Іб
Довгими століттями чимало різних племен лаштувало собі домівки на берегах та островах Тремтливого моря і надсилало своїх мореплавців у далеку путь його холодними сіро-зеленими водами. Найстійкіші та найвідоміші з-поміж них — ібенійці, стародавнє мовчазне плем'я остров'ян, яке виходило на риболовлю північними морями зі своїх поселень на Ібенійських островах, відколи почався світ.
Ібенійці стоять осторонь усіх інших народів людства. Вони мають важку та міцну статуру, широкі груди і плечі, короткі товсті ноги, довгі руки, зате зростом рідко перевищують п'ять з половиною стоп. Приземкуваті, наче пеньки, ібенійці водночас є надзвичайно дужими, і в їхній улюбленій забаві — боротьбі — ніхто у Семицарстві не мріє з ними рівнятися.
Обличчя ібенійців, що вирізняються скошеними лобами, важкими гребенями брів, малими втопленими очицями, грубими тупими зубами та кутастими щелепами, здаються вестероському окові звірячими та незугарними; враження ще підсилює їхня буркотлива горлова говірка. Та насправді люд Ібу не такий простакуватий; серед нього вдосталь майстерних ремісників, хитромудрих мисливців-слідопитів, хоробрих вояків. У спізнаному світі немає племені волохатішого. Хоча плоть вони мають бліду, а під шкірою — темно-сині жили, зате волосся — темне та жорстке. Ібенійські чоловіки найчастіше носять густі кущаві бороди, а руки, ноги, груди та спини їм вкриває цупка шерсть. Грубе темне волосся найчастіше мають і жінки, навіть під носом на верхній губі. (Поширена побрехенька, що ібенійським жінкам боги дали шість цицьок, не має під собою жодних підстав.)
Ібенійські чоловіки можуть породжувати дітей від жінок Вестеросу та інших країв, але плоди таких союзів часто-густо є спотвореними і завжди неплідними, на кшталт мулів. Ібенійські жінки, злягаючись з чоловіками інших племен, народжують самих лише мертвих немовлят і покручів.
Але таке стається дуже рідко; хоча кораблі з Ібен-Порту стрічаються по всіх кутках вузького моря від півночі до півдня, а часом дістаються аж до Літніх островів та Старого Волантиса, жеглярі з них навіть на березі тримаються своїх і показують глибоку недовіру до чужинців. На самому Ібі людям інших народів та країн законом і звичаєм наказано триматися узбережних закладів Ібен-Порту, а виходити за межі міста дозволено лише у супроводі ібенійця, що запросив їх до себе. Але такі запрошення надзвичайно рідкісні.
Іб є другим найбільшим островом спізнаного світу; більший за нього лише Великий Морак, що знаходиться між Нефритовим і Літнім морями. Кам'янистий та нерівний, острів має вдосталь великих сірих гір, стародавніх пущ і швидких бурхливих річок; у внутрішніх землях далеко від берегів никають вовки та ведмеді. Колись на Ібі жили велетні, але жодного не лишилося — хоча мамути досі мандрують рівнинами та долинами острова, а високо в горах, кажуть, можна зустріти однорога.
Ібенійці з лісів та гір плекають ще менше любові до чужинців, ніж їхні приморські родичі, та й мов не знають жодних, крім власної. Живучи з дарунків лісу, випасу кіз та видобутку копалин, вони лаштують собі домівки або у печерах, або у будинках сірого каменю, заглиблених у землю і критих черепицею чи соломою. Містечок і навіть сіл стрічається мало; далеко від моря ібенійці віддають перевагу самотнім хуторам, віддаленим від сусідів, а збираються докупи лише на весілля, похорон чи відправи віри. У горах Ібу залягає вдосталь золота, заліза, цини; у лісах добувається деревина, бурштин і сотня різновидів звірячих шкур.
Узбережні ібенійці плекають палкішу пристрасть до мандрів та пригод, ніж їхні родичі з лісів та гір. Ці відважні риболови нишпорять усіма північними морями в пошуках тріски, оселедця, муксуна, вугра… проте найширше вони відомі у великому світі своєю майстерністю в добуванні китів. Їхні череваті китобійні кораблі — звичні гості у портах усього вузького моря і далеко за його межами. Ібенійські кораблі рідко тішать око (або ніс) стороннього споглядача, але славляться міцністю, бо збудовані витримати будь-яку бурю на морі або напад найбільшого левіафана. Китовий лій та кістка, на які полюють китобої, є головними товарами Ібу на продаж; саме вони зробили Ібен-Порт найбільшим і найбагатшим містом Тремтливого моря.
Сірий та похмурий, Ібен-Порт панував над островом Іб та меншими островами від самого світанку часів. Місто брукованих вулиць, крутих пагорбів, незліченних пришибів та корабелень, освітлене світильнями з китовим лоєм, підвішеними над вулицями на залізних ланцюгах, Ібен-Порт розкинувся подолом попід замком Богокороля — велетенської будівлі з грубо тесаного каменю, де колись мешкало кількасот ібенійських королів. Щоправда, останнього з королів скинули з престолу в вирі подій, спричинених Лихом Валірії. Нині Ібом та меншими островами править Тіньова Рада, райців до якої обирає Тисяча — збори заможних майстрів, вельмож давніх родів, жерців та жриць, які загалом не дуже різняться від рад магістратів у Вільних Містах.
Далекий Іб — другий найбільший серед Ібенійських островів — лежить більш як за п'ятсот верст на південний схід від Ібу і загалом є похмурішим та вбогішим. Іб Сар, єдине невеличке місто на ньому, наприпочатку був місцем заслання та кари для найлютіших злочинців Ібу; їх відсилали туди, часто-густо скалічивши, щоб ті ніколи не повернулися на сам Іб. Цей звичай скінчився з падінням Богокоролів, але Іб Сар і донині зберігає не найкращу славу.
Люд Ібу не завжди сидів на самих лише островах. Існує достатньо свідоцтв про ібенійські поселення на Топорі, на Лоратійських островах, уздовж берегів Гіркотравної затоки та Затоки Ікл (на заході), Левіафанової затоки та Тисячі Островів (на сході). Літописи оповідають про кілька спроб ібенійців захопити гирло Сарни, які втягли волоханів у криваві змагання з сарнорськими містами-посестрами Сааф та Сарис.
Богокоролі Ібу перед своїм падінням все-таки спромоглися звоювати та заселити чималий кусень північного Есосу просто на південь від самого Ібу — щільно порослу лісом землю, де колись мешкало невеличке на зріст і відлюдькувате лісове плем'я. Хтось каже, що ібенійці геть винищили цей незлобивий нарід, а інші вважають, що він сховався у глибших хащах або втік до інших країв. Дотракійці досі кличуть велику пущу вздовж північного узбережжя “землею Іфекеврон” — під таким ім'ям вони знали нині зниклих лісових мешканців.
Овіяний казками та піснями Морський Змій Корліс Веларіон, Володар Припливів, був першим вестеросцем, який відвідав ці лісові краї. Повернувшись з Тисячі Островів, він писав про різьблені дерева, примарні приморські печери, чудернацьке безгоміння. Пізніший мандрівник, купець і пригодник Бріан зі Старограду, капітан коча “Списотрус”, залишив нам звіт про свою подорож Тремтливим морем. Він пояснив, що дотракійська назва зниклого народу означає “лісоброди”. Жоден ібенієць, якого стрічав Бріан зі Старограду, ніколи не бачив лісоброда, проте всі вони твердили, що мале плем'я благословляє домівку, де на ніч лишають приношення з листя, каміння і води.
У часи найбільшого розмаху ібенійські володіння на Есосі були завбільшки з сам Іб, ще й далеко заможніші. Нові й нові волохані перетинали море з островів шукати собі тут щастя: валили ліс, орали ріллю, гатили греблі на річках і потоках, лаштували копальні під пагорбами. Панував над цими землями Ібенів — колишнє рибальське селище, яке розрослося у великий порт і друге велике місто ібенійців з глибокою просторою гаванню та високими білими мурами.
Але все те скінчилося два століття тому з появою дотракійців. Коневладці дотоді цуралися пущі на північному узбережжі; хтось каже, причиною була їхня пошана до зниклих лісобродів, а хтось — що вони боялися невідомих їм сил лісового племені. Хай там як, ібенійців дотракійці не злякалися. Один хал за іншим почали вторгнення на землі ібенійців; вони нищили хутори, лани та паланки волоханів вогнем та мечем, прирікали чоловіків на смерть, а дружин їхніх забирали в неволю.
Літопис бійцівських ям Меєрину, відомий під назвою “Червоної книги”, написаний невідомим юнкайцем і за кілька століть перекладений маестром Елкіном, побіжно згадує, що чимало ібенійських жінок, проданих у рабство, скінчили свої дні у бійцівських ямах Меєрину, Юнкаю або Астапору, бо невільникарі півдня вважали їх надто бридкими для постільного служіння і надто дикими для роботи у полі.
Ібенійці, уславлені ощадливістю чи радше скупістю, відмовлялися платити данину та викупи, яких вимагали хали, і намагалися боротися. Люд Ібу здобув кілька помітних перемог, зокрема знищив велетенський халазар грізного хала Онкво у славетній битві. Але дотракійці все прибували, і в дедалі більшому числі, бо кожен новий хал намагався перевершити здобутки попереднього. Халазари відтісняли ібенійців щодалі на північ, аж доки не здолали навіть великий та міцний Ібенів. Хал Скуро першим захопив місто, проламавши Китокісткову Браму, розграбував храми та скарбниці й забрав богів міста до Ваес Дотраку. Ібенійці відбудувалися, але в наступному поколінні Ібенів знову пограбував хал Рого; він віддав половину міста вогню і забрав у полон десять тисяч жінок.
Нині там, де стояв Ібенів, лишилися самі руїни; дотракійці дали їм назву Ваес Аресак — “Місто боягузів”… бо коли халазар хала Дхако, онука Онкво, наблизився до міста з метою знову сплюндрувати його, решта нечисленних містян посідала на кораблі й утекла через море на Іб. У нападі гніву Дхако не лише остаточно віддав покинуте місто вогню, а й спалив таку величезну його околицю, що згодом хала кликали Драконом Півночі.
Теріо Ерастес, великий браавоський шукач пригод, записав спогади про своє перебування серед дотракійців і на власні очі бачив падіння Ібенова, бо саме був гостем хала Дхако. В його літописі — “Вогонь над степом” — зазначається, що хал Дхако спершу пишався тим, як його кликали Драконом Півночі, але зрештою пошкодував, бо коли його халазар розтрощив у битві хал Теммо, то молодий хал узяв старого в полон і згодував вогню — відрізав руки, ноги та чоловічі місця і засмажив перед його очима… але спершу стратив його дружин і синів у такий самий спосіб.
Іб підтримує таке-сяке поселення на Есосі до наших днів; воно знаходиться на невеличкому півострові, оточеному морем та відгородженому дерев'яною стіною — майже такою ж завдовжки, як крижана Стіна Нічної Варти, але хіба що в третину її заввишки. Чималий насипний вал увінчано палісадом з кілків, обтикано вежами та захищено глибоким ровом. За цими укріпленнями ібенійці збудували містечко Новий Ібенів, з якого правлять своїми куцими володіннями. Жеглярі розповідають, що нове містечко — вбоге та жалюгідне, схоже радше на Іб Сар, ніж на квітуче місто, перетворене коневладцями на руїни.