Норвос

<<< Світ льоду та вогню

Вільне Місто Норвос стоїть на східному березі річки Нойни — однієї з найбільших приток величної Ройни. Верхнє місто, оточене могутніми кам’яними мурами, височить нагорі кам’янистих стрімчаків. За три сотні стоп унизу вздовж вогких болотистих берегів розкинулося нижнє місто, захищене ровами, перекопами і добряче вже мохастим палісадом з колод. Стародавнє панство Норвосу живе у верхньому місті, над яким панує укріплений храм бородатих жерців; бідарі унизу юрмляться серед корабельних майстерень, бурдеїв та пивниць, що вишикувалися уздовж річки. Дві частини міста з’єднуються лише міцними та важкими кам’яними сходами, відомими як Сходи Грішників.

Господар Великий Норвос — так норвосці полюбляють величати своє місто — стоїть у оточенні вивітрених вапнякових горбів, темних дубових, соснових та букових лісів, де мешкають ведмеді, вепри, вовки та дичина усякого штибу. Володіння міста простягаються до західного берега Темноплину на сході та Верхньої Ройни на заході. Річкові галери Норвосу панують на Нойні до руїн Ні Сару, де річка з’єднується з Ройною. Господар Великий Норвос заявляє про свою владу аж над півостровом Топір, що на Тремтливому морі, але там його владі вряди-годи кидає виклик Іб, і не завжди справа вирішується без крові.

Неподалік міських мурів норвосці порають ріллю на східчастих грядках та ланах. Далі від міста люд купчиться навколо міцних острогів, збудованих з колод, оселяється у оточених палісадами селищах. Річки тут стрімкі, мілкі, кам’янисті; нескінченні пагорби помережані печерами, наче бджолиними стільниками. У багатьох печерах мешкають звичні у цих північних краях бурі ведмеді, в інших — зграї сірих або червоних вовків. У окремих печерах можна знайти кістки велетнів та мальовані стіни, що оповідають про життя людей у минулі віки. Одна розлога печера, що знаходиться верст за п’ятсот на північний захід од Норвосу, має таку глибину та ширину, що співці кличуть її воротами до підземного світу. Ломас Довгоступ відвідав печеру та зарахував її за одне з природних див світу в своїй книзі “Дива”.

Хоча нині Господар Великий Норвос править на витоках Ройни, норвосці не є нащадками ройнарів, що здавна панували на цій величній річці. Як інші Вільні Міста, Норвос є донькою Валірії. Але й перед валірійцями вздовж Нойни там, де зараз стоїть Норвос, у давно зниклих неоковирних селищах жило інше плем’я.

Хто були ті попередники? Хтось вважає їх родичами творців лоратських лабіринтів, але то малоімовірно, бо будували вони з дерева, не з каменю, і лабіринтів нам на згадку не лишили. Інші вважають, що то були родичі людей з Ібу. Але більшість книжників виводять їх від андалів.

Та хай хто були ті перші норвосці, поселення їхні не збереглися. Оповідають, буцімто вигнала їх з Нойни навала волоханів зі сходу — цього разу вже напевне близьких родичів ібенійців. У свою чергу ті загарбники не втрималися, коли їх почав тіснити овіяний піснями князь Ні Сару, Гаріс Сірий; проте і ройнари там не затрималися, бо віддали перевагу помірнішим умовам низьких річкових долин замість темних небес та холодних вітрів над високими пагорбами.

Як і міста-посестри Лорат і Кохор, те Вільне Місто Норвос, що ми сьогодні знаємо, було засноване розкольниками у вірі, збіглими з Валірії. На вершині могуття Вільноземство утримувало сотні храмів; деякі мали десятки тисяч вірян, деякі за всяку ціну намагалися не втратити останніх. Але жодна віра не була заборонена у Валірії, і жодну не підносили надто високо над іншими.

Дехто з книжників припускає, що драконовладці вважали усі вірування за облудні та неправдиві, себе ж самих підносили вище за богів та богинь. На храми та жерців валірійці дивилися як на пам’ятки старих, простіших часів, хай і корисні для втихомирення “рабів, дикунів та жебраків” обіцянками кращого життя по смерті. Ба більше, велике число різних богів допомагало тримати їхніх вірян розділеними, робило майже неможливим об’єднання під прапором єдиної віри для боротьби проти володарів. Поблажливість до розмаїття віри була для валірійців засобом зберігати мир у Землях Довгого Літа.

Чимало валірійців уклонялися одразу кільком богам, залежно від потреби звертаючись до того чи іншого; ще більше, кажуть, зовсім не знали жодного. Майже всі у Валірії вважали свободу віри ознакою високорозвиненого суспільного ладу. Але дехто прикро побивався за таким надлишком божественних істот. “Хто шанує всіх богів, той не шанує жодного”, — сказав колись славетні слова один з пророків Господа Світла, Ра-Гльора Червоного. Проте і на вершині слави Вільноземство населяло надто багато ревних прихильників одного-єдиного бога чи богині, які вважали всіх інших божеств за порожніх бовванів, облудників або лихих гемонів, налаштованих звабити і згубити людство.

Таких боговірних братств у Валірії розвелося багато десятків; подеколи вони відчайдушно сварилися одне з одним. Неминуче деякі з них втомилися терпіти віротерпимість Вільноземства і втекли до дикої пустки, щоб заснувати там власні — любі “єдино правильним” богам — міста, де б дозволялася лише одна “правильна віра”. Ми вже згадували прибічників Сліпого Бога Боаша, які заснували Лорат, і події, які з ними там сталися. Кохор заснували віряни похмурого божества, відомого під прізвиськом Чорний Цап; про нього йтиметься трохи згодом. Братство, яке заснувало Норвос, таке саме чудернацьке, коли не чудернацькіше, як обидва згадані, ще й далеко схильніше ховати таємниці. Навіть саме ім’я їхнього бога відкривають лише посвяченим. Що то божество надзвичайної суворості — немає жодних сумнівів, бо жерці його носять волосяні верети і невидублені шкури, а у відправах своєї віри повсякчас вдаються до самошмагання. Посвяченим у віру забороняється зрізати або голити волосся.

Тільки норвоським священникам дозволяється мати бороди; вільно вроджені норвосці високого та низького роду носять довгі нечесані вуса, а рабів та жінок виголюють до шкіри. Норвоським жінкам належить зголювати геть усе волосся на тілі; панії вельможних родин зазвичай вдягають перуки, особливо у присутності гостей з інших міст і країн.

Від заснування і до нинішнього часу влада у Господарі Великому Норвосі завжди належала бородатим жерцям, а над ними у свою чергу панує їхній бог, що оголошує свої накази з глибин храму-фортеці, куди ввійти та оселитися можуть лише віддані боговірні. Хоча місто має раду магістратів, усі вони обираються богом, що говорить через своїх жерців. Для підтримання у місті ладу та покори бородаті жерці тримають священну варту з рабів-воїнів — лютих бійців, які мають на грудях тавро обосічної сокири та в особливих відправах одружуються з довгими сокирами, якими б’ються у битвах.

Архімаестер Перестан вважає, що важливість сокири для норвосців як ознаки влади та могутності може слугувати доказом, ніби саме андали першими оселилися у Норвосі, а бородаті жерці буцімто позичили цей знак з руїн, які знайшли під час розбудови Господаря Великого Норвоса. Архімаестер стверджує, що поряд із семикутною зіркою обосічна сокира найчастіше зустрічається у різьблених написах як священний знак божих воїнів, що скорили старі землі Семицарства.

У книзі “Різьблено у камені” архімаестра Хармуна міститься перелік таких різьблених зображень, знайдених у Долині. Зірки та сокири зустрічаються від Пальців до Місячних гір і навіть глибоко у Долині Арин аж до узніжжя Велетневого Списа. Хармун припускає, що андали поступово, з плином часу віддали перевагу семикутній зірці, а сокиру як знак Віри залишили осторонь.

Слід зауважити, що не всі вчені мужі погоджуються з тим, ніби ці знаки зображають сокири. У своїх запереченнях маестер Елвин твердить, що Хармунові “сокири” насправді є молотами — знаками Вишнього Коваля. Неоднаковість у зображенні цих молотів він пояснює тим, що андали були головним чином воїнами, а не ремісниками.

Мандрівники описують Норвос як сірий похмурий осередок надто спекотного літа, надто кусючої зими, надто лютих вітрів і нескінченних молитов. У нижньому місті, де купчаться хатини річковиків, бурдеї та харчівні, життя кипить веселіше. Там, подалі від пильних очей жерців та вельмож, посполиті норвосці втішаються червоним м’ясом та річковою щукою, запивають їх міцним чорним пивом та кислим козячим молоком; їм на розвагу танцюють ведмеді, а у освітлених смолоскипами клітках (ходить поголос і про таке) жінки-невільниці паруються з вовками.

Жодна розповідь про Господар Великий Норвос не буде повною без згадки про три великі дзвони міста, чий спів керує всім його життям: говорить норвосцям, коли прокидатися, коли лягати спати, коли ставати до праці, а коли — до зброї, коли молитися (і то вельми часто), ба навіть коли мати тілесні стосунки (і то значно рідше, якщо вірити людям). Кожен дзвін має власний неповторний голос, відомий кожному правдивому норвосцю. Дзвони мають імена Нум, Нарраг і Ньєль. Ломас Довгоступ так захопився ними, що порахував одним з дев’яти “Див, створених людиною”.

<<< Світ льоду та вогню