Діти Валірії
Валірійці запозичили в гіскарців один огидний звичай — поневолення людей у рабство. Переможені ними гіскарці відчули його на собі першими, але не останніми. Вогняні гори Чотирнадцяти Вогнів були багаті на різноманітні руди, до яких валірійці мали велику хіть: мідь та цину для спижу, з якого кувалася зброя і будувалися величні пам'ятки; згодом — залізо для булату їхніх овіяних піснями клинків; і неодмінні золото та срібло, якими за все те платилося.
Властивості валірійського булату добре відомі; вони створюються багатошаровим нагортанням заліза для його посилення та вдосконалення, а також використанням чар — чи принаймні невідомих нам мистецтв — для надання остаточному булатові неприродної міцності. Нині ті мистецтва забуто і втрачено, хоча ковалі Кохору стверджують, що досі знають чари для перекування валірійського булату без втрати твердості та неперевершеної здатності тримати гостроту. Клинків валірійського булату в світі має нараховуватися багато тисяч, проте у Семицарстві їх усього 227 за “Переліками” архімаестра Тургода. Деякі з описаних ним клинків, щоправда, було відтоді загублено, або згадки про них втрачені з літописних сторінок.
Ніхто вже не скаже, скільки людей загинуло, тяжко гаруючи у валірійських копальнях, але напевно так багато, що й людський розум числа того не осягне. Коли Валірія зростала у силі, зростали і її потреби у рудах, а відтак чинилися ще ширші завоювання, щоб у копальнях не переводилися невільники. Валірійці розповсюджувалися навсібіч: на схід далеко за гіскарські міста, а на захід — аж до самих морських берегів Есосу, куди не ступала і гіскарська нога.
Саме це бурхливе розширення нових володінь мало величезну важливість для Вестеросу і майбутнього Семицарства. Поки Валірія силувалася здобути собі ще більше земель та людей, чимало з них тікали задля порятунку, відступаючи перед валірійською навалою. На західних берегах Есосу валірійці збудували міста, сьогодні знані нами як Вільні Міста. Походження їх різниться одне від одного.
Кохор і Норвос були засновані різноманітними розкольниками, яких повела геть незгода у вірі. Інші, на кшталт Старого Волантису та Лису, постали як торговельні осередки, створені заможними купцями та вельможами, котрі купили собі право самоврядуватися радше як прибічники Вільноземства, ніж його піддані. У цих містах обирали власних правителів замість коритися архонтам, присланим з Валірії (часто-густо на драконовій спині). У деяких працях пишеться, що Пентос і Лорат належали до третього різновиду — міст, які вже існували до з'яви валірійців, чиї правителі схилилися перед Валірією, але зберегли право на самовладдя. У ті міста валірійська кров притікала головне у вигляді переселенців з Вільноземства або через шлюби поважних сімейств, укладені з метою міцніше прив'язати їх до Валірії. Проте слід зауважити, що більшість розвідок, які це стверджують, мають за джерело працю Гесіо Гаратіса “Перед драконами”. Сам Гаратіс походив з Пентоса, жив у добу, коли Волантис погрожував перебрати втрачені валірійцями терени під свою владу, і змалювання ним Пентосу як міста, що постало незалежно від Валірії, з зовсім окремих коренів, є аж занадто зручним для пентосців тодішніх часів.
Хай там як, немає сумніву, що серед інших Вільних Міст неповторне місце обіймає Браавос, заснований ані з волі Вільноземства, ані його мешканцями, але збіглими від нього рабами. Згідно з браавоськими переказами, свого часу велетенський людоловський флот, надісланий збирати живу данину з земель Літнього та Нефритового моря, натомість став жертвою повстання рабів. Своїм успіхом повстання, без сумніву, завдячувало ще й тому, що валірійці зазвичай тримали на кораблях не тільки рабів-веслярів, а й рабів-жеглярів, і ті раби напевне перебігли на бік повстанців. Захопивши провід над флотом, але розуміючи, що поблизу нема де сховатися від гніву Вільноземства, раби вирішили знайти собі шмат землі якомога далі від Валірії та її підданих і заснувати власне таємне місто. Оповідають про пророцтво місяцеспівиць: флот невільників мав дістатися забутого всіма кутка Есосу на його далекій півночі, у краю болотяних рівнин, солонуватих вод і густих туманів. Там невільники і заклали підмурки свого майбутнього міста.
Кілька століть браавосці лишалися схованими від світу в далекій затоці. Але навіть по тому, як Браавос став усім відомий, його продовжували кликати Таємним Містом. Браавосці утворили особливе плем'я, що від початку не було одним цілим, бо в ньому змішалися десятки кольорів, сотня мов і кількасот богів. Єдине, що вони всі мали спільного — валірійська мова, яка віддавна стала торговельною говіркою Есосу, і воля, здобута колишніми невільниками. Місяцеспівиць усі шанували за те, що вони привели рабів до нового життя у новому місті. Але наймудріші серед звільнених ухвалили, що заради єдності вони мають визнати усіх богів, принесених з собою рабами з усіх усюд, і не вивищувати жодного над рештою інших.
У підсумку, всі назви та кількість племен, підкорених Валірією, донині нам невідомі. Якщо валірійці вели про те якісь свої записи, їх було знищено Лихом, а самі скорені племена майже ніколи не зберігали пам'яті про свою історію в такий спосіб, який би пережив панування Вільноземства.
Деякі народи, от як ройнари, трималися проти хвилі завойовництва довгі століття або навіть тисячоліття. Ройнари, які заснували уздовж Ройни величні міста, відомі тим, що першими взнали таємниці залізного ковальства. Валірійська навала також оминула і союз міст, відомий під назвою Сарнор, завдяки величезній степовій рівнині, що відділяла їх від завойовників… щоправда, той самий степ і його майбутні загарбники — дотракійські коневладці — стали причиною падіння Сарнора вже після Лиха Валірії.
А хто не бажав ставати рабами, але не міг втриматися проти могуття Валірії — ті тікали щонайдалі. Чимало з них зазнали поразки і зникли з пам'яті. Проте одному племені високих та світлокосих людей, чию мужність і непохитність живила їхня віра, поталанило знайти свою долю у втечі від Валірії. Це плем'я звалося андалами.
Про історію Валірії, якою ми її знаємо нині, протягом століть написано чимало товстих праць. Подробицями їхніх завоювань, загарбань нових земель, чвар драконовладців, віри у численних богів тощо можна заповнити цілі книгосховища, і ще залишиться чимало невідомого. Найповнішою та найпевнішою історією вважається праця Галендро “Вогні Вільноземства”, і навіть у ній Цитаделі бракує двадцяти семи сувоїв.