Волантис
Найбільшими, найбагатшими та наймогутнішими з Дев'яти Вільних Міст є Браавос та Волантис. Між ними існує цікавий та своєрідний зв'язок — багато в чому ці міста є прямими протилежностями. Браавос знаходиться на крайній півночі Есосу, а Волантис — на самому півдні; Волантис — найстаріше з Вільних Міст, а Браавос — наймолодше; Браавос заснували колишні раби, а Волантис стоїть на рабських кістках; головна сила Браавосу лежить на морі, а Волантису — на суходолі. Спільне між ними те, що обидва міста є надзвичайно могутніми та впливовими, і в їхню історію глибоко врізана пам'ять про Валірійське Вільноземство.
Славний та давній Старий Волантис — так його часто величають — розкинувся на одному з чотирьох гирл Ройни там, де ця могутня річка втікає у Літнє море. Старі квартали міста лежать на східних берегах, новіші — на західних, але навіть найновіші з них мають за спиною сотні років. Дві половини міста з'єднані Довгим Мостом.
Серцем Старого Волантису є місто-в-місті — величезна плутанина стародавніх палаців, маєтків, веж, храмів, святих обителей, мостів, дворищ та підвалів, обнесена видовженим колом Чорної Стіни, яку змурувало Валірійське Вільноземство у юному завзятті перших завоювань. Заввишки у дві сотні стоп і така товста, що бойовим ходом нагорі можуть проїхати біч-обіч шість колісниць із четвірками коней (як і робиться на щорічному святі у пам'ять про заснування міста), ця стіна виплавлена з чорного драконокаменю без жодного шва, твердіша за крицю та діамант і стоїть мовчазним нагадуванням про заснування Волантису як віддаленої військової твердині.
Тільки ті, хто може простежити свій родовід до Старої Валірії, мають дозвіл жити у оточенні Чорної Стіни; жоден невільник, відпущеник або іноземець не може туди ногою ступити без запрошення одного з пагонів Старої Крові.
Чимало волантинців Старої Крові досі тримаються старих богів Валірії, але віра їхня живе головним чином усередині Чорної Стіни. Ззовні ж велику прихильність люду має червоний бог Ра-Гльор, особливо серед міських рабів та відпущеників. Храм Господа Світла у Волантисі, кажуть, не має собі рівних у світі; у “Рештках драконовладців” архімаестер Граміон стверджує, що храм є принаймні утричі більшим за Великий Септ Баелора. Усі, хто служать у тому могутньому храмі, є рабами, купленими ще змалку і навченими на жерців, храмових повій або воїнів; усі вони носять на обличчях наколоте полум'я свого вогняного бога. Про воїнів відомо небагато; кличуть їхню службу “Вогняною Рукою”, а число її складає завжди тисячу, не більше і не менше.
Протягом першого століття свого існування Волантис являв із себе лише військову фортецю, поставлену боронити кордони валірійських володінь, і окрім вояків залоги, ніхто в ньому більше не мешкав. Час від часу сюди налітали драконовладці, щоб дати собі перепочинок або зустрітися з послами від ройнарських міст верхів'я річки. Але з часом поза Чорною Стіною почали вигулькувати шинки, стайні та бурдеї, а до пришибів — навідуватися купецькі кораблі.
Поблагословлений надзвичайною природною гаванню та вигідним розташуванням у гирлі Ройни, Волантис почав швидко розростатися. Домівки, майстерні, заїжджі двори розкинулися східним берегом річки та пагорбами поза Чорною Стіною, а на західному березі, відділеному водами Ройни, руками чужоземців, відпущеників, сердюків, злодіїв та інших підлих людців помалу вибудувалося тіньове місто, де панували розпуста, пияцтво і свавілля, де вільно почувалися і не цуралися людей євнухи, пірати, злочинці та химородники.
З часом беззаконна слобода на західному березі перетворилася на таке лігво злочинності й безладу, що тріархи час від часу мусили надсилати через Ройну своїх рабів-вояків, аби відновити сякий-такий лад і пристойність. Щоправда, могутні припливи та зрадливі течії робили такі переправи нелегкими, тож за кілька років тріарх Вхаласо на прізвисько Гойний наказав збудувати через річку міст.
Згадані припливи і течії, вкупі з шириною самої річки, перетворили зведення мосту на справу неймовірного розмаху; знадобилося сорок років і мільйони гонорів, щоб упоратися з нею. Тріарх Вхаласо не дожив до здійснення свого задуму… але нарешті завершений, Довгий Міст не мав суперників у цілому світі, за винятком хіба що Мосту Мрій у ройнарському місті свят і веселощів Кройяні. Достатньо міцний, щоб нести вагу тисячі слонів (принаймні так твердять), Довгий Міст Волантису стоїть і донині найдовшим мостом у всьому знаному світі. Ломас Довгоступ назвав його одним з дев'яти див світу, створених людиною, у своїй книзі під тією ж назвою.
В перші століття свого існування Волантис багатів торгівлею між Валірією та ройнарами, стаючи дедалі могутнішим та заможнішим… тоді як Саргой, стародавнє та прегарне ройнійське місто, що від початку панувало у згаданій торгівлі, зазнало прикрого занепаду. Зрештою два міста не уникли зіткнення. Почалася довга низка війн, про які вже згадувалося деінде, а закінчилася вона повним зруйнуванням міст на Ройні та втечею Німерії з десятьма тисячами кораблів. Драконовладці Валірії здобули перемогу, а плоди її дісталися головним чином Волантису. Саргой донині лежить у руїнах, спустошений і моторошний, тоді як Волантис при своєму Довгому Мості, Чорній Стіні та велетенській гавані лишається одним з найвеличніших міст світу.
У оточенні Чорної Стіни волантинці Старої Крові досі розважають гостей пишними дворами у стародавніх палацах, оточені безліччю покірних рабів. Ззовні ж знайдеться безліч іноземців, відпущеників та простолюдців з сотні різних племен. Мореплавці й торговці юрмляться на базарах та пришибах міста, змішуючись з незліченними тисячами невільників. Кажуть, що у Волантисі на одну вільну людину припадає п'ятеро рабів — такою нерівністю, коли не гіршою, можуть похвалитися лише старі гіскарські міста Невільницької затоки.
За волантинським звичаєм обличчя усіх рабів вкриті наколотими малюнками, які на все життя позначають їхній стан та ремесло і лишаються з ними тягарем минулого, навіть якщо раба відпускають на волю. Таких малюнків є багато, і чимало з них безповоротно спотворюють обличчя. Волантинські раби-вояки носять на обличчях тигрові смуги, що позначають їхню службу; повії позначаються сльозиною під правим оком; невільники, що збирають конячий та слонячий послід, носять на собі муху; блазні та лицедії розмальовані картатим візерунком; погоничі гатаїв — візків, запряжених невеличкими слониками — позначені колесом тощо.
За устроєм Волантис вважається вільноземством, де кожен вільний землевласник має голос у правлінні містом. Щороку для впорядкування законів, проводу над флотом та військом, вирішення повсякденних міських справ обираються троє тріархів. Вибори тріархів — водночас барвисті й бурхливі — тривають десять днів. У останні століття за ці посади змагаються представники двох сторін, відомі під прізвиськами “тигрів” та “слонів”.
Прибічники різних шукачів посади тріарха — і двох сторін загалом — підтримують своїх обранців, усіма можливими способами піддобрюючись до мешканців міста. Усім вільним землевласникам — навіть жінкам — надано право голосу. Іноземцям перебіг виборів зазвичай здається безладом на межі божевілля, але в більшості випадків влада переходить від тріарха до тріарха мирно і безкровно.
Чимало волантинців вважають себе природніми та законними спадкоємцями драконовладців старої Валірії, відтак прагнуть здобути владу над іншими Вільними Містами, а згодом і над усім світом. “Тигри” проголошують намір зробити це через завойовницькі війни, тоді як “слони” віддають перевагу торгівлі й накопиченню багатств.
По загибелі Валірії та Краю Довгого Літа від Лиха Волантис заявив про намір прибрати під свою руку всі колишні валірійські володіння по всьому світові як буцімто свою законну спадщину. Таким було могуття “Першої Доньки”, що на якийсь час, протягом Кривавого Століття, Волантисові вдалося навіть захопити владу над кількома Вільними Містами. Але з часом волантинське царство впало під власною вагою, переможене союзом тих міст-посестр, які лишилися вільними, з підкореними Волантисом містами, які вирішили збунтуватися.
Від того часу “слони” — мирна сторона у змаганні волантинських тріархів — завжди мали перевагу на щорічних виборах. Проте за роки войовничого розширення під проводом “тигрів” Волантис захопив владу над кількома меншими містами, серед яких найпомітніші великі річкові “поселення”: Волон Терис, Валісар і Сельорис (кожне з яких більше і велелюдніше за Король-Берег або Староград). Волантинці також панують на Ройні аж до втікання в неї Сельору і тримають під рукою Помаранчевий берег на заході. Раби-воїни захищають ці землі від дотракійських коневладців, які подеколи випробовують волантинську оборону, і від інших Вільних Міст, які намагаються розширитися за рахунок міста-посестри.
Хоча волантинські вибори зазвичай обходяться без насильства, бувають і помітні винятки. “Щоденники” Нісеоса Когероса містять запис про тріарха Хоронно, якого обирали на посаду сорок років поспіль, бо під час Кривавого Століття він показав себе могутнім звитяжцем. Після сорокових виборів той оголосив себе довічним тріархом, і хоча волантинці спершу його любили, та швидко розлюбили, коли Хоронно почав нехтувати стародавніми звичаями і законами заради власної примхи. Невдовзі бунтівники схопили його, позбавили усіх титулів і звань та розірвали на шматки бойовими слонами.