Браавос
У далекому північно-західному кутку Есосу, де Тремтливе море стрічається з вузьким, на уславленій “сотні островів” посеред солонуватих вод укритого туманами мілкого лиману стоїть Вільне Місто Браавос.
Наймолодше з Вільних Міст, Браавос водночас є найзаможнішим і, вельми імовірно, також наймогутнішим. Заснували його свого часу збіглі раби; отже, найдавніші корені міста ростуть з простого прагнення людей жити вільно. На світанку історії місто зберігало таємницю про своє існування, мало впливаючи на широкий світ. Але з часом воно виросло і постало серед могутніх сил світу, майже не маючи собі рівних.
У Браавосі не править ані князь, ані король; влада тут належить дожеві, який обирається магістратами та ключарями міста серед його мешканців у спосіб надзвичайно хитромудрий і потаємний. З велетенського палацу при березі моря дож віддає накази флотові бойових кораблів, який не має собі рівного в світі, і торговельному флотові, чиї порфірові облавки та вітрила стали звичним видовищем на всіх спізнаних морях.
Браавос було засновано втікачами з великої валки невільницьких кораблів, що прямувала з Валірії до щойно заснованого поселення на Софоріосі; невільники зчинили кривавий бунт, захопили кораблі, якими їх везли, і полинули “на край світу”, прагнучи порятунку від колишніх господарів. Знаючи, що на них неодмінно полюватимуть, невільники відвернули якомога далі від попередньої мети походу — замість півдня вони рушили на північ шукати собі притулку так далеко від Валірії та її помсти, як тільки було можливо. Браавоські літописи твердять, що кілька невільниць з віддаленого краю Джогос-Нгай провістили, де саме знайдеться такий притулок: на далекій затоці за огорожею з укритих соснами пагорбів та морських скель, де часті тумани ховатимуть утікачів від очей драконовершників у небесах. Пророцтво збулося. Ті невільниці були жрицями-місяцеспівицями, і до сього дня Храм Місяцеспіву є найвеличнішим у Браавосі.
Оскільки раби-втікачі прибули з багатьох країв і вірували у багатьох богів, засновники Браавосу створили місце, де всім богам віддавалася б шана, і заборонили підвищувати одну віру над іншою. Невільники мали різноманітне походження: серед них були андали, літньоостров'яни, гіскарці, наатійці, ройнари, ібенійці, сарнорці, навіть боржники та засуджені злочинці чистої валірійської крові. Когось навчали зброї для служби у війську або охороні; інші були постільними рабами, ремесло яких полягало у даруванні насолоди. Стрічалося там і все розмаїття домової служби: вчителі, годувальниці, кухарі, стайнярі, шафарі. Були досвідчені ремісники: теслі, зброярі, мулярі, ткачі. Одні вміли ловити рибу, інші — порати ріллю, хтось тягав весло на галері, а хтось трудився у чорноробах. Нові вільні люди говорили безліччю мов, тому за спільну їм прислужилася мова колишніх господарів — валірійська.
Оскільки всі вони в ім'я свободи не злякалися піддати себе смертельній небезпеці, батьки та матері нового міста заприсяглися, що жоден чоловік, жінка чи дитина Браавосу ніколи не стане рабом, кріпаком, під'яремним слугою. Це є Перший Закон Браавосу, вирізьблений у камені на арці, перекинутій через Довгу Протоку. Від того дня і донині могутні дожі Браавосу завжди протистояли рабству, хай якого вигляду воно набувало, і завдали чимало поразок різноманітним рабовласникам та їхнім посіпакам.
Затока, де втікачі знайшли собі дім, на перший погляд здавалася похмурою і негостинною; її оточували відпливні мілини, грузькі береговини, солоні болота. Зате і ховалася вона добре за ланцюжком зовнішніх островів та морських скель, а згори її часто-густо укривав щільний туман. Ба більше — ці солонуваті води кишіли рибою та мушлями усіх можливих різновидів, навколишні острови густо поросли лісом, а на великому Есосі неподалік можна було знайти залізо, оливо, цину, лупак та інші корисні копалини. Та найважливіше було те, що затока лежала оддалік велелюдних країв і не знала чужоземних гостей; хоча збіглі раби втомилися утікати, найбільше на світі вони боялися знову потрапити до неволі.
Сховавшись від світу, Браавос виріс і забагатів. Хутори, маєтки, храми вигулькували на низьких островах; рибалки збирали багату здобич у великій затоці та навколишньому морі. Серед інших мушель браавосці знайшли в морі один різновид морського равлика — споріднений з тим, який зробив Тирош заможним містом, а його фарби — яскравими і уславленими на весь світ. Цей равлик виточував з себе темно-порфірову фарбу. Щоб змінити вигляд вкрадених кораблів, браавосці фарбували вітрила у цей колір, перш ніж вийти з затоки. Уникаючи валірійських кораблів та міст, як тільки можливо, браавосці почали торгувати з Ібом, а потім і з королівствами Семицарства. Проте ще довго браавоські купці возили з собою облудні папери та вигадливо брехали, коли їх питали про рідний порт корабля. Тому більше як століття Браавос кликали Потаємним Містом.
Дож Утеро Дзаліне поклав таємниці край, розіславши кораблі до всіх кінців світу оголосити про існування та розташування Браавосу і запросити людей з усіх племен на святкування 111-ї річниці заснування міста. Дотоді всі перші збіглі невільники вже були мертві, а заразом — їхні колишні господарі. Та попри це Утеро надіслав послів від Залізного Банку до Валірії ще за кілька років перед тим — розчистити дорогу майбутньому Розтаємниченню Утеро. Виявилося, що драконовладцям байдуже до нащадків рабів, які втекли більше як століття тому; на додачу Залізний Банк виплатив вагомі відшкодування онукам людей, чиї кораблі засновники міста викрали для втечі (проте відмовився платити за самих невільників).
Так було досягнуто згоди і примирення. Річницю Розтаємничення святкують у Браавосі щороку десятьма днями бенкетів та веселощів у личинах. Іншого такого свята немає в цілому світі; опівночі десятого дня свято досягає вершини, коли Велет реве у ріг, і десятки тисяч святкувальників разом знімають личини, як одна людина.
Попри низьке походження, Браавос став не лише найбагатшим з усіх Вільних Міст, але і одним з найнеприступніших. Хай Волантис пишається своєю Чорною Стіною — Браавос має стіну з кораблів, що не має рівної серед міст світу. Ломас Довгоступ найбільше чудувався з Велета Браавосу — величезної фортеці з каменю та спижу в подобі воїна, що розставив ноги обабіч головного входу до затоки. Але справжнім дивом є браавоська Збройниця. Там порфірову бойову галеру Браавосу можуть збудувати за один день. Усі кораблі будують за одним нарисом, усі головні частини готують заздалегідь; для прискорення робіт майстри-корабельники працюють над різними відділами корабля одночасно. Таке мистецьке управління ремісничою справою не знає собі рівних; щоб упевнитися, достатньо відвідати корабельні Старограду і поглянути на розгардіяш, який там коїться.
Але й не віддати Велетові належне було б легковажно. Гордовито здіймаючи голову з вогняними очима трохи не на чотири сотні стоп, Велет височить над морем такою твердинею, якої не бачив світ ані до нього, ані після, бо його поставлено на два острови подобою велетенського воїна. Ноги і низ Велетового тулуба складені з чорного граніту; спочатку то була арочна брама природного походження, а потім її вирізьбили і вдягли у спижеві плахти три покоління мулярів та каменярів. Вище ж від пояса Велета збудовано зі спижу, а волосся роблено з конопляних линв, пофарбованих у зелене. Коли вперше бачиш Велета з моря, то завмираєш нажаханий і зачудований. Очі його — велетенські сторожові вогні, що показують дорогу кораблям до рідної затоки. Всередині спижевого тіла розташувалися палати та помешкання, бійниці та стрільниці, з яких легко знищити будь-яке судно, що спробує проминути Велета без дозволу. Вартовим усередині Велета неважко спрямувати ворожі кораблі на скелі; якщо ж котрийсь спробує силоміць прорватися між Велетових ніг, на нього скинуть важке каміння та барила підпаленої смоли. Проте до цього вдаються дуже рідко; по правді кажучи, від самого Кривавого Століття жоден ворог не насмілився випробувати на собі Велетів гнів.
Нині Браавос є одним з найбільших і найкращих портів у світі, який вітає торговельні кораблі від усіх країн світу (але не кораблі з невільниками та їхніми господарями). Всередині велетенської затоки браавоські кораблі кидають котву в величній Порфіровій Гавані, розташованій поблизу палацу дожа. Всі інші мають заходити до порту під назвою Тандитна Гавань — гіршого та вбогішого, на думку всіх мореплавців. І все ж плавання до Браавосу обіцяє такі прибутки, що торгувати сюди прибувають кораблі аж із Карфу та Літніх островів.
У Браавосі знаходиться також і один з наймогутніших банків світу, корені якого ростуть з часів заснування самого міста. Тоді деякі з утікачів сховали те, що мали коштовного, у покинутій залізній копальні, щоб уберегти від крадіїв та піратів. Коли місто розрослося та розквітло, копальня почала заповнюватися. Аби не тримати свої скарби закопаними у землі, заможні браавосці заходилися видавати позики тим своїм браттям-містянам, яким менше поталанило у справах.
Так на світ з'явився Залізний Банк Браавосу, чия слава (добра чи погана — залежить, від кого почути) поширилася відтоді усім знаним світом. Королі, князі, вельможі, архонти, тріархи та незліченні купці мандрують від найдальших земель шукати позик з надійно захищених сховищ Браавосу.
Світом гуляє приказка, що Залізний Банк завжди отримує своє. Ті, хто позичає в браавосців і відмовляється платити борги, часто-густо шкодують про свою нерозважливість, бо Залізний Банк при нагоді скидав з престолів королів та князів, а до тих, кого не міг скинути, підсилав убивць (хоча це ані разу переконливо не довели).
Праця архімаестра Матахара “Походження Залізного Банку та Браавосу” містить одну з найдокладніших розповідей про витоки, створення та справи сказаного банку — наскільки взагалі можна їх знати, бо Залізний Банк славиться обережністю і потаємністю у своїх оборудках. Матахар згадує, що засновників Залізного Банку було загалом двадцять і три, з яких шістнадцять чоловіків та сім жінок; кожен засновник мав ключа до величезних підземних сховищ банку. Їхні нащадки, чиє число вже перевищує тисячу, донині відомі як “ключарі”, хоча ключі в їхніх руках вже не справжні, а показуються про людське око лише на святах та урочистих відправах. Деякі з родин засновників Браавосу занепали з перебігом століть, а кілька вщент розорилися; та все ж навіть найниціші не припиняють чіплятися за ключі та шану, яка їм належить.
Проте Залізним Банком керують не самі лише ключарі. Окремі з найбагатших та наймогутніших родин у Браавосі вигулькнули з небуття лише нещодавно, проте їхні голови володіють частками у банку, засідають на таємних нарадах і мають голос у обранні очільників банку. У Браавосі чужинцеві неважко помітити, що золоті монети важать тут більше за залізні ключі. Банкові посли перетинають весь світ, нерідко на власних кораблях банку, і найзаможніші купці, князі, ба навіть королі приймають їх майже як рівних собі.
Браавос — місто, побудоване на піску та болоті, де люди живуть лише на кілька стоп вище від води. Дехто каже, що містом біжить більше водних шляхів, ніж вулиць. Це є перебільшення, та все ж не заперечиш, що найшвидше пересуватися містом — саме водою, в одному з безлічі зміїних човнів, що сновиґають протоками, а не пішки у плутанині вулиць, провулків та вигнутих мостів. Водойми та водограї можна бачити у Браавосі всюди; вони позначають тісні стосунки міста з морем і проголошують хвалу “дерев'яним стінам”, що захищають його від ворогів. Солонуваті води лиману, що оточує “сотню островів”, здавна стали одним з джерел багатства міста, бо саме вони дарують йому вустриць, вугрів, крабів, раків, скойок, скатів та безліч усякої риби.
І все ж ті самі води, що живлять і бережуть Браавос від ворогів, водночас піддають його небезпеці; протягом останніх двох століть стало очевидно, що деякі з островів міста тонуть під вагою поставлених на них будівель. Найстаріша частина міста, одразу на північ від Тандитної Гавані, насправді вже й потонула, і тепер так і зветься — Потопле Місто. Найбідніші браавосці, попри це, продовжують жити у вежах та на верхніх поверхах майже затонулих будинків.
Браавос — місто, уславлене мальовничістю будівель; тут і розлогий Палац Дожів з уславленим звіринцем чудернацьких тварин і птахів з усього світу; тут і величний Палац Правосуду; велетенський Храм Місяцеспіву; надземний водогін, який браавосці величають “солодкою річкою”, що несе таку жадану прісну воду з великої землі Есосу (бо вода у протоках — солонувата, болотяна і надто забруднена скинутою з міста гидотою, щоб її пити); вежі ключарів та шляхетних родин міста; Дім Червоноруких — великий притулок для хворих і осередок зцілення. Між та посеред цих величних споруд тісняться незліченні крамниці, робітні, бурдеї, заїзди, корчми, шинки, цехові зібрання, купецькі торговельні доми. Уздовж вулиць та мостів бовваніють подоби колишніх дожів, законодавців, мореплавців, воїнів, ба навіть віршувальників, співців і куртизан.
Храми Браавосу також славляться далеко; деякі з них на вигляд — справжні дива світу. Найперше слід згадати Храм Місяцеспіву, бо саме до божества місяця браавосці мають особливу прихильність, про що вже йшлося раніше. Батькові Вод віддають майже таку ж саму шану; його водяний храм відбудовують наново щороку в дні відповідних свят. Має храм у Браавосі й Господь Світла, червоний Ра-Гльор, вірян якого дуже побільшало в місті за останнє століття.
Походячи від сотні різних племен, браавосці шанують сотню різних богів. Найзначнішим присвячено храми, відомі усім; проте глибоко у серці міста сховано Острів Богів, де свій храм мають навіть найнижчі та найміцніше забуті божества. У Септі-за-Морем септони та септи щодня служать службу Седмиці для жеглярів з кораблів Семицарства, що з'являються до Браавосу в справах торгівлі.
У Браавосі вже багато сотень років за трапезою, кухлем та байками стрічаються чоловіки й жінки зі щонайдалі розкиданих куточків світу. Люди кажуть, що в Потаємному Місті радо вітають будь-яких гостей.
Слід згадати відомих на весь світ браавоських куртизан; кожна з них є вільною жінкою, на відміну від ще уславленіших красунь з садів насолоди Лису або будинків розваг Волантису. Їхнє мистецтво квітне не лише у опочивальні; гострий розум, дотепний язик та вміння тримати себе притягують до куртизан найбагатших купців, найзухваліших капітанів, найшанованіших гостей. Їхньої прихильності шукають ключарі, князі та принци. Найвідоміші куртизани беруть собі вигадане співуче ім'я, що додає їм чарівності та загадки. Співці змагаються за їхню увагу, а брави виймають з піхв вузькі мечі, щоб битися на смерть, славлячи ім'я котроїсь із куртизан.
Чимало з куртизан Браавосу прославлені у піснях та казках, а кількоро навіть вшановані безсмертям у спижі та мармурі. Найвідомішими з них у Семицарстві є Чорні Перлини. Першою з жінок, що взяла це ім'я, була керманичка та піратська королева Бельгарія Отерис. Вона недовго побула однією з дев'яти улюблениць короля Аегона IV Таргарієна і народила йому доньку-байстрючку — другу Чорну Перлину, яку співці її часів піднесли як найвродливішу жінку в усьому світі. Її нащадки теж стали куртизанами; кожна була відома під іменем Чорна Перлина, і до сього дня всі Чорні Перлини мають у своїх жилах частку драконової крові.
Збройна майстерність бравів Потаємного Міста уславилася світом не менше за красу його куртизан. Не захищені обладунками, озброєні тонкими гострими мечами, далеко легшими від довгих і важких лицарських клинків Семицарства, ці воїни вулиць виробили швидкісні та смертельні прийоми бою. Наймайстерніші брави величаються водотанцівниками — від звичаю влаштовувати двобої на Місячному Ставі поблизу Палацу Дожів; подейкують, що справжні водотанцівники вміють битися і вбивати на поверхні ставу, не здіймаючи на воді жодної брижі.
Пільман з Ланіспорту, капітан корабля, передав Цитаделі свій звіт про двобій водотанцівників. У ньому говориться, що водотанцівники справді наче пурхали та ковзали поверхнею води, але то була омана, створена пітьмою, бо двобої завжди відбуваються вночі. Але і капітан визнає, що рівного за майстерністю та вишуканістю видовиська він не бачив ніколи.
Чимало смертоносних мечників можна знайти серед бравів та водотанцівників, але за звичаєм найкращий з них величається Першим Мечем, очолює особисту варту дожа і охороняє його особу на всіх привселюдних заходах. Після свого обрання Перший Меч служить до кінця свого життя. Неодмінно знаходяться ті, хто бажає наблизити згаданий кінець, щоб якось вплинути на самого дожа. За багато століть Перші Мечі билися у незліченних та славних двобоях, брали участь у десятках війн і — на зло чи на добро — врятували життя кільком десяткам дожів.
Жодна оповідь про Браавос не буде повною без згадки про Безликих. Огорнуте таємницями та чутками, це приховане братство вбивць є чи не старішим за сам Браавос — кажуть, корені його беруть початок ще в Валірії часів її осяйної слави. Однак відомо про носіїв цього нищівного ремесла дуже небагато.