Лорат

<<< Світ льоду та вогню

Вільне Місто Лорат стоїть на західному кінці найбільшого з купи низьких кам’яних островів у Тремтливому морі на півночі Есосу, у гирлі Лоратської затоки. Володіння міста включають три головні острови зі сказаної купи, зо два десятки менших острівців та скель (населених головним чином тюленями та мартинами) і густо порослий лісом півострів на південь од островів. Лоратійці також заявляють про свою владу над водами Лоратської затоки, але рибальські ватаги з Браавосу, китобої та тюленебої з Ібу часто-густо заходять до затоки по здобич, бо Лорат не має належної сили на морі, щоб підкріпити свої зазіхання.

У дні минулі вплив Лорату простягався на схід аж до Топора, проте сила міста занепадала з роками, і нині лоратійці владарюють лише над південним та східним берегами Лоратської затоки; західний берег належить до володінь Браавосу.

Лорат є найменшим, найубогішим та найрідконаселенішим з Дев’яти Вільних Міст. Разом із Браавосом він також є найпівнічнішим. Його розташування оддалік торговельних шляхів зробило його і найокремішим з нащадків старої Валірії. Хоча самі по собі лоратські острови похмурі та кам’янисті, навколишні води кишать зграями тріски і китів — особливо велетенських сірих, які збираються у затоці паруватися і плодитися. На скелях та морських каменях оселяються велетенські юрмища моржів та тюленів. Солона тріска, моржові ікла, тюленячі шкури та китова олія складають більшість торгівлі, яку веде місто.

За часів стародавніх острови населяло таємниче плем’я людей, відомих як творці лабіринтів; воно зникло дуже давно, ще перед світанком відомої історії, не лишивши по собі нічого, крім кісток і збудованих лабіринтів.

Розлогі споруди неймовірної складності, побудовані з брил тесаного каменю, лабіринти розкидані усіма островами — а один з них, розрослий аж далі нікуди і глибоко занурений у землю, знайшовся на землі самого Есосу, на півострові південніше від Лорату. Лорасіон, другий найбільший з лоратських островів, містить велетенський лабіринт, що заповнює більш як три чверті поверхні острова і на чотири поверхи пірнає під землю; окремі його ходи занурюються вглиб на п’ять сотень стоп.

Вчені не припиняють сперечатися про призначення цих лабіринтів. Чи були то укріплені схрони, храми, міста? А чи не служили вони якимсь іншим, далеко чудернацькішим цілям? Творці лабіринтів не залишили жодних писаних пам’яток, тож ми ніколи не дізнаємося. Кістки їхні кажуть нам, що то були люди дужі, міцно збудовані, більші за звичайних людей, але менші за велетнів. Хтось припускає, чи не народилися творці лабіринтів од парування між чоловіками людей та жінками велетнів. Ми не знаємо, як вони зникли, хоча у лоратських переказах припускається, що знищили їх вороги з моря — водяники у одних оповідях, перевертні-тюлені та моржі в інших.

У наступні століття після творців лабіринтів на Лораті з’явилися інші племена. Певний час острови заселяли невеличкі, смагляві, волохаті люди, споріднені з людом Ібу. Живучи риболовлею, вони мешкали уздовж берегів та цуралися великих лабіринтів своїх попередників. Їх у свою чергу змінили андали, що насунулися у лодіях з Андалосу на північніші від них береги Лоратської затоки. Вбрані у кольчуги, озброєні залізними мечами та сокирами, андали бурею пронеслися по островах, винищуючи маленьких волохатих чоловіків у ім’я свого семиликого бога, а жінок та дітей забираючи в неволю.

Невдовзі кожен острів мав свого короля, а найбільший — одразу чотирьох. Кохаючись у чварах та розбраті, наступну тисячу років андали присвятили війні всіх проти всіх, але зрештою воїн, що називав себе Карлоном Великим, зібрав острови докупи під свою владну правицю. Літописи — ті, які маємо — твердять, що він звів великі палати з колод посередині величезного та моторошного лорасіонського лабіринту і прикрасив їх головами вбитих ворогів.

Карлон мав мрію зробитися королем усіх андалів, а тому знову і знову розпочинав війни проти дрібних корольків Андалосу. Опісля двадцяти років і не меншого числа війн влада Карлона Великого простяглася від затоки, де одного дня постане Браавос, на схід аж до Топора, а на південь — до витоків Верхньої Ройни та Нойни.

Але поширення впливу Карлона на південь посварило його не лише з іншими андальськими корольками, а й з Вільним Містом Норвосом на Нойні. Коли норвосці зачинили від нього річку, Карлон виступив зі своїх палат у лабіринті на війну і розбив Норвос у двох великих та запеклих битвах серед пагорбів. На жаль, він надто запалився цими перемогами і наважився рушити на сам Норвос. Норвосці надіслали до Валірії заклик по допомогу, і Вільноземство стало на захист своєї далекої доньки, хоча між ними пролягли усі землі андалів та ройнарів.

У розпал могутності драконовладців будь-які відстані не важили для них геть нічого. Писано у “Вогнях Вільноземства”, що в небо злетіла аж сотня драконів; вони рушили уздовж великої річки і напосілися на андалів, які саме облягали Норвос. Карлон Великий згорів разом зі своїм військом, а драконовладці пустилися далі — принести вогонь та кров на самі лоратійські острови. Палати Карлона були дощенту зруйновані полум’ям, а з ними — містечка та рибальські селища по його берегах. Навіть великі брили лабіринтів чорніли та тріскалися під навалою вогняних вихорів, зронених на острови з неба. Кажуть, у Випалі Лорату не вціліло жодного чоловіка, жінки або дитини — такими страшними та пекучими були ті вогні.

По тому лоратські острови лишалися ненаселеними ще зі століття. На них у великому числі повернулися тюлені та моржі; мовчазними обпаленими лабіринтами шурхотіли краби. Китобої з Ібен-Порту приставали до берегів лагодити кораблі або шукати прісну воду, проте ніколи не заглиблювалися у суходіл, бо про острови гуляла зловісна слава захоплених привидами; ібенійці вірили, що на кожного, хто віддалиться від шуму моря, чекає прокляття.

Коли на острови нарешті повернулися мешканці, то були люди з самої Валірії. За тисячу триста і двадцять два роки перед Лихом братство вірян-розкольників утекло з Вільноземства і заснувало храм на головному острові Лорату.

Ці нові лоратійці були прихильниками Боаша — Сліпого Бога. Зрікшись усіх інших божеств, віряни Боаша не їли плоті тварин, не пили вина, блукали світом босоніж, вбрані у волосяні верети та шкури. Євнухи-жерці братства шанували свого бога тим, що вдягали каптури без щілин для очей; лише у пітьмі, вірили вони, відкриється третє око, яке покаже їм “вищу правду творіння”, що ховається за оманою цього світу. Віряни Боаша вважали усяке життя священним та вічним, чоловіків і жінок — рівними, панство та поспільство, багатих та бідних, рабів та господарів, людей та тварин — однаково гідними, однаково створеними єдиним богом.

Важливою частиною їхнього вчення було доконечне зречення себе самого — лише звільнення від людського марнославства давало людині надію з’єднатися у одне ціле з божественною сутністю. Відповідно, боашійці зрікалися власних імен і говорили про себе “чоловік” або “жінка” замість “я”, “мене”, “мені” тощо. Віра у Сліпого Бога зів’яла та померла вже з тисячу років тому, але деякі звичаї досі живі у Лораті, де чоловіки та жінки шляхетних верств суспільства вважають украй нечемним посилатися на себе прямими словами.

Сліпий Бог та його прибічники влаштували собі у стародавніх лабіринтах перших лоратійців поселення, храми та гробниці. Вони панували на островах приблизно три чверті століття. Але з плином часу інші люди, які не поділяли їхню віру, почали перетинати затоку, бити тюленя і моржа, ловити тріску. Дехто вирішив лишитися назавжди. Уздовж берегів знову з’явилися хатини, злилися у хутори та села. Прибували люди з Ібу, Андалосу та інших, дальших країв; невдовзі острови стали прихистком для відпущеників та рабів-утікачів з Валірії та її погордливих доньок, бо жерці Сліпого Бога вчили, що кожна людина рівна іншій. Три рибальські селища на західному кінці найбільшого острова так розрослися та забагатіли, що злилися докупи у чимале містечко; з плином років замість мазаних хатин постали кам’яні будинки, і містечко перетворилося на велике місто.

Ці нові лоратійці спершу корилися вірянам Боаша, які з’явилися тут раніше; багато років жерці Сліпого Бога продовжували правити островами. Але з часом число прибульців зростало, а лави вірян рідшали. Поклоніння Боашеві потроху занепало; ті жерці, які ще лишилися, стали зіпсовані та зажерливі, облишили верети, каптури та всі ознаки благочестя, забагатіли та розжиріли з податків, якими визискували підданих. Зрештою рибалки, хуторяни та інші посполиті здійняли бунт і скинули кайдани Боашевої влади. Рештки служителів Сліпого Бога нещадно вирізали — за винятком хіба крихітної купки, яка втекла у великий храмовий лабіринт Лорасіона і животіла там мало не століття, доки вся не вимерла.

Після падіння сліпих жерців Лорат став вільноземством на кшталт Валірії; правила у ньому рада трьох князів. Рільний Князь обирався голосами усіх, хто володів землею на островах, Рибальський Князь — усіма власниками кораблів, а Вуличний Князь — вигуками на віче вільних мешканців міста. Обраний достойник мав перебувати на посаді довіку.

Уряди трьох князів збереглися і донині, хоча лише для звичаєвих відправ та святкувань. Справжня влада належить раді магістратів, що складається з вельмож, священнослужителів та купців. Відокремленість Лорату від інших країв стала причиною того, що лоратійці майже не брали участі у подіях Кривавого Століття — хіба що крім тих, які продалися найманцями Браавосу чи Норвосу.

Нині Лорат вважається найменш значущим з Дев’яти Вільних Міст: найубогішим, найвіддаленішим, найвідсталішим. Маючи чимало рибальських суден, лоратійці майже не будують бойових кораблів і не мають чого показати на полі битви. Дуже мало лоратійців залишають рідні острови, і ще менше дістаються Вестеросу. В торгівлі вони віддають перевагу зв’язкам з найближчими сусідами — Норвосом, Браавосом та Ібом.

<<< Світ льоду та вогню