Аегон V

< < < Світ льоду та вогню

Перше, що вчинив Аегон своєю королівською волею по сходженні на престол — наказав схопити Бріндена Водограя, Правицю Короля, за підступне вбивство Аеніса Чорножара. Кровокрук не заперечував, що обдурив самозванця і заманив його у полон обіцянкою недоторканності, але наполягав, що радо жертвує свою особисту честь на користь і добро держави.

Чимало людей схвалювали вчинок Правиці й раділи з усунення чергового самозванця-Чорножара, проте король Аегон не бачив іншого вибору, крім засудити Кровокрука, щоб слово Залізного Престолу не вважалося порожнім. Втім, по винесенні смертного вироку Аегон запропонував Кровокрукові вдягти чорне і вступити до Нічної Варти. Саме так засуджений і вчинив. Пан Брінден Водограй наставив вітрило на Стіну наприкінці року 233 по А.З. (І його корабель ніхто не намагався перехопити.) З ним разом на Стіну вирушили дві сотні вояків, серед них чимало стрільців особистої Кровокрукової варти, “Крукових Зубів”. Також з ними пішов до Варти і брат короля — маестер Аемон.

Року 239 по А.З. Кровокрука буде обрано князем-воєводою Нічної Варти; на цій посаді він і служитиме до свого зникнення у розвідці за Стіною року 252-го.

Аегонове правління повнилося прикрими негараздами, ба навіть і почалося серед зими, що тривала три роки, не показуючи жодного пом'якшення. На Півночі панував голод і злидні, як за століття перед тим у довгу зиму років 130-133 по А.З. Король Аегон, завжди занепокоєний добробутом слабких та знедолених, зробив усе можливе, щоб збільшити привіз зерна та інших харчів на Північ… але дехто вважав, що зробленого королем було забагато.

Владу короля невдовзі почали випробовувати ті, у чиї справи він надто часто втручався ще принцом, намагаючись обмежити їхні права та привілеї. Та й загроза Чорножарів не зникла остаточно зі смертю Аеніса Чорножара — підступний вчинок Кровокрука лише загартував ворожнечу вигнанців за вузьким морем. Року 236 по А.З., коли люта шестирічна зима нарешті попустилася, розпочалося Четверте Повстання Чорножара: самозваний король Даемон ІІІ Чорножар, син Гаегона та онук Даемона І, перетнув вузьке море разом з Лихим Булатом і “Золотою Дружиною” за спиною у новій спробі здобути Залізний Престол.

Загарбники висадилися на Масеєвому Гаку, на південь від Чорноводої затоки, але під їхні корогви майже ніхто не поспішав. Проти них виступив сам король Аегон V з трьома синами при боці. У битві при Вендвицькому Мості сила Чорножарів зазнала нищівної поразки, а сам Даемон ІІІ загинув від руки лицаря Королегвардії Дункана Високого — того самого заплотного лицаря, котрому “Яйк” служив зброєносцем. Лихий Булат знову зумів уникнути полону і втекти за море, а вигулькнув аж за кілька років у Спірних Землях, де разом зі своїми сердюками поринув у безглузді чвари між Тирошем та Миром. Смерть спіткала пана Аегора Водограя у віці шістдесяти дев'яти років, і казали, що помер він так само, як жив — з мечем у руці та зухвалим викликом на вустах. За спадок по собі Лихий Булат залишив “Золоту Дружину” та родовід Чорножарів, яким усе життя дарував службу і захист.

Протягом правління Аегона V сталося ще чимало інших битв. Несподіваний король нечасто мав нагоду зняти лицарію у роки свого царювання, бо мусив придушувати один бунт за іншим. Маючи любов та повагу простолюддя, король Аегон наробив собі ворогів серед вельможного панства королівств, чию силу та свавілля намагався приборкати. Він учинив численні перетворення в державі, дарував поспільству права та захист, яких вони одвіку не знали… та кожен з цих заходів викликав лютий спротив панства, а подеколи і відверті бунти. Найязикатіші з ворогів короля кликали Аегона V “кривавим свавільником, що прагне позбавити нас дарованих богами прав та свобод”.

Добре відомо, що опір панства надзвичайно дратував короля — а надто коли врахувати, як часто поступки, до яких він мусив удаватися, щоб дати ради державним справам, відсували його найбільші надії у дальше майбутнє. В нескінченній низці заколотів та заворушень його милість мусив уклонятися свавільним князям частіше, ніж того бажав. Добре знаючись на літописах, кохаючись у мудрих книжках, Аегон V часто повторював, що якби йому мати таких драконів, яких мав перший з Аегонів, отоді всю державу можна було б перебудувати наново і подарувати підданим мир, добробут та правий суд.

Навіть сини, які б мали стати цьому добросердому королю міцною опорою, натомість подарували батькові чимало клопоту. Аегон V сам одружився з кохання, узявши за дружину панну Бету Чорноліс — жваву та запальну (дехто казав “уперту і скажену”) доньку князя у Крукоберезі, яка за темні очі й волосся кольору крукового крила стала відома як Чорна Бета. Коли вони одружилися року 220 по А.З., нареченій було дев'ятнадцять років, а Аегонові — двадцять, і стояв він у черзі спадкоємства так далеко, що шлюб не збурив нічиїх заперечень. У наступні роки Чорна Бета подарувала Аегонові трьох синів (Дункана, Джаяхаериса, Даерона) та двох доньок (Шаеру і Раелу).

Дім Таргарієн плекав давній звичай одружувати братів з сестрами для збереження чистоти крові, та з якоїсь причини Аегон V мав переконання, що такі кровозмісні шлюби несуть більше зла, ніж добра. Натомість він замірився з'єднати своїх дітей з синами та доньками наймогутніших князів Семицарства, сподіваючись здобути їхню підтримку своїм перетворенням та зміцнити державну владу.

З допомогою Чорної Бети кілька вдалих заручень було укладено і відсвятковано вже року 237 по А.З., коли діти Аегона були ще зовсім юні. Якби шлюби сталися, як гадалися, від того державі могло бути чимало добра… проте його милість не врахував сили своєї власної крові. Діти Бети Чорноліс виявилися чи не упертішими за матір, а у справах шлюбних наслідували батька — обирали чоловіків та дружин за покликом серця.

Найстарший син Аегона — Дункан, принц Дракон-Каменя та спадкоємець престолу — першим кинув виклик батькові. Заручений з донькою дому Баратеон, володарів Штормоламу, Дункан захопився дивакуватою, таємничою та непоборно чарівною дівчиною, що кликала себе Янкою зі Старокаменів. Сталося це року 239 по А.З. під час подорожі річковим краєм. Янка жила напівдикункою серед руїн і називала себе нащадком давно зниклих королів першолюдей, але простолюддя з навколишніх сіл глузувало з її оповідок, вважаючи дівчину або причинною, або відьмою.

Король Аегон завжди був ласкавий до посполитих, майже виріс серед них… але кохання спадкоємця престолу до простолюдинки невідомого походження — то вже і для нього було занадто. Його милість щосили опирався виборові сина, вимагав від Дункана зректися Янки і відмовитися від шлюбу. Але принц, що успадкував усю впертість свого батька, не погодився. Навіть коли верховний септон, великий маестер і вся мала рада вкупі наполягли, щоб король Аегон змусив сина обирати між Залізним Престолом та дикункою з лісових хащів, Дункан стояв непохитно. Замість покинути Янку, він зрікся своїх прав на престол на користь брата Джаяхаериса і відмовився від титулу принца Дракон-Каменя.

Та навіть тим не було ані відновлено миру, ані повернуто приязнь Штормоламу. Батько покинутої нареченої — князь Лионель, господар у Штормоламі, відомий як Шторм-Реготун і уславлений перемогами на бойовищі — нелегко пробачав образи своєму гонорові. Спалахнув короткий і кривавий бунт, який скінчила перемога пана Дункана з Королегвардії над князем Лионелем у двобої та урочиста обіцянка короля Аегона видати наймолодшу доньку Раелу за спадкоємця володаря Штормоламу. Для скріплення угоди принцесу Раелу надіслали до Штормоламу служити князеві Лионелю при столі, а його пані дружині — у дівочому почті. Янка зі Старокаменів — пані Яна, як її кликали з чемності — зрештою обійняла місце при дворі, а простолюддя Семицарства полюбило її від усього серця. Про неї з її принцом, відтоді й навіки відомим як Принц Драконобабок, ще багато років полюбляли віршувати пісні, улюблені серед співців та слухачів.

Янку зі Старокаменів привела до двору бліда стара коротунка, яку в річковому краї вважали за лісову відьму. Сама пані Яна, імовірно з невігластва, вважала стару однією з дітей лісу.

Наступним завдав клопоту принц Джаяхаерис, вже тоді принц Дракон-Каменя. Хоча король Аегон за часи, прожиті серед простолюддя, набув відрази до валірійського звичаю кровозмісних шлюбів, принц Джаяхаерис рушив старим шляхом — ще з вельми юного віку закохався у сестру Шаеру і мріяв одружитися з нею у старий таргарієнівський спосіб. Дізнавшись про його намір, король Аегон та королева Бета зробили все можливе для їхнього розлучення, але відстань чомусь лише запалила взаємну пристрасть між принцом та принцесою.

Принц Джаяхаерис не був такий твердолобий, як його брат, але коли Дункан виявив непокору батькові, щоб відповісти на поклик серця, молодший принц теж не забарився дійти висновків. Року 240 по А.З., за рік по шлюбові принца Дункана, принц Джаяхаерис та принцеса Шаера втекли від своїх наглядачів і потай одружилися. У день весілля Джаяхаерисові було п'ятнадцять років, Шаері — чотирнадцять. Доки король та королева дізналися про шлюб, його вже було здійснено на подружньому ложі. Аегон не мав вибору, крім прийняти те, що сталося. І знову королю довелося мати справу з ображеною честю та гнівом вельможних домів, бо Джаяхаериса вже були заручили з Целією Таллі, донькою князя на Водоплині, а Шаеру — з Лютором Тирелом, спадкоємцем Вирію.

Джаяхаерис та Шаера у своєму шлюбі матимуть двох дітей: Аериса та Раелу. За порадою Янки зі Старокаменів принц Джаяхаерис вирішив одружити Аериса з Раелою — принаймні так кажуть тогочасні свідоцтва. Король Аегон у роздратуванні відцурався справи і дозволив принцові чинити, як йому заманеться.

Навіть наймолодший син короля Аегона, принц Даерон, зіпсований прикладами старших братів, вирішив дошкулити батькові у схожий спосіб. Заручений з панною Оленою Рожвин з Вертограду, коли їм обом було по дев'ять років, принц Даерон розірвав угоду про шлюб року 246 по А.З. у вісімнадцятилітнім віці… але в його випадку іншої дівчини чи жінки не було, і Даерон лишився неодруженим решту свого недовгого життя. Майстерний воїн, що кохався і в турнірах, і в битвах, принц Даерон віддавав перевагу товариству пана Єремії Гориліта, хвацького юного лицаря, з яким був нерозлучний ще з часів їхньої служби зброєносцями у Вирії. Принц Даерон подарував своєму батькові Аегону зовсім інше горе, ніж його брати, коли загинув у битві року 251 по А.З., очолюючи похід проти Щура, Яструба і Кнура. Пан Єремія загинув при його боці, але бунт було придушено, а повстанців побито і повішано.

Року 258 по А.З. на Есосі зросла ще одна небезпека для Аегонового королювання: дев'ятеро вигнанців, піратів та сердюцьких полковників зустрілися у Спірних Землях під Вінценосним Деревом і утворили злочинну змову під назвою Спілка Дев'яти. Спільники присягнулися один одному взаємною підтримкою та поміччю, щоб викраяти кожному по королівству. Серед них був і останній Чорножар, Маелис Мерзенний, який тоді очолював “Золоту Дружину”; королівство, яке йому присяглися подарувати, було не що інше, як Семицарство. Принц Дункан, почувши про цю угоду, промовив уславлені слова: що корони нині продаються по дев'ять за шаг; відтак Спілка Дев'яти стала відома на Вестеросі як “Дев'ятишагові королі”. Спершу плекалися сподівання, що Вільні Міста Есосу обернуть проти них свої потуги та покладуть край зазіханням; тим не менш у Семицарстві приготувалися до можливого вторгнення Маелиса з союзниками. Але потреби у негайній обороні не виникало, і король Аегон зосередився на справах свого королівства.

Серед тих справ найпершою він вважав драконів. Старіючи, Аегон V дедалі частіше мріяв про те, щоб над Семицарством Вестеросу в небі знову замаяли дракони. Тут він не надто відрізнявся від попередників, які запрошували септонів молитися над останніми яйцями, чародіїв — проказувати ворожбу, маестрів — порати яйця засобами своїх наук. Хоча друзі та радники всіляко відмовляли короля, Аегон щодалі забирав у голову, що лише дракони дадуть йому достатньо влади, аби перекраяти державу на свій копил та підкорити вперте і погордливе панство Семицарства королівському закону.

Останні роки Аегонового правління витрачені були на пошуки стародавніх валірійських знань про розплід та виховання драконів; відомо, що Аегон надсилав посланців мало не до Асшаю-коло-Тіні у сподіваннях знайти там перекази та письмові джерела з драконознавства, які не збереглися на Вестеросі.

Та зрештою з мрій про драконів виросло тільки жахливе лихо, яке сталося у мить великої втіхи. Фатального року 259 по А.З. король прикликав чимало близьких йому людей до Перелітку, свого улюбленого замку, щоб відсвяткувати майбутнє народження першого праонука — хлопчика на ім'я Раегар — у родині свого онука Аериса та онуки Раели, дітей принца Джаяхаериса.

На жаль, лихо, скоєне у Перелітку, лишило дуже мало живих свідків, та й ті не бажали нічого розповідати. Жахливо скорботна сторінка з літописів Гільдайна — без сумніву, одна з останніх, написаних ним перед смертю — натякає на деякі речі, але пролите на неї чорнило навіки зіпсувало забагато з того, що лишилося.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

… кров дракона зібрано у одному…

… сім яєць на честь семи богів, хоча королівський септон застерігав…

…вогнечарники…

…шаленіє вогонь…

…полум'я не здолати… височіє… палить так жарко, що…

… смерть, якби не мужність пана Регімен…

< < < Світ льоду та вогню