Річковий край
Чимало важливих подій минувшини — повних і гучної слави, і гіркого лиха — сталося у землях, які омиває річка Тризуб та три її великі притоки.
Простягаючись від Перешийку до берегів Чорноводи, а на схід до кордонів Долини, річковий край є повнокровним серцем Вестеросу. Жоден інший край у Семицарстві не бачив стільки битв, корольків та можновладних родів, що підносилися і занепадали. А причини для того є простими і зрозумілими. Багаті та плодючі землі краю межують з усіма іншими королівствами Семицарства, крім хіба що Дорну, але не мають природних перепон для вторгнення. Води Тризубу роблять край привабливим для поселенців, які бажали б орати землю та ростити врожай… але і для завойовників теж; три гілки Тризубу сприяють торгівлі та мандрам у мирні часи, а в добу війни слугують водночас і шляхами, і перешкодами.
Важливість Тризубу для цього краю ніколи не була доведена краще, ніж у часи змагань за прирічні землі між королем Гарвином Гинеєм, дідом Гарена Чорного, та штормовим королем Ареком. Залізянські нападники домоглися панування на річках і скористалися ними для швидкого переміщення вояцтва між далеко розкиданими фортецями та бойовищами. Штормовий король зазнав найтяжчої поразки на переїзді через Синьозуб коло Ярмаркового, де лодії залізняків вирішили справу, бо допомогли захопити переїзд попри чисельну перевагу Арекового війська.
Три гілки Тризуба і дали річковому краю його назву. Це Червонозуб, забарвлений намулом та наплавом з західних гір; Зеленозуб, чиї мохові води витікають з боліт Перешийку; і Синьозуб, названий за чистоту свого плину, що живиться від земних джерел. Широкі ці води є дорогами, якими з краю та у край пливе різноманітний крам; не диво зустріти тут валки купецьких плотів та човнів у версту чи дві завдовжки. Річковий край — на подив багатьох — ніколи не мав жодного великого міста (хоча базарних містечок, і чималих, тут є вдосталь). Можливо, причина полягає у довгій історії подрібнення краю, від чого королі минулого остерігалися давати Солепанві, Княж-Перевозові або Ярмарковому грамоти на самоврядування, які б дозволили їм занадто розкинутися ушир.
Протягом довгих століть панування першолюдей на Вестеросі у річковому краї виникали і гинули незліченні дрібні королівства. Їхню історію, переплетену з піснями та прикрашену казками, геть усю вже забуто, за винятком хіба що жменьки напівказкових королів та звитяжців, чиї вчинки записані на викришених каменях рунами, про достеменний зміст яких ще й досі сперечаються у Цитаделі. Ось так і виходить, що тимчасом як співці та казкарі розважають нас барвистими оповідками про діяння Артоса Могутнього, Флоріана Дурня, Дев'ятипалого Джака, Шарри Відьми-Королеви або Зеленого Короля на Божому Оці, ретельний дослідник має піддавати сумнівові навіть саме існування цих осіб.
Правдива історія річкового краю починається з появою андалів. Перетнувши вузьке море і подолавши Долину, завойовники зі сходу заповзялися далі привласнювати річковий край, просуваючись угору Тризубом та його трьома витоками на своїх довгих лодіях. У ті далекі дні, скільки нам відомо, андали билися загонами під проводом ватажків, яких пізніші септони назвуть королями. Одного за одним вони потроху долали численних дрібних корольків, чиї володіння омивалися згаданими річками.
З пісень ми чуємо про такі події минувшини, як Падіння Дівоставу і загибель його малолітнього короля Флоріана Відважного, П'ятого тако нареченого; про Вдовиний Брід, де троє синів князя Даррі цілісіньку добу стримували андальського ватажка Воріана Виплига і порізали кількасот його лицарів, перш ніж загинули самі; про ніч у Білоліссі, де буцімто з-під порожнього пагорба виникли діти лісу і напустили на андальський табір кількасот вовків, які розірвали сотні людей у світлі півмісяця; про велику битву на річці Гірчанці, де Бракени з Камінного Заплоту і Чорноліси з Крукоберега об'єдналися проти загарбників, але впали під ударом 777 андальських лицарів та септонів, що несли на щитах семикутну зірку Святої Віри.
Семикутна зірка з'являлася усюди, куди приходили андали; вони малювали її на щитах і корогвах, гаптували на вапенроках, а подеколи і врізали просто у плоть. Ревні вірою в Седмицю, загарбники вважали старих богів першолюдей та дітей лісу нечистими гемонами і нападали на священні для місцевих мешканців божегаї з вогнем та залізом, знищуючи величні білі дерева усюди, де знаходили, і вирубуючи з них різьблені обличчя.
Великий пагорб під назвою Вишесерце був особливо священним для першолюдей, як і для дітей лісу перед ними. Увінчаний гайком велетенських оберіг-дерев, чи не найстаріших у всіх королівствах Вестеросу, пагорб Вишесерце лишався прихистком дітей та їхніх зеленовидців. Коли андальський король Еррег Бий-Родичів оточив пагорб, діти лісу заходилися його захищати, скликали хмари круків та зграї вовків… принаймні так оповідають у старих переказах. Проте ані зуби, ані пазурі не врятували їх від сталевих сокир андалів, які гамузом порубали зеленовидців, звірів та першолюдей і склали біля Вишесерця у півтора рази вищий пагорб трупів… звісно, якщо вірити словам співців.
У “Правдивій історії” говориться інакше: буцімто діти залишили річковий край ще до того, як андали перетнули вузьке море. Та хай як воно сталося, гай було знищено. Нині там, де стояли оберіг-дерева, лишилися тільки пеньки.
Хоча ім'я Еррега вважається за одне з найчорніших у стародавній історії, сумнів викликає, чи існував він насправді. Архімаестер Перестан припустив, що слово “Еррег” може бути викривленим андальським титулом, а зовсім не ім'ям. У своїй праці “Роздуми про історію” Перестан заходить далі та припускає, що насправді дерева зрубали неназвані андальські ватажки за наказом ворога тодішнього річкового короля, котрий винайняв андалів собі за сердюків.
Передостаннім і найвеличнішим з річкових королів, що найдужче опирався андалам, був Трістіфер IV з дому Мулл, Бияк-за-Правду, який правив з великого замку Старокамені, розташованому на пагорбі поблизу берегів Синьозуба. Співці кажуть, він бився у ста битвах проти загарбників і переміг у дев'яноста дев'яти з них, але загинув у сотій, на яку виступив проти союзу семи андальських королів. Утім, “сім королів” — надто вже зручне для пісень число; імовірно, то ще одна побрехенька, складена септонами задля повчання у вірі.
Перед Муллами були на річках інші королі, які мало поступалися їм могутністю. В деяких літописах найпершим та найстарішим домом річкових володарів називають Рибарів (тоді як у інших вони вважаються другим, а уривки з “Літописів річок”, знайдені у стародавньому септі в Горохвині, ставлять їх третіми у списку). У різні часи Віку Звитяжців річковим краєм начебто правили, якщо вірити їм самим, також Чорноліси і Бракени.
Муллам вдалося об'єднати під своєю рукою більшу частку річкового краю, ніж усім попередникам, але влада їхня тривала недовго. Бияка-за-Правду змінив на престолі його син, Трістіфер V — або Трістіфер Останній, — який виявився нездатним спинити навалу андалів, ба навіть утримати докупи своїх власних підданих.
Андальські королі, які сплюндрували Старокамені та вбили Трістіфера Останнього, породичалися шлюбами з уцілілим панством першолюдей і вибили до ноги тих, хто не бажав схилитися. Походячи з племені войовничого та чваруватого, андали швидко поділили землі річкового краю між собою, і ледве встигла висохнути кров останніх королів першолюдей, як андальські загарбники вже заходилися різатися один з одним за зверхню владу. Чимало володарів згодом мали зухвальство величатися Королями-на-Річках-і-Пагорбах або Королями-на-Тризубі, та минули ще довгі століття, перш ніж ці дрібні корольки опанували достатньо земель річкового краю, щоб стати гідними названих титулів.
Першим андальським королем, що зібрав увесь річковий край під свою руку, був байстрюк, народжений від перемир'я між двома стародавніми ворогами — Чорнолісами та Бракенами. Хлопчиком він звався Бенедиктом Водограєм і відчував на собі загальну зневагу, та виріс у найвеличнішого воїна свого часу — пана Бенедикта Бойовитого. Хоробрість і збройна майстерність здобули йому підтримку від домів як батька, так і матері; невдовзі річкове панство почало виявляти йому покору. Більше як тридцять років знадобилося Бенедиктові, щоб скинути усіх дрібних корольків на Тризубі; тільки коли скорився останній, він сам завважив за можливе вдягти корону.
Вже королем він за прихильність правдивому суду став відомий як Бенедикт Правдолюбний, і прізвисько се так його втішило, що король відкинув своє байстрюцьке величання і взяв “Правдолюб” за нове прізвище свого дому. Рівно мудрий та суворий, правив він тридцять і три роки, розширив свої маєтності аж до Дівоставу та Перешийку. Син його, теж Бенедикт, правив шістдесят років і додав до річкової держави Сутіндол, Росбі та гирло Чорноводи.
Літописи кажуть нам, що дім Правдолюб панував у річковому краї мало не три століття. А скінчився їхній родовід тим, що Кворед Гиней, король на Залізних островах, замордував синів короля Бернара ІІ, утримуваних у полоні на Пайку. Батько ненадовго пережив синів, змушений до безнадійної війни задля помсти залізнякам.
Наступила нова доба безвладдя та кровопролиття. Зшите докупи Бенедиктом Бойовитим королівство розлізлося на клапті; у наступні століття за верховну владу безупинно змагалися між собою дрібні корольки домів Чорноліс, Бракен, Ванс, Малістер та Карлтон.
Несподіваним переможцем з цих змагань вийшов князь Торенцій Тиг, розбишака непевного походження, що у зухвалому нападі на західний край спромігся захопити величезний статок у золоті, а тоді купив на те золото і привіз з-за вузького моря чимало найманців. Мечі гартованих у битвах вояків вирішили справу — по шести довгих роках війни Тига коронували Королем-на-Тризубі у Дівоставі.
Кажуть, проте, що ані король Торенцій, ані його спадкоємці ніколи не сиділи на престолах твердо та впевнено. Дім Тиг бачив так мало любові й поваги від підданих, що мусив тримати синів і доньок усіх значних домів Тризубу при дворі заручниками на випадок зради чи бунту. Та попри найсуворіші перестороги, четвертий володар з дому Тиг, король Тео Сідлом-Намуляний, ціле своє правління мусив просидіти верхи, на чолі свого лицарства придушуючи один бунт за іншим і при тому вішаючи заручників на кожному дереві.
Як і можновладні доми першолюдей, роди андальських королів на річках часом недовго заживалися на престолі, бо вороги оточували їхні маєтності з усіх боків. Залізняки з островів нападали на їхні береги з заходу, пірати з Порогів та Трьох Сестер чинили те саме на сході. З гір спускалися західняки, перетинали Червонозуб, гарбали і плюндрували; з Місячних гір набігали дикі верховинні племена, палили оселі, брали здобич і жінок. Від південного заходу володарі Обширу приводили через Чорноводу залізні лицарські батови щоразу, коли мали нагоду чи примху; на південному сході лежали маєтності штормових королів, завжди спраглих до золота і слави.
У всій довгій історії Тризубу, протягом правлінь сотень королів та князів, навряд чи знайдеш час, коли річковики не воювали принаймні з одним сусідом, а інколи мусили боронити себе з двох чи трьох боків одразу.
Ба гірше — важко пригадати короля на річках, який мав би повну підтримку та вірність свого власного значкового панства. Спогади про давні образи та минулі зради нечасто відкладалися князями Тризуба осторонь заради спільної справи, бо ворожнеча між ними бувала глибша і темніша, ніж води річок, що омивали їхні землі. Знову і знову хтось із річкового панства єднав зусилля з якимось загарбником проти власного короля; у багатьох випадках, власне, саме річкове панство і приводило тих загарбників у річковий край, обіцяючи їм землі, золото та доньок за поміч проти власного сусіда.
Чимало річкових королів зазнали поразки від таких союзів, і кожна нова битва створювала передумови для такої ж наступної. Озираючись назад, легко бачити, що то була лише справа часу — коли хтось із нападників вирішить залишитися у річковому краї та оголосить його своїм власним.
І першим це зробив штормовий король Арлан ІІІ Дуррандон.
За тієї доби Королем-на-Річках-і-Пагорбах був Гамфрей з дому Тиг. Був він правителем вельми побожним, заснував чимало септів та божих обителей уздовж річок, намагався придушити шану старим богам у своїй державі.
Саме за це Крукоберіг повстав проти нього, бо Чорноліси ніколи не приймали віри в Седмицю. Ванси у Атранті й Таллі у Водоплині приєдналися до бунту. Король Гамфрей з вірним панством за підтримки Войовників Віри — Зірок та Мечів — майже здолали повстанців, аж тут князь Родерік Чорноліс послав до Штормоламу по допомогу. Вельможний пан був споріднений шлюбом з домом Дуррандон — король Арлан узяв одну з його доньок за себе у відправі за стародавнім звичаєм перед великим мертвим оберіг-деревом божегаю в Крукоберезі.
Арлан ІІІ не забарився відгукнутися на заклик. Зібравши корогви, штормовий король повів велике військо через Чорноводу і розтрощив короля Гамфрея та вірне йому панство у низці кривавих битв, звільнивши Крукоберіг від облоги. У сутичках загинули Родерік Чорноліс і Ельстон Таллі, а заразом князі Бракен, Даррі, Рідколіс, обидва Ванси. Також і король Гамфрей, його брат і поборник пан Дамон, сини Гамфрей, Голіс і Тайлер були вбиті у вирішальній битві війни — жорстокій різанині поміж двома пагорбами, кликаними Материними Цицьками, на землі, яку вважали своєю і Чорноліси, і Бракени.
Того дня першим загинув король Гамфрей — так кажуть літописи. Його спадкоємець, принц Гамфрей, підхопив батькову корону та меча, але й сам невдовзі загинув; другий син, Голіс, зробив те саме і так само у свою чергу наклав головою. Отак скривавлений вінець останнього річкового короля перейшов від сина до сина, а тоді до брата короля Гамфрея, протягом одного-єдиного полудня. Коли ж сонце закотилося, дому Тиг більше не існувало — так само, як і королівства Річок та Пагорбів. Битва, у якій вони загинули, згодом стала відома як Битва Шести Королів на честь штормового короля Арлана ІІІ і п'яти річкових королів, яких убили штормові вояки кого за кілька годин, а кого і за кілька хвилин королювання.
Деякі листи, знайдені маестрами наступних століть у службі Штормоламу та Крукоберегу, натякають, що Арлан ІІІ не мав наміру перебирати річковий край під свою руку, коли тільки вирушив на північ; натомість він хотів відновити панування дому Чорноліс у особі свого тестя, князя Родеріка. Проте загибель його князівської вельможності порушила усі задуми, бо спадкоємцем Крукоберегу був хлопчик восьми років, а живих братів покійного князя Чорноліса штормовий король не дарував ані любов'ю, ані довірою. Скидається, що король Арлан побіжно розглядав можливість коронувати свою невістку Шієру, найстаршу дитину Родеріка Чорноліса, поруч з якою мав би правити його власний син. Але річкове панство висловилося проти влади жінки, і його милість вирішив додати річковий край до своїх підвладних земель.
Такими вони і лишалися ще більше як три століття, хоча щонайменше раз у покоління річкове панство повставало проти влади Штормоламу. З десяток самозванців від різних домів починали величати себе Річковими Королями або Королями-на-Тризубі, присягалися скинути ярмо штормових загарбників, і деякі навіть примудрялися виконати обіцянку… на двотиждень, місяцеворот, або й на рік. Але престоли їхні були змуровані на мулі та піску, і зрештою зі Штормоламу завжди надходило нове військо, яке перекидало той престол у багно і вішало нахабу, який мав зухвалість на нього всістися. Так скінчилися короткі та безславні королювання Люципера Правдолюба (Люципера Брехливого), Марка Мулла (Божевільного Барда), князя Роберта Ванса, князя Петира Малістера, пані Джейни Оріх, короля-байстрюка пана Аддама Водограя, короля-селюка Баша Ярмаркового, пана Лимонда Рибаря, Лицаря Старокаменів, і ще тузня подібних.
Кайдани, вдягнені Штормоламом на річковий край, зрештою розбили не самі річкові пани, а інший загарбник, що теж походив не з Тризубу — Гарвин Гиней на прізвисько Твердорукий, король на Залізних островах. Перетнувши Залізняцьку затоку сотнею лодій, Гарвинова потуга висадилася за двісті верст на південь від Морестражу і пішла вглиб суходолу аж до Синьозуба, піднявши лодії на плечі й тим вчинивши гідну подиву звитягу, яку досі оспівують піснярі на островах.
Залізняки заходилися швендяти річками вгору й униз, беручи та плюндруючи все, що їм бажалося, а річкове панство тікало перед ними або ховалося у замках, не бажаючи битися в ім'я короля, якого чимало з них зневажало. Тих, хто все-таки здійняв зброю, було жорстоко покарано. Юний і зухвалий лицар на ім'я Семвел Водограй, тілесний син Томена Таллі, князя на Водоплині, зібрав невелике військо і перестрів короля Гарвина при Перекаті. Але лави його зламалися під навалою Твердорукого. Кількасот вояків потонуло у намаганні врятуватися втечею. Самого Водограя розрубали навпіл і послали половини тіла кожному з його батьків.
Князь Таллі залишив Водоплин без опору і втік зі своєю силою до потуги, зібраної у Крукоберезі під проводом пані Агнеси Чорноліс та її синів. Але коли пані Агнеса рушила на залізняків, її войовничий сусід — князь Лотар Бракен — вдарив ззаду і розсіяв її військо своїм. Пані Агнесу та двох її синів захопили в полон і доправили до короля Гарвина, а той змусив матір дивитися, як він душить її хлопців голіруч. І все ж пані Агнеса навіть не заплакала, коли вірити переказам. “Я маю інших синів, — мовила вона до короля на Залізних островах. — Крукоберіг ще довго стоятиме по тому, як від тебе і твоєї породи лишиться сама руїна. А родовід твій скінчиться вогнем та кров'ю.”
Маємо вагому підозру, що останнє — надто вже пророче — речення згодом додав до оповіді якийсь співець або казкар. Насправді ж ми знаємо, що на Гарвина Твердорукого таки справила враження мужність і стійкість пані. Він забажав подарувати їй життя і зробити своєю дружиною з солі. Але пані Агнеса відповіла: “Ліпше відчути в собі твій меч, ніж твій прутень”. По тому Гарвин Твердорукий виконав її бажання.
Поразка війська пані Чорноліс позначила кінець опору річкового панства залізнякам, але не кінець війни, бо звістка про вторгнення нарешті досягла короля Арека Дуррандона у далекому Штормоламі. Зібравши могутнє військо, штормовий король заспішив на північ зустріти ворога.
Але молодий володар надто пристрасно жадав якнайшвидше стати до бою з залізняками і у недоречному поспіху перегнав свій власний обоз. Невдовзі Арек зрозумів, яка то була прикра помилка — коли перетнув Чорноводу і побачив, що всі замки зачинилися проти нього, села погоріли, ниви почорніли, і хуражу або харчів не знаходилося ані крихти.
Дотоді вже чимало річкових панів стали на бік залізняків. Під проводом князів Добручая, Пужела та Виплига вони подолали Чорноводу і напосілися на той самий неквапний обоз — не дали йому навіть досягти річки, а натомість розсіяли сторожовий загін короля Арека і захопили його запаси.
Коли штормові нарешті стали проти Гарвина Твердорукого під Ярмарковим, вони з голоду вже ледь пересували ноги, а до ворога приєдналися ще Лотар Бракен, Тео Карлтон і два десятки інших річкових князьків. Король Арек мав у півтора рази більше вояків, проте стомлених довгою дорогою, спантеличених та підупалих духом, а сам показав себе водночас і нерозсудливим, і нерішучим. Коли нарешті сталася битва, скінчилася вона страшною поразкою штормових. Сам Арек уникнув різанини, проте двоє його братів загинули, і на тім влада Штормоламу над землями Тризуба добігла раптового кривавого кінця.
По всьому річковому краю, кажуть, простолюддя раділо, почувши новини, а їхні пани, підбадьорившись, напосілися на нечисленні залоги штормових, які ще стояли розкидані тут і там по окремих паланках, і повирізали їх до ноги. Дзвони у Камінному Септі калатали день і ніч, пишуть літописці, а співці та жебрущі брати ходили від містечка до містечка і проголошували, що люд Тризубу віднині знову сам собі господар.
Проте свято тривало недовго. Подейкують — зокрема, навколо Камінного Заплоту, — що князь Лотар Бракен змовлявся з залізняками про союз у надії, що Твердорукий зробить його королем на річках, коли вижене геть штормове панство. Але писаних свідчень про це немає, та й повірити у таке важко — не з тих був Гарвин Гиней, щоб роздавати комусь іншому королівські корони. Так само, як Арлан ІІІ Дуррандон за три століття перед ним, Гарвин оголосив річковий край своєю власністю. Ті річкові пани, що билися біч-обіч з ним, просто зміняли одного зверхника на іншого… і новий був суворішим, жорстокішим та безжальнішим за попереднього.
Серед перших у цьому впевнився сам Лотар Бракен, коли за рік спробував повстати проти Твердорукого. Але під його корогви зібралася лише купка дрібного панства; король Гарвин легко і нещадно розчавив бунтівників, захопив і сплюндрував Камінний Заплот, а князя Бракена вивісив у воронячій клітці мало не на рік, де повільно заморив голодом.
Згодом король Арек ще двічі намагався перетнути Чорноводу і забрати втрачені маєтності, але без жодного успіху. Його старший син і наступник, король Арлан V, спробував те саме і загинув.
Гарвин Твердорукий правив у річковому краї до самої смерті — а помер у ліжку в віці шістдесяти і чотирьох років, втішаючись однією зі своїх численних дружин з солі. Його син і онук по черзі успадкували його престол, продовживши тяжке панування залізняків над людом Тризуба. Онук Гарвина — король Гарен Чорний — прожив чи не все життя у річковому краї, муруючи названу його іменем велетенську фортецю, а Залізні острови відвідував лише побіжно.
Таким був стан справ, коли Аегон Завойовник висадився на берег Вестеросу і поклав край Гаренові та домові Гиней. Панування залізняків над річками скінчилося у вогненному вирі, який охопив Гаренгол. По тому Аегон поставив Едмина Таллі з Водоплину — першого з річкових князів, що став за Таргарієнів — коронним намісником на Тризубі, а решту річкового панства зробив його підданими. Королівський титул Аегон лишив собі; відтоді на Вестеросі не мало бути інших королів.