Аегон І

<<< Світ льоду та вогню

Король Аегон, Перший тако наречений, скорив сім королівств Вестеросу ще до настання двадцяти семи років, але тим здобув чималий клопіт — утримати докупи щойно створене ним Семицарство. Сім неприязних одне до одного королівств нечасто берегли мир навіть у власних межах, що вже казати про державу без кордонів; об’єднати усі землі під однією волею — то була справа для людини неабияких чеснот і обдарувань. Державі пощастило, що Аегон був саме такою людиною — вдосталь наділеною далекоглядністю та рішучістю. І хоча втілити його бачення об’єднаного Вестеросу виявилося важче, ніж Аегон гадав наприпочатку — не кажучи вже, наскільки дорожче — але саме це бачення визначило поступ історії на кілька наступних століть.

Саме Аегон побачив у своїх мріях велике стольне місто, яке мало змагатися з Ланіспортом і Староградом, а тоді й перевершити їх, коли воно ще тільки починало зростати навколо грубої та непоказної Аегон-Тверді. Хай Король-Берег на початку свого існування був перелюднений, багнистий, смердючий — зате у ньому завжди кипіло життя. Септ, нашвидкуруч поставлений з короба корабля на Чорноводі, приймав вірян-простолюдців, а на пагорбі Візеньї невдовзі почали мурувати значно пишніший храм на гроші, прислані верховним септоном. (Згодом до нього додасться ще й Септ Спомину на пагорбі Раеніс, заснований на вшанування пам’яті королеви.) Де колись бачили тільки рибальські байдаки, нині почали з’являтися дуби та галери зі Старограду, Ланіспорту, Вільних Міст, ба навіть з Літніх островів — головна торгівля потроху перетікала з Сутіндолу та Дівоставу до Король-Берега. Аегон-Твердь теж побільшала, вихлюпнула за межі початкового частоколу і розповзлася Аегоновим пагорбом. З часом у ній спорудили нові дерев’яні палати заввишки у п’ятдесят стоп, які простояли до року 35 по А.З., коли Дракон наказав їх розвалити, щоб почати будівництво Червоного Дитинця — замку, гідного Таргарієнів та їхніх нащадків.

Згідно з історією архімаестра Гільдайна, при дворі подейкували, що Аегон поставив королеву Візенью на чолі будівництва Червоного Дитинця, бо вже не міг терпіти її присутність на Дракон-Камені. У пізні роки шлюбу король та королева — чиї взаємини і від початку не були надто теплі — з кожним днем віддалялися одне від одного.

До року 10-го по А.З. Король-Берег перетворився на справжнє місто, а до 25-го виріс більшим за Білу Гавань та Мартинів і став третім найбільшим містом у державі. Але весь цей час стольний град лишався позбавленим мурів для оборони. Можливо, Аегон та його сестри вважали, що ніхто не насмілиться напасти на місто, де є дракони. Але року 19-го по А.З. надійшла звістка про піратську зграю, яка сплюндрувала місто Гончаки на Літніх островах, захопивши багато тисяч невільників і велетенську здобич. Занепокоєний новиною — і усвідомленням, що вони з Візеньєю не завжди перебуватимуть у Король-Березі — Аегон нарешті наказав будувати мури. На чолі будівництва поставили великого маестра Гавена і Правицю — пана Озмунда Моца. Аегон звелів, щоб усередині мурів було вдосталь місця для майбутнього зростання міста, і щоб на честь Седмиці влаштували сім брам, захищених сімома великими в’їзними баштами. Будівництво почали наступного року, а 26-го по А.З. завершили.

Поки місто розросталося та квітло, вся країна теж переживала розквіт — почасти завдяки тим зусиллям, яких докладав Завойовник, щоб здобути повагу підданого панства та простолюду. В цьому йому часто допомагала королева Раеніс (поки була жива), котра особливо опікувалася посполитим людом. Так само вона шанувала милостями співців та віршовників — чим завжди нехтувала її сестра королева Візенья, вважаючи за марнотратство. Але ж співці складали хвальні пісні на честь Таргарієнів і розповсюджували їх усією державою. Навіть якщо до правди у піснях домішувалися занадто зухвалі побрехеньки, у яких Аегон з сестрами виглядали ще славнішими та звитяжнішими, королева тим не переймалася… як досі переймаються маестри, слуги істини.

Королева також чимало зробила для збирання держави докупи, влаштовуючи шлюби між вельми віддаленими домами. Тому смерть Раеніс у Дорні року 10-го по А.З. та обурення, яке вибухнуло після неї, болісно відчулися у більшій частині Семицарства, де встигли покохати свою вродливу і добросерду королеву.

Попри загалом славне та квітуче панування, одна велика поразка тяжко затьмарювала добру славу Аегона — і то була Перша Дорнійська Війна. Вона почалася раптово та зухвало року 4-го по А.З., а скінчилася 13-го після років руїни та крові. Численні біди супроводжували ту війну. Смерть Раеніс, роки Драконового Гніву, замордоване панство, таємні убивці у Король-Березі та самому Червоному Дитинці… воістину, чорні й тяжкі були часи.

Але у буревіях лиха запалала і зірка слави — народилося на світ присяжне братство Королегвардії. Коли Аегон та Візенья призначили ціну за голови дорнійського панства, то багатьох убили, і у відповідь дорнійці винайняли власних зарізяк. Року 10-го сталася нагода, коли Аегона та Візенью одночасно запопали на вулицях Король-Берега, і якби не Візенья з Темною Сестрою, король там-таки й скінчив би свої дні. Навіть попри це, король вважав, що його особистої охорони вистачить оборонити йому життя; але Візенья переконала брата в протилежному. (Пишуть, що коли Аегон показав на своїх охоронців, Візенья вихопила Темну Сестру і порізала щоку вояка, перш ніж той ворухнувся. “Твої охоронці — вайлуваті тюхтії”, — за переказами, дорікнула Візенья братові, і король мусив погодитися.)

Саме Візенья, а не Аегон, і визначила, як буде влаштовано Королегвардію. Семеро захисників повинен був мати володар Семицарства, і то всіх до одного — висвячених лицарів. Обітниці їхні вона утворила за подобою Нічної Варти — всі земні принади мали вони покинути, щоб неподільно віддатися службі королю. Коли Аегон заговорив був про великий турнір для обрання першого Королегвардійця, Візенья заперечила, що не сама лише вправність зі зброєю важить для захисту королівської особи, але й непохитна вірність. Король довірив Візеньї обрати перших братчиків нового братства. Історія показала, що він вчинив мудро і не помилився: двоє загинули, захищаючи короля, і всі служили до кінця своїх днів з честю та шаною. У Білій Книзі записано їхні імена, як і імена та діяння кожного лицаря, що складав обітниці: пан Корліс Веларіон, перший Регіментар; пан Ріхард Коріняк; пан Адісон Схил, Байстрюк Вихти; пан Грегор Добрян і пан Гріфіт Добрян, рідні брати; пан Гамфрей Лицедій, заплотний лицар; і пан Робін Морочник, на прізвисько Моробін, перший з численних Морочників у білім корзні.

“Правило шести”, нині застосовне у звичаєвому праві, було встановлене Раеніс, коли вона сиділа на Залізному Престолі, а король саме об’їжджав державу. Їй били чолом брати жінки, яку забив на смерть чоловік, застукавши з іншим. Чоловік на свій захист зауважив, що мав право повчати зрадливу дружину (це було справедливо, хіба що не в Дорні, де справи було влаштовано інакше) палицею, не товщою за великий палець руки. Щоправда, за словами братів, він завдав дружині близько ста ударів, чого і сам не заперечував. Порадившись з маестрами та септонами, Раеніс оголосила, що хоча жінку створили боги для покори чоловікові, який може законно повчати її биттям, ударів можна завдавати лише шість — по одному на честь кожного з Седмиці, за винятком Морока, який є смерть. Відтак дев’яносто чотири чоловікових удари королева оголосила незаконними і ухвалила, щоб їх повернули чоловікові брати померлої жінки.

Обравши собі на початку правління надійних радників — тих, що у дні Джаяхаериса I утворять малу раду на поміч престолові, — Аегон Завойовник згодом часто-густо полишав повсякденне правління державою сестрам та довіреним особам, а сам намагався щонайміцніше скріпити королівства докупи особистою присутністю — вражати, захоплювати, а коли й лякати підданих. Половину кожного року король літав між Король-Берегом та Дракон-Каменем, бо хоча місто і було його стольним градом, зате острів, що смердів паленою сіркою та солоним морем, він любив найбільше у світі. Але іншу половину року король присвячував об’їздові держави. Мандри власними королівствами Аегон зробив своїм звичаєм на решту життя, аж до останнього об’їзду року 33-го по А.З.; щоразу, як він відвідував Староград, то не забував віддати шану верховному септонові у Зоряному Септі, гостював під дахами замків князів великих домів (у останній мандрівці — навіть у Зимосічі) та у домівках безлічі менших князів, лицарів і пересічних корчмарів. Усюди, де з’являвся король, він приводив з собою пишний та блискучий почет; у одній мандрівці з ним їхала повна тисяча лицарів, окрім численного двірського панства.

У таких мандрівках короля супроводжували не лише двірські пани та панії, але й маестри з септонами. Товариство його часто складали шість маестрів — порадників у питаннях місцевих законів та звичаїв колишніх королівств, де король бажав вершити суд правдиво та обізнано. Замість спроб привести державу до одного зібрання законів, король поважав різні звичаї різних країв і намагався судити так, як судили б колишні королі у своїх маєтностях. (Узгодити всі закони держави між собою та привести до єдності — то була справа, залишена майбутнім володарям.) Від закінчення Першої Дорнійської Війни до Аегонової смерті року 37-го по А.З. держава перебувала в мирі, а король правив мудро і помірковано. По ньому престолові лишилося “нащадків у достатку” — двійко синів від двох дружин, старший принц Аеніс від Раеніс (давно померлої) та молодший принц Маегор від Візеньї.

Помер король там, де й народився — на коханому ним Дракон-Камені. Свідоцтва погоджуються, що знаходився він у Палаті Мальованого Столу, переповідав онукам Аегонові та Візерисові про свої завоювання, аж раптом запнувся посеред слова і впав. То був раптовий напад, вирішили маестри; Дракон віддав душу швидко і тихо. Тіло його спалили у дворищі замку Дракон-Камінь за звичаєм Таргарієнів та усіх валірійців перед ними. Аеніс, принц Дракон-Каменя та спадкоємець Залізного Престолу, саме перебував у Вирії, де по отриманні звістки про батькову смерть швидко сів на дракона і прилетів по свою корону. Але ті, кому довелося сидіти після Аегона Завойовника на його Залізному Престолі, відчули на собі далеко менш дружнє ставлення люду держави до їхньої влади.

<<< Світ льоду та вогню