Частина четверта



Видужання Вестеросу

Писана архімаестром Гільдайном
у Цитаделі Старограду




Від перекладача



   "Вогнем та кров'ю" — це докладна історія правління королів Таргарієнів на Залізному Престолі, буцімто написана Гільдайном, архімаестром Цитаделі, і переказана Дж.Р.Р. Мартином. У цьому цифровому виданні текст книги поділено на кілька частин відповідно до змісту.
   Твір є додатковим (і довідковим) читанням до видатної фентезійної епопеї "Пісня льоду та вогню". Немає жодного сенсу читати його окремо без знання світу та сюжету "Пісні льоду та вогню". Конче необхідно ознайомитися хоча б з першим романом циклу — "Гра престолів", — щоб розуміти місце дії та контекст подій.
   Раніше автор опублікував у різних антологіях три уривки з цієї історії у формі коротких повістей ("Сини дракона", "Лукавий принц", "Принцеса і королева"). Всі вони у розширеній формі увійшли до цього видання.
   Читачеві пропонується самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері український переклад з елементами експериментальної літературної адаптації. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, імен та прізвищ мають у цьому перекладі питомо українське історичне звучання або колорит прилеглих народів.
   Переклад-адаптація В. Бродового, розпочато навесні 2019 р.
   Мапи до книжок та повний доробок перекладів: http://ice-and-fire.in.ua


Наслідки. Година вовка



   Поспільство Семицарства віддавна кличе короля Аегона ІІІ Таргарієна Аегоном Нещасливим, Аегоном Зажуреним і (найчастіше) Аегоном Драконячою Смертю... коли взагалі про нього згадує. Усі названі імена є доречними. Великий маестер Мункун, який служив королю протягом чималого часу його панування, кликав його Зламаним Королем... що пасує Аегонові навіть краще. З усіх вінценосних осіб на Залізному Престолі він лишається найзагадковішим — схований у тінях володар, який мало говорив і ще менше робив, а життя прожив у журбі та пригнічених роздумах.
   Четвертий син Раеніри Таргарієн, першачок від її дядька та другого чоловіка принца Даемона Таргарієна, Аегон сів на Залізний Престол року 131 по А.З. і правив двадцять шість років до смерті від сухот року 157-го А.З. Він узяв одну за іншою двох дружин і породив п'ятьох дітей (двох синів та трьох доньок), але не знайшов утіхи ані у шлюбах, ані у батьківстві. Та й загалом радість і втіха на диво нечасто відвідували цього короля. Він не полював у лісі чи полі, не напускав соколів, сідав на коня лише задля подорожей у справах, не пив вина, а до їжі був такий байдужий, що про обід чи вечерю йому доводилося нагадувати. Турніри король дозволяв, але ніколи на них не бився, ба навіть не спостерігав. Дорослим король вдягався дуже просто, майже завжди у чорне, і часто-густо носив волосяну верету під шовками та оксамитами, належними королю.
   Але все те сталося за багато років, коли Аегон ІІІ досяг повноліття і взяв владу над Семицарством у власні руки. Року 131 А.З., коли його правління тільки почалося, він був хлопчиком десяти років, височеньким для свого віку і, як то казали, "мав сріблясте волосся таке світле, що мало не біле, і волошкові очі такі темні, що мало не чорні". Навіть хлопчиною Аегон рідко всміхався, а не сміявся майже ніколи, каже Грибочок, і хоча при потребі показував вишукану чемність, темна хмара ніколи не збігала з його чола.

   Обставини, за яких юний король сів на престол, важко назвати сприятливими. Річкове панство, яке зломило останню потугу Аегона ІІ у битві на королівському гостинці, сунуло на Король-Берег, готове до нової битви. Але замість опиратися князь Корліс Веларіон і принц Аегон виїхали їм назустріч під прапором миру.
   — Король помер, хай живе король! — мовив князь Корліс, віддаючи місто на ласку переможців.
   Як зараз, так і тоді річкові пани були буйливі, неодностайні, схильні до чвар і незгоди. Керміт Таллі, князь на Водоплині, вважався їхнім зверхником і очільником походу... але слід пригадати, що ясний князь ледве переступив дев'ятнадцять років, і як сказали б північани, "був зеленіший за літню траву". Брат його Оскар, який вбив трьох вояків під час Бовтання у Багнюці, за що і висвятився на лицаря просто на бойовиську, був ще зеленіший, до того ж страждав на хворобливе марнославство, часто знане у других синах вельможних родин.
   Дім Таллі обіймав незвичне місце серед великих домів Вестеросу. Аегон Завойовник зробив Таллі коронними намісниками, зверхниками на Тризубі, але у багатьох речах їх перевершували власні короговні пани. Бракени, Чорноліси та Ванси панували над ширшими ланами і могли виставити більші потуги; те саме стосувалося і нещодавніх випанків Фреїв у Близнюках. Малістери на Морестражі мали славніший родовід, Мутони у Дівоставі були далеко заможніші, а Гаренгол — навіть зурочений і поруйнований — лишався грізнішим і міцнішим замком за Водоплин, ще й удесятеро більшим. Не надто видатну родинну історію дому Таллі на додачу заплямували норов і доля двох останніх його голів... але боги нарешті зглянулися і висунули наперед молоде покоління Таллі, двійко гоноровитих юнаків, які твердо налаштувалися довести свої чесноти — князь Керміт як правитель і пан Оскар як воїн.
   Обіч них подолав шлях від берегів Тризуба до брам Король-Берега ще юніший воїн і правитель — Бенджикот Чорноліс, князь на Крукоберезі. Кривавий Бен, як його кликали власні вояки, відміряв тринадцять років — у цьому віці хлопчики шляхетних родів ще служать зброєносцями, вичісують хазяйських коней і обдирають іржу з кольчуг. Княжа влада впала на нього рано і зненацька, коли його батька — князя Семвела Чорноліса — вбив пан Амос Бракен у битві при Вогонь-Млині. Попри юність, князь-хлопчак відмовлявся передавати владу старшим воїнам. Після "Годівлі раків" він уславився тим, що заплакав при погляді на купи вбитих, але битви згодом не цурався, а навпаки, пристрасно шукав. Його люди допомогли випхати Крістона Колія з Гаренголу тим, що понищили всіх заготівельників; Бенджикот очолив середній полк при другому Гуркотні, а у Бовтанні в Багнюці — навалу з лісу в бік штормовим воякам Борроса Баратеона, яка зламала їхні лави і здобула перемогу в битві. Казали, що вбраним для двору князь Бенджикот виглядав хлопчаком, високим для свого віку, але занадто тендітним, чутливим і сором'язливим; у кольчузі та бляхах Кривавий Бен ставав геть іншим, бо в свої тринадцять бачив більше крові, ніж більшість чоловіків за все життя.
   Були, звісно, й інші уславлені князі та лицарі у війську, яке зустрічав Корліс Веларіон біля Божої брами того дня року 131 А.З., — усі старші, а деякі розумніші за Кривавого Бена Чорноліса і братів Таллі, — проте після Бовтання у Багнюці троє юнаків перетворилися на безсумнівних ватажків річкового вояцтва. Пов'язані бойовим братерством, ці троє стали такі нерозлучні, що вояки вже кликали їх разом просто "Юнаками".
   Серед їхнього війська були і дві неабиякі жінки: Алісанна Чорноліс на прізвисько "Чорна Аля", сестра покійного князя Семвела Чорноліса і тітка Кривавого Бена, а також Сабіта Фрей, пані у Близнюках, вдовиця за князем Паростом Фреєм і мати його спадкоємця, "гостропика і гостроязика шкиринда з Виплигів, якій ганялося верхи краще, ніж танцювалося, кольчуга пасувала краще за шовки, і понад усе на світі смакувало вбивати чоловіків та цілувати жінок", як каже про неї Грибочок.
   "Юнаки" знали князя Корліса Веларіона лише за чутками, але й тих вистачило, щоб затріпотіти. Прибувши до Король-Берега у побоюванні, що його доведеться облягати або брати приступом, "Юнаки" зраділи раптовій новині, що столицю піднесуть їм на золотій таці... і що король Аегон ІІ вже мертвий (хоча і Бенджикот Чорноліс, і його тітка висловили занепокоєння щодо способу його смерті, бо отрута вважалася безчесною зброєю боягузів). Радісні кличі понеслися полем, коли вояки почули про смерть короля; один за іншим князі Тризуба та їхні прибічники ставали на коліна перед принцом Аегоном і вітали його яко свого короля.
   Поки річкове панство рухалося крізь місто, посполиті галасували з дахів та ґанків; наперед вискакували гарненькі дівчата і дарували своїм рятівникам цілунки (нещиро, наче мартопляси, каже Грибочок — бо то все дуже скидалося йому на виставу, влаштовану Ларисом Моцом). Золотокирейники вишикувалися вздовж вулиць і схиляли списи, коли їх проминали "Юнаки". Всередині Червоного Дитинця "Юнаки" знайшли тіло мертвого короля, покладене на поховальний караван попід Залізним Престолом, і королеву-матір Алісенту в сльозах побіч нього. В палаті мулялися рештки Аегонового двору, серед них князь Ларис Моц-Кутельнога, великий маестер Орвил, пан Перкин Блощичка, Грибочок, септон Євстахій, пан Гиліс Бельграв і ще троє Королегвардійців, купка меншого панства і надвірного лицарства. Від імені усіх Орвил проказав вітальну промову, зохваливши річкових князів яко визволителів.
   У коронному краї та по берегах вузького моря теж складали зброю останні прибічники мертвого короля. Браавосці висадили князя Леовина Корбрея у Сутіндолі з половиною потуги, присланої панною Арин з Долини; інша половина зійшла на берег у Дівоставі під проводом його брата, пана Корвина Корбрея. Обидва міста привітали військо Аринів квітами і бенкетами. Стокварт і Росбі впали без краплі крові, скинувши золотого дракона Аегона ІІ і піднявши червоного триголовця Аегона ІІІ. Залога Дракон-Каменя виявилася впертішою, зачинила ворота і присяглася стояти на смерть. Протрималися вони три дні й дві ночі; на третю ніч стайнярі, куховари, челядники замку озброїлися і вдарили на людей короля, чимало вирізавши уві сні, а решту віддавши у кайданах молодому Алинові Веларіону.
   Септон Євстахій повідомляє, що Король-Берег охопило "чудернацьке піднесення". Грибочок каже простіше: "половина міста ходила п'яна". Тіло короля Аегона ІІ віддали полум'ю в сподіваннях, що все лихо та ненависть його часів згорить разом із земними рештками. Тисячі людей видерлися Аегоновим пагорбом послухати оголошення принца Аегона, що нарешті настає мир. Хлопцеві приготували пишне вінчання на престол, далі за яким мало відбутися його весілля з принцесою Джаяхаерою. Хмара круків здійнялася з Червоного Дитинця, закликаючи решту прибічників отруєного короля зі Старограду, Обширу, Кастерлі-на-Скелі, Штормоламу прибути до Король-Берега і скласти присягу на вірність новому володареві. Були виписані обережні грамоти, обіцяні повні пробачення. Поки що нові господарі держави не дійшли спільної думки, що робити з королевою-вдовицею Алісентою, але в іншому було досягнуто згоди, панувала дружба та примирення... і так тривало майже два тижні.
   "Облудним світанком" величає цей час великий маестер Мункун у "Правдивому переказі". Доба, поза сумнівом, була запаморочлива, проте скінчилася надто швидко... бо коли до Король-Берега прибув князь Креган Старк зі своїми північанами, веселі забави скінчилися, і бадьорі задуми почали з гуркотом розвалюватися. Князь на Зимосічі мав двадцять три роки віку — лише на кілька років більше, ніж володарі Водоплину і Крукоберегу... але Старк був чоловіком, а вони — хлопчаками, і кожен, хто бачив їх разом, відчував різницю. "Юнаки" щулилися і аж меншали у його присутності, каже Грибочок. "Варто було Вовкові Півночі лапою ступити до палати, як Кривавий Бен згадував, що йому лише тринадцятий минуло, а князь Таллі з братом запиналися, верзли нісенітниці й червоніли аж до коренів волосся".
   Король-Берег привітав річкових панів та їхніх вояків бенкетами, квітами і пошаною. З північанами сталося не так. Насамперед, їх було більше — північні вої вдвічі переважали військо "Юнаків" числом, і про них гуляла страхолюдна слава. Вбрані у кольчуги та кошлаті кожухи, порослі рясними скуйовдженими бородами, вони прочвалали містом, наче юрба озброєних ведмедів, пише Грибочок. Майже все, що мешканці Король-Берега знали про північан, вони бачили на прикладі пана Медріка Мандерлі та його брата пана Торгена — а то були ґречні та побожні вельможі, прегарно вбрані й навчені звичаїв. Але воїни Зимосічі навіть правдивих богів не шанували, зауважує нажаханий септон Євстахій. Вони зневажали Седмицю, не відзначали святих днів, кепкували зі святого письма, не показували жодної пошани до септонів або септ, і насамкінець вклонялися деревам.
   Минуло два роки, як Креган Старк дав обіцянку принцові Джакаерису. Тепер він з'явився справдити її... але Джакаерис і його мати-королева лежали мертві.
   — Північ пам'ятає, — мовив князь Старк, коли принц Аегон, князь Корліс і "Юнаки" вперше привітали його лицем до лиця.
   — Ви спізнилися, пане князю, — відповів Морський Змій, — адже війну скінчено, і король мертвий.
   Септон Євстахій, свідок тієї зустрічі, каже, що князь зимосіцький "витріщився на старого Володаря Припливів очима сірими і холодними, як зимовий буревій, і спитав:
   — Від чиєї руки і за чиїм наказом, цікаво знати?
   Адже дикуни прибули заради крові та битви, як усім нам невдовзі, на превеликий жаль, довелося спізнати".
   Добрий септон не помилився. Почали цю війну інші — чули від князя Крегана, — але закінчити її збирався він. Князь мав намір рушити на південь і знищити рештки "зелених", які посадовили Аегона ІІ на Залізний Престол і билися за те, щоб його на ньому втримати. Спершу Старк збирався скорити Штормолам, потім перетнути Обшир і дати ради Староградові. Коли ж і Вишестраж визнає поразку, Креган поведе своїх вовків узбережжям Західного моря на гостину до Кастерлі-на-Скелі.
   — Зухвалий задум, — обережно висловився великий маестер Орвил, почувши його.
   Грибочок натомість ужив слово "божевільний", але додав:
   — Проте і Аегона Дракона кликали божевільним, коли він заговорив про завоювання усього Вестеросу.
   Керміт Таллі зауважив, що Штормолам, Староград і Кастерлі-на-Скелі є не слабшими (коли не сильнішими) твердинями, ніж Старкова Зимосіч, і так легко не скоряться (якщо взагалі скоряться), а юний Бен Чорноліс погодився і ще додав:
   — Половина ваших людей загине, князю Старк.
   На що сіроокий Вовк Зимосічі відповів:
   — Вони всі, малий, померли того дня, коли виступили в похід.
   Як і "Зимововки" перед ними, майже всі вояки, що пішли на південь за князем Креганом Старком, не чекали знову побачити домівки. За Перешийком вже лежали глибокі сніги, верещали холодні віхоли; у замках, маєтках і простих селищах по всій Півночі великі й малі, високі й низькі однаково молилися різьбленим богам-деревам про коротку легку зиму. Хто годував менше ротів, тому темними днями велося веселіше; з цієї причини на Півночі здавна побутував звичай старим дідам і молодшим синам, незаможним і неодруженим, бездітним і безхатнім після перших снігів залишати притулки своїх родичів, щоб дати їм дожити до весни. Байдуже було воякам цих зимових потуг до гучної перемоги і людської хвали; вони прийшли по добрячу пригоду, солодку здобич і, понад усе, гідний кінець.
   І знову довелося саме Корлісу Веларіону, Володареві Припливів, умовляти про мир, пробачення і примирення.
   — Годі вже цієї різанини! — закликав старий. — Ані Аегона, ані Раеніри немає на світі. Хай їхній розбрат помре разом з ними. Ви хочете здолати Штормолам, Староград і Кастерлі-на-Скелі, пане мій? Але ж володарі цих стольців загинули в битвах усі до останнього. На стародавніх престолах сидять малі хлопчаки й немовлята під цицькою. Хіба вони нам загроза? Подаруйте їм почесні умови, і вони зігнуть коліна.
   Але князь Старк так само охоче слухав подібні промови, як Аегон ІІ і королева Алісента.
   — Малі хлопчаки з часом виростають у чималих дядьків, — відказав він, — а немовлята всмоктують ненависть матерів разом з їхнім молоком. Прикінчимо ворогів зараз, бо хто з нас не лежатиме у могилі за двадцять років, той пошкодує про свою нерозважливість, коли немовлята оперезаються батьковими мечами і прийдуть мститися.
   Та князь Веларіон легко не давався.
   — Король Аегон сказав те саме і помер. Якби він слухав нашої ради, якби пообіцяв мир і пробачення своїм ворогам, то хтозна — чи й досі не сидів би тут серед нас.
   — То виходить, саме за це ви його і отруїли, пане князю? — спитав володар зимосіцький.
   На щастя чи на горе, Креган Старк не мав особистої ворожнечі до Морського Змія; він знав лише, що князь Корліс служив Раенірі Правицею, що вона ув'язнила його за підозрою в зраді, що звільнив його Аегон ІІ і посадив у свою раду... і тим самим, скидалося, накликав на себе смерть від отрути.
   — Не диво, що вас кличуть Морським Змієм, — вів далі князь Старк. — Вихиляєтеся туди і сюди, що й хвоста не піймаєш, зате ікла маєте отруйні на смерть. Аегон був кривоприсяжець, убивця родичів, загарбник престолу, але все ж король. Коли він не послухав вашої боягузливої поради, ви прибрали його по-боягузливому — без честі, отрутою... і тепер за це відповісте.
   На тім до палати вдерлися Старкові стражники, роззброїли варту біля дверей, витягли старого Морського Змія з крісла і поволочили до підземелля. Там до нього недовзі приєдналися Ларис Моц-Кутельнога, великий маестер Орвил, пан Перкин Блощичка і септон Євстахій, а також ще півсотні людей роду чесного та підлого, яким Старк мав підстави не довіряти. "А я відчув спокусу повернутися до своєї діжки з борошном, — каже Грибочок, — та на щастя, таку дрібноту, як я, вовче око не помітило".
   Навіть "Юнаки", очевидні союзники князя Крегана, не уникли його гніву.
   — Хіба ви малі діти в обісцяних пелюшках, що вас так легко обдурити чаркою, квіткою і брехливою оповідкою? — шпетив їх Старк. — Хто вам сказав, що війну скінчено? Кутельнога? Змій? Чого б це? Бо вони так схотіли? Бо ви трохи пововтузилися у багнюці собі на славу? Війни скінчуються тоді, коли переможені стають на коліна. І не раніше. Староград визнав поразку? Кастерлі-на-Скелі повернув коронне золото? Ви казали, що збираєтеся одружити принца з донькою короля. А вона сидить у Штормоламі поза вашою досяжністю. Поки принцеса вільна і незаміжня, що завадить Баратеоновій вдовиці покласти їй на голову корону як Аегоновій спадкоємиці?
   Коли князь Таллі заперечив, що штормових побито, а нового війська їм ніде зібрати, князь Креган нагадав про трьох послів, що їх Аегон ІІ надіслав за вузьке море, і "кожен може повернутися назавтра з тисячами сердюків за спиною". Королева Раеніра вважала себе переможною після здобуття Король-Берега, нагадав північанин. Аегон ІІ гадав, що він скінчив війну на свою користь, коли згодував сестру драконові. Але люди королеви пережили саму королеву, а "від Аегона лишилися кістки та попіл".
   "Юнаки" відчули себе загнаними у кут, неохоче погодилися і віддали власні сили під провід князя Старка, щоб той рушив з ними на Штормолам. Мункун каже, вони зробили це з доброї волі, переконані правдою вовка. "Сп'янілі від перемоги, вони жадали ще, — пише він у "Правдивому переказі". — Прагнули нової слави, тієї омріяної шани, яку юні та завзяті здобувають лише перемогами у битвах". Грибочок на це зневажливо посміхається і припускає, що Креган Старк просто налякав юних панів до гикавки.
   Хай там як, а скоїлося все волею Старка. "Місто належало йому і лежало у покорі, — пише септон Євстахій. — Північани захопили Король-Берег, не видобувши меча, не випустивши стріли. Люди короля чи королеви, штормові й морські коники, річкові й помийні лицарі, шляхта і поспільство, всі до найпоганючішого сердюка схилилися перед ним, наче народилися у його владі".
   Шість днів Король-Берег тремтів на лезі меча. У харчівнях та шинках Блошиного Подолу люди ставили заклади, скільки ще проносять голови на плечах Кутельнога, Морський Змій, Блощичка і королева-вдовиця. Містом шугали плітки, одна услід іншій. Хтось казав, що князь Старк вирішив забрати принца Аегона до Зимосічі й там одружити з однією зі своїх доньок (очевидна брехня, бо Креган Старк тоді ще не вродив жодної законної доньки). Інші — що Старк хоче скарати хлопця на смерть, одружитися з принцесою Джаяхаерою і забрати Залізний Престол собі. Північани спалять міські септи й примусять Король-Берег повернутися до шанування старих богів — так лякали усіх септони. Ще хтось шепотів, буцімто князь зимосіцький має дружину з дичаків, що він кидає ворогів у яму з вовками і дивиться, як їх жеруть.
   Радісне піднесення кудись зникло, і на стогнах міста знову запанував страх. З помийних канав вигулькнув чолов'яга, що назвався Пастирем відродженим і закликав руїну на безбожні голови північан. Першого Пастиря він нічим не нагадував (найперше тим, що мав обидві руки), але кількасот дурнів прибилося його слухати. На Шовковій вулиці спалили бурдей, де виникла сварка за хвойду між одним вояком князя Таллі та іншим князя Старка, а скінчилося все кривавою веремією між їхніми друзями та бойовими побратимами. У бридких кутках міста не почувалися в безпеці навіть високородні пани. Молодший син князя Роголіса, значкового пана князя Старка, зник разом з двома супутниками, розважаючись десь у Блошиному Подолі. Тіла їхні не знайшли, бо якщо вірити Грибочкові, шукати їх слід було у казанах "бевки з мнясом", яку варили всюди по тамтешніх корчмах.
   Невдовзі міста досягла звістка, що Леовин Корбрей витягся з Дівоставу і йде на Король-Берег у супроводі князя Мутона, князя Брюна і пана Реніфера Крабба. Одночасно з Сутіндолу виступив пан Корвин Корбрей, щоб приєднатися до брата дорогою. З ним були Клемент Кельтигар, син і спадкоємець старого князя Бартімоса, та пані Стаунтон, вдовиця з Граківні. На Дракон-Камені юний Алин Веларіон завимагав звільнення князя Корліса (тут чутки не збрехали), погрожуючи насунутися на Король-Берег усіма своїми кораблями, якщо старому щось заподіють (а тут майже не збрехали). Інші пліткарі твердили, що Ланістери вже в дорозі, що Вишестражі теж у дорозі, що пан Марстон Бурун висадився з десятьма тисячами сердюків Лису та Старого Волантису (жодного слова правди). Нарешті, Діва Долини наставила вітрило з Мартинова, маючи при собі панну Раену Таргарієн та її дракона (це була щира правда).
   Поки крокували загони і гострилися мечі, князь Креган Старк сидів у Червоному Дитинці, чинячи слідство про вбивство короля Аегона ІІ і водночас обмірковуючи майбутній похід проти решток прибічників покійного короля. Тим часом принц Аегон опинився зачиненим у Маегоровому Острозі без жодного почту, окрім малого Гаемона Світлокосого. Коли принц завимагав відповіді, чому йому не вільно ходити, де заманеться, Старк відказав, що для його ж безпеки.
   — Це місто — гаспидське гніздо, — розповів йому князь Креган. — А при цьому дворі повно брехунів, перевертнів і отруйників, які вкоротять вам віку так само швидко, як і вашому дядькові, аби лише не втратити владу.
   Коли Аегон заперечив, що князь Корліс, князь Ларис і пан Перкин — його друзі, князь на Зимосічі відповів, що облудні друзі згубніші для короля за відвертих ворогів, що Змій, Кутельнога і Блощичка врятували принца лише заради себе, щоб правити Вестеросом від його імені.

   Легко нам, багатим на мудрість, подаровану знанням минулого, тепер оглядатися через століття і казати, що "Танок" був тоді вже скінчений; ті, хто мусив якось пережити темні й небезпечні часи наприкінці великого розбрату, такої певності не мали. Оскільки септон Євстахій та великий маестер Орвил скніли у в'язниці (де Орвил почав писати зізнання, покладені згодом Мункуном у підмурок свого величного "Правдивого переказу"), лише Грибочок зможе послужити нам провідником за межі двірських літописів і королівських ухвал того часу. "Славне панство подарувало б нам ще років зо два війни, — твердить блазень у "Свідоцтвах". — Мир був заслугою жіноцтва. Чорна Аля, Діва Долини, Три Вдовиці, Драконові Близнючки — ось хто припинив кровопролиття, і то не мечами та отрутами, а круками, промовами і цілунками".
   Насіння, кинуте на вітер князем Корлісом Веларіоном під час "Облудного світанку" вкорінилося і вродило солодкими плодами. Один за одним поверталися круки, несучи відповіді на мирні заклики старого вельможі.
   Перша відповідь надійшла з Кастерлі-на-Скелі. Загинувши у битві, князь Язон Ланістер залишив по собі шістьох дітей: п'ять доньок і одного сина Лореона, чотирирічного хлопчика. Влада на заході опинилася в руках його вдовиці пані Джоани та її батька Роланда Вестерліна, князя у Прискалку. Потерпаючи від лодій Червоного Кракена коло своїх берегів, Ланістери більше переймалися захистом Кайсу та відвоюванням Файного острова, ніж поновленням боротьби за Залізний Престол. Пані Джоана пристала на всі умови Морського Змія, пообіцяла власною особою прибути до Король-Берега і виявити покору новому королю на його вінчанні, а також привезти до Червоного Дитинця двох доньок у почет новій королеві (певно ж, і за заручниць майбутньої вірності). Погодилася пані Джоана і повернути частину королівської скарбниці, відіслану Тайланом Ланістером на захід для безпечного зберігання — за умови, що самому панові Тайлану подарують пробачення. Навзамін вона прохала тільки, щоб Залізний Престол "наказав князеві Грейджою відтягтися на свої острови, повернути Файний острів господарям і звільнити всіх захоплених у полон жінок, або принаймні шляхетних".
   Чимало з вояків, які пережили Битву на Королівському Гостинці, повернулися до Штормоламу. Голодні, виснажені, поранені, вони пробиралися додому на самоті або крихітними купками. Вдовиці князя Борроса Баратеона, пані Еленді, вистачило одного погляду втямити, що смак до битви втікачі загубили надовго. Певно, і піддавати небезпеці новонародженого сина Оливера вона теж не бажала — адже юний князь у неї під груддю був майбуттям дому Баратеон. Казали, ніби найстарша донька — панна Касандра — гірко плакала, дізнавшись, що не стане королевою, але пані Еленда хутко погодилася на умови. Ще слабка після пологів, сама вона не змогла поїхати до столиці на коронацію, про що написала у листі, але за себе надіслала власного пана батька скласти присяги на вірність і трьох доньок у заручниці. З ними мав їхати пан Віліс Зруб і його "коштовний скарб" — восьмирічна принцеса Джаяхаера, остання жива дитина короля Аегона ІІ, наречена нового короля.
   Останнім відповів Староград. Найбагатший з великих домів, що прийшли на поміч королю Аегону ІІ, дім Вишестраж водночас лишився і найнебезпечнішим, бо міг просто з вулиць Старограду зібрати нове військо, ще й виставити у море чималий флот вкупі з кораблями близьких родичів Рожвинів на Вертограді. Ба більше, чверть коронного золота перебувала у глибоких сховищах під Вишестражем — за нього легко було купити нових союзників і винайняти сердюцькі полки. Отже, Староград мав силу поновити війну... зате не мав охоти.
   Коли почався "Танок", князь Ормунд лише нещодавно узяв другу дружину, бо перша померла з пологів за кілька років перед тим. Після загибелі князя при Гуркотні його титул і землі перейшли старшому синові Лионелю — п'ятнадцятирічному юнакові на порозі чоловічого повноліття. Другий син Мартин був зброєносцем князя Рожвина вертоградського; третій виховувався у Вирії в почті князя Тирела, служив чашником його паніматці. Всі троє були дітьми від першого шлюбу князя Ормунда. Кажуть, коли умови князя Веларіона поклали перед Лионелем Вишестражем, юний князь вихопив пергамен з рук маестра і подер його на клапті, присягнувшись написати відповідь кров'ю Морського Змія.
   Проте юна вдовиця пана батька гарячого хлопця мала свої наміри. Пані Саманта була донькою князя Дональда Тарлі у Рогошпилі та пані Джейни Рябин з Золотогаю. Обидва доми у "Танку" стояли за королеву. Люта, полум'яна і вродлива, ця сильна духом дівчина не мала наміру зрікатися свого становища княгині староградської та господині у Вишестражі. Лионель був усього на два роки молодший, ще й (за словами Грибочка) упадав коло неї від самого її прибуття до Старограду для весілля з його батьком. Певно, раніше вона відкидала його незграбні залицяння, але нині "Сама-собі-пані" (як її кликатимуть багато років поспіль) швидко їх заохотила, дозволила хлопцеві себе звабити і пообіцяла вийти заміж... але тільки в тому разі, якби він уклав мир, бо "я помру в журбі, якщо доведеться втратити ще одного чоловіка".
   Поставши перед вибором "мертвий батько у холодній землі або жива згідлива жінка у теплому ліжку, юнак показав неабиякий здоровий глузд, як на зацного вельможу, і обрав кохання замість честі", — каже Грибочок. Лионель Вишестраж визнав поразку і погодився на всі умови князя Корліса, серед них і на повернення коронного золота (що розлютило його брата у перших пана Милоша Вишестража, який встиг вже поцупити чималу його частину, хоча про цю пригоду нам тут розводитися недоречно). Коли молодий князь оголосив про намір одружитися з батьковою вдовою, зчинився великий галас, і верховний септон зрештою заборонив цей шлюб як свого роду кровозміс... але нарізно молодих закоханих не втримав. Наступні тринадцять років князь на Вишестражі, Захисник Старограду відмовлявся одружуватися з кимось іншим, а "Саму-собі-пані" тримав при собі за кохану жінку і народив з нею шістьох дітей. Коли з часом у Зоряному Септі запанував новий верховний септон, який скасував заборони старого, князь і його кохана нарешті побралися шлюбом.
   (Принаймні так нам оповідає Грибочок. У Мункуновому "Правдивому переказі" наводиться інша причина зміни настрою князя Лионеля. Варто пригадати, що Вишестражі, попри своє багатство та могутність, були короговними панами дому Тирел у Вирії, де брат його вельможності Гармунд якраз служив джурою. Тирели не взяли участі у "Танку", бо головою дому було немовля у пелюшках, але тут зрештою заворушилися і заборонили князеві Лионелю збирати військо або іти на війну без їхнього дозволу. Якби князь порушив заборону, його брат заплатив би життям за непокору... бо ж кожен вихованець водночас є заручником, як сказав колись один мудрий книжник. На цьому боці правди наполягає великий маестер Мункун.)
   А тепер облишмо Вишестраж і повернімося до Король-Берега, де войовничі наміри князя Крегана Старка раптово зруйнувала покора Трьох Удовиць. "Інші голоси теж чулися там — незлі та лагідні, від яких палатами Червоного Дитинця гуляла тиха луна", каже Грибочок. З Мартинова прибула Діва Долини і привезла власну вихованку — панну Раену Таргарієн — з дракончиком на плечі. Поспільство Король-Берега, яке закатрупило усіх драконів міста менш як рік тому, нині вибухнуло галасливими вітаннями при вигляді найменшого з них. За один вечір панна Раена та її близнючка Баела стали улюбленицями містян. Князь Старк не міг утримати їх у замку, як утримав принца Аегона, і невдовзі переконався, що взагалі не має на них впливу. Коли вони завимагали пустити їх "до нашого коханого брата", панна Арин підтримала вимогу, і Вовк Зимосічі мусив погодитися ("не без буркоту", зауважує Грибочок). Щоправда, зустріч не була сповнена таких бурхливих радощів, яких сподівалися близнючки. Побачивши драконеня панни Раени на ім'я Світанок, принц зблід на смерть і наказав своїй північанській варті "прибрати ту огидну потвору з очей моїх".
   "Облудний світанок" як почався, так і скінчився, і тепер добігала кінця також "Година вовка" (так назвав цю нетривалу добу великий маестер Мункун). Місто і все становище загалом вислизало з рук Крегана Старка. Коли до Король-Берега прибули і приєдналися до ради князь Леовин Корбрей та його брат, вони додали голосів до панни Арин і "Юнаків"; Вовк Зимосічі часто-густо опинявся у суперечках один проти всіх. Тут чи там у державі поодинокі вперті пани ще здіймали корогви з золотим драконом Аегона ІІ, але вони майже нічого не важили; "Танок" скінчився, погодилися майже всі — настала пора укладати мир і наводити лад у королівствах.
   Проте на одному князь Креган стояв міцно, наче скеля — вбивці короля не повинні залишитися безкарними. Хай король Аегон ІІ був ницим, негідним правителем, але вбивство його — це державна зрада, і винуватці мають за неї відповісти. За це князь боровся так непохитно, що інші мимоволі скорилися його твердому намірові.
   — Самі давайте цьому ради, Старку, — відказав Керміт Таллі. — Не маю в тій карі потреби, але й не хочу, щоб брехали, ніби Водоплин став на заваді коронному правосудові.
   Але жоден вельможний князь не може просто віддати іншого на смерть. Спершу було необхідно, щоб принц Аегон поставив князя Старка своїм Правицею — повновладним виконавцем волі короля. Так і було зроблено. Решту князь Креган зробив сам, а інші лише спостерігали. Чинячи суд, він не зазіхнув сісти на Залізний Престол, а розташувався на простій дерев'яній лаві біля підніжжя. Одного за одним до нього приводили тих, кого підозрювали у отруєнні короля Аегона ІІ.
   Першим привели септона Євстахія, і так само першим звільнили — проти нього не було жодних доказів. Великому маестрові Орвилу пощастило менше, бо на тортурах він зізнався, що передав отруту Кутельнозі.
   — Я не знав, мосьпане, навіщо вона! — заперечив Орвил.
   — І не питали, — зауважив князь Старк. — Бо не хотіли знати.
   Великого маестра визнали спільником у злочині й прирекли на смерть.
   Пан Гиліс Бельграв також отримав смертний вирок — якщо він сам не поклав отруту в вино короля, то дозволив це зробити через недбалість або зумисну сліпоту.
   — Жоден лицар Королегвардії не повинен пережити свого короля, коли король сей гине від насильницької руки, — оголосив Старк.
   При смерті короля Аегона були присутні троє присяжних братчиків Бельграва; їх засудили так само, хоча і не довели співучасть у змові. (Трьох Королегвардійців, які знаходилися поза межами міста, завважили невинними.)
   Ще двадцяти і двом особам висунули звинувачення у тій чи іншій участі в убивстві короля Аегона. Серед них були тягоноші його милості, ражак-оповісник, підчаший при королівських винних льохах, а також стольний слуга, що мав доручення стежити за повнотою глека його милості. Всіх сказаних прирекли на смерть. Далі до них додалися ті, які зарізали королівського куштувальника страв Умета (проти них давав свідчення Грибочок), і всі вояки, що стяли Тома Язик-Ковтуном та потопили його батька у пиві. Майже всі вони були помийними лицарями, сердюками, втікачами з війська та вуличним зарізяцьким набродом, висвяченим на лицарів паном Перкином Блощичкою в часи заворушень. Усі до останнього наполягали, що діяли за наказами пана Перкина.
   У вині сказаного Блощички не було жодних сумнівів.
   — Хто перевернувся раз, перевернеться знову, — вирік князь Креган. — Ти повстав проти законної королеви, допоміг вигнати її з міста на смерть, посадив на її престол власного зброєносця, а тоді покинув його заради порятунку своєї нікчемної шкури. Позбавити державу такого, як ти — добра справа.
   Коли пан Перкин заперечив, що його вже пробачили за всі злочини, князь Старк відрізав:
   — Я тебе не пробачав.
   Стражники, які схопили королеву-вдовицю на зміїстих сходах, носили на грудях значки морського коника дому Веларіон, а ті, які звільнили панну Баелу Таргарієн з ув'язнення, знаходилися на службі князя Лариса Моца. Полонителі королеви Алісенти вбили її варту, за що і були засуджені на смерть, але пристрасне благання панни Баели вберегло її рятівників од такої ж долі, хоча і вони скривавили мечі, коли здолали королівських стражників біля її дверей. "Навіть сльози дракона не розтопили крижане серце Крегана Старка, люди правду кажуть, — оповідає Грибочок. — Але коли панна Баела змахнула мечем і оголосила, що відрубає руку кожному, хто спробує зачепити її рятівників, Вовк Зимосічі на загальний подив посміхнувся і дозволив вельможній панні зберегти при собі тих псів, якщо вже вони так припали їй до душі".
   Останніми перед Вовчим Судом (таку назву вживає Мункун у "Правдивому переказі") постали двоє славних вельмож, які знаходилися у самому серці змови: Ларис Моц-Кутельнога, князь на Гаренголі, та Корліс Веларіон, Морський Змій, господар на Плавні та Володар Припливів.
   Князь Веларіон не намагався заперечувати вину.
   — Що я зробив, те зробив для добра держави, — казав старий. — І знову зробив би без вагань. Божевілля мало скінчитися.
   Князь Моц не був такий відвертий. Великий маестер Орвил вже показав, що віддав його милості смертельний трунок, і пан Перкин Блощичка божився, що служив Кутельнозі й лише виконував його накази... але сам князь Ларис ані потвердив, ані спростував звинувачення. Коли князь Старк спитав, чи той має що сказати на свій захист, шепотинник відповів лише:
   — Коли це вовка зворушували чиїсь слова?
   Так князь Креган Старк, Правиця Некоронованого Короля, оголосив князів Веларіона та Моца винними у замаху на життя, королевбивстві й державній зраді — злочинах, за які вони мали заплатити життям.
   Ларис Моц завжди ходив своїми власними шляхами, чужу думку слухав, та лише на свою зважав, і міняв вірність господарям так само легко, як хтось перевдягає жупана. Засуджений, він опинився посеред загалу без жодного друга; ніхто й голосу не здійняв на його захист. Але з Корлісом Веларіоном повелося інакше. Старий Морський Змій мав удосталь друзів, прихильників і прибічників. Навіть ті, хто у "Танку" билися проти нього, тепер казали на його користь... хтось із співчуття та поваги до старого, поза сумнівом, але й з остороги, що вчинить його молодий спадкоємець Алин, якщо його коханого діда (або батька) скарають на смерть. Коли князь Старк не похитнувся у своєму вироці, дехто вирішив скочити через голову Правиці й звернутися до майбутнього короля — самого принца Аегона. Найпершими з цих були його зведені сестри Баела та Раена, які нагадали принцові, що він би втратив вухо, а чи й більше, якби не зусилля князя Корліса. "Слова є вітром, — писано у "Свідоцтвах Грибочка", — але сильний вітер перекидає могутні дуби, а шепітки гарненьких дівчат міняють долі королівств". Аегон не лише погодився зглянутися на Морського Змія, але й відновити його посади та почесні відзнаки, аж до місця у малій раді.
   Проте принц мав усього десять років віку і не був ще королем. Невінчаний і не помазаний, його милість не міг віддати наказу, який би мав законну силу. Ба навіть після коронації він лишався підпорядкованим намісникові або намісницькій раді аж до шістнадцятих іменин. Тому князь Старк мав право не зважати на принцові накази і стратити Корліса Веларіона на свій розсуд. Але все ж обрав цього не робити, і рішення його досі лишається загадкою для вчених мужів. Септон Євстахій припускає, що "Матір вселила у нього милосердя того вечора", хоча князь Креган навіть не вклонявся Седмиці. Далі Євстахій припускає, що північанин знеохотився викликати лють Алина Веларіона, побоюючись його сили на морі; але це видасться ще дивнішим з огляду на норов Старка, яким ми його знаємо. Нова війна його б анітрохи не струрбувала; ба більше, час від часу він її відверто прагнув.
   Найповніше пояснення незвичної поблажливості Вовка Зимосічі дає нам Грибочок. За його твердженням, князя Старка схилила не воля принца, не загроза морської війни з Веларіоном, не вмовляння близнючок... але угода, досягнута з панною Алісанною дому Чорноліс.
   "Висока та струнка була та дівуля, — пише карлик, — чи радше тоненька, як тростинка, і пласка, наче хлопчик, зате довга ногами і міцна руками, з гривою чорних кучерів, які розпущеними спадали аж до крижів". Мисливиця, приборкувачка коней, незрівнянна лучниця, Чорна Аля небагато мала в собі від м'яких та покірних вельможних пань. Дехто вважав її робленою на той самий копил, що й Сабіту Фрей, бо вони полюбляли товариство одна одної, та й у поході часто-густо поділяли шатро. Але у Король-Березі, супроводжуючи свого юного небожа Бенджикота при дворі та в раді, вона швидко зазнайомилася з Креганом Старком і прихилилася серцем до суворого північанина.
   Князь Креган, три роки як овдовілий, відповів на її почуття. Чорну Алю мало хто завважив би за королеву краси й кохання, але її безстрашність, уперта сила і жвавий язик запалили іскру в душі князя зимосіцького, який невдовзі вже шукав її товариства у полі й палатах.
   — Від неї пахне димом табірного вогнища, а не квітками, — казав Старк князеві Кервину, який вважався його найближчим приятелем.
   І коли саме панна Алісанна прийшла просити за старого князя, північанин нарешті дослухався.
   — Чого б це я таке зробив? — начебто спитав князь Старк, коли вона виклала своє прохання.
   — Заради держави, — відповіла панна.
   — Державі буде краще, коли зрадників поменшає, — мовив Старк.
   — Тоді заради честі нашого принца, — наполягала дівчина.
   — Принц — мале дитя. Було йому не втручатися. Саме Веларіон стяг на його честь вічну ганьбу — тепер довіку люди казатимуть, що король сів на престол, заплямований убивством попередника.
   — Заради миру! — мовила панна Алісанна. — Заради життя тих, хто загине, якщо Алин Веларіон вирішить мститися.
   — Є гірші способи загинути. Зима вже насунулася, панно.
   — Нехай тоді заради мене! — зважилася Чорна Аля. — Згляньтеся на одне моє прохання, князю, й іншого не буде. Вчиніть так, і я знатиму, що мудрість ваша не поступається силі, а милосердя — люті в битві. Зробіть мені подарунок, і я подарую вам те, що ви захочете від мене.
   Грибочок каже, що князь Креган на цих словах скривив рота.
   — А як я схочу забрати вашу дівочу цноту, ясна панно?
   — Чого не маю, того не віддам, вельможний князю, — відповіла вона. — Втратила-бо в сідлі, ще як тринадцятий мені минало.
   — Дехто скаже: ви віддали коневі такий дарунок, який за правом належить майбутньому чоловікові.
   — Дурням брехати, а нам не зважати, — відповіла Чорна Аля. — А кінь був хороший. Гіднішого чоловіка рідко знайдеш.
   Її відповідь розважила князя Крегана; він голосно зареготав і мовив:
   — Спробую не забути ці слова, люба панно. Гаразд, я виконаю ваше прохання.
   — А що попросите навзамін? — спитала вона.
   — Та лише... вас усю-цілісіньку, і то назавжди, — урочисто відказав князь на Зимосічі. — Прошу вашу руку в шлюбі.
   — Руку за голову, гм... — вишкірилася Чорна Аля. Грибочок каже: саме цього вона від початку і хотіла. — Ну гаразд!
   На тім справу і вирішили.

   Ранок страти був сірим та вогким. Усі засуджені на смерть вийшли з підземель у кайданах до зовнішнього дворища Червоного Дитинця. Там їх змусили стати на коліна перед очима принца Аегона та його двору.
   Коли септон Євстахій очолив молитву приречених, благаючи Матір зглянутися на їхні душі, почало дощити. "З неба лупила така злива, а Євстахій бубонів так довго, що ми вже були злякалися, чи не потонуть в'язні, так і не втративши голови на плечах", — каже Грибочок. Але зрештою молитва скінчилася, і князь Креган Старк вийняв з піхв Лід — валірійський обіручний меч, гордість його дому; адже варварський звичай Півночі наказує тому, хто виносить вирок, самотужки здіймати меча, щоб кров лишилася тільки на його руках.
   Мало кому — хоч серед славного панства, хоч серед пересічних катів — випадало стратити за один день стільки людей, скільки стояло перед Креганом Старком того дощового ранку. Але раптом за один миг ока все перемінилося. Приречені кинули жереб, кому померти першому, і витяг його пан Перкин Блощичка. Коли князь Креган спитав лукавого пройдисвіта, які будуть його останні слова, пан Перкин оголосив, що хоче вдягти чорне. Вельможа півдня міг би вшанувати або не вшанувати таке прохання, але Старки панують на Півночі, де потреби та скрути Нічної Варти всім відомі й усіма поважаються.
   І коли князь Креган наказав своїм людям поставити Блощичку на ноги, інші в'язні побачили шлях до порятунку та на всі голоси підхопили прохання. "Заверещали і заревли усі одразу, — каже Грибочок, — як ото п'яниці у корчмі раптом вибухають піснею, з якої половини слів не знають". Помийні лицарі та стражники, носії королівських ношів, ражаки, підчаший при винних льохах, троє Білих Мечів Королегвардії... усіх раптом спіткало непоборне прагнення захищати Стіну власними грудьми. Навіть великий маестер Орвил приєднав свій голос, і його теж помилували, бо Нічній Варті потрібні не лише люди меча, але й люди пера та книги.
   Померли того дня лише двоє. Один був пан Гиліс Бельграв, лицар Королегвардії. На відміну від інших присяжних братчиків, пан Гиліс відкинув подаровану можливість змінити біле вбрання на чорне.
   — Ви не помилилися, князю Старк, — мовив лицар у свою чергу. — Лицар Королегвардії не має пережити свого вбитого короля.
   Князь Старк зняв йому голову одним швидким помахом Льоду.
   Наступним (і останнім) загинув князь Ларис Моц. Коли його запитали, чи не хоче й він вдягти чорне, князь відповів:
   — Ні, ясний пане. Я хочу до теплішого пекла, коли буде ваша ласка... проте маю останнє проханнячко. Коли лежатиму мертвий, відчахніть отим вашим обіручником мою потворну ногу. Всеньке життя її при собі тягаю, то хоч по смерті позбавлюся.
   І в цьому бажанні князь Старк йому не відмовив.
   Так загинув останній Моц, і гідний старий родовід добіг свого кінця. Земні рештки князя Лариса передали сестрам-мовчальницям; за кілька років його кістки остаточно знайдуть спокій у Гаренголі... за винятком спотвореної ноги. Князь Старк наказав поховати її окремо від господаря у спільній могилі, але перед тим вона зникла. Грибочок каже, що її вкрали і продали якомусь чаклунові, а той вжив на ворожбу і вроки. (Таку ж байку оповідають про ступню, відрізану в принца Джофрі у Блошиному Подолі, відтак мусимо поставити під сумнів обидві розповіді — або ж доведеться повірити, що всі відрубані ноги мають якусь химерну силу).
   Голови князя Лариса Моца і лицаря Гиліса Бельграва поставили на палях обабіч брами Червоного Дитинця. Інших засуджених повернули до в'язниці чекати на відбуття до Стіни. Так у літопис лихого та скрутного правління Аегона ІІ Таргарієна було вписано останній рядок.

   Недовга служба Крегана Старка на посаді Правиці Невінчаного Короля скінчилася наступного дня — князь повернув урядовий ланцюг принцові Аегону. Вовк Півночі міг би залишатися Правицею ще багато років, ба навіть вимагати собі намісництва при юному Аегоні, доки той не доросте віку, але справи півдня князя не обходили.
   — На Північ лягають сніги, — оголосив він, — і моє місце віднині у Зимосічі.


Доба намісників. Правиця у каптурі



   Отже, Креган Старк зрікся уряду Правиці Короля і оголосив про намір повернутися до Зимосічі. Та перш ніж попрощатися з півднем, він мав розв'язати одне нагальне ущипливе питання.
   Князь Старк прийшов на південь з великим військом, великою мірою набраним з чоловіків, зайвих і небажаних на Півночі. Їхнє повернення наклало б на залишені ними кохані родини великий тягар, а комусь загрожувало б і голодною смертю. Людська пам'ять (і Грибочок) каже нам, що шлях до порятунку показала панна Алісанна. Землі уздовж Тризуба повнилися вдовицями, нагадала вона князеві Старку — жінками, які проводили своїх чоловіків на війну за одного чи іншого пана, втратили сказаних чоловіків у битвах, а на руках їм часто-густо ще й лишилися малі діти. Насувалася зима, і при багатьох оселях та маєтках віталися б сильні чоловічі спини та вмілі завзяті руки.
   Зрештою більш як тисяча північан рушила разом з Чорною Алею та її небожем князем Бенджикотом назад до річкового краю після королівського весілля. "Кожній вдовиці — по вовкові, — жартував Грибочок. — Взимку зігріє постіль, а навесні оббере м'ясо з кісток". Кількасот шлюбів було зладнано на так званих Вдовиних Ярмарках у Крукоберезі, Водоплині, Камінному Септі, Близнюках та Ярмарковому. Хто з північан не хотів одружуватися, той приніс свого меча на службу панцирним слугою або надвірним стражником великому чи меншому панові. Кількоро, сором казати, вдалися до розбою і зустріли сумний кінець. Але загалом сватальні зусилля панни Алісанни мали гучний успіх. Посаджені на землю північани не лише підсилили могутність річкових князів, які привітали їх у себе — зокрема, дому Таллі та дому Чорноліс, — але також допомогли відродити і поширити віру в старих богів на південь від Перешийку.
   Інші північани вирішили шукати нового життя і щастя за вузьким морем. За кілька днів по тому, як князь Старк склав з себе ланцюг Правиці, з Лису сам-один повернувся пан Марстон Бурун, надісланий туди винаймати сердюків. Він радо прийняв пробачення за минулі злочини і доповів, що Тріархія впала у руїну. Стоячи на межі війни, Три Доньки поспіхом винаймали усі охочі полки за таку платню, якої Вестеросові не було надії переторгувати. Чимало північан князя Старка побачили тут зиск для себе. Навіщо повертатися до землі, схопленої морозними пазурями, чи гибіти десь від голоду, якщо за вузьким морем щедро платять золотом? Відтак народилося на світ два вільних кумпанських полки замість одного: "Вовча Зграя" під проводом Галіса Роголіса на прізвисько Навіжений Гал і Тимотія Сніговія, Байстрюка з Кремінь-Пальця, складалася цілком з північан, а "Штормозванці", яких спорядив і очолив пан Оскар Таллі, мали в своїх лавах вояків з усіх країв Вестеросу.
   Поки ці пригодники готувалися відбути з Король-Берега, інші прибували від усіх сторін світу на коронацію принца Аегона та його весілля. Від заходу приїхала пані Джоана Ланістер з батьком Роландом Вестерліном, князем у Прискалку; південь надіслав чотири десятки Вишестражів зі Старограду на чолі з князем Лионелем і уславленою пані Самантою, вдовицею за його батьком. Вони вже давно не ховали свою взаємну пристрасть попри те, що не мали від Святої Віри дозволу одружитися, і тим так образили добропорядні звичаї, що верховний септон відмовився їхати разом з ними, а прибув за три дні у товаристві князів Рожвина, Костяна і Чмелика.
   Пані Еленда, вдова за князем Борросом, лишилася у Штормоламі з малим сином, але від дому Баратеон надіслала до двору доньок Касандру, Елину та Флорису. (Марисю, четверту доньку, дотоді вже віддали у сестри-мовчальниці, каже нам септон Євстахій. За Грибочковим звітом, їй спершу видерли язика, але цю похмуру подробицю можна рішуче відкинути — набридливий забобон, буцімто всі сестри-мовчальниці не мають язиків, є безпідставним; мовчати сестер змушує благочестива обітниця, а не розпечені обценьки.) Батько пані Баратеон — Ройс Карон, князь у Щеботі й Воєвода Порубіжжя — супроводив дівчат до міста і мав залишитися при них опікуном.
   Алин Веларіон нарешті зійшов на берег, а брати Мандерлі повернулися з Білої Гавані разом з сотнею лицарів у блакитно-зелених киреях. Гості прибули навіть з-за вузького моря: з Браавосу і Пентосу, з усіх трьох Доньок, зі Старого Волантису. Від Літніх островів показалися троє високих чорношкірих князів у накидках з пір'я, пишноту яких люди спостерігали, наче диво. Кожен заїзд, кожна стайня у Король-Березі невдовзі переповнилися; за мурами виросло містечко шатрів та наметів для тих, кому забракло помешкань. Запанувало пияцтво і розпуста, каже Грибочок; багато було піднесено молитов, одбуто постів і скоєно добрих справ, оповідає септон Євстахій. Корчмарі у місті ходили вгодовані та вдоволені, дзеленькаючи грішми, а з ними і хвойди Блошиного Подолу, і їхні сестри з вишуканих будинків Шовкової вулиці, хай як міське поспільство скаржилося на гамір і сморід.
   Крихка і небезпечна рівновага примусового "братерства" утвердилася у Король-Березі днями перед весіллям — адже чимало з тих, хто ліктем до ліктя набився у міські шинки та харчівні, рік тому стояли на протилежних кінцях поля битви. "Якщо кров можна змити тільки кров'ю, Король-Берег тоді переповнювали немиті", — каже Грибочок. Але на вулицях билися менше, ніж чекалося; загинуло лише троє людей. Можливо, панство королівств нарешті стомилося від війни.
   Драконосхрон лежав у руїнах, тому весілля принца Аегона і принцеси Джаяхаери святкувалося під вільним небом нагорі пагорба Візеньї; там поставили величезні глядацькі риштунки, звідки чоловіки й жінки вельможних родів могли зручно спостерігати ніким не затулене видовище. День був холодний, але сонячний, так пригадує септон Євстахій. То був сьомий день сьомого місяця року 131 по Аегоновім Завоюванні — вельми пророчий і сприятливий. Верховний септон староградський сам читав відправу, і посполиті разом зревіли аж до неба, коли його пресвятість оголосив принца і принцесу одним цілим. Десятки тисяч людей юрмилися на вулицях, вітаючи Аегона та Джаяхаеру, поки їх несли на відкритих ношах до Червоного Дитинця, де принцу поклали на голову обруч жовтого золота, простий і неприкрашений, та проголосили Аегоном дому Таргарієн, Третім тако нареченим, королем андалів, ройнарів і першолюдей, усього Семицарства повелителем. Вінця ж на голову дитини-королеви поклав сам король Аегон.
   Трохи занадто похмурий, все ж новий король був безперечно вродливим, мав худорляву статуру, вузьке обличчя, срібно-біле волосся і фіалкові очі; королева його була чарівною, прегарною дитиною. Весілля вийшло таким пишним видовиськом, якого Семицарство не бачило від коронування Аегона ІІ у Драконосхроні. Бракувало лише драконів. Цей король не збирався переможно облітати мури міста, не бажав велично сідати у замковому дворищі. А хто з глядачів був уважніший, той помітив і відсутність ще однієї особи; бабуся Джаяхаери, королева-вдовиця Алісента Вишестраж авжеж мала б показатися на святі, але її ніде не було видно.
   Позаяк новий король доріс лише десяти років віку, першим його чином на посаді було призначення людей, які надалі мали його захищати, опікати і правити державою до Аегонового повноліття. Пан Віліс Зруб, єдиний живий з Королегвардії часів короля Візериса, був призначений Регіментарем Білих Мечів, а пан Марстон Бурун став його заступником. Обидва лицарі вважалися "зеленими", тому решту місць у Королегвардії обійняли "чорні". Пан Тайлан Ланістер, нещодавно повернутий з Миру, був поставлений Правицею Короля, а князь Леовин Корбрей став Господарем-на-Державі. Перший був з "зелених", другий — з "чорних". Над ними усіма панувала намісницька рада, зібрана з княгині Джейни Арин з Долини, князя Корліса Веларіона на Плавні, князя Роланда Вестерліна у Прискалку, князя Ройса Карона зі Щеботу, князя Манфрида Мутона з Дівоставу, пана Торгена Мандерлі з Білої Гавані та великого маестра Мункуна, щойно обраного Цитаделлю вдягти урядовий ланцюг великого маестра Орвила.
   (Достеменно відомо, що і князеві Крегану Старку пропонували місце серед намісників, але він відмовився. В очі вкинулася відсутність у раді Керміта Таллі, Унвина Пика, Сабіти Фрей, Тадеуша Рябина, Лионеля Вишестража, Джоани Ланістер і Бенджикота Чорноліса. Втім, септон Євстахій наполягає, що з усіх перелічених лише князь Унвин Пик розгнівався на таку зневагу.)
   То була рада, яку септон Євстахій схвалив щиро і гаряче: "шестеро сильних чоловіків і одна мудра жінка — седмиця земна, що правитиме нами у королівствах, яко Седмиця Небесна панує над усім сущим у світі". Грибочок, навпаки, не вразився. "Сім намісників — це на шість більше, ніж треба, — мовив він. — Шкода бідолаху-короля". Та попри зловісні очікування блазня інші спостерігачі вважали, що правління короля Аегона ІІІ почалося обнадійливо.
   Решта року 131-го по А.З. минула у відбуттях великого і малого панства Вестеросу з Король-Берега до їхніх власних стольців та маєтків. Першими серед "утікачів" були Три Вдовиці, які у сльозах прощалися з доньками, синами, братами, сестрами та дальшими родичами, залишеними при королі та королеві служити у почті... а також заручниками вірності. Креган Старк повів своє військо, яке вельми поменшало, на північ королівським гостинцем вже за два тижні по коронуванні; ще за три дні до Крукоберегу вирушили князь Чорноліс та панна Алісанна з тисячею Старкових північан у супроводі. Князь Лионель і його кохана "Сама-собі-пані" відбули до Старограду з усіма Вишестражами, а тим часом князі Рябин, Чмелик, Костян, Тарлі та Рожвин утворили супровід верховного септона для подорожі в тому ж напрямку. Князь Керміт Таллі з лицарями повернувся до Водоплину, а його брат Оскар наставив вітрило на Тирош і Спірні Землі на чолі полку "Штормозванців".
   Була, щоправда, людина, яка не виїхала туди, куди їй належало. Вигнанців на Стіну погодився узяти на свою галеру "Зірка Півночі" та доправити до Білої Гавані пан Медрік Мандерлі; далі вони мали подорожувати суходолом до замку Чорного. Проте на ранок, коли "Зірка Півночі" мала рушати, серед засуджених недорахувалися однієї людини. То великий маестер Орвил раптово роздумався щодо своєї долі у чорному братстві. Підкупивши одного стражника, щоб зняти кайдани, він перевдягнувся у жебрацьке лахміття і зник у брудних нетрях міста. Не бажаючи довше сидіти у місті, пан Медрік присудив місце Орвила стражникові, який його звільнив, і "Зірка Півночі" вийшла у море.
   Наприкінці 131 р. А.З., як пише септон Євстахій, у Король-Березі та коронному краї запанувала "сіра нудьга". Аегон ІІІ всідався на Залізний Престол, коли від нього вимагалося, та загалом майже не показувався на очі. Справа захисту держави від ворогів лягла на Господаря-на-Державі Леовина Корбрея, повсякденні справи королювання — на сліпого Правицю Тайлана Ланістера. Колись високого, золотоволосого і хвацького, як його покійний близнюк князь Язон, пана Тайлана так спотворили кати королеви, що двірські панії, побачивши його, падали без тями. Зглянувшись на їхні почуття, Правиця почав при дворі вдягати на голову шовковий каптур. Але й тоді він, можливо, вчинив не досить розважливо, бо у каптурі набув зловісного вигляду, і невдовзі поспільство Король-Берега почало шепотітися про злого чаклуна в лихій личині, який у Червоному Дитинці мудрує якісь ворожі вроки.
   На щастя, розум пана Тайлана лишився гострим і бистрим. Хтось подумає, що після тортур Ланістер мав би почуватися пригніченим, розпачливим і мстивим, але правда виявилася інакшою. Несподівано Правиця оголосив про досить чудернацьку втрату пам'яті — буцімто він забув, хто з вельмож був "чорним", а хто "зеленим", і показав палку та ревну відданість синові тієї самої королеви, яка кинула його до рук катів. Дуже швидко пан Тайлан досягнув беззаперечної переваги над Леовином Корбреєм, про якого Грибочок казав: "Широкий карком, вузький лобом... і псував повітря гучніше за всіх, кого я можу пригадати". За законом і Правиця, і Господар підкорялися волі намісницької ради, але минали дні, обертався місяць, рада збиралася дедалі рідше, а невтомний, сліпий, схований каптуром Тайлан Ланістер забирав до рук дедалі більшу владу.
   А труднощі, які перед ним постали, були неабиякі. На Вестерос насунулася зима, яка триватиме чотири довгі роки — одна з найхолодніших і найпохмуріших у пам'яті Семицарства. Торгівля у королівствах під час "Танку" впала у руїну; було пограбовано і знищено незліченну кількість сел, замків і містечок; зграї розбійників і втікачів з війська блукали лісами і дорогами.
   Не полегшувала справу правління державою і королева-вдовиця, яка відмовлялася примиритися з новим королем. Убивство останнього сина перетворило серце Алісенти на камінь. Жоден з намісників не бажав карати її на смерть — хтось зі співчуття, хтось з остороги, щоб страта знову не запалила полум'я війни. Але і дозволити королеві повернутися до двірського життя було неможливо. Будь-якої хвилини вона могла почати горлати прокльони на голову короля або вихопити кинджала в необережного стражника. Годі було думати пустити Алісенту навіть до рідної онуки — малої королеви; коли вона востаннє обідала з її милістю, то сказала Джаяхаері перерізати чоловікові горлянку вві сні, від чого дитина почала нажахано верещати. Пан Тайлан не мав вибору, крім зачинити королеву-вдовицю в її покоях у Маегоровому Острозі — то була в'язниця з вигодами і розкошами, але все ж в'язниця.
   Далі Правиця заходився відновлювати торгівлю в державі та розпочав широке будівництво. І панство, і поспільство зраділо скасуванню податків, накладених королевою Раенірою і князем Кельтигаром. Повернувши до скарбниці золото корони, пан Тайлан відклав мільйон золотих драконів на позики князям, чиї маєтності були розорені у "Танку". (Позики ті принесли чимало користі, багатьох врятували від злиднів, але спричинили сварку між Залізним Престолом і Залізним Банком Браавосу.) Правиця також наказав збудувати три велетенські, укріплені мурами зерносховища у Король-Березі, Ланіспорті та Мартинові, а тоді закупити вдосталь збіжжя, щоб туди засипати. (Закупівлі спричинили неабиякий стрибок цін на зерно; він сподобався тим містам і панам, які мали жито, ячмінь і пшеницю на продаж, але розгнівив корчмарів, хлібопеків, загалом усіх голодних і злиденних.)
   Правиця наказав спинити роботи над безглуздо величезними подобами принца Аемонда і принца Даерона, які розпочав Аегон ІІ (голови двох принців, до речі, було вже вирізьблено), а натомість спрямував кількасот мулярів, теслярів та інших будівничих на лагодження і відновлення Драконосхрону. За його наказом зміцнили брами Король-Берега, щоб вони добре витримували навалу як ззовні, так і зсередини міста. Оголошено було про початок будівництва на коронні гроші п'ятдесяти нових бойових галер. Коли Правицю спитали, він відповів намісникам, що майстрам-корабельникам буде робота, місту — кращий захист від кораблів Тріархії... але гуляла підозра, що за справжню мету пан Тайлан мав зменшити залежність престолу від дому Веларіон на Плавні.
   Також Правиця, мабуть, не забув і про війну, що точилася на заході, коли наказував корабельникам стати до роботи. Вкоролювання Аегона ІІІ справді скінчило найкривавіші змагання "Танку драконів", але не буде конче правильно сказати, що всюди у Семицарстві остаточно запанував мир. На заході битви точилися ще впродовж трьох років правління молодого короля — там пані Джоана Ланістер у Кастерлі-на-Скелі продовжувала опиратися хижим намаганням залізняків Далтона Грейджоя від імені свого сина, юного князя Лореона. Подробиці їхньої війни виходять за межі нашого обговорення (хто хоче знати більше, тому особливо порадимо відповідні розділи праці архімаестра Манкастера "Гемони моря: історія дітей Потоплого Бога на островах"). Досить сказати, що хоча Червоний Кракен був корисним союзником "чорних" під час "Танку", настання миру показало, що залізнякам до того миру було так само байдуже, як до наказів "зелених".
   Далтон Грейджой не перетнув межу і не оголосив себе Королем-на-Залізних-Островах, але протягом сказаних років не зважав на жодні накази від Залізного Престолу... можливо, з тієї причини, що король був ще хлопчаком, а його Правиця — Ланістером. Отримавши наказ припинити наскоки, Грейджой не спинився ані на день. Отримавши наказ повернути жінок, забраних залізняками у полон, він відповів, що "лише Потоплий Бог розірве священні пута між чоловіком та його дружинами з солі". Коли йому наказали повернути Файний острів колишнім господарям, Червоний Кракен відказав: "Якщо вони повернуться з-під хвиль морських, то і ми радо повернемо те, що колись було їхнім".
   Коли Джоана Ланістер спробувала відбудувати бойовий флот, щоб вдарити на залізняків у серці їхньої сили, Червоний Кракен напав на її корабельні й усі спалив, а до того прихопив з собою ще сотню жінок. Правиця надіслав гнівного листа, на який князь Далтон відповів: "Здається мені, жінкам заходу до вподоби не боягузливі леви, а чоловіки залізного роду — бо ж вони самі стрибають у море і благають їх забрати".
   На іншому березі Вестеросу, понад вузьким морем теж дмухали вітри війни. Вбивство Шарако Логара з Лису — адмірала, який очолював згубний для Тріархії морський похід до Гирла — виявилося іскрою, що підпалила полум'я війни між Трьома Доньками, впавши у сухі тріски прихованої ворожнечі й давніх суперечностей між Тирошем, Лисом і Миром. Нині всі визнають, що смерть Шарако була суто особистою справою — пихатого адмірала вбив один зі змагальників за ласку куртизани на прізвисько Чорна Лебідь. Проте у сказані часи його смерть завважили за справу державну і миттю запідозрили мирійців. А коли між Лисом та Миром вибухнула війна, Тирош ухопився за можливість утвердити свою владу над Порогами.
   Для досягнення цієї мети архонт тирошійський звернувся по допомогу Ракаліо Риндуна — палкого та норовливого капітана-адмірала, який одного разу вже очолював сили Тріархії проти Даемона Таргарієна. Ракаліо миттю захопив острови, прирік тодішнього Короля-на-Вузькому-Морі на смерть... і вирішив покласти його корону на себе, зненацька зрадивши архонта і рідне місто. Плутана і незрозуміла війна, що виникла далі між чотирма сторонами, мала своїм наслідком зачинення південного кінця вузького моря для торгівлі, що перерізало купцям Король-Берега, Сутіндолу, Дівоставу і Мартинова усі зв'язки зі сходом. Так само постраждали Пентос, Браавос і Лорат; вони надіслали до Король-Берега послів у сподіваннях укласти з Залізним Престолом великий союз проти Ракаліо та немирних Доньок. Пан Тайлан гостинно їх прийняв і пишно розважив, але у союзі відмовив.
   — Тяжка то була б помилка для Вестеросу — замішатися у нескінченні чвари Вільних Міст, — мовив Правиця раді намісників.
   Отже, нелегкий і болісний рік 131 по А.З. закінчився вогнем війни на морях і заходу, і сходу Семицарства, а також крижаними буревіями над Зимосіччю і Північчю. В Король-Березі теж панував невеселий настрій. Міське поспільство почало розчаровуватися королем-хлопчаком і його малою королевою, яких не бачили від самого весілля; поширювалися чутки про зловісного "Правицю в каптурі". Хоча "відродженого" Пастиря схопили золотокирейники і позбавили язика, на його місце прийшли інші й заходилися проповідувати, що Правиця Короля коїть заборонену химородь, п'є кров невинних немовлят і загалом є "чудовиськом, яке недарма ховає свою потворну пику від богів та людей".
   У стінах Червоного Дитинця тим часом гуляли чутки про короля і королеву. Ясновельможний шлюб від самого початку був не надто щасливий. І наречений, і наречена були дітьми — Аегонові ІІІ виповнилося одинадцять, Джаяхаері лише вісім. Після одруження вони майже не мали нагоди бачити одне одного, крім двірських подій, та й то зрідка, бо мала королева неохоче виходила зі своїх покоїв. "Вони обидва зламані й пригнічені", — писав великий маестер Мункун у листі до Конклаву. Дівчинка бачила на власні очі смерть брата-близнюка від рук Бриндзі та Крівці. Король втратив чотирьох братів і мусив дивитися, як його дядько згодовує його матір драконові. "Вони не є звичайними дітьми, — писав Мункун. — У їхніх душах не лишилося радості; вони не граються і не сміються. Дівчинка мочить постіль уночі, а вдень невтішно плаче, коли чує докір чи зауваження. Жінки її почту кажуть, що їй насправді не вісім років, а чотири. Якби я перед весіллям не присмачив їй молоко "солодким сном", то дитина, я певний цього, зомліла б просто посеред відправи".
   Щодо короля новий великий маестер продовжував: "Аегон не показує жодного потягу чи цікавості до дружини або іншої дівчини. Він не сідає верхи, не полює, не знає лицарських вправ, але також не кохається і в домашніх розвагах, от як читання, танці або співи. Розум його не здається пошкодженим, але розмови король ніколи не починає, а коли чує запитання, то відповідає так стисло, ніби йому болісно навіть розтуляти рота. Приятелів король не має, за винятком байстрюка Гаемона Світлокосого, і майже не спить уночі. У годину вовка його можна побачити біля вікна з поглядом, спрямованим на зірки, та коли я подарував йому книжку "Царства небесні" архімаестра Лимана, він не показав до неї жодної охоти. Аегон рідко посміхається і ніколи не сміється, але водночас уникає показувати зовнішні ознаки гніву або страху, за винятком ставлення до драконів — одна згадка про них збурює його шалену лють. Орвил називав його милість стриманим і самозаглибленим; я ж кажу, що цей юнак всередині мертвий і спустошений. Він никає палатами Червоного Дитинця, наче примара. Браття, мушу сказати відверто: я боюся і за нашого короля, і за наше королівство".
   Страхи великого маестра, на жаль, мали під собою підстави. Нелегким випав рік 131 по А.З., але наступні два виявилися значно гіршими.
   Зловісним початком було викриття великого маестра Орвила у бурдеї під назвою "Материні донечки" неподалік нижнього кінця Шовкової вулиці. Там він, позбавлений волосся, бороди і ланцюга, під прізвиськом Старий Вил заробляв на хліб миттям і підмітанням підлоги, оглядом відвідувачів щодо ганебних хвороб, готуванням місячного узвару та трунків з рути і блошиної м'яти для видалення небажаних дітей з черев "донечок". Ніхто на Старого Вила особливо не зважав, доки він не взявся вчити молодших Материних дівчаток читати. Одна з його учениць похвалилася новим умінням десятникові золотих кирей, який щось запідозрив і схопив старого для допиту. Правда спливла невдовзі.
   Карою за втечу з Нічної Варти є смерть. Хоча Орвил ще не склав обітниць, його завважили за кривоприсяжця. Дозволити йому сісти на корабель до Стіни було неможливо. Намісники погодилися, що до нього треба застосувати перший смертний вирок, винесений князем Старком. Пан Тайлан не заперечував, але зауважив, що уряд Королівського Правосуду ще не заповнено, а йому, сліпому, важкувато буде змахнути мечем самотужки. З цією приключкою Правиця посадив Орвила у баштову келію (велику, незадушливу і загалом, на думку багатьох, занадто для нього зручну), "доки не знайдеться належний кат для виконання вироку". Ані септона Євстахія, ані Грибочка ці відмовки не обдурили — Орвил служив у "зеленій раді" при Аегоні ІІ разом з паном Тайланом, і вочевидь стара дружба та стара пам'ять почасти вплинули на рішення Правиці. Колишньому великому маестрові навіть дали перо, чорнило і пергамен, щоб він далі писав свої зізнання. Так він і робив майже два роки, написавши вельми пухкий літопис королювань Візериса І і Аегона ІІ, який згодом виявився коштовним джерелом для "Правдивого переказу" пера його наступника.
   Менше ніж за два тижні Король-Берега досягли звістки про зграї дикунів з Місячних Гір, які у великій кількості спустилися у Долину Арин грабувати та хапати; панна Джейна Арин залишила двір і випливла до Мартинова подбати про захист власних земель і людей. Уздовж Дорнійського Порубіжжя теж відбувалися якісь недобрі заворушення, бо в Дорні з'явилася нова володарка — Аліандра Мартел, зухвала дівчина сімнадцяти років, яка забрала собі в голову, що є "новою Німерією", і забила памороки кожному юному паничеві південніше Червоних гір. Щоб дати ради вторгненням, князь Карон теж залишив Король-Берег і заспішив до Щеботу — свого замку в Дорнійському Порубіжжі. Так з семи намісників лишилося п'ять. Найвпливовішим, певно, був Морський Змій, чиє багатство, досвід і союзи робили його першим серед рівних. Ще більше важило те, що молодий король, здавалося, охоче довіряв тільки йому.
   Ось чому держава відчула страшний, тяжкий удар, коли на шостий день третього місяця 132 р. А.З. князь Корліс Веларіон, Володар Припливів, упав без тями на зміїстих сходах Червоного Дитинця Король-Берега. Великий маестер Мункун кинувся йому на допомогу, але Морський Змій був уже мертвий. Маючи від народження сімдесят дев'ять років, він служив чотирьом королям і одній королеві, плавав до найдальших країв землі, підніс дім Веларіон на нечувану висоту в багатстві та могутності, одружився з принцесою, яка мало не стала королевою, народив дітей-драконовершників, будував міста і кораблі, довів свою відвагу в битвах і мудрість у справах миру. Семицарству не судилося побачити другого такого, як він. Зі смертю Корліса Веларіона в пошматованому полотні Семицарства утворилася нова величезна діра.

   Тіло князя Корліса на сім днів поклали перед Залізним Престолом для урочистої шани. Згодом його рештки відвезли на Плавень кораблем "Русалчин цілунок", яким кермувала Марільда з Короба разом із сином Алином. Там на воду спустили побитий мандрами коріб "Морського змія", відтягли у глибокі води східніше Дракон-Каменя і поховали у морі разом з земним тілом Корліса Веларіона, який отримав своє прізвисько від цього самого корабля. Казали, що коли корабель пішов на дно, над головами пролетів Драконожер, простерши великі чорні крила у останньому привітанні. (Зворушлива дрібниця — та певно, пізніша прикраса. Знаючи Драконожера, можна припустити, що він радше з'їв би тіло, ніж привітав його.)
   Підло уроджений байстрюк Алин з Короба, нині Алин Веларіон, був обраний самим Морським Змієм за спадкоємця, але його права не лишилися незапереченими. Слід пригадати, що за часів короля Візериса небіж князя Корліса пан Ваемонд Веларіон висунув себе як законного спадкоємця Плавня. Бунт коштував йому голови, але по ньому лишилися дружина і сини. Пан Ваемонд був сином старшого з братів Морського Змія; свої зазіхання мали також інші п'ять небожів, діти іншого брата. Коли вони виклали свою справу перед хворим, змученим Візерисом, то зробили прикру помилку, піддавши сумніву законність дітей доньки короля. Візерис наказав видалити їм язики за образу, хоча голови зберіг. Троє з "мовчазної п'ятірки" загинули у "Танку" на боці Аегона ІІ проти Раеніри... але двоє вижили разом з синами пана Ваемонда, і от усі разом з'явилися до двору, вважаючи, що мають на Плавень вищі права, ніж "байстрюк з Короба, народжений мишею".
   Сини пана Ваемонда — Даеміон та Даерон — заявили про свої наміри перед радою в Король-Березі. Коли Правиця і намісники вирішили проти них, вони мудро прийняли рішення і замирилися з князем Алином, який віддячив їм маєтностями на Плавні за умови, що вони додадуть своїх кораблів до його флоту. Їхні мовчазні родичі обрали інший шлях. "Не маючи язиків, вони заходилися сперечатися мечами", — каже Грибочок. Але замах на вбивство їхнього молодого князя зійшов на пси, бо стражники у замку Плавень виявилися вірними пам'яті Морського Змія та обраному ним спадкоємцю. Пана Малентина вбили під час замаху, його брата Рогара схопили; засуджений на смерть, він врятувався, вдягши чорне.
   Так Алин Веларіон, народжений Мишею байстрюк, зрештою сів на княжий стіл Володаря Припливів і Господаря на Плавні. Негайно по тому він вирушив до Король-Берега, де завимагав собі місце Морського Змія серед намісників. (Князеві Алину не бракувало нахабства і в молодшому віці.) Правиця подякував йому і відіслав додому... і то розважливо, бо ж Алинові Веларіону року 132 А.З. виповнилося лише шістнадцять. А місце князя Корліса у раді намісників вже віддали старшому і досвідченішому вельможі — Унвину Пику, князеві на Зорешпилі, Твердосонні та Білогаї.
   Того ж таки 132 р. А.З. пан Тайлан доречно замислився про нагальну справу — наступництво престолу. Князь Корліс був старий і слабий, та все ж його раптова смерть стала похмурим нагадуванням, що кожен може померти будь-якої миті — навіть такий молодий і начебто здоровий король, як Аегон ІІІ. Війна, хвороба, прикра несподіванка... існувало стільки способів передчасно загинути, а якщо король загине, хто сяде на його престол?
   — Якщо він помре без спадкоємця, нам знову доведеться танцювати, хай як не смакуватиме музика, — застеріг князь Манфрид Мутон своїх співнамісників.
   Права королеви Джаяхаери були не нижчі за права короля, а на думку декого, навіть вищі. Але всі погодилися, що сама думка посадити лагідне, боязке, недолуге дитя на Залізний Престол — геть божевільна. Сам король Аегон, коли його спитали, висунув свого чашника Гаемона Світлокосого, нагадавши намісникам, що хлопчина "вже трохи побув королем". Але про таке теж годі було й думати.
   Насправді існувало лише двійко спадкоємців, яких держава могла прийняти — зведені сестри короля Баела і Раена Таргарієн, доньки-близнючки принца Даемона від першої дружини Лаени Веларіон. Дівчатам виповнилося шістнадцять, вони були високі, стрункі, срібнокосі улюблениці мало не всього міста. Король Аегон майже не ступав ногою за межі Червоного Дитинця по своєму вінчанні на царство, а його мала королева навіть не виходила з покоїв, тож саме Раені чи Баелі випало впродовж усього минулого року виїжджати на лови з псами і соколами, роздавати бідарям милостиню, приймати послів і відвідувати панство разом з Правицею, приймати гостей на бенкетах (яких було небагато), влаштовувати танці й розваги у личинах (яких доти зовсім не було). Отже, близнючки були єдиними Таргарієнами, яких бачило на власні очі майже все панство і поспільство.
   Але і щодо них у раді виникла незгода й сумніви. Коли Леовин Корбрей зауважив:
   — Панна Раена стала б пречудовою королевою, — пан Тайлан відповів, що першою з материного черева вийшла Баела.
   — Проте Баела надто дика і свавільна, — заперечив пан Торген Мандерлі. — Як їй правити державою, коли вона себе впорати не здатна?
   Пан Віліс Зруб погодився:
   — Має бути Раена. Вона має дракона, а її сестра — ні.
   Коли князь Корбрей відповів:
   — Баела вже літала драконом, а Раена має лише мале драконеня, — Роланд Вестерлін нагадав:
   — Дракон Баели зронив з неба нашого покійного короля. У державі не всі про це забули. Покладіть на неї корону — і старі рани знову скривавляться.
   Суперечку скінчив великий маестер Мункун, сказавши наступне:
   — Шановне панство, все це не важить нічого. Обидві вони — дівчата. Невже вас нічого не навчило минуле кровопролиття? Не маємо іншого вибору, крім дотримуватися рішень Великої Ради 101-го року про перевагу чоловічого спадкоємця над жінкою.
   Та все ж коли пан Тайлан спитав:
   — І хто ж цей чоловічий спадкоємець, шановний пане? Чи не повбивали ми, часом, їх усіх до останнього? — Мункун не мав чим відповісти, крім обіцянки дослідити родоводи.
   Так найважливіше питання успадкування престолу лишилося нерозв'язаним. Проте непевність їхнього становища не вберегла близнючок від нав'язливої уваги залицяльників, близьких повірників, люб'язних приятелів та простих підлабузників, спраглих до дружби з можливими спадкоємицями престолу. Втім, сестри давали ради цим підлабузникам по-різному. Де Раена з захватом купалася у розкошах двірського життя, там Баела визвірювалася на кожну хвалу, а розважалася тим, що глузувала з залицяльників, яких навколо крутилося, наче мушви коло вогню, і мучила їх у різні способи.
   Юними дівчатками близнючки були нерозлучні, ще й розрізнити їх ніхто не міг. Та коли їх нарешті розлучили, досвід життя зробив із них вельми відмінних осіб. У Долині Раена втішалася життям з усіма вигодами та розкошами, належними вихованці панни Джейни. Покоївки розчісували їй волосся і гріли воду для купелі, співці складали вірші про її красу, лицарі ламали списи на її честь. Так само сталося і в Король-Березі, де десятки юних хвацьких паничів змагалися за її посмішку, маляри благали про милість змалювати її обличчя, а найкращі кравці у місті шукали честі пошити їй сукню. І всюди, де Раена бувала, вона з'являлася зі Світанком — юним дракончиком, що обвивав їй плечі, наче химерний комір.
   Життя Баели на Дракон-Камені було далеко тяжчим і скінчилося вогнем та кров'ю. Прибувши до двору, вона показала себе такою непокірною і свавільною, як небагато жінок у державі. Раена була вишукана і зграбна, Баела — кощава і стрімка. Раена обожнювала танцювати, Баела жила верхи на конях... і на драконі, доки загибель улюбленої дракониці не забрала в неї останню можливість польоту в небі. Сріблясте своє волосся дівчина різала коротко, наче хлопчик, щоб у гонитві конями не хльоскало по обличчю. Знову і знову тікала вона від жіночого почту шукати пригод на вулицях. Баела брала участь у п'яних кінських перегонах Сестринською вулицею, перепливала Чорноводу під нічним місяцем (а у тамтешніх бистринях втопився не один міцний плавець), пиячила з золотавими у їхніх куренях, ставила власні гроші (а коли й одяг) на бійців у щурячих ямах Блошиного Подолу. Одного разу вона зникла на три дні, а після повернення відмовилася казати, куди саме.
   Найгірше було те, що Баела мала смак до негідного її товариства. Наче вуличних собак, притягувала вона різний набрід до Червоного Дитинця і наполягала, щоб їм дали службу в замку або додали до її власного почту. Серед таких домашніх улюбленців були: юний вродливий жонглер; підмайстер коваля з неабиякими м'язами, що вкинулися панні у око; безногий жебрак, якого їй стало шкода; дешевий штукар, який здався їй справжнім чарівником; непоказний зброєносець заплотного лицаря; ба навіть двійко юних дівчат-близнючок з бурдею — "зовсім як ми, Раю". Якось вона припхала з собою цілий гурт мартоплясів. Септа Амариса, якій доручили напучувати панну в вірі та добропорядності, геть втратила надію, і навіть септон Євстахій не знав способу стримати її свавільне поводження. "Дівчину треба віддати заміж, і то негайно, — казав він Правиці Короля, — бо інакше, боюся, вона стягне безчестя на дім Таргарієн і зганьбить свого брата, його милість короля".
   Пан Тайлан почув у пораді септона здоровий глузд... але була і небезпека. Баелі не бракувало залицяльників. Вона була молода, вродлива, здорова, багата, бездоганного родоводу; найясніші вельможі Семицарства мали б за щастя узяти її за дружину. Але хибний вибір мав би згубні наслідки, бо чоловік такої дівчини надто наблизився б до престолу. Непорядний, мстивий, марнославний чоловік міг би спричинити криваві чвари і тяжкі негаразди. Намісники розглянули зо два десятки можливих наречених для панни Баели. Князь Таллі, князь Чорноліс, князь Вишестраж (неодружений, хоча і з удовою батька за коханку) — було розглянуто усіх, а до них і менш вірогідних, от як Далтона Грейджоя (Червоний Кракен вихвалявся сотнею дружин з солі, але доти не взяв жодної зі скелі), молодшого брата великого князя дорнійського, ба навіть хвацького пригодника Ракаліо Риндуна. Зрештою кожного було відкинуто з однієї чи іншої причини.
   Нарешті Правиця і рада намісників вирішили віддати руку панни Баели у шлюбі Тадеушу Рябину, князю на Золотогаї. Рябин, поза сумнівом, був розумним і поміркованим вибором. Його друга дружина минулого року померла, і він, як було відомо, шукав їй на заміну годящу молоду панну. Плодючість його була безсумнівна — князь нажив двох синів од першої дружини і ще п'ятьох від другої. Оскільки доньок він не мав, Баела б запанувала господинею в замку без жодних суперниць. Четверо наймолодших синів ще жили удома і потребували жіночої руки. Те, що всі нащадки князя Рябина були чоловічої статі, гучно проказувало на його користь — якщо в нього з панною Баелою народиться син, Аегон ІІІ матиме належного спадкоємця.
   Князь Тадеуш був щиросердий, зичливий веселун, його любили і поважали; дружинам він був лагідним і дбайливим чоловіком, синам — добрим батьком. У "Танку" він бився за королеву Раеніру, показав себе вдатним воєводою і мужнім лицарем. Він мав гонор, але не знав пихи, судив справедливо, але не злостиво, друзям зберігав вірність, святу віру шанував без надмірного запалу, на зайве марнославство не страждав. Якби престол перейшов пані Баелі, князь Рябин став би їй бездоганною опорою, підтримав усією силою і мудрістю, не шукаючи влади і не перебираючи на себе її законні права. Септон Євстахій каже, що намісники дуже зраділи, обравши таку людину внаслідок тяжких і складних роздумів.
   Проте Баела Таргарієн, дізнавшись про майбутній шлюб, їхніх радощів не поділила.
   — Князь Рябин на сорок років старший за мене, лисий, мов лобак, і з черевом, важчим за мене, — за чутками, відказала вона Правиці Короля, а тоді додала: — Та я вже двох його синів до ліжка пускала! Здається, найстаршого і третього. Але не обох одразу, бо то був би сором.
   Чи є в цьому крихта правди, ми не знаємо. Панна Баела славилася надміру зухвалими вихватками, коли бажала когось роздратувати. І якщо справді бажала, то свого досягла. Правиця зачинив її у покоях, приставив до дверей варту і наказав лишатися там, доки намісники не зберуться знову.
   Але за день він у розпачі дізнався, що Баела втекла з замку в якийсь таємний спосіб (згодом з'ясувалося: вилізла з вікна, помінялася одягом з пралею і вийшла просто через головну браму). Коли нарешті зчинили галас, вона була вже на півдорозі через затоку Чорноводу, бо винайняла рибалку, щоб довіз її до Плавня. Там вона знайшла родича — Володаря Припливів — і висипала йому на голову свої негаразди. Ще за два тижні Алин Веларіон і Баела Таргарієн одружилися у септі Дракон-Каменя. Нареченій було шістнадцять, нареченому — майже сімнадцять.
   Кілька намісників, палаючи гнівом, закликали пана Тайлана прохати верховного септона про скасування шлюбу, але сам Правиця на диво покірно і приголомшено махнув рукою. Далі він наказав розпустити поголос, що шлюб цей насправді влаштовано королем і двором, вважаючи за неподобство не сам вибір чоловіка, а лише непокору панни Баели.
   — Хлопчина вродився від вельможної крові, — запевнив Правиця намісників, — і певно, служитиме престолові так само вірно, як його брат.
   Поранену гордість Тадеуша Рябина підмаслили заручинами з Флорисою Баратеон — дівчиною чотирнадцяти років, на загальну думку найвродливішою з "Чотирьох штормопанн", як давно вже кликали чотирьох доньок князя Борроса. У її випадку то було конче помилкове прізвисько. Лагідна, мила, хіба що трохи грайлива дівчина померла з пологів за два роки. А буйливим, наче шторм, виявиться з роками не її шлюб, а той, який уклали на Дракон-Камені.
   Правиці та раді намісників нічна втеча Баели Таргарієн через Чорноводу затоку потвердила всі недобрі сумніви, які щодо неї плекалися.
   — Дівчина є надто дикою, свавільною і розпусною, саме як ми боялися, — похмуро вирік пан Виліс Зруб. — А тепер ще й пов'язалася з марнославним байстрюком князя Корліса. Змій за батька, миша за матір... отакий чоловік сидітиме при можливій нашій королеві?!
   Намісники погодилися одностайно — Баела Таргарієн не могла бути спадкоємицею короля Аегона.
   — Отже, нею має стати панна Раена, — оголосив Мутон, — за умови, що вийде заміж.
   Цього разу на вимогу пана Тайлана дівчину запросили до обговорення її долі. На диво, панна Раена виявила стільки ж згоди та покори, скільки її сестра — сваволі та упертості. Вона погодилася побратися з тим, кого обере король і рада, проте: "бажалося б мені, щоб він не був надто старий і зміг подарувати мені дітей, ані надто тлустий, щоб не розчавив у ліжку; аби ж поводився зі мною лагідно, чемно і чесно, тоді я напевне його покохаю". Коли Правиця запитав, чи має панна когось на меті серед панства і лицарства, що навколо неї крутилося, вона зізналася, що "особливо прихилилася" до пана Корвина Корбрея, з яким познайомилася ще у Долині вихованкою панни Арин.
   Пан Корбрей був не те щоб досконалим нареченим для принцеси: другий син, батько двох доньок від попереднього шлюбу, в свої тридцять два зрілий чоловік, не зелений хлопчак. І все ж дім Корбрей був стародавній та шанований, а сам пан Корвин мав таку лицарську славу, що покійний батько саме йому віддав Пані Безнадію — родинний Корбреїв клинок валірійського булату. Брат його Леовин справляв уряд Господаря-на-Державі; вже тому намісникам було важкувато шукати заперечення. Так і зладнали цей шлюб — швидкі заручини, а за два тижні похапливе весілля. (Правиця вважав за доцільне продовжити заручини, але намісники завважили мудрішим одружити Раену якнайскоріше — на випадок, якщо її сестра вже завагітніла.)
   Близнючки були не єдиними паннами у королівствах, які взяли собі чоловіків року 132 по А.З. Того ж самого року, трохи пізніше, Бенджикот Чорноліс, князь у Крукоберезі, повів свій почет королівським гостинцем до Зимосічі, щоб стати свідком шлюбу своєї тітки Алісанни з князем Креганом Старком. Північ міцно схопили пазурі зими, і подорож відняла втричі більше часу, ніж чекалося. Половина вершників загубила коней, поки валка продиралася крізь вискливі буревії; тричі обоз князя Бенджикота намагалися пограбувати зграї розбійників — і таки зуміли забрати частину харчів і всі весільні подарунки. Саме весілля, щоправда, за чутками було красне та пишне: Чорна Аля з її вовком склали обітниці перед серце-деревом скрижанілого божегаю Зимосічі, а на бенкеті чотирирічний Рікон, син князя Крегана від першої дружини, заспівав пісню на честь нової мачухи.
   Пані Еленда Баратеон, удовиця Штормоламу, того року теж знайшла нового чоловіка. Князь Боррос лежав мертвий, син його Оливер смоктав груди, а тим часом дорнійські вторгнення до штормового краю ставали численніші, та й розбійники королівської пущі дедалі нахабніли. Вдовиця потребувала сильної чоловічої руки, щоб берегти мир. Вона обрала пана Стефона Конінгтона, другого сина князя на Грифоновому Сідалі. На двадцять років молодший за пані Еленду, Конінгтон вже довів свою мужність у поході князя Борроса проти Короля-Стерв'ятника, ще й вродою не поступався відвазі.
   В інших краях чоловіки більше переймалися війнами, ніж весіллями. Уздовж берегів Західного моря Червоний Кракен з залізняками не спиняв грабунок і ґвалт. Мир, Лис, Тирош і триголова спілка Браавосу, Пентосу та Лорату зійшлися у герці на Порогах і в Спірних Землях. Тим часом розбійне королівство Ракаліо Риндуна защипнуло низ вузького моря, і в Король-Березі, Сутіндолі, Дівоставі та Мартинові морська торгівля геть змертвіла. Купці, капітани, перекупники діймали короля жалібним вереском... а він або відмовлявся їх приймати, або йому не дозволяли — залежно кому з літописців вірити. Над Північчю нависла примара голоду; Креган Старк і його значкове панство похмуро спостерігали, як тануть запаси, а Нічна Варта без упину відбивала вторгнення дичаків з-за Стіни.
   Того ж року Трьома Сестрами пронеслася моторошна пошесть. "Зимовою лихоманкою" звалася вона; остров'яни забрали в голову, що хворобу прибило до їхніх берегів на китобої з Ібен-Порту, збунтувалися і вирізали усіх ібенійських мореплавців, яких зуміли дістати, а кораблі їхні спалили. Але марно. Коли пошесть перетнула затоку Кусень до Білої Гавані, проти неї виявилися рівно безсилими і молитви септонів, і трунки маестрів. Померло багато тисяч людей, серед них князь Дезмонд Мандерлі. Його видатний син пан Медрік, найкращий лицар Півночі, пережив батька лише на чотири дні, подоланий тією ж хворобою. Оскільки пан Медрік дітей не мав, виникли нові несприятливі наслідки, бо ж княжа влада перейшла до його брата пана Торгена, який мусив кинути місце в раді намісників і прийняти стіл у Білій Гавані. Так замість колишніх семи намісників лишилося четверо.
   Під час "Танку драконів" загинуло стільки панів великих і менших, що Цитадель недарма назвала цей час Зимою Вдовиць. Ніколи раніше або пізніше в історії Семицарства стільки жінок одночасно не мали стільки влади, бо мусили правити замість загиблих чоловіків, братів, батьків або від імені синів у пелюшках і під груддю. Чимало розповідей про таких жінок міститься у велетенській праці архімаестра Абелона "Коли правили жінки: панії після Танку". Абелон описав долі кількох сотень жінок; ми мусимо обмежитися меншим числом. На щастя чи на горе, чотири з таких жінок найбільше вплинули на життя держави наприкінці року 132-го і наприпочатку 133-го А.З.
   Найперше слід згадати пані Джоану, вдовицю в Кастерлі-на-Скелі, яка правила маєтностями дому Ланістер від імені свого юного сина, князя Лореона. Знову і знову благала вона Правицю короля Аегона, близнюка свого покійного чоловіка, про допомогу проти розбійних залізняків, але жодної не побачила. Відчайдушно прагнучи захистити підданих, пані Джоана зрештою вдягла чоловічу броню і повела проти ворога вояків Ланіспорту та Кастерлі-на-Скелі. У піснях співається, як вона власноруч убила десяток залізняків попід мурами Кайсу, але їх слід відкинути як вигадки п'яних віршомазів (Джоана у битві тримала навіть не меча, а корогву свого дому). Втім, її відвага все ж запалила серця західняків — невдовзі морських наскочників знищили, і Кайс було врятовано. Серед загиблих був улюблений дядечко Червоного Кракена.
   Пані Шариса Пішак, вдовиця у Гуркотні, зажила іншої слави своїми намаганнями відновити погромлене місто. Правлячи від імені сина-немовляти (за півроку після другої битви при Гуркотні вона народила міцного і завзятого темноволосого хлопчину, якого оголосила законним нащадком покійного чоловіка, хоча імовірніше батьком його був Зухвалий Джон Розстан), пані Шариса вичистила спалені будинки та крамниці, перебудувала мури міста, віддала мертвих вогню, засадила поля під колишніми таборами пшеницею, ячменем та ріпою, ба навіть наказала обідрати голови драконів Морського Серпанка і Вермітора зі шкіри та повісити на міському майдані — показувати мандрівникам за гроші (шеляг брали за те, щоб подивитися, зірку — щоб торкнутися).
   У Старограді стосунки між верховним септоном та вдовицею князя Ормунда, "Самою-собі-пані", дедалі гіршали, бо вона не зважала на накази його пресвятості залишити ліжко свого пасерба і скласти обітниці сестри-мовчальниці на спокуту гріхів. Палаючи праведним гнівом, верховний септон засудив княгиню-вдовицю староградську як безсовісну розпусницю і заборонив їй ступати до Зоряного Септу, доки вона не розкається і не заблагає пробачення. У відповідь пані Саманта сіла на бойового коня і вдерлася до септу, де його пресвятість очолював молитву. На запитання, чого їй треба, "Сама-собі-пані" відповіла, що їй заборонено ступати до септу ногою, але про копита коня нічого не говорилося. Потім вона наказала лицарям закласти двері септу засувами: якщо храм зачинено для неї, то буде зачинено і для всіх. Верховний септон гримів, трусився, скликав усі кари та прокляття на "хвойду з копитами", але зрештою не мав іншого вибору, крім попуститися і піддатися.
   Четверта (і в нашій оповіді остання) з видатних жінок зненацька вигулькнула серед покручених башт і обпалених палат Гаренголу — велетенської руїни на березі вод Божого Ока. Забутий і зневажений після останнього бою Даемона Таргарієна та його небожа Аемонда, зурочений столець Чорного Гарена став притулком розбійників, свавільних лицарів, утікачів з війська, які набігали з-за його могутніх мурів полювати на мандрівників, рибалок і рільників. Рік тому їх було небагато, але віднедавна число збільшилося, ще й поповзли чутки, що панує над ними якась чарівниця, королева-відьма неабиякої сили. Коли чутки досягли Король-Берега, пан Тайлан вирішив, що настав час відновити владу корони над замком і доручив цю справу панові Регісу Гайовому з Королегвардії. Лицар виступив з міста, маючи півсотні гартованих бійців; у замку Даррі до нього приєднався пан Дамон Даррі з таким самим загоном. Пан Регіс нерозважливо вирішив, що цього більше ніж вистачить дати ради кільком самовільним мешканцям замку.
   Але прибувши під мури Гаренголу, лицарі побачили, що брама зачинена, а згори дивиться кількасот озброєних людей. У замку мешкало приблизно шість сотень душ, і третина з них були чоловіки, здатні тримати зброю. Коли пан Регіс завимагав розмови з їхнім паном, на мурах з'явилася жінка з дитиною при боці. "Королева-відьма" Гаренголу була не хто інша, як Алиса Водограй — байстрючка-годувальниця, що раніше стала полонянкою принца Аемонда Таргарієна, потім його коханкою, а нині насмілилася зватися вдовою. Хлопчик був сином Аемонда, сказала вона лицареві-очільникові походу.
   — Байстрюк Кривого? — спитав пан Регіс.
   — Законно уроджений син і спадкоємець! — обурилася Алиса Водограй. — Правдивий король Вестеросу!
   Вона наказала лицареві "стати на коліна перед вашим королем" і присягнутися йому мечем. Пан Регіс зареготав і відповів:
   — Я не колінкую перед байстрюками, ще й ницими вилупками молочної корови та убивці родичів.
   Далі сталися події, щодо яких немає повної згоди. Хтось каже, що Алиса Водограй просто здійняла руку, а пан Регіс заволав, стиснув голову, і череп його розірвався бризками крові та мозку. Інші наполягають, що вдовиця махнула рукою, подавши знак, і арбалетник з муру поцілив пана Регіса у око. Грибочок (який знаходився за тисячі верст звідти) припустив, що один з вояків на мурах міг бути майстерним пращником — адже м'які олив'яні кулі, кинуті з достатньою силою, розбивають голови саме в такий спосіб, який люди Гайового завважили за чаклунство.
   Хай там як, пан Регіс Гайовий загинув за одну мить. Ще за півудару серця брама Гаренголу розчахнулася, і звідти вихлюпнула юрба вершників з вереском і кличами. Розпочалася кривава битва, у якій королівських людей оточили і зім'яли. Пан Дамон Даррі на доброму коні, у доброму обладунку і добре навчений, був одним з небагатьох, хто зумів накивати п'ятами. Посіпаки королеви-відьми полювали на нього всеньку ніч, перш ніж облишити гонитву. З сотні вояків королівського загону до замку Даррі повернулися тридцять два.
   Наступного дня з'явився тридцять третій. Його полонили разом з десятком інших і примусили дивитися, як решта помирає на тортурах, а потім пустили на волю віднести послання.
   — Я маю переказати вам її слова, — хапав він ротом повітря, — але благаю, не смійтеся. Та вдовиця на мене вроки напустила. Хтось засміється — я помру.
   Коли пан Дамон запевнив, що ніхто не засміється, посланець розказав:
   — Не повертайтеся до замку, якщо не маєте наміру виявити покору і зігнути коліна, мовила вона. Хто наблизиться до мурів — помре. У каменях є сила, і вдовиця її розбудила. Рятуй нас, Седмице — вона має дракона. Я сам його бачив.
   Ім'я посланця загубилося у глибинах років... так само, як ім'я того, хто з нього засміявся. Але хтось це зробив, і то був один з людей князя Даррі. Посланець подивився на нього нажаханими очима, схопився за горло і почав хрипіти. Нездатний ковтнути повітря, він помер за недовгу мить. Казали, на шиї лишилися сліди жіночих пальців, наче відьма сама була там і душила горопаху власними руками.
   Загибель лицаря Королегвардії дуже занепокоїла пана Тайлана; Унвин Пик, утім, рішуче відкидав розповідь пана Дамона Даррі про чари та драконів і покладав вину за смерть Регіса Гайового та його людей на розбійників. Інші намісники погодилися з ним. Щоб викорінити набрід з Гаренголу, потрібна сильніша потуга, та й годі — так вирішили вони, поки добігав кінця той "мирний" рік 132 по А.З. Але перш ніж пан Тайлан встиг зібрати належний загін або навіть вирішити, кого додати до Аегонової Сімки замість пана Регіса, місто спіткала страшніша загроза, ніж усі "королеви-відьми" разом. На третій день року 133-го по А.З. до Король-Берега прибула зимова лихоманка.
   Чи народилася вона у темних лісах Ібу і приїхала на Вестерос китобійним кораблем, як вважали сестринці — про те нам невідомо. Але пересувалася вона від порту до порту, і то напевно. По черзі були вражені Біла Гавань, Мартинів, Дівостав і Сутіндол; повідомляли, що і в Браавосі лютує пошесть. Першою ознакою хвороби було почервоніння обличчя — його легко плутали з яскравим рум'янцем, який люди приносять з морозу в холодний зимовий день. Потім починалася сама лихоманка — спершу злегка, потім дедалі сильніше. Не допомагало ані кровопускання, ані часник, жодні трунки, зілля чи масті. Якщо покласти хворого у купіль зі снігом та крижаною водою, хвороба начебто пригасала... проте зовсім не спинялася, про що скоро дізналися маестри, які намагалися її подолати. На другий день хворого починало страшно трусити, він скаржився на холод, а сам на дотик аж палав. На третій день починалася маячня і кривавий піт. На четвертий день людина вмирала... або починала шлях до видужання, якщо лихоманка спадала. Один хворий з чотирьох одужував од зимової лихоманки. Ніколи ще від часів трясовиці, яка страшно спустошила Вестерос у часи короля Джаяхаериса І, в Семицарстві не бачили жахливішої пошесті.
   В Король-Березі перші ознаки смертельного рум'янцю помітили уздовж річки серед жеглярів, поромників, риботорговців, портових гаківників, корабельників та хвойд при корабельнях — тобто усіх, хто шукав роботи і заробітку понад берегом Чорноводи. Та перш ніж вони зрозуміли, що хворі, моровиця вже бігла усіма стогнами міста і вражала багатих і бідних, не добираючи. Коли звістка досягла двору, великий маестер Мункун сам пішов оглянути хворих — упевнитися, що це саме зимова лихоманка, а не якась із легших хвороб. Занепокоєний побаченим, Мункун не повернувся до замку, бо злякався, що і сам підчепив хворобу після близького спілкування з півсотнею недужних шльондр і корабельників. Натомість він надіслав підмаестра з нагальним листом до Правиці Короля. Пан Тайлан почав діяти, не зволікаючи — наказав золотокирейникам зачинити місто і не дозволяти нікому входити або виходити, доки пошесть не послабне. Також він звелів зачинити і засунути браму Червоного Дитинця, щоб уберегти від хвороби короля та двір.
   На жаль, зимова лихоманка не знала поваги ані до брам, ані до мурів, ані до стражників. Зсунувшись на південь, хвороба трохи втратила силу, та все ж у наступні дні її підхопили десятки тисяч людей. Три чверті з них померли. Великий маестер Мункун виявився одним зі щасливих четвертих і видужав... але пана Віліса Зруба, Регіментаря Королегвардії, лихоманка вбила разом з двома його присяжними братчиками. Господар-на-Державі Леовин Корбрей віддалився до своїх покоїв, коли занедужав, і спробував лікуватися гарячим пряним вином... але помер разом із коханкою і кількома слугами. Дві покоївки королеви Гелаени схопили лихоманку і віддали душу, але мала королева лишилася при доброму здоров'ї. Помер тисяцький міської варти, а за дев'ять днів ліг до могили його наступник. Не оминула пошесть і раду намісників: захворіли князь Вестерлін та князь Мутон. Лихоманка Мутона минулася, і він лишився живий, хоча дуже слабкий. Роланд Вестерлін, значно старший роками, не пережив хвороби.
   Одну смерть можна вважати милосердною. Тієї ж ночі, що і князь Вестерлін, померла королева-вдовиця Алісента дому Вишестраж, друга дружина короля Візериса І, мати його синів Аегона, Аемонда, Даерона, доньки Гелаени. Попередньо вона сповідала свої гріхи приставленій септі. Королева пережила усіх своїх дітей і в останній рік життя не виходила з покоїв, не знала іншого товариства, крім септи, служниць при столі та вартових коло дверей. Їй давали книжки, голки з вишиванням, але стражники казали, що Алісента частіше плаче, ніж читає або вишиває. Одного дня вона роздерла увесь свій одяг на клапті. До кінця року вона вже розмовляла сама з собою і не терпіла зеленого кольору.
   У останні дні життя королева-вдовиця ніби трохи проясніла розумом.
   — Хочу знову побачити синів, — мовила вона до септи, — і Гелаену, мою любу дівчинку, ой... і короля Джаяхаериса. Я читатиму йому, як замолоду. Він казав, що в мене такий милий голосочок.
   На диво, у останні свої години королева Алісента часто згадувала про Старого Короля, але ніколи — про чоловіка, короля Візериса. Морок прийшов по неї дощової ночі у годину вовка.
   Всі ці смерті ревно та старанно записав септон Євстахій; він подбав і про те, щоб ми знали всі останні слова зацного панства та шляхетних паній, сказані нам у напуття в їхню смертну годину. Грибочок теж згадує про мертвих, але чи не більше часу присвячує витівкам живих — от як одного незугарного пикою зброєносця, котрий вмовив гарненьку покоївку віддати йому цноту, бо ж він вже відчув рум'янець; "за чотири дні я лежатиму мертвий, а так не хочу вмирати, не спізнавши кохання". Вихватка мала такий успіх, що зброєносець застосував її ще до шести дівчат... але коли вчасно померти йому не вдалося, дівчата почали пліткувати, і лукавий задум було викрито. Своє власне виживання Грибочок пояснює пияцтвом. "Якщо я вип'ю вдосталь вина, то не знатиму, коли захворію; а кожен дурень знає, що як ти чогось не знаєш, то воно тобі й не зашкодить".
   У ті чорні дні увагу загалу привернули два несподівані звитяжці. Одним був Орвил, якого ключники звільнили з келії по тому, як лихоманка забрала надто багато маестрів. Старість, переляк і довге ув'язнення залишили від нього лише тінь колишньої людини, та й трунки з зіллями допомогли не більше, ніж у руках інших маестрів, але Орвил невтомно трудився, намагаючись врятувати всіх, кого можна було врятувати, і полегшити страждання тих, кому надії не лишилося.
   Іншим відважним рятівником, на загальний подив, став молодий король. Жахаючи свою Королегвардію, Аегон цілими днями відвідував хворих, сидів коло них багато годин поспіль, часто-густо тримав їхні руки в своїх, охолоджував гарячі лоби вологими рушниками. Його милість говорив нечасто, але поділяв з хворими мовчання, терпляче вислуховував розповіді про їхні життя, благання пробачити, вихваляння перемогами, добрими справами і вдатними дітьми. Більшість відвіданих хворих померло, але ті, які вижили, потім довго розповідали, що їх поставив на ноги "цілющий дотик короля".
   Та якщо і є в королівському дотику цілющі чари, як вважають посполиті... вони не впоралися там, де були найпотрібніші. Останнє ложе хвороби, відвідане Аегоном ІІІ, належало панові Тайлану Ланістеру. Протягом усіх найчорніших днів у місті пан Тайлан лишався у Башті Правиці, дні й ночі присвячуючи змаганню з Мороком. Сліпий і скалічений, він майже до кінця відчував тільки втому... але лиха доля вирішила так, що коли найгірше вже минулося, і нових хворих на зимову лихоманку майже не з'являлося, одного ранку пан Тайлан наказав челядинові зачинити вікно. "Тут так холодно", — сказав він, хоча вогонь у комині ревів і вирував, а вікно було вже зачинено.
   По тому Правиця швидко згас. Лихоманка забрала його життя за два дні замість звичайних чотирьох. При ньому в мить смерті перебував септон Євстахій, а також король-хлопчак, якому служив Правиця. Слухаючи його останній подих, Аегон тримав його руку в своїй.

   Пан Тайлан Ланістер ніколи не знав великої любові загалу. Після смерті королеви Раеніри він заохочував короля Аегона ІІ віддати її сина катам на смерть, і чимало "чорних" ненавиділи його за це. Але після смерті Аегона ІІ він лишився служити Аегонові ІІІ, і за це його ненавиділи численні "зелені". З'явившись другим з материного черева — за кілька ударів серця після брата-близнюка Язона — Тайлан не мав од народження славетного князівського титулу і казкових багатств Кастерлі-на-Скелі, а мусив сам шукати собі місце в світі. Пан Тайлан не одружився, не мав дітей, тож небагато плакало по ньому в посмертну годину. Запона, яку він носив, щоб приховати спотворене обличчя, породила чутки, що на вигляд він — справжнє чудовисько, пекельне зло. Хтось кликав його боягузом за небажання втягувати Вестерос у Війну Доньок на сході й недостатні зусилля з приборкання Грейджоя на заході. Прибравши три чверті коронної скарбниці з Король-Берега ще на посаді підскарбія при королі Аегоні ІІ, Тайлан Ланістер кинув у ґрунт насіння поразки королеви Раеніри. То була хитромудра вихватка, яка йому самому коштувала очей, вух і здоров'я, а королеві — престолу і самого життя. Все ж не можна заперечувати, що синові Раеніри він служив Правицею вірно і віддано до останнього свого дня.


Доба намісників. Війна, мир і ярмарки худоби



   Король Аегон ІІІ був ще юний хлопчина, не досяг навіть тринадцяти років, але у дні після смерті пана Тайлана Ланістера показав зрілість не по роках. Не зваживши на пана Марстона Буруна, другого у Королегвардії, його милість жалував білі корзна панові Робіну Масею та панові Роберту Морочнику, а до того ж поставив Масея Регіментарем. Позаяк великий маестер Мункун ще не повернувся з міста, де доглядав уражених зимовою лихоманкою, король звернувся до його попередника — наказав колишньому великому маестрові Орвилу викликати до міста князя Тадеуша Рябина. "Охоче матиму князя Рябина моїм Правицею. Пан Тайлан так високо про нього думав, що хотів віддати руку сестри — авжеж пан князь вартий довіри". Баелу король теж волів повернути до двору. "Князь Алин стане моїм адміралом, як раніше його дід". Орвил похапцем — можливо, сподіваючись на королівське пробачення — надіслав усіх круків, яких від нього вимагали.
   Втім, у цих справах король Аегон діяв, не спитавши ради намісників. А їх тоді лишилося у Король-Березі тільки троє: князь Пик, князь Мутон і великий маестер Мункун, який заспішив повернутися до Червоного Дитинця у ту ж мить, коли пан Робін Морочник наказав знову відчинити браму. Манфрид Мутон, прикутий до ліжка, видужував після битви з хворобою і попрохав відкласти усі рішення до повернення панни Арин з Долини і князя Ройса Карона з Дорнійського Порубіжжя. Але його співрадники нічого чути не хотіли. Князь Пик наполягав, що хто з намісників одбув з Король-Берега, той заразом зрікся і місця у раді. За згідливої підтримки великого маестра (про яку Мункун згодом пошкодував) Унвин Пик скасував усі призначення і накази короля на тій підставі, що дванадцятирічному хлопчикові не личить самотужки вирішувати державні справи такої ваги.
   Регіментарем Королегвардії затвердили Марстона Буруна; від Морочника і Масея завимагали віддати білі корзна, щоб пан Марстон обрав лицарів для них на свій розсуд. Великий маестер Орвил повернувся до келії чекати на страту. Щоб не образити князя Рябина, намісники подарували йому місце в раді, а заразом уряд юстиціарія і коронного правника. Нічого подібного Алинові Веларіону не дісталося, проте ніхто і не гадав, щоб юнак його років, та ще такого непевного походження, обійняв посаду верховного адмірала. Раніше розділені уряди Правиці Короля і Господаря-на-Державі злили разом і віддали не абикому, а самому Унвинові Пику.
   Грибочок каже, що король Аегон ІІІ сприйняв рішення намісників у похмурій мовчанці, лише раз заперечивши проти звільнення Масея та Морочника.
   — Королегвардія служить довіку, — мовив він, на що князь Пик відповів: — Лише коли обрана належним чином, ваша милосте.
   В іншому, пише септон Євстахій, король вислухав вироки ради "вельми чемно" і подякував князеві Пику за його мудрість, оскільки "я ще надто юний, про що вашій вельможності добре відомо, і потребую направи у державних клопотах". Якщо справжні почуття короля і були інакшими, Аегон вирішив їх не висловлювати, а натомість повернутися до мовчазного споглядання подій.
   Решту свого неповноліття король Аегон ІІІ майже не брав участі у правлінні державою, хіба що ставив підпис та печатку на паперах, які йому приносив князь Пик. За певних нагод його милість виходив до двору і сідав на Залізний Престол або ж приймав того чи іншого посла, та загалом його майже не бачили в Червоному Дитинці, а за межами замку — ніколи.
   Настав нам час на хвилинку відволіктися і звернути погляд на Унвина Пика, який майже одноосібно правив Семицарством протягом двох років, поєднавши уряди князя-намісника, Правиці Короля і Господаря-на-Державі.
   Родовід князя був одним з найстаріших у Обширі, коренями глибоко занурений у Вік Звитяжців і добу першолюдей. Серед блискучих та звитяжних пращурів його вельможність рахував такі імена, як пан Урратон Щитобій, князь Мерин Книжник, пані Ірма Золотої Чари, пан Барквен Обложник, князь Едісон Старший, князь Едісон Молодший, князь Емерік Помститель. Чимало Пиків служило радниками у Вирії, коли Обшир був найбагатшим і наймогутнішим королівством усього Вестеросу. Коли пиха і могуття дому Мандерлі перетнули всі межі, саме Лорімар Пик принизив їх і витрутив у вигнання на Північ; за цю звитягу король Персеон ІІІ Теплич віддав йому колишній столець Мандерлі у Твердосонні та його навколишні землі. Син короля Персеона Гвейн узяв за наречену доньку князя Лорімара, тим зробивши її сьомою панною Пик, яка сіла попід Зеленою Рукою королевою всього Обширу. Протягом століть інші доньки дому Пик одружувалися з Рожвинами, Рябинами, Костянами, Дубосердами, Озгреями, Флорентами, ба навіть Вишестражами.
   Все це скінчилося з появою драконів. Князь Армен Пик та його сини загинули на Полум'яному Полі поруч із королем Мерном та його чаддю. Винищивши дім Теплич, Аегон Завойовник віддав Вирій і владу в Обширі домові Тирел — колишнім королівським управителям. Тирели ж не мали ані кревних зв'язків з Пиками, ані причин їм сприяти. Так почався повільний занепад старовинного дому. Минуло століття, Пики все ще тримали за собою три замки, землі їхні були розлогі й густонаселені, хай не безмежно багаті, але почесного місця серед значкового панства Вирію вони вже не обіймали.
   Унвин Пик твердо знамірився перемогти лиху долю і повернути дім Пик до колишньої величі. Як і його батько, що приєднався до більшості на Великій Раді 101 р. А.З., він не вірив, що жінці личить правити над чоловіками. У "Танку драконів" князь Унвин був одним з найзавзятіших "зелених", привів на поміч Аегону ІІ в його змаганнях за Залізний Престол тисячу мечів та списів. Коли при Гуркотні загинув Ормунд Вишестраж, князь Унвин вирішив, що провід над військом має належати йому. Але лукаві спільники не погодилися, і він цього не забув: спершу вдарив кинджалом у око Овейну Бурнаю, а потім облаштував убивство драконовершників Гуго Громобоя і Ульфа Білого. Перший серед "Шпичаків" (хоча мало хто про це знав) і один з трьох, які лишилися живими, князь Унвин довів при Гуркотні, що з ним жартувати не варто, і збирався довести це знову в Король-Березі.
   Піднісши пана Марстона Буруна до проводу над Королегвардією, князь Пик натиснув на нього, щоб віддати білі корзна двом власним родичам — пану Аморі Пику з Зорешпиля і його братові-байстрюку пану Мервину Буйцвіту. Міську варту віддали під оруду панові Лукасу Лейгоду — сину одного зі "Шпичаків", який загинув при Гуркотні. Щоб замінити вартових, померлих від зимової лихоманки та у Місяць Нестями, Правиця вдягнув золоті киреї на п'ять сотень власних людей.
   Князь Пик не надто довіряв людям, і все, що він бачив при Гуркотні (а почасти відчув на собі або скоїв сам), переконало його, що ворогам дай тільки мить, і тебе зронять у порох. Не забуваючи про власну безпеку, він оточив себе особистою вартою — десятьма сердюками, вірними лише йому (і золоту, яке він щедро виплачував), а ті невдовзі стали відомі під доречним прізвиськом "Пальці". Їхній очільник, волантинський шукач пригод на ім'я Тессаріо, мав на обличчі й спині наколоті смуги — ознаку раба-воїна. Люди звали його Тессаріо Тигром у обличчя, на його задоволення; за спиною ж величали Тессаріо Палюхом — таке прізвисько дав йому Грибочок.
   Убезпечивши власну особу, новий Правиця почав збирати до двору прибічників, родичів і друзів, замінюючи ними чоловіків та жінок, чия особиста вірність йому здавалася сумнівною. Овдовілу тітоньку князя, пані Кларису Озгрей, поставили на чолі служби покоївок та стольників при королеві Джаяхаері. Пан Гарет Цибань, майстер-мечник у Зорешпилі, отримав ту саму посаду в Червоному Дитинці й доручення навчати короля Аегона лицарських наук. Георг Милобрід, князь у Свят-Вежі, та пан Віктор Розлив, господар у Розлив-Галі, єдині живі "Шпичаки" окрім самого князя Пика, обійняли відповідні уряди великого сповідника і Королівського Правосуду.
   Правиця замахнувся аж на те, щоб звільнити від обов'язків септона Євстахія і привести на його місце молодшого септона Бернарда — для відправи духовних потреб двору і настанови його милості у вірі та добропорядності. Бернард теж був однієї з князем крові — походив од молодшої сестри його прадіда. Звільнений септон Євстахій виїхав з Король-Берега до Камінного Септу — містечка, де народився — і там віддався написанню своєї видатної (хай і занадто бучномовної) праці "Правління короля Візериса, Першого тако нареченого, і Танок Драконів, який стався по ньому". На жаль, септон Бернард більше полюбляв складати святі поспів'я, ніж записувати двірські плітки, тому його праці не надто цікавлять літописців і книжників (сумно казати, але навіть менше — тих, хто кохається у священній музиці).
   Жодні з цих перемін не втішили молодого короля. Особливо невдоволеним його милість лишила Королегвардія. Двом новим лицарям він не довіряв, не любив їх, та й присутності пана Марстона Буруна при загибелі його матері не забув. До "Пальців" Правиці король відчував ще гіршу відразу, якщо таке можливо — особливо до їхнього нахабного, хвалькуватого і чорноротого очільника Тессаріо Палюха. Відраза перетворилася на ненависть, коли волантинець убив пана Робіна Масея — одного з молодих лицарів, яких Аегон бажав бачити у своїй Королегвардії — в сварці за коня, котрого обидва хотіли придбати.
   Невдовзі король запалав відразою і до нового майстра-мечника. Пан Гарет Цибань був майстерним воїном, але надто суворим учителем; він уславився у Зорешпилі жорстокими карами хлопчиків, узятих в учні. Хто не засвоював його науки так, як лицар вважав за потрібне, ті по цілих днях мусили ходити без сну, сидіти у купелях крижаної води, голити голови і терпіти побиття. Проте жодну з цих кар пан Гарет не смів застосувати на новій посаді. Аегон був не надто ревним учнем, до меча та інших мистецтв війни наснаги не мав, але його ясновельможна особа була недоторканна. Коли ж пан Гарет починав дорікати надто гучно або надто суворо, король просто кидав меча зі щитом і йшов геть.
   Здавалося, Аегон мав єдиного приятеля, до якого йому було не байдуже. Гаемон Світлокосий, шестирічний чашник і куштувальник страв, не лише поділяв з королем усі трапези, але й часто супроводжував у дворищі, чого не міг не помітити пан Гарет. Оскільки Гаемон був байстрюком, народженим хвойдою, і при дворі вважався за ніщо, прохання пана Гарета до Правиці зробити малого королівським хлопчиком для биття було радо задоволене князем Пиком. Надалі усі лінощі, непослух або зухвалість з боку короля Аегона каралися побиттям його маленького супутника. Кров і сльози Гаемона зворушили короля так, як не могли зворушити жодні слова Гарета Цибаня, і поліпшення майстерності його милості з лицарською зброєю невдовзі помітили усі, хто бував у дворищі. Але огида короля до свого вчителя тільки посилилася.
   Тайлан Ланістер, сліпий і скалічений, завжди поводився з королем поштиво, розмовляв чемно і лагідно, намагався радити і навертати на свій бік замість наказувати. З Унвина Пика вийшов суворіший Правиця; слова його були різкі й тяжкі, до молодого короля він терплячості не мав, поводився, за словами Грибочка, "радше як із затурканим хлопчиськом, ніж з королем", і не робив жодних спроб залучити його милість до повсякденного правління державою. Коли ж Аегон ІІІ повернувся до мовчанки, самотності та похмурої байдужості, Правиця з задоволенням припинив на нього зважати і звертався тільки за рідкісних нагод, коли присутність короля була конче необхідна.
   Вірно чи хибно, пана Тайлана Ланістера дехто вважав слабким, безпорадним Правицею, але водночас зловісним змовником і небезпечним чудовиськом. Князь Унвин Пик обійняв посаду Правиці з наміром показати свою силу і прямодуху рішучість.
   — Сей Правиця не сліпий, не скалічений і не ховає обличчя! — оголосив він королю та двору. — Сей Правиця ще в змозі тримати в руках меча!
   Вимовивши ці слова, Пик вийняв довгого меча з піхв і високо здійняв, щоб усі бачили. Палатою побіг шепіт, клинок-бо в руках його вельможності був не пересічний, а викуваний з валірійського булату — Сиротинець, востаннє бачений у руках Зухвалого Джона Розстана, коли той рубав ним людей Грізного Гуго Громобоя у дворищі замку Гуркотень.

   Септони вчать, що Свято Вишнього Батька — найсприятливіший день для справедливого суду. Року 133 А.З. новий Правиця ухвалив, що цього дня всі раніше засуджені судом злочинці мають нарешті отримати покарання. Міські в'язниці вже лускали від люду, і навіть глибокі підземелля Червоного Дитинця загрожували невдовзі переповнитися. Князь Унвин вирішив їх спорожнити. В'язнів вивели або витягли на майдан перед брамою Червоного Дитинця, де зібралися тисячі бережан подивитися, як кожному відміряють належною міркою. Під похмурим поглядом молодого короля та суворим — його безжального Правиці з мурів — Королівський Правосуд узявся до роботи. Для одного меча її було забагато, і йому приставили на поміч Тессаріо Палюха з "Пальцями".
   "Справа пішла б швидше, якби Правиця послав на Мушину вулицю по різників, — зауважує Грибочок, — бо вони рубали й різали, як ціла зграя живолупів на бійні". Чотирьом десяткам крадіїв одрубали по одній руці. Вісім ґвалтівників було вихолощено; їх погнали до річки голими з підвішеною на шиї мужністю — сідати на корабель до Стіни. Колишній Бідолаха (чи принаймні запідозрений) проповідував, що Седмиця надіслала зимову лихоманку покарати дім Таргарієн за кровозміс — йому видалили язика. Двійко шльондр з ганебною хворобою отримали жахливі каліцтва, про які тут писати не личить, за те, що подарували хворобу кільком десяткам чоловіків. Шістьом домовим слугам, які крали в господарів, вирвали ніздрі; сьомий прорізав дірку в стіні, щоб споглядати оголену доньку свого хазяїна, і втратив зухвале око.
   Наступними були вбивці. Наперед вивели сімох; першим був корчмар, який вбивав окремих гостей (завважених ним за таких, що ніхто не шукатиме) і забирав собі їхні коштовні речі ще від часів Старого Короля. Інших убивць просто повісили, а цьому спочатку відтяли руки і спалили на його очах; потім підвісили у зашморзі повільно душитися і при тому випатрали.
   Останніми до страти пішли троє найвидатніших в'язнів, на яких найбільше чекала юрба: ще один "Пастир відроджений"; капітан пентоського купця, звинувачений і засуджений за привіз зимової лихоманки з Сестринова до Король-Берега; великий маестер Орвил, приречений зрадник і втікач з Нічної Варти. Королівський Правосуд пан Віктор Розлив дав їм ради власноруч. Голови пентосця і облудного Пастиря він стяв катівською сокирою, але великому маестрові Орвилу подарували честь померти від меча з огляду на вік, шляхетне походження і довгу службу.
   "Коли Свято Вишнього Батька скінчилося, і юрба перед ворітьми розсіялася, Правиця Короля лишився вельми задоволеним, — пише септон Євстахій, який наступного дня відбув до Камінного Септу. — Якби ж я міг написати, що посполиті повернулися до будинків і хатин постувати, молитися і спокутувати власні гріхи... та ніщо не було б далі від правди. Натомість вони, розбурхані кров'ю, ринули до притулків гріха; пивниці, винні льохи та бурдеї мало не лускали, бо таке воно — людське лукавство". Грибочок каже приблизно те саме, але у свій спосіб. "Коли я бачу, як людину карають на смерть, то відчуваю спрагу до вина і жінок — нагадати собі, що я досі живий".
   Король Аегон ІІІ упродовж усього Батькового Свята стояв на мурі брамної вежі, не сказавши ані слова і не відвернувши очі від кровопролиття, що чинилося унизу. "Короля наче з воску хто виліпив", — зауважує септон Євстахій. Великий маестер Мункун додає: "Його милість був присутній, виконуючи свій обов'язок, але водночас здавалося, що він десь далеко. Деякі засуджені кричали вгору до мурів, благаючи про змилування, але король їх наче і не бачив, і не чув розпачливих волань. Будьте певні: сей святковий бенкет зготував нам Правиця, і саме йому він смакував найкраще".
   До середини року замок, місто і сам король опинилися у міцних пазурях нового Правиці. Простолюддя сиділо тихо, зимова лихоманка послабшала, королева Джаяхаера ховалася у своїх покоях, король Аегон навчався меча вранці у дворищі, а вночі витріщався на зорі. Проте за мурами Король-Берега усі негаразди, що обсідали державу протягом останніх двох років, лише посилилися. Торгівля зійшла майже нанівець, на заході далі буяла війна, Північ охопили голод і пошесть, а на півдні дедалі нахабніли дорнійці. Залізному Престолу настав час показати свою силу — так вирішив князь Пик.
   З десяти великих бойових кораблів, замовлених паном Тайланом, вісім вже добудували, і Правиця розсудив почати з того, щоб знову відкрити вузьке море для торгівлі. На чолі королівського флоту він поставив ще одного свого дядечка — пана Гедмунда Пика, гартованого битвами лицаря, відомого під прізвиськом Гедмунд Галябарда за його улюблену зброю. Втім, пан Гедмунд, хоч і недарма шанований за відвагу та бойову майстерність, майже нічого не тямив у війні на морі, тому Галябарді на запрошення його вельможності Правиці знайшли заступника і порадника у морських справах — широко відомого морського сердюка на ім'я Нед Біб (або Чорнобіб за рясну чорну бороду).
   На Порогах, коли туди вирушили пан Гедмунд і Чорнобіб, саме чинився страшенний безлад — і це ще м'яко сказано. Кораблі Ракаліо Риндуна було майже прибрано з моря, але він усе ще правив на Кров-Камені — найбільшому з островів — і на кількох менших. Тирошійці вже були дали йому ради, аж тут Лис і Мир уклали перемир'я і разом учинили напад на Тирош, примусивши архонта відкликати кораблі з вояками. Триголова спілка Браавосу, Пентосу і Лорату втратила одну голову, коли з неї вийшли лоратійці, але пентоські сердюки тепер утримували всі Пороги, не зайняті людьми Ракаліо, а браавоські кораблі володіли протоками між ними.
   Вестерос не мав надії перемогти Браавос у морській війні — князь Унвин це знав. Тому оголосив своєю метою покласти край лукавому пройдисвіту Ракаліо Риндуну і його піратському королівству, закріпитися на Кров-Камені й зробити так, щоб вузьке море ніколи більше не було зачинене для кораблів. Королівський флот — що складався з восьми нових великих бойових кораблів і двох десятків старіших кочів та галер — не був достатній для такої справи, і тому Правиця написав на Плавень, наказуючи Володареві Припливів "зібрати морську потугу вашого покійного пана дідуся і віддати під провід нашого доброго дядечка Гедмунда, щоб він знову відкрив морські шляхи".
   Алин Веларіон давно і пристрасно прагнув саме такої виправи — як і Морський Змій перед ним, — але сам лист змусив його пирхнути і визвіритися:
   — Тепер це моя морська потуга, і я краще віддам її Баелиній мавпі, ніж якомусь дядечкові Гедмунду!
   Все ж він виконав наказ, зібрав шістдесят бойових галер, тридцять лодій, більш як сотню кочів та думбасів і повів на з'єднання з королівським флотом, який саме виходив з Король-Берега. Коли величезна бойова потуга проминала Гирло, пан Гедмунд надіслав Чорнобоба на чільний корабель князя Алина "Королева Раеніс", виписавши йому грамоту, що дозволяла взяти під оруду веларіонівські кораблі, бо "їм краще поведеться під рукою, загартованою багатьма роками досвіду". Князь Алин відіслав його назад, написавши панові Гедмунду: "Я б повісив ваш бобовий стручок, та пошкодував на його чорну шию добрячої конопляної линви".
   Взимку на вузькому морі часто панують міцні північні вітри, і кораблі швидко та зручно дісталися на південь. Коло берегів Тарфу їхні лави поповнив ще з тузінь добрячих лодій на чолі з самим князем Бріндемиром Вечерницею. Але вісті, які його вельможність привіз на своїх веслах, були не надто втішні. Дож Браавосу, архонт Тирошу і Ракаліо Риндун домовилися про спільні дії та вирішили правити на Порогах разом; проминати їх віднині зможуть лише ті кораблі, які матимуть дозвіл на торгівлю від Браавосу або Тирошу.
   — А Пентос що? — запитав князь Алин.
   — Його здихалися, — повідомив Вечерниця. — Коли пиріг ріжуть на трьох замість чотирьох, то кожному випадає більший шмат.
   Гедмунд Пик-Галябарда (якого так нудило протягом подорожі, що жеглярі прозвали його "Гедмунд Гидопикий") вирішив повідомити Правицю про нові взаємини, які склалися між войовничими сторонами. Проте Вечерниця вже надіслав крука до Король-Берега, тому Пик наказав, щоб кораблі стояли коло Тарфу, доки не надійде відповідь.
   — Тоді загубимо надію застукати Ракаліо зненацька! — переконував Алин Веларіон, але пан Гедмунд стояв на своєму.
   Двоє очільників полаялися і розійшлися, а наступного дня на світанку Чорнобіб розбудив пана Гедмунда і повідомив, що Володар Припливів зник, а з ним відбув і весь флот Веларіонів. Гедмунд Галябарда лише пирхнув:
   — Мабуть, утік на Плавень? Куди йому ще податися!
   Нед Біб погодився, назвавши князя Алина "сполоханим хлопчиськом". Та гірше помилитися вони не могли. Князь Алин повів кораблі не на північ, а на південь. За три дні, поки Гедмунд Галябарда і його королівський флот теліпалися коло берега Тарфу, чекаючи на крука, серед морських скель, мілин і заплутаних проток Порогів розпочалася битва. Напад заскочив браавосців зненацька; їхній верховний адмірал та чотири десятки капітанів бенкетували на Кров-Камені з Ракаліо Риндуном і послами з Тирошу. Половину браавоських кораблів було захоплено, спалено або потоплено ще на котві або коло пришибів, а інші — коли вони намагалися поставити вітрила і вийти в море.

   Битва не обійшлася зовсім без спротиву. "Велике повстання", височезний і грізний браавоський дромон на чотири сотні весел, пробився повз тузінь менших веларіонівських кораблів і вирвався у відкрите море... аж тут на нього насунувся сам князь Алин. Запізно браавосець спробував розвернутися і стати до бою; великий дромон у воді рухався велично і поволі; збурюючи воду всіма веслами до останнього, "Королева Раеніс" вдарила у її облавок.
   Один спостерігач згодом написав, що "Королева" врізалася у бік великого браавоського корабля, "мов тяжкий дубовий кулак", розтрощила весла, проламала дошки коробу та чардаків, перекинула щогли і зрештою розрізала важкий дромон мало не навпіл. Коли князь Алин заволав до веслярів відтягати назад, у зроблену "Королевою" рану ринуло море, і "Велике повстання" пішло на дно за кілька мигів ока, потягнувши туди ж "розпухле дожеве марнославство".
   Перемога Алина Веларіона була беззаперечною. В битві на Порогах він втратив три кораблі (одним, на жаль, був "Вірне серце" на чолі з його родичем Даероном, який потонув разом з кораблем), а потопив більш як тридцять, захопив шість галер, одинадцять кочів, вісімдесят дев'ять заручників, чималі запаси харчів, напоїв, зброї, грошей, а до них слона, якого везли до звіринця дожа Браавосу. Все це Володар Припливів повіз назад до Вестеросу разом з прізвиськом, яке він носитиме решту життя — "Дубовий Кулак". Коли князь Алин піднявся "Королевою Раеніс" угору Чорноводою і в'їхав крізь Річкову браму верхи на дожевому слоні, десятки тисяч людей вишикувалися вулицями міста, вигукуючи його ім'я і жадаючи хоч краєм ока побачити нового звитяжця. Перед брамою ж Червоного Дитинця його зустрічав сам король Аегон ІІІ.
   Опинившись усередині мурів, щоправда, князь мусив вислухати дещо інше. Поки Алин Дубовий Кулак досяг престольної палати, молодий король кудись зник. Замість нього згори Залізного Престолу гнівно вирячився Унвин Пик, промовляючи такі слова:
   — Дурень, триклятий дурень! Якби я міг, я б тебе вкоротив на твою гарячу голову!
   Правиця мав вагомі підстави так перейматися. Хай як гучно юрба вітала перемогу Дубового Кулака, похапливий удар юного зухвальця залишив державу на слизькому ґрунті. Князь Веларіон здобув кількадесят браавоських кораблів і гарну велику тварину, але не захопив ані Кров-Камінь, ані жоден інший з Порогів — потрібні для цього лицарі та щитники перебували на більших кораблях королівського флоту, які він кинув коло берегів Тарфу. Метою виправи, як її бачив князь Пик, було знищення піратського королівства Ракаліо Риндуна; натомість Ракаліо тепер здавався могутнішим, ніж раніше. Останнє, чого бажав Правиця, була війна з Браавосом — найбагатшим і найсильнішим з Дев'яти Вільних Міст.
   — А ви привезли нам саме її, пане князю! — гримів і буяв Пик. — Ви подарували нам війну!
   — І ще слона, — зухвало відповів князь Алин. — Не забудьте про слона, ласкавий пане.
   Відповідь викликала поодинокі злякані смішки власних Пикових людей, каже нам Грибочок, але Правиця був не з тих, яких легко розважити. "Він і сам сміятися не любив, — пише карлик, — і ще гірше терпів, коли сміялися з нього".
   Хтось, напевне, остерігся б викликати до себе ворожість князя Унвина. Проте Алин Дубовий Кулак був певний власної сили. Ледве чоловічого віку, ще й народжений байстрюком, він був уже одружений зі зведеною сестрою короля, мав під рукою все могуття і статки дому Веларіон, а щойно став ще й улюбленцем поспільства. Навіть вивищуючись князем-намісником і Правицею над рештою панства, Унвин Пик не настільки збожеволів, щоб вважати, ніби йому вдасться безпечно для себе завдати удару переможцеві на Порогах.
   "Всі молоді гадають, що вони невмирущі, — написав у "Правдивому переказі" великий маестер Мункун, — а коли юний воїн ковтне запаморочливого вина перемоги, його гадка перетворюється на певність. Все ж пихата певність юності небагато варта проти лукавих хитрощів старості. Князя Алина звеселяли гнівні докори Правиці, та невдовзі він муситиме остерігатися гарячої подяки того самого Правиці".
   Мункун знав, про що писав. За сім днів після переможного повернення князя Алина до Король-Берега його вшанували пишною відправою в Червоному Дитинці; король Аегон ІІІ сидів на Залізному Престолі, а двір та половина міста стояли свідками. Пан Марстон Бурун, Регіментар Королегвардії, висвятив юного князя на лицаря. Унвин Пик, князь-намісник та Правиця Короля, вдяг йому на шию золотий адміральський ланцюг і подарував срібну подобу "Королеви Раеніс" на подяку за перемогу. Сам король спитав, чи не погодиться його вельможність князь служити у малій раді коронним корабельником. Князь Алин сумирно подякував і прийняв цю високу честь.
   "І тут пальці Правиці вчепилися йому в горлянку, — каже нам Грибочок. — Голос був Аегонів, слова складені Унвином". Вірні піддані престолу на заході вже довгенько потерпають від наскочників з Залізних островів, оголосив юний король, і хто краще за нового адмірала дасть їм ради та принесе мир на береги Західного моря? Алин Веларіон, гордовитий і рішучий юнак, не мав іншого вибору, крім погодитися обійти з флотом південний кінець Вестеросу, повернути королівству Файний острів і покінчити з загрозою залізняків князя Далтона Грейджоя.
   Пастку було розставлено вміло та хитро. Подорож мала бути небезпечною, зібрати тяжку данину з флоту Веларіонів. Пороги обсідав ворог, який удруге не дасть заскочити себе зненацька. Далі розкинувся голий, безплідний берег Дорну, де князеві Алину і безпечної стоянки не знайти. А коли він таки ввійде у Західне море, там на нього чекатиме Червоний Кракен з лодіями. Якщо залізняки переможуть, силу дому Веларіон буде зламано і знищено на віки вічні, і князеві Пику не доведеться більше терпіти зухвалість хлопчиська на прізвисько Дубовий Кулак. Якщо ж переможе князь Алин, Файний острів повернеться до справжніх володарів, західний край позбавиться жахіть і страждань, а панство Семицарства дізнається, яку ціну доводиться платити, коли кидаєш виклик королю Аегону ІІІ і його новому Правиці.
   Володар Припливів подарував слона королю Аегону ІІІ і вирушив геть із Король-Берега до Короба збирати кораблі та брати харчі для довгої подорожі. Там він попрощався з дружиною, пані Баелою, яка проводила його в дорогу поцілунком і новиною про майбутню дитину.
   — Назви його Корлісом на честь мого діда, — сказав їй князь Алин. — Одного дня він може сісти на Залізний Престол.
   Баела засміялася і відповіла:
   — Назву її Лаеною на честь моєї матері. Одного дня вона може сісти на дракона!
   Варто згадати, що князь Корліс Веларіон здійснив на своєму "Морському змієві" дев'ять славетних подорожей. Князь Алин Дубовий Кулак з часом здійснить шість, і то на шести різних кораблях. "Мої кохані панночки", — зватиме він їх. Для мандрівки навколо Дорну до Ланіспорту князь обрав захоплену в браавосців на Порогах бойову галеру о двох сотнях весел, перейменовану в "Пані Баелу" на честь молодої дружини.
   Хтось подумає, чи не химерно вчинив князь Пик, відсилаючи найбільшу потугу кораблів у Семицарстві на захід, коли до дверей підступала війна з Браавосом. З Тарфу назад до Гирла відкликали пана Гедмунда Пика з королівськими кораблями — захищати вхід до затоки Чорноводи в разі, якщо браавосці шукатимуть помсти на Король-Березі. Проте інші порти й міста на вузькому морі лишилися вразливими; саме тому Правиця Короля надіслав свого співнамісника, князя Манфрида Мутона, до Браавосу — перемовитися з дожем і повернути йому слона. Супроводжували князя ще шестеро вельмож, а до них шість десятків лицарів, стражників, челядників, писарів, септонів, шестеро співців... і Грибочок, який буцімто сховався у барилі вина в намаганні втекти від похмурої нудьги Червоного Дитинця і "знайти місце, де люди ще не забули, як сміятися".
   Як зараз, так і в ті часи браавосці були людьми, які переймалися радше життєвими справами замість химерних вигадок — бо хоча в їхньому місті збіглих рабів кланялися тисячі облудних богів, але щиро служили тільки одному. На сотні островів цінували статок і прибуток, а не вельможний гонор або лицарську честь. Прибувши до міста, князь Мутон з супутниками зачудувався Велетом, а потім оглянув уславлену Збройницю, де йому показали побудову бойового корабля за один день.
   — Ми вже надолужили усі втрачені кораблі, які ваш хлопчисько-адмірал вкрав або потопив, — так хвалився дож князеві Мутону.
   Втім, спершу похизувавшись могуттям Браавосу, дож показав щиру охоту замиритися і укласти угоду. Поки він торгувався з Мутоном за умови миру, князі Фолярд і Брязкач засівали щедрі хабарі серед міських ключарів, магістратів, жерців та найзаможніших купців. Зрештою за вельми суттєве відшкодування Браавос пробачив "несподіване та неприпустиме свавілля" князя Веларіона, погодився зневажити союз із Тирошем, розірвати усі зв'язки з Ракаліо Риндуном і віддати Пороги Залізному Престолові (а оскільки островами в той час володів Риндун і пентосці, дож насправді продав послам те, чого навіть у руках не мав — що в Браавосі було досить звичною справою).
   Посольство до Браавосу загалом виявилося багатим на події. Князь Фолярд зачарувався браавоською куртизаною і вирішив залишитися неподалік від неї замість повертатися на Вестерос. Пана Германа Перекотиброда вбив у двобої один з бравів, образившись на колір його жупана. Пан Денис Розсохач буцімто звернувся за послугою до таємничих Безликих, щоб йому в Король-Березі прибрали певного суперника — так твердить Грибочок. Сам блазень так розважив дожа, що отримав щедру пропозицію лишитися в Браавосі. "Зізнаюся, спокуса була велика. На Вестеросі я мушу марнувати свою дотепність, намагаючись розвеселити короля-несміянця, а в Браавосі мене полюблять... але боюся, чи не занадто. Адже мене палко зажадає кожна куртизана; зрештою якийсь із бравів образиться на могутні обсяги мого прутня і наштрикне карлика-горопаху на свій рожен. Отже, Грибочкові лежить шлях назад до Червоного Дитинця, і хай мені ж буде гірше з моєї розважливості".
   Князь Мутон повернувся до Король-Берега з миром у руках, але купленим за гнітючу ціну. Велетенське відшкодування, що його завимагав дож, так спорожнило королівську скарбницю, що невдовзі князь Пик мусив позичати в того ж-таки Залізного Банку Браавосу, аби лише корона змогла виплатити борги. У свою чергу це змусило престол знову накласти на підданих частину тих податків князя Кельтигара, які був скасував пан Тайлан Ланістер — відтак панство і купецтво розгнівалося, а Правиця вельми підупав у очах простолюддя.
   Друга половина року загалом минулася неспокійно, біди обсідали королівство зусібіч. При дворі зраділи, коли пані Раена оголосила, що носить дитину від князя Корбрея, але радість перетворилася на тугу за місяцеворот, коли стався викидень. Усюди на Півночі, за чутками, лютував голод, а на Курганище напала зимова лихоманка — це був перший випадок, коли пошесть сягнула так далеко вглиб суходолу. Наскочник на ім'я Силас Похмурий повів проти Стіни три тисячі дичаків, подолав опір чорних братчиків при Королевиній Брамі й розпорошив свою потугу по всьому Дарунку. Довелося князеві Крегану Старку виступити з Зимосічі, зміцнитися Гловерами зі Жбиру-в-Пущі, Кремінцями і Нореями з гір, та при допомозі сотні розвідників Нічної Варти вистежити і вполювати усіх дикунів до останнього. За тисячі верст на південь пан Стефон Конінгтон теж полював на невеликий загін дорнійських наскочників у вітристому Порубіжжі, але надто захопився і похапцем заїхав туди, де не знав, чого чекати. На лицаря зненацька напосівся однорукий Виланд Вил, і пані Еленда знову овдовіла.
   На заході пані Джоана Ланістер сподівалася розвинути свою перемогу при Кайсі, завдавши ще одного удару Червоному Кракенові. Нашвидкуруч зібравши під мурами Святогню по нитці флот з рибальських байдаків та купецьких кочів, вона посадила на нього сотню лицарів, три тисячі щитників і надіслала через море під покровом темряви забрати Файний острів у залізняків. Задум полягав у тому, щоб висадитися непоміченими на південному кінці острова; проте хтось зрадив, і на них там чекали лодії. Злощасну переправу очолювали князь Престер, князь Тарбек і пан Ервін Ланістер. Невдовзі Далтон Грейджой надіслав до Кастерлі-на-Скелі їхні голови, назвавши "відплатою за дядька, хай він був п'яниця та ненажера, і островам без нього ведеться краще".
   Та всі ці негаразди зненацька затьмарилися страшним лихом, яке впало на короля і його двір. Двадцять другого дня дев'ятого місяця року 133 А.З. Джаяхаера Таргарієн, королева Семицарства і остання жива дитина короля Аегона ІІ, загинула в віці десяти років. Маленька королева вчинила так само, як свого часу її мати, королева Гелаена — викинулася з вікна Маегорового Острогу на залізні шпички у сухому рові. Прохромивши собі груди та живіт, вона судомилася в болісних корчах ще півгодини, перш ніж її зуміли підняти, і по тому негайно пустилася духу.
   Король-Берег зажурився так, як умів лише він. Джаяхаера була переляканим дитям і від самого дня вінчання на царство ховалася у Червоному Дитинці, не показуючись на очі, але міське поспільство пам'ятало її весілля, пам'ятало веселу, хоробру і вродливу дівчинку; тож тепер містяни заквилили, залементували, розідрали на собі одяг і натопталися у септи, шинки та бурдеї — шукати розради, яку хто знайде. Недовзі поповзли і чутки — як того разу, коли тим самим чином загинула королева Гелаена. Чи справді мала королева самотужки забрала своє життя? Навіть усередині Червоного Дитинця туди й сюди гуляли незліченні пересуди та поголоси.
   Джаяхаера була самотньою тонкосльозою дитиною, почасти недолугою на розум. Але навіть вона здавалася задоволеною тихим життям у власних покоях, зі служницями і дівчатами почту, з кошенятами і ляльками. Що могло її розбурхати, збентежити чи засмутити аж так, щоб кинутися з вікна на безжальні шпички? Хтось припустив, ніби королеву так збурив викидень пані Раени, що вона не схотіла жити далі. Інші — налаштовані зневажливіше — заперечили, що до самогубства її штовхнула заздрість до дитини, яка росла в череві пані Баели. "Це з-за короля, — шепотілися треті. — Вона кохала його всім серцем, а він не звертав уваги, не показував любові, ба й не поділяв з нею покої".
   Певно, були й такі, що не повірили, ніби Джаяхаера сама наклала на себе руки. "Її вбили, — шепотіли вони, — як і її мати". Але якщо справді так, то хто був убивцею?
   Підозрюваних у злочині не бракувало. За звичаєм біля дверей королеви завжди стояв лицар Королегвардії. Не було для нього легшої справи, ніж прослизнути досередини і викинути дитину з вікна. У такому разі наказ мав би віддати сам король. Певно, Аегон знудився її рюмсаннями і хотів нову дружину, подейкували люди. А чи схотів помститися доньці короля, що вбив його мати. Хлопчак ходить кислий та похмурий — хто його зна, що він там собі думає. У плітках його згадували мало не як нового Маегора Лютого.
   Хтось інший звинувачував дівчину з почту малої королеви — панну Касандру Баратеон. Найстарша з "Чотирьох штормопанн" була недовго заручена з королем Аегоном ІІ протягом останнього року його життя (а перед тим, можливо, з його братом Аемондом Кривим). Лихі язики плескали, що її спіткала зневіра, оселилася в душі гіркота — авжеж, колишню батькову спадкоємицю у Штормоламі зовсім не помічали у Король-Березі, ще й приставили дбати про плаксиве недоумкувате дівчисько, яке панна мала напевне звинуватити у своїх бідах.
   Підозра впала також на одну з покоївок королеви, яку спіймали на крадіжці двох ляльок і перлового намиста Джаяхаери. Звинуватили і хлопчика-стольника, який за рік перед тим пролив юшку на малу королеву і був за те відшмаганий. Обох забрав для допиту великий сповідник і зрештою оголосив невинними (хоча хлопчик на допиті помер, а дівчинка втратила руку за крадіжку). Навіть служителі Святої Седмиці не уникли підозр. Одна септа у місті плескала язиком, що малій королеві не варто мати дітей — адже недоумкуваті жінки народжують недоумкуватих синів. Золотокирейники привели її для допиту, і вона зникла у підземеллях.
   Велика туга часто-густо зводить людей з розуму. Але озирнувшись тверезим розумом у ті часи, можемо сказати з певністю, що навряд чи бодай хтось зі згаданих осіб завинив у прикрій смерті малої королеви. Якщо Джаяхаеру Таргарієн справді вбили (про що немає ані клаптика доказів), це могло статися з волі лише одного вірогідного винуватця — Унвина Пика, князя-намісника, князя у Зорешпилі, Твердосонні та Білогаї, Господаря-на-Державі та Правиці Короля.
   Відомо, що князь Пик поділяв стурбованість свого попередника щодо долі престолу. Аегон ІІІ не мав дітей, живих братів або сестер (наскільки тоді знали), і кожен, хто мав очі, розумів, що спадкоємця від малої королеви він дочекається нескоро. А коли так, найближчими родичами короля залишалися дві його зведені сестри. Але князь Пик не збирався пускати жінок на Залізний Престол — ще б пак, він щойно пролив кров на війні, щосили намагаючись запобігти саме цьому лихові. Якби котрась із близнючок народила сина, він би негайно став першим у шерезі спадкоємців... але вагітність пані Раени скінчилася викиднем, і лишилася тільки дитина, що росла в череві пані Баели на Плавні. Унвин Пик не був готовий миритися з думкою, що корона може дістатися "вилупкові розпусниці та байстрюка".
   Біду міг би відвернути король, якби породив нащадка власного тіла... та для цього треба було позбутися Джаяхаери, щоб Аегон узяв нову дружину. Звісно, князь Пик сам не міг виштовхнути дитину з вікна, бо знаходився в іншій частині міста... проте лицар Королегвардії, що стояв попід королевиними дверми тієї ночі, був не хто інший, як Мервин Буйцвіт, його брат-байстрюк.
   Чи міг він бути поплічником Правиці, виконавцем його лихої волі? Авжеж міг — а надто з огляду на те, що сталося далі й про що говоритиметься у належний час. Народившись байстрюком, пан Мервин тим не менш вважався лицарем, покірним обов'язкові, хай і не надто звитяжним; овіяним славою переможцем він не був, але бойовий гарт мав, меча в руках тримав добряче, накази виконував хутко і старанно. Проте не всі люди суть такі, якими здаються — зокрема у Король-Березі. Хто знав Буйцвіта, ті бачили в ньому інші сторони. Поза службою він полюбляв вино — каже нам Грибочок, якого і самого бачили з ним за чаркою. Обітувавши цноту, він при тому рідко спав сам-один, хіба що в келії Башти Білих Мечів; хоч і не маючи від людей надмірної любові, лицар все-таки не був позбавлений певних грубих чар, на які ловилися пралі та служниці, а під чаркою вихвалявся навіть постільними походеньками з певними родовитими паніями. Як і багатьом байстрюкам, кров йому кипіла гаряче, голову легко туманив гнів, нерідко ввижалися образи там, де не було завдано жодних.
   І все ж ніщо з цього не доводить, що Буйцвіт був чудовиськом, здатним висмикнути сонну дитину з ліжка і викинути її у вікно на жорстоку смерть. Тут погоджується навіть Грибочок, схильний думати про всіх якнайгірше. Якби королеву вбив пан Мервин, він вдався б до подушки, твердить карлик... а тоді висуває зловісніше і вірогідніше припущення. Буйцвіт сам ніколи б не викинув королеву з вікна, каже блазень, але міг би постояти осторонь, поки до опочивальні заходив хтось інший, знайомий йому... приміром, Тессаріо Палюх або один з "Пальців". Не став би лицар і питати, яку вони мають справу до малої королеви, особливо якби йому сказали, що то наказ Правиці.
   Так твердить блазень, але не слід забувати, що це лише його вигадки. Правди про те, як зустріла свій кінець Джаяхаера Таргарієн, ми ніколи не дізнаємося. Може, й справді вона забрала власне життя у нападі дитячого розпачу. Але якщо загибель її спричинила чиясь лиха воля, то з усіх сказаних причин за вбивством могла стояти лише одна людина — князь Унвин Пик. Утім, без доказів ці міркування були б не лише безплідними, але й безглуздими... якби не те, що Правиця вчинив далі.
   За сім днів по тому, як тіло юної королеви віддали вогню, князь Унвин з'явився відвідати зажуреного короля в супроводі великого маестра Мункуна, септона Бернарда і Марстона Буруна з Королегвардії. Вони мали на меті повідомити його милість, що тому час відкласти жалобне вбрання і одружитися знову "для добра держави". Ба більше — йому вже й королеву обрали.
   Унвин Пик був одружений тричі, породив сімох дітей, але вижила лише одна. Перший син помер немовлям, як і обидві доньки від другої дружини. Старша донька дожила до шлюбу і померла в ньому з пологів у віці дванадцяти років. Другого сина віддали на виховання на Вертоград, де він служив князеві Рожвину джурою і зброєносцем, але у дванадцять років загинув у нещасному випадку під вітрилом. Пан Тітус, спадкоємець Зорешпилю, був єдиним сином князя Унвина, який доріс чоловічого віку. Він був висвячений у лицарі Зухвалим Джоном Розстаном після битви на Медовусі, а за шість днів загинув у безглуздій сутичці з утікачами з війська, яких заскочив випадково, виїхавши на розвідку. Єдиною живою дитиною Правиці лишилася донька Мирієла.
   Саме Мирієла Пик і мала стати новою королевою Аегона ІІІ. Правиця оголосив, що кращої нареченої годі шукати: того ж віку, що й король, "дівчинка чарівна і чемна", народжена у одному з найясніших вельможних домів королівства, навчена септами читати, писати і складати числа. Паніматка дівчини була вельми плідна, тож не було причини, чому б Мирієлі не подарувати його милості кількох міцних синів.
   — А що як вона мені не сподобається? — питав король Аегон.
   — Вам і не треба, щоб подобалася, — відповідав князь Пик. — Вам досить визнати її за дружину, потім узяти до ліжка і нарядити з нею сина.
   А тоді додав ганебні слова:
   — Ваша милість не надто полюбляють ріпу, та коли кухарі її зготують, ви ж їсте, чи не так?
   Король Аегон похмуро кивнув... але плітка вийшла назовні, як це часто трапляється, і нещасливу панну Мирієлу невдовзі почали кликати Ріпанною по всіх королівствах Семицарства.
   На жаль, Ріпокоролевою їй стати не судилося.
   Унвин Пик у цій справі скочив надто високо. Тадеуш Рябин і Манфрид Мутон скипіли люттю, коли дізналися, що він навіть із ними порадитися не зізволив — адже справи такої ваги належали до розгляду радою намісників. Панна Арин прислала з Долини ядучо-ущипливого листа. Керміт Таллі оголосив заручини "нечуваним нахабством". Бен Чорноліс дивувався, навіщо такий поспіх — Аегонові належало жалобитися по своїй малій королеві принаймні з півроку. Від Крегана Старка з Зимосічі прибула стисла цидула, де рішуче повідомлялося, що Північ на такий шлюб подивиться несхвально. Нвіть великий маестер Мункун почав крутитися дзиґою.
   — Панна Мирієла — жвава дівчина, і поза сумнівом стала б чудовою королевою, — белькотів він перед Правицею, ховаючи очі, — але ж ми мусимо взяти до уваги певні пристойності, мостивий пане... ми всі, хто має честь служити разом з вашою вельможністю, знаємо, що ви любите його милість так, наче власного сина, і чого б тільки не зробили заради нього і королівства... але хтось може припустити, що ви обрали власну вашу доньку в наречені королю з причин ниціших... от як ваша особиста влада чи слава дому Пик.
   Грибочок, наш мудрий блазнюватий дурень, завважує, що є такі двері, які краще не відчиняти, "бо хтозна, що ввійде крізь них". Пик відчинив двері королівського шлюбу для своєї доньки... але ж інші князі теж мали доньок (і сестер, і небог, і дальших родичок, а подеколи ще не стару матінку-вдовицю чи тітоньку, що засиділася в дівках), і перш ніж двері зачинилися, почали до них пропихатися, наполягаючи, що їхня рідна кров буде не гіршою, а кращою парою королю, ніж панна Ріпанна.
   Нам забракне сторінок перелічити всі висунуті імена, але кілька заслуговують на почесну згадку. В Кастерлі-на-Скелі пані Джоана Ланістер відклала війну з залізянами, щоб написати Правиці й повідомити, що її власні доньки Серела і Тайшара — вельможно уроджені діви якраз на порі. Двічі овдовіла пані у Штормоламі Еленда Баратеон запропонувала власних доньок Касандру та Елину. Касандра вже була заручена з Аегоном ІІ і "цілком готова стати королевою", як написала її мати. З Білої Гавані від князя Торгена прилетів крук з нагадуванням про минулі шлюбні угоди між драконами і водяниками, "порушені прикрою несподіванкою", та припущенням, що король Аегон міг би все залагодити, узявши собі за дружину панну Мандерлі. Пані Шариса Пішак, вдовиця у Гуркотні, не засоромилася висунути себе саму.
   Але найзухваліший лист надійшов від невгамовної пані Саманти зі Старограду, яка оголосила, що її сестра Сансара (дому Тарлі) "міцна тілом, духом сильна, і книжок перечитала більше, ніж маестри Цитаделі", а її зовиця Бетанія (дому Вишестраж) "надзвичайно вродлива, шкіру має м'якеньку та гладеньку, волоссям блискуча, у звичаях чемна", хай навіть "лінькувата і не вельми розумна, ніде правди діти, але ж чоловікам часто-густо саме таке і припадає до смаку". Закінчила вона припущенням, чи не взяти королю Аегону за дружин обох сказаних дівчат, і "хай одна править руч-об-руч, як королева Алісанна з королем Джаяхаерисом, а інша тішить у ліжку і лупить дітей". А в разі, якщо обидві "з якоїсь чудернацької причини не згодяться", Саманта "Сама-собі-пані" приклала до листа перелік тридцяти однієї гарної та справної панни домів Вишестраж, Рожвин, Тарлі, Амброз, Флорент, Кут, Костян, Чмелик, Варнер і Хмур — з яких кожна могла б стати гідною королевою. (Грибочок пише, що її вельможність додала ще й занадто зухвалу дописку: "Гарненьких хлопчиків я теж знаю чимало, раптом його милості таке смакує, та боюся, нащадків з тієї справи не вийде". Але жоден літопис цього нахабства не потверджує, а сам лист її вельможності давно загубився.)
   Спричинивши таку веремію, князь Унвин мусив роздуматися. Звісно, наміру віддати свою Мирієлу за короля він не позбувся, але мав зробити так, щоб не образити панство, чиєї підтримки князь потребував. Схилившись перед неминучим, він усівся на Залізний Престол і почав:
   — Заради добра усіх підданих його милість король має взяти другу дружину, хай жодна жінка і не замінить йому в серці нашу кохану Джаяхаеру. Чимало наречених висувалося на цю честь, і то найпрекрасніших квіток усієї держави. Хай яку дівчину король Аегон візьме за дружину, вона стане йому ніби новою Алісанною для Джаяхаериса або ж новою Жонкіль для Флоріана. Спатиме при його боці, народжуватиме йому дітей, поділятиме його труди, охолодить чоло у дні хвороби, постарішає роками разом з королем. Чи ж не мудро буде дозволити королю самому зробити вибір? На Дівин День ми влаштуємо такі веселощі, яких Король-Берег не бачив од днів короля Візериса. Хай з усіх кутків Семицарства зберуться юні діви, покажуть себе королю, і хай його милість обере ту, яка найкраще поділить з ним життя й кохання.
   Новину оголосили, і велике захоплення побігло двором та містом, і поширилося усіма королівствами. Від Дорнійського Порубіжжя до Стіни дбайливі батьки та запишані дітьми матері розглядали своїх доньок, що доросли віком до віддання заміж, і питали себе, чи не ця сама впаде у око королю; тим часом кожна шляхетна панна Вестеросу заходилася чепуритися, шити-вишивати і волосся звивати, думаючи собі: "А чому б не я? Чим я не королева?".
   Та перш ніж навіть усістися на Залізний Престол, князь Унвин надіслав до Зорешпилю крука, викликаючи доньку до столиці. Дівин День мав настати лише за три місяці, але його вельможність прагнув прилаштувати Мирієлу при дворі якнайшвидше, щоб вона встигла заприятелювати з королем і зачарувати йому очі, а відтак була обрана негайно.
   Це ми знаємо напевне; далі маємо вже чутки, плітки та пересуди. Кажуть, що чекаючи на прибуття власної доньки, Унвин Пик зрушив кілька таємних задумів і змов, покликаних спаплюжити, зганьбити, збити з пантелику, заплямувати юних дів, яких він завважив за найвірогідніших доньчиних суперниць. Вулицями знов пішла гуляти плітка, що то Касандра Баратеон виштовхнула малу королеву з вікна на смерть; чутки про незугарні вчинки ще кількох дівчат, справжні чи вигадані, раптом поширилися двором, хоча раніше їх ніхто не чув. Заплескали язиками про любов до вина Ісабель Стаунтон; розказували і переказували оповідь про злам калини Елінори Масей. Розамунда Даррі раптом уславилася тим, що буцімто ховала під сукнею шість сосків на грудях (від того, що мати її гріховно злягалася зі псом). Ліру Сінобрід звинуватили в задушенні брата-немовляти з нападу ревнощів, а про "трьох Джейн" (Джейну Рідколіс, Джейну Мутон і Джейну Добромир) подейкували, що всі три полюбляють вбиратися зброєносцями і відвідувати будинки розпусти по Шовковій вулиці, а там цілувати й пестити жінок, уявляючи себе юнаками.
   Всі сказані наклепи досягли вух короля, і деякі — з власних вуст Грибочка, бо дурень зізнався, що отримав "вельми щедру платню" за те, щоб отруйним язиком налаштувати Аегона ІІІ проти цих та інших дів. Опісля смерті королеви Джаяхаери блазень часто перебував у товаристві його милості — його жарти не розвіювали похмуру тугу короля, але розважали Гаемона Срібнокосого, і Аегон нерідко викликав карлика саме заради хлопчика. У своїх "Свідоцтвах" Грибочок каже, що Тессаріо Палюх дав йому вибір "між сріблом і сталлю", після чого "на мій сором, я заблагав його сховати кинджал і жадібно вхопився за гарненький пухкий гаманець".
   Якщо вірити шепіткам з вулиць і дворів, Унвин Пик не покладався у своїй таємній війні за королівське серце на одні лише чутки і поголоси. Невдовзі по тому, як оголосили про майбутню подію, в ліжку Тайшари Ланістер знайшовся молодий стайняр; панна Тайшара твердила, що хлопець вліз до неї у вікно непроханим, але огляд великим маестром Мункуном показав, що її цноту порушено. На Люсинду Пенроз, яка виїхала була з соколом берегом затоки Чорноводи, ледве за пів дня їзди від замку напосілися розбійники; її сокола вбили, коня забрали, а один чолов'яга притримав на землі, поки інший розпанахав носа навпіл. Гарненька Фалена Стокварт, жвава восьмирічна дівчинка, що іноді гралася в ляльки з малою королевою, покотилася зміїстими сходами і зламала ногу. Пані Пряжник потонула з обома доньками, коли перекинувся човен, що віз їх через річку Чорноводу. Почали подейкувати про "Вроки Дівиного Дня", хоча ті, хто краще тямив у справах державних, побачили тут роботу чиїхось невидимих рук і про всяк випадок припнули язики.
   То чи завинив Правиця зі своїми поплічниками у згаданих прикрощах і нещастях, а чи вони сталися самі собою? Зрештою це вже не важить нічого. Від часів короля Візериса не ставалося в Король-Березі подібних подій, а ця мала затьмарити всі інші. На лицарських турнірах красні діви та родовиті панії прагнули здобути титул королеви краси і кохання, але таке королювання тривало хіба що один вечір. Натомість діва, яку обере король Аегон, мала правити над Вестеросом довіку. Тому вельможні й шляхетні панянки та їхні родичі понаїздили до Король-Берега з кожного замку та панського обійстя всіх королівств Семицарства. Силуючись якось зменшити їхнє число, князь Пик ухвалив, що змагатимуться лише дівчата шляхетної крові, молодші за тридцять років; але й тоді більш як тисяча їх натопталася у Червоний Дитинець призначеного дня. Такий приплив годі було стримати і могутньому Правиці. Навіть з-за моря над'їхали гості: князь пентоський прислав доньку, архонт тирошійський — сестру, кілька доньок стародавніх вельможних домів наставили вітрила з Миру і навіть Старого Волантису (прикро казати, але волантинські дівчата у Король-Березі не з'явилися, бо дорогою їх викрали корсари з Василіскових островів).
   "Щораз нова діва здавалася краснішою за попередню, — повідомляє Грибочок у "Свідоцтвах", — бо ж блищала і буяла шовками та коштовностями; а як усі рушили до престольної палати, то наче сліпуча річка потекла. Годі знати, чи буває на світі щось чарівніше; ну хіба що всі вони з'явилися б голяка, як мати народила". (Варто згадати, що одна так і вчинила. Мірмадора Гаен, донька лисенійського магістрата, прибула у прозорій сукні блакитно-зеленого шовку в колір своїх очей, а під нею мала лише вузеньку, оздоблену самоцвітами перепаску. Її поява збаламутила двір, але Королегвардія не пустила зухвалу дівчину до палати, доки та не вдягла пристойніше вбрання.)
   Певно ж, ці дівчата плекали солодкі мрії потанцювати з королем, звабити його гострим дотепним розумом, задивитися одне одному в очі над келихом вина... Проте не було ані танців, ані вина, ані нагоди для розмови — хоч дотепної й розумної, а хоч нудної та дурної. Королівське сватання найменше нагадувало веселощі, на які так сподівалися. Король Аегон ІІІ сидів угорі на Залізному Престолі, вбраний у чорне, з золотим вінцем на чолі й золотим ланцюгом на шиї, а дів приводили перед його очі одну за одною. Королівський ражак оголошував ім'я та родовід кожної нареченої, дівчина чемно присідала, король їй кивав, і далі наставала черга наступної. "Коли йому показували десяту, король, певно, вже забувся, як виглядали перші п'ятеро, — каже Грибочок. — Їхні батьки могли б увіпхнути їх у чергу для нового показу, і найхитріші так і вчинили".
   Жменька найзухваліших дівчат насмілилася звернутися до короля словами у спробі краще йому запам'ятатися. Елина Баратеон спитала його милість, чи йому подобається її сукня (згодом її сестри пліткували, що насправді вона спитала: "Чи подобаються вам мої груди?", але то лише наклеп). Алисса Ройс повідомила, що приїхала аж з Рунокаменю лише затим, щоб один день побути поруч з королем. Патриція Рожвин перевершила її зізнання тим, що примандрувала з почтом аж із Вертограду, і дорогою на них тричі нападали розбійники.
   — Одного я стрілила з лука! — гордовито заявила дівчина. — Просто в дупу!
   Панна Анія Вилийвіск, рочків семи від народження, розказала його милості, що має кобилку на ім'я Кресалочка (за іскри, які баско викресує копитами), що дуже її любить і хотіла б знати, чи його милість теж має доброго коня. ("Їхня милість мають сотню коней", — нетерпляче буркнув у відповідь Унвин Пик.) Інші змагалися у хвалі місту, замкові, вбранню короля. Північна діва Барба Болтон, панна з Жахокрому, заблагала:
   — Якщо буде ласка вашої милості відіслати мене додому, то пошліть зі мною обоз харчів, бо сніги в нас лежать глибокі, а піддані ваші голодують.
   Найзухваліший язик мала дорнійка Морія Коргил з Пісковця, яка випросталася після вітання з широкою посмішкою і закликала:
   — Чому б вашій милості не зійти донизу і не поцілувати свою наречену?
   Аегон їй не відповів. Та й нікому не відповів. Кожній діві його милість дарував кивок головою на знак того, що почув її слова, і пан Марстон або хтось інший з Королегвардії відводив її убік.
   Всенький вечір у палаті бриніла музика, та її ледве чули за шурхотом кроків, придушеними розмовами і — час від часу — тихими схлипуваннями. Престольна палата Червоного Дитинця — велетенське склепіння завбільшки з чималу печеру, більше за всі інші панські палати Вестеросу, за винятком лише палати Чорного Гарена. Проте коли її заповнила тисяча дівчат, кожна з супроводом батьків, братів, сестер, вартових і челяді, там скоро вже не було де ворухнутися, панувала спека і задуха, хоча надворі дмухав зимовий вітер. Ражак, що вигукував ім'я і походження кожної красної панни, втратив голос і мусив поступитися іншому. Чотири шукачки королівської ласки зомліли, а з ними десяток матінок, кількоро батечків і один септон. Якийсь опасистий вельможа впав мертвим.
   "Ярмаркою худоби на Дівин День" згодом назвав цю подію Грибочок. Навіть співці, які так її звеличували в попередні дні, не знайшлися, що заспівати про ті довгі години, коли король знуджено совався на престолі, а перед ним проганяли діву за дівою. "Усе відбувалося саме так, — каже Грибочок, — як цього хотів Правиця. Щоразу, як його милість супив чоло, совався на сідалі або втомлено кивав головою, князь Унвин вважав, що його Ріпанна вже має свого нареченого".
   Мирієла Пик прибула до Король-Берега мало не за місяцеворот перед великим гульбищем — і батько подбав, щоб вона щодня хоч скількісь часу бувала в товаристві короля. Брунатна волоссям, кароока, з круглястим веснянкуватим лицем і нерівними зубами, з-за яких соромилася всміхатися, Ріпанна переступила вже чотирнадцять років, себто була на рік старша за Аегона. "Дівчина з себе не вродлива, — описує її Грибочок, — але свіженька, жвава, приязна, і його милості зовсім не огидна". Протягом двох тижнів перед Дівиним Днем, розповідає нам карлик, князь Унвин влаштував для Мирієли щонайменше півдесятка вечерь у товаристві короля. Викликаний на ті довгі незграбні трапези розважати гостей, Грибочок каже, що король Аегон під час їжі майже не розмовляв, але все ж "почувався з панною Ріпанною зручніше, ніж з королевою Джаяхаерою. Тобто не те щоб зручно... але хоч не гидував її присутністю, а за три дні до події навіть подарував панні одну з ляльок малої королеви. "Ось, — мовив він, пхнувши ляльку їй до рук, — це вам, беріть". Мабуть, не такі слова прагне почути юна діва від свого принца, проте Мирієла завважила подарунок за знак прихильності, а її батькові нічого кращого і не бажалося".
   Панна Мирієла принесла ляльку з собою, коли настала її черга показуватися у палаті, ще й колисала на руках, наче дитину. Представили її королю далеко не першою (цю честь отримала донька князя пентоського), але й не останньою (якою була Генрієтта Нашва, донька земельного лицаря з острова Перса). Батько подбав, щоб дочка з'явилася перед очима короля наприкінці першої години — досить далеко, щоб ніхто не звинуватив його у випиханні наперед своєї кревної рідні, але не так, щоб король Аегон стомився і геть втратив цікавість. Коли його милість привітав панну Мирієлу на ім'я і сказав не лише: "Ви дуже добрі, що з'явилися тут, ясна панно", але й: "Радий, що вам сподобалася лялька"... таткова душа, певно, злетіла у небеса, вважаючи, що ретельні приготування нарешті принесли плоди.
   Але все перемінилося за одну мить зусиллями зведених сестер короля — тих самих близнючок, чиє спадкоємство Унвин Пик так ревно намагався відвернути. На показ королю залишилося щось із десяток дівчат, юрба дуже розрідилася, і раптом дзвінкі сурми оголосили прибуття вельможних паній Баели Веларіон та Раени Корбрей. Двері до престольної палати розчахнулися, і разом з подихом зимового вітру досередини ввірвалися доньки принца Даемона. Пані Баела була тяжка дитиною, пані Раена — кощава і змарніла після викидня, але нечасто вони виглядали такими точними подобами одна одної. Обидві були вдягнені у сукні м'якого чорного оксамиту з рубінами на шиї та триголовими драконами дому Таргарієн на кирейках, накинутих згори.
   Сидячи на двійку вугільно-чорних лицарських коней, близнючки подолали всю палату біч-обіч. Коли пан Марстон Бурун з Королегвардії загородив їм шлях і завимагав спішитися, пані Баела шмагонула йому по щоці вершницькою нагайкою.
   — Лише його милість, мій брат має право наказувати мені! А ти не смій.
   При підніжжі Залізного Престолу вони натягнули поводи. Наперед заспішив князь Унвин, вимагаючи розказати, що це все означає. Але близнючки звернули на нього уваги не більше, ніж на челядина.
   — Брате! — звернулася пані Раена до Аегона. — Коли буде твоя ласка, ми привезли тобі нову королеву.
   Її пан чоловік, славетний лицар Корвин Корбрей вивів наперед дівчинку. Палатою побігли зойки захвату.
   — Панна Даянаера дому Веларіон! — загув ражак дещо хрипкувато. — Донька покійного, світлої пам'яті Даерона зі сказаного дому і його пані дружини, Газелі дому Розсохач, так само покійної, вихованка пані Баели дому Таргарієн і Алина Дубового Кулака дому Веларіон, верховного адмірала, господаря на Плавні, Володаря Припливів!
   Даянаера Веларіон була сиротою. Її мати забрала зимова лихоманка, батько загинув на Порогах, коли пішло на дно його "Вірне серце". Батьком батька був той самий пан Ваемонд, якого позбавила голови королева Раеніра, проте Даерон замирився з князем Алином і загинув у битві за нього. Стоячи перед королем того Дівиного Дня, вбрана у блідий шовк, мирійське мереживо та перли, виблискуючи довгим волоссям при світлі смолоскипів, збуджено шаріючись, шестирічна Даянаера вражала вродою так, що забирала у присутніх дух. У ній текла сильна кров Старої Валірії, як це часто буває в синів і доньок морського коника; волосся її було срібне з золотими пасмами, очі — блакитні, наче літнє море, а шкіра — гладенька і біла, мов зимові сніги. "Вона сяяла, мов зірочка, — пише Грибочок, — а коли посміхнулася, то співці на галереї зраділи, бо нарешті побачили діву, гідну їхніх пісень". Посмішка Даянаери змінила її обличчя, це помітили усі — воно стало водночас і милим, і хоробрим, і трохи пустотливим. Хто побачив її, неодмінно мав подумати: "Яка прегарна, чарівна, весела дівчинка; хіба є кращі ліки для нашого пригніченого короля?".
   Аегон ІІІ відповів на її посмішку і відказав:
   — Дякую вам за з'яву, ясна панно, і за вашу незрівнянну вроду.
   У цю мить навіть Унвин Пик мав визнати, що його справу програно. Наперед поспіхом вивели кількох останніх дівчат, але бажання короля якнайшвидше скінчити виставу було таким відчутним, що бідолашна Генрієтта Нашва схлипувала, коли присідала перед королем. Коли її нарешті вивели, король Аегон прикликав свого юного чашника Гаемона Світлокосого і дарував йому честь зробити оголошення.
   — Їхня милість воліють одружитися з панною Даянаерою дому Веларіон! — задоволено загорлав Гаемон.

   Спійманий у власну пастку, князь Унвин Пик не мав вибору, крім як визнати і прийняти рішення короля, а перед тим опанувати себе і не зганьбитися нечемністю. Проте наступного дня на раді він дав волю гніву. Обравши собі шестирічну наречену, "цей похмурий хлопчина", мовляв, спаплюжив увесь шлюбний задум ради намісників. Адже минуть роки, доки наречена стане придатна до постілювання, і ще довші роки, перш ніж вона приведе у світ законного спадкоємця. Дотоді ж наступництво престолу лишиться нез'ясованим. Найперша справа намісників — берегти короля від його власних дитячих дурощів, оголосив князь, "от як цієї, яку ми бачили на власні очі". Заради добра королівств наречену, обрану королем, треба зневажити, щоб його милість одружився з "гідною панною плідного віку".
   — Як от із вашою донькою? — запитав князь Рябин. — Не бувати цьому!
   Інші намісники теж не виявили співчуття. Уперше рада стояла міцно на своєму рішенні проти бажань Правиці. Шлюб має бути укладено, ухвалили радці. Про заручини оголосили вже наступного дня, тимчасом як похнюплені наречені витікали з міста десятками крізь усі його брами.
   Король Аегон ІІІ Таргарієн одружився з панною Даянаерою останнього дня року 133 по Аегоновому Завоюванні. Натовпи уздовж вулиць, які вітали ясновельможну пару, були значно менші, ніж ті, що гукали Аегонові та Джаяхаері, адже зимова лихоманка забрала мало не п'яту частину бережан. А хто прийшов, той мусив кидати виклик кусючим вітрам і вихорам снігу — але радів разом з новою королевою, зачарований її теплими вітаннями, рум'яними щічками та милими сором'язливими посмішками. Пані Баела та Раена, які їхали за королівськими ношами, теж отримали шалену хвилю вітань. І лише дехто помітив далеко ззаду Правицю Короля "з пикою, злішою за смерть".


Доба намісників. Мандри Алина Дубового Кулака



   Нумо залишмо Король-Берег і повернімо назад час, щоб побалакати про овіяну піснями подорож пана чоловіка Баели Таргарієн — Алина Дубового Кулака — до Західного моря.
   Перемоги й поневіряння флоту Веларіонів на шляху навколо "дупи Вестеросу" (як полюбляв казати про далекий південь сам князь Алин) можуть самі по собі скласти грубезну книжку. Хто прагне знати більше подробиць, знайде їх у найповнішій і найповажнішій праці маестра Бендамура "Шість виправ морем: звіт про визначні подорожі Алина Дубового Кулака". Є і барвистіші, доволі сороміцькі змалювання життя князя Алина під назвами "Міцний, як дуб" і "Народжений байстрюком" — вони у свій спосіб захопливі, але не надто надійні. Першу згадану книжку написав лицар Русель Гуральник, який замолоду служив при його вельможності князі зброєносцем, згодом був ним висвячений у лицарі, а в п'ятій подорожі Дубового Кулака втратив ногу. Другу книжку написала жінка, відома під ім'ям Рута, яка нібито була (чи не була) септою, а потім стала (чи не стала) однією з князевих коханок. Їхні праці ми згадуватимемо нечасто, хіба що в загальних обрисах.
   Вдруге повертаючись на Пороги, Дубовий Кулак виявив більше остороги, ніж у перші відвідини островів. Знаючи нетривку природу союзів і уславлену зрадливість Вільних Міст, він вислав наперед розвідників під виглядом рибальських байдаків та купецьких галер, щоб дізнатися, чого чекати. Розвідники доповіли, що колотнеча на островах загалом стишилася, Ракаліо Риндун поновив владу над Кров-Каменем та усіма південнішими островами, а пентоські сердюки, винайняті архонтом тирошійським, обійняли скелі на північ і схід. Чимало проходів між островами було зачинено наплавними ланцюговими загорожами або коробами кораблів, затоплених у нападі князя Алина. Решту водних шляхів тримав Риндун зі своїми посіпаками. Князь Алин постав перед простим вибором: пробитися повз "Королеву Ракаліо" (як його назвав архонт) силоміць або домовитися без бою.
   Посполитою мовою про цього надзвичайно барвистого пригодника — Ракаліо Риндуна — прочитаєш небагато, але у Вільних Містах його життя описали у двох вчених розвідках і незліченній кількості пісень, віршів та сороміцьких переказів. У рідному його місті Тироші ім'я Ракаліо донині залишається ганебним тавром для всіх чоловіків і жінок чесної крові, зате злодії, пірати, п'яниці, хвойди та інший набрід глибоко шанують його пам'ять.
   Незвично мало відомо про його юність — а що відомо, те здається оманливим і сповненим протиріч. Кажуть, він був на зріст добрячих шести з половиною стоп, одне плече мав вище за інше, від чого горбився, хилився набік і накульгував перевальцем. Ракаліо розмовляв десятком валірійських говірок, натякаючи тим на чесне походження, але й чорним ротом уславився неабияк — даючи на здогад, що, навпаки, виліз із помийних нетрів. За звичаєм багатьох тирошійців полюбляв він фарбувати волосся і бороду, при тому віддаючи перевагу порфіровим барвам (чи не від пов'язаності з Браавосом?); у численних джерелах згадується його довге кучеряве волосся того ж кольору, іноді помережане жовтогарячими пасмами. Риндун кохався у солодких пахощах і часто брав купелі з лавандою або трояндовою водою.
   Що він був чоловік неймовірного марнославства і хіті до земних розкошів — про те немає жодного сумніву. Перебуваючи в мирі, тішився хмільним питвом і ненажиром, а в битві перекидався на лютого гемона. Меча однаково тримав у кожній руці, а іноді бився обома одразу. Богів шанував... усіх і усюди. Коли випадало йти у битву, то кидав кості й так обирав собі котрогось бога — задобрити пожертвою. В Тироші володіли рабами, а він невільництво ненавидів — бо, можна припустити, сам походив з неволі. Маючи грошву (нажив-бо і втратив кілька величезних статків), Ракаліо купував кожну дівчину-рабиню, яка впадала йому в око, цілував і пускав на волю. З вояками був щедрий, частку здобичі брав не більшу, ніж останній з них, а в Тироші уславився тим, що кидав жебракам золоті монети. Як хтось хвалив котрусь річ, належну йому — хай пару чобіт, смарагдовий перстень чи вродливу дружину — Ракаліо негайно пхав її гостеві до рук за подарунок.
   Дружин він мав з тузінь, і жодної не бив, зате подеколи наказував, щоб шмагали його. Полюбляв кошенят і не терпів дорослих котів. Кохав вагітних жінок, а дітей — зневажав. Час від часу пригодник сей і сам вбирався жінкою та ламав з себе хвойду, хоча зріст, крива спина і лілова борода робили його для ока радше почварою, ніж особою тендітної статі. Іноді він вибухав реготом посеред кривавої різанини, а іноді виспівував сороміцьких пісень.
   Ракаліо Риндун, поза всякий сумнів, був божевільний. Але люди його любили, за нього билися і гинули, а на кілька недовгих років — зробили королем.
   Року 133 А.З. "Королева Ракаліо" знаходилася на Порогах на вершині своєї влади та слави. Алин Веларіон, можливо, скинув би те королівство у море, але боявся, чи не стане йому це в половину його потуги; а щоб мати надію здолати Червоного Кракена, потрібен був кожен меч і кожне вітрило. Відтак він обрав перемови замість битви. Відокремивши "Пані Баелу" від решти флоту, він рушив нею на Пороги під прапором миру — спробувати влаштувати вільний прохід своїм кораблям крізь Риндунові води.
   Зрештою адмірал таки облаштував справу, хоча Ракаліо протримав його у своїй розлогій дерев'яній фортеці на Кров-Камені більш як двотиждень. Чи був князь Алин там гостем, а чи бранцем — того не завжди розумів і він сам, бо господар мав норов перемінливий, наче синє море. Одного дня він вітав Дубового Кулака як друга і бойового побратима, щосили заохочував разом напасти на Тирош. Наступного — кидав кості, чи не віддати гостя на люту смерть. Ракаліо наполіг, щоб князь Алин боровся з ним у болоті попід фортецею під бадьорливий гук сотень піратів. Коли Риндун стяв голову одному зі своїх людей, звинуваченому в шпигунстві для тирошійців, то подарував її князеві Алину на знак дружби, але вже наступного дня звинуватив самого ясного князя у шепотінні на вухо архонтові. Щоб довести невинність, Алин мусив убити трьох тирошійських полонених; тоді "Королева" так зраділа, що тієї ж ночі надіслала двох своїх дружин Дубовому Кулаку до опочивальні. "Подаруй їм синів, — наказав Ракаліо. — Хочу синів таких хоробрих і міцних, як ти". Наші джерела не певні, чи пристав князь Алин на це прохання.
   Зрештою Риндун погодився пропустити флот Веларіона, але за певну ціну. Він хотів три кораблі, написану на овечій шкурі й підписану кров'ю угоду про союз, а на додачу — поцілунок. Дубовий Кулак віддав йому три найнезграбніші на воді кораблі, угоду про союз на телячому пергамені з підписами маестерським чорнилом і обіцянку про поцілунок від пані Баели, якщо "Королева" відвідає їхнє родове гніздо на Плавні. Цього виявилося досить, і флот рушив крізь Пороги.
   Проте далі чекали нові випробування — адже там лежав Дорн. Дорнійці, зрозуміло, нашорошилися, коли у водах біля Сонцеспису раптом з'явився великий флот Веларіона. Проте не маючи бойової потуги на морі, вони вирішили вважати появу князя Алина за дружні відвідини, а не ворожий напад. Зустріти його виступила назустріч сама велика княгиня дорнійська Аліандра Мартел у супроводі десятку своїх тодішніх улюбленців і залицяльників. "Нова Німерія" щойно відсвяткувала вісімнадцяті іменини; кажуть, вона не на жарт захопилася молодим, вродливим, хвацьким "Звитяжцем Порогів" — відважним адміралом, який принизив пихатих браавосців. Князь Алин потребував свіжої води та харчів для кораблів, а княгиня Аліандра просила про послуги дуже особистої природи. Книжка "Народжений байстрюком" стверджує, що князь їх надав, а "Міцний, як дуб" — що відмовив. Зате ми знаємо напевно, що увага та шана, якими Веларіона щедро почастувала легковажна дорнійська володарка, спричинили невдоволення її власного панства, а молодшого брата Квиля і сестру Коріанну розлютили. Попри це, князь Дубовий Кулак отримав воду, вдосталь харчів на шлях до Старограду і Вертограду, ще й морські мапи з позначенням лютих і підступних водокрутів уздовж південного берега Дорну.
   І все ж саме у дорнійських водах князь Веларіон зазнав перших втрат. Коли флот проминав посушливі береги на захід від Солемор'я, на нього налетів раптовий шторм, розкидав кораблі й потопив два з них. Ще далі на захід, коло гирла річки Сірки, до берега прибилася пошкоджена галера — взяти води і трохи полагодитися; під покровом темряви на неї напали розбійники, винищили жеглярів і розграбували запаси.
   Втім, ці прикрі втрати відшкодувалися з лихвою, коли Дубовий Кулак досяг Старограду. Велетенський сторожовий вогонь нагорі Вишестража привів "Пані Баелу" і флот угору Шемріт-Сагою до тихої стоянки, а там сам Лионель Вишестраж виїхав назустріч припросити гостей до шани у місті. Тепла чемність, яку князь Алин виявив до Саманти "Сама-собі-пані", негайно прихилила до нього князя Лионеля, і двоє юнаків швидко заприятелювали, чим зробили вагомий внесок у припинення старої ворожнечі між "чорними" та "зеленими". Вишестраж пообіцяв додати до флоту двадцять староградських бойових кораблів, а його добрий друг князь Рожвин на Вертограді — ще тридцять. За миг ока флот Дубового Кулака мав стати незрівнянно грізнішим.

   Але веларіонівський флот надто затримався у Шемріт-Сазі, чекаючи на князя Рожвина і обіцяні ним галери. Тим часом Алин Дубовий Кулак насолоджувався гостинністю Вишестражів, з цікавості нишпорив старовинними вуличками та провулками Старограду, днями засиджувався у Цитаделі, гортаючи старовинні мапи та запилені валірійські трактати про будову бойових кораблів і прийоми війни на морі. У Зоряному Септі він отримав благословення верховного септона; пресвятий отець накреслив йому на чолі семикутну зірку святими єлеями і вирядив у священний похід зронити гнів Воїна на залізняків з їхнім облудним Потоплим Богом. Князь Веларіон усе ще перебував у Старограді, коли міста досягла звістка про загибель королеви Джаяхаери, а за кілька недовгих днів — оголошення про заручини короля з Мирієлою Пик. Відомо, що князь написав листи зі Старограду власній вельможній дружині на Плавень, але ми не знаємо, про що в них говорилося. Дотоді він заприятелював з "Самою-собі-пані" мало не ближче, ніж з князем Лионелем, хоча нам лишається тільки здогадуватися, чи взяв він участь у написанні її славнозвісно зухвалого листа.
   Року 133 А.З. Дубовий Кулак був ще зовсім юнаком, а юнаки відомі своєю нетерплячістю. Зрештою він вирішив, що годі вже чекати на князя Рожвина, і наказав вирушати в похід. Староград вибухнув прощальними вітаннями, коли веларіонівські кораблі підняли вітрила і вмочили весла, один за одним ковзаючи вниз Шемріт-Сагою. За ними услід рушили двадцять бойових галер дому Вишестраж на чолі з паном Лео Костяном — посивілим на морі керманичем, відомим під прізвиськом Морський Лев.
   Навпроти співучих скель Чорнокрони, де понад хвилями висвистують покручені вежі та різьблені вітром камені, флот переклав на північ, у Західне море, і рушив уздовж західного узбережжя Обширу повз Перевесло. Проминаючи гирло Мандера, кораблі зустріли воїнів Щитових островів, які вийшли на власних галерах приєднатися до походу; там було по три кораблі від Сірощита і Південь-Щита, чотири від Зеленощита і шість від Дубощита. Але перш ніж усі так-сяк просунулися на північ, налетів ще один шторм. Він потопив один корабель і так тяжко пошкодив ще три, що далі їм дороги не було. Князь Веларіон зібрав флот докупи під Кракеголом, де зустріти їх випливла на галері пані господиня замку. Саме від неї його вельможність уперше почув про велику подію королівського сватання на Дівин День.
   Новини досягли і Файного острова; кажуть, князь Далтон Грейджой навіть бавився думкою надіслати одну зі своїх сестер змагатися за вінець королеви. "Залізна діва на Залізному Престолі, — казав він, — хіба буває щось доречніше?". Але Червоному Кракенові наразі було не до сватань. Заздалегідь попереджений про наближення Алина Дубового Кулака, він зібрав потугу зустріти любого гостя. Південніше від Файного острова зібралося кількасот лодій, а у водах біля Святогню, Кайсу та Ланіспорту — ще. Червоний Кракен оголосив, що коли надішле "того хлопчака" до палат Потоплого Бога на дні морському, то проведе власний флот шляхом, подоланим Дубовим Кулаком, здійме свої корогви над Щитовими островами, розграбує Староград і Сонцеспис, а Плавень забере собі в маєтність. (Грейджой не був і на три роки старший за свого ворога, проте завжди кликав його "тим хлопчаком"). А тоді, може, візьме пані Баелу собі в дружини з солі — з реготом сказав капітанам володар Залізних островів. "Маю вже двадцять і дві, але жодної — зі срібними косами".
   У літописах стільки говориться про звитяги та славетні вчинки королів і королев, вельможних князів, шляхетних лицарів, побожних септонів, мудрих маестрів — аж легко забути, що й посполиті поділяли з великими та могутніми часи слави й величі. Час від часу хтось із простих чоловіків або жінок, не поблагословлених ані родоводом, ані статками, ані видатним розумом, ані мудрістю чи хистом до битви, підноситься високо в очах людей простим вчинком або вчасно сказаним словом, що перевертає долю цілих королівств. Так сталося і на Файному острові того багатого на біди року 133 А.З.
   То таки правда, що князь Далтон Грейджой мав двадцять і дві жони з солі. Чотири сиділи вдома на Пайку, і дві з них виношували йому дітей. Інші були жінками заходу, захопленими у завойовній навалі, серед них — дві доньки покійного князя Файяна, вдовиця господаря у Кайсі, ще й котрась із Ланістерів (хоча ланіспортських, не з Кастерлі). Окрім сказаних, решта складалася з простих дівчат — доньок рибалок, торговців або стражників, що впали в око завойовнику, найчастіше по тому, як він убив їхніх батьків, братів, чоловіків або інших родичів-захисників. Одна звалася Тессою, і крім імені, ми про неї геть нічого не знаємо. Чи було їй тринадцять років, а чи тридцять? Чи красна вона була на вроду, а чи пересічна? Вдовиця або ж дівиця? Де її запопав князь Грейджой і чи довго тримав у дружинах з солі? Чи зневажала вона його як наскочника і ґвалтівника, або раптом кохала так люто, що збожеволіла з ревнощів?
   Відповіді нам зовсім невідомі. Різні звіти різняться так рішуче, що в літописах історії Тессі доведеться залишитися оповитою таємничим туманом. Все, що ми знаємо — однієї дощової та вітристої ночі у Файній Вежі, понад зібраними внизу лодіями, князь Далтон скористався дівчиною для власної втіхи й заснув, а Тесса витягла кинджал з його піхв, розчахнула князеві горлянку від вуха до вуха і по тому кинулася гола та скривавлена у безсонні жадібні хвилі моря.
   Так скінчив своє життя Червоний Кракен Пайку — забитий напередодні своєї найбільшої битви не мечем ворога, а власним кинджалом у руці власної бранки-дружини.
   Завоювання загиблого ненадовго його пережили. З поширенням звістки про смерть очільника флот, зібраний для зустрічі Алина Дубового Кулака, почав розсіюватися — один капітан за іншим наставляв вітрила й весла додому. Далтон Грейджой не взяв дружини зі скелі, тому єдиними його спадкоємцями були двоє юних синів од дружин з солі, залишених на Пайку, три сестри й кілька дальших родичів, щораз жадібніших та марнославніших. За законом Морекамінний Престол відійшов старшому з синів солі, але малий Торон ще й шести рочків не переступив, а мати його, дружина з солі, не мала надії лишитися при ньому намісницею, як то зробила б дружина зі скелі. Різанина за владу здавалася неминучою — капітани залізного роду винюхали це в повітрі, спінюючи води в напрямку рідних островів.
   А тим часом поспільство Файного острова і ті лицарі, яких там ще кілька лишилося, здійняли кривавий бунт. Залізняків, що засиділися на острові, поки їхні одноплемінники тікали, витягали з ліжок і рубали на смерть; кораблі захоплювали біля пришибів і пускали червоного півня. Протягом трьох днів кількасот наскочників зустріли такий самий лютий, раптовий і кривавий кінець, який самі раніше принесли своїм жертвам. Невдовзі в залізних руках лишилася тільки Файна Вежа. Залога, що складалася найбільше з близьких приятелів і бойових побратимів Червоного Кракена, уперто трималася, очолена хитрим лисом Алестером Витягом і ревливим велетнем Гунтором Дівером; аж зненацька другий вбив першого у сварці за доньку князя Файяна Лізу — одну з солоних вдовиць.
   Отже, сталося так, що коли Алин Веларіон нарешті прибув рятувати захід від залізняків з островів, то не знайшов ворога. Файний острів звільнився, лодії втекли, битва скінчилася. Коли "Пані Баела" проминала мури Ланіспорту, дзвони міста урочисто калатали. Тисячі люду вихлюпнули з брам стати вздовж берега і гукати вітання. Сама пані Джоана виступила з Кастерлі-на-Скелі й подарувала Дубовому Кулаку морського коника, відлитого у золоті, разом з іншими знаками ланістерівської подяки.
   Настали дні святкувань. Князеві Алину кортіло якнайскоріше взяти харчів і рушити у довгу путь додому, але західняки не бажали його відпускати. Втративши власний флот, вони залишилися вразливими на випадок, якби залізяни вирішили повернутися за наступника Червоного Кракена, хай хто він буде. Пані Джоана зайшла навіть так далеко, що закликала напасти на самі Залізні острови — вона б виставила скільки треба списів і мечів, а князь Веларіон мусив би лише доправити їх до островів.
   — Кожного чоловіка там покласти під меч! — гарячкувала вельможна пані. — А дружин з дітьми продати людоловам сходу. Хай на тих нікчемних скелях надалі панують краби та мартини!
   Дубовий Кулак не хотів про таке й чути, але, щоб не образити господиню, погодився залишити Морського Лева Лео Костяна при Ланіспорті з третиною флоту, доки Ланістери, Файяни та інші князі заходу не відбудують собі вдосталь бойових кораблів на захист від повернення залізняків. А тоді знову підняв вітрила і вивів решту флоту в море, повертаючись туди, звідки з'явився.
   Про дорогу адмірала додому багато не скажеш. Біля гирла Мандера нарешті було помічено Рожвинів флот, що поспішав на північ; зломивши хліб з князем Веларіоном на "Пані Баелі", його капітани розвернулися додому. Сам князь Алин побіжно відвідав Вертоград як гість князя Рожвина, а у Старограді пробув довше: знову загостював у приязних до нього Лионеля Вишестража і Саманти "Самої-собі-пані"; розповів писарям та маестрам Цитаделі подробиці своєї подорожі, які вони записали на пергамені; побенкетував з майстрами семи ремісничих цехів; прийняв ще одне благословення верховного септона. Далі знову була подорож уздовж висушених і випалених берегів Дорну, цього разу з заходу на схід. Велика княгиня Аліандра зраділа його поверненню до Сонцеспису і наполегливо вимагала найменших подробиць усіх пригод, чим розлютила брата з сестрою і ревнивих залицяльників.
   Саме від неї князь Дубовий Кулак дізнався, що Дорн приєднався до Війни Доньок у союзі з Тирошем і Лисом проти Ракаліо Риндуна... і саме при її дворі у Сонцесписі на бенкеті Дівиного Дня (того самого дня, коли тисяча дів постала перед Аегоном ІІІ у Король-Березі) до його княжої мосці наблизився такий собі Дразенко Рогаре — один з послів, присланих Лисом до двору Аліандри. Він просив перемовитися наодинці. Князь Алин з цікавості погодився його вислухати, вони удвох виступили у дворище, і там Дразенко нахилився так близько до князя, що той згодом оповідав: "Я вже був злякався, що він мене поцілує". Та натомість посол прошепотів на вухо адміралові дещо таке, що змінило перебіг історії Вестеросу. Наступного дня князь Веларіон повернувся на "Пані Баелу" і наказав ставити вітрила... до Лису.
   Що спонукало його так вчинити і що чекало на нього в згаданому Вільному Місті — про те ми розкажемо у належний час. Нині ж обернімо погляд назад до Король-Берега.
   Наприпочатку нового року в Червоному Дитинці панували добра надія і полегшення. Хоча і молодша за попередницю, королева Даянаера була веселою дитиною, чий жвавий норов трохи розвіяв морок душі короля... принаймні на деякий час. Аегона ІІІ почали частіше бачити при дворі, ніж звикли раніше; король навіть тричі виїхав з замку за нагоди показати нареченій пам'ятні місця, що ними славилося місто (хоча рішуче відмовився повезти її до Драконосхрону, де влаштував собі лігво Світанок, дракончик пані Раени). Його милість відновив цікавість до вчених занять; розважити короля і королеву за вечерею часто прикликали Грибочка ("Сміх королеви сьому блазню чувся наче срібна музика — така солодка та мила, що і короля вряди-годи бачили усміхненим"). Навіть Гарет Цибань, зневажений королем майстер-мечник Дитинця, помітив переміни. "Тепер вже не шмагаємо байстрюка так часто, як колись, — сказав він Правиці. — Малому ніколи не бракувало ані сили, ані прудкості, а нині він показує ще й якусь подобу хисту".
   Віднайдена цікавість короля до світу поширилася навіть на справи державні. Аегон ІІІ почав відвідувати засідання ради. Там він лише зрідка розтуляв рота, проте його присутність розчулила і потішила великого маестра Мункуна, та й князі Мутон і Рябин охоче привітали короля. Щоправда, пан Марстон Бурун з Королегвардії дуже бентежився в присутності Аегона, а князь Пик завважив її за образу. Коли Аегон дозволяв собі зухвалість поставити питання, пише Мункун, Правиця або визвірявся і горлав, що король марнує час своїх радників, або холодно повідомляв, що такі вагомі справи несила осягнути розумові малої дитини. Не диво, що невдовзі його милість знову почав нехтувати засіданнями ради, як робив і раніше.

   Гіркий і підозріливий норовом, честолюбний понад усяку міру, князь Унвин Пик на початку року 134 А.З. був найнещасливішим вельможею королівств. Сватання на Дівин День обернулося для нього приниженням, а відторгнення королем його доньки Мирієли на користь Даянаери князь Пик сприйняв за особисту образу. Здавна кислий до пані Баели, тепер він мав привід ненавидіти і її сестру Раену — обидві, на його переконання, склали проти нього змову, і то найвірогідніше за намовляннями Баелиного чоловіка, нахабного і зрадливого Дубового Кулака. Близнючки зловмисно, з лукавого та мстивого наміру, понищили всі його задуми, аби лише убезпечити собі успадкування престолу — так казав князь вірним йому людям; нав'язавши королю шестирічну дружину, вони, мовляв, поставили дитину, виношувану Баелою, попереду королівських дітей у черзі до Залізного Престолу.
   "Якщо дитина буде хлопчиком, його милість не доживе породити власного спадкоємця", — якось сказав Пик Марстонові Буруну в Грибочковій присутності. Але невдовзі Баела Веларіон вклалася на породільське ложе і привела у світ здоровеньку міцненьку дівчинку, яку назвала Лаеною на честь своєї матері. Проте це ненадовго стишило Правицю, бо менш як за двотиждень очільні кораблі Веларіонового флоту повернулися до Король-Берега з загадковим посланням: Дубовий Кулак відіслав їх уперед, а сам рушив до Лису "забрати скарб, якому не скласти ціни".
   Ці слова запалили найгірші підозри князя Пика. Що то був за скарб? Як Веларіон збирався "забрати" його? Мечем? То що, він мав намір почати війну з Лисом, як раніше почав з Браавосом? Правиця відіслав молодого гарячкуватого адмірала у плавання навколо Вестеросу, щоб позбавитися його при дворі, але ось він насувався знову, "сяючи незаслуженою славою" і хтозна, чи не велетенськими, здобутими в поході статками. (Золото завжди було для Унвина Пика болючою мозолею, бо його власний дім був малоземельний, потерпав без грошви, а вдосталь мав хіба що каміння і роз'ятреної пихи.) Поспільство вважало Дубового Кулака за блискучого переможця, який присоромив гордовитого дожа браавоського і Червоного Кракена Пайку, а самого Пика зневажало і висміювало, про що князеві було добре відомо. Навіть усередині Червоного Дитинця чимало двірського панства сподівалося, що намісники врешті-решт приберуть Пика з посади Правиці й поставлять натомість Алина Веларіона.
   Радісне збудження, спричинене близьким поверненням Дубового Кулака, носилося у повітрі, тож Правиця міг лише безсило сичати. Коли вітрила "Пані Баели" побачили вдалині на затоці Чорноводі, а за нею вималювався у вранішньому серпанку весь веларіонівський флот, у Король-Березі почали калатати всі дзвони до останнього. На міських мурах юрмилося кілька тисяч вітальників переможного адмірала, як за півроку перед тим у Ланіспорті, а ще кілька тисяч вишикувалися уздовж берегів обабіч Річкової брами. Та коли сам король висловив бажання поїхати до пришибів "подякувати шуринові за службу", Правиця суворо заборонив, бо не годилося, мовляв, його милості виступати назустріч князеві Веларіону, а навпаки, той мав прибути до Червоного Дитинця і покірно схилитися перед Залізним Престолом.
   Але в цій справі, як і в заручинах Аегона з Мирієлою Пик, волю князя Унвина здолала воля інших намісників. Попри його наполегливі заперечення, король Аегон і королева Даянаера виїхали з замку врочистими ношами в супроводі пані Баели та її новонародженої доньки; її сестри пані Раени з паном чоловіком Корвином Корбреєм; великого маестра Мункуна; септона Бернарда; намісників Манфрида Мутона і Тадеуша Рябина; лицарів Королегвардії та інших шляхетних осіб, які жадали зустріти "Пані Баелу" на річці.
   Ранок був холодний і сонячний, кажуть нам літописи. Перед очима десятків тисяч людей князь Алин Дубовий Кулак вперше побачив свою доньку Лаену. Поцілувавши пані дружину, він узяв з її рук дитя і високо підняв на спогляд натовпові, чиї вітання загриміли гучніше грому. Лише тоді князь повернув дівчинку до материних рук і став на коліно перед королем і королевою. Королева Даянаера, чарівно шаріючись і трошки запинаючись, почепила князеві на шию важкого золотого ланцюга з сафірами "б-блакитними, як море, де пан князь учинив такі звитяги". Тоді король Аегон ІІІ попрохав адмірала підвестися зі словами:
   — Вельми щасливі ми бачити вас удома при доброму здоров'ї, брате мій.
   Грибочок каже, що підводячись із колін, Дубовий Кулак засміявся і відповів:
   — Королю мій! Ви вшанували мене рукою вашої сестри, і немає для мене честі вищої, ніж стати вам братом у шлюбі. Але братом по крові я вам ніколи не був і не буду. Зате маю такого з собою.
   Рвучко і зграбно змахнувши рукою, князь Алин прикликав до себе скарб, привезений з Лису. Містком з "Пані Баели" зійшла молода блідовида жінка надзвичайної краси, а з нею руч-об-руч — заможно вдягнений юнак приблизно віку короля, зі схованим під каптуром гаптованої киреї обличчям.
   Князь Унвин Пик вже не мав сил триматися.
   — А це ще хто? — загукав він, пропихаючись наперед. — Хто ти такий, ге?
   Юнак відкинув каптура. Коли сонце заблищало на його сріблясто-золотому волоссі, король Аегон ІІІ заплакав сльозами щастя, кинувся на груди гостеві й щосили стиснув його в обіймах — бо "скарбом" Дубового Кулака був Візерис Таргарієн, втрачений брат короля, молодший син королеви Раеніри і принца Даемона, який вважався мертвим після битви у Гирлі, адже зник з людських очей майже на п'ять років.
   Треба пригадати, що року 129 А.З. королева Раеніра відіслала двох наймолодших синів до Пентосу, щоб уникнути шкоди для них. Але корабель їхній на шляху вузьким морем втрапив просто до зубів бойового флоту Тріархії. Принц Аегон тоді втік на своєму драконі Штормохмарі, а принца Візериса захопили в полон. Майже одразу почалася битва у Гирлі; коли після неї про долю юного принца нічого не почули, його завважили мертвим. Ніхто навіть не знав, на якому саме кораблі його везли.

   Та хоча в Гирлі загинуло багато тисяч людей, Візериса Таргарієна серед мертвих не було. Корабель з юним принцом пережив битву і дошкутильгав до Лису, де Візерис опинився у полоні верховного адмірала Тріархії Шарако Логара. Проте поразка лишила Шарако приниженим і зганьбленим; невдовзі лисенійця обсіли старі й нові вороги, воліючи зронити його у порох. Украй потребуючи грошей і союзників, адмірал продав хлопчика такому собі міському магістрату Бамбаро Базане за вагу Візериса золотом і обіцянку підтримки. Вбивство осоромленого адмірала, яке не забарилося, вихлюпнуло на поверхню напругу і розтирки між Трьома Доньками; прихована пекуча ненависть спалахнула низкою кривавих убивств, а там дійшло і до відвертої війни. Посеред безладу і свавілля магістрат Бамбаро завважив за доцільне сховати коштовну здобич від світу, щоб не впустити її до рук інших впливових лисенійців або ворогів з інших міст.
   У полоні Візерис почувався цілком зручно. Перебуваючи під забороною залишати маєток Бамбаро, він тим не менш мав свої власні покої, обідав разом з магістратом та його родиною, мав учителів для навчання мов, красного письменства, науки чисел, історії, музики, ба навіть майстра-мечника для опанування лицарської зброї — в цьому мистецтві принц невдовзі досяг неабияких успіхів. Вважалося (хоч і без доказів), що намір Бамбаро полягав у тому, щоб перечекати "Танок драконів", а тоді продати або живого принца Візериса за викуп його власній матері (якщо переможе Раеніра), або його голову — дядькові (якщо переможе справа Аегона ІІ).
   Та коли Лис зазнав низки нищівних поразок у Війні Доньок, ці задуми спливли морем. Бамбаро Базане загинув у Спірних Землях року 132 А.З. — сердюцький полк, який він очолив проти тирошійців, обернув мечі проти нього у справі про заборговану платню. По смерті магістрата виявилося, що в боргах він сидів по самі вуха, відтак позичальники заволоділи його маєтком. Дружину і дітей загиблого продали у рабство, а хатню обставу, одяг, книжки та інші коштовні речі, в тому числі й полоненого принца, віддали у руки ще одного міського вельможі — Лисандро Рогаре.
   Лисандро був батьком і головою багатющого дому лихварів і торговців, чий родовід простежувався до Валірії перед Лихом. Серед інших маєтностей Рогаре володіли уславленим постільним будинком "Запашний сад". Візерис Таргарієн був таким вродливим і зграбним хлопчиком, що Лисандро Рогаре нібито замірявся приставити його до служби куртизаном... доки малий не назвав себе. Дізнавшись, що має в руках принца Таргарієна, магістрат хутко роздумався і замість продавати його ласку за гроші одружив юнака з наймолодшою своєю донькою — панною Ларрою Рогаре, яка в літописах Вестеросу стане відома як Ларра Лисенійська.
   Випадкова зустріч Алина Веларіона з Дразенко Рогаре у Сонцесписі надала бездоганну можливість влаштувати повернення принца Візериса до його брата... але не в норові лисенійців робити подарунок з того, що можна продати, відтак Дубовий Кулак мусив спершу прибути до Лису і погодити умови повернення з Лисандро Рогаре. "Державі повелося б краще, якби за тим столом сиділа матінка князя Алина замість самого князя Алина", — доречно зазначає Грибочок. З Дубового ж Кулака гендляр був ніякий. Щоб забрати принца, його вельможність погодився від імені Залізного Престолу виплатити сто тисяч золотих драконів, не здіймати зброї проти дому Рогаре та не перешкоджати його справам протягом століття, ввірити банкові Рогаре у Лисі всі гроші престолу, які знаходилися у Залізному Банку Браавосу, жалувати княжі титули Вестеросу трьом молодшим синам Лисандро і — над усе інше — присягнутися честю, що шлюб між Візерисом Таргарієном і Ларрою Рогаре не буде розірвано з жодної можливої причини. Князь Алин Веларіон погодився на все, приклавши печатку і поставивши підпис.
   Коли принца Візериса забрали з "Незнайбіди", йому було сім років. При поверненні року 134 А.З. він переступив дванадцять. Дружина принца, вродлива молода жінка, що крокувала руч-об-руч із ним з "Пані Баели" на берег, була дев'ятнадцятирічною — на сім років старшою за чоловіка. Хоча на два роки молодший за короля, Візерис у певних справах мав досвіду й зрілості більше за старшого брата. Аегон ІІІ ніколи не показував тілесної жаги до жодної зі своїх королев (певно, щодо Даянаери Веларіон його легко зрозуміти, позаяк вона була ще малою дитиною). Натомість Візерис вже здійснив свій шлюб на ложі, про що й зізнався гордовито великому маестрові Мункуну під час бенкету, яким вітали принцове повернення додому.
   Воскресіння брата з мертвих спричинило неймовірну і дивовижну переміну в Аегоні ІІІ, розповідає нам Мункун. Адже його милість так і не пробачив собі, що лишив Візериса на примху долі, відлетівши з "Незнайбіди" на драконовій спині перед самою битвою в Гирлі. Маючи тоді лише дев'ять років, Аегон тим не менш походив з довгої низки воїнів і звитяжців, виріс на оповідях про їхні безстрашні вчинки та зухвалі пригоди... серед яких не було жодної про втечу з поля битви геть від меншого братика, покинутого на смерть. Глибоко в душі Зламаний Король вважав себе негідним сидіти на Залізному Престолі. Він не спромігся врятувати від лютої смерті ані брата, ані матір, ані малу королеву. То як йому було рятувати власне королівство?
   Повернення Візериса чимало зробило і для розради самотності короля. Хлопчиком Аегон обожнював своїх трьох зведених братів, але саме Візерис поділяв з ним опочивальню, ігри і навчання. "Якась часточка душі короля загинула разом з його братом у Гирлі, — писав Мункун. — Легко бачити, що приязнь Аегона до Гаемона Світлокосого народилася з жаги замінити собі втраченого молодшого брата. Але тільки коли доля повернула йому Візериса, Аегон знову відчув себе живим та цілим". Принц Візерис негайно став нерозлучним супутником короля Аегона, яким був ще в дитинстві на Дракон-Камені, товариство Гаемона Світлокосого забули та зневажили, і навіть королева Даянаера почувалася покинутою.
   Поява зниклого принца розв'язала також питання успадкування престолу. Візерис, будучи братом короля, став безумовним спадкоємцем попереду всіх можливих дітей Баели Веларіон або Раени Корбрей, та й самих близнючок теж. Обрання королем Аегоном шестирічної дівчинки за другу дружину вже не здавалося таким болісним для держави. Принц Візерис був жвавий і привабливий юнак, сповнений жаги до життя, чудово вмів причарувати людей. Не такий високий, міцний та вродливий, як брат, він вражав усіх, кого зустрічав, гострим розумом і допитливістю, чим далеко переважав короля... та й дружина його була вже не дитина, а прегарна молода жінка у розквіті дітородних літ. Хай Аегон грається зі своєю малою нареченою, міркували люди; тим часом Ларра Лисенійська швидше подарує йому дітей і тим убезпечить майбутнє владного дому.
   Зі сказаних причин король і двір шалено раділи з'яві принца, а князь Алин Веларіон здобув ще більше любові та поваги всього загалу за порятунок Візериса з лисенійського полону. Звісно, тих радощів не поділяв Правиця Короля. Хоча князь Пик і оголосив себе щасливим з повернення брата короля, але страшенно лютував на ціну, яку Дубовий Кулак погодився сплатити. Юний адмірал не мав повноважень приставати на такі "здирницькі умови", наполягав Пик; лише рада намісників та Правиця могли говорити від Залізного Престолу, а не якийсь "дурник на човниках".
   Великий маестер Мункун мусив визнати, що закон і звичай знаходилися на боці Правиці, який виніс своє обурення на розгляд ради... але король і поспільство вважали інакше, і вершиною дурощів було б тієї миті відмовитися від угоди, укладеної князем Алином. Інші намісники погодилися і висловилися за нові шани та нагороди Дубовому Кулаку, затвердили законність шлюбу принца Візериса з панною Ларрою, ухвалили віддати її батькові викуп десятьма щорічними виплатами і перемістили значно більші кошти в золоті з Браавосу до Лису.
   Для князя Унвина Пика це було нове нестерпне приниження. Раптова поразка на "Ярмарці худоби в Дівин День", коли перемога його доньки Мирієли здавалася вже неминучою, відмова короля від неї на користь малої Даянаери, а тепер ще й це... зрештою пиха князя не витримала. Можливо, його вельможність гадав, що налякає намісників обіцянкою зректися уряду Правиці. Натомість рада хутко-прудко схвалила його зречення і поставила замість нього чесного, відвертого, всіма шанованого князя Тадеуша Рябина.
   Унвин Пик негайно забрався до свого столу в Зорешпилі бурмоситися на образи, яких йому нібито завдали. Втім, його тітонька пані Клариса, дядечко Гедмунд Пик-Галябарда, Гарет Цибань, Віктор Розлив, Лукас Лейгод, Георг Милобрід, септон Бернард і багато інших посадовців не поїхали услід, а продовжили справляти відповідні уряди — а з ними його брат-байстрюк пан Мервин Буйцвіт і небіж пан Аморі Пик, бо присяжна братія Королегвардії служить довіку. Князь Унвин навіть заповів своєму наступникові Тессаріо Тигра з усіма "Пальцями" — адже король має свою особисту варту, оголосив Пик, то й Правиці не личить пасти задніх.


Лисенійська весна і падіння намісників



   Решту того року в Король-Березі панував мир, затьмарений хіба що смертю Манфрида Мутона, князя на Дівоставі, останнього намісника з першої ради короля Аегона. Вельможний князь вже довгий час марнів і занепадав, так і не відновивши сили після зимової лихоманки, тож його смерть нікого не здивувала. Щоб заповнити його місце в раді, князь Рябин звернувся до пана Корвина Корбрея, чоловіка пані Раени. Її сестра, пані Баела, тим часом повернулася на Плавень з князем Алином та їхньою донькою. Недовзі по тому принц Візерис схвилював двір новиною, що пані Ларра носить дитину. Король-Берег спалахнув радістю.
   За межами міста, одначе, не всі поспішали благословляти рік 134 А.З. На північ од Перешийку зима все ще тримала землю в крижаних пазурях. Князь Турстан зачинив брами Курганища від сотень голодних поселян, які обсіли його мури. Білій Гавані велося краще, бо морем привозилися харчі з півдня, але ціни так виросли, що добрі містяни почали продавати себе у рабство людоторговцям з-за моря, щоб прогодувати жінок і дітей... а недобрі — продавати самих жінок і дітей. Навіть у зимівнику попід мурами Зимосічі північани мусили їсти собак та коней. Холод і голод забрав третину Нічної Варти, а коли тисячі дичаків перейшли скрижаніле море на схід від Стіни, ще кількасот чорних братчиків загинули в битві.
   На Залізних островах по смерті Червоного Кракена розпалилася люта боротьба за владу. Три сестри Кракена та їхні чоловіки схопили Торона Грейджоя — хлопчака на Морекамінному Престолі — й віддали його матір на смерть. Тим часом Грейджоєві брати в перших з'єдналися з князями на Харлі та Чорнопливі й обрали королем Родріка, зведеного брата Торона. Люд Великого Вика став на бік самозванця, званого Семом Солоним, який буцімто походив від королів чорного роду.
   Кривава ворожнеча між трьома залізними зграями буяла з півроку... аж нарешті на них налетів пан Лео Костян з флотом, висадивши кілька тисяч ланістерівських мечів і списів на Пайку, Великому Вику і Харлі. Князь Дубовий Кулак відмовився брати участь у відплаті дому Ланістер залізнякам, але старий Морський Лев охочіше піддався умовлянням пані Джоани. Можливо, його схилила її обіцянка побратися з ним у шлюбі, коли він віддасть Залізні острови під владу її сина. Проте панові Лео сказане виявилося не по силі. Костян загинув серед кам'янистих гір Великого Вика, стятий рукою Артура Дівера; три чверті його кораблів потонули або були захоплені в тих холодних сірих морях.
   Бажання пані Джоани вирізати всіх залізян до останнього, на її прикрість, не здійснилося, та до кінця тієї виправи ніхто не сумнівався, що Ланістери виплатили свої борги щедрою рукою. Спалено було сотні лодій і рибальських байдаків, не в меншій кількості — домівок і селищ. Дружини і діти залізян, які вчинили таку наругу над західним краєм, лягали під кривавий меч усюди, де їх знаходили. Серед побитих були дев'ятеро братів Червоного Кракена у перших, дві з його трьох сестер і їхніх чоловіків, князь Трим зі Старого Вика і князь Дівер з Великого Вика, також князі Вольмарк і Харло з Харла, Ботлик з Княж-Пристані, Мурованець зі Старого Вика. Ще рік не скінчився, а багато тисяч померло на островах з голоду, бо Ланістери вивезли величезні запаси збіжжя і солоної риби, а що не вивезли, те знищили. Торон Грейджой пересидів облогу Пайку на Морекамінному Престолі, поки його захисники відбивали приступ ланістерівського війська. Проте його зведеного брата Родріка забрали у полон і повезли до Кастерлі-на-Скелі, де пані Джоана вихолостила хлопця і зробила блазнем при своєму синові.
   На іншому боці Вестеросу, через увесь його шир, наприкінці року 134-го розпочалася ще одна тяганина за владу — там у Мартинові од нежиті, що оселилася в грудях, пустилася світу сього Діва Долини, панна Джейна Арин, маючи всього лише сорок років віку. Життя її скінчилося у домі святих сестер матінки Маріс на кам'янистому острові у затоці біля Мартинова, в обіймах Джесамини Черленець, її "найдорожчої приятельки". На смертному ложі її вельможність наговорила свій заповіт, оголосивши спадкоємцем неблизького родича — пана Джофрея Арина. Протягом останніх десяти років пан Джофрей вірно служив їй Лицарем Кривавої Брами, захищаючи Долину від лютих верховинних дикунів.
   Але пан Джофрей був покійній пані братом аж у четвертих. За кров'ю значно ближче стояв брат у перших — пан Арнольд Арин, який зробив дві спроби скинути її з панського столу. Ув'язнений після другого невдалого бунту, пан Арнольд за кілька років у небесній келії Соколиного Гнізда та кам'яному мішку під Місячною Брамою геть позбувся глузду... але його син, пан Елдрік Арин, був при своєму розумі, ще й доволі гострому, і честолюбно прагнув продовжити змагання свого батька. Під його корогви з'їхалися численні пани Долини, які наполягали, що давні шановані закони спадкоємства не можна отак зневажити "з примхи мертвої жінки".
   Третій шукач княжого титулу знайшовся у особі такого собі Ізембарда Арина, голови роду мартинівських Аринів — ще дальшої гілки великого і розлогого дому. Відчахнувшись від сімейного дерева своїх вельможних родичів ще за короля Джаяхаериса, мартинівські Арини доклали рук до торгівлі й непогано з неї розжилися. Люди жартували, що сокіл на Ізембардовому гербі вже не літає, бо надто обтяжився золотом; відтак і сам вельможний пан став відомий під прізвиськом "Визолочений Сокіл". Свої чималі статки Ізембард ужив на те, щоб підкупами зманити не надто значне панство на свій бік, а також привезти з-за вузького моря охочих сердюків.
   Князь Рябин зробив, що зумів, аби подолати сказані негаразди: наказав Ланістерам відтягтися з Залізних островів, надіслав на Північ харчі, закликав ворожих Аринів до Король-Берега викласти свої образи та зазіхання перед намісниками. Але його зусилля до великої міри пропали марно. Ланістери та Арини однаково зневажили надіслані їм накази; до Білої Гавані прибуло недостатньо харчів, щоб утамувати голод. Як Тадеуш Рябин, так і юнак, якому він служив, подобалися поспільству, але не наганяли на нього страху. До кінця року при дворі вже шепотілися, що у королівстві насправді панують не радці-намісники, а лисенійські міняйли.
   Хоча і двір, і місто палко полюбили брата короля — меткого, жвавого, вишуканого юнака Візериса, — цього ніхто б не сказав про його дружину-лисенійку. Ларра Рогаре оселилася у Червоному Дитинці з чоловіком, але в замірах і звичаях лишилася лисенійською панною. Вільно розмовляючи високовалірійською мовою та говірками Миру, Тирошу, Старого Волантису на додачу до рідної лисенійської, пані Ларра не зробила ані спроби опанувати посполиту мову Вестеросу, натомість покладаючись на драгоманів, коли їй виникала потреба висловити якесь бажання. Її почет складався з самих лисенійських панн, і вся челядь теж походила з Лису. Одяг, аж до спіднього, вона замовляла винятково з Лису; кораблі її батька тричі на рік привозили їй найновіші лисенійські убори. Навіть охоронців вона мала власних; удень і вночі чужоземну пані стерегли клинки лисенійських вояків на чолі з її братом Моредо і німим велетнем з бійцівських ям Меєрину на прізвисько Сандок-Тінь.
   Втім, і до цього двір та держава з часом призвичаїлися б, якби пані Ларра так уперто не вклонялася власним богам. Ані Седмиці, ані старих богів північан вона знати не хотіла; її шана та віра належали розмаїттю богів Лису: шестигрудій богині-кішці Пантері, Індросу Сутінковому, який буває чоловіком удень і жінкою вночі, блідому дитяті Бакалону Меченосцю, безликому Саагаелю, що дарує біль.
   Панни почту, челядь, охоронці разом із пані Ларрою брали участь у відправах цим чудернацьким стародавнім божествам. Її покої відвідувало так багато котів і кішок, аж поспільство запідозрило, ніби вони є її шпигунами і муркотять на вухо про все, що відбувається у Червоному Дитинці. Казали навіть, що й сама Ларра вміє перекидатися на кішку — нишпорити канавами та дахами міста. Поповзли також лихіші чутки. Служителі Індроса буцімто могли перетворюватися з чоловіка на жінку і навпаки, коли віддавалися хтивим любощам. Подейкували, що її ясновельможність часто-густо вдавалася до цього вміння на таємних розпусних вечорницях, а тоді відвідувала бурдеї на Шовковій вулиці в подобі чоловіка. Коли ж у місті зникала дитина, невігласи переглядатися і згадували про невтамовну спрагу Саагаеля до крові.
   Навіть менше, ніж Ларру Лисенійську, люди любили трьох братів, що прибули з нею до Король-Берега. Моредо очолював охорону сестри, а Лото заходився лаштувати на вершині пагорба Візеньї відділок банку Рогаре. Рогеріо, меншенький, відкрив пишний постільний будинок "Русалка", опоряджений на лисенійський зразок, поблизу Річкової брами, наповнив його папугами з Літніх островів, мавпами з Софоріосу та сотнею вишукано-незвичайних дівчат (і хлопчиків) з усіх кутків світу. Хоча їхні пестощі коштували вдесятеро проти того, що насмілювалися лупити інші заклади, Рогеріо ніколи не бракувало відвідин. Вельможні пани і заможні купці у захваті пліткували про дива та принади, сховані за різьбленими і розмальованими дверми "Русалки"... серед яких, казав дехто, є і справжня русалка. (Майже все, що ми знаємо про незліченні дива "Русалки", дійшло до нас через Грибочка — він єдиний серед літописців охоче зізнався, що сам неодноразово відвідував той будинок і куштував величезне розмаїття насолод у розкішно оздоблених покоях.)
   Тим часом за морем нарешті скінчилася Війна Доньок. Ракаліо Риндун з рештками своїх прибічників утік на Василіскові острови; Лис, Тирош і Мир переділили Спірні Землі; Дорн встановив владу майже над усіма Порогами. Мирійці у нових обставинах постраждали найтяжче, зазнали великих втрат; архонт тирошійський та велика княгиня дорнійська, навпаки, тішилися найбільшими здобутками. У Лисі впало у порох чимало старовинних домів і високородних магістратів, а інші піднеслися до слави та вхопили віжки влади. Серед останніх чільне місце належало Лисандро Рогаре і його братові Дразенко, будівничому дорнійського союзу. Зв'язки Дразенко з Сонцесписом і Лисандро з Залізним Престолом зробили Рогаре панівним домом у Лисі; їм бракувало хіба що самовладного королівського титулу.
   До кінця 134 р. А.З. дехто почав боятися, чи не занадто запанував дім Рогаре і на Вестеросі. Про їхню пиху, зарозумілість і вплив говорили по всьому Король-Березі. Почали люди перешіптуватися і про їхні гріховні вади. Лото купував людей золотом, Рогеріо зваблював напахченою плоттю, Моредо залякував сталлю і змушував до покори. Але брати були всього лише ляльками у руках пані Ларри; саме вона зі своїми чудернацькими лисенійськими богами смикала за ниточки. Король, мала королева, юний принц... усі вони всього лише діти, сліпі до того, що коїться навколо, а Королегвардію, золотокирейників і навіть Правицю Короля давно вже купили, продали і знову купили.
   Принаймні такі містом гуляли поголоси. Як усі подібні плітки, вони містили тільки частку правди, добряче присмачену страхами, наклепами та забобонами. Що згадані лисенійці були гордовиті, загребущі, жадібні до слави та влади — годі й сумніватися. Що Лото набував нових друзів через свій банк, а Рогеріо — через будинок розпусти, про те нам теж достеменно відомо. Але зрештою чим ці особи різнилися від безлічі вельмож та пань двору Аегона ІІІ, які у свій спосіб намагалися здобути якомога більше влади та грошей? Хай успішніші за суперників (принаймні тимчасово), ці лисенійці складали лише одну з численних панських спілок, які щосили змагалися за вплив у королівстві. Якби пані Ларра та її брати були вестеросцями, то ще, диви, заслужили б повагу і захоплення, але заморське походження, чужинські звичаї та непорядні боги натомість здобули їм недовіру і відразу посполитого загалу.
   Мункун зве цей час "Піднесенням Рогаре", хоча вираз такий завжди вживався лише у Старограді — маестрами та архімаестрами Цитаделі. Люди, які пережили його самі, кликали сей недовгий проміжок "Лисенійською весною", адже саме тоді весна вирішила вступити у свої права. Наприпочатку 135 р. А.З. Конклав вислав зі Старограду білих круків, проголошуючи кінець однієї з найдовших і найлютіших зим, знаних Семицарством.
   Початок весни — то є час надії, відродження, відновлення, і відзимки року 135 А.З. не були винятком. Війна на Залізних островах добігла кінця; князь Креган Старк зимосіцький позичив велетенські гроші в Залізного Банку Браавосу на придбання харчів і насіння для свого замореного голодом поспільства. Лише в Долині ще тривала збройна колотнеча. Розлючений відмовою Аринів-змагальників з'явитися до Король-Берега і викласти свою суперечку на розсуд намісників, князь Тадеуш Рябин надіслав до Мартинова тисячу вояків під проводом пана Корвина Корбрея, також радця-намісника, задля відновлення королівського миру і владнання справи про наступництво у князівстві.
   Тим часом Король-Берег переживав часи розквіту і добробуту, яких не бачив чимало років, і які настали не в останню чергу завдяки лисенійському домові Рогаре. Банк Рогаре виплачував щедру лихву на покладені до нього гроші, чим спокушав дедалі більше панів довіряти лисенійцям своє золото. Квітла і торгівля — кораблі з Тирошу, Миру, Пентосу, Браавосу, а надто Лису юрмилися уздовж Чорноводи, вивантажуючи шовки та прянощі, мирійське мереживо, нефрит і жад з Карфу, слонову кістку з Софоріосу, безліч іншого чудернацького краму від усіх кінців землі, в тому числі такі розкоші, яких Семицарство ще не бачило.
   Інші портові міста теж відбатували собі щедрі шматки від сього частування — зросла торгівля через Сутіндол, Дівостав, Мартинів, Білу Гавань, а також Староград на півдні й навіть Ланіспорт на західному морі. На Плавні знову постало і відродилося містечко Коріб. Там збудували і спустили на воду кількадесят нових кораблів; мати князя Дубового Кулака збільшила свій торговельний флот і розпочала будівництво схожого на палац маєтку понад гаванню, який Грибочок назвав "Мишачим домом".
   За вузьким морем нівроку розквітав і Лис, причавлений тяжкою, хай і "оксамитовою" рукою Лисандро Рогаре, який сам себе нарік "першим довічним магістратом". Коли ж його брат Дразенко одружився з великою княгинею дорнійською Аліандрою Мартел і став при ній титулюватися князем-дружиною та володарем на Порогах, велич дому Рогаре досягла найвищої вершини. На вустах людей почало з'являтися прізвисько Лисандро Величний.
   У першу чверть року 135 А.З. сталися дві доленосні події, що спричинили неабиякі радощі в усіх королівствах Семицарства Вестеросу. На третій день третього місяця того року люд Король-Берега прокинувся на світанку й уздрів видовисько, забуте від темних часів "Танку драконів" — політ дракона у небесах над містом. То пані Раена у свої дев'ятнадцять літ уперше злетіла верхи на своєму драконі Світанку. Найпершого дня вона лише раз облетіла місто і повернулася до Драконосхрону, але щодня відтоді сміливішала і зважувалася на дальші подорожі.
   Але всередині Червоного Дитинця пані Раена посадила дракона лише один раз, бо навіть невтомні зусилля принца Візериса не змогли переконати брата-короля вийти і подивитися на політ сестри (хоча королеву Даянаеру молодий Світанок так потішив, що від неї чули бажання мати власного дракона). Невдовзі Світанок поніс пані Раену через затоку Чорноводу до Дракон-Каменя, де за її словами, "драконам та їхнім вершникам ніколи не відмовляли в гостинності".
   А по тому ще й двотиждень не минув, як Ларра Лисенійська народила принцові Візерису першого сина. Матері було двадцять років, батькові — лише тринадцять. Візерис нарік сина Аегоном на честь свого брата-короля і поклав йому в колиску драконяче яйце, як належало за звичаєм усім порядно уродженим дітям дому Таргарієн. У королівському септі Аегона помазав сімома єлеями септон Бернард, і дзвони міста сповістили про початок святкування іменин. Від усіх кінців держави прислали подарунки, та ніхто не спромігся на багатші, ніж лисенійські дядьки новонародженого немовляти. У Лисі Лисандро Величний оголосив святковий день на честь народження онука.
   Та навіть посеред свят і веселощів чулися шепітки невдоволення. Новий син дому Таргарієн був належно помазаний у Святу Віру, але невдовзі у місті почали базікати, що матір хоче для сина благословення її власних богів; вулицями Король-Берега поповзли плітки про непристойні відправи у "Русалці" та криваві пожертви у Маегоровому Острозі. Певно, далі пліток справа б не просунулася, проте невдовзі державу і королівську родину спіткало лихо, і то не одне. Біди наступали на п'яти одна одній, аж навіть люди, що кепкували з богів, от як Грибочок, почали питати себе, чи не обернула Седмиця свій нищівний гнів проти дому Таргарієн і всього Семицарства.
   Перший призвісток лихих часів побачили на Плавні, де налупилося драконяче яйце, подароване Лаені Веларіон при народженні. Гордість і радість її батьків швидко обернулися на гіркий попіл, бо дракон, який вибрався зі шкаралупи, був огидною, сліпою, безкрилою потворою, схожою на білого, наче борозняк, хробака. За мить після вилуплення істота напала на дитину в колисці й видерла їй з руки кривавий шмат плоті. Лаена страшно заверещала, а князь Дубовий Кулак висмикнув "дракона" з колиски, гримнув об підлогу й порубав на клапті.
   Новина про народження спотвореного дракона і криваву пригоду страшенно стурбувала короля Аегона і невдовзі спричинила гнівну сварку між його милістю та королівським братом. Принц Візерис досі мав при собі драконяче яйце; воно так і не вилупилося, але принц однак тримав його коло себе в усі роки вигнання та полону, вважаючи за коштовний особистий скарб. Коли Аегон наказав, щоб у столичному замку не було жодного яйця дракона, Візерис розлютився. Звісно, воля короля перемогла, як і мало статися; яйце відіслали на Дракон-Камінь, а принц Візерис не розмовляв з королем Аегоном ще місяцеворот.
   Його милість був надзвичайно засмучений сваркою з братом, каже нам Грибочок, але те, що сталося далі, геть спустошило йому душу і ввігнало в розпач. Одного дня король Аегон тішився тихою вечерею в світлиці з малою королевою Даянаерою і сердешним приятелем Гаемоном Світлокосим, а карлик розважав їх дурнуватою пісенькою про ведмедя, який перепив пива. Раптом хлопчина-байстрюк поскаржився на судоми в кишках.
   — Негайно біжи по великого маестра Мункуна! — звелів король Грибочкові.
   Та коли блазень повернувся разом з великим маестром, Гаемон вже зомлів, а королева Даянаера стогнала:
   — Мені теж животик болить...
   Гаемон довгенько вже служив королю Аегону куштувальником страв і чашником; невдовзі Мункун оголосив, що хлопчина разом з малою королевою став жертвою отруєння. Великий маестер дав Даянаері потужний блювальний засіб, який, певно, і врятував їй життя. Королева виверталася назовні усю ніч, волала і судомилася від болю, а до ранку так виснажилася, що й з ліжка не встала, проте нутрощі їй прочистилися. Але до Гаемона поміч Мункуна прибула запізно. Малий помер протягом години. Народжений байстрюком у будинку розпусти, "Король-над-Дірками" побіжно правив своїм малим королівством на пагорбі впродовж Місяця Нестями, бачив страту своєї матері, служив Аегонові ІІІ чашником, хлопчиком для шмагання і приятелем при дворі. У мить смерті йому було, як вважається, дев'ять років.
   По тому великий маестер Мункун згодував рештки вечері клітці щурів і з'ясував, що отруту запекли у скоринку яблучних мандрик. На щастя, король ніколи не кохався у солодощах (та й, правду кажучи, у їжі взагалі). Лицарі Королегвардії негайно напустилися на кухні Червоного Дитинця, схопили тузінь кухарів, хлібопеків, кухарчуків та служниць і віддали їх Георгові Милоброду, великому сповідникові. На тортурах семеро зізналися у спробі отруїти короля... але кожне зізнання різнилося від іншого, не було згоди, де вони взяли отруту, і жоден бранець не зумів правильно назвати отруєну страву. Князь Рябин мусив неохоче відкинути їхні зізнання, бо годилися вони "хіба що дупу підтерти". (Правиця ще до отруєння перебував у чорному гуморі, бо лише нещодавно пережив особисту біду — його молода дружина пані Флориса померла з пологів.)
   Хоча після повернення брата на Вестерос король небагато часу проводив з юним чашником, смерть Гаемона Світлокосого вразила його і лишила невтішним. Єдине, що це прикре лихо принесло доброго — зцілило розрив між королем та його братом Візерисом, який порушив уперту мовчанку, щоб розрадити горе його милості й посидіти поруч з братом біля ложа королеви. Та й того було геть не досить, бо згодом вже Аегон знову замовчав, огорнувшись звичною похмурою журбою і втративши цікавість до двору та королівства.
   Наступного удару було завдано далеко від Король-Берега — у Долині Арин, де пан Корвин Корбрей віддав перевагу заповітові панни Джейни та оголосив пана Джофрея Арина законним князем у Соколиному Гнізді. Коли ж інші шукачі титулу виявили непоступливість і відмовилися коритися такому вирокові, пан Корвин кинув Визолоченого Сокола з синами до в'язниці, а Елдріка Арина стратив. Але навіжений батько пана Елдріка — пан Арнольд — якимсь чином утік від нього і сховався у Рунокамені, де колись хлопчаком служив у зброєносцях. Гунтор Ройс, знаний у Долині під прізвиськом "Спижевий Велетень", був старий, упертий і позбавлений страху; коли пан Корвин прибув забрати пана Арнольда зі схованки, князь Гунтор вбрався у старовинний спижевий обладунок свого дому і виїхав назустріч дати відсіч. Гарячі похапливі слова перетворилися на лайки та прокляття, потім на погрози. Коли Корбрей витяг Пані Безнадію — чи вдарити Ройса, а чи налякати, цього ми вже не знатимемо, — арбалетник залоги Рунокаменю випустив стрілу з мурів і пробив йому груди.
   Вбивство одного з намісників короля було зрадою, рівною нападові на самого короля. Ба більше, пан Корвин був родичем Квентона Корбрея, могутнього і войовничого князя у Прихистку, ще й коханим чоловіком драконовершниці пані Раени, а через її близнючку пані Баелу — родичем у шлюбі Алинові Дубовому Кулаку. З його смертю Долиною Арин знову побігла пожежа війни. Корбреї, Ловичі, Краяни та Черленці виступили на підтримку обраного панною Джейною спадкоємця — пана Джофрея Арина; натомість Ройси у Рунокамені та пан Арнольд, Навіжений Спадкоємець, притягли на свій бік Храминів, Толетів, Студеників і Гористанів, а також панство Пальців і Трьох Сестер. Мартинів і дім Графтон непохитно стояли за Визолоченого Сокола, хай він і сидів у полоні.
   Відповідь з Король-Берега не забарилася. Князь Рябин вислав до Долини останню зграю круків, наказуючи панам-прибічникам Навіженого Спадкоємця і Визолоченого Сокола негайно скласти зброю, "щоб уникнути гніву Залізного Престолу". Коли всі листи залишилися без відповіді, Правиця покликав Дубового Кулака радитися, як краще придушити бунт силою.
   З настанням весни почало здаватися, що високий гостинець крізь Місячні гори невдовзі стане прохідним для війська. П'ять тисяч вояків рушили королівським гостинцем під проводом пана Роберта Рябина, старшого сина князя Тадеуша. Дорогою до їхнього числа додалися затяги з Дівоставу, Даррі та Сіноброду, а за Тризубом до війська приєдналися шість сотень від Фреїв та тисяча від Чорнолісів, очолені самим князем Бенджикотом; загалом у гори ввійшло дев'ять тисяч.
   Друга виправа була влаштована морем. Замість залучати коронний флот пана Гедмунда Пика-Галябарди, дядька свого попередника, Правиця звернувся по кораблі дому Веларіон. Дубовий Кулак мав очолити похід особисто, а дружина його, пані Баела, поїхала на Дракон-Камінь розрадити свою щойно овдовілу близнючку (і заразом наглянути, між іншим, щоб пані Раена не намислила мстити смерть чоловіка власноруч — верхи на Світанку).
   Військо, яке князь Алин мав доправити у Долину, ставало під провід брата пані Ларри, Моредо Рогаре — так оголосив князь Рябин. Поза всяким сумнівом, князь Моредо був грізним воїном — високий, суворий, з білявим волоссям і палючими блакитними очима, він здавався людям подобою войовника Старої Валірії, ще й носив при боці меч валірійського булату, званий Правдою.
   Та попри грізні очі й вояцьку майстерність, лисенієць на чолі війська не викликав широкого захвату. Брати Моредо — Рогеріо і Лото — розмовляли посполитою мовою досить вільно, тоді як сам Моредо ледве її розумів. Чи мудро було віддати військо вестероських лицарів під руку лисенійського зайди? При дворі виникли великі сумніви. Вороги князя Рябина — серед них чимало тих, хто завдячив своїми посадами та привілеями Унвинові Пику, — відверто питали, чи не довів Тадеуш Рябин цим призначенням те, про що люди шепотілися вже півроку — що Правиця запродався з головою Дубовому Кулаку та сімейству Рогаре.
   Усі сумніви й наклепи зрештою виявилися б марними, якби Долину вдалося швидко приборкати. Проте не так сталося, як гадалося. Дубовий Кулак легко змів з дороги наймані вітрила Визолоченого Сокола і захопив гавань Мартинова, та в приступі мурів порту було втрачено кількасот вояків, а у подальших боях в самому місті — ще втричі більше. На вулицях міста загинув і драгоман, приставлений до Моредо Рогаре, відтак очільник війська втратив порозуміння з власними вояками: вони не тямили, що їм наказують, а він — що йому доповідають. Запанувало безладдя.
   Тим часом на іншому кінці Долини високий гостинець виявився не таким вільним од снігу, як бажалося. Військо пана Роберта Рябина застрягло у глибоких снігах на високих перевалах, мусило ледь повзти, борюкаючись у кучугурах, ще й відбивати напади на свій обоз диких племен, здавна осілих у горах (то були нащадки першолюдей, випханих з Долини андалами за тисячолітньої прадавнини). "Наче кістяки у шкурах, озброєні кам'яними сокирами і сукуватими довбнями, — казав згодом Бен Чорноліс, — але такі голодні й відчайдушні, що їх не стримаєш і назад не завернеш, хай скільки покладеш трупами". Невдовзі сніги, мороз і нічні напади почали збирати криваву данину.
   Однієї ночі високо у горах, коли пан Роберт і вояки тулилися до багать, сталося дещо зовсім несподіване. З дороги вони побачили на схилах гирло печери, і з тузінь людей полізли нагору дізнатися, чи не можна сховатися там від вітру. Побачивши кістки, розкидані біля входу, вони мали б спинитися, але хвацько рушили вглиб... і розбудили дракона.
   У розпочатому бою загинуло шістнадцятеро вояків, ще з півсотні отримали опіки, і лише тоді розлючений бурий літавець розправив крила і полетів глибоко в гори "з жінкою в лахмітті, що чіплялася йому за спину". То був останній випадок, згаданий у літописах Вестеросу, коли людям на очі трапився Вівцекрад і його вершниця Кропивка... хоча верховинні дикуни й досі оповідають казки про "вогняну відьму", яка колись мешкала у прихованій ущелині оддалік усіх можливих доріг і поселень. Один з найлютіших гірських родів призвичаївся вклонятися жінці, оповідають казкарі: юнаки доводили свою мужність, приносячи їй дарунки, а чоловіками починали вважатися лише тоді, коли поверталися з опіками і тим доводили, що справді стрічали дракона у лігві його господині.
   Сутичка з драконом не була останньою небезпекою, зустрінутою військом пана Роберта. Завдяки голоду, холоду і дикунським нападам воно досягло Кривавої Брами меншим на добрячу третину. Серед загиблих опинився і сам пан Роберт Рябин, забитий каменем, що його верховинні скинули зі схилу гори додолу на валку війська. По його смерті провід перехопив Кривавий Бен Чорноліс. За півроку до свого повноліття князь Чорноліс мав більше досвіду в битвах і походах, ніж учетверо старші за нього рубаки. При Кривавій Брамі, вході до Долини, вцілілі вояки знайшли харч, тепло, гостинність... але пан Джофрей Арин, Лицар Кривавої Брами та обраний панною Джейною спадкоємець Долини, побачив одразу ж, що перехід снігами зробив військо Чорноліса непридатним до бою — замість стати підкріпленням, вони стали тягарем.
   Поки у Долині Арин тривала ворожнеча, радісні сподівання Лисенійської Весни зазнали ще одного прикрого удару на далекому півдні, за довгі сотні верст: майже одночасно у Лисі загинув Лисандро Величний, а у Сонцесписі — його брат Дразенко. Попри те, що між братами лежало вузьке море, смерть двох Рогаре розділяв лише один день, зате об'єднували вельми підозрілі обставини. Першим був Дразенко, який задушився на смерть шматочком шинки. Лисандро потонув разом зі своєю розкішною прогулянковою мавною, що везла його з "Запашного саду" назад до власного палацу. Дехто наполягав, що обидві смерті були прикрими випадками, але значно більше людей сприйняли неприродні способи та близький час обох смертей за змову, покликану покінчити з домом Рогаре. Негайно згадали і запідозрили Безликих Браавосу, адже майстерніших і вишуканіших убивць не існувало ніде у відомому світі.
   Але якщо справді було задіяно Безликих... то на чиє замовлення? Підозрювали Залізний Банк Браавосу, архонта тирошійського, Ракаліо Риндуна, різноманітних купецьких магнатів та магістратів Лису, яких душила "важка оксамитова рука" Лисандро Величного. Хтось припустив, що Першого Магістрата прибрали його власні сини (а він мав шість синів правого ложа, трьох доньок, ще й шістнадцять байстрюків). Та зрештою не вдалося навіть довести, що то було вбивство — так майстерно було облаштовано смерть двох братів, якби її справді хтось облаштував.
   Жоден з урядів, через які Лисандро панував у Лисі, не були спадковими. Тому не встигло ще його поїдене крабами тіло викинутися на берег моря, а старі вороги, облудні друзі та колишні союзники вже почали боротьбу за спадок.
   Серед лисенійців, правду кажуть, війни точаться радше змовами і отрутами, ніж мечами та списами. Решту того кривавого року магістрати і торговельні магнати Лису танцювали смертяний танок, підносячись та падаючи мало не щодватижні. Часто-густо такі падіння скінчувалися незворотно. Так, Торео Гаена отруїли разом з дружиною, коханкою, доньками (однією з них була та сама, чия непристойна сукня викликала обурення на сватанні у Дівин День), братами, сестрами і прибічниками просто на бенкеті, який він сам і влаштував на знак піднесення до посади першого магістрата. Сільваріо Пендаериса тицьнули ножем у око на виході з Храму Торгівлі, а брата його Перено задушили волосінню в постільному будинку, поки невільниця тішила його мужність вустами. Великий хорунжий Морео Дагареон загинув од рук власної добірної варти, а Матено Орфиса, палкого вірянина богині Пантери, було понівечено і частково з'їдено його домашнім сутінькотом, чия клітка одного вечора незбагненно лишилася відчиненою.
   Хоча діти Лисандро не могли успадкувати його уряди, палац забрала собі донька Лисара, кораблі — син Драко, постільний будинок — син Ередо, а книгозбірню — донька Марра. Усі пагони від лона покійного магістрата запричастилися також і багатства банку Рогаре. Навіть байстрюки отримали свої частки, хай і менші, ніж відійшли шлюбним синам і донькам. Керування ж самим банком втрапило до рук найстаршого сина Лисандро — Лисаро... про якого правду було писано, що "він мав удвічі батькового марнославства і ледве половину батькового хисту".
   Лисаро Рогаре теж прагнув панувати у Лисі, але йому бракувало і хитрощів, і терпіння поволі, десятиріччями накопичувати владу і статки, як робив його батько Лисандро. Бачачи, як навколо гинуть суперники, Лисаро перш за все подбав зміцнити власну безпеку, задля чого купив у работорговців Астапору тисячу Неблазних. Ці вояки-євнухи уславилися як найкраща піхота у світі, ще й були навчені безперечного послуху, щоб їхні господарі не мусили боятися ані зради, ані непокори.
   Оточений новими захисниками, Лисаро підлаштував своє обрання великим хорунжим, звабивши міський загал розкішними розвагами та частуваннями, а магістратів — хабарями, яких ті раніше не бачили. Коли ці витрати вичерпали його особисті статки, Лисаро заходився підживлюватися золотом з банку. Його намір, розкритий згодом, полягав у тому, щоб учинити коротку переможну війну з Тирошем або Миром. Великому хорунжому — очільникові міської збройної потуги — належала б уся слава переможця, а там недалеко вже і до посади першого магістрата. Пограбувавши Тирош або Мир, він здобув би вдосталь золота, щоб відновити забране з банку і зробитися найбагатшою людиною в Лисі.
   Оборудка ця була вигадкою дурня і зазнала нищівної поразки. Переказують, що першими пустили плітку, ніби банк Рогаре — порожнє шахрайство, наймані Залізним Банком Браавосу вірники. Та насправді байдуже, хто її пустив — невдовзі про це говорив увесь Лис. Магістрати міста і торговельні магнати почали вимагати повернення своїх грошових вкладок — спершу потроху, потім більше й більше, аж доки зі сховищ Лисаро не ринула золота річка... яка скоро пересохла. До тієї миті Лисаро вже не було в місті. Побачивши перед собою руїну власної долі, він утік з Лису глупої ночі з трьома постільними невільницями, шістьма челядинами та сотнею Неблазних, напризволяще покинувши дружину, доньок і палац. Стривожені — і то недарма — міські магістрати негайно заволоділи банком Рогаре... і виявили, що з нього лишилася порожня шкаралупа.
   Падіння дому Рогаре виявилося швидким і брутальним. Брати й сестри Лисаро оголосили, що в розоренні банку не брали жодної участі, але заяви про їхню невинність були піддані сумніву. Драко Рогаре утік до Волантису на одній зі своїх галер, сестра його Марра сховалася у храмі Індроса, вбрана чоловіком, і там попросила прихистку; але решту братів і сестер, навіть байстрюків, схопили і поставили перед судом. Коли Лисара Рогаре заперечила: "Я нічого не знала!", магістрат Тігаро Моракос відповів: "А мали б знати", і юрба схвально зревіла. Половину міста було розорено.
   Збитки не обмежувалися самим лише Лисом. Коли звістка про падіння дому Рогаре досягла Вестеросу, панство і купецтво усвідомило, що ввірені ними Рогаре гроші пропали. У Мартинові Моредо Рогаре не згаяв ані хвилини: доручив військо Алинові Дубовому Кулаку, сів на корабель і втік до Браавосу. Лото Рогаре схопив пан Лукас Лейгод з золотокирейниками при спробі виїхати з Король-Берега; всі його листи і книги обліку було вилучено разом з найменшою монетою золота чи срібла, знайденою в сховищах нагорі пагорба Візеньї. Тим часом пан Марстон Бурун з Королегвардії напустився на "Русалку" з двома своїми присяжними братчиками і п'ятдесятьма стражниками. Відвідувачів постільного будинку викинули на вулицю, декого — голим (серед тих був, за його власним зізнанням, і блазень Грибочок); князя Рогеріо вивели крізь шалений натовп під вістрями списів. У Червоному Дитинці банкіра і бандура посадили до келій у Башті Правиці; від жахіть темних кам'яних мішків їх тимчасово врятувала тільки спорідненість з дружиною принца Візериса.
   Спершу всі вважали, що це Правиця Короля наказав схопити усіх Рогаре. Адже після загибелі пана Корвина у Долині намісниками лишилися тільки князь Рябин і великий маестер Мункун. Але непорозуміння тривало хіба що кілька годин, бо того ж вечора сам князь Рябин приєднався до Рогаре в ув'язненні. "Пальці", присяжні захисники Правиці, не зробили нічого для його оборони. Коли пан Мервин Буйцвіт увійшов до радної палати взяти його вельможність під варту, Тессаріо Тигр наказав своїм людям стати осторонь. Єдиний спротив учинив зброєносець князя Рябина, якого швидко подолали. "Згляньтеся на хлопця!" — заблагав князь Тадеуш, і на нього зглянулися... але спершу Буйцвіт відтяв юнакові одне вухо, "щоб затямив не здіймати зброї проти Королегвардії".
   Перелік тих, кого схопили і піддали суду як можливих зрадників, на Рябинові не скінчився. Троє нерідних братів князя Рябина і один з небожів теж потрапили до в'язниці, а з ними півсотні машталірів, челядників і надвірних лицарів служби Правиці. Усіх запопали зненацька, усі здалися покірно і безборонно. Та коли пан Аморі Пик наблизився до Маегорового Острогу, маючи при собі тузінь стражників, на перекидному мості він побачив самого Візериса Таргарієна з бойовою сокирою в руці. "Сокира була важка, принц — тендітним хлопчиною тринадцяти років, — каже нам блазень Грибочок. — Маю сумнів, що він хоч підняти міг ту сокиру, не те що битися нею".
   — Якщо ви з'явилися по мою пані дружину, добрий лицарю, то оберніться і йдіть собі, — мовив юний принц, — бо ви не пройдете, поки я тут стою.
   Пан Аморі завважив цю зухвалу вихватку радше кумедною, ніж загрозливою.
   — Вашу пані дружину вимагають на допит у зв'язку зі зрадою її братів, — пояснив лицар принцові.
   — І хто ж її вимагає? — запитав принц.
   — Правиця Короля, — відповів пан Аморі.
   — Тобто князь Рябин? — перепитав Візерис.
   — Князя Рябина прибрано з посади. Новим Правицею Короля є пан Марстон Бурун.
   Тієї миті з брами острогу виступив сам Аегон ІІІ; його милість став поруч з братом і нагадав:
   — Я є королем. Але ніколи не обирав пана Марстона своїм Правицею.
   Втручання Аегона трохи збентежило пана Аморі, каже Грибочок, але він швидко оговтався і відповів:
   — Ваша милість є неповнолітнім юнаком. До вашого повноліття, пане королю, такий вибір має робити за вас вірне вам панство. Пана Марстона обрали ваші намісники.
   — Моїм намісником є князь Рябин! — наполіг король.
   — Вже ні, — заперечив пан Аморі. — Князь Рябин зрадив вашу довіру, і його намісництво скінчено.
   — Чиєю владою? — завимагав Аегон.
   — Правиці Короля, — відповів білий лицар.
   Принц Візерис на це зареготав (бо король Аегон, на розпач Грибочка, не сміявся ніколи) і відказав:
   — Правиця ставить намісника, намісник призначає Правицю... та хай скільки колом танцюйте, а до Острогу вам, пане, зась, і до дружини моєї теж. Ідіть геть, або даю слово: кожен з вас до останнього тут загине.
   На тім панові Аморі урвався терпець. Він не міг собі дозволити сперечатися з двома юнаками п'ятнадцяти і тринадцяти років, з яких старший був навіть неозброєний.
   — Годі! — мовив він і наказав своїм воякам прибрати хлопців. — Майте ласку, не зачіпайте їх надто грубо, щоб не зазнали шкоди від наших рук.
   — Що станеться далі — ляже на вашу голову, — застеріг принц Візерис, увігнав сокиру глибоко в дошки мосту, відбіг назад і мовив: — Хто ступить крок за цю сокиру, той помре.
   Король узяв брата за плече, відтяг у безпеку за браму Острогу... а на міст виступила тінь.
   Разом з пані Ларрою з Лису прибув подарунок її батька, магістрата Лисандро. Подарунок звали Сандок-Тінь; він був чорний шкірою і волоссям, а на зріст — майже сім стоп. Обличчя, що ховалося за чорним шовковим серпанком, було помережане щільною сіткою вузьких білих шрамів, а язик і губи йому відрізали, лишивши німим і страхолюдним на вид. Казали, що в меєринських ямах смерті Тінь переміг у сотнях двобоїв, що одного разу вирвав ворогові горлянку зубами, бо зламав меча, що пив кров загиблих суперників, а крім людей, убивав левів, ведмедів, вовків і виверн, маючи зі зброї лише знайдені на піску камені.
   Звісно, такі оповідки зазвичай перебільшують правду, і ми не знаємо достеменно, яким із них вірити. Сандок не вмів ані читати, ані писати, але Грибочок каже, що полюбляв музику і часто сидів у затіненому кутку опочивальні пані Ларри, награючи сумні солодкі наспіви на чудернацькій струнній штуковині з золотого та чорного дерева заввишки мало не з нього. "Іноді мені вдавалося насмішити нашу пані, хоча вона розуміла нашою мовою лише кілька слів, — розказав блазень, — але музика Тіні завжди змушувала її плакати, і сором казати, але саме це їй було до смаку".
   Та перед ворітьми Маегорового Острогу Сандок-Тінь готувався заграти зовсім іншої музики — на нього вже бігли, наставивши списи й мечі, стражники пана Аморі. Тієї ночі він обрав для своєї пісні високий чорний щит з ніч-дерева та вивареної шкіри, зміцнений залізом, і довгу криву шаблю з руків'ям драконової кістки, чиє темне лезо мерехтіло у світлі смолоскипів славетними рясицями валірійського булату. Вороги, налітаючи на нього, волали, лаялися і гукали кличі, але Тінь не видавав ані писку, лише ковзав між нападників, мов кіт, свистів клинком праворуч і ліворуч, вгору та вниз, пускаючи кров кожним ударом, краючи кольчуги, наче зроблені з пергамену. Грибочок, який твердить, що бачив битву з даху, присягається, що "то був наче і не бій озброєних вояків, а радше жнива вправного рільника, що серпом валить не колосся, а живих людей з вереском і прокльонами на вустах". Воякам пана Аморі не бракувало мужності, а деякі навіть дожили завдати власних ударів, проте невпинний і нестримний Сандок ловив усі клинки на щит, відхиляв убік, а тоді зіштовхував стражників тим самим щитом з мосту на хижі залізні шпичаки.
   Віддамо належну шану панові Аморі Пику — його загибель не зганьбила Королегвардію. Троє його стражників лежали мертвими на мості, ще двоє судомилися на шпичках унизу, коли Пик видобув з піхов власний меч. "Під білим корзном лицар мав білий лускатий обладунок, — розповідає Грибочок, — але шолом відкривав обличчя, а щита він не взяв, і Сандок змусив його гірко пошкодувати про недогляд". Тінь перетворив битву на танок, каже блазень; після кожної завданої панові Аморі рани він убивав одного з решти стражників, а тоді знову обертався до білого лицаря. І все ж Пик бився з упертою мужністю, а наприкінці на пів удару серця боги навіть подарували йому нагоду для перемоги — останній зі стражників ухопився за лезо Сандокового меча і вирвав його з руки Тіні, перш ніж злетіти з мосту. Тоді й пан Аморі важко звівся з колін на ноги та кинувся на беззбройного ворога.
   Але Сандок Тінь миттю висмикнув бойову сокиру Візериса з дощок, куди її ввігнав принц, і навпіл розчерепив панові Аморі голову від гребеня шолома до панцирного ринграфа. Лишивши труп хилитися і падати на шпички, Тінь затримався ще настільки, щоб зіпхнути решту мертвих і напівмертвих з мосту, а тоді відступив до Маегорового Острогу. Далі король наказав підняти міст, опустити ґрати і закласти браму засувами. Замок всередині замку лишився стояти неприступним.
   Так йому судилося простояти наступні вісімнадцять днів.
   Решта Червоного Дитинця опинилася у владі пана Марстона Буруна і його Королегвардії, а за межами замку в Король-Березі панував пан Лукас Лейгод з золотокирейниками. Обидва вони рано-вранці з'явилися перед брамою Острогу і завимагали, щоб король залишив свій притулок.
   — Ваша милість ображають нас думкою, ніби ми здатні вам зашкодити, — мовив пан Марстон, поки трупи вбитих Сандоком виймали з рову. — Ми діяли тільки заради оборони вашої милості від облудних друзів і зрадників. Пан Аморі присягнувся захищати вас, віддати своє життя, коли знадобиться. Він був так само вірним вам, як я. І не заслужив смерті від рук подібного звіра.
   Король Аегон стояв непохитно.
   — Сандок — не звір, — відповів король з мурів. — Говорити він не може, але слухає і робить, що кажуть. Я наказав панові Аморі піти, а він відмовився. Мій брат попередив, що станеться, коли хтось переступить сокиру. Я гадав, обітниці Королегвардії вимагають покори наказам короля.
   — Так і є, ми обітуємо покору королю, — погодився пан Марстон, — і коли ви досягнете повноліття, ми з присяжними братами радо кинемося на мечі, щойно ви накажете. Але поки ви лишаєтеся дитиною, обітниці велять нам коритися Правиці, бо саме Правиця говорить голосом короля.
   — Моїм Правицею є князь Тадеуш, — вперто правив Аегон.
   — Князь Тадеуш продав вашу державу Лисові й має за це відповісти. Доки його вину або невинність не буде доведено, я служитиму вам Правицею.
   Пан Марстон видобув меча і став на одне коліно зі словами:
   — Перед очима богів і людей присягаюся на сім мечі, що ніхто в світі не заподіє вам зла, поки я стою поруч з вами.
   Якщо Регіментар гадав зворушити цими словами короля, то не міг помилитися прикріше.
   — Ви стояли поруч зі мною, поки дракон їв мою матір, — відповів Аегон. — Ви лише стояли і дивилися. Мабуть, так само дивилися б, як убивають дружину мого брата. Але я не дозволю.
   Далі король пішов з мурів, і жодне слово Марстона Буруна не змогло повернути його назад — ані того дня, ані наступного, ані третього.
   На четвертий день разом з паном Марстоном з'явився великий маестер Мункун.
   — Благаю вас, пане королю, облишити сю дитячу легковажність, вийти назовні та прийняти нашу службу.
   Король Аегон мовчки витріщився згори й не сказав ані слова, але брат його слів не пошкодував — наказав великому маестрові вислати "тисячу круків" і сповістити всю державу, що короля тримають бранцем у його власному замку. На це великий маестер нічого не відповів, і жоден крук нікуди не вилетів.
   У наступні дні Мункун ще кілька разів приходив благати і вмовляти, запевняючи, що все зроблене при дворі було законним; пан Марстон коливався між проханнями, погрозами та спробами торгуватися; привели навіть септона Бернарда — вголос молитися Стариці, щоб повернула короля на шлях мудрості. Але марно. Крім упертого та похмурого мовчання, жодної відповіді від короля-хлопчака вони не отримали. Лише один раз його милість дозволив собі розгніватися — коли його майстер-мечник, пан Гарет Цибань, у свою чергу прийшов переконувати короля здатися.
   — А як не здамся, тоді що, пане майстре? — заволав до нього король Аегон згори вниз. — Поб'єте бідолаху Гаемона? Бийте його кістки, скільки душа забажає, але дзуськи — тепер і краплі крові не здобудете!
   Чимало свідків тих подій чудувалися, чого це новий Правиця з прибічниками так спроквола потурав упертості короля у тодішньому довгому і безплідному протистоянні. Пан Марстон мав у Червоному Дитинці кількасот вояків, а золотокирейників у пана Лукаса Лейгода і поготів налічувалося більш як дві тисячі. Поза сумнівом, Маегорів Острог був тяжкою для приступу твердинею, але ж залога в ньому сиділа дуже слабка. З лисенійців, які прибули на Вестерос разом з пані Ларрою, лише Сандок Тінь і ще шестеро лишилися при ній, бо решта поїхала з її братом Моредо в Долину. Кілька людей, вірних князеві Рябину, пробралися до Маегорового Острогу, перш ніж зачинилася його брама, проте серед них не було жодного лицаря, зброєносця чи бодай стражника — як і серед почту самого короля. (У Острозі перебував один лицар Королегвардії — пан Райнард Рускин; але він сидів у полоні — його поранили і схопили вояки-лисенійці на початку королівської непокори.) Грибочок каже, що навіть панни королеви Даянаери вдягли кольчуги і взяли до рук списи, щоб удати для сторонніх глядачів, ніби король Аегон має більше захисників, ніж насправді. Але ця витівка не могла довго дурити пана Марстона з його людьми, якщо взагалі обдурила хоч на хвилину.
   Зрештою ми мусимо поставити питання: чому Марстон Бурун просто не захопив Острог приступом? Адже людей на те він мав удосталь. Когось, певно, убив би Сандок та інші лисенійці, але наостанок нападники великим числом здолали б і його. Все ж Правиця вагався, не рушав з місця, продовжував спроби скінчити "таємну облогу" (як це протистояння назвали згодом) перемовами замість мечів, хоча мечами вона б невдовзі скінчилася рішуче і остаточно.
   Хтось назве вагання пана Марстона простим боягузтвом — страхом стати до бою проти клинка лисенійського велетня Сандока. Та навряд чи причина полягала у цьому. Іноді кажуть, що захисники Острогу (в одних звітах сам король, у інших — його брат) погрожували повісити полоненого воїна Королегвардії одразу ж при початку приступу... але Грибочок каже, що це "брехня, і то недоладна".
   Найвірогідніше пояснення — водночас і найпростіше. Марстон Бурун не був ані видатним лицарем, ані людиною високих чеснот, про що погоджуються всі книжники. Народжений байстрюком, він здобув лицарство і таке-сяке місце в почті короля Аегона ІІ, але на тім його піднесення і скінчилося б, якби не спорідненість з деякими рибалками Дракон-Каменя, завдяки якому Ларис Моц обрав його з-поміж сотні кращих лицарів переховувати короля під час панування Раеніри. За минулі відтоді роки Бурун піднісся справді неймовірно, аж на диво — зробився Регіментарем Королегвардії через голови лицарів кращого родоводу і гучнішої вояцької слави. Ставши Правицею Короля, він би здобув найвищу владу в державі аж до повноліття Аегона ІІІ... але на порозі величі завагався, причавлений тягарем обітниць і власної байстрюцької честі. Не бажаючи зганьбити біле корзно наказом про напад на короля, якого сам присягнувся захищати, пан Марстон зневажив драбини, гаки, мечі й продовжив покладатися на слова розуму (і можливо, ще на голод, бо запасів у Острозі мало з часом забракнути).
   Вранці дванадцятого дня таємної облоги до брами привели у кайданах Тадеуша Рябина — сповідати гріхи та злочини.
   Септон Бернард перелічив діяння, у яких звинуватили князя Рябина: він брав хабарі золотом та дівчатами (заморськими звабницями з "Русалки", каже Грибочок, і що молодшими, то краще), вислав Моредо Рогаре до Долини позбавити пана Арнольда Арина законного спадку, змовлявся з Дубовим Кулаком прибрати Унвина Пика з посади Правиці, допоміг обікрасти лисенійський банк Рогаре, тим обдуривши й розоривши "чимало добрих і вірних вестеросців шляхетного роду та високого стану", поставив на чолі війська власного, "вочевидь непридатного до сієї справи" сина, спричинивши загибель тисяч вояків у Місячних горах.
   Найгіршим звинуваченням була змова з трьома Рогаре з метою отруїти короля Аегона та його королеву, а на престол посадити принца Візериса з королевою Ларрою Лисенійською при боці.
   — Вони скористалися отрутою, відомою як "сльози Лису", — оголосив Бернард, і його слова потвердив великий маестер Мункун.
   — Седмиця зглянулася на вас, пане королю, — закінчив промову Бернард, — але ниций замах князя Рябина забрав життя вашого юного приятеля Гаемона.

   Коли септон закінчив читати, пан Марстон Бурун промовив:
   — Князь Рябин зізнався у всіх сказаних злочинах!
   І кивнув до великого сповідника Георга Милоброда вивести бранця наперед. Скутий на ногах важкими кайданами, невпізнанний з-за набряклого, вкритого кривавими синцями обличчя, князь Тадеуш спершу навіть не ворухнувся. Аж коли князь Милобрід штрикнув його вістрям кинджала, Правиця мовив глухим голосом:
   — Пан Марстон каже правду, ваша милосте. Зізнаюся у всьому. Лото обіцяв мені п'ятдесят тисяч драконів, коли буде зроблено справу, і ще п'ятдесят по вкоронуванні Візериса. Отруту передав мені Рогеріо.
   Говорячи, князь запинався і бурмотів ледве розбірливо; на мурах були подумали, чи не напився його вельможність п'яним, аж раптом Грибочок здогадався, що в князя не лишилося жодного зуба.
   Зізнання позбавило короля Аегона ІІІ мови. Юнак міг лише стояти і витріщатися з таким відчаєм на обличчі, що Грибочок вже злякався, чи не стрибне його милість з муру на шпичаки, щоб приєднатися до своєї першої королеви.
   Відповідь пролунала від принца Візериса.
   — А моя дружина, пані Ларра, — загукав він донизу, — теж брала участь у змові, га, вельможний пане?
   Князь Рябин силувано кивнув.
   — Брала, — відповів він.
   — А як щодо мене? — продовжував принц.
   — І ви теж, — глухо мовив князь... чим, здавалося, дуже здивував Марстона Буруна і розгнівив князя Георга Милоброда.
   — А Гаемон Світлокосий... це ж він поклав отруту в мандрики, смію припустити? — красномовно правив далі Візерис.
   — Коли ласка пана принца, саме так і сталося, — промимрив Тадеуш Рябин.
   Візерис обернувся до свого брата-короля і відказав:
   — Отже, Гаемон був винуватий у тому ж самому, в чому і всі ми... тобто геть ні в чому.
   Блазень Грибочок вигукнув донизу:
   — Князю Рябине! А це часом не ви отруїли короля Візериса?
   На що старий Правиця кивнув і буркнув:
   — Саме я, зацний пане. Сповідую свій гріх.
   Обличчя короля посуворішало.
   — Пане Марстоне, — мовив він, — ця людина є моїм Правицею, невинним у змові та зраді. Зрадниками є ті, хто вирвав у нього тортурами облудні зізнання. Схопіть великого сповідника, якщо любите вашого короля... інакше я знатиму, що й ви такий самий зрадник, як він.
   Слова короля забриніли усім внутрішнім дворищем, і тієї миті зламаний юнак Аегон ІІІ кожним своїм вершком виглядав справжнім королем.
   Чимало книжників донині твердять, що пан Марстон Бурун був усього лише поплічником справжніх зрадників, простуватим і чесним лицарем, обдуреним розумнішими за себе вельможами. Інші наполягають, що Бурун брав участь у змові од самого початку, але обернувся проти спільників, коли відчув, що вітер перемінився.
   Хай якою є правда, пан Марстон виконав наказ короля. Королегвардія схопила князя Милоброда і потягла до того самого підземелля, в якому він ще зранку панував нероздільно. З князя Рябина збили кайдани, всіх його лицарів та слуг вивели з в'язниці на світло дня.
   Піддавати великого сповідника тортурам виявилося зайвим; лише побачивши приладдя, він хутко назвав імена інших змовників. Серед них були покійний пан Аморі Пик і пан Мервин Буйцвіт з Королегвардії, Тессаріо Тигр, септон Бернард, пан Гарет Цибань, пан Віктор Розлив, тисяцький золотокирейників пан Лукас Лейгод з сімома сотниками при брамах, ба навіть три панни королевиного почту.
   Не всі з них здалися без спротиву. Коли прийшли по Лукаса Лейгода, на Божій брамі сталася коротка люта сутичка; дев'ятеро лягли трупами, серед них і сам Лейгод. Троє зі звинувачених сотників утекли з десятком вірних їм вояків, не давши себе схопити. Тессаріо Тигр теж надумав тікати, але був спійманий у припортовому шинку поблизу Річкової брами, де торгувався з ібенійським китобійним капітаном за перевіз до Ібен-Порту.
   Мервина Буйцвіта пан Марстон вирішив затримати сам.
   — Ми обидва — байстрюки і присяжні братчики, — казав він панові Райнарду Рускину, як потім оповідали.
   Почувши про зраду Милоброда, пан Мервин мовив:
   — Напевне, я мушу віддати вам зброю.
   А по тому витягнув меча з піхов і простягнув руків'ям уперед Марстонові Буруну. Та коли пан Марстон узяв руків'я, пан Мервин учепився йому в зап'ясток, іншою рукою видобув кинджал і встромив Бурунові в живіт. Сам Буйцвіт не дістався далі стайні, де його за сідланням прудкого мисливського коня застукав п'яний стражник і двоє стайнярів. Пан Мервин убив усіх трьох, але на гармидер прибігли інші слуги, і зрештою лицаря-байстрюка затовкли юрбою на смерть, навіть не знявши зганьбленого ним білого корзна.
   Його Регіментар, пан Марстон Бурун, ненадовго пережив підлеглого. Знайденого в Башті Білих Мечів у калюжі власної крові лицаря віднесли до великого маестра Мункуна, який оглянув рану і оголосив її смертельною. Мункун зашив живіт, як зумів, і дав Бурунові макового молока, проте лицар тієї ж ночі віддав богам душу.
   Князь Милобрід назвав пана Марстона у числі змовників, наполягаючи, що "той клятий перевертень" був у заколоті від самого початку — сам Бурун, звісно, вже не міг заперечити звинувачення. Решту змовників посадили до кам'яних мішків чекати на суд. Дехто оголошував себе невинним, а інші, подібно до пана Марстона, стверджували, що діяли зі щирої віри, ніби це Тадеуш Рябин та лисенійці зрадили державу. Окремі в'язні навіть кидали відвертий виклик. Найгучніше лунав голос пана Гарета Цибаня, який проголошував, що Аегон ІІІ — слабак, нездатний втримати меч у руках, а всидіти на Залізному Престолі й поготів. Септон Бернард спирався на свою віру — лисенійцям з їхніми облудними чужинськими богами не мало бути місця у Семицарстві. Був намір знищити пані Ларру разом з її братами, повідомив він, щоб Візерис міг узяти за себе порядну вестероську королеву.
   Найвідвертішим зі змовників виявився Тессаріо Палюх. Він усе робив, з його власних слів, заради золота, дівок і помсти. Рогеріо Рогаре заборонив йому з'являтися у "Русалці" за побиття однієї з повій, відтак Тессаріо назвав свою ціну за участь у заколоті — весь будинок розпусти у власність і чоловічу міць Рогеріо на додачу; і те, й інше йому пообіцяли. Та коли допитники запитали, хто саме давав обіцянку, Тессаріо лише вишкірився у відповідь... а тоді мусив шкіритися знову і знову, вже на кутні та з вереском, коли питання повторили на тортурах. Першим він виказав ім'я Марстона Буруна, у подальшому допиті — Георга Милоброда, ще пізніше — Мервина Буйцвіта. Грибочок каже, що Тигр вагався і майже виказав четверте ім'я — можливо, справжнє і головне, — але невчасно помер під руками ката.
   Лише одне важливе ім'я не назвав жоден заколотник, хоча тінь його темною хмарою висіла над Червоним Дитинцем. У "Свідоцтвах Грибочка" блазень каже відверто, не ходячи околяса, те, що в його часи мало хто насмілювався згадувати вголос — авжеж мав бути ще один змовник, господар і повелитель усіх інших; той, хто здалеку зрушив заколот з місця, скориставшись рештою як ляльками-попихачами. "Гравцем у тіні" називає його Грибочок. "Милобрід був жорстокий, але тупуватий, Цибань мав мужність, але не мав хитрості, Розлив пиячив, Бернард плекав дурні забобони, Палюх був клятим волантинцем, навіть гіршим за лисенійців. Жінки були жінками. Королегвардія звикла не наказувати, а коритися. Лукас Лейгод полюбляв тинятися у золотій киреї, пив, бився і грав шльондр усім на подив, але який з нього був змовник-заколотник? Зрештою від кожного тяглися ниточки до однієї людини — Унвина Пика, князя на Зорешпилі, князя на Твердосонні, князя на Білогаї, колишнього Правиці Короля".
   Пза сумнівом, такі самі підозри спадали на думку багатьом, відколи замах на вбивство короля викрили й почали розслідувати. Кількоро зрадників мали з колишнім Правицею кревну спорідненість, інші завдячували йому посадами. Та й потаємних змов Пик не цурався — адже одного разу вже облаштував убивство двох драконоїздців у корчмі "Під кривавим шпичаком". Але під час таємної облоги Пик сидів у Зорешпилі, та й жоден його підозрюваний поплічник не назвав імені князя. Тож його участь лишилася недоведеною і лишається такою аж до наших днів.
   Тяжкий дух недовіри так густо висів у Червоному Дитинці, що Аегон ІІІ не вийшов з Маегорового Острогу ще шість днів по тому, як його брат Візерис викрив облуду зізнань князя Рябина. Тільки тоді, коли король упевнився, що великий маестер Мункун вислав хмару круків, скликаючи півсотні вірного панства до Король-Берега, його милість дозволив опустити міст. До того часу в Острозі було вже так сутужно з харчами, що королева Даянаера щоночі засинала в сльозах, а дві її панни в голодному виснаженні не змогли без допомоги подолати міст через рів.
   Доки король з'явився зі своєї схованки, князь Милобрід вже назвав імена, чимало зрадників схопили, інші втекли, а Марстон Бурун, Мервин Буйцвіт і Лукас Лейгод лежали мертві. Невдовзі Тадеуш Рябин знову оселився у Башті Правиці... але всі бачили, що не йому в його стані справляти обов'язки правої руки короля. Те, що вчинили з ним у підземеллях, зламало і знищило сердешного князя. Однієї миті він здавався собою колишнім, здоровим і зичливим, а наступної починав гірко і нестримно рюмсати. Ще й Грибочок, чий розум ядучістю не поступався гостроті, глузував зі старого — звинувачував у чудернацьких злочинах, аби заради розваги видобути нові безглузді зізнання. "Пригадую, одного вечора змусив його вельможність визнати, що саме він спричинив Лихо Валірії, — розповідає карлик у "Свідоцтвах". — Двір заревів зі сміху, але я подивився на князя і зашарівся, присоромлений".
   Зачекавши місяцеворот і не побачивши жодного знаку одужання чи полегшення, великий маестер Мункун переконав короля звільнити князя Рябина з посади. Рябин вирушив до свого столу в Золотогаї, пообіцявши повернутися до Король-Берега, щойно відновить здоров'я, але помер дорогою в товаристві двох синів. Решту того року великий маестер прослужив і намісником, і Правицею, бо ж держава потребувала управління, а Аегон ще не досяг повноліття. Щоправда, Мункун як присяжний маестер, скутий ланцюгом і обітницями покірної служби, не почувався у праві чинити суд над вельможним панством і помазаними лицарями, відтак звинувачені у зраді скніли в підземеллях, чекаючи на призначення нового Правиці.
   Старий рік марнів, поступався новому, і князь за князем прибували до Король-Берега у відповідь на королівський заклик. Круки зробили свою справу — хоч і не названі Великою Радою, збори року 136 А.З. були найбільшим з'їздом шляхетного стану держави, відколи Старий Король року 101 р. А.З. скликав панство королівств до Гаренголу. Король-Берег переповнився так, що трохи не лускав, на радість міським корчмарям, крамарям і повіям.
   Найбільше прибульців з'явилося від коронного, річкового і штормового країв... і Долини теж, де князь Дубовий Кулак і Кривавий Бен Чорноліс нарешті змусили Визолоченого Сокола, Навіженого Спадкоємця, Спижевого Велетня та їхніх поплічників зігнути коліна і присягнутися Джофрею Арину як їхньому зверхнику. (Гунтор Ройс, Квентон Корбрей та Ізембард Арин навіть супроводили князя Алина Веларіона на збори панства; з ними був і новий князь Арин.) Джоана Ланістер надіслала нерідного брата і трьох короговних панів говорити від заходу; з Білої Гавані кораблем прибув Торген Мандерлі з півсотнею лицарів і кревних родичів; зі Старограду виїхали з почтом у шість сотень людей князь Лионель Вишестраж і "Сама-собі-пані". Але найбільший почет притяг з собою князь Унвин Пик — тисячу власних людей і ще п'ять сотень сердюків. ("Цікаво, чого б це він так боявся?" — кепкував Грибочок.)
   Попід тінню порожнього Залізного Престолу (бо король Аегон не зізволив з'явитися до двору) панство заходилося обирати нових намісників для правління державою до повноліття його милості. Прозасідавши зо два тижні, князі не стали ближчі до згоди, ніж були наприпочатку. Не маючи над собою міцної руки короля, деякі князі дали волю старим образам; знову закров'янили ще не досить зцілені рани "Танку". Наймогутніші та найбагатші мужі серед панства мали забагато ворогів, а нижчі та слабші викликали зневагу за вбогість і нерішучість. Зрештою, зневірившись досягти злагоди, великий маестер Мункун запропонував обрати трьох намісників за жеребом. З ним погодилися, коли свій голос додав принц Візерис. Жереб випав Віламові Стикспису, Маркові Добромиру і Лоренту Грандісону; жоден з трьох ні з ким не ворогував, нікого не образив, але, правду кажучи, нічим і не відзначився.
   Призначення Правиці Короля було справою вагомішою, і зібране панство не схотіло кидати її на новообраних намісників. Були такі, головне з Обширу, хто закликав повернути уряд Унвинові Пику, та їх швидко зацитькали, коли принц Візерис оголосив, що його брат волів би мати на цій посаді молодшого чоловіка, "і такого, щоб знову не наповнив двір зрадниками і заколотниками". Висувалося ім'я Алина Веларіона, та його завважили замолодим. З тієї ж причини відкинули Керміта Таллі та Бенджикота Чорноліса. Натомість панство звернулося до північанина — Торгена Мандерлі, князя на Білій Гавані... багатьом геть невідомого, але з цієї самої причини позбавленого ворогів південніше від Перешийка (за винятком хіба що Унвина Пика, який мав довгу і недобру пам'ять).
   — Гаразд, згоден, — відповів князь Торген, — але мені стане в пригоді людина, що добряче тямить у грошах. Адже доведеться мати справу з лисенійськими злодюгами та їхнім клятим банком.
   Підвівся Дубовий Кулак і висунув ім'я Ізембарда Арина, Визолоченого Сокола Долини. Щоб змирити князя Пика і його прибічників, верховним адміралом та коронним корабельником призначили Гедмунда Пика-Галябарду. (Казали, що Дубового Кулака це радше звеселило, ніж розгнівало; він мовив так: "Пан Гедмунд полюбляє платити за кораблі, я ж полюбляю ними плавати".) Регіментарем Королегвардії став пан Райнард Рускин, а пана Адріана Терена поставили на чолі золотих кирей. Колишній сотник при Левовій брамі, Терен був єдиним з семи старшин Лукаса Лейгода, не звинувачених у змові.
   На тім і ухвалили. Аегонові ІІІ лишилося прикласти печатку; наступного ранку король зробив це без вагань і заперечень, після чого повернувся до самотніх похмурих розкошів своїх покоїв.
   Новий Правиця Короля негайно заходився розплутувати справи державні. Перша з них була неабияка — винести судові вироки усім обвинуваченим у отруєнні Гаемона Світлокосого і заколоті проти короля. А звинувачених було аж сорок і двоє, бо названі князем Милобродом і піддані суворому допитові у свою чергу назвали ще когось. Шістнадцятеро втекло, восьмеро померло; для суду лишилося вісімнадцять. З тих тринадцятеро вже зізналися у співучасті в злочинах до тієї чи іншої міри, бо королівські допитники мали хист до переконання. П'ятеро продовжували наполягати на невинності — буцімто вони щиро вірили, що зрадницьку змову очолює князь Рябин, і тому приєдналися до вірних королю, які прагнули врятували його милість від зловмисних лисенійців.
   Суд тривав тридцять і три дні. На ньому незмінно був присутній принц Візерис, нерідко в супроводі дружини, пані Ларри, чий живіт округлився їхньою другою дитиною, і малого сина Аегона з мамкою-годувальницею. Король Аегон з'явився лише тричі — в ті дні, коли виносили вироки Гаретові Цибаню, Георгові Милоброду і септону Бернарду; до решти йому було байдуже, він навіть і про їхню долю не питав. Королева Даянаера не з'явилася жодного разу.
   Пан Гарет і князь Милобрід були засуджені на смерть, але обрали вдягти чорне. Князь Мандерлі наказав посадити їх на найближчий корабель до Білої Гавані, звідки їх мали повезти на Стіну. Верховний септон у листі попрохав зглянутися на септона Бернарда і дозволити йому "спокутувати гріхи молитвою, каяттям і добрими справами"; відтак Мандерлі врятував його від катівської сокири. Бернарда вихолостили і прирекли подолати пішки шлях від Король-Берега до Старограду, теліпаючи на шиї відтятою мужністю. "Якщо виживе, хай ваша пресвятість знайдуть йому якесь застосування", — ухвалив Правиця. (Бернард таки вижив і решту життя переписував святі книги в Зоряному Септі під обітницею мовчання.)
   Ті з золотокирейників, яких схопили і звинуватили у змові (деякі втекли), обрали за приклад пана Гарета і князя Милоброда — вдягли чорне замість втратити голови. Той самий вибір зробили і вцілілі "Пальці"... але пан Віктор Розлив, колишній Королівський Правосуд, наполіг на своєму праві помазаного лицаря стати за себе у суді двобоєм, "щоб довести свою невинність під страхом тілесної смерті перед очима богів та людей". Пана Гарета Цибаня — найпершого з тих, хто назвав Розлива учасником змови — повернули до двору як поборника від престолу в сказаному судовому двобої.
   — Ти, Вікторе, завжди був дурноверхим йолопом, — мовив пан Гарет, коли йому вклали до рук добре знайомий меч-півторак.
   Колишній майстер-мечник швидко позбувся колишнього ката, обернувся до засуджених, вишикуваних позаду престольної палати, і спитав:
   — Хто наступний?
   Найдражливішими серед усіх були справи трьох обвинувачених жінок — високородних панн почту королеви. Люсинда Пенроз (та сама, на яку напали під час соколиних ловів перед сватанням Дівиного Дня) визнала, що бажала Даянаері смерті, додавши:
   — Якби мені не скалічили носа, то вона б служила мені, а не я їй! А тепер з-за неї я жодному чоловікові не потрібна.
   Касандра Баратеон визнала, що часто поділяла постіль з паном Мервином Буйцвітом, а іноді — на прохання пана Мервина — з Тессаріо Тигром, "але тільки коли він сам хотів". Коли Вілам Стикспис зауважив, що її, напевно, зробили частиною винагороди, обіцяної волантинцеві, панна Касандра залилася слізьми. Та навіть її зізнання зблякло проти сповіді панни Пріскели Рох — незугарної обличчям, похмурої, опецькуватої, ще й дещо вбогої на розум дівчини чотирнадцяти років. Вона забрала собі в голову, що принц Візерис одружиться з нею, якщо помре Ларра Лисенійська.
   — Пан принц посміхається щоразу, коли мене бачить, — казала Пріскела дворові, — а колись минав на сходах, то шурхнув плечем просто мені по грудях.
   Князь Мандерлі, великий маестер Мункун і намісники ретельно допитали трьох дівчат, імовірно (на думку Грибочка) намагаючись видобути ім'я четвертої жінки, доти ще не згаданої — пані Клариси Озгрей, овдовілої тітоньки князя Унвина Пика. Пані Клариса наглядала за всіма покоївками, служницями, супутницями і приятельками королеви Даянаери, а перед нею робила те саме при королеві Джаяхаері. Вона добре знала багатьох викритих змовників (Грибочок і поготів твердить, що вони з Георгом Милобродом були коханцями; пані, мовляв, відчувала таку пристрасть при вигляді тортурів, що допомагала великому сповідникові у праці в підземеллях). Якщо вона була задіяна у заколоті, то й Унвин Пик, без сумніву, теж. Але обережні розпитування нічого не дали, і тоді князь Торген спитав відверто, чи брала пані Клариса участь у справі. Усі три звинувачені панни затрусили головами на знак заперечення.
   Безперечно, троє дівчат доклали своїх рук до заколоту... але внесок зробили не вельми великий. З огляду на це та на їхню стать князь Мандерлі з намісниками вирішили показати милосердя. Люсинду Пенроз та Пріскелу Рох засудили до відрізання носа; покарання відкладалося в тому разі, якби вони погодилися присвятити себе Вірі, та лише доти, доки складені обітниці не будуть порушені.
   Вельможне походження Касандри Баратеон врятувало її від такої самої кари — зрештою, вона була найстаршою дитиною покійного князя Борроса, сестрою нинішнього володаря Штормоламу і навіть колишньою нареченою короля Аегона ІІ. Її матір, пані Еленда, почувалася недобре і на суд не з'явилася, але прислала трьох короговних панів свого сина говорити від Штормоламу. При їхньому (і князя Грандісона, що також тримав землі та замок у штормовому краї) посередництві було домовлено про весілля панни Касандри з не надто значним лицарем, паном Вальтером Бурогорбом, який панував над кількома сотнями морґ землі на півострові Пізьма навколо замку, "зліпленого з глини та коріння", як кепкували сусіди. Тричі овдовілий, пан Вальтер нажив з трьома дружинами шістнадцять дітей, з яких тринадцятеро були ще живі. На думку пані Еленди, якби Касандра мусила дбати про всіх згаданих дітей, ще й про власних синів та доньок від пана Вальтера, то геть забула б плести змови і заколоти. (Саме так і сталося.)
   На тім скінчився суд за зраду, але підземелля під Червоним Дитинцем ще не спорожніли. Престол мусив далі визначити долю братів пані Ларри — Лото і Рогеріо. Невинні у державній зраді, вбивстві та змові проти короля, вони все ж лишилися під судом за шахрайство та крадійство — падіння банку Рогаре розорило тисячі людей на Вестеросі так само, як у Лисі. Хоч і пов'язані шлюбом з домом Таргарієн, брати не були ані королями, ані принцами, а княжі титули дарувалися їм лише як почесні відзнаки. Про це погодилися князь Мандерлі та великий маестер Мункун, ухваливши, що братів належить судити і покарати.
   Але в цьому Семицарство припізнилося за Вільним Містом Лис, де падіння банку Рогаре безжально зруйнувало долю всього дому, який так довго і ретельно вибудовував Лисандро Величний. Палац, залишений ним доньці Лисарі, було забрано, а заразом і маєтки інших дітей з усією обставою та начинням. Кілька торговельних галер Драко Рогаре вчасно дізналися про падіння дому і розвернули носи до Волантису, але на кожен врятований корабель припало дев'ять втрачених з усім крамом; також забрані були всі корабельні та комори дому Рогаре. Пані Лисару позбавили золота, коштовного каміння і дорогих шат, пані Марру — зібрання книжок. Фредо Рогаре мусив віддати магістратам свій "Запашний сад" саме тоді, коли намагався його продати. Рабів його розпродали, а з ними — братів і сестер, законних і байстрюків. Коли цього вистачило на сплату хіба що десятої частини боргу, залишеного падінням банку, самих Рогаре теж продали у рабство з усіма дітьми. Доньки Фредо і Лисаро Рогаре невдовзі опинилися у тому самому "Запашному саду", де грали дітьми, але вже не власницями, а постільними рабинями.
   Не втік безкарно і Лисаро Рогаре, який власноруч влаштував біду своїй родині. Його з євнухами-оборонцями запопали у місті Волон Терис на Ройні — там Лисаро чекав на перевіз човном через річку. Вірні довіку, Неблазні вперто захищали господаря... але їх лишилося тільки двадцятеро (Лисаро, тікаючи з Лису, взяв з собою сотню, але мусив майже всіх продати дорогою); хутко оточені й притиснені до річки, всі вони полягли у безладній кривавій сутичці. Схопленого Лисаро надіслали вниз річкою до Волантису, де тріархи спробували продати його братові Драко за певну ціну. Драко відмовився купувати брата і порадив натомість продати його назад у Лис. Так Лисаро Рогаре знову опинився в Лисі, прикутий до весла в череві волантинського невільницького корабля.
   Коли під час суду Лисаро запитали, куди він подів поцуплене золото, лихвар зареготав і почав тицяти на окремих магістратів у зібранні, проказуючи: "Підкупив оцього, і цього, і ще цього". Перш ніж йому стулили пельку, Лисаро назвав з тузінь поважних містян, але тим не врятувався. Підкуплені ним проголосували разом з рештою за тяжкий вирок (і збереження нажитих хабарями статків, бо лисенійські магістрати віддавна славляться тим, як обирають жадобу замість честі).
   Лисаро присудили до прикуття голим до стовпа у Храмі Торгівлі, де всі ним розорені мали змогу дати йому батогів — що гірші збитки, то більше ударів дозволялося. Писано, що його сестра Лисара і брат Фредо серед інших містян теж узяли до рук батіг, а навколо них безліч лисенійців ставили заклади на годину смерті. Лисаро пустив дух на сьому годину першого ж дня біля стовпа; кістки його лишалися прикутими ще три роки, доки його брат Моредо не відчепив їх і не поховав у родинній крипті.
   У цьому випадку лисенійський правосуд виявився далеко суворішим за правосуд Семицарства. На Вестеросі чимало люду пораділо б з такої самої долі для Лото і Рогеріо Рогаре, яка спіткала Лисаро, бо ж падіння банку Рогаре зубожило чимало і зацного панства, і дрібних крамарів... але навіть ті, хто зневажав Рогаре понад усе, не знайшли ані крихти доказів, що хтось із двох знав про лихі оборудки свого брата в Лисі або якось із них забагатів.
   Зрештою банкіра Лото знайшли винним у крадійстві — загарбанні чужого золота, срібла, каміння та відмові надати отримане на вимогу власника. Князь Мандерлі дав йому вибір: або вдягти чорне, або втратити праву руку, мов пересічний злодій. "Ну то хвалімо Індроса за те, що я шульга", — відповів Лото, обравши скалічення. Проти його брата Рогеріо не знайшлося жодних доказів, але князь Мандерлі однак присудив йому сім ударів батога. "За що?!" — сказився Рогеріо, а Торген Мандерлі відповів: "За те, що ти — триклятий лисенієць".
   Після здійснення вироку обидва брати виїхали з Король-Берега. Рогеріо закрив бурдей, продав будівлю, килими, запони, ліжка, решту обстави й начиння, ба навіть папуг і мавп; на здобуті кошти купив чималий корабель — думбас, названий "Русалчиною донькою". Так відродився його постільний будинок — цього разу на воді під вітрилами. В наступні роки Рогеріо никав вузьким морем, торгуючи пряними винами, чудернацькими заморськими харчами і тілесними задоволеннями як у великих портах, так і в невеличких прибережних селищах. Його брата Лото, позбавленого правиці, узяла під опіку пані Саманта, коханка князя Лионеля Вишестража, і повезла з собою до Старограду. Вишестражі не довірили лисенійцям ані шеляга власних грошей і тому лишилися одним з найбагатших домів на Вестеросі, поступаючись хіба що Ланістерам у Кастерлі-на-Скелі; "Сама-собі-пані" хотіла взнати, як застосувати зайве золото на користь і прибуток. Так постав банк Старограду, який зробив дім Вишестраж іще заможнішим.
   (Моредо Рогаре, найстарший з трьох братів, що приїхали з пані Ларрою до Король-Берега, під час суду перебував у Браавосі, домовляючись про дещо з ключарями Залізного Банку. Ще рік не скінчиться, а він рушить до Тирошу, напханий браавоським золотом, винаймати кораблі та сердюків для нападу на Лис. Але це казка на іншу нагоду; нинішньої оповіді вона не стосується.)
   Король Аегон ІІІ жодного разу не з'явився на Залізному Престолі під час суду над братами, але принц Візерис приходив щодня і сідав коло дружини. Що думала Ларра Лисенійська про суд Правиці — того не каже ані Грибочок, ані жоден двірський літопис; знаємо лише, що коли князь Торген оголошував вироки, вона плакала.
   Невдовзі панство почало відбувати до своїх стольців і дідицтв; у Король-Березі відновилося звичне життя під проводом нових намісників, нового Правиці... і радше другого, ніж перших. "Боги обрали нам нових намісників, — зауважив Грибочок, — але скидається на те, що наші боги не розумніші за наше панство". І не надто помилився. Князю Стикспису смакували соколині лови, князеві Добромиру — ситі бенкети, а князеві Грандісону — солодкий сон; кожен з трьох вважав двох інших безтямними йолопами. Але зрештою їхня думка нічого не важила, бо Торген Мандерлі виявився чесним і вдатним Правицею, про якого правду казали, що попри грубі звичаї та неабияку ненажерливість, судив і рядив він розумно та справедливо. Король Аегон так до нього і не потеплішав, але ж його милість загалом не схилявся довіряти людям, а події останнього року прислужилися тільки зміцненню його підозр. Та й князя Торгена не помічали у надмірній повазі до короля, котрого він у листі до своєї доньки в Білій Гавані величав "похмурим хлопчиною". Щоправда, князеві Мандерлі припав до душі принц Візерис, а за королевою Даянаерою він аж дух ронив.
   Намісництво північанина було недовгим, але не бідним на події. З доречною поміччю Визолоченого Сокола Ізембарда Арина князь Мандерлі вчинив великі перетворення у царині податків, збільшивши доходи корони і полегшивши долю тих, хто зміг довести свої втрати від розорення банку Рогаре. З допомогою Регіментаря Правиця нарешті відновив сімку Королегвардії, поклавши білі корзна на плечі лицарів Едмунда Варика, Дениса Білополя, Аграмора Кута і тим заповнивши місця, спорожнілі після Марстона Буруна, Мервина Буйцвіта і Аморі Пика. Владою престолу князь Мандерлі скасував угоду, підписану Алином Дубовим Кулаком заради звільнення принца Візериса, на тій підставі, що її укладали не з Вільним Містом Лис, а з домом Рогаре, який за всіма ознаками припинив існування.
   По засланні пана Гарета Цибаня на Стіну Червоний Дитинець залишився без майстра-мечника. На цю посаду князь Мандерлі призначив молодого, але відмінно навченого лицаря — пана Лукаса Лотстона. Пан Лукас, онук заплотного лицаря, виявився терплячим вчителем; невдовзі ним гаряче захопився принц Візерис, ба навіть король Аегон показав обережну повагу. За великого сповідника Мандерлі обрав маестра Ровлія — рум'яного юнака, щойно прибулого зі Старограду, де він навчався в архімаестра Сандемана — цілителя, котрого часто-густо кличуть наймудрішим і найвправнішим в усій історії Вестеросу. Призначенню Ровлія сприяв великий маестер Мункун; він казав Правиці так:
   — Людина, що вміє полегшувати біль, вмітиме і завдати його. Та далеко важливіше нам мати великого сповідника, який дивитиметься на свою працю як на обов'язок, а не збочену насолоду.
   Напередодні Ковалевого Дня Ларра Лисенійська подарувала принцові Візерису другого сина — величенького і жвавого хлопчика, якого принц нарік Аемоном. Звісно, влаштували свято з бенкетом, бо ж усі раділи появі на світ нового принца... крім, напевне, його півторарічного брата Аегона, якого спіймали на тому, що він лупцював немовля драконовим яйцем, покладеним до колиски. Шкоди він завдати не встиг, бо на вереск Аемона надбігла пані Ларра; вона знезброїла і приборкала свого старшого сина.
   Невдовзі по тому князь Алин Дубовий Кулак відчув, що засидівся на місці, й почав плекати задум другої зі своїх шести великих подорожей. Веларіони ввірили Лото Рогаре чимало свого золота, на чому і втратили більш як половину власних статків. Щоб їх відновити, князь Алин зібрав великий флот торговельних кораблів, додав до них десяток бойових галер для охорони і знамірився вирушити до Старого Волантиса через Пентос, Тирош і Лис, на зворотньому шляху бажаючи відвідати Дорн.
   Кажуть, що перед відплиттям вони добряче посварилися з дружиною, бо пані Баела — кров дракона — була швидка на гнів і вже забагато наслухалася від пана чоловіка про велику княгиню Аліандру Дорнійську. Та зрештою вони замирилися, бо так траплялося завжди. Флот підняв вітрила в середині року; очолював його сам Дубовий Кулак на галері, названій "Зухвалою Марільдою" на честь матері. Пані Баела залишилася на Плавні з другою дитиною князя Алина в череві.
   Наближався шістнадцятий день народження короля. У королівствах панував мир, весна розквітала усіма барвами, і князь Торген Мандерлі вирішив, що королю Аегону та королеві Даянаері час вирушити в королівську мандрівку на знак повноліття його милості. Хіба не добре буде юнакові побачити землі, якими він править, міркував Правиця, і заразом показатися своєму народові? Аегон був на зріст високий, рисами обличчя показний, а якщо йому бракуватиме веселості й приязні до підданих, те легко надолужить чарівна юна королева. Певно, поспільство мало її покохати, що пішло б тільки на користь молодому, але занадто похмурому королю.
   Намісники погодилися з думкою Правиці. Мандрівка мала бути величною і тривати цілий рік; його милість мав дістатися таких місць держави, де ще ніколи не бачили короля Семицарства. З Король-Берега почет мав рушити до Сутіндолу і Дівоставу, звідти кораблем до Мартинова. Після відвідин Соколиного Гнізда король і королева повернулися б до Мартинова і випливли на Північ, дорогою зробивши зупинку на Трьох Сестрах.
   Біла Гавань мала привітати короля і королеву такою шаною та розвагами, яких вони ще ніколи не бачили — так пообіцяв сам князь Мандерлі. Відти мандрівка продовжилася б на північ до Зимосічі, а можливо, і до Стіни; далі дорога знов повертала на південь — королівським гостинцем до Перешийку. Сабіта Фрей мала прийняти гостей у Близнюках, далі вони вшанували б своєю присутністю князя Бенджикота у Крукоберезі, а коли вже йшлося про гостину в Чорнолісів, то стільки ж часу король з королевою мали перебути і в Бракенів. Ще кілька ночей у Водоплині, а тоді перетнути пагорби на захід — і в гості до пані Джоани у Кастерлі-на-Скелі.
   Далі прибережний гостинець мав привести почет до Обширу... Вирію, Золотогаю, Стародубу... на Рудозері жив дракон, Аегонові це б не сподобалося, але Рудозера неважко і уникнути... а потім зазирнути до одного з замків Унвина Пика — піддобритися до колишнього Правиці. В Старограді верховний септон, безперечно, не відмовиться благословити короля і королеву, а князь Лионель і "Сама-собі-пані" матимуть нагоду показати, що пишноти їхнього міста переважають навіть розкоші Король-Берега.
   — Такої мандрівки держава не бачила вже більш як століття, — казав його милості великий маестер Мункун. — Весна — це час нових починань, пане мій королю, і саме тоді насправді почнеться ваше королювання. Від Дорнійського Порубіжжя і до Стіни всі знатимуть, хто є їхнім королем і хто — королевою.
   Торген Мандерлі погодився.
   — Хлопчині не завадить вибратися з цього семиклятого замку, — бурчав він у присутності Грибочка. — Хай попоганяє дичину по лісах, напустить сокола, видереться на якусь гору, спіймає лосося у Білому Ножі, роздивиться Стіну. Та й на бенкетах попосидить. На його кістки непогано б наростити трохи м'яса. Доброго північного пива скуштує — воно в нас таке густе, хоч мечем його ріж.
   У наступні дні геть усю увагу Правиці та трьох намісників забрали приготування до свята іменин короля та початку королівської мандрівки. Писалися, рвалися на клапті й знов писалися списки панів та лицарів, які мали супроводжувати короля. Кували коней, налощували панцири, лагодили вози, фарбували каравани, шили й латали корогви. Усім Семицарством туди й сюди літали хмари круків, бо ж кожен князь та земельний лицар Вестеросу благав короля про честь відвідин його дідицтва. Бажання пані Раени супроводити почет верхи на драконі ввічливо відхилили; її сестра Баела оголосила, що поїде попри будь-чию згоду чи заборону. Навіть одяг для короля і королеви ретельно обміркували. В ті дні, коли королева Даянаера носитиме зелене, Аегон вдягатиме своє звичайне чорне. Та коли малу королеву вбиратимуть у червоне і чорне дому Таргарієн, тоді король має вдягти зелене корзно, щоб усі бачили два відповідні кольори поряд.
   Коли настав ранок іменин короля Аегона, ще кілька справ не було вирішено і підлягало обговоренню. Того вечора в престольній палаті мали вчинити великий бенкет, а старовинний цех вогнечарників обіцяв такий показ свого мистецтва, якого ніхто в королівствах доти не бачив.
   Ранок ще тривав, коли до палати ради, де князь Торген саме сперечався з намісниками, чи варто королю відвідувати Гуркотень, ввійшов сам король Аегон. Юного володаря супроводжували четверо лицарів Королегвардії, а також Сандок-Тінь, мовчазний і завішений серпанком, зі своїм величезним мечем при боці. Від його зловісної присутності в палаті аж потемнішало, і навіть Торген Мандерлі на мить втратив мову.
   — Князю Мандерлі, — мовив король Аегон посеред несподіваної тиші. — Благаю відповісти на моє запитання, коли буде ваша ласка. Скільки мені років?
   — Сьогодні вашій милості саме виповнюється шістнадцять, — відповів князь Мандерлі. — Це вік чоловічого повноліття. Вам час узяти правління державою Семицарства до своїх рук.
   — Саме так я і вчиню, — мовив король Аегон. — Але ви сидите у моєму кріслі.
   Його холодний голос вразив усіх у палаті — про це напише за багато років по тому великий маестер Мункун. Збентежений і наляканий Торген Мандерлі важко вийняв своє огрядне тіло з крісла на чолі столу ради, незатишно зиркаючи в бік Сандока-Тіні. Підсунувши крісло королю, князь мовив:
   — Ми тут саме розмовляли про мандрівку вашої милості...
   — Мандрівки не буде, — перервав король, сідаючи. — Я не мулятимуся цілий рік у сідлі, не ночуватиму в чужих ліжках, не перекидатимуся порожніми милощами з п'яними панами, з яких половина за ламаний шеляг випровадить мене на той світ. Хто матиме потребу бачити короля, той знайде мене на Залізному Престолі.
   Але Торген Мандерлі не відступав.
   — Пане королю, — переконував він, — ця мандрівка здобуде вам любов поспільства цілої держави.
   — Я маю намір подарувати поспільству мир, ситість і правий суд. Якщо цього не вистачить здобути їхню любов, то хай державою мандрує Грибочок. Або надішліть їм ведмедя-танцюриста. Хтось мені казав: понад усе в світі простолюддя полюбляє ведмедів-танцюристів. А сьогоднішній бенкет краще скасувати. Панство повернемо до їхніх маєтностей, страви роздамо голодним. Натоптані черева і ведмеді-танцюристи — ось нові засади мого королювання.
   Далі Аегон обернувся до трьох намісників.
   — Князю Стиксписе, князю Грандісоне, князю Добромире. Дяка вам від мене за вашу службу. Вважайте себе вільними йти, куди забажаєте. Подальшої потреби в намісниках я не матиму.
   — А потребу в Правиці ваша милість матимуть? — запитав князь Мандерлі.

   — Король повинен мати Правицю свого власного вибору, — мовив Аегон ІІІ, стаючи на ноги. — Ви мені служили вірно та здібно, як і матінці переді мною, цього я не заперечу. Але обрали вас на посаду князі держави, не я. Тепер ви вільні повернутися до Білої Гавані.
   — Радо і охоче, ясновельможний, — відповів Мандерлі голосом, який великий маестер Мункун згодом назве "гарчанням". — Не куштував пристойного пива, відколи з'явився в цьому помийному дитинці.
   На тім Правиця зняв з себе ланцюг уряду і поклав на стіл ради. Менш як за два тижні князь Мандерлі вирушив кораблем до Білої Гавані з невеликим почтом служивих вояків та іншої чаді... а серед них — і з Грибочком. Скидалося на те, що блазень припався душею до огрядного північанина і охоче прийняв пропозицію служити в Білій Гавані замість лишатися при королі, який рідко всміхався і ніколи не сміявся вголос. "Завжди я був дурнем, але ж не таким дурним, щоб довіку лишатися при тому дурні", — каже нам блазень у "Свідоцтвах".
   З часом вийде так, що блазень переживе молодого короля, якого покинув. Наступні книжки "Свідоцтв", повні барвистих описів блазневого життя у Білій Гавані, його перебування при дворі дожа браавоського, подорожі до Ібен-Порту і років серед мартоплясів "Фофлавої пані" — то сама по собі цікава читанка, проте нашій меті вона не слугує; відтак маленький чоловічок з довгим і брудним язиком мусить надалі зникнути з наших сторінок. Ніколи не бувши найнадійнішим з оповідачів, карлик мав хоробрість говорити правду, про яку інші не сміли писнути, та й читача своїми дотепами розважив неабияк.
   Грибочок каже, що коч, який повіз князя Мандерлі на північ разом із супроводом, звався "Солона розвага", хоча настрій, що панував на кораблі дорогою до Білої Гавані, геть не сприяв розвагам і веселощам. Торген Мандерлі ніколи надто не любив "того похмурого хлопчину", про що ясно говорять його листи до доньки, та й згодом не пробачив ані за нечемне звільнення з посади, ані за "змарновану" королівську мандрівку; наглі та зухвалі дії короля відчулися його вельможністю як глибоко принизлива особиста образа. Отже, за кілька мигів ока по тому, як король Аегон ІІІ узяв правління Семицарством у власні руки, його милість зробив собі ворога з одного зі своїх колишніх найвірніших, найвідданіших та найздібніших слуг.
   Так жалюгідно скінчилося правління намісників, і так почалося недолуге правління Зламаного Короля.


Ілюстрації



   

   
Дуглас Вітлі (Douglas Wheatley)