Ї-Ті
Ї-Ті — земля, що у Семицарстві вважається мало не казковою — насправді являє з себе велику та розмаїту країну, царину вітристих рівнин і пологих пагорбів, вологих зелених хащ, глибоких озер, швидких річок та майже висохлих внутрішніх морів. Оповідають, що вельможне панство цієї країни таке багате, що дозволяє собі жити у палацах зі щирого золота, а вишукані наїдки присмачувати порошком з перлів та коштовного нефриту. Ломас Довгоступ, вражений та зачарований побаченими там дивами, назвав Ї-Ті “землею тисячі богів та сотні князів під владою одного богоцаря”.
Хто відвідав Ї-Ті в часи нинішні, той розповідає, що тисяча богів та сотня князів нікуди не поділися… але богоцарів тепер троє, і кожен вимагає собі право вбиратися у шати золототканого грезету, зелені перли та нефрит, які за звичаєм дозволено вдягати лише царям. Жоден, щоправда, справжньої влади не має; хай тисячі тисяч вклоняються лазуровому цареві у місті Їн, ба навіть простягаються долілиць, коли той показується на очі, але його царська воля панує хіба що у стінах його власного міста. Сто князів, про яких пише Ломас Довгоступ, правлять у своїх дідицтвах, як забажають, а за межами їхніх володінь так само вільно почуваються розбійники, владні жерці, чаклуни, очільники збройних загонів, царські воєводи та визискувачі податків.
Ми знаємо, втім, що так було не завжди. За старих часів богоцарі Ї-Ті могутністю не поступалися жодним володарям земним, багатством переважали навіть Валірію в розквіті слави, а військо тримали таке, що й уявити важко.
Наприпочатку, як твердять жерці-книжники Їн, усі землі між Кістками та морозною пусткою, що зветься Сіра Пустеля, від Тремтливого моря до Нефритового моря (а заразом навіть великий та благословенний острів Ленг) утворювали одне величезне царство під владою Бога-на-Землі — єдиного сина, народженого Левом Ночі та Дівою-Світлі-Очі. Правитель сей подорожував своїми володіннями у ношах, вирізьблених з цілої перлини, а несли їх сто цариць, його дружин. Десять тисяч років Велике Царство Світанку квітло в мирі та добробуті під владою Бога-на-Землі, аж нарешті він злетів до зірок — приєднатися до своїх пращурів.
Тоді влада над людством дісталася його найстаршому синові, відомому під іменем Перлового Царя; він правив тисячу років. Нефритовий Цар, Турмаліновий Цар, Оніксовий Цар, Топазовий Цар, Опаловий Цар стали його наступниками і теж правили по кілька століть… щоправда, кожне нове царювання було коротшим та неспокійнішим за попереднє, бо на кордонах Великого Царства свавільничали дикі люди і люті звірі, дрібні володарі ставали погордливі та непокірні, а посполитий люд віддавався жадобі, заздрощам, хіті, насильству, кровозмісу, ненажерливості та лінощам.
Коли донька Опалового Царя заступила його на престолі під титулом Аметистової Цариці, заздрісний молодший брат скинув сестру і вбив її, відтак проголосивши себе Кривавцевим Царем і розпочавши добу жахіть. Він вивчав темні мистецтва, вправлявся у тортурах та потойбічній химороді, заганяв підданих у рабство, узяв собі за дружину жінку-тигрицю, вживав у їжу людську плоть, зневажив істинних богів і натомість вклонився чорному каменеві, що впав з неба. (Чимало вчених мужів вважають Кривавцевого Царя засновником і першожрецем зловісної Церкви Зоряної Мудрості, яка до сього дня животіє у багатьох портових містах спізнаного світу.)
У літописах Далекого Сходу саме Кривава Зрада, як було названо добу його правління, спричинила вікову пітьму, названу згодом Довгою Ніччю. Зневірившись подолати випущене на землю зло, Діва-Світлі-Очі відвернулася від світу, а Лев Ночі зронив на людей свій гнів, щоб покарати за лукаву вдачу.
Скільки по тому трималася пітьма — цього вже не скаже ніхто, але всі погоджуються, що пітьму вдалося подолати, а світло та любов — повернути у світ лише тоді, коли родові людському подарував мужність і повів праведних на битву великий звитяжець з палаючим мечем Світлоносцем, відомий у різних народів як Гіркун Гучнославний, Азор Ахай, Їн Тар, Неферіон або Елдрік Гонитель Тіней.
Але Велике Царство Світанку вже не відродилося, бо відновлений світ був розколотий, кожне людське плем'я пішло своїм шляхом, відцуралося від інших, не зреклося війни, жадоби та грабунку, і так триває аж до сього дня. Таку віру сповідують чоловіки й жінки Далекого Сходу.
У Цитаделі Старограду та інших осередках вченості на заході маестри ставляться до оповідей про Велике Царство і його падіння як до казок, а не нарису правдивої історії. Проте ніхто не сумнівається, що ї-тійська цивілізація вельми стародавня — можливо, навіть сучасна державі Рибальських Цариць на Срібному морі. У самому Ї-Ті жерці-писарі наполягають, що найперші міста і значні людські поселення виникли уздовж берегів Нефритового моря, а твердження літописців Сарнору та Гісу рішуче відкидають, вважаючи за вихваляння дикунів і нерозумних дітей.
Хай якою є правда, Ї-Ті поза сумнівом є одним з тих місць, де люди вперше видерлися з прірви дикунства до розумного та впорядкованого життя… і писемності теж, адже мудрагелі сходу знаються на письмі та читанні вже багато тисячоліть. Найдавніші записи зберігаються ретельно та шанобливо, наче божественні одкровення, і ревно охороняються книжниками. Те, що ми з них знаємо, зібрано докупи з розповідей мандрівників та уривків записів, які вдалося вивезти з Ї-Ті та доправити морем до Цитаделі.
Докладна історія Ї-Ті виходить далеко за межі цієї книжки, бо складається з правлінь сотень царів, незліченних війн, повстань і розбратів. Скажемо лише, що Золоте Царство мало свою золоту добу і свою темну добу; воно розквітало і занепадало, і знову розквітало впродовж століть, витримало повені, посухи, буревії та землетруси такі страшні, що ковтали цілі міста, а сторінками його літописів промандрували тисячі звитяжців, зрадників, коханок, чаклунів та вчених книжників.
Відколи Далекий Схід видужав після Довгої Ночі та наступних століть безладу і розбрату, землями, нині відомими як Ї-Ті, правило одинадцять владних родів. Якісь протрималися хіба що півстоліття; найдовший сидів на престолі сімсот років. Одні доми віддавали владу мирно, інші опиралися залізом та кров'ю. В чотирьох випадках падіння владного дому супроводжувалося тривалим беззаконням, коли воєводи та дрібні князьки різалися один з одним за зверхність; останнє таке безвладдя тривало більше як століття.
БОГОЦАРІ Ї-ТІ
Щоб відтворити хоча б головні події довжелезної писаної історії Ї-Ті, нам не вистачить місця у цій книзі. Все ж було б недоречно не згадати хоча б кількох найбільш уславлених богоцарів:
- ХАР ЛОЙ, перший з сірих царів, чий престол, як казали, був у сідлі, бо протягом майже всього царювання він їздив з однієї битви на іншу.
- ЧОК ЧОК, п'ятнадцятий і останній волошковий цар, горбань з сотнею дружин і тисячею підбічниць, який нажив од них незліченних доньок, але жодного сина.
- МЕНГО КВЕН, Мерехтливий Бог, третій з нефритово-зелених царів, який правив з палацу, де підлога та стіни були вистелені листовим золотом, і вся обстава теж була золота, аж до нічних горщиків.
- ЛО ТХО, на прізвисько Ло Довголожка або Ло Моторошний, двадцять другий шарлатний цар, уславлений чародій та людожер, який за чутками вечеряв живим мозком ворогів — вибирав його довгою ложкою з перловим держаком просто з голови, з якої зрізали верхівку черепа.
- ЛО ДОК, на прізвисько Ло Недолугий, тридцять четвертий шарлатний цар, якого вважали за недоумка. На додачу його вразила хвороба, від якої він смикався і запинався, коли ходив, та пускав слину, коли говорив, але попри те мудро правив більш як тридцять років (хоча дехто вважає, що насправді за нього правила дружина — грізна цариця Батхі Ма Ло).
- ДЕВ'ЯТЬ ЄВНУХІВ, перлово-білі царі, що подарували Ї-Ті сто тридцять років миру і добробуту. Замолоду, ще князями та спадкоємцями престолу, вони жили як інші чоловіки, мали дружин і коханок, породжували нащадків, але по сходженні на престол кожен з них зрікався мужності з коренем та стовбуром, щоб присвятити себе служінню державі.
- ЧЖАР ХАР, та сини його, Чжар Чжок і Чжар Хан, відповідно шостий, сьомий і восьмий пірузові царі, за яких царство досягло вершини своєї величі. Чжар Хар скорив Ленг, Чжар Чжок захопив Великий Морак, Чжар Хан визискував даниною Карф, Старий Гіс, Асшай та інші далекі землі, а торгував аж з Валірією.
- ЧАЙ ДУК, четверий жовтий цар, який узяв за дружину вельможну валірійку і тримав при своєму дворі дракона.
Ї-Ті — неймовірна за величиною країна. Хоча велика її частка вкрита рясним лісом та вогкими хащами, подорожі між різними частинами царства є швидкими, зручними та безпечними, бо мережа кам'яних доріг, побудованих Царями-Євнухами минувшини, не має собі рівних у світі, крім хіба що драконошляхів Валірії.
Міста Ї-Ті теж уславилися світом, бо жодна інша країна не може похвалитися, що має їх так багато. Якщо вірити Ломасові Довгоступу, жодне з міст заходу не може рівнятися з містами Ї-Ті величиною або розкошами. “Навіть їхні руїни присоромлять наші”, — писав Довгоступ… а руїни в Ї-Ті знайдуться всюди. Колокво Вотар у “Нефритовій скарбниці” — найкращому відомому на Вестеросі джерелі відомостей про землі Нефритового моря — пише, що під кожним живим ї-тійським містом поховано ще три мертвих, давніших.
Протягом століть головне місто Великого Царства переносили туди, сюди і назад зо два десятки разів — поки змагалися пошукачі престолу, підносилися і занепадали владні доми. Сірі царі, волошкові царі, перлово-білі царі правили з Їн на березі Нефритового моря — найпершого і найславнішого з ї-тійських міст. Зате шарлатні царі вибудували собі нову столицю просто у серці лісових хащів і назвали її Сі Кво Славетна (тепер вона лежить у руїнах, порослих чагарниками, а слава її живе тільки у піснях). Порфірові царі віддавали перевагу Тікві, місту численних башт на західних пагорбах, а черлені царі тримали двір з військом у Джинкі, щоб краще захищати кордони царства від наскочників з Тіньових Земель.
Нині стольним містом Ї-Ті знову є Їн. Там у палаці, більшому за весь Король-Берег, у славі та розкошах панує сімнадцятий лазуровий богоцар Бу Гай. Але далеко на сході, за межами самого Золотого Царства, аж за казковими Вранішніми горами, у місті Каркоза на Схованому морі перебуває у вигнанні князь-чародій, який називає себе шістдесят дев'ятим жовтим царем з владного дому, який скинули з престолу близько тисячі років тому.
Також нещодавно воєвода на ім'я Пол Кво, Бияк Джогос-Нгайців, поклав сам на себе царські клейноди і оголосив себе першим з жовтогарячих царів. За столицю він обрав незугарне і розлоге торговельно-військове поселення під назвою Купечне. Котрий з трьох царів зрештою переможе — про це ми дізнаємося від літописців наступних років.
Жоден опис Ї-Ті не буде повним без згадки про П'ятикром'я — укріплену межу, що складається зі стародавніх фортець, вишикуваних уздовж далекого північно-східного кордону Золотого Царства між Кривавим морем (названим так за відтінок води, вочевидь наданий рідкісною водоростю, яка стрічається лише там) і Вранішніми горами. П'ятикром'я є дуже старим, старішим навіть за саме Золоте Царство; дехто стверджує, що фортеці поставив Перловий Цар на світанку Великого Царства, щоб утримати Лева Ночі та його гемонів від вторгнення до царини людей… і справді, у неймовірних розмірах тих твердинь є щось богоподібне або, навпаки, гемонське, адже кожна здатна вмістити зо десять тисяч вояків, а мури має заввишки трохи не в тисячу стоп.
Деякі книжники заходу припускають, що в побудові П'ятикром'я брали участь валірійці, бо кожен з мурів являє собою суцільну брилу плавленого чорного каменю, які нагадують про певні валірійські твердині на заході світу… але це навряд чи правда, бо Кроми передують у часі піднесенню Вільноземства, і ніде не згадується, щоб хтось із драконовладців колись мандрував так далеко на схід.
Отже, П'ятикром'ю судилося навіки лишитися загадкою. Його твердині стоять непохитно, не позначені плином часу, і стережуть порубіжжя Золотого Царства від вторгнень з Сірої Пустелі.
Що лежить за межами П'ятикром'я — про те ми знаємо ще менше. Казки, побрехеньки, розповіді мандрівників — більше ніщо з тих віддалених країв не досягало нашого вуха. Ми чули про міста, де люди ширяють на шкірястих крилах, наче птахи, про селища, збудовані з кісток, про плем'я безкровних людей, що живе між глибокою долиною Суха Прірва і горами. Гуляють чутки про Сіру Пустелю та її хижі піски, про плем'я людоґібів, що там живе — напівлюдських створінь з зеленою лускою та отруйними зубами. Чи то справді напівлюди-напівящури, а чи (вірогідніше) люди, вбрані у шкури ящурів? А чи то зовсім вигадки — мамуни та чугайстри східних пустель? Та навіть про людоґібів, хай ким вони є, ходить поголос, ніби й вони живуть нажахані містом Ка-Дат у Сірій Пустелі — містом, старішим за сам час, де провадяться неймовірно моторошні відправи для втамування голоду навіжених богів. Чи може існувати на світі таке місто? А якщо може, то що там відбувається насправді?
Про такі справи мовчить навіть Ломас Довгоступ. Можливо, щось відомо жерцям-книжникам Ї-Ті, але коли й так, вони не надто поспішають ділитися набутою мудрістю з нами.