Завоювання
Маестри Цитаделі, що опікуються літописанням Вестеросу, протягом останніх трьох століть мають Аегонове Завоювання за верстовий камінь для відліку років. Народження, смерті, битви та інші важливі події позначаються як А.З. (по Аегоновім Завоюванні) або П.З. (перед Завоюванням).
Проте справжнім вченим відомо, що такий лік подій далекий від точного. Завоювання Аегоном Таргарієном семи королівств Вестеросу сталося не за один день. Більше двох років минуло між висадкою Аегона на берег та його вінчанням короною в Старограді; ба навіть тоді Завоювання лишилося незакінченим з-за нескореного Дорну. Спроби привести дорнійців до нової держави робилися час від часу протягом усього правління короля Аегона, та й королювання його синів без них не минулося, тож назвати певний день та рік скінчення Війн Завоювання здається неможливим.
Та не тільки кінець, а й навіть початок Завоювання оповитий певним непорозумінням. Чимало людей помилково вважають, що королювання Аегона І Таргарієна почалося того дня, коли він висадився на берег у гирлі річки Чорноводи між трьома пагорбами, на яких з часом виросло місто Король-Берег. Але це не так. День Аегонової висадки на берег святкував і сам король, і його нащадки, але сам Завойовник вважав початком свого правління день, коли його коронував і помазав на престол верховний септон Святої Віри у Зоряному Септі Старограду. Вінчання на царство сталося за два роки після Аегонової висадки, вже по тому, коли відкипіли і скінчилися перемогою всі три головні битви Війн Завоювання. Таким чином бачимо, що майже все завоювання Аегона насправді сталося у 2-1 роках П.З., перед Завоюванням.
Таргарієни походили від чистої валірійської крові, були драконовладцями стародавнього роду. За дванадцять років до Лиха Валірії (тобто у 114 р. П.З.) Аенар Таргарієн продав свої маєтності у Вільноземстві та Краю Довгого Літа і перебрався з усіма дружинами, статками, невільниками, драконами, братами, сестрами, родичами та дітьми до Дракон-Каменя, похмурої острівної твердині попід димливою горою у вузькому морі.
У часи свого розквіту та піднесення Валірія була найвеличнішим містом знаного світу, головним осередком цивілізації. Всередині її осяйних мурів при дворах та в радах точилася боротьба за владу і славу; чотири десятки домів-суперників підносилися та занепадали у нескінченних, вишуканих, але часом безжальних змаганнях за першість. Таргарієни не належали до наймогутніших драконовладців, тому суперники завважили їхню втечу на Дракон-Камінь за визнання поразки, за вчинок боягузів. Але насправді то юна донька князя Аенара — Даеніс, котру згодом за її провісництво кликали Даеніс Дивоглядною, — передбачила знищення Валірії силою вогню. І коли Лихо таки сталося за дванадцять років, Таргарієни пережили його єдиними з усіх драконовладців.
Протягом двох століть Дракон-Камінь був найзахіднішою опорою валірійської сили. Його розташування навпроти Гирла дозволяло володарям острова тримати за горло всю Чорноводу затоку; завдяки цьому як Таргарієни, так і їхні найближчі союзники — Веларіони з Плавня (менш впливовий дім валірійського походження) — зсипали до скринь чималі мита з купецьких кораблів, що мусили їх проминати. Кораблі Веларіонів разом з кораблями ще одного союзного валірійського дому — Кельтигарів з острова Клішня — панували у серединних просторах вузького моря, а Таргарієни владарювали над небом завдяки своїм драконам.
Та попри сказане, майже століття після Лиха Валірії (справедливо назване Кривавим Століттям) дім Таргарієн обертав погляди на схід, не на захід, майже не цікавлячись справами Вестеросу. Гаемон Таргарієн, брат і чоловік Даеніс Дивоглядної, заступив Аенара Вигнанця на княжому престолі Дракон-Каменя і став відомий як Гаемон Гучнославний. Гаемонів син Аегон та його донька Елаена разом правили по його смерті, а після них княжа влада перейшла їхньому синові Маегонові, його брату Аерису, а тоді синам Аериса: Аеликсові, Баелонові та Даеміонові. Наймолодшим з трьох братів був Даеміон, чий син Аеріон успадкував Дракон-Камінь.
Той Аегон, якого історія знає під іменами Аегон Завойовник та Аегон Дракон, народився на Дракон-Камені у 27 р. ПЗ. Він був єдиний син і друга дитина Аеріона, князя на Дракон-Камені, та пані Валаени з дому Веларіон, що й сама мала в собі половину крові Таргарієнів з боку матері. Аегон мав двох законно вроджених сестер: старшу Візенью та молодшу Раеніс. Звичай одружувати братів з сестрами для збереження чистоти родоводів побутував серед драконовладців Валірії від давніх часів. Проте Аегон засватав за себе обох своїх сестер, хоча від нього чекали шлюбу лише зі старшою, Візеньєю. Взявши Раеніс за другу дружину, Аегон вчинив доволі незвичайно, хоч і не нечувано — таке вже траплялося раніше. Як казало чимало людей, Аегон побрався з Візеньєю задля обов'язку, а з Раеніс — заради пристрасті.
Брат і сестри показали себе драконовладцями ще до свого весілля. З п'яти драконів, які полетіли з Аенаром Вигнанцем з Валірії, до Аегонових часів дожив лише один — велетенське чудовисько на ім'я Балеріон, Чорний Жах. Інші двоє — Вхагар та Мераксес — були молодші й налупилися вже на Дракон-Камені.
У поширеній казочці, яку часто почуєш від невігласів, стверджується, нібито Аегон Таргарієн ніколи не ступав ногою на землю Вестеросу до того дня, коли виплив на його завоювання. Але правди тут шукати годі. Ще за багато років перед тією подорожжю з волі та наказу князя Аегона було вирізьблено та прикрашено Мальований Стіл — важку дерев'яну плиту, стоп зо п'ятдесят завдовжки, обрисами подібну до Вестероса і змальовану всіма лісами, річками, містами та замками тодішніх семи королівств. Вочевидь, Аегонова цікавість до Вестеросу виникла значно раніше подій, які привели його на війну. Існують надійні звіти про відвідини Цитаделі Старограду Аегоном та його сестрою Візеньєю за молодих років, а також про соколині лови на Вертограді в гостях у князя Рожвина. Міг Аегон відвідати і Ланіспорт; тут писані свідоцтва розбігаються.
Вестерос Аегонової юності було поділено між сімома завжди ворожими один до одного королівствами, і рідко траплявся час, щоб два чи три з них не воювали одне з одним. Велетенська, холодна, кам'яниста Північ корилася Старкам зимосіцьким. У пустелях Дорну правила воля великих князів Мартелів. У багатих на золото західних землях панували Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, у плодючому Обширі — Тепличі з Вирію. Долина, Пальці та Місячні гори належали домові Арин… але найвойовничішими королями Аегонової доби були двоє, чиї володіння лежали найближче до Дракон-Каменя: Гарен Чорний і Аргілак Пихатий.
Свого часу штормові королі дому Дуррандон зі своєї величної твердині Штормолам правили східною половиною Вестеросу від півострова Пізьма до Крабової затоки, але вже кілька століть сила та влада їхня занепадали. Королі Обширу відгризали від їхніх маєтностей на заході, дорнійці турбували з півдня, а Гарен Чорний зі своїми залізняками витіснили з Тризуба і земель на північ од Чорноводи. Король Аргілак, останній з Дуррандонів, на деякий час зупинив занепад: ще зовсім юним хлопчаком відбив дорнійське вторгнення, взяв участь у великому союзі за вузьким морем проти загарбницьких зазіхань “тигрів” Волантису, а ще за двадцять років у битві на Літопіллі власноруч убив Гарса VII Теплича. Але роки брали гору над Аргілаком; його уславлена чорна грива вже геть посивіла, і спритність зі зброєю потроху марніла.
На північ од Чорноводи річковим краєм правив кривавою правицею Гарен Чорний з дому Гиней, Король-на-Островах-та-Річках. Дід Гарена, Гарвин Твердорукий, забрав Тризуб в Аргілакового діда Арека, чиї власні пращури скинули останнього річкового короля за багато століть перед тим. Гаренів батько розширив свої маєтності на схід до Сутіндолу та Росбі. Сам Гарен майже весь час свого панування — трохи не сорок років — віддав зведенню неймовірно велетенського замку на березі Божого Ока. Та оскільки будівництво Гаренголу наближалося до завершення, залізняки невдовзі мали вивільнити сили для нових завоювань.
Жодного короля на Вестеросі так не боялися, як Чорного Гарена, чия жорстокість давно уславилася у всіх семи королівствах. І жоден король не почувався перед лицем його загрози так незатишно, як Аргілак, штормовий володар, останній з Дуррандонів — уславлений, але підстаркуватий воїн, що за спадкоємця престолу мав лише юну незаміжню доньку. Ось чому король Аргілак звернувся до Таргарієнів з Дракон-Каменя, запропонувавши князеві Аегону руку своєї доньки та всі землі східніше Божого Ока — від Тризуба до Чорноводи — за її посаг.
Але Аегон Таргарієн пропозиції штормового короля не прийняв. Відповідь його була така, що двох дружин він вже має, а третьої не потребує. До того ж землі, пропоновані в посаг, вже більше як покоління належали Гаренголові, і не штормовому королеві було їх віддавати. Вочевидь, ослаблий з роками штормовий король мав намір посадити Таргарієнів уздовж Чорноводи, щоб затуляти ними свої землі від Гарена Чорного.
Князь Дракон-Каменя відповів власною пропозицією. Землі у посаг він радо візьме, якщо Аргілак додасть до них Масеїв Гак та ліси й рівнини від Чорноводи на південь до річки Вендвиці та верхів'їв Мандеру. Угоду буде скріплено шлюбом доньки короля Аргілака з Орисом Баратеоном, другом дитинства та вірним поборником князя Аегона.
Але ці умови Аргілак Пихатий гнівно відкинув. Орис Баратеон був непорядно уроджений напівбрат князя Аегона — такий ходив поголос, — і штормовий король ніколи б не погодився зганьбити доньку, віддавши її руку байстрюкові. Навіть сама пропозиція викликала його лють. Аргілак наказав відрубати Аегоновому послу долоні та повернути їх назад у скриньці. “Жодної іншої руки твій байстрюк від мене не матиме”, — писав король у листі.
Аегон нічого не відповів, натомість прикликав друзів, значкове панство та важливих союзників до себе на Дракон-Камінь. Число їх було не надто великим. Веларіони з Плавня присягали домові Таргарієн службою, як і Кельтигари з острова Клішня. З Масеєвого Гака прибули князь Бар-Емон на Гостряку та князь Масей на Камінь-Танку, які присягали Штормоламові, але тісніші зв'язки мали з Дракон-Каменем. Князь Аегон влаштував раду з ними та своїми сестрами, а тоді відвідав замковий септ задля молитви Седмиці Вестеросу, хоча ніколи не славився побожністю.
На сьомий день з веж Дракон-Каменя вилетіла хмара круків, що несла слово князя Аегона до семи королівств Вестеросу. Птахи полинули до семи королів, до Цитаделі Старограду, до князів малих та великих, і всі несли одну звістку: від того дня на Вестеросі має запанувати один-єдиний король. Хто схилиться перед Аегоном з дому Таргарієн, той збереже свої землі та титули. Хто візьметься за зброю та вчинить спротив, того буде подолано, принижено та знищено.
Скільки мечів узяв з собою Аегон та його сестри, наставляючи вітрило з Дракон-Каменя — звіти про те різняться між собою. Хтось каже, що було їх три тисячі, а хтось рахує на сотні. Невеличке таргарієнівське військо висадилося на берег у гирлі Чорноводи, на її північному березі, де над малим рибальським селищем височіли три лісисті пагорби.
За доби Ста Королівств гирло річки намагалися оголосити своїм чимало дрібних корольків — серед них королі Морочники з Сутіндолу, Масеї з Камінь-Танку, ще й річкові королі давнини, такі як Мулли, Рибарі, Бракени, Чорноліси чи Гаки. У різні часи три пагорби прикрашали вежі та городці, які потім брали приступом та нищили у якійсь черговій війні, тож привітати Таргарієнів лишилися тільки розкидані камені та порослі бур'янами руїни. Хоча і Штормолам, і Гаренгол вважали гирло річки своїм, жоден король його не захищав, а найближчі замки тримали або не надто значні пани невеликої могутності та ще меншої військової слави, або такі, що не мали причини любити свого зверхника Гарена Чорного, поставленого над ними силоміць.
Аегон Таргарієн швидко оточив вершину найвищого з трьох пагорбів валом та частоколом і надіслав сестер схилити ближні замки до покори. Росбі здався Раеніс і золотоокому Мераксесу без бою. У Стокварті кілька арбалетників пустили стріли на Візенью, але Вхагар підпалила подихом дахи замку, і він теж швидко скорився.
Перше випробування спіткало завойовників од рук князя Морочника з Сутіндолу та князя Мутона з Дівоставу, які з’єднали потуги і рушили на південь з трьома тисячами вояків скинути нападників назад у море. Аегон вислав їм назустріч Ориса Баратеона — напасти просто у поході, — а сам налетів згори на Чорному Жасі. Обидва князі загинули у битві, переможені майже без спротиву; син Морочника та брат Мутона по тому віддали свої замки та склали мечі у присязі домові Таргарієн. Тогочасний Сутіндол був головним портом Вестеросу на вузькому морі, вельми розжирілим з торгівлі, що чинилася через його води. Візенья Таргарієн не дозволила грабувати місто, але не забарилася визискати всю його скарбницю і тим неабияк поповнила скрині завойовників.
У цьому місці буде якраз доречно обговорити різницю в норові Аегона Таргарієна та його сестер-дружин-королев.
Візенья, найстарша з трьох дітей, на війні почувалася незгірш самого Аегона, охочіше вдягаючи кольчугу, ніж шовки. Вона носила при боці валірійський меч Темну Сестру і володіла ним вельми майстерно, бо навчалася біч-обіч з братом від самого дитинства. Попри сріблясто-золоте волосся та фіалкові валірійські очі, врода її була суворою та жорсткою. Навіть ті, хто любив її найбільше, вважали Візенью за суху, похмуру, невблаганну, а дехто подейкував, чи не занадто вона захоплюється отрутами та заграє з темними мистецтвами.
Раеніс, наймолодша з трьох Таргарієнів, норовом була геть протилежна власній сестрі: жвава, грайлива, допитлива та поривчаста, занадто схильна до раптових примх. Не надто кохаючись у мистецтві війни, Раеніс тішилася музикою, танцями, віршуванням, тримала при собі чимало співців, лицедіїв та лялькарів. Все ж казали, що на драконовій спині Раеніс проводила більше часу, ніж її сестра та брат разом, бо найбільше у світі любила літати. Колись чули навіть, як Раеніс казала, що поки її не спіткала смерть, вона воліла б полинути на Мераксес через Західне море і побачити, що лежить тих берегах, де сідає сонце. В той час, як ніхто ніколи не ставив під сумнів вірність Візеньї братові-чоловікові, Раеніс оточувала себе вродливими юнаками та мужами, з яких (за приглушеними чутками) декого навіть розважала у своїй опочивальні, поки Аегон перебував у старшої сестри. Та попри всі плітки, пильні очі при дворі не могли не помітити, що на кожну ніч з Візеньєю король проводив десять з Раеніс.
Сам Аегон Таргарієн був, на диво, такою ж загадкою для своїх сучасників, як і для нас нинішніх. Озброєний клинком валірійського булату, він рахувався серед найвеличніших воїнів своєї доби, але не знаходив задоволення у збройних звитягах і ніколи не виїжджав на кінний герць або бугурт. Він літав Балеріоном Чорним Жахом, але тільки у битву або швидкі мандри через море та суходіл. Велична постава Аегона приваблювала вояків під його прапори, проте близьких друзів він не мав — хіба що Ориса Баратеона, супутника дитинства та юності. Вабило до нього і жінок, але Аегон залишався незмінно вірним своїм сестрам. У королюванні він покладався на малу раду та сестер, кидаючи на них майже все повсякденне правління державою… але не вагався очолити справи особисто, коли вважав за потрібне. Зі зрадниками та бунтівниками король чинив суворо і безжально, але до колишніх ворогів, що схилилися і стали на коліна, був щедрий та вибачливий.
Уперше Аегон показав себе таким у Аегон-Тверді — грубому замку з землі та колод, зведеному на вершині, яка в майбутньому стане відома всім як Аегонів пагорб. Захопивши з десяток замків та убезпечивши гирло Чорноводи по обох берегах річки, він наказав переможеному панству прибути до нього. Пани склали мечі до його ніг, а Аегон підняв їх з колін і затвердив у титулах та маєтностях. Найстарішим своїм прибічникам він віддав нові статки й винагороди. Даемон Веларіон, Господар Припливів, був поставлений коронним корабельником, тобто очолив королівський флот. Трістон Масей, князь у Камінь-Танку, став коронним правником, Кріспіан Кельтигар — коронним підскарбієм. Що ж до Ориса Баратеона, його король Аегон оголосив “щитом своїм і підпорою, правицею сили своєї”. Саме тому маестри вважають Баратеона першим Правицею Короля.
Корогви з гербами, знаки на щитах давно вже ввійшли у звичай серед панства Вестеросу, але драконовладці старої Валірії таких ніколи не вживали. Коли Аегонові лицарі розгорнули величезний шовковий бойовий прапор з червоним триголовим вогнедишним драконом на чорному тлі, князі завважили це за знак, що Аегон справді став одним з них — а відтак і гідним верховним королем для Вестеросу. Коли королева Візенья поклала обруч валірійського булату, обсаджений рубінами, на братове чоло, а королева Раеніс привітала його як “Аегона, Першого тако нареченого, короля на всьому Вестеросі, оборонця свого народу”, тоді дракони заревли, панство та лицарство загукало вітання… але простолюддя — рибалки, рільники, їхні сестри та дружини — волало найгучніше за всіх.
Проте ті семеро королів, яких Аегон Дракон мав намір скинути з престолів, приготували для нього інші вітання. Гарен Чорний у Гаренголі та Аргілак Пихатий у Штормоламі вже скликали корогви до битви. На заході король Обширу Мерн рушив узбережним гостинцем до Кастерлі-на-Скелі на зустріч з королем Лореном Ланістером. Велика княгиня дорнійська прислала на Дракон-Камінь крука, пропонуючи допомогу проти штормового короля Аргілака… проте як рівна союзниця, не покірна піддана. Ще одна пропозиція про союз надійшла від малолітнього короля у Соколиному Гнізді, Ронела Арина, чия мати попросила за підтримку Аегона Долиною проти Чорного Гарена всі землі на схід від гілки Тризуба, званої Зеленозубом. Навіть на Півночі король Торген Старк зимосіцький просидів з радцями та значковими панами мало не половину ночі, обговорюючи, що робити з зухвалим завойовником. Всі вестероські держави завмерли у тривозі — якого кроку чекати від Аегона далі.
За кілька днів по вінчанні на престол Аегонове військо знову рушило в дорогу. Більша його частина перетнула Чорноводу, прямуючи на Штормолам під орудою Ориса Баратеона. У супроводі летіла королева Раеніс на Мераксесі, звірові з золотими очима та сріблястою лускою. Таргарієнівські кораблі під проводом Даемона Веларіона вийшли з Чорноводої затоки та повернули на північ — на Мартинів та Долину. З ними полетіли королева Візенья і Вхагар. Сам король виступив на північний захід — до Божого Ока і Гаренголу, твердині неймовірних обсягів, народженої хворобливою та невгамовною пихою короля Гарена Чорного, що завершив будівництво і оселився у замку того самого дня, коли Аегон висадився на місці майбутнього Король-Берега.
Усі три таргарієнівські наступи зазнали шаленого спротиву. Князі Ерол, Зруб та Пряжник, значкові Штормоламу, зненацька заскочили передові загони війська Ориса Баратеона під час переправи через Вендвицю і поклали мертвими більше як тисячу вояків, перш ніж зникнути у лісах. Нашвидкуруч зібраний флот Аринів, підсилений тузнем браавоських бойових кораблів, перестрів та подолав таргарієнівський флот у водах коло Мартинова; серед убитих був і очільник Аегонової морської потуги — Даемон Веларіон. Самого Аегона запопали на південному березі Божого Ока — ще й не один раз, а двічі. Битва у Очереті скінчилася таргарієнівською перемогою, але військо зазнало тяжких втрат при Плакучих Вербах, де двоє синів короля Гарена перетнули озеро лодіями на обмотаних ганчір’ям веслах і вдарили ззаду.
Всі згадані поразки, утім, затримали Аегона лише тимчасово, бо зрештою його вороги не мали що протиставити драконам. Вояки Долини потопили третину таргарієнівських кораблів і захопили ще майже стільки ж, та коли королева Візенья налетіла на них з неба, запалали вже їхні власні кораблі. Князі Ерол, Зруб та Пряжник переховувалися у рідних лісових хащах, доки королева Раеніс не нацькувала Мераксес пустити лісом стіну вогню, яка обертала дерева на смолоскипи. Що ж до переможців при Плакучих Вербах, дорогою через озеро назад до Гаренголу вони не чекали раптового нападу Балеріона з вранішнього неба. Гаренові лодії запалали. А з ними — і Гаренові сини.
Аегоновим ворогам тим часом дошкуляли їхні власні вороги. Поки Аргілак Пихатий збирав мечі та списи при Штормоламі, пірати з Порогів напосілися на береги півострова Пізьма, скориставшись браком оборонців, а з Червоних гір на Порубіжжя вихлюпнули загони дорнійських наскочників. У Долині юний король Ронел мусив давати ради бунтові на Трьох Сестрах — сестринці-бо зреклися вірності Соколиному Гнізду і проголосили пані Марлу Розставець своєю королевою.
Втім, то все були дрібні негаразди порівняно з долею, яка спіткала Гарена Чорного. Хоча дім Гиней правив річковими землями вже протягом трьох поколінь, люд Тризубу не плекав любові до своїх залізянських зверхників. Гарен Чорний погнав багато тисяч людей на смерть, змушуючи мурувати свій велетенський замок Гаренгол, витискав з краю дерево та камінь для будівництва, нещадно визискував панство та простолюд у невгамовній жадобі золота. І зрештою річковий край повстав проти нього під проводом князя Едмина Таллі на Водоплині. Прикликаний до оборони Гаренголу, Таллі натомість оголосив вірність домові Таргарієн, підняв над своїм замком драконовий прапор і виїхав з лицарями та стрільцями на поміч Аегоновій потузі. Його непокора заохотила решту річкового панства. Один за одним князі Тризуба зрікалися Гарена і ставали за Аегона Дракона. Чорноліси, Малістери, Ванси, Бракени, Дударі, Фреї, Моци… зібравши свої рушення, всі вони разом напосілися на Гаренгол.
Раптово опинившись у меншині, король Гарен Чорний сховався у своєму начебто нездоланному прихистку. Найбільший замок на Вестеросі за всі часи, Гаренгол мав п'ять неймовірного обсягу башт, невичерпний запас прісної води, велетенські підземні сховища, повні всяких запасів, і товстелезні мури чорного каменю, зависокі для драбин і затовсті для биття таранами або обстрілу з метавок. Гарен зачинив браму і засів з рештою своїх синів та прибічників тримати облогу.
Але Аегон з Дракон-Каменя мав на думці геть інше. З'єднавши свої сили з військом Едмина Таллі та решти річкового панства і оточивши замок кільцем, він рушив до брами разом з маестром на перемови під прапором миру. Гарен виїхав йому назустріч — сивий старий, все ще грізний у страхітливому чорному обладунку. Кожен король мав при собі хорунжого та маестра, тому сказані тоді слова добре пам'ятаються і нині.
— Скорися негайно, — почав Аегон, — і лишиш собі владу над Залізними островами. Скорися, і сини твої житимуть, щоб успадкувати острови після тебе. Навколо твоїх мурів стоїть вісім тисяч мого війська.
— Що коїться за моїми мурами — те мене мало обходить, — відповів Гарен. — Бо мури ці товсті й непохитні.
— Але не досить високі, щоб стримати драконів. Дракони-бо налітають з неба.
— Я будую з каменю, — мовив Гарен. — Камінь не горить.
На це Аегон відповів:
— Коли сяде сонце і скінчиться день, з ним скінчиться і твій рід.
Кажуть, що Гарен лише плюнув і повернувся до замку. Опинившись усередині, він вислав усіх вояків до останнього на зубці та башти зі списами, луками і арбалетами, обіцяючи землі та багаті статки будь-кому, хто зіб'є на землю дракона.
— Якби ж я мав доньку, то віддав би її драконоборцеві за дружину, — проголосив Гарен Чорний. — Та не маю, натомість обіцяю йому одну з доньок Таллі, а чи й усіх трьох, якщо забажає. А як ні, то хай обирає когось із виводку Чорнолісів або Моців… чи будь-яку дівку зрадницького кодла на Тризубі, отих панів-жабунів у жовтому намулі.
На тім Гарен Чорний повернувся до своєї башти, оточений надвірною вартою, і сів вечеряти з останніми живими зі своїх синів.
Коли згас останній промінь сонця, вояки Чорного Гарена витріщилися у дедалі густіший морок, стискаючи списи та арбалети. Коли дракони не з'явилися, то хтось, мабуть, подумав, що Аегонові погрози були порожнім вихвалянням. Але насправді Аегон Таргарієн підняв Балеріона високо, ген за хмари — аж туди, де проти місяця дракон здавався з землі не більшим за муху… і звідти вже налетів просто на замок, усередину його стін. На крилах, чорніших за пітьму, Балеріон пірнув у ніч, і коли під ним з'явилися величні башти Гаренголу, зревів лютим ревом та потопив їх у чорному полум'ї, посіченому черленими вихорами.
Гарен вихвалявся, що камінь не горить, але ж замок будують не з самого лише каменю. Дерево та вовна, конопля та солома, хліб та солонина, збіжжя та інші запаси — усе охопив безжальний вогонь. Та й Гаренових залізняків теж було роблено не з каменю. У кіптяві та вереску, охоплені полум'ям, бігали вони дворищами, падали з мурів і знаходили на землі свою смерть. А якщо вогонь палає досить люто, тоді навіть камінь тріщить і плавиться. Річкові пани, що стояли за мурами замку, згодом розповідали, що башти Гаренголу світилися червоним проти ночі, мов п'ять великих свічок… і так само, як свічки, скручувалися і танули, аж струмки розплавленого каменю збігали стінами.
Тієї ночі й Гарен, і його останні сини загинули у вогнях, що охопили велетенську твердиню. З їхньою смертю урвався рід Гинеїв, а з ним і влада Залізних островів над річковим краєм. Наступного дня ззовні мурів димливої руїни Гаренголу король Аегон прийняв присягу вірності від Едмина Таллі, князя на Водоплині, нарікши його коронним намісником на Тризубі. Решта річкових князів теж схилилася у покорі — Аегонові як королю і Едмину Таллі як зверхньому панові. Коли жарини вистигли і люди змогли зайти до замку, мечі загиблих — чимало з них поплавлені, потріскані та скручені силою драконового вогню — були зібрані й відіслані до Аегон-Тверді на возах.
На півдні та на сході значкове панство штормового короля виявилося незрівнянно вірнішим своєму володареві, ніж піддані короля Гарена. Аргілак Пихатий зібрав у Штормоламі чимале військо. Столець Дуррандонів був могутньою твердинею, з муром навіть товщим, ніж мури Гаренголу, і так само вважався нездоланним для нападу. Але звістка про сумний кінець короля Гарена невдовзі досягла вух його старого ворога — короля Аргілака. Князі Зруб та Пряжник, відступаючи перед наближенням ворожого війська (князь Ерол загинув у бою), сповістили короля про королеву Раеніс та її дракона. Старий войовничий король заревів, що не хоче померти, як Гарен — спеченим у власному замку, наче молочне порося з яблуком у пащі. Не чужий битви, він хотів вирішити свою долю сам, з мечем у руці. Ось як сталося, що Аргілак Пихатий востаннє вирушив зі Штормоламу зустріти ворогів у відкритому полі.
Наближення штормового володаря не лишилося прихованим від Ориса Баратеона та його війська: королева Раеніс верхи на Мераксес бачила виступ Аргілака зі Штормоламу і дала Правиці повний звіт про чисельність та розташування ворога. Орис поставив міцний табір на пагорбах південніше Спиж-Брами і окопався на височині, чекаючи наступу штормового вояцтва.
Поки два війська сходилися разом, штормовий край устиг підтвердити вірність своїй прадавній назві. Того ранку почав лупити дощ, і вже до полудня перетворився на вискливий буревій зі зливою. Значкове панство короля Аргілака вмовляло його затримати наступ до наступного дня у сподіваннях, що дощ зрештою стишиться. Але штормовий король переважав загарбників числом майже вдвічі, а лицарів та важкої панцирної кінноти мав чи не вчетверо більше. Вигляд таргарієнівських прапорів, що ляскали мокрими ганчірками над його власними пагорбами, збурив лють короля. Загартований битвами старий войовник не міг не помітити, що дощ періщить з півдня просто в обличчя таргарієнівським воякам на пагорбах. Тож Аргілак Пихатий наказав наступати і тим розпочав битву, відому в історії як Останній Шторм.
Битва тривала чималу частину ночі, кров лилася річками, і цього разу не лише з одного боку, як при Аегоновому приступі Гаренголу. Тричі Аргілак Пихатий вів своє лицарство на становисько Баратеона, та схили були надто круті, а ґрунт з-за дощу став грузький; бойові коні силувалися не послизнутися у болоті, відтак наступ втрачав лють і силу. Краще штормовим повелося, коли вони кинули вгору схилами своїх піших списників. Засліплені зливою, загарбники не помітили їхнього наближення, аж доки не стало пізно, ще й мокрі тятиви на луках не дали стрільцям чинити опір. Впала оборона одного пагорба, тоді іншого, а далі третя і остання навала штормового короля з лицарями розтрощила Баратеонів серединний полк… і стрілася з королевою Раеніс на Мераксесі. Навіть на землі дракон показав себе жахливим ворогом. Дікон Моріген і Байстрюк Чорночалу, які очолювали передовий полк, потонули у драконовому полум'ї разом з лицарями Аргілакової ближньої дружини. Бойові огирі перепудилися і кинулися навтіч з жаху, перекидаючи на землю вершників позаду себе і перетворюючи наступ на цілковитий безлад. Навіть сам штормовий король не втримався у сідлі.
Та все ж Аргілак продовжив битву. Коли Орис Баратеон спустився розкислим пагорбом з власним вояцтвом, то побачив, як старий король стримує напад півдесятка вояків, а ще стільки ж трупів лежить коло його ніг.
“Розступіться!” — наказав Баратеон і спішився, щоб зустрітися з королем на рівних умовах. Він запропонував штормовому володареві останню можливість здатися, але Аргілак натомість обклав його лайкою. І ось у бою зійшлися старий король-воїн з сивою гривою, яку розвівав вітер, і лютий чорнобородий Аегонів Правиця. Кожен з двох отримав від іншого рану, кажуть нам літописи, та зрештою останній Дуррандон загинув саме так, як хотів — з мечем у руці та прокляттям на вустах. Смерть короля позбавила штормовий люд мужності; коли звістка про загибель Аргілака розлетілася полем, панство та лицарство покидало зброю і кинулося врозтіч.
Ще кілька днів люди боялися, чи не спіткає Штормолам така сама доля, як Гаренгол, бо при наближенні Ориса Баратеона і таргарієнівського війська Аргілакова донька Аргела замкнула браму і проголосила себе штормовою королевою. Замість зігнути коліна, захисники Штормоламу ладні були загинути до останньої душі — так пообіцяла вона, коли королева Раеніс влетіла до замку на Мераксес заради перемовин.
“Хай ти візьмеш мій замок, але знайдеш у ньому лише кістки, кров і попіл!” — оголосила Аргела… проте вояки залоги не поділили її охоту помирати задурно. Тієї ж ночі вони підняли прапор миру, розчахнули замкову браму і доправили панну Аргелу роздягненою до останньої нитки, але у кайданах та з цуркою в роті до табору Ориса Баратеона.
Сказано, що Баратеон розкував її власноруч, огорнув власним корзном, пригостив вином і звернувся з ласкавим словом, у якому хвалив мужність її батька та його звитяжну загибель. Згодом, на вшанування переможеного короля, він узяв гербовий знак та гасло Дуррандонів за свої власні. Вінценосний олень став його відзнакою, Штормолам — стольцем, а панна Аргела — дружиною.
Щойно річковий та штормовий край опинилися у владі Аегона Дракона та його союзників, як решта королів Вестеросу зрозуміла, що невдовзі настане їхня черга. У Зимосічі король Торген скликав корогви, та з огляду на неосяжні простори Півночі розумів, що збір війська забере чимало часу. Королева Шарра з Долини, намісниця при своєму синові Ронелі, сховалася у Соколиному Гнізді, подбала про оборону і надіслала військо до Кривавої Брами — вхідних дверей Долини Арин. Замолоду королеву Шарру прославляли як “Квітку Гори та Долини”, найвродливішу діву всіх семи королівств. Можливо, сподіваючись звабити Аегона вродою, вона надіслала йому своє мальоване зображення і запропонувала шлюб за умови, що син її, Ронел, стане його спадкоємцем. Малюнок зрештою дійшов до Аегона Таргарієна, проте невідомо навіть, чи відповів він на пропозицію — зрештою, двох королев Аегон вже мав, а Шарра Арин була квіткою трохи прив'ялою і на десять років за нього старшою.
Тим часом два великі західні королі утворили союз заради спільної справи і зібрали власні корогви, маючи намір назавжди покласти Аегонові край. З Вирію виступив Мерн IX дому Теплич, король Обширу, ведучи за собою могутнє військо. Попід мурами замку Золотогай, столу дому Рябин, він зустрівся з Лореном I Ланістером, королем Скелі, що саме привів власне військо з західного краю. Разом двоє королів очолювали наймогутнішу потугу, яку за всі часи бачив Вестерос: п'ятдесят п'ять тисяч вояків, серед них шість сотень великого та дрібного зацного панства і більш як п'ять тисяч кінних панцирних лицарів. “Ось наш залізний кулак!” — вихвалявся король Мерн. Четверо його синів їхали поруч з батьком, а обидва юних онуки служили дідові зброєносцями.
Двоє королів не затрималися надовго у Золотогаї, бо таке військо повинне кудись рухатися, інакше виїсть околиці до голої землі. Союзники виступили негайно, на північ та північний схід, крізь високу траву та поля золотої пшениці.
Отримавши звістку про їхнє наближення у своєму таборі поблизу Божого Ока, Аегон зібрав власну силу і виступив назустріч новим ворогам. Під його проводом стояло уп'ятеро менше людей, ніж у двох королів, і більшість їх складали вояки, піддані річковому панству, чия вірність домові Таргарієн щойно народилася і не була ще випробувана битвою. Проте з меншим військом Аегон зумів рухатися значно швидше за своїх супротивників. У містечку Камінний Септ до нього приєдналися обидві королеви зі своїми драконами — Раеніс прибула зі Штормоламу, а Візенья з Гостроклішні, де прийняла чимало палких присяг на вірність від тамтешнього панства. Разом трійко Таргарієнів спостерігали з неба, як Аегонове військо перетинає верхів'я Чорноводи і поспішає на південь.
Дві потуги зійшлися одна проти іншої на широкій відкритій рівнині на південь од Чорноводи, де неподалік згодом пробігатиме золотий гостинець. Двоє королів зраділи, коли почули від прибулих розвідників число та розташування Таргарієнів. Скидалося, що вони мали п'ять вояків на кожного Аегонового, а нерівність у числі панства та лицарства була ще більшою. Земля перед ними лежала розлога та відкрита, і скільки бачило око, поросла травою та пшеницею — бездоганна місцина для удару важкої кінноти. Аегон Таргарієн не стояв вище на схилах, як Орис Баратеон у Останньому Штормі; ґрунт був твердий, зовсім не багнистий, жодна крапля води з неба не турбувала західне вояцтво. День стояв безхмарний, хоч і вітристий, і дощу не бачили вже зо два тижні.
Король Мерн привів у битву в півтора рази більше вояків, ніж король Лорен, а тому вимагав собі честі очолити серединний полк. Його синові та спадкоємцеві, Едмунду, було доручено передовий загін. Король Лорен зі своїм лицарством став на правому крилі, князь Дубосерд — на лівому. Не бачачи жодних природних перешкод, сприятливих для війська Таргарієнів, двоє королів мали намір обійти Аегона з обох боків і запопасти ззаду, поки їхній “залізний кулак” — величезний клин панцирних вершників та зацних панів — трощитиме Аегонову середину.
Аегон Таргарієн вишикував своїх власних вояків нерівним півмісяцем, наїжаченим списами та рогатинами; лучники та арбалетники розташувалися за спинами списників, а легка кіннота — обабіч усіх. Провід над військом король віддав Джонові Мутону, князеві на Дівоставі — одному з перших перебіглих на його бік ворогів. Сам король мав намір нападати з неба, поруч зі своїми королевами. Аегон теж не міг не помітити відсутність дощу; трави та колосся, що оточували вороже військо, були високі, тяжкі зерном нового врожаю… і надзвичайно сухі.
Таргарієни почекали, доки двоє королів накажуть сурмити і рушать уперед під морем прапорів. Король Мерн сам повів наступ проти серединного полку верхи на золотому огирі; поруч їхав його син Гавен з корогвою — великою зеленою долонею на білому тлі. З ревищем та вереском, під заохочення рогів та тулумбасів, вояки Тепличів та Ланістерів ринули крізь зливу стріл на ворогів, змели таргарієнівських списників, розтрощили їхні шереги. Але Аегон з сестрами були вже в повітрі.
Аегон полинув над лавами ворогів верхи на Балеріоні, крізь буревій списів, каміння та стріл, час від часу пірнаючи униз, щоб потопити вороже військо у полум'ї. Раеніс та Візенья пустили вогонь вище за вітром, позаду ворожого табору. Сухі трави та достиглі хліби запалали за одну мить. Вітер роздмухав полум'я і поніс кіптяву просто в обличчя воякам Двох Королів, що продовжували наступ. Палений сморід перелякав коней, а коли дим погустішав, то вершники й коні разом втратили зір. Лави їхні почали ламатися, коли з кожного боку постали стіни вогню. Вояки ж князя Мутона, безпечно ставши вище за вітром, наготували луки та списи і швидко давали ради обпеченим та палаючим ворогам, які видибували з вогняного пекла.
Згодом цю битву нарекли Полум'яним Полем.
У полум'ї загинуло більше як чотири тисячі вояків; ще тисячу спіткала смерть від меча, списа чи стріли. Десятки тисяч постраждали від опіків; дехто — так страшно, що лишився у рубцях на решту життя. Король Мерн IX опинився серед загиблих разом з синами, онуками, братами рідними і нерідними, іншими родичами. Один з обпечених небожів прожив ще три дні, а коли віддав душу, то з ним помер і дім Теплич. Король Лорен, володар Скелі, вижив, бо вирвався на волю через стіну вогню та диму і на власні очі побачив програну битву.
Таргарієни втратили менш як сотню людей. Королева Візенья отримала стрілу в плече, та швидко видужала. Поки дракони ласували трупами загиблих, Аегон наказав зібрати ворожі мечі та надіслати униз річкою.
Лорена Ланістера полонили наступного дня. Король Скелі склав меча та королівського вінця до ніг Аегона, став на коліна і присягнувся вірністю та покорою. Аегон, вірний своїм обіцянкам, підняв побитого ворога на ноги і затвердив у намісницькій владі над колишнім королівством, нарікши князем Кастерлі-на-Скелі та Оборонцем Заходу. Значкове панство князя Лорена вчинило так само, а за ним — і ті князі Обширу, що пережили драконовий вогонь.
І все ж завоювання заходу лишалося незакінченим, тож король Аегон розлучився з сестрами і негайно рушив на Вирій, сподіваючись прийняти його покору, перш ніж якийсь самозванець оголосить престол Обширу своїм. Замок він знайшов у руках управителя, Харлана Тирела, чиї прабатьки служили Тепличам протягом століть. Тирел віддав ключі від твердині без жодного спротиву і запевнив короля-переможця у своїй підтримці. На подяку Аегон жалував йому Вирій з усіма маєтностями, нарік Оборонцем Півдня і коронним намісником на Мандері та віддав до рук зверхність над усіма колишніми підданими дому Теплич.
Далі Аегон мав намір продовжити похід на південь, щоб змусити до покори Староград, Вертоград і Дорн. Але у Вирії його вух досягла звістка про новий виклик. Торген Старк, Король-на-Півночі, перетнув Перешийок і увійшов до річкового краю на чолі тридцятитисячного війська диких лютих північан. Аегон негайно вирушив на північ зустріти його, поспішаючи попереду війська на крилах Балеріона Чорного Жаха. Він також сповістив двох своїх королев та усіх князів і лицарів, що скорилися йому після Гаренголу та Полум'яного Поля.
Коли Торген Старк досяг берегів Тризуба, то побачив на південь од річки військо у півтора рази численніше за його власне. Річкове панство, західняки, штормові, вояки Обширу… усі з'явилися стати до бою. А над табором дедалі ширшими колами маяли Балеріон, Мераксес та Вхагар.
Торгенові пластуни бачили руїни Гаренголу, де серед розкиданих уламків ще жевріли тьмяні червоні жарини. Почув Король-на-Півночі й численні перекази про Полум’яне Поле. Він розумів, що його спіткає така сама доля, коли він наважиться перетнути річку. Деякі з його значкових панів закликали короля уперто наступати, наполягаючи, що мужність Півночі здобуде перемогу попри всі перешкоди. Інші пропонували відступити до Калин-Копу і стати там обороною на північній землі. Брат-байстрюк короля — Брандон Сніговій — просився перетнути Тризуб самотуж під покровом темряви, щоб знищити драконів уві сні.
Зрештою король Торген справді надіслав Брандона Сніговія перетнути Тризуб — але з трьома маестрами при боці заради перемовин, а не вбивства. Цілісіньку ніч туди й сюди ходили послання. Наступного ранку Тризуб перетнув вже сам Торген Старк. Там, на південному березі річки, він став на коліна, склав стародавній вінець Королів Зими до ніг Аегона, присягнувся вірною службою і підвівся вже не королем, а князем на Зимосічі й Оборонцем Півночі. Від того дня і донині Торгена Старка пам’ятають як Короля-на-Колінах… але жоден північанин не залишив своїх печених кісток на берегах Тризуба, і жоден з мечів, які Аегон зібрав з князя Старка та його панства, не було зігнуто, покручено та переплавлено.
І знову Аегон Таргарієн розлучився зі своїми королевами. Аегон повернув на південь і рушив на Староград, а дві сестри сіли на драконів: Візенья — ще раз спробувати щастя у Долині Арин, а Раеніс — у Сонцесписі та пустелях Дорну.
Шарра Арин посилила укріплення Мартинова, перемістила міцне військо до Кривавої Брами і потроїла залоги у Кам'янці, Снігокраї та Небосхилі — дорожніх замках, що сторожили шлях до Соколиного Гнізда. Та всі заходи оборони були марні проти Візеньї Таргарієн, яка промайнула на шкірястих крилах Вхагар просто над усіма приготуваннями і сіла у внутрішньому дворищі Гнізда. Коли намісниця Долини вибігла до неї з десятком стражників за спиною, то знайшла Візенью з Ронелом Арином на одному коліні; малий витріщався на дракона, втративши мову від захвату. “Матусю, можна мені політати разом з пані?” — спитав король-хлопчак. Жодної погрози не було вимовлено вголос, жодного гнівного слова; натомість дві королеви посміхнулися одна до одної та обмінялися ввічливими милощами. Тоді пані Шарра послала по три корони (її власний вінець намісниці, невеличкий вінець сина і Соколиний Вінець Гори та Долини, який тисячу років носили королі дому Арин) і віддала їх королеві Візеньї разом з мечами замкової залоги. Згодом оповідали, що малий король таки облетів тричі навколо Велетневого Списа і приземлився вже малим князем. Ось як Візенья Таргарієн привела Долину Арин у державу свого брата.
Раеніс Таргарієн такої легкої перемоги не дісталося. Великокняжий прохід — шлях крізь Червоні гори — стерегло військо дорнійських списників, проте Раеніс їх не зачепила. Вона пролетіла над проходом, над червоними та білими пісками, і сіла у Вайфі прийняти його покору… але знайшла замок порожнім, геть покинутим. У містечку попід стінами лишилися самі жінки, діти та кволі старі. Коли їх питали, куди поділися пани та господарі, вони лише відповідали: «Немає вдома». Раеніс спустилася річкою до Божеласки, стольця дому Аліріон, але і його було покинуто. Королева летіла далі; там, де Зеленокрівця досягла моря, Раеніс знайшла Накот — кількасот пласкодінних човнів, рибальських лайб, байдаків, будиночків на плотах, спечених сонцем коробів суден, з'єднаних разом мотуззям та ланцюгами у подобу міста на воді… проте і там лише кілька старих бабів та малих дітей визирнули роздивитися вершницю на Мераксес, що виписувала кола над їхніми головами.
Зрештою політ королеви приніс її до Сонцеспису, стародавнього столу дому Мартел, де вона знайшла велику княгиню дорнійську в спорожнілому замку. Мерія Мартел мала вісімдесят років віку, пишуть маестри, і правила дорнійцями вже шістдесят з них. На очі вона була сліпа, тілом жирна, головою майже лиса, шкірою зжовтіла та обвисла. Аргілак Пихатий кликав її “Жовтою Жабою Дорнійською”, проте ані вік, ані сліпота не затупили її гострого розуму.
— Я з тобою не воюватиму, — мовила велика княгиня Мерія до Раеніс, — але і на коліна не стану. Дорн не знає королів. Так і перекажи братові.
— Перекажу, — відповіла Раеніс, — але ми, велика княгине, прийдемо ще, і наступного разу — з вогнем та кров'ю.
— Що вдієш, коли таке ваше гасло, — відповіла велика княгиня Мерія. — А наше: “Нескорені, несхилені, незламні”. Пали нас, шановна пані, коли твоя ласка… але ти нас не скориш, не схилиш і не зламаєш. Бо тут Дорн, і тут тобі не раді. Прийдеш сюди ще — знайдеш свою загибель.
Так розлучилися королева з великою княгинею, і так Дорн лишився незвойованим.
Тим часом на заході Аегон Таргарієн зустрів тепліший привіт. Найвеличніше місто на всьому Вестеросі, Староград був оточений товстезними мурами, а правили у ньому Вишестражі з Вишестражу — найстародавніший, найзаможніший і наймогутніший панський дім у Обширі. До того ж Староград був осередком Святої Віри — там жив верховний септон, Батько Боговірних, голос нових богів на землі, котрому корилися тисячі тисяч вірян в усіх державах Вестеросу (окрім Півночі, де переважали старі боги), а також клинки Войовників Віри — братчиків бойових братств, яких простолюд кликав Зірками та Мечами.
Та коли Аегон Таргарієн з військом досяг Старограду, то побачив міську браму відчиненою, а князя Вишестража — готовим у терплячім чеканні принести покору. Так сталося, що коли звістка про висадку Аегона вперше досягла Старограду, верховний септон замкнувся у Зоряному Септі на сім днів та сім ночей, шукаючи направи од богів. Кажуть, він не вживав іншого харчу, крім хліба та води, і всі години неспання перебував у молитвах, переходячи від вівтаря до вівтаря. Нарешті на сьомий день Стариця здійняла золоту світильню мудрості й осяяла септонові шлях попереду. Якщо Староград здійме зброю проти Аегона Дракона — так побачив його пресвятість, — то місто згорить, а Цитадель і Зоряний Септ зруйнують і знищать.
Манфред Вишестраж, князь у Старограді, був побожний та поміркований володар. Один з його молодших синів служив у Синах Воїна, а інший щойно склав обітниці септона. Коли верховний септон оповів князеві про свої видіння, подаровані Старицею, Вишестраж вирішив, що не опиратиметься Завойовникові силою зброї. Ось як сталося, що жоден вояк Старограду не згорів на Полум'яному Полі, хоча Вишестражі були значковими Тепличів з Вирію. Натомість князь Манфред виїхав привітати Аегона Дракона ще за брамою і віддав йому свого меча, своє місто і свою присягу на вірність. (Кажуть, нібито князь Вишестраж віддавав ще й руку своєї наймолодшої доньки, але Аегон ввічливо відмовився, щоб не образити двох королев.)
За три дні по тому в Зоряному Септі його пресвятість особисто помазав Аегона сімома єлеями, поклав на голову вінця і проголосив Аегоном з дому Таргарієн, Першим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителем та на державі господарем. (Державу нарекли Семицарством, хоча Дорн не скорився Завойовнику і не входив до неї ще понад століття.)
На першому вінчанні Аегона на царство у гирлі Чорноводи була присутня хіба жменька панства, зате подивитися на друге з'явилося кількасот зацних панів, і десятки тисяч простолюдців горлали славу королю на вулицях Старограду, які він долав на спині Балеріона. Також на другій коронації Аегона присутні були маестри та архімаестри Цитаделі — можливо, саме з цієї причини вона, а не коронація у Аегон-Тверді в день Аегонової висадки, стала згодом вважатися початком Аегонового королювання.
Ось так сім королівств Вестеросу зліпилися докупи у одну величезну державу волею Аегона Завойовника та його сестер.
Багато хто вважав, що по закінченні війни король Аегон обере Староград собі за королівський стіл. Інші трималися думки, що він правитиме з Дракон-Каменя — стародавньої островної твердині дому Таргарієн. Але король здивував і одних, і інших, проголосивши намір оселити двір у новому місті, яке вже зростало між трьох пагорбів у гирлі Чорноводи — там, де він з сестрами вперше ступив на землю Вестеросу. Нове місто назвали Король-Берегом. Саме звідти Аегон Дракон і правив своєю державою, караючи та милуючи з великого залізного сідала, виготовленого з поплавлених, покручених, побитих та зламаних клинків усіх його повалених ворогів — вельми небезпечного сідала, яке невдовзі стане відоме у світі як Залізний Престол Вестеросу.