Каміняки Скагосу
Попри століття чвар і усобиць, верховинні роди зазвичай лишалися вірними Старкам у війні та мирі, чого не можна сказати про лютих та диких мешканців Скагосу — вкритого горами острова на схід від Тюленячої затоки.
Інші північани не надто високої думки про скагоських краян і всіх укупі кличуть “скагами”. Самі ж скагосці величають себе “каміняками”, посилаючись на те, що прадавньою мовою “скагос” означає “камінь”. Великі на зріст, волохаті (деякі маестри вважають, що кров скагосців містить домішок ібенійської; інші виводять їхнє походження від велетнів), смердючі, вбрані у шкури, хутра та невичинену шкіру, ще й буцімто наїзники однорогів — про скагосців гуляє багато чорних чуток та побрехеньок. Кажуть, що вони досі віддають оберіг-деревам людські жертви, приманюють кораблі на загибель облудними вогнями, а взимку бенкетують людською плоттю.
Імовірно, скагосці колись справді не цуралися людської плоті, проте чи зберігся цей звичай донині — про це багато сперечаються. “Край світу” — зібрання казок та переказів від маестра Бальдера, котрий служив воєводі Східної-Варти-біля-Моря під час шістдесятирічного правління князя-воєводи Озріка Старка — ось наше головне джерело знань про скагосців, рахуючи і “Учту на Скане”, коли скагоські бойові кораблі напали на менший острів Скане, найближчий до них, зґвалтували і викрали усіх сканських жінок, а сканських чоловіків порізали і влаштували з їхньої плоті учту, що тривала два тижні. Правда то чи ні, але Скане донині лишається порожнім, хоча розкидані камені та порослі бур'яном підмурки свідчать, що колись на тих вітристих пагорбах та кам'янистих берегах таки жили люди.
“Однорогів” Скагосу маестри Цитаделі свого часу полюбляли брати на кпини. “Ріг однорога”, що час від часу привозили безсовісні купці, щоразу виявлявся рогом особливого кита, на якого полюють китобої Ібу. Проте подеколи маестри Східної Варти все ж бачили і роги іншого роду — начебто привезені зі Скагосу. Кажуть також, що мореплавці, які насмілювалися торгувати на Скагосі, побіжно бачили каміняцьке панство верхи на великих, волохатих, рогатих чудовиськах, на своїх міцних ногах здатних видиратися навіть гірськими схилами. Живий зразок такої істоти — чи принаймні кістяк — здавна шукають для вивчення, але жодного донині ще не привозили до Цитаделі Старограду.
Хоч і рідко бачені поза своїм островом, все ж каміняки колись мали звичай перетинати Тюленячу затоку і торгувати, а ще частіше грабувати на Вестеросі — доки король Брандон Старк, Дев'ятий тако наречений, не зламав їхню силу раз і назавжди, знищив кораблі й заборонив ходити у море. А відтак протягом майже усієї літописної історії каміняки лишалися віддаленим, відрізаним від світу дикунським плем'ям; мандрівники, що ступали на їхні береги у пошуках торгівлі, швидше знаходили свою смерть. Коли ж скагосці погоджувалися торгувати, то на обмін за жаданий ними крам пропонували шкури тварин, обсидіанові ножі, площики стріл і, певно ж, “роги однорогів”.
Служили скагосці також і в Нічній Варті. Більше як тисячу років тому один з Куців (роду, що на Скагосі вважається за панство) певний час був князем-воєводою, а в “Літописі Чорного Кентавра” згадується один зі Станів (ще однієї скагоської родини), котрий піднявся до першого розвідника Варти, але невдовзі помер.
Старки нерідко мали клопіт зі Скагосом — спершу королями, коли намагалися його завоювати, а потім князями, коли силувалися втримати вірність каміняків присязі. Ось і вельми нещодавно, за королювання Даерона ІІ Таргарієна (Даерона Ласкавого), острів повстав проти влади господарів зимосіцьких. Бунт тривав кілька років і забрав кілька тисяч життів, у тому числі життя Бартогана Старка, князя на Зимосічі (на прізвисько Барт Чорномеч), перш ніж його нарешті придушили.