Грейджої на Пайку

<<< Світ льоду та вогню

Загибель Гарена Чорного та його синів лишила Залізні острови без короля, у безладі та замішанні. Чимало зацних панів та уславлених воїнів служили королю Гарену в річковому краю. Хтось загинув разом з королем у палаючому Гаренголі, інших побили повстанці, коли річковий край збунтувався проти залізняків. Небагатьом пощастило досягти узбережжя живими, а серед тих ще менше знайшли свої лодії неспаленими і зуміли дістатися додому.

Аегон Таргарієн та його сестри не приділили великої уваги Залізним островам негайно після падіння Гаренголу. Вони мали нагальніші справи; могутніші вороги тиснули на них з усіх боків. Покинуті давати собі ради самотужки, залізяни негайно заходилися різатися один з одним.

Кворин Вольмарк, дрібний князьок на острові Харло, першим насмілився зазіхнути на корону. Його бабуся була молодшою сестрою Гарвина Твердорукого; на цій підставі Вольмарк оголосив себе правдивим спадкоємцем “чорного роду”.

Тимчасом на Старому Вику попід ребрами Нагги зібралося з півсотні жерців, які поклали вінець плавникового дерева на одного зі своїх — босого божого служителя на ім’я Лодос, який проголосив себе живим сином Потоплого Бога.

Невдовзі на Великому Вику, Пайку та Косачі з’явилися нові самозванці; більше року вони та їхні прибічники билися один з одним на морі та суходолі. Аегон Завойовник поклав край війні року 2 по А.З., коли висадився на Великий Вик з Балеріона у супроводі величезного бойового флоту. Перед ним войовничість залізняків розсипалася на порох. Кворин Вольмарк загинув від власної руки Завойовника і валірійського клинка Чорножара у ній. На Старому Вику король-жрець Лодос звернувся до свого бога — закликав кракенів прийти з безодні й забрати Аегонові кораблі. Коли кракени не забажали з’явитися, Лодос набив рясу каменюками і ввійшов у море “порадитися з батьком”. Тисячі рушили услід. Ще кілька років на береги вимивало їхні набряклі трупи, серед яких, утім, так і не знайшли самого жерця. Вцілілі королі на Великому Вику та Пайку (короля на Косачі вбили ще попереднього року) не забарилися стати на коліна і присягнути на вірність домові Таргарієн.

Але хто ж відтоді мав ними правити? На великій землі дехто закликав Аегона зробити залізян підданими князя Таллі у Водоплині, котрого сам Завойовник призначив коронним намісником на Тризубі. Інші пропонували віддати острови під владу Кастерлі-на-Скелі. Ще дехто заходив далі й умовляв короля випалити острови драконовим полум’ям до голого каменя і тим навіки покласти край залізняцькій чумі.

Проте Аегон обрав інший шлях. Зібравши разом рештки панства Залізних островів, король оголосив, що дозволяє їм самим обрати собі зверхника. Не диво, що вони обрали одного зі своїх — Вікона Грейджоя, Великого Женця Пайку, славетного керманича і нащадка короля Герея. Хоча Пайк був менший та вбогіший за Великий Вик, Харло або Косач, Грейджої пишалися довгим та видатним родоводом. У добу король-віча лише з Герейронів та Діверів обирали більше королів, а Герейронів на світі вже не лишилося.

Знесилені та зубожілі після років війни, залізяни прийняли свого нового зверхника без слова заперечень.

Та знадобилося ще ціле покоління, перш ніж Залізні острови одужали від ран, завданих падінням Гарена і братовбивчою війною після нього. Вікон Грейджой, що правив з Морекамінного Престолу на Пайку, виявився суворим, але поміркованим і обережним володарем. Наскоки він не став оголошувати поза законом, але наказав, щоб чинилися вони лише у віддалених водах, поза берегами Вестеросу, аби не збурювати гнів Залізного Престолу. І оскільки Аегон прийняв Седмицю за своїх богів та був помазаний на царство верховним септоном у Старограді, князь Вікон дозволив септонам знову повернутися на острови і проповідувати Святу Віру.

Це розлютило багатьох побожних залізян та розбурхало лють жерців Потоплого Бога, як бувало завжди. “Хай собі плещуть язиками, — мовив князь Вікон, дізнавшись про заворушення. — Нам потрібен вітер надимати вітрила”. Він-бо присягнув Аегонові та був йому вірним, нагадав князь своєму синові Горену; адже жоден чоловік, за винятком хіба останнього дурня, не насмілився б повстати проти Аегона Таргарієна з його драконами.

Слова батька міцно закарбувалися у пам’яті Горена Грейджоя. Коли князь Вікон помер року 33 по А.З., Горен успадкував після нього владу на Залізних островах і негайно придушив незграбну змову, що мала на меті відновлення “чорного роду” на престолі шляхом коронування сина Кворина Вольмарка. За чотири роки по тому на князя чекали суворіші випробування, коли Аегон Завойовник раптово помер на Дракон-Камені, а королем став його син Аеніс. Добросердий та приязний, Аеніс Таргарієн мав серед панства славу слабака, негідного сидіти на Залізному Престолі. Новий король саме мандрував державою, коли від краю до краю почали спалахувати бунти.

Один з таких бунтів знуртував і Залізні острови; його очолив чоловік, який твердив, буцімто він є королем-жерцем Лодосом, що нарешті повернувся з гостини в свого батька. Проте Горен Грейджой діяв рішучо і надіслав засолену голову жерця-короля Аенісові Таргарієну. Його милість схвалив дарунок і пообіцяв князеві Горену будь-яку нагороду, що була в його владі. Обдарований не лише лютим норовом, але й хитрим розумом, Грейджой попрохав короля дозволити йому вигнати септонів та септ з Залізних островів. Король Аеніс мусив погодитися, і ще століття минуло, перш ніж на островах знову відкрили септ.

Довгі роки по тому залізяни лишалися сумирними під владою низки князів Грейджоїв. Плекаючи думки про нові завоювання та здобич, вони тимчасом жили риболовлею, торгівлею та видобутком з надр. Між Король-Берегом та Пайком лежала уся ширина Вестеросу; майже ніщо не пов’язувало залізян зі справами королівського двору. Жилося на островах важко, а надто взимку, але так було завжди. Дехто мріяв про повернення до старого звичаю, коли залізняків усі боялися, проте Пороги та Літнє море лежали ген за світами, а грабувати ближчі землі залізянам не дозволяла воля Грейджоїв на Морекамінному Престолі.

<<< Світ льоду та вогню