Довга Ніч
Поки першолюди опановували свої нові володіння у часи по Великій Угоді, майже ніщо не турбувало їхнього спокою, хіба що власні чвари та війни; принаймні так нам оповідають відомі історичні джерела. Саме з цих джерел ми дізнаємося про Довгу Ніч, протягом якої зимова пора тривала ціле покоління — покоління, діти котрого народжувалися, дорослішали, а часом і помирали, на власні очі так і не побачивши весни. У бабусиних казках можна почути навіть про людей, які ніколи не бачили денного світла — така нездоланна, мовляв, була зима, що огорнула світ. Останнє твердження — може, і вигадка, та безсумнівним є те, що кілька тисяч років тому в світі справді сталося якесь велике природне лихо. Ломас Довгоступ у своїх “Дивах, створених людиною” пригадує зустрічі з нащадками ройнарів посеред руїн міста свят і веселощів Кройян, які розповіли йому про жахливу пітьму, в якій сама Ройна зупинила течію і зникла з очей, бо води її застигли аж дотуди на південь, де в неї впадає Сельору. Згідно з їхніми розповідями, сонце знову з'явилося на небі тільки тоді, коли великий звитяжець переконав численних дітей матері Ройни — малих богів на кшталт Цар-Краба та Річкового Діда — змирити чвари і разом заспівати таємну пісню, яка і повернула день у світ.
Відомо також, що і в Асшаї є літописи про пітьму та про звитяжця, котрий бився з нею вогняним мечем. Його діяння сталися ще перед піднесенням Валірії, на світанку людської доби, коли Старий Гіс тільки розбудовував своє царство. Перекази ці розповсюдилися з Асшаю на захід; віряни Ра-Гльора твердять, що ім'я звитяжця було Азор Ахай, і пророкують його повернення. У своїй “Нефритовій скарбниці” Колокво Вотар пригадує цікаву казку з Ї-Ті, у якій сонце сховало свій лик від землі на ціле людське життя, засоромившись чимось, про що ніхто так і не дізнався, і відвернути лихо змогла тільки рішучість жінки з мавп'ячим хвостом.
Цитадель здавна шукає спосіб передбачати тривалість літ і зим та зміну однієї пори іншою, але всі її зусилля досі були марні. Септон Барт намагається переконати нас у своєму трактаті, який зберігся лише частково, що неоднаковість зим та літ є справою радше сил чарівних, магічних, ніж відомих нам природних чинників. Його доводи, здається, вплинули і на працю маестра Ніколя “Вимір днів” — у всьому іншому книжку гідну і вельми корисну. Спираючись на власні праці зі спостережень за переміщеннями зірок небесною твердю, Ніколь стверджує, хоча і не надто переконливо, що пори колись мали однакову тривалість, визначену винятково оберненістю земної кулі до сонця у її небесному русі. Підґрунтя для такого твердження здається доволі надійним — подовження та скорочення днів, якби воно було сталішим, призводило б до зим та літ сталішої тривалості — але маестер не знайшов жодних доказів, що колись так було насправді, хіба що у найдавніших казках людства.
Звісно, якби така зла зима, як оповідають у казках, сталася насправді, то принесла б людям невимовні біди і страждання. Під час особливо жорстоких зим серед північан існує звичай найстарішим та найхворішим у родинах “виходити на полювання” — маючи свідомий намір не повернутися, щоб зберегти трохи більше харчів для тих, хто має надію вижити. Нема сумнівів, що під час Довгої Ночі такий звичай мав поширитися по всіх усюдах.
Існують перекази — менш вірогідні, але у стародавніх джерелах неодмінні, — що стосуються істот під назвою Інші. За тими переказами Інші з'явилися з морозних земель Вічнозим'я і принесли з собою холод та пітьму, якими знамірилися придушити геть усе світло та тепло в світі. Далі оповідається, що Інші їхали на велетенських крижаних павуках і мертвих конях, повернутих до життя задля служби — так само, як вони повертають мертвих людей до лав свого війська битися на своєму боці.
У який спосіб скінчилася Довга Ніч — то вже давня казка, на яку неодмінно перетворюються всі справи далекої минувшини. На Півночі розповідають про останнього звитяжця, котрий шукав помічі дітей лісу, одного за одним втрачаючи супутників — ті або тікали, або знаходили смерть від кровожерливих велетнів, слуг холоду чи самих Інших. Та попри всі зусилля білоходів звитяжець таки знайшов самотуж дітей лісу, і всі перекази погоджуються, що то була вирішальна мить у боротьбі. Завдяки дітям зібралися разом перші братчики Нічної Варти, які зуміли дати бій — і перемогти — у Битві за Світанок, останній битві, яка скінчила непоборну зиму і примусила Інших тікати назад на крижану північ. Нині, шість тисяч років по тому (або вісім, як твердить “Правдива історія”), побудована для захисту царини людей Стіна досі утримується присяжними братчиками Нічної Варти, зате ані Інших, ані дітей лісу ніхто не бачив вже багато століть.
Варто сказати, що у “Неправдах пращурів” архімаестра Фомаса — нині праці малоповажній з-за помилкових тверджень щодо заснування Валірії та деяких родоводів Обширу і західного краю — припускається, що Інші з казок були нічим більшим, ніж плем'ям першолюдей, прабатьками дичаків, які свого часу оселилися та запанували на далекій півночі. Довга Ніч змусила цих прадавніх дичаків рухатися на південь хвилею завоювання. Їхнє перетворення на чудовиськ у пізніших переказах, на думку Фомаса, відображає прагнення Нічної Варти і Старків змалювати себе безстрашними рятівниками людства, а не просто суперниками за панування в певній частині світу.