Піднесення Валірії

< < < Світ льоду та вогню

Поки Вестерос одужував од Довгої Ночі, на Есосі поставала нова могутня сила. Наскільки нам відомо, саме на цьому велетенському шматі суходолу, що простягся від вузького моря до оспіваного казками Нефритового моря і загубленого в далечині Ульфосу, розвинулася цивілізація, як ми її знаємо. І найперша з цивілізацій (попри сумнівні зазіхання Карфу, ї-тійські перекази про Велике Царство Світанку та оповіді з казкового Асшаю, де годі знайти хоч краплину правди) народилася саме у Старому Гісі — місті, побудованому на рабстві. Ім'я оспіваного у піснях засновника міста — Граздана Великого — і донині укрито шаною; його часто дають при народженні вельможам з невільникарських сімейств. Саме він, згідно зі стародавніми гіскарськими літописами, створив “рівнокрокові” легіони з високими щитами і трьома списами, які першими взнали суворий лад та послух у битві. Силою свого війська Старий Гіс почав захоплювати навколишні землі, а тоді й підкорювати сусідні народи. Так народилося перше велике царство, яке багато століть поспіль панувало, не знаючи спротиву.

Але зрештою на великому півострові, відділеному від царства Старого Гісу Невільницькою затокою, з'явилися ті, хто поклав край його владі — хай і не всім його звичаям. Саме там, серед великих вогнедишних гір, відомих як Чотирнадцять Вогнів, жили приховано та осібно валірійці, приборкувачі драконів та ковалі найгрізнішої зброї війни, коли-небудь знаної світом. У переказах самих валірійців стверджується, що вони вродилися від драконів давнини, а тим, над якими панували згодом, були кревними родичами.

У вцілілих уривках Бартової “Неприродньої історії” септон обмірковує різноманітні оповіді щодо походження драконів та їхнього підкорення валірійцями. Самі валірійці твердили, що дракони вродилися дітьми Чотирнадцяти Вогнів, тоді як у карфійських переказах згадується другий місяць, який начебто існував на небі у давні часи, але потім розжарився сонцем і луснув, наче яйце, випустивши назовні незліченні хмари драконів. У Асшаї, де переказів багато, і всі протирічать один одному, деякі літописи — усі неймовірно стародавні — згадують прихід драконів з Тіні, місця, де уся наша вченість безсила. Асшайські літописи твердять, що якесь стародавнє безіменне плем'я першим приборкало драконів у Тіні, привело їх до Валірії та навчило валірійців своїх химородних мистецтв, перш ніж зникнути з писаної людської пам'яті.

Але якщо саме люди з Тіні приборкали драконів першими, то чому ж не вдалися до завоювань, як це зробили валірійці? Нам все ж таки здається вірогіднішою оповідь валірійців. На Вестеросі теж колись були дракони, задовго до прибуття Таргарієнів, про що маємо численні усні та письмові згадки. Адже якби дракони справді народилися з Чотирнадцяти Вогнів, то мали б розповсюдитися відомим світом ще до того, як їх приборкали. Цьому справді є свідоцтва: драконячі кістки знаходили на півночі аж до Ібу, а на півдні — у хащах Софоріосу. Проте валірійці підкорили їх і примусили служити собі так, як не зміг ніхто інший.

Видатна врода валірійців — волосся світлого срібла або золота, очі усіх відтінків бузку та фіалки, не знані серед інших племен світу — добре відома по всіх усюдах і навіть подеколи сприймається як доказ їхнього походження не від тієї ж плоті та крові, що в інших людей. Все ж деякі маестри справедливо зауважують, що ретельний добір та парування тварин дозволяють виробити будь-які бажані якості, та й плем'я, відокремлене від інших, може розвинутися своїм осібним шляхом у дещо вельми відмінне від того, що серед людей вважається за звичайне. Саме ця відповідь, вірогідно, лежить найближче до розгадки таємниці походження валірійців, хоча і вона не пояснює вочевидь притаманні кревним валірійцям взаємну прихильність та спорідненість з драконами.

Валірійці не мали королів чи царів, але кликали свій край Вільноземством, бо в ньому право голосу мав кожен вільний землевласник. Для тих чи інших потреб керування обиралися архонти, але завжди з числа поважних землевласників і лише на обмежений час. Надзвичайно рідкісним — хоча не конче невідомим — було в Валірії нероздільне панування котроїсь із впливових родин.

З давніх переказів того часу, коли світ був ще молодий, ми дізнаємося про п'ять великих воєн між Вільноземством та Старим Гісом — палких чвар, кожна з яких закінчувалася перемогою валірійців над гіскарцями. Саме під час четвертої та п'ятої війн у Вільноземстві було вирішено зробити так, щоб шостої війни вже не сталося. Старовинні цегляні мури Старого Гісу, вперше зведені ще Гразданом Великим у прадавні часи, було знищено, а велетенські піраміди, храми та домівки віддано драконовому полум'ю. Лани засіяли сіллю, вапном та людськими черепами. Безліч гіскарців було вбито, а інших забрано у неволю, де вони померли від тяжкої праці на своїх переможців. Так гіскарці перетворилися на ще одних підданих нової валірійської держави і з часом забули навіть мову Граздана, засвоївши навзамін високовалірійську. Так падають у порох одні панства і постають інші.

Те, що нині лишилося від колись гордовитого царства Старого Гісу — то жалюгідні рештки, кілька міст, що обсіли береги Невільницької затоки, наче гнилі болячки, і ще одне, яке прикидається, буцімто є знову посталим з небуття Старим Гісом. Бо коли Лихо прийшло до Валірії, міста Невільницької затоки спромоглися скинути з себе валірійське ярмо і запанувати у своїм краї не про людське око, а направду. Вцілілі рештки гіскарців швидко відновили торгівлю невільниками — хоча на відміну від давнини, коли людську здобич брали силоміць, нині їм доводилося купувати, парувати та вирощувати живий товар на перепродаж.

  • “З цегли та крові постав Астапор, і люд його — з цегли та крові”. Так каже старий віршик, згадуючи міські мури з червоної цегли та крові, пролитої тисячами рабів, що жили, працювали і помирали на їхньому будівництві. Підвладний вельможам, що кличуть себе Добрими Хазяями, Астапор найвідоміший у світі тим, що створив військо з рабів-євнухів, кликаних Неблазними — чоловіками, вирощеними з дитинства не відчувати болю і страху в битві. Астапорці твердять, що в Неблазних відродилися рівнокрокові легіони Старого Царства, проте вояки давнини були вільними людьми, а Неблазним воля невідома.

  • Про Юнкай, жовте місто, багато не скажеш, і поголос про нього гуляє не найкращий. Правлять у ньому люди, що величають себе Мудрими Хазяями, потопають у нечистих розкошах та розпусті, торгують постільними рабинями, хлопчиками-хвойдами і ще бозна-ким гіршим.

  • Найгрізнішим з міст по берегах Невільницької затоки є стародавній Меєрин. Та як і решта, він слабшає і занепадає, а людей у ньому живе хіба невелика частина від тих, що мешкали в місті за часів піднесення Старого Царства. Мури його, складені з кольорових цеглин, ховають за собою незліченні страждання, бо Великі Хазяї Меєрину навчають рабів битися і гинути задля їхньої втіхи у просяклих кров'ю бійцівських ямах.

Відомо, що всі три міста відкупаються даниною від перехожих халазарів замість протистояти їм у битві. За те дотракійці продають їм чимало рабів для навчання та гендлю. Коневладці беруть людей у неволю в своїх завойовницьких походах, а потім приганяють на невільницькі базари Меєрину, Юнкаю і Астапору.

  • Найжвавіше з усіх гіскарських міст є одночасно найменшим і найновішим з них, хоча і зазіхає на стародавню велич. Зветься воно Новий Гіс і стоїть на острові, де панує саме по собі, не піддане нічиїй владі. Правителі міста створили залізні легіони за подобою легіонів Старого Царства, та на відміну від Неблазних, служать у них вільні люди, як водилося за старих часів.

< < < Світ льоду та вогню