Кохор

<<< Світ льоду та вогню

Ще загадковішим за Норвос та Лорат є їхнє місто-посестра — Вільне Місто Кохор, найсхідніше з усіх “доньок Валірії”. Кохор стоїть на річці Кохойні, на західному узліссі величезного темного пралісу, якому подарував своє ім’я — Кохорської пущі; більшого лісу немає на цілому Есосі.

У казках та переказах, відомих навіть на Вестеросі, Кохор часто-густо називають Містом Чародіїв; широкий загал вірить, що там донині вправляються у темних мистецтвах. Подейкують про ворожбу, кровочари, виклик мертвих з потойбіччя… хоча докази таким пліткам знаходяться рідко. Все ж одна правда лишається певною і безсумнівною. Темний бог Кохору, відомий як Чорний Цап, вимагає щоденної кривавої пожертви. Найчастіше на вівтар Чорного Цапа приводять телят, волів, коней, але у святі дні міста під ножі жерців у каптурах лягають і засуджені злочинці; у часи ж неспокою та небезпеки високородні вельможі міста віддають на поталу богові власних дітей, щоб він за те подарував Кохорові захист і порятунок.

Ліси, що оточують Кохор, є головним джерелом багатств і доходів містян. У літописах міста сказано, що найпершим поселенням у тій місцині був табір лісорубів. Навіть і донині кохорці найбільше славляться як мисливці та лісові слідопити. Блискучі міста і розлогі базарні поселення нижньої Ройни прагнуть дерева, їхні власні ліси давно повирубано, повикорчовувано та покладено під плуги. Велетенські насади, накладені розпиляним деревом, щодня починають від пришибів Кохору свою далеку подорож Кохойною через озеро Чингал на базари Сельориса, Валісара, Волон Териса та Старого Волантиса.

Кохорська пуща також дає людям різноманітні хутра і шкури, чимало з яких дуже рідкісні та вважаються за коштовні. А ще там видобувають срібло, цину та бурштин. Неймовірно розлогу пущу ніхто ніколи не дослідив повністю, якщо судити з мап та сувоїв у Цитаделі; найпевніше, вона досі ховає у своєму серці чимало чудес і таємниць. Як і будь-який ліс північних земель, пуща дає притулок великим стадам оленів, зграям вовків, деревним котам, неймовірно великим вепрам, плямистим ведмедям і навіть одному різновидові лемурів — істот, добре знаних на Літніх островах та Софоріосі, але рідко бачених на півночі. Про кохорських лемурів кажуть, що вони мають сріблясто-біле хутро та фіалкові очі, за що іноді звуться “маленькими валірійцями”.

У Цитаделі зберігається вичинений, набитий та поставлений для загального огляду лемур з Кохорської пущі. Щоправда, стільки послушницьких рук пестили його в забобонних пошуках щастя на іспитах, що хутро малої істоти давно повилазило.

Про кохорських ремісників гуляє далека і гучна слава. Кохорські килими та гобелени, які плетуть головним чином жінки та діти міста, уславилися не менше за мирійські, коштуючи при тому дешевше. На кохорських базарах можна купити мистецьки різьблені (хоча подеколи і моторошні) подоби з дерева, а кохорським кузням немає рівних у світі. Кохорські мечі, ножі та обладунки переважають якістю найкращу замкову роботу вестеросців; ковалі міста вдосконалили мистецтво впорскування барвників у залізо, відтак виробляють броню та зброю довговічної та неперевершеної краси. Лише тут з усього світу збереглося мистецтво перекування валірійського булату; його тримають у таємниці й ретельно оберігають.

Праця маестра Пола про кохорське мистецтво роботи з залізом, написана протягом кількох років життя у цьому Вільному Місті, відкриває нам очі на те, як саме ревно охороняється таємниця: маестра тричі привселюдно шмагали, а потім вигнали з міста за надмірну цікавість і зайві питання. Наприкінці йому ще й відтяли одну долоню, бо хтось звів наклеп, буцімто маестер вкрав клинок валірійського булату. Якщо ж послухати самого Пола, справжня причина вигнання полягала в тому, що йому стало відомо про криваві жертви — аж до вбивства немовлят, народжених від невільників, — які кохорські ковалі застосовували для виробництва булату, не гіршого від старих клинків Вільноземства.

Опріч того, Кохор уславився як ворота на схід. Тут купецькі каравани, що прямують до Ваес Дотраку і казкових земель за Кістяними горами, споряджуються та беруть запаси, перш ніж пірнути у сутінки Кохорської пущі, спустошені землі колишнього Сарнору та неосяжне Дотракійське море. І навпаки — каравани, що повертаються зі сходу, найперше зупиняються у Кохорі, щоб відновити сили після перетину чужих країв та обміняти або продати привезені скарби. Такий звичай зробив Кохор одним з найбагатших Вільних Міст і вже напевне найчудернацькішим з них усіх. (Кажуть, утім, що місто було ще вдесятеро багатшим перед падінням та руйнуванням Сарнора.)

Кохор захищено міцними кам’яними мурами, проте люд міста не має войовничих нахилів; кохорці — радше купці, ніж воїни. За винятком невеличкої міської варти, оборону міста довірено рабам — бойовим євнухам, відомим як Неблазні, яких вирощують і навчають у стародавньому гіскарському місті Астапорі на берегах Невільницької затоки.

Чотириста років тому, коли дотракійський хал на ім’я Теммо привів зі сходу халазар у п’ятдесят тисяч лютих вершників, три тисячі Неблазних зупинили і відкинули його від брами Кохору, витримавши аж вісімнадцять навал і вбивши самого хала Теммо. Його наступник наказав своїм воякам відрізати коси і кинути їх до ніг уцілілих євнухів. Відтоді й донині кохорці покладаються у обороні міста на Неблазних (хоча відомо, що час від часу, за нагальної потреби місто винаймає охочі полки або відкупається від дотракійських халів щедрими дарунками, щоб ті йшли собі мимо, нікого не чіпаючи).

Під час Кривавого Століття, що настало після Лиха Валірії, Кохор та Норвос з’єдналися союзом проти Старого Волантису — у відповідь на намагання волантинців привести усі Вільні Міста під свою руку. Відтоді два згадані міста частіше дружать, ніж ворогують, хоча й відомо, що бородаті жерці Норвосу вважають Чорного Цапа Кохору пекельним гемоном особливо гріховної, лукавої та зрадливої вдачі.

<<< Світ льоду та вогню