Великий степ
Одразу за Кохорською пущею Есос розгортається велетенською пусткою, де вітер вільно віє понад безмежними рівнинами, низками невисоких округлих пагорбів, плодючими річковими долинами, великими блакитними озерами та нескінченними степами, де трава виростає вищою від кінської голови. Від Кохорської пущі на заході й до високих вершин на сході, відомих як Кістяні гори, великий степ простягся більше як на три з половиною тисячі верст.
Саме серед цих степових просторів у Вік Світанку зародилася цивілізація людей. Десять тисяч років тому — а чи й раніше, коли дикою пусткою Вестеросу блукали тільки велетні й діти лісу — на берегах річки Сарни і безлічі приток, що живлять її на звивистому шляху на північ, до Тремтливого моря, постали перші справжні міста-поселення.
На жаль, знання про ті далекі дні майже втрачено, бо майже всі степові царства народилися і загинули ще до того, як рід людський опанував письмо. Лише усні перекази досі живуть серед людей. З них ми дізнаємося про Рибальських Цариць — володарок, що правили землями навколо Срібного моря, величезного внутрішнього озера в самому серці степу, з плавучого палацу, який без упину долав шлях уздовж його берегів.
Вціліло достатньо вірогідних переказів, які переконали більшість маестрів у існуванні Срібного моря в далекому минулому, хоча через зменшення опадів протягом довгих століть замість колишнього повноводого дзеркала, що виблискувало під сонцем, лишилося тільки три порівняно невеликі озера.
Рибальські Цариці були мудрі, доброчесні та улюблені богами — так нам оповідають перекази. Інші володарі, князі та мудреці приходили до плавучого палацу по їхню пораду. А тим часом за межами їхніх володінь народжувалися і боролися одне з одним за місце під сонцем інші племена і народи. Деякі маестри вважають, що саме тут з'явилися першолюди, перш ніж вирушити у довгу подорож на захід, яка зрештою привела їх аж до Вестеросу через Руку Дорну. Вірогідно, що й андали як плем'я виникли на плодючих землях південніше Срібного моря. Розказують також про “волоханів” — плем'я диких кошлатих воїнів, які неслися у битву верхи на однорогах. Хоча і дебеліші за нинішніх ібенійців, ці люди давнини цілком можуть бути їхніми пращурами. Чуємо ми і про загублене місто Лібер, де жерці богині-павучихи та бога-змія точили нескінченну криваву війну. На схід від них простягалася царина кентаврів — наполовину людей, наполовину коней.
Архімаестер Хагедорн висунув припущення, що за кентаврів вважали просто вершників на конях; так їх сприймали сусідні племена, які ще не навчилися приручати коней та їздити ними. Його погляди головним чином поділяють у Цитаделі, попри “кістяки кентаврів”, які час від часу знаходяться у зібраннях різних чудасій.
На південному сході постали гордовиті міста-держави каафійців; у лісах на півночі, вздовж берегів Тремтливого моря, розкинулися володіння лісобродів — миршавих чоловічків, яких чимало маестрів вважають родичами дітей лісу. Між згаданими лежали загублені у пагорбах царства кімерійців, довгоногих гіптян зі щитами з верболозу та волоссям, обмазаним вапном, та цокорян, темних шкірою, блідих волоссям, які на війну їздили бойовими колісницями.
Майже всі ці народи донині зникли. Їхні міста спалені та засипані, боги та звитяжці майже забуті. З каафійських міст лишився самий лише Карф, який лежить у мріях про колишню велич понад ревно захищеною Нефритовою Брамою — протокою, що з'єднує Літнє море з Нефритовим. Решта міст була винищена, мешканці — вигнані або захоплені й поглинені племенами-наступниками.
Вестерос запам'ятав завойовників цих місць під іменем сарнорців, бо на вершині величі їхнє могутнє королівство обіймало всі землі, які омиває річка Сарна та її притоки, і три великі озера, що лишилися від висохлого Срібного моря. Себе ж вони кликали “високими” (“тагаез фен” їхньою власною мовою). Довгоногі, брунатні шкірою були вони, подібно до цокорян, але очима і волоссям чорні, як ніч. Ці воїни, чаклуни та мудрагелі виводили свій рід від звитяжного володаря, котрого звали Гузхор Амай (Неймовірний). Народився він од останньої Рибальської Цариці, взяв за дружин доньок найвидатніших князів і царів гіптян, кімерійців та цокорян, чим і привів усі три племені до покори. Його дружина-цокорянка служила йому колісничою, так кажуть. Кімерійська дружина виготовила обладунок (бо саме її народ першим почав кувати залізо). На плечах володар носив велике корзно, зроблене зі шкури ватажка “волоханів”.
Існував такий звитяжець чи ні — хтозна. Але ніхто не сумнівається у величі та славі “високого народу” на вершині його звитяг. То були гордовиті та чваруваті люди, які рідко об'єднувалися під владою одного правителя, і все ж їхні князівства панували над заходом великого степу від Кохорської пущі до східних берегів зниклого Срібного моря, ще й на дві з половиною сотні верст за нього. Їхні пишні міста були розкидані степом, наче коштовні камені зеленим оксамитовим корзном, і сяяли під сонцем та зорями.
Найвеличнішим з тих міст був Сарнаф Високих Башт, де у казковому Тисячопалатному Палаці жив великий князь.
За звичаєм та законом усі менші сарнорські князі корилися великому князеві, але насправді вельми небагато великих князів тримали у руках справжню владу над іншими.
Східніше постав Казаф, Місто Караванів; Сафар, Місто Водоспадів, на злитті двох гілок Сарни; Горнаф Озерний, прикрашений численними протоками; Саллош на Срібному березі, Місто Книжників, з величезною книгозбірнею та Мальованими Мурами. Нижче річкою, де Сарна повертала на північ, кораблі, що мандрували її глибокими синіми водами, радо вітали у квітучих річкових містах Рафиларі, Горнофі та Кифі. Неподалік височів Мардош, Місто Воїнів, уславлене як Мардош Нездоланний. У гирлі ж, де Сарна розділялася і втікала до Тремтливого моря, розташувалися портові міста Сааф (західніше) і Сарис (східніше).
Велике князівство Сарнор (так його кликали попри наявність кількох десятків князів-суперників, які не припиняли змагатися за владу) більш як дві тисячі років рахувалося серед величних цивілізацій спізнаного світу. Але майже все, що ми про нього знаємо, походить з уривків втрачених літописів — з яких найвідомішими є “Літній літопис” і “Зимовий літопис” — а також записів, що збереглися у Карфі, Невільницькій затоці та Вільних Містах. Сарнорські купці подорожували до Валірії та Ї-Ті, до Ленгу та Асшаю. Сарнорські кораблі долали Тремтливе море до Ібу, Тисячі островів і далекої Моссовії. Сарнорські князі воювали з каафійцями та Старим Царством Гісу, а також водили чимало походів проти загонів кінних кочівників, що блукали східними степами.
Старе Царство Гісу, оповідають нам літописи, вчинило п'ять війн проти Вільноземства Валірії, яке потроху зростало у силі. У Другій і Третій Гіскарських Війнах “високі” здійняли мечі в союзі з Валірією. У Четвертій Війні ворожі князі стали на різні боки: одні приєдналися до гіскарців, інші — до валірійців. Ломас Довгоступ пише про впалий стовп, різьблений з усіх боків постатями воїнів-союзників Гісу в четвертій війні, та зазначає, що найвищими з усіх — і ще вищими з-за шоломів — на ньому зображені саме сарнорці. Стовп поставили гіскарці, але різьбили на ньому вже валірійці, бо згаданих воїнів було полонено і забрано у раби.
Сарнорські вершники вбиралися у сталь і павутинний шовк, а їздили на вугільно-чорних кобилах. Найвеличніші з їхніх воїнів рушали у битву на колісницях з гострими косами, запряжених криваво-червоними кіньми (якими часто правили їхні доньки чи дружини, бо серед сарнорців побутував звичай чоловікам і жінкам битися біч-обіч).
Оповіді про велич і славу Сарнафу Високих Башт досягли навіть Семицарства; Ломас Довгоступ згадує Тисячопалатний Палац серед дев'яти див, створених людиною.
Проте сьогодні велике князівство сарнорське майже забуте, і мало хто на Вестеросі, ба навіть серед учнів Цитаделі, знає достатньо про його довгу та величну історію. Впали башти, зруйновано і покинуто міста, цупкі бур'яни та високі трави виросли там, де колись тяглися лани, села і міста. Землі, у яких панували сарнорці, майже не заселені, а блукають ними лише кочові халазари дотракійських коневладців і ті каравани, яким хали дозволяють довгі та повільні переходи з Вільних Міст до Ваес Дотраку і Матері Гір.
Мандрівники кличуть ці місця Примарними Землями за безліч зруйнованих міст, розкиданих тут і там, або Великою Пусткою за порожнечу. Але найкраще цей степ нині відомий під назвою “Дотракійське море”. Щоправда, з'явилася вона нещодавно, бо дотракійці є молодим плем'ям і прийшли володіти цими землями лише у часи після Лиха Валірії. Їхні халазари з'явилися зі сходу, пронеслися з вогнем та мечем, звоювали і знищили одвічні міста, а люд з них повели у неволю.
Падіння великих сарнорських князівств не забрало і століття. Саме тоді, коли Вільні Міста зчепилися у запеклій боротьбі за панування у часи, названі згодом Кривавим Століттям, на просторах степів теж вибухнула війна. За кілька років після Лиха Валірії наїзники східних степів, дотоді розділені безперервним розбратом більш як на півсотні ворожих племен, з'єдналися під владою єдиного ватажка — дотракійського хала на ім'я Менго. Слухаючи ради своєї матері, буцімто цариці-відьми Доші, хал Менго схилив решту кочівників під свою руку, а тих, хто опирався — винищив або поневолив.
І ось нарешті на схилі років хал звернув очі на захід.
Зневажаючи кочових наїзників, які протягом століть були для них хіба що дрібним неподобством, “високі” надто довго не звертали уваги на лихо зі сходу, навіть коли халазари почали нападати на їхнє східне порубіжжя. Деякі князі навіть намагалися залучити дотракійців до власних чвар, підкупаючи золотом, рабами та іншими дарунками і напускаючи на ворогів. Хал Менго охоче брав подарунки… а потім забирав і землі, випалював ниви, села і міста, щоб повернути степи до первісного вигляду (бо дотракійці вважали землю своєю матір'ю, а різати її плоть оралом, заступом чи сокирою — блюзнірством).
“Високі” усвідомили, яка небезпека до них підкралася, лише коли син хала Менго, хал Моро, привів халазар просто до воріт Сафару — славетного Міста Водоспадів. Розбиті у битві, чоловіки Сафару полягли під меч, а їхні жінки та діти пішли у рабство; три чверті з них померли жахливою дорогою на південь, на невільницькі базари Хаздан Мо, гіскарського міста серед пагорбів. Сафар, найчарівніше місто степового краю, згоріло на попіл і розсипалося на порох. Писано, що сам хал Моро дав руїні нову назву — Яллі Камайї, “Дитячий лемент”.
Ба навіть тоді сарнорські володарі виявилися нездатні до єднання. Коли Сафар палав у вогні, князі Казафу на заході та Горнафу на півночі вислали до нього свої раті… але не на поміч сусідам, а на захоплення частки здобичі. У жадобі земельних здобутків Казаф і Горнаф навіть розпочали колотнечу один з одним і вчинили битву за три дні кіньми від Сафару на захід, звідки ще виднілися стовпи чорного диму в східному небі.
Не нам перелічувати всі події наступних років та війн, у яких великі міста князівств Сарнору одне за іншим падали перед навалою дотракійців. Хто бажає докладнішого розгляду, хай звернеться до книжок “Кінець високих” Белло, “Кінні племена, або розвідка про кочівників східних рівнин Есосу” маестра Ілістера, східних розділів та додатків “Битв і облог Кривавого Століття” маестра Йозефа, а також до найвагомішої праці Ваггоро “Зруйновані міста і викрадені боги”.
Досить буде сказати, що з усіх гордих та пишних сарнорських міст нині не лежить у руїнах самий лише Сааф. Та й це портове місто виглядає доволі жалюгідно, бо дуже скоцюбилося від найкращих своїх часів і вціліло лише завдяки підтримці Ібу та Лорату (чиє володіння Морош лежить неподалік). Лише у Саафі люди ще кличуть себе “тагаез фен”, а лишилося їх зо двадцять тисяч, хоча колись “високі” рахувалися на мільйони. Тільки там досі вклоняються сотні богів старих сарнорських князівств. Спижеві та мармурові подоби, що колись прикрашали стогни і храми “високих”, нині зігнули шиї і поросли бур'янами, бовваніючи уздовж трав'яних вулиць Ваес Дотраку, священного міста коневладців.
Сафар першим зі степових міст впав під копита дотракійських наїзників, але аж ніяк не останнім. За шість років по тому хал Моро знищив і Казаф. Хай як важко повірити, але у цьому поході степовим вершникам допомагав Горнаф, чий князь уклав союз із дотракійцями та взяв одну з доньок Моро за дружину. Але ще через десятиліття це не врятувало і Горнаф. Дотоді хал Горо вбив хала Моро і тим припинив родовід могутнього хала Менго. Князь горнафський загинув від руки власної дружини-дотракійки, яка зневажала його за слабкість; так нам оповідають старі перекази. Потім хал Горо взяв жінку собі, поки щури доїдали труп її покійного чоловіка.
Горо був останнім з великих халів, які мали владу над усіма дотракійцями. Коли його лише за три роки по знищенні Горнафу вбив суперник, великий халазар розпався на десяток менших орд, і наїзники поновили свої нескінченні чвари. Проте спочинок, подарований ними сарнорським князівствам, виявився нетривалим. “Високі” вже показали свою слабкість, а хали-спадкоємці Горо поділяли його смак до завоювань. У наступні роки вони заходилися змагатися один з одним у звоюванні степових просторів, знищенні міст, поневоленні їхніх мешканців та вивезенні скинутих богів до Ваес Дотраку на знак перемоги.
Один за одним решту міст “високого народу” подолали і зруйнували, залишивши тільки камені та попіл там, де колись височіли пишні башти. Для вчених мужів та учнів премудрості особливо болісним було падіння Саллошу на Срібному березі, бо коли палили Місто Книжників, то не пожаліли і його величезну книгозбірню; відтак більшість літописів “високих” та знання про їхніх попередників у тих землях були втрачені назавжди.
Невдовзі та ж доля спіткала Киф і Горноф; їх зруйнували хали-суперники, що прагнули перевершити один одного звірячими свавіллями. Місто-твердиня Мардош Нездоланний трималося проти коневладців найдовше. Мало не шість років місто, відрізане від своїх навколишніх володінь, стояло нескореним у оточенні різних халазарів. Виморені голодом, мардошійці поїли собак та коней, потім пацюків, мишей і решту дрібних тварин, а тоді змушені були їсти власних мерців. Коли триматися стало несила, рештки воїнів міської залоги вирізали власних дружин і дітей, щоб не дісталися халам у неволю, відчинили міську браму і кинулися у останню навалу. Їх вибили усіх до останнього. Згодом дотракійці перейменували руїни Мардоша у Ваес Горкої — “Місто кривавої навали”.
Падіння Мардошу нарешті донесло до решти сарнорських князів увесь розмах небезпеки. Відклавши чвари, змови та змагання, “високі” зібрали з усієї Сарни під стіни Сарнафу величезне військо, знамірившись зломити силу халів раз і назавжди. Очолені Мазором Алексієм, останнім з великих князів, вони зухвало виступили на схід і серед високих трав на півдорозі між Сарнафом і руїнами Казафу зустріли спільні сили чотирьох халазарів; місце їхньої битви назавжди лишиться відомим як Поле Гайвороння.
Хал Харо, хал Кано, хал Лозо (Кульгавий) і хал Цхако мали під рукою, кажуть, майже вісімдесят тисяч вершників. Величезне військо великого князя сарнорського очолювали шість тисяч колісниць з косами, за ними стояло десять тисяч панцирних вершників, а на краях війська — близько десяти тисяч легкої кінноти (серед них чимало жінок). Позаду шикувалася сарнорська піхота — майже сто тисяч списників та пращників. Усі літописи погоджуються, що “високі” мали велику перевагу в числі.
Коли битва почалася, сарнорські колісниці рушили вперед, погрожуючи знищити усе на своєму шляху. Наступ, від якого здригалася земля, розтрощив середину дотракійської орди; вихори сталевих лез на колесах колісниць шматували ноги дотракійських коней. Коли впав сам хал Харо, порубаний на шматки і потоптаний кіньми, його халазар зламався і кинувся навтіч. Колісниці загуркотіли услід вершникам-втікачам; за ними кинувся великий князь на чолі панцирної кінноти, а далі й сарнорська піхота побігла навздогін, струшуючи списами та волаючи про перемогу.
Але радісна мить тривала недовго. Відступ був облудним. Заманивши “високих” у пастку, втікачі-дотракійці раптово обернулися і пустили зі своїх великих луків хмару стріл. Халазари хала Кано і хала Цхако насунулися з півночі та півдня, а Лозо Кульгавий зі своїми верескунами зробив коло і вдарив на сарнорців ззаду, відрізавши відступ. Оточене зусібіч військо великого князя разом з ним самим було порубано на клапті. Кажуть, того дня загинуло сто тисяч воїнів, серед них Мазор Алексій, шість нижчих князів, більш як півсотні знаних панів та звитяжців. Поки гайвороння ласувало трупами, вершники халазарів блукали серед мертвих і сварилися за їхнє коштовне майно.
Позбавлений захисників, Сарнаф Високих Башт скорився Лозо Кульгавому менш як за двотиждень. Коли хал Лозо пустив містом вогонь, то не зглянувся і на Тисячопалатний Палац.
Решта міст степового краю здалися один за одним; Криваве Століття саме добігало кінця. Сарис при гирлі Сарни був останнім, але здобичі або рабів дав небагато, бо коли на нього насунувся хал Зегго, мешканці міста майже всі вже повтікали.
Не слід гадати, ніби сарнорські князівства стали єдиною здобиччю коневладців. Валірійське поселення Ессарія, що його інколи пам'ятають як Втрачене Вільне Місто, спіткала та ж доля. Нині його руїни дотракійці звуть Ваес Хадох — “Містом трупів”. На півночі хал Дхако пограбував і спалив Ібенів, забравши майже всі невеличкі володіння, що їх нарізали собі ібенійці на північному березі Есосу (значно менше ібенійське поселення збереглося серед лісових хащів понад Тремтливим морем; воно купчиться навколо містечка, названого Новим Ібеновим). На півдні інші хали повели свої орди до Червоної Пустелі й там знищили каафійські селища та міста, колись розкидані усюди по пустелі. Залишилося саме тільки місто Карф, оточене могутнім потрійним муром.
Попри їхню довгу історію, про каафійців — плем'я, майже зникле зі світу за винятком решток у Карфі — багато не скажеш.
Відомо нам хіба те, що каафійці виникли десь у степах і заснували там містечка-поселення. У степах відбулося їхнє знайомство з сарнорцями, а згодом дійшло до сварок та війн. Каафійцям у війнах не надто щастило, тож вони відтяглися далі на південь і поставили там міста-держави. Одне з таких, під назвою Карф, було засноване на березі Літнього моря. Але землі на півдні Есосу виявилися менш гостинними, ніж ті, які каафійцям довелося покинути; не встигли вони оселитися там, як почала насуватися пустеля. Каафійці вже добряче занепали, коли сталося Лихо Валірії; останні мрії скористатися безладом на Літньому морі на свою користь зникли після удару дотракійців, які знищили всі каафійські міста, крім Карфу.
Але дотракійська навала несподівано допомогла Карфу відродитися. Змушені шукати долі на морі, а не на суходолі, Неприторенні володарі Карфу хутко збудували флот і захопили владу над Нефритовою Брамою — протокою між Карфом та Великим Мораком, яка з'єднує Літнє море з Нефритовим. Оскільки валірійський флот було знищено, а увага Волантису обернулася на захід, ніхто не завадив карфійцям у опануванні найпрямішого шляху між заходом та сходом; відтоді вони неймовірно забагатіли як на торгівлі, так і на митах з кораблів за безпечний прохід протокою.
У Вільних Містах вважають, що навалу коневладців на захід було зупинено під Кохором, де намагання хала Теммо захопити місто зазнали поразки від рук трьох тисяч Неблазних — бойових рабів, які витримали вісімнадцять тяжких ударів верескунів. Але вважати, що бій Трьох Тисяч під Кохором поклав кінець дотракійським мріям про завоювання — це показати таку ж легковажність, яку свого часу виявили великі князі сарнорські, коли коневладці вперше вихлюпнули зі сходу. Мудріші люди розуміють, що це лише справа часу — об'єднання халазарів під рукою якогось великого хала і нова спроба насунутися на захід хвилею завойовництва.
Дотракійці неодноразово намагалися розповсюдити свою владу і на схід, але там їх зустрічала майже нездоланна перешкода — Кістяні гори. Похмурі, негостинні вершини утворюють велетенську кам'яну стіну між коневладцями і багатствами Далекого Сходу. У тих горах є лише три пересуви, якими може пройти військо, і на кожному стоїть могутнє місто-фортеця: Байязабад, Замир'яна та Кайякайянайя; їх захищають десятки тисяч відважних жінок-войовниць, рештки великого Гіркунського царства, яке колись квітло за Кістками там, де зараз лежить Велике Піщане Море. Чимало халів загинуло попід мурами згаданих міст, а мури як стояли, так і стоять непохитно.
Кажуть, що міста-твердині Байязабад, Замир'яна і Кайякайянайя захищають жінки, тому що там існує вірування: лише ті, хто дарує життя, вільні його забирати. “Правдива оповідь про мандри Аддама з Сутіндолу” — звіт купця про його начебто справжні подорожі східним Есосом — небагато додає до наших знань про ці та інші цікаві вченим книжникам справи, зате у барвистих виразах розписує читачеві, як жінки-воїни ходять з голими грудьми, як прикрашають щоки і соски рубіновими шпоньками та залізними кільцями.
А на захід від Кістяних гір — від Тремтливого моря на півночі до Мальованих гір і Скахазадхану на півдні — пролягає неймовірна трав'яна пустка, де колись розквітли перші цивілізації, а тепер гуляє вітер; жодна людина не сміє проорати борозну, кинути насіння чи поставити хату, бо боїться халазарів, які блукають там, вимагаючи дарунків од кожного, хто перетинає їхні землі, та змагаючись у нескінченних війнах один з одним.
Дотракійці лишаються кочівниками, дикими та свавільними горлорізами, які радше житимуть у наметах, ніж у палацах. Час від часу хали женуть велетенські орди коней та кіз через усе своє “море”, б'ються дорогою з зустрічними халами, виходять за межі власних земель заради рабів і здобичі, або ж вимагають “подарунків”, які звикли отримувати від магістрів та тріархів Вільних Міст щоразу, як втрапляють надто далеко на захід.
Коневладці мають лише одне постійне поселення — так би мовити, “місто”, яке вони звуть Ваес Дотрак. Воно стоїть у тіні самотньої гори, яку вони звуть Матір'ю Гір, понад бездонним озером, кликаним Черевом Світу. Саме тут, вірять дотракійці, їхнє плем'я з'явилося на світ. Ваес Дотрак не є справжнім містом і не має ані стін, ані вулиць. Його трав'яні стогни прикрашені шерегами вкрадених богів, а палаци виплетено з цупкої трави.
Цією порожньою шкаралупою правлять старі баби, що звуться “дошхалін”, усі до однієї — вдовиці мертвих халів. Дотракійці вважають Ваес Дотрак найсвятішим з міст. Тут не можна проливати кров, бо наїзники тримають його за місце миру та священної сили, де одного дня всі халазари знову з'єднаються під прапором великого хала, який звоює все на світі — “огиря, який покриє світ”.
Для нас, утім, єдине, що варте уваги у Ваес Дотраку — це його торгівля. Самі дотракійці не купують і не продають, бо вважають це негідною чоловіка справою. Але у їхньому священному місті з дозволу дошхалін разом сходяться купці й мандрівні торговці з-за Кістяних гір та від Вільних Міст — торгуватися, лаятися, клястися і міняти свій крам на золото. Купецькі обози та каравани, які наповнюють Східний і Західний базари Ваес Дотраку, щедро обдаровують халів, яких зустрічають при перетині Дотракійського моря, а навзамін отримують недоторканність і захист.
Отаким дивним чином порожнє “місто” кочівників стало воротами між заходом та сходом (для мандрівників суходолом). Чимало різних людей і племен, які б інакше ніколи не зустрілися, ба навіть не знали б про існування один одного, збираються на чудернацькому базарі попід Матір'ю Гір і безперешкодно обмінюються всім, що привезли з собою.