Софоріос

<<< Світ льоду та вогню

Люди знали про існування велетенської та дикої землі на півдні світу, відколи вперше полинули морем на кораблях, бо ж лише широчінь Літнього моря відділяє Софоріос від стародавніх держав та величних міст Вестеросу і Есосу. Гіскарці заснували твердині на його північних берегах ще за часів Старого Царства. При гирлі річки Замойос вони поставили оточене муром місто Заметтар, а на Виверновому Розі збудували похмуре карне поселення Горош для заслання злочинців. Карфійські шукачі пригод та прибутків нишпорили східним берегом Софоріосу, сподіваючись знайти золото, коштовне каміння та слонову кістку. Літньоостров’яни робили те саме на заході. Валірійське Вільноземство тричі ставило поселення на Василісковому Розі: перше знищили “смугасті”, друге загинуло від пошесті, а третє покинули після захоплення драконовладцями Заметтару в Четвертій Гіскарській Війні.

Все ж ми не можемо назвати Софоріос добре відомою землею. Внутрішні його області лишаються для нас загадкою; вони вкриті вогкими непролазними хащами, де по берегах великих лінивих річок розкинулися стародавні міста, переповнені привидами. За кілька днів плавання на південь від Василіскового Рогу закінчуються навіть відомі нам обриси берегів (можливо, їх дослідили і змалювали на мапах мореплавці Літніх островів, але вони ревно бережуть свої креслення від стороннього ока і не діляться здобутими знаннями).

Всі засновані на Софоріосі поселення змарніли і загинули; самий лише Заметтар проіснував довше за одне покоління, та й це колись величне місто нині лежить у моторошних руїнах, на які поволі наповзають лісові хащі. Людолови, купці, шукачі скарбів століттями прибивалися до Софоріосу, але тільки найзухваліші насмілювалися віддалитися від прибережних твердинь та поселень, щоб дослідити його неосяжні внутрішні землі. Ті ж, хто насмілився зануритися у зелену глибочінь, найчастіше не поверталися назад.

Нам невідомі навіть справжні розміри Софоріосу. На карфійських мапах його колись зображували островом, удвічі більшим за Великий Морак. Але їхні торговельні кораблі, просуваючись далі на південь східним берегом, так і не знайшли, де ж він закінчується. Гіскарці, які заснували Заметтар і Горош, вважали, що Софоріос завбільшки з Вестерос. Джаенара Белаерис полетіла своїм драконом на ім’я Терракс далі на південь за будь-яких інших мандрівників, чоловіків чи жінок, шукаючи казкові моря окропу та паруючі річки, але знайшла тільки нескінченні хащі, пустелі та гори. За три роки вона повернулася до Вільноземства і оголосила, що Софоріос має бути не меншим за Есос — “землею без кінця і краю”.

Хай як далеко простягається величезна південна земля, вона лишається украй нездоровим місцем для людей, де навіть повітря повниться ядучими і хворобливими випарами. Ми вже читали, як повелося Німерії на тих берегах, коли вона спробувала оселитися там зі своїм народом. Криваві чиряки, зелена лихоманка, солодке гнилля, спижева патина, Червона Смерть, сіра лускачка, брунатна нога, хробакістка, “згуба жеглярів”, гнилооччя, жовтоясна — це лише деякі з хвороб, які там зустрічаються; чимало з них такі заразні, що винищували цілі селища. По вивченні подорожніх записів за кілька століть архімаестер Еброз дійшов висновку, що з десяти вестероських мандрівників до Софоріосу дев’ятеро потерпали хоча б від однієї з цих хвороб, і майже половина їх померла.

Але хвороби — не єдине лихо, яке чатує на дослідників цієї зеленої та вогкої землі. Під поверхнею Замойоса ховаються велетенські крокодили; вони, буває, перевертають цілі човни, щоб зжерти людей, поки ті бовсатимуться у воді. Інші річки та водойми кишать зграями хижих риб, здатних здерти плоть людини з кісток за кілька хвилин. Є там жалючі мухи, отруйні змії, шершні та черви, які відкладають яйця під шкіру коням, свиням і людям. На Василісковому Розі стрічають у великому числі василісків, великих і малих; деякі з них удвічі більші за лева. У лісах на південь від Йєна, подейкують, є мавпи, поряд з якими найбільші велетні здалися б карликами; ті могутні істоти, зовні подібні до потворних людей, можуть убити слона ударом кулака.

Далі на південь простяглися області, відомі як Зелене Пекло; там, за чутками, мешкають ще страшніші потвори. Якщо вірити переказам, у печерах там повно блідих кажанів-кровопивць, які за хвилину висмокчуть з людини усю кров. Хащами скрадаються візерунчасті ящури, що заганяють здобич на могутніх задніх ногах і роздирають її довгими кривими пазурями. Підліском шурхотять змії у п’ятдесят стоп завдовжки, а на велетенських деревах розвішані тенета плямистих павуків.

Але найстрашнішими за всіх є крилаті змії-виверни, цей жах південних небес. Маючи великі шкірясті крила, хижі дзьоби та невтамовний голод, вони нагадують своїх родичів драконів, хоча і не вміють дихати вогнем — зате переважають їх у люті й не поступаються нічим іншим, крім обсягів.

Смугасті виверни, помережані добре помітними нефритово-білими лусочками, виростають до тридцяти стоп завдовжки. Болотні виверни бувають і більші, але норовом вони ліниві й рідко відлітають далеко від лігв. Бурочеревця — не більші за мавп, але при тому небезпечніші за великих родичів, бо полюють зграями по сотні чи більше істот. Але найстрашнішим з усіх є тіньокрил — нічне чудовисько, майже непомітне завдяки чорній лусці й чорним крилам… доки не впаде на тебе ззаду з пітьми, щоб розідрати здобич на шматки.

Книга септона Барта “Дракони, вогнечерви та крилаті змії” містить припущення, чи не скористалися кровочарники Валірії вивернами для створення драконів. Справді, кровочарники відомі своїми численними дослідами з неприродніми силами; тим не менш, міркування Барта більшістю маестрів вважаються надмірними. Маестер Ваніон у своїй праці “Заперечення проти неприродності” наводить певні докази, що дракони існували на Вестеросі у найдавніші його дні, ще перед тим, як Валірія ввійшла у добу могутності.

Не диво, що Софоріос залюднений значно менше, ніж Вестерос чи Есос. Зо два десятки невеличких торговельних поселень ще животіє на північному узбережжі — “міста на болоті та кривавому поті”, як то про них кажуть. То є вогкі, плісняві, убогі місця, куди шукачі пригод, невгамовні зухи, вигнанці, хвойди з Семицарства і Вільних Міст прибиваються в надії скласти собі такий-сякий статок.

Поза сумнівом, серед хащів, боліт і зігрітих сонцем, але зловісних річок півдня сховані чималі скарби… проте на кожну людину, яка знайшла там золото, перли або коштовні прянощі, припадає сотня, що знайшла тільки смерть. На поселення налітають хижаками корсари Василіскових островів, забирають бранців у рабські табори на Кіготь і Острів Сліз, а відти увозять на базари Невільницької затоки або до постільних будинків і садів насолоди Лису. А місцеві племена стають дедалі дикішими та лютішими, якщо заглибитися у суходол геть від узбережжя.

Софорійці народжуються з міцним кістяком, грубими м’язами, довгими руками, скошеним лобом, великими пласкими зубами, важкими щелепами і цупким чорним волоссям. Їхні широкі та приплюснуті носи нагадують свинячі писки, та й грубі шкури у брунатно-білу смужку скидаються радше на вепрячі, ніж на людські. Софорійські жінки не здатні народити ні від кого, крім чоловіків того ж племені; паруючись з чоловіками Есосу або Вестеросу, вони народжують мертвих немовлят, найчастіше жахливо спотворених.

Софорійці, що мешкають найближче до моря, навчилися так-сяк балакати торговельною говіркою. Гіскарці вважають їх надто тупими на розум для утримання в рабстві, але бійці з них виходять люті. Далі на південь сліди цивілізації зникають, і “смугасті люди” стають ще дикішими. Софорійці вклоняються темним богам у жахливих та огидних відправах. Чимало з них їдять людську плоть, більшість не гребує трупоїдством; коли немає свіжого м’яса ворогів або чужинців, у харч вживаються померлі одноплеменці.

Дехто вважає, що у тих краях колись жили інші народи — давно забуті, знищені, з’їдені або витіснені “смугастими”. Широко гуляють перекази про людей-ящурів, загублені міста, безоких мешканців печер. Але доказів їхнього існування немає жодних.

Маестрам та іншим вченим книжникам не дає спокою найбільша загадка Софоріосу — стародавнє місто Йєн. Ця руїна, старіша за сам час, поставлена з брил слизького чорного каменю, які не здатні зрушити з місця і десять слонів, лишається занедбаною і покинутою вже багато тисяч років. Але вогкі хащі, що оточують місто зусібіч, ледве його зачепили. (“Таке зле місце, що й ліс боїться туди увійти”, — начебто мовила Німерія, побачивши його на власні очі, якщо вірити переказам.) Усі спроби якось відбудувати або знову заселити Йєн скінчилися жахіттями.

<<< Світ льоду та вогню