Десять тисяч кораблів
Останнє з великих переселень на Вестерос сталося по довгім часі після пришестя першолюдей та андалів. Щойно скінчилися гіскарські війни, як драконовладці Валірії обернули погляд на захід, де розповсюдження валірійського впливу підштовхнуло Вільноземство і його зовнішні землі до ворожнечі з племенами Ройни.
Наймогутніша річка у світі, Ройна разом з притоками розкинулася трохи не на весь захід Есосу. На її берегах постала цивілізація така ж стародавня та овіяна піснями, як Старе Царство Гісу. Багатіючи з того, що пливло і перевозилося річкою, ройнари назвали її Матір'ю Ройною.
Рибалки, купці, вчителі, вчені книжники, знавці обробки дерева, каменю та металу, вони зводили свої вишукані міста і містечка від витоків Ройни аж до самого її гирла — і кожне було дивовижніше за інше. У Оксамитових горбах постав Гойян Дроге з гаями та водоспадами; у Ні Сарі, місті джерел і водограїв, ніколи не змовкали пісні; Ар Ной на Кохойні пишався палатами зеленого мармуру; світлий Сар Мел пахкотів квітами; Саргой було оперезано морем, помережано протоками, прикрашено морськими садами. А найвеличнішим з усіх стояв Кройян, місто свят і веселощів з його величезним Палацом Кохання. Мистецтво та музика пишно буяли у містах на Ройні, а ще казали, що тамтешні мешканці мають власні чари — чари води, вельми відмінні від валіріської химороді, виплетеної з крові та вогню. Хоч і поєднані спільним родоводом, звичаями та самою річкою, яка подарувала їм життя, в усьому іншому ройнійські міста ревно берегли свою незалежність, і в кожному правив свій власний великий князь… а коли і княгиня, бо серед річкового племені жінки вважалися рівними чоловікам.
Загалом невойовничі, все ж ройнари нікому не дарували образ і билися вельми люто, коли їх до того змушували — численні андальські нападники відчули це на своїй шкурі. Ройнійський воїн у обладунку сріблястої луски, шоломі в подобі риб'ячої голови, з довгим списом та щитом, схожим на панцир черепахи, викликав острах та повагу в усіх, хто стрічався йому в битві. Казали, що сама Матір Ройна шепоче своїм дітям про кожну загрозу, що ройнарські князі володіють дивними, неосяжними розумом силами, що ройнарські жінки б'ються так само люто, як і чоловіки, і що міста ройнарів захищають “водяні мури”, де розіб'ється та потоне будь-який нападник.
Чимало століть ройнари жили в мирі та спокої. Хоча в горах та лісах навколо Матері Ройни жило чимало дикунських племен, жодне не насмілювалося набридати річковому народові. Самі ж ройнари не виказували бажання кудись розширюватися — їхньою домівкою, матір'ю та богом була річка, і майже ніхто з них не зважувався оселятися там, куди не долинала її вічна пісня.
Коли шукачі пригод, вигнанці та торговці з Валірійського Вільноземства почали розповсюджуватися за межі Краю Довгого Літа у століття після падіння Старого Царства Гісу, то ройнарські князі спершу привітали їх дружніми обіймами, а жерці оголосили, що кожна людина має право доторкнутися до щедрот Матері Ройни.
Але згодом перші поселення валірійців виросли у містечка, а тоді у великі міста, і деякі ройнари почали шкодувати про поблажливість своїх прабатьків. Дружба поступилася ворожнечі, а надто у пониззі річки, де стародавнє місто Сар Мел і оточений мурами валірійський Волон Терис стояли один проти одного просто через річку, а також і на берегах Літнього моря, де Вільне Місто Волантис невдовзі почало змагатися з овіяним казками Саргоєм, подібно до нього оволодівши одним з рукавів гирла Матері Ройни.
Суперечки між мешканцями міст-суперників ставали дедалі частішими та брутальнішими, аж нарешті переросли у низку коротких, але кривавих війн. Сар Мел та Волон Терис першими стрілися у битві. За переказами, чвара почалася з того, що валірійці спіймали в тенета і вбили одну з тих велетенських черепах, котрих ройнари звуть Річковими Дідами і вважають священними як чоловіків самої Матері Ройни. Перша Черепаша Війна тривала ледве один місяцеворот. Сар Мел було пограбовано і спалено, та все ж він вийшов переможцем, бо ройнарські водочарники прикликали силу річки й напустили на Волон Терис повінь, що змила половину міста, якщо вірити давнім оповідкам.
Але на тім війни не скінчилися, а точилися далі: Війна Трьох Князів, Друга Черепаша Війна, Рибальська Війна, Сольова Війна, Третя Черепаша Війна, війна на озері Чингал, Прянищна Війна тощо… надто багато їх сталося, щоб перелічити тут усі. Міста й містечка спалювали, топили, відбудовували знову. Тисячі людей загинули або пішли у неволю. Валірія у цих сутичках частіше перемагала, ніж зазнавала поразок, бо великі князі ройнарів, люто оберігаючи свою незалежність, боролися самі, тоді як валірійські поселення допомагали одне одному, а в тяжку годину кликали на допомогу сили самого Вільноземства. У описі тих прикрих подій, що тривали майже два з половиною століття, немає рівних праці Бельдекара “Літописи ройнійських війн”.
Згадана низка чвар розпалилася найкривавіше тисячу років тому в Другій Прянищній Війні, під час якої три валірійські драконовладці з'єднали сили з родичами та прихильниками і перемогли, пограбували та знищили Саргой, велике ройнарське портове місто на Літньому морі. Саргойських воїнів безжально винищили, їхніх дітей повели в неволю, а гордовите рожеве місто обернули на попіл. По тому волантинці засіяли димливі руїни сіллю, щоб Саргой ніколи не постав знову.
Цілковите знищення одного з найзаможніших і найкрасніших міст на Ройні та поневолення його мешканців занурили решту ройнарських князів у тяжкий сум та розпач. “Нас усіх буде поневолено, якщо не з'єднаємося дати відсіч страшній загрозі”, — проголосив найвидатніший з них, Гарин кройянський. Войовничий князь закликав своє плем'я з'єднатися у великий союз і змити, наче бруд з лику Ройни, усі валірійські міста.
Лише княгиня Німерія, володарка Ні Сару, сказала слово проти. “У цій війні ми не маємо надії на перемогу”, — застерегла вона, та інші князі потопили її слова у галасі й присягнулися на мечах Гаринові. Навіть воїни її міста Ні Сар палали жагою до битви, і Німерія не мала іншого вибору, крім приєднатися до союзу.
Невдовзі у Кройяні під провід великого князя Гарина зібралося найбільше військо, яке бачив Есос упродовж свого існування. За словами Бельдекара, воно налічувало чверть мільйона вояків. Від витоків Ройни до її численних гирл кожен чоловік, здатний битися, узяв до рук меча та щита і дістався міста веселощів, де мав початися великий похід. Князь оголосив, що поки військо лишається на берегах Матері Ройни, воякам нема чого боятися драконів Валірії, бо власні ройнарські водочарники захистять їх від вогнів Вільноземства.
Гарин поділив своє неймовірне військо на три відділи: один рушив униз східним берегом Ройни, один — західним, а велетенський флот бойових галер мав триматися на воді між ними і очищувати річку від ворожих кораблів. І ось великий князь виступив з Кройяна униз течією, знищуючи всі ворожі містечка, села та городища на своєму шляху і безжально придушуючи будь-який спротив.
У Сельорисі він виграв свою першу битву, здолавши тридцятитисячне валірійське військо і захопивши місто приступом. Валісар спіткала та ж сама доля. У Волон Терисі Гарин побачив перед собою сто тисяч ворогів, сотню бойових слонів і трьох драконовладців, але переміг і там, хоча за високу ціну. Багато тисяч людей згоріло, але ще більше врятувалося у мілких водах, поки водочарники жбурляли по ворожих драконах велетенські водяні пагони. Ройнарські лучники збили з неба двох драконів, а третього поранили і змусили до втечі. Зрештою Матір Ройна піднялася у гніві та проковтнула Волон Терис. Опісля люди почали кликати переможного князя Гарином Великим. Казали, що у Волантисі вельможі тремтіли з жаху, зачувши про наближення ройнарського війська. Не насмілюючись зустріти його в полі, волантинці відступили у безпечну схованку за Чорні Стіни і заблагали Вільноземство про допомогу.
І дракони відгукнулися на їхній заклик… та не три, котрих здолав князь Гарин у Волон Терисі, а триста чи й більше, якщо вірити нині відомим оповідям. Проти їхнього вогню ройнари встояти не змогли. Десятки тисяч згоріли у полум'ї, інші кидалися у річку по рятунок, сподіваючись на захист від драконів у обіймах Матері Ройни… і тонули у тих самих обіймах. Деякі літописці наполягають, що палкі вогні змусили води самої річки скипіти і перетворитися на пару. Гарина Великого полонили живим і змусили дивитися, як його люди гинуть за непокору. Але воїнам Гарина такої милості не подарували; волантинці та їхні валірійські родичі поклали усіх під меч — кажуть, так багато, що величезна гавань Волантису від їхньої крові почервоніла навкруги, скільки бачило око. По тому переможці зібрали власну потугу і рушили на північ уздовж річки, де люто погромили Сар Мел, перш ніж націлитися на Кройян, власне місто князя Гарина. Гарина, замкненого у золотій клітці за наказом драконовладців, привезли назад до міста свят і веселощів, щоб він на власні очі засвідчив його падіння і руїну.
У Кройяні клітку вивісили з мурів, щоб великий князь міг на власні очі бачити поневолення жінок та дітей, чиї батьки та брати загинули у відважній, але безнадійній війні… але кажуть, що великий князь, замість перелякано скоритися, накликав на переможців прокляття, благаючи Матір Ройну помститися за її дітей. Тієї ж ночі Ройна розлилася попри суху пору, ще й з такою люттю, котрої не знала людська пам'ять. На землю впав густий туман ядучих випарів, і валірійські завойовники почали помирати від сірої лускачки. (У цій оповіді є певна частка правди: у пізніші століття Ломас Довгоступ написав про затоплені руїни Кройяна, його гнилі тумани та води, а також про те, як заблукалі мандрівники, заражені лускачкою, мусили лишатися мешкати у тих руїнах — і становити загрозу для всіх, хто проминав річкою зламаний прогін Мосту Мрій.)
Вище за течією Ройни, у місті Ні Сар, велика княгиня Німерія невдовзі отримала звістку про нищівну поразку Гарина та поневолення люду Кройяна і Сар Мела. Вона зрозуміла, що та сама доля чекає і на її місто. А відтак зібрала усі кораблі, які лишилися на Ройні — малі та великі — і посадила у них стільки жінок та дітей, скільки вмістилося (бо майже всі чоловіки, здатні тримати зброю, пішли з Гарином і загинули). Свій зібраний по нитці флот Німерія повела униз річкою, повз димливі руїни міст і повні трупів бойовища, крізь загати розпухлих мерців, що душили світлі води. Щоб уникнути Волантису та його війська, Німерія обрала одну зі старих проток гирла і вийшла у Літнє море там, де колись стояв Саргой.
У піснях та казках оповідається, що Німерія вивела в море десять тисяч кораблів на пошуки нової домівки для своїх людей, куди б не дотяглися руки Валірії з її драконовладцями. Бельдекар стверджує, що число це надто завищене — чи не в десяток разів. Інші літописці пропонують інші числа, та насправді ніхто ніколи точно не рахував. Напевне можна сказати лиш те, що кораблів було дуже багато, і більшість — річкові, як от скедії та насади, торговельні галери, рибальські байдаки, прогулянкові мавни, ба навіть прості плоти. На чардаках та під ними юрмилося повно жінок, дітей та старих. Хіба один з десяти кораблів, за ліком Бельдекара, годився для відкритого моря.
Подорож Німерії виявилася довгою і повною жахіть. Більше як сто кораблів набрали води і потонули у першу ж бурю, стрічену флотом. Стільки ж, а чи й більше, повернули назад з остраху, і їх запопали невільникарі Волантиса. Ще чимало загубилося чи було віднесено геть, і більше їх ніхто не бачив.
Решта флоту дошкутильгала через Літнє море до Василіскових островів, де спинилася взяти свіжої води та харчів… і стала здобиччю корсарських ватажків з Сокири, Кігтя та Скиглявої гори, які забули про свої чвари на час досить довгий, щоб напасти на ройнарів з вогнем і мечем, спалити чотири десятки кораблів і забрати кількасот людей у неволю. Трохи згодом корсари дозволили ройнарам оселитися на Жаб'ячому острові за умови, що ті віддадуть усі кораблі та човни і надсилатимуть кожному з королів щорічну данину: по тридцять незайманих дівчат і вродливих хлопчиків.
Німерія відмовила їм у нахабних вимогах і знову вивела кораблі у море, сподіваючись знайти притулок у жарких та вогких хащах Софоріосу. Хтось оселився на Василісковому Розі, інші — серед лискучих зелених вод Замойоса, пливких пісків, зубатих крокодилів та зогнилих, майже потонулих дерев. Сама княгиня Німерія лишилася з кораблями у Заметтарі — тисячу років покинутому гіскарському поселенні, — тоді як чимало її супутників піднялися річкою до велетенських руїн Йєна, моторошної домівки упирів та павуків.
На Софоріосі водилося чимало коштовних речей: золото, самоцвітне каміння, шкури та хутра дивних звірів, чудернацькі плоди, незнані прянощі… але ройнари не взнали там багатства та розквіту. Волога задушлива спека пригнічувала їхній дух, а хмари кусючої мушви поширювали одну пошесть за іншою: зелену лихоманку, скокову чуму, криваві чиряки, мокрі виразки, солодке гнилля. Особливо вразливими до хвороб виявилися зовсім юні та зовсім старі. Навіть піти похлюпатися у річці означало кинути виклик смерті, бо Замойос кишів зграями хижих риб і крихітними хробачками, що відкладали яйця у плоті купальників. Два нові містечка на Василісковому Розі зазнали нападів людоловів, які винищили або повели в неволю геть усіх мешканців. У Йєні доводилося давати ради нападам огидних смугастих людожерів з лісових хащів.
Більш як рік ройнари намагалися вижити і облаштуватися на Софоріосі — аж до дня, коли з Заметтару прибули до Йєна посланці на човні й побачили, що всі чоловіки, жінки та діти у тому зруйнованому, населеному привидами місті зникли за одну ніч. Тоді Німерія скликала своїх людей назад на кораблі й знову підняла вітрила.
Наступні три роки ройнари блукали південними морями у пошуках нової домівки. На Нааті, острові метеликів, миролюбні місцеві мешканці радо привітали їх, але бог, що захищає той дивний край, почав вражати одразу десятки новоприбульців безіменною, проте смертельною хворобою, тим загнавши їх назад на кораблі. На Літніх островах вони оселилися на безлюдному скелястому острівці коло східного узбережжя Валано, який скоро став відомий як Жіночий острів, але кам'янистий ґрунт давав жалюгідні врожаї, і чимало людей мучилося голодом. Коли вітрила знову підняли, дехто з ройнарів кинув Німерію та пішов за жрицею на ім'я Друзелька — вона твердила, що чує, як Матір Ройна кличе своїх дітей додому… та коли Друзелька і її послідовники повернулися до своїх старих міст, на них вже чекали вороги. Незабаром нещасних було виловлено, а тоді вбито чи поневолено.
Строкаті, побиті дорогою рештки десяти тисяч кораблів вирушили на захід під проводом Німерії. Цього разу вона замірилася на Вестерос. Та після стількох мандрів її кораблі годилися для довгого плавання ще гірше, ніж коли випливали з Матері Ройни, а відтак флот прибув до Дорну не цілком. Навіть і нині на Порогах мешкають окремі громади ройнарів, що називають себе нащадками тих, кого побило об скелі й викинуло на острови. Інші кораблі, віднесені бурями, прибилися до Лису чи Тирошу, де з власної волі віддалися у рабство, вважаючи його кращим за підводну могилу. Решта кораблів викинулася на узбережжя Дорну біля гирла річки Зеленокрівці, неподалік старовинних пісковичних мурів Піскоплава, стольця дому Мартел.
Висушений сонцем, пустельний, малолюдний — тогочасний Дорн був убогим краєм, де зо два десятки войовничих князьків та дрібних корольків нескінченно сварилися за кожну річечку, струмок, колодязь та латку плодючої землі. Більшість дорнійських можновладців побачили у ройнарах непроханих зайд з осоружними звичаями та чужинськими богами, яких треба випхати назад у море, звідки ті так зненацька з'явилися. Але Морз Мартел, князь на Піскоплаві, побачив у прибульцях нові можливості… а якщо вірити співцям, ще й прихилився серцем до Німерії, лютої та вродливої войовниці, яка повела своє плем'я за півсвіту, щоб урятувати від неволі.
Кажуть, що серед прибулих до Дорну з Німерією ройнарів вісім з кожних десяти були жінки… але серед тих налічувалося зо чверть воїнів, бо ройнійський звичай не перешкоджав жінкам битися. Та й ті, які ніколи не билися, неабияк загартувалися мандрами і поневіряннями. До того ж тисячі колишніх хлопчиків-утікачів з Ройни за роки блукань перетворилися на чоловіків і взяли до рук списи. З'єднавшись союзом з прибульцями, Мартели вдесятеро збільшили свою потугу.
Коли Морз Мартел узяв собі Німерію за дружину, кількасот його лицарів, зброєносців та значкових панів також побралися з ройнійськими жінками, а чимало вже одружених взяли їх собі за коханок. Так два племені з'єдналися кревними зв'язками. Шлюбні союзи збагатили та зміцнили дім Мартел і його дорнійських прибічників. Адже ройнари привезли з собою чималі статки; їхні ремісники, ковалі, муляри знали мистецькі таємниці, невідомі вестероським майстрам, а зброяри невдовзі почали виробляти мечі, списи, обладунки з блях та луски, яких жоден вестероський коваль не мріяв повторити. Ба більше — переказують, ройнійські водяні відьми знали такі чари, що від них сухі струмки знову потекли, а пустеля розквітла і зазеленіла.
Щоб відзначити укладення нових союзів і перешкодити своєму племені повернутися до моря, Німерія спалила усі ройнарські кораблі. “Мандри наші скінчено, — оголосила вона. — Ми знайшли нову домівку, де довіку житимемо і помремо”.
(Деякі з ройнарів оплакували втрату кораблів, і замість осісти на новій землі обрали для життя плинкі води Зеленокрівці, хай лише блідої тіні Матері Ройни, якій вони не припинили вклонятися та молитися. Ця громада існує і донині, відома під назвою “сиріток Зеленокрівці”.)
Коли кількасот продірявлених та скособочених корабельних коробів віддали смолоскипові, щоб перетворити на попіл, ясні вогні освітили узбережжя на дві з половиною сотні верст; у їхньому палючому світлі велика княгиня Німерія нарекла Морза Мартела великим князем Дорну за ройнійським звичаєм, затвердивши його владу над “червоними пісками та білими, і всіма землями та річками від гір до великого солоного моря”.
Втім, владу ту було легше проголосити, ніж здобути. Знадобилося ще чимало років війн на те, щоб Мартели та їхні ройнарські спільники запопали і підкорили одного дрібного князька за іншим. Аж шість звойованих королів надіслали на Стіну в золотих кайданах Німерія та її князь, доки не лишився один, але наймогутніший з їхніх ворогів — Йорік Крицак, Крулекров, П'ятий тако наречений, володар Крицака, Оборонець Камінного Шляху, Лицар Криниць, Король Червонопілля, Король Зеленопаса, Король Дорнійців.
Дев'ять років тривала боротьба Морза Мартела та його союзників (серед яких були дім Раріг на Небосязі, дім Толан у Примар-Горбі, дім Дейн у Зорепаді та дім Уллер у Геєнні) супроти Крицака з його значковим панством (Джордейнів у Торі, Вилів на Кам'янім Шляху, разом з Чорнощовбами, Коргилами та багатьма іншими). Битв сталося надто багато, щоб їх згадувати. Коли Морз Мартел загинув від меча Йоріка Крицака у Третій Битві на Кістянім Шляху, велика княгиня Німерія сама-одна очолила все його військо. Знадобилося ще два роки війни, але зрештою саме Німерія змусила Йоріка Крицака зігнути коліна і відтоді безперешкодно правила з Сонцеспису.
Хоча Німерія ще двічі виходила заміж (уперше за похилого літами князя Уллера з Геєнни, а вдруге — за хвацького пана Давоса Дейна з Зорепаду, Вранішнього Меча), двадцять сім років панувала вона у Дорні нероздільно, безперечно і одноосібно, дослухаючись до своїх чоловіків лише як до радників. Велика княгиня пережила з десяток зазіхань на своє життя, придушила два бунти, відбила два вторгнення штормового короля Дуррана Третього і ще одне — Грейдона, короля Обширу.
Коли по Німерію нарешті прийшла смерть, її престол успадкувала найстарша з чотирьох доньок від Морза Мартела, а не син від Давоса Дейна, бо дотоді дорнійці вже запозичили чимало ройнарських законів та звичаїв, хай навіть пам'ять про Матір Ройну і десять тисяч кораблів потроху вже блякнула, перетворюючись на пісню та казку.