Пришестя андалів

<<< Світ льоду та вогню

Андали походять з місцини під назвою Топір на схід і північ від нинішнього Пентоса, хоча впродовж століть лишалися кочовим плем’ям, якому довго не сиділося на одному місці. Зі своєї прабатьківщини на Топорі — чималому виступі землі, оточеному зусібіч Тремтливим морем — вони пішли на південь та захід і відкраяли собі Андалос, стародавню землю, де довго панували, перш ніж перетнути вузьке море.

Андалос простягався від Топора до тих берегів, які тепер звуться Браавоським узбережжям, а на південь аж до Плащини та Оксамитових горбів. Андали принесли з собою залізну зброю та панцирні обладунки. Проти такої навали племена, що населяли ті землі, не мали чим захиститися. Одне з них складалося з волохатих людей, чия назва забута, але згадки ще стрічаються у деяких пентоських записах. (Пентосці вважали їх родичами мешканців Ібу, про що загалом погоджуються і літописи Цитаделі, хоча деякі маестри твердять, що волохані заселили Іб, а інші — що волохані самі походять з Ібу.)

Вміння андалів кувати залізо багатьма сприймалося як доказ того, що їх спрямовувала у діяннях сама Седмиця — і що сам Коваль навчив їх цього мистецтва. Так само писано і в святих книгах. Але ж за тих часів ройнари вже розвинулися у високу цивілізацію і теж знали залізо, тож досить уважного погляду на мапу, щоб зрозуміти: перші андали напевно мали зв’язки з ройнарами. Темноплин та Нойна пролягали просто на дорозі переселення андалів, і в самому Андалосі, згідно свідоцтв норвоського дослідника минувшини Доро Голатіса, знайдено рештки ройнійських городищ. Власне, це не вперше інше плем’я людей взнавало таємниці залізного ковальства від ройнарів — кажуть, що і валірійці навчилися обробляти залізо саме в них, хай навіть з часом далеко перевершили своїх вчителів.

Протягом кількох тисячоліть андали жили собі в Андалосі, зростаючи у числі. Найстаріша зі святих книг — “Семикутна зірка” — каже нам, що тоді боги Седмиці ходили серед людей у пагорбах Андалосу. Саме вони увінчали чоло Хугора зі Схилів короною і пообіцяли йому та його нащадкам великі королівства у далекій землі. Так подають септони та септи причину виходу андалів з Есосу і переселення на захід, до Вестеросу. Але з історії, зібраної по крихтах Цитаделлю протягом багатьох століть, бачимо іншу причину.

Стара побрехенька, що побутує у Пентосі, твердить, нібито андали вбили дів-лебедів, які зманювали мандрівників на смерть, у Оксамитових горбах на схід від згаданого Вільного Міста. У ті часи андалів очолював звитяжець, якого пентоські співці величають Гукко. Кажуть також, начебто він убив сімох дів не за їхні злочини, а на знак пожертви богам. Кілька маестрів відзначають, що Гукко може бути однією з відмін імені Хугор. Але стародавнім переказам сходу віри ще менше, ніж оповідкам Семицарства — надто багато племен-бо мандрували сходом туди й сюди, перемішуючи та викривлюючи казки і бувальщини одне одного.

Кілька століть андали втішалися тихим заможним життям у пагорбах Андалоса, не зазнаючи утисків чи нападів з зовнішнього світу. Але після падіння Старого Гісу почалася велика хвиля завоювань і загарбань Валірійського Вільноземства, яке розповзалося ушир та вимагало дедалі більше рабів. Спершу на заваді йому стали Ройна та ройнари. Коли валірійці досягли величної річки, то спершу не знайшли способу переправитися через неї значною потугою. Звісно, вершники-драконовладці не завважили б Ройну за перешкоду, але піших та комонних бентежила думка про перехід річки всупереч спротиву ройнарів, які тодішньою могутністю не поступалися Старому Гісові на вершині слави. Між валірійцями та ройнарами було укладене перемир’я на багато років, та зрештою андали не зуміли сховатися за ним навіки.

У гирлі Ройни валірійці поставили перший з осередків своєї влади у чужинських краях. Назване Волантисом, місто було збудоване деякими з найзаможніших вельмож Вільноземства з метою накопичення багатств, що пливли униз Ройною. Саме з Волантиса військо завойовників перетнуло річку в великій силі. Андали спершу намагалися боротися, а ройнари їм навіть допомагали, але хвилю ту було не зупинити. Вельми вірогідно, що андали обрали втечу замість неминучого рабства, яким завжди скінчувалося валірійське завоювання. Вони відступили до Топора — землі, з якої прийшли у світ, — а коли й вона їх не врятувала, рушили далі на північ і схід, поки не досягли моря. Там дехто, напевне, облишив надію і скорився долі, а інші вирішили дати останній бій, але більша частина збудувала кораблі й випливла великим числом через вузьке море до земель першолюдей на Вестеросі.

На Есосі валірійці не дозволили андалам побачити втілення в життя обітування Седмиці, але на Вестеросі андали були самі собі господарі. Розпалені битвами та втечею, воїни андалів різьбили на своїх тілах семикутні зірки і присягалися власною кров’ю та святою Седмицею не знати спочинку, доки не викраяють собі королівств з земель, де заходить сонце. Їхня перемога подарувала Вестеросові нове ім’я — Раеш Андалі, “земля андалів”, як її досі кличуть дотракійці.

І септони, і співці, і маестри погоджуються між собою, що першим місцем висадки андалів були Пальці у Долині Арин. По всій тій місцині досі розкидані різьблені на каменях та скелях семикутні зірки — давній звичай зображувати їх занепав з часом, коли завоювання андалів набули значного розмаху.

Рушивши у Долину вогнем і мечем, андали тим почали завоювання Вестеросу. Залізна зброя та обладунки давали їм перевагу над спижем, яким доти воювали першолюди; чимало першолюдей загинуло в тій війні — або низці війн — які тривали, вірогідно, кілька десятиліть. Зрештою хтось із першолюдей скорився новій владі; як я вже зауважував, у Долині досі є вельможні доми, котрі гордовито проголошують своє походження від першолюдей — такі як Черленці та Ройси.

Співці розповідають, що андальський звитяжець, пан Артис Арин, злетів верхи на соколі й переміг Короля-Грифона на Велетневому Списі, тим самим заснувавши королівський дім Арин. Та було б нерозважливо псувати справжню історію Аринів казками з Віку Звитяжців. Насправді королі Арини замінили на престолі верховних королів з дому Ройс.

Коли владу в Долині було затверджено, андали звернули увагу на решту Вестеросу і виступили на завоювання з Кривавої Брами. У війнах, що відбулися далі, андальські шукачі пригод та слави повикроювали собі невеличкі королівства зі старих володінь першолюдей, воюючи при тому один з одним чи не частіше, ніж з ворогами.

Верховинні роди Місячних гір є, поза сумнівом, нащадками першолюдей, які не схилилися перед андалами і відтак мусили відступити у гори. Ба більше, у звичаях їхніх стрічаються схожі риси зі звичаями дичаків з-за Стіни — наприклад, викрадення наречених, уперта жага до самовладдя тощо — а походження дичаків від першолюдей вже ніхто не стане піддавати сумніву.

Про війни на Тризубі відомо, що аж семеро андальських королів з’єднали свої потуги проти останнього правдивого Короля на Річках та Пагорбах, Трістіфера Четвертого, який походив з крові першолюдей, і перемогли цього короля у його сотій битві, якщо вірити співцям. Його спадкоємець, Трістіфер П’ятий, виявився нездатним захистити батьків спадок, і королівство відійшло андалам.

В ту саму добу один з андалів, відомий з переказів як Еррег Бий-Родичів, набрів на величезний пагорб Вишесерце. На ньому під покровом захисту королів першолюдей діти лісу дбали про могутні різьблені оберіг-дерева, що увінчували вершину пагорба (а було їх тридцять і одне, як пише архімаестер Лаврент у рукописі “Старожитності Тризуба”). Кажуть, що коли Еррегові воїни знамірилися зрубати дерева, першолюди стали до бою поруч з дітьми, але міць андалів була для них завелика. Діти разом з першолюдьми відчайдушно захищали святий для них гай і усі до одного там загинули. Казкарі полюбляють згадувати, що відтоді примари дітей з’являються на пагорбі. Річкові ж мешканці того місця остерігаються і донині.

Як і першолюди перед ними, андали виявилися безжальними ворогами для решток дітей лісу. В їхніх очах діти вклонялися чужинським богам, жили за чужими звичаями, тож андали погнали їх геть з лісових нетрів, відданих дітям за Угодою. За довгі роки осібного від усього світу життя діти послабшали і вже не мали за себе навіть тих сил та знань, якими свого часу користалися на противагу першолюдям. Те, чого не змогли здійснити першолюди — викорінити дітей лісу до ноги — андалам вдалося за вельми короткий строк. Якісь недобитки могли втекти до Перешийку і знайти безпечну криївку серед боліт та пливких острівців, та якщо так і сталося, жодних слідів не лишилося. Дехто пише, що частина дітей могла врятуватися на острові Ликів під захистом зелених людей, яких андали не зуміли знищити. Але знову ж таки жодних переконливих доказів чи слідів цього знайдено не було.

Хай там як, і без того нечисленні діти лісу повтікали або загинули, а першолюди програвали андальським загарбникам війну за війною і віддавали в їхні руки королівство за королівством. Битв та війн сталося незліченне число, та зрештою всі південські королівства спіткала одна доля. Що ж до людей Долини, дехто з них скорився андалам і навіть прийняв віру Седмиці. В багатьох випадках андали брали собі за дружин вдів та доньок переможених королів для зміцнення своїх прав та влади, бо все ж таки, попри все, першолюди значно переважали андалів числом і не могли бути просто відтіснені або винищені. Те, що в численних південних замках досі існують божегаї з різьбленими оберіг-деревами — то справа рук перших андальських королів, які перейшли від завоювання до збирання, тим уникнувши тяжких чвар між різними вірами.

Навіть залізяни — люті наїзники морських хвиль, які спершу вважали себе у безпеці на своїх островах — не втрималися супроти андальської навали. Бо хоча андали звернули увагу на Залізні острови лише за тисячу років по своїм пришесті, та взялися вони за нове завоювання з поновленим завзяттям і ринули на острови нищівною хвилею. Ними було обірвано родовід Уррона Червонорукого, нащадки якого правили на островах мечем та сокирою близько тисячі років.

Хаерег пише, що спершу нові андальські королі хотіли змусити залізян прийняти віру Седмиці, але залізяни й чути не хотіли, зрештою дозволивши їй лише співіснувати з їхньою власною вірою в Потоплого Бога. Так само, як і на решті Вестеросу, андали брали собі залізянських дружин та доньок і народжували з ними дітей. Але геть не так само, як в інших королівствах, Святій Вірі не вдалося там вкорінитися; ба більше, вона не трималася міцно навіть у родинах андальської крові. З часом Залізними островами повернувся одноосібно правити Потоплий Бог, і хіба що кілька вельможних домів ще пам’ятали Седмицю.

Сама лише Північ, і ніхто більше, зуміла дати андалам відсіч завдяки непрохідним болотам Перешийку та стародавній твердині Калин-Коп. Число знищених на Перешийку андальських воїнів нелегко піддається ліку; ось як сталося, що Королі Зими зберегли незалежність свого престолу ще на багато століть.

<<< Світ льоду та вогню