Північ
Велетенський та суворий край Королів Зими — Старків зимосіцьких — вважається найпершим і найстарішим з семи королівств Семицарства, бо саме він простояв нескореним завойовниками найдовше в історії Вестеросу. Своєрідність устрою та історії відділяють і відрізняють Північ від її південних сусідів.
Нерідко почуєш, що Північ площею переважає інші шість королівств, разом узяті, але правда є не такою разючою — Північ, що знаходиться нині під владою дому Старк, господарів Зимосічі, обіймає трохи більше як третину всієї держави. Починаються володіння Старків на південній межі Перешийку і простягаються на північ аж до Нового Дарунку (що колись був їхнім, доки король Джаяхаерис І не переконав Зимосіч віддати ті землі Нічній Варті). Є на Півночі величезні пущі, овіяні вітрами рівнини, горби та долини, скелясті морські береги, увінчані сніговими шапками гори. Північ — холодна країна; більшість її складають болотяні пустки та пласкі полонини, що на північних кордонах поступаються негостинним горам, і врожаї тут збирають далеко бідніші, ніж з плодючих ланів півдня. Сніг на Півночі може впасти навіть улітку, а взимку він стає могилою для всього живого.
Вже кілька століть існує звичай казати про “сім королівств” Семицарства Вестеросу. Він походить від семи справжніх великих королівств, які владарювали майже над усім Вестеросом нижче Стіни у роки перед Аегоновим Завоюванням. Та навіть і тоді назва ця не була безпомилковою, бо одне з “королівств” (Дорн) корилося великій княгині замість короля, а власне “королівство” Аегона Таргарієна на Дракон-Камені не рахувалося в їхньому числі.
І все ж звичай такий існує, люди так казали і кажуть, як ми кажемо про Сто Королівств прадавніх часів, хоча у жодну добу Вестерос не було поділено на сто незалежних держав. Отже, попри всі похибки, нам доведеться миритися з загальним слововжитком і говорити про “сім королівств” держави Семицарства.
Біла Гавань, єдине справжнє місто на Півночі, водночас є найменшим з великих міст у Семицарстві. З містечок Півночі найпомітнішими є зимівник попід мурами Зимосічі та Курганище у Курган-Полі. Перший навесні та влітку стоїть майже порожній, зате восени та взимку аж репає від людей, що шукають захисту і милості Зимосічі у голодні жорстокі часи. На зимівлю туди прибувають не лише посполиті з навколишніх сіл та хуторів, але й численні сини та доньки верховинних родів — коли у їхніх горах починає сніжити по-справжньому, чимало з них тікають до зимівника, шукаючи порятунку.
Курганище теж влаштоване не зовсім звичайно — його колись побудували як місце великих зборів біля підніжжя кургану, де нібито поховано Першокороля, володаря над усіма першолюдьми, якщо вірити переказам давнини. Стоячи посеред широкої та порожньої рівнини, містечко нівроку розквітло завдяки вмілому порядкуванню князів Турстанів — вірних значкових дому Старк, які правлять Курганищем в ім'я своїх зверхників від часів падіння Курганних Королів.
Іржавий вінець на гербі дому Турстан означає, що вони виводять своє походження від Першокороля та Курганних Королів, які правили згодом. Старі перекази, записані у праці Кенета “Проводи мертвих”, твердять, що на Великий Курган накладено пристріт, який не дозволяє жодній живій людині змагатися з Першокоролем за владу. Пристріт перетворює усіх шукачів його титулу на моторошні живі трупи, висмоктуючи життєву силу. Звісно, то лише казка, проте кревна спорідненість Турстанів з Курганними Королями давнини сумнівів не викликає.
Люд Півночі загалом складається з прямих нащадків першолюдей, з лише невеличким домішком крові андалів, які свого часу затопили собою королівства півдня. Первісна мова першолюдей — відома як “прадавня мова” — нині лунає тільки з вуст дичаків поза Стіною; багато інших надбань та звичаїв забулися теж (і серед них вельми похмурі, от як звичай вклонятися богам, вішаючи випатрані тіла або нутрощі злочинців і зрадників на гілках оберіг-дерев).
Все ж північани зберегли певну частину старих звичаїв у повсякденному житті; воно в них вельми нелегке і неабияк гартує людей, тож задоволення та розваги, що вважаються на півдні шляхетними, північани ставлять далеко нижче полювання та хвацьких сутичок, які їм смакують найбільше.
Лицарські звання на Півночі зустрінеш нечасто, і турніри з їхніми розкошами та шляхетними звичаями вище Перешийка знайти важче, ніж у курки зуби. Північани вміють битися верхи бойовими списами, але рідко виїжджають на кінний герць для забави, віддаючи перевагу бугуртам, які в них ледь відрізняються від битв. Існують згадки про змагання, що тривали половину дня і лишали поля витоптаними, а села сплюндрованими. У таких бугуртах нерідко стаються тяжкі поранення, та й смерть бійців нікого не дивує. Пишуть, що у великому бугурті в Остань-Огнищі року 170 по А.З. загинуло не менше як вісімнадцятеро, а два з половиною десятки вояків лишилися наприкінці тяжко скаліченими.
Північан вирізняють навіть прізвища шляхетних домів, бо першолюди користувалися іменами короткими, простими, лункими; такі прізвища, як Старк, Вуль, Умбер або Дужак походять від часів, коли андали не мали на Північ жодного впливу.
Один визначний звичай, котрий північани шанують понад усі інші, є гостьове право — неписана обіцянка гостинності, згідно з якою господар не чинить шкоди гостю під своїм дахом, а гість не чіпає господаря. Андали теж мали подібну звичку, але в їхніх південських головах вона не стояла так високо над рештою неписаних законів. У своїй праці “Правий і неправий суд на Півночі: вироки трьох князів Старків” маестер Егберт зазначає, що злочини з порушенням гостьового права на Півночі стрічаються рідко, але засуджуються так суворо, як найпідступніші зради. Лише вбивство родичів вважається гріхом, рівним за тяжкістю порушенню закону гостинності.
На Півночі є оповідка про Щура-Куховара, що подав комусь із андальських королів — на одну думку, королю Скелі Тайвелу ІІ, а на іншу, королю Гори і Долини Озвелу І — плоть сина самого короля, запечену в пиріг. За це боги покарали його, перетворивши на чудовисько — страшного щура, що їсть своїх власних виплодків. Але кара була накладена не за вбивство сина короля, не за згодування його батькові, а за порушення гостьового права.