Літні острови

<<< Світ льоду та вогню

На південь од Вестеросу, в глибоких синіх водах Літнього моря ніжаться під теплим південним сонцем Літні острови. Цих укритих пишною зеленню шматочків суходолу нараховується більш як півсотні; деякі з них такі малі, що людині вистачить години перетнути їх пішки, але найбільший з островів, Джала, простягся від одного кінця до іншого на тисячу верст. Попід високими зеленими горами на ньому розкинулися величезні ліси, вологі хащі, береги з зеленим та чорним піском, могутні річки, де юрмляться злі крокодили, плодючі долини. Валано і Омбору, завбільшки ледве з половину Джала, тим не менш навіть поодинці більші за усі Пороги, разом узяті. На цих трьох шматках землі мешкають дев’ять десятих усього люду островів.

ІНШІ ЛІТНІ ОСТРОВИ

Джала, Валано та Омбору панують над рештою островів, але й кілька інших теж заслуговують на згадку:

  • СПІВУЧІ КАМЕНІ, які розташовані західніше головних островів, відомі своїми гострими скелями, так густо помережаними печерами та водориями, що під вітром вони співають дивних пісень. Мешканці Каменів знають, відки дмухає вітер, за піснею, яку чують від скель. Ніхто не знає, чи боги, а чи люди навчили ті камені співати.
  • КАМІНЬ-ГОЛОВА, найпівнічніший острів з усіх, несе на собі певні ознаки людської руки — північний бік цієї оточеної морем скелі вирізано у суворій подобі якогось забутого бога, що витріщається очима далеко за море. Саме його останнім бачать літньоостров’яни-мореплавці, які рушають на північ до Вестеросу.
  • КОДЖ, батьківщина Мальфара Мапороба, досі пишається найкращими корабельнями на всіх островах. Три чверті кораблів-лебедів, слави й гордості остров’ян, будуються на Коджі, а Перловий Палац, столець князів коджійських, славиться зібранням креслень та мап.
  • АБУЛУ, невеличкий пустельний острів на північний схід від Валано, більш як два роки служив домівкою Німерії та її супутникам. Князі островів не дозволяли їй оселити своє плем’я на більших островах, боячись збурити гнів Валірії. Оскільки більшість супроводу Німерії складалася з жінок, Абулу став відомий під назвою Жіночий острів і носить її до сього дня. Хвороби, голод, наскоки людоловів збирали з оселених тут ройнарів тяжку данину, аж нарешті Німерія знову вивела свої десять тисяч кораблів у море для пошуку нового притулку. Проте кілька тисяч її людей вирішили залишитися, і нащадки їхні досі живуть на Жіночому острові.

На Літніх островах розквітають квіти тисяч різновидів, наповнюючи повітря солодкими пахощами. Дерева обтяжені небаченими деінде плодами, небо повниться зграями барвистих птахів. З їхнього пір’я літньоостров’яни роблять собі уславлені кольорові накидки. Попід зеленим дахом мокрих дощових лісів нишпорять плямисті парди, більші за левів, і зграї кощавих рудих вовків. Цілі племена мавп гойдаються на гіллі дерев над головами. Вдосталь зустрічається і мавп, подібних до людей: “рудих стариганів” на Омбору, “срібношкурих” у горах Джали, “нічних пластунів” на Валано.

З себе літньоостров’яни є темновидими, чорними на волосся та очі; шкіра їхня буває брунатною, як тикове дерево, або чорною, наче вилощений гагат. Протягом майже всієї письмової історії вони жили уособлено від решти людства. Найдавніші їхні мапи, вирізьблені на уславлених Говірких Деревах містечка Гончаки, зображують самі лише острови, оточені безмежним морем, і жодних інших земель. Живучи посеред моря, літньоостров’яни почали плавати ним на світанку днів — спершу в плетених та обтягнених шкурами човниках з веслами, потім на більших і швидших човнах з конопляними вітрилами. Але небагатьом ставало снаги залишити власні береги за виднокраєм… а кому ставало, ті не завжди поверталися.

Ломас Довгоступ, який у своїх пошуках див світу відвідав і Літні острови, пише, що островні мудрагелі твердять, нібито їхні пращури колись досягли західних берегів Софоріосу і заснували там великі міста. Але їх сплюндрували і зруйнували ті самі сили, які згодом знищили гіскарські та валірійські поселення у тих згубних краях. Сховища Цитаделі містять чимало стародавніх валірійських літописів, але у жодному не згадується про подібні міста, і тому деякі маестри кидають тінь сумніву на правдивість таких тверджень.

Перша письмова згадка про зустріч Літніх островів з широким світом належить до часів розквіту і величі Старого Царства Гісу. Гіскарський купецький корабель прибився до Валано, віднесений бурею зі звичного шляху, і негайно утік, бо гіскарці, нажахані виглядом місцевих мешканців, завважили їх за гемонів зі шкірою, спаленою вогнями пекла. Згодом гіскарські мореплавці ретельно оминали Острів Гемонів, як вони величали Валано на власних мапах; про існування Омбору, Джала і менших островів вони навіть не відали.

А на самих літньоостров’ян ця зустріч справила неповторне враження, бо довела, що за хвилями моря існують інші землі з іншими людьми. Відтак у князів на островах прокинулася допитливість (а на додачу — осторога), і вони заходилися будувати більші та міцніші кораблі, здатні нести стільки запасів, щоб перетнути довгі версти океану і при тому витримати найлютіші бурі. Мальфар Чжак, володар невеличкого острова Кодж, був з-поміж таких корабельників найвидатнішим; до сього дня він живе у людській пам’яті як Мальфар Вітроїздець і Мальфар Мапороб.

Коли великі кораблі, надіслані Мальфаром та іншими князями, вирушили через води, то розпочали цим нову добу відкриттів і торгівлі. Чимало кораблів не повернулося, але більшість знайшла дорогу назад. Вони відвідали Наат, Василіскові острови, північні береги Софоріосу, південні — Вестеросу та Есосу. Менш як за півстоліття між Літніми островами та Валірійським Вільноземством вже кипіла жвава торгівля. Островам бракувало заліза, цини та інших металів, зате не бракувало коштовного каміння (смарагдів, рубінів, сафірів, різноманітних перлів), прянощів (мушкатного горіха, кориці, перцю), твердих порід дерева. Серед драконовладців швидко розповсюдилася звичка тримати при собі для розваги мавп, дитинчат пардів та папуг. Червоне, рожеве та чорне дерево, південний каштан, вересові капи, тигрове дерево, золотосерце, крушина та інші рідкісні рослини також поціновувалися і коштували великих грошей. Гарну ціну давали за пальмове вино, плоди та пір’я.

Валірійці ладні були платити щирим золотом і за рабів. Віддавна і донині літньоостров’яни славляться вродою, високим зростом, спритністю рухів і меткістю в навчанні. Ці чесноти вабили до них піратів та людоловів з Валірії, Василіскових островів і Старого Гісу. Чимало горя завдали наскочники мирним поселенням, уводячи мешканців юрбами у неволю. А князі островів ще й заохочували жорстоку торгівлю, бо самі часто-густо продавали спійманих ворогів і суперників.

Літописи, різьблені на Говірких Деревах, повідомляють, що ці “Ганебні Роки” тривали мало не два століття, доки жінка-войовниця на ім’я Цзанда Ко, володарка Долини Солодкого Латаття (яка на своїй шкурі скуштувала неволі) не об’єднала під своєю владою всі острови і не поклала ганьбі край.

Головним джерелом з історії Літніх островів залишається для нас праця маестра Гальяра “Діти літа”. Його надзвичайними зусиллями було прояснено чималу частину історії, вельми заплутаної завдяки літньоостровному звичаєві складати літописи надзвичайно химерними та урочистими віршами. Певно, лишаються деякі розбіжності — так, Молос ставить під сумнів роки правлінь ранніх князів острова Валано — але кращої праці про Літні острови годі й шукати.

Залізо на островах стрічалося рідко і коштувало дорого, обладунків майже не знали, а довгі й короткі списи, звичні серед літньоостров’ян, виявилися заслабкими у бою проти залізних мечів та сокир людоловів. Тому Цзанда Ко озброїла мореплавців довгими луками з золотосерця — дерева, що стрічається лише на Джала та Омбору. Ці видатні луки пускали стріли значно далі, ніж вигнуті, мов хвилі, луки з рогу та жил, які вживалися людоловами; стріла завдовжки у три стопи з такого лука прошивала кольчужну сітку, виварену шкіру і навіть добрячий сталевий панцир.

Щоб лучники мали на чому стояти і цілитися, Цзанда Ко наказала будувати кораблі значно більші, ніж ті, що раніше будували на Літніх островах — високі, вишукано гарні, майстерно зібрані без жодного цвяха, оперезані рідкісним твердим деревом островів, на додачу загартованим чарами, що аж тарани невільникарських кораблів тріскалися й ламалися на таких облавках. Не лише міцні, а й прудкі, нові кораблі пишалися високими вигнутими носами, різьбленими у подобі голів птахів та звірів. Зрештою за стрункі лебедині шиї вони і отримали прізвисько “кораблі-лебеді”.

Знадобилося майже покоління, щоб літньоостров’яни на чолі з донькою (і наступницею) княгині Цзанди — Чатаною Ко, Стрілою Джали — зрештою вийшли переможцями з так званих Війн Людоловів. Хоча єдність островів не пережила її власного правління (Стріла-бо вийшла заміж нерозважливо і правила не так майстерно, як воювала), невільникарі й нині тікають, забачивши корабель-лебідь, адже на кожному з цих гордовитих суден пливе чота убивчих лучників, озброєних золотодеревом. До сього дня лучники (і лучниці) Літніх островів вважаються найкращими у світі. Звичайні луки, вживані воїнами інших земель, не можуть рівнятися з їхніми, бо князі островів суворо заборонили торгівлю золотосерцем після Війн Людоловів. Лише луки драконової кістки можуть їх перевершити, а ті зустрічаються надзвичайно рідко.

Літньоостров’яни, які палають жагою побачити широкий світ, часто-густо знаходять собі в далеких землях службу найманих лучників або жеглярів. Інші прибиваються до піратів Василіскових островів; кількоро стали капітанами чорної слави, чиї діяння згадують з жахом у таких віддалених портах, як Карф і Староград. Чимало літньоостров’ян здобули високу шану в охочих полках Спірних Земель, винайнялися в охорону торговельних магнатів Вільних Міст, уславилися в бійцівських ямах Астапору, Юнкаю та Меєрину… але попри безсумнівну спритність і збройну майстерність окремих остров’ян, вони загалом не є войовничим плем’ям.

Літньоостров’яни ніколи не вдиралися до чужих земель поза власними берегами, не намагалися звоювати іноземне плем’я. Їхні величні кораблі-лебеді долають дальші шляхи, ніж мореплавці решти народів світу, швидко дістаються аж до країв землі, але князі Літніх островів не мають жодного бойового корабля і віддають перевагу торгівлі та пошукам нових земель замість кривавих завоювань.

За всю довгу історію Літніх островів вони єдналися під рукою одного володаря не більше ніж півдесятка разів, і то ненадовго. Нині кожен менший острів має власного правителя, якого у посполитій мові величають князем або княгинею; за землі більших островів (Джала, Омбору і Валано) часто-густо змагаються кілька ворожих князів.

Попри це, на островах майже завжди панує мир. Якщо навіть і починається війна, вона перебігає з суворим дотриманням звичаїв, що перетворюють її на подобу турнірного бугурту — загони воїнів зустрічаються на полі битви, заздалегідь обраному та висвяченому, а подеколи навороженому їхніми жерцями як сприятливе. Б’ються вони списами, швигавками і дерев’яними щитами, як за часів пращурів п’ять тисяч років тому. Луки з золотосерця і довгі стріли, які вживають їхні лучники у бою проти заморських прибульців, ніколи не застосовуються до власного племені, бо це забороняють боги.

У такий спосіб війни на Літніх островах рідко тривають довше за один день і не шкодять нікому, крім самих воїнів. Ніхто не плюндрує врожайних нив, не палить хат, не розорює міст, не ображає дітей, не ґвалтує жінок (хоча жінки-войовниці часто-густо стоять поруч із чоловіками в лавах битви). Навіть переможені князі не зазнають страти або каліцтв, а лише мусять залишити свої домівки і палаци та довіку забратися у вигнання.

Хоча найрозлогішим Літнім островом є Джала, найбільше людей живе на Валано. Там знаходиться Останній Лемент з великою гаванню, напівсонний Лотос-Ріг, помережані плямами сонця і тіні Гончаки, де жриці у рясах з пір’я різьблять пісні та перекази на стовбурах велетенських дерев-гончаків, що панують над містечком. На цих Говірких Деревах можна прочитати усю історію літньоостров’ян, а заразом заповіді їхніх численних богів і закони, за якими перебігає життя островів.

На Літніх островах шанують зо два десятки великих і менших богів, але особлива шана віддається богові та богині кохання, краси і плодючості. Союз чоловіка і жінки для цих божеств є священним; тілесне з’єднання вважається остров’янами відправою віри — у такий спосіб чоловіки та жінки вклоняються богам, які їх створили. Багаті й бідні, чоловіки чи жінки, високого чи низького роду… всі літньоостров’яни мають певний час відбути у храмах кохання, яких на островах поставлено чимало, і там ділити свої тіла будь з ким, хто забажає.

Більшість служить сказаним богам хіба що рік, але ті, кого завважать за найвродливіших, найчуйніших і найвправніших, лишаються назавжди. У Браавосі їх назвали б куртизанами, а у Король-Березі — радше хвойдами; але на Джала, Валано, Омбору та решті островів жерцям і жрицям кохання віддають надзвичайну шану, бо дарування тілесної насолоди вважається тут хистом і мистецтвом, так само гідним поваги, як музика, танок або різьбярство.

У наші дні літньоостров’ян можна часто зустріти у Старограді чи Король-Березі; їхні кораблі-лебеді з напнутими хмарами вітрил перетинають усі моря світу. Відважні та зухвалі мореплавці соромляться тулитися до берегів, як інші капітани; вони безстрашно вирушають у путь понад морськими безоднями, залишаючи береги далеко за собою. Є певні свідоцтва, що мандрівники з Коджа змалювали на мапах західний берег Софоріосу аж до самого дна світу, знайшли чудернацькі землі та чужі племена далеко на півдні й за безмежними водами Західного моря… але чи є правда у цих чутках — відомо лише князям островів та керманичам, які їм служать.

<<< Світ льоду та вогню