Рівнини Джогос-Нгай

<<< Світ льоду та вогню

На північ від Ї-Ті, від кордонів Золотого Царства і аж до пустельних берегів Тремтливого моря простяглися вітристі рівнини та невисокі пагорби країни Джогос-Нгай, де панує плем’я кінних воїнів того ж імені. Так само, як дотракійці західного степу, це плем’я є кочовим, живе у юртах, наметах та сідлах. То войовничий, непосидючий, гордовитий народ, який над усе цінує свободу і ніколи надовго не лишається на одному місці.

І все ж багато в чому ці наїзники Далекого Сходу різняться від коневладців заходу. Джогос-нгайці загалом на голову нижчі від дотракійців і виглядають незугарнішими для західного ока: опецькуваті, кривоногі, смагляві, з великими головами, маленькими обличчями та жовтуватим відтінком шкіри. Чоловіки й жінки мають загострені черепи — наслідок чудернацького звичаю перев’язувати голови немовлятам аж до двох років. В той час як дотракійці пишаються довжиною кіс, чоловіки Джогос-Нгаю голять голови, лишаючи посеред черепа лише пасмо волосся, а жінки ходять зовсім без волосся; кажуть, буцімто його видаляють навіть з потаємних жіночих місць.

Коні Джогос-Нгаю менші за палких дотракійських скакунів, бо рівнини східніше Кісток є далеко сухішими та менш плідними, ніж Дотракійське море; трава там росте рідша, і коням з неї харчу небагато. Тому східняки їздять верхи на смугналях — загартованих тваринах, виведених паруванням коней з дивними конеподібними істотами, привезеними з півдня Ї-Ті та острова Ленг. Смугналі Джогос-Нгаю мають паскудну вдачу, білі та чорні смужки на спині, а ще славляться своєю витривалістю — кажуть, здатні жити на самих бур’янах і чорт-траві багато місяців поспіль, ще й подорожувати на далекі відстані майже без води та зерна у запасі.

На відміну від дотракійців, чиї хали водять степом велетенські халазари, джогос-нгайці кочують невеликими загонами, тісно пов’язаними родовими путами. Кожен родовий загін очолює “джат”, або воєнний ватажок, і місяцеспівиця, яка водночас є жрицею, цілителькою та суддею. Джат очолює рід у війнах та набігах, а решту справ вирішує місяцеспівиця.

Серед джогос-нгайців джатами зазвичай бувають чоловіки, а місяцеспівицями — жінки, проте стрічалися і жінки-джати та чоловіки-місяцеспівці. Але чужинцям це не одразу стає зрозуміло, бо коли дівчинка обирає шлях войовниці, то має вдягатися і жити як чоловік, тоді як хлопчик, що вирішив стати місяцеспівцем, мусить вдягатися і жити як жінка.

Дотракійські хали точать один з одним безперервні війни, щойно опиняються поза священними теренами Ваес Дотраку, святого міста. Боги ж Джогос-Нгаю забороняють їм проливати кров власного народу. Юнаки, щоправда, ходять у набіги для викрадення кіз, собак і смугналів у інших родів, а їхні сестри викрадають для себе чоловіків, але ці звичаї освячені богами рівнин, і крові у них проливати не можна.

Проте обличчя, з яким наїзники смугналів зустрічають чужинців, є геть відмінним, адже вони живуть у стані невпинної війни з усіма сусідніми племенами. Їхні напади на Но-Гай, стародавню країну на північному сході від їхніх володінь, перетворили колись могутнє царство на єдине місто (Нефер) з жалюгідними околицями. У давніх переказах стверджується, що саме джогос-нгайці під проводом джаттара — джата джатів, воєводи цілого племені — на ім’я Гарак Зизоокий знищили останніх кам’яних велетнів-джохогвін у Битві в Скигливих Горбах.

Перед Великою Посухою та утворенням Великого Піщаного Моря джогос-нгайці побилися у чималій кількості кривавих порубіжних війн і з Гіркунською Вітчизною; вони труїли річки та колодязі, палили села і міста, уводили тисячі людей у неволю на рівнини. Зі свого боку гіркунці віддали десятки тисяч смугналевих вершників на пожертву своїм темним і голодним богам. До сього дня не припинилася гірка та глибока ворожнеча між кочівниками та жінками-войовницями Кістяних гір; за кілька століть більш як десяток джаттарів вели наїзників у бій Сталевою сакмою. Досі кожна така навала розбивалася об мури Кайякайянайї, але місяцеспівиці продовжують співати про славетний день, коли Джогос-Нгай переможе і вихлюпне за гори у плодючі землі, що лежать на заході.

Навіть могутнє Золоте Царство Ї-Ті не почувається убезпеченим від наскоків джогос-нгайців; чимало ї-тійських князів та царевичів спізнали їх на своїй шкурі. Вторгнення і грабіжницькі наїзди на велике царство є повсякденним звичаєм серед кочівників, способом добутку золота і коштовностей, що прикрашають руки та шиї джатів і місяцеспівиць, джерелом рабів для служіння їм самим та їхнім табунам і отарам. Впродовж останніх двох тисяч років наїзники смугналів з північних рівнин стерли на порох десяток ї-тійських міст, сотню містечок, а хуторів і ланів — понад усякий рахунок.

У ті часи чимало царських воєвод і три богоцарі водили великі вояцтва через рівнини у спробах приборкати кочівників та схилити їх під свою владу. Літописи кажуть, що такі спроби рідко кінчалися добром. Нападники вирізали кілька кочових табунів, палили юрти і намети, збирали данину золотом, крамом і рабами з родів, які вдавалося запопасти, ба навіть змушували кількох джатів скласти присягу на вічну вірність богоцареві та облишити грабунок… але більшість джогос-нгайців просто тікали від царського війська, не приймаючи битви, і рано чи пізно воєвода або цар втрачав терпець і повертав назад, а на рівнинах усе верталося до звичного життя.

Під час довгого правління Ло Хана, сорок другого шарлатного царя, три такі вторгнення на рівнину скінчилися саме так, як описано, і наприкінці його днів джогос-нгайці стали далеко зухваліші та зажерливіші, ніж тоді, коли він тільки починав носити царські клейноди. Тому по його смерті юний і відважний син царя Ло Бу налаштувався покінчити з кочовою загрозою назавжди. Молодий рішучий цар зібрав могутнє військо — кажуть, понад триста тисяч вояків — і перетнув кордони з єдиною метою вчинити нечувану різанину. Його не похитнули ані заручники, ані данина, ані присяги на вірність і мирні угоди; велетенське військо ринуло рівнинами, наче коса, нищачи геть усе і залишаючи по собі випалену пустелю.

Коли джогос-нгайці вдалися до звичного способу — втекти і розчинитися перед ворогом, — Ло Бу поділив своє військо на тринадцять менших відділів і розіслав навсібіч вистежувати і нищити кочівників по всіх усюдах. Писано, що з мільйон джогос-нгайського люду загинуло від їхніх рук.

І зрештою кочівники, поставлені перед загрозою винищення, зробили те, чого не робили ніколи. Тисяча ворогуючих родів об’єдналася і обрала джаттара — жінку в чоловічій броні на ім’я Зея. Відома як Зея Неплідна, Зея Смугналиця і Зея Безжальна, уславлена хитрістю та лукавством навіть у ті часи, вона до сього дня залишила по собі пам’ять у Золотому Царстві Ї-Ті, де її іменем матері пошепки лякають неслухняних дітей.

Мужністю, рішучістю та збройною майстерністю Ло Бу не поступався нікому, але у хитрощах виявився далеко не рівним Зеї. Війна між молодим царем та запеклою джаттар не тривала і двох років. Зея відокремлювала по черзі кожен з тринадцяти відділів війська Ло Бу, нищила їхніх пластунів та заготівельників, діймала голодом, позбавляла води і зрештою зводила зі світу остаточно. Востаннє її швидкі вершники налетіли вже на військо самого Ло Бу; та ніч, коли це сталося, побачила таку безжальну різанину, що кожен струмок на сто верст навколо захлинувся кров’ю.

Серед убитих був і сам Ло Бу, сорок третій і останній шарлатний цар. Коли його відрізану голову подарували Зеї, вона наказала відділити плоть від кісток, вмочити череп у золото і зробити їй чару для питва. Відтоді й донині кожен джаттар Джогос-Нгаю пив кисле смугналеве молоко з визолоченого черепа Занадто-Зухвалого-Хлопчини — саме під таким прізвиськом Ло Бу навіки запам’ятався людям.

<<< Світ льоду та вогню