Частина третя Танечні дракони Писана архімаестром Гільдайном у Цитаделі Старограду Від перекладача "Вогнем та кров'ю" — це докладна історія правління королів Таргарієнів на Залізному Престолі, буцімто написана Гільдайном, архімаестром Цитаделі, і переказана Дж.Р.Р. Мартином. У цьому цифровому виданні текст книги поділено на кілька частин відповідно до змісту. Твір є додатковим (і довідковим) читанням до видатної фентезійної епопеї "Пісня льоду та вогню". Немає жодного сенсу читати його окремо без знання світу та сюжету "Пісні льоду та вогню". Конче необхідно ознайомитися хоча б з першим романом циклу — "Гра престолів", — щоб розуміти місце дії та контекст подій. Раніше автор опублікував у різних антологіях три уривки з цієї історії у формі коротких повістей ("Сини дракона", "Лукавий принц", "Принцеса і королева"). Всі вони у розширеній формі увійшли до цього видання. Читачеві пропонується самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері український переклад з елементами експериментальної літературної адаптації. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, імен та прізвищ мають у цьому перекладі питомо українське історичне звучання або колорит прилеглих народів. Переклад-адаптація В. Бродового, розпочато навесні 2019 р. Мапи до книжок та повний доробок перекладів: http://ice-and-fire.in.ua Драконові спадкоємці Незгоди у наступництві престолу Зерна майбутньої війни часто-густо сіються в ґрунт ще за часів миру. Саме так сталося на Вестеросі. Кривавий розбрат за право сидіти на Залізному Престолі, відомий під назвою "Танок драконів", що тривав у 129-131 рр. А.З., виріс із насіння, вкоріненого за півстоліття до нього — під час найдовшого і наймирнішого з королювань, яке знали нащадки Завойовника, тобто королювання Джаяхаериса І Таргарієна, Миротворця. Старий Король та Ласкава Королева Алісанна правили разом до її смерті року 100-го по А.З. (попри дві короткі доби відчуження, відомі як Перша і Друга Сварка) і народили разом тринадцятьох дітей. Четверо з них — двоє синів і двоє доньок — доросли віку, одружилися і народили власних дітей. Ніколи раніше Семицарство не було поблагословлене (чи на думку багатьох, зурочене) такою кількістю таргарієнівських принців і принцес. Лона Старого Короля і його коханої королеви породили таку плутанину серед спадкоємців та шукачів престолу, що, на думку багатьох маестрів, "Танку драконів" або подібної до нього усобиці було не уникнути. У ранні роки правління Джаяхаериса цього ще ніхто не підозрював, бо у принці Аемоні та принці Баелоні його милість мав, як то примовляли, "нащадка з додатком"; нечасто знала держава одразу двох таких здібних та вдатних принців. Року 62 А.З. у віці сімох років Аемона було помазано у принци Дракон-Каменя і призначено спадкоємцем Залізного Престолу. Висвячений на лицаря у сімнадцять, вшанований перемогою на турнірі у двадцять, вже у двадцять шість він став юстиціаром та коронним правником свого батька. Принц не служив батькові Правицею лише з тієї причини, що посаду цю обіймав того часу септон Барт, найвірніший друг Старого Короля, "незмінний супутник усіх моїх трудів". Не поступався здобутками і Баелон Таргарієн. Молодший принц вислужив лицарство у шістнадцять, а одружився у вісімнадцять. Вони з Аемоном в усьому суперничали один з одним — завзято, але дружньо, не даючи нагоди сумніватися у братній любові, яка їх пов'язувала. Спадковість престолу здавалася міцною, наче скеля. Але скелею побігла тріщина у 92 р. А.З., коли Аемона, принца Дракон-Каменя, вбив на Тарфі мирійський арбалетник, намагаючись поцілити особу, що ходила поруч. Король і королева оплакали свою втрату, і держава з ними; але ніхто не почувався спустошеним страшніше, ніж принц Баелон, який негайно помчав на Тарф і помстився за брата, загнавши мирійців у море на погибель. Вдома, у Король-Березі, на Баелона чекали палкі вітання юрби та обійми ясновельможного батька, який негайно зробив його принцом Дракон-Каменя і спадкоємцем Залізного Престолу. Волю короля гаряче схвалили люди; простолюдці любили Баелона Безстрашного, і панство королівств бачило у ньому безперечного братового наступника. Але ж принц Аемон мав дитину. Його донька Раеніс, народжена року 74-го по А.З., виросла у розумну та здібну юну красуню. Року 90 А.З., у шістнадцять літ, вона одружилася з королівським адміралом і коронним корабельником Корлісом з дому Веларіон, Володарем Припливів, якого за назвою найвідомішого з його численних кораблів кликали Морським Змієм. Ба більше, Раеніс ще й носила дитину, коли загинув її батько. Віддаючи Дракон-Камінь принцові Баелону, король Джаяхаерис скочив через голову не тільки Раеніс, але й її (можливого) ненародженого сина. Рішення короля узгоджувалося з давніми шанованими звичаями. Першим володарем Семицарства був Аегон Завойовник — а не його сестра Візенья, на два роки старша. Сам Джаяхаерис заступив на престолі свого свавільного дядька Маегора, хоча якби в державі панувало першоріддя, то його сестра Раена мала б вищі права. Джаяхаерисові рішення далося нелегко — відомо, що він обговорював справу зі своєю малою радою. Поза сумнівом, він радився з септоном Бартом, як і у всіх важливих питаннях, та й думка великого маестра Елізара не лишилася без уваги. Всі згадані стояли на одному. Баелон, гартований лицар тридцяти п'яти років, краще пасував до корони, ніж вісімнадцятирічна принцеса Раеніс або її ненароджена дитина (хлопчик чи ні — на той час ніхто не відав, тоді як принц Баелон вже породив двох здорових синів — Візериса і Даемона). Згадувалося і про загальну любов простолюддя до принца Баелона Безстрашного. Дехто, втім, не погоджувався, і найперше — сама принцеса Раеніс. — Ви позбавляєте мого сина його права від народження! — казала вона королю, поклавши руку на своє опукле черево. Її чоловік Корліс Веларіон запалав таким гнівом, що склав з себе уряд адмірала, кинув місце у малій раді та забрав дружину на Плавень. Мати Раеніс — пані Джоселин з дому Баратеон — теж розсердилася, а з нею і її могутній брат Боремунд, володар Штормоламу. Найвидатнішою з незгідливих була Ласкава Королева Алісанна, яка допомагала чоловікові правити Семицарством протягом багатьох років і тепер мусила дивитися, як доньку її сина зневажають у праві за її стать. — Правитель потребує розумної голови та щирого серця, — сказала вона королю уславлені слова. — Прутень не важить нічого. Якщо ваша милість вважають жінок нездатними правити, то вочевидь, і в мені не мають подальшої потреби. Відтак королева Алісанна відбула з Король-Берега на Дракон-Камінь верхи на своїй дракониці Срібнокрилці. Вони з королем Джаяхаерисом перебували окремо наступні два роки — цей час став відомий у літописах під назвою Другої Сварки. Старий Король і Ласкава Королева знову примирилися року 94 А.З. завдяки щиросердим зусиллям їхньої доньки — септи Маегели. Але згоди щодо наступництва престолу так і не досягли. Королева померла від сухот року 100 А.З. у віці шістдесяти і чотирьох років, запекло наполягаючи, що її онуку Раеніс та її дітей несправедливо позбавили права першоріддя. "Хлопчик у череві" — ненароджене дитя, навколо якого точилося стільки суперечок — року 93 А.З. по своєму народженні виявився дівчинкою, якій мати дала ім'я Лаена. Наступного року Раеніс подарувала їй братика Лаенора. Дотоді принц Баелон давно вважався загальновизнаним спадкоємцем престолу, але доми Веларіон і Баратеон чіплялися за своє переконання, що юний Лаенор має вище право на Залізний Престол; дехто наполягав навіть на праві його старшої сестри Лаени та їхньої матері Раеніс. В останні роки життя боги завдали королеві Алісанні чимало жорстоких ударів; про це вже йшлося деінде. Але в ті самі роки її милість знала не лише журбу, а й радість — головним чином через своїх онуків. Зокрема, сталося кілька весіль. Року 93-го по А.З. королева відвідала весілля старшого сина принца Баелона — Візериса — з панною Аеммою дому Арин, одинадцятирічною дитиною покійної принцеси Даели (шлюб цей не було здійснено тілесно ще два роки, до розквіту нареченої). Року 97 А.З. Ласкава Королева дивилася, як другий син Баелона, Даемон, бере за дружину панну Рею дому Ройс — спадкоємицю стародавнього замку Рунокамінь у Долині Арин. Певно ж, потішив серце королеви і великий турнір у Король-Березі року 98 А.З., вчинений на знак п'ятдесятої річниці правління короля Джаяхаериса — бо на веселощі та бенкети з'їхалися майже всі її живі діти, онуки і праонуки. Воістину, від самого Лиха Валірії люди не бачили стільки драконів, зібраних одночасно в одному й тому самому місці. Останній герць турніру, в якому лицарі королегвардії пан Риам Рожвин та пан Клемент Крабб зломили тридцять списів один проти одного, перш ніж король Джаяхаерис оголосив їх обох співпереможцями, відтоді вважається найвеличнішим лицарським змаганням, баченим на Вестеросі за всіх часів. На жаль, за два тижні після турніру старий друг короля септон Барт мирно спочив уві сні, здібно та віддано прослуживши Правицею Короля сорок один рік. Замість нього Джаяхаерис поставив Правицею Регіментаря своєї Королегвардії, але пан Риам Рожвин був далеко не септон Барт, і його дивовижна майстерність зі списом ніяк не допомогла справляти цей тяжкий уряд. За широко знаними словами великого маестра Аллара, "не всіх негараздів спекаєшся, вдаривши їх довгим дрючком". Після року служби пана Риама його милість не мав іншого вибору, крім увільнити лицаря від посади. Натомість король звернувся до свого сина Баелона, і року 99 А.З. принц Дракон-Каменя став ще й Правицею Короля. Уряд сей він справляв блискуче; хай не такий вчений, як септон Барт, принц добре знався на людях і оточив себе вірними підлеглими та радниками. І панство, і поспільство погодилися, що державі поведеться добре, коли Баелон Таргарієн сяде на Залізний Престол. Але не так сталося, як гадалося. Року 101 по А.З. принц Баелон поскаржився на кольку в боці, полюючи у королівській пущі. Біль погіршився, коли принц повернувся до міста. Живіт йому набряк і зсудомився; біль так посилився, що довелося вкластися у ліжко. Новий великий маестер Рунцитер, нещодавно прибулий з Цитаделі після раптового нападу, який звалив Аллара, зумів дещо пригамувати лихоманку і послабити біль маковим молочком, але стан принца далі погіршувався. На п'ятий день недуги принц Баелон помер у своїй опочивальні в Башті Правиці; батько сидів поруч, тримаючи його за руку. Розітнувши тіло, великий маестер Рунцитер завважив за причину смерті раптове запалення у череві. За Безстрашним Баелоном тужило усе Семицарство, і ніхто більше за його батька — короля Джаяхаериса. Цього разу, підпалюючи поховальне вогнище сина, він навіть не мав коло себе коханої дружини для розради. Ніколи ще Старий Король не почувався самотнішим. І знову перед його милістю постало жалюче питання успадкування престолу. Обидва старші сини померли і згоріли у вогні, Залізний Престол більше не мав безперечного спадкоємця... хоча охочих сісти на нього не бракувало. Від сестри Алисси Баелон породив трьох синів. Двоє — Візерис і Даемон — були живі-здорові. Якби Баелон устиг обійняти Залізний Престол, його безсумнівним наступником був би Візерис. Але нагла смерть кронпринца у віці сорока і чотирьох років скаламутила справу. Знову згадали про права принцеси Раеніс та її доньки Лаени Веларіон... і навіть якби їх відкинули з огляду на стать, син Раеніс — Лаенор — не мав згаданого недоліку. Лаенор Веларіон був чоловічої статі, походив від найстаршого сина Джаяхаериса, тоді як хлопці Баелона виводили родовід від молодшого. Ба більше — король Джаяхаерис досі мав живого сина Ваегона, архімаестра у Цитаделі, володаря персня, берла і личини жовтого золота. Відомий у літописах як Ваегон Бездраконовий, він був майже забутий людом Семицарства, наче і не існував ніколи. Проживши на світі ледве сорок років, Ваегон був блідим і недужним книгогризом, геть усього себе віддав вивченню алхімії, небесних світил, чисел та креслень, інших потаємних мистецтв. Навіть хлопчиком його не дуже любили, і майже ніхто не вважав гідним сидіти на Залізному Престолі. І все ж саме до архімаестра Ваегона нині звернувся Старий Король; він викликав свого останнього живого сина до Король-Берега. Що між ними сталося — про те тривають суперечки. Хтось каже, що король запропонував Ваегонові престол, а той відмовився. Інші кажуть, що король шукав лише синової поради. Двору досягли звістки, що Корліс Веларіон накопичує на Плавні кораблі та вояків, щоб "захистити права" свого сина Лаенора. Тим часом Даемон Таргарієн — норовистий і гарячкуватий двадцятирічний юнак — зібрав власну потугу панцирних слуг на підтримку свого брата Візериса. Хай кого б назвав своїм наступником Старий Король, кривавий розбрат за корону здавався неминучим. Безперечно, саме тому його милість гаряче вхопився за рішення, запропоноване архімаестром Ваегоном. Отже, король Джаяхаерис оголосив про намір скликати Велику Раду для оприлюднення, обговорення і зрештою залагодження справи про наступництво влади в королівстві. Усі великі й менші княжата Вестеросу були запрошені до ради, а з ними маестри від Цитаделі Старограду і септи з септонами від Святої Віри. Шукачі престолу мали викласти свої докази перед зібранням панства — так ухвалив його милість. Сам він твердо налаштувався дотриматися рішення ради, хай яким воно буде. Раду було вирішено зібрати у Гаренголі — найбільшому замку держави. Ніхто не знав, скільки панства прибуде, бо така рада ніколи раніше не скликалася; але завважили за розумне приготувати місце для принаймні п'яти сотень панів з супроводами. Насправді ж приїхала більше як тисяча. Збиралася рада десь із півроку (деякі пани нагодилися, коли збори вже розпускалися). Навіть Гаренгол не вмістив таку юрбу, бо кожен князь і пан притяг із собою почет лицарів, зброєносців, машталірів, кухарів та челядинів. Таймонд Ланістер — господар у Кастерлі-на-Скелі — прибув з трьома сотнями людей. Князь Матос Тирел на Вирії, не бажаючи поступитися, привів п'ять. Панство поспішало на збори з усіх кутків держави — від Дорнійського Порубіжжя і тіні північної Стіни, від Трьох Сестер на сході до Залізних островів на заході. З'явилися Вечерниця, господар на Тарфі, і володар Самотнього Світила. Від Зимосічі приїхав князь Елард Старк, від Водоплину — князь Гровер Таллі, від Долини — Йорберт Ройс, намісник і оборонець юної Джейни Арин, господині Соколиного Гнізда. Прибули посли навіть від Дорну — великий князь дорнійський надіслав до Гаренголу за спостерігачів свою доньку і двадцятьох дорнійських лицарів. Благословити шляхетне зібрання приїхав верховний септон зі Старограду. Крамарі, купці, ремісники напосілися на Гаренгол багатьма сотнями. В пошуках служби для своїх мечів приїжджали заплотні лицарі та охочі компанійці, гаманорізи шукали гаманців, старі вдовиці та юні діви шукали чоловіків. Крадії та повії, пралі й табірні дівки, співці та мартопляси — усі прибували від сходу і заходу, півдня і півночі. За мурами Гаренголу і берегами озера у всіх напрямках на багато верст простяглося наметове містечко. На певний час Гаренград став четвертим містом у державі; більшими були тільки Староград, Король-Берег і Ланіспорт. Щонайменше чотирнадцять домагань Залізного Престолу було вислухано і розглянуто зібраним панством. З Есосу прибуло троє рівних суперників — онуків короля Джаяхаериса через його доньку Саеру, кожний від іншого батька. Про одного казали, що він — викапаний дід у молоді роки. Інший — байстрюк тріарха Старого Волантису — прибув з повними торбами золота і карликовим слоником. Щедрі дарунки від нього вбогішим панам, безперечно, підкріпили його заяву; натомість слоник навряд чи став у пригоді. (Тим часом у Волантисі перебувала живою і здоровою сама принцеса Саера, усього лише тридцяти чотирьох років віку; вочевидь, її власні права на корону були незмірно вищі за права її байстрюків, але вона вирішила не висувати себе. "Я собі тут маю власне королівство", — відповіла принцеса, коли спитали, чи не хоче вона повернутися на Вестерос.) Інший змагальник виніс на загальний спогляд жмут пергаменів, які доводили його походження від Гаемона Гучнославного — найвеличнішого з Таргарієнів-князів на Дракон-Камені до Завоювання — через його молодшу доньку, дрібного князька, з яким вона побралася, і ще сім поколінь. Був присутній хвацький та міцний рудий стражник, який називав себе байстрюком Маегора Лютого. На доказ він привів свою матір — немолоду вже доньку корчмаря, яка твердила, що свого часу її зґвалтував Маегор. (Панство охоче повірило у саме зґвалтування, але не в те, що воно скінчилося зачаттям.) Велика Рада засідала тринадцять днів. Сумнівні зазіхання дев'яти нижчих шукачів престолу були ретельно обговорені й відкинуті (одного заплотного лицаря, що проголошував себе тілесним сином короля Джаяхаериса, схопили і кинули до в'язниці, бо сам король викрив його як брехуна). Архімаестра Ваегона відкинули з огляду на його обітниці Цитаделі, принцесу Раеніс і її доньку — з огляду на стать; відтак залишилося двоє можливих спадкоємців з найширшою підтримкою з боку панства: Візерис Таргарієн, старший син принца Баелона і принцеси Алисси, а також Лаенор Веларіон, син принцеси Раеніс і онук принца Аемона. Отже, Візерис був онуком старого короля, Лаенор — його праонуком. Першоріддя проказувало на користь Лаенора, ближчим у спорідненості до королівської особи був Візерис. Також Візерис був останнім Таргарієном, який літав Балеріоном... хоча після смерті Чорного Жаха року 94 А.З. не сідав на жодного іншого дракона. В той же час юний Лаенор ще не здійснив перший політ на своєму молодому драконі — прегарному сіро-білому звірі, якого назвав Морським Серпанком. Але право Візериса походило від його батька, тоді як Лаенора — від матері; більшість панів вважали, що чоловіче коліно роду має перевагу над жіночим. Ба більше, Візерис був дорослим чоловіком двадцяти чотирьох років, а Лаенор — семилітнім хлопчиком. Зі сказаних причин право Лаенора на престол завважили слабшим, але його мати і батько були такі впливові й могутні особи, що їм легко не відмовиш. Певно, тут буде доречно додати кілька слів про Лаенорового батька — Корліса дому Веларіон, Володаря Припливів, господаря на Плавні, оспіваного казкарями та співцями Морського Змія, мало не найвизначнішої особи свого часу. Веларіони — шляхетний дім поважного старовалірійського походження — прибули на Вестерос навіть раніше за Таргарієнів, якщо вірити їхнім родинним літописам, і оселилися у Гирлі на низькому плодючому острові Плавень (названому так за велику кількість плавникового дерева, що прибивалося щодня до берегів) замість його кам'янистого і димливого сусіда Дракон-Каменя. Хоч і не драконоїздці, Веларіони кілька століть були найближчими і найвірнішими союзниками Таргарієнів. Їхньою стихією було море замість неба. Під час завоювання саме Веларіонові кораблі перевезли Аегонових вояків через затоку Чорноводу, а потім склали чималу частку коронного флоту. Протягом першого століття таргарієнівського панування стільки Володарів Припливів служили у малій раді коронними корабельниками, що посаду цю вважали мало не спадковою. Але Корліс Веларіон вирізнявся навіть серед таких преславних пращурів. То була людина однаково непосидюча і блискуча розумом, яка шукала пригод невтомніше, ніж честі та шани. Звичай синів морського коника (знаку дому Веларіон) наказував ще змалку спробувати море на смак; але жоден Веларіон не допадався до корабельного життя з таким завзяттям, як хлопчик, згодом відомий під прізвиськом Морський Змій. Уперше він перетнув вузьке море у шість років — разом з дядьком до Пентосу. Відтоді Корліс просився у такі подорожі щороку. І не ледащим подорожнім — ні, він лазив щоглами, в'язав линви, шкрябав чардаки, тягав весла, латав проточини, піднімав і спускав вітрила, сидів у "воронячому гнізді", вчився прокладати шлях і кермувати кораблем. Капітани казали, що не знали іншого такого природженого мореплавця. У віці шістнадцяти літ він сам зробився капітаном — провів рибальську лайбу, звану "Королевою тріски", від Плавня до Дракон-Каменя і назад. У наступні роки його кораблі ставали дедалі швидші та більші, а подорожі — довші та небезпечніші. Корліс водив кораблі навколо підніжжя Вестеросу до Старограду, Ланіспорту і Княж-Пристані на Пайку. Він відвідав Лис, Тирош, Пентос, Мир. Він рушив "Дівою літа" до Волантису і Літніх островів, "Крижаним вовком" — на північ до Браавосу, Східної-Варти-біля-Моря і Недолі, а тоді дістався Тремтливим морем до Лорату і Ібен-Порту. У одній з наступних подорожей він знову повів "Крижаного вовка" на північ у пошуках омріяного проходу навколо верхівки Вестеросу, але знайшов там лише замерзле море і крижані скелі завбільшки з гори на суходолі. Найуславленіші свої подорожі Корліс вчинив на кораблі, який вимудрував і побудував сам — "Морському змієві". Купці зі Старограду та Вертограду часто-густо діставалися аж до Карфу, шукаючи прянощів, шовку та інших коштовних товарів. Але Корліс Веларіон на "Морському змієві" першим рушив далі — проминув Нефритову Браму до Ї-Ті та острову Ленг і повернувся з таким вантажем шовку та приправ, що за одним махом подвоїв статки дому Веларіон. У другому плаванні на "Морському змії" він завіявся ще далі — до Асшаю-коло-Тіні. Третє плавання було здійснене до Тремтливого моря; у ньому Корліс став першим вестеросцем, який дістався Тисячі Островів і відвідав похмурі холодні береги Но-Гаю та Моссовії. Загалом "Морський Змій" здійснив дев'ять подорожей. У дев'ятій пан Корліс повів його до Карфу, наповнивши золотом, а там купив ще двадцять кораблів і натоптав шапраном, перцем, мушкатним горіхом, слонами та сувоями найкращого шовку. Лише чотирнадцять кораблів безпечно повернулися на Плавень, і жоден слон не пережив плавання, але загалом мандрівка принесла такі прибутки, що на короткий час Веларіони стали найбагатшим домом у Семицарстві, перевершивши навіть Вишестражів і Ланістерів. Здобутим статкам пан Корліс знайшов якнайкраще застосування, коли його немолодий дід помер у віці вісімдесяти і восьми років, і престол Володаря Припливів обійняв онук. Стольцем дому Веларіон був замок Плавень — темний, похмурий, завжди вогкий, а коли і підтоплений. На дальньому кінці острова князь Корліс поставив новий замок. Приплив було зведено з того ж світлого каменю, що і Соколине Гніздо; стрункі башти вінчали дахи куваного срібла, що сліпуче виблискували під сонцем. Коли набігали вранішні й вечірні припливи, замок оточувало море, залишаючи лише насипну дорогу до Плавня. Князь Корліс перевіз до нового замку стародавній Плавниковий Престол — за переказами, дарунок від морського царя. Не забував Морський Змій і будувати кораблі. Королівський флот за роки його служби Старому Королю коронним корабельником потроївся у числі. Навіть зрікшись посади, князь продовжував будувати — тепер вже купецькі думбаси і торговельні галери замість бойових. Попід темними просоленими мурами замку Плавень три невеличкі рибальські селища зрослися разом у жваве містечко з назвою Коріб, бо попід замком завжди було видно шереги корабельних коробів. На іншому кінці острова, поблизу Припливу, ще одне селище перетворилося на містечко Прянище, чиї пришиби та корабельні заповнили кораблі з Вільних Міст і дальших країв. Розташований просто у Гирлі, Плавень був ближчий до вузького моря, ніж Сутіндол або Король-Берег, а тому Прянище невдовзі відтягло на себе мало не всю торгівлю, яка раніше текла через ці порти, чим ще додало домові Веларіон багатства і впливу. Князь Корліс не був позбавлений честолюбства. Під час своїх дев'яти мандрівок "Морським змієм" він завжди прагнув зазирнути далі й далі, опинитися там, де ніхто не бував, і побачити те, чого немає на мапах. Попри свої чималі здобутки, князь рідко спочивав, утішаючись собою — так казали люди, які знали його найкраще. У Раеніс Таргарієн, доньці найстаршого сина і спадкоємця Старого Короля, він знайшов собі досконалу пару — драконоїзницю, що не поступалася нікому в королівствах силою духу, завзяттям і вродою. Князь Корліс мріяв, щоб його сини і доньки злетіли у небо на драконах, а одного дня хтось із них обійняв Залізний Престол. Не диво, що Морського Змія спіткала прикра зневіра, коли принц Аемон загинув, а доньку Аемона Раеніс король Джаяхаерис зневажив на користь Аемонового брата, Баелона Весняного Принца. Але колесо долі крутнулося знову, і зроблене можна було виправити. Відтак князь Корліс і його дружина, принцеса Раеніс, прибули до Гаренголу пишним почтом і доклали всього багатства та впливу дому Веларіон, щоб переконати зібране панство: саме їхнього сина Лаенора слід визнати спадкоємцем Залізного Престолу. У цих намаганнях до них пристав володар Штормоламу Боремунд Баратеон (дядько Раеніс і двоюрідний дід малому Лаенорові), князь Старк на Зимосічі, князь Мандерлі на Білій Гавані, князь Турстан у Курганищі, князь Чорноліс у Крукоберезі, князь Бар-Емон на Гостряку, князь Кельтигар на острові Клішня та інші. Але їх було далеко не досить. Хоча князь та княгиня Веларіон вдалися до усього можливого красномовства і неабиякої щедрості у спробах підтримати справу сина, рішення Великої Ради було майже одностайним. З величезною перевагою зібране панство обрало законним спадкоємцем Залізного Престолу принца Візериса Таргарієна. Хоча маестри, які рахували голоси, нікому не відкрили остаточних чисел, та люди згодом подейкували, що перевага була більшою за двадцять до одного. Король Джаяхаерис на раді присутній не був, та коли звістка про рішення досягла двору, його милість подякував панству за службу і з полегшенням поклав титул принца Дракон-Каменя на свого онука Візериса. Штормолам і Плавень бурчали, але з рішенням погодилися; зрештою, голосування було таким для них несприятливим, що батькові й матері Лаенора не лишилося жодної крихти надії на перемогу. До того ж у очах багатьох Велика Рада року 101-го по А.З. встановила непоборне, як залізо, правило у питаннях спадкоємства: незалежно від старшинства Залізний Престол Вестеросу не може перейти ані до жінки, ані через жінку до її нащадків чоловічої статі. Про останні роки правління короля Джаяхаериса багато не скажеш. Принц Баелон одночасно служив батькові Правицею Короля і носив титул принца Дракон-Каменя, але по смерті сина його милість вирішив розділити ці дві високі шани. За нового Правицю король запросив до себе пана Отто Вишестража, молодшого брата князя Вишестража на Старограді. Пан Отто привіз до двору дружину та дітей і вірно служив королю Джаяхаерису решту років, відміряних його милості в земному світі. Короля почали зраджувати тілесні та розумові сили; дедалі частіше він опинявся на ложі хвороби, де його вірною супутницею стала здібна та жвава п'ятнадцятирічна донька пана Отто — Алісента. Вона приносила його милості страви, читала вголос, допомагала вмиватися і вдягатися. Старий Король часто-густо плутав її зі своїми доньками і називав їхніми іменами; незадовго до смерті він остаточно переконав себе, що Алісента насправді є його донькою Саерою, повернутою з-за вузького моря. Року 103 по А.З. король Джаяхаерис I Таргарієн помер у власному ліжку, поки панна Алісента читала йому з "Неприродної історії" септона Барта. Його милості виповнилося шістдесят і дев'ять років, а правив він Семицарством на Залізному Престолі з чотирнадцятирічного віку. Земні його рештки були спалені у Драконосхроні, а попіл поховано разом з попелом Ласкавої Королеви Алісанни під Червоним Дитинцем. Жалоба охопила увесь Вестерос. Навіть у Дорні, куди на той час влада престолу ще не сягала, чоловіки плакали за королем, а жінки роздирали на собі вбрання. Згідно з волею померлого короля, а також ухвалою Великої Ради 101-го року, Залізний Престол успадкував його онук Візерис. У день вінчання на царство король Візерис I Таргарієн мав двадцять шість років од народження. Вже десять років шлюб пов'язував його з сестрою в перших — пані Аеммою з дому Арин, яка й сама була онукою Старого Короля та Ласкавої Королеви Алісанни через свою матір, принцесу Даелу (померлу 82 р. по А.З.). Пані Аемма декілька разів терпіла викидні, а один з її синів помер у колисці (деякі маестри вважали, що через надто раннє здійснення шлюбу), проте її донька Раеніра народилася 97 р. по А.З. цілком здоровою. Новий король і його королева аж дух ронили за своїм єдиним живим дитям. Багатьма вченими мужами правління короля Візериса І вважається за вершину могутності Таргарієнів на Вестеросі. А й справді, принців та вельможного панства, які вважали себе кров'ю дракона, тоді жило на світі більше, ніж у будь-який інший час перед або після Візерисового королювання. Хоча Таргарієни не відмовилися від давнього звичаю одружувати братів і сестер, дядьків і небог та інших близьких родичів, було укладено кілька важливих шлюбів з іншими домами, плоди яких запам'ятаються своїми справами у майбутній війні. Драконів тоді жило теж більше, ніж будь-коли раніше, і кілька дракониць час від часу відкладали нові поклади яєць. Яйця лупилися не всі, але чимало, і серед матерів та батьків новонароджених принців і принцес поширився звичай класти до колиски драконяче яйце, започаткований багато років тому принцесою Раеною; діти, поблагословлені таким чином, неодмінно пов'язувалися з налупленими дракончиками і ставали драконовершниками. Візерис I Таргарієн мав щиру та зичливу вдачу, за яку його рівною мірою любило і панство, і простолюддя. Правління Молодого Короля — так прозвали його люди по сходженні на престол — очікувалося мирним і сповненим загального добробуту. Про щедрість його милості гуляли неймовірні чутки; Червоний Дитинець перетворився на місце розкошів, звеличаних у піснях. Король Візерис і королева Аемма приймали у своєму домі безліч бенкетів і турнірів; на численних прихильників та улюбленців дощем лилася шана, почесні уряди та винагороди. А посеред цього пишного святкування, оточена ласкою та турботою всього загалу, знаходилася єдина дитина короля і королеви, принцеса Раеніра — маленька дівчинка, яку двірські співці швидко нарекли "Втіхою королівств". Маючи всього шість років од народження у рік сходження свого батька на престол, Раеніра була розвинена не по роках, розумна, смілива і прекрасна вродою так, як бувають лише нащадки драконової крові. У сім років вона стала драконоїзницею, злетівши у небо верхи на молодій дракониці Сиракс, названій ім'ям богині старої Валірії. У вісім, як личило дівчаткам шляхетного походження, вона почала службу чашницею... але не оддалік рідної домівки, а при власному батькові-королі. Відтоді короля Візериса рідко бачили при столі, при дворі, на турнірах без рідної доньки при боці. Тим часом нудні обов'язки правління державою кинуті були королем головне на його малу раду та Правицю. Уряд цей продовжував справляти пан Отто Вишестраж, який служив королю-онуку так само віддано, як свого часу — королю-дідові. Усі погоджувалися, що людиною він був здібною та спроможною, хоча дехто вважав його надто погордливим і різким на мову. Що довше пан Отто служив, то більше набирався пихи та величі — так про нього переповідали. Багато визначних князів та панства ненавиділи його за вдачу і водночас заздрили високій посаді коло Залізного Престолу. Серед невдоволених найбільше вирізнявся Даемон Таргарієн — бундючний, марнославний та запальний молодший брат короля. Уміючи причаровувати до себе людей не гірше, ніж спалахувати вогнем, принц Даемон вислужив лицарські остроги у шістнадцять років і отримав від самого Старого Короля меч Темну Сестру на знак визнання його вояцької майстерності. Хоча року 97 по А.З., ще за Старого Короля, його одружили з панною з Рунокаменя, щастя цей шлюб не приніс. На принца Даемона Долина Арин наганяла нудьгу ("Тут, у Долині, чоловіки полюбляють гойдати овець, — писав він, — і винуватити їх не можна, бо вівці в них вродливіші за жінок"), а невдовзі йому обридла і пані дружина, котру він почав величати "моя спижева сучка", глузуючи з укритого рунами спижевого обладунку князів дому Ройс. Коли на Залізний Престол сів його брат, принц подав йому прохання про припинення свого шлюбу. Візерис відмовив, але навзамін дозволив Даемонові повернутися до двору, де той сидів у малій раді, справляючи уряд коронного підскарбія 103-104 рр. та коронного правника — близько півроку 104 р. А.З. Але правління державою втомлювало і знуджувало цього войовничого принца. Він нарешті показав себе з кращого боку тільки тоді, коли король Візерис поставив його тисяцьким міської варти. Даемон виявив, що вартові погано озброєні, вдягнені у випадкові шматки обладунків та поношене лахміття, а відтак озброїв їх вузькими кинджалами, тесаками та залізними кийками, одягнув у чорні кольчуги (старшину — в панцери) і видав довгі золотаві киреї, які вони мали надалі носити з гордістю. Саме з тих часів вартові Король-Берега відомі під прізвиськами "золотокирейники" або "золотаві". Службі серед золотокирейників принц Даемон віддався ревно та пристрасно, і часто сам виходив на варту спокою в провулках Король-Берега разом зі своїми людьми. Ніхто не сміє сумніватися, що за його доби місто стало безпечнішим та краще впорядкованим... але покращення те далося за брутальну ціну. Даемон знаходив насолоду в тому, щоб особисто різати руки кишеньковим злодюжкам, вихолощувати ґвалтівників, рвати ніздрі крадіям з домівок, і лише за перший рік свого урядування вбив на вулицях трьох людей у вуличних чварах. Невдовзі принца вже добре знали у всіх найсумнівніших кублах Король-Берега: шинках і винних льохах (де він пив, не витрачаючи ані монети) або гральних кишлах (відки уносив більше грошей, ніж приносив з собою). У міських бурдеях він перепробував незліченну кількість шльондр, особливо призвичаївшись до цнотливих дівчаток. Невдовзі принц обрав собі за улюбленицю одну лисенійську танцівницю, що звалася ім'ям Мисарія, та скоро стала відома як Мерзарія і Борознячка за бліду шкіру та біляве волосся. Король Візерис не мав жодного живого сина, тому Даемон вважав себе законним спадкоємцем Залізного Престолу і прагнув титулу принца Дракон-Каменя. Його милість відмовив Даемонові... але вже до кінця року 105 по А.З. друзі знали його як Стольного Принца, а простолюддя — як Князя Блошино-Подольського. Хоча король не бажав передавати престол Даемонові у спадок, та все ж не втратив прихильності до молодшого брата і охоче пробачав йому численні осоружні вихватки. Принцеса Раеніра також була зачарована своїм дядьком, бо його увага та ніжна турбота про неї не знали меж. Коли він перетинав вузьке море на своєму драконі, то при поверненні завжди привозив небозі рідкісний коштовний подарунок. Після смерті Балеріона король Візерис так і не опанував іншого дракона, натомість пом'якшав і розповнів з роками; його милості не надто смакували ані турнірні герці, ані лови у лісі та полі, ані вправи з мечем. Принц Даемон, навпаки, досяг у всьому згаданому неабияких успіхів і здавався саме таким, яким його братові бути не судилося: струнким та гартованим, умілим воїном, зухвалим, безстрашним... і зовсім не на крихту небезпечним. Тут нам варто мовити кілька слів про джерела наших знань, бо чимало з далі згаданого сталося у наступні роки за зачиненими дверми, у прихованих сходових клітях, дорадчих палатах, опочивальнях, звідки ніхто не виніс повної та достеменної правди. Звісно, ми маємо літописи руки великого маестра Рунцитера і його наступників, чимало двірських грамот і записів, усі королівські накази, постанови, ухвали та оголошення... але все це — лише невелика частина повної історії. Решту мусимо дізнаватися зі звітів, писаних за десятиріччя по тому дітьми і онуками учасників подій: від панів та лицарів, які пригадують пригоди, куди мимохіть або свідомо замішалися їхні пращури; від старих слуг, які знічев'я переповідають чутки про чвари господарів. Звісно, якусь користь ми з них маємо, але між подією та її описом часто-густо минає стільки років, що плутанини та непорозумінь не уникнути; іноді ж спогади одних людей відверто протирічать іншим. Так сталося, на жаль, і зі звітами двох безпосередніх спостерігачів, які дійшли до нашого часу. Септон Євстахій, що прослужив у замковому септі Червоного Дитинця майже весь згаданий час, а потім піднявся до лав Превелебних, переповів найповнішу історію тієї доби. Сповідник і повірник короля Візериса та його королев, Євстахій знаходився у такому становищі, яке дозволяло знати і бачити чимало. На диво, не завагався він переказати і деякі з найдражливіших, найсоромітніших чуток і поголосів, хоча більшу частину "Правління короля Візериса, Першого тако нареченого, і Танку Драконів, який стався по ньому" складають добре зважені історичні відомості, хай подеколи виписані занадто пишномовно. На противагу Євстахію ми маємо "Свідоцтва Грибочка", записані з усних розповідей двірського блазня писарем, який не подбав назвати своє ім'я. У різні часи блазень сей розважав короля Візериса, принцесу Раеніру, а тоді й двох Аегонів — Другого і Третього. Карлик у три стопи заввишки, з велетенською головою (і, за його власним твердженням, не менш видатним прутнем), Грибочок вважався обділеним розумом, відтак королі, принци і панство не турбувалися ховати від нього свої таємниці. Де септон Євстахій оповідає про таємні пригоди у опочивальнях чи бурдеях обережно і обурливо, там Грибочок регоче і зловтішається; тому його "Свідоцтва" містять головним чином плітки та хвацькі оповідки, де різанини, отруєння, зради, зваби і розпуста всякого штибу нагромаджені безладними купами. Скільки з цього варте довіри — на це питання чесний дослідник літописів, певно, і не відповість; але варто зауважити, що король Баелор Блаженний наказав вилучити і спалити всі списки Грибочкових оповідей до останнього. На щастя, кілька примірників уникло королівських багать. Септон Євстахій та Грибочок не завжди погоджуються у подробицях подій, а часом їхні звіти разюче відхиляються і один від одного, і від двірських записів та літописів великого маестра Рунцитера і його наступників. І все ж вони пояснюють чимало з того, що без них лишилося б геть незрозумілим; пізніші писання підтверджують достатньо з їхніх оповідей, щоб ми вважали їх принаймні почасти правдивими. Питання ж про те, чому вірити, а що ставити під сумнів, має вирішувати для себе кожен окремий слуга істини. Так сталося, що про одну річ одностайно погоджуються і Грибочок, і септон Євстахій, і великий маестер Рунцитер, і решта джерел — Правиця Короля, пан Отто Вишестраж, відчував до королівського брата надзвичайну відразу. Саме пан Отто переконав Візериса прибрати принца Даемона з посади коронного підскарбія, а потім і коронного правника — про що невдовзі пошкодував. Адже на посаді тисяцького міської варти з майже двома тисячами озброєних стражників під рукою принц Даемон став могутніший, ніж раніше. "За жодну ціну не можна дозволити, щоб принц Даемон сів на Залізний Престол, — писав Правиця своєму братові, князеві Старограду. — Бо то буде нам другий Маегор Лютий, коли не гірше". За тих часів пан Отто ще бажав, щоб батьків престол успадкувала принцеса Раеніра. "Краще Втіха Королівств, ніж Князь Блошино-Подольський", — так він тоді писав, і у думці своїй не був самотній. Але його прихильники наштовхнулися на прикру і тяжку перешкоду. Якщо дотримуватися прикладу, започаткованого ухвалами Великої Ради року 101-го, права чоловіка на престол завжди мають стояти вище за права жінки. За відсутності законного сина брат короля мав перевагу над донькою короля, як Баелон мав перевагу над Раеніс року 92 по А.З. Щодо власних переконань його милості всі літописи погоджуються — найбільше король Візерис не терпів незгоди та розбрату. Анітрохи не сліпий до вад свого брата, він наполегливо беріг та плекав давні спогади про того вільного, сильного духом, сміливого, вигадливого хлопчика, яким Даемон був змалку. Король полюбляв казати, що донька — то найбільша втіха і розрада його життя, але ж рідний брат є рідний брат. Знову і знову він намагався схилити принца Даемона та пана Отто до примирення, але ворожість продовжувала кипіти без упину під облудними посмішками, що ними двоє можновладців обмінювалися при дворі. Коли на короля Візериса починали тиснути особливо наполегливо, він відкидався запевненнями, що королева скоро подарує йому сина. І ось року 105-го король оголосив двору та малій раді, що королева Аемма знову виношує дитину. Того ж лихого року до Королегвардії було вписано пана Крістона Колія. Він посів місце, звільнене смертю овіяного піснями та переказами пана Риама Рожвина. Уроджений сином підкоморія у службі князя Дондаріона, господаря на Чорночалі, пан Крістон був молодий, гарний на вроду лицар двадцяти і трьох років. Уперше він привернув до себе увагу двору, коли переміг у бугурті, влаштованому в Дівоставі на честь сходження короля Візериса на престол. У останню мить того потішного бою пан Крістон телепнем вибив Темну Сестру з руки принца Даемона, викликавши захват його милості та оскаженіння принца. Опісля переможець віддав семирічній принцесі Раенірі свого вінка пошани і попрохав запоруки прихильності для кінних герців. Кінним боєм він знову переміг принца Даемона, вибив з сідел обох уславлених близнюків Каргилів з Королегвардії — пана Арика та пана Ерика — і лише тоді впав від удару списа князя Лимонда Малістера. Маючи світло-зелені очі, вугільно-чорне волосся і природну чарівність у звичаях, Колій легко і швидко припав до смаку трохи не усьому двірському жіноцтву... рахуючи не в останню чергу саму Раеніру Таргарієн. Принцесу так підкорили чари людини, яку вона сама кликала "мій білий лицар", що Раеніра прохала батька зробити пана Крістона її особистим захисником і охоронцем. Його милість задовольнив її примху, як задовольняв безліч інших. Відтоді пан Крістон завжди носив на герці запоруки прихильності від Раеніри, а на всіх бенкетах та інших двірських розвагах неодмінно знаходився поруч із нею. Невдовзі по тому, як пан Крістон вдягнув біле корзно, король Візерис запросив до малої ради на посаду коронного правника Лионеля Моца, князя гаренгольського. Князь Моц був чималий здоровань, дебелий і лисуватий, уславлений як грізний супротивник у двобоях та битвах. Ті, хто погано знав князя, помилково вважали його за тупуватого харцизяку, бо сприймали схильність до мовчання і неквапної, розважливої мови як ознаку недолугості розуму. Але ніщо не лежало далі від правди. Замолоду князь Моц навчався у Цитаделі й вислужив там аж шість ланок ланцюга, перш ніж вирішив, що життя маестра йому не пасує. Він був чудово освічений, читав багато книжок, а закони Семицарства знав чи не найдосконаліше за всіх. Тричі одружений і тричі овдовілий, князь на Гаренголі привіз із собою до двору двох юних доньок та двох синів. Дівчата приєдналися до почту принцеси Раеніри, а їхній старший брат, пан Гарвін Моц на прізвисько Ламай-Кістки, зробився сотником у золотокирейній варті. Молодший брат, Ларис Кутельнога, вступив до лав королівських допитників. Ось які чинилися справи у Король-Березі наприкінці року 105 по А.З., коли королева Аемма лягла на породільське ложе в Маегоровому Острозі й померла з пологів, народжуючи сина, якого так давно прагнув мати король Візерис Таргарієн. Хлопчик (наречений Баелоном на честь батька короля) пережив матір лише на один день. Король та двір занурилися у тяжкий смуток... за винятком хіба що принца Даемона, котрого бачили у будинку розпусти на Шовковій вулиці, де він разом зі своїми високородними посіпаками на п'яну голову глузував з "одноденного спадкоємця". Коли звістка про його поведінку дісталася короля (за плітками, завдяки шльондрі, що сиділа просто в Даемона на колінах; але певніші свідчення вказують на одного з пияків у товаристві принца — сотника золотих кирей, що прагнув просування по службі), Візериса охопив несамовитий гнів. Його милість досхочу наївся витівок і зазіхань свого невдячного брата. Відбувши належну жалобу за померлими, король вирішив нагально розв'язати давно занедбане, але болюче питання спадкоємності престолу. Зневаживши приклади, започатковані королем Джаяхаерисом року 92-го і Великою радою року 101-го, король Візерис оголосив законною спадкоємицею свого престолу доньку Раеніру і дарував їй титул принцеси Дракон-Каменя. У розкішній відправі, учиненій у Король-Березі, кількасот князів та вельмож склали "Втісі королівств" Раенірі, що сиділа коло батькових ніг при підніжжі Залізного Престолу, присягу на вірність і пообіцяли шанувати та боронити її право на наступництво. Але серед тих князів і вельмож, певна річ, не було принца Даемона. Розлючений королівською ухвалою, принц склав з себе обов'язки очільника міської варти і залишив Король-Берег. Найперше він рушив на Дракон-Камінь, узявши на спину дракона Караксеса — стрункого червоного звіра, котрого простолюддя кликало Кривавим Червом — свою коханку Мисарію. На острові принц лишався наступні півроку, протягом яких запліднив черево Мисарії дитиною. Дізнавшись, що його підбічниця тяжка дитям, принц Даемон подарував їй драконяче яйце — і тим перетнув усі межі пристойності та знову збурив братів гнів. Король Візерис наказав йому віддати яйце, вигнати хвойду і повернутися до законної дружини під загрозою оголошення зрадником. Принц підкорився, хоча сердито і неохоче, повернув Мисарію (без яйця) до Лису, а відти полетів до Рунокаменя в Долині Арин — у незатишне товариство своєї "спижевої сучки". Але Мисарія втратила дитину під час шторму на вузькому морі. Коли звістка досягла Даемона, він не вимовив жодного слова розпачу, але в серці запекло заповзявся на брата свого, короля. Відтоді він згадував Візериса тільки злим та презирливим словом, а сам почав міркувати день і ніч, як йому вплинути на спадкоємність престолу. Хоча Раеніра і була оголошена своїм батьком його наступницею, але багато хто в державі сподівався, що Візерис колись та породить спадкоємця чоловічої статі — адже Молодий Король не досяг ще й тридцяти років віку. Великий маестер Рунцитер першим заохотив його милість удруге взяти шлюб і навіть запропонував годящу наречену — панну Лаену Веларіон, якій щойно виповнилося дванадцять. Юна палка дівчина вогняного норову, щойно розквітла, панна Лаена успадкувала красу справжніх Таргарієнів од матері Раеніс та зухвалий, схильний до пригод і небезпек дух свого батька, Морського Змія. Лаена обожнювала літати небом не менше, ніж її батько — мандрувати морями. А для польоту вона обрала собі не кого іншого, як могутню Вхагар — найстарішу і найбільшу з таргарієнівських драконів після смерті Чорного Жаху року 94-го по А.З. Якби король побрався з панною Лаеною, то нарешті зцілив би розрив, що утворився між Залізним Престолом і Плавнем — так переконував Рунцитер. З Лаени мала вийти пречудова, красна і велична королева Семицарства. Мусимо сказати, що Візерис I Таргарієн був серед королів не найсильніший волею; дружній та приязний, завжди охочий догодити, він покладався у справах на поради свого оточення і найчастіше чинив так, як його просили. Та в справі нового шлюбу його милість мав власні уподобання, і похитнути його не змогли жодні умовляння. Так, король погоджувався узяти новий шлюб... але не з дванадцятилітньою дівчинкою, і не з міркувань державної ваги. Його очі непорушно дивилися на іншу жінку. Король оголосив про свій намір побратися з панною Алісентою з дому Вишестраж — меткою та чарівною вісімнадцятирічною донькою Правиці Короля, тією самою дівчиною, яка читала королю Джаяхаерису на його смертному ложі. Староградські Вишестражі були поважним та стародавнім домом бездоганного походження; проти родоводу обраної королем нареченої не існувало жодних заперечень. Але все ж таки знайшлося чимало людей, які бурчали, що Правиця скочив вище голови, що він саме на те і віз дочку до двору. Дехто кидав тінь сумніву на добропорядність панни Алісенти, стверджуючи, що вона принаджувала до свого ліжка короля Візериса ще за життя королеви Аемми. (Цим огидним наклепам немає жодних доказів, хоча Грибочок повторює їх у "Свідоцтвах" і насмілюється навіть натякати, що панна Алісента тішила Старого Короля у його опочивальні не самим лише читанням.) За чутками, у Долині принц Даемон наказав відшмагати служника, який приніс йому звістку, так люто, що той уникнув смерті ледве на волосину. Не лишився задоволеним і Морський Змій на Плавні. Дім Веларіон знову обійшли, доньку Лаену зневажили, як перед тим Велика Рада 101-го року зневажила Лаенора, а Старий Король — власну дружину князя ще року 92-го. Утім, сама Лаена не переймалася. Як писав до Цитаделі маестер Припливу, "вельможна панна далеко більше захоплювалася літанням драконами, ніж увагою юнаків". Коли король Візерис узяв Алісенту Вишестраж за дружину року 106-го по А.З., відсутність дому Веларіон на святі була помічена усім загалом. На бенкеті принцеса Раеніра наливала вино своїй новій мачусі, а королева Алісента цілувала її та називала "донечкою". Принцеса була присутня поміж жіноцтва, яке роздягало короля і супроводжувало його до опочивальні нареченої. Тієї ночі у Червоному Дитинці панували сміх та кохання... але в той самий час на іншому кінці Чорноводої затоки князь Корліс Морський Змій вітав королівського брата принца Даемона на своїй військовій раді. Принцові вщент обридла Долина Арин, Рунокамінь та його пані дружина. "Темну Сестру не на те кували, щоб нею різати овець, — казав принц, як нам оповідають, Володареві Припливів. — Вона спрагла до крові та битви". Але лукавий принц мав на думці не бунт проти престолу; він бачив інший шлях до влади та слави. Ланцюг скелястих островів між Дорном та Спірними Землями Есосу, кликаних Порогами, здавна уславився за притулок різноманітного лихого люду: піратів, вигнанців, утікачів, мореплавців з розбитих кораблів. Самі з себе ті острови майже нічого не були варті, але їхнє розташування при вході та виході з вузького моря давало їм владу над торговельними шляхами, і купецькі кораблі, що проминали ті води, часто ставали здобиччю тамтешніх мешканців. Та все ж протягом багатьох століть такі негаразди вважалися надто дрібними, щоб ними перейматися. Проте за десять років до вказаних подій Вільні Міста Лис, Мир і Тирош залишили осторонь свої стародавні чвари і з'єдналися союзом заради війни проти Волантису. Розбивши волантинців у так званій Битві на Прикордонні, три переможні міста утворили "вічну спілку", нову потужну силу — Тріархію, краще відому на Вестеросі як Королівство Трьох Доньок (бо кожне місто вважало себе донькою Старої Валірії) або, брутальніше, Трьох Шльондр. (Королівство те, щоправда, не мало короля, а правила ним рада з тридцяти трьох магістратів.) Щойно Волантис попрохав миру і відступив зі Спірних Земель, як Три Доньки обернули погляди на захід. Їхня з'єднана потуга вогнем і мечем прокотилася усіма Порогами під проводом мирійського князя-адмірала Крахаса Драгара, який заслужив прізвисько Крахас Годівник Крабів тим, що наказав лишити кількасот піратів прив'язаними до паль на мокрих пісках, де вони й потонули за першого ж припливу. Захоплення Порогів Королівством Трьох Доньок спочатку схвально віталося панством Вестеросу. Безлад і свавілля замінилися суворим ладом, і хай Три Доньки тепер вимагали мито від кожного корабля, що минав їхні води, воно не здавалося надмірною ціною за порятунок від піратів. Проте зажерливість Крахаса Годівника Крабів і його спільників у завоюванні вже невдовзі обернула проти них багатьох людей. З часом мито підвищили, а потім ще і ще, аж нарешті воно стало руйнівним для торгівлі, і купці стали шукати способів прослизнути повз галери Тріархії так само, як раніше шукали порятунку від піратів. Драгар та його лисенійські й тирошійські співадмірали, здавалося, змагалися один з одним, хто виявить найзапеклішу жадобу — так скаржилися мореплавці. Особливу ненависть викликали лисенійці, яким від купецьких кораблів було вже мало самих лише грошей — вони почали забирати жінок, дівчат і миловидих юних хлопчиків на службу до своїх садів насолоди і постільних будинків. (Серед захоплених таким чином бранок була панна Джоана Лебедин, п'ятнадцятирічна небога князя Шолом-Каменю. Коли її сумнозвісний дядечко-жмикрут відмовився платити викуп, дівчину продали до будинку постільної втіхи, де вона з часом стала уславленою куртизаною на прізвисько Чорна Лебідь і володаркою міста Лис направду, а не за титулом. На жаль, її історія, хай яка захоплива, не має стосунку до тієї, яку ми зараз оповідаємо.) З усіх вельможних князів Вестеросу ніхто не потерпав від нововведених на Порогах звичаїв більше за Корліса Веларіона, Володаря Припливів, чиї кораблі зробили його одним з найбагатших та найвпливовіших вельмож у Семицарстві. Морський Змій знамірився покласти край владі Тріархії на Порогах, а у Даемоні Таргарієні знайшов собі гарячого прихильника, спраглого до золота і слави, які йому мала принести перемога у війні. Знехтувавши королівським весіллям, вони сіли рядити і мудрувати у Припливі на острові Плавень. Князь Веларіон мав очолити власні кораблі, принц Даемон — військо. Потуга їхня значно поступалася числом з'єднаним силам Трьох Доньок... але ж принц мав привести на війну ще й свого дракона Караксеса, Кривавого Черва, з лютим вогнем у пащі. Тут буде недоречно переповідати всі подробиці невеличкої війни, яку розпочали на Порогах Даемон Таргарієн та Корліс Веларіон. Почалося все року 106 по А.З. Принцові Даемону виявилося неважко зібрати військо з безземельних шукачів пригод та молодших синів шляхетних домів, а тоді й здобути кілька перемог протягом перших двох років бойовиська. Року 108 А.З., нарешті зустрівшись лицем до лиця з Крахасом Годівником Крабів, Даемон убив його одноруч і зітнув голову Темною Сестрою. Король Візерис, безсумнівно радий позбавитися свого неспокійного брата, підтримував його змагання, час від часу підкидаючи грошенят. До 109 р. по А.З. Даемон Таргарієн зі своїм свавільним сердюцьким військом захопив усі острови Порогів, окрім двох, а кораблі Морського Змія міцно оволоділи водами між ними. У цю коротку мить перемоги принц Даемон оголосив себе "королем на Порогах і вузькому морі", а князь Корліс поклав йому на чоло корону... та їхнє королівство ще далеко не було убезпечене од ворогів. Наступного року Королівство Трьох Доньок надіслало свіжі сили вторгнення на чолі з хитромудрим тирошійським капітаном Ракаліо Риндуном — напевне, одним із найцікавіших та найяскравіших негідників і шукачів пригод у літописах історії. На додачу і Дорн вступив до війни у союзі з Тріархією. Колотнеча на островах та поміж них поновилася. Поки Пороги палали вогнем і спливали кров'ю, короля Візериса та його двір події на півдні анітрохи не турбували. "Хай Даемон грається у війну, — казав його милість згідно з відомими нам джерелами. — Менше клопоту чинитиме". Візерис сам був геть не войовничої вдачі; протягом попередніх років Король-Берег насолоджувався невпинною чергою бенкетів, танців, турнірів, на яких лицедії та співці прославляли народження кожного нового таргарієнівського принцика. Королева Алісента скоро показала себе такою ж плідною, як і вродливою. Року 107-го по А.З. вона народила королю здорового сина і назвала його Аегоном на честь Завойовника. За два роки вона виродила на світ доньку Гелаену на втіху чоловіка-короля, а року 110-го — другого сина Аемонда, про котрого казали, що він удвічі менший за старшого брата, зате удвічі завзятіший. І все ж біля підніжжя Залізного Престолу під час двірських прийомів, як і раніше, сиділа принцеса Раеніра; батько також почав брати її з собою на засідання малої ради. Багато князів та лицарів шукали її прихильності, але принцеса не зводила очей з пана Крістона Колія — молодого воїна Королегвардії та її особистого захисника. "Пан Крістон боронить принцесу від ворогів... та хто оборонить її від самого пана Крістона?" — так запитала одного разу королева Алісента при дворі. Приязнь і дружба між ясновельможною пані королевою та її пасербицею не зажилися надовго, адже і Раеніра, і Алісента прагнули першості серед жіноцтва держави. І хоча королева вже подарувала королю не одного, а двох нащадків чоловічої статі, Візерис нічого не робив для зміни порядку успадкування престолу. Принцеса Дракон-Каменя залишалася його наступницею; половина панства Вестеросу присягнулася захищати її права. Дехто питав: "А як щодо ухвали Великої Ради 101-го року?", але глухі вуха їх не чули. На думку короля Візериса, справу було вирішено остаточно, і повертатися до неї його милість не бажав. А питання наполегливо ставилися знову і знову, не в останню чергу — самою королевою Алісентою. Найгучніше серед прихильників лунав голос її батька — пана Отто Вишестража, Правиці Короля. Та коли королю Візерису набридли надто настійливі домагання, він року 109-го по А.З. позбавив пана Отто ланцюга уряду і поставив замість нього мовчазного князя гаренгольського Лионеля Моца. "Цей Правиця хоч інколи даватиме мені спокій", — проголосив його милість. Але навіть після повернення пана Отто до Старограду при дворі лишилася спільнота прибічників королеви — могутніх князів та панів, приязних до королеви Алісенти, що підтримували права її синів на престол. Проти них згуртувалися прихильники принцеси. Щоправда, король Візерис кохав дружину і любив доньку, а над усе ненавидів чвари та незгоду. Не знаючи спочинку, він трудився зберегти мир між жіноцтвом своєї родини, задобрюючи обох подарунками, золотом та знаками пошани. Поки він жив на світі, правив на престолі й підтримував рівновагу, бенкети та турніри не припинялися, як раніше, у державі загалом панували мир та злагода... хоча декілька гострооких двірських панів уже помічали, як дракони однієї сторони клацають щелепами та пихкають вогнем на драконів іншої, коли їм трапляється перестріти одне одного. Року 111-го по А.З., на п'яту річницю шлюбу короля з королевою Алісентою, в Король-Березі вчинили великий турнір. На бенкеті, що відзначав його початок, королева мала на собі зелену сукню, а принцеса пишно вбралася у кольори Таргарієнів — чорний та червоний — і справила у них неабияке враження. Протистояння не лишилося непоміченим; відтоді виник звичай величати прибічників королеви "зеленими", а почет принцеси — "чорними". На турнірному полі "чорні" спочатку зазнавали самих поразок, доки пан Крістон Колій, маючи на собі знак прихильності принцеси Раеніри, не вибив з сідла усіх поборників королеви, серед яких були двоє її братів у перших та наймолодший рідний брат, пан Гвейн Вишестраж. Але була там і ще одна людина, яка не носила ані зеленого, ані чорного, лише срібло та золото. До двору нарешті повернувся принц Даемон Таргарієн. Маючи на собі вінця і величаючи себе "королем вузького моря", він з'явився без попередження у небі над Король-Берегом на власному драконі, зробив три кола над турнірним бойовищем... та коли нарешті зійшов на землю, то став на коліно перед братом і поклав перед ним корону на знак любові, вірності й прихильності. Візерис повернув корону її володареві, розцілував Даемона у обидві щоки, привітав з поверненням додому, а навколо них шаленіло панство та простолюддя, гучно схвалюючи примирення синів Весняного Принца. Серед вітальників найлункіше чувся голос принцеси Раеніри, яка несамовито раділа поверненню улюбленого дядечка і прохала його лишитися хоч ненадовго. Це ми знаємо напевне, а щодо наступних подій мусимо покладатися на не завжди надійні свідчення наших літописців. Принц Даемон справді лишився у Король-Березі аж на півроку, тут жодних сумнівів немає. Він навіть відновив свою присутність у малій раді, так пише великий маестер Рунцитер; але ні вік, ні вигнання анітрохи не змінили його норову. Невдовзі Даемон знову злигався зі старими приятелями-золотокирейниками і повернувся до закладів по Шовковій вулиці, де його вітали раніше як жаданого відвідувача. Королеві Алісенті він віддавав належну її станові шану, але тепла між ними не було; також кажуть, що особливо холодно Даемон поставився до своїх небожів Аегона і Аемонда, чия поява на світ відсунула принца ще далі від престолу в черзі спадкоємців. Принцеса Раеніра — то була зовсім інша справа. Її гостинністю Даемон насолоджувався годинами, розважаючи та дивуючи оповідками про свої подорожі й битви. Принц дарував принцесі перли, шовки, книжки, нефритову діадему, що колись начебто належала цариці Ленгу, читав їй вірші, обідав з нею, напускав соколів на здобич, ходив під вітрилами, по-блазенському перекривляв "зелених" двірських панів — тобто усіх "підлабузників", що юрмилися навколо королеви Алісенти та її дітей. Він вихваляв красу Раеніри, називав її найвродливішою дівою королівств Семицарства. Майже щодня дядько і небога вилітали на драконах, спонукаючи Сиракс і Караксеса змагатися, хто швидше долетить до Дракон-Каменя і назад. Тут наші джерела починають розбігатися. Великий маестер Рунцитер пише тільки те, що брати знову посварилися, і принц Даемон залишив Король-Берег задля повернення на Пороги до своєї війни; про причину ж сварки не згадує ані словом. Інші твердять, що Візерис вислав Даемона геть з двору на вимогу королеви Алісенти. Але септон Євстахій та Грибочок розповідають відмінну історію... чи радше сказати, дві відмінні історії. Євстахій, менш сороміцький з двох, пише, що принц Даемон спокусив свою небогу-принцесу і зірвав їй вінця цноти. Коли коханців упіймали в ліжку та привели перед очі короля, Раеніра почала твердити, що кохає свого дядька, і благала батька дозволити їй шлюб з ним. Король Візерис не хотів про це і чути, а до того ж нагадав доньці, що принц Даемон уже одружений. Розгніваний, він замкнув дочку в її покоях, наказав братові забиратися геть, і обом звелів ніколи не згадувати про те, що сталося. Казка, повідана Грибочком — як і більшість його "Свідоцтв" — присмачена значно соковитішими подробицями. Згідно зі словами карлика, принцеса палала тілесною жагою не до принца Даемона, а до пана Крістона Колія. Але пан Крістон був правдивий лицар, шляхетний, цнотливий, вірний обітницям, і хоча перебував у товаристві принцеси удень та вночі, але не спромігся ані поцілувати, ані освідчитися у коханні. "Коли він на тебе дивиться, то бачить маленьку дівчинку, якою ти була, а не жінку, якою стала, — казав своїй небозі Даемон, — але я навчу тебе, як змусити його побачити жінку". Принц почав з науки поцілунків — якщо вірити Грибочкові. Далі принц заходився показувати небозі, як найкраще торкатися чоловічого тіла, щоб подарувати йому насолоду — в цій вправі начебто брав участь вже і сам Грибочок зі своїм, за чутками, неймовірно велетенським прутнем. Даемон навчив дівчину спокусливо роздягатися, смоктав їй соски грудей, щоб зробити їх більшими і чутливішими, літав із нею на драконі до самотніх скель Чорноводої затоки, де вони удвох, ніким не бачені, цілісінький день перебували оголеними, і принцеса вправлялася у мистецтві задовольняти чоловічу хіть вустами. Уночі принц потай виводив принцесу з її покоїв, перевдягнену юним джурою, і вів до бурдеїв Шовкової вулиці, де вона спостерігала за чоловіками та жінками у тілесних утіхах і дізнавалася більше про "жіночі мистецтва" від повій Король-Берега. Чи довго тривало згадане навчання — про те Грибочок нічого не каже, проте на відміну від септона Євстахія стверджує, що принцеса Раеніра лишалася дівою, бо хотіла зберегти цноту на подарунок коханому. Та коли нарешті вона заходилася спокушати свого "білого лицаря", використовуючи усю засвоєну науку, нажаханий пан Крістон дав їй одкоша. Скоро все стало відомо при дворі — не востаннє завдяки самому Грибочкові. Спершу король Візерис відмовлявся повірити жодному слову, доки принц Даемон сам не підтвердив, що то все правда. "Віддай дівча мені за дружину, — так він начебто казав братові. — Хто її тепер візьме, окрім мене?". Натомість король Візерис вигнав брата геть, наказавши не повертатися до Король-Берега під страхом смерті. (Князь Моц, Правиця Короля, наполягав, щоб принца негайно стратили за зраду, але септон Євстахій нагадав його милості, що найтяжче прокляття богів падає на вбивцю родичів.) Що до наслідків згаданих вище подій, достеменно нам відомо наступне. Даемон Таргарієн повернувся до Порогів і поновив свої змагання за ті голі, змучені морськими буревіями скелі. Майже одночасно року 112-го померли великий маестер Рунцитер і пан Гарольд Вестерлін, Регіментар Королегвардії. Замість пана Гарольда новим Регіментарем було поставлено пана Крістона Колія. Архімаестри Цитаделі прислали до Червоного Дитинця маестра Мелоса — обійняти посаду великого маестра і накласти на себе його ланцюг разом із обов'язками. В іншому Король-Берег повернувся до звичного спокою майже на два роки... доки принцеса Раеніра, якій року 113-го виповнилося шістнадцять, не взяла під свою руку власне законне володіння Дракон-Камінь і не вийшла заміж. Король Візерис разом зі своєю радою клопотався знайти Раенірі належного чоловіка протягом чималого часу ще перед тим, як хтось почав сумніватися у її цнотливості. Вельможні князі та хоробрі лицарі юрмилися навколо неї, наче мушва коло вогню, плекаючи надії на прихильність. Коли року 112-го Раеніра відвідала землі Тризубу, сини князя Бракена та князя Чорноліса побилися за неї у двобої, а наймолодший син дому Фрей зважився на зухвалість прохати її руки (згодом його кликали Фреєм Пришелепком). На заході пан Язон Ланістер та його близнюк пан Тайлан упадали коло принцеси на учті в Кастерлі-на-Скелі. До неї залицялися також сини князя Таллі на Водоплині, князя Тирела у Вирії, князя Дубосерда зі Стародубу, князя Тарлі у Рогошпилі. Не пас задніх і найстарший син Правиці, пан Гарвін Моц. Він був спадкоємцем Гаренголу, мав прізвисько Ламай-Кістки і славу найдужішого в Семицарстві чоловіка. Візерис навіть подейкував про можливий шлюб Раеніри з великим князем дорнійським як спосіб привести Дорн до складу Семицарства. Королева Алісента мала на думці іншого нареченого для Раеніри — власного старшого сина, принца Аегона, зведеного брата самій Раенірі. Але Аегон був малий хлопчина, принцеса — на десять років за нього старша. Ба гірше — братик і сестра не надто кохалися один у одному. "Тим паче треба звести їх разом у шлюбі", — наполягала королева. Але Візерис не погоджувався. "Хлопчина — рідна кров Алісенти, — казав він князеві Моцу. — Вона просто хоче посадити його на престол, та й годі". Нарешті король і мала рада погодилися, що найкращим вибором буде Раенірин брат у других — Лаенор Веларіон. Хоча Велика Рада 101-го року заперечила його права на престол, все ж молодий Веларіон залишався онуком світлої та священної пам'яті принца Аемона Таргарієна і праонуком самого Старого Короля. Такий шлюб мав з'єднати і зміцнити королівську гілку роду та повернути Залізному Престолові дружбу Морського Змія і його могутній флот. Висувалося лише одне заперечення: Лаенор Веларіон прожив на світі вже дев'ятнадцять років, але не показав ані найменшої прихильності до жіночої статі. Натомість подейкували, що він оточив себе гарненькими зброєносцями свого віку і надавав перевагу їхньому товариству. Але великий маестер Мелос рішуче відкинув заперечення. "То й що за біда? — дійшли до нас його слова. — От я не надто полюбляю рибу, та коли її ставлять на стіл, то їм і не вередую". І зрештою шлюб було ухвалено. На біду, король і мала рада забули поспитати думки принцеси, а Раеніра виявилася дочкою свого батька, з власними уподобаннями щодо майбутнього чоловіка. Принцеса достатньо знала про Лаенора Веларіона і не мала найменшого бажання йти за нього заміж. Королю вона відповіла: "Йому до смаку краще припаде мій зведений брат, ніж я!". (Принцеса завжди ретельно уникала називати синів королеви Алісенти своїми братами — тільки зведеними братами.) Його милість пробував її переконати, благав, лаяв, називав невдячною дитиною, та жодні слова не могли похитнути принцесу... доки король не згадав про спадкоємність престолу. Візерис заявив: що король ухвалив, те король може й відкликати. Раеніра має вийти заміж, як наказано, або спадкоємцем замість неї стане її зведений брат Аегон. На тім принцеса і зламалася. Септон Євстахій твердить, що вона впала до ніг батька і благала пробачення, Грибочок — що плюнула батькові межи очі. Обоє погоджуються, що принцеса таки дала згоду на шлюб з Лаенором Веларіоном. І тут наші джерела знову починають суперечити одне одному. Тієї ж ночі, каже нам септон Євстахій, до опочивальні принцеси прокрався пан Крістон Колій — зізнатися у коханні. Він розказав Раенірі, що винайняв корабель, який чекає у затоці, та благав її тікати разом за вузьке море. Вони могли б побратися у Тироші чи Старому Волантисі, де не правила воля її батька, і всім було байдуже до обітниць лицаря Королегвардії. Майстерність його з мечем та шпичастим телепнем, поза сумнівом, знайшла б йому вигідну службу в якогось купецького магната. Але Раеніра йому відмовила: нагадала, що має в собі кров дракона і призначена долею для більшого, ніж скніти за морем дружиною пересічного сердюка. До того ж... якщо він ладен так легко зневажити обітниці Королегвардії, то з якого дива шануватиме обітниці шлюбні? Грибочок розповідає нам зовсім інше. У його викладі принцеса Раеніра сама прийшла до пана Крістона, а не він до неї. Вона знайшла його у Башті Білих Мечів, засунула двері, скинула накидку і показалася під нею голісінькою. "Я зберігала цноту для вас, — мовила вона лицареві. — Візьміть її на доказ мого кохання. Моєму нареченому до неї байдуже, і якщо він дізнається, що я вже не діва, то, можливо, відмовиться від шлюбу". Та незважаючи на красу принцеси, пан Крістон лишився глухим до її палких благань, бо був людиною честі й лицарем, вірним обітницям. Не похитнувся він навіть тоді, коли Раеніра вдалася до мистецтв, вивчених разом з дядьком Даемоном. Присоромлена і розлючена, принцеса загорнулася у накидку і вибігла у ніч... де випадково перестріла пана Гарвіна Моца, що саме повертався з гулянки у найрозпусніших кутках міста. Ламай-Кістки давно жадав принцесу, а з упереджень, які плекав пан Крістон, не мав жодного. Тому саме він тієї ночі зірвав вінця цноти Раеніри і пролив її дівочу кров на меч своєї мужності... принаймні так розповідає Грибочок, який застукав їх у ліжку на світанку наступного дня. Та хай як воно було насправді, від того дня і надалі кохання пана Крістона Колія до Раеніри Таргарієн перетворилося на зневагу, і чоловік, який дотоді лишався незмінним супутником принцеси, її поборником і захисником, перекинувся на найлютішого ворога. Невдовзі Раеніра наставила вітрило "Морського змія" на острів Плавень у супроводі дівчат свого почту (дві з яких були дочками Правиці та сестрами пана Гарвіна), блазня Грибочка і свого нового захисника та поборника — Ламай-Кістки власною особою. Року 114-го по А.З. Раеніра Таргарієн, принцеса Дракон-Каменя, узяла собі за чоловіка пана Лаенора Веларіона (висвяченого на лицаря за два тижні перед весіллям, бо не личило чоловікові принцеси не мати хоча б лицарського звання). Нареченій було сімнадцять років, нареченому — двадцять, і всі погоджувалися, що молода пара виглядала пречудово. Укладення шлюбу відсвяткували сімома днями бенкетів та лицарських змагань. Серед поборників були брати королеви Алісенти, п'ятеро присяжних братчиків Королегвардії та улюбленець нареченого — пан Джофрі Добровуст, відомий як Лицар Цілунків. Коли Раеніра подарувала свою підв'язку як запоруку прихильності панові Гарвіну, її чоловік засміявся і віддав одну зі своїх панові Джофрі. А пан Крістон Колій, відкинувши зазіхання Раеніри, обернув свою вірність на службу королеві Алісенті. Маючи при собі запоруку її підтримки, молодий Регіментар Королегвардії вщент розбив усіх супротивників, палаючи чорною люттю. Пана Ламай-Кістки він полишив зі зламаним перепелом та розтрощеним ліктем (за віщо Грибочок почав називати його Ламана Кістка), але найповнішу чару його гніву випив Лицар Цілунків. Улюбленою зброєю Колія був шпичастий телепень, і того дня його удари сипалися на поборника пана Лаенора дощем; вони розкололи панові Джофрі шолома і залишили його непритомним на землі. Винесений з поля скривавленим, лицар помер за шість днів, не повернувшись до тями. Грибочок твердить, що пан Лаенор провів кожну годину кожного з тих днів коло ліжка пораненого, а по його смерті — гірко оплакував. Найдужче лютував сам король Візерис — адже пишне святкування зненацька перетворилося на скорботну подію, супроводжувану взаємними докорами та звинуваченнями. Подейкували, втім, що королева Алісента його гніву не поділяла і невдовзі попрохала пана Крістона Колія стати її особистим захисником. Холод між дружиною та донькою короля став нарешті очевидним для всіх; його помітили навіть посли Вільних Міст, про що написали у листах до Пентосу, Браавосу та Старого Волантису. Невдовзі по тому пан Лаенор повернувся на острів Плавень, залишивши по собі мовчазні сумніви, чи було його шлюб бодай раз здійснено на подружньому ложі. Принцеса лишилася при дворі, оточена друзями та прихильниками, серед яких не було пана Крістона Колія, бо він цілком і рішуче перейшов на сторону королеви — до "зелених". Його місце коло принцеси посів могутній та грізний Ламай-Кістки (або тепер уже, з легкої руки Грибочка, Ламана Кістка), котрий і став найпершим серед "чорних", незмінним супутником Раеніри на бенкетах, ловах і танцях. Чоловік принцеси заперечень не мав; пан Лаенор надавав перевагу вигодам Припливу, де невдовзі знайшов собі нового улюбленця — надвірного лицаря на ім'я пан К'ярл Корей. Згодом, хоча пан Лаенор і приєднувався до дружини заради важливих двірських подій, де без його присутності було не обійтися, все ж головним чином його життя минало вдалині від принцеси. Септон Євстахій каже, що вони ділили спільну постіль хіба що з десяток разів. Грибочок погоджується, але додає, що в тій постелі нерідко бував і К'ярл Корей — принцесу збуджували пустощі двох чоловіків, каже він, до того ж її час від часу запрошували поділити розваги на трьох. Але водночас Грибочок сам спростовує власні слова, коли згадує у "Свідоцтвах", що в такі ночі принцеса полишала чоловіка з коханцем і шукала власної втіхи у обіймах Гарвіна Моца. Чи правдиві ті оповідки, а чи ні, достеменно невідомо — але скоро було оголошено, що принцеса чекає дитину. Народжений наприкінці року 114 по А.З. хлопчик був дебелий, міцний та здоровий, мав брунатне волосся, карі очі та кирпатого носика (тоді як пан Лаенор мав орлиний ніс, срібно-біле волосся та фіалкові очі, що виказували валірійську кров). Лаенорове бажання назвати дитину Джофрі було заперечене його батьком, князем Корлісом. Натомість хлопчика назвали за давнім звичаєм Веларіонів — Джакаерисом (друзі та брати згодом кликали його Джаком). При дворі ще святкували народження сина принцеси, коли в її мачухи — королеви Алісенти — теж почалися перейми, і невдовзі вона народила королю Візерису третього сина Даерона... чиї кольори волосся та очей, на відміну від Джакових, беззаперечно свідчили про драконову кров. За наказом короля немовлята Джакаерис Веларіон і Даерон Таргарієн годувалися від однієї мамки, аж доки їх не відняли від грудей. Кажуть, у такий спосіб король сподівався запобігти ворожнечі між двома хлопчиками, які мали стати молочними братами. Якщо так, то сподівання його милості виявилися марними. Роком пізніше, у 115 по А.З., трапилася нещаслива подія з числа тих, які визначають наперед долю цілих королівств: "спижева сучка" Рунокаменю, пані Рея Ройс, упала з коня під час соколиних ловів і розколола череп об камінь. Лише за дев'ять днів хвора одужала настільки, що підвелася з ліжка... і впала мертвою за якусь годину по тому. Негайно вислали крука до Штормоламу, звідки князь Баратеон надіслав гінця кораблем до Кров-Каменя — там принц Даемон усе ще намагався захистити своє жалюгідне королівство від вояків Тріархії та їхніх дорнійських союзників. Даемон негайно вилетів у Долину. "Покласти дружиноньку спочивати останнім сном", — казав він, хоча, більш вірогідно, з надією накласти руки на її землі, замки та доходи. Надія виявилася марною — Рунокамінь перейшов до небожа пані Реї, а коли Даемон почав наполягати на своїх правах у Соколиному Гнізді, йому не просто рішуче відмовили — панна Джейна застерегла принца, що його присутність у Долині небажана. Коли потім принц Даемон вирушив назад до Порогів, то приземлився на Плавні, щоб ушанувати відвідинами свого колишнього побратима у завоюванні, Морського Змія, та принцесу Раеніс. Замок Приплив був одним з небагатьох місць у Семицарстві, де брат короля мав певність у гостинності господарів. Саме там його око зупинилося на доньці князя Корліса, Лаені — дівчині двадцяти двох років, високій, стрункій та неймовірно чарівній (навіть Грибочка вразила її краса; він пише, що "вродою вона майже не поступалася своєму братові"), чия грива срібно-золотих кучерів спадала нижче крижів. З дванадцяти років Лаена була заручена з сином дожа Браавосу... але батько нареченого помер, не встигши побачити весілля, а син виявився гульвісою та йолопом, швидко процвиндрив родинні статки та вплив, а по тому припхався на Плавень до своєї нареченої. Не маючи чемного приводу здихатися завади, але не бажаючи цього шлюбу, князь Корліс чимраз відстрочував весілля. Принц Даемон закохався у Лаену — так переконують нас співці. Але люди більш тверезої думки вважають, що принц побачив у ній спосіб зупинити власний занепад. Колись у ньому самому бачили наступника його брата, але потім відсунули дуже далеко у ланцюжку спадкоємців. Ані "чорні", ані "зелені" не мали для принца місця у своїх лавах... але дім Веларіон мав досить власної могутності, щоб зухвало кинути виклик обом сторонам. Стомлений Порогами і нарешті вільний від своєї "спижевої сучки", Даемон Таргарієн попрохав у князя Корліса руку його доньки. Перепоною до шлюбу лишався браавоський наречений-вигнанець — але недовго. Даемон висміяв його просто у обличчя так знущально, що парубок не мав іншого вибору, крім викликати принца захистити свої слова гострою сталлю. Озброєний Темною Сестрою, принц швидко дав ради супротивнику, а за два тижні одружився з панною Лаеною Веларіон, назавжди покинувши своє вбоге, нашкрябане на скелях королівство Порогів. (Ще п'ятеро людей успадкують титул Короля-на-Вузькому-Морі, перш ніж коротка і кривава історія свавільного сердюцького "королівства" скінчиться назавжди.) Принц Даемон знав, що брат не зрадіє почути звістку про його новий шлюб. Тому молодята завбачливо віддалилися від Вестеросу майже одразу після весілля, перетнувши вузьке море на своїх драконах. Дехто твердить, що вони полетіли до старої Валірії кинути виклик прокляттю, яке висіло над тією димливою пусткою, і відкрити таємниці драконовладців старого Вільноземства. Грибочок у "Свідоцтвах" вважає беззаперечним, що так воно і сталося. Але ми маємо вдосталь свідчень, що правда різнилася від цієї мрійливої казочки. Насправді принц Даемон та пані Лаена полетіли спершу до Пентосу, де їх пишно привітав князь міста. У Пентосі боялися дедалі більшої могутності Тріархії на півдні та бачили у Даемоні цінного союзника проти Трьох Доньок. Звідти принц із молодою перетнули небо до Старого Волантису, де зустріли таку саму гостинність. Далі вони рушили угору вздовж течії Ройни до Кохору та Норвосу. В тих місцях, віддалених від негараздів Вестеросу та зазіхань Тріархії, пишність вітань трохи згасла, хоча всюди, де вони з'являлися, неодмінно збиралися велетенські натовпи — подивитися хоч краєм ока на Вхагар та Караксеса. Драконовершники знову повернулися до Пентосу, коли пані Лаена зрозуміла, що чекає дитину. Покинувши подальше літання, принц Даемон оселився до народження дитини разом з дружиною в маєтку поза мурами міста як гість одного з пентоських магістратів. Тим часом на Вестеросі наприкінці року 115 по А.З. принцеса Раеніра дала життя другому своєму синові. Дитину назвали Люцерисом (лагідно — Люцеком). Септон Євстахій розповідає, що при його народженні коло ліжка Раеніри знаходилися і пан Лаенор, і пан Гарвін. Подібно до брата свого, Джака, Люцек мав карі очі та рясну шапку брунатного волосся — замість сріблястої гриви принців Таргарієнів. Хлопчик був великий, міцний та завзятий, і король Візерис зрадів йому, коли дитину представили до двору. Щоправда, королева його почуттів не поділяла. — Не кидайте спроб, благаю, — мовила того разу королева Алісента до пана Лаенора, якщо вірити Грибочкові. — Рано чи пізно ви, може статися, породите сина, хоч трохи схожого на вас. Ворожнеча між "зеленими" та "чорними" тим часом поглиблювалася, і нарешті королева та принцеса вже ледве терпіли присутність одна одної. Відтоді королева Алісента не залишала Червоного Дитинця Король-Берега, тоді як принцеса вікувала на Дракон-Камені, оточена жіночим почтом, Грибочком і своїм захисником та поборником, паном Гарвіном Моцом. Про її чоловіка, пана Лаенора, казали, що він навідує дружину "вельми нерідко". Року 116 по А.З. пані Лаена народила у Вільному Місті Пентосі двох доньок-близнючок — перших законно уроджених дітей принца Даемона Таргарієна. Принц назвав їх Баелою (на честь свого батька) та Раеною (на честь матері дружини). Немовлятка були невеличкі й, на лихо, не надто міцні, але з тонкими рисами, срібно-золотим волоссям і фіалковими очима. Коли дівчаткам було півроку, і вони трохи вилюдніли, то разом із матір'ю поїхали кораблем до Плавня, а Даемон полетів попереду з обома драконами. З Припливу він вислав крука до Король-Берега, повідомляючи короля про народження небог і прохаючи дозволу представити дівчаток до двору задля королівського благословення. Правиця і мала рада гаряче заперечували, але Візерис погодився, бо досі любив свого брата, супутника щасливої юності. — Даемон став батьком, — казав король великому маестрові Мелосу. — Це міняє людей. Так удруге замирилися між собою сини Баелона Таргарієна. Року 117 по А.З. принцеса Раеніра народила на Дракон-Камені ще одного сина. Панові Лаенору нарешті дозволили назвати дитину іменем його загиблого друга — пана Джофрі Добровуста. Джофрі Веларіон був такий само величенький, червонопикий та міцненький, як його брати. І так само, як вони, він мав брунатне волосся, карі очі та риси обличчя, про які дехто при дворі казав "простуваті". Знову почалися плітки та теревені. Серед "зелених" розповсюдилася непохитна віра у те, що батьком синів Раеніри є не її чоловік Лаенор, а поборник та захисник Гарвін Моц. У "Свідоцтвах" Грибочка про це говориться беззаперечно, великий маестер Мелос робить натяки, а септон Євстахій згадує про чутки лише затим, щоб їх спростувати. Та чи правда то, а чи ні, все ж не може бути сумніву в твердості тодішнього наміру короля Візериса щодо успадкування Раенірою Залізного Престолу; після неї королювати у свою чергу мали б її сини. За королівським наказом кожен з малих Веларіонів отримував ще у колисці драконяче яйце у подарунок. Ті, хто плекав сумніви щодо батька Раеніриних синів, перешіптувалися, що яйця ніколи не налупляться, але народження трьох юних драконів спростувало їхні наклепи. Молодих тварин назвали Вермаксом, Арраксом та Тираксесом. Септон Євстахій пише, що коли його милість одного разу приймав двір, сидячи на Залізному Престолі, то посадовив собі на коліно Джака і сказав так, що його добре почули: "Одного дня, хлопчику, це буде твій престол". Народження дітей стягнуло з принцеси тяжку данину. Набута за час вагітностей вага ніколи вже не залишила Раеніру. До часу, коли народився наймолодший хлопчик, вона розповніла, поширшала станом, а від юної краси лишилася тільки блякла згадка, хоча принцесі ледве минуло двадцять років. Згідно зі словами Грибочка, це лише поглибило зневагу її мачухи, королеви Алісенти, яка лишалася стрункою та зграбною, проживши літ у півтора рази більше. Мудреці кажуть, що гріхи батьків часто-густо падають на синів; те саме справджується і для гріхів матерів. Ворожість між королевою Алісентою та принцесою Раенірою передалася їхнім синам. Троє королевиних хлопчиків — принци Аегон, Аемонд і Даерон — виросли нещадними суперниками своїх небожів-Веларіонів і зненавиділи їх до краю за те, що ті позбавили їх належного за правом народження, тобто самого Залізного Престолу. Всі шестеро хлопчаків відвідували одні й ті самі бенкети, танці та інші веселощі, іноді вправлялися зі зброєю у дворищі під наглядом одних майстрів-мечників, навчалися наук у тих самих маестрів, але ця вимушена близькість не пов'язувала їх братською любов'ю, а навпаки — живила взаємне презирство та ненависть. Гидуючи своєю мачухою, королевою Алісентою, принцеса Раеніра дедалі більше захоплювалася власною зведеною тіткою — пані Лаеною. Плавень лежав неподалік від Дракон-Каменя, і Даемон з Лаеною нерідко відвідували принцесу, а вона їх. Чимало разів вони літали поруч одне одного своїми драконами; принцесина дракониця Сиракс відклала кілька покладів яєць. Року 118 по А.З. з благословення короля Візериса Раеніра оголосила про заручини двох старших синів з доньками принца Даемона та пані Лаени. Джакаерисові тоді було чотири роки, Люцерисові — три, дівчаткам — по два. А року 119 по А.З., коли Лаена знову чекала дитину, Раеніра полетіла на Плавень, щоб там допомагати їй при пологах. Отже, на третій день того клятого року 120 по А.З. — року Червоної Весни — принцеса опинилася коло своєї невістки. День і ніч у родових переймах залишили Лаену Веларіон слабкою та зблідлою, але нарешті вона все-таки народила сина, якого принц Даемон так довго жадав. Але дитина була спотворена, викривлена у кістках і померла протягом години від народження. Мати ненадовго пережила сина; важкі пологи виснажили пані Лаену, горе забрало останню краплю життєвих сил, і проти породільної гарячки вона лишилася зовсім безпорадною. Поки її здоров'я неухильно гіршало попри зусилля молодого маестра Плавня, принц Даемон полетів на Дракон-Камінь і привіз власного маестра принцеси Раеніри — старшого та досвідченішого, уславленого хистом до цілительства. Та на жаль, і маестер Герардіс прибув запізно: після трьох днів хворобливого марення земний шлях пані Лаени завершився. Їй виповнилося лише двадцять сім років. Кажуть, в останню годину життя пані Лаена підвелася з ліжка, відштовхнула септ, які за неї молилися, і вийшла з опочивальні, маючи намір досягти Вхагар і востаннє злетіти у небо перед смертю. Але сили зрадили її ще на баштових сходах — саме там вона впала і померла. Назад до ліжка її переніс чоловік, принц Даемон. Опісля, каже Грибочок, над тілом пані Лаени разом із принцом сиділа у жалобному бдінні принцеса Раеніра, намагаючись розрадити його горе. Смерть пані Лаени була першим лихом, що сталося року 120 по А.З., але не останнім. Бо саме того року довго накопичувані у вельможних домах Семицарства образи та ревнощі нарешті вирвалися на волю, наче пара з закипілого казана. Саме того року безліч людей мусили у лютому горі пролити сльози і розірвати на собі шати... і ніхто більше, ніж Корліс Веларіон та його шляхетна дружина принцеса Раеніс, яка могла стати, але не стала королевою. Володар Припливів та його пані ще не зняли жалоби по коханій доньці, коли Морок прийшов до них знову, щоб забрати ще й сина. Пан Лаенор Веларіон, чоловік принцеси Раеніри, знаний за батька її дітей, був убитий на ярмарку в Прянищі клинком свого друга та супутника пана К'ярла Корея. Перш ніж оголити мечі, двоє друзів гучно сварилися — так розповідали купці князеві Веларіону, що приїхав забрати тіло сина. До того часу Корей уже втік, поранивши кількох людей, що намагалися його затримати. Дехто казав, що на лицаря коло берега чекав корабель. Більше його ніхто ніколи не бачив. Обставини вбивства лишаються таємницею до сього дня. Великий маестер Мелос пише тільки те, що пана Лаенора убив у сварці один з його надвірних лицарів. Септон Євстахій повідомляє ім'я убивці та твердить, що його спонукали до такого вчинку ревнощі. Адже Лаенор Веларіон дотоді вже обтяжувався товариством пана К'ярла, бо зачарувався новим улюбленцем — юним вродливим зброєносцем шістнадцяти років. Грибочок, як зазвичай, схиляється до найзловіснішого пояснення: мовляв, принц Даемон заплатив К'ярлові Корею за позбавлення принцеси Раеніри її чоловіка, домовився про корабель для нього, а тоді перерізав горлянку і віддав морю. К'ярл Корей, лицар надвірної княжої дружини з порівняно невисокого роду, був відомий панськими смаками при селянських статках, любив грати і ставити чималі заклади. Це додає певної вірогідності оповіді блазня, хоча доказів ми не маємо ані нитки, як не мали їх і тоді — попри те, що Морський Змій призначив нагороду в десять тисяч золотих драконів будь-кому, хто приведе його до К'ярла Корея чи доправить убивцю батькові вбитого на відплату. Та й на цьому лихі події того клятого року ще не скінчилися. Наступна сталася у Припливі, коли ховали пана Лаенора — король та двірські вельможі саме прибули до Плавня відвідати поховальне вогнище, багато з них на спинах своїх драконів. (А драконів там зібралося чимало; септон Євстахій навіть писав, що Плавень того дня неначе перетворився на нову Валірію.) Жорстокість дітей відома усім і не становить таємниці. Принцові Аегону Таргарієну було тринадцять, принцесі Гелаені — дванадцять, принцові Аемонду — десять, а принцові Даерону — шість. Аегон і Гелаена були драконовершниками; Гелаена літала Вогнемрією — драконицею, що колись носила на собі Раену, "чорну наречену" Маегора Лютого; а про молодого дракона Сонцежара, що належав її братові Аегону, казали, що прекраснішого доти не бувало на землі. Навіть принц Даерон не лишився без дракона — він мав прегарну синю драконицю на ймення Тессаріона, хоча й не сідав ще на неї верхи. Дракона бракувало тільки середульшому синові — принцу Аемонду; але його милість король мав надію виправити сю нестачу і запропонував, щоб двір перебув якийсь час на Дракон-Камені після поминок. Під Драконощовбою мало знайтися чимало драконових яєць, а до них ще й кілька молодих, щойно налуплених тварин. Принц Аемонд мав нагоду зробити свій вибір — як казав король, "аби ж малому стало хоробрості". Та Аемондові Таргарієну вже і в десять років хоробрості не бракувало. Насмішкуватість короля боляче його вжалила, і принц вирішив не чекати на мандрівку до Дракон-Каменя. Навіщо йому дрібний недолугий вилупок чи якесь дурне яйце? Адже просто там, у Припливі, є дракон, гідний його — найстаріша, найбільша, найжахливіша дракониця у світі на ймення Вхагар. Навіть синові дому Таргарієн буває небезпечно наближатися до незнайомого дракона, а надто до старої лютої дракониці, яка нещодавно втратила вершника. Аемонд розумів, що батько і мати ніколи б не дозволили йому навіть наблизитися до Вхагар, не те що злетіти нею. Саме тому він подбав, щоб про його намір не дізналися. Вислизнувши з ліжка вдосвіта, коли всі спали, він прокрався до великого зовнішнього дворища, де годували і тримали Вхагар та інших драконів. Принц сподівався осідлати Вхагар потай від усіх, але коли вже підкрадався до неї, позаду залунав хлопчачий голос: — Ану не чіпай! Голос належав наймолодшому з його зведених небожів — Джофрі Веларіонові, трьох років од народження. Джоф завжди вставав з ліжка мало не затемна, а того ранку вибрався надвір побачитися зі своїм молодим драконом Тираксесом. Побоюючись, щоб малий не закричав на ґвалт, принц Аемонд нагримав на нього і наказав мовчати, а тоді штовхнув спиною в купу драконячого посліду. Поки Джоф верещав і галасував, Аемонд побіг до Вхагар і видерся їй на спину. Згодом він розповідав, що так боявся бути пійманим, аж забувся боятися драконового вогню та зубів. Назвіть це зухвалістю, назвіть безумством, назвіть щастям, волею богів або примхою драконів... бо хто може знати, що робиться у розумі вогняного звіра? Достеменно ми знаємо лише ось що: Вхагар заревла, скочила на ноги, страшно здригнулася... а потім розірвала ланцюги і злетіла. Так юний Аемонд Таргарієн став драконоїзником: перш ніж сісти на землю, він двічі облетів навколо башт замку Приплив. Але коли принц нарешті приземлився, унизу на нього чекали сини Раеніри. Щойно Аемонд злетів у небо, як Джофрі побіг по своїх братів, і на його заклик з'явилися і Джак, і Люцек. Принци Веларіони були молодші за Аемонда — Джакові виповнилося шість років, Люцекові п'ять, а Джофрі усього три, — але ж їх було троє, і всі озброїлися дерев'яними мечами з навчального двору. Утрьох вони напали з неабиякою люттю. Але й Аемонд завзято оборонявся: ударом кулака зламав Люцекові носа, викрутив меча з Джофових рук і загилив ним Джакові по потилиці, змусивши впасти на коліна. Молодші хлопчаки відступили побиті, спливаючи кров'ю, а принц почав з них кепкувати, називаючи Моциками. Джак був уже досить дорослий, щоб зрозуміти образу, і ще раз налетів на Аемонда, та старший хлопець знову заходився жорстоко його лупцювати... доки Люцек не прийшов на допомогу братові. Малий вихопив свого кинджала і порізав Аемондові обличчя — та так, що вийняв праве око. Відтак набігли стайнярі та розтягли бійку; принц судомився на землі, виючи від болю, а поруч жахливо ревла Вхагар. Король Візерис зробив спробу залагодити справу і домогтися миру. Він звелів кожному хлопчакові принести належні за звичаєм вибачення своїм супротивникам з іншої сторони. Але матерів ті вибачення не задовольнили. Королева Алісента вимагала вийняти око Люцерисові на знак помсти за втрату ока Аемондом. Раеніра чути про те не хотіла, зате наполягала, щоб принца Аемонда допитали "якнайсуворіше", де це він чув, як її синів називають "Моциками". Адже кликати їх так означало вважати байстрюками без жодного права на успадкування престолу... а її саму звинувачувати у державній зраді. Під тиском короля принц Аемонд зізнався, що це його брат Аегон сказав йому про Моциків, а коли спитали принца Аегона, той просто відповів: "Та всі ж знають. Погляньте на них самі". Зрештою кінець допитові поклав король Візерис, заявивши, що не хоче нічого чути. Нікому не виймуть жодного ока — так наказав він... але якщо хтось — "чоловік, жінка чи дитина, хоч посполитий, а хоч особа королівської крові" — ще раз назве його онуків "Моциками", тому видеруть язика гарячими обценьками. Далі його милість наказав своїй дружині та доньці поцілуватися і обмінятися обітницями любові та родинної прихильності. Але їхні облудні посмішки та порожні слова не обдурили нікого, крім короля. Що ж до малих, то згодом принц Аемонд полюбляв казати, що за втрачене око здобув собі дракона і завважив обмін за вигідний. Щоб запобігти подальшій ворожнечі та покласти край "ницим чуткам і мерзенним наклепам", король Візерис наказав королеві Алісенті та її синам повернутися з ним до двору, тоді як принцеса Раеніра повинна була відтоді лишатися на Дракон-Камені разом зі своїми дітьми. Її присяжним захисником мав служити пан Ерик Каргил з Королегвардії, а Ламай-Кістки мусив повернутися до Гаренголу. Септон Євстахій пише, що такі ухвали корони нікого не лишили вдоволеними. Грибочок заперечує: принаймні одна людина гаряче схвалила королівські накази, бо Дракон-Камінь і Плавень лежали неподалік один одного, і ця близькість давала Даемонові Таргарієну чимало можливостей тішити і розважати свою небогу, принцесу Раеніру, без відома короля. Хоча Візерис I правив ще дев'ять років, криваве насіння "Танку драконів" було вже вкинуте в землю, і саме року 120 по А.З. воно почало витикатися на світ. Наступними жертвами стали старші Моци. Лионель Моц, князь на Гаренголі та Правиця Короля, прибув у супроводі сина та спадкоємця — пана Гарвіна — до свого величезного напівзруйнованого замку на березі озера. Скоро по їхньому прибутті у башті, де вони ночували, сталася пожежа, в якій загинули і батько, і син, а заразом троє служивих людей і з тузінь челяді. Причину пожежі з'ясувати не вдалося. Хтось вважає, що стався нещасний випадок, а інші бурмочуть, що столець Чорного Гарена проклято навіки, і те прокляття зурочує кожного, хто володіє замком. Були й підозри про навмисний підпал. Грибочок вважає, що до справи доклав рук Морський Змій, бажаючи помститися людині, яка наставила роги його синові. Септон Євстахій більш вірогідно підозрює принца Даемона, котрий бажав прибрати свого суперника у прихильності принцеси Раеніри. Дехто висуває і припущення про вину Лариса Кутельноги: адже по смерті батька та старшого брата саме Ларис Моц став князем і господарем на Гаренголі. Найбентежніша підозра належить нікому іншому, як великому маестрові Мелосу. Він розмірковує, чи не міг сам король віддати такий наказ. Якщо Візерис дійшов висновку, що плітки про справжнього батька дітей Раеніри містять частку правди, то міг вирішити позбавитися людини, яка зганьбила його доньку, щоб та часом не розкрила таємницю байстрюцького походження синів принцеси. Але якщо це правда, то смерть Лионеля Моца виявилася украй нещасливим збігом обставин, бо рішення його вельможності особисто супроводити сина до Гаренголу ніхто передбачити не міг. Князь Моц тоді був Правицею Короля; за довгий час Візерис звик покладатися на його силу духу та мудрі поради. Його милість досяг віку сорока трьох років і став вельми огрядним. Завзяття та спритність молодості давно залишили його; натомість короля мучила подагра, біль у суглобах та спині, а також стиск у грудях, часті напади якого лишали його червоновидим та задиханим. Правління державою — справа неосяжна і подеколи лячна; король потребував сильного та здібного Правиці, на чиї плечі він міг би перекласти частину свого тягаря. Якийсь час він зважував, чи не послати по принцесу Раеніру. Хто краще допоможе йому в справах державних, ніж донька, яку він бачив своєю наступницею на Залізному Престолі? Але ж тоді доведеться повернути принцесу разом із синами до Король-Берега, де неминуче виникнуть нові сварки між нею та королевою з дітьми. Король розглядав також і свого брата як вірогідного Правицю, поки не згадав попередні перебування принца Даемона у складі малої ради. Великий маестер Мелос запропонував запросити на посаду когось молодшого і навіть подав королю список імен, але його милість віддав перевагу звичці та звичності... і знову покликав до двору пана Отто Вишестража, батька королеви, який раніше служив Правицею і самому Візерисові, і Старому Королю. Ледве пан Отто встиг прибути до Червоного Дитинця і поновитися на посаді Правиці, як двору досягла звістка, що принцеса Раеніра знову вийшла заміж, побравшись із власним дядьком Даемоном Таргарієном. Принцесі виповнилося двадцять три роки, принцові Даемону — тридцять дев'ять. Король, двір та поспільство однаково обурилися, почувши новину. Даемонової дружини та Раеніриного чоловіка не було серед живих ледве півроку — одружитися так скоро означало спаплюжити згадку про них. Так заявив у гніві його милість король. Шлюб уклали на Дракон-Камені зненацька і потай. Септон Євстахій стверджує, що Раеніра знала: її батько ніколи не схвалить такого союзу, і саме тому побралася з дядьком поспіхом, щоб їм ніхто не зміг завадити. Грибочок наводить іншу причину: принцеса знову ходила тяжка дитиною і не хотіла народити байстрюка. Отже, нелегкий і страшний рік 120 по А.З. закінчився так само, як почався — з жіночих пологів. Проте пологи принцеси Раеніри скінчилися щасливіше, ніж пані Лаени. Наприкінці року вона породила на світ невеличкого, але міцненького синочка з темно-ліловими очима та блідо-сріблястим волоссям. Мати назвала сина Аегоном. Нарешті принц Даемон мав живого сина власної крові... і цей новий принц, на відміну від трьох своїх зведених братів, виглядав якнайсправжнісіньким Таргарієном. У Король-Березі королеву Алісенту охопила лють, коли вона дізналася, що дитину назвали Аегоном — вчинок здався їй навмисною образою, завданою її власному Аегонові... якою він, за "Свідоцтвами" Грибочка, без сумніву і був. (Надалі, щоб не плутати двох принців, ми згадуватимемо сина королеви Алісенти як Аегона Старшого, а сина принцеси Раеніри — як Аегона Молодшого.) Рік 122 по А.З. очікувався радісним для дому Таргарієн. Принцеса Раеніра знову злягла на породільське ложе і подарувала своєму дядьку Даемонові другого сина, нареченого Візерисом на честь рідного діда. Дитина була менша і кволіша за свого братика Аегона, а надто за зведених братів Веларіонів, але швидко пішла рости... хоча покладене їй до колиски яйце не вилупилося, і це всі вважали за недобре знамення — особливо "зелені", які не соромилися пускати двором лихий поголос. Пізніше того ж року в Король-Березі святкували ще й весілля. Дотримуючись одвічного звичаю дому Таргарієн, король Візерис одружив свого сина Аегона Старшого зі своєю ж донькою Гелаеною. Наречений, п'ятнадцяти років од народження, був трохи лінькуватий і не надто меткий на розум — так нам каже септон Євстахій, — зате мав добрячу хіть до всякого роду задоволень: щедро пригощався за столом, охоче цмулив пиво та міцні наливки, щипав і мацав кожну молоду служницю, якої сягали руки. Нареченій, його сестрі, було лише тринадцять. Пухкіша тілом і не така вишукано вродлива, як більшість Таргарієнів, Гелаена все ж була приязна, лагідна та весела дівчинка, і всі погоджувалися, що вона стане чудовою матір'ю. Саме нею Гелаена і стала вельми скоро — менше ніж за рік. Року 123 по А.З. чотирнадцятирічна принцеса народила близнюків: хлопчика, котрого назвала Джаяхаерисом, і дівчинку Джаяхаеру. Тепер принц Аегон мав собі власних спадкоємців — так заявляли при дворі задоволені "зелені". Кожній дитині до колиски поклали драконяче яйце, і невдовзі з яєць вилупилися дракончики. Але з близнюками не все повелося добре. Джаяхаера була крихітна, росла дуже поволі, не плакала, не посміхалася... не робила майже нічого, що належить у її віці робити немовлятам. Її братик, хоча більший та міцніший, теж народився не таким досконалим, як чекали від принца дому Таргарієн — він мав шість пальців на лівиці, а також на обох ніжках. Наявність дружини та дітей не змогла вгамувати плотську жадобу принца Аегона Старшого. Якщо вірити Грибочкові, того самого року, коли у шлюбі народилися принцові близнюки, він став ще й батьком двох байстрюків: хлопчика від дівчини, чию цноту він купив на Шовковій вулиці, та дівчинки від покоївки власної матері. Року 127 по А.З. принцеса Гелаена дала життя другому синові, котрому подарували драконяче яйце і нарекли Маелором. Інші сини королеви Алісенти також підростали та дорослішали. Принц Аемонд, незважаючи на втрату ока, під наглядом пана Крістона Колія став майстерним та небезпечним мечником, але при тому лишився гарячою та нестримною дитиною, яка швидко спалахувала і нічого не пробачала. Його молодший брат Даерон найбільше з-поміж синів королеви подобався дворові та поспільству, мав швидкий розум, знав шляхетний звичай, ще й на вроду був гожий. Коли Даеронові року 126 по А.З. виповнилося дванадцять, його відіслали до Старограду служити зброєносцем і чашником при князі Вишестражі. Того самого року на Морського Змія у його дідицтві на Чорноводій затоці зненацька напала пропасниця. Коли він зліг хворий, при його дворі почалися суперечки, хто має стати наступним Володарем Припливів і господарем на Плавні, якщо нинішнього забере хвороба. Законні діти князя були мертві, тому землі й титули мали перейти онукові Джакаерису... та оскільки Джакові належало посісти Залізний Престол після своєї матері, принцеса Раеніра умовила свекра назвати спадкоємцем другого її сина Люцериса. Проте князь Корліс мав іще з півдесятка небожів, один із яких, і то найстарший — пан Ваемонд Веларіон — наполягав, що спадок має дістатися йому за всіма правами... бо, мовляв, сини Раеніри є байстрюками від Гарвіна Моца. Принцеса не забарилася відповісти на звинувачення: відправила принца Даемона схопити пана Ваемонда, відрубати йому голову, а тіло згодувати її дракониці Сиракс. Але навіть це не скінчило справу. Молодший брат пана Ваемонда утік до Король-Берега з дружиною та синами, де почав вимагати правого суду в короля і королеви. Король Візерис, до того часу вже надзвичайно опасистий та червоновидий, дуже рідко знаходив у собі сили видиратися сходами Залізного Престолу. Його милість вислухав прохачів у кам'яній тиші, а потім наказав вирізати усім язики. — Вас попереджали, — оголосив він, поки засуджених витягали геть. — Я не потерплю більше цієї гидкої брехні. Але спускаючись сходами, його милість запнувся, простяг руку на щось спертися... і розпанахав долоню до кістки одним із зубчастих лез, які витикалися з престолу. Великий маестер Мелос промив розріз кип'яченим вином і перев'язав смужками льону, вмоченими у цілющі масті, але невдовзі однак почалося запалення, і багато хто при дворі вже думав, що король помре. Здоров'я короля звернуло на краще тільки тоді, коли з Дракон-Каменя прибула принцеса Раеніра, бо з нею приїхав її власний цілитель — маестер Герардіс, який швидко та рішуче відтяв два пальці з руки його милості, щоб урятувати йому життя. Хоч і виснажений тяжким випробуванням, король Візерис швидко повернувся до правління королівством. Щоб відсвяткувати його одужання, першого дня року 127 по А.З. влаштували пишний бенкет. Принцесі й королеві наказали бути присутніми з усіма дітьми. Аби про людське око показати дружбу та приязнь, кожна з двох жінок мала на собі кольори іншої, кожна висловила безліч запевнень у любові та ніжній прихильності — на велику втіху короля. Принц Даемон підняв келиха за пана Отто Вишестража і подякував йому за вірну службу короні. Пан Отто у свою чергу проказав промову про принцову мужність і славетні звитяги. Діти Алісенти та Раеніри привітали одне одного поцілунками та разом зломили хліб за столом. Принаймні так нам оповідають двірські літописи. Але Грибочок твердить, що пізно увечері, коли король Візерис відбув з бенкету (бо його милість швидко втомлювався), Аемонд Кривий проказав здравицю за своїх братів у перших роду Веларіон, у якій підніс знущальну хвалу їхньому брунатному волоссю, карим очам... та тілесній моці. — Ніколи я не стрічав, ніде не бачив таких моцних парубків, як мої милі братики, — скінчив він. — То перекиньмо ж повнії чари за трьох оцих моцаків, хай їм здоровиться! Далі блазень згадує, що Аегон Старший образився, коли Джакаерис запросив його дружину Гелаену на танок. Двоє принців кинули у бік один одного вельми образливі слова і були б побилися, якби не втручання Королегвардії. Ми не знаємо, чи повідомили про ці прикрі негаразди короля Візериса, але принцеса Раеніра наступного ж ранку повернулася з синами до свого стольця на Дракон-Камені. Після втрати пальців Візерис I більше ніколи не сидів на Залізному Престолі, а згодом почав цуратися і престольної палати. Натомість король приймав двір у своїй світлиці, а пізніше — у опочивальні, оточений маестрами, септонами та вірним дурнем Грибочком, єдиною людиною, яка ще вміла його розвеселити (за словами самого Грибочка). Невдовзі двір знову відвідала тінь смерті — одного вечора великий маестер Мелос, піднімаючись зміїстими сходами, впав і не піднявся. Його голос завжди лунав у королівській раді голосом примирення, закликав до згоди і спокою щоразу, як між "чорними" та "зеленими" виникала напруга. На розпач короля, смерть людини, яку він кликав своїм "другом і повірником", спричинила нову сварку між двірським панством. Принцеса Раеніра хотіла бачити на посаді замість Мелоса маестра Герардіса, який довго служив їй на Дракон-Камені; вона твердила, що лише його втручання врятувало життя королю Візерису після поранення руки на престолі. Королева ж Алісента твердила, що принцеса з маестром даремно скалічили його милість. Якби вони "не пхнули носа не в свою справу", казала королева, великий маестер Мелос авжеж врятував би і життя королю, і його пальці. Вона наполягала на призначенні маестра Альфадора, який саме служив у Вишестражі. Візерис, на якого тиснули з двох боків, не хотів жодного і нагадував принцесі з королевою, що вибір взагалі не за ними — великого маестра Семицарства обирає Цитадель, а не корона. А Цитадель у належний час поклала ланцюг і уряд на архімаестра Орвила, одного з власних вірних слуг. Його милість справді дещо відновив свою колишню бадьорість, коли до двору прибув новий великий маестер. Септон Євстахій стверджує, що так сталося внаслідок належних молитов, але інші вважають, що то Орвилові трунки та зілля виявилися дієвішими за п'явок, яким надавав перевагу Мелос. Але видужання виявилося тимчасовим — подагра, біль у грудях та ядуха продовжували мучити короля, здоров'я його згасало, і Візерис полишав дедалі більше справ управління державою на свого Правицю та малу раду. Варто і нам придивитися до радців згаданої ради напередодні великих подій року 129 А.З., бо вони матимуть неабиякий вплив у майбутніх негараздах. Правицею Короля лишався пан Отто Вишестраж, батько королеви і дядько князя на Старограді. Найновішим у раді був великий маестер Орвил; щодо нього вважалося, що він не підтримує ані "чорних", ані "зелених". Але Регіментарем Королегвардії, як і раніше, був запеклий ворог Раеніри — пан Крістон Колій. За коронного підскарбія служив похилий літами князь Лиман Чмелик; цей уряд він справляв майже безперервно від днів Старого Короля. Наймолодшими радцями були коронний адмірал і корабельник пан Тайлан Ланістер, брат князя у Кастерлі-на-Скелі, а також великий сповідник і коронний шепотинник — Ларис Моц, князь у Гаренголі. Останнім слід згадати князя Яспера Вильда — коронного правника, відомого серед простолюддя під прізвиськом "Залізне Берло". (Септон Євстахій пише, що прізвисько він вислужив своєю непохитністю в дотриманні та впровадженні королівських законів. Грибочок заперечує, що твердішим від заліза було інше його берло — те, яким він породив двадцять дев'ять дітей від чотирьох дружин, перш ніж остання вмерла від виснаження.) Поки Семицарство вітало прихід року 129 по Аегоновому Завоюванні святковими вогнищами, бенкетами та велелюдними розвагами, король Візерис I Таргарієн дедалі слабшав. Біль у грудях став такий нестерпний, що він не міг і піднятися сходами, а тому мусив їздити Червоним Дитинцем у кріслі-ношах. До другого місяця року його милість втратив смак до їжі та правив державою з ліжка... коли відчував бодай якусь наснагу нею правити. Але зазвичай справи державні лягали на плечі королівського Правиці — пана Отто Вишестража. Тим часом на Дракон-Камені принцеса Раеніра знову заважніла дитиною і вклалася до ліжка. На третій день третього місяця року 129 по А.З. принцеса Гелаена привела трьох своїх дітей відвідати короля у його покоях. Близнюкам Джаяхаерисові та Джаяхаері було по шість років, їхньому братикові Маелору — лише два. Його милість дав молодшому дитинчаті погратися перснем з перлиною з власного пальця, а близнюкам розповів про те, як їхній прапрадід-тезко Джаяхаерис Старий Король літав своїм драконом на північ до Стіни і там розбив величезне військо дичаків, велетнів та варгів. Діти чули цю оповідку вже десяток разів, але слухали дуже уважно. Опісля король відіслав їх, поскаржившись на втому і стиск у грудях. Потім Візерис із дому Таргарієн, Перший тако наречений, король андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства повелитель і на державі господар, заплющив очі та заснув. Це був останній сон короля — більше він не прокинувся. Його милості виповнилося п'ятдесят два роки; двадцять шість з них він правив над більшою частиною Вестеросу. А далі розпочалася буря, у вихорах якої танцювали дракони. Нищення драконів. Чорні та зелені "Танок драконів" — таке барвисте ім'я носить жорстокий, убивчий розбрат, що точився між двома непримиренними гілками дому Таргарієн у роки від 129-го до 131-го по Аегоновому Завоюванні за оволодіння Залізним Престолом Вестеросу. Непристойне блюзнірство ввижається нам у тому, що темні, свавільні та криваві діяння тих лихих часів названі "танком". Вірогідно, і саме слівце "танок" пішло гуляти світом з легкої руки якогось віршомаза. Сама за себе проказувала б назва "Нищення драконів", та час, звичай і великий маестер Мункун вже врізали у літописи кривавими літерами інші — недоречно грайливі — слова, тож і нам тепер мимоволі доведеться танцювати з усіма під ту саму музику. По смерті короля Візериса I Таргарієна лишилося двоє головних шукачів Залізного Престолу: донька Раеніра, єдине живе дитя від першого шлюбу короля, та Аегон, старший син від його другої дружини. Посеред безладу і різанини, викликаних їхніми чварами, не забарилися заявити про себе інші самозвані королі — вони вигулькували, наче лицедії з-за лаштунків, на якісь два тижні чи поворот місяця, а тоді гинули так само миттєво, як з'явилися. Злішого розбрату, ніж "Танок драконів", королівства Семицарства ще не знали. Люди усіх станів — вельможне панство, лицарство і простолюддя — розкололися на два табори і заходилися завзято нищити один одного. Розділився у собі навіть дім Таргарієн — адже до міжусобної боротьби стали родичі й діти кожного з шукачів престолу. Безліч війська згинуло у лютих битвах на суходолі, на морі теж пролилося чимало крові... та найнесамовитіші сутички сталися у повітрі, де одні дракони нівечили інших зубами, пазурами і вогняним подихом. Чи не охочіше, ніж до вогню і заліза, поборники сторін вдавалися до лукавства і брехні, облуди і отрути, а відтак чимало таємних змов і підлих зрад скоїлося під тінню мурів, на сходах башт, у палатах князівських рад і у дворищах замків. За два роки чвар неймовірно тяжку данину мусили заплатити навіть найвельможніші роди Вестеросу, не кажучи вже про їхніх значкових підданих, лицарів та посполитих. Самі Таргарієни хоч і втримали свій рід на престолі, та по закінченні війни вельми підупали силою, а число останніх у світі драконів мало не зійшло нанівець. Незгода у вінценосному сімействі здавна тліла десь на глибині, але неприхована ворожнеча спалахнула на третій день третього місяця року 129-го по А.З., коли хворий, прикутий до ліжка у Червоному Дитинці Король-Берега король Візерис I Таргарієн заплющив очі перепочити і помер, не прокинувшись віді сну. Тіло його було знайдене слугою при королівській опочивальні в годину кажана, коли король мав звичку випивати кухоль трав'яного узвару. Челядин прожогом кинувся повідомити про лихо королеву Алісенту, чиї покої розташувалися поверхом нижче від королівських. Септон Євстахій, який написав про ці події за кілька років, звертає увагу, що служник поніс тяжку новину самій лише королеві, і нікому, окрім неї, щоб не здіймати загального галасу. Євстахій не вважає, що так сталося випадково — на смерть короля чекали вже давно, тому королева Алісента зі своїми прибічниками, яких при дворі та в державі кликали "зеленими", заздалегідь навчила усю сторожу і челядь Візериса, що їм робити, коли сумний день нарешті настане. (Карлик Грибочок оповідає зловіснішу повість — буцімто королева Алісента підштовхнула короля Візериса в дорогу до іншого світу, підкинувши пучку отрути у кухоль з узваром. Але слід зауважити, що Грибочка тієї ночі у Король-Березі не було — він перебував на Дракон-Камені у службі принцеси Раеніри.) Королева Алісента хутко поспішила до опочивальні короля у супроводі пана Крістона Колія, Регіментаря Королегвардії. Щойно вони упевнилися у смерті Візериса, як її милість наказала замкнути опочивальню, докласти до неї королівську печатку і поставити сторожу. Челядина, що знайшов тіло короля, теж замкнули, щоб не розповсюдив новину передчасно. Пан Крістон повернувся до Башти Білого Меча і надіслав братчиків Королегвардії по радників малої ради короля. Настала година сови. За тодішніх часів так само, як і нині, присяжне братство Королегвардії складалося з семи лицарів, непохитно вірних і уславлених вояцьким умінням. Вони складали священні обітниці віддати своє життя до останньої краплі на захист особи короля та його кревних родичів. У ніч смерті Візериса в Король-Березі перебувало лише п'ятеро братчиків білого корзна: сам пан Крістон, пан Арик Каргил, пан Рікард Терен, пан Стефон Морочник та пан Віліс Зруб. Пан Ерик Каргил (близнюк пана Арика) і пан Лорент Марбранд, що знаходилися з принцесою Раенірою на Дракон-Камені, про смерть короля нічого не відали і безтурботно спочивали тієї ночі, коли їхні брати по зброї поспіхом піднімали радників з ліжок. Рада зібралася у покоях королеви в Маегоровому Острозі. Чимало звітів дійшло до нас про те, що тієї ночі було сказано та зроблено. Найповнішим та найвагомішим лишається "Танок драконів: правдивий переказ" великого маестра Мункуна. Вичерпну працю Мункуна було написано аж у наступному поколінні; вона узагальнила чимало різних джерел, зокрема літописи маестрів, спогади, записи управителів, розмови зі ста сорока сімома живими свідками великих подій; проте у описах прихованих від очей загалу справ двірських він покладається винятково на зізнання великого маестра Орвила, отримані перед стратою останнього. На відміну від Грибочка і септона Євстахія, чиї писання ґрунтуються на чутках, плітках і родинних переказах, великий маестер був сам присутній на тих зборах, брав участь у обговореннях та рішеннях... хоча треба визнати: у часи, коли робилися записи, Орвил найбільше прагнув обілити себе, показатися у найсприятливішому світлі й позбавитися можливих звинувачень. Тому "Правдивий переказ" Мункуна, певна річ, змальовує дії попередника трохи доброзичливіше, ніж вони заслуговують. У покоях королеви просто під опочивальнею, де вистигало тіло її ясновельможного чоловіка, зібралося таке товариство: — сама королева Алісента; — її батько, пан Отто Вишестраж, Правиця Короля; — пан Крістон Колій, Регіментар Королегвардії; — великий маестер Орвил; — князь Лиман Чмелик, вісімдесятирічний коронний підскарбій; — пан Тайлан Ланістер, коронний корабельник, брат князя Кастерлі-на-Скелі; — князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога, господар на Гаренголі, коронний шепотинник; — князь Яспер Вильд на прізвисько Залізне Берло, коронний правник. У "Правдивому переказі" великий маестер Мункун зве цих панів разом "зеленою радою". На початку наради великий маестер Орвил нагадав, як за звичаєм та законом слід чинити по смерті короля: — До двору для здійснення останніх відправ та піднесення молитов про душу його милості слід прикликати септона Євстахія. До принцеси Раеніри на Дракон-Камінь має негайно вилетіти крук зі звісткою про смерть її батька. Можливо, їхня милість пані королева зізволять написати листа власноруч, щоб пом'якшити тяжкий удар словами співчуття? Але найперше треба наказати, як ведеться здавна, щоб про смерть короля оголосили калатанням дзвонів. І звісно, ми мусимо почати приготування до вінчання королеви Раеніри на царство... Але пан Отто Вишестраж зненацька обірвав маестра. — Усе це зачекає, — оголосив він, — доки ми не вирішимо, хто успадкує престол. Як Правиця він єдиний міг говорити голосом короля, ба навіть сидіти на Залізному Престолі за відсутності його милості. Візерис дав йому до рук владу над усім Семицарством, і пан Отто мав лишатися при ній, "доки не увінчають короною нашого нового короля". — Нашу нову королеву! — відповів хтось. Великий маестер Мункун стверджує, що слова були Орвилові, а проказані тихо, наче під ніс. Але Грибочок і септон Євстахій твердять, що заперечив князь Чмелик, і то різко та рішуче. — Короля! — наполягала королева Алісента. — За всіма правами Залізний Престол мусить перейти до найстаршого законного сина його милості. Розпочалася суперечка, і тривала мало не до світанку, каже нам великий маестер Мункун. Грибочок і септон Євстахій не заперечують. За їхніми словами, лише князь Чмелик твердо обстоював права принцеси Раеніри. Старий підскарбій, який служив королю Візерису майже всі роки, що той сидів на престолі, а почав службу ще за його діда Джаяхаериса Старого, нагадав раді, що Раеніра старша від свого брата і має у жилах більше крові Таргарієнів, що покійний король обрав саме її за свою наступницю і кілька разів відмовлявся переглянути своє рішення, незважаючи на силування королеви Алісенти та її "зелених", і що багато сотень вельмож та лицарів уже склали принцесі присягу на вірність 105-го року по А.З., пообіцявши перед лицем богів захищати її права. (Звіт великого маестра Орвила відрізняється лише тим, що деякі з цих слів він приписує собі замість Чмелика; втім, подальші події покажуть, що сталося не зовсім так.) Але його палку промову слухали вуха, різьблені з каменю. Пан Тайлан завважив, що з панства, яке свого часу заприсяглося підтримати спадкові права принцеси Раеніри на престол, багатьох вже не лишилося серед живих. — Відтоді минуло аж двадцять чотири роки, — казав він. — Що до мене, я сам був дитиною, і присяги тієї не складав. Залізне Берло, коронний правник, спершу згадав Велику Раду 101-го року, тоді обрання Баелона замість Раеніс покійним Старим Королем у 92-му, а далі довго просторікував про Аегона Завойовника, його сестер і святий андальський звичай, що згідно з ним усякий законний син має вищі права, ніж якась там дочка. Пан Отто зі свого боку нагадав радникам, що чоловіком Раеніри є ніхто інший, як принц Даемон. — Ми усі знаємо його норов та звичай! Будьте певні: якщо Раеніра таки сяде на Залізний Престол, то правити над нами насправді буде князь Блошино-Подольський — важкою рукою і безжальними карами, як свого часу Маегор Лютий! Першою злетить з плечей моя голова — годі сумніватися. Але ваша королева, моя рідна донька, теж недовго заживеться на світі. Королева Алісента відгукнулася луною: — Жоден з тих двох не зглянеться і на моїх дітей! Аегон з братами — законні сини короля, вони мають на престол більші права, ніж її байстрюцький понос. Даемон знайде нагоду, аби загнати нас усіх у могилу, навіть Гелаену з її малими діточками! Не забуваймо — це ж один з Раеніриних Моциків вийняв Аемондові око. Хай він тоді був ще хлопчаком, але з хлопчаків виростають чоловіки, а усі байстрюки від народження — зрадливі покручі! Слово узяв пан Крістон Колій. Він нагадав усім: якщо принцеса здобуде престол, то її наступником стане Джакаерис Веларіон. — Врятуй, Седмице, державу, де на Залізний Престол пускають байстрюцьку кров! Лицар згадав про хтиві звичаї Раеніри та безчесність її чоловіка. — Вони удвох перетворять Червоний Дитинець на дім розпусти, де не почуватиметься безпечно жодна цнотлива дочка чесних батьків, жодна гожа дружина порядного чоловіка! Та й хлопчики муситимуть стерегтися... бо ми добре пам'ятаємо, що за один був її Лаенор. Літописи не кажуть, чи промовив князь Ларис Моц хоча б слово у тій суперечці. Утім, його мовчанню ніхто б не здивувався. В разі потреби коронний шепотинник виявляв чимале красномовство, але зазвичай беріг слова, як скнара береже кожну монету, і радше слухав, ніж говорив. — Якщо позбавити принцесу її спадку, — застеріг раду великий маестер Орвил, згідно з "Правдивим переказом", — то напевне спалахне війна. Раеніра ніколи не скориться долі, яку їй готують. Адже вона має драконів. — І друзів теж! — виголосив князь Чмелик. — Людей честі, які не забули обітниць, проказаних перед нею та її батьком! Я вже старий, та не досить, щоб сидіти і покірно слухати, як ниці людці змовляються вкрасти престол в законної володарки! Сказавши своє слово, князь підвівся і хотів піти геть. Щодо подальшого в наших джерелах нема одностайності. Великий маестер Орвил твердить, що князя Чмелика схопили біля дверей за наказом пана Отто Вишестража і кинули до підземелля. Там він зрештою і помер від застуди, марно чекаючи на суд у кам'яному мішку. Септон Євстахій каже інше. За його словами, пан Крістон Колій штовхнув старого назад у крісло і перетнув йому горлянку кинджалом. Грибочок теж покладає на пана Крістона вину за смерть князя, але твердить, що Колій вхопив його ззаду за комір і викинув з вікна донизу, де його вельможність прохромили шпичаки сухого перекопу. Усі три літописи погоджуються в одному: першою кров'ю, пролитою в "Танку драконів", стала кров князя Лимана Чмелика — коронного підскарбія Семицарства, який багато десятиліть поспіль урядував над скарбницею та монетною справою держави. Смерть князя Чмелика припинила усі незгоди. Решту ночі рада міркувала над тим, як щонайскоріше повінчати нового короля на царство (ніхто не заперечував, що зволікати не можна), і складала списки можливих спільників та ворогів на випадок, якщо принцеса Раеніра не визнає короля Аегона. Оскільки принцеса тоді саме готувалася на Дракон-Камені до пологів, "зелені" королеви Алісенти розсудили, що перемога вже в них у кишені — що довше Раеніра не знатиме про смерть короля, то незграбніше діятиме, коли дізнається. — А як нам пощастить, то хвойда не переживе цих родин! — мовила тоді королева Алісента (за словами Грибочка). Тієї ночі не вилетів жоден крук, не закалатав жоден дзвін. Челядь, що знала про смерть короля, сиділа у підземеллі. Панові Крістонові Колію доручили схопити тих "чорних", що лишилися при дворі — усе панство та лицарство, прихильне до принцеси Раеніри. — Не чиніть насильства, якщо вони не опиратимуться, — наказав пан Отто Вишестраж. — Хай не завдадуть шкоди жодному з тих, хто схилить коліно і присягне на вірність королю Аегону! — А хто не схилить і не присягне? — спитав великий маестер Орвил. — Ті з власної волі зробляться зрадниками, — відповів Залізне Берло, — і мають померти зрадницькою смертю. Тоді вперше розтулив рота князь Ларис Моц, коронний шепотинник. Єдині його слова були такі: — То присягнімося першими, щоб серед нас не лишилося жодного зрадника. — Кутельнога дістав кинджала і накреслив червону риску поперек долоні. — Складімо присягу на крові, яка зв'яже нас у одне братство до самої смерті. Кожен зі змовників порізав собі долоню, зчепив її з долонями інших і присягнувся бути їм довіку побратимом у житті та смерті. Лише королеву Алісенту звільнили від кривавої присяги з огляду на жіночу стать. Над містом займався світанок, коли королева Алісента надіслала Королегвардію по своїх синів Аегона та Аемонда. (Принц Даерон, найласкавіший і найсумирніший з її дітей, перебував у Старограді, де служив зброєносцем при князі Вишестражі.) Одноокий дев'ятнадцятирічний принц Аемонд знайшовся у зброярні, де вдягав кольчугу та бляхи для ранкового навчання у замковому дворищі. — То королем став Аегон? — спитав він пана Віліса Зруба. — Чи ми тепер мусимо цілувати старій курві її смердючу піхву? Принцеса Гелаена саме снідала з дітьми, коли по неї прийшла Королегвардія... але на питання, де знайти принца Аегона, її брата і чоловіка, відповіла лише: — Не у моєму ліжку, це вже напевне. Пошукайте під ковдрами, не соромтеся. Принц Аегон, за ухильними словами Мункуна у "Правдивому переказі", "віддавався забавам". За "Свідоцтвами Грибочка", пан Крістон знайшов майбутнього короля п'яним та голим у щурячому кишлі Блошиного Подолу, де двійко вуличних дранців з підпиляними зубами шарпалися і гризлися у бійці для його розваги, поки дівча років хіба що дванадцяти тішило принцову мужність ротом. Але це гидке видовисько ми лишаємо на совісті Грибочка, самі ж звернемося до слів септона Євстахія. Хоча добрий септон визнає, що принц Аегон перебував при коханці, коли його знайшли, але наполягає, що дівчина була донькою заможного купця, пещена і доглянута. Ба більше, спершу принц відмовився брати участь у заколоті своєї матері. — Спадкоємицею престолу є моя сестра, — казав він, за словами Євстахія. — Який я буду брат, коли захочу вкрасти першоріддя у власної сестри? Втім, принц завагався, коли пан Крістон почав переконувати, що Раеніра напевне стратить і його самого, і його братів, щойно отримає корону. — Поки живе на світі хоч один законно уроджений Таргарієн, жоден Моц не має надії сісти на Залізний Престол, — казав Колій. — Раеніра муситиме стяти вам усім голови, якщо схоче, щоб після неї правили її байстрюки. Єдине це, і ніщо інше, змогло переконати Аегона прийняти корону від малої ради престолу Семицарства — так наполягає наш добросердий септон. Поки лицарі Королегвардії розшукували синів королеви Алісенти, інші посланці бігали за тисяцьким міської варти і його сотниками (яких було семеро, по одному при кожній брамі). Коли їх привели до Червоного Дитинця і допитали, то п'ятьох завважили за відданих справі принца Аегона, а інші двоє і сам тисяцький довіри не викликали і відтак опинилися у кайданах. Новим очільником золотокирейників став пан Лютор Довгаль — найгрізніший з "вірної п'ятірки". Про Довгаля, мало не семи стоп на зріст і могутнього, мов бик, гуляли чутки, що одного разу він убив бойового коня кулаком. Але розсудливий пан Отто подбав поставити власного сина, пана Гвейна Вишестража (брата королеви), заступником Довгаля, щоб пильним оком видивлятися найменші ознаки зради. Коронним підскарбієм замість убитого князя Чмелика став пан Тайлан Ланістер. Він негайно ж наклав руку на королівську скарбницю. Все золото корони розділили на чотири частини. Одну з них довірили на безпечне зберігання Залізному Банкові Браавосу, іншу надіслали під міцною вартою до Кастерлі-на-Скелі, а третю — до Старограду. Решту грошей мали вжити на хабарі та подарунки, на винаймання в разі потреби охочих полків. Щоб заповнити колишню посаду пана Тайлана, коронного корабельника, пан Отто звернувся до Залізних островів. Він надіслав крука шістнадцятирічному князеві Далтону Грейджою — зухвалому та кровожерливому Червоному Кракену, Великому Женцеві Пайку, — і пообіцяв йому за вірність звання адмірала та місце у раді. Минув день, потім другий. Ані септонів, ані сестер-мовчальниць не кликали до опочивальні, де набрякав та гнив король Візерис. У місті не калатали дзвони. Круки, щоправда, вилітали, але не на Дракон-Камінь, а до Старограду, Кастерлі-на-Скелі, Водоплину, Вирію, до багатьох вельмож та лицарів, підтримки яких королева Алісента сподівалася для свого сина. На білий світ видобули та ретельно вивчили літописи Великої Ради 101-го року. Було помічено, хто з панства висловився за Візериса, а хто за Раеніс, Лаену або Лаенора. Серед зібраних тоді на раду вельмож двадцятеро проти одного надавали перевагу чоловікові-шукачеві престолу проти жінки. Але були й незгодні, доми яких майже напевне стали б за принцесу Раеніру вже зараз, якби дійшло до війни. Пан Отто розсудив, що принцеса напевне матиме за себе Морського Змія та його кораблі, а з ним інше панство східного узбережжя: князів Бар-Емона, Масея, Кельтигара та Крабба, а може, навіть Вечерницю, господаря на Тарфі. Утім, якщо не рахувати Веларіонів, то все були не надто значні доми. Про північан рада непокоїлася більше — у Гаренголі за Раеніс рішуче висловлювався князь Старк, а з ним і значкові пани Зимосічі: Турстани з Курганища та Мандерлі з Білої Гавані. Дім Арин теж не викликав довіри, бо наразі у Соколиному Гнізді правила жінка — панна Джейна, Діва Долини, чиї власні права могли бути піддані сумніву, якщо принцеса Раеніра не отримає престолу. Найбільшою ж небезпекою видавався Штормолам, бо дім Баратеон завжди непохитно стояв на варті прав принцеси Раеніс та її дітей. Старий князь Боремунд вже помер, але його син Боррос лишився ще непримиреннішим, ніж батько. Штормове ж панство ладне було піти за своїм володарем хоч куди. — То зробімо так, щоб вони пішли не аби куди, а до нашого короля, — розсудила королева Алісента. І послала по свого другого сина. Того дня до Штормоламу вилетів не крук, а Вхагар — найстаріша і найбільша дракониця Вестеросу. На її спині летів принц Аемонд Таргарієн з сафіром у очниці вибитого ока. — Твоя мета — завоювати руку однієї з доньок князя Баратеона, — казав йому дід, пан Отто, перед відбуттям. — Будь-якої з чотирьох. Схили її до шлюбу, відгуляй весілля, і князь Боррос віддасть штормовий край під прапор твого брата. Але якщо тебе спіткає поразка... — Не спіткає! — заперечив принц Аемонд. — Аегон матиме на своєму боці штормовий край, а я в себе при боці — штормову панну. Доки принц Аемонд вирушив до Штормоламу, сморід з опочивальні покійного короля вже розповсюдився Маегоровим Острогом, а разом зі смородом замком та двором пішли гуляти найдикіші плітки і побрехеньки. Підземелля під Червоним Дитинцем проковтнули стільки людей, підозрюваних у зраді, що навіть верховний септон почав дивуватися, куди це вони зникають, і спитав про декого в листі, надісланому з Зоряного Септу Старограду. Пан Отто, найприскіпливіший Правиця в історії Семицарства, бажав мати більше часу для приготувань, але королева Алісента розуміла, що далі зволікати не можна, бо принцові Аегону вже в печінках сиділа потаємність змови. — То я король чи ні?! — вимагав він відповіді від матері. — А якщо я король, то хочу мати корону! Вінчайте мене! Дзвони закалатали на десятий день третього місяця року 129-го по А.З., оголошуючи кінець попереднього царювання. Нарешті великому маестрові Орвилу дозволили вислати круків, і чорні птахи сотнями злетіли у небо, розносячи до кожного кутка держави звістку про сходження Аегона на престол. Послали по сестер-мовчальниць, щоб ті підготували тіло до спалення, і на блідих конях у всі кінці Король-Берега рушили ражаки, вигукуючи до людей столиці: — Король Візерис помер! Хай живе король Аегон! Чуючи оповісників, пише Мункун, одні люди плакали, інші раділи, та більшість простолюддя застигла мовчки, збентежена і нашорошена. Подекуди чулися голоси: — Хай живе наша королева! Тим часом при дворі поспіхом готувалися до вінчання короля на царство. За місце для нього обрали Драконосхрон — там на лавах під могутнім склепінням могли сісти вісімдесят тисяч людей, а товсті стіни, міцний дах і велетенські спижеві двері утворювали твердиню, яку легко було захистити у разі, якби у коронування спробували втрутитися заколотники. У призначений день пан Крістон Колій поклав залізного з рубінами вінця Аегона Завойовника на чоло старшого сина короля Візериса та королеви Алісенти і проголосив початок царювання Аегона з дому Таргарієн, Другого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря. Мати короля, королева Алісента, улюблениця простолюддя, поклала власну корону на голову своєї дочки Гелаени, сестри і дружини Аегона. Поцілувавши доньку в щоки, мати стала перед нею на коліна і промовила: — Вітаю вас, моя королево! Скільки люду зібралося на вінчання — про те згоди немає. Великий маестер Мункун, посилаючись на Орвила, твердить, що до Драконосхрону натопталося зо сто тисяч простолюду, а горлали вони так, що аж стіни трусилися. Грибочок натомість каже, що лави були напівпорожні. Верховний септон у Старограді був надто старий та слабкий, щоб їхати до Король-Берега власною особою. Помазати чоло короля Аегона святими єлеями та благословити сімома іменами бога всевишнього випало септонові Євстахію. Зблизька помазання бачило небагато очей, але особливо гострі з них помітили, що при новому королі знаходяться четверо білих лицарів, хоча зовсім нещодавно було п'ятеро. Попередньої ночі Аегон II зазнав своєї першої втрати: пан Стефон Морочник, лицар Королегвардії, утік з міста разом зі зброєносцем, двома пахолками та чотирма стражниками. Під покровом ночі вони вийшли з потерни до берега, де на них чекав рибальський байдак, готуючись відвезти до Дракон-Каменя. З собою вони несли вкрадену корону — обруч жовтого золота, прикрашений сімома каменями різних кольорів. То була корона, яку носив король Візерис, а перед ним — Старий Король Джаяхаерис. Коли принц Аегон вирішив вдягти залізного з рубінами вінця свого тезка Аегона Завойовника, королева Алісента наказала зачинити корону Візериса у скарбниці. Але підкоморій, якому вона доручила справу, накивав п'ятами і забрав корону з собою. Після вінчання на царство ті лицарі Королегвардії, що лишилися при дворі, супроводили Аегона до його дракона — пречудово гарної істоти з золотою лускою та блідо-рожевими перетинками на крилах. Сонцежаром звався той дракон, подібний до золотого вранішнього сонця. Мункун пише, що король тричі облетів місто, перш ніж сісти всередині мурів Червоного Дитинця. Пан Арик Каргил супроводив його милість до осяяної смолоскипами престольної палати, Аегон II зійшов угору сходами Залізного Престолу перед натовпом вельмож та лицарів, і шана їхня загриміла палатою на тисячу голосів. Але на Дракон-Камені тих привітних кличів не чули. Замість них палатами та сходовими колодязями Змій-Башти з покоїв королеви розносився болісний вереск — там Раеніра Таргарієн третій день судомилася у породільних переймах. Дитині лишалося до народження ще з місяцеворот, але звістки з Король-Берега нагнали на принцесу чорну лють, і в неї почалися передчасні пологи — так, наче дитя у череві теж розгнівалося і тепер прагнуло вирватися назовні. Виснажена мукою принцеса волала найлютіші прокльони, прикликала гнів богів на своїх зведених братів та їхню матір-королеву, малювала у барвистих подробицях, які тортури вона вчинить над ними, перш ніж скарати на смерть. А заразом Раеніра проклинала і дитину в своєму череві, каже нам Грибочок. — Вилазь вже! — верещала вона і дерла нігтями напухлий живіт, поки маестер Герардіс та повитуха намагалися її втримати. — Чудовисько, почваро, вилазь звідти, вилазь негайно! Коли нарешті дитина з'явилася на світ, то й справді виявилася почварою. Мертва дівчинка, спотворена і скоцюблена, мала дірку в грудях замість серця і короткий опецькуватий хвіст, укритий лускою. Принаймні так її описує Грибочок, бо саме він буцімто відніс крихітне тільце у дворище для спалення. Наступного дня, коли гостроту болю принцеси Раеніри трохи пом'якшили маковим молоком, вона оголосила, що нарікає мертву дівчинку ім'ям Візенья. — Єдину мою донечку підло вбили, замордували ті, хто вкрав мою корону, і я змушу їх заплатити за все! Принцеса скликала свою власну раду, і з тієї миті "Танок" можна вважати розпочатим з обох боків. "Чорною радою" кличе збори панства на Дракон-Камені "Правдивий переказ" — супроти "зеленої ради" у Король-Березі. Очолювала раду сама принцеса Раеніра зі своїм дядьком та чоловіком, принцом Даемоном, і довіреним радником маестром Герардісом. Разом з ними у раді сиділи троє їхніх синів, хоча жоден ще не досяг чоловічого віку: Джак мав чотирнадцять років від народження, Люцек — тринадцять, Джофрі — одинадцять. Поруч стояли двоє Королегвардійців: близнюк пана Арика, Ерик Каргил, і лицар з західного краю, пан Лорент Марбранд. Тридцять лицарів, сотня арбалетників, три сотні важких щитників складали решту залоги на Дракон-Камені — стільки здавна вважалося достатнім для захисту міцної валірійської твердині. — Але для вторгнення на землю Вестеросу я б волів мати дещо більше, — кисло зазначив принц Даемон. У "чорну раду" сіло також із тузінь різних князьків, значкових та присяжних слуг Дракон-Каменя, серед них Кельтигар з острову Клішня, Стаунтон з Граківні, Масей з Камінь-Танку, Бар-Емон з Гостряка, Морочник з Сутіндолу. Найзначнішим з панства присягнув принцесі з усім своїм могуттям князь Корліс Веларіон, господар на Плавні. Уже немолодий роками, Морський Змій полюбляв казати, що чіпляється за життя, "як жегляр чіпляється за уламки розбитого корабля в намаганні не потонути. А може, то сама Седмиця береже мене для останньої битви". З князем Корлісом прибула і його дружина — принцеса Раеніс. Вона мала різьблене, змережане зморшками обличчя, чорну гриву, добряче всипану білою сивиною, проте дух її лишився таким самим лютим і безстрашним у п'ятдесят і п'ять років, яким був у двадцять і два. Грибочок величав цю неабияку жінку "Королевою-без-Корони". ("Що такого мав Візерис, чого б не мала вона? Ковбаску між ніг? Отже, її досить, щоб стати королем? Ну то дайте Грибочкові покоролювати — у мене ковбаска втричі більша за його".) Ті, хто сидів у "чорній раді", вважали себе вірними законній владі, але добре розуміли, що король Аегон II знеславить їх усіх як зрадників. Кожен з них уже отримав заклик з Король-Берега з'явитися до Червоного Дитинця і скласти присягу на вірність новому королю. Всі сили, що їх вони здатні були виставити разом, не могли рівнятися в полі з військом самих лише Вишестражів. А на додачу Аегонові "зелені" мали й інші переваги. Староград, Король-Берег і Ланіспорт — три найбільші та найбагатші міста у державі — знаходилися під рукою "зелених". Усі ознаки та клейноди законної влади вже належали Аегонові: він сидів на Залізному Престолі, жив у Червоному Дитинці, носив на голові корону Завойовника, при боці — меча Завойовника, і був помазаний септоном Святої Віри перед очима десятків тисяч людей. У його раді сидів великий маестер Орвил, а вінця на ясновельможну голову поклав Регіментар Королегвардії. Нарешті, статтю Аегон був чоловік, і в очах багатьох саме це робило його законним королем, а його зведену сестру — загарбницею престолу. Проти усього згаданого Раеніра майже не мала чим похвалитися. Дехто зі старого панства ще пам'ятав обітниці, складені тоді, коли Раеніру оголосили принцесою Дракон-Каменя і спадкоємицею батька. Бували часи, коли її любили однаково і чесні, й підлі, гаряче вітали на вулицях та кликали "Втіхою королівств". За минулої пори прихильності юної принцеси шукало багато молодих вельмож і хоробрих лицарів... та скільки з тих колишніх залицяльників ладні були стати до бою за жінку в заміжжі, підстаркувату тілом, виснажену народженням шести дітей — про те ніхто не відав. Її зведений брат загарбав собі батькову скарбницю, але принцеса мала на свої потреби чималі статки дому Веларіон, а кораблі Морського Змія створили їй перевагу на морі. Чоловік її, принц Даемон, загартований битвами на Порогах, знався на військовій справі краще, ніж усі їхні вороги, разом узяті. І останнє — але найважливіше — Раеніра мала драконів. — Аегон теж має драконів, — зауважив маестер Герардіс. — Але наші численніші, — заперечила принцеса Раеніс, "Королева-без-Корони", що літала драконами довше за них усіх. — До того ж більші та міцніші — за винятком хіба що Вхагар. Адже тут, на Дракон-Камені, драконам ведеться найкраще. Принцеса вчинила раді докладний звіт. Король Аегон мав Сонцежара — чудового, хоча і молодого дракона. Аемонд Кривий володів Вхагар; годі й казати, яку небезпеку становила велетенська потвора, котрою літала колись сама королева Візенья. Королеві Гелаені дісталася Вогнемрія — дракониця, що за минулих часів якось понесла Раену, сестру Старого Короля, аж за хмари. Драконицю принца Даерона звали Тессаріона; вона мала темні кобальтово-сині крила, а пазурі, гребінь та луску на череві — яскраву, як бита мідь. — Отже, наші вороги мають чотирьох драконів, дорослих до бою, — підсумувала Раеніс. Близнюки королеви Гелаени теж мали власних драконів, але ті щойно налупилися. Молодший син узурпатора, Маелор, володів лише яйцем. Проти них у володінні принца Даемона знаходився Караксес, а в принцеси Раеніри — Сиракс. Обоє були велетенські страхолюдні чудовиська, а надто Караксес — вже знайомий з кров'ю та вогнем після війн на Порогах. Усі троє синів Раеніри від Лаенора Веларіона літали на драконах; Вермакс, Арракс і Тираксес перебували у доброму здоров'ї, з кожним роком додавали зросту і ваги. Аегон Молодший, більший з двох синів Раеніри від принца Даемона, владарював над молодим драконом Штормохмарою, хоча і не сів ще на нього верхи; менший його брат Візерис ніколи не розлучався з драконячим яйцем. Дракониця принцеси Раеніс, Мелеїс Червона Королева, вже трохи розледащіла, та все ж лишалася жорстоким і грізним бійцем, якщо її розлютити. Близнючки принца Даемона від Лаени Веларіон теж могли ще стати драконоїзницями. Дракониця Баели, струнка блідо-зелена Місячна Танцівниця, скоро мала вже вирости достатньо, щоб нести дівчину на спині. На жаль, яйце її сестри Раени нещодавно вилупило жалюгідного покруча, який помер за кілька годин. Але Сиракс по тому відклала ще один поклад яєць, одне з яких подарували Раені. Казали, що дівчинка спить з ним щоночі й молиться про дракона не гіршого, ніж в її сестри. На додачу до згаданих, ще шість драконів облаштували собі лігва у димних печерах Драконощовби — гори, яка вивищувалася над замком. Троє з них були: Срібнокрилка, колишня тварина Ласкавої Королеви Алісанни; Морський Серпанок, блідо-сірий дракон, свого часу гордість і пристрасть пана Лаенора Веларіона; старий сивий Вермітор, що лишився без наїзника по смерті короля Джаяхаериса. Позаду гори жили троє диких драконів, якими ніколи не володіли й не літали люди — ані живі, ані померлі. Посполиті величали їх Вівцекрадом, Сірим Привидом та Драконожером. — Знайдіть наїзників для Срібнокрилки, Вермітора та Серпанка, і тоді ми матимемо дев'ятеро драконів проти Аегонових чотирьох. Засідлайте для польоту їхніх диких родичів, і ми матимемо дванадцятьох, навіть не рахуючи Штормохмари, — мовила принцеса Раеніс. — Ось наш шлях до перемоги у війні. Князі Веларіон та Стаунтон погодилися. Адже Аегон Завойовник довів разом з сестрами, що лицарі та піхота неспроможні встояти проти драконового вогню. Кельтигар умовляв принцесу негайно вилетіти проти Король-Берега і перетворити місто на попіл з кістками. — І що ми з того матимемо, ласкавий пане? — спитав Морський Змій. — Ми хочемо правити державою з цього міста, а не випалити його до голої землі. — А випалювати і не доведеться! — наполягав Кельтигар. — Узурпатор не матиме іншого вибору, крім виступити проти нас зі своїми власними драконами. А тоді наші дев'ятеро напевно подолають його чотирьох. — Може, й подолають, але за яку ціну? — спитала принцеса Раеніра. — Згадайте, що на трьох з тих драконів летітимуть мої сини. До того ж їх не буде дев'ятеро проти чотирьох. Я ще не в змозі літати, і ніхто не відає, коли зможу. А хто полетить на Срібнокрилці, Верміторі та Морському Серпанку? Ви, мосьпане? Оце вже навряд. Виходить, їх буде п'ятеро проти чотирьох, а серед тих чотирьох є Вхагар. Ось вам і наша перевага у драконах. На диво, принц Даемон погодився з дружиною. — На Порогах мої вороги швидко навчилися тікати і ховатися, забачивши крила Караксеса чи зачувши його ревіння... та вони не мали власних драконів, а людині славу драконовбивці заслужити нелегко. Але дракони здатні вбивати драконів, і вже вбивали. Про це вам розповість кожен маестер, який вивчав історію Валірії. Я не кину наших драконів у бій проти драконів узурпатора, хіба що не матиму іншого вибору. А доти є інші способи їх застосувати, і далеко кращі. Принц розказав свої задуми "чорній раді". Раеніра мала влаштувати власне вінчання на царство у відповідь на Аегонове. Опісля вони вишлють круків і покличуть панство Семицарства стати за законну королеву. — Війну треба розпочинати листами і привілеями, а вже потім рушати на битву, — мовив принц. Він наполягав, що ключі до перемоги тримають у своїх руках князі великих домів — адже їхнє короговне і служиве панство муситиме піти за ними. Наразі Аегон Узурпатор мав прихильність Ланістерів з Кастерлі-на-Скелі. Князь Тирел на Вирії був іще немовлям у пелюшках, чия мати-намісниця найвірогідніше мала підкорити Обшир волі своїх занадто могутніх значкових — Вишестражів. Проте інші голови великих домів ще не оголосили підтримки жодному з двох шукачів престолу. — Штормолам стане за нас, — запевнила принцеса Раеніс. Вона мала в жилах кров штормових володарів з материного боку, і покійний князь Боремунд був їй непохитним другом. Щодо Діви Долини принц Даемон мав усі підстави сподіватися, що вона приведе Соколине Гніздо на їхній бік. Про володаря Пайку принц доречно припустив, що Аегон шукатиме з ним союзу, бо лише Залізні острови мали силу протистояти домові Веларіон на морі. Але залізняки відомі своєю зрадливістю та мінливістю, міркував принц, а Далтон Грейджой любить на всьому світі лише кровопролиття та битви — можливо, і його вдасться переконати стати за принцесу. Північ, за розсудом ради, знаходилася надто далеко, щоб вирішити долю престолу — доки Старки зберуть свої корогви та рушать на південь, війна вже може дійти кінця. Лишалося ще річкове панство, яке понад усе полюбляло чубитися одне з одним. Річковим краєм правив, принаймні на пергамені, дім Таллі — родина володарів замку Водоплин. — Ми маємо друзів серед річкового панства, — казав принц, — хоча не всі з них зважилися підняти корогви. Що нам конче потрібно, то це місце, де річкові князі зможуть скупчитися на нашу підтримку — твердиня на суходолі, здатна вмістити велике військо і не беззахисна проти навали узурпатора. Даемон показав це місце князям на мапі. — Ось. Гаренгол. На тім і ухвалили. Принц Даемон вирушав на приступ Гаренголу верхи на Караксесі. Принцеса Раеніра мусила залишатися на Дракон-Камені, доки не відновить сили. Флот Веларіона мав вийти з Дракон-Каменя та Плавня, зачинити Гирло і тим придушити усе мореплавство затокою Чорноводою. — Ми не маємо досить війська, щоб здобути Король-Берег приступом, — казав принц Даемон. — Так само і вороги наші не мають надії захопити Дракон-Камінь. Але Аегон — зелений хлопчисько; в його віці легко ковтають облудні принади. Може, вдасться звабити його на похапливий напад. Морський Змій збирався очолити кораблі, а принцеса Раеніс — летіти над ними у небі, щоб запобігти ударові ворожих драконів по кораблях з повітря. Тим часом до Водоплину, Соколиного Гнізда, Пайку та Штормоламу мали вилетіти круки з листами до тамтешніх князів. Слово узяв старший син королеви, Джакаерис. — Листи мусимо повезти ми, — мовив він. — Дракони швидше зваблять князів на наш бік, ніж круки. Його брат Люцерис погодився, наполягаючи, що вони з Джаком — вже дорослі чоловіки. Принаймні, майже дорослі. — Наш дядечко кличе нас Моцами і торочить, що ми байстрюки. Коли князі побачать нас на спинах драконів, то знатимуть, що він бреше. Адже драконами літають лише Таргарієни. Грибочок каже, що Морський Змій на це трохи побурчав, бо троє хлопців мали прізвище Веларіон, але на обличчі його вигравала гордовита посмішка. Їхній пісні підспівав і юний Джофрі, який попросився осідлати власного дракона Тираксеса і приєднатися до братів. Але принцеса Раеніра йому заборонила — адже Джофрі мав усього дванадцять років віку. Зате Джакаерисові вже виповнилося чотирнадцять, Люцерисові — тринадцять; обоє були сильні, спритні, хоробрі, вправні зі зброєю юнаки, що вже довгенько служили зброєносцями. — Але якщо ви полетите, то як гінці, а не як лицарі, — мовила до них мати. — Ви мусите уникати битв — така є моя воля. Її милість погодилася відпустити своїх синів послами тільки тоді, коли вони склали священні обітниці на книзі "Семикутної зірки". Було вирішено, що Джак, старший з двох, візьме на себе подорож довшу та складнішу — спершу полетить до Соколиного Гнізда по прихильність володарки Долини, тоді до Білої Гавані за ласкою князя Мандерлі, і нарешті до Зимосічі на зустріч з князем Старком. Люцек отримав коротше та безпечніше доручення — його шлях лежав до Штормоламу, де Боррос Баратеон мав привітати його з родинною гостинністю. Похапливе вінчання принцеси на царство відбулося наступного дня. Прибуття пана Стефона Морочника, щойно перебіглого з Королегвардії Аегона, викликало на Дракон-Камені чимале пожвавлення, а надто коли стало відомо, що він та його вірні товариші ("перевертні", як назвав їх згодом пан Отто Вишестраж, призначаючи нагороду за їхнє піймання) привезли вкраденого вінця короля Джаяхаериса Миротворця. Три сотні пар очей дивилися, як принц Даемон Таргарієн покладає корону Старого Короля на голову своєї дружини і проголошує початок царювання Раеніри з дому Таргарієн, Першої тако нареченої, королеви андалів, ройнарів та першолюдей. Принц лишив собі титул Господаря-на-Державі, а Раеніра нарекла свого старшого сина Джакаериса принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем Залізного Престолу. Перший її королівський наказ проголошував пана Отто Вишестража та королеву Алісенту зрадниками і бунтівниками. "Що до моїх зведених братів та любої сестри Гелаени, — промовляла вона у наказі, — то їх ввели у оману поради ницих та зловмисних людців. Якщо вони прибудуть на Дракон-Камінь, схилять коліна і попрохають мене про змилування, то я радо подарую їм життя і сердешно притисну до грудей, бо вони суть плоть від моєї плоті й кров від моєї крові, а найгірше прокляття на світі падає на голову вбивці родичів". Звістка про коронацію Раеніри досягла Червоного Дитинця вже наступного дня і збурила великий гнів Аегона II. — Моя зведена сестра та дядько винні у зраді корони й держави! — оголосив молодий король. — Я хочу, щоб їх позбавили усіх статків та титулів, схопили і скарали на смерть. Але холодніші голови у "зеленій раді" стояли за перемови. — Принцесі треба показати, що її справа безнадійна, — переконував великий маестер Орвил. — Брат не повинен іти війною на сестру. Надішліть мене до неї! Ми ще можемо досягти дружньої угоди, вигідної для всіх. Але Аегон не хотів нічого чути. Септон Євстахій розповідає, що його милість звинуватив великого маестра у зраді й хотів кинути до чорного кам'яного мішка — "гнити разом з вашими чорними друзями". Та коли дві королеви — королева-матір Алісента і дружина короля, королева Гелаена — гаряче схвалили Орвилову думку, тоді й король неохоче погодився. Великий маестер Орвил поїхав через затоку Чорноводу під прапором миру в супроводі пана Арика Каргила з Королегвардії та пана Гвейна Вишестража з золотокирейників, а також двох десятків книжників, писарів та септонів, серед яких був і Євстахій. Король висунув м'які та щедрі умови — так стверджує Мункун у "Правдивому переказі". Якщо принцеса визнає його королем і покаже свою покору Залізному Престолові, Аегон II віддасть Дракон-Камінь їй у довічне володіння та дозволить успадкувати острів і замок її синові Джакаерисові. Другий син Раеніри, Люцерис, буде визнаний законним спадкоємцем Плавня, земель та володінь дому Веларіон. Сини принцеси від принца Даемона — Аегон Молодший та Візерис — отримають почесні посади при дворі. Перший стане зброєносцем короля, другий — його чашником. Зрадницькі вельможі та лицарі, що змовлялися з принцесою проти законного короля, отримають від корони пробачення. Раеніра вислухала умови у кам'яній тиші, а тоді спитала Орвила, чи той пам'ятає її батька, короля Візериса. — Звісно ж, пам'ятаю, ваша милосте, — відповів маестер. — Тоді ви зможете нам сказати, кого покійний король назвав своїм спадкоємцем і наступником, — правила далі королева, гордовито піднявши голову в короні. — Певно ж, вашу милість, — відповів Орвил. Раеніра кивнула і мовила: — Ви щойно власним язиком визнали, що саме я, і ніхто інший, є вашою законною королевою. То навіщо ви служите моєму зведеному братові-самозванцеві? Мункун каже, що Орвил виголосив перед королевою довгу вчену промову, послався на закони андалів і Велику Раду 101 р. А.З. Грибочок стверджує, що великий маестер запинався і зі страху спорожнив міхур. Хай там як, його відповідь не задовольнила принцесу Раеніру. — Великому маестрові личить знати закони і служити їм, — мовила вона Орвилові. — Який з вас великий маестер? Ви ганьбите ланцюг, який носите на шиї. Орвил спробував щось кволо заперечити, але лицарі Раеніри кинули його на коліна, зірвали ланцюг, і принцеса поклала цю високу відзнаку на власну людину — маестра Герардіса, "вірного слугу держави та її законів". Відпускаючи Орвила і решту послів, Раеніра мовила: — Перекажіть моєму напівбратові, що я матиму або престол, або його голову. За довгі роки по закінченні "Танку драконів" співець Люцеон з Тарфу склав сумну думу під назвою "Прощавай, брате", яку співають і в наші дні. Пісня буцімто описує останню зустріч пана Арика Каргіла з його близнюком паном Ериком тоді, коли посольство Орвила сідало на корабель, щоб відбути до Король-Берега. Пан Арик присягнув мечем Аегонові, пан Ерик — Раенірі. У пісні кожен з братів намагається переконати іншого перемінити свою вірність; коли нічого не виходить, вони проголошують любов один до одного і розлучаються, знаючи, що наступного разу стрінуться як вороги у битві. Можливо, таке прощання справді сталося того дня на Дракон-Камені, але жодне з наших джерел про нього не згадує. Аегон II був молодиком двадцяти двох років, швидким на гнів і повільним на пробачення. Відмова Раеніри скоритися його владі розпалила в ньому лють. — Я обіцяв тій шльондрі почесний мир, а вона плюнула мені в очі! — оголосив король. — Те, що станеться далі, ляже виною на її власну голову! А далі сталася війна. Нищення драконів. Син за сина Отже, Аегона проголосили королем у Драконосхроні, Раеніру королевою — на Дракон-Камені. Всі спроби замиритися зазнали поразки, і "Танок драконів" розпочався вже не словами, а справами. Кораблі Морського Змія вийшли у море з Короба та Прянища на острові Плавень, зачинили Гирло і придушили усю торгівлю з Король-Берегом. Невдовзі по тому Джакаерис Веларіон вилетів на північ верхи на своєму драконі Вермаксі, а його брат — верхи на Арраксі на південь. Принц Даемон рушив Караксесом на Тризуб. Звернімо погляд спершу на Гаренгол. Дурна примха Гарена Чорного почасти лежала у руїнах, але велетенський мур замку все ще робив його грізною твердинею, наймогутнішою у річковому краї... хай навіть Аегон Дракон і показав свого часу, яка вона вразлива для нападу з неба. Володар замку, князь Ларис Моц, перебував у Король-Березі, лишивши вдома зовсім невеличку залогу. Не бажаючи долі Гарена Чорного, старий каштелян пан Сімон Моц (дядько покійного князя Лионеля Моца і двоюрідний дід князя Лариса) поспіхом схилив прапори, щойно Караксес сів на верхівку башти Гори-Король. На додачу до замку принц Даемон захопив чималу скарбницю дому Моц і з десяток важливих заручників, серед них самого пана Сімона з онуками. Замкові слуги теж опинилися у полоні, і серед них така собі мамка-годувальниця Алиса Водограй. Хто була ця жінка? Служниця, що потай бавилася трунками і закляттями, каже Мункун. Лісова відьма — так стверджує септон Євстахій. Зла чарівниця, що купалася у крові цнотливих дів задля збереження власної юності — так нас переконує Грибочок. Прізвище її вказує на байстрюцьке народження... але про її батька ми майже нічого не знаємо, а про матір ще менше. Мункун і Євстахій вважають, що її нарядив князь Лионель Моц у дні розпусної молодості; це робить її зведеною тілесною сестрою його синів Гарвіна (Ламай-Кістки) і Лариса (Кутельноги). Але Грибочок твердить, що віком вона була значно старша, що вона служила годувальницею хлопчикам ще змалку... а можливо, і їхньому батьку поколінням раніше. Хоча її власні діти всі до одного народилися мертвими, молоко з грудей Алиси текло так рясно, що живило незліченних немовлят інших жінок у замку Гаренгол. Чи справді вона була відьмою, яка злягалася з гемонами і народжувала мертвих дітей на сплату за знання, даровані їй потойбіччям? А чи простою недоумкуватою хвойдою, як вважає Євстахій? Владною розпусницею, що прив'язувала до себе чоловіків тілом і душею за допомогою трунків і зілля? Принаймні нам відомо, що Алисі Водограй під час "Танку драконів" виповнилося щонайменше сорок років; Грибочок вважає її ще старшою. Всі погоджуються, що виглядала вона молодшою за свої літа, але чи внаслідок простого випадку, а чи силою власних чар — про це сперечаються і досі. Та хай які жінка мала сили, Даемона Таргарієна вони не зачіпали — бо за той час, поки він тримав у руках Гаренгол, про чародійку не чути жодної згадки. Раптове і безкровне захоплення стольця Чорного Гарена завважили за значну перемогу королеви Раеніри та її "чорних". Воно враз нагадало всім про вояцьку вправність принца Даемона і могутність Караксеса, Кривавого Черва, ще й дало королеві твердиню в самому серці Вестеросу, до якої могли б поспішити її пани-прибічники... а Раеніра мала таких чимало у землях, які омивав Тризуб. Коли принц Даемон розіслав заклик до зброї, уздовж річок повстали лицарі, служиві вояки, прості селяни, які ще пам'ятали "Втіху королівств", безмежно кохану батьком, її милостиві посмішки та чарівну ґречність під час королівських мандрівок річковим краєм у юні роки. Сотні, а тоді й тисячі вдягли кольчуги і бляхи, оперезалися мечами, а чи вхопили вила, коси і неоковирні дерев'яні щити, щоб рушити до Гаренголу і стати там за "Візерисову дівчинку". Вельможне панство Тризуба, маючи що втрачати, спершу не поспішало, але невдовзі почало й собі ставити на королеву. З Близнюків виступив пан Парост Фрей — той самий Фрей Пришелепок, який колись прохав Раеніриної руки, а нині вилюднів у неабиякого лицаря. Князь Семвел Чорноліс, який свого часу програв двобій за милість принцеси, підняв її прапор над Крукоберегом. (Пан Амос Бракен, який у тому двобої переміг, пішов за батьком, чия воля повела дім Бракен на бік Аегона.) Мутони з Дівоставу, Дударі з Рождіви, Коріняки з Княж-Перевозу, Даррі з замку Даррі, Малістери з Морестражу, Ванси з Ходжаєвого Спочинку — всі вони оголосили підтримку Раенірі. (Ванси з Атранти обрали іншу сторону і бундючно проголосили своїм королем Аегона.) Петир Дудар, сивий і суворий князь у Рождіві, сказав за багатьох такі слова: — Колись я присягнувся їй мечем. Тепер я старий, але ще не такий, щоб забути слова присяги, і певно ж, досі маю того самого меча. Коронний намісник, зверхник над Тризубом Гровер Таллі був немолодий вже у дні Великої Ради року 101 А.З., де висловився на підтримку Візериса; нині хворий і кволий, колишньої упертості він не втратив. На раді князь підтримав права чоловіка-спадкоємця, і за минулі роки думку свою не перемінив. Князь Гровер наполягав, щоб Водоплин бився за короля Аегона. Але його волю ніхто не почув, бо старий володар був прикутий до ліжка і, на думку маестра Водоплину, не мав довго зажитися на світі. — Аби ж нам не залишити цей світ разом з ним, — остерігався пан Елмо Таллі, його онук. Водоплин не мав жодної оборони проти драконового вогню, зауважив він синам, а обидві сторони цієї чвари мали драконів і літали ними. Отже, поки старий князь Гровер палав і лютував у опочивальні, Водоплин зачинив брами, поставив залогу на мури і зберіг мовчанку. Тим часом на сході гралася вельми відмінна гра. Там Джакаерис Веларіон спустився до Соколиного Гнізда на юному драконі Вермаксі, щоб здобути підтримку Долини Арин за свою матір. Діва Долини, панна Джейна Арин, мала тридцять і п'ять літ віку — на двадцять більше за принца. Ніколи не знавши чоловіка у шлюбі, панна Джейна правила Долиною від самої смерті її батька та старших братів, убитих Кам'яними Ґавами з гір, коли їй було три роки. Грибочок оповідає, що ця славнозвісна діва насправді була високородною розпусницею з неабиякою хіттю до чоловічого тіла, і переказує сороміцькі плітки, що вона готова була віддати принцові Джакаерису вірність Долини, якщо той приведе її до найвищої насолоди власним язиком. Септон Євстахій повторює відомий поголос, що Джейна Арин у справах постільних віддавала перевагу жінкам, але негайно спростовує його. Тут ми мусимо подякувати великому маестрові Мункуну за його "Правдивий переказ", бо лише він обмежується справами високої палати Соколиного Гнізда і не лізе цікавим оком у його опочивальні. — Тричі мене намагалися випхати з власного панського столу мої ж родичі, — розповіла панна Джейна принцові Джакаерису. — Мій брат у перших пан Арнольд полюбляє казати, що жінкам-правителькам бракує твердої руки. Якщо схочете спитати його самі, він сидить у одній з моїх небесних келій. Ваш принц Даемон поводився з першою дружиною дуже брутально, ніде правди діти... але попри поганий смак вашої матері на чоловіків, вона лишається нашою правдивою королевою, ще й моєю родичкою — Арин з материного боку. В цьому світі чоловіків ми, жінки, мусимо триматися докупи. Лицарство Долини стане за її милість... якщо її милість виконає одне моє прохання. Коли принц спитав, яким буде прохання, господиня відповіла: — Дракони. Жодне військо людей мене не лякає. Незліченні загарбники полягли коло моєї Кривавої Брами, і кожен знає, що Соколине Гніздо неприступне. Але ви злетіли на нас з небес, як колись королева Візенья під час Завоювання, і я була безсила вас зупинити. То дайте мені драконовершників! Принц погодився, і панна Джейна стала перед ним на коліно, і наказала своїм воїнам вчинити так само, і всі склали перед ним свої мечі на знак присяги. А Джакаерис знову злетів у небо і рушив далі — на північ над Пальцями та водами затоки Кусень. Він побіжно зазирнув до Сестринова, де перед ним схилилися князі Борел та Розставець, пообіцявши вірність Трьох Сестер, а тоді полетів до Білої Гавані домовлятися з князем Дезмондом Мандерлі у його Дворі Водяника. Тут принц зустрів хитрішого торгувальника. — Біла Гавань не глуха до кривд вашої матері, — оголосив Мандерлі. — Моїх власних пращурів колись позбавили спадкових прав злії вороженьки, випхавши у вигнання на ці холодні північні береги. Коли Старий Король багато років тому побував тут, то згадував про завдані образи і обіцяв відшкодування. На знак добрих намірів його милість запропонував руку своєї доньки, принцеси Візерри, моєму прадідові, щоб з'єднати наші доми у одну родину. Але дівчина померла, і про обіцянку всі забули. Принц Джакаерис зрозумів, чого від нього хочуть. Перш ніж він вилетів з Білої Гавані, була складена і підписана угода, за умовами якої наймолодша донька князя Мандерлі мала вийти заміж за принцового брата Джофрі, щойно скінчиться війна. І ось нарешті Вермакс приніс Джакаериса Веларіона до Зимосічі — на перемови з суворим та грізним молодим князем Креганом Старком. З плином часу Крегана Старка знатимуть по всіх усюдах як Діда Півночі, та коли року 129 А.З. принц Джакаерис прибув до нього, володареві Зимосічі виповнився лише двадцять один рік. Креган став князем по смерті свого батька, князя Рікона, року 121 А.З. У роки князевого неповноліття Північчю правив за намісника його дядько Бенард; проте коли у 124 р. А.З. Креганові виповнилося шістнадцять, він помітив, що дядечко не надто прагне віддавати владу. Стосунки між двома родичами напружилися, бо молодого князя не тішили пута, нав'язані йому братом його батька. Зрештою року 126 А.З. Креган Старк повстав, кинув до в'язниці Бенарда разом з трьома синами і забрав владу над Північчю у власні руки. Невдовзі він одружився з панною Аррою Норей — коханою подругою ще змалку. На жаль, вона померла року 128-го, народивши сина і спадкоємця, названого Ріконом на честь Креганового батька. Коли принц Дракон-Каменя прибув до Зимосічі, осінь вже добігала кінця. Землю вкривали глибокі сніги, з півночі летів крижаний вітер, князь Старк клопотався приготуваннями до зими, але Джакаерисові влаштував якомога теплішу гостину. Кажуть, Вермакс не терпів снігу, льоду та морозу, тому принц недовго набридав північанам. Але його коротке перебування породило чимало цікавих оповідей. У "Правдивому переказі" Мункуна говориться, що Креган і Джакаерис припали один одному до душі, бо юний принц нагадав князеві на Зимосічі його молодшого брата, померлого десять років тому. Разом вони пили пиво, полювали на звіра, билися потішними мечами і уклали клятви побратимства, скріплені кров'ю. Повірити цьому легше, ніж твердженню септона Євстахія, ніби принц протягом усієї гостини намагався переконати князя Крегана зректися облудних богів і вклонитися Седмиці. Але у пошуках того, чого немає в переказах інших, ми завжди звертаємося до Грибочка... і тут він нас теж не зраджує. В його свідченнях згадується молода дівчина, така собі "юна вовчиця" на ім'я Сара Сніговій. Принц Джакаерис буцімто так захопився цим дівчам — байстрючкою покійного князя Рікона Старка, — що вночі взяв її до ліжка. Дізнавшись, що гість зломив калину його сестрі-байстрючці, князь Креган конче розлютився і пом'якшився лише тоді, коли Сара Сніговій переконала його, що принц узяв її за дружину. Вони, мовляв, спершу проказали обітниці у божегаї Зимосічі перед серце-деревом, і лише тоді вона віддалася чоловікові, загорнута у хутра серед снігів, на очах старих богів. Казочка, певно ж, просто чарівна, та як у випадку численних Грибочкових оповідок, ґрунтується радше на хворій уяві блазня, ніж на точній літописній правді. Джакаериса Веларіона було заручено з сестрою в перших Баелою, коли йому виповнилося чотири роки, і з усього, що ми знаємо про його норов, здається неймовірним, щоб він порушив таку врочисту обіцянку задля захисту сумнівної цноти якоїсь брудної, напівдикої північної байстрючки. Якщо навіть і була на світі якась Сара Сніговій, і з нею випадково побавився принц Дракон-Каменя, то хіба мало принців чинили так у минулому і ще вчинять надалі? Було б занадто зухвало торочити тут про шлюб. (Грибочок ще й твердить, ніби у Зимосічі Вермакс відклав яйця, але це так само безглуздо. Справді, визначити стать живого дракона — справа майже неможлива, проте в жодному джерелі не згадується, щоб Вермакс колись відклав хоч одне яйце; відтак доречно припустити, що він був самець. Припущення ж Барта, нібито дракони змінюють стать за потребою, бо й самі "перемінливі, як полум'я", не лізе ні в які ворота.) Напевне ми знаємо ось що: Креган Старк і Джакаерис Веларіон ухвалили, підписали і скріпили печатками угоду, яку великий маестер Мункун у "Правдивому переказі" назвав "Угодою льоду та вогню". Як і безліч таких угод, затвердити її остаточно мав шлюб. Син князя Крегана — Рікон — мав один рочок від народження. Принц Джакаерис був ще неодружений і бездітний, але доречно припускалося, що дітей він матиме, коли його матір сяде на Залізний Престол. За умовами угоди перша породжена принцом донька мусила поїхати на північ у віці семи років — виховуватися у Зимосічі, доки не досягне віку для шлюбу зі спадкоємцем князя Крегана. Коли принц Дракон-Каменя знову підняв свого дракона у холодне осіннє небо, він знав, що здобув підтримку своїй матері від трьох могутніх князів та їхнього короговного панства. Принцові Джакаерису лишалося півроку до своїх п'ятнадцятих іменин, але він вже показав себе справжнім чоловіком і гідним спадкоємцем Залізного Престолу. Якби ж то "коротша та безпечніша" подорож його брата теж виправдала покладені на неї сподівання... багато лиха і кровопролиття вдалося б відвернути. Всі наші джерела погоджуються, що жахливе нещастя, яке спіткало Люцериса Веларіона у Штормоламі, сталося не внаслідок чийогось лихого задуму. Перші битви "Танку драконів" велися перами та круками, погрозами та обіцянками, наказами та привілеями. Вбивство князя Чмелика на "зеленій раді" ще не отримало широкого розголосу; двірські в більшості вважали, що його вельможність скніє десь у підземеллі. Багато знайомих місту й замку облич більше не з'являлося при дворі, але над брамою не виставили жодних голів, і чимало значних осіб ще сподівалися, що суперечка про спадкоємність престолу вирішиться без кровопролиття. Але людям — мудрувати, а Морокові — урядувати. Нема сумніву, що саме його страшна рука звела разом двох принців у Штормоламі, саме вона спонукала Люцериса Веларіона підганяти дракона Арракса поперед бурі, щоб устигнути сховатися у безпеці замкового двору — того самого, де трохи раніше з'явився Аемонд Таргарієн. Слід сказати, що князь Боррос Баратеон вельми різнився норовом від власного батька. "Князь Боремунд був скелею — твердою, міцною, непохитною, — пише септон Євстахій. — Князь Боррос був вітром, який виє, дмухає і лютує нині туди, а нині сюди". Коли принц Аемонд вирушав у дорогу, то не мав певності, як його привітають у Штормоламі — а привітали бенкетами, ловами та кінними герцями. Князь Боррос несподівано охоче відгукнувся на пропозиції престолу. — Я маю чотирьох доньок, — сказав він принцові. — Обирай будь-яку. Кася — найстарша, першою розквітне. Але Флорися вродливіша. А як хочеш розумну — то ось тобі Марися. Раеніра надто довго сприймала дім Баратеон як безперечних союзників, про яких і згадувати зайвий раз не варто — так сказав його вельможність Аемондові. — Ну так, так, принцеса Раеніс нам усім тут родичка, бо ж якась моя тітка, якої я і не знав, колись вийшла заміж за її батька. Тепер вони обоє мертві, а Раеніра... вона ж не Раеніс, хіба не так? Нічого проти жінок князь Боррос не мав, він сам так далі й сказав; доньок він дуже любить, донечка — то скарб для батька, але син, о-о-о, син... якби боги дарували йому сина власної крові, певно ж володарем Штормоламу став би він, а не сестри. — То чого з Залізним Престолом має бути інакше? А тепер ця спокуса шлюбу з королівською родиною... справу Раеніри програно, вона сама скоро зрозуміє, коли дізнається, що втратила Штормолам, він їй сам скаже... так, хай схилиться перед братом, воно буде і на краще, дівчата іноді сваряться між собою, але ж він сам завжди дбає, щоб потім помирилися... Ми не маємо записів, яку з доньок зрештою обрав принц Аемонд (хоча Грибочок каже, що перецілував усіх чотирьох — "скуштувати, чиї вуста солодші") — хіба що знаємо, що то була не Марися. Мункун пише, що того ранку, коли прилетів Люцерис Веларіон, принц з князем Борросом саме торгувалися за посаг і строки весілля. Вхагар почула наближення Люцериса першою. Стражники, що ходили верхівкою могутнього замкового муру, стиснули списи у раптовому нападі жаху, коли вона прокинулася і заревла, струшуючи підвалини Дурранової твердині — зухвалого виклику богам. Навіть Арракс, як нам розповідають, зіщулився від того ревища, і Люцекові довелося добряче прикластися батогом, щоб змусити звіра сісти у дворі. Грибочок наполягає, що коли Люцерис зіскакував з дракона, затиснувши у руці листа від матері, на сході вдарила блискавка, і почалася злива. Він мусив розуміти, що означає присутність Вхагар, і, мабуть, не здивувався, коли Аемонд Таргарієн визвірився на нього у Круглій Палаті перед очима князя Борроса, його чотирьох доньок, септона, маестра, з півсотні лицарів, стражників та челядників. (Серед тих, хто там стояв, був пан Байрон Лебедин, другий син князя на Шолом-Камені у Дорнійському Порубіжжі, який згодом і сам залишить невеличкий слід у "Танку".) Тут ми знову мусимо облишити наші головні джерела: великого маестра Мункуна, Грибочка і септона Євстахія. Жодного з них тоді не було у Штормоламі, зате нам не бракує свідчень з перших рук від тих, хто був. — Лишень подивіться на цю жалюгідну істоту, пане князю! — кепкував принц Аемонд. — Крихітка Люцик-Моцик, недолуге байстрюченя! А до самого Люцека мовив: — Та ти увесь змокрів, байстрюче. Це ти під дощ втрапив чи, може, обісцявся зі страху? Люцерис Веларіон вирішив на нього не зважати, а звертатися лише до князя Баратеона. — Ясновельможний пане Борросе, я привіз вам листа від моєї матінки-королеви. — Тобто від хвойди Дракон-Каменя! Принц Аемонд зробив кілька швидких кроків і спробував вихопити листа з руки Люцериса, та князь Боррос заревів наказ, і його лицарі розділили принциків. Один приніс листа Раеніри до помосту, де його вельможність сидів на прадавньому престолі штормових королів. Ніхто насправді не знає, що тієї миті думав собі Боррос Баратеон. Свідчення тих, хто там стояв, вельми відрізняються одне від одного. Хтось каже, що його вельможність зачервонівся лицем і збентежився, наче законна дружина заскочила його у ліжку з іншою жінкою. Інші твердять, що Боррос мав вигляд вдоволений і пихатий, бо марнославству князя лестило, коли підтримки його дому шукали відразу і король, і королева. Грибочок (якого там не було) твердить, що князь був п'яний. Септон Євстахій (якого теж не було) вважає, що князь налякався. Та щодо слів і вчинків князя Борроса серед свідків незгоди нема. Не надто знаючись на літерах, він віддав листа королеви маестрові, а той зламав печатку і прошепотів зміст послання у вухо його вельможності. Обличчя князя Борроса похмуро скривилося. Він попестив бороду, насупив брови на Люцериса Веларіона і мовив: — А якщо я виконаю прохання твоєї матері, то котру мою дочку ти візьмеш собі за дружину? Га, хлопче? — І махнув рукою на чотирьох своїх доньок. — Осьде вони, обирай! Принц Люцерис зашарівся. — Ясний пане князю, сам я не вільний одружуватися, — відповів він. — Мене заручено з сестрою в перших, Раеною. — Ти ба! Чомусь я так і гадав, — мовив князь Боррос. — То лети додому, щеня, і перекажи своїй сучці-матері, що князя Штормоламу не прикликають до себе, наче собаку, аби з власної примхи напускати на ворогів! Принц Люцерис вислухав, обернувся і хотів був вийти з Круглої Палати. Але принц Аемонд вийняв меча і гукнув до нього: — Ану стій, Моцику! Спершу ти виплатиш свій борг. Він зірвав перев'язку на оці й показав сафір у порожній очниці: — Ти маєш при собі ножа, як і того ранку. Вийми собі око, і лети вільно. Одного досить — я не бажаю тебе сліпити. Принц Люцерис згадав обітницю, яку дав своїй матері, й відповів: — Я не битимуся з тобою. Я прибув сюди послом, а не воїном. — Ти прибув сюди боягузом та зрадником! — лютував принц Аемонд. — І за це ти, Моце, віддаси мені життя! Почувши таке, князь Боррос занепокоївся. — Ні, не тут! — загарчав він. — Це посол. Під моїм дахом я не дозволю проливати кров посла. Його сторожа стала між принцами і супроводила Люцериса Веларіона геть із Круглої Палати до замкового дворища, де дракон Арракс сидів навпочіпки під дощем і чекав на повернення наїзника. Тут би справа могла і скінчитися, якби не дівчина Марися. Друга донька князя Борроса не мала вроди своїх сестер і сердилася, що Аемонд обрав за наречену не її. — То він тобі вийняв око чи відбатував яйця? — спитала вона принца медовим голосочком. — Мушу порадіти, що я не твоя обраниця. Адже мені до смаку чоловіки, яким нічого не бракує. Аемонд Таргарієн люто скривив вуста і обернувся до князя Борроса, прохаючи дозволу вийти. Володар Штормоламу знизав плечима і відповів: — Іди собі. Що ти робитимеш не під моїм дахом — до того мені байдуже. Його лицарі розступилися, і принц Аемонд кинувся до дверей. Знадвору вирувала буря. Замком котився грім, злива спадала згори суцільним полотном, сліпила очі; час від часу яскравіше за день спалахували велетенські біло-блакитні блискавки. Навіть драконові незатишно у польоті за такої страшної негоди. Арракс саме намагався якось утриматися в повітрі, коли принц Аемонд видерся на Вхагар і кинувся за ним. У ясному небі принц Люцерис, напевне, зумів би втекти від погоні, бо Арракс був молодший та жвавіший... але день, за словами Грибочка, був "чорний, як серце принца Аемонда", і сталося так, що дракони перестріли один одного над затокою Човнозгубою. Глядачі на мурах замку бачили віддалені спалахи полум'я і чули вереск, гучніший за грім. Потім двоє чудовиськ зчепилися у обіймах, а навколо них зміїлися блискавиці. Вхагар уп'ятеро переважала розмірами свого ворога і була загартована у сотні битв. Надто нерівна сутичка, навряд чи гідна зватися битвою, тривала недовго. Невдовзі Арракс упав з неба зламаний та скалічений, і його ковтнули буремні води затоки. Голову з шиєю за три дні викинуло на скелі попід Штормоламом на жирну тризну крабам і мартинам. Грибочок стверджує, що туди ж вимило і мертве тіло принца Люцериса, і що принц Аемонд вирізав йому очі та подав панні Марисі на підкладі з водоростей; але це вже, мабуть, занадто. Хтось каже, що Вхагар схопила принца з драконової спини і зжерла цілком. Подейкували навіть, що принц пережив падіння і виплив у безпечне місце, але втратив пам'ять, забув, ким він є, і прожив решту життя недоумкуватим рибалкою. У "Правдивому переказі" цим пліткам віддається належна шана... тобто жодної. Мункун наполягає, що Люцерис Веларіон загинув разом зі своїм драконом. Це безперечно так. Принцові було тринадцять років. Тіло його не знайшли. З його смертю війна круків, посольств та шлюбних угод скінчилася. І розпочалася війна вогнем та кров'ю. Аемонд Таргарієн — згодом відомий ворогам як Бий-Родичів — повернувся до Король-Берега, здобувши своєму братові Аегону підтримку Штормоламу і невмирущу ненависть королеви Раеніри. Але якщо він чекав шаленої дяки за свої звитяги, то мав розчаруватися. Королева Алісента зблідла обличчям, почувши про його вчинок, і скрикнула: — Змилуйся на наші душі, Матінко! Не зрадів і пан Отто. — Ти ж втратив лише одне око, — мовив він, як ми знаємо. — Як ти міг бути таким сліпцем? Сам король, утім, їхнього розпачу не поділяв. Аегон ІІ привітав принца Аемонда вдома бучним бенкетом, зохвалив як "правдиву кров дракона" і оголосив, що війні "покладено хороший початок". Коли королева Раеніра на Дракон-Камені дізналася про смерть Люцека, то впала додолу і зомліла. Молодший брат Люцека, Джофрі (Джак тоді ще не повернувся зі своєї подорожі на північ), дав страшну клятву помститися принцові Аемонду та князеві Борросу. Якби не втручання Морського Змія та принцеси Раеніс, малий тоді ж таки скочив би на свого дракона і ринув у небо. (Грибочок натякає, що і сам узяв участь у приборканні принца.) Поки "чорна рада" сиділа і мудрувала, як ударити у відповідь, з Гаренголу прилетів крук. "Око за око, сина за сина, — писав принц Даемон. — Люцерис не залишиться без відплати". Не забуваймо — замолоду Даемон Таргарієн був Стольним Принцом; його обличчя та сміх знав кожен гаманоріз, кожна хвойда і кожен шахраюватий гравець з Блошиного Подолу. Принц і досі мав друзів у найбридкіших кишлах Король-Берега та чимало прихильників серед золотокирейників. При дворі їх теж було декілька, невідомих ані королю Аегону, ані Правиці, ані королеві-удовиці. Таємні союзники принца сиділи навіть у "зеленій раді"... а ще був один спритний посередник, один любий друг, якому він особливо довіряв — той знав усі шинки та щурячі нори у тіні Червоного Дитинця незгірш від самого Даемона за колишніх часів і умів ходити найтемнішими тінями міста всюди, де бажав. Саме до цього слуги Морока, схожого видом на бліду смерть, звернувся принц відомими лише йому таємними шляхами, щоб привести у дію жахливу помсту. Належних людей повірник принца Даемона знайшов у гидких харчівнях Блошиного Подолу. Один колись був десятником у міській варті; величезний з себе, брутальний стражник втратив золоту кирею за побиття повії на смерть у п'яному сказі. Інший був щуроловом Червоного Дитинця. Справжні імена тих поганців для історії втрачені, а нам вони пам'ятні (якби ж забути їх назавжди!) під прізвиськами Крівця та Бриндзя. "Бриндзя знав Червоний Дитинець краще, ніж власний прутень навпомацки", — розповідає нам Грибочок. Приховані двері та потаємні проходи, набудовані Маегором Лютим у його дитинці, були відомі щуроловові не гірше, ніж тим щурам, яких він ловив. Крізь давно забутий хід Бриндзя провів Крівцю невидимим для варти до самого серця твердині. Дехто вважає, що вони замірялися на особу короля, але кожен Аегонів крок супроводжувала Королегвардія, і навіть Бриндзя не знав іншого шляху до Маегорового Острогу або з нього, крім перекидного мосту над сухим ровом зі страшними залізними шпичками. Але Башта Правиці була убезпечена гірше. Двоє найманців пролізли крізь стіни, непомічені списниками, що вартували коло дверей башти. Покої пана Отто їх не цікавили; натомість вони прослизнули до опочивальні його дочки поверхом нижче. Тут оселилася королева Алісента після смерті короля Візериса, коли син її Аегон перебрався до Маегорового Острогу з власною королевою. Опинившись усередині, Бриндзя зв'язав королеву-вдовицю і заткнув їй рота, поки Крівця душив на смерть покоївку. Опісля вони сіли і стали чекати, бо знали, що королева Гелаена має звичай щовечора приводити дітей до їхньої бабусі побажати доброї ночі. Не відаючи про небезпеку, королева з'явилася у супроводі трьох дітей, коли над замком густішали сутінки. Близнюкам Джаяхаерисові та Джаяхаері було шість років, Маелорові — два. Входячи до покоїв, Гелаена тримала меншенького за малу ручку і гукала ім'я своєї матусі. Крівця засунув двері й миттю зарізав охоронця королеви, а Бриндзя зненацька вихопив Маелора з її рук. — Заверещиш — помруть усі, — мовив Крівця до її милості. Кажуть, що королева Гелаена зберегла витримку і не заверещала. — Хто ви такі? — завимагала вона від двійка харцизяк. — Збирачі боргів, — мовив Бриндзя. — Око за око, сина за сина. Ми візьмемо життя лише одного, аби чесно зрівняти рахунок. А решті не зачепимо навіть волоса на голові. То котрого синочка бажають втратити ваша милість? Коли королева Гелаена усвідомила, чого вони хочуть, то почала вмовляти вбити її, але зглянутися на дітей. — Нє, діла не буде. Дружина — то не син, — відповів Крівця. — Віддавай одного шмаркача. Бриндзя попередив, щоб королева обирала швидше, поки Крівця не знудився і не зґвалтував мале дівчисько задля розваги. — Ви мусите обрати, — наполягав він, — бо заріжемо усіх. Стоячи навколішки і проливаючи сльози, Гелаена назвала молодшого, Маелора. Можливо, королева думала, що він малий і не зрозуміє. Або ж розсудила, що старший хлопчик Джаяхаерис, першачок і спадкоємець короля Аегона, є важливішим для Залізного Престолу. — Чув, малий? — прошепотів Бриндзя до Маелора. — Твоя мамця бажає тобі смерті. Він вишкірився до Крівці, і здоровезний найманець одним ударом відтяв голову принцові Джаяхаерису. Королева заверещала. Дивина, але щуролов та зарізяка дотрималися обіцянки і не завдали жодної шкоди ані Гелаені, ані решті її дітей, а просто втекли з головою принца в руках. Зчинився ґвалт, але Бриндзя знав проходи у стінах, невідомі варті, тож убивці зуміли втекти. За два дні по тому Крівцю схопили на Божій брамі при спробі вийти з міста; у сідельних саквах була голова принца Джаяхаериса. На тортурах він зізнався, що віз голову до Гаренголу — отримати нагороду від принца Даемона. Горлоріз також описав зовнішність хвойди, яка їх буцімто винайняла: немолода жінка, на мову чужинка, накинута киреєю з каптуром, надзвичайно блідовида. Інші шльондри кликали її Мерзарією. Після тринадцяти днів тортур Крівці дозволили померти. Королева Алісента наказала Ларисові Кутельнозі дізнатися його справжнє ім'я, бо хотіла скупатися у крові його дружини та дітей; у наших джерелах, утім, не згадується, щоб це сталося. Пан Лютор Довгаль з золотавими обшукав Шовкову вулицю вздовж і впоперек, видобув і роздягнув голяка кожну розпусницю міста, але не знайшов слідів ані Бриндзі, ані Борознячки. У гніві та розпачі король Аегон ІІ наказав схопити і повісити усіх міських щуроловів, і наказ було виконано. (Замість них пан Отто Вишестраж привів до Червоного Дитинця сотню котів.) Крівця і Бриндзя не позбавили Гелаену життя, та однак воно скінчилося у тих страшних сутінках. Королева припинила їсти і вмиватися, не виходила зі своїх покоїв і не могла більше бачити другого сина Маелора, знаючи, що сама прирекла його на смерть. Король не мав іншого вибору, як забрати малого від неї та віддати на виховання королеві-матері Алісенті. Відтоді Аегон з дружиною спали нарізно; королева Гелаена дедалі глибше занурювалася у горе та безумство, а король лютував, пив і знову лютував. Нищення драконів. Червоний дракон і золотий Загибель Люцериса Веларіона у штормовому краї та вбивство принца Джаяхаериса на очах матері у Червоному Дитинці розпочали нову добу "Танку драконів". І "чорні", і "зелені" тепер закликали до крові та помсти. По всій державі князі скликали корогви, стягували рушення і вирушали у походи. (Наприпочатку обидва шукачі Залізного Престолу виступали під триголовим драконом дому Таргарієн, черленому на чорному, але наприкінці року 129 А.З. і Аегон, і Раеніра додали змін до своїх знаків, щоб відрізняти друзів од ворогів. Король замінив на прапорі червоного дракона золотим — на честь блискучих золотих лусочок свого Сонцежара. Королева ж поєднала герб Таргарієнів у чвертях щита з гербами дому Арин і дому Веларіон на честь паніматки та першого чоловіка.) У річковому краї наскочники з Крукоберега вдерлися під корогвами Раеніри на землі дому Бракен і заходилися палити врожай, відганяти овець та корів, грабувати села і плюндрувати септи Святої Віри (позаяк Чорноліси були одним з останніх домів на південь од Перешийку, які все ще трималися старих богів). Коли Бракени нарешті зібрали сильну потугу, щоб дати відсіч, князь Семвел Чорноліс заскочив їх у дорозі — зненацька напав на табір, влаштований біля річкового млина. У тому бою млин підпалили, і різанина точилася кілька годин при червоному світлі пожежі. Пан Амос Бракен, який вивів військо з Камінного Заплоту, здолав і вбив князя Чорноліса у двобої, але й сам загинув, коли стріла з оберіг-дерева знайшла зорову щілину в його шоломі й глибоко увійшла в череп. Вважалося, що випустила стрілу шістнадцятирічна сестра князя Семвела Алісанна, згодом відома під прізвиськом Чорна Аля... та чи це правда, а чи родинний переказ — цього ми не знаємо напевне. Чимало інших тяжких втрат було завдано обом сторонам у тій "битві при Вогонь-Млині", як її стали називати. Коли бракенівці нарешті зламалися і кинулися навтіч до своїх земель під проводом зведеного брата-байстрюка пана Амоса — пана Райлона Водограя, — то побачили, що Камінний Заплот вже не їхній. Майже спорожнілий після виступу бракенівського війська замок захопила приступом міцна потуга князів Даррі, Коріняків, Дударів та Фреїв на чолі з принцом Даемоном верхи на Караксесі. Князь Гамфрей Бракен опинився у полоні разом з рештою дітей, третьою дружиною і хамського роду коханкою. Щоб не завдати їм шкоди, пан Райлон здався. Побачивши тяжку руїну дому Бракен, останні прибічники короля Аегона у річковому краї втратили завзяття і склали мечі. Не слід гадати, ніби "зелена рада" тим часом сиділа без діла. Пан Отто Вишестраж не покладав рук: здобував прихильність панства, винаймав сердюків, зміцнював оборону Король-Берега, прискіпливо шукав усіх можливих союзів. Після поразки миролюбних задумів великого маестра Орвила Правиця подвоїв зусилля: надіслав круків до Зимосічі й Соколиного Гнізда, до Водоплину, Білої Гавані, Мартинова, Лихомостя, Файного острова, півсотні інших замків та дідицтв. Удень і вночі неслися вершники до найближчих панських маєтків скликати їхніх господарів та господинь до двору — присягати на вірність королю Аегону. Пан Отто навіть написав у Дорн, де правив великий князь Кворен Мартел, що колись воював на Порогах проти принца Даемона. Але великий князь зневажив союз із Залізним Престолом. "Дорн вже танцював з драконами раніше, — відповів він. — Краще я спатиму зі скорпіонами". Попри все зроблене, пан Отто почав втрачати довіру короля — Аегон вважав зусилля Правиці нікчемним байдикуванням, а обережність його називав боягузтвом. Септон Євстахій розповідає про випадок, коли Аегон ввірвався до Башти Правиці, побачив пана Отто за черговим листом і перекинув дідові на коліна каламар, вигукнувши: — Престоли здобувають мечами, не перами! Пролийте вже кров замість чорнила! Падіння Гаренголу до рук принца Даемона стало для короля тяжким ударом, пише Мункун. Перед ним Аегон II вважав, що справа його зведеної сестри конче безнадійна. Та після Гаренголу його милість король уперше відчув себе вразливим перед небезпекою. Наступними тяжкими ударами стали швидкі поразки при Вогонь-Млині й Камінному Заплоті. Аегон раптом усвідомив, що його влада хиткіша, ніж він гадав. Страхи його ще поглибилися, коли прибули круки з Обширу, де "зелені" вважали себе найсильнішими. Дім Вишестраж та місто Староград непохитно стояли за короля Аегона, і острів Вертоград також підтримував його милість... але в інших дідицтвах півдня князі та пани один за одним ставали за Раеніру, серед них князь Костян на Трибашті, князь Мулендор на Висотах, князь Тарлі на Рогошпилі, князь Рябин на Золотогаї та князь Хмур на Сірощиті. Найгучніше серед зрадників лунав голос пана Алана Чмелика — спадкоємця князя Лимана; він вимагав звільнити свого діда з підземелля у Дитинці, куди того, на загальну думку, кинули "зелені". Почувши зчинений власним короговним панством галас, каштелян, підстолій і мати юного князя Тирела у Вирії, які правили при хлопчині намісниками, раптом роздумалися стояти за Аегона і вирішили, що дім Тирел залишиться осторонь розбрату. Король Аегон почав топити страхи у міцних наливках, пише септон Євстахій. Пан Отто написав небожеві — князеві Ормунду Вишестражу, — благаючи його застосувати могуття Старограду для придушення бунтівних змагань у Обширі. Далі удари посипалися один за одним: Долина, Біла Гавань, Зимосіч. Під прапори принца Даемона до Гаренголу поспішали Чорноліси та інше річкове панство. Кораблі Морського Змія обложили затоку Чорноводу, і король Аегон щоранку мусив вислуховувати скигління купців, та не міг нічого вдіяти, хіба що перехилити ще один кухоль міцної наливки. — Робіть щось! — вимагав він від пана Отто. Правиця запевняв короля, що дещо вже робиться — наприклад, обмірковано заходи з прориву морської облоги Веларіона. Одним з головних стовпів влади Раеніри був її чоловік; але водночас принц Даемон являв собою і найбільшу її слабкість, бо за роки своїх пригод та оборудок нажив більше ворогів, ніж друзів. І тепер пан Отто Вишестраж, один з найзапекліших принцових ворогів, простягав руку дружби іншому — Королівству Трьох Доньок, сподіваючись переконати його володарів разом виступити проти Морського Змія. Самому лише королівському флоту бракувало сили розірвати зашморг, накинутий Морським Змієм на Гирло, а залицяння короля Аегона до Далтона Грейджоя на Пайку доти були марними — Залізні острови не схилилися на його бік. Проте з'єднані морські потуги Тирошу, Лису та Миру могли б помірятися силою навіть з Веларіонами. Пан Отто надіслав магістратам листа з обіцянками виняткових прав торгівлі у Король-Березі, якщо вони приберуть з Гирла кораблі Морського Змія і розчистять торговельні шляхи на морі. Щоб присмачити страву, Правиця також пообіцяв віддати Трьом Донькам острови Пороги, хоча насправді Залізний Престол ніколи ними не володів. Але Тріархія з відповіддю не поспішала. Не маючи справжнього короля, усі рішення це триголове "королівство" покладало на Вищу Раду. У ній сиділо по одинадцять магістратів від кожного міста, кожен з яких прагнув показати іншим свою досвідченість, хитромудрість і неабияку важливість, а заразом здобути усі можливі переваги для свого міста. Великий маестер Грейдон, який за п'ятдесят років по тому написав вичерпну історію Королівства Трьох Доньок, описав його як "тридцять трьох коней, що тягнуть кожен у свій бік". Навіть такі нагальні питання, як війна, мир або союз, нескінченно обговорювалися і оскаржувалися... і на додачу Вища Рада навіть не засідала, коли до неї прибули посли пана Отто. Затримки й чекання не надто тішили молодого короля. Зрештою дідова розважливість і обережність довели Аегона II до сказу. Його мати, королева-удовиця Алісента, піднесла голос на захист пана Отто, але його милість лишився глухим до її благань. Прикликавши пана Отто до престольної палати, він зірвав з його шиї урядовий ланцюг, якого і жбурнув панові Крістону Колію. — Хай за нову Правицю мені править залізний кулак! — хвалькувато оголосив він. — Годі вже марнувати чорнило! Заклики короля якнайкраще пасували до вдачі пана Крістона. — Не личить вам просити підтримки в панства, наче ви жебрак і канючите милостиню, — казав він Аегонові. — Ви є законним королем Вестеросу, а ті, хто сміє замірятися на ваш престол, є зрадниками. Час їм дізнатися, яку ціну платять за невірність. Першими ціну мали сплатити пани-бранці, що скніли у кам'яних мішках Червоного Дитинця — ті, які свого часу присяглися боронити права принцеси Раеніри і рішуче відмовилися стати на коліна перед Аегоном. Одного за іншим їх витягали до замкового дворища, де чекав Королівський Правосуд з сокирою в руках. Кожному дали останню нагоду присягнути на вірність його милості; погодилися лише князь Маслоплав, князь Стокварт і князь Росбі. Князі Сінобрід, Добромир, Розсохач, Пряжник, Крестав і пані Зруб цінували своє чесне слово вище за життя, відтак були один за одним скарані на горло, а з ними вісім земельних лицарів і з чотири десятки слуг та прибічників. Голови виставили на шпичках понад міськими брамами. Король Аегон також прагнув помститися за вбитого Крівцею та Бриндзею спадкоємця нападом на Дракон-Камінь. Він хотів налетіти на островну твердиню верхи на драконі, захопити або знищити свою зведену сестру та її "байстрюків". Його ледве вгамували зусиллями усієї "зеленої ради". Пан Крістон Колій обстоював інший спосіб. Самозвана королева вбила принца Джаяхаериса потаємним підступом, розсудив Колій; треба у відповідь вчинити так само. — Віддячимо принцесі її власною кривавою монетою! — закликав він короля. За знаряддя королівської помсти Регіментар Королегвардії обрав власного присяжного братчика — пана Арика Каргила. Пан Арик добре знав стародавній стіл дому Таргарієн, бо нерідко відвідував його під час королювання Візериса. Чорноводою затокою туди-сюди шугало чимало рибалок; Дракон-Камінь не мав би чим харчуватися без їхнього вилову. Нехитра справа — доправити Каргила до рибальського селища попід замком, а звідти він вже якось дістанеться королеви. Пан Арик та його брат пан Ерик були близнюки, у всьому подібні; навіть братчики Королегвардії не вміли їх розрізнити, це визнають і Грибочок, і септон Євстахій. Вбравшись у біле, пан Арик матиме змогу вільно пересуватися Дракон-Каменем, припустив пан Крістон, бо хто з варти його побачить, напевне завважить за брата. Пан Арик не сприйняв своє доручення з легким серцем. Септон Євстахій розповідає, що пригнічений лицар у ніч відплиття ходив до септу Червоного Дитинця благати Вишню Матір пробачити йому. Але братчик Королегвардії, зв'язаний обітницями коритися королю і Регіментарю, не мав іншого чесного вибору, крім рушити на Дракон-Камінь вдягненим у поїдені сіллю лахи простого рибалки. Щодо справжньої мети пана Арика існує певна незгода. Великий маестер Мункун пише, що Каргилові наказали вбити Раеніру і тим покласти край бунтові одним ударом. Грибочок наполягає, що здобиччю Каргила мали стати сини принцеси — мовляв, Аегон ІІ прагнув змити кров свого вбитого сина кров'ю байстрюцьких небожів Джакаериса і Джофрі "Моциків". Пан Арик зійшов на берег безперешкодно, вдягнув обладунок і біле корзно, а тоді так само легко втрапив до замку під личиною свого брата-близнюка — як і замислив Крістон Колій. Проте у самому серці Дракон-Каменя, поки він пробирався до королівських помешкань, боги звели його лицем до лиця з самим паном Ериком, який негайно здогадався, що має означати присутність брата. Співці розповідають, що пан Ерик вигукнув: "Люблю тебе, брате!", видобуваючи меча, і пан Арик відповів: "Я тебе теж, брате!", виймаючи з піхов свого. Великий маестер Мункун стверджує, що близнюки билися майже годину; брязкіт заліза розбудив половину двору королеви, але глядачі безсило стояли осторонь, бо ніхто не міг розрізнити, де який брат. Зрештою пан Арик та пан Ерик завдали один одному смертельних поранень і померли у братніх обіймах зі сльозами на щоках. Свідчення Грибочка коротше, зліше і загалом огудливе. Бій тривав кілька мигів ока, повідомляє блазень. Ніхто не казав нічого про братню любов; кожен Каргил затаврував іншого зрадником і кинувся уперед. Пан Ерик, стоячи вище за близнюка на гвинтових сходах, завдав першого смертельного удару — зі страшною силою згори вниз, — яким відтяв братові мечову руку при плечі. Але падаючи, пан Арик ухопився за біле корзно вбивці, притягнув його до себе і встромив кинджал у живіт. Пан Арик помер, ще не встигли надбігти перші стражники, але пан Ерик помирав ще чотири дні, з вереском пекельного болю, невпинно проклинаючи брата-зрадника. З очевидних причин співці й казкарі віддають перевагу розповіді Мункуна. Маестри та інші вчені мужі мають самі вирішити, яка саме оповідь здається їм вірогіднішою. Септон Євстахій зазначає лише, що близнюки Каргили вбили один одного, та й по тому. А тим часом у Король-Березі коронний шепотинник при королі Аегоні, Ларис Моц-Кутельнога, склав список усіх князів, які зібралися на Дракон-Камені, щоб вітати вінчання королеви Раеніри на царство або сісти у її "чорній раді". Князі Кельтигар та Веларіон тримали столи на морських островах, куди гнів Аегона II не досягав, бо король наразі не мав сили на морі. Але "чорне" панство, яке сиділо у дідицтвах на суходолі, було позбавлене захисту морських хвиль. Узявши сотню лицарів та п'ять сотень стражників королівської надвірної варти і додавши утричі більше гартованих сердюків, пан Крістон рушив на Росбі та Стокварт, чиї князі лише нещодавно розкаялися у союзі з королевою, і наказав довести свою вірність, віддавши власні рушення під його провід. Посилившись, військо Колія підступило під добре муроване портове місто Сутіндол і заскочило його захисників зненацька. Місто було пограбоване і сплюндроване, кораблі у гавані — спалені, а князь Морочник втратив голову. Надвірному лицарству та залозі дали вибір: присягнути на мечах королю Аегону або поділити долю свого князя. Більшість обрала присягу. За наступну ціль пан Крістон обрав собі Граківню. Попереджений про наближення війська, князь Стаунтон зачинив браму і наготувався до опору. З-за мурів його вельможність міг лише спостерігати, як палять його ниви, ліси та села, як вирізають до ноги овець, корів і селян. Коли запас харчів у замку почав доходити кінця, він надіслав крука на Дракон-Камінь, благаючи про порятунок. Птах прибув саме тоді, коли Раеніра та її "чорні" жалобилися за паном Ериком і обговорювали належну відплату за останню вихватку Аегона "Самозванця". Навіть пригнічена замахом на своє життя (або життя синів), королева все ж не бажала нападати на Король-Берег. Мункун (який, слід пам'ятати, писав свою працю за багато років по тому) каже, що причиною був її жах перед убивством родичів. Маегор Лютий вбив власного небожа Аегона і отримав на свою голову прокляття, яке виточило з нього кров на вкраденому престолі. Септон Євстахій твердить, що Раеніра мала "материне серце", яке не бажало піддавати небезпеці життя решти синів. Утім, Грибочок, єдиний справді присутній на тих нарадах, наполягає, що Раеніру доти ще не полишив розпач за сином Люцерисом, і вона взагалі не ходила на військові ради, довіривши провід Морському Змієві та його дружині принцесі Раеніс. Тут найвірогіднішою нам видається оповідь Грибочка, бо за дев'ять днів по тому, як князь Стаунтон вислав прохального листа, від моря почувся шум шкірястих крил, і над Граківнею з'явилася дракониця Мелеїс. Її кликали Червоною Королевою, бо вкрита вона була лускою кольору крові, перетинки крил мала рожеві, а гребінь, роги та лапи — яскраві, мов налощена мідь. На її спині, виблискуючи під сонцем обладунком з криці та міді, сиділа Раеніс Таргарієн, Королева-без-Корони. Та пана Крістона Колія вона не налякала. Правиця короля Аегона чекав її появи і навіть сподівався на неї. За його наказом загриміли тулумбаси, і наперед заспішили стрільці з довгими луками та арбалетами, наповнюючи повітря стрілами. Стугоніли скорпіони, викидаючи у небо товсті сталеві списи, подібні до тих, якими колись убили Мераксес у Дорні. Мелеїс отримала зо два десятки поранень, але від того, здавалося, лише розлютилася і кинулася униз, пихкаючи вогнем направо й наліво. Лицарі горіли просто у сідлах; яскравим полум'ям спалахувало їхнє волосся, шкіряний одяг та кінська збруя. Списники зроняли ратища і тікали на всі боки; дехто намагався ховатися за щитами, але драконового подиху не стримував ані дуб, ані залізо. Пан Крістон сидів верхи на білому огирі й гукав крізь дим та полум'я: — Цільте у наїзницю! Мелеїс заревла, пирхнула димом з ніздрів, і в щелепах її зателіпався охоплений язиками полум'я кінь. І тут у відповідь почулося інше ревище, і в небі з'явилися ще дві крилаті постаті: сам король на Сонцежарі Золотому та його брат Аемонд на Вхагар. Раеніс проковтнула принаду, Крістон Колій захряснув пастку, і ворожі зуби стулилися навколо принцеси. Але вона не зробила навіть спроби втекти — з радісним кличем та ляскотом батога принцеса Раеніс повернула Мелеїс на ворога. З самою Вхагар вона ще могла б упоратися, але проти Вхагар і Сонцежара вкупі на неї чекала неминуча поразка. Дракони зустрілися у відчайдушному бою за півтори сотні сажнів над полем, і в повітрі спалахнули та розквітли вогненні кулі — такі яскраві, що люди потім божилися, ніби на небі з'явилося кілька сонць. Криваво-червоні щелепи Мелеїс на мить стиснулися навколо Сонцежарової шиї, але тут згори на неї впала Вхагар. Усі троє чудовиськ ринули, кружляючи, до землі й гепнули з такою силою, що з мурів Граківні за дві версти звідти порснули камені. Найближчі до драконів люди на полі не дожили розповісти нам, що сталося. А ті, хто стояв далі, нічого не бачили з-за вогню та диму. Полум'я загасили за кілька годин, але з попелу неушкодженою підвелася лише Вхагар. Мелеїс загинула при падінні й була розірвана на безліч шматків вже на землі. Сонцежар, неймовірної краси золотий дракон, лишився калікою з наполовину відірваним від тіла крилом. Ясновельможний Сонцежарів наїзник зламав собі ребра і стегно, половину тіла йому вкрили опіки, а лівиці повелося найгірше — драконове полум'я пекло так гаряче, що обладунок короля вплавився у плоть. Тіло, про яке вирішили, що воно належить Раеніс Таргарієн, згодом знайшли коло трупа її дракониці, хоча воно так зчорніло, що напевне упізнати принцесу ніхто не брався. Кохана донька пані Джоселин Баратеон та принца Аемона Таргарієна, вірна дружина князеві Корлісу Веларіону, мати й бабуся, Королева-без-Корони жила без краплі страху в серці й померла серед вогню та крові. Їй виповнилося п'ятдесят і п'ять років. Того дня наклали головами вісім сотень лицарів, зброєносців та служивих людей. Ще сотня загинула пізніше, коли принц Аемонд і пан Крістон Колій узяли замок Граківня приступом і скарали його залогу на горло. Голову князя Стаунтона повезли до Король-Берега і поставили над Старою брамою... та найбільше вразила юрбу столичного люду — і навіть змусила поштиво замовкнути — голова дракониці Мелеїс, привезена до міста на возі. Опісля багато тисяч людей завважили за краще втекти з Король-Берега, поки королева-вдовиця Алісента не наказала зачинити усі брами. Король Аегон II не помер, хоча дехто казав, що в нестерпних муках він сам кликав смерть своїми молитвами. Привезений до Король-Берега у накривних ношах, щоб приховати тяжкість поранень, його милість не підвівся з ліжка до самого кінця року. Септони молилися за нього, маестри лікували трунками та поїли маковим молочком, і король Аегон спав дев'ять годин з кожних десяти, прокидаючись тільки заради того, щоб ковтнути якоїсь рідкої поживи та заснути знову. Нікому не дозволялося турбувати сон короля, окрім королеви-вдовиці, його матері, та пана Крістона Колія, його Правиці. Дружина не зробила жодної спроби відвідати чоловіка — Гелаену сушило власне горе та безумство. Сонцежар, дракон короля, був занадто важкий та великий, щоб його перевозити, а літати не міг з-за пораненого крила, і тому лишився у полях коло Граківні — повзав там потроху попелом, наче велетенський золотий хробак. Спершу дракон харчувався обгорілими трупами загиблих, а коли вони скінчилися, залишені при ньому стражники пана Крістона Колія почали приганяти телят і овець. — Тепер ви мусите правити на державі, доки ваш брат не зміцніє достатньо, щоб повернутися на престол, — сказав Правиця Короля принцові Аемонду. Панові Крістону не довелося повторювати двічі, пише Євстахій — одноокий Аемонд Бий-Родичів охоче прийняв залізного з рубінами вінця Аегона Завойовника. — На мені він сидітиме краще, ніж на ньому, — зауважив принц Аемонд, проте королем себе не оголосив, а став величатися Господарем-на-Державі та принцом-намісником. Правицею Короля залишився пан Крістон Колій. Тим часом насіння, посіяне Джакаерисом Веларіоном у його польоті на північ, нарешті почало проростати. У Білій Гавані, Зимосічі, Курганищі, Сестринові, Мартинові та при Місячній Брамі збиралися панські рушення і наймані затяги. Пан Крістон попередив нового принца-намісника: якщо до річкового панства, що наразі сидить у Гаренголі з принцом Даемоном, приєднається нова сила, то об'єднане військо можуть не стримати і міцні мури Король-Берега. З півдня теж надходили злі вісті. Покірний закликам дядька, князь Ормунд Вишестраж виступив зі Старограду, маючи при собі тисячу лицарів, тисячу лучників, три тисячі щитників і незліченні тисячі табірних слуг, сердюків, охотників та різного наброду... аж раптом на нього напосілися пан Алан Чмелик і князь Алан Тарлі. Маючи значно менше людей, двоє Аланів дошкуляли Вишестражеві вдень і вночі: налітали на його табори, різали розвідників, підпалювали усе на шляху. Далі на півдні з Трибашти зненацька виступив князь Костян і запопав Вишестражів обоз. Ба гірше, його вельможності досягли звістки, що військо, не менше за його власне, суне у бік Мандера під проводом Тадеуша Рябина, князя на Золотогаї. Князь Вишестраж вирішив, що не просуватиметься без допомоги з Король-Берега. "Маємо нагальну потребу в ваших драконах", — написав він. Аемонд, непохитно упевнений у своїй вояцькій вправності та нездоланній силі дракониці Вхагар, понад усе прагнув дати битву ворогові на його полі. — Хвойда Дракон-Каменя нам не загрожує, — казав він. — Авжеж не більше, ніж Рябин і ота зрадницька зграя у Обширі. Головну небезпеку становить мій дядько. Щойно Даемон помре, як усі йолопи, що зараз вимахують прапорами моєї сестри, розбіжаться по своїх замках і носа звідти не покажуть. А тим часом на сході затоки Чорноводи королеві Раенірі велося недобре. Смерть сина Люцериса впала руйнівним ударом на голову жінки, виснаженої вагітністю і тяжкими пологами мертвої дитини. Коли звістка про загибель принцеси Раеніс досягла Дракон-Каменя, королева Раеніра та князь Веларіон перекинулися вельми гнівними словами. Останній винуватив королеву в смерті своєї дружини. — Замість неї мали б летіти ви! — розпачливо горлав Морський Змій до її милості. — Адже Стаунтон посилав по вас, а ви звалили тягар битви на спину моєї жінки! Ще й заборонили своїм дорогеньким синочкам їй допомагати! В замку знали, що принци Джак та Джоф понад усе прагнули полетіти з принцесою Раеніс до Граківні на власних драконах. "Лише я вмів тоді розрадити душу її милості, — твердить Грибочок у своїх "Свідоцтвах". — У темну годину я став королеві радником, відклав блазенське берло і ковпак, щоб прислужитися усією своєю мудрістю та щирим серцем. Ніхто цього не відав, але тоді у королівстві правив блазень — невидимий король у пістрявих лахах". То була чималенька заява для маленького чоловічка... до того ж не потверджена ані іншими джерелами, ані відомими нам подіями. Її милість аж ніяк не залишилася сама — вона мала ще чотирьох живих синів. "Моя сила та втіха", — звала вона їх. Аегон Молодший та Візерис, діти принца Даемона, мали тоді відповідно дев'ять і сім років. Принцові Джофрі було одинадцять... але Джакаерис, принц Дракон-Каменя, вже стояв на порозі п'ятнадцятиріччя. Саме Джак тепер, наприкінці року 129-го, посів чільне місце при "чорному" дворі. Пам'ятаючи про свою обіцянку Діві Долини, він наказав принцові Джофрі вилетіти до Мартинова на Тираксесі. Мункун вважає, що головним чином рішення Джака було викликане бажанням утримати молодшого брата якнайдалі від пекла війни. Та Джофрі не надто з того радів, бо прагнув довести свої чесноти у бою, і буркотливо погодився лише тоді, коли почув, що його надсилають для захисту Долини від драконів короля Аегона. Раена, тринадцятирічна донька принца Даемона від Лаени Веларіон, була обрана йому за супровід. Її знали під іменем Раена Пентоська, бо народилася вона у згаданому вільному місті за морем. Літати драконом дівчина не вміла, вилуплений з її яйця дракон помер кілька років тому, але з собою вона привезла у Долину ще три яйця і щовечора молилася, щоб вони налупилися. Близнючка панни Раени — Баела — лишилася на Дракон-Камені. Давно заручена з принцом Джакаерисом, вона відмовилася його залишати, наполягаючи, що хоче битися обіч нареченого на своєму драконі... хоча Місячна Танцівниця була ще замала, щоб нести її вагу. Баела також висловила намір негайно вийти заміж за Джака, проте весілля не сталося. Мункун пише, що принц не хотів одружуватися до кінця війни, а Грибочок твердить, що Джакаерис був уже одружений з Сарою Сніговій, таємничою байстрючкою з Зимосічі. Принц Дракон-Каменя мусив подбати і про безпеку своїх одноутробних братів: дев'ятирічного Аегона Молодшого та семирічного Візериса. Батько їхній, принц Даемон, нажив чимало друзів у Вільному Місті Пентосі, коли їздив туди замолоду. Джакаерис звернувся до князя, що правив у Пентосі, з проханням узяти двох хлопчиків до себе на виховання, доки Раеніра не утвердить себе на Залізному Престолі. У останні дні року 129-го А.З. юні принци сіли на думбас "Незнайбіда" — Аегон разом зі Штормохмарою, Візерис із незмінним яйцем у руках — і вирушили ним до Есосу. Морський Змій дав їм за супровід сім бойових кораблів, щоб дорогою до Пентосу уникнути зайвих пригод. Невдовзі принц Джакаерис повернув до ради Володаря Припливів і поставив його Правицею Королеви. Разом з князем Корлісом вони почали мудрувати, як напасти на Король-Берег та захопити його. Оскільки Сонцежар був поранений і нездатний залишити околиці Граківні, а Тессаріона знаходилася з принцом Даероном у Старограді, для оборони Король-Берега лишилося тільки двоє дорослих драконів... до того ж наїзниця Вогнемрії, королева Гелаена, днями та ночами лила сльози у душевному мороці й не могла тепер вважатися силою в битві. Отже, на варті столиці стояла сама тільки Вхагар. Жоден з живих драконів не міг рівнятися з Вхагар ані обсягами, ані люттю, але Джак сподівався, що коли Вермакс, Сиракс і Караксес налетять на Король-Берег одночасно, то навіть "те старе сивопике стерво" не зможе їм протистояти. Грибочок не мав такої певності. "Три більше за одну, — сказав блазень принцові Дракон-Каменя, за його власними словами, — але чотири більше за трьох, а шість більше за чотирьох, це навіть дурень знає". На це Джак зауважив, що Штормохмарою ще не літали, Місячна Танцівниця нещодавно вилупилася, Тираксес перебував у Долині з принцом Джофрі, а тоді спитав, де Грибочок пропонує знайти ще драконів. Карлик буцімто зареготав і відповів: — У тих ліжках та сінниках, куди ви, Таргарієни, полюбляєте засівати своє срібне насіння! Дім Таргарієн правив на Дракон-Камені вже більше як два століття, відколи князь Аенар Таргарієн прибув туди з Валірії зі своїми драконами. У роду завжди трималися звичаю одружувати братів і сестер — хоч рідних, хоч у перших, — але юна кров вирує і чекати не хоче, тож чоловіки дому Таргарієн подеколи не цуралися шукати втіхи в дочок (і навіть дружин) своїх підданих, що мешкали у селах біля підніжжя Драконощовби, рільників та риболовів вузького моря. Ніде правди діти — до самого правління короля Джаяхаериса на Дракон-Камені царювало старовинне право першої ночі. Ще й користувалися ним на острові чи не найчастіше з усього Семицарства, хай як прикро вразилася б Ласкава Королева Алісанна, почувши таке про власних родичів. Загалом у Семицарстві цей звичай зневажали і ненавиділи, про що королева Алісанна дізналася на своїх жіночих радах. Але на Дракон-Камені такі почуття були майже невідомі, бо Таргарієнів сприймали ближчими до богів, ніж до підлої людської породи. Тут нареченим, яких благословили Таргарієни у їхню шлюбну ніч, заздрили інші дівчата. Діти, народжені від права першої ночі, мали шану понад усіма іншими — ще й тому, що господарі Дракон-Каменя нерідко святкували з'яву таких дітей на світ щедрими дарунками золота, шовку та землі їхнім матерям. Про щасливих байстрюків казали: "виткнувся з драконового насіння", а згодом стали кликати просто "насінням". Навіть після заборони права першої ночі деякі з Таргарієнів не кинули звичаю бавитися з дочками корчмарів та дружинами рибалок. А відтак "насіння" і сини "насіння" на Дракон-Камені не переводилися. Саме до таких звернувся принц Джакаерис на заклик свого блазня. Він заприсягся, що коли хтось опанує дракона, той отримає землю та статки, висвятиться у лицарі, сини його вродяться шляхетними панами, дочки підуть заміж за княжих дітей, а сам новий наїзник битиметься пліч-о-пліч з принцом Дракон-Каменя проти самозванця Аегона II Таргарієна та його зрадницького кубла. Не усі, хто з'явився на принців заклик, були "насінням" або хоча б дітьми чи онуками "насіння". Драконоїздцями забажали зробитися зо два десятки лицарів з чаді королеви, серед них Регіментар її Королевогвардії — пан Стефон Морочник, а з ними безліч зброєносців, кухарчуків, жеглярів, стражників, мартоплясів, і навіть дві покоївки. "Засіванням" урочисто назвав Мункун той сміх і гріх, який невдовзі почався (приписуючи назву самому Джакаерисові, аж ніяк не Грибочку). Інші вживали похмурішу назву — "Червона Сівба". Найнесподіванішим з майбутніх драконовершників виявився сам Грибочок. У "Свідоцтвах" міститься докладна розповідь про його спробу всістися на стару Срібнокрилку, яку завважили за найспокійнішу з драконів без господарів. Це одна з найсмішніших оповідок Грибочка, і кінчається вона тим, як блазень біжить дворищем Дракон-Каменя з підпаленим сідальцем штанів, а тоді ледь не тоне, коли кидається у колодязь, маючи на меті загасити полум'я. Навряд чи це сталося насправді... але трохи розважило нас посеред похмурих та кривавих в іншому подій. Дракони — то не коні. Вони не надто охоче пускають людину до себе на спину, а відчувши загрозу, люто нападають у відповідь. "Правдивий переказ" Мункуна свідчить, що шістнадцятеро людей наклали головами у "Засіванні", а утричі більше скалічилися або обпеклися, намагаючись стати драконоїздцями. Стефон Морочник спробував засідлати дракона Морського Серпанка і згорів на смерть. Князя Гормона Масея спіткала та сама доля при спробі опанувати Вермітора. Чоловікові на ім'я Сріблястий Денис, який стверджував, що є байстрюком Маегора Лютого, і чиє волосся та очі додавали побрехеньці певної вірогідності, Вівцекрад відірвав руку від плеча. Поки Денисові сини намагалися щось вдіяти зі страшною раною, на них напав Драконожер, відігнав Вівцекрада і строщив батька разом з усіма синами. Та принаймні Серпанок, Вермітор і Срібнокрилка були звичні до людей і якось уміли терпіти їх коло себе. На них свого часу літали верхи, і при дворі плекали надію, що три дракони колись та зможуть прийняти нових наїзників. Зрештою ця надія справдилася. Вермітор, власний дракон Старого Короля, зігнув шию перед ковальським байстрюком — велетнем на прізвисько Гуго Громобій, а також Грізний Гуго. Улюбленицю Ласкавої Королеви Алісанни — Срібнокрилку — засідлав стражник Ульф Білий, або ж Ульф Пияк. Перше своє прізвисько він отримав за надзвичайно світле волосся, а друге не потребує пояснень. Морський Серпанок, що колись носив на спині Лаенора Веларіона, зрештою пустив на себе хлопця п'ятнадцяти років, відомого як Аддам з Короба. Про його походження літописці сперечаються й досі. Аддам і його брат Алин (на рік молодший) народилися в жінки на ім'я Марільда — юної гарненької доньки будівника кораблів. У батькових корабельнях, де вона день у день сновигала серед робітників, її знали під прізвиськом Мишка — "маленька, прудка і завжди під ногами". У шістнадцять літ, року 114 А.З., вона народила Аддама, а року 115-го, ледве досягнувши вісімнадцяти — Алина. Невеличкі та прудкі, як їхня мати, ці байстрюки Короба мали сріблясте волосся і фіалкові очі, виросли на дідових корабельнях і невдовзі показали, що в жилах у них "тече морська сіль" — вийшли в море жеглярськими учнями, ще й вісім років не переступивши. Коли Аддамові було десять, а Алинові — дев'ять, їхня мати успадкувала корабельні від свого батька, продала і вжила гроші на те, щоб вийти у море хазяйкою власного торговельного коча, який назвала "Мишкою". Вдатна до купецької справи і безстрашна за стерном, Марільда з Короба вже до 130 р. А.З. володіла сімома кораблями, і на котромусь неодмінно служили її байстрюки. Що Аддам і Алин належали до "драконового насіння" — про те не сумнівався жоден, хто хоч раз накинув на них оком, хоча мати вперто відмовлялася назвати їхнього батька. Лише коли принц Джакаерис розіслав заклик до нових драконовершників, Марільда порушила мовчанку і оголосила, що її хлопці — тілесні сини покійного пана Лаенора Веларіона. Справді, на обличчях юнаків лежала його печатка, та й люди пам'ятали, як пан Лаенор час від часу навідував корабельні у Коробі. Попри це, на Дракон-Камені й Плавні до Марільдиного зізнання поставилися обачливо — адже ніхто не забув славетну байдужість Лаенора Веларіона до жінок. Утім, викрити її брехню ніхто не насмілився... бо сам батько Лаенора — не хто інший, як князь Корліс — привів хлопців до принца Джакаериса на "Засівання". Переживши усіх своїх дітей, потерпаючи від зрад небожів та інших родичів, Морський Змій завзято жадав притиснути до грудей новознайдених онуків. І коли Аддам з Короба сів на дракона пана Лаенора — Морського Серпанка — правдивість заяв його матері вже ніхто не заперечував. Отже, не мусимо дивуватися, що великий маестер Мункун і септон Євстахій обидва радо потвердили батьківство пана Лаенора... але з ними, як завжди, не погодився Грибочок. У "Свідоцтвах" блазень висуває припущення, що "мишенят" породив не син Морського Змія, а сам Морський Змій. Адже князь Корліс не поділяв любовних смаків пана Лаенора, зауважує він, та й корабельні Короба були йому наче другий дім — а його син, навпаки, бував там лише зрідка. Принцеса Раеніс, дружина князя, мала такий вогняний норов, яким похвалиться не кожен Таргарієн, каже Грибочок; необачно було б її панові чоловіку зізнатися, що він породив байстрюків од дівчини, удвічі від неї молодшої, ще й доньки майстра-корабельника. Тому його вельможність вельми помірковано скінчив свої "корабельницькі походеньки" з Мишкою по народженні Алина і наказав тримати хлопчиків якнайдалі від двору. Лише після смерті принцеси Раеніс князь Корліс нарешті знайшов нагоду сповістити світ про двох байстрюків. У цьому випадку, слід визнати, оповідь блазня видається нам вірогіднішою, ніж свідчення септона і маестра. Чимало двірського панства королеви Раеніри, напевне, мало ті ж самі підозри. Невдовзі після того, як Аддам з Короба довів свої чесноти — себто пролетів у небі на Морському Серпанку, — князь Корліс наважився просити королеву Раеніру, щоб та вивела пляму байстрюцького народження з його імені, а заразом і з імені його брата. До прохання додав свій голос принц Джакаерис, і королева погодилася. Аддам з Короба — драконове насіння, байстрюцьке коріння — став Аддамом Веларіоном, спадкоємцем Плавня. Але на тім "Червоній Сівбі" ще не поклали кінець. Мало статися ще чимало різного, і то гіршого, і не без тяжких наслідків для всього Семицарства. Три дикі дракони острова Дракон-Камінь не піддалися так легко, як ті, що раніше знали вершників. Утім, спроби їх опанувати не припинялися. Вівцекрад, уславлений бридкою зовнішністю та кольором бурого намулу, налупився ще за молодості Старого Короля і мав велику пристрасть до баранини. Він налітав на отари по всіх околицях затоки від Плавня до Вендвиці, майже ніколи не шкодив вівчарям — хіба що ті намагалися йому завадити, — але час від часу охоче ласував вівчарськими собаками. Сірий Привид жив у димній печері високо на східному схилі Драконощовби, надавав перевагу рибі й частіше за все траплявся на очі над вузьким морем, де вправно вихоплював здобич з води. Забарвленням він був блідий, сіро-білий, у небі нагадував вранішній туман, а людей з їхніми справами сором'язливо цурався протягом багатьох років. Найбільший та найстаріший з диких драконів був Драконожер. Це ім'я він отримав за те, що по-перше, був помічений за поїданням трупів мертвих драконів, а по-друге, мав звичку налітати на гнізда Драконощовби і безсоромно жерти яйця та новоналуплених дракончиків. Чорний, як вугілля, з лютими зеленими очима, Драконожер облаштував собі лігво на Дракон-Камені ще перед прибуттям Таргарієнів — коли вірити пліткам простолюддя. (Великий маестер Мункун і септон Євстахій вважають їх за надзвичайно маловірогідні; я тримаюся тієї ж думки.) Зухвалі приборкувачі драконів пробували сісти на нього десяток разів, та лише прикрасили лігво розсипами власних кісток. Поміж "драконового насіння" не знайшлося жодного дурня, який схотів би потурбувати Драконожера (а хто знайшовся, той живим не повернувся, і нам про нього нічого не відомо). Деякі шукали нагоди засідлати Сірого Привида, та не могли знайти, бо той вправно уникав людей. Виманити Вівцекрада виявилося трохи легше, але то був звір підлий та гнівний і згубив більше "насіння", ніж три "замкові" дракони разом. Одним з тих, хто сподівався його приборкати (після невдалих пошуків Сірого Привида) був Алин з Короба. Вівцекрад йому не скорився, і коли Алин викульгав з драконового лігва у палаючому каптані, лише поспіх брата урятував йому життя. Морський Серпанок відігнав дикого дракона геть, а Аддам збив полум'я власною киреєю. Алин Веларіон носив рубці від тієї спроби на спині та ногах решту свого довгого життя і вважав за щастя, що не втратив його зовсім. Багато інших "насінин" — шукачів місця на спині Вівцекрада — знайшли собі місце хіба що у його череві. Зрештою брунатний дракон був скорений хитрістю та впертістю шістнадцятирічного "брунатного дівчати". Дівчина щоранку приносила йому свіжозабиту вівцю, доки Вівцекрад не почав охоче її вітати і навіть чекати на зустріч. Мункун називає ім'я цієї несподіваної драконоїзниці — Кропивка. Грибочок вважає її байстрючкою непевного роду на їм'я Кирпа. То була темнава, кароока, брунатна шкірою, худорлява, лайлива, брутальна і безстрашна... перша і остання наїзниця дракона Вівцекрада. Принц Джакаерис досяг своєї мети — у смерті та болю, серед залишених у скорботі вдовиць, між пошматованих та довіку обпечених чоловіків постало четверо нових драконоїздців. Добіг кінця 129-й рік по Аегоновому Завоюванні. Принц наготувався вилетіти проти Король-Берега. Для нападу було призначено день першого повного місяця нового року. Та недарма сказано: люди заміряються, а боги насміхаються. Поки Джак мудрував про напад на столицю, зі сходу насунулася нова загроза. Оборудки Отто Вишестража нарешті дали плоди: у Тироші стрілася вища рада Тріархії та схвалила його прохання про військовий союз. З Порогів вийшло дев'яносто бойових кораблів під прапорами Трьох Доньок. Сталося так — волею чи то випадку, чи то богів, — що саме тоді, коли вони різали хвилі у напрямку Гирла затоки Чорноводи, пентоський думбас "Незнайбіда" з двома принцами Таргарієнами плив назустріч просто до їхніх пазурів. Усі кораблі супроводу принців або потопили, або захопили, "Незнайбіда" втрапив у полон, тому звістка досягла Дракон-Каменю лише тоді, коли до замку прилетів сам принц Аегон, відчайдушно чіпляючись за шию свого дракона Штормохмари. Хлопчина збілів від жаху, тремтів, наче листок на вітрі, каже Грибочок, і смердів власною сечею. У свої дев'ять років він літав драконом уперше... і востаннє, бо Штормохмара був жахливо поранений під час втечі: у череві його стирчало безліч стріл, а у шиї — спис, пущений з метавки-скорпіона. Дракон помер за годину з лютим сичанням; з ран його витікала чорна димна кров. Молодший брат Аегона, принц Візерис, не мав способу втекти з думбаса. Але хлопець він був меткий, тому сховав драконяче яйце, перевдягнувся у просолене дрантя і спробував прикинутися простим хлопчаком-корабельником. Та його зрадив один зі справжніх жеглярчуків, і принц потрапив у полон. Першим зрозумів, кого він тримає у руках, один з тирошійських капітанів — так пише Мункун, — але адмірал флоту, Шарако Логар з Лису, миттю позбавив його коштовної здобичі. Лисенійський флотоводець розділив свої кораблі для нападу. Одне крило флоту мало ввійти у Гирло на південь від Дракон-Каменя, інше — на північ. Битва розпочалася на світанку п'ятого дня року 130 від Аегонового Завоювання. Бойові кораблі Шарако ринули вперед, а за ними у небо сходило сонце. Приховані вранішнім блиском, вони заскочили чимало галер князя Веларіона зненацька — кілька пробили таранами, інші взяли приступом на мотузки з гаками. Не чіпаючи Дракон-Каменя, південний відділ налетів на береги Плавня, висадив вояків у Прянищі й спрямував підпальні човни у гавань — пустити вогонь на кораблі, які вирушали назустріч. До пізнього ранку Прянище вже палало, а мирійське та тирошійське вояцтво ломилося просто у двері Припливу. Коли принц Джакаерис з'явився над вервечкою лисенійських галер верхи на Вермаксі, в повітря назустріч йому злетіла хмара стріл та списів. Жеглярі Тріархії вже стрічали драконів у битві, коли воювали з принцом Даемоном на Порогах. Ніхто не міг би звинуватити їх у боягузтві — адже вони ставали до бою проти драконового вогню, маючи в руках лише звичайну людську зброю. — Вбийте наїзника — і дракон втече сам! — бадьорили їх керманичі та очільники. Запалав один корабель, тоді інший, і все ж вояки з Вільних Міст стояли міцно... аж доки не залунав страшний крик, і всі не побачили навколо Драконощовби нові крилаті тіні, що повертали до бойовиська. Одна річ — битися проти одного дракона, і зовсім інша — проти п'яти. Коли на кораблі налетіли Срібнокрилка, Вівцекрад, Морський Серпанок та Вермітор, вояків Тріархії зрадила мужність. Лава бойових кораблів розвалилася, одна галера за іншою силувалася утекти. Дракони падали згори, наче блискавки, випльовували кулі вогню: блакитного та жовтогарячого, червоного та золотого, чимраз яскравішого. Один корабель за іншим спалахував і розвалювався на шматки або тонув у вихорі полум'я. Люди з вереском падали у море, охоплені вогненними язиками. Високі стовпи чорного диму ставали над морем. Здавалося, надії нема, і для корабельників усе втрачено... ...аж тут Вермакс пірнув надто низько і звалився у море. Чому і як саме дракон впав у воду того дня — про те нині оповідають різне. Дехто стверджує, що якийсь арбалетник примудрився влучити сталевою стрілою драконові у око, але це надто вже підозріло нагадує смерть Мераксес у Дорні за багато років перед тим. Кажуть і про те, що один жегляр у воронячому гнізді на щоглі мирійської галери зачепив Вермакса гаком-кішкою на мотузці, коли той пролітав низько над кораблями, сіючи жах. Один з пазурів "кішки" знайшов щілину між двох лусочок, глибоко уп'явся в плоть, і тут драконові погано прислужилася його власна швидкість: жегляр завив інший кінець мотузки навколо щогли, і вага корабля разом з силою Вермаксових крил допомогла видерти у череві дракона довгу криву дірку. Болючо-гнівний вереск чудовиська було чути крізь галас битви аж у Прянищі. Політ дракона скінчився жахливо. Вермакс падав, пихкаючи димом, верещав і бив пазурами воду. Ті, хто вижив того дня, розповідали, що дракон намагався злетіти знову, але врізався у палаючу галеру. Дерево тріснуло, щогла впала, і дракон, судомлячись, заплутався у линвах. Корабель перекинувся і потонув, забравши Вермакса з собою на дно. Розказували, що Джакаерис Веларіон зістрибнув зі спини свого звіра і на кілька ударів серця вчепився в якийсь уламок, що спливав димом на воді. Але арбалетники з найближчого мирійського корабля почали пускати стріли і влучили спершу раз, а потім знову і знову. Стріл мирійці не шкодували; нарешті одна вдарила принца у шию, і Джакаериса проковтнуло море. Битва у Гирлі вирувала цілісіньку ніч на північ та південь від Дракон-Каменя. Вона й досі лишається однією з найкривавіших сутичок на морі в усій відомій нам історії. Адмірал Тріархії Шарако Логар вивів у море з Порогів об'єднаний флот з дев'яноста мирійських, лисенійських та тирошійських бойових кораблів; хіба що двадцять вісім так-сяк дошкутильгали назад, і серед них — лише три не з лисенійськими жеглярами. Внаслідок сказаного вдовиці у Мирі та Тироші звинуватили адмірала, що він надіслав їхні кораблі на смерть, а свої притримав ззаду. Так почалася чвара, що за два роки скінчила існування Тріархії — три Вільні Міста розпочали між собою Війну Доньок. Але не тут нам про неї оповідати. Нападники проминули Дракон-Камінь, вважаючи, певно, старовинну твердиню Таргарієнів надто міцною для приступу, але зібрали тяжку данину з острова Плавень. Місто Прянище брутально сплюндрували: будинки палили, тіла чоловіків, жінок та дітей нівечили на вулицях і лишали на поталу мартинам, щурам і стерв'ятникам. Після погрому місто вже ніколи не відбудувалося знову. Інше містечко — Приплив — теж піддали вогню та грабунку. Всі скарби, які свого часу привіз зі сходу Морський Змій, зжер вогонь, а слуг його дому вирізали, коли ті намагалися уникнути пожежі. Флот Веларіонів втратив мало не третину своєї сили. Загинули тисячі людей. Але жодна з тих втрат не могла рівнятися з втратою Джакаериса Веларіона — принца Дракон-Каменя і спадкоємця Залізного Престолу. Наймолодший син Раеніри теж, здавалося, пропав назавжди. Після безладу битви жоден з тих, хто вижив, не міг пригадати напевне, на якому кораблі перебував принц Візерис. Обидві сторони вважали його мертвим — потоплим, згорілим або зарізаним. І хоча його брат Аегон Молодший втік і вцілів, радість пішла з його серця — хлопець не міг пробачити собі, що скочив на Штормохмару, кинувши молодшого брата на поталу ворогові. Пишуть, що коли Морського Змія привітали з перемогою, він відповів: — Якщо оце перемога, то молитимуся, щоб більше не здобути жодної. Грибочок розповідає, що того вечора на Дракон-Камені у закіптюженому шинку попід замком налигалися, мов квачі, двоє драконоїзників: Гуго Громобій та Ульф Білий, які полетіли на Верміторі та Срібнокрилці у битву і дожили цим повихвалятися. — Отепер ми лицарі, ще й хвацькі! — вигукував Грізний Гуго. На що Ульф зареготав і відповів: — Тьху на твоє лицарство. Час нам княжатами запанувати! Дівчина Кропивка їхнє свято не поділяла. Вона теж вилетіла у битву, билася хоробро, палила і нищила незгірш інших, та коли верталася на Дракон-Камінь, її закіптюженим дочорна обличчям текли сльози. Аддам Веларіон, нещодавній Аддам з Короба, розшукав Морського Змія після битви; але про що вони розмовляли, того нам Грибочок не повідомляє. За два тижні по тому скрута спіткала у Обширі князя Ормунда Вишестража — він опинився між двох ворожих військ. Тадеуш Рябин, князь на Золотогаї, та Том Буйцвіт, байстрюк Лихомостя, насунулися на князя з північного сходу з силою-силенною кінного лицарства, тоді як пан Алан Чмелик, князь Алан Тарлі та князь Овейн Костян з'єднали свої затяги, щоб відрізати йому відступ до Старограду. Дві сили зімкнулися на березі річки Медовухи навколо війська Вишестража та напали водночас і спереду, і ззаду. Князь побачив, як лави його вояків ламаються, і поразка здавалася йому вже неминучою... аж тут над бойовиськом майнула величезна тінь, і над головами почулося жахливе ревище, в якому потонув брязкіт криці на криці. Над полем з'явився дракон. Драконом була Тессаріона, Синя Королева, забарвлена у кольори кобальту і міді. На її спині летів наймолодший з трьох синів королеви Алісенти — п'ятнадцятирічний Даерон Таргарієн, зброєносець князя Ормунда, той самий лагідний і чемний парубок, який колись був молочним братом принцові Джакаерису. Поява принца Даерона на драконі обернула хід битви. Тепер нападали вояки князя Ормунда, горлаючи прокляття на ворогів, а люди королеви тікали з поля. До кінця дня князь Рябин відступив на північ з рештками свого війська, Том Буйцвіт лежав мертвий і обвуглений серед річкового очерету, двох Аланів узяли в полон, а князь Костян повільно помирав від рани, завданої Сиротинцем — чорним клинком Зухвалого Джона Розстана. Поки вовки та круки бенкетували на тілах загиблих, князь Вишестраж частував принца Даерона м'ясом зубра та добірними винами; він висвятив принца у лицарі овіяним казками валірійським мечем на ймення Пильний Сторож і нарік "Даероном Даруй-Вогонь". На це принц сумирно відповів: — Пан князь надто добрі до мене. Адже честь перемоги належить Тессаріоні. На Дракон-Камені після звістки про страшну поразку при Медовусі над "чорним двором" повисло пригнічення та відчай. Князь Бар-Емон навіть натякнув, чи не час уже поміркувати, щоб зігнути коліна перед Аегоном II. Та королева не хотіла і чути. Лише боги знають, що робиться у серцях людей, а тим паче жінок. Начебто вже зламана смертю одного сина, Раеніра Таргарієн, здавалося, віднайшла душевні сили після втрати другого. Смерть Джака загартувала її, випалила геть усі страхи, лишила в серці самий гнів та ненависть. Її милість усе ще мала більше драконів, ніж її зведений брат, і тепер плекала рішучість задіяти їх, не зважаючи на ціну та наслідки. Королева сказала "чорній раді", що хоче потопити Аегона з усіма поплічниками у морі лютого вогню. Або вона викине його геть з Залізного Престолу, або загине сама. Схожа рішучість визрівала на іншому березі затоки у грудях Аемонда Таргарієна — принца, котрий правив у ім'я свого брата Аегона, поки той лежав тяжко хворий. Щоправда, Аемонд Кривий відчував до своєї зведеної сестри Раеніри саму лише зневагу, а за головну загрозу вважав власного дядька, принца Даемона, та велике військо, яке той зібрав у Гаренголі. Скликавши значкових панів і раду, принц-намісник оголосив про свій намір дати битву дядькові, покарати та привести до покори бунтівне річкове панство. Він запропонував ударити по річках одразу зі сходу та заходу, змусивши панство Тризуба боронитися з двох протилежних сторін. У західних горах Язон Ланістер зібрав грізне військо: тисячу панцирних лицарів і сім разів по стільки стрільців та щитників. Хай би він вдарив з висоти, перетнув Червонозуб з вогнем і мечем, а тим часом пан Крістон Колій виступить з Король-Берега у супроводі самого принца Аемонда на Вхагар. Дві потуги мають зійтися у Гаренголі й разом розчавити "зрадників Тризуба". Якщо ж дядько принца вигулькне з-за мурів замку — а йому таки доведеться, — тоді Вхагар здолає Караксеса, і принц Аемонд повернеться до столиці з головою принца Даемона. Не всім радникам "зеленої ради" припала до смаку відчайдушність принца. Аемонд отримав підтримку пана Крістона Колія, Правиці Короля, і пана Тайлана Ланістера, але великий маестер Орвил закликав його надіслати листа до Штормоламу і додати силу дому Баратеон до своєї власної, перш ніж братися до справи. Залізне Берло, князь Яспер Вильд, твердив, що з півдня слід прикликати князя Вишестража та принца Даерона — бо, мовляв, "один дракон — добре, а два — краще". Королева-удовиця теж закликала сина до обережності — вмовляла почекати, доки його брат король та дракон Сонцежар Золотий зціляться і матимуть змогу приєднатися до удару. Але принц Аемонд не мав смаку довго чекати. Він оголосив, що ані у братах, ані в їхніх драконах потреби не має — Аегона, мовляв, надто тяжко поранено, а Даерон ще замолодий. Так, Караксес — страшний звір, завзятий, хитрий, випробуваний у бою... але Вхагар старіша, лютіша і вдвічі більша. Септон Євстахій каже, що Бий-Родичів понад усе хотів забрати честь перемоги собі, не бажаючи ділити славу ані з братами, ані з кимось іншим. А казати йому хоч слово поперек ніхто не смів, бо поки Аегон II не підвівся з ліжка і не узяв до рук меча, законне намісництво та уся влада на державі належали Аемондові. Вірний своєму намірові, принц виїхав з Божої брами за два тижні на чолі війська у чотири тисячі людей. — До Гаренголу шістнадцять денних переходів, — оголосив він. — На сімнадцятий день ми бенкетуватимемо у палатах Чорного Гарена, а згори дивитиметься голова дядечка на моєму списі. На іншому березі королівства покірний наказові Язон Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі, виступив з західних гір і пішов усією потугою на Червонозуб, у саме серце річкового краю. Панство Тризуба муситиме перестріти його для битви, не маючи іншого вибору. Даемон Таргарієн був надто старий та гартований воїн, щоб байдикувати всередині замкових мурів — навіть таких могутніх, як гаренгольські. Принц ще й доти мав друзів у Король-Березі; звістки про задуми небожа досягли його раніше, ніж Аемонд виїхав з міста. Кажуть, що коли принцові Даемону доповіли про виступ Аемонда та пана Крістона Колія з Король-Берега, він зареготав і мовив: — Давно вже на часі! На цю мить він, здавалося, чекав особливо, бо того ж дня зі спотворених башт Гаренголу знялася у повітря ціла зграя круків. А на Червонозубі князеві Язону Ланістеру протистали господар у Рождіві — старий Петир Дудар — і князь у Ходжаєвому Спочинку Трістан Ванс. Західняки переважали ворогів числом, зате річкові знали свій край. Ланістери тричі намагалися перетнути брід, і тричі їх відганяли назад. У останній спробі князеві Язону завдав смертельного поранення сивочолий зброєносець Баш з Довголистя. (Князь Дудар згодом сам висвятив його на лицаря, нарікши Довголистом Леворізом.) Проте четверта ланістерівська навала здолала броди — цього разу загинув князь Ванс, убитий паном Адріаном Тарбеком, який перехопив провід над західним військом. Тарбек і сотня його добірних лицарів зняли важкі обладунки і перепливли річку вище за течією, потім обійшли здалеку і вдарили на лави князя Ванса ззаду. Річкове панство змішалося, а західняки тисячами ринули через Червонозуб. Тим часом зграї лодій з Залізних островів насунулися на береги Ланістерових володінь під проводом Далтона Грейджоя, князя на Пайку; ані князь Язон перед смертю, ані його короговні пани нічого не відали. Вислухавши залицяння обох шукачів Залізного Престолу, Червоний Кракен зробив вибір. Його залізняки не мали надії здобути Кастерлі-на-Скелі по тому, як пані Джоана зачинила браму; зате вони захопили три чверті кораблів коло пришибів, потопили решту, приступом здобули мури Ланіспорту, піддали місто погромові, забрали звідти незліченні багатства та більш як шість сотень жінок і дівчат, серед них улюблену коханку князя Язона і його тілесних доньок. Тим часом не дрімало й інше панство держави. Князь Валис Мутон вивів з Дівоставу сотню лицарів, щоб з'єднатися з напівдикими Краббами та Брюнами з півострова Гостроклішня і Кельтигарами з острова Клішня. Вони заспішили крізь смерекові ліси та вкриті туманом гори до Граківні, де своєю раптовою появою заскочили залогу зненацька. Відібравши замок у ворога, князь Мутон повів найхоробріших з-поміж своїх людей полями попелу на захід від замку, щоб покласти край драконові Сонцежару. Звитяжні драконоборці заіграшки розігнали чати сторожі, які лишив король, щоб годувати, захищати й порати свого дракона. Але сам Сонцежар виявився страшнішим ворогом, ніж їм гадалося. На землі дракони зазвичай незграбні, а з майже відірваним крилом величезний золотий змій був неспроможний злетіти у повітря. Нападники чекали знайти дракона при смерті, але він лише спав; брязкіт мечів і гуркіт копит збудили чудовисько, а перший удар списа викликав у нього нестримну лють. Звиваючись кільцями між кісток незліченних овець, укритий слизьким болотом Сонцежар ляскав хвостом на всі боки, плював золотим вогнем і намагався злетіти. Тричі він здіймався у повітря і тричі падав на землю. Мутонове військо кидалося на дракона з мечами, списами та сокирами, завдало звірові безліч тяжких ран... але кожен удар, здавалося, лише роздмухував його гнів. Коли загинуло вже з шість десятків люду, решта відступила. Серед убитих був і сам Валис Мутон, господар на Дівоставі. Коли його тіло знайшов за два тижні рідний брат Манфрид, від того лишилася сама тільки спалена плоть у поплавленому обладунку, де всередині кишіли трупні черви. Але ніде на тому полі приску, всіяному тілами хоробрих вояків та зчорнілими, напухлими трупами десятків коней, не зміг князь Манфрид знайти дракона короля Аегона. Сонцежар зник, не лишивши навіть слідів, що напевне мали б знайтися, якби дракон кудись поповз суходолом. Скидалося на те, що Сонцежар Золотий віднайшов у своїх крилах силу піднятися у повітря... але куди саме понесли його крила, ніхто з живих людей не відав. Тим часом принц Даемон Таргарієн власною особою линув на південь верхи на своєму драконі Караксесі. Пролітаючи понад західним берегом Божого Ока, якнайдалі від шляху війська пана Крістона, він уникнув ворогів, перетнув Чорноводу, повернув на схід і рушив уздовж річки на Король-Берег. А на Дракон-Камені Раеніра Таргарієн вдягла обладунок з чорної тьмяно-лискучої луски, сіла на Сиракс і злетіла під буремною зливою, що батожила води затоки Чорноводи. Високо над стольним містом Вестеросу королева та її чоловік-принц зустрілися у повітрі й закружляли над Аегоновим пагорбом. З їхньою з'явою вулиці міста охопив жах — містяни усвідомили, що нарешті почалася та сама навала, якої вони так довго чекали і лякалися. Принц Аемонд і пан Крістон оголили оборону Король-Берега, коли пішли воювати Гаренгол... а Бий-Родичів ще й забрав Вхагар, найстрашніше з чудовиськ, залишивши супроти драконів королеви тільки Вогнемрію та жменьку недорослих драконят. На молодих драконах доти ще ніхто не літав, а вершниця Вогнемрії — королева Гелаена — була зламана розпачем. Отже, перед лицем нападу місто лишилося без жодного вогнедишного захисника. Тисячі міщан вихлюпнули хвилею з міських брам, тягнучи на спині власних дітей та земне майно в пошуках безпечного прихистку в навколишніх полях, лісах або селах. Інші копали під хатами темні й вогкі схрони, де сподівалися пересидіти, коли місто запалає. (Великий маестер Мункун пише, що чимало прихованих проходів та потаємних льохів під Король-Берегом походять саме від тих часів.) У Блошиному Подолі почалися погроми. Коли люд забачив вітрила Морського Змія у затоці на схід від Король-Берега і зрозумів, що кораблі пливуть до гирла річки, то у септах міста закалатали усі дзвони, а вулиці обсіла юрба, яка грабувала і плюндрувала все, що бачила. Кількадесят людей загинуло, доки золотокирейникам вдалося відновити спокій. Оскільки Господар-на-Державі та Правиця Короля були відсутні, а сам король Аегон — обпечений, прикутий до ліжка і загублений у маковому сновидді, про оборону міста довелося дбати його матері, королеві-удовиці. Королева Алісента не злякалася виклику, зачинила брами замку та міста, виставила золотокирейників на мури і послала найшвидших вершників відшукати принца Аемонда та повернути його назад. Водночас вона наказала великому маестрові Орвилу вислати круків "до вірного нам панства" і закликати з'явитися на захист законного короля. Та коли Орвил заспішив до своїх покоїв, там на нього вже чекали четверо золотокирейників. Один заткнув йому рота, а інші побили, зв'язали та нап'яли на голову торбу. Відтак великого маестра потягли та кинули до одного з глухих, темних кам'яних мішків у підземеллі. Вершники королеви Алісенти змогли дістатися хіба що брам, де інші золотокирейники також схопили їх одного за одним. Сімох сотників, що обороняли сім брам і були обрані для служби за вірність королю Аегону, без відома її милості вбили або кинули до в'язниці тієї самої миті, коли Караксес з'явився у небі над Червоним Дитинцем... бо у лавах міської варти ще й доти любили Даемона Таргарієна, Стольного Принца, який свого часу очолював золотокирейників. Брат королеви, пан Гвейн Вишестраж, заступник тисяцького при золотих киреях, заспішив до стайні, щоб здійняти тривогу. Але його схопили, знезброїли та притягли до самого тисяцького — Лютора Довгаля. Коли Вишестраж гнівно звинуватив його у перевертництві, пан Лютор лише засміявся. — На наших плечах сяє золото, яке дав нам Даемон, — відповів він. — Хай як крутися, хай як перевертайся, а воно золотом і лишиться. З цими словами він увігнав меча у живіт панові Гвейну, а тоді наказав відчинити брами міста перед вояками, що поспішали на берег з кораблів Морського Змія. Хвалені мури Король-Берега не врятували місто — воно впало менше ніж за день. Хіба що коло Річкової брами стався відчайдушний і кривавий бій, де тринадцятеро вишестражівських лицарів та близько ста щитників відігнали золотокирейників і протрималися мало не вісім годин супроти навали одночасно ззовні та зсередини міста. Проте їхня звитяга виявилася марною, бо крізь шість інших брам вояки Раеніри вливалися до міста без найменших перешкод. Королевині дракони, що маяли у небі, знеохотили будь-який можливий спротив; нечисленні вірні піддані короля Аегона поховалися, втекли або здалися на милість переможців. І ось один за одним дракони спустилися з неба. Вівцекрад сів на вершині пагорба Візеньї, Срібнокрилка та Вермітор — на пагорбі Раеніс коло Драконосхрону. Принц Даемон облетів колом башти Червоного Дитинця, перш ніж посадити Караксеса у зовнішньому дворищі. І лише тоді, коли принц упевнився, що захисники не спричинять їм жодної шкоди, він подав знак дружині-королеві спускатися верхи на Сиракс. Аддам Веларіон лишився нагорі — літав на Серпанку понад міськими мурами, попереджаючи биттям широких шкірястих крил усіх унизу, що будь-який опір буде стрінуто вогнем з неба. Побачивши, що опиратися безглуздо, королева-удовиця Алісента вийшла з Маегорового Острогу разом з батьком, паном Отто Вишестражем, а також паном Тайланом Ланістером і князем Яспером Вильдом, Залізним Берлом. (Князя Лариса Моца з ними не було. Коронний шепотинник якимось дивом примудрився зникнути.) Септон Євстахій, який засвідчив усе на власні очі, пише, що королева Алісента спробувала була розпочати перемови зі своєю пасербицею. — Нумо ж зберімо велику раду вельмож королівств, як за давніх часів збирав Старий Король, — закликала королева-удовиця, — і викладемо справу про спадкоємність престолу перед князями держави. Але королева Раеніра зневажливо пирхнула на її слова: — Ви маєте мене за Грибочка?! Ми обидві знаємо, яким буде вирок тієї ради! І у відповідь дала своїй мачусі вибір: або схилитися перед її владою, або згоріти у вогні. Королева Алісента схилила голову, визнаючи поразку, передала переможниці ключі від замку і наказала своїм лицарям та стражникам скласти зброю. — Місто тепер ваше, принцесо, — мовила вона, за словами очевидців, — та недовго вам судилося його тримати. Хай миші шкребуть, поки кіт гуляє. Скоро мій син Аемонд повернеться серед вогню та крові. Вояки Раеніри знайшли зачинену в опочивальні дружину короля-суперника — причинну королеву Гелаену... та коли вибили двері покоїв самого короля, то здибали там лише "ліжко — порожнє, і нічний горщик — повний". Король Аегон II зник, а так само і його діти — шестирічна принцеса Джаяхаера та дворічний принц Маелор. З ними втекли лицарі Королегвардії Віліс Зруб і Рікард Терен. Навіть сама королева-удовиця не відала, куди вони могли податися, а Лютор Довгаль божився, що жоден з них не минав міських брам. Утім, ніхто з утікачів не зміг би забрати з собою Залізний Престол, а королева Раеніра не бажала навіть лягти спати, доки не оголосить батьків стіл своїм. Тому в престольній палаті запалили смолоскипи, королева зійшла нагору залізними сходами і всілася на тому місці, де перед нею сидів король Візерис, а раніше — Старий Король, а за часів давніших — Маегор, Аеніс та Аегон Дракон. Сувора обличчям, у лицарському обладунку, вона сиділа високо і нерухомо, поки поперед неї приводили усіх чоловіків та жінок з Червоного Дитинця, примушували ставати на коліна, благати про милість і присягати життям, зброєю та честю на вірність новій володарці. Септон Євстахій пише, що сей нічний обхід тривав аж до світанку і не скінчився після нього. Нарешті Раеніра Таргарієн підвелася з місця і спустилася додолу. Ось що написано Євстахієм про ту мить: "Коли її ясновельможний чоловік, принц Даемон, виводив королеву з палати, на ногах та лівій долоні її милості усі помітили криваві порізи. Краплі крові падали на підлогу там, де вона ступала, і мудрі люди перезиралися, та ніхто не наважувався уголос вимовити правду: Залізний Престол не прийняв нової королеви, а відтак сидіти їй на ньому лишилося недовго". Нищення драконів. Переможна Раеніра У той самий час, коли Король-Берег опинився в руках Раеніри Таргарієн та її драконів, принц Аемонд разом з паном Крістоном Колієм насувалися на Гаренгол, а ланістерівське військо Адріана Тарбека рухалося на схід. При Жолудях наступ західняків ненадовго спинився, бо проти них виїхав князь Йозеф Рідколіс, з'єднавши сили з князем Дударем та рештками його розбитого війська. Але Дудар загинув у битві, що розпочалася (його серце розірвалося при погляді на голову улюбленого онука, настромлену на списа — так каже Грибочок), і Рідколіс мусив відступити до свого замку. Друга битва сталася за три дні по тому — річкові відновили лад під проводом заплотного лицаря на прізвисько Копійчаний Гаррі. Несподіваний звитяжець невдовзі загинув, при тому вбивши Адріана Тарбека. Ланістерівці знову перемогли, понищивши чимало річкових утікачів. Коли західне військо відновило похід, на його чолі став похилий літами князь Гамфрей Листобрід, якому завдали стільки поранень, що віддавати накази він мусив з ношів. Не відав князь Листобрід, що невдовзі стріне тяжчі негаразди, бо з півночі насувалося свіже військо ворогів — дві тисячі диких північан під прапором королеви Раеніри у чвертях. На чолі їхав господар у Курганищі, князь Родерік Турстан — воїн такий старий і сивочолий, що піддані кликали його Родеком Руїною. Військо його складалося з таких самих сивих бороданів у старій броні та кошлатих шкурах — але всі до одного були гартовані у битвах і сиділи верхи на конях. Себе вони кликали "Зимововками". — Ми прибули загинути за драконову королеву! — оголосив князь Родерік у Близнюках, де привітати їх виїхала назустріч пані Сабіта Фрей. Тим часом страшні зливи та заболочені дороги спинили наступ Аемонда, військо якого складалося головне з піхоти та довгого обозу. Передовий полк пана Крістона розпочав і виграв коротку люту битву на берегах озера проти пана Озвальда Вода і князів Даррі та Коріняка; іншого спротиву не було. За дев'ятнадцять діб походу вони досягли Гаренголу... і побачили, що брама замку стоїть відчинена, а принц Даемон зник разом з усіма людьми. Принц Аемонд тримав Вхагар при собі у головній валці війська впродовж усього походу — остерігався, чи не нападе його дядько верхи на Караксесі. А коли нарешті дістався Гаренголу — на день пізніше за Колія, — то на радощах тієї самої ночі відсвяткував велику перемогу: мовляв, Даемон та його "річковий набрід" утік, боячись відчути на собі його, Аемондів, гнів. Не диво, що коли принца досягла звістка про падіння Король-Берега, він відчув себе тричі дурнем, і від страшної його люті люди ховалися хто куди. Першим від неї постраждав пан Сімон Моц. Аемонд не плекав поваги до жодного з його роду; поспіх, з яким каштелян віддав Гаренгол Даемонові Таргарієну, переконав принца, що старий є зрадником. Пан Сімон оголосив себе невинним, правдивим і вірним слугою корони, нагадавши принцові-наміснику, що його двоюрідний онук Ларис Моц носить титул князя на Гаренголі й служить коронним шепотинником при королі Аегоні. Але його виправдання тільки розпалили Аемондові підозри. Кутельнога — теж зрадник, вирішив принц. Інакше звідки б Даемон і Раеніра дізналися про вразливість Король-Берега? Хтось із малої ради мав надіслати їм звістку... а Ларис Кутельнога був братом пана Ламай-Кістки, тобто дядьком Раеніриних байстрюків. Аемонд наказав дати панові Сімону меча. — Хай боги вирішують, чи брешете ви, а чи ні, — мовив принц. — Якщо ви невинні, Воїн дасть вам сили здолати мене. За всіма свідченнями, двобій був геть нерівним — принц порубав старого на шматки і віддав його труп Вхагар. Не пережили діда і онуки пана Сімона — одного за іншим усіх чоловіків, юнаків і хлопчиків з кров'ю Моців у жилах витягли надвір і скарали на смерть, склавши купу їхніх голів заввишки у три стопи. Так цвіт дому Моц — стародавнього роду шляхетних воїнів, що походили від першолюдей — свавільно і ганебно винищили у дворищі Гаренголу. Жоден законно уроджений Моц не уникнув кари, і жоден байстрюк теж... за дивовижним винятком Алиси Водограй. Годувальниця була вдвічі старша за принца (Грибочок каже, що втричі), але Аемонд забрав її собі в ліжко як здобич війни невдовзі після здобуття Гаренголу — вочевидь знехтувавши при тому всіма іншими жінками у замку, в тому числі багатьма гарненькими дівчатами його віку. На захід від Гаренголу в річковому краї тривала війна. Туди поволі сунуло шляхом ланістерівське військо, яке його воєвода, старий князь Листобрід, з-за своєї хвороби змусив мало не топтатися на місці. Коли ж ланістерівці нарешті дісталися західного берега Божого Ока, то побачили, що на них вже чекає чимала ворожа рать. Родек Руїна зі своїми "Зимововками" з'єднався з Паростом Фреєм, князем Переїзду, та Рудим Роббом Водограєм, відомим як Лучник з Крукоберегу. Північан було дві тисячі, Фрей очолював дві сотні лицарів та втричі більше піхоти, а Водограй привів у битву три сотні стрільців з лука. Та не встиг князь Листобрід ще й спинитися, щоб стати проти них до бою, як на півдні з'явився новий ворог — то Довголист Леворіз та різнобарвна зграя вцілілих після попередніх битв вояків з'єдналися з панами Гуляйкаменем, Опокоєм та Перином. Затиснутий між двома ворогами, Листобрід вагався виступити проти котрогось із них — з остраху, що інший вдарить у спину. Натомість він поставив військо спиною до озера, обкопався і вислав круків до принца Аемонда у Гаренголі, благаючи про допомогу. З тузінь птахів злетіло у небо, але жоден принца не досяг — Рудий Робб Водограй, що вважався найкращим лучником на Вестеросі, збив усіх у польоті. Наступного дня з'явилися нові річкові рушення; на чолі їх стояли пан Гарібальд Герей, князь Джон Карлтон і новий господар на Крукоберезі — одинадцятирічний Бенджикот Чорноліс. Посилені новоприбульцями, королевині люди погодилися між собою, що настав час для нападу. — Не гаймо часу: знищимо левів, доки не з'явилися дракони! — так казав Родек Руїна. І ось наступного дня зі сходом сонця почалася найкривавіша битва "Танку драконів" з тих, що сталися на суходолі. У літописах Цитаделі вона відома як Озерне Бойовище, але кожен, хто пережив її сам і доніс до нас оповіді, незмінно кликав той день "Годівлею раків". Підперті з трьох боків, західняки крок за кроком відступали у води Божого Ока. Там поміж очерету було порубано багато сотень вояків, а ще кількасот потонуло, намагаючись утекти. До ночі дві тисячі лежали мертвими, і серед них чимало шляхетного панства: князь Фрей, князь Листобрід, князь Гуляйкамінь, князь Карлтон, князь Звихт, князь Рин, пан Кларент Кракегол та пан Еморі Схил, Байстрюк Ланіспортський. Силу Ланістерів було зламано і вирізано, але за таку ціну, що молодий Бен Чорноліс, новий князь Крукоберега, плакав, дивлячись на гори загиблих. Найтяжчих втрат зазнали північани, бо "Зимововки" самі попрохали для себе честі йти у бій першими і п'ять разів чинили відчайдушну навалу на лави ланістерівських списників. Більш як дві третини вояків, що пішли на південь з князем Турстаном, загинули або тяжко скалічилися. Деінде у державі теж тривали збройні змагання, хоч і не такі запеклі, як велика битва при Божому Оці. У Обширі князь Вишестраж та його вихованець принц Даерон Даруй-Вогонь здобули нові перемоги — змусили до покори Рябинів на Золотогаї, Дубосердів у Стародубі, панство Щитових островів, ніхто з яких не насмілився кинути виклик Тессаріоні, Синій Королеві. Князь Боррос Баратеон скликав корогви, зібрав при Штормоламі майже шість тисяч вояків і оголосив про намір рушати на Король-Берег... але натомість рушив на південь у гори. На своє виправдання його вельможність послався на дорнійські вторгнення у штормовий край, але чулися шепітки, що роздуматися його змусили дракони попереду, а не дорнійці позаду. На Західному морі тим часом лодії Червоного Кракена напосілися на Файний острів і сплюндрували його від краю до краю, поки князь Файян ховався за мурами і надсилав благання про допомогу, яка не прийшла. У Гаренголі ж Аемонд Таргарієн та Крістон Колій гаряче сперечалися, як найкраще відповісти на удари королеви. Стіл Чорного Гарена був, певна річ, надто міцний, щоб ворог узяв його приступом. Навіть чинити облогу річкове панство не насмілилося б зі страху перед Вхагар. Але люди короля вже відчували нестачу харчів для себе та коней; голод і хвороби косили військо незгірш мечів. Хай скільки дивилося людське око з велетенських мурів замку, навколо аж до обрію воно бачило самі лише зчорнілі поля та випалені до землі села. Загони заготівлі, що насмілювалися відійти далеко від замку, не поверталися. Пан Крістон закликав принца відступити на південь, де Аегон мав найвірніших прибічників, але той відмовився, сказавши: — Лише боягуз тікає від зрадників! Його гнів роздмухувала втрата Король-Берега та Залізного Престолу. Коли ж Гаренголу досягла ще й звістка про "Годівлю раків", Господар-на-Державі трохи не придушив власноруч зброєносця, який її привіз. Хлопця врятувало тільки втручання коханки принца — Алиси Водограй. Тоді принц Аемонд почав наполягати на негайному ударі проти Король-Берега, бо жоден з драконів королеви, мовляв, не міг рівнятися силою з Вхагар. Пан Крістон вважав, що принц не при своєму розумі. — Один дракон проти шести — то божевілля, мій пане принце, — стверджував він. Треба відступати на південь, закликав він знову, і з'єднатися з князем Вишестражем. Там принц Аемонд знову побачить брата Даерона та його дракона. Вже відомо, що король Аегон уникнув полону Раеніри; з часом він зможе знову сісти на Сонцежара на поміч обом своїм братам. Можливо, їхні друзі всередині мурів міста знайдуть якийсь спосіб звільнити і королеву Гелаену, щоб вона змогла кинути у бій Вогнемрію. Четверо драконів супроти шести — це вже надія на перемогу, а надто коли однією з чотирьох буде Вхагар. Але принц Аемонд відмовився піти "шляхом боягузів". Як намісник свого брата, він міг би вимагати від Правиці покори своїм наказам. Але не став. Мункун пише, що причиною була повага до старшого за нього лицаря; Грибочок припускає, що вони обидва тоді вже навперейми змагалися за ласку годувальниці Алиси Водограй, яка запалила їхню пристрасть зіллями і приворотами. Септон Євстахій почасти погоджується, але зачарованим тією жінкою вважає лише принца Аемонда, який не терпів навіть думки, щоб її покинути. Хай яка була причина, принц Аемонд з паном Крістоном вирішили розлучитися. Колій мав очолити військо і повести його на південь на з'єднання з Ормундом Вишестражем і принцом Даероном, але без принца-намісника. Останній хотів розпочати власну війну — вдарити вогнем з неба по бунтівниках та зрадниках. Рано чи пізно "та сука-королева" муситиме вислати одного чи двох драконів навперейми, і тоді Вхагар їх знищить. — Усіх вона не вишле, не насмілиться! — твердив Аемонд. — Бо тоді Король-Берег лишиться голим і вразливим. І Сиракс вона у бій не пожене, що вже казати про її останнього любого синочка. Хай Раеніра кличе себе королевою, але між ніг має те, що і всі жінки, у грудях — слабке жіноче серце, а в серці — материнські страхи. Так лицар на прізвисько Коронувач і принц на прізвисько Бий-Родичів рушили кожен своїм шляхом до своєї долі. Тим часом у Червоному Дитинці королева Раеніра Таргарієн заходилася винагороджувати своїх прибічників та чинити жорстокі кари над тими, хто служив її зведеному братові. Пана Лютора Довгаля, очільника золотих кирей, зробили вельможним князем. Пана Лорента Марбранда поставили Регіментарем Королевогвардії та знайшли йому під провід шістьох гідних лицарів. Великого маестра Орвила кинули до підземелля; її милість написала до Цитаделі, що віднині єдиним правдивим великим маестром є її "вірний слуга" Герардіс. Звільнені з тих самих підземель, які проковтнули Орвила, "чорні" князі та лицарі отримали землі, посади та всілякі шани. Велетенські гроші були обіцяні за відомості, які б дозволили схопити "узурпатора, що сміє величати себе Аегоном II", його доньку Джаяхаеру, сина Маелора, "негідних лицарів" Віліса Зруба та Рікарда Терена, а також Лариса Моца-Кутельногу. Коли обіцянки нагород нічого не дали, її милість вислала загони нишпорок, званих "лицарями-спитниками", на пошуки "зрадників та негідників", що насмілилися втекти, і задля покарання кожного, хто виявиться винним у допомозі згаданим зрадникам. Королеву Алісенту забили у золоті кайдани на ногах та руках, але пасербиця принаймні подарувала їй життя "заради пам'яті нашого покійного батька, який колись кохав свою дружину". Батькові ж королеви пощастило менше. Пана Отто Вишестража, що служив Правицею трьом королям, першого скарали на горло як зрадника. Залізне Берло пішов до колоди слідом за ним, уперто наполягаючи, що син короля має більші за доньку законнні права. Пана Тайлана Ланістера віддали катам на тортури, сподіваючись вивідати щось про коронну скарбницю. Князі Росбі та Стокварт — "чорні", які стали "зеленими", щоб уникнути в'язниці — спробували "почорніти" знову, але королева оголосила, що невірні друзі гірші за ворогів і наказала видерти їм "брехливі язики", перш ніж стратити. Але їхня смерть поставила перед нею дражливе питання спадкоємства. Так сталося, що кожен з "невірних друзів" лишив по собі доньку: юній панні Росбі було дванадцять, маленькій панні Стокварт — шість. Принц Даемон запропонував одружити першу з Грізним Гуго-ковальчуком (який тепер кликав себе Гуго Громобоєм), а другу — з Ульфом Пияком (нині просто Ульфом Білим), і тим зберегти їхні землі "чорними", заразом винагородивши "насіння" за хоробрість у битвах. Але Правиця Королеви заперечив, бо обидві дівчинки мали молодших братів. Право Раеніри на Залізний Престол — то була справа окрема, особлива, наполягав Морський Змій, адже спадкоємицею її назвав власний батько. Князі Росбі та Стокварт нічого такого не зробили. Знедолення синів на користь доньок змете століття розвитку законів і звичаїв, збурить сумніви у правах десятків панів по всьому Вестеросі, які раптом стануть нижчими у спадкоємстві від своїх старших сестер. Саме страх втратити підтримку такого панства, запевняє Мункун у "Правдивому переказі", змусив королеву віддати перевагу рішенню князя Корліса, а не принца Даемона. Землі, замки та статки домів Росбі й Стокварт віддали синам страчених князів, а Гуго Громобоєві та Ульфові Білому подарували лицарські звання і невеличкі маєтності на острові Плавень. Грибочок каже, що Громобій відсвяткував нагороду, побивши надвірного лицаря королеви на смерть у бурдеї на Шовковій вулиці, де вони посварилися за цноту однієї з юних дів; Білий тим часом проїхав п'яний провулками Блошиного Подолу, вбраний лише у свої нові золоті остроги. Звісно, Грибочок полюбляє такі оповідки, і не нам судити, наскільки вони правдиві... але поза всяким сумнівом люд Король-Берега дуже скоро зневажив і зненавидів свіжоспечених лицарів королеви. Ще меншу любов, якщо таке можливо, плекали містяни до нового коронного підскарбія, наглядача за коронною скарбницею — Бартімоса Кельтигара, князя на острові Клішня, обраного її милістю за давню дружбу та підтримку. Князь Кельтигар попервах здавався людиною, гідною посади — на спільну думку, непохитно вірною королеві, невтомною, незіпсутою, винахідливою, ще й вельми заможною. Раеніра відчайдушно потребувала саме такого підскарбія, бо потерпала від нестачі грошей. По смерті короля Візериса коронна скарбниця була повнісінька, але Аегон ІІ забрав її разом з короною, а Тайлан Ланістер, його підскарбій, відіслав три чверті золота покійного короля деінде "на безпечне зберігання". Ту частину, яка лишилася у Король-Березі, король Аегон встиг вже витратити до останнього шеляга, лишивши зведеній сестрі по своїй втечі порожні сховища. Решта Візерисового скарбу ввірена була Вишестражам староградським, Ланістерам у Кастерлі-на-Скелі та Залізному Банкові Браавосу, а тому знаходилася поза досяжністю королеви. Князь Кельтигар негайно заходився давати ради цій прикрій нестачі. Для початку він відновив ті самі податки, які його пращур Едвил колись започаткував під час намісництва над королем Джаяхаерисом І, а згори накидав ще нових зборів та визисків. Чопові податки на вино та пиво подвоїлися, портові мита потроїлися. Кожному крамареві у межах міста зміряли і наклали збір за право тримати двері відчиненими. Корчмарі мусили сплатити по срібному оленю за кожне ліжко свого заїзду. Мито за вхід та вихід з міста, колись накладене "Князем повітря", відновилося і потроїлося. Ухвалили податок на домову власність — і заможні купці у маєтках, і жебраки у халупах мусили платити залежно від ділянки землі під хатою. — Бережіться, хвойди! — пліткували простолюдці. — От накладуть вам податок на піхву... а тоді й на щурячі хвости. Хіба щури не мають платити свою частку? Тягар визисків князя Кельтигара найважче ліг на купців та різного роду перекупників. Коли флот Веларіонів зачинив Гирло, у Король-Березі застрягло, мов у пастці, чимало кораблів. Новий підскарбій королеви обклав їх тяжкою даниною, перж ніж дозволив забратися геть. Деякі капітани обурилися, бо ж сплатили всі належні мита, податки й збори, навіть показали папери на доказ своїх слів, але князь Кельтигар відкинув усі заперечення. — Платити самозванцеві — це доказ лише вашої зради, — заявив він. — А зрада не звільняє від податків, належних нашій милостивій королеві. Хто відмовився платити або не мав на те вдосталь грошей — втратили свої кораблі та крам; їх відібрали і перепродали від імені корони. Навіть страти стали джерелом дзвінкої монети. Кельтигар ухвалив, що зрадників, бунтівників і вбивць надалі каратимуть на горло у Драконосхроні, а трупи віддаватимуть драконам королеви. Всіх охочих запросили засвідчити долю злих та лукавих, але брали за вхід по три шеляги біля брами. Так королева Раеніра поповнила свої скрині за тяжку та похмуру ціну. Ані Аегона, ані брата його Аемонда люд Король-Берега не надто дарував любов'ю, і багато хто з бережан вітав повернення королеви... але любов та ненависть — два боки однієї монети, і коли на шпичках над міськими брамами почали щодня виростати свіжі голови, а з мешканців щодня здирати нові податки, монета перекинулася. Дівчина, яку юрба свого часу кликала "Втіхою королівств", перетворилася на жадібне та підозріливе бабисько, на свавільну правительку, що не поступалася жорстокістю жодному королю перед нею — так казали люди. Один гостроязикий дотепник назвав Раеніру "королем Маегором з цицьками", і ще сто років по тому бережани залюбки лаяли одне одного "Маегоровими цицьками". Тримаючи місто, замок та престол у своїй владі, захищена аж шістьма драконами, Раеніра нарешті почувалася досить безпечно, щоб послати по синів. Невдовзі тузінь кораблів виплив з Дракон-Каменя, несучи на собі жіночий почет королеви, її "коханого дурня" Грибочка та сина Аегона Молодшого. Раеніра зробила хлопця своїм чашником, аби лише нікуди від себе не відпускати. Ще один флот вийшов з Мартинова з принцом Джофрі, останнім сином королеви від Лаенора Веларіона, і його драконом Тираксесом. (Донька принца Даемона Раена залишилася у Долині вихованкою панни Арин, а її близнючка-драконовершниця Баела ділила свої дні між Плавнем та Дракон-Каменем.) Її милість почала готувати пишне свято, на якому Джофрі мали оголосити принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем Залізного Престолу. До двору прибула навіть така значна особа, як Борознячка — лисенійська розпусниця Мисарія залишила свої тіні й обійняла місце у Червоному Дитинці. Так і не подарована місцем у малій королевиній раді, жінка, до якої тепер зверталися не абияк, а "пані Мерзарія", стала нетитульованою коронною шепотинницею, бо мала свої очі та вуха у кожному бурдеї, пивниці й харчівні Король-Берега, та й у палатах з опочивальнями могутніх світу сього. Роки залишили свої сліди на колись гнучкому і вишукано стрункому тілі, але принц Даемон не припинив бути їй покірним зачарованим слугою і навідував щовечора... вочевидь, з благословення королеви Раеніри. — Нехай Даемон тамує свій голод, де сам забажає, — чули при дворі її слова, — а ми втамуємо, де бажаємо ми. (Септон Євстахій зазначає не без ґедзика, що голод її милості тамувався не тим, про що всі подумали, а солодким м'ясом, тістечками і пирогами з вуграми — з кожним днем у Король-Березі Раеніра ставала дедалі огряднішою.) Насолоджуючись цілковитою перемогою, Раеніра Таргарієн ще не здогадувалася, як мало днів лишилося їй на світі та на престолі. Але щоразу, коли вона сідала на Залізний Престол, його жорстокі леза пили з її рук та ніг свіжу кров, і то був знак, який умів прочитати кожен. Септон Євстахій вважає, що падіння королеви почалося у заїжджому дворі "Під свинячою головою" в містечку Лихомостя на північному березі Мандера, поблизу підніжжя старого кам'яного мосту, що дав містечку назву. За якихось півтори сотні верст на південний захід Ормунд Вишестраж узяв у облогу Довгостіл, і тому Лихомостя переповнювали чоловіки й жінки, що тікали від його переможного війська. Вдовиця-господиня замку, пані Крестав, чийого пана чоловіка скарав на горло у Король-Березі Аегон ІІ за відмову зректися королеви Раеніри, зачинила браму і погнала геть навіть помазаних лицарів та вельмож, які шукали в неї притулку. На південь від річки вночі крізь ліс блимали багаття, на яких утікачі варили собі харч; у міському септі служителі прихистили кількасот поранених. Усі корчми та заїзди аж лускали від люду — навіть така смердюча діра, як "Під свинячою головою", куди в інші часи не кожен би й поткнувся. Коли з півночі з'явився чоловік з ковінькою в одній руці та малим хлопчиною за спиною, корчмар спершу не знайшов йому місця... доки мандрівник не витяг з гамана срібного оленя. Тоді господар дозволив йому з сином переночувати на підлозі в стайні, якщо спершу він ту стайню вичистить. Подорожній погодився, відклав торбу та кирею і заходився поратися серед коней з лопатою та граблями. Зажерливість корчмарів, шинкарів, хазяїв заїжджих дворів, усієї їхньої породи добре відома. Власник "Під свинячою головою" — негідник, що кликав себе Беном Балабухом — зацікавився, чи немає там, звідки взявся олень, ще кількох таких самих. Поки мандрівник упрівав у стайні, Балабух підніс йому кухоль пива втамувати спрагу. Чоловік прийняв кухоль і пішов разом з корчмарем до трапезної "Голови", не підозрюючи, що господар підмовив стайняра, відомого нам лише під прізвиськом Ланець, пошукати в його торбі срібла. Ланець жодної монети не знайшов... але здибав дещо коштовніше — важке корзно білої вовни, облямоване сніжно-білим єдвабом, огорнуте навколо драконячого яйця, світло-зеленого зі срібними вихорами. Бо тим "сином мандрівника" був Маелор Таргарієн, молодший син короля Аегона ІІ, а самим мандрівником — пан Рікард Терен з Королегвардії, присяжний захисник принца. Бен Балабух не встиг порадіти зі своєї здобичі. Коли Ланець вдерся до трапезної з яйцем та корзном у руках, волаючи про знахідку, подорожній вихлюпнув рештки пива корчмареві у пику, смикнув з піхв меча і розпанахав Балабуха від горлянки до пахвини. Кілька інших пияків повитягали мечі та ножі, але лицарів серед них не було, і пан Рікард легко прорубав собі дорогу. Кинувши вкрадені скарби, він підхопив під руку "сина", кинувся до стайні, поцупив коня і рвонув геть від корчми, прямуючи до старого кам'яного мосту з наміром перетнути Мандер на південь. Адже зумів він дістатися так далеко, і безпечний прихисток в князя Вишестража попід мурами Довгостолу лежав за якісь сто п'ятдесят верст від нього. Але, на лихо, ті півтори сотні верст були для нього все одно що півтори тисячі, адже дорога через Мандер була зачинена, і Лихомостя належало королеві Раенірі. Зчинився галас і веремія. Люди стрибали на коней, кидалися навздогін Рікардові Терену з вереском "Хапайте, зрада, ловіть його!". Почувши крики, стражники при мості завимагали від пана Рікарда зупинитися. Натомість він спробував пробитися учвал. Коли один вояк схопив вузду його коня, Терен відтяв йому руку і ринув далі. Але на південному березі теж була варта, і проти нього поставили цілу лаву. З обох боків насунувся верескливий натовп, червоніючи пиками, вимахуючи сокирами і мечами, тицяючи списами. Терен крутився туди й сюди, ганяв украденого коня колами, намагався пробитися крізь юрбу. Принц Маелор чіплявся за нього і шалено вищав з жаху. Зрештою долю лицаря вирішили арбалети. Одна стріла влучила у плече, інша — в горло. Пан Рікард беркицьнувся з сідла і помер на мості, пускаючи з рота криваві пухирі, у яких потонули його останні слова. До самого кінця він тримав хлопчика, якого заприсягся берегти, аж доки праля на ім'я Вербиця Гати-Камінь не видерла його з лицаревих рук. Але замордувавши лицаря і схопивши хлопчика, юрба не знала, що далі робити з коштовною здобиччю. Хтось пригадав, що королева Раеніра обіцяла велику нагороду за його повернення, але Король-Берег лежав за довгі версти звідти. Зате князь Вишестраж стояв неподалік — може, він заплатив би й більше. Коли хтось спитав, чи не однакову нагороду дають за живого і мертвого хлопчика, Вербиця Гати-Камінь притисла Маелора до себе і заверещала, що ніхто не скривдить її нового синочка. (Грибочок каже, жіночка важила пудів з десять, була незугарна і несповна розуму, а прізвисько і хліб щоденний здобула тим, що вибивала камінням одяг на річці.) Тоді крізь натовп пропхався Ланець, укритий кров'ю господаря, і оголосив принца своїм, бо це ж він знайшов яйце. Арбалетник, який поцілив пана Рікарда Терена, теж заявив свої права. Почалася сварка, ґвалт і штовханина над тілом мертвого лицаря. З огляду на те, скільки на мості тинялося люду, не диво, скільки ми маємо різних розповідей про долю Маелора Таргарієна. Грибочок каже: Вербиця Гати-Камінь стиснула малого так сильно, що зламала йому хребет і задушила на смерть. Проте септон Євстахій навіть не згадує про таку жінку. В його розповіді міський різник розрубав принца на шість шматків, щоб усі, хто вважав його своєю здобиччю, отримали частку. "Правдивий переказ" великого маестра Мункуна твердить, що хлопчика розірвали на частини, але імен не називає. Напевне ми знаємо лише те, що коли пані Крестав і її надвірні лицарі розігнали натовп, принц був уже мертвий. Її вельможність зблідла, каже Грибочок, і мовила: "Боже прокляття ляже на всіх нас". За її наказом Ланця-стайняра і Вербицю Гати-Камінь повісили посередині старого мосту, а з ними і власника вкраденого паном Рікардом коня, бо завважили його (помилково) за спільника у втечі Терена. Тіло пана Терена, загорнуте у біле корзно, пані Крестав відіслала до Король-Берега разом з головою Маелора. Драконяче яйце було відіслане князеві Вишестражу під Довгостіл у сподіваннях приборкати його гнів. Грибочок, який плекав любов до королеви, каже, що Раеніра плакала, коли перед Залізним Престолом поклали маленьку голівку Маелора. Септон Євстахій, який любові до неї не мав ані краплі, стверджує, що королева, навпаки, посміхалася, а голову наказала спалити, бо ж вона "належала крові дракона". Про загибель принца не оголошували, але звістка містом все-таки поширилася. Невдовзі почала гуляти ще одна: мовляв, королева Раеніра наказала віднести голову принца його матері, королеві Гелаені, у нічному горщику. Правди тут немає ані крихти, але скоро плітка була вже на всіх вустах Король-Берега. Грибочок вважає, що до справи доклав рук Ларис Кутельнога. "Хто так майстерно збирає чутки, той і поширити їх зуміє". А за міськими мурами по всьому Семицарстві вирувала війна. Файна Вежа впала перед Далтоном Грейджоєм, і з нею скінчився опір Файного острова залізянам. Червоний Кракен забрав чотирьох доньок князя Файяна собі у дружини з солі, а п'яту ("поганеньку") віддав братові Верону. Файяна з синами викупили у Кастерлі-на-Скелі за їхню вагу сріблом. У Обширі пані Добромир віддала Довгостіл князеві Ормунду Вишестражу; вірний слову, його вельможність не зробив зла ані їй, ані її чаді, хоча вигріб з замку все коштовне і всі харчі до зернини, бо ж мав годувати своє багатотисячне військо дорогою до Лихомостя, куди й рушив, знявши табір. Коли пані Крестав з'явилася на мурах свого замку, благаючи про ті самі умови, які отримала пані Добромир, Вишестраж дозволив принцові Даерону дати власну відповідь: — Ви отримаєте ті умови, на яких прийняли мого небожа Маелора. Її вельможність безсило дивилася, як Лихомостя гине у пожежі. Корчму "Під свинячою головою" першою віддали вогню. Заїзди, цехові зібрання, купецькі комори, домівки хамів та багатіїв... драконове полум'я знищило все. Спалили навіть септ разом з сотнями поранених у ньому. Лише міст не зачепили, бо він потрібен був для переходу через Мандер. Людей у місті різали або заганяли у річку на смерть, якщо ті намагалися битися чи тікати. Пані Крестав побачила це все з мурів, потім наказала відчинити браму. — Жоден замок однак не встоїть проти дракона, — сказала вона залозі. Коли над'їхав князь Вишестраж, то побачив її над брамною вежею з зашморгом на шиї. — Згляньтеся на моїх дітей, пане князю, — заблагала вона, кинулася вниз і повисла мертва. Можливо, Ормунд Вишестраж зворушився, бо юних синів і доньку її вельможності пожаліли і відіслали до Старограду в кайданах. Воякам залоги замість милосердя подарували катівський меч. У річковому краї пан Крістон Колій залишив Гаренгол і рушив на південь уздовж західного берега Божого Ока, маючи при собі три тисячі й шістсот людей. Ворожа зброя, хвороби та втікацтво прорідили лави війська, що виступило свого часу під проводом лицаря з Король-Берега. Принц Аемонд вже вилетів раніше верхи на Вхагар. Замок простояв порожнім хіба що три дні, перш ніж на нього налетіла і захопила пані Сабіта Фрей. Всередині знайшлася лише Алиса Водограй — мамка-годувальниця, буцімто відьма, яка зігрівала ліжко принца Аемонда у його гаренгольські дні, а тепер оголосила, що носить його дитину. — Маю в собі драконового байстрюка, — мовила жінка, стоячи голяка у божегаї та поклавши одну руку на опуклий живіт. — Чую, як його вогонь лиже мені черево зсередини. Її дитя було не єдиним вогнем, який запалив Аемонд Таргарієн. Нині не прив'язаний ані до замку, ані до кінного чи пішого війська, одноокий принц мав волю летіти, куди йому заманеться. Саме у такій війні кохалися Аегон Завойовник та його сестри. І знову палало драконове полум'я, і знову Вхагар злітала з осіннього неба, плюндруючи ниви, села та замки річкового панства. Дім Даррі першим спізнав на собі лють принца. Селяни, що саме збирали врожай, згоріли разом зі збіжжям або повтікали хто куди, а замок Даррі поглинуло полум'я. Пані Даррі та її молодші діти вціліли, бо знайшли прихисток у льосі під головною вежею замку, але її пан чоловік загинув на мурах разом зі спадкоємцем, а з ними чотири десятки панцирних слуг та лучників. За три дні по тому зійшли на дим Княж-Перевіз, Княж-Млин, Горбик, Чорногорбик, Глиностав, Свинобрід, Павучина... годі й злічити усі містечка, на які впала лють Вхагар. Невдовзі половина річкового краю палала в пожежах. Але пан Крістон Колій теж не уникнув вогню. Ведучи своє військо на південь крізь прирічкові землі, він бачив дими і попереду, і позаду себе. Усі села, що траплялися дорогою, були випалені й залишені людом. Валка рухалася крізь ліси мертвих дерев, де лише за кілька днів перед тим буяла зелень — то річкове панство з власної волі палило геть усе уздовж його шляху. Смерть виглядала з кожного струмка, ставка чи сільського колодязя: мертві коні, мертві корови, мертві люди, напухлі та смердючі, труїли собою колись чисті води. Подекуди розвідники знаходили вздовж доріг під деревами моторошні "бенкети": вдягнені у броню та зогнилу одежу вояки сиділи колом у блюзнірській подобі дружньої учти. То були загиблі у "Годівлі раків"; їхні черепи шкірили зуби з-під іржавих шоломів, а гнила зелена плоть відпадала з кісток. За чотири дні після Гаренголу почалися напади ворогів. Поміж дерев ховалися стрільці, видивляючись чати розвідників та поодиноких загубленців, а коли помічали, то несли їм смерть з довгих луків. Хто відстав від позаднього загону — ті вже до війська не поверталися. Поки одні гинули, інші кидали щити й списи та зникали у лісах самі, а хтось перебігав і до ворога. На сільському пасовиську в Хрест-В'язах знайшовся ще один бенкет мерців. Розвідники пана Крістона вже вдосталь надивилися на гнилі трупи, тому скривилися і рушили мимо, не кинувши на них і зайвого погляду... аж тут трупи скочили на ноги і завдали удару. Непомічена пастка коштувала життя більше як десяткові вояків; згодом дізналися, що то була вигадка Чорного Тромбо — колишнього мартопляса, а нині мирійського сердюка у службі князя Ванса. Але то були ще квіточки, бо панство Тризуба тим часом збирало головні сили. Коли пан Крістон залишив озеро позаду себе, щоб рушити суходолом до Чорноводи, на нього вже чекали на кам'янистому гребені три сотні кінних лицарів у броні, стільки ж стрільців з довгого лука, три тисячі різних лучників та метальників, три тисячі набраних звідусіль річняків зі списами, кількасот північан з сокирами, довбнями, шпичастими булавами, стародавніми залізними мечами. Над пістрявим військом майоріла корогва королеви Раеніри. — Хто це такі? — спитав один зброєносець при появі ворогів, бо крім прапорів королеви, інших над ними не було. — Наша смерть, — відповів пан Крістон, бо бачив, що вороги були свіжі, краще нагодовані й озброєні, на кращих конях, ще й поставлені на висоті. Його ж військо потерпало від утоми, ледве стояло на ногах і геть зневірилося. Піднявши прапор миру, Правиця Короля Аегона виїхав на перемови. Троє вершників з'їхали з горба йому назустріч. Головував пан Гарібальд Герей у побитих бляхах та кольчузі. З ним були також Баш із Довголистя — Леворіз, який убив Язона Ланістера — і Родек Руїна у свіжих рубцях, здобутих у "Годівлі раків". — Якщо я схилю корогви, чи обіцяєте ви подарувати ви нам життя? — спитав пан Крістон. — Я вже пообіцяв дещо мертвим, — відповів пан Гарібальд. — Що побудую їм септ з кісток зрадників. Кісток мені прикро бракує, тож... Пан Крістон зауважив: — Якщо станеться битва, загине чимало і ваших теж. Північанин Родерік Турстан зареготав і відказав: — А навіщо ж ми припхалися? Зима вже насунулася. А нам час усунутися. З мечем у руці... бо хіба є кращий спосіб? Пан Крістон витяг з піхов довгого меча. — Ну то як забажаєте. Чи не почати нам тут, учотирьох? Я один супроти вас трьох. Досить буде вам для битви? Довголист Леворіз відповів: — Я ще трьох припрошу. Вгорі на гребені Рудий Роб Водограй та двоє його стрільців підняли довгі луки. Стріли свиснули полем і вдарили Колія у живіт, шию та груди. — Е ні, клятий Коронувачу, я не дам скласти пісню про твою звитяжну смерть, — заперечив Довголист. — Вже десятки тисяч загинули з твоєї вини. Але говорив він уже до трупа. Битва, що далі сталася, нагадувала радше різанину; таких удосталь бачив "Танок драконів". Князь Родерік Турстан підняв бойовий ріг до вуст і засурмив напад. Вояки королеви з вереском вдарили з гребеня; на чолі їх мчали "Зимововки" на кошлатих північних кониках біч-обіч з лицарями на величезних броньованих огирях. Побачивши пана Крістона Колія мертвим на землі, гаренгольське військо втратило мужність, зламалося і почало тікати, кидаючи щити та зброю. Вороги мчали слідом, вирізаючи втікачів сотню за сотнею. Згодом чули, як пан Гарібальд сказав: — Це різницька розправа, не битва. Почувши про ці слова, Грибочок у захваті розповсюдив їх серед двору та люду; саме так — Різницькою Розправою — відтоді кличуть згадану битву. Приблизно в цей час сталася одна з найхимерніших пригод у "Танку драконів". За переказами, Сервин Дзеркального Щита убив дракона Урракса у Вік Звитяжців, сховавшись і згорбившись за щитом, вилощеним до такого блиску, що чудовисько бачило лише власне віддзеркалення. Таким робом звитяжець зумів підібратися якнайближче і встромити списа в око драконові; саме тому ми знаємо його під згаданим прізвиськом. Немає сумніву, цю казку чув і пан Байрон Лебедин — другий син князя на Шолом-Камені. Озброєний списом і щитом висрібленої криці, у супроводі лише зброєносця він наготувався вбити дракона так само, як свого часу Сервин. Далі маємо плутанину: Мункун твердить, що Лебедин хотів забити Вхагар і тим покласти край свавіллю принца Аемонда... але ж згадаймо, що Мункун бере відомості про події головним чином у великого маестра Орвила, а той якраз сидів у підземеллі, коли це сталося. Грибочок, який знаходився при боці королеви у Король-Березі, натомість каже, що пан Байрон зазіхав на Сиракс, драконицю Раеніри. Септон Євстахій у своєму літописі про пригоду не згадує взагалі, але через багато років у одному з листів припускає, що драконоборець сподівався убити Сонцежара... проте це є безперечною помилкою, оскільки у той час місця перебування Сонцежара ніхто не знав. Усі троє погоджуються, що задум, який здобув невмирущу славу Сервинові Дзеркального Щита, для пана Байрона Лебедина обернувся смертю. Дракон — хай хто він був — заворушився при наближенні лицаря і випустив вогонь; дзеркальний щит розплавився, лицар за ним засмажився. Смерть пана Байрона була болісна, вереск — жахливим. У Дівин день року 130-го від Аегонового Завоювання Цитадель Старограду вислала навсібіч триста білих круків, проголошуючи прихід зими. Але на думку і Грибочка, і септона Євстахія для королеви Раеніри Таргарієн саме настав розпал літа. Попри нелюбов король-бережан, місто разом з престолом належало їй. За вузьким морем Тріархію роздирали на шматки усобні чвари. Над хвилями моря панував дім Веларіон. Хоча сніги вкрили пересуви крізь Місячні гори, Діва Долини дотримала свого слова і вислала морем військо на допомогу королевиному. Інші кораблі везли вояків з Білої Гавані під проводом синів князя Мандерлі — Медріка і Торгена. З усіх сторін світу прибувала сила королеви Раеніри, а сила короля Аегона щодня танула. Та не варто вважати війну виграною, поки ще лишаються на світі непереможені вороги. Так, сам Коронувач — пан Крістон Колій — лежав мертвий, але ж десь на теренах держави переховувався живим та вільним той самий король Аегон II, якого він коронував. Не впіймали і дочку Аегона — Джаяхаеру. Зник найзагадковіший та найхитромудріший радник зеленої ради — Ларис Моц-Кутельнога. Нездоланний Штормолам, як і раніше, тримав у руках князь Боррос Баратеон, котрий аж ніяк не рахувався серед друзів королеви. За ворогів Раеніра мала і Ланістерів, хоча сила Кастерлі-на-Скелі вельми підупала по смерті князя Язона, загибелі у "Годівлі раків" або подальшої втечі більшості лицарства заходу, погромі Червоним Кракеном Файного острова і західного узбережжя. Принц Аемонд між тим зажив моторошної слави на обох берегах Тризубу. Він злітав з неба, сіяв вогонь та смерть і зникав знову, щоб вдарити наступного дня вже за двісті верст. Полум'я Вхагар перетворило на попіл Стару Вербу та Білу Вербу, а з Сокольця лишило зчорнілу купу каміння. У Черешневій Падині від драконового вогню загинуло тридцятеро людей та три сотні овець. Потім Бий-Родичів несподівано повернувся до Гаренголу і спалив усе дерев'яне, що було в замку. В намаганнях убити його дракона загинуло шестеро лицарів та чотири десятки стражників, а пані Сабіта Фрей врятувалася тільки тим, що сховалася у нужнику. Невдовзі вона втекла до Близнюків... але її почесна бранка, відьма Алиса Водограй звільнилася і возз'єдналася з принцом Аемондом. Звістки про напади поширювалися краєм, і панство з острахом вдивлялося у небо, питаючи себе, хто буде наступним. Князь Мутон з Дівоставу, княгиня Морочник з Сутіндолу, князь Чорноліс з Крукоберега вислали до королеви нагальні листи, умовляючи надіслати драконів для захисту їхніх дідицтв. Але найбільшу загрозу престолові Раеніри становив не Аемонд Кривий, а його молодший брат — принц Даерон Даруй-Вогонь, і з ним величезне південське військо на чолі з князем Ормундом Вишестражем. Вишестраж з військом перетнув Мандер і потроху насувався на Король-Берег. Він нищив вірних королеві людей усюди, де знаходив, а кожного пана, що схилявся перед владою короля Аегона, змушував віддавати до війська свої загони. Принц Даерон, що летів попереду на Тессаріоні, виявився безцінним розвідником і попереджав князя Ормунда про кожен рух ворога. Та найчастіше вояки королеви не опиралися, а тікали якнайдалі, щойно бачили у небі крила Синьої Королеви. Великий маестер Мункун пише, що військо, яке потроху наповзало з півдня угору річкою, налічувало більш як двадцять тисяч вояків, з них десяту частину — панцирними вершниками. Розуміючи загрозливе становище престолу, Правиця королеви Раеніри — старий князь Корліс Веларіон — натякнув її милості, що буває час для війни, а буває час для перемовин. Він закликав королеву обіцяти помилування князям Баратеону, Вишестражу та Ланістеру, якщо вони схилять коліна, присягнуть на вірність і віддадуть Залізному Престолові заручників. Морський Змій вважав за доцільне ввірити королеву Алісенту та королеву Гелаену турботам святої Віри, щоб решта днів їхнього життя минула у молитві та послуханні. Дочка Гелаени, Джаяхаера, могла б стати його власною вихованкою, а з часом, як досягне віку, вийти заміж за принца Аегона Молодшого і тим знову пов'язати між собою дві гілки дому Таргарієн. — Але як мені чинити з моїми зведенюками? — гнівно запитала Раеніра, коли Морський Змій виклав перед нею свій задум. — З негідним королем Аегоном і вбивцею родичів Аемондом? Чи мушу я дарувати пробачення тим, хто вкрав мій престол і повбивав моїх синів? — Залиште їм життя, але відішліть на Стіну, — порадив князь Корліс. — Хай вдягнуть чорне і проживуть решту життя воїнами Нічної Варти, пов'язаними священними обітницями. — Чи багато важитимуть ті обітниці для кривоприсяжців? — заперечувала Раеніра. — Вони вже колись складали присяги, та чи зважили на них, коли вирішили загарбати мій престол? Принц Даемон став на бік королеви у її сумнівах. Коли пробачаєш бунтівників та зрадників, то сієш у землю зерна нових бунтів та зрад — такі були його слова. — Війна скінчиться, коли голови зрадників опиняться на шпичках над Король-Брамою. І не раніше. Колись Аегон II має знайтися — "не буде ж він довіку ховатися, мов змія під колодою", — але Аемондові та Даеронові треба нагально оголосити нищівну війну. Заразом незле було б вибити до ноги Ланістерів і Баратеонів, а їхні землі та замки роздати вірним людям. Наприклад, Штормолам міг би відійти Ульфові Білому, а Кастерлі-на-Скелі — Грізному Гуго Громобоєві. Такий був задум принца... що нажахав Морського Змія мало не до смерті. — Половина панства Вестеросу оберне на нас свій гнів, якщо ми свавільно вигубимо такі старі та поважні доми! — заперечував князь Корліс. Королева сама мусила обирати між наполяганнями свого Правиці та свого чоловіка і зрештою обрала щось середнє: надіслати гінців до Штормоламу та Кастерлі-на-Скелі, обіцяти м'які умови пробачення... але перед тим покласти край братам узурпатора, які вели проти неї війну в полі. — Щойно їх не стане, як решта схилить коліна. Треба вбити їхніх драконів і почепити драконячі голови на стіни моєї престольної палати. Хай на них дивляться люди майбутніх століть і згадують, якою буває ціна зради! Але ж і Король-Берег не міг лишатися беззахисним. Королева Раеніра мусила зостатися у місті з Сиракс, а разом з нею — її сини Аегон та Джофрі, чиї особи не можна було піддавати небезпеці. Джофрі, якому не виповнилося ще й тринадцяти, понад усе прагнув показати себе у битві, але почувши, що Тираксес потрібен у разі нападу допомогти матері обороняти Червоний Дитинець, урочисто присягнувся виконувати її волю. У місті мав також лишитися Аддам Веларіон, спадкоємець Морського Змія, разом зі своїм драконом Серпанком. Три вогнедишні змії разом складали достатній захист для Король-Берега; решта вирушала на війну. Принц Даемон власною особою вилетів до Тризуба на Караксесі разом з дівчиною Кропивкою на Вівцекраді, щоб розшукати там Аемонда з Вхагар і покласти їм край. Ульф Білий та Грізний Гуго Громобій полетіли до Гуркотня. Це містечко за дві з половиною сотні верст на південний захід від Король-Берега лишалося останньою вірною Раенірі твердинею між князем Вишестражем та столицею. Драконоїздці мали стати на захист міста і знищити принца Даерона з його Тессаріоною. Князь Корліс припустив, чи не краще схопити принца живим з метою зробити заручником. Але королева Раеніра стояла на своєму твердо. — Він не буде хлопчиком вічно! Дозвольте йому дорости віку — і одного дня він шукатиме помсти на моїх власних синах! Звістка про ці задуми невдовзі досягла вух королеви-вдовиці й наповнила її жахом. Боячись за синів, королева Алісента поповзла до Залізного Престолу на колінах, благаючи про мир. Цього разу "Королева-у-Кайданах" висунула пропозицію, чи не поділити їм державу Семицарства. Раеніра мала зберегти за собою Король-Берег і коронний край, Північ, Долину Арин, усі землі навколо Тризуба і острови. Аегонові ІІ мали належати штормовий край, західний край і Обшир, зі стольним містом Староград. Задуми мачухи Раеніра відкинула гнівно і презирливо. — Твої сини мали б почесні місця при дворі, якби зберегли вірність! — оголосила її милість. — Але вони вирішили забрати в мене право, дароване за народженням, і вкрили свої руки кров'ю моїх милих синочків. — Байстрюцькою кров'ю, і то пролитою на війні, — відповіла Алісента. — А сини мого сина були невинні хлопчики, жорстоко замордовані убивцями. Скільки ще таких має загинути, щоб утамувати твою спрагу до помсти? Слова королеви-вдовиці лише роздмухали вогонь Раеніриного гніву. — Годі мені слухати твою брехню, — застерегла вона. — Мовиш одне слово про байстрюків, і я накажу вийняти тобі язика. Так оповідає септон Євстахій. Мункун пише те саме у "Правдивому переказі". Грибочок не погоджується і тут. Карлик намагається нас переконати, що Раеніра негайно наказала видерти мачусі язика замість лише погрожувати. Тільки заступництво пані Мерзарії стримало її руку, наполягає блазень, бо Борознячка запропонувала жорстокіше покарання. Дружину і мати короля Аегона буцімто доправили у залізах до певного будинку розпусти і почали там продавати кожному, хто забажає насолодитися. Ціна була висока: золотий дракон за королеву Алісенту, три дракони за королеву Гелаену, яка була молодша і вродливіша. Грибочок стверджує, що в місті знайшлося чимало чоловіків, які завважили ціну невисокою за тілесні утіхи з королевою. "Хай гарують, доки діти в череві не заведуться, — буцімто сказала пані Мерзарія. — Патякають про байстрюків, то й гаразд — скоро матимуть власних". Хіть чоловіків і жорстокість жінок, звісно, не можна скидати з рахунку, але тут ми не маємо віри до слів Грибочка. Хто б сумнівався, що таку побрехеньку охоче переповідали у шинках і корчмах Король-Берега; та походити вона може і від пізніших часів, коли король Аегон ІІ шукав виправдання власним жорстоким діянням. Слід згадати, що Грибочок оповідав про події за багато років по тому, як вони сталися, і чимало щезло або викривилося у його пам'яті. Тож облишмо про "Бурдейних Королев" і повернімося до драконів, які тим часом вилітали на битву. Караксес і Вівцекрад попрямували на північ, Вермітор і Срібнокрилка — на південний захід. При витоках могутнього Мандера стояв Гуркотень — заможне базарне містечко, столець дому Пішак. Замок, що панував над містом, був міцний, але невеличкий, залогу мав не більшу за сорок людей, але угору річкою стікалося багато тисяч з Лихомостя, Довгостолу та дальших країв на півдні. Число захисників збільшилося, а їхня рішучість зміцніла, коли прибуло чимале військо річкового панства. То були пан Гарібальд Герей і Довголист Леворіз щойно після перемоги у Різницькій Розправі, з головою пана Крістона Колія на списі, Рудий Робб Водограй з лучниками, останні "Зимововки" і кількадесят земельних лицарів та дрібних князьків, чиї землі лежали уздовж Чорноводи; найпомітнішими серед тих були Хитланець з Поконвіку, пан Гарік Гал з Межимістя, пан Мерел Зухвалий і князь Овейн Бурнай. Разом під корогвами королеви Раеніри у Гуркотні — згідно з "Правдивим переказом" — стояло більше як дев'ять тисяч вояків. Інші джерела називають більше число, аж до дванадцяти, а якісь менше — з шість тисяч. Але в кожному разі потуга королеви далеко поступалася числом війську князя Вишестража. Саме тому, певно, прибуття драконів Вермітора та Срібнокрилки під своїми вершниками гаряче вітали усі, хто готувався боронити Гуркотень. На жаль, вітальники не відали, яке жахіття чекало на них попереду. Ще й досі тривають суперечки, як, чому і коли сталася зрада, яку згодом стали кликати "Гіркотою в Гуркотні". Мабуть, достеменно ми вже ніколи не знатимемо. Проте є підстава гадати, що немало з тих, хто заполонив місто, начебто тікаючи від війська князя Вишестража, насправді були вислані ним наперед, щоб просочитися до лав захисників. Щонайменше, і то понад усякі сумніви, до таємних прибічників Аегона ІІ належали двоє з панів Чорноводи, які приєдналися до річкового панства у поході на південь: князь Овейн Бурнай і пан Рогер Пшінка. Та навіть їхній підступ не мав би значних наслідків, якби пан Ульф Білий та пан Гуго Громобій не обрали ту саму мить, щоб змінити вірність чорній королеві на вірність зеленому королю. Майже все, що ми про них знаємо, походить від свідчень Грибочка. Карлик не стримує язика, коли описує ницість і підступність двох драконовершників — одного як непросипного п'яндиголови, іншого як безжального харциза. Обидва, на його думку, були боягузами; буцімто, лише побачивши військо князя Вишестража, яке виблискувало вістрями списів і тяглося на довгі версти за виднокрай, вони покинули намір битися і вирішили перебігти на його бік. Проте жоден не завагався вилетіти проти буревію списів та стріл біля острова Плавень. Можливо, зупинила їх думка про битву з Тессаріоною. Адже у Гирлі всі дракони були на одному боці. Припущення здається слушним... але і Вермітор, і Срібнокрилка були старіші та більші за драконицю принца Даерона і мали б подолати її в кожному разі. Інші припускають, що до зради Білого і Громобоя привела зажерливість, а не боягузтво. Чесна шана та слава була їм байдужа; вони жадали грошей і влади. Після Гирла і падіння Король-Берега їх висвятили на лицарів... але ж вони бажали стати вельможними князями і зневажили небагаті маєтності, жалувані королевою Раенірою. Коли стратили князів Росбі та Стокварта, при дворі висувалася думка віддати Білому і Громобою їхні землі та замки через шлюби з доньками сказаних домів, але її милість дозволила натомість синам зрадників успадкувати батькові дідицтва. Потім перед драконоїзниками звабливо потеліпали Штормоламом і Кастерлі-на-Скелі, але й цих винагород їх позбавила невдячна королева. Поза сумнівом, вони сподівалися, що король Аегон ІІ віддячить їм щедріше, якщо вони допоможуть повернути йому Залізний Престол. Можливо, з ними навіть про щось домовлялися — певно, через князя Лариса Кутельногу або його повірників, але цього вже не доведеш. А оскільи жоден з двох не умів ані читати, ані писати, ми навряд чи дізнаємося, що спонукало Двох Зрадників (відомих нині у історії під цим прізвиськом) до їхнього вчинку. Але про саму битву при Гуркотні ми знаємо більше ніж досить. Шість тисяч вояків королеви стали до бою в поле проти князя Вишестража під орудою пана Гарібальда Герея. Спершу вони трималися хоробро та відчайдушно, але нищівний град стріл від лучників князя Ормунда змішав їхні лави, а важкий удар панцирної кінноти зламав та погнав уцілілих назад до мурів міста. На мурах стояли лучники Рудого Робба Водограя, прикриваючи відступ стрілами з довгих луків. Коли майже всі вцілілі заховалися у безпеці за брамою, з замку крізь потерну вийшов Родек Руїна зі своїми "Зимововками" і під жахливі північанські бойові кличі вдарив на ліве крило війська нападників. Зчинився безлад, посеред якого північани прорубали собі дорогу крізь удесятеро численнішого ворога до самого князя Ормунда Вишестража, що височів на бойовому огирі під золотим драконом короля Аегона та прапорами Вишестражів на Старограді. Співці оповідають, що князь Родерік наскочив на ворога, вкритий кров'ю від п'ят до голови, з порубаним щитом, у розколотому шоломі, але такий п'яний від битви, що не відчував жодної рани. Пан Бріндон Вишестраж, брат у перших князеві Ормунду, став між північником та своїм володарем і відрубав Руїні щитову руку аж до плеча одним страшним ударом сокири... але шалений князь Курганища не вгамувався, доки не вбив пана Бріндона та князя Ормунда, а вже тоді впав сам. Прапори князя Вишестража захиталися і повалилися, а люд з містечка радісно заволав, бо гадав, що доля битви обернулася на їхню користь. Навіть поява Тессаріони вдалині над полем не налякала міщан та вояків, бо люди знали, що для свого захисту мають двох драконів... та коли Вермітор і Срібнокрилка злетіли у небо і зронили вогонь на Гуркотень, радісний галас перетворився на вереск болю. Маестер Мункун пише, що того дня сталося друге Полум'яне Поле. Увесь Гуркотень поглинуло полум'я: крамниці, будинки, робітні, септи, людей, геть усе. Палаючі люди падали з брамної башти та мурів, шкутильгали вулицями, наче живі смолоскипи, і верещали у муках. Ззовні мурів з неба налітав принц Даерон на Тессаріоні. Баша з Довголистя збили з коня і розчавили, пана Гарібальда Герея вразила арбалетна стріла, а потім охопив драконовий вогонь. Двоє Зрадників обшмагали місто вогняними батогами від одного кінця до іншого. Саме цю мить обрали пан Рогер Пшінка та його люди, щоб показати справжнє обличчя. Вони порубали захисників на міській брамі й розчахнули її перед нападниками. Те саме зробив князь Овейн Бурнай у замку, ввігнавши списа у спину панові Мерелу Зухвалому. Слідом розпочався погром та грабунок, яких ще не бачила історія Вестеросу. Гуркотень — колись квітуче ярмаркове місто — перетворився на попіл і жар. Згоріло багато тисяч люду, а ще стільки ж потонуло в намаганнях перетнути річку. Пізніше казали, що загиблим навіть пощастило, бо ті, хто вцілів, не побачили від переможців ані крихти жалю. Вояки пана Пішака кинули мечі та здалися, але зиску з того не мали, бо їх зв'язали і позбавили голів на плечах. Тих міщанок, які пережили пожежу, зґвалтували безліч разів — навіть дівчаток десяти і восьми років. Старих і малих різали, не розбираючи віку та звання, а дракони тим часом бенкетували на покручених, обпалених трупах своїх жертв. Згодом Гуркотень так і не відбудували у колишніх межах; Пішаки спробували були знову оселитися на руїнах, але їхні "новосілки" були завбільшки хіба що з десяту частину колишнього міста, бо простолюдці вважали зуроченим самий тутешній ґрунт. За вісімсот верст на північ над Тризубом маяли інші дракони. Там принц Даемон Таргарієн і мале темнаве дівча Кропивка довго нишпорили у пошуках Аемонда Кривого без жодного зиску. Самі вони оселилися у Дівоставі на запрошення князя Манфрида Мутона, якого жахала можлива поява Вхагар над його містом. Але натомість принц Аемонд вдарив на Верхокамінь у передгір'ях Місячних гір, на Миловербу, що на Зеленозубі, та на Вихватку, що на Червонозубі. Поприщ-Міст він спалив до голої землі, винищив Старий Пором та Старицький Млин, зруйнував божий дім святих сестер у Бикромі, незмінно танучи у небі, перш ніж до місця нападу встигали захисники та мисливці на драконів. Вхагар ніде не зупинялася надовго, і нечасто ті, хто вцілів після нападу, хоча б погоджувалися між собою, у який бік вона зникла. Щодня Караксес та Вівцекрад вилітали з Дівоставу, шугали у небо над річковим краєм і виписували дедалі ширші кола, сподіваючись помітити десь під собою велетенські обриси Вхагар... та коли сонце стояло на вечірньому прузі, щоразу поверталися з невдачею. "Дівоставський літописець" згадує, що князь Мутон зухвало порадив був драконоїздцям розділитися, щоб охопити розвідкою вдвічі ширші терени, але принц Даемон рішуче заперечив. Він нагадав князеві, що Вхагар — остання з драконів, які прийшли на Вестерос разом з Аегоном Завойовником і його сестрами. За минуле століття вона трохи сповільнилася, зате мало не доросла обсягів Чорного Жаху старих часів. Від жару її вогню м'якшав і плавився камінь. Ані Караксес, ані Вівцекрад не могли сподіватися нарізно встояти перед її люттю — лише разом вони мали бодай якусь надію. Тому принц Даемон тримав дівчину Кропивку при собі вдень і вночі, не відпускаючи далеко ані у небі, ані у замку. Але чи з єдиної причини — страху перед Вхагар — принц Даемон тримав Кропивку біля себе? Грибочок вважає, що аж ніяк. За свідченнями блазня, Даемон Таргарієн з часом покохав малу брунатну байстрючку і взяв її до ліжка. Чи маємо ми вірити оповідкам дурня? Кропивці було років сімнадцять, принцові Даемону — сорок і дев'ять, але ж добре відомо, яку дію справляють юні діви на немолодих чоловіків. Ми знаємо, що Даемон Таргарієн не був королеві непохитно вірним чоловіком. Навіть вельми стриманий у таких речах септон Євстахій пише про його нічні відвідини пані Мисарії, чиє ліжко він часто поділяв при дворі... можливо, навіть з благословення королеви. Не слід забувати також, що замолоду "князь Блошино-Подольський" зробився відомим у всіх бурдеях Король-Берега своєю пристрастю до юних цнотливих дів; бандури зберігали наймолодших, найвродливіших і незайманих саме для нього. Певно, дівчина Кропивка була юною (хай і старшою за тих, якими принц тішився замолоду), але у цноті її ми маємо підстави сумніватися. Вирісши сиротою, без власної домівки і шеляга грошей на вулицях Прянища і Короба, вона мала віддати свою невинність невдовзі після дівочого розквіту (якщо не перед ним) за півмідяка чи окраєць хліба. Та й вівці, яких вона згодовувала Вівцекрадові, щоб прив'язатися до нього... де б вона їх узяла, якби не задирала спідницю перед якимсь чабаном? Поза тим, Кропивку-Кирпу навіть і вродливою ніхто не вважав. "Кощаве брунатне дівчисько на кощавому брунатному драконові", — так пише Мункун у "Правдивому переказі" (хоча сам він її не бачив). Септон Євстахій пише, що дівчина мала криві зуби, а на носі рубці там, де їй рвали ніздрі за крадіжку. Не надто зваблива коханка для принца — так розсудив би кожен. Проти цього ми маємо "Свідоцтва Грибочка"... і на додачу "Дівоставський літописець", складений маестром князя Мутона. Маестер Норен пише, що "принц і його байстрючка" щовечора разом поділяли трапезу, щоранку снідали, спали у сусідніх опочивальнях, і Даемон "дух ронив" за брунатним дівчам, як за власною донькою: навчав "світської чемності", вдягатися, зачісувати волосся, правильно сидіти, робив такі подарунки, як "гребінець з ручкою слонової кістки, висрібнене люстерко, кирейку багатого брунатного оксамиту з єдвабовою облямівкою, пару верхових чобітків зі шкіри, м'якшої за масло". Також Норен пише, що принц навчав дівчину митися, і служниці, які носили їм воду, пліткували, що він часто поділяє з нею купіль, "намилює спину або вимиває з волосся драконячий сморід, а сидять вони разом голісінькі, як на світ уродилися". Ніщо з цього не доводить остаточно, що принц спізнав дівчину-байстрючку тілесно, але з того, що сталося далі, мусимо вважати, що таке припущення вірогідніше за інші Грибочкові побрехеньки. Та хай як драконовершники перебували свої ночі, дні їхні конче напевне минали у небесах, звідки вони невтомно, але марно полювали на принца Аемонда і Вхагар. Відтак залишмо їх на певний час і обернімо погляд за Чорноводу затоку. Приблизно в той самий час до гавані під Дракон-Каменем увійшов, ледве шкандибаючи хвилями, напівживий купецький коч, що звався "Нессарія" і мав потребу полагодитися та взяти харчів. Корабель повертався з Пентосу до Старого Волантису, проте зі шляху його збила буря — так розповідали жеглярі... але до звичайної оповідки про поневіряння на морі волантинці додали дивного присмаку. Коли "Нессарія" йшла на захід, перед нею вивищувалася Драконощовба, затуляючи своїми велетенськими обрисами низьке сонце... аж раптом мореплавці побачили бійку двох драконів і почули луну їхнього ревища, яке відбивалося від стрімких чорних скель східного боку димної гори. У кожній корчмі, винному льосі та бурдеї вздовж берега розказували, переказували і прикрашали цю оповідь, доки її не почули усі на Дракон-Камені. Драконів мешканці Старого Волантиса вважали за неймовірне диво, а видовисько зразу двох, що зчепилися у битві, жеглярі з "Нессарії" запам'ятали назавжди. Ті, хто вродився та виріс на Дракон-Камені, з малих років звикли бачити чудовиськ неподалік... та навіть їм було цікаво почути оповідки корабельників. Наступного ранку кілька місцевих рибалок вирушили своїми байдаками навколо Драконощовби, а коли повернулися, то розповіли про знайдені ними згорілі та понівечені рештки мертвого дракона при підніжжі гори. Колір крил та луски підказував, що тіло належало Сірому Привидові. Дракона було розірвано навпіл, пошматовано на клапті й частково з'їдено. Почувши новину, пан Роберт Гуня — лицар, відомий незлим веселим норовом та величезним черевом, поставлений королевою при її відбутті за каштеляна Дракон-Каменя — недовго думаючи, назвав убивцею Драконожера. Більшість люду погодилася з паном Робертом, бо за Драконожером знали чимало нападів на менших драконів, хоча таку шалену хижість він виявляв нечасто. Дехто з рибалок, побоюючись стати наступною здобиччю свавільника, закликав пана Гуню надіслати до лігва чудовиська кількох лицарів і покласти йому край. Але пан каштелян відмовився. — Не чіпаймо Драконожера — то й він нас не зачепить, — оголосив лицар королеви. А щоб мати певність, заборонив рибалити у водах попід східним схилом Драконощовби, де лежало і зогнивало тіло мертвого дракона. Його наказ залишив невдоволеною непосидючу особу, ввірену йому під захист і нагляд — Баелу Таргарієн, доньку Даемона Таргарієна від його першої дружини Лаени Веларіон. У свої чотирнадцять років Баела була свавільна й рішуча дівчина, схожа норовом радше на завзятого хлопчину, ніж на вельможну панну, і тим вельми подібна до власного батька. Тендітна і невисока на зріст, вона не знала страху і жила танцями, соколиними ловами та верховими прогулянками. Змалку її часто-густо шпетили за боротьбу і бійки з хлопцями-зброєносцями у дворищі, але останнім часом вона заходилася вже не битися з ними, а цілуватися. Невдовзі після відбуття двору королеви до Король-Берега (панну Баелу залишили на Дракон-Камені) її спіймали з кухарчуком, який ліз рукою їй під керсетку. Обурений пан Роберт наказав був відвести хлопчину до колоди і відрубати нахабну долоню; врятували його лише розпачливі сльози Баели. "Панна занадто захоплюється хлопчиками, — написав каштелян після пригоди Баелиному батькові, принцу Даемону, — і мала б якнайшвидше піти заміж, аби не віддати цноту комусь негідному її". Але ще більше за хлопчиків панна Баела захоплювалася літанням на драконі. Уперше вилетівши на Місячній Танцівниці у небо за півроку перед тим, вона літала щодня, легко дістаючись будь-якої місцини Дракон-Каменя і навіть відвідуючи Плавень за морською протокою. Завжди спрагла до пригод, дівчина оголосила про намір самотужки дізнатися, що насправді сталося на іншому боці гори. Драконожера вона не боялася — так і сказала панові Роберту. Адже Місячна Танцівниця — молодша і швидша, втекти на ній буде неважко. Проте каштелян заборонив зухвалій дівчині піддавати себе небезпеці. Залога отримала суворий наказ: панні Баелі не дозволено залишати замок. Наказ вона зневажила того ж вечора, і була спіймана; сердиту панну замкнули у її покоях. Пересторога була розумна, та згодом виявилася нещасливою, бо якби панні Баелі дозволили полетіти, вона б могла помітити рибальську лайбу, яка саме тоді огинала острів. На ній плив немолодий рибалка на ім'я Том Борода-Ковтуном, його син Том Язик-Ковтуном і двоє "родичів" з Плавня, позбавлених рідного дому при погромі Прянища. Молодший Том, вдатніший до кухля, ніж до рибальських тенет, чимало годин просидів по шинках, пригощаючи волантинських жеглярів і слухаючи їхні розмови про драконів, битву яких вони спостерігали. — Сірий та золотий, блискучий на сонці, — сказав один чолов'яга... і раптом, всупереч забороні пана Роберта, двоє Томів знамірилися відвезти своїх "родичів" на кам'янистий берег, де лежав обсмаленим і потрощеним мертвий дракон, щоб звідти розпочати пошуки його вбивці. Тим часом на західному березі затоки Чорноводи звістки про битву та зраду в Гуркотні досягли Король-Берега. За чутками, королеву-вдовицю Алісенту вони змусили зареготати. — Що посіяли, те зараз і жнуть! — вигукнула вона. Королева Раеніра на Залізному Престолі зблідла з лиця і зомліла, а тоді наказала зачинити й засунути міські брами. Від тієї миті нікому не дозволялося входити до Король-Берега чи виходити з нього. — Я не дозволю, щоб до мого міста потай пробралися перевертні, аби відчинити браму бунтівникам! — оголосила вона. Військо князя Вишестража могло стати під мурами вже за день чи два. Ще швидше могли примчати вершники на драконах, які вчинили зраду. Але принц Джофрі тільки зрадів такій нагоді. — Хай лише з'являться сюди! — проголошував він з юним зухвальством, палаючи бажанням помститися за мертвих братів. — Я сам зустріну їх на Тираксесі! Матір його войовничі вихваляння налякали. — Не зустрінеш! — заперечувала Раеніра. — Ти ще замолодий для битви верхи на драконі. Але принаймні дозволила малому сидіти у "чорній раді", де обговорювалося, як упоратися з ворогом, що неухильно наближався. У Король-Березі лишилося шість драконів, але з них всередині мурів Червоного Дитинця — тільки один, себто власна дракониця королеви Сиракс. Стайні у зовнішньому дворищі звільнили від коней та віддали їй за помешкання. До землі драконицю припинали важкі ланцюги — якраз такі, щоб дозволяли гуляти зі стайні на двір, але завадили злітати без вершниці. Сиракс давно звикла до ланцюгів, надзвичайно добре харчувалася і вже багато років тому забула, що таке полювати. Решту драконів тримали у Драконосхроні. Під велетенською банею в пагорбі Раеніс було прорізано сорок чималих підвалів, розташованих колом. З кожного боку ті рукотворні печери замикалися товстими залізними дверми: внутрішні виходили на піщане драконове поле, а зовнішні відчинялися на схил пагорба. Саме тут облаштували собі лігва Караксес, Вермітор, Срібнокрилка та Вівцекрад, перш ніж вилетіти на війну. Лишилося ще п'ятеро: Тираксес принца Джофрі, світло-сірий Морський Серпанок, приборканий Аддамом Веларіоном, юні Моргул та Шрикос, прив'язані до принцеси Джаяхаери (зниклої з міста) і її близнюка принца Джаяхаериса (загиблого)... а також Вогнемрія, улюблениця королеви Гелаени. Давно вже стало звичаєм, щоб котрийсь із драконоїздців жив при схроні й міг у разі нагальної потреби стати до оборони міста. А оскільки королева Раеніра не бажала відпускати від себе синів, обов'язок цей ліг на плечі Аддама Веларіона. Але у "чорній раді" раптом залунали голоси сумніву в чесності пана Аддама. "Драконові насінини" Ульф Білий та Гуго Громобій перебігли до ворога. Чи останні то зрадники серед нібито вірних слуг престолу? Адже є ще Аддам з Короба та дівчина Кропивка, які теж уродилися байстрюками — чи можна їм тепер вірити? Князь Бартімос Кельтигар вважав, що аж ніяк. — Байстрюки від природи — зрадницькі душі! — казав він. — Така вже кров тече в їхніх жилах. Зрада для байстрюка така ж природна, як вірність присязі для воїна чесного роду. Він закликав її милість негайно схопити двох непорядно вроджених драконоїздців, доки вони теж не перебігли до ворога разом з драконами. Заклик підхопили інші, а надто пан Лютор Довгаль, тисяцький міської варти королеви, і пан Лорент Марбранд, Регіментар Королевогвардії. Навіть двоє лицарів з Білої Гавані — грізний воїн пан Медрік Мандерлі та його меткий, хоч і тілистий брат, пан Торген — радили королеві виявити пильність. — Не варто спокушати долю, — казав пан Торген. — Якщо ворог здобуде ще двох драконів, ми пропали. Лише князь Корліс і великий маестер Герардіс виступили на захист "драконового насіння". Великий маестер зауважив, що немає жодних доказів або проявів невірності з боку Кропивки та пана Аддама; голос розуму підказує пошукати таких доказів, перш ніж виносити судження. Князь Корліс пішов далі, оголосивши, що пан Аддам та його брат Алин є "правдивими Веларіонами", гідними спадкоємцями Плавня. Щодо дівчини — хай брудна, неоковирна і погано прийнята панством, все ж вона хоробро билася у Гирлі. — Двоє Зрадників теж не пасли там задніх, то й що з того? — заперечив князь Кельтигар. І пристрасть Правиці Короля, і холоднокровні застереження великого маестра виявилися даремними — страхи та підозри королеви перемогли. "Її милість пережила стільки тяжких зрад, що ладна була повірити найгіршому про будь-кого, — пише септон Євстахій. — Вона вже не дивувалася жодному підступові, ба навіть чекала його від людей, яких сама любила найбільше". Можливо, і так. Але королева Раеніра не вдалася до негайних дій, а натомість послала по Мисарію — розпусницю і танцівницю, яка справляла при ній обов'язки коронної шепотинниці, хоч і без титулу. Бліда, мов молоко, пані Мерзарія з'явилася перед радою в просторих шатах чорного оксамиту з криваво-червоною підкладкою і каптуром, сумирно схилила голову і вислухала запитання її милості, чи не замислили пан Аддам і Кропивка якоїсь зради проти королеви. На це Борознячка підняла очі й тихо відповіла: — Дівчина вже зрадила вас, королево. Просто зараз вона поділяє ліжко з вашим чоловіком, а невдовзі матиме байстрюка у череві. На цих словах королева Раеніра неабияк розлютилася, пише септон Євстахій. Вона наказала панові Лютору Довгалю узяти два десятки золотих кирей, рушити до Драконосхрону і схопити пана Аддама Веларіона. — Допитайте його якнайсуворіше, і ми дізнаємося правду! Авжеж не сховається! Щодо Кропивки королева оголосила: — Від тієї простолюдинки смердить чарами. Ніколи б мій коханий принц не злігся з подібною ницою істотою. З одного погляду зрозуміло: вона не має ані краплі драконової крові. А дракона прив'язала до себе чарами, і мого пана чоловіка — так само. Зачарований дівчиськом, принц Даемон був ненадійним союзником — так мовила її милість далі. Треба негайно послати звістку до Дівоставу, але лише для очей князя Мутона. — Хай схоплять її при столі або в ліжку і зітнуть голову. Тільки так повернемо свободу моєму принцові! Так одна зрада породила іншу — на згубу королеві. Коли пан Лютор Довгаль з золотокирейниками їхав угору пагорбом Раеніс з наказом королеви, високо над ними розчахнулася брама Драконосхрону, Серпанок розгорнув світло-сірі крила і пустив дим з ніздрів. То пан Аддам Веларіон отримав своєчасне попередження і встиг улаштувати собі втечу. Розлючений невдачею, пан Лютор негайно повернувся до Червоного Дитинця, вдерся до Башти Правиці й вельми брутально доклав рук до старого князя Корліса, звинувативши того у зраді. Старий нічого не заперечував — зв'язаний та відлупцьований, він не промовив ані слова і потрапив до кам'яного мішка у підземеллі чекати на суд і страту. Королевині підозри впали і на голову великого маестра Герардіса, бо той разом з Морським Змієм захищав "драконове насіння". Герардіс не визнав, що має бодай якийсь стосунок до зради князя Корліса. З огляду на його довгу і вірну службу при дворі, Раеніра не кинула великого маестра до підземелля, але звільнила з ради і негайно відіслала назад на Дракон-Камінь. — Гадаю, ви б не стали брехати мені в обличчя, — мовила королева до Герардіса, — але я не можу терпіти коло себе людей, яким не довіряю беззаперечно, а коли нині дивлюся на вас, то чую лише ті нісенітниці, які ви мені плели про дівку-Кропивку. Тим часом містом розповсюдилися чутки про вогненно-криваве страхіття у Гуркотні... а з ними разом — нелюдський жах. Далі настане черга Король-Берега — так казали люди поміж себе. Дракони візьмуться нищити один одного полум'ям, і цього разу місто вже конче напевно згорить дощенту. Злякавшись ворога, кількасот людей спробували втекти, але при брамі їх завернули назад золотокирейники. Замкнені всередині міських мурів, одні люди почали шукати прихистку від майбутньої вогняної бурі у глибоких льохах, а інші вдалися до молитви, питва і тих задоволень, які знаходять між жіночих стегон. Надвечір міські шинки, будинки розпусти і септи переповнилися чоловіками та жінками, які тамували свій страх усіма можливими способами, шукали порятунку чи заспокоєння, переповідали один одному найстрашніші плітки. Саме тієї чорної години на Шевській площі постав перед людськими очима такий собі мандрівний брат — босоноге опудало у волосяній вереті й домотканих штанях, немите, загиджене, просмерділе гноєм, з мискою для милостині на шкіряному ремінці навколо шиї. Колись він був злодієм — бо де мала бути правиця, лишився кікоть, укритий шматком шкіри. Великий маестер Мункун припускає, що то міг бути один з Бідолах — нехай братство і оголосили поза законом, але Зірки-блукачі ще доти обсідали узбіччя доріг Семицарства. Звідки він з'явився — ніхто не знав, ба навіть ім'я його втрачене з літописів. Ті, хто чув його проповіді, разом з тими, хто потім записав його блюзнірства, знали старого як Пастиря, а Грибочок величає "Мертвим Пастирем", бо твердить, ніби той був блідий і мерзенний, як труп, щойно піднятий з могили. Хай ким він був, сей однорукий Пастир виник нізвідки, наче якийсь злий дух, і почав накликати на королеву Раеніру лиху долю та руїну перед усіма, хто чув. Не знаючи ані втоми, ані страху, він проповідував цілу ніч і добрячу половину дня, струшуючи повітря над Шевською площею розгніваним голосом. Дракони — істоти неприродні, так оголосив Пастир; вони суть гемони, викликані з прірви семи пеклів ницими чарами Валірії, "огидної клоаки, де брати злягалися з сестрами, матері — з синами, де чоловіки летіли на гемонах у бій, поки жінки розсували ноги перед псами". Таргарієни уникли Лиха, бо втекли за море на Дракон-Камінь, але "боги не терплять блюзнірства", і друге Лихо вже недалечко. — Облудний король і розпусна королева загинуть з усіма справами рук їхніх, і гемонські почвари їхні згинуть з лиця землі! — гуркотів Пастир. Хто став на один чи інший бік у боротьбі — загине теж. Лише вичистивши Король-Берег від усіх драконів та їхніх господарів, Вестерос має надію уникнути долі Валірії. Юрба зростала щогодини. Десяток слухачів перетворився на сотню, а до світанку на площу вже напхалося кілька тисяч, штовхаючи одне одного у намаганнях почути. Чимало людей мали при собі смолоскипи; надвечір Пастир стояв у кільці вогню. Хто намагався стулити йому рота, був брутально понівечений натовпом. Навіть золотокирейників одігнали, коли чотири десятки їх спробували очистити площу, наставивши списи. А в Гуркотні, за триста верст на південний захід, панував безлад зовсім іншого роду. Поки Король-Берег скиглив з жаху, їхній страшний ворог ще й на вершок не просунувся до міста — адже вірні королю Аегону вояки раптом лишилися без ватажків, зате під владою сумнівів, незгоди й розбрату. Ормунд Вишестраж лежав мертвий, а з ним і його брат у перших пан Бріндон, найкращий лицар Старограду. Сини князя — зелені хлопчаки — лишилися у Вишестражі за тисячі верст звідти. Даерон Таргарієн, якого князь Ормунд нарік "Даероном Даруй-Вогонь" і вихваляв за відвагу, теж був лише юним хлопчиськом; наймолодший з синів королеви Алісенти виріс у тіні своїх старших братів і радше звик виконувати накази, ніж віддавати їх. А найстарший з Вишестражів, що залишився при війську, був пан Гоберт, ще один брат у перших князеві Ормунду. Огрядний пан Гоберт дотоді урядував лише за обозного, і військова старшина вважала його надто неповоротким не лише тілом, але й думкою. Серед свого сімейства він за прожиті на світі шістдесят років не показав себе геть нічим, але наразі зухвало пнувся очолити все військо, бо, мовляв, лишився найближчим родичем королеви Алісенти. Висунули себе за очільників також князь Унвин Пик, пан Джон Розстан Зухвалий і князь Овейн Бурнай. Князь Пик пишався походженням від стародавнього роду славетних воїнів, а під власними корогвами мав сотню лицарів і дев'ять сотень щитників. Джона Розстана боялися і за чорний норов, і за чорний клинок валірійського булату на ім'я Сиротинець. Князь Овейн Зрадник наполягав, що саме його хитрощами було здобуто Гуркотень, і лише він зуміє здобути Король-Берег. Але жоден з шукачів проводу над військом не мав сили і впливу спинити жагу крові та жадібність простих вояків. Поки пани чубилися за першість і здобич, їхні власні вояки охоче грабували, ґвалтували і руйнували разом з усіма іншими. Важко собі уявити, які жахіття чинилися у ті дні. Рідко траплялося в історії Семицарства мале чи велике місто, яке б піддали такому довгому та жорстокому погромові, як Гуркотень після Гіркоти. Без сильної руки владного господаря навіть добрі люди здатні перетворитися на звірів. Саме так і сталося. Купки вояків вешталися вулицями напідпитку, грабували всі домівки і крамниці, різали кожного, хто намагався їх стримати. Кожна жінка в місті ставала здобиччю їхньої хіті — навіть старі баби і маленькі дівчатка. Заможних містян катували на смерть, вимагаючи зізнатися, де заховане їхнє золото і коштовності. Немовлят видирали з рук матерів і настромлювали на вістря списів. Святих септ ганяли голими по вулицях і ґвалтували — та не поодинокі чоловіки, а цілі зграї з сотень негідників. Не уникли наруги і сестри-мовчальниці. Ба навіть мертві не знали спокою — замість чесного похорону їхні трупи покидали зогнивати або стати здобиччю гайвороння і диких собак. Септон Євстахій та великий маестер Мункун твердять одноголосно, що принца Даерона від побаченого аж знудило, і він наказав панові Гоберту Вишестражу припинити жахіття, проте зусилля Вишестража виявилися такими ж нікчемними, як він сам. Простолюддя охоче іде за своїми панами і наслідує їх в усьому, а наступники князя Ормунда самі охоче піддалися спокусі грабунку, свавілля і шаленого марнославства. Зухвалий Джон Розстан зачарувався красунею — пані Шарисою Пішак, дружиною князя на Гуркотні — та забрав її собі за "бойову здобич". Коли її пан чоловік сказав слово проти, пан Джон розпанахав його Сиротинцем мало не навпіл, примовляючи: "Мій клинок не лише сиріт робить, а й удовиць", — а тоді хутко зірвав сукню з пані Шариси, що лила сльози розпачу. За якісь два дні князь Пик і князь Бурнай палко посварилися на військовій раді; Пик витяг кинджал і пхнув Бурная в око зі словами: — Зрадив раз, то зрадить і ще! Принц Даерон і пан Гоберт витріщалися, занімілі від жаху. Найгірші злочини з-поміж усіх було вчинено Двома Зрадниками — підло уродженими драконоїздцями Гуго Громобоєм та Ульфом Білим. Пан Ульф цілком віддався гультяйству: "потопав у вині та втіхах плоті". Грибочок каже, він щоночі ґвалтував трьох дівчат, а ті, хто його не вдовольняв, віддавалися на харч драконові. Лицарське звання, подароване Ульфові королевою Раенірою, виявилося для нього замалим, і навіть титул князя Лихомостя, жалуваний принцом Даемоном, не втамував його марнославства. Білий мав на думці жирніший кусень — ніщо інше, як Вирій. Він оголосив, що оскільки Тирели не взяли участі у подіях "Танку", їх слід наректи зрадниками і позбавити дідицтва на його користь. Та навіть пан Ульф з його зазіханнями на Вирій видасться невибагливим порівняно з замірами свого приятеля-перевертня — Грізного Гуго. Громобій уродився сином простого коваля, але виріс велетенським на зріст і з такою силою в руках, що скручував сталеві прутки у кільця. Він не знав геть нічого про науку війни і вояцьке мистецтво, але завдяки силі й статурі був страшним супротивником у бою. За зброю Гуго обрав собі величезний келеп, яким завдавав жахливих, убивчих ударів. У битву він літав на Верміторі, який колись носив Старого Короля; з усіх драконів Вестеросу лише Вхагар переважала його зростом та віком. Зі згаданих причин князь Грізний (як відтепер він величав себе) почав мріяти про корону. — Нащо животіти у дрібних панах, коли можна стати королем? — питав він людей, яких збирав навколо себе. У таборі чулися плітки про стародавнє пророцтво, яке буцімто казало: "Впаде келеп на дракона, і постане новий король, і ніхто не встоїть перед ним". Звідки ці слова взялися, лишається таємницею (авжеж не сам Громобій їх вигадав, бо й писати або читати не тямив), але за кілька днів їх почули всі у Гуркотні й навколо. Жоден з Двох Зрадників не палав бажанням допомагати принцові Даерону в нападі на Король-Берег. Військо в них було велике, ще й при трьох драконах, але ж королева теж мала трьох драконів (наскільки вони знали), а коли б повернулися принц Даемон з Кропивкою, то мала б і п'ятьох. Князь Пик волів затримати просування війська, доки князь Баратеон не вийде з власною силою зі Штормоламу і не приєднається до них. Пан Гоберт бажав відступити до Обширу та відновити запаси, які швидко танули. Жоден не звертав уваги, що і військо теж тане з кожним днем, наче вранішня роса — з нього тікало дедалі більше вояків, які поверталися на жнива до рідних домівок і тягли з собою стільки здобичі, скільки могли унести. За багато довгих верст на північ, у замку, що вивищувався над Крабовою затокою, ще один вельможний володар намагався утриматися на слизькому лезі меча і не скотитися у прірву. З Король-Берега прилетів крук і приніс послання королеви до Манфрида Мутона, князя Дівоставу: той мав відіслати королеві голову дівчини-байстрючки Кропивки, якій винесено вирок про державну зраду. "Але хай нашому чоловікові, принцові Даемону з дому Таргарієн, не заподіють жодної шкоди, — застерігала її милість. — Відішліть його до нас, коли наказ буде виконано, бо ми маємо у ньому нагальну потребу". Маестер Норен, писар і хранитель при "Дівоставському літописці", повідомляє, що коли його вельможність прочитав листа королеви, то затрусився так, що втратив голос і ледве повернув його трьома келихами вина. Після вагань князь Мутон послав по сотника своєї сторожі, свого рідного брата і свого поборника, пана Флоріана Сірокричного. Також він запросив лишитися і маестра. Коли усі зібралися, князь прочитав уголос листа і попрохав поради. — Це зробити нескладно, — відповів сотник сторожі. — Принц з нею в ліжку нерозлучний, але сам вже немолодий. Якщо раптом надумає опиратися, то три стражники легко його угамують. Але задля певності я б узяв шістьох. Чи бажають пан князь упорати справу сьогодні вночі? — Шістьох? Та хоч шість десятків! Не забуваймо, що маємо справу з Даемоном Таргарієном! — заперечив брат князя Мутона. — Розумніше кинути йому в вечірнє вино трохи сонного трунку. Хай прокинеться і знайде свою хвойду мертвою. — Дівчина — ще дитина, хай і вчинила ницу зраду, — зауважив пан Флоріан, суворий сивочолий лицар. — Старий Король ніколи б не просив про таке свавілля жодну людину честі. — Нині настали ниці часи, — заперечив князь Мутон. — І вибір, що мені лишила королева, інакшим не назвеш. Адже дівчина гостює під моїм дахом. Якщо я підкорюся, Дівостав спіткає вічне прокляття. А якщо відмовлюся, нас оголосять зрадниками і винищать до ноги. На це його брат відповів: — Хай що ми оберемо, небезпеки не минути. Принц надто вже припався душею до своєї темнавки, а дракона завжди тримає напохваті. Розумний правитель убив би їх обох зразу, щоб принц з люті не спалив Дівостав до голої землі. — Але королева заборонила чинити йому шкоду, — нагадав князь Мутон. — До того ж замордувати двох гостей під своїм дахом — удвічі підліше, ніж одного. На мене впаде подвійне прокляття. Сказавши це, він зітхнув і додав: — Аби ж я ніколи не читав цього клятого листа. Тут подав голос маестер Норен: — То вважаймо, що й не читали. Що говорили на раді опісля, "Дівоставський літописець" не повідомляє. Знаємо лише, що маестер, молодий чоловік двадцяти і двох років, тієї ж ночі знайшов принца Даемона та дівчину Кропивку за вечерею і показав їм листа королеви. "Коли я ввійшов, ті двоє, стомлені цілим днем безглуздих польотів, поділяли просту вечерю з вареної телятини з буряками і стиха розмовляли — а про що, того не знаю. Принц гречно мене привітав, але поки читав, ласка зникла з його очей, і там запанувала сувора журба — наче тягар, який надто важко нести далі. Коли дівчина спитала, що написано в листі, він відповів: — Слова королеви, а вчинок — хвойди. По тому він дістав меча і спитав, чи не стоять за дверима стражники князя Мутона, готові узяти його в полон. — Я прийшов сам, — відповів я, а тоді зганьбив себе, збрехавши, що ані пан князь, ані хто інший в Дівоставі не знає, що написано на пергамені. — Пробачте мені, принце, — мовив я далі. — Я порушив обітниці маестра. Принц Даемон вклав меча до піхв і відказав: — Ви невірний маестер, але добра душа. І по тому наказав піти, заборонивши будь-кому казати про їхню справу до ранку — ані з власної волі, ані під страхом кари". Як минула остання ніч принца та його коханки-байстрючки під дахом князя Мутона — про те не написано у жодних книгах. Та коли зайнявся світанок, вони обоє з'явилися у дворі разом, і принц Даемон востаннє допоміг Кропивці засідлати Вівцекрада. За своїм звичаєм вона годувала дракона щодня, перш ніж вилетіти — дракони-бо легше схиляються під волею хазяїна, коли мають повне черево. Того ранку Кропивка згодувала драконові найбільшого у всьому Дівоставі чорного барана, якому сама перетнула горлянку. Коли дівчина сідала на дракона, її шкіряний подорожній одяг блищав од свіжої крові, "а щоки блищали від сліз", як пише маестер Норен. Між чоловіком та дівчиною не сказано було жодного слова прощання, та коли Вівцекрад заплескав бурими крилами і злетів у вранішнє небо, Караксес задер голову і видав вереск, від якого у Башті Жонкіль вилетіли усі шибки. Високо над містечком Кропивка розвернула дракона понад Крабовою затокою і зникла у вранішньому тумані. Більше її не бачили при жодному дворі й у жодному замку, скільки їх є на світі. Даемон Таргарієн повернувся до замку лише заради того, щоб поснідати з князем Мутоном. — Більше ви мене не побачите, — мовив він до його вельможності. — Красно дякую вам за гостину і прошу розповсюдити у ваших землях звістку, що я лечу до Гаренголу. Якщо мій небіж Аемонд насмілиться стати проти мене сам на сам, то нехай шукає мене там. По тому Даемон Таргарієн залишив Дівостав назавжди. Коли він зник удалині, маестер Норен пішов до князя і мовив: — Зніміть у мене з шиї ланцюга і зв'яжіть ним руки. Ви мусите віддати мене королеві, бо я попередив зрадницю і дозволив їй утекти, а відтак сам став зрадником. Але князь Мутон відмовився. — Лишіть ланцюга собі, — відповів вельможний володар. — Доля розсудила перетворити на зрадників усіх нас. Того ж вечора розділені начетверо прапори королеви Раеніри скинули з брами Дівоставу, а на їхньому місці заплескали за вітром золоті дракони короля Аегона II. Коли принц Даемон спустився з неба, щоб знову забрати замок Гаренгол собі, над зчорнілими баштами і зруйнованими палатами не майоріло жодного прапора. Кілька самозваних мешканців знайшли притулок у глибоких льохах замку, але зачувши плескіт крил Караксеса, кинулися врозтіч. Коли зник останній, Даемон Таргарієн увійшов під подібні до велетенської печери склепіння престольної палати Гаренголу сам-один — усе його товариство складав дракон. Щовечора на захід сонця принц лишав мечем риску на серце-дереві у божегаї, позначаючи ще один минулий день. Відтоді на білій корі оберіг-дерева видно тринадцять рисок — і відтоді усі володарі Гаренголу розповідають, що старі рани, глибокі й темні, починають кривавити, мов свіжі, з настанням кожної нової весни. На чотирнадцятий день самотнього принцового бдіння над замком промайнула тінь, чорніша за грозову хмару. Наполохані птахи у божегаї всі, як один, злетіли у повітря, а впале листя у дворищі вимів геть гарячий вітер. То нарешті прибула Вхагар, а на її спині — одноокий принц Аемонд Таргарієн, вбраний у чорну, як ніч, броню, прикрашену золотим карбом. Він був не один — разом з принцом прилетіла Алиса Водограй. Вона розвівала по вітрі довгим чорним волоссям і несла у опуклому череві принцову дитину. Двічі принц Аемонд облетів по колу башти Гаренголу, а тоді посадив Вхагар у зовнішньому дворищі за п'ятдесят сажнів од Караксеса. Дракони вибалушили один на одного розлючені очиська. Караксес розкинув крила і засичав, а між зубів у нього затанцювало полум'я. Принц допоміг своїй коханій злізти зі спини Вхагар і обернувся до власного дядька. — Я чув, дядьо, ви нас шукаєте. — Тебе, а не вас, — відповів Даемон. — Хто сказав тобі, де мене знайти? — Моя ласкава пані, — відповів Аемонд. — Вона бачила вас у буремній хмарі, у гірському озері в сутінках дня, у вогні, який ми розкладали, щоб повечеряти. Вона бачить багато, моя Алиса — незрівнянно більше за інших. Ви вчинили дурницю, коли прийшли сюди сам-один. — Якби я не був один, то не дочекався б тебе, — мовив Даемон. — Але ви один, і ось дочекалися. Ви надто зажилися на світі, любий дядьо. — Тут я мушу з тобою погодитися, — відповів Даемон. На цьому старий принц наказав Караксесові зігнути шию і важко видерся йому на спину, а молодий принц поцілував жінку, легко скочив на Вхагар і пристебнув чотири короткі ланцюги від паса до сідла. Даемон лишив власні ланцюги теліпатися вільно. Караксес знову засичав, пирхнув у повітря вогнем, Вхагар відповіла страшним ревінням, і двоє драконів стрибнули у небо, як один. Принц Даемон хутко спрямував Караксеса угору, нещадно шмагаючи його нагайкою зі сталевим вістрям, аж доки дракон з наїзником не зникли у нагромадженні хмар. Вхагар, старша і набагато більша, з-за ваги не зуміла набрати рівної швидкості й злітала поволі, дедалі ширшими колами, які винесли її аж понад води Божого Ока. Година була пізня, сонце майже сіло, озеро стояло тихе, і води його блищали, наче лист битої міді. Вище й вище кружляла Вхагар, вистежуючи Караксеса, а за ними знизу, з вершини гаренгольскої башти Гори-Король, спостерігала Алиса Водограй. Напад стався блискавично, наче удар грому. Караксес пірнув униз на спину Вхагар з пронизливим вереском, який чули за півтора десятки верст звідти. Він падав зі сліпого боку принца Аемонда, до того ж укритий блиском західного сонця. Кривавий Черв урізався у стару драконицю з жахливою силою. Ревище їхнє понеслося над Божим Оком; двоє чудовиськ, темні проти криваво-червоного неба, вчепилися один у одного і заходилися дерти кігтями та зубами. Так ясно палало їхнє полум'я, що рибалки перелякалися, чи не зайнялося пекельним жаром саме небо. Зчеплені разом, дракони сторчма полетіли у воду. Щелепи Кривавого Черва зімкнулися на шиї Вхагар, чорні зуби його глибоко занурилися у плоть старшої дракониці. Пазурами Вхагар навпіл розпанахала Караксесові черево, а зубами відірвала крило, але він не розтулив щелепи і не припинив люто ятрити ворожу рану. А внизу дедалі швидше виростало озеро. Саме тоді, як оповідають, принц Даемон Таргарієн перекинув ногу через сідло і зіскочив з одного дракона на іншого. В руці він тримав Темну Сестру, меч королеви Візеньї. Аемонд Кривий зиркнув угору з жахом і почав хапатися за ланцюги, які тримали його у сідлі. Але Даемон зірвав з небожа шолом і встромив йому меча у сліпе око з такою силою, що вістря вийшло з потилиці молодшого принца. За півудару серця по тому дракони впали у озеро, здійнявши виплеск, як казали люди, вищий за башту Гори-Король. Ані людина, ані дракон не могли пережити такого падіння — про те розповідали рибалки, що бачили все на власні очі. Караксес прожив ще стільки, щоб так-сяк виповзти на суходіл. Випатраний, з відірваним від тіла крилом, паруючи водою з озера, Кривавий Черв знайшов сили витягти себе на берег і помер аж під стінами Гаренголу. Тіло Вхагар опустилося на дно озера, і гаряча кров з розірваної зубами рани на шиї закип'ятила воду навколо місця її останнього спочинку. Коли її знайшли за кілька років по закінченні "Танку драконів", кістки принца Аемонда, вдягнені у броню, ще й доти лишалися прикуті до сідла, а у очниці черепа аж до руків'я стирчала Темна Сестра. Немає жодних сумнівів, що принц Даемон теж загинув. Рештки його земної плоті не знайшли, бо озеро Боже Око відоме своїми зрадливими течіями та безліччю ненажерливої риби. Співці переповідають, що старий принц пережив падіння, а згодом розшукав свою Кропивку і щасливо прожив з нею решту життя. На жаль, правдива історія не схожа на вигадки співців, хай які гарні та зворушливі. Навіть Грибочок у них не повірив — і нам не варто. Нищівний танок драконів над Божим Оком стався двадцять другого дня п'ятого місяця року 130-го по А.З. У день своєї смерті Даемон Таргарієн мав сорок і дев'ять років від народження, а принцові Аемонду нещодавно виповнилося двадцять. Вхагар, найбільша з таргарієнівських драконів після смерті Балеріона Чорного Жаху, налічила на цьому світі сто вісімдесят один земний рік. Того дня пішла з життя остання істота, яка пам'ятала дні Аегона Завойовника. За кілька хвилин по її смерті сонце сіло, і оповитий прокляттями стіл Чорного Гарена поглинула пітьма. Небагато людей бачило ті події на власні очі, і минуло ще чимало часу, перш ніж звістка про останню битву принца Даемона облетіла Семицарство. Нищення драконів. Подолана Раеніра Тим часом у Король-Березі королева Раеніра з кожною новою зрадою дедалі глибше ховалася від світу і людей. Аддам Веларіон, підозрюваний у перевертництві, утік з міста, перш ніж його встигли допитати. Борознячка на це промурмотіла, що його втеча довела його провину. Князь Кельтигар охоче погодився і прожогом вигадав новий каральний податок на дітей, народжених поза шлюбом. Таким чином він хотів не лише наповнити скарбницю корони, а й позбавити державу тисяч байстрюків. Але її милість мала нагальніші турботи, ніж навіть коронна скарбниця. Наказавши схопити пана Аддама, Раеніра втратила не лише дракона з вершником, але й Правицю Королеви... до того ж більше як половина війська, що випливло з Дракон-Каменя на захоплення Залізного Престолу, складалася зі служивих людей дому Веларіон. Коли стало відомо, що князь Корліс скніє у підземеллі під Червоним Дитинцем, веларіонівці почали кидати королевину службу сотнями. Хтось тікав до Шевської площі й приєднувався там до посполитого натовпу навколо Пастиря, що дедалі більшав. Інші вислизали крізь потерни або перелазили через мури, сподіваючись знайти шлях назад до Плавня. Але й ті, що лишилися, були вже не варті довіри. Це стало ясно, коли двоє служивих мечників Морського Змія — пан Денис Дрівотес і пан Торон Незрадний — спробували прорубатися до підземелля, щоб звільнити свого пана. Їхній задум зрадила пані Мерзарії одна хвойда, яку тягав до ліжка пан Торон; невдах-рятівників схопили і повісили. Двоє лицарів померли на світанку, хвицяючи ногами і судомлячись у зашморгах проти стін Червоного Дитинця. А того самого дня, невдовзі після заходу сонця, Раенірин двір спізнав нове жахіття. Гелаена Таргарієн, сестра, дружина та королева Аегона II, мати його дітей, викинулася з вікна Маегорового Острогу просто на залізні шпички у сухому рові. Смерть прийшла до неї у віці двадцяти і одного року. Чому Аегонова королева обрала саме той вечір, щоб скінчити своє життя? Грибочок запевняє, що Гелаена була тяжка дитям після тих днів і ночей, коли її продавали як просту хвойду; але його пояснення варте довіри лише настільки, як і вся казочка про "Бурдейних Королев" — тобто ані на макове зерно. Великий маестер Мункун вважає, що її підштовхнув жах від побаченої на власні очі смерті пана Торона і пана Дениса. Та якби молода королева навіть їх і знала, то лише як своїх в'язничних наглядачів; до того ж немає свідчень, що вона справді бачила їхню страту. Септон Євстахій припускає, що пані Мерзарія-Борознячка обрала саме ту ніч, щоб розказати Гелаені про жахливу смерть її сина Маелора; але яку вона мала причину так чинити попри просту жорстокість, нам важко осягнути. Хай про правдивість таких тверджень сперечаються маестри... ми ж знаємо, що коли спустилася та похмура ніч, стогнами Король-Берега, шинками, бурдеями та харчівнями, ба навіть святими септами пішла гуляти чорніша оповідка. Королеву Гелаену вбили — так шепотілися люди — як перед нею вбили її синів. Адже принц Даерон з драконами скоро постане перед брамою, і на тім панування Раеніри дійде кінця. Стара королева, мовляв, рішуче налаштувалася завадити молодшій зведеній сестрі пережити її падіння, а тому надіслала пана Лютора Довгаля схопити Гелаену і безжальною рукою скинути на залізні вістря під вікном. Відки пішов гуляти цей отруйний наклеп, спитає дехто (бо це наклеп, і ніщо інше)? Великий маестер Мункун покладає його до ніг Пастиря, позаяк тисячі чули, як він ганить і сам злочин, і буцімто винну в ньому королеву. Але чи сам він вигадав брехню, чи просто переказував почуті з інших вуст слова? Грибочок переконує нас, що саме повторював. Таке нице лихослів'я могло походити тільки від Лариса Моца, запевняє карлик... бо Кутельнога нікуди не зникав з Король-Берега (що скоро з'ясується), а лише сховався у його тінях, звідки продовжив шепотіти і намовляти. Чи справді смерть Гелаени була убивством? Таке могло статися... хоча навряд за ним стояла королева Раеніра. Гелаена Таргарієн була зламаною розпачем істотою, що не становила її милості жодної загрози. Та й особливої ворожості між ними наші джерела не помічають. Якби Раеніра бажала комусь смерті, авжеж на шпичаки жбурнули б королеву-вдовицю Алісенту. Ба більше, у саму мить смерті королеви Гелаени вдосталь свідків бачили пана Лютора Довгаля — буцімто вбивцю нещасної жінки — за вечерею з трьома сотнями золотих кирей у куренях коло Божої брами. Попри все, плітка про "вбивство" Гелаени хутко розлетілася усім Король-Берегом, і люди миттю в неї повірили. Вже саме це свідчить, як рішуче та одностайно місто налаштувалося проти колись коханої ним королеви. Раеніру проклинали, а за Гелаеною побивалися; простолюддя Король-Берега хутко пригадало і жорстоке вбивство принца Джаяхаериса зарізяками Бриндзею та Крівцею, і жахливу смерть принца Маелора у Лихомості. Принаймні, кінець Гелаени був милосердно швидким — одна зі шпичок влучила у горло, і королева померла, не видавши й крику. В мить її смерті на іншому кінці міста, нагорі пагорба Раеніс, дракониця Вогнемрія раптом заревла та сіпнулася у повітря; весь Драконосхрон здригнувся, а два з ланцюгів, що припинали тварину до стін, розірвалися. Коли королеві Алісенті повідомили про смерть дочки, вона роздерла на собі вбрання і проказала найлихіші прокляття на голову своєї суперниці. Тієї ж ночі весь Король-Берег піднявся на кривавий бунт. Заворушення почалися у вузьких та звивистих провулках Блошиного Подолу. Чоловіки та жінки кількасотенними хвилями вихлюпували з винних льохів, бійцівських ям та шинків — усі люті, п'яні та налякані. Звідти бунтівники почали розтікатися містом, волаючи про відплату за мертвих принців та їхню вбиту матір. Переверталися вози, громилися крамниці, грабувалися та підпалювалися будинки. На золотокирейників, що намагалися вгамувати безлад, напосілися з усіх боків і відлупцювали до крові. Не жаліли вже нікого — ані чесного, ані підлого. Панів та вельмож закидали камінням і сміттям, лицарів витягали з сідел. Пані Дарла Дідин мусила дивитися, як її брата Давоса штрикнули ножем у око, коли той намагався захистити сестру від наруги трьома п'яними стайнярами. Жеглярі, неспроможні повернутися до своїх кораблів, напали на Річкову браму і зчинили там справжню битву з міською вартою. Знадобилося чотири сотні списників під проводом самого пана Лютора Довгаля, щоб їх розігнати. Але до того часу ворота вже рознесли на півсотні шматків. Не менше сотні людей лежало навколо мертвими або при смерті; чверть від них складали золотокирейники. Князь Бартімос Кельтигар був позбавлений і такого порятунку. Його маєток за високим муром охоронявся лише шістьма стражниками та кількома нашвидкуруч озброєними челядниками. Щойно погромники перелізли через мур, ці хоробрі захисники покидали зброю і повтікали, або й приєдналися до нападників. Артос Кельтигар, п'ятнадцятирічний юнак, відважно став у дверях з мечем у руці й на кілька мигів ока стримав верескливу юрбу... аж тут зрадлива служниця впустила бунтівників чорним ходом, і безстрашного хлопця прохромили списом у спину. Сам князь Бартімос пробився до стайні, але там побачив, що всіх його коней вбили або забрали. Схопленого коронного підскарбія, котрого ненавиділи усі, прив'язали до стовпа і катували, доки він не зізнався, де сховані його скарби. По тому кожум'яка на ім'я Гак оголосив, що його вельможність недоплатив "прутневе мито" і має віддати свою мужність короні на сплату боргу. На Шевській площі звуки бунту чулися звідусіль, від кожного кінця міста. Пастир шалено упивався гнівом юрби, проголошував, що настав судний день — саме як він наворожив, — прикликав лють богів на голову "збоченої королеви у злих корчах на Залізному Престолі, з кров'ю невинної сестри на зажерливих вустах". Коли якась септа з натовпу заволала, щоб Пастир врятував місто, він відповів: — Лише милосердя Матері врятує вас! Але ви вигнали Матір з сього міста пихою, жадобою та хіттю! І прийшов Морок на коні темному з очима палючими, з батогом вогненним у руці, прийшов вичистити се кишло гріха, де вклоняються гемонам! Слухайте, слухайте! Чи чуєте, як гримлять його вогненні копита? Він іде! Він насувається! Юрба підхопила і заверещала: — Він іде! Він насувається! Тисячі смолоскипів залили майдан калюжами димливого жовтого світла. Раптом галас змовк, і у пітьмі почувся гуркіт сталевих копит на бруківці. "Не один Морок, а п'ять сотень їх", — згадує Грибочок у "Свідоцтвах". То прибула міська варта загоном у п'ять сотень вояків, озброєних тесаками, списами та шпичастими кийками, вдягнених у чорні кольчуги, сталеві шоломці та довгі золоті киреї. Вони стали стіною списів та щитів на південному краю площі. На їхньому чолі височів пан Лютор Довгаль верхи на забраному в броню огирі, з мечем у руці. Від самого його вигляду кількасот бунтівників повтікали у криві провулки, а ще кількасот — коли пан Лютор наказав золотокирейникам наступати. Але ще десять тисяч лишилися стояти там, де стояли. Натовп був такий щільний, що найбоязкіші, ладні вже накивати п'ятами, мусили стояти, неспроможні поворухнутися — а їх штовхали, несли, збивали додолу і топтали ногами. Інші просувалися уперед, зімкнувши лікті, й волали прокляття назустріч списам, що наближалися під повільний перестук тулумбасів. — Звільніть дорогу, кляті йолопи! — ревів пан Лютор на паству Пастиря. — Розходьтеся по домівках, і ніхто вас не зачепить! Тікайте додому! А Пастиря віддайте. Одні кажуть, що першим загинув якийсь хлібопека. Коли вістря списа проштрикнуло йому груди, він лише забурчав здивовано і очима проводив струмок крові, що потік фартухом. Інші твердять, що першою вмерла дівчинка, збита й затоптана бойовим конем пана Лютора. З натовпу прилетів камінь і вдарив у чоло одного зі списників. Звідусіль чулися прокляття і вереск, з дахів летіли дощем дрючки, камені та нічні горщики, а лучник з іншого кінця майдану почав пускати стріли. Одного вартового пхнули смолоскипом, і за миг ока золота кирея запалала ясним вогнем. На дальньому кінці Шевської площі Пастиря поспіхом оточили прихильники. — Хапайте його! — загорлав пан Лютор — Зупиніть! Тримайте! Він дав остроги коню, прорізав юрбу; золотокирейники ринули услід, кидаючи списи, видобуваючи клинки та кийки. Пастиреві люди верещали, падали, розбігалися навсібіч. А хтось дістав власну зброю — ніж або кинджал, довбню або кийок, поламаний спис чи заіржавлений меч. Міська варта складалася з дебелих чолов'яг — молодих, міцних, добре навчених, озброєних та вкритих бронею. Стіна їхніх щитів трималася протягом десяти сажнів, або й більше; варта проклала криваву стежку крізь натовп, лишаючи по собі мертвих і скалічених. Проте числом вони не переважали п'яти сотень, а бунтівників зібралося з десять тисяч. Ось упав один вартовий, тоді другий, і скоро простолюд уже вдирався до дірок у лаві захисників. Вигукуючи прокльони, Пастиреві діти били ножами та камінням, гризли зубами, перекидали вартових на землю спереду і з боків, накидалися ззаду, жбурляли черепицю з дахів та ґанків. Битва перетворилася на бійню. Золотокирейників оточили, стиснули, затопили зусібіч, не лишивши їм місця навіть змахнути зброєю. Багато вартових померло від власних мечів, а інших розірвали на шматки, забили ногами, затоптали чоботями, порубали сапками та різницькими тесаками. Свавілля не уникнув навіть грізний пан Лютор Довгаль — меча йому вирвали з рук, а самого витягли з сідла, штрикнули у живіт і забили на смерть каменями з бруківки. Голову та шолом лицаря понівечили так, що коли наступного дня по тіла приїхали труповози, його зуміли упізнати лише за зростом і статурою. Тієї довгої ночі, пише септон Євстахій, над половиною міста панував Пастир, а за решту чубилися вельми дивні пани та самозвані королі, що повигулькували невідомо звідки. Кількасот людей зібралося навколо Гака-Кожум'яки, який їздив вулицями на білому коні, вимахував відрізаною головою та скривавленою мужністю князя Кельтигара і проголошував кінець усім податкам. У бурдеї на Шовковій вулиці хвойди підтримали власного короля — світлокосого хлопчика чотирьох років на ймення Гаемон, буцімто байстрюка зниклого короля Аегона ІІ. Не бажаючи поступитися, заплотний лицар Перкин Блощичка коронував свого зброєносця Тристана, підлітка шістнадцяти років, якого оголосив тілесним нащадком покійного короля Візериса. Будь-який лицар може висвятити у лицарі іншу людину, і пан Перкин заходився висвячувати кожного сердюка, злодія або різника, що виявляв бажання стати під подерте Тристанове знамено. Чоловіки та хлопці, бачачи таку справу, сотнями стікалися присягати йому на вірність. На світанку все місто палало пожежами, Шевською площею валялися трупи, а Блошиним Подолом блукали зграї погромників, які вдиралися до крамниць і домівок та накладали руки на всіх чесних людей, що траплялися назустріч. Вцілілі золотокирейники відступили до куренів; на вулицях встановилася влада помийних лицарів, блазенських королів та навіжених пророків. Наче таргани, яких той набрід нагадував найбільше, вони тікали від світла, ховалися у льохи та схрони, щоб проспатися від пияцтва, поділити здобич і змити кров з рук. Золотокирейники зі Старої та Драконової брам зробили вилазку за наказом своїх сотників — пана Балона Березняка та пана Гарта Заячої Губи — і до полудня дещо відновили лад на вулицях північніше та східніше від пагорба Раеніс. Пан Медрік Мандерлі на чолі сотні вояків з Білої Гавані зробив те саме на північний схід від Аегонового пагорба аж до Залізної брами. У решті ж Король-Берега, як і раніше, панувало нестримне свавілля. Коли пан Торген Мандерлі повів північан униз Гаком, то побачив, що Рибницький Майдан та Річковий Ряд юрмляться помийними лицарями пана Перкина. Коло Річкової брами над мурами плескав блазенський прапор "короля" Тристана, а тіла сотника та трьох десятників висіли на брамній башті. Решта залоги при "Грязючній" брамі перебігла до пана Перкина. Пан Торген втратив чверть свого загону, коли намагався пробитися назад до Червоного Дитинця... але ще легко відбувся порівняно з паном Лорентом Марбрандом. Останній повів до Блошиного Подолу сотню лицарів та щитників, а повернулося звідти шістнадцятеро, і пана Лорента, Регіментаря Королевогвардії, серед них вже не було. До вечора Раеніра Таргарієн опинилася у скрутній облозі з усіх боків, а правління її зійшло на цілковиту руїну. "Королева плакала, дізнавшись про смерть пана Лорента, — свідчить Грибочок, — але шаленіла, коли їй сказали, що Дівостав перейшов на бік ворога, що Кропивка зникла, а власний коханий чоловік її зрадив. Коли ж пані Мисарія попередила, що найгірше почнеться з темрявою, і що нова ніч може виявитися страшнішою за попередню, Раеніра затремтіла. На світанку при ній у престольній палаті перебувало з сотню двірських панів та різних слуг... але один за одним вони вислизали геть, аж доки при нашій пані не лишилися тільки рідні сини та я. "Вірний мій Грибочку, — казала її милість, — аби ж усі люди були такі вірні, як ти. Маю зробити тебе Правицею". Коли ж я сказав, що радше зробився б її чоловіком, королева засміялася, і я ще не чув солодшої музики. Як гарно було знову почути її сміх!". Мункунів "Правдивий переказ" про сміх нічого не повідомляє — лише про те, що настрій її милості хилитався того дня від люті до відчаю і знову до люті. Королева так відчайдушно хапалася за престол, що на заході сонця її руки спливали кров'ю. Вона віддала провід над золотокирейниками панові Балону Березняку, сотникові при Залізній брамі, надіслала ще круків до Зимосічі та Соколиного Гнізда, благаючи про нову допомогу, наказала написати лист виволаний про засудження зрадників Мутонів з Дівоставу на ганьбу та смерть і поставила молодого пана Глендона Добряна Регіментарем Королевогвардії. (Хоча пан Добрян мав від народження якихось двадцять років, а Білим Мечем став лише на попередній місяцеворот, але вже того самого дня встиг відзначитися у бою в Блошиному Подолі. Саме він повернув до замку тіло пана Лорента, не дозволивши бунтівникам споганити його.) Хоча блазень Грибочок не згадується ані у звіті септона Євстахія про "Останній день", ані у "Правдивому переказі" Мункуна, обидві праці містять згадки про синів королеви. Аегон Молодший не залишав матір ані на хвилину, проте рідко казав хоч слово. Тринадцятирічний принц Джофрі вдяг свій обладунок зброєносця і молив королеву дозволити йому поїхати до Драконосхрону та сісти на Тираксеса. — Я хочу воювати за вас, пані матінко, як воювали мої брати! Дозвольте мені довести, що хоробрістю я не поступаюся їм! Але його слова лише зміцнили рішучість Раеніри. — Так, вони були хоробрі. А тепер мертві. Мої милі, любі хлопчики — вони обоє мертві. І знову її милість своїм наказом заборонила принцові залишати замок. На заході сонця щуряче плем'я Король-Берега повилазило зі своїх бридких нір та льохів ще в більшому числі, ніж попередньої ночі. На пагорбі Візеньї численні шльондри жалували свої пестощі кожному чоловікові, який присягнеться мечем Гаемонові Світлокосому (серед грубого простолюддя його величали "Королем-над-Дірками"). Коло Річкової брами пан Перкин учинив зі своїм помийним лицарством бенкет з награбованих наїдків та напоїв, а тоді повів посіпак уздовж берега річки, плюндруючи корабельні майстерні, комори та усі кораблі, які не встигли вийти у море. Тим часом Гак-Кожум'яка кинув власних верескливих негідників на приступ Божої брами. Король-Берег міг похвалитися товстими мурами та грізними баштами, але їх будували на те, щоб відбивати напад ззовні, а не зсередини міста. Залога при Божій брамі була особливо слабка, бо її сотник і третина вояків загинули разом з паном Лютором Довгалем на Шевській площі. А тих, хто лишився (і серед них — багато поранених), легко здолали Гакові прибічники, які вихлюпнули за місто і ринули королівським гостинцем під трохи вже підгнилою головою князя Кельтигара, настромленою на тичку... а куди — навіть сам Гак не відав. Не минуло й години, як відчинилися також Король-Брама та Левова брама. Золотокирейники при першій відступили та втекли, а "леви" на другій перебігли до юрби. Тепер три з семи брам Король-Берега були відчинені перед ворогами королеви Раеніри. Проте найстрашніша загроза правлінню королеви виникла всередині міста. Коли впала ніч, на Шевській площі знову з'явився Пастир проказувати проповідь. Кажуть, трупи після битви попередньої ночі дотоді вже прибрали, обідравши з них одяг, гроші та все варте уваги, а якимсь і голови знявши. Поки однорукий пророк верещав прокльони на "гріховну королеву" в Червоному Дитинці, на нього витріщалася сотня відрізаних голів на довгих списах і загострених жердинах. Натовп, як пише септон Євстахій, був удвічі більший та втричі лютіший, ніж попередньої ночі. Наче королева, яку вони так зневажали, "ягнята Пастиря" видивлялися у небо з жахом, лякаючись ще вдосвіта побачити там драконів короля Аегона, а слідом — вороже військо. Вони більше не вірили, що королева здатна їх захистити, і чекали порятунку від свого пророка. Але Пастир відповів так: — Коли прийдуть дракони, то плоть ваша запалає, шкіра лусне, а кістки розсиплються на порох! Дружини ваші танцюватимуть голі під вогненними шатами і хтиво кричатимуть з пекельної пристрасті! Малі діти ваші литимуть сльози, аж доки очі їхні не стечуть струмками, а рожева плоть не зчорніє та не одскочить од кісток! Морок іде, Морок насувається! За гріхи він прийшов карати, і гнів його не втамуєш молитвою, яко сльозою не загасиш драконового полум'я! Крові прагне він, крові й лише крові — вашої, моєї та їхньої! Він здійняв кікоть своєї правиці й тицьнув ним на пагорб Раеніс, що височів позаду, та на Драконосхрон, похмуро-чорний проти зоряного неба. — Онде мешкають гемони, онде мають собі лігво! Місто загарбала нечиста сила — вогнем та кров'ю, кров'ю та вогнем! Коли хочете повернути його собі, то спершу мусите її знищити! Коли бажаєте ся од гріха очистити, спершу маєте ся омити у крові драконів! Бо сказано, що лиш кров єдина загасить пекельний вогонь! З десятків тисяч горлянок у небо злетів клич: — Кров! Смерть драконам! Наче велетенський звір о десятках тисяч ніг, паства Пастиря рушила — спочатку повільно та безладно, вимахуючи смолоскипами, мечами та грубішою зброєю — вулицями і провулками у напрямі Драконосхрону. Дехто виявився розумнішим і потай здимів додому, але на місце кожного втікача ставало троє охочих драконоборців. Доки натовп досяг пагорба Раеніс, число людей в ньому подвоїлося. Високо на Аегоновому пагорбі, на іншому кінці міста, Грибочок спостерігав за навалою з даху Маегорового Острогу вкупі з королевою, її синами та радниками. Ніч була чорна і хмарна, але смолоскипів палало стільки, "наче всі зірки зійшли з неба і рухалися тепер на приступ Драконосхрону", — пише блазень. Щойно Раеніри досягла звістка про те, що навіжена юрба Пастиря рушила містом, як вона надіслала гінців до пана Балона при Старій брамі й пана Гарта при Драконовій, наказуючи розігнати "ягнят", схопити Пастиря і захистити королівських драконів... але зважаючи на безлад у місті, ніхто не знав, чи вдалося гінцям довезти ті накази до потрібних осіб. Та якби і вдалося, вірних престолові золотокирейників лишилося надто мало, щоб сподіватися на перемогу. "Те саме, що наказати їм спинити течію Чорноводи", — кепкує Грибочок. Коли принц Джофрі попрохав дозволу виїхати разом з двірськими лицарями та воїнами Білої Гавані, королева йому заборонила. — Якщо вони захоплять той пагорб, то наступним буде цей, — відрізала вона. — Ми потребуватимемо кожного меча для захисту замку. — Але вони повбивають наших драконів! — залементував розбурханий принц Джофрі. — Або дракони повбивають їх, — холодно відповіла йому мати. — Хай згорять там хоч усі. Держава недовго за ними сумуватиме. — Але ж, пані матінко, раптом вони вб'ють Тираксеса?! — занепокоївся юний принц. У це королева вірити відмовлялася. — То лише нікчемний набрід. Помийні щури, йолопи та п'яндиголови. Скуштують драконового полум'я і порснуть на всі боки. Їй раптом відповів блазень Грибочок: — Може, вони і п'яндиголови, зате п'яний не знає страху. Йолопи — так, йолопи, але останній йолоп може вбити короля. Щури? Так, і щури теж, але тисяча щурів здатна загризти ведмедя. Колись я сам бачив таке просто он там, у Блошиному Подолі. Цього разу королева Раеніра не засміялася, а порадила блазневі припнути язика, щоб не втратити його, і обернулася назад до поручнів. Тому лише Грибочок побачив, як принц Джофрі похмуро і тишком зник з даху (якщо вірити "Свідоцтвам")... а Грибочкові було наказано не розтуляти рота. Тільки коли спостерігачі на даху почули ревіння Сиракс, то помітили відсутність принца. — Ні! — почувся крик королеви. — Я забороняю, забороняю! Але саме у цю мить її дракониця скочила, плескаючи крилами, з двору на мур, присіла на нього на півудару серця і пустилася муру в ніч з сином королеви на спині, що однією рукою відчайдушно чіплявся за звіра, а в іншій тримав меча. — За ним, хутко! — заволала Раеніра. — Усі за ним, усі до одного, малі й великі! На кінь, на кінь, хутко за ним! Приведіть його назад, схопіть і приведіть, адже він не знає, що коїть, нічого не знає! Сину мій, любий мій синочку!... Тієї ночі з Червоного Дитинця просто у божевілля міста справді виїхали сім вершників. Мункун каже: то були люди честі, зобов'язані присягою до покори королеві. Септон Євстахій переконує, що їхні серця зворушила материна любов до сина. Грибочок зве їх зажерливими тупаками, які прагнули багатих нагород, "і не мали клепки втямити, що раніше здохнуть". Можливо і таке, що всі наші літописці знали якусь — кожен свою — частку правди. Про що погоджуються і наш септон, і наш маестер, і наш блазень, то це про імена. Сімку Насмілених, як їх прозвали згодом, складали: пан Медрік Мандерлі, спадкоємець Білої Гавані; пан Лорет Ланоділ і пан Гарольд Морочин, лицарі Королевогвардії; пан Хармон з Очеретів на прізвисько Залізна Довбня; пан Гиліс Крицак, лицар-вигнанець з Дорну; пан Вілам Ройс, озброєний славетним валірійським мечем на ім'я Лемент; і нарешті, пан Глендон Добрян, Регіментар Королевогвардії. З сімома поборниками разом виїхали шестеро зброєносців, вісім золотокирейників і двадцять щитників, але їхні імена до нас, на жаль, не дійшли. Чимало співців склали думи про "Наїзд Сімох Насмілених", і чимало казок гуляє про згуби, які стрічали вони, прорубаючи мечами собі шлях крізь місто; Король-Берег палав навколо, і криві провулки Блошиного Подолу спливали кров'ю. Деякі з тих пісень і казок навіть містять крихту правди, але то не наша справа — її вишукувати. Співаються пісні й про останній літ принца Джофрі. Грибочок каже: співці знайдуть славу навіть у нужнику, та лише дурень-блазень скаже тобі правду в очі. У мужності принца годі сумніватися, але вчинок його був жахливою, нерозважливою дурницею. Ми не будемо прикидатися, ніби хоч трохи розуміємося на природі зв'язку між драконом та драконоїздцем. Мудріші від наших голови билися над цим таїнством протягом довгих століть. Але нам відомо достеменно, що дракони не схожі на коней, якими може їздити кожен, хто кине сідло на спину. Сиракс була драконом королеви і ніколи не знала іншого вершника. Так, велика жовта дракониця упізнавала принца Джофрі на вид та запах і не стривожилася, коли він почав вовтузитися з її ланцюгами... але верхи на собі його терпіти не збиралася. У гарячковому поспіху, не бажаючи, щоб його зупинили, принц скочив на спину Сиракс, не подбавши ані про сідло, ані про нагайку. Мусимо припустити, що він мав намір або ринути на Сиракс просто у битву, або, більш вірогідно, перелетіти на ній через місто до Драконосхрону, до свого власного Тираксеса. Можливо, він бажав звільнити і решту драконів з їхніх ям. Але пагорба Раеніс Джофрі не дістався. Злетівши у повітря, Сиракс вигнулася і скрутилася під ним, щосили прагнучи позбутися незнайомого вершника. А знизу вже летіли камені, списи та стріли з рук кривавих ягнят Пастиря, дедалі розпалюючи лють дракониці. Досягнувши висоти у тридцять сажнів над Блошиним Подолом, принц Джофрі не втримався на драконовій спині й зірвався на землю. Падіння принца добігло страшного кінця коло перехрестя, де сходилося разом п'ять провулків. Спершу малий звалився на крутий дах, а тоді прокотився ще шість сажнів униз посеред граду побитої черепиці. Розповідають, що при падінні він зламав собі хребта, і що навколо нього дощем падали гострі, наче ножі, черепичні друзки, і що власний меч принца не втримався в руці, а встромився йому ж у живіт. А ще у Блошиному Подолі досі переказують про доньку свічаря на ймення Вільшанка, яка тримала понівеченого принца у обіймах і намагалася втамувати його муки аж до смерті. Втім, у тих переказах годі шукати й сліду правди. Начебто Джофрі з останнім своїм подихом прошепотів "Матінко ясна, пробачте мені"... і відтоді не згасають суперечки, чи звертався він до своєї матері-королеви, а чи молився до Вишньої Матері у небесах. Так загинув Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, спадкоємець Залізного Престолу, останній з синів королеви Раеніри від Лаенора Веларіона... або ж останній з її байстрюків від пана Гарвіна Моца — залежно від того, чию правду обирати. Юрба недовго чекала, перш ніж накинутися на його тіло. Донька свічаря Вільшанка, якби навіть існувала, мусила негайно тікати від завзятого натовпу. Грабіжники зірвали чоботи з принцових ніг, вирвали меча з живота, поздирали коштовний, хай і поплямований одяг з тіла. Інші, геть здичавілі, почали шарпати труп. Найперше принцу відтяли руки, спокусившись перснями на пальцях, відрубали до кісточки праву ступню, хлопак-різниченко заходився пиляти шию, щоб забрати собі голову... аж тут над'їхали "Семеро Насмілених". Там серед смороду Блошиного Подолу, в крові та болоті розпочалася битва за тіло принца Джофрі. Зрештою лицарі королеви забрали земні рештки хлопця, за винятком зниклої ступні; але в тій бійці загинуло троє з семи. Дорнійця, пана Гиліса Крицака, стягли з коня і затовкли киями; пана Вілама Ройса звалив чолов'яга, який кинувся з даху просто йому на спину (славетний меч Лемент вирвали йому з рук і понесли геть; згодом його не знайшли). Найлихіша доля чекала на пана Глендона Добряна — його запопав ззаду чоловік зі смолоскипом і підпалив йому довге біле корзно. Кінь, якому спину лизнуло полум'я, нажахано став дибки й скинув вершника; юрба миттю налетіла на нього і роздерла на шматки. Маючи ледве двадцять років віку, пан Глендон пробув Регіментарем Королевогвардії менш як день. А тим часом ще не припинилося кровопролиття у провулках Блошиного Подолу, як у Драконосхроні на пагорбі Раеніс вже починалася нова битва. Грибочок не збрехав: юрмище голодних щурів справді здатне звалити хоч бика, хоч лева, хоч ведмедя, аби їх зібралося достатнє число. Адже хай скільки уб'є лев чи ведмідь, замість мертвих постануть нові — кусати ноги великого звіра, чіплятися йому до черева, збігати спиною. Саме так і сталося тієї ночі, от тільки щури Пастиря мали при собі списи, сокири, шпичасті буздугани та з півсотні інших різновидів зброї, серед яких траплялися і довгі луки, і арбалети. Золотокирейники з Драконової брами, покірні наказові королеви, виступили з куренів на захист пагорба, проте не спромоглися відрізати натовп і відступили. А гінці, надіслані до Старої брами, навіть не дісталися місця. Драконосхрон мав власну залогу сторожі — "Драконоглядців", але тих гідних воїнів було лише сімдесят сім, а тієї ночі вартувало менш як п'ятдесят. Їхні мечі вдосталь напилися крові нападників, але числа промовляли проти них. Коли ягнята Пастиря нарешті пробилися крізь двері (велетенська брама, оббита спижем та залізом, була для них надто міцна, проте будівля мала ще два десятки менших входів і виходів) та вдерлися крізь вікна, "Драконоглядців" подолали й вирізали до останньої людини. Вірогідно, нападники хотіли застукати драконів уві сні, але ж самі й зчинили гармидер, який унеможливив їхній задум. Ті, хто дожив, щоб розповісти нам про події тієї ночі, казали про вереск та галас, про сморід крові, тріск обкутих залізом дубових дверей під ударами грубих стіноламів та незліченних сокир. "Рідко бувало, щоб стільки людей одразу і так охоче поспішало до свого поховального вогнища, — згодом напише великий маестер Мункун, — але натовпом тоді заволоділо шалене, раніше не бачене безумство". У Драконосхроні мешкало чотири дракони. До часу, коли перші нападники вискочили на пісок драконового поля посередині схрону, всі четверо прокинулися і розбурхали свою лють. Жодні два літописи не погоджуються між собою, скільки саме чоловіків та жінок полягло тієї ночі під великою банею Драконосхрону: може, дві сотні, може, дві тисячі, а може, й більше; мабуть, цього нам вже не судиться взнати. На кожного загиблого ще десятеро отримало тяжкі опіки, але зуміло вижити. Спіймані у пастку в схроні, оточені стінами та дахом, скуті важкими ланцюгами, дракони не могли ані полетіти геть, ані задіяти крила, щоб уникнути нападу і вдарити у відповідь. Вони мусили боротися рогами, пазурами та зубами, викручуючись на всі боки, наче бійцівські бики у щурячих ямах Блошиного Подолу... наче бики, які уміли дихати вогнем. "Невдовзі Драконосхрон перетворився на вогняне пекло, де крізь дим з вереском пробиралися палаючі люди, а з їхніх чорних кісток відвалювалася плоть, — пише септон Євстахій, — але на місце кожного загиблого ставало ще десятеро, і ті десятеро волали невпинно, що дракони мусять померти. І один за одним дракони помирали". Першою знайшла свою долю Шрикос. Дроворуб, відомий як Гоб Рубайло, скочив їй на шию і глибоко занурив сокиру в череп. Шрикос вигнулася і заревла, намагаючись його скинути, але Гоб завдав сім ударів, щосили стиснувши їй шию ногами і при кожному ударі вигукуючи ім'я когось зі святої Седмиці. Сьомий удар на честь Морока став для дракониці останнім — він пробив їй луску разом з кістками і влучив у мозок... якщо вірити словам септона Євстахія. Писано, що Моргул загинув від руки Палаючого Лицаря — велетня у важкій броні, який ринув на дракона просто крізь полум'я зі списом у руках і кілька разів устромив вістря в око звірові, поки драконів вогонь плавив на ньому сталевий панцир і нищив живу плоть. Переказують, що Тираксес принца Джофрі відступив до свого лігва і завалив вхід до нього засмаженими трупами відчайдушних драконоборців, які один поперед одного поспішали увірватися досередини. Але ж згадаймо, що кожна з тих рукотворних печер має два виходи: один — на пісок драконового поля, а інший — на схил пагорба. Сам Пастир підказав своїм посіпакам вломитися крізь "чорні ходи". Кількасот погромників послухали його і, страшно виючи, ринули крізь дим з мечами, списами та сокирами. Тираксес спробував обернутися, але ланцюги його заплуталися і утворили сталеві тенета; вони скували рухи дракона і призвели до біди. З півдесятка чоловіків (і одна жінка) згодом приписували собі честь останнього смертельного удару (як і його господаря, Тираксеса безчесно спаплюжили навіть після смерті — Пастиреві прибічники зрізали з його крил перетинки і розірвали на смуги, щоб зробити собі грубі киреї драконової шкіри). Остання з чотирьох драконів у схроні найдовше не бажала приймати свою долю. Переказують, що Вогнемрія розірвала два зі своїх ланцюгів ще у мить смерті королеви Гелаени, а решту подолала вже при нападі юрби, вирвавши зі стін сталеве пруття. Дракониця без страху пірнула у натовп і заходилася роздирати людей навпіл кігтями та зубами, відривати руки та ноги, а на додачу пихкати навколо нищівним вогнем. Поки юрба намагалася скупчитися навколо неї, вона злетіла у повітря, зробила коло печерою Драконосхрону і знову кинулася на людей згори. Достеменно відомо, що Тираксес, Шрикос та Моргул перед смертю вбили по кілька десятків людей, але так само певно Вогнемрія знищила більше, ніж усі троє разом. Люди почали сотнями тікати геть від її полум'я... але багато сотень інших — хтозна, п'яних, навіжених чи натхненних священною мужністю Вишнього Воїна — замість відступу кинулися у напад. Навіть під вершиною бані дракони лишалися у межах досяжності стрільців з лука і арбалета. Стріли сипали дощем на Вогнемрію, хай куди вона силувалася сховатися, і деякі зблизька навіть пробивали їй луску. Щойно дракониця намагалася сісти на землю, як юрба нападників знову змушувала її злітати. Двічі вона спробувала пробитися крізь величезну спижеву браму Драконосхрону, але та була зачинена, засунута і загороджена лісом списів. Нездатна втекти, Вогнемрія повернулася до бою і узялася мордувати своїх мучителів, доки пісок драконового поля не всіявся смаленими трупами, а повітря геть не засмерділося димом та паленою плоттю. І все ж стріли та списи продовжували летіти. Кінець настав, коли стріла з арбалета поцілила одне з очей дракониці. Напівсліпа, розбурхана болем від десятку менших ран, Вогнемрія розкинула крила і ринула вгору просто на велику баню в останній відчайдушній спробі виламати собі вихід у відкрите небо. Вже послаблене жаром драконового полум'я, склепіння луснуло під силою удару, і наступної миті половина його впала додолу, поховавши і драконів, і драконоборців під тисячами пудів великого та дрібного каміння. Так скінчився Приступ Драконосхрону. Четверо таргарієнівських драконів лежали мертві, знищені за ціну страшенних людських втрат. І все ж Пастир ще не переміг остаточно, бо на волі лишилася неушкодженою власна дракониця королеви... і коли обпалені та скривавлені, проте якимось дивом ще живі люди вибиралися з димних руїн, Сиракс зронила на них згори усю силу свого гніву. Серед спостерігачів на даху Маегорового Острогу разом з королевою Раенірою знаходився Грибочок. "Містом рознісся вереск тисяч голосів, змішаний з драконовим ревищем. — оповідає він. — На пагорбі Раеніс над Драконосхроном з'явився вінець жовтого вогню, що палав так яскраво, наче там сходило сонце. Навіть королева тремтіла, вдивляючись удалину, і на її щоках блищали сльози. Ніколи ще я не бачив нічого страшнішого та величнішого". Дехто з королевиного почту поспіхом утік з даху, твердить Грибочок, злякавшись, що вогонь скоро охопить усе місто, ба навіть Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі. Інші подалися до замкового септу молитися про порятунок від біди. Сама ж Раеніра схопила у обійми останнього живого сина, Аегона Молодшого, відчайдушно притиснула до себе і не бажала відпускати... аж до тієї миті, коли Сиракс впала з неба. Без ланцюгів та вершниці Сиракс могла б легко втекти щонайдалі від безумства. Адже небо належало їй. Вона могла б повернутися до Червоного Дитинця, залишити місто, навіть полетіти до Дракон-Каменя. Невже її прикликав до пагорба Раеніс галас та вогонь, ревіння та передсмертний вереск драконів, сморід палаючої плоті? Цього ми знати не можемо — так само, як і того, чому Сиракс вирішила сама кинутися на юрбу, дерти людей пазурами та зубами, жерти їх десятками замість зронити вогнеспад згори, де ніхто з натовпу не зміг би їй зашкодити. Ми можемо тільки переказувати те, що сталося, зі слів Грибочка, септона Євстахія і великого маестра Мункуна. Багато незгодних між собою розповідей ходить про смерть королевиної дракониці. Хтось приписує діяння Гобові Рубайлу з його сокирою, хоча в це повірити найважче. Невже одній і тій самій людині по силі протягом однієї ночі вбити двох драконів одним і тим самим способом? Хтось розповідає про безіменного списника, "червоного від крові велетня", який зістрибнув з розбитої бані Драконосхрону просто на спину драконові. Інший сам бачив, як лицар на ім'я Варік Пшеничка відрубав Сиракс крило мечем валірійського булату (майже напевне, Лементом). Був і такий собі арбалетник Біб, який хвалився по усіх шинках та харчівнях, буцімто саме він завдав дракониці смертельної рани, доки один з людей, вірних королеві Раенірі, не втомився слухати патякання його брудного язика і не вирізав його стрільцеві з рота. Можливо, усі згадані достойники (окрім хіба що Гоба) взяли певну участь у подоланні дракониці... проте у Король-Березі найчастіше почуєш думку, що її кров — на руках самого Пастиря. Коли всі інші втекли, розповідають нам джерела, однорукий пророк став проти лютого звіра сам-один, без краплі страху, закликаючи Седмицю на поміч... і поміч прийшла — земною подобою Воїна у тридцять стоп заввишки. В руці Воїн тримав чорного меча з хмари диму, а коли змахнув ним, той згустився у залізо і відтяв голову Сиракс від тіла. Так відтоді оповідають і переповідають цю пригоду — навіть септон Євстахій у своєму звіті про ті темні дні. Так про неї співали і співці багато років поспіль. Втрата разом і сина, і дракона лишила Раеніру Таргарієн спустошеною і невтішною, каже нам Грибочок. Вона сховалася у своїх покоях в товаристві самого лише блазня і нікого іншого до себе не пускала. А тим часом засідала рада. Усі погодилися, що Король-Берег втрачено, і місто треба залишити. Неохоче її милість дала згоду вирушити наступного дня на світанку. Грязючна брама знаходилася у руках ворогів, усі кораблі на річці згоріли або потонули, тому Раеніра з невеликим почтом вислизнула Драконовою брамою, маючи намір рушити угору берегом до Сутіндолу. Разом з королевою поїхали брати Мандерлі, четверо вцілілих воїнів Королевогвардії, пан Балон Березняк з двадцятьма золотокирейниками, чотири з королевиних двірських панн і останній її живий син — Аегон Молодший. Грибочок лишився у столиці, а з ним інші двірські особи, серед них пані Мерзарія та септон Євстахій. Пан Гарт Заяча Губа, сотник золотих кирей при Драконовій брамі, отримав провід над обороною замку — але завзяття на новій посаді показав небагато. Ще й пів дня не минуло, як зникла королева, а перед брамою з'явився пан Перкин Блощичка зі своїми помийними лицарями і завимагав віддати замок. Удесятеро поступаючись нападникам числом, залога королеви все ж могла ще чинити опір, але пан Гарт обрав спустити прапори Раеніри, відчинити браму і віддатися на ласку ворога. На жаль, Блощичка ні для кого ласки не мав. Гарта Заячу Губу притягли перед його очі й позбавили голови, а за ним ще зо двадцять лицарів, вірних королеві — серед них пана Хармона з Очеретів, Залізну Довбню, одного з "Семи Насмілених". Не зглянулися і на слабку стать коронної шепотинниці пані Мерзарії з Лису. Борознячку схопили при спробі втекти і прогнали містом під батогами від Червоного Дитинця до Божої брами. Якби біля брами вона ще лишалася живою, її б пустили вільно — так пообіцяв пан Перкин. Але дісталася вона лише до половини шляху, померши на бруківці без жодного шматочка своєї уславленої блідої шкіри на спині. Септон Євстахій вже боявся і за власне життя. "Лише милосердя Матері врятувало мене", — пише він, хоча радше то пан Перкин остерігся збурювати ворожість Святої Віри. Блощичка також звільнив усіх бранців з замкового підземелля, серед них великого маестра Орвила та Морського Змія — князя Корліса Веларіона. Обох наступного дня змусили стояти свідками великої події — сходження довготелесого підлітка Тристана, висуванця пана Перкина Блощички, на Залізний Престол. Була присутня і королева-вдовиця Алісента з дому Вишестраж. У чорних кам'яних мішках пан Перкин знайшов навіть колишнього підскарбія короля Аегона — пана Тайлана Ланістера, ще живого... хоча кати Раеніри осліпили його, висмикнули нігті на руках і ногах, відрізали вуха і позбавили чоловічих ознак. Коронному шепотинникові при Аегоні — Ларисові Моцу Кутельнозі — повелося краще. Князь на Гаренголі вигулькнув звідти, де він ховався, неушкодженим. Подібний до людини, чарами піднятої з могили, він прокрокував палатами Червоного Дитинця так, наче з них і не виходив; його тепло привітав пан Перкин Блощичка і поставив на почесне місце при боці нового "короля". Втеча королеви не повернула Король-Берегові миру чи спокою. "Три королі панували над містом, кожен зі свого пагорба, та не дарували своїм підданим ані закону, ані правого суду, ані захисту, — каже нам "Правдивий переказ". — Ані дім чоловіка, ані цнота дівчини не були убезпечені від нападу і ґвалту". І такий безлад тривав довше за місяцеворот. Маестри та інші вчені книжники, які пишуть про цей час, нерідко позичають назви в Мункуна і говорять про Місяць Трьох Королів (а хтось — про Місяць Нестями). Але назва ся лише спантеличує, бо Пастир ніколи королем не титулювався, а звав себе простим сином Седмиці. Втім, важко заперечити, що саме до нього, засілого в руїнах Драконосхрону, дослухалися десятки тисяч містян. Голови п'ятьох драконів, убитих прибічниками Пастиря, поставили на стовпах, і щовечора Пастир з'являвся серед них проповідувати. Драконів більше не було, негайної кари божої на голови вже не чекали, і пророк обернув свій гнів на заможних та родовитих. Лише бідним та сумирним судилося побачити палати божі, оголосив він, а князям, лицарям і всім багатіям приготоване місце у пеклі за пиху та жадобу. — Відкиньте шовки і єдваби, прикрийте голе тіло грубою рядниною, — казав Пастир слухачам. — Відкиньте чоботи і черевики, підіть світом босоніж, якими вас створив Батько. Тисячі дослухалися і підкорилися. Але ще численніші тисячі відвернулися від проповідника, і щовечора до нього збиралася дедалі менша юрба. На іншому кінці Сестринської вулиці, нагорі пагорба Візеньї квітло королівство Гаемона Світлокосого. Двір цього чотирирічного короля-байстрюка складався зі шльондр, лицедіїв та злодіїв, а за оборонців його "престолу" правили зграї вуличних зарізяк, сердюків і п'яних погромників. З Будинку Цілунків, де засів малий король, надходив наказ за наказом — щораз нахабніший. Так, Гаемон ухвалив, щоб у справах спадкоємства дівчат надалі прирівняли до хлопців, щоб у часи голоду бідарям роздавали хліб та пиво, а люди, що втратили на війні руки чи ноги, мали б хліб та дах над головою коштом пана, за якого вони билися. Гаемон також наказав, щоб чоловіків, які поб'ють своїх дружин, піддали побиттю у відповідь без огляду на вчинок дружини, яким вона заслужила покарання. Майже напевне ці накази були справою рук дорнійської хвойди на ім'я Сильвена Піщанець, коханки матері короля Ессії, коли вірити пліткам Грибочка. З Аегонового пагорба теж надходили королівські накази і ухвали; там на Залізному Престолі сидів висуванець пана Перкина Блощички, Тристан. Але вони були вельми відмінного змісту. Король-зброєносець почав зі скасування ненависних податків королеви Раеніри і поділу грошей королівської скарбниці між власними прибічниками. Далі він пробачив усім борги, підніс півсотні власних помийних лицарів до вельможного стану і відповів на обіцяні "королем" Гаемоном голодній юрбі хліб і пиво власним привілеєм, що дозволяв убогим брати в королівській пущі зайця, кроля та сарну (але не оленя, не лося і не вепра). Тим часом пан Перкин десятками приймав під Тристанову корогву вцілілих золотокирейників. Їхніми мечами він захопив Драконову браму, Король-Браму і Левову браму, тим самим оволодівши чотирма з семи міських брам і більш як половиною башт при мурах. У перші дні після втечі королеви наймогутнішим з трьох міських "королів" був безперечно Пастир, але щоночі його прибічники меншали числом. "Міські простолюдці наче пробуджуються від страшного сну, — писав септон Євстахій, — і подібно грішникам, що блукають закляклі та протверезілі після ночі п'яного гультяйства, присоромлено відвертаються і ховають очі один від одного, сподіваючись усе забути". Ані драконів, ані королеви в місті не лишилося, проте такою була сила Залізного Престолу, що містяни все ще обертали очі до Червоного Дитинця, коли відчували голод або страх. І поки на пагорбі Раеніс влада Пастиря сходила на пси, влада короля Тристана Правдожара (як він тепер титулював себе) на Аегоновому пагорбі дедалі зростала. Тим часом у Гуркотні сталося чимало подій не меншої ваги, і наш пильний погляд звертає тепер туди. Коли звістка про заворушення у Король-Березі досягла війська принца Даерона, чимало молодшого панства запрагнуло негайно рушати в наступ на місто. Серед них вирізнялися пан Джон Розстан, пан Рогер Пшінка і князь Унвин Пик... але пан Гоберт Вишестраж наполягав на поміркованості дій, до того ж Двоє Зрадників відмовлялися брати участь у нападі на столицю, доки їхні примхи не задовольнять. Згадаймо, що Ульф Білий вимагав віддати йому в маєтність величний замок Вирій з усіма землями та статками, а Грізний Гуго Громобій не погоджувався на щось менше, ніж королівська корона. Чвари скипіли, наче у казані, щойно Гуркотень із запізненням дізнався про смерть Аемонда Таргарієна у Гаренголі. Короля Аегона II ніхто не бачив і не чув, відколи Король-Берег потрапив до рук його зведеної сестри Раеніри, і багато хто вже боявся, що королева наказала його таємно стратити і сховати тіло, аби не уславитися убивцею родичів. А тепер загинув ще й брат короля — Аемонд. "Зелені" раптом опинилися і без короля, і без гідного ватажка. Наступним у черзі до престолу стояв принц Даерон. Князь Пик наполягав, що юнака треба негайно проголосити принцом Дракон-Каменя, а інші, вважаючи Аегона II мертвим, хотіли вже вінчати Даерона на царство. Двоє Зрадників погоджувалися, що без короля не можна... та мали на думці зовсім не Даерона Таргарієна. — За ватажка мусить правити сильний муж, а не зелений хлопчак! — оголосив Грізний Гуго Громобій. — Престол має належати мені! Коли Зухвалий Джон Розстан завимагав від нього відповіді, за яким правом той сміє зазіхати на королівський титул, пан Громобій відповів: — За тим самим, що й Завойовник. Бо я маю дракона. І справді, після того, як Вхагар нарешті знайшла свою смерть, останнім і найбільшим живим драконом на усьому Вестеросі лишився Вермітор, яким колись літав Старий Король, а тепер — Грізний Гуго, байстрюк-ковальчук. Вермітор був утричі більший від дракониці принца Даерона, Тессаріони, і жоден, хто бачив їх поруч, не мав сумнівів, котре з чудовиськ здатне нагнати на ворога більше страху. Певно ж, марнославство Громобоя не личило особі підлого роду, але байстрюк таки напевне мав у собі дещицю таргарієнівської крові. До того ж у битві його рука виявилася важкою, а з прибічниками — щедрою. Останнє, як це часто ведеться, привабило до нього ницих людців різного штибу, як труп смородом вабить до себе мушву. Наразі навколо колишнього коваля гуртувався найгірший набрід: сердюки, розбійні лицарі, безрідні харцизяки найбруднішої крові, які полюбляли війну заради різанини, ґвалту і здобичі. Дехто чув пророцтво, як келеп має впасти на дракона, і вважав, що перемога Грізного Гуго передбачена і неодмінно станеться. Однак вельможне панство та лицарство Старограду і Обширу неабияк образилося, коли дізналося про зазіхання Зрадника, а надто сам принц Даерон Таргарієн, який у гніві жбурнув келих вина просто в обличчя Грізному Гуго. Князь Білий лише знизав плечима і поскаржився на марну витрату доброго напою, але князь Громобій мовив: — Хлопчики мали б чемненько мовчати, коли говорять чоловіки. Мало тебе лупцював твій батечко. Дивися, щоб я не виправив за ним його помилку. Двоє Зрадників вийшли разом і поспіхом почали готуватися до Громобоєвого вінчання на царство. Наступного дня Грізний Гуго показався вже у короні чорного заліза, і це конче розлютило принца Даерона разом із чесно уродженими князями та лицарями. Один з таких — пан Рогер Пшінка — наважився навіть збити корону з голови Гуго. — Бидло в короні — ще не король! — вигукнув він. — Тобі, ковальчуку, підкову на голові носити, не корону! На жаль, вчинок його виявився стільки ж нерозумним, скільки і зухвалим. Ясновельможний Гуго не схвалив дотепність пана Рогера; за його наказом лицаря притиснули до землі, і байстрюк-ковальчук власноруч прибив йому гвіздками до черепа аж три підкови замість однієї. Коли ж друзі пана Пшінки спробували втрутитися, то свиснули мечі, зблиснули кинджали, і троє людей лишилося лежати мертвими, а ще з десяток — пораненими. Такого свавілля вояки, вірні принцові Даерону, стерпіти вже не могли. Князь Унвин Пик та лінькуватий пан Гоберт Вишестраж зібрали одинадцять інших князів та земельних лицарів на таємну раду в льосі одного з заїздів Гуркотня, щоб вирішити, як зрештою вгамувати надмірну пиху підло уроджених драконоїздців. Змовники вирішили, що позбавитися Білого — то не штука, бо він не просихав од вина і ніколи не відзначався вояцькою вправністю. Проте Громобій і сам по собі був далеко небезпечніший, а останнім часом ще й оточував себе вдень та вночі підлабузниками, табірними дівками і найманцями, що прагнули його милостей. Князь Пик зазначив, що коли вбити лише Білого, а Грізного лишити живим, то зиску буде небагато; Грізний Гуго мусив померти першим. Довго і гаряче сперечалися того дня у корчмі під знаком "Кривавого Шпичака" — шляхетне панство судило і рядило на різні голоси, як краще облаштувати справу. — Всі люди смертні, вбити можна кожного, — казав пан Гоберт Вишестраж, — але що далі робити з драконами? Пан Тайлер Навхрест зауважив, що після заворушень у Король-Березі має вистачити і Тессаріони, щоб забрати в Раеніри Залізний Престол. Але князь Пик відповів, що перемозі не завадить підтримка Вермітора та Срібнокрилки. Марк Амброз хотів спершу взяти місто, а Білого та Громобоя позбавитися вже після перемоги. Але Ріхард Родин вважав такий задум за безчесний. — Не можна спонукати людей проливати за тебе кров, а потім їх убивати! — рішуче мовив згодний з ним Зухвалий Джон Розстан. — Байстрюцька підлота має загинути зараз. А опісля хай найвідважніші з нас сядуть на їхніх драконів і полетять у бій. Ніхто у тому льосі не сумнівався, що пан Розстан мав на увазі себе. Хоча принца Даерона на тій раді не було, "Шпичаки" (під таким прізвиськом згодом стали відомі змовники) не бажали діяти без його згоди та благословення. Овейн Фосовей, господар Сидрівця, під покровом темряви пішов до принца, розбудив його і привів до льоху, де змовники розповіли йому про свій задум. Свого часу добросердий та м'який, нині принц не вагався ані миті — коли князь Унвин Пик поклав перед Даероном накази про страту Грізного Гуго Громобоя та Ульфа Білого, він радо і рішуче притиснув до них свою печатку. Та коли плетеш змови, то мусиш ретельно молитися, бо жоден людський задум ще не встояв перед примхою вишніх богів. За два дні по тому — якраз тоді, коли "Шпичаки" збиралися завдати удару — Гуркотень прокинувся посеред ночі від шалених криків та вереску. За міськими стінами палали табори, валки панцирних лицарів вдиралися до становиська з півночі та заходу і рубали усіх, хто траплявся під руку, зусібіч летіли хмари стріл, а згори падав жахливий у своєму гніві дракон. Так почалася друга битва при Гуркотні. Той дракон був Морський Серпанок, а наїзник його — Аддам Веларіон, який прагнув довести, що не всі байстрюки є зрадниками та перевертнями. Хіба міг він знайти кращий спосіб, ніж відібрати Гуркотень у Двох Зрадників, які своїми ницими діяннями заплямували і його ім'я теж? Співці кажуть, що пан Аддам спершу полетів з Король-Берега до Божого Ока, де сів на священному Острові Ликів і радився з зеленими людьми. Та слуга вченості мусить обмежуватися лише тим, що відомо напевно. А напевно відомо те, що пан Аддам літав далеко і швидко, сідав у замках великих та малих панів, вірних королеві Раенірі, й зрештою зібрав собі з клаптиків таке-сяке військо. У землях, що їх омиває велика річка Тризуб, вже сталося чимало битв і сутичок, і не лишилося ані села, ані містечка, з якого б війна не зібрала криваву данину... але Аддам Веларіон не знав спочинку, мав спритного язика і непохитну рішучість, та й річкове панство добре пам'ятало, яка жахлива доля спіткала Гуркотень у руках ворога. Доки пан Аддам наготувався рушати, за його спиною стояло майже чотири тисячі вояків. До справи приєднався Бенджикот Чорноліс, дванадцятилітній князь на Крукоберезі, а з ним і вдовиця Сабіта Фрей, пані у Близнюках, з батьком і братами свого дому Виплиг. Князі Стантон Дудар, Йозеф Рідколіс, Деррік Даррі та Лионель Дідин понашкрібали рушення з сивих дідів і зелених хлопчаків, хоча самі зазнали тяжких втрат у осінніх битвах. Прибув Гуго Ванс, молодий князь у Ходжаєвому Спочинку, а з ним три сотні його людей і мирійські найманці під орудою Чорного Тромбо. Найпомітнішою ж подією був виступ на війну дому Таллі. Коли Серпанок сів у Водоплині, його неохочий захисник, пан Елмо Таллі, нарешті зважився скликати корогви в ім'я королеви, зневаживши волю свого прикутого до ліжка діда, князя Гровера. "Дракон, що сів тобі у дворищі замку, творить дива — одразу забуваєш про сумніви", — буцімто сказав тоді пан Елмо. Велике військо, яке таборувало під мурами Гуркотня, переважало нападників числом, але надто довго засиділося на одному місці. Послух слабшав (великий маестер Мункун пише, що у таборі панувало пияцтво і поширювалися хвороби); смерть князя Ормунда Вишестража лишила військо без очільника, а пани, які прагнули його заступити, так захопилися чварами поміж себе, що геть забули про справжнього ворога. Нічний наскок пана Аддама застукав їх зненацька. Вояки принца Даерона ще й втямити не встигли, що почалася битва, як ворог вже опинився серед табору і заходився рубати усіх, хто спросоння вибирався з наметів, сідлав коней, намагався вдягти броню чи застібнути паса з мечем. Найбільш руйнівної шкоди, певно ж, завдав дракон. Знову і знову Серпанок пірнав з-під хмар донизу і поливав вогнем усе, що бачив на землі. Скоро палало вже кількасот наметів, серед них розкішні шовкові шатра пана Гоберта Вишестража, князя Унвина Пика і самого принца Даерона. Не уникло вогню і містечко — ті крамниці, майстерні, будинки та септи Гуркотня, які вціліли від першого погрому, тепер потопали у хвилях драконового полум'я. Коли почався напад, Даерон Таргарієн спав у своєму наметі. Ульф Білий відсипався після вечірнього гульбища у корчмі "Хтивий борсук", яку обрав собі за помешкання. Грізний Гуго Громобій теж перебував у місті — кажучи точніше, у ліжку вдовиці одного лицаря, загиблого у першій битві. Усі три дракони знаходилися ззовні міста, у полях за табором. Ульфа Білого спробували розштовхати, але він був такий п'яний, що не зміг прийти до тями і зрештою, як розповідають, скотився під стіл та ганебно прохропів усю битву. Але Грізний Гуго Громобій виявився швидшим на сполох. Напіводягнений, він ринув сходами у двір, гучно вимагаючи свій келеп, обладунок та коня, щоб виїхати назовні й дістатися Вермітора. Його поплічники побігли виконувати наказ; Серпанок тим часом палив стайні. А у дворі вже стояв Зухвалий Джон Розстан, який забрав собі опочивальню князя Пішака разом з його дружиною. Забачивши Грізного Гуго, Розстан зрозумів, що настала жадана хвилина, і промовив: — Пане Гуго, я вам співчуваю. Громобій обернувся і визвірився: — Що таке? З якого дива? — Ви щойно загинули у битві, — відповів Зухвалий Джон, витяг Сиротинця і глибоко встромив його у черево Громобоєві, а тоді випатрав байстрюка від пупа до горлянки. Тут набігло з тузінь людей Гуго — саме вчасно, щоб побачити смерть свого ватажка. Хай який в тебе клинок — хоч би й Сиротинець валірійського булату, — але й він не допоможе, коли мусиш стати сам-один проти десяти. Зухвалий Джон Розстан устиг вбити трьох, перш ніж загинув сам. Кажуть, що смерть знайшла лицаря, коли нога під ним послизнулася на тельбухах Гуго Громобоя. Ми не знаємо достеменно, чи це вигадка, а чи боги справді схильні до таких вишукано-хворобливих жартів. Про смерть принца Даерона Таргарієна існує три свідоцтва, відмінних одне від іншого. Найбільш відоме стверджує, що принц вискочив з шатра у палаючому нічному вбранні й був убитий мирійським сердюком Чорним Тромбо — той начебто розтрощив принцові обличчя шпичастим телепнем. Власне, самому Чорному Тромбо ця оповідка і належить — він особисто розказував її на всі лади по усіх усюдах. Друге свідчення різниться у подробицях: в ньому принца вбили мечем, а не телепнем, і вбивцею називають не Чорного Тромбо, а невідомого нам щитника, який навіть не розумів, кого саме вбиває. У третьому хоробрий юнак, відомий нам як Даерон Даруй-Вогонь, не встиг навіть вибігти назовні, а загинув під палаючим шатром. Саме так вважає Мункун у "Правдивому переказі", і ми схильні з ним погодитися. (Хай яка його спіткала смерть, немає сумнівів, що Даерон Таргарієн, наймолодший син короля Візериса І від королеви Алісенти, загинув у другій битві при Гуркотні. Облудні принци, які вигулькували під його іменем у правління Аегона ІІІ, всі до останнього виявилися беззаперечними самозванцями.) А у небі над головами Аддам Веларіон дивився, як під ним битва перетворюється на різанину. Двоє з трьох ворожих драконоїздців лежали мертві, але він не міг цього знати. Зате, поза сумнівом, пан Аддам добре бачив ворожих драконів. Їх тримали поза мурами міста без кайданів, дозволяючи вільно літати і полювати на власний розсуд. Срібнокрилку та Вермітора часто бачили у полях на південь від Гуркотня, а Тессаріона спала та харчувалася у таборі принца Даерона західніше від міста, менше ніж за півсотні сажнів від його шатра. Дракони є істотами, що живуть вогнем та кров'ю, і битва, яка буяла навколо, збудила і розбурхала їх. Розказують, що якийсь арбалетник випустив по Срібнокрилці стрілу, а на Вермітора накинулися чотири десятки кінних лицарів зі списами, мечами та сокирами. Лицарі сподівалися дати йому ради, поки він лишався на землі напівсонний, та за свою дурість заплатили життям. Десь далі у полі Тессаріона кинулася у повітря, з вереском випльовуючи полум'я, і Аддам Веларіон повернув Серпанка назустріч їй. Драконяча луска майже (хоча не цілком) непроникна для полум'я і собою захищає вразливішу плоть та глибші м'язи. Коли дракон старіє, луска його товщає та твердішає, чим додає захисту. Але й полум'я його з часом палить дедалі сильніше та гарячіше (щойно вилуплений дракон підпалить хіба що солому, а Балеріон і Вхагар на вершині своєї могутності уміли плавити крицю та камінь). Відтак, коли двоє драконів стрічаються у смертельному двобої, то нерідко мусять користуватися іншою зброєю, бо самого вогню їм не досить: чорними, як чавун, довгими, як мечі, та гострими, як бритви, пазурами; могутніми щелепами, здатними прокушувати сталеві панцери; подібними до батогів хвостами, які можуть розтрощити великого воза на тріски, зламати спину важкому лицарському огиреві або відкинути людину в повітря стіп на п'ятдесят. Але між Тессаріоною та Морським Серпанком сталася зовсім інша битва. Історія назвала "Танком драконів" усю боротьбу між королем Аегоном II та його сестрою Раенірою, але справжній танок драконів люди бачили тільки при Гуркотні. Тессаріона та Серпанок були молоді істоти, легші та зграбніші у польоті, ніж їхні старші брати і сестри. Знову і знову вони кидалися один на одного, але в останню мить котрийсь відхилявся убік спритним вивертом. Дракони маяли угорі, наче беркути, стрімко падали униз соколами, виписували кола, клацали зубами, ревли, пихкали вогнем, але не наближалися одне до одного. Якось Синя Королева зникла у хмарі, та за мить з'явилася позаду Серпанка і підпалила йому хвоста спалахом темно-блакитного полум'я. Серпанок крутився навколо себе, виписував чудернацькі візерунки, однієї миті з'являвся нижче від ворога, а іншої — рвучко вихилявся посеред неба і зненацька опинявся ззаду супротивниці. Двоє драконів злітали дедалі вище, а на них дивилися сотні очей з дахів Гуркотня. Один зі спостерігачів потім розповідав, що політ Тессаріони та Серпанка нагадував радше шлюбний танок, ніж смертельний двобій. Можливо, саме ним він і був. Але танок скінчився, коли у повітря з ревінням піднявся Вермітор. Майже сто років проживши на світі, він виріс більший за двох молодших драконів, разом узятих. Спижевого забарвлення дракон з великими темними крилами злітав неабияк розгніваний, бо кров текла в нього з десятку ран. Без вершника він не розбирав, де ворог, а де друг, тому зронив свою лють на усіх, плював вогнем наліво й направо, шалено кидався на кожного, хто смів жбурнути списа у його напрямку. Один з лицарів спробував був тікати просто перед драконом, але Вермітор схопив його з сідла щелепами, пустивши нажаханого коня летіти чвалом далі. Князі Дудар та Дідин, що сиділи поруч на невисокому пагорбі, згоріли разом зі зброєносцями, пахолками та панцирними слугами, щойно Спижевий Гемон їх помітив. Але вже за мить на нього кинувся Серпанок. Єдиний з чотирьох драконів, що були на полі того дня, Морський Серпанок ніс на собі вершника. Пан Аддам Веларіон примчав зі столиці, щоб знищити Двох Зрадників з їхніми драконами і тим довести свою вірність престолові. Певно ж, коли один з тих драконів опинився просто під ним, ще й напав на людей, які стали за Веларіона до бою, лицарський обов'язок спонукав пана Аддама кинутися на їхній захист, хоча серцем воїн мусив відчувати, що його Серпанок не може рівнятися силою зі старим чудовиськом. Невдовзі танок перетворився на смертний бій. Вермітор не піднявся над бойовиськом ще й на три сажні, коли Серпанок врізався у нього згори і з вереском скинув на землю. Молоді й старі кинулися навтіч з жаху або були розчавлені, коли двоє драконів заходилися качатися у багні й дерти один одного. Ляскали хвости, крила плескали у повітрі, але двоє чудовиськ так переплуталися, що жодне не змогло вирватися на волю. Бенджикот Чорноліс спостерігав за їхньою боротьбою, сидячи верхи на коні за двадцять сажнів звідти. Серпанок нічого не міг вдіяти проти величини та ваги Вермітора — так розповідав князь Чорноліс великому маестрові Мункуну за багато років по тому, — і великий дракон напевне б розшматував срібно-сірого на клапті... якби Тессаріона не впала з небес тієї самої миті, щоб приєднатися до двобою. Хто може знати, що живе в серці у дракона? Невже Синю Королеву спонукала до нападу проста кровожерливість? Кому з поборників прийшла на допомогу люта дракониця? Дехто сміє твердити, що між драконом та драконоїздцем утворюється такий глибокий зв'язок, що звір поділяє любов та ненависть свого господаря. Але хто з ким ворогував того дня, хто став на чий бік? І чи розрізняє дракон без вершника, де його друг, а де ворог? На ці питання ми вже ніколи не отримаємо відповіді. Історія знає і пише сухими рядками лише про те, що посеред багнюки, крові та диму другої битви при Гуркотні сталася битва трьох драконів. Першим загинув Серпанок — Вермітор стиснув йому зуби на шиї та відірвав голову геть. Спижевий дракон спробував злетіти, затиснувши здобич у зубах, але пошматовані крила не втримали вагу тіла, і за мить він сам упав та загинув. Тессаріона, Синя Королева, прожила ще до заходу сонця, тричі намагалася піднятися у небо, і тричі зазнавала поразки. Наприкінці дня усі бачили, які вона терпить муки, тому князь Чорноліс прикликав свого найкращого стрільця на ймення Буркатий Білл, а той став за сорок сажнів од безпорадної дракониці, щоб не втрапити під вогонь, і поцілив їй око трьома стрілами з довгого лука. Ще не почало розвиднюватися, а битва вже скінчилася. Річкове панство втратило менше сотні людей, а саме вирізало тисячу з гаком вояків Старограду та Обширу. Але друга битва при Гуркотні все ж не могла рахуватися за повну перемогу нападників, бо місто вони не здобули. Стіни Гуркотня стояли недоторканні; коли люди короля відступили всередину і зачинили браму, військо королеви не змогло до них допастися, бо не мало ані обложних пристроїв, ані драконів. Зате у підсумку річняки зчинили страшну різанину серед оборонців, що гасали туди-сюди зляканим і безладним натовпом, підпалили намети, знищили або захопили майже увесь обоз, запаси хуражу та харчів, забрали з собою три чверті бойових коней, вбили принца і поклали край двом королівським драконам. Коли зійшов місяць, річкове панство покинуло поле на круків-трупожерів і розчинилося у пагорбах. Один з них, малий Бен Чорноліс, віз при собі понівечене тіло пана Аддама Веларіона, знайденого мертвим біля свого дракона. Його кістки на вісім років знайдуть спокій у Крукоберезькому замку, але року 138 А.З. брат покійного Алин поверне їх на Плавень і поховає у Коробі — містечку, де той народився. На могильному камні вирізьбять єдине слово: "ВІРНИЙ"; візерунчасті літери підтримуватимуть морський коник і мишка. На ранок після битви загарбники Гуркотня подивилися з замкових мурів і побачили, що ворога вже немає. Попід містом були розкидані мертві людські тіла, а серед них — туші трьох драконів. Живою лишилася сама Срібнокрилка, якою за старих часів літала Ласкава Королева Алісанна. Дракониця злетіла у небо, коли почалася бійня, і годинами кружляла над полем у потоках гарячого вітру, що здіймався від пожеж унизу. Тільки після заходу сонця вона спустилася додолу і сіла поруч зі своїми замордованими родичами. Співці пізніше оповідали, що тричі вона піднімала крило Вермітора носом, наче закликала злетіти разом з нею. Та це, певніше за все, просто казка. Коли сонце знову зійшло, Срібнокрилка мляво і байдуже плескала крилами над полем, харчуючись смаленими рештками людей, коней та волів. Восьмеро з тринадцяти "Шпичаків" лежали мертві, серед них князь Овейн Фосовей, Марк Амброз і Зухвалий Джон Розстан. Ріхарда Родина поцілили стрілою в шию, і життя його скінчилося наступного дня. Четверо змовників були живі, у тому числі пан Гоберт Вишестраж і князь Унвин Пик. Грізний Гуго Громобій помер разом зі своїми мріями про корону, але залишався живим ще один Зрадник. Коли Ульф Білий проспався від п'яного сну, то взнав, що тепер він останній драконоїздець на останньому драконі. — Громобій врізав дуба, і твій малий теж, — твердив він князеві Пику, як переказували люди. — Тобі не лишилося нікого, крім мене. Коли князь Пик поцікавився намірами самозванця, Білий відповів: — Рушати на столицю! Ти ж сам цього хотів. Бери собі місто, а я візьму той клятий престол. Непогано, еге ж? Наступного ранку пан Гоберт Вишестраж з'явився до нього, щоб обговорити подробиці майбутнього нападу на Король-Берег. За частування він приніс два барильця вина — одне дорнійське червоне, інше вертоградське золоте. Не було в світі такого вина, від якого б відмовився Ульф Пияк, та все ж солодкому він надавав перевагу перед кислим. Напевне, пан Гоберт сподівався сьорбнути червоного кислого, поки князь Ульф заливатиметься золотим вертоградським. Але, як розповідав опісля зброєносець, що служив їм при столі, дещо у поведінці Вишестража збудило підозри Білого князя: пан Гоберт пітнів, запинався і зображав неприродну приязнь. Ульф нашорошився, наказав відставити дорнійське червоне і наполіг, щоб пан Гоберт випив з ним вертоградського золотого. Хай що кажуть літописці про норов і розум пана Гоберта Вишестража, та ніхто не сміє піддати сумніву його мужність у смертну годину. Не бажаючи зрадити "Шпичаків", він дозволив зброєносцеві наповнити чару, перехилив її та попрохав ще. Побачивши, що Вишестраж п'є і не вагається, Ульф Пияк не зганьбив свого прізвиська і хутко дмухнув три келихи, перш ніж почав позіхати, мовби до сну. Отрута у вині була легка й не болюча — князь Ульф просто заснув і не прокинувся. Тоді пан Гоберт скочив на ноги і спробував виблювати, але запізно — серце його зупинилося за годину. "Ніхто ніколи не боявся Гобертового меча, — скаже про нього Грибочок, — але келих його виявився грізнішим за валірійський булат". Опісля князь Унвин Пик пообіцяв тисячу золотих драконів будь-якому шляхетно уродженому лицареві, що зможе приборкати Срібнокрилку. Бажання виявили троє, та коли одному відірвали руку з плеча, а іншого обпалили до смерті, третій роздумався. До того часу військо Пика — рештки великих сил, що їх принц Даерон та князь Ормунд Вишестраж привели аж зі Старограду — вже розсипалося, наче пісок. Втікачі залишали Гуркотень десятками й сотнями з усім награбованим добром, на яке вистачало рук. Змирившись з поразкою, князь Унвин скликав своє панство, сотників, осавулів і наказав відступати. Аддам Веларіон, уроджений Аддам з Короба, якого королева засудила як перевертня, врятував Король-Берег від ворогів тієї самої королеви... і заплатив за цей порятунок власним життям. Але королева про мужність пана Аддама нічого не відала. Її втеча з Король-Берега обернулася суцільним лихом. В Росбі замкову браму зачинили при наближенні Раеніри просто на її очах — за наказом тієї молодої жінки, чиї права вона зневажила на користь молодшого брата. Каштелян молодого князя Стокварта пустив королеву під дах замку, та лише на одну ніч. "За вами прийдуть, — застеріг він королеву, — а я не маю сили їм опиратися". Половина золотокирейників дорогою накивала п'ятами, а ще однієї ночі на табір напав набрід, що складався з вояків-утікачів. Лицарі королеви відігнали нападників, але пан Балон Березняк загинув від стріли, а пан Лионель Виліг, молодий лицар Королевогвардії, отримав по голові удар, що розколов йому шолом, і помер у безтямному маренні наступного дня. Королева ж мусила продовжити подорож до Сутіндолу. Дім Морочник свого часу рахувався серед найвірніших прибічників Раеніри, але за свою вірність заплатив чималу ціну. Князь Гунтор втратив життя на королевиній службі, а з ним і його дядько Стефон. Сам Сутіндол погромив пан Крістон Колій. Не диво, що вдова за князем Гунтором не надто зраділа, побачивши її милість коло брами. Тільки втручання пана Гарольда Морочина переконало пані Мередиту пустити королеву всередину мурів (Морочини були далекими родичами Морочників, а сам пан Гарольд колись служив зброєносцем покійному панові Стефону), та й тоді за умови, що вона не лишиться надовго. Опинившись у безпеці в замку Сутінець, що наглядав за гаванню, Раеніра наказала маестрові пані Морочник надіслати звістку великому маестру Герардісу на Дракон-Камінь, вимагаючи негайно прислати по неї корабель. Міські літописи стверджують, що було надіслано троє круків... але дні минали, а кораблі не прибували. І відповіді від Герардіса не надійшло жодної, на лють і розпач королеви. До неї знову повернулися сумніви у вірності великого маестра. З інших місць надходили кращі вісті. Креган Старк писав з Зимосічі, що приведе військо на південь якнайскоріше, але попередив, що люди збиратимуться довго, бо "мої маєтності великі, зима насувається, і спершу ми мусимо подбати про врожай, інакше сніги вигублять нас голодом". Північанин обіцяв королеві десять тисяч вояків, "молодших і лютіших за моїх Зимововків". Діва Долини теж відповіла зі свого зимового замку, Місячної Брами, обнадійливою обіцянкою... але пересуви у горах вкрив сніг, і лицарі мали прибути морем. Якщо дім Веларіон пришле кораблі до Мартинова, писала панна Джейна, то вона негайно відправить військо до Сутіндолу. А якщо ні, то доведеться винаймати кораблі у Браавосі та Пентосі, на що знадобляться гроші. Проте королева Раеніра не мала ані золота, ані кораблів. Кинувши князя Корліса до цюпи, вона втратила силу на морі, а коли тікала з Король-Берега зі страху за своє життя, не встигла прихопити ані монети. Зламана жахом і відчаєм, її милість никала мурами Сутіндолу зі сльозами на очах, не могла ані спати, ані їсти, марніла та сіріла обличчям з кожним новим днем. Принца Аегона, останнього живого сина, королева не дозволяла забрати від себе навіть на мить — удень та вночі хлопчик мусив знаходитися при боці матері, "наче мала бліда тінь". Коли пані Мередита дала зрозуміти, що королева зловживає її гостинністю, Раеніра змушена була продати власну корону, щоб сплатити за перевіз себе з почтом на браавоському купці "Віоланда". Пан Гарольд Морочин закликав королеву шукати притулку в панни Арин, у Долині, а пан Медрік Мандерлі зваблював поїхати з ним та його братом Торгеном до Білої Гавані. Але її милість відмовила обом. Раеніра твердо налаштувалася повернутися на Дракон-Камінь. Адже там є драконячі яйця — так казала вона вірним прибічникам. Королева мусить мати нового дракона, або все буде втрачено. Проти бажання королеви сильні вітри пригнали "Віоланду" надто близько до берегів Плавня. Тричі з ними перегукувалися жеглярі з бойових кораблів Морського Змія, але Раеніра ретельно уникала зайвих очей. Нарешті браавосець увійшов до гавані під Драконощовбою з вечірнім припливом. Королева вислала крука оголосити про своє прибуття, і коли висаджувалася з корабля разом з сином Аегоном, двірськими паннами і трьома лицарями Королевогвардії — золотокирейники-бо лишилися у Сутіндолі, а Мандерлі не зійшли з "Віоланди", а натомість попрямували нею до Білої Гавані, — то побачила, що на неї чекає на березі почесний супровід. У годину висадки королеви добряче дощило, і навколо пришибів не було ані душі. Навіть припортові будинки розпусти стояли темні та покинуті. Але її милість не звернула на те уваги. Хвора, виснажена душею й тілом, зламана чередою зрад, Раеніра нічого не бажала, крім повернення до свого столу, де гадала перебути разом із сином у безпеці. Та не відала королева, що попереду на неї чекає ще одна зрада — остання і найгіркіша з усіх. Супровід у сорок вояків очолював пан Альфред Деркач — один з тих, кого Раеніра лишила в замку, коли пливла на завоювання Король-Берега і Залізного Престолу. Деркач серед лицарів на Дракон-Камені був найстарший віком, бо служив ще від часів Старого Короля, і сподівався, що Раеніра саме його поставить каштеляном... але похмурий норов і грубі звичаї пана Альфреда не викликали в людей замку ані приязні, ані довіри, тому королева надала перевагу веселішому та привітнішому панові Роберту Гуні. Коли Раеніра спитала, чому пан Роберт не з'явився їй назустріч особисто, пан Альфред відповів, що королева побачить "нашого жирного друга" у замку. І справді, королева його побачила... хоча обсмалений труп пана Гуні, підвішений на брамній башті Дракон-Каменя, вже годі було упізнати — хіба що за обсягом, бо каштелян вирізнявся неймовірно тлустим черевом. Поруч з паном Робертом висіли управитель, майстер-мечник, сотник сторожі замку... і голова та груди великого маестра Герардіса. Нижче ребер нічого не лишилося, тільки тельбухи великого маестра звисали донизу, наче чорні обсмалені змії. Кажуть, що коли королева уздріла тіла, то зблідла з лиця, мов смерть; молодший принц Аегон першим зрозумів, що то означає, і загукав: — Матінко, тікайте! Але було запізно. Вояки пана Альфреда накинулися на останніх захисників королеви. Пан Гарольд Морочин не встиг і меча вийняти з піхв, як голову йому навпіл розвалила сокира. Пана Адріана Черленця пхнули у спину списом. Лише пан Лорет Ланоділ — останній з Королевогвардії — встиг завдати удару на захист королеви; він убив двох стражників, перш ніж загинув сам. Коли ж принц Аегон схопив до рук меча пана Гарольда, пан Альфред вибив його з рук малого, презирливо скривившись. Хлопця, королеву та її панн повели під вістрями списів крізь браму Дракон-Каменя до замкового дворища. Там вони опинилися лицем до лиця "з драконом, що помирав, і чоловіком, який мав би вже давно померти" (так нам за багато років барвисто оповість Грибочок). Сонцежарова луска ще і доти сяяла проти сонця, наче бите золото, але з одного погляду на дракона, простягнутого дворищем з чорного плавленого валірійського каменю, кожен би сказав, що йому, колись найпрекраснішому створінню в небесах Вестеросу, недовго вже лишилося на світі. Крило, майже відірване Мелеїс, стирчало з тіла під неоковирним кутом. Свіжі рубці вздовж спини диміли та спливали кров'ю, щойно дракон пробував зрушити з місця. Коли королева з почтом побачила Сонцежара, він лежав, згорнутий у клубок, а коли поворухнувся і підняв голову, то на його шиї стали помітні страшні рани, де з тіла вирвали чималі шматки плоті. На череві подекуди замість луски лишилися самі рубці, а де було праве око, там зяяла порожня дірка, вкрита чорною засхлою кров'ю. Читач, певно, запитає, як це могло статися. Те саме, мабуть, питала себе і королева Раеніра. Тепер нам відомо багато такого, чого вона тоді не могла знати, а дяка за те належить великому маестрові Орвилу, чий звіт розповідає, як Аегон ІІ опинився на Дракон-Камені. Коли над Король-Берегом у небі вперше з'явилися королевині дракони, короля Аегона разом з його дітьми урятував з міста князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога. Щоб не минати жодну з міських брам, де їх могли побачити і впізнати, князь Ларис вивів утікачів крізь таємний хід з-під Маегорового Острогу, про який знав лише він сам. Саме князь Ларис і порадив загонові розділитися — тоді навіть якщо когось упіймають, інші зможуть лишитися на волі. Панові Рікарду Терену наказано було доправити дворічного принца Маелора до князя Вишестража. Принцесу Джаяхаеру, просту на розум і лагідну дівчинку шести років, віддали під опіку пана Віліса Зруба, який присягнувся безпечно відвезти її до Штормоламу. Жодному з двох лицарів не казали, куди лежить шлях іншого, щоб вони не виказали таємниці навіть на тортурах. І лише сам Ларис знав, що король, знявши багаті шати та вдягнувши побиту сіллю одежину простого рибалки, заховався під купою тріски у рибальському байдаку під охороною одного лицаря-байстрюка, що мав родичів на Дракон-Камені. Кутельнога розсудив, що коли Раеніра дізнається про зникнення короля, то надішле по нього своїх шукачів... але човен не лишає слідів на воді, а нишпоркам навряд чи спаде на думку шукати Аегона на острові його сестри, просто у тіні її твердині. Все це, як твердить Мункун, великий маестер Орвил почув з вуст самого князя Моца. Схований від світу, Аегон ще довго просидів би там тишком-нишком, тамуючи біль вином і ховаючи рубці від опіків під важким рибальським кобеняком... якби Сонцежар не віднайшов дорогу до Дракон-Каменя. Ми питаємо себе, як питало безліч людей до нас: що привело його назад до Драконощовби? Невже якесь первісне відчуття зманило пораненого дракона з наполовину відірваним крилом до місця його народження — димної гори, де він налупився з яйця? Чи може, він невідомо як — через довгі версти та буремні моря — взнав про присутність на острові короля Аегона і полинув до свого наїзника? Септон Євстахій твердить навіть, що Сонцежар здалеку почув, як відчайдушно потерпає без нього Аегон. Та хто сміє казати, що знає серце дракона? Опісля злощасного нападу князя Валиса Мутона, який вигнав Сонцежара з поля кісток та попелу біля Граківні, слід золотого дракона губиться в історії більше як на рік. (У дідицтвах Краббів та Брюнів подейкують, що дракон знайшов собі недовгий прихисток у темних смерекових лісах та печерах півострова Гостроклішня.) Крило зцілилося достатньо, щоб він міг злетіти, але приросло криво і лишилося слабким. Сонцежар не міг вже маяти у небі чи надовго лишатися у повітрі; щоб подолати навіть невелику відстань, дракон мусив напружувати останні сили. Дурень Грибочок жорстоко жартує, що в той час як більшість драконів ширяє у небі подібно до беркутів, Сонцежар став "великою жовтою вогнедишною куркою, яка вміє хіба що стрибати, плескаючи крилами, з пагорба на пагорб". Та все ж якось "жовта вогнедишна курка" спромоглася перетнути води затоки Чорноводи... бо то саме Сонцежар напав на Сірого Привида, і саме їхній двобій бачили жеглярі з "Нессарії". Пан Роберт Гуня тоді звинуватив Драконожера. Але гикавий Том Язик-Ковтуном, який завжди чув більше, ніж міг розповісти, примітив, пригощаючи волантинців пивом, що вони кілька разів згадали про золоті лусочки нападника. Проте луска Драконожера, яку він добре знав, була чорна, мов вугілля. І ось Двоє Томів разом зі своїми "родичами" (поміж яких лише пан Марстон справді мав із ними спільну кров: старший Том Борода-Ковтуном мав сестру, а пан Марстон був її байстрюком від лицаря, якому вона подарувала вінця цноти) сіли у невеличкий човен і підняли вітрило — шукати вбивцю Сірого Привида. Обпечений король та скалічений дракон знайшли один в одному нову наснагу до життя. Щодня на світанку Аегон намагався підняти дракона в небо з їхньої схованки на самотніх східних схилах Драконощовби — уперше з часів Граківні. А тим часом Двоє Томів з їхнім родичем Марстоном Буруном повернулися на інший бік острова, вишукуючи спільників, які б допомогли їм захопити замок. Навіть на Дракон-Камені, давньому столі та твердині королеви Раеніри, вони знайшли чимало людей, що не плекали до королеви любові, кожен зі своєї причини: хтось журився за братами, синами та батьками, загиблими під час Засівання або у битві в Гирлі, хтось сподівався здобичі або високих урядів, а інші вірили, що син іде попереду дочки, і тому Аегон має вагоміші права на престол. Королева забрала усіх найкращих вояків до Король-Берега. Дракон-Камінь — замок на острові, захищений кораблями Морського Змія та високими валірійськими мурами — вважався неприступним. Тому її милість залишила по собі лише невеличку залогу з людей, яких завважила за непотріб для свого війська: одних побила сивина, в інших ще молоко на губах не висохло, хтось був недолугий, дурнуватий або скалічений, хтось видужував од поранень, ще якісь видавалися не надто вірними, а когось підозрювали у боягузтві. Над усіма ними Раеніра поставила пана Роберта Гуню — свого часу здібного та вправного лицаря, який на старість неабияк розжирів. Усі погоджуються, що пан Гуня непохитно стояв за справу королеви. Але багато вояків у залозі не поділяли його вірності, а навпаки — плекали справжні чи уявні образи від минулих часів. Серед тих вирізнявся пан Альфред Деркач, який охоче зрадив королеву за обіцянку княжого титулу, земельних статків та золота від Аегона II, щойно той поверне собі престол. Завдяки довгій службі при залозі Дракон-Каменя він добре знав усі сильні та слабкі місця замку, котрих стражників можна підкупити чи вмовити, а котрих доведеться вбити або захопити у полон — про що і переповів людям короля. Коли настав умовлений час, падіння Дракон-Каменя не забрало і години. Люди, зваблені Деркачем, відчинили потерну в годину привидів і непоміченими впустили до замку пана Марстона Буруна та Тома Язик-Ковтуном з вояками. Один загін захопив зброярню, інший ув'язнив вірних стражників Дракон-Каменя та майстра-мечника, а пан Марстон зненацька застукав великого маестра Герардіса у його крукарні, щоб жодна звістка про напад не залишила замку. Вояків, що вдерлися до каштелянових покоїв несподівано для пана Роберта Гуні, очолив сам пан Альфред. Поки пан Гуня намагався підвестися з ліжка, Деркач встромив йому списа у величезне біле черево. Грибочок, який обох лицарів добре знав, стверджує, що пан Альфред зневажав і ненавидів пана Роберта. У це легко повірити, бо списа було ввігнано з такою силою, що вістря вийшло зі спини пана Роберта, пробило перину та солом'яник і застрягло аж у підлозі. Тільки одна помилка порушила задум змовників. Коли Том Язик-Ковтуном зі своїми поплічниками вибив двері до опочивальні панни Баели, щоб захопити її у полон, дівчина вислизнула з вікна, видерлася дахом та мурами і досягла дворища. Люди короля подбали поставити варту коло стайні, де сиділи замкові дракони, але Баела виросла на Дракон-Камені й знала входи та виходи, їм невідомі. Переслідувачі спізнилися рівно настільки, щоб панна Баела встигла звільнити Місячну Танцівницю від ланцюгів і причепити їй до спини сідло. І сталося так, що коли король Аегон II перелетів на Сонцежарі через димну вершину Драконощовби та почав знижуватися, готуючись переможно увійти до замку, міцно захопленого його прибічниками, де всі вірні королеві Раенірі люди мали або лежати мертвими, або сидіти у підземеллі, назустріч йому ринула Баела Таргарієн, донька принца Даемона від пані Лаени. Вона, як і її батько, не знала ані краплі страху. Місячна Танцівниця була зовсім молода, світло-зелена, а на рогах, гребені та кістках крил виблискувала перловим забарвленням. Якщо відкинути великі крила, обсягами вона не переважала бойового коня, а вагою навіть поступалася, проте була швидка та спритна. Сонцежар, хоча значно більший, не міг належно упоратися з погано зрощеним крилом і до того ж нещодавно отримав свіжі поранення від Сірого Привида. Вони зустрілися посеред глухої темряви, що передує світанку. Примарні тіні у небі осяяли ніч яскравим вогнем. Танцівниця уникла Сонцежарового полум'я та щелеп, пірнула під його розчепірені пазурі, а тоді обернулася і подерла великого дракона ззаду, лишивши йому на спині довгу димливу рану і пошматувавши поранене крило. Спостерігачі унизу казали, що Сонцежар захилитався у повітрі, мов п'яний, намагаючись не впасти, а Місячна Танцівниця знову розвернулася і кинулася на нього, струменями випльовуючи вогонь. Сонцежар відповів гарячим, як з ковальського горнила, спалахом золотого полум'я — такого яскравого, що двір знизу наче осяяло друге сонце. Пекельний вогонь вдарив Танцівницю просто у очі. Певно, тієї миті молоду драконицю засліпило, але вона не уповільнила польоту і врізалася у Сонцежара, утворивши суцільну плутанину крил, лап та хвостів. Поки вони падали, Танцівниця видерла зубами в Сонцежара з шиї кілька великих шматків плоті, а старший дракон занурив кігті їй у живіт. Огорнута вогнем та димом, сліпа і скривавлена, Місячна Танцівниця відчайдушно плескала крилами, намагаючись якось викрутитися, але не змогла уповільнити падіння. Спостерігачі у дворищі кинулися врозтіч на пошуки рятунку, коли дракони гепнулися на твердий камінь, не припиняючи борюкатися. На землі швидкість і спритність Місячної Танцівниці погано прислужилися їй проти ваги та зросту Сонцежара, і скоро зелена дракониця завмерла назавжди. Золотий дракон заверещав переможно і спробував підвестися, але впав додолу, спливаючи гарячою кров'ю з ран. Король Аегон зістрибнув з сідла, коли дракони ще не долетіли трьох сажнів до землі, і зламав собі обидві ноги. Панна Баела залишилася з Місячною Танцівницею до кінця. Розбита і обпалена, дівчина знайшла у собі силу відстібнути сідельні ланцюги і відповзти убік, поки її дракониця судомилася у смертних корчах. Альфред Деркач витяг меча, щоб дорізати Баелу, але Марстон Бурун вибив йому клинка з рук, а Том Язик-Ковтуном відніс панну до маестра. Так король Аегон II забрав собі давнє дідицтво дому Таргарієн, заплативши за нього тяжку ціну. Сонцежар не був уже здатний літати і лишився у дворі там, де впав. Спершу він живився тушею Місячної Танцівниці, а потім вівцями, яких йому різали стражники залоги. Сам Аегон II решту життя прожив у муках болю... та на хвалу його милості слід сказати, що цього разу він відмовився від макового молока, піднесеного великим маестром Герардісом. — То хибний шлях, — твердив він, — і ним я більше не піду. Та й не такий я дурень, щоб пити трунок, змішаний посіпакою моєї сестри. За наказом короля ланцюг, який принцеса Раеніра зірвала з великого маестра Орвила і віддала Герардісові, перетворили на зашморг для останнього. Йому не подарували швидкої смерті від падіння і зламу шиї; натомість Герардіс повільно задушився, смикаючи ногами. Тричі його, майже мертвого, знімали і давали відсапатися, а потім вішали знову. Вчетверте його випатрали і підвісили перед Сонцежаром, щоб дракон міг поласувати ногами і тельбухами, але король наказав лишити від великого маестра достатньо, "щоб привітати мою сестричку з поверненням". Невдовзі, коли король лежав у великій трапезній Тулумбасу зі скріпленими та перев'язаними ногами, з Сутіндолу прилетів перший з круків королеви Раеніри. Коли Аегон дізнався, що його зведена сестра повертається на "Віоланді", то наказав панові Альфреду Деркачу приготувати "належну зустріч" до її повернення. Ось що сталося на Дракон-Камені перед тим, як королева Раеніра ступила на берег просто до братової пастки. Проте — на відміну від нас нинішніх — королева про те нічого не відала. Септон Євстахій (який до королеви любові не плекав) каже: Раеніра зареготала, коли побачила руїну, що лишилася від Сонцежара Золотого. — Чиїх це рук справа? — буцімто спитала вона. — Не забути б подякувати! Грибочок (який королеву, навпаки, дуже любив) розповідає інше. За його словами, Раеніра мовила: — Як таке могло статися?! Обидва погоджуються, що наступні слова вимовив король. — Сестро! — покликав він з балкону. Неспроможний ходити, ба навіть стояти, він сидів у кріслі, в якому його туди принесли. Стегно, зламане при Граківні, лишило Аегона зігнутим та покрученим, колись вродливі риси обличчя набрякнули й спотворилися від макового молока, половину тіла вкривали опіки. Та все ж Раеніра одразу впізнала його і промовила: — Любий братику! А я сподівалася, ти вже помер. — Де ж пак! Не раніше від тебе, — відповів Аегон. — Все-таки ти між нас старша. — Втішно чути, що ти про це не забув, — зауважила Раеніра. — Схоже, ми опинилися у тебе в полоні... та мабуть, ненадовго. Моє вірне панство мене знайде і звільнить. — Хіба що шукатиме аж у сьомому пеклі, — відказав король, і його люди вирвали Раеніру з обіймів сина. Хтось розповідає, що за руку її тоді тримав пан Альфред Деркач, а інші називають двох Томів-Ковтунів — Бороду-батька та Язика-сина. Пан Марстон Бурун також стояв і дивився, вбраний у біле корзно, бо король Аегон за хоробрість ввів його до своєї Королегвардії. Та ані Бурун, ані жоден інший з лицарів і панства, присутніх у дворі, не мовив жодного слова проти, коли король Аегон II наказав віддати свою зведену сестру драконові. Кажуть, що Сонцежар спочатку лишився байдужим до дарунку, але потім Деркач вколов груди королеви кинджалом, і пахощі крові розбурхали дракона. Він принюхався до її милості й раптом оповив королеву пеленою полум'я — так зненацька, що пан Альфред поспіхом відстрибнув убік, і на ньому запалало біле корзно. Раеніра Таргарієн встигла ще підвести обличчя до неба і заверещати останнє прокляття на голову свого зведеного брата. А тоді щелепи Сонцежара стиснулися на ній і відірвали руку разом з плечем. Септон Євстахій оповідає, що золотий дракон зжер королеву за шість укусів, лишивши саму тільки ліву ступню з литкою "на пожертву Морокові". Елінда Масей, найменша і найсумирніша з Раеніриного почту, буцімто видряпала собі очі від жаху, а син королеви дивився настраханий, неспроможний ворухнутися. Раеніра Таргарієн, "Втіха королівств" і "Королева на півроку", залишила земний паділ смутку двадцять другого дня десятого місяця року 130-го по Аегоновому Завоюванні, маючи тридцять три роки від народження. Пан Альфред Деркач стояв за те, щоб убити і принца Аегона теж, але король Аегон йому заборонив. Хлопцеві було всього десять років, і він ще міг прислужитися як цінний заручник — так розсудив король. Зведена сестра Аегона загинула, та у полі ще й доти стояли прибічники Раеніри, яким його милість мусив дати ради, щоб безпечно почуватися на Залізному Престолі. Тому принца Аегона кинули скутим за шию, зап'ястки та гомілки до підземелля під Дракон-Каменем. Панни з почту покійної королеви, які походили з вельможних родин, потрапили до келій у Змій-Башті — чекати на викупи. — Годі вже ховатися. Час настав! — оголосив король Аегон II. — Хай державою летять круки, хай усі знають, що загарбниця мертва, і законний король повертається нині додому, на престол своїх пращурів. Нищення драконів. Коротке жалюгідне правління Аегона ІІ Отже, король Аегон ІІ оголосив на Дракон-Камені по тому, як Сонцежар скінчив бенкетувати його сестрою: — Годі вже ховатися. Час настав! Хай державою летять круки, хай усі знають, що загарбниця мертва, і законний король повертається нині додому, на престол своїх пращурів. Та навіть законним королям буває легше щось проголосити, ніж справдити. Місяць на небі з'явився, виріс, зник і знову виріс, перш ніж Аегон ІІ залишив Дракон-Камінь. Між ним та Король-Берегом лежав острів Плавень, увесь шир затоки Чорноводи і десятки хижих Веларіонових кораблів. Оскільки Морський Змій "гостював" у Тристана Правдожара в Король-Березі, а пан Аддам лежав мертвий у Гуркотні, провід над морською потугою Веларіонів ліг на Аддамового брата Алина — молодшого сина Мишки, доньки корабельника, який був юнаком п'ятнадцяти років... і другом чи ворогом престолові? Його брат загинув за королеву, але та сама королева ув'язнила їхнього пана і господаря, а сама вже лежала мертва. На Плавень полетіли круки, обіцяючи домові Веларіон пробачення за всі зради та образи, якщо Алин з Короба власною особою прибуде на Дракон-Камінь і складе присягу на вірність... але доки не буде (і якщо буде) отримано відповідь, Аегонові ІІ було украй нерозважливо перетинати затоку, де на нього дорогою міг чекати полон. Та й не надто його милість прагнув до Король-Берега. У найближчі дні по смерті своєї сестри король ще чіплявся за надію, що Сонцежар зможе видужати і відновити сили для польоту. Але дракон щодалі слабшав. Рани на його шиї скоро загнилися і засмерділися. Гидко тхнув навіть той дим, який дракон видихав. Незадовго до смерті Сонцежар зовсім відмовився від їжі. На дев'ятий день дванадцятого місяця року 130-го по А.З. прегарний золотий дракон, слава і гордість короля Аегона, помер у зовнішньому дворищі Дракон-Каменя, куди впав після свого останнього польоту. Його милість гірко плакав по своєму улюбленцеві, а тоді наказав, щоб його сестру в перших панну Баелу вивели з підземелля і скарали на смерть. Лише коли її голова вже лежала на катівській колоді, король розкаявся — бо маестер нагадав йому, що матір дівчини була з Веларіонів, донькою самого Морського Змія. На Плавень полетів ще один крук, цього разу з загрозою: якщо Алин з Короба протягом двох тижнів не прибуде виявити покору правдивому володареві, його родичка панна Баела втратить голову. Тим часом на західних берегах затоки Чорноводи Місяць Трьох Королів раптово добіг кінця — за мурами Король-Берега з'явилося військо. Більше як півроку місто жило, нажахане наступом Ормунда Вишестража... але коли ворог нарешті приступив, то не зі Старограду через Лихомостя і Гуркотень, а зі Штормоламу королівським гостинцем. То Боррос Баратеон, почувши про смерть королеви, залишив щойно завагітнілу дружину і чотирьох доньок, узяв шість сотень лицарів, чотири тисячі піхоти і посунув на північ крізь королівську пущу. Коли передовий полк Баратеона побачили за Чорноводою, Пастир наказав своїй пастві стати над річкою і завадити князеві Борросу висадитися після переправи. Але жебрущого проповідника, який ще нещодавно проказував перед десятками тисяч, нині слухало кілька сотень, і з них нечисленні послухалися наказу. Нагорі Аегонового пагорба на мурі стояв зброєносець, кликаний нині королем Тристаном Правдожаром, обіч Лариса Моца і пана Перкина Блощички, витріщаючись на наближення грізних лав штормового вояцтва. — Ми не маємо сили протистояти такому війську, пане королю, — сказав хлопцеві князь Ларис. — Але хтозна... де не здужає кріпкий меч, там вимудрить гнучкий язик. Надішліть мене перемовитися з ними. Невдовзі Кутельнога рушив через річку під прапором миру в супроводі великого маестра Орвила і королеви-вдовиці Алісенти. Князь на Штормоламі прийняв гостей у шатрі на узліссі королівської пущі; його вояки тим часом валили дерева, щоб ладнати плоти для переправи. Тут королева Алісента отримала радісну новину про те, що її онука Джаяхаера — єдина жива дитина її сина Аегона та доньки Гелаени — безпечно дісталася Штормоламу завдяки лицареві Королегвардії панові Вілісу Зрубу. Королева-вдовиця пролила сльози щастя. Чимало зрад і змов сталося далі, перш ніж між князем Борросом, князем Ларисом і королевою Алісентою була досягнута угода, яку засвідчив великий маестер Орвил. Кутельнога обіцяв, що помийні лицарі пана Перкина на чолі з ним самим приєднаються до штормових вояків у справі поновлення короля Аегона ІІ на Залізному Престолі, але за умови, що їм усім, за винятком самозванця Тристана, пробачать тяжкі злочини — в тому числі зраду престолу, бунт, грабунок, різанину, ґвалт. Королева Алісента погодилася, щоб новою королевою Аегона стала панна Касандра — найстарша донька князя Борроса. Панна Флориса, інша донька його вельможності, мала заручитися з Ларисом Моцом. Чимало часу витратили на обговорення халепи з кораблями Веларіонів. — Треба якось підмаслити Морського Змія, — буцімто мовив князь Баратеон. — Може, старому сподобається нова молоденька дружина? Маю ще двох доньок, долю яких не влаштовано. — Він тричі зрадник! — заперечила королева Алісента. — Раеніра ніколи б не захопила Король-Берег, якби не він. Його милість, мій син, цього не забуде. Вимагаю страти! — Та йому в кожному разі недовго вже ряст топтати, — зауважив князь Ларис Моц. — Нумо замиримося з ним зараз і матимемо з нього такий зиск, який зуміємо. А коли все вгамується... якщо нам і тоді заважатиме дім Веларіон, то простягнемо Морокові руку допомоги. На тім і погодилися, на спільну ганьбу і сором. Посли повернулися до Король-Берега; невдовзі вирушили і штормові, перетнувши Чорноводу без пригод. Князь Боррос побачив, що залоги в місті немає, брами ніхто не захищає, на вулицях і майданах — жодної живої душі, окрім трупів. Видершись Аегоновим пагорбом разом з хорунжим і надвірним вояцтвом, князь побачив, як пошарпані прапори зброєносця Тристана скидають з зубців брамних веж і замість них здіймають золотого дракона короля Аегона ІІ. Сама королева Алісента вийшла з Червоного Дитинця привітатися; з нею поруч ішов пан Перкин Блощичка. — Де самозванець? — запитав князь Боррос, спішуючись у зовнішньому дворищі. — Сидить у кайданах, — відповів пан Перкин. Загартований незліченними порубіжними сутичками з дорнійцями та нещодавнім переможним походом проти нового Короля-Стерв'ятника, князь Боррос Баратеон не гаяв часу, відновлюючи лад у Король-Березі. Після не надто бучного вечірнього святкування у Червоному Дитинці князь виїхав наступного ранку проти пагорба Візеньї та "Короля-над-Дірками" Гаемона Світлокосого. Батови панцирних лицарів насунулися на пагорб з трьох сторін, зганяючи та збиваючи долу вуличний набрід, сердюків, п'яниць, які згуртувалися навколо малого королька. Юного достойника, який за два дні перед тим відсвяткував п'яті іменини, повезли до Червоного Дитинця у кайданах і гірких сльозах, перекинутим через спину коня. Мати його крокувала услід, стискаючи руку дорнійки Сильвени Піщанець, на чолі довгої валки шльондр, відьом, крадійок, пиячок та інших мерзотниць, які склали рештки "двору" світлокосого короля. Надвечір настала черга Пастиря. Попереджений долею хвойд і їхнього малого короля, пророк закликав своє "босоноге військо" зібратися навколо Драконосхрону і захистити пагорб Раеніс "вогнем та залізом". Але зірка Пастиря вже закотилася. Менш як три сотні відповіло на заклик, і з тих ще чимало втекло, коли почалася бійка. Князь Боррос повів своє вояцтво вгору пагорбом з заходу, а пан Перкин зі своїми помийними лицарями видерся крутішим південним схилом від Блошиного Подолу. Зім'явши тремтливу лаву захисників і загнавши їх у руїни Драконосхрону, вони знайшли пророка серед драконових голів (добряче вже зогнилих), оточеним кільцем смолоскипів, за звичною проповіддю про згубу, лихо і руїну. Побачивши князя Борроса на бойовому коні, Пастир заходився тицяти в його бік оцупком руки і клясти на всі заставки. — Зустрінемося у пеклі, ще й рік не скінчиться! — проголосив жебрущий брат. Як і Гаемона Світлокосого, його забрали живим і повели до Червоного Дитинця у кайданах. Так до Король-Берега повернувся такий-сякий лад. Від імені її сина, "правдивого нашого короля Аегона, Другого тако нареченого", королева Алісента оголосила заборону містянам з'являтися на вулицях після настання темряви. Міську варту віддали під провід пана Перкина Блощички й приставили стежити за виконанням заборони; князь Боррос поставив своїх штормових на міські брами та мури. Скинуті з трьох міських пагорбів, три облудні "королі" скніли у підземеллях, чекаючи на повернення щирого короля. Проте повернення залежало мало не цілком від доброї волі Веларіонів з Плавня. У стінах Червоного Дитинця королева-вдовиця Алісента і князь Ларис Моц ладні були подарувати Морському Змію волю, повне пробачення за зраду і місце у малій раді короля за умови, що він зігне коліна перед Аегоном ІІ яко своїм королем і віддасть у їхнє порядкування мечі та кораблі Плавня. Але старий виявив дивовижну впертість. — Не ті вже в мене коліна, щоб так легко згинатися, — відповів князь Корліс і висунув власні умови. Він хотів пробачення не лише собі, а й усім, хто воював за королеву Раеніру, завимагав віддати Аегонові Молодшому руку принцеси Джаяхаери і разом проголосити їх спадкоємцями короля Аегона. — Королівство розірвали навпіл чвари, — пояснив він. — Мусимо з'єднати і склеїти його знову. Доньки князя Баратеона його не вабили, але звільнення панни Баели він вимагав негайно. Королеву Алісенту обурило і розлютило Веларіонове "нахабство", каже нам Мункун — особливо вимога, щоб син королеви Раеніри став спадкоємцем її Аегона. У "Танку" вона втратила двох зі своїх трьох синів і єдину доньку; думка, що син суперниці має пережити її дітей, була їй нестерпна. Її милість сердито нагадала князеві Корлісу, що вона двічі пропонувала Раенірі умови миру, які та зневажливо відкинула. Довелося князю Ларису Кутельнозі лити олію на буремні води, стиха нагадавши королеві, про що вони радилися у шатрі князя Баратеона, і переконавши її пристати на умови Морського Змія. Наступного дня князь Корліс Веларіон, Морський Змій, став на коліна перед королевою Алісентою, що сиділа на нижніх сходах Залізного Престолу навзамін свого сина, і проголосив себе і свій дім вірними королю. Перед очима богів і людей королева-вдовиця подарувала йому і його чаді королівське пробачення, поновила у малій раді, повернула посади коронного адмірала і корабельника. На Плавень і Дракон-Камінь полетіли круки, оголошуючи про угоду... і саме вчасно, бо молодий Алин Веларіон вже купчив кораблі для нападу на Дракон-Камінь, а король Аегон ІІ знову готувався зняти голову його сестрі у перших Баелі. На схилі днів року 130 А.З. король Аегон ІІ нарешті повернувся до Король-Берега у супроводі пана Марстона Буруна, пана Альфреда Деркача, Двох Томів і панни Баели Таргарієн (у ланцюгах — з остороги, щоб не завдала королю шкоди). Супроводжувані дванадцятьма бойовими галерами Веларіонів, самі вони пливли на старому, побитому вітрами купецькому кочі "Мишка", яким володіла і кермувала Марільда з Короба. Коли вірити Грибочкові, корабель обрали не випадково. "Князь Алин міг би повезти короля додому на "Славі князя Аетана" або "Вранішньому відпливі", ба навіть на "Прянищниці", але хотів показати усім, як король вповзає до міста верхи на миші, — зауважує карлик. — Адже князь Алин був капосним хлопчиськом, і короля не мав за що любити". Повернення короля не було ані святковим, ані переможним. Його милість, нездатного ходити, внесли крізь Річкову браму в накривних ношах і потягли вгору Аегоновим пагорбом до Червоного Дитинця крізь мовчазне місто, порожніми вулицями, повз кинуті домівки й пограбовані крамниці. Круті й вузькі сходи Залізного Престолу йому теж не надалися; відновлений король мусив приймати двір у різьбленому дерев'яному кріслі з подушками, поставленому коло підніжжя справжнього престолу, накинувшись ковдрою згори кривих, потрощених, погано зцілених ніг. Потерпаючи від болю, король все ж не віддалився у опочивальню, не став пригощатися сон-вином або маковим молоком, а негайно заходився проказувати вироки трьом "королям-скоропадькам", які панували у Король-Березі протягом Місяця Нестями. Першим його гнів упав на зброєносця; того було приречено на смерть за зраду корони. Хоробрий хлопчина Тристан, притягнутий і кинутий перед Залізним Престолом, спершу поводився зухвало, та потім побачив пана Перкина Блощичку поруч із королем, і вся зухвалість його облишила, каже Грибочок. Ба навіть тоді юнак не заблагав про милість, не оголосив себе невинним, а лише попрохав перед стратою висвятити його на лицаря. Король Аегон погодився задовольнити прохання, і пан Марстон Бурун негайно висвятив хлопця (теж байстрюка, як і він сам), нарікши паном Тристаном Жаром (прізвисько "Правдожар", яки малий раніше кликав сам себе, було завважене за надто пихате). По тому пан Альфред Деркач відсік голову новоспеченому лицареві Чорножаром — мечем Аегона Завойовника. До Гаемона Світлокосого, Короля-над-Дірками, доля поставилася ласкавіше. Малого, якому щойно виповнилося п'ять років, з огляду на вік визнали невинним і зробили вихованцем корони. Його мати Ессія-Еська, що мала нахабство величатися "пані Еселиною" під час короткого "правління" сина, зізналася на тортурах, що батьком Гаемона був не король, як вона твердила раніше, а срібнокосий весляр з лисенійської купецької галери. Хамської породи, а відтак негідна меча, Еська разом з дорнійською хвойдою Сильвеною Піщанець повисла на мурах Червоного Дитинця; обіч них розвісили ще двадцять сім "двірських" з двору "короля" Гаемона — ницу зграю злодіїв, п'яниць, мартоплясів, жебраків, шльондр і бандурів. Останнім король Аегон ІІ звернув увагу на Пастиря. Приведений перед престол для суду, пророк відмовився розкаятися у злочинах, ба навіть визнати зраду, лише тицяв оцупком руки у короля і вигукував до його милості: — Зустрінемося в пеклі, ще й рік не скінчиться! Ті самі слова він кричав Борросові Баратеону, коли його ловили. За зухвалі слова Аегон наказав видерти Пастиреві язика гарячими обценьками, і по тому засудив його разом зі "зрадливою паствою" на смерть у вогні. У останній день року двісті сорок одне "босоноге ягня" — найлютіших і найвідданіших прибічників Пастиря — намастили смолою і прикували до стовпів уздовж широкого брукованого шляху, що біг на схід від Шевської площі вгору до Драконосхрону. Коли у септах міста закалатали дзвони, провіщуючи кінець старого року і початок нового, король Аегон ІІ рушив уздовж вулиці (яка відтоді зветься "Пастирським шляхом" замість попередньої назви "Пагорбова вулиця") у ношах, а лицарі їхали обабіч короля і підносили смолоскипи до засуджених "ягнят", освітлюючи шлях. Так його милість дістався верхівки пагорба, де серед голів п'яти драконів стовбичив сам Пастир. Підпертий двома воїнами Королегвардії, король Аегон підвівся з подушок, докульгав до стовпа з прикутим пророком і підпалив його власноруч. "Самозвана королева Раеніра була мертва, дракони її не вижили, всі блазенські королі впали у порох, і все ж держава ще не знала миру", — невдовзі напише септон Євстахій. Згубивши свою зведену сестру і тримаючи її єдиного сина при своєму дворі в полоні, король Аегон ІІ міг би сподіватися, що рештки спротиву його правлінню невдовзі розтануть... і можливо, саме так сталося б, якби його милість зважив на пораду князя Веларіона і оголосив повне пробачення усім князям та лицарям, які стояли за сторону королеви. На жаль, король мав не надто поблажливий норов. Підохочуваний матір'ю — королевою-вдовицею Алісентою, — Аегон ІІ твердо знамірився вчинити помсту над тими, хто його зрадив і скинув з престолу. А почав він з коронного краю — надіслав власних людей разом зі штормовими Борроса Баратеона запопасти Росбі, Стокварт і Сутіндол, а з ними і менші замки, вежі та селища. Панство, відчувши загрозу, наказало управителям і каштелянам хутко скинути чверті Раеніри і натомість підняти золотого дракона Аегона; попри це, кожного привели у кайданах до Король-Берега і змусили присягнути на вірність королю. Звільнили ж усіх тільки за тяжкий викуп і належних заручників короні. Похід сей виявився прикрою помилкою, бо озвірив серця прибічників покійної королеви проти нового короля. Невдовзі Король-Берег почув звістку, що в Зимосічі, Курганищі та Білій Гавані збираються войовничі корогви Півночі. У річковому краю нарешті помер старий недужний князь Гровер Таллі (Грибочок пише, старого пана вхопив грець від обурення, що його власний дім бився при Гуркотні проти законного короля). Його онук Елмо, який нарешті успадкував титул князя на Водоплині, знову скликав річкове панство на війну, щоб не зазнати долі князів Росбі, Стокварта і Морочника. До нього пристав Бенджикот Чорноліс на Крукоберезі, вже гартований воїн у свої тринадцять років; юна, але люта тітонька Бенджикота Чорна Аля з трьома сотнями лучників; пані Сабіта Фрей, безжальна і безсоромно жадібна господиня на Переїзді; князь Гуго Ванс у Ходжаєвому Спочинку; князь Джораг Малістер на Морестражі; князь Роланд Даррі, господар Даррі; прийшов навіть Гамфрей Бракен, господар у Камінному Заплоті, чий дім дотоді підтримував короля Аегона. Ще похмуріші для престолу новини надійшли з Долини. Там панна Джейна Арин зібрала півтори тисячі лицарів і вісім тисяч списників та щитників, заразом надіславши послів до Браавосу винайняти кораблі для нападу війська на Король-Берег. З ними мав бути і дракон. Панна Раена дому Таргарієн, хоробра близнючка Баели, привезла з собою до Долини яйце... а воно виявилося плідним і вилупило світло-рожеве драконеня з чорними ріжками і гребінцем. Раена нарекла його Світанком. Хай до польоту Світанку на війну лишалися ще роки зростання і годівлі, новина про його народження дуже стурбувала "зелену раду". Якщо бунтівники зможуть показати дракона, а вірні престолові — ні, зауважила королева Алісента, простолюдці побачать у ворогові справжніх, не облудних володарів. — Тоді й мені потрібен дракон, — мовив Аегон ІІ, коли йому сказали. Окрім вилупленця панни Раени, на всьому Вестеросі залишилося тільки три живих дракони. Вівцекрад зник разом з дівчам Кропивкою; гадали, що він має знайтися десь на Гостроклішні або у Місячних горах. Драконожер усе ще никав східними схилами Драконощовби. Срібнокрилка за останніми звістками залишила спустошені землі навколо Гуркотня і подалася на інший край Обширу — де буцімто влаштувала собі лігво на маленькому кам'янистому острівці посеред Рудозера. Боррос Баратеон зауважив, що срібляста дракониця королеви Алісанни вже приймала другого вершника. — Чом би не третього? Приберіть її собі — матимете убезпечений престол. Але Аегон ІІ ще й стояти або ходити належно не міг, де вже сісти верхи на дракона і полетіти. Та й бракувало його милості сил для довгої мандрівки через усю державу до Рудозера, крізь краї, де повно тинялося зрадників, бунтівників, утікачів. Баратеонову думку довелося відкинути. — Ні, не Срібнокрилку, — вирішив його милість. — Я матиму нового Сонцежара, величнішого і лютішого, ніж попередній! На Дракон-Камінь полетіли круки; саме там під вартою у глибоких льохах і печерах зберігалися яйця Таргарієнових драконів — деякі такі старі, що вже скам'яніли. Тамтешній маестер обрав сім (на честь богів), які на його погляд обіцяли найбільше, і відіслав до Король-Берега. Король Аегон тримав їх у власній опочивальні, але жодного дракона не вилупилося. Грибочок розказує, що його милість сидів на "великому порфірово-золотому яйці" день і ніч поспіль, сподіваючись висидіти, "але зиску було б стільки ж, якби він сидів на порфірово-золотому кізяку". Великий маестер Орвил, випущений з підземелля і знову прикрашений почесним ланцюгом уряду, дарує нам широкий огляд усього, що відбувалося у відновленій "зеленій раді" в ті буремні часи, коли страхи та підозри панували навіть усередині Червоного Дитинця. У той самий час, коли найбільшою потребою стала єдність у думках і діях, панство навколо Аегона ІІ рішуче розкололося і нездатне було погодитися, що робити з буревієм, який невблаганно насувався. Морський Змій проказував за примирення, возз'єднання і пробачення. Боррос Баратеон зневажав його думку за боягузтво; королю і раді він заявив, що поб'є всіх зрадників у полі. Йому бракувало лише людей, відтак до Кастерлі-на-Скелі та Староград мав полетіти наказ збирати нові рушення. Пан Тайлан Ланістер, сліпий коронний підскарбій, закликав поїхати до Лису або Тирошу і винайняти один-два охочих полки (Аегонові ІІ грошей не бракувало, бо пан Тайлан помістив три чверті коронної скарбниці у Кастерлі-на-Скелі, Старограді та Залізному Банку Браавосу ще перед тим, як королева Раеніра захопила місто і замкові сховища.) Князь Веларіон вважав такі зусилля марними. — Нам конче бракує часу. На княжих столах Старограду і Кастерлі сидять малі діти. Допомоги від них нам не бачити. Найкращі вільні кумпанства пов'язані угодами з Лисом, Миром або Тирошем. Навіть якщо пан Тайлан зманить їх до себе, сюди вони вчасно не дістануться. Мої кораблі відженуть Аринове військо від наших дверей, але хто зупинить панів Півночі й Тризуба? Вони вже насуваються. Треба укладати мир. Його милість має пробачити їм усі злочини та зради, проголосити Раеніриного Аегона спадкоємцем престолу і негайно одружити його з принцесою Джаяхаерою. Іншого шляху немає. Але слова старого слухали глухі вуха. Королева Алісента неохоче погодилася на заручини онуки з сином Раеніри, але згоди короля не отримала. Аегон ІІ мав інший намір — негайно одружитися з Касандрою Баратеон, бо "вона подарує мені міцних синів, вартих Залізного Престолу". Не хотів король і віддавати доньку принцу Аегону, з яким вона б могла народити синів і тим знову заплутати спадкоємство. — Хай вдягає чорне і доживає життя на Стіні! — оголосив його милість. — Або ж зречеться мужності й слугує мені євнухом. Вибір за ним, але дітей він не матиме. Рід моєї сестри має припинитися. Пан Тайлан Ланістер навіть таку кару вважав надто поблажливою і наполягав на негайній страті принца Аегона Молодшого. — Поки малий дихає, він буде загрозою! — вигукував Ланістер. — Зітніть йому голову, і зрадникам не лишиться ані королеви, ані короля, ані принца. Що швидше він помре, то швидше скінчиться бунт. Його слова, як і слова короля, нажахали князя Веларіона. Похилий літами Морський Змій "гнівно розбурхався", назвав короля та раду "блазнями, брехунами і беззаконниками", а тоді вихором вилетів з палати. Боррос Баратеон пообіцяв королю принести голову старого, і Аегон ІІ був на межі згоди, але слово узяв князь Ларис Моц і нагадав, що юний Алин Веларіон, спадкоємець Морського Змія, знаходиться поза їхньою досяжністю на Плавні. — Вб'єте старого змія — втратите молодого, — застеріг Кутельнога, — і з ним усі його чудові прудкі кораблі. Натомість він порадив негайно замиритися з князем Корлісом і тим зберегти дім Веларіон на своєму боці. — Хай ваша милість подарують йому заручини, — закликав Ларис до короля. — Заручини — ще не весілля. Зробіть Молодшого Аегона спадкоємцем. Принц — ще не король. Погортайте літописи і порахуйте, скільки спадкоємців не дожили сісти на престол. Плавневі ми дамо ради у належний час, коли згинуть ваші вороженьки, і приплив обернеться на вашу користь. Цей день ще не настав, а доти треба чекати і дурити Веларіона чемними словами. Принаймні так до нас дійшла його промова — через Орвила у переказі Мункуна. Ані септона Євстахія, ані Грибочка на тій раді не було. Все ж Грибочок і про неї знайшов що сказати: "Чи бувала колись людина, підступніша за Кутельногу? З нього зробився б неперевершений лицедій. Слова капотять з його вуст, наче мед зі стільника, і солодшої отрути ще не куштував ніхто в світі". Загадкова особа Лариса Моца-Кутельноги збурювала цікавість цілих поколінь книжників, що вивчали літописи давнини. Ми не маємо змоги відповісти тут на всі питання. Кому насправді належала його вірність? Які були його наміри? Він проклав собі стежку посеред вогню та крові "Танку драконів" на одному боці чи на іншому, виникаючи і знов зникаючи, але завжди повертаючись живим. Що зі сказаного чи зробленого ним було щирою правдою, а що — підступом і облудою? Чи несло його буремними водами туди, куди дмухав вітер, а чи він сам вирішував, куди прямувати? Питати можна, та ніхто не відповість. Останній Моц добре зберіг свої таємниці. Ми знаємо, що то була лукава і нещира людина, проте в разі потреби ґречна і поступлива. Його слова мали чарівну силу схиляти до згоди і короля, і малу раду. Коли королева Алісента замислилася, як повернути приязнь князя Корліса після усього сказаного того дня, князь Моц мовив: — Се ваша милість хай залишать мені. Смію сподіватися, вельможний князь мене послухає. Саме так і сталося. Ніхто цього тоді не знав, але Кутельнога пішов просто до Морського Змія, коли розпустили раду, і розповів про намір короля дати князеві все прохане, а потім убити, коли війна скінчиться. Старий Веларіон ладен був витягти меча і ринути криваво мститися, але князь Ларис заспокоїв Змія лагідними словами та посмішками. — Є кращий спосіб, — сказав він і порадив терпляче зачекати. А сам заходився плести тенета зради і облуди, напускаючи одних панів на інших. Поки навколо короля громадилися змови і протизмови, а вороги наближалися з усіх сторін, Аегон ІІ залишався глухий до того, що відбувалося. Здоров'я короля дуже підупало. Опіки, отримані при Граківні, залишили рубці на половині його тіла. Грибочок каже, вони ж забрали і його чоловічу силу. Не міг король навіть ходити як слід. Стрибок з Сонцежара на Дракон-Камені зламав йому праву ногу в двох місцях, а на лівій геть потрощив кістки. Права нога, пише великий маестер Орвил, зцілилася добре; ліва — аж ніяк. М'язи на лівій нозі геть всохли, коліно заціпеніло, плоть збігла з кісток і залишила по собі зів'ялу тичку, ще й таку покручену, що Орвил порадив королю позбавитися її зовсім. Але король чути не хотів. Натомість його усюди носили в ношах, і лише наприкінці свого королювання Аегон трохи зміцнів, аби ходити з костуром, тягнучи за собою хвору ногу. Безперервно потерпаючи від болю в останні півроку життя, Аегон знаходив утіху лише в думках про свій майбутній шлюб. Навіть витівки блазнів його не звеселяли, каже Грибочок, найперший з тих блазнів... хоча "його милість час від часу посміхався з котрогось мого жарту і полюбляв тримати мене при собі, щоб полегшувати душу і допомагати вдягатися". Вже не здатний до любощів з жінками з-за своїх опіків, якщо вірити Грибочкові, Аегон все ж відчував потреби плоті й часто спостерігав з-за запони за розвагами одного зі своїх улюбленців зі служницею або двірською панною. Найчастіше, як ми знаємо, королю це видовисько влаштовував Том Язик-Ковтуном; іншим разом до ганебної служби ставали певні надвірні лицарі, а тричі до неї змушували самого Грибочка. Після таких переглядів, каже блазень, король плакав з сорому і кликав септона Євстахія, щоб покаятися. (Сам Євстахій у своєму звіті про останні дні Аегона не згадує про це ані словом.) Приблизно в той самий час король Аегон ІІ наказав відбудувати і відновити Драконосхрон, замовив дві велетенські подоби своїх братів Аемонда і Даерона (вони мали бути вищі за Велета Браавосу і вкриті позолотою) та влаштував привселюдне спалення наказів, ухвал і заяв "королів-скоропадьок" Тристана Правдожара і Гаемона Світлокосого. А тим часом вороги наближалися. Креган Старк, князь на Зимосічі, перетнув Перешийок з великим військом (септон Євстахій пише про "двадцять тисяч рикливих дикунів у кошлатих шкурах", але Мункун у "Правдивому переказі" зменшує їхнє число до восьми тисяч). Діва Долини вислала з Мартинова власне військо — їх було десять тисяч під проводом князя Леовина Корбрея та його брата пана Корвина, озброєного уславленим валірійським клинком Пані Безнадія. Але найближчу загрозу становили воїни Тризуба. Майже шість тисяч їх зібралося у Водоплині, куди Елмо Таллі скликав свої корогви. На жаль, сам князь Елмо віддав богам душу в поході, попивши поганої води; князем на Водоплині він пробув лише сорок і дев'ять днів. Титул дістався його старшому сину панові Керміту Таллі — рвучкому та рішучому юнакові, який жадав показати себе на полі битви. Річкові знаходилися за шість денних переходів од Король-Берега, рухаючись королівським гостинцем, коли князь Боррос Баратеон вивів їм назустріч своїх штормових, посилених рушеннями зі Стокварта, Росбі, Сіноброду та Сутіндолу, а також двома тисячами чоловіків і хлопців з канав Блошиного Подолу, яких нашвидкуруч озброїли списами та шоломцями-горщиками. Два війська зійшлися разом за два денні переходи від міста, де королівський гостинець проминає ліс з одного боку і невисокий пагорб з іншого. Кілька днів лупила злива, трава була вогка, ґрунт — розім'яклий у болото. Князь Боррос був певний своєї перемоги, бо пластуни доповіли йому, що річкове військо очолюють хлопчаки й жінки. Вже почало сутеніти, коли князь побачив ворога, проте наказав негайно рушати в напад... хоча попереду на дорозі стояла суцільна стіна щитів, а пагорб праворуч їжачився лучниками. Князь Боррос очолив навалу сам, поставив лицарів клином і загуркотів дорогою просто в серце ворогові, де поруч з чвертями на прапорі покійної королеви маяв срібний пструг Водоплину на черлено-лазуровому полі. Піхота наступала позаду під корогвою золотого дракона короля Аегона. Подальшу сутичку Цитадель зве "Битвою на Королівському Гостинці". Ті ж, хто сам у ній бився, кличуть битву "Бовтанням у Багнюці". Хай як її називати, а остання битва "Танку драконів" віддала одній стороні рішучу перемогу. Лучники на пагорбі цілили коней під лицарями князя Борроса так влучно, що ледве половина вершників досягла стіни щитів. А хто досяг, побачив, що лави їхні зламані, клин покривився, коні ковзають і борсаються у липкому болоті. Штормові спершу вчинили неабияку різанину мечами, сокирами та списами, але річкове панство стояло твердо, і нові заступали місце впалих. Коли піхота князя Баратеона вломилася у колотнечу, стіна щитів заколихалася і відсахнулася назад; здавалося, вона ось зараз зламається... аж тут ліс ліворуч шляху вибухнув кличами і вереском, з-під дерев вигулькнули нові й нові річкові під проводом навіженого хлопчака Бенджикота Чорноліса; того дня він вислужив прізвисько Кривавий Бен, яке проносить решту свого довгого життя. Сам князь Боррос посеред різанини сидів верхи, не втрачаючи надії. Коли він побачив, що щастя його покинуло, князь наказав зброєносцеві сурмити у ріг відступ сторожового полку. Але почувши ріг, вояки Росбі, Стокварту і Сіноброду кинули на землю золотих драконів короля і не зрушили з місця, набрід Король-Берега порснув зайцями навсібіч, а лицарі Сутіндолу стали на бік ворога і вдарили штормових ззаду. За пів удару серця битва перетворилася на бійню, і останнє військо короля Аегона розтрощили на друзки. Боррос Баратеон загинув у лютім завзятті. Втративши коня під стрілами Чорної Алі та її лучників, князь продовжив битву на ногах, порубав незліченних щитників, тузінь лицарів і двох князів — Малістера та Даррі. Коли до нього дістався Керміт Таллі, князь Боррос був простоволосий (бо побитий шолом сам зірвав з голови), скривавлений двома десятками ран і ледве стояв на ногах, нагадуючи живий труп. — Складіть зброю, пане мій! — гукнув князь на Водоплині до князя на Штормоламі. — Поле битви за нами. Князь Баратеон у відповідь вилаявся і відказав: — Краще я танцюватиму в пеклі, ніж вдягну твої кайдани! І кинувся уперед... обличчям просто під залізну шпичасту кулю ланцюгового телепня у руці князя Керміта; навсібіч бризкнула огидна хмара крові, мозку і кісток. Князь на Штормоламі помер у грязюці на королівському гостинці, не випустивши меча з рук. (Боги розсудили, щоб за сім днів по тому в Штормоламі пані дружина загиблого князя народила сина і спадкоємця, на якого Боррос так довго чекав і сподівався. Його вельможність залишив наказ, щоб дитину — якщо народиться хлопчик — назвали Аегоном на честь короля. Проте, дізнавшись про загибель пана чоловіка в битві, пані Баратеон назвала дитя Оливером.) Коли круки принесли звістку про битву до Червоного Дитинця, "зелена рада" поспіхом зібралася обговорити становище. Усі застереження Морського Змія справдилися. Кастерлі-на-Скелі, Вирій, Староград не поспішали відповісти на королівську вимогу виставити ще війська. А коли відповідали, то нічого не обіцяли, а відкидалися порожніми відмовками і вивертами. Ланістери загрузли у війні з Червоним Кракеном, Вишестражі втратили надто багато людей і не мали здібного воєводи, матір малого князя Тирела написала, що має причини сумніватися у вірності синових короговних панів, а самій "слабкій жінці не до снаги вести військо в битву". Пан Тайлан Ланістер, пан Марстон Бурун, пан Юліан Чорнобиль були надіслані через вузьке море шукати сердюків у Пентосі, Тироші й Мирі, але жоден ще не повернувся. Все двірське панство розуміло, що невдовзі король Аегон ІІ постане голий перед ворогами. Кривавий Бен Чорноліс, Керміт Таллі, Сабіта Фрей та їхні брати і сестри по перемозі готувалися поновити наступ на місто, а від них лише на кілька днів відставали північани князя Крегана Старка. Браавоські кораблі з військом Аринів залишили Мартинів і прямували до Гирла, де на їхньому шляху стояв лише юний Алин Веларіон... а вірність Плавня вже викликала сумніви. — Ваша милосте, — мовив Морський Змій, коли зібралися похнюплені рештки колись пихатої "зеленої ради", — вам слід здатися. Місто не витримає ще одного погрому. Рятуйте ваших підданих і себе. Якщо ви зречетеся престолу на користь принца Аегона, він дозволить вам вдягти чорне і чесно дожити свої дні на Стіні. — Справді? — перепитав король Аегон. Мункун вважає, що в голосі його бриніла надія. Але мати короля жодної надії не мала. — Ви згодували його мати драконові, — нагадала вона синові. — Хлопчина сам бачив це на власні очі. Король обернувся до неї, сповнений відчаю. — То що мені, на вашу думку, робити? — Ви маєте заручників, — відповіла королева-вдовиця. — Відріжте малому вухо і надішліть князеві Таллі. Попередьте, що за кожну версту їхнього наступу принц втратить ще якусь частину тіла. — О так! — відповів Аегон ІІ. — Добре. Це треба зробити. Він прикликав пана Альфреда Деркача, який так чудово прислужився йому на Дракон-Камені: — Подбайте, пане. Коли лицар пішов, король звернувся до Корліса Веларіона: — Накажіть вашому байстрюку битися на смерть, пане княже. Якщо він мене зрадить, якщо браавосці ввійдуть в Гирло — ваша коштовна панна Баела теж втратить шмат тіла. Морський Змій не став благати, лаятися чи погрожувати. Він рвучко кивнув, підвівся і вийшов. Грибочок каже, що дорогою він перезирнувся з Кутельногою, але Грибочка там не було, та й важко повірити, що такий гартований двірський пан, як Корліс Веларіон, виявив би таку незграбність у важливу мить. Бо Аегонові дні було вже скінчено, хоча король цього ще не розумів. Перевертні серед його власного оточення зрушили з місця свої задуми тієї ж миті, як дізналися про поразку князя Баратеона на королівському гостинці. Коли пан Альфред Деркач перетнув перекидний міст до Маегорового Острогу, де тримали принца Аегона, шлях йому загородили пан Перкин Блощичка і шість його помийних лицарів. — Геть з дороги, іменем короля! — завимагав Деркач. — Маємо тепер нового короля, — відповів пан Перкин, поклав руку на плече панові Альфреду... і щосили штовхнув його з мосту на залізні шпичаки у рові, де лицар судомився ще два дні, перш ніж померти. Тієї ж години панну Баелу Таргарієн викрали й вивезли до безпечної криївки повірники Лариса Кутельноги. Тома Язик-Ковтуном застукали зненацька у замковому дворищі на виході зі стайні й хутко скарали на горло. "Помер, як і жив — кавкнув і захлинувся", — каже Грибочок. Батька його, Тома Борода-Ковтуном, у замку не було, але він знайшовся у шинку в Вугровому провулку. Старий загорлав, що він "лише старий рибалка, прийшов попити пива", відтак його втопили у барилі сказаного напою. Все це пророблено було так швидко, тихо та обачно, що люди в Король-Березі за мурами Червоного Дитинця й гадки не мали, що відбувається. Навіть у самому замку ніхто не зчинив галасу. Кого прирекли на смерть, ті померли, а решта двору переймалася своїми справами у щасливому невіданні. Септон Євстахій каже, що вбито було двадцять чотири людини, "Правдивий переказ" Мункуна називає двадцять одну. Грибочок твердить, що сам бачив, як убивали королівського куштувальника страв, неймовірно огрядного чолов'ягу на ім'я Умет, і мусив ховатися у діжці борошна, щоб уникнути тієї ж долі, а наступного вечора виліз звідти "борошняний з голови до п'ят, аж перша-ліпша служниця завважила мене за білу Грибочкову примару". (Ця пригода смердить таємницею. Навіщо змовникам було вбивати блазня?) Королеву Алісенту схопили на зміїстих сходах, коли вона поверталася до своїх покоїв. На кубраках її полонителів був морський коник дому Веларіон; вони зарізали двох охоронців королеви-вдовиці, але нічого не заподіяли ані їй самій, ані паннам її почту. "Королеву-в-Кайданах" знову забили у кайдани і відвели до підземелля чекати на ласку нового короля. Останній її син у ту мить був уже мертвий. Після наради короля Аегона ІІ знесли у двір двоє дужих зброєносців. Там на нього звично чекали ноші; суха нога короля робила сходи для нього нестерпними, навіть якщо підпертися костуром. Пан Гиліс Бельграв, лицар Королегвардії на чолі його супроводу, згодом засвідчив, що його милість виглядав незвично стомленим, сідаючи до нош — був "лицем сірий, наче попіл, і геть змарнілий", — але замість їхати до своїх покоїв наказав пану Гилісу нести його до замкового септу. "Можливо, відчував, що кінець вже недалеко, — пише септон Євстахій, — і хотів благати прощення гріхів". Дмухав холодний вітер. Коли ноші рушили, король засунув запони від прохолоди. Всередині, як завжди, знаходився глек солодкого червоного вертоградського — улюбленого Аегонового вина. Король пригостився невеличким кухлем, поки ноші перетинали двір. Пан Гиліс та носії не помітили нічого незвичного, доки не досягли септу. — Ми прибули, ваша милосте, — мовив лицар. Але почув лише тишу. Коли на друге і третє запитання пан Гиліс Бельграв отримав ту ж саму відповідь, то відкинув запону і побачив короля мертвим на подушках. — На вустах була кров, — розповідав лицар, — а в іншому він виглядав так, наче спить. Маестри та посполиті досі не погодилися, яку отруту застосували для короля і хто міг підкинути її у вино. (Хтось запевняє, що це міг зробити лише сам пан Гиліс, але ж чи можна повірити, щоб лицар Королегвардії сам забрав життя короля, яке присягнувся захищати? Умет, куштувальник королівських страв, смерть якого начебто бачив Грибочок, видається нам вірогіднішим.) Та хай чия рука отруїла вертоградське червоне — цього ми, мабуть, і не дізнаємося, — немає сумнівів, що наказ надійшов від коронного шепотинника Лариса Моца. Так загинув Аегон з дому Таргарієн, Другий тако наречений, першонароджений син короля Візериса І Таргарієна і королеви Алісенти з дому Вишестраж. Так скінчилося коротке горезвісне правління володаря, який прожив двадцять чотири роки, а королював лише два. Коли передовий полк князя Таллі за два дні з'явився перед мурами Король-Берега, вітати його виїхав князь Корліс Веларіон, везучи при боці похмуро-урочистого принца Аегона. — Король помер, — поважно оголосив Морський Змій, — хай живе король! У Гирлі, на іншому боці затоки Чорноводи, князь Леовин Корбрей стояв на носі браавоського коча і дивився, як шерега веларіонівських кораблів скидає золотого дракона другого Аегона і піднімає замість нього червоного дракона Аегона найпершого — той прапор, який маяв над усіма королями Таргарієнами, доки не розпочався "Танок". Війна добігла кінця — хай мир, який настав, невдовзі виявиться не таким мирним, як чекалося. На сьомий день сьомого місяця 131-го року по А.З. — день, завважений за святий і божий — великий септон Старограду проголосив шлюб між принцом Аегоном Молодшим, старшим сином королеви Раеніри від її дядька принца Даемона, і принцесою Джаяхаерою, донькою королеви Гелаени від її брата, короля Аегона ІІ. Шлюб цей з'єднав дві ворожі гілки роду Таргарієн і припинив два роки зради та кровопролиття. На тім "Танок драконів" скінчився, і почалося невеселе правління короля Аегона ІІІ Таргарієна. Ілюстрації Дуглас Вітлі (Douglas Wheatley) * * *