Вінець плавникового дерева
За Віку Звитяжців — розказують нам оповіді давнини — залізянами правив могутній володар, відомий як король Герей. Король Герей панував над морем і взяв собі за дружину русалку, щоб сини його та доньки могли жити над хвилями морськими або під ними, коли забажають. Волосся, борода та очі його були сірі, наче зимове море; кажуть, ніби ту саму сіризну означає і його ім'я забутою нині мовою. Вінець, який він носив, зроблений був з плавникового дерева, щоб усі, хто схиляв перед ним коліна, знали, відки походить королівське право владарювати — від моря та Потоплого Бога, який мешкає у його глибинах.
Чимало зухвалих звитяг та видатних учинків приписують королю Герею жерці та співці Залізних островів. Саме король Герей приніс на землю вогонь — дражнив і лаяв Буребога на всі заставки, доки той не вперіщив з неба блискавкою і не запалив дерево. Також король Герей навчив людей плести тенета і ткати вітрила, а ще вирізьбив першу лодію з твердого блідого дерева Ігг — гемонської рослини, що харчувалася людською плоттю.
Проте найвидатнішим вчинком короля Герея, без сумніву, було здолання Нагги, найбільшої з морських драконів — істоти такої велетенської, що живилася вона сірими китами та могутніми кракенами, а у люті своїй топила цілі острови. На кістках її король Герей збудував міцний довгий палац, де за крокви та сволоки правили ребра переможеної. Відти він правив Залізними островами тисячу років, доки сама шкіра його не стала сірою, як волосся та борода. Лише тоді король відклав плавникового вінця і пішов у море — зійшов до підводних палат посісти своє законне місце одесну Потоплого Бога.
Король Герей правив усіма островами беззаперечно і неподільно, але сотня його синів по смерті батька почала чубитися, кому правити наступним. Брат різав брата у вбивчому шаленстві, доки не лишилося тільки шістнадцять. Останні вцілілі поділили острови між собою. Всі визначні доми залізянського панства проголошують походження від короля Герея та його синів; цікавий виняток становлять лише Дівери зі Старого Вика та Великого Вика — вони нібито походять від старшого брата Герея (дівера його дружинам, які згадували його добрим словом), котрому він лишався непохитно вірним.
На пагорбі Нагги, що на острові Великий Вик, справді стоять скам'янілі кістки якогось велетенського морського створіння, та чи є вони кістками морського дракона — про те досі тривають суперечки. Ребра ті — справді величенькі, але не такі, щоб пасувати драконові, здатному строщити кита чи великого кракена. Та й по правді, саме існування морських драконів дехто піддає сумніву. Якщо такі чудовиська справді існують, мешкати вони мають у найтемніших та найглибших куточках Західного моря, бо у відомому людям світі їх ніхто не бачив багато тисяч років.
Так розповідають казкарі та жерці Потоплого Бога. Літописні джерела тримаються іншої думки. У найстаріших записах Цитаделі говориться, що кожен залізний острів колись був окремим королівством, де правили не один, а два королі — король над скелею та король над сіллю. Перший порядкував на самому острові, чинив правосуд, укладав закони, розв'язував суперечки. Другий завжди очолював морську потугу, коли лодії вирушали з острова.
Збережені у століттях джерела повідомляють, що королі над скелями майже завжди були старші за королів над сіллю; подеколи одночасно правили батько і син, тому дехто припускає, що король над сіллю — то був усього лише спадкоємець, королевич при своєму батькові. Проте нам відомі й інші приклади, коли король над скелею та король над сіллю походили з різних домів, ба навіть родин-суперників у протистоянні одна іншій.
На Вестеросі різноманітні дрібні корольки зазвичай зазіхали на золотий королівський вінець за правом крові та роду, але плавникові корони залізян здобувалися не так легко. Лише на цій з усіх земель Вестеросу люди самі обирали королів над скелями та королів над сіллю на великих радах під назвою “король-віче”, і ті правили над ними аж до смерті, а коли котрийсь помирав, то жерці Потоплого Бога скликали король-віче для обрання наступника. Кожен, хто володів човном та капітанив на ньому, мав право голосу на тих буйливих збіговиськах, що нерідко тривали цілі дні, а у кількох випадках — ще й довше. Залізяни також розповідають про нагоди, коли жерці скликали “капітанів-королів”, щоб прибрати негідного володаря з престолу.
Владу, яку мають ці пророки Потоплого Бога серед залізян, не можна недооцінити. Лише вони можуть скликати король-віче, і лихо буде тому — хай навіть князю чи королю, — хто кине їм виклик. Найвеличнішим серед жерців усіх часів вважають велетня-пророка Галона Білокостура, прозваного так за великий різьблений костур: ним він підпирався, блукаючи по всіх усюдах, і ним же тяжко карав безбожників. (У одних казках той костур було роблено з оберіг-дерева, у інших — з однієї з кісток Нагги.)
Саме Галон наказав залізянам, щоб ті ніколи не точили війни проти свого племені, заборонив їм викрадати жінок один в одного, нападати на береги своїх островів, і зрештою сплавив Залізні острови у одне королівство — прикликав капітанів-королів на Старий Вик для виборів верховного короля, котрий мав стати зверхнім володарем над королями солі й королями скель. Обрано було Урраса Герейрона, званого Залізностопом — короля над сіллю на острові Косач, найгрізнішого наскочника своєї доби. Галон сам поклав плавниковий вінець на голову верховного короля, і Уррас Залізностоп став першим володарем над усіма залізянами після короля Герея.
За багато років по тому, коли Уррас Залізностоп сконав од ран, отриманих у наскоку, його старший син заволодів вінцем і проголосив себе королем Еріхом І. Вже напівсліпий та кволий од старості Галон розлютився, почувши новину, і оголосив, що лише король-віче може обрати короля. “Капітани-королі” знову зібралися на Старому Вику; Еріха Огидного скинули і засудили на смерть, але він уникнув найгіршої долі тим, що зламав батьків вінець і викинув у море на знак покори Потоплому Богові. Замість нього король-віче прославило Регнара Трима на прізвисько Годуй-Круків — короля над скелею на острові Старий Вик.
Наступні століття стали золотою добою для Залізних островів і темним жахіттям для першолюдей, що жили по берегах морів. Перед тим наскочники виходили у походи в пошуках їжі для лютої зими, дерева для будівництва лодій, дружин з солі для народження синів і всякого добра, якого бракувало на островах; але взявши здобич, вони завжди поверталися додому. За королів у плавникових вінцях цей звичай поступився іншому, важчому та небезпечнішому: завоюванню, заселенню та правлінню новими землями.
За звичаєм сам вінець плавникового дерева ламають і повертають до моря після смерті його володаря. Наступник вдягає новий вінець, зроблений з дерева, щойно вимитого на берег його рідного острова. Тому кожен такий вінець різниться від усіх, що були перед ним; якісь бували невеличкими та простими, а якісь — високими, кострубатими, але сповненими величі.
В “Історії залізного роду” архімаестра Хаерега наведено список зі 111 верховних королів Залізних островів, що носили вінці плавникового дерева. У тому спискові, на загальну думку, бракує багатьох імен, зате не бракує протиріч, і все ж ніхто не сумнівається, що плавникові королі досягли вершини своєї могутності за Квореда І Гинея (котрий у одних записах вважається Герейроном, а в інших — Чорнопливом); у літописи Вестеросу він вкарбував своє ім'я кров'ю як Кворед Лютий. Король Кворед правив залізянами три чверті століття і дожив до поважного віку дев'яноста років. Перед його королюванням першолюди зелених земель майже всі залишили береги Західного моря у страху перед наскоками. А ті, хто лишився — головним чином панство у міцних замках — платили залізянам данину.
Саме Кворедові належить відоме вихваляння, що його накази “чують усюди, де плеще солона вода і хвилі котяться на берег”. Замолоду він захопив і пограбував Староград, а додому на Залізні острови привіз у кайданах кілька тисяч жінок і дівчат. У тридцять років він переміг панство Тризуба в битві й примусив річкового короля Бернара ІІ скоритися та віддати трьох юних синів у заручники. За три роки він скарав хлопчиків на смерть власноруч — вирізав їм серця, — коли батько спізнився прислати щорічну данину. Коли ж невтішний батько пішов на нього війною задля помсти, король Кворед зі своїми залізняками знищив Бернарове військо, а самого короля втопив на пожертву Потоплому Богові, чим поклав кінець домові Правдолюб і занурив річковий край у кривавий безлад.
Але після Квореда почався повільний занепад. Частково вина лежить на наступниках Квореда, проте і люди зелених земель виплекали та відчули свою силу. Першолюди заходилися будувати власні лодії, а городища захищати кам'яними мурами замість частоколів та ровів зі шпичаками.
Першими припинили платити данину Тепличі та Вишестражі. Коли проти них рушив король Теон ІІІ Грейджой, то зазнав поразки і загинув од руки князя Лимонда Вишестража, Морського Лева, який відродив службу робів у Старограді рівно настільки, щоб змусити взятих у полон залізняків тяжкою працею зміцнити мури міста.
Ще гіршу загрозу для влади плавникових королів створила дедалі більша могутність західного краю. Першим від них відпав Файний острів, де простолюд повстав під проводом Гілберта Файяна і вигнав залізянських володарів. Через покоління по тому Ланістери захопили містечко Кайс — перед його брамою Герок Хвойдин Син засурмив у свій величезний, сповитий золотими смугами ріг, і міські повії відчинили потерну його воякам. Три залізянські королі поспіль намагалися відібрати коштовну здобич назад, але зазнали поразки; двоє загинули від меча Герока.
Та найбільше приниження подарував залізнякам Герольд Ланістер, король Скелі. Герольд Великий, яким його пам'ятають на заході, власною особою у зухвалій виправі повів свої кораблі на Залізні острови, де взяв сотню залізянських заручників і надалі тримав їх у Кастерлі-на-Скелі, страчуючи одного на шибениці щоразу, як на його береги насувалося залізне лихо. В наступному столітті низка слабкодухих королів втратила Вертоград, Ведмежий острів, Кремінь-Палець і більшість залізянських поселень по берегах Західного моря, лишивши жалюгідну купку.
Проте не варто гадати, ніби в ті роки залізяни зовсім не здобували перемог. Балон V Грейджой на прізвисько Зимовітер знищив слабку морську потугу короля на Півночі. Еріх V Харло замолоду захопив Файний острів, але на схилі літ знову його втратив. Син його Харон убив Гарета Похмурого, володаря Вирію, попід мурами Старограду. За півстоліття по тому Джорон І Чорноплив захопив Гиліса ІІ Теплича у корабельній сутичці коло Імлистих островів. Закатувавши короля на смерть, Джорон наказав дрібно порізати його тіло, щоб наживити свої риболовні гачки “шматочками королятини”. У наступні свої королівські роки Джорон напустився на Вертоград з вогнем та залізом, і кажуть, що забрав з острова усіх жінок, молодших тридцяти років, тим вислуживши собі прізвисько Дівозгуба; саме за ним його запам'ятали у віках.
Проте усі згадані здобутки трималися недовго — так само, як і чимало з тих королів, які ними хвалилися. Минали століття, королівства зелених земель зростали і міцнішали, Залізні острови слабшали. А згодом у Вік Звитяжців сталося лихо, яке далі послабило і розділило залізний рід.
По смерті короля Уррагона ІІІ Герейрона (Уррагона Лисого) молодші його сини похапцем скликали король-віче, поки старший брат Торгон грабував уздовж Мандера; вони сподівалися, що котрогось із них оберуть для плавникового вінця. Та на їхній розпач капітани-королі обрали Урратона Дівера з Великого Вика. Перше, що наказав новий король — скарати на смерть синів старого короля. За це і за дикунську жорстокість, яку він не барився показувати протягом двох років свого королювання, Урратона ІV Дівера запам'ятали в історії Злодівером.
Коли нарешті на Залізні острови повернувся Торгон Герейрон, він оголосив король-віче недійсним, бо його там не було, щоб висунути себе в королі. Жерці підтримали його, бо зарозумілість і безбожжя Злодівера вже сиділо їм у печінках. І простолюд, і панство повстало на їхній заклик, поспішило під Торгонові корогви, і зрештою власні капітани Урратона порубали його на шматки. Натомість королем став Торгон Спізнілий, і правив він сорок років навіть без виборів та проголошення королем на король-вічі. Король то був сильний, справедливий, мудрий і поміркований… проте він мало що зумів зробити проти подальшого занепаду Залізних островів; саме у Торгонове правління більша частина Орлиного Рогу відпала Малістерам у Морестражі.
Замолоду Торгон завдав удару проти звичаю король-віча, скинувши обраного короля. У похилі літа він завдав наступного, прикликавши собі на поміч у правлінні свого сина Уррагона. При дворі та в раді, на війні та в мирі син перебував при боці батька майже п'ять років, і коли Торгона нарешті забрала смерть, обраний ним спадкоємець без заперечень став наступним королем під іменем Уррагона ІV Герейрона. Король-віче взагалі не скликали, і цього разу не знайшлося Галона Білокостура, який би повстав у гніві.
Останнього удару по владі зборів капітанів-королів було завдано, коли після довгого, але нічим не видатного королювання помер Уррагон ІV. Лежачи при смерті, король забажав, щоб верховне королювання дісталося його двоюрідному онукові Урронові Герейрону, королю над сіллю з Косача, відомому як Уррон Червонорукий. Жерці Потоплого Бога не бажали втретє віддавати свою владу та право ставити королів, і серед капітанів розбіглася звістка про скликання нового король-віча на Старому Вику.
Кількасот їх прибуло туди, і серед них королі над сіллю та королі над скелями семи головних островів, ба навіть Самотнього Світила. Та щойно вони зібралися, Уррон Червонорукий випустив на них своїх служивих топірників, і ребра Нагги спливли кров'ю. Тринадцять королів загинули того дня, а з ними півсотні жерців та пророків. На тім король-віча скінчилися, і Червонорукий правив верховним королем двадцять два роки, а по ньому — його спадкоємці. Мандрівні ж святі й пророки більше ніколи не ставили і не скидали королів, як за часів давніших.