Залізні острови

<<< Світ льоду та вогню

Чи були першолюди насправді першими людьми?

Майже всі вчені книжники гадають, що так. Вважається, що перед їхньою з’явою Вестерос належав велетням, дітям лісу та диким звірям. Але на Залізних островах жерці Потоплого Бога розповідають інше.

Згідно з їхньою вірою, залізяни є плем’ям, конче відмінним від решти людства. “Ми не прийшли на ці священні острови з безбожних земель за морем, — казав колись жрець Саурон Солоний Язик. — Ми прийшли з дна моря, з підводних палат Потоплого Бога, що створив нас за своєю подобою і дав нам до рук владу над усіма водами земними”.

Та навіть серед залізян є такі, хто сумнівається і приймає звичнішу точку зору на походження їхнього роду від першолюдей — хай першолюди, на відміну від пізніших андалів, ніколи не були знаними мореплавцями. Звісно, і ми не можемо брати на легку віру твердження залізянських жерців, буцімто їхнє плем’я — ближча рідня рибам і водяникам, ніж іншим народам людства.

Архімаестер Хаерег колись висунув цікаве припущення, спираючись на перекази про Морекамінний Престол: чи не прийшли пращури залізян з якоїсь невідомої землі за західним морем. Стіл Грейджоїв, різьблений у подобі кракена з чорного, масткого на дотик каменю, буцімто був знайдений першолюдьми, які першими з’явилися на Старому Вику. Хаерег твердив, що престол виготовили прадавні мешканці островів, і що лише у пізніших розвідках маестрів та септонів починають з’являтися твердження про їхнє походження від першолюдей. Та зрештою, то було лише порожнє мудрування; Хаерег сам з часом відмовився від своїх припущень, і нам не варто за них чіплятися.

Все ж хай як саме на світ з’явилися залізняки, не можна заперечити, що звичаями, вірою та способами урядування вони вельми відрізняються від усіх племен, що населяють королівства Семицарства.

Корені згаданої різниці, як твердить архімаестер Хаерег у своїй “Історії залізного роду”, лежать у віруваннях. Холодні, вогкі, провіяні вітрами острови ніколи не мали щільної деревної порості; вбогий ґрунт не давав оберіг-деревам змоги вкорінитися і вирости. Тут ніколи не оселялися велетні, діти лісу не блукали тими недолугими лісами, які все-таки стрічалися на островах. Вочевидь, не з’являлися тут і старі боги, яким вклонялися згадані стародавні племена. Коли ж на острови згодом прибули андали, їхня Свята Віра теж не змогла пустити серед залізняків коріння, бо ще до Седмиці вони мали свого володаря: Потоплого Бога, творця морів і прабатька залізного роду.

Потоплий Бог не має храмів, не має святого письма, не має різьблених у його подобі бовванів… зате має вдосталь жерців. Задовго перед виникненням літописання ці мандрівні святі обсідали Залізні острови, проповідуючи слово Потоплого Бога і гнівно засуджуючи усіх інших богів та їхніх прибічників. Вбрані у жалюгідне лахміття, нерідко босоніж, жерці Потоплого Бога не мають постійної домівки, але блукають островами, де їм заманеться, забрідаючи і вельми неблизько від моря. Більшість їх неписьменна; молодші жерці навчаються молитв і відправ од старших наставників. У всіх краях, куди ступають їхні ноги, панство і поспільство мають обов’язок надавати їм харч та притулок в ім’я Потоплого Бога. Деякі жерці їдять лише рибу. Майже ніхто з них ніколи не миється, окрім як у морі. Люд інших земель часто-густо вважає жерців божевільними, і то на вигляд небезпідставно; але не можна заперечити, що вони мають велику владу над своїми вірянами.

Хоча більшість залізян не плекають до Седмиці півдня та старих богів Півночі геть нічого, крім зневаги, вони все-таки визнають існування другої богоподібної істоти. У їхньому богослов’ї Потоплому Богові протистоїть Буребог — зла сила, що живе у небесах, ненавидить людей і всі їхні труди. Саме він надсилає люті вітри, страшні зливи, грім та блискавки, що показують людям його вічний невтамовний гнів.

Дехто каже, що Залізні острови назвали так з-за руди, якої тут знаходять і видобувають вдосталь. Але самі залізяни наполягають, що назва походить від їхнього норову — вони-бо тяжкі на руку, гартовані та непохитні, як їхній бог. Змальовники мап знають, що Залізні острови складаються з головної низки — тридцяти одного острова — в Залізняцькій затоці на схід від Орлиного Рогу і ще тринадцяти, нагромаджених навколо Самотнього Світила далеко у безмежному Західному морі. Найбільшими і найголовнішими у цьому намисті є сім островів: Старий Вик, Великий Вик, Пайк, Харло, Солонець, Чорноплив і Косач.

Серед них Харло є найлюднішим, Великий Вик — найбільшим та найбагатшим на рудні родовища, а Старий Вик — найсвятішим, де королі над сіллю та скелями збиралися у стародавніх палатах короля Герея на вибори, кому з них правити над усіма. Скелястий, порізаний долинами Косач був домівкою Залізних Королів дому Герейрон у давно минулі століття. Пайк пишається Княж-Пристанню — найбільшим містечком на островах, — і є столом дому Грейджой, що панує над островами від часу Аегонового Завоювання. Чорноплив та Солонець нічим помітним не уславилися. На деяких з менших острівців стоять непоказні вежі дрібних князьків, пануючи над крихітними рибальськими селищами. На інших випасають овець, а на багатьох зовсім ніхто не живе.

Другорядна низка островів лежить далеко у Західному морі — за вісім днів плавання під вітрилом на південний захід. Там морські котики та леви влаштовують гніздовища на провіяних вітрами скелях, надто малих для прогодування хоча б одного родинного маєтку. На найбільшій з таких скель стоїть вежа дому Генвітер, названа Самотнім Світилом за вогонь, що палає над її дахом удень і вночі. Різноманітну чудасію оповідають про Генвітрів та люд, яким вони правлять. Хтось каже, вони злягаються з тюленями і народжують напівлюдських дітей, а інші шепочуть, що вони й самі є перевертнями, вміють набувати подоби морських левів, моржів, ба навіть плямистих китів — неситих вовків західних морів.

Втім, такі неймовірні побрехеньки завжди гуляють про далекі краї світу, а Самотнє Світило стоїть західніше від усіх відомих нам земель. Чимало хоробрих мореплавців рушали за його світло протягом століть у пошуках казкового раю, що мав начебто лежати за виднокраєм, але ті з них, хто повернувся (а пощастило не всім) розповідали лише про безмежні сірі води, що тяглися й тяглися, скільки бачило око.

Багатства Залізних островів — хай які є — залягають під пагорбами Великого Вика, Харло та Косача, відки видобувають удосталь олива, цини та заліза. Саме ці руди продають острови у зовнішній світ. Не диво, що серед залізян є чимало майстерних ковалів; з кузень Княж-Пристані виходять мечі, сокири, кольчуги та панцирні обладунки, що не поступляться жодним іншим.

Плодючий шар на землі Залізних островів — тонкий і кам’янистий, придатний радше для випасу овець, ніж для рільництва. Тому залізян щозими напевно косив би голод, якби не безмежна щедрість моря та вправність риболовів, що жнуть його багаті врожаї.

Води Залізняцької затоки населяють великі зграї тріски, вугільної риби, жабуна-рибалки, плахура, корюки, оселедця та баламута. Краби та морські раки ловляться на узбережжях усіх островів, а на захід од Великого Вика у Західному морі никають меч-риби, тюлені та кити. Архімаестер Хек, народжений і вихований на Харло, вважає, що сім з кожних десяти родин на Залізних островах живуть риболовлею. І хай які вбогі та принижені вони на суходолі, у морі кожен з них сам собі господар. “Хто має власний човен, той ніколи не піде в роби, — пише Хек, — бо кожен капітан є королем на чардаку власного корабля”. Саме їхній вилов головним чином живить острови, рятуючи від голоду.

І все ж вище від риболовів залізняки шанують своїх морських наскочників. “Вовками моря” кликав їх люд у західному та річковому краях за старих часів, і то недарма. Наче вовки, вони полювали зграями, перетинали буремні моря на швидких лодіях, напускалися на мирні селища і містечка по всіх берегах Західного моря, грабували, нищили і ґвалтували. Безстрашні мореплавці та страхолюдні бійці, вони виникали з ранкової імли, робили свою криваву справу і зникали у морі, коли сонце ще й на полудень не викотилося, обтяжені здобиччю та оглушені лементом наляканої юрби жінок і дітей, зігнаних на лодії.

Архімаестер Хаерег твердив, що на сю криваву стежину залізян уперше погнала потреба у дереві. На світанку часів Великий Вик, Харло та Косач були щільно вкриті лісами, але корабельники островів працювали так завзято, що звели їх один за одним. Отже, залізяни не мали іншого вибору, крім зазіхнути на неозорі пущі “зелених земель” — великої землі Вестеросу.

У зелених землях знайшлося все, чого наскочникам бракувало на островах. Та небагато з того здобували вони торгівлею, бо більше полюбляли видирати з кров’ю — вістрям меча і лезом сокири. Коли наскочники поверталися на острови з такою здобиччю, то казали, що за неї “заплатили залізом”; хто лишився вдома, але теж хотів собі щось від здобутого, мусив перекупати за золото або сидіти нужденним. Отак, пише Хаерег, наскочники та їхні звитяги почали славитися понад усіх інших у слові співців, простолюдців і навіть жерців.

Чимало переказів дійшло до нас крізь тисячоліття королів над сіллю та здобичників, які зробили Західне море своїм власним — диких, лютих і безстрашних вояків, рівних яким небагато жило на світі. З них ми знаємо про Торгона Страхітливого, Йорла Кита, Дагона Трима, що наказував мерцям чорною химороддю, Хротгара з Пайку та його ріг, що викликав кракенів, Рвучкого Ральфа зі Старого Вика.

Найславетнішим з усіх був Балон Боронь-Шкура, що бився з сокирою в одній руці та келепом в іншій. Казали, що зроблена людиною зброя не здатна його вразити; мечі ковзали і не лишали позначок, а сокири розліталися на друзки, зачепивши його шкіру.

Та чи справді всі згадані звитяжці колись ходили землею? Важко знати напевне, бо ж більшість із них жили та померли за тисячі років до появи в залізняків письма; та й нині, по правді, воно на островах не надто поширене, а хто вміє читати і писати, з того часто глузують, як зі слабака, або занадто бояться, як злого чаклуна. Майже все, що ми знаємо про згаданих напівбогів зі світанку світу, дійшло до нас від племен, які вони грабували і плюндрували, і написане прадавньою мовою рунами першолюдей.

У ті дні землі, на які налітали морські розбишаки, були густо порослі деревами, але рідко заселені людьми. І тоді, і зараз залізяни не надто охоче віддаляються від солоної води, що живить їхні сили; але колись вони панували на Західному морі від Ведмежого острова і Скрижанілого Берега аж до Вертограду. Благенькі рибальські човни та купецькі кораблики першолюдей, що лише зрідка наважувалися втратити землю з очей, не могли опиратися швидким лодіям залізян з їхніми великими вітрилами та лавами для веслярів. Коли ж доходило до битви на суходолі, могутні королі та уславлені воїни падали під ударами залізян, наче трава під косою, ще й у такому числі, що зеленими землями покотився поголос, буцімто залізняки — то якісь гемони з мокрого пекла, захищені злими чарами і озброєні лихою чорною зброєю, що випиває до дінця душі убитих нею.

Щоразу, як осінь іде на спад, і відчувається грізний подих зими, лодії виходять у морські походи за харчами. Часто-густо бувало так, що Залізні острови їли досхочу навіть серед лютої зими, тимчасом як люд, що посіяв, виплекав і зібрав урожай у зелених землях, гибів з голоду. “Ми не сіємо”, — таке хвалькувате гасло взяли собі Грейджої, пануючи під титулом Великих Женців Пайку.

Наскочники поверталися на Залізні острови не з самим лише золотом та збіжжям; привозили вони і бранців, що ставали до служби своїм полонителям як роби. Серед залізняків-бо лише морські походи за здобиччю та рибальство вважалися гідними вільного чоловіка заняттями. Нескінченно гарувати в полі та коло худоби личило тільки робам. Те саме стосувалося і копання руди. Втім, ті роби, яких приставляли до рільництва, вважали, що їм пощастило — так пише Хаерег, — бо чимало з них доживали до старості, ба навіть мали дозвіл одружитися і народити дітей. Не така доля чекала на тих, кого прирікали до праці у копальнях — темних і небезпечних печерах попід горами, де лютували наглядачі, смерділо вогке повітря, і життя уривалося скоро та раптово.

Більшість бранців-чоловіків, привезених на Залізні острови, скінчили свої дні за тяжкою працею в полі чи копальнях. Нечисленних синів князів, лицарів та заможних купців викупили за золото. Хто вмів читати, писати і складати числа — ті служили господарям комірниками, писарями чи вчителями дітей. Мулярі, линварі, мідники, свічарі, теслі та інші навчені ремісники цінувалися навіть вище за письменних.

Забирання у роби було поширене серед усіх першолюдей протягом їхнього панування на Вестеросі — зайвий доказ походження залізян саме від першолюдей.

Робів не можна порівняти з рабами, яких тримають у Вільних Містах і далі на схід. На відміну від рабів, які є майном господаря, роби мають певні важливі права. Так, роби належать полонителеві, винні йому службу та покору, але все ж вони є людьми, не мертвою власністю. Робів не можна продати і купити. Вони можуть володіти майном, одружитися за бажанням, народити дітей. Діти рабів народжуються рабами, але діти робів є вільними людьми; будь-яка дитина, приведена у світ на островах, належить до залізного роду, хай навіть її батьки — роби. Таких дітей не можна забирати від батьків до семи років, коли більшість починає навчання у підмайстрах або на кораблі.

Проте найбільше з усієї здобичі залізянські наскочники поціновували молодих жінок. Старших жінок капітани теж часто-густо забирали служити у господарстві, варити їжу, шити і плести одяг, сповивати дітей тощо, але вродливі дівчата і юнки, які щойно розквітли, жадібно хапалися у походах як найбільша коштовність. Більшість скінчили свої дні на островах служницями, повіями, покоївками у маєтках, дружинами інших робів; проте найвродливіші, найміцніші та найздоровіші тілом бралися їхніми полонителями за дружин з солі.

Не лише богами, а й шлюбними звичаями залізяни різняться від народів великої землі Вестеросу. Де у Семицарстві панує Седмиця, там чоловік з’єднується з однією дружиною на все життя, а дівчина — з одним чоловіком. На Залізних островах чоловік може мати лише одну “дружину зі скелі” (а якщо вона помре, то взяти іншу), зате скільки схоче “дружин з солі”. Дружина зі скелі має бути вільною жінкою Залізних островів. Її місце — коло чоловіка у ліжку і на чардаку, а її діти мають перевагу над усіма іншими. Дружини з солі — то майже завжди дівчата чи жінки, взяті у полон. Кількість дружин з солі, яких чоловік може утримувати, проказує всім про його могутність, статки та чоловічу силу.

Не слід думати, ніби залізняцькі дружини з солі — то лише підбічниці, хвойди або постільні невільниці. Шлюби з сіллю, як і шлюби зі скелею, за звичаєм укладаються жерцями Потоплого Бога (нехай і у відправах значно скромніших, ніж коли чоловік єднається з дружиною зі скелі), а діти від таких союзів вважаються законними. “Сини від солі” можуть навіть отримати спадок, якщо їхні батьки не мали законних синів од дружин зі скелі.

Звичай шлюбів з сіллю вельми занепав на Залізних островах від часів Завоювання, бо Аегон Дракон оголосив викрадення жінок злочином у всіх королівствах Семицарства (кажуть, що на вимогу королеви Раеніс). Завойовник також заборонив наскочникам полювати у його королівстві. Утім, його наступники лише час від часу нагадували про ці заборони силою зброї, тож чимало залізян і досі прагнуть повернутися до того, що вони звуть “старим звичаєм”.

<<< Світ льоду та вогню