Дорн
Люди кажуть, що насправді спізнати Дорн здатен лише дорнієць.
Найпівденніше з королівств Семицарства є водночас і найменш гостинним… і найчудернацькішим у очах людини, що виросла у Обширі, західному краї або Король-Березі. Бо Дорн є відмінним від усіх інших, і у стількох речах, що ні пером списати, ні словом сказати.
Розлогі пустелі червоного та білого піску, нездоланні гори, де підступні шляхи стережуть підступні племена, нестерпна спека, піщані буревії, скорпіони, вогняної гостроти їжа, отрути, складені з лампачу замки, фініки, фіги та червоні помаранчі — ось що простолюдці Семицарства загалом знають про Дорн. Певно, всі ці речі — не вигадки, але стародавнє князівство складається не лише з них, бо ж історія його сягає Віку Світанку.
Червоні гори, що утворюють західний та північний кордон Дорну, уособлювали цю землю від решти Вестеросу багато тисяч років, хоча і пустелі не треба скидати з рахунку. Більш як три чверті землі, схованої за стіною гір, складають сухі пустки. Південне узбережжя Дорну теж не надто гостинне, бо складається головне з вишкірених щелеп гострих скель та стрімчаків, де зручної стоянки годі й шукати. Ті ж кораблі, які волею випадку або свідомо таки прибиваються до цих берегів, мало що знаходять поживного — вздовж берега немає лісів, де взяти деревину для лагодження суден, майже не бігає дичина, ледве зустрінеш якийсь хутір чи село, щоб видобути харчів. Навіть воду для пиття там знайти тяжко, зате в морі на південь від Дорну вдосталь небезпечних водокрутів, страхолюдних акул та хижих кракенів.
У Дорні немає жодного великого міста; так зване тіньове місто, що тулиться до мурів Сонцеспису, рахуватиметься деінде хіба що за базарне містечко (а збудовано його, так би мовити, з багна і соломи). Більший та густіше заселений Накот у гирлі річки Зеленокрівці підібрався найближче до того, що люди вважають містом — хоча те місто має накот з дощок замість вулиць, а будинки, палати і крамниці утворені човнами, плотами, байдаками, купецькими галерами, що зв'язані докупи конопляним мотуззям і вільно хитаються на припливах та відпливах.
Архімаестер Брюд, який народився і виріс у тіньовому місті попід викришеними мурами Сонцеспису, колись зробив уславлене спостереження, що Дорн має більше спільного з віддаленою Північчю, ніж кожне з цих князівств — з рештою земель, які пролягли між ними. “Хоча одне спекотне, а інше холодне, ці стародавні королівства піску і снігу однаково відокремлені від решти Вестеросу історією, звичаями та побутом. Обидва ледве населені порівняно з краями, які лежать посередині. Обидва уперто чіпляються за власні закони та звичаї. Жодне насправді не було звойоване драконами. Король-на-Півночі прийняв Аегона Таргарієна за свого зверхника без бою, тоді як Дорн мужньо опирався могуттю Таргарієнів майже дві сотні років перед тим, як з'єднався з Залізним Престолом у шлюбі. Дорнійців та північан однаково зневажають як “дикунів” невігласи п'яти буцімто “цивілізованих” королівств, зате славлять за відвагу ті, хто схрещував з ними мечі”.
Дорнійці вихваляються, що їхня земля — найстаріше з семи королівств Вестеросу. До певної міри так воно і є. На відміну від андалів, які з'явилися згодом, першолюди не були мореплавцями. Вони прибули на Вестерос не лодіями, а пішки — через суходольний міст з Есосу, рештки якого існують нині в вигляді Порогів та Зламаної Руки Дорну. Для вершників та пішаків східні береги Дорну мимоволі стали першою землею Вестеросу, на яку ступили їхні ноги.
Та мало хто обрав лишитися там, бо побачені землі аж ніяк не були гостинні до прибульців. Діти лісу звали Дорн “Порожньою Землею”, і то не без причини. Східна половина Дорну — майже безплідна, поросла хіба що чагарником; сухий кам'янистий ґрунт навіть зрошеним ледве дає якийсь врожай. Далі ж за Вайфом західний Дорн — це безкрає море хвилястих піщаних надм, безжально випалених сонцем; час від часу з них здіймаються моторошної сили піщані бурі, що за кілька хвилин здатні здерти плоть з кісток людини. Навіть Гарт Зеленорукий не зумів заквітчати таку суху, сувору, нещадну землю, якщо вірити казкам Обширу. (В казках та переказах Дорну ім'я Гарта не зустрічається.) Натомість він повів своє плем'я крізь гори до щедрого, плодючого Обширу. Більшість першолюдей, що прийшли услід, кинули на Дорн один погляд і рушили за ним.
Але не всі. Були й такі, хто побачив у жаркій, жорстокій, сухій землі своєрідну красу і вирішив зробити з неї свою домівку. Майже всі вони оселилися по берегах річки, яку назвали Зеленокрівцею. Злиденні порівняно з Мандером, Тризубом чи Чорноводою, все ж води Зеленокрівці течуть Дорном, немов кров його життя.
Більшість дорнійських річок наповнюють свої річища лише після рідкісних (і доволі небезпечних) злив з громовицями. Решту року вони стоять сухими рівчаками. У всьому Дорні лише три річки плинуть день і ніч, взимку і влітку, ніколи не пересихаючи. Бистрогін починається високо в західних горах, пірнає у море низкою стрімнин та водоспадів, буяє у вузьких ущелинах та кам'янистих улоговинах з ревищем, подібним до люті великого звіра. Започатковуючись у гірських джерелах, води його солодкі та чисті, але небезпечні для переправи, хіба що мостом, і геть непрохідні для човна чи корабля. Сірка — річка тихіша, проте її каламутні жовті води смердять сірчаними випарами, а рослини по берегах виростають чудернацькими і покрученими. (Про людей, які живуть на тих берегах, ми краще змовчимо.) Але води Зеленокрівці, хай подекуди замулені, добре живлять і рослини, і тварин, тож по берегах її на сотні верст розкинулися лани, сади та пасовиська. Ба більше — і сама Зеленокрівця, і її притоки Вайф та Батіг здоланні човнами мало не до витоків (хай мілкуваті й помережані піщаними мілинами), тому слугують головним торговельним шляхом усього великого князівства.
Майже всі ті першолюди, які вирішили залишитися у Дорні, а не шукати на півночі кращих земель, оселилися якнайближче до берегів Зеленокрівці, прокопали рівчаки й протоки, щоб пустити життєдайні води до посаджених ними дерев, кущів та зілля. Інші осіли по берегах вузького моря, бо східні береги Дорну милосердніші за південні; там невдовзі виткнулися численні селища, де люди здобували харч виловом риби і крабів. Найнепосидючіші з першолюдей поткнулися далі — в узніжжя Червоних гір, де буревії, намагаючись пробитися на північ, скидали вологу, створюючи плодючий зелений пояс. Хто видерся ще вище, знайшов прихисток серед гірських вершин, у таємних долинах, на високих полонинах, де зеленіють солодкі трави. Лише найхоробріші та найбожевільніші зважилися рушити углиб суходолу глибокими пісками. Кількоро таких знайшли воду серед піщаних надм і поставили у оазах паланки, а згодом і замки. Їхні нащадки, за століття по тому, назвалися Живцями — володарями життєдайних джерел. Але на кожну людину, якій пощастило натрапити на джерело, певно, припадає з сотню тих, хто сконав од спраги під безжальним дорнійським сонцем.
Ось від яких пращурів походять ті три різновиди дорнійців, які ми зараз знаємо. Юний Дракон — король Даерон І Таргарієн — дав їм нині загальновідомі назви у своїй книзі “Завоювання Дорну”. Кам'яними дорнійцями, піщаними дорнійцями та солоними дорнійцями нарік їх король. Кам'яні дорнійці — то гірська порода, світла шкірою та волоссям, що походить головне від першолюдей та андалів. Піщані дорнійці мешкають у пустелях та долинах річок, шкіру їхню спекло до брунатної яскраве дорнійське сонце. Солоні дорнійці узбережжя — темнокосі, стрункі, з оливковою шкірою — мають найдивніші звичаї та найбільше ройнарської крові у жилах. (Коли у Дорні висадилася велика княгиня Німерія, майже всі її ройнари оселилися неподалік моря, котре так довго вважали своєю домівкою — навіть по тому, як Німерія спалила усі кораблі.)