Наат
На північному заході від Софоріосу, в Літньому морі лежить таємничий острів Наат, знаний пращурами під назвою Острів Метеликів. Люди, що мають цей острів за батьківщину — плем'я вродливе і сумирне; вони мають круглі пласкі обличчя, смагляву шкіру та великі лагідні бурштинові очі, часто поцятковані золотом. “Сумирним народом” кликали наатійців мореплавці з інших земель, бо ті не чинили спротиву навіть задля захисту власних осіб і домівок. Наатійці ніколи нікого не вбивають, навіть звіра польового чи лісового, їдять плоди земні замість плоті тварин, а замість змагатися на війні змагаються у піснях та музиці.
Божество Наату зветься Господом Злагоди; його часто зображують сміхотливим велетнем, бородатим і оголеним, у супроводі струнких дів з крилами метеликів. Сотні різновидів метеликів літають островом; наатійці шанують їх за посланців свого Господа, яким ввірено захист його народу. Можливо, у цих казках є частка правди, бо хоча мирний норов наатійців мав би зробити їхній острів легкою здобиччю завойовників, жодному прибульцеві з-за моря ще не вдалося довго прожити на Острові Метеликів.
У добу Старого Царства гіскарці тричі захоплювали острів і робили його своїм володінням. Валірійці збудували на ньому твердиню, чиї стіни плавленого драконокаменю досі можна там бачити. Купка волантинських пригодників якось збудувала ціле торговельне містечко з міцним частоколом та загорожею для невільників. Корсари з Василіскових островів висаджувалися на Нааті незліченну кількість разів. Але жоден з загарбників не вижив, ба за словами наатійців не прожив навіть і року, бо якесь непоборне зло розлите у самому повітрі цього диво-острова, і ніхто з тих, хто надто довго обсідав острів, не зміг йому опиратися. Першою ознакою є лихоманка; далі починаються болісні судоми, ніби хворий витанцьовує шалений танок проти своєї волі. Наприкінці хворі пітніють кров'ю, і плоть злазить з їхніх кісток.
Самих наатійців хвороба, вочевидь, не зачіпає.
Архімаестер Еброз, який вивчив усі відомі свідоцтва про цю хворобу, вважає, що її поширюють метелики, шановані “Сумирним народом”. Саме тому її часто звуть метеликовою лихоманкою. Дехто гадає, що лихоманку переносить лише один різновид метеликів (Еброз віддає перевагу великому чорно-білому з крилами завбільшки з людську долоню), але це лише здогади.
Хай там як — чи є метелики Наату справді служницями Господа Злагоди, а чи такими самими комахами, як їхні родичі у Семицарстві — цілком можливо, що наатійці не помиляються, коли вважають їх своїми захисниками.
Прикро казати, але корсари, що нишпорять морями навколо Наату, давно взнали, що померти від метеликової лихоманки майже неможливо, якщо лишатися на березі не більше кількох годин… а ще краще — висадитися вночі, бо метелики є істотами денними, полюбляють вранішню росу і полуденне сонечко. Тому в нинішні часи людолови з Василіскових островів часто-густо налітають на Наат під покровом ночі й уводять у неволю цілі села. Кажуть, що за “Сумирний народ” завжди дають добрячу ціну, бо вони розумом не поступаються сумирності, на обличчя лагідні та гожі, швидко вчаться покори хазяїнові. Подейкують, один з постільних будинків у Лисі славиться наатійськими дівчатами, вбраними у прозорі шовкові сукні та прикрашеними барвистими крилами, як у метеликів.
Наскоки людоловів так почастішали від часів Кривавого Століття, що “Сумирний народ” майже покинув житла на власному узбережжі, а натомість віддалився у гори та ліси, де їх важче знайти ловцям невільників. Відтак і вироби майстерних ремісників, мерехтливі шовки та тонкі пряні вина Острова Метеликів дедалі рідше трапляються на базарах Семицарства і Дев'яти Вільних Міст.