Лихо Валірії
Знищивши та підкоривши ройнарів, Валірія невдовзі досягла повновладдя на всій західній половині Есосу — від вузького моря до Невільницької затоки, а також від Літнього моря до Тремтливого. Звідусіль до Вільноземства рікою стікалися невільники, а там їх швидко заганяли під Чотирнадцять Вогнів копати коштовне золото та срібло, в якому вільноземці так пристрасно кохалися. Можливо, у приготуваннях до перетину вузького моря валірійці якраз і заснували свою найзахіднішу твердиню на острові, який приблизно за двісті років до Лиха стане відомим як Дракон-Камінь. Жоден король перешкод їм не чинив — хоча кілька місцевих князьків вузького моря намагалися опиратися, але міць Валірії була завелика для них. За допомогою своєї таємної химороді валірійці звели на Дракон-Камені могутній замок.
Минуло два століття; протягом них у семи вестероських королівствах швидше, ніж раніше, почали з'являтися омріяні клинки валірійського булату — але не настільки швидко, як бажалося б князям і королям, ладним на все заради них. Видовисько драконовладця, що маяв у небесах над Чорноводою затокою, вже не викликало того подиву, що раніше, бо траплялося дедалі частіше. Зрештою валірійці завважили свій західний рубіж убезпеченим і повернулися до чвар, змов та усобиць на своєму рідному суходолі.
А тоді, раптово для всіх (крім хіба що Аенара Таргарієна та його доньки Даеніс Дивоглядної), у Валірію прийшло Лихо.
До сього дня ніхто не знає, що саме спричинило Лихо. Більшість вважає його цілком природним, хоча і неймовірної сили, вибухом від одночасного виверження усіх Чотирнадцяти Вогнів. Утім, деякі септони, яким бракує належної мудрості, проголошують, що валірійці самі накликали біду гріховним поклонінням кільком сотням богів; мовляв, у безбожній жадобі вони закопалися надто глибоко і зронили на Вільноземство палючий гнів усіх семи пекл. Жменька маестрів під впливом уривків з праці септона Барта стверджує, що валірійці особливими чарами стримували та приборкували Чотирнадцять Вогнів протягом тисячоліть, що їхня несита жадоба до рабів та багатств спрямована була не лише на розширення влади та могуття, а й на збереження та підтримку тих чар, і що коли сила заклять виснажилася, біда стала неминучою.
Серед згаданої жменьки є такі, що вважають, нібито Лихо Валірії є здійсненням прокляття Гарина Великого. Інші згадують жерців Ра-Гльора, які, мовляв, прикликали вогонь свого бога таємничими моторошними відправами. А дехто поєднує чудернацькі уявлення про валірійське чародійство з правдивими відомостями про прагнення та зазіхання великих домів Валірії… і припускає, що в буревії безперервних чвар та змов між великими домами могло загинути надто багато шанованих чародіїв, зусиллями котрих відновлювалися пута, що стримували полум'я Чотирнадцяти Вогнів.
Втім, єдине, що нині можна сказати про ті події — такого страшного лиха дотоді ще не бачив світ. Стародавнє могутнє Вільноземство — домівка драконів та чародіїв незрівнянної майстерності — зруйнувалося і впало у порох за кілька годин. Писано в літописах, що кожна гора на обширі у вісімсот верст розкололася і виплюнула в повітря попіл, дим та вогонь такий гарячий і жадібний, що огортав і нищив навіть драконів у небі. Велетенські тріщини розчахувалися у землі, ковтали палаци, храми, цілі міста. Озера кипіли або перетворювалися на ядучу кислоту, гори вибухали, струмені розплавленого каменю вилітали на тисячу стоп у повітря, з червоних хмар періщили зливи драконоскла і чорної гемонської крові. На півночі земля розкололася і провалилася сама у себе; до розлому ринуло скипіле, розбурхане море. Найвеличніше і найгордовитіше місто у цілому світі зникло за одну мить, а казкове царство, яким воно володіло — за один день. Край Вічного Літа — колись найплодючіша земля у світі — лишився випаленим, затопленим, спустошеним. А зібраний Лихом кривавий врожай людських життів не могли достеменно підрахувати ще ціле століття.
У раптово утвореній порожнечі запанувало безвладдя і безлад. Усі драконовладці тоді перебували у Валірії, за своїм звичаєм… окрім хіба що Аенара Таргарієна, його дітей та драконів, які заздалегідь втекли на Дракон-Камінь і тим уникли Лиха. В деяких записах згадується, що вижило ще кілька валірійських родин… принаймні на певний час. Пишуть, що окремих валірійских драконовладців пожаліла доля, бо вони саме гостювали у Тироші та Лисі, але у кривавім розбраті, що почався негайно після Лиха, їх разом з драконами знищили мешканці згаданих Вільних Міст.
У літописах Кохору стверджується, що гість міста, драконовладець Ауріон, зібрав потугу з кохорських поселенців і проголосив себе першим імператором Валірії. Він вилетів з міста на спині свого величезного дракона, у супроводі тридцяти тисяч піших вояків, щоб зібрати під свою руку рештки Валірії та перезаснувати Вільноземство. Проте ані імператора Ауріона, ані його війська більше ніхто не бачив.
Отже, часи драконів на Есосі добігли кінця.
Волантис, наймогутніше з Вільних Міст, швидко оголосив себе спадкоємцем валірійського панування. Чоловіки та жінки шляхетної валірійської крові, проте не драконовладці, закликали до війни проти інших міст. “Тигри”, як невдовзі стали кликати прихильників збройного завоювання, втягнули Волантис у велику колотнечу супроти інших Вільних Міст. Спершу на них чекала перемога; морські та наземні потуги захопили Лис та Мир, оволоділи південними теренами Ройни. Розширення нового войовничого царства було спинено тоді, коли воно скочило вище голови — спробувало захопити також і Тирош. Занепокоєний волантинськими зазіханнями, Тирошеві на допомогу прийшов Пентос; Мир та Лис повстали, а дож Браавосу надіслав Лисові сотню бойових кораблів. До того ж у Спірних Землях з'явилося військо Аргілака Пихатого, штормового короля з Вестеросу, привабленого обіцянками золота і слави — він ущент розбив волантинську потугу, що намагалася знову захопити Мир.
У розпал згаданих чвар, а згодом у безперервних війнах за Спірні Землі, що тривають і донині, на Есосі виникла і вкорінилася пошесть — охочі наймані полки, що величають себе “вільними кумпанствами”. Спершу ці загони сердюків-запроданців просто билися за будь-кого, хто їм платив. Але було помічено: щоразу, коли виникала загроза стишення війни та настання миру, полковники вільних кумпанств докладали відчайдушних зусиль для розпалювання нових чвар — і з них їли свій хліб, жиріючи з награбованої здобичі.
Наприкінці згаданих війн до боротьби став навіть майбутній Завойовник — тоді ще зовсім молодий Аегон Таргарієн. Його пращури завжди дивилися на схід у своїх зазіханнях, та його увага з ранніх літ прикута була до заходу. Все ж, коли Пентос і Тирош надіслали йому запрошення приєднатися до великого союзу проти Волантиса, Аегон дослухався. З причини, донині нам невідомої, він обрав відповісти на заклик… хоча лише до певної міри. Сівши на Чорного Жаха, Аегон, за переказами, полетів на схід, зустрівся там з князем Пентосу та магістратами цього Вільного Міста, а відти вчасно встиг Балеріоном до Лису, де спалив волантинський флот, що саме готувався до вторгнення.
Далі на Волантис чекали нові поразки: на озері Чингал вогняні галери Кохору та Норвосу знищили майже всі волантинські кораблі, що намагалися панувати на Ройні; на сході з Дотракійського моря вихлюпнули дотракійці, лишаючи по собі спалені міста і села та заміряючись на послаблений війною Волантис. Зрештою “слони” — волантинська громада, що прагнула миру і складалася головне з заможних купців, яких війна зачепила найжорстокіше — забрали владу в “тигрів”, охочих до завоювань, і поклали край битвам та руїні.
Що до Аегона Таргарієна, то пишуть, що невдовзі після перемоги над Волантисом він втратив цікавість до справ сходу. Вважаючи волантинську небезпеку вичерпаною, він повернувся на Дракон-Камінь і там, не переймаючись більше війнами Есосу, обернув погляд на захід.
Валірійське Вільноземство та його панування над світом були знищені Лихом, але потрощений півострів лишився. Чудернацькі казки гуляють у наші дні про нього та про гемонів, що населяють Димливе море, де колись стояли Чотирнадцять Вогнів. Навіть шлях, що веде з Волантиса до Невільницької затоки, віддавна отримав назву “гемонської дороги”, якої уникають усі не позбавлені розуму мандрівники. Мореплавці, що насмілилися потикнутися до Димливого моря, не повертаються назад. Волантинці взнали цю істину, коли під час Кривавого Століття надіслали флот захопити півострів, але втратили його без сліду. Ходять моторошні чутки про людей, що досі мешкають серед руїн Валірії та найближчих до неї міст Орос і Тирія. Але інші джерела заперечують їхнє існування, стверджуючи, що Лихо міцно тримає Валірію в своїх пазурях.
Кілька міст, свого часу заснованих Вільноземством або підданих йому, досі лишаються населеними завдяки віддаленню від серця Валірії. Найпохмуріше з них — Мантарис, про яке кажуть, що люди там народжуються спотвореними покручами, і то начебто з тієї причини, що місто стоїть на гемонській дорозі. Поголос про Толос, де можна знайти найкращих у світі пращників, та про Елірію, місто на острові, ходить менш зловісний. Але і згадки ті міста майже не варті, бо давно вже побраталися з гіскарськими містами на Невільницькій затоці й уникають участі у будь-яких спробах повернути чи відродити полум'яне серце старої Валірії.