Андали у штормовому краї
Коли андальські лодії почали перетинати вузьке море, у штормовому королівстві правив король Еріх VII Дуррандон. Історія пам'ятає його як Еріха Неготового, бо на нападників він ледве звернув увагу, уславившись заявою, що не цікавиться “чварами чужинців у далеких землях”. Штормовий король тоді був заклопотаний власними війнами — намагався відбити Масеїв Гак назад з рук зловісного короля-пірата Юстина Білоокого, а тим часом ще й спиняв напади дорнійського короля Оливара Крицака. Втім, Еріх і не дожив побачити наслідки своєї байдужості, бо андали решту його життя клопоталися завоюванням Долини.
Онук його, король Карлтон ІІ Дуррандон, був першим, хто перестрів андалів у битві. По чотирьох поколіннях війни сей правитель — який величав себе Карлтоном Скорителем — нарешті завершив відвоювання Масеєвого Гаку, захопив Камінь-Танок після року облоги та вбив останнього короля дому Масей, Йосуа (на прізвисько М'якоспис).
Завойоване лишалося у владі штормового короля менш як два роки. Андальський ватажок на ім'я Тогаріон Бар-Емон (прозваний Тогаріоном Страхітливим) розкинув на північ од Чорноводи власне невеличке королівство, але зазнав навали короля Морочника з Сутіндолу. Відчувши на півдні слабкість, Тогаріон узяв за дружину доньку Йосуа М'якосписа і перетнув затоку Чорноводу з усією потугою з метою заснування нового королівства на Масеєвому Гаку. Він побудував собі замок на Гостряку, самому кінці Гаку, випхав штормових з Камінь-Танку і поставив там брата дружини правити так само, як лялька на мотузочках.
А Карлтон Скоритель невдовзі зазнав більшого клопоту, ніж втрата Масеєвого Гаку. Очі андалів обернулися на південь, до берегів тут і там прибивалися лодії, повні голодних та завзятих, з семикутною зіркою на щитах, грудях і чолах; прибульці готувалися викраяти собі власні королівства. Решта правління цього короля, а також його сина і онука (Карлтона ІІІ і Монфрида V), минула у майже невпинній війні.
Хоча штормові королі перемогли у десятку чималих битв — найбільшою з них була битва при Спиж-Брамі, де Монфрид V Дуррандон розбив Святе Братство Андалів, спілку семи дрібних королів та войовничих ватажків, за ціну власного життя, — проте лодії продовжували прибувати. Як то казали, на кожного вбитого у бою андала ще п'ятеро вибрідали на берег. Першим у штормовому краю було захоплено Тарф; невдовзі його долю поділив Естермонт.
Андали утвердилися також на півострові Пізьма і були б захопили всі Мокрохащі, якби не заходилися так само охоче чубитися один з одним, як і з королівствами першолюдей. Король Бальдрік І Дуррандон (Підступний) майстерно налаштовував їх одного проти іншого, а король Дурран XXI зробив річ нечувану — відшукав рештки дітей лісу в печерах та порожнистих пагорбах, де вони знайшли собі прихисток, і уклав з ними союз проти людей з-за моря. У битвах при Чорноболоті, в Імлистій пущі, попід Голосистим горбом (чиє розташування прикро втрачено з людської пам'яті) сей Оберіг-Союз завдав андалам низку прикрих поразок і на деякий час призупинив занепад штормових королів. Ще неймовірніший союз — між королем Клеоденом І та трьома дорнійськими королями — за покоління по тому здобув ще відчутнішу перемогу над Дроксом Вигубником на річці Стугна біля Шолом-Каменю.
І все ж помилково було б вважати, ніби штормові королі відвернули вторгнення нападників. Попри всі перемоги, вони не спинили андальську хвилю — чимало андальських королів та отаманів скінчили головами на шпичках над брамою Штормоламу, та все ж андали продовжували уперто прибувати. Щоправда, зворотнє теж істинно: андали так і не змогли здолати і знищити рід Дуррандонів. Сім разів вони облягали Штормолам або намагалися приступом узяти його могутній мур, кажуть нам літописи, і сім разів зазнавали поразок. Сьома була завважена за знак від богів, і наступні спроби припинилися.
Зрештою дві ворожі сторони просто зійшлися докупи. Король Мальдон IV узяв андальську панну за дружину, і його син Дурран XXIV (Напівкровний) теж. Войовничі андальські отамани стали князями та дрібними корольками, побралися з доньками штормового панства, віддали їм своїх доньок, присягнули на вірність за землю і поклали мечі перед штормовими королями. Очолені королем Ормундом ІІІ та його королевою, штормові зреклися старих богів і прийняли андальську Віру в Седмицю. Минали століття, і два племені ставали одним… а діти лісу, майже забуті, геть зникли з Мокрохащів та штормового краю взагалі.
Дім Дуррандон досяг найвищих вершин саме у добу, яка настала згодом. За Віку Ста Королівств король Арлан І (Месник) зніс усіх ворогів та всі перепони і розсунув межі свого королівства аж за Чорноводу та витоки Мандера. Його праонук, король Арлан ІІІ, перетнув і Чорноводу, і Тризуб, щоб оголосити своїм геть увесь річковий край; зрештою настала мить, коли корогву з вінценосним оленем устромили в берег Західного моря.
Проте зі смертю Арлана ІІІ почався неминучий занепад, бо штормові володарі надто вже розтягли свої не дуже численні сили, щоб утримати докупи таке величезне королівство. Бунти спалахували один за одним, дрібні корольки витикалися, наче бур'яни, замки та маєтки відокремлювалися від королівських володінь… а тоді прийшли залізняки на чолі з Гарвином Твердоруким, королем Залізних островів, і сталося вже розказане раніше. Поки штормові хилилися під навалою залізняків на півночі своїх володінь, Кістяним Шляхом на півдні ринули дорнійці, ще й королі Обширу вислали своє лицарство з Вирію забрати назад усе, що втратили на заході штормового краю.
Королівство штормів стискалося і всихало король за королем, битва за битвою, рік за роком. Падіння ненадовго зупинив лютий і войовничий принц Аргілак (на прізвисько Пихатий), коли нарешті вдяг оленячого вінця. Але навіть такий могутній воїн міг лише утримати хвилю, проте не розвернути її. Останній зі штормових королів, останній з Дуррандонів, Аргілак стояв до останнього проти хвиль, які розмивали його береги. Але наприкінці життя, відчувши старість, король Аргілак зробив незграбну спробу скористатися домом Таргарієн на Дракон-Камені як щитом проти зрослої міці залізян та їхнього короля Гарена Чорного. Старе прислів'я каже: не хапай дракона за хвоста. Аргілак Пихатий не послухався і вхопив… і тим лише допоміг обернути очі Аегона Таргарієна з сестрами на захід.
А коли вони зійшли на берег у гирлі Чорноводи, щоб почати завоювання семи королівств майбутнього Семицарства, з ними прибув і чорноокий, чорнокосий байстрюк на ім'я Орис Баратеон.