Передмова
Найяснішому та найдостойнішому панові нашому Томену, Першому тако нареченому, королю андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителю і на державі господарю, невичерпного добробуту і незрівнянної мудрості зичить Яндель, сумирний маестер Цитаделі.
Воістину сказано, що як будівля зводиться камінь за каменем, так і знання по крихті ліпиться безліччю вчених мужів на основу, покладену попередниками. Чого не знає один, те відає інший, і ніщо не сховається від ревного ока, що не втомлюється шукати глибоко і далеко. Нині ж і я, маестер Яндель, беруся до мурування, прагнучи витесати з того, що відомо мені, та покласти ще один камінь у величну твердиню вченості, яку зводили у стінах Цитаделі та поза ними цілими століттями — твердиню, до якої доклали незліченних рук переді мною і ще докладуть, поза сумнівом, у часи прийдешні.
В сей світ прийшов я найдою на десятому році правління останнього короля Таргарієна: мене залишили рано-вранці у порожній ятці Писарні, де підмаестри охоче помагають пером кожному, хто сам чужий мистецтву писання літер. Того самого дня життю моєму покладено було суть і напрям, бо підмаестер, який мене знайшов, поніс дитя до великого підстолія того року, архімаестра Едгерана. Едгеран, чиї перстень, берло і личина були срібні, глянув на моє заплакане личко і оголосив, що я можу стати в пригоді. Згодом почувши про се хлопчиком, я сприйняв слова архімаестра як передбачення своєї майбутньої долі у маестерському братстві. Та лиш за багато років по тому я дізнався від архімаестра Еброза, що Едгеран тоді саме писав трактат про сповивання немовлят і хотів перевірити деякі свої припущення.
Ось так — не надто щасливо — розпочавши свій життєвий шлях, все ж не смію на нього нарікати, бо мене віддали турботам слуг і час від часу шанували відвідинами маестрів. Мене самого теж виростили слугою серед палат, покоїв та книгосховищ, а дарунок письменства я отримав од архімаестра Вальграва. Так я спізнав і покохав Цитадель разом з лицарями розуму, що бережуть її безцінну мудрість, і вже не бажав нічого іншого, крім стати одним з них, читати про далекі краї та давно померлих людей, спостерігати зорі в небі й вимірювати настання зими та літа.
Саме так і вийшло. Я скував першу ланку ланцюга у тринадцять років, не забарився з іншими, а довершив ланцюг і склав обітниці на дев'ятий рік правління короля Роберта, Першого тако нареченого, після чого зрадів благословенному дарунку — дозволу лишитися у Цитаделі, служити архімаестрам і допомагати у всіх їхніх трудах. То була велика честь, проте на додачу до неї понад усе жадав я створити працю власних рук — таку, щоб невисокородні, але навчені грамоти чоловіки читали її своїм жінкам та дітям, дізнавалися про речі добрі й злі, праведні й неправедні, великі й малі, і зростали у мудрості, як я зростав посеред вченості Цитаделі. І ось я знову став до маестерського ковадла — щоб, спираючись на видатні праці давно померлих маестрів, створити дещо нове і значуще. Те, що ви читатимете далі, є дитям моєї пристрасті: історія вчинків найзвитяжніших і найбрудніших, народів знаних і чужих, земель далеких і близьких.