За Кістяними горами

<<< Світ льоду та вогню

На сході за Ваес Дотраком і Матір’ю Гір степ поступається хвилястим рівнинам і лісам, земля під ногами мандрівника твердішає, кам’яніє і починає підійматися вгору. Пагорби стають крутіші та небезпечніші, невдовзі вдалині з’являються справжні гори, чиї вершини наче плавають у східному небі. Ті сіро-блакитні зубчасті велетні виглядають так погрозливо, що навіть Ломас Довгоступ, небоязкий шукач пригод і мандрів, якщо вірити його власним словам, зневірився і зажурився, коли їх побачив, бо подумав, що досяг краю світу.

Пращури дотракійців та інших кінних народів степу, втім, знали краще, бо пам’ятали, як перетнули ці гори зі сходу, з інших земель за ними. Чи пішли вони на захід у пошуках рясніших і багатших угідь, чи прагнули завоювань, а чи тікали від лютішого ворога? Оповідки їхні не узгоджуються одна з одною, тож напевне ми не дізнаємося, але у їхніх тяжких поневіряннях годі сумніватися, бо дорогою переселенці лишили чимало своїх кісток. Людські й кінські, кістки велетнів, верблюдів та волів, будь-яких звірів польових, птахів та чудовиськ — усі можна знайти серед цих моторошних гір.

Відти й сама назва гір: Кістяні, або ж просто Кістки. Найвищі з гірських хребтів у спізнаному світі від Західного моря до Асшаю-коло-Тіні, Кістки тягнуться від Тремтливого до Нефритового моря грізним муром покручених скель та гострого каміння завдовжки дві з половиною тисячі верст з півночі на південь і завширшки у півтисячі верст зі сходу на захід.

Глибокі сніги вінчають вершини північних Кісток, а їхні південні посестри потерпають від піщаних буревіїв, що обдирають схили та вишкрябують долини, надаючи їм химерних обрисів. Протягом нескінченних верст між північчю та півднем у глибоких ущелинах ревуть гримливі річки, тісні печерні проходи відкриваються у велетенські провалля та підземні моря, що ніколи не бачили сонця. Проте хай якими негостинними Кістки здаються тим, хто їх не знає, вони століттями служили прихистком людям і дивнішим істотам. Навіть найпівнічніші, укриті вічними снігами гостроверхі гори (відомі у дотракійській говірці як Кразаай Заска, або “Білі гори”), на які взимку та влітку з виттям налітають холодні вітри з Тремтливого моря, колись були домівкою “джохогвін” — кам’яних велетнів, великих і важких істот, буцімто удвічі більших за велетнів Вестеросу. На жаль, останній з “джохогвін” зник тисячу років тому, і тепер лише їхні тяжкі кістки позначають місця, де вони колись блукали землею.

“Тисячі доріг заводять у Кістки, — кажуть мудрагелі від Карфу до Кохору, — але лише три виводять назовні”. Хай якими несходимими здаються Кістки віддаленому окові, насправді існують сотні людських і козячих стежок, шляхів, якими бігає дичина, річищ гірських потоків, пологих схилів, де мандрівники, купці та пригодники знаходять дорогу в саме серце гір. У деяких місцях ті, хто знає і бачить, можуть знайти стародавні різьблені сходи, приховані проходи у скелях і схилах. Щоправда, чимало з цих шляхів є зрадливими, а інші кінчаються глухими кутами або пастками для необачних.

Невеличкі загони, добре озброєні та споряджені, можуть знайти крізь Кістки безліч шляхів, особливо якщо з ними іде поводир, який знає небезпеки дороги. Проте торговельному караванові, великому війську або самотньому подорожньому краще триматися одного з головних шляхів, трьох великих гірських проходів, які лежать мостами між сходом та заходом: Сталевої сакми, Кам’яної сакми або Піщаної сакми.

Сталева сакма (названа так за незліченні битви, що сталися у тих місцях) і Кам’яна сакма починаються у Ваес Дотраку. Перша біжить майже точно на схід попід найвищими вершинами, а друга загинається на південний схід, де зливається зі старим Шовковим шляхом серед руїн Їнішару (який коневладці звуть Ваес Їні), перш ніж почати підйом угору. Далеко на південь від них південною частиною Кісток (часто званих Сухими Кістками, бо воду там знайти нелегко) і навколишніми пустелями біжить Піщана сакма, що з’єднує портове місто Карф і торговельне поселення Тікві, ворота до багатств сходу.

Навіть уздовж цих добре торованих шляхів перетин Кісток лишається справою нелегкою та небезпечною… а безпечне їх подолання має свою ціну, бо на дальньому боці гір стоять три могутні міста-твердині, рештки колись могутньої Гіркунської Вітчизни. Байязабад, Місто Гаспидів, сторожить східний кінець Піщаної сакми; там з кожного, хто бажає пройти, беруть подорожнє мито. Кам’яна сакма, що біжить глибокими вузькими тіснинами, нескінченно вихиляючись, проминає мури Замир’яни — сірого кам’яного міста, вирізьбленого просто у скелях гір, які воно захищає. На півночі вбрані у хутро воїни долають Сталеву сакму почіпними мостами та підгірними проходами, супроводжуючи каравани до Кайякайянайї — міста, чиї мури складені з чорного базальту, чорного чавуну та жовтої кістки.

Чимало є свідоцтв, що гірські воїни Кайякайянайї, Замир’яни та Байязабаду — всі до одної жінки, доньки Великих Вітців, що правлять у цих містах. Там дівчат навчають їздити верхи і лазити скелями, ще як вони і ходити не почали. З ранніх літ їм прищеплюють науку списа, лука, ножа та пращі. Сам Ломас Довгоступ визнає, що лютіших бійців немає в усьому світі. Що ж до їхніх братів, синів тих самих Великих Вітців, то дев’яносто дев’ять з кожних ста вихолощують, щойно вони досягають чоловічого віку, і далі вони вже євнухами служать рідним містам як книжники, писарі, челядники, кухарі, рільники та ремісники. Лише найпоказнішим юнакам — найбільшим на зріст, найміцнішим, найвродливішим — дозволено стати чоловіками, породити нащадків і стати Великими Вітцями у свою чергу. Праця маестра Найліна “Рубіни та залізо”, названа за звичкою жінок-воїнів носити залізні кільця у сосках та рубіни на щоках, містить чимало здогадок і міркувань про обставини, які породили такі чудернацькі закони та звичаї.

Три міста-твердині починалися як порубіжні фортеці — укріплення з залогами, поставлені Вітцями-Владарями Гіркуна на західних кордонах їхніх маєтностей проти набігів розбійників та дикунів Кістяних гір і різноманітних варварських племен поза ними. Проте за століття фортеці перетворилися на міста, а сам Гіркун впав у порох, озера та річки його пересохли, а колись плодючі землі обернулися на пустку. Нині у серці Гіркуна розташоване Велике Піщане Море — широчезна пустеля нескінченних надм, сухих річищ, зруйнованих та спечених сонцем містечок і паланок. У південній, найглибшій частині цього моря панує така спека, що там будь-яка вода википає і вивітрюється геть.

За Великим Піщаним Морем розкинувся окремий світ — Далекий Схід, земля величезних рівнин, горбкуватих хребтів та річкових долин, якій немає кінця, де чужинські боги панують над чужинськими племенами. Чимало величних міст і гордовитих царств постали, розквітли і загинули тут від світанку днів; про більшість на заході або не чули, або давно забули їхні назви. Цитадель має лише грубий нарис історії Далекого Сходу, і навіть у тих непевних відомостях, які дійшли до нас крізь довгі версти гір та пустель, міститься чимало протиріч, хиб та прогалин, за якими майже неможливо сказати напевне, що там правда, а що — плід хворобливої уяви співців, вуличних брехунів або мамок-годувальниць.

І все ж найдавніша та найвеличніша зі східних цивілізацій вціліла аж до наших днів. Це Славне та Стародавнє Золоте Царство Ї-Ті.

<<< Світ льоду та вогню