Зміст ДРАКОНИ ТА ГАЙВОРОНИ Пролог Пролог Пророк Сторож Серсея Тиріон Даянерис Брієнна Джон Бран Тиріон Помічник купця Семвел Джон Ар'я Серсея Хайме Брієнна Санса Кракенова донька Тиріон Давос Джон Даянерис Смердюк Серсея Заплямований лицар Бран Тиріон Давос Брієнна Семвел Даянерис Джон Хайме Тиріон Серсея Давос Залізний керманич Потопельник Брієнна Коронувачка Ар'я Алейна Серсея Смердюк Джон Тиріон Даянерис Зниклий князь Вітрогони Збігла наречена Брієнна Семвел Хайме Тиріон Джон Давос Серсея Наскочник Даянерис Мелісандра Хайме Брієнна Смердюк Тиріон Серсея Хайме Китичка з перетічок Семвел Серсея Брієнна Хайме Серсея Діва у вежі Бран Джон Даянерис Принц зимосіцький Сторож Джон Тиріон Перевертень Королівська здобич Даянерис Алейна Джон Брієнна Серсея Хайме Семвел Сліпиця Привид Зимосічі Тиріон Хайме Джон Даянерис Теон Даянерис Джон Серсея Королевогвардієць Залізний жених Тиріон Джон Усунутий лицар Жених-невдаха Відроджений грифон Божа жертва Віктаріон Бридка мала Серсея Тиріон Заколотник Драконоловець Джон Правиця Королеви Даянерис Епілог ДРАКОНИ ТА ГАЙВОРОНИ Четвертий та п’ятий романи епопеї Джорджа Р.Р. Мартина «Пісня льоду та вогню» — «Учта для гайвороння» і «Танок з драконами», — упорядковані за хронологією подій як єдиний роман за версією однієї з читацьких спільнот. Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу. До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи. Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Редакція від 22 травня 2017 р. Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua. Довідкові додатки у цьому виданні не публікуються, їх можна подивитися у окремих романах. Пролог — Дракони, — мовив Моляндер, підібрав з землі зів’яле яблучко і перекинув його з долоні в долоню. — Кидай! — заохотив його Алерас на прізвисько Сфінкс, висмикнув стрілу з сагайдака і наклав на тятиву. — От би й собі побачити дракона. — Рун був поміж них наймолодший — опецькуватий хлопчина, котрому до змужніння лишалося ще років зо два. — Страх як хочу побачити бодай одного! «А я страх як хочу заснути в обіймах Руженки» — подумав Баш і збуджено посовався на лаві. На ранок дівчина могла вже належати йому. «Одвезти б її подалі від Старограду, кудись за вузьке море, до Вільних Міст.» Там немає маестрів, нікому буде його судити-винуватити. Просто над головою крізь зачинені віконниці чувся сміх Емми впереміш із нижчим голосом чолов’яги, котрого вона розважала. То була найстарша зі служниць при «Пері та кухлі» — років сорок, як один день — але на вид і пухку статуру ще нічогенька. Ружена була її донька п’ятнадцяти років, щойно розквітла як жінка. Її мати Емма оголосила, що Руженчина цнота коштуватиме покупцеві золотого дракона. Баш донині зібрав лише дев’ять срібних оленів, ну і ще горщик мідних зірок навпіл з шелягами; загалом справи просувалися так, що він радше висидів би з яйця живого дракона, ніж зібрав досить монет на одного золотого. — Спізнився ти трохи до драконів, хлопче, — відповів Рунові Армен-підмаестер. Армен носив на шиї шкіряний ремінець, а на ньому — ланки з посудної та сірої цини, олива та міді. Як і більшість підмаестрів, на послушників він дивився так, наче в тих замість голів на плечах росла ріпа. — Останній помер за короля Аегона Третього. — То останній на Вестеросі! — наполягав Моляндер. — Та кидай вже те яблуко! — знову закликав Алерас. Їхній Сфінкс був із себе парубійко справний та гарненький; усі служниці за ним зітхали. Навіть Ружена, коли подавала вино, подеколи торкалася його руки, і тоді Баш рипів зубами, прикидаючись, що не бачить. — Останній на Вестеросі — то й був останній дракон у світі, — вперто буркнув Армен. — Це кожен знає. — Яблуко! — повторив Алерас. — Якщо не зібрався його їсти. — Осьо тобі. Тягнучи кульгаву ногу, Моляндер незграбно підскочив, крутнувся і шпурнув яблуко з-під руки у імлистий серпанок, що висів над річкою Медовухою. Якби не спотворена від народження ступня, він став би лицарем, як його батько — сили-бо у дебелих руках і широких раменах мав удосталь. Яблуко полетіло далеко і швидко… та не так швидко, як стріла, що свиснула услід — стрижень золотодерева у три стопи завдовжки, споряджений черленим пір’ям. Баш не бачив, як стріла поцілила яблуко, але добре чув: над річкою пролунало глухе «шпок», а за ним — сплеск води. Моляндер аж присвиснув. — Поцілив! Оце так краса! «Дзуськи! Моя Руженка — ото краса.» Баш аж шаленів од її світло-карих очей та невеличких дівочих груденят, од посмішки, яка з’являлася щораз, коли він траплявся їй на очі. Обожнював ямочки на її щічках. Інколи вона ходила босоніж, подаючи відвідувачам — щоб відчувати траву під ногами — і це він теж любив до нестями. Кохався у свіжих чистих її пахощах, очей не зводив з кучериків волосся за вухами. Ба навіть пальчики на її ногах страшенно любив — якось увечері вона дозволила йому розтерти їй ступні та погратися з пальчиками, і він розказав їй смішну казочку про кожен, а вона все хихотіла і хихотіла. А може, варто лишитися з цього боку вузького моря? Приміром, купити віслюка на зібрані гроші, а тоді разом з Руженкою мандрувати Вестеросом, по черзі сідаючи у сідло. Хай Еброз не вважає його гідним срібної ланки — та все ж Баш уміє вправити кістку і прикласти п’явку від лихоманки, а простолюддя і за те буде вдячне. Якби ще навчитися стригти волосся та голити бороди, то можна стати цирульником. «Чого ще бажати, — казав він собі, — коли маєш Руженку?» Йому, приміром, ніщо в світі не було потрібне, крім коханої дівчини. Звісно, так воно було не завжди. Колись він мріяв стати маестром у якомусь замку, служити щедрому панові, котрий шануватиме його за мудрість і вченість, а на подяку за службу пожалує гарного білого коня. І тоді він виїжджатиме на тому коні гордо та високо, з милостивою та шляхетною посмішкою поглядаючи на простолюдців уздовж дороги… Одного вечора у трапезній «Пера та кухля», перехиливши другий кухоль тутешнього страхолюдно міцного сидру, Баш заходився вихвалятися, що не завжди буде послушником. — Еге ж, правда твоя! — докинув Лео Ледащо. — Одного дня ти станеш колишнім послушником і пастимеш свині у гаю. Баш вицідив з дінця кухля те, що там лишилося. Освітлений смолоскипами відкритий майданчик при «Пері та кухлі» нинішнього ранку здавався острівцем сяйва посеред моря туману. Униз річкою у вогкій пітьмі ночі плавав віддалений вогонь Вишестражу — та він, схожий на тьмяний жовтий місяць, сяяв надто похмуро, щоб вселити бодай краплю надії у серце та душу. «Алхімік, хай йому грець, мав би вже з’явитися.» Невже то був якийсь злий жарт? Чи з ним трапилася якась халепа? У такому разі доля вже не вперше завдала б нещасливцеві Башу свого підступного удару. Колись він, навпаки, вважав себе щасливцем, бо ж його обрали допомагати старому архімаестрові Вальграву з круками. Та не гадав, що скоро муситиме приносити йому страви, прибирати у покоях і щоранку вдягати після сну. Всі казали, що Вальграв більше забув про мистецтво крукарства, ніж більшість маестрів про нього знала, і Башеві мріялося, що чорна чавунна ланка вже у нього в кишені… та швидко з’ясувалося, що Вальграв не в змозі йому її подарувати. Старий лишався архімаестром лише з пошани. Колишня його велична мудрість минулася і забулася; тепер у нього під рясою найчастіше ховалося загиджене спіднє, а півроку тому його знайшли у Книгозбірні кілька послушників та підмаестрів — архімаестер безпорадно плакав, нездатний знайти шлях до своїх покоїв. Замість Вальграва під чавунною личиною сидів маестер Гормон — той самий Гормон, що колись звинуватив Баша у крадіжці. На яблуні коло води заспівав соловейко — солодко та втішно, даруючи розраду від хрипкого вереску та нескінченного крякання круків, що їх він порав день у день на крукарні. Білі круки знали його ім’я і бурмотіли один одному, коли бачили: «Баш, Баш, Баш», а він трохи не верещав од безсилого гніву. Великі білі круки були гордістю архімаестра Вальграва. Той хотів навіть, щоб саме вони з’їли його тіло по смерті. Баш мав підозру, що і його власне тіло смакуватиме птахам не гірше. Може, винен був страхолюдно міцний сидр — Баш прийшов сюди не пити, але ж трапилося так, що Алерас наливав усім, святкуючи мідну ланку, і почуття вини викликало в Баша раптову спрагу — але соловей, здавалося, висвистував: «золото з заліза, золото з заліза, золото з заліза». І то було диво дивне, бо саме так сказав незнайомець того вечора, коли Ружена звела їх разом. — Хто ви такий? — завимагав од нього Баш. І чолов’яга відповів: — Алхімік. Умію робити золото з заліза. І раптом у руці його з кісточки на кісточку затанцювала монета — м’яке жовте золото, блискуче при свічках. З одного боку виднівся триголовий дракон, з іншого — голова якогось давно померлого короля. «Золото з заліза, — згадав Баш. — Чи радше, золото за залізо. Кращої угоди тобі не знайти. Адже ти її хочеш, так? Кохаєш її?» — Я не злодій, — сказав він чоловікові, що назвався алхіміком, — я послушник Цитаделі! Алхімік кивнув і відповів: — Та все ж якщо надумаєш… я повернуся сюди за три дні з оцим моїм драконом. І ось три дні проминули. Баш повернувся до «Пера та кухля», досі не певний, як тепер себе звати, але замість алхіміка знайшов Моляндера, Армена та Сфінкса, а на хвості в них ще й Руна. Якщо не приєднатися до їхньої гулянки, то напевне ж викличеш підозру. Корчма «Перо та кухоль» не зачинялася ніколи. Вона стояла на своєму острівці на Медовусі останні шість століть, і ані разу її двері не зачинялися для відвідин. Хоча високу будівлю з колод вже трохи перекосило на південь, як, бува, перекошує послушника після кухля-другого, та Баш мав підозру, що корчма простоїть тут іще шість століть, напуваючи вином, пивом та страхолюдно міцним сидром усіх мандрівників річкою та морем, ковалів та співців, жерців та панів, а головне — послушників та підмаестрів Цитаделі. — Староград — ще не весь світ! — заявив Моляндер трохи занадто гучно. Він був лицарський син, а випив стільки, що й не кожен лицар би подужав. Відколи йому прийшла звістка про загибель батька на Чорноводі, він напивався мало не щовечора. Навіть у Старограді, далеко від битв, у безпеці за мурами, Війна П’яти Королів зачепила їх усіх… нехай архімаестер Бенедикт і наполягав, що одночасно між п’ятьма королями війна ніколи не точилася, бо Ренлі Баратеона було вбито ще перед тим, як Балон Грейджой оголосив себе королем. — Батько завжди казали, що світ більший за будь-який замок, хай якому величному князю чи пану той належить, — вів далі Моляндер. — Десь у Карфі, Асшаї чи Ї-Ті знайдеться щось чудернацькіше навіть за дракона. От у жеглярських переказах… — …жеглярі тобі щось переказують, — скінчив за нього Армен. — То жеглярі, дорогенький Моляндере. Ходи до пришибів, і знайдеш там жеглярів, які тобі набрешуть про злягання з русалками і роки, прожиті у череві риби. — А звідки тобі знати, що того не було? — Моляндер затупав у траві, шукаючи ще яблук. — Як сам не втрапиш до того черева, то й не спростуєш. Ну хай один збреше, гаразд — із нього можна посміятися, та коли четверо веслярів з чотирьох різних кораблів оповідають одне й те саме різними мовами… — Ні, не одне й те саме! — заперечив Армен. — Дракони у Асшаї, дракони у Карфі, дракони у Меєрині, дотракійські дракони, дракони-визволителі рабів… кожна побрехенька різниться від інших. — Ну в подробицях нехай різниться. — Що більше Моляндер пив, то ставав упертіший, а він і на тверезу голову ніколи легко не поступався. — Але про драконів розповідають усі! А ще про вродливу юну королеву. Баша не цікавили дракони, крім одного, зробленого з жовтого золота. Він непокоївся, чи не сталося чогось з алхіміком. «Третій день… він сам казав, що прийде.» — Онде біля ноги в тебе яблуко, — мовив Алерас до Моляндера, — а я ще маю дві стріли в сагайдаку. — Срати я хтів у твій сагайдак. — Моляндер підхопив з землі яблуко-паданку. — Червиве, — пожалівся він, та все одно кинув. Яблуко ще тільки почало знижуватися, коли стріла розрізала його чисто навпіл. Одна половинка впала на гострий дах невеликої башточки, перекотилася на нижчий дах, стрибнула і на одну стопу проминула Армена. — Коли розрізати хробака навпіл, то матимете двох хробаків, — повідомив підмаестер. — Якби так само ставалося з яблуками, ніхто б не знав голоду, — мовив Алерас, усміхнувшись однією зі своїх м’яких посмішок. Сфінкс посміхався завжди, наче знав якийсь потаємний жарт, і від того виглядав загадково та лукаво, що пасувало до гострого підборіддя, вдовиного клину на голові та щільної шапки коротко підстрижених, чорних, як ніч, кучерів. Алерас — той неодмінно мав стати маестром. При Цитаделі він учився лише рік, але вже викував три ланки маестерського ланцюга. Хай Армен мав більше, але витратив стільки ж на кожну зі своїх. Утім, він теж матиме своє маестерське звання, нікуди не дінеться. Рун та Моляндер лишалися послушниками з рожевими голими шиями, але Рун був зовсім ще юний, а Моляндер частіше заглядав до чарки, ніж до книжки. Що ж до Баша… Він у Цитаделі перебував уже п’ять років, а приїхав до неї, коли йому тринадцятий минало. Але шия в нього досі лишалася така ж рожева, як того дня, коли він уперше поткнувся до цих стін після подорожі з рідного західного краю. Аж двічі Баш гадав, що готовий скласти іспит. Уперше він з’явився перед очі архімаестра Ваелина — показати своє знання небес та світил, але натомість дізнався, за віщо Ваелин В’їдливий отримав своє прізвисько. Трохи не два роки по тому Баш збирав докупи мужність задля нової спроби, а коли зібрав, то пішов до старого лагідного архімаестра Еброза, відомого м’яким тихим голосом і легкою рукою. Та з’ясувалося, що ледве чутні Еброзові зітхання дошкуляють так само боляче, як жорстокі Ваелинові глузи. — Останнє яблуко, — пообіцяв Алерас, — і я розкажу про свої підозри щодо тих драконів. — Що ти можеш такого знати, чого не знаю я? — пробурчав Моляндер. Він побачив одне яблуко на гілці, підстрибнув, смикнув донизу і кинув. Алерас відтяг тятиву аж до вуха і вишукано-зграбно обернувся тілом, супроводжуючи ціль у повітрі. Стріла зірвалася з тятиви тоді, коли яблуко вже почало падати. — Ти ніколи не влучаєш останнім пострілом, — мовив Рун. Не зачеплене стрілою яблуко ляпнулося у річку. — Ось бачиш? — перепитав Рун. — Того дня, коли влучиш усіма, припиниш удосконалюватися. Алерас послабив тятиву на довгому луці та вклав його до шкіряного сагайдака. Лука було різьблено з золотосерця — рідкісного та оспіваного у казках дерева з Літніх островів. Якось Баш спробував був його напнути, але зазнав поразки. Сфінкс на вигляд був юнак тендітний, але у тонких його руках ховалася чимала сила — так розсудив Баш, дивлячись, як Алерас перекидає ногу через лаву і тягнеться по келих з вином. — Дракон має три голови, — оголосив Сфінкс своєю горловою дорнійською говіркою. — Це така загадка, абощо? — зажадав дізнатися Рун. — У байках сфінкси завжди розмовляють загадками. — Та хіба це загадка, — відповів Алерас і ковтнув вина. Решта товариства цмулила один за одним кухлі страхолюдно міцного сидру, яким уславилася корчма «Перо та кухоль». Але юнак надавав перевагу чудернацьким солодким винам з рідного краю своєї матері, а навіть у Старограді такі вина не вважалися дешевими. Прізвисько «Сфінкс» дав Алерасові не хто інший, як Лео Ледащо. Адже сфінкс — він наче зібраний з частин різних створінь, трохи звідси, трохи звідти: обличчя людини, тіла лева, крил яструба. Алерас теж являв із себе щось таке: батько його був дорнієць, а мати — чорношкіра літньоостров’янка. Власну шкіру він мав темну, золотисто-брунатну, а очі — схожі на оніксові, як у зелених мармурових сфінксів обабіч головної брами Цитаделі. — Трьох голів ніколи не було в жодного дракона, хіба що на щитах і прапорах, — твердо мовив Армен-підмаестер. — То знак такий гербовий, та й годі. А Таргарієнів тих уже жодного на світі нема. — Є, — відповів Алерас. — Король-Жебрак мав сестру. — Та ж їй наче голову розтрощили об стіну, — наморщив лоба Рун. — Е ні, — заперечив Алерас. — То маленькому синові принца Раегара, Аегонові, розбили голову об стіну хоробрі воїни Лева Ланістерів. А я кажу про Раегарову сестру, народжену на Дракон-Камені перед самісіньким його падінням. Її звали Даянерис. — А, Буреродна! Тепер пригадую. — Моляндер високо здійняв кухля і потеліпав у ньому рештки сидру. — Тоді п’ю за неї! І випив, гучно брязнув кухлем на столі, відригнув і витер рота тилом долоні. — А де ж Руженка? Я б сказав, за нашу законну королеву незле ще по чарці перехилити, яка ваша думка? Раптом Армен-підмаестер стривожився: — Тихше, йолопе! Про таке навіть жартувати зась — хтозна, звідки тебе підслухають. Павук усюди має вуха. — Та годі тобі, Армене, сцятися у штани! Я закликав до чарки, а не до бунту. Баш почув смішок, а тоді позаду нього пролунав тихий хитруватий голос: — Завжди знав тебе за зрадника, Стрибунцю. Біля підніжжя старого дерев’яного мосту вималювався не хто інший, як Лео Ледащо у смугастому зелено-золотому єдвабі та чорному шовковому напівкорзні, пришпиленому на плечі нефритовою трояндою. Судячи з плям на грудях, вино, яким він наливався нещодавно, мало бути густим і темно-червоним. Кучерик попелясто-білявого волосся падав на одне око. Моляндер побачив його і скинувся сердито: — Ходи звідси до біса, ниций дупаку! Тобі тут не раді! Алерас поклав йому на плече руку, заспокоюючи. Армен насупив брови. — Ясний пане Лео… хіба вам не заборонено залишати Цитадель упродовж… — …іще трьох днів? — Лео здвигнув плечима. — Перестан каже, що світ нараховує сорок тисяч років віку. Молос твердить, що п’ятсот тисяч. То що таке три дні, га? Ну ж бо, я питаю! Навколо стояло з десяток столів, але Лео сів, не прохаючи дозволу, просто до їхнього. — Ану, Стрибунцю, пригости мене вертоградським золотим, і тоді я не розповім батькові про твою здравицю. Черепки змовилися проти мене у «Картатій згубі», а останнього оленя я процвиндрив на вечерю. Молочне порося у сливовій підливці, набите каштанами та білими грибами. Не сидіти ж людині голодною. А ви чим пригощалися, панове товариство? — Бараниною, — буркнув Моляндер, вочевидь не радий спогадові. — Поділили варений баранячий окіст. — Поживна страва, жодного сумніву. — Лео обернувся до Алераса. — Княжому синові, Сфінксе, пасує щедрість. Я так розумію, ти отримав мідну ланку. Охоче за неї вип’ю. Алерас лагідно посміхнувся у відповідь. — Я пригощаю тільки друзів. І зовсім я ніякий не княжий син — я тобі вже казав. Моя мати була з купців. Очі Лео мали горіхове забарвлення і яскраво палали від вина та злостивої вдачі. — Твоя мати була мавпа з Літніх островів! Дорнійці уграють що завгодно, аби воно мало дірку між ніг. Та я не хочу тебе образити — хай ти бурий, як горіх, зате хоч купелі не цураєшся. Не те що наш плямистий свинопас. І Лео махнув рукою в бік Баша. «От би врізати йому кухлем по зубах — так би половина й вилетіла» — подумав Баш. Про Плямистого Баша-свинопаса оповідалися тисячі захопливих, брутальних та сороміцьких казок; то був пустоголовий, але добросердий вахлак, якому завжди чомусь щастило перемогти жирних паничів, марнославних лицарів і пихатих септонів. Тупість його несамохіть оберталася хитромудрістю, і кожна казка кінчалася тим, що Плямистий Баш опинявся або на панському престолі, або у ліжку лицаревої дочки. Але то були казки; у справжньому світі на свинопасів чекала не така захоплива доля. Нерідко Башеві спадало на думку, що мати назвала його цим іменем з ненависті, а не з любові. Алерас уже не посміхався. — Тобі доведеться вибачитися. — Та невже? — відповів Лео. — Де ж вибачатися, коли горлянка геть пересохла?… — Ти соромиш свій високий рід кожним словом, — мовив Алерас. — І Цитадель теж. Тим, що перебуваєш серед нас. — Та знаю я! От і пригости мене вином, щоб потопити мій сором. На це Моляндер відповів: — От би тобі язика вирвати аж до кореня! — Справді? А як я тоді вам розкажу про драконів? — Лео знову здвигнув плечима. — Між тим купець не брехав. Дочка Навіженого Короля жива, ще й налупила собі трьох драконів. — Трьох?! — вразився Рун. Лео поплескав його по руці. — Більше за двох, менше за чотирьох. На твоєму місці я б зараз не зазіхав на золоту ланку. — Ану дай йому спокій! — застеріг Моляндер. — Ти ба, який шляхетний Стрибунець! Ну, воля твоя. Тим часом кожен жегляр з кожного корабля, що проминав Карф хоча б за кількасот верст, без упину торочить про тих драконів. Дехто навіть розказує, що бачив їх на власні очі. А Маг, до речі, схильний їм вірити. Армен несхвально закопилив губи. — Дарма Марвин їм вірить. Ось архімаестер Перестан його віри не схвалює. — Архімаестер Риам теж, — додав Рун. Лео позіхнув. — Море мокре, сонце жарке, а звірятка у звіринці не люблять вовкодава. Башеві вже обридли знущальні прізвиська, які Лео давав усім і кожному. Та все ж він не міг заперечувати, що Марвин скидався радше на вовчура, ніж на маестра — ось зараз ухопить щелепами і порве навпіл. Маг не був схожий на більшість інших маестрів. Люди казали: він водить дружбу зі шльондрами та мандрівними чаклунами, балакає до волохатих ібенійців та чорних, як смола, літньоостров’ян їхніми власними мовами, приносить жертви чудернацьким богам у маленьких жеглярських храмах біля корабелень. Його бачили у нижньому місті у найгірших щурячих кишлах та поганючих бурдеях, де він про щось змовлявся з мартоплясами, співцями, сердюками і навіть жебраками. Дехто твердив, що одного разу він забив людину до смерті голіруч, власними кулаками. Коли Марвин повернувся до Старограду після восьми років подорожей сходом, де змальовував на мапи віддалені землі, шукав загублені книжки та вчився у химородників і тінев’язів, В’їдливий Ваелин дав йому прізвисько «Марвин Маг», яке, на розпач і роздратування того ж таки Ваелина, вмить підхопив увесь Староград. «Залиш чарослови та молитви жерцям і септонам, а розум застосуй до наук, на які людина може покластися напевне» — порадив якось Башеві архімаестер Риам, але ж перстень, берло і личина Риама були з жовтого золота, а на маестерському ланцюгу бракувало ланки валірійського булату. Армен зверхньо зиркнув на Лео, погордливо задерши носа. Носа він мав для такої справи саме годящого: довгого, тонкого та гострого. — Архімаестер Марвин вірить у багато чудернацьких речей, — мовив він, — та доказів існування драконів має не більше за Моляндера. То лише жеглярські теревені. — Помиляєшся! — заперечив Лео. — У Марвинових покоях горить скляна свічка. На освітленій смолоскипами терасі запанувала тиша. Армен зітхнув і захитав головою. Моляндер зареготав. Сфінкс наставив на Лео погляд великих чорних очей. Лише Рун, здавалося, не зрозумів, про що йдеться. Баш знав про скляні свічки, але ніколи не бачив, щоб вони горіли. Ті свічки складали одну з найгірше прихованих таємниць Цитаделі. Казали, що їх привезли до Старограду ще з Валірії, років за тисячу перед Лихом. Баш чув, що загалом свічок було чотири: одна зелена і три чорні, усі високі та покручені. — Що воно таке — оті скляні свічки? — запитав Рун. Армен-підмаестер прочистив горлянку. — В ніч перед складанням обітниць підмаестер повинен відстояти всенощну в підземеллі. Йому не дозволено мати при собі ані ліхтаря, ані смолоскипа, ба навіть свічки… за винятком свічки з обсидіану. Ніч повинна минути у темряві… якщо підмаестер не зможе запалити ту свічку. Дехто навіть намагається — уперті дурні, котрі вивчали оті так звані вищі таїнства. Часто вони ріжуть собі пальці, бо ребра скляних свічок гострі, мов бритви. А тоді зі скривавленими руками мусять чекати світанку, згадуючи свою поразку. Розумніші просто лягають спати або ж усеньку ніч моляться… та щороку знаходиться кількоро, яким кортить спробувати. — Так-так. — Баш чув такі оповідки. — Але ж який зиск зі свічки, що не кидає світла? — Це нам наука, — пояснив Армен, — останнє напуття від Цитаделі тим, хто готується вдягти маестерські ланцюги. Скляна свічка має позначати правду та вченість — рідкісні, прекрасні та крихкі речі. Свічка мусить нагадувати нам, що маестер кидає світло усюди, де служить, а гострота її ребер — про небезпеку, яку подеколи несе у собі знання. Буває, якийсь мудрагель домудрується, що з нього пиха так і лізе, але маестер завжди мусить лишатися сумирним слугою вченості. Скляна свічка нагадує нам і про це. Вже проказавши обітниці, вдягнувши ланцюга і рушивши до місця служби, маестер завжди згадуватиме пітьму в ніч своєї всенощної, яку він не зміг розвіяти світлом від скляної свічки, хай як тяжко намагався… бо навіть маючи вченість, деякі речі зробити однак неможливо. Лео Ледащо вибухнув реготом. — Це тобі неможливо! То й не диво. А я на власні очі бачив, як свічка горіла. — Ти бачив свічку, яка горіла, хто б сумнівався, — погодився Армен. — Можливо, свічку чорного воску. — Мені краще знати, що я бачив. Світло її було чудернацько яскраве — яскравіше за воскові чи лойові. Тіні від неї падали дивні, а полум’я зовсім не миготіло, навіть коли з дверей позаду мене відчувся протяг. Армен склав руки на грудях. — Обсидіан горіти не може! — Драконоскло, — мовив Баш. — Простолюддя зве його драконосклом. Чомусь це здалося йому важливим. — Так, зве, — поміркував уголос Алерас-Сфінкс, — а якщо в світі ще й відродилися живі дракони… — Дракони, а до них чимало темнішого, — поважно кивнув Лео. — Хай сірі вівці заплющують очі, але вовкодав не спить і правду бачить. Пробуджуються старі сили. Ворушаться тіні. Скоро на нас чекає вік великих чудес і страхіть, вік богів та звитяжців. Лео випростався, потягнувся, вишкіряючись своєю лінькуватою посмішкою. — А за таке незле б іще по кухлику, га? — Нам уже досить, — мовив Армен. — Не зчуєшся, як ранок настане. А зранку архімаестер Еброз читатиме про властивості сечі. Хто має намір викувати собі срібну ланку, тому не варто пропускати. — Хто б я був, якби завадив вам куштувати сцяки! — зауважив Лео. — Що до мене, я віддаю перевагу вертоградському золотому. — Між балачками з тобою і питтям сцяк я без вагань виберу сцяки. — Моляндер штовхнувся і підвівся з-за столу. — Ходімо, Руне! Сфінкс сягнув по сагайдака. — І я до ліжечка. От би наснилося кілька драконів та скляних свічок! — Що, всі тікаєте? — Лео здвигнув плечима. — Ну хоч Руженка лишається. Чи не піти збудити нашу соковиту пампушечку та не зробити з неї жінку? Алерас помітив вираз на Башевому обличчі й поспіхом додав: — Та в нього мідяка на кухоль вина катма — де йому взяти цілого дракона на дівчину? — Так отож, — погодився Моляндер. — Та й щоб когось жінкою зробити, треба найперше самому чоловіком бути. Ходімо з нами, Баше. Старий Вальграв прокинеться, щойно сонце зійде, а без твоєї допомоги і нужника не знайде. «Еге ж, без мене геть нічого не може, а сам, певно, не згадає сьогодні, хто я такий.» Архімаестер Вальграв легко розрізняв кожного крука від решти, але людям дати ради не вмів. Бувало, днями вважав Баша кимось на ім’я Кресен. — Та ні, — відповів Баш приятелям, — я ще посиджу. Ранок іще не зайнявся — ще лишалося трохи часу. Алхімік ще може з’явитися, і Баш твердо налаштувався зустріти його тут. — Воля твоя, — стенув плечима Армен. Алерас кинув на Баша довгий погляд, закинув лука на тендітне плече і рушив за іншими до мосту. Моляндер геть упився і мусив триматися за Рунове плече, щоб не впасти. До Цитаделі прямим летом крука було зовсім недалечко — та на жаль, жоден з них не був круком, зате Староград являв із себе неймовірну плутанину провулків, перехресть, сплетінь, вузьких і кривих задніх вуличок. — Обережно! — почув Баш слова Армена з річкового туману, що ковтнув усіх чотирьох. — Ніч нині вогка, на каменях слизько. Після зникнення решти товариства Лео Ледащо роздивився Баша через стіл, кисло кривлячись. — От лишенько… Сфінкс утік з усім своїм сріблом, а мені лишив Плямистого Баша-свинопаса. — Він потягнувся, позіхнув на все горло. — Ану скажи мені, май ласку: як там ся має наша чарівна крихітка Руженка, га? — Спить, — буркнув Баш. — Мабуть, гола-голісінька, — вишкірився Лео. — А чи справді вона варта дракона, як гадаєш? Може, одного дня дізнаюся. Баш завважив за розумне нічого не відповідати. Утім, Лео відповіді не просив. — Гадаю, щойно я зірву їй цноту — ціна негайно впаде до такої, що й свинопаси зможуть її грати аж досхочу. Отоді матимеш до мене дяку. «Диви, щоб я тебе спершу не вбив» — подумав про себе Баш, та не мав у голові стільки хмелю, щоб отак раптом викинути власне життя на смітник. Лео навчався вояцької науки, славився вбивчою майстерністю з тонким клинком бравів і кинджалом у руках. Та навіть якби Баш якимось дивом його подолав, то поклав би тим самим власну голову на колоду, бо на відміну від Баша Лео мав, окрім імені, ще й прізвище… і прізвище те було — Тирел. Батьком Лео був пан Морин Тирел, тисяцький міської варти Старограду, братом у перших — Мейс Тирел, князь на Вирії та Оборонець Півдня. Сам Староградський Старий — князь Лейтон у Вишестражі, що поміж інших численних титулів величався «Покровителем Цитаделі» — присягав домові Тирел як значковий слуга. «Та нехай плеще язиком, не зважай, — сказав сам собі Баш. — То він так хоче мені дошкулити.» На сході почала світлішати імла. «Світанок» — зрозумів Баш. Ось уже й світанок… а де ж алхімік? Він не знав, сміятися йому чи плакати. «А чи лишусь я злодієм, якщо усе покладу назад, і ніхто не дізнається?» На це питання він не знав відповіді — так само, як і на ті, що колись йому ставили Еброз та Ваелин. Коли Баш зіп’явся з лави на рівні ноги, страхолюдно міцний сидр зненацька весь одразу вдарив йому в голову, аж довелося спертися долонею на стіл. — Дай Руженці спокій, — замість прощання вимовив він. — Викинь дівчину з голови… бо ще відріжу її тобі, отоді начувайся! Лео Тирел відкинув з ока пасмо волосся. — Я не б’юся у двобоях зі шмаркачами-свинопасами. Іди собі геть. Баш обернувся і перетнув терасу. Підбори застукотіли дошками старого мосту, добряче побитими водою та вітрами. Поки він досягнув протилежного берега, східний небокрай вже зарожевів. «Світ навколо такий великий, — казав він собі. — От куплю собі й справді того віслюка, то зможу блукати гостинцями і узбіччями Семицарства. Ставитиму простолюдцям п’явок, вибиратиму з волосся ковтуни. А чи винаймуся на якийсь корабель, тягатиму весло, попливу до Карфу при Нефритовій Брамі й сам побачу тих клятих драконів. Нащо мені вертатися до старого Вальграва та його круків?» І все ж ноги якось самі собою понесли Баша до Цитаделі. Коли перший промінь сонячного світла вирвався з хмарної запони на сході, у Жеглярському Септі при порті залунав вранішній передзвін. За мить приєднався Княжий Септ, тоді Сім Каплиць у садах за Медовухою, а тоді нарешті Зоряний Септ, де тисячу років сидів на святім престолі верховний септон, перш ніж Аегон висадився при майбутньому Король-Березі. Музика вийшла гучна і потужна, та не така солодка, як спів одного малого соловейка. За передзвоном Баш почув ще й переспів: то щоранку з першим світлом коло свого небагатого храму при корабельнях збиралися вітати схід сонця червоні жерці — адже ніч темна і повна жахіть. Баш чув, як вони вигукують ті слова по сто разів, закликаючи свого бога Ра-Гльора врятувати їх від пітьми. Самому Башеві божої ласки цілком вистачало від Седмиці, але він чув, що Станіс Баратеон тепер молиться та вклоняється перед ніч-ватрою і навіть замінив вінчаного короною оленя на своєму прапорі вогняним серцем Ра-Гльора. «От сяде він на Залізний Престол, то всім нам доведеться навчитися співати того самого, що голосять червоні жерці» — подумав собі Баш. Але так навряд чи мало статися — Тайвин Ланістер ущент розбив Станіса та його Ра-Гльора на Чорноводі, а скоро прикінчить зовсім і виставить голову Баратеона-самозванця на шпичці над брамою Король-Берега. Нічні тумани танули і зникали, Староград навколо набував обрисів, виникав, наче примара, з досвітнього мороку. Баш ніколи не бачив Король-Берега, проте знав, що будинки там були головне мазані чи складені з колод, вулиці — земляні, дахи солом’яні. А Староград будувався з каміння, і стогни його було вимощено бруківкою аж до найпоганючіших провулків. Ніколи місто не бувало гарніше, ніж на світанку. На захід від Медовухи уздовж берега шикувалися, наче палаци вельмож, кам’яниці цехових зібрань. Угору річкою і обабіч неї здіймалися бані та вежі Цитаделі, з’єднані кам’яними мостами, просто на яких стояли будинки та палати. Униз за течією, нижче від мурів чорного мармуру та вигнутих вікон Зоряного Септу, купчилися помешкання благочестивих панотців, схожі на дітей коло ніг старої вдовиці. А далі, де Медовуха вливалася широким гирлом до протоки Шемріт-Саги, поставав Вишестраж. Вказівні вогні на велетенській вежі яскраво блищали проти світанкового неба, а тінь, що починалася аж від стрімчаків Лупацького острову, де саме і стояла вежа, різала місто, наче меч. Старожили Старограду легко розрізняли годину дня за тим, куди падала тінь. Дехто казав, що з вершини Вишестражу видно усе аж до Стіни. Напевне, саме тому князь Лейтон не сходив звідти вже більше як десятиріччя, вважаючи за доцільніше правити своїм містом з-попід хмар. Повз Баша річковим шляхом прогуркотів візок різника з п’ятьма пацями, що верещали з розпачу. Баш поспіхом забрався з дороги і ледве не втрапив під дощ з лайна та помиїв, котрі якась міщанка випорожнила з цебра просто у вікно нагорі. «Як стану маестром у замку, то матиму собі коня для подорожей» — подумав Баш, негайно запнувся на бруківці й гірко спитав себе, кого він дурить. Не буде йому ані ланцюга, ані місця за високим панським столом, ані великого білого коня. Решта його днів мине серед крякання круків за відтиранням брудних плям зі спіднього архімаестра Вальграва. Він стояв на одному коліні, намагаючись витрусити поли від грязюки, коли почув голос: — Доброго ранку, Баше. Просто над ним стояв алхімік. Баш хутко підвівся. — Третій день нині… ви ж казали, що будете у «Пері та кухлі»! — Ти сидів зі своїми друзями. А я не хотів нахабно лізти до вашого товариства. Алхімік мав на собі подорожнього кобеняка з каптуром — бурого, непомітного. Сонце виглядало з-над дахів за його плечем, і обличчя під каптуром було важко розрізнити. — То ти вирішив, хто ти є? «От учепився — неодмінно змусить казати вголос!» — Та напевне, злодій. — Я так і гадав. Найважчою частиною справи було витягти важку скриню з-під ліжка архімаестра Вальграва рачки на ліктях та колінах. Скриня була зроблена міцно, обкута залізом, проте замок її було зламано — маестер Гормон підозрював у зламі Баша, але помилявся. Вальграв зламав замка сам після того, як загубив до нього ключа. Усередині Баш знайшов гаман срібних оленів, перехоплений стрічкою кучерик білявого волосся, дрібненький малюночок жінки, схожої на Вальграва (аж до вусів), і лицарську рукавицю зі зчленованої сталі. Вальграв колись казав, що рукавиця належала принцові, та вже не міг пригадати, якому саме. Коли Баш струснув її, на підлогу випав ключ. «Якщо візьму до рук — значить, злодій» — пригадав він свою тодішню думку. Ключ був старий та важкий, чорного заліза, і мав відчиняти, як казали, усі двері в Цитаделі. Такі ключі мали тільки архімаестри і завжди носили їх при собі або ховали у безпечних схованках. Але якби Вальграв заховав свого ключа, то його б не побачив більше ніхто і ніколи. Баш ухопив ключа і був уже на півдорозі до дверей, як раптом вирішив повернутися і поцупити ще й срібло. Зрештою, вкрав ти мало чи багато — однаково вже злодій. «Баш! — покликав до нього один з білих круків. — Баш, Баш, Баш.» — То ви принесли мого дракона? — запитав він алхіміка. — Якщо ти приніс те, що мені треба. — Дайте сюди. Хочу роздивитися. Баш не збирався дозволити себе ошукати. — Гаразд. Але ж не посеред річкового шляху. Ходімо. Баш не мав часу поміркувати і зважити — алхімік уже крокував геть, і він мусив рушити слідом або назавжди втратити і Руженку, і дракона; то й рушив, намацуючи ключа всередині рукава, безпечно схованого у нашитій там потаємній кишені. Адже маестерські ряси завжди мали повно кишень усередині — про це він дізнався ще хлопчиськом. Щоб не відстати від довгих кроків алхіміка, йому довелося поспішати. Вони пройшли провулком, завернули за ріг, проминули старий Злодійський базар, подолали Шматярський провулок. Нарешті алхімік звернув у інший провулок, ще вужчий від попереднього. — Годі блукати! — мовив Баш. — Тут нікого нема. Облаштуймо вже справу! — Як забажаєш. — Найперше я хочу свого дракона. — Авжеж. У руках алхіміка з’явилася монета, пройшлася перекидом по кісточках пальців — так само, як тоді, коли Руженка вперше звела їх двох разом. У вранішньому світлі дракон блищав та мерехтів, додаючи пальцям алхіміка золотавого виблиску. Баш ухопив монету з долоні, відчув її тепло, підніс до рота і вкусив — бачив-бо, що так роблять люди, коли їм дають золото. Правду кажучи, смаку його він не знав і не розумів, що має відчути, але ж не хотів здатися простаком. — Як щодо ключа? — трохи почекавши, чемно спитав чоловік. Але Баш, замість віддати ключа, завагався. — Вам потрібна якась книжка? Про деякі зі старих валірійських сувоїв у зачинених підземних книгосховищах казали, що то єдині примірники, які збереглися у всьому світі. — Що мені потрібно — то вже не твій клопіт. — Авжеж. «Справу зроблено, — сказав собі Баш. — Тікай. Біжи хутко до «Пера та кухля», збуди Руженку поцілунком і скажи їй, що тепер вона твоя.» Але чомусь і далі тупцював на місці. — Покажіть мені ваше обличчя. — Як забажаєш. Алхімік стягнув каптура з голови. То був чоловік як чоловік, і обличчя він мав як обличчя. Доволі молоде повнощоке обличчя, звичайнісіньке рисами, з тінню бороди на щелепі. Правою щокою біг ледве помітний рубець. Ніс був гачкуватий, а на голові та навколо вух кучерявилася щільна шапка чорного волосся. Баш його обличчя не впізнав. — Я вас не знаю. — Я тебе теж. — Хто ви такий? — Всього лише… незнайомий тобі блукач у мороці. Насправді — ніхто. — А… — В Баша скінчилися слова, тож він видобув ключа і поклав його у руку незнайомця з мороку. Голова була легка, трохи не паморочилася. «Руженка» — нагадав він собі. — В такому разі справу зроблено. Він подолав уже половину провулку, аж раптом камені бруківки задвигтіли в нього під ногами. «Ти ба, які мокрі та слизькі» — подумав він. Але справа, схоже, була в іншому. Серце чомусь скажено гупало у грудях. — Що коїться? — запитав він, не розуміючи, з якого дива власні ноги наче розлилися під ним калюжею води. — Ніяк не второпаю! — І ніколи вже не второпаєш, — відповів сумний голос. Бруківка ринула вгору, міцно поцілувала в обличчя. Баш спробував покликати на допомогу, але голос кудись подівся. Остання його думка була про Руженку. Пролог Ніч наскрізь просмерділася людськими пахощами. Варг зупинився під деревом і принюхався; брунатно-сіре хутро мережили тіні. Подих смолистого вітру приніс до нього людський запах, а під ним інші, слабкіші: лисиці та зайця, тюленя та оленя, ба навіть вовка. Варг знав, що ті пахощі теж плинуть від людей; сморід старих, мертвих, кислих шкур майже потонув у сильнішому запаху диму, крові та гниття. Лише людина вміла білувати інших звірів і вдягати на себе їхні шкури та хутро. Варг не відчував жодного страху перед людиною, притаманного вовкам — натомість у його череві згорнулися кільцями голод і ненависть. Він видав низьке переливчасте гарикання, закликаючи до свого одноокого брата, до малої сестри-хитрунки. Поки він долав дерева, п’ятами за ним бігли брати по зграї — вони теж вловили запах. Біжучи, він бачив також і їхніми очима, роздивлявся самого себе попереду. Подих зграї виривався білими теплими хмаринками між довгих сірих щелеп. Між пазурів намерз лід, твердий, наче камінь, але то було байдуже, бо почалося полювання — попереду чекала здобич. «Жива плоть, — подумав варг, — м’ясо.» Сама по собі людина була слабка і немічна. Хай велика на зріст, сильна руками, гостра очима… зате глуха на вуха і геть нетямуща до запахів. Олені, сарни, ба навіть зайці були швидші, ведмеді та вепри — запекліші у бійці. Але люди ставали справді небезпечні, коли збивалися у зграю. Коли вовки вже наздоганяли здобич, варг почув скигління цуценяти, хрускіт кірки учорашнього снігу під незграбними людськими лапами, брязкіт твердошкур і довгих сірих пазурів, які носили при собі люди. «Мечів, — прошепотів голос усередині. — Списів.» Дерева відростили собі довгі крижані зуби і вишкірялися ними з голих бурих гілок. Одноокий продерся крізь підлісок, здіймаючи хмару снігових бризок. Брати й сестри по зграї рушили за ним. Нагору пагорбом, униз схилом… ось і ліс відкрився перед ними, а в ньому — люди. Одна з них була самиця, в лапах стискала клумак хутра — своє щеня. «Залиш її наостанок, — прошепотів голос, — найнебезпечніші тут самці.» Вони ревли одне на одного, як часто роблять люди, али варг відчував запах їхнього жаху. Один із людей мав при собі дерев’яного зуба заввишки з себе самого; він шпурнув його тремтливою рукою, але поцілив вище. І на них налетіла зграя. Одноокий брат збив метальника дерев’яного зуба у сніговий замет і вирвав горлянку, подолавши недовгий опір. Сестра ковзнула за спину іншому самцеві й узяла здобич ззаду. Самицю зі щеням вони залишили йому. Самиця теж мала зуба — невеличкого, зробленого з кістки — але впустила його, коли щелепи варга зімкнулися їй на нозі. Падаючи, вона огорнула своє вискливе цуценя обома руками. Під товстими хутрами самиця мала на собі самі лише кістки та шкуру, хоча цицьки повнилися молоком. Найсолодше м’ясо мало бути на щеняті; вовк вирішив зберегти найкращі частини для свого брата. Навколо впольованих туш, якими зграя натоптувала собі животи, скрижанілий сніг швидко ставав рожевим і червоним. За багато верст звідти у мазаній хатині з соломи та глини, під солом’яною стріхою з діркою-димарем та втоптаною земляною підлогою в єдиній кімнаті, Варамир затремтів, закашлявся, облизнув губи. Очі його були червоні, вуста потріскані, горлянка — суха, наче пергамен, але смак крові та сала наповнював рота, хоча порожній напухлий живіт волав з голоду. «Плоть дитини, — подумав він, пригадуючи Горбика. — Людське м’ясо.» Невже він упав так низько, щоб жадати людської плоті? У вухах майже чувся голос Хагона, який гарчав на нього: «Хай собі люди їдять плоть звірів, а звірі — плоть людей. Але людина, що їсть плоть людини — мерзенне чудовисько.» «Мерзенно.» Мабуть, найулюбленіше Хагонове слово. «Мерзенно те, мерзенно се.» Їсти людське м’ясо — мерзенно, паруватися як вовк із вовком — мерзенно, а наймерзенніше з усього — захоплювати тіло іншої людини. «Хагон був слабак. Він боявся власної сили. І помер самотній, скиглячи, коли я силоміць вирвав у нього друге життя.» Серце Варамир зжер сам. «Він багато чого навчив мене… і останнє, що я дізнався від нього, був смак людської плоті.» Але те сталося у вовчій подобі. Він ніколи не їв людського м’яса людськими зубами. Проте своїй зграї відмовити у бенкеті не міг. Вовки були змучені голодом не менше за нього, змерзлі, виснажені, а здобич… «Двоє чоловіків і жінка, немовля на руках, утікачі від поразки до смерті. Однак вони б загинули чи так, чи інакше — не від голоду, то від морозу. Те, що з ними сталося, було швидке і милосердне. Їм же на краще.» — Милосердя, — повторив він уголос. Горлянка була суха і запалена, та все ж добре було почути людський голос, хай лише свій власний. У повітрі стояв запах вологої плісняви, ґрунт був холодний і твердий, вогонь давав більше диму, ніж вогню. Він підсунувся до вогню так близько, як насмілився, то кашляючи, а то здригаючись. Бік, у якому відкрилася рана, смикало болем. Кров просякла крізь штани аж до коліна і засохла у тверду брунатну кірку. Будячиха застерігала його, що так може статися. — Я там зашила, де змогла, — казала вона, — але тобі треба вилежатися, аби затягнулося. Бо ще репне знову, тоді начувайся. Будячиха була останньою з його супутниць — міцна, як старий корінь, списниця, укрита бородавками і зморшками, обпечена холодними вітрами. Решта завважила за краще загубитися дорогою; один за одним вони лишалися позаду або поспішали наперед — до своїх старих сіл, річки Молочної, Недолі чи самотньої смерті у пущі. Варамир не знав, хто куди тікає, та й знати не хотів. «От би захопити котрогось, поки була нагода. Одного з близнюків чи здорованя з порізаною пикою, а чи рудоголового юнака.» Проте йому було лячно. Хтось із решти загону міг допетрати, що коїться, і тоді б на нього накинулися геть усі, щоб забити на смерть. Та й Хагонові слова не давали спокою. А тоді зручна нагода минула і вже не поверталася. Опісля битви кілька тисяч таких самих, як вони — голодних і наляканих — заходилися продиратися крізь ліс, шукаючи порятунку від різанини, що запопала їх на Стіні. Хтось подейкував про повернення до покинутих домівок, хтось закликав до другого приступу брами, та більшість просто розгубилася і геть не тямила, куди подітися і що робити. Вони уникли смерті від рук чорних ґав та лицарів у сірій криці, але тепер на них чигали у дорозі вороги безжальніші та невтомніші. Щодня обіч стежин лишалися нові й нові трупи; хтось помирав од голоду, хтось — од холоду, а хто — від хвороб. Ще деяких порізали ті, кого вони раніше мали за своїх братів по зброї — коли разом тяглися на південь під орудою Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною. — Манса більше немає, — розповідали вцілілі одне одному голосами, повними відчаю, — Манса схопили, Манса вбили. — Харма загинула, Манс у полоні, а решта втекла і кинула нас напризволяще, — казала Будячиха, поки зашивала йому рану. — Тормунд, Плакун, Шестишкур… усі хоробрі наскочники, скільки їх є. Де їх зараз носить? «Отакої, вона мене не знає, — зрозумів тоді Варамир. — Та й відки їй знати?» Без своїх звірів він не виглядав ані значним, ані грізним. «А я ж був Варамир Шестишкур і зламував хліб з самим Мансом Розбишакою.» Варамиром він назвав себе сам, коли мав десять років од народження. «Ім’я, гідне князя. Ім’я для пісень. Могутнє ім’я, що наганяє жах.» Але володар цього імені утік від бісових ґав, наче сполоханий заєць. Грізний князь Варамир перекинувся на боягуза, та не міг терпіти, щоб вона дізналася, і тому назвав списниці ім’я Хагон. Згодом йому аж самому стало цікаво, чому саме це ім’я спало йому на думку і вирвалося з вуст — з-поміж усіх, які він міг собі обрати. «Я з’їв його серце і випив його кров. А він досі переслідує мене безжальною примарою.» Одного дня протягом їхньої втечі крізь пущу прилетів навскач вершник на кощавому білому коні. Він гукав, що всі мають рушати до річки Молочної, що Плакун збирає воїв, маючи на меті перетнути Міст Черепів і узяти приступом Тіньову Вежу. Багато людей пішло за ним, але ще більше лишилося. Пізніше похмурий воїн у хутрі та бурштині ходив від вогнища до вогнища, закликаючи усіх живих на північ — шукати притулку в долині теннів. З якого дива він вирішив, що там буде безпечніше, коли самі тенни давно звідти втекли — цього Варамир так і не дізнався, але кількасот людей все-таки за ним пішло. Ще кількасот потяглося геть за лісовою відьмою, яка бачила видіння: безліч кораблів, що припливли забрати вільний нарід на південь. — Мусимо шукати моря! — кричала Матінка-Кротиха. Її прихильники рушили за нею на схід. Варамир теж, може, пішов би з ними, якби мав більше сил. Та на жаль, сіре холодне море лежало у страшенній далечині; він знав, що живим його вже не побачить. Дев’ять разів він уже помер, і зараз помирав знову, і цей останній раз стане його справжньою смертю. «Кожух з білячих шкурок, — пригадав він, — те падло вдарило мене ножем за кожух з білячих шкурок.» Хазяйка кожуха була мертва — голову їй розтрощили у криваву кашу, помережану шматками кісток, — але кожух здавався теплим і товстим. Навколо сніжило, а власного кожуха Варамир загубив коло Стіни. Шкури для спання, вовняне спіднє, пасові чоботи з овечої шкури та рукавиці з хутряною облямівкою, запаси меду та харчів, кучерики волосся, що він брав у жінок, з якими ділив постіль, ба навіть золоті обручі на руки, подаровані Мансом — усе пропало, усе лишилося позаду. «Я згорів і помер, а тоді побіг, напівздурілий від болю та жаху.» Від спогаду йому досі було соромно, але ж він утік тоді не сам — поруч тікали сотні й тисячі інших. «Битву було програно. Прийшли непереможні лицарі у міцній криці. Вони убивали всіх, хто пробував стати до бою. Ми мусили рятуватися або загинути.» Та від смерті, на жаль, так легко не втечеш. Коли Варамир надибав у лісі мертву жінку і став коло неї на коліна, щоб зняти кожуха, то не помітив хлопчину, аж доки той не вискочив з хованки і не ввігнав йому в бік довгого кістяного ножа. По тому малий вирвав кожуха з Варамирових скоцюблених пальців. — Материн, — пояснила йому Будячиха, коли хлопець уже давно втік. — То був кожух його матері, отож коли він побачив, що ти її грабуєш… — Та ж вона була мертва, — відповів Варамир, болісно кривлячись, коли кістяна голка простромлювала живу плоть. — Їй хтось голову розтрощив. Мабуть, що ґава. — Ні, не ґава. Хтось із рогоногів — я сама бачила. — Голка і нитка потроху зменшували розріз у боці. — Кляті дикуни… і хто їх тепер тамуватиме? Хто лишився? «Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний нарід приречено.» Тенни, велетні, рогоноги, печерні мешканці з підпиляними зубами, наїзники кістяних запряжок з західного узбережжя… усі вони теж приречені. Ба навіть ґави — ті кляті вилупки у чорних киреях ще й не знають, але вони мають загинути разом із рештою. Адже ворог насувається. У голові залунав грубий Хагонів голос: — Ти помреш десятком смертей, хлопче, і кожна тобі болітиме… але коли прийде справжня смерть, отоді ти знову оживеш. Кажуть, друге життя — простіше і душі миліше. І Варамир Шестишкур мав дізнатися, чи то є правда, вже зовсім скоро. Він чув смак власної справжньої смерті у ядучому димі, що висів у повітрі, у жарі під пальцями, якими торкався рани, просовуючи руки під одяг. Незважаючи на жар, у ньому, проте, жив і холод — глибоко, аж у кістках. Цього разу його вже напевне вб’є холод. Попередня його смерть сталася від вогню. «Я спалахнув і згорів.» Спершу, на власний подив і замішання, він подумав, що то якийсь лучник зі Стіни поцілив його вогняною стрілою… але ж вогонь палав зсередини, з’їдав саме його єство. І біль… Перед тим Варамир уже помирав дев’ять разів. Одне життя забрав у нього удар списа, інше — пазурі ведмедя у горлянці, а ще одне витекло річкою крові при народженні мертвого дитинчати. Найпершою смертю він помер, коли мав лише шість років віку — батько розтрощив йому сокирою череп. Та навіть тоді мука не була страшніша за вогонь у нутрощах, який з тріском повз крилами і жер, жер, жер… Коли він спробував полетіти геть від болю, жах лише розбурхав полум’я, запаливши ще жаркіше. Ось однієї миті він ширяє над Стіною, орлиним оком помічаючи пересування людей далеко внизу… а іншої його серце перетворюється на чорне вугілля, дух повертається з вереском у власну шкуру, і на якусь хвилину розум затьмарюється безумством. Самий лише спогад про пережите змушував здригатися. Отоді він і помітив, що вогонь зовсім вигорів і згас. Лишилася тільки сіро-чорна купка покручених обгорілих гілок і трохи жарин у попелі. «Але ж дим є — лишень дров підкинути.» Скрегочучи зубами від болю, Варамир поповз до купи поламаного гілля, котре назбирала Будячиха, перш ніж піти полювати, ухопив кілька сучків і кинув їх на вуглини. — Та займайся ж! — прокаркав він хрипко. — Гори! Він дмухнув на вуглини і проказав молитву без слів до безіменних богів лісу, пагорбів та лук. Але боги не відповіли, а трохи згодом перестав здійматися і дим. Хатина вже вистигала, швидко втрачаючи тепло. Варамир не мав ані кременя, ані труту, ані сухого розпалу. Він би ніколи не запалив вогнище знову власними силами. — Будячиха! — закликав він хрипким, ламким від болю голосом. — Будячиха! Підборіддя вона мала гостре, носа — плаского, на щоці — бородавку, з якої стирчали чотири темні волосини. Бридка мармиза, ще й суворо насуплена… та зараз він би дорого дав, аби лише побачити її на порозі хатини. «Було б заволодіти нею, поки не пішла.» А чи давно пішла? Два дні тому? Три? Варамир не знав напевне. У хаті було темно, він то засинав, а то прокидався, навіть не знаючи, день чи ніч стоїть ззовні. «Чекай на мене, — звеліла вона. — Я повернуся з їжею.» І він чекав, як дурний, бачив сни про Хагона та Горбика, про всі гріхи та образи, які вчинив протягом свого довгого життя. Минали дні й ночі, але Будячиха все не поверталася. «І вже не повернеться.» Варамир непокоївся, чи не виказав він себе з необачності. Невже вона вгадала, про що він думає, з погляду на нього? Чи може, він обмовився у хворобливому сні? — Мерзенно, — почув він Хагонові слова так, наче той стояв у хаті просто поруч із ним. — Та вона ж просто дика страхолюдна списниця, — відповів Варамир. — А я велика людина. Я Варамир, варг, перевертень. Хіба правильно їй жити, а мені померти? Але ніхто не відповів, бо нікого не було. Будячиха зникла — покинула його, як решта. Його власна мати теж його покинула. «За Горбиком вона плакала, а за мною — дзуськи.» Того ранку, коли батько витяг його з ліжка, щоб відвести до Хагона, мати на нього навіть не глянула. Він верещав, хвицяв ногами, коли батько тяг його до лісу, аж доки йому не дали ляпаса і не наказали мовчати. — Тобі місце серед таких, як ти, — тільки й сказав батько, кидаючи малого до Хагонових ніг. «І не помилився, — подумав Варамир, здригаючись. — Хагон таки дечого мене навчив. Полювати і рибалити, патрати тушу і витягати кістки з риби, знаходити шлях у лісі. А ще — навчив звичаям варгів і таємницям перевертнів, хоча мій хист виявився сильнішим за його власний.» За багато років по тому він спробував знайти батьків і розповісти їм, як їхній Пухлик став великим Варамиром Шестишкуром, та обоє дотоді вже померли і згоріли на вогнищах. «Пішли у дерева та струмки, у скелі та землю. У прах та попіл.» Саме так розказала лісова відьма її матері того дня, коли помер Горбик. Але Пухлик не хотів ставати горбиком землі — він мріяв про той день, коли барди заспівають про його діяння, а вродливі дівчата палко за них розцілують. «От виросту — стану Королем-за-Стіною» — обіцяв собі Пухлик. І хоча не став, але підібрався близенько. Імені Варамира Шестишкура люди страхалися. Він їхав у бій на спині снігового ведмедя заввишки у тринадцять стоп, тримав у неволі трьох вовків та сутінькота, сидів одесну Манса Розбишаки. «Саме Манс привів мене туди, де я зараз. А було б його не слухати. Було б ковзнути у мого ведмедя та подерти його на клапті.» Доки не з’явився Манс, Варамир Шестишкур був своєрідним князем у власних володіннях. Жив він на самоті, оточений своїми звірями, у колишньому Хагоновому теремі з рублених колод, законопачених мохом та глиною. З тузня сіл йому приносили данину хлібом, сіллю та сидром, дарували плоди з садів та зеленину з городів. М’ясо він здобував собі сам. Коли він жадав жінку, то потай надсилав свого сутінькота, і будь-яке дівча, на яке падав його вибір, покірно йшло за котом до Варамирового ліжка. Декотрі плакали, ніде правди діти, але все одно йшли. Варамир дарував їх своїм сім’ям, брав од кожної кучерик волосся на спогад і відсилав назад. Час від часу нагоджувався якийсь сільський зух зі списом у руці — бажав убити хижу тварюку та врятувати сестру, кохану або дочку. Таких він убивав, але жінок ніколи не чіпав. Деяких навіть благословив дітьми. «Ото ще куцопердки. Кволі, миршаві створіння — от як Горбик — і жодного з хистом.» Раптом страх змусив його скочити на ноги та заточитися у запамороченні. Тримаючись за бік, щоб спинити струмочок крові з рани, Варамир ковзнув до дверей і відкинув засмальцьовану шкіряну запону, що вкривала пройму. Перед ним відкрилася біла стіна. «Сніг.» Не диво, що всередині стемніло і просмерділо димом. Снігопад геть поховав хатину під білими заметами. Варамир наліг на снігову перепону; сніг розсипався і дав дорогу, ще м’який та вогкий. Знадвору ніч була біла, наче смерть; бліді ріденькі хмари танцювали запобігливо навколо срібного місяця під холодними поглядами тисяч зірок. Він побачив горбаті обриси інших хатин, теж закиданих снігом, а за ними — бліду тінь оберіг-дерева, вбраного у крижаний обладунок. На південь та захід пагорби перетворилися на білу пустелю, де ніщо не рухалося, крім лапатих сніжинок. — Будячихо! — кволо покликав Варамир, питаючи себе тривожно, чи далеко вона могла піти. — Будячихо! Жінко! Де ти є? Десь далеко, наче у відповідь, завив вовк. Варамирові усім тілом пробігли дрижаки. Він знав те виття так само добре, як Пухлик колись знав голос власної матері. «Одноокий.» То був найстарший з його трьох, найбільший, найзавзятіший. Пластун був кощавіший, швидший, молодший, Хитрунка — меткіша, та обоє стереглися Одноокого, бо лютий старий вовк не знав ані страху, ані жалю. Конаючи разом зі своїм орлом, Варамир втратив владу над іншими своїми звірями. Сутінькіт утік до лісу, а снігова ведмедиця обернула пазурі проти всіх навколо себе та подерла чотирьох людей, перш ніж загинути від списа. Вона б і Варамира пошматувала, якби дотяглася — ведмедиця ненавиділа його і лютувала щоразу, як він вдягав її шкуру або залізав на спину. Але вовки… «То мої брати. Моя зграя.» Безліч холодних ночей він спав укупі зі своїми вовками, обклавшись їхніми кошлатими тілами задля збереження власного тепла. «Коли я помру, вони порозкошують моєю плоттю і лишать самі кістки зустрічати весняну відлигу.» Думка чомусь видалася йому втішною. Вовки часто здобували йому харч у спільних мандрах, і здавалося справедливим нагодувати їх востаннє власним тілом. Він міг би навіть почати своє друге життя, розриваючи зубами теплу мертву плоть власного трупа. Пов’язатися з собаками завжди було найлегше — вони жили біч-обіч із людьми і самі майже олюднилися. Ковзнути у шкуру пса — все одно, що вдягти старого чобота, пом’якшеного довгим носінням. Як чобіт підлаштовувався до ноги, так собака підлаштовувався до нашийника, навіть якщо того нашийника не бачило людське око. З вовками, певно, велося важче. Людина могла заприязнитися до вовка, навіть змусити його коритися своїй волі… та жодна людина не могла уповні приборкати вовка. — Вовки та жінки одружуються на все життя, — часто казав Хагон. — Коли ти береш собі когось із них — то береш шлюб. Від того дня вовк є часточкою тебе, а ти — часточкою його. І обидва ви змінюєтеся назавжди. Інших звірів у лісі — так твердив мисливець — краще зовсім не чіпати. Коти є жорстокими та зарозумілими, щомиті ладні обернути свій раптовий гнів проти тебе. Олені, великі й малі — то здобич хижака; якщо носити їхні шкури надто довго, то і найхоробріша людина перетвориться на боягуза. Ведмеді, вепри, борсуки, тхори… з ними Хагон не бажав мати справи. — Деякі шкури не варто вдягати ніколи, хлопче. Тобі не сподобається, ким ти у них станеш. За його словами, найгіршими були птахи. — Люди не створені залишати тверду землю. Якщо довго літати хмарами, то не схочеш повертатися. Знав я перевертнів, що пробували вселятися у яструбів, сов, круків. А потім, навіть повернувшись до власної шкури, сиділи несповна розуму і витріщалися у ті кляті небеса. Утім, не всі перевертні трималися тієї самої думки. Колись, як Пухликові було десять років, Хагон узяв його на їхні збори. Варги-вовкулаки були найчисленнішими у товаристві, але малий побачив багато інших — далеко чудернацькіших, але й на диво принадних. Боррок виглядав точнісінько як його вепр — лише ікл бракувало. Орель мав орла, Терня мала сутінькота (Пухлик забажав собі власного кота, щойно її побачив), а була ще й козятниця на ймення Грізелла… Втім, жоден із них не був такий могутній, як Варамир Шестишкур — ба навіть Хагон, високий і похмурий, з твердими, наче камінь, долонями. Мисливець помер, заливаючись слізьми, коли Варамир відняв у нього Сірошкура — випхав геть і оголосив звіра своїм. «Не буде тобі другого життя, старигане.» Тоді він іще називав себе Варамиром Тришкуром. Сірошкур став його четвертим звіром — хоча старий вовк був уже немічний, майже беззубий, і скоро пішов услід Хагонові до царин смерті. Варамир умів забрати собі будь-якого звіра, котрого забажає, зігнути під своєю волею, зробити його плоть власною. Пса чи вовка, ведмедя чи борсука… «Будячиху» — раптом подумав він. Хагон сказав би, що то мерзенно, найчорніший гріх з усіх можливих. Але Хагон був мертвий, з’їдений та спалений. Манс прокляв би його найстрашнішими прокляттями… але Манс загинув чи потрапив у полон. «Ніхто й не знатиме. Я стану Будячихою-списницею, а Варамир Шестишкур помре.» Мабуть, хист його загине разом із тілом. Він втратить вовків і проживе решту своїх днів як висохла бородавчаста баба… та все ж то буде життя. «Якщо вона повернеться. І якщо мені стане сили її захопити.» На Варамира накотила хвиля запаморочення. Він опинився на колінах, зануривши руки у снігові замети. Ухопив жменю снігу, набив ним рота, втер у бороду та потріскані губи, жадібно всмоктуючи вологу. Вода була така холодна, що він ледве змусив себе ковтнути, і аж тоді зрозумів, яким жаром палає. Але тала вода лише підігріла його голод. Порожнє черево жадало їжі, не води. Сніг уже не падав, зате здіймався вітер, наповнював повітря кришталевими друзками, різав обличчя, поки Варамир пробирався заметами, щулячись від рани, яка відкривалася і закривалася знов. Подих виривався з рота пошматованою білою хмаркою. Досягнувши оберіг-дерева, він знайшов упалу гілку саме такої довжини, щоб нею підпертися, як костуром. Тяжко спершись на гілку, він зашкандибав до найближчої хижі. Можливо, селяни забули там щось, коли тікали… торбу яблук, трохи сушеного м’яса… та бодай щось, аби дожити до повернення Будячихи. Він майже дістався хижі, коли костур репнув під його вагою, а ноги не втримали, наче їх і не було. Скільки часу він лежав простертий, поки кров його барвила навколишній сніг — того Варамир не знав і сказати не міг. «Тутечки мене сніг і поховає.» А мирна буде смерть, тиха. «Кажуть, наприкінці почуваєшся тепло, затишно, мовби потроху засинаєш.» Якби ж то знову відчути тепло, хоч так… хай як сумно думати, що ніколи вже не побачиш зелені землі, теплі краї за Стіною, про які, бувало, співав Манс. — Світ за Стіною не для нашого роду-племені, — казав колись Хагон. — Вільний нарід боїться перевертнів, але й шанує теж. А на південь од Стіни колінкарі полюють на нас і ріжуть, мов свиней. «Ти мене застерігав, — подумав Варамир, — а сам показав Східну Варту.» Йому тоді було не більше як десять років. Хагон того разу зміняв тузінь ниток бурштину і повні ґринджоли хутра на шість міхів вина, брилу солі та мідний казан. У Східній Варті торгувалося краще, ніж у замку Чорному, бо туди приходили кораблі, важкі товаром з казкових країв за морем. Гайворони знали Хагона як мисливця та друга Нічної Варти, вітали його новини про життя за Стіною. Дехто знав і про його перевертництво, та ніхто не казав ані слова. Саме там, у Східній-Варті-біля-Моря, малий уперше почав мріяти про теплий південь. Варамир відчував, як на чолі в нього тануть сніжинки. «Краще так, ніж горіти. Заснути й не прокидатися, почати друге життя.» Тепер його вовки близько. Він їх відчував. Він міг залишити позаду свою слабку плоть, стати одним із них, розчинитися мисливцем у ночі, завити на місяць. Варг тоді б став справжнім вовком. «Але котрим?» Ні, не Хитрункою. Нехай Хагон обізвав би його мерзотою, але Варамир часто ковзав у її шкуру, коли на вовчицю залізав Одноокий. Та все ж він не хотів почати нове життя сукою — лише в крайньому разі, коли не матиме іншого вибору. Пластун, молодий самець, пасував би йому більше… хоча Одноокий був більший та лютіший, і саме Одноокий завжди брав Хитрунку, коли та була у охоті. — Кажуть, що ти потроху забуваєш, — розповідав йому Хагон за кілька тижнів до власної смерті. — Коли людська плоть помирає, людський дух живе далі у тілі звіра, та щодня пам’ять слабшає, і звір стає трохи менше варгом, трохи більше вовком, аж доки не лишається самий тільки звір і ані краплі людини. Варамир знав, що то правда. Забравши собі орла, що раніше належав Орелеві, Варамир відчував, як інший перевертень лютує од його присутності. Ореля вбив гайворон-перебіжчик Джон Сніговій, і у вбитому буяла така ненависть до вбивці, що Варамир мимоволі й сам зненавидів хлопця-звірятника. Він зрозумів, що являє з себе той Сніговій, щойно побачив величезного і мовчазного білого лютововка при його боці. Один перевертень завжди відчує іншого. «Манс мав би дозволити мені узяти собі лютововка. О, то було б друге життя, гідне короля.» А що він здатен був це зробити, Варамир не мав сумнівів. Сніговій був обдарований хистом, але юний і не навчений — він досі боровся проти своєї суті замість розкошувати у ній. Варамир бачив, як червоні очі оберіг-дерева витріщаються на нього з білого стовбура. «Боги зважують мене.» Тілом пробігли дрижаки. Він зробив багато зла, скоїв багато жахливих злочинів. Він крав, убивав, ґвалтував. Бенкетував на людській плоті, сьорбав червону і гарячу людську кров, що дзюрила з розірваних горлянок. Скрадався за ворогами крізь ліс, накидався на них уві сні, пазурями випускав їм тельбухи і розкидав навколо у брудне болото. «Яке ж солодке було їхнє м’ясо.» — То був звір, не я, — проказав він хрипким шепотом. — То був хист, подарований мені вами. Але боги не відповіли. Його подих висів білим туманом у повітрі. Борода потроху бралася льодом. Варамир Шестишкур заплющив очі. Він бачив старий сон про хижу біля моря, про трьох скигливих собак, про жіночі сльози. «Горбик. Вона плаче за Горбиком, а за мною не плакала ніколи.» Пухлик народився за місяць до належного часу і хворів так часто, що його вже не чекали побачити серед живих. Мати діждалася майже чотирьох років, щоб дати йому належне ім’я, та було вже пізно — усе село кликало його Пухликом. Це прізвисько дала йому сестра Міха, коли малий ще і з черева матері не виліз. Міха назвала і Горбика теж, але менший брат Пухлика народився вчасно, був чималенький, міцний та червоний, жадібно смоктав матінчину цицьку. Мати хотіла назвати його на честь батька. «Але Горбик помер. Помер, коли мав два роки, а я шість — за три дні до своїх іменин.» — Твій малюк тепер з богами, — казала лісова відьма матері, поки та лила сльози і голосила. — Йому ніколи не буде боляче або голодно, він не плакатиме з розпачу. Боги забрали його в землю, в дерева. Боги-бо всюди навколо нас: у скелях та струмках, у птахах та звірях. Твій Горбик пішов до них. Він стане цілим світом і усім, що в ньому є. Слова старої пронизали Пухлика, наче ніж. «Горбик бачить. Він дивиться на мене. Він знає.» Пухлик не міг од нього сховатися, не міг закопатися у материні спідниці або утекти з собаками, як від гніву батька. «Собаки.» Куцохвіст, Нюхач, Буркун. «Добрячі були пси. Мої друзі.» Коли батько побачив, як пси нюхають Горбикове тіло, то не мав способу дізнатися, котрий зі псів це зробив. А тому приклався сокирою до всіх трьох. Руки йому так трусилися, що закатрупити Нюхача вдалося лише двома ударами, а Буркуна — чотирма. У повітрі важко повис кривавий сморід, виття та скимління помираючих собак були жахливі, але Куцохвіст усе ж таки підійшов, коли батько його покликав. То був найстарший серед псів, і його навчання перебороло жах. Коли Пухлик ковзнув у його шкуру, було вже запізно. «Ні, батьку, благаю!» — намагався сказати він, але ж собаки не говорять мовою людини, і з рота вирвалося лише жалібне скигління. Сокира встромилася старому собаці у маківку черепа, і в ту саму мить малий хлопець у хижі видав моторошний вереск. «Саме так вони дізналися.» За два дні батько потяг його до пущі. При ньому була сокира, і Пухлик думав, що на нього чекає той самий кінець, що на псів. Але натомість батько віддав його Хагонові. Варамир раптово прокинувся, рвучко смикнувся, здригнувся усім тілом. — Підводься! — верещав голос. — Вставай, час іти! Там їх багато сотень! Сніг укрив його твердою білою ковдрою. «А холодно ж як.» Коли він спробував ворухнутися, то виявив, що рука примерзла до землі; поки він її відривав, то лишив на ґрунті трохи шкіри. — Вставай! — знову заверещала вона. — Вони йдуть! То до нього повернулася Будячиха. Вона тримала його за плечі, трусила, волала просто у обличчя. Варамир чув носом її подих, відчував тепло на щоках, занімілих од холоду. «Негайно, — подумав він, — роби це зараз, бо інакше смерть.» Він зібрав усі сили, які йому ще лишилися, вистрибнув з власної шкури і силоміць вдерся до жінки всередину. Будячиха вигнула спину і страшно заверещала. «Мерзенно. Мерзота.» Хто це сказав: вона, він або Хагон? Тепер уже не дізнаєшся. Стара його плоть упала назад у сніг, коли її пальці послабли і розтиснулися. Списниця жахливо скрутилася з несамовитим вереском. Свого часу сутінькіт завзято опирався його вторгненню, а снігова ведмедиця на якийсь час мовби збожеволіла і почала кидатися на дерева, скелі та порожнє повітря… але з людиною повелося ще гірше. — Геть від мене, геть із мене! — чув він голос із власних вуст. Її тіло запнулося, впало, знову підвелося, руки навіжено молотили, ноги смикалися туди-сюди, наче у якомусь чудернацькому танку — то його дух боровся з її за владу над плоттю. Раптом вона глибоко вдихнула морозного повітря, і Варамир уже був зрадів на пів-удару серця, відчувши його смак та силу молодого тіла… аж тут її зуби рвучко стиснулися, наповнивши рота кров’ю. Руки жінки піднялися до обличчя; він намагався опустити їх донизу, але руки його не слухалися, а видирали очі. «Мерзота» — згадав він, потопаючи у крові, болю та безумстві. Коли він спробував закричати, вона виплюнула їхній язик на сніг. Білий світ перевернувся і розпався. Якусь мить йому здавалося, що він сидить усередині оберіг-дерева і дивиться крізь вирізьблені червоні очі, як смикається, помираючи, чоловік на землі, а божевільна жінка витанцьовує сліпою та скривавленою під світлом місяця, проливаючи червоні сльози і розриваючи на собі одяг. Потім обоє зникли, а він піднімався, танув, дух його летів із якимось холодним вітром. Він був у снігу та у хмарах, став горобцем, білкою, дубом. Рогата сова тихо пролетіла між дерев, полюючи на зайця; Варамир був усередині тієї сови, усередині зайця, усередині дерев. Глибоко під морозним ґрунтом хробаки наосліп прокладали собі шлях у землі; він відчував себе усіма ними одразу. «Я — ліс, і все, що є у ньому» — подумав він захоплено. Зі сто круків знялося у повітря, крякаючи — вони почули його поряд із собою. Задудів великий олень, перелякавши дітей, що чіплялися до його спини. Сонний лютововк підняв голову і гарикнув на порожнє повітря. Та ще не встигли їхні серця вдарити наступний раз, як він повіяв геть, шукаючи своїх — Одноокого, Хитрунку та Пластуна, свою зграю. Його вовки його врятують — так він казав собі. І то була його остання людська думка. Справжня смерть настала зненацька: він відчув крижаний удар холоду, наче пірнув у темні води замерзлого озера, і ось раптом уже біжить снігами, залитими місячним сяйвом, зі своїми однозграйниками на хвості. Половина світу лишалася темною. «Одноокий» — зрозумів він, коротко гавкнув, і Хитрунка з Пластуном відгукнулися. Досягши гребеня хребта, вовки зупинилися. «Будячиха» — згадав він. Якась частина його затужила за втраченим, ще якась — за скоєним. Унизу цілий світ перетворився на лід. Пальці паморозі повільно повзли угору оберіг-деревом, тягнучись один до одного. Порожнє село вже не стояло порожнє. Блакитноокі тіні блукали між снігових заметів. Хтось мав на собі бурі лахи, хтось — чорні строї, а хтось ходив голий, з білішою за сніг плоттю. Вітер зітхав у пагорбах, несучи з собою важкі пахощі мертвої плоті, висохлої крові, просмерділої пліснявою, гниллям та сечею шкіри. Хитрунка загарчала, вишкірилася, нашорошила карк. «Не люди. Не здобич. Не такі.» Те, що було унизу, рухалося, але не жило. Один за одним істоти піднімали голови до трьох вовків на пагорбі. Остання з істот раніше була Будячихою. Вона мала на собі вовну, хутро, шкури, а зверху вдягла накидку з паморозі, що потріскувала з кожним рухом і срібно виблискувала під місяцем. Бліді рожеві бурульки звисали з її пальців — десять довгих ножів замерзлої крові. А у ямах, де раніше були її очі, миготіли блакитні вогники, надаючи грубим рисам моторошно-чудернацької краси, якої те обличчя ніколи не знало за життя. «Вона мене бачить.» Пророк Коли до пророка прийшли сказати, що король помер, він саме топив людей на Великому Вику. Ранок був бляклий та холодний, море — сіре і холодне так само, як небо. Перші троє принесли свої життя Потоплому Богові без краплі страху, але четвертий був слабкий у вірі й почав боротися, коли легені заблагали повітря. Стоячи до пояса у прибої, Аерон ухопив голого хлопця, що намагався ковтнути повітря, за плечі й занурив його голову назад у воду. — Май мужність, — мовив пророк. — Ми вийшли з моря, і до моря маємо повернутися. Відкрий рота і досхочу напийся благословення Божого. Наповни легені водою, щоб померти й відродитися. Не борися, бо добра не буде. Або хлопець, чию голову тримали під водою, нічого не чув, або віра конче його зрадила, та він почав видиратися і хвицяти ногами так несамовито, що Аерон мусив покликати по допомогу. Четверо з його потопельників вибріли з берега, схопили небораку і потягли під воду. — Господи Боже, потоплий за нас, — підніс молитву жрець голосом глибоким, наче море, — дозволь Емондові, слузі твоєму, відродитися з моря, як ти відродився. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею. Нарешті справу було зроблено — повітря більше не булькотіло з вуст, руки та ноги залишила сила. На морській мілині плавав долілиць слуга божий Емонд — блідий, холодний і умиротворений. Лише тоді Мокрочуб усвідомив, що на всипаному камінням березі стоять уже не самі його потопельники, а ще й троє вершників. Аерон знав Сторча, гостропикого старого зі сльозавими очима, чиїм тремтливим голосом проказувала воля і закон у цій частині Великого Вика. Супроводжував його син Стефаріон і ще один молодик у вишневій киреї, підбитій хутром і пришпиленій на плечі візерунчастою пряжкою в вигляді чорно-золотого бойового рогу Діверів. «Хтось із Горольдових синів» — вирішив жрець, щойно побачив його. Троє високих та міцних, але пізніх синів народила Діверова дружина після десятку з гаком доньок, і люди казали, що ніхто на світі не відрізнить одного від іншого. Втім, Аерон Мокрочуб навіть і не намагався — хай то був Грейдон, Гормонд чи Гран, йому було до них байдуже, та й часу бракувало. Аерон прогарчав короткий наказ; потопельники схопили мертвого хлопчака за руки та ноги і винесли вище від межі припливу. Жрець рушив слідом — голий, коли не рахувати перепаски з тюленячої шкури на сороміцьких місцях. Укритий сиротами, капотячи водою, він виплюхав на тверду землю через холодний мокрий пісок та викатане морем каміння. Один з його потопельників передав йому грубо виткану рясу з дерги, пістряво пофарбовану в зелене, синє та сіре — кольори моря та Потоплого Бога. Аерон вдягнув рясу і розпустив волосся. Чорне та вологе було те волосся, і жодне лезо не торкалося його від дня, коли господар його постав із моря. Волосся лежало на раменах, неначе накидка з грубих і кошлатих жмутів мотуззя, спадаючи нижче крижів. Аерон уплітав у нього морські водорості, а заразом і у свою переплутану, ані разу не підрізану бороду. Потопельники колом оточили мертвого хлопця і почали молитися. Норджен качав руки туди-сюди, а Рус став на коліна і натискав на груди. Але всі розступилися, коли наблизився Аерон. Він розсунув холодні вуста малого пальцями і подарував Емондові цілунок життя, а потім ще один і ще, аж доки море не ринуло з рота і легенів. Хлопчина заходився кашляти і плюватися, очі його блимнули і розплющилися, повні страху. «Ось і повернувся ще один.» Люди казали: то знак прихильності Потоплого Бога. Інші жерці час від часу втрачали людину в морі — ба навіть Тарле Тричі-Потоплий, котрого колись вважали таким святим, що обрали увінчати короля короною. Але Аерон Грейджой — ніколи. Він був Мокрочуб, який бачив підводні палати Господа і повернувся розказати про них. — Вставай, — мовив він до хлопця, що плювався водою, і ляпнув його по голій спині. — Ти потонув і повернувся до нас. Бо що мертве — те вже не помре. — Ба постане… — Хлопця запопав лютий кашель, вода знову потекла з рота. — Постане знов… Кожне слово йому відзивалося болем, але ж саме так влаштовано світ — людина мусить боротися, щоб вижити. — Постане знов. — Емонд зіп’явся на ноги. — Тверде. І непохитне. — Тепер ти належиш богові, — мовив Аерон до нього. Інші потопельники зібралися навколо, і кожен подарував новачкові удар кулака та поцілунок — привітання у братстві. Один допоміг одягти грубу рясу в плямах синього, зеленого та сірого. Інший пхнув до рук кийка з плавникового дерева. — Віднині ти належиш морю, і море озброїло тебе, — мовив Аерон. — Молімося, щоб твоя зброя лютувала в битві проти всіх ворогів нашого Господа. Лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали з сідел. — Ви приїхали потонути, панове? Сторч кашлянув. — Мене топили хлопчиком, — мовив він, — а сина мого — на його іменини. Аерон пирхнув. Та певно ж, Стефаріона Сторча віддали Потоплому Богові одразу після народження — про те не могло бути сумніву. Як і про спосіб «потоплення» теж — швидке занурення у купіль морської води, де немовля навряд чи й голівку замочило. Не диво, що залізян перемогли і принизили — їх, чия воля колись правила всюди, де чувся гомін морських хвиль. — То не справжнє потоплення, — відповів він вершникам. — Хто не помер насправді, той не може сподіватися на воскресіння з мертвих. То навіщо ж ви приїхали, як не на те, щоб довести свою віру? — До вас приїхав син князя Горольда зі звістками. Сторч вказав на юнака у вишневій киреї. На вигляд йому мало бути років шістнадцять, не більше. — Син, кажеш. І котрий саме? — запитав Аерон. — Гормонд. Гормонд Дівер, з ласки вашої вірності. — Шукай ласки Потоплого Бога — як шукаю її я. Тебе топили, Гормонде Дівере? — У день моїх іменин, Мокрочубе. Батько послали мене знайти вас і привести до нього. Вони мають потребу бачити вас. — Осьде я. Стою тут, просто на березі. Хай князь Горольд приходить і втішає очі. Аерон узяв з Русових рук шкіряного міха, щойно наповненого водою з моря, витяг корка і ковтнув трохи. — Я маю наказ привезти вас до замку, — наполягав юний Гормонд з сідла високого коня. «Боїться спішитися, щоб ноги не змочити.» — Я маю робити Божу справу. Аерон Грейджой був пророк, слуга Божий. Не дрібним князькам ганяти його туди-сюди наказами, наче він — роб у їхній службі. — До Горольда прилітав птах, — мовив Сторч. — Маестерський птах з Пайку, — кивнув Гормонд. «На чорних крилах — чорнії слова.» — Круки літають над сіллю та каменем. Якщо є звістки, що стосуються мене, кажи тут і зараз. — Ті вісті, що ми принесли, призначені лише вашим вухам, Мокрочубе, — мовив Сторч. — Про такі справи я не говоритиму тут і зараз, де повно зайвих людей. — Ці «зайві люди» — мої потопельники, такі самі Божі слуги, як я. Таємниць від них я не маю, як не маю від свого Господа, перед чиїм священним морем стою зараз. Вершники перекинулися поглядами. — Та кажи вже, — мовив Сторч. Юнак у вишневій киреї зібрав усю мужність і видихнув, просто і без манівців: — Король помер! Два прості слова, почувши які, здавалося, затремтіло саме море. Чотири королі було на Вестеросі, та Аерон не мусив питати, котрого малий мав на увазі. Залізними островами правив Балон Грейджой і ніхто інший. «Король помер. Як таке можливо?» Аерон бачив свого найстаршого брата менше як поворот місяця тому, коли повернувся до Залізних островів після плюндрування Каменястого Берега. Сіре Балонове волосся наполовину збіліло, поки жерця не було вдома, і плечі зсутулилися більше, ніж коли лодії відпливали на північ. Та в іншому король здавався цілком здоровим. Аерон Грейджой побудував своє життя на двох могутніх стовпах. Два коротких слова вибили з-під нього один. «Мені лишився тільки Потоплий Бог. Аби ж він зробив мене сильним та невтомним, як саме море.» — Розкажи мені, як саме помер мій брат. — Його милість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на скелях унизу. Грейджоєва твердиня стояла окрай головної частини острова; вежі та палати її були вимурувані на могутніх кам’яних столах, що витикалися просто з моря. З’єднували частини Пайку між собою мости: вигнуті дугами, різьблені з каменю, або хитливі, виплетені з конопляного мотуззя та дерев’яних дощок. — А чи буяла над морем буря, коли упав король? — запитав Аерон. — О так, — відповів юнак, — буяла, і страшна. — То Буребог скинув униз нашого пана! — оголосив жрець. Упродовж тисячі тисяч років небо та море вели безперервну війну. З моря вийшли залізняки, і з моря вони брали рибу, що не давала їм померти з голоду навіть найглухішої зими… але штормові бурі приносили саме лихо та недолю. — Мій брат Балон повернув нам велич, і тим розгнівив Буребога. Нині король бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, де русалки дбають про його потреби та насолоди. А нам випало лишитися позаду, в сухій та непривітній царині смертних, де ми мусимо завершити його величні труди. — Аерон запхав корка назад до горлянки міха. — Я говоритиму з твоїм вельможним батьком. Чи далеко звідси до Молоторогу? — Верст зо тридцять буде. Сідайте мені за спину. — Один їде швидше за двох. Віддай мені коня, і тебе благословить Потоплий Бог. — Візьміть мого коня, Мокрочубе, — запропонував Стефаріон Сторч. — Ні. Його кінь сильніший. Віддавай, хлопче. Юнак завагався на пів-удару серця, тоді спішився і потримав Мокрочубові повід. Аерон пхнув голу чорну ступню в стремено і рвучко стрибнув у сідло. Коней він не надто любив — то були створіння зелених земель, що робили людей слабшими — та потреба змушувала їхати швидко. «На чорних крилах — чорнії слова.» У повітрі збиралася буря — він чув це у гомоні хвиль — а бурі над морем несуть лише зло та горе. — Побачимося у Ріньгороді попід вежею князя Марлина, — мовив він до своїх потопельників, повертаючи голову коня. Шлях був нелегкий і нерівний: угору пагорбами, потім лісами, кам’янистими урочищами, вузькими стежками, що подеколи загрожували зовсім зникнути під кінськими копитами. Великий Вик був найбільший з Залізних островів, отож дехто з місцевого панства мав володіння, які навіть не виходили до священного моря. Одним із таких був Горольд Дівер. Його палати стояли у Твердокамінних Горбах — найдалі від царини Потоплого Бога на усіх островах. Замість жити морем, Горольдові люди упрівали у кам’яній підземній пітьмі Горольдових копалень. Багацько з них жили та помирали, ані погляду не кинувши на солону воду. «Не диво, що вони тут такі чудернацькі — не сказати божевільні.» Поки Аерон їхав, думки його звертали на братів. Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, господаря на Залізних островах. Харлона, Квентона та Донела народила перша дружина князя Квелона — жінка з сімейства Голодріво. Балон, Еурон, Віктаріон, Урігон та Аерон були синами другої його дружини, роду Розстав з Солонця. За третю дружину Квелон узяв собі дівчину з зелених земель, котра народила хворобливого дурника на ім’я Робін — краще і не згадувати про такого брата. Жрець не мав спогадів про Квентона та Донела, які померли немовлятами. Харлона він пригадував вельми непевно — пам’ятав лише, як той сидів нерухомо, сіріючи обличчям, у баштовому покої без вікон і розмовляв пошепки, щодня тихіше, бо сіра лускачка перетворювала його язик та губи на камінь. «Одного дня ми розкошуватимемо рибою в підводному палаці Потоплого Бога — четверо нас, і Урі з нами.» Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, та лише п’ятеро дожили до змужніння. Таке воно — життя у цьому холодному світі, де чоловіки ловлять у морі рибу, закопуються у землю та помирають, а жінки народжують на ложі крові та болю дітей, що не доживають віку. Аерон був останнім і найменшим з чотирьох кракенів, Балон — найстаршим і найзухвалішим, завзятим і безстрашним хлопцем, який жив лише заради того, щоб повернути залізнякам стародавню славу. В десять років він видерся Крем’яними Кручами до захопленої привидами башти Сліпого Князя. У тринадцять він бігав веслами лодії й танцював танок пальців незгірш будь-кого на островах. У п’ятнадцять — поплив з Дагмером Репаним Жбаном аж до Порогів і там ціле літо грабував та плюндрував. Саме там він убив першого чоловіка і взяв собі перших двох жінок з солі. У сімнадцять років Балон капітанив на власному кораблі. Саме таким мав бути старший брат, щоб показувати приклад молодшим… але Аеронові ніколи не показував нічого, крім зневаги. «Я був слабкий і сповнений гріха. Я заслуговував ще й на гіршу зневагу. Хай тебе краще зневажає Балон Відважний, ніж хвалить та любить Еурон Вороняче Око.» Роки та пережиті з ними негаразди згірчили Балонові норов і вдачу, проте й додали рішучості, не знаної рештою живих людей. «Він народився сином князя, а загинув королем, убитий ревнощами бога,— подумав Аерон, — і тепер на наші острови насувається шторм, що буремнішого вони не відали ніколи.» Вже давно стемніло, коли жрець нарешті побачив обриси залізних шпичаків на мурах Молоторогу, які намагалися, наче хижі пазурі, схопити з неба півмісяць. Горольдів замок скидався на кремезного і неповороткого велетня, складеного з величезних брил, видобутих зі скелі просто позаду нього. Попід стінами роззявили чорні беззубі роти печери та стародавні копальні. Залізна брама Молоторогу стояла зачинена і закладена засувами на ніч. Аерон гатив по воротах каменюкою, доки гуркіт не збудив стражника. Юнак, що впустив жерця досередини, був точною подобою Гормонда, на чийому коні Аерон приїхав до замку. — Ти котрий? — спитав Аерон замість вітання. — Гран. Батько чекають на вас усередині. Палати всередині були вогкі, з протягами та чорними тінями. Одна з Горольдових дочок піднесла жерцеві ріг пива, ще одна поворушила млявий вогонь у комині, який давав більше диму, ніж тепла. Сам Горольд Дівер стиха балакав з худорлявим чоловіком у сірій рясі доброго краму. На шиї чоловіка висів ланцюг з ланок різних металів, виказуючи в ньому маестра Цитаделі. — Де Гормонд? — запитав Горольд, побачивши Аерона. — Повертається пішки. Відішліть жінок, пане мій. І маестра теж. Аерон не плекав любові до маестрів — їхні круки були створіннями Буребога, і цілительству маестерському він теж не довіряв після долі, яка спіткала Урі. «Жоден справжній чоловік сам не обере собі долю невільника, і з доброї волі не викує ланцюга, якого надінуть на знак служби йому ж на шию.» — Гизело, Гвін, ідіть собі, — сухо наказав Дівер. — Ти теж, Гране. Маестер Муренмур залишиться. — Ні, піде, — наполіг Аерон. — Тут мої палати, Мокрочубе, і не вам казати мені, кого виганяти, а кого лишати. Маестер залишиться. «Далекувато від моря живе цей добродій» — сказав собі Аерон. — Тоді піду я, — повідомив він Дівера, обернувся і ступив крок геть; під потрісканими, мозолястими п’ятами голих чорних ніг шурхнув сухий очерет. Так далеко заїхав — і зовсім даремно. Аерон майже досяг дверей, коли маестер прочистив горлянку і промовив: — На Морекамінному Престолі нині сидить Еурон Вороняче Око. Мокрочуб рвучко обернувся. У палаті ніби похолоднішало. «Вороняче Око швендяє за півсвіту звідси. Балон вигнав його два роки тому і присягнувся скарати на горло, якщо той повернеться.» — Кажіть, — хрипко мовив жрець. — Він увійшов до Княж-Пристані наступного дня після смерті короля і завимагав собі замок та корону як найстарший з братів Балона, — відповів Горольд Дівер. — Наразі він розсилає круків, скликає капітанів та князів з кожного острова до Пайку — зігнути коліна і присягнути на вірність йому як королю. — Ні! — Аерон Мокрочуб не став довго зважувати слова. — Лише побожний чоловік може сидіти на Морекамінному Престолі. А Вороняче Око шанує лише свою безмежну пиху. — Ви були на Пайку зовсім нещодавно, бачили короля, — мовив Дівер. — Чи не казав Балон чогось про спадкоємність престолу? «А чого ж не казав.» Тоді вони балакали у Морській башті, слухаючи виття вітру за вікнами і безупинний гуркіт хвиль унизу. Балон розпачливо хитав головою, слухаючи розповідь Аерона про свого останнього живого сина. — Вовки зробили з нього слабака, чого я і боявся, — казав король. — Молю Бога, щоб його вбили, і він більше не стояв Аші на заваді. Але ті слова проказувала Балонова сліпота. Він бачив самого себе у своїй рішучій та відчайдушній доньці, вірив, що вона може успадкувати його справу. То була помилка, і Аерон спробував її пояснити. — Жінка ніколи не правитиме залізним родом, навіть така жінка, як Аша, — наполягав він, але Балон умів лишатися глухим до слів, котрих не хотів чути. Та перш ніж Аерон устиг відповісти Горольдові Діверу, маестер знову розтулив пельку і забрехав язиком. — За правом Морекамінний Престол належить Теонові, а якщо принц мертвий — тоді Аші. Таким є закон. — То закон зелених земель, — презирливо скривився Аерон. — Що нам до нього? Ми народжені залізянами, синами моря, обраними Потоплим Богом. Жінка не може правити над нами, і чоловік-безбожник теж. — А як щодо Віктаріона? — запитав Горольд Дівер. — Він має під орудою Залізний Флот. Чи висуне Віктаріон себе на короля, Мокрочубе? — Але ж Еурон найстарший з братів… — почав був маестер. Аерон змусив його замовкнути одним лише поглядом. І в маленьких рибальських поселеннях, і у великих кам’яних замках погляд Мокрочуба змушував дівчат млосно тремтіти, а дітей — з ревом бігти до матерів. Авжеж не робові з ланцюгом на шиї стане сили його витримати. — Еурон старший, — мовив жрець, — але Віктаріон побожніший. — Чи дійде між ними до війни? — запитав маестер. — Залізний рід не повинен проливати кров одне одного. — Наша віра, Мокрочубе, каже нам так, — відповів Дівер, — а ваш брат розважив інакше. Савейна Ботлика він утопив лише за те, що той уголос проказав: Морекамінний Престол за правом належить Теонові. — Якщо його втопили, крові не було пролито, — мовив Аерон. Маестер та князь перекинулися поглядами. — Я мушу скоро надіслати на Пайк листа, — повідомив Горольд Дівер. — Охоче послухаю вашої ради, Мокрочубе. Що мені обрати — вірність чи бунт? Аерон смикнув себе за бороду і замислився. «Я бачив попереду штормове ревище. Ім’я йому було — Еурон Вороняче Око.» — Наразі раджу обрати мовчання, — відповів він володареві замку. — Мені треба помолитися. — Та моліться, скільки хочте, — втрутився маестер, — от лишень закону це не змінить. Теон — законний спадкоємець, а за ним — Аша. — Ану тихо! — заревів Аерон. — Надто довго люди залізного роду слухали вас, маестрів у ланцюгах на шиї, ваше белькотіння про зелені землі та їхні закони. Час нам знову дослухатися до моря. Час нам почути голос Бога. У димній палаті його власний голос гримів так гучно і владно, що ані Горольд Дівер, ані його маестер не насмілилися заперечити. «Потоплий Бог зі мною, — подумав Аерон. — Він показує мені шлях.» Дівер запропонував йому на ніч вигоди замку, але жрець відхилив запрошення. Він лише зрідка ночував під дахами замків, і ніколи — так далеко від моря. — Я втішатимуся вигодами у підводних палатах Потоплого Бога, що лежать глибоко під хвилями морськими. Смертні люди народжені страждати і через те силу здобувати. Все, що мені треба — свіжого коня до Ріньгорода. Дівер поспіхом задовольнив прохання, ще й надіслав сина Грейдона показати жерцеві найкоротшу путь пагорбами до моря. Коли вони рушили, до світанку лишалася година, та їхні коні були гартовані, знали дорогу, і незважаючи на темряву, просувалися хутко та вправно. Аерон заплющив очі, мовчки проказав молитву і невдовзі почав куняти у сідлі. Зненацька почувся тихий шум — рипіння іржавої завіси на дверях. — Урі, — пробурмотів Аерон і прокинувся з переляку. «Немає тут ані завіс, ані дверей, ані Урі.» Кинутий топірець відрубав Урі половину долоні, коли той у чотирнадцять років танцював танок пальців; тим часом батько та старші брати були на війні. Третя дружина князя Квелона була з Дударів, що у замку Рождіва — дівчина з великими м’якими грудьми та карими очима сарни. Замість полікувати руку за старим звичаєм — вогнем та морською водою — вона віддала Урі турботам свого маестра з зелених земель, а той присягнувся, що зуміє пришити пальці на місце. І пришив, потім застосував трунки, припарки та цілющі масті, але рука змертвіла, і почалася лихоманка. Коли маестер зважився відтяти руку геть, було вже пізно. Князь Квелон не повернувся з останньої подорожі — Потоплий Бог зі своєї ласки подарував йому смерть у морі. Назад повернувся князь Балон з братами Еуроном та Віктаріоном. Почувши про долю Урі, новий князь відтяв маестрові три пальці кухарським тесаком і примусив Дудариху, вдову свого батька, пришити їх на місце. Масті та припарки допомогли маестрові так само, як Урігонові — той помер у муках, а скоро за ним і третя жінка князя Квелона, коли повитуха вийняла в неї з лона мертву дитину. Аерон порадів з її смерті, бо то його топірець відтяв Урі шмат руки — вони разом танцювали танок пальців, як личить друзям і братам. Згадувати роки, що минули услід смерті Урі, Аеронові було соромно і досі. У шістнадцять він величав себе дорослим чоловіком, а насправді був міхом вина з ніжками. Полюбляв співати, танцювати (але вже не танок пальців, до якого навіть не наближався), жартувати, насміхатися, викидати коники. Він грав на козі, вправно жонглював, їздив верхи, а випити міг більше, ніж усі Витяги та Ботлики разом з половиною Харлів. Потоплий Бог дарує кожну людину якимось хистом, обдарував і його: ніхто не міг сцяти довше та далі, ніж Аерон Грейджой, що він і доводив щоразу на кожному бенкеті. Якось він поставив власну нову лодію проти стада кіз, що загасить вогонь у комині самим лише своїм прутнем. Аж рік по тому він ласував козятиною, а лодію назвав «Золотою бурею». Балон пообіцяв повісити його на щоглі тієї ж таки лодії, коли почув, який саме таран його брат хотів приробити до її носа. Зрештою «Золота буря» пішла на дно при Файному острові під час першого повстання Балона — її розрубала навпіл велетенська бойова галера на ім’я «Лють», а сталося це тоді, коли Станіс Баратеон упіймав Віктаріона в пастку і вщент розбив Залізний Флот. Але Бог тоді не скінчив свої справи з Аероном і виніс його на берег, де якісь рибалки взяли його в полон і доправили до Ланіспорту пішки та в кайданах. Решту війни він просидів у надрах Кастерлі-на-Скелі, доводячи, що кракени вміють сцяти далі й довше за левів, вепрів та курей. «Але той чоловік давно загинув.» Аерон потонув і відродився з моря, ставши пророком самого Бога. Жодна смертна людина не могла його налякати, як не могла налякати темрява… і спогади, кістки душі. «Рипіння прочинених дверей, скрегіт іржавої залізної завіси. Еурон прийшов знову.» Та байдуже. Тепер він — Мокрочуб, жрець і Божий улюбленець. — А чи дійде до війни? — питав Грейдон Дівер, коли сонце золотило пагорби. — Чи піде брат війною на брата? — Якщо Потоплий Бог завважить за потрібне. Адже не може безбожник сидіти на Морекамінному Престолі. «Вороняче Око боротиметься, то вже напевне.» І жодна жінка його не переможе, навіть така, як Аша, бо жінки створені битися лише у битві на породільському ложі. Теон, якщо він ще живий, теж конче безнадійний — зелений юнак, що вміє лише шкіритися та губи копилити. У Зимосічі він спробував показати себе — вже як вийшло, так вийшло. Але Вороняче Око — це тобі не скалічений хлопчина. Чардаки Еуронового корабля пофарбовані червоним, щоб приховати усю кров, яка в них всоталася. «Віктаріон. Королем має бути Віктаріон, інакше буря знищить усіх нас.» Грейдон залишив Аерона, коли сонце зійшло на небі — повіз новину про Балонову смерть до своїх родичів у вежах в Запорпанці, Воронячому Острожищі та Труп-Озері. Аерон поїхав далі сам — угору пагорбами, униз урочищами, кам’янистою стежкою, яка ширшала та ставала утоптанішою, наближаючись до моря. У кожному селі на дорозі він зупинявся проказати слово, і на подвір’ях дрібного панства теж. — З моря ми народилися, і в море повернемося, — казав він голосом глибоким, як море, і гримливим, наче хвилі. — Буребог у своєму гніві виманив Балона з замку і скинув його вниз, і тепер пан король наш бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога. Далі Аерон здіймав долоні вгору. — Балон помер! Король помер! Але скоро нам буде новий король, бо що мертве — те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! Постане новий король! Декотрі з тих, хто його слухав, кидали кайла та сапки і рушали за ним; коли Аерон нарешті почув гуркіт хвиль, за його конем тупало вже з тузінь люду, бажаючи потонути і доторкнутися Господа. У Ріньгороді мешкали кілька тисяч рибалок, чиї халупи скупчилися навколо підмурків чотирикутної укріпленої вежі з невеличкими стрілецькими башточками на кожному куті. Там на Аерона чекало чотири десятки його власних потопельників. Вони стали табором уздовж сірого піщаного берега, поставили намети з тюленячих шкур та курені з плавникового дерева. Руки їхні були зашкарублі від морської солі, порубцьовані линвами та сітками, намозолені веслами, кайлами та сокирами… але зараз ті руки стискали кийки з плавникового дерева, твердого, наче залізо — то Бог озброїв своїх вірних із власних підводних зброярень. Жерцеві побудували курінь одразу над межею прибою. Аерон радо і вдячно заповз до нього, щойно потопив своїх найновіших послідовників. «Господи Боже мій, — молився він, — проречи до мене у гуркоті хвиль, розкажи мені, що робити. Керманичі та князі чекають на Твоє слово. Кому бути королем у Балонове місце? Заспівай до мене мовою китів, щоб я втямив його ім’я. Повідай, о підводний володарю, хто має силу побороти шторм, який буяє на Пайку?» Поїздка до Молоторогу виснажила Аерона Мокрочуба, та все ж він совався і перекидався у своєму курені з плавнику, вкритому чорними морськими водоростями. На місяць та зорі наповзли хмари, геть сховавши їх чорним покровом, і на море лягла така ж темна тінь, як на його душу. «Балон надавав перевагу Аші, дитині свого лона, але ж над залізянами не може правити жінка. Королем має бути Віктаріон.» Дев’ять синів уродилося від Квелона Грейджоя, і Віктаріон був серед них найдужішим — бугаєм поміж людей, безстрашним і вірним обов’язкові. «У тому-то й полягає небезпека.» Молодший брат мусить коритися старшому, а Віктаріон не з тих, хто йде проти звичаю. «Хоча до Еурона він любові не плекає — принаймні відтоді, як померла жінка.» Ззовні між хропінням його потопельників та виттям вітру він чув биття хвиль на березі — стукіт бияка його Бога, що закликав до битви. Аерон виповз із крихітного куреня у холодок ночі, став на ноги — голий, блідий, високий та кощавий — і рушив так у чорне солоне море. Вода була холодна, як лід, але жрець не щулився і не ховався від пестощів свого Бога. Хвиля розбилася на його грудях, змусила хитнутися. Наступна укрила з головою; він відчув смак солі на вустах і присутність Бога навколо себе. У вухах загриміла слава і пісня. «Дев’ятеро синів народилося від лона Квелона Грейджоя, з котрих я був найменший — слабкий та зляканий, наче дівчина. Та все змінилося. Той чоловік потонув, і Бог зробив мене сильним.» Холодне солоне море огорнуло його, взяло в обійми, просякло крізь слабку людську плоть і торкнулося кісток. «Аж кісток, — подумав він. — Кісток душі. Балонових і Урігонових. Правда — вона завжди у наших кістках, бо плоть гниє, а кістка жиє. А на пагорбі Нагги — кістки палат короля Герея…» Кощавий та змучений, блідий та тремтливий, Аерон Мокрочуб вибрався назад на берег, збагатившись мудрістю після тієї миті, коли ступив у море — знайшов-бо відповіді у власних кістках, і шлях тепер лежав перед ним гладкий і ясний. Ніч була така холодна, що тіло його парувало, коли він ліз назад до куреня. Але тепер у серці його палав вогонь, і сон прийшов швидко та легко, не урваний рипінням залізних завіс. Коли Аерон прокинувся, день стояв безхмарний та вітристий. Аерон поснідав юшкою з мушель та морської капусти, звареною на плавниковому вогнищі. Щойно він закінчив трапезу, як зі своєї вежі з’явився Марлин з півдесятком стражників — шукати новин та порад. — Король помер, — сказав йому Мокрочуб. — Та знаю. Птах прилітав. А потім ще один. — Марлин був лисий огрядний черевань, що полюбляв величатися «вельможним паном князем» за звичаєм зелених земель, а вдягався у хутра та оксамити. — Один крук викликає мене до Пайку, інший — до Десятивеж’я. Ви, кракени, маєте забагато мацаків — ось порвете чесного добродія навпіл. То що, жерцю? Куди мені наставити носи моїх лодій? Аерон насупився. — Кажеш, Десятивеж’я? Це ж котрий кракен кличе тебе туди? Десятивеж’я не було столом Грейджоїв — там правила воля князя Харло. — Принцеса Аша. Вона підняла вітрила і пливе додому. Читайло вислав круків, закликаючи її прихильників до острова Харло. Твердить, що Балон саме її хотів бачити після себе на Морекамінному Престолі. — Хто сидітиме на Морекамінному Престолі — про те вирішить Потоплий Бог, — мовив священник. — Стань на коліна, прийми благословіння. Марлин важко гепнувся на коліна. Аерон відкоркував міха і пролив цівочку морської води на лису макітру. — Господи Боже, що потонув за нас, дозволь Твоєму слузі Мелдредові відродитися з моря. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею. Вода потекла Марлиновими товстими щоками, всоталася у бороду та комір лисячого хутра. — Що мертве, те вже не помре, — закінчив Аерон, — ба постане знов, тверде і непохитне. Та коли Марлин зіп’явся на ноги, Аерон додав: — Лишайся і слухай, щоб міг усюди переказати Божі слова. За три стопи від краю води хвилі розбивалися на чималому гранітовому кругляку. Саме на нього видерся Аерон Мокрочуб, щоб учні могли його бачити і чути кожне слово. — З моря ми народилися, і у море повернемося, — почав він, як починав уже сто разів. — Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку та скинув на скелі; тепер король наш бенкетує у палатах глибоко під хвилями. І здійняв руки догори. — Залізний король помер! Але король постане знов! Бо що мертве — те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! — Постане король! — заволали учні-потопельники. — Постане воістину, бо не можна інакше. Але хто він буде? — Мокрочуб хвилину слухав, але відповідь дали тільки хвилі. — Хто буде нашим королем? Потопельники почали гатити кийками з плавнику один об інший. — Мокрочуб! — волали вони. — Король Мокрочуб! Король Аерон! Хай бог дарує нам Мокрочуба! Аерон захитав головою. — Якщо батько має двох синів, і одному дає сокиру, а іншому — тенета, то котрого він хоче зробити воїном? — Сокира для воїна! — закричав Рус у відповідь. — Тенета — для рибалки у морі! — Воістину так, — мовив Аерон. — Господь Бог забрав мене в глибини вод і потопив те негідне створіння, яким я був. Коли ж Він викинув мене з глибин, то дав очі бачити, вуха — чути, і голос — нести Його слово, щоб став я пророком Його і вчив Божої правди всіх тих, хто забув і зневажив. Мені не судилося сидіти на Морекамінному Престолі — так само, як Еуронові Воронячому Оку. Бо чув я слово Боже, і тако лунало воно: «Не сидіти безбожникові на моєму Морекамінному Престолі!» Марлин схрестив руки на грудях. — Тоді Аша, абохто? Чи Віктаріон? Кажи нам, жерцю! — Вам скаже Потоплий Бог, але не тут. — Аерон тицьнув пальцем Марлинові у пухке біле обличчя. — Не до мене дослухайтеся, і не до законів людських, але до моря. Ставте вітрила, занурюйте весла, пане, і рушайте до Старого Вика. Ви, всі керманичі та всі королі. Не до Пайку — вклонятися безбожному створінню, і не до Харла — змовлятися з лукавим жіноцтвом. Наставляйте носи до Старого Вика, де за часів давніх стояли палати короля Герея. В ім’я Господа нашого, Потоплого Бога, я закликаю вас. Я скликаю всіх залишити палати та халупи, покинути замки та вежі, і повернутися до пагорбу Нагги на король-віче! Марлин глипнув на нього, роззявивши рота. — Король-віче? Справжнього король-віча не було вже… — …занадто довгі століття! — розлютився Аерон. — Але на світанку часів залізяни обирали собі королів самі, підносячи до влади найгідніших. Час нам повернутися до Старого Звичаю, тільки ним-бо знову сягнемо величі! Саме король-віче обрало на верховного короля Урраса Залізностопа і поклало йому на чоло корону з плавнику. Силас Пласконіс, Гарраг Гиней, Старий Кракен… усі вони обрані були король-вічем за давніх часів! А з нинішнього король-віча постане той, хто завершить перемогою змагання короля Балона і відвоює нам нашу волю. Рушайте, та не до Пайку і не до Десятивеж’я, але до Старого Вику, кажу вам знову. Прийдіть до пагорба Нагги та ребер у палатах короля Герея, бо лиш у тому святому місці, де місяць потонув і зійшов знову, ми посадимо собі на царство гідного короля — короля побожного і любого Богові! Він знову високо здійняв кощаві руки. — Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте Бога! Він говорить до нас, промовляючи: «Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного!» І зревів люд, і застукотіли кийками один об інший вірні потопельники. — Король-віче! — вигукували вони. — Король-віче, король-віче! Не маймо іншого короля, ано з король-віча! І гамір, зчинений ними, гримів так, що його мав чути Вороняче Око на Пайку, а ниций Буребог — у себе в хмарних палатах. І Аерон Мокрочуб знав, що вчинене ним є гідне і правильне. Сторож — Червоні помаранчі вже перезріли, — зауважив великий князь утомленим голосом, коли сотник сторожі вивіз його на терасу. І по тому не розтуляв рота кілька годин поспіль. Про помаранчі — то була чистісінька правда. Кілька впало з дерев і вибухнуло на блідо-рожевому мармурі. Різкі солодкі пахощі наповнювали Готі носа щоразу, як він вдихав повітря. Великий князь, поза сумнівом, теж їх чув, бо ж сидів просто під деревами у рухомому кріслі, яке йому зробив маестер Калеот — з подушками гусячого пуху та гуркотливими колесами з заліза і чорного дерева. Довгий час навколо чулися тільки вигуки, сміх та плюскотіння дітей у водоймах та водограях, подеколи — м’яке ляпання від падіння на терасу нового перезрілого помаранча. А по тому сотник почув, як десь у віддаленій частині палацу слабенько стукотять підбори чобіт на мармурі підлоги. «Обара.» Її ходу він знав дуже добре: довгі стрімкі кроки, гнів та похапливість у кожному. Коня, залишеного в стайні при брамі, укрито піною, боки йому пошматовано острогами. Вона завжди їздила лише огирями і хвалилася — так казали люди — що вміє приборкати будь-якого коня в Дорні… та й будь-якого чоловіка теж. Сотник чув також інші кроки — швидке тихе човгання маестра Калеота, який щосили намагався не відстати. Обара Піщанець завжди ходила занадто швидко. «Вічно женеться за тим, чого ніколи не піймає» — колись казав великий князь своїй доньці у присутності сотника. Коли вона з’явилася перед потрійною аркою, Арео Гота відставив довгу сокиру вбік, щоб загородити їй шлях. Голівка сокири сиділа на ясеновому ратищі у шість стоп завдовжки; проминути її вона не могла. — Далі не можна, панно. — Голос його лунав басовито, з сильною норвоською вимовою. — Великий князь не бажають, щоб їх турбували. Її обличя вже було скам’яніле, перш ніж сотник сторожі мовив хоч слово; тепер воно ще затверділо. — Ти затуляєш мені вхід, Гото. Обара була найстарша з Піщаних Змійок — дебела, міцна жіночка років під тридцять з близько посадженими очицями та щурячо-бурим волоссям, успадкованим від староградської шльондри, яка її народила. Під пістрявою кирейкою з піщаного шовку кольорів глини та золота вона мала на собі вершницьке вбрання зі старої та м’якої брунатної шкіри, добре приношеної до тіла. Більше нічого м’якого у ній не було. На одному стегні висів скручений кільцями батіг, на спині — круглий щит з міді та криці. Списа вона лишила ззовні — за це Арео Гота мав до неї дяку. Хай яка Обара була швидка та дужа, проте рівнятися з ним однак не могла… і він це знав напевне, а вона — ні. Сторож великокняжого спокою та безпеки не хотів бачити її кров на блідому рожевому мармурі. Маестер Калеот переступив з ноги на ногу. — Панно Обаро, я намагався вам сказати… — Він знає, що мого батька вбили? — запитала Обара сотника, зважаючи на маестра не більше, ніж зважила б на муху… якби знайшлася така дурна муха, що схотіла б політати коло Обариної голови. — Вони знають, — відповів сотник. — Прибув птах. Смерть прийшла у Дорн на крукових крилах, у малій цидулі, запечатаній краплею твердого червоного воску. Напевне, Калеот відчував, що було в листі, бо передав його Готі для доправлення. Великий князь подякував, але не ламав печатку, здавалося, цілу вічність. Увесь пообідній час він сидів з пергаменом на колінах, спостерігаючи за пустощами дітей. Почекав, поки сонце зайде на заході й повітря охолоне настільки, щоб діти втекли по домівках; тоді помилувався сяйвом зірок на воді. Вже й місяць устиг зійти, і аж тоді великий князь надіслав Готу по свічку, щоб прочитати листа під помаранчевими деревами у нічній пітьмі. Обара торкнулася батога. — Тисячі люду пішки перетнули піски до Кістяного Шляху, щоб допомогти Еларії привезти мого батька додому. Септи такі набиті, що ось луснуть, червоні жерці запалили храмові ватри. У постільних будинках жінки злягаються з кожним прибульцем, не беручи грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Руці, уздовж Зеленокрівці, на гірських верховинах, у глибоких пісках… усюди — усюди! — жінки рвуть на собі волосся, а чоловіки волають у гніві. З усіх вуст чути одне й те саме: що зробить Доран? «Що зробить його брат для помсти за нашого замордованого князя?» — Вона підсунулася ближче до сотника. — А ти мені кажеш: він не бажає, щоб його турбували?! — Великий князь не бажають, щоб їх турбували, — повторив Арео Гота. Сторож добре знав володаря, котрого сторожив. Колись, дуже давно, з Норвосу приїхав зелений юнак — дужий, широкий у плечах юнак з шапкою чорного волосся. Відтоді волосся збіліло, на тілі з’явилися рубці безлічі битв… але сила його не залишила, і сокиру він гострив якнайретельніше — так, як навчили бородаті жерці. «Вона не пройде повз мене» — сказав він собі, а вголос мовив: — Великий князь дивляться на ігри дітей. Їх у жодному разі не можна турбувати, коли вони дивляться на ігри дітей. — Гото, — мовила Обара Піщанець, — ти зараз заберешся з мого шляху, бо я візьму оту сокиру і запхаю тобі… — Сотнику! — наказали ззаду. — Хай зайде. Я говоритиму з нею. Голос великого князя був хрипкий. Арео Гота відсмикнув сокиру, поставивши струнко, і ступив убік. Обара кинула на нього довгий пильний погляд і закрокувала досередини; за нею поспішав маестер. Калеот мав зросту не більше за п’ять стоп, а на голові — жодної волосини. Обличчя його було таке гладке та опасисте, що й віку не скажеш, та він служив у замку ще до сотника — ба навіть за матері нинішнього князя. Попри вік та обсяг черева, у рухах він зберіг досить жвавості, та й на розум був меткий, хоча заслабкий духом. «Не йому мірятися рішучістю з Піщаними Змійками» — подумав сотник. У тіні помаранчевих дерев великий князь сидів у кріслі, простягнувши подагричні ноги попереду себе. Під очима в нього висіли важкі мішки… хоча Гота не сказав би, що саме позбавляє князя сну: сум за братом чи тяжка хвороба. Унизу, в ставках та водограях, досі гралися діти. Найменшим було років п’ять, найстаршим — дев’ять чи десять. Половина з них була дівчатка, половина — хлопчики. Гота чув, як вони плюскотять у воді та галасують одне до одного високими верескливими голосами. — Ще зовсім нещодавно ти, Обаро, була однією з тих дітей у ставках, — мовив великий князь, коли вона стала на коліно перед його кріслом на колесах. Вона пирхнула. — Та вже років зо двадцять тому, щоб не збрехати! І недовго пробула, до речі. Ви, часом, не забули, що я — шльондрин вилупок? Коли князь не відповів, вона стала на рівні й уперла руки в боки. — Мого батька свавільно вбили! — Його вбили у двобої божого суду, — відповів великий князь Доран. — Закон каже: це не вбивство. — Але він був ваш рідний брат! — Так, був. — То що ви робитимете по його смерті? Князь важко розвернув крісло, щоб стати з нею до лиця. Доранові Мартелу було всього п’ятдесят і два роки, але здавався він значно старшим. Під лляними шатами ховалося м’яке, кволе та пухке тіло, а на червоні набряклі суглоби подагричних ніг було важко дивитися. Ліве коліно скидалося на яблуко, праве — на диню; пальці перетворилися на темно-червоні виноградини, і здавалося, що від найменшого доторку зараз луснуть. Навіть коли його обережно вкривали легкою ковдрою, князь здригався від болю, хоча ніс свій важкий тягар без жодної скарги. «Мовчання — друг можновладця, — чув колись сотник його слова, сказані доньці. — Слова схожі на стріли, Аріано. Випустиш — не повернеш.» — Я написав князеві Тайвину… — Написали?! Та якби ви мали хоч половину мужності мого батька… — Я не твій батько. — А наче я не знала! — Обарин голос просяк презирством. — Ти, напевне, хочеш, щоб я розпочав війну. — Я маю на думці дещо краще. Вам і з крісла вставати не доведеться. Дозвольте мені помститися за батька! Ваше військо стоїть у Великокняжому Проході. Князь Крицак має ще одне на Кістяному Шляху. Дайте мені під провід одне, а Нім — інше. Хай вона рушає на королівський гостинець, а я вижену порубіжне панство з замків і зроблю гак до Старограду. — І як ти сподіваєшся втримати Староград? — З мене досить буде його сплюндрувати. Багатства Вишестражу… — То ти прагнеш золота? — Я прагну крові. — Князь Тайвин пришле нам голову Гори. — А хто пришле нам голову князя Тайвина? Гора завжди був його вірним та улюбленим звірятком. Великий князь махнув рукою на ставки та водограї. — Обаро, май ласку, подивися на дітей. — Не матиму! Я б краще увігнала списа у живіт князеві Тайвину, примусила його заспівати «Рине дощ у Кастамирі», вивалила б його тельбухи на підлогу та пошукала у них золота! — Кажу тобі, подивися на дітей, — повторив великий князь. — Це наказ. Декілька найстарших дітей лежали долілиць на гладкому рожевому мармурі, чорніючи під сонцем. Інші хлюпалися у воді. Троє будували замок з піску, а при ньому — великий шпиль, що нагадував Спис-Башту Старого Палацу. Зо два десятки, коли не більше, зібралися у великому ставку і дивилися на битву: менші діти гарцювали верхи на дітях більших і намагалися зіпхнути один одного у мілку — до пояса — воду. Щоразу, як падав новий кінь з вершником, серед глядачів вибухав шалений сміх. Вони побачили, як брунатна, мов горіх, дівчинка зісмикнула білявого хлопчину з плечей його брата, і той сторчма полетів у ставок. — Колись і твій батько грався у цю гру, як перед ним грав я, — мовив великий князь. — Нас розділяло десять років, і я вже припинив відвідувати ставки, коли він тільки до них доріс. Але я спостерігав за ним, коли приїздив побачити матінку. Він і малим хлопцем був лютим, аж навіснілим… і прудким, наче водяна змія. Я часто бачив, як він перекидає на спину хлопчаків, значно більших за себе. Про те він нагадав мені того дня, коли їхав до Король-Берега. Присягнувся, що зробить це ще раз, і лише раз, інакше б я його не відпустив. — Не відпустили б? — Обара зневажливо засміялася. — А наче ви могли його спинити! Червоний Гаспид Дорну ходив і їздив, куди вела його воля. — Справді так. Шкода, що не маю слів розрадити твоє… — Я до вас не по розраду прийшла! — Її голос просяк презирством. — Того дня, коли по мене уперше приїхав батько — забрати до себе — мати не хотіла мене відпускати. «Вона ж дівчинка! — казала мати, — ще й навряд твоя, в мене-бо було ще з тисячу інших чоловіків.» Батько кинув мені до ніг списа, а матері дав ляпаса тилом долоні, аж вона залилася слізьми. «Хай хлопчик, хай дівчинка — усім доводиться битися за життя, — сказав він, — зате боги дали нам право обирати зброю.» Він показав на списа, потім на сльози моєї матері. Я підняла списа. «Казав тобі: вона моя донька» — відповів батько матері й забрав мене з собою. Мати за рік спилася і померла. Розповідали, що й помираючи, вона плакала. Обара підсунулася ближче до володаря у кріслі. — Дозвольте мені підняти списа — чогось більшого я не прошу. — Це вже чимале прохання, Обаро. Я маю поміркувати. Ранок мудріший від вечора. — Ви вже міркували задовго і забагато. — Можливо, ти маєш рацію. Я викличу тебе з Сонцеспису. — Якщо для війни — радо з’явлюся на виклик. Обара крутнулася на підборах і вийшла так само рвучко, як заходила. Мабуть, пішла до стаєнь по свіжого коня, а тоді на ньому — шаленим чвалом на битий гостинець. Маестер Калеот залишився. — Ясновельможний пане князю? — запитав маленький кругленький чоловічок. — Чи болять вам ноги? Великий князь слабенько всміхнувся. — Чи пече нам сонце? — То принести вашій ясновельможності трунку від болю? — Ні. Мені потрібен гострий розум. Маестер завагався. — Пане князю, а чи… а чи розумно дозволяти панні Обарі повертатися до Сонцеспису? Вона ж напевне запалить простолюддя, котре плекало любов до вашого брата. — Ми всі плекали до нього любов. — Великий князь притиснув пальці до скронь. — Але ви таки маєте рацію. Я теж мушу повернутися до Сонцеспису. Маленький кругленький чоловічок знову завагався. — Вважаєте, це мудре рішення? — Не мудре, але необхідне. Надішліть гінця до Рікассо — хай відчинить мої покої у Башті Сонця. Повідомте мою доньку Аріану, що я буду там назавтра. «Моя маленька князівна.» Сотник сторожі дуже сумував за нею. — Але вас побачать, — застеріг маестер. Сотник зрозумів, про що йдеться. Два роки тому, коли вони залишили Сонцеспис заради спокою та усамітнення у Водограйних Садах, подагра ще не мучила князя Дорана так, як нині. За тих часів він іще міг ходити сам, хай повільно, спираючись на ціпок і щулячись на кожному кроці. Великий князь не хотів, щоб вороги знали, яка тілесна слабкість охопила його — а Старий Палац і містечко, що приліпилося до нього тінню, були повні очей. «Очей, — подумав сотник, — і сходинок, які він нездатен подолати. Щоб сісти нагорі Башти Сонця, йому доведеться летіти.» — Мене і мають побачити. Хтось же мусить линути олію на буремні води. Дорнові треба нагадати, що він має господаря. — Великий князь слабенько всміхнувся. — Хай старого і хворого, та все ж має. — Якщо ви повернетеся до Сонцеспису, то муситимете прийняти в себе принцесу Мирцелу, — мовив Калеот. — При ній буде її білий лицар… а ви ж самі знаєте, що він пише листи своїй королеві. — Та мабуть. Чом би й не писати? «Білий лицар.» Сотник насупився. Пан Арис приїхав до Дорну задля служби своїй панні, як Арео Гота колись приїхав служити своїй. Навіть імена їхні лунали дивно схоже: Арео та Арис. На тому, проте, подібність кінчалася. Сторож великого князя давно покинув Норвос та його бородатих жерців, тоді як пан Арис Дубосерд досі служив своєму Залізному Престолові. Гота відчував легкий сум, коли бачив чоловіка у довгому сніжно-білому корзні — щоразу, як великий князь посилав його до Сонцеспису. Одного дня — так він гадав — їм двом судилося зійтися у двобої; того дня сотникова сокира розрубає Дубосердові череп, і той помре. Гота ковзнув долонею вздовж гладенького ясенового ратища сокири і спитав себе, чи не наближається вже той день. — День хилиться до вечора, — казав великий князь. — Дочекаємося ранку. Хай мої ноші приготують до перших променів сонця. — Воля ваша. — Калеот поштиво нахилив голову, сотник став осторонь, щоб його пропустити, і послухав, як кроки стихають удалині. — Сотнику? — покликав тихим слабким голосом великий князь дорнійський. Гота ступив уперед, міцно тримаючи однією рукою ратище довгої сокири. Ясенове дерево здавалося у долоні гладеньким, наче жіноча шкіра. Досягши крісла, він грюкнув п’ятою ратища по підлозі, позначаючи свою присутність. Але очі великого князя не залишали дітей ані на мить. — Ви мали братів, сотнику? — запитав раптом він. — Ще там, у Норвосі, як були молоді? А сестер мали? — І тих мав, і тих, — відповів Гота. — Двох братів, трьох сестер. Я був наймолодший. «Наймолодший і найнебажаніший. Нова пелька, яку треба годувати, ще й чимала: величенький хлопчина, що забагато їв і скоро виріс із пелюшок.» Не диво, що його продали бородатим жерцям. — А я був найстарший, — мовив князь, — і все ж лишився останнім. Як Морз та Оливар померли немовлятами в колисках, то я вже й облишив надію на братів. Коли на світ з’явилася Елія, мені було дев’ять; я служив зброєносцем у Солемор’ї. Коли прилетів крук зі звісткою, що мати вклали до ліжка на місяць раніше часу, я вже був достатньо дорослий, щоб розуміти: дитина не виживе. Навіть коли князь Гаргален повідомив, що в мене народилася сестра, я у відповідь запевнив його, що вона скоро помре. А вона вижила, дякувати милості Матері. За рік на світ з’явився верескливий та задерикуватий Оберин. Коли вони гралися отам у ставках, я був уже дорослим чоловіком. І все ж я сиджу тут, а їх немає. Арео Гота не знав, що на це відповісти. Він був лише сотником великокняжої сторожі, досі чужим цій землі, цьому семиликому богові — навіть після стількох років на службі. «Служи. Корися. Борони.» Він склав ці обітниці у шістнадцять років — того дня, коли повінчався зі своєю сокирою. «Прості обітниці для простих людей» — казали бородаті жерці. А радити князям у жалобі та розраджувати їхнє горе його не вчили. Він ще шукав якихось слів для відповіді, коли новий помаранч, важко чвакнувши, звалився з дерева не далі, ніж за пів-аршина звідти, де сидів великий князь. Почувши звук падіння, Доран зіщулився, наче від болю. — Ну годі, — зітхнув він. — Облиш мене, Арео. Дозволь ще кілька годин подивитися на дітей. Коли сонце сіло, повітря вистигло, і діти побігли всередину шукати вечері, великий князь лишився під помаранчевими деревами, роздивляючись тихі ставки та море за ними. Стольник приніс йому миску лілових оливок, сухих коржиків, сиру та тертого ногуту. Князь з’їв трохи того й іншого, випив кухоль солодкої міцної наливки, яку дуже полюбляв. Коли кухоль спорожнів, він налив його знову. Глупої темної ночі у досвітні години сон таки знайшов його просто у кріслі; лише тоді сотник перекотив крісло залитою місячним світлом галереєю повз ряди порожнистих стовпів, крізь вишуканий арочний прохід, до великого ліжка з хрусткими прохолодними лляними простирадлами, що стояло у покої біля моря. Доран застогнав, коли сотник його перекладав, але з ласки богів не прокинувся. Сам сотник спав у келійці-ванькирі при княжій опочивальні. Він сів на вузьке ліжко, знайшов гострильного бруска та ганчірку з олією в заглибині стіни, узявся до роботи. «Не дозволяй сокирі тупитися» — наказали йому бородаті жерці того дня, коли поклали тавро. І він ніколи не дозволяв. Нагострюючи сокиру, Гота згадував Норвос — верхнє місто на пагорбі, поділ коло річки. Не забув голоси трьох дзвонів: як глибокий та низький наспів Нума змушував тіло здригатися аж до кісток, як гучно та погордливо лунав голос Наррага, як солодко та срібно сміявся Ньєль. Рот наповнився смаком пирога-зимовика — ванберцю, кедрових горіхів, шматочків вишні… а запивалося все те «нахса» — кислим козячим молоком, присмаченим медом, з залізного кухля. Внутрішнім зором побачив він свою мати в сукні з білячим коміром — тій, яку вона носила тільки раз на рік, коли вони разом ходили дивитися на танок ведмедів униз Сходами Грішників. Ніс пригадав сморід паленого волосся від середини грудей, куди бородаті жерці приклали тавро. Біль був такий лютий, що йому здалося: серце зараз зупиниться. І все ж Арео Гота не смикнувся, не зіщулився, не відсахнувся. А над тавром у вигляді сокири волосся так і не виросло знов. Тільки коли кожним з двох лез сокири вже можна було голитися, сотник поклав свою ясеново-сталеву дружину на ліжко, позіхнув, зняв брудну одежу, кинув на підлогу і простягся горілиць на солом’янику. Згадавши про тавро, він відчув сверблячку і почухав те місце. Потім заплющив очі, подумав: «Треба було зібрати впалі помаранчі», та й заснув собі, уявляючи терпкий солодкий смак і липкість червоного соку на пальцях. Світанок зайнявся зарано. Коло стайні стояла напоготові найменша з трьох кінних подорожніх нош-буд — кедрова, з червоними шовковими запонами. Сотник обрав для супроводу двадцять списів з тридцяти, розташованих у Водограйних Садах; решту він залишив охороняти місце і дітей, декотрі з яких були сини та доньки зацного панства і заможних купців. Хоча великий князь казав про намір відбути з першими променями світла, та Арео Гота знав, що то порожні балачки. Поки маестер допомагав Доранові Мартелу з купіллю та перев’язував йому напухлі суглоби полотном з заспокійливими мастями, сотник вдягнув мідну лускату броню, що належала йому за посадою, і вільну кирею жовто-брунатного піщаного шовку, яка мала захищати мідь від сонця. День обіцяв спеку; сотник давно вже не носив важку опанчу з кінського волосу та шкіряну з повстю сорочку, як у Норвосі, бо в Дорні у такому вбранні легко було спектися на смерть. Залізного шоломця з гребенем гострих шпичаків він собі залишив, але тепер нагортав на нього шалика з жовтогарячого шовку, хитромудро переплітаючи ним шпичаки — інакше-бо від палючого сонця на металі голова б йому гупала ще задовго до прибуття до палацу. А великий князь усе ще не приготувався їхати. Перед дорогою він вирішив поснідати червоним помаранчем і тарілкою мартинових яєць, покришених з шинкою та вогнеперцями. Тоді йому спало на думку — і ніщо не могло змінити його наміру — попрощатися з кількома дітьми, до яких він мав особливу прихильність: малим Далтом, нащадком пані Чорнощовби, кругловидою дівчинкою-сиріткою, чий батько торгував крамом та прянощами уздовж Зеленокрівці. Розмовляючи з ними, Доран накинув на ноги розкішно прикрашену мирійську ковдру, щоб позбавити малих споглядання своїх напухлих і перев’язаних суглобів. Рушити вдалося лише пополудні: великий князь їхав ношами, маестер Калеот — віслюком, решта йшла пішки. П’ятеро списників крокували попереду, п’ятеро — позаду. Ще дві п’ятірки оточували ноші з кожного боку. Арео Гота зайняв звичне місце ошую великого князя, поклавши сокиру на плече. Шлях зі Сонцеспису до Водограйних Садів біг уздовж моря; прохолодний свіжий вітерець трохи полегшував їм версти червоно-брунатного кам’янистого та піщаного ґрунту, подекуди порослого куцими кривими деревцями. Саме там, на півдорозі, їх перестріла друга Піщана Змійка. Вона зненацька з’явилася нагорі піщаного пагорба верхи на золотому піщаному скакуні з гривою, схожою на тонкий білий шовк. Сидячи на коні, панна Нім аніскільки не втрачала своєї вишуканої спритності та зграбності; вдягнена вона була у мерехтливі бузкові шати та простору мідно-вершкову шовкову кирею, що так маяла за вітром, наче дівчина от зараз злетить у небо. Німерії Піщанець було двадцять і п’ять років, стан вона мала стрункий, наче гілочка верби, пряме чорне волосся носила у довгій косі, переплетеній червоно-золотим дротом. Над темними очима в неї виднівся вдовиний клин — такий самий, як у батька. Маючи високі вилиці, повні губи, молочно-бліду шкіру, вона хизувалася тією красою, якої ніколи не мала старша сестра… але ж Обара уродилася від староградської шльондри, а Німерія — від найшляхетнішої крові Старого Волантису. За нею верхи тяглося з тузінь списників, виблискуючи круглими щитами на сонці. Загін почав спускатися схилом пагорба. Великий князь відкинув запони у ношах — втішитися вітерцем з моря. Панна Нім негайно стала поруч, сповільнивши крок своєї прегарної золотої кобили до швидкості, з якою повз княжий візок. — Добридень, дядечку! Оце так зустріч! — невинним голосом проспівала вона — так, наче трапилася на дорозі випадково. — Чи не можна поїхати разом з вами до Сонцеспису? Сотник стояв на іншому боці ношів від панни Нім, але чув кожне її слово. — Матиму за радість, — відповів великий князь Доран, хоча у голосі його, як на сотника, надмірної радості не пролунало. — Хвороба та сум — погані супутники у дорозі. Ці слова Арео зрозумів якнайкраще; вони означали, що кожен камінець на дорозі вганяє цвях у набряклі суглоби князя. — Здолати хворобу мені не по силі, — відповіла Змійка, — та суму мій батько ніколи не хотів знати. Йому більше до смаку була помста. Чи правда, що Грегор Клеган зізнався у вбивстві Елії та її дітей? — Він проревів своє зізнання перед усім королівським двором, — підтвердив князь. — Голову його обіцяно нам князем Тайвином. — Ланістери завжди платять борги, — погодилася панна Нім, — та все ж мені здається, що князь Тайвин хоче заплатити нам нашою власною монетою. Я отримала птаха від нашого доброго пана Даемона, котрий присягається, що батько полоскотав те чудовисько у бою не раз і не двічі. Якщо так, то пан Грегор, вважайте, мертвий, і без жодної дяки Тайвинові Ланістеру. Великий князь скривився, але чи від подагричного болю, чи від слів племінниці — того сотник не знав. — Може, й так. — «Може»?! Я кажу: так воно і є! — Обара хоче, щоб я пішов війною. Нім зареготала. — О так, вона хоче пустити Староград з димом. Ненавидить те місто майже так само, як наша меншенька його любить. — А ти? Нім зиркнула через плече — туди, де за десяток сажнів їхали її супутники. — Коли мене досягла звістка, я була в ліжку з обома близнючками Раріг, — почув її слова сотник. — Ви ж знаєте гасло Рарогів, чи не так? «Ширяймо!» Більшого я од вас не прошу. Дозвольте мені ширяти, дядечку. І могутнього війська мені не треба, лише одну милу сестру. — Обару? — Тієну. Обара надто галаслива. А Тієна — така мила та приязна, що її ніхто ні в чому не запідозрить. Обара ладна зробити з цілого Старограду поховальне вогнище нашому батькові. Та я не така жадібна. Мені вистачить чотирьох життів. Тайвинових золотих близнюків — на сплату за дітей Елії. Старого лева — за саму Елію. І наостанок — малого короля. За мого батька. — Хлопчина нічого не скоїв проти нас. — Той хлопчина — байстрюк, уроджений від зради, кровозмісу та перелюбства. Якщо, звісно, вірити князеві Станісу. — Грайливість зникла з її голосу, і сотник мимоволі на неї примружився. Її сестра Обара носила батіг на стегні, а спис — так, щоб бачив кожен. Панна Нім у вбивчості ніскільки не поступалася сестрі, але свої ножі тримала добре схованими. — Лише королівська кров може змити пляму вбивства нашого батька. — Оберин загинув у двобої на божім суді за справу, яка його навіть не стосувалася. Вбивством це аж ніяк не назвеш. — Називайте, як хочте. Ми їм надіслали найкращого воїна і найгіднішого чоловіка Дорну, а вони нам відсилають назад купу кісток. — Оберин зайшов далеко за межі, про які я його просив. «Зміряй, що з себе являє цей король-хлопчак і його рада, знайди їхні слабкі та сильні місця» — казав я йому на терасі. Ми саме їли помаранчі. «Знайди нам друзів, якщо вони знайдуться. Дізнайся, що зможеш, про смерть Елії, та дивись: не дратуй князя Тайвина без потреби» — ось про що я його просив. Оберин засміявся і відказав: «Коли це я когось дратував… без потреби?! Краще б ти попередив Ланістерів, щоб не дратували мене.» Він хотів правого суду для Елії, та не міг і не бажав чекати… — Він чекав сімнадцять років! — перебила панна Нім. — Якби вбили вас, а не мого батька, він кинув би корогви на північ, не чекаючи, коли вистигне ваш труп. Якби убили вас, на порубіжжя вже падала б злива списів. — Не маю сумніву. — То і тут не майте сумніву, пане князю: ані я, ані мої сестри не чекатимуть помсти сімнадцять років. Німерія вдарила кобилу острогами і понеслася геть у напрямку Сонцеспису. Її супровід поспіхом кинувся навздогін. Великий князь відкинувся назад на подушки і заплющив очі, але Гота знав: він не спить. «Йому боляче.» Якусь мить він хотів був прикликати до нош маестра Калеота… проте якби князь Доран цього бажав, то вже покликав би сам. Коли на сході показалися башти Сонцеспису, полудневі тіні видовжилися та потемнішали, а сонце стало червоне і напухле, наче суглоби великого князя. Першою з’явилася Спис-Башта заввишки у півтораста стоп, увінчана списом визолоченої криці, що додавав їй ще стоп тридцять; наступною — могутня Башта Сонця, чия баня блищала золотом і олив’яним склом; нарешті, останньою — глиняного кольору Піскоплав, схожий на велетенський корабель-дромон, викинутий на берег і обернутий на камінь. Сонцеспис від Водограйних Садів відділяло лише п’ятнадцять верст дороги узбережжям, але то були два різних світи. У одному діти бавилися голими на сонці, у вимощених кахлями двориках грали музики, повітря гостро пахкотіло лимонами та червоними помаранчами. В іншому повітря тхнуло пилом, потом і димом, ночі повнилися безперервним бубонінням безлічі голосів. Замість рожевого мармуру Водограйних Садів Сонцеспис було вибудувано з лампачу та кольорової глини. Стародавній стіл дому Мартел стояв на найсхіднішому кінці невеличкого кам’янисто-піщаного півострова, оточений з трьох боків морем. На заході в тіні товстих мурів Сонцеспису тулилися до замку, наче мушлі до човна, крамниці та халупи без вікон, складені з грубого лампачу. Стайні, корчми, винні льохи, постільні будинки розташувалися ще західніше; деякі оточили себе власними мурами, і вже до них тулилися нові халупи. «І знов, і знов, і знов» — сказали б бородаті жерці. Порівняно з Тирошем, Миром або Паном Великим Норвосом, місто-тінь виглядало хіба що базарним містечком, але то було єдине таке-сяке місто, яке дорнійці мали у своїй землі. Прибуття панни Нім на кілька годин випередило їхнє власне. Поза сумнівом, вона попередила варту про приїзд князя — Потрійна Брама стояла вже відчинена. Лише тут ворота були збудовані одні за одними, щоб пропускати відвідувачів крізь усі три Звивисті Мури просто до Старого Палацу, не змушуючи їх спершу пробиратися нескінченними верстами вузьких провулків, прихованих двориків та галасливих базарів. Великий князь Доран засунув запони своїх нош, щойно з них стало видно Спис-Башту — і все ж простолюддя кричало на нього, коли ноші проповзали поруч. «Піщані Змійки розбурхали їх, аж киплять» — майнула в сотника незатишна думка. Вони подолали геть занедбану смугу землі за зовнішнім муром і увійшли в другу браму. За нею вітер приніс пахощі дьогтю, солоної води, гнилих водоростей; натовп більшав з кожним кроком. — Дорогу великому князеві Дорану! — загув Арео Гота, гамселячи п’ятою ратища по цеглі під ногами. — Дорогу князеві дорнійському! — Князя дорнійського вбили! — заверещала жінка позаду нього. — До списів! — заревів чоловік з високого ґанку. — Доране! — загукав голос якогось родовитого пана. — Скликай списи! Гота облишив думку роздивитися всіх крикунів — юрба була надто щільною, і галасувала щонайменше її третина. — До списів! Помстимо за Гаспида! Поки вони досягли третьої брами, стражникам доводилося вже розштовхувати людей навсібіч, щоб розчистити шлях князевим ношам, а натовп у відповідь кидався різноманітним непотрібом. Один хлопчина-голодранець хутко проскочив повз списника з напівзогнилим гранатом у руці, але побачив перед собою Арео Готу з сокирою напоготові, впустив плід додолу і ще хутчіше накивав п’ятами. Інші здалеку жбурляли лимони, зелені та жовті, або ж помаранчі, вигукуючи: — Війна! Війна! До списів! Одного зі стражників поцілили в око лимоном, і навіть на нозі в самого сотника розлетівся на червоні шмарклі помаранч. Зсередини нош не донеслося жодної відповіді. Доран Мартел лишався схованим за тонкими шовковими стінами, доки його з супроводом не проковтнули товсті стіни замку, і з торохтливим брязкотом не впала замкова решітка. Галас поволі стихав. У зовнішньому замковому дворищі на свого батька чекала князівна Аріана, а навколо неї юрмилася половина двору: старий сліпий підстолій Рікассо, каштелян замку пан Манфрей Мартел, молодий маестер Милош у сірій рясі та шовковистій напахченій бороді, з півсотні дорнійських лицарів у легких та просторих лляних шатах півсотні різних відтінків. Юна Мирцела Баратеон стояла у товаристві своєї септи та пана Ариса з Королегвардії, геть упрілого у білому полив’яному лускатому обладунку. Князівна Аріана швидко рушила до ношів, зграбно ступаючи сандалями зі зміїної шкіри, ушнурованими аж вище колін. Волосся спадало їй до крижів гривою чорних кучерів; на чолі виднівся вінець із мідних сонць. «Досі така крихітка» — подумав сотник. Піщані Змійки усі були чималі на зріст, але Аріана вдалася у власну мати — а та була лиш трохи вища за п’ять стоп. Але під коштовним пасом, під шарами вільного текучого лілового шовку і жовтої парчі вона мала жіноче тіло — округле обрисами, гнучке та звабливе. — Батьку, — мовила вона, коли запони були відкинуті, — Сонцеспис щасливий вітати ваше прибуття. — О так, я чув, як навіжено раділи міщани, — мляво посміхнувся великий князь і попестив доньку по щоці зчервонілою напухлою долонею. — А ти на вигляд здорова. Сотнику, майте ласку — допоможіть спуститися. Гота пхнув сокиру за спину в навмисне зроблені для неї петлі, а тоді обережно узяв князя в обійми, намагаючись не зашкодити хворим суглобам. І все ж Доран Мартел прикусив язика, щоб не скрикнути з болю. — Я наказала кухарям приготувати до вечора бенкет, — розповіла Аріана, — з усіма вашими улюбленими стравами. — На жаль, я навряд чи зможу віддати їм належну шану. — Великий князь повільно обвів очима двір. — Не бачу тут Тієни. — Тієна благала про ласку побалакати наодинці. Я надіслала її до престольної палати і сказала чекати там. Великий князь зітхнув. — Ну гаразд. Сотнику! Що швидше скінчимо, то швидше я відпочину. Гота переніс його нагору кам’яними сходами Башти Сонця до великої круглої палати під банею, де останнє денне світло падало крізь вікна самоцвітного скла і малювало на блідому мармурі дзвінки півсотні різних кольорів. А там на них чекала третя Піщана Змійка. Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці попід помостом, де стояли панські престоли, але підвелася, коли Гота увійшов з князем на руках. Тієна вдягнена була в облипчасту сукню товстого світло-блакитного шовку з рукавами мирійського мережива і виглядала у ній невинно, мов сама Діва. В одній руці вона тримала гаптування, в іншій — пару золотих голок. Волосся Тієна теж мала золоте, а очі — наче глибокі сині озера… і все ж вони водночас нагадали сотникові очі її батька, хай ті були чорні, як ніч. «Усі доньки Оберина Мартела мають його гаспидські очі, — раптом усвідомив Арео. — І байдуже, якого вони кольору.» — Дядечку, — мовила Тієна Піщанець, — я вже на вас зачекалася. — Сотнику, посадіть мене на мій стіл. На помості стояло два панських престоли — майже однакові, лише на спинці одного золотом було викладено списа Мартелів, а на спинці іншого сяяло ройнарське сонце. Саме цей прапор віяв зі щогл кораблів Німерії, коли ті прибули до берегів Дорну. Сотник посадовив великого князя під списом і ступив убік. — Невже вам так боляче? — Голос панна Тієна мала солодкий, наче літні полуниці, та й саму її кортіло лизнути, наче ніжний смаколик. Її мати була септа, і навколо Тієни трохи що не променилося сяйво геть неземної невинності. — Чи не можу я полегшити ваші страждання? — Кажи, з чим прийшла, і дай мені відпочити. Я стомився, Тієно. — Я вигаптувала це для вас. — Тієна розгорнула шмат краму, на якому гаптувала. Там було зображено її батька, великого князя Оберина, верхи на піщаному коні, вбраного в червоний обладунок, з усмішкою на обличчі. — Коли скінчу, то подарую вам на згадку про брата. — Я і без твоєї згадки ніколи не забуду свого брата. — Добре це знати. Бо вже багато людей питають і не знаходять відповіді. — Князь Тайвин пообіцяв нам голову Гори. — О, яка добрість… але катівський меч не є гідною смертю для хороброго пана Грегора. Ми так довго благали богів про його смерть — буде справедливо, якщо і він про неї благатиме. Я знаю, яку отруту застосував пан батько — повільнішої та боліснішої немає на світі. Скоро ми аж тут, у Сонцесписі, почуємо, як Гора верещить у смертній муці. Великий князь Доран зітхнув. — Обара вимагає від мене дозволити війну. Нім задовольнить смерть лише кількох людей. Чого прагнеш ти? — Війни, — відповіла Тієна, — та не такої, як моя сестра. Дорнійці найкраще б’ються у себе вдома. Я кажу: нагострімо наші списи і зачекаймо. Коли на нас насунуться Ланістери та Тирели, ми скривавимо їх у проходах і поховаємо під летючими пісками, як робили вже сто разів. — Це якщо вони насунуться. — О, вони муситимуть, бо інакше шмат їхнього царства відвалиться, і все стане так, як було до нашого шлюбу з драконами. Так мені казав батько. За те, що принцеса Мирцела тепер у нас, ми мусимо дякувати Бісові. Така гарненька дівчинка, ви не згодні? От якби мені такі кучерики, як у неї. Вона створена бути королевою — як її мати. На Тієниних щоках з’явилися ямочки. — Я б завважила за честь облаштувати їй весілля, а заразом і наглянути за виготовленням корон. Тристан і Мирцела — такі прегарні невинні діти; гадаю, їм пасуватиме біле золото… зі смарагдами у колір Мирцелиних очей. Та втім, діаманти і перли теж нічогенькі — аби дітки побралися та коронами повінчалися. Тоді нам лишиться тільки уславити Мирцелу як Першу тако наречену, королеву андалів, ройнарів та першолюдей, законну спадкоємицю престолу Семицарства Вестеросу. І чекати, коли прийдуть леви. — Законну спадкоємицю?! — пирхнув великий князь. — Вона старша за свого брата, — пояснила Тієна, мовби якомусь дурникові. — За законом Залізний Престол має перейти до неї. — За дорнійським законом. — Коли ласкавий король Даерон одружився з князівною Мирією і привів нас до свого королівства, то було погоджено, що у Дорні завжди правитиме дорнійський закон. Так трапилося, що Мирцела зараз у Дорні. — Так, у Дорні, — буркнув великий князь непривітно. — Мені треба подумати. Тієна закопилила губки. — Ви забагато думаєте, дядечку. — Справді? — Саме так казав мені батько. — Оберин думав замало і занадто швидко. — А дехто з людей думає забагато і занадто повільно — певно, що боїться діяти. — Між страхом та осторогою є різниця. — О, то я мушу молитися, щоб не побачити вас наляканим, дядьку! Бо ви, мабуть, і дихати забудете. Вона здійняла руку… але сотник негайно грюкнув п’ятою ратища сокири по мармурові підлоги і застеріг: — Ясна панно, ви забуваєтеся. Відступіть від помосту, коли ваша ласка. — Я не мала на думці зла, сотнику. Я люблю мого дядечка і знаю, що він любив мого батька. — Тієна стала перед великим князем на коліно. — Я сказала все, задля чого прийшла, дядьку. Пробачте, якщо завдала образи — мені аж серце крається. Чи не позбавили ви мене своєї любові? — Ні. І ніколи не позбавлю. — Тоді дайте мені благословіння, і я піду. Доран повагався пів-удару серця, тоді поклав долоню на голову небоги. — Май мужність, дитино. — Як інакше? Адже я — його дочка! Та щойно вона вклонилася і вийшла, як до помосту заспішив маестер Калеот. — Пане князю, а чи вона… дозвольте подивитися на вашу руку… — Маестер спершу оглянув долоню, тоді перевернув її вниз і понюхав тили князевих пальців. — Ні-ні, все гаразд. Все чудово. Подряпин немає, тож… Великий князь забрав руку. — Маестре, чи можна просити вас про макове молочко? Наперстку вистачить. — Макове? Так-так, певно ж. — І якнайскоріше, — м’яко додав Доран Мартел. Калеот заспішив до сходів. Знадвору вже сіло сонце. Світло всередині бані зблякло на голубі сутінки, усі дзвінки на підлозі потроху згасли. Великий князь сидів на панському престолі під Мартеловим списом, блідніючи від болю. По довгій хвилині мовчання він обернув обличчя до Арео Готи. — Сотнику, — запитав він, — наскільки вірна мені моя варта? — Вірна. — Сотник не знав, що тут іще можна сказати. — Уся до людини? Чи одні вірні, а інші — ні? — Вони добрі вояки. І добрі дорнійці. Вони зроблять те, що я накажу. — Арео грюкнув ратищем по підлозі. — А я принесу вам голову будь-якої людини, яка вас зрадить. — Голів мені не треба. Я хочу покори. — Ви її маєте. — «Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» — Скільки треба варти? — Про те вирішуй сам. Можливо, кілька вірних душ упораються краще, ніж два десятки. А я хочу, щоб усе було зроблено якнайшвидше, якнайтихіше і без пролиття крові. — Швидко, тихо, без крові. Зрозуміло. Який буде наказ? — Знайди доньок мого брата, затримай їх під своєю вартою і замкни у келіях нагорі Спис-Башти. — Піщаних Змійок? — Сотникові пересохло в горлянці. — Усіх… вісьмох, пане князю? І малих теж? Великий князь трохи подумав. — Дівчатка Еларії ще замолоді, щоб становити небезпеку, та боюся, щоб не знайшлися люди, які захочуть застосувати їх проти мене. Краще безпечно тримати їх неподалік. Тому знайди і маленьких теж… але найперше — Тієну, Німерію та Обару. — Слухаю волю мого князя. — На серці в нього було неспокійно. «Моїй маленькій князівні це не сподобається.» — А що про Сарелу? Вона теж доросла жінка, майже двадцяти років. — Якщо вона не повернеться до Дорну, я нічого не зможу зробити — лише молитися, щоб вона мала більше здорового глузду, ніж її сестри. Облишмо її, нехай собі… грається у свою гру. Збери мені решту — я не спатиму, доки не знатиму, що вони в безпеці та під вартою. — Буде зроблено. — Сотник завагався. — Та коли про це дізнаються на вулицях, простолюддя завиє з люті. — Весь Дорн завиє, — зауважив Доран Мартел стомленим голосом. — А ми мусимо молити богів, щоб це виття почув князь Тайвин у Король-Березі. Нехай знає, якого відданого друга він має у Сонцесписі. Серсея Їй наснилося, що вона сидить на Залізному Престолі вище від усіх і кожного. Двірські унизу здавалися яскраво забарвленими мишами. Славне панство та шляхетне жіноцтво ставало на коліна. Зухвалі юні лицарі складали їй до ніг мечі та благали про знаки прихильності, а королева ласкаво посміхалася до них. Аж раптом нізвідки з’явився карлик, показав на неї та запугукав лиховісним сміхом. Пани та панії теж захихотіли, ховаючи усмішки у долонях. І аж тоді королева втямила, що сидить зовсім гола. Нажахана, вона спробувала затулитися руками. Леза та гостряки Залізного Престолу кусали їй плоть, поки вона щулилася, ховаючи сором. Ногами текла червона кров — то у сідниці вчепилися сталеві зуби. Спробувавши встати, вона провалилася ногою в щілину між покрученими шматками заліза, і що більше силувалася вилізти, то більше престол поглинав її, виривав шматки м’яса з грудей та живота, різав руки та ноги, аж вони скоро стали слизькі, червоні та лискучі… А тим часом унизу престолу викидав коники і заходився сміхом її брат. Коли вона відчула на плечі легкий доторк чиєїсь руки і зненацька прокинулася, його веселощі продовжували бриніти їй у вухах. На пів-удару серця Серсеї здалося, що та рука — теж із нічного жахіття, але то була всього лише Сенела. На вид покоївка була біла і перелякана. «Ми тут не самі» — усвідомила королева. Навколо ліжка маяли тіні — високі, вдягнені у киреї, з-під яких виблискували кольчуги. «Що тут забули озброєні люди? Де моя варта?» Опочивальня була темна, за винятком ліхтаря, котрого один з прибульців тримав високо над головою. «Не можна показати страху.» Серсея відкинула назад переплутане уві сні волосся і спитала: — Чого вам треба? У світло ліхтаря ступив чоловік, і вона побачила на ньому біле корзно. — Хайме?! «Я бачила уві сні одного брата, а будити мене прийшов інший.» — Ваша милосте. — Голос не належав її братові. — По вас послав пан Регіментар. Його волосся кучерявилося, як і в Хайме, але ж братове було кольору битого золота — того самого, що в неї — а цей чоловік мав волосся чорне і лискуче. Вона зачудовано витріщилася, геть не розуміючи його белькотіння. До чого тут нужник, який ще арбалет? З якого дива згадують батькове ім’я? «Я ще не прокинулася, — подумала Серсея. — Не прокинулася, і жахіття моє не скінчилося. Скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене глузувати.» Але то була якась дурниця. Братик-карлик сидів у кам’яному мішку, приречений померти просто сьогодні. Вона зиркнула на руки, перевернула, порахувала власні пальці. Ковзнувши долонею по плечі та передпліччі, упевнилася, що рука вкрита сиротами, але цілісінька. На ногах не було порізів, на п’ятах — кривавих ран. «То був сон, лише сон. Я забагато випила минулого вечора. Це випари вина зі шлунку роблять таке з головою. Як настане світанок — я ж перша і посміюся зі своїх страхів. Діти мої будуть убезпечені, Томенів престол стоятиме міцно, а мій збочений менший «валонкар» позбавиться голови та згниє.» Біля плеча з’явилася Джоселин Звихт, пхнула до рук кухля. Серсея зробила ковток; то була вода з домішкою вичавленого лимона — такого терпкого, що вона все виплюнула. Королева почула, як нічний вітер брязкає віконницями, і раптом побачила усе напрочуд гостро та ясно. Джоселин тремтіла, наче листок на вітрі — схоже, вона злякалася незгірш Сенели. Згори нависав пан Озмунд Кіптюг, позаду нього стояв пан Борос Блаунт з ліхтарем. У дверях юрмилися ланістерівські надвірні стражники з блискучими визолоченими левами на маківках шоломців. Вони теж виглядали переляканими. «Чи може таке бути? — запитала себе королева. — Невже правда?» Вона підвелася з ліжка і дозволила Сенелі накинути на плечі халат, ховаючи голе тіло. Серсея зав’язала його поясом сама, незграбними скоцюбленими пальцями. — Але пан батько тримають навколо себе варту вдень і вночі, — мовила вона. Язик ледве повертався між зубів. Вона ковтнула ще лимонної води і побовтала у роті, щоб освіжити подих. До ліхтаря, котрого тримав пан Борос, влетіла мушка; Серсея чула, як вона дзижчить, і бачила тінь крил, що марно билися на склі. — Варта на місцях, ваша милосте, — відповів Озмунд Кіптюг. — Ми знайшли таємні двері позаду комина. Прохід, нікому не відомий. Пан Регіментар пішов подивитися, куди він веде. — Хайме?! — охопив її раптовий, наче морська буря, жах. — Пан Хайме має бути з королем!… — Малому нічого не заподіяно. Пан Хайме надіслав тузінь варти його стерегти. Його милість спочиває. «Хай його сни будуть легшими за мої, а пробудження — лагіднішим.» — Хто з вас зараз при королі? — Цю честь, коли ваша ласка, має пан Лорас. До пана Лораса вона ласки не мала. Тирели були всього лише підкоморії-управителі, піднесені драконовими королями надто високо — до княжої влади, яку їм не варто було давати. Марнославство їхнє могло рівнятися лише з жадобою до статків та могуття. Хай пан Лорас — гарненький, як дівчача мрія, та під своїм білим корзном лишається Тирелом аж до кісток. Хто їх зна — може, гидкий плід сьогоднішньої ночі було посаджено, полито і вирощено саме у Вирії. Втім, висловлювати вголос таке припущення вона наразі не сміла. — Дозвольте мені хвилину вдягтися. Пане Озмунде, ви проведете мене до Башти Правиці. Пане Боросе, ходіть до наглядачів у в’язниці й упевніться, що карлик сидить у своїй келії. Імені його вона не зважилася назвати. «Він би не знайшов мужності підняти руку на батька» — казала вона собі, проте хотіла знати напевне. — Слухаю волю вашої милості. Блаунт віддав ліхтаря панові Озмунду. Серсеї навіть трохи полегшало, коли вона побачила його спину. «Батькові не варто було поновлювати його серед білих братчиків.» Лицар виявився ганебним боягузом. Поки вони вийшли з Маегорового Острогу, небо стало темно-синім, хоча зірки ще сяяли. «Усі, крім однієї, — подумала Серсея. — Впала ясна зоря заходу, і ночі віднині стануть темніші.» Вона призупинила крок на перекидному мості через сухий рів, окинула оком шпичаки унизу. «Вони б не насмілилися про таке брехати.» — Хто знайшов батька? — Один з його стражників, — відповів пан Озмунд. — Люм. Пішов до вітру і знайшов їхню ясновельможність у нужнику. «Ні, цього не може бути. Це не смерть для лева.» Королева почувалася на диво спокійною. Вона згадала, як уперше, маленькою дівчинкою, втратила молочний зуб. Він не болів, але дірка у роті створювала чудернацьке відчуття; язик сам собою без упину ліз до неї мацати. «Тепер у цілому світі лишилася діра там, де був батько. А діри треба латати.» Якщо Тайвин Ланістер справді помер, то ніхто не міг тепер почуватися безпечно… а найменше — її син на престолі. Коли помирає лев, на його місце лізуть нижчі й ниціші звірі: шакали, стерв’ятники, дикі собаки-падложери. Вони намагатимуться відштовхнути її геть, як робили завжди. Діяти треба швидко — так, як по смерті Роберта. Можливо, це справа рук Станіса Баратеона через якогось посіпаку. Ба навіть передобідок до нового нападу на місто. Королева хотіла сподіватися, що так воно і є. «Хай приходить. Я його розіб’ю вщент, як розбив батько, і цього разу він живим не втече.» Станіса вона не боялася — не більше, ніж Мейса Тирела. Та й загалом не боялася нікого — вона ж бо донька Скелі, левиця Ланістерів. «Не буде тепер балачок щодо вдруге видати мене заміж.» Віднині їй належало дідицтво Кастерлі-на-Скелі, сила та влада дому Ланістер. Ніхто більше не насмілиться її зневажити. Навіть коли Томенові не потрібна буде намісниця, пані господиня у Кастерлі-на-Скелі залишиться впливовою силою в державі. Східне сонце забарвило верхівки башт яскраво-червоним, але внизу попід мурами ще ховалася ніч. Зовнішній замок був такий принишклий, аж вірилося, що всі люди в ньому померли. «А було б їм і померти. Не личить Тайвинові Ланістеру помирати самому. Така людина заслуговує піти до пекла з почтом, щоб і там їй служили та догоджали.» Коло дверей до Башти Правиці стояло на чатах четверо списників у червоних киреях та шоломцях з левами. — Нікого не впускати і не випускати без мого дозволу, — наказала Серсея. Вміння наказувати прийшло до неї легко та природньо. «Сталь у голосі — то від батька. Він теж так умів.» Всередині башти очі ятрив дим від смолоскипів, але Серсея не лила сліз — так само, як не лив би їх батько. «Я — єдиний справжній син, якого він породив.» Підбори шкрябали по каменю, поки вона крокувала вгору сходами; мушка всередині ліхтаря пана Озмунда навіжено теліпалася. «Здохни вже, — роздратовано подумала королева, — лети у вогонь, годі смикатися.» Ще двійко червонокирейників стояло нагорі сходів. Рудий Лестер пробурмотів, коли вона його минала, якісь недоладні співчуття. Королева засапалася, подих її прискорився, серце гупало у грудях. «Сходинки, — сказала вона собі, — ця бісова башта має надто багато сходинок.» Мимоволі майнула спокуслива думка, чи не розвалити її зовсім. Передпокій нагорі повнився натовпом дурнів, що балакали пошепки — наче князь Тайвин спав, і вони боялися його збудити. Стражники та челядь поспіхом розступалися перед нею, розтуляючи роти і щось проказуючи. Вона бачила рожеві ясна, рухливі язики, та слова їхні не означали геть нічого — не більше, ніж дзижчання мушки. «Що вони тут роблять? Як дізналися?» Направду саме її мали б покликати першою. Вона ж королева-намісниця на державі, хіба вони забули? Перед опочивальнею Правиці стояв пан Мерин Трант у білому обладунку та корзні. Забороло шолома було підняте, мішки під очима надавали йому напівсонного вигляду. — Виженіть звідси цих людей, — наказала Серсея. — Мій батько досі в нужнику? — Його перенесли на ліжко, м’сьпані. Пан Мерин штовхнув двері й дав королеві дорогу. Вранішне світло лилося крізь віконниці, малювало золоті смуги на очереті, яким було встелено підлогу опочивальні. Дядько Кеван стояв коло ліжка на колінах і намагався молитися, та ледве міг вимовити хоч слово. Стражники скупчилися навколо комина. Таємні двері, про які казав пан Озмунд, роззявилися у темряву за попелом та вугіллям, розмірами нагадуючи чорне гирло печі. Панові Озмунду довелося б туди проповзати. «Але Тиріон — лише пів-пана, — подумала вона і сама на себе розсердилася. — Та ні, карлика зачинено у кам’яному мішку.» Це не міг зробити він. «Станіс, — сказала вона собі, — справа не обійшлася без Станіса. Він досі має у місті прихильників. А якщо не він, то вже певно Тирели…» Про таємні проходи всередині Червоного Дитинця віддавна гуляли плітки та перекази. Вважалося, що Маегор Лютий убив усіх будівників замку, щоб навіки вберегти знання про ходи від зайвих людей. «А скільки ще опочивалень мають приховані двері?» Серсеї раптом примарилося, як карлик вилазить з-за гобелену в Томенових покоях з ножем у руці. «Томена добре охороняють» — сказала вона собі. Але ж і князь Тайвин мав добру охорону… Якусь мить вона не впізнавала померлого. Так, він мав таке саме волосся, як її батько, але то була, конче певно, зовсім інша людина — настільки менша, наскільки й старіша. Халат його був підсмикнутий угору і нагорнутий аж на груди, лишаючи тіло нижче пояса зовсім оголеним. Стріла з арбалету поцілила його в низ живота між пупом та чоловічими місцями і застрягла так глибоко, що стирчати назовні лишилося тільки пір’я. Сороміцьке волосся вкрилося кіркою висхлої крові; у пупі також стояла майже загусла калюжка. Тхнуло від батька так, що королева зморщила носа. — Вийміть з нього стрілу, — наказала вона. — Це ж Правиця Короля! «І мій батько. Мій ясновельможний пан батько. Чи мушу я верещати і видирати собі волосся?» Казали, що Кетлін Старк пошматувала собі обличчя на криваві смуги, коли Фреї зарізали її дорогоцінного Робба. «Ви б хотіли цього, батьку? — кортіло їй спитати. — Чи краще б хотіли, щоб я лишилася сильною? Ви плакали по власному батькові?» Її дід помер, коли їй був лише рочок, але ту історію вона знала добре. Князь Титос надзвичайно розжирів, і серце його розірвалося одного дня, коли він видирався сходами до своєї коханки. Батько тоді був у Король-Березі — служив Правицею Навіженому Королю. Коли Серсея з Хайме були малі, князь Тайвин часто перебував у Король-Березі. Якщо він і плакав, коли дізнався про смерть батька, то в такому місці, де ніхто не бачив його сліз. Королева відчула, як її нігті впинаються в долоні. — Як ви сміли залишити його отак?! Пан батько були Правицею при трьох королях, найвеличнішою людиною в історії Семицарства! За ними мають калатати дзвони, як калатали за Робертом! Їх треба обмити і вдягти згідно їхньої посади — у горностай, грезет і кармазиновий шовк. Де Пицель? Де Пицель, питаю?! — Вона обернулася до стражників. — Гей, Бородавко! Приведи мені великого маестра Пицеля. Він має подбати про князя Тайвина. — А він їх бачив, ваша милосте, — відповів Бородавка. — Прийшов, побачив і пішов скликати сестер-мовчальниць. «Виходить, по мене послали останньою.» Накотив такий гнів, що вона й слів не добрала. «А Пицель побіг писати листи, аби лише не забруднити свої безсилі старечі рученята. Який з нього хосен, питається?» — Знайдіть маестра Балабара, — нарешті спромоглася вона. — Маестра Френкена. Хоч якогось маестра! Бородавка і Деривухо притьмом кинулися виконувати наказ. — Де мій брат? — Пішов проходом. Там цілий колодязь, а у ньому в камінь забито залізні щаблі. Пан Хайме поліз подивитися, чи він глибокий. «Та ж Хайме однорукий! — кортіло їй заволати. — Лізти туди мали б ви! Як йому видиратися щаблями, телепні? Коли там, унизу, на нього можуть чекати ті самі волоцюги, що вбили батька!» Її близнюк завжди був надто похапливий, і навіть втрата правиці, схоже, не навчила його обережності. Вона вже була наказала вартовим полізти за ним і привести назад, коли повернулися Бородавка та Деривухо, ведучи між собою сивочолого чоловіка. — Оцей, ваша милосте, — мовив Деривухо, — називає себе маестром. Чоловік низько вклонився. — Чим можу прислужитися вашій милості? Обличчя його видалося трохи знайомим, та Серсея не могла згадати, де саме його стрічала. «Підстаркуватий, але молодший за Пицеля. У цьому начебто ще збереглася якась сила.» Чоловік був високий, хоча трохи зсутулений, зі зморшками навколо ясних блакитних очей. «А шия гола.» — На вас немає маестерського ланцюга. — Бо в мене його забрали. А звати мене, коли ласка вашої милості, Кайбурном. Я лікував руку вашому братові. — Краще сказати, пенька. Тепер королева його згадала — адже це він приїхав разом із Хайме з Гаренголу. — Так, долоню я панові Хайме не врятував, мушу визнати. Зате моє мистецтво врятувало йому решту руки, а можливо, і саме життя. Цитадель забрала в мене ланцюга, та не змогла забрати знання і хист. — Годиться, — вирішила королева. — Та якщо ви не впораєтеся, то втратите щось більше за ланцюга, це я вам обіцяю. Приберіть стрілу з живота мого батька і приготуйте його для сестер-мовчальниць. — Слухаю волю пані королеви. — Кайбурн пішов до ліжка, зупинився, озирнувся. — А що ваша милість накажуть робити з дівчиною? — Дівчиною?! Серсея зовсім не помітила другого тіла, тому ринула до ліжка, відкинула убік купу скривавлених простирадл і побачила її — голу, холодну, рожеву… за винятком обличчя, зчорнілого так само, як Джофове на весіллі. Ланцюг з ланками у подобі з’єднаних золотих рук майже сховався у плоті на шиї, скручений так сильно, що порвав шкіру. Серсея засичала, як розлючена кішка: — А це звідки тут узялося?! — Ми її тут знайшли, ваша милосте, — промимрив Деривухо. — Це ж Бісова шльондра. Наче це мало пояснити, відки вона взялася у опочивальні і що тут робила. «Пан батько не мав потреби у шльондрах, — подумала Серсея. — Після смерті матері він не торкався жінок.» Вона подарувала стражникові крижаний погляд. — Ні, такого не… коли батько князя Тайвина помер, молодий князь повернувся до Кастерлі-на-Скелі і там знайшов… жінку оцього штибу… прикрашену материними коштовностями, в одній з материних суконь. Пан батько зірвав з неї коштовності, та й усе інше теж. Два тижні її ганяли голою вулицями Ланіспорту, де вона мала сповідатися кожній зустрічній людині, що є злодійкою та розпусницею. Ось як князь Тайвин Ланістер чинив зі шльондрами. Він би ніколи… ця жінка перебувала тут із якоюсь іншою метою, не щоб… — Можливо, його ясновельможність Правиця допитував дівчину щодо її хазяйки, — припустив Кайбурн. — Адже Санса Старк, я чув, зникла тієї ж ночі, коли було вбито короля. — Саме так! — Серсея гаряче учепилася за припущення. — Авжеж допитував, жодних сумнівів бути не може. І подумки побачила погляд Тиріона спідлоба та його хижу мавп’ячу посмішку під руїною носа. «Хіба є кращий спосіб допитати шльондру, ніж роздягти голяка і розсунути їй ноги? — прошепотів карлик. — Я й сам полюбляв її так допитувати.» Королева відвернулася. «Ні, на неї я не дивитимуся.» Раптом їй стало гидко навіть перебувати в одному помешканні з мертвою дівкою, і вона поспіхом вискочила до передпокою повз Кайбурна. Тим часом до пана Озмунда приєдналися його брати Озней та Озфрид. — У опочивальні Правиці лежить мертва жінка, — мовила Серсея до трьох Кіптюгів. — Ніхто не має знати, що вона тут з’являлася. — Слухаю ясну пані. — Пан Озней досі зберіг на щоці помітні подряпини від пазурів іншої Тиріонової шльондри. — Але що нам з нею робити? — Згодуйте собакам чи заберіть собі до ліжка на розваги — який мені клопіт? Її тут ніколи не було, зрозуміли? Хто насмілиться бодай згадати вголос — втратить язика. Ви мене зрозуміли? Озней та Озфрид перекинулися поглядами. — Воля вашої милості. Вона пішла за ними всередину і подивилася, як вони сповивають дівчину скривавленими ковдрами та простирадлами. «Шая. Її звали Шая.» Востаннє вони розмовляли ввечері напередодні карликового суду двобоєм — після того, як отой вишкірений дорнійський змій став за нього поборником. Шая питала про якісь коштовності, подаровані їй Тиріоном, про певні обіцянки, які б вона хотіла отримати від корони: маєток у місті та лицаря за нареченого. Королева дала зрозуміти, що хвойда не отримає геть нічого, доки не розкаже, куди поділася Санса Старк. — Ти була її покоївкою. Я маю вірити, що ти нічого не знала про її підступні задуми? — гарчала Серсея. Шая тоді втекла вся у сльозах. Пан Озфрид закинув сповитий труп собі на плече. — Мені потрібен той ланцюг, — мовила Серсея. — Дивіться, не подряпайте золота. Озфрид кивнув і рушив до дверей. — Ні, не дворищем! — Вона махнула рукою в бік таємного проходу. — До підземелля спускається колодязь. Лізьте туди. Пан Озфрид став був на коліно перед комином, але раптом звідти заблимало світло, і королева почула голоси. З дірки виник Хайме, зігнутий, наче стара шкиринда, здіймаючи чоботями хмари попелу з останнього вогнища князя Тайвина. — Геть з дороги! — наказав він Кіптюгам. Серсея кинулася до брата. — Ти їх знайшов? Знайшов убивць? Скільки їх там? Авжеж їх мало бути кілька. Хіба один упорався б з її батьком? На вид її близнюк здавався геть виснаженим. — Колодязь спускається у кімнату, куди виходить з півтузня проходів. Усі проходи перекрито залізними ґратами, зачинено на ланцюги та замки. Треба знайти ключі. — Він роззирнувся навколо себе опочивальнею. — Хай хто це зробив, він може досі ховатися у цих стінах. Там така плутанина, і всюди темно. Серсея уявила собі, як Тиріон пробирається усередині стін, наче велетенський щур. «Ні. Дурниці. Карлик сидить у кам’яному мішку.» — То розбий стіни молотами. Хоч усю цю башту розвали, якщо треба. Я хочу, щоб їх знайшли. Тих, хто це зробив — хай хто вони є. Знайшли і скарали. Хайме обійняв її, охопив стан здоровою рукою. Від нього тхнуло попелом, але у волоссі заплуталося вранішнє сонце, надаючи золотого блиску. Їй закортіло притягти до себе його обличчя, уп’ястися поцілунком… «Ні, пізніше, — сказала вона собі, — пізніше він сам прийде до мене по розраду.» — Ми його спадкоємці, Хайме, — прошепотіла вона. — Саме на нас ляже тягар завершити його труди. Ти повинен обійняти батькову посаду і стати Правицею. Ти ж розумієш, хіба ні? Томен має в тобі потребу… Він віддалився від неї та здійняв руку, тицьнувши пеньком трохи не в обличчя. — Правиця без правиці? Якийсь недолугий жарт, сестричко. Не проси мене правити, не вийде. Їхній дядько почув його відповідь, а з ним і Кайбурн, і Кіптюги, які тим часом намагалися пропхати свій сувій до комина. Почули навіть стражники: Бородавка, Деривухо та Гок Кривокопито. «І ще до вечора знатиме увесь замок.» Серсея відчула, як запашіли щоки. — Правити?! Я нічого не казала про правити. Правитиму я, доки син не досягне належного віку. — Тоді не знаю, кого мені більше шкода, — відповів брат, — Томена чи Семицарство. Вона дала йому ляпаса. Рука Хайме злетіла вгору, швидша за котячу лапу, щоб перехопити удар… але кіт мав замість правиці скалічений оцупок. Її пальці лишили на щоці червоні сліди. Почувши звук ляпаса, їхній дядько зіп’явся на ноги. — Ваш батько лежить тут мертвий! Майте пристойність винести ваші сварки назовні! Хайме схилив голову на знак вибачення. — Благаю пробачити нам, дядьку. Моїй сестрі зле від горя. Вона забувається. За те їй закортіло дати йому ще одного ляпаса. «Я з глузду з’їхала, коли гадала, що він може служити Правицею.» Чи не краще взагалі скасувати цей уряд? Коли Правиця приносив їй щось, окрім лиха та клопоту? Джон Арин підклав їй у ліжко Роберта Баратеона, до того ж наприкінці життя почав рознюхувати про неї та Хайме. Едард Старк підхопив справу Арина там, де той її покинув; його втручання змусило її позбавитися Роберта швидше, ніж вона бажала — мала-бо намір спершу дати ради його клятим братам. Тиріон продав Мирцелу дорнійцям, зробив одного з її синів заручником, а іншого вбив. А коли князь Тайвин повернувся до Король-Берега… «Наступний Правиця знатиме своє місце» — пообіцяла вона собі. Ним має стати пан Кеван. Дядько був невтомний у трудах, обережний, поміркований, вірний та покірний престолові. На нього вона зможе покластися так само, як покладався батько. «Правиця не повинна сперечатися з головою.» Влада над державою належить їй, але ж для її здійснення знадобляться нові люди. Пицель був нікчемний белькотливий підчихвіст, Хайме втратив мужність разом із мечовою рукою, а Мейсові Тирелу з його кумцями Рожвином та Рябином аж ніяк не можна було вірити. Може, саме вони і замішані у цю справу. Адже Мейс Тирел мав розуміти, що поки Тайвин Ланістер живий, влади над Семицарством йому не бачити. «Але з оцим треба обережніше.» Місто юрмилося його вояками; Тирел примудрився увіпхнути одного зі своїх синів до Королегвардії, а тепер підкладає дочку в Томенове ліжко. Від думки про згоду батька на заручини Томена і Маргерії Тирел її досі охоплювала лють. «Те дівчисько вдвічі старше за мого сина і вже двічі овдовіле!» Мейс Тирел твердив, що донька його досі незаймана, та Серсея плекала сумніви. Так, Джофрі загинув, не встигнувши взяти наречену до ліжка, проте вона ж була раніше одружена з Ренлі… «Нехай хтось любить трав’яну наливку замість доброго пива, та коли йому просто під ніс ставлять пиво, він п’є і не вередує.» Треба наказати князеві Варису з’ясувати все, що можливо. Остання думка змусила її спинитися на місці, наче вкопану. Вона геть забула про Вариса! «А він же мав би бути поруч. Він завжди поруч.» Коли у Червоному Дитинці ставалося щось важливе, євнух з’являвся, наче з повітря. «Тут Хайме, і дядько Кеван, і Пицель вже встиг прийти та піти. А Вариса немає.» Холодний палець торкнувся хребта. «Він до цього причетний. Напевне, боявся, що батько зітне йому голову, і вдарив першим.» Князь Тайвин ніколи не плекав любові до солодкого та слизького коронного шепотинника. Якщо хтось і знає таємниці Червоного Дитинця, то хто, як не він? «Злигався зі Станісом, це вже напевне. Зрештою, вони обидва сиділи у раді Роберта…» Серсея хутко рушила до дверей опочивальні, де стояв пан Мерин Трант. — Транте, ану приведіть мені пана Вариса! Якщо пручатиметься — притягніть на шворці. Хай верещить, аби цілий був. — Слухаю волю вашої милості. Та не встиг один Королегвардієць вийти, як повернувся другий. Пан Борос Блаунт червонів обличчям і важко дихав після поспіху догори сходами. — Зник! — видихнув він, коли побачив королеву, тоді упав на одне коліно. — Біс… його келію відчинено, ваша милосте… ніде нема жодного сліду… «Сон справдився.» — Я ж наказала, — засичала вона. — Його мали стерегти вдень і вночі. Блаунтові груди важко здіймалися. — Одного з темничних ключарів теж немає. Ругеном його звали. А двох інших ми знайшли поснулими. Вона ледве змусила себе не заверещати. — Сподіваюся, пане Боросе, ви їх хоч не збудили. Хай собі сплять. — Сплять? — Лицар підняв догори здивовані набряклі очі. — Гаразд, ваша милосте, але скільки часу… — Вічно, пане. Потурбуйтеся, щоб вони поснули навіки. Я не потерплю, щоб варта спала на чатах. «Він тут, у стінах. Він убив батька, як раніше убив матір, як убив Джофа.» Королева знала, що карлик прийде і по неї — точно так, як їй передбачила стара у мороці того намету. «Я сміялася їй в обличчя, а вона таки мала силу. Я побачила своє майбутнє у краплі крові. Мою лиху долю.» Ноги раптом послабли й підломилися. Пан Борос спробував узяти королеву попід руку, та вона сахнулася від його доторку. Хтозна — може, і він є одним з Тиріонових поплічників. — Заберіться від мене! — мовила вона. — Геть! І сяк-так додибала до лави-скрині з високою спинкою. — Ваша милосте? — запитав Блаунт. — Чи не принести вам кухоль води? «Крові мені принеси, не води. Тиріонової крові — крові валонкара.» Навколо кружляли у танку смолоскипи. Серсея заплющила очі й побачила, як до неї вишкіряється карлик. «Ні, — подумала вона, — ні… я ж майже тебе здихалася.» І відчула, як його пальці охопили їй шию та почали стискатися. Тиріон Увесь шлях через вузьке море він потопив у вині. Корабель був малий, бесіда — ще менша, та капітан не дозволяв йому потикатися нагору. Колихання чардаку під ногами вивертало шлунок назовні, а поганючий харч, коли його вибльовували, ставав на смак ще поганішим. Але навіщо давитися солониною, твердим сиром і сухарями з хробаками, коли є таке поживне вино? Червоне, кисле, дуже міцне. Іноді вино теж виверталося назовні, але завжди знаходилося нове. — Світ повен вина, — бурмотів він у вогкому мороці свого помешкання. Батько завжди зневажав пияків, але хіба його думка тепер щось важила? Батько помер — він-бо сам його убив. «Стріла в черево, ясновельможний князю — отакий од мене даруночок. А якби я умів стріляти влучніше, то поцілив би просто у прутня — того самого, котрим ниций мерзотник породив мене на світ.» У череві корабля було ніяк не зрозуміти, чи ззовні день, а чи ніч. Тиріон відміряв час за приходом корабельного учня, котрий приносив страви — ті самі, яких Тиріон їсти не хотів. Малий завжди мав при собі також щітку і цебро — прибратися у помешканні. — Це дорнійське вино? — запитав одного разу Тиріон, висмикнувши чіп із міха. — Нагадує мені про одного змія, котрого я знав особисто. Жвавий був та кумедний, аж поки гора його не задавила. Малий жеглярчук не відповів. З себе він був досить незугарний, хоч і не такий страшкий, як один собі карлик з половиною носа та рубцем від ока до щелепи. — Я тебе чимось образив, абощо? — питав Тиріон, поки малий тер підлогу. — Тобі наказали до мене не балакати? Чи якийсь карлик колись уграв твою мамцю? Відповіді не було. — Куди ми пливемо? Хоч це мені скажи! — Хайме згадував про одне з Вільних Міст, але не казав, яке саме. — До Браавосу? Тирошу? Миру? Тиріон радше волів би потрапити у Дорн. «Мирцела старша за Томена, за дорнійським законом Залізний Престол належить їй. А я б допоміг їй у здобутті законних прав — саме так, як закликав мене князь Оберин.» Але ж Оберина вбили; йому розтрощив голову на криваві друзки броньований кулак пана Грегора Клегана. А чи стане Доран Мартел без заохочення Червоного Гаспида навіть розглядати такий непевний задум? «Ще хтозна, чи не заб’є в залізи та не віддасть назад моїй милій сестрі.» На Стіні, мабуть, було б спокійніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна Варта має потребу в таких людях, як Тиріон. «Але ж і Мормонт, напевне, вже мертвий. Хтозна, чи не оберуть на воєводу після нього Яноса Слинта.» А той різницький вилупок навряд чи забуде, хто запхав його на Стіну. «Та й чи хочу я решту життя давитися кулішем з солониною за одним столом з убивцями і злодіями?» Хай навіть та решта життя буде не такою вже довгою — клопотом Яноса Слинта. Жеглярчук змочив щітку і завзято допався до прибирання. — Чи відвідував ти колись будинки задоволень у Лисі? — поцікавився карлик. — Може, це там місце шльондрам? Тиріон не міг пригадати валірійського слова, що позначало б шльондру, та й запізно було згадувати — малий вже кинув щітку до цебра і пішов геть. «Вино тупить мені розум.» Він навчився читати високовалірійською ще на коліні в маестра, хоча те, як розмовляли у Дев’яти Вільних Містах… ну, то була навіть не одна говірка, а дев’ять, у самому розпалі перетворення на дев’ять окремих мов. Тиріон трохи тямив браавоською і дуже поверхово — мирійською. В Тироші він би зміг наблюзнити на богів, обізвати когось шахраєм і замовити кухоль пива — усе завдяки одному сердюкові, котрого побіжно знав у Скелі. «У Дорні хоч розмовляють посполитою.» Подібно до дорнійських страв та дорнійського правосуду, дорнійська мова була присмачена приправами з річки Ройни, та все ж її можна було так-сяк розуміти. «О так, Дорн — то є добре. Подайте мені Дорн.» І з цією думкою — обійнявши її, наче дитина ляльку — він поліз на лежанку спати. Сон ніколи не приходив легко до Тиріона Ланістера. На цьому ж кораблі сон узагалі рідко до нього навідувався — хіба що час від часу йому вдавалося випити досить вина, щоб ненадовго знепритомніти. Зате він не бачив снів і з того радів, бо надивився їх уже вдосталь для одного невеличкого життя. «І все про якісь дурниці: кохання, справедливість, дружбу, славу. Все одно, що мріяти стати високим на зріст.» Тиріон розумів, що зі згаданого йому тепер ніщо не світить. Знав напевне. Але не знав, де ж усе-таки місце шльондрам. — Туди, де місце шльондрам, — сказав його батько. «То були його останні слова — ще й які.» Тумкнув самостріл, князь Тайвин сів на нужник, а Тиріон Ланістер почалапав кудись у темряву з Варисом при боці. Напевне, спершу він спустився у колодязь, подолавши двісті тридцять щаблів туди, де у пащі залізного дракона жевріли жовтогарячі жарини. Але не пам’ятав, як саме. Пам’ятав лише тумкання арбалету і сморід батькових кишок, що попустилися у смерті. «Ач який… навіть помираючи, не дав дихати вільно — змусив давитися своїм смородом.» Варис провів його підземними проходами, але розмов уникав доти, доки вони не вигулькнули коло Чорноводи — там, де Тиріон здобув славну перемогу і втратив носа. Тоді карлик обернувся до євнуха і мовив: — Я вбив свого батька. Таким голосом, яким хтось інший сказав би: «я забив собі пальця.» Коронний шепотинник був одягнений жебрущим братом: у побиту міллю брунатну рясу грубого плетіння з каптуром, що ховав гладкі повні щоки й круглу лису голову. — Не варто було вам лізти тією драбиною, — дорікнув він. — А куди ще? Саме там-бо місце шльондрам. Тиріон застерігав батька не казати цього слова. «Якби я не спустив стрілу, він би побачив порожність моїх загроз. Він би забрав у мене з рук арбалета, як колись забрав Тайшу з моїх обіймів. Коли я його вбив, він уже піднімався на рівні.» — Шаю я теж убив, — зізнався він Варисові. — Ви ж знали, ким вона була насправді. — Знав. Та не знав, ким насправді був він. Варис захихотів. — Ну то тепер знаєте. «Було б мені убити і євнуха.» Трохи більше крові на руках — яка вже різниця? Тиріон сам не знав, що спинило його кинджал. Авжеж не вдячність. Варис урятував його від катового меча, та лише тому, що Хайме його примусив. «А Хайме… ні, про нього краще не думати.» Натомість Тиріон відшукав новий міх вина і допався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне потекло підборіддям, всоталося у брудну сорочку — ту саму, яку він мав на собі ще від темниці. Чардак колихався під ногами; коли Тиріон спробував підвестися, підлогу перекосило, а його тяжко вдарило об переділку. «Буря гуляє, — здогадався він, — або ж я п’яніший, ніж гадав.» Він виблював вино і трохи полежав у калюжі, мляво цікавлячись, чи не потоне корабель. «Отака твоя помста, батьку? Небесний Батько узяв тебе за Правицю?» — Тяжка доля вбивці родичів, — мовив він, слухаючи виття вітру. Несправедливо якось топити хлопчину-корабельного учня, капітана та решту жеглярів за його вчинок… та хіба боги коли поводилися справедливо? На цій думці його поглинула пітьма. Коли Тиріон знову поворухнувся, йому здалося, що голова зараз вибухне; корабель гуляв під ним запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже прибули до порту. Тиріон наказав йому замовкнути, а тоді заходився звиватися і мляво відбиватися ногами, коли велетенський лисий жегляр запхав його під пахву і поніс до черева корабля, де чекало порожнє винне барило. Барило було невеличке і тісне — навіть як на карлика. У перебігу боротьби Тиріон обісцявся, хоча хісна з того не мав — його однак запхали головою до барила, а коліна притисли до вух. Пеньок носа жахливо свербів, але руки, ущент затиснені тулубом, не дозволяли почухатися. «Паланкін, гідний моєї статури» — думав він, поки жеглярі молотками забивали віко. Чув, як волають голоси, поки його піднімали нагору. Кожен різкий рух озивався ударом голови по дні барила. Світ обертався колами — то барило скотили униз, а тоді воно спинилося з таким ударом, що йому закортіло заверещати. Інше барило врізалося у те, де сидів Тиріон, і він закусив собі язика. То була найдовша подорож у його житті, хоча тривати вона мала не більше за півгодини. Його піднімали і опускали, котили і ставили у стоси, перевертали, хилитали і знову котили. Крізь дерев’яні клепки він чув галас людей, одного разу — іржання коняки десь неподалік. Короткі криві ноги почало судомити, а скоро біль у них змусив забути навіть про гупання по голові. Все скінчилося так, як і починалося — котінням барила, од якого знову паморочилося в голові й трусилося все тіло. Ззовні незнайомі голоси балакали невідомою говіркою. Хтось загрюкав по барилі згори, і скоро віко тріснуло навпіл. Досередини ринуло світло, а з ним і свіже повітря. Тиріон жадібно вдихнув і спробував підвестися, та зумів лише перекинути барило набік і вивалитися на втоптану земляну долівку. Над ним нависав неймовірно жирний чолов’яга з розгалуженою жовтою бородою, тримаючи в руках дерев’яну довбню і залізне долітце. Халат на ньому легко міг би служити комусь шатром на турнірі; вільно пов’язаний пас розпустився, відкриваючи велетенське біле черево і пару важких обвислих цицьок, схожих на торби з салом, вкриті цупкою жовтавою шерстю. Тиріонові чоловік нагадав здохлу морську корову, яку колись давно викинуло хвилями до печер під Кастерлі-на-Скелі. Товстун подивився униз і посміхнувся. — П’яний карлик, — мовив він посполитою мовою Вестеросу. — Гнила морська корова. Тиріонів рот був повен крові, яку він і сплюнув під ноги товстунові. Знаходилися вони у довгому темнуватому підвалі зі склепінчастою стелею та стінами, поплямованими салітрою. Навколо громадилися барила вина та пива — більше ніж досить, щоб спраглому карликові вистачило пережити ніч. «Та й решту життя дожити теж.» — Язикатий. Я це в карликах полюбляю. — Коли товстун сміявся, його плоть стрибала так завзято, що Тиріон був злякався, чи не звалиться він на нього та не розчавить. — Ви голодні, мій маленький друже? Стомилися? — Пити хочу. — Тиріон важко зіп’явся на коліна. — І брудний, як дідько. Товстун принюхався. — Таки-так, спершу купіль. А потім обід і м’яка постіль, еге ж? Моя челядь подбає. — Хазяїн відклав довбню і долітце. — Мій дім — ваш дім. А друг мого друга за морем — друг Іліріо Мопатіса, не майте сумніву. «А я друзям Вариса-Павука довірятиму, лише коли за горло триматиму.» Втім, обіцянку про купіль товстун справдив. Щойно Тиріон опустився у гарячу воду і заплющив очі, як його негайно зморив міцний сон. Прокинувся він голий на перині гусячого пуху — такій м’якій, наче його ковтнула хмарка з неба. На язику мовби виросла щетина, горло дерлося, а прутень стояв, наче залізний. Тиріон скотився з ліжка, знайшов горщика і заходився його наповнювати зі стогоном задоволення. У покої стояли сутінки, та крізь щілини віконниць пробивалися смуги жовтого сонячного світла. Тиріон струснув останні краплі й почалапав візерунчастими мирійськими килимами — м’якими, наче молода весняна травичка. Незграбно видершись на лаву коло вікна, він розчахнув віконниці — подивитися, у які краї його заслали боги та Варис. Просто під вікном навколо мармурової водойми стояли стрункими вартовими шість вишневих дерев; їхні тонкі гілки були голі та брунатні. На воді стояв голий хлопчик, готовий до двобою з вузьким клинком бравів у руці. Він був з себе гарний, стрункий та зграбний, не старший за шістнадцять років, з прямим білявим волоссям аж до плечей — такий живий та природній, що карлик не зразу зрозумів: хлопчика було зроблено з мальованого мармуру, лише клинок блищав справжньою крицею. За ставком здіймалася цегляна стіна у дванадцять стоп заввишки з залізними шпичками нагорі. А далі простерлося місто. Море черепичних дахів купчилося навколо затоки. Тиріон побачив чотирикутні цегляні башти, великий червоний храм, віддалений маєток-палац на пагорбі. Ген далі на глибокій воді мерехтіло сонячне сяйво. Затокою гуляли рибальські лайби, тріпотіли вітрилами на вітрі; уздовж берега витикалися лісом щогли більших кораблів. «Напевне ж, один із них має вирушити в Дорн. Або до Східної-Варти-біля-Моря.» Утім, грошей заплатити за дорогу він не мав, а тягти весло не зумів би. «Напевне, міг би набитися у корабельні учні й дозволити жеглярам грати себе в сраку по всьому вузькому морі.» Йому стало цікаво, де ж це він. «Тут навіть повітря пахкотить якось незвично.» Прохолодний осінній вітер ніс пахощі дивних прянощів; через стіни з вулиць доносилися ледве чутні крики. Слова нагадували валірійські, та він упізнавав хіба одне з п’яти. «Не Браавос, — вирішив Тиріон, — і не Тирош.» Голі гілки та холодок у повітрі унеможливлювали також Мир, Лис та Волантис. Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся і стрівся поглядом з гладким господарем будинку. — Це Пентос, чи не так? — Таки-так. Ніщо інше. «Пентос, кажеш.» Ну хоча б не Король-Берег — вже й на тому дяка. — А де тут місце шльондрам? — мимоволі вирвалося в нього. — Шльондрам тут місце у бурдеях, як і на Вестеросі. Але вам, мій маленький друже, їхні послуги не знадобляться. Оберіть собі будь-яку з моїх служниць — вам не посміє відмовити жодна. — То ваші невільниці? — здогадався карлик. Товстун погладив угору та вниз одну з галузок своєї намащеної жовтої бороди. Тиріонові його рух здався відверто непристойним. — Рабство у Пентосі заборонено умовами угоди, до якої нас змусили браавосці століття тому. І все ж вам не відмовить жодна з них. — Іліріо злегка вклонився, дуже поважно. — Та зараз мій малий друг мусить мені пробачити. Я маю честь бути одним із магістратів цього величного міста, і князь кличе нас на раду. Він посміхнувся, показавши в роті криві жовті зуби. — Досліджуйте маєток і всі помешкання в ньому, як забажаєте, але в жодному разі не виходьте за стіни. Краще нікому не знати, що ви тут були. — Був? А я вже кудись поїхав? — Про те буде час побалакати надвечір. Ми з моїм малим другом попоїмо, вип’ємо вина і обговоримо величні задуми, чом би й ні? — Гаразд, мій гладкий друже, — відповів Тиріон. «Він гадає заробити на мені грошей.» Торговельні магнати Вільних Міст жили заради грошей і думали завжди лише про збільшення прибутків. «Прянищне вояцтво, сироварне панство» — презирливо кликав їх його панотець. Якщо настане день, коли Іліріо Мопатіс побачить у мертвому карлику більше прибутку, ніж у живому, Тиріона просто на світанку запхають в інше винне барило і відішлють куди слід. «Краще бути якнайдалі звідси, коли той день настане.» А що він настане — Тиріон не сумнівався. Не забуде ж про нього Серсея — наставляй кишеню. Та й Хайме може роздратуватися, коли знайде стрілу в батьковому череві. Легкий вітерець ганяв рясиці водою у мармуровій водоймі навколо оголеного мечника. Тиріонові вони нагадали, як Тайша куйовдила йому волосся тієї облудної весни їхнього шлюбу — перш ніж він узяв участь у її зґвалтуванні разом із батьковими стражниками. Він думав про тих стражників під час втечі — намагався згадати, скільки ж їх було. Здавалося, мав би пам’ятати — аж ні. Десяток? Два? Сотня? Хто їх зна. Усі були дорослі чоловіки, високі та дужі… хоча тринадцятирічному карликові усі чоловіки мали здаватися високими. «А Тайша мала знати їхнє число.» Кожен дав їй по срібнякові, лишалося тільки порахувати монети. «По срібнякові за них, золотого — за мене.» Батько наполіг, щоб він теж їй заплатив. «Адже Ланістери завжди платять борги.» — Туди, де місце шльондрам, — знову почув він голос князя Тайвина, а тоді знову — тумкання арбалетної тятиви. Магістрат гостинно запросив його оглянути маєток. Чистий одяг він знайшов у кедровій скрині, прикрашеній візерунками з ляпису та перломутеру. Одежини краяли на малого хлопчину — це він зрозумів, коли спробував у них улізти. Крам був багатий, хоча трохи заяложений, але штани виявилися задовгі, рукави — закороткі, а комір змусив би почорніти обличчям незгірше Джофрі, якби примудритися його застібнути. На додачу до одягу трохи допалася міль, та зрештою, він хоча б не смердів блювотинням. Тиріон почав оглядини з кухні, де дві огрядні жінки та кухарчук спостерігали сторожкими очима, поки він пригощався сиром, хлібом і смоквами. — Доброго вам раночку, ласкаві панії, — мовив він, уклоняючись. — А чи не знаєте ви часом, де місце шльондрам? Коли йому не відповіли, він повторив запитання високовалірійською, та замість слова «шльондра» ужив «куртизана». Молодша і повнотіліша куховарка стенула плечима. Йому стало цікаво, що б вони зробили, якби він ухопив котрусь за руку та потяг до своєї опочивальні. «Жодна не посміє вам відмовити» — твердив Іліріо, та чомусь Тиріон не думав, що ці дві також малися на увазі. Молодша годилася Тиріонові у матері, а старша, напевне, була її матір’ю. Кожна тілистістю не поступалася Іліріо, а цицьки мала більші за його голову. «Я б у тому салі й захлинувся.» Та бувають гірші способи померти — приміром, спосіб його батька. «Але ж якби я міг спершу змусити його висрати трохи золота, а вже потім здохнути.» Може, князь Тайвин і був скупий на схвалення та приязнь, але грошей за доречної нагоди ніколи не шкодував. «Як буває щось жалюгідніше за карлика без носа, то це карлик без носа і без грошей.» Тиріон полишив товстух коло їхніх паляниць та казанів і пішов шукати льох, у якому Іліріо напередодні витяг його з барила. Льох знайшовся легко. Вина в ньому було стільки, щоб Тиріонові не просихати років, мабуть, сто: солодкі червоні з Обширу та кислі червоні з Дорну, бліді пентоські бурштинові, зелені мирійські нектари, більше як півсотні барилець золотого вертоградського, ба навіть вина з казкового сходу: Карфу, Ї-Ті, Асшаю коло Тіні. Зрештою Тиріон обрав барильце міцного з тавром особистих запасів князя Рунцеброда Рожвина — дідуся нинішнього господаря на Вертограді. Вино густо і насичено смакувало на язику, паморочило голову, а колір мало такий темно-пурпуровий, що у тьмяному підвалі здавалося чорним. Тиріон наповнив собі келиха, потім налив глека, щоб краще розкуштувати, і поніс до саду — порозкошувати під поміченими ним раніше вишневими деревами. Так сталося, що вийшов він не у ті двері й не знайшов водойми, яку бачив з вікна — але те вже не важило. Сад за будинком був теж розкішний, ще й значно більший. Тиріон трохи погуляв ним, сьорбаючи вино. Мури в маєтку присоромили б чимало панських замків, а візерунчасті залізні шпички нагорі аж просилися, щоб на них наштрикнули голови, бо без звичних прикрас виглядали голими. Тиріон подумки змалював на одній зі шпичок голову своєї сестри — зі смолою в золотому волоссі та мухами, що дзижчали у роззявленому роті. «О так, і Хайме не забути віддати сусідню з нею шпичку, — подумав він. — Ніхто більше не сміє ставати між моїми братом і сестрою.» Маючи мотузку та гака, він би, може, і видерся тим муром — адже руки мав дужі, а важив небагато. Мабуть, і на той бік би перевалився, якби не наштрикнувся на шпички. «Пошукаю собі мотузки завтра» — вирішив він. У своїх мандрах він знайшов три виходи з маєтку: головний з брамною баштою, потерну коло псярні та садову хвіртку, сховану за плутаниною білого плюща. Останній вихід було замкнено ланцюгом, інші два охоронялися. Охоронці були опасисті, з гладенькими, наче дупці немовлят, обличчями, і кожен мав на собі спижеву мисюрку зі шпичаком. Тиріон упізнав євнухів з першого погляду — він їх знав за переказами. Вони нічого не боялися і не відчували болю — так про них розповідали — а ще зберігали вірність господарям аж до смерті. «Мені б стало у пригоді кількасот моїх власних, — розсудив Тиріон. — Шкода, не подумав раніше, поки ще не став злидарем.» Він прогулявся галереєю зі стовпами, стрільчастою аркою, і потрапив до викладеного плитками дворику, де біля колодязя прала білизну якась жінка. Віком вона була приблизно така, як він сам, мала тьмяно-руде волосся і круглясте обличчя, всипане ластовинням. — Хочеш вина? — запитав її Тиріон. Вона кинула непевний погляд. — Келиха для тебе я не маю, доведеться пити з одного. Праля повернулася до викручування сорочок та розвішування їх на мотузці сушитися. Тиріон усівся на кам’яній лаві з глеком. — Скажи-но мені, наскільки варто довіряти магістратові Іліріо? — Почувши ім’я, вона глянула вгору, наче на небо. — Аж отак?! Тиріон гигикнув, схрестив короткі криві ноги і сьорбнув вина. — Не надто мені кортить витанцьовувати під ту музику, якої гратиме цей сировар… та як йому відмовиш? Виходи стережуть. Може, ти виведеш мене під своїми спідницями? Матиму таку дяку, аж одружуся з тобою. Дві дружини я вже маю — чому б не взяти третю? Ой, а де ж ми житимемо? — Тиріон подарував їй найчарівнішу посмішку, на яку здатна людина з половиною носа. — Я тобі не казав, що маю небогу в Сонцесписі? У Дорні ми з Мирцелою можемо наробити чимало капостей. Приміром, влаштувати війну між моїм небожем і небогою, ото буде кумедно, хіба ні? Праля розвісила одну з сорочок Іліріо, що легко могла правити за вітрило. — Мені має бути соромно за такі злі думки, ти маєш рацію. Напевне, варто натомість поїхати на Стіну. Кажуть, як вступиш до Нічної Варти, тобі пробачають усі злочини. На жаль, мені не дозволять там тримати при собі тебе, люба моя. Жінок у Варті не тримають — не буде мені милої веснянкуватої дружиноньки, щоб гріла постіль уночі, а будуть лише холодні вітри, солона тріска і кисле пиво. Як гадаєш, ясна панно, чи здаватимуся я вищим у чорному строї? — Він знову наповнив келиха. — Ну кажи вже. Південь чи північ? Спокута старих гріхів чи коєння нових? Праля подарувала йому останній погляд, ухопила кошика і пішла геть. «Здається, надовго утримати жодну жінку мені не судилося» — подумав Тиріон. Глек чомусь закінчився аж до краплі. «Мабуть, треба якось доповзти до того льоху і взяти ще.» Але міцне вино геть забило памороки, а сходи до льоху були неабияк круті. — Де шльондрам місце? — запитав він у випраної білизни, що теліпалася на мотузці. А було б запитати пралю. «Ні, люба моя, це не натяк, що ти шльондра — може, просто знаєш, де їм місце.» А чи не краще спитати в батька? «Туди, де шльондрам місце» — сказав князь Тайвин. «А вона ж мене кохала. Донька простого чиншовика закохалася у мене, пішла за мене заміж, поклалася на мене і подарувала свою довіру.» Порожній глек випав з руки і покотився дворищем. Тиріон рвучко зіп’явся з лави, пішов його підняти і дорогою побачив гриби, що виросли з розтрісканої плитки бруку. Були вони бліді, майже білі, мали плями, а знизу ребра — темно-червоні, наче кров. Карлик ухопив одного, зірвав, нюхнув. «Смакота, — подумав він, — до того ж смертельна.» Грибів загалом було сім. Може, то Седмиця намагалася йому щось сказати. Тиріон зібрав усі, смикнув з мотузки рукавичку, ретельно загорнув і запхав до кишені. Од зусиль запаморочилося у голові, відтак він заповз на лаву, згорнувся клубком і заплющив очі. Коли Тиріон отямився, то побачив навколо вже знайому опочивальню, а себе зануреним у ту саму перину гусячого пуху. За плече його трусила білява дівчина. — Ясний пане, — мовила вона, — купіль чекає. За годину вас до столу просить магістрат Іліріо. Тиріон випростався, сів спиною до подушок, тримаючись обіруч за голову. — Мені це сниться, чи ти балакаєш посполитою мовою? — Так, мосьпане, балакаю. Мене купили догоджати королю. Дівчина була блакитноока, гарна вродою, молода, струнка і гнучка. — Що догодила — в тому не сумніваюся. А мені догоди келихом вина. Дівчина йому налила. — Магістрат Іліріо приставив мене до вас терти спину і зігрівати постіль. Моє ім’я… — …мене не цікавить. Ти знаєш, де місце шльондрам? Вона зашарілася. — Там, де вони продають себе за гроші. — Або за коштовності, сукні чи замки. Але ж де це місце? Дівчина не могла зрозуміти його запитання. — Це загадка, ласкавий пане? Я не вмію відгадувати загадки. Чи не скажете мені відповідь? «Ні, — подумав він. — Я й сам ненавиджу загадки.» — Нічого я тобі не скажу. А ти зроби мені ту саму послугу. «Єдине, що мене в тобі цікавить, знаходиться в тебе між ногами» — трохи не ляпнув він; слова вже крутилися на язику, але чомусь так і не зірвалися з нього. «Вона не Шая, — сказав собі карлик, — а лише юна дурепа, що думає, наче я з нею граюся в загадки.» Та по правді, він навіть її піхви не надто жадав. «Напевне, я захворів. А чи й помер.» — Кажеш, купіль чекає? Не можна змушувати великого сирного короля чекати. Поки Тиріон сидів у купільниці, дівчина помила йому ноги, відшкрябала спину і вичесала волосся. Потім вона втерла йому в литки якусь запашну масть — полегшити судоми та біль — і вдягла знову в хлопчаче вбрання: заяложену пару темно-пурпурових штанів та синій жупан з парчовою підкладкою. — Чи схоче мене ясний пан у ліжку після вечері? — запитала вона, ушнуровуючи чоботи. — Ні. Мої справи з жінками скінчені. — «З хвойдами.» Дівчина поставилася до його байдужості надто вже легко, як на його смак. — Якщо мосьпан надають перевагу хлопчикам, я їм знайду належного і пришлю до ліжка. «Мосьпан хочуть свою дружину. Мосьпан надають перевагу дівчині на ім’я Тайша.» — Пришлеш, якщо він знає, де місце шльондрам. Дівчина стиснула вуста. «Зневажає мене, — зрозумів він, — та не більше, ніж я сам себе.» Тиріон Ланістер не мав сумніву, що безліч жінок, яких він гойдав, гидували навіть самим його виглядом. Але деякі хоча б мали чемність удавати прихильність. «А трохи чесної зневаги навіть бадьорить — як терпке кисле вино після надміру солодощів.» — Мабуть, я передумав, — сказав Тиріон дівчині. — Чекай на мене у ліжку. І май ласку чекати гола, бо я буду трохи занадто п’яний, щоб копирсатися у твоїй одежі. Не розтуляй рота, зате розтули стегна якомога ширше, і ми чудово порозуміємося. Він кинув на неї косий та лукавий погляд, сподіваючись викликати хоч трохи остраху, та у відповідь побачив лише відразу. «Хто стане боятися карлика?» Навіть князь Тайвин не боявся, хоча Тиріон тоді тримав у руках арбалета. — Ти стогнеш, коли тебе дрюкають? — запитав Тиріон постільну зігрівачку. — Якщо мосьпан забажають. — Мосьпан може забажати тебе придушити. Саме так я повівся зі своєю останньою шльондрою. Гадаєш, твій господар заперечуватиме? Авжеж ні. Він-бо має таких ще сотню, а таких, як я — більше жодного. Цього разу в відповідь на свій вишкір він таки отримав той страх у очах, на який сподівався. Іліріо сидів, відкинувшись, на м’якій канапі та потрошку смакував гострі перчини і перлові цибулини з дерев’яної миски. Чоло його покропили краплі поту, поросячі очиці виблискували над товстими щоками, а на руках, коли він ними рухав, витанцьовували самоцвіти: онікси та опали, тигрові ока та турмаліни, рубіни, аметисти, сафіри, смарагди, гагати, нефрити, чорні діаманти та зелені перли. «Я б за ті персні багато років прожив, — подумав Тиріон, — хоча без різницького тесака їх не здобудеш.» — Сідайте ж, мій малий друже, — заохотив Іліріо помахом руки. Карлик видерся на крісло — занадто велике для нього, справжній престол із подушками, створений для підтримки величезних сідниць магістрата і спертий на міцні товстезні ноги. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, та в маєтку Іліріо Мопатіса він геть загубився у речах, що розмірами не вміщувалися йому в голові. «Я — наче миша у мамутовому лігві. Та нехай — мамут хоч має непоганий винний льох.» Згадка викликала спрагу, і Тиріон спитав вина. — Вам смакувала дівчина, котру я прислав? — запитав Іліріо. — Якби я хотів дівчину, то попросив би собі сам. — Невже вона вас не вдовольнила? — Вона зробила все, що від неї бажали. — Сподіваюся. Адже навчали її в Лисі, де з кохання зробили мистецтво. Король спізнав із нею велику насолоду. — А я королів убиваю, хіба ви не чули? — зловісно вишкірився Тиріон понад чарою з вином. — І не треба мені королівських недоїдків. — Як забажаєте. Нумо ж повечеряймо. Іліріо ляснув долонями, і до столу заспішили стольні слуги. Розпочалася вечеря юшкою, звареною з крабів та жабуна-рибалки, і ще однією — холодною, з яйцями та лимонами. Далі пішли куріпки у меді, сідло ягняти, гусяча печінка у вині, пастернак у маслі та молочне пацятко. Побачивши те все на столі одночасно, Тиріон аж відчув запаморочення, та все ж примусив себе з чемності ковтнути ложку юшки… а відчувши смак, забувся і загубився. Куховарки були старі та жирні, але справу свою знали — так смачно він не їв навіть при королівському дворі. Зісмоктуючи м’ясо з кісток своєї куріпки, Тиріон запитав Іліріо про вранішні турботи у раді магістратів. Товстун здвигнув плечима. — На сході неспокійно. Астапор захоплено, і Меєрин теж. То гіскарські невільницькі міста, котрі були вже старі, коли світ стояв ще зовсім юний. Порізали молочне паця. Іліріо вхопив шматок хрусткої шкуринки, вмочив у сливову підливку та з’їв руками. — Невільницька затока далеченько від Пентосу. Тиріон наколов гусячу печінку на кінчик кинджала. «Найгірше прокляття падає на вбивцю родичів, — пригадав він, — та мені в моєму пеклі починає нівроку подобатися.» — Так-то воно так, — погодився Іліріо, — але світ — це одні великі павучі тенета, у яких лише торкнися однієї нитки, і затремтить безліч інших. Іще вина? — Іліріо кинув собі до рота перчину. — Хоча ні, я маю дещо ліпше. Він ляснув у долоні. Увійшов стольник з накритою таріллю і поставив її перед Тиріоном, а Іліріо перехилився через стіл і прибрав накривку. — Гриби! — оголосив магістрат, супроводжуваний заманливими пахощами. — Поціловані часником і скупані у маслі. Мені казали, на смак виняткові. З’їжте одненького, друже мій. Або навіть два. Тиріон вже був підніс тлустого чорного гриба мало не до рота, але щось у голосі Іліріо змусило його раптово спинитися. — Після вас, ласкавий пане. І він штовхнув таріль до хазяїна дому. — Ні-ні. — Магістрат Іліріо штовхнув гриби назад. На один удар серця здалося, неначе з набряклої плоті сирного короля визирнув юний хлопчина, хитрун і вигадник. — Після вас. Я наполягаю. Куховарка навмисне приготувала їх саме для вас. — Та невже? — Він пригадав куховарку, борошно на її руках, важкі цицьки, помережані темно-синіми жилами. — Дяка їй за добрість, але… ні. Тиріон опустив гриба назад у калюжу масла, з якого той виник. — Ви занадто підозріливі, — посміхнувся Іліріо крізь розгалужену жовту бороду. Щоранку намащувану, щоб блищала, наче золото — так подумалося Тиріонові. — Невже вам властиве боягузтво? Ніколи про вас такого не чув. — У Семицарстві вважається прикрим порушенням законів гостинності труїти власного гостя за вечерею. — У цих краях теж. — Іліріо Мопатіс сягнув по келиха. — Проте коли гість сам плекає бажання скінчити своє життя, чому б хазяїнові не допомогти йому, хіба не так? — Він добряче ковтнув вина. — Ось приміром, якихось півроку тому отруїли грибами магістрата Ордейо. Мені казали, що йому не так уже й боліло. Раптова судома у кишках, швидкий гострий біль за очима, і все скінчено. Краще гриби, ніж меч у шию, хіба ні? Навіщо помирати зі смаком крові в роті, коли можна куштувати часник і масло? Карлик уважно роздивився поставлену перед ним страву. Пахощі часнику та масла наповнили рота слиною. Якоюсь частиною душі він прагнув тих грибів, навіть знаючи, що вони з собою несуть. Він не мав досить мужності встромити сталевого клинка собі у черево, але з’їсти грибочок-другий — хіба то так важко? Проте сама думка налякала його так, що аж мову відібрала. — Ви помиляєтеся щодо мене, — самі собою проказалися слова. — Та невже? Як цікаво. Хочете потонути у вині — то скажіть лише слово, і справу буде зроблено швидко. А топити себе чара за чарою — це марнувати і час, і вино. — Ви помиляєтеся щодо мене! — повторив Тиріон гучніше. Гриби у маслі виблискували у світлі ліхтарів, темні та звабливі. — Жаги до смерті я не маю, можу присягнутися. А маю… Голос його непевно стишився. «Що я, власне, маю? Життя попереду? Незавершені труди? Дітей, яких треба виростити? Володіння, щоб у них правити? Жінку, щоб кохати?» — Ви не маєте нічого, — закінчив за нього магістрат Іліріо, — та ми це можемо змінити. Він висмикнув гриб з масла, кинув до рота і з насолодою прожував. — Смакота! — Отже, гриби не отруйні. — Тиріон почувався роздратованим. — Авжеж ні. Навіщо мені бажати вам зла? — Магістрат з’їв іще грибочок. — Ми маємо якось показати довіру одне до одного. А почнемо з вечері. Він знову ляснув долонями. — Попереду на нас чекає велика праця. Мій малий друг має підкріпити свої сили. Стольники внесли чаплю, набиту смоквами, телячі січеники, тушені з мигдалевим молоком, оселедця з вершками, цукрову цибулю, гидкі на запах сири, тарелі равликів та солодкого м’яса, чорного лебедя у пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо згадав вечерю в сестри. Але чаплею та оселедцем пригостився, а до них з’їв кілька солодких цибулин. Чашники хутко наповнювали його келиха щоразу, як той порожнів. — А ви чимало п’єте вина, як на такого невеличкого чоловічка. — Убивати родичів — виснажлива справа. Аж горлянка всихає. Очі гладуна заблищали, наче самоцвіти на його пальцях. — На Вестеросі є люди, які вважають, що вбивство старого князя Ланістера — то був добрий початок корисної справи. — Хай не кажуть цього при моїй сестрі, бо незчуються, що язика втратять. — Карлик розірвав навпіл паляницю хліба. — Та й ви обережніше, магістрате, просторікуйте про мою сім’ю. Хай я вбив трохи родичів, але все ж лишаюся левом. Володаря сирів це, здавалося, розважило аж до нестями. Він ляпнув себе по тлустому стегні й зауважив: — Усі ви, вестеросці, геть однакові. Намалюєте собі на шовковій латці якогось звіра — і ось ви вже раптом леви, дракони або беркути. Я можу відвести вас, мій малий друже, до справжнього лева — князь міста тримає одного у своєму звіринці. Хочете до його клітки, щоб удвох веселіше було? Тиріон мусив подумки визнати, що панство Семицарства таки занадто переймається своїми гербовими знаками. — Ну гаразд, — погодився він. — Ланістер не означає неодмінно лев. Та все ж я син свого батька, і Хайме з Серсеєю — то моя законна здобич. — Ви доречно згадали вашу милу сестру, — зауважив Іліріо між двома равликами. — Королева обіцяла княжий титул будь-кому, хто принесе вашу голову, хай яким ницим він уродився. Тиріон іншого від неї не чекав. — Хочете впіймати її на слові — змусьте ще й ноги розсунути. Найкраща її частина за найкращу мою — ото буде чесний обмін. — Краще я попрохаю мою вагу в золоті. — Сирний король зареготав так гучно, що Тиріон злякався, чи він не лусне. — Усе золото Кастерлі-на-Скелі, чом би й ні? — Золото я вам обіцяю, — мовив карлик, відчуваючи полегшення, що не потоне просто зараз у напівпереварених вуграх і солодкому м’ясиві, — але Скелю заберу собі. — Таки-так. — Магістрат затулив рота рукою і потужно відригнув. — А ви гадаєте, король Станіс вам її віддасть? Мені казали, він кохається у законі та правосуді. Ваш брат носить біле корзно, і за всіма законами Вестеросу ви є законним спадкоємцем. — Станіс може б і віддав мені Кастерлі-на-Скелі, — мовив Тиріон, — якби не така дрібничка, як убивство короля та родичів. За ті мої вибрики він мене вкоротить на голову, а я вже й зараз на зріст невеличкий. Але з якого дива ви вирішили, що мені кортить приєднатися до князя Станіса? — Навіщо ж іще вам їхати на Стіну? — Станіс на Стіні? — Тиріон почухав рубець носа. — Якого з семи клятих дідьків у семи пеклах Станіс робить на Стіні? — Гадаю, тремтить з холоду. А у Дорні — воно тепліше. Може б йому варто було поїхати туди? Тиріон почав підозрювати, що одна веснянкувата праля тямить трохи більше посполитою мовою, ніж прикидається. — Так сталося, що у Дорні перебуває моя небога Мирцела. А я вже був зібрався коронувати її на королеву. Іліріо посміхнувся; стольник тим часом накладав їм обом повні миски черешень з солодкими вершками. — Що такого заподіяла вам бідна дитина? Чому ви бажаєте їй смерті? — Навіть убивці родичів не обов’язково пускати під ніж геть усю рідню, — ображено буркнув Тиріон. — Я сказав, що хочу її коронувати, а не вбити. Товстий сировар закинув до рота ложку черешень. — У Волантисі ходить монета з короною на одному боці та черепом на іншому. Боків два, а монета — одна й та сама. Коронувати Мирцелу означає її вбити. Дорн може повстати за неї, але сил самого Дорну недостатньо. Якщо ви такі розумні, як твердить наш спільний друг, то мали б самі розуміти. Тиріон роздивлявся товстуна з новими почуттями. «А він має рацію і щодо одного, і щодо іншого. По-перше, коронувати її означає вбити. По-друге, я справді це розумів.» — Що поробиш — мені лишилися тільки порожні, але зухвалі вихватки. Принаймні ця змусить сестру поплакати гіркими слізьми. Магістрат витер солодкі вершки з рота тилом пухкої долоні. — Шлях до Кастерлі-на-Скелі, мій малий друже, не пролягає через Дорн. І через Стіну він теж не пролягає. Але такий шлях існує, запевняю вас. — Я засуджений зрадник, убивця короля і рідні. Балачки про якісь там шляхи його дратували. «Чи не думає він гратися зі мною в ігри?» — Що присудив один король, інший може і відсудити. У Пентосі, друже, ми маємо собі князя. Він головує на танцях, бенкетах та веселощах, катається містом у ношах з золота і слонової кістки. Аж троє надвірних слуг виступають поперед нього з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни і срібним батогом правосуду. Першого дня кожного нового року він має за обов’язок порушити цноту діви поля і діви моря. — Іліріо нахилився уперед, поставив лікті на стіл. — Але щойно стається недорід чи поразка у війні, ми врізаємо йому горлянку, щоб піддобритися до богів, і обираємо нового князя серед сорока сімейств міста. — Нагадайте мені ніколи не пнутися у князі пентоські. — Невже у вашому Семицарстві справи робляться якось інакше? На Вестеросі немає миру, немає правого суду, немає віри… а скоро й харчів не буде. Коли люди голодують і усього бояться, то шукають собі спасителя. — Та хай шукають, але якщо не знайдуть нікого ліпшого за Станіса… — Ні, не Станіса. І не Мирцелу. — Жовта посмішка поширшала. — Зовсім іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса і з кращими правами на престол, ніж дівчинка Мирцела. Прийди, спасителю, з-за моря і полікуй рани Вестеросу, що кров’ю спливають. — Гарненько брешете. — Вочевидь, Тиріон здивований не був. — Але брехню вітер носить. Хто ж цей клятий спаситель? — Дракон. — Сирний король побачив його обличчя і зареготав. — Дракон із трьома головами. Даянерис Вона чула, як мрець іде вгору сходами. Неквапна, розкотиста луна кроків летіла поперед нього, метлялася між лілових стовпів її палати. Даянерис Таргарієн чекала на лаві чорного дерева, яку зробила своїм престолом. Очі ще не пролупилися віді сну, срібно-золоте волосся було скуйовджене. — Вашій милості, — мовив пан Барістан Селмі, регіментар її Королевогвардії, — не обов’язково на це дивитися. — Він загинув за мене. Дані притиснула до грудей свою левову шкуру. Під нею вона мала на собі лише просту лляну сорочку трохи вище колін. Коли Місандея її збудила, їй снився будинок з червоними дверима. Вдягатися часу не було. — Халісі, — прошепотіла Іррі, — не треба торкатися мертвого. Дотик до мертвого несе біду. — Якщо не вбив його сам. — Джихікі була дебеліша за Іррі, мала широкі стегна і важкі груди. — Кожен знає. — Кожен знає, — погодилася Іррі. Дотракійці чудово зналися на конях, але в усьому іншому зазвичай виявляли неймовірне невігластво. «Та й що з них узяти — дівчатка, ще молоді зовсім.» Служниці були одного віку з Дані, виглядали дорослими жінками зі своїми чорними гривами, мідною шкірою та мигдалевими очима, і все ж лишалися юними дівчатами. Їх подарували Дані на весілля з халом Дрого, і він же привіз їй ту шкуру, що була на ній зараз — шкуру зі спини та голови хракара, білого лева Дотракійського моря. Для неї шкура була завелика і трохи тхнула пліснявою, зате дарувала відчуття, що її сонце-та-зорі досі з нею. Першим нагорі сходів з’явився зі смолоскипом у руці Сірий Хробак. Його спижевий шоломець був увінчаний трьома шпичками. Позаду йшли четверо Неблазних, несучи на плечах мертву людину. Їхні шоломці мали по одній шпичці, а обличчя застигли так нерухомо, неначе їх самих вилили зі спижу. Труп поклали до її ніг; пан Барістан відкинув заплямований кров’ю покрів. Сірий Хробак нахилив смолоскипа, щоб Дані краще бачила. Обличчя мерця було гладеньке, без жодної волосини. Щоки хтось розчахнув гострим залізом від вуха до вуха. Мрець був високий, синьоокий, на вроду показний. «Дитина Лису чи Старого Волантису, викрадена з якогось корабля зажерливими корсарами і продана у рабство до червоного Астапору.» Очі його були розплющені, але сочилися кривавими слізьми не вони, а рани. Ран же на тілі було стільки, що й не полічиш. — Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — на цеглинах провулку, де його знайшли, було змальовано гарпію… — …і змальовано кров’ю. — Даянерис уже знала, про що мова. Сини Гарпії уночі коїли своє злодійське харцизство, і біля кожного трупа лишали свою позначку. — Сірий Хробаче, як сталося, що цей чоловік був сам-один? Де його супутник? За її наказом Неблазні тепер ходили уночі вулицями Меєрину тільки по двоє. — Царице, — відповів очільник Неблазних, — ваш слуга Непохитний Щит не тримав варти минулої ночі. Він пішов… до певного місця… випити і поспілкуватися у товаристві… — До певного місця? Ви про що? — До будинку насолоди, ваша милосте. «До бурдею.» Половина її відпущенців була з Юнкаю — міста, де Мудрі Хазяї славилися добре навченими постільними рабами. «Навченими мистецтва семи зітхань.» Останнім часом бурдеї повитикалися усім Меєрином, наче гриби після дощу. «Вони ж нічого іншого не вміють. А жити якось треба.» Харчі щодня дорожчали, а ціна людської плоті, навпаки, спадала. У бідніших частинах міста, між великими східчастими пірамідами меєринського рабовласницького панства, було вдосталь бурдеїв, де задовольняли потяг до кохання у будь-який спосіб, хай найчудернацькіший. І вона це знала. «І все ж таки…» — Чого євнухові шукати у бурдеї? — Якщо чоловік не має чоловічих причиндалів, то ще не означає, ваша милосте, що він не має чоловічого серця, — відповів Сірий Хробак. — Сьому-одному казали, що ваш слуга Непохитний Щит іноді платив гроші жінкам у бурдеях за те, щоб ті лежали з ним поруч, обіймаючи. «Кров дракона не повинна плакати.» — Непохитний Щит, — сказала вона з сухими очима. — Таке було його ім’я? — З ласки вашої милості, саме таке. — Хороше ім’я. Добрі Хазяї Астапору не дозволяли своїм воякам-невільникам мати імена. Після звільнення астапорських рабів руками Дані багато Неблазних повернули собі імена, які мали від народження, а інші — самі вибрали собі нові. — Чи відомо, скільки нападників підстерегло Непохитного Щита? — Сей-один не знає. Багато. — Принаймні шість, а чи й більше, — мовив пан Барістан. — Судячи з вигляду ран, на нього накинулися одразу з усіх боків. Але піхви були порожні. Можливо, він зумів поранити когось із нападників. Дані проказала мовчазну молитву, щоб десь у місті один із Синів Гарпії здихав просто зараз, судомлячись і тримаючись за розпанахане черево. — Навіщо вони отак розрізали йому щоки? — Ласкава царице, — відповів Сірий Хробак, — вбивці вашого слуги Непохитного Щита запхали йому в горло цап’ячі причиндали. Сей-один видалив їх, перш ніж нести його сюди. «Авжеж. Його власну мужність вони запхати не могли, бо астапорці не лишили йому ані кореня, ані стовбура.» — Сини зухвалішають, — зауважила Дані. Досі вони обмежувалися нападами на беззбройних відпущенців: різали їх на вулицях або вдиралися у домівки під покровом пітьми і вбивали у ліжках. — Це вперше вони підняли руку на одного з моїх воїнів. — Уперше, — погодився пан Барістан, — та не востаннє. «Я досі веду війну, — зрозуміла Дані, — ось лишень тепер із тінями.» А сподівалася ж на перепочинок від кровопролиття — щоб мати хоч трохи часу відбудуватися і зцілитися. Порухом плечей скинувши шкуру, вона стала на коліна коло трупу і заплющила мертвому очі, не зважаючи на зойк Джихікі. — Непохитного Щита не забудуть. Обмийте його, спорядіть для битви і поховайте з шоломом, щитом та списами. — Буде зроблено з волі вашої милості, — відповів Сірий Хробак. — Надішліть людей до Храму Грацій спитати, чи не приходив хтось до Блакитних Грацій з пораненням від меча. І розповсюдьте новину, що ми добре заплатимо золотом за тесак Непохитного Щита. Попитайте різників та пастухів, чи не холостив хто цапів останнім часом. — «Може, якийсь козопас обмовиться.» — Віднині жоден із моїх людей не має ходити сам-один по настанні темряви. — Сі-одні коряться наказові. Даянерис відкинула назад волосся. — Знайдіть мені цих боягузів. Знайдіть, щоб я показала Синам Гарпії, що означає збудити дракона. Сірий Хробак віддав вояцьке вітання. Його Неблазні загорнули саван, підняли мертвого на плечі й винесли з палати. Пан Барістан Селмі залишився. Волосся його збіліло, у куточках світло-блакитних очей прорізалися кущики зморщок, але спина стояла рівно, і збройна майстерність не згасла з роками. — Боюся, євнухи вашої милості, — мовив він, — погано пасують до роботи, яку ви їм загадали. Дані всілася на лаві й знову огорнула плечі левовою шкурою. — Неблазні — мої найкращі воїни. — Вони — покірна піхота, з ласки вашої милості. Створена стояти на бойовищі плечем до плеча позаду щитів, з випростаними уперед списами. Їх навчали коритися без страху, без сумніву, без думок, без вагань… але не викривати таємниць і не шукати відповідей на питання. — А чи краще послужать мені лицарі в цій справі? Селмі навчав для неї лицарів з синів невільників; вони опановували кінний бій зі списом та науку довгого меча-півторака так, як це робилося на Вестеросі… але чи варті чогось списи та мечі проти лукавих боягузів, що завдають ударів з нічної тіні? — У цій — ні, — визнав старий, — та й не мають ваша милість жодного лицаря, крім мене. Знадобиться ще багато років, щоб зробити лицарів з цієї малечі. — Тоді кому доручити справу, якщо не Неблазним? Дотракійцям? Гріх казати. Дотракійці билися верхи на конях. З кінноти більше хісна у відкритому полі чи на схилі пагорба, ніж у вуличках і провулках міста. Поза різнобарвними цегляними мурами Меєрину владу Дані навряд чи можна було вважати міцною. Тисячі невільників ще й досі трудилися у великих маєтках серед пагорбів і передгір’їв, вирощуючи пшеницю та маслини, пасучи овець та кіз, видобуваючи сіль та мідь. Комори Меєрину містили чималі запаси збіжжя, олії, оливок, сухих плодів, солонини, але й ті запаси потроху танули. Тому Дані вислала свій крихітній халазар на підкорення заміських земель, поставивши на чолі трьох своїх кревноїзників. Тим часом Бурий Бен Бросквин вивів у поле «Других Синів» чатувати на можливі юнкайські наскоки. Найважливіше доручення з усіх вона дала Дааріо Нахарісу — язикатому Дааріо з золотим зубом та розгалуженою натроє бородою, що полюбляв так лиховісно шкіритися крізь лілові вуса. Поза пагорбами на сході починався хребет із круглястих пісковичних гір, крізь які вів Хизайський прохід, а далі лежала Лазарія. Якби Дааріо вдалося переконати лазарян відновити торговельні шляхи, то річкою або через пагорби можна було б привезти збіжжя… проте ягнятники не мали причин любити меєринців. — Коли «Буревісники» повернуться з Лазарії, то може, я їх використаю на вулицях, — сказала Дані панові Барістану, — але дотоді мені лишаються тільки Неблазні. Вона піднялася на ноги. — Ви мусите вибачити мені, пане. Скоро біля дверей з’являться прохачі. Маю вдягти свої довгі вуха і знову стати їхньою царицею. Прикличте Резнака та Голомозого — я прийму їх, щойно вдягнуся. — Слухаю волю вашої милості, — вклонився Селмі. Велика Піраміда, здавалося, підпирала плечима саме небо — налічувала-бо вісімсот стоп заввишки від велетенської чотирикутної основи до просторої вершини, де цариця меєринська влаштувала собі особисті покої в оточенні зелених рослин та запашних водойм. Над містом саме займався прохолодний блакитний ранок, і Дані вийшла на терасу. На заході світанок палав золотом на банях Храму Грацій, карбував на землі глибокі чорні тіні позаду східчастих пірамід зацного панства. «У якихось із тих пірамід Сини Гарпії обмірковують нові свавілля просто зараз. А я не маю сили їх зупинити.» Візеріон відчув її неспокій. Білий дракон лежав, огорнувши собою грушове дерево і вклавши голову на хвоста. Коли Дані його проминала, він розплющив очі — два озерця рідкого золота. Роги теж блищали золотою барвою, а з ними — і луска, що збігала спиною від голови до хвоста. — Лінива ти потворо, — сказала вона йому, чухаючи під щелепою. Лусочки були гарячі на дотик, наче обладунок, надовго залишений під сонцем. «Дракони — то вогонь, що обернувся плоттю.» Таке вона прочитала у одній з книжок, подарованих паном Джорагом на весілля. — Ти ж маєш полювати з братами. Невже ви з Дрогоном знову сваритеся? Останнім часом її дракони почали шаленіти. Раегал клацав зубами на Іррі, а Візеріон підпалив Резнакові токар у останні відвідини шановного місцевого підстолія. «Я покинула їх напризволяще, і вони здичавіли… та коли ж мені знайти на них час?» Візеріон хльоснув хвостом з боку в бік і гупнув по стовбурі дерева так, що до Даніних ніг скотилася збита з дерева груша. Дракон розгорнув крила і наполовину злетів, наполовину застрибнув на огорожу тераси. «Росте, — подумала Дані, спостерігаючи, як дракон злітає в небо. — Усі троє ростуть. Скоро будуть досить великі, щоб нести мою вагу.» І тоді вона злетить, як злітав Аегон Завойовник — вище й вище, аж Меєрин стане унизу таким малим, щоб стерти його одним порухом пальця. Вона дивилася, як Візеріон виписує дедалі ширші кола, доки дракон не зник з очей за каламутними водами Скахазадхану. Лише тоді Дані повернулася до піраміди, де Іррі та Джихікі чекали дозволу вичесати їй переплутане волосся і вдягти, як личить цариці меєринській — у гіскарський токар. Той одяг був із себе досить-таки незручний: довге, вільне, позбавлене крою простирадло, яке накручувалося на стан, пропускалося під пахвою, закидалося на плече, а численні краї мали ретельно нашаровуватися для кращого огляду. Якщо накрутити токар надто вільно, він міг упасти з тіла; якщо ж надто щільно — зв’язував рухи і змушував запинатися. Навіть правильно вдягнутий, токар слід було притримувати лівицею. Ходіння у токарі вимагало від хазяйки вміння дріботіти крихітними крочками і тримати бездоганну рівновагу — раптом хтось наступить на один із важких країв, що волочаться слідом. Певно, токар не міг носити ніхто, приставлений до ремесла, служби чи будь-якої праці — то був одяг господарів, ознака багатства та влади. Дані хотіла була заборонити носіння токарів, щойно захопила Меєрин, але радники її відрадили. — Матір Драконів повинна вдягти токар, бо інакше її зненавидять усі, — застерегла Зелена Грація, Галацца Галаре. — У вовняному одязі Вестеросу чи сукні мирійського мережива ваша преосяйність довіку лишиться серед нас чужинкою, чудернацькою зайдою, варварською завойовницею. А меєринська цариця має бути справжньою вельможною панією Старого Гісу. Бурий Бен Бросквин, полковник «Других Синів», висловився коротше і яскравіше: — Хто хоче бути крулем поміж кролів, мусить причепити пару довгих вух. Довгі вуха, котрі вона обрала собі на нинішній день, пошиті були з чистого білого льону та облямовані золотими китицями. З допомогою Джихікі Дані зрештою — з третьої спроби — правильно накрутила токар на себе. Іррі принесла корону, зроблену в подобі триголового дракона її дому, що мав золоті кільця звивистого тіла, срібні крила і голови зі слонової кістки, оніксу та жаду. Від її ваги Даніні плечі та шия, певно, закам’яніють і скнітимуть ще до вечора. «Корона не повинна зручно та легко сидіти на голові.» Це сказав колись один із її ясновельможних предків-королів. «Котрийсь Аегон, але ж котрий?» П’ятеро Аегонів царювало у Семицарстві Вестеросу. Мав бути і шостий, але пси Узурпатора знищили сина її брата, ще коли той був немовлям при матінчиних грудях. «Якби був живий, я б могла з ним побратися. Аегон за віком ближчий до мене, ніж Візерис.» Та коли Аегона з його сестрою жорстоко замордували, Дані ще тільки почала рости у материному череві. Їхній батько — її брат Раегар — загинув ще раніше, від руки Узурпатора на Тризубі. Інший її брат, Візерис, загинув у Ваес Дотраку, волаючи з болю під короною розтопленого золота. «Якщо я дозволю, мене теж уб’ють. Ножі, що зарізали мого Непохитного Щита, призначалися мені.» Дані не забула дітей-невільників, розіп’ятих Великими Хазяями уздовж дороги з Юнкаю. Їх було загалом сто і шістдесят три; кожен був прибитий цвяхами до стовпа з рукою, випростаною так, щоб показувати шлях на Меєрин. Захопивши місто, Дані наказала розіп’ясти таке саме число Великих Хазяїв. Зграї мушви супроводжували їхнє повільне та болісне відбуття на той світ; над майданом ще довго висів сморід гнилої плоті. Але інколи вона сумнівалася, чи досить далеко зайшла у своїй рішучості. Адже ці меєринці — лукавий та впертий народ, що вдавався до спротиву на кожному кроці. Так, вони звільнили рабів… лише затим, щоб одразу ж винайняти їх на службу за таку жалюгідну платню, з якої ледве можливо було прохарчуватися. Застарих чи замалих для праці просто викинули на вулиці, а з ними — хворих та скалічених. І ще після того Великі Хазяї, збираючись на пласких верхівках своїх пірамід, сміли скаржитися на драконову царицю, що наповнила їхнє величне місто юрбами брудних жебраків, злодіїв та повій. «Щоб правити Меєрином, я мушу звоювати серця меєринців — хай сама зневажаю їх аж до краю.» — Я готова, — сказала вона Іррі. Нагорі мармурових сходів на неї чекали Резнак та Скахаз. — Велика царице! — оголосив Резнак мо’Резнак. — Сього дня краса ваша сяє так ясно, що бідним очам моїм лячно дивитися. Підстолій мав на собі токар бурякового кольору з золотим краєм. Невеличкий, блідий, схильний пітніти чоловічок пахкотів так, наче скупався у ставку парфумів, а розмовляв високовалірійським суржиком, добряче перекрученим, з густим присмаком гиркливої, горлової гіскарської говірки. — Дякую за добрі слова, — відповіла Дані тією ж мовою. — Моя царице, — прогарчав Скахаз мо’Кандак, муж голеної голови. Гіскарське волосся росло на гіскарських головах щільно та рясно, а цупкістю нагадувало дріт. Чоловіки невільницьких міст віддавна мали звичай збирати його у роги, шпичаки, крила і таке інше. Поголивши голову, Скахаз лишив позаду старий Меєрин і прийняв новий звичай; його родичі зробили те саме, наслідуючи приклад, а за ними й представники інших сімейств. Дані, щоправда, не сказала б, чому саме вони так учинили: зі страху, з прагнення надолужити звичаї нового часу, а чи з власного марнославства. Прихильників нового звичаю кликали «голомозими»; Скахаз був серед них найпершим Голомозим… а для Синів Гарпії та всієї їхньої зграї — найницішим зі зрадників. — Нас сповістили про євнуха, — продовжив він. — Його звали Непохитним Щитом. — Помре ще не один і не двоє, якщо не покарати вбивць. Хай Скахаз і поголив собі череп на знак нового звичаю, та не змінив тим свого недоброго, лютого обличчя з випнутими бровами, невеличкими очицями і важкими мішками під ними, чималим носом у чорних цятках, маслянистою шкірою, жовтішою за звичний для гіскарців бурштиновий відтінок. Прямодуха, нестримна брутальність читалася зі Скахазового обличчя без найменших сумнівів. Дані подумки помолилася, щоб так само мало сумніватися і в його чесності. — Як мені їх карати, коли я не знаю, хто вони? — вимогливо запитала Дані. — Ану ж розкажіть мені, хоробрий Скахазе! — Вашій милості не бракує ворогів. Ви бачите їхні піраміди просто з вашої тераси. Цхак, Хазкар, Газин, Мерек, Лорак… усі старі невільникарські родини. Пахл… а Пахл понад усі інші. Тепер це дім самих жінок. Старих, жовчних, лютих жінок зі смаком до крові. Жінки нічого не забувають. Жінки нічого не пробачають. «Саме так, — подумала Дані, — і коли я повернуся до Вестеросу, про це взнають пси Узурпатора.» А й справді, між нею та домом Пахл існували причини для кривавої ворожнечі. Ознака зо’Пахла зарізав Могутній Бельвас у двобої перед брамою. Його батько, тисяцький міської варти Меєрину, загинув при обороні брами, коли її розтрощив «Гострий прутень». А троє дядьків Ознака були у числі ста шістдесяти трьох, розіп’ятих на майдані. — Скільки золота ми призначили за нагороду тому, хто принесе нам відомості про Синів Гарпії? — запитала Дані. — Сто гонорів, з ласки вашої преосяйності. — Тисяча гонорів мені більше до ласки. Нехай буде стільки. — Ваша милість не питають моєї поради, — відповів Скахаз Голомозий, — та я все ж скажу, що за кров слід платити кров’ю. Візьміть по одному чоловікові од кожного названого мною сімейства і стратьте усіх. Якщо наступного разу вб’ють ще когось із ваших, візьміть по двоє з кожного великого дому і стратьте їх також. Утретє вже ніхто не вбиватиме. Почувши це, Резнак трохи не розквилив з розпачу. — О ні-і-і… ласкава, добра царице, така брутальність викличе гнів богів на наші голови. Ми знайдемо убивць, обіцяю вам! А коли знайдемо — ось побачите, то будуть якісь убогі безрідні покидьки! Підстолій мав таку саму лису голову, як і Скахаз, та в його випадку потрудилися боги, а не голії. «Якщо раптом хоч одна волосина матиме нахабство виткнутися посеред моєї пустелі, на неї вже чекатиме цирульник з бритвою» — запевняв Резнак, коли його підносили до уряду. Іноді Дані брав сумнів, чи не приставити краще ту бритву до Резнакової горлянки. Чолов’яга був на свій кшталт корисний, але вона його не надто любила, а довіряла ще менше. Невмирущі Карфу застерегли її про три зради. Міррі Маз Дуур скоїла першу, пан Джораг — другу. Чи не судилося Резнакові стати третім зрадником? А якщо ні, то кому? Голомозому? Дааріо? «Чи зрадником виявиться хтось, кого я навіть не підозрюю? Пан Барістан? Сірий Хробак? Місандея?» — Скахазе, — мовила вона до Голомозого, — за вашу пораду ви маєте мою дяку. А ви, Резнаку, перевірте, чи не зможемо ми чогось досягти тисячею гонорів. Стискаючи полу токару, Даянерис рушила повз них широкими мармуровими сходами. Сходинки вона долала по одній, намагаючись не запнутися на власному одязі та не звалитися до власного двору головою уперед. Місандея оголосила про прибуття цариці; маленька книжниця мала приємний і сильний голос. — На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! Палата вже наповнилася людом. Спинами до стовпів стояли Неблазні зі щитами та списами; шпичаки на шоломах стирчали рівно вгору, наче шерега ножів. Меєринці зібралися під східними вікнами. Даніни відпущенці трималися якнайдалі від колишніх господарів. «Поки вони не стоятимуть разом, Меєрин не знатиме миру.» — Підведіться. Дані всілася на лаву. Палата стала на ноги. «Ну хоч це вони уміють робити, як один.» Резнак мо’Резнак мав при собі список справ. За звичаєм цариця мусила почати з прийому посла Астапору — колишнього раба, що величав себе тепер «князь Гаель», хай ніхто і не знав, де й над ким він мав княжити. Князь Гаель мав повен рот чорних гнилих зубів та гостре жовте тхоряче обличчя. А ще він мав при собі подарунок. — Клеон Великий надсилає ці капці на знак любові до Даянерис Буреродної, Матері Драконів. Іррі вдягла капці на Даніни ноги. Зроблені вони були з визолоченої шкіри і прикрашені зеленими річковими перлами. «Невже цар-різник вважає, що пара гарненьких капців звоює йому мою руку?» — Щедрість царя Клеона не знає меж. Подякуйте йому від мене за прегарний подарунок. «Справді прегарний, але зроблений на дитину.» Дані мала невеличкі ніжки, але гострі капці стиснули їй пальці докупи. — Клеон Великий матиме за радість почути про вашу дяку, — мовив князь Гаель. — Його препишність доручив мені переказати, що готовий до оборони Матері Драконів від усіх її ворогів. «Якщо він мені знову запропонує шлюб із царем Клеоном, я йому кину капця в голову» — подумала Дані, та цього разу астапорський посол не згадав про царський шлюб ані словом. Натомість він сказав: — Настав час Астапорові та Меєринові разом припинити свавільне правління Мудрих Хазяїв Юнкаю, котрі невпинно і невтомно чинять зло усім, хто обрав життя вільної людини. Клеон Великий доручив мені переказати, що він та його нові Неблазні скоро рушать у похід. «Його нові Неблазні — це якийсь непристойний жарт.» — Цареві Клеону мудріше було б порати власний сад і залишити юнкайцям їхній. Власне, Дані не плекала до Юнкаю жодної любові — ще й не раз шкодувала, що лишила Жовте Місто недоторканим після того, як розбила їхнє військо у полі. Мудрі Хазяї повернулися до володіння невільниками, щойно вона рушила далі, а тепер щосили набирали затяги, винаймали сердюків, будували військові союзи проти неї. Утім, і Клеон, що сам себе призначив Великим, був аж ніяк не кращий. Цар-Різник поновив рабство у Астапорі з тією лише різницею, що колишні невільники тепер стали хазяями, а колишні хазяї — невільниками. — Я лише юна дівчина і погано знаюся на справах війни, — сказала вона князеві Гаелю, — проте ми чули, що Астапор голодує. Незле б цареві Клеону спершу нагодувати своїх підданих, а вже потім вести їх на війну. Дані махнула рукою, відпускаючи посла. Гаель відкланявся і зник. — Препишна царице, — нагадав Резнак мо’Резнак, — чи не вислухаєте зараз шляхетного Гіздахра зо’Лорака? «Що, знову?!» Дані кивнула, і Гіздахр вийшов наперед. То був високий тендітний чоловік із бездоганною бурштиновою шкірою. Він відвісив уклін на тому самому місці, де не надто давно лежав мертвим Непохитний Щит. «Він мені потрібен» — нагадала собі Дані. Гіздахр був заможний купець, мав у Меєрині безліч друзів, а за морями — ще більше. Він бував у Волантисі, Лисі та Карфі, мав родичів у Толосі та Елірії, за чутками користувався певним впливом навіть у Новому Гісі, де юнкайці намагалися збурити невдоволення Дані та її правлінням. А понад усе — він мав багатство. Уславлене, овіяне казками, незліченне багатство. «І якщо я виконаю його прохання, то матиме ще більше.» Коли Дані зачинила бійцівські ями міста, частки у володінні цими ямами дуже впали в ціні. Гіздахр зо’Лорак нагріб їх задешево обома руками і тепер мав у власності більшу частину бійцівських ям Меєрину. Шляхетний купець мав зачіску в вигляді крил цупкого чорно-рудого волосся, що витикалися з обох скронь. Здавалося, голова його зараз злетить у небо. Довге обличчя робила ще довшим борода, схоплена золотими кільцями. Ліловий токар був облямований перлами та аметистами. — Ваша преосяйність знають причину, з якої я тут. — Авжеж знаю. Напевне, ви не маєте інших справ, окрім як обсідати мене. Скільки разів я вже вам відмовила? — П’ять, ваша препишносте. — Тепер уже шість. Я не дозволю знову відчиняти бійцівські ями. — Якби ваша превисокість вислухали мене… — Вже слухала. П’ять разів. Ви придумали щось нове, щоб мене переконати? — Старе, лише старе, — зізнався Гіздахр, — але новими словами. Ніжними словами та ґречними — такими, які зможуть зворушити царицю. — Я маю сумнів не у ґречності ваших слів, а у доречності вашої справи. Я чула все, чим ви мене переконували, так багато разів, що можу вже сама за вас просити. Чом би не спробувати зараз? — Дані нахилилася вперед. — Бійцівські ями існують в Меєрині від дня його заснування. Двобої у них — то відправа віри, кривава жертва богам Гісу. Смертельне мистецтво Гісу — не проста різанина, але показ мужності, вправності та сили, якими так втішаються ваші боги. Бійців-переможців прославляють по всіх усюдах, переможених шанують і пам’ятають. Якщо я відкрию ями, то покажу людям Меєрину, що шаную їхні звичаї та спосіб життя. Меєринські бійцівські ями відомі на весь світ, вони заохочують гостей приїжджати до міста і наповнюють міські скарбниці монетою з усіх кінців землі. Усім чоловікам притаманна жага крові, яку ями допоможуть утамувати, відтак у Меєрині стане мирніше та спокійніше. Злочинцям, засудженим до смерті на піску, ями дарують суд двобоєм — останню можливість довести свою невинність. Дані знову відкинулася назад, скинула голову. — Ось так. Ну що, я впоралася? — Ваша преосяйність виклали мою справу значно краще, ніж я сподівався викласти сам. Ви не лише прекрасні собою, але й надзвичайно красномовні. Мене ви конче переконали. Дані не могла стримати сміху. — Отакої! А ви мене — ні. — Ваша препишносте, — зашепотів Резнак мо’Резнак їй у вухо, — за звичаєм місто стягує за податок одну десяту частину всього прибутку від бійцівських ям після вирахування витрат. Ці гроші можна застосувати на багато добрих справ. — Можна… та якщо ми все-таки відчинимо бійцівські ями знову, то братимемо десяту частину до вирахування витрат. Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах, та все ж прожила під дахом Цзаро Чжуана Даксоса достатньо, щоб бачити різницю. А ви, шановний Гіздахре, якби уміли шикувати військо так само вправно, як шикуєте красні слова, то вже б завоювали цілий світ… і все ж моя відповідь — ні. Цього разу вшосте. — Слово цариці. Гіздахр зо’Лорак, високий та стрункий, уклонився так само низько і зграбно, як раніше. Перли та аметисти застукотіли мармуровою підлогою. «Якби не дурнувате волосся, він був би непоганий на вроду.» Резнак разом із Зеленою Грацією всіляко заохочували Дані узяти собі за чоловіка когось із меєринських вельможних панів — щоб примирити місто з її правлінням. Гіздахр зо’Лорак заслуговував принаймні на ретельний розгляд. «Краще вже він, ніж Скахаз.» Голомозий обіцяв, що кине заради неї власну дружину, але Дані від самої думки про шлюб із ним аж трусило. Принаймні, Гіздахр ще пам’ятав, як це — посміхатися. — Препишна царице, — мовив Резнак, звірившись зі списком, — до вас звертається шляхетний Граздан зо’Галаре. Чи не вислухаєте ви його? — Матиму за радість, — відповіла Дані, милуючись виблиском золота і мерехтінням зелених перлів на Клеонових капцях, а тим часом щосили намагаючись забути про неприємні мурашки у пальцях ніг. Граздан, як її попередили, був брат у перших Зеленій Грації, чию підтримку Дані вважала за безцінну. Адже жриця міцно стояла за примирення, взаємне прощення та покірність законній владі. «Хай чого там її родич бажає, я можу принаймні вислухати його з повагою.» А бажання прохача виявилося простим — гроші. Раніше Дані відмовилася відшкодовувати будь-кому з Великих Хазяїв ціну їхніх рабів. Але меєринці пробували і так, і сяк, аби лише видурити в неї зайвий шеляг. Шляхетний Граздан колись володів невільницею, що мала великий хист до ткацької справи — вироби з її кросен високо цінилися не лише в Меєрині, але й у Новому Гісі, Астапорі та Карфі. Коли жінка постарішала, Граздан купив з півдесятка юних рабинь і наказав старій ткалі навчити їх таємниць свого ремесла. Нині стара вже померла, але молоді відпущениці відкрили майстерню з крамницею при портовому мурі та почали торгувати власним крамом. Граздан зо’Галаре просив собі частку від їхніх прибутків. — Вони завдячують своїми вміннями мені, — наполягав вельможа. — Це ж я забрав їх з невільницького базару і приставив до кросен. Дані вислухала мовчки, з непорушним обличчям, а коли прохач скінчив, запитала: — Як звали стару ткалю? — Невільницю? — Граздан переступив з ноги на ногу, зморщив чоло. — Її звали… напевне, Ельза. Чи то пак Елла. Та вона ж померла шість років тому. Я мав у власності стільки рабів, ваша милосте… — Хай буде Ельза. Ось наш вирок. Від дівчат ви не матимете нічого. Це Ельза навчила їх ткацької справи, а не ви. Од вас дівчата матимуть нові кросна — і найкращі, які можна купити за гроші. Це вам за те, що забули ім’я старої майстрині. Резнак хотів був викликати наступний токар, але Дані наполягла викликати відпущенця і надалі вислуховувала колишніх хазяїв та колишніх рабів по черзі. Чимало справ, поданих на її розгляд, стосувалися відшкодування завданих збитків, руйнувань та жертв. Після переможного приступу Меєрин жахливо сплюндрували. Східчасті піраміди зацних родів уникли найгіршого, але бідніші частини міста затопив свавільний погром: то повстали невільники у самому місті, а крізь вибиту браму одночасно ввірвалися голодні орди відпущенців з Юнкаю та Астапору. Її Неблазні зрештою відновили лад та послух, але погром залишив по собі безліч прикрих наслідків і скорботних турбот. І тепер усі вони постали перед царицею. Прийшла багата жінка, чий чоловік та сини загинули при обороні міських мурів. Під час погромів вона з переляку втекла до рідного брата, а коли повернулася, то знайшла, що в її будинку влаштували дім розпусти, де повії вдягалися в її шати та коштовності. Жінка вимагала назад свій будинок і коштовності. «Одяг хай забирають собі» — дозволила вона. Дані присудила повернути їй коштовності, але оголосила, що будинок було втрачено після втечі господині. Прийшов колишній раб і звинуватив одного з вельмож дому Цхак. Невільник нещодавно узяв собі за дружину відпущеницю, яка перед падінням міста служила вельможі постільною підбічницею. Вельможа порушив її цноту, грав задля свого задоволення і запліднив дитиною. Новий чоловік вимагав вихолостити вельможу за злочин зґвалтування, а також виплатити йому гаманець золота за виховання вельможного байстрюка як своєї власної дитини. Золото Дані йому присудила, проте у вихолощенні відмовила. — Коли вельможа з нею злягався, вона ще була його власністю, з якою він міг чинити на свій розсуд. За законом то не є зґвалтування. Дані бачила, що її присуд не задовольнив прохача. Та якщо холостити усіх чоловіків, що брали собі постільних невільниць, то скоро правитимеш у місті євнухів. Прийшов хлопчик, молодший за Дані, тендітний та вкритий рубцями, вдягнений у подертий і розкошланий токар зі срібною облямівкою. Голос його ламався, коли він розповідав, як двоє з домашніх рабів його батька повстали тієї ночі, коли було вибито браму. Один убив його батька, інший — старшого брата. Удвох вони зґвалтували матір і теж її вбили. Малий утік, відбувшись рубцем на обличчі, але один з убивць досі жив у батьковому домі, а інший вступив до війська цариці — «Материних Воїв». Малий просив, щоб їх обох повісили. «Я царюю в місті, збудованому на порохні та смерті.» Дані не мала іншого вибору, крім відмовити у проханні — адже вона оголосила загальне прощення усіх злочинів, скоєних при погромі міста. Так само не збиралася вона і карати рабів за повстання проти хазяїв. Почувши вирок, малий кинувся на неї, але заплутався ногами у токарі й простягся долу на ліловому мармурі. Коло хлопця миттю опинився Могутній Бельвас; величезний брунатний євнух підсмикнув його вгору одноруч і зателіпав, наче вовкодав — пацюка. — Годі, Бельвасе! — покликала Дані. — Відпустіть його. А малому сказала: — Бережи понад усе свій токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще хлопчина, і ми забудемо те, що тут сталося. Від тебе ми чекаємо того ж самого. Та коли хлопець виходив, то зиркнув назад через плече, і побачивши його очі, Дані зрозуміла: Гарпія має ще одного сина. До полудня Даянерис відчувала на голові вагу корони, а під собою — твердість лави. Стільки людей чекали на її ласку, що вона і пообідати не знайшла часу, лише вислала Джихікі до кухні по таріль коржів, оливок, смокв та сиру і сиділа, потрошку відщипуючи їжу та сьорбаючи з чари розведеного водою вина. Смокви були чудові, оливки — ще кращі, проте вино лишало у роті терпкий залізний присмак. Малий жовтий виноград, який ріс у цих краях, не давав вина високої якості. «З тутешньої лози ми багато не наторгуємо.» Крім того, Великі Хазяї спалили найкращі виноградники разом з оливковими гаями та плодовими садами. Пополудні прийшов майстер — ліпник та ливар — і запропонував замінити голову великої спижевої гарпії на Майдані Очищення подобою Даніного обличчя. Вона відмовила йому з усією ввічливістю, яку зуміла зібрати. У Скахазадхані спіймано було щуку величини раніше не баченої; рибалка приніс її цариці в подарунок. Цариця висловила подив і захоплення неймовірною рибою, винагородила рибалку гаманцем срібла і відіслала щуку до кухні. Мідних справ майстер зробив їй кольчугу з яскраво налощених кілець для носіння на війні. Дані прийняла подарунок з сердешною дякою; кольчуга була гарна аж на подив, її вилощена мідь виблискувала б на сонці пишно і осяйно… хоча у справжній битві вона б радше вдяглася у сталь. Навіть дуже молода дівчина, що погано зналася на справах війни, все ж таки достатньо розумілася на таких речах. Капці, надіслані Царем-Різником, ставали дедалі обтяжливішими. Дані скинула їх геть, одну ногу заклала під себе, а другою зателіпала вперед і назад. Видовисько було не таке пишне, як личить цариці, та їй уже остогидло робити лише те, що личить цариці. Від корони жахливо боліла голова, а сідниці геть заніміли. — Пане Барістане, — звернулася Дані до старого лицаря, — тепер я знаю, яка чеснота найпотрібніша можновладцеві. — Хоробрість, ваша милосте? — Залізні сідниці, — піддражнила вона. — Бо ж я нічого не роблю, лише сиджу на лаві. — Ваша милість покладають на себе завеликий тягар. Ви мусите дозволити вашим радникам його полегшити. — Я маю забагато радників, але замало подушок. — Дані обернулася до Резнака. — Скільки там іще? — Двадцять і три, якщо ласка вашої препишності. Зі стількома ж скаргами. — Підстолій зазирнув у якісь папери. — Одне теля, три кози. Решта, не маю сумніву, будуть вівці та ягнята. — Двадцять і три. — Дані зітхнула. — Мої дракони аж занадто закохалися у баранину, відколи ми почали платити чабанам за драконячу здобич. Але чи мають скаржники якісь докази на підтвердження своїх скарг? — Дехто приніс обпалені кістки. — Люди палять вогнища і смажать на них баранину. Обпалені кістки — то не докази. Бурий Бен каже, що у пагорбах навколо міста є руді вовки, шакали та дикі собаки. Невже ми тепер платитимемо доброю срібною монетою за кожне ягня, що пропаде між Юнкаєм і Скахазадханом? — Ні, препишна царице, — вклонився Резнак. — То мені просто вигнати цих пройдисвітів геть, чи ви бажаєте, щоб їм ще й батогів дали? Даянерис посовалася на лаві. — Жодна людина не повинна боятися приходити до мене. Вона не сумнівалася, що якась частина позовів є брехливою, але ж чесних усе-таки більше. Її дракони надто виросли, щоб удовольнятися щурами, кішками та собаками. «Що більше їдять, то більшими виростають, — попереджав її пан Барістан, — а що більшими виростають, то більше їдять.» А надто Дрогон — той полюбляв літати ген за гори, за поля, де легко з’їдав вівцю на день. — Заплатіть їм ціну їхньої худоби, — сказала Дані Резнакові. — Але віднині скаржники повинні з’являтися до Храму Грацій і складати священну присягу перед богами Гісу. — Вашу волю буде виконано. Резнак обернувся до прохачів. — Їхня царська препишність погодилися відшкодувати вартість утрачених вами тварин, — мовив він гіскарською мовою. — Назавтра з’явіться до моїх шафарів і отримайте сказане відшкодування грішми або худобою, на ваш вибір. Вирок пролунав у похмурій тиші. «А начебто мали б задовольнитися, — подумала Дані. — Їм дали те, по що вони прийшли. Невже до цих людей ніяк не піддобритися?» Коли прохачі один за одним виходили геть, останній з них залишився. То був опецькуватий чолов’яга з обвітреним обличчям, одягнений незграбно і вбого. На голові він мав шапку цупких чорно-рудих кучерів, підрізаних навколо вух, у одній руці тримав непоказний полотняний лантух. Стояв він, опустивши голову і витріщившись на мармурову підлогу — наче забувся, де він і навіщо. «Цікаво, чого хоче цей?» — запитала себе Дані. — На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — скричала Місандея своїм тоненьким солодким голосочком. Дані підвелася; з неї почав був спадати токар, та вона його упіймала і припнула на місце. — Гей, ти — з торбою! — покликала вона. — Ти хотів говорити з нами? Можеш наблизитися. Коли чоловік підняв голову, очі його були червоні та напухлі, як криваві болячки. Дані помітила, як ковзнув ближче пан Барістан, вірна біла тінь. Чоловік придибав неоковирною ходою, ледве тягнучи ноги та стискаючи в руках лантуха. «П’яний, хворий, абощо?» — мимоволі подумала вона. Під його потріскані жовті нігті забився бруд. — З чим ти прийшов? — запитала Дані. — Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу? Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста. — Я… приніс… — Кістки? — запитала вона нетерпляче. — Обгорілі кістки? Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур. То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку. — Чорний то був, — проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, — чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і… «Ні, — затремтіла Дані. — Ні, ні, ой, ні…» — Ти оглух, йолопе?! — загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. — Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю. — Резнаку, — стиха мовив пан Барістан, — стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки. «Ні, не овечі, — подумала Дані. — То кістки дитини.» Брієнна — Я шукаю дівчину тринадцяти років, — сказала вона сивочолій селянці біля колодязя. — Шляхетного роду, надзвичайно вродливу, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям. Можливо, її супроводжує невисокий огрядний лицар. А може, блазень. Чи не бачили ви її тут? — Та не бачила, ваша лицарська вірносте, — відповіла селянка, чухаючи лоба. — Відтепер оком накидатиму, раптом що. Коваль теж нікого не бачив; ані септон у сільському септі, ані свинопас зі свиньми, ані дівчина, що смикала цибулю на городі, ані жоден з інших простолюдців, котрих Тарфійська Діва зустріла поміж мазаних хат містечка Росбі. І все ж вона не полишала пошуків. «Тут найкоротша дорога до Сутіндолу, — казала собі Брієнна. — Якщо Санса рушила у цей бік, хтось же мав її бачити.» Коло замкової брами вона поставила те саме питання двом списникам зі значками у вигляді трьох червоних кутників донизу на горностаєвому тлі — гербом дому Росбі. — Кажете, десь шляхом блукає? Ну то недовго їй дівувати лишилося, — вишкірився старший. А молодшому закортіло дізнатися, чи не має вона між ніг таке саме рудаво-брунатне волосся. «Тут я допомоги не знайду.» Знову видираючись на коня, Брієнна помітила на дальньому кінці села тендітного хлопчака верхи на строкатому коні. «З отим я не балакала» — подумала вона, проте хлопчина зник за септом, щойно вона рушила у його напрямку. Брієнна вирішила дати хлопцеві спокій — певніше за все, малий бачив не більше за інших. У Росбі — невеличкому придорожньому містечку — мандрівники хіба що зупинялися перепочити; довго сидіти Сансі тут було ні до чого, навіть якби вона його проминала. Повернувшись на шлях, Брієнна рушила на північний схід повз яблучні садки та ниви ячменю, і скоро лишила позаду містечко разом із замком. Те, що вона шукає, має чекати на неї в Сутіндолі, сказала вона собі. «Якщо, звісно, панна пішла цим шляхом.» — Я знайду дівчину і вбережу їй життя, — обіцяла Брієнна панові Хайме ще тоді, у Король-Березі. — Заради пам’яті її паніматки. І заради вас. Шляхетні слова… та легко казати, важче зробити. Вона надто довго сиділа у місті, а взнала в ньому надто мало. «Треба було виступити раніше… але куди?» Санса Старк зникла тієї ночі, коли помер король Джофрі. Якщо відтоді її хтось бачив або хоч мав гадку, де вона могла подітися — той мовчав, не розтуляючи рота. «Принаймні, коли їх питала я.» Брієнна вважала, що дівчина поїхала з міста. Якби вона досі перебувала у Король-Березі, золотокирейники вже б її розшукали. Виходить, вона мала бути деінде… але «деінде» — чималий край. «Якби я була юна дівчина, щойно розквітла, самотня та налякана, у смертельній небезпеці… що б я зробила? — питала себе Брієнна. — Куди б подалася?» Та для себе самої знайти відповідь було легше — вона б повернулася на Тарф до свого батька. Але ж Сансиному батькові у доньки на очах відтяли голову. А паніматку замордували в Близнюках. Зимосіч, велика твердиня Старків, стояла сплюндрована і спалена, людей її поклали під меч. «Вона не має дому, куди втекти, ані батька, ані матері, ані братів.» А тому Санса могла знайтися хоч у наступному містечку, хоч на кораблі до Асшаю — ні те, ні друге не здавалося неймовірним. Та навіть якби Санса Старк схотіла поїхати додому, то як мала туди дістатися? Королівський гостинець безпечним не був — це вже розуміла і дитина. За Перешийком у замку Калин-Коп сиділи залізняки, а в Близнюках перед ним — Фреї, котрі вбили Сансиного брата і матір. Якби дівчина мала гроші, то могла б попливти морем, але порт у Король-Березі досі лежав у руїнах, річка була захаращена уламками пришибів та спалених і затоплених галер. Брієнна поспитала у корабельнях, та ніхто не пригадував, щоб у ніч смерті Джофрі зі столиці виходив корабель. Один чолов’яга розказав, що кілька купецьких кораблів ще стоять на котві в затоці та розвантажуються човнами, але більша їх частина іде вгору узбережжям до Сутіндолу, де у порті буяє небачене раніше пожвавлення. Кобила в Брієнни була з себе дуже гарна, і крок тримала теж пречудово. На шляху дівчина побачила більше подорожніх, ніж чекала. Тупали собі потроху жебрущі брати, теліпаючи мисками для милостині на шийних ремінцях. Прогалопував молодий септон на дорожній кобилі, не гіршій за будь-яку панську, а пізніше на гостинці їй стрівся гурт сестер-мовчальниць, котрі у відповідь на Брієннине запитання лише заперечливо хитнули головами. На південь протягнувся обоз запряжених волами возів зі збіжжям та мішками вовни; потім Брієнні зустрілися свинопаси зі стадом свиней, а за ними стара пані у кінних ношах з супроводом збройних вершників. Брієнна питала у всіх, чи не бачили вони шляхетного роду дівчину тринадцяти років од народження з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям. Але ніхто її не бачив. Окрім дівчини, Брієнна питалася і про дорогу попереду. — Відси до Сутіндолу ще так-сяк безпечно, — сказав їй один чолов’яга, — а за Сутіндолом швендяють розбійники, ще й утікачі з війська у лісі ховаються. Зеленими досі лишалися тільки смереки та вартові сосни; листяні дерева вдягли брунатно-золоті шати, а чи вже скинули їх і тепер шкрябали небо голими чорними гілками. Кожен порив вітру здіймав над коліями шляху вихори впалого листя; цілі хмари його шурхотіли навколо копит великої гнідої кобили — дарунку від Хайме Ланістера. «Легше зловити листок на вітрі, ніж знайти дівчину, зниклу на Вестеросі.» Брієнна вже питала себе, чи не було доручення Хайме якимось жорстоким жартом. Можливо, Санса Старк давно загинула — приміром, їй потай стяли голову за участь у вбивстві короля Джофрі та поховали у безіменній могилі. Хіба є кращий спосіб приховати свавільне вбивство панни, ніж надіслати здоровезну тупу дівку з Тарфу її шукати? «Ні, Хайме такого б не зробив. Він казав і діяв щиро. Він подарував мені меча і назвав його Вірноприсяжцем.» А втім, навіть і те байдуже. Вона ж бо пообіцяла пані Кетлін, що поверне її доньок — а немає клятви урочистішої, ніж клятва мертвій людині. Хайме твердив, що менша дівчинка давно загинула — та Ар’я, котру везли на північ віддати заміж за байстрюка Руза Болтона, була несправжня. Лишалася тільки Санса. І Брієнна конче мусила її знайти. Надвечір вона побачила біля струмка табірне вогнище, коло якого двоє чоловіків смажили рибу, поскладавши зброю та броню під деревом. Один був підстаркуватий, інший — молодший, хоча теж далеко не юнак. Молодший підвівся привітатися; його чимале черево випирало крізь шворки плямистого замшового каптана. Щоки та підборіддя йому вкривала кошлата нестрижена борода кольору старого золота. — Гей, пане лицарю! — гукнув він. — Ми тут пструга засмажили, на трьох вистачить! Брієнну вже не вперше приймали за чоловіка. Вона скинула з голови шолома, дозволила розсипатися волоссю — кольору брудної соломи і майже такому ж крихкому, як стара солома. Довге, але тонке та ріденьке, воно розлетілося навколо плечей. — Маєте мою дяку, пане лицарю. Заплотний лицар так скривився, примружившись, що вона зрозуміла: чолов’яга був добряче короткозорий. — То ви панна, абощо? У броні та при зброї? Ласка божа, Ільку, ти лишень подивися на цю статуру! — Я теж подумав, що вона — лицар, — буркнув старший, перевертаючи пструга на вогні. Навіть у чоловічій подобі Брієнна вважалася б дебелою та довготелесою; в жіночому тілі вона була величезною. «Потвора» — саме таке слово чула вона тут і там всеньке своє життя. Рамена мала широчезні, стегна — ще ширші, ноги — довжелезні, руки — могутні й товсті. На грудях наросло більше твердих м’язів, ніж м’яких цицьок. Долоні скидалися на лопати, ступні — на корчі дерев. Ще й красою дівчина не вродилася: мала довге кінське обличчя, вкрите ластовинням, і завеликі зуби, що аж випиналися з рота. Втім, вона сама все про себе знала і зайвих нагадувань не потребувала. — Панове добродії, — мовила вона, — чи не стрічали ви на шляху дівчини тринадцяти років? Вона має блакитні очі, рудаво-брунатне волосся. Можливо, подорожує в товаристві чоловіка сорока років, опасистого, червоного обличчям. Підсліпуватий заплотний лицар почухав потилицю. — Щось не пригадую такої дівчини. То що в неї за волосся, кажете: руде чи брунатне? — Тобі ж сказали: рудаво-брунатне, — мовив старший. — Буває і таке. Але ні, ми її не бачили. — Еге ж, не бачили, — піддакнув молодший. — Злізайте вже з коня, риба майже спеклася. Їсти хочте? Їсти вона хотіла, але й обережності не втрачала. Заплотні лицарі не надто славилися лагідністю та шляхетністю. «Де заплотник, там і розбійник — два краї одного меча» — казало прислів’я. «Але ці двоє на вигляд не надто небезпечні.» — Чи можу я взнати ваші імена, панове? — Маю честь зватися Крейтоном Довголозом. Ім’я моє уславлене в піснях, — відповів череватий. — Можливо, ви чули про мої звитяги, скоєні на Чорноводі. А супутник мій — пан Іліфер Безгрішний, та не думайте, що без гріха — лишень без грошей. Якщо про Крейтона Довголоза хтось і склав пісню, Брієнна її ніколи не чула. Названі імена проказували їй не більше, ніж побачені герби. На зеленому щиті пана Крейтона виднівся лише брунатний вершок, а до нього — глибока зарубка чиєюсь бойовою сокирою. Щит пана Іліфера був розділений золотими та горностаєвими клинцями, хоча все у лицарі підказувало, що крім мальованого золота і мальованого ж горностаю, інших він ніколи не знав. Років од народження він мав принаймні шістдесят, як один день, обличчя — вузьке та гостре під каптуром латаної, грубо зітканої подорожньої свитини. На собі він також мав і кольчугу, але залізом її розсипалися, наче ластовиння, плямки іржі. Брієнна була на голову вища за кожного, мала кращого коня, кращу зброю та обладунок. «Коли почну лякатися отаких, саме час буде скласти меча і сісти плести шкарпетки.» — Дякую вам красно, ласкаві панове, — мовила вона, — і радо поділю з вами рибу. Зіскочивши додолу, Брієнна розсідлала кобилу, підвела її до води, сплутала ноги та пустила щипати траву. Зброю, щита, сакви вона склала під в’язом. Пструг тим часом спікся до хрусткої кірки. Пан Крейтон подав їй рибу, і вона сіла повечеряти на землю, схрестивши ноги. — Ми, панно, прямуємо до Сутіндолу, — мовив Довголоз, розбираючи свого пструга пальцями. — Вам незле б поїхати з нами. Дороги нині небезпечні. Брієнна мала що розповісти про небезпеки на дорогах — таке, що лицареві й знати б не схотілося. — Дякую, пане, та я не потребую вашого захисту. — Але я наполягаю! Правдивий лицар має захищати слабку стать. Вона торкнулася руків’я меча. — Ось мій захист, пане. — Що меч! До меча треба тверду руку. — Моя рука достатньо тверда, будьте певні. — Воля ваша. Маю за нечемність сперечатися з панною. Але ми все ж таки проведемо вас до Сутіндолу. Втрьох воно безпечніше їхати, ніж на самоті. «Утрьох ми виїхали з Водоплину. Зрештою Хайме втратив руку, а Клеос Фрей — життя.» — Ваші коні за моєю не вженуться. Брунатний мерин пана Крейтона був жалюгідним старим із запалою спиною та сльозавими очима; кінь пана Іліфера, тонкий, як тростинка, виглядав замореним голодом. — На Чорноводі мій кінь задніх не пас, майте певність, — засперечався пан Крейтон. — Я там учинив криваву різанину і зібрав десяток викупів. Чи знають шляхетна панна лицаря Герберта Болінга? Як не знали, то вже і не зустрінете — я його зарубав на місці. Там, де брязкають мечі, ви ніколи не побачите пана Крейтона Довголоза позаду інших! Його супутник сухо гигикнув. — Та годі вже, Крею. Такій, як вона, ні до чого такі, як ми. — Такій, як я? — Брієнна не була певна, що саме вона почула. Пан Іліфер тицьнув кістлявим пальцем на її щит. Фарба на ньому лупилася і відпадала, проте знак було видно добре: чорний кажан на розділеному навскіс полі, золотому зі срібним. — Ви носите облудного щита, на якого не маєте прав. Дід мого діда вбив останнього Лотстона. Відтоді ніхто не зважувався показувати на собі цей знак — чорний, наче скоєні під ним справи. Насправді щит видобув пан Хайме у зброярні Гаренголу. Брієнна знайшла його у стайні на кобилі разом з безліччю корисних речей: сідлом та вуздкою, довгою кольчугою, шоломом із заборолом, гаманцями золота і срібла, а до них грамотою, ціннішою за те й інше. — Власного щита я втратила, — пояснила вона. — Шляхетній діві не треба іншого щита, крім правдивого лицаря! — хвацько оголосив пан Крейтон. Пан Іліфер на нього не зважив. — Босий шукає чобіт на ноги, голий — якусь сорочину прикрити сором. Та хто стане прикривати сором ганьбою? Князь Лукас, котрого люди звали Бандур, мав на щиті отого кажана, а потім той самий знак носив Манфрид Чорнокаптур, його син. То хто ж і навіщо сам зголоситься носити такий знак, питаю я себе? І відповідаю: той, чий гріх іще чорніший… і свіжіший. Лицар оголив кинджала — неоковирного, з дешевого заліза. — Маємо жінку потворно велику і потворно дужу, котра ховає власні кольори від людських очей. Отож, Крею, дивись і дивуйся: осьде перед тобою сидить панна Тарфійська, яка розчахнула королю Ренлі його королівську горлянку. — Брехня! Ренлі Баратеон був їй більше, ніж королем. Вона кохала його ще відтоді, як він прибув на Тарф, об’їжджаючи з гостиною дідицтва підданого йому панства на знак свого повноліття і вступу в права зверхнього володаря. Її батько привітав його бенкетом, а їй наказав з’явитися, бо без наказу вона б ховалася у своїй опочивальні, наче поранене звірятко. Тоді їй було стільки ж років, як Сансі; більше, ніж мечів, вона боялася кпинів та смішків. «Вони взнають про троянду, — казала вона князеві Селвину, — і сміятимуться.» Але Вечерниця був невблаганний. А Ренлі поставився до неї так ґречно та шляхетно, наче вона була справжня — і прегарна — вельможна панна. Він з нею навіть танцював, і у його руках вона почувалася стрункою та зграбною, а ноги аж літали над підлогою. Опісля за його прикладом її про танок почали благати інші пани. Відтоді вона бажала лише наблизитися до князя Ренлі, служити йому, захищати від біди. І зрештою не впоралася. «Ренлі помер у мене на руках, але вбила його не я» — подумала вона. Та хіба зрозуміють її почуття ці заплотники? — Я радо б віддала своє життя за короля Ренлі. І загинула б щасливою, — мовила вона. — Я йому не шкодила. Присягаюся на мечі. — На мечах присягаються лицарі, — зауважив пан Крейтон. — Присягніться Седмицею! — завимагав пан Іліфер Безгрішний. — Гаразд, присягаюся. Я не заподіяла королю Ренлі жодної шкоди. Присягаюся в цьому Матір’ю. Хай не знатиму я її милосердя, коли брешу. Присягаюся Батьком і благаю його про правий суд. Присягаюся Дівою та Старицею, Ковалем та Воїном. І Мороком теж присягаюся — хай забере він мене просто зараз, якщо кажу неправду. — Непогана присяга, як для дівчиська, — поблажливо кивнув пан Крейтон. — Та вже ж. — Пан Іліфер Безгрішний стенув плечима. — Якщо збрехала, хай боги розсудять. І вкинув кинджала у піхви. — Ну то стійте першу варту. Заплотні лицарі лягли та й поснули собі, а Брієнна заходилася тривожно міряти кроками маленький табір, дослухаючись до тріскоту вогнища. «Мені б їхати далі, поки ще можу.» Але ж не могла вона кинути людей без захисту, хай щойно зустрінутих. Навіть глупої ночі на шляху траплялися вершники, з лісу доносилося якесь гавкання та пугукання — хтозна, може, сов та лисиць, а може, когось гіршого. Тому Брієнна нікуди не поділася, а ходила круг табора і перевіряла, чи вільно ходить меч у піхвах. Загалом її варта виявилася легкою. Важке почалося згодом, коли прокинувся пан Іліфер і зголосився її змінити. Брієнна постелила на землі ковдру, згорнулася клубком і заплющила очі. «Не спатиму» — вирішила вона, хоча втомою просякла аж до кісток. У присутності чоловіків їй ніколи не спалося легко та спокійно. Навіть у таборі князя Ренлі небезпека зґвалтування ніколи її не полишала. Цю науку вона вперше вивчила під мурами Вирію, а вдруге — коли вони з Хайме потрапили до рук «Хвацьких Компанійців». Холод від землі просочився крізь Брієннині ковдри і всотався у кістки. Невдовзі кожен м’яз у тілі скнів і судомився — від щелеп аж до пальців ніг. Їй спало на думку, чи не мерзне зараз Санса Старк — хай де вона є. Пані Кетлін казала, що Санса — мила, добра душа, кохається у лимонних тістечках, шовкових сукнях та піснях про лицарські звитяги. Але дівчина бачила на власні очі, як відтяли голову її батькові, а потім мусила вийти заміж за одного з його вбивць. Якщо хоч у половині пліток містилася правда, карлик був з-поміж усіх Ланістерів найжорстокіший та найлукавіший. «Якщо Санса справді отруїла короля Джофрі, то напевне, саме Біс силоміць спрямував її руку. При тому дворі вона була самотня і не мала жодного друга.» У Король-Березі Брієнна знайшла таку собі Бреллу — одну з Сансиних покоївок. Служниця розповіла, що між Сансою та карликом теплих почуттів не водилося. Можливо, вона тікала він нього так само, як від вини в убивстві Джофрі. Якщо Брієнні й наснилося щось уночі — зі світанком та пробудженням воно відлетіло геть. Ноги заклякли, наче дерев’яні, від холодної землі, та ніхто не скоїв на неї замаху і не торкнувся речей. Заплотні лицарі були вже на ногах — клопоталися в таборі. Пан Іліфер патрав білку до сніданку, а пан Крейтон стояв лицем до дерева і довго, з насолодою відливав нічну воду. «Заплотні лицарі, — подумала вона, — підстаркуваті, череваті, хвалькуваті, ще й підсліпуваті… але люди з себе порядні, що не кажи.» Її трохи підбадьорило те, що на світі ще лишилося кілька порядних людей. Поснідали вони смаженою на вогнищі білкою, розтертими в кашу жолудями та солоними огірками. Протягом сніданку пан Крейтон геть проточив їй голову балачками про свої звитяги на Чорноводі, де він зарубав з десяток уславлених та грізних лицарів, чиїх імен вона ніколи не чула. — О, то був такий бій, який і за все життя навряд коли побачиш, — торочив він, — відчайдушна та кривава різанина, що подібної не бувало на світі. Утім, і панові Іліферу він знайшов місце у своїх вихваляннях: визнав, що той теж бився хоробро та вправно. Сам Іліфер майже нічого не казав. Коли нарешті вирушили в дорогу, лицарі стали обабіч неї, як личило захисникам вельможної панни… хай панна ця вивищувалася над ними на голову і озброєна була далеко краще за обох. — А чи ніхто не проминав табір, коли ви стояли на варті? — запитала їх Брієнна. — Приміром, дівчина тринадцяти років з рудаво-брунатним волоссям? — піддражнив пан Іліфер Безгрішний. — Ні, панно. Нікого не було. — Я бачив декількох, — устряг пан Крейтон. — Хлопчисько-селюк проїхав сорокатою кобилкою, а за годину пройшло пішки з півдесятка чолов’яг. Мали при собі за зброю ковіньки та коси. Помітили наше багаття, спинилися, почали до коней придивлятися. Та я їм мечем посвітив і наказав, щоб забиралися. Ох і пики ж були у тих харцизів — лихі й відчайдушні… та не такі відчайдушні, щоб отак просто зачепити на дорозі пана Крейтона Довголоза. «Та де вже, — подумала Брієнна, — то й справді голодну скруту треба мати, щоб тебе грабувати.» І відвернулася сховати посмішку. На щастя, пан Крейтон був надто заклопотаний оповідкою про свою величну битву з лицарем Червоної Курки, щоб помітити якісь там дівчачі глузи. І все ж добре було мати супутників у дорозі — навіть таких, як ці двоє. Пополудні Брієнна почула крізь голі брунатні дерева якийсь наспів. — Що то таке? — запитав пан Крейтон. — Молитва на кілька голосів. Брієнна знала псалом, який саме співали. «Вони благають Воїна про захист і молять Старицю освітити їм шлях.» Пан Іліфер Безгрішний оголив свого добряче побитого клинка і натяг повід, вочевидь бажаючи зачекати наближення співців. — Вони десь недалечко. Спів плинув крізь ліс, наче побожний грім з неба, і раптом його джерело з’явилося просто попереду на шляху. Очолював ходу гурт жебрущих братів — розкошланих бороданів у грубо зітканих рясах, хто у простих ходаках, а хто і босоніж. За ними тупало десятків шість злиденних чолов’яг, жінок та дітей, плямиста свиня та кілька овець. Хтось із чолов’яг мав сокири, але більшість — лише грубі дерев’яні кийки та ломаки. Посеред юрби людськими зусиллями котилася двоколісна гарба з сірих потрісканих дощок, навалена купою черепів та потрощених кісток. Побачивши заплотних лицарів, жебрущі брати спинилися, і молитва замовкла. — Добрі панове лицарі, — мовив один, — хай огорне вас любов Матері. — І вас, добрі браття, — відповів пан Іліфер. — Хто ви такі? — Бідолахи, — відповів здоровань із сокирою. Незважаючи на холод осіннього лісу, він не мав на собі ані сорочки, ані свити, зате на грудях ніс вирізану ножем семикутну зірку. Саме такі зірки за давніх часів урізали собі у плоть андальські вої, коли вперше прийшли на цей берег вузького моря скидати у порох королівства першолюдей. — Йдемо до міста, — мовила висока жінка, впряжена у гарбу, — веземо ці святі кістки до Блаженного Баелора, шукаємо розради та захисту від пана короля. — Ставайте до наших лав, друзі, — закликав малий сухорлявий чоловічок у поношеній рясі септона, в котрого на шиї теліпався кришталь на ремінці. — Вестерос має потребу в кожному мечі. — Ми прямували до Сутіндолу, — заявив пан Крейтон, — але могли б доправити вас безпечно до Король-Берега. — Якщо ви маєте монету сплатити нам за супровід, — додав пан Іліфер, що вочевидь не бажав миритися зі своїм безгрішшям. — «Горобцям» золото ні до чого, — відповів септон. Пан Крейтон його не зрозумів. — Яким ще горобцям? — Горобець — найменший та найнижчий з птахів, якого знайдеш усюди. А ми — найнижчі з людей, і нас тепер теж знайдеш усюди. — Септон мав вузьке, худе, загострене обличчя, коротку, побиту сивиною брунатну борідку. Ріденьке волосся було зав’язано вузлом на потилиці, босі ноги зчорніли, побилися дорогою та затверділи так, що скидалися на корені старого дерева. — Тут у нас кістки святих людей, замордованих за віру. Вони служили Седмиці аж до смерті, а тепер служать і по смерті. Хтось помер з голоду, когось закатували. Сплюндрували безліч септів, без ліку дів та матерів зґвалтували безбожники і посіпаки гемонів. Не уникли наруги навіть сестри-мовчальниці. Вишня Мати плаче-побивається з гніву та розпачу. Настав час усім помазаним лицарям покинути земних господарів і стати до захисту Святої Віри. Ходімо з нами до міста, якщо ви справді любите Седмицю. — Любити люблю, — відповів Іліфер, — але ж маю щось їсти. — Так само, як усі діти нашої Матері. — Наш шлях лежить до Сутіндолу, — байдуже буркнув пан Іліфер. Один із жебрущих братів сплюнув, а жінка застогнала. — Ви негідні та облудні лицарі, — мовив чоловік із зіркою на грудях. Декілька інших вірян струснули кийками в повітрі, але босий септон їх відрадив. — Не судіть, бо суд належить лише Батькові. Хай їдуть з миром. Вони такі самі бідолахи, як ми, загублені на цій землі. Брієнна посунула кобилу вперед. — Моя сестра теж загубилася, і я її шукаю. Дівчина тринадцяти років, рудаво-брунатне волосся, гарна на вроду. — Всі діти нашої Матері несуть на обличчях її вроду. Хай Діва береже ту бідолашну дівчину… і вас теж. Септон підняв одну з віжок, за які тягли гарбу, собі на плече, і смикнув. Жебрущі брати знову завели спів. Брієнна та заплотні лицарі сиділи верхи і спостерігали, як хода їх проминає, тупаючи потроху коліями шляху до Росбі. Згодом спів почав стихати, а тоді зовсім завмер удалині. Пан Крейтон підняв з сідла половинку дупи і почухав її. — Що то за люди такі — підняти руку на святого септона? Брієнна добре знала, що то за люди. Коло Дівоставу, пригадала вона, «Хвацькі Компанійці» підвісили одного септона за ноги до гілки дерева і пускали в його труп стріли задля вправи та забави. Чомусь їй стало цікаво, чи нема і його кісток у тій гарбі разом із рештою. — Але який дурень візьметься ґвалтувати мовчазну сестру? — казав тим часом пан Крейтон. — Та навіть пальцем її торкнутися… кажуть, що вони — дружини самого Морока, і що їхні жіночі місця холодні та мокрі, наче лід. Він зиркнув на Брієнну і поспіхом додав: — Е-е-е… благаю вибачити. Брієнна дала остроги кобилі й рушила в бік Сутіндолу. За мить слідом поспішив пан Іліфер, а тоді й пан Крейтон, що опинився наприкінці загону. За три години вони натрапили на іншу купку людей, що теж пробиралися до Сутіндолу: купця зі слугами в супроводі ще одного заплотного лицаря. Купець сидів на зозулястій кобилі, а слуги по черзі тягли воза: четверо налягали на лями, а двоє крокували біля колес. Та почувши копита на дорозі, усі покидали тягнути і поставали навколо воза з високими ясеновими костурами напоготові; купець підняв арбалета, лицар видобув меча. — Пробачте мені підозри, коли ваша ласка, — гукнув купець, — але часи зараз неспокійні, а мене захищає самий лише добрий пан Шадрік. Хто ви такі, мушу спитати? — Що ви таке кажете! — обурився пан Крейтон. — Я є уславлений лицар Крейтон Довголоз, щойно з великої битви при Чорноводі, а оце мій супутник у дорозі, пан Іліфер Безгрішний. — Ми вам зла не бажаємо, — додала Брієнна. Купець окинув її поглядом, повним сумніву. — Вам, панно, личило б сидіти вдома, у безпечній світлиці. Нащо ви нап’яли на себе оцей стрій, неподобний вашій статі? — Я шукаю свою сестру. — Брієнна не насмілювалася згадувати ім’я Санси, бо ж її розшукували за вбивство короля. — Шляхетну діву, прекрасну вродою, з блакитними очима і рудаво-брунатним волоссям. Можливо, ви бачили її у супроводі череватого лицаря сорока років, або ж блазня-п’яниці. — Хо, п’яниць та усяких блазнів зараз на шляхах стільки, що й не злічиш! Та й дів після наруги теж. Щодо череватого… важко нині чесній людині зберігати добре черево, коли навколо стільки люду голодує. Проте ваш пан Крейтон, схоже, з голоду не потерпає. — У мене широка кістка, — заперечив пан Крейтон. — А чи не поїхати нам разом? Не смію піддавати сумніву хоробрість пана Шадріка, та він із себе досить невеличкий, а три клинки — краще за один. «ЧОТИРИ клинки» — подумала Брієнна, проте втримала язика за зубами. Купець озирнувся на свій збройний супровід. — Що скажете, пане лицарю? — Вважаю, цих трьох нема чого боятися. — Пан Шадрік був сухорлявий, вузьколиций, наче лисиця, чоловічок з гострим носом і шапкою біляво-рудого волосся. Сидів він на норовливому каштановому румаку, зросту мав хіба на вершок більше за п’ять стоп, але носа задирав трохи не вдвічі вище за себе. — Один старий, другий жирний, а оте величезне — то жінка. Хай їдуть з нами, коли хочуть. — Як скажете. Купець опустив арбалета, і подорож продовжилася. Найманий лицар відстав від воза і почав розглядати Брієнну згори донизу, наче та була добрячим свинячим окостом на базарі. — А ви чимале дівчисько — і на зріст, і в раменах. Де це таку ягідку виростили? Коли з неї кепкував пан Хайме, вона аж скаженіла; насмішкуватість коротуна її ледве торкалася. — У світі чого тільки не росте. Є велетні, а є такі, що ледве від землі видно. Лицар зареготав. — Там, де треба — я теж велетень, ягідко! — Купець, здається, назвав вас Шадріком. — Так, пан Шадрік з Тінистого Звору. А ще маю прізвисько Скажений Повх. Він повернув щита і показав їй свого герба: велику білу мишу-повха з лютими червоними очима на хвилях брунатних та синіх. — Брунатне — то землі, котрими я блукав, синє — річки, які перетнув. А повх — то я. — І ви справді скажені? — Авжеж! Звичайний польовий повх тікає від крові та битви. А скажений повх сам їх шукає. — Але не схоже, щоб часто знаходив. — Коли мені треба, то знаходжу. Правда те, що я не турнірний лицар. Я, жіночко, свою хоробрість бережу для поля справжньої битви. Нехай «жіночка» — вже краще, ніж «ягідка». — Тоді ви з добрим паном Крейтоном маєте чимало спільного. Пан Шадрік зареготав. — Оце вже сумніваюся! Я б сказав, що радше ми з вами шукаємо дещо спільне. Загублена менша сестра, кажете? Блакитні очі, брунатно-руде волосся? — Він знову засміявся. — Ви в цьому лісі не єдиний мисливець. Я теж вистежую Сансу Старк. Брієнна почепила на обличчя кам’яну личину, щоб приховати розпач. — Хто така ця Санса Старк, і навіщо ви її вистежуєте? — Бо кохаю, як інакше? Брієнна зморщила лоба на глибокі борозни. — Кохаєте?! — Еге ж. Моє вічне та єдине кохання — золото. На відміну від вашого доброго пана Крейтона, я справді бився на Чорноводі, але за ту сторону, що програла. Мій викуп геть мене розорив. Ну хоч хто такий Варис, ви ж, певно, знаєте? Євнух оголосив, що дає за цю дівчину, про яку ви ніколи не чули, пухкий гаман золота. Я людина не жадібна, і якщо одна надмірного зросту жіночка допоможе мені знайти ту капосну дитину, я чесно розділю з нею Павукові монети. — Я гадала, ви найняті цим купцем його охороняти. — Лише до Сутіндолу. Гібальд — іще гірший жмикрут, ніж боягуз. А боягузливий аж занадто. Отже, що скажете на мою пропозицію, ягідко? — Не знаю я ніякої Санси Старк! — наполягала вона. — Я шукаю свою сестру, шляхетно уроджену дівчину… — …з блакитними очима і рудо-брунатним волоссям, так-так. А чи не нагадаєте, що то за лицар мандрує з вашою сестрою? Чи ви казали: блазень? — На її відповідь пан Шадрік не чекав, і то добре, бо вона жодної не знайшла. — Тієї ночі, коли помер король Джофрі, з Король-Берега зник один собі блазень — огрядний, з носом у винних прожилках, на ім’я пан Донтос Рудий, що колись жив у Сутіндолі. Молю богів, щоб вашу сестру та її п’яницю-блазня ніхто не злапав помилково за панну Старк та пана Донтоса. Ото було б лихо-лишенько. Він ударив п’ятами боки румака і затрусив уперед. Навіть Хайме Ланістер нечасто змушував Брієнну почуватися такою дурепою. «Ви в цьому лісі не єдиний мисливець.» Жінка на ім’я Брелла розказала, як Джофрі відібрав у пана Донтоса лицарські остроги, як панна Санса благала Джофрі про змилування над дурнем. «Він допоміг їй утекти, — вирішила Брієнна, коли почула оповідь. — Знайду пана Донтоса — знайду і Сансу.» Вона мала б знати, що інші можуть дійти того ж висновку. «І ці інші можуть виявитися ще огиднішими за пана Шадріка.» Їй лишалося сподіватися, що пан Донтос добре сховав Сансу в якомусь надійному місці. «Але як тоді мені її шукати?» Брієнна згорбила плечі, насупилася і рушила собі далі. Надвечір загін прибув до заїжджого двору — великої хати з колод коло злиття річок та старого кам’яного мосту. Пан Крейтон розказав, що саме так заїзд і зветься: «Коло старого кам’яного мосту». Корчмар начебто був йому приятелем. — Непогано варить-смажить, і в кімнатах не більше бліх, ніж деінде, — божився лицар. — То кому сього вечора теплої та м’якої постелі? — Авжеж не нам, якщо твій приятель не роздає їх задарма, — буркнув пан Іліфер Безгрішний. — Катма грошей у нас — по корчмах розкошувати. — Я заплачу за нас трьох. Брієнна браку грошей не відчувала — про це подбав Хайме. У саквах вона знайшла пухкого гаманця срібних оленів та мідних зірок, трохи меншого — набитого золотими драконами… а ще пергамен, що наказував усім вірним підданим короля надавати допомогу його пред’явниці, панні Брієнні з дому Тарф, відрядженій за наказом його милості у королівській справі. Підписано грамоту було дитячою рукою Томена, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, законного Семицарства повелителя. Гібальд теж пристав до думки спинитися на ніч у корчмі й наказав слугам лишити воза коло стайні. Крізь дзвінкові шибки вікон заїзду сочилося тепле жовте світло. Брієнна почула, як у стайні заіржав огир, що винюхав її кобилу. Вона саме знімала сідло, коли з дверей стайні виник хлопчик і мовив: — З ласки пана лицаря, дозвольте мені. — Я не лицар і не пан, — відповіла вона, — але кобилу візьми. Дай їй води та вівса, добре вичеши шкуру. Хлопець почервонів. — Перепрошую пані, я вас… — Усі помиляються. Брієнна віддала йому повід і пішла за рештою до корчми, закинувши сакви на плече і затиснувши згорток постелі під пахвою. Підлогу з дощок у трапезній всипала тирса, повітря пахкотіло хмелем, димом та м’ясом. Над вогнем тріщала і порскала салом печеня, ніким не доглянута. За столом сиділо шестеро тутешніх, та вони припинили розмову, коли ввійшли чужинці. Брієнна відчула на собі їхні очі. Незважаючи на кольчугу, кобеняка та кубрака, під такими поглядами вона почувалася голою. Коли один чолов’яга присвиснув зі словами «Ти лишень подивися!», вона вже знала, що йдеться не про пана Шадріка. З’явився корчмар з трьома величезними кухлями пива у кожній руці. Пиво хлюпало з кухлів на долівку з кожним його кроком. — Чи маєте ви кімнати для подорожніх, добродію? — запитав його купець. — Може, й маю, — відповів корчмар. — Для тих, хто має гроші. Пан Крейтон Довголоз зобразив на обличчі обурення. — Гей, Наглю, це отак ти вітаєш старого друга? Не впізнав? Це ж я — Довголоз! — Чого ж не впізнати, як ви мені сім оленів винні. Покажіть срібло — покажу постіль. Корчмар брязнув кухлями на столі, розливши ще пива. — Я заплачу за кімнату для себе та іншу — для двох моїх супутників. — Брієнна показала на пана Крейтона та пана Іліфера. — Я собі теж візьму кімнату, — мовив купець, — для себе і доброго пана Шадріка. Мої слуги, з вашої ласки, пересплять у стайні. Корчмар окинув їх поглядом. — Ласка чи не ласка, хай сплять — куди їх подінеш… Вечеряти будете? Є добра коза, на рожні печена. — Чи добра, чи погана — про те я сам судитиму, — відказав Гібальд бундючно. — Моїм людям досить буде хліба, вмоченого у сало з кози. Отакою і була їхня вечеря. Брієнна теж скуштувала козятини — після того, як пішла за корчмарем угору сходами, пхнула йому в руку кілька монет і покидала речі у другій кімнаті з тих, що він показав. Замовила вона козятини і для пана Крейтона з паном Іліфером — адже вони поділилися з нею пстругом. Заплотні лицарі та купець запивали м’ясо пивом, Брієнна попрохала кухоль козячого молока. Дослухаючись до застільних балачок, вона без надії сподівалася почути бодай кілька слів, які б допомогли їй знайти Сансу. — Ви їдете з Король-Берега, — звернувся один з місцевих до Гібальда. — Чи правда, що Крулеріза скалічили? — Та правда, — відповів Гібальд. — Мечову руку він втратив, отакі справи. — Еге ж, — додав пан Крейтон, — лютововк йому відгриз, чув я таке. Одне з тих чудовиськ, що налізли сюди з півночі. Та що з тієї півночі буває доброго? У них навіть боги якісь пришелепкуваті. — Вовки тут ні до чого, — мимохіть вимовила Брієнна. — Правицю панові Хайме відрубав кохорський найманець. — Нелегко битися, коли в тебе правиці катма, — зауважив Скажений Повх. — Та ну, — заперечив пан Крейтон Довголоз. — Ось я, приміром, однаково б’юся хоч правицею, хоч лівицею. — Хто б сумнівався. — Пан Шадрік підняв кухля на знак вітання. Брієнна пригадала свій бій з Хайме Ланістером у лісі. Вона тоді ледве стримувала клинок супротивника, зібравши останні сили. «А він же був слабкий після ув’язнення, скутий ланцюгами на зап’ястках. Жоден лицар у Семицарстві не встояв би супроти нього у повній силі та без кайданів.» Хайме скоїв багато зла, та якщо він щось і умів, то це битися мечем. Скалічити таку людину — то була нелюдська жорстокість. Одна справа — убити лева, і зовсім інша — відрубати йому лапу та лишити зламаним і безпорадним. Раптом галас у трапезній став для неї занадто гучним; висидіти тут бодай ще хвилину здавалося мукою. Брієнна пробурмотіла «на добраніч» і пішла спати. Стеля у кімнаті була низька; заходячи зі скіпкою, вона мусила пірнути, щоб не розбити голову. Крім ліжка, достатнього для шістьох людей, та недогарка лойової свічки на підвіконні, у кімнаті нічого не було. Брієнна запалила свічку від скіпки, заклала двері засувом і повісила пас із мечем на стовпчик ліжка. Піхви меча були прості й непоказні: дерево у порепаній брунатній шкірі. Меч у них був ще простіший, куплений у Король-Березі навзамін відібраного «Хвацькими Компанійцями». «Навзамін меча Ренлі.» Їй досі боліло згадувати про втрату. Але у згортку постелі був схований ще один довгий меч-півторак. Брієнна сіла на ліжко і витягла його; при світлі свічки заблищало жовте золото, зажевріли червоні рубіни. Витягнувши Вірноприсяжця з візерунчастих піхов, Брієнна відчула, як їй перехоплює подих. Глибоко у криці бігли, наздоганяючи одна одну, чорні та червоні рясиці. «Валірійський булат, викуваний чарами.» Саме такий меч пасував би до руки стародавнього звитяжця з казок. Коли Брієнна була маленька, мамка-годувальниця забивала їй голову оповідками про лицарську мужність та звитяги, про шляхетні діяння пана Галадора з Морну, Флоріана Дурня, принца Аемона Драконолицаря та інших славетних поборників. Кожен з уславлених воїнів носив при боці уславлений меч, і певно ж, Вірноприсяжець — хай не вона сама — був гідний місця у їхньому товаристві. «Ви захищатимете доньку Неда Старка власним залізом Неда Старка» — так їй казав Хайме. Ставши на коліна між ліжком та стіною, вона здійняла меча і проказала мовчазну молитву до Стариці, чия золота лампада вказує людям правильну дорогу в житті. «Проведи мене, — молилася вона, — висвітли шлях поперед мене, покажи стежку, що веде до Санси.» Брієнна не виправдала сподівань Ренлі, не виконала своїх обіцянок пані Кетлін. Залишився Хайме — хоч його вона не повинна зрадити. «Він довірив мені свій меч. Він довірив мені свою честь.» Опісля молитви вона простяглася на ліжку, як зуміла — при всій ширині довжини йому не вистачило, тому Брієнна лягла упоперек. Знизу чувся брязкіт кухлів, догори сходами долітали окремі голоси. Нагадали про себе згадані раніше Довголозом блохи — чухаючи їхні укуси, легше було не заснути. Брієнна почула, як сходами видирається Гібальд, а трохи пізніше — і лицарі теж. — …імені я його не відав, — розповідав пан Крейтон дорогою, — та на щиті він мав криваво-червону курку, і з меча його стікала червона кров… Голос його стишився, десь нагорі прочинилися і брязнули двері. Свічка вигоріла. На корчму «Коло старого кам’яного мосту» лягла пітьма; у корчмі настала така тиша, що Брієнна почула тихе муркотіння річки. Лише тоді вона наважилася встати, зібрати речі, обережно прочинити двері, дослухатися і зійти донизу босоніж. Ззовні корчми вона вдягла чоботи і поспішила до стайні засідлати свою гніду. Сідаючи в сідло, Брієнна подумки попрохала вибачення в пана Крейтона та пана Іліфера. Один з Гібальдових слуг прокинувся, коли вона його минала, та не ворухнув і пальцем, щоб зупинити. Копита кобили застукотіли старим кам’яним мостом, а потім її поглинули хащі — чорніші за смолу, повні привидів та чудернацьких спогадів. «Я їду по вас, панно Сансо, — думала вона, в’їжджаючи до пітьми. — Нічого не бійтеся — я не спинюся, доки вас не знайду.» Джон Білий вовк біг чорним лісом попід блідим стрімчаком, що тягся трохи не до неба. З ним разом біг місяць, ковзав крізь плутанину голого гілля над головою, летів укритим зорями небом. — Сніг-сніговій, — пробурмотів місяць. Вовк нічого не відповів. Під лапами хрумтіла снігова кірка. Поміж дерев зітхав вітер. Десь удалині вовк почув заклик однозграйників — свій до свого. Вони теж полювали. Чорний брат роздирав зубами плоть велетенської кози; навколо нього періщила злива, змиваючи кров з боку, де коза подерла його своїм довгим рогом. Деінде менша сестричечка підняла голову і заспівала до місяця; ще сотня малих сірих родичів покинула полювати і піднесла голоси разом із нею. Серед тих пагорбів, де вони бігали, було тепліше і повно здобичі. Безліч ночей зграя його сестри розкошувала плоттю овець, корів та кіз — дичини людей. А інколи — і самих людей теж. — Сніг-сніговій, — знову покликав його місяць, дивно крякаючи. Білий вовк трусив людською стежкою попід крижаною скелею. На язику чувся смак крові, у вухах бриніла пісня сотні родичів. Колись їх було шестеро, з яких п’ятеро скиглило зосліпу в снігу коло мертвої матері, висмоктуючи холодне молоко з твердих мертвих сосків, а він сам-один відповз убік. Тепер лишилося четверо… і одного білий вовк більше не відчував. — Сніг-сніговій, — наполягав місяць. Білий вовк тікав од нього, летів до печери ночі, де сховалося сонце. Подих замерзав у повітрі. Беззоряними ночами великий стрімчак бував чорний, наче камінь — суцільна пітьма високо над цілим світом. Але щойно на небо викочувався місяць, стрімчак починав виблискувати блідим крижаним світлом, наче замерзла річка. Шкуру вовк мав товсту і кошлату, але коли вздовж крижаної скелі дмухав вітер, ніяке хутро не ховало від холоду. З іншого боку вітер був ще холодніший — вовк це відчував. Саме там перебував нині його брат — сірий брат, що пахкотів літом. — Сніг-сніговій. З гілки впала бурулька. Білий вовк обернувся, вишкірив ікла. — Сніг-сніговій! Хутро стало дибки, ліс навколо почав зникати. — Сніг-сніг-сніговій! Він почув плескіт крил. Крізь морок влетів крук. Птах сів на груди Джонові Сніговію, затупав ногами, зашкрябав пазурями. — Сніговій! — заверещав він просто в обличчя. — Та чую! Кімната була ледве освітлена, ліжко під спиною — тверде і горбкувате. Крізь віконниці сочилося сіре світло, обіцяючи ще один бляклий та холодний день. — Оце так ти будив і Мормонта теж? Забери своє кляте пір’я в мене з обличчя! Джон випростав руку з-під ковдр, щоб відлякати крука. Птах був великий, старий, зухвалий, розкошланий… а страху не знав зовсім. — Сніг-сніговій! — закричав він і перелетів на стовпчик ліжка. — Сніг-сніг! Джон ухопив до кулака подушку і щосили випустив по крукові, але той устиг злетіти в повітря. Подушка буцнулася у стіну і розірвалася; набивка з пір’я вибухнула хмарою, і саме тієї миті у двері просунув голову Скорботний Ед Толет. — Перепрошую, — мовив він, не зважаючи на буревій пір’я навколо себе, — чи не бажають пан воєвода чогось на сніданок? — Зерна! — скричав крук. — Зерна, зерна! — Смаженого крука, — замовив Джон, — і кухлик пива. Він досі почувався чудернацько від того, що йому носив їжу та служив при столі особистий шафар — адже зовсім нещодавно Джон сам носив сніданки до покоїв князя-воєводи Мормонта. — Отже, три зернини і одного смаженого крука, — підсумував Скорботний Ед. — Гаразд, мосьпане… але Гоб нині зготував варені яйця, кров’янку та яблука, тушковані з чорносливом. Яблука з чорносливом дуже смачні… аби ж не чорнослив. Не лізе він мені, хоч ріж. Ну, одного разу поліз, та лише тому, що Гоб його порізав з каштанами і морквою та запхав у курку. Ой, не вірте ви тим кухарям, мосьпане. Лишень загаєтеся — а вони вам чорносливу… — Нехай пізніше. — Сніданок міг зачекати, а Станіс — аж ніяк. — Чи не було у палісаді вночі якогось клопоту? — Та ні. Відколи ви, мосьпане, приставили варту до вартових. — То й добре. За Стіною в полоні перебувало щось із тисячу дичаків — бранців, узятих Станісом Баратеоном у тій битві, де його лицарі розтрощили зібране звідусіль строкате військо Манса Розбишаки. Серед бранців було багато жінок, і деякі вартові потай виводили їх зігрівати собі постелі. Люди короля, люди королеви — байдуже; те саме спробували навіть кілька чорних братчиків. Адже чоловіки є чоловіки, а на кількасот верст навколо не було жодної іншої жінки. — Ще двоє дичаків з’явилися здатися, — вів далі Ед. — Мати з дівчинкою коло спідниці. Ще вона мала сина-немовля, загорнутого в хутра, та він виявився мертвим. — Мер-р-твий, — мовив крук. То було одне з найулюбленіших слів птаха. — Мер-ртвий, смер-рть. Вільний нарід потроху прибрідав до них мало не щоночі; головне то були напівзамерзлі істоти, яким вдалося втекти від битви попід Стіною лише затим, щоб потім приповзти назад, зрозумівши, що безпечного місця для втечі вже немає. — Чи допитали матір? — запитав Джон. Станіс Баратеон розбив потугу Манса Розбишаки та узяв Короля-за-Стіною в полон… але дичаків ще лишалося чимало — багато тисяч, а з ними Плакун, Тормунд Велетнебій та інші ватажки. — Авжеж, мосьпане, — відповів Ед, — та вона лишень торочила, що як почалася битва, то втекла, а потім ховалася у лісі. Ми її досхочу напхали кулешем, посадили до решти у загорожу, а дитину спалили. Спалення мертвих дітей більше не краяло серце Джонові Сніговію. Він мусив думати про живих — і то була зовсім інша справа. «Два короля збудять дракона. Першим — батько, потім син, щоб обоє вмерли королями.» Ці слова пробурмотів один із королевиних людей, поки маестер Аемон чистив йому рани. Джон намагався викинути їх з голови, переконував себе, що то лише маячня людини у лихоманці. Але Аемон мав заперечення. — У королівській крові є сила, — застеріг старий маестер, — і навіть кращі за Станіса люди робили жахливіші речі. «Ну нехай цей король суворий, непохитний і нічого не пробачає, але ж… немовля, що смокче груди?! Лише нечуване чудовисько може віддати живу дитину вогню.» Джон заходився у пітьмі наповнювати нічний горщик, а тим часом крук Старого Ведмедя буркотливо на щось скаржився. Вовчі сни ставали щораз сильнішими; Джон зрозумів, що пам’ятає їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сірого Вітра немає серед живих.» Робб загинув у Близнюках, зраджений людьми, яких вважав собі за друзів, і вовк його загинув разом із ним. Брана та Рікона вбили теж — стяли голови з волі Теона Грейджоя, котрий колись був вихованцем їхнього панотця… але якщо сни не брехали, то їхнім лютововкам вдалося втекти. У Королевиному Вінці один вистрибнув з пітьми і врятував Джонові життя. «То мав бути Літо, тільки він. Адже хутро було сіре, а Кудлай — чорний.» Джон спитав себе, чи не живуть у тих вовках якісь часточки душ його вбитих братів. Джон налив води у балійку з глека біля ліжка, умив обличчя та руки, вдягнув чисту чорну сорочку та вовняні штани, зашнурував чорну шкіряну камізелю, натягнув на ноги пару добряче поношених чобіт. Мормонтів крук дивився хитрими чорними очицями, а тоді злетів до вікна. — Ти мене вважаєш за свого слугу, абощо? Коли Джон прочинив вікно з товстими дзвінковими шибками жовтого скла, вранішній холод вдарив його просто у обличчя. Глибоко вдихнувши, він остаточно вичистив з голови примарне плетиво ночі; крук тим часом полетів геть, плескаючи крилами. «Надто хитра пташка — не на добро.» Крук жив при Старому Ведмедеві довгі роки, та це йому не завадило від’їсти шмат Мормонтового обличчя, щойно хазяїн помер. Від опочивальні прогін сходів збігав донизу до більшого помешкання, де стояв подряпаний стіл з соснових дощок і десяток стільців з дубу та шкіри. У Король-Башті сидів Станіс, Воєводська Вежа вигоріла до кам’яної шкаралупи, тому Джон розташувався у не надто розкішних приміщеннях за кузнею, що раніше належали Доналові Нойє. З часом, напевне, йому знадобиться щось просторіше, та наразі, поки він лише вчився очолювати Варту, годилися і ці. Привілей, який король дав йому на підписання, лежав на столі, притиснутий срібним кухлем, що колись належав тому ж таки Доналові Нойє. Однорукий коваль залишив по собі небагаті статки: оцього кухля, шість шелягів та мідну монету-зірку, пряжку з вичорненим візерунком та поламаною застібкою, засмальцьованого парчового жупана зі значком оленя Штормоламу. «Головним його скарбом було ковальське приладдя, а ще — зроблені ним ножі та мечі. Усе його життя минало біля горнила та ковадла.» Джон відсунув кухля і ще раз перечитав пергамен. «Якщо я прикладу сюди свою печатку, то навіки лишуся в людській пам’яті як воєвода, що віддав Стіну, — подумав він, — але якщо відмовлю…» Станіс Баратеон виявився неспокійним гостем — невгамовним та прискіпливим. Він заїхав королівським гостинцем мало не до Королевиного Вінця, обнишпорив порожні халупи Кротовини, оглянув зруйновані замки Королевина Брама та Дубощит. Щоночі він блукав угорі Стіною разом із пані Мелісандрою, а удень відвідував загорожу наскочників, де вибирав бранців для допиту червоною жінкою. «Він не любить, коли йому чинять перешкоди.» Джон мав недобре передчуття, що цей ранок не принесе йому нічого втішного. Зі зброярні долинув брязкіт щитів та мечів — то готувався до ранкового вишколу останній навчальний загін хлопчаків і незграбних новобранців. Джон почув голос Залізного Емета, котрий підганяв їх ворушитися швидше. Котер Пайк не був задоволений втратою одного зі своїх найкращих бійців, але молодий розвідник мав хист до навчання інших. «Він кохається у битві, у пісні мечів… і навчить цього своїх хлопців.» Принаймні Джон на це сподівався. Джонів кобеняк висів на кілочку коло дверей; на іншому — пас із мечем. Він вдяг те й інше та рушив до зброярні. Килимок, на якому спав Привид, був порожній. Всередині приміщення стояло двоє вартових у чорних кобеняках, залізних шоломцях, зі списами в руках. — Мосьпанові треба супровід? — запитав Гарс. — Гадаю, Король-Башта нікуди не поділася — знайду її сам. Джон не любив, коли за ним усюди хвостом тягалися охоронці — почувався мамцею-качкою з виводком каченят. Учні Залізного Емета у дворі вже взялися до справи: тупі мечі гучно брязкали по щитах і один по одному. Джон спинився подивитися; Лошак саме тіснив Робіна-Стрибайла до колодязя. Джон дійшов висновку, що Лошак таки має хист до науки бою: чималенька його сила щодня зростала, природні відчуття спрямовували руки точно та швидко. Робін-Стрибайло — то була геть інша пісня. Скалічена нога — ще так-сяк, але на додачу він іще й лякався ударів. «Мабуть, слід віддати його у шафарі.» Сутичка скінчилася раптово: Стрибайло опинився на землі. — Чесна перемога, — сказав Джон Лошакові, — але ти надто низько кидаєш щита, коли йдеш у наступ. Виправляйся, бо так тебе колись уб’ють. — Так, пане. Триматиму вище. Лошак підсмикнув Стрибайла на ноги, і менший хлопець незграбно вклонився. Кілька Станісових лицарів теж вправлялися зі зброєю на дальньому кінці дворища. «Люди короля в одному кутку, королеви — в іншому, — помітив Джон. — Та й тих небагато. Майже усім тут надто холодно.» Проминаючи лицарів, він почув, як його кличе лункий басовитий голос: — ХЛОПЧЕ! ГЕЙ, ТИ ТАМ! ХЛОПЧЕ! «Хлопче» — то було ще не найгірше з того, що Джон Сніговій чув про себе і до себе, відколи став воєводою. Тому просто не зважив. — Сніговію! — настирливо загукав той самий голос знову. — Князю-воєводо! Цього разу Джон зупинився. — Так, пане лицарю? Лицар вивищувався наді Джоном на п’ять вершків. — Хто носить валірійський булат — мусить уміти ним не лише дупу чухати. Джон уже бачив лицаря в замку тут і там. То був воїн визначних звитяг, якщо вірити його власним словам. У битві попід Стіною пан Годрі Парин убив велетня, що саме тікав: наздогнав верхи на коні, встромив списа у спину, а тоді зліз і відрубав велетневі його сміховинно крихітну голову. Відтоді королевині люди призвичаїлися кликати лицаря Годрі Велетнева Смерть. Джон пригадав, як плакала Ігритта. «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.» — Я користуюся Пазуром, коли маю нагоду, пане. — Але чи добре вмієте це робити? — Пан Годрі оголив власного клинка. — Покажіть! Обіцяю не надто псувати вашу молоденьку шкурку. «Такий добрий, от заплачу.» — Іншим разом, пане лицарю. Наразі, на жаль, маю обов’язки. — А, боїтеся. — Пан Годрі вишкірився до приятелів. — Боїться! — повторив він для найтупіших. — Перепрошую. — Джон обернувся спиною і пішов собі. У вранішньому блідому світлі замок Чорний здавався похмурим і покинутим. «Мої володіння, — подумав Джон, скніючи серцем, — чи то твердиня, чи то руїна.» Воєводська Вежа вигоріла до голих кам’яних стін, братська трапезна перетворилася на чорне вугілля, Гардінова Башта виглядала так, наче ось завалиться від наступного пориву вітру… хоча стояла так уже багато років. А за ними здіймалася Стіна: велетенська, грізна, холодна, непорушна, непробивна. Проти сірого льоду виднілися схожі на мурашок будівничі, котрі з’єднували рештки старих звивистих сходів новими прогонами. Працювали вони вдень і вночі, бо без сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного витягу. Але якщо дичаки нападуть знову, самої лише підйомної кліті не вистачить. Над Король-Баштою на вітрі хльоскав, наче батіг, величезний золотий бойовий прапор дому Баратеон — над тим самим дахом, де нещодавно Джон Сніговій з луком у руках, біч-обіч із Шовкуном та Глухим Диком Фолярдом, убивав теннів та вільний нарід. На сходах башти стояло і тремтіло двоє королевиних людей, запхавши руки під пахви і притуливши списи до дверей. — Оті ваші рукавички з ниток тут не годяться, — мовив до них Джон. — Знайдіть завтра вранці Бовена Марша, він вам дасть по парі шкіряних рукавиць, підбитих хутром. — Знайдемо, пане воєводо. Прийміть нашу дяку, — відповів старший стражник. — Аби ж до ранку руки не одвалилися к лихій мамі, — додав молодший, видихаючи хмарку блідої пари. — Я собі колись думав, що холодно — то у горах на Дорнійському Порубіжжі. Та що я знав? «Нічого, — подумав Джон Сніговій, — так само, як я.» На півдорозі угору гвинтовими сходами він зустрів Семвела Тарлі, що саме спускався. — Від короля ідеш? — запитав Джон. — Маестер Аемон надіслав мене з листом. — Зрозуміло. Дехто з панства довіряв маестрам читати прислані листи і переповідати, що там написано, але Станіс наполягав, щоб ламати печатки тільки власноруч. — І що, Станісові сподобався лист? — Не надто, судячи з обличчя. — Сем стишив голос до шепоту. — Але мені не вільно про те говорити. — То не говори. — Джон із млявою цікавістю подумав, хто з батькових значкових цього разу відмовив королю Станісу в покорі та присязі. «Як Карголд став за нього, то він швидко розпатякав по усіх усюдах.» — Ну розкажи тоді, як у тебе справи з довгим луком. — Знайшов добру книжку з лучної стрільби. — Сем насупився. — Та чогось стріляти важче, ніж читати. Усюди мозолі натер. — Продовжуй. Твій лук на Стіні може врятувати нас, коли однієї темної ночі з’являться Інші. — Ой, не кажи такого. Аби ж минулося! Коло дверей до світлиці короля стояли ще стражники. — Поруч із їхньою милістю, мосьпане, зброї мати не дозволено, — мовив їхній десятник. — Віддайте-но мені вашого меча. І ножі теж. Джон розумів, що сперечатися марно, і віддав усю зброю, яку мав при собі. Всередині світлиця пашіла теплом. Пані Мелісандра сиділа біля вогню, виблискуючи рубіном на блідій шкірі горла. Ігритта була поцілована вогнем, а ця червона жриця сама була ним; її волосся скидалося одночасно і на кров, і на полум’я. Станіс стояв за грубо витесаним столом, біля котрого свого часу любив сиджувати за вечерею Старий Ведмідь. Стіл укривала велика мапа півночі, вимальована на нерівній, з потрісканими краями телячій шкурі. Одну її сторону притискала лойова свічка, іншу — сталева лицарська рукавиця. Король мав на собі м’які вовняні штани та підбитий каптан, але чомусь виглядав так скуто і незручно, наче був одягнений у повний обладунок. Шкіра його обличчя скидалася на світлий вичинений пергамен, дуже коротко підрізана борода нагадувала намальовану тінь. Від чорного волосся лишився самий тільки вінчик над скронями. У руці король тримав грамоту зі зламаною печаткою темно-зеленого воску. Джон став на коліно. Станіс насупився, роздивляючись його, і сердито струснув пергаменом. — Підведися, воєводо. І скажи мені, хто така ця Ліанна Мормонт? — Одна з дочок пані Маеги, пане королю. Наймолодша. Її назвали на честь сестри мого панотця. — Без сумніву, щоб підлеститися до твого панотця і вислужити його приязнь. Мені відомо, як грають у ці ігри. То скільки ж років цьому капосному дівчаті? Джон мусив подумати хвилинку. — Десять, або щось таке. Чи можу я дізнатися, чим саме вона образила вашу милість? Станіс прочитав з листа. — «Ведмежий острів не знає іншого короля, крім Короля-на-Півночі на ім’я СТАРК.» Десять років, кажеш? А вже рота роззявляє на свого законного короля. — Коротка борода лежала тінню на запалих Станісових щоках. — І диви мені, Снігу-воєводо: збережи ці звістки у таємниці. Карголд став за мене — більше людям поки що знати не варто. Я не дозволю, щоб твої братчики переповідали побрехеньки, як оця дрібнота плюнула мені межи очі. — Воля ваша, пане королю. Джон знав, що Маега Мормонт поїхала на південь з Роббом. Найстарша її донька теж була у війську Молодого Вовка. Та навіть якщо вони обидві загинули, пані Маега мала інших доньок, поміж яких дехто вже мав і своїх дітей. Невже вони всі пішли за Роббом? Пані Маега мала ж залишити за каштеляна хоча б одну зі старших дівчат. Джон не розумів, чому саме Ліанна пише Станісові, та мимоволі питав себе, чи не відповіла б дівчинка інакше, якби листа було запечатано лютововком замість коронованого оленя і підписано Джоном Старком, князем на Зимосічі. «Пізно вже гадати, що б там було, якби та якби. Ти зробив свій вибір.» — Чотири десятки круків вилетіло навсібіч, — пожалівся король, — а у відповідь — або тиша, або непокора. Присяга на вірність — то є обов’язок кожного вірного королю підданого. Але значкові твого батька повернулися до мене спиною, за поодиноким винятком Карстарків. Невже Арнольф Карстарк — єдина людина честі на півночі? Арнольф Карстарк був дядьком покійного князя Рікарда. Коли його небіж із синами пішов на південь за Роббом, Арнольфа поставили каштеляном Карголду, і він першим відгукнувся на заклик короля Станіса присягнути на вірність — його клятву приніс у листі крук. «Карстарки не мають іншого виходу» — кортіло сказати Джонові. Рікард Карстарк зрадив лютововка і пролив кров левів. Олень лишався єдиною надією Карголду. — У такі непевні часи, як зараз, навіть люди честі питають себе з тривогою, де і в чому полягає їхній обов’язок. Ваша милість — не єдиний король у державі, який вимагає присяги на вірність. Пані Мелісандра ворухнулася у кріслі. — А скажіть-но мені, Снігу-воєводо… де були всі ті інші королі, коли дикі люди брали приступом вашу Стіну? — За тисячі верст звідси, глухі до наших прохань і скрут, — відповів Джон. — Я цього, мосьпані, не забув. І не забуду ніколи. Але значкове панство мого батька має дружин і дітей, котрих треба захищати, і піддане поспільство, котрому загрожує смерть, якщо їхні пани виберуть не ту сторону. Ваша милість просять надто багато, і то одразу. Дайте їм час, і ви матимете відповіді, яких чекали. — Отакі? — Станіс струснув зіжмаканим у кулаку листом Ліанни. — Навіть на півночі люди бояться гніву Тайвина Ланістера. Болтони — теж вороги, з якими варто рахуватися; недарма на їхніх прапорах зображено оббіловану людину. Північне панство поїхало з Роббом на війну, пролило за нього кров, гинуло за його справу, досхочу наїлося смерті, горя та лиха… і тут з’являєтеся ви, щоб удруге почастувати їх тією самою стравою. Чи справді ви ладні винуватити їх за вагання і неохоту? Перепрошую вашу милість за зухвалі слова, та дехто з панства дивиться на вас і бачить лише чергового приреченого самозванця. — Якщо приречено його милість, то і вашу державу теж, — мовила пані Мелісандра. — Запам’ятай це, Снігу-воєводо. Перед тобою стоїть єдиний законний та істинний король Вестеросу. Джон зберіг на обличчі непорушну личину. — Не смію сперечатися, мосьпані. Станіс пирхнув. — Та ти кожним словом ділишся так охоче, наче воно в тебе — золотий дракон. Цікаво, скільки їх ти відклав у запас? — Золотих? — «Чи не цих драконів хоче збудити червона жінка? Драконів, карбованих із золота?» — Ті податки, які нам вдається зібрати, ваша милосте, платяться не грішми, а плодами землі та праці. Варта багата на ріпу, але бідна на монету. — Ріпою я навряд чи вдовольню Саладора Саана. Мені потрібне золото і срібло. — По те звертайтеся до Білої Гавані. Місто не може змагатися зі Староградом чи Король-Берегом, та все ж це жвавий порт, а князь Мандерлі — найбагатший зі значкових пана батька. — Князь Не-Лізе-На-Коня-Бо-Жирний-Мов-Свиня? Ой, не згадуй. У листі, котрого прислав з Білої Гавані князь Виман Мандерлі, говорилося про його вік та неміч, але майже ні про що інше. Станіс наказав Джонові мовчати і про цього листа. — Можливо, його вельможності припаде до смаку жінка з дичаків, — мовила пані Мелісандра. — А скажи-но мені, Снігу-воєводо: цей товстун одружений? — Вельможна дружина пана князя давно померла. Князь Виман має двох дорослих синів, а від старшого — вже й онуків. І він справді не може сісти на коня з-за обсягу та ваги, якої має зо дванадцять пудів. Вала ніколи не погодиться на шлюб з ним. — Коли вже, Снігу-воєводо, я діждуся од тебе такої відповіді, щоб мені сподобалася? — пробурчав король. — Я сподівався, пане королю, що вам подобається правда. Ваші люди кличуть Валу принцесою, та для вільного народу вона лише сестра покійної дружини їхнього короля. Змусьте її побратися з чоловіком, якого вона не хоче — і вона переріже небораці горло першої ж шлюбної ночі. Але навіть якби вона й визнала свого чоловіка, те ще не значить, що за нею підуть дичаки. І за вами теж. Єдина людина, котра може прив’язати їх до вашої справи — Манс Розбишака. — Та знаю, — похнюпився Станіс. — Я з ним балакав багато годин поспіль. Про нашого справжнього ворога він знає чимало, та й сам чолов’яга хитромудрий, годі казати. Але навіть зрікшись королівського титулу, він лишиться кривоприсяжцем. Дозволь одному втікачеві з Варти жити — заохотиш інших тікати. Ні, закон має бути викуваний з заліза, а не зліплений з кулеші. Манса Розбишаку треба позбавити життя — за всіма законами Семицарства. — Закон Семицарства кінчається на Стіні, ваша милосте. Ви можете скористатися Мансом задля своєї користі. — І скористаюся: спалю його, щоб північ бачила, як я чиню з перебіжчиками та зрадниками. Для проводу над дичаками я маю інших людей. І не забувай — ще я маю сина Розбишаки. Щойно батько помре, його вилупок стане Королем-за-Стіною. — Ваша милість помиляються. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала йому Ігритта. Але відтоді він дещо дізнався. — Немовля — не більший принц, ніж Вала — принцеса. Королем-за-Стіною не стають тому, що ним був твій батько. — І то добре, — кивнув Станіс, — бо інших королів на Вестеросі я не потерплю. Ти підписав привілей? — Ні, ваша милосте. — «Ось починається.» Джон стиснув обпечені пальці, розтиснув їх знову. — Ви просите забагато. — Прошу? Я просив тебе стати князем на Зимосічі та Оборонцем Півночі. А замки я вимагаю! — Ми віддали вам Ніч-Кром. — Щури й руїни! То жмикрутський подарунок, який геть нічого не коштує дарувальникові. Твій власний будівничий Ярвик сказав, що в ньому можна буде так-сяк жити лише за півроку робіт. — Інші замки не в кращому стані. — Сам знаю. Але байдуже. Маємо те, що маємо. Уздовж Стіни стоїть дев’ятнадцять замків чи городців, а людей ти маєш лише у трьох із них. Я ж хочу поставити залогу в кожному ще до кінця сього року. — Проти цього я заперечень не маю, пане королю. Але подейкують, що ви хочете віддати ті замки у володіння вашому панству та лицарству — тримати від вашої милості за службу та покору. — Від королів чекають щедрості до вірних слуг та прихильників. Невже князь Едард нічого не навчив свого байстрюка? Чимало моїх лицарів та князів покинули на півдні багаті землі та міцні замки. Гадаєш, їхня вірність має лишитися без нагороди? — Якщо ваша милість бажають втратити усіх значкових панів мого вельможного батька, то немає способу надійнішого, ніж роздавати північні замки південному панству. — Як це я можу втратити прихильників, котрих і не мав? А чи не пригадаєш: я вже намагався віддати Зимосіч уродженцю півночі. Такому собі синові Едарда Старка. Але він кинув мій дарунок мені ж у обличчя. Ображений Станіс Баратеон нагадував вовкодава з кісткою: свою образу він прогризав наскрізь і розтрощував на дрібні скалки. — За спадковим правом Зимосіч має відійти моїй сестрі Сансі. — Тобто пані Ланістер? Прагнеш побачити, як Біс усядеться дупою на княжий престол твого батька? Е ні, Снігу-воєводо, даю тобі слово: цього не станеться, поки я живу на світі. Джон не став далі підштовхувати розмову в цей бік. — Дехто каже, що ваша милість хочуть жалувати землі та замки Торохкалові та магнарові теннів. — Хто це тобі сказав? Плітки ходили усім замком Чорним, і вже не один день. — Коли вам ласка знати, я це почув від Йолі. — Йолі? Це ще хто така? — Годувальниця, — відповіла пані Мелісандра. — Ваша милість дали їй право вільно ходити замком. — Та не вільно чутки розносити! Нам потрібні її груди, а не довгий язик. Хай дає більше молока і менше пліткує. — Так, у замку Чорному зайві роти ні до чого, — погодився Джон. — Тому я відсилаю Йолю на південь, наступним кораблем, що вийде зі Східної Варти. Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї. — Йоля годує грудьми і Даллиного сина, і свого власного. Жорстоко з боку пана воєводи розлучати нашого малого принцика з його молочним братом. «Обережніше, обережніше. Рухайся поволі.» — Але ж спільного між ними — лише молоко, що їх живить. Син Йолі більший, здоровіший та міцніший. Він хвицяє принца, щипає його, відштовхує від грудей. Адже його батьком був Крастер — жорстокий та жадібний чолов’яга, а кров завжди дається взнаки. В короля на обличчі з’явилося замішання. — Але ж годувальниця — начебто дочка Крастера? — І дружина, і дочка, з ласки вашої милості. Крастер одружувався зі своїми доньками. Йолин син — плід їхнього союзу. — Її дитину народжено від її ж власного батька?! — Судячи з голосу, Станіс був уражений до глибини душі. — Тоді й справді варто швидше її здихатися. Я не потерплю серед нас таких жахливих виродків. Тут не Король-Берег. — Я можу знайти іншу годувальницю. Якщо така не знайдеться серед дичаків, надішлю спитатися серед верховинних родів. А тим часом, з ласки вашої милості, хлопчика можна годувати козячим молоком. — Вбога страва для принца… та все ж краща, ніж молоко хвойди. — Станіс затарабанив пальцями по мапі. — Повертаючись до питання про замки… — Ваша милосте, — відповів Джон з холодною чемністю, — я оселив у себе ваших людей і нагодував їх за тяжку ціну для наших зимових запасів. Я вдягнув їх, щоб не потерпали від холоду. Але Станісові того було мало. — Еге ж, поділився солониною та пшоном і кинув кілька чорних ганчірок спину прикрити. Ганчірок, які дичаки здерли б із ваших трупів, якби я не прийшов на північ. Джон не зважив на докори короля. — Я дав вам хуражу для коней, а коли скінчу відбудовувати сходи, то дам будівників для відновлення Ніч-Крому. Я навіть погодився на ваш задум оселити дичаків у Дарунку, котрий було віддано Нічній Варті на віки вічні. — Ти підсунув мені розорену пустку, а замків, якими я маю винагороджувати своє значкове панство, не віддаєш! — Ті замки збудувала Нічна Варта… — І Нічна Варта їх покинула! — …задля захисту Стіни, — уперто скінчив Джон, — а не для винагородження південських панів. Камені тих фортець скріплені кров’ю та кістками моїх давно померлих присяжних братів. Я не можу віддати їх вам. — Не можеш чи не хочеш? — Жили на шиї короля випнулися різкі, наче леза мечів. — Навзамін я запропонував тобі ім’я. — Я вже маю ім’я, ваша милосте. — Сніговій. Чи буває ім’я більш лиховісне, а надто зараз? — Станіс торкнувся руків’я меча. — Та за кого ти себе маєш? — За вартового на мурах. За меча у пітьмі. — Не тицяй мені в очі вашими обітницями! — Станіс видобув меча, котрого звав Світлоносцем. — Осьде твій меч у пітьмі. — Світло бігло клинком туди й сюди, червоне, жовтогаряче, золоте, змальовуючи обличчя короля різкими яскравими барвами. — Це має бачити навіть зелений хлопчина. Чи ти сліпий? — Ні, володарю. Я згоден, що у замках мають стояти залоги… — Шмаркач-воєвода згоден. Яке щастя. — …але залоги Нічної Варти. — Для цього ти не маєш людей. — То дайте мені людей, пане королю. Я приставлю до кожного покинутого замку свою старшину — гартованих ватажків, котрі знають Стіну і край за нею, а ще зуміють вижити тієї зими, яка насувається. Навзамін усього, що ми вам дали, ви дасте мені людей для замкових залог. Списників, арбалетників, зелених новачків. Я навіть візьму ваших хворих та поранених. Станіс витріщився на нього, наче не вірячи вухам, потім гавкнув коротким смішком. — А ти зухвалий, Сніговію, мушу визнати. Але якщо гадаєш, ніби мої люди отак легко повдягають чорне, то ти з’їхав з глузду. — Хай вдягають, що хочуть, аби корилися моїй старшині, як вашій власній. Проте король стояв непохитно. — Мені служать лицарі та вельможі, пагони старих і шляхетних домів, звиклих до шани та честі. Гадаєш, вони служитимуть під проводом лісокрадів, рільників та горлорізів? «Або байстрюків… так, пане королю?» — Ваш власний Правиця — колишній перемитник. — Так. Колишній. І за його колишні діяння я вкоротив йому пальці. Кажуть, ти, Снігу-воєводо — дев’ятсот дев’яносто восьмий очільник Нічної Варти. Як гадаєш, що мені скаже про ці замки дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Чи не зробить його поступливішим вигляд твоєї голови на шпичаку? — Король поклав яскравого клинка на мапу вздовж малюнку Стіни; криця заблищала, наче сонячна доріжка на воді. — Ти є князем-воєводою з мого дозволу та ласки. Диви мені — не забувай. — Я є князем-воєводою, бо мене обрали мої брати. Іноді вранці Джон Сніговій прокидався і сам не вірив собі, вважаючи усе, що відбулося, за божевільний сон. «Це як одягти новий одяг, — казав йому Сем. — Спершу якось чудернацько, а потім підлаштується до тебе — і стає ловко та зручно.» — Алісер Терен скаржиться на спосіб твого обрання, і мушу визнати, його скарги небезпідставні. — Мапа лежала між ними, наче бойовисько, всотуючи кольори осяйного меча. — Рахунок складав сліпий, а допомагав йому твій жирний друг. Що до Слинта, він звинувачує тебе у перебіжництві. «А й справді, хто знає про перебіжництво більше, ніж Слинт?» — Перебіжчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а пізніше зрадив би без слів. Мій батько завжди називав вас справедливою людиною. «Справедливий, але й суворий далеко понад міру» — так насправді казав князь Едард, проте Джон завважив за розумніше приховати частину правди. — Князь Едард не був мені другом, але й позбавлений розуму теж не був. От він якраз віддав би мені ці замки. «Ніколи.» — Не можу судити про те, що зробив би мій батько. Але я склав присягу, ваша милосте. Стіна тепер моя. — Наразі так. Побачимо, як міцно ти її триматимеш. — Станіс тицьнув на Джона пальцем. — Гаразд, якщо ті руїни так багато для тебе важать, залиш їх собі. Але обіцяю: якщо котрась лишиться порожня наприкінці року, я заберу її з твого дозволу або без нього. А якщо хоч одна потрапить до рук ворога, слідом заберу і твою голову. Тепер іди собі. Зі свого місця коло комина підвелася пані Мелісандра. — З вашого дозволу, мій королю, я проведу воєводу Сніговія до його покоїв. — Навіщо? Хіба він забув дорогу? — Станіс махнув на них рукою. — А втім, чиніть, як забажаєте. Гей, Деване, принеси попоїсти! Варених яєць та лимонної води. Після тепла королівської світлиці гвинтові сходи пашіли холодом, що прошивав до кісток. — Вітерець здіймається, мосьпані, — застеріг десятник Мелісандру, поки віддавав Джонові назад його зброю. — Було вам чим теплішим накинутися. — Мене гріє моя віра. — Червона жінка рушила разом із Джоном донизу сходами. — Приязнь його милості до тебе дедалі зростає. — Та я помітив. Сьогодні лише двічі погрожував стяти голову. Мелісандра засміялася. — Боятися варто не його слів, а його мовчання. — Коли вони виступили у дворище, вітер наповнив Джонового кобеняка і заплескав полами по червоній жінці. Жриця відмахнулася від нападу чорної вовни і ковзнула своєю рукою у згин Джонового ліктя. — Можливо, ти не помиляєшся щодо короля дичаків. Я молитимуся Господові Світла, щоб він вказав мені правильний шлях. Коли я вдивляюся в полум’я, то бачу крізь камінь та землю, знаходжу правду в людських душах. Я вмію говорити з давно померлими королями і ще не народженими дітьми, спостерігати, як повз мене миготять роки та пори аж до кінця днів цього світу. — Хіба ваші вогні ніколи не помиляються? — Ніколи… це ми, слуги Божі, є смертними, а тому помиляємося, вважаючи те, що мусить статися, за те, що тільки може статися. Джон відчував її тепло — навіть крізь вовну та виварену шкіру. Їхні постаті попід руки одне з одним притягали цікаві погляди. «Ой, буде балачок сьогодні у куренях.» — Якщо ви справді бачите прийдешній день у полум’ї, то скажіть, де і коли нападуть дичаки. І вивільнив руку. — Ра-Гльор надсилає такі видіння, які забажає. Та я пошукаю цього Тормунда у полум’ї. — Мелісандрині вуста вигнулися посмішкою. — Тебе я теж бачила у вогні, Джоне Сніговію. — Це погроза, мосьпані? Ви й мене хочете спалити? — Ти не зрозумів, що я тобі кажу. — Вона окинула його допитливим поглядом. — Боюся, чи не бентежу я тебе своєю присутністю, Снігу-воєводо. Джон заперечувати не став. — Стіна — не місце для жінки. — Помиляєшся. Я бачила сни про твою Стіну, Джоне Сніговію. Величне знання допомогло її збудувати, величні закляття лежать замкнені під її кригою. Ми знаходимося у одному з таких місць, навколо яких обертається світ. — Мелісандра зиркнула вгору, її подих зібрався теплою вологою хмаркою в повітрі. — Тут мені місце так само, як і тобі. Можливо, скоро ти потребуватимеш мене так, як нікого іншого. Не зрікайся моєї дружби та приязні, Джоне. Я бачила тебе посеред бурі, у тяжкій боротьбі, з ворогами зусібіч. Ти маєш так багато ворогів. Назвати тобі їхні імена? — Я знаю їхні імена. — Не будь такий певний. — Рубін на Мелісандриній шиї заблищав червоним. — Ти мусиш боятися не тих ворогів, котрі клянуть тебе в обличчя, але тих, хто перед очима в тебе посміхається, а за спиною гострить ніж. Краще тобі тримати вовка якнайближче до себе. Я бачу лід і кинджали у пітьмі. Тверду, червону, замерзлу кров та оголену сталь. І холод навкруги. — На Стіні завжди холодно. — Гадаєш? — Знаю, мосьпані. — Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошепотіла вона. Бран «Ми вже прийшли?» Бран ніколи не проказував цих слів уголос, та іноді ледве стримував їх на вустах, поки їхнє строкате, побите дорогою товариство пробиралося крізь праліс старих дубів, височезних сіро-зелених вартових, урочистих смерек і голих брунатних каштанів. «Чи близько вже?» — питав малий подумки, коли Ходор видирався кам’янистим схилом або сходив у якийсь темний яр, де під ногами хрумтіли замети брудного снігу. «Чи далеко ще до місця?» — міркував він, поки величезний олень плюхав через напівзамерзлий струмок. «Скільки ще часу треба? Тут так холодно. Де ж триокий гайворон?» Розгойдуючись у плетеному кошику на Ходоровій спині, малий зігнувся і пірнув головою, бо стайняр-велетень саме проминав велику дубову гілку. Знову падав сніг, мокрий і важкий. У Ходора одне око геть замерзло, цупку та рясну брунатну бороду схопила паморозь, а на кінцях кущавих вусів повисли бурульки. Одна рука в рукавиці ще стискала іржавого залізного меча, взятого у крипті під Зимосіччю; час від часу він рубав ним якусь гілку, здіймаючи віяло снігу. — Х-х-ход-д-дор, — бурмотів він, клацаючи зубами. І все-таки його голос дарував Бранові чудернацьку розраду. В мандрах від Зимосічі до Стіни Бран та його супутники коротали довгі версти балачками та розповідями, але тут усе було інакше. Це відчував навіть Ходор і «ходорував» значно рідше, ніж на південь від Стіни. У цій пущі панувала така тиша, подібної до якої Бран ніколи не знав. Спочатку, ще до снігу, навколо них вихорами гуляв північний вітер, здіймав із землі хмари бурого впалого листя з тихим шурхотом, що нагадував йому біганину тарганів у миснику. Але тепер геть усе листя сховалося під білою ковдрою. Час від часу над головою пролітав крук, розсікаючи великими крилами морозне повітря. Решта шуму зникла зі світу. Недалечко попереду пробирався між заметів олень, опустивши голову з велетенським кущем рогів, укритих кіркою криги. Розвідник їхав на його широкій спині похмуро та мовчки. «Холоднорукий» — так називав його товстун Сем, бо хоча обличчя прибулець мав бліде, руки його були чорні та тверді, мов чавун, і такі ж холодні. Решту його тіла вкривали шари вовни, вивареної шкіри, кольчужної сітки; обличчя ховалося у каптурі кобеняка, нижню його частину обвивав чорний вовняний шалик. Позаду розвідника сиділа Мейра Троск, обхопивши руками брата, щоб хоч якось порятувати його від вітру та холоду теплом власного тіла. Під носом у Йоджена кіркою намерзли шмарклі; час від часу його трусило, мов у пропасниці. «Такий малий, — подумав Бран, дивлячись, як той хилитається у сідлі. — Виглядає меншим за мене. І слабшим. А це ж я тут каліка.» Літо йшов останнім у їхньому маленькому загоні. Подих лютововка туманив лісове повітря; звір хутко трусив за рештою походу, хоча і припадав на задню лапу, в яку під Королевиним Вінцем влучила стріла. Бран відчував біль старої рани щоразу, як пірнав у шкуру великого вовка. Останнім часом Бран частіше вдягав тіло Літа, ніж раніше — вовк теж відчував укуси холоду, хай яке мав товсте і тепле хутро, зате бачив далі, чув краще і винюхував більше, ніж хлопчик у кошику, загорнутий в хутра, наче немовля у пелюшки. Іншим разом, утомившись бути вовком, Бран ковзав у Ходорову шкуру. Сумирний велетень тихенько скиглив, коли відчував Брана, трусив кошлатою головою з боку в бік, але не так люто, як того першого разу в Королевиному Вінці. «Він знає, що це я, — переконував себе хлопець. — Він до мене вже звик.» Хай так… і все ж Бран ніколи не почувався зручно у Ходоровій шкурі. Велетень-стайняр не розумів, що з ним коїться; Бран відчував, як до горла в Ходора зі страху підкочується нудота. Перебувати в Літі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що я.» Інколи Бран уловлював, як лютововк винюхує оленя, наче цікавлячись, чи зможе звалити такого великого звіра. До коней Літо звик ще у Зимосічі, але ж тут був олень — а олень є здобиччю. Лютововк ловив носом пахощі теплої крові, що струменіла у жилах під товстою теплою шкурою оленя — вже їх було досить, щоб зі щелеп капотіла слина, і тоді Бранів рот теж наповнювався нею від думки про соковите темне м’ясо. З дубу неподалік каркнув крук; Бран почув крила — то ще один великий чорний птах сів поруч із першим на гілку. При світлі дня коло них крутилося хіба з півдесятка круків — перелітали з дерева на дерево або їхали на рогах оленя. Решта зграї летіла попереду або відставала далеко позаду, та щойно сонце спускалося низько, вони поверталися з неба на чорних, наче ніч, крилах, і тоді на кілька сажнів навколо кожна гілка кожного дерева густо вкривалася чорною хмарою. Дехто з круків летів до розвідника, бурмотів йому щось, і Бранові щоразу здавалося, що той розуміє їхнє крякання та вереск. «То його очі та вуха. Вони нишпорять навкруги з його волі, застерігають про небезпеки, що чигають попереду і позаду.» Ось як зараз. Олень раптово зупинився, розвідник легко скочив з нього і опинився у снігу до коліна. Літо загарчав на нього, хутро стало дибки — лютововкові ніколи не подобався запах Холоднорукого. «Мертве м’ясо, суха кров, трошки гниллям побило. І холод. Понад усе, понад усім — холод.» — Що там таке? — зацікавилася Мейра. — Щось позаду нас, — оголосив Холоднорукий. Чорний вовняний шалик на носі та роті приглушував слова. — Вовки? — запитав Бран. Вже багато днів вони знали, що хтось їх переслідує. Щоночі вони чули жалобне виття зграї, щоночі вовки начебто ставали ближчими. «Мисливці. Голодні. Чують нюхом, які ми слабкі.» Бран часто лежав без сну досвітніми годинами, чекав сходу сонця і дослухався до вовчих закликів один до одного на відстані. «Якщо є вовки, має бути і дичина» — думав він раніше, аж потім допетрав, що це ж вони і є дичина. Розвідник заперечливо хитнув головою. — Люди. Вовки поки що не наближаються, тримають відстань. Але ці люди геть не такі осторожливі. Мейра Троск відкинула з голови каптура. Мокрий сніг, що його вкривав, важко ляпнувся на землю. — Скільки там людей? Хто вони такі? — Вороги. Я дам їм ради. — Я піду з вами. — Лишайся тут. Малого треба захищати. Попереду є озеро, скуте кригою. Як упретеся, повертайте на північ, ідіть берегом. Прийдете до рибальського селища. Заховайтеся там і чекайте, поки наздожену. Бран думав, що Мейра сперечатиметься, але її брат мовив: — Роби, що кажуть. Він знає цей край. Йодженові темно-зелені, кольору моху, очі повнилися важким тягарем утоми, якого Бран раніше не бачив. «Справді, маленький дідусик.» На південь од Стіни хлопчина з болотних островів здавався мудрим понад свої роки, але тут, на півночі, був загублений і наляканий, як решта. І все ж Мейра продовжувала до нього дослухатися. Та зрештою, і сказав він усе правильно. Холоднорукий ковзнув між деревами назад — відки прийшов — а за ним полетіли, плескаючи крилами, чотири круки. Мейра дивилася йому услід, червоніючи щоками від холоду і пускаючи пару з ніздрів, потім знову накинулася каптуром і спонукала оленя іти вперед. Похід тривав далі. Та не встигли вони проминути і десяти сажнів, як дівчина обернулася, зиркнула позаду себе і мовила: — Він сказав: люди. Які люди? Дичаки? Чому він не каже, хто вони? — Він сказав, що піде і дасть їм ради, — відповів Бран. — Еге ж, сказав. А ще сказав, що приведе до триокого гайворона. Цього ранку ми перетнули річку — ту саму, що й чотири дні тому. Можу присягнутися. Ми ходимо колами. — Річки звиваються туди-сюди, — мовив Бран, плекаючи сумніви, — а там, де стільки озер і пагорбів, мусиш ходити манівцями. — Чи не забагато ми ходимо манівцями? — не здавалася Мейра. — І таємниць тут теж надто багато. Я цього не люблю. І його я теж не люблю. Не вірю йому. Взяти хоча б руки — жахіття яке. І обличчя він ховає, й імені не каже. Хто він такий? Чим живе, що робить? Чорного кобеняка нап’ясти на себе може кожен. Хоч людина, а хоч… що воно таке? Він не їсть, нічого не п’є, і холоду, схоже, не відчуває. «Усе це правда.» Бран боявся про таке говорити, але помітив і сам. На ночівлі вони разом із Ходором та Тросками збивалися у купу, шукаючи тепла. А розвідник тримався осторонь. Інколи Холоднорукий заплющував очі, але Бран не вірив, що він спить. І ще дещо… — Шалик. — Бран обережно озирнувся навколо, але жодного крука не побачив; усі великі чорні птахи полетіли геть, коли розвідник пішов. Ніхто їх не слухав, і все ж Бран казав якомога тихіше. — Шалик, яким він замотує рота… він ніколи не обмерзає льодом, от як Ходорова борода. Навіть коли він розмовляє. Мейра подарувала йому швидкий проникливий погляд. — А ти маєш рацію. Ми ніколи не бачили його подиху, адже так? — Не бачили. Кожне «ходор» Ходора вилітало в нього з рота хмаркою білої пари. Слова Йоджена і його сестри теж добре було видно у морозному повітрі. Ба навіть олень лишав теплий вологий туман, коли видихав. — Але якщо він не дихає… Бран мимоволі пригадав казки, розказані йому Старою Мамкою, як він був зовсім малий. «За Стіною живуть чудовиська: велетні та упирі-трупоїди, хижі скрадливі примари та мертві, що ходять землею, — казала вона, підтикаючи йому колючу вовняну ковдру, — але вони не прийдуть, поки стоїть Стіна, а воїни Нічної Варти бережуть вірність. Засинай, мій маленький Бране, моя люба дитинко, і дивися солодкі сни. Тут немає чудовиськ.» Розвідник носив чорний стрій Нічної Варти, але що як він зовсім не людина? Що як він і є чудовисько, яке веде їх на поталу іншим чудовиськам? — Розвідник врятував Сема і ту дівчину від упирів, — вагаючись, мовив Бран, — а мене веде до триокого гайворона. — Тоді чого цей триокий гайворон не прийде до нас? Чом би йому не зустріти нас на Стіні? Гайворони мають крила. А мій брат щодня слабшає. Скільки ще ми зможемо іти? Йоджен кахикнув. — Поки не прийдемо. Обіцяне озеро вони невдовзі знайшли, і повернули на північ саме так, як казав розвідник. То була легка частина шляху. Вода у озері скрижаніла, а сніг падав уже так довго, що Бран втратив лік дням. Озеро перетворилося на величезну білу пустку. Там, де лід був плаский, а ґрунт — горбкуватий, загонові йшлося легко. Але там, де вітер наробив снігових заметів, не завжди було й сказати, де кінчається озеро і починається берег. Навіть дерева не були такими вже надійними провідниками, як сподівалися мандрівники: на озері було кілька порослих лісом острівців, зате на широких ділянках берега подекуди не траплялося жодної лозини. Олень ішов, куди сам собі знав, не зважаючи на бажання Мейри та Йоджена в себе на спині. Здебільшого він хотів залишатися під деревами, та коли берег вигинався на захід, велетенський олень зрізав шлях просто озером і сунув крізь замети заввишки з Брана, хрускотячи кригою під копитами. Але посеред відкритої пустки доводилося сильніше потерпати од вітру. Холодний північний буревій вищав над озером, різав, наче ножем, крізь шари вовняного та шкіряного одягу, змушував шалено тремтіти, а коли влучав у обличчя, то засипав очі снігом і лишав мало не сліпцями. У мовчанці минуло кілька годин. Попереду між дерев почали вповзати тіні — довгі пальці сутінків. Так далеко на півночі сутеніти починало рано. Брана це вже лякало. Кожен наступний день здавався коротшим за попередній; а де дні холодні, там ночі — жахливо безжальні. Мейра знову зупинила загін. — Ми вже мали б натрапити на те село. Голос її лунав тихо і дивно. — Чи не могли ми його проминути? — запитав Бран. — О ні, тільки не це. Нам до вечора треба знайти прихисток. І вона таки мала рацію. Губи Йоджена посиніли, щоки Мейри стали темно-червоні. В Брана геть заніміло обличчя, а в Ходора борода замерзла в суцільну крижину. Сніг обліпив здорованеві ноги мало не до колін, і Бран відчував, як він час від часу запинається. Але ж сильнішого за Ходора не було ніде й нікого. Якщо навіть його величезна сила тане, слабшає… — Селище знайде Літо, — раптом мовив Бран, пухнувши парою в повітря. Відповіді Мейри він не чекав, а заплющив очі й дозволив собі витекти зі свого скаліченого тіла. Ковзнувши до шкури Літа, Бран відчув, як мертвий ліс навколо прокидається до життя. Де раніше панувала тиша, тепер він чув вітер поміж дерев, подих Ходора, длубання оленя у ґрунті в пошуках харчу. Ніздрі наповнили знайомі пахощі: мокре листя і мертва трава, гнила тушка білки у кущах, кислий людський піт, звабливий запах оленя. «Їжа. М’ясо.» Олень відчув цікавість до себе, обернув голову в бік вовка, нашорошився і наставив униз свої велетенські роги. «Він не здобич, — прошепотів хлопчик звірові, з яким поділяв шкуру. — Облиш його. Біжи.» І Літо побіг. Перетнув озеро швидкою ристю, викидаючи лапами за себе хмари снігового пилу. Дерева стояли плечем до плеча, наче вояки у бойовому ладу, вбрані в білі обладунки. Лютововк поспішав, стрибаючи через камені та корені, пробиваючись крізь кучугури старого снігу, чуючи тріск снігової кірки під своєю вагою. Наступний пагорб укритий був соснами; повітря повнилося різкими пахощами їхньої глиці. Досягнувши вершини, вовк побігав колом, принюхався, тоді здійняв голову і завив. Ось вони, жадані пахощі. Людські пахощі. «Попіл, — подумав Бран, — старий і ледве чутний, але попіл.» Так, то були пахощі спаленого дерева, вугілля, попелу. Пахощі згаслого вогню. Він різким рухом струсив сніг з писку. Рвучко дмухав вітер, заважав вистежувати запах. Вовк крутився туди й сюди, винюхував, але бачив лише снігові кучугури і високі дерева, вбрані у біле. Тоді він вивісив язика між зубів і скуштував холодного повітря; подих згущувався туманом, сніжинки танули на язику. Коли звір рушив до запаху, Ходор негайно посунув за ним, але олень ніяк не міг зважитися, і Бран мусив неохоче повернутися у власне тіло та проказати: — Отуди. Йдемо за Літом. Я винюхав напрямок. Загін нарешті дістався селища коло озера, коли крізь хмари вже витикався перший краєчок півмісяця. Але спершу вони трохи не пройшли його наскрізь. При погляді з льоду селище нічим не відрізнялося від десятку інших місць уздовж берега. Поховані під сніговими заметами, круглясті кам’яні будиночки скидалися на скелі, невеличкі горбки чи купу повалених дерев, і ніхто б не сказав, де одне, а де інше. Одну таку купу Йоджен саме напередодні помилково завважив за хату; помилка з’ясувалася лише тоді, коли вони до неї докопалися і знайшли тільки поламані гілки та гнилі колоди. Селище було порожнє; дичаки, що колись тут жили, пішли всі до останнього — так само, як з усіх інших сіл, що вони проминали дорогою. Деякі села навіть стояли спалені — здавалося, їхні мешканці хотіли напевне відрізати собі відступ назад, щоб не спокушатися поверненням. Але на це селище вогонь зглянувся. Під снігом знайшлося з десяток дрібних халуп та довга хата для зборів громади з дерновим дахом і товстими стінами, складеними з грубо тесаних колод. — Ну хоч од вітру сховаємося, — мовив Бран. — Ходор, — відповів Ходор. Мейра зіслизнула зі спини оленя, а потім разом із братом вийняла Брана з плетеного кошика. — Може, дичаки тут трохи харчів лишили? — з надією мовила вона. Але надія виявилася даремною. Всередині довгої хати вони знайшли тільки попіл від вогнища, втоптану земляну підлогу та пронизливу аж до кісток холоднечу. Але принаймні то був дах над головою від снігу та стіни навколо від вітру. Неподалік протікав струмок, укритий плівкою льоду; олень розбив її копитом, щоб напитися. Коли Бран, Йоджен та Ходор улаштувалися, Мейра принесла їм кілька ламаних крижин — посмоктати замість питва. Але тала вода була така холодна, що Бран затремтів. Літо не пішов за ними до хати. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного. — Біжи полюй, — сказав він, — але оленя чіпати не смій. Якась частина його душі прагнула чкурнути на полювання разом із вовком. Пізніше, можливо, він так і вчинить. Вечеря складалася зі жмені жолудів, перетертих на кашу — таких гірких, що Бран аж задихнувся, намагаючись не виблювати. Йоджен Троск навіть не намагався їсти; менший та тендітніший за сестру, він слабшав з кожним новим днем. — Йоджене, ти мусиш їсти, — переконувала його Мейра. — Потім. Я хочу перепочити. — Йоджен посміхався слабенькою посмішкою. — День моєї смерті ще не настав, сестричко. Я тобі обіцяю. — Ти трохи не впав з оленя. — Але ж не впав. Ну змерз та зголоднів, але те минеться. — То поїж! — Тертих жолудів? Мені живіт болить, а від жолудів болітиме ще гірше. Дай мені спокій, сестро. Дай помріяти про смажену курку. — Мріями шлунок не нагодуєш. І твоїми зеленими снами теж. — Але ці сни — все, що ми маємо. «Все, що маємо.» Останні крихти харчів, принесених з півдня, були з’їдені ще десять днів тому. Відтоді голод удень і вночі крокував поруч із ними, ніби вірний друг. Навіть Літо геть нічого не міг уполювати в цій пущі; усім доводилося живитися тертими жолудями та сирою рибою. В лісі зустрічалося повно замерзлих струмків та холодних чорних озер, а Мейра била рибу своєю тризубою сандолею краще, ніж більшість людей вміли її ловити на гачок та вудку. Іноді, коли вона прибрідала до решти з низкою здобичі на кукані, її губи були зовсім сині з холоду. Але останню рибку Мейра упіймала вже три дні тому. Бранів шлунок почувався так, наче минуло три роки. Зрештою вони так-сяк увіпхнули в себе жалюгідну вечерю. Мейра сіла спиною до стіни і заходилася нагострювати кинджала на бруску. Ходор сидів навпочіпки коло дверей, хилитався уперед і назад та бурмотів: — Ходор, ходор, ходор… Бран заплющив очі. Розмовляти було надто холодно, а запалювати вогонь вони не насмілювалися. Холоднорукий застеріг їх цього не робити. «Ця пуща не така порожня, як ви гадаєте, — казав він. — Хтозна, кого саме світло прикличе до вас із пітьми.» Згадавши його слова, Бран затремтів, хоча й відчував тепло Ходора біля себе. Сон не приходив, не хотів приходити. Замість нього прийшов вітер, кусючий мороз, місячне сяйво на снігу і вогонь. Бран знову перебував у Літі за багато верст від селища, а ніч навколо просмерділася кров’ю. Запах був дуже сильний, і недалеко. «Напевне, убита дичина.» М’ясо мало бути ще теплим. Слина потекла між зубів, усередині прокинувся голод. «Не олень. Не сарна. Щось інше.» Лютововк посунув до м’яса; кощава сіра тінь ковзнула від дерева до дерева крізь озера місячного світла, через пагорби снігу. Навколо гуляв-вихорився вітер. Вовк загубив запах, віднайшов, знову втратив. А поки шукав іще раз, нашорошив вуха, почувши віддалений звук. «Вовк» — зрозумів він миттєво. Літо почав скрадатися до звуку, тепер обережний до краю. Скоро пахощі крові повернулися, але з ними прийшли інші: сеча, мертві шкури, пташине лайно, пір’я і вовки, вовки, вовки… «Зграя.» За м’ясо доведеться боротися. Вони винюхали його теж. І дивилися, як він висувається з-поміж темних дерев на скривавлену галявину. Самиця жувала шкіряний чобіт, у якому збереглося пів-ноги, але при його наближенні впустила на землю. Ватажок зграї — старий самець із сиво-білим писком та одним сліпим оком — виступив наперед, зустрічаючи гостя, загарчав, вишкірив зуби. Позаду нього молодий самець теж показав ікла. Світло-жовті очі лютововка всотали у себе видовище, яке оточувало зграю. Крізь чагарник звивалися кишки, переплутавшись із гіллям і утворивши якесь чудернацьке, моторошне гніздо. З розпанаханого черева здіймалася пара, розносячи густі пахощі крові та м’яса. Голова витріщилася порожніми очними ямами на рогатий місяць; щоки її було прогризено до скривавлених кісток, шия кінчалася подертим пеньком. Навколо стояв ставок замерзлої крові, виблискуючи чорним та червоним. «Люди.» Їхній сморід наповнив цілий світ. Живих їх було стільки, скільки пальців на людській лапі, а тепер не було вже ніскільки. «Мертві. Убиті. М’ясо.» Колись люди мали на собі кобеняки з каптурами, але вовки подерли одяг на клапті у гарячковому завзятті швидше дістатися плоті. Ті, хто ще зберіг обличчя, мали бороди, вкриті крижаною корою та замерзлими шмарклями. Падав сніг, потроху ховав те, що лишилося від людей, разюче білий проти чорноти подертих кобеняків та штанів. «Вони чорні.» За багато довгих верст звідти неспокійно ворухнувся хлопчик. «Чорні. Нічна Варта. Це були братчики Нічної Варти.» Але лютововкові було байдуже. Перед його голодними очима лежало м’ясо. Очі трьох вовків заблищали жовтим. Лютововк хитнув головою з боку в бік, роздув ніздрі, вишкірив ікла і загарчав. Молодший самець сахнувся назад; лютововк почув його страх. «Це хвіст» — зрозумів він. Але одноокий вовк відповів своїм гарчанням і посунувся перестріти нападника. «А це голова. І не боїться мене, хоч я удвічі за нього більший.» Їхні очі зустрілися. «Варг!» А потім двоє звірів — вовк і лютововк — кинулися один на одного, і часу думати не лишилося. Світ звузився до зубів та пазурів; навколо літав сніг, а вони качалися, крутилися і дерли один одного. Інші вовки гарчали і клацали зубами, але в бійку не лізли. Його щелепи зімкнулися на щільно зваляному хутрі, вкритому памороззю, на лапі кощавій, наче суха палиця, але одноокий махнув пазурями йому по череві й вирвався на волю, а тоді відкотився і кинувся знову. Жовті ікла вчепилися у горлянку, але він струсив із себе свого старого сірого родича, ніби дрібного пацюка, кинувся слідом, збив із ніг. Двоє знову покотилися снігом, хвицяючись і гризучи один одного; боротьба тривала, аж поки обоє не окропили сніг кров’ю з розкошланих боків. Але нарешті старий одноокий вовк ліг долу і показав черево. Лютововк ще раз клацнув на нього зубами, понюхав дупу і задер над ним ногу. Клацання, гарчання… і самиця з хвостом теж підкорилися волі прибульця. Зграя належала йому. Так само, як здобич. Він пройшов від людини до людини, принюхуючись, і нарешті зупинився на найбільшій з них. Чоловік без обличчя стискав у руці чорне залізо; другої руки бракувало — вона була давно відірвана від зап’ястка, пеньок схований шкірою. З розпанаханої горлянки ліниво витікала густа кров. Лютововк сьорбнув трохи кривавої юшки, полизав сліпу руїну обличчя з подертими щоками та відгризеним носом, тоді занурив писок у шию і розірвав її одним рухом, жадібно ковтаючи клапті солодкого м’яса. Жодна плоть ще не смакувала йому так, як ця. Покінчивши з одним убитим, він перейшов до наступного і теж з’їв найдобірніші його шматки. Круки дивилися на нього з дерев; мовчки сиділи вони, набурмосившись, на чорному гіллі, а навколо них тихо падав сніг. Решта вовків задовольнилася тим, що лишилося від нього: спершу старий самець, потім самиця, потім хвіст зграї. Тепер вони належали йому. Тепер вони були однією зграєю. «Ні, — прошепотів хлопчик, — ми маємо іншу зграю. Хай Панночка померла, і Сірий Вітер, напевне, теж. Але ще є Кудлай, Німерія та Привид. Ти ж не забув Привида?» Снігопад і бенкет вовків почали танути, блякнути. У обличчя вдарило тепло — втішне, наче материні поцілунки. «Вогонь, — подумав Бран, — дим.» Ніс смикнувся, відчувши пахощі м’яса, що смажилося над вогнем. А тоді ліс розповзся на клапті й зник; Бран знову опинився у довгій хаті, у своєму скаліченому тілі, витріщаючись на вогонь. Мейра Троск повертала над полум’ям шмат сирої червоної плоті, яка потроху чорніла, тріщала і плювалася. — Саме вчасно! — мовила вона. Бран потер очі долонею і відповз до стіни, щоб сісти. — Мало не проспав вечерю. Розвідник знайшов свиню. Позаду неї Ходор завзято дер зубами кавалок гарячого, зчорнілого над вогнем м’яса; кривавий з салом сік стікав йому в бороду, між пальців курилися цівочки диму. — Ходор, — бурмотів він щоразу, як кусав, — ходор, ходор. Меч його лежав поруч на земляній підлозі. Йоджен Троск пощипував свій кусень невеличкими шматочками, прожовував кожен разів із десять, перш ніж ковтнути. «Виходить, розвідник добув свиню.» Холоднорукий стояв біля дверей з круком на руці; обидва витріщалися у вогонь. Відблиски вогнища підсвітили чотири чорні ока. «Він не їсть, — згадав Бран, — і боїться полум’я.» — Ви казали не палити вогню, — нагадав він розвідникові. — Стіни ховають світло. Та й світанок наближається. Скоро рушаємо в дорогу. — Що сталося з людьми? Ворогами позаду нас? — Вони вас не зачеплять. — Хто вони були? Дичаки? Мейра перевернула м’ясо, щоб спекти інший бік. Ходор жував і ковтав, ледве чутно бурмотів щасливим голосом. Лише Йоджен, здавалося, прислухався до розмови. Холоднорукий повернув голову і важко втупився у Брана. — То були вороги. «Воїни Нічної Варти.» — Ви їх убили. Ви з круками. Їхні обличчя були подерті, очі зникли. Холоднорукий не заперечував. — То були ваші брати! Я бачив. Вовки подерли їхній одяг, але все одно видно. Вони мали на собі чорні строї. Такі ж чорні, як ваші руки. Холоднорукий нічого не відповів. — Хто ви такий? Чому ви маєте чорні руки? Розвідник роздивився свої долоні, наче раніше ніколи не бачив. — Коли серце припиняє битися, кров людини стікає у його кінцівки, а там згущується і висихає. — Голос торохтів і клекотів у горлі, такий самий жорсткий та висохлий, як його господар. — Ступні та долоні пухнуть і чорніють, наче кров’янка. А решта тіла стає білою, як молоко. Мейра Троск підвелася, тримаючи в руці сандолю, на зубах якої стирчав шматок паруючого м’яса. — Покажіть нам обличчя. Розвідник навіть не ворухнувся. — Він мертвий, Мейро. — Бран відчував жовч у горлі. — Здохлятина. Чудовисько, яке не може пройти, поки стоїть Стіна, а воїни Нічної Варти бережуть вірність. Так казала Стара Мамка. Він прийшов зустріти нас коло Стіни, але пройти під нею не міг. Натомість прислав Сема і оту дичацьку дівчину. Мейрина рука в рукавиці стиснулася навколо ратища її сандолі. — Хто вас надіслав? Хто цей триокий гайворон? — Друг. Сновидець, чаклун — кличте, як хочте. Останній зеленовидець. Дерев’яні двері хати розчахнулися. Знадвору завивав вітер — моторошний, чорний. На деревах сиділо безліч верескливих круків. Холоднорукий не ворухнувся. — Чудовисько, — мовив Бран. Розвідник дивився на Брана так, наче нікого в світі більше не було. — Твоє чудовисько, Брандоне Старку. — Твоє, — повторив луною крук з його плеча. За дверми круки на деревах здійняли галас, повторюючи слово, аж поки вся нічна пуща не закрякала разом, голосами зграї: — Твоє, твоє, твоє! — Йоджене, ти це бачив уві сні? — запитала Мейра брата. — Хто він такий? Що він робить? Що тепер робити нам? — Нам — іти з розвідником, — відповів Йоджен. — Ми вже надто далеко зайшли, Мейро, щоб тепер вертатися. Назад до Стіни ми живими не доберемося. Ми йдемо з Брановим чудовиськом. Інакше — смерть. Тиріон З Пентосу вони вибралися крізь Світанкову Браму, хоча Тиріон Ланістер того світанку і не побачив. — Буде так, наче ви ніколи навіть не в’їжджали до Пентосу, мій малий друже, — пообіцяв магістрат Іліріо, запинаючи ноші ліловими оксамитовими запонами. — Ніхто не має бачити, як ви залишаєте місто — так само, як ніхто не бачив вашої в ньому появи. — Ніхто, крім жеглярів, які запхали мене в барило, учня-корабельника, котрий за мною прибирав, дівчини, яку ви надсилали гріти мені постіль, а ще тієї лукавої веснянкуватої пралі. А, ще ж охоронців. Якщо ви не вирізали їм розум разом із яйцями, вони знатимуть, що ви тут не самі. Ноші були підвішені на важких і товстих шкіряних ременях між вісьмома велетенськими тягловими конями. Коло коней крокували четверо євнухів, по двоє з кожного боку, а ще кількоро тупали ззаду, супроводжуючи обоз. — Неблазні язиками не плещуть, — запевнив його Іліріо. — А та галера, якою ви дісталися сюди, вже десь на шляху до Асшаю. Повернеться вона років за два, якщо море матиме ласку. Що ж до моєї чаді в маєтку, вони всі мене люблять, і жоден не зрадить. «Дурень думкою багатіє, мій жирний друже. Одного дня ми вирізьбимо ці слова на твоїй могилі.» — Краще б нам було сісти на ту галеру, — мовив карлик. — Найшвидший шлях звідси до Волантису лежить морем. — Море небезпечне і зрадливе, — відповів Іліріо. — Восени буяють шторми, а на Порогах досі сидять у своїх лігвах пірати, чигаючи на кораблі чесних мореплавців. Е ні, моєму маленькому другові не варто потрапляти до таких рук. — На Ройні теж є пірати. — Е, то всього лише річкові ушкали. — Сирний король позіхнув, затуляючи рота долонею. — Нікчемна дрібнота, що нишпорить за жалюгідними крихтами. — Подейкують також про кам’яних людей. — Такі справді є. Прокляті богами бідолахи. Та навіщо нам про них згадувати? Надто вже чудовий сьогодні день для таких похмурих балачок. Скоро ми самі побачимо Ройну, і там ви позбавитеся Іліріо та його великого черева. Але поки та мить не настала… пиймо і мріймо. Ми маємо з собою солодке вино і вишукані страви. То навіщо забивати голову хворобами та смертю? «А й справді, навіщо?» Тиріон знову подумки почув тумкання арбалета і замислився над питанням. Ноші розгойдувалися з боку в бік; од їхнього заспокійливого руху Тиріон почувався дитиною, котру ненька гойдає в обіймах, щоб приспати. «А наче я колись знав, як це — засинати у материних обіймах.» Сідниці його тонули у шовкових подушках, набитих гусячим пухом. Лілові оксамитові стіни вигиналися вгору круглястим дахом, зберігаючи всередині ношів приємне тепло, хоча ззовні панувала пронизлива осіння прохолода. Позаду ношів тягнувся обоз мулів зі скринями, барилами, діжками, великими накритими кошиками добірних харчів, які мали вберегти володаря сирів од навіть найлегшого голоду. Зранку вони скуштували перчених ковбасок і запили темно-брунатною наливкою з ягід паляники. Вдень їх розважали заливні вугри під червоне дорнійське. Надвечір з’являлися окости шинки, варені яйця, смажені жайворонки, приправлені цибулею і часником; перетравити ці розкоші допомагало світле пиво і мирійське вогневино. Ноші були надзвичайно зручні, але й надзвичайно повільні, і карликові скоро почало свербіти від нетерплячки. — Скільки ще днів нам їхати до річки? — питав він Іліріо того вечора. — Якщо тягтися отаким кроком, дракони вашої королеви виростуть більшими за трійко Аегонових, перш ніж я доживу їх побачити. — Якби ж то! Великий дракон страшніший за малого. — Магістрат здвигнув плечима. — Хай як я мрію привітати королеву Даянерис власною особою у Волантисі, але мушу покластися у цій справі на вас із Грифом. Я їй прислужуся найкраще у Пентосі, прокладаючи гладку стежку до повернення. Та поки я з вами… хіба не можна старому товстунові трошки насолодитися вигодами життя? Ну ж бо, вип’ємо по чарці вина. — А скажіть-но мені, — запитав Тиріон, перехиливши чарку, — чому це пентоському магістратові не однаковісінько, на чиїй голові лежить корона Вестеросу? Який зиск ви матимете з цієї оборудки, пане мій ласкавий? Товстун злизав жир з пальців. — Я вже немолода людина, стомлена лукавством цього світу. Чому вас дивує, що я бажаю зробити трохи добра, перш ніж моє земне життя добіжить кінця, і допомогти милій юній дівчині повернути собі те, що належить їй за правом народження? «Далі ти спробуєш продати мені чарівний непробивний обладунок і пишний палац у Валірії.» — Якщо Даянерис — усього лише мила юна дівчина, Залізний Престол поріже її на милі юні клаптики. — Сього не бійтеся, мій малий друже. В її жилах-бо тече кров Аегона Дракона. «Разом із кров’ю Аегона Негідного, Маегора Лютого і Баелора Божевільного.» — Ану ж розкажіть мені про неї трохи більше. Товстун раптом засумував. — Коли Даянерис уперше з’явилася у моєму домі, вона була ще зовсім дитиною, та вже прекраснішою навіть за мою другу дружину — такою чарівною, що я спокушався лишити її собі. На жаль, вдачу вона мала замкнену, поводилася перелякано, і я знав, що не матиму радощів зі злягання з нею. Натомість я викликав зігрівачку постелі та гойдав її люто і пристрасно, доки моє божевілля не минуло. Правду кажучи, я й не гадав, що Даянерис виживе серед коневладців. — Але це не завадило вам продати її халові Дрого… — Дотракійці не продають і не купують. Скажіть радше, що Візерис подарував її Дрого, щоб вислужити халову дружбу. О, то був дуже марнославний юнак, і при тому жадібний. Візерис жадав батьківський престол, але і Даянерис він теж жадав, і віддавав її дуже неохоче. У ніч напередодні весілля принцеси він намагався пролізти до неї в ліжко — наполягав, що як не може мати її руку, то забере хоч цноту. Якби я завбачливо не поставив охорону коло її дверей, Візерис міг би зруйнувати мені багато років ретельних розрахунків. — З того, що я чую, він здається мені недолугим дурником. — Таки-так. Він же був сином Навіженого Аериса, не забувайте. Проте Даянерис… Даянерис геть інакша. — Іліріо вкинув до рота смаженого жайворонка і гучно захрумтів ним разом із кісточками. — Перелякана дитина, якій я дав прихисток у своєму маєтку, померла у Дотракійському морі та відродилася у вогні й крові. Ця драконова королева, що носить те саме ім’я — справжня Таргарієн. Коли я надіслав по неї кораблі, щоб привезти додому, вона взяла та й повернула до Невільницької затоки. За короткий час вона розбила Астапор, змусила Юнкай до покори, захопила Меєрин. Наступним має бути Мантарис, якщо вона рушить на захід старим валірійським шляхом. Але якщо вона попливе морем… тоді її кораблі муситимуть узяти води та харчів у Волантисі. — Хоч морем, а хоч суходолом, від Меєрину до Волантису путь неблизька, — зауважив Тиріон. — Дві тисячі верст і ще півтисячі, прямісінько летом дракона — над пустелями, горами, болотами і руїнами, де ховаються гемони. Безліч люду загине, але хто вціліє, ті стануть значно сильнішими, коли прибудуть до Волантису… а там вони знайдуть вас і Грифа зі свіжою потугою та достатньою кількістю кораблів, щоб дістатися Вестеросу морем. Тиріон спробував пригадати усе, що знав про Волантис — найстаріше і найпихатіше з Дев’яти Вільних Міст. Щось тут не збігалося. Навіть уцілілою половиною носа він чув підозрілий сморід. — Кажуть, на кожного вільного волантинця у місті припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка знищила невільницьку торгівлю? — Він тицьнув пальцем на Іліріо. — І коли вже зайшла мова, навіщо це вам? Хай володіння рабами заборонене законами Пентосу, але ж не кажіть, що ви не маєте у цьому гендлі хоч маленької часточки… а радше чималенької. Але змовляєтеся чомусь на користь драконової королеви, а не проти неї. Чому? Навіщо? Чого ви сподіваєтеся від королеви Даянерис? — Знову ви за своє? Такі малі, а такі причепливі. — Іліріо реготнув і ляпнув себе по череві. — А втім, як забажаєте. Король-Жебрак обіцяв, що зробить мене своїм коронним підскарбієм, ще й князем над князями. Вдягнувши свою золоту корону, він збирався віддати мені на вибір будь-який замок… хоч би й Кастерлі-на-Скелі, якби мені забаглося. Тиріон пирхнув вином крізь скалічений пеньок, що колись був його носом. — Мій батечко шаленів би з радощів, якби почув! — Ваш вельможний батечко не мав приводу непокоїтися. Навіщо мені та скеля? Мій маєток достатньо просторий для життя, ще й зручніший, ніж ваші вестероські кам’яниці з протягами. А от коронний підскарбій… — Товстун облупив нове яйце. — Так сталося, що я полюбляю гроші. Невже буває на світі солодша музика, ніж дзенькіт золотих монет? «Болісний вереск рідної сестри.» — А чи певні ви, що Даянерис додержить обіцянок покійного брата? — Або додержить, або не додержить. — Іліріо відкусив половину яйця. — Я вам казав, мій малий друже: не все, що робиться людиною, робиться задля прибутку. Вірте чи не вірте, але навіть старі товсті дурні на кшталт мене мають друзів і борги сердешної прихильності, які треба сплатити. «Брехло, — подумав Тиріон. — У цій справі для тебе є щось цінніше за гроші та замки.» — У наш час рідко зустрінеш людину, яка шанує дружбу більше за золото. — О так, занадто рідко, — кивнув товстун, не помічаючи глузів. — І коли ж це народилася ваша з Павуком сердешна дружба? — Ми змолоду разом росли у Пентосі, ще двома зеленими хлопчаками. — Але Варис походить з Миру. — Саме так. Ми зустрілися невдовзі після його прибуття до міста — на один крок попереду людоловів. Удень він спав у стічних канавах, уночі нишпорив дахами, наче кіт. А я був не багатший за нього — один із юних мечників-бравів у брудних шовках, що заробляв на хліб власним клинком. Ви ж бачили, напевне, різьблену подобу коло моєї водойми? Її зробив з мене Піфо Маланон, коли мені було шістнадцять років. Прегарна робота, але тепер я плачу, коли на неї дивлюся. — Вік з усіх нас робить руїни, нічого не вдієш. От я, приміром, досі у жалобі за своїм носом. Але повернімося до Вариса… — У Мирі він був князем серед злодіїв, аж поки заздрісний суперник не доніс на нього владі. У Пентосі його виказувала вимова, а коли ще й дізналися, що він євнух, то почали зневажати і бити. Чому він обрав саме мене для свого захисту — цього я вже, мабуть, не дізнаюся. Але зрештою ми уклали угоду. Варис шпигував за менш вправними злодіями і забирав їхню здобич. Я пропонував його жертвам свою допомогу в поверненні втраченого за гроші. Скоро вже кожна людина, яка втратила щось цінне, знала, що слід іти до мене, тоді як усі харцизи та гаманорізи у Пентосі вишукували Вариса… половина — врізати горлянку, половина — продати йому вкрадене і награбоване. Ми обидва почали багатіти, а надто після того, як Варис навчив своїх мишей. — У Король-Березі він тримає маленьких пташечок. — А ми їх тоді кликали мишами. Дорослі злодії були йолопи і не думали ані на крок далі, ніж пропити вкрадене у шинку. А Варис надавав перевагу сиротам — малим хлопчикам і дівчаткам. Він обирав найменших, швидких та тихих, учив їх видиратися стінами і спускатися до осель димарями. А ще вчив читати. Золото і коштовності ми лишали пересічним крадіям. Наші миші крали листи, облікові книги, мапи, креслення… потім читали їх і лишали там, де взяли. «Таємниці коштують більше, ніж срібло та сафіри» — так казав Варис. І таки-так, це виявилося правдою. Я став такий поважний міщанин, що сам брат у перших князя Пентосу видав за мене свою юну дочку. Тим часом чутки про неабиякий хист одного євнуха перетнули вузьке море і досягли вух одного короля. Дуже занепокоєного короля, котрий не довіряв цілком ані сину, ані дружині, ані Правиці — другові своєї юності, який став надто владний та зарозумілий. Решту цієї казочки ви знаєте й самі, хіба ні? — Майже всю, — визнав Тиріон. — Бачу, ви таки напевне дещо більше, ніж містечковий сироторговець. Іліріо схилив голову. — Дякую на доброму слові, мій малий друже. Зі свого боку мушу визнати, що ви на розум саме такий меткий, як мені казав князь Варис. Він посміхнувся, показавши усі свої криві жовті зуби, і загукав, щоб принесли ще глек мирійського вогневина. Коли магістрат задрімав, притиснувши глек ліктем, Тиріон проповз подушками, звільнив посудину з її м’якої в’язниці, налив собі чару вина, перехилив, позіхнув і налив ще. «Якщо випити вдосталь вогневина, — сказав він собі, — то можуть наснитися дракони.» Коли він був іще самотньою дитиною в надрах Кастерлі-на-Скелі, то часто літав драконами уночі, уявляючи себе якимось загубленим таргарієнівським принциком або валірійським драконовладцем, котрий шугає, де хоче, понад горами та степами. Одного разу дядьки запитали його, що подарувати на іменини, і він попрохав дракона. — Великого не треба — хоч невеличкого, як я сам. Дядько Геріон реготав, наче нічого кумеднішого ніколи не чув, але дядько Тигет відповів: — Останній дракон, хлопчику мій, помер більш як століття тому. Це здалося Тиріонові такою жахливою несправедливістю, що малий проплакав увесь вечір, доки не заснув. Але якщо вірити оцьому жирному повелителеві сирів, донька Навіженого Короля якось примудрилася налупити трьох живих драконів. «На два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові.» Тиріон майже пошкодував, що вбив батька. Він би радо побачив обличчя князя Тайвина тієї миті, коли той дізнається, що до Вестеросу наближається королева з дому Таргарієн із трьома живими драконами за підтримки хитромудрого євнуха та сироторговця завбільшки з половину Скелі. Карлик так напхався вечерею, що мусив розпустити паса і розв’язати верхні шворки на штанях. У хлопчачому вбранні, в котре його вдяг хазяїн дому, Тиріон почувався ковбасою, затягнутою в кишку вдвічі меншого розміру, ніж їй належить. «Якщо ми так їстимемо щодня, то я ще й драконову королеву не стріну, а вже стану завбільшки з Іліріо.» Знадвору ношів звечоріло, настала ніч. Усередині теж було темно. Тиріон послухав хропіння Іліріо, рипіння шкіряних ременів, неквапне цокання кінських підков на твердій валірійській дорозі… але насправді його серце дослухалося до плескоту шкірястих крил. Прокинувся він, щойно настав світанок. Коні тупали собі вперед, ноші рипіли і гойдалися між ними. Тиріон відсунув запону на вершок, щоб визирнути назовні, але бачити там не було чого, хіба що жовтаві поля, голі брунатні в’язи та саму дорогу — широкий кам’яний шлях, що біг до обрію прямо, наче спис. Він читав раніше про валірійські дороги, але бачив одну з них уперше. Влада Вільноземства сягала аж Дракон-Каменя, та ніколи не розповсюджувалася на саму землю Вестеросу. «Що й дивно. Адже Дракон-Камінь — просто скеля у морі. Всі багатства земні лежали далі на захід. А вони мали драконів — і певно ж, знали, де шукати.» Минулого вечора Тиріон випив забагато; тепер йому гупало в голові, і навіть найтихіше колихання ношів змушувало шлунок підкочуватися до горла. Він не поскаржився жодним словом, але негаразди його були цілком зрозумілі Іліріо Мопатісу. — Випийте зі мною, — мовив товстун. — Як то кажуть, скуштуйте лусочку дракона, котрий вас спалив. Іліріо налив два келихи з глека ожинового вина — такого солодкого, що на нього летіло більше мух, ніж на мед. Тиріон відлякав їх долонею і добряче ковтнув. На смак вино було аж нудке; Тиріон ледве втримав його всередині. Втім, друга чара ковтнулася легше. Але охоти до їжі однак не з’явилося, і коли Іліріо запропонував йому миску ожини з вершками, Тиріон відмахнувся. — Мені наснилася королева, — сказав він. — Я стояв перед нею на колінах, складав присягу на вірність. Але вона завважила мене за мого брата Хайме і згодувала своїм драконам. — Сподіваймося, то не був пророчий сон. Ви кмітливий біс — саме так про вас казав Варис. Даянерис стануть у пригоді кмітливі люди. Пан Барістан — відважний лицар, правдивий та вірний, але ще ніхто, скільки мені відомо, не приписував йому надмірного розуму. — Лицарі знають лише один вихід з будь-якого становища — нахилити списа і ринути вперед. Карлики бачать цей світ трохи інакше. Але що ви скажете про себе? Ви ж і самі нівроку розумні. — Ви мені лестите, — відмахнувся Іліріо. — На жаль, я не створений для подорожей, тому і надсилаю королеві Даянерис вас замість себе. Ви вже зробили її милості велику послугу, коли вбили свого батька, і сподіваюся, зробите ще безліч. Даянерис геть не дурна, на відміну від свого брата. Вона вам знайде добре застосування. «На розпал?» — подумав Тиріон, ввічливо усміхаючись. Того дня вони змінювали запряжки всього тричі, зате щонайменше двічі на годину зупинялися, щоб Іліріо міг вилізти з ношів і відлити воду. «Наш король сирів сам завбільшки зі слона, а міхур має з горошину» — розмірковував карлик. Під час однієї зупинки він скористався вільним часом, щоб ретельніше роздивитися дорогу. Тиріон знав, що він побачить: ані втоптану землю, ані цеглу, ані бруківку, але смугу суцільного плавленого каменю, підняту на чотири вершки над землею, щоб дощ і тала вода вільно стікали з країв. На відміну від брудних колій, що в Семицарстві мали за гостинці, валірійські дороги завширшки були такі, що ними могли проїхати обіч один одного аж три вози. Ані час, ані мандрівники нітрохи їх не зіпсували; вони стояли вічні, незмінні вже чотири століття по тому, як Валірію спіткало Лихо. Тиріон пошукав вибоїв чи тріщин, але знайшов лише купу теплого лайна, накладену одним із коней. Лайно спрямувало його думки на покійного батька. «Чи сидите ви у якомусь із пеклів, батечку? Гарненькому холодному пеклі, звідки можна милуватися, як ваш син поновлює доньку Навіженого Аериса на Залізному Престолі.» Коли мандрівка продовжилася, Іліріо видобув торбину смажених каштанів і знову завів розмову про драконову королеву. — Наші останні новини про королеву Даянерис, на жаль, уже старі й зачерствілі. Треба гадати, дотепер вона мала залишити Меєрин, бо вже набрала вдосталь війська, хоч і строкатого: найманці, дотракійські коневладці, піші Неблазні… яких вона, поза сумнівом, поведе на захід, на війну за втрачений батьком престол. Магістрат Іліріо скрутив накривку зі слоїка равликів з часником, принюхався і посміхнувся. — У Волантисі ви, маю сподіватися, почуєте свіжі вісті про Даянерис, — продовжив він, висмоктуючи равлика зі шкаралупи. — Дракони та юні дівчата — примхливі істоти; можливо, ви будете змушені змінити напрямок ваших зусиль. Гриф знатиме, що робити. Не хочете равлика? Часник — з моїх власних городів. «Я б радше поїхав равликом верхи. Авжеж дістався б місця швидше, ніж твоїми ношами.» Тиріон помахом руки відмовився від страви. — Здається, ви надзвичайно довіряєте оцьому вашому Грифові. Хто це такий — ще один друг дитинства? — Ні. Ви б назвали його сердюком. Але походить він із Вестеросу. Даянерис потребує людей, гідних її справи. — Іліріо застережливо підняв долоню. — Знаю, знаю! «Сердюки шанують золото понад честь, — скажете ви. — Цей Гриф продасть мене моїй сестрі.» Авжеж ні. Я довіряю Грифові так само, як довіряв би братові. «Ще одна фатальна помилка.» — Тоді я довірятиму так само. — «Золота Дружина» рухається до Волантису просто зараз, як ми оце з вами балакаємо. А там чекатиме на прибуття нашої королеви зі сходу. «Під золотом — лихий булат? Отакої!» — Я чув, що «Золота Дружина» уклала угоду з одним із Вільних Міст. — З Миром. — Іліріо хитро посміхнувся. — Але угоди, трапляється, розривають. — Одначе з сиру люди наживають більше грошей, ніж я думав, — зазначив Тиріон. — Як це вам вдалося? Магістрат змахнув товстими пальцями. — Якісь угоди пишуться чорнилом, якісь кров’ю. Більше я нічого не казатиму. Тиріон поміркував над почутим. «Золота Дружина» вважалася найкращим з вільних охочих полків. Заснував її близько століття тому Лихий Булат — байстрюк короля Аегона Негідного. Коли інший з Великих Байстрюків Аегона спробував відняти Залізний Престол у свого законно вродженого брата-зведенюка, Лихий Булат став за бунтівну сторону. Але Даемон Чорножар загинув на полі Червонотрав’я, а з ним — і його повстання. Прихильники Чорного Дракона, що пережили битву, але відмовилися схилити коліна, втекли за вузьке море — серед них молодші сини Даемона, сам Лихий Булат і ще кількасот безземельних тепер панів та лицарів, які невдовзі мусили продавати свої мечі, щоб прохарчуватися. Якісь вступили до лав «Битої Корогви», якісь пішли у «Другі Сини» або «Дівині Вої». Лихий Булат побачив, як сила дому Чорножар розвіюється на всі чотири вітри, і створив «Золоту Дружину», щоб утримати вигнанців та втікачів разом. Відтоді й донині вояки «Золотої Дружини» жили й гинули у Спірних Землях, воюючи за Мир, Лис або Тирош у нескінченних та безглуздих дрібних війнах і мріючи про втрачені їхніми батьками землі. Вони були вигнанцями і синами вигнанців, позбавленими статків та непрощеними… але все ще грізними та вмілими воїнами. — Схиляю голову перед вашим хистом до переконання, — мовив Тиріон до Іліріо. — Як ви вмовили «Золоту Дружину» стати на бік нашої милої королеви, коли вони упродовж трохи не всієї своєї історії билися проти Таргарієнів? Іліріо відмахнувся від його зауваження, наче від мухи. — Чорний, червоний — яка різниця? Однаково дракон. Коли Маелис Мерзенний загинув на Порогах, з ним скінчилася чоловіча гілка дому Чорножар. — Сирний король посміхнувся крізь розгалужену бороду. — А Даянерис подарує вигнанцям те, чого не змогли ані Лихий Булат, ані всі Чорножари. Вона приведе їх додому. «Вогнем і мечем.» Саме такого повернення додому жадав і сам Тиріон. — Десять тисяч мечів — справді королівський дарунок, що не кажи. Її милість має бути задоволена. Магістрат коротко хитнув головою, здригнувши підборіддями. — Я б не брався судити заздалегідь, що задовольнить її милість, а що ні. «Розумно.» Тиріон удосталь надивився на вдячність королів. Чому королеви мають бути інакші? Невдовзі магістрат міцно заснув, лишивши Тиріона наодинці з думками. А Тиріонові стало цікаво, що скаже Барістан Селмі щодо битися біч-обіч із «Золотою Дружиною». У Війні Дев’ятишагових Королів Селмі прорубав крізь їхні лави криваві просіки, а тоді вбив останнього самозванця-Чорножара. «Втім, бунт проти престолу кого тільки не вкладає в одне ліжко. Чи можна уявити чудернацькіших союзників, ніж я і оцей товстун?» Сирний король прокинувся, коли вони зупинилися змінити коней, і послав по новий кошик харчів. — Чи далеко ми вже заїхали? — спитав карлик, поки вони набивали шлунки холодним каплуном та перекускою, накришеною з моркви, родзинок, лимонів і помаранчів. — Ми в Андалосі, друже мій. У тій самій землі, з якої прийшли ваші андали. А вони забрали її в волохатих людей, що жили тут перед ними — родичів волохатих ібенійців. Серце старовинного царства Хугора лежить північніше, а ми проминаємо південне його порубіжжя. У Пентосі цей край кличуть Плащиною. Далі на схід лежать Оксамитові Горби, куди ми і прямуємо. «Андалос.» Свята Віра вчила, що колись пагорбами Андалосу ходили всі боги Седмиці у людській подобі. — Батько сягнув рукою до небес і стягнув звідти сім зірок, — проказав Тиріон напам’ять, — і одну за одною поклав на чоло Хугора зі Схилів, утворивши осяйний вінець. Магістрат Іліріо кинув на нього цікавий погляд. — Не мав уяви, що мій малий друг так кохається у побожному віровченні. Карлик здвигнув плечима. — Та дитячі дурниці в голові лишилися. Я знав, як був малий, що лицаря з мене не вийде, і вирішив стати верховним септоном. Адже отой їхній кришталевий вінець додає людині стопу зросту. Я вивчав святе письмо і молився, аж ціпки на колінах набив, та мій духовний шлях добіг сумного кінця: я досяг певного віку і закохався. — У дівчину? Я теж знаю, як це буває. — Іліріо поліз правицею в лівий рукав і видобув срібного медальйона. Усередині знаходилася мальована подоба жінки з великими блакитними очима і світло-золотим волоссям зі срібними пасмами. — Це Серра. Я знайшов її у лисенійському постільному будинку і привіз додому зігрівати мені постіль. Але зрештою ми побралися. Уявляєте? А моя ж перша дружина була родичкою князя пентоського. Відтоді брами палаців зачинилися для мене назавжди, та мені було байдуже: я не вважав таку ціну надмірною за мою Серру. — Як вона померла? Тиріон розумів, що вона померла — жоден чоловік не казав би з такою ніжністю про жінку, яка його покинула. — Одного разу до Пентосу на зворотньому шляху з Нефритового моря зайшла браавоська торговельна галера. Називалася вона «Скарбниця» і везла гвоздику та шапран, жад і гагат, червоні сукна, зелені шовки… і сіру смерть. Ми вбили веслярів, що зійшли на берег, і спалили корабель на котві, але веслами збігли щури і перепливли до пришибів на холодних кам’яних лапах. Перш ніж виснажитися, пошесть забрала дві тисячі життів. — Магістрат Іліріо зачинив медальйон. — Я зберігаю її руки у своїй опочивальні. Вони були такі м’які та ніжні… Тиріон подумав про Тайшу. Потім окинув поглядом поля, де колись блукали боги. — Навіщо боги роблять щурів, пошесті й карликів? Що то за боги такі? — Йому пригадалося ще одне місце з «Семикутної зірки». — Діва привела йому дівчину станом гнучку, наче вербичка, з очима як глибокі сині озера, і Хугор забажав її собі за наречену. І Мати зробила її плодючою, а Стариця провістила, що вона народить королю сорок і чотири могутніх сина. Воїн дав сили їхнім рукам, а Коваль скував кожному броню з залізних блях. — Ваш Коваль мав бути ройнаром, — пожартував Іліріо. — Адже андали взнали мистецтво роботи з залізом від ройнарів, що жили уздовж річки. Це кожен знає. — Крім наших септонів. — Тиріон махнув рукою на лани. — Хто тут живе, на вашій Плащині? — Рільники-трударі, прикріплені до землі. Тут є плодові сади, поля збіжжя, копальні, всілякі господарства… кілька маю і я сам, хоча рідко відвідую. Навіщо мені марнувати тут свої дні, коли там до моїх послуг безліч принад і розваг Пентосу? — Безліч принад, кажете. — «І високі товсті мури.» Тиріон побовтав вино у келиху. — Після Пентосу ми не стрічали тут жодного міста. — Од них лишилися руїни. — Іліріо махнув курячою ніжкою в бік запон. — Сюди часто прикочовують коневладці — буває, якомусь халу раптом заманеться помилуватися морем. А дотракійці міст не люблять, це відомо навіть вам на Вестеросі. — Нападіть на один халазар, знищте його, і побачите, що дотракійцям не так уже й закортить переходити ту Ройну. — Навіщо? Дешевше відкупитися від ворога харчами та дарунками. «От якби ж я подумав привезти трохи доброго сиру на битву при Чорноводі, щоб відкупитися. Може, тоді мав би цілого носа.» Князь Тайвин завжди зневажав Вільні Міста саме за це. «Вони б’ються не мечами, а монетами, — казав він. — Золото, звісно, річ корисна, проте війни виграються залізом.» — Батечко мав на це таку відповіть: «Дай ворогові золота, і він скоро повернеться, жадаючи ще». — Той самий батечко, якого ви зволили вбити? — Іліріо викинув курячу кістку з ношів назовні. — Сердюки не встоять проти дотракійських верескунів. Це доведено при Кохорі. — Навіть ваш відважний Гриф? — глузливо спитав Тиріон. — Гриф геть інакший. Він має сина, про якого дуже дбає. Хлопчака кличуть Молодий Гриф, і шляхетнішої дитини ще не бувало на світі. Вино, їжа, сонце, погойдування ношів, дзижчання мух… увесь світ наче змовився, щоб приспати Тиріона. Він засинав, прокидався, пив. Іліріо не відставав ані на келих. Коли ж небо забралося темно-ліловою барвою, товстун почав хропіти. Тієї ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, що пофарбувала червоним пагорби Вестеросу. Він був у самій її гущавині, роздаючи удари сокирою завбільшки з себе; біч-обіч із ним билися Барістан Зухвалий та Лихий Булат, а в небі над головою колами шугали дракони. Уві сні Тиріон мав дві голови, обидві без носів. Ворогів очолював його батько, і Тиріон знову його вбив. А тоді й брата Хайме: рубав йому обличчя, поки не перетворив на червону руїну, і з кожним ударом гучно реготав. Лише коли бій скінчився, Тиріон зрозумів, що друга голова плаче. Прокинувшись, Тиріон відчув, що його короткі криві ноги заклякли, наче залізні. Іліріо саме їв оливки. — Де ми зараз? — запитав його Тиріон. — Ще не вибралися з Плащини, мій квапливий друже. Скоро дорога увійде в Оксамитові Горби. Там ми почнемо підйом у напрямку Гойян Дроге, що на Малій Ройні. Гойян Дроге колись був ройнарським містом, поки дракони Валірії не перетворили його на випалену пустку. «Я долаю не лише версти, але й роки, — подумав Тиріон, — рухаюся вглиб історії, в ті часи, коли на землі правили дракони.» Тиріон спав, прокидався, знову засинав… день і ніч змішалися разом і вже не важили. Оксамитові Горби страшенно його розчарували. — Половина шльондр у Ланіспорті має цицьки більші за оці «горби», — сказав він Іліріо. — То й назвали б їх Оксамитовими Цицьками. Далі вони побачили велике коло поставлених сторчма каменів, про які Іліріо розповів, що їх встановили велетні, а потім — глибоке озеро. — Тут жила зграя розбійників, що живилася з усіх подорожніх, — розповів Іліріо. — Кажуть, вони й досі ховаються під водою. Хто наважується ловити в озері рибу, тих вони хапають, тягнуть донизу і з’їдають. Наступного вечора вони дісталися велетенського валірійського сфінкса, що сидів обіч дороги. Потвора мала тіло дракона і жіночу голову. — Драконова королева, — мовив Тиріон. — Доречне віщунство. — Їй бракує короля. — Іліріо вказав на гладкий кам’яний підмурок, де колись стояв другий сфінкс. Його майже затягли мох і квітучі лози. — Коневладці збудували під ним дерев’яні колеса і потягли ген до Ваес Дотраку. «Це теж віщунство, — подумав Тиріон, — та не таке обнадійливе.» Тієї ночі — п’яніший, ніж зазвичай — він раптово вибухнув піснею. *** Їхав містом пан всевладний З пагорба високого. Покохав він, неоглядний, Кралю чорноокую. *** Краля голову задурить — Згинеш без меча і трунку. Бо ніщо — палац і уряд Проти дівчини цілунку. *** Він знав тільки ті слова з пісні, та ще приспів. «Руки тії золотії холодом лякають, а дівочі теплі руки серце зігрівають.» Шаїни руки шалено стібали його, поки золоті руки врізалися їй у горлянку. Він не пам’ятав, чи були її долоні теплі, а чи холодні. Сила витікала з неї разом із життям, удари ставали легшими за тріпотіння крилець метелика. Золоті руки з кожним обертом скручуваного ланцюга врізалися дедалі глибше. «Ніщо — палац і уряд проти дівчини цілунку.» Чи поцілував він її востаннє, коли вона померла? Цього він не пам’ятав… хоча не забув їхнього першого поцілунку в наметі на березі Зеленозубу. Якими ж солодкими були її вуста… Перший свій поцілунок з Тайшею він теж пам’ятав. «Вона нічого не вміла — так само, як я. Ми весь час чіплялися носами, та коли нарешті я торкнувся її язика своїм, вона затремтіла.» Тиріон заплющив очі й спробував пригадати її обличчя, та натомість побачив батька на нужнику з задертим вище пояса халатом. «Туди, де місце шльондрам» — сказав князь Тайвин, і у відповідь йому тумкнув арбалет. Карлик перекотився на подушках, занурюючи у них половину свого носа. Сон відкрився перед ним, наче колодязь, а він кинувся у нього радо та охоче, дозволяючи пітьмі поглинути себе. Помічник купця «Пригода» виявилася страшенно смердючою. Мала вона шістдесят весел, одне вітрило і довгий стрункий короб, що проказував про швидку ходу. «Невеличка, але годиться» — подумав Квентин, коли вперше її побачив. Але тоді він іще не зайшов на чардак і не вдихнув повними грудьми. «Свині» — майнула перша думка. Та нюхнувши вдруге, він засумнівався: самі лише свині мали чистіший запах, а тут змішалися і свині, і гниле м’ясо, і людське лайно, і розкладені трупи, і криваві болячки та запалені рани… потужний сморід ущент забив собою і солоне повітря, і пахощі риби у гавані. — Зараз виблюю, — сказав він Герісові Пийводі. Вони саме чекали на керманича корабля, потерпаючи від спеки і хвиль смороду з-під чардаку під ногами. — Якщо капітан смердить так само, як його корабель, твоє блювотиння здасться йому солодкими парфумами, — відповів Геріс. Квентин уже хотів був запропонувати супутникові спробувати інший корабель, коли нарешті з’явився капітан із двома ницого вигляду жеглярами при боці. Геріс привітав капітана усмішкою. Волантинською говіркою він не володів — так само, як і Квентин — але їхній задум вимагав, щоб саме він перемовлявся за інших. У містечку Накот купця-виноторговця зображав із себе Квентин, але лицедійство дратувало і пригнічувало його, тому коли дорнійці змінили корабель у Лисі, то заразом змінили і личини. На «Жайворі» купцем став Клетус Крицак, а Квентин — при ньому служкою-крамарчуком. У Волантисі ж — після загибелі Клетуса — на господаря перетворився Геріс. Високий та вродливий, з блакитно-зеленими очима та піщано-білявим волоссям, трохи вигорілим на сонці, зі стрункою та зграбною поставою, Геріс Пийвода кожному вкидався у око зухвалою впевненістю, що межувала з зарозумілістю. Його ніколи ніщо не бентежило, і навіть коли він не знав мови, завжди знаходив спосіб дати себе зрозуміти. Квентин порівняно з ним виглядав жалюгідно: коротконогий, кремезний, навіть трохи опецькуватий, з шапкою брунатного, наче щойно вивернута лемешем земля, волосся. Чоло він мав зависоке, щелепу — надто кутасту, носа — заширокого. «Хороше, доброчесне обличчя, — сказала про нього колись одна дівчина, — от якби ж ти частіше посміхався.» Але посміхатися Квентинові Мартелу ніколи не давалося легко — так само, як його ясновельможному батькові, великому князю дорнійському. — Чи швидка ваша «Пригода»? — запитав Геріс неблизькою подобою високовалірійської мови. Керманич «Пригоди» упізнав вимову і відповів посполитою мовою Вестеросу. — Не буває в світі швидшої, шановний пане. «Пригода» переганяє сам вітер! Скажіть мені, куди бажаєте пливти, і я швидко доправлю вас туди. — Я шукаю проїзду до Меєрину для себе і двох слуг. Капітан ненадовго примовк. — Я трохи знаю ті краї, та й місто знайду легко… але навіщо? В Меєрині більше не купиш рабів, не заробиш справжніх грошей… срібна королева поклала таким справам край. Вона навіть зачинила бійцівські ями, і тепер бідний жегляр не може розважитися, поки вантажать його крам. Скажіть мені, мій вестероський друже, що такого є для вас у Меєрині? Заради чого вам туди пливти? «По найпрекраснішу жінку в світі, — подумав Квентин. — Мою майбутню наречену, коли буде на те божа ласка.» Іноді уночі він лежав без сну, уявляв собі її обличчя та тіло і питав себе, чому така жінка раптом схоче одружитися саме з ним — з усіх вельможних володарів світу. А потім відповідав собі: «Я є Дорн. Вона схоче мати Дорн.» Геріс відповів купцеві тією казочкою, яку вони зліпили разом: — Наша родинна справа — торгівля вином. Мій батько володіє у Дорні великими виноградниками і хоче, щоб я знайшов йому нових покупців у нових країнах. Ми сподіваємося, що доброчесний люд Меєрину вподобає наш товар. — Вино? Дорнійське? — Капітана вони, схоже, не переконали. — Невільницькі міста ведуть війну. Чи можливо, що ви цього не знали? — Ми чули, що воюють між собою Астапор і Юнкай. Меєрин не бере участі. — Наразі не бере. Але скоро візьме. Посол Жовтого міста просто зараз перебуває у Волантисі, винаймає вояків. «Довгі Списи» вже сіли на корабель до Юнкаю; скоро за ними рушать «Вітрогони» та «Бойові Коти», щойно скінчать поповнювати лави. «Золота Дружина» теж їде на схід. Це кожен знає. — Не заперечую. Але моя справа — вино, не війна. Гіскарські вина — поганючі, з цим теж погодиться кожен. Меєринці платитимуть добру ціну за чудовий дорнійський товар. — Мертвим байдуже, чи добре вино їм продають, а чи погане. — Керманич «Пригоди» попестив бороду. — Гадаю, я не перший корабельник, до якого ви звертаєтеся. І вже не десятий. — Саме так, — мусив визнати Геріс. — То який за ліком? Чи не сотий? «Майже» — подумав Квентин. Волантинці полюбляли вихвалятися, що всі сто островів Браавосу можна вкинути разом в їхню велетенську гавань і там утопити. Квентин ніколи не бачив Браавосу, але вірив почутому. Багатий, перезрілий, підгнилий, Волантис укривав гирло Ройни теплим вологим поцілунком, простягаючись пагорбами та болотами по обох берегах річки. Кораблі були тут усюди: спускалися униз річкою, виходили в море, юрмилися у корабельнях та коло пришибів, скидали крам на берег або вантажилися для походу… там були бойові дромони, китобої, торговельні галери, дуби та мавни, скедії, кочі, думбаси, лодії, кораблі-лебеді, судна з Лису, Тирошу та Пентосу, карфійські перевізники прянощів завбільшки з палаци, гості з Толосу, Юнкаю та Василіскових островів. Не диво, що Квентин, уперше побачивши порт з чардаку «Жайвора», сказав друзям: — Пхе! Та ми не просидимо тут і трьох днів. Відтоді минуло вже двадцять, а вони й досі сиділи у місті, нікого не винайнявши. Першими їм відмовили капітани «Мелантіни», «Тріархової доньки» та «Цілунку русалки». Помічник на «Сміливому мандрівникові» засміявся їм у обличчя. Керманич «Дельфіна» нагримав на них за марнування його часу, а хазяїн «Сьомого сина» звинуватив у піратстві. Все те сталося першого ж дня. Лише капітан «Сарни» принаймні пояснив, чому відмовляє. — Правда, що я іду на схід, — казав він за келихом розведеного водою вина. — Півднем навколо Валірії, а тоді на схід сонця. Ми візьмемо води і харчів у Новому Гісі, а далі потягнемо весла до Карфу і Нефритової Брами. Кожна подорож має свої небезпеки, а довга подорож — більше, ніж інші. Навіщо мені самому шукати нових небезпек, повертаючи до Невільницької затоки? «Сарна» — все моє життя і весь мій статок. Я не піддаватиму її смертельній загрозі заради того, щоб відвезти трьох божевільних дорнійців просто у горнило війни. Квентин почав думати, що краще було б купити собі в Накоті власного корабля. Проте так вони привернули б до себе зайву увагу. Павук усюди мав споглядачів і шепотинників, ба навіть у палатах Сонцеспису. — Дорн спливе кров’ю, якщо хтось дізнається про твою мету, — застерігав його батько, дивлячись разом із ним, як бавляться діти у ставках Водограйних Садів. — Те, що ми робимо — зрада престолу, навіть не сумнівайся. Довіряй лише своїм супутникам і понад усе намагайся не привертати уваги. Тому Геріс Пийвода подарував капітанові «Пригоди» свою найзвабливішу посмішку і мовив: — Правду кажучи, я вже й лік втратив тим боягузам, що нам відмовляли. Але у «Гостиному дворі» подейкують, що ви сміливіші за інших. Що ви з тих людей, які не цураються зухвалого вчинку заради добрячої винагороди. «Перемитник» — подумав Квентин. Саме так інші торговці у «Гостиному дворі» кликали керманича «Пригоди». — Він перемитник і людолов, трохи пірат, трохи бандур… але, може статися, кращого ви вже й не знайдете, — сказав їм господар заїзду. Капітан потер між собою великий і вказівний пальці. — І яка ж винагорода здається вам добрячою за таку подорож? — Утричі проти того, що ви зазвичай берете до Невільницької затоки. — З кожного? — Капітан показав зуби у чомусь на кшталт посмішки, яка, втім, робила його обличчя не приязнішим, а лихим та хижим. — Можливо. Правду кажуть, я тут сміливіший за багатьох. Як скоро вам треба їхати? — Завтра не буде занадто скоро. — Згода. Повертайтеся за годину до світанку з друзями та вином. Краще рушити в дорогу, коли Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив нам зайвих питань, куди та навіщо. — Як скажете. За годину до світанку. Посмішка капітана поширшала. — Мене втішає думка, що я зможу вам допомогти. Мандрівка має вийти приємною, хіба ні? — Я цього певний, — відповів Геріс. Капітан гукнув по пиво, і вони удвох випили за успіх майбутнього плавання. — Приязний чолов’яга. Ач як солодко заспівав наприкінці розмови, — мовив Геріс згодом, коли вони з Квентином долали шлях назад до початку пришибу, де на них чекав винайнятий гатай. Повітря висіло пекучим важким покровом, сонце палало так яскраво, що обоє мружили очі. — Вони тут усі солодкі, коли чують про гроші, — відповів Квентин. «Ціле місто таке солодке, аж зуби зіпсуєш.» Навколо міста росло безліч солодких буряків, які подавали трохи не до кожної страви. Волантинці готували з них холодну юшку — густу і насичену смаком, як масаковий мед. Вина їхні теж були солодкі понад міру. — Але щось я боюся, чи не закороткою виявиться наша приємна подорож. Цей чолов’яга, що так солодко співає, не має наміру везти нас до Меєрину. Надто вже швидко він погодився. Так, він візьме утричі проти звичної платні, але щойно опиниться вдалині від берега, як уріже нам горлянки і забере собі решту наших статків. — Або ж прикує до весел поруч із тими небораками, яких ми унюхали. Гадаю, нам варто пошукати перемитника чистішого і чеснішого. Їхній візник чекав на них коло свого гатаю. В Вестеросі такий возик майже напевне назвали б гарбою, хоча зроблений та прикрашений він був майстерніше, ніж бачені Квентином у Дорні звичайні гарби, запряжені волами. До того ж волантинські гатаї тягли не воли, а карликові слоники кольору брудного снігу. Вулиці Старого Волантису ними аж юрмилися. Квентин охочіше б пішов пішки, але їхній заїзд знаходився за кілька верст. Окрім того, корчмар у «Гостиному дворі» застеріг, що мандрувати пішки означає заплямувати себе в очах як іноземних капітанів, так і уроджених волантинців. Особи не найнижчого звання мали подорожувати ношами або гатаями… і так сталося, що родич корчмаря володів кількома цілком пристойними, які радий був надати до послуг гостей заїзду. Візник був одним із невільників того самого родича — невеличкий чоловічок з колесом, набитим на щоці, вдягнений лише у пов’язку на стегнах і пару ходаків. Шкіру він мав кольору темного дерева, очі — схожі на гострі сірі кремені. Він допоміг гостям видертися на лаву з подушками між двох велетенських дерев’яних коліс гарби, а тоді сам заліз на спину слоникові. — До «Гостиного двору», — наказав Квентин, — але уздовж берега, де корабельні. Цієї години вдалині від води та морського вітерцю розжарені стогни Волантису здатні були потопити людину в її власному поті — принаймні на цьому березі річки. Візник щось загорлав до слона місцевою говіркою. Тварина почала рух, розгойдуючи хоботом з боку в бік. Гатай набирав швидкість, візник волав на жеглярів та рабів, щоб давали дорогу. Одних від інших відрізнити було легко. Раби мали на собі татуювання: личини синього пір’я, блискавки від щелепи до лоба, монети на щоках, барсові плями, черепи, глеки. Маестер Кедрі казав, що на одного вільного міщанина у Волантисі припадає п’ять невільників… хоча сам не дожив, щоб перевірити свій підрахунок. Він загинув того ранку, коли через облавок «Жайвора» ринув натовп корсарів. Того дня Квентин втратив ще двох друзів: веснянкуватого та кривозубого Вілама Живця, безстрашного і непохитного з лицарським списом у руці; а ще Клетуса Крицака — вродливого попри ліниве око, палкого та сміхотливого. Клетус був Квентинові найдорожчим другом упродовж половини його життя — майже братом, хіба що не кревним. «Поцілуй від мене свою наречену» — прошепотів йому Клетус, перш ніж померти. Корсари скочили на корабель ще вдосвіта; «Жайвір» саме стояв на котві коло берега Спірних Земель. Жеглярі відбили напад за ціну дванадцяти життів. Мертвих корсарів позбавили чобіт, пасів та зброї, поділили їхні гаманці, повисмикували коштовності з вух, поздирали з пальців. Один із трупів був такий жирний, що корабельний кухар мусив відрубати йому пальці тесаком для м’яса — інакше б не дістався перснів. Щоб скотити гладуна у воду, знадобилося троє «жайворів». Решту піратів жбурнули слідом без жодного поминального слова. Їхні власні убиті були поховані ретельно та з турботою. Жеглярі зашили усіх у вітрильне полотно, вклавши до саванів важкі камені. Капітан «Жайвора» очолив молитву за душі загиблих побратимів. Потім він обернувся до трьох дорнійських мандрівників — усіх, хто лишився від шести, які піднялися на корабель у Накоті. З глибокого черева корабля з’явився навіть здоровило — блідий, аж зелений, і на непевних ногах, але повний рішучості віддати останню шану друзям. — Хтось із вас має щось сказати про ваших мертвих, перш ніж ми віддамо їх морю, — мовив капітан. Геріс так і вчинив — хоча мусив брехати у кожному слові, бо не смів розповісти правду, хто вони такі й навіщо вирушили в подорож. «Невже отак мала скінчитися їхня доля?» — О, казки про цю пригоду ми розповідатимемо нашим онукам! — заявив Клетус того дня, коли вони рушали з замку його батька. Віл на це скривив мармизу і відповів: — Тобто ти хотів сказати: дівкам у корчмі, у сподіваннях задерти чиюсь спідницю. Клетус ляпнув його по спині. — Щоб мати онуків, ти мусиш завести дітей. А дітей не матимеш, якщо не задиратимеш спідниць. Пізніше, у містечку Накот, дорнійці піднімали здравиці за майбутню Квентинову дружину, солоно жартували про майбутню шлюбну ніч, теревенили про те, що побачать, що скоять, якої слави здобудуть. «А здобули полотняні мішки, набиті камінням.» Та хай як він побивався за Вілом і Клетусом, усе ж найгостріше боліла Квентинові втрата маестра. Кедрі розмовляв мовами усіх Вільних Міст, ба навіть мішаним гіскарським суржиком, що ходив берегами Невільницької затоки. — Тебе супроводжуватиме маестер Кедрі, — казав йому батько тієї ночі, коли вони вирушали. — Слухай його ради. Він половину життя присвятив вивченню Дев’яти Вільних Міст. І тепер Квентина не полишала думка, що якби маестер був поруч, їхні волантинські негаразди вже якось та минулися б. — Рідну матір зараз оце продав би за подих вітерцю, — казав Геріс, поки гатай пробирався крізь припортові натовпи. — Волого тут, як у Дівиній піхві, а ще ж і полудень не настав. Ненавиджу це місто. Квентин відчував те саме. Виснажлива волога спека Волантису випивала з нього силу, змушувала почуватися загидженим. Але найгірше було розуміти, що вечір не принесе жодного полегшення. На високих полонинах північніше маєтків князя Крицака надвечір повітря ставало свіжим і прохолодним, хай яка спека передувала йому вдень. Але ж не тут. У Волантисі ночі мало різнилися від днів. — На ранок до Нового Гісу вирушає «Богиня», — нагадав Геріс. — Нею ми хоч ближче підберемося. — Новий Гіс — острів, і має далеко менший порт, ніж цей. Ну підберемося ми ближче, то й що? Там і застрягнемо. До того ж Новий Гіс уклав союз із Юнкаєм. — Квентин не здивувався, коли почув новину: адже і Новий Гіс, і Юнкай були гіскарськими містами. — А якщо з ними злигається ще й Волантис… — То треба знайти корабель з Вестеросу, — запропонував Геріс. — Якогось купця з Ланіспорту чи Старограду. — Так далеко майже ніхто з них не заходить. А ті, що заходять, набивають черево корабля шовками і прянощами з берегів Нефритового моря, а далі тягнуть весла додому. — То може, браавоський? Люди кажуть, порфірові вітрила бачать і в Асшаї, і на островах Нефритового моря. — Браавосці походять від збіглих рабів. Вони не торгують у Невільницькій затоці. — А чи стане у нас золота купити собі власний корабель? — І хто ж ним керманитиме? Ти? Чи я? — Дорнійці не славилися мореплавством, відколи Німерія спалила свої десять тисяч кораблів. — Моря навколо Валірії згубно небезпечні, та й піратів там аж кишить. — Е ні, годі, корсарів я вже наївся. Грець із ним, з кораблем. «Йому все це досі здається грою, — зрозумів Квентин, — наче того разу, коли він повів нашу шістку в гори на розшуки старого лігва Короля-Стерв’ятника.» Герісові Пийводі в голові не вміщувалося, що їх може спіткати невдача — ба навіть смерть. Скидалося на те, що його норов не змінила і загибель трьох друзів. «Такі речі він лишає мені. Знає-бо, що я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий.» — Можливо, наш здоровило має рацію, — мовив пан Геріс. — Хай те море чорти п’ють — а ми можемо скінчити подорож суходолом. — Ти ж знаєш, чого він так каже, — заперечив Квентин. — Він радше помре, ніж ступить на чардак іще одного корабля. Здоровило зеленів з морської хвороби всі дні їхньої подорожі. У Лисі йому знадобилося чотири дні, щоб відновити сили. Довелося винайняти кімнати у корчмі, де маестер Кедрі вклав хворого на перину і годував юшкою та лікарськими трунками, доки на щоки не повернулося трохи рожевої барви. Втім, Меєрину і справді можна було дістатися суходолом. Дотуди бігли старі валірійські дороги. «Драконові дороги» — так величали люди довгі та величні кам’яні шляхи старого Вільноземства. Але та з них, що бігла на схід від Волантису до Меєрину, здобула собі й зловісніше ім’я: гемонська дорога. — Гемонська дорога небезпечна, до того ж забере надто багато часу, — мовив Квентин. — Тайвин Ланістер надішле по королеву власних людей, щойно почує звістку про неї в Король-Березі. — Батько був цього цілком певний, і мабуть, недарма. — Але його люди прийдуть з ножами. Якщо вони встигнуть першими… — То сподіваймося, що її дракони їх винюхають, та й з’їдять, — підхопив Геріс. — Але якщо корабель нам не знайти, а суходолом їхати ти не хочеш, то лишається шукати проїзду назад у Дорн. «Вповзти до Сонцеспису з підібганим хвостом, зазнавши ганебної поразки?» Розчарування батька Квентин не переживе, і це не рахуючи пекучого презирства Піщаних Змійок. Доран Мартел вклав долю Дорну йому в долоні. Він не може зрадити батькові сподівання, поки б’ється його серце. З-над нагрітої сонцем бруківки пашів жар; гатай торохтів і стрибав на окутих залізом колесах, додаючи навколишнім краєвидам якогось примарного вигляду. Берег був ущент забудований коморами та корабельнями, заставлений крамницями та ятками найрізноманітнішого товару. Тут продавали свіжі вустриці, там — залізні ланцюги і кайдани, тут — гральні фігурки для циваси, різьблені зі слонової кістки та жаду. Були там і храми, куди жеглярі приходили для пожертв богам інших земель; стіна до стіни з ними стояли постільні будинки, з вікон та ґанків яких жінки закликали чоловіків унизу. — Ти подивись лишень! — покликав Геріс, коли вони проминали один такий будинок. — Вона в тебе закохалася! «І скільки ж коштує кохання шльондри?» Правду кажучи, з дівчатами Квентин почувався незатишно, а надто — з гарненькими. Уперше приїхавши до Крицаку, він негайно віддав своє серце чарам Ініси, найстаршої з доньок князя Крицака. Не вимовивши ані слова про свої почуття, він плекав мрії кілька років… аж тут її відіслали заміж за пана Ріона Аліріона, спадкоємця Божеласки. Востаннє, коли Квентин її бачив, вона тримала одного хлопчика під грудьми, а другого водила коло спідниці. Після Ініси були близнючки Пийвода — двійко юних смаглявих дів, що обожнювали ганяти на лови з соколами і псами, видиратися скелями і змушувати Квентина червоніти. Одна з них подарувала йому перший поцілунок, хоча він так і не дізнався, котра саме. Близнючки були доньками простого земельного лицаря, а тому надто низького роду для шлюбу з дорнійським князем, але Клетус не вважав це причиною, щоб їх не цілувати. — Як одружишся, то візьми собі одну з них за коханку. А хочеш — обох, чом би й ні? Квентин придумав одразу кілька причин, чому ні. Відтоді він уникав близнючок, як тільки міг, і другого поцілунку так і не сталося. Зовсім нещодавно вже наймолодша з доньок князя Крицака заходилася переслідувати його по всьому замку. Гвинет було всього дванадцять років; невеличка кощава дівчинка своїми темними очима та брунатним волоссям разюче вирізнялася з-поміж своєї родини блакитнооких білявок. Зате вона була розумна, швидка на слово та на руку, а ще полюбляла повторювати Квентинові, що він має почекати на її розквіт, щоб одразу і побратися. Але все те лишилося в минулому. Пізніше великий князь Доран викликав його до Водограйних Садів, і тепер на нього в Меєрині чекала найпрекрасніша жінка у світі, а він мав намір виконати обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Вона дотримає угоди.» Даянерис знадобиться Дорн, щоб завоювати Семицарство, тобто знадобиться він. «Утім, вона може мене й не покохати. Ба гірше — навіть незлюбити.» Вулиця повертала там, де річка стрічалася з морем, і саме там, уздовж вигину, купчилися продавці тварин, пропонуючи самоцвітних ящірок, велетенських змій та прудких мавпочок зі смугастими хвостами і спритними рожевими лапками. — Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпа? — припустив Геріс. Квентин не мав жодної гадки, що може сподобатися Даянерис Таргарієн. Він обіцяв своєму батькові привезти її до Дорну, але сумнівався дедалі сильніше, чи справді йому стане хисту на таке завдання. «Я цього не просив» — знову подумав він. Удалині, за синім обширом Ройни, він бачив Чорну Стіну, зведену валірійцями ще тоді, коли Волантис вважався сторожовою фортецею на порубіжжі їхніх володінь. Стіна з плавленого каменю заввишки у дві сотні стоп і така завтовшки, що нею нагорі могло роз’їхатися шість запряжених четвірками колісниць (як і робилося щороку на святі заснування міста), оточувала велику ділянку в вигляді приплюснутого кола. Іноземці, чужинці, відпущенці з рабів не могли увійти крізь Чорну Стіну без запрошення тих, хто там мешкав — пагонів Старої Крові, що вели свої родоводи аж від самої Валірії. Тут рух на вулицях погустішав. Вони знаходилися біля західного кінця Довгого Мосту, що з’єднував дві половини міста. Хури, возики, гатаї переповнювали вулицю; всі вони або приїхали з мосту, або заїжджали на нього. Всюди, наче юрмища тарганів, кишіли раби — поспішали у справах своїх господарів. Недалечко від Рибницького майдану та «Гостиного двору» з бічної вулиці раптом почулися гучні вигуки, і наче з нізвідки з’явилося з десяток Неблазних-списників у візерунчастій броні та тигрових шкурах. Вони вимахували зброєю, розганяючи люд убік, щоб посередині міг проїхати своїм слоном сам тріарх. Слон тріарха являв із себе велетенське сіре чудовисько у складному полив’яному обладунку, що тихо дзеленькав від його руху. Башта на спині була така висока, що дряпала різьблену кам’яну арку, під якою проїжджав можновладець на своєму скакуні. — Тріархи вважаються настільки вищими за людей, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі, — розповів Квентин супутникові. — Тому тріархи усюди їздять тільки слонами. — Зупиняючи рух на вулицях і лишаючи таким, як ми, купи лайна, — підхопив Геріс. — Навіщо Волантисові аж три правителі, коли Дорн якось перебувається одним-єдиним? Ніколи цього не зрозумію. — Тріархи — не королі й не князі. Волантис — вільноземство, як Валірія за старих часів. Усі землевласники вільного роду поділяють право на владу. Навіть жінкам можна голосувати, якщо вони володіють землею. Троє тріархів обираються серед тих шляхетних родів, котрі можуть довести безперервний родовід од старої Валірії. Вони служать до першого дня нового року. І ти б знав усе це сам, якби зізволив прочитати книжку, що дав тобі маестер Кедрі. — Там не було малюнків. — Там були мапи. — Мапи — то дурня. От якби ти мені сказав, що там пишуть про тигрів та слонів, я б, може, ще й спробував. А так вона виглядала підозріло схожою на історію. Коли їхній гатай досяг краю Рибницького майдану, запряжений у нього слоник підняв свій маленький хобот і щось гучно писнув, наче великий білий гусак — вочевидь, йому не надто кортіло пірнати у безладне юрмище возів, ношів та пішоходів. Але погонич вдарив слоника п’ятами і примусив рухатися. Торговців-рибників тут було вдосталь і більше; всі намагалися перекричати один одного, вихваляючи вранішній вилов. Квентин їх розумів хіба що через слово, та не мусив знати слів, щоб упізнати рибу. Він побачив тріску, марлинів, оселедців, діжки мушлів та скойок. Перед однією яткою висіли вугри, на іншій виставляли велетенську черепаху, розтягнуту за ноги залізними ланцюгами і важезну, наче кінь. У барильцях з морською водою та водоростями вовтузилися краби. Декілька торговців смажили шматки риби з цибулею та буряками, продавали перчену рибну юшку з невеличких залізних казанків. Посередині майдану, під потрісканою безголовою подобою якогось давно померлого тріарха, почав збиратися люд — там карлики лаштували виставу. Маленькі чоловічки були вдягнені у дерев’яні обладунки, наче крихітні лицарі — до турніру. Квентин побачив, як один сів на собаку, а інший застрибнув на свиню… але негайно з’їхав і впав під вибух сміху. — Ти ба, кумедні, — мовив Геріс. — Мо’, постоїмо, глянемо бійку? Тобі, Квенте, не завадить трохи розважитися. Бо ти зараз схожий на старого, що півроку не спорожняв кишки. «Мені вісімнадцять років. Я на шість років молодший за тебе, — подумав Квентин. — Де я тобі старий?» Але вголос сказав: — Мені байдуже до кумедних карликів. Якщо тільки вони, часом, не мають корабля. — Коли раптом і мають, то дуже маленького. «Гостиний двір» своїми чотирма поверхами царював над берегом, корабельнями, коморами та всім іншим, що їх оточувало. Тут купці зі Старограду та Король-Берега юрмилися одним натовпом зі своїми братами у ремеслі з Браавосу, Пентосу та Миру, з волохатими ібенійцями, світлошкірими прибульцями з Карфу, вугільно-чорними літньоостров’янами у накидках з пір’я, ба навіть тінев’язами, що ховали обличчя під личинами, а прибували з Асшаю коло Тіні. Камені бруківки пашіли теплом навіть крізь шкіру чобіт Квентина, що саме злізав з гатаю. Коло «Гостиного двору» в тіньку поставили на кобильницях стіл, прикрашений смугастими блакитно-білими прапорцями, що тріпотіли під кожним порухом вітру. Четверо сердюків з лихими та зухвалими очима розвалилися на стільцях навколо столу і гучно кликали до кожного чоловіка або юнака, що їх проминав. Квентин знав, що то за одні. «Вітрогони». Їхні затягачі шукали свіже м’ясо для лав полку, перш ніж той вирушить до Невільницької затоки. «Кожен чоловік, що підпише їхню угоду — то ще один меч для Юнкаю, ще один клинок, спраглий до крові моєї майбутньої нареченої.» Один із «Вітрогонів» загорлав до них. Квентин відповів: — Я не говорю вашою мовою. Він добряче писав і читав високовалірійською, та майже не мав нагоди нею розмовляти. А волантинське яблучко таки впало далеченько від валірійської яблуньки. — Вестеросці? — запитав чолов’яга посполитою мовою. — Дорнійці. Мій хазяїн торгує вином. — Хазяїн?! Тьху, бридота! Хіба ти невільник? Ходи з нами і стань сам собі хазяїном. Невже ти хочеш померти в ліжку? Ми тебе навчимо меча та списа. Ринеш у битву під рукою Строкатого Князя, повернешся багатшим за короля. Хлопчики, дівчатка, золото — що захочеш, усе твоє, аби стало мужності взяти. Ми ж «Вітрогони», ми самим богам війни пхаємо під хвіст! Двоє сердюків почали ревти хвацькі слова під якусь бадьору музику. Квентин зрозумів достатньо. «Ми — Вітрогони, — співали вони. — Пожени нас, вітре, до Невільницької затоки, де ми вб’ємо короля-різника і розсунемо ноги драконовій королеві.» — Якби з нами були Клетус та Віл, ми б сходили по здоровила та гуртом перебили б оцих зухів до останнього, — мовив Геріс. «Але Клетус та Віл мертві.» — Не зважай, — відповів Квентин. Сердюки не припиняли глузувати їм у спини, поки вони вибиралися дверми «Гостиного двору» — кликали блідою неміччю та полохливими дівчиськами. Здоровило чекав на них у їхніх кімнатах на другому поверсі. Заїзд їм настійливо вихваляв керманич «Жайвора», та все ж його хвали було не досить, щоб Квентин лишив речі та золото без охорони. У кожному порті вдосталь швендяє крадіїв, нишпорок та повій, а у Волантисі — більше, ніж у решті. — Я вже був наставився вас шукати, — мовив пан Арчибальд Крицак, виймаючи засув і пускаючи їх досередини. «Здоровилом» його надумав величати власний брат у перших — Клетус Крицак — але мало б знайшлося людей, гідніших цього прізвиська. Арч був заввишки у шість із половиною стоп, широкий раменами, череватий, з ногами наче стовбури дерев, долонями завбільшки зі свинячі окости і геть непомітною шиєю. Якась дитяча хвороба багато років тому позбавила пана Арчибальда усього волосся, і тепер його лиса голова нагадувала Квентинові гладкий рожевий морський камінь. — То що нового? — спитав він. — Що сказав той перемитник? Ми маємо човна? — Корабля, — виправив Квентин. — Так, він нас доправить. Просто до найближчого пекла. Геріс сів на продавлене ліжко і стягнув чоботи. — З кожною годиною мене щодалі більше вабить Дорн. Здоровило мовив: — А я казав і кажу, що таки варто спробувати гемонську дорогу. Може, там не так небезпечно, як кажуть люди. А як і небезпечно, то що? Більше слави тим, хто її подолає. Та й хто насмілиться до нас причепитися? Пий з мечем, я з келепом… хоч який гемон зуби зламає! — А раптом Даянерис загине, поки ми там мулятимемося? — запитав Квентин. — Ні, нам конче потрібен корабель. Хай навіть такий, як «Пригода». Геріс зареготав. — Ти, мабуть, жадаєш Даянерис сильніше, ніж я думав, коли ладен кілька місяців нюхати оту купу лайна. Я ж за три дні благатиму врізати мені горло. Ні, мій князю, молю тебе — тільки не «Пригода». — Ти маєш для нас кращий шлях? — запитав Квентин. — А таки маю. Оце щойно второпав. Шлях у свій спосіб небезпечний, і чесним його ніяк не назвеш… але до твоєї королеви він приведе швидше, ніж гемонська дорога. — Кажи, — мовив Квентин Мартел. Семвел Сем саме читав про Інших, коли побачив мишу. Очі його були червоні й подразнені. «Дарма я їх натираю» — казав він собі, продовжуючи натирати. Від пилюки вони свербіли і спливали слізьми, а пилюка тут була усюди. Маленькі її пухирчики злітали у повітря від кожної перегорнутої сторінки, а коли Сем зсував стос книжок, щоб подивитися котрусь унизу, пилюка вибухала цілими сірими хмарами. Сем не знав, скільки минуло часу, відколи він востаннє спав. Але від товстої лойової свічки, яку він запалив, коли допався до нерівної в’язки скручених сувоєм та зв’язаних шворкою окремих сторінок, лишилося ледве піввершка. Втомився він так, наче на ньому орали, але не мав сили зупинитися. «Ще одна книжка, — казав він собі, — і тоді вже годі. Ще один сувій, лише один. Ще одна сторінка — і піду нагору та візьму щось попоїсти.» Але за однією сторінкою сама собою перегорталася друга, а тоді третя, а під купою книжок чекала ще одна. «Ось лишень гляну одним оком, про що вона» — думав він про нову книжку, і раптом опинявся вже на її середині. В роті Сем не мав ані тріски, відколи з’їв миску квасолевої юшки зі шкварками разом з Пипом та Греном. «Ну хіба ще хліба з сиром, але й того лише крихту» — згадав він. Саме тоді він кинув швидкий погляд на порожню таріль і помітив мишку, що розкошувала хлібними крихтами. Миша була завбільшки з половинку його мізинця, мала чорні очиці та м’яке сіре хутерце. Сем знав, що мав би її вбити. Хай миші більше полюбляли хліб та сир, але ж не гребували і папером. Поміж стосів та полиць він знайшов удосталь мишачого посліду, а на деяких шкіряних палітурках книжок виднілися сліди дрібних зубів. «Але ж вона така дрібнесенька… І голодна.» Хіба можна пошкодувати їй кілька крихт хліба? «І все-таки вона їсть книжки.» Після годин, висиджених у кріслі, Семова спина затерпла, наче дошка, а ноги геть заніміли. Він знав, що не досить спритний, аби упіймати мишу, та може, зумів би її розчавити. Коло його ліктя лежав важкий, переплетений у шкіру примірник «Літопису Чорного Кентавра» — надзвичайно детальний звіт септона Джоркена про дев’ятирічну службу Орберта Крестава на посаді князя-воєводи Нічної Варти. У тому літописі на кожен день служби воєводи припадала окрема сторінка. Починалася вона, як здавалося вже після кількох з них, завжди одним і тим самим: «Князь-воєвода Орберт піднявся на світанку та пішов до вітру спорожнитися». Виняток становила остання сторінка, на якій говорилося: «Князя-воєводу Орберта знайшли померлим уві сні.» «Жодна миша не встоїть перед септоном Джоркеном.» Сем дуже повільно ухопив книжку лівицею, але та була занадто важка і товста. Коли він спробував підняти її одноруч, книжка гучно гепнулася з пухких пальців назад на стіл. Миша зникла за пів-удару серця — тільки шурхнуло. Сем відчув полегшення — він бачив би нічні жахіття, якби розчавив бідолашну малечу. — А будеш книжки їсти? — суворо мовив він уголос, щоб хоч якось присоромити істоту. «Наступного разу, мабуть, варто взяти більше сиру.» Сем здивувався, побачивши, як низько вигоріла свічка. То коли ж це він юшку їв: сьогодні чи вчора? «Вчора. Мабуть, що вчора.» Зрозумівши це, він позіхнув. Джон, певно, непокоїтиметься, що з ним сталося, але маестер Аемон зрозуміє. Коли маестер ще не втратив зору, то любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він знав, що це таке: провалитися просто в книжку, де кожна сторінка — наче вікно в інший світ. З натугою зіп’явшись на ноги, Сем скривився, відчувши колоття голок у литках. Крісло було тверде і врізалося у підкрижжя, коли він згинався над книжкою. «Не забути принести подушку.» Ще краще було б ночувати просто тут — у келії, яку він знайшов майже схованою за чотирма скринями окремих сторінок, що відвалилися від книжок. Але Сем не хотів надовго залишати маестра Аемона самого. Останнім часом той потроху слабшав і потребував допомоги, особливо з круками. Певно ж, при Аемонові служив ще Клідас, але Сем був молодший і порав птахів краще за нього. Запхавши під ліву пахву стос книжок та сувоїв, а до правиці взявши свічку, Сем посунув підземними проходами, які братчики кликали «жуковинами». Блідий стовп світла вихоплював круті кам’яні сходи, що виводили на поверхню; так Сем дізнався, що вже настав день. Він лишив свічку горіти у стінній заглибині та почав підніматися. На п’ятій сходинці він уже пирхав, а на десятій зупинився перекласти книжки під праву пахву. Небо нагорі мало колір білого олива. «Снігове небо» — подумав Сем, примружившись угору, і здригнувся незатишно. Він пам’ятав ту ніч на Кулаку Першолюдей, коли упирі та сніговії зійшлися разом. «Та годі тобі боятися, — подумав він. — Ти ж маєш навколо себе присяжних братчиків, не кажучи вже про Станіса Баратеона і його лицарів.» Поруч здіймалися вежі та інші будівлі замку Чорного, карликові проти крижаного громаддя Стіни. Чимала купа людей повзла кригою вгору приблизно за чверть висоти Стіни від землі — там потроху виростали нові звивисті сходи, що мали скоро зустрітися з рештками старих. Пиляння та стукіт молотків лунко відбивалися від льоду Стіни. Джон примушував будівничих працювати вдень і вночі; Сем чув, як дехто скаржився за вечерею: мовляв, воєвода Мормонт ніколи не силував їх так тяжко гарувати. Але ж без величезних сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного ланцюгового витягу. А якщо Семвел Тарлі й ненавидів щось гірше за сходинки, то це підйомну кліть. Він завжди заплющував очі, коли сідав у неї, конче певний, що ланцюг зараз розірветься. Щоразу, як залізо кліті шкрябало по кризі, його серце на хвильку припиняло битися. «Двісті років тому тут були дракони, — знічев’я подумав Сем, спостерігаючи за повільним підйомом кліті. — Вони просто узяли та й злетіли б на верхівку Стіни.» Королева Алісанна тоді прилетіла до замку Чорного на драконі, а Джаяхаерис, її король, прибув за нею на своєму. Чи не могла Срібнокрилка залишити по собі яйце? А чи може, Станіс знайшов яйце на Дракон-Камені? «Та якби він і мав яйце, то як би зумів його налупити?» Баелор Блаженний молився над яйцями, що належали йому, а інші Таргарієни вдавалися до чаклунства. Та нікого з них не спіткало нічого доброго, крім дурощів та лиха. — Семвеле, — мовив похмурий голос, — а я по тебе. Наказано привести тебе до князя-воєводи. Семові на ніс упала сніжинка. — Джон хоче мене бачити? — Чи хоче він, чи ні — цього не скажу, — відповів Скорботний Ед Толет. — Я ніколи не хотів бачити половини того, що бачив, зате не бачив половини того, що хотів. Гадаю, хотіння тут геть ні до чого. Але піти таки доведеться. Воєвода Сніговій бажає з тобою говорити, щойно скінчить з Крастеровою дружиною. — Йолею? — Нею. Якби моя мамка-годувальниця була на неї схожа, я б і досі висів під цицькою. Та дзуськи — моя мала вуса. — Для кіз вуса — то звична справа! — вигукнув Пип. Вони з Греном саме виникли з-за рогу, тримаючи в руках довгі луки, а на спини закинувши сагайдаки стріл. — Де тебе носило, Смертяний? Ми тебе за вечерею шукали. Там без тебе ціле смажене теля лишилося нез’їдене. — Не зви мене Смертяним! — Сем пустив повз вуха жарт про теля. Що з нього взяти, з того Пипа. — Я читав. Там була миша… — Не згадуй мишей при Грені. Вони його жахають аж на смерть! — Брехня! — обурено заперечив Грен. — От приміром, де тобі з’їсти мишу — не подужаєш! — Та я стільки подужаю, що ти не полічиш! Скорботний Ед Толет зітхнув. — Як я був малий хлопчина, ми їли смажену мишу лише на великі свята. Мені, як найменшому, лишався хвіст. А на хвості ж м’яса катма! — Де твій лук, Семе? — запитав Грен. Колись пан Алісер кликав його Бицею, та з часом прізвисько змінилося на Зубра, бо Грен і справді виростав дедалі більше схожим на цього звіра. Він прибув до Стіни величеньким, але вайлуватим, дебелим шиєю, широким спиною, червоним на обличчя… і вельми незграбним. Та відтоді все змінилося. Хай шия його ще червоніла, коли Пип дражнив приятеля якоюсь новою вигадкою, зате довгі години вправ з мечем та щитом зробили йому живіт пласким, руки — дужими та твердими, груди — широкими та м’язистими. Тепер він справді був могутній, як зубр — і так само кошлатий. — Ульмер чекав тебе коло цілей. — А, Ульмер, — присоромився Сем. Чи не першим наказом Джона Сніговія на посаді князя-воєводи було запровадження щоденних вправ зі стрільби з лука для всієї залоги замку, навіть шафарів та кухарів. Він сказав, що попередні очільники Варти забагато уваги приділяли навчанню меча і замало — стрільбі. То була пам’ять про дні, коли з десяти братчиків щонайменше один був лицарем, а не так, як зараз — хіба один зі ста. Сем визнав, що наказ доцільний, але вправи з довгим луком ненавидів майже так само пристрасно, як видирання сходами догори. Коли він вдягав рукавиці, то нікуди не міг влучити, зате коли знімав, то мав пухирі на всіх пальцях. Небезпечна штука — луки. Одного разу Сем відірвав собі половину нігтя на великому пальці, коли натягав тятиву. — Та забув я про Ульмера… — Ти, Смертяний, розбив серце дичацькій принцесі, — мовив Пип. Останнім часом Вала взяла за звичку дивитися на них з вікна своєї келії у Король-Башті. — Все стоїть коло вікна, тебе виглядає. — Та не виглядає вона! Що ти верзеш?! Сем говорив з Валою лише двічі — маестер Аемон відвідував її, щоб перевірити, чи здорові немовлята. Принцеса була така вродлива, що Сем червонів, запинався і недоладно мимрив у її присутності. — Чому б ні? — спитав Пип. — Вона хоче мати від тебе дітей. Може, нам краще кликати тебе Семом Спокусником? Сем зашарівся. Він знав, що король Станіс має щодо шлюбу Вали свої наміри — дівчина була вапном, яким король хотів скріпити вибудуваний ним мир між північанами та вільним народом. — Мені нема коли стріляти — я мушу йти до Джона. — Джона? Якого ще Джона? Ми знаємо когось на ім’я Джон, га, Грене? — Та це він про князя-воєводу. — А-а-а, отого. Великого і жахливого Сніга-воєводу. То так і кажи. Але навіщо тобі його бачити? Він навіть вухами ворушити не вміє. — Пип заворушив своїми, щоб показати хист. Вуха в нього були таки чималенькі, ще й червоні з морозу. — Втім, ні — він тепер не той Сніг-воєвода, що був. Він Джон Сніговій, справжній князь-воєвода Нічної Варти, такий вельможний пан, що на нас йому і глянути гидко. — Джон має обов’язки, — взявся захищати його Сем. — Йому ввірено цілу Стіну і все, що коло неї. — Але ж він і друзям винен деякі обов’язки, хіба ні? Якби не ми, нашим князем-воєводою зараз був би Янос Слинт. А князь Янос вислав би Сніговія на розвідку голим верхи на миршавому віслюку. «Ану хутко скачи до Крастерового Дитинця, — сказав би Слинт, — і привези мені опанчу та чоботи Старого Ведмедя.» Це ж ми, не абихто, врятували його від такої долі. А тепер у нього забагато обов’язків, щоб посидіти з нами за келихом пряного вина коло вогню?! Грен погодився з приятелем. — Обов’язки чи ні, а надвір же він виходить! Завжди отут з кимось б’ється, мало не щодня. Сем мусив визнати, що Грен має рацію. Одного разу, коли Джон прийшов спитати поради в маестра Аемона, Сем запитав його, чому він стільки часу марнує на бійку мечем. — Старий Ведмідь, коли був князем-воєводою, то зовсім рідко брав меча до рук, — зауважив він. У відповідь Джон пхнув руків’я Пазура Семові до руки. Дав відчути легкість, рівновагу, змусив покрутити клинок і побачити блиск рясиць у темно-димному металі. — Валірійський булат, — мовив він, — викуваний чарами, вигострений до краю, майже незнищенний. Мечник має бути гідним свого меча, Семику. Пазур зроблено з валірійського булату, але ж мене — ні. Насправді Піврукому було легше вбити мене, ніж тобі — муху. Сем віддав меча назад. — Коли я пробую вбити муху, вона завжди тікає. Я ляпаю собі по руці, а потім мені болить. Джон зареготав. — Ну як скажеш. Нехай Кворину було легше вбити мене, ніж тобі — з’їсти миску вівсяної каші. Вівсяну кашу Сем дуже полюбляв, а надто коли її присмачували медом. — Вибачайте, не маю часу. Сем покинув друзів і закрокував до зброярні, притискаючи книжки до грудей. «Я щит, що береже царину людей» — пригадав він і спитав себе, що б ті люди сказали, якби усвідомили, що захист їхньої царини покладено на плечі Грена, Пипа і Скорботного Еда. Воєводську Вежу геть випатрав вогонь, Станіс Баратеон забрав собі за помешкання Король-Башту… відтак Джон Сніговій вселився до непоказних покоїв Донала Нойє позаду зброярні. Коли прибув Сем, звідти саме виходила Йоля, загорнута у його старого кобеняка, подарованого під час втечі з Крастерового Дитинця. Вона трохи не пробігла повз нього, якби він не схопив її за руку, впустивши дві зі своїх книжок. — Йолю! — Семе. Голос її уривався. Йоля — темноволоса тоненька дівчина з великими карими очима сарни — ледве вгадувалася під складками старого Семового кобеняка, обличчя майже сховалося під каптуром, та все одно було видно, як вона тремтить. Обличчя її виглядало змарнілим і переляканим. — В чому справа? — запитав Сем. — Як ся мають діти? Йоля смикнула руку на себе. — З ними все гаразд, Семе. Все гаразд. — Диво, що ти колись спиш, між ними двома, — мовив Сем якомога приязніше. — Котрого це я чув минулої ночі? Здавалося, він ніколи не замовкне. — То Даллин хлопчик. Він як хоче цицьку, то кричить, аж заходиться. А мій… мій майже ніколи. Лише інколи воркотить, але… — Її очі наповнилися слізьми. — Мені час іти. Давно вже маю їх погодувати. Бо як вони мені груди не висмокчуть, то я геть уся обляпаюся. І Йоля ринула через двір, лишивши Сема у збентеженні. Щоб зібрати зронені долу книжки, йому довелося стати на коліна. «Чого я їх стільки нахапав?» — питав себе Сем, струшуючи бруд з «Нефритової скарбниці», товстезного зібрання переказів та байок сходу, яке йому велів знайти маестер Аемон. Книжку начебто не було пошкоджено. Зате книзі «Драконове Сім’я, або Історія Дому Таргарієн від Вигнання до Найвищої Могутності», поважній праці маестра Томакса, пощастило менше. Впавши, вона розчахнулася, і кілька сторінок забруднилися болотом — серед них одна з вельми ретельно змальованим кольоровими чорнилами Балеріоном Чорним Жахом. Сем обізвав себе безруким йолопом і заходився розгладжувати сторінки та вичищувати з них бруд. Присутність Йолі завжди його бентежила і здіймала у ньому… ну, те, що здіймається. Присяжний братчик Нічної Варти не мав би таке відчувати до Йолі, особливо коли вона згадувала про груди і… — Воєвода Сніговій чекає. Коло дверей зброярні стояло двоє вартових у чорних кобеняках та залізних шоломцях, спираючись на списи. Звернувся до Сема Волохатий Гал, а Мулій допоміг йому стати на ноги. Сем пробурмотів подяку і заспішив повз них крізь кузню, де стояло горнило, міхи та ковадло. На верстаті лежала наполовину готова кольчуга. Під ковадлом лежав Привид і гриз бичачу кістку в намаганні дістатися мозку. Великий білий лютововк підняв на Сема погляд, але не писнув. Джонова світлиця розташувалася позаду риштунків зі списами та щитами. Коли Сем увійшов, Джон саме читав якийсь пергамен. На плечі в нього сидів крук воєводи Мормонта, видивляючись униз, наче теж розумів, що там написано. Забачивши Сема, птах простер крила і полетів до нього, вигукуючи: — Зер-рна, зер-рна! Відклавши книжки, Сем пхнув руку в мішок коло дверей і дістав жменю зерняток. Крук сів йому на зап’ясток і схопив одне з долоні, та так добряче при тому дзьобнув, що Сем аж кавкнув і відсмикнув руку. Птах знову здійнявся у політ, а червоні та жовті зернятка розлетілися навколо. — Зачини двері, Семику. — На Джонових щоках досі виднілися рубці, де орел намагався вирвати йому очі. — Та потвора проклювала тобі шкіру? Сем поклав книжки і стягнув рукавичку. — Ой, справді. — В животі йому замлоїло. — В мене кров тече! — Така наша доля — проливати кров за Варту. Вдягай товщі рукавиці. — Джон штовхнув до нього чоботом стільця. — Сідай і поглянь на оце. Він передав Семові шмат пергамену. — Що це таке? — запитав Сем. Крук заходився виколупувати зернятка з-поміж очерету на підлозі. — Паперовий щит. Сем почав читати, заразом висмоктуючи кров з долоні. Руку маестра Аемона він упізнав одразу ж. Старий писав дрібними охайними літерами, прямо і точно, але не бачив ляпок та іноді лишав чорнило розмазаним. — Лист королю Томену? — У Зимосічі Томен бився з моїм братом Браном на дерев’яних мечах. І мав на собі стільки повсті, що скидався на набитого для пічки гусака. Бран тоді збив його на землю. — Джон підійшов до вікна. — А потім Бран загинув. А рожевопикий опецьок Томен тепер сидить на Залізному Престолі з короною на своїх золотих кучерях. «Бран не загинув! — кортіло вигукнути Семові. — Він пішов за Стіну з Холодноруким!» Але слова застрягли йому в горлянці. «Я присягнувся, що нікому не скажу.» — Бачу, ти не підписав листа. — Старий Ведмідь прохав Залізний Престол про допомогу чи не сто разів. І йому прислали Яноса Слинта. Жоден лист не змусить Ланістерів нас полюбити. Адже вони чули й чують, як ми допомагаємо Станісові. — Але ж тільки у захисті Стіни, не в змаганнях за престол! — Сем швидко перечитав листа. — Тут саме так і написано! — Князь Тайвин може не схотіти побачити різницю. — Джон забрав листа назад. — Навіщо йому допомагати нам зараз, якщо він жодного разу не допоміг раніше? — Ну, — мовив Сем, — він же не захоче, щоб люди казали: ось, мовляв, Станіс виїхав на чолі війська на захист держави, поки король Томен сидів і бавився іграшками. Це накличе сором на дім Ланістер. — Я хочу накликати на дім Ланістер не сором, а смерть і руїну. — Джон підняв листа. — «Нічна Варта не втручається у чвари Семицарства», — прочитав він. — «Ми склали обітницю боронити царину людей, яка зараз знаходиться у жахливій небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам проти ворогів за Стіною, хоча ми не є його підданими чи служивими вояками…» — Ну, — посовався Сем, — таки не є. Адже так? — Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все. — Князь Тайвин скаже, що це забагато. — Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки — бездонне провалля. Задовольнити одного короля — то вже справа нелегка. Задовольнити двох — навряд чи можлива. — Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі. Семові ставало млосно від самого лише вигляду крові, та він кумекав у тому, як і завдяки чому виграються війни. Його батько подбав про навчання сина. — Чорновода — то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ… «Він намагається переконати себе, — зрозумів Сем, — але не може.» З замку Чорного вилетіло безліч круків на борвії чорних крил, закликаючи князів півночі оголосити підтримку Станісові Баратеону та приєднати свої потуги до його війська. Більшість тих круків вислав сам Сем. Поки що повернувся лише один птах — той, який літав до Карголду. Від решти панства було чути лише моторошну тишу. Та навіть якби всі північани і стали на його бік… Сем не розумів, як навіть у такому разі Станіс сподівається здолати об’єднану потугу Кастерлі-на-Скелі, Вирію та Близнюків. І все ж без північан його справа приречена від самого початку. «Так само приречена, як Нічна Варта, якщо князь Тайвин назве нас зрадниками.» — Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка. — Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань… — Якщо, — наголосив Сем. — А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого. Джон зашурхотів листом, розпрямлюючи його. — Та мабуть. Він зітхнув, узяв перо і нашкрябав підпис унизу листа. — Подай мені воску для печаток. Сем нагрів паличку чорного воску над свічкою, накрапав трохи на пергамен і подивився, як Джон твердо втискає у калюжку печатку князя-воєводи. — Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш, — наказав Джон. — Хай надішле птаха до Король-Берега. — Надішлю. — Сем завагався. — Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала. — Вала знову прислала її прохати про Манса. — Ой… Вала — то була сестра жінки, яку Король-за-Стіною взяв собі за королеву. «Дичацькою принцесою» кликав її Станіс зі своїми людьми. Сестра її Далла загинула під час битви, хоча її не торкнувся жоден клинок — вона померла, народжуючи сина Манса Розбишаки. Сам Розбишака теж мав скоро відійти за нею в могилу, якщо почуті Семом плітки містили хоч трохи правди. — Що ви їй сказали? — Що побалакаю зі Станісом, хоча навряд його намір похитнуть якісь мої слова. Перший обов’язок короля — захищати державу, а Манс на неї напав. Його милість цього не забуде. Мій батько називав Станіса Баратеона справедливою людиною, але ніхто ніколи не вважав його поблажливим. — Джон спинився, насупився. — Я б радше зітнув Мансові голову власноруч. Адже він колись був братчиком Нічної Варти. За правом його життя належить нам. — Пип сказав, що пані Мелісандра хоче віддати його вогню і скоїти якесь чаклунство. — Пипові слід навчитися припинати язика. Я те саме чув від інших. Королівська кров, мовляв, пробуджує дракона. Де Мелісандра гадає знайти поснулого дракона — цього ніхто не знає. Якесь безглуздя. Мансова кров не більш королівська, ніж моя власна. Він ніколи не вдягав корони, не сидів на престолі. Власне, він усього лише розбійницький отаман. А в розбійницькій крові жодної сили немає. Крук зиркнув угору з підлоги. — Кров! — проскрипів птах. Джон не звернув на нього уваги. — Я відсилаю Йолю з замку. — Ой! — прохопився Сем з несподіванки, тоді закивав головою. — Так-так, це… це на краще, пане воєводо. А й справді — добре їй буде поїхати кудись, де тепло і безпечно, щонайдалі від Стіни та війни. — І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата. — Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче. — Про це Сем прочитав у якійсь книжці. Він посовався на стільці й продовжив: — Пане воєводо… коли я проглядав літописи, то натрапив на ще одного юнака-воєводу. За чотири століття перед Завоюванням. Озріка Старка обрали у віці десять років, а прослужив він наступні шістдесят. Це вже четверо, пане воєводо. Ви ще дуже далекі від того, щоб вважатися наймолодшим з обраних воєвод. Наразі ви п’ятий у списку. — І всі молодші за мене були синами, братами або байстрюками Короля на Півночі. Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога. — Про Інших. — Сем облизнув губи. — Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч — то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, тому його мало бути написано у часи… — Дуже давні часи, і то минулі, — перебив Джон. — Що там про Інших? — Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки — коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней — байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні — принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки. — Ми все це знаємо. Питається, як з ними боротися? — Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, — відповів Сем, — а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан. Він пригадав того, якого зустрів у страхолюдній пущі. Як істота мовби розтанула, коли Сем пхнув її кинджалом з драконоскла, що йому зробив і подарував Джон. — Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі. — Драконосталь? — Джон спохмурнів. — Невже валірійський булат? — Мені теж одразу спало на думку. — Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — Джон засміявся, та веселощів у тому сміху не чулося. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть? — Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я б знайшов усе, що тільки можна знайти. — Часу якраз і немає, — сумно проказав Джон. — Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею. — Їду? — Хвилину Сем нічого не розумів. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…? — До Старограду. — До Старограду?! — вирвався у Сема придушений писк. Недалечко від Старограду лежав Рогошпиль. «Рідний дім.» Від самої думки у голові аж запаморочилося. «І батько.» — Аемон теж їде. — Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді… — Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років. — Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… — Він згадав Вертоград і «Вертоградську королеву» та мало не вдавився власним язиком. — Раптом що… він такий старий, і… — Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді… — Ой. — Сем зблід з лиця. — У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі. — Моїм б-байстрюком… — Так, він це казав, але ж… «Стільки води. Можна потонути. Кораблі весь час тонуть, а нині, восени, ще й такі борвії гуляють…» Зате Йоля буде з ним, і дитина виросте в безпеці. — Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину… «Я можу надіслати листа. Навіщо пхатися до Рогошпилю самому?» — Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові, де один із них луснув. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку… — Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром. Почувши це слово, Сем зіщулився. «Ні, пане батечку, благаю вас, я більше ані словом, присягаюся Седмицею. Пустіть мене, благаю, пустіть…» — Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки… — Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся. Сем ухопився рукою за горло; він майже відчув там ланцюга, що його душить. — Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи… «Там людей примушують носити ланцюга на шиї. Хочеш ланцюгів — ходи зі мною.» Три дні й три ночі Сем засинав, виснажений власним плачем, прикутий за руки та ноги до стіни. Ланцюг на шиї був такий тісний, аж шкіра репнула. Коли він повертався уві сні не на той бік, то не міг дихати. — Я не зможу носити ланцюга. — Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками. — Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів… — Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити. — На обличчі Джона відбився подив. — Я був певний, Семе, що це тебе потішить. У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання. — Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку на підтвердження своїх слів. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний. — Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого! — То д-д-раконоскло, не я… — Помовч. Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться. «Він нічого не розуміє.» — Пане воєводо, — мовив Сем, — мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра — це життя у покорі та неволі… — Сем розумів, що жалюгідно белькоче, та вдіяти нічого не міг. — Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові. «Хочеш ланцюгів — ходи зі мною.» — Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька! Він сказав «Джоне», але Джона перед ним не було. Попереду сидів князь-воєвода Сніговій з очима сірими та твердими, як крига Стіни. — Ти не маєш батька, — мовив Сніг-воєвода. — Тобі лишилися тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній Варті. Тому ходи до себе, запхай у заплічну торбу пару підштанків і що там тобі ще знадобиться у Старограді. Ти вирушаєш за годину до сходу сонця. І ось тобі ще один наказ. Віднині й надалі ти не посмієш звати себе боягузом. За останній рік ти пережив більше небезпек, ніж пересічний чоловік — за все життя. Якось та зумієш пережити Цитадель. І з’явишся до неї не наполоханим хлопчаком, а присяжним братчиком Нічної Варти. Я не можу наказати тобі стати хоробрим, але наказую сховати і не показувати свої страхи. Ти проказав обітниці, Семе. Пам’ятаєш їх? «Я — меч у пітьмі.» Але меча він тримав абияк, а пітьма його лякала. — Я… я спробую. — Не спробуєш. А виконаєш мій прямий наказ. — Нак-каз! — Мормонтів крук заплескав великими чорними крилами. — Слухаю волю князя-воєводи. А чи… а чи знає про це маестер Аемон? — Ми з ним разом це замислили. — Джон прочинив йому двері. — І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря. Сем не пам’ятав, як вийшов зі зброярні. Наступне, що він усвідомив — як запинається на кожному кроці у грязюці та на латках старого снігу, намагаючись повернутися до покоїв маестра Аемона. «Я міг би сховатися, — сказав він собі. — Заховатися глибоко у книгозбірні серед книжок. Жив би там разом з мишею, а ночами прокрадався по харчі.» Та розумів, що його маячня така ж нездійсненна, як і відчайдушна. Звісно ж, саме до підвалів книгозбірні його насамперед і підуть шукати. От де б його напевне ніхто не шукав — то це за Стіною. Але ховатися там було ще гіршим божевіллям. «Дичаки мене одразу спіймають і приречуть на якусь повільну смерть. Може, спалять живцем — як ото червона жінка хоче спалити Манса Розбишаку.» Коли Сем знайшов маестра Аемона у крукарні, то віддав йому Джонового листа і вилив усі свої страхи у одному бурхливому водоспаді слів. — Він не розуміє! — Сема нудило, до горла підкочувало блювотиння. — Якщо я вдягну ланцюга, то панотець… вони, вони, вони тоді… — Мій власний батько висував ті самі заперечення, коли я обрав для себе долю служіння, — відповів старий. — До Цитаделі мене вислав насправді його батько, мій дід. Король Даерон виродив на світ чотирьох синів, і дотоді троє з них уже мали власних. «Коли драконів забагато — це так само небезпечно, як і коли замало» — чув я слова його милості до мого батька-принца того дня, коли мене відсилали у дорогу. Аемон підняв плямисту руку до ланцюга з багатьох металів, що вільно теліпався на його тонкій шиї. — Ланцюг важкий, Семе, але мій ясновельможний дід мав рацію. Так само має рацію і твій воєвода Сніговій. — Сніг-сніговій, — пробурмотів крук. — Сніг-сніговій! — озвався інший. А тоді підхопили усі разом. — Сніг-сніговій! Сніг, сніг, сніг-сніговій! Цих слів птахів навчив Сем. Нічого не поробиш — вирішив він. Маестер Аемон потрапив до пастки незгірше від нього. «Він помре у морі, — з відчаєм подумав Сем. — Він надто старий та кволий для такої подорожі. Йолин синочок теж може померти, бо не такий великий та міцний, як син Далли. Невже Джон бажає смерті нам усім?» Наступного ранку Сем неохоче засідлав кобилу, якою приїхав на північ з Рогошпилю, і повів її до цвинтаря коло початку східного шляху. Сакви його були крутобокі від сиру, ковбас, круто зварених яєць та половини солоного окоста, якого подарував йому на іменини Трипалий Гоб. — Ти, Смертяний, з тих хлопців, що поціновують добру страву, — сказав йому кухар Варти. — Нам треба більше таких. Окіст, поза сумнівом, мав стати їм у пригоді. До Східної Варти вів неблизький шлях, а у тіні Стіни не стрічалося ані містечок, ані заїжджих дворів. За годину до світанку навколо було тихо і темно. Замок Чорний здавався дивно принишклим. Коло кладовища стояло двійко двоколісних гарб, оточених Чорним Джаком Булвером та десятком гартованих розвідників — витриваліших, ніж їхні маленькі кошлаті коники. Кедж Білоокий гучно вилаявся, коли його єдине здорове око помітило Сема. — Та не зважай, Смертяний, — мовив Чорний Джак. — То він заклад програв. Божився і гроші ставив, що тебе доведеться витягати з вереском з-під ліжка. Маестер Аемон так заслаб, що верхи їхати не міг. Йому наготували візок, вистелили височезною купою хутра, нагору пристебнули шкіряний дашок від дощу та снігу. Йоля з дитиною теж мала їхати разом зі старим маестром. У другий віз поклали їхній одяг та інші речі — серед них скриню рідкісних старовинних книжок, яких, на думку Аемона, бракувало Цитаделі. Сем витратив половину ночі на їх пошуки, хоча знайшов хіба що одну з чотирьох загаданих. «То й на краще. Бо знадобився б іще один віз.» Маестер з’явився загорнутим у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клідас вів його до воза, дмухнув сильний вітер, і старий запнувся. Сем поспішив до маестра, охопив його рукою, підтримуючи. «Такий шалений вітер. Іще, диви, здмухне його аж через Стіну.» — Тримайтеся за мою руку, маестре. Вже недалечко. Сліпий кивнув; пориви вітру скинули каптури з нього та його поводирів. — А у Старограді завжди тепло. На острові посеред Медовухи є корчма, куди я ходив ще юним послушником. Яка б то була утіха — посидіти там знову, посьорбати сидру… Коли вони посадили маестра у віз, з’явилася Йоля з утушкованим немовлям на руках. Під каптуром виднілися червоні заплакані очі. Тієї ж миті нагодився і Джон у супроводі Скорботного Еда. — Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити. — Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій. Цівочка прозорої рідини задзюрила з носа маестра Аемона. Він витер її тилом рукавиці. — Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву. — Авжеж. Почало злегка сніжити. Великі м’які сніжинки ліниво злітали з неба, поволі мандруючи до землі. Джон обернувся до Чорного Джака Булвера. — Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте. — І ви так само, мосьпане, — відповіла Йоля. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький. — Даю в тім своє слово, — урочисто проказав Джон Сніговій. — А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда. — Як накажете, шановна пані. Йолиним обличчям пробігла судома гніву. — Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини. Скорботний Ед прийняв дитину від Йолі, щоб вона змогла видертися на воза, і вкрив їй ноги теплими, трохи смердючими кошлатими шкурами. Східне небо було вже не чорне, а сіре, і Лехові Ліворукому аж свербіло рушати. Ед передав дитину нагору; Йоля приклала її до грудей. «Може, це я востаннє бачу замок Чорний» — подумав Сем, видираючись на свою кобилу. Колись він його ненавидів усім серцем, та зараз йому краялося те саме серце залишати нову домівку і нових братів. — Рушаймо вже! — закликав Булвер. Ляснув батіг, вози поволі загуркотіли коліями дороги. Навколо падав сніг. Сем затримався коло Клідаса, Скорботного Еда і Джона Сніговія. — Ну, — мовив він, — на все добре вам. — І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я. Джон спостерігав за возами. — Коли я вперше побачив Йолю, — мовив він, — вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так? «Не вовка, — подумав Сем. — Головну небезпеку становив для неї Крастер — її власний батько.» — Вона має більше мужності, ніж сама знає. — Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Джон посміхнувся дивною сумною посмішкою. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки. Джон Джон Сніговій перечитував листа, аж доки слова не почали розпливатися і змішуватися. «Я не можу цього підписати. І не підпишу.» Він мало не спалив пергамен просто на місці, але стримався і ковтнув пива з тієї половини кухля, що лишилася від попередньої самотньої вечері. «Але ж мушу. Мене обрали князем-воєводою. Стіна належить мені. І Варта теж. А Нічна Варта не втручається у панські чвари.» Коли Скорботний Ед Толет прочинив двері й доповів, що прийшла Йоля, Джон зітхнув полегшено і відклав листа маестра Аемона вбік. — Хай заходить. — Він боявся цієї миті, але що поробиш. — І знайди мені Сема. Говоритиму з ним наступним. — Він, мабуть, унизу за книжками сидить. Мій старий септон колись казав, що книжки — то наче померлі люди розмовляють. А я кажу, що мертвим слід лежати тихо. Кому цікаві їхні теревені? І Скорботний Ед пішов з дорученням, бурмочучи про хробаків та павуків. Коли Йоля увійшла, то негайно впала на коліна. Джон обійшов навколо столу і підняв її на ноги. — Не треба мені колінкувати. На коліна стають лише перед королями. Хай Йоля була вже дружиною і матір’ю, але Джонові досі здавалася дитиною — тоненькою крихіткою, загорнутою в старого Семового кобеняка. Одежина була така величезна, що могла сховати в збірках ще кілька дівчат. — Чи здорові діти? — запитав він Йолю. Дичацька дівчина лякливо посміхнулася з-під каптура. — Так, пане. Я боялася, що не матиму молока для обох, та вони що більше смокчуть, то більше його тече. Такі міцні хлоп’ята. — Мушу сказати тобі одну нелегку річ. Він трохи не обмовився «попрохати про одну річ», але останньої миті схаменувся. — Про Манса? Вала благала короля змилуватися. Казала, що дозволить якомусь колінкареві одружитися з нею і не поріже тому горло, аби лише Манс жив. А отого Князя-над-Кістками — його пожаліють. Крастер часто божився, що закатрупить харцизяку, хай лишень той носа покаже коло дитинця. На Мансові й половини того немає, що він собі на душу взяв. «А й справді. Манс усього лише зібрав військо і напав на державу, яку колись присягнувся захищати.» — Манс проказав наші обітниці, Йолю. А тоді перекинувся на дичака, побрався з Даллою і коронував себе Королем-за-Стіною. Хай тепер інший король важить його життя у своїх руках. Я не про нього, а про його сина. Хлопчика Далли. — Про малюка? — Її голос затремтів. — Але ж він присяги не порушував, пане воєводо. Він спить, плаче, смокче, та й по тому. Нікому зла не робить. Не дайте його спалити, благаю! Врятуйте! — Врятувати його можеш лише ти, Йолю. І Джон розповів, як саме. Інша жінка заверещала б на нього, прокляла найгіршими прокляттями аж до сьомого пекла. Інша жінка могла б люто накинутися на нього, дати ляпасів, копнути ногами, видряпати очі. Кинути свою непокору просто у обличчя, і хай там що станеться далі. Але Йоля лише зателіпала головою. — Ні… Благаю, ні! Крук підхопив за нею. — Ні! — заверещав він. — Відмовишся — малий згорить. Не завтра, не післязавтра… але скоро. Щойно Мелісандрі заманеться збудити дракона, чи здійняти вітер, чи скоїти ще яку химородь з кров’ю короля. Від Манса дотоді вже лишаться кістки та попіл. Коли червона жінка завимагає для вогню його сина, Станіс їй не відмовить. Затям собі: якщо ти не забереш хлопця, вона його спалить. — Я поїду, — відповіла Йоля. — Я його візьму. Я заберу обох: і Даллиного малюка, і мого. Сльози котилися в неї щоками. Якби не відблиск у світлі свічки, Джон і не знав би, що вона плаче. «Крастерові дружини, напевне, вчили своїх доньок лити сльози у подушку. А самі ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків.» Джон стиснув пальці мечової руки. — Забереш обох хлопчиків — королевині люди кинуться по тебе і притягнуть назад на налигачі. Малий все одно згорить… але разом із ним на багаття підеш ти. «Якщо я спробую її розрадити, вона почне думати, що мене можна розчулити слізьми. Ні. Вона має затямити, що я не здамся.» — Ти візьмеш одного хлопчика. Даллиного. — Мати не може залишити сина, бо її спіткає вічне прокляття. Тільки не сина! Ми врятуємо його, ми з Семом. Благаю вас, молю, пане воєводо! Ми ж урятували його від холоду. — Кажуть, смерть від холоду тиха, майже легка. А від вогню… бачиш цю свічку, Йолю? Вона зиркнула на полум’я. — Бачу. — Доторкнися. Наблизь долоню до полум’я. Її великі карі очі ще побільшали, але дівчина не ворухнулася. — Ну ж бо! — «Убий хлопчика.» — Не барися! Дівчина затремтіла, простягла руку — обережно, високо над миготливим полум’ям свічки. — Нижче. Відчуй поцілунок вогню. Йоля опустила долоню — на якийсь вершок. Потім на другий. Коли полум’я лизькнуло плоть, вона відсмикнула руку назад і почала схлипувати. — Смерть у вогні — жорстока смерть. Далла померла, даруючи життя цій дитині, але плекаєш і годуєш її ти. А ще ти врятувала свого власного сина від льоду. Тепер порятуй її сина від вогню. — Але ж тоді вони спалять моє дитинча! Червона жінка… якщо вона не матиме Даллиного хлопчика, то спалить мого! — Твій син не має ані краплі королівської крові. Мелісандра нічого не досягне, якщо віддасть його вогню. Станіс хоче, щоб вільний нарід бився за нього — а тому не спалить невинне створіння без вагомої причини. Твій хлопчик буде в безпеці. Я знайду йому годувальницю і вирощу тут, у замку Чорному, під своїм захистом. Він навчиться полювати, їздити верхи, битися мечем і списом, стріляти з лука. Я навіть простежу, щоб його навчили читати і писати. — «Сем би порадів.» — А коли стане старший, то дізнається правду, хто він та звідки. І буде вільний шукати тебе, якщо схоче. — Ви зробите з нього гайворона. — Вона витерла сльози з очей тилом малої блідої долоньки. — Я не згодна! Я не хочу! «Вбий хлопчика» — подумав Джон. — Доведеться. Я тебе не питаю. Інакше обіцяю: того дня, коли спалять Даллиного хлопчака, твій помре разом із ним. — Помр-ре! — заверещав крук Старого Ведмедя. — Смер-р-ть, смер-р-ть! Дівчина сиділа згорблена і зіщулена, витріщаючись на полум’я свічки. В очах її блищали сльози. Нарешті Джон сказав: — Дозволяю піти. Не кажи нікому. Підготуйся до від’їзду за годину перед світанком. По тебе прийде моя сторожа. Йоля стала на ноги і вийшла, бліда та мовчазна, жодного разу не озирнувшись. Джон почув її похапливі кроки крізь зброярню — дівчина майже бігла. Джон пішов зачинити двері й побачив Привида, що витягся під ковадлом, гризучи бичачу кістку. Великий білий лютововк підняв голову при його наближенні. — Щось ти забарився. І Джон повернувся до крісла — ще раз перечитати листа маестра Аемона. За хвилину нагодився Семвел Тарлі, притискаючи до себе стос книжок. Щойно він увійшов, як до нього ринув Мормонтів крук, вимагаючи зерна. Сем радо відгукнувся, вийняв жменю з торби коло дверей, а крук радо накинувся на приношення і продзьобав йому долоню. Сем зойкнув, птах полетів геть, зерно розлетілося долівкою. — Та потвора проклювала тобі шкіру? — запитав Джон. Сем обережно зняв рукавицю. — Ой, справді. В мене кров тече! — Така наша доля — проливати кров за Варту. Вдягай товщі рукавиці. — Джон штовхнув до нього чоботом стільця. — Сідай і поглянь на оце. І передав Семові пергамен, який читав. — Що це таке? — Паперовий щит. Сем повільно прочитав грамоту. — Лист королю Томену? — У Зимосічі Томен бився з моїм братом Браном на дерев’яних мечах, — пригадав Джон. — І мав на собі стільки повсті, що скидався на набитого для пічки гусака. Бран тоді збив його на землю. — Джон підійшов до вікна і відкинув віконниці. Повітря ззовні було холодне, кусюче, небо — сіре і похмуре. — А потім Бран загинув. А рожевопикий опецьок Томен сидить на Залізному Престолі з короною на своїх золотих кучерях. Сем у відповідь кинув дивний погляд — здавалося, хотів щось сказати. Але лише ковтнув і повернувся до пергамену. — Бачу, ти не підписав листа. Джон хитнув головою. — Старий Ведмідь прохав Залізний Престол про допомогу чи не сто разів. І йому прислали Яноса Слинта. Жоден лист не змусить Ланістерів нас полюбити. Адже вони чули й чують, як ми допомагаємо Станісові. — Але ж тільки у захисті Стіни, не в змаганнях за престол! Тут саме так і написано! — Князь Тайвин може зневажити різницю. — Джон забрав листа назад. — Навіщо йому допомагати нам зараз, якщо він жодного разу не допоміг раніше? — Ну, він же не захоче, щоб люди казали: ось, мовляв, Станіс виїхав на чолі війська на захист держави, поки король Томен сидів і бавився іграшками. Це накличе сором на дім Ланістер. — Я хочу накликати на дім Ланістер не сором, а смерть і руїну, — відповів Джон і прочитав з листа: — «Нічна Варта не втручається у чвари Семицарства. Ми склали обітницю боронити царину людей, яка зараз перебуває у жахливій небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам проти ворогів за Стіною, хоча ми не є його підданими чи служивими людьми…» — Ну, — посовався Сем у кріслі, — таки не є. Адже так? — Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все. — Князь Тайвин скаже, що це забагато. — Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки — бездонне провалля. Задовольнити одного короля — то вже справа нелегка. Задовольнити двох — навряд чи можлива. — Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі. — Чорновода — то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ… Сем завагався, потім відповів: — Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка. — Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань… — Якщо, — наголосив Сем. — А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого. — Та мабуть. «Вони з Аемоном наче змовилися.» Чомусь Джон сподівався, що Сем Тарлі матиме інший погляд на справу. «Це ж лише чорнило та пергамен.» Але зрештою Джон змирився, ухопив перо та підписав. — Подай мені воску для печаток. «Перш ніж я роздумаюся.» Сем поспіхом виконав наказ. Джон приклав печатку князя-воєводи і передав йому листа. — Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш. Хай надішле птаха до Король-Берега. — Надішлю. — Сем, здавалося, відчув полегшення. — Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала. — Вала знову прислала її прохати про Манса, — збрехав Джон, і вони трохи побалакали про Манса, Станіса та Мелісандру Асшайську, аж доки крук не доїв останні зернятка і не заверещав: «Кров!». — Я відсилаю Йолю з замку, — мовив Джон. — І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата. — Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче. Розмови про грудне молоко, вочевидь, викликали Семове замішання, і він раптом почав говорити про давню історію, про юнаків-воєвод, що служили і померли століття тому. Джон обірвав його, мовивши: — Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога. — Про Інших. — Сем облизнув губи. — Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч — то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, а відтак його мало бути написано у часи… — Дуже давні часи, і то минулі, — перебив Джон. — Що там про Інших? — Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки — коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней — байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні — принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки. — Ми все це знаємо. Питається, як із ними боротися? — Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан. Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі. — Драконосталь? — Слово було для Джона новим. — Невже валірійський булат? — Мені теж це одразу спало на думку. — Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — «Не важче, ніж попрохати віддати нам їхнє золото і замки.» Джон гірко засміявся. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть? — Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я знайду все, що тільки можна знайти. — Часу якраз і немає. Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею. — Їду?! — Сем витріщився на нього, роззявивши рота, наче не розумів сказане слово. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…? — До Старограду. — До Старограду?! — кавкнув Сем пискляво-придушеним голосом. — Аемон теж їде. — Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді… — Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років. — Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… раптом що… він такий старий, і… — Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді… — Ой. — Семові щоки втратили усякий колір. — У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі. — Моїм б-байстрюком… Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину… Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові свою руку. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку… — Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром. — Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки… — Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся. Сем ухопився рукою за горло. — Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи. Я не зможу носити ланцюга. — Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками. — Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів… — Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити. «Якась недоладна виходить розмова. Не така, як я сподівався.» Він знав, що з Йолею поведеться важко, та гадав, що принаймні Сем радо зміняє небезпеки стіни на тепло Старограду. — Я був певний, Семе, що це тебе потішить, — мовив Джон здивовано. — У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання. — Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку, що доводила його слова. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний. — Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого! — То д-д-раконоскло, не я… — Помовч! — розсердився Джон. Після Йолі в нього вже не лишилося терплячки на товстунові страхи. — Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться. — Пане воєводо… мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра — це життя у покорі та неволі… Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові. Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька! «Убий хлопчика, — подумав Джон. — Хлопчика у собі та хлопчика у ньому. Вбий обох, триклятий байстрюче.» — Ти не маєш батька. Тобі лишилися тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній Варті. Тому ходи до себе, запхай у заплічну торбу пару підштанків і що там тобі ще знадобиться у Старограді. Ти вирушаєш за годину до сходу сонця. І ось тобі ще один наказ. Віднині й надалі ти не посмієш звати себе боягузом. За останній рік ти пережив більше небезпек, ніж пересічна людина — за все життя. Якось та зумієш пережити Цитадель. І з’явишся до неї не наполоханим хлопчаком, а присяжним братчиком Нічної Варти. Я не можу наказати тобі стати хоробрим, але наказую сховати і не показувати свої страхи. Ти проказав обітниці, Семе. Пам’ятаєш їх? — Я… я спробую. — Не спробуєш. А виконаєш мій прямий наказ. — Нак-каз! — Мормонтів крук заплескав великими чорними крилами. Сем здувся, наче порожній міх. — Слухаю волю князя-воєводи. А чи… а чи знає про це маестер Аемон? — Ми з ним разом це замислили. — Джон прочинив Семові двері. — І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря. Сем утік від нього так само, як перед ним утекла Йоля. Джон відчув утому. «Поспати б.» Він просидів пів-ночі, риючись у мапах, складаючи листи та обговорюючи свої задуми з маестром Аемоном. Та навіть коли дістався, запинаючись, до свого вузького ліжка і звалився на нього, то зразу заснути не зміг. Він знав, що лежить попереду, і неспокійно перекидався, розмірковуючи над останніми словами маестра Аемона. — Прошу пана воєводу вислухати мою останню пораду, — мовив старий. — Ту саму, що я дав багато років тому своєму братові, коли розлучався з ним назавжди. Йому було тридцять і три роки; Велика Рада саме обрала його сісти на Залізний Престол. Він був дорослий чоловік, мав власних синів, та в дечому лишився зовсім хлопчиком. Яйк мав у собі чимало милої зворушливої невинності, яку ми всі так любили. «Убий у собі хлопчика, — сказав я йому того дня, коли сідав на корабель до Стіни. — Правити повинен чоловік. Аегон, а не Яйк. Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.» Старий помацав Джонові обличчя. — Ви, князю-воєводо, удвічі молодші за тодішнього Яйка, і ваш тягар, боюся, є жорстокішим за його. Ви мало знайдете втіхи у вашому правлінні, та сподіваюся, знайдете в собі сили зробити те, що належить зробити. Убийте хлопчика, Джоне Сніговію. Зима майже насунулася. Убийте хлопчика, і хай народиться чоловік. Джон вдягнув кобеняка і хутко вийшов назовні. Щодня він обходив замок Чорний, відвідував вартових на чатах, вислуховував їхні звіти в першу чергу і власними вухами, потім дивився, як Ульмер трудиться з учнями коло стрілецьких цілей, розмовляв з людьми короля та королеви, ходив льодом нагорі Стіни, щоб роздивитися пущу. За ним усюди білою тінню припадав Привид. Коли Джон піднявся на Стіну, її саме охороняв Кедж Білоокий. Власних іменин за життя Кедж зустрів сорок із гаком, тридцять із них — на Стіні. Ліве око він мав сліпе, праве — лихе та хиже. У пущі, верхи на бахмутику та з сокирою при сідлі, він не поступався жодному розвідникові Варти, але з іншими братчиками ніколи добре не ладнав. — День тихий, — доповів він Джонові. — Нічого не сталося. От хіба непотойбічні розвідники… — Непотойбічні розвідники? — здивувався Джон незнайомому слову. Кедж вишкірився. — Двійко лицарів. Поїхали з годину тому на південь королівським гостинцем. Коли Дивен побачив, як їхні дупи підскакують на конях, то сказав, що південські йолопи не по той бік Стіни розвідничають. — Зрозуміло, — мовив Джон. Він дізнався більше від самого Дивена — старий лісник саме сидів у куренях і сьорбав юшку з полумиска. — Еге ж, пане воєводо, бачив я їх. Горп та Масей, отакої. Казали, що їх Станіс вислав. А нащо, куди, і коли повернуться — того не казали. Пан Річард Горп і пан Юстин Масей належали до королевиних людей і сиділи на почесних місцях у королівській раді. «Якби Станіс мав на думці розвідку, то вислав би двох пересічних охочекомонників, — подумав Джон. — Але якщо потрібні посли чи перемовники — тут краще надіслати лицарів.» Котер Пайк повідомив зі Східної Варти, що цибульний князь та Саладор Саан наставили вітрило на Білу Гавань до князя Мандерлі. Певно ж, вони були не єдині посланці до можливих союзників — його милість не мав ані часу, ані терпіння чекати. Але чи повернуться «непотойбічні розвідники»? То було окреме питання. Лицарі чи не лицарі, але півночі вони не знали. «За королівським гостинцем спостерігає чимало очей. І не всі з них дружні.» Утім, то був не Джонів клопіт. «Хай Станіс має свої таємниці. Мені досить і моїх — про те знати богам.» Тієї ночі в ногах постелі спав Привид, а Джонові хоч раз не снилося, що він вовк. Та від того йому не полегшало: кілька годин Джон крутився і перекидався, а коли заснув, то опинився у нічному жахітті. Там була Йоля, вона плакала і благала дати спокій її діткам, але Джон вирвав їх у неї з рук, відрубав обом голови, потім поміняв місцями і наказав пришити на місце. Прокинувшись, він побачив над собою в пітьмі опочивальні Еда Толета. — Мосьпане? Саме час. Година вовка. Ви лишили наказ, щоб вас розбудили. — Принеси випити чогось гарячого, — мовив Джон, відкидаючи ковдри. Поки Джон вдягався, Ед повернувся і пхнув йому до рук паруючого кухля. Джон чекав пряного вина і здивувався, скуштувавши ріденької юшки, що мала присмак цибулі та моркви, але, здавалося, не містила їх ані шматочка. «У моїх вовчих снах пахощі сильніші, — подумав Джон, — і їжа багатша на смак. Здається, з нас двох Привид живіший за мене.» Порожнього кухля він лишив на ковадлі. При дверях на варті цього ранку стояв Барило. — Я хочу говорити з Бедвиком та з Яносом Слинтом, — мовив до нього Джон. — Приведіть їх сюди на світанку. Світ ззовні був чорний та тихий. «Холодний, але не на смерть. Поки що ні. Як зійде сонце, то потепліє. Коли буде на те божа ласка, Стіна ще й плакатиме.» Коло цвинтаря вже стояла готова до походу валка. Провід над нею Джон віддав Чорному Джакові Булверу; йому корилося з десяток кінних розвідників, що охороняли два вози. На одному високою купою громадилися скрині та мішки — харчі та все необхідне для подорожі. Інший віз мав жорсткий дашок з вивареної шкіри від вітру та снігу. У задку його сидів маестер Аемон, утушкований у ведмежу шкуру, в якій здавався малою дитиною. Сем та Йоля стояли поруч. Її очі були червоні та набряклі, але на руках вона тримала добре загорнуте немовля. Чиє саме воно було — її чи Даллине — сказати було важко; Джон-бо бачив обох хлопчиків разом лише кілька разів. Йолин малий був старший, Даллин — міцніший; на вік та зріст обидва скидалися одне на одного достатньо, щоб кожен, хто не знав їх достеменно, не зумів би легко розрізнити. — Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити. — Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій. Маестер Аемон витер носа. — Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву. — Авжеж. Джон відчув на обличчі щось мокре та холодне. Здійнявши очі, він побачив сніг. «Поганий знак.» Джон обернувся до Чорного Джака Булвера. — Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте. — І ви так само, мосьпане. — Йоля не надто поспішала лізти до воза. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький. — Даю в тім своє слово. — А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда. — Як накажете, шановна пані. — Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини. Йоля віддала дитину Скорботному Едові, видерлася на воза і накинулася хутряними шкурами. Коли Ед повернув їй дитя, Йоля приклала його до грудей. Сем відвернувся, збуряковілий лицем, і почав видиратися на кобилу. — Та рушаймо вже! — закликав Булвер, ляскаючи батогом. Вози потроху рушили уперед. Сем затримався. — Ну, — мовив він, — на все добре вам. — І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я. Джон дещо пригадав. — Коли я вперше побачив Йолю, вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так? — Вона має більше мужності, ніж сама знає, — відповів Сем. — Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Холодні краплі на обличчі нагадали Джонові про день, коли він прощався з Роббом у Зимосічі, не знаючи, що бачиться з ним востаннє. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки. Коли маленький загін зник на відстані, східне небо остаточно посірішало, почався густий снігопад. — Велетень чекатиме на ласку князя-воєводи, — нагадав йому Скорботний Ед. — І Янос Слинт теж. — Так. Джон зиркнув угору на Стіну, що нависала над головою, наче крижана гора. «П’ятсот верст від краю до краю, сто сажнів угору.» Сила Стіни полягала в її височині; довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком: «стіна має лиш ту силу, що їй дають люди за нею». Вояки Нічної Варти мали мужність і вірність, але їх було надто мало, щоб упоратися зі справою, яка чекала попереду. Велетень чекав у зброярні. Справжнє ім’я його було Бедвик, а Велетнем розвідник звався, бо мав зросту хіба на волосину більше за п’ять стоп — нижчого коротуна не було у всій Нічній Варті. Джон почав розмову без манівців: — Нам уздовж Стіни треба більше очей. Подорожніх замків, де чати могли б зігрітися від холоду, знайти гарячу їжу та свіжих коней. Я ставлю залогу в Крижаному Сліді та віддаю вам провід над замком. Велетень поколупався кінчиком мізинця у вусі — наче недочув сказане. — Провід? Мені? А чи знають пан воєвода, що я — вилупок безземельного селюка? А на Стіну потрапив за лісокрадство? — Ви служите у розвідниках більше як десять років. Ви вижили на Кулаку Першолюдей і в Крастеровому Дитинці, ще й повернулися, щоб розповісти іншим. Молоді братчики дивляться на вас знизу вгору. Коротун зареготав. — Та на мене хіба карлик дивитиметься знизу вгору! Я ж і читати не вмію, пане воєводо. Хіба ім’я своє напишу, як день буде ясний. — Я пошлю до Старограду по маестрів. Для нагальної потреби ви матимете двох круків. Коли ж такої потреби не буде, висилайте кінних гінців. Поки ми не матимемо вдосталь маестрів та вдосталь птахів, я хочу поставити вервечку сторожових вогнів нагорі Стіни. — Скільки ж бідолах будуть при мені служити? — Двадцятеро з Варти, — відповів Джон, — і ще пів-стільки від Станіса. — «Старі, зелені та поранені.» — То не найкращі його люди, і чорне ніхто з них не вдягне, але коритися будуть. Приставте їх до справи, щоб не байдикували. Четверо з братчиків — бережани зі столиці, що приїхали на Стіну разом із князем Слинтом. На тих накидайте оком, а іншим стежте, чи не полізуть дичаки через Стіну. — Та стежитиму, пане воєводо… але ж як на Стіну видереться вдосталь дичаків, то тридцятеро їх відти не скинуть. «Може, і три сотні не скинуть» — подумав Джон, але вголос свого сумніву не виказав. Поки дичаки лізли Стіною, вони були надзвичайно вразливі: адже згори можна було кидати списи і каміння, лити барила гарячої смоли, а їм лишалося тільки відчайдушно чіплятися за лід. Іноді Стіна мовби скидала їх із себе сама — так, як собака струшує бліх. Джон бачив це сам, коли скиба льоду відвалилася під вагою Валиного коханця Ярла, зронивши його униз на певну смерть. Але якщо дичакам вдасться дістатися верхівки Стіни непоміченими, усе зміниться. Маючи час, вони виріжуть собі нагорі зручні східці та стежки, вирубають зубці для оборони, скинуть мотузки та драбини тисячам, які прийдуть слідом. Саме так колись учинив Раймун Рудоборід — Раймун, що був Королем-за-Стіною за часів діда його діда. В ті дні князем-воєводою Варти служив Джак Мусгод. «Жвавим Джаком» кликали його брати, доки з півночі не прийшов Рудоборід… а опісля і навіки стали кликати Джаком Соньком. Військо Раймуна знайшло свою криваву долю на берегах Довгозера, затиснене між потугами князя зимосіцького Вілама і П’яного Велетня Хармонда Умбера. Рудоборода власноруч убив Артос Невблаганний, молодший брат князя Вілама. Нічна Варта прибула надто пізно для бою з дичаками, але саме вчасно, щоб їх поховати — такий одбуток наклав на них розлючений їхнім спізненням Артос Старк, стоячи над безголовим трупом загиблого брата. Джон не хотів, щоб наступні покоління пам’ятали його Джоном «Соньком» Сніговієм. — Тридцятеро людей краще, ніж жодного, — мовив він до Велетня. — Та вже ж, — погодився коротун. — А чи можу я взнати: пан воєвода відкривають лише Крижаний Слід, або інші замки теж? — Маю намір згодом поставити залоги в усіх, — відповів Джон. — Але наразі це будуть Крижаний Слід і Сірий Сторож. — Кого ж пан воєвода поставлять за очільника у Сірому Сторожі? — Яноса Слинта, — відповів Джон. «І хай рятують нас боги.» — Тисяцьким золотих кирей не стають зовсім без хисту. Слинт народився сином різника. Він був сотником на Залізній Брамі, коли помер Манлі Стокварт. Джон Арин підніс його до нового уряду і доручив оборону Король-Берега. Може, наш пан князь не такий йолоп, яким здається. Ось нехай і покаже себе у Сірому Сторожі. «Подалі від Алісера Терена.» — Може, воно й так, — відповів Велетень, — та я б його радше приставив за кухарчука до Трипалого Гоба. Хай би різав ріпу на обід — може, хоч її не перепаскудить. «Дзуськи. З його рук я б не скуштував ані шматочка.» Минула вже половина ранку, коли князь Янос нарешті з’явився за відданим йому наказом. Джон саме чистив Пазур. Хтось довірив би таку справу джурі чи зброєносцеві, але князь Едард навчив синів дбати про зброю власноруч. Коли Барило та Скорботний Ед прибули зі Слинтом, Джон подякував їм і запросив князя Яноса сідати. Той сів — рвучко, незграбно та сердито, — схрестив руки на грудях, насупив мармизу і наче не помітив оголеного клинка у руках князя-воєводи. Джон ковзнув намащеною ганчіркою вздовж меча-байстрюка, вдивився у гру вранішнього світла на рясицях… уявляючи, як легко такий меч прорізав би шкіру, сало та жили, щоб відділити потворну макітру Слинта від тулуба. Усі злочини пробачалися тим, хто вдягав чорне, усі союзи та вірність світським володарям забувалися… і все ж Джон не міг знайти у собі сили вважати Яноса Слинта своїм присяжним братом. «Ми — кревні вороги. Він допоміг убити мого батька і доклав усіх зусиль, щоб знищити мене.» — Князю Яносе. — Джон вклав меча до піхов. — Я віддаю вам провід над замком Сірий Сторож. Слинт був застуканий зненацька. — Сірий Сторож?… Це ж там, де ти переліз Стіну зі своїми дичацькими друзяками… — Саме там. Мушу визнати, фортеця у вельми непоказному стані. Ви її полагодите в міру своїх сил. Почніть з вичищення лісу. Візьміть каміння зі зруйнованих будівель і відновіть ті, які ще стоять. «Праця буде тяжкою та грубою, — хотів додати він. — Ви спатимете на камені, надто виснажені для скарг і змов. Скоро ви забудете, що таке тепло — зате, може, згадаєте, що таке гідність.» — Ви матимете тридцятеро людей. Десятьох звідси, десятьох з Тіньової Вежі, і ще десятьох позичить нам король Станіс. Слинтове обличчя набуло кольору сливи; м’ясисті щоки затремтіли. — Гадаєш, я не бачу, що тут коїться? Яноса Слинта отак просто круг пальця не обведеш! Мені довірили оборону Король-Берега, коли ти ще в пелюшки срався! Забирай свою руїну собі, байстрюче! «А я ж дав вам нагоду показати себе, пане князю. Лишив шлях до життя і честі. Якого ви, пане, вщент позбавили мого батька.» — Ви мене погано зрозуміли, ясний паночку, — мовив Джон. — Це було не прохання, а наказ. Відси до Сірого Сторожа двісті верст. Складайте зброю та броню, прощайтеся, з ким завважите за потрібне, і готуйтеся відбути завтра на світанку. — Ні! — скочив на ноги князь Янос, перекидаючи з гуркотом за себе стільця. — Я не поїду покірно на морозну смерть! Щоб сам Янос Слинт — і слухав наказів байстрюка зрадника престолу?! Гадаєш, я не маю друзів? Авжеж маю, затям собі! Не лише тут, а й у Король-Березі. Я був князем на Гаренголі! Віддавай свою руїну одному з тих сліпих дурнів, що кидали жереб за тебе, а я цього не потерплю. Чув мене, малий? Я цього не потерплю! — Доведеться потерпіти. Слинт не зізволив відповісти, копнув перекинутого стільця геть із дороги та вийшов. «Він досі бачить у мені хлопчину, — подумав Джон. — Зеленого хлопчину, якого можна злякати лайками та погрозами.» Лишалося тільки сподіватися, що за ніч князь Янос трохи отямиться. Наступний ранок показав: сподівання були марні. Джон знайшов Слинта за сніданком у братській трапезній. З ним був пан Алісер Терен і ще кількоро їхніх посіпак. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом та Скорботним Едом; позаду крокували Мулій, Лошак, Рудий Джак Крабб, Рожко Буйцвіт і Овейн-Пришелепок. Трипалий Гоб саме роздавав з казана вівсяну кашу. Королевині люди, люди короля і чорні братчики сиділи за окремими столами; хтось зігнувся над мисками каші, хтось натоптував черево підсмаженим хлібом з салом. Джон побачив за одним столом Пипа з Греном, за іншим — Бовена Марша. У повітрі стояв сморід диму та підгорілого сала; під склепіннями стелі бриніла луна від стукоту ножів та ложок. Але всі голоси та шум обірвалися разом. — Князю Яносе, — оголосив Джон, — я дарую вам останню надію на порятунок. Покладіть ложку та йдіть до стайні. Я наказав засідлати вашого коня. До Сірого Сторожа путь неблизька і нелегка. — То й рушай туди сам, шмаркачу! — зареготав Янос Слинт, бризкаючи рідкою кашею собі на груди. — У Сірому Сторожі місце саме таким, як ти. Так мені гадається. Щоб не крутився тут перед очима доброчесних людей, маючи знак звіра на байстрюцькому чолі. — То ви відмовляєтеся виконати мій наказ? — Запхай свій наказ у свою байстрюцьку дупу! — відповів Слинт, здригаючись щелепою від обурення. Алісер Терен слабенько посміхнувся, не зводячи з Джона очей. За одним зі столів почав реготати Годрі Велетнева Смерть. — Як забажаєте. — Джон кивнув до Залізного Емета. — Заберіть князя Яноса на Стіну… «…і посадіть до крижаної келії» — хотів був наказати він. День чи тиждень скрученим у крижаному мішку примусили б Слинта труситися у пропасниці та благати про звільнення — Джон був цього певний. «Але щойно він вийде на волю, як знову почне плести змови разом із Тереном.» «…і прив’яжіть до коня» — хотів був наказати він. Якщо Слинт не хоче їхати до Сірого Сторожа воєводою, то поїде кухарем. «Але мине якийсь час, і він неодмінно втече. А скількох іще підмовить утекти з собою?» — …і повісьте з неї у зашморгу, — закінчив Джон. Обличчя Яноса Слинта збіліло, наче молоко. Ложка випала з пальців. Ед та Емет перетнули трапезну, гучно карбуючи кроки на кам’яній підлозі. Бовен Марш роззявив рота, не сказав ані слова і стулив його знову. Пан Алісер Терен сягнув по руків’я меча. «Ну ж бо, — подумав Джон. Пазур висів у нього за спиною. — Оголи клинка. Дай мені привід оголити свого.» Половина людей у трапезній вже стояла на ногах. Південські лицарі та щитники, вірні королю Станісу, червоній жінці чи обом відразу, присяжні братчики Нічної Варти… Багато з них обрали Джона своїм князем-воєводою. Інші кинули жереби за Бовена Марша, пана Дениса Малістера, Котера Пайка… а хто і за Яноса Слинта. «Пригадую, таких було кількасот.» Джонові стало цікаво, скільки з них знаходиться просто зараз у цій келії. Якусь мить цілий світ коливався на лезі меча. Потім Алісер Терен прибрав руку від зброї та відступив убік, даючи Едові Толету дорогу. Скорботний Ед ухопив Слинта під одну руку, Залізний Емет — під другу. Разом вони стягли його з лави. — Ні! — заперечив князь Янос, бризкаючи кашею з рота. — Ні, приберіть руки! Це ж шмаркач, підлий байстрюк! Його батько був зрадником! На ньому печатка звіра, і отой його вовчисько… Пустіть мене, бо пошкодуєте про день, коли наклали руки на Яноса Слинта! Я маю друзів у Король-Березі! Застерігаю: ви ще… Слинта вже тягли угору сходами, а він не припиняв лаятися та погрожувати. Джон пішов за ним надвір; позаду швидко порожнів підвал, що правив за трапезну. У підйомній кліті Слинт на мить вирвався на волю і спробував був опиратися, але Залізний Емет ухопив його за горлянку, вгатив спиною в залізне пруття і швидко придушив опір. Дотоді вже всі мешканці замку Чорного вибігли назовні подивитися, що відбувається. Навіть Вала визирнула зі свого вікна, звісивши довгу золоту косу через плече. На сходах Король-Башти стояв Станіс, оточений лицарями. — Якщо шмаркач гадає мене злякати, то помиляється! — чулися слова князя Яноса. — Він не посміє мене повісити. Янос Слинт має друзів — вельми впливових друзів, ось побачите… Решту його слів здмухнуло вітром. «Ні, так не можна» — подумав Джон, а вголос наказав: — Стійте! Емет обернувся, спантеличений. — Що таке, пане воєводо? — Я його не вішатиму, — мовив Джон. — Ведіть сюди. — Порятуй нас, Седмице! — почувся вигук Бовена Марша. Посмішка на обличчі князя Яноса Слинта нагадувала своєю солодкістю згіркле масло… але швидко згасла, коли Джон наказав: — Еде! Знайди мені пенька. І вийняв з піхов Пазур. Поки шукали годящу колоду, князь Янос розчепірився у підйомній кліті й не хотів виходити; Залізному Еметові довелося витягати його силоміць. — Ні! — верещав Слинт, поки Емет коли пхав, а коли волік його дворищем. — Відпустіть!… Ви не можете!… Коли Тайвин Ланістер дізнається, ви всі пошко… Емет вибив з-під нього ноги. Скорботний Ед поставив Слинтові чобіт на спину, щоб утримати на колінах, а Емет підсунув пенька під голову. — Не смикайтеся — то й смерть буде легшою, — застеріг Джон Сніговій. — А будете ухилятися від меча — однаково помрете, але гидкіше та болісніше. Випростайте шию, пане князю. Джон обіруч ухопив руків’я меча-байстрюка і високо його здійняв; клинком угору та вниз забігали відблиски блідого світанку. — Якщо маєте останнє слово, саме час його проказати, — мовив Джон, чекаючи останнього прокляття. Але Янос Слинт викрутив шию, вирячив очі вгору і заблагав: — Молю вас, пане воєводо! Милосердя! Я… я поїду, я… я… «Ні, — подумав Джон. — Ти сам зачинив ті двері.» Пазур упав донизу. — Можна мені його чоботи? — запитав Овейн-Пришелепок саме тоді, коли голова Яноса Слинта котилася грязюкою дворища. — Майже нові, ще й хутром підбиті. Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. Потім король кивнув головою і пішов до себе в башту. Ар'я Вдалині, низько над обрієм, виднівся слабенький та маленький вогник, що наче силувався пронизати морські тумани. — Схожий на зірку, — мовила Ар’я. — То зірка, що веде додому, — відповів Деньо. Його батько вигукував накази. Жеглярі хутко повзали вгору-вниз трьома високими щоглами, перебігали риштунками, підбираючи важкі порфірові вітрила. Унизу згиналися і щосили тягли два ряди весел веслярі. Чардак нахилився, зарипів — то галеас «Велетова донька» прийняв праворуч і почав повертати. «Зірка, що веде додому.» Ар’я стояла на носі, однією рукою спираючись на визолочену носову подобу — діву з мискою плодів. На пів-удару серця вона дозволила собі думати, що попереду лежить її власний дім. Але то була дурість. Її домівки більше не існувало, її батьки загинули, всіх братів убили — окрім хіба що Джона Сніговія на Стіні. Саме туди вона прагнула потрапити, саме туди попрохала — ні, звеліла! — пливти, але навіть залізна монета не переконала капітана. Ар’я замислилася, чому це вона ніколи не може потрапити до місця, до якого рушає в путь. Йорен присягнувся доправити її до Зимосічі, але вона зрештою опинилася у Гаренголі, а Йорен — у могилі. Утікши з Гаренголу до Водоплину, вона дозволила себе полонити Лимові, Анжею та Томові-Сімці, які натомість притягли її до печерного пагорба. Потім її викрав Хорт і силоміць потяг до Близнюків. Ар’я лишила його помирати коло річки, а сама вирушила до Солепанви, сподіваючись сісти на корабель до Східної-Варти-біля-Моря, от лишень… «Може, в Браавосі не так і погано. Адже Сиріо був з Браавосу, і Якен теж може тут опинитися.» Саме Якен дав їй залізну монету. Другом він їй насправді не був — не так, як Сиріо — та якого добра вона, власне, бачила від друзів? «Не потрібні мені друзі, аби була Голка.» Вона попестила великим пальцем гладеньку маківку руків’я, загадуючи бажання. Бажання… Правду кажучи, Ар’я навіть не знала, яке загадати бажання — так само, як не знала, що на неї чекає за отим віддаленим світлом. Капітан дозволив їй їхати на кораблі, та часу балакати не мав. Дехто з жеглярів відверто її цурався, зате інші дарували подарунки: срібну виделку, рукавиці без пальців, м’якого вовняного капелюха зі шкіряними латками. Один чолов’яга показав їй, як в’язати морські вузли. Інший наливав крихітні чарочки вогневина. Жеглярі наближалися з дружніми обличчями, стукали себе у груди, повторювали свої імена знов і знов, аж доки Ар’я не проказувала їх за ними… але її ім’я чомусь ніхто не питав. Її вони звали Солькою, бо вона сіла на корабель у Солепанві поблизу гирла Тризуба. Та нехай — ім’я, то й ім’я, не гірше за інші. Остання з нічних зірок зникла… проте дві — просто попереду — лишилися. — Тепер там дві зірки! — Два ока, — відповів Деньо. — Велет бачить нас. «Велет Браавосу.» Стара Мамка розповідала їм у Зимосічі про нього казки. То був велетень заввишки з гору, і коли Браавосові загрожувала небезпека, він запалював у очах вогні, а кам’яні його кістки рипіли і стогнали, коли він вибрідав у море нищити ворогів. — Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок, — закінчувала Мамка, і Санса видавала тупе жалюгідне скигління. Але маестер Лювин казав, що Велет — просто кам’яний бовван, а казки Старої Мамки — просто казки. «Зимосіч спалено і сплюндровано» — нагадала собі Ар’я. Стару Мамку і маестра Лювина, певніше за все, убили. І Сансу теж. Чого тепер про них думати? «На всіх чекає смерть.» Саме це означали слова, яких Якен Ха-Гар навчив її, коли дав стерту залізну монету. Відколи вони вийшли з Солепанви, вона вивчила ще кілька браавоських слів: «будьте ласкаві», «дякую», «море», «зірка», «вогневино». Але ж прийшла до корабля, знаючи лише «на всіх чекає смерть». Більшість жеглярів на «Доньці» трохи нахапалися посполитої мови з ночей, проведених у Старограді, Король-Березі чи Дівоставі, та лише капітан і його сини знали її достатньо, щоб розмовляти з Ар’єю. Деньо був молодшим із синів — пухкенький, жвавий хлопчина дванадцяти років, що давав лад помешканню свого батька і допомагав старшому братові складати числа у облікових записах. — Сподіваюся, ваш Велет не голодний, — сказала йому Ар’я. — Голодний?! — здивувався Деньо. — Байдуже. Не зважай. Навіть якби Велет справді їв соковиту рожеву дівчачу плоть, Ар’ї не було чого боятися. На її кістках плоті майже не лишилося — велетові й не вкусити. А років їй було майже одинадцять — ще трохи, і буде доросла жінка. «До того ж Солька — зовсім не шляхетна панянка.» — Цей Велет — бог Браавосу? — запитала вона. — Чи ви віруєте в Седмицю? — В Браавосі шанують усіх богів. — Капітанів син любив балакати про своє місто майже так само, як про корабель свого батька. — Твоя Седмиця має тут септ. Він називається Септ-за-Морем, але вклоняються богам там лише вестероські мореплавці. «То не моя Седмиця. То боги моєї матері, які дозволили вбити її у Близнюках.» Ар’ї стало цікаво, чи не знайдеться у Браавосі божегаю з оберіг-деревом у серці. Деньо міг би знати, але питати його вона не сміла — адже Солька походила з Солепанви, а що дівчинка з Солепанви могла тямити про старих богів півночі? «Старі боги мертві, — сказала вона собі, — разом з панотцем і паніматкою, і Роббом, і Браном, і Ріконом… усі вони мертві.» Ар’я пригадала, як батько казав їй за часів давно минулих: коли кружляють білі віхоли, тоді вовк-одинак гине, а зграя виживає. «Але вийшло все навпаки.» Ар’я — вовк-одинак — досі була жива, а вовків зграї схопили, вбили і обідрали шкури. — Місяцеспівці привели нас до сього прихистку, де дракони Валірії не зуміли нас знайти, — розповів Деньо. — Тому їхній храм тут найбільший. Ми також шануємо Батька Вод, але його дім будується наново щоразу, як він бере собі наречену. Решта богів живе разом на острові посеред міста. Саме там ти знайдеш… Багатоликого Бога. Очі Велета пояскравішали і трохи розсунулися. Ар’я не знала ніякого Багатоликого Бога, та якщо він відповідає на молитви, то кращого їй, мабуть, і не треба. «Пан Грегор, — подумала вона, — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея. Лишилося тільки шестеро.» Джофрі помер, Хорт убив Полівера, Лоскотуна вона заколола сама, а заразом і того дурнуватого прищавого зброєносця. «Я б його не вбила, якби він руками не хапався.» Хорта, що палав у лихоманці від запаленої рани, вона лишила помирати на березі Тризуба. «А було б подарувати йому дарунок милосердя — ножем у серце.» — Диви, Солько! — Деньо вхопив її за руку і розвернув. — Бачиш? Онде! Він показав рукою. Просто перед ними — перед носом корабля — розступилися сірі подерті запони туману. «Велетова донька» різала сіро-зелені води на розгорнутих і туго напнутих порфірових крилах. Ар’я чула над головою крики морських птахів. Там, куди вказував Деньо, з моря зненацька виникла вервечка кам’яних хребтів, чиї круті схили поросли стрункими соснами та чорними ялинами. Але просто попереду лежав прохід водою, і там над морем вивищувався Велет, чиї очі палали вогнем, а довге зелене волосся летіло за вітром. Ноги Велета стояли, широко розставлені, обабіч проходу, кожна на своїй горі, а плечі сягали вище вершин зубчастих хребтів. Кожна нога вирізана була з суцільного каменю — того ж чорного граніту, який складав морські скелі під ним — але навколо стегон Велет мав броньові плахти позеленілого спижу. Панцир на ньому також був спижевий, а на голові — відкритий шолом з гребенем. Розвіяне вітром волосся зробили з конопляних линв, пофарбованих зеленим; у печерах очей палали велетенські вогнища. Одна рука лежала на гребені ліворуч від Велета, спижеві пальці її стискали великий камінь; інша викинута була у повітря і тримала руків’я зламаного меча. «Не надто він і більший за подобу короля Баелора у Король-Березі» — подумала собі Ар’я, коли побачила Велета далеко з моря. Але поки галеас наближався туди, де хвилі люто розбивалися на скелях, Велет невпинно набирав зросту. Ар’я чула, як батько Деньо басовито і гучно реве накази; нагорі жеглярі підбирали вітрила. «Ми пройдемо на веслах між Велетовими ногами.» Ар’я бачила бійниці для стріл у великому спижевому панцирі, плями та цятки на руках і раменах Велета — гнізда морських птахів. Голова сама собою потроху задиралася угору. «Баелор Блаженний не дістав би йому до коліна. Велет міг би переступити мури Зимосічі.» І раптом Велет заревів. Ревище було неосяжним, як він сам. Жахливий стогін та скрегіт лунав так гучно, що потопив і голос керманича, і гуркіт хвиль на вкритих лісом островах. Тисячі птахів негайно знялися у повітря; Ар’я смикнулася і зіщулилася, та скоро побачила, що Деньо сміється. — Він попереджає Збройницю про наше прибуття! — вигукнув хлопець. — Не лякайся! — Було чого лякатися! — гукнула йому Ар’я. — Вуха заболіли, та й усе! Вітер і хвилі підхопили «Велетову доньку» міцними руками, швидко помчали до проходу між скелями. Два ряди весел хутко та спритно різали море, здіймаючи білу піну. Тінь Велета впала на корабель; якусь мить здавалося, наче галеас неодмінно розіб’ється на каменях біля величезних ніг. Ар’я скрутилася на носі коло Деньо. На язику вона відчувала сіль — то хмара бризок торкнулася її обличчя. Щоб побачити голову Велета, їй довелося глянути просто вгору. «Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок» — знову почула вона Стару Мамку. Але тепер вона вже не маленька панянка і не мусить боятися якогось дурнуватого, хоч і великого боввана. І все ж, поки вони пробиралися між Велетових ніг, Ар’я тримала одну руку на Голці. Зсередини велетенських кам’яних стегон виднілися ще бійниці для стрільців. Коли ж Ар’я обернула голову назад — подивитися, як «вороняче гніздо» на верхівці щогли вільно, з запасом сажнів у п’ять, проминає кам’яну браму ніг — то помітила бійниці й під броньовими плахтами Велета. Крізь забрані ґратами отвори на них витріщалися бліді обличчя. І ось Велет лишився позаду. Тінь зникла, вкриті соснами береги розступилися, вітри вщухли, і корабель опинився у величезній внутрішній затоці. Попереду виднівся ще один острівець — скеля-фортеця, що витикалася з води, наче шпичастий кулак. З кам’яних мурів твердині їжачилися численні скорпіони, вогнеплюйки та журавлі. — Збройниця Браавосу! — оголосив Деньо так гордовито, наче сам її вимурував. — Тут можуть збудувати бойову галеру за один день! Ар’я бачила щонайменше кількадесят галер припнутими коло берега чи готовими до спуску на воду жолобами. Фарбовані носи інших витикалися з численних корабельних сараїв уздовж кам’янистих берегів, наче хорти з псярень — вузькі, хижі, голодні, у очікуванні рогу мисливця, що покличе їх на лови. Вона спробувала порахувати усі, але надто вже їх було багато, а за вигинами берегів ховалося ще більше докових кліток, ще більше пришибів, ще більше корабельних майстерень. Дві галери вийшли їм назустріч, ковзаючи понад водою, наче бабки, виблискуючи світлими рисками весел. Ар’я чула, як капітан гукав до них, а звідти відповідали, але не зрозуміла жодного слова. Заревів великий ріг. Галери проминули їх з обох боків, та так близько, що з їхніх порфірових коробів було чутно глухе гупання веслярських тулумбасів: «бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум», схоже на стукіт живих сердець. А потім галери опинилися позаду, і Збройниця теж. Попереду стелився простір світло-зеленої води, що переливався рясицями, наче шибка кольорового скла. З мокрої безодні здіймалося місто — розлоге нагромадження веж, бань та мостів, сірих, золотих і червоних. «Сто островів Браавосу.» Маестер Лювин навчав своїх підопічних про Браавос, але Ар’я забула майже все, що від нього чула. Місто було пласке — це вона побачила навіть здалеку — і тим геть не схоже на Король-Берег, що стояв на трьох високих пагорбах. Тут єдиними пагорбами були ті, що вимурували люди: з цегли та граніту, спижу та мармуру. Окові бракувало ще чогось — Ар’ї знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, чого саме. «Це місто не має мурів.» Та коли вона сказала Деньо, той зареготав. — Наші стіни зроблені з дерева і пофарбовані порфіром, — відповів він. — Наші мури — то наші галери. Інших нам не треба. Позаду зарипіли дошки. Ар’я обернулася і побачила батька Деньо, що нависав над ними у своєму довгому капітанському каптані порфірової вовни. Капітан торговельного флоту Тернезіо Терис не носив вусів; коротке, ошатно підстрижене волосся облямовувало його кутасте обвітрене обличчя. Протягом переходу вона часто бачила, як він жартував зі своїми жеглярами — проте коли супив брови, ті кидалися від нього, наче від буревію. А зараз він саме супив брови. — Наша подорож дійшла кінця, — сказав він Ар’ї. — Ми прямуємо до Картатого Порту, де митники дожа мають зійти на корабель і перевірити наш вантаж. Це забере половину дня — швидше вони не вміють. Але тобі нема чого чекати на їхню ласку. Збирай речі. Я спущу човна, і Юрко відвезе тебе на берег. «На берег.» Ар’я вкусила губу. Вона перетнула вузьке море, щоб потрапити сюди, та якби капітан спитав, то відповіла б, що радше лишилася б на «Велетовій доньці». Солька була замала, щоб сидіти на веслі, але могла б навчитися скручувати линви, підбирати вітрила, правити кермом через велике солоне море. Якось Деньо узяв її з собою до воронячого гнізда, і вона зовсім не злякалася, хоча звідти все на чардаку здавалося таким крихітним. «А ще ж я вмію складати числа і прибирати у помешканнях.» Але на галеасі не потребували другого корабельчука. Та й одного погляду на капітанове обличчя було досить, щоб зрозуміти: йому аж пече швидше її позбутися. Тому Ар’я просто кивнула головою. — На берег, — повторила вона, хоча на березі на неї чекали самі лише незнайомці. — Валар дохаеріс. — Капітан торкнувся чола двома пальцями. — Прошу тебе запам’ятати Тернезіо Териса і поміч, якою він тобі прислужився. — Запам’ятаю, — тихенько писнула Ар’я. Вітер смикав її за одежину, настирливий, наче якась потороча. Настав її час зійти з корабля. «Збирай речі» — сказав капітан, та збирати майже не було чого: одяг, що на ній, крихітний гаманець грошей, кілька подарунків від жеглярів, кинджал на лівому стегні та Голка на правому. Човен був готовий раніше за неї; на веслах сидів Юрко — теж капітанів син, але старший за Деньо і менш дружній. «Я ж не попрощалася з Деньо, — подумала Ар’я, лізучи донизу до човна і питаючи себе, чи побачить малого ще колись. — А мала б попрощатися.» «Велетова донька» позаду них дедалі меншала, а місто попереду більшало з кожним ударом Юркових весел. Праворуч виднілася гавань — плутанина пришибів, де юрмилися череваті китобої з Ібену, кораблі-лебеді з Літніх островів, а до них стільки галер, що жодна дівчинка б не порахувала. Ще одна, дальша гавань лежала ліворуч, за притопленим шматком суходолу, де витикалися над водою верхівки напівзатоплених будівель. Ар’я ще ніколи не бачила стільки величних споруд у одному місці. Король-Берег мав Червоний Дитинець, Великий Септ Баелора та Драконосхрон, але в Браавосі око відразу помічало два десятки храмів, веж та палаців не менших, ба навіть більших за згадані. «Тут я знову стану мишею, — майнула в Ар’ї похмура думка, — як до втечі з Гаренголу.» Звідти, де стояв Велет, місто здавалося одним великим островом, та коли Юрко підігнав човна ближче, Ар’я побачила, що насправді воно стоїть на багатьох дрібних острівцях, що скупчилися поруч, з’єднані вигнутими кам’яними мостами через численні протоки. За портовими спорудами вона помітила вулиці з сірими кам’яними будинками, вимуруваними впритул один до одного. Ар’їним очам вони здалися чудернацькими: чотири- чи й п’ятиповерхові, але дуже вузькі, з гострими черепичними дахами, схожими на гостроверхі капелюхи. Вона не побачила жодної солом’яної стріхи і дуже мало будинків з колод, звичних для Вестеросу. «Вони ж не мають удосталь дерева, — раптом второпала Ар’я. — Ось чому Браавос увесь кам’яний. Сіре місто у зеленому морі.» Юрко повів човна північніше від гавані, гирлом великої протоки — широкою зеленою течією, що прямувала просто до серця міста. Вони проминули високі вигини різьбленого кам’яного мосту, прикрашеного зображеннями півсотні різновидів риб, крабів та інших морських тварин. Потім над головою з’явився інший міст — різьблений вибагливим мереживом виноградної лози; за ним — третій, що дивився униз тисячами разнобарвних очей. Обабіч великої протоки відкривалися гирла менших, а далі у тих — іще менших. Ар’я побачила, що деякі з будинків поставлені просто над течіями, перетворюючи їх на криті проходи. Навколо ковзали водою вузькі швидкі човни, зроблені у подобі водяних змій з мальованими головами та піднятими угору хвостами. Ар’я помітила, що в них не веслують, а штовхаються жердинами — човнярі, що стояли коло стерн своїх суден у киреях сірого, брунатного та темно-зеленого, наче мох, забарвлення. Були там і важкі пласкодінні насади, ущент завантажені скринями та барилами, які рухали по два десятки човнярів з жердинами на кожному боці; зустрічалися барвисті плавучі будинки з ліхтарями кольорового скла, оксамитовими запонами та мідними подобами на носі. Високо над протоками та будинками пролягала якась велетенська кам’яна дорога, піднята в повітря на трьох ярусах могутніх арок; вона зникала з очей далеко на півдні у вологому мариві. — Що то таке? — вказала Ар’я. — Річка прісної води, — відповів її човняр. — Вона несе питну воду з суходолу через болотяні рівнини та солоні мілини. Добру прісну воду для джерел у місті. Озирнувшись, Ар’я виявила, що гавань та затока зникли з очей. Попереду обабіч протоки стояли шереги величезних бовванів — поважних кам’яних чоловіків у довгих спижевих шатах, заплямованих послідом морських птахів. Хтось із них тримав у руках книжки, хтось — кинджали, а хтось — молоти. Один у здійнятій руці показував золоту зірку, інший тримав перекинутого кам’яного глека, з якого у протоку стікав нескінченний струмінь води. — То боги? — запитала Ар’я. — То дожі, правителі Браавосу, — відповів Юрко. — Острів Богів далі попереду. Онде, бачиш? За шість мостів на правому березі. Ото Храм Місяцеспівців. Саме його Ар’я побачила ще з затоки — величезну гору сніжно-білого мармуру, увінчану неймовірною сріблястою банею з шибками молочного скла, що зображували всі переміни місяця. Обабіч воріт до храму стояло двійко мармурових дів заввишки з подоби дожів; вони тримали одвірок у подобі місячного серпа. За цим храмом стояв ще один — червоного каменю, суворий і простий, наче фортеця. Нагорі великої кутастої вежі палав вогонь у залізній жарівниці завширшки дванадцять стоп. Менші вогні охороняли з боків мідні двері до храму. — Червоні жерці кохаються у вогнях, — розказав Юрко. — Їхній бог — то Господь Світла, червоний Ра-Гльор. «Знаю.» Ар’я пригадала Тороса Мирійського у шматках старих обладунків на рясі такій вицвілій, що робила свого господаря вже не червоним жерцем, а рожевим. І все-таки його поцілунок повернув князя Беріка до життя після смерті. Вона дивилася, як дім червоного бога спливає їй за спину, і думала, чи не вміють ці браавоські жерці робити те саме. Наступною показалася велика цегляна споруда, рясно заросла мшеддю. Ар’я подумала була, що то якась купецька комора, але Юрко розповів: — Це Святий Прихисток, де ми шануємо менших богів, про яких світ уже забув. А ще його кличуть Кублищем. Між високими пліснявими стінами Прихистку бігла невеличка протока; там Юрко повернув праворуч. Вони проминули темний прохід, знову випливли на світло. З обох боків показалося ще чимало каплиць, храмів та святилищ. — Я й не знала, що на світі є стільки богів, — мовила Ар’я. Юрко щось пробурчав. Вони проминули поворот, пройшли під іншим мостом. Ліворуч з’явився скелястий острівець з храмом темно-сірого каменю на верхівці. Храм не мав жодного вікна; з його дверей до накритого пришибу збігав прогін кам’яних сходів. Юрко загальмував веслами; човен м’яко вдарився у кам’яні стовпи, весляр ухопився за залізне кільце у стіні. — Тут я тебе залишаю. Під дахом пришибу лежали тіні. Сходи, що починалися унизу, були круті й високі. Чорний черепичний дах храму кінчався високою гострою верхівкою — так само, як дахи будинків уздовж протоки. Ар’я вкусила губу. «Сиріо приїхав з Браавосу. Напевне, він ходив до цього храму. Сам видирався цими сходинками.» Вона ухопилася за кільце і вилізла з човна на твердий камінь. — Ти знаєш моє ім’я, — мовив Юрко з човна. — Юрко Терис. — Валар дохаеріс. Він штовхнувся веслом і повільно відплив на глибшу воду. Ар’я дивилася, як він веслує туди, звідки прибув, аж поки не зник у тіні мосту. Коли замовк плескіт весел, вона майже почула биття власного серця… і раптом нібито опинилася деінде — може, з Гендрі у Гаренголі, а може, з Хортом у лісах уздовж Тризубу. «Солька — недолуга дитина, — сказала собі Ар’я. — А я — вовчиця, і не боятимуся.» Вона попестила на щастя руків’я Голки і пірнула у тіні, стрибаючи через дві сходинки, щоб ніхто не смів казати, ніби вона боїться. Нагорі вона знайшла пару різьблених дерев’яних дверей заввишки у дванадцять стоп. Ліву було зроблено з оберіг-дерева, світлого, наче кістка, праву — з лискучого чорного дерева. Посередині вирізьблено було обличчя місяця: чорне на білому боці, біле на чорному. Його вигляд чомусь нагадав їй про серце-дерево у божегаї Зимосічі. «Двері спостерігають за мною» — подумала Ар’я і негайно штовхнула їх обидві долонями у рукавичках. Але жодна не піддалася. «Мабуть, замки і засуви.» — Пустіть мене, телепні! — мовила вона. — Я до вас вузьке море перетнула! Вона стиснула кулак і щосили загупала. — Мене сюди покликав Якен! Я маю залізну монету! — Ар’я витягла її з гаманця і підняла вище. — Бачите? Валар моргуліс! Двері нічого не відповіли — просто відчинилися досередини у повній тиші, хоча до них, вочевидь, не торкнулася людська рука. Ар’я ступила крок уперед, потім другий. Двері за нею зачинилися, і на мить вона засліпла. Голка була вже в руці, хоча вона і не пам’ятала, як її витягла. Уздовж стін горіло кілька свічок, але світла вони давали так мало, що Ар’я не бачила і власних ніг. Хтось десь шепотів, але надто тихо, щоб розчути слова. Хтось інший плакав. Ар’я чула легкі кроки, шурхіт шкіри по каменю, як прочиняють і зачиняють двері. «Вода. Я чую воду.» Поволі очі звикли до пітьми. Зсередини храм здавався значно більшим, ніж ззовні. Вестероські септи були семикутні, з сімома вівтарями семи богів. Але тут богів було більше, ніж семеро. Їхні боввани стояли уздовж стіни, дебелі та погрозливі. При їхніх ногах блимали червоні свічки — тьмяні, наче віддалені зірки. Найближчою була мармурова жінка заввишки у дванадцять стоп — з її очей текли справжні сльози, наповнюючи миску в її ж руках. За нею на престолі чорного дерева сидів чоловік з левовою головою. З іншого боку дверей став дибки на дві могутні ноги велетенський кінь зі спижу та заліза. Ще далі виднілося велике кам’яне обличчя, бліда дитина з мечем, кошлатий чорний цап завбільшки з зубра, чоловік у каптурі, що спирався на патерицю. Решта здалася Ар’ї неясними тіньми, ледве видними крізь пітьму. Між подобами богів ховалися стінні заглибини, оповиті темрявою — лише подекуди в них горіли поодинокі свічки. Тиха, наче тінь, Ар’я рухалася між рядів довгих кам’яних лав з мечем у руці. Ноги підказували їй, що підлога тут теж кам’яна — але не вилощений мармур на зразок того, що у Великому Септі Баелора, а щось грубіше. Вона проминула купку жінок, які шепотілися одна з одною. Повітря було жарке і важке, аж вона позіхнула. Чувся запах свічок — незнайомий запах, який вона завважила за якесь чудернацьке зілля; та просуваючись глибше до храму, Ар’я внюхала сніг, соснову глицю, гарячу юшку. «Добрі пахощі» — подумала вона, підбадьорилася і посмілівішала аж настільки, щоб вкласти Голку назад до піхов. Посередині храму вона знайшла воду, яку чула раніше — водойму в десять стоп завширшки, чорну, наче чорнило, освітлену тьмяними червоними свічками. Коло неї сидів молодик у сріблястій киреї та тихо плакав. Ар’я побачила, як він занурив руку в воду, пустивши водоймою червонясті рясиці, а тоді вийняв і облизнув пальці один за одним. «Напевне, дуже спраглий.» На цямрині водойми розставлені були кам’яні кухлики; Ар’я наповнила один із них і подала молодикові напитися. Той витріщився на неї на якусь мить, побачивши підношення. — Валар моргуліс, — промовив він. — Валар дохаеріс, — відповіла вона. Молодик спрагло випив і зронив кухля у воду з тихим плескотом, тоді підвівся на ноги, захитався, ухопився за живіт. Ар’ї здалося, що він зараз упаде, а тоді вона побачила темну пляму під молодиковим пасом, що розпливалася просто на очах. — Вас штрикнули ножем! — вигукнула вона, та молодик не зважав. Він ступив кілька непевних кроків до стіни і вповз до заглибини на тверде кам’яне ліжко. Ар’я озирнулася і побачила ще кілька таких самих. На деяких спали старі люди. «Ні, — мовби прошепотів напівзнайомий голос у неї в голові. — Вони мертві. Або вмирають. Дивись очима.» Її плеча торкнулася чиясь рука. Ар’я крутнулася, але то виявилася лише маленька дівчинка: бліденька, у рясі з каптуром, яка огортала її усю, чорній з правого боку та білій з лівого. Під каптуром Ар’я побачила кощаве, змарніле обличчя, запалі щоки, темні очі завбільшки з тарілки. — Не хапай мене, — застерегла Ар’я малу жебрачку. — Я вбила малого, який мене отак хапав. Дівчинка проказала якісь слова, котрих Ар’я не зрозуміла і хитнула головою. — Ти, часом, не говориш посполитою мовою? Голос позаду неї відповів: — Я говорю. Ар’ї дедалі менше подобалися нові несподіванки. Чоловік у каптурі був високий, загорнутий у більшу подобу чорно-білої ряси, яка була на дівчинці. Під каптуром виднілося лише тьмяне червоне світло свічки, що відбивалося у очах. — Що це за місце таке? — спитала вона його. — Місце миру та спокою. — Голос чоловік мав тихий і лагідний. — Тобі тут нема чого боятися. Це Дім Чорного та Білого, дитино моя. Хоча ти надто молода, щоб шукати ласки Багатоликого Бога. — Це хто такий? Він схожий на того південського бога, що має сім ликів? — Сім? Авжеж ні. Ликів він, малеча, має стільки, що й не полічити. Стільки, скільки зірок на небі. У Браавосі люди вклоняються тим богам, яким самі бажають… але наприкінці кожного шляху стоїть Він, Багатоликий. Стоїть і чекає. Одного дня він дочекається і тебе, не бійся. Тобі нема потреби поспішати до його обіймів. — Я прийшла сюди знайти Якена Ха-Гара. — Я не знаю цього імені. Її серце впало кудись униз. — Він походить з Лорату. Має волосся біле з одного боку і руде з іншого. Сказав, що навчить усяких таємниць, і дав оце. У кулаку вона затиснула залізну монету. Коли пальці розтиснулися, монета лишилася приліпленою до спітнілої долоні. Жрець подивився на монету, але не ворухнув і пальцем її узяти. Жебрачка з великими очима теж дивилася. Нарешті чоловік у каптурі мовив: — Скажи своє ім’я, дитино. — Солька. Я приїхала з Солепанви на Тризубі. Обличчя його вона не бачила, та чомусь зрозуміла, що той посміхається. — Ні, — мовив жрець. — Скажи мені своє ім’я. — Куріпка, — відповіла вона цього разу. — Справжнє ім’я, дитино. — Мати назвала мене Німерією, стара мамка кликала Нім, але прізвисько мені дали Куна… — Скажи ім’я. Вона ковтнула. — Арік. Мене звати Арік. — Майже. А тепер щиру правду. «Страх ріже глибше, ніж меч» — нагадала вона собі. — Ар’я. — Перше слово вона прошепотіла. А тоді кинула в нього своє ім’я рвучко та гордо. — Мене звати Ар’я з дому Старк. — Саме так, — мовив він. — Але в Домі Чорного та Білого немає місця для Ар’ї з дому Старк. — Благаю вас, — попрохала вона. — Я не маю куди піти. — Ти боїшся смерті? Вона вкусила губу. — Ні. — Ану ж погляньмо. Жрець опустив каптура. Під ним він не мав обличчя, лише жовтий череп з кількома клаптиками шкіри на щоках; з порожньої очниці звивався білий хробак. — Поцілуй мене, дитино, — прорипів жрець голосом глухим і страшним, наче передсмертне хрипіння. «Тю, він мене лякати надумав?» Ар’я поцілувала його в те місце, де мав бути ніс, і висмикнула могильного хробака з ока, заміряючись з’їсти. Але той розтанув у руці, наче тінь. Жовтий череп теж танув на очах, а під ним з’являлося усміхнене обличчя найлагіднішого старенького, якого вона стрічала за життя. — Ще ніхто не пробував з’їсти мого хробака, — мовив він. — Ти така голодна, дитино? «Так, — подумала вона, — але мій голод не втамуєш їжею.» Серсея З неба падав холодний дощ, фарбуючи мури та споруди Червоного Дитинця кривавою барвою. Королева, міцно тримаючи короля за руку, рішуче протягла його через брудний двір туди, де чекали ноші та супровід. — Дядько Хайме казали, що я зможу їхати верхи і кидати юрбі монетки! — заперечував малий. — Хочеш застудитися? — Вона не могла цього дозволити, адже Томен ніколи не був такий міцний та здоровий, як Джофрі. — Твій дідусь бажав би, щоб на його тризні ти виглядав справжнім королем. Ми не з’явимося у Великому Септі змоклі та розкошлані. «Біда вже те, що я мушу знову носити жалобу.» Чорний колір ніколи їй не пасував — на світлій шкірі він робив її схожою на мерця. Серсея прокинулася за годину до світанку, щоб скупатися та вкласти волосся, і нізащо б не дозволила дощу змарнувати її зусилля. Усередині ношів Томен відкинувся на подушки і витріщився на струмені дощу. — Боги плачуть за паном дідусем. Крапельки дощу — то їхні сльози. Так каже панна Джоселин. — Джоселин Звихт — дурепа. Якби боги вміли плакати, то плакали б за твоїм братом. А дощ — він і є дощ. Засунь краще запони, щоб не наляпало води. В тебе делія з соболями — хочеш, аби змокла? Томен зробив, як йому веліли. Його слабкодухість непокоїла Серсею: адже король має бути сильним. «Джофрі сперечався б до останнього. Він не корився чужій волі так легко.» — Не згинай спину, — наказала вона Томенові. — Сиди як король. Випростайся і поклади корону як слід. Хочеш, щоб вона перед твоїм зацним панством злетіла з голови? — Ні, матінко. Хлопчик випростав плечі та спину, потягся до королівського вінця, щоб перекласти його на голові. Корона Джофрі була йому завелика. Томен мав схильність до повноти, але зараз якось стух і змарнів обличчям. «Чи добре він їсть?» Не забути б запитати підстолія. Не можна піддавати Томена небезпеці, ба навіть найменшій — тільки не тоді, коли Мирцела в руках у дорнійців. «Та нівроку, ще доросте і до Джофрікової корони.» А поки не доріс, треба зробити меншу — таку, щоб не грозилася проковтнути йому голову. Не забути б викликати золотих справ майстрів. Ноші потроху підіймалися схилом Аегонового пагорба. Попереду їхало двоє лицарів Королегвардії — білі воїни на білих конях, у білих, просяклих водою корзнах, що важко звисали з плечей. Позаду ноші супроводжувало півсотні ланістерівських стражників у золоті та кармазині. Томен видивлявся крізь запони на порожні вулиці. — Я гадав, людей буде більше. Коли батечко померли, всі виходили дивитися на нас. — Дощ розігнав усіх по домівках. Король-Берег ніколи не любив князя Тайвина. «А він ніколи і не хотів їхньої любові.» «Любов не з’їси, не купиш за неї коня, не зігрієш палати холодного вечора» — чула вона батькові слова, звернені до Хайме, коли той був не старший за Томена. Коло Великого Септа Баелора — величного мармурового храму нагорі пагорба Візеньї — мулялася купка жалобників, далеко поступаючись числом золотокирейникам, яких пан Аддам Марбранд розставив поперек майдану. «Пізніше набіжать» — сказала собі королева, спираючись на руку пана Мерина Транта при виході з ношів. На ранкову відправу пускали тільки родовите панство та їхній супровід; по обіді мала відбутися ще одна для посполитих, а вечірню вже правитимуть для всіх. До вечерні доведеться повернутися і Серсеї, щоб поспільство бачило її у жалобі. «Хамській юрбі належить видовище.» Які ж вони набридливі… Замість тішити їхню дурість, вона б мала призначати уряди, вести війну, правити державою. От батько зрозумів би… Нагорі сходів її зустрів верховний септон. То був згорблений старий з ріденьким кущиком сивої бороди — такий зігнутий під вагою розкішних гаптованих шатів, що очима знаходився проти грудей королеви… хоча його вінець — чудернацьке мереживне диво, плетене з золотого дроту та кришталів — додавало чи не півтори стопи до зросту. Вінця подарував йому князь Тайвин навзамін украденого бунтівною юрбою, що вбила попереднього верховного септона. Це сталося того самого дня, коли Мирцела відпливала у Дорн. Жирного дурня витягли з ношів і роздерли на шматки. «Він був ненажерливий… але радий догодити за належну ціну. А цей…» Нового верховного септона поставив свого часу Тиріон, раптом пригадала Серсея, і від спогаду їй стало незатишно. Плямиста рука старого, що витикалася з рукава, прикрашеного золотим плетивом і невеличкими кришталиками, нагадувала курячу лапу. Серсея стала на коліна просто на мокрий мармур і поцілувала його пальці, тоді закликала Томена зробити те саме. «Що він про мене знає? Скільки йому розповів карлик?» Проводжаючи королеву до храму, верховний септон посміхався. Але чи то була погрозлива посмішка, що ховала невимовлене знання, чи порожній беззубий вишкір старих зморшкуватих вуст? Королева не знала, що саме їй думати. Вони подолали шлях крізь Світличну Палату під кольоровими кулями олив’яного скла; королева міцно тримала Томенову руку в своїй. З боків їх оточували Трант і Кіптюг, чиї мокрі корзна спливали водою на підлогу, де назбиралися цілі калюжі. Верховний септон крокував поволі, спираючись на патерицю з оберіг-дерева, увінчану кришталевою кулею. Його супроводжувало семеро Превелебних, виблискуючи вбраннями зі срібнотканого альтембасу. Томен був одягнений у золоту парчу під соболиною делією, королева мала на собі стару сукню чорного оксамиту з горностаєвою облямівкою. Нову замовляти не було часу, а ту саму, яку вона носила по Джофрі, вдягати знову було годі й думати — так само, як ту, в якій вона ховала Роберта. «Ну хоч по Тиріонові ніхто не вимагатиме від мене жалоби. До його поминок я вдягнуся у кармазиновий шовк та золоту парчу, а в волоссі матиму рубіни.» Нещодавно вона видала наказ: хто принесе їй голову карлика, той отримає княжий титул — хай з якого хамського роду походить. Круки донесли обіцянку до всіх кутків Семицарства; скоро звістка перетне вузьке море, досягне Дев’яти Вільних Міст і земель за ними. «Хай Біс тікає хоч до країв землі. Від мене — не втече.» Королівська хода проминула внутрішні двері до склепінчастого серця Великого Септу, рушила широким проходом — одним із семи, що зустрічалися під головною банею. Праворуч і ліворуч високородні жалобники ставали на коліна, коли їх проминали король та королева. Присутні були батькові значкові пани, а також лицарі, що билися за князя Тайвина у півсотні битв. Побачивши їх, королева трохи зміцніла серцем. «Все-таки я не зовсім позбавлена друзів.» Під високою банею Великого Септу зі скла, золота і кришталю на східчастому мармуровому підвищенні простяглося тіло князя Тайвина Ланістера. Коло його голови стояв на варті Хайме, єдиною здоровою долонею стискаючи руків’я довгого обіручного меча, вістря котрого стояло на підлозі. Кирея з каптуром на ньому була біла, наче щойно впалий сніг; ланки довгої кольчуги прикрашали перломутер та золото. «Князь Тайвин хотів бачити його у ланістерівському золоті та кармазині, — подумала вона. — Батька завжди сердив білий колір на Хайме.» А ще брат знову вирощував бороду; щелепу та щоки його вкривала жорстка стерня, надаючи обличчю грубого та неохайного вигляду. «Хоч би почекав, поки батькові кістки впокояться під Скелею.» Серсея провела короля угору трьома невисокими сходинками, де він мав стати на коліна коло померлого. В очах у Томена стояли сльози. — Плач тихо, — мовила королева, нахилившись до сина. — Ти король, а не скигливе дитя. Тебе бачить твоє панство. Хлопчик змахнув сльози з очей тилом долоні. Очі він мав материні — смарагдово-зелені, великі та яскраві, такі самі, як у Хайме в Томеновому віці. Брат її завжди був таким гарненьким хлопчиком… але лютим і завзятим, справжнім левеням — як згодом Джофрі. Королева обійняла Томена і поцілувала його золоті кучері. «Скількох речей він має ще в мене навчитися: як правити державою, як убезпечити себе від ворогів…» А надто коли деякі з тих ворогів стоять навколо просто зараз, прикидаючись друзями. Сестри-мовчальниці вбрали князя Тайвина мовби на якусь вирішальну битву. Він мав на собі найкращу свою панцирну броню; важку крицю вкривала темна полива, на рукавицях, поножах та панцирі звивалися візерунки золотого карбу. Нараменні бляхи панцира були зроблені у подобі променистих сонць, на кожному плечі напружилася для стрибка золота левиця, а лев з гривою вінчав шолом, покладений коло голови. На грудях лежав меч у визолочених піхвах, прикрашених рубінами; руків’я стискали руки в кольчужних рукавицях, так само визолочених. «Навіть по смерті його обличчя зберігає шляхетність. Якби ж не вуста…» Кутики батькового рота злегка піднялися угору, додаючи обличчю якихось потаємних веселощів. «Такого не має бути.» Вина, певно ж, лежала на Пицелі: саме він мав розказати сестрам-мовчальницям, що князь Тайвин Ланістер ніколи не посміхався. «З цього Пицеля стільки користі, як із сосків на панцирі.» Ледве помітна усмішка чомусь робила князя Тайвина менш суворим, менш загрозливим. А ще ж заплющені очі… очі її батька завжди змушували людей бентежитися — світло-зелені, майже самосвітні, поцятковані золотом. Ті очі дивилися тобі просто всередину, бачили, який ти слабкий, потворний і нікчемний у глибинах свого серця. «Коли він дивився на когось, той завжди це розумів.» Непроханим повернувся спогад про бенкет, облаштований королем Аерисом на честь першого приїзду Серсеї до двору. Вона тоді була малим дівчам, зеленим, наче літня трава. Старий Добромир патякав про підвищення чопового мита, коли князь Рикер зауважив: — Якщо нам треба більше золота, хай його милість посадить князя Тайвина на нічний горщик, та й по тому. Аерис зі своїми підлабузниками зареготав уголос, а батько втупив очі у Рикера над келихом вина і не відводив погляду ще довго після того, як згасли останні смішки. Рикер відвернувся, повернув погляд на місце, зустрів батькові очі, спробував не зважати, перехилив кухоль пива і посунув з палати, геть почервонілий, розчавлений поглядом непорушних очей. «Очі князя Тайвина заплющилися навіки, — подумала Серсея. — Тепер йолопи щулитимуться під моїм поглядом, лякатимуться моїх очей. Бо я — того самого левиного роду.» У септі панував напівморок — адже знадвору небо було сіре та похмуре. Якби дощ нарешті ущух, сонце впало б досередини крізь підвішені кришталі та вбрало б мертве тіло веселками. Князь Кастерлі-на-Скелі заслуговував на веселки. Він був великою, видатною людиною. «Але я стану величнішою. За тисячу років від сього дня, коли маестри писатимуть про наш час, панотця згадуватимуть лише як батька королеви Серсеї.» — Матінко, — смикнув її Томен за рукав. — Що це так гидко смердить? «Пан батечко.» — Смерть. Вона теж відчула пахощі — легкий шепіт гниття і розкладу, що викликав бажання зморщити носа. Але Серсея не зважала. Семеро септонів у срібних рясах стояли позаду поховального помосту, благаючи Вишнього Батька судити князя Тайвина по правді та справедливості. Коли вони скінчили, сімдесят сім септ зібралися перед вівтарем Матері та заходилися співати їй, прохаючи милосердя. Томен уже совався нетерпляче, і королевині коліна теж почали скніти. Вона глянула на Хайме; її близнюк стояв, наче його вирізьбили з каменю, і не відповів на її погляд. Далі від тіла, коло лав, стояв на колінах її дядько Кеван зі згорбленими плечима, а з ним поруч — його син. «Лансель виглядає гірше за мого мертвого батька.» Маючи лише сімнадцять років віку, на вигляд він здавався сімдесятирічним дідом: сірі запалі щоки не ховали обрисів черепа, очі закотилися углиб, волосся стало біле та крихке, наче крейда. «Як Лансель може жити, якщо Тайвин Ланістер помер? Невже боги геть з’їхали з глузду?» Князь Гиліс кашляв гірше, ніж зазвичай, і вкривав носа клаптем червоного шовку. «Він теж чує сморід.» Великий маестер Пицель заплющив очі. «Якщо він заснув, то клянуся богами: накажу дати йому батогів.» Праворуч від тіла стояли на колінах Тирели: князь на Вирії, його бридка матуся і занудлива дружина, син Гарлан та дочка Маргерія. «Королева Маргерія» — нагадала вона собі; удова Джофа, майбутня дружина Томена. Ззовні Маргерія була дуже схожа на свого брата — Лицаря Квітів. Серсеї стало цікаво, чи не поділяють вони з братом ще чогось спільного. «Наша трояндочка тримає при собі чимало гарненьких дівчат — удень і вночі.» Дівчата і зараз стояли поруч — мало не тузінь. Серсея вивчала їхні обличчя і питала себе: «Яка з них найбоягузливіша? Яка найрозпусніша? Котра найбільше жадає прихильності? Хто має найдовшого язика?» Все це конче треба з’ясувати. Коли переспіви нарешті скінчилися, королеві аж полегшало. Пахощі від батькового трупу, здавалося, посилилися. Більшість жалобників мала чемність прикидатися, що нічого не помічає, але Серсея побачила, як дві з сестер панни Маргерії зморщили свої дрібненькі тирелівські носики. Поки Серсея з Томеном поверталися назад проходом, королеві почулося, як хтось пробурмотів «наче засраний нужник» і гигикнув… та коли вона повернула голову подивитися, хто це такий дотепний, то побачила самі лише невиразні погляди з урочисто-похмурих облич. «Вони б ніколи не насмілилися глузувати з живого батька. Самим лише поглядом він обертав їхні тельбухи на рідку юшку.» У Світличній Палаті на них, наче зграя мух, накинулися жалобники, один поперед іншого засипаючи її зливою своїх нікчемних співчуттів. Близнюки Рожвини поцілували їй руки, їхній батько — у обидві щоки. Галин Вогнечарник пообіцяв, що того дня, коли батькові кістки вирушать на захід, у небі над містом палатиме вогняна правиця. Князь Гиліс спромігся між нападами кашлю повідомити, що винайняв майстра-каменеріза зробити подобу князя Тайвина для вічного бдіння коло Левової Брами міста. Пан Ламберт Червонокрут з’явився з чорною пов’язкою на правому оці й присягнувся, що не зніме її, доки не принесе королеві голову її брата-карлика. Не встигла королева вирватися з пазурів одноокого йолопа, як її загнали у куток пані Фалиса Стокварт з чоловіком, паном Балманом Березняком. — Моя шановна матінка надсилають вашій милості щирі співчуття, — белькотіла Фалиса. — Лолису саме вклали до ліжка, бо дитині вже скоро строк, і матінка завважили за потрібне лишитися з нею. Вони благають вашу милість їм пробачити і прохали мене спитатися… матінка ставили вашого ясновельможного батечка понад усіх людей в світі… якби моя сестра народила хлопчика, матінка вважали б за честь назвати його Тайвином… коли на те буде ваша ласка… Серсея вирячила на неї очі. — Ваша недолуга сестра дала себе зґвалтувати половині Король-Берега, а Танда гадає вшанувати її байстрюка іменем мого ясновельможного батька?! Ви при своєму розумі? Фалиса сахнулася, наче її вдарили, але чоловік лише пригладив рясні біляві вуса великим пальцем. — Я казав пані Танді те саме. Ми знайдемо Лолисиному байстрюкові, е-е… більш годяще ім’я, даю в тім своє слово. — Майте таку ласку. Серсея обернулася до них боком і пішла геть. Тим часом Томен потрапив до пазурів Маргерії Тирел та її бабці. Колюча Королева була така мала на зріст, що Серсея на мить завважила її за якусь із численних дітей Тирелів. Не встигла королева врятувати сина від трояндової навали, як натовп виштовхнув її лицем до лиця з дядьком. Коли вона нагадала йому про призначену пізніше зустріч, пан Кеван стомлено кивнув і попрохав дозволу піти. Але син його Лансель лишився — викапана подоба людини, що однією ногою стоїть у могилі. «Цікаво, він вибирається з неї, а чи зібрався туди навіки?» Серсея вичавила з себе посмішку. — Яка втіха бачити, любий Ланселю, що ти так зміцнів. Маестер Балабар оповідав нам чорні звістки, аж ми боялися за твоє життя. Але я гадала, ти вже їдеш до замку Даррі приймати господарство і титул. Батько зробив Ланселя князем Даррі після битви на Чорноводі — і тим кинув датку своєму братові Кевану. — Поки ще ні. У моєму замку сидять розбійники. Голос її брата у перших був тонкий та кволий, як вуса на верхній губі. Хоча волосся на голові йому геть збіліло, вуса зберегли піщану барву. Серсея часто зупиняла на них погляд, поки малий трудився на ній, старанно гойдаючись туди-сюди. «Наче смужка бруду над ротом.» Колись вона жартома погрожувала стерти вуса геть, послинивши палець. — Пан батько казали: річковий край потребує міцної руки. «А отримає, на свою біду, твою» — хотіла додати вона. Але натомість посміхнулася. — І ще ж на тебе чекає весілля! Змученим обличчям юного лицаря пробігла хмара. — З панною Фрей, яку я не обирав. Ба навіть не дівчиною, а вдовицею — тільки й того, що крові Даррі. Батько кажуть, так мене легше визнають селяни… але ж селян усіх перерізали. Він сягнув по її руку. — Це жорстоко, Серсеє. Ваша милість знають, як палко я… — …відданий домові Ланістер, — скінчила вона за нього. — Ніхто не сумнівається, Ланселю. Хай дружина подарує тобі міцних синів. «Аби лише весілля лаштував не її дідусь.» — Вірю і знаю, що ти скоїш у Даррі безліч шляхетних учинків. Лансель похнюплено кивнув. — Коли вже здавалося, що мені кінець, батечко привели верховного септона помолитися за моє життя. То така праведна й добра людина. — Очі брата у перших зволожилися і виблискували: дитячі очі на обличчі кволого старого. — Він казав, що Матір вберегла мене для якогось священного обов’язку, яким я зможу спокутувати гріхи. Серсеї стало цікаво, як саме він хоче спокутувати їхній спільний гріх. «Висвятити його на лицаря — то була помилка. Брати його до ліжка — ще гірша.» Лансель був слабкий очерет під вітром… і ця його новознайдена ревність у вірі зовсім її не тішила. Лансель був кумедніший, коли намагався клеїти з себе Хайме. «Що цей белькотливий йолоп розповів верховному септонові? А що розповість своїй Фрейці, коли лежатиме з нею в темній опочивальні?» Якби він зізнався у зляганні з Серсеєю, вона б це пережила. Чоловіки часто брешуть про свої перемоги над жінками; вона б пояснила усе хвалькуватістю зеленого хлопчини, що втратив розум від її краси. «Але якщо він заспіває про Роберта і той міх вина…» — Спокута найкраще досягається через молитву, — відповіла Серсея. — Мовчазну молитву. На тім вона лишила Ланселя міркувати про сказане, а сама оперезалася для битви з тирелівською ордою. Маргерія обійняла її, наче сестру, що хоч і здалося королеві нахабством, проте не вартим одкоша перед усім двором. Пані Алерія та сестри Маргерії у перших лише поцілували Серсеї пальці. Пані Милобрід, важка дитиною, попрохала королеву про дозвіл назвати майбутнього хлопчика Тайвином, а якщо буде дівчинка — то Ланою. «Ще одного? — мало не застогнала вона. — В державі скоро буде не пропхатися крізь Тайвинів.» Але дала свою згоду так люб’язно, як могла, щосили удаючи захоплення. Проте насправді її потішила тільки пані Добромир. — Ваша милосте, — мовила вона своїм хтивим голосом з соковитою мирійською вимовою, — я написала друзям за вузьке море і попрохала їх притьмом схопити Біса, щойно він покаже свою бридку пику в котромусь із Вільних Міст. — То ви маєте багато друзів за морем? — У Мирі багато. Декого в Лисі та в Тироші. Могутніх друзів, при владі та впливі. Серсея охоче їй повірила. Мирійка була така вродлива, що аж занадто: довгонога, повногруда, з гладкою оливковою шкірою, пухкими червоними вустами, величезними темними очима та рясним чорним волоссям, яке завжди виглядало так, наче жінка щойно підвелася з постелі. «Вона аж пахкотить розпустою, наче якась нетутешня квітка.» — Князь Добромир, і я разом з ним, нічого не бажаємо більше, ніж служити вашій милості та юному королю, — промуркотіла жінка з поглядом, вагітним обіцянками, наче живіт пані Милобрід. «Бачу, ця заміряється високо. А пан чоловік її — гоноровитий, але зубожілий.» — Нам неодмінно треба побалакати згодом, ласкава пані. Таена, так вас звуть? Ви дуже добрі до нас. Певна, ми станемо щирими друзями. А тоді на неї напав ясновельможний князь вирійський. Мейс Тирел був старший за Серсею хіба що років на десять, але їй завжди здавався однолітком батька. Зростом він поступався покійному князеві Тайвину, зате переважав ушир — чималим обсягом грудей та ще більшим черевом. Волосся Мейс Тирел мав брунатне, але в бороді вже проглядали білі та сірі цятки. Обличчям його часто гуляла червона барва. — Князь Тайвин був людиною видатною, надзвичайною! — бундючно проголосив він, розцілувавши Серсею в обидві щоки. — Боюся, такої людини ми вже не побачимо на світі. «Ти дивишся на таку людину просто зараз, телепню, — подумала Серсея. — Перед тобою стоїть його дочка.» Та вона потребувала Тирелової дружби, бо через неї Томенів престол підтримувала потуга і багатство Вирію. Тому королева сказала тільки: — Пана батька нам усім дуже бракуватиме. Тирел поклав їй на плече руку. — Кожен знає, що серед живих людей немає гідного вдягти обладунок князя Тайвина. І все ж держава живе далі, і нею треба правити. Якщо я чимось можу прислужитися вашій милості у цю чорну годину, варто лише сказати слово. «Якщо вам, пане князю, кортить зробитися новим Правицею Короля, то хоч майте мужність не ходити манівцями.» Королева посміхнулася. «А поки що хай читає у моїй посмішці все, що йому заманеться.» — Певно ж, ясновельможний пан князь зараз потрібніші у Обширі? — Мій син Вілас — здібний юнак, — відповів можновладець, відмовляючись читати прозорий натяк. — Хай нога в нього спотворена, зате розум ясний. Гарлан скоро займе Ясні Води, і між ними двома Обшир буде у міцних руках, якщо мені знадобиться кудись від’їхати у справах. Князь Тайвин часто казав, що правління державою — обов’язок понад усі інші. Отже, я маю для вашої милості чудову новину. Мій дядечко Гарт погодився служити коронним підскарбієм на запрошення вашого пана батька. Він якраз їде до Старограду, щоб там сісти на корабель. Його супроводжуватимуть сини; князь Тайвин згадував про намір знайти посади і для них двох — можливо, у міській варті. Королева мимоволі так стиснула зуби в усмішці, що аж злякалася, чи не зламає. «Гарт Гидкий у малій раді, двоє його байстрюків — у старшині золотих кирей… чи не гадають Тирели, що я їм піднесу королівство на золотій тарелі?» Від такого нахабства королеві аж подих перехопило. — Гарт добре служив мені за підстолія Вирію, а переді мною — моєму батькові, — правив далі Тирел. — Так, Мізинець має хист до справ грошових, ніхто не заперечить, але ж і Гарт… — Пане князю, — перервала його Серсея, — на жаль, тут сталося якесь непорозуміння. Я вже запросила князя Гиліса Росбі на посаду коронного підскарбія, і він зробив престолові честь, погодившись її обійняти. Мейс роззявив рота і кавкнув. — Росбі? Оте бухикало? Але ж… справу було вже погоджено, ваша милосте. Гарт зараз їде до Старограду… — То надішліть крука князеві Вишестражу, попрохайте його зробити так, щоб ваш дядечко не сів на корабель. Ми б не хотіли, щоб пан Гарт піддавав своє життя небезпеці у буремних осінніх морях, і то дарма. Королева приязно всміхнулася. Товстою Тиреловою шиєю поповзла вгору червона фарба. — Але ж… ваш панотець мене запевняв… Він почав був бризкати слиною і щось белькотіти, але тут з’явилася його мамця і підхопила сина попід руку. — Схоже, князь Тайвин не поділився своїми задумами з нашою намісницею. Не уявляю, з якого б це дива. І все-таки що зроблено, те зроблено. Не набридаймо її милості. Королева має рацію: напишеш князеві Лейтону, попрохаєш не пускати Гарта на корабель. Бо ще захворіє в морі й пердітиме гірше, ніж зазвичай. — Пані Олена подарувала Серсеї беззубу посмішку. — Палата ради пахкотітиме солодше, коли там сидітиме князь Гиліс. Хоча мушу зізнатися, його кахикання мене дратує. Втім, не можна заперечувати: наш старий милий дядечко Гарт, хай як сильно ми його любимо, має в животі забагато вітру. А мені не до смаку, коли щось погано тхне. Її зморшкуватий ніс зморщився ще більше. — Зізнаюся, я унюхала щось неприємне навіть у святому септі. Можливо, і ви теж? — Ні, — холодно відповіла Серсея. — Ви кажете про якісь пахощі? — Радше сморід. — Мабуть, ви скучили за вашими осінніми трояндами. Ми вас надто затримали у столиці. Що скоріше вона випхне з двору пані Олену, то краще. Князь Тирел, поза сумнівом, надішле зі своєю матусею чималий загін лицарів, щоб доправити її безпечно додому. А що менше тирелівських мечів лишиться у місті, то міцніше спатиме королева. — Справді, я сумую за пахощами Вирію, — зізналася стара, — та не можу поїхати, поки не побачу, як мою любу Маргерійку видають за ваше мале золотко — короля Томена. — Я теж нетерпляче чекаю того дня, — втрутився Тирел. — Ми з князем Тайвином якраз міркували, коли ж його призначити. Можливо, це обговорення варто продовжити з вашою милістю. — Скоро продовжимо. — Скоро! Аби ж то, — пирхнула пані Олена. — Гаразд… ходімо, Мейсе, лишимо її милість наодинці з її… горем. «Я ще побачу твій труп, відьмо» — пообіцяла собі Серсея, дивлячись, як Колюча Королева дріботить геть між двійком своїх здоровезних, у сажінь зросту, охоронців, яких вона мала примху кликати Лівиком та Правиком. «І понюхаю, чи не смердітиме він солодше.» Сумніву в неї не було жодного — ця стара удвічі розумніша за свого сина. Королева врятувала сина від Маргерії з дівчатами і рушила до дверей. Надворі нарешті припинився дощ, осіннє повітря пахкотіло солодко та чисто. Томен зняв з голови корону. — Вдягни! — наказала йому Серсея. — Мені шия од неї болить, — поскаржився малий, але наказ виконав. — Чи скоро я одружуся? Маргерія каже, що як ми одружимося, то зможемо поїхати до Вирію. — Ти не поїдеш до Вирію. Зате можеш зараз поїхати верхи до замку. — Серсея підманила пана Мерина Транта. — Приведіть його милості коня і запросіть князя Гиліса зробити мені честь їхати у моїх ношах. Все відбувалося швидше, ніж вона передбачала; часу гаяти не лишалося. Томен зрадів, що йому дозволили їхати верхи, а князь Гиліс, певно ж, почувався вшанованим… хоча коли вона запросила його прийняти уряд коронного підскарбія, він почав кашляти так страшно, аж королева злякалася, чи не вхопить його хапко тієї ж хвилини. Але Мати мала милосердя, Гиліс зрештою оклигав досить, щоб погодитися, і навіть почав викашлювати імена службовців, яких мав намір замінити: митників, скупників вовни, поставлених Мізинцем, ба навіть одного з коронних ключників. — Хто доїтиме корів, мені байдуже, аби молоко лилося. До речі, якщо хтось спитає: ви приєдналися до малої ради ще учора. — Учора… — Гиліса знову зігнув навпіл напад кашлю. — Так, учора. Певно ж. Новий коронний підскарбій харкнув у клапоть червоного шовку, щоб приховати кров у слині. Серсея прикинулася, що не помічає. «Як помре, знайду когось іще.» Може, варто буде знову викликати Мізинця. Королева не могла уявити, щоб Петир Баеліш надовго лишився коронним намісником у Долині по смерті Лізи Арин. Панство Долини вже хвилювалося, якщо вірити Пицелеві. «Щойно вони заберуть того недолугого хлопчину, як Мізинець приповзе назад до престолу на колінах.» — Ваша милосте! — прокашляв князь Гиліс і витер рота. — Чи можу я… — Він знову закашлявся. — …спитати, хто… — Новий напад струснув усе його тіло. — …хто буде новим Правицею Короля? — Мій дядько, — відповіла вона розвіяно. Побачити ворота Червоного Замку високо над собою — то було справжнє полегшення. Королева віддала Томена турботам його зброєносців і повернулася до власних покоїв перепочити. Але щойно вона скинула з ніг черевики, як до дверей боязко просунулася Джоселин і доповіла, що ззовні чекає та благає його прийняти Кайбурн. — Хай ввійде, — наказала королева. «Така вже доля володаря — жодної хвилини перепочинку.» Кайбурн був досить старий, але у волоссі мав більше попелу, ніж снігу; сміхотливі зморшки навколо рота надавали йому вигляду добросердого дідуся якоїсь маленької дівчинки. «Не надто заможного і вельми обшарпаного дідуся.» Комір його ряси лахмітився, один рукав було відірвано і недбало пришито на місце. — Мушу прохати вашу милість вибачити мій вигляд, — мовив він. — Я був унизу, в підземеллях. Допитувався про втечу Біса, як ви наказали. — І що з’ясували? — Тієї ночі, коли зникли князь Варис та ваш брат, разом з ними зникла ще одна людина. — Так, темничний ключар. То й що? — Його звали Ругеном. Піднаглядач, приставлений до чорних кам’яних мішків. Старший піднаглядач описує його як огрядного, неголеного, мовчазного та непривітного. На посаді він перебував ще від старого короля Аериса, приходив та зникав, коли забажає. У останні роки до кам’яних мішків не вчащали мешканці. Інші наглядачі, схоже, його побоювалися, та ніхто майже нічого про нього не знав. Друзів і родичів він не мав, не пив вина, не вчащав до розпусниць. Келія, де він спав — вогка і похмура, солома в ній укрилася цвіллю. Нічний горщик переповнений. — Я все це знаю. Хайме вже один раз оглянув Ругенову келію, а потім золотокирейники пана Аддама обшукали її знову. — Так, ваша милосте, — мовив Кайбурн, — та чи знали ви, що під тим смердючим горщиком у підлозі знайшовся вільний камінь, а під ним — невеличка порожнина? Така, де можна сховати цінності, які людина не хоче втратити? — Цінності? — Це було щось новеньке. — Тобто гроші? Серсея від початку підозрювала, що Тиріон знайшов спосіб підкупити наглядача своєї в’язниці. — Саме так. Власне, коли я знайшов ту дірку, вона була порожня. Певно ж, Руген забрав своє неправедне багатство з собою, коли тікав. Та коли я нахилився до порожнини зі смолоскипом, то побачив якийсь відблиск, пошкрябав землю і викопав оце. — Кайбурн розтулив долоню. — Монету. Монета була золота; Серсея узяла її та негайно зрозуміла, що з нею щось не так. «Надто мала, — подумала вона, — надто легка і тонка.» Монета була стара, витерта. З одного боку виднілося обличчя якогось короля, з іншого — відбиток долоні. — Це не дракон, — мовила вона. — Не дракон, — погодився Кайбурн. — Цю монету, ваша милосте, карбували до Завоювання. Тут зображено короля Гарта Дванадцятого, а долоня — то знак дому Теплич. «Тепличів, старих господарів на Вирії.» Серсея зімкнула власну долоню навколо монети. «Яка зрада нас спіткала?» Мейс Тирел був одним із суддів Тиріона і гучно вимагав його смерті. «Невже прикидався, а сам змовився з Бісом, заміряючись на життя батька?» По смерті Тайвина Ланістера князь Тирел ставав очевидним вибором на посаду Правиці Короля. Хоча навіть так… — Нікому про це ані слова, — наказала вона. — Ваша милість можуть мені довіритися. Людина, що подорожує у товаристві найманців, швидко вчиться тримати язика за зубами, якщо хоче його зберегти. — Раджу це пам’ятати і в моєму товаристві. — Королева відклала монету вбік. Про неї вона поміркує згодом. — Що там у іншій справі? — Пан Грегор. — Кайбурн знизав плечима. — Я його оглянув, як ви наказали. Отрута на списі Гаспида була мантикоровою, з далекого сходу. Ладен життям присягнутися. — Пицель каже, що це не так. Він розповідав моєму батькові, що отрута мантикори вбиває миттєво, щойно досягне серця. — Саме так. Але цю отруту якимось чином згустили, щоб продовжити смертні муки Гори. — Згустили? Як саме? Додали іншу речовину? — Можливо, саме так, як кажуть ваша милість. Але розведення отрути зазвичай лише послабляє її силу. Вірогідно, що причина є… менш природною, скажімо так. Гадаю, ми маємо справу з чарами. «Невже переді мною стоїть такий самий дурень, як старий Пицель?» — То ви мені кажете, що Гора помирає від якогось чорного чаклунства? Кайбурн не зважив на кпини в голосі королеви. — Він помирає від отрути, але повільно і у надзвичайних муках. Мої зусилля полегшити їх виявилися такі ж марні, як Пицелеві. На жаль, пан Грегор надто призвичаївся до макового молочка. Його зброєносець каже, що лицареві дошкуляв сліпучий головний біль, і він ковтав макове молоко такими кухлями, якими менші за нього люди цмулять пиво. Нехай так… але судини його почорніли від голови до п’ят, тілесна вода забруднена гнійними домішками, а в боці отрута проїла дірку, в яку пролізе мій кулак. Правду кажучи, я дивуюся, що він досі живий. — Живий, бо великий, — спохмурніла королева. — Грегор дуже великий на зріст і обсяг. А до того ж тупий. Надто тупий, щоб розуміти, коли вже час помирати. Вона простягла келих, і Сенела наповнила його знову. — Його вереск та виття лякають Томена. Ба навіть мене інколи будять посеред ночі. Час уже прикликати Ілина Пейна. — Ваша милосте, — запитав Кайбурн, — може б я забрав пана Грегора до підземелля? Там його вереск вас не турбуватиме, і я вільніше дбатиму про нього. — Дбатимете? — засміялася вона. — Хай про нього подбає пан Ілин! — Якщо така є воля вашої милості, — відповів Кайбурн, — але щодо цієї отрути… було б корисно знати про неї більше, хіба ні? Посполиті кажуть: постав лицаря вбивати лицаря, а лучника — вбивати лучника. Заради ж того, щоб побороти чорні мистецтва… Він не закінчив свою думку, а лише посміхнувся. «Та ні, це тобі не Пицель — тут не може бути жодного сумніву.» Але королева зважувала, вагалася. — Чому Цитадель забрала вашого ланцюга? — Архімаестри у своїх серцях — надзвичайні боягузи. Марвин кликав їх сірими вівцями. Я був не менш майстерним цілителем, ніж Еброз, і замірявся перевершити його. Упродовж століть маестри Цитаделі розтинали тіла мертвих, щоб вивчати природу життя. Я ж прагнув дізнатися природу смерті, тому розтинав тіла живих. За цей злочин сірі вівці піддали мене ганьбі та випхали у вигнання… проте я розумію природу життя і смерті краще за будь-кого у Старограді. — Справді? — Його слова неабияк її зацікавили. — Гаразд. Гора ваш. Беріть його і робіть, що забажаєте, але не потикайтеся з ним із кам’яних мішків. Коли він помре, принесіть мені голову — батько обіцяв її дорнійцям. Великий князь Доран, певно ж, бажав би скарати Грегора сам… але всі ми мусимо терпіти в житті зневіру. — Слухаю волю вашої милості. — Кайбурн прочистив горлянку. — Але я… не так добре забезпечений, як Пицель. А мені ж знадобляться певні… — Я накажу князеві Гилісу видати вам удосталь золота для ваших потреб. І купіть собі нову одежину, бо ви наче щойно з Блошиного Подолу вилізли. — Королева вивчила його очі, мовчки питаючи, наскільки сміє довіряти добродієві перед собою. — Чи варто мені згадувати про наслідки, якщо хоч одне слово про ваші… досліди… вийде за межі цих стін? — Хай ваша милість не переймаються, — подарував їй Кайбурн заспокійливу посмішку. — Ваші таємниці убезпечені в моїх руках. Коли він пішов, Серсея налила собі келих міцного вина і випила коло вікна, спостерігаючи за видовженням тіней у дворищі та думаючи про монету. «Золото з Обширу. Звідки б ключар у в’язниці Король-Берега узяв золото з Обширу, якби йому не заплатили за поміч у вбивстві батька?» Хай як вона старалася, та не змогла викликати у пам’яті обличчя князя Тайвина, щоб одночасно не побачити ту дурну посмішечку і не відчути знову гидкий сморід трупа. Королева спитала себе, чи не може і за цим якось стояти Тиріон. «То була б дрібна, але підла оборудка — така, як він сам.» Чи не міг він зробити Пицеля своїм поплічником? «Він посадовив старого до кам’яного мішка, а оцей Руген саме і служив при кам’яних мішках» — згадала вона. Усі мотузочки спліталися разом у візерунок, який їй геть не подобався. «Нинішнього верховного септона теж поставив Тиріон, — раптом пригадала Серсея, — а тіло батька перебувало під його наглядом звечора і досвіта.» Дядько прибув точно на заході сонця, вдягнений у підбитий жупан чорної вовни — вбрання похмуре, як його обличчя. Подібно до всіх Ланістерів, пан Кеван мав бліду шкіру та біляве волосся, котре, втім, у свої п’ятдесят п’ять років майже цілком втратив. Ніхто ніколи не вважав його вродливим чоловіком. Огрядний поставою, трохи сутулий плечима, з великою кутастою щелепою, яку погано ховала коротко підстрижена солом’яна борода, дядько нагадував Серсеї старого вовкодава… та саме старий вірний вовкодав мав стати їй зараз у пригоді. Вони з’їли просту вечерю з хліба, варених буряків, яловичини з кров’ю та глека дорнійського червоного. Пан Кеван майже нічого не казав і ледве торкнувся вина. «Надто вже він переймається, — вирішила вона. — Час приставити його до роботи, щоб не потонув у власному горі.» Вона саме так і сказала, коли прибрали страви і челядь зникла з палати. — Я знаю, дядечку, як на вас покладався пан батько. Тепер покластися на вас мушу я. — Тобі потрібен Правиця, — відповів він, не питаючи, — а Хайме відмовився. «Не ходить манівцями. Ну гаразд…» — Хайме… я була така розгублена по смерті батька… я ледве тямила, що кажу. Хайме — хоробрий лицар, але не надто глибокого розуму, будьмо відверті. Томенові потрібен хтось досвідченіший, хтось старший… — Мейс Тирел старший. Вона роздула ніздрі. — Ніколи! — І відкинула кучерик волосся з лоба. — Тирели вже й так стрибнули вище голови! — Призначити Мейса Тирела Правицею означає скоїти дурість, — визнав пан Кеван, — та ще гірша дурість — зробити його своїм ворогом. Я чув, що сталося у Світличній Палаті. Мейсові не варто було сунути навпростець отак на людях. Але й ти вчинила нерозумно, коли зганьбила його перед половиною двору. — Вже ж краще, ніж посадити до ради ще одного Тирела. — Докір дядька роздратував її. — З Росбі буде пристойний підскарбій. Ви ж бачили його ноші — різьблені, запнуті шовком; коні в нього вдягнені ліпше за двірських лицарів. Авжеж такий багатій знайде нам золото без зайвого клопоту. Щодо Правиці… хто краще закінчить батькову справу, ніж брат, який сидів на всіх його нарадах? — Жодній людині не обійтися без когось, кому вона може довіряти. Тайвин довіряв мені, а за часів давніших — ще й твоїй матері. — Пан батько дуже її кохав. — Серсея щосили проганяла від себе думку про мертву хвойду в його ліжку. — Певно ж, зараз вони разом на небесах. — Молюся про це. — Пан Кеван кинув на неї довгий погляд, тоді додав: — Але ти, Серсеє, просиш забагато. — Хіба більше, ніж колись батько? — Я дуже втомився. — Дядько сягнув по келиха і зробив ковток. — Я маю дружину, яку не бачив два роки, неоплаканого мертвого сина і ще одного живого, якому скоро належить одружитися і прийняти княжий титул. Замок Даррі треба зміцнити, землі його — оборонити, спалені ниви — зорати і засіяти. Лансель потребує моєї допомоги. — Томен також. — Серсея не чекала, що Кевана доведеться умовляти. «Перед батьком він ніколи не комизився.» — Вашої допомоги потребує держава! — Держава. Так-так. І дім Ланістер, певна річ. — Він сьорбнув ще вина. — Гаразд. Я залишуся і служитиму його милості… — От і добре… — почала була вона, та пан Кеван підніс голос, вивищуючись над небогою. — …якщо ти передаси мені уряд намісника разом з урядом Правиці, а сама повернешся до Кастерлі-на-Скелі. Пів-удару серця Серсея могла тільки витріщатися на рідного дядька. — Намісницею на державі є я! — нарешті нагадала вона. — Ти нею була. Тайвин не збирався лишати тебе намісницею. Він розповів мені, що хоче відіслати тебе до Скелі та знайти нового чоловіка. Серсея відчула, як усередині росте гнів. — Так, батько казав. А я відповіла, що не маю бажання знову іти заміж! Та дядько стояв непорушно. — Якщо ти так налаштувалася проти нового шлюбу, я тебе не силуватиму. Щодо всього іншого… ти тепер законна княгиня у Кастерлі-на-Скелі. Твоє місце там. «Як ви смієте?!» — хотіла заверещати вона. Та натомість сказала: — Я також є королевою-намісницею, і моє місце — коло сина. — Твій батько тримався іншої думки. — Мій батько мертвий! — На моє безмежне горе і на лихо цілій державі. Розплющ очі, Серсеє, поглянь навколо себе. Королівство лежить у руїнах. Тайвин міг би дати ради справам держави, але… — Я дам ради усім справам держави! — скинулася Серсея, але відразу пом’якшилася. — Певно, з вашою поміччю, дядечку. Якщо ви служитимете мені так само вірно, як служили батькові… — Ти не твій батько. До того ж Тайвин завжди вважав Хайме своїм законним спадкоємцем. — Хайме… Хайме склав обітниці. Хайме ніколи не думає, сміється з усього та усіх, верзе перше, що спаде на думку. Хайме — вродливий йолоп, та й по тому. — І все ж саме він був першим твоїм вибором на Правицю Короля. Ким це робить тебе, Серсеє? — Я ж вам казала, мене мучила журба, я не думала… — Не думала, — погодився пан Кеван. — А тому тобі краще повернутися до Скелі, лишивши короля з тими, хто думає. — Король — мій син! — скочила Серсея на ноги. — Певно, що так, — кивнув дядько, — і судячи з того, що я знав про Джофрі, ти така ж нікчемна мати, як і правителька. На цих словах вона вихлюпнула чару вина йому в обличчя. Пан Кеван підвівся з підкресленою гідністю. — Ваша милосте. — Вино стікало йому щоками, капотіло з підстриженої бороди. — Чи можу я піти, з вашого дозволу? — За яким правом ви смієте ставити мені умови?! Та ж ви усього лише надвірний лицар мого батька! — Власної землі я не маю, то правда. Проте певні доходи таки отримую, і кілька скринь золота відклав. Мій власний батько не забув у заповіті жодного зі своїх дітей; Тайвин теж умів винагороджувати за вірну службу. Я годую особисту дружину з двох сотень лицарів і можу подвоїти її, коли знадобиться. Певне число вільних охотників радо стане під мої прапори, та й винайняти сердюків мені стане грошей. Вашій милості краще не легковажити моєю особою… а ще краще — не робити з мене ворога. — Ви мені погрожуєте?! — Я вам раджу. Не хочете віддавати мені намісництво на державі — гаразд, поставте вашим каштеляном у Кастерлі-на-Скелі, а Правицею Короля призначте Матіса Рябина або ж Рандила Тарлі. «Тирелівські значкові — один і другий.» Почувши пораду, вона втратила мову. «Невже його купили? — билася у голові думка. — Невже дядько взяв тирелівське золото за зраду дому Ланістер?» — Матіс Рябин поміркований, розумний, його поважають люди, — вів далі дядько, не відаючи її думок. — Рандил Тарлі — найкращий полководець у державі. Для мирних часів з нього Правиця негодящий, та по смерті Тайвина цю війну ніхто не скінчить краще за нього. Князь Тирел не матиме приводу ображатися, якщо Правицею поставлять одного з його значкових. І Тарлі, і Рябин мають хист… і вірність. Призначиш будь-кого з них — зробиш його своїм. Себе підсилиш, Вирій послабиш, а Мейс за те ще й подякує. Пан Кеван знизав плечима. — Отака моя рада: хочеш — слухай, хочеш — ні. Утім, хоч Місячка постав Правицею — мені вже байдуже. Мій брат мертвий, жінко. Я маю відвезти його додому. «Зрадник, — подумала вона. — Перевертень.» Цікаво, скільки йому заплатив Мейс Тирел? — Ви залишаєте свого короля, коли він має у вас найпекучішу потребу! — засичала Серсея. — Кидаєте зовсім юного Томена самого напризволяще! — Не самого. З матінкою. Зелені очі пана Кевана зустріли її погляд і не зморгнули. Остання крапля червоного вина затремтіла на підборідді, потім упала донизу. — Так-так, — додав він тихо, трохи зачекавши, — і скільки я знаю, з батечком теж. Хайме Лицар Хайме Ланістер, весь у білому, стояв коло поховального каравану свого батька, стискаючи п’ятьма пальцями руків’я визолоченого обіручного меча. У сутінках внутрішнє оздоблення Великого Септу Баелора здавалося бляклим та примарним. Останнє світло дня падало навскіс крізь високі вікна, омиваючи величезні подоби Седмиці тьмяним червоним сяйвом. Навколо вівтарів блимали запашні свічки; глибокі тіні збиралися у бічних навах і мовчки повзли мармуровою підлогою. Відлуння вечірніх псалмів потроху стишувалися; останні жалобники залишали храм. Коли всі пішли, Балон Лебедин та Лорас Тирел залишилися. — Жодна людина не може вистояти бдіння у сім днів та сім ночей, — мовив пан Балон. — Коли ви востаннє спали, пане Регіментарю? — Коли панотець був живий, — відповів Хайме. — Дозвольте мені сьогодні стояти замість вас, — попрохав пан Лорас. — Це не ваш батько. — «Не ти його вбив, а я. Тиріон випустив арбалетну стрілу, яка його вбила. А я випустив Тиріона.» — Залиште мене. — Воля пана Регіментаря, — відповів Лебедин. Пан Лорас хотів був заперечити, але пан Балон підхопив його попід руку і повів геть. Хайме слухав, як завмирають удалині їхні кроки. І ось він знову наодинці зі своїм вельможним батьком серед свічок, кришталів та гидкого солодкого смороду смерті. Спина йому боліла від ваги обладунку, ноги майже заніміли. Він переступив з ноги на ногу, міцніше ухопив руків’я великого меча. Більше не може ним битися — то хоч потримає. Відрубану долоню смикало, курям на сміх: здавалося, ніби втрачена рука почувається живішою, ніж решта людини. «Рука прагне меча. Треба когось убити. Для початку — Вариса… та спершу знайти б той камінь, під який він заповз.» — Я наказав євнухові відвести його на корабель, а не до вашої опочивальні, — сказав він трупові. — Ваша кров — на його руках, так само, як на… Тиріонових. «Ваша кров — на його руках так само, як на моїх, — хотів сказати він насправді, та слова застрягли у горлянці. — Хай що зробив Варис, примусив його це зробити саме я.» Тієї ночі, нарешті вирішивши завадити рідному братові померти, він чекав у євнухових покоях. А поки чекав, одноруч гострив кинджала, відчуваючи дивну втіху від шкрябання криці по каменю. Почувши кроки, він став коло дверей, і коли у хвилі пудри та лаванди увійшов Варис, Хайме ступив йому за спину, пхнув ногою під коліно, притиснув груди своїм коліном і підсунув під шию ножа, змушуючи задерти голову. — Овва, князю Варисе! — мовив він привітно. — Диви, де зустрілися! — Пане Хайме?! — видихнув Варис. — Ви мене злякали. — А я цього і прагнув. — Коли він крутнув кинджала, клинком потекла цівочка крові. — Я тут гадаю, чи не допоможете ви мені висмикнути братика з цюпи, поки йому пан Ілин макітру не відтяв. Макітра в нього потворна, хто б казав, але іншої немає. — Так… гаразд… якби ви… прибрали ножа… так, тільки поволі, з ласки ясного пана, обережніше… ой, я вколовся… — Євнух торкнувся шиї та зойкнув, побачивши кров на пальцях. — Мене завжди так лякав вигляд власної крові… — Як не допоможете, то скоро злякаєтеся так, що куди гірше. Варис незграбно сів і випростався. — Ваш брат… якщо раптом Біс зникне невідомо куди зі своєї келії, то в-виникнуть п-питання. Я б-боятимуся за своє життя… — Ваше життя наразі належить мені. А мені начхати, які ви знаєте таємниці. Якщо Тиріон помре, ви його переживете ненадовго. Маєте моє слово. — Овва. — Євнух злизнув кров з пальців. — Ви прохаєте про страшну річ… випустити на волю Біса, який убив нашого коханого короля. Чи ви вважаєте його невинним? — Винний він чи невинний, — відповів Хайме, мов дурень, — а Ланістери завжди платять борги. Слова прийшли до нього самі собою. Відтоді Хайме не спав. Перед очима стояв брат — карлик шкірився під пеньком носа, світло від язиків полум’я лизало йому обличчя. — Ти — сліпий скалічений йолоп, — прогарчав Тиріон голосом, повним гіркої ненависті. — Серсея — брехлива шльондра. Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж. Так, я те саме чудовисько, про яке торочать усі в місті. Так, я убив твого ницого й гидкого сина. «Він не казав, що хоче вбити нашого батька. А якби сказав, я б його зупинив. І став би братовбивцею.» Хайме спитав себе, де ж це ховається Варис. Коронний шепотинник завбачливо не повернувся до власних покоїв, і обшук Червоного Дитинця нічого не дав. Можливо, євнух сів на корабель разом з Тиріоном замість лишатися і відповідати на незручні запитання. Якщо так, то зараз вони далеко у морі, п’ють золоте вертоградське у бесіді якоїсь галери. «Це якщо мій брат не зарізав і Вариса, сховавши його труп гнити десь під замком.» Там тіло можна шукати роками і нічого не знайти. Хайме водив туди десяток стражників зі смолоскипами, мотуззям та ліхтарями. Кілька годин вони блукали кривими переходами, переповзали вузькими дірками у стінах, знаходили сховані двері, потаємні сходи та колодязі, що вели у чорну пітьму. Ніколи ще Хайме не відчував себе таким жалюгідним калікою. Коли людина має дві руки, то багато речей робить, не замислюючись. Наприклад, видирається драбинами. А йому нелегко було навіть рачкувати — недарма ж кажуть «на всіх чотирьох». Тим паче не міг він лізти догори чи донизу, одночасно тримаючи смолоскипа — як це робила решта загону. І все марно — знайшли вони лише пітьму, пилюку та щурів. «І драконів, що ховаються унизу.» Хайме згадав тьмяне жовтогаряче сяйво жарин у пащі залізного дракона. Жарівниця зігрівала приміщення на дні колодязя, де стрічалося з півдесятка різних проходів. На підлозі знайшлася вичовгана та пошкрябана мозаїка, що зображувала триголового дракона дому Таргарієн кам’яними лусочками чорного та червоного. «Я тебе знаю, Крулерізе, — наче промовляло чудовисько. — Я тут був увесь час — чекав на тебе.» Хайме здалося, що він навіть знає голос — залізний, карбований, що належав колись Раегарові, принцу Дракон-Каменя. День, коли він прощався з Раегаром у дворищі Червоного Дитинця, був вітристий. Принц одягнув свій чорний, як ніч, обладунок з триголовим драконом, викладеним рубінами на грудях панцера. — Ваша милосте! — благав Хайме. — Нехай Даррі цього разу лишиться охороняти короля. Або пан Барістан. Їхні корзна такі ж білі, як моє! Але принц Раегар заперечливо захитав головою. — Мій ясновельможний панотець король бояться вашого батька більше, ніж нашого родича Роберта. Вони хочуть тримати вас при собі, щоб князь Тайвин не зміг їм зашкодити. Цієї буремної години я не зважуся забрати в короля останній костур, останню опору їхньої милості. Хайме відчув, як горлом піднімається гнів. — Я не костур! Я лицар Королегвардії! — То служіть королю, як личить Королегвардії! — визвірився пан Джон Даррі. — Коли ви вдягали це корзно, то присягалися коритися! Раегар поклав руку на плече Хайме. — Коли ця битва скінчиться, я маю намір скликати раду. На державу чекають зміни. Я виношував свій задум уже давно… та не так сталося, як гадалося. Ми побалакаємо, коли я повернуся. То були останні слова, почуті Хайме від Раегара Таргарієна. За брамою зібралося військо, інше тим часом сунуло на Тризуб. Принц Дракон-Каменя сів на коня, вдягнув високий чорний шолом і рушив уперед до своєї лихої долі. «Він угадав більше, ніж знав. Після тієї битви справді чимало змінилося.» — Аерис думав: йому ніхто не зашкодить, поки він тримає мене поруч, — сказав Хайме трупові свого батька. — Хіба не кумедно? Князь Тайвин з ним погоджувався — його посмішка поширшала. «Здається, йому нівроку подобається бути мертвим.» На диво, Хайме не відчував ані краплі суму. «Де мої сльози? Де моя лють?» Авжеж Хайме Ланістерові ніколи не бракувало люті. — Батьку, — сказав він трупові, — це ж ви мене вчили, що сльози — ознака слабкості в чоловікові. Тепер не просіть, щоб я за вами плакав. Тисяча панів та паній пройшли того ранку повз поховальний караван, а вдень — іще кілька тисяч посполитих. Вони мали на собі жалобні вбрання, на обличчях — урочисту похмурість, але Хайме мав підозри, що безліч потай раділо падінню великої людини. Навіть на заході князя Тайвина більше поважали, ніж любили, а в Король-Березі ще досі пам’ятали Великий Погром. З усіх жалобників найрозпачливішим здавався великий маестер Пицель. — Я служив шести королям, — белькотів він до Хайме після обідньої відправи, підозріливо принюхуючись до тіла, — та ось лежить людина, величнішої за яку я не знав. Князь Тайвин не носив корони, але справжній король, гідний її, має бути таким, як він. Без бороди Пицель виглядав не лише старим, але геть знесиленим. «Поголити його — то був, мабуть, найжорстокіший Тиріонів вчинок» — подумав Хайме, який добре знав, що це таке: втратити не просто частину себе, але саме ту частину, яка зробила тебе тим, хто ти є. Пицелева борода, колись надзвичайно пишна, біла, мов сніг, і м’яка, мов ягняча вовна, стікала зі щік та підборіддя хвилями на груди і мало не до пояса. Великий маестер полюбляв поважно пестити її, коли проголошував якусь бундючну промову. Борода не лише робила його мудрим та урочистим на вигляд, але й ховала чимало незугарного: складки вислої шкіри під старечим підборіддям, маленький плаксивий ротик, нестачу зубів, без ліку бородавок, зморшок та темних плям. Пицель намагався відростити те, що втратив, але зазнав поразки. Зі зморшкуватих щік та слабкого підборіддя виткнулося лише кілька рідких пасем та кущиків, крізь які Хайме бачив плямисту рожеву шкіру. — Я, пане Хайме, бачив за свого життя жахливі речі, — казав йому старий. — Війни, битви, найпідліше свавілля… Я був у Старограді юним хлопчиком, коли сіра чума забрала половину міста і три чверті Цитаделі. Князь Вишестраж спалив усі кораблі у порті, зачинив ворота і наказав стражникам убивати кожного, хто намагатиметься утекти: чоловіка, жінку, немовля на материних руках. Коли пошесть згасла, за те вбили його самого. Того дня, коли князь знову відкрив порт, його стягли з коня і перетяли горло, а разом — і його юному синові. До сього дня невігласи у Старограді плюються, коли чують ім’я Квентона Вишестража. Але він зробив те, що було необхідно. Ваш батько був такою самою людиною — завжди робив те, що необхідно. — Чи не тому він зараз отам собою тішиться, зуби шкірить? Випари від тіла змушували Пицелеві очі спливати слізьми. — Плоть… коли плоть усихає, м’язи скорочуються і піднімають вуста. Це не посмішка, це просто… всихання. — Пицель заблимав очима, зганяючи сльози. — Благаю вибачити. Я стомлений аж до краю. Важко спираючись на палицю, Пицель поволі зашкандибав геть із септу. «Цей теж помирати наставився» — подумав Хайме. Не диво, що Серсея вважає великого маестра нікчемою. Та по правді, мила сестра вважала зрадниками або нікчемами добру половину двору: Пицеля, Королегвардію, усіх Тирелів, самого Хайме… ба навіть пана Ілина Пейна — мовчазного лицаря, що обіймав посаду ката-стинача голів. Підземелля знаходилися саме під його — Королівського Правосуду — наглядом. Не маючи язика, Пейн покинув обов’язки нагляду за цюпами на своїх підлеглих, але це не завадило Серсеї звинуватити його у втечі Тиріона. «То я допоміг йому втекти, а не Пейн» — трохи не ляпнув Хайме, та все ж пообіцяв вичавити всі можливі відомості зі старшого піднаглядача — зігнутого старого на ім’я Реніфер Довгобурун. — Бачу, вам кортить взнати, що це в мене за ім’я таке? — крякнув старий, коли Хайме прийшов його допитувати. — Старе ім’я, неабияке. Не люблю вихвалятися, та в мені тече королівська кров. Я ж бо походжу від принцеси. Про те мені батько розповідав, як я ще був хвацький парубійко. Зараз хвацький парубійко мав лису плямисту голову та кілька білих волосин на підборідді, тому його оповідь сягала дуже, дуже давніх років. — Та принцеса була найкоштовнішим скарбом у Дівосхроні. Князь Дубовий Кулак, великий адмірал, віддав їй своє серце, хоча був одружений з іншою. Вона дала синові байстрюцьке прізвище «Бурун» на честь батька, і він виріс у видатного лицаря, а за ним його син, котрий перед «Буруном» поставив «Довго», щоб люди не думали, ніби він теж уродився байстрюком. Тому я маю в собі трохи драконової крові. — А я оце дивуюся, чого трохи не сплутав вас з Аегоном Драконом, — відповів Хайме. «Бурун» — таке прізвище побутувало для байстрюків навколо затоки Чорноводи і на її островах; старий Довгобурун певніше за все походив від якогось дрібного надвірного лицаря, а не від принцеси. — Але справа не терпить. Я маю нагальніші турботи, ніж ваш видатний родовід. Довгобурун схилив голову. — Зниклий в’язень. — І зниклий наглядач теж. — Руген, — підказав старий. — Піднаглядач. Був приставлений до третього рівня, де кам’яні мішки. — Розкажіть мені про нього, — змусив себе попрохати Хайме. «Курям на сміх.» Він сам знав, хто такий Руген — навіть якщо цього не знав Довгобурун. — Брудний, неголений, на мову скупий та грубий. Не любив я його, правду сказати. Руген тут уже був, як я прийшов — тому дванадцять років. Сидів на посаді від короля Аериса. Та його рідко тут бачили, щоб не збрехати. Я, мосьпане, так у звіті й написав. От їй-бо написав, слово даю, слово людини королівської крові. «Згадай ще раз свою королівську кров — і я проллю її на підлогу» — подумав Хайме. — Хто читав ті звіти? — Якісь надсилалися коронному підскарбієві, якісь — коронному шепотинникові. Усі звіти читали старший піднаглядач і Королівський Правосуд. Такий тут, у підземеллях, лад заведено. — Довгобурун почухав носа. — Ну, теє, мосьпане… брехати не буду, Руген тут з’являвся лише тоді, коли було треба — зате завжди вчасно. У кам’яних мішках зараз нечасто сидять. Перед малим братом вашої вельможності ми тут мали великого маестра Пицеля, а перед ним — князя Старка, що зрадник був. Ще сиділо трійко інших, посполитих, але їх князь Старк віддав Нічній Варті. Я б тих трьох не віддав, лиха то була справа — але папери виписані були як слід. Я і про те у звіті написав, коли ваша ласка. — Розкажіть про тих двох наглядачів, які поснули. — Наглядачів? — Довгобурун пирхнув. — Е ні, то не наглядачі, а прості ключники. Корона, ясний пане, платить жалування двадцяти ключникам — от як пальців у людини… та скільки служу, ніколи не бачив більше дванадцяти. Ми ще маємо тримати шість піднаглядачів, двійко на кожен рівень, та є лише троє. — Ви і двоє інших? Довгобурун знову пирхнув. — Е ні, мосьпане, я — старший піднаглядач! Мене поставлено над молодшими піднаглядачами, я веду облік та рахунки. Якщо ваша ясна вірність матимуть ласку переглянути мої книги, то побачать, що в мене всі числа точні. Довгобурун зазирнув у велику книгу в шкіряній палітурці, розгорнуту перед ним. — Наразі маємо чотирьох в’язнів на першому рівні, одного — на другому, на додачу до брата вашої вельможності. — Старий од старанності аж скривився. — Тобто збіглого брата вашої вельможності. Отакої! Треба ж його викреслити. Він вийняв перо і заходився його гострити. «Шестеро в’язнів, — кисло подумав Хайме, — а ми платимо жалування двадцятьом ключникам, шести піднаглядачам, старшому піднаглядачеві, наглядачеві та Королівському Правосудові.» — Я хочу допитати тих двох ключників. Реніфер Довгобурун покинув гострити перо і недовірливо витріщився знизу вгору на Хайме. — Допитати, мосьпане? — Ви мене чули. — Чув, мосьпане, певно, що чув, але ж… звісно, ваша вельможність допитуватимуть, кого ваша ласка, авжеж не мені вам перечити… але, пане добрий, якщо дозволите зухвалість, вони вам навряд щось скажуть. Вони, з ласки ясного пана, мертві. — Мертві?! Хто наказав їх убити? — Та ви ж, я так думав, а чи може… сам король? Я не питав. Бо не мені ж… не мені ж питатися в Королегвардії… Отже, це Серсея насипала йому солі на рану, скориставшись його людьми для своєї кривавої справи. Його лицарями і своїми любими Кіптюгами. — Ви, дурноголові телепні! — гарчав Хайме пізніше на Бороса Блаунта і Озмунда Кіптюга у підземеллі, що просмерділося кров’ю та смертю. — Що це ви таке накоїли, ви хоч розумієте? — Що нам наказали, мосьпане, те ми і накоїли. — Пан Борос був нижчий за Хайме, але статурою важчий. — З волі її милості. Вашої сестри. Пан Озмунд зачепився великим пальцем за пас із мечем. — Королева наказала, щоб вони поснули навіки. От ми з братами і подбали. «Авжеж подбали.» Один труп простягся долілиць на столі, наче п’яний на бенкеті, але під головою в нього розлилася калюжа крові, не вина. Другий ключник зумів скочити з лави та вийняти кинджала, перш ніж йому встромили меча між ребер. Його смерть була довшою і бруднішою. «Я наказав Варисові, щоб ніхто не постраждав при втечі, — подумав Хайме, — та забувся наказати братові й сестрі.» — Недобре ви вчинили, пане лицарю. Пан Озмунд стенув плечима. — Та хто за ними сумуватиме? Заприсягнуся: вони в цій справі спільники разом з тим, який утік. «Ні, — міг би сказати їм Хайме. — Варис підкинув їм у вино трунку, щоб вони поснули.» — В такому разі ми б могли вичавити з них правду. — «Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж.» — Якби я мав підозріливий норов, то спитав би себе, чого це ви так поспішали допомогти цим двом уникнути допиту. Чи не змусили ви їх мовчати, щоб приховати власну вину? — Нашу?! — трохи не вдавився Кіптюг. — Та ми ж виконували наказ королеви! Слово присяжного братчика Королегвардії! Примарні пальці Хайме смикнулися. Він мовив: — Покличте сюди Ознея з Озфридом та приберіть мені оцей розгардіяш. Наступного разу, коли моя сестра накаже вам когось убити, спершу йдіть до мене. А зараз геть з моїх очей, панове присяжні братчики! Ті самі слова лунали у нього в голові й посередині тьмяного мороку Септу Баелора. Вікна високо вгорі поволі чорнішали; Хайме бачив у них слабке світло віддалених зірок. Сонце нарешті сіло остаточно. Сморід смерті посилювався; запашні свічки не допомагали. Пахощі нагадали Хайме Ланістерові прохід під Золотозубом, де він здобув гучну перемогу в перші дні війни. На ранок після битви гайвороння бенкетувало і переможцями, і переможеними — так само, як колись бенкетувало Раегаром Таргарієном опісля Тризубу. «Чого вартий гайворон і чого — король, якщо гайворон обідає королем?» Просто зараз гайвороння мало кружляти і навколо семи веж та великої бані Септу Баелора — так підозрював Хайме. Їхні чорні крила збурювали нічне повітря, очі шукали входу досередини. «Кожен гайворон та крук у Семицарстві має поли тобі цілувати, батечку, за ласку та милість. Від Кастамиру до Чорноводи ти завжди годував їх найщедрішою рукою.» Думка, схоже, потішила князя Тайвина: усмішка його поширшала. «Семеро дідьків у семи пеклах! Та він шкірить зуби, наче молодий на весіллі, коли його з нареченою на постіль ведуть!» Думка була така сміховинна, що Хайме гучно розреготався. Луна загуляла навами, криптами, засторонками, ніби його сміх підхопили мертві, що ховалися у стінах. «Чом би й ні? Сміховинний вертеп, аж далі нікуди: я стою на варті коло батька, якого допоміг убити, і надсилаю людей по брата, якого допоміг звільнити…» Хайме наказав панові Аддаму Марбранду обшукати Шовкову вулицю. — Зазирніть під кожне ліжко — знаєте ж, як мій брат полюбляв бурдеї. Напевне, золотокирейникам цікавіше було зазирати не під ліжка, а шльондрам під спідниці. Хайме стало цікаво, скільки нових байстрюків народиться після цього безглуздого обшуку. Думки мимоволі звернули на Брієнну Тарфійську. «Страхолюдне, тупе, уперте дівчисько.» Майнула думка, де вона може бути зараз. «Даруй їй сили, Батьку, коли твоя ласка.» Мало не молитва… та чи звертався він до бога — до Вишнього Батька, чия визолочена подоба мерехтіла у світлі свічок на тому кінці септу? Чи до трупу, що лежав перед ним? «А втім, чи не байдуже? Жоден ніколи мене не слухав.» Відколи Хайме стало сили підняти меча, його богом завжди був Воїн. Інші чоловіки уміли бути батьками, синами, чоловіками — та не Хайме Ланістер з мечем золотим, як його волосся. Він був лише воїном — і не бажав ставати ніким іншим. «Я мав би сказати Серсеї правду. Зізнатися, що це я звільнив нашого меншого братика з цюпи.» А чом би й ні? Он як чудово правда подіяла на Тиріона. «Я убив твого ницого й гидкого сина, а тепер іду вбити батька.» Хайме почув сміх Біса у пітьмі, повернув голову подивитися, але то була лише луна його власного сміху. Він заплющив очі, але негайно розплющив знову. «Не можна спати.» Бо якщо спатимеш, то бачитимеш сни. О, як тоді вишкірявся Тиріон… «Брехлива шльондра… розсувала ноги під Ланселем і Озмундом Кіптюгом…» Опівночі завіси на Батькових Дверях зарипіли, і один за одним увійшли для відправи кількасот септонів. Деякі були вдягнені у срібноткані ризи та кришталеві коронки Превелебних; їхні нижчі званням браття носили кришталі на шийних ремінцях та білі ряси, оперезані плетеними пасами з семи смуг різних кольорів. Крізь Материні Двері увійшли білі септи зі святої обителі, рядками по сім, тихо виспівуючи псалом. Мороковими Сходами донизу спустилися сестри-мовчальниці. Служниці смерті були вдягнені у сіре, на головах мали каптури, на обличчях — шалики, з-під яких виднілися тільки очі. З’явився також натовп святих братів у рясах брунатних і горіхових, а коли й з нефарбованої дерги, підперезаних конопляними мотузками. У деяких на шиях висіли молоти Коваля, інші несли миски для милостині. Жоден із велебного натовпу не звернув на Хайме жодної уваги. Вони зробили септом коло, вклоняючись перед кожним з семи вівтарів до одного з семи уособлень божої благодаті. Кожному з богів вони приносили жертвенні дари, кожному співали псалом. Чисто і урочисто лунали їхні голоси. Хайме заплющив очі послухати спів, але знову розплющив, коли почав хилитися набік. «Я й не знав, як стомився.» Від його попереднього бдіння минуло вже багато років. «Я тоді був молодий — хлопчина п’ятнадцяти років.» Обладунку того разу на ньому не було — тільки проста біла сорочка. Септ, у якому він перебув ніч, за величиною ледве сягав третини будь-якої з семи нав Великого Септу. Хайме тоді поклав меча на коліна Воїнові, скинув свій обладунок купою коло його ніг і став на коліна перед вівтарем на грубій кам’яній підлозі. До світанку його коліна були стерті й скривавлені. — Всі лицарі, Хайме, мусять проливати кров, — мовив пан Артур Дейн, коли її побачив. — Кров — то печатка, що скріплює нашу вірність і відданість. На світанку пан Артур ударив його по плечі; блідий клинок був такий гострий, що навіть легкий дотик прорізав Хайме сорочку і теж пустив кров. Але Хайме того не відчув. На коліна став хлопчик; підвівся з них — лицар. «Юний Лев, не Крулеріз.» Але те сталося дуже давно, і той хлопчик помер багато років тому. Хайме не міг сказати, коли скінчилися відправи. Може, він заснув навстоячки і не почув. Коли велебні витяглися з септу довгою вервечкою, у Великому Септі знову запанувала тиша. Свічки нагадували стіну палаючих у пітьмі зірок; повітря просмерділося смертю. Хайме поворушив рукою на руків’ї золотого меча. Може, й варто було віддати варту панові Лорасу. «Серсея б шаленіла.» Лицар Квітів був ще зовсім хлопчик — пихатий та марнославний — але мав у собі зернину майбутньої величі. Він напевне скоїть звитяги, варті запису в Білу Книгу. Коли бдіння скінчиться, на нього чекатиме Біла Книга з розкритими у німому докорі сторінками. «Краще я порубаю ту кляту книжку на шматки, ніж писатиму в ній брехню.» Але якщо не брехати, то що лишається, крім правди? Перед ним постала жінка. «Знову дощить» — подумав він, коли побачив, яка вона змокла. Вода стікала її киреєю, збиралася калюжею коло ніг. «Як вона сюди дісталася? Я й кроків не чув.» Вдягнена жінка була як служниця з корчми чи шинку: важка кирея грубого плетива, погано, з плямами, пофарбована у брунатне, розкошлана при подолі. Обличчя ховав каптур, але Хайме бачив танок свічних вогників у зелених озерах очей — і щойно жінка ворухнулася, як він її упізнав. — Серсея. — Він казав поволі, як людина, що пробуджується від сну, ще не дотямивши, де знаходиться. — Котра зараз година? — Година вовка. — Сестра зняла мокрого каптура, скривилася. — Напевне, потонулого. Вона посміхнулася до нього — солодко, так солодко. — Пам’ятаєш, коли я прийшла до тебе вдягнена отак? До якогось смердючого заїзду, десь у Видровому провулку… я ще вдягла вбрання служниці, щоб пробратися повз батькових стражників… — Пам’ятаю. То був Вугровий провулок. — «Вона щось хоче.» — Навіщо ти тут цієї години? Чого тобі треба від мене? Останнє слово загуло септом: «менеменеменеменеменемене», потроху стишуючись на шепіт. На коротку мить Хайме насмілився плекати надію, що сестрі потрібна лише розрада у його обіймах. — Тихше. — Голос її лунав якось дивно… придушено, майже налякано. — Хайме, дядько Кеван мені відмовив. Не хоче служити Правицею, бо знає… знає про нас. Він сам сказав. — Відмовився?! — щиро здивувався Хайме. — Але звідки він знав? Нехай він читав Станісового листа, але ж немає жодних… — Тиріон знав! — нагадала сестра. — Хто скаже, які побрехеньки міг розповісти карлик, і кому саме? Дядько Кеван — то ще не найстрашніше. Верховний септон… Тиріон підніс його на посаду, коли загинув той, жирний. Він теж може знати. Вона підсунулася ближче. — Ти мусиш бути Томеновим Правицею! Я не вірю Мейсові Тирелу. Що як він доклав рук до батькової смерті? Може, змовився з Тиріоном. Може, Біс уже їде до Вирію… — Не їде. — Стань моїм Правицею! — заблагала вона. — Ми правитимемо Семицарством, наче король і його королева! — Ти була Робертовою королевою. А моєю стати не схотіла. — Якби ж я сміла, якби ж могла! Але наш син… — Томен мені не син — так само, як не був сином і Джофрі. — Голос Хайме лунав важко і похмуро. — Ти всіх дітей зробила Робертовими. Сестра відсахнулася. — Ти присягався кохати мене вічно! Хіба це кохання — змушувати благати? Хайме відчув її переляк навіть крізь гидкий сморід трупа. Він хотів ухопити її в обійми, поцілувати, сховати обличчя у золотих кучерях і пообіцяти захистити від усякого лиха… але не тут, «не перед ликами богів і батька». — Ні, — відповів він. — Я не можу. І не буду. — Ти мені потрібен. Мені потрібна моя друга половинка. — Він чув, як по вікнах високо угорі стукотить дощ. — Ти — це я, а я — це ти. Я хочу тебе поруч. Хочу тебе у собі. Прошу тебе, Хайме. Благаю! Хайме зиркнув на князя Тайвина: чи не підводиться він у гніві зі свого смертного ложа. Та батько лежав холодний і застиглий, потроху зогниваючи на порох. — Я народився для поля битви, не для палати ради. Та хтозна — може, вже й туди не годжуся. Серсея витерла сльози грубим брунатним рукавом. — Гаразд. Хочеш битви — буде тобі битва. — Вона сердито накинула каптура. — Яка ж я дурепа, що прийшла. Дурепа, що колись тебе кохала. Її кроки гучно залунали в тиші, лишили мокрі плями на мармуровій підлозі. Ранок застукав Хайме майже зненацька. Скло на бані почало світлішати, і раптом зі стін, підлоги та стовпів засяяли веселки, забарвлюючи труп князя Тайвина у безліч кольорів. Правиця Короля гнив у всіх на очах. Обличчя його стало зеленкувате, очі глибоко запали у дві чорні ями. У щоках відкрилися провалля, крізь зчленування пишного кармазиново-золотого обладунку витікала бридка біла рідина, що збиралася калюжею під тілом. Септони побачили це першими, коли повернулися з вранішньої відправи. Вони співали псалми і читали молитви, одночасно кривлячи мармизи, а одному з Превелебних так погіршало, що його довелося вивести з септу. Скоро по тому з’явилася зграйка послушників з кадилами і наповнила повітря густим димом, трохи не сховавши за ним поховальний поміст. Запашна хмара поглинула веселки, але не змогла сховати сморід — солодкий сморід гниття і розкладу, що перехоплював Хайме подих, наче цурка в роті. Коли відчинили двері, серед перших увійшли, як личило їхньому станові, Тирели. Маргерія принесла великий оберемок золотих троянд і ретельно розклала їх коло ніг князя Тайвина… але одну лишила собі й тримала біля носа, коли сідала на лаву. «Дівчина не тільки гарненька, а ще й розумненька. Не найгірша королева для Томена. Інші королі мали гірших.» Панни з почту Маргерії наслідували її приклад. Серсея почекала, поки решта всядеться, і вже тоді ввійшла біч-обіч з Томеном. Поруч крокував пан Озмунд Кіптюг у білому полив’яному панцирі та білому вовняному корзні. «Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж…» Хайме бачив Кіптюга голим у лазні. Бачив чорне волосся на грудях, цупку порость між ніг. Уявляв собі, як його груди притискаються до сестриних, як цупка вовна дряпає ніжну шкіру персів. «Ні, вона б на таке не зважилася. Біс брехав.» Золоте плетиво і чорний дріт переплелися, спітнілі та безладні. Вузькі сідниці Кіптюга стискалися щоразу, як він устромлявся вперед. Хайме чув, як стогне його сестра. «Ні. Брехня.» Червоноока і бліда, Серсея видерлася сходами, тягнучи за собою Томена, щоб стати на коліна коло батька. Малий сахнувся від трупа, та мати стиснула йому руку, щоб не втік. — Молися, — засичала вона, і Томен спробував. Але йому було вісім років, а мертвий князь Тайвин міг налякати і кого старшого. Відчайдушно вдихнувши повітря, король почав схлипувати. — Припини! — наказала Серсея. Томен повернув голову, зігнувся навпіл і виблював. Корона впала з голови і покотилася мармуровою підлогою. Мати сахнулася від нього з відразою, а король кинувся бігти до дверей — так хутко, як його несли восьмирічні ніжки. — Пане Озмунде, змініть мене на варті! — різко наказав Хайме, коли Кіптюг обернувся наздоганяти корону. Регіментар передав лицареві визолоченого меча і закрокував за своїм королем. Упіймав він його лише у Світличній Палаті, перед очима двох десятків наляканих септ. — Вибачте мені! — рюмсав Томен. — Завтра я поводитимуся краще. Матінка кажуть: король має служити прикладом. А мене знудило від запаху… «Ні, так не годиться. Забагато жадібних вух та пильних очей.» — Краще нам з вашою милістю вийти надвір. Хайме повів хлопчика на свіже повітря — принаймні, таке свіже, яким воно бувало у Король-Березі. Навколо майдану стояло на чатах чотири десятки золотокирейників, охороняючи коней та ноші. Хайме відвів короля убік, якнайдалі від усіх, і посадовив на мармурові сходи. — Та не злякався я! — наполягав хлопчик. — Мені від запаху стало зле. А вам хіба ні? Як ви таке витримуєте, пане дядечку? «Я нюхав власну гнилу руку, яку Варго Хап повісив мені на шию за намисто.» — Людина може витримати майже все, якщо мусить, — відповів Хайме своєму синові. «Я чув пахощі людини, засмаженої королем Аерисом у її власному обладунку.» — Світ, Томене, повен різноманітних жахіть. Ти можеш боротися з ними, сміятися з них, або ж дивитися і не бачити… втекти у себе і сховатися там. Томен подумав, потім відповів. — Та я… інколи я таки тікав і ховався у собі, — зізнався він, — коли Джофі… — Джофрі! — Серсея стояла над ними, а вітер плескав її спідницями по ногах. — Ім’я твого брата було Джофрі! І він би ніколи мене так не осоромив! — Та я ж не хотів, матінко… я зовсім не боявся, лишень ваш пан батечко так недобре тхнули… — Гадаєш, він мені тхнув солодше? Я теж маю носа. — Серсея вхопила малого за вухо і підсмикнула на ноги. — Князь Тирел має носа. Ти бачив, щоб він блював на підлогу святого храму? Ти бачив, щоб панна Маргерія голосила, мов немовля? Хайме підвівся на ноги. — Серсеє, досить. Припини. Її ніздрі роздулися. — Що таке, пане лицарю? Чого це ви тут? Ви заприсяглися стояти по батькові поминальну варту, скільки можу пригадати! — Поминання скінчено. Подивися сама. — Оце вже ні! Самі сказали: сім днів, сім ночей. Авжеж Регіментар Королегвардії мусить уміти рахувати до семи. Берете пальці на своїх руках, додаєте два. На майдан почали поспіхом вибиратися інші, тікаючи від отруйних випарів у септі. — Серсеє, не галасуй, — застеріг її Хайме. — Онде князь Тирел іде. Королева нарешті схаменулася і притягла Томена до себе. Мейс Тирел вклонився обом. — Чи не спіткала їхню милість короля, бороньте нас боги, якась хвороба? Щиро сподіваюся, що ні! — Короля пригнічує величезне горе, — відповіла Серсея. — Так само, як усіх нас. Якщо я можу чимось прислужитися у цю скрутну годину… Високо над майданом гучно заверещала ґава; вона саме всілася на подобі короля Баелора і наклала йому просто на блаженну голову. — Дечим ви таки можете прислужитися королю Томену, пане князю, — запевнив Хайме. — Чи не зробите її милості честь приєднатися до королівської трапези після вечірньої відправи? Серсея кинула на нього пекучий погляд, але цього разу мала розум стримати язика. — Трапези? — Тирела наче застукали зненацька. — Та мабуть… певно ж, це велика шана для нас… для моєї пані дружини та мене самого… Королева вичавила з себе посмішку і кілька приязних слів. Та коли Тирел відкланявся, а Томена відіслали з паном Аддамом Марбрандом, вона рвучко обернулася і люто накинулася на Хайме. — Гей, білий лицарю! Ти п’яний чи просто мариш? Ну ж бо розкажи, на біса мені вечеряти з цим зажерливим дурнем та його дрібноголовою дружиною? — Вітер смикнув і поворушив її золоте волосся. — Я нізащо не призначу його Правицею, якщо ти цього… — Тирел тобі потрібен, — перебив її Хайме, — але не тут. Попрохай його захопити для Томена Штормолам. Підлестися трохи: скажи, що потребуєш його допомоги на полі битви, що хтось же має замінити батька у справах війни. Мейс вважає себе могутнім воїном і неабияким полководцем. Зрештою він або віддасть тобі Штормолам, або змішає справу з лайном і виставить себе дурнем. У кожному разі тобі ж краще. — Штормолам? — Серсея замислилася над його словами. — Так-то воно так… але князь Тирел яснісінько дав мені зрозуміти, що не поїде з Король-Берега, доки Томен не одружиться з Маргерією. Хайме зітхнув. — То нехай одружаться. Томенові не судилося здійснити цей шлюб на ложі ще кілька років. А поки цього не сталося, їхній союз завжди можна скасувати. Подаруй Тирелові весілля, і хай забирається геть гратися у війну. Сторожка посмішка поповзла сестриним обличчям. — Облога — справа небезпечна, — промуркотіла вона. — Хтозна… у шаленстві війни ясновельможний князь вирійський може навіть і життя згубити… — На війні всяке буває, — погодився Хайме. — А надто якщо йому цього разу передчасно урветься терпець, і він полізе на приступ брами. Серсея кинула на нього довгий проникливий погляд. — Знаєш, — нарешті мовила сестра, — на якусь мить мені здалося, що я чую нашого батька. Брієнна Брама Сутіндолу була зачинена і засунута. Крізь досвітній морок тьмяно біліли мури міста, на їхніх бойових ходах рухалися, наче примарні вартові, пасма туману. Ззовні коло брами скупчилося з тузінь гарб та возів, чекаючи на схід сонця. Їй уже давно боліли литки; злізти з коня і розім’яти ноги було приємно. Невдовзі з лісу викотився з гуркотом ще один віз. Коли небо почало світлішати, черга вже простяглася на півверсти. Селяни кидали на неї зачудовані погляди, та жоден не заговорював. «Це мені личить говорити до них першою» — сказала собі Брієнна. Але ж їй завжди було важко почати розмову з незнайомцем. Ще дівчинкою вона звикла соромитися усього, а довгі роки кпинів та зневаги ту звичку лише зміцнили. «Треба ж питати про Сансу — бо як іще я її знайду?» Зважившись, Брієнна прочистила горло. — Добродійко, — звернулася вона до жінки на возі з ріпою, — чи не бачили ви, часом, дорогою мою сестру? Юну діву, тринадцяти років, обличчям гожу, з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. У супроводі може мати лицаря-п’яницю. Жінка лише хитнула головою, а чоловік її додав: — Ну, коли з лицарем, то вже не діва — хоч на гроші закладайся. А чи має бідне дівча якесь ім’я? Брієнні чомусь на думку нічого не спадало. «Треба вже вигадати їй якесь ім’я.» Згодилося б усяке, але не вигадувалося жодного. — Не має? Ну таке діло… на шляхах нині повно безіменних дівчат. — На цвинтарях іще більше, — додала його дружина. Коли зайнявся світанок, на мурах з’явилися стражники. Селяни видерлися на свої вози та ляснули віжками. Брієнна теж сіла верхи і озирнулася. Більшість черги, що чекала в’їзду до Сутіндолу, складали селяни з садовиною та городиною на продаж. Двійко заможних міщан сиділи на чистопородних кобилах кроків за десять позаду, а ще далі виднівся худорлявий хлопчина на непоказному строкатому коникові. Двох лицарів ніде не було видно, як і пана Шадріка Скаженого Повха. Стражники махали возам проїжджати, ледве кидаючи погляд; але коли брами досягла Брієнна, їх наче громом ударило. — Ану стій! — верескнув сотник. Двійко вояків у кольчугах схрестили списи, загородили вхід. — Кажи, чого треба у місті! — Шукаю князя Сутіндолу або його маестра. Сотникові очі зупинилися на її щиті. — Чорний кажан Лотстонів. Лиховісний знак. — Він не мій. Я хочу перемалювати щита. — Та невже? — Сотник почухав неголене підборіддя. — Щастить вам: у мене сестра таку роботу робить. Шукайте її у хаті з мальованими дверми, через вулицю од «Семи мечів». Він махнув до своїх стражників. — Пустіть жіночку, хлопці. Хай собі їде. При в’їзді з брамної вежі до містечка розташувалася базарна площа, де ті, хто встиг раніше, вже розкладали на ятках ріпу, жовту цибулю, лантухи ячменю. Інші торгували зброєю та обладунками — судячи з вигукуваних цін, вельми задешево. «Битва вабить стерв’ятників та здобичників.» Брієнна проїхала кроком повз кольчуги, ще заплямовані бурою кров’ю, шоломи з ум’ятинами, визубрені мечі. Одяг продавали теж: шкіряні чоботи, кожухи на хутрі, брудні вапенроки з підозрілими дірками. Чимало значків на одязі Брієнна упізнавала з першого погляду. Закольчужений кулак, лось, біле сонце, обосічна сокира — то все були північні герби. Загинули тут також і вояки Тарлі, і чимало штормових. Брієнна побачила червоне та зелене яблуко, щит із трьома блискавками Лейгодів, кінські ладри з мурашками Амброза. Крокуючий мисливець самого князя Тарлі виднівся і на киреях, і на застібках, і на жупанах. «Гайвороння не розбирає, де друг, а де ворог.» Соснові й липові щити продавалися майже задарма, та Брієнна їх проминула. Вона хотіла лишити собі важкого дубового щита, подарованого Хайме і привезеного нею з Гаренголу до Король-Берега. Сосновий щит мав свої переваги, бо був легший, а тому зручніший у руках, і у м’якому дереві легше застрягав ворожий топір або меч. Але дуб давав кращий захист — тим, кому ставало сили підняти його вагу. Сутіндол будувався навколо гавані. На північ від міста здіймалися крейдяні стрімчаки; на півдні скелястий виступ суходолу загороджував кораблі на котві од штормів, що налітали з вузького моря. Над портом панував замок, чий кутастий кам’янець та великі круглі башти було видно з будь-якого куточка міста. На вимощених бруківкою вулицях юрмилося стільки люду, що легше було іти пішки, ніж їхати верхи. Брієнна так і вчинила — поставила кобилу до стійла у стайні та закрокувала далі пішки, закинувши щита за плече, а згорток постелі затиснувши під пахвою. Сотникова сестра знайшлася легко. «Сім мечів» був найбільший заїзд у містечку — чотириповерхова споруда, що височіла над усіма сусідами. Подвійні двері будинку навпроти, через вулицю, були розкішно розмальовані. Зображено там було замок посеред осіннього лісу; дерева вбралися у золоті та брунатні барви, стовбурами давніх дубів догори повз плющ, і навіть окремі жолуді були виписані дбайливою рукою. Придивившись, Брієнна побачила серед листя звірів та птахів: рудого лиса-хитруна, двох горобців на гілці, тінь вепра позаду дерева. — Такі гарні двері, — мовила Брієнна до темнавої жінки, що відчинила на стукіт. — Який це в вас замок? — Та всі одразу, — відказала сотникова сестра. — Я ж лише одненький і знаю — Сутінець коло порту. А оцей сама собі з голови вигадала — ніби таким, як має бути замок. То й що? Дракона я теж не бачила, ані грифона, ані однорога. Жіночка теревенила бадьоро та привітно, але побачивши Брієнниного щита, зачорнілася обличчям. — Моя стара мамця колись казала, що темними ночами без місяця з Гаренголу вилітають велетенські кажани, вишукуючи злих дітей для казанів Навіженої Данели. Іноді я чула, як вони шкрябаються у віконниці. — Жінка прицмокнула зубом, замислилася. — А що вам намалювати замість кажана? Щит володарів Тарфу був рожевий і лазуровий у протилежних чвертях, ніс на собі жовті сонця та півмісяці. Та поки люди вважали її за свавільну вбивцю, Брієнна не сміла показувати власний знак. — Ваші двері нагадали мені одного щита, якого я бачила колись у батьковій зброярні. І Брієнна описала знак на щиті так ретельно, як зуміла пригадати. Жінка закивала головою. — Гаразд, намалюю одразу, але фарба ще довгенько висихатиме. Коли ваша ласка, винайміть собі кімнату в «Семи мечах», а я вам щита зранку принесу. Спершу Брієнна не мала наміру ночувати у Сутіндолі, та подумала, що може, воно й на краще. Вона ж не знала, чи перебуває зараз володар замку в своїй домівці, а чи й схоче її бачити. Тому подякувала малярці та перетнула вимощену вулицю до заїзду. Над його дверима під залізним шпичаком хилиталися сім дерев’яних мечів, побілених облізлим та потрісканим вапном. Брієнна знала, що означає вивіска: сім синів роду Морочник, які вдягали білі корзна Королегвардії. Жоден інший шляхетний дім у державі не міг похвалитися таким числом. «Вони були славою свого дому. А тепер — вивіска над корчмою.» Брієнна штовхнула двері до трапезної та запитала в корчмаря кімнату і купіль. Корчмар відвів її на другий поверх; жінка з родимкою кольору сирої печінки на обличчі принесла дерев’яні ночви та відрами наносила у них води. — А чи лишилися в Сутіндолі Морочники? — запитала Брієнна, занурюючись у купіль. — Ну, Морочини є, я сама з них. Чоловік каже: мороку на нього напустила, щоб зі мною одружився, аж досі не розвіявся. — Жінка зареготала. — Та тут у Сутіндолі куди не плюнь, влучиш у Морочина, Морчаника чи Добромора. Але князів Морочників уже немає жодного. Князь Денис був із них останній… такий собі гожий та юний дурень. А чи ви знали, що Морочники королювали у Сутіндолі, ще коли й андали не прийшли? От ви, глядючи на мене, і не сказали б, а я маю в собі королівську кров. Отакої, га? «Ваша милосте, ану подайте ще кухоль пива» — отак вони б мені казали, нікуди б не ділися. «Чи не матимуть ваша милість ласку винести нічний горщик, а тоді принести свіжого очерету? Гей, трясця вашій милості, вогонь у комині згасає!» Жінка знову зареготала і витрусила з цебра останні краплі води. — Ну, таке. Чи гаряча вам вода? — Годиться. — Насправді вода була ледь тепла. — Мені не шкода і більше принести, та вона вся розхлюпається. Ви ж така з себе ставна дівчина, аж усю купіль заповните по вінця. «Хіба таку малу та жалюгідну, як оця.» У Гаренголі купільниці були величезні, зроблені з каменю. Лазню геть затягло парою з гарячої води, і крізь той жаркий туман простував Хайме в чому мати народила, виглядаючи водночас напівтрупом і напівбогом. «Він заліз у одну купіль зі мною» — пригадала Брієнна і зашарілася, а тоді схопила шматок твердого лужного мила і заходилася терти під пахвами, намагаючись повернути до пам’яті обличчя Ренлі. Поки вода вистигала, Брієнна вимилася так чисто, як тільки змогла, потім вдяглася у те саме, що з себе зняла, і оперезала стегна пасом з мечем — але кольчугу та шолома лишила в корчмі, щоб не бентежити хазяїв замку надто войовничим виглядом. Розім’яти ноги було приємно; вартові при замковій брамі мали на собі шкіряні кубраки зі значками у вигляді схрещених келепів на білому косому хресті. — Хочу говорити з вашим паном, — мовила до них Брієнна. Один у відповідь засміявся. — То кричіть уголос, і гучніше! — Князь Рикер поїхали до Дівоставу з Рандилом Тарлі, — відказав інший. — За каштеляна лишили тут пана Руфуса Ляка, дбати про пані Рикер та своїх малих. Саме до Ляка Брієнну і привели. Пан Руфус був опецькуватий сивобородий лицар, чия ліва нога кінчалася пеньком. — Перепрошую, що не встаю вас привітати, — мовив він. — Гадаю, ви мені пробачите. Брієнна дала йому прочитати листа, але читати Ляк не вмів, тому надіслав до маестра — лисого чолов’яги з ластовинням на голому черепі та цупкими рудими вусами. Почувши прізвище Голярда, маестер роздратовано насупився. — Та скільки ж мені співати одну й ту саму пісню?! — Напевне, Брієнна сама себе виказувала власним обличчям. — Гадаєте, ви тут перша Донтоса шукаєте? Радше двадцять перша! Золотаві прибули сюди вже за кілька днів по вбивстві короля з наказом князя Тайвина. А ви що при собі маєте, коли ласка? Брієнна показала йому грамоту з печаткою Томена та дитячим підписом. Маестер гмикав і гиркав, колупав віск печатки, але зрештою віддав назад. — Схоже, грамота справжня. Він усівся на ослін і показав Брієнні на інший. — Власне, я ніколи й не знав того пана Донтоса — він був іще малий, коли залишив Сутіндол. Голярди колись були зацним домом, то правда. Герба їхнього знаєте? Смуги червоні та рожеві, три золоті корони під синьою верхівкою. Морочники, коли за Віку Звитяжців правили тут дрібними корольками, то тричі брали собі дружин з роду Голярдів. Опісля їхнє мале королівство проковтнули більші, та Морочники вижили нівроку, а Голярди лишилися їхніми слугами… ба навіть у свавіллі проти корони. Ви про це знаєте? — Трохи знаю. Її власний маестер колись казав, що саме Сутіндольське Свавілля остаточно звело з розуму короля Аериса і зробило його навіженим. — У Сутіндолі й досі люблять князя Дениса, незважаючи на завдане ним горе. Люди винуватять пані Сералу — його дружину родом з Миру. Мереживна Гадюка — ось як її кличуть. Якби ж князь Морочник одружився з панною Стаунтон або Стокварт… ви ж знаєте, що патякають простолюдці. Кажуть: мовляв, Мереживна Гадюка влила у чоловікові вуха свою мирійську отруту, аж князь Денис повстав проти свого короля і захопив його у полон. На початку подій його майстер-мечник пан Симон Голярд зарубав пана Гвейна Довжика з Королегвардії. З півроку короля Аериса тримали у цих самих стінах, а Правиця Короля стояв ззовні Сутіндолу з могутнім військом. Князь Тайвин мав досить потуги, щоб узяти місто приступом, коли схоче, але князь Денис надіслав листа, що варто їм розпочати приступ, як він уб’є короля. Брієнна знала, що сталося далі. — Короля врятували, — мовила вона. — Барістан Зухвалий вивів його назовні. — Так, вивів, — погодився маестер. — Щойно князь Денис втратив заручника, як відчинив браму і скінчив своє свавілля, щоб не дати князеві Тайвину винищити місто. Він зігнув коліна і благав про милосердя, але король не схильний був пробачати. Князь Денис втратив голову, а з ним разом — брати і сестри, дядьки і дальші родичі… усі, хто носив панське прізвище Морочник. Мереживну Гадюку, бідолаху, спалили живцем, але спершу видерли їй кліщами язика і жіноче єство, якими вона, мовляв, підкорила чоловіка своїй волі. Половина Сутіндолу скаже вам і зараз, що Аерис поставився до неї надто поблажливо. — А що сталося з Голярдами? — Їх позбавили усього і знищили, — відповів маестер. — Коли це трапилося, я саме кував у Цитаделі свого ланцюга, проте згодом читав звіти про суд і покарання. Пан Джон Голярд, княжий підстолій, був одружений з сестрою князя Дениса; його стратили разом з дружиною і юним сином, наполовину Морочником. Робін Голярд був зброєносець; коли схопили короля, він танцював навколо і смикав його за бороду. Робін помер на дибі. Пан Симон Голярд загинув від руки пана Барістана, коли король тікав з міста. Землі Голярдів забрала корона, їхній замок зрівняли з землею, села віддали вогню. Так само, як і Морочники, дім Голярд зник з цього світу. — За винятком Донтоса. — Правда ваша. Юний Донтос був сином пана Стефона Голярда, брата-близнюка пана Симона, котрий помер від пропасниці за кілька років перед Свавіллям і не брав у ньому участі. Та Аерис однак відтяв би йому голову, якби пан Барістан не попрохав зглянутися на хлопця. Король не міг відмовити своєму рятівникові, тому Донтоса забрали до Король-Берега служити зброєносцем. Скільки мені відомо, до Сутіндолу він ніколи не повертався… та й навіщо? Землі він тут не має; ані родичів, ані замку теж. Якщо Донтос і та північанка справді змовлялися на життя нашого любого короля, то напевне б прагнули залишити між собою та правосудом якомога більше довгих верст. Така моя думка. Шукайте їх у Старограді, якщо вже вам кортить. Чи за вузьким морем. У Дорні, на Стіні. Шукайте їх деінде, не тут. — Маестер звівся на ноги. — Чую, мене кличуть круки. Вибачайте, мушу побажати вам доброго ранку та всього найкращого. Шлях пішки назад до заїзду видався довшим, ніж до Сутінця, хоча винуватити їй, напевне, слід було свій настрій. Скидалося, що у Сутіндолі Сансу Старк було годі шукати. Якщо пан Донтос повіз її до Старограду або за вузьке море — чого, здавалося, був певен маестер — Брієннині пошуки ставали марними. «Але навіщо їй до Старограду? Що там на неї чекає? — питала себе Брієнна. — Маестер навіть не знає її — не краще, ніж Голярда. Санса ніколи б не поїхала до цілковитих чужинців.» У Король-Березі Брієнна знайшла одну з колишніх Сансиних покоївок — та нині працювала пралею в бурдеї. — Перед панною Сансою я служила в князя Ренлі. Обоє перевернулися на зрадників, отакої! — гірко жалілася жінка на ім’я Брелла. — Тепер мене пальцем не торкнеться жоден шляхетний пан… оце й лишилося тільки, що прати хвойдам! Коли Брієнна запитала про Сансу, та відповіла: — Скажу вам оце те саме, що казала князеві Тайвину. Дівча завжди молилося. Бувало, інколи піде до септу, запалить кілька свічок, як належить зацній панні… але ж до божегаю бігала мало не щовечора. Вона повернулася на північ, кажу вам. Бо там живуть її боги. Проте північ була величезна, а Брієнна не мала жодної гадки, кому з батькових значкових Санса довіриться найохочіше. «А чи не шукатиме власних родичів?» Хай брати і сестри її всі загинули, та Брієнна знала, що в Санси лишилися дядько і байстрюк-зведенюк на Стіні; обидва служили у Нічній Варті. Ще один дядько — Едмур Таллі — сидів у полоні в Близнюках, проте його дядько, пан Брінден, утримував Водоплин під своєю рукою. Також молодша сестра пані Кетлін досі правила у Долині. «Кров до крові, рідня до рідні.» Санса могла утекти до когось із них. Але до кого саме? Стіна, певно ж, знаходилася бозна-де, на краю світу; для життя то було місце надто похмуре та суворе. Щоб досягти Водоплину, дівчина мусила б перетнути сплюндровані війною землі річкового краю, ще й подолати обложні лави ланістерівців. Гнізда дістатися простіше, і пані Ліза, напевне ж, дасть прихисток доньці власної сестри… Попереду провулок загинався убік. Брієнна якось примудрилася заблукати, повернувши не там, де було треба, і зрештою опинилася у глухому куті — невеличкому брудному дворику, де навколо низького кам’яного колодязя длубалося у землі трійко паців. Один заверещав, побачивши її, а тоді стара, що витягала з колодязя воду, роздивилася згори донизу підозріливим оком. — Чого шукаєте? — Дорогу до «Семи мечів». — То йдіть, відки прийшли. Коло септу ліворуч. — Маєте мою дяку. Брієнна крутнулася, щоб вертатися по власних слідах, і налетіла на когось, хто саме похапливо завертав за ріг. Від зіткнення цей хтось полетів додолу, важко ляпнувши дупою в грязюку. — Перепрошую, — пробурмотіла Брієнна. Подорожній був зовсім юний хлопчина, худорлявий, з прямим тонким волоссям і набряклим ячменем під одним оком. — Ти не забився? Брієнна простягла руку допомогти, але хлопчина хутко поповз назад від неї на п’ятах та ліктях. Років йому, мабуть, було десять чи дванадцять, хоча на собі він мав легку кольчужку, а у шкіряних піхвах за спиною — довгого меча-півторака. — А ми, часом, не знайомі? — запитала Брієнна. Обличчя хлопця щось їй нагадувало, хоча що саме — на думку не спадало. — Ні. Ви мене не… ми ніколи… — Він поспіхом зіп’явся на ноги. — П-п-пробачте мені. Мосьпані. Я не дивився. Тобто я дивився, але на ноги. На свої ноги, даруйте. Хлопчина крутнувся на підборах і хутко зник у тому ж напрямі, з якого з’явився. Щось у ньому було таке, що розбудило усі Брієннині підозри, але ганятися за ним вулицями Сутіндолу вона не мала охоти. «Перед брамою цього ранку, ось де я його бачила, — раптом усвідомила вона. — Сидів верхи на строкатому конику.» І все ж їй здалося, що вона стрічала малого ще десь. Але де саме? Поки Брієнна знайшла шлях до «Семи мечів», до трапезної вже напхалося бозна-скільки люду. Найближче до вогню сиділи чотири септи у вбраннях, заплямованих та запилених з дороги. Далі на лавах юрмилося повно тутешніх, що вичерпували окрайцями хліба з мисок гарячу густу крабову юшку. Пахощі змусили живіт забурчати, але вільних місць вона не побачила. А тоді просто за нею пролунав чийсь голос: — Осьо, мосьпані, сідайте на моє. Лише коли власник голосу зістрибнув з лави, Брієнна зрозуміла, що розмовляє з карликом, на зріст не більшим за п’ять стоп. Ніс він мав бульбою, в синіх судинах, зуби — червоні від кислолисту, а вдягнений був у грубого плетіння брунатну рясу жебрущого брата. На чималій шиї теліпався значок — залізний молот Коваля. — Та сидіть, — мовила вона. — Я вмію стояти не гірше. — Авжеж умієте. Але я хоч головою стелю не підпираю. Карлик розмовляв як посполитий, але чемно. Брієнна бачила виголену верхівку його черепа — такі голені плями носило багато святих братів. Септа Роела колись розказувала, що це означає: мовляв, братам нема чого ховати від Вишнього Батька. — Хіба Батько не бачить з неба крізь волосся? — запитала тоді Брієнна. «Дурницю бовкнула.» Дитиною вона була не найкмітливішою — септа Роела часто їй про це казала. Майже так само почувалася вона і в теперішній подорожі, тому мовчки зайняла місце малого чоловічка наприкінці лави, майнула рукою по юшку і обернулася подякувати карликові. — То ви, брате, з якоїсь святої обителі тут, у Сутіндолі? — Моя обитель, м’сьпані, стояла коло Дівоставу, та вовки нас спалили, — відповів брат, гризучи окраєць хліба. — Ми були відбудувалися, як змогли, аж тут сердюки. Чиї вони були — хтозна, та забрали усіх свиней і повбивали братів. Я втиснувся у порожню колоду і так заховався, а інші були завеликі. Ох і довго ж я потім могили копав… та нівроку, Коваль дав мені сили. Ото братів, значить, сховав, викопав трохи грошей, що їх Старший Брат відклав, і пішов собі світом. — Я стрічала інших святих братів, що рухалися до Король-Берега. — Та їх тут на дорозі сотні блукають. І не самі тільки брати. Септони, а чи й з простих. «Горобцями» звуться. Мо’, я теж «горобець»? Коваль таки створив мене невеличким. — Він невесело гигикнув. — А ваша сумна оповідь яка буде, ласкава пані? — Я шукаю свою сестру. Вона шляхетного роду, тринадцяти років, гарненька собою дівчина з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. Її можна побачити на шляху в супроводі чоловіка: лицаря чи блазня. Хто мені допоможе її знайти — матиме золото. — Золото? — Брат подарував їй червону посмішку. — Та мені б і миски крабової юшки стало… якби ж я міг помогти. Блазнів я бачив удосталь, і різних, але щоб красних дів… Він задер голову вгору і трохи подумав. — Оце пригадую, в Дівоставі був один блазень. Вдягнений у ганчір’я, брудний — аж страх… але під брудом таки були пістряві блазенські лахи. «Чи носив Донтос Голярд пістряве вбрання?» Про це Брієнні не розповідали… але й не заперечували. Проте чого б це він ходив брудний і в лахмітті? Невже їх із Сансою після втечі з Король-Берега спіткала якась халепа? Хоча… чом би й ні — дороги нині небезпечні. «Можливо, це все ж не він.» — А чи не мав той блазень червоного носа, змережаного судинами? — Оцього не скажу, щоб не збрехати. Зізнаюся, я того блазня не надто роздивлявся. Я ж пішов до Дівоставу, коли братів поховав — гадав знайти корабель до Король-Берега. Блазня уперше бачив коло пришибів; скрадався він обережно, аби не втрапити на очі вояцтву князя Тарлі. Потім я його знову стрів, уже в «Смердючій гусці». — В «Смердючій гусці»? — непевно перепитала Брієнна. — Заклад таки смердючий, годі казати, — визнав карлик. — У порті Дівоставу стражників князя Тарлі — страх, але в «Гусці» завжди збирається повно жеглярів, а ті собі на корабель кого тільки не проведуть, аби ціну дали годящу. Дурень шукав перевозу на трьох за вузьке море. Я його там ще кілька разів бачив — усе балакав з веслярами на галерах. Іноді, бувало, кумедної пісеньки заспіває. — Він шукав перевозу на трьох? Не на двох? — На трьох, м’сьпані. Можу присягнутися Седмицею. «Трьох, — подумала вона. — Санса, пан Донтос… але хто ж третій? Біс?» — То чи знайшов блазень собі корабля? — Оцього не скажу, — відповів карлик, — та одного вечора хтось із хлопців князя Тарлі завітав до «Гуски», де шукав саме його, а за кілька днів я почув, як іще один вихваляється, буцімто надурив дурня і на доказ має золото. Сам був п’яний, і пригощав усіх у шинку. — Надурив дурня, — повторила Брієнна. — Що він мав на увазі? — Де мені знати? От що пригадаю, то це його ім’я: Спритний Дик, це я затямив. — Карлик розвів руками. — Чесно скажу, більше мені вам прислужитися нічим, хіба що молитвою найменшого з людей світу сього. Вірна своєму слову, Брієнна замовила братові миску крабової юшки, а до неї — гарячого свіжого хліба і кухоль вина. Поки жебрущий брат їв, стоячи поряд, Брієнна розмірковувала над почутим. «Чи не міг до них приєднатися і Біс?» Якщо зникнення Санси — справа рук Тиріона Ланістера, не Донтоса Голярда, то вважати, що вони шукатимуть перевозу через вузьке море, цілком доречно. Коли малий чоловічок упорався зі своєю мискою, то доїв і те, що лишалося в її. — Вам слід більше їсти, — мовив він. — Така величенька жінка… дивіться, щоб не знесилитися. Відси до Дівоставу недалеко, але шляхи зараз небезпечні. «Мені це відомо.» Саме на тій дорозі загинув пан Клеос Фрей, а її з паном Хайме Ланістером полонили Кровоблазні. «Хайме пробував мене убити, — згадала вона, — хоча сам був схудлий та слабкий, зі скутими руками». І все ж йому мало не вдалося; щоправда, тоді Золло ще не відрубав йому правицю. А потім Золло, Рорж та Пелех зґвалтували б її півсотні разів, якби пан Хайме не сказав їм, що вона варта своєї ваги у сафірах. — М’сьпані? Ви чогось засумували. Чи не сестру згадали? — Карлик попестив її по руці. — Стариця освітить вам шлях до неї, не бійтеся. А Діва вбереже її од лиха. — Молюся, щоб так і було. — Так і буде, кажу вам. — Брат уклонився. — Але зараз мушу рушати далі. Мені ще далека путь до Король-Берега. — Ви маєте коня? Чи мула? — Мулів маю аж двох. — Малий чоловічок засміявся. — Осьде вони, унизу моїх ніг. Потроху донесуть туди, куди треба. Він знову вклонився і почалапав до дверей, перевалюючись на кожному кроці. Зрештою він вийшов і зник, а Брієнна лишилася за столом у роздумах над кухлем вина з водою. Вина вона загалом майже не пила, але інколи — дуже-дуже рідко — вдавалася до нього, щоб заспокоїти тривогу в животі. «Куди ж тепер їхати? — питала вона себе. — До Дівоставу, шукати чоловіка на ім’я Спритний Дик у закладі, який кличуть «Смердючою гускою»?» Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало у руїнах, його володар зачинився у замку, а простолюддя загинуло, розбіглося або поховалося, хто де зумів. Пригадалися їй спалені будинки, порожні вулиці, потрощені та повалені ворота. Дикі собаки скрадалися за їхніми кіньми, а у ставку з підземними джерелами, який дав місту його назву, плавали, наче велетенське бліде латаття, набухлі трупи. «Хайме тоді заспівав «Шість дів у ставі» й реготав, коли я просила його замовкнути.» А ще у Дівоставі зараз сидів Рандил Тарлі — зайва причина уникати цього міста. Мабуть, краще було б сісти на корабель до Мартинова чи Білої Гавані. «А можна зробити і так, і сяк. Зазирнути до «Смердючої гуски», побалакати зі Спритним Диком, а тоді знайти у Дівоставі корабель і поїхати далі на північ.» Трапезна почала порожніти. Брієнна розірвала навпіл окраєць хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Більшість крутилася навколо смерті князя Тайвина Ланістера. — Кажуть, власний син його вбив, — торочив хтось із тутешніх, на вигляд швець. — Ота падлюча дрібна потвора. — А король іще ж зовсім малий, — відповіла найстарша з чотирьох септ. — Хто ж нами правитиме до його повноліття? — Брат князя Тайвина, — мовив стражник. — А мо’, отой князь Тирел. А чи Крулеріз. — Е ні, тільки не він! — оголосив корчмар. — Бракувало нам кривоприсяжців коло престолу! І сплюнув у вогонь. Брієнна впустила хліб з рук і витрусила крихти зі штанів. Вона вже почула більше, ніж хотіла. Тієї ночі їй знову наснився намет Ренлі. Усі свічки раптом здмухнуло, навколо зібрався крижаний холод. Щось рухалося крізь зелену пітьму — щось гидке та жахливе просувалося до її короля. Вона прагнула його захистити, але руки й ноги скував мороз, і навіть підняти одну руку коштувало їй усіх сил. Та коли примарний меч прорізав зелений сталевий ринграф, і назовні ринула кров, Брієнна побачила, що король, який помирає — то не Ренлі, а Хайме Ланістер, і саме його вона підвела на смерть. Сотникова сестра знайшла її у загальній трапезній за кухлем молока з медом, у яке корчмар розбив три сирі яйця. — Надзвичайна краса, — мовила Брієнна, побачивши у руках жінки свіжорозмальованого щита. Зображений на щиті знак був не просто герб, а справжній витвір малярського мистецтва. Погляд на нього повернув Брієнну на багато років назад, у прохолодні сутінки батькової зброярні. Вона пригадала, як водила пальцями по вицвілій, потрісканій фарбі, по зелених листочках дерева, уздовж хвоста впалої з неба зірки. Брієнна заплатила сотниковій сестрі у півтора рази більше, ніж було домовлено, і закинула щита за плече, коли виходила з корчми, де заразом купила в кухаря трохи сухарів, сиру та борошна. З міста вона виїхала північною брамою і поволі посунула полями та повз хутори, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутіндол наскочили вовки. Князь Рандил Тарлі очолював військо короля Джофрі, що складалося з західняків, штормових та лицарів Обширу. Загиблих з його війська віднесли до міста під захист мурів і поховали у криптах звитяжців під септами Сутіндолу. Мертвих північан, далеко численніших, звалили у спільну могилу коло моря. На кургані, що позначав місце поховання, переможці поставили грубо витесаний знак з коротким написом «ТУТ ЛЕЖАТЬ ВОВКИ». Брієнна зупинилася коло нього і проказала мовчазну молитву за всіма, хто знайшов там останній притулок, за Кетлін Старк, її сином Роббом та загиблими разом із ними. Вона пригадала ту ніч, коли пані Кетлін дізналася про смерть своїх синів — двох юних хлопчиків, залишених у Зимосічі задля безпеки. Тоді Брієнна сама здогадалася, що сталося щось жахливе, і запитала в пані, чи не прибула звістка про її синів. «Я не маю більше синів, окрім Робба» — відповіла пані Кетлін таким голосом, наче їй у животі повертали ножа. Брієнна сягнула рукою через стіл, щоб якось розрадити, але зупинилася, навіть не торкнувшись пальців старшої жінки — не хотіла, щоб її відштовхнули зі страху чи з гніву. Пані Кетлін перевернула руки і показала Брієнні рубці на долонях та пальцях, де колись ніж глибоко врізався у плоть. А тоді почала розказувати про доньок. — Санса змалку була така шляхетна панна, — казала пані Кетлін, — така чемна, така рада догодити. Понад усе любила казки про лицарські звитяги. Виросте в таку красуню, якою я ніколи не була, самі побачите. Я часто власноруч розчесувала їй волосся — воно було рудаво-брунатне, таке рясне та м’яке… бувало, рудизна у ньому сяяла в світлі смолоскипів, наче вилощена мідь. Про Ар’ю, молодшу доньку, пані Кетлін теж згадувала, проте Ар’я загубилася і майже напевне загинула. Але Санса… «Я знайду її, ласкава пані, — пообіцяла Брієнна невпокоєній тіні пані Кетлін. — Я ніколи не зупиню пошуків. Життя своє віддам, якщо знадобиться, забуду власну честь, зневажу власні мрії, але знайду.» За полем битви дорога бігла уздовж берега між сіро-зеленим хвилястим морем з одного боку та ланцюжком низьких вапнякових пагорбів з іншого. Брієнна не була на ній єдиним подорожнім: узбережжям на багато верст було розкидано безліч рибальських селищ, і цією дорогою рибалки зазвичай возили вилов на базар. Вона проминула жіночку-риболовку з доньками, що поверталися додому з порожніми кошиками на плечах. Помітивши Брієнну в обладунку, вони завважили її за лицаря, доки не побачили обличчя. Дівчата почали шепотітися одна до одної та витріщатися на всі очі, а Брієнна спитала їх, намагаючись не зважати: — Чи не стрічали ви дорогою дівчину тринадцяти років? Шляхетно уроджену, блакитнооку, з брунатно-рудим волоссям. — Пан Шадрік додав їй обережності, але ж вона мусила продовжувати пошуки. — Можливо, вона подорожує з блазнем. Але дівчата і жінка тільки трусили головами і хихотіли, прикривши роти руками. У першому ж селі, в яке вона в’їхала, поруч з її конем побігли босоногі хлопчаки. Ще перед селом Брієнна вдягла шолома, бо їй на смерть обридло хихотіння рибалок — хай краще приймають за чоловіка. Один хлопчина запропонував купити скойок, ще один — крабів, а інший схотів продати цноту сестри. У другого хлопчака Брієнна купила трьох крабів. Поки вона виїхала з селища, почався дощ, здійнявся вітер. «Насувається шторм» — подумала вона, витріщаючись на море. Краплі застукотіли по сталевому шоломі, аж задзвеніло у вухах. Але то було все одно краще, ніж десь там зараз пливти човном через море. За годину далі на північ дорога розгалужувалася коло купи каміння, що позначала руїни якогось невеличкого замку. Праве відгалуження бігло вздовж берега, наближаючись до півострова Гостроклішня — похмурої місцини, що складалася головне з боліт та порослих соснами пусток. Ліве відгалуження пробивало собі шлях крізь пагорби, поля та ліси до Дівоставу. Дощ посилювався. Брієнна злізла з кобили і звела її зі шляху — пошукати притулку серед руїн. Де стояли замкові мури, ще можна було помітити між ожини, бур’янів та диких в’язів, але камені, з яких ті мури складалися, були розкидані між дорогами, наче дитячі іграшки. Проте частина головного кам’янця ще стояла. Трійко його башт були вимурувані з сірого граніту, як і знесені стіни, але зубці викладені з жовтого пісковця. «Три корони, — раптом зрозуміла вона, роздивляючись крізь дощ. — Три золоті корони.» Це був замок Голярдів. Вірогідно, саме тут народився пан Донтос. Брієнна провела кобилу крізь уламки та безлад до входу в кам’янець. Від дверей лишилися тільки іржаві залізні завіси, але дах зберігся нівроку, і всередині було сухо. Брієнна прив’язала кобилу до смолоскипного держака у стіні, зняла шолома і розтрусила волосся. Вона саме заходилася шукати сухого дерева для вогнища, коли почула наближення іншого коня і мимохіть, підкоряючись відчуттю, ступила назад у тінь, де її б не побачили з дороги. То ж була та сама дорога, де їх з паном Хайме спіймали у полон. Вдруге цього не мало статися. Вершник був із себе невеличкий. «Скажений Повх, — подумала була вона з першого погляду. — Якось зумів мене вистежити.» Рука сама собою лягла на руків’я меча, а на думку спало, чи не вважає лицар її за легку здобич, бо вона, бач, жінка. Колись каштелян князя Грандісона зробив таку саму помилку. Звали його Гамфрей Штир, і був то погордливий старий шістдесяти п’яти років з яструбиним носом та лисим плямистим черепом. Того дня, коли вони заручилися, наречений попередив Брієнну, щоб після майбутнього весілля вона поводилася, як личить шляхетній жінці. «Я не потерплю, щоб моя пані дружина вибрикувала переді мною у чоловічій кольчузі. У цьому я чекаю від вас належної поваги чоловікові, бо інакше муситиму покарати.» Брієнні було шістнадцять, і вона добряче знала, з якого боку братися за меча. Хоча вправність зі зброєю в навчальному дворі не допомогла їй подолати сором’язливість, усе ж вона знайшла в собі мужність сказати панові Гамфрею, що прийме покарання лише від чоловіка, який зуміє перемогти її у двобої. Старий лицар збуряковів лицем, але погодився вдягти обладунок і навчити зухвале дівчисько, де її місце. Билися вони тупою турнірною зброєю, тому булава Брієнни не мала шпичаків. Але і нею вона розтрощила панові Гамфрею ключицю, два ребра і надію на подружнє щастя. То був її третій майбутній чоловік — і останній. Більше батько не наполягав на заміжжі. Якщо по п’ятах в неї скрадався справді пан Шадрік, то на неї, вірогідно, чекав двобій. Ані об’єднуватися з малим лицарем, ані дозволяти йому іти слідом аж до Санси вона наміру не мала. «А він зухвалець, на мову он який хвацький. Поводиться так, наче певен свого хисту з мечем, — подумала Брієнна. — Може, й так, але ж статурою дрібнуватий. У мене руки довші, та й сили, мабуть, більше.» Силою Брієнна не поступалася більшості лицарів. Її старий майстер-мечник казав, що такою спритністю та швидкістю не похвалиться жодна жінка її статури. Витривалістю її теж боги не обділили, і пан Гудвін вважав це за найщедріший їхній дарунок. Битися мечем та щитом — справа дуже втомна, і перемога часто-густо дістається тому, хто довше втримається на ногах. Пан Гудвін учив її битися обережно, берегти силу, водночас дозволяючи ворогові марнувати свою у лютих наскоках. — Чоловіки тебе завжди зневажатимуть, — казав він, — і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них бодай трохи. Вийшовши у світ, Брієнна швидко зрозуміла, що майстер-мечник мав рацію. Навіть Хайме Ланістер налетів на неї у той самий спосіб — тут-таки у лісі побіля Дівоставу. Якщо буде на те божа ласка, Скажений Повх зробить ту саму помилку. «Може, він і гартований лицар, — подумала вона, — але ж не Хайме Ланістер.» І вийняла меча з піхов. Але до розгалуження двох доріг під’їхав зовсім не каштановий бойовий кінь пана Шадріка, а старий та виснажений строкатий з худорлявим хлопчиною на спині. Коли Брієнна побачила коня, то відступила назад, збентежена. «Якийсь малий, та й годі, — подумала вона, але тут побачила обличчя під каптуром. — Хлопчина з Сутіндолу. Той, який у мене влетів. Це він.» Хлопчик не кинув на руїни замку навіть погляду, натомість роздивився спершу одну дорогу, потім іншу. Повагавшись хвилину, він повернув коняку головою до пагорбів і потрусив собі далі. Брієнна дивилася, як він зникає під пеленою дощу, аж раптом втямила, що бачила того ж самого хлопця у Росбі. «То він мене вистежує, — подумала вона. — Але в цю гру можна гратися удвох.» Брієнна відв’язала кобилу, видерлася у сідло і рушила слідом. Малий дорогою витріщався на землю, пильнуючи колії, заповнені дощовою водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур, без сумніву, зробив свій внесок. Хлопець навіть не глянув собі за спину, доки Брієнна ристю не підлетіла до нього ззаду і не ляснула старого коня по крижах плащиною свого меча. Кінь став дибки, худорлявий малий полетів з його спини на землю, тріпотячи полами киреї, наче крилами. Прилетів він у грузьке болото, а коли так-сяк випростався з брудом та бурою мертвою травою між зубів, над ним стояла Брієнна з мечем у руці. Хлопець був, поза сумнівом, точнісінько той самий — вона упізнала ячмінь на оці. — Хто ти такий? — завимагала вона. Малий заворушив губами, але нічого не відповів, лише вирячив очі завбільшки мало не з куряче яйце. — П-п-п… — було все, на що він спромігся. — П-п-п… Хлопець затремтів, аж зателенькали ланки кольчуги. — П-п-п… — Просиш? — перепитала Брієнна. — Ти мене про щось просиш? Вона приставила вістря меча малому до борлака і проказала: — Це я тебе красно прошу розказати мені, хто ти такий і навіщо мене переслідуєш. — Не п-п-прошу. — Хлопець запхав палець до рота і виколупав звідти грудку грязюки, відпльовуючись. — П-п-под. Мене так звати. П-п-подрік П-пейн. Брієнна опустила меча, зненацька відчувши напад співчуття до малого. Вона пам’ятала той день у Надвечір’ї, молодого лицаря з трояндою в руці. «Він приніс її подарувати мені.» Принаймні так їй сказала септа. Брієнна мала лише привітати гостя у батьковому замку. Йому було вісімнадцять років, довге руде волосся спадало на плечі. Їй було дванадцять, її стан міцно стягувала нова негнучка сукня, груди прикрашали гранати. Вони були однакові на зріст, але Брієнна не зуміла ані подивитися йому в очі, ані проказати прості слова, яких її навчила септа. «Пане Ронете. Вітаю вас у палатах мого вельможного батька. Така втіха — нарешті побачити ваше обличчя.» — Навіщо ти за мною їдеш? — завимагала вона. — Тебе надіслали шпигувати? Хто твій хазяїн: Варис чи королева? — Ні. Жоден. Ніхто. Брієнні здалося, що хлопчині років десять, та вона знала точно, що вік дітей на око вгадувати не вміє. Їй завжди здавалося, що діти молодші, ніж є насправді — можливо, тому, що вона сама змалку була завелика для своїх літ. «Якби ж просто дівка дебела була, — казала септа Роела, — а то наче парубок.» — Цей шлях надто небезпечний для самотнього хлопчини. — Не для зброєносця ж! Я його зброєносець. Правиці. — Князя Тайвина? — Брієнна вклала меча до піхв. — Ні. Іншого Правиці. Попереднього. Його сина. Я бився з ним у битві. Кричав «Півпан! Півпан!» «Зброєносець Біса?!» Брієнна не знала навіть, що Біс мав зброєносця. Тиріон Ланістер не був лицарем. Напевне, йому належала якась служба… джура, покойовий, чашник… зрештою, хтось мав одягати таку поважну особу… «Але зброєносець?!» — Навіщо ти за мною стежив? — спитала вона. — Чого тобі треба? — Щоб знайти її. — Хлопчина став на ноги. — Його пані. Ви ж її шукаєте. Брелла мені сказала. Вона його дружина. Не Брелла, пані Санса. Я подумав: якби ви її знайшли… Обличчя його скривилося у раптовому нападі. — Я його зброєносець, — повторив малий, не зважаючи на струмені дощу, які спливали обличчям, — а він кинув мене напризволяще. Санса Коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, в Зимосічі аж на півроку залишився гостювати мандрівний співець. То був старий з білим волоссям та обвітреним обличчям, але як солодко він співав про лицарів, їхні мандри та пригоди, їхніх красних панн та шляхетних дружин, і Санса плакала гіркими слізьми, коли співець їхав геть, і вмовляла батька не відпускати його. — Наш гість заспівав кожної пісні, якої знав, уже щонайменше тричі, — лагідно пояснював їй князь Едард. — Я не можу тримати людину проти її волі. Не плач, мила моя — скоро до нас приїдуть інші співці. Але співці не їхали ще рік, а чи й довше. Санса молилася Седмиці у септі та старим богам серце-дерева, благала повернути їй старого, ба краще — надіслати іншого співця, юного та красного на вроду. Але боги не відповіли, і у палатах Зимосічі панувала тиша. Втім, те все сталося у дні давно минулі, коли вона була малим дурним дівчатком. Зараз вона — красна діва тринадцяти років, розквітла жінка. Кожен вечір її та ніч повнилися піснями, і вдень Санса тепер молилася про тишу. Якби Соколине Гніздо будували як усі інші замки, то співи мерця чули б лише пацюки та наглядачі — адже товсті стіни підземель радо ковтали і пісні, і стогони, і вереск. Але небесні келії мали за одну стіну порожній простір, а тому кожне заспіване мерцем слово вільно лунало на кам’яних схилах Велетневого Списа. А які ж пісні він обирав… про «Танок драконів», про прекрасну Жонкіль та її дурня, про Янку зі Старокаменів та Принца Драконобабок. Він співав про зради і найпідліші вбивства, про страчених нещасних і криваву помсту. Він співав про горе та сум. Хай куди Санса йшла у замку, їй не вдавалося уникнути музики. Музика злітала вгору звивистими баштовими сходами, знаходила її оголеною в лазні, вечеряла разом із нею в сутінках, прокрадалася навіть у опочивальню, коли час було зачиняти віконниці на клямки. Музика прилітала на крилах морозного вітру і так само, як мороз, вистужувала їй серце. Хай на Соколине Гніздо від самого дня смерті пані Лізи більше не падав сніг, але ночами навкруги панував лютий холод. Голос співця був сильний та солодкий. Сансі здалося, що тепер він став навіть кращий, ніж раніше — багатший на відтінки, повний болю, страху та нездійсненних прагнень. Вона не розуміла, чому боги подарували такий голос такій ницій людині. «Він би взяв мене силоміць на Пальцях, якби Петир не прислав пана Лотора наглянути за мною, — нагадала вона собі. — А потім грав пісні, щоб заглушити мій крик, коли тітка Ліза намагалася мене вбити.» Втім, від тих спогадів слухати легше не ставало. — Благаю вас, — умовляла вона князя Петира, — чи не можна це припинити? — Я йому слово дав, дорогенька. Петир Баеліш, князь на Гаренголі, коронний намісник на Тризубі, наказний господар Соколиного Гнізда і Долини Арин, підняв очі від листа, якого саме писав. Відколи впала пані Ліза, він написав мало не сотню листів; Санса безліч разів бачила, як круки вилітають з крукарні та влітають до неї. — Краще я терпітиму його спів, ніж слухатиму скигління та схлипи. «Справді, хай краще співає, але ж…» — Чи обов’язково йому співати усю ніч, мосьпане? Князь Роберт не може спати, плаче… — …за покійною матінкою. Цьому зарадити ніяк не можна, його мамці більше нема на світі. — Петир здвигнув плечима. — Та вже недовго лишилося. Князь Нестор підніметься до нас назавтра. Санса вже стрічала князя Нестора Ройса — лише одного разу, після одруження Петира з її тіткою. Ройс був Намісником Місячної Брами — великого замку, що стояв коло підніжжя гори і охороняв сходи до Соколиного Гнізда. Весільний почет переночував у нього, перш ніж розпочати підйом до Гнізда. Князь Нестор не кинув на неї навіть другого погляду, і все ж новина про його приїзд нажахала Сансу. Князь служив ще й великим підстолієм Долини, був вірним слугою Джона Арина та пані Лізи. — Він же… ви ж не дозволите князеві Нестору побачити Марільйона, чи не так? Мабуть, жах ясно відбився в неї на обличчі, бо Петир аж відклав перо убік. — Авжеж не так. Навпаки, я наполягатиму, щоб князь його побачив. — Петир підманив Сансу до стільця коло себе. — Ми з Марільйоном уклали певну угоду. Морд буває такий переконливий… А якщо наш музика нас розчарує і заспіває пісні, яка нам не сподобається, ми з тобою просто скажемо, що він бреше. Кому, гадаєш, охочіше повірить князь Нестор? — Нам? — перепитала Санса. Вона дуже хотіла на це сподіватися. — Авжеж нам. Адже наша брехня йому вигідна. У світлиці було тепло, весело тріщав вогонь, але Санса все одно затремтіла. — Так, але… але що як… — Що як князь Нестор кохається у шляхетській честі більше, ніж у вигоді? — Петир обійняв її за плечі. — Що як він хоче правди і чесного суду по вбитій пані? Баеліш посміхнувся і додав: — Я, мила моя, добре знаю князя Нестора. Вважаєш, я б дозволив йому зашкодити моїй донечці? «Я не ваша донечка, — подумки відказала вона. — Я Санса Старк, дочка князя Едарда і пані Кетлін, кров Зимосічі.» Але вголос не вимовила. Якби не Петир Баеліш, то саме Санса полетіла б замість Лізи Арин холодним синім небом до смерті на каменях за шість сотень стоп унизу. «Який він зух, нічого не боїться.» От би позичити в нього трохи мужності, бо єдине, чого Сансі хотілося — це заповзти назад у ліжко, заховатися під ковдрою і спати, спати, спати… Вона ще жодного разу не проспала цілу ніч, відколи загинула Ліза Арин. — А чи не можете ви сказати князеві Нестору, що я… що мені недобре, чи…? — Він захоче почути твою розповідь про смерть Лізи. — Мосьпане, але ж… якщо Марільйон розкаже, що насправді… — Тобто якщо він збреше? — Збреше? Так, якщо він збреше, якщо мої слова будуть проти його слів, і князь Нестор подивиться мені у вічі й побачить, яка я налякана… — Трохи переляку в очах, Алейно, буде саме доречно. Ти ж бачила стільки жахіть. Нестор буде розчулений. Петир уважно роздивився її очі, наче бачив уперше. — Ти маєш очі своєї матері. Чесні та невинні, блакитні, як море під сонцем. Коли станеш трохи старша, багато чоловіків потонуть у цих очах. Санса не знала, що йому відповісти. — Тобі тільки й треба, що розповісти князеві Нестору те саме, що ти розповіла князеві Роберту, — вів далі Петир. «Роберт — малий хворобливий хлопчина, — подумала Санса, — а князь Нестор — дорослий чоловік, суворий і підозріливий.» Робертові бракувало сил, його треба було захищати — навіть від правди. «Буває так, що мусиш брехати з любові» — колись запевняв її Петир. Тепер вона нагадала йому ці слова. — Коли ми брехали князеві Роберту, ми його просто жаліли, хотіли врятувати, — мовила вона. — А ця брехня врятує нас. Бо інакше нам з тобою доведеться залишити Соколине Гніздо крізь ті самі двері, що й Ліза. — Петир знову підняв перо. — Ми подамо йому до столу брехню з вертоградським золотим вином, а він вип’є і попросить ще, обіцяю тобі. «Мені він теж подає до столу брехню» — усвідомила Санса. Доволі втішну брехню, годі казати — вона навіть думала, що з добрих намірів. «Адже і брехня — це не завжди погано, якщо наміри добрі.» Якби ж тільки вірити у неї… Сансу досі тривожило те, що сказала її тітка, перш ніж упасти. «Маячня, — відмахнувся тоді Петир. — Моя дружина була несповна розуму, ти ж сама бачила.» А й справді, бачила. «Я ж не зробила нічого, лише побудувала замок зі снігу, а вона хотіла випхати мене крізь Місячні Двері. Петир мене врятував. Він плекав таку любов до моєї матері, та й до мене…» А що «до мене»? Ні, хіба можна сумніватися? Адже він її врятував. «Він урятував Алейну, свою дочку» — прошепотів голос усередині. Але ж Санса — це та сама дівчина… іноді їй здавалося, що і пан господар теж складається з двох людей. Один — Петир, її захисник, добросердий, дотепний та лагідний… а інший — Мізинець, вельможа з Король-Берега, що весь час лукаво всміхається і пестить борідку, нашіптуючи у вухо королеві Серсеї. Мізинець — їй не друг. Коли Джоф наказував її бити, захистив її Біс, а не Мізинець. Коли юрба намагалася її зґвалтувати, до безпечного місця її вивіз Хорт, не Мізинець. Коли Ланістери одружили її з Тиріоном проти волі та згоди, розраду ласкавим словом подарував їй пан Гарлан Гартований, не Мізинець. А Мізинець заради неї навіть мізинцем не ворухнув. «Ну хіба що вивіз мене звідти. Все-таки це він зробив. Я гадала, то пан Донтос, мій старий п’яний Флоріан — але ж насправді мене урятував Петир. Мізинець — то лише личина, яку він мусив одягнути.» Але інколи Сансі було вже важко розрізнити, де кінчається людина і починається личина. Адже Мізинець і князь Петир були такі схожі. Вона б, напевне, радо утекла від них обох, якби їй було куди тікати. Але Зимосіч стояла спалена і покинута, тіла Брана та Рікона давно вистигли. Робба зрадницьки вбили у Близнюках разом з паніматкою. Тиріона прирекли на смерть за вбивство Джофрі; якби Санса колись повернулася до Король-Берега, то королева зажадала б її голову теж. Тітка, на захист котрої вона сподівалася, натомість намагалася її вбити. Дядько Едмур сидів у полоні у Фреїв, а двоюрідний дід Чорноструг — у облозі в Водоплині. «Мені нема місця ніде, тільки тут, — похнюплено подумала Санса, — і друзів я не маю жодного, крім Петира.» Уночі мрець заспівав «Чорний Робін повис у петлі того дня», «Материні сльози» та «Рине дощ у Кастамирі». Потім ненадовго зупинився, але щойно Санса закуняла, як знову завів своєї. Цього разу він заспівав «Шість скорбот», «Впале листя» і «Алісанну». «Такі сумні пісні» — подумала вона і, заплющивши очі, уявила собі співця у його небесній келії: як він купчиться у кутку подалі від холодного синього неба, скручується клубком під спальним хутром, колихаючи цимбали коло грудей. «Не треба його жаліти, — сказала собі Санса. — Він був марнославний і жорстокий, а скоро буде мертвий.» Врятувати його вона не могла, та й навіщо? Марільйон намагався її зґвалтувати, а Петир урятував їй життя не один раз, а двічі. «Є така брехня, яку мусиш казати.» Якби вона не брехала Джофрі, його Королегвардія щоразу лупцювала б її до крові. Після «Алісанни» співець замовк, і Санса змогла годинку перепочити. Але щойно перший промінь світанку постукав їй у віконниці, вона знову почула, як знизу догори поплив наспів «Туманного ранку», і негайно прокинулася. Насправді то була жіноча пісня — лемент матері на світанку після жахливої битви, на полі якої вона шукає єдиного сина. «Мати виспівує з туги за мертвим сином, — подумала Санса, — а Марільйон тужить за своїми пальцями та очима.» Слова пісні злітали, наче стріли, влучаючи в пітьмі просто в серце. *** Чи стрічали мого хлопця, панство добре й знатне? Мого сина, що волосся, мов каштан, брунатне? Накажіть йому, хто стріне, щоб ішов до хати, Де у Вендгороді милім плаче рідна мати. *** Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути решти, але марно. День настав, вона прокинулася, і князь Нестор розпочав свій шлях горою. Великий підстолій та його супровід досягли Соколиного Гнізда добряче по обіді. Долина під ними сяяла золотом та черленню; здіймався вітер. Князь привів з собою спадкоємця, пана Альбара, також тузінь лицарів і два десятки стражників. «Стільки незнайомців.» Санса роздивлялася їхні обличчя з острахом і неспокоєм, питаючи себе, кого бачить: ворогів чи друзів. Петир привітав гостей у чорному оксамитовому жупані з сірими рукавами, що пасував до вовняних штанів і додавав темної барви його сіро-зеленим очам. Поруч стояв маестер Колемон; ланцюг багатьох металів вільно теліпався на його довгій кощавій шиї. Хоча з двох чоловіків вищим був саме маестер, головну увагу привертав до себе пан наказний господар Долини. Скидалося на те, що всі свої звичні посмішки він відклав на інший день. Мовчки і поважно вислухавши, як Ройс представляє йому лицарів свого почту, Петир відповів: — Вітаю шановне панство в сьому домі. Ви, певно, знаєте нашого маестра Колемона. А чи пригадуєте ви, князю Несторе, мою тілесну доньку Алейну? — Авжеж. Князь Нестор Ройс мав дебелу бичачу шию, груди як барило, чималу лисину, побиту сивиною бороду і суворий погляд незворушних очей. На знак вітання він схилив голову аж на піввершка. Санса чемно присіла, надто злякана, щоб вимовити хоч слово — аби не ляпнути зайвого. Петир підняв її на ноги. — Дорогенька, будь гарною дівчинкою — приведи князя Роберта до високої палати. Хай привітає гостей. — Так, батечку. Голос її пролунав тоненько і придушено. «Брехливий голос, — подумала вона, поспішаючи сходами та галереєю до Місячної Вежі. — Винуватий голос.» Коли Санса увійшла до опочивальні, Гретхель та Мадді саме допомагали Робертові Арину влізти у штани. Князь Соколиного Гнізда знову плакав: очі його були червоні та подразнені, вії злиплися, ніс набряк і спливав юшкою. Мокра доріжка блищала під однією ніздрею, нижня губа скривавилася там, де він її кусав. «Князь Нестор не повинен бачити його таким» — подумала Санса розпачливо. — Гретхель, дай-но мені балійку для вмивання. — Вона взяла малого за руку і повела до ліжка. — Чи добре спав цієї ночі мій Робчик-любчик? — Ні, — пирхнув малий. — Не спав ані крихти, Алейно. Той знову співав, а мені замкнули двері! Я кликав, щоб мене випустили, але ніхто не прийшов. Хтось насмілився замкнути мене у опочивальні! — Це він недобре вчинив. Вмочивши м’якого рушника у теплу воду, Санса почала витирати хлопцеві обличчя… ніжно, дуже ніжно, бо якщо шкрябати Роберта надто грубо, на нього могла напасти трясця. Хлопчик був хворобливий і надзвичайно дрібненький для свого віку. Років йому було вісім, але Санса знала п’ятирічних, більших за нього. Робертові губи затремтіли. — Я хотів прийти спати з тобою. «Та знаю, чого ти хотів.» Робчик-любчик здавна призвичаївся заповзати в ліжко до матері, аж доки вона не одружилася з князем Петиром. Відколи пані Ліза загинула, малий взяв за звичку блукати Соколиним Гніздом у пошуках інших постелей. Найбільше він уподобав Сансину… і саме тому вона попрохала пана Лотора Брюна замкнути його двері минулої ночі. Сансі було байдуже, якби Роберт тільки спав, але ж він завжди ліз ротом до її грудей, а коли починалися напади трясці, то намочував постіль. — Князь Нестор Ройс прибув від Брами на зустріч з тобою, — повідомила Санса, витираючи Робертові під носом. — Не хочу його бачити, — буркнув малий. — Я хочу слухати казку. Про Крилатого Лицаря. — Опісля, — відповіла Санса. — Спершу ти маєш привітати князя Нестора. — В князя Нестора бородавка! — писнув малий, викручуючись. Він дуже боявся людей з бородавками. — Мамуся казали, він така жахлива людина! — Бідолашний мій Робчику-любчику. — Санса розгладила йому волосся. — Ти за нею сумуєш, я знаю. Князь Петир теж сумує, бо кохав її усім серцем так само, як ти. Це була та сама брехня з добрих намірів. Єдина жінка, яку Петир колись кохав, була вбита Сансина мати. Він сам у цьому зізнався пані Лізі, перш ніж виштовхнути її крізь Місячні Двері. «Вона була навіжена і небезпечна. Вбила свого власного пана чоловіка і вбила б мене, якби Петир не прийшов на порятунок.» Але про це Робертові знати було зайве — він-бо лише маленький хворобливий хлопчик, який так любив свою покійну матінку. — Ось так, — мовила Санса, — тепер ти справжній вельможний володар. Мадді, принеси-но кирею панові князю. Кирейка була ягнячої вовни, м’якенька і тепла, чудового лазурового відтінку, що пасував до вершкового забарвлення жупанчика. Санса огорнула Робертові плечі, скріпила поли срібною застібкою в подобі півмісяця і узяла хлопчика за руку. Цього разу Роберт пішов покірливо, без заперечень. Висока палата стояла зачинена, відколи впала пані Ліза, і Санса почувалася моторошно, коли входила до неї знову. Палата була довга, урочиста, пишно оздоблена, і напевне комусь здавалася гарною, але Сансу в ній у кращому разі охоплювала холодна похмура тривога. Тонкі стовпи скидалися на рибячі кістки, сині прожилки у білому мармурі нагадували жили на ногах якоїсь древньої старої. Хоча в стіни було вмуровано півсотні срібних держаків, смолоскипів у них горіло хіба що тузінь, тому численні тіні танцювали на підлозі та збиралися калюжами у кожному кутку. Кроки відлунювали на мармурі; Санса чула, як вітер трусить Місячні Двері. «Не треба на них дивитися, — наказала вона собі, — бо ще трясця нападе, як на Роберта.» З поміччю Мадді вона посадила Роберта на престол з оберіг-дерева, підклавши йому купу подушок. По тому надіслали звістку, що його вельможність князь готовий приймати гостей. Двоє стражників у лазурових кобеняках відчинили двері на нижньому кінці палати, і Петир повів прибулих довгим блакитним килимом, що біг між рядами білих, наче кістка, стовпів. Малий привітав князя Нестора з писклявою чемністю, жодного разу не згадавши про бородавку. Коли великий підстолій запитав про вельможну матінку пана князя, Робертові руки почали злегка труситися. — Марільйон скривдив мою матусю! Викинув їх крізь Місячні Двері! — Чи бачили ваша княжа вельможність, як це сталося? — запитав пан Марвин Видзвін, стрункий рудоволосий лицар, що служив при пані Лізі сотником сторожі, доки Петир не замінив його на Лотора Брюна. — Алейна бачила! — відповів хлопчик. — І пан вітчим теж. Князь Нестор поглянув на неї. За ним очі на неї перевели усі: пан Альбар, пан Марвин, маестер Колемон та інші. «Вона була моя тітка, але хотіла мене вбити, — подумала Санса. — Потягла до Місячних Дверей і намагалася виштовхати. Я не хотіла ніякого цілунку, я лише будувала замок у снігу.» Вона обійняла себе, пробуючи не труситися. — Даруйте їй, вельможне панство, — тихо та лагідно промовив Петир Баеліш. — Вона досі бачить уві сні жахіття про той день. Не диво, що нездатна вимовити про нього ані слова. Він зайшов їй за спину і ніжно поклав руки на плечі. — Я знаю, Алейно, як тобі важко, але наші друзі мають почути правду. — Так. — Горло пересохло і стиснулося, говорити було майже боляче. — Я бачила… я була з пані Лізою, коли… Сльоза покотилася її щокою. «Це добре. Сльоза — це доречно.» — …коли Марільйон… виштовхнув їх геть. І вона переповіла про все знову, ледве чуючи слова, що вилітали в неї з рота. Ще не скінчилася і половина оповіді, коли Роберт почав плакати і соватися, аж купа подушок небезпечно захиталася під ним. — Він убив мою матінку! Я хочу, щоб він летів! Долоні малого здригалися дедалі небезпечніше, а тоді почали сіпатися і плечі. Голова його смикнулася, зацокотіли зуби. — Летів! — заверещав Роберт. — Летів, летів! Руки й ноги юного князя навіжено зателіпалися. Лотор Брюн прожогом кинувся до помосту і встиг саме вчасно, щоб підхопити малого, який вже падав з престолу. Маестер Колемон відставав хіба на крок, хоча вдіяти майже нічого не міг. Безпорадна разом із рештою присутніх, Санса могла лише стояти і дивитися, як перебігає напад. Одна з Робертових ніг влучила панові Лотору просто у обличчя. Брюн вилаявся, але тримав хлопця міцно, поки той судомився, вимахував кінцівками і мочив собі штани. Гості не сказали ані слова; князь Нестор вже бачив такі напади раніше. Минуло чимало часу, поки судоми почали слабшати; спостерігачам він видався мало не вічністю. Наприкінці юний князь був такий слабкий, що не міг стояти. — Заберіть їхню вельможність до ліжка і пустіть кров, — наказав князь Петир. Брюн підняв малого на руки і поніс геть із палати. Маестер Колемон рушив слідом, хмурніючи лицем. Коли їхні кроки завмерли, висока палата Соколиного Гнізда принишкла у цілковитій тиші. Санса чула, як ззовні стогне вечірній вітер, як шкрябається у Місячні Двері. Їй було дуже холодно, тіло виснажила втома. «Невже я мушу розповідати все спочатку?» — тривожилася вона. Але, напевне, гостям вистачило почутого, бо князь Нестор прочистив горло і басовито загуркотів: — Я того співця незлюбив з першого погляду. Казав я пані Лізі: відішліть його геть. Безліч разів просив, наполягав… — Ви завжди давали нашій пані розумні та добрі поради, шановний князю, — мовив Петир. — Але вона на них не зважала, — пожалівся Ройс. — Так-сяк вислуховувала, щось бурчала у відповідь, а робила своє. — Моя пані дружина аж занадто довіряла цьому світові. — Петир казав так ніжно, що Санса й справді могла б повірити, наче він її кохав. — Ліза не вміла бачити у людях зло, саме тільки добро. Марільйон співав солодких пісень, і вона думала, що норовом він теж добрий та лагідний. — А насправді він нас свинями лаяв, — устряг пан Альбар Ройс. Прямодухий та широкий у раменах лицар голив підборіддя, але мав чималі цупкі та чорні бурці, що облямовували його просте грубе обличчя, наче живоплоти. Загалом пан Альбар виглядав молодшою змальовкою зі свого батька. — Склав пісню про двох свиней, що риються під горою і жеруть соколиний послід. Це він так про нас! А коли я йому сказав, він засміявся і відповів: «Та годі вам, паночку добрий! Це просто пісенька про свиней.» — З мене він теж кепкував, — буркнув пан Марвин Видзвін. — Паном День-Делень величав. А коли я присягнувся вирізати йому язика, утік і заховався за спідницями пані Арин. — Він так часто робив, — додав князь Нестор. — Співець був боягуз, але прихильність пані Арин зробила його зухвалим аж до краю. Вона його вдягла, наче вельможного панича, подарувала золоті персні та пас із місячними каменями. — І навіть улюбленого сокола князя Джона. — В лицаря, який це сказав, на жупані виднілися шість білих свічок дому Восколив. — Його вельможність любив того птаха — подарунок від самого короля Роберта. Петир Баеліш зітхнув. — Так, він поводився негідно, — кивнув головою намісник Долини, — і я вже був поклав тому край. Ліза погодилася відіслати його геть. Саме для того вона викликала його сюди того дня. Я мав би бути поряд із нею, але навіть уявити не міг… це ж виходить, я її сам убив! «Ні! — жахнулася Санса, — не кажи такого, не кажи їм, так не можна.» Але Альбар Ройс затрусив головою: — Ні, мосьпане, ви не повинні себе винуватити. — То була справа рук співця, — погодився його батько. — Приведіть його, князю Петире. Покладемо вже край цьому прикрому негараздові. Петир Баеліш опанував себе і відповів: — Як забажаєте, пане мій. А тоді обернувся до стражників, наказав їм, і скоро співця привели з в’язниці. Разом зі співцем прийшов наглядач в’язниці Морд — огидна потвора з крихітними чорними очицями і перекошеним, порубаним обличчям. Одне вухо і частину щоки йому відтяли у якійсь битві, але лишилося ще пудів з вісім блідої, наче в мерця, плоті. Одяг на ньому сидів погано і тхнув давнім, гнилим, гидким смородом. Марільйон, на відміну від Морда, виглядав майже вишукано. Хтось навіть скупав його у лазні та вдяг у небесно-лазурові штани і вільну білу сорочку з пишними рукавами, підперезану сріблястим пасом, подарованим колись пані Лізою. Білі рукавички ховали його руки, біла шовкова пов’язка рятувала вельможне панство від споглядання його очей. Морд стояв позаду бранця з батогом. Коли він штурхнув співця пужалном у ребра, той упав на одне коліно. — Добрії панове, благаю вас пробачити мені. Князь Нестор насупився. — Ти визнаєш свій злочин? — Якби я мав очі, то заплакав би з розпачу. — Голос співця, такий сильний та нездоланний уночі, зараз тріскався і зривався у шепіт. — Я так її кохав, я не міг бачити її в обіймах іншого і знати, що вона ділить з ним постіль. Я не хотів завдати болю володарці мого серця, присягаюся. Я тоді заклав двері засувом, щоб ніхто не заважав нам, поки я сповідую свою пристрасть. Але пані Ліза була така холодна… коли вона мені сказала, що носить дитину князя Петира… мене охопило безумство… Поки співець говорив, Санса витріщалася на його руки. Гладуха Мадді стверджувала, що Морд відтяв йому три пальці — обидва мізинці та один підмізинний. Мізинці його справді здавалися негнучкими поряд з іншими, але у рукавичках нічого не було видно напевне. «А може, то лише вигадка. Звідки Мадді знати?» — Князь Петир з милосердя дозволив мені лишити при собі цимбали, — розказував далі сліпий співець. — Цимбали і… і язика… щоб далі співати пісень. Пані Ліза так любила мої пісні… — Заберіть цю істоту геть, бо я його зараз уб’ю власною рукою, — прогарчав князь Нестор. — Мене нудить від самого погляду на нього. — Морде, забери бранця назад до небесної келії, — наказав Петир. — Так, м’сьпане. — Морд грубо вхопив Марільйона за комір. — Стули рота! Коли наглядач вимовляв слова, Санса побачила на свій подив, що зуби в нього золоті. Всі присутні дивилися, як він тягне і штовхає співця до дверей. — Його треба скарати! — оголосив пан Марвин Видзвін, коли бранця забрали. — Хай вилетить з Місячних Дверей услід за пані Лізою! — І без язика, — додав пан Альбар Ройс. — Без того брехливого і насмішкуватого язика. — О, я знаю, що поставився до нього занадто поблажливо, — винувато промовив Петир Баеліш. — Правду кажучи, мені його навіть шкода. Він учинив свій злочин з кохання. — Хоч із кохання, а хоч із ненависті, — наполягав Видзвін, — але він має померти! — Та однак недовго чекати, — буркнув князь Нестор похмуро. — Ніхто довго не сидить у небесних келіях. Його покличе блакить. — Покличе, — погодився Петир Баеліш, — але чи відгукнеться Марільйон на поклик, знає лише він сам. Петир махнув рукою, і стражники відчинили двері на дальньому кінці палати. — Знаю, панове, як ви втомилися після сходження на цю гору. Для вас усіх приготувані помешкання на ніч, а в нижній палаті — наїдки та вино. Проведи гостей, Озвеле, і упевнися, що вони мають усе потрібне. Він обернувся до Нестора Ройса. — А ви, ясний пане, чи не приєднаєтеся до мене у світлиці за кухлем вина? Алейно, дорогенька, ходи з нами — наливатимеш. У світлиці, де чекав глек вина, горіло невисоке полум’я в комині. «Вертоградське золоте.» Санса наповнила келиха князя Ройса, поки Петир ворушив дрова залізною коцюбою. Князь Нестор усівся поблизу вогню. — Це ще не кінець справи, — мовив він до Петира, наче не помічаючи присутності Санси. — Мій брат у перших має намір допитати співця особисто. — Спижевий Йон мені не довіряє. — Петир відштовхнув убік одну з дровиняк. — Він має намір з’явитися з загоном прибічників. До нього приєднається Симонд Храмин, не майте сумніву. Боюся, що й пані Тягнидуб. — А також князь Видзвін, молодий князь Лович, Гортон Черленець. За ними слухняно прийдуть Дужий Сем Камінець, Толет, Шат, Джерелів, хтось із Корбреїв. — Ви маєте надійні джерела. Хто з Корбреїв? Авжеж не князь Лионель? — Ні, його брат. Пан Лин мене чомусь не любить. — Лин Корбрей — небезпечна людина, — мовив князь Нестор з похмурою рішучістю. — Які ваші наміри? Що робитимете? — А що я можу зробити, крім привітати їх, коли прийдуть? Петир ще поворушив вогонь і відклав коцюбу. — Мій брат у перших має намір прибрати вас із уряду наказного господаря. — Якщо так, я його зупинити не в змозі. В мене тут залога у двадцять вояків. Князь Ройс та його друзі здатні зібрати двадцять тисяч. Петир пішов до дубової скрині, що стояла під вікном. — Спижевий Йон хай робить, що вважає за потрібне, — мовив він, стаючи на коліна. Тоді відчинив скриню, витяг звідти сувій пергамену і приніс його князеві Нестору. — Ласкавий пане. Ось запорука любові, яку плекала до вас моя пані дружина. Санса дивилася, як Ройс розгортає сувій. — Це… несподівано, пане мій. Вона здригнулася, побачивши сльози у князя в очах. — Несподівано, але аж ніяк не незаслужено. Моя пані поціновувала вас понад усіх інших значкових панів. Ви були каменем, на якому стояв її дім — так вона казала мені сама. — Її каменем. — Князь Нестор зашарівся. — Вона так казала? — І вельми часто. А оце, — Петир махнув рукою на пергамен, — доказ її слів. — Це… це добре знати. Джон Арин справді цінував мою службу, я це знаю, але пані Ліза… вона мене зневажила, коли я приходив шукати її руки, і я боявся… — Князь Нестор насупив лоба, яким побігли борозни. — Бачу, тут печатка Аринів, але ж підпис… — Пані Лізу вбили, перш ніж грамоту встигли подати їй на підпис. Тому підписав я, як наказний господар Долини. Знаю, саме таким було б її бажання. — Зрозуміло. — Князь Нестор знову скрутив пергамен у сувій. — Ви… вірні своєму обов’язкові, пане мій. Та й у хоробрості вам не відмовиш. Дехто вважатиме цей привілей негідним і винуватитиме вас за нього. Адже титул Намісника Брами ніколи не був спадковим. Арини збудували Браму за тих часів, коли самі ще носили Соколиний Вінець і правили Долиною як королі. Гніздо було їхнім літнім стольцем, та коли починав падати сніг, увесь двір спускався донизу. Можна сказати, Місячна Брама — не менш королівський замок, ніж Соколине Гніздо. — У Долині немає королів уже триста років, — зауважив Петир Баеліш. — Так, відколи прийшли дракони, — погодився князь Нестор. — Та навіть після того Брама лишалася замком Аринів. Сам Джон Арин був її Намісником за життя свого батька. Після успадкування княжого престолу він віддав уряд своєму рідному братові Ронелу, а тоді братові у перших Денисові. — Князь Роберт рідних братів не має, а інші родичі — вельми далекі. — Справді так. — Князь Нестор міцно стиснув сувій. — Не скажу, що не сподівався на цю честь. Поки князь Джон правив державою як Правиця, на мої плечі ліг тягар правління Долиною від його імені. Я зробив усе, що від мене вимагалося, і нічого для себе не просив. Але на богів, хто це заслужив, якщо не я! — Жодного сумніву, — відповів Петир, — і князь Роберт спатиме міцніше, коли знатиме, що при підніжжі гори його спокій завжди оберігатиме вірний друг. Він підняв келиха з вином. — Отже, насмілюся випити, пане мій, за дім Ройс, Намісників Місячної Брами… віднині й на віки вічні. — Так, віднині й на віки вічні! Два срібних келихи брязнули один об одний. Пізніше, значно пізніше, коли глек золотого вертоградського вина спорожнів до краплі, князь Нестор відкланявся і пішов до свого лицарського товариства. До того часу Санса вже спала навстоячки, мріючи тільки про те, щоб заповзти до власного ліжка. Але Петир ухопив її за руку і спитав: — Бачиш, які дива творить брехня і вертоградське золоте? Чому їй кортіло плакати? Адже це добре, що Нестор Ройс тепер на їхньому боці. — Невже це все брехня? — Певно, що не все. Ліза часто величала князя Нестора каменем, та навряд чи хотіла його тим похвалити, бо сина його кликала «лобаком». Так, Ліза знала, що князь Нестор мріє володіти Брамою на спадкових правах, щоб зрівнятися з іншими князями не за самим лише титулом. Але ж вона мріяла про інших синів і хотіла передати замок молодшому братові Роберта. — Він звівся на ноги. — Ти розумієш, що тут відбулося, Алейно? Санса хвильку повагалася. — Ви віддали князеві Нестору Місячну Браму, щоб убезпечити собі його підтримку. — Так, я це зробив, — погодився Петир, — але ж наш наріжний камінь походить з Ройсів, що означає надмірну пиху і надмірний гонор. Якби я просто в очі запитав його про ціну його підтримки, він би надувся, як сердита жаба, бо бач, відчув би образу своїй честі. А отак… він не зовсім тупоголовий, щоб дурити себе, але водночас розуміє, що подана йому брехня краща для нього, ніж правда. Він хоче вірити, що Ліза поціновувала його понад усіх значкових панів. Зрештою, один з тих значкових — Спижевий Йон, а Нестор ніколи не забуває, що походить з молодшої гілки дому Ройс. Він хоче для свого сина кращої долі. А люди честі зроблять для своїх дітей таке, чого б ніколи не подумали зробити для себе. Санса кивнула. — Підпис на грамоті… ви б могли попрохати князя Роберта докласти власної руки, але натомість… — …підписав сам як наказний господар Долини. Навіщо? — Для того, щоб… якщо вас приберуть з посади… або вб’ють… — …права князя Нестора на Браму раптом стали сумнівними. Запевняю тебе, його уваги це не уникло. Ти розумниця, що все дотямила сама. Втім, меншого я від своєї доньки й не чекав. — Дякую вам. — Вона дурнувато пишалася своєю здогадкою, але і бентежилася теж. — Але ж я не… не ваша донька. Насправді ні. Тобто я прикидаюся Алейною, але ж насправді… Мізинець приклав їй до вуст пальця. — Я знаю те, що знаю, і ти теж. Деякі речі, дорогенька, ліпше не проказувати вголос. — Навіть коли ми на самоті? — Надто коли ми на самоті. Бо інакше настане день, коли до кімнати раптом увійде челядин, або стражник коло дверей почує щось таке, чого не мав би чути. Невже ти хочеш зайвої крові на своїх руках, люба моя? Перед нею раптом виникло обличчя Марільйона; воно плавало у повітрі зі світлою пов’язкою на очах. — Ні, — мовила Санса. — Благаю, не треба. — Я був відчув спокусу, доню, сказати тобі, що це не гра. Але ж насправді це гра, і ми в неї граємо. У гру престолів. «Я не просила, щоб мене брали до цієї гри.» Надто вже вона небезпечна. «Один хибний крок, і смерть.» — Озвел… пане мій, але ж Озвел вивозив мене з Король-Берега у ніч моєї втечі. Він напевне знає, хто я така. — Якщо в нього розуму хоч із овечу бибку, то напевне знає. Пан Лотор теж. Але Озвел служить мені дуже давно, а Брюн не має звички плескати язиком. Кіптюг наглядає для мене за Брюном, а Брюн — за Кіптюгом. «Не довіряйте нікому» — колись казав я Едардові Старку, але він мене не слухав. Ти — Алейна, і маєш бути нею весь час. Він поклав їй два пальці на ліву грудь. — Навіть отут. У своєму серці. Ти впораєшся? Ти зможеш бути моєю донькою у своєму серці? — Я… «Я не знаю, пане» — трохи не сказала вона, та не це він хотів почути. «Брехня і вертоградське золоте» — подумала вона. — Так, я — Алейна, батечку. Ким я ще можу бути? Князь Мізинець поцілував її у щоку. — З моїм розумом і красою Кет світ ляже до твоїх ніг, мила моя. А тепер хутко у ліжечко. Гретхель тим часом розпалила у комині вогонь і перебила їй перину. Санса роздяглася і залізла під ковдри. «Аби ж сьогодні не співав, — помолилася вона про себе, — не тоді, коли в замку князь Нестор і решта. Він не насмілиться.» І заплющила очі. Посеред ночі Санса раптом прокинулася — то малий Роберт заліз до неї в постіль. «Забула сказати Лоторові, щоб зачинив його знову» — усвідомила вона. Та вдіяти вже нічого не могла і тому просто обійняла малого. — Робчику-любчику? Лишайся зі мною, але спробуй не крутитися. Просто заплющ очі та спи, маленький мій. — Спатиму. — Він притиснувся міцніше і поклав їй голову між грудей. — Алейно? Тепер ти — моя матінка? — Гадаю, що так, — відповіла вона. Адже брехня — це не завжди погано, аби наміри були добрі. Кракенова донька Палата гриміла голосами п’яних Харлів — усіх до одного близьких і далеких родичів. Кожен пан вивісив свого прапора позаду лав, на яких сиділи його люди. «Замало їх, — подумала Аша Грейджой, видивляючись з галереї, — ой, замало.» Лави порожніли мало не на три чверті. Те саме сказав і К’ярл Дівчисько, коли вони наближалися з моря на «Чорному вітрі». Він порахував лодії, витягнуті на берег коло замку її дядька, і вуста його стиснулися. — Вони не прийшли, — зауважив він, — а хто прийшов, тих не досить. Він мав рацію, але Аша не могла з ним погодитися вголос там, де чули жеглярі. У їхній відданості вона не сумнівалася, та навіть залізяни вагатимуться віддати свої життя за справу, без надії програну ще заздалегідь. «Невже у мене так мало друзів?» Серед прапорів вона бачила срібних рибок Ботликів, голе кам’яне дерево Голодрівів, чорного кита Вольмарків, зашморги Мравів. Решта несла на собі коси Харлів. Боремунд помістив свою на світло-блакитне поле, Гото оточив свою облямівкою з фортечних зубців, а Лицар з’єднав у чвертях з пишним павичем дому своєї матері. Навіть Сігфрид Срібночолий зобразив на прапорі дві коси у супротилежжі на поділеному навскіс полі. Але тільки сам князь Харло міг показувати срібну косу на простому, чорному, як ніч, полі прапора, що віяв за вітром від початку часів: Родрік на прізвисько Читайло, господар на Десятивеж’ї, князь острова Харло, пан Харло з панства Харло… і улюблений дядько Аші. Панське крісло князя Родріка було вільне. Дві коси куваного срібла перетиналися над ним — такі велетенські, що й велетень не змахнув би — але під ними виднілися тільки порожні подушки. Аша не здивувалася — адже бенкет давно скінчився, лише брудні тарелі та кістки розкидані були столами, поставленими на кобильниці. Нечисленні гості вже не їли, тільки пили з кухлів — а дядько Родрік ніколи не мав схильності до товариства лайливих та дратівливих пияків. Вона обернулася до Тризубки — неймовірно старої бабці, що служила управителькою при дядькові з прадавніх часів, коли ще звалася Дванадцятизубкою. — Мій дядько сидить з книжками? — А де ж панові ще бути? Управителька була така стара, що один септон якось сказав: мабуть, вона саму Старицю в колисці колихала. За тих часів Святу Віру ще терпіли на островах; князь Родрік тримав у Десятивеж’ї септонів, хоч і не заради спасіння душі, а заради догляду за книжками. — З книжками і з Ботликом. Ботлик теж там. Прапор Ботликів висів у палаті — зграя сріблястих рибок на блідому зеленому полі — хоча Аша не бачила його «Стрімкий плавець» серед інших лодій. — Я чула, дядько Вороняче Око наказав потопити старого Савейна Ботлика. — Тутечки зараз молодий князь. Трістіфер Ботлик. «Тріс?» А що сталося зі старшим сином Савейна, Гареном? «Та скоро дізнаюся, нікуди не дінуся. Ой, незграбно вийде.» Аша не бачила Тріса Ботлика, відколи… та ні, краще не згадувати. — А де моя паніматка? — У ліжку, — відповіла Тризубка, — у Вдовиній Вежі. «А й справді, де ж іще?» Вдовиця, на честь якої названо було вежу — то була її власна тітка. Пані Гвинеса приїхала додому оплакати чоловіка, який загинув коло Файного острова під час першого повстання Балона Грейджоя. — Я залишуся, доки не минеться моє горе, — казала вона своєму братові, як переповідали люди, — хоча за правом Десятивеж’я мало бути моє, бо я ж на сім років за тебе старша. Відтоді минули довгі роки, але вдовиця жила собі та й жила, носила жалобу, плакала за чоловіком і бурмотіла час від часу, що замок має належати їй. «А тепер князь Родрік має під своїм дахом іще одну напівбожевільну сестру, — подумала Аша. — Не диво, що він шукає розради серед своїх книжок.» Ще й досі було важко повірити, що слабка та хвора пані Аланіс пережила свого чоловіка князя Балона, такого суворого та міцного. Аша пливла на війну з важким серцем, побоюючись, щоб мати не померла до її повернення. Жодного разу їй не спало на думку, що натомість може загинути її батько. «Потоплий Бог жорстоко жартує з нами усіма. І все ж люди ще жорстокіші.» Раптова буря і обірвана мотузка кинули Балона Грейджоя у обійми смерті. «Принаймні так розповідають.» Востаннє Аша бачила свою матір, коли спинялася у Десятивеж’ї узяти свіжої води дорогою на північ, до Жбиру-в-Пущі. Аланіс Харло ніколи не належала до тих красунь, яких вихваляють співці, але донька любила її суворе сильне обличчя та сміхотливі очі. Останнього разу, проте, Аша знайшла пані Аланіс нерухомою на лаві коло вікна під купою хутра, з непорушним поглядом кудись за море. «Це моя мати чи її примара?» — згадала вона свою думку, коли цілувала матір у щоку. Шкіра матері була тонка, наче сухий пергамен, довге волосся геть побіліло. Голова ще трималася на шиї рівно та погордливо, але очі затуманило мороком, а губи трусилися, коли вона питала про Теона. — Ти привела мого маленького хлопчика? — питала мати. Коли Теона забирали до Зимосічі заручником, йому було десять років. Скидалося на те, що пані Аланіс повік запам’ятала його десятирічним. — Теон не зміг приїхати, — мусила відповісти Аша. — Батько надіслали його плюндрувати Каменястий Берег. Пані Аланіс не знайшлася, що сказати, лише повільно кивнула, та по очах добре було видно, як глибоко її поранили доньчині слова. «І тепер я маю розказати їй, що Теон мертвий, і ввігнати в серце ще один ніж.» Там уже стирчали два ножі, на яких було написано «Родрік» та «Марон», і безліч ночей вони жорстоко оберталися у її кривавих ранах. «Піду до неї назавтра» — присяглася собі Аша. Подорож була довга та втомна; неможливо було іти до матері, не перепочивши. — Маю розмову до князя Родріка, — мовила вона до Тризубки. — Подбай про моїх жеглярів, коли розвантажать «Чорний вітер». Вони приведуть бранців, а тим потрібні будуть теплі постелі та гаряча їжа. — У кухні є холодна телятина. А у великому кам’яному слоїку — гірчиця з самого Старограду. Від згадки про гірчицю стара блаженно всміхнулася. З ясен у неї витикався самотній брунатний зуб. — Ні, так не годиться. Ми подолали важкий шлях. Я хочу, щоб вони зігріли животи чимось гарячим. — Аша заклала великого пальця за паса з нютами, який оперезував їй стегна. — Пані Гловер та її дітям не має бракувати ані дров, ані тепла. Осели її у вежі, не в підземеллі. Дитина хворіє. — Діти часто хворіють. Більшість помирає, батьки за ними плачуть — таке життя. Я запитаю мого пана, куди подіти цих вовків. Аша вхопила носа жінки великим та вказівним пальцями і добряче вщипнула. — Ти зробиш, як я кажу. А якщо помре ця дитина, ніхто не плакатиме гірше за тебе. Тризубка заскиглила і пообіцяла коритися; тоді Аша відпустила її та пішла шукати дядька. Добре було знову крокувати цими палатами. Аші завжди здавалося, що її рідний дім — саме тут, у Десятивеж’ї, не на Пайку. «Це ж не замок, а десять замків — наче хтось узяв і сплюснув їх разом» — подумала вона, коли побачила його уперше. Їй пригадалася засапана біганина вгору і вниз сходами, переходами та накритними мостами, риболовля з Довгокамінного Пришибу, дні та ночі у книжковій скарбниці її дядька. Замок — найновіший на островах — вимурував дід його діда. Князь Теомор Харло втратив трьох синів у колисці й поклав вину на затоплені підвали, вогкі камені та ядучу салітру стародавнього Харло-Дому. Десятивеж’я мало більше повітря, зручніші вигоди, краще розташування… але князь Теомор був людиною перемінливою, про що могла б свідчити будь-яка з його дружин. Він їх мав шість — геть різних, як десять веж його замку. Книжкова Вежа була найтовща з десяти, восьмикутна у перерізі, викладена з великих брил тесаного каміння. Сходи були вбудовані у товщу стін. Аша видерлася ними швидко аж на п’ятий поверх, де читав її дядько. «А наче є місце, де він не читав.» Князя Родріка рідко хтось бачив без книжки у руках — у нужнику, на чардаку його «Морської пісні», під час прийомів у замку. Аша часто бачила, як він читає просто на своєму княжому престолі під срібними косами. Він вислуховував усі скарги та прохання, принесені перед його очі, проказував вирок… і встигав прочитати ще трохи, поки сотник варти приводив наступного шукача княжого суду і милості. Аша знайшла дядька зігнутим над столом коло вікна у оточенні сувоїв пергамену, які, вірогідно, походили ще зі старої Валірїї до Лиха, і важких книжок у шкіряних палітурках з застібками старого спижу та заліза. Обабіч його місця у візерунчастих залізних свічниках горіли воскові свічки завтовшки та завдовжки у чоловічу руку. Сам князь Родрік Харло був не гладкий і не худий, не високий і не дрібний, не вродливий і не потворний. Волосся він мав брунатне, очі до нього карі, але коротка ошатна борідка вже змінила колір на сивий. Загалом він був людиною пересічною серед рівних собі, вирізняючись хіба що пристрасною любов’ю до писаного слова, яку багато залізняків вважали збоченою та негідною чоловіка. — Дядьо. — Вона зачинила двері позаду себе. — Що то за нагальна читанка змусила вас кинути гостей на самоті? — «Книга загублених книг» архімаестра Марвина. — Він підняв погляд від сторінки і роздивився небогу. — Гото привіз мені зі Старограду один примірник. Має-бо дочку, яку хоче видати за мене заміж. Князь Родрік постукав по книзі довгим нігтем. — Осьде, бачиш? Марвин пише, що знайшов три сторінки «Знаків та призвістків» — видінь майбутнього, записаних юною донькою Аенара Таргарієна перед тим, як Валірію спіткало Лихо. А чи Ланя знає, що ти тут? — Ще ні. — «Ланя» — то було його лагідне ім’я для її матері. Тільки сам Читайло кликав її так. — Хай відпочиває. Аша зсунула з ослона стос книжок і всілася. — Тризубка, схоже, втратила ще два зуби. Чи не кличете ви її тепер Однозубкою? — Я її ніяк не кличу — що рідше з’являється, то менше мене лякає. Котра зараз година? — Князь Родрік визирнув у вікно на море, освітлене місяцем. — Отак швидко стемніло? Я й не помітив. Ти спізнилася. Ми на тебе чекали ще кілька днів тому. — Вітри були проти нас, та й про бранців мусила подбати. Дружину і дітей Робета Гловера. Молодше ще під цицькою, а в пані Гловер молоко дорогою висохло. Пристали «Чорним вітром» до Каменястого Берега, і я вислала людей на розшуки годувальниці. А вони мені козу привели! Дівчинці зле з козячого молока. Чи є у селищі мати, яка годує грудьми? Що не кажи, а Жбир-у-Пущі неабияк важливий для моїх задумів. — То міняй свої задуми. Бо ти спізнилася. — Спізнилася і зголоднілася. — Вона простягла довгі ноги під столом і погортала сторінки найближчої книжки: розвідки якогось септона про війну Маегора Лютого проти Бідолах. — Та ще й спрагу нагуляла. Якби мені, дядьо, ріг пива… Князь Родрік закопилив губи. — Ти ж знаєш: ані наїдків, ані питва я в книгозбірні не дозволяю. Не можна-бо… — …зашкодити книжкам, так-так. Аша гучно зареготала. Дядько насупився. — От любиш ти мене сердити, і то навмисне. — Облиште докори, дядечку! Я ще не стрічала чоловіка, котрого б не розлютила — ви б уже мали пам’ятати. Годі про мене. Як ви ся маєте? Князь Родрік здвигнув плечима. — Та нівроку, здоровий. Очі лишень слабшають. Надіслав до Миру по скельця, щоб читати. — А тітонька як ся має? Дядько зітхнув. — Ті сім років, на які вона за мене старша, нікуди не поділися. Так само, як її переконання, що Десятивеж’я має належати їй. За довгі роки Гвинеса стала трохи поступливішою, та не в усьому. Побивається за своїм чоловіком так само, як у день його смерті, хоча вже не пригадає, як того звали. — А чи й знала коли? Сумніваюся. — Аша захряснула септонову книгу з лунким гупанням. — То мого батька вбили? — Так вважає твоя мати. «Бували часи, коли б вона сама радо його вбила» — майнула думка. — А що вважає мій дядьо? — Балон впав з розірваного мотузяного мосту і забився на смерть. Здіймалася буря, міст хилитався і крутився під вітром. — Родрік знову здвигнув плечима. — Принаймні так розказують. Твоїй матері надіслав крука маестер Вендамир. Аша витягла ножа з піхов і заходилася вичищувати бруд з-під нігтів. — Три роки Вороняче Око швендяв світами, але варто було батькові загинути — і того самого дня він тут. — Кажуть, наступного дня. Коли Балон загинув, «Тиша» йшла далеко в морі… принаймні, так розповідають. Все ж я погоджуся, що повернення Еурона занадто… своєчасне, скажімо так. — Я кажу не так. — Аша увігнала вістря ножа у стільницю. — Де мої кораблі? Я нарахувала з сорок лодій коло берега. Їх не досить, щоб скинути Вороняче Око з батькового престолу. — Я вислав заклик. Від твого імені, на знак любові до тебе та твоєї матері. Дім Харло зібрав свою потугу. Також Голодріво та Вольмарк. Є трохи Мравів… — Усі вони з острова Харло… аж одного острова з семи. Ще я бачила в трапезній самотнє знамено Ботлика з Пайку. А де лодії з Солонця, Косача, усіх Виків? — Баелор Чорноплив хутко примчав з Чорноплива порадитися зі мною, а потім так само хутко наставив вітрило. — Князь Родрік закрив «Книгу загублених книг». — Дотепер він має бути вже на Старому Вику. — На Старому Вику? — Аша лякалася, чи не скаже дядько, що всі поїхали на Пайк присягати на вірність Еуронові Воронячому Оку. — Чому на Старому Вику? — Я гадав, ти знаєш. Аерон Мокрочуб скликав король-віче. Аша відкинула голову назад і зареготала. — То, мабуть, дядечкові Аерону Потоплий Бог оселедця у дупу запхав, аж у голову вдарило! Король-віче?! Невже це не жарт? — Мокрочуб не жартував, відколи потонув. Інші жерці теж підхопили заклик. Сліпий Берон Чорноплив, Тарле Тричі-Потоплий… ба навіть старий Сивий Мартин зліз зі скелі, де живе, і пішов проповідувати король-віче по всьому Харлі. Капітани збираються на Старому Вику просто зараз, поки ми тут балакаємо. Аша була вражена. — Невже Вороняче Око погодився на цей святенницький вертеп? Ще й визнає його ухвалу? — Вороняче Око не ділився зі мною своїми задумами. Він викликав мене на Пайк скласти присягу вірності. І відтоді я від Еурона не чув ані слова. «Король-віче. Щось нове… або радше дуже старе.» — А мій дядько Віктаріон? Що він думає про задум Мокрочуба? — Віктаріонові надіслали звістку про смерть твого батька. І про це король-віче також, не маю сумніву. Більше нічого не можу сказати. «Краще вже король-віче, ніж війна.» — Гадаю, варто з’їздити. Хоч поцілувати смердючі ноги Мокрочуба і повисмикувати йому водорості між пальців. — Аша вхопила кинджала і вклала його до піхв. — Король-віче, ти ба! А бодай би їх там усіх побило! — Так, король-віче збирається на Старому Вику, — підтвердив князь Родрік. — Але я молюся навпаки: щоб там нікого не побили. Я тут передивлявся Хаерегову «Історію залізного роду». Коли востаннє королі над сіллю і королі над скелями стрічалися на король-вічі, Уррон з Косача випустив на них своїх топірників, і ребра Нагги вкрилися червоною кров’ю побитих. Від того чорного дня дім Герейрон правив без виборів тисячу років, аж до появи андалів. — Чи не позичите мені Хаерегову книжку, дядьо? Перш ніж досягти Старого Вика, вона хотіла дізнатися якомога більше про король-віче. — Читай її тут, бо вона стара і крихка. — Князь Родрік роздивився небогу з-під насуплених брів. — Архімаестер Рігней колись написав, що історія подібна до колеса, бо природа людини загалом незмінна. Що ставалося раніше, те неодмінно станеться знову, пише він. Я згадую його слова щоразу, коли думаю про Вороняче Око. Саме ім’я «Еурон Грейджой» лунає у моїх старих вухах схоже на «Уррон Герейрон». Я не поїду на Старий Вик. І тобі не раджу. Аша посміхнулася. — Пропустити перше король-віче, скликане за… скільки, кажете, років минуло, дядьо? — Чотири тисячі, якщо вірити Хаерегові. Удвічі менше, якщо вірити доказам маестра Денестана у «Запитаннях і сумнівах». Їхати на Старий Вик геть ні до чого. Мрії про королівську корону — то шаленство і безумство в нашій крові. Я вже казав це твоєму батькові, коли він повставав уперше, і зараз наполягаю. Нам потрібна земля, а не королівські корони. Поки Станіс Баратеон і Тайвин Ланістер змагаються за Залізний Престол, ми маємо рідкісну нагоду поліпшити нашу долю. Станьмо ж на один бік або на інший, приведімо його до перемоги нашими кораблями, а тоді вимагаймо собі винагороди землями від вдячного короля. — Про це варто буде поміркувати, коли я сяду на Морекамінний Престол, — відповіла Аша. Дядько зітхнув. — Тобі не сподобається те, що я скажу, Ашо, але тебе не оберуть. Ніколи залізянами не правила жінка. Гвинеса на сім років од мене старша, та коли помер наш батько, Десятивеж’я беззаперечно перейшло до мене. Так само станеться і з тобою. Ти Балонова дочка, не син. І ти маєш трьох дядьків. — Чотирьох. — Трьох дядьків-кракенів. Мене рахувати не варто. — Я рахую вас завжди. Поки я маю дядьо з Десятивеж’я, я маю острів Харло. Харло був не найбільший з Залізних островів, зате найбагатший та найнаселеніший, і владою та силою князя Родріка не можна було нехтувати. На острові йому рівних не було. Вольмарки та Голодріви тримали тут чималі володіння, могли похвалитися уславленими мореплавцями та лютими вояками, але навіть найлютіші та найуславленіші схиляли голови перед прапором з косами. Кенінги та Мрави, колись найгірші вороги, давно вже підкорилися дому Харло і стали його вірними слугами. — Мої родичі присягнули мені на вірність, і на війні я очолюю їхні мечі та вітрила. Проте на король-вічі… — Князь Родрік хитнув головою. — Під кістками Нагги кожен капітан кожного корабля стоїть рівний усім іншим. Хтось закричить твоє ім’я, не сумніваюся. Та їх буде не досить. А коли залунають крики за Віктаріона чи за Вороняче Око, то до них приєднається навіть дехто з тих, хто зараз п’є у моїй трапезній. Кажу тобі ще раз: не варто плисти просто в серце цього шторму. Твоя боротьба безнадійна. — Боротьба не буває безнадійною, поки тебе не побороли. Я маю вищі права. Я нащадок Балонового лона. — Ти свавільна дитина, ось ти хто. Подумай про свою бідолашну матір. У Лані лишилася тільки ти одна. Якщо знадобиться, я піднесу смолоскипа до «Чорного вітру», аби лише втримати тебе тут. — І примусите мене долати шлях до Старого Вика уплав? — Чи не надто далека і холодна подорож заради корони, яка не буде твоєю? Твій батько мав більше хоробрості, ніж здорового глузду. Старий звичай добре служив островам, коли ми були одним маленьким королівством серед безлічі інших. Але Завоювання Аегона поклало цьому край. Балон відмовлявся бачити те, що лежало в нього перед очима. Старий звичай помер разом із Чорним Гареном та його синами. — Мені це відомо. — Аша любила свого батька, але й себе не дурила. Багато в чому Балон був сліпий і глухий. «Хоробрий воїн, та поганий правитель.» — То чи мусимо ми тепер до кінця часів жити і помирати невільниками Залізного Престолу? Якщо праворуч лежать скелі, а ліворуч гримить шторм, розумний керманич шукає третього шляху. — Покажи мені свій третій шлях. — Покажу… на своєму королевиному вічі. Дядьо, як ви можете не хотіти туди поїхати?! Це ж сама історія, що відбувається наживо просто перед очима… — Мені краще смакує історія мертва. Мертву історію пишуть чорнилом, живу — людською кров’ю. — Ви хочете померти старим боягузом у власному ліжку? — Як інакше? Але не раніше, ніж дочитаю все, що бажаю. — Князь Родрік підійшов до вікна. — Ти не питала, як ся має твоя матінка. «Бо лякалася почути.» — То як ся має моя матінка? — Зміцніла. Ще нас усіх переживе. А тебе — напевне, якщо наполягатимеш на своїх дурощах. Їсть вона краще, ніж коли приїхала, і нерідко спить цілу ніч. — То й добре. У останні свої роки на Пайку пані Аланіс не могла спати ані години. Вона блукала палатами замку вночі зі свічкою, шукаючи своїх синів. «Мароне? — пронизливо кликала вона. — Родріку, де ти? Теоне, дитино, іди до матінки!» Безліч разів Аша дивилася, як маестер уранці витягає скабки з материних ніг після того, як вона босоніж перетинала підвісні мости до Морської Башти. — Піду до неї вранці. — Вона питатиме, чи нема звісток від Теона. «Теона — принца зимосіцького.» — Що ви казали їй про нього? — Мало, або й нічого. Бо нема чого розказувати. — Він завагався. — Ти певна його смерті? — Я нічого не певна. — Ти бачила тіло? — Ми бачили частини безлічі тіл. Перед нами там побували вовки… чотириногі, але не занадто поштиві до своїх двоногих родичів. Кістки убитих були розкидані та погризені у пошуках мозку. Зізнаюся, було важкувато зрозуміти, що там сталося. Скидалося на те, що північани билися один з одним. — Гайвороння налітає на плоть мертвої людини і б’ється на смерть за його очі. — Князь Родрік видивлявся на море, спостерігаючи за грою місячного світла на хвилях. — Ми мали одного короля, потім п’ятьох. А тепер я бачу лише гайвороння, що свариться за труп Вестеросу. Він зачинив віконниці. — Не їдь на Старий Вик, Ашо. Побудь зі своєю матір’ю. Боюся, недовго їй вже з нами лишилося. Аша посовалася на ослоні. — Моя мати виростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то решту життя гризтиму себе, що могло б статися, якби поїхала. — Якщо ти поїдеш, то решта твого життя може виявитися закороткою, щоб себе гризти. — Краще так, ніж усі дні свого життя скаржитися, що Морекамінний Престол за правом міг бути моїм. Не хочу стати тіткою Гвинесою. Князь Родрік болісно зіщулився. — Ашо, двоє моїх дужих синів годують крабів коло Файного острова. Нової дружини я вже не візьму. Лишайся тут, і я призначу тебе спадкоємицею Десятивеж’я. Вдовольнися цим. — Десятивеж’я? — «Якби ж я могла.» — Вашим родичам це не сподобається. Лицареві, старому Сігфридові, Гото Горбаневі… — Вони мають свою землю та стольці. «Авжеж мають.» Вогкий, напівзогнилий Харло-Дім належав тепер старому Сігфриду Харло Срібночолому; горбань Гото Харло сидів у Мерехтливій Башті на стрімчаку над західним берегом острова. Лицар — пан Харрас Харло — тримав свій двір у Сірому Саду; Боремунд Блакитний правив на Відьминому Пагорбі. Але всі вони були підданими князя Родріка. — Боремунд має трьох синів, Сігфрид Срібночолий — онуків, а Гото — забагато честолюбства. Усі вони мріють успадкувати ваш стіл, ба навіть Сігфрид. Той узагалі зібрався жити вічно. — Князем Харло після мене стане Лицар, — відповів дядько, — але він може правити зі свого Сірого Саду так само легко, як звідси. Принеси йому присягу в обмін на замок, і пан Харрас надасть тобі захист. — Захистити я можу себе сама. Адже я, дядьо — кракен. Аша з дому Грейджой. І ніякого іншого. Вона зіп’ялася на ноги. — Я хочу стіл мого батька, не ваш. Оті ваші коси виглядають надто небезпечно. Ще диви, одна звалиться і відсіче мені голову. Ні, я сидітиму не тут, а на Морекамінному Престолі. — То виходить, ти ще один гайворон, який верещить, прагнучи мертвої плоті. — Родрік знову сів за стіл. — Іди собі. А я повернуся до архімаестра Марвина і його пошуків. — Дайте знати, якщо знайдете ще одну сторінку. Її дядько був її дядьком. Він не зміниться ніколи. «Але він приїде на Старий Вик, хай що зараз каже.» Її жеглярі мали саме вечеряти у трапезній. Аша знала, що їй варто було б приєднатися, побалакати про збори на Старому Вику, про зміст цих подій для усіх. Її люди, звісно, стануть за неї як один, але ж вона потребувала інших теж: родичів-Харлів, Вольмарків, Голодрівів. «Я мушу залучити їх на свій бік.» Перемога при Жбирі-в-Пущі має добре їй прислужитися, коли її люди почнуть нею вихвалятися — а вона знала, що почнуть. «Чорний вітер» дещо химерно пишався діяннями своєї жінки-капітана. Половина його жеглярів любила її, наче власну доньку, половина хотіла розсунути їй ноги, але й одні, й інші радо б померли за свою керманичку. «А я — за них» — подумала вона, штовхаючи плечем двері при підніжжі сходів, що вели до залитого місячним світлом дворища. — Аша? З-за колодязя до неї ступила темна постать. Її рука сіпнулася до кинджала… та місяць швидко перетворив тінь на чоловіка у накидці з тюленячої шкури. «Ще один привид.» — Тріс? Я гадала знайти тебе у трапезній. — Я хотів побачити тебе. — Цікаво, яку саме частину мене? — вишкірилася вона. — Ну гаразд, ось я, справна та доросла. Дивися, скільки забажаєш. — Так, доросла жінка. — Він підсунувся ближче. — І прекрасна. Трістіфер Ботлик налився силою та зміцнів поставою, відколи вона бачила його востаннє, та волосся лишилося буйливим і непокірним, а очі — такими само великими та довірливими, як у тюленя. «Милі оченята, правду сказати.» Саме в цьому полягала біда нещасного Трістіфера: він був занадто милий та лагідний для Залізних островів. «А на вроду таки покращав» — подумала Аша. Коли Тріс був хлопчиком, його обсідали прищі. Аша страждала від того ж лиха — можливо, саме воно звело їх разом. — Я сумувала, коли почула про твого батька, — сказала вона йому. — Я сумую за твоїм. «Чого б це?» — мало не спитала Аша. Саме Балон відіслав малого геть з Пайку на виховання в Баелора Чорноплива. — Чи правда, що ти зараз князь Ботлик? — Принаймні на слові. Гарен загинув у Калин-Копі — один з болотних чортів поцілив його отруйною стрілою. Та я ні над чим не владарюю. Коли мій батько заперечив право Воронячого Ока на Морекамінний Престол, той потопив його і змусив моїх дядьків принести собі присягу на вірність. Ба навіть тоді він віддав половину батькових земель Залізянцеві. Князь Витяг першим зігнув коліна і проголосив його королем. Дім Витяг мав велику силу на Пайку. Аша спробувала не показати свого розпачу. — Витяг ніколи не мав мужності твого батька. — Твій дядько його купив, — відповів Тріс. — «Тиша» повернулася з повним черевом скарбів. Коштовні обладунки, перли, смарагди та рубіни, сафіри завбільшки з яйце, мішки монет такі важкі, що жодна людина не підніме… Вороняче Око купує собі друзів з обох рук. Князем Ботликом зараз кличе себе мій дядько Гермунд; він править у Княж-Пристані як вірний слуга твого дядька. — Лише ти є законним князем Ботликом, — запевнила його Аша. — Щойно я всядуся на Морекамінний Престол, землі твого батька будуть тобі повернуті. — Якщо хочеш. Мені воно байдуже. Ти така прегарна у місячному сяйві, Ашо. Прекрасна доросла жінка. А я ж пам’ятаю тебе кощавим дівчиськом з мармизою в прищах. «Заколодило їх усіх на тих прищах, абощо?» — Я теж усе пам’ятаю. «Хоча і не з такою ніжністю, як ти.» З п’яти хлопчиків, яких мати привезла на Пайк для виховання після того, як Нед Старк забрав її останнього живого сина в заручники, Тріс був найближчий до Аші за віком. Він не був першим хлопчиськом, якого вона поцілувала, але першим, хто розплутав поворозки її шкірянки і просунув досередини спітнілу руку — помацати пуп’янки грудей. «Я б йому дозволила і більше, якби він був сміливіший.» Перший жіночий розквіт застукав її на війні та розбурхав бажання, але і перед тим Аша мала цікавість до таких речей. «Він був під рукою, мого віку, охочий до розваг, оце і все… і ще місячна кров.» І все ж вона назвала ці дурощі коханням, і називала доти, доки Тріс не завів пісню про дітей, яких вона йому народить: щонайменше тузінь синів, а до них кілька дочок. — Я не хочу тузінь синів! — відповіла вона з огидою. — Я хочу пригод! А невдовзі за їхньою грою їх застукав маестер Квален, і юного Трістіфера Ботлика відіслали на Чорноплив. — Я писав тобі листи, — сказав він, — та маестер Джозеран їх не надсилав. Якось я дав срібного оленя весляреві на торговельній галері, котра йшла до Княж-Пристані. Він обіцяв передати мого листа тобі просто в руки. — Твій весляр тебе надурив і викинув листа в море. — Я цього і боявся. Твоїх листів мені теж не передавали. «Бо я жодного не написала.» Насправді Аші аж полегшало, коли Тріса відіслали — від його незграбного мацання на неї вже нападала нудьга. Та кому ж сподобається таке почути? — Аерон Мокрочуб скликає король-віче. Ти прийдеш? Віддаси голос за мене? — Я з тобою піду куди завгодно, але… князь Чорноплив каже, що це король-віче — небезпечна дурість. Вважає, що твій дядько просто нападе і уб’є всіх, як колись Уррон. «Йому стане безумства і на таке, хто б казав.» — Йому не стане сили. — Ти не знаєш його сили. Він збирає людей на Пайку. Косовид з Косача привів йому двадцять лодій, Гостропикий Джон Мрав — ще тузінь. Ліворукий Лукас Кидь теж там із ними. А ще Гарен Напівгиней, Рудий Весляр, Кемет Пайк-Байстрюк, Родрік Вільнородний, Торвольд Бурозуб… — Не надто впливове товариство. — Аша знала їх, усіх до одного. — Діти дружин з солі, онуки робів. Кидь… ти знаєш гасло їхнього дому? — «Хай всі нас зневажають», — відповів Тріс, — та якщо вони тебе упіймають у оті їхні тенета, смерть твоя буде не менш певною, ніж від рук драконовладців. Але є дещо гірше. Вороняче Око притяг із собою зі сходу різних чудовиськ… і чаклунів теж. — Дядьо завжди плекав прихильність до потвор та блазнів, — мовила Аша. — А панотець його за те сварив. Ну то нехай чаклуни викликають своїх богів — Мокрочуб покличе наших і всіх потопить. Отже, Трістіфере, я матиму твій голос на король-вічі? — Ти матимеш усього мене. Я твій на віки вічні, Ашо. Я готовий одружитися з тобою. Твоя пані матінка дала свою згоду. Аша придушила стогін. «Ти б моєї згоди спершу спитав… хоча відповідь тобі б не сподобалася.» — Я тепер не другий син, — правив він далі. — Я законний князь Ботлик, ти сама сказала. А ти… — Хто я така — вирішиться на Старому Вику. Трісе, ми більше не малі діти, які похапцем мацають один одного в намаганні вгадати, що і куди. Тобі здається, ніби ти хочеш зі мною одружитися. Та насправді не хочеш. — Хочу. Ти мені ввижаєшся у снах та мріях. І ніхто інший. Присягаюся кістками Нагги, Ашо: я ніколи не торкався іншої жінки. — То йди торкнися… однієї, двох, десятьох. Я торкалася стількох чоловіків, що вже не порахую. Декого вустами, більшість — сокирою. Вона віддала свою цноту в шістнадцять років вродливому білявому жегляреві з лисенійської торговельної галери. Той тямив лише шість слів посполитою мовою, одним з яких було «вграю!» — саме те, що вона сподівалася почути. Опісля Аші стало глузду піти до ворожбитки, яка навчила її робити місячний узвар, щоб не виріс живіт. Ботлик блимнув очима, наче не розуміючи, що почув. — Ти… я гадав, ти почекаєш. Чому ж?… — Він потер вуста долонею. — Ашо, тебе хтось змусив? — О, так змусив, що я на ньому аж сорочку розірвала. Слово тобі даю — зі мною одружуватися не варто. Ти милий парубійко, завжди таким був… але я геть не мила дівчинка. Якби ми одружилися, ти б скоро мене зненавидів. — Ніколи! Ашо, я так страждаю по тобі… Та вона вже досить наслухалася. Хвора мати, вбитий батько, чумні дядьки — жінці досить і меншого, щоб голова обертом пішла. Бракувало їй лише закоханого цуценяти! — Знайди собі хвойду, Трісе. Вони вміють полегшити такі страждання. — Я б ніколи… — Трістіфер затрусив головою. — Ти і я, Ашо… нам судилося бути разом. Я завжди знав, що ти станеш мені дружиною і матір’ю моїх синів. Він ухопив її за плече. За миг ока коло його борлака з’явився її кинджал. — Прибери руку, бо не проживеш досить, щоб їх породити! Негайно! Коли він прибрав руку, вона опустила ніж. — Хочеш собі жінку — гаразд. Я тобі сьогодні пришлю в ліжко. Уяви, що то я, коли твоя ласка. Але не смій мене хапати. Я твоя королева, не дружина. Добряче затям собі. Аша вклала кинджал до піхов і залишила Трістіфера стояти з великою краплею крові, що повільно повзла шиєю, чорна у блідому світлі місяця. Тиріон Він прокинувся на самоті й відчув, що ноші зупинилися. Там, де був Іліріо, лишилася купа розчавлених подушок. Горлянку карликові дерло і шкрябало. А наснилося йому… що ж йому наснилося? Він уже й не пам’ятав. Ззовні кілька голосів розмовляли мовою, якої він не знав. Тиріон просунув ноги крізь запони і зістрибнув на землю, де побачив, як магістрат Іліріо стоїть коло коней з двома вершниками, що нависають йому над головою. Обоє мали на собі кубраки вивареної шкіри під киреями темно-брунатної вовни, але мечі тримали у піхвах, і скидалося на те, що товстунові ніщо не загрожує. — Треба відлити, — оголосив карлик, зійшов з дороги, розв’язав штани і полегшився у плутанину тернових кущів. Справа забрала чимало часу. — Відливає він непогано, мушу визнати, — зауважив чийсь голос. Тиріон струсив останні краплі й заправив прутень у штани. — Це ще найменший з моїх багатих таланів. Бачили б ви, як я гівно відкладаю. Він обернувся до магістрата Іліріо. — Ви знаєте цих двох, магістрате? Мені вони скидаються на розбійників. Чи не дістати сокиру? — Сокиру?! — вигукнув більший з двох вершників, дебелий чолов’яга з кошлатою бородою та шапкою яскраво-рудого волосся. — Чув, Хальдоне? Малий хоче з нами битися! Супутник його був старший, чисто голений, з чітко окресленим худорлявим обличчям. Волосся його було зібране на потилиці у вузол. — Щоб довести свою хоробрість, маленькі люди часто вдаються до нерозумних вихвалянь, — проказав він. — Але щось я сумніваюся, що цей хоча б качура приб’є. Тиріон здвигнув плечима. — Давайте сюди качура. — Якщо наполягаєте. Вершник зиркнув на свого супутника. Здоровань витяг з піхов меча-байстрюка. — Осьо тобі Качур. Це я, сцикунчику. «Рятуйте мене, боги.» — Я гадав, качур буде трохи менший. Здоровань гучно зареготав. — Ти чув, Хальдоне? Йому треба меншого Качура! — Я б погодився на тихішого. — Чоловік на ім’я Хальдон роздивився Тиріона спокійними сірими очима, потім обернувся до Іліріо. — Ви маєте для нас скрині? — Ще й мулів, щоб їх одвезти. — Мули надто повільні. Ми маємо в’юкових коней, перекладемо скрині на них. Качуре, подбай. — Чого це Качур завжди мусить про все дбати? — Здоровань укинув меча назад до піхв. — А про що, приміром, дбаєш ти, Хальдоне, га? Хто тут, зрештою, лицар — ти чи я? Та побуркотівши трохи, він без заперечень закрокував до мулів. — Як ся має наш хлопчина? — запитав Іліріо, поки припинали скрині. Тиріон нарахував їх шість — дубових скриньок із залізними наличчями. Качур легко та вправно закидав їх на одне плече. — Високий уже витягся, мало не як Гриф. Три дні тому вкинув Качура у напувальне корито. — Та не вкинув він мене! То я впав, щоб його розвеселити. — Твій задум мав успіх, — запевнив Хальдон. — Я аж обреготався. — У одній скриньці для хлопчика є подарунок — трохи солодкого ванберцю. Він його завжди так любив… — Іліріо здавався дивно засмученим. — Мені кортить проїхатися з вами до Гойян Дроге. Прощальним бенкетом проводити у довгу путь униз річкою… — Нам бракує часу для бенкетів, мосьпане, — мовив Хальдон. — Гриф хоче рушати, щойно ми повернемося. Угору течією прийшли новини, і всі бентежні. На північ од озера Чингал бачили дотракійців — роз’їзди старого халазару Мотхо. За ним недалечко крізь Кохорську пущу суне хал Зекко. Товстун насмішкувато пирхнув. — Зекко приходить до Кохору кожні три-чотири роки. Кохорці дарують йому торбу золота, і він повертається на свій схід. Що до старого Мотхо, то його люди не молодші за нього самого, і щороку їх меншає. Головну загрозу становить… — …хал Поно, — закінчив Хальдон. — Якщо не брешуть, то Мотхо і Зекко тікають саме від нього. З останніх звісток, Поно бачили при верхній течії Сельору з халазаром у тридцять тисяч. Гриф не хоче втрапити до пастки просто на річці, якщо Поно таки зважиться рушити на Ройну. Хальдон зиркнув на Тиріона. — А чи ваш карлик їздить верхи так само хвацько, як відливає воду? — Він їздить верхи, — втрутився Тиріон, не дозволяючи сирному королю відповісти за себе, — хоча найкраще це робить у особливому сідлі та на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти. — Справді уміє. Мене звати Хальдон; у нашому маленькому бойовому братстві я служу за цілителя. Дехто зве мене Півмаестром. А мого супутника звати пан Качур. — Пан Роллі! — заперечив здоровань. — Роллі Ходикачка. Кожен лицар може висвятити іншу людину на лицаря. От Гриф мене й висвятив. А тебе, курдупелю, як звати? Тут поспіхом устряг Іліріо: — Йолло, таке його ім’я. «Йолло?! Так хіба мавп називають.» Ба гірше: то було пентоське ім’я, а те, що Тиріон — не пентосець, побачить і останній дурень. — То в Пентосі я Йолло, — похапцем спробував він виправити завдану шкоду, — але мати назвала мене Хугором Схилом. — То ти малий король чи малий байстрюк? — запитав Хальдон. Тиріон зрозумів, що поблизу Хальдона Півмаестра мусить зберігати осторогу. — Кожен карлик — байстрюк у очах свого батька. — Та вже ж. Ну то скажи мені, Хугоре Схиле, отаку річ. Як Сервин Дзеркального Щита переміг дракона Урракса? — Наблизився, ховаючись за своїм щитом. Урракс бачив лише власне віддзеркалення, аж доки Сервин не прохромив йому око списом. Хальдон не здавався враженим. — Цю казочку знає навіть Качур. А чи не назвеш ім’я лицаря, котрий спробував ту саму хитрість із Вхагар під час «Танку драконів»? Тиріон вишкірився. — Пан Байрон Лебедин. От його за клопіт підсмажив дракон… але Сиракс, не Вхагар. — На жаль, ти помилився. У «Танку драконів, правдивій оповіді» маестер Мункун пише… — …що то була Вхагар. Але Мункун помиляється — хай він був не простий, а великий маестер. Зброєносець пана Байрона побачив смерть свого господаря і написав його доньці. У його звіті говориться, що то була Сиракс, дракониця Раеніри. Так воно і доречніше виходить, ніж у розповіді Мункуна. Адже Лебедин був сином порубіжного князя, а Штормолам стояв за Аегона. Вхагар була драконом принца Аемонда, Аегонового брата. Навіщо Лебединові її вбивати? Хальдон закопилив губи. — Спробуй не впасти з коня, бо як упадеш, то шкутильгай сам назад до Пентосу. Наша соромлива діва не чекатиме ані на чоловіка, ані на карлика. — Полюбляю соромливих дів. Чи не найбільше за всіх — якщо не рахувати розпусних. А чи не скажете мені, де місце шльондрам? — Хіба я схожий на людину, що вчащає до шльондр? Качур зневажливо засміявся. — Та він не сміє! Лемора примусила б його вимолювати прощення, хлопчина зажадав би піти з ним, а Гриф відрізав би йому цюцюрку і запхав у горлянку. — То й нехай, — відповів Тиріон. — Навіщо маестрові прутень? — Але ж Хальдон — лише наполовину маестер. — Схоже, — мовив Хальдон, — тобі, Качуре, карлик припав до смаку. То нехай їде з тобою. І розвернув свого коня. Качурові знадобилося ще трохи часу, щоб припнути скрині Іліріо до трьох в’юкових коней. До того часу Хальдон вже зник удалині, але Качур не переймався. Він скочив у сідло, вхопив Тиріона за комір, витяг нагору і посадив малого чоловічка перед собою. — Тримайся за луку, то й не впадеш. Кобилка іде м’якенько, а драконова дорога — гладка, наче дівчача дупця. Ухопивши вузду свого коня у правицю, а поводи в’юкових коней — у лівицю, пан Роллі вирушив у путь жвавою ристю. — На все добре! — побажав їм услід Іліріо. — Скажіть хлопчикові, що мені дуже шкода пропускати його весілля. Я приєднаюся до вас на Вестеросі. Присягаюся вам руками моєї любої Серри. Коли Тиріон кинув на Іліріо Мопатіса останній погляд, той стояв коло ношів у своєму парчовому вбранні, згорбивши могутні плечі. Коли його постать почала зникати за дорожньою пилюкою, володар сирів здався Тиріонові зовсім невеличким чоловічком. Качур наздогнав Хальдона Півмаестра за півверсти, і далі вершники поїхали біч-обіч. Тиріон чіплявся за високу луку сідла, незграбно розкидавши ноги убік, і розмірковував про майбутні мозолі, судоми та натерті сідлом болячки. — Цікаво, що пірати озера Чингал зроблять з нашим карликом? — спитав Хальдон, коли вони рушили далі. — Карликовий пиріг чи карликову юшку? — припустив Качур. — Найгірший там — Уро Немитий, — зауважив Хальдон. — Самого лише його смороду досить, щоб убити людину. Тиріон здвигнув плечима. — На щастя, я не маю носа. Хальдон слабенько всміхнувся. — Якшо стрінемо пані Корру на «Відьминих зубах», то не дорахуєшся й інших частин. Корра Кривава — так її кличуть. На її кораблі служать самі лише прекрасні юні діви, котрі холостять кожного захопленого у полон чоловіка. — Жахливо. Так можна і у штани надзюрити. — Оцього не треба, — похмуро застеріг Качур. — Як скажете. Але якщо ми таки стрінемо ту вашу пані Корру, я хутенько вскочу в спідницю і скажу, що є Серсеєю, уславленою бородатою красунею з Король-Берега. Цього разу Качур зареготав, а Хальдон мовив: — Ти такий веселий та дотепний парубійко, Йолло. Кажуть, Князь-у-Савані обіцяв подарунок тому, хто його насмішить. Можливо, його сіра милість обере тебе прикрасою свого кам’яного двору. Качур збентежено зиркнув на свого супутника. — Недобре так жартувати. Надто коли ми близько до Ройни. Він почує. — Ти ба, трохи качиної мудрості, — зауважив Хальдон. — Вибачай, Йолло. Не сиди такий блідий, я лише жартував. Отримати сірий поцілунок Володаря Смутку — не така легка справа. «Сірий поцілунок…» Від самої думки шкірою побігли дрижаки. Тиріона Ланістера вже не жахала смерть, але сіра лускачка — то було геть інше. «Князь-у-Савані — це казка, — спробував він переконати себе, — він не справжніший, ніж привид Лана Хитромудрого, який начебто досі блукає у Кастерлі-на-Скелі.» Та незважаючи на все, припнув язика. Раптове мовчання карлика лишилося непоміченим, бо Качур почав просторікувати про власне життя. Його батько був зброярем у Лихомості, розказував він, тому народився малий Роллі з брязкотом криці у вухах і ще змалку почав вправлятися з мечем. Величенький поставою, спритний парубок звернув на себе увагу старого князя Крестава, який запропонував йому службу в своїй залозі. Проте хлопець хотів більшого. Він бачив, як кволий синок Крестава стає спочатку джурою, потім зброєносцем, а тоді й лицарем. — Отаке казна-що, сам як тростина, вітром хилитається, голівка з курячу гузку… але ж старий князь мав чотирьох доньок і лише одного сина, тому ніхто не міг йому слово поперек мовити. Інші зброєносці його у дворищі навіть пальцем не чіпали, як майстер-мечник ставив битися. — А вам, певно ж, зухвалості не бракувало. — Тиріон легко бачив, на що звертає оповідь. — Мій батько мені на шістнадцяті іменини меча скував, — відповів Качур. — Меч впав у око Лорентові, і той забрав його собі, а мій клятий батечко не посмів і писнути. Коли я поскаржився, Лорент мені сказав просто у вічі, що мої руки створені гатити молотом, а не тримати меча. Ну я пішов, узяв у кузні молота і лупцював його, доки не зламав обидві руки і половину ребер. А тоді довелося тікати з Обширу, і то хутко. Ну, перетнув море, пішов до «Золотої дружини». Кілька років кував їм залізо як підмайстер, а тоді пан Гаррі Стрікланд узяв мене собі за зброєносця. Коли Гриф пустив униз річкою звістку, що шукає когось навчати свого сина, Гаррі надіслав йому мене. — І Гриф вас висвятив? — За рік по тому. Хальдон Півмаестер слабенько посміхнувся. — Ти розкажи нашому малому другові, як ти собі прізвище надибав, га? — Ну, лицареві ж не досить самого лише імені, — забуркотів здоровань, — а ми, той, стояли в полі, коли він мене висвятив, а я дивлюся, там качка ходить, ну я той… та годі вам, не смійтеся! Одразу після заходу сонця вони з’їхали з дороги — заночувати у зарослому зіллям дворищі коло старого кам’яного колодязя. Тиріон зіскочив з коня, щоб розігнати кров у заціпенілих литках, а Качур та Хальдон тим часом заходилися напувати коней. Жорстка брунатна трава та дикі деревця повитикалися між каменів бруківки; рештки стін чогось на кшталт величезного кам’яного маєтку вщент заросли мохом. Доглянувши коней, вершники розділили просту вечерю з солонини та холодної білої квасолі, запиваючи усе пивом. Тиріон тішився розрадою, яку дарувала проста подорожня їжа після жирного та розкішного харчу від Іліріо. — Оті скрині, які ми вам привезли, — мовив він, жуючи. — Спершу я подумав: золото для «Золотої дружини», та потім побачив, як пан Роллі закидає одну на плече. Якби там було повно монет, він би її так легко не підняв. — Там просто обладунки, — здвигнув плечима Качур. — Іще одяг, — устряг Хальдон. — Двірський одяг для усього нашого загону. Тонка вовна, оксамит, шовкові киреї. До королеви не йдуть вдягненими абияк… або з порожніми руками. Магістрат мав добрість забезпечити нас належними подарунками. Коли зійшов місяць, вони знову посідали у сідла і потрусили на схід під шатром зіркового неба. Стара валірійська дорога блищала попереду, наче довга срібна стрічка, що звивалася крізь ліси та долини. На деякий час Тиріон Ланістер майже відчув мир та спокій. — Правду казав Ломас Довгоступ. Ця дорога є дивом. — Що за Ломас Довгоступ? — запитав Качур. — Та книжник один, давно померлий, — відповів Хальдон. — Усеньке життя їздив світом. Написав про землі, які відвідав, у двох книжках: «Дива» і «Дива, створені людиною». — Мені один з дядьків їх подарував, як я був малим хлопчиною, — додав Тиріон. — Я їх зачитав до того, що вони розвалилися на шматочки. — «Боги створили сім див світу, а смертні люди — дев’ять», — пригадав з книжки Півмаестер. — Не вельми поштиво до богів з боку смертних людей: спорудити на два дива більше. Але що є, те є. Кам’яні дороги Валірії були одним з дев’яти див, перелічених Довгоступом. Здається, п’ятим. — Четвертим, — мовив Тиріон, який ще хлопчиком завчив напам’ять усі шістнадцять. Дядько Геріон полюбляв ставити його на стіл під час учти і просити, щоб перелічив усі дива вголос. «А я й раденький бував, чи не так? Стояти на столі серед тарелей, притягати до себе всі погляди, доводити, який я маленький меткий бісик…» І ще багато років він плекав мрію одного дня поїхати світом і побачити усі дива Довгоступа на власні очі. Але князь Тайвин поклав край мрії свого сина-карлика за десять днів до його шістнадцятих іменин. Саме тоді Тиріон попросив дозволу об’їхати Дев’ять Вільних Міст, як робили його дядьки у тому самому віці. — На моїх братів можна покластися — вони не накличуть сором на дім Ланістер, — відповів батько. — Жоден ніколи не одружувався зі шльондрою. Коли ж Тиріон нагадав, що за десять днів він стане дорослим чоловіком і буде вільний подорожувати, де захоче, князь Тайвин мовив: — Жодна людина у світі не є вільною робити, що вона хоче. Тільки діти та дурні думають інакше. Їдь куди хочеш, не заперечую. Вдягни блазенські лахи, стій на голові, щоб розважити королів прянощів і повелителів сиру. Тільки дивися: сам сплачуй за перевіз, харч і житло, а про повернення забудь і думати. На цьому зухвальство юного хлопця розсипалося на порох. — Якщо хочеш собі корисної справи, то матимеш, — сказав тоді батько. І щоб відзначити його повноліття, Тиріона зробили наглядачем над усіма збіжниками нечистот і сховищами води у Кастерлі-на-Скелі. «Може, батько сподівався, що я у котромусь потону.» Але Тайвина спіткало розчарування — збіжниками ще ніколи так добре не збігали лайно і помиї, як під пильним оком Тиріона. «От би келих вина — змити з рота смак князя Тайвина. А міх замість келиха був би кращий.» Вони їхали всеньку ніч; Тиріон намагався ухопити трохи сну, то куняючи на луці сідла, то рвучко прокидаючись. Час від часу його починало хилити убік, але пан Роллі тоді хапав його і знову садовив рівно. До світанку карликові боліли ноги, а сідниці були стерті та намозолені. Лише наступного дня вони досягли місця, де уздовж річки лежав Гойян Дроге. — Казкова Ройна, — мовив Тиріон, побачивши з горбка повільну зелену течію. — Мала Ройна, — зауважив Качур. — Та бачу, що невеличка. «Начебто приємна річечка. Але найменший з зубців Тризуба удвічі ширший, і всі три течуть швидше.» Місто вразило його не більше. Тиріон пригадав з книжок, що Гойян Дроге ніколи не було великим, зате гарним, зеленим та квітучим — містом проточної води, містом водограїв. «До війни. Перед тим, як прийшли дракони.» За тисячу років по тому протоки забилися очеретом і болотом, застійні ставки гнилої води породили безліч мушви. Поколоте каміння храмів та палаців поволі занурювалося в землю; вздовж берегів річки буяли зарості старого кривого верболозу. Серед пустки та погрому ще лишалося кілька людей, що серед моря бур’янів порали крихітні садочки та городики. Стукіт залізних копит на старій валірійській дорозі змусив більшість тікати до тих схронів, з яких вони виповзли, але найсміливіші лишилися на сонці, щоб роздивитися подорожніх вершників млявими, байдужими очима. Одна гола дівчинка з ногами, до колін вимазаними у болоті, не зводила очей з Тиріона. «Мабуть, ніколи не бачила карлика, — здогадався він, — де вже карлика без носа.» Він скривив страшну мармизу і висолопив язика; дівчинка заплакала. — Що ти їй зробив? — спитав Качур. — Надіслав поцілунок. Усі дівчата плачуть, коли я їх цілую. За плутаниною верб дорога раптом скінчилася; вони повернули на північ, подолали коротку стежку і поїхали уздовж води, аж доки прирічні кущі не розступилися, і вони не опинилися коло старого кам’яного пришибу, наполовину затопленого і оточеного високими заростями бурого зілля. — Качуре! — почувся звідкілясь крик. — Хальдоне! Тиріон витяг шию в той бік і побачив хлопця, що стояв на даху низького дерев’яного сараю, вимахуючи крислатим солом’яним брилем. Юнак був стрункий, зграбний та ставний, з шапкою темно-блакитного волосся. Карлик подумки оцінив його вік у п’ятнадцять-шістнадцять років. Дах, на котрому стояв хлопець, належав надбудові «Соромливої діви» — старого і непоказного однощоглового пласкодінного човна з тих, де треба відштовхуватися жердинами. Човен мав широкий коріб, у воду майже не занурювався, тому був зручний для плавання хоч би й наймілкішими протоками, а де-не-де міг переповзти навіть піщану мілину. «Не надто красна діва, — подумалося Тиріонові, — та бридкі на пику нерідко бувають шаленими в ліжку.» Човни, що плавали дорнійськими річками, бували яскраво розмальовані та прикрашені мистецьким різьбленням, але ця діва нічим таким не вихвалялася. Пофарбована вона була сіро-брунатною, болотного кольору фарбою, що мінилася плямами та подекуди лущилася; велике вигнуте стерно було просте і нічим не оздоблене. «Скидається на купу глини та очерету, — подумав Тиріон, — але схоже, саме на те його і будували.» Качур вже тюгукав у відповідь. Кобила з бризками неслася мілкою водою, топчучи очерет. Хлопець зістрибнув з даху надбудови на чардак човна, а слідом показалася і решта мешканців «Соромливої діви». Позаду біля стерна стояла немолода пара з ройнарськими рисами облич; вродлива септа у м’якій білій рясі вийшла з дверей і відкинула з очей кучерик темно-брунатного волосся. Не впізнати, котрий тут Гриф, було неможливо. — Годі галасувати, — мовив він, і над річкою негайно запанувала тиша. «З оцим важкувато буде» — відразу зрозумів Тиріон. Грифова накидка зроблена була з шкури рудого ройнійського вовка. Під шкурою він носив буру шкіру, зміцнену залізними кільцями. Чисто голене обличчя теж здавалося вичиненою шкірою; в кутиках очей причаїлися зморшки. Волосся він мав таке ж блакитне, як синове, але корені його були руді, а брови — ще рудіші. При стегні висіли меч і кинджал. Якщо він і радів поверненню Качура та Хальдона, то добре це приховував. Зате зовсім не ховав свого незадоволення появою Тиріона. — Карлик?! Що це за халепа? — Знаю, ви сподівалися на кружало доброго сиру. — Тиріон обернувся до Молодого Грифа і подарував йому найчарівнішу свою посмішку. — Блакитне волосся непогано пасуватиме тобі у Тироші, але на Вестеросі діти кидатимуть у тебе каміння і сміятимуться в обличчя. Хлопець сторожко глянув у відповідь. — Моя мати була шляхетна тирошійка. Я фарбую волосся на знак пам’яті про неї. — Що це за створіння? — рішуче перепитав Гриф. Відповів йому Хальдон. — Іліріо прислав листа, де все пояснює. — То давайте листа. І ведіть карлика до мене. «Не до смаку мені його очі» — міркував Тиріон, поки сердюк всідався навпроти нього у тьмяному череві човна, через подряпаний стіл із дощок, на якому горіла лойова свічка. Очі були світлі, холодні, крижаної блакиті. Карлик ненавидів світлі, аж бліді очі. Князь Тайвин мав блідо-зелені очі, помережані золотими цятками. Тиріон подивився, як сердюк читає. Те, що він умів читати, вже саме по собі дещо проказувало. Скільки найманців могли похвалитися цим хистом? «Та він навіть губами не ворушить» — помітив Тиріон. Нарешті Гриф підняв світлі очі від пергамену і примружив їх на Тиріона. — Тайвин Ланістер помер? Від твоєї руки? — Від мого пальця. Оцього. — Тиріон виставив його вгору Грифові на подив. — Князь Тайвин сидів на нужнику, а я встромив йому арбалетну стрілу в кишки, щоб подивитися, чи справді він сере золотом. З’ясувалося, що ні. Шкода — золото б мені не завадило. Трохи раніше я вбив свою матір. А ще ж свого небожа Джофрі — отруїв просто на його весільному бенкеті, де від початку до кінця бачив, як він душиться на смерть. Невже наш ясновельможний сировар цього не написав? А ще я маю намір додати до свого списку братика і сестричку, якщо на те буде ласка вашої королеви. — Ласка королеви?! Невже Іліріо з’їхав з глузду? Чому він вирішив, що її милість прийме на службу відвертого зрадника і вбивцю родичів? «Доречне питання» — подумки зауважив Тиріон, але вголос проказав інше: — Король, якого я вбив, сидів на її престолі. Усі, кого я зрадив, були леви, тож мені здається, я вже чимало прислужився її милості королеві. — Тиріон почухав пенька носа. — Та ви не бійтеся, вас я не вб’ю, ви ж бо мені не родич. Можу я подивитися, що там написав наш сирний пан? Полюбляю читати про свою особу. Гриф не зважив на його прохання, натомість торкнувся листом полум’я свічки і подивився, як пергамен чорніє, згортається і в’яне у вогні. — Між Таргарієнами та Ланістерами стоїть пролита кров. Навіщо тобі підтримувати королеву Даянерис? — Заради золота і слави, — бадьоро проказав карлик. — А ще з ненависті. Якби ви знали мою сестру, то зрозуміли б. — Я добре розумію, що таке ненависть. Гриф так вимовив останнє слово, що Тиріон зрозумів: тут він не бреше. «Схоже, він нею живе. Ненависть живить і зігріває його уночі вже багато років поспіль.» — Приємно, коли тебе розуміє такий хоробрий лицар. — Я не лицар. «Ви не просто брехун, паночку мій добрий — ви ще й кепський брехун. Були б вигадали щось розумніше.» — А от пан Качур чомусь каже, що це ви його висвятили. — Качур забагато патякає. — Хіба ви не раді, що качка розмовляє? Це ж справжнє диво. Та годі про нього, шановний… Грифе. Отже, ви в нас — не лицар, а я — Хугор Схил, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо вам до вподоби. Даю в тім своє слово, що нічого так не хочу, як вірно служити вашій драконовій королеві. — І як ти зібрався їй служити? — Язиком. — Тиріон облизав пальці, один за одним. — Я можу розказати її милості, як думає моя мила сестра — коли вважати, що вона взагалі думає. Я можу розповісти її воєводам найкращі способи перемогти мого брата Хайме у битві. Я знаю, хто з панства хоробрий, а хто боязкий, хто вірний, а хто плекає злі наміри. Я можу привести до неї союзників. А ще я чимало знаю про драконів — це вам підтвердить ваш півмаестер. Також я дотепний і небагато їм. Вважайте мене своїм ручним бісиком. Якусь мить Гриф зважував почуте. — Зрозумій ось що, карлику. В нашому товаристві ти — останній і найменший. Тримай язика за зубами і роби, що кажуть, бо пошкодуєш. «Так, батечку» — трохи не ляпнув Тиріон. — Воля ваша, ясний пане. — Не лести мені. Я не з зацного панства. «Брешеш.» — Та то я з чемності сказав, друже мій, не переймайтеся. — Я тобі не друг. «Не лицар, не зацний пан, не друг.» — Шкода аж до сліз. — Свої кпини лиши собі. Я беру тебе з собою до Волантису. Якщо покажеш себе слухняним і корисним, то зможеш лишитися при нас далі — служити королеві, як зумієш. Але якщо я матиму з тебе більше клопоту, ніж користі — то підеш сам шукати собі долі. «Еге ж, піду — недалечко. І знайду її на дні Ройни серед рибок, що з’їдять рештки мого носа.» — Валар дохаеріс. — Можеш спати на чардаку чи під ним, обирай сам. Ізілья дасть тобі постіль. — Така добра жіночка. — Тиріон відкланявся і зашкандибав геть, але на порозі обернувся. — Але що як ми знайдемо королеву і взнаємо, що всі балачки про драконів — то вигадки якогось п’яного жегляра? У широкому світі повно гуляє божевільних казок. Про мамунів і чугайстрів, про привидів та упирів, про мавок і потерчат, про крилатих коней, крилатих свиней… ба навіть крилатих левів. Гриф витріщився на нього, суплячи брови. — Я тебе чесно застерігаю, Ланістере. Тримай язика на припоні, якщо хочеш його зберегти. Тут ідеться про корони та королівства. Ми можемо втратити наші життя, імена, честь. Це не гра, в яку граються задля твоєї розваги. «Авжеж гра, — подумав Тиріон. — Гра престолів.» — Як скажете, капітане, — пробурмотів він, знову вклоняючись. Давос Блискавка розколола північне небо, вирізьбивши чорну башту Нічного Ліхтаря на тлі синьо-білого неба. За шість ударів серця прийшов грім, схожий на віддалений гуркіт тулумбасів. Стражники повели Давоса Лукомора мостом чорного базальту під залізну замкову решітку зі слідами іржі. За ним були глибокий солоний рів та звідний міст на двох важких ланцюгах. Унизу буяли зелені води, вибухаючи хмарами білих бризок на підмурку замку. За мостом виявилася друга брамна башта — більша за першу; її камені поросли зеленими водоростями. Давос прошкутильгав грязюкою двору, часто запинаючись; руки йому були зв’язані. Холодний дощ щипав очі. Варта підштовхнула його на сходи, що вели до схожого на печеру головного кам’янця замку Хвилеріз. Опинившись усередині, очільник варти скинув кирею і почепив її на кілок у стіні, щоб не напустити калюжу на витертий мирійський килим. Давос зробив те саме, пововтузившись із пряжкою зв’язаними руками. Він не забув чемних звичаїв, вивчених на Дракон-Камені за роки служби. Князь сидів у пітьмі своєї домівки, вечеряючи хлібом, пивом та сестринською юшкою. З товстих кам’яних стін витикалося два десятки залізних держаків, та лише у чотири було вставлено смолоскипи. Проте жоден не горів — непевне, миготливе світло давали лише дві товсті лойові свічки. Давос чув, як стіни періщить дощ, як крізь невидиму йому дірку в даху капотить вода. — З ласки мосьпана, — мовив очільник, — ми знайшли оцього добродія у «Китовому череві». Намагався купити собі перевіз з острова. Мав при собі дванадцять драконів і оце. Очільник поклав на стіл річ, призначену його князеві — широку стрічку чорного оксамиту з облямівкою золотої парчі, з трьома печатками на ній: вінчаним оленем на золотому воску, палаючим серцем на червоному, долонею на білому. Давос чекав мокрий, капотячи водою на підлогу. Зап’ястки йому натерла мокра мотузка, що врізалася у шкіру. Одне слово тутешнього володаря — і він повисне на Шибеницькій брамі Сестринова. Але зараз йому на голову не падав дощ, а ноги стояли на твердому камені замість хиткого чардака. Давос почувався просяклим водою, старим, виснаженим, зношеним до кісток горем та зрадами, а ще на смерть утомленим буремними морями. Князь витер рота тилом долоні, підняв стрічку, примружився, роздивився уважніше. Ззовні блимнула блискавка; на пів-удару серця стрілецькі бійниці спалахнули білим та блакитним сяйвом. «Один, два, три, чотири» — порахував Давос, перш ніж ударив грім. Коли ж той замовк, Давос продовжив дослухатися до капотіння, до глухого ревища під ногами, де хвилі розбивалися на величезних кам’яних підпорних склепіннях Хвилерізу і вирували у його підземеллях. Він міг теж опинитися там — прикутим до вогкої кам’яної підлоги та залишеним потопати у першому ж припливі. «Та ні, — спробував він розрадити себе, — так може загинути пересічний перемитник, але не Правиця Короля. Я коштую більше, якщо мене продати королеві Серсеї.» Князь помацав стрічку, похмуро зиркаючи на печатки. Був то чоловік собою незугарний, дебелий та опасистий, з м’язистими плечима весляра і майже зовсім без шиї. Щоки та підборіддя йому вкривала цупка сіра стерня, подекуди вже побіліла. Вище від важкої брили лоба виблискувала гладка лисина. Ніс він мав бульбою, у червоних судинах, губи — грубі й товсті, а на правиці між трьома середніми пальцями — якусь подобу перетинки. Давос чував, що дехто з панства на Трьох Сестрах має перетинки на руках та ногах, але завжди вважав ті оповідки звичайними жеглярськими побрехеньками. Князь відкинувся назад. — Розріжте мотузки, — наказав він, — і стягніть з нього рукавиці. Хочу бачити його руки. Сотник варти зробив, що наказали. Коли він стягнув рукавичку зі скаліченої лівиці свого бранця, блискавка вдарила знову, відкинувши тінь відрубаних пальців Давоса Лукомора на важке суворе обличчя Годріка Борела, князя на Милосестрі. — Стрічку може вкрасти кожен, — сказав князь, — але ці пальці не брешуть. Ви — цибульний лицар. — Мене колись так кликали, пане князю. — Давос і сам віднедавна був князем, а лицарем — упродовж довгих років. Але глибоко всередині лишився сам собою — перемитником хамського роду, котрий купив собі лицарство повним кораблем цибулі та солоної риби. — Та й гірше кликали теж. — Еге ж. Зрадником. Бунтівником. Перебіжчиком. На останнє слово Давос сіпнувся. — Я ніколи ні від кого не перебігав, мосьпане! Я служу своєму королю. — Якщо вважати Станіса королем. — Князь зміряв його суворими синіми очима. — Більшість лицарів, що висаджуються на моєму березі, шукають мене у моїх палатах, не в «Китовому череві». Там, кажуть, страшенне перемитницьке кубло. Чи не повернулися ви до старого ремесла, цибульний лицарю? — Ні, пане князю. Я шукав перевозу до Білої Гавані. Мене надіслав король з посланням до тамтешнього князя. — То ви опинилися не в тому місці й не перед тим князем. — Князя Годріка це, здавалося, розважило. — Зараз ви у Сестринові на острові Милосестра. — Я знаю, де я. Нічого милого, незважаючи на назву, в Сестринові не було. Містечко було огидне, наче свинячий саж, крихітне, бридке, смерділо свинячим гноєм та гнилою рибою. Давос добре пам’ятав його зі своїх перемитницьких часів. Три Сестри були улюбленим місцем зустрічі беззаконних гендлярів багато сотень років поспіль, а перед тим — ще й піратським кублом. Вулиці Сестринова складало болото і дощаті помости, хатини були мазані, укриті соломою, а коло Шибеницької брами завжди теліпалися повішені з випущеними назовні тельбухами. — Ви тут маєте друзів, поза сумнівом, — правив далі князь. — Кожен перемитник має на Сестрах друзів. Дехто з них — також і мої друзі. А хто мені не друг, тих я вішаю. Вони повільно задушуються, а їхні тельбухи тим часом ляпають їх по колінах. Палата знову висвітлилася ударом блискавки за вікном. За два удари серця пролунав грім. — Якщо вам треба до Білої Гавані, то чому ви зараз у Сестринові? Що вас сюди привело? «Наказ короля і зрада друга» — кортіло відповісти Давосові. Натомість він відказав: — Шторми. Двадцять і дев’ять кораблів підняли вітрила на сході Стіни, рушаючи на південь. Давоса неймовірно вразило б, якби хоч половина досі плавала на поверхні. Чорні небеса, жорстокі зливи, руйнівні вітри невпинно переслідували їх узбережжям. Галери «Оледо» та «Син старої матері» викинуло на скелі Скагосу — острова однорогів та людожерів, куди боявся потикатися навіть Сліпий Байстрюк. Великий коч «Саафос Саан» налився водою і потонув коло Сірих Круч. — Станіс за них платитиме, — пирхав і ремствував Саладор Саан. — Платитиме добрим золотом за кожен до останнього! Скидалося, що тепер якийсь розлючений бог стягує платню за легку подорож на північ, куди їх ніс свіжий південний вітер від Дракон-Каменя до самої Стіни. Ще один жахливий подув вітру зірвав линви та щогли з «Рясного врожаю», змусивши Саладора тягти його причалом. За п’ятдесят верст на північ від Вдоварти море знову знуртувалося, вдарило «Врожай» об одну з галер, що його тягнули, і потопило обидва кораблі. Решту лисенійського флоту розкидало вузьким морем кого куди. Хтось мав, напевне, сховатися у якомусь порті, а когось ніколи вже ніхто не побачить. — Саладором Убогим, ось ким мене зробив твій король! — жалівся Саладор Саан Давосові, поки рештки його флоту так-сяк шкутильгали затокою Кусень. — Саладором Знищеним. Де мої кораблі? А золото? Де все те золото, яке мені обіцяли?! Коли Давос спробував запевнити його, що він матиме усе обіцяне, Саладор вибухнув. — Коли, коли?! Назавтра, на новий місяць, чи коли знову прилетить червона зірка? Він обіцяє мені золото й коштовності, обіцяє і обіцяє, а я цього золота не бачу. Я маю його слово, каже він мені, о так, слово короля, він пише його на папері. Чи може Саладор Саан з’їсти слово короля? Чи може втамувати спрагу пергаменом і восковою печаткою? Чи може він кинути обіцянку на перину і вграти так, щоб аж кричала? Давос спробував був переконати його зберегти вірність. Якщо Саладор покине Станіса та його справу, казав він, то облишить і надію отримати золото, яке йому заборгували. Адже переможний король Томен навряд чи заплатить борги свого розбитого дядька. Єдина надія Саладора — лишитися вірним Станісові Баратеону, доки той не звоює Залізний Престол. Інакше ані шеляга королівських грошей йому не бачити. Треба зберігати терпіння. Можливо, якийсь медоголосий двірський вельможа зумів би схилити до згоди лисенійського піратського ватажка, та Давос був цибульним лицарем, і його слова лише розбурхали у Саладорі зайву лють. — Терпіння я зберігав на Дракон-Камені, — відповів він, — коли червона жінка палила дерев’яних богів та верескливих людей. Упродовж шляху до Стіни я зберігав терпіння. Терпів і у Східній Варті… і холод теж терпів. Пхе, кажу я. Пхе на твоє терпіння, і пхе на твого короля. Мої люди голодують. Вони хочуть знову залізти на своїх жінок, перелічити своїх синів, побачити Пороги та сади задоволень Лису. А льоду, штормів та порожніх обіцянок вони не хочуть. Тут, на цій півночі, занадто холодно, і ще холоднішає. «Я знав, що цей день настане, — сказав собі Давос. — Я любив цього старого шахрая, та ніколи не дурив себе настільки, щоб довіряти йому беззастережно.» — Шторми. — Князь Годрік вимовив це слово так пристрасно, як інший чоловік міг би вимовити ім’я коханої. — Шторми вважалися священними на Сестрах ще до приходу андалів. Нашими прадавніми богами були Володарка Хвиль та Володар Небес. Шторм буяв тоді, коли вони кохалися одне з одним. Він нахилився уперед. — Усі ці земні королі ніколи не згадують про Сестер. Та й навіщо? Ми такі малі та вбогі. Але ж ви зараз тут. Принесені до мене штормом. «Не штормом, а другом» — подумав Давос. Князь Годрік обернувся до свого очільника варти. — Лишіть цього чоловіка зі мною. І затямте: його тут не було. — Так, м’сьпане. Ніколи. Сотник пішов геть, лишаючи мокрими чобітьми вогкі відбитки на килимі. Десь унизу гуркотіло невтомне море, лупцюючи підніжжя замку. Зовнішні двері зачинилися, наче буркнув віддалений грім, і негайно, мовби у відповідь, з неба знову вдарила блискавка. — Пане князю, — мовив Давос, — якщо ви відішлете мене далі до Білої Гавані, його милість вважатиме це дружнім вчинком. — Я можу відіслати вас до Білої Гавані, — відповів князь. — Або до якогось холодного і вогкого пекла. «Наче Сестринова не досить.» Давос непокоївся, що може статися найгірше. Три Сестри були норовливі гадюки, вірні лише самим собі. Вважалося, що вони присягають Аринам з Долини як зверхникам, але влада Соколиного Гнізда на островах ніколи не трималася надто міцно. — Якби Розставець знав про вас, то завимагав би віддати йому. Борел тримав під своєю рукою острів Милосестру так само, як Довгоселець — Довгосестру, а Бистрінь — Малосестру. Але всі троє присягали на вірність Трістону Розставцю, князеві на Трьох Сестрах. — А він би продав вас королеві за дзбан їхнього ланістерівського золота. Бідар-бо має семеро синів, які хочуть стати лицарями, тому жодного дракона з рук не впустить. — Князь підняв дерев’яну ложку і знову заходився знищувати юшку. — Я колись проклинав богів, які подарували мені самих лише доньок… доки не почув, як Трістон скаржиться на ціну бойових лицарських огирів. Ви здивуєтеся, скільки треба продати риби, щоб купити пристойну панцирну броню. «Я теж мав семеро синів, але четверо з них згоріли на смерть.» — Князь Розставець є значковим Соколиного Гнізда, — відповів Давос. — За законом він мав би доправити мене до пані Арин. Давос гадав, що з нею йому пощастило б трохи більше, ніж із Ланістерами. Ліза Арин, хоч і не брала участі у Війні П’яти Королів, усе ж таки була донькою Водоплину і тіткою Молодого Вовка. — Пані Арин більше нема, — мовив князь Годрік. — Її вбив якийсь співець. Тепер у Долині править князь Мізинець. То де пірати? Коли Давос не відповів, князь нетерпляче постукав ложкою по столі. — Лисенійці! Бистрінь бачив їхні вітрила з Малосестри, а перед ним — Кремінці зі Вдоварти. Жовтогарячі вітрила, зелені, рожеві. Це Саладор Саан. Де він зараз? — У морі. — Саладор саме мав огинати Пальці, йдучи униз вузьким морем. Він повертався на Пороги з тими небагатьма кораблями, які йому лишилися. Можливо, якщо дорогою йому трапиться кілька необережних купців, то здобуде собі ще. «Трошки піратства, щоб якось перебути довгі версти.» — Його милість надіслав Саладора на південь, завдавати клопоту Ланістерам та їхнім друзям. Цю брехню він подумки повторював, щоб не забути, поки веслував до Сестринова під струменями дощу. Рано чи пізно світ дізнається, що Саладор Саан покинув Станіса Баратеона і лишив його без кораблів — та дізнається не з вуст Давоса Лукомора. Князь Годрік перемішав ложкою юшку. — Невже той старий пірат Саан змусив вас діставатися берега уплав? — Я зійшов на суходіл з човна, пане князю. Саладор почекав, доки світло Нічного Ліхтаря з’явиться ліворуч на носі «Валірійця», і тоді висадив Давоса на воду. Принаймні цього їхня дружба ще була варта. Лисенієць радо б забрав його з собою на південь, але Давос відмовився. Станісові потрібен був Виман Мандерлі, і він довірив Давосові зманити того на свій бік. Довіру короля він не зрадить — так сказав Давос Саладорові. — Пхе, — відповів піратський князь, — він тебе згубить своєю довірою та почесними дорученнями, старий друже. Згубить, от побачиш. — Ніколи ще не приймав під своїм дахом Правицю Короля, — мовив князь Годрік. — Цікаво, а чи дасть Станіс за вас викуп? «А й справді — чи дасть?» Станіс жалував Давосові землі, титули та уряди, але чи заплатить він золотом, щоб викупити його життя? «Та він і золота не має. Інакше досі мав би Саладора.» — Якщо пан князь бажають запитати в його милості, вони можуть знайти його особу в замку Чорному. Борел щось забурчав собі під носа, тоді спитав: — А чи Біс теж у замку Чорному? — Біс? — Давос не зрозумів запитання. — Він у Король-Березі, засуджений на смерть за вбивство свого небожа. — Як казав мій батечко, на Стіні все взнають останніми. Карлик утік. Проліз між ґратами своєї келії та голіруч розірвав власного батька на шматки. Стражник бачив, як він тікав, червоний з голови до п’ят, наче купався у крові. Королева обіцяла піднести до вельможного панства будь-кого, хто його вб’є. Давос відчайдушно намагався повірити щойно почутому. — Ви кажете мені, що Тайвина Ланістера більше немає?! — Саме так. Загинув од руки власного сина. — Князь ковтнув пива з кухля. — Коли на Сестрах були королі, ми тут не дозволяли карликам жити. Ми їх кидали у море як приношення богам. Септони змусили нас припинити. Ото ще зграя побожних телепнів. Навіщо б іще боги давали людині таке тіло, як не на те, щоб позначити її чудовиськом? «Князь Тайвин мертвий. Це міняє все на світі.» — Пане князю, чи не дозволите мені надіслати крука на Стіну? Його милості треба знати про смерть князя Тайвина. — То й знатиме. Але не від мене. І не від вас, поки ви тут, під моїм дірявим дахом. Я не дозволю казати, що надавав Станісові поради та допомогу. Розставці затягли Сестри у два повстання Чорножарів, і ми всі жорстоко від того постраждали. Князь Годрік махнув ложкою на стілець. — Сідайте, пане, поки не впали з ніг. Мої палати вогкі, темні та холодні, але не конче позбавлені гостинності. Ми вам знайдемо сухий одяг, але спершу попоїжте. Він загукав, і до палати увійшла жінка. — Треба погодувати гостя. Принеси пива, хліба і сестринської юшки. Пиво було брунатне, хліб — чорний, юшка — вершково-біла. Жінка подала її у мисці, вибраній з черствого буханця. Юшка була щедро заправлена цибулею, морквою, ячменем, білою та жовтою ріпою на додачу до м’яса морських мушель, тріски та крабів; усе це плавало в гарячому озері густої сметани та масла. Саме така страва була доречна, щоб зігріти людину до самих кісток холодної вогкої ночі. Давос заходився жваво та вдячно закидати її ложкою до рота. — Ви вже куштували сестринську юшку? — Куштував, пане князю. Таку юшку подавали по всіх Трьох Сестрах, у кожній корчмі та заїжджому дворі. — Ця краща за всі, які ви їли. Її варить Гелла, донька моєї доньки. А ви одружені, цибульний лицарю? — Одружений, пане князю. — Шкода. Бо Гелла якраз незаміжня. З негарних дівчат робляться найкращі дружини. Тут аж три різновиди крабів: червоні, краби-павуки і завойовники. Крабів-павуків я намагаюся не їсти, хіба що у сестринській юшці. Бо це ж наче їсти родичів. Вельможний пан махнув рукою на корогву, що висіла над холодним чорним комином. Там було вигаптувано краба-павука — білого на сіро-зеленому полі. — Ми чули, начебто Станіс спалив свого Правицю. «Мого попередника.» Мелісандра віддала Алестера Флорента своєму богові ще на Дракон-Камені, щоб вичарувати вітер на північ. Князь Флорент зберігав гідне мовчання, коли люди королеви прив’язували його до стовпа — наскільки майже гола людина здатна зберігати гідність. Та коли полум’я лизнуло Флорентові ноги, він почав верещати, і саме той вереск поніс кораблі аж до Східної-Варти-біля-Моря, якщо вірити червоній жінці. Давосові не подобався такий вітер. Йому все здавалося, що він відгонить смаленою плоттю і виє у корабельних линвах, наче жива душа у смертній муці. «На його місці міг бути я.» — Мене ніхто не палив, — запевнив він князя Годріка, — хоча у Східній Варті я трохи не замерз на смерть. — Стіна — вона така. — Жінка принесла свіжу паляницю хліба, просто з печі. Коли Давос побачив її руку, то вирячив очі. Князь Годрік не забарився помітити його подив. — Так, вона теж має знак. Як усі Борели впродовж п’яти тисяч років. Це донька моєї доньки. Але не та, яка варить юшку. Він розірвав паляницю і віддав шмат Давосові. — Їжте. Хліб у мене смачний. Хліб і справді був смачний, хоча Давосові зараз так само смакувала б найчерствіша скоринка. Хліб означав, що він тут гість, принаймні на цю ніч. Володарі Трьох Сестер мали чорну славу, а найчорнішу — Годрік Борел, князь на Милосестрі, Щит Сестринова, господар замку Хвилеріз, наглядач за Нічним Ліхтарем… та навіть пани-розбійники і прибережні здобичники вважали себе пов’язаними стародавнім законом гостинності. «Принаймні я побачу світанок, — сказав собі Давос. — Я скуштував його хліба та солі.» У сестринській юшці він відчув дивні прянощі, які рідко стрічав у своїх стравах. — Невже це шапран? Шапран коштував дорожче від золота. Давос куштував його лише раз, коли король Роберт на бенкеті в замку Дракон-Камінь надіслав йому зі свого столу половину печеної рибини. — Саме він. Аж із Карфу. Маю і перець теж. Князь Годрік узяв дрібку великим та вказівним пальцями і посипав власну страву. — Мелений чорний перець із Волантису, кращого не буває. Беріть скільки хочте, якщо закортить приперчитися. У мене його сорок скриньок, не рахуючи гвоздики та мушкату, а ще чимала мірка шапрану. Забрав у чорноокої діви. Князь зареготав. Давос помітив, що він досі має усі зуби, хоча більшість пожовкло, а один нагорі був чорний та мертвий. — Вона прямувала до Браавосу, але сильний вітер пригнав її до Кусня і розбив на одній з моїх скель. Ось бачите, ви не єдиний даруночок, який мені принесли шторми. Море — зрадливе стерво, жорстоке і невблаганне. «Та не таке зрадливе, як люди» — подумав Давос. Пращури князя Годріка були піратськими корольками, доки Старки не покарали їх вогнем та мечем. Нині сестринці залишили відверте піратство таким, як Саладор Саан, а самі вдавалися лише до здобичництва на скелястих берегах. Вогні, що палали узбережжям Трьох Сестер, мали попереджати про мілини та скелі, вести до безпечного прихистку, але буремними і туманними ночами сестринці часто запалювали облудні вогні, що приводили необачних капітанів до лихої долі. — Шторми зробили вам ласку, пригнавши до мого порогу, — мовив князь Годрік. — У Білій Гавані вас зустріла б холодна гостинність. Ви спізнилися, добрий лицарю. Князь Виман має намір зігнути коліна, і то не перед Станісом. Він ковтнув трохи пива. — Мандерлі ж насправді не північани — не так, щоб аж до кісток. Вони прийшли на північ якихось дев’ятсот років тому, тягнучи на плечах своє золото та богів. На Мандері вони були великим зацним панством, аж поки не скочили вище голови і не відчули на собі важку зелену руку. Вовчий король забрав їхнє золото, але дав землю і дозволив зберегти своїх богів. Він підібрав трохи гущі з юшки шматком хліба. — Якщо Станіс гадає, що товстун погодиться сісти верхи на його оленя, то помиляється. «Лев’яча зірка» стала на котву в Сестринові дванадцять днів тому — набрати води в барила. Знаєте той корабель? Кармазинові вітрила, золотий лев на носі. Був повен Фреїв, що їхали до Білої Гавані. — Фреїв?! — Це було останнє, що чекав почути Давос. — Але ми чули, що Фреї вбили сина князя Вимана. — Та вбили, — відповів князь Годрік, — і товстун так був розлютився, що взяв обітницю жити на хлібі та вині, доки не помститься. Але ще й день кінця не добіг, як він уже знову кидав до пащеки рибу і пироги. Між Сестрами та Білою Гаванню невпинно сновигають кораблі. Ми їм продаємо крабів, рибу, козячий сир, а вони нам — дерево, вовну та шкури. З того, що я чув, його жирна вельможність нажерла собі ще більше черево — ото вам і усі обітниці. Слова — то вітер, а вітер з рота Мандерлі важить не більше, ніж вітер з його ж дупи. Князь одірвав ще один шматок хліба і заходився вибирати рештки з миски. — Фреї привезли товстому дурневі торбину кісток. Хтось навіть кличе їхній вчинок шляхетним — привезти людині кістки убитого сина. Та якби то був мій син, я б відповів шляхетністю на шляхетність: гарненько подякував би, а тоді повісив усіх Фреїв до одного. Але товстун для того занадто чесний. Князь поклав хліб до рота, прожував, ковтнув. — Я тих Фреїв пригощав вечерею. Один сидів просто там, де оце ви зараз. Називав себе Раегаром. Я йому трохи в пику не розреготався. Він казав, що втратив дружину і хоче взяти собі нову в Білій Гавані. Круки літали туди-сюди. Князь Виман та князь Вальдер уклали угоду і хочуть скріпити її шлюбом. Давос почувався так, наче князь Годрік щосили загилив йому в живіт. «Якщо це правда, лихо моєму королю.» Станіс Баратеон відчайдушно потребував допомоги Білої Гавані. Якщо Зимосіч була серцем півночі, то Біла Гавань — її ротом. Вхід до її порту лишався вільним від криги упродовж цілих століть навіть у найлютішу зиму. В переддвір’ї нинішньої зими це важило дуже багато. Так само, як і срібло міста. Бо Ланістери мали все золото Кастерлі-на-Скелі, ще й одружилися з багатствами Вирію. А скрині короля Станіса були вичерпані до дінця. «Я мушу хоч спробувати. Хтозна, чи не знайдеться способу завадити цьому шлюбові.» — Я мушу досягти Білої Гавані, — мовив він. — Благаю вашу вельможність про допомогу. Князь Годрік заходився їсти свій хлібний полумисок, відриваючи шматки великими руками — юшка пом’якшила черствий хліб. — До північан я любові не плекаю, — оголосив він. — Маестри кажуть: Зґвалтування Сестер сталося дві тисячі років тому, але Сестринів нічого не забув. Перед тим ми були вільними людьми, і в нас правили власні королі. Але після того ми мусили зігнути коліна перед Соколиним Гніздом, щоб якось здихатися північан. Вовк і сокіл билися за нас тисячу років, аж доки удвох не зжували все м’ясо та сало з кісток цих бідолашних островів. Що ж до вашого короля Станіса… коли він був Робертовим коронним корабельником, то ввів кораблі до мого порту без моєї згоди і змусив повісити десяток моїх добрих друзів. Таких, як оце ви. А потім знахабнів так, що погрожував повісити й мене, якщо хоч один корабель викинеться на берег, бо Нічний Ліхтар тієї ночі, бач, не горітиме. І я мусив проковтнути його нахабство. Князь з’їв іще шматок полумиска. — Тепер він припхався на північ знесилений та принижений, з хвостом між ніг. З якого дива я маю чимось йому допомогати? Скажіть мені. «Бо він — ваш законний король, — подумав Давос. — Бо він сильний і справедливий. Єдиний, хто може відновити лад у державі та захистити її від напасті, що збирається на півночі. Бо він має чарівного меча, який сяє сонячним світлом.» Але слова застрягли йому в горлі. Адже жодні слова не могли схилити волю князя на Милосестрі. Жодні слова не наблизили б його навіть на вершок до Білої Гавані. «Якої відповіді він хоче? Чи мушу я обіцяти йому золото, якого ми не маємо? Шляхетного чоловіка для доньки його доньки? Землю, титули, почесті?» Князь Алестер Флорент намагався грати у таку гру, і король його за неї спалив. — Схоже, Правиця втратив язика. Мабуть, не має смаку чи до правди, чи до сестринської юшки. Князь Годрік витер рота. — Лев мертвий, — повільно проказав Давос. — Ось вам правда, мосьпане. Тайвин Ланістер мертвий. — То й що, коли так? — Хто править зараз у Король-Березі? Авжеж не Томен — він дитина. Може, пан Кеван? У чорних западинах очей князя Годріка блимало світло свічок. — Якби було так, ви б сиділи у кайданах. Там править королева. Давос зрозумів. «Він плекає сумніви. Не хоче опинитися на тому боці, який програє.» — Станіс утримав Штормолам проти Тирелів та Рожвинів. Забрав Дракон-Камінь у останніх Таргарієнів. Розтрощив Залізний Флот при Файному острові. Не королю-хлопчаку з ним мірятися. — Малий король має в руках усі статки Кастерлі-на-Скелі та все могуття Вирію. Він має за союзників Болтонів і Фреїв. — Князь Годрік почухав підборіддя. — Втім… у цьому світі певна лише зима. Таке сказав моєму батькові Нед Старк просто у цій палаті. — Тут був Нед Старк? — На самому початку Робертового повстання. Навіжений Король надіслав до Соколиного Гнізда вимогу віддати голову Старка, але Джон Арин у відповідь оголосив непокору. Мартинів, проте, лишився вірним престолові. Щоб потрапити додому та скликати корогви, Старк мусив перетнути гори до Пальців і знайти рибалку-перевізника через Кусень. Дорогою їх застукав шторм. Рибалка потонув, але його донька привезла Старка до Сестер на ледь живому суденці. Кажуть, він лишив їй торбу срібла і байстрюка у череві. Малого вона назвала Джоном Сніговієм, на честь Арина. — Та нехай, байдуже. Мій батько сидів тут, де я сиджу зараз, коли до Сестринова нагодився князь Едард. Наш маестер закликав нас надіслати Старкову голову Аерисові на доказ нашої вірності. Тоді на нас чекала б велика нагорода — Навіжений Король щедро заохочував тих, хто йому догоджав. Але дотоді ми вже знали, що Джон Арин захопив Мартинів, а Роберт першим видерся на мур і власноруч убив господаря міста, Марка Графтона. «Цей Баратеон не знає страху, — казав тоді я. — Він б’ється так, як личить королю.» Наш маестер захихотів і заперечив, що принц Раегар напевне придушить цей бунт. Саме тоді Старк сказав: «У цьому світі певна лише зима. Так, ми можемо втратити голови… але раптом ми переможемо?» І мій батько відпустив його на волю з головою на плечах. «Якщо ви зазнаєте поразки, — сказав він князеві Едарду, — вас тут не було.» — Так само, як і мене, — відповів Давос Лукомор. Джон Короля-за-Стіною привели з руками, зв'язаними конопляною мотузкою, та зашморгом на шиї. Інший кінець мотузки був заплутаний навколо сідельної луки огиря пана Годрі Парина. Велетнева Смерть і його кінь були вбрані в обладунки висрібненої сталі, прикрашені карбом. На Мансові Розбишаці була сама тільки тонка сорочка, що лишала кінцівки відкритими холодові. «Хоч би кобеняка йому лишили, — подумав Джон Сніговій, — того самого, який дичацька жінка латала смугами червоного шовку.» Не диво, що Стіна того дня плакала. — Манс знає страхолюдну пущу краще за будь-якого розвідника, — казав Джон королю Станісу в останній спробі переконати його милість, що Король-за-Стіною буде йому корисніший живим, ніж мертвим. — Він знає Тормунда Велетнебоя. Він бився з Іншими. Він мав ріг Джорамуна і не дмухнув у нього. Він не зруйнував Стіну, хоча міг би! Та його слова впали на глухі вуха. Станіс лишився непохитним. Закон казав просто і ясно: втікач із Варти має втратити життя. Під Стіною, що плакала слізьми, пані Мелісандра здійняла свої білі, бліді руки. — Всі ми мусимо обирати! — проголосила вона. — Чоловіки й жінки, старі й молоді, чесні та прості… вибір перед усіма один і той самий. Її голос нагадав Джонові Сніговію про ганус, мушкатний горіх та гвоздики. Вона стояла при боці короля на дерев’яному риштунку, зведеному над ямою. — Ми обираємо світло або пітьму. Ми обираємо добро або зло. Ми обираємо істинного бога або хибного. Рясне брунатно-сиве волосся Манса Розбишаки обліпило йому обличчя, поки він простував до місця кари. Він відкинув їх сплутаними руками, посміхаючись, та коли побачив клітку, мужність його зрадила. Королевині люди зробили її з дерев страхолюдної пущі, молодих пагонів та гнучких гілок: соснових, липких від смоли, та білих, наче кістка, пальців оберіг-дерев. Гілки та стовбури зігнули, скрутили разом, переплели у дерев’яну решітку та підвісили високо над глибокою ямою, закладеною сухими колодами, листям і розпалом. Король дичаків аж сахнувся, побачивши все перед собою. — Ні! — скрикнув він. — Змилуйтеся! Так не можна, я не король, вони… Пан Годрі смикнув за мотузку. Король-за-Стіною не мав іншого вибору, крім потягтися за ним, запинаючись; зашморг придушив його останні слова. Зрештою він не встояв на ногах і впав, і тоді Годрі потяг його за конем. Манс був геть скривавлений, коли королевині люди почасти уштовхнули, почасти внесли його до клітки. З тузінь стражників узялося за мотуззя, щоб підняти її в повітря. Пані Мелісандра пильно стежила за витяганням клітки. — ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! Ось стоїть ваш облудний король. А ось ріг, яким він обіцяв зруйнувати Стіну! Двоє королевиних людей винесли наперед ріг Джорамуна: чорний, схоплений кільцями старого золота, у вісім стоп завдовжки від кінця до кінця. На кільцях вирізані були руни — стародавні письмена першолюдей. Джорамун помер тисячі років тому, але Манс віднайшов його могилу під льодовиком, високо у Мерзляках. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Ігритта казала Джонові, що Манс рогу не знайшов. «Або вона брехала, або Манс зберігав таємницю навіть від своїх.» Тисяча бранців спостерігали з-за дерев’яних ґратів палісаду, як піднімають ріг. Усі були обірвані та змучені голодом. «Дичаки» — так їх величали у Семицарстві; себе ж вони називали «вільний нарід». Але зараз вони не виглядали ані дикими, ані вільними — лише голодними, переляканими, занімілими. — Ріг Джорамуна? — спитала Мелісандра. — Ні! Краще звати його Рогом Пітьми. Якщо Стіна впаде, то настане ніч — довга ніч без кінця. Цього не повинно статися. І не станеться! Господь Світла побачив, що діти його потерпають у небезпеці, та надіслав до них захисника — Азора Ахая відродженого! Вона майнула рукою в бік Станіса, і великий рубін на її шиї замерехтів світлом. «Він — камінь, а вона — полум’я.» Очі короля нагадували темні синці, глибоко поховані у кощавому обличчі. Він мав на собі сірий панцирний обладунок; облямована хутром парчова делія стікала золотою річкою з широких плечей. На панцирі проти серця короля було викарбувано палаюче серце Господа Світла. Голову оперізував вінець червоного золота з зубцями у вигляді кривих язичків полум’я. Коло нього стояла Вала, висока та вродлива. На її голову поклали простого обруча з темного спижу, але у ньому вона виглядала величніше, ніж Станіс у золоті. Очі дівчини були сірі, бестрашні, дивилися прямо і незворушно. Під горностаєвим кожушком вона носила біле і золоте. Медового кольору волосся заплетене було у складну косу, перекинуту через праве плече аж до стану. Холодок у повітрі додав барви її щокам. Пані Мелісандра корон і вінців не носила, та всі знали, що саме вона — справжня королева при Станісові Баратеоні, а зовсім не та негарна жінка, яку він покинув мерзнути у Східній-Варті-біля-Моря. Подейкували, що король не збирається посилати по королеву Селису та їхню доньку, аж доки Ніч-Кром не буде готовий до мешкання людей. Джон співчував їм — Стіна пропонувала дуже мало з тих вигод, до яких звикли південські панії та дівчатка вельможних родів, а в Ніч-Кромі їх геть не водилося. То було похмуре і непривітне місце — навіть у найкращі свої часи. — ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! — скричала Мелісандра. — Уздріть лиху долю тих, хто обирає пітьму! Ріг Джорамуна вибухнув полум’ям. Воно стрибнуло вгору з виттям і сичанням; вихори зеленого та жовтого вогню затанцювали з тріскотінням, утворивши високий яскравий стовп. Бахмутик Джона занепокоєно сахнувся; у лавах воїнів Варти та короля подекуди також намагалися вгамувати своїх коней. Стогін пролунав з боку палісаду, де вільний нарід раптом побачив свою надію у вогні. Кількоро закричали і залаялися, але решта завмерла у скорботній мовчанці. На пів-удару серця руни, викарбувані на золотих кільцях, здавалося, замерехтіли у повітрі. А тоді королевині люди одним поштовхом вкинули ріг до вогняної ями. Усередині клітки Манс Розбишака дер нігтями зв’язаних рук зашморг на шиї та вигукував щось недоладне про зраду і відьомство, заперечував свій королівський титул, зрікався своїх людей, свого імені — усього, ким і чим він був за життя. Він верещав про милосердя, проклинав червону жінку, а тоді почав навіжено реготати. Джон дивився, не відводячи очей. Він не хотів видатися своїм братам слабкодухим та лякливим. З собою він привів дві сотні братчиків — більше як половину залоги замку Чорного. Вишикувавшись урочистими чорними лавами з довгими списами у руках, вони накинулися каптурами, щоб сховати обличчя… і ту правду, що мало не більшість із них складали сивобороді старі та зелені хлопчаки. Вільний нарід боявся Варти — і Джон хотів, щоб вони повезли свою осторогу з собою на південь від Стіни, до нових домівок. Ріг гепнувся між дров, листя та розпалу, і за якісь три удари серця уся яма яскраво запалала. Вчепившись у пруття клітки зв’язаними руками, Манс рюмсав і благав. Відчувши доторк вогню, він почав смикатися і пританцьовувати, а тоді його вигуки перетворилися на один довгий вереск болю та жаху без слів. Усередині клітки він тріпався, наче палаючий листок, наче метелик, що втрапив у полум’я свічки. Джон мимоволі пригадав пісню. *** Браття мої, браття, край мені прийшов — Лютий той дорнієць мене віднайшов. Смерть на всіх чатує, та я рай спізнав — Я ж того дорнійця жінку скуштував! *** Вала стояла на помості так нерухомо, наче її вирізьбили з солі. «Вона не плакатиме, і очей не відвертатиме.» Джон спитав себе, що б зробила Ігритта на її місці. «Жінки — сильна стать.» Думки його перекинулися на Сема, на маестра Аемона, на Йолю з дитиною. «Вона мене проклинатиме навіть з останнім подихом. Але я не бачив іншого способу.» Зі Східної Варти повідомляли про люті шторми у вузькому морі. «А я ж хотів, щоб їм було безпечно. Годувати крабів на дні моря — отака їм від мене безпека?» Минулої ночі йому наснилося, як Сем потопає, як Ігритта помирає з його стрілою в грудях (насправді стріла була не його, але уві сні завжди належала йому), як Йоля плаче кривавими слізьми. Джон Сніговій відчув, що надивився вдосталь. — Ану ж бо, — мовив він. Ульмер з Королівської Пущі устромив списа в землю, зняв з плеча лук і витяг із сагайдака чорну стрілу. Миленький Донел Схил відкинув каптура і зробив те саме. Гарт Сіре Перо і Бен Бородань наклали стріли, зігнули луки, випустили разом. Одна стріла влучила Мансові Розбишаці у груди, інша у живіт, ще одна у горло. Четверта вдарилася у дерев’яну клітку і затремтіла в ній на мить, поки не спалахнула вогнем. Жіночі схлипи відбилися від Стіни, коли король дичаків осів на підлогу клітки, наче лялька без кісток, охоплена полум’ям. — І ось його варта добігла кінця, — пробурмотів Джон собі під ніс. Колись Манс Розбишака був воїном Нічної Варти, хай і зміняв чорний кобеняк на залатаний яскравим червоним шовком. Вгорі на помості Станіс насупив чоло. Джонові не хотілося дивитися йому в очі. Від клітки відвалилося дерев’яне дінце, пруття тріщало і ламалося. Щораз як вогонь стрибав угору, від неї відпадали нові й нові гілки — вишнево-червоні та чорні. — Господь Світла створив сонце, місяць і зірки, щоб освітити нам дорогу, і подарував вогонь, щоб ми стримували ніч, — казала Мелісандра дичакам. — Ніхто не встоїть перед його вогнем. — Ніхто не встоїть перед його вогнем! — підспівали королевині люди. Темно-криваві шати червоної жінки завихорилися навколо неї, мідне волосся розлетілося круг обличчя примарним сяйвом. Високі жовті вогні танцювали на кінчиках пальців, наче пазурі. — ВІЛЬНИЙ НАРІД! Ваші хибні боги не допоможуть вам. Ваш облудний ріг не врятував вас. Ваш самозваний король приніс вам лише смерть, відчай, поразку… але ось стоїть справжній король. УЗДРІТЬ ЙОГО СЛАВУ ТА СИЛУ! Станіс Баратеон витяг Світлоносця. Меч сяяв червоним, жовтим, жовтогарячим, мерехтів живим світлом. Джон уже бачив це видовище раніше… та не так, ніколи ще не так, як зараз. Світлоносець скидався на сонце, що стало залізом. Коли Станіс здійняв його над головою, люди мусили відвернути обличчя або прикрити очі. Коні сахнулися, один скинув вершника. Здавалося, що полум’я у вогняній ямі пригасло, принишкло перед бурею світла, наче малий собачка перед великим та грізним хортом. Сама Стіна мінилася червоними та жовтими барвами, кригою текли різнокольорові хвилі. «Невже це сила королівської крові?» — На Вестеросі є лише один король, — мовив Станіс. Голос його лунав хрипко, без сліду Мелісандриної співучості. — Сим мечем я захищаю своїх підданих і знищую тих, хто їм загрожує. Схиліться, і я обіцяю вам харч, землю та правосуд. Станьте на коліна — і живіть. Або йдіть геть — і помріть. Вибір за вами. Король вклав Світлоносець назад до піхв, і світ знову почорнів, наче сонце зайшло за хмару. — Відчиніть ворота. — ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — заревів пан Клейтон Саж голосом низьким, наче бойовий ріг. — ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — повторив пан Корліс Шеляг, котрий очолював варту. — ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! — загукали десятники. Вояки поспіхом ринули виконувати наказ. Із землі вивернули загострені палі, через глибокі рови перекинули дошки, ворота палісаду широко розчахнули. Джон Сніговій підняв і опустив руку; його чорне вояцтво розділилося праворуч і ліворуч, звільнюючи шлях до Стіни, де Скорботний Ед Толет відчиняв залізні двері. — Ходіть! — заохотила Мелісандра. — Ходіть до світла… або тікайте назад у пітьму. В ямі під нею тріщав вогонь. — Якщо обираєте життя, ходіть до мене. І вони пішли. Спочатку повільно, шкутильгаючи або спираючись на супутників, бранці почали виходити зі своєї грубо витесаної загорожі. «Якщо хочете їсти, ходіть до мене, — подумав Джон. — Якщо не хочете мерзнути або голодувати, скоріться.» Вагаючись, аби не втрапити до якоїсь пастки, перші кількоро бранців з осторогою перебралися дощатим містком та між паль до Мелісандри і Стіни. Далі пішли нові, побачивши, що з першими нічого поганого не трапилося. А далі люди посунули юрбою, перетворивши струмочок на потік. Королевині люди у підбитих повстю кубраках та шоломцях передавали кожному чоловікові, жінці або дитині уламок оберіг-дерева: відколотий шмат, бліду, наче кістка, зламану гілку, жмут криваво-червоного листя. «Шматки старих богів — погодувати нових.» Джон розім’яв пальці мечової руки. Жар із вогняної ями відчувався навіть на відстані; дичаків він мав смажити мало не на смерть. Джон бачив, як щуляться і сахаються люди, що опинилися надто близько до вогню, чув плач дітей. Кількоро повернули до лісу. Він бачив, як молода жінка поспіхом зашкандибала геть, тримаючи по дитині на кожній руці. Кожні кілька кроків вона озиралася упевнитися, що за нею ніхто не женеться, а коли наблизилася до лісу, то побігла. Один сивочолий старий перехопив видану йому гілку оберіг-дерева як зброю і почав гамселити на всі боки, аж доки королевині люди не скупчилися довкола нього зі списами. Інші мусили переступати його тіло, поки пан Корліс не наказав вкинути труп до багаття. Після того більше вільного народу почало обирати втечу в пущу — можливо, один із десяти. Але все ж таки більшість рушила на південь. Позаду них лишався тільки мороз і смерть, а попереду чекала надія. Вони йшли, стискаючи в руках шматки деревини та чекаючи своєї черги жбурнути їх у вогонь. Ра-Гльор був ревнивий бог, вічно голодний. Він, новий, пожирав труп старого і відкидав велетенські тіні Станіса та Мелісандри на Стіну, чорні проти жовто-червоних відблисків на кризі. Першим перед королем став на коліна Сігорн. Новий магнар теннів був молодшою та нижчою подобою свого батька: теж стрункий, теж лисуватий, вбраний у спижеві поножі та спижеву луску на шкіряній сорочці. Наступним пішов Торохкало у брязкотливому обладунку з кісток та вивареної шкіри, ще й у шоломі з черепа велетня. Під кістками ховалося бридке та понівечене створіння з бурими поламаними зубами і жовтою барвою в білках очей. «Дрібний, злостивий, підступний мерзотник. А тупий не менше, ніж жорстокий.» Джон не повірив ані на мить, що він може зберегти вірність присязі. І питав себе, про що думає Вала, коли бачить його на колінах, прощеного королем. Далі пішли дрібніші ватажки. Двоє вождів рогонозьких родів з твердими та чорними ступнями. Стара віщунка, котру шанували племена уздовж річки Молочної. Кощавий темноокий хлопчина дванадцяти років — син Алфина Ґаворіза. Халек — брат Харми Песиголовки, з її свинями. Кожен із них ставав на коліна перед королем. «Чи не надто зараз холодно, щоб отак блазнювати?» — подумав Джон. — Вільний нарід зневажає колінкарів, — застерігав він Станіса. — Дозвольте їм зберегти гідність, і матимете у відповідь їхню любов та повагу. Але його милість не слухав. Його відповідь була така: — Я хочу від них мечів, а не цілунків. Постоявши на колінах, дичаки простували повз лави чорних братчиків до брами. Джон наказав Лошакові, Шовкуну та ще півдесяткові своїх підлеглих провести їх крізь Стіну зі смолоскипами. З іншого боку на них чекали миски гарячої цибульної юшки, шматки чорного хліба та ковбаси. Також їм мали видати одяг: свитини, штани, чоботи, сорочки, добрі шкіряні рукавиці. Спати вони мали на купах чистої соломи, де нічний холод відганятимуть жаркі вогні. У чому цей король тямив, то це у наведенні ладу та послуху. Проте рано чи пізно Тормунд Велетнебій нападе на Стіну знов, і Джон питав себе: коли ця година таки настане, чий бік оберуть нові піддані Станіса? «Хай ти подарував їм землю та милість; але ж вільний нарід сам обирає своїх королів, і обрав він Манса, не тебе.» Бовен Марш підсунувся на своєму коникові ближче до Джонового. — Це день, до якого я не думав дожити. — Відколи великий шафар отримав поранення у голову на Мості Черепів, він помітно схуд. «Вже й на буряк не схожий. Де ті круглі боки поділися?» — подумав Джон, аж тут Марш продовжив: — Ми пролили кров, щоб зупинити дичаків у Кугаві. Там загинуло багато добрих братів, щирих друзів. І за що? — Вся держава прокляне нас за це, — гірким ядучим голосом оголосив пан Алісер Терен. — Кожна чесна людина Вестеросу відвертатиметься і плюватиме при згадці про Нічну Варту. «Хто б ото казав про чесних людей? Що ти про них знаєш?» — Мовчати в лавах. Пан Алісер почав поводитися тихіше й обережніше, відколи князь Янос втратив голову, та звичну свою злостивість подіти нікуди не міг. Джон був подумав, чи не віддати лицареві провід над замком, од якого відмовився Слинт, але зрештою не схотів відпускати його далеко від себе. «Він із тих двох завжди був небезпечніший.» Тому Джон відправив очолити замок Сірий Сторож старого, гартованого, сивочолого шафаря з Тіньової Вежі. Джон відчайдушно сподівався, що дві нові залоги покращать їхнє становище. «Варта може скривавити вільний нарід, та зрештою не зможе його зупинити.» Віддавши Манса Розбишаку вогню, вони це не змінили. «Нас і досі замало, а їх забагато. І без розвідників ми наче сліпці. Треба висилати чати на розвідку. Та якщо я вишлю людей, чи повернуться вони назад?» Прохід під Стіною був вузький та звивистий, а багато дичаків були старі, хворі або поранені, тому рухалися повільно, аж болісно. Коли останній схилив коліна, вже настала ніч. Вогонь у ямі вигорів, тінь короля на Стіні скоротилася учетверо від колишньої височини. Джон Сніговій бачив у повітрі власний подих. «Холодно, — подумав він, — і ще холоднішає. Цей блазенський вертеп трохи затягнувся.» З чотири десятки бранців мулялися коло палісаду. З ними було четверо велетнів — дебелих волохатих істот із сутулими плечима, ногами завтовшки зі стовбури дерев та здоровезними пласкими ступнями. Хоча і величезні, вони все ж могли подолати шлях на той бік Стіни. Але один не хотів кидати свого мамута, а троє не хотіли кидати його. Решта бранців мала людську подобу. Хтось помер, а хтось помирав; більшість інших належали до їхніх родичів або найближчих приятелів і не бажали залишати своїх навіть за полумисок цибульної юшки. Одні з тремтінням, інші — надто занімілі, щоб тремтіти, вони слухали гуркіт королівського голосу, що відлунював од Стіни. — Ви вільні йти, куди забажаєте, — сказав їм Станіс. — Розкажіть своїм, що ви бачили. Розкажіть, що зустріли істинного короля, і хай ті, хто згоден жити у королівському мирі, приходять до його держави — їх приймуть і привітають. Якщо ж вони не хочуть миру — хай тікають або ховаються. Я не дозволю нових нападів на мою Стіну. — Одна держава, один бог, один король! — закричала пані Мелісандра. Королевині люди підхопили гасло і загриміли списами по щитах. — ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ! СТАНІС! СТАНІС! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ! Джон побачив, що Вала не приєдналася до вигуків — так само, як і братчики Нічної Варти. Під час галасу нечисленні залишені коло Стіни дичаки хутко розчинилися серед дерев. Велетні пішли останніми: двоє на спині мамута, ще двоє пішки. Залишилися тільки мертві. Джон бачив, як Станіс зійшов з помосту в супроводі Мелісандри. «Своєї червоної тіні. Вона ніколи не залишає його надовго.» Навколо них стала почесна варта короля: пан Годрі, пан Клейтон, іще тузінь лицарів — усі до одного з королевиних людей. Місячне світло блимало на їхніх обладунках, вітер смикав за киреї. — Пане великий шафарю, — мовив Джон до Марша, — розламайте палісад на дрова і вкиньте трупи у вогонь. — Слухаю волю пана воєводи. — Марш гавкнув накази, з лав Варти повибігали його шафарі й кинулися у напад на дерев’яні стіни. Великий шафар спостерігав за ними, хмурніючи. — Оці дичаки… як гадаєте, пане воєводо, вони збережуть вірність? — Дехто збереже. Певно, не всі. Ми маємо власних боягузів і шахраїв, слабаків і дурнів. Вони — так само. — Але в нас є обітниці… ми присягаємося боронити державу… — Щойно вільний нарід оселиться у Дарунку, як стане частиною цієї держави, — зауважив Джон. — Прикрі дні настали, і що далі, то чекай прикріших. Ми бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з яскравими блакитними очима. Вільний нарід його теж бачив. Тут Станіс не помиляється. Ми мусимо залучити дичаків до спільної справи. — Спільна боротьба зі спільним ворогом… з цим я можу погодитися, — відповів Бовен Марш, — та це не означає пускати десятки тисяч голодних дикунів крізь Стіну на наш бік. Хай повертаються до своїх сіл і б’ються з Іншими там. А ми засиплемо прохід. Отел каже, це не має бути важко. Треба лишень заповнити його камінням і налити води крізь стельні бійниці. Решту зробить Стіна. Холод, вага… за поворот місяця прохід зникне, наче його ніколи й не було. Ворогові, хто б він не був, доведеться прорубати собі шлях наскрізь. — Або лізти верхом. — Оце навряд, — заперечив Бовен Марш. — Це ж не наскочники, що приходять по жінок та здобич. Тормунд матиме при собі старих, дітей, отари овець та кіз, ба навіть мамутів. Йому потрібна буде брама, яких лишилося три. А якщо надішле людей перелізти верхом… то й гаразд, захиститися від них легше, ніж настромити на сандолю рибу в казанку. «Риба не може вилізти з казанка і встромити щось тобі в живіт.» Джон перелазив через Стіну сам і знав, про що йдеться. Марш правив далі: — Лучники Манса Розбишаки випустили по нас, мабуть, тисяч десять стріл — судячи з тих, що ми зібрали. Не більше ніж кількасот долетіло до вершечку Стіни, більшість — підхоплені випадковим поривом вітру. Рудий Алин з Рожегаю — єдиний, який там загинув. І навіть його вбило падіння, а не стріла, що влучила в ногу. А от Донал Нойє загинув, утримуючи браму. Так, він мужньо боровся… але якби браму було запечатано, наш хоробрий зброяр досі був би з нами. Скільки б не було ворогів — сто або сто тисяч — поки ми на Стіні, а вони унизу, їм не по силі щось нам зробити. «Він має рацію.» Військо Манса Розбишаки розбилося об Стіну, як хвиля об скелястий берег, хоча захищала її купка старців, зелених хлопчаків та немічних калік. І все ж те, що пропонував Бовен, Джонові не припало до душі. — Якщо ми засиплемо браму, то не зможемо висилати розвідників, — зауважив він. — А тоді станемо наче сліпі. — Остання розвідка воєводи Мормонта коштувала Варті чверть її братчиків, ласкавий пане. Ми мусимо зберігати ті сили, які ще в нас лишилися. Кожна смерть послаблює нас, ми витягаємося вздовж Стіни так тонко, так крихко… «Займай висоту і перемагай у битві» — казав мені колись мій дядько. А нема висоти вищої, ніж Стіна, пане князю-воєводо. — Станіс обіцяє землю, харч і правосуд усім дичакам, які схиляться перед ним. Він нізащо не дозволить нам запечатати браму. Марш завагався. — Воєводо Сніговію… не до смаку мені переповідати чутки, але подейкують, що ви надто вже… заприязнилися до князя Станіса. Хтось навіть твердить, що ви… е-е-е… «Бунтівник, зрадник і перебіжчик, так-так, а ще байстрюк і варг. Янос Слинт помер, але брехня його живе.» — Я знаю, що вони твердять. — Джон чув шепітки, бачив, як відвертаються люди, коли він перетинає подвір’я. — То чого ви від мене хочете? Чи мушу я підняти меч проти Станіса і дичаків одночасно? Його милість має утричі більше вправних бійців, ніж ми, а на додачу є нашим гостем. Його захищає закон гостинності. До того ж ми винні йому і його людям борг. — Хай князь Станіс допоміг нам, коли ми потребували допомоги, — уперто буркнув Марш, — та незважаючи на те, лишився бунтівником, чия справа приречена. Так само будемо приречені й ми, якщо Залізний Престол назве нас зрадниками. Треба мати певність, що ми не станемо на бік переможених. — Я не маю наміру ставати на чийсь бік, — мовив Джон, — але, пане великий шафарю, не маю і тієї певності щодо переможця у цій війні, яку, здається, маєте ви. Авжеж не зараз, коли князя Тайвина більше немає. Якщо вірити чуткам, що приходили королівським гостинцем, Правицю Короля вбив власний син-карлик, застукавши у нужнику. Джон колись мав побіжне знайомство з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мою руку і назвав мене другом.» Важко вірилося, що той маленький чоловічок зважився вбити власного батька. Проте смерть князя Тайвина ні в кого начебто не викликала сумнівів. — Лев у Король-Березі — лише маленьке левеня, а Залізний Престол свого часу різав на клапті й доросліших його володарів. — Так, мосьпане, він ще малий хлопчина, але ж… короля Роберта любили, і більшість люду приймає Томена як його сина. Що більше бачать діянь князя Станіса, то менше його люблять, а ще менше — пані Мелісандру з її вогнями та отим зловісним червоним богом. Наші братчики скаржаться… — На князя-воєводу Мормонта теж скаржилися. Колись він сказав мені, що чоловіки полюбляють скаржитися на своє панство та своє жіноцтво. А хто не має жінок, ті скаржаться удвічі більше на своїх панів. — Джон Сніговій подивився у бік палісаду. Двох його стінок вже не було, третя швидко зникала. — Я вас тут лишу, Бовене. Подбайте, щоб спалили усі трупи. Дякую вам за поради. Обіцяю подумати над усім, що ви мені сказали. Коли Джон вирушив назад до брами, у повітрі ще висів дим і летючий попіл. Там він спішився і повів бахмутика крізь лід на південний бік Стіни. Перед ним крокував Скорботний Ед зі смолоскипом. Язики полум’я лизали стелю, і на кожному кроці на них падали холодні краплі талої води. — По правді, пане воєводо, я відчув полегшення, коли побачив той ріг у вогні, — мовив Ед. — Мені минулої ночі наснилося, що я сцяв зі Стіни, коли хтось вирішив у нього дмухнути. Та я не скаржуся, ні. Попередній сон був гірший: Харма Песиголовка згодувала мене своїм свиням. — Харма загинула, — мовив Джон. — Та свині ж лишилися. І дивилися на мене так, як ото Смертяний — на окіст шинки. Ні, не буду твердити, що дичаки хочуть нас убити просто тут, у замку. Ну нехай ми порубали їхніх богів та змусили спалити уламки — зате ж дали їм цибульної юшки. Що таке бог порівняно з мискою гарячої юшки? Я б і сам трохи з’їв. Пахощі диму та горілої плоті досі чіплялися Джонові до його чорного строю. Він знав, що мусить поїсти, але прагнув товариства, не їжі. «Перехилити чару вина з маестром Аемоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном та Ропухом…» Але Сем з маестром Аемоном поїхали, а решта друзів… — Я сьогодні вечерятиму з братією. — Варена яловичина з буряками. — Скорботний Ед завжди знав, що готують на кухні до обіду або вечері. — Але Гоб сказав, що хріну немає, скінчився. І на біса нам здалася варена яловичина без хріну? Відколи дичаки спалили стару братську трапезну, братчики Нічної Варти обідали у кам’яному льосі під зброярнею — великому, наче печера, поділеному двома рядами кутастих кам’яних стовпів, з круглястими склепіннями і великими барилами вина та пива вздовж стін. Коли Джон увійшов, четверо будівничих саме грали у черепки за найближчим до сходів столом. Ближче до вогню сиділа купка розвідників та кілька людей короля за тихою розмовою. Молодші браття зібралися за іншим столом, де Пип колов ріпу ножем. — Ніч темна і повна ріпи! — оголосив він урочисто. — Помолимося ж, діти мої, щоб надіслав нам Господь оленини, і не простої, а з цибулею та смачною підливою! Його друзі зареготали: Грен, Ропух, Шовкун, уся звична зграя. Джон Сніговій їхніх веселощів не поділяв. — Глузувати з молитов інших людей — то, Пипе, дурість. До того ж дурість небезпечна. — Якщо червоний бог образився, то хай мене тут зараз сам і ушкварить. Усі посмішки разом зникли. — Ми жартували зі жриці, — мовив Шовкун, стрункий та вродливий юнак, що колись був повією в Старограді. — Це лише жарт, пане воєводо. — Ви маєте своїх богів, вона — свого. Облиште її. — А вона ж наших не полишає! — заперечив Ропух. — Назвала Седмицю облудними бовванами. І старих богів теж лаяла. Змусила дичаків спалити гілки оберіг-дерев. Ви ж самі бачили. — Пані Мелісандрі я не наказую. Зате наказую вам. Я не потерплю ворожнечі між людьми короля і моїми власними. Пип поклав руку Ропухові на плече. — Не судилося тобі, хоробрий Ропуше, більше скрекотіти, бо так звелів наш великий Сніг-воєвода. — Пип скочив на ноги і блазенськи вклонився Джонові. — Благаю вибачити. Віднині я навіть вухами не ворушитиму, інакше як із ласкавого дозволу мого ласкавого пана. «Він думає, що це така гра.» Джонові закортіло вбити йому в голову трохи здорового глузду. — Вухами можеш плескати, скільки забажаєш. Але якщо забагато плескатимеш язиком, чекай біди. — Я простежу, щоб він був обережний, — пообіцяв Грен. — Дам ляща у вухо, якщо патякатиме зайве. Він завагався. — Чи не повечеряєте з нами, пане воєводо? Овейне, ану посунься, Джонові треба сісти. Джон нічого так не бажав, як повечеряти у товаристві друзів. «Ні, — сказав він собі, — ті дні минули.» Усвідомлення різонуло його, наче ніж у череві. Його обрали правити і наказувати. Стіна належала йому, і їхні життя теж. «Воєвода чи князь може любити людей, яких очолює, — казав йому колись його панотець, — але не може з ними приятелювати. Бо настане день, коли йому доведеться судити їх або послати в битву на смерть.» — Іншим разом, — збрехав князь-воєвода Нічної Варти. — Еде, лишайся і повечеряй. А я ще маю недороблені справи. Повітря ззовні здавалося ще холоднішим, ніж раніше. На іншому кінці замку Джон бачив світло свічок у вікні Королівської Башти. Вала стояла на даху башти, роздивляючись Стіну над собою. Станіс тримав її у кімнаті нагорі, не бажаючи далеко відпускати, але дозволяв гуляти верхівкою башти, щоб розім’яти ноги. «Самотньо виглядає, — подумав Джон. — Самотньо, але чарівно.» Ігритта теж була у свій спосіб нічогенька, надто з рудим, поцілованим вогнем, волоссям, але головним чином її обличчя робила живим та звабливим її посмішка. Вала ж не мала потреби навіть посміхатися; при будь-якому дворі цього широкого світу на її красу звертали б усі чоловічі очі. Проте любов своїх полонителів і тюремників дичацькій принцесі спізнати не довелося. Вона їх зневажала, кликала «колінкарями» і тричі намагалася втекти. Коли один стражник легковажно забувся в її присутності, вона вихопила кинджала з його піхв і вдарила у шию — ще трохи вліво, і вбила б на смерть. «Самотня, чарівна, смертельно небезпечна, — подумав Джон Сніговій, — але може бути моя. Разом із Зимосіччю та ім’ям мого вельможного батька.» Натомість він обрав чорний стрій та стіну з криги. Натомість він обрав честь. «Таку, яку до снаги мати байстрюкові.» Стіна височіла праворуч, поки Джон перетинав дворище. Височезна гора льоду нагорі блищала блідим сяйвом, але унизу все потопало в тіні. За ґратами брами виднілося тьмяне жовтогаряче світло — там вартові сховалися від вітру. Джон чув скрипіння ланцюгів — то підйомна кліть розгойдувалася і шкреблася по кризі. Вартові нагорі, мабуть, зараз купчаться навколо жарівниці у хатинці-зігрівайці та кричать один до одного, щоб розчути бодай щось за цим вітром. А може, навіть облишили даремні зусилля і поринули кожен у свій ставок мовчазних думок і спогадів. «Я мав би зараз ходити льодом. Стіна-бо належить мені.» Він проминув випалену шкаралупу Воєводської Вежі, пройшов повз місце, де на його руках померла Ігритта, аж тут поруч з’явився Привид, паруючи теплим подихом у повітрі. При місячному світлі його червоні очі виблискували, наче озера рідкого вогню. Смак гарячої крові наповнив Джонового рота, і він зрозумів, що цієї ночі Привид зарізав здобич. «Ні, — подумав він, — я людина, не вовк«. Потім витер рота тилом долоні в рукавиці та сплюнув додолу. Клідас і досі займав помешкання під крукарнею. Він вичовгав до дверей на Джонів стукіт зі свічкою в руці та прочинив їх на волосину. — Я вам не завадив? — спитав Джон. — Аж ніяк. — Клідас прочинив двері трохи ширше. — Я тут гаряче вино приправляю. Чи не бажають пан воєвода випити кухлика? — Радо і охоче. Джонові руки геть затерпли з холоду. Він стягнув рукавиці й порозминав пальці. Клідас повернувся до комина помішати вино. «Йому шістдесят, як один день. Він кволий старий. Здавався молодим лише поруч з Аемоном.» Опецькуватий, круглий поставою, Клідас мав підсліпуваті рожеві очі якогось нічного створіння; на голому черепі лишилося кілька білих волосин. Коли він налив, Джон узяв кухля обіруч, понюхав приправи, зробив ковток. Грудьми розтеклося тепло. Він знову ковтнув, довше і глибше, щоб прибрати з рота смак крові. — Королевині люди кажуть, Король-за-Стіною помер смертю боягуза. Він плакав, благав про милість і зрікався свого титулу. — Саме так. А Світлоносець палав яскравіше, ніж я колись бачив. Яскраво, наче саме сонце. — Джон підняв кухля. — За Станіса Баратеона і його чарівний меч. Вино в роті відгонило гіркотою. — Його милість має нелегкий норов. Як майже всі, хто носить королівський вінець. Багато добрих людей ставали поганими королями, казав колись маестер Аемон, а з деяких поганих людей вийшли нічогенькі королі. — Кому і знати, як не йому. — Аемон Таргарієн знав дев’ять королів на Залізному Престолі. Він був сином короля, братом короля, дядьком короля. — Я подивився ту книжку, яку мені лишив маестер Аемон. «Нефритову скарбницю». Там є сторінки про Азора Ахая. Світлоносець — то був його меч, гартований у крові його дружини, якщо вірити Вотарові. Після гарту Світлоносець ніколи не був холодний на дотик, але завжди теплий, як тепла і жива Нісса Нісса. У битві клинок палав гарячим полум’ям. Якось Азор Ахай боровся з чудовиськом і коли встромив йому клинок у черево, кров того почала кипіти. Дим та пара виходили в нього з рота, очі плавилися і стікали щоками, тіло вибухнуло вогнем. Клідас кліпнув очима. — Меч, який сам виробляє тепло… — …став би нам тут, на Стіні, у пригоді. — Джон відставив кухоль з вином і нап’яв чорні замшові рукавиці. — Шкода, що меч Станіса холодний. А було б цікаво побачити, як його Світлоносець поводиться у битві. Дякую вам за вино. Привиде, за мною. Джон Сніговій підняв каптура кобеняка і рушив до дверей. Білий вовк посунув за ним слідом, назад у чорну холодну ніч. У зброярні було темно і тихо. Джон кивнув до вартових, перш ніж рушити углиб до своїх помешкань повз мовчазні риштунки зі списами. Він повісив паса з мечем на кілочок біля дверей, кобеняка — на інший. Коли Джон стягнув рукавиці, то зрозумів, що руки знову затерпли від холоду. Запалити свічку забрало чимало часу. Привид згорнувся на килимку і заснув, але Джон ще не міг дозволити собі відпочити. Порізаний сосновий стіл вкривали мапи Стіни та краю за нею, розпис розвідницьких чат і лист із Тіньової Вежі, написаний спритною рукою пана Дениса Малістера. Джон перечитав листа з Тіньової Вежі, загострив перо і вийняв корок зі слоїка густого чорного чорнила. Він написав два листи: перший — панові Денису, другий — Котерові Пайку. Обидва діймали його проханнями прислати ще людей. Гальдера та Ропуха він вирішив надіслати до Тіньової Вежі, Грена та Пипа — до Східної-Варти-біля-Моря. Чорнило текло погано, слова здавалися різкими і незграбними, але він не відступав. Коли Джон нарешті відклав перо, в кімнаті було темно та холодно, а навколишні стіни наче зсунулися докупи. Над вікном сидів і витріщався на нього хитрими чорними очицями крук Старого Ведмедя. «Мій останній друг, — похмуро подумав Джон. — Хоч би тебе пережити — бо ти і моє обличчя з’їси.» Привид не рахувався — він був ближчий за друга. Він був частиною його самого. Джон підвівся і зробив кілька кроків до вузького ліжка, де колись спав Донал Нойє. «Це моя доля, — усвідомив він, роздягаючись, — віднині й до кінця моїх днів.» Даянерис — Що таке?! — скричала вона, щойно Іррі обережно струснула її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Сталося щось погане» — миттєво зрозуміла вона. — Це Дааріо? Що за халепа? У її сні вони були чоловіком і дружиною — простими міщанами, що жили простим життям у високому кам’яному будинку з червоними дверима. Уві сні він цілував її усюди: у вуста, у шию, у груди. — Ні, халісі, — промурмотіла Іррі, — це ваш євнух Сірий Хробак та лисі чоловіки. Ви їх приймете? — Так. — Раптом Дані усвідомила, що волосся має розкошлане, а нічну сорочку — розхристану і заплутану навколо тіла. — Допоможи вдягнутися. І чару вина подай. Щоб прочистити голову. «Щоб потопити мій сон.» Вона почула тихі схлипи. — Хто це плаче? — Ваша рабиня Місандея, — відповіла Джихікі зі свічником у руці. — Служниця. Я не маю рабів. — І все ж Дані не зрозуміла сказане. — Чому вона плаче? — Вона плаче за тим, хто був їй братом, — відповіла Іррі. Решту вона дізналася від Скахаза, Резнака та Сірого Хробака, яких привели перед її очі. Дані зрозуміла, що звістки лихі, ще до того, як почула бодай слово — вистачило єдиного погляду на потворну мармизу Голомозого. — Сини Гарпії? Скахаз кивнув головою і болісно скривив рота. — Скільки загинуло? Резнак ламав руки з розпачу. — Д-дев’ятеро, ваша препишносте. Бридка справа, ница і зла. Жахлива ніч, украй жахлива… «Дев’ятеро.» Слово встромилося їй у серце, наче кинджал. Щоночі поміж східчастими пірамідами Меєрину поновлювалася тіньова війна. Щоранку сонце сходило над свіжими трупами, коло яких на цегляній бруківці намальовано було кров’ю гарпію. На кожного відпущенця, що забагатів, а чи просто став надто помітним серед людей, чигала смерть. «Але ж дев’ятеро за одну ніч…» Вона відчула переляк. — Розказуйте. Відповів Сірий Хробак. — На ваших слуг напали, коли вони ходили цеглою Меєрину, оберігаючи мир вашої милості. Усі були добре озброєні списами, щитами та тесаками. Ходили по двоє, і гинули теж по двоє. Ваших слуг Чорного Кулака і Цефериса було вбито арбалетними стрілами у Маздановому Лабіринті. Ваших слуг Мосадора та Дурана розчавили скинутим згори камінням коло річкового муру. Ваших слуг Еладона Золотоволосого та Вірного Списа отруїли у винному льосі, де вони звикли зупинятися, коли відбували варту. «Мосадор.» Дані стиснула долоню в кулак. Місандею з братами забрали з рідної домівки на острові Наат і продали до Астапору наскочники з Василіскових островів. Зовсім юна, Місандея показала такий хист до мов, що Добрі Хазяї зробили з неї писарку та драгоманку. Мосадорові та Марселенові пощастило менше — їх вихолостили і перетворили на Неблазних. — Чи спіймали когось із убивць? — Ваші слуги схопили власника шинку і його доньок. Вони твердять, що нічого не знали, і благають про милосердя. «Вони всі прикидаються невігласами і благають про свою шкуру.» — Віддай їх Голомозому Скахазу, відділи кожного від інших і вчини допит. — Слухаю волю вашої превисокості. Чи маю я допитувати їх ласкаво, а чи суворо? — Для початку ласкаво. Послухай, яких вони розкажуть казок, чиї назвуть імена. Може, вони й справді в цьому не винні. — Дані завагалася. — Шляхетний Резнак сказав: дев’ять. Хто ще? — Троє відпущенців. Замордовані у власних домівках, — відповів Голомозий. — Лихвар, швець і арфістка Райлона Рей. Перш ніж убити, їй відрізали пальці. Королева зіщулилася з болю. Райлона Рей грала на арфі солодше за саму Небесну Діву. Коли вона була рабинею в Юнкаї, то виступала перед усіма вельможними родами міста. У Меєрині вона виросла у провідницю юнкайских відпущенців, стала їхнім голосом у Даніній раді. — Ми не маємо інших бранців, окрім цього виняра? — Не маємо, про що сей-один прикро шкодує. Благаємо пробачити нас. «Благають про милосердя? — подумала Дані. — Вони скуштують милосердя дракона.» — Скахазе! Я роздумалася. Допитайте того чоловіка суворо. — Можна, чого ж ні. Ще можна суворо допитати доньок, а батько хай дивиться. Напевне ж скаже хоч кілька імен. — Робіть, що вважаєте за доречне, але принесіть мені імена. — Гнів буяв їй у животі, наче полум’я. — Я більше не дозволю Неблазним гинути! Сірий Хробаче, відведи своїх людей назад до куренів. Хай віднині стережуть лише мої мури, мої брами та мою особу. Надалі меєринці муситимуть самі зберігати мир у Меєрині. Скахазе! Створіть мені нову варту, наполовину з голомозих, наполовину з відпущенців. — Слухаю вашу волю. Скільки узяти людей? — Скільки знадобиться. Резнак мо’Резнак аж кавкнув. — Препишносте, але де нам узяти гроші на платню стільком вартовим? — З пірамід. Назвіть їх кривавим митом. Я наказую взяти сто золотих монет з кожної піраміди за кожного вбитого Синами Гарпії відпущенця. В Голомозого на обличчі заграла посмішка. — Буде зроблено, — мовив він, — та вашій преосяйності варто знати, що Великі Хазяї Цхак і Мерек готуються кинути свої піраміди і залишити місто. Даянерис ті Цхаки та Мереки вже обридли на смерть, як і решта Меєрину — хоч вельможного, хоч простого. — Хай їдуть, але простежте, щоб узяли з собою лише той одяг, що на них. Усе їхнє золото має лишитися в місті. Так само і запаси харчів. — Препишносте, — промимрив Резнак мо’Резнак, — але ж ми не можемо знати напевне, чи мають ці зацні вельможі намір приєднатися до ваших ворогів. Більш вірогідно, вони просто їдуть до своїх маєтків у горах. — Тоді вони не заперечуватимуть лишити нам золото задля безпечного зберігання. У горах нема чого купувати за гроші. — Вони бояться за своїх дітей, — мовив Резнак. «Так, — подумала Дані, — а я за своїх.» — Дітей ми теж бажаємо вберегти. Я вимагаю двох дітей від кожного з цих родів. З інших пірамід теж. По хлопчикові й по дівчинці. — Заручники, — радісно вишкірився Скахаз. — Двірські джури і чашниці. Якщо Великі Хазяї заперечуватимуть, поясніть їм, що на Вестеросі це велика честь для дитини — бути обраною для служби при дворі. — Решту вона лишила невисловленою. — Тепер ідіть і виконуйте наказ. А мені ще треба оплакати моїх загиблих. Коли вона повернулася до своїх помешкань нагорі піраміди, то знайшла Місандею на постелі за тихим плачем; дівчинка щосили намагалася придушити схлипування подушкою. — Ходімо спати зі мною, — сказала Дані маленькій драгоманці. — До світанку ще кілька годин. — Ваша милість такі добрі до мене. — Місандея ковзнула під простирадла. — Він був хорошим братом. Дані пригорнула дівчинку до себе. — Розкажи мені про нього. — Він навчив мене лазити по деревах, коли ми були маленькі. Умів ловити рибу голіруч. Одного разу я знайшла його в нашому садку, де він спав, а його тілом повзала сотня метеликів. Того ранку він був такий прекрасний… Ся-одна… тобто я любила його… — А він любив тебе. — Дані попестила дівчинку по голові. — Скажи лишень слово, мила моя, і я відішлю тебе з цього жахливого міста. Знайду десь корабель і накажу відвезти додому. До Наату. — Я б краще лишилася з вами. На Нааті я боятимуся. А раптом людолови прийдуть знову? Мені безпечніше, коли я з вами. «Безпечніше.» Коли Дані це почула, очі її налилися слізьми. — Я хочу вберегти тебе від усіх небезпек. Місандея була малою дитиною. З нею Дані вміла теж почуватися дитиною. — Ніхто не оберігав мене, коли я була маленька. Ну хіба що пан Вілем, але він помер, а Візерис… я хочу захистити тебе, але… це так важко. Треба ж бути сильною. А я не завжди знаю, що мені робити. Хоча маю знати, мушу! Адже в них є тільки я. Цариця, королева… — …мати, — прошепотіла Місандея. — Мати драконів, — мовила Дані й здригнулася. — Ні. Мати нам усім. — Місандея притиснулася міцніше. — Вашій милості поспати б хоч трохи. Скоро настане світанок і з’явиться двір. — Ми поспимо удвох і побачимо сни про світліші дні. Заплющуй очі. Коли мала заплющила очі, Дані поцілувала їй повіки і змусила захихотіти. Та з’ясувалося, що легше поцілувати, ніж заснути. Дані й сама заплющила очі та спробувала думати про дім, про Дракон-Камінь, Король-Берег та всі інші місця, котрі їй описував Візерис, у землі лагіднішій за її нинішню… та думки мимоволі поверталися до Невільницької затоки, наче кораблі, підхоплені жорстоким вітром. Коли Місандея міцно заснула, Дані вислизнула з її обіймів, ступила назовні у досвітнє повітря, сперлася на прохолодну кам’яну огорожу і окинула поглядом місто. Тисячі дахів простяглися перед нею, пофарбовані місяцем у всі відтінки срібла та слонової кістки. Десь там, під тими дахами, просто зараз збиралися Сини Гарпії, змовлялися убити її та всіх, хто її любив, закувати її дітей назад у кайдани. Десь унизу плакала, просила молока мала дитина. В іншому будинку лежала, вмираючи, стара жінка. Ще десь палко обіймалися чоловік та дівчина, шарпаючи одяг одне одного жадібними руками. Але тут, нагорі, видно було тільки покрови місячного сяйва на пірамідах та бійцівських ямах, без жодного натяку на те, що робилося під ними. Тут, нагорі, панувала тільки вона. Вона — кров дракона. Вона може вбити Синів Гарпії, синів їхніх синів і синів синів їхніх синів. Але дракон не може ані нагодувати голодну дитину, ані втамувати біль помираючої жінки. «Хто коли насмілиться покохати дракона?» Думки мимоволі звернули знов на Дааріо Нахаріса — Дааріо з золотим зубом і бородою з трьох галузок, його сильні руки на однакових золотих руків’ях араха та вузького довгого кинджала у подобі оголених жінок. Того дня, коли він вирушав у похід, а вона бажала йому безпечного шляху, він легенько попестив великими пальцями обох жінок — туди-сюди, туди-сюди. «Я приревнувала його до руків’я зброї, — усвідомила вона, — до жінок, зроблених з золота.» Проте відіслати його до ягнятників — то було мудре рішення. Адже вона була цариця і королева, а з таких, як Дааріо, не робляться царі й королі. — Довгенько вже, — казала вона панові Барістану лише напередодні. — Що як Дааріо зрадив мене і перебіг до ворогів? — «Три зради знатимеш ти.» — Що як він зустрів іншу жінку, якусь лазарійську царівну? Вона знала, що старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Незважаючи на це, він відповів зі шляхетною ґречністю: — Прекраснішої за вашу милість жінки немає на світі. Лише сліпий може повірити в інше, а Дааріо Нахаріс має очі. «Має, — подумала вона. — Темної блакиті, майже порфірові. А коли він посміхається, його золотий зуб виблискує на сонці.» Отже, пан Барістан має певність, що Дааріо повернеться. Дані могла лише благати богів, щоб він не помилився. «Купіль заспокоїть мене.» Вона пройшла босоніж травою до водойми на своїй терасі. Вода була прохолодна, шкірою побігли сироти. Маленькі рибки пощипували їй руки й ноги. Дані заплющила очі й попливла на спині. Тихий шурхіт змусив її розплющити очі та сісти зі сплеском. — Місандея? — покликала вона. — Іррі? Джихікі? — Вони сплять, — надійшла відповідь. Під хурмовим деревом стояла жінка, вдягнена у кирею з каптуром, що замітала полами траву. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «На ній личина, — спливли спогади, — дерев’яна личина, вкрита темно-червоним покостом.» — Квайфа? Невже я сплю? — Дані вщипнула собі вухо і зіщулилася з болю. — Я бачила тебе вві сні на «Балеріоні», коли ми тільки прийшли до Астапору. — Ти не спала тоді. І зараз не спиш. — Що ти тут робиш? Як ти проминула моїх вартових? — Я прийшла іншим шляхом. Твої вартові мене не бачили. — Якщо я їх покличу, тебе вб’ють. — Вони присягнуться тобі, що мене тут немає. — А насправді ти тут? — Ні. Почуй мене, Даянерис Таргарієн. Скляні свічки горять. Скоро прийде бліда кобила, а за нею інші. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця і блазенський дракон. Нікому з них не довіряй. Згадай Невмирущих. Стережися напахченого підстолія. — Резнака? Чого б це мені його стерегтися? — Дані піднялася з водойми. Вода потекла униз ногами, сироти вкрили руки й плечі у прохолодному нічному повітрі. — Якщо маєш про що попередити, кажи ясніше. Чого тобі від мене треба, Квайфо? Місяць сяяв у очах жінки. — Показати тобі шлях. — Я пам’ятаю шлях. Я йду на північ, щоб потрапити на південь, на схід, щоб потрапити на захід, назад, щоб просунутися уперед. А щоб торкнутися світла, я маю пройти під тінню. — Вона викрутила сріблясті коси від води. — Мене вже нудить від загадок і таємниць. У Карфі я була жебрачкою, а тут і зараз — цариця та королева. І наказую тобі… — Даянерис! Згадай Невмирущих. Згадай, хто ти є. — Я є кров дракона. — «Але мої дракони ревуть у пітьмі.» — Я пам’ятаю Невмирущих. «Дитя трьох» — так назвали вони мене. Три скакуни пообіцяли вони мені, три вогні, три зради. Одна за кров, друга за золото, третя за… — Ваша милосте? — Місандея стояла у дверях царської опочивальні зі світильнею в руці. — До кого ви розмовляєте? Дані зиркнула за плече у напрямку хурмового дерева. Жінки там не було. Ані киреї з каптуром, ані личини з покостом, ані Квайфи з її загадками. «Тінь. Спогад. Ніхто.» Вона була кров’ю дракона, проте пан Барістан застеріг, що в драконовій крові ховається лиха вада. «Невже я божеволію?» Адже колись її батька кликали Навіженим. — Я молилася, — відповіла Дані дівчинці-наатійці. — Скоро світатиме. Треба чогось попоїсти, перш ніж прийде двір. — Я принесу вам сніданок. Лишившись знову на самоті, Дані обійшла навколо піраміди, сподіваючись знайти Квайфу, повз спалені дерева та випалену землю, де її люди намагалися упіймати Дрогона. Та навкруги було тихо, хіба що вітер шумів у плодових деревах, і єдиними живими істотами у саду були кілька блідих нічних метеликів. Місандея повернулася з динею та мискою круто зварених яєць, але Дані не відчувала охоти до їжі. Небо посвітлішало, зірки одна за одною блякли та зникали. Скоро з’явилися Іррі та Джихікі — допомогти Дані вдягнути токар лілового шовку з золотою облямівкою. Коли прибули Резнак та Скахаз, вона мимоволі подивилася на них скоса, недовірливо, пам’ятаючи про три зради. «Стережися напахченого підстолія.» Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо’Резнака. «Я б могла наказати Голомозому схопити його і піддати допитові.» Чи відвернув би такий вчинок справдження пророцтва? Або ж місце Резнака посів би інший зрадник? «Пророцтва оманливі, — нагадала вона собі, — а Резнак, можливо, є лише тим, ким здається.» У ліловій палаті Дані побачила, що на її лаві чорного дерева накладено чималу купу єдвабових подушок. На вустах мимоволі заграла слабенька посмішка. «Справа рук пана Барістана» — зрозуміла вона. Старий лицар був доброю і гідною людиною, та інколи розумів усе занадто прямо. «То ж був лише жарт, добрий пане» — подумала вона, та все ж усілася на одну з подушок. Скоро її безсонна ніч почала відчуватися. Поки Резнак просторікував про ремісницькі цехи, вона відчайдушно придушувала спроби позіхнути. А справа була між тим зовсім не пуста і не проста. Було схоже, що на неї сердилися каменеруби, та й мулярі теж. Колишні невільники, щоб заробити на хліб, почали різати камінь та мурувати будинки, крадучи роботу в майстрів та підмайстрів цехів. — Відпущенці ладні працювати за надто низьку платню, препишносте, — казав Резнак. — Дехто кличе себе підмайстром, а хто і майстром, хоча такі звання за правом належать лише ремісникам із цеху. Каменярі та мулярі покірно благають вашу превисокість захистити їхні стародавні права та звичаї. — Відпущенці працюють задешево, бо потерпають з голоду, — зауважила Дані. — Якщо я забороню їм тесати камінь або класти цеглу, скоро біля мого порогу з’являться свічники, ткачі, золотих справ майстри, і всі вимагатимуть, щоб колишніх рабів вигнали з їхнього ремесла. Вона хвилинку поміркувала і винесла вирок: — Хай буде написано, що віднині лише членам цехів дозволяється величати себе підмайстрами та майстрами… але за умови, що цехи відкриють свої списки для запису кожного відпущенця, який зуміє показати належне вміння. — Бути по тому, — підтвердив Резнак. — Чи матимуть ваша превисокість ласку вислухати шляхетного Гіздахра зо’Лорака? «Та він що — ніколи не вгамується?!» — Хай вийде перед мої очі. Того дня Гіздахр вбрався не у токар, а у прості й просторі сіро-блакитні шати. А ще він позбавився майже всього волосся: зголив бороду і підрізав зачіску на голові, хоча й не перетворившись на голомозого, та хоч знищивши ті недоладні крила. — Ваш голій добре вам прислужився, шановний Гіздахре. Сподіваюся, ви прийшли похвалитися його роботою замість напосідатися зі своїми бійцівськими ямами. Гіздахр глибоко і поштиво вклонився. — На жаль, ваша милосте, мушу наполягати далі. Дані скривилася. Навіть її власні люди не давали їй спокою щодо цієї справи. Резнак мо’Резнак наголошував на грошах, котрі будуть зібрані як податки. Зелена Грація твердила, що відкриття ям потішить богів. Голомозий вважав, що так вона звоює собі підтримку проти Синів Гарпії. — Хочуть битися, то хай б’ються, — бурчав Могутній Бельвас, котрий свого часу був знаним переможцем боїв у ямах. Пан Барістан запропонував натомість влаштувати турнір. Його сирітки могли б нападати на кільця зі списами і битися у бугурті тупою зброєю. Та Дані знала, що його намір не лише шляхетний, але й безнадійний. Меєринці прагнули бачити не вправність зі зброєю, а людську кров — інакше б невільники у ямах вдягали обладунки. Здавалося, лише Місандея поділяла зі своєю царицею її занепокоєння. — Я відмовила вам шість разів, — нагадала Дані Гіздахрові. — Ваша преосяйність має сім богів, тому я сподівався, може схвалити моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Чи не вислухаєте моїх друзів? Їх теж семеро. — Одного за іншим купець запросив їх наперед. — Оце Храз. Ось перед вами Барсена Чорногрива, відважна і нестримна. Осьо Камаррон Рахівник і Гогор Велетень. Тут у нас Плямистий Кіт, а оце Безстрашний Іфоке. Нарешті останній — Белакво Костолам. Дані знала усіх сімох — принаймні за іменами, якщо не в обличчя. Усі семеро були найславетніші з меєринських бойових невільників… а саме бойові невільники, звільнені з кайданів її помийними щурами, очолили повстання і захопили для неї місто. Вона мала перед ними борг крові. — Я вислухаю вас, — кивнула вона. Один за одним кожен прохав її дозволу знову відкрити ями. — Але чому? — завимагала вона відповіді, коли скінчив Іфоке. — Ви вже не раби, приречені загинути з хазяйської примхи. Я звільнила вас. Навіщо вам скінчувати своє життя на кривавому піску? — Я навчався, відколи мені набігло три роки, — мовив Гогор Велетень. — Я вбивав, відколи доріс шести. Матір Драконів каже: я вільний. Чому не вільний битися? — Якщо ти хочеш битися, бийся за мене. Присягни на мечі, стань до лав «Материних воїв», «Вільних братів» або «Непохитних щитів». Навчи науки бою інших моїх відпущенців. Гогор затрусив головою. — Раніше я бився за хазяїна. Ви кажете: битися за вас. Я кажу: битися за себе. — Величезний здоровань гупнув себе у груди кулаком завбільшки з окіст. — За золото. За славу. — Гогор каже за нас усіх. — Плямистий Кіт мав на собі перекинуту через одне плече барсову шкуру. — Коли востаннє мене продали, ціна була триста тисяч гонорів. Коли я був раб, я спав на хутрах і їв з кістки червоне м’ясо. Тепер я вільний, сплю на соломі та їм солону рибу, коли можу дістати. — Гіздахр присягається, що переможці матимуть половину всіх монет, зібраних коло воріт, — втрутився Храз. — Половину! Він присягається. Гіздахр — шляхетна, чесна людина. «Ні, занадто хитромудра людина.» Дані відчула себе у пастці. — А переможені? Що матимуть вони? — Їхні імена викарбують на Брамі Долі серед інших хоробрих загиблих, — оголосила Барсена. Казали, що вона вбила усіх жінок, яких проти неї виставляли упродовж восьми років. — На всіх чекає смерть, і на жінок теж… але не всіх по смерті пам’ятатимуть. На це Дані не знала, що відповісти. «Якщо мій народ справді хоче цього, чи маю я право відмовляти їм? Це ж було їхнє місто перед тим, як стати моїм. І кидати на пісок вони бажають лише своє власне життя.» — Я поміркую про все, що ви мені розказали. Дякую за поради. — Дані підвелася з лави. — Продовжимо назавтра. — На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — закликала Місандея. Пан Барістан супроводив її назад до покоїв. — Розкажіть мені казку, добрий лицарю, — попрохала Дані, піднімаючись сходами. — Якусь оповідь про мужність та честь зі щасливим закінченням. Саме зараз вона відчувала особливу потребу в щасливих закінченнях. — Розкажіть, як ви утекли від Узурпатора. — Нема великої мужності в тому, ваша милосте, щоб тікати, рятуючи життя. Дані всілася на подушку, схрестила ноги і зиркнула на лицаря знизу вгору. — Дуже прошу вас, розкажіть! Хіба не Молодий Узурпатор звільнив вас із Королегвардії? — Так, то був Джофрі. За привід вони обрали мій вік, хоча правдива причина полягала зовсім в іншому. Малий хотів біле корзно для свого собаки Сандора Клегана, а його матінка прагнула зробити Крулеріза своїм Регіментарем. Коли мене викликали перед їхні очі, я… я зняв кирею, як мені наказали, кинув меча до Джофріних ніг і… висловився необачно. — Що ви сказали? — Та правду… але правди ніколи не вітали при тому дворі. Я вийшов з престольної палати з високо піднятою головою, хоча навіть не знав, куди мені податися. Я давно не мав іншої домівки, окрім Башти Білих Мечів. Родичі, певно ж, знайшли б мені якийсь куток у нашому дідицтві Урож’я, та я не бажав стягати на них гнів Джофрі. Я саме збирав речі, коли мені спало на думку, що зрештою я сам накликав на себе лихо, прийнявши колись пробачення від Роберта. Він був хоробрий лицар, але поганий король, бо навіть не мав прав на престол, який захопив силоміць. Тому я вирішив спокутувати провину — знайти істинного короля і служити йому вірно, всіма силами, що мені лишилися. — Мого брата Візериса. — Такий був тоді мій намір. Відтак я пішов до стайні, де мене спробували схопити золотокирейники. Джофрі пропонував мені вежу, де б я міг дожити віку, та я зневажив його дарунок, і натомість мені наготували підземелля. Запопав мене сам тисяцький міської варти, заохочений моїми порожніми піхвами, та він мав із собою тільки трьох людей, а при мені лишався кинджал. Я розпанахав обличчя тому зі стражників, котрий першим мене торкнувся, скочив у сідло і збив конем решту. Коли я поспішав до брами, то чув, як Янос Слинт волає, щоб за мною надіслали погоню. За межами Червоного Дитинця вулиці були забиті людом, інакше б я легко відірвався. Натомість мене нагнали біля Річкової брами. Золотокирейники, що переслідували мене від замку, кричали до тих, які були коло брами, щоб мене зупинили. Варта схрестила списи і загородила шлях. — А ви навіть меча не мали! То як вам вдалося пробитися? — Справжній лицар вартий десяти лайдаків при брамі. До того ж я застукав їх зненацька. Одного переїхав конем, вирвав у нього з рук списа і прохромив горло найближчому переслідувачеві. Другий злякався і не завадив мені проїхати крізь браму, а там я дав коневі остроги і щодуху полетів уздовж річки, поки місто не зникло з очей в мене за спиною. Того ж вечора я вторгував за коняку жменю монет і жебрацькі лахи. Наступного ранку я влився до річки простолюду, що текла назад до Король-Берега. Виходив я крізь Грязючну браму, а повернутися вирішив крізь Божу. З брудом на обличчі, щетиною на щоках, ковінькою замість зброї, у нікчемному дранті та забрьоханих болотом чоботях я виглядав просто старим селюком, що тікає від війни. Золотаві взяли з мене оленя і махнули, щоб проходив. Король-Берег був натоптаний людом, що шукав притулку та захисту від битв, і я непомітно загубився серед нього. Я мав трохи срібла, але потребував його, щоб заплатити за перевіз через вузьке море, тому спав у септах і на вулицях, а харчувався зі спільного казана у найдешевших харчівнях. Я дав відрости бороді, сховався під покровом своїх років. Того дня, коли князь Старк втратив голову, я стояв там і дивився. Потім я пішов до Великого Септу і подякував семи богам за те, що Джофрі забрав у мене корзно. — Старк був зрадником, якого спіткала зрадницька доля. — Ваша милосте, — відповів Селмі, — Едард Старк брав участь у скиненні вашого батька з престолу, але до вас не мав недобрих почуттів. Коли євнух Варис розповів нам, що ви носите дитину, Роберт хотів вас убити, але князь Старк висловився проти. Він навіть сказав Робертові шукати собі нового Правицю, не бажаючи обговорювати убивство дітей. — Чи не забули ви про принцесу Раеніс та принца Аегона? — Не забув і ніколи не забуду. Але то була справа рук Ланістерів, ваша милосте. — Ланістерів чи Старків — хіба не байдуже? Візерис називав їх усіх «псами Узурпатора». Якщо на дитину нападає зграя хортів, чи не байдуже, котрий вирве їй горлянку? Винувата буде вся зграя. Винуваті… Слово застрягло їй у горлі. «Хазея» — подумала вона, і раптом почула власні, мимоволі вимовлені слова. — Я мушу побачити яму. — Її голос пролунав слабенько, наче шепіт дитини. — Відведіть мене донизу, мій лицарю, якщо ваша ласка. Обличчям старого промайнула тінь несхвалення, але не в його звичаї було перечити королеві. — Слухаю вашу волю. Найшвидшим шляхом донизу були челядницькі сходи — не пишні й не прикрашені, вузькі та круті, зате прямі й сховані у стінах. Пан Барістан приніс ліхтаря, щоб не впасти. Цеглини двадцяти різних кольорів тісно зімкнулися навколо, збігаючи на сіре та чорне вдалині від світла ліхтаря. Тричі вони проминали Неблазних на варті — нерухомих, наче вирізьблених з каменю. Єдиним чутним звуком було тихе човгання ніг на сходинках. На рівні землі Велика Піраміда Меєрину була зовсім тихим місцем, повним пилу та тіней. Зовнішні стіни мали тридцять стоп товщини. Всередині них луна гуляла склепіннями багатобарвної цегли серед стаєнь, комор та інших служб. Вони пройшли під трьома важкими арками, тоді похилим проходом, освітленим смолоскипами, у глибини під пірамідою, повз водосховища, кам’яні мішки та катівні, де рабів свого часу били батогами, білували та припікали гарячим залізом. Нарешті вони стали перед двома величезними залізними дверима на іржавих завісах, що охоронялися Неблазними. За її наказом один видобув ключа. Двері відчинилися, завіси пронизливо завищали. Даянерис Таргарієн ступила у гаряче серце пітьми і зупинилася на краю глибокої ями. За сорок стоп унизу її дракони підняли голови. Чотири ока запалали у темряві: два розплавленого золота і два — зеленкуватого спижу. Пан Барістан узяв її під руку. — Ближче не треба. — Гадаєте, вони зашкодять мені?! — Я не знаю, ваша милосте. Але радше не легковажив би вашою особою, щоб дізнатися відповідь. Раегал заревів. Вибух жовтого полум’я на пів-удару серця перетворив нічну темряву на яскравий день. Вогонь лизнув стіни, і Дані відчула на обличчі жар, наче зазирнула у піч. На тому кінці ями Візеріон розгорнув крила, збурюючи застійне повітря. Він спробував підлетіти до неї, але ланцюги туго натягнулися, щойно дракон скинувся угору, і зронили його на живіт. Ноги дракона були прикуті до підлоги ланками завбільшки з чоловічий кулак; шия в залізному нашийнику була припнута до стіни позаду. Раегал носив такі самі кайдани. У світлі ліхтаря в руці Селмі лусочки дракона виблискували, наче коштовне каміння. З-поміж зубів здіймався дим. На підлозі коло його ніг розкидані були кістки — потрощені, обсмалені, погризені. Повітря, надто гаряче для людини, смерділо сіркою та смаленим м’ясом. — Вони більшають. — Данін голос заметлявся луною між обпалених кам’яних стін. Краплина поту стекла чолом і упала на груди. — Чи правда, що дракони ніколи не припиняють рости? — Якщо мають удосталь їжі та простору. Але прикуті тут, у підземеллі… Великі Хазяї використовували це підземелля як в’язницю. Воно було досить велике для п’яти сотень людей… і більш ніж достатнє для двох драконів. «Та чи надовго? Що станеться, коли вони переростуть цю яму? Чи не накинуться одне на одного з кігтями та вогнем? А чи виростуть малі та кволі, з запалими боками та зморщеними крилами? Чи не згасне їхнє полум’я, перш ніж настане кінець?» Що то за матір, яка дозволяє своїм дітям гнити у пітьмі? «Якщо озирнуся назад — пропаду» — сказала собі Дані… але як можна не озиратися? «Я ж мала передбачити. Невже я була сліпа, чи сама навмисне заплющила очі, щоб не бачити ціни, яку треба заплатити за владу?» Візерис розповідав їй різноманітні казки, коли вона була маленька. Понад усе він кохався у оповідях про драконів. Від нього вона почула про падіння Гаренголу. Знала про Полум’яне Поле, про «Танок драконів». Один із її пращурів, третій Аегон, бачив на власні очі, як його рідну мати зжер дракон його дядька. А ще ж без ліку співалося пісень про села та королівства, що жили в жаху перед драконами, поки якийсь хоробрий драконоборець не рятував їх од лиха. У Астапорі щоками работорговця стекли його розплавлені драконовим вогнем очі. Дорогою до Юнкаю, коли Дааріо кинув до її ніг голови Залора Лисого та Прендаля на’Гезна, її діти бенкетували людською плоттю. Дракони не мали страху перед людиною. А дракон, досить великий, щоб зжерти вівцю, так само легко упольовував і дитину… Її звали Хазея, і було їй чотири роки. «Якщо батько не брехав. Міг-бо і брехати.» Ніхто ж не бачив дракона, крім нього. За доказ правили самі лише обгорілі кістки, але кістки нічого не доводили. Хтозна — може, він сам убив дівчинку, а потім спалив. Не перший батько таким чином позбавлявся небажаної дитини жіночої статі — так казав Голомозий. «Це могли зробити і Сини Гарпії, а потім звинуватити дракона, щоб місто мене зненавиділо.» Дані хотіла в це вірити… але якщо так, то чому батько Хазеї чекав аж до кінця прийому, коли палата майже спорожніла? Якби його метою було збурити меєринців проти неї, він би виклав свою справу тоді, коли в палаті було повно вух. Голомозий закликав її віддати чолов’ягу на смертну кару. — Або хоч язика йому вирвати. Брехня цієї людини, препишносте, може знищити усіх нас. Натомість Дані вирішила виплатити йому ціну крові. Ніхто не міг сказати, скільки коштує донька, тому вона сама призначила ціну в сто разів вищу, ніж за ягня. — Я б повернула тобі Хазею, якби змогла, — сказала вона батькові, — та деякі речі знаходяться поза владою навіть цариці. Кістки дівчинки поховають у Храмі Грацій, і на спогад про неї вдень та вночі палатиме сотня свічок. Приходь до мене щороку на її іменини, і решта твоїх дітей ніколи не бідуватиме… але ця оповідь не має більше ніколи сходити з твоїх вуст. — Люди питатимуть, — відповів батько в жалобі. — Питатимуть, де Хазея і як вона померла. — Її вкусила змія, — наполіг Резнак мо’Резнак. — Поніс геть скажений вовк. Спіткала раптова пошесть. Скажи, що сам захочеш, аби мовчав про драконів. Візеріонові пазурі зашкребли камінням, велетенські ланцюги забрязкотіли — дракон знову поривався до неї, а коли не зміг, то заревів, викрутив голову назад, скільки зумів, і плюнув золотим полум’ям на стіну позаду себе. «А чи довго ще чекати, коли його полум’я стане досить жарким, щоб розплавити залізо чи зруйнувати камінь?» Зовсім нещодавно він їздив у неї на плечі, закрутивши їй хвоста навколо руки. Зовсім нещодавно вона годувала його шматочками смаленого м’яса з власної долоні. Саме цього дракона першим припнули на ланцюг. Даянерис сама завела його до ями і зачинила всередині разом із кількома биками. Коли він нажерся, то став млявий, закуняв, і його прикували до стін уві сні. З Раегалом повелося важче. Можливо, він чув, як його брат буяє у ямі, попри стіни з цегли та каменю, що їх розділяли. Зрештою його довелося зненацька укрити сіткою з важких ланцюгів, коли він грівся на сонечку на терасі. Але дракон опирався так люто, що знести його донизу челядницькими сходами забрало ще три дні, а він клацав зубами, викручувався і обпалив вогнем шістьох людей. Що ж до Дрогона… «Крилата тінь» — назвав його батько, що плакав по своїй дитині. То був найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою, чорнішою за ніч, і очима, схожими на озера вогню. Дрогон полював десь у навколишніх обширах, та коли наїдався, то донедавна полюбляв ніжитися на сонечку на вершині Великої Піраміди, де колись стояла гарпія Меєрину. Тричі його намагалися там упіймати, і тричі зазнавали поразки. Чотири десятки найхоробріших її людей піддавали себе небезпеці; майже всі отримали опіки, четверо померло. Востаннє Дрогона бачили на заході сонця наприкінці дня третьої спроби — чорний дракон летів на північ від Скахазадхану в напрямку високих трав Дотракійського моря. Відтоді він до міста не повертався. «Матір драконів, — подумала Дані. — Матір чудовиськ. Кого я випустила у світ? Я зву себе царицею і королевою, та престол мій зроблено з обпалених кісток і поставлено на сипкі піски.» Як вона сподівалася утримати Меєрин без драконів? Не кажучи вже про те, щоб звоювати Вестерос. «Я — кров дракона, — подумала вона. — Якщо вони — чудовиська, то і я теж.» Смердюк Щур заверещав, коли в нього вчепилися зуби, навіжено затіпався у руках, прагнучи врятувати собі життя. Черево — то була найм’якіша частина. Він вчепився у солодке м’ясо, тепла кров потекла губами. Стало так добре, аж сльози навернулися на очі. У животі забурчало, і він проковтнув. З третього укусу щур припинив боротися, а він відчув себе майже ситим. А тоді за дверима підземної в’язниці почулися голоси. Він негайно заціпенів, боячись навіть жувати. У роті було повно крові, плоті та хутра, але він не смів ані сплюнути, ані ковтнути — лише дослухався нажахано, скам’янівши тілом, до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів. «Ні, — подумав він, — ні, благаю вас, боги, не зараз, не тепер.» Він так довго намагався упіймати цього щура. «Якщо мене з ним застукають, то заберуть. А потім розкажуть, і князь Рамзай зробить мені боляче.» Він знав, що мав би сховати здобич, але ж так люто хотів їсти. Востаннє він їв два дні тому — може, навіть три. Тут унизу, в пітьмі, достоту сказати було важко. Хоча руки його та ноги витончилися, наче тростини, але порожній живіт напух і так болів, що не давав спати. Щоразу, заплющуючи очі, він мимоволі згадував пані Роголіс. Після їхнього весілля наречений — князь Рамзай — зачинив її у башті та заморив голодом на смерть. Наприкінці вона обгризла собі власні пальці. Він зіщулився у кутку своєї келії, стискаючи здобич під підборіддям. Кров стікала з кутика рота, поки він потроху відщипував від щура тим, що лишилося від зубів, у намаганні закинути в живіт, поки не відчинили двері, якомога більше теплої плоті. М’ясо було жилаве, але соковите — він боявся, щоб не знудило. Він жував і ковтав, виколупуючи крихітні кісточки з дірок у яснах, відки йому висмикнули зуби. Жувати було боляче, але жахливий голод не дозволяв зупинятися. Гамір посилювався. «Благаю вас, боги, хай це не по мене» — молився він, одриваючи одну зі щурячих ніг. По нього вже давно ніхто не приходив. Адже були й інші келії, інші в’язні. Інколи він чув, як вони кричать — навіть крізь товсті камяні стіни. «Жінки завжди верещать найгучніше.» Він посмоктав сире м’ясо і спробував виплюнути кістку ноги, але вона лише перевалилася через нижню губу і заплуталася у бороді. «Ідіть геть, — молився він, — ідіть собі, проходьте повз мене, благаю, благаю вас.» Але кроки зупинилися саме тоді, коли стали найгучніші, і ключі забрязкотіли просто за його дверми. Щур випав з пальців. Він витер скривавлені руки об штани. «Ні, — промимрив він, — ні-і-і-і.» Ноги безладно зашкребли по соломі — то він намагався втиснутися у куток, сховатися у холодних та вогких кам’яних стінах. Найжахливішим був звук повороту ключа в замку. Коли світло вдарило його в обличчя, він видав болючий вереск і затулив очі долонею. Якби він зважився, то й зовсім видряпав би їх геть — може, хоч так у голові припинило б гупати. — Приберіть світло, благаю, робіть свою справу в темряві, молю вас, благаю! — Та це не він, — вимовив хлопчачий голос. — Ти лишень подивися на оце. Ми не в ту цюпу зайшли. — Остання келія ліворуч, — відповів інший хлопчак. — Це ж остання келія ліворуч, хіба не так? — Та наче так. — Настала тиша. — Що це він белькоче? — Здається, не хоче світла. — А ти б хотів, якби виглядав отак? — Малий гучно відхаркнув і сплюнув. — А смердить, ой леле… мене зараз удавить. — Він тут пацюків жере, — відповів другий хлопець. — Оно подивися. Перший засміявся. — А й справді! Смішний. «Я мусив, мусив…» Пацюки кусали його уві сні, зачіпали пальці на руках та ногах, намагалися вчепитися навіть у обличчя, тому коли він наклав руки на одного, то не вагався. Їж, або тебе з’їдять — такий йому лишався вибір. — Я їв, — промимрив він, — так, їв, їв, я його з’їв, бо вони їли мене, благаю… Хлопчаки підступили ближче, шурхотячи соломою під ногами. — Ану відповідай, — мовив один із них. Він був менший з двох і тендітніший, але розумніший. — Ти пам’ятаєш, хто ти такий? Страх скипів у ньому гарячою хвилею, і він застогнав. — Відповідай. Кажи своє ім’я. «Моє ім’я.» Вереск застряг у нього в горлянці. Вони навчили його, яке він тепер має ім’я, навчили добре, ой як добре, але так давно, що він забув. «Якщо я відповім неправильно, він забере ще один палець, або й гірше, він… він…» Він не хотів думати про те, не міг навіть згадувати. У щелепи, у очі закололи голки. У голові гупав молот. — Благаю вас! — кавкнув він ледь чутним, немічним голосом столітнього старця. «Може, мені сто років і є? Скільки я вже тут сиджу?» — Ідіть, — пробелькотів він крізь зламані зуби та зламані пальці, міцно стиснувши повіки від жахливо яскравого світла. — Благаю, заберіть собі щура, лише не робіть боляче… — Смердюк! — мовив старший з хлопчаків. — Ти Смердюк. Згадав? Саме він тримав у руці смолоскип. Молодший хлопчина мав кільце залізних ключів. «Смердюк?» Сльози ринули щоками. — Згадав. Я пам’ятаю. — Він роззявив рота, потім стулив його. — Мене звати Смердюк. Смердюк — нікчемний остюк. У пітьмі він не потребував імені, а тому легко його забував. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк.» Він не народився з цим іменем. У іншому житті він був кимось іншим, але тут і зараз його ім’я було Смердюк. Тепер він згадав. Також він пригадав і хлопчиків. Вони були вдягнені у однакові жупанчики тонкої вовни, сіро-блакитні з синьою облямівкою. Обидва були зброєносцями, обом було по вісім років, і обох звали Вальдерами Фреями. «Великий Вальдер і Малий Вальдер, так-так.» От лишень Малим був більший, а Великим — менший, і це дуже розважало хлопців, але збивало з пантелику решту світу. — Я вас знаю, — прошепотів він крізь потріскані губи. — Я знаю ваші імена. — Ти маєш піти з нами, — мовив Малий Вальдер. — Ти потрібен їхній вельможності, — додав Великий Вальдер. Жах прохромив його наскрізь, наче ніж. «Це ж лише діти, — подумав він. — Двоє хлопчаків восьми років.» Авжеж він міг упоратися з двома восьмилітками. Навіть слабким і знесиленим він міг забрати смолоскипа, ключі, кинджал у піхвах при боці Малого Вальдера, а тоді втекти. «Ні. Ні, це надто легко. Це пастка. Якщо я втечу, він забере ще один палець і ще кілька зубів.» Раніше він уже тікав — здавалося, чи не кілька років тому, коли ще лишалися якісь сили, коли він іще був здатен на непокору. Того разу з ключами до нього прийшла Кайра. Вона сказала йому, що вкрала ключі, що знає потерну, яку ніколи не стережуть. — Відведіть мене назад до Зимосічі, м’сьпане, — благала вона, зблідла і тремтлива. — Я не знаю дороги. Я не можу втекти сама. Благаю, ходімо зі мною. І він пішов. Ключник в’язниці був п’яний вусмерть і валявся на підлозі в калюжі вина зі спущеними до кісточок штаньми. Двері підземелля були відчинені, потерну ніхто не охороняв — саме так, як вона казала. Втікачі почекали, поки місяць закотиться за хмари, тоді вислизнули з замку і переплюхали Плакун-Воду, ковзаючи на каменях, скутих холодом у крижаному потоці. На тому березі він її поцілував. — Ти врятувала нас, — сказав він тоді. «Дурень. Божевільний йолоп.» То була пастка, гра, жорстокий жарт. Князь Рамзай полюбляв лови у лісі, але надавав перевагу двоногій дичині. Цілу ніч вони бігли темним лісом, але щойно зійшло сонце, крізь дерева почувся слабкий звук віддаленого рогу і гавкіт зграї хортів. — Нам треба розділитися, — сказав він Кайрі, коли собаки почали наганяти. — Нас обох вони не вистежать. Але дівчина мало не божеволіла з жаху і чіплялася за нього, відмовляючись розлучатися — навіть тоді, коли він присягнувся, що збере військо залізняків і повернеться по неї згодом, якщо погоня обере її. Їх упіймали менше ніж за годину. Один пес збив його на землю, інший вкусив Кайру за ногу, коли вона намагалася видертися схилом горбка. Решта оточила їх із гавкотом та гарчанням і тримала на місці, клацаючи зубами на найменший рух, доки не наблизився Рамзай Сніговій зі своїми мисливцями. Тоді він іще був байстрюком, не Болтоном. — Осьде ви є, — посміхнувся він до них з сідла. — Ви раните мої почуття, коли тікаєте отак зненацька. Невже вас стомила моя гостинність? Саме тоді Кайра схопила камінь і кинула йому в голову. Камінь схибив на добрячих пів-аршина, і Рамзай посміхнувся. — Тебе доведеться покарати. Смердюк пригадав відчайдушний, нажаханий погляд Кайриних очей. Тієї миті вона виглядала такою юною, зовсім ще дівчинкою, але він нічого не міг вдіяти. «Вона привела їх до нас, — подумав він. — Якби ми розділилися, як я казав, хтось із нас двох міг би врятуватися.» Від спогадів тяжко перехопило подих. Смердюк відвернувся від смолоскипа з очима, повними блискучих сліз. «Чого йому треба цього разу? — подумав він у розпачі. — Чому він не дасть мені спокій? Я ж нічого не робив, цього разу я ні в чому не винний, чому б йому не лишити мені в пітьмі?» Адже він щойно упіймав щура, такого жирного, теплого, рухливого… — Нам його помити, абощо? — спитав Малий Вальдер. — Їхня вельможність люблять, коли від нього тхне, — відповів Великий Вальдер. — Чого б вони кликали його Смердюком? «Смердюк. Мене звати Смердюк — огидний гівнюк.» Він мусить пам’ятати. «Служи, корись, пам’ятай, хто ти є — і більше тобі не зроблять боляче. Його вельможність пообіцяв, він сам пообіцяв.» Та навіть якби бранець забажав опиратися, то вже не мав для опору сили. Усю силу з нього вибили батогами, виморили голодом, здерли зі шкірою. Коли Малий Вальдер підняв його з долівки, а Великий Вальдер змахнув смолоскипом, щоб вигнати з цюпи, він пішов покірно, наче собака. Якби він мав хвоста, то запхав би його між ніг. «Якби я мав хвоста, Байстрюк відрізав би його геть.» Думка прийшла непроханою — злостива думка, небезпечна. Його вельможність більше не був байстрюком. «Тепер він Болтон, не Сніговій.» Король-хлопчак на Залізному Престолі зробив князя Рамзая законним спадкоємцем, подарував йому право взяти ім’я свого вельможного батька. Коли його кликали Сніговієм, то тим нагадували про народження від непорядного ложа і викликали чорну лють. Смердюк мусив пам’ятати. А понад усе він мав пам’ятати своє ім’я. На пів-удару серця воно зникло з пам’яті, і він злякався так, що запнувся на крутих сходах підземелля і подер штани на камені, пустивши собі кров. Малий Вальдер мусив пхнути у нього смолоскипом, щоб підняти на ноги і погнати далі. У дворищі він побачив, що над Жахокромом стоїть ніч, а над східним муром замку сходить повний місяць. Бліде світло кидало тіні високих трикутних зубців на морозну землю, наче відбиток якоїсь велетенської, чорної та хижої щелепи. Повітря було вогке, холодне, повне напівзабутих пахощів. «Це світ, — сказав собі Смердюк, — саме так пахкотить світ.» Він не знав, чи довго сидів у підземеллі — напевне, з півроку. «Довго, а чи й довше. Що як минуло п’ять років, або десять, або двадцять? Чи я знав би? Що як я з’їхав там, у глибині, з глузду, і минула вже половина мого життя?» Та ні, дурниці. Стільки часу проминути не могло — адже хлопчаки лишилися хлопчаками, а за десять років вони перетворилися б на дорослих чоловіків. Він мусить пам’ятати такі речі. «Я не дозволю йому звести мене з розуму. Хай забирає пальці рук і ніг, хай виймає очі та відрізає вуха, але він не зможе забрати мій розум, якщо я не дозволю.» Малий Вальдер ішов попереду зі смолоскипом у руці, Смердюк покірно плівся за ним, а Великий Вальдер крокував позаду. Собаки на псярні загавкали, коли трійця їх проминала. Вітер носився двором, наскрізь прорізаючи бридке ганчір’я, що правило йому за одяг. Шкірою від холоду побігли сироти. Нічне повітря було вогке і холодне, але жодних ознак снігу він не помітив — хоча зима вже напевне стояла на порозі. Смердюк спитав себе, чи доживе побачити сніг. «Скільки пальців я дотоді матиму на руках? А на ногах?» Коли він підняв руку до очей, то вразився, яка вона бліда, яка позбавлена плоті. «Шкіра та кістки, — подумав він. — Я маю руки немічного старого.» Чи не міг він помилятися щодо хлопців? Що як це були не Малий Вальдер і Великий Вальдер, а сини тих малих, яких він колись знав? У великій трапезній панували сутінки і дим. Праворуч та ліворуч горіли ряди смолоскипів, які тримали держаки у вигляді кістяків людських рук, що витикалися просто зі стін. Високо над головою виднілися чорні від диму дерев’яні крокви та баня даху, що губилася у темряві. У повітрі висіли важкі пахощі вина, пива та смаженого м’яса. Шлунок Смердюка гучно забурчав, у роті зібралася слина. Малий Вальдер прогнав його, підпихаючи у спину, проходом між довгими столами, де вечеряла залога замку. Він відчував на собі численні очі. Найкращі місця коло помосту обіймали улюбленці Рамзая, котрих кликали Байстрючатами. Бен Кістяк — старий доїжджачий при улюблених мисливських хортах його вельможності. Дамон на прізвисько Потанцюй-Мені, білявий та зовсім юний обличчям. Хрипло, що втратив язика за необачні слова у присутності князя Руза. Кислий Алин. Гицель. Жовтий Пуць. Далі, нижче солі, сиділи інші, яких Смердюк знав наочно, коли не за іменами: служиві латники та десятники варти, стражники, ключники та кати. Були там і незнайомці теж — обличчя, бачені ним уперше. Дехто кривився, коли він проходив повз, а інші реготали. «Гості, — подумав Смердюк. — Друзі його вельможності. Мене привели їх розважити.» Холодок жаху пробіг спиною. За високим столом у кріслі свого панотця сидів Болтонів Байстрюк, пригощаючись із батькового кухля. Стіл поділяли з ним двоє старих чоловіків, у яких Смердюк з одного погляду упізнав вельможних панів. Один був кощавий, з сірими кремінними очима, довгою білою бородою та обличчям твердим, наче зимовий лід. Він мав на собі кожух з розкошланої ведмежої шкури, поношений та засмальцьований. Під ним виднілася коротка кольчуга, яку він не зняв навіть за столом. Другий пан був теж кощавий тілом, але скривлений всюди, де перший був прямий та ставний. Одне з його плечей було вище за інше, і над мискою він схилявся, наче стерв’ятник над падлом. Сірі очі дивилися жадібно, зуби були жовті, розгалужена борода мінилася барвами снігу та срібла, до плямистого черепа чіплялося кілька пасем волосся. Але делія на ньому була м’яка, доброї вовни, з облямівкою чорного соболя, застібнута зіркою куваного срібла. Рамзай був одягнений у чорне та рожеве: чорні чоботи, чорний пас та піхви меча, чорний шкіряний кунтуш на рожевому оксамитовому жупані з темно-червоним єдвабом у розрізах. У правому вусі виблискував гранат, вирізаний у подобі краплі крові. Та незважаючи на пишність вбрання, він лишався з себе доволі бридким: широким у кістках, обвислим у плечах, занадто пухким плоттю — що обіцяло потворну жирність у старші літа. Шкіра його була рожева, поплямована родимками, ніс широкий, ротик маленький, волосся довге, темне і сухе. Губи були товсті та м’ясисті, але перше, що в ньому помічали люди, були його очі. Рамзай успадкував їх від свого вельможного батька: маленькі, близько посаджені, моторошно бліді. «Примарно-сірим» звали люди такий колір. Та радше сказати, Рамзаєві очі не мали кольору зовсім, наче дві друзки брудного льоду. Побачивши Смердюка, Рамзай розтягнув губи у вологу посмішку. — Осьде він, мій старий сумний друзяка. Чоловікам коло себе він пояснив: — Смердюк був зі мною від самого дитинства. Його подарував мені панотець на знак любові та приязні. Двоє панів перезирнулися. — Я чув, вашого слуги більше немає на світі, — мовив той, що мав сутулі плечі. — Казали, його вбили Старки. Князь Рамзай гигикнув. — Залізняки полюбляють казати: що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне. Ось як Смердюк. Хай від нього і тхне могилою. — Від нього тхне гівном і засохлим блювотинням. — Сутулий пан відкинув кістку, яку гриз, і витер пальці скатертиною. — Чи є поважна причина, з якої ми маємо терпіти це одоробло за вечерею? Другий пан — ставний старий у кольчузі — оглянув Смердюка своїми кремінними очима. — Ану ж придивися! — закликав він іншого. — Волосся його збіліло, він втратив півтора пуди ваги, але це не слуга. Хіба ти забув? — Отакої! Невже це він? Старків вихованець. Завжди зуби шкірив. — Тепер не дуже шкірить, — зізнався князь Рамзай. — Тих його гарненьких білих зубиків трохи поменшало. Моїм клопотом. — Краще б ви поклопоталися йому горло врізати, та й по тому, — мовив пан у кольчузі. — Собака, що напав на хазяїна, годиться лише на шкуру. — О, шкури я з нього зняв — трохи тут, трохи там, — запевнив Рамзай. — Так, володарю. Я був поганим, ласкавий пане. Зухвалим і… Він лизнув губи, намагаючись пригадати свої провини. «Служи і корися, — сказав він собі, — і тобі дозволять жити, і не відріжуть те, що в тебе лишилося. Служи і корися, імені свого не забувай. Смердюк, Смердюк, жалюгідний блазнюк…» — …непокірним і… — В тебе навколо рота кров, — зауважив Рамзай. — Ти знову пальці жував, га, Смердюку? — Ні. Ні, ласкавий пане, присягаюся! Якось Смердюк намагався відгризти собі підмізинного пальця, щоб зупинити біль — після того, як із нього здерли шкіру. Князь Рамзай ніколи просто так не відтинав людині пальця — він полюбляв оббілувати його і залишити, щоб плоть висихала, лупилася і загнивалася. Смердюка били батогами, різали і розтягали на дибі, але не було болю нищівнішого за той, що приходив після білування. Саме такий біль зводив людей з глузду; довго терпіти не ставало сили нікому. Рано чи пізно жертва починала верещати: «Благаю, не треба більше, зупиніть біль, відріжте його!», і тоді князь Рамзай виконував прохання. То була гра, в яку він полюбляв гратися. Смердюк вивчив її правила, про що свідчили його руки та ноги, але того разу він забувся і спробував зупинити біль самотужки — зубами. Рамзая це не потішило, і непокора коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі. — Я їв щура, — промимрив він. — Щура?! — Бліді Рамзаєві очі блимнули у світлі смолоскипа. — Усі щури у Жахокромі належать моєму вельможному батькові. Як ти смів їсти його тварину без мого дозволу? Смердюк не знав, що сказати, а тому змовчав. Одне хибне слово коштувало б йому пальця на нозі, ба навіть на руці. Доти він втратив два пальці на лівиці, мізинець на правиці, але лише один мізинець на правій нозі проти трьох на лівій. Рамзай полюбляв жартувати, що час відновити йому рівновагу, аби рівніше ходив. «Ласкавий пан жартує, — переконував він себе. — Пан не хоче мені шкодити, він сам сказав. Він робить мені боляче тільки тоді, коли я змушую його гніватися.» Його ласкавий пан був добрий та милостивий. Адже за деякі слова, сказані Смердюком тоді, коли він іще не вивчив свого імені та належного місця, пан міг би оббілувати йому обличчя. — Я вже знудився з вашої вистави, — мовив пан у кольчузі. — Вріжте йому горло, та й по тому. Князь Рамзай наповнив кухля пивом. — Е ні, я не хочу псувати наше свято, ясний пане. Смердюче! Маю для тебе радісні вісті. Я одружуюся. Мій панотець везе мені панну Старк. Доньку князя Едарда — Ар’ю. Ти ж пам’ятаєш маленьку Ар’ю, хіба ні? «Ар’ю-Підніжку, — трохи не відповів він. — Ар’ю-Коняку.» Роббову молодшу сестру, темноволосу, довгопику, тонку, як тростина, завжди брудну з голови до ніг. «Гарнюня в них була Санса.» Він пригадав часи, коли сподівався, що князь Едард Старк видасть за нього Сансу і оголосить своїм сином, але то були дитячі марення. Щодо Ар’ї… — Я пам’ятаю її. Ар’ю. — Вона стане володаркою Зимосічі, а я — її володарем. «Але ж вона — маленька дівчинка.» — Так, ласкавий пане. Покірно вітаю. — Ти прийдеш до мене на весілля, Смердюче? Він завагався. — Якщо така ваша воля, ласкавий пане. — О так, саме така. Він знову завагався. Чи немає тут якоїсь жорстокої пастки? — Так, ласкавий пане. З вашої волі та ласки. Це буде велика честь для мене. — Тоді тебе треба вийняти з того гидкого підземелля. Ми тебе відшкрябаємо, будеш аж рожевий. Дамо чистий одяг, трохи попоїсти. Ріденької смачної каші — непогано, хіба ні? Може, трохи горохового пирога зі шкварками. Я маю для тебе невеличке доручення. Але щоб служити мені, ти маєш відновити сили. Ти ж хочеш служити мені, я знаю. — Так, ласкавий пане. Понад усе на світі. — Усім тілом його пробігли дрижаки. — Я ваш Смердюк. Дозвольте мені служити вам. Благаю. — Ну коли ти благаєш, хіба я можу відмовити? — посміхнувся Рамзай Болтон. — Я їду на війну, Смердюче. А ти поїдеш зі мною і допоможеш привезти звідти мою красну діву-наречену. Серсея — Молю Седмицю, щоб на весілля короля не було дощу, — мовила Джоселин Звихт, ушнуровуючи сукню королеви. — Дощу ніхто не хоче, — відповіла Серсея. Хоча особисто вона бажала б снігових віхол та безжального холоду, скажених вітрів і грому, який струснув би цей Червоний Дитинець аж до підмурків. Лише така буря могла рівнятися з силою її гніву. А Джоселин вона наказала: — Міцніше. Затягни міцніше, скиглива дурепо! Її гнів викликало саме весілля — хоча зривала вона його на недолугому дівчиську Звихт. Томенова влада над Залізним Престолом не була досить міцною, щоб зважитися на сварку з Вирієм. Тільки не тоді, коли Станіс Баратеон досі утримував Дракон-Камінь та Штормолам, коли Водоплин стояв нескорений, коли залізняки нишпорили морями, наче голодні вовки. А тому страву, якою Серсея охочіше б нагодувала Маргерію Тирел та її бридку зморшкувату бабцю, мусила куштувати Джоселин. Бажаючи поснідати, королева послала на кухню по два варених яйця, паляницю хліба і слоїк меду. Та коли вона розбила перше яйце і побачила всередині криваве недоросле курча, шлунок підкотив їй до горла. — Забери оце геть і принеси мені гарячого пряного вина, — звеліла вона Сенелі. Холод у повітрі пронизував до кісток, а попереду чекав довгий божевільний день. Хайме теж не приніс розради, коли з’явився весь у білому, але неголений, і розказав, як збирається вберегти її сина від отрути. — Я поставлю в кухні людей наглядати за готуванням кожної страви, — казав він. — Золотаві пана Аддама супроводять кожного стольника зі стравою до весільного столу, щоб не дозволити жодного втручання дорогою. Пан Борос куштуватиме з кожної тарелі, перш ніж хоч шматочок потрапить до Томенового рота. І якщо навіть цього буде мало, в глибині палати сидітиме маестер Балабар з блювними трунками та протиотрутами до двадцяти найвідоміших отрут. Обіцяю: Томена не спіткає ніяке лихо. Він буде в безпеці. — В безпеці! — Слово відгонило гіркотою на язику. Ні, Хайме не розумів. Ніхто не розумів. Лише Мелара була тоді в наметі, лише вона чула скреготливі погрози старої жаби… а Мелара давно померла. — Тиріон не вб’є двічі одним способом. Надто він для цього хитрий. Він може просто зараз сидіти під долівкою, слухати кожне наше слово і замірятися перетяти Томенові горло. — Ну нехай так, — погодився Хайме. — Хай який ниций він плекає задум, все одно лишається малим недоладним курдуплем. А Томена оточуватимуть найліпші лицарі Вестеросу. Його вбереже і захистить Королегвардія. Серсея зиркнула туди, де рукав братової білої шовкової сорочки був припнутий шпилькою на пеньку руки. — Пригадую, як чудово вони вберегли Джофрі, ці твої неперевершені лицарі. Я хочу, щоб ти лишався з Томеном цілу ніч, ти зрозумів? — Я поставлю ззовні дверей надійного стражника. Королева вхопила його за руку. — Я не хочу стражника! Ти сам. Усередині опочивальні. — На випадок, якщо Тиріон виповзе з комина? Не виповзе. — Це ти так гадаєш. Скажеш, ти знайшов усі таємні ходи в цих стінах? — Обидва вони знали, що аж ніяк не всі. — Я не дозволю Томенові лишитися наодинці з Маргерією! Навіть на пів-удару серця не дозволю! — Вони не залишаться на самоті. З нею будуть її сестри. — А також ти. Я наказую тобі від імені короля! Серсея зовсім не бажала, щоб Томен ділив ложе з молодою дружиною, але Тирели наполягали. — Чоловік та дружина мають спати разом, — казала Колюча Королева, — хай навіть не робитимуть нічого іншого. Авжеж у ліжку його милості вистачить місця на двох. Пані Алерія підтримала свекруху. — Нехай дітки зігріють уночі одне одного. Це їх зблизить. Маргерійка часто ділить ковдри з сестричками. Вони співають пісень, грають в ігри, шепочуть таємниці одна одній, коли настає час гасити свічки. — Як зворушливо, — відповіла Серсея. — То нехай чинять так і далі. У Дівосхроні. — Певно ж, їхня милість знають краще, — звернулася пані Олена до пані Алерії. — Вони ж матінка нашого вінценосного хлопчика — хоча б тут сумніву бути не може. Та невже ми не дійдемо згоди хоча б щодо шлюбної ночі? Чоловік не має спати окремо від дружини у ніч їхнього весілля. Це поганий призвісток — так починати подружнє життя. «Колись я тебе навчу, що таке погані призвістки» — заприсяглася королева. — Хай Маргерія розділить опочивальню з Томеном на одну ніч, — вимушено погодилася вона. — Але не довше. — Дякуємо вашій милості за згоду та злагоду, — відповіла Колюча Королева, і всі обмінялися посмішками. Серсеїни пальці увіп’ялися в передпліччя Хайме так, що мали б лишити синці. — Мені потрібні очі всередині тієї опочивальні, — мовила вона. — Щоб бачити що? — буркнув він. — Немає жодної небезпеки здійснення шлюбу. Томен ще надто юний. — А Осіфер Бросквин був надто мертвий, та це не завадило йому зробити дитину, хіба ні? Її брат розгубився. — Хто такий той Осіфер Бросквин? Батько князя Пилипа, абохто? «Та він такий самий невіглас, як Роберт. Уся його тяма — в мечовій руці.» — Забудь Бросквина, лишень пам’ятай, що я тобі сказала. Присягнися, що лишишся біля Томена аж до сходу сонця. — Воля твоя, — буркнув він легковажно, наче показуючи марність її остраху. — То ти не відмовилася від наміру спалити Башту Правиці? — Після бенкету. — Це була єдина зі святкових розваг, якою Серсея сподівалася насолодитися. — Нашого панотця убили в тій башті. Я не можу на неї дивитися. Якщо боги матимуть ласку, вогонь викурить з руїн кількох добре захованих щурів. Хайме закотив очі. — Ти що, знову про Тиріона?! — Про нього, про князя Вариса, і про того наглядача. — Якби хтось із них ховався у башті, ми б його знайшли. Я туди надіслав ціле військо з кайлами та молотами. Ми попробивали стіни, поздирали підлоги, виявили з півсотні таємних проходів. — А могли проминути ще з півсотні! Деякі з потаємних лазів виявилися такими малими, що Хайме посилав туди на розвідку малих стайниченків та двірських джур. Було знайдено прохід до кам’яних мішків та сухий кам’яний колодязь, який здавався бездонним. Знайшлося помешкання, повне черепів та зжовтілих кісток, чотири мішки почорнілих срібних монет часів правління короля Візериса Першого. А ще знайшлося безліч щурів… та серед них не було ані Тиріона, ані Вариса, і зрештою Хайме наполіг на припиненні пошуків. Один хлопчина застряг у вузькому проході; його довелося витягати за ноги під болісний вереск. Ще один впав з висоти і зламав обидві ноги. Двоє стражників зникли, досліджуючи боковий прохід. Інші стражники присягалися, що чули їхні слабкі голоси крізь кам’яну стіну, та коли за наказом Хайме ту стіну розвалили, то з іншого боку знайшли тільки землю та уламки. — Біс малий та хитрий. Він може досі ховатися у стінах. Якщо це так, вогонь викурить його звідти. — Навіть якби Тиріон досі ховався у замку, то авжеж не у Башті Правиці. Ми лишили від неї порожню шкаралупу. — Якби ж зробити те саме з рештою цього огидного замку, — мовила Серсея. — Після війни я хочу побудувати новий палац на тому березі річки. Позаминулої ночі він їй навіть наснився — казковий білий замок, оточений лісами та садами, за багато верст від смороду і тлуму Король-Берега. — Це місто — помийна яма. Шеляга ламаного б за нього не дала. Так і кортить перевезти двір до Ланіспорту і почати правити державою з Кастерлі-на-Скелі. — Ото була б іще гірша дурниця, ніж спалити Башту Правиці. Поки Томен сидить на Залізному Престолі, у державі дивляться на нього як на істинного короля. Але сховай його під Скелею — і він стане лише одним пошукачем престолу з багатьох, не кращим за Станіса. — Мені це відомо, — ущипливо відповіла королева. — Я сказала, що мені КОРТИТЬ перевезти двір до Ланіспорту — а не що я завтра туди вирушаю. Ти завжди був такий недолугий, чи подурнішав після втрати руки? Хайме не відповів на її закид. — Якщо полум’я розповсюдиться поза баштою, то ще, диви, спалить тобі весь замок раніше, ніж ти гадала. Одна справа — наміри, і геть інша — що з них виходить. Шал-вогонь — річ дуже зрадлива. — Князь Галин запевнив мене, що його вогнечарники втримають вогонь у покорі. — Цех алхіміків уже два тижні варив свіжий шал-вогонь. — Хай увесь Король-Берег побачить полум’я. Буде наука нашим ворогам. — Говориш, наче Аерис. Вона роздула ніздрі. — Пильнуйте язика, пане лицарю! — Я тебе теж люблю, мила сестричко. «Як я могла колись кохати оце бридке створіння?» — спитала вона себе, коли брат пішов. «Він був твоїм близнюком, твоєю тінню, твоєю другою половиною» — прошепотів інший голос. «Можливо, колись так і було, — подумки відповіла вона. — Але тепер все змінилося. Тепер він мені чужий.» Порівняно з розкошами весілля Джофрі щасливий день короля Томена був поміркованим заходом без великого марнотратства. Ніхто не палав бажанням облаштовувати нове пишне святкування — а найменше королева. І ніхто не хотів знову викидати на вітер купу грошей — а найменше Тирели. Тому юний король узяв Маргерію Тирел за дружину в королівському септі Червоного Дитинця перед очима менше як сотні гостей замість тих тисяч, що дивилися, як ту саму жінку брав собі його старший брат. Наречена була прекрасна, жвава, весела, вродлива… її наречений — опецькуватий та рожевий, як належить дитині. Він проказав обітниці тоненьким дитячим голосочком, обіцяючи кохати і зберігати вірність двічі овдовілій доньці Мейса Тирела. На Маргерії була та сама сукня, котру вона вдягала на весілля з Джофрі — легка хмарка тонкого шовку кольору слонової кістки, мирійського мережива та дрібних перлів. Серсея досі була у чорному на знак жалоби за вбитим первістком. Хай його вдовиця втішається жартами, питвом, танцями, відкинувши пам’ять про Джофрі… але мати не забуде свою дитину так легко і скоро. «Так не годиться, — думала вона. — Занадто похапливо. Хай за рік, хай за два — не раніше. Вирій мав би вдовольнитися зарученням.» Серсея рушила туди, де між своєю дружиною та матір’ю стояв Мейс Тирел. «Ви змусили мене до цього блазенського весілля, пане князю, і я вам не скоро це подарую.» Коли настав час змінити киреї, наречена вишукано опустилася на коліна, і Томен укрив її важезним, незграбним золототканим корзном, яке накинув Роберт на Серсею у день їхнього весілля — з вигаптуваним на спині оніксовими намистинами вінценосним оленем Баратеонів. Серсея від початку наполягала на киреї тонкого червоного шовку, яку використав Джофрі. — Саме цим корзном мій ясновельможний панотець укривав на весіллі мою паніматку, — пояснила вона Тирелам. Але Колюча Королева втрутилася і тут. — Ви кажете про оту стару ганчірку? — спитала клята відьма. — Як на мене, вона занадто пошарпана… а тепер ще й зурочена, адже так? Та й хіба олень не пасує краще законному синові короля Роберта? За моїх часів на весіллі наречена вдягала кольори майбутнього чоловіка, а не майбутньої свекрухи. Завдяки бридкій цидулі короля Станіса про спадкові права короля Томена вже ходило забагато пліток та побрехеньок. Серсея не посміла роздмухувати вогонь наполяганнями на кольорах Ланістерів для киреї молодої. А тому погодилася так чемно, як тільки зуміла. Та все ж від одного погляду на все те золото з оніксом у ній прокидалося презирство і ненависть. «Що більше даєш цим Тирелам, то ширше вони роззявляють рота.» Коли були проказані всі обітниці, король з новою королевою виступили з септу приймати вітання. — Вестерос має нині двох королев, і молода — ще вродливіша за стару! — басовито прогудів Лайл Кракегол, велетенський на зріст і силу телепень з лицарства її батька, що часто нагадував їй покійного неоплаканого чоловіка. За його дотеп Серсея трохи не дала йому ляпаса. Гиліс Росбі спробував поцілувати їй руку, та лише накашляв на пальці. Князь Рожвин поцілував у одну щоку, Мейс Тирел — у обидві. Великий маестер Пицель сказав Серсеї, що вона не втратила сина, а здобула нову доньку. Хоч раз її позбавила своїх сльозавих обіймів пані Танда — на свято не з’явився ніхто з жіноцтва Стоквартів, і за ту невеличку милість королева подумки дякувала долі. Серед останніх вітальників був Кеван Ланістер. — Отже, скільки знаю, ви їдете від нас на наступне весілля, — мовила королева своєму дядькові. — Твердокамінь вичистив усякий набрід з замку Даррі, — відповів він. — Наречена Ланселя чекає на нас там. — А чи святкуватиме разом з вами і пані дружина? — Річковий край досі вельми небезпечний. Там нишпорять рештки горлорізів Варго Хапа. Берік Дондаріон вішає Фреїв. А чи правда, що до нього приєднався Сандор Клеган? «Звідки він знає?» — Дехто каже і таке. Звістки протирічать одна одній. Минулої ночі прилетів птах із септрію на острові коло самого гирла Тризуба. Містечко Солепанва, що лежало неподалік, страшно сплюндрувала зграя розбійників, і деякі вцілілі розповідали про ревливого бугая у собачому шоломі, якого бачили в лавах нападників. Казали, що він зарізав десяток мирних мешканців і зґвалтував дівчинку дванадцяти років. — Поза сумнівом, Ланселю аж кортить вистежити Клегана, а заразом і князя Беріка. І нарешті відновити королівський мир у землях Тризубу. Пан Кеван на мить зустрів її очі своїми. — Мій син — не з людей, здатних упорати Сандора Клегана. «Принаймні у цьому між нами панує згода.» — Але його батько — напевне з таких? Дядько міцно стиснув вуста. — Якщо моя служба не потрібна Скелі… «Ваша служба потрібна тут.» Серсея поставила свого родича Даміона Ланістера каштеляном Скелі, а іншого — пана Давена Ланістера — зробила Оборонцем Заходу. «Непокора має свою ціну, дядечку.» — Привезіть нам Сандорову голову, і я знаю, що його милість буде дуже вдячний. Джофові той пес чомусь подобався, але Томена він завжди лякав… і схоже, недарма. — Коли пес скаженіє і не кориться, вина лягає на його хазяїна, — відповів пан Кеван, обернувся і вийшов геть. Хайме супроводив її до малої трапезної, де саме готували столи до учти. — Це все ти винуватий, — шепотіла королева, поки вони крокували разом. — Твердив мені: «хай поберуться, хай поберуться». Маргерія мала б носити жалобу за Джофрі, а не кирею молодої за Томеном. Вона мала б потерпати з горя так само, як я. До того ж я не вірю, що вона цнотлива. Адже Ренлі мав прутня, чи не так? Він був братом Роберта — авжеж мав, ще й якого! Якщо та бридка стара жаба гадає, що я дозволю своєму синові… — Ти позбавишся пані Олени вже зовсім скоро, — тихо перебив її Хайме. — Вона повертається до Вирію назавтра вранці. — То вона так каже. — Серсея не вірила жодним обіцянкам Тирелів. — Ні, вона справді їде, — наполягав Хайме. — Мейс забирає половину тирелівського вояцтва до Штормоламу, а інша половина повертається до Обширу під проводом пана Гарлана, щоб утвердити його владу в Ясних Водах. За кілька днів єдиними трояндами, що лишаться у Король-Березі, буде Маргерія, її дівчата і кілька стражників. — І пан Лорас. Чи не забув ти, часом, свого присяжного братчика? — Пан Лорас є лицарем Королегвардії. — Пан Лорас є Тирелом до печінок! Мабуть, коли сцить — то бризкає трояндовою водою. Нізащо б не дала йому біле корзно! — Запевняю тебе: якби я сам обирав собі братчиків, його б тут не було. Та чомусь мене тоді ніхто не питав. Все ж гадаю, з Лорасом клопоту не буде. Коли чоловік вдягає біле корзно, воно його міняє. — Тебе авжеж поміняло. І не на краще. — Я тебе теж люблю, мила сестричко. Хайме притримав для неї двері та провів до високого столу і крісла біля короля. Маргерія сиділа по іншу Томенову руку, на найпочеснішому місці. Коли вона увійшла обіруч з малим королем, то зупинилася на показ обійняти Серсею і поцілувати її в обидві щоки. — Ваша милосте, — мовила дівчина, зухвало шкірячись мало не на кутні, — я почуваюся так, наче тепер маю другу матінку. Молюся, щоб ми стали ближчі одна до одної, поєднані любов’ю до вашого милого синочка. — Я любила обох своїх синів. — Джофрі теж живе у моїх молитвах, — відповіла Маргерія. — Я його щиро кохала, хоча і не мала змоги краще спізнати. «Брешеш! — подумала королева. — Якби ти його кохала хоч хвилину, то мала б пристойність не вискакувати прожогом за його брата. Ти хотіла лише його корони.» Їй закортіло негайно загилити зашарілій нареченій ляпаса просто на помості, на очах у половини двору, і хай усі пристойності летять до дідька. Як і служба в храмі, весільний бенкет був вельми поміркований. Усі приготування взяла на себе пані Алерія; Серсеї гидко було й думати знову братися до них після того, що сталося на весіллі Джофрі. Подавали тільки сім страв. Гостей між перемінами розважали Салотрус та Місячок, під час трапези грали музики: на козі та скрипці, на лютні та сопілці, на високій арфі. Єдиним співцем був якийсь улюбленець Маргерії — юний хвацький жевжик, вбраний у лазурові барви, що називав себе Блакитним Бардом. Він заспівав кілька любовних пісень і відкланявся. — Яка прикрість, — гучно поскаржилася пані Олена. — А я ж так сподівалася почути «Рине дощ у Кастамирі». Хай коли Серсеїн погляд падав на стару відьму, перед очима негайно спливала мармиза Маггі-Жаби — зморшкувата, жахливо потворна, повна нетутешньої мудрості. «Ні, то просто всі старі баби схожі одна на одну, — умовляла вона себе. — Не переймайся.» Насправді зігнута навпіл чаклунка нічим не скидалася на Колючу Королеву. І все ж, забачивши ницу посмішечку пані Олени, Серсея мимоволі знову переносилася уявою до намету Маггі. Вона досі пам’ятала запах усередині, насичений чудернацькими східними прянощами, і м’які ясна Маггі, котрими та смоктала кров їй з пальця. «Королевою ти будеш, — пообіцяла стара червоними, волого-лискучими вустами, — доки не прийде інша, молодша та вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.» Серсея зиркнула повз Томена на Маргерію, що сміялася, балакаючи з батьком. «Вона таки нічогенька, — визнала королева, — та її врода походить головне від молодості. Замолоду кожна сільська дівка має якусь вроду, бо ще свіжа, невинна і незіпсута. Каштанове волосся з карими очима теж по селах знайти неважко. Лише йолоп насмілиться твердити, що вона вродливіша за мене.» Але світ повен йолопів — так само, як двір її сина. Коли Мейс Тирел підвівся проказати здравицю, королевин настрій не покращився. Князь високо здійняв золотого келиха, посміхнувся до своєї кралечки-донечки та басовито прогув: — За короля і королеву! Решта овець забекала за ним слідом. — За короля і королеву! — горлали вони, брязкаючи кухлями. — За короля і королеву! Вона не мала іншого вибору, крім пити разом з ними, палко шкодуючи, що гості не мають одного спільного обличчя, у яке вона б могла вихлюпнути чару вина і нагадати, хто тут справжня королева. Єдиний з Тирелових підчихвостів, який хоча б згадав про неї, був Пакстер Рожвин; князь Вертограду підвівся на ноги, трошки хитаючись, і верескнув: — За обох наших королев! За стару і молоду! Серсея перехилила кілька чарок вина і посовала золотою тарелею шматочок їжі. Хайме їв іще менше і дуже рідко вшановував своєю присутністю власне місце на помості. «Він непокоїться не менше за мене» — зрозуміла королева, спостерігаючи, як той нишпорить палатою, відкидаючи здоровою рукою гобелени, щоб подивитися, чи ніхто за ними не ховається. Королева знала, що палату ззовні оточують ланістерівські списники. Пан Озмунд Кіптюг сторожив одні двері, пан Мерин Трант — інші. Балон Лебедин стояв за королівським кріслом, Лорас Тирел — за королевиним. Нікому на бенкеті, крім білих лицарів, не дозволялося мати при собі меча. «Мій син у безпеці, — казала собі Серсея. — Його не спіткає жодне лихо, тільки не тут і не зараз.» Але щораз, дивлячись на Томена, вона бачила, як Джофрі роздирає собі горлянку. І коли хлопчик раптом закашлявся, серце королеви на мить спинилося, а тоді вона ринула до нього, збивши з ніг служницю. — Лишень ковток вина пішов не в те горло, — підбадьорливо посміхнулася до неї Маргерія Тирел, узяла руку Томена в свою і поцілувала йому пальці. — Мій маленький коханий має робити менші ковтки. Бачиш, любий, ти налякав свою пані матінку мало не до смерті. — Пробачте мені, матінко, — похнюпився Томен. Цього Серсея вже винести не могла. «Не можна дозволити їм бачити мої сльози» — подумала вона, відчувши, як наливаються очі, та хутко закрокувала повз пана Мерина Транта до проходу позаду палати. Залишившись на самоті під лойовою свічкою, королева дозволила собі гарячково схлипнути, потім ще і ще. «Плакати може жінка. Але не королева.» — Ваша милосте? — запитав голос ззаду. — Я не завадила? Жіночий голос смакував вимовою сходу. На мить Серсея злякалася, що до неї з могили заговорила Маггі-Жаба. Але то була всього лише дружина Добромира — чорноока красуня, котру князь Ортон уподобав під час свого вигнання, а потім привіз додому до Довгостолу. — У малій трапезній таке важке повітря, — вимушено відповіла Серсея. — А дим очі виїдає — аж сльози потекли. — У мене теж. — Пані Добромир була на зріст така ж висока, як королева, проте на відміну від неї не білява та світлошкіра, а темнава, з волоссям кольору крукового крила, оливковою шкірою, ще й молодша років на десять. Вона простягла королеві світло-блакитну хустку з шовку та мережива. — Я теж маю сина. І знаю, що на його весіллі наплачу цілі річки сліз. Серсея витерла щоки від власних сліз, мовчки лютуючи, що дозволила їх побачити. — Дякую, — сухо вимовила вона. — Ваша милосте, я хотіла… — Мирійка стишила голос. — Ви маєте дещо знати. Вашу покоївку перекупили. Вона розповідає панні Маргерії про все, що ви робите. — Сенела? — Раптова лють скрутила королеві живіт. Невже нікому навколо не можна довіряти? — Ви цього певні? — А ви накажіть простежити за нею. Маргерія ніколи не зустрічається з нею самою. За круків — носити листи — їй правлять сестри у перших. Інколи Елінора, інколи Алла, інколи Мегга. Усі три Маргерії наче рідні. Вони зустрічаються у септі та вдають, що моляться. От поставте назавтра в септі вашу людину, і вона побачить, як Сенела шепоче до Мегги під вівтарем Діви. — Якщо це правда, навіщо ви мені кажете? Ви ж належите до жіночого почту Маргерії. Чого б це вам її зраджувати? Серсея навчилася остороги ще на колінах у батька; це могла бути пастка, брехня, покликана посіяти незгоду між левом та трояндою. — Довгостіл присягає Вирієві, це правда, — відповіла жінка, відкидаючи назад жмут чорного волосся, — але ж я приїхала з Миру, і моя вірність належить тільки моєму чоловікові та синові. Я завжди бажаю для них найкращого. — Зрозуміло. У тіснім проході королева відчувала пахощі парфумів іншої жінки — мукусовий запах зі спогадами про мох, землю та дикі квіти. А під парфумами жінка понад усе пахкотіла честолюбними прагненнями. «Це ж вона свідчила на Тиріоновому суді, — раптом пригадала Серсея. — Вона бачила, як Біс кидав отруту до келиха Джофрі. І не злякалася розповісти.» — Я дам ради цій справі, — пообіцяла королева. — Якщо сказане вами — правда, вас нагородять. «А якщо ти мені збрехала, то я позбавлю тебе язика, а твого вельможного чоловіка — земель та золота.» — Ваша милість такі добрі. А ще вродливі та чарівні. Пані Добромир посміхнулася. Зуби вона мала білі, вуста — повні та темні. Коли королева повернулася до малої трапезної, то знайшла свого брата, що нетерпляче міряв підлогу кроками. — То був лише ковток вина, що пішов не в те горло. Хоча я теж перелякався. — У мене в животі все так скрутилося, ані шматочка не проковтну! — загарчала на нього Серсея. — А вино на смак наче жовч! Це весілля було помилкою. — Це весілля було необхідне. Хлопчик у безпеці, боятися нема чого. — Телепень! Вінценосці ніколи не бувають у безпеці! Вона роззирнулася палатою. Мейс Тирел реготав у колі свого лицарства. Князі Рожвин та Рябин стиха розмовляли поміж себе. Пан Кеван похмуро сидів над келихом вина у глибині палати, поки Лансель щось шепотів до септона. Сенела переміщувалася уздовж стола, наповнюючи келихи сестер нареченої вином темно-червоним, наче кров. Великий маестер Пицель заснув. «Ні на кого я тут не можу покластися, навіть на Хайме, — зрозуміла вона, скніючи душею. — Треба розігнати увесь цей вертеп і оточити короля своїми власними людьми.» Пізніше, коли подали та прибрали солодощі, горіхи та сир, Маргерія з Томеном розпочали танець. Кружляючи підлогою, вони виглядали доволі кумедно, не сказати недоладно. Тирелівське дівчисько вивищувалося на півтори стопи над своїм малим чоловіком, а Томен і танцювати як слід не вмів — де йому було рівнятися з вишуканою зграбністю Джофрі. Утім, він робив усе можливе і не зважав на те, яке видовисько являв стороннім поглядам. Щойно з ним закінчила Діва Маргерія, як одна за одною набігли її сестри, наполягаючи, щоб король потанцював і з ними. «Вони його засмикають, змусять запинатися і тупцювати, наче недолугого селюка, — з ненавистю подумала Серсея. — Половина двору реготатиме з нього за спиною.» Поки Алла, Елінора та Мегга по черзі забирали собі Томена, Маргерія пройшла палатою в танку зі своїм батьком, потім з братом Лорасом. Лицар Квітів був убраний у білий шовк, навколо стану мав паса з золотих троянд, а на киреї — нефритову застібку в подобі тієї ж таки троянди. «Вони могли бути близнюками» — подумала Серсея, спостерігаючи за двійком Тирелів. Пан Лорас був на рік старший за сестру, але мав такі самі великі карі очі, таке саме рясне брунатне волосся, що кучерями спадало на плечі, таку ж білу і гладку, без жодної вади шкіру. «Добрячий висип прищів на мармизах навчив би вас не ламати з себе казна-що.» Лорас був вищий, мав на обличчі кілька кущиків м’якої брунатної порості, а в Маргерії тіло вже набуло звабливих жіночих обрисів, та в іншому вони скидалися одне на одного більше, ніж Серсея з Хайме, і це її теж украй дратувало. Її власний близнюк перервав її похмурі думки. — Чи не вшанує ваша милість танком свого білого лицаря? Вона кинула на нього нищівний погляд. — Навіщо? Аби ти шарпав мене своїм оцупком? Оце вже ні. Можу дозволити хіба що налити вина. Якщо впораєшся і не розіллєш. — Такий незграбний каліка, як я? Та де вже мені. Він віддалився і пішов знову обходити палату. Вино собі вона мусила наливати власноруч. Серсея також відмовила Мейсові Тирелу, а потім Ланселю. Решта зрозуміла натяк, і ніхто більше не наближався. «Вірні друзі та віддане панство.» Вона не могла довіряти навіть усім західнякам поспіль — а то ж були батькові присяжні слуги та значкові лицарі. Якщо вже її власний дядько змовився з ворогами… Маргерія саме танцювала з сестрою Аллою, Мегга — з паном Талладом Високим, інша сестра, Елінора, поділяла келих вина з молодим та вродливим Байстрюком Плавня — Аураном Буруном. Королева вже не вперше помічала Буруна — стрункого молодика з сіро-зеленими очима та довгим сріблясто-золотим волоссям. Коли ж вона побачила його вперше, то на пів-удару серця подумала, що з праху повернувся сам Раегар Таргарієн. «То лише волосся, — сказала вона собі. — Де йому рівнятися вродою з Раегаром. Обличчя надто вузьке, і отой серпок на підборідді…» Все ж Веларіони походили від одвічних валірійських родів, і дехто з них мав таке саме сріблясте волосся, як стародавні драконові королі. Томен повернувся до свого місця пощипати яблучний пиріг. Крісло її дядька стояло порожнє. Королева пошукала його очима і знайшла у кутку за розмовою з сином Мейса Тирела — Гарланом. «Про що б це їм розмовляти?» У Обширі пана Гарлана звали Гартованим і вважали за зразок лицарства, та вона довіряла йому не більше, ніж Маргерії чи Лорасові. Серсея ще не забула золоту монету, яку Кайбурн знайшов під нічним горщиком наглядача в’язниці. «Золота рука Вирію. А Маргерія за мною шпигує.» Коли Сенела з’явилася поруч підлити вина у келих, королева ледве поборола прагнення схопити її за горло і там-таки придушити. «Не смій мені зуби шкірити, зрадлива сучко. Ти благатимеш про милосердя, перш ніж я з тобою скінчу.» — Вважаю, її милості на сьогодні вина вже досить, — почула вона слова свого брата Хайме. «Е ні, — подумала королева. — Усього вина світу мало, щоб досидіти оце весілля до кінця.» Вона підвелася так швидко, що ледь не впала; Хайме вхопив її за руку і втримав на місці, але вона вирвалася і гучно ляснула долонями. Музика завмерла, голоси замовкли. — Пані та панове! — гучно оголосила Серсея. — Якщо буде ваша ласка вийти зі мною надвір, ми разом запалимо свічку на знак союзу Вирію та Кастерлі-на-Скелі, а також нового віку миру та процвітання у Семицарстві! Башта Правиці стояла темна і покинута, з чорними дірами замість колишніх дубових дверей та віконниць. Але навіть зруйнована і сплюндрована, вона вивищувалася над зовнішнім дворищем. Коли весільні гості потяглися вервечкою з малої трапезної, вони мусили проходити у її тіні. Серсея глянула вгору, побачила зубчасту верхівку башти, яка ніби гризла повний осінній місяць, і на мить замислилася, скільки ж Правиць скількох королів знала ця будівля за своїх господарів упродовж останніх трьох століть. За півсотні сажнів од башти вона глибоко вдихнула, щоб не паморочилося у голові. — Пане Галине! Можна починати. Галин Вогнечарник промовив «Гм-м-м-м» і змахнув смолоскипом, якого тримав. Лучники на мурах напнули луки і надіслали у чорні вікна тузінь палаючих стріл. Башта видала гучне ухкання, і за пів-удару серця вибухнула зсередини яскравим світлом — червоним, жовтогарячим… і зеленим, зловісним тьмяно-зеленим, кольору жовчі, жаду та вогнечарникових сцянок. «Речовиною» кликали алхіміки те, що простий люд звав «шал-вогнем». П’ятдесят горщиків помістили усередину Башти Правиці разом із сухими колодами, барилами смоли та майже всім земним майном карлика на ім’я Тиріон Ланістер. Жар зеленого вогню королева відчула навіть там, де стояла. Вогнечарники твердили, що тільки три речі палять жаркіше, ніж їхня речовина: драконове полум’я, вогонь земних надр і літнє сонце. Деякі з панн та паній зойкнули, коли перші язики полум’я з’явилися у вікнах і поповзли зовнішніми стінами, наче довгі зелені мацаки. Інші схвально загукали і проказали здравиці. «Яка краса, — подумала вона. — Прекраснішим був тільки Джофрі, коли його поклали до моїх рук.» Жоден чоловік не дарував їй такої втіхи, як Джофрі, коли брав до ротика її сосок з молоком. Томен витріщався на вогні широко розплющеними очима, наляканий не менше, ніж зачарований, доки Маргерія не сказала щось йому на вухо, змусивши засміятися. Дехто з лицарства заходився ставити заклади на те, чи скоро завалиться башта. Князь Галин стояв, мугикаючи про себе і розхитуючись на підборах. Серсея згадала усіх Правиць Короля, котрих знала упродовж років: Овейна Добромира, Джона Конінгтона, Карлтона Челстеда, Джона Арина, Едарда Старка, свого брата Тиріона. І понад усе — свого батька, князя Тайвина Ланістера. «Усі вони зараз палають тут, — подумала вона, звикаючи до думки. — Вони померли і тепер горять, усі до одного, зі своїми змовами, зрадами та заколотами. Сьогодні — мій день. Це мій замок і моє королівство.» Башта Правиці раптом застогнала так гучно, що усі розмови разом припинилися. Камені потріскалися і повипадали зі стін, частина верхівки відвалилася і впала на землю з гучним хряскотом, у хмарі пилу та диму. Крізь розламане кам’яне мурування до башти увірвалося свіже повітря, і вогонь спалахнув сильніше, вибухнувши вгору. Зелені язики стрибнули в небо, завихорилися один навколо одного. Томен відсахнувся, але Маргерія взяла його за руку і промовила: — Дивись-но! Полум’я танцює. Так само, як танцювали ми, коханий. — А й справді! — Голос його повнився подивом. — Дивіться, матінко, вони танцюють! — Я бачу. Пане Галине, як довго палатиме вогонь? — Усю ніч до ранку, ваша милосте. — Гарненька свічечка, мушу визнати, — мовила пані Олена Тирел, спираючись на ціпка між Лівиком та Правиком. — Горить яскравенько, хоч не спіткнемося, як підемо спати. Старі кістки вже стомилися, а молоді, мабуть, навеселилися. Час укладати короля та королеву на постіль! — О так. — Серсея майнула рукою до Хайме. — Гей, пане Регіментарю! Супроводьте його милість з малою королевою до ковдр та подушок, якщо ваша ласка. — Слухаю волю вашої милості. І вас також? — Нема потреби. — Серсея почувалася надто живою, щоб іти спати. Шал-вогонь очистив її, випалив гнів та страхи, наповнив рішучістю. — Вогні такі прекрасні. Я хочу ще подивитися на них. Хайме завагався. — Вам не слід лишатися на самоті. — Я не буду сама. Пан Озмунд лишиться зі мною і вбереже від лиха. Він же ваш присяжний братчик Королегвардії. — Коли ласка вашої милості, — відповів Кіптюг. — Так, це ласка моєї милості. Серсея ковзнула своєю рукою йому під лікоть, і вони лишилися біч-обіч спостерігати шаленство вогню. Заплямований лицар Ніч була незвично прохолодною, навіть для осені. Свіжий вогкий вітер гуляв провулками, здіймаючи пилюку дня. «Північний вітер, що несе холоднечу.» Пан Арис Дубосерд нап’яв каптура, щоб затулити обличчя. Не личило йому бути впізнаним. За два тижні перед тим у місті-тіні зарізали торговця — мирну людину, що приїхала у Дорн по плоди садів та ланів, а знайшла смерть замість смокв. Єдиний злочин купця полягав у тому, що він прибув з Король-Берега. «У моїй особі юрба знайде небезпечнішого ворога.» Йому трохи що не кортіло зустріти нападників. Рука сама ковзнула донизу і легенько попестила руків’я меча-півторака, що висів при поясі, майже схований двома шарами просторого лляного вбрання: верхнього, з пірузовими смугами та рядами золотих сонць, і легшого нижнього, жовтогарячого. Дорнійські шати були зручні, але його батько, напевне, зомлів би, якби побачив сина отак вбраним. Адже він був паном з Обширу, а дорнійці — стародавніми ворогами, про що свідчили гобелени у Стародубі. Арисові досить було заплющити очі, щоб негайно побачити їх перед собою. Князь Едгеран Щедрорукий на своєму престолі посеред пишних розкошів з сотнею дорнійських голів, навалених купою коло ніг. Трилисток у Великокняжому Проході, прохромлений дорнійськими списами. Алестер сурмить у ріг останнім подихом свого життя. Пан Оливар Зеленодуб, весь у білому, помирає при боці Юного Дракона. «Ні, Дорн — негодяще місце для Дубосердів.» Навіть коли був живий великий князь Оберин, лицар почувався незатишно щоразу, як мусив залишати Сонцеспис і виходити до міста-тіні. Він відчував на собі очі, куди б не пішов — маленькі чорні дорнійські очиці, повні ледве прихованої ворожості. Крамарі докладали усіх зусиль, щоб ошукати його на кожному кроці, а щодо шинкарів він майже не сумнівався, що вони плюють йому в кухлі. Якось купка хлопчаків-голодранців заходилася жбурляти каміння, і він мусив вийняти меча, щоб їх відігнати. Смерть Червоного Гаспида запалила Дорн ще жаркіше… хоча вулиці трохи принишкли, відколи великий князь Доран замкнув Піщаних Змійок у башті. І все ж одягти біле корзно у місті-тіні означало б неминучий напад. А він привіз їх аж три: два вовняні — одне легке і одне важке — а третє з тонкого білого шовку. І почувався голим, коли одне з них не огортало його плечі. «Та краще голим, ніж мертвим, — сказав він собі. — Навіть без корзна я лишаюся братчиком Королегвардії. Вона має це поважати. Я маю примусити її зрозуміти.» Йому не личило від початку дозволяти втягнути себе в цю справу. Та недарма співець колись сказав, що кохання робить дурня з кожного чоловіка. Місто-тінь Сонцеспису часто здавалося покинутим у пеклі дня, коли самі лише мухи дзижчали запиленими вулицями. Та щойно наставав вечір — і ті самі вулиці поверталися до життя. Пан Арис чув тиху музику з-за забраних дерев’яними решітками вікон, які саме проминав; десь далі пальці вибивали на тамбурині швидкий лад танку списів, наповнюючи ніч шаленим серцебиттям. Там, де три провулки стрічалися коло другого зі Звивистих Мурів, постільна дівчина, вбрана лише у коштовності та запашну олію для тіла, закликала з балкону. Він кинув на неї погляд, згорбив плечі і попрямував далі — просто у щелепи вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі. Наші тіла зраджують навіть найгідніших.» Він пригадав короля Баелора Блаженного, який постував мало не до втрати свідомості, аби лише пригасити хіть, що гнітила і соромила його. Чи не варто і Арисові вчинити так само? Під високо вигнутим одвірком стояв коротун, смажачи шматки змії на жарівниці та перевертаючи їх дерев’яними братками, щоб хрумтіли, але не горіли. Густий та гострий запах приправ змусив очі лицаря потекти слізьми. Найкращі приправи до зміїного м’яса мали в собі краплю отрути — таке він чув у тутешніх краях — на додачу до гірчичного сімені та драконового перцю. Мирцела звикла до дорнійських страв чи не швидше, ніж до свого дорнійського княжича, і час від часу пан Арис куштував якусь із них, щоб її потішити. Страви обпікали йому горлянку, змушували хапатися за глек із вином… а виходячи з тіла знизу, пекли чи не гірше. Проте його маленька принцеса їх обожнювала. Він залишив її у замкових покоях схиленою над гральним столиком проти великого княжича Тристана — за роздумами, яку з розкішно оздоблених фігур посунути клітинами з нефриту, кривавнику та ляпис-лазуру. Повні вуста Мирцели були трохи розкриті, зелені очі зосереджено звужені. Гра називалася «цивасою». Вона приїхала до містечка Накот торговельною галерою з Волантису, а далі «сирітки» розповсюдили її у верхів’ях та пониззях Зеленокрівці. Дорнійський великокняжий двір за грою аж божеволів. Що до пана Ариса, то він вважав за божевілля саму гру. В ній було десять різних фігур, кожна з різними властивостями та силами, і дошка змінювалася від одного двобою до іншого залежно від того, як гравці розташовували свої власні клітини. Княжич Тристан заповзявся до гри одразу ж, як спізнав, а згодом і Мирцела навчилася, щоб не пасти задніх. Їй не виповнилося ще одинадцяти років, нареченому було тринадцять, але останнім часом вона вигравала частіше, ніж програвала. Втім, Тристан не переймався. Важко було уявити двох дітей, більше відмінних на вигляд. Він мав оливкову шкіру, пряме чорне волосся, вона — бліду, наче молоко, і копицю золотих кучерів. Світло і пітьма — наче королева Серсея і король Роберт. Лицар молився, щоб Мирцела знайшла більше втіхи у своєму дорнійському юнакові, ніж її мати — у штормовому князеві. Пана Ариса бентежило, що він мусив залишити Мирцелу на самоті, хай навіть у безпеці замку. До її покоїв у Башті Сонця вели двоє дверей, і на кожних стояло двійко стражників — надвірних ланістерівських вояків, прибулих з Король-Берега, загартованих у битвах, суворих і непохитно вірних аж до кісток. Мирцела також мала при собі покоївок та септу Еглантіну, а великого княжича Тристана беріг його присяжний панцирний слуга, пан Гаскойн з Зеленокрівці. «Ніхто її не зачепить, — казав він собі, — а за два тижні ми безпечно поїдемо звідси.» Принаймні так обіцяв йому великий князь Доран. Арис вразився, коли побачив, яким старим та немічним став дорнійський володар, але у слові великого князя сумніватися не міг. — Перепрошую, що не міг прийняти вас аж дотепер, і навіть не мав нагоди познайомитися з принцесою Мирцелою, — мовив Мартел, коли Ариса запросили до його світлиці, — та сподіваюся, моя донька Аріана зробила вашу гостину в Дорні приємною. — Саме так, пане великий князю, — відповів лицар, молячись, щоб його не зрадила барва на щоках. — Наша земля сувора і бідна, та й вона має свою вроду. Сумно мені чути, що ви бачили у Дорні самий лише Сонцеспис, та водночас лячно, щоб ви не опинилися в небезпеці разом із вашою принцесою поза цими мурами. Ми, дорнійці, маємо гарячу кров, швидко гніваємося і повільно пробачаємо. То була б велика втіха і розрада, якби я міг сказати, добрий лицарю, що війни проти престолу прагнули самі лише Піщані Змійки. Але не хочу вам брехати. Ви чули, як мої прості піддані на вулицях вимагали од мене скликати списи до бою. На жаль, половина дорнійського панства згодна з ними. — Як щодо вас, пане великий князю? — насмілився запитати лицар. — Моя матінка навчила мене багато років тому, що лише навіжені починають війну, яку не можуть виграти. — Можливо, поставлене руба запитання і образило великого князя Дорана, та він добре приховав свої почуття. — І все ж цей мир такий крихкий та тендітний… так само, як ваша принцеса. — Лише дикий звір завдасть шкоди маленькій дівчинці. — Моя сестра Елія теж мала маленьку дівчинку. Її звали Раеніс, і вона теж була принцесою. — Великий князь зітхнув. — Той, хто ладен устромити ножа в принцесу Мирцелу, не плекає ненависті до неї самої — так само, як пан Аморі Лорх не плекав ненависті до Раеніс, якщо її справді убив він. Такі люди шукають лише способу підштовхнути мою руку. Бо якщо Мирцелу вб’ють у Дорні, де вона знаходиться під моїм захистом, то хто повірить моїм виправданням? — Ніхто не зашкодить Мирцелі, поки я живий. — Це шляхетна обітниця, — мовив Доран Мартел зі слабкою усмішкою, — та ви всього лише одна людина, пане лицарю. Я сподівався, що ув’язнення моїх свавільних небог пригамує буремні води, але ми лише загнали тарганів назад під очерет. Щоночі я чую, як вони шепочуть і гострять ножі. «Він боїться, — усвідомив пан Арис. — Онде, навіть руки тремтять. Великий князь дорнійський почувається наляканим.» Лицареві аж мову заціпило. — Перепрошую, пане, — мовив далі великий князь Доран. — Я став кволий та хворий, щодня слабшаю, подеколи… Сонцеспис утомлює мене своїм гаміром, брудом та смородом. Я маю намір повернутися до Водограйних Садів, щойно мені дозволить обов’язок. І узяти принцесу Мирцелу з собою. Не встиг лицар висловити заперечення, як великий князь здійняв руку з червоними набряклими кісточками. — Ви також поїдете з нами. Разом з її септою, покоївками, охоронцями. Мури Сонцеспису досить міцні, але попід ними лежить місто-тінь. Навіть у замку щодня приходять і виходять сотні людей. Але Сади — то мій прихисток, моя царина. Великий князь Марон заклав їх як подарунок для своєї нареченої з дому Таргарієн, щоб відзначити шлюб Дорну з Залізним Престолом. Восени там найкраще: теплі дні, прохолодні ночі, солоний легіт з моря, водограї та ставки… А ще ж там багато дітей — хлопчиків та дівчаток з вельможних і шляхетних родин. Мирцела матиме приятелів свого віку для ігор та розваг. Там їй не буде самотньо. — Як скажете. Слова великого князя гупали в Ариса в голові. «Їй там буде безпечно.» Але чому Доран Мартел закликав його не писати до Король-Берега про переїзд? «Мирцелі буде найбезпечніше, якщо ніхто не знатиме, де вона знаходиться.» Пан Арис мусив погодитися, бо який мав вибір? Він був лицарем Королегвардії, так — але ж усього лише одним чоловіком, як сказав володар Дорну. Провулок зненацька відкрився у освітлений місяцем дворик. «Повз майстерню свічкаря, — написала вона, — потім у ворота і коротким прогоном зовнішніх сходів.» Він штовхнув ворота і піднявся витертими сходами до ніяк не позначених дверей. «Чи треба постукати?» Та натомість просто штовхнув двері й опинився у великій тьмяній кімнаті з низькою стелею, освітленій двійком запашних свічок, що миготіли у заглибинах, вирізаних у товстих лампачних стінах. Він побачив у себе під ногами, взутими в сандалі, візерунчасті мирійські килими, на одній стіні — гобелен, а ще — ліжко. — Панно? — покликав він. — Де ви? — Тут. Вона виступила з тіні позаду дверей. Навколо її правого передпліччя завивалася коштовна змійка, виблискуючи при кожному русі золотими та спижевими лусочками. Більше на ній не було нічого. «Ні, — хотів був сказати він їй, — я ж прийшов лише розповісти, що мушу їхати.» Але щойно побачив блиск її тіла у світлі свічок, як втратив мову. Горлянка йому всохла, наче дорнійські піски, і він стояв мовчки, всотуючи у себе розкіш її тіла, маленьку душу на шиї, круглі зрілі груди з великими темними сосками, круті вигини стану та стегон. І ось він уже обіймає її, а вона стягує з нього вбрання. Досягнувши нижньої сорочки, вона вхопила її на плечах і розірвала шовк аж до пупа… та Арисові було байдуже. Її шкіра під його пальцями була гладенька і тепла, як пісок, спечений дорнійським сонцем. Він підняв їй голову, знайшов її вуста, розтулив своїми, наповнив її грудьми свої долоні, легенько попестив соски великими пальцями і відчув, як вони твердішають. Її волосся було чорне, рясне, пахкотіло квітами зозулинців — темними земними пахощами, від яких він затверднув, аж стало боляче. — Торкнися мене, мій лицарю, — прошепотіла жінка йому на вухо. Його рука поповзла униз круглим черевцем і знайшла солодке вологе місце під кущиком чорного волосся. — Так, саме там, — промуркотіла вона, коли він ковзнув усередину пальцем. Вона тихенько писнула, потягла його до ліжка і штовхнула униз. — Іще, так, іще, так солодко, мій лицарю, лицарю, мій милий білий лицарю, так, так, я так тебе хочу… Її руки спрямували його міць у неї, а тоді охопили спину і притягли ближче. — Глибше, — прошепотіла вона. — Так… ой… Коли вона огорнула його ногами, вони здалися йому міцними, наче сталевими. Нігті дерли йому спину щоразу, як він устромлявся — знову, і знову, і знову, аж нарешті вона скрикнула і вигнула під ним спину. Відтак її пальці знайшли його соски і трудилися доти, доки він не пролив сім’я усередину її тіла. «Я міг би померти щасливим» — подумав лицар, і протягом тузня ударів серця відчував мир та спокій. Але не помер. Жага його була глибока і безмежна, як море, та коли найвища її хвиля відринула, гострі скелі сорому та вини знову увіп’ялися в душу. Інколи хвилям вдавалося накрити і сховати їх, та все ж вони завжди лишалися там, під водою — тверді, чорні, слизькі. «Що я роблю? — питав він себе. — Я ж лицар Королегвардії.» Він відкотився з неї, простягся горілиць і втупився у стелю. Там від однієї стіни до іншої бігла чимала тріщина. Її він раніше не помітив, як не помітив і малюнку на гобелені — царицю Німерію з її десятьма тисячами кораблів. «Я ж бачу лише її. Якби у вікно зазирнув дракон — і тоді я бачив би лише її груди, її обличчя, її посмішку.» — Є вино, — промурмотіла вона йому в шию і поклала руку на рамена. — Хочеш пити? — Ні. Він відкотився ще далі й сів на краєчку ліжка. У кімнаті панувала спека, та все ж він тремтів, наче з холоду. — Кров тече, — мовила вона. — Я надто сильно тебе подряпала. Коли вона торкнулася його спини, він зіщулився, наче її пальці палали вогнем. — Не треба. — І підвівся голий. — Більше не треба. — Маю цілющу масть. Для твоїх подряпин. «Але чим змастити мою ганьбу?» — Подряпини — то пусте. Пробачте мені, ясна панно, я мушу йти… — Вже так скоро? Вона мала низький, хрипкуватий, звабливий голос, широкий рот, створений для лагідного шепотіння у вухо, повні вуста для палких поцілунків. Волосся — чорне і рясне — спадало їй на голі плечі й далі аж до верхівок повних грудей, закручуючись великими, м’якими, недбалими кучерями. Таке саме м’яке та кучеряве волосся вона мала і на своєму горбку нижче живота. — Лишайся на ніч зі мною, мій лицарю. Я ще багато чого маю тебе навчити. — Я вже навчився від тебе забагато. — Не пригадую, щоб раніше ти гребував моєю наукою, ясний лицарю. Ти направду не хочеш утекти від мене до іншого ліжка, іншої жінки? Ану кажи, хто вона! Я битимуся з нею за тебе — з голими цицьками, ніж проти ножа. — Вона посміхнулася. — Ну хіба що то котрась із Піщаних Змійок. Тоді ми тебе поділимо. Я ж так люблю своїх сестричок. — Ти знаєш, що інших жінок я не маю. Лише… свою службу. Вона перекотилася на один лікоть, щоб краще його бачити. Великі чорні очі сяяли у світлі свічок. — Оту чумову сучку? Я її знаю. Між ніг — суха, наче пил пустелі, а цілунками випустить з тебе останню кров. Хай та клята служба поспить сама, а ти лишайся зі мною на ніч. — Моє місце — в палаці. Вона зітхнула. — З королівною замість князівни. Ти змушуєш мене до ревнощів. Гадаю, ти любиш її більше за мене. А вона ж така для тебе юна. Тобі потрібна не дівчинка, а доросла жінка. Та якщо тобі до смаку, я можу вдати з себе невинну дівчинку. — Не треба так казати. — «Пам’ятай: вона ж дорнійка.» У Обширі подейкували, що то з-за дорнійського харчу їхні чоловіки такі гарячі, а жінки — хтиві та свавільні. «Вогняний перець і чудернацькі приправи розбурхують кров. Вона нічого не може з собою вдіяти.» — Я люблю Мирцелу як доньку. Власну доньку йому було мати зась — так само, як і дружину. Замість них він мав гарненьке біле корзно. — Ми їдемо до Водограйних Садів. — Колись поїдете, — погодилася вона, — хоча з моїм татусем кожна справа тягнеться учетверо довше, ніж мала б. Якщо він каже вирушати назавтра, це означає «не пізніше, ніж за два тижні». У Садах тобі буде самотньо, повір мені. Ой леле, де ж той юний зух, який обіцяв решту життя пролежати у моїх обіймах? — Я був п’яний, коли обіцяв. — Ти випив три кухлі вина з водою. — Я був п’яний тобою. Відтоді минуло десять років… До тебе я ніколи не торкався жінки… жодної, відколи вдягнув біле. Я й не знав, яке воно буває, кохання. Тепер знаю, але… боюся. — Що може налякати мого білого лицаря?! — Я боюся за свою честь, — відповів він. — І за твою. — Про свою честь я в змозі подбати сама. — Вона торкнулася пальцем власних грудей, повільно обвела колом сосок. — Та й про свою втіху теж. Я доросла жінка, не мале дитя. Про те сумнівів бути не могло. Бачити її на перині, з тією хтивою посмішкою, за пестощами власних грудей… чи бувають на світі жінки з такими великими та хтивими сосками? Він ледве міг на них дивитися і не уявити, як хапає їх вустами, як смокче, доки вони не стануть тверді, мокрі та лискучі… Лицар відвернув погляд. Його спіднє валялося на килимах; він нахилився підібрати. — В тебе руки трусяться, — зауважила вона. — Гадаю, вони досі бажають пестити мене і голубити. Які нагальні справи змушують тебе, мій лицарю, напинати на себе одяг? Я полюбляю тебе таким, як зараз. Бо лише у ліжку, невдягнені, ми є найсправжнішими: жінками і чоловіками, коханцями, єдиною плоттю, такими близькими, якими можуть стати двоє людей. Одяг робить нас геть іншими. Я радше бажаю бути плоттю і кров’ю, ніж шовками і коштовностями, а ти… ти, мій лицарю — зовсім не твоє біле корзно. — Я ним є, — заперечив пан Арис. — Я насправді є моїм корзном. І між нами все має скінчитися — заради твого добра, не мого. Якщо нас викриють… — …то всі чоловіки тобі заздритимуть. — Чоловіки назвуть мене кривоприсяжцем. Що як хтось піде до твого батька і розкаже, як я тебе збезчестив? — Про мого батька різне кажуть, та ніхто не тримає його за дурня. Мого вінця цноти зірвав Байстрюк Божеласки, коли нам обом було чотирнадцять років. Знаєш, що зробив батько, коли дізнався? — Вона зібрала простирадло у жменю і підтягла до підборіддя, щоб прикритися. — Нічого. Мій батько краще за всіх уміє нічого не робити. Називає це «думати». А скажи-но мені, мій лицарю, чи справді тебе бентежить моя ганьба… а чи твоя власна? — І твоя, і моя. — Її звинувачення боляче вжалили його. — Це має бути наша остання зустріч. — Ти вже казав. «Казав, і не відступлю від наміру. Дарма що я слабкий — інакше б не був тут сього вечора.» Але їй він цього не сказав — адже вона була з тих жінок, що зневажають слабкість. Він знав це, відчував. «У ній більше від дядька, ніж від батька.» Арис відвернувся і знайшов свою смугасту нижню сорочку, розірвану навпіл аж до пупа. — Ти її понищила, — пожалівся він. — Як мені тепер її вдягати? — Спиною наперед, — мовила вона. — Коли вдягнеш решту, ніхто й не побачить, де розірвано. Може, твоя маленька принцеса тобі зашиє. Чи прислати тобі нову сорочку до Водограйних Садів? — Не треба мені подарунків. — Подарунки лише привернули б зайву увагу. Він струснув сорочку і натягнув на голову спиною вперед. Прохолодний шовк пригорнувся до шкіри, миттю пристав там, де вона подряпала йому спину. «Та нехай, до палацу якось дістануся.» — Я лише хочу скінчити оце… те, що ми… — Отака твоя лицарська чемність? Аж боляче стало. Міркую, чи не брехав ти мені, коли торочив про кохання. «Я б ніколи тобі не збрехав.» Пан Арис почувався так, наче йому загилили ляпаса. — Чого б іще я забув честь, якби не з кохання?! Коли я з тобою… то ледве можу думати… я ж завжди мріяв тільки про таку, як ти, але… — Слова — то вітер. Якщо ти мене кохаєш, то не кидай ніколи. — Я склав священну обітницю… — Так, не одружуватися і не мати дітей. Ну то я сьогодні пила місячний узвар, а заміж я за тебе піти не можу, ти й сам відаєш. — Вона посміхнулася. — Хіба що переконаєш лишити тебе при собі як коханця. — Тепер ти з мене глузуєш. — Лише трохи. Гадаєш, ти єдиний з Королегвардії кохав жінку? — Завжди є люди, котрим проказати обітницю легше, ніж дотримати, — визнав він. Так, пан Борос Блаунт вчащав до Шовкової вулиці, а пан Престон Зеленопіль свого часу зазирав до будинку, де жила дружина одного крамаря, коли самого крамаря не бувало вдома. Але Арис не хотів соромити своїх присяжних братчиків розповідями про їхні походеньки. — Пана Теренса Тойна знайшли у ліжку з коханкою його короля, — мовив він натомість. — Лицар присягнувся, що кохав її, але занапастив і своє життя, і її, а ще стягнув лихо на свою родину і спричинив загибель найшляхетнішого лицаря, що жив на цій землі. — Саме так і сталося. А що там співають про пана Лукамора Ласого, котрий мав три дружини і шістнадцять дітей? Як чую ту пісню, то завжди регочу. — Правда не така смішна, як пісня. Його ніколи не звали Лукамором Ласим, поки він жив на світі. Справжнє його ім’я було пан Лукамор Моц, і з життя свого він зробив суцільну брехню. Коли обман викрили, його власні присяжні брати вихолостили його, а Старий Король заслав на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися плакати за батьком. Він не був правдивим лицарем — так само, як Теренс Тойн… — Як щодо Драконолицаря? — Вона відкинула простирадла і спустила ноги на підлогу. — Ти назвав його найшляхетнішим лицарем на цій землі. А він узяв свою королеву до ліжка та нагуляв з нею дитину. — Я ніколи не повірю в це! — обурився Арис. — Оповідь про зраду принца Аемона з королевою Наерис — то просто казка. Ту брехню вигадав його брат, коли схотів порушити права свого законного сина на користь байстрюка. Недарма того Аегона кликали Негідним. Він знайшов паса з мечем і застібнув навколо стану. На шовковій дорнійській сорочці пас виглядав чудернацько, але знайома вага меча-півторака та кинджала нагадала йому, хто він є. — Я не хочу, щоб мене пам’ятали паном Арисом Негідним! — вигукнув він. — Я не заплямую своє корзно. — О так, — відповіла вона, — оте гарненьке біле корзно. Чи не забув ти, що мій двоюрідний дід носив таке саме? Він загинув, коли я була ще мала, та все ж я його пам’ятаю. Він був високий, наче башта, і лоскотав мене так, що я зі сміху аж дихати не могла. — Я не мав честі знати князя Левина, — відповів пан Арис, — та всі погоджуються, що він був визначним лицарем. — Визначним лицарем, який мав коханку. Зараз вона вже стара, проте люди кажуть, що замолоду була рідкісна красуня. «Князь Левин?!» Цієї оповіді пан Арис не знав і неабияк вразився. Зрада Теренса Тойна та всі походеньки Лукамора Ласого були записані у Білій Книзі. Але сторінка князя Левина не містила ані натяку на жінку в його житті. — Дядько завжди казав, що чоловіча гідність — це той меч, який у чоловіка в руці, а не той, що у штанях, — казала вона далі. — Годі тобі лицемірно просторікувати про заплямовані корзна. Тебе ганьбить не наше кохання, а чудовиська, яким ти служиш, і тварини, яких звеш своїми братами. Її слова різонули занадто близько до кістки. — Роберт не був чудовиськом. — Він видерся до престолу по трупах дітей, — відповіла вона. — Хоча погоджуся, що він був не Джофрі. «Джофрі.» Парубок був із себе вродливий, високий та міцний для свого віку, та більше лицар не міг сказати про нього жодного доброго слова. Пана Ариса досі соромила згадка про те, як він за наказом хлопчака бив бідолашну панну Старк. Коли Тиріон обрав Ариса супроводжувати Мирцелу до Дорну, він на знак подяки запалив свічку Воїнові. — Джофрі мертвий. Отруєний Бісом. — Хто б подумав, що карлик здатен на такий неймовірний злочин. — Тепер король — Томен, а він — геть не його брат. — І не його сестра. То була правда. Малий Томен мав добре серце і завжди намагався чинити якнайпорядніше. Але востаннє, коли його бачив пан Арис, він ридма ридав на столичному пришибі, хоча Мирцела навіть сльозини не зронила — а це ж її увозили з рідної домівки, щоб скріпити союз державної ваги її дівочою цнотою. Насправді принцеса була хоробріша за свого брата, розумніша і впевненіша у собі. Метикувала вона швидко, двірський звичай знала бездоганно. Її не лякало ніщо в світі — навіть Джофрі. «Так, жінки — сильна стать, недарма кажуть.» Він мав на увазі не лише Мирцелу, але також її матір і свою власну, Колючу Королеву, гарненьких і смертельно небезпечних Піщаних Змійок Червоного Гаспида. І велику князівну Аріану Мартел — її понад усе. — Не скажу, що не згоден, — відповів він. Голос лунав хрипко. — Ще б пак ти не погодився! З Мирцели вийде краща правителька держави. — Права сина передують правам доньки. — Але чому?! Який бог таке вигадав? Я — спадкоємиця мого батька. Чи повинна я поступитися своїми правами на користь братів? — Ти перекривлюєш те, що я сказав. Я ж ніколи… У Дорні все інакше. Але на престолі Семицарства ніколи не було самодержавної королеви, що правила б від свого імені. — Перший Візерис хотів, щоб його престол успадкувала саме донька Раеніра — ти ж цього не заперечиш? Та коли король лежав при смерті, Регіментар його Королегвардії вирішив інакше. «Пан Крістон Колій.» Крістон-Коронувач змусив брата піти проти сестри і розколов Королегвардію, спричинивши жахливу війну, названу співцями «Танком Драконів». Дехто вважає, що він діяв з честолюбства, бо принц Аегон легше корився сторонньому впливові, ніж його вольова старша сестра. Інші приписують йому шляхетніші спонуки — твердять, буцімто він захищав старовинні андальські звичаї. Кількоро людей шепотіло, ніби пан Крістон був коханцем принцеси Раеніри, перш ніж одягнув біле корзно, а відтак забажав помститися жінці, яка його відцуралася. — Коронувач накликав на Семицарство тяжкі знегоди, — мовив пан Арис, — і тяжку ціну заплатив за скоєне, але… — …але може так статися, що Седмиця надіслала тебе на землю, щоб один білий лицар виправив те, що зіпсував інший. Ти ж відаєш, що мій батько повертається до Водограйних Садів, беручи з собою Мирцелу? — Так. Щоб захистити від тих, хто бажає їй зла. — Ні. Щоб забрати якнайдалі від тих, хто бажає їй корони. Князь Оберин Гаспид сам би поклав їй корону на голову, якби був живий. Але моєму батькові бракує мужності. — Вона зіп’ялася на ноги. — Ти кажеш, що любиш дівчинку так, наче вона тобі кревна донька. Ти б дозволив позбавити рідну доньку всіх її законних прав та зачинити у в’язниці? — Водограйні Сади — не в’язниця, — мляво заперечив Арис. — Чого б це? Бо там є гарненькі ставки під розлогими деревами? Щойно дівчинка опиниться там, їй вже не дозволять нікуди виїхати. Так само і тобі — про це подбає Гота. А ти його не знаєш так, як знаю я. Він страшний і нестримний, коли його розбурхати. Пан Арис насупився. Дебелий норвоський сотник з помережаним рубцями обличчям завжди викликав у нього моторошний острах. «Кажуть, він навіть спить з отією величезною сокирою.» — То чого ж ти від мене хочеш? — Того самого, про що ти складав обітниці. Захистити Мирцелу, хоча б за ціну свого життя. Захистити її особу… та її спадкові права. Покласти їй на голову королівського вінця. — Але я присягав престолові! — Коли на ньому сидів Джофрі, не Томен. — Хай так, але Томен — добросердий хлопчина. З нього буде кращий король, ніж Джофрі. — Не кращий, ніж Мирцела. Вона теж любить його і не дозволить скривдити, цього я конче певна. Йому за правом належить Штормолам, бо князь Ренлі спадкоємця не лишив, а князя Станіса позбавлено статків і титулів. З часом до нього через паніматку перейде і Кастерлі-на-Скелі. Томен стане одним із наймогутніших князів у державі… а на Залізному Престолі сидітиме законна королева Мирцела. — Законна… не знаю… — Зате знаю я. — Коли вона підвелася, довга чорна плутанина кучерявого волосся впала їй нижче крижів. — Аегон Дракон створив Королегвардію та її обітниці, але що один король ухвалив, те інший може змінити чи скасувати. Королегвардія колись служила довіку, але Джофрі звільнив з неї пана Барістана, щоб дати біле корзно своєму собаці. Мирцела бажає тобі щастя, та й до мене ставиться приязно. Вона дасть нам дозвіл одружитися, коли ми попросимо. Аріана охопила його руками і прихилилася обличчям до грудей. Маківка голови опинилася просто під підборіддям. — І тоді ти матимеш і мене, і своє біле корзно, якщо така твоя мрія. «Вона дере мене на шматки.» — Ти знаєш, що так, але… — Я велика князівна дорнійська, — мовила вона своїм низьким звабливим голосом, — і вам, лицарю, не личить змушувати мене благати. Пан Арис ловив носом пахощі з її волосся, чув, як її серце стукотить проти його грудей, до яких вона притискалася. Його тіло відгукувалося на близькість, і він знав, що вона помітила. Та коли Арис поклав їй руки на плечі, то усвідомив, що вона тремтить. — Аріано? Моя люба панно? Що трапилося, кохана? — То мій лицар не здогадається сам? Я налякана. Ти кличеш мене коханою, а в проханні відмовляєш, і саме тоді, коли я маю в тобі найвідчайдушнішу потребу. Невже то такий страшний гріх — прагнути, щоб тебе захистив твій лицар? Він ніколи ще не чув у її голосі такої зневіри та відчаю. — Не гріх, — відповів він, — але ж ти маєш варту твого батька, вона збереже твій спокій, лише… — Я боюся варти мого батька. — Раптом голос її пролунав молодше від Мирцели. — Бо саме варта мого батька спіймала і забила в кайдани моїх милих сестричок. — Вони не в кайданах. Я чув, вони мають усі вигоди й розкоші. Аріана гірко засміялася. — Ти їх бачив? Мене він до них не пускає, ти про це знав? — Вони проказували зраду, розпалювали війну… — Лорезі шість років, Дореї — вісім. Яку війну вони могли розпалювати? Але батько ув’язнив їх разом із сестрами. Ти ж його бачив. Страх примушує навіть сильних чоловіків робити таке, чого б вони інакше не зробили, а мій батько ніколи не був сильним. Арисе, серденько моє, послухай мене заради того кохання, в якому ти мені освідчився. Я ніколи не була така безстрашна, як мої сестри в перших, бо пішла від слабшого сімені, але ми з Тієною одного віку і ще малими дівчатками стали близькі, наче рідні. Поміж нас немає таємниць, і якщо її ув’язнили, то можуть ув’язнити і мене, і то за ту саму справу… за справу з Мирцелою. — Твій батько ніколи цього не зробить. — Ти не знаєш мого батька. Я дарую йому зневіру, відколи вперше з’явилася на цей світ без пуцьки між ніг. Півдесятка разів він намагався віддати мене заміж за беззубих сивих старців — щоразу огидніших. Мушу визнати, він ніколи не наказував мені з ними одружитися, та самі лише пропозиції достатньо говорять про те, як він мене зневажає. — І все ж ти його спадкоємиця. — Справді? — Він залишив тебе правити у Сонцесписі, коли сам поїхав до Водограйних Садів, хіба ні? — Правити?! Оце вже ні. Він лишив свого брата в перших пана Манфрея за каштеляна, старого сліпого Рікассо за підстолія, шафарів — збирати мита і податки та віддавати їх на облік підскарбниці Алисі Панібрат, шарифів — берегти лад у місті-тіні, тивунів — судити порушників великокняжого закону, а маестра Милоша — давати ради листам, що не потребували уваги самого великого князя. Над усіма він поставив Червоного Гаспида. Мені віддали право лаштувати бенкети і свята, а ще розважати поважних гостей. Оберин їздив до Водограйних Садів щодватижні; мене батько викликав двічі на рік. Я не той спадкоємець, якого він хоче — він ясно дав мені це зрозуміти. Наші закони стримують його, інакше б він віддав наступництво престолу моєму братові — це я знаю напевне. — Братові?! — Пан Арис узяв її за підборіддя і підняв голову, щоб зазирнути в очі. — Ти ж не про Тристана кажеш? Він іще зовсім хлопчик. — Та не про Триса. Про Квентина. — Її очі були зухвалі та чорні, як гріх, і дивилися незворушно. — Я знаю правду, відколи мені виповнилося чотирнадцять. Одного вечора я пішла до батькової світлиці поцілувати його на ніч і побачила, що його нема. Згодом я дізналася, що по нього тоді послала мати. Батько лишив запалену свічку, я підійшла загасити її та побачила недописаного листа до мого брата Квентина, що жив тоді у Крицаку. Батько наказував Квентинові ретельно виконувати все, що радять маестер та майстер-мечник, бо «одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном, а володар має бути сильним і тілом, і розумом». — Сльоза скотилася м’якою щокою Аріани. — То були слова мого батька, написані ним власноруч. Відтоді вони палають у мене в голові. Тієї ночі я плакала, поки не заснула — і ще багато ночей поспіль. Пан Арис ще не мав нагоди для знайомства з Квентином Мартелом. Великого княжича виховував з дитячих літ князь Крицак, якому він служив джурою, тоді зброєносцем, а тоді прийняв від князя і лицарство, зневаживши Червоного Гаспида. «Якби я був батьком, то теж хотів би мати сина за спадкоємця» — подумав Арис, але чуючи біль у її голосі, розумів, що втратить кохану, якщо зізнається. — Може, ти не так усе зрозуміла, — припустив він. — Ти ж була дитиною. Може, батько лише заохочував твого брата до послуху в навчанні. — Гадаєш? То скажи мені — де тепер Квентин? — Великий княжич знаходиться у війську князя Крицака на Кістяному шляху, — відповів пан Арис із осторогою в голосі. Це йому сказав старий каштелян Сонцеспису, ще коли лицар уперше прибув до Дорну. Маестер з шовковою бородою повторив те саме. Але Аріана уперто заперечила: — Батько хоче, щоб ми в це вірили. Але я маю друзів, які кажуть інше. Мій брат потай перетнув вузьке море, вдаючи з себе пересічного купця. Навіщо? — Звідки мені знати? На те може бути сто різних причин. — Або лише одна. Чи знаєш ти, що «Золота Дружина» розірвала свою угоду з Миром? — Сердюки порушують угоди мало не щодня. — Але не «Золота Дружина». «Наше слово — те саме золото» — хваляться вони від днів Лихого Булата і донині. Мир стоїть на межі війни з Лисом і Тирошем. Навіщо розривати угоду, яка обіцяла гарну платню і чудову здобич? — Можливо, Лис запропонував кращу. Або Тирош. — Ні, — заперечила вона. — Я б повірила про будь-який інший охочий полк — чи не кожен легко змінить хазяїна за пів-шеляга. Але «Золота Дружина» зовсім інакша. То братство вигнанців і синів вигнанців, поєднане мрією Лихого Булата. Вони хочуть повернутися до рідного дому не менше, ніж добути золота. Князь Крицак знає про це незгірш мене. Його діди-прадіди билися поруч із Лихим Булатом у трьох Повстаннях Чорножарів. Вона узяла пана Ариса за руку і переплела його пальці зі своїми. — Ти колись бачив знак дома Толан з Примар-Горба? Він мусив якусь мить поміркувати. — Дракон, що їсть власного хвоста? — Дракон означає час. Він не має ані початку, ані кінця — усі речі повертаються на те саме коло знову і знову. Андерс Крицак — то відроджений Крістон Колій. Він шепоче у вухо моєму братові, що той має правити після мого батька, що чоловікам не годиться схилятися перед жінками… і що Аріана особливо непридатна до правління, бо є свавільною хвойдою. — Вона рвучко та рішуче струснула волоссям. — Тож твоя королівна і твоя князівна поділяють спільну справу, добрий лицарю… а ще вони поділяють любов воїна, яку він проголошує до кожної з двох, проте не хоче битися за жодну. — Я битимуся! — Пан Арис упав на одне коліно. — Мирцела старша і краще пасує до корони. Хто захистить її права, якщо не воїн Королегвардії? Мій меч, моє життя, моя честь — усе належить їй… і тобі, втіха мого серця. Присягаюся: ніхто не вкраде твого спадку, поки я маю силу підняти меча. Я весь твій. Чого ти хочеш від мене? — Усього. — Вона стала на коліна поцілувати його вуста. — Усього тебе, мій коханий. Моє справжнє, єдине, солодке кохання назавжди й довіку. Але спершу… — Кажи — і матимеш. — Спершу — Мирцелу. Бран Крук скрикнув, і Бранові чомусь побігли спиною дрижаки. «Я ж майже дорослий чоловік, — мусив він нагадати собі. — Я маю бути хоробрим.» Але повітря навколо було різке, холодне, моторошне. Зляканим почувався навіть Літо — хутро на його карку стояло дибки. Схилом гори простяглися чорні голодні тіні. Дерева зігнулися і скрутилися під вагою намерзлої криги. Деякі ледве нагадували дерева — вбрані від коренів до найменших гілочок у скрижанілий сніг, вони стояли купами, наче велетні, страшні потворні істоти, зіщулені під морозним вітром. — Вони тут. Розвідник витяг меча. — Де? — стиха запитала Мейра. — Близько. Не знаю. Десь тут. Крук заверещав знову. — Ходор, — прошепотів Ходор. Він ховав руки від холоду під пахвами; з бурого куща бороди висіли бурульки, вуса перетворилися на кавалок замерзлих шмарклів, що химерно відбивав червоні відблиски західного сонця. — Вовки теж близько, — застеріг Бран. — Ті, які за нами йшли. Літо їх чує, коли ми під вітром. — Вовки — найлегші з наших ворогів, — мовив Холоднорукий. — Ми мусимо лізти нагору. Скоро стемніє. Краще вам бути всередині, коли настане ніч. Їх вабить ваше тепло. Він зиркнув на захід, де крізь дерева проглядали останні промені сонця, схожі на тьмяне сяйво віддаленого багаття. — Це єдиний вхід? — спитала Мейра. — Є ще чорний. За п’ятнадцять верст на північ у глибокій скалубині. Йому не довелося пояснювати. Навіть Ходор не зумів би спуститися вузькою щілиною в землі чи скелі з Браном на спині, а Йодженові було однак не подолати хоч п’ятнадцять верст, хоч тисячу. Мейра роздивилася схил гори. — Шлях начебто вільний. — Начебто, — похмуро буркнув розвідник. — Холод чуєте? Там щось є. Але де ж вони? — Усередині печери? — припустила Мейра. — Печеру стережуть. Туди їм не пройти. — Розвідник показав вістрям меча. — Онде вхід, бачите? На середині схилу, між оберіг-деревами, щілина у скелі. — Бачу, — мовив Бран. Звідти вилітали круки і залітали назад. Ходор переступив з ноги на ногу. — Ходор. — Я бачу лише закапелок у скелі, — мовила Мейра. — Там є прохід. Спершу крутий та кривий, наче гірський струмок. Якщо досягнете його, врятуєтеся. — А ви? — Печеру охороняють. Мейра роздивилася заглибину в скелі. — Відси дотуди з півтисячі сажнів, не більше. «Так, не більше, — подумав Бран, — але все вгору схилом.» Гора була крута, заросла лісом. Сніг припинився ще три дні тому, але ані крихти його не розтануло. Під деревами землю вкривала біла ковдра — недоторкана, бездоганна. — Тут нікого нема! — зухвало заявив Бран. — Погляньте на сніг — жодного відбитку. — Білоходи ступають снігом легко-легко, — мовив розвідник. — На їхніх стежках не знайдеш відбитків. Згори йому на плече злетів крук. Останнім часом з ними лишилося хіба з тузінь великих чорних птахів. Решта зникла дорогою — щоранку вони прокидалися віді сну і знаходили коло себе чимраз менше крилатих супутників. — Ходи! — крякнув птах. — Ходи, ходи! «Триокий гайворон, — подумав Бран. — Зеленовидець.» — Тут не надто далеко, — мовив він. — Трохи видертися вгору, і будемо в безпеці. Може, навіть вогонь запалимо. Усі вони змерзли, змокли і зголодніли, за винятком хіба розвідника, а Йоджен Троск був уже не в змозі ходити сам. — Ви йдіть. Мейра Троск схилилася над братом. Той сидів у западині стовбуру старого дуба, заплющивши очі, й шалено тремтів. Невеличка смужка обличчя, що виднілася з-під каптура та шалика, була бліда, наче навколишній сніг, хіба що теплий подих парував із ніздрів. Мейра тягла його на собі цілісінький день. «Їжа та вогонь повернуть його до життя» — переконував себе Бран, хоча сам був не певний. — Я не можу водночас і битися, і тягти Йоджена. Гора надто похила, — казала Мейра. — Ходоре! Неси Брана до тієї печери! — Ходор, — відказав Ходор і ляпнув долонями. — Йодженові треба попоїсти, та й усього, — промимрив Бран, почуваючись жалюгідно. Відколи велетенський олень упав утретє й востаннє, а відтак Холоднорукий став коло нього на коліна у сніг, пробурмотів благословення невідомою мовою і врізав горлянку, минуло вже дванадцять днів. Бран рюмсав, наче мале дівча, коли на сніг вихлюпнула гаряча яскрава кров. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, коли дивився на Мейру Троск і Холоднорукого, що патрали відважну істоту, котра пронесла їх так далеко на північ. Він казав собі, що не їстиме, що краще голодувати, ніж розкошувати плоттю вірного друга, та зрештою поїв аж двічі — у власній шкурі та у шкурі Літа. Хай як олень висох від голоду та поневірянь, але кусні м’яса, вирізаного з тіла звіра розвідником, живили їх протягом аж семи днів, доки вони не прикінчили рештки, скупчившись над вогнем у руїнах старого городища на пагорбі. — Так, йому треба попоїсти, — погодилася Мейра, пестячи братове чоло. — Нам усім треба. Але їсти тут нема чого. Ходіть собі. Бран змигнув сльозу і відчув, як вона крижаніє на щоці. Холоднорукий узяв Ходора за плече. — Темнішає. Якщо їх тут нема, то скоро будуть. Ходімо. Нічого не відповівши, Ходор струсив налиплий на ноги сніг і почалапав угору крізь замети з Браном на спині. Холоднорукий обережно скрадався поруч, тримаючи меча у чорній руці. Літо трусив слідом. Подекуди сніг лежав вище за нього; тоді великий лютововк мусив зупинятися та розгрібатися щоразу, як пірнав крізь тоненьку кірку. Поки вони дерлися вгору, Бран незграбно обернувся назад у своєму кошику і побачив, як Мейра обіймає брата однією рукою під пахви, щоб підняти на ноги. «Він для неї заважкий, а вона заморена голодом і не має вже колишньої сили.» Мейра стискала в іншій руці жаб’ячу сандолю і встромляла її зубцями в сніг, щоб хоч якось підпертися. Вона саме почала підніматися схилом, почасти тягнучи, почасти несучи брата, коли Ходор пройшов між двома деревами, і Бран загубив їх з очей. Гора ставала дедалі крутішою. Сніг рипів під Ходоровими чобітьми. Одного разу йому під ногу трапився камінь, велетень запнувся і трохи не покотився назад схилом, якби розвідник не впіймав його за руку і не врятував. — Ходор, — мовив Ходор. Кожен подих вітру здіймав у повітря тонкий білий порох, що в останніх променях дня сяяв, наче дрібне скло. Навколо них ляпали крилами круки; один пролетів просто над головою і зник у печері. «Чотири десятки сажнів, — подумав Бран, — зовсім недалечко.» Раптом Літо зупинився при початку крутої смуги нетоптаного білого снігу. Лютововк покрутив головою, нюхнув повітря, загарчав. Настовбурчивши хутро, він почав задкувати. — Ходоре, стій! — наказав Бран. — Чекай, Ходоре! Щось тут чинилося недобре. Літо це відчував, і Бран теж. «Тут причаїлося щось погане. І то близько.» — Ні, Ходоре, повертай назад! Але Холоднорукий дерся угору, і Ходор не хотів спинятися. — Ходор-ходор-ходор, — гучно забурчав він, геть потопивши у своєму гуркотінні стривожені Бранові умовляння. Подих його важчав, блідий туман курився у повітрі. Він зробив крок, потім ще. Сніг сягав йому пояса, схил був дуже крутий. Ходор нахилився уперед, хапаючись за камені та дерева. Ще крок. Потім ще один. Зрушений Ходором сніг ковзнув донизу, утворивши невеличку лавину. «Двадцять п’ять чи тридцять сажнів.» Бран звісився набік, щоб краще роздивитися печеру. А тоді побачив дещо інше. — Вогонь! У крихітній розколині між оберіг-деревами блимало червонясте сяйво, кличучи до себе крізь дедалі густіші сутінки. — Дивіться, там хтось… Ходор заверещав, крутнувся, запнувся і впав. Бран відчув, як світ перекидається догори дригом. Величезний стайняр навіжено крутився навколо себе. Шалений удар вибив з Брана увесь подих, кров наповнила рота. Ходор судомився і катався снігом, чавлячи собою скаліченого хлопчика. «Щось ухопило його за ногу.» На пів-удару серця Брана охопила надія, що то корінь заплутався навколо гомілки… аж тут корінь заворушився. «Рука!» — зрозумів Бран, і тут з-під снігу вигулькнула решта мертв’яка. Ходор щосили копнув його ногою, влучивши обліпленою снігом п’ятою упиреві в обличчя. Та мрець навіть не відчув. Двоє зчепилися, гамселячи та деручи пазурями один одного і водночас ковзаючи униз схилом. Поки Бран був унизу, носа й рота йому забило снігом, та вже за мить його знову викотило нагору. Негайно щось ударило в голову — камінь, друзка льоду, кулак мерця, він не міг сказати напевне — і Бран вивалився зі свого кошика та простягся схилом, випльовуючи сніг і тримаючи в руці, одягненій в рукавицю, жмут волосся, вирваного з Ходорової голови. А навколо нього з-під снігу один за одним поставали мерці. «Два, три, чотири…» Бран швидко загубив лік. Упирі наче вибухали з білого покрову серед хмар снігового пилу; деякі з них мали на собі чорне, інші — подерті шкури, хтось був зовсім голий. Усі мали бліду плоть, чорні руки та блакитні очі, що сяяли подібно до холодних зірок. Троє з них накинулися на розвідника. Бран побачив, як Холоднорукий рубонув одного поперек обличчя, але упир продовжив наступ, відтісняючи його просто до рук інших. Ще двоє кинулися за Ходором, незграбно шкутильгаючи униз схилом. Раптом Бран зрозумів, що Мейра зараз підніметься просто в гущавину бійки, і його охопив безпорадний жах. Зібравши сили, він струсив з себе сніг і заволав попередження. І тут щось злапало його, і крик перетворився на вереск. Бран ухопив жменю снігу та кинув у мерця, але той навіть не змигнув. Чорна рука занишпорила обличчям, інша — животом. Пальці були тверді, наче залізо. «Він мені всі тельбухи витягне!» Але тут між ними опинився Літо. Бран мигцем уздрів, як шкіра упиря репає, мов гнилий крам, почув, як тріщить зламана кістка. Тоді побачив долоню і зап’ясток окремо від тіла, судоми блідих пальців, рукав вицвілого чорного сукна. «Чорне, — майнула думка, — він у чорному, він служив у Варті.» Великий сірий вовк відкинув одірвану руку, крутнувся, занурив зуби у шию мерця під його підборіддям… а тоді люто смикнув головою і вирвав величезний шмат горлянки створіння у хмарі бризок сірого гнилого м’яса. Відірвана рука все ще судомилася, і Бран одкотився подалі від неї. Лежачи на животі й риючи руками сніг, він побачив угорі дерева — бліді, вкриті сніговими кожухами — і тьмяне жовте сяйво між ними. «Двадцять сажнів.» Якби він зумів протягти себе двадцять сажнів, тоді б вороги його не дістали. Волога всотувалася йому в рукавиці, поки він чіплявся за корені та камені, повзучи на світло. «Ще далі, ще трохи… і відпочинеш коло вогню.» Дотоді між деревами згасло останнє світло, і впала ніч. Холоднорукий рубав та різав, оточений колом мертвих упирів. Літо шматував того, якого звалив, ухопивши зубами просто за обличчя. Ніхто не звертав на Брана уваги. Він підповз іще вище, тягнучи за собою безсилі ноги. «Якби ж досягти тієї печери…» — Хо-о-о-о-дор! — залунав жалібний вереск звідкілясь знизу. І раптом він перекинувся з Брана — скаліченого хлопчини, що повз снігом — на Ходора, якому на середині схилу мертв’як намагався видерти очі. Заревівши, він зіп’явся на ноги, люто жбурнув потвору геть. Упир став на одне коліно, почав підводитися. Бран висмикнув Ходорового меча з-за пояса. Десь глибоко усередині він іще чув, як Ходор скиглить з переляку, але ззовні лишився тільки сажінь шаленого гніву зі старим залізом у руці. Він здійняв меча і зронив його на одного з упирів, гучно хекнувши, коли клинок прорізав вогку вовну, іржаву кольчугу та гнилу шкіру і заглибився у плоть та кістки. — ХОДОР! — заревів він і рубонув знову. Цього разу голова упиря злетіла з шиї, і на якусь мить Бран зрадів перемозі… аж тут дві мертві руки наосліп сягнули йому до горла. Бран сахнувся, спливаючи кров’ю, але поруч зненацька опинилася Мейра і глибоко встромила сандолю в спину упиреві. — Ходор! — заревів Бран знову, вимахуючи руками, щоб закликати її лізти угору. — Ходор-ходор! Йоджен кволо судомився там, де вона його залишила. Бран підійшов, кинув меча, підібрав хлопця Ходоровими руками і зіп’явся на ноги. — ХОДОР! — страшно заревів він утретє. Мейра очолила похід угору схилом, тицяючи вістрями у найближчих упирів. Ті хоч і не зважали на зброю, зате були повільні й незграбні. — Ходор, — повторював Ходор на кожному кроці. — Ходор, ходор. Йому стало цікаво, що подумає Мейра, якщо він раптом скаже, що кохає її. Високо нагорі у снігу танцювали палаючі постаті. «Упирі, — зрозумів Бран. — Хтось їх підпалив.» Літо гарчав і клацав зубами, витанцьовуючи навколо найближчого — величезного пошматованого здорованя, що судомився у вихорах полум’я. «Нащо він вистрибує так близько — здурів, абощо?» А тоді побачив себе долічерева у снігу. Літо намагався відігнати чудовисько від нього самого. «Що станеться, якщо воно вб’є моє тіло? — спитав себе Бран. — Чи стану я навіки Ходором? Чи повернуся у шкуру Літа? А чи просто помру?» Світ запаморочливо кружляв навколо нього. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — усе хилилося, мінилося, оберталося. Він відчув, що запинається. Почув вереск Ходора: — Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор! Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор! З печери вилітала хмара круків; Бран побачив невеличку дівчинку зі смолоскипом у руці, яка вимахувала ним туди й сюди. На мить Бранові здалося, що то його сестра Ар’я… божевілля, бо ж він знав, що його менша сестричка блукає десь за тисячі верст або лежить у могилі. І все ж якась дівчинка стояла там і вимахувала вогнем — тоненька, у лахмітті, на вигляд зовсім дика, зі сплутаним волоссям. Сльози наповнили Ходорові очі й замерзли у них. Весь світ знову перекинувся догори дригом, вивернувся навиворіт, і Бран опинився у власній шкурі, майже похований у снігу. Вогняний упир вивищувався над ним, чітко окреслений на тлі дерев у снігових саванах. То був один з голих мерців, помітив Бран за мить перед тим, як найближче дерево струсило з себе увесь сніг просто йому на голову. Наступне, що він усвідомив, була постіль із соснової глиці під спиною і темна кам’яна стеля над головою. «Це печера. Я в печері.» У роті стояв смак крові — у бійці він вкусив собі язика. Праворуч палало багаття, тепло омивало йому обличчя, і він ніколи ще не почувався так добре. Там був і Літо — він нюхав усе навколо — і Ходор, наскрізь промоклий. Мейра тримала на колінах голову Йоджена. А істота, схожа на Ар’ю, стояла над ними, стискаючи в руці смолоскипа. — Сніг, — мовив Бран. — Він на мене впав. І поховав. — Сховав од ворога. Я тебе витягла. — Мейра кивнула головою на дівчинку. — Але врятувала нас вона. Смолоскипом… бо вогонь їх убиває. — Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний. То не був голос Ар’ї — так само, як і голос малої дитини. То був голос жінки, високий та приємний, з дивним наспівом у ньому, що подібного Бран ніколи не чув, і такою тугою, що мало не розбила йому серце. Бран примружився, щоб краще роздивитися. На вигляд то й справді була дівчинка, проте менша за Ар’ю, з плямистою, наче в сарни, шкірою під накидкою з листя. Очі вона мала чудернацькі: великі та мінливі, наче рідина, золоті з зеленим, зі схожою на котячу щілиною зіниці. «Таких очей не буває.» Волосся її було плутаниною брунатного, червоного та золотого — всіх барв осені — а вплетені у нього були лози, дрібні гілочки та зів’ялі сушені квіти. — Хто ви? — спитала Мейра Троск. Але Бран знав. — Це дитина. Одна з дітей лісу. Він затремтів — з неймовірного подиву радше, ніж із холоду. Вони опинилися у одній з казок Старої Мамки. — То першолюди кликали нас дітьми, — відказала маленька жінка. — Велетні ж називали нас «вох-дак-наг-гран», «люди-білки», бо ми малі, спритні й любимо дерева. Та ми не білки і не діти. Правдивою мовою наша назва означає «співці пісень землі». Перш ніж було сказане перше слово вашої прадавньої мови, наші пісні вже співалися протягом десяти тисяч років. Мейра відповіла: — Але ж тепер ви розмовляєте посполитою мовою. — Заради нього. Заради малого Брана. Я народилася в часи дракона і двісті років ходила світом людей — спостерігала, слухала, пізнавала. Я б і досі блукала, та ноги мої стомилися, серце виснажила туга, і я повернулася додому. — Двісті років?! — перепитала Мейра. Дитина лісу посміхнулася. — Не ми, а люди — справжні діти в цьому світі. — Ви маєте ім’я? — запитав Бран. — Коли потребую. — Вона майнула смолоскипом у бік чорної тріщини в задній стіні печери. — Нам униз. Ви мусите піти зі мною. Бран знову здригнувся. — Але розвідник… — Він не може увійти. — Його вб’ють! — Ні. Його вбили дуже давно. Ходімо! Там, у глибині, тепліше, і ніхто вам не зашкодить. Він на вас чекає. — Триокий гайворон? — запитала Мейра. — Зеленовидець. Вимовивши відповідь, вона рушила геть, а їм не лишилося нічого, крім рушити слідом. Мейра допомогла Бранові сісти на спину Ходорові, хоча його кошик був поламаний та мокрий від розталого снігу. Відтак вона обійняла брата, підперла плечем і допомогла стати на ноги. Очі його розплющилися, і він спитав: — Що таке? Мейро? Де це ми? — А побачивши вогонь, посміхнувся. — Я бачив такий дивний сон. Прохід був вузький, покручений і такий низький, що Ходор мусив пригинатися. Бран теж нахилився, скільки міг, та все одно маківкою голови шкрябав і бився об стелю. Крихти землі сипалися з неї при кожному доторку, втрапляли у очі та волосся, а одного разу він ударився чолом об товстий білий корінь, що витикався зі стіни — з нього на всі боки розчепірилися мацаки, а між ними висіло павутиння. Дитина крокувала попереду зі смолоскипом у руці; позаду чувся шепіт її листяного вбрання, але прохід повертав так часто, що Бран скоро загубив її з очей. Єдиним світлом лишилися відблиски на стінах проходу. Після того, як вони трохи спустилися, печера розділилася, але ліва її гілка лишилася темною, наче смоляна яма, і навіть Ходор здогадався повернути праворуч слідом за смолоскипом. Гра тіней створювала враження, що й стіни навколо теж рухаються. Бран бачив, як з землі навколо вигулькують великі білі змії й миттю зникають у ній, і серце його калатало зі страху. Він питав себе, чи не втрапив помилково до якогось гнізда молочних гаспидів чи величезних могильних червів — м’яких, блідих, огидних. «Могильних червів, що мають зуби.» Ходор їх теж бачив і скиглив «Ходор», не маючи охоти йти далі. Та коли жінка-дитина спинилася і дозволила їм наздогнати себе, світло смолоскипа усталилося, і Бран зрозумів, що ті змії — такі самі білі корені, як той, що вдарив його по голові. — Це корені оберіг-дерев, — мовив він. — Пам’ятаєте серце-дерево у божегаї? Ходоре? Біле дерево з червоним листям? Дерево не завдасть вам шкоди. — Ходор, — відповів Ходор і пірнув уперед, поспішаючи за дитиною зі смолоскипом у глибини землі. Вони проминули ще одне розгалуження, тоді ще, а тоді прийшли до лункої печери завбільшки з велику трапезну Зимосічі, де зі стелі висіли кам’яні зуби, а інші витикалися з підлоги. Дитина у листяному вбранні прокладала між них стежку, час від часу зупиняючись і нетерпляче вимахуючи до них смолоскипом. «Сюди, — здавалося, промовляла вона. — Сюди, хутчіш, не баріться!» Потім було ще чимало бокових проходів, чимало печерних помешкань; десь праворуч від себе Бран почув капотіння води. Коли він кинув туди погляд, то побачив очі з чорними вузькими зіницями, що яскраво палали, віддзеркалюючи світло смолоскипа. «Ще діти, — сказав він собі, — це дівча тут не єдине.» Але на думку мимоволі спала казка Старої Мамки про дітей Генделя. Корені були тут усюди, пронизуючи землю та камінь, затуляючи одні проходи та підпираючи дахи інших. «Тут нема кольорів» — раптом усвідомив Бран. Тутешній світ складався з чорної землі та білого дерева. Серце-дерево Зимосічі мало корені завтовшки з ноги велетня, але ці були ще товщі. А ще Бран ніколи не бачив так багато їх одразу. «Напевне, над нами росте цілий гай оберіг-дерев.» Світло знову пригасло. Хай і невеличка, дитина-не-дитина вміла рухатися швидко. Ходор затупав услід, але коли щось захрумтіло під ногами, то спинився так раптово, що Мейра і Йоджен мало не вдарилися йому в спину. — Кістки, — мовив Бран, — це кістки. Підлога проходу всипана була кістками птахів та звірів. Були там ще й інші кістки: великі, наче велетневі, та дрібні, наче дитячі. З обох боків у заглибинах, вирізьблених у камені, лежали та дивилися на них черепи. Бран побачив череп вовка і череп ведмедя, півдесятка людських черепів і майже стільки ж велетневих. Решта була малих, дивних обрисів. «Черепи дітей лісу.» Корені росли навколо них і просто крізь них — усі до одного. На деяких згори сиділи круки, проводжаючи прибульців блискучими чорними очицями. Остання ділянка їхньої подорожі у пітьмі була найкрутіша. Ходор спустився на дупі, підскакуючи на горбках посеред мішанини потрощених кісток, сипкого ґрунту і дрібних камінців. Жінка-дитина чекала на них, стоячи на одному кінці природного містка над розчахнутим проваллям. Десь унизу в темряві Бран почув шум потоку води. «Підземна річка.» — Треба перетинати? — запитав Бран, коли Троски перед ним ковзнули донизу. Він добряче злякався — бо якщо Ходор послизнеться на вузькому містку, то падати доведеться довгенько. — Ні, хлопче, — відповіла дитина. — Позаду тебе. Вона підняла смолоскипа вище, світло замиготіло і нібито змінилося. Щойно полум’я палало жовтогарячим, наповнюючи печеру червонястими відблисками — і раптом барви зникли, лишивши тільки чорне та біле. Мейра позаду тихо зойкнула. Ходор обернувся. Перед ними посеред цілого гнізда переплетених коренів — схожого на виплетений з оберіг-дерева престол — сидів білий можновладець у чорних шатах, занурений у глибокий сон. Корені обіймали його всохле тіло, як мати обіймає дитину. Кінцівки його так витончилися, а одяг зогнив, що Бран спершу сприйняв його за ще один труп — мерця, що сидів тут, доки під ним, над ним та крізь нього не проросли корені. Шкіра мертвого князя печери, видна окові, була біла, за винятком криваво-червоної плями, що наповзала з шиї на щоку. Біле волосся було тонке та ріденьке, але таке довге, що спадало на земляну підлогу. Корені обкрутилися навколо ніг, наче дерев’яні змії. Один пропанахав висохлу плоть стегна, пробивши штани, і виникав знову аж із плеча. З черепа витикався кущ темно-червоного листя, чоло мережили сірі гриби. На обличчі ще лишилося трохи шкіри — твердої, напнутої, наче на чоботі, але й вона вже витончилася так, що подекуди крізь неї визирали жовті та брунатні кістки. — Ви триокий гайворон? — почув Бран власні слова. «Але ж триокий гайворон мусить мати три ока. А цей має лише одне, і те червоне.» Бран відчував, як воно на нього витріщається, виблискуючи у світлі смолоскипа, наче озерце крові. Де мало бути друге, крізь порожню очницю ріс тоненький білий корінець, проповзаючи щокою і далі пірнаючи в шию. — Гайворон? — Голос блідого володаря був сухий, вуста ворушилися спроквола, наче забули, як вимовляти слова. — Так, я ним колись був. Чорний одягом, чорний кров’ю. Одяг на ньому зогнив та вицвів, заріс плямами моху, був поточений хробаками, і все ж чорну барву на ньому ще можна було роздивитися. — Я був різними людьми, Бране. Тепер я той, ким ти мене бачиш. І розумієш, чому я не міг прийти до тебе… хіба що уві сні. Я спостерігав за тобою дуже довго, спостерігав тисячею очей і ще одним. Я бачив твоє народження, а перед тобою — народження твого вельможного панотця. Я бачив твій перший крок, чув твоє перше слово, приходив у твій перший сон. Я дивився, як ти падав. І ось нарешті ти прийшов до мене, Брандоне Старку, хоч і пізньої години. — Я прийшов, — відповів Бран, — от лишень мене скалічено. Ви… ви зцілите мене… мої ноги? — Ні, — відповів блідий можновладець. — Се не в моїй силі. Бранові очі наповнилися слізьми. «Ми ж подолали таку довгу путь…» Печера повнилася гомоном чорної річки. — Ти не ходитимеш більше ніколи, Бране, — пообіцяли бліді вуста, — але ти зможеш літати. Тиріон Довгий час він не ворушився — просто лежав на купі старих мішків, що правила йому за постіль, дослухався до вітру в линвах, до плескоту річки під коробом човна. Над щоглою в небі плавав повний місяць. «Він пливе за мною вниз течією. Спостерігає, наче велике око.» Незважаючи на теплі шкури, що його вкривали — трохи смердючі та засмальцьовані, — тілом маленького чоловічка пробігли дрижаки. «Кухоль вина б випити. А краще десять.» Але радше місяць підморгне йому згори, ніж клятий Гриф, хвойдин син, дозволить утамувати спрагу. Натомість доводилося пити воду і бути приреченим на ночі без сну та дні у поті й нападах трясці. Карлик сів, ухопивши голову долонями. «То я спав чи не спав?» Усі спогади про сон кудись зникли. Ночі ніколи не мали ласки до Тиріона Ланістера — він погано спав навіть на чудових м’яких перинах. На «Соромливій діві» він улаштував собі ліжко на даху надбудови, поклавши під голову замість подушки сувій конопляного мотуззя. Там йому подобалося більше, ніж у тісному череві човна: повітря було свіжіше, та й гомін річки милозвучніший за хропіння Качура. На жаль, за вигоди доводилося платити: чардак був твердий, і Тиріон піднімався з нього геть закляклий, з болюче зсудомленими ногами. Ноги йому боліли й тепер; литки затверділи, наче дерево. Він трохи розім’яв їх пальцями, намагаючись вигнати судоми, та коли підвівся, то аж скривився з болю. «Скупатися б.» Його хлопчачий одяг смердів, та й він сам теж. Інші купалися у річці, але досі він до них не приєднувався — помічав-бо на мілинах таких черепах, що могли розкусити його навпіл. Качур називав їх «костогризами». На додачу Тиріон не хотів, щоб його бачила голим септа Лемора. З даху надбудови вела донизу дерев’яна драбина. Тиріон натягнув чоботи і зійшов на задній чардак, де коло залізної жарівниці сидів Гриф, накинувшись вовчим кожухом. Сердюк стояв нічні варти на самоті — прокидався, коли решта загону збиралася до ліжок, і лягав спати зі сходом сонця. Тиріон сів навпочіпки навпроти нього і зігрів руки над жаринами. Десь за водою співали солов’ї. — Скоро день, — мовив він до Грифа. — Не досить скоро. Треба вже рушати. Якби вирішував тільки Гриф, «Соромлива діва» пливла б униз течією удень та вночі, не спиняючись. Але Яндрі та Ізілья відмовлялися піддавати човен нічним небезпекам. Верхня Ройна повнилася затопленими корчами, кожен із яких здатен був розідрати коріб «Діви» навпіл. Гриф, щоправда, не хотів того чути — всіма його думками володів Волантис. Очі сердюка безперервно рухалися, шукаючи у пітьмі… чого? «Піратів? Кам’яних людей? Людоловів?» Карлик знав, що річка не була безпечним місцем, та Гриф здавався йому чи не гіршим за усі небезпеки. Він нагадував Тиріонові Брона — хоча Брон мав удосталь чорного сердюцького гумору, а Гриф не мав його ані краплі. — Убив би когось за кухоль вина, — пробурмотів Тиріон. Гриф нічого не відповів, але його бліді очі виразно проказали: «я радше сам тебе вб’ю, ніж дам напитися вина». Першого ж вечора на «Соромливій діві» Тиріон налигався у друзки, а наступного ранку прокинувся з битвою драконів у голові. Гриф кинув на нього — що саме блював через облавок човна — лише один погляд і мовив: — Більше не питимеш. — Вино допомагає мені заснути! — заперечив тоді Тиріон. «Вино топить мої сни» — отак було б правдивіше. — То не спи, — без краплі співчуття відповів Гриф. На сході у небі над річкою потроху розливалося перше бліде світло дня. Води Ройни потроху перетворювалися з чорних на блакитні, щоб пасувати до волосся та бороди сердюка. Гриф звівся на ноги. — Решта скоро прокинеться. Віддаю чардак тобі. Щойно замовкли солов’ї, як заспівали річкові жайвори. Чубаті чаплі плюскотіли серед очерету, лишали сліди на піщаних мілинах. Хмари у небесах мінилися кольорами: рожевим і ліловим, малиновим і золотим, перловим та шапрановим. Одна хмара скидалася на дракона. «Коли людина побачить дракона у польоті, то нехай надалі лишається вдома і ретельно порає свій садок, — колись написав хтось у якійсь книзі, — бо в цьому великому світі немає на спогляд величнішого дива.» Тиріон почухав рубця і спробував пригадати, хто це написав. Останнім часом дракони обіймали значне місце у його думках. — Доброго ранку, Хугоре. — З’явилася септа Лемора у білих шатах, схоплених на стані поясом зі сплетених семи кольорів. Волосся її було вільно розсипане плечима. — Як вам спалося? — Неспокійно, добра моя пані. Знову ви мені наснилися. «У такому сні, од якого прокидаються.» Спати він не міг, тому взявся рукою за те, що між ніг, і уявив на собі септу з цицьками, що підстрибували на кожному русі. — У лукавому сні, поза сумнівом. Бо ви лукава людина. Чи не помолитеся разом зі мною, чи не попрохаєте пробачення за свої гріхи? «Хіба що так, як моляться на Літніх островах.» — Ні, але передайте від мене Діві довгий солодкий цілунок. Септа засміялася і пішла до носа човна. Вона мала звичку щоранку купатися у річці. — Маю певність, що цей човен назвали не на вашу честь, — зауважив Тиріон, поки вона роздягалася. — Вишні Мати та Батько створили нас, Хугоре, подібними до себе. Ми маємо пишатися нашими тілами, бо вони — плоди божої праці. «Мабуть, коли боги збиралися робити мене, то наперед добряче напилися.» Карлик дивився, як Лемора ковзає у воду. Видовище завжди змушувало його твердіти нижче пояса. Було щось неймовірно принадливе у думці про те, щоб вийняти септу з її цнотливих білих шатів і широко розвести їй ноги. «Споганити невинність, так би мовити» — думав він… хоча Лемора зовсім не була така невинна, якою здавалася. На животі вона мала розтяги, які могли з’явитися тільки від виношення дітей. Яндрі та Ізілья підвелися разом із сонцем і тепер поралися у своїх справах. Яндрі час від часу крадькома кидав погляди на септу Лемору, перевіряючи линви. Його маленька темнава дружина Ізілья не зважала. Вона кинула кілька трісок у жарівницю на задньому чардаку, поворушила вугілля чорним ножем і заходилася вимішувати тісто для вранішніх коржиків. Поки Лемора видиралася назад на човен, Тиріон досхочу навитріщався на струмки води, що збігали між її грудей, на золоте сяйво світанку на гладенькій шкірі. Септа, сорока з гаком років віку, вродою не вражала, але очі вабила ще нівроку. «Палати хіттю — не така насолода, як валятися п’яним, та все ж якась розвага» — вирішив Тиріон. Маючи її, він хоча б почувався живим. — Ти бачив черепаху, Хугоре? — запитала септа, викручуючи волосся. — З великим гребенем на спині? Рано-вранці — то був найкращий час роздивлятися черепах. Удень вони глибоко пірнали або ховалися по берегах, та коли сонце тільки-но сходило, їх тягнуло на поверхню. Деяким припало до смаку пливти поруч із човном. Тиріон нарахував більше десятка різновидів: великих і малих, з пласкими спинами та червоними вухами, м’якотілих та костогризів, брунатних, зелених, чорних, з пазурями та рогами, з гребенями та візерунками на панцирах, укритих золотими, зеленими та вершковими вихорами. Стрічалися такі велетенські, що на спині могли б везти людину. Яндрі присягався, що за давніх часів ройнарське панство перетинало річку на черепахах. Вони з дружиною народилися на Зеленокрівці — двійко дорнійських «сиріток», що повернулися до Матері Ройни. — Гребінь я чомусь прогледів. «Бо подарував усю увагу одній голій жіночці.» — Мені за тебе сумно. — Лемора натягнула на себе через голову свою білу рясу. — Я ж знаю, що ти підводишся так рано лише з надії побачити черепах. — На схід сонця подивитися теж непогано. — «Майже так, як дивитися на юну діву, що голою постає з купелі. Одні діви бувають вродливіші за інших, але кожна дарує сподівання.» — Утім, і черепахи мають свої принади, не заперечуватиму. Що може бути приємнішим для ока, ніж двійко гарненьких опуклих… панцирів? Септа Лемора засміялася. Як і кожен на «Соромливій діві», вона мала свої таємниці. Втім, хай береже їх на здоров’я. «Я не хочу її краще спізнати, я лише хочу її вграти.» Вона теж це розуміла, і коли вішала на шию кришталя своєї віри та розташовувала його у западинці між грудей, то щоразу дражнила Тиріона лукавою посмішкою. Яндрі витягнув котву, стягнув одну з довгих жердин з даху надбудови і відштовхнув човен від берега. Двійко чапель підняли голови і подивилися, як «Соромлива діва» виходить на широку воду і починає потроху спливати униз течією. Яндрі став до стерна. Тим часом Ізілья перевернула коржі, поставила залізну пательню на жарівницю і поклала на неї тоненькі шматочки підчеревини. Бували дні, коли вона пекла коржі та смажила шкварки; іншими днями — смажила шкварки та пекла коржі. Раз у багато днів подавали рибу, та цього ранку, мабуть, не судилося. Коли Ізілья відвернулася, Тиріон миттю поцупив з жарівниці коржика і прожогом кинувся геть, ледве уникнувши удару страшної дерев’яної ложки. Коржі найкраще було їсти гарячими, коли вони аж спливали медом та маслом. Пахощі смаженого сала скоро виманили знизу Качура. Він порознюхував навколо жарівниці, отримав від Ізільї ложкою та пішов до стерна відлити ранкову воду. Тиріон почалапав приєднатися до нього. — Оце так видовисько, — пожартував він, поки обоє випорожнювали міхури, — карлик і качур роблять могутню Ройну ще могутнішою. Яндрі презирливо пирхнув. — Матері Ройні, Йолло, твоя вода ні до чого. Це найбільша, найвеличніша річка у світі. Тиріон струсив останні краплі. — Та вже ж достатня, щоб утопити карлика, цього я не заперечую. Але Мандер такий самий завширшки, і Тризуб коло гирла теж. А Чорновода тече глибше. — Ти не знаєш цієї річки. Почекай — і побачиш. Шматочки сала потроху ставали хрусткими, коржі набували брунатно-золотистого відтінку. На чардак вибрався Молодий Гриф, запинаючись та позіхаючи. — Доброго всім ранку. Хлопець був нижчий від Качура, але його струнка постава підказувала, що він іще не набрав повного зросту. «Цей безбородий малий міг би причарувати будь-яку юну діву в Семицарстві — хоч із синім волоссям, хоч без. Лишень зазирнуть йому в очі — і розтануть.» Як і його батько, Молодий Гриф мав блакитні очі — але батькові були бліді, а синові темні. При світильні вони ставали чорними, а у сутінках здавалися порфіровими. Вії малий мав довгі, наче в жінки. — Чую шкварки, — мовив хлопець, натягуючи чоботи. — Хороші шкварки, — відповіла Ізілья. — Сідайте. Всіх погодували на чардаку коло стерна; Молодому Грифові Ізілья пхала до рук медові коржі, а Качурові ляскала по руках ложкою, щойно він простягав їх по зайвий шматочок сала. Тиріон розірвав навпіл два коржі, наповнив серединку шкварками та відніс один Яндрі, що саме стернував. Потім він допоміг Качурові підняти велике косе вітрило «Соромливої діви». Яндрі вивів їх на середину річки, де течія плинула найсильніше. «Соромлива діва» була зграбним суденцем, у воді сиділа високо, а тому долала навіть наймілкіші притоки, переповзала мілини, де сідали більші за неї кораблі — проте з піднятим вітрилом та на гарній течії розвивала чималу швидкість. У верхів’ях Ройни це означало різницю між життям і смертю — так казав Яндрі. — Вище Смутку на річці немає закону — вже тисячу років. — І людей теж немає, скільки я бачу. Тиріон помітив уздовж берегів якісь руїни — купи мурованого каменю, порослі бур’яном, мохом та квітками, — але жодних слідів людських домівок. — Ти, Йолло, не знаєш цієї річки. Тут кожною протокою скрадаються піратські човни, а в руїнах ховаються збіглі невільники — бо ловці рабів рідко заходять так далеко на північ. — Мені вже так обридли тутешні черепахи, що побачити ловця рабів — то була б приємна розрада. Тиріон не був збіглим невільником і не надто боявся, що його впіймають людолови. Та й пірати навряд чи потурбували б човен, що йшов униз річкою — все варте їхньої уваги пливло угору з Волантису. Коли сало скінчилося, Качур пхнув Молодого Грифа у плече кулаком. — Час набити трохи синців. Сьогодні в нас мечі. — Мечі? — вишкірився Молодий Гриф. — Мечі — це добре. Тиріон допоміг йому вдягтися для двобою — у важкі штани, підбитий каптан і старий, весь в ум’ятинах панцирний обладунок. Пан Роллі натягнув на плечі виварену шкіру та кольчугу. Обидва вділи на голови шоломи і вибрали собі тупі мечі-півтораки зі скрині зброї. А тоді взялися на задньому чардаку до справи — завзято рубати один одного на очах решти вранішнього товариства. Коли вони билися буздуганами або затупленими сокирами, більший зріст і дужі руки пана Роллі швидко долали опір супротивника. У бою мечами сили були рівніші. Жоден із двох цього ранку не взяв до рук щита — на чардаку тривала гра ударів та уколів, відбивів та ухилів, швидких кроків уперед та назад. Річкою котилася луна їхнього двобою. Молодий Гриф завдавав більше ударів, але Качурові були дошкульніші. За якийсь час здоровань почав утомлюватися, здіймати меча нижче і повільніше. Молодий Гриф відвернув усі його удари один за одним і ринув у шалений напад. Пан Роллі мусив сахатися і відступати. Коли вони досягли стерна, малий зв’язав клинки, вдарив Качура плечем і викинув у річку через облавок. Качур випірнув, відпльовуючись і клянучи усе на світі, та почав ревти, щоб його виловили, поки костогризи не відчухрали йому яйця. Тиріон сам кинув йому кінець линви. — Качури мали б плавати трохи краще, — мовив він, разом із Яндрі витягаючи лицаря на «Соромливу діву». У відповідь пан Роллі ухопив Тиріона за комір. — Ану ж подивимося, як плавають карлики, — сказав Качур і жбурнув Тиріона головою вперед у води Ройни. Проте сміятися останнім випало таки карликові — плавати він умів вельми незле і бадьоро поплив за човном… аж доки ноги не схопила судома. Молодий Гриф простягнув йому жердину. — Ти вже не перший, хто намагається мене втопити, — сказав Тиріон Качурові, поки виливав річкову воду з чобота. — Батько вкинув мене до колодязя, щойно я народився, але відьма глибин, що там жила, не схотіла прийняти таку бридку потвору і виплюнула мене назад. Він стягнув і другого чобота, а тоді пройшов колесом по чардакові, бризкаючи водою на всіх присутніх. Молодий Гриф засміявся. — Де ти цього навчився?! — У мартоплясів, — збрехав Тиріон. — Мати любила мене найбільше з усіх дітей, бо ж я був найменший. Годувала цицькою до семи років. Тоді брати з ревнощів запхали мене у лантух і продали до ватаги мартоплясів. Коли я спробував утекти, ватажок відрізав мені половину носа, відтак я не мав вибору, крім їздити з ними і вчитися розважати добрих людей. Правда, звісно, була трохи інша. Перекидатися та стрибати його навчив дядько у віці шести чи семи років. Тиріон узявся до справи дуже завзято, і десь із півроку ходив колесом та перестрибував по всьому Кастерлі-на-Скелі, викликаючи усмішки на обличчях септонів, зброєносців та челяді. Навіть Серсея сміялася раз чи два, забачивши його вихватки. Розваги скінчилися того дня, коли з Король-Берега повернувся після довгої відсутності їхній батько. Увечері Тиріон здивував панотця, подолавши довжину високого столу на помості догори дригом — стоячи на руках. Але князя Тайвина його вміння зовсім не розважило. — Боги створили тебе карликом. Ти хочеш на додачу зробити з себе блазня? Ти вродився левом, а не мавпою! «А ти, батечку, тепер не лев, а труп. А я стрибатиму, як мені подобається, і ходитиму хоч на вухах.» — Тобі даровано хист викликати посмішки на людських обличчях, — мовила септа Лемора до Тиріона, поки він сушив собі ноги. — Подякуй Вишньому Батькові. Він має дарунки для всіх своїх дітей. — Авжеж має, — чемно погодився Тиріон. «Коли помру, хай мене поховають з арбалетом — щоб подякувати Небесному Батькові у той самий спосіб, як я подякував батькові земному.» Одяг був наскрізь промоклий від непроханого купання, неприємно липнув до рук та ніг. Молодого Грифа саме повела геть септа Лемора — навчати таємниць святої віри. Тим часом Тиріон скинув із себе мокрий одяг і вбрався у сухий. Качур гучно зареготав, коли знову побачив його на чардаку. Тиріон не міг його винуватити, бо в своєму вбранні виглядав аж занадто кумедно. Каптан був поділений уздовж: ліва половина була лілового оксамиту зі спижевими нютами, права — жовтої вовни з вигаптуваними квітковими візерунками. Штани були розділені схожим чином: права нога була всуціль зелена, ліва — у червоно-білу смужку. Одна зі скринь Іліріо була натоптана дитячим одягом — трохи залежаним, але гарного крою. Септа Лемора розпорола кожну одежину, потім зшила докупи різні половинки, створивши подобу блазенського вбрання. Гриф наполіг, щоб Тиріон допомагав з різанням та зшиванням — без сумніву, прагнув його принизити. Але Тиріонові робота голкою подобалася, до того ж Лемора була приязним товариством, навіть попри вперту звичку дорікати йому за кожне блюзнірське слово про богів. «Якщо Гриф хоче пошити мене в дурні — гаразд, пошиюся власноруч.» Він знав, що десь там далеко з нього жахається князь Тайвин Ланістер — вже це позбавляло задумане приниження належної гостроти. Інший його обов’язок до блазнювання жодного стосунку не мав. «Качур має меча, я — перо та пергамен.» Гриф наказав йому викласти на письмі усі його знання про драконів. Справа була довга і нелегка, тому карлик трудився щодня, сидячи зі схрещеними ногами на даху човнової надбудови і вкриваючи аркуші швидкими карлючками. Протягом років Тиріон прочитав про драконів безліч різного. Великою мірою то були порожні балачки, покладатися на які було недоречно. Книжки, якими їх забезпечив Іліріо, на жаль, були не ті, які б він бажав собі сам. Що він прагнув мати натомість, то це повний примірник «Вогнів Вільноземства» — історії Валірії пера Галендро. На Вестеросі такого не було — навіть у Цитаделі бракувало двадцяти семи сувоїв. «Авжеж у Старому Волантисі має бути книгозбірня. Може, там знайдеться кращий примірник — якщо спершу відшукається шлях до Чорних Стін, до самого серця міста.» Щодо книжки септона Барта «Дракони, вогнечерви та крилаті змії: про їхню неприродню історію» Тиріон не плекав великих сподівань. Барт був сином коваля, що піднісся аж до уряду Правиці Короля під час правління Джаяхаериса Миротворця. Вороги Барта завжди винуватили його в тому, що він був радше чаклун, ніж септон. Коли на Залізний Престол сів Баелор Блаженний, то наказав знищити геть усе написане Бартом. Десять років тому Тиріон читав уривок з «Неприродньої історії», який уник уваги Баелора Блаженного — але мав сумніви, що хоча б одна з праць Барта перетнула вузьке море цілою і неушкодженою. Ясна річ, іще менш вірогідним здавалося йому здибати книжку невідомого автора, де бракувало сторінок, зате не бракувало засохлої крові, під назвою «Кров’ю та вогнем» або «Смерть драконів». Ходили непевні чутки, що єдиний примірник її зберігається під міцним замком у підземних сховищах Цитаделі. Коли на чардаку з’явився, позіхаючи, Півмаестер, карлик саме записував усе, що міг пригадати про шлюбні звичаї драконів — а уявлення про них Барта, Мункуна і Томакса вельми різнилися між собою. Хальдон пробрався до стерна посцяти на сонце, що виблискувало на воді, розбиваючись із кожним подихом вітру. — Увечері, Йолло, маємо досягти місця злуки з Нойною! — крикнув до нього Півмаестер. Тиріон підняв очі з-над свого письма. — Мене звати Хугором. Йолло ховається у мене в штанях. Може, дістати — пограєтеся трохи? — Краще не треба. Ще черепах налякаєш. Хальдонова посмішка була гостріша за лезо кинджала. — Як там зветься та вулиця у Ланіспорті, де ти, Йолло, народився? — То провулок. Він не має назви. Тиріон отримував збочену насолоду, вигадуючи найменші подробиці барвистого життя Хугора Схила, також відомого як Йолло — байстрюка з Ланіспорту. «Найкраща брехня завжди присмачена краплею правди.» Карлик знав, що розмовляє як західняк із Вестеросу, ще й західняк високого роду. Тому, певно, він мав бути виплодком якогось князька чи пана. Народитися він міг лише у Ланіспорті, бо знав це місто краще за Староград і Король-Берег — а саме у містах зрештою опинялися усі карлики, навіть ті, яких виплюнула з-поміж ніг на власній ріп’яній грядці молодиця Кугутиха. У селах не тримали ані звіринців з потворами, ані блазенських вертепів… хоча криниць мали вдосталь, куди й знаходили собі шлях небажані кошенята, триголові телята і такі немовлята, як він сам. — Бачу, ти споганив ще трохи доброго пергамену, Йолло. — Хальдон саме зав’язував штани. — Не кожен має хист, щоб стати аж половиною маестра. — Тиріонові вже боліла рука. Він відклав перо і розім’яв короткі пальці. — Чи не бажаєте ще гру в цивасу? Півмаестер завжди у нього вигравав, але то був непоганий спосіб пересидіти нудні години. — Увечері. А чи не приєднаєшся тим часом до уроку Молодого Грифа? — Чому б ні? Комусь треба виправляти ваші помилки. На «Соромливій діві» було чотири окремі бесіди. Одну поділяли Яндрі та Ізілья, в іншій жили удвох Гриф та Молодий Гриф. Септа Лемора мала окреме помешкання, і Хальдон теж. Хальдонове, до речі, було з-поміж усіх найбільше. Одна його стіна була загороджена книжковими полицями та кошиками, забитими старими сувоями та пергаменами; вздовж іншої шикувалися на риштунках рядки трунків, мастей та усілякого зілля. Золоте світло падало навскіс від хвилястої жовтої шибки круглого віконечка. З меблів тут було вузьке ліжко, стіл для письма, стілець, ослінчик та столик самого Півмаестра для циваси, заставлений різьбленими дерев’яними фігурами. Урок почався з мов. Молодий Гриф розмовляв посполитою мовою так, наче з нею народився, вільно володів високовалірійською, суржиками Пентосу, Тирошу, Миру та Лису, а до них і торговельною говіркою жеглярів. Волантинська говірка була для нього новою так само, як для Тиріона, і щодня вони удвох намагалися вивчити кілька нових слів, а Хальдон виправляв їхні помилки. Меєринська виявилася важчою — її валірійські корені міцно застрягли у твердому ґрунті хрипкої, немилозвучної мови Старого Гісу. — Треба мати бджолу в носі, щоб розмовляти гіскарською як належить, — пожалівся Тиріон. Молодий Гриф зареготав, але Півмаестер сказав лише: — Повторити. Хлопець підкорився, хоча й закочував очі щоразу, як випльовував вибухові «ц» та «з». «Він має чутливіше вухо, ніж я, — неохоче визнав Тиріон, — хоча ладен закластися, мій язик поки що спритніший.» Після мов прийшла черга геометрії. До неї хлопець виявив гірший хист, проте Хальдон був терплячим учителем, та й Тиріон зумів стати йому в пригоді. Свого часу він навчився таємниць квадратів, кіл та трикутників у батькових маестрів при Кастерлі-на-Скелі; зараз спогади повернулися до нього швидше, ніж він сподівався. Коли настав час історії, Молодий Гриф почав соватися. — Трохи раніше ми вивчали історію Волантису, — мовив до нього Хальдон. — Чи не розкажеш Йолло про різницю між тигром та слоном? — Волантис є найстарішим з Дев’яти Вільних Міст, першою донькою Валірії, — відповів хлопець знудженим голосом. — Після Лиха волантинці забрали собі в голову, що мають право на спадок Вільноземства та є законними володарями усього світу. Але думки про те, в який саме спосіб досягти влади над світом, у них розділилися. Стара кров віддавала перевагу силі меча, тоді як купці та лихварі обстоювали торгівлю. Поки вони боролися за владу в місті, прибічники двох протилежних поглядів стали відомі як тигри та слони. — Шальки терезів схилялися на бік тигрів упродовж майже століття після Лиха Валірії. Попервах тигри здобули чимало перемог. Волантинський флот захопив Лис, волантинське військо підкорило Мир. Протягом двох поколінь усіма трьома містами правили зсередини Чорних Стін. Але все скінчилося, коли тигри спробували проковтнути Тирош. Пентос став у війні на бік Тирошу, а з ним і вестероський штормовий король. Браавос дав лисенійським вигнанцям сотню бойових кораблів, з Дракон-Каменя прилетів на Чорному Жасі Аегон Таргарієн, а Мир та Лис підняли повстання. Війна лишила від Спірних Земель винищену пустку, а Лис та Мир звільнила від ярма. Тигри зазнали й інших поразок. Кораблі, надіслані прибрати до рук терени Валірії, зникли у Димливому морі. Кохор і Норвос подолали силу Волантису на Ройні у запеклих боях вогняних галер на озері Чингал. Зі сходу насунулися дотракійці, женучи перед собою простолюд з халуп та панство з маєтків, аж доки від Кохорської пущі до верхів’їв Сельору не простяглися самі лише трави та руїни. Століття завойовницьких змагань лишили Волантис розбитим, розореним і спустошеним. Саме тоді настав час слонів, і відтоді вони тримають владу в своїх руках. Буває, що якогось року тріархом обирають одного тигра, а буває, що й ні. Але загалом уже триста років містом правлять слони. — Таки-так, — мовив Хальдон. — І хто ж нинішні тріархи? — Малакво — тигр, Нієсос і Доніфос — слони. — То яку науку ми маємо засвоїти з волантинської історії? — Якщо хочеш підкорити світ, мусиш мати драконів. Тиріон не зумів стримати сміху. Згодом, коли Молодий Гриф пішов на чардак допомагати Яндрі з вітрилами та жердинами, Хальдон виставив столика для гри в цивасу. Тиріон, спостерігаючи різнокольоровими очима, зауважив: — А хлопчина нівроку меткий на розум. Ви добре з ним вистаралися. Половина вестероського панства не зрівняється з ним у вченості — мушу визнати, на превеликий жаль для панства. Мови, історія, пісні та перекази, рахунок чисел… чи не занадто смаковите вариво для сина простого сердюка? — У належних руках книга буває небезпечнішою за меч, — відповів Хальдон. — Спробуй цього разу опиратися упертіше, Йолло. Ти граєш у цивасу ще гірше, ніж стрибаєш через голову. — Я дурю вас оманливим відчуттям безпеки, — відповів Тиріон, поки вони розставлялися кожен зі свого боку різьбленої дерев’яної перепони. — Ви гадаєте, що навчили мене цієї гри. Але ж не все у світі є тим, чим здається. Що як я навчився циваси в нашого володаря сирів? Ви про це не думали? — Іліріо не грає в цивасу. «Не грає, — подумав карлик, — бо грає у гру престолів, де ти, Гриф і Качур — лише фігури, що ходять з його волі й так само при потребі віддаються у жертву. Як був відданий Візерис.» — Тоді вина лягає на вас. Якщо я гратиму погано — значить, ви кепський учитель. Півмаестер гигикнув. — Я сумуватиму за тобою, Йолло, коли пірати перетнуть тобі горлянку. — Та де ж ті всіма знані пірати? Я починаю думати, чи не вигадали їх ви з Іліріо. — Вони найрясніше юрмляться річкою між Ар Ной та Смутком. Вище руїн Ар Ной на річці правлять кохорці, а нижче від Смутку панують галери Волантису. Та жодне з міст не проголошувало своїх прав на води між ними — саме тому вони і зробилися піратськими. Озеро Чингал має безліч островів, де розбійники ховаються у таємних печерах і надійних схронах. Ти готовий? — До гри з вами? Жодних сумнівів. До піратів? Отут я маю сумніви, і вельми тяжкі. Хальдон прибрав перепону. Кожен почав міркувати над початковим розташуванням супротивника. — Ти дечого навчився, — мовив Півмаестер. Тиріон ледве не схопив свого дракона, та роздумався. Минулої гри він вивів його надто рано і поставив під удар метавки. — Якщо ми зустрінемо тих казкових піратів, я спробую приєднатися до них. Скажу, що мене звати Хугором Півмаестром. Він посунув свого легкого вершника до Хальдонових гір. Хальдон відповів слоном. — Ім’я «Хугор Півдурник» пасувало б тобі краще. — Мені й половини моїх дурощів вистачить, щоб із вами рівнятися. — Тиріон висунув важкого вершника підтримати легкого. — Чи не хочете закластися на перемогу в грі? Хальдон вигнув брову. — Скільки? — Грошей я не маю. Ми гратимемо на таємниці. — Гриф мені язика виріже. — Боїтеся? Я б теж боявся на вашому місці. — Того дня, коли ти виграєш у мене в цивасу, з моєї дупи полізуть черепахи. — Півмаестер посунув списників. — Гаразд, коротуне. Заклад прийнято. Тиріон простягнув руку по дракона. За три години карлик нарешті виповз нагору на чардак полегшити міхур. Качур саме допомагав Яндрі боротися з вітрилом, а Ізілья стояла при стерні. Сонце висіло низько над заростями очерету вздовж західного берега; відчувалися подуви свіжого вітру. «Міх вина б мені» — подумав карлик. Ноги йому судомило від сидіння на ослоні, а в голові так паморочилося, що він лише дивом не впав у річку. — Йолло! — покликав Качур. — Де Хальдон? — Заповз до ліжка, почуваючись трохи зле. У нього з дупи черепахи лізуть. Він залишив лицаря міркувати над почутим і подерся драбиною вгору. На сході за скелястим островом густішала пітьма. Саме там його знайшла септа Лемора. — Чуєш бурю в повітрі, Хугоре Схиле? Попереду нас озеро Чингал, де нишпорять пірати. А далі лежить Смуток. «Та не мій. Свій власний я ношу з собою, куди б не поїхав.» Він згадав Тайшу і спитав себе, де ж місце шльондрам. «Чому б не у Волантисі? Може, саме там я її знайду. Треба триматися своєї надії.» Але він не дуже розумів, що саме їй скаже. «Шкодую, що дозволив їм тебе зґвалтувати, кохана. Я ж думав, ти шльондра. Чи знайдеш ти у своєму серці пробачення для мене? Я ж так хочу повернутися до тієї хатини і нашого життя чоловіком та дружиною.» Острів помалу зник позаду. Тиріон побачив на східному березі якісь руїни: скособочені стіни, розвалені вежі, розбиті бані дахів, ряди гнилих дерев’яних стовпів, забиті болотом та зарослі бурим мохом вулиці. «Ще одне мертве місто — вдесятеро більше за Гойян Дроге.» Тепер тут жили черепахи — величезні костогризи. Карлик бачив, як вони вигріваються на сонечку: важкі брунатні та чорні брили з зубчастими гребенями посередині панцирів. Кілька, побачивши «Соромливу діву», ковзнули у воду, лишаючи по собі рясиці на воді. Мабуть, купатися у цьому місці було не варто. Відтак крізь покручені, притоплені дерева та широкі мокрі вулиці він уздрів сріблястий виблиск сонця на воді. «Ще одна річка, — миттю зрозумів він, — і теж втікає до Ройни.» Шмат землі між річками вужчав, руїни на ньому дедалі вивищувалися, і нарешті місто скінчилося на гострому розі, де стояли рештки неймовірно величезного палацу рожевого та зеленого мармуру. Зламані шпилі та провалені бані високо здіймалися над шерегою накритних арочних проходів. Тиріон побачив ще гризотних черепах, які спали у корабельнях, де колись, напевне, стояло з півсотні кораблів. Нарешті він зрозумів, де знаходиться. «Це палац Німерії, а навколо — все, що залишилося від її міста Ні Сар.» — Йолло! — загукав Яндрі, коли «Соромлива діва» проминула гострий ріг. — Ану розкажи мені ще про ті вестероські річки, що більші за Матір Ройну! — Та я ж не знав! — закричав карлик у відповідь. — У Семицарстві немає жодної річки завширшки навіть у половину цієї! Нова річка, що приєдналася до головної течії, була схожа, наче сестра, на ту, якою вони спускалися — ту, котра сама ледве поступалася Мандерові або Тризубові. — Оце Ні Сар, де Матір приголублює свою Свавільну Доньку — Нойну, — розказував Яндрі, — але й тут вона не розливається найширше, бо ще не стріла інших доньок. При озері Чингал у неї втікає Кохойна — Темнава Донька, повна золота і бурштину з Топора та шишок з Кохорської пущі. Південніше Матір зустрічає Льорулу — Усміхнену Доньку з Золотопілля. Там, де вони єднаються, колись стояв Кройян — місто веселощів і святкувань, де вулиці були з води, а будинки з золота. Тоді річка тече сама довгі версти на південь та схід, аж нарешті до неї підкрадається Сельору — Соромлива Донька, що ховає свою звивисту течію в очереті. Там Матір Ройна сягає такої ширини, що людина у човні на її середині не бачить жодного з берегів. Та ви й самі переконаєтеся, мій малий друже. «Та побачу ж» — подумав карлик, аж раптом помітив рясиці попереду, за якихось три сажні перед човном. Він саме хотів показати їх Леморі, коли те, що було під водою, спливло і збурило хвилю, яка шалено захилитала усю «Соромливу діву». То була ще одна черепаха — рогата, неймовірної величини. Її темно-зелений панцир був помережаний брунатними плямами, порослий водяним мохом та чорними річковими мушлями. Черепаха підняла голову та заревла — басовито, переливчасто, гучніше за будь-який чутий Тиріоном бойовий ріг. — Благословення! — голосно кричала Ізілья, а щоками в неї текли струмки сліз. — Благословення на нас! Качур щосили тюгукав, та й Молодий Гриф не пас задніх. На чардаку з’явився Хальдон, бажаючи дізнатися причину гармидеру, але запізно — велетенська черепаха вже зникла під водою. — Чого ви тут галасуєте? — спитав Півмаестер. — Черепаха, — відповів Тиріон. — Більша за оцей човен. — То був він! — скрикнув Яндрі. — Річковий Старий! «А чого ж, — подумав Тиріон, вишкіряючись. — Там, де народжуються королі, завжди стрічаються боги та всілякі дива.» Давос «Весела сповитуха» увійшла до Білої Гавані з вечірнім припливом. Її латаним вітрилом з кожним подихом вітру пробігали жваві рясиці. То був старий коч, який навіть замолоду ніхто не хвалив за красу. На носі його було різьблено сміхотливу жінку, що тримала за ногу немовля; і щоки жінки, і сіднички немовляти поцяткувала шашіль. Боки корабля вкривали численні шари непоказної брунатної фарби; вітрила були сірі, побиті довгим ужитком. На такий корабель ніхто б не кинув другий погляд — хіба затим, щоб здивуватися, як це він досі тримається на воді. Втім, у Білій Гавані корабель добре знали — впродовж багатьох років він вірно служив не надто жвавій торгівлі між тутешнім портом і Сестриновим. Не таке прибуття малював собі в уяві Давос Лукомор, коли наставляв вітрила разом із Саладором та його флотом. Тоді все ввижалося йому простішим. Круки не принесли королю Станісу вірності Білої Гавані, тому його милість надіслав до князя Мандерлі особистого посла. Щоб показати силу, Давос мав прибути на Саладоровому галеасі «Валірієць» з рештою лисенійських кораблів за спиною. Усі короби суден були смугасті: чорно-жовті, рожево-сині, біло-зелені, лілово-золоті. Лисенійці кохалися у яскравих кольорах, а Саладор Саан серед них був найбарвистіший. «Він би, мабуть, звався Саладор Стобарвний, — подумав Давос, — якби шторми не поклали край барвам та розкошам.» Натомість він мусив прокрадатися до міста, як двадцятьма роками раніше. Не знаючи, які справи чиняться у місті, розумніше було вдавати з себе пересічного жегляра, ніж зацного пана. Перед ним на східному березі, де річка Білий Ніж пірнала у затоку при своєму гирлі, здіймалися мури Білої Гавані з побіленого вапном каменю. Чимало укріплень було полагоджено та облаштовано, відколи Давос був тут востаннє років зо п’ять чи шість тому. Пришиб із хвилерізом, що розділяв внутрішню та зовнішню гавань, було зміцнено довгою кам’яною стіною заввишки у тридцять стоп і завдовжки більше як у півтори версти, з баштами щопівсотні сажнів. Здіймався дим вогнищ і з Тюленячої Скелі, де колись стояли самі руїни. «Це може бути добре або погано — залежить, на чий бік стане князь Виман.» Давос завжди любив це місто, відколи вперше побував тут корабельним учнем на «Морському коті». Мале порівняно зі Староградом чи Король-Берегом, воно було чисте і ошатне, з широкими та прямими брукованими вулицями, де подорожньому важко було заблукати. Будинки, муровані з каменю та побілені вапном, мали круті гострі дахи темно-сірої черепиці. Роро Ухорис, старий дивакуватий керманич «Морського кота», колись стверджував, що розрізнить один порт від іншого за самими лише пахощами. Міста подібні до жінок, наполягав він: кожне має свій неповторний запах. Староград тхнув квітами, як надміру напахчена вдовиця. Ланіспорт нагадував молоду скотарку — свіжу, звабливу, щойно від землі, з пахощами диму багаття у волоссі. Король-Берег смердів, наче немита хвойда. А Біла Гавань мала запах гострий та солоний, з легким присмаком риби. «Так має пахкотіти русалка, — бувало, казав Роро. — Це пахощі моря, яке воно є.» «Русалка зберегла свій запах» — подумав Давос, хоча почув носом і певні домішки — приміром, дим болотнини від Тюленячої Скелі. Ця морська каменюка вивищувалася над підходами до зовнішньої гавані; важкий сіро-зелений стрімчак стирчав над водою на п’ятдесят стоп. Верхівку його вінчало коло вивітрених каменів — старе городище першолюдей, що стояло покинуте і занедбане протягом століть. Але занедбання зрештою скінчилося — Давос побачив скорпіони та вогнеплюйки позаду кам’яних зубців та арбалетників, що визирали між ними. «Холоднувато там нагорі. Та й вогкувато теж.» Під час усіх його попередніх відвідин на гострих каменях унизу стрімчака можна було бачити тюленів, що вигрівалися на сонечку. Сліпий Байстрюк завжди примушував Давоса їх рахувати, коли «Морський кіт» наставляв вітрило з Білої Гавані — що більше тюленів, казав Роро, то більший успіх чекатиме на них у подорожі. Але зараз там не було жодного звіра — їх відлякали дим та збройна сторожа. «Мудріша людина побачила б тут засторогу. Мав би я розуму в голові хоч наперсток — поплив би геть із Саладором.» А й справді — міг же вирушити на південь, до Мар’ї з синами. «Я втратив чотирьох синів на службі королю. П’ятий служить йому зброєносцем. Невже я не маю права плекати й берегти двох хлопчиків, що мені лишилися? Я вже так довго їх не бачив.» У Східній Варті чорні брати сказали йому, що між Мандерлі у Білій Гавані та Болтонами у Жахокромі любові не водиться. Залізний Престол підніс Руза Болтона до титулу Оборонця Півночі. Здавалося розумним, що Виман Мандерлі має стати за Станіса. «Біла Гавань не втримається на самоті. Місту потрібен союзник і захисник. Князь Виман має потребу в королі Станісі так само, як король у ньому.» Принаймні так їм здавалося у Східній Варті. У Сестринові їхнім сподіванням було завдано жорстокого удару. Якщо князь Борел сказав правду, то Мандерлі має намір з’єднати свою потугу з Болтонами і Фреями… ні, краще про це не думати. Однак правда скоро стане відома. Давосові лишалося молитися, щоб не прибути запізно. «Отой мур на хвилерізі приховує внутрішню гавань» — усвідомив він, поки «Весела сповитуха» спускала вітрило. Зовнішня гавань була більша, але внутрішня давала кращий прихисток кораблям на котві, ховаючи їх з одного боку за міським муром, з іншого — за громаддям Вовчого Лігва, а тепер іще й за муром на хвилерізі. У Східній-Варті-біля-Моря Котер Пайк розказав Давосові, що князь Виман будує бойові галери. За тими стінами їх могло ховатися зо два десятки — озброєних і готових за першим словом вийти у море. За товстими білими мурами міста гордовито стояв світлий, аж блідий Новий Замок. Давос також бачив баню даху Септу Снігів, увінчану великими подобами Седмиці — коли Мандерлі витіснили з Обширу, вони привезли з собою віру своїх пращурів. У Білій Гавані був і свій божегай, похмура плутанина коренів та гілля між каменями, зачинена у чорних викришених стінах Вовчого Лігва — старовинної фортеці, що нині правила за в’язницю. Та пануванню септонів над душами вірян божегай не перешкоджав. Водяник дому Мандерлі стрічався тут на кожному кроці. Він майорів на прапорах над вежами Нового Замку, над Тюленячою Брамою, над мурами міста. Північани у Східній Варті божилися, що Біла Гавань ніколи не порушить своєї відданості Зимосічі, але Давос ніде не бачив лютововка Старків. «І лева тут теж немає. Князь Виман не міг стати за Томена — інакше б вивісив його корогви.» Корабельні при порті юрмилися людьми та кораблями. Купа дрібних човнів стояла припнута коло рибного базару, вивантажуючи вилов. Поруч Давос побачив три річкові чайки — довгі вузькі човни міцної будови, спроможні долати швидкі течії та скелясті стрімнини на Білому Ножі. Проте найбільше його цікавили кораблі для мореплавства: двійко не надто показних думбасів, так само побитих вітрами та хвилями, як «Весела сповитуха», торговельна галера «Штормова танцівниця», кочі «Відважний магістрат» і «Ріг достатку», галеас із Браавосу, помітний своїм ліловим коробом та вітрилами… …а за ними — королівський бойовий корабель. Давосові крихкі сподівання хтось наче штрикнув гострим ножем. Коріб судна був чорний з золотом, на носі здіймав лапу лев. «Лев’яча зірка» — виднілися літери на задку під прапором, що плескав на вітрі та ніс на собі знак короля-хлопчака на Залізному Престолі. Ще рік тому він не зумів би їх прочитати, але маестер Пилос трохи навчив його цієї науки ще на Дракон-Камені. Цього разу, проте, вміння читати не подарувало йому ані краплини втіхи. Давос молився, щоб галера загубилася у одному з тих штормів, які пошарпали флот Саладора Саана, проте боги не мали до нього ласки. Фреї були тут, і він мусив стати з ними лицем до лиця. «Весела сповитуха» поволі наблизилася до вичовганого дерев’яного пришибу в зовнішній гавані, досить далеко від «Зірки». Поки жеглярі припинали її до паль та скидали на берег місток, капітан неквапом причалапав до Давоса. Кассо Могат вибився у керманичі з покидьків вузького моря — його у Сестринові народила повія від якогось ібенійського китолова. П’яти стоп на зріст, але дуже волохатий, він фарбував волосся та вуса у колір зеленого моху, а тому скидався на пеньок дерева у жовтих чоботях. Незважаючи на кумедну зовнішність, морську справу він знав добряче, хоча його жеглярі під ним аж стогнали. — Скільки часу вас не буде? — Принаймні день. Може, довше. Давос на власній шкурі дізнався, що вельможне панство не надто поспішає приймати прохачів. Він мав підозру, що довге зволікання — то їхній спосіб примусити гостя непокоїтися і відтак натішитися владою над ним. — «Весела сповитуха» стоятиме тут три дні. Але не довше. На мене чекають у Сестринові. — Якщо не станеться халепи, то я повернуся вже назавтра. — А якщо вона станеться, ваша халепа? «То може, не повернуся зовсім.» — Тоді не треба на мене чекати. Двійко митників саме мулялися на чардаку; Давосові, що зійшов на берег містком, вони не подарували й погляду. Митники з’явилися побалакати з капітаном та оглянути вантаж корабля. До пересічних жеглярів їм було байдуже, а Давос виглядав пересічніше нікуди: середнього зросту, обвітрене та обпечене сонцем просте селянське обличчя, добряче присолені сивиною борода та волосся. Вбрання він мав на собі теж непоказне: старі чоботи, бурі штани, синю сорочку, нефарбовану вовняну свитину з дерев’яними застібками. Щоб приховати короткі пальці на руці, обрубаній Станісом стільки років тому, він одягнув пару шкіряних рукавичок з плямами морської солі. Ніщо не виказувало у ньому високого вельможу — тим паче Правицю Короля. Воно й на краще — доки не стане зрозуміло, які справи тут чиняться. Він потроху пробрався корабельнями та рибним базаром. «Відважний магістрат» саме брав вантаж питного меду — барила стояли на пришибі стосами по чотири. Позаду одного такого стосу виднілися троє жеглярів за грою в кості. Далі жіночки-риболовки закликали купувати денний вилов, якийсь малий вибивав лад на бубні, а у колі річкових плотарів танцював старий кошлатий ведмідь. Коло Тюленячої Брами стояли на варті двоє списників зі значками дому Мандерлі на грудях, але вони надто захопилися заграванням з портовою шльондрою, щоб звертати увагу на Давоса. Брама стояла відчинена, ґрати підняті. Давос приєднався до потоку людей всередину. Далі знаходилася вимощена бруківкою площа з водограєм посередині. Там із води здіймався кам’яний водяник — дванадцяти стоп заввишки від хвоста до корони. Кучерява борода його була зелено-біла від мшеді, один із зубців тризуба відламався, ще коли Давос не народився, і все ж подоба якось примудрялася справляти неабияке враження. «Старим Рибоногом» кликали його тутешні. Площа була названа на честь якогось давно померлого князя, та ніхто не кликав її інакше, ніж Двір Рибонога. Двір цього дня юрмився людьми. Якась жінка прала своє спіднє у водограї Рибонога і вішала його сушитися на мотузці, прив’язаній до тризуба. Неподалік починалася накрита арками галерея різноманітного дрібного гендлю, де свої справи вели писарі та столечники, а з ними — мандрівний чаклун, травниця і дуже поганий жонглер. Один чолов’яга продавав з ручного візка яблука, якась жінка — оселедців з різаною цибулею. Під ногами крутилися курки та діти. Величезні двері Старої Карбувальні були зачинені чимраз, як Давос бував у Дворі Рибонога раніше, але зараз стояли розчахнуті. Усередині він побачив кількасот жінок, дітей та старих, що сиділи й лежали на купах хутра, накиданих на підлогу. Дехто з них куховарив на невеличких вогнищах. Давос зупинився у галереї та купив собі яблуко за пів-шеляга. — Хіба у Карбувальні тепер люди живуть? — спитав він продавця яблук. — Живуть, кому більше нема де. Головне — простолюд з Білого Ножа. Є ще люди Роголісів. Коли в тебе Болтонів Байстрюк за сусіда, то хутко втечеш за мури, які знайдеш. Не знаю, як їм усім дасть ради його вельможність князь. Ніхто з собою нічого не мав, окрім хіба ганчір’я на спині. Давос відчув напад вини. «Вони прийшли шукати притулку до міста, якого не торкнулася війна. І тут з’являюся я — втягнути їх назад у війну.» Він вкусив яблуко і негайно відчув вину ще й за нього. — А чим вони тут живуть? Яблучник здвигнув плечима. — Хтось жебрує. Хтось краде. Купа дівчат подалася до того ремесла… ну, коли їм більше нема чого продати. Кожен хлопець, що доріс п’яти стоп, може отримати місце в куренях пана князя, якщо має сили не зронити списа. «Тож князь набирає затяги.» Це може бути добре… або погано. Все залежить… Яблуко було сухе та борошнисте, але Давос змусив себе вкусити ще. — А чи князь Виман має намір приєднатися до Байстрюка? — Ну, тут справа така, — мовив яблучник, — ось як його вельможність наступного разу спуститься до мене по яблучко, то я його спитаю. — Я чув, його донька має побратися з котримсь із Фреїв. — Онука, не донька. Я теж чув, та мене пан князь чогось забувся покликати на весілля. То ви їстимете? Серединку можу забрати. Там зернятка добрі. Давос кинув йому недогризок. «Яблуко поганеньке, зате дізнався, що Мандерлі збирає військо — вже недарма пів-шеляга віддав.» Він обійшов Старого Рибонога, проминув юне дівча, що продавало на кухлі свіже молоко з-під своєї кози. Блукаючи містом, він згадував про нього дедалі більше. Там, куди вказував тризуб Старого Рибонога, мав бути провулок, де продавали смажену тріску — хрустку і брунатно-золотисту ззовні, білу і розсипчасту всередині. Ще трохи далі стояв бурдей, чистіший за інші, де жегляр міг сходити до жінки, не боячись за своє майно та життя. У протилежному боці — серед тих будинків, що клеїлися до Вовчого Лігва, наче мушлі до старого корабля — колись стояла броварня, де варили чорне, густе, смаковите пиво. Барильце того пива у Браавосі та Ібен-Порті коштувало стільки ж, скільки вертоградського золотого вина — тоді, коли тутешній люд залишав щось на продаж, а не випивав сам. Але Давосові кортіло випити не пива, а вина — кислого, темного, поганючого аж до розпачу. Він перетнув дворище і спустився прогоном сходів до винного льоху під назвою «Лінивий вугор», що розташувався під коморою, повною овечих шкур. У давні перемитницькі часи він знав «Вугор» як місце, де пропонували найстаріших повій та найгидкіше вино у Білій Гавані, а до нього — пироги з жилами та салом замість м’яса, якими у кращі дні люди давилися, а в гірші — труїлися. Не диво, що з таким частуванням тутешній люд уникав закладу, залишаючи його тим морським зайдам, котрі кращого не знали. Та принаймні у «Лінивому вугрі» ніколи не стрічали ані міського вартового, ані князівського митника. Все ж таки певні речі ніколи не змінюються. У «Вугрі», здавалося, зупинився сам час. Вигнута барилом стеля була чорна від кіптяви, підлогу складала втоптана земля, повітря смерділо димом, гнилим м’ясом та старим блювотинням. Товсті лойові свічки на столах давали більше диму, ніж світла, а вино, замовлене Давосом, у пітьмі виглядало радше брунатним, ніж червоним. Коло дверей сиділи та пили чотири хвойди. Одна посміхнулася до Давоса з надією, щойно він переступив поріг, але той заперечливо хитнув головою, хвойда буркнула щось до приятельок, ті зареготали, і відтак жодна вже не звертала на нього уваги. Якщо не рахувати хвойд і власника, Давос міг насолоджуватися «Вугром» на самоті. Шинок був величенький, повний темних кутків та загороджених ванькирів, де легко було сховатися від сторонньої уваги. Давос забрав своє вино до одного з таких кутків і сів спиною до стіни — чекати, що буде далі. Невдовзі він зрозумів, що мимоволі вдивляється у комин. Червона жінка уміла бачити у вогні майбутнє, але Давосові Лукомору завжди ввижалися лише тіні минулого: кораблі у полум’ї, вогняний ланцюг, зелені тіні на череві хмар, зловісне громаддя Червоного Дитинця згори над усім. Давос був простою людиною, високо піднесеною завдяки сліпому випадку, війні та Станісові. Йому годі було зрозуміти, навіщо боги забрали до себе чотирьох молодих та міцних парубків, але пожаліли їхнього старого стомленого батька. Інколи йому здавалося, що його залишили на землі задля порятунку Едріка Шторма… але ж дотепер байстрюк короля Роберта мав уже безпечно сидіти на Порогах, а Давос і досі лишався живий. «Невже боги мають для мене ще якесь доручення? — питав він себе. — Якщо так, у їхньому задумі має бути місце для Білої Гавані.» Він спробував вино і вихлюпнув половину кухля на підлогу коло свого чобота. Знадвору густішали сутінки, «Вугор» починав наповнюватися жеглярами. Давос покликав до власника по ще один кухоль. Коли той приніс вино, то заразом поставив і свічку. — Їстимете? — спитав чолов’яга. — Маю пироги з м’ясом. — З яким? — З тим, що завжди. Хорошим. Повії зареготали. — Сірим, як завжди! — вигукнула одна. — Стули свою дурну пельку! Сама його ковтаєш, і не вдавило тебе! — Я усе ковтаю, що мені до рота втрапляє! Та не маю ж усе любити! Давос дмухнув на свічку, щойно господар пішов, і відкинувся назад у тіні. Жеглярі пліткували найбільше за всіх у світі, коли вино лилося рікою — навіть таке дешеве та погане, як тут. Лишалося тільки слухати. Більшість почутого він знав іще з Сестринова — від князя Годріка та завсідників «Китового черева». Тайвина Ланістера замордував його син-карлик; труп покійного так смердів, що ніхто не міг увійти до Великого Септу Баелора ще багато днів по відправі; володарку Соколиного Гнізда убив якийсь співець; у Долині тепер править Мізинець, але Спижевий Йон Ройс присягнувся скинути його владу; Балон Грейджой теж загинув, а його брати б’ються за Морекамінний Престол; Сандор Клеган подався у розбійники, плюндрує та грабує край уздовж Тризубу; Мир із Лисом та Тирошем заповзялися до нової війни; далеко на сході буяє повстання рабів. Були й інші звістки — новіші, важливіші. У місті з’явився Робет Гловер, намагався зібрати військо, але не мав успіху: князь Мандерлі лишився глухим до його благань. Казали, князь оголосив, що Біла Гавань стомилася від війни. Це було погано. Ризвелі та Турстани зненацька застукали залізняків на річці Лихоманці, дощенту попалили їхні лодії. Це було ще гірше. Болтонів Байстрюк їде на південь разом із Готером Умбером — приєднати свою потугу до нападу на Калин-Коп. — Хвойдоріз власною особою! — стверджував річковик, який щойно привіз шкури та ліс униз Білим Ножем. — А з ним три сотні списників і сотня лучників. Разом ідуть роголісівські та трохи кервинівських. То були найгірші новини з усіх. — Князеві Виману теж незле послати на війну своїх людей, якщо він хоче собі добра, — мовив старий наприкінці стола. — Князь Руз тепер Оборонець. Біла Гавань мусить коритися його наказам, честь по честі. — Що ті Болтони знають про честь? — буркнув господар «Вугра», підливаючи брунатного вина у кухлі. — Князь Виман нікуди не піде. Надто велику дупу має, щоб далеко ходити. — Чували ми, як йому ведеться. Люди кажуть: коли хропе, коли сльози ллє, а більше ніц не робить. Так захворів, аж із ліжка не встає. — Скажи краще: розжирів, що й устати не може. — Жирний він чи тонкий — то байдуже, — відповів власник «Вугра». — Леви полонили його сина. Ніхто ані словом не згадував короля Станіса. Здавалося, ніхто навіть не знав, як його милість з’явився на півночі, щоб захистити Стіну. В Східній Варті всі балачки точилися навколо дичаків, велетнів та упирів, а тут про них мовби й зовсім не чували. Давос нахилився ближче до вогню. — Але ж Фреї начебто вбили його сина. Ми таке чули в Сестринові. — То пана Вендела вбили, — відказав господар. — Його кістки поклали у Сніговому Септі зі свічками навколо. Хочете — ходіть подивіться. А пан Виліс досі у полоні сидить. «Дедалі гірше.» Давос знав, що князь Виман мав двох синів, але вважав обох мертвими. «Та якщо Залізний Престол має заручника…» Давос сам був батьком сімом синам, і чотирьох із них втратив на Чорноводі. Він знав, що для порятунку трьох інших зробить будь-що — на вимогу хоч богів, хоч людей. Стефон та Станіс знаходилися за тисячі верст від війни, їм ніщо не загрожувало, але Деван сидів у замку Чорному і служив зброєносцем королю. «Тому королю, в чию справу тут, у Білій Гавані, можуть вдихнути життя. А можуть знищити остаточно.» За столом тим часом почалися теревені про драконів. — Та ти геть здурів, — казав весляр зі «Штормової танцівниці». — Король-Жебрак уже кілька років як землю гризе. Якийсь дотракійський конятник одрубав йому макітру. — То таке кажуть, — заперечив старий. — А мо’, брешуть усе. Він помер за півсвіту звідси. Хто скаже напевне, помер чи не помер? Якби король хотів моєї смерті, я б, мабуть, зробив йому ласку та прикинувся трупом. Ніхто ж із нас його тіла не бачив, ге? — Я не бачив ані тіла Джофрі, ані Робертового, — загарчав власник «Вугра». — Мо’, вони теж живі, ге? Та й сам Баелор Блажений, мо’, лише на кілька років поспати приліг, чом би й ні? Старий скривився. — Принц Візерис був не єдиний дракон, хіба не так? А чи певні ми, що сина принца Раегара справді вбили? Отого малого, що немовлятко зовсім був? — Там ще наче принцеса була? — спитала та сама хвойда, що казала про сіре м’ясо. — Дві, — відповів старий. — Одна була Раегарова донька, інша — сестра. — Даена, — мовив річковий. — То його сестра була. Даена з Дракон-Каменя. Чи Даера? — Даена була дружина старого короля Баелора, — відповів весляр. — Я колись весло тягав на кораблі, що за нею назвали. «Принцеса Даена». — Якби вона була дружиною короля, то звалася б королевою. — Баелор королеви не мав. Він був святий. — То що, святому вже й з сестрою одружитися зась? — встрягла хвойда. — От у постіль він із нею не лягав, це напевне. Як зробився королем, то зачинив її у башті. Інших сестер теж. Загалом трьох. — Даенела! — гучно проказав власник. — Отаке було її ім’я. Тобто доньки Навіженого Короля, кажу, а не тої клятої дружини Баелора. — Даянерис, — мовив Давос. — Її назвали на честь тієї Даянерис, яка вийшла заміж за великого князя дорнійського у правління Даерона Другого. Що з нею сталося — мені невідомо. — А мені відомо, — відповів чолов’яга, що завів балачки про драконів — браавоський весляр у темній вовняній свиті. — Коли ми стояли у Пентосі, то поруч кинула котву купецька посудина «Чорноока діва». Ми перехилили по чарці з шафарем її капітана, і той розповів цікаву казочку про дівчисько, яке у Карфі питало перевозу до Вестеросу для себе і трьох драконів. Дівчина мала срібне волосся, волошкові очі. «Я її сам до капітана водив, — божився шафар, — та він чути не хотів. Казав, що з шапрану та перцю певніший зиск, і вітрила вони тобі не підпалять.» Льох наповнився сміхом. Але Давос не приєднався до веселощів — знав-бо, яка доля спіткала «Чорнооку діву». Жорстока примха богів дозволила капітанові подолати півсвіту, а тоді поманила за облудним світлом просто за порогом рідного дому. «Той капітан — сміливіший за мене» — подумав Давос, пробираючись до дверей. Адже одна подорож на схід — і можна жити до кінця своїх днів, наче вельможний князь. Коли Давос був молодший, то мріяв про таку подорож, але роки пурхали повз нього, як метелики у вогні, а зручної нагоди все не випадало. «Настане день, — казав він собі. — Настане день, скінчиться війна, король Станіс сяде на Залізний Престол і не матиме більше потреби у цибульних лицарях. Візьму з собою Девана… і Стефка зі Станьком, якщо вже доростуть. Подивимося з ними на драконів та усі дива цього світу.» Ззовні дмухав сильними поривами вітер, тріпав вогні у олійних ліхтарях, якими було освітлено двір. Після заходу сонця похолоднішало, але Давос пригадав Східну Варту, вереск нічного вітру коло Стіни, що різав наскрізь, мов ножем, найтепліші кожухи та морозив кров просто у жилах. Порівняно з тими краями Біла Гавань нагадувала теплу лазню. Були інші місця, де можна було почути свіжі плітки: заїзд, відомий пирогами з вуграми, пивниця, куди полюбляли заглядати скупники вовни та митники, мартоплясів вертеп, де за кілька мідяків показували кумедні сороміцькі вистави. Та Давос відчував, що вже наслухався вдосталь. «Я спізнився.» Стара звичка змусила вхопитися за груди, де колись на шкіряному ремінці у торбинці висіли кісточки його пальців. Але зараз там нічого не було. Своє щастя він загубив серед вогнів Чорноводи — там, де втратив корабель і синів. «Що мені тепер робити?» Він щільніше загорнув на собі свиту. «Видертися на пагорб і постати перед воротями Нового Замку з марними благаннями? Повернутися до Сестринова? Кинути все і полинути до Мар’ї з хлопчиками? Купити коня і рушити королівським гостинцем — розказати Станісові, що в Білій Гавані він не має ані друзів, ані надії?» Надвечір перед вранішнім відплиттям королева Селиса влаштувала для Саладора та його капітанів прощальний бенкет. Було запрошено також Котера Пайка і ще чотирьох старшин Нічної Варти. Дозволили з’явитися і принцесі Ширені. Коли подавали лосося, пан Аксель Флорент розважав стіл побрехенькою про таргарієнівського принцика, що тримав собі за улюбленця мавпу, дуже схожу на людину. Принц полюбляв убирати істоту в одяг свого покійного сина і вдавати з нього дитину — так розповідав пан Аксель — а ще час від часу пропонував панству шлюб із ним. Вшановані таким чином князі та пани чемно відмовлялися — певно ж, ніхто не погодився. — Бо навіть убрана в шовки та оксамити, мавпа лишається мавпою, — казав пан Аксель. — А ті вельможні володарі, яким стає розуму, не доручають мавпам людські справи. Королевині люди зареготали, кількоро вишкірилися на Давоса. «Я тобі не мавпа, — подумав він. — Я вельможа короля, і кращий за тебе.» Але спогад лишався болючим. Тюленячу Браму зачиняли на ніч. Давос не міг повернутися до «Веселої сповитухи» аж до сходу сонця і мусив якось перебути ніч. Він глипнув на Старого Рибонога з його зламаним тризубом. «Я пройшов крізь дощ, бурю та всі негаразди, які є на світі. Я не повернуся, не зробивши того, по що прийшов — хай як мало маю надії.» Нехай він втратив свої пальці, а з ними і щастя на морі, та не став од того мавпою в оксамиті. Він був Правицею свого короля. Замковими Сходами звалася вулиця, що мала сходинки. Широким кам’яним узвозом вона підіймалася від Вовчого Лігва коло моря до Нового Замку на пагорбі. Давосові, що долав шлях угору, світили мармурові русалки, тримаючи у обіймах великі посудини палаючої китової олії. Досягнувши верхівки, він обернувся; звідти було видно все аж до порту, до обох гаваней. За муром на хвилерізі внутрішня гавань юрмилася бойовими галерами — Давос налічив двадцять три. Може, князь Виман і був надміру жирний, та у справах лінощів не знав. Брама Нового Замку була зачинена. На його заклик відчинили потерну, звідти виник стражник і запитав, у якій він справі. Давос показав йому чорно-золоту стрічку з королівськими печатками на ній. — Мушу негайно бачити князя Мандерлі, — відказав він. — Маю справу, яку викладу тільки його вельможності. Брієнна Камені були старі, розсипалися на крихти, але побачивши їх далеко в полі, Брієнна відчула, як їй стає дибки волосся на потилиці. «Це ж там ховалися лучники, що встрелили бідолаху Клеоса Фрея» — подумала вона… але за версту помітила ще одну — таку саму — кам’яну стінку і почала сумніватися. Колії дороги вихилялися туди й сюди, голі бурі дерева зовсім не скидалися на ті зелені, які вона пам’ятала. Чи проминула вона місце, де пан Хайме вихопив з піхов меча свого брата у перших? Чи не в цих лісах вони тоді билися? Чи не в цьому струмку вони боролися і рубалися, поки зусібіч не набігли «Хвацькі Компанійці»? — Пані? Пане? — Подрік не мав певності, як саме звертатися до жінки, що скидалася на чоловіка і виглядала лицарем. — Чого ви шукаєте? «Привидів.» — Кам’яну стінку, яку нещодавно проминала. Та байдуже. — «Тоді пан Хайме ще мав обидві руки. Ой леле, як я його ненавиділа за кпини та образи.» — Тихше, Подріку. Тут у лісі можуть ховатися розбійники. Хлопець роздивився голі брунатні дерева, мокре листя, брудну дорогу попереду. — Я маю меча. Я можу битися! «Можеш, та не так, як треба.» Брієнна не мала сумніву в хоробрості хлопця — лише в його вмінні. Хай він називав себе зброєносцем і навіть служив лицарям… але жоден колишній господар так і не подбав про належне його навчання. Дорогою до Сутіндолу вона в муках спотикань і запинань видобула з Подріка усю його історію. Він походив з молодшої гілки дому Пейн — збіднілого пагону, що виткнувся з лона якогось молодшого панського сина. Батько його всеньке життя служив зброєносцем при своїх багатших родичах, а Подріка породив від доньки крамаря, з якою побрався просто перед тим, як піти і загинути, придушуючи Повстання Грейджоя. Мати покинула його на одного зі згаданих родичів у віці чотирьох років — щоб утекти з мандрівним співцем, який змайстрував їй ще одну дитину. Подрік не пам’ятав навіть, як вона виглядала. Пан Седрік Пейн був найбільше схожим на батька родичем, якого малий знав у своєму житті, хоча з його похапливої розповіді випливало, що пан Седрік ставився до Подріка радше як до невільної челяді, ніж до сина. Коли Кастерлі-на-Скелі скликав корогви, лицар узяв хлопця з собою чистити коня і кольчугу. Та невдовзі пана Седріка убили у річковому краю в лавах війська князя Тайвина. Хлопчина опинився на самоті, далеко від домівки, без жодного мідяка грошей, а відтак прибився до опасистого заплотного лицаря на ім’я пан Лорімер Черевань, що перебував у обозному загоні князя Листоброда і охороняв запаси війська. — Хлоп’ята, що охороняють харчі, ніколи не голодують, — полюбляв повторювати пан Лорімер. Але невдовзі його спіймали з солоним окостом, вкраденим з особистих запасів князя Тайвина. Тайвин Ланістер вирішив повісити лицаря для науки іншим крадіям. Подрік теж їв той окіст, і йому теж лежала дорога до шибениці, але прізвище врятувало йому життя. Його узяв під захист пан Кеван Ланістер, а трохи згодом надіслав малого служити зброєносцем своєму небожеві Тиріону. Пан Седрік навчив Подріка витирати й вичісувати коня, вишукувати камінці у чоботях хазяїна. Пан Лорімер навчив красти харчі. Але жоден не потурбувався навчити, як тримати меча в руці. Біс принаймні віддав його у науку до майстра-мечника Червоного Дитинця, коли прибув до двору. Але під час голодного бунту пана Арона Сантагара було вбито, і на тім навчання Подріка скінчилося. Брієнна вирізала два мечі зі скинутих деревами гілок, щоб дістати уявлення про Подрікове вміння битися. Малий був повільний на мову, та не на руку — про це вона дізналася з полегшенням. Також він був дрібний, кощавий, погано годований — але безстрашний і пильний до небезпеки. Втім, йому бракувало сил ту небезпеку відвертати. Якщо Подрік справді пережив битву на Чорноводі — про що сам розповів Брієнні — то лише тому, що ніхто не завважив його вартим удару мечем чи списом. — Хай ти кличеш себе зброєносцем, — мовила вона до нього, — та я бачила малих джур у половину твоїх літ, які побили б тебе до крові. Якщо лишишся зі мною, то щовечора лягатимеш з мозолями на долонях та синцями на плечах. І ледве спатимеш від утоми та болю. Навряд чи ти цього захочеш. — Я вже хочу! — наполягав малий. — Саме цього. Мозолів та синців. Тобто не хочу… але хочу. Добрий пане лицарю. Тобто пані лицарко. Наразі Подрік лишався вірним своєму слову, а Брієнна своєму. Та хлопець не скаржився. Щойно на мечовій руці в нього витикався новий пухир, як він гордовито показував його своїй вчительці. Та й за кіньми малий ходив дбайливо і ретельно. «Він іще не зброєносець, — нагадала собі Брієнна, — та ж і я не лицар, хай як мене величай.» Вона б відіслала малого від себе, якби було куди. І на додачу… хай Подрік твердив, що не знає, куди поділася Санса Старк, але насправді міг пам’ятати більше, ніж йому здавалося. Якісь його випадкові слова чи невиразні спогади могли містити ключ до Брієнниного пошуку. — Пане? Пані? — Подрік показав перед собою. — Онде віз попереду. Брієнна помітила той віз сама: дерев’яну гарбу на двох колесах з високими боковинами. У коліях дороги трудилися чоловік і жінка, тягнучи голоблі в напрямку Дівоставу. «На вигляд начебто селяни.» — Ану не поспішай, — мовила вона до хлопця. — Вони можуть завважити нас за розбійників. Кажи не більше, ніж мусиш, і то чемно. — Так, пане. Бути чемним. Пані. Натяк на те, що його можуть завважити за розбійника, здавалося, потішив гонор малого. Поки вершники наближалися ристю, селяни видивлялися сторожкими очима. Та коли Брієнна переконала сіромах, що не бажає їм зла, вони дозволили їй їхати поруч. — Ми й вола мали, — розказав їй старий, поки вони гуртом долали порослі бур’янами лани, ставки рідкої грязюки, проминали спалені зчорнілі дерева, — та вовки йому дали ради. Обличчя його червоніло від напруги — тягти гарбу, мабуть, було важкувато. — Доньку нашу теж забрали і зробили з нею, що схотіли. Вона приблудилася назад до хати після битви при Сутіндолі. А віл не приблудився. Мабуть, вовки з’їли. Жінка небагато додала до розповіді. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять і не сказала жодного слова, лишень подивилася на Брієнну так, наче побачила двоголове теля. Діва Тарфійська такі погляди вже стрічала. Пані Старк була до неї ласкава, та більшість інших жінок жорстокістю не поступалася чоловікам. Брієнна не могла навіть сказати, хто ранив її сильніше: юні кралечки з язиками гострими, наче осині жала, та сміхом, що розсипався кришталевими друзочками, або ж холодноокі поважні панії, котрі ховали свою зневагу за личиною шляхетської чемності. Але жінки з простолюду вміли бути гіршими і за тих, і за інших. — Коли я востаннє бачила Дівостав, він лежав у руїнах, — мовила Брієнна. — Браму виламали, півміста спалили. — Та вже відбудувалися нівроку. Отой Тарлі — суворий пан, і руку має тяжчу за Мутона. Розбійники по лісах іще не перевелися, та все ж поменшало. Найгірших Тарлі уполював і стяв голови отим своїм обіручником. — Селянин відвернувся і плюнув на землю. — А ви, часом, не стрічали якоїсь погані дорогою? — Не стрічали. «Принаймні не цього разу.» Що більше вони віддалялися від Сутіндолу, то порожнішим ставав шлях. Подорожні, яких вони помічали, розчинялися у лісі, перш ніж їх устигали про щось запитати — за винятком хіба що дебелого бородатого септона, що рухався на південь з півсотнею перехожих старців. Заїзди та шинки на дорозі були або пограбовані й покинуті, або перетворені на укріплені табори. Напередодні вони зустріли один із роз’їздів князя Рандила, наїжачений стрілами та списами. Вершники оточили їх, очільник загону допитав Брієнну, та зрештою дозволив їхати далі. — Ви бережіться, жіночко. Наступні чоловіки, яких ви стрінете, будуть не такі чесні, як мої хлоп’ята. Днями Хорт перейшов Тризуб із сотнею горлорізів. Кажуть, ґвалтує кожну зустрічну жінку, а цицьки відрізає та забирає собі на згадку. Брієнна завважила за потрібне переказати попередження селянинові та його дружині. Чоловік, слухаючи розповідь, лише хитав головою, а потім сплюнув і додав: — Собаки, вовки, леви… хай їх усіх Інші вхоплять. Ті горлорізи не зважаться наблизитися до Дівоставу. Авжеж не туди, де править воля князя Тарлі. Брієнна знала князя Рандила Тарлі від свого перебування у війську короля Ренлі. Великої любові вона до нього не плекала, хоча пам’ятала, що йому завдячує. «З ласки божої спробую проминути Дівостав, поки він не дізнався.» — Місто віддадуть законному господареві, князеві Мутону, щойно скінчиться війна, — мовила вона до селянина. — Його вельможність отримав королівське пробачення. — Пробачення? — зареготав старий. — За віщо? За те, що сидів на дупі у своєму семиклятому замку? Він надіслав вояків битися за Водоплин, а сам нікуди не ходив. Місто йому погромили спершу леви, потім вовки, потім сердюки, а його вельможність сидів собі за безпечними мурами. Брат його ніколи б так не вчинив. Пан Милош був зухвалий, як той півень, поки не загинув од руки Роберта. «Знову привиди» — подумала Брієнна. — Я шукаю свою сестру — вродливу дівчину тринадцяти років. Чи не бачили ви її дорогою? — Ото нема мені що робити, як дівчат видивлятися. Не бачив ані вродливих, ані бридких. «І ніхто не бачив.» Але ж питати треба — раптом пощастить. — Мутон має доньку. Кажуть, нічогеньке дівча, — правив далі чолов’яга. — А як відведуть на постіль — то буде нічогенька молодиця. Веземо їм яйця до весілля. Її віддають за сина Тарлі. Яйця будуть княжим кухарям для пирогів. — Авжеж. «За сина князя Тарлі. То юний Дікон одружується.» Вона спробувала пригадати, скільки ж йому має бути років — вісім чи десять. Саму Брієнну заручили у сім з нареченим, старшим за неї на три роки — молодшим сином князя Карона, сором’язливим хлопчиною з бородавкою над губою. Вони зустрілися лише один раз — саме задля заручення. За два роки він помер від тієї ж самої пошесті, що забрала князя та княгиню Карон разом з їхніми доньками. Якби він вижив, то їхнє весілля відбулося б упродовж року після її першого розквіту, і все життя потекло б геть інакше. Її б не було тут, на шляху, вдягненої у чоловічу кольчугу, з мечем при боці, у гонитві за дитиною загиблої жінки. Напевне, вона б сиділа у Щеботі, колихала власну дитину, годувала грудьми ще одну. Брієнні вже не вперше спадало це на думку — і щоразу вона відчувала легкий сум, але водночас і полегшення. Сонце вже наполовину сховалося за купою хмар, коли вони виїхали з-під чорних дерев на видноту і побачили перед собою Дівостав поруч із глибокими водами затоки. Браму міста відновили та зміцнили, негайно помітила Брієнна. Мурами рожевого каменю знову ходили арбалетники. Над в’їзною баштою майорів королівський прапор Томена — чорний олень та золотий лев у протистоянні на золотому та кармазиновому полі, розділеному поздовж. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі; червоний лосось дому Мутон маяв лише над замком на пагорбі. Коло решітки воріт вони натрапили на десяток стражників з галябардами. Значки виказували в них вояків війська князя Тарлі, хоча жоден не належав до надвірних людей самого Тарлі. Брієнна побачила двох кентаврів, блискавку, блакитного жука та зелену стрілу, але не крокуючого мисливця. Десятник носив на грудях павича з трохи вицвілим під сонцем барвистим хвостом. Коли селяни підтягли воза ближче, він присвиснув. — Що це тут у нас? Яйця? — Він ухопив одне, підкинув і вишкірився. — Гаразд, ми заберемо. Старий аж кавкнув од несподіванки. — Ці яйця для князя Мутона! У весільні пироги й таке інше. — То накажи своїм куркам відкласти ще. А я, мабуть, із півроку яєчка не куштував. І не смій брехати, що тобі не заплатили. Ось маєш. З цими словами він жбурнув старому під ноги жменю мідяків. Відповіла йому дружина селянина. — Цього не досить! — заперечила вона. — Геть не досить! — А я кажу, досить, — буркнув десятник. — І за яйця, і за тебе. Ану ведіть її сюди, хлоп’ята. Для свого старого вона замолода. Двоє стражників притулили галябарди до стіни і стягли з воза жінку, що відчайдушно впиралася. Селянин дивився з посірілим обличчям, та не смів ворухнутися. Брієнна вдарила кобилу п’ятами і виїхала наперед. — Ану пустіть її. Її голос змусив стражників завагатися, і селянка зуміла вирватися з їхніх рук. — То не твоя справа, дівко, — відповів один із вартових. — Не роззявляй рота і не втручайся. Та замість послухати його поради Брієнна витягла меча. — Отакої! — присвиснув десятник. — То в нас тут оголений клинок. Щось мені розбійниками засмерділо. А чи знаєш ти, що князь Тарлі робить розбійникам? Він досі тримав у руці поцуплене з гарби яйце. Долоня стиснулася, білок з жовтяком потекли між пальців. — Я знаю, що князь Рандил робить розбійникам, — відповіла Брієнна. — А ще я знаю, що він робить ґвалтівникам. Вона сподівалася, що почувши ім’я свого володаря, вояки отямляться, але десятник лише струсив з руки розчавлене яйце та показав стражникам, щоб оточили вершницю. Брієнна побачила навколо себе сталеві вістря. — То що ти там брехала, дівко? Що, кажеш, князь Тарлі робить… — …ґвалтівникам, — закінчив гучніший голос. — Він відрізає їм яйця. Або відсилає на Стіну. Або робить і те, й інше. А злодіям ріже пальці. З-під брамної башти виступив стрункий міцний молодик з мечем при поясі. Вапенрок на його обладунку колись був білий — і подекуди ще лишався таким поміж плям трави та засохлої крові. На грудях було нашито значка: брунатного оленя, упольованого, сплутаного та підвішеного під жердиною. «Він.» Його голос був для Брієнни наче удар кулаком у живіт, обличчя — наче ніж у печінку. — Пане Гайле, — сухо вимовила вона. — Краще облиште її, хлопці, — мовив пан Гайл Добич. — Це ж Брієнна Краля, Тарфійська Діва, яка зарізала короля Ренлі та половину його Веселкової Гвардії. Вона така ж лиха вдачею, як бридка пикою, а бридкішої ви, мабуть, і не знайдете… хіба що тебе, Сцянику, але ж твого батька всі вважали за волохату зуброву дупу, тож тобі можна пробачити. А її батько — Вечерниця, господар на Тарфі. Стражники зареготали, але галябарди підняли. — Хіба ми не маємо її схопити, пане? — спитав десятник. — За вбивство короля Ренлі? — З якого дива? Ренлі був бунтівник проти престолу. Як і всі ми — зрадники та свавільники. Але ж тепер ми вірні слуги короля Томена. — Лицар махнув селянам, щоб їхали крізь браму. — Яйця покажи управителеві його вельможності — він, певно, зрадіє. Знайдеш його на базарі. Старий приклав кісточки пальців до лоба у вітанні. — Дякую, мосьпане. Ви правдивий лицар, кожен побачить. Ходімо, жінко. Вони знову взялися до гарби і покотили її з гуркотом крізь браму. Брієнна рушила ристю услід; за нею потрусив Подрік. «Правдивий лицар, авжеж» — похмуро подумала вона, суплячи брови. Опинившись усередині міста, вона натягла повід. Ліворуч виднілася зруйнована стайня, за нею — брудний провулок. Навпроти через вулицю на високому ґанку бурдею стояли три напіводягнені повії, перешіптуючись одна до одної. Одна трохи скидалася на табірну дівку, яка колись підходила до Брієнни з питанням, що у неї в штанях: прутень чи піхва. — Оте опудало в нього під дупою — чи не найбридкіша коняка, що я бачив, — мовив пан Гайл про Подрікового коня. — Дивно, чому на ньому не сидите ви, ласкава пані. До слова, чи не хочете подякувати мені за порятунок? Брієнна стрибком злетіла з кобили. На зріст вона була вища за пана Гайла на голову. — Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті. — Як подякували Рудому Ронетові? — зареготав Добич. Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс — кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха. — Чи не слід вам іти охороняти браму? У відповідь він невдоволено скривився. — Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі — завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте? — Стайню — поставити коня. — Отам проти східної брами є одна. А цю спалено. «Без тебе бачу.» — Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі. І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні. — Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона — він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу? «Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» — мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема. — Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска». — Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. — Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. — «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя. Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути — і на поміч та захист примчала б сотня стражників. — Мене мають ув’язнити? — За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто — двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. — Він легенько поклав їй долоню на плече. — Сюди, якщо ваша ласка. Брієнна рвучко вивільнилася. — Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся! — Нарешті хоч якась дяка, — вишкірився лицар у лукавій посмішці. Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало в руїнах, зі спустошеними вулицями та спаленими домівками. Зараз вулиці повнилися дітьми та пацями, більшість спалених будівель розвалили та розтягли на каміння. Де стояли одні будинки — там посадили городи; місце інших зайняли шатра лицарів та намети купців. Брієнна побачила, як зводять нові домівки, як замість погорілого дерев’яного заїзду постає кам’яний, помітила новий череп’яний дах на міському септі. У прохолодному осінньому повітрі гучно бриніли пилки, стукотіли молотки. Чоловіки, хекаючи, переносили вулицями великі колоди, провулками візники пропихали вози з камінням. Багато з робітників мали на грудях значки з мисливцем. — Місто відбудовують вояки? — перепитала зачудована Брієнна. — Вони б, певно, охочіше кидали кості, цмулили вино і гойдали шльондр. Але князь Тарлі тримається думки, що ревна праця покращує звичаї. Брієнна чекала, що її поведуть до замку. Натомість Добич супроводив їх з Подріком до гавані, де панувало пожвавлення. Втішно було бачити, що до Дівоставу повертаються купці та крамарі. У порті стояли галера, галеас, великий двощогловий коч, зо два десятки рибальських байдаків. Далі на затоці виднілися ще рибалки. «Якщо у «Смердючій гусці» нічого не знайдеться, сяду на корабель» — вирішила Брієнна. До Мартинова було зовсім недалечко, а звідти легко дістатися і Соколиного Гнізда. Князь Тарлі знайшовся на рибному базарі за чиненням правосуду. Коло води звели великий поміст, з якого пан князь міг дивитися згори на людей, звинувачуваних у злочинах. Ліворуч стояла довга шибениця зашморгів на двадцять, хоча трупів там висіло лише чотири; один виглядав свіжим, інші три — не надто. З підгнилих решток одного з них віддирав смужки плоті чималий гайворон. Решта гайвороння розлетілася, сторожко озираючись на юрбу міщан, що зібралася у сподіваннях повитріщатися на чиюсь страту. Князь Рандил поділяв поміст із князем Мутоном — блідим, м’якотілим, опасистим чоловіком у білому жупані, чорних штанях та горностаєвій делії, скріпленій червоно-золотою застібкою в подобі лосося. Тарлі мав на собі кольчугу, виварену шкіру та панцирного нагрудника сірої криці. Над лівим плечем визирало руків’я обіручного меча. «Серцерубом» звався той меч, гордість їхнього вельможного дому. Судді саме слухали молодика у киреї грубого сукна, накинутій на брудну шкірянку. — Я нікому зла не робив, м’сьпане, — почула Брієнна його слова. — Я взяв лише те, що септони кинули, коли тікали. Як здумаєте відняти за те пальця — воля ваша. — Так, звичай приписує віднімати пальця в крадія, — суворо відповів князь Тарлі, — але хто краде з септу, той краде в богів. Князь обернувся до сотника сторожі. — Сім пальців. Великі залишити. — Сім?! — зблід з лиця злодій. Коли стражники схопили його, він намагався опиратися, але слабенько — так, наче вже був скалічений. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть пригадала пана Хайме — як той кричав, коли арах Золло упав донизу. Наступний чоловік був хлібопека, якого винуватили у домішуванні тирси до борошна. Князь Тарлі присудив йому сплатити п’ятдесят срібних оленів. Хлібопека заприсягнувся, що й близько не має стільки срібла — тоді його вельможність наказав дати йому один удар батогом за кожну несплачену монету. Наступною судили кощаву та страшну на пику хвойду; вона подарувала непристойну хворобу чотирьом воякам Тарлі. — Вимийте їй сором лужним розчином і киньте до підземелля, — наказав Тарлі. Повію, що верещала та лила сльози, потягли геть, і тут його вельможність князь помітив Брієнну скраю натовпу між Подріком та паном Гайлом. Він насупився, але у очах не промайнуло ані натяку на впізнання. Наступним вивели жегляра з галеасу. Його звинувачував лучник залоги князя Мутона з перев’язаною рукою та лососем на грудях. — З ласки ясного пана, оцей мугиряка мені ножа в руку встромив. Казав, наче я йому в кості мухлюю. Князь Тарлі перевів очі з Брієнни на людей перед ним. — А ти мухлював? — Ні, м’сьпане, хіба ж я… та нізащо! — За крадійство я забираю пальця. За брехню мені в очі — вішаю. Чи слід мені прохати показати кості? — Кості? — Лучник зиркнув на Мутона, але його князь байдуже роздивлявся рибальські човни на затоці. Стрілець ковтнув і відповів: — Ну може, я… ну кості, мені з ними щастить, але я… Тарлі почув достатньо. — Заберіть мізинця. Хай сам вибере, з якої руки. Долоню іншої пробити цвяхом. — І підвівся з місця. — Відженіть решту назад до підвалу. Розгляну їхні справи назавтра. Князь обернувся і махнув рукою до пана Гайла. Брієнна пішла слідом. — Ясний пане, — привіталася вона, ставши перед князем, і знову відчула себе восьмирічною дівчинкою. — Ласкава панно. Як сталося, що ми… маємо честь вас бачити? — Мене надіслали шукати… — Вона завагалася. — Як ви маєте його шукати, коли не знаєте імені? Це ви вбили князя Ренлі? — Ні. Тарлі зважив її слова. «Судить мене, наче отих посполитих.» — Ні, — мовив він нарешті, — лише дозволили йому померти. Ренлі помер у неї на руках, кроплячи їх кров’ю свого життя. Брієнна зіщулилася. — То була чорна химородь. Я ніколи… — Ви ніколи? — Голос його раптом нагадав батіг. — О так. Ви ніколи б не мали вдягати кольчугу і вішати меча на пояс. Це війна, а не свято на обжинки! Богами клянуся, я мав би скрутити вас і запхати на корабель до Тарфу. — Вчините так — відповісте престолові! — Голос її пролунав пискляво, по-дівчачому. А вона ж хотіла додати йому суворої безстрашності. — Подріку! В саквах ти знайдеш грамоту на пергамені. Принеси її панові князю. Тарлі узяв грамоту, розгорнув, суплячи брови. — У королівській справі. Якій саме? «За брехню мені в очі — вішаю.» — Санса Старк. — Якби панна Старк тут з’являлася, я б знав. Ладен закластися — вона втекла до себе на північ. Напевне, сподівається знайти прихисток у когось із батькових значкових. Хай молиться, щоб не схибити у виборі. — Вона могла поїхати в Долину, — почула Брієнна мимохіть вимовлені власні слова, — до сестри матері. Князь Рандил кинув на неї зневажливий погляд. — Пані Лізи вже нема серед живих. Якийсь співець зіпхнув її з гори. Тепер у Соколиному Гнізді на господарстві сидить Мізинець… але довго, мабуть, не засидиться. Панство Долини не з тих, щоб кланятися блазнюватому випанкові, який вміє лише мідяки рахувати. Князь віддав їй назад грамоту і промовив: — Ідіть, куди хочете, і робіть, що душа велить… але якщо вас зґвалтують, не біжіть до мене по суд та справедливість. Бо ви своїми дурницями нічого кращого не заслужили. Його погляд ковзнув по панові Гайлу. — А вам, пане лицарю, слід бути при вашій брамі. Я ж вас там поставив очільником варти, хіба ні? — Поставили, мосьпане, — відповів Гайл Добич, — але я подумав… — Забагато думаєте! — перервав його князь Тарлі, віддаляючись швидким кроком. «Ліза Таллі померла.» Брієнна стояла під шибеницею, стискаючи в руці свою безцінну грамоту. Натовп розійшовся хто куди, гайвороння повернулося до учти. «Співець зіпхнув її з гори.» Невже сестрою пані Кетлін теж пообідали гайворони? — Ви, панно, питали про «Смердючу гуску», — нагадав пан Гайл. — Якщо ваша ласка, можу вас туди… — Повертайтеся до брами. Обличчям лицаря майнуло роздратування. «Просте обличчя, та не таке вже й чесне.» — Воля ваша. — Саме так. — То була лише гра. Якось згаяти час. Ми не хотіли нікому зла. — Він завагався. — А Бен загинув, до речі. Зарубали його на Чорноводі. Пацюра теж, і Віла Гайстра. А Маркові Мулендору завдали рани, що коштувала йому руки. «То й добре, — кортіло сказати Брієнні. — Сам заслужив.» А потім пригадала, як Мулендор сидів ззовні свого шатра з мавпочкою на плечі, вдягненою в крихітну кольчужку, як вони кривили смішні мармизи одне до одного. Що сказала про них Кетлін Старк тієї ночі у Лихомості? «Лицарі літа»? А потім літо скінчилося, настала осінь, і ось вони падають на землю один за одним, наче листя з дерев… Вона рішуче обернулася спиною до Гайла Добича. — Ходімо, Подріку. Малий потупцював слідом, ведучи коней. — То ми зараз підемо туди? Тобто до «Смердючої гуски»? — Я піду. А ти йди до стайні при східній брамі. Запитай стайняра, чи нема тут корчми, де переночувати. — Спитаю, пане. Пані. — Подрік втупив очі у землю, копаючи ногами камінці. — Ви знаєте, де вона? Гуска? Тобто «Смердюча гуска»? — Ні. — Він обіцяв, що покаже. Отой лицар. Пан Кайл. — Гайл. — Гайл. Що він вам заподіяв, пане? Тобто пані. «В малого язик колом стоїть, але макітра тямить.» — У Вирії, коли король Ренлі скликав корогви, декілька чоловіків вирішили пограти зі мною в гру. Одним із них був пан Гайл. То була жорстока гра, принизлива і негідна лицарської честі. — Вона зупинилася. — Східна брама у той бік. Чекай на мене там. — Воля ваша, пані. Пане. «Смердючу гуску» не позначала жодна вивіска. Шукати її довелося мало не годину. Заклад виявився підземним льохом, розташованим унизу дерев’яних сходів під смердючою шкуродернею. Там під низькою стелею панувала пітьма; коли Брієнна входила, то вдарилася головою об сволоку. Жодної гуски у закладі не знайшлося, лише стояло кілька ослонів, а до земляної стіни притулена була лава. За столи правили старі винні барила, сірі та поїдені шашіллю. Обіцяним у назві смородом просякло усе. Головну його частку складало кисле вино, вогкість і цвіль, але відгонило трохи і нужником, і розкопаною могилою на цвинтарі. Єдиними пияками були троє тирошійських жеглярів у кутку, що гарчали один до одного своєю говіркою крізь зелені та лілові бороди. Вони кинули на Брієнну побіжні погляди; один буркнув щось таке, від чого інші засміялися. Шинкарка стояла за шинквасом у вигляді дошки, покладеної на два барила. То була кругла, бліда обличчям жіночка з залисинами на голові та велетенськими м’якими цицьками, що колихалися під брудною юпкою. Загалом скидалося, що боги виліпили її з тіста, а спекти забули. Брієнна не наважилася просити води у цьому закладі, тому купила кухоль вина і мовила до шинкарки: — Я шукаю людину на ім’я Спритний Дик. — Дик Крабб. Є такий. Приходить майже щовечора. — Жінка обвела очима Брієннину кольчугу та меча. — Якщо маєте на нього зуб, то будьте ласкаві вбити його деінде. Ми не хочемо клопоту з князем Тарлі. — Я хочу з ним побалакати. Навіщо мені його вбивати? Жінка знизала плечима без відповіді. — Якщо кивнете мені головою, коли він прийде, матимете мою дяку. — А чи велику? Брієнна поклала мідну зірку на дошку-шинквас і знайшла собі місце у тіні, з якого добре було видно сходи. Потім спробувала вино. На язику воно здавалося масляним, у кухлі плавала волосина. «Тонка, як моя надія знайти Сансу» — подумала вона, витягаючи волосину з вина. Гонитва за паном Донтосом виявилася марною, а по смерті пані Лізи Долина вже не здавалася вірогідним прихистком для Санси Старк. «Де ж ви, юна панно? Чи втекли додому, до Зимосічі? А чи поїхали з чоловіком, як гадає Подрік?» Брієнні не кортіло ганятися за дівчиною десь за вузьким морем, де навіть мова їй була чужа. «Там я здаватимуся ще потворнішою, коли мукатиму і махатиму руками, щоб мене якось зрозуміли. А всі з мене реготатимуть, як тоді у Вирії.» При згадці про Вирій щоками її поповзла фарба. Коли Ренлі вдягнув королівську корону, Діва Тарфійська подолала половину королівства, щоб дістатися його двору. Сам король привітав її надзвичайно чемно, ласкаво припросив до служби. Та не так сталося з зацним панством і лицарством. Щоправда, Брієнна і не чекала тепла та усмішок — готова була до холоду, до кпинів, до ворожості, бо вже досить куштувала тих страв за життя. Але збентежила і залишила її беззбройною не зневага більшості, а ласка окремих осіб. Тарфійська Діва була заручена вже тричі, але ніколи ще до Вирію коло неї не упадало стільки чоловіків. Першим був Великий Бен Кущ — один із небагатьох чоловіків у таборі Ренлі, що височів над нею зростом. Він надіслав свого зброєносця чистити їй кольчугу та подарував срібний ріг для пиття. Пан Едмунд Амброз пішов далі, даруючи квіти та запрошуючи разом кататися верхи. Проте пан Гайл Добич перевершив обох. Він подарував їй книжку, прикрашену чудовими малюнками, з сотнею казок про лицарські звитяги. Він приносив її коням яблука та морквини, а їй на шолом подарував блакитний шовковий хвіст. Він переповідав їй табірні плітки, сипав дотепними та гострими жартами, від яких вона посміхалася. Одного дня він навіть вправлявся з мечем у парі з нею, що важило для неї більше за решту. Вона тоді гадала, що це саме з-за нього інші почали ставитися до неї шляхетніше. «Більше, ніж шляхетно.» Вояки змагалися за місце за столом коло неї, один поперед одного наливали їй вино та підносили страви. Пан Річард Пацюр грав любовні пісні на лютні ззовні її шатра. Пан Гуго Чмелик подарував їй дзбан меду «солодкого, як діви Тарфу». Пан Марк Мулендор смішив її вихватками своєї мавпи — кумедного маленького чорно-білого створіння з Літніх островів. Заплотний лицар Віл Гайстер набивався розтерти стомлені плечі. Останньому Брієнна відмовила. Як і усім попереднім. Коли пан Овейн Верхопіль схопив її одного вечора в обійми та притиснувся вустами у поцілунку, вона приземлила його дупою в табірне вогнище. А тоді пішла про всяк випадок роздивитися себе у люстрі. Обличчя її лишилося таким самим широким та веснянкуватим, як завжди. Кінські зуби, грубі вуста, дебела щелепа… усе таке потворне і недоладне. Вона ж хотіла лише стати лицарем у службі короля Ренлі. А тут раптом… Вона б розуміла їх краще, якби була в таборі єдиною жінкою. Але навіть остання табірна дівка хвалилася краснішою вродою. Коли ж у замку князя Тирела щовечора відбувався бенкет на честь короля Ренлі, там під музику скрипок, ріжків та цимбал танцювало вдосталь чарівних панянок та прегарних лицарських дружин. «Чому ви до мене такі ласкаві?! — кортіло їй заволати на весь голос щоразу, як новий незнайомий лицар мурмотів їй милощі або щось дарував. — Чого вам треба?!» Розгадав цю загадку Рандил Тарлі. Того ж дня він надіслав по неї до шатра двох своїх вояків. Його юний син Дікон підслухав, як четверо лицарів пересміювалися, сідлаючи коней, і розповів батькові про те, що почув. Лицарі ухвалили між собою заклад. Почалося все з трьох веселих молодиків надвірної дружини Тарлі: Амброза, Куща та Гайла Добича. Але потім табором поповзли чутки, і до гри почали приставати нові люди. Кожен новий змагальник робив внесок у один золотий дракон; зібрані кошти мали надійти тому, хто забере її дівочу цноту. — Я поклав край їхній забаві, — розповів їй Тарлі. — Деякі з цих… пошукачів… менш шляхетні від інших, а заклади день у день зростали. Будь-якої миті хтось із них вирішив би здобути перемогу силоміць. — Але ж це лицарі, — мовила вона, мов громом ударена. — Помазані лицарі шляхетних родів. — Так, це шляхетні помазані лицарі. І вони не винні. Вина лежить на вас. Брієнна аж зіщулилася, почувши його звинувачення. — Я б ніколи… мосьпане, я ж їх ніяк не заохочувала… — Їх заохочувала ваша присутність. Якщо жінка живе у вояцькому таборі, то хай не дивується, що вояки ставляться до неї, як до табірної дівки. На війні немає місця для шляхетно уродженої панни. Якщо ви маєте бодай якусь повагу до власної честі або честі свого дому, то зніміть кольчугу, поверніться до рідної домівки і вблагайте батька знайти вам чоловіка. — Я приїхала битися! — наполягала вона. — Стати лицарем! — Боги створили чоловіків, щоб битися. А жінок — щоб народжувати дітей, — відповів Рандил Тарлі. — Жіноча війна точиться на породільському ложі. Хтось спускався сходами до льоху. Брієнна відсунула вино убік. Саме тієї миті до «Гуски» ввійшов кощавий, одягнений у вбоге дрантя гостропикий чоловічок з брудним темним волоссям. Він кинув на тирошійців швидкий погляд, на Брієнні затримав очі трохи довше, а тоді обернувся до шинквасу. — Вина, — мовив він до шинкарки, — але без кінських сцяк, прошу пані. Жінка зустріла Брієннині очі та кивнула. — Я пригощу вас вином, — покликала Брієнна, — у обмін на кілька слів. Чоловічок роздивився її сторожкими очима. — Кілька слів, кажете? Я багацько різних знаю. — Він усівся навпроти за барилом на ослоні. — Хай пані скажуть, які саме слова бажають почути, і Спритний Дик вам їх вимовить одне за одним. — Я чула, ви надурили дурня. Голодранець сьорбнув вина, поміркував трохи. — Може, й надурив. А може, й ні. — На собі він мав вицвілого подертого сіряка, з якого хтось відірвав значок пана чи князя. — Залежить, хто питає. — Король Роберт. Брієнна поклала на барило між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була карбована голова Роберта, з іншого — вінчаний олень. — Ти ба, сам король! — Чоловічок узяв монету і закрутив її на столі, посміхаючись. — Полюбляю дивитися, як танцює король. Гей та гоп, гей та гоп. Хтозна — може, я справді бачив того вашого дурня. — А чи була з ним дівчина? — Дві дівчини, — негайно відповів гість. — Дві?! «Невже друга — то Ар’я?» — Ну таке, — додав чоловічок, — я тих кралечок сам не бачив, брехати не буду. Але перевозу він питав на трьох. — Перевозу куди? — Скільки пригадую, на той берег моря. — А чи не пригадаєте, як він виглядав? — Та дурень як дурень. — Він схопив зі столу монету, що почала сповільнюватися, і вона зникла у його руках. — Наляканий дурень. — Наляканий чим? Чоловік знизав плечима. — Він сам не казав, та Спритний Дик має нюх на запах страху. Приходив сюди мало не щовечора, пригощав жеглярів оковитою, жартами сипав, пісеньок співав. Та як припхалися сюди добродії з мисливцем на цицьках, то дурень одразу збілів з лиця, наче молоко, і сидів мовчки, поки ті не пішли. — Дик присунув ослона ближче. — Тарлі наказав воякам нишпорити портом, оглядати кожен корабель, що входить чи виходить. Кому треба оленя — той іде до лісу, а кому треба корабель — той іде до пришибів. Але ваш дурень до пришибів ходити не смів. І я запропонував йому поміч. — Яку саме? — Таку, що коштує більше за срібного оленя. — Розкажіть — матимете ще одного. — Ану покажіть, чи він у вас є, — відповів чоловічок. Брієнна поклала на барило ще одного оленя, а він крутнув його, посміхнувся, підхопив у жменю. — Хто не може піти до кораблів, тому треба, щоб кораблі прийшли до нього. Я сказав, що знаю місце, де таке трапляється. Добре приховане місце. Брієнниними руками побігли сироти. — Там, де до берега пристають перемитники. Таємна затока. Ви послали дурня до пачкарів. — Разом із його двома дівчатками! — реготнув він. — От лишень справи тут такі… місце, куди я його послав, останнім часом кораблів не бачило. Років так зо тридцять. Він почухав носа і запитав: — А вам до того дурня що? — Ті двоє дівчат — мої сестри. — Отакої? Бідолашні дівчатка. Я колись теж мав сестру. Кощаве дівчисько з гострими колінками. А потім вона відростила цицьки і нагуляла собі між ніг лицарського сина. Востаннє я її бачив у Король-Березі — вона там собі на хліб заробляла, падаючи на спину. — Куди ви їх послали? Дик знову знизав плечима. — Та я вже й не пригадаю. — Куди? Брієнна ляснула по столі ще одним срібним оленем. Але Дик штовхнув його пальцем назад. — Туди дороги навіть олень не знайде… хіба що дракон. Брієнна відчула, що сріблом більше нічого з нього не добуде. «Золотом… чи добуду, а чи й ні. Певніше було б залізом.» Брієнна торкнулася кинджала, тоді знову полізла до гаманця, видобула золотого дракона і поклала на барило. — Куди саме? Сіромаха вхопив монету і спробував її на зуб. — Оце смакота! Зразу рідна Гостроклішня пригадалася. Там на півночі гори та болота, край дикий, непоказний, але я там уродився і виріс. Дик Крабб — отаке маю ім’я. Хоча люди кличуть Спритним Диком. Власного імені Брієнна у відповідь не назвала. — Де саме на Гостроклішні? — У Шептунах. Ви ж напевне чули про Кларенса Крабба, еге ж? — Ні, не чула. Дик, здавалося, неабияк здивувався. — Пана Кларенса Крабба, кажу. Не чули? Я маю в собі його кров. А він був вісім стоп на зріст, одноруч виривав з землі сосни і кидав аж за версту. Жоден кінь не міг нести його вагу, тому він їздив верхи на зубрі. — До чого тут він і таємна затока перемитників? — Його дружина була лісова відьма. Коли пан Кларенс убивав людину, то приносив голову додому, а дружина цілувала її у вуста і повертала до життя. А були то не абихто, а панство, чаклуни, уславлені лицарі та пірати. Один був король Сутіндолу. Всі вони давали старому Краббові добрі поради, а що були головами без тіла, то гучно розмовляти не могли, хоча й пельки не стуляли. Бо як ти голова, то що маєш робити всенький день? Лише теревенити, не замовкаючи. Відтоді Краббову оселю назвали Шептунами. Та й досі називають, хоча вона лежить у руїнах вже тисячу років. Самотнє місце — ті Шептуни. Дик спритно перекинув монету між кісточками пальців. — Одному драконові на самоті сумно. От якби десять… — Десять драконів — це чималий статок. Дурня клеїш? — Не клею, але можу до нього привести. — Монета станцювала у один бік, потім у протилежний. — Просто до Шептунів, ласкава пані. Брієнні не подобалося, як золото витанцьовує між пальцями хитруна. І все ж… — Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два, якщо тільки дурня. А як нікого не знайдемо — то нічого не дам. Крабб здвигнув плечима. — Шість — то й шість. Шість — воно теж незле. «Занадто швидко.» Вона схопила його за руку, перш ніж золото зникло з очей. — Не грайся зі мною і не намагайся обдурити. Я тобі не легка здобич на ярмарку. Коли вона його пустила, Крабб заходився терти зап’ясток. — От тобі й маєш сцянки-вихилянки, — пробурчав він. — Та ви мені руку мало не зламали! — За те красно прошу вибачити. Моя сестра — дівчина тринадцяти років. Я маю її знайти, перш ніж… — …перш ніж якийсь лицар допадеться до її ступки. Та втямив я, не переймайтеся. Її вже врятовано. Адже з вами тепер Спритний Дик. Зустрінемося коло східної брами з першим світлом. Мені ще треба в одного добродія про коня поспитатися. Семвел У морі Семвела Тарлі нудило так, що він ходив зелений. І то не з самого лише страху потонути — хоча з нього теж. Скрути додавав і рух корабля, невпинне хилитання чардаку під ногами. — Маю слабкий живіт, — зізнався він Дареонові того дня, коли вони випливали зі Східної-Варти-біля-Моря. Співець ляснув його по спині й відповів: — Диви, Смертяний, як він такий слабкий — не відпускай його самого гуляти. Сем намагався хоробритися, хоча б заради Йолі. Вона ж ніколи раніше не бачила моря. Коли вони разом долали сніги після втечі з Крастерового Дитинця, то набріли на кілька озер, і навіть вони здалися Йолі неймовірним дивом. Коли ж «Кіс» ковзнув водою геть від берега, дівчина почала тремтіти, а щоками її потекли великі солоні сльози. — Ласка божа, — почув Сем її шепіт. Спершу з очей зникла Східна Варта, потім Стіна почала меншати і нарешті розтанула удалині. Вітер посилився, наповнив вітрила блякло-сірого кольору — схожі на чорний кобеняк, що прали забагато разів — і обличчя Йолі побіліло з жаху. — Це добрий корабель, — намагався заспокоїти її Сем. — Не треба боятися! Але вона лише зиркнула на нього, міцніше пригорнула до себе дитину і втекла донизу. Сем не мав чого робити, крім чіплятися за облавок і спостерігати, як вимахують весла. Їхній узгоджений рух чарував око своєрідною красою, відволікаючи від споглядання води. А Сем не любив дивитися на воду, бо зразу ж лякався потонути. Коли він був малий, панотець князь спробував повчити його плавати — викинув з човна посеред ставка, що лежав попід Рогошпилем. Вода втрапила йому до носа, до рота і легень, і він кашляв та сякався ще кілька годин по тому, як пан Гайл витяг малого з води. Опісля Сем не смів заходити до води глибше крижів. Але в Тюленячій затоці вода стояла вище від його крижів… та ще й не стояла, а вирувала — зовсім не так, як у невеличкому і мирному рибному ставку попід горою, нижче від батькового замку. В затоці вода була сіро-зелена, мінилася дрібними рясицями, а порослий лісом берег, уздовж котрого вони просувалися, вишкірявся скелями та вирував водокрутами. Навіть якби Сем спромігся, шалено хвицяючи ногами та повзучи водою на череві, дістатися берега — то й тоді хвилі, певніше за все, побили б його на каменях та розтрощили голову на дрібні скалки. — Русалок видивляєшся, Смертяний? — запитав Дареон, коли побачив, як Сем витріщається через води затоки. Молодий та вродливий співець зі Східної Варти мав світле волосся, горіхові очі, а у чорному строї скидався радше на якогось темного принца, ніж на чорного братчика. — Ні. Сем сам не знав, чого шукає очима. І що робить на цьому кораблі, теж не знав. «Їду викувати в Цитаделі ланцюга та стати маестром, щоб краще прислужитися Варті» — казав він собі, але сама думка гнітила його і виснажувала. Він не хотів бути маестром, не хотів носити на шиї важкий ланцюг, такий холодний проти шкіри. Не хотів залишати братчиків — єдиних друзів, яких мав за життя. А найперше не хотів бачити батька, який відіслав його на Стіну на певну смерть. Для його супутників усе було інакше. Їм подорож обіцяла щасливий кінець усіх поневірянь. Йоля заживе безпечно у Рогошпилі, залишивши між собою та пережитими у страхолюдній пущі жахіттями мало не цілий Вестерос. Служницею в батьковому замку вона матиме добрий харч та теплу домівку — невеличку затишну часточку великого світу, про яку не мріяла у шлюбі з Крастером. Вона дивитиметься, яким великим та сильним зростатиме її син, як він стане ловчим, конюшим або ковалем. А якщо малий покаже хист до зброї, то хтозна — якийсь лицар може взяти його собі за зброєносця. Маестер Аемон теж опиниться у кращому місці, ніж досі. Втішно було думати, що він проведе недовгу вже решту свого життя, огорнутий теплим легітом Старограду, за неквапними розмовами з браттями-маестрами, або ж поділяючи власну мудрість із підмаестрами та послушниками. Якщо хтось і заслужив відпочинок тисячу разів — то це він. Навіть Дареонова доля мала поліпшитися. Молодик завжди торочив, що не винен у зґвалтуванні, завдяки якому опинився на Стіні, та наполягав, що його місце — при княжих дворах коло пишних столів. І ось нарешті доля йому всміхнулася — Джон підвищив його до вербувальника замість чоловіка на ім’я Йорен, котрий зник і вважався мертвим. Йому тепер належало їздити Семицарством, співати про звитяги Нічної Варти і час від часу повертатися на Стіну з новачками. Подорож мала бути довгою та суворою — ніхто цього не заперечував, та на інших принаймні чекали попереду щасливі дні. Це втішало Сема. «Я їду заради них, — казав він собі, — заради Нічної Варти і майбутнього спокою.» Але що довше він вдивлявся у море, то холоднішим і глибшим здавалося воно йому. Втім, не дивитися в море було ще гірше. Сем зненацька усвідомив це у тісній бесіді під стерновим чардаком, яку поділяли з ним усі його подорожні супутники. Він намагався відволіктися від нудоти в шлунку, балакаючи з Йолею, яка саме годувала сина. — Цей корабель доправить нас лише до Браавосу, — казав він. — А там знайдемо собі інший, до Старограду. Я читав книжку про Браавос, коли був малий. Ціле місто збудоване на затоці, на сотні невеличких островів. А ще вони мають велета — кам’яного чоловіка заввишки у сотню стоп. Замість коней у них човни, а мартопляси грають перед глядачами писані на папері вистави — не те що в нас, коли нашвидкуруч вигадують різні дурниці. Харч там теж дуже добрий, а надто риба і все, що з моря. Вони їдять різні скойки, вугрів та вустриць — усе найсвіжіше, просто з затоки. Ми, напевне, матимемо кілька днів від одного корабля до іншого. Зможемо піти на виставу мартоплясів і з’їсти вустриць. Сем гадав, Йолі буде цікаво. Але гірше помилитися не міг. Йоля зиркнула на нього байдужими, змертвілими очима крізь пасма немитого волосся і мовила: — Коли ваша ласка, мосьпане. — А чого б хотіла ти? — запитав її Сем. — Нічого, — відповіла вона і переклала сина з однієї груді до іншої. Рух корабля збурював у Семовому шлунку яйця, сало та смажений хліб, яких він поїв перед виплиттям. Раптом йому стало несила сидіти внизу; він рвучко став на ноги і подерся нагору драбиною віддавати сніданок морю. Нудота накотила сильно та зненацька; він і не спинився подивитися, звідкіля вітер — тому виблював не з того боку корабля і заляпав себе. Та навіть так відчув полегшення… хоч і ненадовго. Корабель звався «Кіс»; то була найбільша з галер Варти. «Буревісник» і «Пазур» мали швидшу ходу, казав Котер Пайк маестрові Аемону ще у Східній Варті — але то були бойові кораблі, стрункі та спритні хижі птахи, де веслярі сиділи на відкритих чардаках. «Кіс» був кращим вибором для суворих вод вузького моря на схід від Скагосу. — Там штормить, — попереджав їх Пайк. — Зимові шторми гірші, але осінні налітають частіше. Перші десять днів плавання минули досить спокійно: «Кіс» повз собі Тюленячою затокою, не втрачаючи землю з очей. Коли дмухав вітер, то бувало зимно, та загалом солоні пахощі моря в повітрі додавали снаги. Сем майже нічого не їв, а коли таки спромогався щось у себе запхати, то ненадовго. Але навіть попри те почувався непогано, намагався додати Йолі мужності, підбадьорити, хай і марно. Йоля не хотіла виходити на чардак, хай як її вмовляли, і радо б весь час ховалася у темряві, притискаючи до себе сина. Та й немовляті корабель припав до смаку не більше, ніж матері — коли воно не ревло чи не скиглило, то вибльовувало висмоктане грудне молоко. Кишки в нього послабли і працювали без упину, плямуючи хутра, в які його загорнула Йоля для тепла, і наповнюючи повітря бурим смородом. І хай скільки лойових свічок палив Сем — сморід лайна нікуди не дівався. Перебувати на свіжому повітрі було приємніше — а надто коли співав Дареон. Співець був знаний серед веслярів «Косу» і охоче грав їм за роботою. Дареон знав усі їхні улюблені пісні: сумні на кшталт «Чорний Робін у петлі повис того дня», «Русалчин лемент», «Осінь мого дня», запальні «Залізні списи» та «Сім мечів для сімох синів», зухвало-сороміцькі «Вечеря мосьпані», «Її маленька квіточка» та «Мегіт мала ставну вроду, відмовлять не вміла зроду». Коли ж співався «Ведмідь і красна дівка», то кожен весляр завзято підхоплював, і тоді «Кіс» аж летів понад водою. Дареон не надто вправно тримав у руках меча — Сем пам’ятав їхні навчальні дні під проводом Алісера Терена — але голос мав пречудовий. «Гримить, як грім, а смакує, як мед» — казав колись про нього маестер Аемон. Співець умів грати і на цимбали, і на скрипку, ба навіть вигадував власних пісень… хоча Сем не був про них високої думки. Та все ж сидіти і слухати Дареона було добре — хай навіть на твердій скрині з гострими скабками. Сем подумки подякував долі за те, що має пухкі сідниці. «Ми, гладуни, наче усюди тягаємо з собою власні подушки» — пожартував він сам до себе. Маестер Аемон також полюбив день у день сидіти на чардаку, загорнутий у купи хутра, видивляючись сліпими очима кудись за виднокрай. — Куди він витріщається? — запитав одного дня Дареон. — Йому ж світ чорний, наче в череві корабля. Старий почув його; Аемонові очі давно затуманилися та згасли в пітьмі, але вуха ловили кожен писк. — Я ж не народився сліпим, — нагадав він молодикові. — Коли я їхав цим шляхом попереднього разу, то бачив кожну скелю, кожне дерево, кожен бурун на воді, милувався сірими мартинами, що летіли нашим слідом. Мені тоді було тридцять і п’ять років, і з них шістнадцять я носив на шиї маестерського ланцюга. Яйк хотів, щоб я допоміг йому правити, але я знав, що моє місце тут. Він відіслав мене на північ кораблем «Золотий дракон» і наполіг, щоб його друг, пан Дункан, супроводив мене безпечно до Східної Варти. Пишніших проводів новачка на Стіну не знали від часів, коли Німерія прислала Варті шістьох королів у золотих кайданах. Яйк випорожнив підземелля, тож я не мусив проказувати свої обітниці на самоті. Він казав, що то моя почесна варта. Одним з тієї варти був не хто інший, як Брінден Водограй. Згодом його обрали князем-воєводою. — Кровокрук? — спитав Дареон. — А я про нього пісню знаю. «Тисяча очей і ще одне», так вона зветься. Але ж я думав, він жив століття тому. — Ми всі жили століття тому. Колись і я був молодий, як ти. Здавалося, спогад засмутив старого маестра. Він закашлявся, заплющив очі й заснув, погойдуючись у своїх хутрах щоразу, як хвилі хилили корабель. І пливли вони попід сірими небесами, на південний схід, а тоді знову на схід, а навколо них розсувався обрій та ширилися води Тюленячої затоки. Капітан — сивочолий братчик з черевом, схожим на барило пива — носив такий поплямований морською сіллю чорний стрій, що жеглярі кликали його Старим Просолом. Він майже ніколи не казав ані слова, зате його помічник галасував за обох — солоне повітря повнилося добірною лайкою щоразу, як стихав вітер або лінувався котрийсь із веслярів. Їли вони на сніданок вівсяну кашу, на обід — горохову юшку, а ввечері — солону яловичину, солону тріску чи солону баранину, запиваючи пивом. Дареон співав, Сем блював, Йоля плакала та колисала дитину, маестер Аемон спав і тремтів, а вітри щодня робилися холодніші та пронизливіші. Та попри все, нинішня подорож морем подобалася Семові більше, ніж його попередня. Тоді йому було років десять, і відпливав він на галеасі князя Рожвина «Вертоградська королева» — уп’ятеро більшому за «Кіс», із трьома велетенськими буряковими вітрилами та довгими рядами весел, що на сонці блищали золотим і білим. Як вони здіймалися та опускалися, коли корабель виходив зі староградського порту… Сем аж подих тоді затамував. Та на жаль, то був останній його втішний спогад про Рожвинову протоку. Море і тоді, й зараз мучило йому шлунок, що викликало зневагу пана батька. Коли ж нарешті вони дісталися Вертограду, то втрапили з вогню в полум’я. Сини-близнюки князя Рожвина почали зневажати Сема з першого погляду і щоранку знаходили новий спосіб принизити його у навчальному подвір’ї. На третій день Горас Рожвин примусив Сема верещати, наче порося — а він лише прохав змилуватися. На п’ятий день Горасів брат Гобер убрав служницю при кухні у власну броню і дозволив їй побити Сема дерев’яним мечем так, що той аж рюмсав. Коли дівчина відкрила обличчя, усі зброєносці, джури та стайнярі гуртом заревли од сміху. — Та нічого — хлопчині для гарту треба трохи присолити шкуру, — сказав того вечора панотець князеві Рожвину. На це Рожвинів блазень заторохтів брязкальцем і притьмом відповів: — Еге ж, присолити, приперчити і поставити у піч із яблуком у роті! Відтак князь Рандил заборонив Семові їсти яблука під дахом Пакстера Рожвина, доки вони звідти не заберуться. Дорогою додому його теж нудило на морі… та водночас Сем відчував таке полегшення, що мало не вітав присмак блювоти в горлі. Аж удома, в Рогошпилі, мати розповіла Семові, що панотець спершу не мав наміру забирати його назад. — Замість тебе мав приїхати Горас, а ти — лишитися у Вертограді за джуру та чашника при князеві Рожвині. А якби ти припав йому до смаку, тебе ще й заручили б із його донькою. Сем досі пам’ятав м’який дотик материної руки, коли вона витирала йому сльози мереживною хустинкою. — Бідолашний мій Семику, — мурмотіла вона. — Бідолаха мій, горопаха. «Добре буде побачити матінку знову, — подумав він, чіпляючись за поручні облавку «Коса» та дивлячись, як хвилі б’ються на кам’яному березі. — Як побачать мене у чорному строї, то може, навіть пишатимуться. «Я тепер чоловік, мамо, — скажу я їм, — я шафар і воїн Нічної Варти. Браття інколи кличуть мене Семом Смертяним.» А ще зустрінуся з сестрами та братом Діконом. «Ось бачите, — скажу я їм, — нарешті я на щось згодився».» Але ж якщо поїхати до Рогошпилю, то можна здибати там батька. Від самої думки Сема знову знудило, він перехилився через облавок і виблював, та на щастя, хоч не на вітер. Цього разу він обрав правильний бік — чого-чого, а блювати він потроху вчився. Принаймні він так думав доти, доки «Кіс» не залишив землю позаду і не рушив на схід через затоку до берегів Скагосу. Острів лежав коло виходу з Тюленячої затоки, був чималий на розмір, гористий та скелястий — сувора, негостинна земля, населена лютими дикунами. Сем читав, що тамтешній люд живе у печерах і похмурих гірських твердинях, а битися на війні їздить верхи на великих кошлатих однорогах. Прадавньою мовою слово «Скагос» означало «камінь», тому скагосці величали себе «каміняками». Але сусіди-північани кликали їх скагами, і то без великої любові. Століття тому острів повстав проти влади північних господарів; придушувати повстання довелося кілька років, поклавши на це життя князя на Зимосічі та кількох сотень його служивих вояків. У піснях подеколи згадувалося, що скаги мали звичку до людожерства — їхні воїни, мовляв, їли серця та печінки убитих ворогів. За стародавніх часів скагосці перепливли до сусіднього острову Скане, схопили тамтешніх жінок, вирізали чоловіків і влаштували на всипаному камінням березі бенкет з людської плоті, що тривав зо два тижні. Відтоді й до сьогодення Скане лишався безлюдним. Дареон теж знав усі ті пісні. Коли з моря постали сірі примарні скелі Скагосу, він з’явився поруч із Семом на носі «Косу» і мовив: — Якби ж була божа ласка, щоб хоч краєм ока побачити однорога. — Якщо буде капітанова ласка, то ми й близько не підійдемо. Навколо Скагосу вирують зрадливі течії, а під водою ховаються скелі, що розтрощать корабель, наче яйце. Але не кажи Йолі — вона вже й так налякана. — І вона, і той її верескливий вилупок. Не знаю, хто голосніший. Він припиняє квилити, тільки коли йому цицьку в рота пхнеш. А тоді рюмсати починає вона. Сем це теж помітив. — Може, дитина робить їй боляче, — мляво мовив він. — Якщо в нього зуби ріжуться… Дареон смикнув одним пальцем струни лютні, бренькнувши щось насмішкувато-презирливе. — Я гадав, дичаки трохи хоробріші. — Вона хоробра! — заперечив Сем, хоча й мусив подумки зізнатися, що не бачив Йолю ще ніколи в такому розпачливому стані. Найчастіше вона ховалася у темряві свого помешкання, та очі в неї завжди червоніли, а щоки спливали слізьми. Коли ж Сем питав, у чому справа, дівчина лише трусила головою, лишаючи йому шукати відповіді самотуж. — Вона просто боїться моря, нічого такого, — казав він Дареонові. — Перш ніж прийти на Стіну, вона знала лише Крастерів Дитинець і пущу навколо нього. Мабуть, і на три версти не відходила звідти, де народилася. Добре знає струмки та річки, але ніколи не бачила навіть озера, доки ми на нього не натрапили. А море… море — річ страшна і неосяжна. — Та ми ж навіть не втрачали берега з очей. — Скоро втратимо. — Про таке й самому Семові думати не хотілося. — Авжеж трохи води не злякає нашого Смертяного! — Та не злякає, — збрехав Сем, — мені що, я звичний. Але Йоля… от якби ж ти заспівав їй якихось колискових, щоб краще приспати дитину… Дареон скривив вуста у зневазі. — Хай спершу запхає корка їй у дупу. Смердить так, що й до дверей не зайдеш. Наступного дня почався дощ, море захвилювалося. — Краще нам піти униз, там сухо, — мовив Сем до Аемона, та старий маестер лише посміхнувся і відповів: — Мені дощик на обличчі до смаку, Семику. Так, наче сльози течуть. Дозволь мені ще трохи тут посидіти, благаю. Я так давно не плакав слізьми. Якщо маестер Аемон, старий та кволий, мав намір залишитися на чардаку, то Сем не мав вибору, крім як лишитися при ньому. І сидів коло старого мало не годину, загорнувшись у кобеняка і відчуваючи, як потроху просякає тихим упертим дощем до шкіри та кісток. Але Аемон, здавалося, ледве відчував воду з неба. Раптом він зітхнув і заплющив очі; Сем підсунувся ближче, щоб затулити старого від найгіршого вітру. «Він муситиме попрохати мене звести його вниз, — сказав собі Сем. — Неодмінно попрохає.» Але зрештою не попрохав навіть тоді, коли вже грім гримів десь на сході. — Треба ховатися унизу! — мовив Сем, тремтячи усім тілом. Маестер Аемон не відповів, і тільки тоді Сем усвідомив, що старий заснув. — Маестре! — покликав Сем, лагідно струшуючи його за одне плече. — Маестре Аемоне, прокидайтеся! Білі сліпі очі Аемона розплющилися. — Яйку? — запитав маестер, а щоками його спливав дощ. — Яйку, мені наснилося, що я старий та немічний. Сем не знав, що йому робити. Тоді став на коліна, підхопив старого на руки і поніс донизу. Сем ніколи не вважав себе дужим, а дощ, який всотався у чорні шати маестра Аемона, зробив його вдвічі важчим — і все ж старий здався йому сухим та легеньким, наче мала дитина. Коли він пропхався до бесіди з Аемоном на руках, то побачив, що Йоля дозволила усім свічкам вигоріти і згаснути. Немовля спало, а дівчина скрутилася у кутку і тихенько схлипувала у складки великого чорного кобеняка, подарованого Семом. — Допоможи! — поспіхом закликав він. — Треба висушити його і зігріти. Йоля негайно схопилася з місця; разом вони вийняли старого маестра з вогкого одягу і сховали під купу хутра. Проте шкіра його лишилася вологою та холодною на дотик, наче в морської тварини. — Лізь до нього! — звелів Йолі Сем. — Обійми його, зігрій своїм тілом. Треба ж якось його зігріти! І це вона теж виконала, не заперечивши ані словом, хоча й не припиняла схлипувати. — Де Дареон? — запитав Сем. — Усім буде тепліше, якщо зібратися докупи. Його теж треба до нас. І посунув нагору шукати співця — аж раптом чардак спершу піднявся під ногами, а тоді упав униз. Йоля заскиглила, Сем втратив рівновагу, гепнувся і добряче забився, а немовля прокинулося і заверещало. Поки Сем намагався підвестися на ноги, накотила друга хвиля. Корабель хитнувся, Йолю жбурнуло йому в обійми, і дівчина вчепилася у Сема так люто, що йому аж подих урвався. — Та не лякайся, — вичавив він із себе. — Це ж лише пригода на морі. Одного дня розкажеш про неї синові. Почувши це, Йоля щосили увіп’ялася нігтями йому в руку, здригнулася, а потім шалено затрусилася у нападі плачу. «Хай що скажу — їй тільки гірше.» Сем міцно пригорнув дівчину і раптом усвідомив, як щільно до нього притиснулися її груди. Незважаючи на переляк, цього було досить, щоб він затвердів унизу. «Вона відчує» — присоромлено подумав він, але якщо і відчула, то сама пригорнулася ще щільніше. Відтак дні полетіли один за одним, нічим не вирізняючись. Сонце на небі не з’являлося, дні стояли сірі, ночі — чорні, хіба що блискавка час від часу підпалювала небо над скелями Скагосу. Подорожні голодували, та ніхто не хотів ані тріски брати до рота. Капітан вибив дінце з барильця вогневина, щоб зміцнити дух і підбадьорити тіла веслярів. Сем спробував хильнути трохи і зітхнув утішено, коли гарячі звивисті змії поповзли йому горлом та грудьми. Дареонові напій теж припав до смаку, і надалі його нечасто бачили тверезим. Вітрила підіймали та опускали; одне відірвалося від щогли і полетіло геть, наче великий сірий птах. Коли «Кіс» огинав південне узбережжя Скагосу, їм у очі вкинулася розтрощена на скелях галера. Частину жеглярів теж вимило на берег; віддати їм шану зібралося гайвороння та краби. — Надто близько, дідько мене забери! — гарчав Старий Просіл. — Раз дмухне як слід, і ми лежатимемо на тому березі поруч з ними! Незважаючи на втому, веслярі налягли на весла, і корабель потроху вибрався на південь у відкрите море, лишивши за собою від Скагосу лише кілька темних цяток у небі — хтозна, чи верхівок скель, а чи верхівок штормових хмар. Після того вони мали вісім днів та сім ночей спокійного плавання без хвилювань і негараздів. А потім накотили шторми — ще гірші, ніж раніше. Чи були то три шторми, а чи один, з перервами на тишу? Сем не дізнався, хоча й намагався зрозуміти все, що відбувалося навколо. Одного разу, коли всі вони купчилися у бесіді, Дареон заволав на нього: — Чи тобі не байдуже?! «Байдуже, — хотів відповісти Сем, — та поки я думаю про таке, мені нема коли думати про потоплеників, нудоту і дрижаки маестра Аемона.» — Байдуже, — спромігся таки вичавити з себе Сем, але решту його слів проковтнув грім, а чардак смикнувся під ногами і зронив його набік. Йоля схлипувала, немовля верещало, а понад усім чулося ревище Старого Просола — битого морем, гартованого капітана, який зазвичай не казав майже ні слова, та зараз шпетив своїх жеглярів на всю губу. «Ненавиджу море, — подумав Сем. — Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу море!» Наступний спалах блискавки був такий яскравий, що освітив усю бесіду крізь щілини у чардаку над головою. «Це хороший міцний корабель. Хороший міцний корабель, — повторював він собі. — Він не потоне. Я не боюся.» Під час одного з затишків між поривами буремного вітру, коли Сем чіплявся побілілими пальцями до облавку, відчайдушно бажаючи блювати, та не маючи вже чим, він почув, як жеглярі бурмочуть, що всі їхні негаразди сталися тому, що на корабель привели жінку, до того ж — дичацьку. — Злягалася з власним батьком! — чув Сем слова одного з них, а навколо знову здіймався вітер. — Це ж гірше, ніж повія! Гірше за все на світі! Ми всі потонемо, якщо не позбудемося її, а з нею і того вилупка, що вона навела! Сем не наважився заперечити навіть словом. То були старші чоловіки, суворі, жилаві, з руками та плечима, загартованими роками праці на веслах. Він лише нагострив кинджала і надалі, коли Йоля виходила з бесіди відлити воду, завжди йшов з нею. Навіть Дареон не мав для дичацької дівчини жодного доброго слова. Одного разу, скорившись настирливим благанням Сема, співець заспівав колискової, щоб приспати немовля, та ще на першому вірші Йоля відчайдушно зарюмсала і нічого не могла вдіяти. — Семеро дідьків у семи клятих пеклах! — визвірився Дареон. — Ти можеш не квилити, щоб хоч спів дослухати? — Співай далі! — умовляв його Сем. — Дограй пісню, благаю! — Та не треба їй пісні! — відказав Дареон. — Її б добрячим дрючком віддухопелити. А мо’, добрячим прутнем. Дай мені спокій, Смертяний. Співець штовхнув Сема убік і пішов геть із бесіди — шукати розради у кухлі вогневина та галасливому товаристві веслярів. Сем відчув, що втрачає розум. До смороду він майже звик, але між бурями та Йолиними слізьми не міг заснути вже кілька днів. — Чи нема дати їй якихось ліків? — запитав він маестра Аемона дуже тихо, коли побачив, що старий не спить. — Якогось трунку чи трав’яного узвару, щоб не лякалася? — Ти чуєш не переляк, — відповів старий. — Цей лемент — з розпачу, і для нього я ліків не знаю. Хай річка її сліз витікає сама собою, Семе. Ти не в змозі загатити сей бурхливий потік. Сем не зрозумів почутого. — Вона їде до безпечного місця. Теплого, спокійного. Навіщо ж лементувати? — Семе, — лагідно відповів старий, — ти маєш два здорових ока, та не вмієш ними бачити. Не розгледів навіть матір, що побивається за своєю дитиною. — Немовля нудить у морі, тільки й того. Але ж нас усіх нудить. Ось прийдемо до браавоського порту… — Прийдемо. Але навіть там син Далли не перетвориться на плід Йолиного лона. Семові знадобився час утямити, про що йдеться. — Цього не… вона б нізащо… це напевно її синочок! Йоля б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона ж його так любить! — Вона годувала обох, і полюбила теж обох, — відповів Аемон, — але по-різному. Жодна мати не любить своїх дітей однаково, навіть Вишня Мати в небесах. Певен, що Йоля не залишила свою дитину з доброї волі. Які погрози висловив князь-воєвода, які обіцянки — можу лише гадати… але без погроз і обіцянок не обійшлося. — Ні… Ні, це якась помилка! Джон би ніколи… — Так, Джон би ніколи. Це зробив князь-воєвода Сніговій. Іноді, Семе, втішного для всіх вибору не буває — а буває лише менш болісний за інший. «Втішного для всіх вибору не буває.» Сем пригадав їхні з Йолею поневіряння: Крастерів Дитинець, загибель Старого Ведмедя, сніг, лід і морозні вітри, нескінченні дні піших блукань, упирі у Білодріві, Холоднорукий і крукове дерево, Стіну, Стіну, Стіну, Чорну Браму під землею. І заради чого? «Нема втішного вибору, і щасливого кінця теж не буде.» Йому закортіло заридати з розпачу, завити, заквилити, затруситися, згорнутися тісним клубочком і скиглити відти леть чутно. «Він поміняв немовлят, — сказав він собі. — Поміняв одне на інше, щоб захистити малого принцика, відіслати його якнайдалі від багать пані Мелісандри, якнайдалі від її червоного бога. А якщо вона спалить Йолиного хлопчика, кому до того буде діло? Нікому, крім Йолі. Адже то лише Крастерів вилупок, вироджене від кровозмісу неподобство, зовсім не син Короля-за-Стіною. Він не годиться в заручники, не годиться в жертву… та ні для чого не годиться. Навіть імені не має.» Втративши мову, хилитаючись та запинаючись, Сем вибрався на чардак, щоб проблюватися, але в череві вже геть нічого не лишилося. Впала ніч — дивна тиха ніч, якої вони не бачили вже багато днів. Море стояло чорне, мов скло. Веслярі відпочивали на лавах, один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітрила наповнював вітер; на півночі Сем навіть бачив розсип зірок та червоного блукальця, котрого вільний нарід кликав Злодієм. «То має бути моя зірка, — похнюпився Сем. — Я допоміг Джонові стати князем-воєводою і привів до нього Йолю з дитиною. Але щасливого кінця ніхто не побачить.» — О, Смертяний! — з’явився поруч Дареон, гадки не маючи про Семові страждання. — Чудова нічка! Буває ж колись. Оно дивися: зірки визирають. Як пощастить, то й місяць побачимо. Найгірше вже, певно, позаду. — Ні. — Сем витер носа і показав пухким пальцем на південь, на морок, що збирався на обрії. — Онде! Щойно він вимовив слово, як блимнула блискавка — раптова, безгучна, сліпучо-яскрава. На пів-удару серця віддалені хмари, схожі на велетенські, не бачені в світі нагромадження гір, засяяли кольорами: червоним, жовтим, ліловим. — Найгірше не позаду. Найгірше тільки починається, і щасливого кінця не буде. — Ой божечки! — зареготав Дареон. — Хіба можна, Смертяний, жити на світі отаким боягузом? Даянерис Танцюристи блищали; їхніми гладко виголеними тілами, вкритими тонкою плівкою олії, перебігали віддзеркалення вогнів палаючих смолоскипів, що літали з рук до рук під стукіт тамбуринів та переспів сопілок. Щоразу, як два смолоскипи стрічалися і розліталися у повітрі, між ними стрибала й крутилася оголена дівчина. Вогні спалахували й мерехтіли на щедро змащених руках, ногах, грудях та сідницях. Троє чоловіків не приховували твердих стояків у себе між ніг. Вигляд їхнього збудження водночас і зачіпав щось у душі Даянерис Таргарієн, і трохи смішив. Чоловіки були однакові на зріст, мали довгі ноги та пласкі животи, а кожен м’яз у тілі — такий окреслений, наче його різали з каміння. Навіть на обличчя вони були трохи схожі… на її превеликий подив, бо один мав шкіру темну, як чорне дерево, другий був блідий, як молоко, а третій блищав вилощеною міддю. «Невже вони хочуть запалити мою хіть?» Дані посовалася на шовкових подушках. Проти стовпів палати стояли у своїх шоломах зі шпичаками схожі на різьблених бовванів Неблазні, геть нічого не виказуючи обличчями. Необрізані чоловіки поводилися зовсім інакше. Резнак мо’Резнак спостерігав, розтуливши рота; вуста його волого блищали. Гіздахр зо’Лорак щось казав чолов’язі коло себе, але сам не зводив очей із дівчат-танцівниць. Бридка масна пика Голомозого була сувора, як завше, але й він очима нічого не проминав. Важче було зрозуміти, про що марив її почесний гість. Блідошкірий, стрункий, з яструбиним обличчям чоловік, що поділяв з нею високий стіл на помості, сяяв розкішшю у шатах брунатно-червоного шовку та парчі. Його лиса голова блищала під смолоскипами, поки він дрібними вишуканими укусами прикінчував плід смоковниці. А коли голова Цзаро Чжуана Даксоса оберталася услід танцівникам і танцівницям, то на носі в нього мерехтіли й переливалися коштовні опали. На честь високого гостя Даянерис вбралася у карфійську сукню коштовного золототканого лілового шовку, викраяну так, щоб лишати ліву грудь оголеною. На плечі, спливаючи легким водоспадом майже до соска, лежало її сріблясто-золоте волосся. Половина гостей у палаті крадькома кидала на неї погляди, але Цзаро був не такий. «Утім, як і у Карфі.» Звабити на свій бік купця-магната жіночими чарами вона не могла. «Але ж мушу звабити хоч якось.» Купець прибув із Карфу на галеасі «Шовкова хмара» у супроводі тринадцяти менших галер, наче відповідь на її молитву. Меєринська торгівля майже вмерла, відколи Даянерис припинила продаж невільників, але Цзаро мав статки та змогу відновити її. Тамбурини шалено застукотіли, троє дівчат стрибнули вище від вогнів і закрутилися у повітрі. Танцюристи-чоловіки упіймали їх, охопили руками за стани і насунули собі на прутні. Дані побачила, як жінки вигинають спини і огортають ногами спини коханців; сопілки пристрасно заплакали, чоловіки заходилися встромлятися у лад музиці. Вона вже раніше бачила, як кохаються інші — дотракійці не ховали своїх любощів так само, як жеребці з кобилами. Але оце зараз вона уперше дивилася, як хіть і пристрасть зливаються з музикою. Обличчя її розгарячіло та запашіло. «Вина забагато випила» — сказала вона собі, та все ж мимоволі звернулася думками до Дааріо Нахаріса. Того ранку від нього саме примчав гонець. «Буревісники» поверталися з Лазарії, а з ними і її полковник, везучи дружбу народу ягнятників. «Їжу і торгівлю, — виправила вона себе. — Він не зрадив моїх сподівань. І не зрадить надалі. Дааріо допоможе мені врятувати моє місто.» Королеві й цариці так кортіло якомога скоріше побачити його обличчя, попестити його розгалужену на три гілки бороду, розказати про свої негаразди й турботи… але «Буревісники» мали попереду ще багато днів шляху аж з-за Хизайського проходу, а вона мала царство, яким мусила правити. Між ліловими стовпами висіли хмари запашного диму. Танцюристи стали на коліна, схиливши голови. — Надзвичайно, — мовила їм Дані. — Не пригадаю, коли бачила таку вишуканість, таку красу. Вона кивнула до Резнака мо’Резнака, і підстолій поспіхом кинувся на заклик. Його лису зморшкувату голову всіяли дрібні крапельки поту. — Проведіть наших гостей до лазень — хай освіжаться. А тоді пригостіть напоями та наїдками. — Матиму за велику честь, препишна царице. Дані простягла келиха убік, щоб Іррі його наповнила. Вино було солодке та міцне, відгонило пахощами східних прянощів і далеко переважало смаком поганенькі гіскарські вина, якими повнився її кухоль донедавна. Цзаро роздивився плоди на поданій Джихікі тарелі та вибрав собі хурму. Її жовтогаряча шкуринка пасувала до кольору коралів у нього в носі. Купець відкусив шматочок і закопилив губи. — Надто терпка. — Шановний пан віддає перевагу чомусь солодшому? — Надмір солодкого придушує всяке задоволення. Тоді як терпкі плоди та терпкі жінки надають життю свіжості та смаку. — Цзаро вкусив ще шматочок, пожував, проковтнув. — Даянерис, люба царице, я не маю слів сказати, яку насолоду відчуваю знову в вашій осяйній присутності. Якийсь час тому з Карфу випливла мала дитина — розгублена, збентежена, хай і прекрасна понад усе в світі. Я вже боявся, що та дитина знайшла за морями свою лиху долю… аж раптом знаходжу її на престолі стародавнього міста у славі та силі, оточену могутнім військом, яке вона зібрала начебто з мрій та казок. «Ні, — подумала Даянерис, — моє військо зібране вогнем та кров’ю.» — Рада приймати вас у себе, друже. Втішно знову бачити ваше обличчя. «Я тобі не вірю й не повірю, але ти мені потрібен. Мені потрібні твої Тринадцятеро, твої кораблі й твоя торгівля.» Багато століть поспіль Меєрин разом із містами-посестрами Юнкаєм та Астапором тримав у своїх руках торгівлю живим товаром. Саме тут дотракійські хали та людолови з Василіскових островів продавали здобич, а решта світу приїжджала її купувати. Без рабів Меєрин мало що мав запропонувати купцям. У гіскарських горах вдосталь було покладів міді, але цей метал не мав уже тієї ціни, що за віків минулих, коли світом правив спиж, а не залізо. Колись уздовж берегів затоки росли могутні кедри, та вони давно згинули під сокирами Старого Царства чи у вогні драконів за тих часів, коли Гіс ішов війною на Валірію. А щойно зникли дерева, відтак і плодючий ґрунт спікся під гарячим сонцем та розвіявся червоними хмарами. — Саме ці біди перетворили мій народ на людопродавців, — розповідала їй Галацца Галаре у Храмі Грацій. «А я — та біда, що перетворить людопродавців назад на людей» — присяглася Дані собі. — Я ж не міг не приїхати, — муркотів Цзаро оманливо-лагідно. — Навіть далеко за морями, у Карфі, моїх вух досягали жахливі перекази. Я плакав, коли їх чув. Подейкували, що ваші вороги пообіцяли шалене багатство, славу та сотню цнотливих рабинь будь-кому, хто вас уб’є. — Сини Гарпії? — «Відки він знає?» — Вони скрадаються попід стінами уночі та ріжуть горлянки чесним відпущенцям уві сні. А коли сонце сходить, то ховаються, наче таргани, бо лякаються моїх Мідних Звірів. Скахаз мо’Кандак утворив їй нову варту, про яку вона просила, з однакової кількості відпущенців та голомозих меєринців. Варта ходила вулицями вдень і вночі у темних каптурах та мідних личинах. Сини Гарпії пообіцяли жахливу смерть кожному зрадникові, хто насмілиться служити драконовій королеві, а разом — усім його родичам і близьким. Тому воїни Голомозого ходили містом у личинах шакалів, сов та інших хижих звірів, ховаючи справжні обличчя. — Я б мала привід боятися Синів, якби мене побачили саму на вулиці, ще й уночі, голу та неозброєну. Бо вони — жалюгідні боягузливі створіння. — Ніж боягуза вріже цариці горло так само легко, як ніж звитяжця. Я б спав міцніше, якби знав, що втіха мого серця тримає коло себе своїх лютих коневладців. У Карфі вас ніколи не полишали троє кревноїзників. Де ж це вони зараз? — Агго, Джохого та Рахаро досі служать мені, як і раніше. — «Він грається в якусь гру. Та я теж умію гратися.» — Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах, але старші й мудріші люди кажуть, що для утримання Меєрину я мушу затвердити свою владу над його теренами углиб від моря, над усім суходолом на захід від Лазарії, аж до Юнкайських гір на півдні. — Ваш суходіл не є для мене коштовним, а ваша особа — є. Раптом вас спіткає якась халепа — тоді світ втратить для мене смак і красу. — Шановний пан мають велику добрість так про мене дбати. Але я добре захищена. — Дані майнула в бік Барістана Селмі, що стояв неподалік з долонею на руків’ї меча. — Онде стоїть Барістан Зухвалий, як його кличуть у світі. Вже двічі він рятував мене від убивць. Цзаро кинув на Селмі побіжний погляд. — Барістан Зів’ялий, я правильно почув? Ваш ведмежий лицар був трохи молодший і дуже вам відданий. — Я не бажаю говорити про Джорага Мормонта. — То й нехай. Зрештою, він був грубуватий на мову і надто волохатий. — Торговельний магнат перехилився через стіл. — Побалакаймо краще про кохання, про мрії та прагнення, про Даянерис — найпрекраснішу жінку в цьому світі. Я аж сп’янів од самого споглядання вашої краси. Та Даянерис добре пам’ятала, чого варті перебільшені милощі карфійських вельмож. — Якщо ви сп’яніли, то менше пийте вина. — Жодне вино не позбавляє розуму так, як ваша краса. Мій маєток стоїть сумний та холодний, наче могила, відколи звідти поїхала Даянерис, і всі найсолодші задоволення цариці міст обертаються на попіл у моєму роті. О, навіщо ж ви покинули мене, навіщо залишили у розпачі? «Мене вигнав з твого міста страх за своє життя.» — Бо тоді саме настав час. Карф бажав, щоб я зникла з нього. — Хто? Неприторенні? Та вони мають у жилах водичку замість крові. Прянищники? А в тих кислий сир у голові замість мізків. Невмирущі всі померли. Вам слід було взяти мене за чоловіка. Я ж певен, чи майже певен, що прохав вашої руки. Навіть благав про неї. — Якихось півсотні разів, не більше, — піддражнила Дані. — Ви надто швидко здаєтеся, шановний пане. Бо ж я таки мушу вийти заміж, про це погоджуються усі. — Халісі мусить мати хала, — відказала Іррі, наливаючи цариці у келих. — Це кожен знає. — То чи не попрохати мені знову? — запитав Цзаро. — Е ні, знаю я цю посмішку. Переді мною — жорстока цариця, що грається чоловічими серцями. Сумирні купці на кшталт мене — лише камінці під вашими коштовними сандалями. Поодинока сльоза повільно попливла униз молочно-блідою щокою. Але Дані занадто добре його знала, щоб зворушитися. Карфійці уміли заплакати задля своєї вигоди у будь-яку мить. — Та припиніть! — Вона ухопила вишню з миски на столі й кинула йому в ніс. — Може, я й надто юна дівчина, але не така дурна, щоб вийти за чоловіка, котрий розглядає таріль ягід прискіпливіше, ніж мою цицьку. Я ж бачила, на кого з танцюристів ви витріщалися. Цзаро витер сльозу з обличчя. — На тих самих, що й ваша милість, здається мені. От бачите — навіть у цьому ми схожі. Якщо не хочете брати мене собі за чоловіка, я вдовольнюся становищем вашого раба. — Я не бажаю мати рабів. Я вас звільняю. Ніс, прикрашений коштовним камінням, являв із себе надто вже звабливу ціль. Цього разу Дані кинула в неї морелею. Але Цзаро упіймав плід у повітрі та відкусив шматочок. — Відки взялися ці божевільні думки? Чи не слід мені вважати себе щасливцем, що ви не звільнили моїх невільників, поки гостювали в мене у Карфі? «Я тоді була королевою-жебрачкою, а ти — Цзаро з Тринадцятьох, — подумала Дані, — і хотів ти від мене лише моїх драконів.» — Ваші невільники здалися мені задоволеними своєю долею. З ними добре поводилися. Очі мені відкрилися лише у Астапорі. Ви знаєте, як роблять і навчають Неблазних? — Жорстоко, не маю сумніву. Коли коваль кує меча, то розпечує його вогнем, б’є молотом, а тоді занурює у крижану воду, щоб загартувати. Якщо хочете скуштувати солодких плодів, добре поливайте дерево. — Але це дерево поливали кров’ю. — Як іще виховати воїна? Ваша преосяйність мали задоволення спостерігати за моїми танцівниками. Вас не здивує, що всі вони — раби, вирощені та навчені у Юнкаї? Вони танцюють, відколи почали ходити. Але ж як інакше досягти подібної досконалості? — Він ковтнув вина зі свого келиха. — І в усіх мистецтвах пристрасного кохання вони теж досягли вишуканої майстерності. Я гадав подарувати їх вашій милості на знак приязні. — Даруйте сміливо. — Дані аніскільки не здивувалася. — А я подарую їм волю. Цзаро болісно зіщулився. — І що ж вони робитимуть із вашою волею? Це наче подарувати рибі сталеву кольчугу. Адже їх призначено лише для танцю та розваги. — Призначено ким? Господарями? Можливо, ваші танцівники радше б мурували будинки, пекли хліб або орали ріллю. Ви їх питали? — Можливо, ваші слони радше б стали солов’ями. Тоді замість солодких пісень меєринські ночі повнилися б гучним ревищем, а дерева падали б під вагою сірих пташок. — Цзаро зітхнув. — Даянерис, щастя моє і розрада, під вашою прекрасною юною груддю б’ється ніжне серце… але прийміть пораду від старшої та мудрішої голови. Речі не завжди є такими, якими здаються. Те, що видається злом, насправді може бути добром. Ось приміром, дощ. — Дощ?! — «Він мене за дурепу вважає, чи за малу дитину?» — Ми клянемо дощ, коли він ллється нам на голови, та без нього померли б із голоду. Світові потрібен дощ… так само, як невільники. На вашому обличчі я бачу незадоволення, та це правда. Ось візьмімо Карф. У мистецтві, музиці, торгівлі — усьому, що підносить нас над тваринами — Карф стоїть вище від решти людства, як ви сидите на вершині цієї піраміди… але внизу розкіш та велич цариці міст спирається не на цеглу, а на спини рабів. Запитайте себе: якби всі люди мусили порпатися у грязюці задля харчу тілесного, скільки б із них підвели очі до неба і замислилися про зорі? Якби кожен із нас мусив гнути спину, щоб зліпити собі таку-сяку халупу, хто б мурував храми для прославлення богів? Так влаштовано світ: щоб дехто з людей піднісся до величі, решта має скніти у неволі. Цзаро був занадто красномовний для неї. Дані не мала відповіді — лише болісно-гидке відчуття десь у животі. — Рабство — не те саме, що дощ, — вимовила вона уперто. — Я на собі знаю, що таке дощ, і не гірше знаю, що таке бути проданою в неволю. Це зовсім не те саме. Ніхто з людей не хоче, щоб ним володіли як майном. Цзаро мляво знизав плечима. — Так сталося, що коли я зійшов з корабля у вашому чудовому місті, то натрапив на березі річки на людину, що колись гостювала в моєму обійсті. Раніше то був купець — гендляр рідкісними прянощами та добірними винами. Нині я побачив його голим до пояса, зчервонілим та облупленим під палючим сонцем. Він копав якусь яму. — Не яму, а рівчак — щоб привести воду з річки до ланів. Ми хочемо посадити квасолю. Бобовим полям треба воду. — Як люб’язно з боку мого старого приятеля — допомогти копати той рівчак. І як на нього не схоже. Чи можливо, що ніхто не питав його згоди у цій справі? Та ні, неможливо. Ви ж не маєте рабів у Меєрині. Дані зашарілася. — Вашому приятелеві платять харчами та притулком. А статки його я повернути не можу. Меєринові більше потрібна квасоля, ніж рідкісні прянощі, а квасолі потрібна вода. — То ви й моїх танцюристів приставили б копати рівчаки? Люба царице, коли мій приятель побачив мене, то впав на коліна і благав купити його та вивезти назад до Карфу як раба. Дані здалося, наче Цзаро щосили загилив їй ляпаса. — То купіть його! — Якщо буде на те ваша згода. Його згоду я вже маю. — Цзаро поклав руку на Даніне передпліччя. — Є такі істини, які можна почути лише від справжніх друзів. Я допоміг вам, коли ви з’явилися у Карфі як принижена просителька, і перетнув довгі версти буремних морей, щоб допомогти вам знову. Чи є місце, де ми б могли побалакати щиро та відверто? Дані відчувала тепло його пальців. «У Карфі він теж був теплий та лагідний, — пригадала вона, — поки не прийшов день, коли він більше не побачив з мене зиску.» І рішуче підвелася на ноги. — Ходімо, — поманила вона, і Цзаро пішов слідом крізь ряди стовпів до широких мармурових сходів, що вели до її особистих покоїв на вершині піраміди. — О найпрекрасніша з жінок, — мовив Цзаро, коли вони почали підніматися, — позаду нас я чую кроки. За нами хтось іде. — Авжеж вас не лякає мій старий лицар? Пан Барістан присягнувся берегти мої таємниці. Дані вивела гостя на терасу, що височіла над містом. У чорному небі понад Меєрином плив повний місяць. — Прогуляймося? — Дані ковзнула рукою під лікоть Цзаро. В повітрі висіли густі пахощі нічних квітів. — Ви казали про допомогу. Торгуйте зі мною. Меєрин має на продаж сіль, вино… — Гіскарське вино? — скривив кислу мармизу Цзаро. — Карфові досить тієї солі, що ми видобуваємо з моря. Натомість я б охоче купив стільки оливок, скільки ви забажаєте продати. І оливкової олії теж. — Їх я не маю зовсім. Невільникарі спалили усі оливкові гаї. Оливи росли вздовж берегів Невільницької затоки вже багато століть, і все ж меєринці не завагалися піднести смолоскипи до стародавніх гаїв, коли до міста наблизилося Даніне військо. Тепер там простягалися лише випалені чорні пустки. — Ми знову саджаємо дерева, та мине ще кілька років, доки гаї почнуть давати перші плоди, і років тридцять, доки ті гаї справді можна буде назвати плодючими. Що скажете про мідь? — Гарненький метал, але примхливий та зрадливий, як жінка. Ось золото, воно… щире. Карф радо дасть вам золота… у обмін на рабів. — Меєрин — вільне місто вільних людей. — Бідне місто, що колись було заможним. Голодне місто, що колись було вгодоване. Криваве місто, що колись було мирне та квітуче. Його звинувачення боляче вжалили її. Надто багато в них містилося правди. — Меєерин знову стане заможним, ситим і мирним, але лишиться вільним. Хочете рабів — ідіть до дотракійців. — Дотракійці поневолюють, гіскарці навчають невільників. Щоб досягти Карфу, коневладці повинні гнати бранців червоною пустелею. Багато сотень, якщо не тисяч, загине дорогою… і безліч коней теж. Саме тому жоден хал не братиме на себе гріха. І ще одне: Карф не хоче бачити, як попід його мурами нишпорить голодний до здобичі халазар. Нюхати сморід отих коней і їхніх вершників… перепрошую, халісі, не хотів вас образити. — Кінь смердить, але то чесний сморід, який нічого не ховає. Цього не скажеш про деяких вельможних панів та купецьких магнатів. Цзаро не зважив на відвертий докір. — Даянерис, хочу бути з вами відвертим, як личить другові. Ви не зробите Меєрин заможним, ситим і мирним. Ви знищите його, як знищили Астапор. Вам відомо, що коло Рогів Хаззату відбулася битва? Цар-Різник утік назад до свого палацу, а по п’ятах у нього мчали його нові Неблазні. — Це вже кожен знає. — Бурий Бен Бросквин прислав звістку про битву просто з поля, де вона сталася. — Юнкайці купили собі нових найманців, а поруч із ними билося два легіони Нового Гісу. — Скоро два перетворяться на чотири, а тоді на десять. Юнкайські посли вже поїхали до Миру та Волантису винаймати ще сердюків. «Бойових Котів», «Довгі Списи», «Вітрогонів». Кажуть, що Мудрі Хазяї винайняли навіть «Золоту Дружину». Її брат Візерис колись частував на бенкеті очільників «Золотої Дружини», сподіваючись зманити їх на свій бік. «Вони їли з його столу, слухали його заклики і кпинили з нього на весь голос.» Дані тоді була малим дівчиськом, але все пам’ятала. — Я теж маю сердюків. — Два охочих полки. А юнкайці вишлють проти вас двадцять, якщо буде треба. І виступлять на війну не самі. Толос і Мантарис уже погодилися укласти союз. То були грізні новини, якщо правдиві. Даянерис надсилала послів до Толосу і Мантарису, сподіваючись знайти собі на заході нових друзів на противагу ворожості Юнкаю з півдня. Але жоден з її послів не повернувся. — Меєрин уклав союз із Лазарією. Цзаро лише гигикнув зневажливо. — Дотракійські коневладці кличуть лазарян «ягнятниками», а поводяться, як із ягнятами. Бо коли їх стрижеш чи ріжеш, вони тільки жалібно бекають. То геть не войовниче плем’я. «Навіть друг сумирний, мов вівці, краще, ніж жодного.» — Мудрі Хазяї мали б наслідувати їхній приклад. Минулого разу я зглянулася на Юнкай, але вдруге цієї помилки не зроблю. Якщо звідти насміляться на мене напасти, я зрівняю Жовте Місто з землею. — Але поки ви рівнятимете Юнкай з землею, дорогенька, Меєрин повстане за вашою спиною. Не заплющуйте очі на небезпеки навколо вас, люба Даянерис. Ваші євнухи — добрячі вояки, та їх замало, щоб протистояти війську, яке проти вас вишле Юнкай, щойно впаде Астапор. — Мої відпущеники… — почала була Дані. — Пхе! Постільні раби, голії борід, ліпники цегли не виграють битв. Та вона все ж мала надію, що Цзаро помиляється. Колись відпущеники справді являли з себе безладний набрід, але потім вона поділила усіх чоловіків, здатних тримати зброю, на полки і наказала Сірому Хробакові зробити з них вояцтво. «Хай думає, що хоче.» — А чи не забули ви ще одну річ? Я маю драконів! — Справді? Пригадую, в Карфі вас рідко бачили без дракона на плечі… але зараз, якщо вірити моїм очам, ваше пречудових обрисів плече таке ж голе, як ваша прегарна грудь. — Мої дракони виросли, а плечі — ні. Вони літають далеко у полях. Шукають здобич. «Пробач мені, Хазеє.» Дані занепокоїлася, що Цзаро знає про цю справу, які плітки встиг почути в місті. — Запитайте про моїх драконів у Добрих Хазяїв Астапору, якщо маєте сумніви. «Я бачила, як очі людопродавця плавилися і стікали його щоками.» — А ще скажіть правду, мій добрий друже: навіщо ви мене шукали, якщо не торгувати? — Щоб привезти дарунок цариці мого серця. — Ну ж бо, кажіть. «Що це за нова пастка?» — Дарунок, про який ви благали мене в Карфі. Кораблі. У затоці стоїть тринадцять галер. Ваших галер — якщо забажаєте. Я привів вам цілий флот, який повезе вас додому, на Вестерос. «Флот?!» На таке вона не чекала і не сподівалася, а тому сторожко нашорошилася. У Карфі Цзаро пропонував їй тридцять кораблів… за дракона. — І яку ж ціну ви просите за ці кораблі? — Ніякої. Мені більше не кортить мати драконів. Я бачив зроблене ними у Астапорі дорогою сюди — моя «Шовкова хмара» заходила по прісну воду. Ці кораблі — ваші, люба королево. Тринадцять галер і веслярі на них. «Тринадцять. Як інакше?» Цзаро був одним із товариства Тринадцятьох. Певно ж, він переконав кожного з інших членів купецького братства віддати на спільну справу один корабель. Вона знала торговельного магната надто добре і не повірила б навіть на хвилину, що він міг отак подарувати тринадцять власних кораблів. — Мушу подумати. Чи не можна оглянути кораблі? — Ви стали підозріливою, Даянерис. «Щойно помітив?» — Я стала мудрішою. — Оглядайте, скільки заманеться. А коли надивитеся, то присягніться, що повернетеся ними на Вестерос — і кораблі стануть вашими. Присягніться вашими драконами та вашим семиликим богом, а ще попелом ваших пращурів — і рушайте. — А якщо я вирішу почекати рік чи три? Цзаро зробив похнюплене обличчя. — Тоді я дуже засмучуся, моя солодка радість… бо хай якою сильною та молодою ви зараз здаєтеся, життя ваше триватиме недовго. У цих краях на довге життя навіть не сподівайтеся. «Він тицяє мені медові стільники однією рукою і показує батога іншою.» — Але юнкайці — не такі вже грізні вороги. — Не всі ваші вороги сидять у Жовтому Місті. Бережіться людей з холодними серцями та синіми вустами. Ще двох тижнів не минуло по вашім відплитті з Карфу, як слідом за вами рушив П’ят Прей з трьома приятелями-чародіями. Він хотів шукати вас у Пентосі. Дані ця звістка радше не злякала, а розважила. — То й добре, що я звернула зі шляху. Пентос-бо розташований за півсвіту від Меєрину. — Справді, — погодився Цзаро, — та рано чи пізно його теж дістанеться звістка, що драконова королева знаходиться у Невільницькій затоці. — Це ви так мене лякаєте? Я, вельмишановний пане, жила у невпинному страху чотирнадцять років. Я прокидалася злякана щоранку і лягала спати нажахана щовечора… доки мої страхи не вигоріли дощенту того дня, коли я вийшла з полум’я. І тепер мене лякає лише одне. — Чого ж боїться моя мила цариця і королева? — Я лише дівчисько, ще замолоде і не надто розумне. — Дані підвелася на пальцях ніг і поцілувала гостя у щоку. — Але ж і не настільки дурне, щоб розказати вам про свою слабкість. Мої люди оглянуть кораблі. Тоді ви матимете мою відповідь. — Воля ваша. Він легенько торкнувся її оголеної груді й прошепотів: — Дозвольте залишитися з вами і спробувати вас переконати. Якусь мить вона вагалася, спокушаючись. Може, танцюристи справді збурили у ній щось таке. «Я можу заплющити очі й уявити, що це Дааріо.» Уявний Дааріо був би далеко безпечніший за справжнього. Але Дані швидко відкинула підступну думку. — Ні, ласкавий пане. Дякую вам за добрість, але ні. — Дані вислизнула з обіймів. — Можливо, іншим разом. У якусь іншу ніч. — Іншу ніч. Цзаро начебто ображено закопилив губу, але у очах читалося радше полегшення, ніж розчарування. «Якби я була драконом, то полетіла б на Вестерос, — подумала вона, коли купець зник. — І на лихо б мені тоді здався Цзаро і його кораблі?» Дані стало цікаво, скільки людей візьмуть тринадцять галер. Щоб привезти її разом із халазаром з Карфу до Астапору, вистачило трьох — але тоді вона ще не придбала вісім тисяч Неблазних, тисячу сердюків і величезну орду відпущенців. «А що робити з драконами? Як я маю чинити з ними?» — Дрогоне, — тихо прошепотіла вона, — де ти? І на мить мало не побачила його стрімку тінь поперек неба, і шкірясті крила, що одну за одною ковтали зірки. Дані обернулася спиною до ночі — туди, де Барістан Селмі мовчки стояв у сутінках. — Колись мій брат розповів мені одну вестероську загадку. Приміром, «хто усіх слухає, та нічого не чує?». — Лицар Королегвардії, — урочистим голосом відповів Селмі. — Ви чули, які пропозиції робив Цзаро? — Чув, ваша милосте. Старому лицареві коштувало чималих зусиль не дивитися на її голу цицьку, розмовляючи лицем до лиця. «От пан Джораг не відвертав би очей. Він кохав мене як жінку. А пан Барістан лише любить, як королеву.» Хай Мормонт був споглядач і писав звіти її ворогам на Вестеросі, все ж колись і він давав їй добрі поради. — Що ви думаєте? І про запропоноване, і про нього самого? — Про нього я думки вельми невисокої. Щодо кораблів… маючи ці кораблі, ваша милість разом із нами може опинитися вдома ще до кінця року. Дані ніколи не знала, що таке дім. У Браавосі вона жила у будинку з червоними дверима — то був єдиний її спогад про рідну домівку. — Варто остерігатися карфійців, що приносять дарунки — а надто купців із Тринадцятьох. Тут є якась пастка. Може, ці кораблі вже зогнилі, може, вони… — Якби вони не годилися плавати морем, то не подолали б шлях із Карфу, — зауважив пан Барістан, — але ваша милість мудро наполягли на огляді. З першим світлом ранку я відведу до кораблів адмірала Гролео, його капітанів та з півсотні жеглярів. Ми облазимо кожен вершок на тих кораблях. Це також була добра порада. — Так-так, саме так і вчиніть. «Вестерос. Рідний дім.» Але ж якщо вона поїде, що станеться з її містом? «Меєрин ніколи не був твоїм містом, — здавалося, прошепотів голос її брата. — Твої міста знаходяться за морем. Твоє Семицарство, де чекають твої вороги. Ти народилася, щоб почастувати їх вогнем і кров’ю.» Пан Барістан прочистив горлянку і мовив: — Той чародій, що про нього згадував купець… — П’ят Прей. — Вона спробувала пригадати його обличчя, та перед внутрішнім поглядом стояли самі лише очі. Вино химородників зробило їх синіми. «Вечірня тінь» — так звався той напій. — Якби їхні чари могли мене вбити, я б давно лежала мертва. Я ж бо лишила їхній палац у попелі та руїнах. «Дрогон врятував мене, коли з мене намагалися випити життя. Дрогон спалив їх усіх.» — Як скажете, ваша милосте. І все ж я зберігатиму пильність. Дані поцілувала лицаря у щоку. — Знаю, що зберігатимете. Ходімо — проведете мене до бенкету. Наступного ранку Дані прокинулася така повна сподівань, наче у перший день свого прибуття до Невільницької затоки. Адже скоро біля неї знову опиниться Дааріо, і разом вони попливуть до Вестеросу. «Додому.» Одна з її заручниць принесла сніданок — сором’язлива пухкенька дівчинка на ім’я Меццара, чий батько правив у піраміді Мерек. Дані весело обійняла малу і подякувала їй поцілунком. — Цзаро Чжуан Даксос запропонував мені тринадцять галер, — розповіла вона Іррі та Джихікі, поки її вдягали до двору. — Тринадцять — погане число, халісі, — пробурмотіла Джихікі дотракійською мовою. — Це кожен знає. — Кожен знає, — погодилася Іррі. — Тридцять було б краще, — кивнула Даянерис. — А триста — ще краще. Але й тринадцяти може вистачити, щоб ми дісталися Вестеросу. Дві дотракійкі перекинулися поглядом. — Отруйна вода несе прокляття, халісі, — мовила Іррі. — Коні не можуть її пити. — Я не питиму її, і нікого не змушуватиму, — пообіцяла Дані. Того ранку на неї чекало лише четверо прохачів. Як завжди, першим перед очі цариці з’явився князь Гаель — ще бридкіший на вигляд, ніж зазвичай. — Ваша преосяйносте, — застогнав він, звалившись на мармур до її ніг, — військо Юнкаю насунулося на Астапор. Молю вас: рушайте на південь з усією вашою потугою! — Я застерігала вашого царя, що ця війна — дурість, — нагадала йому Дані. — А він не слухав. — Клеон Великий хотів лише розбити і знищити ницих работорговців Юнкаю! — Клеон Великий сам торгує і володіє рабами. — Я знаю, що Матір Драконів не покине нас у годину загибелі. Дайте нам ваших Неблазних для захисту наших мурів! «А якщо дам, то хто захищатиме мої мури?» — Багато з моїх відпущенців були рабами в Астапорі. Можливо, хтось із них забажає стати на захист вашого царя. Вибір за ними, вони-бо тепер вільні люди. Я дарувала Астапорові волю, а захищати її — то вже ваша справа. — Тоді нам усім смерть. Ви дарували нам погибель, не волю. Гаель скочив на ноги і плюнув їй просто у обличчя. Могутній Бельвас схопив його за плече і так гепнув об мармурову підлогу, що Дані почула хрускіт Гаелевих зубів. Голомозий зробив би і щось гірше, але вона його зупинила. — Годі! — вигукнула вона, витираючи щоку кінчиком токару. — Від плювка ще ніхто не помирав. Заберіть його звідси. Гаеля потягли геть за ноги, лишивши на підлозі кілька вибитих зубів і кривавий слід. Дані радо б відіслала решту прохачів… але все ж лишалася їхньою царицею, тому вислухала усіх і спробувала в міру сил подарувати справедливість. Пізніше удень адмірал Гролео та пан Барістан повернулися з огляду галер. Дані зібрала раду, щоб вислухати їх. Від Неблазних на раді був присутній Сірий Хробак, від Мідних Звірів — Скахаз мо’Кандак. За відсутності кревноїзників говорити від її дотракійців прибув зморшкуватий, косоокий та кривоногий «джака ран» на ім’я Роммо. Відпущеників представляли очільники трьох полків, зібраних за її наказом: Молоно Йос Доб від «Непохитних Щитів», Симон Смугаста Спина від «Вільних Братів» і Марселен від «Материних Воїв». За плечем цариці мулявся Резнак мо’Резнак, а Могутній Бельвас стояв позаду неї, схрестивши дужі ручиська на грудях. Авжеж Дані не мало бракувати радників. Гролео почувався дуже нещасним, відколи його корабель розламали, щоб зробити обложні пристрої та здобути ними Меєрин. Дані спробувала була розрадити його тугу, призначивши верховним адміралом свого флоту. Але то була порожня шана, бо меєринські кораблі втекли до Юнкаю, поки Даніне військо наближалося до міста. Відтак старий пентосець був адміралом без жодного корабля. Але зараз він посміхався крізь розкошлану, побиту сіллю бороду такою посмішкою, яку драконова королева ледве пам’ятала. — Отже, кораблі доладні й справні, чи не так? — запитала Дані, плекаючи надію. — Цілком доладні, ваша милосте! Вони не нові, брехати не буду, але більшість із них добре доглянуто. Коріб «Уродженої принцеси» поїла шашіль; я б не став виводити її у море, втрачаючи землю з очей. На «Нарракві» варто замінити стерно і линви, а «Смугаста ящірка» має кілька тріснутих весел — утім, вони ще послужать. Веслюють там раби, але якщо покласти їм чесну платню вільного весляра, то більшість залишиться з нами — вони ж однак не знають іншого ремесла. А хто піде, тих легко буде замінити з моїх власних жеглярів. Подорож до Вестеросу довга і тяжка, але ці кораблі досить міцні, щоб дістатися туди й довезти нас. Така моя думка. Резнак мо’Резнак видав жалібний стогін. — То це правда! Ваша превисокість мають намір залишити нас! — І заходився ламати руки. — Юнкайці відновлять владу Великих Хазяїв тієї ж миті, як ви поїдете, нас — тих, хто вірно служив вашій справі — покладуть під меч, а наших милих дружин та цнотливих доньок зґвалтують і візьмуть у неволю! — Моїх не візьмуть, — прогарчав Скахаз Голомозий. — Спершу я їх уб’ю власноруч! І ляснув долонею по руків’ї меча. Дані здалося, що та долоня загилила їй ляпаса. — Якщо ви боїтеся того, що станеться, коли я поїду, то їдьмо зі мною до Вестеросу. — Куди Матір Драконів, туди «Материні Вої»! — виголосив Марселен, єдиний живий Місандеїн брат. — Це як? — запитав Симон Смугаста Спина, названий так за сітку рубців, що мережила спину та плечі, нагадуючи про батоги, яких він куштував невільником у Астапорі. — Тринадцять кораблів… їх не досить. Ба й сотні буде не досить. — Дерев’яні коні — то недобре, — заперечив Роммо, старий «джака ран». — Дотракійці поїдуть кіньми. — Сі-одні можуть подолати суходол пішки уздовж берега, — запропонував Сірий Хробак. — А кораблі хай ідуть неподалік і везуть припас для війська. — Се годиться, поки не досягнеш руїн Бхорашу, — відповів Голомозий. — Далі кораблі муситимуть іти на південь за Толос і Кедровий острів, а тоді огинати Валірію. Піше ж військо рушить на Мантарис старою драконовою дорогою. — Гемонською дорогою — так її кличуть зараз, — мовив Молоно Йос Доб. Огрядний полковник «Непохитних Щитів» скидався радше на писаря, ніж на воїна — мав-бо руки у чорнилі та важке кругле черево, — зате розумом був хитріший за багатьох. — Чимало з нас там загине. — Залишені в Меєрині заздритимуть тим, хто знайде легку смерть у поході, — застогнав Резнак. — Бо нас усіх перетворять на рабів або кинуть до ям! І все стане так, як було, а чи й гірше. — Де ваша мужність? — прогримів сердитий голос пана Барістана. — Її милість звільнила вас від кайданів. Але гострити мечі та боронити волю міста, коли королева піде своїм шляхом, вам доведеться самотужки! — Хоробрі слова — для того, хто попливе на захід замість лишатися тут, — загарчав у відповідь Симон Смугаста Спина. — А чи обернетеся ви хоч поглянути, як ми тут конаємо? — Ваша милосте… — Препишносте… — Превисокосте… — Годі! — Дані щосили ляснула долонею по столі. — Я нікого не залишу тут на певну смерть. Ви усі — мій народ. Її мрії про рідний дім та кохання засліпили її. — Я не покину Меєрин на долю Астапору. Сумно казати, але Вестерос має почекати. Гролео аж сахнувся нажахано. — Але ми мусимо прийняти ці кораблі! Якщо ми відмовимо дарувальникові… Пан Барістан упав перед нею на одне коліно. — Моя королево, ваша держава має в вас нагальну потребу. Тут ви — небажана гостя, але на Вестеросі зацні вельможі та шляхетні лицарі тисячами стікатимуться під ваші прапори. «Вона прийшла! — кричатимуть вони один одному зраділими голосами. — Сестра принца Раегара нарешті вдома!» — Якщо вони так мене люблять, то почекають. — Дані підвелася на ноги. — Резнаку, прикличте до мене Цзаро Чжуана Даксоса. Вона прийняла купецького магната на самоті, сидячи на своїй лаві з вилощеного чорного дерева, на купі принесених паном Барістаном подушок. Супроводжували купця четверо карфійських жеглярів, несучи на плечах згорнутий сувоєм килим чи гобелен. — Я приніс володарці мого серця ще один подарунок! — оголосив Цзаро. — Він зберігався у коморах моєї родини від часів Лиха, що спіткало Валірію. Жеглярі розгорнули гобелен на підлозі. Він був старий, вкритий пилюкою, вицвілий та збляклий… і велетенський на розмір. Дані мусила наблизитися до Цзаро, щоб роздивитися малюнок. — Це мапа? Яка дивовижна краса. Гобелен укрив половину підлоги. Море на ньому було синє, земля — зелена, гори — чорні та брунатні. Міста були вигаптувані золотою чи срібною ниткою в вигляді зірок. «Димливого моря ще нема, — усвідомила вона. — Валірія ще не стала островом.» — Осьде ви бачите Астапор, Юнкай та Меєрин, — показав Цзаро на три срібних зірки коло блакиті Невільницької затоки. — А Вестерос… десь тут. Він махнув рукою на дальній куток палати. — Ви повернули на північ, коли мали б іти далі на південний схід, перетинаючи Літнє море. Але з моїм подарунком ви швидко опинитеся там, де вам належить бути. Прийміть мої галери з легким та щасливим серцем, накажіть занурити весла і рушайте на захід. «Якби ж я могла.» — Шановний пане, я радо прийму ваші кораблі, але не можу дати обіцянку, якої ви просите. — Дані взяла гостя за руку. — Віддайте мені галери, і я присягаюся: Карф матиме дружбу і приязнь Меєрину, аж доки не згаснуть зірки. Дайте мені змогу торгувати з їх поміччю, і ви матимете чималу частку прибутків. Задоволена усмішка Цзаро збігла з його вуст. — Що я чую? Ви кажете мені, що не поїдете?! — Я не можу поїхати. Сльози набрякли у його очах, поповзли донизу носом повз смарагди, аметисти та чорні діаманти. — Я казав Тринадцятьом, що ви послухаєтеся моєї мудрості. Сумно дізнатися, як я помилявся. Заберіть подаровані вам кораблі та пливіть ген за море, або напевне сконаєте у страшних муках від рук ваших ворогів. Бо ви й не знаєте, скільки їх собі нажили. «Одного знаю — того, який стоїть переді мною і проливає блазенські сльози.» Усвідомивши цю істину, вона сама відчула сум. — Коли я ходив до Тисячепрестольної Палати благати Неприторенних про ваше життя, то казав їм, що ви лише мала дитина, — правив далі Цзаро, — але Егон Емерос Досконалий підвівся і заперечив: «Вона — дурна дитина, божевільна, відчайдушна і надто небезпечна, щоб жити». Коли ваші дракони були малими, люди сприймали їх за казкове диво. Вирісши, вони перетворилися на посланців смерті та спустошення, на вогняний меч, здійнятий над світом. Він витер сльозу, що викотилася з ока. — Я мав би убити вас іще у Карфі. — Я гостювала під вашим дахом, куштувала ваш трунок і частунок, — відповіла Даянерис. — На згадку про все, що ви для мене зробили, я пробачу ваші слова… проте лише один раз. Не смійте ніколи погрожувати мені знову! — Цзаро Чжуан Даксос не погрожує. Він обіцяє. Сум її серця раптом перетворився на лють. — А я обіцяю, що коли ви не зникнете відси до сходу сонця, то дізнаєтеся на своїй шкурі, чи в змозі сльози брехуна загасити драконове полум’я! Забирайтеся геть, Цзаро. І то швидше. І він вийшов, але страхи, погрози та сумніви з собою не забрав. Дані знову всілася на лаву і кинула погляд на шовково-синє море в бік далекого-далекого Вестеросу. «Колись я буду там» — пообіцяла вона собі. Наступного ранку галеас Цзаро зник, але дарунок, привезений ним, залишився у Невільницькій затоці. Довгі червоні прапорці майоріли на щоглах тринадцяти карфійських галер, звиваючись на вітрі. Коли Даянерис спустилася приймати двір, на неї чекав посланець з кораблів. Він не вимовив ані слова, лише поклав до її ніг чорну шовкову подушку, на якій лежала заплямована кров’ю рукавиця. — Що це таке? — вимогливо запитав Скахаз. — Ця скривавлена рукавиця… — …означає війну, — закінчила за нього цариця меєринська. Джон — Бережіться щурів, пане воєводо. — Скорботний Ед повів Джона униз сходами, тримаючи в руці ліхтаря. — Як на них ступаєш, то вони страшно скиглять. Коли я був малий, моя матінка скиглила так само. Оце як замислюся: мо’, вона й сама була щурячого роду? А чого ж! Волосся мала мишаче, очиці-намистинки, полюбляла сир. Може, навіть хвоста мала ззаду, та я не дотумкав подивитися. Всі споруди замку Чорного з’єднувалися під землею плутаниною проходів, які братчики звали «жуковинами». Під землею було темно і похмуро, тому жуковини рідко відвідувалися влітку, та коли здіймалися зимові вітри і починало сніжити, саме ними люди найшвидше пересувалися замком. Шафарі вже почали користуватися жуковинами — про це свідчили запалені свічки, що Джон побачив у кількох стінних заглибинах уздовж проходів, та луна кроків попереду. На перехресті, де стрічалося чотири жуковини, на них чекав Бовен Марш, маючи при собі Віка Скіпку, високого та тонкого, наче спис. — Оце підрахунки, зроблені три повороти тому, — розказав Марш Джонові, передаючи йому до рук товстий стос паперів, — для порівняння з нинішніми запасами. То що, почнемо зі збіжжя? Вони рухалися крізь сіру пітьму підземного світу від однієї комори до іншої; кожна була зачинена товстими дубовими дверима з залізним замком завбільшки з невеличку тарілку. — Звідси крадуть? — запитав Джон. — Поки що ні, — відповів Бовен Марш. — Та коли настане зима, панові воєводі буде розумно поставити вартових. Вік Скіпка носив ключі від комор на обручі навколо шиї. На погляд Джона вони усі здавалися однаковими, та Вік примудрявся знаходити потрібний для кожних дверей. Опинившись усередині, він витягав з торбини на поясі шматок крейди завбільшки з кулак і ставив позначки на кожному барилі, мішку та діжці, які рахував — а Марш тим часом порівнював новий рахунок зі старим. У коморах зі збіжжям зберігався овес, пшениця, ячмінь, діжки грубо змеленого борошна. У коморах з городиною до сволок підвішені були в’язки цибулі та часнику, а на полицях громадилися лантухи моркви, редьки, селери, білої та жовтої ріпи. В одному льосі лежали кружала сиру такі велетенські, що посунути їх могли лише двоє людей. У наступному на десять стоп височіли стоси барил із солоною яловичиною, свининою, бараниною та тріскою. На сволоках у підвалі під димарнею висіло три сотні окостів та три тисячі довгих чорних ковбас. У прянищній комірчині знайшовся чорний перець, гвоздика, кориця, гірчичне зерно, колендра, шавлія проста й мушкатна, петрушка, важкі брили солі. В інших — барильця яблук, груш, сушеного гороху, сушених смокв, торби горіхів, каштанів, мигдалю, пласкі листки сухого копченого лосося, глиняні глеки оливок у олії, запечатані воском. Одна з комор містила засолених у горщиках зайців, оленячі окости в меді, квашену капусту, буряки та цибулю, солоні яйця та оселедців у діжках. Рухаючись від комори до комори, оглядачі відчували, як у жуковинах холоднішає. Невдовзі Джон побачив у світлі ліхтаря власний морозний подих. — То ми вже під Стіною? — Скоро опинимося всередині, — відповів Марш. — М’ясо не псується у холоді. Для довгого зберігання мороз кращий за сіль. Наступні двері зроблені були з іржавого заліза, а за ними лежав прогін дерев’яних сходів. Скорботний Ед рушив уперед з ліхтарем. Нагорі вони знайшли прохід довгий, як трапезна Зимосічі, але не ширший за інші жуковини. Стіни його складалися з льоду і їжачилися залізними гаками. На кожному гаку висіла чиясь туша: оббіловані олені чи лосі, бичачі боки, величезні свині, вівці з козами, навіть коні та ведмеді. Усе вкривала біла паморозь. Поки чинився облік, Джон стягнув рукавичку з лівиці й торкнувся найближчої оленячої туші. Він відчув, як пальці прилипають, а коли одірвав, то залишив шматочок шкіри. Кінчики пальців заніміли. «А чого ти чекав? Над твоєю головою височіть крижана гора — стільки пудів льоду, що й Бовен Марш не порахує.» І все ж у коморі Джонові здалося навіть холодніше, ніж мало бути. — Гірше, ніж я боявся, пане воєводо, — оголосив Марш, коли скінчив. Голос його лунав похмуро, як у Скорботного Еда. Джон тим часом роздивлявся запаси і думав про те, що його оточує, мабуть, усе м’ясо світу. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Та невже? Як на мене, тут лежить чимало харчів. — Літо було довге, врожаї — рясні, панство — щедре. Ми відклали вдосталь для Варти на три роки зими. Якщо трохи затягнути паски, то на чотири. Але ж тепер мусимо годувати людей короля і королеви, а ще дичаків… У самій лише Кротовині живе тисяча нахлібників, і ще прибуває. Учора коло брами з’явилося троє, позавчора — десяток. Так далі не можна. Оселити їх у Дарунку — ну нехай, але ж орати і сіяти вже запізно. Ще й рік не скінчиться, а нам лишиться вже сама ріпа та горохова юшка. А далі доведеться пити кров власних коней. — Ням-ням! — зауважив Скорботний Ед. — Ніщо так не зігріває холодного вечора, як гарячий кухоль кінської крові. Я ще люблю згори кинути пучку кориці. Великий шафар не звернув на нього уваги. — Почнуться хвороби, — правив він далі, — криваві ясна, розхитані зуби. Маестер Аемон казав, що це лікується соком кислого лимона та свіжим м’ясом, але ми з’їли лимони ще рік тому і не маємо вдосталь хуражу, щоб тримати худобу на ногах заради м’яса. Нам доведеться порізати усіх, крім кількох пар для приплоду — час уже не терпить. У минулі зими харчі підвозили королівським гостинцем з півдня, але з цією війною… зараз ще тільки осінь, я знаю, та все ж радив би панові воєводі, коли ласка, починати видавати зимову пайку. «О, братчики будуть у захваті.» — Як треба, то треба. Зменшимо пайки братчиків на чверть. «Якщо братія скаржиться на мене зараз, то що скаже потім, коли доведеться харчуватися снігом та тертими жолудями?» — Це допоможе, пане воєводо. — Але на противагу словам, голос великого шафаря проказував зовсім інше. Знову розтулив рота Скорботний Ед: — Тепер розумію, навіщо король Станіс пропустив дичаків крізь Стіну. Мабуть, хотів, щоб ми ними харчувалися. Джон мимоволі посміхнувся. — Сподіваюся, до цього не дійде. — То й добре, — кивнув Ед. — Бо вони на вигляд кощаві та жилаві, а в мене вже не ті гострі зуби, що були замолоду. — Якби мати вдосталь грошей, то купили б харчів на півдні та привезли кораблями, — зауважив великий шафар. «Купили б, — подумав Джон, — якби мали золото, і якби хтось погодився продати нам харчі.» Але наразі бракувало і золота, і продавців. «Можливо, наша найліпша надія — Соколине Гніздо.» Долина Арин славилася плодючістю, і війна її не торкнулася. Джонові стало цікаво, як сестра пані Кетлін поставиться до думки годувати байстрюка Неда Старка. Змалку йому часто здавалося, що господиня замку мовчки дорікає йому за кожен шматок хліба. — Можна полювати, якщо припече, — втрутився Вік Скіпка. — У пущі є дичина. — А ще є дичаки і дещо гірше, — відказав Марш. — Я б не став висилати туди наших мисливців, пане воєводо. Не став би, і край. «Авжеж. Ви б радше зачинили браму назавжди, замурували каменем та льодом.» Він знав, що погляди великого шафаря поділяє половина братчиків у замку Чорному. Інша половина, щоправда, за те зневажала першу і глузувала з неї без упину. — Замурувати браму і сісти вашими чорними дупами на Стіні, отакої! А дичаки хай собі сунуть Мостом Черепів? Чи крізь браму в котромусь замку? Це ж ви думаєте, що їх усі запечатано п’ять століть тому, а насправді — хтозна! — просторікував старий лісник Дивен за вечерею два дні тому. — Ми ж не маємо людей пильнувати півтисячі верст Стіни! Про що Тормунд Велетнева Срака і той клятий Плакун знають незгірше вас. Бачили колись, як качка сидить на озері, а ноги у кригу вмерзли, що й не злетить? Гайворон на Стіні — та сама качка і є. Більшість розвідників підспівувала Дивенові, проте шафарі та будівничі схилялися до думки Бовена Марша. Але то був клопіт на інший день. Зараз князя-воєводу Джона Сніговія турбували запаси харчів. — Ми не можемо покинути короля Станіса та його людей на голодну смерть, навіть якби забажали, — мовив він. — Якщо йому заманеться, він забере собі весь наш харч під загрозою меча, а ми й не матимемо сили йому опиратися. Та й дичаків теж треба годувати. — Як саме, пане воєводо? — запитав Бовен Марш. «Якби ж я знав.» — Знайдемо спосіб. Коли вони повернулися на поверхню, денні тіні вже видовжувалися. Небом тяглися подерті сіро-білі клапті хмар, що нагадували розірвані у битві прапори. Подвір’я ззовні зброярні було порожнє, та всередині Джон побачив королівського зброєносця, що чекав на нього. Деван був тендітний хлопчина років дванадцяти, з брунатним волоссям та очима. Він стовбичив, наче приморожений, коло горнила, не насмілюючись ворухнутися, а Привид обнюхував його згори донизу. — Він тебе не зачепить, — мовив Джон, але хлопчик сахнувся від його голосу, а лютововк, побачивши раптовий рух, вишкірив зуби. — Ні! — скрикнув Джон. — Привиде, не чіпай! Геть! Вовк — купа мовчазного хутра на чотирьох лапах — неквапно повернувся до своєї бичачої кістки. Деван мав обличчя біліше за Привидове хутро, ще й упрів з переляку. — П-пане воєводо… їхня милість наказують вам з’явитися… Малий був одягнений у баратеонівське золото й чернядь, а над власним серцем мав нашите на одяг палаюче серце королевиних людей. — Тобто прохають, — виправив Скорботний Ед. — «Їхня милість король прохають пана князя-воєводу вшанувати їх своєю присутністю.» Я б висловився так. — Та облиш, Еде. — Джон не мав гумору для сварок через дрібниці. — Повернулися пан Річард і пан Юстин, — повідомив Деван. — То ви прийдете, пане воєводо? «Непотойбічні розвідники.» Масей та Горп поїхали на південь, не на північ. Хай що вони там дізналися — Нічної Варти це не стосувалося. Але Джон усе одно хотів знати. — Якщо ласка їхньої милості. Він рушив за юним зброєносцем через двір. Привид трусив за ними, доки Джон не відказав: — Ні! Стій! Та замість стояти лютововк утік геть. У Король-Башті Джона позбавили зброї і лише тоді пустили в королівську присутність. У світлиці стояла задуха і купчилося повно людей. Станіс зі своїм панством розглядав мапу півночі; серед його оточення були «непотойбічні розвідники», а також Сігорн — новий магнар теннів, убраний в шкіряного кубрака з нашитою спижевою лускою. Торохкало сидів і чухав під обручем кайданів на зап’ястку потрісканим жовтим нігтем. Його запалі щоки та мляве підборіддя вкривала брунатна стерня, навколо очей висіли пасма брудного волосся. — Осьде він! — мовив дичак, уздрівши Джона. — Хоробрий хлопчина, що вбив Манса Розбишаку беззбройним, зв’язаним та у клітці. — Великий, обрізаний на чотири кути коштовний камінь, що прикрашав його залізний обруч, замерехтів червоним. — Подобається мій рубін, Сніговію? Це знак приязні від пані Червонястої. Джон не вшанував його увагою, натомість став на коліно. — Ваша милосте! — оголосив зброєносець Деван. — Я привів воєводу Сніговія. — Бачу. Вітаю, князю-воєводо. Здається, ви знайомі з моїми лицарями та старшиною. — Маю таку честь. Джон подбав про те, щоб дізнатися усе можливе про людей, які оточували короля. «Королевині люди — всі до одного.» Джонові вкинулося у око, що король, як на диво, не мав коло себе вірних власне йому людей. Та дивуйся чи не дивуйся, а що є, те є. Якщо вірити балачкам, чутим Джоном, люди короля викликали його гнів ще на Дракон-Камені. — Прошу частуватися вином. Або водою з лимоном. — Дякую, не треба. — Як забажаєте. Маю для вас подарунок, воєводо Сніговію. — Король махнув рукою на Торохкала. — Ось його. Пані Мелісандра посміхнулася. — Ви казали, Снігу-воєводо, що вам бракує людей. А наш Князь-над-Кістками… хай яка є, та все ж людина. Джонові серце упало кудись униз. — Ваша милосте, цій людині довіряти не можна! Якщо я триматиму його тут, урешті-решт хтось перетне йому горлянку. А якщо пошлю на розвідку, то він утече назад до дичаків. — Я не втечу. Годі з мене тих клятих йолопів. — Торохкало постукав по рубінові на зап’ястку. — Запитай свою червону відьму, байстрюче, коли не віриш. Мелісандра тихо щось проказала невідомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно заблимав, і Джон побачив, як йому в лад спалахнув і потемнів менший камінь на Торохкаловому зап’ястку. — Поки він носить цей камінь, то прив’язаний до мене кров’ю і душею, — мовила червона жриця. — Сей чоловік служитиме вам вірою і правдою. Вогонь не бреше, Снігу-воєводо. «Може, вогонь і не бреше, — подумав Джон, — а ти — ще й як.» — Я виїду для тебе на розвідку, байстрюче! — оголосив Торохкало. — Дам тобі мудру пораду, заспіваю гарної пісеньки… що скажеш, те і зроблю. Навіть битимуся за тебе. Лишень не проси вдягати ваші чорні лахи. «Ти не вартий чорного строю» — подумав Джон, та притримав язика. Сваритися перед королем зараз не личило. Станіс звернувся до Джона: — Воєводо Сніговію, розкажіть мені про Морза Умбера. «Нічна Варта не лізе у панські чвари» — подумав Джон, але інший голос усередині зауважив: «Слово не меч, язика не вріже». — Він старший з Великоджонових дядьків. Має прізвисько Ґавин Харч. Колись після битви ґава подумала, що він мертвий, і видзьобала йому око, а він ухопив її в кулак і відкусив голову. Замолоду Морз був грізний воїн. Сини його загинули на Тризубі, дружина померла з пологів. Єдину доньку забрали дичаки зо тридцять років тому. — То ось чому він жадає голови! — мовив Гарвуд Зруб. — А чи можна довіряти цьому Морзові? — запитав Станіс. «Невже Морз Умбер зігнув коліна перед королем?» — Вашій милості слід почути його присягу перед серце-деревом. Годрі Велетнева Смерть гучно зареготав. — Я й забув, що ви, північани, вклоняєтеся деревам! — Який це бог, що дозволяє собаці себе обісцяти? — запитав Паринів посіпака Клейтон Саж. Джон вирішив не принижуватися до відповіді. — Ваша милосте, чи можна спитати? Умбери стали за вашу справу? — Половина з них, і лише за тієї умови, що я пристану на ціну цього Ґавиного Харчу, — роздратовано буркнув Станіс. — Він хоче собі череп Манса Розбишаки, щоб зробити з нього кухоль для питва, і пробачення для свого брата, що поїхав на південь воювати за Болтона. Того, якого звати Хвойдоріз. Пана Годрі розважило і це прізвисько теж. — Ти ба, які в них тут на півночі імена! А цей що: відрізав голову якійсь хвойді? Джон окинув його холодним поглядом. — Майже так. Хвойді, яка намагалася пограбувати його років п’ятдесят тому в Старограді. Як не дивно, старий Гиней Умбер колись вважав свого наймолодшого сина вдатним до ремесла маестра. Морз вихвалявся своєю пригодою з ґавою за кожним столом, але про Готерову переповідали потай і пошепки… найімовірніше тому, що випатрана ним хвойда виявилася чоловічої статі. — А чи став за Болтона ще хтось із панства? Червона жриця ковзнула ближче до короля. — Я бачила містечко з дерев’яними стінами та вимощеними деревом вулицями, повними людей. Прапори майоріли над його мурами: лось, бойова сокира, три сосни, схрещені під короною топірці, кінська голова з вогняними очима. — Роголіси, Кервини, Толгарти, Ризвелі й Турстани, — хутко пояснив пан Клейтон Саж. — Усі до одного — зрадники. Ланістерівські посіпаки, лижуть руки самозванцям. — Ризвелі та Турстани з’єднані з домом Болтон шлюбними союзами, — відказав йому Джон. — Решта домів втратили на війні своїх голів. Я навіть не знаю, хто їх тепер очолює. Але Ґавин Харч — нікому не посіпака, і рук нічиїх не лиже. Вашій милості варто прийняти його умови. Станіс скреготнув зубами. — Він каже мені, що Умбер ніколи й нізащо не битиметься проти Умбера! Джон не здивувався. — Коли дійде до мечів, роздивіться, де майорить прапор Готера, і поставте Морза на інший край війська. Але Велетнева Смерть не погодився. — Так його милість покаже слабкість. А я кажу: треба показати силу! Випалити Остань-Огнище до землі та рушити на війну з головою Ґавиного Харча на списі — щоб була наука наступному панові, який насмілиться пропонувати королю половину своєї відданості! — Чудовий задум. Якщо ви хочете налаштувати проти себе кожну людину на півночі. Половина — це більше, ніж нічого. Умбери не мають причини любити Болтонів. Якщо Хвойдоріз приєднався до Байстрюка, то лише тому, що Ланістери утримують Великоджона в полоні. — Це його відмовка, не справжня причина! — пручався пан Годрі. — Якщо небіж помре у кайданах, дядьки хутенько заберуть собі землі й панську владу! — Великоджон має синів та доньок. На півночі, пане лицарю, діти від чоловікового лона ще досі мають першість перед дядьками. — Це коли вони живі. Бо мертві діти ніде не мають першості. — Висловіть вашу думку в присутності Морза Умбера, пане Годрі — і ви дізнаєтеся про смерть більше, ніж вам бажається. — Я вбив справжнього велетня, хлопчисько. З якого дива мені боятися засидженого вошами північанина, що малює велетня у себе на щиті? — Ваш велетень тікав. А Морз не тікатиме. Лицар-здоровань зачервонівся. — Ти, хлопчисько, надто зухвало мелеш язиком тут, у королівській світлиці. У дворищі я чув від тебе іншу пісню. — Та облиш уже, Годрі! — мовив пан Юстин Масей, верткий та жвавий, хоч і трохи повнотілий лицар з приязним веселим обличчям та шапкою блякло-солом’яного волосся. Саме Масей був одним із двох «непотойбічних» розвідників. — Ми всі знаємо, якого ти маєш велетенського меча. Досить уже теліпати ним у нас перед очима. — Якщо хто тут чим і теліпає, то це ти, Масею, своїм задовгим язиком!… — Ану тихо! — визвірився Станіс. — Воєводо Сніговію, прошу вашої уваги та поради. Я сидів тут у надії, що дичаки матимуть досить дурощів для нового нападу на Стіну. Та вони вирішили не робити мені таку ласку. Тому настав час дати ради іншим моїм ворогам. — Розумію, — обережно відповів Джон. «Чого він хоче від мене?» — Я не плекаю любові ані до князя Болтона, ані до його сина, та Нічна Варта не може підняти проти них зброю. Наші обітниці забороняють… — Я знаю про ваші обітниці геть усе, воєводо Сніговію. Не треба мені ваших проповідей, і мечів теж — потуги я маю вдосталь без вас. Мій намір — вирушити походом на Жахокром. Побачивши вражене обличчя Джона, Станіс посміхнувся. — Здивувалися? То й добре. Що здивувало одного Сніговія, здивує й іншого. Болтонів Байстрюк рушив на південь, узявши з собою Готера Умбера. Про це погоджуються і Морз Умбер, і Арнольф Карстарк. Це може означати лише спробу вдарити на Калин-Коп, щоб відкрити шлях його батькові для повернення на північ. Байстрюк, напевне, гадає, що я надто зайнятий дичаками, щоб його турбувати. То й гаразд. Він показав мені свою горлянку, а я хочу її вирвати. Руз Болтон повернеться на північ її володарем, але побачить, що тим часом його власний замок, худоба і врожай перейшли до мене. Якщо я застукаю Жахокром зненацька… — Не застукаєте! — раптово для самого себе заперечив Джон. Вийшло так, наче він пхнув палицею гніздо сердитих шершнів. Один із королевиних людей зареготав, інший плюнув, хтось стиха вилаявся, а решта спробувала заговорити одночасно. — Та в малого молочко в жилах замість крові! — горлав пан Годрі Велетнева Смерть. Князь Свит загримів: — Боягуз бачить розбійника за кожною стеблиною! Станіс здійняв руку, вимагаючи тиші. — Поясніть, про що ви кажете. «З чого б почати?» Джон підсунувся до мапи; на її кутах стояли свічники, не даючи шкіряному сувоєві згорнутися. Тюленячою затокою повільно, наче льодовик, повз палець теплого воску. — Щоб досягти Жахокрому, вашій милості доведеться рухатися королівським гостинцем аж за річку Остань, тоді повернути на південь і перетнути Самотні Горби. — Він показав на мапі. — То землі Умберів, де вони знають кожне дерево і кожен камінь. Королівський гостинець біжить уздовж їхнього західного порубіжжя. Морз порубає ваше військо на клапті, якщо ви не пристанете на його умови і не перетягнете на свій бік. — Гаразд. Скажімо, я це зроблю. — Тоді ви дістанетеся Жахокрому, — відповів Джон, — але якщо ваше військо не обжене крука у польоті чи вервечку сторожових вогнів у полі, у замку знатимуть про ваше наближення. Рамзаєві Болтону легко буде відрізати вам відступ і затримати далеко від Стіни, без харчів та притулку, в оточенні самих лише ворогів. — Тільки в разі, якщо він покине облогу Калин-Копу. — Калин-Коп упаде ще до того, як ви дістанетеся Жахокрому. Щойно князь Руз з’єднає свою потугу з Рамзаєвою, вони матимуть уп’ятеро більше війська, ніж ви. — Мій брат вигравав битви і гіршим числом. — Ви, Сніговію, припускаєте, що Калин-Коп упаде швидко, — заперечив Юстин Масей, — але ж залізняки — завзяті та уперті вояки. Я навіть чув, що Калин-Коп ще ніколи не брали силою. — То з півдня! Навіть невеличка залога у Калин-Копі може виснажити будь-яке військо, що піднімається загатою з Перешийка. Але руїни замку вразливі з півночі та сходу. Джон обернувся до Станіса. — Пане королю, це зухвалий задум, але небезпека… — «Нічна Варта не втручається у чвари. Баратеон чи Болтон — я не маю їх розрізняти.» — Якщо Руз Болтон застукає вас головними силами під мурами свого замку, то вашу справу буде скінчено разом із вами. — Війни без небезпеки не буває! — заявив пан Річард Горп, стрункий лицар із понівеченим обличчям, на чийому товстому жупані вигаптувано було три метелики-бражники «мертва голова» проти поля попелу та кістки. — Кожна битва — то гра на власне життя, Сніговію. Гадаєте, що як нічого не робити — то й небезпеки не буде? — Небезпеки бувають різні, пане Річарде. У цьому випадку вона надмірна… надто далеко, надто скоро, надто непевно. Я знаю Жахокром — то міцний кам’яний замок, з товстими мурами та могутніми вежами. У переддвір’ї зими він матиме добрячий запас харчів. Багато століть тому дім Болтон повстав проти Короля-на-Півночі. Харлон Старк узяв Жахокром в облогу, але знадобилося аж два роки, щоб виморити його голодом. Ваша милість не можуть сподіватися здобути замок, якщо не матимуть обложних пристроїв: гуляй-городів, стіноламних таранів… — Гуляй-городи можна збудувати, якщо буде потреба, — мовив Станіс. — Знадобляться тарани — то зрубаємо дерева, та й зробимо тарани. Арнольф Карстарк пише, що у Жахокромі лишилося менше як півсотні людей, і половина з них — челядь. Міцний замок зі слабкою залогою — слабкий замок. — Півсотні людей у замку варті півтисячі під його мурами. — Це залежить від людей, — відказав Річард Горп. — А там лишилися сивочолі старці та зелені хлопчаки, котрих байстрюк завважив за непридатних до битви. Наші ж вояки добре загартовані, випробувані Чорноводою, і очолюють їх лицарі. — Ви бачили, як ми пройшли скрізь дичаків. — Пан Юстин відкинув з чола кучерик білявого волосся. — Карстарки присяглися приєднатися до нас при Жахокромі. А ще ми маємо своїх власних дичаків — три сотні чоловіків, здатних тримати зброю. Князь Гарвуд перелічив їх, поки вони йшли крізь браму. Їхні жінки теж уміють битися. Станіс зиркнув на нього зневажливо. — Але не за мене! Я не потерплю вдовиного виття на п’ятах мого війська. Жінки залишаться тут разом зі старими, малими та пораненими. І слугуватимуть заручниками вірності своїх чоловіків та батьків. Дичаки підуть у передньому загоні війська. А очолить їх магнар з власною старшиною. Проте спершу їх треба озброїти. «Він хоче накласти руки на нашу зброярню, — усвідомив Джон. — Харчі та одяг, земля та замки, а тепер і зброя. Він дедалі глибше затягує мене у свої справи.» Слово — то, певно, ще не меч. Але ж меч — то вже меч. — Я можу знайти три сотні списів, коли треба, — неохоче відповів Джон. — Шоломів теж, якщо згодяться старі, пом’яті та руді від іржі. — Обладунки? — запитав магнар. — Панцири? Кольчуги? — Коли загинув Донал Нойє, ми втратили нашого зброяра. Решту Джон лишив недоказаною. «Якщо дати дичакам ще й обладунки, небезпека для царини людей подвоїться.» — Вистачить і вивареної шкіри, — мовив пан Годрі. — А після першої ж битви уцілілі зможуть обдерти мертвих. «Ті нечисленні, що виживуть.» Якщо Станіс поставить вільний нарід у передній загін, більшість загине одразу ж. — Напевне, пити з черепа Манса Розбишаки — то буде втіха для Морза Умбера. Але дивитися, як його землею крокують дичаки — навряд. Вільний нарід набігає на Умберів од світанку часів, перетинаючи Тюленячу затоку задля золота, овець та жінок. Одна з викрадених була рідна донька Ґавиного Харчу. Лишіть дичаків тут, ваша милосте. Якщо ви візьмете їх із собою, то лише повернете батькових значкових проти себе та своєї справи. — Схоже, значкові вашого батька в кожному разі не в захваті від мене та моєї справи. Мушу припустити, вони дивляться на мене як на… як ви там мене назвали, воєводо Сніговію? «Черговим приреченим самозванцем»? Станіс вирячився на мапу. Довгу мить у тиші нічого не було чутно, крім скреготу зубів короля. — Вийдіть звідси! Усі. Воєводо Сніговію, ви лишіться. Раптове й рішуче вигнання не надто сподобалося Юстинові Масею, але він не мав іншого вибору, крім посміхнутися і вийти. Горп вийшов слідом, змірявши Джона вагомим поглядом. Клейтон Саж перехилив кухля і щось буркнув Гарвудові Зрубу; молодший за нього лицар зареготав. У сказаному Джонові почулися слова «цього хлопчиська». Саж із себе був лише заплотний лицар, дебелий та простацький у звичаях, і в оточенні короля опинився примхою долі. Останнім зі світлиці пішов Торохкало; при дверях він подарував Джонові блазенський уклін, вишкіряючись на всі свої гнилі поламані зуби. Скидалося, що слово «усі», вимовлене королем, не стосувалося пані Мелісандри. «Його червоної тіні.» Станіс покликав Девана, щоб налив іще води з лимоном, а коли кухоль наповнився, випив із нього і мовив: — Горп та Масей заміряються на столець твого батька. Масей хоче ще й дичацьку принцесу. Колись він служив моєму братові Роберту зброєносцем і від нього набрався хіті до жіночої плоті. Горп теж би взяв Валу собі за дружину, якби я наказав, але його хіть — головне до битви. Зброєносцем він мріяв про біле корзно, але Серсея Ланістер заперечила, і Роберт йому відмовив. Мабуть, мав рацію. Пан Річард надто вже кохається у різанині. Кого б ти хотів бачити князем на Зимосічі, Сніговію? Бабія чи різника? Джон відповів: — Зимосіч належить за правом моїй сестрі Сансі. — Я вже чув більше, ніж досить, про ясну пані Ланістер та її право на стіл Зимосічі. — Король відставив кухля убік. — Ти міг би привести північ у моє підданство. Значкові твого батька ринули б наввипередки під корогви сина Едарда Старка — ба навіть той із них, що своє сало вже й на коня не посадить. Біла Гавань дала б мені джерело запасів та безпечну криївку, де б я міг відсидітися в разі потреби. Ще не пізно виправити твою дурість, Сніговію. Стань на коліно, поклади мені до ніг свого байстрюцького меча і підведися Джоном Старком, князем на Зимосічі та Оборонцем Півночі. «Скільки разів я мушу йому відмовляти одними й тими самими словами?» — Мій меч за присягою належить Нічній Варті. Станіс гидливо скривився. — Твій батько був такий самий упертий. Це в нього називалося «честь». Що ж поробиш — честь має свою ціну, і князь Едард на своє лихо її дізнався. Якщо тебе втішить, і Горпові, і Масеєві не судилося бачити того, чого бажалося. Я радше віддам Зимосіч Арнольфові Карстарку. Він хоча б добрий північанин. — Північанин, так. — «Ліпше Карстарк, ніж Болтон чи Грейджой» — сказав собі Джон, але не надто зрадів. — Із тих північан, що покинули мого брата перед лицем ворога. — Після того, як твій брат стяв голову князеві Рікарду. Арнольф тоді перебував за тисячі верст звідти. Він має у собі старківську кров. Кров Зимосічі. — Так само, як половина шляхетних домів півночі. — Ті доми не стали на мій бік і не склали присяги. — Арнольф Карстарк — зігнутий роками старий. Навіть замолоду він ніколи не був таким славетним воїном, як князь Рікард. Тягарі та негаразди військового походу можуть його вбити. — Він має спадкоємців! — невдоволено буркнув Станіс. — Двох синів, шістьох онуків, кількох доньок, здається. Якби від Роберта народилися законні сини, багато з нині мертвих досі ходили б землею. — І все ж вашій милості краще б повелося з Морзом Ґавиним Харчем. — Подивимося у Жахокромі. — То ви хочете все-таки напасти на замок? — Незважаючи на те, що мене відрадив сам великий Сніг-воєвода? Так, хочу. Горп і Масей занадто честолюбні, але мають рацію. Я не можу сидіти без діла, поки зірка Руза Болтона сходить, а моя згасає. Я мушу вдарити і показати півночі, що мене досі варто боятися. — Серед бачених пані Мелісандрою у вогні прапорів не було водяника Мандерлі, — мовив Джон. — Якби ви мали підтримку Білої Гавані та лицарів князя Вимана… — «Якби» — слово для дурнів. Ми нічого не чули від Давоса. Може, він навіть не дістався Білої Гавані. Арнольф Карстарк пише, що на вузькому морі буяють страшні шторми. Хай так. Я не маю часу ані плакати, ані покладатися на примхи гладуна, що вже й на коня не сяде. Мушу вважати Білу Гавань для себе втраченою. А без сина Зимосічі на моєму боці останнім моїм сподіванням лишається здобути північ силою зброї. Задля цього я мушу вирвати сторінку з книги життя мого брата… хай навіть Роберт жодної не прочитав і тим більше не написав. Я мушу завдати ворогам смертельного удару раніше, ніж вони дотямлять, що на них напали. Джон зрозумів, що всі його слова були марні. Станіс зібрався узяти Жахокром або загинути при спробі. «Нічна Варта не втручається у чвари королівств» — мовив у голові голос, але інший відповів: «Станіс б’ється за добро королівства, а залізняки — за здобич та невільників». — Я знаю, де вашій милості узяти ще людей. Віддайте мені дичаків, і я охоче розкажу вам, де і як. — Я віддав тобі Торохкала. Задовольнися ним. — Я хочу всіх. — Дехто з твоїх власних присяжних братчиків пробує мене переконати, що ти сам — наполовину дичак. Чи це правда? — Для вас вони лише м’ясо, дрова для сокири. Я знайду їм краще застосування на Стіні. Віддайте їх мені на мою ласку, і я покажу вам, де шукати перемогу… і людей теж. Станіс почухав собі потилицю. — Ти торгуєшся, наче тітка на базарі за оселедця, Снігу-воєводо. Невже Нед Старк нарядив тебе від якоїсь риболовки? Про скількох людей ти кажеш? — Про дві тисячі. Можливо, три. — Три тисячі?! Що ж то за люди? — Гордовиті. Вбогі. Ущипливі, коли чіпають їхній гонор, але бійці люті та уперті. — Молися, щоб це не були якісь байстрюцькі хитрощі. Чи зміняю я три сотні бійців на три тисячі? Авжеж зміняю, бо ж не дурний на всю голову. А якщо я лишу на тебе ще й нашу принцесу, чи даси ти мені слово, що не відпустиш її від себе? «Вона ніяка не принцеса.» — Якщо така воля вашої милості. — Чи мушу я почути твою присягу перед деревом? — Ні. «Та він жартує, абощо?» Про Станіса ніколи не можна було сказати напевне. — Тоді згода. І де ж ці твої люди? — Ви знайдете їх тут. Джон простяг обпечену руку над мапою, на захід від королівського гостинця і на південь від Дарунку. — У тих горах? — підозріливо перепитав Станіс. — Я не бачу тут на мапі жодного замку. Ані шляхів, ані містечок, ані навіть сіл. — Пан батько колись казали: мапа — то одне, а земля — то інше. У високих долинах та на гірських полонинах упродовж тисяч років живуть роди людей зі своїми ватажками та старійшинами. Ви б назвали їх дрібними панами чи князьками, та вони між собою не беруть титулів. Захисники честі родів б’ються велетенськими обіручними мечами, посполиті родичі кидають каміння та лупцюють один одного дрючками з гірського ясену. Мушу сказати, то досить буйливе і немирне плем’я. Коли вони не ворогують між собою, то випасають отари, рибалять у Крижаній затоці та вирощують найміцніших коней у світі. — І ти гадаєш, вони битимуться за мене? — Якщо ви їх попрохаєте. — То я мушу вижебрувати те, що моє за правом? — Я сказав: попрохати, а не жебрати. — Джон забрав руку з-над мапи. — Надсилати туди листи — марна справа. Вашій милості доведеться поїхати особисто. Куштувати їхнього хліба та солі, пити їхнє пиво, слухати їхніх дударів, хвалити красу їхніх доньок і мужність синів — і тоді ви матимете їхні мечі. Гірські роди не бачили короля, відколи Торген Старк схилив коліна перед Завойовником. Ваш приїзд зробить їм честь. Але НАКАЖІТЬ їм битися за вас — вони перезирнуться та спитають: «Хто це такий? Він що, з себе короля ламає?» — Про скільки родів йдеться? — Десятків зо чотири, великих і малих. Кремінці, Вулі, Нореї, Лидоли… а як звоюєте на свій бік Старого Кремінця та Великого Цеберника, то й решта напевне піде за ними. — Великого Цеберника?! — Старійшину Вуля. Він має найбільше черево у всіх горах, і найбільше людей теж. Вулі здавна рибалять у Крижаній затоці, а дітей лякають, що як ті не слухатимуться, то їх заберуть залізняки. Але щоб їх дістатися, вашій милості доведеться подолати землі Нореїв. Вони живуть найближче до Дарунку і завжди були приязні до Варти. Я міг би дати вам провідників. — Міг би? — Пильний Станіс нічого не проминав. — Чи даси? — Дам. Вони вам знадобляться. І міцні конячки теж. Шляхи у тих краях мало відрізняються від козячих стежок. — Козячих стежок? — Король звузив очі. — Я кажу, що мушу пересуватися якнайшвидше, а ти заганяєш мене на козячі стежки?! — Коли Юний Дракон звоював Дорн, то проминув дорнійські вартові вежі на Кістяному шляху саме козячими стежками. — Я цю казку теж знаю. Даерон надто розхвалив себе у своїй марнославній книжці. Ту війну виграли завдяки кораблям, а не козячим стежкам. Дубовий Кулак зламав опір Накоту і подолав половину Зеленокрівці, поки головна дорнійська потуга мулялася у Великокняжому Проході. — Станіс застукотів пальцями по мапі. — А чи не сповільнять моє пересування ті гірські князьки? — Якщо й сповільнять, то бенкетами. Кожен намагатиметься перевершити гостинністю іншого. Панотець колись казали, що ніде так не напихалися за столом, як на гостині у гірських родів. — За три тисячі вояків я вже якось переживу вищання їхніх дударів та куліш з казана, — буркнув король не надто вдоволено. Джон обернувся до Мелісандри. — А вам, мосьпані, щире застереження. У тих горах старі боги мають велику силу. Гірські роди не потерплять, щоб їхнім серце-деревам завдали образ. Її, здавалося, його слова повеселили. — О, не бійся, Джоне Сніговію, я не турбуватиму спокій ваших гірських дикунів з їхніми темними божками. Моє місце — тут, при тобі та твоїх хоробрих братчиках. Цього Джон Сніговій чекав і бажав найменше у світі, та не встиг заперечити, як почув від короля: — То куди ж ти радиш мені повести цих звитяжців, якщо не на Жахокром? Джон зиркнув на мапу. — На Жбир-у-Пущі. — Він постукав по мапі пальцем. — Якщо Болтон має намір битися з залізняками, те саме мусите робити й ви. Жбир — то звичайнісінький дитинець на пагорбі посеред дикого лісу, до якого неважко підібратися непоміченим. Дерев’яний замок, оточений земляним валом та палісадом з гострих кілків. Скрізь гори пересування буде повільним, так, зате ви зможете рухатися непоміченими і зненацька виникнути майже перед ворітьми Жбиру. Станіс почухав підборіддя. — Коли Балон Грейджой повстав уперше, я переміг залізняків на морі, де вони б’ються найлютіше. На суходолі, ще й застукавши зненацька… чом би й ні? Я ж здобув перемогу над дичаками та їхнім Королем-за-Стіною. Якщо мені вдасться розбити ще й залізняків, північ знатиме, що знову має короля. «А я матиму тисячу дичаків, — подумав Джон, — з яких прогодую хіба що половину.» Хайме Князь Тайвин в’їхав до міста верхи на огирі, у блиску полив’яного кармазинового обладунку, сяючи коштовними прикрасами та золотим карбом. А залишав його у високому возі, завішаному кармазиновими прапорами, у супроводі шести сестер-мовчальниць, яким доручили порати і берегти його кістки. Обоз вийшов з Король-Берега крізь Божу Браму — ширшу та багатшу на пишні оздоби, ніж Левова. Хайме цей вибір здався невдалим. Батько його був левом — це знали усі — але навіть сам князь Тайвин ніколи не прикидався богом. Поховальний караван князя Тайвина Ланістера оточувала почесна варта з п’яти десятків лицарів, на чиїх списах тріпотіли кармазинові прапорці. Одразу слідом за ними їхало панство заходу. Вітер смикав та розвівав прапори, змушував танцювати звірів та знаки на них. Трусячи ристю вздовж вервечки вершників, Хайме бачив вепрів, борсуків, жуків, зелену стрілу, червоного бика, схрещені галябарди, схрещені списи, лісового кота, суниці, жіночий рукав, чотири променясті сонця, поділені поздовж. Князь Бракс мав на собі світло-сірий жупан з розрізами срібного альтембасу, а над серцем пришпилив застібку в вигляді аметистового однорога. Князь Яст убрався в панцир чорної криці з трьома левовими головами, карбованими на грудях. Ті чутки, що довго ходили про його смерть, судячи з обличчя, мали під собою підставу — поранення та полон лишили від колишнього воїна немічну тінь. Князь Відшиб переніс негаразди війни трохи краще і на вигляд був готовий до них повернутися. Бросквин носив кольори свого прізвища, Престер — горностаїв, Земледай — зелено-брунатні, але кожен накинувся киреєю кармазинового шовку на честь людини, яку вони проводжали в останню путь додому. Позаду панства їхала сотня арбалетників та три сотні щитників; з їхніх плечей теж струменів ланістерівський кармазин. Хайме, єдиний у білому корзні та білому лускатому обладунку, почувався серед червоної річки незатишно і недоречно. Слова його власного дядька теж не додали спокою. — Пане Регіментарю, — сухо привітався пан Кеван, коли Хайме ристю під’їхав до голови поїзду. — Її милість має для мене якийсь останній наказ? — Я тут не з наказу Серсеї. — Позаду повільно застукотів тулумбас, вибиваючи неквапний жалобний лад. «Смерть, — здавалося, проказував він, — смерть, смерть.» — Я приїхав попрощатися. Покійний був моїм батьком. — Її теж. — Я не Серсея. Я маю бороду, а вона — цицьки. Якщо ви й тоді нас не розрізните, дядечку, то порахуйте наші руки. Серсея має дві. — Ви обоє маєте забагато смаку до блазнювання, — відповів дядько. — Звільніть мене від ваших дотепів, пане Регіментарю, я нині не в гуморі їх слухати. — Воля ваша. — «Не так усе добре, як я сподівався.» — Серсея хотіла вас проводити, але має чимало нагальних справ. Пан Кеван пирхнув. — Ми всі маємо справи. До речі, про справи престолу. Як там ся має ваш король? Сказано це було так, що скидалося на докір. — Нівроку здоровий, — примирливо проказав Хайме. — Зранку при ньому Балон Лебедин. Добрий та відважний лицар. — Колись при згадці про лицаря у білому корзні це розумілося саме собою. «Братів і братчиків не обирають, — подумав Хайме. — Дали б мені дозвіл вибирати самотуж — я б вам зібрав таку Королегвардію, що про неї знову б заспівали пісень.» Але вголос не вимовив, бо відчув у власних словах щось жалюгідне. З вуст людини, відомої усім королівствам як Крулеріз, вони б пролунали порожніми вихваляннями. «Людини з гівном замість честі.» Все ж Хайме вирішив не перейматися — не на те він приїхав, щоб сперечатися з рідним дядьком. — Пане дядьку, — мовив він, — вам варто укласти з Серсеєю мир. — А ми воюємо? Мені досі ніхто не сказав. Хайме не зважив на його злий жарт. — Чвари між Ланістерами та Ланістерами вигідні лише ворогам нашого дому. — Якщо між нами чиняться чвари, то не я їх почав. Серсея хоче правити? Гаразд, хай править. Влада у її руках. А я прошу лише дати мені спокій. Моє місце — у замку Даррі при моєму синові. Замок треба відновити, землі — засіяти та захистити. — Він видав короткий сміх, наче пес гавкнув. — І твоя сестра, до речі, не лишила мені жодних справ, до яких я б міг докласти рук. Чому б не подбати про весілля Ланселя? Наречена вже зачекалася, коли ми нарешті дістанемося того Даррі. «Удовиця з Близнюків, пригадую.» Його брат у перших Лансель їхав за п’ять сажнів позаду. З запалими очима та сухим білим волоссям він здавався старшим за князя Яста. Хайме аж уявні пальці сіпалися, коли він його бачив… «розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж». Він намагався побалакати з Ланселем безліч разів, уже й лік втратив… але ніколи не знаходив його на самоті — якщо не поруч із батьком, то в розмові з якимось септоном. «Може, він і Кеванів син, та в жилах у нього — ріденьке молочко замість крові. Ні, Тиріон мені брехав — хотів лише дошкулити.» Хайме викинув брата з голови і повернувся до дядька. — То ви після весілля лишитеся в замку Даррі? — На певний час, мабуть. Сандор Клеган нишпорить уздовж Тризубу — так кажуть люди. Твоя сестра хоче його голову. Можливо, він злигався з Дондаріоном. Хайме чув про Солепанву. Втім, про тамтешні події чула вже половина королівства. Напад розбійників був незвичайно лютим та диким навіть для цих безчесних часів. Свавільники ґвалтували і калічили жінок, мордували дітей на материних руках, випалили дощенту половину містечка. — У Дівоставі сидить Рандил Тарлі. Хай він дасть ради розбійникам. Я б волів бачити вас при Водоплині. — Там за очільника пан Давен. Оборонець Заходу. Я йому не потрібен. А Ланселеві — потрібен. — Як скажете, дядечку. — В голові Хайме гупав той самий тулумбас: «смерть, смерть, смерть». — Послухайте поради: не відпускайте від себе лицарів. Дядько кинув на нього холодний погляд. — Це погроза, пане Регіментарю? «Погроза?!» Почувши дядькові слова, Хайме знітився. — Що ви таке кажете?! Це пересторога. Я ж лише хотів… Сандор — людина дуже небезпечна. — Я вішав розбійників та лицарів-свавільників ще тоді, коли ти пудив у пелюшки. Я не піду на Клегана і Дондаріона сам, якщо ти цього боїшся. Не кожен Ланістер труситься за порожньою славою. «О, це ви, дядьку, мабуть, про мене.» — Аддам Марбранд може дати ради тим розбійникам незгірш вас. Так само і Бракс, Відшиб, Бросквин… будь-хто з них. Але Правиці Короля з жодного не вийде. — Твоя сестра знає мої умови. Вони не змінилися. Скажи їй наступного разу, як опинишся у її опочивальні. Пан Кеван ударив п’ятами коня і ринув уперед, поклавши раптовий кінець їхній розмові. Хайме його не затримував. У відрубаній руці засмикало. Він сподівався без надії, що Серсея неправильно зрозуміла дядькові слова. Та вочевидь, помилився. «Він знає про нас двох. Про Томена і Мирцелу. А Серсея знає, що він знає.» Але пан Кеван був із Ланістерів — їхнього роду з Кастерлі-на-Скелі. Хайме не хотілося вірити, що сестра може завдати шкоди дядькові, але… «Я помилявся щодо Тиріона. Хіба Серсея краща?» Коли вже сини вбивають батьків, що стримає небогу від наказу про вбивство дядька? «Незручного дядька, який надто багато знає.» Втім, Серсея могла сподіватися, що Хорт зробить справу за неї. Якщо Сандор Клеган зарубає пана Кевана, їй не доведеться бруднити руки самій. «А він так і зробить, якщо їм випаде стрітися.» Колись Кеван Ланістер нівроку тримав меча у руці, але ж його молоді роки давно минули, а Хорт… Валка потроху доганяла і переганяла його. Коли повз проїхав брат у перших, оточений з боків двома септонами, Хайме гукнув до нього: — Ланселю! Братику! Хотів привітати тебе з майбутнім весіллям. Шкода, обов’язок не дозволяє мені його відвідати. — Я розумію. Безпека його милості понад усе. — Так, понад усе. І все ж таки шкода пропускати вкладання тебе на постіль. Це ж твій перший шлюб, а в нареченої, скільки знаю, вже другий. Певен, молода пані радітиме нагоді навчити тебе, що і куди. Сороміцький жарт примусив кількоро найближчих панів зареготати, а Ланселевих септонів — витріщитися несхвальними очима. Брат у перших збентежено посовався у сідлі. — Я достатньо знаю про свій чоловічий обов’язок, пане брате. — Чого ще бажати нареченій у свою шлюбну ніч, — відказав Хайме, — як не чоловіка, що так добре знається на обов’язку? Щоками Ланселя поповзла фарба. — Я молитимуся за вас, пане брате. І за їхню милість королеву. Хай Стариця приведе їх до мудрості, а Воїн — захистить од напасті. — Навіщо Серсеї Воїн Небесний? Вона має мене. Хайме рвучко розвернув коня, плескаючи корзном на вітрі. «Та ні, Біс брехав. Серсея радше пустила б до себе між ніг труп Роберта, ніж цього побожного йолопа. Тиріоне, лукавий вилупку, краще б ти клепав на когось вірогіднішого.» І Хайме помчав учвал повз поховальний поїзд свого батька до міста, що виднілося неподалік. Вулиці Король-Берега здавалися геть покинутими, поки Хайме Ланістер їхав назад до Червоного Дитинця нагорі Аегонового пагорба. Вояки, що донедавна юрмилися у кожному гральному кишлі та шинку міста, майже зникли. Гарлан Гартований забрав половину тирелівської потуги назад до Вирію, а з ним поїхали його вельможні матінка та бабуся. Інша половина пішла на південь під проводом Мейса Тирела і Матіса Рябина воювати Штормолам. Що ж до ланістерівського війська, то ззовні міських мурів стояло дві тисячі загартованих у битвах вояків, чекаючи на прибуття кораблів Пакстера Рожвина — ті мали везти їх Чорноводою затокою до Дракон-Каменя. Казали, що князь Станіс залишив там лише невеличку залогу, коли тікав на північ, і Серсея розсудила, що двох тисяч війська буде досить. Решта західняків повернулася до дружин та дітей: відбудовувати домівки, засівати лани, збирати останній врожай. Перед їхнім відбуттям Серсея провела Томена таборами, щоб вояки мали змогу привітати свого юного короля. Того дня вона виглядала напрочуд гарно, на вустах її грала посмішка, а світло осіннього сонця виблискувало на золотому волоссі. Хай що там казали про його сестру — вона таки вміла викликати в чоловіках любов і захват. Звісно, коли давала собі такий клопіт. Поки Хайме їхав ристю до замкових воріт, то проминув два тузні лицарів, що нападали на щитове опудало у зовнішньому дворищі. «Ось іще одна справа, до якої я вже не вдатний» — подумав він. Спис був навіть важчий та незграбніший за меч — а він і з мечами досить намучився. Спершу Хайме гадав перебрати списа до лівиці, але ж тоді щита довелося б повісити на правицю. В кінному герці супротивник завжди знаходився ліворуч, і від щита на правиці було стільки ж зиску, як від пипки на панцирі. «Ні, мої дні на герцях скінчено» — подумав він, злізаючи з коня… і все ж зупинився подивитися. Пан Таллад Високий злетів з сідла, отримавши по голові ззаду торбою з піском, що крутилася на перечці опудала. Дужий Вепр вгатив по щиті так, що той тріснув навпіл. Кенос із Кайсу докінчив руйнування. Для пана Дермота з Мокрохащів повісили нового щита. Ламберт Червонокрут завдав лише побіжного удару, але Безбородий Джон Бумбак, Гамфрей Звихт і Алин Стикспис влучили нівроку, а Рудий Ронет Конінгтон чисто зламав списа на цілі. А тоді на коня сів Лицар Квітів і присоромив решту інших. Майстерність у кінному герці на три чверті складалася з вершницького вміння — так завжди вважав Хайме. Пан Лорас володів конем блискуче, а списа тримав так, наче з ним у руці народився… мабуть, тому його матінка завжди так кисло копилила губи. «Він кладе вістря точно туди, куди хоче. А рівновагу тримає, наче кіт. Може, то не була така вже примха долі, коли він вибив мене з сідла.» Шкода і сором, що він не матиме змоги виїхати проти малого знову. «Та нехай… облишмо цю забавку людям, у яких не бракує рук і ніг.» Серсея знайшлася у своїй світлиці в Маегоровому Острозі — у товаристві Томена і темнавої мирійської дружини князя Добромира. Усі троє сміялися у бік великого маестра Пицеля. — Чи не проґавив я влучного жарту? — спитав Хайме, заходячи до дверей. — Ой, дивіться! — промуркотіла пані Добромир. — Повернувся відважний брат вашої милості. — Так, майже увесь. Хайме одразу ж зрозумів, що сестра вже добряче напідпитку. Останнім часом Серсея завжди тримала при собі глек вина — це та, що колись зневажала Роберта Баратеона за пристрасть до чарки. Хайме її нова звичка не подобалася. Утім, віднедавна йому мало подобалося все, що робила сестра. — Великий маестре, — мовила королева, — майте ласку поділитися звісткою з паном Регіментарем. Хайме здалося, що Пицель не знав, куди подіти збентежені очі. — Прилетів птах, — відповів той винувато. — Зі Стокварту. Пані Танда шле новину, що її донька Лолиса народила міцного та здорового хлопчика. — І ти ніколи не вгадаєш, братику, як вони назвали малого вилупка. — Пригадую, вони хотіли назвати його Тайвином. — Хотіли, але я заборонила. Сказала Фалисі, що не дозволю поганити шляхетне ім’я нашого батька, ліплячи його до байстрюка, народженого від невідомого свинаря і потворної безтямної корови. — Пані Стокварт наполягає, що ім’я дитини — то не її вигадка, — втрутився великий маестер Пицель. Краплі поту вкривали його зморшкувате чоло. — Пише, що вибір зробив чоловік Лолиси. Отой Брон, він… здається, він… — Тиріон! — спробував Хайме. — Він назвав дитину Тиріоном. Старий затрусив головою на знак згоди, водночас витираючи піт з лоба рукавом ряси. Хайме мимоволі засміявся. — Ось бачиш, мила сестро! Ти усюди шукала Тиріона, а він ховався у череві Лолиси! — Дотепно. Ви з Броном обидва такі дотепні. Мабуть, байстрюк зараз смокче вим’я Лолиси Недолугої, а сердюк витріщається і хихотить зі своєї зухвалості. — Можливо, дитина навіть має якусь подібність до вашого брата, — припустила пані Добромир. — Хтозна — може, вона скалічена, спотворена чи позбавлена носа. І засміялася своїм низьким горловим сміхом. — Треба надіслати любій дитинці подаруночок! — оголосила королева. — Чи не так, Томене? — Так, матінко! Наприклад, кошеня! — Краще левеня, — посміхнулася пані Добромир. В її усмішці читалося: «і нехай вирве малому горлянку». — Я мала на увазі інший подарунок, — мовила Серсея. «Радше за все, нового вітчима.» Хайме добре знав вираз у сестриних очах — бачив його вже раніше, а востаннє на Томеновому весіллі, де сестра спалила Башту Правиці. Зелені відблиски шал-вогню омивали обличчя глядачів, і всі вони виглядали гнилими мерцями, жвавим натовпом упирів-трупоїдів — хай подекуди і нічогеньких на вроду. Та навіть у похмурому сяйві Серсея була прекрасна — очей не відірвеш. Вона стояла, тримаючи руку на грудях, розтуливши вуста, сяючи зеленими очима. «Плаче» — усвідомив тоді Хайме, але не зміг зрозуміти, від горя чи від захвату. Видовище наповнило його душу неспокоєм, бо надто вже нагадало про Аериса Таргарієна і його хворобливе збудження при вигляді вогню. Адже король не має таємниць від своєї Королегвардії. Стосунки між Аерисом та його королевою впродовж останніх років правління були напружені украй. Спали вони окремо, та й удень намагалися уникати один одного. Але щоразу, як Аерис віддавав когось вогню, королева Раела вночі мала гостя в своїй опочивальні. Того дня, коли король спалив Правицю булави та кинджала, коло дверей королеви стояли на варті Хайме і Джон Даррі, а за дверима король отримував свою насолоду. — Ти робиш мені боляче! — чули вони вереск Раели крізь дубові двері. — Боляче! На власний подив і острах, чути її Хайме було навіть тяжче, ніж вереск спалюваного князя Челстеда. — Ми ж присягалися захищати і її теж! — нарешті вичавив із себе Хайме. — Присягалися, — погодився Даррі, — але не від нього. Опісля Хайме лише раз бачив Раелу — того ранку, коли вона відбула на Дракон-Камінь. Королева мала на собі кирею з каптуром; сховавши обличчя, вона хутко видерлася до королівського каравану, який мав відвезти її униз Аегоновим пагорбом до корабля, що чекав коло пришибів. Хайме чув, як шепотілися дівчата її почту: мовляв, королеву неначе подер звір — подряпав пазурями стегна, покусав груди. «Вінценосний звір» — подумав тоді Хайме. Зрештою Навіжений Король перетворився на жалюгідне нажахане створіння і більше не дозволяв у своїй присутності жодного гострого леза, крім мечів Королегвардії. Немита борода висіла клаптями, плутанина срібно-золотого волосся спадала аж до пояса, нігті на руках перетворилися на жовті потріскані пазурі вершків у п’ять завдовжки. Але гострі леза все одно мучили його. Ті леза, уникнути яких він ніяк не міг — клинки Залізного Престолу. Руки та ноги короля завжди були вкриті рубцями та напівзагоєними ранами. «Хай королює над спаленими кістками та печеним м’ясом, — пригадав Хайме, роздивляючись посмішку сестри. — Хай владарює над попелом і приском.» — Чи не дозволять ваша милість, — запитав він, — перемовитися наодинці? — Дозволю. Томене! Саме час твого щоденного уроку. Іди разом із великим маестром. — Так, матінко. Ми вивчаємо житіє Баелора Блаженного. Пані Добромир також попрощалася, поцілувавши королеву в обидві щоки. — Чи бажають ваша милість, щоб я повернулася до вечері? — Дуже сердитимуся, якщо не повернетеся. Хайме не міг не помітити, як мирійка погойдує стегнами, коли йде. «Кожен її крок — солодка спокуса.» Коли за жінкою зачинилися двері, він прочистив горло і мовив: — Спершу ці Кіптюги, потім Кайбурн, тепер оце вона. Ти зібрала коло себе чудернацький звіринець, мила сестро. — Я дуже заприязнилася до пані Таени. Вона мене розважає і розраджує. — Вона належить до почту Маргерії Тирел, — нагадав Хайме. — І шпигує за тобою для малої королеви. — Певно, що так. — Серсея відійшла до мисника наповнити келиха. — Маргерія аж затрусилася з радощів, коли я спитала в неї дозволу взяти Таену до себе. Ти б чув, як вона белькотіла: «Пані Таена стане вам сестрою, як мені. Певно ж, беріть її до себе! А я маю сестер та інших пань!» Наша мала королева не хоче, щоб я почувалася самотньою. — Якщо ти знаєш, що вона шпигунка, навіщо наблизила до себе? — Маргерія не має і половини того розуму, яким пишається. А тому не знає, яку гадюку пригріла у особі цієї мирійської шльондри. Через Таену я годую малу королеву тим, що сама хочу їй відкрити. Дещо навіть є правдою. — Серсеїни очі мерехтіли лукавими бісиками. — А мені Таена розповідає усе, що робить Діва Маргерія. — Справді? І що ж ти знаєш про цю жінку? — Я знаю, що вона — матір юного сина і бажає йому піднестися високо в цьому світі. І зробить усе, що потрібно, заради справдження мрії. Матері усі однакові. Пані Добромир — може, й гадюка, але геть не тупа. Вона розуміє, що я для неї здатна зробити більше, ніж Маргерія. І тому намагається бути корисною. Ти здивуєшся, коли дізнаєшся, скільки цікавого вона мені розповідає. — І що ж саме? Серсея сіла під вікном. — Ти знав, що Колюча Королева тримає у своєму каравані на колесах скриню золотих монет? Старого золота з часів перед Завоюванням. Якщо хтось із торговців прикро помиляється, називаючи ціну свого товару в золотих монетах, вона платить йому золотими долонями Вирію, котрі важать удвічі менше за наших драконів. Але хто з купців наважиться скаржитися, що його обдурила вельможна матінка Мейса Тирела? Серсея сьорбнула вина і спитала: — А ти як ся маєш? Сподобалася прогулянка верхи? — Наш дядько завважив твою відсутність. — Мені байдуже, що завважує наш дядько. — А дарма. Він міг би стати тобі у пригоді. Якщо не при Водоплині або не на Скелі, то на півночі проти князя Станіса. Батько завжди покладався на Кевана, коли… — Ми маємо Оборонця Півночі — Руза Болтона. Він дасть ради Станісові. — Князь Болтон сидить зачинений нижче Перешийку. Його відрізано від півночі залізняками у Калин-Копі. — Ненадовго. Болтонів байстрюк скоро прибере ту невеличку перешкоду. А князь Болтон матиме на допомогу його власній потузі ще дві тисячі фреївців під проводом синів князя Вальдера — Гостіна та Аеніса. Авжеж цього вистачить, щоб упоратися зі Станісом та кількома тисячами зневірених утікачів. — Але пан Кеван… — …матиме повно турбот у замку Даррі — йому ж бо ще Ланселя навчати, як підтирати дупу. Смерть батька підкосила його і позбавила мужності. Він немічний старий, чиї дні давно минули. Давен та Даміон краще послужать нашій справі. — Нехай так. — Хайме нічого не мав проти своїх родичів і сваритися з ними не бажав. — Але все-таки тобі потрібен Правиця. Якщо не наш дядько, тоді хто? Сестра засміялася. — Та вже ж не ти! Про це не бійся. Можливо, Таенин чоловік. Його дід був Правицею за Аериса. «Правиця рогу достатку.» Хайме добре пам’ятав Овейна Добромира — то був приязний чолов’яга, хоча в урядуванні не показав себе ніяк. — Пригадую, він правив так блискуче, що Аерис вигнав його за море і забрав усі землі. — Роберт віддав їх назад. Принаймні частину. Таена буде щаслива, якщо Ортон зможе відновити решту. — То йдеться про щастя якоїсь мирійської шльондри? А я гадав — про правління королівством. — Королівством правлю я. «А таки правиш — рятуй нас, Седмице.» Сестра полюбляла уявляти себе князем Тайвином з цицьками, але прикро помилялася. Їхній батько був невтомний, невпинний та невблаганний, наче льодовик — проте Серсея радше скидалася на шал-вогонь, а надто коли стикалася з опором і запереченнями. Вона раділа і хихотіла, наче мале дівчисько, дізнавшись, що Станіс покинув Дракон-Камінь — бо була певна, що він облишив думку про боротьбу і втік морем у вигнання на чужину. Коли ж із півночі надійшла звістка, що Станіс знову вигулькнув на Стіні, гнів Серсеї було страшно бачити. «Кебети їй начебто не бракує… на відміну від розумної зваженості й терплячки.» — Тобі на поміч потрібен сильний Правиця. — То слабкому володареві потрібен сильний Правиця, як Аерисові — наш батько. А сильному володареві потрібен лише вірний слуга, щоб виконував накази. — Вона покрутила вино в келиху. — Князь Галин може придатися. Він буде не першим вогнечарником на посаді Правиці Короля. «Авжеж не першим. Попереднього я зарізав власноруч.» — Подейкують, ти хочеш зробити Аурана Буруна коронним корабельником. — Невже за мною хтось шпигує? Коли Хайме не відповів, Серсея відкинула волосся назад і мовила: — Ауран добре пасує до цього уряду. Він половину життя провів на кораблях. — Половину життя? Та йому ж, мабуть, років двадцять. — Двадцять і два, то й що? Батькові не було навіть двадцяти одного, коли Аерис Таргарієн поставив його своїм Правицею. Томенові давно час мати коло себе молодих людей замість отих зів’ялих старців. Ауран — міцний чоловік, повний життя. «Міцний, повний життя і на вроду нічогенький» — подумав Хайме, а в голові крутилося: «розсувала ноги під Ланселем та Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж». — Пакстер Рожвин був би кращим вибором. Він очолює найбільший флот на Вестеросі. Ауран Бурун може очолити рибальську лайбу, якщо ти йому її купиш. — Ти хлопчисько, Хайме. Рожвин — тирелівський значковий і небіж отієї бридкої баби. Я не хочу бачити у себе в раді жодного виповзка з гнізда Тирелів. — Ти хотіла сказати, у Томена в раді. — Ти знаєш, про що я. «Знаю, і надто добре.» — Я знаю, що Ауран Бурун — погана думка, а Галин — ще гірша. Що до Кайбурна… ласка божа, Серсеє, та ж він служив при Варго Хапі! Цитадель забрала в нього ланцюга! — Збіговисько сірих овець мене не цікавить. Кайбурн показав себе корисним. І вірним теж, чого не можна сказати про моїх власних родичів. «Якщо все йтиме за твоїми бажаннями, мила сестро, то скоро нашими трупами розкошуватиме гайвороння.» — Серсеє, послухай себе. Ти бачиш карликів у кожній тіні, а друзів перетворюєш на ворогів. Дядько Кеван тобі не ворог. І я тобі не ворог. Її обличчя скривилося з гніву. — Я благала тебе про допомогу! Я впала перед тобою на коліна, а ти мені відмовив! — Мої обітниці… — …не зупинили тебе, коли ти вбивав Аериса! Слова — то вітер. Ти міг би мати мене, а обрав біле корзно. Тепер забирайся. — Сестро… — Кажу тобі, забирайся! Мені вже обридло дивитися на твій гидкий пеньок. Геть звідси! Щоб прискорити розлуку, Серсея жбурнула йому келиха у голову — і хоча не влучила, та Хайме зрозумів натяк. Сутінки застали його у братській палаті Башти Білих Мечів наодинці з кухлем дорнійського червоного та Білою Книгою. Він саме гортав сторінки пеньком своєї мечової руки, коли увійшов Лицар Квітів, зняв корзно та пас із мечем і повісив їх на кілочок поруч з речами Хайме. — Я бачив вас сьогодні у дворищі, — мовив Хайме. — Ви добре сиділи на коні. — Авжеж краще, ніж «добре». Пан Лорас налив собі кухоль вина і обрав стільця навпроти через стіл у вигляді півмісяця. — Хтось сумирніший відповів би: «Пан Регіментар надто ласкаві» або «То кінь у мене був добрий». — Кінь був нічогенький, а пан Регіментар такі ж ласкаві, як я сумирний. — Лорас махнув рукою на книжку. — Князь Ренлі завжди казав, що книжки — то для маестрів. — Ця для нас. Тут записана історія кожного воїна, хто колись вдягав біле корзно. — Я її побіжно переглядав. Щити змальовано непогано. Хоча я віддаю перевагу барвистішим книжкам. Князь Ренлі мав кілька з такими малюнками, що септонові б очі вирвало. Хайме мимоволі посміхнувся. — Таких тут немає, добрий лицарю, хоча історії могли б відкрити вам очі на дещо важливе. Корисно знати про життя тих, хто передував вам у честі належати до цього братства. — Про декого я знаю. Про Аемона Драконолицаря, пана Риама Рожвина, Велике Серце, Барістана Зухвалого… — …Гвейна Корбрея, Алина Конінгтона, Гемона Даррійського, так-так. Але ж був іще, наприклад, і Лукамор Моц. — Пан Лукамор Ласий? — Пан Лорас посміхнувся, без сумніву звеселившись. — Це той, що мав трьох дружин і тридцятеро дітей? Йому відрізали прутня. Заспівати вам про нього пісню, пане Регіментарю? — А може, про пана Теренса Тойна? — Він узяв до ліжка коханку короля і за те помер у муках. А нам з його муки наука: хто носить білі штани, мусить їх тугіше зав’язувати. — Гиліс Сіре Корзно? Орівел Щедрорукий? — Гиліс був зрадник, Орівел — боягуз. Вони зганьбили біле корзно. Пан Регіментар на щось натякають? — Крийте боги, ні на що. Не ображайтеся там, де жодної образи не завдано. А як щодо Тома Костяна? Пан Лорас заперечливо хитнув головою. — Він служив у Королегвардії протягом шести десятиліть. — Коли це було? Я ніколи… — Ну тоді, може, пан Донел із Сутіндолу? — Я начебто чув його ім’я, але… — Адісон Схил? Білий Пугач Міхал Мертинс? Джефорі Навхрест? Його ще звали Нездаюся. Рудий Роберт Буйцвіт? Що ви можете розповісти про них? — Буйцвіт — байстрюцьке прізвище. Схил — так само. — І все ж один та другий піднеслися до Регіментарів. Їхня історія є тут, у книзі. Роланд Морочник у ній теж є. Наймолодший з лицарів Королегвардії упродовж її історії переді мною. На нього вдягли корзно просто на полі битви, а за годину по тому він загинув. — Напевне, бився не дуже майстерно. — Достатньо, щоб урятувати від загибелі свого короля. Багато хоробрих воїнів носили біле корзно. Більшість із них забуто усіма. — Більшість і заслуговувала на забуття. Але справжніх звитяжців пам’ятатимуть завжди. Тих, які найкращі. — Окрім найкращих, також і найгірших. — «Один з нас напевне потрапить до пісень.» — А ще тих, у кому було щось від найкращих і щось від найгірших. На кшталт нього. Хайме постукав пальцем по сторінці, яку саме читав. — Це кого? — Пан Лорас витягнув шию, щоб краще бачити. — Десять чорних горошин на черленому полі. Не знаю цього герба. — Він належав Крістонові Колію, що служив першому Візерисові та другому Аегонові. — Хайме захряснув Білу Книгу. — Панові Крістону Колію, відомому під прізвиськом Коронувач. Тиріон «Соромлива діва» рухалася крізь туман подібно до сліпої людини, що намацує шлях у незнайомих помешканнях. Септа Лемора молилася. Імла глушила її голос, ховала слова, стишувала звуки. Гриф міряв кроками чардак, тихо побрязкуючи кольчугою під своєю вовчою киреєю. Час від часу він торкався меча, мовби хотів пересвідчитися, чи є він при боці. Роллі Ходикачка штовхався жердиною з лівого краю, Яндрі — з правого. Ізілья тримала стерно. — Не подобається мені тут, — пробурмотів Хальдон Півмаестер. — Налякалися ріденького туману? — глузливо запитав Тиріон, хоча по правді, туман був зовсім не ріденький. На носі «Соромливої діви» стояв Молодий Гриф із третьою жердиною, якою мав відштовхуватися від небезпек, що виникали назустріч. Попереду та позаду запалили ліхтарі, але туман стояв такий, що карлик із середини човна бачив лише пляму світла у повітрі перед очима і таку саму — за спиною. На нього поклали завдання стежити за жарівницею, підтримуючи вогонь, щоб не згас. — Це незвичайний туман, Хугоре Схиле, — наполягала Ізілья. — Він смердить химороддю, і ти б знав, якби мав носа нюхати. Тут загубилося багато подорожніх: пірати, плавучі будинки, великі річкові галери. Відтоді вони блукають загублені у цьому мороці, шукають сонця і не можуть знайти, аж доки божевілля чи голод не забере їхні життя. Тут у повітрі літають духи, що не знають спокою, а під водою ховаються приречені на муки душі людей. — Онде одна з них, — показав Тиріон. Праворуч від човна з темних річкових глибин здіймалася назовні долоня, за розміром здатна вхопити і розчавити їхнє суденце. Над поверхнею витикалися лише кінчики двох пальців, та коли «Соромлива діва» пропливала повз, Тиріон побачив решту руки під мінливим водяним покровом, а глибше — бліде обличчя, обернуте догори. Хоча голос його лунав легковажно, на душі лежав тягар. Місця тут були недобрі, смерділи відчаєм та смертю. «Ізілья має рацію. Туман тут якийсь неприродний.» У тутешній воді зростало щось гидке і зле, труячи навколишнє повітря. «Не диво, що кам’яні люди божеволіють, живучи у цих краях.» — Не треба жартувати, — застерегла Ізілья. — Шепітливі мертві ненавидять усе тепле та рухоме. Вони завжди шукають собі нових проклятих душ. — Навряд чи вони мають саван, щоб пасував до такої крихітки, як я. Карлик поворушив жарини коцюбою. — Кам’яними людьми рухає не так ненависть, як голод. — Голос Хальдона Півмаестра лунав глухо — з-під накрученого на рота й носа жовтого шалика. — У цьому тумані не росте ніщо таке, що б здорова людина зважилася покласти до рота. Тричі на рік тріархи Волантису надсилають угору річкою галеру харчів. Але кораблі милосердя часто спізнюються, а деякі привозять більше ротів, ніж їжі для них. Молодий Гриф мовив: — Але ж у річці має бути риба. — Я б не їла жодної рибки, узятої в цих водах, — відповіла Ізілья. — Нізащо б не їла. — Добре було б і не дихати в цьому тумані, — додав Хальдон. — Нас оточує Гаринове Прокляття. «Єдиний спосіб не дихати цим туманом — не дихати взагалі.» — Гаринове Прокляття — це всього лише сіра лускачка, — зауважив Тиріон. Прокляття часто нападало на дітей — над усе у вогких та холодних місцях. Заражена плоть твердішала, кам’яніла і лупилася тріщинами. Щоправда, Тиріон читав, що розвиток хвороби затримували кислі лимони, гірчичні припарки та гарячі купелі (так казали маестри) або піст, жертвоприношення і молитва (так твердили септони). Хвороба могла і минути, лишаючи юних жертв спотвореними, але живими. Маестри та септони погоджувалися, що діти, відмічені сірою лускачкою, вже не могли захворіти рідкіснішим, смертельним різновидом хвороби — як і її жахливою швидкою родичкою, сірою чумою. — Кажуть, що винуватити слід вогкість, — додав він. — Погані випари у повітрі. Прокляття тут ні до чого. — Загарбники теж не вірили, Хугоре Схиле, — мовила Ізілья. — Люди з Волантису та Валірії підвісили Гарина у золотій клітці й кепкували з нього, поки він закликав до своєї Матері знищити їх. Але вночі води піднялися і потопили усіх, і від того дня вони не знають спокою. Вони лежать там, під водою — ті, хто колись владарював над вогнем. Їхній холодний подих здіймається з мороку глибин і утворює цей туман, а плоть стала кам’яною, як їхні серця. Пеньок Тиріонового носа люто засвербів, і він його почухав. «Може, стара має рацію. Місце тут справді поганюче. Почуваюся так, наче знову дивлюся на смерть батька в нужнику.» Напевне, і він би з’їхав з глузду, якби мусив решту днів життя сидіти у цьому сірому мороці, чекаючи, поки плоть і кістки остаточно обернуться на камінь. Але Молодий Гриф, здавалося, не поділяв його похмурого настрою. — Ану ж хай спробують нас зачепити! Ми їм тоді покажемо, з чого нас роблено! — Нас роблено з крові та плоті за подобою Батька та Матері, — суворо відповіла септа Лемора. — Благаю тебе облишити порожні вихваляння. Погорда — то прикрий гріх. Кам’яні люди теж колись були погордливі, а Князь-у-Савані — найпихатіший за всіх. Відблиск червоних жарин додав Тиріоновому обличчю барви. — То Князь-у-Савані існує насправді? Чи це казка? — Князь-у-Савані править цими туманами від Гаринових днів і донині, — відповів Яндрі. — Дехто каже: це сам Гарин, що повстав зі своєї водяної могили. — Мертві не повстають, — рішуче заперечив Хальдон Півмаестер, — і жодна людина не живе тисячу років. Але Князь-у-Савані справді існує. Їх було вже зо два десятки. Коли один помирає, його місце посідає інший. Нинішній — колишній корсар з Василіскових островів, який вважав, що на Ройні можна узяти багатшу здобич, ніж на Літньому морі. — А, я теж чув, — втрутився Качур, — та мені більше до смаку інша побрехенька. Кажуть, що цей не такий, як інші кам’яні люди, що колись він був мармуровим бовваном, аж одного дня сіра жінка вийшла з туману і поцілувала його вустами холодними, як лід. — Годі! — мовив Гриф. — Замовкніть усі! Септі Леморі перехопило подих. — Що це було?! — Де? — Тиріон не бачив нічого, крім туману. — Щось рухалося. Я бачила рясиці на воді. — Черепаха! — весело вигукнув принц. — Велике гризло, нічого більше. Він виставив уперед жердину і відштовхнув човен від високого зеленого кам’яного шпилю. Туман не припиняв чіплятися до човна і людей, вогкий та моторошно холодний. З сірого мороку вигулькнув затонулий храм; Яндрі та Качур налягли на жердини і повільно пройшли від носа до стерна, штовхаючись. Далі мандрівники проминули мармурові сходи, що змією витикалися з болота і закінчувалися зламаним краєм у повітрі. За ними неясно виднілися інші обриси: потрощені стовпи, безголові боввани, дерева з коренями, товщими за їхнє суденце. — Це було найгарніше і найбагатше місто на всій річці, — мовив Яндрі. — Кройян, місто свят і веселощів. «Надто багате, — подумав Тиріон, — надто гарне. Спокушати драконів завжди нерозумно.» Потонуле місто оточувало їх з усіх боків. Над головою пролетіла якась істота, плескаючи в тумані блідими шкірястими крилами. Карлик покрутив головою, намагаючись роздивитися, що воно таке, але істота зникла так само швидко, як і з’явилася. Невдовзі в тумані попереду показалася пляма світла. — Човен! — скричав голос за водою. — Хто ви такі? — «Соромлива діва»! — загукав у відповідь Яндрі. — «Синьовід»! Вгору чи вниз? — Униз. Шкури та мед, пиво та сало. — А ми вгору! Ножі, голки, мереживо, льон, пряне вино. — Що чути зі старого Волантису? — гукнув Яндрі. — Війна! — долетіла відповідь. — Де? — закричав Гриф. — Коли? — Почнеться на поворот року! — відповіли з туману. — Нієсос і Малакво дійшли згоди, і тепер слони показали смуги! Голос стишився — човен потроху зникав удалині. Пляма світла зменшилася і пропала з очей. — А чи розумно отак волати через туман до човна, якого ми навіть не бачимо? — запитав Тиріон. — Що як там пірати? Досі з піратами їм щастило — човен прослизнув озером Чингал уночі, непомічений і недоторканий. Качур одного разу помітив коріб судна, про яке наполягав, що воно належить Уро Немитому. Але «Соромлива діва» була вище за вітром, і Уро — якщо то був Уро — не виявив до них цікавості. — Пірати не заходять до Смутку, — мовив Яндрі. — Смугасті слони? — пробурмотів Гриф. — Що ж це буде? Нієсос і Малакво змовилися? Але ж Іліріо заплатив тріархові Нієсосу стільки, що міг би купити його вісім разів з усіма бебехами! — Золотом чи сиром? — докинув Тиріон. Гриф розвернувся до нього. — Якщо не вмієш різати туман своїм гострим язиком, то май ласку тримати його за зубами! «Так, батечку, — трохи не відповів карлик. — Я мовчатиму. Дякую вам.» Він мало знав про волантинців, та йому здалося, що слони з тиграми мали поважну причину змовитися, коли йшлося про оборону від драконів. «Можливо, сирний король неправильно оцінив становище. Золотом можна купити людину, але вберегти її вірність — лише вогнем та залізом.» Карлик знову поворушив жарини і дмухнув на них, щоб горіли яскравіше. «Ненавиджу оце. Ненавиджу туман, ненавиджу це місце. І від Грифа теж не в захваті.» Тиріон досі мав при собі отруйні гриби, які висмикнув з землі у садку Іліріо, і бували дні, коли він відчував нестерпну спокусу вкинути їх Грифові у вечерю. Біда полягала в тому, що Гриф майже нічого не їв. Качур і Яндрі штовхали жердинами. Ізілья крутила стерно. Молодий Гриф відштовхнув «Соромливу діву» від зруйнованої вежі, чиї вікна витріщалися подібно до сліпих чорних очей. Вітрило над головою важко і безсило звисало зі щогли. Вода під човном глибшала, що вже й жердини не торкалися дна річки, але течія несла їх униз, куди треба, аж доки… Тиріон побачив лише щось важке та велике, горбате та зловісне — воно поставало з річки, наче пагорб на порослому лісом острові або велика скеля, вкрита мохом, папороттю та клаптями туману. Коли «Соромлива діва» наблизилася, обриси проясніли. Коло води стояла дерев’яна фортеця — напівзогнила, вкрита заростями. Над нею стирчали вгору тонкі шпилі, деякі з них — зламані, наче списи розбитого війська. Вежі без дахів, обернуті до неба роззявленими пащами, з’являлися та зникали навколо. Повз човен спливали руїни палат і галерей, могутні примурки, мистецької роботи арки, стрункі стовпи, вишукані тераси та штучні печери… Все у руїнах, все у спустошенні, все у занепаді. Усюди ріс та розповзався товстий сірий мох, укриваючи впалі камені великими курганами, звисаючи довгими бородами з веж та стовпів. Чорні стебла вповзали до вікон, витикалися з дверей та проходів, звивалися угору високими кам’яними мурами. Туман ховав три чверті палацу від очей, але й того, що було видно з човна, вистачило Тиріонові, щоб зрозуміти: острівна споруда колись була удесятеро більша за Червоний Дитинець і разів у сто прекрасніша. Він знав тепер, де знаходиться. — Це Палац Кохання, — промовив він стиха. — Така була його ройнарська назва, — кивнув Хальдон Півмаестер, — та вже тисячу років його знають як Палац Смутку. Руїна виглядала сумно, та ще гірше було знати, яка прекрасна та велична стояла вона колись, за часів давно минулих. «Тут колись лунав сміх, — подумав Тиріон. — Буяли яскравими квітами сади, водограї розсипали золото під сонцем. Отими сходами бігли ноги закоханих, а під тією розваленою банею поцілунками скріплювалися незліченні шлюби.» Думки його перекинулися на Тайшу — його пані дружину на такий короткий строк. «То все Хайме, — подумав він з мукою відчаю. — Він був моєю рідною кров’ю, моїм сильним старшим братиком. Коли я був малий, він приносив мені іграшки — обручі від барил, дерев’яні кубики, різьбленого лева. Він подарував мені першу маленьку конячку і навчив нею їздити. Коли він сказав, що купив тебе мені, я й не сумнівався. Та й з якого дива? Адже то був Хайме, а ти — лише дівчисько, яке зобразило, що їй сказали. Я боявся цього від початку — від твоєї першої посмішки в мій бік, від першого доторку до моєї руки. Мій власний батько не зумів мене полюбити. То як би зуміла ти, якщо не за золото?» Крізь довгі сірі пальці туману Тиріон знову почув низьке тумкання туго напнутої тятиви, стогін князя Тайвина, коли стріла влучила йому нижче живота, ляскіт сідниць на кам’яному сідалі, куди батько впав помирати. «Туди, де шльондрам місце» — сказав він. «Але ж де це місце?» Тиріон понад усе хотів спитати його. «Де ж місце Тайші? Куди вона подалася?» — Скільки нам ще терпіти цей туман? — Ще година, і маємо вийти зі Смутку, — відповів Хальдон Півмаестер. — А далі матимемо веселу й легку подорож. За кожним поворотом у пониззі Ройни стоїть село. Навколо тягнуться сади, виноградники, поля пшениці, що золотиться під сонцем. Річкою ходять рибалки, у корчмах готують гарячі купелі й подають солодкі вина. Сельорис, Валісар, Волон Терис вважаються тут лише укріпленими городищами, та у Семицарстві були б містами, і серед найбільших. Гадаю, я… — Попереду світло, — попередив Молодий Гриф. Тиріон теж побачив його. «Синьовід, — подумав він, — чи ще якийсь човен.» Але звідкілясь знав, що помиляється. Ніс засвербів, і він заходився люто його чухати. «Соромлива діва» наближалася, світло яскравішало. Наче зірка в тумані, вона манила до себе, загадково виблискуючи вдалині. Та скоро вона розпалася на дві, тоді на три: нерівний рядок вогнів, що здіймалися з води. — Міст Мрій, — назвав його Гриф. — На прогоні мосту завжди сидять кам’яні люди. Хтось почне при нашому наближенні скиглити та плакати, але навряд чи нас зачепить. Більшість кам’яних — слабкі створіння, незграбні, мляві, недолугі. Наприкінці життя всі вони втрачають рештки розуму, але саме тоді стають найнебезпечніші. Як буде треба, відганяйте їх смолоскипами. І в жодному разі не дозволяйте себе торкнутися. — Вони нас, можливо, і не побачать, — зауважив Хальдон Півмаестер. — Туман приховуватиме нас, аж доки ми не досягнемо мосту. А тоді промчимо повз них — вони й не встигнуть нічого второпати. «Кам’яні очі — сліпі очі» — подумав Тиріон. Він знав, що смертельний різновид сірої лускачки починається з кінцівок: спершу сверблячка на кінчиках пальців, почорніння нігтів на ногах, втрата чутливості. Потім оніміння переповзає на долоні, вище кісточок на ноги, плоть починає кам’яніти, холоднішати, шкіра нещасного набуває сірого відтінку, схожого на камінь. Тиріон чув, що від сірої лускачки є три надійних способи лікування: меч, сокира та м’ясницький ніж. Інколи відрубування вражених частин тіла зупиняло розповсюдження хвороби — та він знав, що не завжди. Багато людей віддавали у жертву одну ногу чи руку, а потім помічали, як починає сірішати друга. Тоді зникала остання надія. Коли скам’яніння сягало обличчя, людина зазвичай втрачала зір. Наприкінці хвороба оберталася всередину — на м’язи, кістки та решту всього, що є в людському тілі. Міст попереду потроху виростав у очах. «Мостом Мрій» назвав його Гриф, але мрія виявилася потрощеною і зруйнованою. Світлі кам’яні арки збігали геть у туман, від Палацу Смутку до західного берега річки. Половина з них стояла зруйнована, прибита до землі вагою сірого моху, що лежав згори велетенськими купами; звивисті чорні лози повзли ними з води, наче товстелезні змії. Широкий дерев’яний прогін мосту прогнив наскрізь, але деякі з ліхтарів, що облямовували шлях, ще й досі жевріли, запалені. Коли «Соромлива діва» наблизилася, Тиріон побачив при світлі обриси кам’яних людей, що безладно мулялися навколо вогнів, наче мляві сірі метелики. Дехто був зовсім голий, інші — вдягнені у щось на кшталт саванів. Гриф добув із піхов меча. — Йолло, запали смолоскипи. А ти, малий, забирай Лемору вниз і сам ховайся там. Молодий Гриф кинув на батька упертий погляд. — Лемора сама знає, де ховатися. А я залишуся тут. — Ми присягалися захищати тебе, — тихо промовила Лемора. — Мене не треба захищати. Я пораюся з мечем незгірш Качура. Я сам уже наполовину лицар! — А на іншу половину — малий хлопчина, — відповів Гриф. — Роби, що наказано. Мерщій! Юнак стиха вилаявся і жбурнув свою жердину на чардак. У тумані стукіт породив дивне відлуння — якусь хвилину здавалося, що жердини сиплються з неба і падають навколо них. — Чому це я мушу тікати і ховатися? Хальдон лишається нагорі, Ізілья теж. Ба навіть Хугор! — Еге ж, — відповів Тиріон, — але ж я на зріст невеличкий і легко сховаюся хоч би за качку. Він устромив півдесятка смолоскипів у вугілля жарівниці й дочекався, щоб зайнялося просякле олією ганчір’я. «Не витріщайся у вогонь» — сказав він подумки сам собі. Адже вогонь робить сліпим у темряві. — Але ж ти карлик!… — з гіркотою вигукнув Молодий Гриф. — Ой, викрили мою таємницю! — вишкірився Тиріон. — Так, я на зріст менший за половинку Хальдона. І моя смерть — як блазня пердь: чи сміх, чи гріх, а всім начхати. «А найбільше — мені.» — Що ж до тебе… ти є все. — Карлику, — мовив Гриф, — я тебе застерігав… З туману пролунав скорботний лемент — високий, тремтливий, ледве чутний. Лемора обернулася, здригаючись. — Рятуй нас, Седмице! Зруйнований міст лежав попереду за якісь два сажні. Навколо його підпорних стовпів вода вирувала піною, наче з рота навіженого безумця. За сорок стоп угорі під миготливим ліхтарем стогнали та бурмотіли кам’яні люди. Більшість із них звернули на «Соромливу діву» не більше уваги, ніж на колоду в воді. Тиріон міцніше стиснув смолоскипа і раптом помітив, що затамував подих. І ось вони опинилися під мостом; з обох боків стояли білі стіни з важкими сірими запонами сірої мшеді, навколо човна сердито крутилася піна. Одну мить здавалося, що човен зараз вріжеться у підпору праворуч, але Качур щосили уперся жердиною, відштовхнув суденце на середину проходу, і ще за кілька ударів серця вони попливли рівно та безперешкодно. Тиріон не встиг і видихнути, як Молодий Гриф ухопив його за плече. — Що ти таке кажеш? Я є все? Що ти маєш на увазі? Чому це я — все? — Ну, — відповів Тиріон, — якби кам’яні люди ухопили Яндрі, Грифа чи нашу чарівну Лемору, ми б належно їх оплакали і рушили далі своїм шляхом. Але якщо втратити тебе, то вся пригода стає безглуздою, а цілі роки, що сирний король і євнух витратили на гарячкове плетіння задумів та змов, вважай, змарновано… хіба не так? Хлопець кинув погляд на Грифа. — Він знає, хто я такий. «Навіть якби не знав, то щойно упевнився б.» Човен добряче вже відійшов течією униз від Мосту Мрій. Лишилося тільки слабке світло за стерном, та й воно скоро мало згаснути. — Ти — Молодий Гриф, син Грифа-сердюка, — мовив Тиріон. — А може, Воїн у смертній подобі. Дозволь-но придивитися ретельніше. Він підняв смолоскипа, кидаючи світло на обличчя Молодого Грифа. — Ану облиш його, — наказав старий Гриф, — бо пошкодуєш! Карлик навіть не обернувся у його бік. — Блакитне волосся робить блакитними очі, це добре. І побрехенька про те, як ти фарбуєш його на згадку про покійну матусю-тирошійку, розчулила мене трохи не до сліз. Та все ж допитлива людина може зацікавитися, чого це вилупок пересічного сердюка має при собі сороміцьку септу для наставництва у вірі, а до неї — маестра без ланцюга за вчителя історії та мов. Хтось кмітливий спитав би також, навіщо твій батько винайняв заплотного лицаря навчати сина збройної справи, хоча міг би просто відіслати у науку до одного з охочих полків. Скидається на те, що хтось бажає приховати тебе до часів, коли… коли що? Оце загадка! Та здається, я її скоро розгадаю. Мушу визнати, для мерця ти маєш доволі шляхетні риси обличчя. Хлопець зашарівся. — Я не мрець. — Як це так? Адже мій вельможний батько власноруч загорнув твій труп у кармазинову кирею і поклав коло твоєї сестри при підніжжі Залізного Престолу як подарунок новому королю. Ті, хто мав мужність підняти край киреї, казали, що половина твоєї голови кудись зникла. Хлопець відступив крок назад у збентеженні. — Твій… хто? — Батько. Тайвин з дому Ланістер. Ти міг про нього побіжно чути. Молодий Гриф завагався. — Ланістер?! Твій батько… — …загинув. Од моєї руки. Якщо вашій милості завгодно кликати мене Йолло чи Хугором, хай буде так. Але я народився Тиріоном з дому Ланістер, законним сином Тайвина і Джоани, котрих обох і убив власною особою. Люди розкажуть вам, що я убивця короля і родичів, ниций брехун, і все те буде правдою… але ж ми тут усі — товариство брехунів, хіба не так? Ось приміром, узяти вашого удаваного батька. Грифа, чи як там його? — Карлик пирхнув насмішкувато. — Дякуйте богам, що в вашій змові бере участь Варис-Павук. Бо прізвисько «Гриф» не обдурило б наше диво без кінця навіть на хвилину — як не обдурило мене. Його вельможність каже, що він не лицар і не з зацного панства. Тоді, напевне, я не карлик. Ляпнути можна хоч що — але правдою воно з дурного дива не стане. Хто краще виростив би малого сина принца Раегара, ніж любий друг того самого принца Раегара — Джон Конінгтон, колишній господар Грифонового Сідала і Правиця Короля? — Та замовкни вже, — буркнув Гриф, вочевидь збентежений. Ліворуч од човна під водою показалася велетенська кам’яна рука. Два її пальці витикалися на поверхню. «Скільки ж їх там?» — зачудувався Тиріон. Струмочок поту стік спиною вздовж хребта, примусив здригнутися. Смуток потроху пропливав повз них. Крізь туман визирнув зламаний шпиль, безголовий воїн, старе дерево, вирване з землі та перекинуте догори велетенськими коренями, що зміїлися крізь дах та вікна зруйнованої склепінчастої споруди. «Чому тут усе таке знайоме?» Перед носом човна з темної води здіймалися вишуканою змійкою похилі мармурові сходи, що зненацька кінчалися за десять стоп над головою. «Ні, — подумав Тиріон, — це неможливо.» — Попереду, — тремтливим голосом проказала септа Лемора. — Там світло. Усі глянули вперед. Усі побачили одне й те саме. — «Синьовід», — мовив Гриф. — Або схожий на нього човен. Але знову витяг меча з піхов. Ніхто інший не вимовив ані слова. «Соромлива діва» рухалася за течією. Вітрило не ставили, відколи ввійшли до Смутку — іншого способу, крім пливти за течією, не було. Качур стояв і мружив очі, стискаючи жердину обіруч. За якусь мить штовхатися припинив навіть Яндрі. Усі очі витріщалися на віддалене світло. Коли воно наблизилося, то перетворилося з одного вогню на два. Потім на три. — Міст Мрій, — мовив Тиріон. — Незбагненно! — відгукнувся Хальдон Півмаестер. — Ми ж лишили міст позаду. Річки течуть лише в один бік! — Матінка Ройна тече, як сама схоче, — пробурмотів Яндрі. — Рятуй нас, Седмице, — мовила Лемора. Угорі й попереду кам’яні люди на прогоні мосту почали лементувати. Кількоро тицяли на них руками. — Хальдоне, відведи принца униз! — наказав Гриф. Але було запізно. Течія міцно схопила їх лещатами, і тепер вони невблаганно наближалися до мосту. Яндрі щосили тицяв жердиною, не даючи човнові врізатися у пришиб. Завдяки йому вони так-сяк пропхалися боком крізь завісу світло-сірого моху. Тиріон відчув, як щоку йому мазнули сірі мацаки — м’які, як пальці шльондри. А потім позаду пролунав удар із тріскотом, і чардак нахилився так раптово, що карлик трохи не беркицьнувся через облавок. На човен зістрибнула кам’яна людина. Вона впала на дах надбудови, ще й так тяжко, аж уся «Соромлива діва» захилиталася, і заволала на них якесь слово невідомою Тиріонові мовою. За ним зістрибнула друга, впавши коло стерна. Під ногами другої репнули старі дошки. Ізілья гучно заверещала. Найближче до неї знаходився Качур. Здоровань не став марнувати час на витягання меча, натомість змахнув жердиною, вдарив кам’яну людину в груди і викинув її з човна у річку, де та миттю потонула, навіть не писнувши. Гриф наскочив на другого нападника, щойно той незграбно зліз із даху надбудови. Тримаючи меча в правиці, а смолоскипа — в лівиці, він погнав істоту назад. Течія несла «Соромливу діву» під мостом, мінливі тіні танцювали на вкритих мохом стінах. Коли кам’яна людина посунулася до стерна, шлях йому загородив Качур із жердиною в руках. Прибулець кинувся був уперед, але Хальдон Півмаестер змахнув на нього другим смолоскипом і відігнав назад. Тому нічого не лишилося, як кинутися просто на Грифа. Очільник походу відхилився убік, зблиснуло лезо меча, викресало іскру зі скам’янілої сірої плоті кам’яної людини, але відрубана рука все одно впала на дошки чардаку. Гриф відкинув її чоботом убік, Яндрі та Качур набігли з жердинами і змусили створіння перекинутися через облавок у чорні води Ройни. До того часу «Соромлива діва» вже вийшла з-під зруйнованого мосту. — Ми дістали усіх? — спитав Качур. — Скільки їх стрибнуло на нас? — Двоє, — відповів Тиріон, здригаючись. — Троє, — виправив Хальдон. — Позаду тебе. Карлик обернувся і побачив його. Стрибок зламав кам’яній людині одну з ніг; крізь гниле сукно штанів та сіре м’ясо під ними виткнувся зубчастий уламок кістки. Зі зламаної ноги цебеніла брунатна кров, але кам’яний усе одно запекло кинувся уперед, намагаючись дістати Молодого Грифа. Долоня його була сіра і негнучка; спробувавши зімкнути пальці у хваті, він потріскав собі шкіру між кісточок, і звідти теж заточила кров. А юнак стояв і зачаровано дивився, наче сам раптом перекинувся на камінь. Рука його лежала на руків’ї меча… та він, здавалося, геть забув, навіщо йому зброя. Тиріон вибив з-під хлопця ноги і перестрибнув через нього, поки той падав, водночас тицяючи смолоскипом кам’яній людині в обличчя. Кам’яний сахнувся назад, кульгаючи на покаліченій нозі й вимахуючи на вогонь сірими жорсткими руками. Карлик хутко зашкандибав за ним, завдаючи смолоскипом замашних ударів, пхаючи вогонь просто кам’яному в очі. «Ще трохи далі. Ще крок назад… іще один.» Вони вже досягли краю човна, коли істота кинулася уперед, ухопилася за смолоскип і видерла його з рук. «Щоб мене срака вхопила» — подумав Тиріон. Кам’яний відкинув смолоскип убік, і той занурився у чорну воду з тихим сичанням. Кам’яний гучно заголосив; видно було, що уродився він літньоостров’янином — щелепа та половина щоки йому обернулися на камінь, але де шкіра не стала сірою, там лишилася чорною, мов глупа ніч. Ухопивши смолоскипа, він змусив власну шкіру репнути аж до крові, але сам того не відчув. «Трохи божої милості» — подумав Тиріон. Сіра лускачка була смертельна й невиліковна, та скидалося, що не болюча для вражених нею нещасних. — Ану з дороги! Відступи вбік! — загукав хтось далеко, а інший голос додав: — Принца! Захищай хлопця! Кам’яний зробив крок уперед, простягнувши руки з розчепіреними пальцями. Тиріон щосили увігнав йому плече в живіт. Здавалося, він вдарився у вимурувану з каменю стіну замку, проте замок цей стояв на зламаній нозі. Кам’яний перекинувся назад, але у падінні вхопився за Тиріона. Удвох вони впали у річку з могутнім сплеском, і Матір Ройна миттю проковтнула їх обох. Раптовий холод ударив Тиріона, мов ковальським молотом. Тонучи, він відчув, як одна кам’яна рука обмацує йому обличчя, а інша стискається на плечі й волочить униз, у пітьму. Засліплений, з повним носом та ротом річкової води, занурюючись дедалі глибше і не в змозі вдихнути повітря, він щосили хвицявся, викручувався та боровся, щоб скинути з себе руки нападника, але кам’яні пальці були непоборні й невблаганні. Пухирі повітря забулькотіли з Тиріонових вуст. Світ потемнів, чорнота огорнула все навколо. Дихати вже не було чим. «Є гірші способи померти, ніж потонути.» Правду сказати, він помер уже давно, ще в Король-Березі — від колишньої людини лишилася тільки примара, малий дух-месник, що придушив Шаю і прохромив тельбухи князя Тайвина арбалетною стрілою. Ніхто з людей не плакатиме за тим, ким він став. «Я повернуся привидом до людей Семицарства, — подумав він, занурюючись глибше. — Вони не любили мене живого, хай тепер бояться мертвого.» Коли він розтулив рота, щоб проклясти їх усіх, чорна вода ринула до легенів, і пітьма зімкнулася навколо. Серсея «Три якісь йолопи зі шкіряною торбою» — подумала королева, дивлячись на трійко чолов’яг, що стояли перед нею на колінах. Їхній вигляд не обіцяв добрих новин. «Та нехай. Завжди може статися диво.» — Ваша милосте, — тихо промовив Кайбурн, — мала рада… — …хай чекає на мою ласку. Може статися, ми принесемо їм звістку про смерть зрадника. Далеко у місті дзвони Септу Баелора співали свою жалобну пісню. «По тобі, Тиріоне, дзвони не калататимуть, — подумала Серсея. — Я вмочу твою голову в смолу, а огидну плоть віддам собакам.» — Підведіться! — наказала вона майбутньому зацному панству. — Покажіть, що принесли. Троє бридких голодранців підвелися з колін. Один мав чиряка на шиї; жоден не мився, мабуть, із півроку. Думка про те, щоб піднести їх до княжих титулів, навіть розважила Серсею. «Садитиму їх на бенкетах поруч з Маргерією.» Коли найстарший з йолопів розплутав шворку на торбі та занурив руку всередину, приймальню королеви наповнив, наче пахощі якоїсь пекельної троянди, сморід розкладу і гниття. Вийнята з торби голова була сіро-зелена і кишіла хробаками. «Смердить, наче батечко.» Доркас стиха зойкнула, а Джоселин схопилася за рота і виблювала. Королева роздивилася подаруночок незворушними очима. — Ви вбили не того карлика, — нарешті вимовила вона, не марнуючи слів. — Нє, не може того буть, — насмілився розтулити пельку один з йолопів. — Се він, прошу паньство. А хто ще? Осьо бачите, карлик. Ну підгнив троха, то таке… — Він також виростив собі нового носа, — сухо зауважила Серсея. — Чималу бульбу, доречно сказати. Тиріонові ж, нагадаю, відтяли носа у битві. Трійко йолопів перезирнулося. — А нам ніц не казали, — заговорив той, що тримав голову в руці. — Оцей гуляв такий зухвалий, як от тобі раз. Ну ми бачимо: він той, карлик, ну і ми той… — Він казав про себе, що з «горобців», — устряг хлопак з чиряком, — а ти сказав, що він бреше! І тицьнув на третього. Королева відчула, як у ній зростає лють. Вона затримала засідання малої ради, бо пішла дивитися на оцей блазенський вертеп. — Ви змарнували мій час і вбили невинну людину. Я б мала стяти вам голови. — Але тоді наступний пошукач завагається, і Біс може уникнути кари. Вона ладна була скласти голови невинних карликів купою у два сажні заввишки, аби цього не сталося. — Забирайтеся з моїх очей! — Так, ваша милосте, — запобігливо відповів чиряк. — Вибачте нам, коли ваша ласка. — А чи голову вашій милості не треба? — запитав чоловік, що її тримав. — Віддай панові Мерину. Ні, в торбі, телепню безголовий! Так. Пане Озмунде, тепер виведіть їх назовні. Трант прибрав голову, Кіптюг прибрав головорізів, і на згадку про їхні відвідини лишився тільки сніданок Джоселин на підлозі. — Підітри негайно! — наказала їй королева. Це була вже третя привезена до двору голова. «Принаймні цей справді був карликом.» Попереднього разу не пощастило якійсь бридкій дитині. — Хтось знайде карлика, не переймайтеся, — запевнив її пан Озмунд. — А коли знайде, то ми його гарненько стратимо. «Та невже?» Минулої ночі Серсеї наснився сон про стару з її вислими щоками та скреготливим голосом. «Маггі-Жаба» — так кликали її усі у Ланіспорті. «Якби батько дізнався, що вона мені прорекла, то наказав би видерти їй язика.» Але Серсея нікому не розповідала, навіть Хайме. «Мелара казала, що як ніколи не згадувати про її пророцтво, то ми про нього забудемо. А забуте пророцтво не справджується.» — Я наказав споглядачам нишпорити за Бісом по всіх усюдах, — мовив Кайбурн. Віднедавна він вдягався у щось на кшталт маестерської ряси, але білої замість сірої — бездоганно-чистої, наче корзно Королегвардії. Гаптовані золоті вихори мережили її рукави, облямівку та високий жорсткий комір; навколо пояса Кайбурн в’язав золотий пас. — У Старограді, Мартинові, Дорні, ба навіть у Вільних Містах. Хай куди він утече — мої шепотинники його знайдуть. — А наче ви знаєте напевне, що він поїхав з Король-Берега! Може, він ховається у Септі Баелора — хто його відає? Теліпається на мотузках дзвонів і вибиває увесь цей ґвалт. — Серсея зробила кислу мармизу і сперлася на Доркас, щоб підвестися. — Ходімо, шановний пане. Рада чекає. Сходячи додолу, вона взяла Кайбурна під руку. — А чи виконали ви моє невеличке доручення? — Виконав, ваша милосте. Вибачте, що забарився. Голова ж бо така велика. Жуки багато годин вичищували плоть. На знак пошани я виклав м’якою повстю скриню з чорного дерева та срібла — щоб передати черепа з належними вибаченнями. — Та згодилася б і полотняна торба! Великий князь Доран хоче голову. Він гнилої смокви не дасть за те, у якій вона скрині. Переспів дзвонів у дворищі чувся гучніше. «Та ж він був усього лише верховний септон! Скільки ще ми маємо потерпати?» Певна річ, калатання дзвонів було співучіше за вереск Гори, та все ж… Кайбурн, здавалося, почув її думки. — Передзвін припиниться на заході сонця, ваша милосте. — То буде велике полегшення. Звідки ви знаєте? — Знати — це обов’язок мого уряду. «Варис примусив нас вважати себе незамінним. Якими ж ми були телепнями.» Щойно королева розповсюдила звістку, що місце євнуха посів Кайбурн, як усі колишні щури, не гаючи часу, прибігли до нього міняти чутки й шепітки на свою звичну монету. «Справа у сріблі, а не в Павуці. Кайбурн послужить нам не гірше.» Вона не могла дочекатися побачити Пицелеве обличчя, коли Кайбурн сяде на своє місце в раді. За звичаєм, коли скликали малу раду, ззовні біля дверей дорадчої палати ставили одного з лицарів Королегвардії. Того дня це був пан Борос Блаунт. — Пане Боросе, — приязно мовила до нього королева, — ви зранку якийсь сірий. Може, щось не те з’їли? Хайме призначив Блаунта куштувальником страв короля. «Смачний обов’язок, але для лицаря — ганебний.» Блаунт його ненавидів; поки він тримав двері для радників, обвислі щоки його після жарту Серсеї аж трусилися. Коли королева увійшла до палати, присутні там радники замовкли. Князь Гиліс замість вітання закашлявся досить гучно, щоб збудити навіть Пицеля. Інші підвелися, мурмочучи завчені милощі. Серсея дозволила собі слабеньку посмішку. — Шановне панство! Я знаю, ви пробачите мені спізнення. — Ми тут, щоб служити вашій милості, — відповів пан Гарис Звихт. — Чекати на вашу появу — насолода для нас. — Певно, всі ви знаєте князя Кайбурна, присутнього тут… Великий маестер Пицель її не розчарував. — Князь Кайбурн?! — здушено писнув він, буряковіючи. — Ваша милосте… але ж маестер складає священні обітниці, серед яких — не мати землі й титулів… — Ваша Цитадель забрала в нього ланцюга! — нагадала Серсея. — А якщо він не маестер, то не мусить і триматися маестерських обітниць. На додачу пригадайте, як ми величали євнуха. Але Пицель не вгамовувався. — Ця людина… вона не гідна… — Не смійте мені просторікувати, хто чого гідний, після смердючого посміховиська, на яке ви перетворили тіло мого вельможного панотця! — Але ж не думають ваша милість, що… — Він здійняв плямисту руку, наче прагнучи відвернути удар. — Сестри-мовчальниці вийняли з князя Тайвина усі кишки, усі внутрішні частини, виточили кров… ужили всіх заходів… набили тіло запашними травами та сіллю… — Позбавте мене ваших огидних подробиць! Ужиті вами заходи я нюхала власним носом. А цілющі руки князя Кайбурна врятували життя моєму братові. Не маю сумніву: він краще прислужиться королю і престолу, ніж отой скигливий євнух. Скажіть-но, пане Кайбурне, чи знайомі вам мої радники? — Поганим би я був вивідачем, ваша милосте, якби їх не знав. — Кайбурн усівся між Ортоном Добромиром та Гилісом Росбі. «Мої радники!» Серсея подбала про те, щоб викорінити з ради усі троянди, а заразом усіх, хто чимось завдячував її дядькові чи братам. Замість них вона призначила людей, чия відданість мала належати лише їй, і навіть запровадила нові назви посад, запозичені з Вільних Міст. Жоден уряд не зберіг своє «коронне» титулювання; корону відтепер мали уособлювати лише король і королева, а радники — не правити, а служити. Ортон Добромир став юстиціарієм, Гиліс Росбі — скарбничим. Ауран Бурун — молодий та хвацький Байстрюк Плавня — скоро мав стати її верховним адміралом. А за Правицю їй правитиме пан Гарис Звихт. М’якотілий, лисий, запобігливий та у всьому покірний, Звихт мав на місці, де більшість чоловіків мають підборіддя, лише сміховинно крихітну китичку борідки. На грудях його жовтого оксамитового жупана було викладено ляписовими намистинами блакитного бойового півня — знак його дому. Зверху на жупані він носив синю делію, прикрашену сотнею золотих рук. Нова посада схвилювала почуття пана Гариса аж до нестями — йому бракувало кебети зрозуміти, що при дворі його тримають радше заручником, ніж могутнім вельможею. Адже його донька була дружиною її дядька. Кеван за віщось кохав свою любу та милу володарку крихітного підборіддячка, пласких грудей та курячих ніг. Поки пан Гарис знаходився у руках королеви, Кеван Ланістер мусив би двічі подумати, перш ніж зважитися бунтувати проти корони. «Тесть, мабуть, не найкращий з заручників, але хай хоч благенький щит, ніж ніякого.» — А чи приєднаються до нас їхня милість король? — спитав Ортон Добромир. — Мій син грається зі своєю малою королевою. Наразі його розуміння королівського обов’язку обмежується прикладанням печатки до паперів. Його милість ще замалий тямити бодай щось у державних справах. — Як щодо нашого відважного пана Регіментаря? — Пан Хайме пішов до свого зброяра — той припасовує йому нову долоню. Ми вже всі стомилися дивитися на його гидкий пеньок. Та й смію припустити, наші поточні справи здадуться йому нудними і втомними — так само, як королю Томену. Ауран стиха реготнув з її слів. «Добре, — подумала Серсея, — що більше вони сміються, то меншу становлять загрозу. Хай шкіряться хоч на кутні.» — А чи маємо ми вино? — Маємо, ваша милосте. — Ортон Добромир не був гарним на вроду, надто якщо взяти до уваги великого носа-бульбу та кошлату шапку непокірного червонястого волосся. Але ґречності йому ніколи не бракувало. — Дорнійське червоне, вертоградське золоте, солодку наливку з Вирію. — Гадаю, золоте. Дорнійське мені на смак таке ж кисле, як дорнійці. — І поки Добромир наливав келиха, Серсея додала: — Певно, саме з них варто і почати. Вуста великого маестра Пицеля ще тремтіли, та все ж він якось спромігся віднайти мову: — Коли ласка вашої милості… Великий князь Доран узяв свавільних байстрючок свого брата під варту, але Сонцеспис вирує й досі. Великий князь пише, що не сподівається заспокоїти бурхливі води, не отримавши обіцяного йому правосуду. — Авжеж. — «Уперта почвара — той великий князь.» — Довге чекання дорнійського володаря майже скінчене. Я надсилаю до Сонцеспису Балона Лебедина. Він повезе великому князеві голову Грегора Клегана. Пан Балон отримав ще одне доручення, але про нього королева завважила за потрібне мовчати. — А-а… — Пан Гарис Звихт скубнув пучкою свою кумедну борідку. — То він таки помер? Пан Грегор? — Треба розуміти, що так, шановний пане, — сухо відповів Ауран. — Я чував, що відокремлення голови від тіла зазвичай буває смертельним. Серсея подарувала йому усмішку; вона поціновувала легковажні дотепи, не націлені на неї. — Так, пан Грегор зрештою помер від поранень. Саме так, як нам обіцяв великий маестер Пицель. Пицель гучно відкашлявся і кислим поглядом окинув Кайбурна. — Списа було отруєно! Його не могла врятувати жодна людина у світі! — Я добре пам’ятаю, що ви саме це і казали. — Королева обернулася до свого Правиці. — Про що ви розмовляли, коли я прийшла, пане Гарисе? — Про «горобців», ваша милосте. Септон Райнард каже, що їх у місті вже зо дві тисячі, і щодня прибувають нові. Їхні ватажки проповідують про приреченість світу та нечестиве вклоніння пекельним гемонам… Серсея скуштувала вино. «Дуже добре.» — І саме доречно, хіба ні? Давно вже на часі, правду кажучи. Як ви назвете цього червоного бога, котрому вклоняється Станіс, коли не гемоном з пекла? Свята Віра повинна протистояти духовному злу. — Про це їй своєчасно нагадав Кайбурн. Дяка, що поруч є такий розумник. — Боюся, наш покійний верховний септон надто багато речей пускав самоплином. Роки затуманили йому очі та випили останні сили. — Він був старий, немічний і вже ні до чого не вдатний, ваша милосте. — Кайбурн посміхнувся до Пицеля. — Його смерть не має нас дивувати. Чого ще бажати людині, як не померти уві сні, тихо й мирно, досягши похилих років? — Справді так, — погодилася Серсея, — та мусимо сподіватися, щоб його наступником став хтось міцніший і повніший наснаги. Мої друзі на тому пагорбі натякають на Торберта або Райнарда. Великий маестер Пицель прочистив горлянку. — Я теж маю друзів серед Превелебних, і вони згадували про септона Олідора. — Не слід скидати з рахунку і Люцеона, — зазначив Кайбурн. — Минулого вечора він пригощав Превелебних на бенкеті молочними пацями та вертоградським золотим, а нині роздає сухий хліб убогим, щоб довести своє благочестя. Ауран Бурун, здавалося, так само нудився порожніми балачками про септонів, як і сама Серсея. Коли придивитися ближче, волосся його здавалося радше сріблястим, ніж золотим, та й очі були сіро-зелені замість Раегарових фіалкових. І все ж схожість між ними… Серсеї стало цікаво, чи зголить Бурун бороду заради її прихильності. Він був молодший на десять років, але палко жадав її — Серсея бачила це в його очах. Вона відчувала на собі такі погляди чоловіків, відколи в неї почали рости цицьки. «Вони брехали, що милуються лише красою мого обличчя. Хайме мав ту саму красу, що і я — а на нього ніхто не витріщався.» Коли вона була мала, то часто заради жарту вдягала братів одяг. І почувалася моторошно, усвідомлюючи, наскільки інакше до неї ставляться люди, коли гадають, що вона — Хайме. Навіть сам князь Тайвин… Тим часом Пицель та Добромир ніяк не припиняли дурну суперечку про те, хто найвірогідніше стане новим верховним септоном. — Та хоч один, хоч інший — байдуже! — обірвала їхнє белькотіння королева. — Аби той, хто зрештою вдягне кришталевого вінця, проказав прокляття і відлучення на Біса. Останній, щойно померлий верховний септон підозріло уникав будь-яких згадок про Тиріона. — Щодо тих горобців без пір’я… поки вони не проповідують державну зраду — то клопіт Віри, а не престолу. Князь Ортон та пан Гарис промимрили згоду; спроба Гиліса Росбі проказати те саме потонула у нападі кашлю. Серсея відвернулася з відразою, побачивши, як він вихаркує грудку кривавого слизу. — Маестре, ви принесли нам листа з Долини? — Так, ваша милосте. — Пицель висмикнув його зі стосу паперів та розгорнув на столі. — Це радше заява про наміри, ніж лист. Підписана у Рунокамені Спижевим Йоном Ройсом, пані Тягнидуб, князями Ловичем, Черленцем та Видзвоном, а також Симондом Храмином, Лицарем Дев’ятизір’я. Усі приклали свої печатки. Вони пишуть… «Купу лайна вони пишуть.» — Панове радники самі прочитають листа, коли схочуть. Ройс та решта нагромаджують озброєних людей під Соколиним Гніздом. Вони мають намір прибрати Мізинця з уряду наказного господаря Долини — якщо треба, то й силоміць. Питання полягає в тому, чи маємо ми це дозволити? — А чи прохає князь Баеліш про допомогу? — запитав Гарис Звихт. — Наразі ні. Правду кажучи, він здається зовсім безтурботним. У останньому листі згадує бунтівників лише побіжно — перш ніж попрохати вислати йому деякі старі Робертові гобелени. Пан Гарис попестив свою маленьку борідку. — А оце панство, яке там, схоже, заміряється на рокош… хіба воно не зверталося до короля з проханням втрутитися? — Ні, не зверталося. — Тоді… можливо, нам варто нічого не робити. — Рокош панства у Долині став би воістину прикрою подією, — зауважив Пицель. — Рокош? — засміявся Ортон Добромир. — Князь Баеліш — дотепний та меткий чоловік, але ж битви не виграють гострим язиком. Сумніваюся, що він схоче накликати на себе кровопролиття. Та й чи не байдуже, кому належить намісництво при малому князеві Роберті, поки Долина сплачує коронні податки? «Байдуже» — вирішила Серсея. По правді, Мізинець був корисніший їй при дворі. «Він мав хист діставати золото з повітря, ще й ніколи не кашляв.» — Князь Ортон мене переконав. Маестре Пицелю, відпишіть нашу волю цим панам-рокошанам. Петирові не мають завдати жодної шкоди. В іншому корона буде задоволена будь-яким рішенням щодо намісництва у Долині за малолітства Роберта Арина. — Слухаю волю вашої милості. — Чи не обговорити нам справи корабельні? — запитав Ауран Бурун. — Пекло на Чорноводі пережило хіба що з десяток кораблів. Маємо нагальну потребу відновити нашу силу на морі. Росбі згідливо затрусив головою, запобігливо кивнув і додав: — Сила на морі — справа першочергова! — Чи не скористатися нам залізняками? — запитав Ортон Добромир. — Ворогом нашого ворога? Як гадаєте, чого забажає від нас Морекамінний Престол за дружбу та союз? — Вони хочуть північ, — відповів великий маестер Пицель, — яку ясновельможний батечко нашої королеви водночас пообіцяли домові Болтон. — Як незручно виходить, — зауважив Добромир. — Але ж північ величенька. Її землі можна поділити — і навіть не навіки. Болтон, імовірно, погодиться, коли ми запевнимо його, що наша потуга перейде до нього, щойно Станіса буде знищено. — Я чув, Балона Грейджоя більше немає? — перепитав пан Гарис Звихт. — Нам відомо, хто нині править островами? Чи мав князь Балон синів? — Лео? — кахикнув князь Гиліс. — Тео? — Теона Грейджоя виростили у Зимосічі вихованцем Едарда Старка, — мовив Кайбурн. — Він навряд чи дружньо налаштований до нас. — Я чув, його вбили, — додав Добромир. — Хіба там з родичів лишався тільки син? — Пан Гарис Звихт знову смикнув за борідку. — Брати! Були ж іще брати. Хіба ні? «Варис би знав» — роздратовано подумала Серсея. — Я не палаю бажанням лізти в одне ліжко з тією бридкою зграєю каракатиць. Їхня черга ще настане, коли ми дамо ради Станісові. Нам потрібен наш власний флот. — Пропоную збудувати власні дромони, — подав голос Ауран Бурун. — Для початку хоча б десяток. — А звідки узяти на них грошей? — запитав Пицель. Князь Гиліс сприйняв його запитання як запрошення до нового кашлю, вихаркнув іще рожевої слини і витер її клаптем червоного шовку. — У скарбниці… — спромігся він вичавити з себе, поки кашель не проковтнув слова, — немає… ми не можемо… Пан Гарис усе-таки зумів виловити зміст з його слів між нападами кашлю. — Але доходи корони ніколи не були вищими! — заперечив він. — Це мені сам пан Кеван казав! Князь Гиліс знову закашлявся. — …видатки… золоті киреї… Та Серсея вже досить чула цих заперечень. — Наш шановний скарбничий намагається нам сказати, що ми маємо забагато золотих кирей і замало золота. — Кахикання Росбі дратувало її вже до краю. «Гарт — хоч і Гидкий, та може, був би здоровіший.» — Так, доходи корони нині високі, але не досить, щоб змагатися з боргами Роберта, через що я вирішила затримати виплати нашого боргу Святій Вірі та Залізному Банкові Браавосу до скінчення війни. Звісно, новий верховний септон ламатиме руки, святі та божі, а браавосці скрекотітимуть гірше за сорок… але що з того? — Збережені гроші ми використаємо на будівництво наших нових кораблів. — Ваша милість кажуть мудро, — зауважив князь Добромир, — і заходів уживають доречних. Навіть необхідних, зважаючи на війну. Я їх усіляко підтримую. — Я теж, — додав пан Гарис. — Ваша милосте, — закрякав Пицель тремтливим голосом, — з цього, боюся, ми матимемо більше біди, ніж вам здається. Адже Залізний Банк… — …стоїть у Браавосі далеко за морем. Вони, маестре, матимуть своє золото. Ланістери завжди платять борги. — У Браавосі є інше прислів’я. — Пицелів ланцюг тихенько дзеленькнув. — «Залізний Банк отримує своє», кажуть там. — Залізний Банк отримає своє, коли я дозволю. А до того часу Залізний Банк шанобливо почекає. Князю Буруне, розпочинайте будівництво ваших дромонів. — Слухаю волю вашої милості. Пан Гарис зашурхотів якимись паперами. — Наступна справа… ми отримали від князя Фрея листа, де він висуває деякі додаткові умови… — Скільки йому ще земель та шани?! — скинулася королева. — Чи не мала його мати, часом, три цицьки? — Панове радники можуть і не знати, — зауважив Кайбурн, — але шинками та харчівнями цього міста гуляють плітки, що корона може мати стосунок до злочину, скоєного князем Вальдером. Інші радники витріщилися на нього непевними очима. — Ви кажете про так зване Червоне Весілля? — запитав Ауран Бурун. — Злочину?! — перепитав пан Гарис. Пицель голосно прочистив горло. Князь Гиліс закашлявся. — Особливо нестримані на язик ці так звані «горобці», — продовжив Кайбурн. — Кажуть, що Червоне Весілля спаплюжило всі закони божі та людські, і що всіх причетних до нього проклято навіки. Серсея швидко вхопила, що він хотів сказати. — Князь Вальдер у вельми похилих літах і скоро постане перед судом Вишнього Батька. Нехай «горобці» плюють на його ім’я, а ми тут геть ні до чого. — Авжеж ні до чого, — закивав пан Гарис. — Аніскілечки, — додав князь Добромир. — Кому лишень на думку спало! — обурився Пицель. Князь Гиліс закашлявся. — Гарненький плювок на могилу князя Вальдера нікому не зашкодить, навіть могильних червів не налякає, — погодився Кайбурн, — але все-таки корисно покарати когось за це Червоне Весілля. Кілька фреївських голів добре прислужилися б справі замирення півночі. — Князь Вальдер ніколи не віддасть у жертву жодного зі своїх, — мовив Пицель. — Не віддасть, — поміркувала вголос Серсея, — та можливо, його спадкоємці не так зворушливо вірні родині. Сподіваймося, князь Вальдер скоро зробить нам люб’язність врізати дуба. Чи матиме новий князь на Переїзді кращу нагоду позбавитися свавільних зведенюків, незгідливих братів у перших, підступних сестричок? Варто лишень покласти на них провину і прилюдно засудити за злочин. — Чекаючи на смерть князя Вальдера, тим часом варто розглянути іншу важливу справу, — мовив Ауран Бурун. — «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром. Я чув коло порту балачки, що князь Станіс винайняв їх і везе через море до Вестеросу. — Чим він їм платитиме? — запитав Добромир. — Снігом? Ті сердюки відомі як «Золота Дружина», не «Жебрацька». Скільки золота має Станіс? — Небагато, — відповіла Серсея упевнено. — Князь Кайбурн розмовляв із жеглярами тієї мирійської галери в затоці. Вони твердять, що «Золота Дружина» рухається до Волантису. Якщо вони мають намір перепливти морем до Вестеросу, то обрали хибний напрямок. — Можливо, їх стомили роки битв на боці, який весь час програє, — припустив князь Добромир. — Може, й так, — погодилася королева. — Лише сліпий не побачить, що нашу війну майже виграно. Князь Тирел обсідає Штормолам. Водоплин обложено Фреями та моїм братом у перших Давеном — нашим новим Оборонцем Заходу. Кораблі князя Рожвина вже подолали Тарфійську протоку і швидко рухаються попід узбережжям. На Дракон-Камені для спротиву висадці Рожвина лишилося хіба що кілька рибальських байдаків. Сам замок ще деякий час простоїть, та щойно ми захопимо їхній порт, залогу буде відрізано від моря. І тоді надокучати нам лишиться самий тільки Станіс. — Якщо вірити князеві Яносу, Станіс намагається утворити союз із дичаками, — застеріг великий маестер Пицель. — Дикунами у шкурах! — зневажливо вигукнув князь Добромир. — Князь Станіс мав дійти до краю відчаю, щоб шукати собі таких союзників. — До краю відчаю і дурощів, — погодилася королева. — Північани ненавидять дичаків, тому Руз Болтон не матиме клопоту навернути північ на наш бік. Дехто вже приєднався до його сина-байстрюка, щоб допомогти вигнати залізних поганців з Калин-Копу і тим очистити шлях поверненню князя Болтона. Умбер, Ризвель… решту забула. Навіть Біла Гавань майже стала на наш бік. Її князь погодився віддати обох своїх онук за наших друзів Фреїв та відкрити свій порт для наших кораблів. — Я гадав, ми не маємо кораблів, — здивовано мовив пан Гарис. — Виман Мандерлі був вірним значковим Едарда Старка, — зауважив великий маестер Пицель. — Хіба можна довіряти такій людині? «Довіряти не можна нікому.» — Він старий переляканий товстун. Але непохитно упертий в одному: він не схилиться, доки йому не повернуть спадкоємця. — Хіба його спадкоємець у нас? — запитав пан Гарис. — Має бути в Гаренголі, якщо живий. Його полонив Грегор Клеган. — Гора не завжди чемно поводився з бранцями, навіть вартими добрячих викупів. — Якщо спадкоємець загинув, то нам, гадаю, доведеться вислати князеві Мандерлі голови його убивць із нашими найщирішими вибаченнями. Якщо однієї голови вистачило вгамувати великого князя дорнійського, авжеж торби голів буде досить, щоб заспокоїти жирного північника у тюленячих шкурах. — Але хіба князь Станіс не шукатиме підтримки Білої Гавані? — запитав великий маестер Пицель. — О, вже шукав. Князь Мандерлі переслав нам його листи і відповів самими лише відмовками. Станіс вимагав від Білої Гавані мечів та срібла, за які обіцяв… власне, нічого. — Одного дня вона муситиме поставити свічку Морокові за те, що забрав Ренлі та лишив Станіса. Якби сталося навпаки, її тягар зараз був би куди важчим. — Цього ранку прилетів ще один птах. Станіс надіслав свого цибульного пачкаря на перемови з Білою Гаванню від свого імені. Мандерлі кинув того вахлака до цюпи і тепер питає нас, що з ним робити. — Хай пришле його сюди для допиту, — запропонував князь Добромир. — Він може знати чимало корисного. — Хай краще стратить, — заперечив Кайбурн. — Буде півночі наука — побачать, що чекає на зрадників. — Згодна, — мовила королева. — Я вже наказала князеві Мандерлі якнайскоріше стяти йому голову. Після цього про жодну підтримку Білою Гаванню справи Станіса годі буде й думати. — Станісові знадобиться новий Правиця, — захихотів Ауран Бурун. — Може, він знайде собі ріп’яного лицаря? — Ріп’яного лицаря? — насупив чоло пан Гарис Звихт. — Хто це такий? Ніколи про нього не чув. Замість відповіді Бурун лише закотив очі під лоба. — Що як Мандерлі відмовить нам у вимозі? — запитав Добромир. — Не насмілиться. Голова цибульного лицаря — це монета, якою він купує життя синові, — посміхнулася Серсея. — Старий жирний дурень може у свій спосіб зберігати якусь вірність Старкам, але з огляду на винищення усіх вовків Зимосічі… — Ваша милість забули про пані Сансу, — мовив Пицель. У відповідь королева визвірилася. — Авжеж я не забула про те дрібне вовчисько! — Вона відмовлялася називати її ім’я вголос. — Я мала б кинути її до кам’яного мішка як дочку зрадника, та натомість узяла до власної чаді! Вона поділяла мій стіл та вогонь, вона гралася з моїми дітьми! Я вдягала її, годувала, намагалася розвіяти її невігластво щодо навколишнього світу! І як вона відплатила мені за добрість? Змовою на вбивство мого сина! Коли знайдемо Біса, то знайдемо при ньому і Сансу. Авжеж вона жива… та перш ніж я з нею закінчу, присягаюся вам: вона співатиме Морокові молитви, благаючи його про останній поцілунок. Впала незграбна тиша. «Вони що — язики поковтали?» — подумала Серсея роздратовано. В неї знову майнула думка, навіщо вона дала собі клопіт збирати хоч якусь раду. — В кожному разі, — правила вона далі, — молодша донька князя Едарда зараз знаходиться в князя Болтона і побереться з його сином Рамзаєм, щойно буде зламано опір Калин-Копу. Поки дівчисько ламає з себе те, що їй наказали, і допомогає зміцнити права Болтонів на Зимосіч, тим двом гицлям має бути байдуже, чи вона справжня, а чи вилупок якогось управителя, підсунутий Мізинцем. — Якщо півночі потрібен хтось зі Старків, ми дамо їм когось зі Старків. — Вона дозволила князеві Добромиру знову налити їй келиха. — Проте на Стіні виник інший клопіт. Братчики Нічної Варти позбавилися решток здорового глузду і обрали новим князем-воєводою байстрюка Неда Старка. — Хлопця звуть Сніговієм, — бовкнув Пицель, наче від імені була якась користь. — Я колись бачила його побіжно у Зимосічі, — продовжила королева, — хоча Старки за всяку ціну намагалися його сховати. Він дуже схожий обличчям на свого батька. Вилупки її чоловіка теж усі, як один, скидалися на нього — хоча Роберт принаймні мав пристойність тримати їх подалі з очей. Одного разу, після отого прикрого випадку з кішкою, він натякнув був, що хоче привезти до двору якусь свою непорядно уроджену доньку. «Роби, як знаєш, — відповіла вона йому тоді, — але повітря цього міста шкодить здоров’ю малих дівчаток.» Синці після тих слів було доволі важко приховати від Хайме, зате про байстрючку більше не згадувалося. «Кетлін Таллі — жалюгідна корова, бо не придушила того Джона Сніговія ще в колисці. А тепер я мушу доробляти її справу.» — Сніговій поділяє смак князя Едарда до зради, — відповіла королева. — Батько ладен був віддати державу Станісові. Син дає йому землі та замки. — Нічна Варта присягається не брати участі у війнах Семицарства, — нагадав Пицель. — Чорні братчики не порушують цього звичаю вже кілька тисяч років. — Не порушували досі, — заперечила Серсея. — Малий байстрюк прислав запевнення, що Нічна Варта не стане на жоден бік, але його дії викривають облуду його слів. Він надав Станісові харч і притулок, а нас має нахабство прохати про зброю та людей. — Ганьба і неподобство! — обурено вигукнув князь Добромир. — Не можна дозволити, щоб Нічна Варта з’єднала свою потугу з силами князя Станіса! — Треба оголосити цього Сніговія бунтівником та зрадником, — погодився пан Гарис Звихт. — Чорні братчики повинні усунути його з посади. Великий маестер Пицель поважно закивав. — Пропоную надіслати до замку Чорного повідомлення, що до прибрання Сніговія з воєводства Варті не надсилатимуть жодної людини. — Наші нові дромони потребуватимуть веслярів, — зауважив Ауран Бурун. — Панству треба розіслати наказ, щоб лісокрадів та злодіїв надалі надсилали до мене, а не на Стіну. Кайбурн нахилився уперед, таємничо посміхаючись. — Не забуваймо: Нічна Варта захищає нас усіх від мамунів та чугайстрів. Я пропоную, панове, навпаки — допомогти відважному чорному братству. Серсея кинула на нього гострий погляд. — Що ви таке кажете? — А ось що, — відповів Кайбурн. — Уже багато років Нічна Варта благає про людей. Князь Станіс відповів на їхні благання. Невже король Томен може поступитися щедрістю бунтівному корольку? Його милість має теж надіслати на Стіну сотню людей. Начебто вдягти чорне і стати до лав, але насправді… — …прибрати Джона Сніговія з посади воєводи! — втішно скінчила Серсея. «Все-таки недарма я посадовила його в мою раду.» — Саме так ми і вчинимо. Вона засміялася. «Якщо цей байстрюк вдався у свого батька, він навіть нічого не запідозрить. Ще й за добрість мені дякуватиме, доки йому під ребро не пхнуть гострого ножа.» — Але облаштувати справу, певна річ, треба ретельно та обережно. Решту, панове радники, залиште мені. — Саме так треба давати ради ворогам: не паперами, а кинджалами. — Ми сьогодні добре попрацювали, панове. Чи лишилися ще питання? — Одне, ваша милосте, — винуватим голосом промовив Ауран Бурун. — Я вагався, чи марнувати час ради такими дурницями, але коло пришибів останнім часом теревенять про дивні речі. Головне — жеглярі зі сходу. Вони згадують про драконів… — …і мантикор, хто б сумнівався, і бородатих чугайстрів. — Серсея захихотіла. — Приходьте до мене знову, шановний пане, коли почуєте щось про карликів. І вона підвелася з місця, тим позначаючи кінець засідання. Коли Серсея виходила з дорадчої палати, дмухав сильний та поривчастий осінній вітер. Дзвони Блаженного Баелора не припиняли співати жалобну пісню, чутну всьому містові. У дворищі десятків зо чотири лицарів гамселили один одного мечами по щитах, додаючи брязкоту до передзвону з храму. Пан Борос Блаунт супроводив королеву до її покоїв, де пані Добромир про щось хихотіла з Джоселин та Доркас. — Що це тут у вас таке цікаве? — Близнюки Рожвини, — відповіла Таена. — Обидва закохалися у панну Маргерію. Колись вони билися і сварилися за те, хто стане наступним князем на Вертограді. Тепер обидва хочуть вступити до Королегвардії, аби лише не розлучатися з малою королевою. — Ті Рожвини завжди мали більше ластовиння на пиках, ніж кебети в головах. — Але знати про таке корисно. «Якщо Карася чи Бобра застукають у ліжку з Маргерією…» Серсеї стало цікаво, чи подобається малій королеві ластовиння. — Доркас, ану приведи мені пана Ознея Кіптюга. Доркас зашарілася. — Слухаю вашу волю. Коли дівчина зникла, Таена Добромир кинула на королеву допитливий погляд. — Чого це вона аж маком цвіте? — Бо закохана. — Тепер настала Серсеїна черга сміятися. — Прихилилася серцем до нашого доброго пана Ознея. То був наймолодший з Кіптюгів — на відміну від інших, чисто голений. Він мав таке саме чорне волосся, гачкуватий ніс та легку приязну посмішку, як і брат Озмунд, але на щоці й доти носив пам’ять про зустріч з однією з Тиріонових повій — три довгі подряпини. — Гадаю, їй до смаку рубці на його обличчі. Темні очі пані Добромир аж засяяли лукавством. — Таки-так. Чоловіки з рубцями виглядають небезпечними, а небезпека так запалює кров… — Ви мене вражаєте, добра пані! — піддражнила королева. — Якщо небезпека так запалює вам кров, навіщо ж ви одружилися з князем Ортоном? Ми всі його любимо та шануємо, але все ж… Колись Петир зауважив, що ріг достатку — прикраса щита дому Добромир — якнайкраще пасує князеві Ортону, бо той має волосся кольору моркви, носа, наче буряк, і горохову кашу замість мізків. Таена засміялася. — Мій пан чоловік радше щедрий, ніж небезпечний, це правда. І все ж… сподіваюся, ваша милість не подумають про мене погано, коли дізнаються, що до ліжка Ортона я лягла вже не цнотливою дівою. «У ваших Вільних Містах що жінка — то хвойда, хіба не так?» Це теж було добре знати; будь-яким знанням одного дня можна скористатися. — Ану ж відповідайте, хто був той ваш коханець… такий хвацький та небезпечний! Темно-оливкова шкіра Таени ще потемніла, коли вона зашарілася. — Ой, не треба було мені казати. Але ж ваша милість збережуть мою таємницю? — Чоловіки звабливіші, коли мають рубці, жінки — коли мають таємниці. Серсея поцілувала її в щоку. «Май певність — скоро ти розкажеш усе.» Коли Доркас повернулася з паном Ознеєм Кіптюгом, королева відпустила свій почет. — Ходімо до вікна, пане Ознею, посидьмо разом. Вип’єте вина? — Вона налила обом сама. — Ваша кирея вже так зносилася. Я маю намір вдягти вас у нову, зовсім інакшу. — Невже білу? Хтось помер? — Ніхто поки що, — відповіла королева. — Але невже це ваше бажання — приєднатися до вашого брата Озмунда у нашій Королегвардії? — Я б радше охороняв вашу милість у вашій власній Королевогвардії, якби була ваша ласка. Коли Озней вишкірявся, рубці на його щоці ставали яскраво-червоні. Серсея легенько простежила їх пальцями. — Ви маєте зухвалого язика, пане. Ще змусите мене забутися… — То й добре! — Пан Озней схопив її руку і вкрив грубими поцілунками. — Моя солодка королево… — Ви лукавий чоловік, — прошепотіла королева, — і гадаю, зовсім не правдивий лицар… Вона дозволила йому торкнутися своїх грудей під шовком сукні. — Годі вже, зупиніться! — Нізащо! Я хочу вас. — Ви вже мали мене. — Лише один раз! Він ухопив її за ліву цицьку і незграбно стиснув, нагадавши Роберта. — Одна палка ніч — одному палкому лицареві. Ви прислужилися мені доброю службою і отримали добру нагороду. — Серсея пробігла пальцями по шворках його штанів і відчула крізь них, як він твердішає. — Чи не нового коня ви об’їжджали у дворищі учора вранці? — Чорного огиря? Авжеж. То подарунок від брата Озфрида. Я назвав його Змороком. «На диво вигадливе ім’я.» — Для битви то, напевно, пречудовий кінь. Але ж у часи миру нема кращої розваги, ніж опанувати норовливу молоду кобилку. — Королева посміхнулася і легенько його стиснула. — Скажіть мені правду: ви вважаєте нашу малу королеву вродливою? Пан Озней сторожко відсахнувся назад. — Та мабуть… як на дівчину, вона нічогенька. Проте мені до смаку вродливі дорослі жінки. — Чому б не мати разом одних та інших? — прошепотіла Серсея. — Зірвіть для мене маленьку трояндочку, і не матимете приводу жалітися на мою невдячність. — Маленьку… Маргерійку? — Запал пана Ознея у штанях почав спадати. — Але ж вона — дружина короля. Хіба не втратив голову один лицар Королегвардії за те, що був у ліжку з дружиною короля? — Те сталося вічність тому. — «То була не дружина короля, а коханка. І голову він якраз не втратив. Аегон наказав його спершу четвертувати, а жінку примусив дивитися.» Утім, Серсея не хотіла, щоб Озней надто заглиблювався у моторошні старожитності. — І король Томен — зовсім не король Аегон Негідний. Не бійтеся — король учинить так, як я йому скажу. Я ж хочу забрати життя Маргерії, а вам зла не бажаю. Лицар здригнувся і на мить запнувся. — Тобто… її цноту? — Її теж. Припускаючи, що вона досі її має. — Королева знову пробігла пальцями по рубцях. — Але якщо ви гадаєте, що Маргерія не піддасться на ваші… чари… Озней кинув на неї ображений погляд. — Та ні, вона до мене доволі прихильна. Оті її сестрички завжди дражнять мене за носа — який він довгий і таке інше. Але востаннє, коли Мегга знову почала кпинити, Маргерія наказала їм припинити і назвала моє обличчя вродливим. — От бачите! — Та бачу, — відповів лицар, вагаючись, — але що зі мною буде, якщо вона… якщо я… ну, коли ми…? — …зробите справу? — хижо вишкірилася Серсея. — Злягатися на ложі з королевою є державною зрадою. Томен не матиме іншого вибору, крім вислати вас на Стіну. — На Стіну?! В голосі молодика пролунав відчай. Королева ледве стрималася, щоб не зареготати. «Е ні, краще не треба. Чоловіки ненавидять, коли з них глузують.» — Чорний стрій непогано пасуватиме до ваших очей і чорного волосся. — Але зі Стіни ніхто не повертається! — А ви повернетеся. Доведеться лише вбити одного хлопчака. — Якого хлопчака? — Байстрюка, що змовився зі Станісом. Він молодий та зелений, а ви матимете сотню бійців у поміч. Кіптюга лякало доручення — це вона відчувала нюхом — але гонор не дозволяв зізнатися у власному страху. «Всі ці чоловіки однакові.» — Я стільки хлопчаків убив, що вже й не порахую! — промовив він хвалькувато. — А коли він загине, я отримаю пробачення від короля? — Не лише пробачення, але й зацний титул. — «Якщо Сніговієві братчики тебе спершу не повісять.» — Адже королева мусить мати при собі безстрашного та мужнього чоловіка. — Князя Кіптюга?! — Усмішка повільно розпливлася його обличчям, рубці запалали червоним. — Мені така шана до вподоби. Зацний пан князь, його висока вельможність… — …гідний ліжка хоч би й самої королеви. Раптом Озней насупився. — Але на Стіні так холодно… — А коло мене так тепло. — Серсея закинула йому руки на шию. — Вграйте дівчисько, убийте хлопчисько — і я ваша. Чи стане вам мужності? Озней трохи подумав і кивнув. — Я ваш тілом і душею! — О так. — Вона поцілувала його і дала скуштувати трохи язика, перш ніж відірватися. — Наразі досить. Решта має зачекати. Ви мріятимете про мене цієї ночі? — Авжеж. — Голос його лунав хрипко. — А коли опинитеся у ліжку з нашою Дівою Маргерією? — піддражнила вона його. — Коли опинитеся згори на ній… ви й тоді мріятимете про мене? — Клянуся! — вигукнув Озней Кіптюг. — От і добре. Коли він пішов, Серсея викликала Джоселин зачесати собі волосся, а сама скинула черевики і простяглася, наче кішка. «Добре мати природжений хист до влади» — сказала вона собі. Найбільше її тішила бездоганна вишуканість свого задуму. Навіть Мейс Тирел не насмілиться боронити честь дочки, якщо її застукають за справою з таким, як Озней Кіптюг. І тоді ані Станіс Баратеон, ані Джон Сніговій не матимуть приводу дивуватися, чому це Ознея прислали на Стіну. Вона мусить подбати, щоб саме пан Озмунд викрив походеньки свого брата з малою королевою — тоді вірність інших двох Кіптюгів не буде заплямована. «Якби мене зараз бачив батько, то, мабуть, не поспішав би випхати кудись заміж. Шкода, що він отак узяв і помер, хе-хе. А ще Роберт, Джон Арин, Нед Старк, Ренлі Баратеон — усі вони. Лишився хіба що Тиріон, та й він не заживеться.» Того ж вечора королева прикликала до своєї опочивальні пані Добромир. — Вип’єте келих вина? — запитала вона гостю. — Невеличкий. — Раптом мирійка засміялася. — Та чого там! Великий. — Назавтра я прошу вас по-дружньому відвідати мою любу невістку, — мовила Серсея, поки Доркас вбирала її до сну. — Панна Маргерія завжди радіє, коли мене бачить. — О так, я знаю. — Королева не могла не помітити, як Таена титулює Томенову жіночку, що так полюбляє ламати з себе королеву. — Скажіть їй, що я надіслала сім воскових свічок до Баелорового Септу на знак жалоби за нашим покійним верховним септоном. Таена засміялася. — Вона негайно надішле туди сімдесят і сім свічок від себе, щоб її, збавте боги, ніхто не пережалобив! — Я сердитимуся, якщо станеться інакше, — посміхнулася королева. — Скажіть їй також, що вона має таємного закоханого — лицаря, причарованого її красою, що аж не в змозі спати уночі. — Чи можу я, ваша милосте, дізнатися, хто цей лицар? — У великих і темних Таениних очах заграли лукаві блищики. — Часом, не пан Озней? — Може, й він, — відповіла королева, — та не виказуйте його імені отак просто. Хай вона з вас його вичавить. Зумієте? — Якщо ви цього бажаєте. Єдине моє прагнення — вислужити ласку вашої милості. Надворі здіймався холодний вітер. Дві жінки пробалакали аж до ранку, перехиляючи келихи золотого вертоградського і переповідаючи одна одній найрізноманітніші плітки. Таена неабияк начастувалася вина, і Серсеї вдалося видурити в неї ім’я таємного коханця. То був мирійський мореплавець, що не гребував піратством, мав чорне волосся до плечей і рубця від підборіддя до вуха через усе обличчя. — Сто разів я казала йому «ні», а він мені «так», — розповідала Таена, — і зрештою ми стогнали «так» уже разом. Він був не з тих чоловіків, яким легко відмовити. — Я знаю, про що ви, — хижо посміхнулася королева. — Невже ваша милість теж знали такого чоловіка?! — Роберта, — відповіла Серсея, думаючи про Хайме. Та коли вона заплющила очі, то побачила уві сні зовсім іншого брата і тих трьох клятих йолопів, з яких почався її день. Вони принесли їй у торбі справжню голову Тиріона — а вона наказала вкрити її спижевою фарбою і тримати у своєму нічному горщику. Давос — Зараз їхня вельможність князь вислухають вас, пане перемитнику. Лицар мав на собі сріблясту броню; її поножами та рукавицями збігали карбовані хвилі, схожі на пасма морських водоростей. Шолом у нього під пахвою зображував голову морського царя з перломутеровим вінцем та видовженою бородою з гагату і нефриту. Власна ж борода лицаря була сива, як зимове море. Давос підвівся на ноги. — Чи можу я дізнатися ваше ім’я, шляхетний лицарю? — Пан Марлон Мандерлі. — Лицар був на голову вищий за Давоса, щонайменше на півтора пуди важчий, мав світло-сірі очі, а розмовляв погордливо та зверхньо. — Я маю честь бути братом у перших князеві Мандерлі та очолювати його замкову залогу. Йдіть за мною. Давос приїхав до Білої Гавані послом, але тут зненацька зробився бранцем. Покої йому надали великі, просторі, гарно опоряджені, та все ж за дверима стояла варта і нікуди його не випускала. З вікна він бачив вулиці Білої Гавані, проте ходити ними не мав змоги. Пришиби він теж бачив — як і «Веселу сповитуху», коли та виходила з гирла на простір затоки. Кассо Могат почекав чотирі дні замість трьох, перш ніж наставити вітрило. Відтоді минуло ще два тижні. Надвірна варта князя Мандерлі носила киреї синьо-зеленої вовни та сріблясті тризуби замість звичайних списів. Один стражник крокував попереду, один позаду, ще двоє — обабіч. Вони проминули вицвілі прапори, потрощені щити, зіржавілі мечі сотень старих перемог, а ще зо два десятки потрісканих та поїдених шашіллю дерев’яних бовванів, що колись, напевне, прикрашали носи кораблів. Вхід до двору його вельможності князя стерегли двоє мармурових водяників, менших братів Рибонога. Коли стражники розчахнули двері, оповісник ударив п’ятою берла по старій дощатій підлозі. — Лицар Давос із дому Лукомор! — дзвінко проспівав він. Хай скільки разів Давос бував у Білій Гавані, але до Нового Замку нога його ще не ступала — не кажучи вже про Двір Водяника. Стіни та підлога двірської палати були зроблені з майстерно припасованих дощок, прикрашених малюнками морських істот. Поки Давос під вартою наближався до помосту, його чоботи топтали мальованих крабів, мушлі, морських зірок, напівсхованих серед звивистих чорних водоростей та кісток потонулих мореплавців. На стінах обабіч нього у синьо-зелених глибинах маяли білі акули, вугри та восьминоги нишпорили серед скель і потоплених кораблів. Зграї тріски та оселедців пропливали між високими вигнутими вікнами. Вище вгорі, де на кроквах висіли старі рибальські тенета, зображена була поверхня моря. Праворуч пливла тихими досвітніми водами бойова галера, ліворуч жахлива буря гнала старий побитий коч, вітрила якого висіли подертими ганчірками. Під помостом зчепилися у битві серед мальованих хвиль велетенський сірий кит і не менший за нього кракен. Давос сподівався був побалакати з Виманом Мандерлі наодинці, та побачив перед собою повен двір людей. Серед панства уздовж стін він налічив уп’ятеро більше жінок, ніж чоловіків, а ті, що були, мали або довгі сиві бороди, або гладенькі юні щоки без жодної волосини. Стояли там і септони, і святі сестри у сірих та білих рясах. Наприкінці палати, коло помосту, вишикувався тузінь гостей у синіх та сріблясто-сірих кольорах дому Фрей. Схожість їхніх облич помітив би і сліпий; кількоро мали на собі значки Близнюків — дві башти, з’єднані мостом. Давос навчився читати людські обличчя за багато років перед тим, як маестер Пилос навчив його читати слова на папері. «Ці Фреї радо б побачили мене мертвим» — зрозумів він із першого ж погляду. Але і в світло-блакитних очах Вимана Мандерлі він не знайшов привітності до непроханого гостя. Викладений подушками престол його вельможності легко умістив би трьох людей звичайного обсягу, але Мандерлі загрожував переповнити і його. Пан князь лантухом обвис у своєму сідалі; плечі його згорбилися, стегна розплескалися, наче подушки, руки нерухомо лежали на поручнях престолу, ніби надмірний тягар, що вже й підняти несила. «Ласка божа, — подумав Давос, побачивши обличчя князя Вимана, — та його наче з могили підняли.» Шкіра князя була хворобливо-бліда, з сірим відтінком. Як то кажуть у старому прислів’ї: найбільша юрба — коло королів та мерців. Так само було і з Мандерлі. Ошую високого престолу стояв маестер мало не такого ж обсягу, як його володар — рожевощокий чолов’яга з пухкими вустами та золотими кучерями на голові. Пан Марлон зайняв почесне місце одесну його вельможності. На ослоні з подушкою коло ніг князя сиділа повненька рожева жіночка. Позаду князя Вимана стояли дві молодші за нього жінки, на вигляд між собою сестри. Старша мала довгу брунатну косу, молодша — років п’ятнадцяти, а чи й менше — мала ще довшу, але фарбовану в яскраво-зелений колір. Ніхто з присутніх не зізволив ушанувати Давоса знайомством. Маестер заговорив першим. — Ви стоїте перед Виманом Мандерлі, князем на Білій Гавані та Оборонцем Білого Ножа, Щитом Віри, Захисником Знедолених, Воєводою Мандеру, лицарем Братства Зеленої Руки, — промовив він. — За звичаєм при Дворі Водяника піддані, слуги та прохачі милості стають на коліна. Цибульний лицар, може, й зігнув би коліна, та Правиця Короля зробити цього не міг аж ніяк — бо тим визнав би свого короля нижчим за якогось пихатого товстуна. — Я не прийшов прохачем милості, — відповів Давос. — Я теж маю низку титулів. Князь на Мокрохащах, адмірал вузького моря, Правиця Короля. Повненька жіночка на ослоні закотила очі. — Адмірал без кораблів, Правиця без пальців на лівиці, що служить королю без престолу. Хто перед нами: лицар чи відповідь на дитячу загадку? — Це посол, добра моя невісточко, — відповів князь Виман, — зловісна цибулина з лихими новинами. Станісові не сподобалася відповідь, надіслана йому круками, і він прислав оцього… перемитника. Він примружився на Давоса очима, напівсхованими у кавалках сала. — Гадаю, ви вже бували в нашому місті, забирали монети з наших кишень і харч із нашого столу. Цікаво, скільки ви в мене вкрали? «Не досить, щоб ти хоч раз пропустив обід.» — Я заплатив за перемитництво у Штормоламі, ясний пане. — Давос стягнув рукавицю і підняв лівицю з її чотирма вкороченими пальцями. — Чотири кінчики пальців за ціле життя крадійства?! — спитала жінка на ослоні. Вона мала солом’яно-біляве волосся, кругле, рожеве і тлусте обличчя. — Ви дешево відбулися, Цибульний Лицарю. Давос не став заперечувати. — З ласки вашої вельможності я прохав би побалакати наодинці. Але його вельможність ласки не мав. — Я не ховаю таємниць ані від моїх родичів, ані від вірного мені панства та лицарства, моїх добрих друзів. — Ласкавий пане, — мовив Давос, — я б не хотів, щоб мої слова почули вороги його милості… або вашої ясновельможності. — Станіс, може, і має ворогів у цій палаті. А я — ні. — Навіть серед людей, що вбили вашого сина? — вказав Давос. — Онде стоять Фреї, що приймали його на Червоному Весіллі. Один із Фреїв ступив уперед. То був довготелесий лицар, худорлявий тілом, чисто голений, за винятком сірих вусів, тонших за мирійський кинджал. — Червоним те весілля зробив Молодий Вовк! Він перетворився на звіра просто на наших очах і вирвав горло моєму братові в перших Дзвоникові, недолугому мирному простакові. І мого панотця теж би загриз, якби пан Вендел не кинувся йому навперейми. Князь Виман зморгнув з очей сльози. — Вендел завжди був хоробрим хлопчиком. Я не здивувався, коли дізнався, як звитяжно він загинув. Неймовірна, неосяжна брехня аж перехопила Давосові подих. — То ви кажете, що Вендела Мандерлі убив Робб Старк?! — перепитав він Фрея. — І його, і багатьох інших. Серед них — мого сина Титоса і чоловіка моєї доньки. Коли Старк перекинувся на вовка, його північники зробили те саме. Адже на них лежить печатка звіра! Кожен знає, що від укусу вовкулаки народжується інший вовкулака. Ми з братами не мали іншого вибору, крім забити усіх, поки вони не винищили нас. Розказуючи свою побрехеньку, Фрей шкірив зуби у глузливій посмішці. Давосові закортіло оббілувати йому вуста власним ножем. — Чи можу я дізнатися ваше ім’я, лицарю? — Пан Яред з дому Фрей. — Яреде з дому Фрей! Я нарікаю вас безчесним брехуном! Пана Яреда це, здавалося, розважило. — Багато людей плачуть, коли ріжуть цибулю. Та мені ця вада не властива. — Криця зашурхотіла по шкірі, з піхов показався меч. — Якщо ви справді є лицарем, пане, то захищайте завдану вами образу власною кров’ю! Князь Виман широко заблимав очима. — Я не дозволю проливати кров у Дворі Водяника! Опустіть клинка, пане Яреде, щоб я не мусив прохати вас залишити нашу присутність! Пан Яред вклав меча до піхов. — Під дахом княжого двору слово вашої вельможності є законом… але я вимагаю від цього цибульного князька відповісти за своє слово, перш ніж він зникне з міста. — Кров! — заверещала жінка на ослоні. — Ось чого жадає від нас ця злостива цибулина! Бачите, як лукаво він збурює чвари та незгоду? Виженіть його геть, благаю вас. Він хоче крові ваших підданих, ваших відважних синів. Женіть його у три вирви! Якщо королева почує, що ви приймали в себе цього зрадника, то матиме сумніви у нашій вірності. А тоді вона може… раптом… вона… — До цього не дійде, моя добра невістко, — мовив князь Виман. — Залізний Престол не матиме приводу для сумнівів. Давосові почуте не сподобалося. Але ж не на те він подолав довгий шлях, щоб стояти і мовчати. — Хлопчак на Залізному Престолі є узурпатором, — мовив він, — а я не зрадник, але Правиця Станіса Баратеона, Першого тако нареченого, законно уродженого короля Вестеросу. Гладун-маестер прочистив горло. — Станіс Баратеон був братом нашого покійного короля Роберта, хай Батько судить його по правді. Томен є породженням Робертового лона. Закони спадкоємства у цьому випадку кажуть ясно — син має першість перед братом. — Маестер Теомор каже правду, — додав князь Виман. — Він мудрий і освічений у таких справах, і завжди давав мені добрі поради. — Законний син і справді має першість перед братом, — погодився Давос, — але ж Томен, званий Баратеоном, насправді є уродженим від непорядного ложа, як і його брат Джофрі перед ним. Їхнім батьком був Крулеріз, на порушення усіх законів божих та людських. Розтулив рота ще один із Фреїв. — Цей чоловік, пане князю, промовляє зраду власними вустами. Станіс колись забрав його злодійські пальці. Вам варто забрати його брехливого язика. — А ще краще — голову! — запропонував пан Яред. — Або хай він стрінеться зі мною на полі честі! — Що Фреї знають про честь? — миттю відказав Давос. Четверо Фреїв рушили уперед, але князь Виман зупинив їх, піднявши догори долоню. — Не гарячкуйте, друзі мої. Я вислухаю його, перш ніж… дати йому ради. — Ви можете надати докази кровозмісу, пане? — запитав маестер Теомор, склавши білі руки на череві. «Едріка Шторма, — подумав Давос, — якого сам відіслав далеко за вузьке море, щоб урятувати від вогнищ Мелісандри.» — Ви маєте слово Станіса Баратеона, що все сказане мною — правда. — Слова — то вітер, — мовила молода жінка позаду престолу князя Вимана, вродлива, з довгою брунатною косою. — Чоловіки збрешуть і оком не змигнуть, аби лише отримати жадане. Це вам розкаже кожна юна діва. — Доказ — це трохи більше, ніж не підкріплене нічим слово бунтівного князя, — оголосив маестер Теомор. — Станіс Баратеон — не перша людина, яка бреше, щоб захопити Залізний Престол. Рожева жіночка тицьнула пухким пальцем на Давоса. — Гей, ви! Ми не хочемо мати нічого спільного з вашою змовою. Ми тут, у Білій Гавані, добрі люди — вірні, покірні законові. Годі вливати до наших вух отруту, інакше пан свекор кине вас до Вовчого Лігва! «Чим, цікаво, я так образив оцю панію?» — Чи матиму я честь дізнатися ім’я вельмишановної пані? Рожева жіночка сердито пирхнула і залишила відповідь маестрові. — Пані Леона є дружиною сина князя Вимана, пана Виліса, що зараз знаходиться у полоні в Ланістерів. «Тож її вустами промовляє страх.» Якщо Біла Гавань стане за Станіса, її чоловік накладе головою. «Хіба я можу прохати князя Вимана приректи свого сина на смерть? Що б я зробив на його місці, якби Девана тримали заручником?» — Ясновельможний пане князю, — мовив Давос, — я підношу молитви за те, щоб ані вашому синові, ані жодній людині в Білій Гавані не завдали шкоди. — І знову брехня! — верескнула пані Леона зі свого ослона. Давос завважив за краще не звертати на неї уваги. — Коли Робб Старк підняв зброю проти байстрюка Джофрі, хибно званого Баратеоном, Біла Гавань рушила разом із ним на війну. Князь Старк загинув, але війна на тім не скінчилася. — Робб Старк був мій зверхній володар за правом від діда-прадіда, — відповів князь Виман. — А хто мені цей Станіс? Навіщо він нас чіпає? Раніше він ніколи не давав собі клопоту подорожувати на північ, скільки я пригадую. А тут раптом з’явився, наче побитий собака, з шапкою в руці благаючи про милостиню. — Він з’явився урятувати державу і царину людей! — заперечив Давос. — Захистити ваші ж землі від залізняків та дичаків! Поруч із княжим престолом пан Марлон Мандерлі презирливо пирхнув. — Біла Гавань не бачила дичаків уже кілька століть, а залізняки зроду не чіпали це узбережжя. Може, князь Станіс пообіцяє нам ще й захист від чугайстрів з драконами? Двором Водяника пробіг сміх, але пані Леона коло ніг князя Вимана заходилася схлипувати. — Залізняки з островів, дичаки з-за Стіни… а тепер ще й свавільний князь із розбійниками, бунтівниками та химородниками. — Вона тицьнула пальцем на Давоса. — О так, ми чули про вашу червону відьму! Вона хоче відвернути нас від Седмиці та змусити схилитися перед вогняним гемоном! Давос не плекав любові до червоної жриці, але і докір пані Леони не міг лишити без відповіді. — Пані Мелісандра є жрицею червоного бога. Королева Селиса сприйняла її віру, а з нею і багато інших. Але ще більше прихильників його милості вклоняються Седмиці, як раніше. Серед них і я сам. Він подумки помолився, щоб ніхто не спитав його про долю септу на Дракон-Камені або божегаю в Штормоламі. «А якщо спитають, то муситиму відповісти. Станіс не дозволив би мені брехати.» — Білу Гавань береже Седмиця! — оголосила пані Леона. — Ми не боїмося вашої червоної королеви та її бога. Хай надсилає чари та пристріт — молитви побожних людей захистять нас від зла! — Саме так, — мовив князь Виман і попестив пані Леону по плечі. — Князю Давосе, якщо ви й справді князь… я знаю, чого ваш самозваний король хоче від мене — заліза, срібла та зігнутих колін! — Він посунувся, щоб зіпертися на лікоть. — Перед тим, як загинути, князь Тайвин пообіцяв Білій Гавані повне пробачення за нашу підтримку Молодого Вовка. Мого сина мали повернути до мене негайно, щойно я сплачу викуп у три тисячі драконів і доведу свою вірність понад усякі сумніви. Руз Болтон, поставлений нашим Оборонцем Півночі, вимагає од мене відмови від прав на землі та замки князя Роголіса, проте присягається, що мої власні маєтності лишаться недоторканими. Вальдер Фрей, його тесть, пропонує одну зі своїх доньок мені за дружину, а також чоловіків донькам мого сина, що стоять позаду мене. Ці умови здаються мені щедрими і вельми годящими, щоб розпочати чесний і тривалий мир. Ви ж хочете, щоб я їх відкинув. Тож я питаю вас, Цибульний Лицарю: що пропонує мені князь Станіс за мою вірність та підтримку? «Війну, розпач і вереск людей у вогні» — трохи не відповів Давос, але вголос мовив: — Надію виконати свій обов’язок. Саме так Виманові Мандерлі сказав би сам Станіс. «Правиця має говорити голосом короля.» Князь Виман знову важко розплився у кріслі. — Обов’язок… зрозуміло. — Біла Гавань не досить сильна, щоб вистояти на самоті. Його милість король потрібен вам так само, як ви йому. Разом ви зумієте розбити спільних ворогів. — Ясний пане, — подав голос пан Марлон з-під своєї багато оздобленої сріблястої лицарії, — чи не дозволите поставити князеві Давосу кілька запитань? — Прошу, пане брате, — відповів князь Виман і прикрив очі повіками. Пан Марлон обернувся до Давоса. — Скільки північних князів оголосили себе прихильниками Станіса? Скажіть нам. — Арнольф Карстарк присягнувся стати на бік його милості. — Арнольф не є господарем у маєтностях Карстарків, лише каштеляном. Які замки, прошу пана, утримує у своїх руках князь Станіс? — Його милість обрав собі за стіл Ніч-Кром. На півдні йому належать Штормолам та Дракон-Камінь. Маестер Теомор прочистив горло. — Це тимчасово. Штормолам і Дракон-Камінь мають невеликі залоги і скоро впадуть. Ніч-Кром є страхолюдною руїною, де блукають тіні мертвих. Пан Марлон правив далі. — Скільки вояків Станіс може виставити у поле? Скажіть нам! Скільки з ним лицарів? Скільки лучників, охочої кінноти, важких щитників та списників? «Надто мало» — проказав про себе Давос. Станіс прийшов на північ, маючи не більше як півтори тисячі вояків… але якщо сказати їм, посольство приречене. Він пошукав якихось слів і не знайшов жодних. — Ваша мовчанка — саме та відповідь, якої я чекав, пане. Ваш король приведе нам лише нових ворогів. — Пан Марлон обернувся до свого вельможного родича. — Ясний пан князь запитали в цибульного лицаря, що нам пропонує Станіс. Дозвольте мені відповісти. Станіс пропонує нам поразку та смерть. Він хоче, щоб ви сіли на повітряного коня і прийняли бій мечем з вітру. Жирний князь повільно розплющив очі — так, ніби навіть це зусилля було для нього надмірним. — Мій брат у перших каже, як ріже — утім, як і завжди. Чи маєте ви для мене ще якісь слова, Цибульний Лицарю? Може, нам час кінчати цей блазенський вертеп? Мене стомлює дивитися на ваше обличчя. Давос відчув холодок розпачу. «Його милість мав би надіслати іншу людину — вельможного пана, лицаря або маестра. Когось, хто говорив би від його імені, не запинаючись на власному язиці.» — Смерть, — мимоволі вимовилися слова, — так, смерть буде. Ваша вельможність втратили сина на Червоному Весіллі. Я втратив чотирьох на Чорноводі. А чому? Бо Ланістери захопили престол неправдою та свавіллям. Поїдьте до Король-Берега і подивіться на Томена власними очима, якщо не вірите мені. Та навіть сліпий побачить! Кажете, що Станіс має вам запропонувати? Помсту! Відплату за моїх синів та за вашого, за чоловіків, батьків та братів. Помсту за вашого вбитого володаря, за вашого замордованого короля, за винищених принців. Помсту і відплату! — Так! — писнув раптом дівчачий голос, тонкий та високий. Він належав дівчинці-підліткові з білявими бровами та довгою зеленою косою. — Вони вбили князя Едарда, пані Кетлін і короля Робба! — вигукнула вона. — Нашого короля, який був добрий та відважний. А Фреї підступно його вбили! Якщо князь Станіс обіцяє помститися за нього — ми повинні стати за князя Станіса. Мандерлі притяг її ближче до себе. — Віло! Щоразу, як ти розтуляєш рота, мені кортить віддати тебе до сестер-мовчальниць. — Я лише сказала… — Ми всі чули, що ти сказала! — відповіла старша дівчина, її сестра. — Дитячу дурість! Не смій плескати поганим язиком про наших друзів Фреїв. Один з них скоро стане твоїм паном і чоловіком. — Ні! — вигукнула дівчина, заперечливо струшуючи головою. — Ніколи! Нізащо! Вони вбили короля! Князь Виман побуряковів. — Де ж пак! Коли настане призначений день, ти прокажеш весільні обітниці, бо інакше підеш у сестри-мовчальниці й більше не вимовиш ані слова! Бідолашну дівчинку наче вдарили. — Дідусю, благаю вас!… — Тихо, дитино, — мовила пані Леона. — Ти чула волю пана діда. Мовчи! Ти нічого про це не знаєш. — Я знаю про обітницю! — наполягала дівчина. — Маестре Теоморе, скажіть їм! За тисячу років перед Завоюванням було складено обітницю. У Вовчому Лігві перед старими богами та новими проголосили священні присяги. Коли нас зусібіч обсідали біди, коли ми не мали жодного друга і союзника, коли нас вигнали, наче собак, з власної домівки, погрожуючи відняти життя — тоді вовки прихистили нас, нагодували і вберегли від ворогів. Це місто побудоване на землі, подарованій ними! А у відповідь ми присягнулися, що завжди лишимося їхніми вірними слугами. Слугами Старків! Маестер поперебирав пальцями ланцюг на шиї. — Так, урочисті присяги були складені Старкам зимосіцьким. Але Зимосіч розорено, а дім Старк загинув. — Бо їх усіх свавільно винищили! Заговорив інший Фрей. — Князю Вимане, чи можна мені?… Виман Мандерлі кивнув головою. — Раегаре. Ми завжди раді чути ваші шляхетні поради. Раегар Фрей відповів на милість князя уклоном. Він мав років тридцять віку, похилі плечі, опукле черевце, вбраний був у багатий жупан м’якої ягнячої вовни, облямований срібнотканим альтембасом. Кунтуш він мав такий самий срібнотканий, підбитий білкою та застебнутий при горлі пряжкою в подобі двох башт. — Панно Віло, — мовив він до зеленокосої дівчини. — Вірність є великою чеснотою. Сподіваюся, ви так само берегтимете вірність Малому Вальдеру, коли вас поєднають у шлюбі. Щодо Старків… їхній дім вимер лише у чоловіках. Сини князя Едарда загинули, але доньки живі. Молодша зараз їде на північ, щоб одружитися з відважним Рамзаєм Болтоном. — Рамзаєм Сніговієм! — зухвало виправила Віла Мандерлі. — Воля ваша. Хай яким є його ім’я, скоро він побереться з Ар’єю Старк. Якщо ви бажаєте дотриматися присяг і обітниць, подаруйте йому свою вірність — бо саме він стане князем на Зимосічі та вашим зверхнім володарем. — Ніколи він не буде мені володарем! Він змусив пані Роголіс до шлюбу, а потім зачинив її у підземеллі, де вона з голоду погризла собі пальці! Шепіт згоди пробіг Двором Водяника. — Дівчина каже правду, — мовив кремезний чоловік у біло-ліловому вбранні, чия делія була застібнута двійком схрещених спижевих ключів. — Руз Болтон лукавий та холодний, як лід, але з Рузом так-сяк можна мати справу. Знали ми й гірших. Але той його байстрюк… кажуть, він — безжальне, скажене чудовисько. — Кажуть?! — Раегар випнув шовковисту бороду і глузливо вишкірився. — Вороги кажуть, так… але справжнім чудовиськом був Молодий Вовк. Радше звір, ніж юнак, він аж надувався пихою та жагою крові. А віри та честі не мав, про що мій вельможний пан дід самі дізналися на своє горе. Він розвів руками, наче вибачаючись. — Я не можу винуватити Білу Гавань за підтримку Робба Старка. Пан дід зробили ту саму прикру помилку. В усіх битвах Молодого Вовка Біла Гавань та Близнюки билися біч-обіч під його прапорами. Робб Старк зрадив нас усіх. Він покинув північ на безжальне свавілля залізняків, щоб викраяти собі гарненьке королівство на Тризубі. А тоді покинув і річкове панство, яке віддало йому все! Він розірвав шлюбну угоду з моїм дідом і одружився з першою ж західнячкою, що вкинулася йому в око. Молодий Вовк, кажете? То був ниций пес, а собаці — собача смерть! На Двір Водяника впала тиша. Давос відчув моторошний холод у повітрі. Князь Виман дивився на Раегара згори вниз, наче на таргана, якого слід добряче прикласти п’ятою… але раптом поважно закивав, аж підборіддя затрусилися. — Саме так, пес. Він приніс нам лише горе та смерть. Ниций, негідний пес. Кажіть далі. Раегар Фрей продовжив. — О так, він приніс горе та смерть… а цей цибульний князьок принесе ще — своїми балачками про помсту і відплату. Розплющте ж очі, як розплющив їх мій пан дід! Війну П’яти Королів майже скінчено. Нашим королем є Томен… єдиним королем! Треба допомогти йому залікувати рани цього прикрого розбрату. Як законний син Роберта, спадкоємець оленя та лева, він має повне право на Залізний Престол. — Мудрі та правдиві слова, — закивав князь Виман Мандерлі. — Зовсім ні! — тупнула ногою Віла Мандерлі. — Замовкни, капосна дитино! — дорікнула пані Леона. — Юні дівчата мають бути прикрасою для ока, а не відразою для вуха! Вона схопила дівчину за косу і під вереск потягла геть із палати. «Ось іде останній мій друг при цьому дворі» — подумав Давос. — Віла завжди була свавільною дитиною, — винувато вимовила її сестра. — Боюся, і дружина з неї буде така сама. Раегар здвигнув плечима. — Нема сумніву, шлюб її пом’якшить. Твердою рукою і добрим словом… — А якщо ні — то в сестри-мовчальниці! — Князь Виман посовався на кріслі. — Щодо тебе, Цибульний Лицарю… я наслухався досить зради для одного дня. Ти хочеш піддати моє місто небезпеці заради облудного короля і облудного бога. Змушуєш пожертвувати єдиним живим сином, щоб Станіс Баратеон міг посадити свою погордливу дупу на престол, на який не має жодних прав. Але я цього не зроблю. Ані заради твоїх умовлянь, ані заради твого хазяїна, ані заради будь-кого. Князь Білої Гавані відштовхнувся і став на ноги. Од надміру зусиль шиєю його побігла барва. — Ти не лицар, а перемитник, що з’явився красти моє золото і проливати мою кров. Ти хотів забрати голову мого сина — я ж натомість заберу твою. Варта! Схопити цю людину! Не встиг Давос поворухнутися, як його оточили вістря сріблястих тризубів. — Пане князю! — гукнув він. — Але ж я посол! — Справді? Ти прокрався до мого міста, наче перемитник. Я оголошую, що ти не князь, не лицар, не посол — але злодій та шпигун, поширювач брехні та зради. Я б мав видерти тобі язика гарячими кліщами та віддати до Жахокрому на білування. Але Мати Вишня має милосердя, і я теж. Він махнув до пана Марлона. — Пане брате, відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки. Я хочу мати їх у себе ще до вечері — бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті! Залізний керманич Дмухав північний вітер, коли «Залізна перемога» обігнула ріг і увійшла до священної затоки, званої Колискою Нагги. Віктаріон стояв на носі поруч з Нутом Голієм. Попереду маяв священний берег Старого Вика і порослий травою пагорб над ним, де з землі витикалися ребра Нагги, схожі на велетенські білі дерева — у обсязі як щогла дромона, але удвічі вищі. «Кістки палат короля Герея.» Віктаріон відчув стародавні чари цього місця. — Балон стояв під цими кістками, коли вперше нарікав себе королем, — пригадалося йому. — Він заприсягнувся повернути нам волю, і Тарле Тричі-Потоплий поклав йому на голову вінця плавникового дерева. «Балон! — кричали всі тоді. — Балон! Король Балон!» — Ваше ім’я кричатимуть іще гучніше, — мовив Нут. Віктаріон кивнув, хоча певності Голія не поділяв. «Балон мав трьох синів і доньку, яку дуже любив.» Те саме він сказав і своїм капітанам у Калин-Копі, коли його вперше закликали заявити права на Морекамінний Престол. — Балонові сини мертві, — заперечив Рудий Ральф Мурованець. — Аша — жінка. Ви ж були міцною правицею свого брата, і тепер мусите підняти зроненого ним меча. Коли Віктаріон нагадав, що за наказом Балона вони утримують Калин-Коп проти північан, Ральф Кенінг відповів: — Вовки зламані та знищені, ясновельможний. Що за хосен — утримати це болото, але втратити острови? А Ральф Перебийнога додав: — Вороняче Око надто довго плавав за морями. Він уже не знає, хто ми є і чим живемо. «Еурон Грейджой, король на Островах та Півночі.» Від самої думки у серці прокидався старий гнів, та все ж… — Слова — то вітер, — відповів їм Віктаріон, — а з вітру є користь лише тоді, коли ним повняться наші вітрила. Ви хочете, щоб я бився з Воронячим Оком? Щоб брат пішов на брата, залізянин на залізянина? Все ж Еурон лишався його старшим братом, хай скільки крові стояло між ними. «Нема прокляття гіршого, ніж те, що падає на братовбивцю.» Та коли прибув заклик від Мокрочуба, заклик на король-віче — тоді усе змінилося. «Аерон говорить голосом Потоплого Бога, — нагадав собі Віктаріон, — і якщо Потоплий Бог бажає, щоб я сидів на Морекамінному Престолі…» Наступного ж дня він віддав провід над залогою Калин-Копу Ральфу Кенінгу, а сам рушив суходолом до річки Лихоманки, де серед очерету та верболозу ховався Залізний Флот. Буремні моря та примхливі вітри трохи затримали його в дорозі, але втрачено було лише один корабель. І ось нарешті він удома. «Журба» та «Залізна помста» йшли просто позаду, поки «Залізна перемога» огинала виступ землі. Далі виднілися «Важка рука», «Залізний вітер», «Сірий привид», «Князь Квелон», «Князь Вікон», «Князь Дагон» і решта — дев’ять десятих Залізного Флоту на вечірньому припливі довгою нерівною вервечкою, що тягнулася назад на багато верст. Споглядання їхніх вітрил тішило серце Віктаріона Грейджоя. Жоден чоловік не кохав своїх дружин так палко, як великий керманич Залізного Флоту кохався у своїх кораблях. Уздовж священних берегів Старого Вика, скільки бачило око, стояли лодії, витикаючи в небо щогли, наче списи. У глибших водах хилиталися захоплені кораблі: кочі, думбаси, дромони, узяті в наскоках або на війні, надто великі, щоб лягти черевом на берег. На носах, стернах та щоглах майоріли знайомі прапори. Нут Голій примружився у бік берега. — Чи то не «Морська пісня» князя Харло? Голій був дужий кремезний чолов’яга, кривоногий та довгорукий, але очі його вже втрачали колишню гостроту. Замолоду ж він кидав сокири так влучно, що міг би залюбки голити ними бороду — так казали люди. — Еге ж, «Морська пісня». — Схоже, Родрік Читайло відірвався-таки від своїх книжок. — А онде стоїть «Громобій» старого Трима, а коло нього «Нічний літун» Чорноплива. Віктаріонові очі були гострі, як зазвичай, і ними він без хиби упізнавав кожен корабель навіть зі згорнутими вітрилами та немічно обвислими прапорами — як личило великому керманичеві Залізного Флоту. — «Срібний плавець» теж тут. Котрийсь із родичів Савейна Ботлика. Віктаріон чув, що Вороняче Око потопив князя Ботлика, а його спадкоємець загинув при Калин-Копі. Але ж лишалися ще брати та інші сини. «Скільки їх? Четверо? Та ні, п’ятеро. І жоден не має причини любити Вороняче Око.» І ось він побачив її: однощоглову галеру, струнку та низьку, з темно-червоним коробом. Її вітрила, нині згорнуті, були чорні, наче небо без зірок. Навіть стоячи на котві, «Тиша» виглядала лютою і стрімкою. На носі її виднілася чорна залізна діва з простягнутою вперед рукою, тонким станом, високими пишними грудьми, довгими звабливими ногами. Грива чорного залізного волосся летіла за вітром позаду голови, а очі були зроблені з перломутеру. Єдине, чого вона не мала — це вуст. Віктаріонові руки самі собою стиснулися в кулаки. Тими кулаками він на смерть забив чотирьох чоловіків і одну жінку. Хоча волосся йому вже притрусило памороззю, сила у бичачих грудях і пласкому, наче в юнака, животі анітрохи не змарніла. «Нема гіршого прокляття в очах богів та людей, ніж те, що падає на братовбивцю» — нагадав йому Балон того дня, коли відсилав Вороняче Око у вигнання за море. — Він тут, — мовив Віктаріон до Голія. — Спустити вітрила. Далі підемо на веслах. Накажи «Журбі» та «Залізній помсті» стати між «Тишею» та морем. Решті флоту зачинити затоку. Нікого не випускати, крім як за моїм наказом — ані людину, ані птаха. Люди на землі вже побачили їхні вітрила; берегом затоки бігли привітні вигуки друзів та родичів. Але з «Тиші» не пролунало жодного звуку. На її чардаку жоден з німих жеглярів, зібраних по нитці з усіх країв світу, не вимовив ані слова, поки «Залізна перемога» наближалася до берега. Чорні, як ніч, створіння мовчки витріщалися на нього; були там і волохаті опецьки, схожі на мавп Софоріосу. «Почвари, а не люди» — подумав Віктаріон. Вони кинули котву за десять сажнів до «Тиші». — Спустіть човна. Піду на берег. Поки веслярі сідали на лави, він застебнув паса з мечем на лівому стегні та кинджалом на правому. Нут Голій накинув великому керманичеві на плечі корзно, зроблене з дев’яти шарів золотої парчі у подобі кракена Грейджоїв, чиї мацаки висіли аж до чобіт. Під корзном Віктаріон мав на собі важку сіру кольчугу на кубраку вивареної шкіри. У Калин-Копі він набув звички не знімати кольчугу ані вдень, ані вночі — адже стерті плечі та біль утоми в спині пережити легше, ніж криваву різачку. Варто лишень було отруйним стрілам болотних чортів дряпнути шкіру людини — і за кілька годин вона судомилася і верещала, поки її життя стікало червоно-бурим потоком униз ногами. «Хай хто сяде на Морекамінний Престол, а давати ради болотним чортам доведеться мені.» Віктаріон вдягнув на голову високого чорного шолома, зробленого у подобі залізного кракена, чиї мацаки плелися уздовж щік і стрічалися під щелепою. Човен був уже готовий. — Лишаю скрині на тебе, — мовив він до Нута, перебираючись через облавок. — Добре їх бережи. Від тих скринь залежало чимало на майбутньому вічі. — Збережу, ваша милосте. Віктаріон кисло скривився і кинув у відповідь погляд спідлоба. — Я ще не король. І поліз додолу в човен. У прибої на нього чекав Аерон Мокрочуб із міхом морської води, підвішеним на ремінці під пахвою. Жрець був кощавий, тонкий і довготелесий, хоча нижчий за Віктаріона. Ніс його виростав з кістлявого обличчя, наче акулячий плавець, а очі скидалися на сіре залізо. Борода сягала пояса, переплутані пасма волосся ляпали ззаду по ногах, коли дмухав вітер. — Брате, — мовив він, а холодні хвилі тим часом пінилися білим навколо їхніх литок, — що мертве, те вже не помре. — Ба постане знов, тверде і непохитне. Віктаріон зняв шолома і став на коліна. Затока наповнила його чоботи, просочилася крізь штани… а Аерон додав струмок солоної води згори на чоло. І вони молилися разом. — Де наш брат Вороняче Око? — запитав великий керманич в Аерона Мокрочуба, коли молитва скінчилася. — Його шатро — золототканої парчі, де найгарячіший тлум. Він оточив себе безбожниками та почварами — ще гірше, ніж було колись. Кров нашого батька зіпсувалася у його жилах. — Так само, як і кров нашої матері. Віктаріон не хотів згадувати про братовбивство у божому місці попід кістками Нагги та палатами короля Герея. Але багато ночей поспіль йому снилося, як він вганяє закольчуженого кулака в усміхнену мармизу Еурона, як лупиться його плоть, а погана кров вільно бризкає навколо. «Ні, не можна. Я дав слово Балонові.» — Усі зібралися? — спитав він свого благочинного брата. — Усі, хто важить. Керманичі й королі. — На Залізних островах це було одне й те саме. Кожен керманич на своєму чардаку був королем, а кожен король мав керманити власним кораблем. — То ти заявиш права на батькову корону? Віктаріон уявив себе на Морекамінному Престолі. — Якщо така буде воля Потоплого Бога. — Хвилі прокажуть його волю, — мовив Аерон Мокрочуб, відвертаючись. — Дослухайся до хвиль, брате. — Дослухатимуся. Йому стало цікаво, як лунатиме його ім’я у шурхоті хвиль та закликах капітанів-королів. «Якщо ся чара справді мусить перейти до мене, я не відставлю її убік.» Навколо зібралася юрба — вітати, зичити щастя і добра, шукати ласки та милості. Віктаріон побачив біля себе людей з усіх островів: Чорнопливів, Темніїв, Косовидів, Голодрівів, Витягів і багато інших. Дівери зі Старого Вику, Дівери з Великого Вику, Дівери з Косача — з’явилися усі до одного. Виднілися тут і Киді, хоча їх зневажали усі порядні люди. Не надто поважні Чабани, Ткалі та Плетуни терлися серед домів стародавніх та гордовитих; були там навіть найнижчі з нижчих, Покори, у чиїх жилах текла кров робів та дружин з солі. Хтось із Вольмарків ляснув Віктаріона по спині; двоє Сторчів пхнули йому до рук міх вина. Він зробив довгий ковток, витер рота і дозволив провести себе до вогнищ — послухати пліток про війну, корони, здобич, про славу та волю, що чекала на них за його правління. Того вечора жеглярі Залізного Флоту спорудили вище прибою велетенське ташне шатро, де Віктаріон вітав півсотні уславлених капітанів бенкетом зі смаженої козятини, солоної тріски та морських раків. На бенкеті з’явився і Аерон; він їв рибу і пив воду, а капітани лили в горлянки стільки пива, що потопили б і Залізний Флот. Багато з них пообіцяли йому свої голоси: Фралег Могутній, хитромудрий Алвин Гострун, горбань Гото Харло. Гото навіть запропонував йому власну дочку за королеву. — Мені не щастить з дружинами, — відповів йому Віктаріон. Перша його жінка померла на породільському ложі, привівши мертву доньку. Другу забрала віспа. А третя… — Король мусить мати спадкоємця, — наполягав Гото. — Вороняче Око привіз трьох синів і хоче показати їх вічу. — То байстрюки та мішанці. Скільки років твоїй доньці? — Дванадцять, — відповів Гото. — Гарна собою, плідна, щойно розквітла, з волоссям кольору меду. Груди ще малуваті, зате стегна добрі. Вродилася у мати, не в мене. Віктаріон зрозумів, що насправді Гото хотів цим сказати: дівчина не мала горба на спині. Але коли спробував уявити її собі, перед очима постала дружина, яку він убив власноруч. Він схлипував з кожним завданим їй ударом, а потім сам відніс до скель і віддав крабам. — Я охоче погляну на дівчину, коли вдягну королівського вінця, — мовив Віктаріон. На краще Гото не смів сподіватися, а відтак зашкандибав геть, задоволений. Складніше виявилося задовольнити Баелора Чорноплива. Молодик з гладко голеним, вродливим обличчям присів коло ліктя Віктаріона, вдягнений у сорочку ягнячої вовни з чорно-зеленим візерунком та кирею, підбиту соболями і скріплену срібною семикутною зіркою. Він прожив вісім років заручником у Старограді й повернувся звідти прихильником семи богів зелених земель. — Балон був божевільний, Аерон — ще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх, — мовив князь Баелор. — Як щодо вас, великий керманичу? Якщо я загукаю ваше ім’я, ви припините цю дурну війну? Віктаріон насупив брови. — Чи не хочете ви, щоб я зігнув коліна? — Якщо треба буде, то й так. Ми не зможемо вистояти супроти всього Вестеросу. Король Роберт довів це на наше горе. Балон казав, що радо заплатить залізом за нашу волю, але насправді за обидві Балонові корони заплатили наші дружини своїми порожніми ліжками. Однією з таких була моя мати. Старий звичай помер. — Що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне. Через багато століть люди співатимуть пісень про Балона Відважного. — Краще сказати, Балона Вдовителя. Я б охоче зміняв таку волю на живого батька. Ви можете повернути його мені? Коли Віктаріон не відповів, Чорноплив пирхнув і пішов геть. У шатрі ставало задушливо та димно. Двоє синів Горольда Дівера перекинули стіл у бійці; Віл Покір програв заклад і мусив їсти власний чобіт; Малий Ленвид Темній заграв на скрипку, а Ромні Ткаль заспівав «Криваву чару», «Сталевий дощ» та інших старих наскочницьких пісень. К’ярл Дівчисько і Елдред Кидь станцювали танок пальців; коли один з Елдредових пальців прилетів просто у кухоль з вином перед Ральфом Перебийногою, здійнялося ревище сміху. Серед загальних веселощів йому почувся і жіночий сміх. Віктаріон підвівся і побачив її коло запони шатра — вона шепотіла щось у вухо К’ярлові Дівчиську, і той теж заливався реготом. Віктаріон сподівався, що їй не стане дурощів з’явитися тут, але все ж посміхнувся, коли побачив. — Ашо! — покликав він потужним і владним голосом. — Ходи сюди, небого! Вона проштовхалася до нього — струнка, гнучка, у високих чоботях з плямами солі, сірих вовняних штанях, товсто підбитій брунатній сорочці та розпущеній на грудях шкірянці без рукавів. — Дядьо! — Аша Грейджой була висока, як на жінку, але мусила стати навшпиньки, щоб поцілувати його в щоку. — Щаслива бачити вас на моєму королево-вічі. — Королево-вічі? — зареготав Віктаріон. — Ти, часом, не налигалася чогось міцного, люба небого? Сідай. Я не бачив на березі твого «Чорного вітру». — Я витягла його на берег попід замком Норна Дівера і перетнула острів верхи. — Вона всілася на ослоні й непроханою почастувалася вином з кухля Нута Голія. Нут перешкоди не чинив — він давно заснув на столі п’яний. — Хто утримує Калин-Коп? — Ральф Кенінг. Після смерті Молодого Вовка нам лишилися надокучати тільки болотні чорти. — Старки — не єдині північани. Залізний Престол поставив Оборонцем Півночі князя на Жахокромі. — Ти взялася вчити мене ремесла війни? Я бився у битвах, коли ти смоктала мамчине молоко. — І зазнавали у них поразок, — зухвало відказала Аша і ковтнула вина. Віктаріон не любив згадувати про Файний острів. — Кожен чоловік має програти битву замолоду, щоб не програти війну на схилі літ. Сподіваюся, ти не прийшла заявити права на престол? Аша піддражнила його посмішкою. — А раптом прийшла? — Багато людей ще пам’ятають тебе крихітним дівчам, що плавало голяка у морі та гралося в ляльки. — В сокири я теж гралася. — Так, гралася, — визнав Віктаріон, — але жінці потрібен чоловік, не престол. Коли я стану королем, то знайду тобі належну пару. — Мій дядьо такий добрий. А чи знайти вам гарненьку дружину, коли я стану королевою? — Мені не щастить з дружинами. Чи довго ти вже тут? — Досить довго, щоб побачити: дядечко Мокрочуб розбурхав більше, ніж сподівався. Тепер і Трим хоче заявити права, а від Тарле Тричі-Потоплого чули, що справжнім спадкоємцем чорного роду є Марлон Вольмарк. — Король має походити з кракенів. — Вороняче Око — з кракенів. Старший брат має перевагу над молодшим. — Аша нахилилася ближче. — Але я вродилася від лона короля Балона, тому мої права вищі за вас обох. Слухайте, дядечку… Зненацька навколо настала тиша. Співи обірвалися, Малий Ленвид Темній опустив скрипку, люди почали обертатися. Завмер навіть стукіт мисок та ножів. До бенкетного шатра увійшло з тузінь новоприбульців. Віктаріон побачив Гостропикого Джона Мрава, Торвольда Бурозуба, Ліворукого Лукаса Кидя. Гермунд Ботлик схрестив руки на визолоченому панцирі, якого зняв з ланістерівського капітана під час першого повстання Балона. Поруч став Косовид з Косача. Позаду виднілися Кам’яний Кулак, Квелон Покір та Рудий Весляр з довгими вогняними косами. Був там і Ральф Чабан, і Ральф із Княж-Пристані, і К’ярл Роб. А посеред них — Вороняче Око, Еурон Грейджой. «Анітрохи не змінився, — подумав Віктаріон. — Такий самий, як того дня, коли посміявся з мене і поїхав геть.» Еурон був найпоказніший вродою з синів князя Квелона, і за три роки у вигнанні його врода не змарніла. Волосся він мав чорне, мов море опівночі, без жодної сивої волосини, а обличчя над ошатною темною бородою лишилося гладким та білошкірим. Ліве око Еурона вкривала чорна шкіряна латка, але праве сяяло блакиттю, наче літнє небо. «Його усміхнене око» — подумав Віктаріон, а вголос мовив: — Вороняче Око. — Король Вороняче Око, — усміхаючись, виправив Еурон. Вуста його у світлі ліхтаря виглядали темно-синіми, схожими на синці. — Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного! — підвівся з місця Мокрочуб. — Не може безбожник… — …сидіти на Морекамінному Престолі, авжеж. — Еурон окинув поглядом намет. — Але так сталося, що віднедавна я часто сиджував на Морекамінному Престолі. І не чув божих заперечень. — Його усміхнене око яскраво блищало. — Та й хто знає про богів більше за мене? Кінські боги і вогняні боги, зроблені з золота боги з коштовними очима, різьблені з кедрового дерева боги, вирубані просто у скелях боги, невидимі повітряні боги… я знаю їх усіх. Я бачив, як люди прикрашали їх квітами, як випускали на їхню честь кров з биків, кіз або малих дітей. Я чув молитви до них півсотнею різних мов. Зціли мою суху ногу, примусь красну діву мене покохати, даруй мені здорового сина… Врятуй мене, настав на шлях істини, зроби мене багатим… захисти мене! Захисти від ворогів, від темряви, від крабів у череві, від коневладців, від людоловів, від сердюків на моєму порозі. Захисти мене від «Тиші»! Еурон засміявся. — Безбожник?! Що ти таке кажеш, Аероне? Та я найпобожніший з усіх, хто ставив вітрило! Ти, Мокрочубе, служиш одному богові, а я прислужився десяти тисячам! Бо від Ібу до Асшаю люди, забачивши мої вітрила, починали молитися своїм богам. Жрець підняв кощавого пальця. — Вони моляться деревам, золотим бовванам та цапоголовим почварам! Хибним та облудним… — Таки-так, — перервав його Еурон, — і за цей прикрий гріх я вбиваю їх усіх. Проливаю їхню кров на море, а їхніх верескливих жінок засіваю власним сім’ям. Їхні дрібні божки не в змозі мене зупинити, тож ясна річ — вони хибні. Бачиш, Аероне: я вірніший нашій вірі навіть за тебе. Може, це ти мусиш стати переді мною на коліна і просити благословення? Рудий Весляр гучно зареготав, і до нього приєдналося багато інших. — Йолопи! — мовив жрець. — Йолопи, жалюгідні роби та сліпці — ось ви хто. Невже ви не бачите, хто перед вами? — Король! — відповів Квелон Покір. Мокрочуб плюнув на землю і вийшов геть у нічну пітьму. Коли він пішов, Вороняче Око обернув своє усміхнене око на Віктаріона. — Великий керманичу, хіба не маєте ви привітань для брата, що довго блукав світом, а тепер повернувся? А ти, Ашо? Як ся має твоя вельможна матінка? — Погано, — відповіла Аша. — Хтось зробив її удовою. Еурон здвигнув плечима. — Я чув, то Буребог скинув Балона у прірву на смерть. Але якщо це людина, то хто ж вона? Назви її ім’я, небого, і я сам помщуся за смерть брата. Аша скочила на ноги. — Ви знаєте його ім’я незгірш мене! Три роки вас тут не було, і раптом «Тиша» повертається за день по смерті панотця! — Ти звинувачуєш мене? — зовсім незлобиво запитав Еурон. — А маю? Рішучість у Ашиному голосі змусила Віктаріона спохмурніти. Небезпечно було так говорити з Воронячим Оком, хай його єдине око сяяло зараз добрим гумором. — Чи повеліваю я вітрами? — запитав Вороняче Око своїх посіпак. — Ні, ваша милосте, — відповів Косовид з Косача. — Жодна людина не повеліває вітрами, — додав Гермунд Ботлик. — От якби ж ви могли! — мовив Рудий Весляр. — Ви б тоді попливли, куди схотіли, і ніколи б не знали спокою. — Ось маєш відповіді з вуст трьох відважних мореплавців, — обернувся до Аші Еурон. — «Тиша» була у морі, коли помер Балон. Якщо сумніваєшся у дядьковому слові, дозволяю тобі допитати усіх на моєму кораблі. — Німих почвар із далеких країн? О так, це саме те, чого мені бракує! — Тобі бракує доброго чоловіка. — Еурон знову обернувся до своїх звіряток. — Торвольде, ану ж скажи, бо я забувся. Ти маєш дружину? — Лише одну, — вишкірився Торвольд Бурозуб, щедро показуючи, за що йому дали його прізвисько. — А я неодружений! — оголосив Ліворукий Лукас Кидь. — І не без причини, — зауважила Аша. — Самі ж кажете: хай всі вас зневажають. А ми, жінки, зневажаємо найбільше. Та не дивися на мене такими жалібними очима, Лукасе! Ти ж маєш свою уславлену лівицю! І показала кілька рухів туди-сюди нижче пояса власним кулаком. Кидь вилаявся, але Вороняче Око поклав йому долоню на груди. — Яка нечемна розмова, люба Ашо! Ти завдала нашому Лукасові удару в найвразливіше місце! — Хіба я влучила? Я кидаю сокири незгірш будь-якого чоловіка, та коли ціль така крихітна… — Дівчисько забувається, — загарчав Гостропикий Джон Мрав. — Балон дозволив їй думати, що вона чоловік! — Твій батько зробив ту саму помилку з тобою, — миттю відказала Аша. — Віддай її мені, Еуроне! — попрохав Рудий Весляр. — Я ляскатиму її по дупці, доки та не зачервоніється, як мої коси! — Ходи, спробуй, — відповіла Аша, — і довіку матимеш прізвисько Рудий Євнух. У руці в неї був метальний топірець; вона підкинула його у повітрі й спритно упіймала. — Ось мій чоловік, дядьо! Кожен, хто мене хоче, мусить спершу мати справу з ним! Віктаріон щосили грюкнув кулаком по столі. — Я не дозволю тут проливати кров! Еуроне, забирай своїх підчихвостів і забирайся сам! — Я чекав на тепліші вітання, братику. Адже я старший за тебе… і невдовзі стану твоїм законним королем. Віктаріонове обличчя потемніло, наче хмара. — Хай король-віче скаже, кому носити корону з плавнику. Отоді й подивимося. — У цьому я мушу погодитися. Еурон приклав два пальці до латки на лівому оці на знак вітання і пішов. Решта посунула по п’ятах, наче зграя собак. Тиша проводжала їх, аж доки Малий Ленвид Темній не підняв скрипку та не заграв. Знову полилося річкою вино та пиво, але кількоро гостей раптом десь загубили спрагу. Елдред Кидь вислизнув назовні, притискаючи до себе скривавлену руку. Далі зникли Віл Покір, Гото Харло та чималий гурт Діверів. — Дядьо. — Аша поклала руку йому на плече. — Прогуляймося, якщо ваша ласка. Ззовні намета починався сильний вітер; блідим ликом місяця стрімко летіли хмари — наче галери, що набирають швидкість для таранного удару. Зірки були бляклі та нечисленні. Уздовж берега, скільки бачило око, лежали лодії, здіймаючи ліс високих щогл з прибою до неба. Віктаріон чув, як риплять їхні короби, вкладаючись на пісок, чув бриніння линв, ляскання прапорів. Далі, у глибших водах затоки, хилиталися на котві більші кораблі — похмурі тіні, огорнуті імлою. Вони пішли удвох уздовж берега коло самого прибою, якнайдалі від таборів та вогнищ. — Скажіть правду, дядьо, — спитала Аша, — чому Еурон зник тоді так раптово? — Вороняче Око часто ходив у наскоки. — Та ніколи так надовго. — Він повів «Тишу» на схід. У дальню подорож. — Я спитала, чому він зник, а не куди. Коли Віктаріон не відповів, Аша продовжила: — Мене тут не було, коли «Тиша» вирушала в похід. Я пішла «Чорним вітром» навколо Вертограду аж до Порогів і вкрала кілька коштовних дрібничок в лисенійських піратів. Коли ж я повернулася, Еурон зник, а ваша нова дружина була мертва. — То була всього лише дружина з солі. Він не чіпав інших жінок, відколи віддав її крабам. «Треба буде взяти дружину, як стану королем. Справжню дружину — королеву, щоб виношувала мені синів. Король мусить мати спадкоємця.» — Батько відмовлялися згадувати про неї, — мовила Аша. — Який хосен згадувати про те, чого вже ніхто не змінить? — Його стомила розмова про дружину. — Я бачив тут лодію Читайла. — Щоб виманити його з Книжкової Вежі, знадобилися усі мої чари. «То вона має за себе дім Харло.» Віктаріон спохмурнів ще тяжче. — Ти не можеш сподіватися правити островами. Ти жінка. — А, то ось чому я ніколи не могла перемогти у змаганні, хто далі сцить? — засміялася Аша. — Прикро казати, дядьо, але ви, можливо, маєте рацію. Чотири дні й чотири ночі я пила з капітанами та королями, слухала, що вони кажуть… і чого не кажуть — теж. Зі мною мої власні люди і чимало Харлів. Я маю за себе також Трістіфера Ботлика і ще кількох. Але їх не досить. Вона копнула камінець, і той ляпнувся у воду між двома лодіями. — Тому я маю намір вигукнути ім’я мого дядька. — Котрого дядька? — запитав він похмуро. — Ти маєш трьох. — Чотирьох. Послухайте мене, дядьо. Я сама покладу вам на чоло вінця плавникового дерева… якщо ви погодитеся поділити правління. — Поділити? Як це? Дівчина верзла казна-що. «Невже вона хоче стати моєю королевою?» Раптом Віктаріон подивився на Ашу такими очима, якими ніколи не бачив раніше. Його чоловіча міць почала твердішати. «Вона Балонова дочка» — нагадав він собі. Він пам’ятав її ще дівчинкою, що жбурляла у двері маленькі топірці. А відтак рішуче схрестив руки на грудях. — На Морекамінному Престолі є місце лише одному. — То хай на ньому сидить мій дядьо, — відповіла Аша, — а я постою за вами, захищаючи вам спину та шепочучи у вухо. Жоден король не може правити сам. Навіть коли на Залізному Престолі сиділи дракони, їм допомагали інші. Правиці Короля. Дозвольте мені стати вашою Правицею. Жоден король на Островах ніколи не мав Правиці, не кажучи вже про жінку-Правицю. «Керманичі та королі реготатимуть з мене за вином та пивом.» — Навіщо тобі ставати моєю Правицею? — Щоб покінчити з війною, перш ніж вона покінчить з нами. Ми звоювали собі все, що могли звоювати… і втратимо все так само швидко, якщо не укладемо мир. Я вже так упадала коло пані Гловер, аж далі нікуди… і вона заприсяглася, що її пан чоловік зі мною говоритиме. Якщо ми віддамо назад Жбир-у-Пущі, Торгенів Закут і Калин-Коп, каже вона, то північани віддадуть нам Зміїв Ріг і увесь Каменястий Берег. На тих землях майже ніхто не живе, а вшир та вздовж вони вдесятеро переважають усі острови, разом узяті. Обмін заручниками скріпить угоду, і обидві сторони погодяться з’єднатися у спільній справі, якщо Залізний Престол… Віктаріон стиха реготнув. — Ця пані Гловер шиє тебе в дурні, небого. Зміїв Ріг і Каменястий Берег вже наші. Навіщо нам щось віддавати? Зимосіч розорено і спалено, Молодий Вовк гниє у землі без голови. Ми матимемо собі всю північ, як мріяв твій вельможний батько. — Можливо. Коли лодії навчаться плавати між деревами. Рибалка може підчепити на гачок хоч сірого кита, але той потягне його донизу на смерть, якщо не перерізати волосінь. Північ занадто велика для нас, і північан там забагато. — Повертайся до своїх ляльок, небого. А війни та завоювання залиш воїнам. — Віктаріон показав їй свої кулаки. — Я вже маю і правицю, і лівицю. Зайва рука мені не потрібна. — Але можуть стати у пригоді мечі й вітрила дому Харло. — Гото Горбань запропонував мені доньку за королеву. Якщо я її візьму, то матиму собі вдосталь Харлів. Дівчина насупилася, але заперечила: — Дім Харло очолює князь Родрік. — Родрік не має доньок, лише книжки. Гото буде його спадкоємцем, а я — королем. — Нарешті вимовлені вголос, ці слова пролунали твердо і правдиво. — Вороняче Око надто довго плавав за морями. — Дехто з людей виглядає більшим на відстані, — застерегла Аша. — Погуляйте серед вогнищ та послухайте балачки, якщо насмілитеся. Там не розповідають казок ані про вашу силу, ані про мою омріяну красу. Залізняки теревенять лише про Вороняче Око: які він бачив далекі землі, яких жінок узяв силоміць, яких чоловіків повбивав, які міста сплюндрував, як спалив флот князя Тайвина при Ланіспорті… — Лев’ячий флот спалив я! — заперечив Віктаріон. — Я власноруч кинув першого смолоскипа на їхній чільний корабель! — Але задум належав Воронячому Окові. — Аша поклала йому руку на передпліччя. — Він же вбив і вашу дружину, хіба не так? Балон наказав усім мовчати про ту справу, але Балона більше не було серед живих. — Він змайстрував їй дитину в череві. І тим примусив мене вбити її власноруч. Я б убив і його, та Балон не потерпів би братовбивства у своїх палатах. Він відіслав Еурона у вигнання і наказав не повертатися… — …поки Балон живий, еге ж? Віктаріон подивився на свої кулаки. — Вона наставила мені роги. Я не мав вибору. «Якби все стало відомо, з мене б реготали люди. Як реготав Вороняче Око, коли я звинуватив його.» «Вона сама прийшла до мене, мокра та хтива, — вихвалявся він. — Схоже, наш здоровань Віктаріон не надто здоровий там, де треба!» Але хіба розповіси про таке? — Мені шкода вас, — мовила Аша, — хоча її шкода більше. Ви не лишаєте мені вибору, крім оголосити свої права на Морекамінний Престол. «Наставляй кишеню.» — Твої намагання марні, зухвале дівчисько. Але чини, як знаєш. — Знаю і вчиню, — відповіла вона і пішла геть. Потопельник Лише тоді, коли руки та ноги зовсім заніміли з холоду, Аерон Грейджой вибрався на берег і знову вдяг жрецьку рясу. Перед тим він боягузливо утік від Воронячого Ока, наче й досі лишався тим слабаком, яким його знали раніше. Та коли хвилі розбилися в нього над головою, море нагадало йому, що колишня жалюгідна людина померла. «Я відродився з моря — твердим і непохитним.» Жоден смертний не міг налякати його, як не лякала ані пітьма, ані мертві кістки душі — сірі, зловісні кістки, що лишилися від його власного єства. «Двері відчиняються, риплять іржаві завіси…» Ряса жерця тихенько хрупала, коли він вдягав її через голову — ще негнучку після останнього прання два тижні тому. Вовна прилипла до мокрих грудей, всотала солону воду, що стікала з волосся. Він наповнив міх водою і повісив через плече. Коли він крокував берегом, один з потопельників, що ходив у тілесній потребі, стикнувся з ним у темряві. — Мокрочубе, — промимрив хлопець винувато. Аерон поклав йому долоню на голову, благословив і пішов далі. Земля підіймалася під ногами — спершу потроху, потім дедалі крутіше. Коли він відчув між пальцями ніг жорстку траву, то зрозумів, що перетнув берегову смугу. Повільно він почав підніматися, дослухаючись до хвиль. «Море не знає втоми. Так само не знатиму і я.» На верхівці пагорба з землі виростали сорок і чотири велетенські кам’яні ребра, схожі на стовбури блідих дерев. Побачивши їх, Аерон відчув, як закалатало серце. Нагга була першою з морських драконів — наймогутнішою, що постала з вод і хвиль. Вона харчувалася кракенами та китами, у гніві топила цілі острови, але король Герей забив її, а Потоплий Бог перетворив її кістки на камінь, щоб люди не забували дивуватися мужності першого з королів. Ребра Нагги стали стовпами і сволоками його довгого дому, а щелепи — престолом. «Тисячу років і ще сім правив він тут, — пригадав Аерон. — Саме тут він узяв русалку за дружину і замислив свої війни проти Буребога. Відси він панував над скелями та сіллю, тут носив плетене з водоростей вбрання і високу світлу корону, зроблену з зубів Нагги.» Але то було на світанку днів, коли на морі й суходолі ще стрічалися могутні люди. Палати короля Герея зігрівав живий вогонь Нагги, який він підкорив собі й примусив працювати. На стінах висіли зіткані зі срібних водоростей килими, що тішили око і звеселяли серце. Воїни короля Герея бенкетували дарунками моря за столом у подобі велетенської морської зірки, сидячи на престолах, вирізьблених з коштовних мушель. «Нема вже тієї слави, нема тієї сили.» Люди поменшали, життя їхні вкоротилися. Буребог залив водою вогонь Нагги після смерті короля Герея, престоли та килими розтягли злодії, дах та стіни зогнили і впали додолу. Навіть великий престол короля Герея з драконових ікл проковтнуло море. Лише кістки Нагги лишилися нагадувати людям залізного роду про дива минулих віків. «Але й кісток буде досить» — подумав Аерон Грейджой. Дев’ять широких сходинок вирубано було у верхівці кам’янистого пагорба. За ними стелилися відкриті вітрам пагорби Старого Вика, а ще далі, ген на виднокраї — суворі чорні гори. Аерон спинився там, де колись стояли двері палат, витяг корок з міха води, зробив солоний ковток і обернув обличчя до моря. «З моря ми народилися, і у море повернемося.» Навіть тут він чув невпиний гуркіт хвиль і відчував силу бога, що ховався у глибинах. Аерон упав на коліна. «Ти послав до мене своїх людей, — молився він. — Вони облишили палати та халупи, замки та вежі, зійшлися сюди, до кісток Нагги, з кожного рибальського селища та кожної долини в горах. Даруй їм мудрість упізнати правдивого короля, коли він постане перед ними, і силу відкинути облудного.» Усю ніч поспіль молився він, бо коли бог входив у нього, Аерон Грейджой не мав потреби уві сні — так само, як не мали її хвилі на морі та риби у глибині. Темні хмари летіли за вітром, коли перше світло пролилося на землю та води. Чорні небеса стали сірими, наче кремінь; чорне море перетворилося на сіро-зелене; чорні гори Великого Вику за затокою набули синьо-зеленої барви смерек, що росли на їхніх схилах. У світ потроху повернулися кольори, а заразом піднялися і заплескали за вітром сотні прапорів та корогв. Аерон уздрів срібних рибок Ботликів, кривавий місяць Витягів, темно-зелені дерева Косовидів. Побачив бойові роги, китів та коси… і зусібіч — великих золотих кракенів. Під прапорами заметушилися роби та дружини з солі, заходилися дмухати на жарини багать, патрати рибу на сніданок для капітанів та королів. Вранішнє світло торкнулося каменястого берега; Аерон побачив, як панство та вояцтво потроху прокидається од сну, відкидає ковдри з тюленячих шкур і вимагає свій перший ріг пива. «Пийте досхочу, — подумав він, — сьогодні нам Божу справу робити.» Море теж хвилювалося. Здіймався вітер, зростали хвилі, водограї бризок розбивалися на коробах лодій. «Потоплий Бог прокидається» — подумав Аерон. Він чув, як божий голос наливається силою з глибин моря. «Я буду сього дня з тобою, мій сильний та вірний слуга, — проказував голос. — Не сидіти безбожникові на моєму Морекамінному Престолі.» Саме тут, під брамою з ребер Нагги, його знайшли потопельники — випростаного та суворого, з чорним волоссям, розвіяним за вітром. — Уже час? — запитав Рус. Аерон кивнув головою і відповів. — Час. Ідіть і закликайте. Потопельники підняли кийки з плавникового дерева і почали стукотіти ними один об одний, сходячи додолу з верхівки пагорба. До них приєдналися інші; стукіт лунав берегом далі й далі, перетворюючись на страхітливий гуркіт, наче сто дерев гамселили одне одного гіллям по стовбурах. Залунали й тулумбаси: «бум-бум-бум-бум-бум, бум-бум-буум-буум-бууум». Заревів бойовий ріг, потім другий. «Га-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у.» Люди покидали свої вогнища і почали стікатися до кісток палат короля Герея: веслярі, стернові, вітрильні майстри, корабельні будівничі, воїни з сокирами, рибалки з тенетами. Хтось мав у своїй службі робів-бранців, інші — дружин з солі. Деякі, надто часто бувавши у зелених землях, тримали при собі маестрів, співців, лицарів. Посполиті скупчилися великим серпом навколо підошви пагорба; ззаду них юрмилися роби, діти і жінки. Капітани та королі піднялися вище схилом. Аерон Мокрочуб побачив веселуна Сігфрі Голодріва, Андріка Несміянця, лицаря Харраса Харла. Князь Баелор Чорноплив у соболиному кожусі стояв поруч зі старійшиною Мурованців у тюленячих шкурах. Віктаріон вивищувався над усіма, за винятком хіба що Андріка. Брат не мав на собі шолома, зате вдягнув решту обладунку і кракенове корзно, що золотом сяяло на плечах. «Йому бути нашим королем. Хто з людей засумнівається, кинувши хоч погляд?» Коли Мокрочуб здійняв кощаві руки, тулумбаси та бойові роги разом замовкли, потопельники опустили кийки, всі голоси завмерли. Залишився тільки гуркіт хвиль — шум, який не в силі спинити жодна людина. — З моря ми народжуємося, і в море повертаємося, — почав Аерон, спершу тихо, щоб люди нашорошили вуха і дослухалися. — Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку і скинув долу. І тепер наш король бенкетує у глибинах під хвилями, у підводних палатах Потоплого Бога. Він здійняв очі до неба. — Балон помер! Залізний король помер! — Король помер! — заволали його потопельники. — Але що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! — нагадав жрець. — Балона більше немає. Балона — мого брата, котрий шанував старий звичай і платив залізом. Балон Безстрашний, Балон Благословенний, Балон Двічі-Вінценосний повернув нам нашу волю і нашого Бога. Балон помер… але залізний король постане знов, щоб сісти на Морекамінний Престол і правити цими островами. — Король постане! — відповіли вірні. — Постане воістину! — Постане. Бо мусить. — Аеронів голос загримів, наче грім. — Але хто? Кому сидіти на Балоновому престолі? Кому правити священними островами? Чи є він зараз серед нас? — Жрець широко розкинув руки. — Кому бути над нами королем?! Єдиний, хто йому відповів, був верескливий мартин. Юрба заворушилася, наче людина, що прокидається віді сну. Кожен дивився на сусіда і питав себе, хто ж завимагає собі корону. «Вороняче Око ніколи не знав терпіння, — мовив до себе Аерон Мокрочуб. — Може, заговорить першим.» Коли так, це його і згубить. Керманичі й королі зібралися на учту здалеку і не накинуться на першу ж поставлену перед ними страву. «Вони схочуть відкусити і посмоктати, відщипнути шматочок того і краєчок сього — аж доки не знайдуть те, що смакуватиме найкраще.» Еурон, мабуть, дійшов того ж висновку, бо мовчки стояв зі схрещеними руками серед своїх мовчазних почвар. Лише вітер та хвилі відповіли на Аеронів заклик. — Залізний рід повинен мати короля, — наполіг жрець по довгій тиші. — Питаю знову. Кому бути над нами королем? — Мені! — прийшла знизу відповідь. Негайно здійнявся різнобарвний гармидер з вигуків «Гілберт! Гілберт-король!» Капітани роступилися, пропустили пошукача престолу та його поборників піднятися угору схилом та стати поруч з Аероном під ребрами Нагги. Люди побачили високого кощавого князя, похмурого на вид, з довгою та кутастою, чисто голеною щелепою. Троє поборників зайняли місця на два кроки нижче від нього, тримаючи щита, меча та прапора. Всі троє мали певну схожість у обличчях зі своїм князем, і Аерон подумав, що то мають бути його сини. Один розгорнув прапор — довгу чорну лодію проти західного сонця. — Я є Гілберт Генвітер, господар на Самотньому Світилі, — розповів прибулий князь король-вічу. Аерон трохи знав Генвітрів — чудернацький рід, що обіймав землі найзахідніших берегів Великого Вика і островів, розкиданих за ним, дрібних скель посеред моря, кожна з яких могла прогодувати хіба що одну родину. З тих островів найвіддаленішим було Самотнє Світило, куди пливти було вісім днів на північний захід між зграй тюленів посеред безкрайого сірого простору. Ті Генвітри були ще чудернацькіші від решти. Подейкували, що вони народжувалися нечистими перевертнями, вміли перекидатися на морських левів, моржів, ба навіть плямистих китів — вовків далеких диких морів. Князь Гілберт почав говорити. Він розказував про повні див землі за Західним морем, де не знають зими й голоду, де смерть не править людським родом. — Оберіть мене королем, і я поведу вас туди! — кричав він. — Ми побудуємо десять тисяч кораблів, як колись Німерія, і вийдемо на захід усім народом цієї землі! Там кожен чоловік стане королем, а кожна жінка — королевою. Очі його, помітив Аерон, мінилися сірим і блакитним щомиті, як саме море. «Божевільні очі, — подумав він, — навіжені очі.» Видіння, про які той базікав — то, певно, облуда, наслана Буребогом звабити залізний рід на лихо та смерть. Підношення, що його люди кинули на землю перед король-вічем, складалися з тюленячих шкур і моржових ікл, обручів китового вуса, бойових рогів з кістки та спижу. Капітани кинули погляд і відвернулися, залишаючи вбогі дарунки вбогішому людові. Коли дурень скінчив говорити, і поборники загукали його ім’я, заклик підхопили самі лише Генвітри, ба навіть не всі. Скоро вигуки «Гілберт! Гілберт-король!» завмерли у тиші. Над головою гучно закричав мартин, усівся на одне з ребер Нагги і витріщився услід князеві на Самотньому Світилі, що поволі сходив з пагорба. Знову вийшов наперед Аерон Мокрочуб. — Питаю вас знову. Кому бути над нами королем? — Мені! — загув глибокий низький голос, і знову натовп розступився. Пошукача внесли на пагорб його рідні онуки на власних плечах, у різьбленому з плавнику кріслі. То була чимала руїна неабиякої людини — вісім пудів ваги і дев’яносто років віку, вкрита шкурою білого ведмедя. Власне його волосся теж було біле, наче сніг; велетенська борода вкривала його ковдрою від щік до стегон, і важко було сказати, де закінчується ведмідь і починається людина. Онуки його були чималі здоровані, але й вони ледве тягли свого діда крутими кам’яними сходами. Перед палатами короля Герея вони поставили крісло додолу, і троє з них лишилися за почет поборників для пошукача престолу. «Років шістдесят тому він міг би завоювати прихильність віча, — подумав Аерон, — та його час давно минув.» — Так, мені! — заревів чоловік зі свого крісла голосом велетня. — А кому ж іншому? Хто є кращий? Як хто сліпий, тим скажу: мене звати Ерік Бий-Залізо. Ерік Правдивий. Ерік Трощи-Ковадло. Покажи їм мого бияка, Торморе. Один з поборників підняв на загальний огляд великого молота, чиє руків’я огортала стара шкіра, а згори насаджено було сталевий зливок завбільшки з добру хлібину. — Вже не порахую, скільки долонь я розтрощив оцим бияком на холодець, — мовив Ерік, — та може, знайдеться злодій, що розкаже. Вже не полічу, скільки голів я розбив на своєму ковадлі — та може, знайдеться вдовиця, що розкаже. Я б розповів вам про свої звитяги в битвах, та мені вісімдесят і вісім років — боюся померти, не скінчивши оповіді. Якщо старий означає мудрий, то хто мудріший за мене? Якщо великий означає могутній, то хто могутніший за мене? Ви хочете короля зі спадкоємцями? Я маю їх стільки, що всіх не порахую. Король Ерік — о так, мені смакує почути ці слова. Скажімо ж разом: «Ерік! Ерік Трощи-Ковадло! ЕРІК-КОРОЛЬ!» Онуки підхопили заклик діда; їхні власні сини вийшли наперед зі скринями на плечах і перекинули їх на землю біля підніжжя кам’яних сходів. Зі скринь пролився потік срібла, спижу та світлої криці: обручі на руки, гривні на шиї, кинджали, ножі, метальні топірці. Кілька капітанів схопили з землі те, що вкинулося в око, і додали свої голоси до заклику, що потроху гучнішав. Але не встиг він поширитися на увесь загал, як його прорізав жіночий голос: — Гей, Еріку! Юрба розступилася, даючи дорогу. Вона ступила ногою на найнижчу сходинку і мовила: — Підведися, Еріку! Впала тиша. Дмухав вітер, хвилі розбивалися на березі, люди бурмотіли один одному на вухо. Ерік Бий-Залізо витріщився згори на Ашу Грейджой. — Дівчисько. Трикляте дівчисько. Що ти таке верзеш? — Ну ж бо, Еріку, підведися! — закликала вона. — Стань на ноги, і я загукаю твоє ім’я разом із рештою. Підведися, і я перша піду за тобою. Ти хочеш вінець короля? Гаразд. Піди і візьми його сам. Десь у натовпі зареготав Вороняче Око. Ерік кинув на нього нищівний погляд. Руки здорованя стиснулися на поручнях його престолу. Обличчя почервоніло, тоді побуряковіло. Руки затрусилися від напруги. Аерон бачив, як на шиї б’ється товста синя жила, поки він намагається підвестися. На хвильку жерцеві навіть здалося, що старий упорається, але той раптом засапався, застогнав і впав на подушки. Еурон зареготав ще гучніше. Здоровань похнюпив голову і за один миг ока перетворився на стару руїну. Онуки понесли його униз пагорбом. — То хто ж правитиме залізним родом? — знову запитав Аерон Мокрочуб. — Кому над нами королювати? Люди перезиралися. Хтось дивився на Еурона, хтось на Віктаріона, дехто — на Ашу. Навколо лодій кипіли біло-зелені хвилі. Знову закричав мартин — пронизливо, самотньо. — Оголоси себе, Віктаріоне! — гукнув старий Марлин. — Годі з нас цього блазенського вертепу! — Ще не час! — гукнув Віктаріон у відповідь. Аерон подумки схвалив його терпіння. «Краще зачекати.» Наступним вийшов старійшина Тримів — ще один старий, хоч і молодший за Еріка. Він видерся пагорбом на власних двох, а при боці в нього висів Червоний Дощ — уславлений меч, викуваний з валірійського булату в часи перед Лихом. Почет його поборників складався зі знаних воїнів: двох синів Дениса та Донела, завзятих рубак, а разом з ними — Андріка Несміянця, велетня на зріст, з руками, товщими за стовбури дерев. Те, що такий звитяжець стояв на боці Трима, проказувало на його користь. — Де це написано, що нашим королем має бути кракен? — почав Трим. — Яке право має Пайк владарювати над усіма? Великий Вик — найбільший з островів, Харло — найбагатший, Старий Вик — найсвятіший. Коли чорний рід проковтнуло драконове полум’я, залізяни віддали владу Віконові Грейджою, так… але княжу владу, не королівську! Початок промови був непоганий. Аерон почув схвальні вигуки, та вони швидко завмерли, коли старий почав просторікувати про славу Тримів. Казав він про Дала Дрижаки-Хапай, Рорина Руйнівника, про сотню синів Гормонда Трима Пращура. Він витяг Червоний Дощ і розповів, як Хільмар Трим Хитромудрий забрав клинка у лицаря в повній броні, маючи лише дерев’яного кийка та меткий розум. Він говорив про давно загиблі кораблі та битви, забуті вісім сотень років тому. Натовп почав нудитися, а Трим все говорив і говорив, а потім говорив іще. Коли нарешті відчинилися Тримові скрині, капітани побачили, які вбогі дарунки він їм приніс. «Престоли не купуються за спижеві брязкальця» — подумав Мокрочуб, і ніхто б не заперечив його правду, чуючи, як завмирають ріденькі вигуки «Трим! Трим! Трим-король!». Аерон відчув напругу в животі. Йому здалося, що хвилі гатять об берег та кораблі гучніше, ніж перед тим. «Час, — подумав він. — Час Віктаріонові оголосити себе королем.» — Хто королюватиме над нами? — знову скричав жрець, але цього разу знайшов пронизливими чорними очима свого брата у натовпі людей. — Дев’ятеро синів народилися від лона Квелона Грейджоя. Один був могутніший за інших і ніколи не знав страху! Віктаріон зустрів його погляд і кивнув головою. Капітани розступилися, коли він рушив угору схилом. — Благослови мене, брате, — мовив Віктаріон, досягши вершини, став на коліна і схилив голову. Аерон відкоркував міха і пролив цівочку морської води на чоло братові. — Що мертве, те вже не помре, — мовив жрець. І Віктаріон відповів: — Ба постане знов, тверде і непохитне. Коли Віктаріон підвівся на ноги, за ним вишикувалися його поборники: Ральф Перебийнога, Рудий Ральф Мурованець і Нут Голій, усі — уславлені воїни. Мурованець ніс прапор Грейджоя — золотого кракена на полі чорному, наче нічне море, і щойно його розгорнув, як капітани й королі почали волати ім’я великого керманича. Віктаріон почекав, поки вони замовкнуть, потім почав: — Ви усі мене знаєте. Якщо хочете послухати солодких слів, шукайте когось іншого, бо я не маю язика співця. Я маю сокиру і ось їх. Він здійняв догори велетенські закольчужені руки, а Нут Голій показав сокиру — страшний важкий шмат куваного заліза. — Я був вірним братом, — вів далі Віктаріон. — Коли Балон одружувався, то саме мене надсилав на Харло привезти йому наречену. Я водив його лодії в безліч битв і жодної не програв, крім однієї. Коли вперше Балон поклав на себе корону, саме я рушив на Ланіспорт прищемити левові хвоста. Другого разу він надіслав мене зловити і оббілувати Молодого Вовка, якщо той припхається додому. Від мене ви отримаєте все, що від Балона, ба більше. Я все сказав. Поборники почали виспівувати: — Віктаріон! Віктаріон! Віктаріон-король! Нижче схилом його люди перекинули скрині, і звідти полився водоспад срібла, золота, коштовного каміння — багатство, узяте в наскоках і битвах. Капітани ринули, запинаючись один об одного, хапати собі найбагатші прикраси, вигукуючи: «Віктаріон! Віктаріон! Віктаріон-король!». Аерон дивився на Вороняче Око. «Чи заговорить він зараз, а чи дозволить король-вічу тривати, як Бог дасть?» Косовид з Косача саме шепотів щось у Еуронове вухо. Але рейвахові поклав край не Еурон, а жінка. Вона вклала до рота два пальці та свиснула. Різкий пронизливий звук прорізав гармидер, наче ніж — м’який сир. — Дядьо! Дядьо! Вона нахилилася, підхопила плетену золоту гривню і стрибнула на сходи. Нут ухопив був її за руку, і Аерон уже сподівався, що поборник його брата вгамує небогу, але Аша спритно викрутилася з руки Голія, а Рудому Ральфові сказала стиха щось таке, від чого той ступив убік. Коли вона видерлася нагору, всі вітальні вигуки замовкли. Адже Аша була донькою Балона Грейджоя, і юрбі кортіло послухати, що вона має сказати. — Ви дуже добрі, дядьо, що принесли на моє королево-віче такі багаті дарунки, — мовила вона до Віктаріона, — але ж нащо вдягли таку важку броню? Не бійтеся, обіцяю вас не чіпати. Аша обернулася лицем до капітанів. — Немає нікого відважнішого за мого дядька, нікого дужішого, нікого лютішого в битві. І до десяти він рахує незгірш будь-кого на світі, я сама бачила… хоча коли треба полічити до двадцяти, то вже мусить зняти чоботи. Натовп засміявся. — Але ж синів, на жаль, він не має. Дружини його вмирають одна за одною. Вороняче Око — старший за нього і має вищі права… — Саме так! — заревів знизу Рудий Весляр. — Хай так, але мої права ще вищі. — Аша поклала собі гривню на голову і хвацько її скособочила; золото заблищало на темному волоссі. — Балонові брати не можуть бути ближчими до престолу, ніж Балонові сини! — Балонові сини мертві! — закричав Ральф Перебийнога. — Я бачу перед собою лише маленьку Балонову донечку! — Маленьку? — Аша запхала собі руку під сорочку. — Ой! А що це в мене тут? Хочеш, покажу? Дехто з вас їх не бачив, відколи перестав смоктати мамцю! Натовп знову зареготав. — Цицьки в короля — жахлива біда, оце твоя пісня? Ну, Ральфе, ти мене спіймав — я справді жінка… зате молода жінка, не стара баба, як ти! Ральфом Перебийногою тебе кличуть… а кому ти ноги перебив? Чи не собі часом? Аша витягла кинджала з-поміж грудей. — Я теж мати, і ось моє грудне немовля! Вона здійняла кинджала догори. — А ось мої поборники! Вони проштовхалися повз Віктаріонову трійцю і стали нижче від неї: К’ярл Дівчисько, Трістіфер Ботлик і Лицар — пан Харрас Харло, що мав меча на ім’я Присмерк, овіяного не гіршими піснями, ніж Червоний Дощ Дунстана Трима. — Мій дядьо каже, ви його знаєте. Мене ви теж начебто знаєте… — Я б хотів спізнати краще! — заволав хтось. — Іди додому і спізнай дружину! — миттю відгукнулася Аша. — Дядьо каже, він дасть вам іще того, що давав батько. Але що вам дав мій батько? Хтось відповість: золото і славу. Солодку волю, скаже хтось інший. Так, це було… але були і вдови, як вам розкаже князь Чорноплив. Скільки ваших домівок віддали вогню, коли прийшов Роберт? Скількох дочок споганили ґвалтом? Спалені містечка, зруйновані замки — це теж дав вам мій батько. Поразка — ось його дарунок. І дядьо хоче дати вам ще. Але не я! — Що ж ти нам даси? — запитав Лукас Кидь. — Гаптування? — Так, Лукасе. Я вигаптую нам королівство. — Аша перекинула ножа з однієї руки в іншу. — Нам слід засвоїти науку Молодого Вовка, який виграв усі битви… і програв свою війну. — Вовк — не кракен! — заперечив Віктаріон. — Що кракен ухопить — те вже не віддасть, хоч корабель, а хоч кита у морі. — І що ж ми вхопили, дядьо? Північ? А що таке північ, як не версти, версти верст, а потім іще версти, де не чути шуму моря? Ми захопили Калин-Коп, Жбир-у-Пущі, Торгенів Закут, ба навіть Зимосіч. І чого досягли? Вона майнула рукою, і жеглярі з її «Чорного вітру» виступили наперед, несучи на плечах скрині з дубу та заліза. — Я віддаю вам багатство Каменястого Берега, — мовила Аша, поки відчиняли першу скриню. З неї висипалася і застукотіла долу сходами купа каміння — сірого, чорного, білого, вигладженого та заокругленого морем. — Я віддаю вам багатства Жбиру, — продовжила вона, поки відчиняли другу скриню. З неї вихлюпнули хвилею соснові шишки, застрибали донизу, під ноги натовпові. — І наостанок — золото Зимосічі. З третьої скрині показалися жовті ріпки — круглі, тверді, завбільшки з людську голову. За мить вони теж розсипалися серед каменів та шишок. Аша наколола одну на кинджал. — Хармунде Гоструне! — закричала вона. — Твій син Харраг загинув при Зимосічі за оце! Аша зісмикнула ріпу з вістря ножа і кинула йому. — Здається, ти маєш інших синів. Якщо хочеш зміняти їхні життя на ріпу, кричи ім’я мого дядька! — А якщо я закричу твоє ім’я? — завимагав Хармунд. — Що тоді? — Мир, — відповіла Аша. — Земля. Перемога. Я віддам вам Зміїв Ріг і Каменястий Берег, чорну землю, високі дерева і вдосталь каміння, щоб кожен молодший син побудував собі замок з палатами. Нашими будуть і північани… але не бранцями, а друзями, щоб разом стати проти Залізного Престолу. Ваш вибір є простим. Коронуйте мене задля миру і перемоги. Або мого дядька — задля нових воєн і нових поразок. Вона знову вклала кинджал до піхов. — То чого ви хочете, залізняки? — ПЕРЕМОГИ! — щосили заволав Родрік Читайло, склавши руки кухликом навколо рота. — Перемога буде наша, коли з нами Аша! — Аша! — луною відгукнувся князь Баелор Чорноплив. — Аша-королева! Власні Ашині жеглярі підхопили заклик. — Аша! Аша! Аша-королева! Вони тупали ногами, струшували кулаками і гукали на всю міць горлянок, а Мокрочуб слухав і не вірив своїм вухам. «Вона залишить велику справу свого батька недоробленою!» Але за неї кричав Трістіфер Ботлик, і багато Харлів, і дехто з Діверів, і червонопикий князь Марлин — більше людей, ніж жрець міг собі уявити… і всі вони горлали за жінку! Але інші тримали язики за зубами або тихо бурмотіли щось до сусідів. — Не бувати миру боягузів! — гарчав Ральф Перебийнога. Рудий Ральф Мурованець розгорнув прапор Грейджоїв та заревів, наче бугай: — Віктаріон! Віктаріон! ВІКТАРІОН! Люди почали штовхатися. Хтось кинув шишку Аші в голову; коли вона ухилялася, з волосся в неї впала золота гривня-корона. На мить жерцеві здалося, що він стоїть на верхівці мурашника, а коло ніг кипить-юрмиться кілька тисяч мурашок. Здіймалися та опадали хвилі вигуків «Аша!», «Віктаріон!», і здавалося, що зараз усіх поглине жорстока буря. «Буребог серед нас, — подумав жрець, — це він сіє розбрат і шаленство.» І раптом повітря розірвав різкий, наче змах меча, звук рогу. Лунав він гучно, пронизливо, нещадно — лютий, запальний вереск, од якого починала тремтіти кожна кістка в людському тілі. Далеко розливався він вологим морським повітрям: «А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е». На заклик обернулися усі очі. Сурмив один з Еуронових поборників — моторошного вигляду велетень з голеною головою. Обручі з золота, жаду та гагату виблискували на його ручиськах, а на широких грудях наколото було якогось хижого птаха з пазурями, що капотіли кров’ю. — А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е! Ріг, у який він дмухав, був чорний, лискучий, вигнутий та скручений, довший за людський зріст; велетень ледве утримував його обіруч. Ріг було схоплено смугами червоного золота і темної криці, різьблено стародавнім валірійським мальованим письмом, що наливалося червоним світлом, поки ревище посилювалося і котилося світом. — А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е! Жахливий лемент болю та гніву, здавалося, випалював вуха вогнем. Аерон Мокрочуб затулив свої та заходився молитися Потоплому Богові, щоб той здійняв могутню хвилю, розтрощив кляту химородь на шматки і змусив замовкнути — але вереск рогу не спинявся. «То ріг із самого пекла!» — був ладен він заволати, хай ніхто б його не почув. Щоки велетня надималися так, що ось луснуть, а м’язи на грудях дивно смикалися — наче наколотий птах прагнув вирватися з плоті й розправити крила на вітрі. Вирізьблені на розі знаки вже яскраво палали, кожна риска та літера наче зайнялася білим вогнем. Але ріг не змовкав; гучно лунав він серед ближніх пагорбів і понад водами Колиски Нагги аж до гір Великого Вику — гучніше і гучніше, доки не заповнив увесь мокрий сірий світ. І коли вже здавалося, що ріг не стихне ніколи, він раптом стих. Нарешті в сурмача скінчився подих. Він похитнувся, запнувся, трохи не впав. Жрець побачив, як Косовид з Косача вхопив його попід лікоть, щоб утримати на ногах, а Ліворукий Лукас Кидь вийняв чорний скручений ріг з його рук. Зсередини рогу підіймалася цівочка диму; жрець побачив кров та пухирі на вустах людини, що сурмила у нього. Птах на грудях теж спливав кров’ю. Еурон Грейджой повільно зійшов на пагорб. Усі очі були прикуті до нього. Вгорі пронизливо верещав мартин. «Не може безбожник сидіти на Морекамінному Престолі» — подумав Аерон, але знав, що мусить дати братові сказати своє слово. Його вуста заворушилися у молитві. Поборники Аші розступилися, і Віктаріонові теж. Жрець ступив назад і поклав одну долоню на холодний шорсткий камінь ребер Нагги. Вороняче Око зупинився нагорі сходів перед дверми до палат короля Герея і обернув своє усміхнене око до капітанів та королів. Але Аерон відчував і друге око теж — те, яке Еурон беріг прихованим. — ЗАЛІЗНЯКИ! — гучно промовив Еурон Грейджой. — Ви чули мій ріг. Тепер почуйте мої слова. Я є братом Балона і найстаршим з живих синів Квелона Грейджоя. У моїх жилах тече кров князя Вікона і кров Старого Кракена. Але я плавав у дальші моря та землі, ніж вони. Лише один живий кракен ніколи не знав поразки. Лише один ніколи не згинав колін. Лише один дістався Асшаю коло Тіні, бачив там дива і жахи понад людську уяву… — Якщо тобі до смаку Тінь, то повертайся туди! — загукав рожевощокий К’ярл Дівчисько, один з Ашиних поборників. Вороняче Око і оком не змигнув. — Мій менший братик хоче скінчити Балонову війну і забрати північ. Моя небога хоче подарувати нам мир і соснові шишки. — Його сині вуста викривилися у посмішці. — Аша прагне перемоги замість поразки. Віктаріон прагне мати королівство замість кількох жалюгідних сажнів землі. Від мене ви матимете і те, й інше. — Воронячим Оком кличете ви мене. Гаразд, але хто має гостріше око, ніж гайвороння? Після кожної битви воно злітається сотнями й тисячами задля учти на трупах загиблих. Гайвороння чує смерть здалеку. І я кажу вам: Вестерос помирає. Ті, хто полетять разом зі мною, матимуть пишну учту до кінця своїх днів. — Ми з вами — залізного роду, який від діда-прадіда звойовував і підкорював. Колись нашу волю і наказ чули всюди, де плещуть хвилі моря. Мій брат хоче, щоб ви вдовольнилися холодною похмурою північчю, моя небога обіцяє вам лише її шмат… але я дам вам Ланіспорт, Вирій, Вертоград, Староград. Річковий край і Обшир, королівську пущу та Мокрохащі, Дорн та Порубіжжя, Місячні Гори та Долину Арин, Тарф і Пороги. Візьмімо усе, кажу я вам. Візьмімо Вестерос і пануймо! Він зиркнув на брата свого, жерця, і додав: — Звісно ж, задля слави нашого Потоплого Бога! На пів-удару серця Аерона аж захопила зухвалість його наміру. Жрець і сам плекав ту саму мрію, коли вперше побачив у небесах червону комету. «Риньмо на зелені землі з вогнем і мечем, викоріньмо сімох септонових бовванів і білі дерева північан…» — Гей, Вороняче Око! — покликала Аша. — Чи не лишив ти, часом, рештки розуму в далекому Асшаї? Якщо ми не можемо втримати північ — а ми не можемо — то як здобудемо Семицарство? — Його вже здобували раніше. Невже Балон так погано вчив свою дівчинку науці війни? Гей, Віктаріоне! Донька нашого брата, схоже, ніколи не чула про Аегона Завойовника! — Аегона? — Віктаріон схрестив руки на броньованих грудях. — До чого тут Завойовник? — Я знаю про війну стільки ж, скільки й ти, Вороняче Око, — мовила Аша. — Аегон Таргарієн підкорив Вестерос драконами! — І ми вчинимо так само! — пообіцяв Еурон Грейджой. — Той ріг, що ти чула, я знайшов серед димливих руїн загиблої Валірії, де не сміла ступати ногою жодна інша людина. Ти чула його заклик і відчула його силу. Це драконовий ріг, схоплений смугами червоного золота і валірійського булату, карбований могутніми чарами давнини. Драконовладці старих часів, коли ще не настало Лихо, сурмили у такі роги. Цим рогом, залізняки, я підкорю драконів своїй волі. Аша зареготала вголос. — Ти б краще знайшов ріг для підкорення кіз, Вороняче Око — хоч мав би собі розвагу! Драконів більше немає в світі! — І знову ти, дівчинко, помиляєшся. Драконів у світі є три, і я знаю, де їх шукати. Певно ж, таке знання варте плавникової корони. — Еурон! — щосили заволав Ліворукий Лукас Кидь. — Еурон! Вороняче Око! Еурон! — заревів Рудий Весляр. Німі почвари з «Тиші» відкинули віки Еуронових скринь і висипали дарунки перед капітанами та королями. І тоді жрець почув голос Гото Харло, котрий нахапав собі повні руки золота. Почув крик Горольда Дівера і Еріка Трощи-Ковадло. — Еурон! Еурон! — Вигуки гучнішали, перетворювалися на ревище. — ЕУРОН! ЕУРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЕУРОН-КОРОЛЬ! Луна котилася пагорбом Нагги, наче то сам Буребог струшував небеса. — ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН! Навіть божий слуга може спізнати сумнів. Навіть пророк може спізнати страх. Аерон Мокрочуб сягнув у глибини власної душі по свого бога, але не знайшов нічого, крім тиші. Тисячі голосів навколо вигукували ім’я його брата — а він чув лише скрегіт іржавих залізних завіс. Брієнна На схід від Дівоставу починалися дикі й високі пагорби, а сосни тіснилися навколо, наче військо мовчазних сіро-зелених списників. Спритний Дик казав, що узбережний шлях має бути найкоротшим і найлегшим, тому вони рідко втрачали затоку з очей. Містечка та села уздовж берега потроху меншали і стрічалися рідше. Надвечір подорожні знаходили корчму; Крабб спав у спільній кімнаті з іншими мандрівниками, а Брієнна брала собі й Подріку окрему. — Дешевше спати на спільному ліжку, м’сьпані, — канючив Спритний Дик. — Ну покладіть між нами меча, коли що. Старий Дик нікому зла не робить. Я шляхетний, наче лицар, і наміри мої світлі, як день. — Нині дні похмурі й темні, — відповідала Брієнна. — Ну може й так. Не пускаєте на ліжко — то пустіть хоч згорнутися на підлозі. Майте ласку, ясна панно! — На мою підлогу — не пущу. — Хтось подумає: ви мені не довіряєте! — Довіру заробляють. Як золото. — Ну як скажете, м’сьпані, — відповів Крабб, — та північніше, де дорога кінчається, там-таки доведеться Дикові повірити. Якби я там схотів забрати ваше золото під загрозою меча, хто б мене зупинив? — Ти не маєш меча. Я маю. Відтак Брієнна захряснула двері між ними і постояла, дослухаючись, поки не впевнилася, що її супутник пішов. Хай яким спритником він себе вважав, Дик Крабб не був ані Хайме Ланістером, ані Скаженим Повхом, ані навіть Гамфреєм Штиром. Кощавий і погано годований, з броні він мав на собі лише пом’ятий шоломець, поплямований іржею, а замість меча носив старого визубреного кинджала. Якщо не підпускати його до себе уві сні, небезпеки він не становив жодної. — Подріку, — мовила Брієнна, — скоро настане день, коли ми не зуміємо знайти корчму на ніч. Нашому провідникові я не довіряю. Чи зможеш ти стерегти мене уві сні, коли ми отаборимося? — Не спати, коли ви спите, пані? Пане? — Він подумав трохи. — Я маю меча. Якщо Крабб спробує вам зашкодити, я його вб’ю. — Ні, — суворо відрізала вона. — Не намагайся з ним битися! Я прошу лише дивитися за ним, коли я сплю. Якщо він зробить щось підозріле — збуди мене. Побачиш, я прокидаюся швидко. Крабб показав своє справжнє єство вже наступного дня, коли вони зупинилися напоїти коней. Брієнна пішла за кущі випорожнити міхур, але щойно сіла навпочіпки, як почула слова Подріка: — Що це ви робите? Ану йдіть геть! Вона скінчила справу, підсмикнула штани і повернулася до шляху, де Спритний Дик саме відтирав борошно з пальців. — У саквах ти драконів не знайдеш, — мовила йому Брієнна. — Я тримаю золото при собі. Частину грошей вона везла в гамані при поясі, решту — в кількох кишенях, нашитих під одягом. Пухкий гаманець у саквах був натоптаний лише мідяками, малими й великими, шагами та півшагами, дрібними зірками… і тонко змеленим білим борошном, щоб здаватися ще пухкішим. Борошно вона купила в кухаря «Семи мечів» того ранку, коли виїжджала з Сутіндолу. — Дик нічого поганого не хтів, м’сьпані. — Він розчепірив замурзані борошном пальці, показуючи, що беззбройний. — Я лишень подивився, чи ви маєте дракони, яких мені обіцяли. У світі-бо повно шахраїв, ладних надурити чесну людину. Ні-ні, крийте боги, я не кажу, що ви з таких! Брієнна щиро сподівалася, що провідник з нього трохи кращий, ніж злодій. — Поїхали вже, — відповіла вона і сіла в сідло. Під час подорожі Дик часто заводив пісню, та ніколи цілу — вірш з однієї, кілька рядків з іншої. Брієнна мала підозру, що так він сподівався замилити їй очі й послабити пильність. Інколи він намагався вмовити її з Подріком підспівувати, але завжди марно. Подрік надто соромився і запинався язиком, а Брієнна не співала ніколи. «Ви співали вашому батькові? — питала її колись пані Старк у Зимосічі. — А Ренлі?» Ні, вона не співала, ніколи, жодного разу, хоча й хотіла… жадала… мріяла… Коли Спритний Дик не співав, то теревенив, переповідаючи казки півострова Гостроклішня. Кожен тутешній похмурий яр і темний закуток мав свого господаря, а єднала їх усіх лише недовіра до чужинців. Кров першолюдей, темна та сильна, текла у їхніх жилах. — Андали намагалися захопити Гостроклішню, та ми різали їх по долинах і топили у болотах. Але чого не досягли сини мечами, те зробили їхні гарненькі доньки поцілунками. Вони повиходили заміж за голів тих домів, яких не зуміли скорити. Королі Сутіндолу Морочники свого часу намагалися підкорити Гостроклішню своїй владі. Потім те саме спробували зробити Мутони з Дівоставу, а пізніше — пихаті Кельтигари з Крабового острова. Та клішняки знали свої ліси і болота краще за будь-яких прибульців, і коли приходила біда, зникали у печерах, що пронизували їхні пагорби, наче бджолині стільники. Коли ж не треба було воювати з загарбниками, вони воювали один з одним, і ті криваві чвари були чорніші й згубніші, ніж болота у долинах. Час від часу якийсь видатний звитяжець приносив півострову мир, який, проте, ніколи не тривав довше за його життя. Одним з видатних був князь Люципер Загарт, а також брати Брюни. Ще суворішим за них був свого часу старий Гострокістка, але за наймогутніших вважалися Крабби. Дик відмовлявся вірити, що Брієнна ніколи не чула про лицаря Кларенса Крабба та його звитяги. — Та навіщо мені брехати? — казала вона йому. — Кожна місцина має своїх казкових звитяжців. От приміром, там, звідки я, у піснях оспівується пан Галадон з Морна, Бездоганний Лицар. — Пан Галахто звідкіля? — пирхнув він. — Ніколи про такого не чув. І з якого це дива його кликали бездоганним? — Пан Галадон був воїном такої відваги, що сама Діва віддала йому своє серце і зачарований меч як запоруку кохання. Правдива Діва звався той меч, і жоден звичайний меч не міг його стримати, жоден щит — відвернути поцілунок Діви. Пан Галадон носив Правдиву Діву гордо і чесно, але виймав із піхов лише тричі — адже нешляхетно битися такою зброєю проти пересічного смертного. Почувши це, Крабб заходився глузувати: — Бездоганний Лицар? Безголовий Дурень, сказав би я. Нащо тягати при собі чарівного меча, щоб ніколи його не виймати? — Заради честі, — відповіла Брієнна. — Так чинять заради честі. Але Дик тільки зареготав гучніше. — Пан Кларенс Крабб, м’сьпані, підтер би вашим Бездоганним Лицарем свою волохату дупу. Якби вони стрілися, то на полиці у Шептунах стояла б іще одна кривава голова, ось я вам що скажу. «Треба-таки було витягти мого чарівного меча, — скаржилася б вона до інших. — Чого ж це я його не витягнув?» Брієнна мимоволі посміхнулася. — Може, й так, — погодилася вона, — але пан Галадон не був дурнем. Проти ворога у вісім стоп заввишки та верхи на зубрі він би, напевне, оголив Правдиву Діву. Кажуть, одного разу він убив нею дракона. Але Спритного Дика здивувати було важко. — Гострокістка теж бився з драконом, та йому чарівний меч не знадобився. Він йому просто шию в вузол зав’язав, і той як вогонь видихав, то смажив власну сраку. — А що робив Гострокістка, коли прийшов Аегон з сестрами? — запитала Брієнна. — Мертвий лежав. Хіба м’сьпані не знають? — Крабб кинув на неї погляд спідлоба. — Аегон надіслав до Гостроклішні свою сестру, оту Візенью. Тутешнє панство чуло про Гаренову долю, і щоб собі дурниць не наробити, склало мечі коло її ніг. Королева прийняла їх до себе у підданство і розказала, що тепер вони не мають кланятися ані Дівоставові, ані Крабовому острову, ані Сутіндолові. Щоправда, кляті Кельтигари все одно надсилали збирачів податків на східне узбережжя, і дехто навіть час від часу повертався живий… та загалом ми вклонялися лише власним князям і королю. Справжньому королю — не Роберту з його вилупками. Він сплюнув на землю. — З принцом Раегаром на Тризубі були Крабби, Брюни, Багнюки, і в Королегвардії теж. Загарт, Печір, Соснець і аж троє Краббів: Клемент, Руперт і Кларенс Коротун. На зріст він був шість стоп, але ж коротун проти того, справжнього пана Кларенса. Ми тут, на Гостроклішні — добрі піддані драконових королів. Рухаючись на північ та схід, вони стрічали щораз менше людей, аж нарешті корчми та заїзди зникли зовсім, і шлях берегом затоки перетворився з колій на плутанину бур’яну. На ніч вони спинилися у рибальському селищі; Брієнна дала тамтешнім мешканцям кілька мідяків за дозвіл переспати у сіннику. Горище вона забрала для себе з Подом і втягнула за собою драбину. — От ви мене тут лишили на самоті, а я, приміром, узяв би та й украв ваших коней! — вигукнув Крабб знизу. — То може, їх теж зведете драбиною до себе, м’сьпані? Коли Брієнна не відповіла, він продовжив: — Нині на дощ заноситься, сильний та холодний. Ви там із Подом спатимете гарненько та тепленько, а Дик, старий неборака, тут унизу дрижаки хапатиме! І заходився лаштувати собі постіль з купи сіна, хитаючи головою та бурмочучи собі під ніс. — Отака панянка-невіра трапилася — скільки живу, ще такої не бачив… Брієнна скрутилася під кобеняком; Подрік позіхав коло неї. «Не завжди я була така невіра! — мало не закричала вона Краббові. — Малим дівчиськом я вірила, що всі чоловіки шляхетні, як мій батько!» Навіть ті, які хвалили її вродливе личко, високий зріст, меткий розум, зграбне танцювання. Облуду з очей обтрусила їй септа Роела. — Вони таке кажуть, щоб вислужити приязнь твого вельможного панотця, — пояснила божа жінка. — Шукай правди у своєму люстрі, а не на язиках чоловіків. То була сувора наука, що змусила її плакати, але добре послужила потім при Вирії, коли пан Гайл та його приятелі вигадали собі гру. «Дівчині в цьому світі личить трохи недовіри, бо недовго і спаплюжитися» — думала вона, поки починався дощ. У бугурті при Лихомості вона одного за одним вишукувала своїх залицяльників і гамселила їх, скільки ставало сили. Пацюр, Амброз і Кущ, Марк Мулендор, Раймонд Нелан і Віл Гайстер. Вона збила конем Гаррі Тартака, розтрощила Робінові Гончару шолома і залишила на ньому страшного рубця. Нарешті, коли впав останній з них, Вишня Мати подарувала їй Конінгтона. Того разу пан Ронет мав у руці меча, не троянду. І кожен завданий нею удар був солодший за поцілунок. Лорас Тирел останнім спізнав на собі її гнів. Він ніколи за нею не впадав, ба й не помічав майже, але ж носив на щиті три золоті троянди, а Брієнна ненавиділа усі троянди до останньої — самий їхній вигляд додавав їй пекельної сили. Так вона і заснула, згадуючи той бій та бачачи уві сні, як пан Хайме застібає їй на плечах веселкове корзно. Наступного ранку дощило, як і напередодні. Поки товариство снідало, Спритний Дик запропонував почекати, щоб дощ скінчився. — Коли ж це він скінчиться? Завтра? За місяць? Наступного літа? Ні, не годиться. Маємо чим накинутися згори, а попереду — чимало верст. Дощ лупив цілісінький день. Вузька стежка, якою вони рухалися, скоро перетворилася на струмок грязюки. Дерева, що зрідка стрічалися навколо, стояли зовсім голі; невпинний дощ прибив упале листя до землі та зробив з нього вогкий брунатний килим. Незважаючи на білячу підбивку, Дикова кирея просякла наскрізь; Брієнна побачила, як він тремтить, і на якусь мить навіть поспівчувала небораці. «Видно, що давно і не їв як слід.» Їй стало цікаво, чи й існує на світі та перемитницька затока і зруйнований замок під назвою Шептуни. Голодні люди здатні на відчайдушні вчинки. Може, він усе вигадав, щоб її зманити та обдурити. Раптова підозра стала кислим колом у животі. На якийсь час невгамовний стукіт і шурхіт дощу став єдиним шумом у цілому світі. Спритний Дик сунув уперед, ні про що не відаючи. Брієнна сторожко спостерігала за ним. В око їй вкинулося, як низько він згинає спину — мовби сподівається злитися з сідлом і десь там під ним уберегтися від води з неба. Цього разу, коли вже сутеніло, їм на очі не трапилося жодного села чи хутора, ба навіть жодного дерева, щоб під ним заховатися. Таборувати вони мусили між дрібних скель, за двадцять сажнів від припливної смуги. Та все ж скелі давали бодай якийсь притулок від вітру. — Краще нам нині поставити варту, м’сьпані, — мовив до неї Крабб, поки вона намагалася підпалити шматки плавнику. — В таких місцях, як оце тут, трапляються чваки. — Чваки? — Брієнна кинула на нього підозріливий погляд. — Чваки — то потвори, чудовиська, — легковажним голосом пояснив Спритний Дик. — Вони схожі на людей, якщо близько не дивитися, але голови в них завеликі. Де добрі люди мають волосся, там чваки мають луску. Вони бліді, наче в риби черево, а між пальцями у них перетинки. Завжди мокрі, смердять рибою, губи мають жирні та вислі, а за ними — добрячі зелені зуби, гострі, наче голки. Брешуть, буцімто першолюди їх усіх убили, та ви не вірте. Вони приходять уночі, крадуть неслухняних малих дітей — прокрадаються до домівок на ногах з перетинками, чвакаючи на землі та підлозі. Отак: чвак-чвак. Дівчаток тримають, щоб потім з ними паруватися, а хлопчиків їдять — розривають на шматки гострими зеленими зубами. Дик вишкірився до Подріка. — Тебе б таки з’їли, малий. З’їли б сирим, їй-бо. — Хай спробують! Я усіх уб’ю! — відповів Подрік, торкаючись меча. — Хе-хе, і спробують. Чваки легко не вмирають. — Він підморгнув Брієнні. — А ви, ясна панно — слухняна дівчинка? — Ні. «Нехай. Дурень меле, вітер носить.» Дерево було надто сире і не бажало займатися, хай скільки іскор сипала на нього Брієнна з кременя та кресала. Розпал трохи задимів, та й по тому — вогню роздмухати не вдалося. Брієнна з огидою покинула спроби, сперлася спиною на скелю, натягла на себе кобеняка і віддалася на милість холодній вогкій ночі. Мріючи про гарячу вечерю, вона пожувала смужку твердої солоної яловичини і послухала оповідку Дика про бій пана Кларенса Крабба з королем чваків. «На язик він таки спритний, — визнала вона, — але й Марк Мулендор з мавпою умів розважати нівроку.» Було надто вогко, щоб побачити захід сонця, надто сіро, щоб помітити схід місяця. Ніч була темна, без жодної зірки. Крабб вичерпав усі свої побрехеньки та ліг спати. Подрік теж скоро захропів. І лише Брієнна сиділа спиною до скелі, слухаючи хвилі. «Ти близько до моря, Сансо? — питала вона подумки. — Чекаєш у Шептунах на корабель, що ніколи не прийде? Хто там з тобою? Перевіз на трьох, казав він. Невже Біс приєднався до вас із паном Донтосом? Чи може, ти знайшла свою меншу сестру?» День був довгий, і Брієнна почувалася украй втомленою. Сидячи спиною до каменю і слухаючи дощ, який тихо лопотів навколо, вона скоро закуняла, опустивши важкі повіки, а двічі навіть заснула. Удруге вона прокинулася різко, зненацька, з шаленим стукотом серця, переконана, що над нею хтось стоїть. Руки й ноги затерпли, кобеняк заплутався навколо гомілок; вона відкинула його ногами і стала на землю. Спритний Дик згорнувся коло скелі, майже похований у важкому вогкому піску, і міцно спав. «Сон. То був лише сон.» Чи не помилилася вона, утікши від пана Крейтона та пана Іліфера? Все ж таки, що не кажи, вони поводилися як доброчесні лицарі. «Якби ж Хайме схотів поїхати зі мною» — подумала вона… але Хайме був лицарем Королегвардії, чиє місце — біля короля. Та й не до Хайме прагнуло її серце, а до Ренлі. «Я присяглася захищати його, і зазнала поразки. Потім присяглася помститися… і цього не справдила. Натомість я утекла з пані Кетлін… і зрадила її сподівання теж.» Вітер змінився, і струмки дощу тепер стікали її обличчям. Наступного дня від шляху лишилася всипана камінням стежка, а тоді й вона перетворилася на ледве помітний натяк. Приблизно пополудні всі натяки скінчилися коло підніжжя вивітреного стрімчака. Згори на хвилі моря супився невеличкий похмурий замок, чиї три скособочені вежі вирізнялися проти свинцевого неба, наче різьблені. — Ото Шептуни? — запитав Подрік. — Це тобі що, руїна? Очі пролупи. — Крабб сплюнув на землю. — Це Лихе Лігво, де тримає стіл старий князь Брюн. Дороги далі немає — поїдемо під соснами. Брієнна роздивилася стрімчак. — А туди нагору як потрапимо? — Та залюбки! — Спритний Дик повернув коня. — Тримайтеся Дика, не губіться. Хто лінькуватиме — тих притьмом чваки вхоплять. Шлях нагору виявився крутою кам’янистою стежкою, схованою у щілині скелі. Більша його частина виникла зусиллями природи, але тут і там виднілися сходинки, вирізані полегшити підйом. Стежку стискали з обох боків стрімкі скелі. Поїдені століттями пронизливого вітру та солоних бризок, вони де-не-де набули чудернацьких обрисів. Спритний Дик показав декілька, поки подорожні дерлися стежкою. — Онде голова страшного велетня, бачите? — казав він, і Брієнна посміхалася, коли таки бачила. — А осьо кам’яний дракон. Інше крило відвалилося, коли мій татусь був хлопчиком. А вище — наче цицьки старої відьми висять. І крадькома кидав погляд на пласкі груди Брієнни. — Пане? Пані? — покликав Подрік. — Там вершник. — Де? — Жодна зі скель навколо не мала подібності до вершника. — На дорозі. Не кам’яний. Справжній. Їде за нами. Отам унизу, — вказав малий. Брієнна крутнулася у сідлі. Вони вже досить видерлися схилом, щоб бачити на багато верст уздовж берега. Кінний наближався тим самим шляхом, яким прибули вони, за три або чотири версти. «Знову?» Вона кинула на Спритного Дика підозріливий погляд. — Киньте ото на мене зиркати! — обурився Крабб. — Хай хто він є, Спритний Дик його не знає. Мабуть, хтось із Брюнових людей — мо’, вертається з війни. А чи який співець — блукає світом, та й приблукав. Він повернув голову і плюнув. — Хоч не клятий чвак, хай йому грець. Ті почвари верхи не їздять. — Авжеж, — буркнула Брієнна. Хоч у цьому між ними панувала згода. Останній десяток сажнів підйому виявився найкрутішим та найзрадливішим. З-під копит коней кришилися камінці, торохтіли каменястою стежкою позаду. Коли вершники виникли зі скельної улоговини, то опинилися просто попід замковими мурами. Згори з бойового ходу на них витріщилося обличчя, потім зникло. Брієнні здалося, що то жінка; саме так вона і сказала Дикові. Той погодився. — Брюн уже застарий мурами дертися, а сини з онуками пішли на війну. Тут лишилися самі баби та дівки. Ну хіба ще кілька шмаркачів. Брієнні на язику крутилося запитання, до котрого короля пристав князь Брюн, але те вже не важило. Синів Брюна вдома не було, дехто міг зовсім не повернутися з війни. «Щедрої гостини нам тут не бачити.» Замок, повний самих лише старих, жінок та дітей, нізащо б не відчинив браму озброєним чужинцям. — Кажеш про князя Брюна так, наче ти його знаєш, — мовила вона до Спритного Дика. — Мо’, колись і знав. Брієнна зиркнула на груди його свитини. Обірвані нитки та клапоть темнішої тканини на одязі показували, звідкіля було відірвано нашитого значка. Її провідник був утікачем з війська — жодних сумнівів. А чи вершник позаду не міг бути одним з його побратимів? — Треба їхати уперед, — наполягав Дик, — поки Брюнові не стало цікаво, чого це ми стовбичимо під його мурами. А стрілити з арбалета може і дівчисько. Дик змахнув рукою на вапнякові горби, що здіймалися поза замком, темніючи порослими лісом схилами. — Відси дороги вже нема, лише річища і звірині стежки. Та панні нема чого боятися. Спритний Дик тут усе знає. Саме цього Брієнна і побоювалася. Верхівкою пагорба пролітав свіжий вітер, але їй у повітрі настирливо смерділо зрадою та пасткою. — А той вершник? Якщо його кінь не вмів бігти хвилями, йому теж скоро доведеться видиратися берегом угору. — А що вершник? Якщо то якийсь дівоставський лайдак, то може, і не знайде цю бісову стежку. А коли знайде, то ми вже загубимося в лісі. Там дороги нема — куди ми поїхали, не видко. «Хіба що умієш бачити наші сліди.» Брієнна завагалася, чи не краще перестріти вершника просто тут, з мечем у руці. «Я виглядатиму дурепою, якщо то мандрівний співець або син князя Брюна.» Все ж таки Крабб, напевне, має рацію. «Якщо не відчепиться до ранку, тоді дам йому ради.» — Гаразд, як знаєш, — відповіла вона, спрямовуючи кобилу до дерев. Замок князя Брюна поволі меншав у них за спинами, а згодом зник з очей. Навколо здіймалися смереки та вартові сосни — величезні, огорнуті зеленню списи, спрямовані у небо. Підстилка складалася з упалої глиці — щільної та товстої, всипаної шишками. Копита коней не вибивали з неї жодного шуму — як не вибив би, мабуть, і могутній тур. Почався дощик, потім спинився, потім знову засіяв з неба, та серед сосен вони майже нічого не відчували. Утім, просуватися у лісі поважчало. Брієнна потроху трусила кобилою крізь зелений морок, вихиляючись туди-сюди між дерев. Вона розуміла, що тут дуже легко заблукати — усі напрямки виглядали однаково. Навіть повітря, тихе і незворушне, здавалося якимось сіро-зеленим. Соснове гілля дряпало їй руки і гучно шкреблося по новому, щойно змальованому щиті. Моторошна тиша з кожною годиною шляху дедалі гірше давила на голову. Спритний Дик теж непокоївся. Пізніше того ж дня, коли почало сутеніти, він спробував був заспівати. — Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!… — завів Дик голосом рипким, наче нові чоботи. Але сосни проковтнули його пісню так само, як вітер і дощ, і невдовзі поводир замовк. — Погано тут, — мовив Подрік. — Погане місце. Брієнна відчувала те саме, але завважила за краще не зізнаватися. — У сосновому лісі завжди похмуро. Та зрештою, ліс як ліс. Чого нам тут боятися? — Чваків? Балакучих голів? — Меткий хлопчина! — реготнув Спритний Дик. Брієнна кинула на нього роздратований погляд. — Нема тут ніяких чваків, — мовила вона до Подріка, — і голів нема. Схили вели вгору, схили вели вниз… Брієнна мимоволі почала молитися, щоб Спритний Дик виявився чесним і знав, куди їх веде. Сама вона вже не була певна, що самотуж знайде хоча б море. Небо над головою було хмарне, всуціль сіре — ані дня і ночі не розбереш, ані шляху серед зірок не пошукаєш. Того вечора вони отаборилися рано — щойно спустилися з пагорба та опинилися на краю лискучого зеленого болота. У сіро-зеленому світлі земля попереду здавалася твердою, та щойно вони на неї ступили, болото миттю проковтнуло коней аж до спини; довелося вертати і у боротьбі вибиратися на твердіший ґрунт. — Байдуже, — запевнив їх Крабб. — Зараз повернемося на отой горб, та й спустимося іншим шляхом. Наступний день не відрізнявся від попереднього. Вони сунули крізь дерева та драговини, під темним небом та дощем, що спинявся і починався знов, повз провалини, печери, руїни стародавніх фортець, чиї камені укривав мох. Тут про кожну купу каміння існував давній переказ, і Спритний Дик знав їх усі. З його оповідок випливало, що сосновими лісами Гостроклішні за століття пролилися цілі річки крові. Брієнні почав уриватися терпець. — Скільки ще їхати? — завимагала вона зрештою. — Ми вже мало не кожне дерево на півострові побачили. — Ну не кожне… — відповів Крабб. — Але вже недалечко. Бачите — ліс рідшає. Ми вже коло вузького моря. «Блазень, якого він мені обіцяв — то, певніше за все, буде моє власне віддзеркалення у калюжі» — подумала Брієнна. Та повертати назад, діставшись аж сюди, було безглуздо. Так само безглуздо, як і заперечувати свою втому. Брієннині стегна у сідлі геть закам’яніли; останніми днями вона спала лише по чотири години, поки Подрік її охороняв. Якщо Спритний Дик справді мав намір їх убити, то де ж, як не тут — у краю, котрий він добре знав. Може, Крабб вів їх до лігва зарізяк — своїх родичів чи приятелів, іще зрадливіших за нього. А може, просто водив колами, щоб той вершник їх наздогнав. Відколи вони залишили за спиною замок князя Брюна, то не бачили жодних ознак погоні — але ж це не означало, що мисливець її покинув. «Може, таки доведеться його вбити» — подумала вона одного вечора, міряючи кроками табір. Ця думка її непокоїла; старий батьків майстер-мечник завжди сумнівався, чи має вона досить гарту для битви. — У твоїх руках буяє чоловіча сила, — казав їй пан Гудвін, і то неодноразово, — але в серці живе дівоча м’якість. Одна річ — вправлятися у дворищі з тупим мечем, інша — увігнати лікоть гострої криці людині в кендюх і дивитися, як згасають її очі. Щоб загартувати дівчину, пан Гудвін надіслав її до батькового різника забивати ягнят і молочних паців. Паці нажахано кувікали, ягнята верещали, наче злякані діти. Коли справу було зроблено, Брієнна стояла засліплена слізьми, а наскрізь просочений кров’ю одяг потім віддала служниці спалити. І все ж пан Гудвін мав сумніви. — Порося — то порося, а людина — то геть інше. Коли я був зброєносцем, не старшим за тебе, то мав приятеля — дужого, прудкого, спритного переможця у навчальному дворі. Усі знали, що одного дня він стане уславленим лицарем. Тоді на Порогах почалася війна. Я бачив, як мій приятель збив ворога на коліна, вибив йому з руки сокиру, та коли мав уже добити, зволікнув на пів-удару серця. А у битві то ціле життя. Ворог висмикнув з піхов кинджала і знайшов щілинку в обладункові мого приятеля. Сила, швидкість, відвага, тяжко виборена майстерність… усе розвіялося, наче блазенський пердь, бо хлопець завагався убити. Не забувай цього, дівчинко. «Не забуду» — пообіцяла вона тіні старого лицаря посеред соснового лісу, тоді сіла на камінь, вийняла меча і заходилася гострити край. «Пам’ятатиму і молитимуся, щоб не вагатися.» Наступний ранок зайнявся блідим, холодним та хмарним. Сонця вони не побачили, та коли чорне над головою обернулося на сіре, Брієнна зрозуміла, що час сідлатися. Спритний Дик знову завів їх до соснового лісу. Брієнна не відставала ані на крок; ззаду на своїй шкапі поспішав Подрік. Замок з’явився без попередження. Однієї миті вони ще були у хащах лісу, серед сосен, що тяглися обабіч на багато верст, аж раптом обігнули невелику скелю і побачили попереду прогалину. Ще за версту ліс раптово скінчився, за ним простяглося лише море та небо… і стародавній зруйнований замок на краю урвища, давно покинутий і зарослий бур’янами. — Осьо Шептуни, — мовив Спритний Дик. — Слухайте гарненько — то й почуєте голови. Подрік широко роззявив рота з подиву. — Я чую! Брієнна теж почула. Тихе шурхотливе буркотіння виходило наче не з самого замку, а просто з землі. Наблизившись до стрімчаків, вони почули його краще. «Море» — усвідомила Брієнна. То хвилі гуркотіли у печерах та водомиях, проїдених ними під землею за довгі століття. — Нема тут ніяких голів, — мовила вона. — Це хвилі шепочуть. — Хвилі не шепочуть! То голови. Замок був мурований зі старого каміння без вапна чи глини; жодні два камені не були схожі один на одний. Щілини між каменями густо заросли мохом; просто з підмурку витикалися дерева. У більшості старих замків ріс божегай, та Шептуни, як на перший погляд, лише з нього і складалися. Брієнна підвела кобилу до урвища, де мур замку давно розсипався. Купи потрощеного каміння поросли курганами отруйного червоного плюща. Брієнна прив’язала коня до дерева і посунулася так близько до краю, як тільки наважилася. За п’ятдесят стоп унизу серед решток зруйнованої вежі вирували хвилі, а далі виднілося гирло великої печери. — Це старий маняк, — мовив Спритний Дик, підбрівши ззаду. — Він упав, ще як я був такий, як пів-Подріка. Колись туди у затоку вели сходи, та коли скеля упала, то й вони посипалися. Тоді й пачкарі кинули тут зупинятися. А колись запливали човнами просто у печеру. Були ж часи. Онде, бачите? Він поклав їй одну долоню на спину, а іншою вказав. Брієнні забігали тілом мурашки. «Лишень підіпхне трохи — і я отам, у вежі.» Вона ступила крок назад. — Забери від мене руки! Крабб болісно скривився. — Та я ж лишень… — Мені начхати, що ти лишень. Де тут брама? — Отам з іншого боку. — Він завагався. — Отой ваш блазень… він же образи не триматиме, га? — У голосі Крабба лунав острах. — Бо мені надвечір подумалося: а чи не сердиться він на Старого Дика за ту мапу, що я йому продав? І за те, що змовчав про перемитників, яких тут не буває. — З золота, яке тобі належить, ти зможеш повернути йому все, що він заплатив за твою «поміч». — Брієнна не могла уявити, щоб Донтос Голярд становив для когось загрозу. — Це якщо він тут. Вони обійшли мури. Замок мав три кути, чотирикутні башти на кожному куті. Ворота геть зогнили; коли Брієнна їх смикнула, дошки розвалилися на довгі вологі тріски, і половина посипалася просто на неї. Всередині панував зелений морок. Ліс пробив стіни, проковтнув головну вежу та дворище. Але за брамою стояла решітка; зуби її глибоко занурилися у м’який вогкий ґрунт. Решітка була руда від іржі, але втрималася, коли Брієнна її струснула. — Цими ворітьми довгенько ніхто не ходив. — Я можу перелізти, — мовив Подрік. — Коло скелі. Де стіна впала. — Небезпечно. Камені там непевні, а той рудий плющ отруйний. Має ж тут бути якась потерна. На північному боці замку справді знайшлися двері, наполовину сховані під колючою купою ожини. Усі ягоди хтось повизбирував, половину куща вирубали, щоб дістатися дверей. Побачивши потрощені гілки, Брієнна відчула неспокій. — Тут хтось був, і то нещодавно. — Та ж ваш блазень і його дівчатка, — відповів Крабб. — Я ж вам казав. «Санса?» Брієнна не могла в це повірити. Навіть ущент пропитий йолоп на кшталт Донтоса Голярда мав досить кебети, щоб не попхатися з дівчиною в таке похмуре місце. Щось було у цих руїнах бентежне, щось непокоїло їй серце. Панну Старк вона тут не знайде, це певно… але подивитися не завадить. «Хтось тут таки був, — подумала Брієнна. — Хтось, кому треба ховатися.» — Я піду всередину, — мовила вона. — Краббе, ти йдеш зі мною. Подріку, вартуй коней. — Я теж хочу піти. Я зброєносець. Я можу битися! — Саме тому я лишаю тебе тут. У цих лісах можуть трапитися розбійники. Нерозумно лишати коней без нагляду. Подрік копнув чоботом камінця і буркнув: — Як скажете. Брієнна пробралася повз ожину і смикнула іржаве залізне кільце. Двері потерни вперлися на мить, тоді рвучко прочинилися, невдоволено риплячи завісами. Від гучного рипіння Брієнні стали дибки волосинки на потилиці. Вона витягла меча, почуваючись голою навіть у кольчузі та вивареній шкірі. — Та заходьте, м’сьпані! — заохотив Дик ззаду. — Чого чекаєте? Старий Крабб помер тисячу років тому. А й справді, чого вона чекала? Брієнна подумки обізвала себе дурепою. Єдиним шумом тут був гуркіт моря у печерах під замком, що наростав та спадав з кожною новою хвилею. Здалеку він справді здавався шепотом, і на мить вона мало не побачила голови на полицях, що бурмотіли одна до одної. «Треба-таки було витягти мого чарівного меча, — казала одна голова до інших. — Чого ж це я його не витягла?» — Подріку, — мовила Брієнна, — у мою постіль загорнуто меча в піхвах. Принеси його мені. — Так, пане. Пані. Принесу, — відповів малий і побіг геть. — Меча? — Спритний Дик почухав за вухом. — Ви маєте меча в руці. Нащо вам другий? — Цей тобі. — Брієнна простягла йому руків’я. — Та невже? — Крабб обережно витяг пальці уперед, наче клинок міг його вкусити. — Панна-невіра довіряє старому Дикові меча? — Умієш ним битися, абощо? — Я з Краббового роду! — Він вихопив меча з її руки. — Однієї крові зі старим паном Кларенсом! Дик рубонув мечем повітря і вишкірився на Брієнну: — Люди кажуть: меча на перев’язь — то вже і князь. Повернувся Подрік Пейн, тримаючи Вірноприсяжця обачно, мов малу дитину. Спритний Дик присвиснув, побачивши багаті піхви з рядком левових голів, але ошелешено замовк, коли Брієнна вийняла клинка і зробила удар. «Навіть свистить він гостріше за звичний.» — Ходи зі мною! — наказала вона Краббові й вислизнула крізь потерну, схиляючи голову в проймі дверей. Перед нею відкрилося замкове дворище, поросле бур’яном. Ліворуч виднілася головна брама і рештки чогось схожого на стайню. З половини стійл витикалися деревця, проростаючи аж крізь суху брунатну стріху. Праворуч вона побачила гнилі дерев’яні сходи, що вели до темного підземелля або льоху. На місці головної вежі лежала купа каміння, поросла зеленим та ліловим мохом. У дворищі не було геть нічого, крім бур’яну та соснової глиці. Усюди похмурими врочистими рядами стояли сосни та ялини, а посеред них — блідий чужинець, струнке молоде оберіг-дерево зі стовбуром білим, наче діва зі святої обителі. Темно-червоне листя облямовувало розлоге гілля; просто за деревом починалася пустка неба та моря, яку не ховав зруйнований мур. А під деревом Брієнна побачила рештки багаття. Шепіт настирливо поліз їй у вуха. Вона стала на коліно коло вогнища, підібрала зчорнілу паличку, принюхалася, поворушила попіл. «Хтось тут грівся минулої ночі. Або намагався подати знак кораблю.» — Агов! — покликав Спритний Дик. — Хто тут є? — Тихо! — наказала йому Брієнна. — Та ховаються, мабуть. Хочуть роздивитися нас, перш ніж виходити. Він наблизився до сходів, що вели під землю, і вдивився у пітьму. — Еге-гей! — загукав він знову. — Там хтось є? Брієнна побачила, як хитнулося молоде деревце. З кущів вислизнув чоловік — такий забрьоханий, наче сам виткнувся з землі, мов дерево. У руці він тримав уламок меча, але здригнутися її змусив не меч, а обличчя з крихітними очицями і широкими пласкими ніздрями. Вона знала цей ніс. Знала ці очі. Приятелі кликали чоловіка Пацем. Далі все сталося за якийсь удар серця. Над цямриною колодязя з’явився другий чоловік, роблячи не більше шуму, ніж змія у купі вогкого листя. Він мав на голові залізного шоломця, огорнутого брудним червоним шовком, а у руці — короткого і товстого метального списа-сулицю. Брієнна знала і цього. Позаду зашурхотіло, з червоного листя виткнулася униз голова. Крабб саме стояв під оберіг-деревом; він зиркнув угору і побачив обличчя. — Гей! — гукнув він до Брієнни. — Осьо ваш блазень! — Дику, — покликала вона тихо і стривожено, — ходи до мене. З оберіг-дерева звалився Пелех, іржучи ослячим сміхом. Він був одягнений у блазенські лахи — такі вицвілі та брудні, що за бурою грязюкою вже сховалося і сіре, і рожеве. Замість блазенського брязкальця він мав у руці потрійного телепня — три шпичасті кулі на ланцюгах, прикріплених до дерев’яного руків’я. Блазень рвучко змахнув телепнем, націляючись понизу, і одне з колін Крабба вибухнуло віялом крові та уламків кістки. — Сміх, та й годі! — крякнув Пелех, коли Дик упав. Меч, який дала поводиреві Брієнна, вилетів з руки та зник у хащах бур’яну. Дик звивався на землі, верещав і намагався затиснути руками криваву руїну свого коліна. — Ой, дивіться! — скрикнув Пелех. — Це ж шахрай Дик, що намалював нам мапу. Ти прийшов аж сюди за нами, щоб віддати заборговане золото? — Благаю! — заскавучав Дик. — Не треба, моя нога… — Тобі болить? Хочеш, скінчу твої страждання? — Облиш його, — мовила Брієнна. — Ні! — щосили заверещав Дик, піднімаючи скривавлені руки на захист голови. Пелех ще раз змахнув шпичастими кулями над головою і кинув їх просто Краббові у обличчя. Почувся огидний хрускіт. У тиші, що настала, Брієнна почула стукіт власного серця. — От він поганець, цей Пелех, — гигикнув чоловік, що вилазив з колодязя. Побачивши Брієннине обличчя, він зареготав. — Знову ти, дівко? Нишпориш за нами? Скучила за дружнім товариством? Пелех перестрибнув з ноги на ногу та крутнув телепнем. — Це вона по мене. Я їй снився щоночі, коли вона пхала собі пальці в дірку. Вона мене хоче, хлоп’ята. Оця кобила хоче веселуна Пелеха! Я її гарненько вграю в сраку — надую їй черево своїм блазенським сім’ям, щоб налупила маленького мене! — Тоді треба пхати в іншу дірку, Пелеше! — зауважив Тімеон своєю горловою дорнійською говіркою. — Гаразд, я її в усі дірки вграю. Про всяк випадок. Він рушив праворуч від неї, а Паць почав обходити ліворуч, притискаючи до зубчастого краю скелі. «Перевіз на трьох» — згадала Брієнна. — Вас тут лише троє. Тімеон знизав плечима. — Ми розбіглися з Гаренголу кожен у свій бік. Урзвик та його хлопці подалися до Старограду. Рорж хотів утекти за море з Солепанви. А ми з друзяками дісталися Дівоставу, але на корабель не пробралися. — Дорнієць підняв списа, готуючись кинути. — О, а чи знаєш? Ти ж зубами вбила Варго! Такі справи. Йому вухо зчорніло і текло гнилим брудом. Рорж та Урзвик закликали тікати, але Цап сказав, що треба тримати його замок. Сказав, що він — князь на Гаренголі, і маєтності свої нікому не віддасть. Фафрав, як завжди, отим своїм язиком, ну ти чула. Переказували, що Гора порізав його на шматочки. Долоню одного дня, ступню — іншого. Чистенько, гарненько. Пеньки перев’язували, щоб довше прожив. Наостанок Гора зберігав прутня, але прилетів птах і покликав його до Король-Берега. То він скінчив справу і поїхав геть. — Я тут не по вас. Я шукаю… — Вона трохи не сказала «сестру». — …блазня. — Ось тобі блазень! — задоволено вишкірився Пелех. — Я! — Блазень, та не той! — вигукнула Брієнна. — Я шукаю іншого, у товаристві шляхетної дівчини, доньки князя Старка зимосіцького. — То тобі треба до Хорта, — відповів Тімеон. — Але його тут теж нема. Лише ми. — До Сандора Клегана? — перепитала Брієнна. — До чого тут він? — Та це ж він забрав Старкову дівчину. Я чув, вона тікала до Водоплину, а він її викрав. От бісів пес. «До Водоплину, — подумала Брієнна. — Вона тікала до Водоплину. До своїх дядьків.» — Звідки ти знаєш? — Ми дізналися від одного з Берікових посіпак. Блискавка її теж шукає. Надіслав людей нишпорити уздовж Тризуба. Ми натрапили на трьох після Гаренголу і гарненько розпитали одного, поки був живий. — Він міг збрехати. — Міг. Але не збрехав. Трохи згодом ми почули, як Хорт убив трьох людей свого брата у корчмі на перехресті. Там з ним було й дівчисько. Корчмар клявся і божився перед тим, як Рорж його зарізав. Хвойди казали те саме. І бридкі ж пики у них були! Не бридкіші за твою, та все ж… «Він намагається мене відволікти, — зрозуміла Брієнна, — заколисати балачками.» Паць тим часом підкрадався ближче, Пелех теж підстрибнув на крок. Вона відсунулася від обох і подумала: «Відтісняють до урвища. Дзуськи!». — Ану не наближайтеся, — застерегла вона. — Мабуть, я тебе в носа вграю, бридка дівко! — оголосив Пелех. — Ото буде розвага! — Він має дуже маленьку пуцьку, — пояснив Тімеон. — Ану кидай свого гарненького меча, і тоді ми, жінко, будемо з тобою лагідні. Нам тільки й треба, що золота заплатити перемитникам. — А якщо я дам вам золота, ви нас відпустите? — Відпустимо, — посміхнувся Тімеон. — Ти нас лишень до дірки пусти, а ми навіть заплатимо, як порядній хвойді. По срібняку з кожного. А інакше заберемо золото і натішимося, як схочемо. А тоді укоськаємо, як Гора — пана Варго. То що обираєш? — Оце! — І Брієнна кинулася у бік Паця. Той скинув угору свого поламаного меча, щоб захистити обличчя, та вона націлялася не вгору, а вниз. Вірноприсяжець прокусив одяг, вовну, шкіру і м’язи, уп’явся сердюкові у стегно. Паць навіжено змахнув зброєю, втрачаючи рівновагу. Уламок меча шкрябнув Брієнні по кольчузі, а тоді Паць перекинувся на спину. Брієнна вдарила його вістрям у горло, крутнула клинок у рані та висмикнула назад, устигши обернутися саме тоді, коли Тімеонова сулиця свиснула повз обличчя. «Я не зволікнула, — подумала вона, відчуваючи на щоці кров. — Бачите, пане Гудвіне?» Поріз на щоці майже не відчувався. — Твоя черга, — сказала вона Тімеонові, поки дорнієць витягав другу сулицю, коротшу і товщу за першу. — Кидай! — Щоб ти ухилилася, а тоді напала? Не хочу скінчити, як Паць. Дідька тобі! Ану покажи їй, Пелеше! — Сам покажи, — буркнув Пелех. — Бачив, що вона зробила з Пацем? Мабуть, у неї місячна кров, от і шаленіє. Блазень мулявся позаду неї, Тімеон — просто попереду. Куди не обернешся — один опинявся за спиною. — Вбий її, — заохотив Тімеон, — і гойдай труп, скільки стане сил. — Отак ти мене любиш, ласкавий друже? Ну гаразд! Телепень крутився у повітрі. «Обери одного, — сказала собі Брієнна. — Обери і вбий швидко.» Раптом звідкілясь прилетів камінь і поцілив Пелеха просто у голову. Брієнна, більше не вагаючись, кинулася на Тімеона. Він був спритніший за Паця, але ж мав тільки короткого метального списа проти клинка валірійського булату. Вірноприсяжець ожив у її руках. Іще ніколи вона не рухалася так швидко; лезо меча перетворилося на сіре мариво. Тімеон устиг зустріти її ударом у плече і легко поранив, та вона відрубала йому вухо зі щокою, знесла вістря з сулиці й устромила лікоть мерехтливого булату в черево крізь ланки кольчужної сорочки без рукавів, яку дорнієць мав на собі. Тімеон не облишив боротьби навіть тоді, коли Брієнна вже витягала з нього меча, борознами якого спливала червона кров. Дорнієць намацав на поясі кинджал і витяг його; Брієнна у відповідь відрубала йому руку. «Це за Хайме.» — Змилуйся, Мати! — видихнув дорнієць. Кров бризкала з його зап’ястка, пухирилася на вустах. — Кінчай справу. Відішли мене назад у Дорн, кривава сучко. Вона виконала його прохання. А коли обернулася, Пелех стояв на колінах, із приголомшеним обличчям намацуючи телепня. Та щойно він звівся на ноги, новий камінь ударив його просто у вухо. Подрік видерся на зруйновану скелю і стояв там серед плюща гордий та насуплений, тримаючи у руці ще одного каменя. — Я ж казав, що можу битися! — закричав він звідти. Пелех спробував відповзти убік. — Я здаюся! — заскиглив блазень. — Здаюся! Не можна кривдити веселого Пелеха, я ж такий милий, нащо мене вбивати? — Нічим ти не кращий за інших. Ти грабував, ґвалтував і різав людей. — Так, так, було, не заперечую… але ж я умію звеселяти! Тут жарт підпущу, там через голову стрибну. Хлопцям подобалося! — А жінки плакали кривавими слізьми. — То хіба я винуватий? Жінки не розуміють доброго жарту! Брієнна опустила Вірноприсяжця. — Копай могилу. Отам, під оберегом. Вона вказала клинком, де саме. — Я не маю заступу! — Маєш дві руки. «На одну більше, ніж ваша наволоч залишила Хайме.» — Нащо ці дурниці? Залишмо його крукам! — Круків погодують Тімеон і Паць. А Спритний Дик матиме могилу. Він з роду Краббів. Тут його земля. Ґрунт був м’який від дощу, та все одно блазень мусив трудитися решту дня, щоб заглибити могилу. Коли він скінчив, уже сутеніло; руки блазня вкрилися кривавими мозолями. Брієнна вклала Вірноприсяжця до піхов, підняла Дика Крабба і понесла його до ями. На обличчя загиблого було важко дивитися. — Вибач, що не довіряла тобі. Я вже не знаю, як це робити. Коли вона схилилася покласти тіло, то подумала: «Дурень спробує зараз, коли я до нього спиною». Почула хрипкий подих за пів-удару серця перед тим, як Подрік вигукнув засторогу. Пелех мав у руці гострий уламок каменя. Брієнна мала у рукаві кинджала. А кинджал побиває камінь майже завжди. Вона відкинула його руку вбік і встромила залізо в живіт. — Смійся! — загарчала вона. Але він застогнав. — Смійся! — повторила вона, хапаючи однією рукою за горло, а іншою встромляючи ножа. — Смійся! — повторювала вона, і била знов і знов, доки рука не стала червона до зап’ястка, а сморід блазневої смерті не перехопив подих. Але Пелех не засміявся. Схлипи, почуті Брієнною, були її власні. Усвідомивши це, вона кинула ножа і затрусилася. Подрік допоміг їй покласти Спритного Дика у яму. Коли вони скінчили, на небі сходив місяць. Брієнна витерла болото з рук і кинула до могили два дракони. — Навіщо, пані? Пане? — запитав Под. — Це винагорода, яку я обіцяла йому за блазня. Ззаду почувся регіт. Брієнна рвонула Вірноприсяжця з піхов і крутнулася, наче вихор, чекаючи нових Кровоблазнів… але то був лише пан Гайл Добич — нагорі зруйнованої стіни, зі схрещеними ногами. — Якщо в пеклі є бурдеї, клятий шахрай вам подякує! — гукнув лицар донизу. — А якщо ні, то дарма витратите добре золото. — Я виконую те, що обіцяла. А ви що тут робите? — Князь Рандил наказав мені піти за вами. На той випадок, коли з якогось неймовірного дива ви б знайшли тут Сансу Старк, він наказав мені забрати її та привезти до Дівоставу. Не бійтеся — вас наказано не чіпати. Брієнна пирхнула. — Спробуйте зачепити! — Що ви тепер робитимете, ясна панно? — Засиплю могилу. — Я щодо дівчини. Панни Санси. Брієнна хвильку поміркувала. — Якщо Тімеон не брехав, вона прямувала до Водоплину. Десь дорогою її захопив Хорт. Якщо я його знайду… — …то він вас уб’є. — Або я його, — вперто заперечила вона. — Допоможете засипати бідолаху Крабба, пане лицарю? — Правдивий лицар не може відмовити прекрасній панні. Пан Гайл спустився зі стіни, і разом вони заходилися накидати грузький ґрунт на тіло Спритного Дика. На небо дедалі вище викочувався місяць, а унизу, під землею, голови забутих королів шепотіли одна одній забуті таємниці. Коронувачка Під палючим сонцем Дорну багатство вимірювалося не лише золотом, але й водою — тому кожен колодязь, кожне джерело ревно охоронялося. На жаль, колодязь у Шандра-Камені висох уже століття тому, а його сторожі відбули до якоїсь мокрішої місцини, покинувши свою невеличку фортечку з порожнистими стовпами та потрійними арками. Невдовзі до фортеці вповзли піски і повернули її від людей собі. Аріана Мартел прибула з Дреєм та Сильвою, коли сонце вже сідало, фарбуючи західне небо візерунками з золота і порфіру, а хмари — блискучим кармазином. Руїни теж яскраво барвилися під сонцем: зламані стовпи мерехтіли рожевим, на потріскані кам’яні підлоги наповзали червоні тіні, а піски мінилися жовтогарячим і золотим вогнем. Потім сяйво поволі згасло, в світі запанували лілові тіні. Гарин прибув кількома годинами раніше, а лицар на прізвисько Темна Зоря — ще напередодні. — Не місце, а казка, — зауважив Дрей, допомагаючи Гаринові напувати коней. Воду вони привезли з собою. Стрімкі піщані скакуни Дорну не знали втоми і могли бігти ще багато верст по тому, як інші коні зупинялися чи падали — але навіть вони не вміли жити зовсім без води. — Звідки ти взнала про нього? — Мене сюди дядько возив, разом із Тієною та Сарелою. — Аріана посміхнулася спогадові. — Дядечко тоді упіймав кілька гаспидів і показав Тієні, як їх доїти. А Сарела поперевертала камені, змела пісок з мозаїк та схотіла взнати усе про людей, які тут жили. — А що робили ви, князівно? — запитала Плямиста Сильва. «Сиділа біля колодязя і вдавала, ніби якийсь розбійний лицар привіз мене сюди вчинити наругу над моєю честю, — подумала вона, — високий суворий лицар з чорними очима та вдовиним клином на лобі.» Спогад змусив її знітитися. — Мріяла, — відповіла Аріана, — а коли сонце закотилося, то сіла коло дядькових ніг і попрохала розповісти казку. — Великий князь Оберин знався на казках. — Гарин теж приїздив з ними, адже доводився Аріані молочним братом і не розлучався з нею, відколи обоє навчилися ходити. — Пригадую, він тоді розповів про великого князя Гарина. Того, на честь якого назвали мене. — Гарина Великого, — підказав Дрей, — диво Ройни. — Саме про нього. Він примусив Валірію тремтіти. — Спершу валірійці тремтіли, — відповів пан Герольд, — а потім знищили його. Якби я повів чверть мільйона людей на смерть, чи назвали б мене Герольдом Великим? Лицар пирхнув. — Гадаю, краще мені лишатися Темною Зорею. Що моє, те моє. Він вийняв із піхов довгого меча-півторака, сів на цямрину сухого колодязя і заходився точити клинка бруском. Аріана обережно роздивлялася його. «Роду він високого, за чоловіка взяти не соромно, — подумала вона. — Певно, батько скаже, що я несповна розуму, зате діти наші будуть вродливі, наче драконовладці.» Якщо у Дорні й був чоловік вродливіший, вона його не знала. Пан Герольд Дейн мав орлиного носа, високі вилиці, міцну щелепу. Обличчя він голив чисто, зате рясному волоссю дозволяв падати аж на комір сріблястим льодовиком, розділеним смугою чорною, як ніч. «Але вуста у нього жорстокі, а язик — іще жорстокіший.» Очі його проти західного сонця, що запалило примарним сяйвом і статуру, і меча, здавалися чорними. Проте Аріана бачила їх зблизька і знала, що вони фіалкові. «Темно-фіалкові. Темні та невблаганні.» Напевне, він відчув, що на нього дивляться, бо раптом підняв очі з-над меча, перестрів її погляд і посміхнувся. Аріані кров прилила до лиця. «Дарма я його привела. Якщо він кине такий погляд, коли тут буде Арис, на пісок проллється кров.» Але чия саме — цього б вона заздалегідь не сказала. За звичаєм у Королегвардії служили найкращі лицарі Семицарства… але Темна Зоря був Темною Зорею. Дорнійськими ночима піски добряче вистужувало. Гарин зібрав дрова — вибілені гілки дерев, що зів’яли та всохли ще століття тому. Дрей склав вогнище і видобув з кременя іскру, висвистуючи якусь пісеньку. Щойно від іскри зайнявся розпал, як усі повсідалися навколо полум’я і пустили з рук до рук міх літнього вина… за винятком Темної Зорі, який пив непідсолоджену лимонну воду. Гарин був у жвавому гуморі та розважав усіх останніми плітками з Накоту при гирлі Зеленокрівці, де річкові сироти сходилися разом для торгівлі з думбасами, кочами та галерами з-за вузького моря. Якщо вірити жеглярам, на сході буяли дива та жахіття: у Астапорі повстали раби, у Карфі бачили драконів, у Ї-Ті лютувала сіра чума. Новий корсарський король, що з’явився на Василіскових островах, уже встиг учинити наскок на Гончаки. У Кохорі повстали прибічники червоних жерців і спробували спалити Чорного Цапа. — А «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром — саме коли мирійці вже налаштувалися рушати війною на Лис. — Мабуть, її лисенійці перекупили, — припустила Сильва. — От паскудні лисенійці! — докинув Дрей. — Паскудні, меткі й боягузливі. Аріана знала, про що йдеться насправді. «Якщо Квентин тепер має за себе «Золоту Дружину»…» «Під золотом — лихий булат» — таке було їхнє гасло і клич. «Тобі знадобиться чимало лихого булату, братику, щоб мати надію забрати у мене спадок.» Аріану в Дорні любили, Квентина — ледве знали. Жодний найманий загін, хай який уславлений, цього не змінить. Пан Герольд підвівся з місця. — Здається, мені не завадить відлити воду. — Дивися, куди ставиш ноги, — застеріг його Дрей. — Минуло чимало часу, відколи князь Оберин доїв тутешніх гаспидів. — Мене, Далте, змалку годували їхньою отрутою. Я на ній виріс. Гаспид, що мене вкусить, сам про те пошкодує. Пан Герольд зник у зруйнованій арці. Щойно він пішов, решта перезирнулася. — Даруйте, князівно, — тихо вимовив Гарин, — але він мені не до вподоби. — Шкода, — відповів Дрей. — А мені здалося, він у тебе мало не закоханий. — Він нам потрібен, — нагадала Аріана. — Можливо, нам знадобиться його меч. І конче напевне — його замок. — Горіскит — не єдиний замок у Дорні, — зауважила Плямиста Сильва. — Ви маєте інших лицарів, які віддані вам з любові та приязні. Приміром, Дрей — теж лицар. — Так, лицар, — погодився він. — Я маю чудового коня і неабиякого меча, а відвагою поступаюся… ну хіба що кільком зухам на світі. — Кільком сотням, радше сказати, — додав Гарин. Аріана не втручалася — хай собі пускають один одному шпигачок. Дрей та Плямиста Сильва були їй найкращими друзями, на додачу до сестри у перших Тієни, а Гарин дражнився та кпинив з неї мало не відтоді, коли вони вдвох смоктали цицьки його матері. Але нині вона була не в тому гуморі. Сонце сіло, на небі з’явилося безліч зірок. «Скільки ж їх тут?» Аріана відкинулася спиною на тонкий порожнистий стовп і спитала себе, чи бачить її брат цієї ночі ті ж самі зірки — хай де він є. «Ти бачиш оту білу, Квентине? То зірка Німерії, яскрава і палюча, а ота наче висипана сіллю смуга під нею — то її десять тисяч кораблів. Вона горіла таким вогнем, як небагато чоловіків. Такий самий вогонь палає у мені. Ти не забереш у мене те, що належить мені від народження.» Квентин був зовсім юний, коли його вислали до Крицака; на думку їхньої матері — аж занадто юний. Норвосці не віддавали своїх дітей на виховання у чужі родини, і пані Меларіо ніколи не пробачила великому князеві Дорану, що в неї від серця забрали сина. — Мені це до смаку не більше, ніж тобі, — колись підслухала Аріана слова батька, — та я маю кривавий борг, і Квентин — єдина монета, яку князь Ормонд прийме на його сплату. — Монета?! — скричала тоді мати. — Це твій син! Які батьки платять борги власною плоттю і кров’ю?! — Батьки, що правлять царствами земними, — відповів Доран Мартел. Великий князь Доран і досі прикидався, ніби її брат знаходиться у князя Крицака. Але мати Гарина бачила його в містечку Накот, одягненого купцем. Один із його супутників мав ліниве око — точно таке саме, як Клетус Крицак, шалапутний синок князя Андерса. З ними подорожував і маестер, навчений різних мов. «Мій брат — не такий розумник, за якого себе вважає. Розумна людина вирушила б зі Старограду, навіть за ціну довших мандрів. У Старограді його б, може, ніхто і не упізнав.» Аріана мала друзів серед сиріток Накоту, і дехто з них зацікавився, з якого дива великий княжич та син одного з могутніх вельмож Дорну подорожують під чужими іменами, шукаючи перевозу через вузьке море. Один з таких цікавих проліз уночі до вікна, полоскотав замок таємної скриньки Квентина і знайшов усередині деякі сувої. Аріана багато б дала за те, щоб мати певність: таємна подорож за вузьке море — то вигадка самого лише Квентина… але пергамени, що він віз при собі, запечатані були сонцем та списом Дорну. Родич Гарина не насмілився зламати печатки і прочитати їх, але ж… — Князівно. Позаду неї стояв пан Герольд Дейн — наполовину в зоряному світлі, наполовину в нічних тінях. — Як вам відливалося? — насмішкувато-грайливо запитала Аріана. — Піски з подякою прийняли моє приношення. — Дейн поставив ногу на голову чиєїсь подоби, яка, вірогідно, могла бути Дівою, якби піски не стерли їй обличчя на гладке дзеркало. — А поки я його робив, мені на думку спало, що розказаний вами задум може не принести бажаних плодів. — І які ж плоди мені бажані, прошу пана? — Звільнення Піщаних Змійок. Помста за Оберина та Елію. Гадаєте, я не знаю цієї пісні? Вам кортить скуштувати лев’ячої крові. «Кортить. А ще кортить мати те, що моє. Я хочу Сонцеспис і престол мого батька. Я хочу Дорн.» — Я хочу правосуду. — Звіть, як вам заманеться. Коронування дівчини з Ланістерів — порожня вихватка. Їй ніколи не сісти на Залізний Престол. І війни, якої ви бажаєте, вам не бачити. Лева так просто до себе не підманиш. — Лев мертвий. І хто знає напевне, до кого зі своїх левенят прихилиться левиця? — До того, який сидить безпечно у лігві. — Пан Герольд витяг меча. Він заблищав у зоряному світлі, гострий, наче язик брехуна. — Ось так починають війну. Не золотою короною, а сталевим клинком. «Я не вбиваю дітей.» — Ану приберіть! Мирцела знаходиться під моїм захистом. Пан Арис не дозволить завдати його любій принцесі жодної шкоди. Ви маєте це знати. — Коли я, панно, щось і знаю, то це те, що Дейни вбивали Дубосердів протягом кількох тисяч років. Од його зарозумілості Аріані аж подих перехопило. — А чи Дубосерди, часом, не вбивали Дейнів протягом тих самих тисяч років? — Кожен має свої родинні звичаї. — Темна Зоря вклав меча до піхов. — Місяць сходить. І ваш білий звитяжець наближається. Очі він таки мав гострі — вершник удалині на високій сірій кобилі справді виявився паном Арисом. Біле корзно тріпотіло за вітром, поки він хутким чвалом перетинав піски. Принцеса Мирцела сиділа у нього за спиною, схована у великій киреї з каптуром, що вкривав золоті кучері. Коли пан Арис допоміг принцесі злізти з коня, Дрей став перед нею на коліно. — Ваша милосте! — Моя володарко. — Плямиста Сильва стала на коліно поруч. — Моя королево! Я ваш вірний слуга, — впав на обидва коліна Гарин. Збентежена Мирцела ухопила Ариса Дубосерда попід руку. — Чому вони величають мене «милістю»? — жалібно спитала вона. — Пане Арисе, куди це ми приїхали, і хто всі ці люди? «Невже він їй нічого не розповів?» Аріана ступила уперед у вихорі шовків, з привітною посмішкою, яка мала заспокоїти дитину. — Це мої вірні та правдиві друзі, ваша милосте… а віднині й ваші теж. — Панно Аріано?! — Дівчинка кинулася до неї в обійми. — Навіщо мене кличуть королевою? Невже щось зле сталося з Томеном? — Він слухав злих людей, ваша милосте, — відповіла Аріана, — і боюся, його втягли у змову з метою позбавити вас законного престолу. — Мене? Престолу? Тобто Залізного Престолу? — Збентеження дівчинки ще посилилося. — Томен нічого мене не позбавляв, він… — …менший за вас, чи не так? — Я старша за нього на рік. — Це означає, що Залізний Престол за правом належить вам, — мовила Аріана. — Ваш брат лише юний хлопчик, його винуватити не треба. Він має злих радників… зате ви маєте друзів. Чи можу я мати честь представити їх вам? Аріана взяла дитину за руку. — Ось, ваша милосте, пан Ондрей Далт, спадкоємець Лимоннику. — Друзі кличуть мене Дреєм, — мовив він. — Матиму за велику честь, якщо ваша милість чинитимуть так само. Дрей мав чесне відверте обличчя, привітну посмішку, але Мирцела окинула його сторожким поглядом і відповіла: — Хіба згодом, коли взнаю краще. А доти зватиму за лицарським звичаєм. — На те ласка вашої милості. В кожному разі лишаюся вашим покірним слугою. Сильва прокашлялася. Аріана почула і мовила: — Далі дозвольте зазнайомити вас, моя королево, з панною Сильвою Сантагар — вона ж сердешна та душі моїй люба подруга Плямиста Сильва. — Чому вас так кличуть? — запитала Мирцела. — За ластовиння, ваша милосте, — відповіла Сильва, — хоча прикидаються, що за дідицтво. Я є спадкоємицею Плямистого Гаю. Наступним був Гарин — довготелесий, смаглявий, довгоносий парубок з круглою нефритовою сережкою в вусі. — Оце наш жвавий Гарин-сирітка, що здавна звеселяв моє серце, — мовила Аріана. — Його мати була моєю мамкою-годувальницею. — Я шкодую про її смерть, — відказала Мирцела. — Вона жива, люба королево, — зблиснув Гарин золотим зубом, якого йому купила Аріана навзамін зламаного. — Князівна хоче сказати, що рід мій походить з сиріток Зеленокрівці. Мирцела мала досить часу попереду, щоб почути історію сиріток дорогою до річки. Тому Аріана повела майбутню королеву до останнього учасника свого невеличкого загону. — Останнім, але не за відвагою, представляю вам лицаря Зорепаду, пана Герольда Дейна. Пан Герольд став на одне коліно. Місячне сяйво блищало у темних очах, якими він незворушно роздивлявся дитину перед собою. — Я чула про Артура Дейна, — відповіла Мирцела. — То був лицар Королегвардії за часів Навіженого Короля Аериса. — То був колишній Вранішній Меч. Він мертвий. — Отже, Вранішній Меч тепер ви? — Ні. Люди звуть мене Темною Зорею, і я належу не ранкові, а ночі. Аріана відвела дитину вбік. — Ви, мабуть, зголодніли. Ми маємо смокви, сир, оливки, солодку лимонну воду. Але не треба їсти чи пити багато. Перепочинемо трохи — та й у дорогу. Пісками мандрувати краще уночі, коли на небі нема сонця. Так воно ліпше для коней. — І для вершників теж, — додала Плямиста Сильва. — Ходімо, ваша милосте, зігріймося. Вважатиму за честь, якщо ви дозволите вам подавати. Сильва повела принцесу до вогню, а Аріана побачила коло себе пана Герольда. — Мій дім налічує десять тисяч років од самого світанку цього світу, — пожалівся він. — Чому ж єдиний Дейн, якого всі пам’ятають — мій покійний брат у перших? — Бо то був великий лицар, — відповів пан Арис Дубосерд. — Він просто мав великого меча, — заперечив Темна Зоря. — І велике серце. — Пан Арис узяв Аріану попід руку. — Благаю про кілька слів наодинці, панно князівно. — Ходімо. Аріана повела пана Ариса глибше у руїни. Під корзном лицар носив золототканого жупана з вигаптуваними на ньому трьома дубовими листками свого дому. На голові він мав легкого сталевого шолома з визубреною шпичкою на маківці, огорнутого за дорнійським звичаєм жовтим шаликом. Якби не корзно, його б не відрізнили від будь-якого іншого лицаря. Але корзно те мерехтіло білим шовком, світлішим за світло і легшим за легіт. «Кожен з першого погляду впізнає корзно Королегвардії. Шляхетний дурень, ось ти хто.» — Що знає дитина про нашу справу? — Небагато. Перш ніж ми виїхали з Король-Берега, її дядько нагадав дівчинці, що мене призначено її захисником та оборонцем, і що будь-який мій наказ має на меті уберегти її від лиха. Чула вона і ґвалт на вулицях, де закликали до помсти, і зрозуміла, що це не жарти. Дівчинка дуже хоробра і до того ж розумна понад свої роки. Вона зробила все, що я просив, нічого не спитавши. Лицар узяв Аріану за руку, озирнувся і стишив голос. — Тобі треба знати ще дещо. Тайвин Ланістер помер. Звістка застукала її зненацька. — Помер?! — Загинув від руки Біса. Намісництво на державі забрала собі королева. — Та невже? «Жінка на Залізному Престолі?» Аріана поміркувала хвильку і вирішила, що так воно навіть на краще. Якщо панство Семицарства звикне до правління королеви Серсеї, то й перед королевою Мирцелою легше зігне коліна. Князь Тайвин був небезпечним ворогом; без нього з рештою напасників Дорн якось упорається. «Ланістери вбивають Ланістерів. Як любо та мило.» — Що сталося з карликом? — Утік, — відповів пан Арис. — Серсея пропонує княжий титул будь-кому, хто привезе його голову. У викладеному кахлями внутрішньому дворику, напівсхованому піщаними заметами, він притиснув її до кам’яного стовпа і палко поцілував. Цілунок тривав, ставав дедалі пристраснішим, рука лицаря сягнула до її грудей, а інша ладна була вже задерти спідницю. Але Аріана вирвалася на волю зі сміхом. — Бачу, коронування королеви розпалює вам кров, мій лицарю. Але часу обмаль. Обіцяю: ми все надолужимо згодом. — Вона торкнулася його щоки. — Перешкод не виникло? — Хіба що Тристан. Він хотів сидіти коло Мирцелиного ліжка і грати з нею в цивасу. — Я ж тобі казала — він хворів червоними цятками у чотири роки, а вони бувають лише раз у житті. Треба було прохопитися, що Мирцела підхопила сіру лускачку — тоді б він до неї не потикнувся. — Малий — ні, але ж маестер твого батька… — Калеот? — перепитала вона. — Він намагався її побачити? — Я йому розказав про червоні цятки на її обличчі не раз і не два. Маестер сказав, що зробити нічого не можна — лише дозволити хворобі перебігти своїм шляхом. Дав слоїк масті пом’якшити сверблячку. Ніхто молодший за десять років ще не помирав од червоних цяток, але для дорослих хвороба бувала смертельною, а маестер Калеот не перехворів на неї дитиною. Аріана дізналася про це, коли сама хворіла у вісім років. — То й добре, — мовила вона. — Як щодо покоївки? Вона переконлива? — Якщо зблизька не роздивлятися. Її ж Біс саме тому й вибрав з-поміж безлічі дівчат, навіть шляхетнішого родоводу. Мирцела допомогла закучерявити їй волосся і сама намалювала цятки на обличчі. Вони між собою родичі, хоча неблизькі. У Ланіспорті повно Ланісів, Ланетів, Лантелів, зубожілих Ланістерів, і половина з них має таке саме солом’яне волосся. Вдягнена у Мирцелин халат, з замурзаним маестерською мастю личком… у тьмяному світлі вона б і мене надурила. Важче було знайти чоловіка на моє місце. Дейк найближчий до мого зросту, але гладший. Я вдягнув у свій обладунок Рольдера і наказав не відчиняти забороло. Він на два вершки нижчий за мене, та коли мене поруч не буде, то може, ніхто й не помітить. А він нікуди не подінеться з Мирцелиних покоїв. — Нам треба лише кілька днів. Опісля принцеса буде вже поза батьковою досяжністю. — Де ж це? — Він притяг її ближче і заходився цілувати шию. — Хіба не час розповісти мені решту всього задуму? Аріана засміялася, відштовхуючи лицаря. — Ні, час їхати виконувати решту всього задуму. Місяць саме увінчував Місячну Діву, коли вони рушили з сухих, засипаних піском руїн Шандра-Каменю на південний схід. Попереду їхали Аріана та пан Арис, а між ними на жвавій кобилці — Мирцела. Слідом упритул трималися Гарин з Плямистою Сильвою; двійко її дорнійських лицарів утворили позадню варту. «Нас семеро» — усвідомила Аріана дорогою. Раніше їй це на думку не спадало, але тепер здалося добрим передвістям. «Сім вершників на дорозі до слави. Одного дня співці подарують нам безсмертя.» Дрей хотів, щоб загін був більшим, але тоді б вони могли привернути небажану увагу. До того ж кожна нова людина подвоювала ймовірність зради. «Хоч цього мене батько навчив» — майнула в неї думка. Навіть коли Доран Мартел був молодший та міцніший здоров’ям — вже й тоді він мав звичку до остороги, тиші та таємниць. «Час йому скласти з плечей тягар турбот. Але я не потерплю найменших образ його честі та особи.» Аріана хотіла повернути батька до Водограйних Садів доживати решту років його життя серед сміхотливих дітей, пахощів лимонів та помаранчів. «І в товаристві Квентина. Коли я короную Мирцелу та звільню Піщаних Змійок, увесь Дорн рине під мої корогви.» Хай Крицаки стануть за Квентина, але самі вони — лише дрібна загроза. Якщо ж вони перебіжать до Томена і Ланістерів усім домом, то вона накаже Темній Зорі викорінити їхній рід до останнього пагона. — Я стомилася, — поскаржилася Мирцела по кількох годинах у сідлі. — Чи далеко ще їхати? І куди? — Велика князівна Аріана везе вашу милість у безпечне для вас місце, — запевнив її пан Арис. — Подорож неблизька, — додала Аріана, — але полегшає, коли ми досягнемо Зеленокрівці. Там нас зустріне дехто з Гаринового роду — річкові сирітки. Вони живуть на човнах, жердинами штовхають їх угору й униз Зеленокрівцею та її притоками, рибалять, збирають плоди і роблять усяку роботу, яка трапиться. — О так! — схвально вигукнув Гарин. — А ще ми співаємо і танцюємо на воді, знаємо багато про зцілення людей. Моя мати — найкраща сповитуха на Вестеросі, а батько вміє зводити бородавки. — Як ви можете бути сиротами, коли маєте батьків і матерів? — запитала дівчинка. — Вони — ройнари, — пояснила Аріана. — Їхня матір — велика річка Ройна. Мирцела не зрозуміла. — Я гадала, що це ви і є ройнари. Тобто ви, дорнійці. — Частково так, ваша милосте. У мені тече крові Німерії — так само, як і Морза Мартела, дорнійського князя, з яким вона одружилася. На день їхнього весілля Німерія підпалила усі свої кораблі, щоб її народ зрозумів: вороття назад немає. Більшість раділа, побачивши полум’я, бо мандри їхні перед прибуттям до Дорну були довгі й тяжкі понад усяку міру; безліч людей забрала лють моря, хвороби та людолови. Але дехто лементував і жалобився; вони не любили цю суху червону землю з її семиликим богом і тому, забажавши триматися старих звичаїв, склепали собі човни з недопалених коробів суден та стали сиротами Зеленокрівці. Матір у їхніх піснях — то не наша Матір Небесна, але Матір Ройна, чиї води живили їхнє плем’я від світанку часів. — Я чув, ройнари шанують якогось бога-черепаху, — мовив пан Арис. — Річковий Старий — то менший з богів, — відповів Гарин. — Він сам народився від Матері-Річки і боровся з Цар-Крабом за владу над усіма істотами, що живуть у плинкій воді. — Ой, — захоплено мовила принцеса. — Чував я, що ваша милість теж перемагали у запеклих битвах, — мовив Дрей найбадьорішим голосом. — Кажуть, за столом для циваси ви не виказували нашому хороброму князеві Тристану ані краплі жалю. — Він завжди розставляє клітини одним і тим самим способом: усі гори попереду, слони у проходах, — відповіла Мирцела. — То я просто висилаю наперед дракона та з’їдаю його слонів. — А чи грає в цю гру ваша покоївка? — запитав Дрей. — Розамунда? — перепитала Мирцела. — Ні. Я намагалася її вчити, але вона жалілася, що правила надто складні. — Вона теж з Ланістерів? — запитала панна Сильва. — З ланіспортських, не з Кастерлі-на-Скелі. Волосся вона має такого ж кольору, як я, але пряме замість кучерявого. Ми з Розамундою не надто дружимо, та коли вона вдягається у мій одяг, то люди, не знайомі з нами зблизька, вважають її за мене. — То ви вже таке робили? — О так. Ми помінялися місцями на «Морській спритниці» дорогою до Браавосу. Септа Еглантіна пофарбувала мені волосся у брунатне. Сказала, що це буде така гра. Але насправді так було придумано, щоб убезпечити мене, якщо раптом корабель захопить дядько Станіс. Дівчинка, вочевидь, почувалася стомленою, і Аріана наказала перепочити. Вони знову напоїли коней, трохи посиділи, з’їли сиру та плодів. Мирцела розділила помаранч з Плямистою Сильвою; Гарин їв оливки і кидався кісточками у Дрея. Аріана сподівалася досягти річки перед сходом сонця, та вони рушили пізніше, ніж гадалося, і коли схід зачервонівся, все ще сиділи у сідлах. Темна Зоря підлетів до неї легким чвалом. — Панно, — мовив він, — я б радив пожвавити крок, якщо не бажаєте привезти дитину мертвою. Ми не маємо наметів, а удень піски стають жорстокі. — Я знаю піски незгірше вас, пане лицарю, — сказала вона йому. Але поради послухалася. Коням у дорозі випадала тяжка скрута, проте краще втратити шість скакунів, ніж одну принцесу. Скоро з заходу почав дмухати вітер — гарячий, сухий, з хмарами колючого пороху. Аріана накинулася серпанком для обличчя, зробленим з мерехтливого шовку — світло-зеленим згори, жовтим унизу, чиї кольори перетікали один в одний. Невеличкі зелені перлини додавали йому ваги, а в русі тихенько стукотіли одна об одну. — Я знаю, чому моя володарка носить серпанок, — мовив пан Арис, поки вона пристібала його до скронь свого мідного шолома. — Бо інакше її краса сліпила б наші очі сильніше, ніж сонце з неба. Аріана мимоволі засміялася. — Ні, шляхетний лицарю — ваша володарка вдягає серпанок, щоб захистити очі від сліпучого сяйва, а горлянку — від піску. Вам варто зробити те саме. Їй стало цікаво, чи довго її білий лицар вимучував свої бундючні лестощі. У ліжку пан Арис був приємним товариством… але з дотепним розумом і поряд не ночував. Її дорнійці вкрили обличчя так само, як вона; Плямиста Сильва допомогла малій принцесі. Але пан Арис тримався уперто. Невдовзі обличчям його вже стікав піт, а щоки буяли трояндовим цвітом. «Ще трохи — і він спечеться у своєму важкому вбранні» — подумала вона. Та й не першим: за минулі століття чимало відважних воїнів заходило до Дорну Великокняжим Проходом під розгорнутими прапорами і лишалося спеченими, мов гусаки, на червоних гарячих пісках. «Знак дому Мартел — сонце та спис; одне і друге дорнійці вважають за свою головну зброю, — писав колись Юний Дракон у своїй хвалькуватій книжці «Завоювання Дорну», — але з тих двох сонце, поза сумнівом, смертоносніше.» На щастя, перетинати глибоку пустелю не довелося — лише вузьку смужку сухих земель на її кордоні. Коли Аріана побачила високо у безхмарному небі яструба, що кружляв великими колами, то зрозуміла, що найгірше вже позаду. Скоро назустріч трапилося дерево. Покручене, вузлувате, воно мало колючок не менше, ніж листя, і звалося «піщаним жебраком», але його присутність означала, що вода вже недалеко. — Майже приїхали, ваша милосте! — весело гукнув Гарин до Мирцели, коли попереду показалися ще «піщані жебраки». Ціла гущавина їх росла уздовж та обабіч сухого річища. Сонце нещадно било з неба, наче вогняний молот, але те вже не важило — подорож добігала кінця. Вони зупинилися ще раз напоїти коней, зробили глибокі ковтки зі своїх міхів, змочили серпанки на обличчях і знову скочили верхи — здолати останній відрізок шляху. За дві чи три версти вони вже їхали чорт-травою повз оливкові гаї. За вервечкою кам’янистих пагорбів трава зазеленіла та налилася соками, навколо з’явилися лимонні сади, зрошені мереживом старих рівчаків. Гарин першим побачив зелені переливи річки удалині, заволав з радощів і ринув уперед. Аріана Мартел колись перетинала Мандер, подорожуючи з трьома Піщаними Змійками на гостину до Тієниної матері. Порівняно з його могутнім потоком Зеленокрівця ледве годилася називатися річкою, та все ж дарувала Дорнові життя серед сухого пекла. Назву річка брала від тьмяно-зеленого кольору своїх лінивих вод; утім, при наближенні вони побачили, що сонце навіть їх перетворило на блискучо-золоті. Нечасто їй доводилося спостерігати таку втіху для очей. «Далі буде повільно, але просто, — подумала вона, — угору Зеленокрівцею, а там до Вайфу, скільки човен подолає.» Часу подорожі вистачить підготувати Мирцелу до всього, що на неї чекає. Далі за Вайфом починаються глибокі піски. Щоб їх перетнути, знадобиться допомога Пісковця та Геєнни, але вона не мала у ній сумніву. Червоного Гаспида виховували у Пісковці; кохана жінка князя Оберина, Еларія Піщанець, уродилася тілесною донькою князя Уллера — і чотири з Піщаних Змійок були його онуками. «Я короную Мирцелу в Геєнні та підніму там свої корогви.» Човен знайшовся за дві версти униз течією, схований під навислим гіллям великої зеленої верби. Низькі дахом, широкі черевом, такі човни майже не занурювалися у воду. Юний Дракон презирливо кликав їх «плотами з хатами», але навряд чи віддавав їм належне. Усі сирітські човни, крім найубогіших, були розцяцьковані прегарним різьбленням та яскравими фарбами. Цей переливався усіма барвами зеленого, стерно мав у подобі дерев’яної русалки, а крізь поручні облавку витикалися риб’ячі писки. Чардак захаращували жердини, сувої мотуззя, глеки оливкової олії; на носі та гузі гойдалися залізні ліхтарі. Але жодного з сиріток Аріана не побачила. «Де поділася річкова братія?» — спитала вона себе. Гарин зупинив коня під вербою. — Прокидайтеся, лайдаки булькаті! — загукав він, злітаючи з сідла. — Годі боки вилежувати, наче соми в ямах — ваша королева приїхала, вітайте її по-королівському! Вилазьте сюди, маємо для вас солодке вино та солодких пісень на додачу! Мені вже горлянка… Двері на човні рвучко прочинилися. З них на сонячне світло виступив Арео Гота з довгою сокирою в руці. Гарин щосили смикнув повід. Аріані наче ратищем загилили у живіт. «Це не мало так скінчитися! Цього не мало статися!» Коли вона почула слова Дрея: — От кого не гадав тут побачити… …то зрозуміла, що мусить діяти швидко. — Геть звідси! — заволала вона, стрибаючи назад у сідло. — Арисе, захищай принцесу… Гота вдарив п’ятою ратища своєї сокири по чардакові. З-за візерунчастих поручнів човна підвелося з тузінь сторожі, озброєної сулицями та арбалетами. Ще кілька з’явилися на даху надбудови. — Здавайтеся, князівно! — покликав сотник. — У разі непокори ми вб’ємо усіх, окрім дитини і вас. За наказом вашого батька. Принцеса Мирцела сиділа у сідлі нерухомо. Гарин повільно відступив від жердини, тримаючи руки вгорі. Дрей розстебнув паса з мечем. — Здатися зараз наймудріше, — мовив він до Аріани, з глухим стукотом зронюючи меча на землю. — Ні! Пан Арис Дубосерд поставив свого коня між Аріаною та арбалетниками, зблиснув сріблом у руці, скинув щита зі спини і ковзнув лівицею під ремені. — Ви не візьмете її, поки я дихаю! «Дурний мій відчайдуше, — майнула в Аріани єдина думка, — що це ти надумав?» Гучно загримів сміх Темної Зорі: — Ти сліпий чи тупий, Дубосерде? Їх надто багато. Кидай меча! — Робіть, що він каже, пане Арисе! — закликав Дрей. «Нас упіймано, мій лицарю! — хотіла була вигукнути Аріана. — Твоя смерть не врятує нас. Якщо ти вірний своїй любій, здавайся!» Та коли вона розтулила рота, слова застрягли у горлянці. Пан Арис Дубосерд кинув на неї останній погляд пристрасті й відчаю, вдарив коня золотими острогами та ринув уперед просто до човна. За ним, наче шовкова хвиля, вихорилося у повітрі біле корзно. Ще ніколи Аріана Мартел не бачила нічого водночас прекраснішого і божевільнішого. — Ні-і-і! — заверещала вона, та слова і сили кричати знайшлися запізно. Тумкнув арбалет, за ним інший. Гота заревів наказ стражникам. Зблизька броня білого лицаря спиняла стріли не краще за пергамен. Перша стріла наскрізь прохромила важкого дубового щита і пришпилила його до плеча. Друга шкрябнула по скроні. Кинута сулиця влучила коневі пана Ариса у бік, але той не спиняв бігу, лише похитнувся, коли влетів на місток. — Ні! — кричала якась дівчина, а може, дурненька маленька дівчинка. — Ні, благаю, не треба, цього не мало статися! Аріані почулося, як десь поруч верещить Мирцела — голосом, пронизливим з жаху та розпачу. Меч пана Ариса свиснув ліворуч і праворуч, двоє списників звалилися мертві. Кінь став дибки, копитами вдарив у обличчя арбалетника, що напинав тятиву, але інші арбалети вже пускали стріли, обсаджуючи боки великого огиря. Сила їхніх ударів звалила нещасну тварину набік, зломивши їй ноги і важко гепнувши на чардак. Але Арис Дубосерд якось зумів вистрибнути з-під туші й навіть утримати в руці меча. Він саме спинався на коліна біля коня, що бився у останніх корчах… …коли побачив над собою постать Арео Готи. Білий лицар здійняв клинка на свій захист, але запізно. Довга сокира Готи відтяла йому руку в плечі, змахнула знову, бризкаючи кривавим віялом, і хутко повернулася назад у жахливому обіручному ударі. Голова Ариса Дубосерда, відокремлена від тіла, закрутилася у повітрі, впала серед очерету, і Зеленокрівця проковтнула кривавий дарунок з тихим плюскотом. Аріана не пам’ятала, як злазила з коня. Може, не злізла, а впала. Цього вона теж не пам’ятала. Стоячи рачки на піску, вона тремтіла, схлипувала і вивергала назовні свою вечерю. «Ні, — крутилася у голові одна думка, — ніхто ж не мав постраждати, усе було обмірковано, я була така обережна.» А тоді почула ревище Арео Готи: — За ним! Не дозвольте йому втекти! Хутко за ним! Мирцела була вже не в сідлі, а на землі, відчайдушно квилила, трусилася, схопивши руками бліде обличчя, а між пальців у неї текла кров. Аріана нічого не розуміла. Стражники видиралися на коней, інші оточували її з супутниками, та вона не могла дотямити, що коїться — наче навколо панував сон, примарне криваве жахіття. «Це все не насправді. Скоро я прокинуся і посміюся з мого нічного переляку.» Коли їй закинули руки за спину, щоб зв’язати, вона не опиралася. Один зі стражників підсмикнув її на ноги. Він був одягнений у батькові кольори. Інший нахилився і висмикнув з-за халяви її чобота метальний ніж, подарований сестрою в перших — панною Нім. Арео Гота забрав ніж у стражника і похмуро його роздивився. — Великий князь звеліли привезти вас назад до Сонцеспису, — мовив він. Його щоки та чоло плямувала кров Ариса Дубосерда. — Вибачте мені, маленька князівно. Аріана підняла обличчя, яким стікали сльози. — Відкіля він знав? — запитала вона сотника. — Я була така обережна. Як він міг дізнатися? — Хтось доповів, — здвигнув плечима Гота. — Завжди хтось доповідає. Ар'я Щовечора перед тим, як заснути, вона бурмотіла в подушку свою молитву. — Пан Грегор, — так починалася молитва. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея. Вона б шепотіла також імена Фреїв на Переїзді, якби їх знала. «Одного дня взнаю, — казала вона собі, — а тоді повбиваю усіх.» Але жоден шепіт, хай найтихіший, не минався у Домі Чорного та Білого непоміченим. — Дитино, — сказав одного дня лагідний чоловік, — чиї то імена ти шепочеш серед ночі? — Я не шепочу жодних імен, — відповіла вона. — Брешеш, — мовив він. — Усі люди брешуть, коли бояться. Хтось розказує багато різної брехні, хтось — лише трошки. Дехто має одну велику брехню, але розповідає її так часто, що майже сам у неї вірить… хоча якоюсь малою частинкою душі все ж знає, що то неправда, і завжди виказує обличчям. Отже, розкажи мені про імена. Вона вкусила губу. — Імена нічого не важать. — Важать, — наполягав лагідний чоловік. — Розкажи мені, дитино. «Розкажи, бо виженемо геть» — почула вона. — То люди, яких я ненавиджу. І бажаю їм смерті. — У цьому Домі ми чуємо багато таких молитов. — Знаю, — відповіла Ар’я. Якен Ха-Гар колись справдив три її молитви. «Варто було лишень прошепотіти йому…» — Отже, ти для цього з’явилася тут? — спитав лагідний чоловік. — Навчитися нашого мистецтва і убити людей, яких ненавидиш? Ар’я не знала, що йому відповісти. — Можливо. — Тоді ти прийшла не туди. Не тобі вирішувати, кому жити, а кому померти. Дарунок належить Багатоликому. А ми лише слуги, що обітували виконувати його волю. — А… — Ар’я роздивилася бовванів, що вишикувалися уздовж стін. Попід ногами кожного мерехтіли свічки. — Це котрий з богів? — Котрий? Та всі вони, — відповів жрець у чорному та білому. Він не сказав їй свого імені. Так само і жебрачка — дівчинка з великими очима та змарнілим обличчям, що нагадала їй іншу дівчинку на ім’я Куна. Як і Ар’я, жебрачка жила під храмом разом із трьома послушниками, двома слугами та куховаркою на ім’я Умма. Умма полюбляла балакати, коли працювала, проте Ар’я не могла втямити ані слова з її балачок. Решта не мала імен або вирішила їх не казати. Один зі служників був дуже старий, зігнутий навпіл, другий — червонопикий, з кущами волосся у вухах. Вона вважала обох німими, доки не почула, як вони моляться. Послушники були молодші. Найстарший був приблизно батькових років, двоє інших — не старші за Сансу, що колись була їй сестрою. Послушники теж носили біле та чорне, але їхні ряси не мали каптурів, чорне було ліворуч, а біле — праворуч. У лагідного чоловіка та жебрачки кольори розташувалися навпаки. Ар’ї дали служницьке вбрання: сорочку нефарбованої вовни, мішкуваті штани, лляне спіднє, полотняні капці для ніг. Посполиту мову знав лише лагідний старий. — Хто ти? — питав він її щодня. — Ніхто, — відповідала вона — та, хто була Ар’єю з дому Старк, Ар’єю-Підніжкою, Ар’єю-Конякою. Була вона і Аріком, і Куною, і Куріпкою, і Солькою, і чашницею Нім, і сірою мишею, і вівцею, і привидом Гаренголу… але ж не по-справжньому, не в тому серці, що аж у глибині серця. Там вона лишалася Ар’єю зимосіцькою, донькою князя Едарда Старка та пані Кетлін, яка колись мала братів на ім’я Робб, Бран та Рікон, сестру на ім’я Санса, лютововчицю на ім’я Німерія, зведеного брата на ім’я Джон Сніговій. Там вона була кимось… але не такої відповіді чекали від неї. Не знаючи мов, Ар’я не мала способу спілкуватися з іншими. Проте уважно слухала і повторювала почуті слова про себе, коли виконувала доручену роботу. Наймолодший послушник був сліпий, але порядкував над свічками. Він обходив храм у м’яких капцях, оточений бурмотінням старих жінок, які щодня приходили молитися. Навіть без очей він завжди знав, які саме свічки вже вигоріли. — Його веде нюх, — пояснив лагідний чоловік. — І там, де горить свічка, повітря тепліше. А потім наказав Ар’ї заплющити очі й спробувати самій. Вони молилися на світанку, перед сніданком, стоячи на колінах навколо тихої чорної водойми. Інколи молитву очолював лагідний чоловік, інколи — дівчинка-жебрачка. Ар’я знала браавоською мовою лише кілька слів — тих, що однаково звучали високовалірійською. А тому молилася Багатоликому Богові власною молитвою — тією самою. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Молилася вона мовчки, не кажучи ані слова — якщо Багатоликий Бог був справжній, він мав її почути. Віряни приходили до Дому Чорного та Білого щодня. Більшість із них з’являлися поодинці та сиділи на самоті: запалювали свічки коло того вівтаря чи іншого, молилися коло водойми, іноді плакали. Хтось пив з чорного кухля і засинав; інші, яких було більше, питва не торкалися. Тут не було ані служби, ані співів, ані урочистої хвали на славу богові. Храм ніколи не бував повний люду. Час від часу якийсь вірянин просив побачитися з жерцем; тоді лагідний чоловік або жебрачка вели його донизу, до святилища. Але таке траплялося рідко. Уздовж стін стояло тридцять різних богів, оточених вогниками свічок. Ар’я взнала, що Плакальниця — улюблениця старих жінок. Багатії віддавали перевагу Левові Ночі, бідарі — Блукачеві у Каптурі. Вояки запалювали свічки Бакалонові, Блідій Дитині. Жеглярі — Місяцеликій Діві та Морському Цареві. Морок теж мав тут свою капличку, хоча до нього майже ніхто не ходив, і коло ніг його зазвичай блимала тільки одна свічка. Та лагідний чоловік казав, що це байдуже. — Він має багато ликів і багато вух, щоб чути. Горбок, на якому стояв храм, був пронизаний, наче мурашина купа, вирубаними у камені проходами. Жерці та послушники мали келії для спання на першому рівні, Ар’я та слуги — на другому. Найнижчий поверх був заборонений для всіх, окрім жерців. Саме там розташувалося святилище. Коли Ар’я не працювала, то мала волю блукати, де захоче, льохами та коморами — аби не залишала храму і не потикалася на третій підвальний поверх. Спершу вона знайшла комору, повну зброї та обладунків: візерунчастих шоломів, чудернацьких старовинних панцирів, мечів, довгих та коротких кинджалів, арбалетів, довгих списів з вістрями, схожими на листки. Інша комора була напхана одягом: товстими хутрами та коштовними шовками півсотні кольорів, поруч з якими громадилися купи смердючого ганчір’я та зношених домотканих лахів. «Тут десь, мабуть, і скарбниця є» — подумалося Ар’ї. Перед очима намалювалися стоси золотих тарелей, гамани срібних монет, блакитні, наче море, сафіри, намиста з тлустих зелених перлів. Одного дня на неї зненацька напосівся лагідний старий. Він спитав, що вона робить, а вона відповіла, що заблукала. — Брешеш. Ба гірше: ти брешеш погано. Хто ти є? — Ніхто. — І знову брехня, — зітхнув він. Вис побив би її до кривавих синців, якби застукав на брехні — але Дім Чорного та Білого мав інші звичаї. Коли Ар’я поралася у кухні й траплялася під ноги Уммі, та інколи ляскала її ложкою. Але ніхто інший не зачіпав навіть пальцем. «Вони здіймають руку, лише коли вбивають» — подумала вона. З куховаркою вона порозумілася нівроку, навіть не знаючи мови. Умма тицяла їй до рук ножа, показувала на цибулину, і Ар’я її кришила. Умма штовхала її до кавалку тіста на столі, і Ар’я вимішувала його, доки та не казала «годі!» (саме це було перше вивчене нею браавоське слово). Умма давала їй рибу — Ар’я чистила її від луски та кісток, різала шматками і викочувала у горіхах, які куховарка тим часом товкла на дрібний порох. Солонуваті води, що оточували Браавос, аж кишіли рибою та скойками усякого роду — так розказав їй лагідний чоловік. До затоки з півдня втікала повільна брунатна річка, мандруючи крізь щільні зарості очерету, мереживо приливних водойм та пласке неосяжне драговиння. У річці та затоці водилося вдосталь найрізноманітніших скойок, риби, жаб та черепах, болотних крабів, цяткованих крабів, крабів-верхолазів, червоних вугрів, чорних вугрів, смугастих вугрів, міног та вустриць; усе це часто подавалося на різьблений дерев’яний стіл, за яким трапезували слуги Багатоликого Бога. Інколи Умма присмачувала рибу до вечері морською сіллю та сушеними стручками перцю, а іншим разом смажила вугрів з дрібно покришеним часником. Бувало і таке — надзвичайно рідко — що у стравах траплявся шапран. «Мантуликові б тут сподобалося» — подумала Ар’я. Найулюбленішою Ар’їною трапезою була пізня вечеря — чимало часу минуло, відколи вона забула звичку лягати спати щовечора з натоптаним черевцем. Інколи лагідний чоловік дозволяв їй ставити йому запитання. Одного разу вона запитала, чому люди, що приходять до храму, завжди такі умиротворені; адже в неї вдома люди жахалися смерті. Ар’я пам’ятала, як рюмсав той пуздрявий зброєносець, коли вона прохромила йому живіт. Як благав змилуватися пан Аморі Лорх, коли Цап кинув його до ведмежої ями. Пам’ятала село на березі Божого Ока, де мешканці верещали, волали і скиглили, коли Лоскотун брався до них питати про золото. — Смерть — не найгірше в світі, — відповів лагідний чоловік. — Це ж Його дарунок нам, кінець злигодням і болю. Того дня, коли ми народжуємося на світ, Багатоликий Бог надсилає кожному з нас темного янгола, котрий супроводжує нас усе життя. Коли гріхи та страждання лягають на нас надмірним тягарем, який уже несила терпіти, янгол бере нас за руку і веде у нічні землі, де вічним вогнем горять яскраві зорі. Ті, хто приходять пити з чорного кухля, шукають своїх янголів. Якщо вони бояться, свічки їх заспокоюють. Коли ти чуєш запах наших свічок, що тобі спадає на думку, дитино? «Зимосіч, — відповіла б вона, якби могла. — Сніг, дим і соснова глиця. Я чую пахощі стайні, сміх Ходора, битву Джона з Роббом у дворі, співи Санси про якусь дурноголову красну панну. Мені пахнуть крипти, де сидять кам’яні королі, гарячий хліб у печі, божегай за стіною. Я відчуваю свою вовчицю, її хутро — так, наче вона сидить поруч.» — Нічого не спадає, — відповіла вона, щоб перевірити старого. — Брешеш, — мовив чоловік. — А втім, Ар’є з дому Старк, бережи свої таємниці, коли тобі так хочеться. Він називав її Ар’єю тільки тоді, коли вона його сердила. — Ти знаєш, що можеш залишити це місце будь-якої миті. Ти не одна з нас. Поки що ні. Тому можеш піти звідси, коли схочеш. — Ви сказали, що як я піду, то не зможу повернутися. — Таки-так. Почувши ці слова, Ар’я засумувала. «Так завжди казав Сиріо, — пригадала вона. — Увесь час казав і казав.» Сиріо Форель навчив її працювати голкою і загинув, рятуючи їй життя. — Я не хочу іти звідси. — Тоді лишайся… але пам’ятай: Дім Чорного та Білого — не сирітський притулок. Усі під цим дахом повинні служити. «Валар дохаеріс» — так ми кажемо тут. Залишайся, якщо хочеш, але знай: ми вимагатимемо твоєї покори. В усьому, кожну мить. Якщо не вмієш коритися, то мусиш піти. — Я вмію коритися. — Побачимо. Окрім допомоги Уммі, Ар’я мала вдосталь інших справ: підмітала храмову підлогу, підносила й наливала на обіді та вечері, розкладала купи одягу померлих, випорожнювала їхні гаманці, рахувала стосики чудернацьких монет. Щоранку вона супроводжувала лагідного чоловіка, коли той обходив храм у пошуках мертвих. «Тиха, мов тінь» — казала вона собі, пригадуючи Сиріо. Їй було доручено нести ліхтаря з товстими залізними дверцятами; біля кожної стінної западини вона зупинялася і відчиняла дверцята на волосину, шукаючи трупів. Знайти мертвих ніколи не бувало важко. Люди самі приходили до Дому Чорного та Білого, молилися годину, чи день, чи рік, пили солодку темну воду з водойми і простягалися на кам’яній постелі перед одним чи іншим богом. А тоді заплющували очі, засинали і більше не прокидалися. — Дарунок Багатоликого Бога набуває безлічі подоб, — розказав їй лагідний чоловік, — але тут він завжди тихий та спокійний. Коли вони знаходили мерця, старий проказував молитву і упевнювався, що життя залишило тіло, а Ар’я приводила служників, чиїм обов’язком було віднести його до підземель. Там послушники роздягали і обмивали тіла. Одяг, монети, усі коштовні речі складалися до кошиків для подальшого розподілу. Холодну плоть несли до найнижчого святилища, куди входили тільки жерці; що саме там відбувалося — про те Ар’ї знати не дозволяли. Одного разу за вечерею її охопила жахлива підозра; вона впустила ножа на стіл і вирячилася на шмат світлого м’яса у тарілці. Лагідний чоловік побачив жах на її обличчі. — Це порося, дитино, — мовив він, — усього лише порося. Постіль її була кам’яна і нагадувала про Гаренгол — вона спала на такій самій, коли шкребла сходи за наказом Виса. Мішок для спання було напхано ганчір’ям замість соломи — трохи горбкуватіше, ніж солом’яник у Гаренголі, зате й свербіло менше. Ковдр їй дозволяли брати, скільки заманеться — червоних та зелених, вовняних, грубого плетіння. І келія належала лише їй. Там вона зберігала свої скарби: срібну виделку, крислатого бриля та рукавички без пальців, подаровані на «Велетовій доньці», кинджал, чоботи, пасок, невеличку купку монет, одяг, що вдягала раніше… І Голку. Обов’язки лишали Ар’ї небагато часу на шиття, але вона вправлялася, коли могла — люто билася зі своєю тінню при світлі блакитної свічки. Якось уночі повз неї пройшла дівчинка-жебрачка і побачила Ар’ю за вправами. Сама вона не вимовила ані слова, але наступного ж дня лагідний чоловік супроводив Ар’ю до її келії. — Ти мусиш позбавитися усього, — сказав він про її скарби. Ар’ю наче громом ударило. — Це належить мені! — А хто ти? — Ніхто. Він узяв до рук її срібну виделку. — Оце належить Ар’ї з дому Старк. Усі ці речі належать їй. Але тут їм місця нема. І їй тут теж місця нема. Її ім’я — надто гордовите, у нашому домі бракує простору для таких гордощів. Ми — лише слуги. — Я теж служу, — вимовила вона ображено. Срібна виделка їй подобалася. — Ти граєшся у службу, але у своєму серці ти — донька можновладного князя. Ти брала інші імена, але носила їх так само легко, як сукні. Під ними, як під сукнями, ти завжди лишалася Ар’єю. — Я не ношу суконь. У тих дурних сукнях неможливо битися. — Але чому ти хочеш битися? Хіба ти якась задерикувата горлорізка, що блукає провулками, жадаючи крові? — Він зітхнув. — Перш ніж випити з холодної чари, ти мусиш віддати усе, чим ти є, Багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Саму себе. Якщо ж не вмієш примусити себе, то маєш залишити це місце. — Але залізна монета… — Вона заплатила за твій прихід сюди. Але відси й далі ти мусиш сама платити за свій шлях. І то дорогу ціну. — Я не маю золота. — Те, що ми маємо, не можна купити за золото. Ціна — це уся ти. Люди обирають безліч різних шляхів крізь земний паділ сліз та страждань. Наш шлях з-поміж них — найважчий, і небагатьом судилося ним пройти, бо він вимагає неабиякої сили тіла й духу, а до них — суворого та міцного серця. «Там, де має бути серце, в мене порожня діра, — подумала Ар’я, — а подітися мені більше нема куди.» — Я міцна. Не слабша за вас. І сувора. — Ти гадаєш, тут єдине місце для тебе у світі. — Він наче вгадав її думки. — Помиляєшся. Легшу службу можна знайти у домівці будь-якого купця. А чи не хочеш стати куртизаною, щоб про твою красу співали пісень? Скажи слово, і ми відішлемо тебе до Чорної Перлини або Доньки Присмерку. Ти спатимеш на пелюстках троянд і на кожному кроці шурхотітимеш шовковими спідницями, а можновладні пани ладні будуть віддати усе до шеляга і піти жебрати, аби лише зірвати квітку твоєї цноти. Якщо ж твоє серце прагне шлюбу і дітей — скажи, ми знайдемо тобі чоловіка. Чесного підмайстра, старого багатія, знаного мореплавця — кого забажаєш. Але нічого з того Ар’я не хотіла. І без жодного слова затрусила головою. — Ти мрієш повернутися на Вестерос, дитино? «Ясна панна» Люко Престайна вирушає назавтра до Мартинова, Сутіндолу, Король-Берега і Тирошу. Може, нам домовитися про перевіз для тебе? — Я щойно прибула з Вестеросу. — Іноді їй здавалося, що від утечі з Король-Берега минула вже тисяча років, а іноді — що вона сталася лише вчора. Але Ар’я знала, що вороття туди їй немає. — Я поїду, якщо вам не потрібна. Але не до Вестеросу. — Мої потреби нічого не важать, — відповів лагідний чоловік. — Можливо, Багатоликий Бог привів тебе сюди служити знаряддям Божої справи. Та коли я дивлюся на тебе, то бачу лише дитину… ба гірше — дитину-дівчинку. Чимало людей служили Багатоликому протягом століть, але лише кількоро з Його слуг були жінками. Жінки приводять у світ нове життя. Ми приносимо дарунок смерті. Ніхто не може робити і те, й інше. «Налякати хоче, — подумала Ар’я, — як тоді хробаком.» — Мені байдуже. — Але так не має бути. Лишися тут — і Багатоликий Бог забере твої вуха, носа, язика. Він вийме твої сумні сірі очі, що бачили так багато. Забере твої долоні й ступні, руки та ноги, жіночі місця. Позбавить мрій та надій, усього, що ти любиш і ненавидиш. Хто вступає до його служби, має залишити позаду все, чим він є. Чи зможеш ти зробити це? Він узяв у долоню її підборіддя і глибоко зазирнув у очі — так глибоко, що вона здригнулася. — Ні, — мовив лагідний, — не думаю, що зможеш. Ар’я відкинула його руку вбік. — Як захочу, то зможу! — Це каже Ар’я з дому Старк, їдачка могильних хробаків. — Я залишу все на світі, якщо схочу! Він майнув рукою на її скарби. — То почни з оцього. Того вечора, скінчивши трапезу, Ар’я повернулася до келії, зняла одяг, прошепотіла імена, але сон ніяк не приходив і не забирав у обійми. Вона поперекидалася на мішку, набитому ганчір’ям, покусала собі губу мало не до крові. На місці, де колись було серце, зяяло провалля. Посеред ночі вона підвелася з ліжка, вдяглася у те, що привезла з Вестеросу, і застібнула паса з мечем. Голка висіла на одному стегні, кинджал на іншому. Нап’явши на голову вислого бриля, запхавши за пасок рукавички без пальців та узявши до лівиці срібну виделку, вона сторожко рушила сходами. «Нема тут місця для Ар’ї з дому Старк» — думала вона дорогою. Місце Ар’ї було в Зимосічі, але ж самої Зимосічі вже не лишилося. «Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає.» Проте вона вже не мала зграї. Її зграю вбили — пан Ілин, пан Мерин, королева… а коли вона намагалася зібрати собі нову, її всі покинули: Мантулик, Гендрі, Йорен, Ломик Зеленорукий, навіть Гарвін, слуга її батька. Вона штовхнула двері й вийшла у ніч, опинившись назовні уперше після входження до храму. На небі висіли хмари, туман укривав землю, наче кошлата сіра ковдра. Десь праворуч з-над води чувся плюскіт весел. «Браавос, Потаємне Місто» — подумала вона. Назва здалася їй якнайдоречнішою. Ар’я прокралася крутими сходами до накривного пришибу. Навколо ніг завивалися пасма туману. Його було стільки, що вона ледве бачила воду, але чула її тихий плюскіт на кам’яних стовпах. Десь далеко крізь морок світив вогник; їй здалося, що то ніч-ватра на храмі червоних жерців. Край води вона зупинилася, тримаючи в руці срібну виделку. То було справжнє срібло — важке, суцільне, добре вилощене. «Це не моя виделка. Її подарували дівчинці на ймення Солька.» Ар’я спритно жбурнула її у воду низом і почула тихе булькання, з яким виделка зникла під водою. Наступним полетів її бриль, тоді рукавички. Вони теж належали Сольці. Ар’я висипала гаманець на долоню: п’ять срібних оленів, дев’ять мідних зірок, кілька шелягів та півшелягів. Усі монети вона розкидала водою, а тоді додала чоботи — вони булькнули найгучніше. Услід полетів кинджал — той самий, знятий з лучника, що благав Хорта про милосердя. Пас для меча опинився у воді наступним. Кирейка, сорочка, штани, спіднє — усе. Геть усе, окрім Голки. Вона стояла на кінці пришибу бліда, вкрита сиротами, і тремтіла у тумані. Голка у руці ніби шепотіла до неї: «Штрикай гострим кінцем», а ще «Не кажи Сансі!». На лезі стояло тавро Мікена. «Це лише меч.» Якщо їй знадобиться меч, у підвалах храму є ще кількасот. Голка — надто мала для справжнього меча, майже іграшка. А сама Ар’я була зовсім малим дурним дівчиськом, коли Джон попрохав коваля зробити для неї Голку. — Це лише меч! — мовила вона цього разу гучно вголос… …але Голка була не лише мечем. Голка — то були Робб і Бран, Рікон, мати і батько, навіть Санса. Голка — то були сірі мури Зимосічі та сміх її людей. Голка — то літній сніг, казки Старої Мамки, серце-дерево з червоним листям і лячним обличчям, теплі земні пахощі скляних садів, торохтіння віконниць у її опочивальні під північним вітром. Голка — то посмішка Джона Сніговія. «Він куйовдив мені волосся і кликав «сестричечкою» — згадала вона, і на очі раптом накотилися сльози. Полівер украв у неї меча, коли посіпаки Гори захопили її в полон. Але згодом вони з Хортом увійшли до корчми на перехресті й налетіли просто на нього. «Боги схотіли, щоб Голка повернулася до мене.» Не Седмиця і не Багатоликий — боги її батька, старі боги півночі. «Хай Багатоликий забирає усе, — подумала вона, — але цього не віддам.» Вона рушила сходами вгору гола, як мати народила, щосили стискаючи Голку. На півдорозі під ногою хитнувся один із каменів. Ар’я стала на коліна і почала копати навколо нього нігтями. Спершу камінь не піддавався, та вона наполегливо колупала крихкий чамур, і зрештою камінь таки зрушив з місця. Ар’я грізно забурчала, запхала обидві руки під нього і смикнула. Перед нею відкрилася щілина. — Тобі тут буде безпечно, — мовила вона до Голки. — Ніхто не знатиме, що ти тут, окрім мене. Вона запхала меча у піхвах під сходинку, поставила камінь на місце, щоб він не відрізнявся від решти таких самих. Повертаючись нагору до храму, вона рахувала сходинки, щоб запам’ятати, де шукати свого меча — адже може настати день, коли він їй знову знадобиться. — Настане день, — прошепотіла вона собі. Ар’я не розповідала лагідному чоловікові про те, що зробила, та він однак знав. Наступного вечора він прийшов до її келії після вечері. — Дитино, — мовив він, — ходи посидь зі мною. Я маю для тебе розповідь. — Яку ще розповідь? — сторожко перепитала вона. — Розповідь про наш початок. Якщо ти бажаєш стати однією з нас, то мусиш знати, хто ми і як ними стали. Люди перешіптуються про Безликих Браавосу, але ми старші за Потаємне Місто. Перш ніж постав Велет, раніше від Розтаємничення Утеро, ще перед Заснуванням уже існували ми. У Браавосі серед тутешніх північних туманів почався наш розквіт, але корені наші лежать у Валірії серед нещасних рабів, що гибіли у глибоких копальнях під Чотирнадцятьма Вогнями, які за старих часів освітлювали ночі Вільноземства. Зазвичай копальні — це вогкі та холодні безодні, вирізані у холодному мертвому камені, але Чотирнадцять Вогнів — то були живі гори з жилами плавленого каменю та полум’яними серцями. У копальнях старої Валірії завжди було спекотно, і що глибше занурювалися копачі, то ставало спекотніше. Невільники робили свою тяжку працю наче у гарячій печі, до навколишніх скель не можна було торкнутися. Повітря смерділо сіркою і палило легені, якщо глибоко вдихнути. П’яти ніг обпікалися і бралися пухирями навіть крізь найтовщі сандалі. Коли невільники виламували скельну стінку в пошуках золота, то могли знайти там пекучу пару, окріп, а чи й плавлений камінь. Деякі копальні були такі низькі, що раби не могли стати в них рівно і мусили гнути спини чи навіть повзти. А ще у червоній пітьмі стрічалися черви. — Земляні черви? — спитала Ар’я, зморщивши лоба. — Вогнечерви. Дехто каже, що то родичі драконів, бо вогнечерви теж видихають вогонь. Але замість літати у небесах, вони риють ходи крізь камінь та ґрунт. Якщо вірити старим переказам, то вогнечерви жили серед Чотирнадцяти Вогнів навіть перед появою драконів. Їхні дитинчата не більші за твою кощаву ручиську, але дорослі виростають велетенськими і не мають любові до людей. — То вони вбивали невільників? — У проходах, де скелі тріскалися або мали багато дірок, часто знаходили спалені, зчорнілі трупи. І все ж копальні дедалі заглиблювалися. Раби гинули десятками і сотнями, але їхнім хазяям було байдуже. Червоне золото, жовте золото, срібло вважалося коштовнішими за життя рабів, бо раби у старому Вільноземстві цінувалися задешево — під час війни валірійці брали їх тисячами, а в часи миру парували та плодили, надсилаючи помирати у червоній пітьмі лише найгірших. — Хіба невільники ніколи не повставали за свою волю? — Були й такі, — відповів лагідний чоловік. — Бунти у копальнях спалахували часто, але майже нічого не домагалися. Драконовладці старого Вільноземства володіли могутніми чарами; лихо чекало на нижчих людей, що кидали їм виклик. І все ж дехто зважувався. Одним з них був перший Безликий. — Хто він був? — прохопилася Ар’я, не встигнувши і подумати. — Ніхто, — була відповідь. — Хтось твердить, що він сам був невільником. Інші — що сином вільноземця, чесного і заможного роду. Дехто навіть скаже, що то був наглядач, який пожалів тих, за ким наглядав. Та правда у тім, що ніхто не знає. Хай хто він був, він пересувався серед невільників і чув їхні молитви. У копальнях гарували люди сотні різних племен та народів, і кожен молив свого бога своєю мовою, але кожен про одне й те саме. Вони благали про порятунок, про кінець страждань. Це маленьке і просте бажання, але боги не відповідали на нього, і муки нещасних тривали. «Невже усі їхні боги глухі?» — питав він себе… аж раптом однієї ночі у червоній пітьмі його спіткало розуміння. Усі боги мають свої знаряддя — чоловіків та жінок, які служать їм і допомагають здійснити божу волю на землі. Раби благали не сто різних богів, як могло здатися, але одного бога з сотнею різних ликів… і саме він був знаряддям цього бога. Тієї ж ночі він обрав найнужденнішого з рабів — того, хто молився про рятунок найщиріше та найгарячіше — і звільнив його від тягаря неволі. Так було здійснено перший дарунок. Ар’я аж спалахнула. — Він убив невільника?! — Вона відчула у розповіді щось хибне, якусь прикру помилку. — Він мав би убити його хазяїв! — Згодом він їм теж приніс дарунок… але то казка для іншого вечора, яку краще нікому не переповідати. — Він схилив голову набік. — То хто ти, дитино? — Ніхто. — Брехня! — Звідки ви знаєте? Це такі чари? — Людині не треба бути ворожбитом, щоб відрізняти правду від брехні — досить мати очі та вміти читати обличчя. Дивись на очі, на вуста. На м’язи отут, у кутках щелепи, і тут, де шия з’єднується з плечима. — Він легенько торкнувся її двома пальцями. — Деякі брехуни кліпають очима. Дехто витріщається, а хтось відводить очі. Ще хтось облизує губи, а інші прикривають долонею рота, перш ніж збрехати — так, наче ховають неправду. Бувають і тонші знаки, але вони завжди є. Облудна посмішка і щира посмішка можуть бути схожі, але насправді вони такі ж різні, як схід і захід сонця. Ти зможеш розрізнити схід і захід сонця? Ар’я кивнула, хоча певності не мала. — Тоді зможеш і навчитися бачити брехню… а коли навчишся, ніхто не матиме від тебе таємниць. — Навчіть мене! Вона охоче стане ніким, якщо так треба. Адже «ніхто» більше не матиме дірки усередині замість серця. — Вона тебе навчить, — показав лагідний чоловік на жебрачку, що саме з’явилася коло дверей. — Почніть з мови Браавосу. Яка з тебе користь, коли ти не вмієш ані сказати, ані зрозуміти? А ти вчитимеш її своєї мови. Навчатиметеся разом, одна в одної. Ти готова до цього? — Готова, — відповіла Ар’я, і тієї миті стала ученицею-новачком у Домі Чорного та Білого. Одяг служниці в неї забрали, а замість нього дали чорно-білу рясу таку м’якеньку, як стара червона ковдра, що колись була у неї в Зимосічі. Під нею вона носила тонке біле лляне спіднє та чорну нижню сорочку нижче колін. Відтоді Ар’я та дівчинка-жебрачка сиділи разом багато годин поспіль, торкаючись речей, показуючи на них і намагаючись навчити одна одну кількох слів своєї рідної мови. Спочатку то були прості слова: кухоль, свічка, черевики; потім складніші; потім речення. Колись Сиріо Форель примушував Ар’ю стояти на одній нозі, доки не затремтить. Потім посилав ловити котів. Вона танцювала водотанець на гілках дерев з мечем-палицею в руці. Усе те було робити важко… але навчатися мов виявилося важче. «Навіть шити було цікавіше, ніж учити мови» — сказала собі Ар’я після вечора, коли забула половину слів, які вже начебто знала, а решту вимовила так поганюче, що дівчинка-жебрачка з неї насміялася. «Мої речення такі ж криві, як колись стібки.» Якби дівчинка не була така мала і заморена, Ар’я б їй усю мармизу роз’юшила. Та натомість лише пожувала губу. «Я надто тупа для навчання і надто тупа, щоб здатися.» Посполита мова давалася жебрачці краще. Одного дня за вечерею вона обернулася до Ар’ї та спитала: — Хто ти? — Ніхто, — відповіла Ар’я браавоською. — Брешеш! — мовила жебрачка. — Мусиш брехати добріше. Ар’я зареготала. — Добріше?! Кажи «краще», дурепо! — Краще-дурепо. Я тобі покажу. Наступного дня вони почали гру в брехню: по черзі ставили одна одній запитання, іноді відповідаючи правдиво, а іноді брешучи. Той, хто питав, мусив здогадатися, де правда, а де брехня. Жебрачка завжди розрізняла правильно, наче знала заздалегідь. Ар’я мусила вгадувати — і майже завжди помилялася. — Скільки маєш ти років? — запитала якось жебрачка посполитою. — Десять, — відповіла Ар’я, піднявши десять пальців. Вона думала, що їй досі десять, хоча напевне сказати не могла. Браавосці рахували дні інакше, ніж на Вестеросі. Хтозна — чи не проминули непоміченими її одинадцяті іменини? Але жебрачка лише кивнула. Ар’я відповіла тим самим і найкращою своєю браавоською спитала: — Кілько роки маєш ти? Жебрачка показала десять пальців. Потім іще десять, і знову десять. Нарешті, ще шість. Обличчя її лишалося гладким, як тиха вода. «Хіба може їй бути тридцять шість?! — подумала Ар’я. — Вона ж маленька дівчинка!» — Брешеш! — мовила Ар’я. Але жебрачка заперечливо захитала головою і знову показала на пальцях: десять, десять, десять і шість. Потім проказала «тридцять шість» словами і примусила Ар’ю повторити. Наступного дня Ар’я розповіла лагідному чоловікові те, що дізналася від жебрачки. — Вона не бреше, — відповів жрець після тихенького смішку. — Та, яку ти вважаєш злиденною дівчинкою — доросла жінка, що всеньке життя прослужила Багатоликому. Вона віддала Йому все, що мала, все, чим була, усі життя, які проживала. Ар’я вкусила губу. — І я буду така, як вона? — Ні, — відповів старий, — якщо сама не схочеш. Такою, як вона є, її зробили отрути. «Отрути.» Тепер Ар’я зрозуміла. Щовечора після молитви жебрачка випорожнювала кам’яний глек у води чорної водойми. Дівчинка-жебрачка та лагідний чоловік не були єдиними слугами Багатоликого Бога. Час від часу Дім Чорного та Білого відвідували інші. Був там гладун з лютими чорними очима, гачкуватим носом та широким ротом, повним жовтих зубів. Людина з суворим обличчям ніколи не всміхалася, очі її були світлі, вуста — повні й темні. Вродливий чоловік мав бороду іншого кольору щоразу, як вона його бачила, і щоразу інший ніс — але вроди ніколи не втрачав. Ці троє приходили найчастіше, але були й інші: косоокий, панич, виснажений голодом жебрак. Якось одного разу гладун та косоокий з’явилися разом. Умма надіслала Ар’ю наливати їм вино. — Коли не наливатимеш, то мусиш стояти так, наче тебе вирізьбили з каменю, — сказав їй лагідний чоловік. — Зможеш? — Зможу. «Перш ніж учитися рухатися, треба навчитися нерухомості» — вчив її Сиріо Форель дуже давно у Король-Березі. І вона навчилася — служила-бо чашницею Рузові Болтону в Гаренголі, а Болтон зняв би з тебе шкуру, якби вино пролилося. — Гаразд, — кивнув лагідний чоловік. — Найліпше було б тобі заразом осліпнути й оглухнути. Якщо ти почуєш якісь речі, хай вони влетять тобі в одне вухо і вилетять в інше. Але краще не чуй їх зовсім. Ар’я таки чимало почула тієї ночі, але більшість сказаного — мовою Браавосу, з якої розуміла хіба одне слово з десятку. «Застигла, мов камінь» — сказала вона собі. Найтяжче за все інше виявилося перемогти позіхання. Задовго до світанку її думки вже блукали деінде. Стоячи з глеком у руках, вона бачила сон, де була вовчицею і вільно бігла осяяним місячним світлом нічним лісом з великою зграєю, що завивала за спиною. — Інші чоловіки — теж жерці? — спитала вона лагідного чоловіка наступного ранку. — То їхні справжні обличчя? — А як ти гадаєш, дитино? Вона гадала, що ні. — А чи Якен Ха-Гар теж служить тут жерцем? Часом не знаєте, коли Якен повернеться до Браавосу? — Хто? — запитав він, сама невинність у голосі й очах. — Якен Ха-Гар! Саме він дав мені залізну монету! — Я не знаю нікого з цим іменем, дитино. — Я питала його, як він змінює обличчя, а він сказав, що це не складніше, ніж узяти нове ім’я, коли знаєш спосіб. — Справді? — Ви мені покажете, як змінювати обличчя? — Якщо хочеш. — Він узяв її рукою за підборіддя і повернув голову. — Ану надми щоки та висолоп язика. Ар’я підкорилася. — Ось тобі. Твоє обличчя змінилося. — Я не про це казала! Якен робив це чарами. — Чари мають свою ціну, дитино. Щоб зуміти навести на лице належну оману, потрібні роки молитов, самопожертви та навчання. — Роки?! — у розпачі перепитала вона. — Якби це було легко, це робив би кожен. Але спершу діти ходять, потім бігають. Навіщо вдаватися до чар там, де й блазенське штукарство годиться? — Я не знаю навіть блазенського штукарства. — То повправляйся у мармизах. У тебе під шкірою є м’язи. Навчися ними користуватися. Це і є твоє обличчя. Щоки, вуста, вуха. Ти не повинна посміхатися чи супитися зненацька, бо такий, бач, настрій накотив. Посмішка має бути твоєю служницею і приходити лише тоді, коли ти кличеш. Навчися керувати своїм обличчям. — Покажіть, як це робиться! — Ану надми щоки. — Вона скорилася. — Підніми догори брови. Ні, вище. — Вона зробила і це. — Добре. Подивися, скільки ти зможеш так триматися. Буде недовго. На ранок спробуй знову. В підвалах ти знайдеш мирійське свічадо. Вправляйся перед ним годину щодня. Очі, ніздрі, щоки, вуха, губи — навчися володіти ними. Він узяв її підборіддя в долоню. — То хто ти є? — Ніхто. — Брехня. Прикра і жалюгідна брехня, дитино. Наступного дня вона знайшла мирійське свічадо і щоранку та щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч себе свічки та кривлячи мармизи. «Опануй своє обличчя, — сказала вона собі, — і тоді зможеш брехати.» Невдовзі лагідний чоловік наказав їй допомагати іншим послушникам опоряджувати трупи. Праця виявилася значно легшою, ніж відшкрябувати сходи для Виса. Інколи труп бував дебелий чи опасистий, і вона мусила борюкатися з його вагою, та найчастіше серед мертвих траплялися старі кістяки у зморшкуватій шкірі. Ар’я роздивлялася їх, поки обмивала, і питала себе, що привело ту чи іншу людину до чорної водойми. Вона пригадала казку, що чула від Старої Мамки: як під час довгої зими люди, що зажилися на світі понад відміряні роки, оголошували, що йдуть полювати. «І дочки їхні плакали, і сини їхні відвертали очі до вогню, — чула вона слова Старої Мамки, — та ніхто їх не зупиняв і не питав, яку дичину вони шукатимуть у глибоких снігах під виття крижаних віхол.» Ар’ї стало цікаво, що кажуть старі браавосці своїм синам та донькам, перш ніж вирушити до Дому Чорного та Білого. Місяць обернувся на небі, тоді обернувся знову, але Ар’я його не бачила. Вона служила, обмивала мертвих, викривлялася перед свічадом, вивчала браавоську мову і намагалася не забути, що вона тепер ніхто. Одного дня лагідний чоловік послав по неї. — Твоя вимова украй жахлива, — сказав він, — але ти вже знаєш удосталь слів, щоб так-сяк розказати про свої потреби. Час тобі залишити нас ненадовго. Єдиний спосіб засвоїти нашу мову — розмовляти нею щодня від світанку до заходу сонця. Тому ти маєш піти. — Коли? — запитала вона. — Куди? — Негайно, — відповів він. — Поза цими стінами ти знайдеш сотню островів, на яких посеред моря стоїть Браавос. Тебе навчили слів «черепашка», «скойка», «вустриця»? — Так. Вона повторила їх найкращою браавоською, на яку спромоглася. Її найкраща браавоська викликала в нього усмішку. — Годиться. Попід корабельнями у Потоплому Місті ти знайдеш риботорговця на ім’я Бруско — доброго чолов’ягу з поганою спиною. Йому потрібна дівчинка, щоб возила возика і продавала з нього черепашки, скойки та вустриці жеглярам на кораблях. Ти будеш такою дівчинкою. Зрозуміло? — Так. — А коли Бруско спитає, хто ти — що ти йому відповіси? — Ніхто. — Ні. За межами цього Дому така відповідь не годиться. Вона завагалася. — Тоді я можу бути Солькою з Солепанви. — Сольку знає Тернезіо Терис та жеглярі «Велетової доньки». Твоя вимова негайно виказує, звідки ти взялася. Ти маєш бути дівчинкою з Вестеросу… але іншою дівчинкою. Вона вкусила губу. — Можна мені зватися Китичкою? — Китичкою? — Він трохи подумав. — Це ім’я нагадує ім’я кішки. У Браавосі багато кішок. Одну зайву ніхто не помітить. Отже, ти — Китичка, сирота з… — З Король-Берега. Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, проте Король-Берег знала краще. — Таки-так. Твій батько був веслярським старшиною на галері. Коли мати померла, він узяв тебе з собою в море. Потім він теж помер, а капітанові ти була ні до чого, і він висадив тебе з корабля у Браавосі. Як називався корабель? — «Німерія», — відповіла вона, не вагаючись. Того вечора вона залишила Дім Чорного та Білого. На її правому стегні висів довгий залізний ніж, схований кирейкою — залатаною та вицвілою, бо яку ще може мати вбога сирітка? Черевики їй тиснули, а сорочка була така потерта, що вітер різав її наскрізь. Зате попереду лежав увесь Браавос. Вечірнє повітря пахкотіло морем, сіллю, рибою. Протоки були криві та звивисті, провулки — ще гірші. Дорослі кидали на дівчинку, що минала їх, не помічаючи, цікаві погляди, діти-жебраки гукали слова, яких вона не тямила. Ще трохи — і вона остаточно заблукала. — Пан Грегор, — виспівувала Ар’я, перетинаючи кам’яний міст на чотирьох арках. З середини його прогону виднілися щогли кораблів у Тандитній Гавані. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея! Потроху задощило. Ар’я обернула обличчя догори, дозволила краплям омити їй щоки — така щаслива, що ось затанцює. — Валар моргуліс, — закінчила вона молитву, — валар моргуліс, валар моргуліс. Алейна Коли вранішнє сонце ввірвалося яскравими струменями до вікна, Алейна сіла у ліжку і потяглася. Гретхель почула і негайно підскочила принести халат — до світання в опочивальні ставало зимно. «От як ухопить кігтями справжня зима, тоді начуваймося, — подумала Алейна. — Тоді тут усе вимерзне, мов у холодній могилі.» Вона прослизнула у рукави халата і оперезалася. — Вогонь майже вигорів, — зауважила Алейна. — Кинь іще поліно, коли твоя ласка. — Слухаю волю ясної панни, — відповіла стара. Покої Алейни у Дівочій Башті були просторіші й розкішніші, ніж та маленька опочивальня, де її тримали, поки була жива пані Ліза. Тепер вона мала власну вбиральну кімнату, власний нужник і різьблений з білого каменю балкон, з якого відкривалася уся Долина. Поки Гретхель поралася коло вогню, Алейна босоніж перетнула кімнату і вислизнула назовні. Камінь холодив ноги, вітер лютував — як завжди на цій висоті — але краєвид примушував забути про все за пів-удару серця. Дівоча була найсхідніша з семи струнких башт Соколиного Гнізда — з неї Алейна бачила усю Долину, її гаї, річки та лани, огорнуті серпанком у вранішньому сяйві. Сонце щойно мазнуло вершини гір, і вони сліпучо заблищали щирим золотом. «Чарівна краса.» Над головою височіла вкрита снігом вершина Велетневого Списа — громаддя каменю та льоду, поруч із яким замок, що притулився на його плечі, виглядав іграшковим. Бурульки завдовжки у три сажні звисали, наче торочка з хустки, зі скельного виступу, відки влітку падали Алисини Сльози. Над замерзлим водоспадом у височині ширяв сокіл, розкинувши крила під вранішнім небом. «Якби ж мені його крила — так би й полетіла.» Алейна поклала руки на різьблений камінь поручнів і змусила себе зазирнути через край. За шість сотень стоп унизу виднівся замок Небосхил і кам’яні сходи, вирізані у горі — звивистий шлях, що збігав повз Снігокрай і Кам’янець аж до пониззя. Башти та палати Місячної Брами звідси здавалися дитячими іграшками. Навколо муру нижнього замку ворушилося вояцтво панів-рокошан — вилазило купками з наметів, наче мурахи з мурашника. «От якби ж вони справді були мурахами, — подумала Алейна, — ми б тоді ступили на них ногами, та й розчавили.» Два дні тому до решти приєднався молодий князь Лович зі своїм рушенням. Нестор Ройс закрив перед ними Браму, але ж мав у своїй залозі менше трьох сотень вояків, тоді як кожен із панів-рокошан, яких було на загал шестеро, привів тисячу. Алейна вже знала їхні імена незгірш свого власного. Бенедар Видзвін, господар у Переспіві. Симонд Храмин, Лицар Дев’ятизір’я. Гортон Черленець, князь у Черленці. Анія Тягнидуб, господиня у Залізних Дубах. Гілвид Лович, знаний серед панства як «молодий Лович», князь Довголуччя. І наймогутніший з усіх — Йон Ройс, грізний та уславлений Спижевий Йон, князь у Рунокамені, брат Несторові у перших, голова старшої гілки дому Ройс. Ці шестеро зібралися в Рунокамені після падіння Лізи Арин і уклали поміж себе угоду, присягнувшись боронити князя Роберта, Долину і одне одного — навіть якби для того довелося збурити рокош. В угоді не говорилося відверто, що рокош спрямовано проти особи наказного господаря Долини — але згадувалося про «припинення сваволі» та приборкання «друзів-ошуканців і зловмисних радників». Холодок від поривів вітру поповз Алейні угору ногами, і вона повернулася до опочивальні пошукати собі сукню до сніданку. Петир віддав їй увесь одяг покійної дружини — стільки шовків, єдвабів, оксамитів, хутра, що їй навіть не мріялося мати. На жаль, більшість одягу не годилася, бо була завелика — пані Ліза вельми розповніла після довгої череди вагітностей, викиднів та народження мертвих дітей. Проте кілька найстаріших суконь шилися ще на юну Лізу Таллі з Водоплину, а інші Гретхель зуміла перешити на Алейну, яка у свої тринадцять років мала ноги не коротші, ніж покійна тітка у двадцять. Цього ранку в око їй вкинулася двокольорова сукня у барвах Таллі, черленій та лазуровій, облямована білкою. Гретхель допомогла просунути руки у широкі рукави та ушнурувала спину, потім розчесала та заколола волосся. Напередодні увечері Алейна вичорнила його, перш ніж лягати спати. Фарба, яку їй дала тітка, змінила її власний соковитий рудаво-брунатний колір на попелясто-коричний, але рудизна швидко починала виповзати назовні біля коренів. «І що мені робити, коли скінчиться фарба?» Адже возили її аж із Тирошу, що за вузьким морем. Сходячи до сніданку, Алейна знову вразилася тишею, що панувала в Соколиному Гнізді. У всьому Семицарстві, мабуть, не було тихішого замку. Челяді тут було мало; нечисленні старі слуги стишували голос, щоб не турбувати юного князя. Коней на горі бракувало, собак теж; ніхто не гавкав і не гарчав, у дворищі не вправлялися з мечами лицарі. Навіть кроки варти, що ходила туди-сюди білими кам’яними палатами, здавалися на диво глухими. Алейна чула виття і зітхання вітру навколо башт, але більше нічого. Коли вона уперше приїхала до Гнізда, тут іще чувся шум Алисиних Сліз, але відтоді водоспад закрижанів, і Гретхель казала, що не прокинеться аж до весни. Князь Роберт знайшовся у Вранішній Трапезній над кухнею, де сидів і мляво совав дерев’яною ложкою по великій мисці вівсяної каші з медом. — Хочу яєць! — пожалівся він, побачивши Алейну. — Три м’яко зварених яйця і підсмаженого сала! Яєць вони не мали жодного — так само, як і сала. Комори Гнізда містили удосталь вівса, ячменю та пшениці, щоб прогодувати всіх мешканців замку протягом року. Але свіжі харчі привозила від підніжжя гори дівчина-байстрючка на ім’я Мія Камінець. Поки унизу стояли потуги панів-рокошан, Мія не мала змоги пробитися нагору. Князь Видзвін — перший з шести, хто досяг Брами — надіслав Мізинцеві крука з застереженням, що до Гнізда не пустять ані крихти харчів, поки той не спустить князя Роберта униз. Іще трохи — і вони сидітимуть у справжній облозі, наче на війні. — З’їси яєчко, коли прийде Мія. Скільки забажаєш, — пообіцяла малому паничеві Алейна. — Вона привезе яєць, масла, динь, усяких смаколиків. Та малий не вгамовувався. — Я хочу яєць негайно! — Робчику-любчику, яєць немає, ти ж знаєш. Коли твоя ласочка, їж кашу, вона смачна. Алейна для прикладу з’їла ложку з власної миски. Роберт іще посовав ложкою, загріб трохи каші, але до рота не доніс. — Я не голодний! — заявив він. — Я хочу до ліжка. Минулої ночі я не спав. Я чув співи! Маестер Колемон дав мені сон-вина, але я все одно чув. Алейна відклала ложку. — Якби хтось співав, я б теж чула. Тобі наснилося, тільки й усього. — Ні, не наснилося! — Очі князя налилися слізьми. — Марільйон знову співав. Твій батько сказав, що він мертвий, але він живий! — Ні, він мертвий! — Алейна злякалася, почувши слова малого. «Він такий крихітний та кволий; бракувало йому ще з глузду з’їхати!» — Робчику-любчику, він справді мертвий. Марільйон кохав твою паніматку надто палко і не зміг жити після того, що їй зробив — тому вийшов у небо. Алейна не бачила тіла — так само, як і Роберт, але у смерті співця не сумнівалася. — Його більше нема, я кажу правду! — Але я його чую щовечора! Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю голову подушкою! Твій батько мав би вирізати йому язика. Я наказував, але він не послухав! «Співець мусив мати язика, щоб зізнатися.» — Їж кашу, будь гарним хлопчиком, не скозуйся, — попрохала Алейна. — Ну будь ласкавий! Заради мене! — Я не хочу каші! — Роберт шпурнув ложку через усю трапезну; вона відскочила від гобелена і залишила смугу вівсянки на білому шовковому місяці. — Ваш князь хоче яєць! — Наш князь їстиме кашу і дякуватиме за неї, — відповів голос Петира позаду. Алейна обернулася і побачила його одвір, поруч із маестром Колемоном. — Вам варто послухати пана намісника, мій княже, — мовив маестер. — Ваше значкове панство рухається горою до замку, щоб засвідчити вам свою вірність. Вам знадобляться сили їх прийняти. Роберт потер ліве око кісточкою кулака. — Відішліть їх геть. Я не хочу їх бачити. Якщо прийдуть, я примушу їх літати! — Велика спокуса, пане князю, — засміявся Петир, — та на жаль, я обіцяв їм недоторканність. У кожному разі, вже пізно відсилати їх назад — дотепер вони мали вже дістатися Кам’янця. — Чому вони не дадуть нам спокій? — заскиглила Алейна. — Ми їм нічого не зробили. Чого їм від нас треба? — Лише князя Роберта. Його, і ще Долину, — посміхнувся Петир. — Їх буде восьмеро. Князь Нестор проводжає їх нагору, а ще з ними їде Лин Корбрей. Пан Лин не з тих людей, що стоять осторонь, коли десь може пролитися кров. Слова Баеліша не розрадили її страхів. Лин Корбрей убив у двобоях майже стільки ж людей, скільки у битвах. Алейні було відомо, що він вислужив собі лицарські остроги у Повстанні Роберта. Спершу Корбрей бився проти князя Джона Арина перед брамою Мартинова, а згодом уже в його війську на Тризубі, де убив князя Левина Дорнійського, білого лицаря Королегвардії. Петир розповів, що князь Левин був уже вкритий тяжкими ранами, коли хвиля битви винесла його до останнього танку проти Пані Безнадії, але додав: «Я б не радив допитуватися в Корбрея, чи так воно було насправді; хто надто допитувався, тим випала нагода спитати самого Мартела у глибоких палатах пекла». Якщо навіть половина почутого нею від стражників князя Роберта була правдою, Лин Корбрей був небезпечніший за усіх шістьох панів-рокошан, разом узятих. — Навіщо він сюди їде? — запитала Алейна. — Я гадала, Корбреї стоять за вас. — Князь Лионель Корбрей вельми прихильний до моєї влади, — відповів Петир, — але його брат має свою думку. На Тризубі, коли їхній батько звалився поранений, саме Лин вихопив Пані Безнадію з його руки і вбив вояка, що поцілив батька. Поки Лионель відтягав старого до маестрів у обозі, Лин кинув корогви на дорнійців, що загрожували Робертовим полкам лівої руки, ущент розбив їхні лави і вбив Левина Мартела. Отож коли старий князь Корбрей помирав, то заповів Пані молодшому синові. Лионель отримав землі, титул, замок і усі статки, але й досі вважає, що його несправедливо позбавили спадкового права на меч, тоді як пан Лин… ну, він любить Лионеля приблизно так само, як і мене, бо ж свого часу хотів руку пані Лізи для себе. — Я не люблю пана Лина! — наполягав Роберт. — Не хочу його тут бачити! Відішліть його униз. Я не дозволяв йому приходити. Тільки не сюди! Соколине Гніздо неприступне — так матінка казали. — Вашої матінки більше нема, пане князю. До ваших шістнадцятих іменин у Соколиному Гнізді правлю я. — Петир обернувся до зігнутої спиною служниці, що вовтузилася коло сходів до кухні. — Гей, Мело! Принеси його вельможності чисту ложку. Пан князь бажає каші. — Не бажаю! Хай моя каша летить! Цього разу Роберт шпурнув миску — разом із кашею та медом. Петир Баеліш спритно ухилився вбік, але маестрові Колемону не пощастило. Дерев’яна миска вдарила його просто у груди, її вміст розлетівся обличчям та раменами. Маестер сахнувся і верескнув неповажним, геть не маестерським голосом. Алейна спробувала заспокоїти малого князя, але запізно — вже накотив припадок, рука шалено смикнулася, зачепила дзбан молока, і той полетів слідом. Спробувавши підвестися, Роберт перекинув свого стільця назад і сам упав на нього. Одна нога влучила Алейні в живіт і вибила з неї весь подих. — О боги ласкаві, — почула вона слова Петира, вимовлені вкрай гидливо. Грудки вівсяної каші плямували маестрові Колемону обличчя та волосся. Він став на коліна над своїм підопічним, бурмочучи заспокійливі слова. Одна з грудок поповзла його правою щокою, наче велика брунатно-сіра сльоза. «Це ще не такий страшний напад, як отой попередній» — подумала Алейна, намагаючись сподіватися на краще. Коли трясця припинилася, на Петирів заклик з’явилися двоє стражників у небесно-лазурових киреях та сріблястих кольчугах. — Заберіть пана князя до ліжка і прикладіть йому п’явок, — наказав господар Долини. Вищий на зріст стражник підхопив малого на руки. «Я б могла віднести його сама, — подумала Алейна. — Він зараз не важчий за ляльку.» Колемон затримався на мить, перш ніж рушити слідом. — Ці перемови, мосьпане, краще б відкласти до ліпших часів. Напади його вельможності погіршали, відколи померла пані Ліза. Вони тепер частіші й лютіші. Я пускаю дитині кров так часто, як тільки смію, змішую йому сон-вино і макове молочко для кращого сну, але… — Він спить дванадцять годин на добу, — перебив його Петир. — А мені треба, щоб хоч іноді прокидався. Маестер зачесав пальцями волосся, скидаючи на підлогу рідкі грудки вівсяної каші. — Пані Ліза давала його вельможності посмоктати груди щоразу, як на нього нападав гнів. Архімаестер Еброз твердить, що материне молоко має багато властивостей, корисних для здоров’я… — Отака ваша порада, маестре? Знайти князеві Соколиного Гнізда, Захисникові Долини мамку-годувальницю? То коли ж ми відлучимо його від цицьки — у день весілля? Щоб міг перечепитися з грудей своєї годувальниці на груди дружини? Глузливий регіт князя Петира ясно показав, що він думає про такий намір. — Е ні, не бути цьому. Закликаю вас спробувати інший шлях. Малий полюбляє солодке, хіба ні? — Солодке? — перепитав Колемон. — Так, солодке. Пироги, мандрики, пундики, варення, мед у стільниках. Чи не пробували ви додати йому в молоко пучку «солодкого сну»? Зовсім крихітну — лише заспокоїти і припинити цю кляту трясцю. — Пучку «солодкого сну»? — Маестер ковтнув слину, яблуко на його шиї смикнулося вгору-вниз. — Одну пучку… ну хіба що. Небагато і не надто часто, але можна спробувати… — Спробуйте, — кивнув князь Петир. — А надто перед тим, як приведете малого князя на зустріч з панством. — Слухаю волі мого пана. І маестер заспішив геть, теленькаючи ланцюгом на кожному кроці. — Батечку, — запитала Алейна, коли маестер пішов, — чи не хочете на сніданок каші? — Не терплю цієї гидоти, — відповів він і подивився на неї Мізинцевими очима. — От чим би я підживився зранку, то це поцілуночком. Хіба може покірна дочка відмовити власному панотцеві в поцілунку? Алейна підступила до Петира, швидко і сухо дзьобнула його в щоку, так само швидко відступила. — Яка пристрасна… відданість обов’язку. — Мізинець посміхався вустами, але не очима. — То й добре. Обов’язків я для тебе маю вдосталь. Скажи кухареві, щоб зігрів червоного вина з медом та родзинками. Після довгого шляху нагору гості будуть змерзлі та спраглі. Ти зустрінеш їх коло входу і запропонуєш трунок та частунок. Вино, хліб, сир. Який сир у нас лишився? — Гострий білий та смердючий блакитний. — Хай буде білий. І краще перевдягнися. Алейна подивилася згори на свою сукню — темно-блакитну з черленню, в кольорах Водоплину. — Сукня… що з нею таке? — З нею Таллі. Очі панів-рокошан не потішить вигляд байстрючки, що гуляє у кольорах моєї покійної дружини. Вибери щось інше. Гадаю, зайве тобі нагадувати уникати небесної блакиті та місячного сяйва? — З-зайве. — Небесна блакить і місячне сяйво — то були кольори дому Арин. — Ви сказали, восьмеро… а чи Спижевий Йон — один із них? — Саме так. Він єдиний, хто там справді має вагу. — Спижевий Йон мене знає! — нагадала Алейна. — Він був гостем у Зимосічі, коли його син їхав на північ вдягати чорне. Вона пригадала — не дуже виразно — навіть свою шалену закоханість у пана Веймара. Але те сталося ціле життя тому, коли вона була дурним малим дівчиськом. — І то був не єдиний раз. Князь Ройс… він бачив Сансу Старк удруге в Король-Березі, на турнірі Правиці. Петир підняв їй пальцем підборіддя. — Що Ройс помітив це вродливе личко — не маю сумніву, але ж то було одне обличчя з тисячі. Воїн, що б’ється на турнірі, має нагальніші турботи, ніж дитина у натовпі. А в Зимосічі Санса була ще маленькою дівчинкою, волосся мала русяве та з рудизною. Моя ж донька — висока та вродлива юна діва, а волосся у неї темно-брунатне. Люди, надто чоловіки, бачать лише те, що чекають побачити. — Він поцілував «доньку» в ніс. — Накажи Мадді розкласти вогонь у світлиці. Я прийму наше панство там. — Хіба не в високій палаті? — О ні, бороньте мене боги бути побаченим коло престолу Аринів — іще подумають, що я заміряюся на нього сісти. Хамські сідниці не можуть мріяти про ясновельможні сідала. — Отже, у світлиці. — Їй би на тім і зупинитися, але слова полилися самі. — Якщо ви віддасте їм Роберта… — …і Долину? — Але Долина вже належить їм. — Більша її частина — так. Хоча все ж таки не вся. До мене прихильні у Мартинові, кількох вельможних панів я маю за друзів. Графтона, Линдерлі, Лионеля Корбрея… щоправда, мушу визнати, їм аж ніяк не рівнятися родоводом і могутністю з панами-рокошанами. Та хай там як, Алейно, куди нам з тобою тікати в разі халепи? До моєї могутньої твердині на Пальцях? Вона вже думала про це раніше. — Але Джофрі жалував вам Гаренгол. Там ви є самовладним князем і господарем. — Лише за титулом. Я не міг одружитися з Лізою без гучного титулу та могутнього замку, а Ланістери чомусь не поспішали віддати мені Кастерлі-на-Скелі. — Хай так. Але ж замок належить вам. — Належить. Розкішна маєтність, годі казати: палати, наче печери, зруйновані башти, привиди і протяги… неможливо зігріти, хоч останній гріш за дрова віддай, неможливо поставити достатню залогу… ну і не забуваймо на додачу ту дрібничку, що Гаренгол зурочено. — Вроки існують лише у піснях та казках. Здавалося, Петира її слова трохи насмішили. — Невже про смерть Грегора Клегана від отруйного списа вже склали пісню? Або про того сердюка перед ним, чиї руки та ноги пан Грегор потрошку відтинав суглоб за суглобом? Згаданий сердюк забрав замок у Аморі Лорха, який отримав його від князя Тайвина. Одного убив ведмідь, іншого — твій карлик. Як я чув, пані Вент теж померла. Лотстони, Моци, Гарбани, знову Моци… кожна рука, що торкалася Гаренголу, змарніла і відсохла. — То віддайте його князеві Фрею. Петир засміявся. — Можливо, так і зроблю. А чи краще: віддам нашій дорогенькій Серсеї. Але ні, про неї я нічого поганого не казатиму — вона мені надіслала кілька пречудових гобеленів. Така добра пані, хіба ні? Згадка про королеву змусила Алейну здригнутися і закам’яніти. — Ні, вона не добра. Я її боюся. Якщо королева дізнається, де я… — …то мені доведеться прибрати її з гри швидше, ніж я замірявся. Це якщо вона сама себе не прибере. — Петир піддражнив Алейну глузливою посмішечкою. — У грі престолів навіть найменші та найслабші пішаки мають власну волю. Іноді вони відмовляються робити ходи, які ти для них надумав. Не забувай про це, Алейно. Серсеї Ланістер засвоїти цю науку досі не по силі. А зараз… хіба ти не маєш нагальних справ? Так, вона мала справи — і хутко взялася до них. Алейна простежила, щоб вино для гостей зігріли і добряче затовкли прянощами, знайшла гідне кружало гострого білого сиру, наказала кухареві спекти хліба на двадцятьох — на випадок, якщо пани-рокошани приведуть більше людей, ніж чекалося. «Скуштують нашого хліба та солі — стануть гостями і не зможуть нас зачепити.» Фреї порушили всі закони гостинності на тому весіллі у Близнюках, де вбили її матінку та брата. Проте Алейна не могла повірити, що такий шляхетний вельможа і лицар, як Йон Ройс, опуститься до подібного вчинку. Наступною була світлиця. Підлогу там укривав мирійський килим, стелити очерет не було потреби. Алейна попрохала двох челядинів поставити стіл на кобильниці та принести вісім важких стільців з дубу та шкіри. Задля бенкету вона б поставила один при голові столу, один у ногах і по три з кожного боку, але ж готувалася зовсім не дружня вечеря, і тому Алейна сказала поставити шість стільців з одного боку та два з іншого. Пани-рокошани донині мали вже подолати Снігокрай. Сходження на гору забирало мало не день, навіть на спині мула. Пішки ж люди добиралися кілька днів. Панство могло пробалакати всенький вечір і частину ночі, а тому потребувало свічок. Мадді саме розклала вогонь у комині; Алейна послала її знайти запашних свічок бджолиного воску, що князь Восколив подарував пані Лізі, коли домагався її руки. Потім вона знову відвідала кухню — перевірити хліб та вино. Все начебто було зроблено; лишався ще час скупатися, вимити волосся і перевдягнутися. Вона замислилася спершу над сукнею лілового шовку, а тоді над іншою — синього оксамиту зі срібними розрізами, що гарно відтіняла колір очей. Але зрештою згадала, що Алейна — дівчина-байстрючка, якій негоже вдягатися, наче вельможна панна, тому обрала сукню м’якої вовни, темно-брунатну, простого крою, з вишитим золотою ниткою листям та лозою на стані, рукавах і подолі. Сукня пасувала добре, але не була надто показна — таку могла б одягти і служниця. Петир віддав їй також усі прикраси пані Лізи; Алейна приміряла кілька ниток намиста, але всі були для неї надто коштовними. Зрештою вона обрала просту оксамитову стрічку осіннього золота; у принесеному Гретхель Лізиному люстрі її колір бездоганно пасував до рясної купи темних Алейниних кучерів. «Князь Ройс ніколи мене не впізнає, — подумала вона. — Та я сама себе заледве впізнаю.» Почуваючись чи не зухвалішою за Петира Баеліша, Алейна Камінець припасувала до обличчя усмішку і пішла униз зустрічати гостей. Соколине Гніздо було єдиним замком Семицарства, де головна брама знаходилася нижче підвалів. Горою до Гнізда повз придорожні замки Кам’янець і Снігокрай бігли круті кам’яні сходи, але вони кінчалися на Небосхилі й упиралися у прямовисну стінку — останні шість сотень стоп підйому. Відвідувачі замку мали злізати з мулів та робити вибір: їхати хитким дерев’яним кошиком, яким зазвичай підіймали харчі та інший припас, або видиратися похилим проходом по сходинках для рук та ніг, вирізьблених у камені. Найстарші за віком серед панів-рокошан, князь Черленець та пані Тягнидуб обрали кошик і підойму. Після них кошика спустили ще раз по огрядного князя Видзвона. Решта панства вирішила дертися пішки. Алейна зустріла їх у Палаті Півмісяця коло затишного вогню комина, де привітала усіх від імені князя Роберта, подала хліба, сиру та гарячого пряного вина у срібних келихах. Петир дав їй на вивчення гербовницю Долини, тому вона упізнала знаки, якщо не обличчя. Червоний замок-дитинець на гербі позначав, певно ж, Черленця; ним виявився коротун з ошатною сивою бородою та незлими спокійними очима. Пані Анія була серед рокошового панства єдиною жінкою; вона була вдягнена у просторі темно-зелені шати з поламаним колесом Тягнидубів, викладеним намистинами гагату. Шість срібних дзвонів на порфірі — то був Видзвін з черевом, наче груша, і сутулими плечима. З його численних підборідь витикалася розпатланими кущами сиво-руда борода. Борода Симонда Храмина була, навпаки, чорна і загострена. Дзьоб носа і крижані блакитні очі робили Лицаря Дев’ятизір’я схожим на показного хижого птаха. На жупані в нього було вигаптувано дев’ять чорних зірок у косому золотому хресті. Горностаєва делія молодого князя Ловича спершу збентежила Алейну, та потім дівчина побачила на ній застібку — п’ять срібних стріл віялом. За віком Алейна дала б йому радше п’ятдесят років, ніж сорок. Його батько правив у Довголуччі мало не шістдесят років, а помер так раптово, що Долиною негайно побігли плітки, ніби новий князь трохи прискорив отримання законного спадку. Ловичеві щоки та ніс були червоні, наче яблука, і виказували пристрасть до дарунків виноградної лози. Відтак Алейна не забувала наповнювати його келих, щойно той порожнів. Наймолодший з-поміж панства мав на грудях три круки, кожен з кривавим серцем у пазурях. Його брунатне волосся звисало до плечей; один спритний кучерик звивався навскіс через лоба. «Пан Лин Корбрей» — подумала Алейна, зиркнувши сторожко на твердо стиснені вуста і рухливі, шалені очі. Останніми прибули Ройси — князь Нестор і Спижевий Йон. Господар Рунокаменя на зріст був не нижчий від Хорта. Хоча волосся його посивіло, а обличчя порізали зморшки, велетенськими зашкарублими ручиськами князь Йон, здавалося, міг переламати більшість молодих лицарів навпіл, наче сухі гілочки. Його порубане у битвах, суворе обличчя повернуло Сансі спогади про Зимосіч. Вона згадала князя за столом, за тихою розмовою з матінкою. Знову почула гуркіт його голосу, що відлунював від мурів — то панство поверталося з ловів, а за сідлом у Ройса теліпався прив’язаний олень. Побачила у навчальному дворищі з тупим мечем у руках, яким він прибив до землі батька, а наступної ж миті завдав нищівної поразки панові Родріку. «Він мене упізнає. Хіба може бути інакше?» Санса поміркувала, чи не кинутися до його ніг, благаючи про захист. «Але ж він не бився за Робба, то з якого дива заступиться за мене? Війну скінчено, Зимосіч загинула.» — Князю Ройсе, — боязко запитала вона, — чи не вип’єте кухоль вина зігрітися з дороги? Спижевий Йон мав сіро-сталеві очі, майже сховані за найкущавішими бровами з усіх, бачених Сансою. Коли князь подивився на неї згори вниз, ті брови вигнулися луком. — Відки я можу тебе знати, дівчинко? Алейна відчула, що проковтнула язика. Врятував її князь Нестор. — Алейна — тілесна донька наказного господаря, — буркнув він своєму братові в перших. — Бачу, мізинчик нашого Мізинця замолоду не байдикував, — лиховісно вишкірився Лин Корбрей. Видзвін зареготав. Алейна відчула, як до щік підповзає фарба. — Скільки тобі років, дитино? — запитала пані Анія. — Чо-чотирнадцять, ласкава пані. — На мить вона з переляку забула, якого віку має бути Алейна, та потім опанувала себе. — І я не дитина, а вже розквітла дівчина. — Сподіваюся, цю квітку ще ніхто не зірвав. — Вуста молодого князя Ловича були геть затулені густими кущавинами вусів. — Дайте час, — мовив Лин Корбрей, наче Алейни тут не було. — Коли вже дозріла, то скоро зірвуть. — Це такі у Прихистку заведено чемні звичаї? — Пані Анія Тягнидуб давно почала сивіти, навколо очей у неї лягло павутиння зморщок, під щелепою теліпалася зайва шкіра, та гордовита постава і поводження безпомилково виказували вельможну господиню. — Дівчина зовсім юна, сором’язлива, шляхетно вихована, і вдосталь натерпілася різних жахіть. Припніть вашого розпусного язика, пане лицарю! — Мій язик — то мій клопіт, — відказав Корбрей. — А вашій вельможності варто стежити за своїм. Я ніколи не схвалював докорів у свій бік — про це вам розкаже чимало мерців у могилах. Пані Тягнидуб відвернулася від нього, не вшанувавши відповіддю. — Краще веди нас до свого батька, Алейно. Що швидше скінчимо, то ліпше. — Пан намісник чекають на вас у світлиці. Прошу панство за мною. З Палати Півмісяця вони рушили крутими мармуровими сходами повз комори та в’язниці, проминули три стельні бійниці, які пани-рокошани підкреслено не помітили. Видзвін скоро вже пирхав, наче ковальські міхи, а Черленцеве обличчя стало рудіше за його волосся. Стражники нагорі сходів підняли ґрати, побачивши їхнє наближення. — Сюди, панове, якщо ваша ласка. Алейна провела гостей склепінчастим проходом повз тузінь пишних гобеленів. Ззовні світлиці стояв пан Лотор Брюн; він прочинив двері, впустив прибульців і сам зайшов слідом. Петир сидів коло столу на кобильницях з кухлем вина в руці та роздивлявся цупкий білий пергамен. Коли один за одним ввійшли пани-рокошани, він підняв очі. — Вітаю, шановні панове! І певно ж, вас, люба пані. Знаю, дорога нагору була втомною. Прошу сідати. Алейно, дорогенька, подай ще вина для дорогих гостей! — Слухаю, пане батечку. Свічки було запалено, помітила вона з полегшенням; у світлиці пахкотіло мушкатним горіхом та іншими коштовними прянощами. Алейна пішла по глек вина, а гості тим часом всідалися один коло одного… крім Нестора Ройса, який спершу повагався, а потім обійшов круг столу і зайняв місце біля князя Петира, і ще Лина Корбрея, що замість сісти пішов до комина гріти руки; серцеподібний рубін у маківці його меча зажеврів червоним. Алейна побачила, як він посміхнувся до пана Лотора Брюна. «Пан Лин досить вродливий, як на немолодого вже чоловіка, — подумала вона, — та посмішка його мені не до смаку.» — Я саме читав заяву, котрою ви супроводили вашу угоду, панове, — почав Петир. — Писано неперевершено — не знаю, яким маестром, але певно, щирим чародієм красного слова. Якби ж ви й мене запросили підписати, я почувався б ушанованим. Його слова застукали панство зненацька. — Вас? — перепитав Видзвін. — Підписати нашу заяву?! — Я володію пером незгірш будь-кого, і князя Роберта ніхто не любить більше за мене. Що ж до цих друзів-ошуканців і зловмисних радників — я прагну викорінити їх так само палко, як ви. Я з вами серцем, душею і обома руками. Покажіть мені, де підписати, не змушуйте благати! Наливаючи вино, Алейна почула смішок Лина Корбрея. Інші, здавалося, розгубилися. Нарешті Спижевий Йон Ройс хруснув кісточками пальців і мовив: — Ми приїхали не по ваш підпис. І не перекидатися дотепними слівцями. Лишіть їх собі, Мізинцю. — Шкода, шкода. Навіщо ж тоді добре вигострене слово, як нема з ким і перекинутися? Петир відклав пергамен убік. — Але нехай, воля ваша. Будьмо відверті, пані та панове. Чого ви від мене хочете? — Ми нічого не хочемо від вас. — Симонд Храмин зупинив на намісникові Долини крижаний погляд блакитних очей. — Ми хочемо, щоб ви звідси забралися. — Забрався? — Петир удав здивування. — Куди ж мені подітися? — Корона зробила вас князем гаренгольським, — зауважив молодий князь Лович. — Хіба вам мало? — Річковий край потребує господаря, — додав старий Гортон Черленець. — Водоплин обложено, Бракен та Чорноліс чубляться між собою, обома берегами Тризуба нишпорять розбійники, досхочу грабують і ріжуть людей. Куди не поткнешся — усюди гниють непоховані трупи. — З ваших слів, пане князю, в уяві постає чарівна, зваблива країна. Мені аж засвербіло туди полинути, — відповів Петир, — але на жаль, я ще маю нагальні справи тут. І про князя Роберта не забуваймо. Ви хочете, щоб я потяг з собою до того кривавого пекла бідолашного хворобливого хлопчика? — Наш ясновельможний князь лишиться у Долині! — заявив Йон Ройс. — Я маю намір узяти його з собою до Рунокаменя і виростити таким лицарем, яким пишався б Джон Арин. — Чому до Рунокаменя? — перепитав удавано-здивовано Петир. — Чому не до Залізних Дубів або Черленця? Чому не до Довголуччя? — Будь-який з наших замків годиться для його ясновельможності! — оголосив князь Видзвін. — І молодий князь відвідає кожен по черзі у належний час. — Та невже? — У голосі Петира лунав відвертий образливий сумнів. Пані Тягнидуб глибоко зітхнула. — Князю Петире, якщо ви сподіваєтеся напустити нас одне на одного, то не витрачайте дарма сили. Тут ми говоримо одним голосом. Про Рунокамінь погоджено між нами усіма. Князь Йон виростив трьох хоробрих та гідних синів; немає кращого вихователя для нашого юного пана і володаря. Маестер Хелівег значно старший роками та досвідченіший за вашого молодого Колемона; він краще дасть ради недузі князя Роберта. У Рунокамені хлопчик навчатиметься науки бою в Дужого Сема Камінця, а кожен воїн Долини вам скаже, що кращого майстра-мечника годі й шукати. Септон Люкос наставлятиме юного князя у справах духовних. У Рунокамені князь Роберт також знайде інших хлопчиків свого віку — більш годящих супутників та приятелів, ніж старі баби та хами-сердюки, що оточують його зараз. Петир Баеліш поперебирав пальцями борідку. — Його ясновельможності потрібні супутники та приятелі, цього я не заперечуватиму. Але, приміром, Алейна — зовсім не стара баба. Князь Роберт ніжно любить мою доньку, про що сам радо вам розкаже. А ще доречно сказати, що я нещодавно просив князя Графтона і князя Линдерлі надіслати мені синів на виховання — кожен з них має хлопчика, Робертового однолітка. Лин Корбрей зареготав. — Двох цуциків від двох підгодованих псів! — Роберт повинен мати коло себе і старшого хлопця. Скажімо, здібного молодого зброєносця. Котрим він міг би захоплюватися, наслідувати приклад. — Петир обернувся до пані Тягнидуб. — Ви, мосьпані, маєте саме такого хлопця у Залізних Дубах. Чи не погодитеся прислати до мене Гарольда Гардинга? Анію Тягнидуб, здавалося, розважило його прохання. — Ви, князю Петире, найзухваліший злодій, якого я мала нещастя стрічати! — Чого б це? Я не маю наміру красти у вас хлопця, — відповів Петир. — Але вони з князем Робертом мають заприятелювати. Уперед нахилився Спижевий Йон Ройс. — Справді, заприятелювати з молодим Гаррі для князя Роберта буде не тільки чемно, але й корисно. Не сумніваюся, що станеться саме так… але у Рунокамені, під моїм опікунством, де юний Роберт стане моїм вихованцем і зброєносцем. — Віддайте нам хлопчика, — мовив князь Видзвін, — і зможете відбути з Долини без жодної халепи до столу в Гаренголі, що належить вам за правом. Петир кинув на нього погляд м’якого докору. — Ви хочете сказати, пане, що в іншому випадку мені загрожує якась халепа? Але моя покійна дружина була певна, що саме тутешній стіл належить мені за правом. — Князю Баеліше, — мовила пані Тягнидуб, — Ліза Таллі була вдовою Джона Арина і матір’ю його дитини, тому і правила тут як намісниця юного князя. Ви ж… будьмо відверті, ви не Арин жодним боком, і князь Роберт — не ваша рідна кров. За яким правом ви маєте нахабство зазіхати на владу в Соколиному Гнізді? — За тим правом, що, скільки можу пригадати, Ліза поставила мене наказним господарем. Молодий князь Лович відповів: — Ліза Таллі сама не походила з Долини і не була тут самовладною господинею. Вона не вільна була віддавати нас під чиюсь руку з власної примхи. — А як щодо князя Роберта? — запитав Петир. — Чи не хоче мосьпан князь сказати, що пані Ліза була не вільна і в долі свого власного сина? Нестор Ройс доти зберігав мовчання, але раптом висловився гучно і ясно: — Я колись сам сподівався здобути руку пані Лізи. Того самого жадали батько князя Ловича і син пані Анії. Корбрей стирчав у неї при боці мало не півроку. Якби вона обрала когось із нас, ніхто б не заперечував його право наказного господаря. Але сталося так, що вона обрала князя Мізинця і ввірила сина його турботі. — Він також був і сином Джона Арина, пане брате, — насупив брови Спижевий Йон. — Він належить Долині. Петир удав подив. — Але ж Соколине Гніздо — така сама частина Долини, як і Рунокамінь. Чи хтось пересунув його, а я й не помітив? — Глузуйте, та не забувайтеся, Мізинцю! — гарикнув князь Видзвін. — Хлопчик поїде з нами. — Не мав наміру вас розчарувати, пане князю, але мій пасерб лишиться зі мною. Ви всі знаєте, що здоров’я він не надто міцного. Подорож може коштувати йому тяжку ціну. Як його вітчим та господар у Долині, я цього не дозволю. Симонд Храмин прочистив горлянку і мовив: — Кожен із нас, Мізинцю, має при підніжжі цієї гори тисячу вояків. — Хай їм там здоровиться. Прегарне місце для відпочинку. — Якщо треба буде, то зберемо і більше. — Чи не погрожуєте ви мені війною, пане добрий? — Петир не здавався наляканим ані на крихту. Спижевий Йон мовив: — Так чи інакше, а князь Роберт буде з нами. На мить усім здалося, що перемови зайшли у глухий кут, аж тут від комина відвернувся Лин Корбрей. — Мене від балачок уже нудить. Заслухаєтеся Мізинця — то незчуєтеся, як він останнє спіднє з вас зніме. Єдиний спосіб упоратися з таким жевжиком, як він — холодна криця! І з цими словами він оголив меча. Петир розвів руками. — Я не маю при собі меча, пане лицарю. — Цьому легко зарадити. — Світло свічок мерехтіло на темному, як дим, клинку Корбрея, що нагадав Сансі обіручний меч її батька, Лід. — Клинок є у вашого посіпаки, що любить яблука гризти. Скажіть, хай вам позичить, або витягайте отого вашого кинджала. Санса побачила, як Лотор Брюн ухопився за руків’я власного меча, та перш ніж клинки схрестилися, Спижевий Йон підвівся у шаленій люті. — Приберіть зброю, пане! Як ваше ім’я: Корбрей чи Фрей?! Ми в цьому домі — гості! Пані Тягнидуб закопилила губи і мовила: — Оце так сором. — Вклади меча до піхов, Корбрею! — додав молодий князь Лович. — Ти ганьбиш нас усіх! — Годі тобі, Лине! — Докір Черленця пролунав м’якше та дружніше. — Ти замислив марну справу. Вклади Пані Безнадію до її постелі! — Моя пані має спрагу! — заперечив пан Лин. — Коли вже стає до танку, то не вгамується без краплі червоного! — Хай терпить! Не буде їй червоного. — Спижевий Йон став Корбреєві просто на дорозі. — Пани-рокошани! — пирхнув Лин Корбрей. — Назвіться краще «кокошани», бо квохчете, як боягузливі курки! Він укинув темного меча до піхв і залишив товариство, мимохідь відсунувши плечем Брюна. Алейна чула, як удалині завмерли його кроки. Анія Тягнидуб та Гортон Черленець перезирнулися. Лович перехилив чару вина і простягнув, щоб налили ще. — Князю Баеліше, — мовив пан Симонд, — ви мусите пробачити нам цю прикру вихватку. — Мушу? — Голос Мізинця раптом закрижанів. — Ви його сюди привели, панове, а я мушу вибачати? Спижевий Йон Ройс мовив: — Ми не мали наміру… — Це ви його сюди привели! Відтак я лишуся у своєму праві, якщо покличу варту і накажу схопити вас усіх. Лович скочив на ноги так раптово, що трохи не вибив глек вина з Алейниних рук. — Ви нам обіцяли недоторканість! — О так. Майте вдячність, що у мене честі більше, ніж у декого. — Петир був такий розгніваний, яким Алейна його ніколи не чула. — Я прочитав вашу заяву і почув ваші вимоги. Тепер почуйте мої. Приберіть свої потуги від цієї гори. Повертайтеся додому і дайте моєму синові спокій. Не заперечую — сталися прикрі помилки, завдано гірких образ, але то все справа Лізиних рук, не моїх. Дайте мені лише рік, і з допомогою князя Нестора, обіцяю, ніхто в Долині не матиме приводу жалітися. — Обіцянки-цяцянки, — мовив Видзвін. — Хіба можна їм вірити? — То це ви мене вважаєте не вартим довіри?! Але ж не я оголив клинка на перемовах. Ви пишете про захист князя Роберта, а самі перерізали йому довіз харчів. Це треба припинити. Я не воїн, але якщо ви не приберете облогу, то битимуся. Окрім вас, у Долині є ще панство, і Король-Берег теж надішле допомогу. Якщо ви хочете війни, скажіть просто зараз — і Долиною потече кров. Алейна бачила, як у очах панів-рокошан розквітає сумнів. — Рік — не такий довгий час, — непевно проказав князь Черленець. — Можливо… якщо ви дасте нам певні заруки… — Ніхто з нас не хоче воювати, — визнала пані Тягнидуб. — Осінь звертає на зиму. Час затягнути паски і зціпити зуби. Видзвін прокашлявся. — А наприкінці згаданого року… — …якщо я не зумію схилити Долину до ладу та миру, то охоче складу з себе тягар намісництва, — пообіцяв Петир. — Я кажу, це чесна угода. Ба навіть краще, — устряг князь Нестор Ройс. — Ніхто не повинен зазнати кари чи помсти, — наполіг Храмин. — Жодних розмов про зраду чи бунт! У цьому ви теж маєте заприсягтися. — Радо і охоче, — відповів Петир. — Я хочу нових друзів, а не нових ворогів. Я пробачу вас усіх — якщо бажаєте, то й на письмі. Навіть Лина Корбрея. Його брат — вірна і чесна людина. Недобре стягати ганьбу на такий шляхетний дім. Пані Тягнидуб обернулася до панів-рокошан. — Чи не порадитися нам, яснії панове? — Нема потреби. Вочевидь, він переміг. — Сірі очі Спижевого Йона роздивилися Петира Баеліша. — Хай мені це не до смаку, але здається, ви матимете свій рік. Спробуйте, добрий паночку, його не змарнувати. Не всіх нас ви зуміли надурити. І прочинив двері, виходячи, з такою лютою силою, що мало не зірвав з завіс. Пізніше увечері відбувся невеличкий бенкет, на якому Петир мусив вибачатися за вбогий частунок. До гостей вивели Роберта у жупанчику вершково-блакитних барв; цього разу він спромігся зіграти маленького князя зграбно та переконливо. Спижевий Йон не з’явився — він уже відбув з Соколиного Гнізда і почав довгий спуск, як перед ним пан Лин Корбрей. Решта панства лишилася до ранку. «Він їх зачарував» — подумала Алейна, коли лежала тієї ночі в ліжку і слухала виття вітру за віконницями. Дівчина не знала, відки взялася підозра, та щойно вона спала їй на думку, як не давала більше заснути. Алейна поперекидалася на постелі, шарпаючи свою здогадку так і сяк, наче собака — стару кістку. Нарешті вона підвелася і вдяглася сама, залишивши Гретхель у царині снів. Петир ще не спав — сидів за столом і шкрябав листа на пергамені. — Алейно! — привітався він. — Мила моя, солоденька. Що тебе привело до мене такої пізньої години? — Я маю знати. Що трапиться за рік? Він поклав перо на стіл і підняв очі з-над листа. — Черленець і Тягнидуб уже старі. Хтось із них невдовзі помре, а як пощастить, то й обидва. Гілвида Ловича заріжуть брати. Найпевніше, молодий Харлан — він уже облаштував смерть князя Еона, а як то кажуть, «пустився в бійку — чуба не жалій». Видзвін — людина розбещена, його можна підкупити. З Храмином я задружуся. На жаль, Спижевого Йона Ройса голіруч не візьмеш, але коли він лишиться один, то вже не становитиме загрози. — А пан Лин Корбрей? Світло свічок танцювало у очах Мізинця. — Пан Лин залишиться моїм непохитним ворогом. Кожному зустрічному він жалітиметься на мене зі зневагою та ненавистю. Кожній таємній змові, спрямованій на моє повалення, він запропонує свій меч. Саме тоді її підозра перетворилася на певність. — Яка ж буде винагорода йому від вас за службу? Мізинець зареготав уголос. — Золото, хлопчики та обіцянки, певно ж. Пан Лин — людина простих смаків, люба моя. Усе, що він любить — це золото, хлопчиків і вбивати. Серсея Того ранку король вередував, відколи підвівся з постелі. — Я хочу сидіти на Залізному Престолі! — канючив малий. — Ви завжди дозволяли Джофрі на ньому сидіти! — Джофрі було дванадцять років. — Але я — король! Цей престол належить мені! — Хто це тобі таке сказав? Серсея глибоко видихнула, щоб Доркас ушнурувала її щільніше. То була дебела дівчина, дужіша за Сенелу, хоч і незграбніша. Томен зачервонівся обличчям. — Ніхто мені не казав! — Ніхто? Оце так ти кличеш свою ясновельможну дружину? — Весь цей дитячий бунт відверто смердів Маргерією Тирел. — Якщо ти мені збрешеш, я не матиму вибору, крім послати по Баша і наказати відшмагати його до крові. Баш був Томеновим хлопчиком для биття, а раніше належав Джофрі. — Ти цього хочеш? — Ні, — похмуро буркнув король. — То хто ж тобі сказав? Король посовав ногами. — Пані Маргерія. Малий добре засвоїв науку не називати її королевою там, де мати могла почути. — Отак воно краще. Я, Томене, маю нагальні й важливі справи — справи, які тобі у твої роки ще зарано розуміти. Мені не потрібен за спиною малий хлопчак, який з нудьги соватиметься на престолі й кидатиметься дурними запитаннями. Мабуть, Маргерія вважає, що тобі слід сидіти і на зборах моєї малої ради? — Так, — зізнався Томен. — Вона сказала, що я маю вчитися королювати. — Коли підростеш — отоді ходитимеш на наради, скільки забажаєш, — мовила Серсея. — Обіцяю, ти швидко знудишся. Роберт зазвичай куняв на всіх засіданнях. — «Коли взагалі давав собі клопіт з’являтися.» — Король віддавав перевагу соколиним та звіриним ловам, а нудну копітку роботу лишав на старого князя Арина. Ти ж пам’ятаєш його, чи не так? — Так. Пан князь померли від болю в животі. — Саме так. Бідолаха. То ти прагнеш навчатися? Гаразд, вивчи імена усіх королів Вестеросу і Правиць, які їм служили. Завтра вранці розкажеш мені. — Так, матінко, — покірно відповів король. — Гарний мій хлопчик. Наразі влада належала їй. Серсея не мала наміру віддавати її нікому, доки Томен не досягне повноліття. «Я чекала, і він почекає. Я чекала половину свого життя!» Вона вдавала з себе покірну доньку, сором’язливу наречену, згідливу дружину. Вона терпіла п’яні витребеньки Роберта, ревнощі Хайме, кпини Ренлі, цокотіння Вариса, вічний скрегіт зубів Станіса. Мусила миритися з Джоном Арином, Недом Старком, нарешті, своїм ницим, зрадливим, лиховісним братом-карликом. І весь час обіцяла собі, що одного дня настане її черга. «Якщо Маргерія Тирел гадає зіпхнути мене з тяжко вистражданого місця під сонцем — хай спершу гарненько подумає.» І все ж день почався абияк ще від сніданку, і покращення настало не скоро. Решту ранку довелося просидіти з князем Гилісом за обліковими книгами, слухаючи його хрипіння про зірки, оленів та драконів. Далі нагодився князь Бурун і доповів, що перші три дромони майже скінчено, але для належних їм розкішних прикрас бракує золота. Королева радо задовольнила його прохання. За обідньою трапезою її розважав Місячок; на ній присутні були цехові старшини, що скаржилися на горобців, які блукають містом і сплять на його стогнах. «Можливо, доведеться наказати золотавим випхати цю чумну пташву з міста» — подумала вона. І тут з’явився Пицель. Останнім часом великий маестер особливо часто і жалюгідно скиглив на засіданнях малої ради. На попередній нараді він без упину скаржився на людей, яких Ауран Бурун поставив капітанити на нових дромонах королеви. Бурун задумав, щоб кораблі очолили молоді завзяті керманичі. Пицель, навпаки, виступав за досвід і наполягав на особах капітанів, що пережили вогонь Чорноводи — мовляв, це ті самі старі воли, що з борозни не звернуть. Серсея стала на бік Буруна і більше не хотіла чути про «старих волів». — Досвід? Який ще досвід? Зуміли виплисти з річки, коли їхні кораблі потопили? До семи дідьків! — відказала вона. — Мати не повинна переживати своїх дітей, а капітан — свій корабель. Пицель, отримавши одкоша, насупився і замовк. Але на нинішньому засіданні він уже не здавався ображеним — навіть вигравав кволою посмішкою на вустах. — Радісні вісті, ваша милосте! — оголосив він. — Виман Мандерлі виконав вашу волю і стяв голову цибульному лицареві князя Станіса. — Це відомо напевне? — Його руки та голову виставили на мурах Білої Гавані. Князь Виман присягається своїм словом, і Фреї підтверджують — вони самі бачили голову з цибулиною в роті та руки, з яких одна має вкорочені пальці. — Пречудово! — відповіла Серсея. — Надішліть Мандерлі птаха. Напишіть, що він показав свою вірність престолові, і йому скоро повернуть сина. Отже, Біла Гавань верталася до королівського миру. Руз Болтон та його байстрюк насувалися на Калин-Коп з півдня та півночі. Коли Калин-Коп стане їхнім, вони з’єднають потуги і виб’ють залізняків з Торгенового Закута і Жбиру-в-Пущі. Це має повернути Болтонам вірність решти значкових Неда Старка — вона знадобиться, коли настане час рушати проти князя Станіса. Тим часом на півдні Мейс Тирел звів навколо Штормоламу наметове місто і поставив зо два десятки метавок жбурляти камені по замкових мурах — поки що без жодного зиску. «Тирел-воєвода — сміх, та й годі, — подумки глузувала королева. — Його гербом має бути жирне ледащо, яке з дупи не зрушить.» Того дня по обіді на прийомі з’явився нудний та кислий браавоський посланець. Серсея вже відкладала його відвідини на два тижні й радо відклала б іще на рік. Але скарбничий, князь Гиліс, скаржився, що більше не в змозі мати з ним справи… щоправда, королеву віднедавна мучило питання, чи в змозі Гиліс робити бодай щось, окрім кашляти в хустинку. Нохо Дімітіс — так браавосець називав себе. «Мало, що сам мене дратує — ще й ім’я нестерпне собі придумав.» Голос його теж її дратував. Серсея совалася у кріслі, поки посланець просторікував, і питала себе, скільки ще має терпіти погрози жадібних лихварів. Позаду неї височів Залізний Престол, кидаючи на підлогу покручені тіні лез та вістрів. Лише король або його Правиця могли сидіти на престолі власними особами. Серсея ж сиділа коло його підніжжя у кріслі визолоченого дерева з кармазиновими подушками. Коли браавосець зупинився перевести подих, королева не стала гаяти часу. — Цю справу радше личить обговорювати нашому шановному скарбничому. Відповідь, вочевидь, не задовольнила шановного Нохо. — Я розмовляв з князем Гилісом шість разів. А він лише кашляв і вигадував відмовки, ваша милосте. Проте золота не дав ані монети. — То побалакайте з ним усьоме, — ласкаво посміхнулася Серсея. — Сім — священне число нашої віри. — Ваша милість зволять жартувати, я знаю. — Коли я жартую, то посміхаюся. Ви бачите мою посмішку? Чуєте сміх? Запевняю: коли я зволю жартувати, люди навколо мене сміються. — Але король Роберт… — …давно помер! — перервала вона його. — Залізний Банк отримає своє золото, коли бунт буде придушено остаточно. Посланець мав нахабство невдоволено насупитися. — Ваша милість хочуть… — Прийом скінчено! — Серсея вже вдосталь настраждалася за один день. — Пане Мерине, супроводьте вельмишановного Нохо Дімітіса до дверей. Вам, пане Озмунде, я дозволяю відвести мене до покоїв. Скоро мали прибути гості — королева хотіла ще скупатися і перевдягтися. Вечеря обіцяла бути страшенно нудною. Важка робота — правити королівством, а надто коли їх у державі аж сім. Пан Озмунд Кіптюг приєднався до королеви на сходах — високий та стрункий, у білому строї Королегвардії. Коли Серсея упевнилася, що вони на самоті, то ковзнула рукою під його лікоть. — Скажіть-но мені… як там ся має ваш менший братик? Пан Озмунд забігав очима. — А… наче нівроку, лишень… — Лишень?! — Королева додала до голосу трохи гостроти. — Мушу зізнатися, що вже втрачаю терпець із вашим дорогеньким Ознеєм. Йому давно час засідлати ту маленьку кобилку. Я зробила його панцирним слугою і присяжним захисником Томена, щоб він міг щодня бувати у товаристві Маргерії. Часу зірвати троянду він мав удосталь. Невже мала королева така сліпа до його чарів? — Чари нікуди не поділися. Він же Кіптюг, хіба не так? Перепрошую ясну пані. — Пан Озмунд пробіг пальцями крізь лискуче чорне волосся. — Але є одна халепа… — Яка ще халепа? — Королева почала плекати сумніви щодо пана Ознея. Можливо, Маргерії до смаку припав би хтось інший. «Ауран Бурун зі своїм сріблястим волоссям. Чи бадьорий здоровань на кшталт отого пана Таллада.» — Діва надає перевагу комусь іншому? Її дратує обличчя вашого брата, абощо? — Обличчя їй подобається. Два дні тому торкалася його рубців — він сам мені розповідав. Питала: «Яка жінка вам таке зробила?» Озней нікому не казав, що то була жінка — а вона звідкілясь знала. Може, переказав хто. Озней каже, вона його завжди торкається, коли розмовляє. Пряжку на киреї поправить, волосся зачеше, таке різне. Одного разу на стрільбищі він їй показував, як тримати лука — довелося обійняти. Він розказує солоні жарти, а вона сміється і кидається ще солонішіми. Вона його хоче, це напевно, але… — Але? — заохотила Серсея. — Вони ніколи не бувають на самоті! Майже завжди з ними король, а коли нема короля, то хтось інший. Двійко з її дівчат сплять із нею в ліжку — щоночі інші. Двійко інших приносять сніданок і вдягають. Молиться вона з септою, читає з сестрою Елінорою, співає з іншою сестрою Аллою, шиє з сестрою Меггою. Коли не напускає сокола з Янною Фосовей та Мерійкою Журав, то грає у «запрошення до замку» з малою панною Булвер. Коли їздить верхи, то тягне за собою цілий почет у чотири чи п’ять приятельок і родичок, а до них іще з тузінь стражників. Та й чоловіків при ній завжди удосталь, навіть у Дівосхроні. — Чоловіків. — Це вже було щось. Це обіцяло можливості. — І які ж то чоловіки, прошу пана? Пан Озмунд здвигнув плечима. — Співці. Вона шаленіє за співцями, штукарями, оцією блазенською породою. Лицарі теж — із тих, що приходять позалицятися до сестер. Озней каже, що найгірший — пан Таллад. Бовдур не знає навіть, кого собі хоче: Елінору чи Аллу, але хоче відчайдушно. Буває, з’являються близнюки Рожвини. Бобер приносить квіти та плоди, Карась бере до рук лютню. Озней каже: якщо кота душити, то й тоді музика солодша, ніж коли Горас грає та співає. І отой літньоостров’янин завжди під ногами крутиться. — Джалабар Ксого? — презирливо пирхнула Серсея. — Мабуть, канючить у неї золота і мечів на відвоювання свого спадку. Під барвистим пір’ям та прикрасами Ксого являв із себе ніщо більше, як високородного жебрака без шеляга грошей. Роберт міг би покласти край його домаганням одним рішучим «ні», але думка про підкорення Літніх островів чомусь знаходила відгук у п’яній голові її чоловіка. Мабуть, при згадці про острови йому ввижалися темношкірі дівки, зовсім голі під накидками з пір’я, з чорними, наче вугілля, сосками. Тому щороку замість «ні» Роберт казав Ксого «може, наступного року». Але той наступний рік ніяк не наставав. — Не знаю, канючить чи ні, ваша милосте, — відповів пан Озмунд. — Озней каже, він їх навчає мови Літніх островів. Не Озней навчає, а Ксого. Їх — це малу ко… кобилку та її сестер у перших. — Мабуть, навчає коняку літньої мови, щоб юрбу на базарі розважати, — сухо пожартувала королева. — Перекажіть братові: хай тримає остроги добре змащеними. Скоро я йому знайду спосіб залізти на ту кобилку. Моє слово непорушне. — Перекажу, ваша милосте. Він дочекатися не може, щоб залізти, майте певність. Бо ж вона з себе таки нічогенька, та вирійська кобилка. «Він не може дочекатися, щоб залізти на мене, дурню, — подумала королева. — Все, чого йому треба від Маргерії — знайти між її ніг княжий титул.» Озмунд королеві був до смаку, та іноді здавався тупим, наче Роберт. «Хоч би меч його був швидшим за розум. Настане день, коли він може стати в пригоді Томенові.» Вони саме перетинали тінь від зруйнованої Башти Правиці, коли звідкілясь накотила хвиля бадьорливих вигуків. На тому кінці дворища якийсь зброєносець наскочив верхи на опудало, вправно вдарив по щиті й примусив перечку крутнутися. А гукала йому Маргерія Тирел зі своїми квочками. «Чого вони верещать? Ударів списом ніколи не бачили? Стільки галасу, наче той опецьок турнір виграв.» А тоді королева зненацька второпала, що на румаку гордовито сидить Томен, убраний у визолочені панцирні лати. Королеві нічого не лишалося, як почепити посмішку і рушити до сина. Досягла вона його саме тоді, коли Лицар Квітів допомагав королю злізати з коня. Малому аж подих відібрало на радощах. — Бачили? — питав він усіх навколо. — Я зробив саме так, як сказав пан Лорас! Ви бачили, пане Ознею? — Бачив, — відповів Озней Кіптюг. — Хвацько ви втяли, годі казати. — Ви вже краще за мене сидите у сідлі! — докинув пан Дермот. — Я ще й списа зламав! Пане Лорасе, ви чули? — Наче удар грому! — Біле корзно пана Лораса припинала на плечі троянда з золота і нефриту; вітерець химерно куйовдив його брунатні кучері. — Ви вдарили пречудово, але одного разу недостатньо. Назавтра треба повторити, а тоді вправлятися щодня. Кожен удар повинен лягати прямо і певно, а спис — лежати у руці так, наче з неї виріс. — Я дуже цього хочу! — Ви, мій королю, були нездоланні. Маргерія стала на одне коліно, поцілувала короля у щоку, обійняла його одноруч. — Бережись, братику! — застерегла вона Лораса. — Гадаю, мій зацний та відважний чоловік за кілька років збиватиме тебе з коня! Трійця її сестер галасливо погодилася, а капосна мала Булвер застрибала навколо, виспівуючи: — Томен — наш поборник, наша перемога! Томен — наш поборник, наша перемога! — Щоб боротися і перемагати, треба спершу дорости, — зауважила Серсея. Усмішки зів’яли, наче троянди, поціловані зимовою холоднечею. Стара, подзьобана віспою септа першою зігнула коліно; решта поспіхом узяла з неї приклад, окрім малої королеви та її брата. Томен, здавалося, не помітив раптового холодку в повітрі. — Матінко, ви мене бачили?! — забелькотів він радісно. — Я зломив списа на щиті, а торбою не вдарився! — Я дивилася через двір. Ти чудово вдарив, Томене. Та я іншого від тебе й не чекала. Адже кінні герці в тебе у крові. Одного дня ти царюватимеш на турнірах, як колись твій батько. — Жоден воїн не встоїть перед міццю його руки, — лукаво посміхнулася до королеви Маргерія Тирел. — Та я не знала, що король Роберт був такий уславлений переможець на кінних герцях. Чи не матимуть ваша милість ласку розповісти нам, які турніри виграв наш світлої пам’яті король? Яких зацних лицарів зсадив з коня? Певно ж, його милості личить знати про славетні батькові перемоги! Шиєю Серсеї поповзла барва. Дівчисько спіймало її на гарячому. Насправді Робертові Баратеону до кінних герців зі списами було байдуже. На турнірах він віддавав перевагу бугуртові, де міг лупцювати інших лицарів до крові затупленою сокирою або келепом. Її необачні слова були сказані з думкою про Хайме. «Щось я забулася — аж на себе не схожа.» — Роберт виграв турнір на Тризубі, — проказала вона вимушено-бундючно. — Він скинув з коня принца Раегара і зробив мене своєю королевою краси та кохання. Дивно, що ви, люба невістко, цього не знали. І не даючи Маргерії ані миті влізти з відповіддю, продовжила: — Пане Озмунде! Майте ласку, поможіть моєму синові зняти лицарію. А ви, пане Лорасе, пройдіть зі мною на кілька слів. Лицар Квітів рушив за нею, наче слухняне щеня — така була його служба при дворі. Серсея дочекалася, коли вони опиняться на зміїстих сходах, і тоді запитала: — Скажіть-но, благаю, кому це спало на думку? — Моїй сестрі, — мусив визнати він. — Пан Таллад, пан Дермот і пан Портіфер нападали на опудало, і королева подумала, що його милість теж міг би спробувати сили. «Хлопчисько зве її так, щоб роздратувати мене.» — А ви теж доклали руки? — Я допоміг його милості вдягти обладунок і показав, як нахиляти списа, — відповів лицар. — Той кінь для нього завеликий. Аж занадто. А якби король упав? А якби торба розтрощила йому голову? — Таке воно, лицарське життя — трапляються і синці, й розсічені брови. — Починаю розуміти, чому ваш брат — каліка. — Серсея відчула втіху, побачивши, як її слова стерли з його гарненького личка посмішку. — Можливо, мій брат не зумів пояснити вам, пане лицарю, ваші обов’язки на службі. Ви тут, щоб захищати мого сина від його ворогів. Навчати його лицарської науки — то клопіт майстра-мечника. — Червоний Дитинець не має майстра-мечника, відколи було вбито Арона Сантагара, — відповів пан Лорас із натяком на докір у голосі. — Його милості майже дев’ять років. Він прагне навчатися. У його віці йому час стати зброєносцем і вчитися на лицаря. «Він учитиметься. Але не сподівайся, що в тебе.» — Чи не нагадаєте, пане, кому служили ви? — запитала Серсея найсолодшим голосом. — Часом, не князеві Ренлі? — Я мав таку честь. — О, я так і гадала. — Серсея бачила, якими близькими подеколи стають взаємини між зброєносцями та лицарями, котрим ті служать. Вона не бажала й думати, щоб Томен заприязнився до Лораса Тирела. Лицар Квітів був не з тих чоловіків, яких варто наслідувати хлопчикові. — Пробачте мою недбалість. Маючи на руках правління державою, війну та похорон батька, я чомусь проґавила таку нагальну справу, як призначення нового майстра-мечника. Втім, я негайно виправлю свою помилку. Пан Лорас відкинув назад брунатний кучерик, що впав йому на лоба. — Ваша милість не знайдуть іншого лицаря, хай наполовину такого вправного з мечем і списом, як я. «Отакої, та ми сама скромність!» — Томен — ваш король, а не ваш зброєносець. Ви маєте битися за нього і загинути, якщо знадобиться. Та й по тому! Серсея лишила Лораса на перекидному мості через сухий рів зі шпичаками і ввійшла до Маегорового Острогу сама. «Де мені шукати майстра-мечника?» — питала вона себе, видираючись сходами до своїх покоїв. Відмовивши панові Лорасу, вона не могла звернутися до інших лицарів Королегвардії — то була б сіль на рану і свіжа образа Вирієві. «Пан Таллад? Пан Дермот? Хтось же має знайтися.» Томенові припав до смаку його новий панцирний слуга, проте Озней виявив недбалість у справі з Дівою Маргерією, досі не справдивши королевиних сподівань. Його братові Озфриду вона загадала інше доручення. Шкода, що Хорт перекинувся на скаженого собаку — Томена завжди лякав хрипкий голос Сандора Клегана, а Лорас Тирел трохи протверезів би від своєї лицарської бундючності, якби стикнувся зі звичною Хортовою зневагою до всіх навколо. «Арон Сантагар був дорнієць, — пригадала Серсея. — Може, послати до Дорну?» Між Сонцесписом та Вирієм пролягали століття війн і кривавих чвар. «Дорнієць пасував би мені якнайкраще. Мають же бути в Дорні майстерні мечники та списники.» Увійшовши до своєї світлиці, Серсея побачила на лаві коло вікна Кайбурна, що читав якісь папери. — З ласки вашої милості, маю деякі звіти. — Про нові змови та зради? — перепитала Серсея. — День був довгий та втомний. Хутко розказуйте і дайте спокій. Кайбурн посміхнувся співчутливо, усе розуміючи. — Якщо така ваша воля. Подейкують, що архонт Тирошу запропонував Лисові умови скінчення їхньої нинішньої торговельної війни. Раніше ходили плітки, що Мир хоче стати до війни на боці Тирошу, але без «Золотої Дружини» мирійці вважають, що… — Що вважають мирійці — мені байдуже. — Вільні Міста завжди чубилися одне з одним. Їхні нескінченні зради, змови та союзи на Вестеросі не важили геть нічого. — Маєте якісь важливіші новини? — Схоже, бунт рабів у Астапорі поширився на Меєрин. Жеглярі з десятку кораблів торочать про драконів… — Про гарпій! У Меєрині — гарпії. — Десь вона це чула раніше, і от пригадалося. Меєрин знаходився на іншому кінці світу, далі на схід за Валірією. — Раби в них бунтують — то й нехай, їм гірше. Мені що з того? На Вестеросі рабів не тримають. Маєте ще новини? — Є звістки з Дорну — можливо, варті уваги вашої милості. Великий князь Доран ув’язнив пана Даемона Піщанця — байстрюка, що колись служив зброєносцем Червоному Гаспидові. — Пригадую його. — Пан Даемон був серед дорнійського почту великого князя Оберина в його останній подорожі до Король-Берега. — Що він накоїв? — Вимагав, щоб звільнили доньок князя Оберина. — То й дурень. — Також, — додав князь Кайбурн, — наші друзі в Дорні повідомляють, що доньку Лицаря Плямистого Гаю зненацька обручили з князем Естермонтом. Того ж вечора її відіслали до Зелен-Каменя, і є звістка, що вони з Естермонтом вже побралися. — Це легко пояснити байстрюком у череві. — Серсея вхопила кучерик свого волосся і заходилася з ним гратися. — Скільки років невинній нареченій? — Двадцять і три, ваша милосте, тоді як князеві Естермонту… — …щонайменше сімдесят. Мені це відомо. Естермонти були їй родичами у шлюбі через Роберта, чий батько взяв дівчину з їхньої родини за дружину в нападі чи то хіті, чи то божевілля. Коли Серсея виходила за короля, Робертової паніматки вже давно не було на світі, але обидва її брати з’явилися на весіллі та прогостювали наступні півроку. Згодом Роберт наполіг відповісти їм ласкою на ласку, і королівське сімейство попхалося на гостину до Естермонту — невеличкого, вкритого горами острова коло Пізьми. Ті два тижні, що Серсея пробула у Зелен-Камені — вогкому та похмурому стольці дому Естермонт, були найдовшими у її молодому житті. Хайме з першого ж погляду перейменував замок на Зелен-Гній, і Серсея швидко з ним погодилася. Днями вона мусила нудитися, спостерігаючи, як її ясновельможний чоловік полює з соколами чи псами, п’є зі своїми дядьками та до нестями лупцює різноманітних родичів чоловічої статі у навчальному дворищі Зелен-Гною. Була там і родичка жіночої статі — опецькувата вдовичка з цицьками завбільшки з диню, чоловік і батько якої померли у Штормоламі під час облоги. «Її батько був до мене добрий, — розказував дружині Роберт, — а з нею ми бавилися ще змалку.» На те, щоб поновити їхні забави, Робертові не знадобилося багато часу. Щойно Серсея заплющувала очі, як король прокрадався геть з опочивальні — розраджувати бідолашну самотню жінку. Однієї ночі Серсея послала услід йому Хайме, щоб справдити свої підозри. Коли брат повернувся, то спитав, чи не хоче вона Робертової смерті. — Ні, — відповіла тоді вона, — я хочу наставити йому роги. Їй подобалося думати, що саме тієї ночі вони з братом нагуляли Джофрі. — Отже, Елдон Естермонт узяв собі дружину, на півстоліття молодшу за себе, — мовила Серсея до Кайбурна. — Чому це має мене цікавити? Той здвигнув плечима. — Не кажу, що має… проте Даемон Піщанець і дівчина з Сантагарів були близькі до доньки великого князя Дорана, Аріани. Або ж дорнійці хочуть, щоб ми так гадали. Можливо, тут нема про що казати, але мені здалося, що вашій милості варто знати. — Ось я знаю. — Королева почала втрачати терпець. — Маєте щось іще? — Лише одну невеличку справу. — Кайбурн запобігливо посміхнувся і розповів про лялькову виставу, яка нещодавно набула розголосу серед міського простолюду. В тій виставі королівством звірів правила зграя пихатих левів. — У зрадницькій казочці лялькові леви стали надто жадібними та гордовитими, аж почали жерти власних підданих. Коли шляхетний олень насмілився їм заперечити, леви зжерли і його, а тоді заходилися ревти, що це їхнє право як наймогутніших звірів. — Оце і все? — перепитала Серсея. Вистава її навіть розважила. Правильно висвітлена, вона могла стати повчальною. — Не все, ваша милосте. Наприкінці з яйця налуплюється дракон і з’їдає усіх левів. Несподіване закінчення перетворило лялькову виставу з простої насмішки на державну зраду. — Йолопи дурноверхі! Лише недоумки поставлять власні голови на дерев’яного дракона. — Вона хвилинку поміркувала. — Надішліть своїх шепотинників на ті вистави. Хай запишуть, хто туди ходить. Якщо трапляться помітні у місті особи, я хочу знати імена. — Дозволю собі зухвальство спитати: як ви з ними вчините? — Помітних осіб покарають грішми. Щоб навчити їх суворої науки, але не розорювати ущент, стягнемо з кожного половину статків — заразом і скарбницю поповнимо. Бідарі, що не зможуть заплатити, втратять одне око за те, що бездіяльно спостерігали зраду. Лялькарям — сокира. — Їх там четверо. Чи не дозволять ваша милість використати двох із них на мої потреби? Жінка була б особливо… — Я віддала вам Сенелу! — мовила королева невдоволено. — Прикро казати, але бідна дівчинка зовсім, е-е-е… виснажена. Серсея не любила згадувати про неї. Дівчина з’явилася на виклик, нічого не підозрюючи — гадала, що подаватиме страви та напої. Навіть коли Кайбурн застібнув на її зап’ястку ланцюга, вона ще нічого не второпала. Від подальших спогадів королеві ставало млосно. «Ті цюпи холодні, як лід. Навіть смолоскипи там тремтять. А у пітьмі верещить бридке створіння…» — Гаразд, беріть жінку. Беріть двох, якщо така ваша потреба. Та спершу дайте мені імена. — Слухаю вашу волю, — вклонився Кайбурн і пішов собі. Знадвору вже сідало сонце. Доркас приготувала купіль. Королева з насолодою занурилася у гарячу воду і заходилася міркувати, що скаже гостям, яки мали з’явитися до вечері. Раптом крізь двері увірвався Хайме і наказав Джоселин та Доркас забиратися геть. Брат виглядав зовсім не бездоганно білим і смердів кіньми. Разом з ним прибув Томен. — Мила сестро, — почав Хайме, — король вимагає розмови. Золоті кучері Серсеї плавали у гарячій воді; весь покій затягнуло парою. Щокою королеви стікала крапля поту. — Томене? — перепитала вона загрозливо м’яким голосом. — Чого ще тобі треба? Хлопчик знав, що означає такий голос — він зіщулився і відступив на крок. — Його милість хоче назавтра засідлати свого білого румака, — відповів Хайме. — Вчитися кінного герцю. Королева сіла у купільниці. — Ніяких герців не буде. — Будуть! — випнув нижню губу наперед Томен. — Я мушу виїжджати щодня! — То й виїжджатимеш! — відповіла королева. — Щойно ми матимемо належного майстра-мечника, щоб наглядав за твоїм навчанням. — Я не хочу якогось там майстра-мечника! Я хочу пана Лораса. — Ти надто високої думки про нього. Знаю, це твоя дружина задурила тобі голову казками, наче він такий вправний та сміливий. Але, приміром, Озмунд Кіптюг подолає трьох таких лицарюжок, як оте хлопчисько. Хайме зареготав. — Той самий Озмунд Кіптюг, якого я знаю? Оце вже дзуськи! Серсеї закортіло його придушити. «Наказати б панові Лорасу, щоб дав панові Озмунду збити себе з коня. Звитяжця зганьбити — що слимака посолити, зразу зіщулиться. А Томенові завзяття поменшає, хоч очима так не виграватиме.» — Я пошлю по дорнійця, щоб тебе навчав, — відповіла вона. — Дорнійці — найкращі герцівники у королівствах. — Зовсім ні! — мовив Томен. — Та й не хочу я ніякого дурного дорнійця. Я хочу пана Лораса. Така моя королівська воля! Хайме зареготав. «Од нього геть ніякого зиску. Чого це він смішки справляє — гадає, тут йому вертеп?» Королева сердито ляснула долонею по воді. — То я мушу послати по малого Баша? Ти не можеш наказувати мені королівською волею. Я — твоя мати, королева! — Так, але я — король! Маргерія каже, що короля мають слухатися всі. Я бажаю, щоб назавтра зранку мені засідлали білого румака, і щоб пан Лорас учив мене кінного герцю. А ще я хочу кошеня і ніколи не їсти буряків! І Томен рішуче схрестив руки на грудях. Хайме не припиняв реготу. Королева вирішила не зважати. — Ходи сюди, Томене. — Коли король, навпаки, відсахнувся, Серсея зітхнула. — Боїшся? Але ж король не може знати страху. Хлопчик наблизився до купільниці, опустивши очі долу. Серсея простягла руку і попестила його золоті кучері. — Хай ти король, але ж і маленький хлопчик теж. Доки ти не досягнеш віку, влада належить мені. Обіцяю, тебе навчатимуть кінного бою. Але не Лорас. Лицарі Королегвардії мають важливішу службу, ніж гратися з дітьми. Ось запитай пана Регіментаря Королегвардії. Хіба не так, пане Регіментарю? — Надзвичайно важливу службу, — криво посміхнувся Хайме. — Ось приміром, їздити круг міста і вдесяте оглядати мури. Томенові на очі мало не накотилися сльози. — Можу я мати хоч кошеня? — Можеш, — погодилася королева. — Якщо я більше не почую дурниць про кінний герць. Обіцяєш? Король посовав ногами. — Обіцяю. — То й добре. Тепер біжи. В мене скоро будуть гості. І Томен побіг, але спершу обернувся і виголосив наостанок: — Коли стану королем у своєму праві, то забороню буряки! Оголошу поза законом! Її брат зачинив за ним двері, штовхнувши пеньком руки. — Ваша милосте, — запитав він Серсею, лишившись із нею наодинці, — я оце саме хотів спитати… ви п’яні чи геть здуріли? Вона знову ляснула по воді, надіславши хвилю собі на ноги. — Припни язика, бо я тобі… — Бо ти мені що? Знову накажеш оглядати міські мури? Хайме сів і схрестив ноги. — Твої мури, хай би їх грім побив, стояли, стоять і стоятимуть. Я облазив кожен їхній вершок, роздивився усі сім брам. На Залізній Брамі поіржавіли завіси, Король-Браму та Грязючну Браму доведеться замінити, бо Станіс гатив у них стіноламами. Самі мури ніде не втратили міцності… але ваша милість часом не забули, що наші любі друзі з Вирію знаходяться всередині мурів, а не ззовні? — Я ніколи нічого не забуваю, — відповіла вона йому, думаючи про таку собі золоту монету з долонею на одному боці та головою якогось забутого короля на іншому. «Як той поганючий щур — наглядач в’язниці — примудрився сховати монету під горщиком з лайном? Як ота почвара — Руген — спромоглася добути старе золото з Вирію?» — Я оце вперше почув про пошуки нового майстра-мечника. Але тобі доведеться шукати довго і далеко, якщо сподіваєшся знайти кращого за пана Лораса. — Я знаю, що він уміє робити. Я не хочу, щоб він наближався до мого сина. Краще б ти нагадав йому про його обов’язки. Купіль потроху вистужувалася, вода холоднішала. — Обов’язки свої він знає добряче, а кращого герцівника немає у всьому… — Ти був кращий, доки не втратив правицю! Пан Барістан замолоду. Артур Дейн теж був майстерніший, а принц Раегар рівнявся навіть з ним. Не треба мені тут просторікувати про непереможну Квіточку. Він сам іще мала дитина. Серсея вже втомилася від непокори Хайме. Ніхто ніколи не зважувався на непокору її вельможному батечкові. Коли говорив Тайвин Ланістер, сказане хутко кидалися виконувати слуги та піддані. А коли говорила Серсея, люди дозволяли собі давати поради, сперечатися і навіть відмовлятися коритися наказові! «Все тому, що я жінка і не можу перемогти їх мечем. Навіть Роберта вони поважали більше за мене, а він був безголовий п’яниця.» Ні, цього вона далі не потерпить. Особливо від Хайме. «Треба позбавитися його, і то скоріше.» Колись вона мріяла, що вони удвох правитимуть Семицарством, але відтоді брат частіше ставав на заваді, ніж у пригоді. Серсея підвелася з купільниці. Вода текла їй ногами, капотіла з волосся. — Коли я захочу вашої поради, пане Регіментарю, то спитаю! Ходіть звідси, мушу вдягнутися. — До вечері з гістьми, треба гадати? Що це за нова змова? Їх уже стільки, що я втрачаю лік. Погляд його упав на крапельки води, що заплуталися у золотому волоссі між її ніг. «Він досі мене жадає.» — Мрієш про те, що втратив, братику? Хайме поспіхом підняв очі. — Я тебе теж люблю, мила сестро. Та все ж ти дурепа. Золота вродлива дурепа. Його докір боляче ужалив. «На Зелен-Камені ти був ласкавіший. А надто тієї ночі, коли посадив мені в черево Джофа.» — Забирайся! Вона обернулася до брата спиною і почула, як він виходить, намацуючи двері пеньком. Поки Джоселин клопоталася коло столу до вечері, Доркас допомагала королеві вдягти нову сукню. В ній смуги блискучого зеленого єдвабу чергувалися зі смугами м’якого чорного оксамиту, а станом збігало складно виплетене чорне мирійське мереживо. Мирійське мереживо коштувало чимало, та королева ж мусила завжди виглядати якнайкраще. Криворукі замкові пралі дозволили кільком її старим сукням так збігтися, що в них було вже годі влізти. Королева хотіла була наказати відшмагати їх за недбалість, але Таена закликала до милосердя. — Простолюддя любить своїх панів за добрість, — казала вона, умовляючи Серсею зглянутися. Тоді королева знайшла вишуканіше рішення — наказала вирахувати вартість суконь з платні, належної дурепам за працю. Доркас вклала їй до руки срібне люстерко. «Дуже гарно» — подумала королева, посміхаючись до свого віддзеркалення. Добре було нарешті зняти жалобу — чорне робило її надто блідою. «Шкода, що вечеряти доводиться не з пані Добромир» — несамохіть майнула думка. День був довгий, а Таена завжди додавала їй наснаги. Серсея не мала такої сердешної приятельки від часів Мелари Вичерпій — а Мелара виявилася жадібною змовницею, що прагнула стрибнути вище голови. «Але не треба погано про неї думати. Вона потонула багато років тому, а перед тим навчила мене не довіряти нікому, крім Хайме.» Коли королева нарешті з’явилася у світлиці, гості вже добряче приклалися до трав’яної наливки. «Пані Фалиса не лише схожа на рибу, а й ковтає не гірше» — подумала королева, побачивши наполовину спорожнілий глек. — Дорогенька моя Фалисо! — вигукнула Серсея, цілуючи шерепу в щоку. — Ще й відважний пан Балман тут! Яке горе мені було почути лихі вісті про вашу милостиву матінку. Благаю, розкажіть, що ж таке трапилося з нашою пані Тандою? Пані Фалиса скривилася, наче ось заплаче. — Ваша милість добрі, що спитали. Маестер Френкен каже, матінка розтрощили стегно, коли падали. Він зробив, що зумів, і ми молимося про її одужання, але… «Молися не молися — ще й місяць не обернеться, як їй настане каюк.» Старі немічні баби на кшталт Танди Стокварт не переживали зламаного стегна. — Я додам свої молитви до ваших, — мовила Серсея. — Князь Кайбурн сказав, що Танду скинув кінь. — В пані тещі попруга луснула, коли вони їхали верхи, — мовив пан Балман Березняк. — Стайняр мав би помітити, що ремінь стерто. Його покарали. — Сподіваюся, якнайсуворіше. — Королева сіла і вказала гостям, щоб теж сідали. — Чи не вип’єте ще наливочки, Фалисо? Пригадую, ви її дуже полюбляєте. — Ваша милість не забули! Така честь для мене. «Де ж забудеш, — подумала Серсея. — Хайме казав: диво, що ти тією наливкою не сциш.» — Чи важкою була ваша дорога? — Нелегкою, — поскаржилася Фалиса. — Майже всенький день лупив дощ. Ми хотіли зупинитися на ніч у Росбі, але молодий вихованець князя Гиліса відмовив нам у гостині. Вона сердито пирхнула. — От згадаєте мене — коли Гиліс помре, той ниций шмаркач накладе руки на всі його грошики. Може, навіть спробує заявити права на землю й титул, хоча насправді зі смертю Гиліса маєтності Росбі мають перейти до нас. Моя паніматка були тіткою його другій дружині й сестрою в третіх самому Гилісові. «Чи не змінити вам герб, зацна пані, з ягняти на мавпу, що як учепиться, то вже не відпустить?» — подумалося Серсеї. — Князеві Гилісу смерть у потилицю дихає, відколи я його знаю. Але він досі з нами, і сподіваюся, не залишить наше товариство ще багато років, — солодко посміхнулася королева. — А на додачу і багатьох з нас перекашляє. — Може, й так, — погодився пан Балман. — Але, ваша милосте, нам дошкуляє не самий лише вихованець Росбі. На перехожих шляхах з’явилося чимало незвичних пройдисвітів — брудних неоковирних істот, озброєних сокирами та шкіряними щитами. Дехто нашиває собі на одяг зірки — священні семикутні зірки — але вигляд однак має лихий та розбійний. — А воші по них аж зграями повзають, — додала Фалиса. — Вони кличуть себе «горобцями», — мовила Серсея. — Заполонили країну, наче чумні пацюки. Новому верховному септонові одразу після вінчання доведеться вирішувати, що з ними робити. Інакше я сама дам їм ради. — Хіба їхню святість верховного септона вже обрали? — запитала Фалиса. — Ні, — мусила визнати королева. — Спершу були обрали септона Олідора, аж тут юрба горобців простежила за ним до будинку розпусти і витягла голим на вулицю. Тепер найвірогіднішим вибором здається Люцеон, але наші друзі на тому пагорбі шепочуть, що йому для обрання не вистачає чимало голосів. — Хай Стариця наставить превелебних отців на праведний шлях золотою світильнею мудрості, — вкрай благочестиво пробелькотіла пані Фалиса. Пан Балман посовався у кріслі. — Ваша милосте, справа незручна, але… щоб не пролягли між нас лихі почуття… присягаюся: ані я, ані пані дружина, ані її паніматка не мали стосунку до імені цієї байстрюцької дитини. Лолиса — вбоге створіння, позбавлене розуму, а чоловік її — особа чорних намірів та вчинків. Я казав йому знайти хлопчикові пристойніше ім’я, а він лише сміявся. Королева сьорбнула вина і роздивилася співрозмовника. Пан Балман свого часу був знаним переможцем кінних герців і одним із найвродливіших лицарів у Семицарстві. Але з плином літ від колишньої вроди збереглися хіба що пишні кущаві вуса; його колись біляве, рясне, кучеряве волосся майже зникло з голови, зате з-під жупана переможно випирало черево. «Таємний доручник з нього поганенький, — подумала королева, — та нехай, згодиться.» — Тиріон — то було ім’я королів, поки не прийшли дракони. Біс його зганьбив, утоптав у багно. Але хтозна — може, дитина, котрій його подаровано, колись відновить шану славетного імені. «Якщо байстрюцький виплодок доживе віку.» — Я знаю, що вас винуватити не можна. Пані Танда мені як сестра, котрої я ніколи не мала, а ви… — Їй увірвався голос. — Даруйте мені. Я живу в невпинному жасі. Фалиса розтулила і стулила пельку, від чого набула вигляду особливо тупої рибини. — У… жасі, ваша милосте? — Від дня смерті Джофрі я ще ані разу не спала повну ніч. — Серсея наповнила келиха наливкою. — Мої друзі… ви ж мої друзі, сподіваюся? І короля Томена? — Нашого юного пана і володаря? — мовив пан Балман. — Звісно ж, ваша милосте. Адже гасло дому Стокварт: «Пишаємося вірністю». — О, якби ж я мала більше таких друзів, як ви, добрий пане. Скажу вам відверто: мені дошкуляють болісні сумніви щодо пана Брона, лицаря Чорноводи. Чоловік з дружиною перезирнулися. — То підлий задрипанець, хай ваша милість мені пробачають, — мовила Фалиса. — Зухвалий чорноротий мугиряка! — Геть негідний лицарського звання! — додав пан Балман. — Авжеж, — чарівно посміхнулася до нього Серсея. — Бо кому ж, як не вам, знатися на справжніх лицарських чеснотах. Я ж пам’ятаю вас у турнірі… отому, де ви билися так вправно та відважно… Лицар почепив на обличчя сумирну посмішку. — В тій невеличкій забаві при Сутіндолі шість років тому? О, на жаль, вас там не було, інакше б я увінчав вас короною краси та кохання. А чи не при Ланіспорті після Повстання Грейджоя? Там я вибив із сідел чимало добрих воїнів… — Так, саме там. — Її обличчя раптом потемніло. — Біс зник з очей тієї ж ночі, коли помер панотець, лишивши двох сумлінних наглядачів в’язниці у калюжі крові. Хтось каже, він утік за вузьке море, та я маю сумніви. Карлик — лукава істота. Може, він досі ховається поблизу, замисливши нове лиходійство? Можливо, його переховує хтось зі старих приятелів? — Брон? — Пан Балман розгладив свої кущаві вуса. — Адже той горлоріз завжди був Бісовим поплічником. Лише Морок знає, скільки людей він спровадив до пекла за Тиріоновим наказом. — Хай ваша милість мені пробачають, але я мав би помітити карлика, якби він ховався десь у наших маєтностях, — відповів пан Балман. — Мій брат малий на зріст. Йому долею написано ховатися так, щоб його не помітили. — Серсея дозволила своїй руці здригнутися. — Ім’я дитини — то дріб’язок… але непокаране нахабство родить бунти. А цей Брон, як мені казав Кайбурн, збирає навколо себе посіпак. — Нещодавно він узяв до надвірної варти чотирьох лицарів, — пригадала Фалиса. Пан Балман пирхнув. — Моя добра дружина їм лестить, коли зве лицарями. То сердюки, що скочили вище власної голови. Жоден із чотирьох не має ані краплі шляхетства у крові або звичаях. — Саме цього я і боялася. Брон збирає мечі для карлика. Хай боронить Седмиця мого маленького синочка! Біс уб’є його, як убив його братика. — Королева схлипнула. — Друзі мої, я ввіряю свою честь у ваші руки… та що таке честь королеви проти материних страхів за своє дитя? — Кажіть, ваша милосте! — заохотив пан Балман. — Ваші слова не вийдуть з цієї кімнати. Серсея простягла руку над столом і стиснула лицареві пальці. — Я… спала б уночі міцніше, якби почула, що пана Брона спіткала… якась халепа… можливо, на полюванні… Пан Балман хвилинку подумав. — Треба гадати, халепа має скінчитися смертю? «О ні, недоумку, хай він лише зламає пальчика на нозі!» Серсея мусила міцно закусити губу. «Мої вороги усюди, а друзі — жалюгідні телепні.» — Благаю, добрий лицарю, — прошепотіла вона, — не змушуйте мене проказувати вголос… — Я все розумію, — мовив пан Балман, вагомо здіймаючи палець. «Качан ріпи зрозумів би швидше.» — Ви й справді шляхетний лицар, пане. Боги відповіли на молитву наляканої матері. — Серсея поцілувала його. — Зробіть усе швидко, якщо буде змога. Брон зараз має навколо себе лише кілька людей, але хто його зна, скільки збере далі, якщо не діяти негайно. Цього разу вона поцілувала Фалису. — Ніколи не забуду вам цього, друзі мої. Справжні, чесні друзі з дідицтва Стокварт, які недарма пишаються вірністю. Маєте моє слово: коли все скінчиться, ми знайдемо Лолисі кращого чоловіка. — «Можливо, Кіптюга.» — Адже ми, Ланістери, завжди платимо борги. Далі були наливки, буряки з маслом, гарячий хліб, щука у скоринці з пряних трав, вепрячі реберця… Серсея кохалася у вепрятині від самої смерті Роберта, і мати товариство за вечерею теж любила — хай Фалиса ламала з себе казна-що, а Балман бундючився без упину, від юшки і аж до солодощів. Здихатися їх вдалося лише добряче пополуночі. Пан Балман виявився швидким на «відкоркуймо ще глечик наливки, пані королево?», а королева вважала нерозумним відмовлятися. «За половину того, що я витратила на наливку, краще б винайняла Безликого вколошкати Брона» — подумала вона, коли нарешті випхала гостей геть. Син цієї години вже міцно спав, але Серсея все ж зазирнула його відвідати, перш ніж піти до ліжка. На її подив, коло юного короля клубочками згорнулося трійко чорних кошенят. — Звідки оце взялося? — запитала вона пана Мерина Транта, що стояв ззовні королівської опочивальні. — Мала королева принесла. Хотіла подарувати одне, але король не міг вирішити, яке йому більше до вподоби. «Все ж краще, ніж вирізувати кинджалом з материного черева.» Зусилля Маргерії звабити чоловіка були такі сміховинно відверті. «Замолодий для цицьок, то вона йому кицьок.» Щоправда, Серсеї не сподобалося, що вони чорні. Чорні коти притягали халепу — про що мала донька Раегара довідалася у цьому ж таки замку. «Вона могла бути моєю донькою, якби Навіжений Король не зіграв свого ницого жарту з батьком.» Певно ж, Аерисом володіло божевілля, коли він відмовляв доньці князя Тайвина, забираючи натомість його сина, а власного одружуючи з кволою дорнійською князівною, котрої все багатство складали чорні очі та пласкі груди. Спогади про ту відмову й досі муляли душу, навіть по стількох роках. Скільки вечорів вона дивилася на принца Раегара у королівських палатах, слухала, як він грав на арфі зі срібними струнами своїми довгими витонченими пальцями. Невже бували на землі такі вродливі чоловіки? «Але ж він був не просто чоловік. У його жилах текла кров старої Валірії, кров богів та драконів.» Коли Серсея була ще малим дівчиськом, батько пообіцяв видати її заміж за Раегара. Їй тоді було років шість чи сім. — Нікому не кажи про це, дитино, — мовив він, посміхаючись тією таємною посмішкою, яку бачила сама лише Серсея. — Хай спершу його милість погодиться на заручини. А поки що зберігаймо нашу таємницю від усіх. І Серсея зберігала, от лишень раз намалювала, як летить з Раегаром на драконі, міцно охопивши руками його груди. Коли Хайме знайшов малюнок, вона збрехала, що то королева Алісанна з королем Джаяхаерисом. Їй було десять років, коли вона нарешті побачила свого принца живцем у плоті — на турнірі, влаштованому батьком привітати короля Аериса на заході. Попід мурами Ланіспорту вибудували помости для глядачів; галас простолюддя відлунював від Кастерлі-на-Скелі, неначе гуркіт грому. «Вони вітали батька удвічі гучніше, ніж короля, — згадала королева, — але удвічі тихіше, ніж принца Раегара.» Сімнадцяти років, щойно висвячений на лицаря, Раегар Таргарієн влетів на бойовисько легким чвалом у чорному панцирному обладунку на визолоченій кольчузі. За шоломом його летіли довгі стрічки червоного, золотого, жовтогарячого шовку, схожі на язики полум’я. Двійко її дядьків упали під ударами його списа, а потім і десяток найкращих батькових бійців, цвіт заходу. Надвечір принц заграв на срібній арфі й примусив її плакати. Коли Серсею познайомили з принцом, вона трохи не потонула у безодні його сумних фіалкових очей. «Його боляче поранено, — пригадала вона свої тодішні думки, — але я його зцілю, коли ми одружимося.» Поруч із Раегаром навіть її прекрасний Хайме здавався незграбним телепнем. «Принц буде мені чоловіком, — думала вона тоді, трохи не стрибаючи з захвату, — а коли помре старий король, я стану королевою.» Тітка втаємничила її перед турніром. — Ти маєш бути особливо вродливою, — наказувала пані Генна, клопочучись коло її сукні, — бо на завершальному бенкеті буде оголошено про твоє з принцом Раегаром заручення. Того дня Серсея почувалася такою щасливою… інакше нізащо б не зважилася відвідати намет Маггі-Жаби. Та й погодилася лише на те, щоб показати Джейні та Меларі, що левиця не боїться нічого. «Я мала стати королевою. З якого дива королеві боятися вбогої бридкої старої?» Але минуло ціле життя, а при згадці про те передбачення шкірою досі бігли мурашки. «Джейна втекла з намету з вереском жаху, — пригадала королева, — але Мелара лишилася, і я теж. Ми дали їй скуштувати нашої крові та посміялися з її божевільних пророцтв, що всі до одного здалися нам конче безглуздими.» Вона мала побратися з принцом Раегаром, хай що там белькотіла дурна стара. Адже їй пообіцяв батько, а слово Тайвина Ланістера — те саме, що золото. Її сміх завмер наприкінці турніру. Не було завершального бенкету, ніхто не пив здравиці за її заручення з принцом Раегаром. Лише холодні погляди та крижана мовчанка між королем та батьком. Пізніше, коли Аерис із сином та всі його відважні лицарі вирушили до Король-Берега, дівчина прибігла до тітки у сльозах, нічого не розуміючи. — Твій батько запропонував шлюб, — розказала тітка Генна, — та Аерис не схотів нічого чути. «Ти мій найздібніший слуга, Тайвине, — мовив король, — але спадкоємців дому не одружують з доньками надвірних слуг.» Висуши сльози, люба моя. Хіба леви плачуть? Твій батько знайде тобі іншого чоловіка — кращого за Раегара. Але тітка їй збрехала, і батько не справдив надій — саме так, як останнім часом не справджував Хайме. «Батько не знайшов мені кращого чоловіка. Він віддав мене Робертові, і прокляття Маггі розквітло, як отруйна квітка.» Якби ж вона побралася з Раегаром, якби ж справдився замір богів… то він би й не глянув удруге на те дівчисько-вовчисько. «Раегар зараз був би нашим королем, а я — його королевою, матір’ю його синів.» Вона так і не пробачила Робертові, що той убив її принца. Проте леви ніколи не славилися вмінням пробачати. І скоро про це дізнається пан Брон, лицар Чорноводи. Смердюк Йому дали коня, прапор, м’який вовняний жупан, підбитий хутром кунтуш і пустили їхати вільно. Вперше за бозна-скільки часу він не смердів лайном і могилою. — Або повертайся, здобувши замок, — сказав Дамон Потанцюй-Мені, підсаджуючи тремтливого Смердюка у сідло, — або спробуй утекти на всі чотири — і побачимо, чи далеко заїдеш. А він схоче побачити, не сумнівайся. Дамон вишкірився і мазнув нагайкою по кінських крижах. Стара кобила заіржала і натужно рушила в дорогу. Смердюк навіть не намагався озирнутися, боячись, що Дамон, Жовтий Пуць і решта кинуться навздогін. Його мучив страх, що це лише якийсь новий жарт князя Рамзая — нове жорстоке випробування, задля якого йому дали коня та відпустили подивитися, що він далі робитиме. «Невже думають, що я тікатиму?» Коняка під його сідлом була ледь жива, заморена голодом, з гулястими колінами; не було жодної надії втекти на ній від гарних ситих коней під князем Рамзаєм та його ловчими. А князь Рамзай ніщо в світі так не любив, як напускати своїх брехливих дівчаток на свіжий слід нової здобичі. Опріч того, куди йому було тікати? Позаду розкинулися табори, повні вояків Жахокрому та затяжців, приведених Ризвелями з Бурчаків. Між ними стояло військо Курганища. На південь від Калин-Копу загатою через Перешийок рухалося інше військо — болтонівців та фреївців, теж під корогвою Жахокрому. На схід від шляху лежав голий негостинний берег, а далі — холодне солоне море. На захід — багна Перешийку, де кишіли змії, левоящери та болотні чорти з отруйними стрілами. Тому тікати він не хотів. Не спокушався навіть спробувати. «Я здобуду їм замок. Здобуду. Мушу здобути.» День був сірий, вогкий, мрячний. З півдня дмухав вітер — мокрий, наче слинявий цілунок. Руїна Калин-Копу виднілася віддалік, помережана пасмами вранішнього туману. Кобила сунула до неї кроком, видаючи копитами тихе чвакання, коли витягала їх із сіро-зеленого болота. «Я вже колись тут їхав.» То була небезпечна думка, і він негайно про неї пошкодував. — Ні, — мовив він уголос, — то була зовсім інша людина, вона ще не знала свого імені. Його ім’я було Смердюк. Він мусив пам’ятати. «Смердюк, Смердюк, гнилий остюк.» Коли цим шляхом їхав той інший чоловік, за ним услід сунуло ціле військо — величне воїнство півночі йшло на війну під сіро-білим прапором дому Старк. А Смердюк рухався сам, стиснувши слабкими пальцями прапор миру на сосновій жердині. Той інший чоловік сидів на жвавому норовливому румаку, а Смердюк — на ледь живій коняці, самій шкурі та ребрах, яку не зважувався підганяти, щоб не звалитися. Той інший чоловік був неабиякий вершник, а Смердюк ледве тримався на кінській спині. Адже стільки часу минуло. Він більше не був вершником — ба навіть чоловіком. Він був створінням князя Рамзая, нижчим від собаки, хробаком у людській шкірі. — Тобі доведеться прикинутися принцом, — казав йому князь Рамзай минулого вечора, поки Смердюк відкисав у болісно гарячій купелі, — але ж ми знаємо про тебе правду. Ти — Смердюк, і завжди ним лишишся, навіть коли солодко пахкотітимеш. Ніс може тобі збрехати, але ти пам’ятай своє ім’я. Не забувай, хто ти є. — Смердюк, — відповів він. — Ваш Смердюк. — Зроби мені цю маленьку послугу — і станеш моїм собакою, щодня їстимеш м’ясо, — пообіцяв князь Рамзай. — Ти відчуєш спокусу зрадити мене. Втекти, боротися, пристати до ворога. Ні, мовчи! Я не терпітиму твоїх заперечень. Спробуй збрехати — і я вийму тобі язика. На твоєму місці інший чоловік повстав би на мене… але ж ми знаємо, хто ти, чи не так? Зраджуй мене, коли хочеш, мені байдуже… але спершу порахуй пальці та склади ціну зраді. Смердюк знав ціну. «Сім, — подумав він. — Сім пальців. Сімома пальцями можна якось обійтися. Сім — число священне.» Він пам’ятав, як йому боліло, коли князь Рамзай наказав Гицлеві оголити його підмізинний палець від шкіри. Повітря було вологе та важке, на ґрунті подекуди стрічалися мілкі калюжі. Смердюк обережно пробирався між ними, намагаючись не сходити з решток мостовиння — колод та дощок, намощених передовим загоном Робба Старка на м’якій землі, щоб прискорити перехід війська. Там, де колись стояв могутній мур, лишилися окремі камені — брили чорного базальту, такі величезні, що на місце їх ставили, мабуть, кількасот будівників. Деякі глибоко вгрузли в болото, і від них стирчали самі лише кути, а інші валялися навколо, наче розкидані велетнем іграшки, тріскалися і розсипалися, заростали мохом та пліснявою. Після дощу велетенські камені стояли мокрі та лискучі; під скупим вранішнім сонцем вони здавалися вкритими масною чорною олією. А за ними стовбичили башти колись величного замку. Башта-П’яниця похилилася так, наче ось упаде — і падала вже з півтисячі років. Башта Дітей витикалася у небо прямо, наче спис, але її потрощена верхівка стояла відкрита усім вітрам та зливам. Вартова Башта, широка і приземкувата, була найбільша з трьох, рясно поросла мохом, а на північному боці навіть пустила з-поміж каменів покручене дерево. На схід та захід від неї досі стояли рештки зруйнованого муру. «Карстарки тоді зайняли Башту-П’яницю, Умбери — Башту Дітей, — пригадав він. — А Вартову Робб забрав собі.» Він досі, заплющивши очі, внутрішнім зором бачив прапори, що плескали хвацько на свіжому північному вітрі. «Нема того більше. Все зникло, все пропало.» Вітер на щоках зараз повівав з півдня, а єдині прапори, що майоріли над рештками Калин-Копу, зображували золотого кракена на чорному полі. За ним спостерігали. Він відчув на собі очі, а здійнявши погляд угору, краєм ока упіймав кілька блідих облич між зубцями Вартової Башти і потрощеним муруванням нагорі Башти Дітей — саме там, за прадавніми переказами, діти лісу колись прикликали молот вод на землі Вестеросу, розламавши їх навпіл. Єдиним сухим шляхом крізь Перешийок була загата; башти Калин-Копу затикали її північний кінець, наче корок — пляшку. Шлях був вузький, а руїни розташовані так, що будь-який ворог з півдня мусив проходити під ними та між ними. Підступаючи до котроїсь із трьох башт, нападник відкривав спину стрілам з інших двох, поки видирався вогкими кам’яними стінами, порослими білими слизькими пасмами «привидової шкури». Болото обабіч загати було геть непрохідне — суцільна мішанина трясовин, грузьких пісків, лискучих зелених моріжків, які необережному окові здавалися твердими, але оберталися на рідку воду, щойно на них ступить нога… і все це аж юрмилося отруйними зміями, ядучими квітами та хижими левоящерами з зубами, схожими на кинджали. Не менш небезпечними там були й люди. Їх рідко бачили, та завжди знали, що вони є: болотники, жабоїди, грязючники. Низзи та Троски, Дерни та Багнюки, Раци та Каламути, Зеленогиди та Чорнобагви — отакі імена вони давали один одному. Залізняки, втім, звали усіх гамузом «болотними чортами». Смердюк проминув гнилий труп коня, в якого з шиї стирчала стріла. При його наближенні в порожню очницю хутко пірнула довга біла змія. Позаду коня виднівся вершник — або те, що від нього лишилося. Гайвороння обідрало з черепа обличчя, дикий собака закопався під кольчугу в пошуках тельбухів. Трохи далі ще один труп так занурився у болото, що виднілися вже тільки пальці та обличчя. Ближче до башт трупи почали стрічатися всюди. З їхніх роззявлених ран витикався кровоцвіт — бліда квітка з тлустими вологими пелюстками, схожими на повні жіночі вуста. «Залога, мабуть, мене і не впізнає.» Хтось може пригадати хлопця, котрим він був, перш ніж вивчив своє ім’я, але Смердюк буде їм геть чужим. Він давно не бачив себе у люстрі, та знав, яким старим має виглядати. Волосся його збіліло, почасти випало, а те, що лишилося, було сухе і жорстке, як солома. З підземелля він вийшов слабкий, наче квола стара, і такий кощавий, що сильний вітер міг би збити його з ніг додолу. А руки… Рамзай дав йому рукавички — тонкої роботи, чорної шкіри, м’які та зручні, набиті вовною, щоб ховати нестачу пальців. Але якщо хтось придивиться, то зрозуміє, що три його пальці не згинаються. — Стій там! — прогримів голос. — Чого треба? — Перемовитися. — Він пустив кобилу вперед, вимахуючи прапором миру, щоб не змогли не помітити. — Я беззбройний! Відповіді йому не було, та він знав, що за стінами залізняки саме обговорювали, чи пустити його до себе, а чи прохромити груди стрілами. «Байдуже.» Швидка смерть тут буде у сто разів легша, ніж повернення до князя Рамзая з поразкою. Раптом двері до брамної башти прочинилися. — Мерщій! Смердюк саме обертався на голос, коли звідкілясь праворуч прилетіла стріла — звідти, де з болота стирчали великі уламки головного муру замку. Стрижень стріли розірвав складки прапора і повис безсило, зателіпавши вістрям за якусь стопу від Смердюкового обличчя. Смердюк так налякався, що негайно впустив прапор і мішком упав з сідла. — Сюди! — заволав голос. — Хутко, дурню, хутко! Смердюк порачкував сходами вгору, почув, як над головою свиснула ще одна стріла. Хтось ухопив його і втягнув досередини; позаду захряснулися двері. Далі його рвучко підсмикнули на ноги та приперли до стіни; коло горлянки з’явився ніж, а перед обличчям — чиясь бородата мармиза, та так близько, що хоч рахуй волосини в носі. — Хто ти такий? Навіщо припхався? Кажи швидко, бо зроблю тобі те, що йому! Вартовий крутнув головою в бік трупу, що гнив на підлозі коло дверей — зеленого, вкритого хробаками. — Я залізного роду, — збрехав Смердюк. Так, той хлопчина, яким він колись був, народився залізняком, але Смердюк з’явився на світ у підземеллях Жахокрому. — Придивись до мого обличчя. Я син князя Балона. Я ваш принц. Він назвав би і своє ім’я, але слова застрягли йому в горлянці. «Смердюк, я Смердюк, скигливий пацюк.» Але про те доведеться ненадовго забути. Жоден воїн не здасться на милість такій істоті, як Смердюк, хай як потерпає з відчаю. Треба знову прикинутися принцом. Його полонитель витріщився йому в обличчя, скрививши рота в підозрі. Зуби він мав брунатні, гнилі, з рота тхнуло пивом і цибулею. — Синів князя Балона всіх убили. — Моїх братів убили. А мене — ні. Князь Рамзай узяв мене в полон після битви при Зимосічі. Він надіслав мене до вас на перемови. Це ти тут за ватажка? — Я? — Чолов’яга опустив ножа і ступив крок назад, трохи не запнувшись на трупі. — Та ні, де мені, мосьпане. — Кольчуга на ньому була іржава, шкіряний каптан подекуди зогнив. Ззовні на одній долоні сочилася кров’ю болячка. — Очолює нас Ральф Кенінг. Так великий керманич наказав. А я тут при дверях стою. — А це хто? — Смердюк копнув ногою труп. Стражник витріщився на покійника так, наче бачив уперше. — Цей… він випив води. Довелося йому врізати горло, щоб припинив верещати. Животом мучився. Воду пити не можна. Ми маємо пиво. — Стражник потер очі, червоні та запалені. — Ми, бувало, мертвих відтягали до підвалу. Там усі підземелля затоплені. Але зараз ніхто клопоту не хоче — кидаємо їх, де впали, та й по тому. — Краще до підвалів. Личить віддавати їх воді. Потоплому Богові. Чолов’яга зареготав. — Шукаєте у підвалі богів, мосьпане? Дарма! Там лише щури і водяні змії — білі, гидкі, з вашу ногу завтовшки. Буває, видираються нагору сходами і кусають вві сні. Смердюк пригадав підземелля під Жахокромом, живого щура між зубами, смак теплої крові на вустах. «Якщо я зазнаю поразки, Рамзай поверне мене туди. Але спершу оббілує ще один палець.» — Скільки лишилося залоги? — Та хтось лишився, — відповів залізняк. — Не знаю. Менше, ніж було. Дехто ще живий у Башті-П’яниці. Я так гадаю. А в Башті Дітей вже нікого нема. Дагон Кидь ходив туди кілька днів тому. Казав, там лишилося двоє, що жерли трупи. Довелося вбити, повірите в таке? «Калин-Коп не встояв, — зрозумів Смердюк, — але не знайшлося нікого, хто б їм сказав.» Він потер вуста, щоб сховати за долонею потрощені зуби, і мовив: — Хочу говорити з вашим ватажком. — З Кенінгом? — Стражник знітився. — А він цими днями не надто балакучий. Помирає він. Може, й помер уже. Я його не бачив… хтозна скільки я його не бачив… — То де він? Проведи. — А хто двері вартуватиме? — Він, — знову копнув покійника Смердюк. Чолов’яга зареготав. — Авжеж! Чом би й ні? Ну то ходімо. — Він висмикнув з держака смолоскип і замахав, щоб роздмухати яскраве жарке полум’я. — Сюди. Вартовий повів Смердюка крізь двері угору звивистими сходами. На чорних кам’яних стінах дорогою танцювали вогні від смолоскипа. Палата нагорі сходів була темна, задимлена і гнітюче натоплена. Вузьке вікно було завішене покошланою шкурою, щоб не пускати вогкість; у жарівниці жеврів великий шмат болотнини. В помешканні стояла задуха; тут змішувалися разом гидкі пахощі плісняви, сечі, посліду, диму та хвороби. Підлогу вкривав загиджений очерет; у кутку лежала купа соломи, що вочевидь слугувала комусь постіллю. Ральф Кенінг трусився під величезним навалом хутра. Його вояцьке знаряддя все було складене поруч: сокира та меч, довга кольчуга, залізний шолом. На щиті Кенінга зображено було хмарну руку Буребога, з чиїх пальців на розбурхане море падали блискавки. Але фарба давно вицвіла і відлущувалася, а дерево під нею почало гнити. Ральф теж догнивав своє. Під хутром він лежав голий, його била трясця, напухла зблідла плоть укрилася гнійними болячками та рубцями. Голову йому перекосило, одна щока страшенно розпухла, а шия так набрякла від крові, що грозилася проковтнути обличчя. Рука з того ж боку була завтовшки зі стовбур дерева; на ній юрмилися білі черви. На вигляд ніхто його не мив і не голив уже багато днів. Одне око спливало брудом, бороду вкривала засохла кірка блювотиння. — Що з ним сталося? — запитав Смердюк. — Гуляв бойовим ходом нагорі, коли його поцілив болотний чорт. Стріла лише дряпнула, та вони ж… вони труять вістря, мажуть гівном і чим гіршим. Ми закип’ятили вина і налили на рану, та марно. «Я не можу перемовлятися з цією купою гною.» — Вбий його, — наказав Смердюк вартовому. — Розум його покинув. Залишилася брудна кров і хробаки. Стражник вирячив на нього очі. — Великий керманич лишив його за ватажка! — Якби твій кінь лежав при смерті, ти б його дорізав? — Який ще кінь? Я ніколи не мав коня. «А я мав.» Накотив спогад. Вереск Веселуна був майже людський. Грива йому палала, він став дибки на задні ноги, засліплений болем, люто вимахуючи передніми копитами. «Ні, ні! Не мій, він був не мій, Смердюк ніколи не мав коня!» — То я сам його вб’ю. Смердюк підхопив меч Ральфа Кенінга, що стояв притулений до щита; на щастя, йому досі вистачало пальців, щоб ухопити руків’я. Коли він приклав гострий край клинка до набряклої горлянки істоти на соломі, шкіра луснула, і назовні вихлюпнула хвиля чорної крові та жовтого бруду. Кенінг смикнувся, потім завмер. Палату заповнив жахливий сморід. Смердюк кинувся до сходів. Повітря там було холодне й вогке, але принаймні чистіше. Залізняк вивалився слідом, збліднувши з лиця і намагаючись не виблювати. Смердюк підхопив його під лікоть. — Хто був помічником ватажка? Де решта людей? — Чи на мурі, чи в великій палаті. Сплять, п’ють. Ходімо, якщо хочете. — Негайно. — Рамзай дав йому лише один день. Велика трапезна мала стіни темного каменю і високу стелю. Трапезною гуляли протяги і хмари диму; на стінах висіли велетенські латки блідої мшеді. У комині, зчорнілому за незліченні минулі століття, горіло низьке димне полум’я болотняного вогнища. Майже всю палату займав велетенський стіл різьбленого каменю, що теж стояв тут довгі століття. «Саме тут я сидів, коли уперше побував у Калин-Копі, — згадав він. — Робб сидів при голові столу, Великоджон одесну нього, Руз Болтон — ошую. Гловери — отам, поруч із Гелманом Толгартом. Карстарк із синами розташувався навпроти.» Тепер за столом сиділо й пило зо два тузні залізняків. Дехто глянув на нього каламутними байдужими очима; решта взагалі не помітила. Всі люди були йому незнайомі. Декілька мали на собі киреї, застібнуті пряжками зі срібною рибкою-тріскою. То був знак дому Кидь — не надто шанованого на Залізних островах. Чоловіки його вважалися крадіями та боягузами, жінки — хвойдами, що лягали до ліжка з власними батьками та братами. Смердюк не здивувався, що дядько саме їх вирішив залишити позаду, коли повів Залізний Флот додому. «Моє доручення стає легшим.» — Ральф Кенінг мертвий, — мовив він. — Хто тепер тут за очільника? Пияки за столом звели на нього порожні очі. Один зареготав, інший плюнув. Нарешті один із Кидів мовив у відповідь: — А хто питає? — Син князя Балона. — «Смердюк, мене звати Смердюк, я нікчемний гівнюк.» — Я тут за наказом Рамзая Болтона, князя на Роголісі та спадкоємця Жахокрому, що полонив мене при Зимосічі. Його військо стоїть на північ від вас, його батько з іншим військом — на південь. Але князь Рамзай має намір виявити милосердя, якщо ви здасте йому Калин-Коп нині ж до заходу сонця. Він витяг переданого йому листа і кинув на стіл перед пияками. Один із них підняв сувій, покрутив у руках, колупнув рожевий віск печатки і за мить роздумів мовив: — Пергамен. Нащо нам він? Ми хочемо сиру та м’яса. — Заліза! — загарчав чоловік поруч із ним — сивобородий старий, чия лівиця кінчалася пеньком. — Мечів. Сокир. І луків! Ще сотню луків, а до них людей, щоб уміли пускати стріли. — Залізяни не здаються! — мовив третій голос. — Розкажіть моєму батькові! Князь Балон зігнув коліна перед Робертом, коли той зламав йому браму. А інакше б наклав головою. Як накладете ви, якщо не здастеся. — Він махнув на пергамен. — Зламайте печатку. Прочитайте слова. Це обережний лист, писаний власноруч князем Рамзаєм. Складіть мечі, ходіть зі мною, і його вельможність нагодує вас та дозволить піти неушкодженими до Каменястого Берега, щоб знайти корабель додому. Інакше всі помруть. — Погрожуєш? — скочив на ноги один із Кидів. То був лупатий і пащекуватий здоровань із мертво-блідавою шкірою. Скидалося, що рідний батько нажив його з рибою. Та все ж при боці він мав довгого справного меча. — Дагон Кидь нікому не здається! «Ні, благаю, ви мусите послухати!» Сама думка про те, що зробить Рамзай, якщо він приповзе до табору, не вмовивши залогу здатися, трохи не примусила його обісцяти штани. «Смердюк, Смердюк, дірявий бурдюк.» — Отака ваша відповідь? — Власні слова пролунали у його вухах слабко й жалюгідно. — Оцей рибоокий говорить за всіх? Стражник, що зустрів його при дверях, пробурмотів, хоча і не так певно, як новий ватажок: — Віктаріон наказав нам триматися. Я чув на власні вуха. «Триматися, доки повернуся» — казав він Кенінгові. — Еге ж! — додав однорукий. — Саме так і наказав. Його покликали на король-віче, а він присягнувся, що повернеться з плавниковою короною на голові та тисячею війська за спиною. — Мій дядько не повернеться, — відповів Смердюк. — Король-віче поклало корону на чоло його брата Еурона. Вороняче Око має на думці інші війни. Гадаєте, моєму дядькові до вас не байдуже? Та він кинув вас тут помирати! Струсив з чобіт, як струшує намул, коли виходить на берег! Його слова влучили у саме серце — він побачив це в їхніх очах, у поглядах, кинутих один на одного, у насуплених бровах над кухлями. «Вони всі боялися, що їх тут покинули, проте лише я обернув їхні страхи на певність.» Адже тут сиділи не родичі уславлених капітанів чи кров великих домів Залізних островів — а сини робів та дружин з солі. — Якщо ми здамося, нам дадуть піти? — перепитав однорукий. — Отак тут по-писаному говориться? Він підштовхнув сувій пергамену з досі не зламаною печаткою. — Читайте самі, — відповів Смердюк, майже певний, що жоден тут не розбирає ані літери. — Князь Рамзай поводиться з бранцями шляхетно, якщо вони не зраджують його довіру. «Лише забирає пальці на руках і ногах. І ту іншу річ. А міг би вийняти язика чи оббілувати ноги від п’ят до сідниць.» — Складіть перед ним мечі — і житимете. — Брешеш! — Дагон Кидь оголив меча. — Це ж тебе кличуть Перевертнем. Чому ми повинні вірити твоїм обіцянкам? «Він п’яний, — усвідомив Смердюк. — Це пиво говорить за нього.» — Вірте у що хочте. Я приніс вам послання князя Рамзая. Тепер я маю до нього повернутися. Ми вечерятимемо вепром та ріпою, запиватимемо міцним червоним. Хто піде зі мною, тих привітають на бенкеті. Решта загине упродовж дня. Князь на Жахокромі приведе угору загатою своїх лицарів, а його син кине на вас людей з півночі. Тоді вже нікого не пожаліють. Хто загине в бою — тим пощастить. Хто вціліє — тих віддадуть болотним чортам. — Годі! — загарчав Дагон Кидь. — Гадаєш налякати залізняка словами? Зникни звідси! Біжи до свого хазяїна, поки я тобі черево не розпанахав і не змусив зжерти твої ж тельбухи! Він розкрив рота сказати ще щось, але зненацька вирячив очі й замовк. Посеред лоба з глухим хряскотом виріс метальний топірець. Меч Кидя випав у нього з пальців, сам він смикнувся, наче риба на гачку, і впав ницьма на стіл. Топірець було кинуто одноруким; він уже підводився на ноги, тримаючи напоготові другий. — Кому ще здохнути кортить? — запитав він сусідів по столу. — Ви кажіть, я подбаю. — Тонкі червоні струмочки поповзли каменем з калюжі крові, де впокоїлася голова Дагона Кидя. — А я хочу жити замість гнити посеред болота. Один із вояків зробив ковток пива. Інший перекинув кухоль на стіл, щоб змити кривавий палець, який повз до його місця. Ніхто нічого не сказав. Коли однорукий запхнув топірця назад за пасок, Смердюк зрозумів, що переміг. І знову відчув себе майже людиною, майже чоловіком. «Князь Рамзай буде мною вдоволений.» Він зняв кракенового прапора власноруч — трохи плутаючись, бо йому бракувало пальців, але дякуючи подумки за ті, які йому лишив князь Рамзай. Коли залізяни нарешті наготувалися виступати, вже добряче перевалило за полудень. Їх виявилося більше, ніж він гадав: сорок і сім у Вартовій Башті, ще вісімнадцятеро у Башті-П’яниці. Двійко з тих були напівмертві без жодної надії оклигати, ще п’ятеро — заслабкі, щоб іти власними ногами. Лишалося п’ятдесят вісім, які ще могли битися з ворогом. Хай які слабкі, а вони б забрали з собою втричі більше людей, якби князь Рамзай кинувся на приступ руїни замку. «Він добре зробив, що надіслав мене» — казав собі Смердюк, видираючись на спину кобили, щоб повести вервечку недобитих залізняків через болото до табору північан. — Лишіть зброю тут, — наказав він бранцям. — Мечі, луки, ножі, усе. Кого побачать зі зброєю — зразу вб’ють. Щоб подолати той шлях, який Смердюк здолав сам, їм знадобилося утричі більше часу. Для чотирьох неспроможних ходити змайстрували такі-сякі ноші; п’ятого ніс на спині його син. Рухатися довелося поволі, ще й усвідомлюючи, що десь поряд — на відстані пострілу — за тобою стежать болотні чорти з отруйними стрілами. «Помру, то й помру. Чому бути, того не минути, — думав Смердюк і лише молився, щоб лучник знав свою справу та подарував йому швидку чисту смерть. — Смерть воїна, а не муки Ральфа Кенінга.» Однорукий залізняк важко кульгав на чолі валки. Він назвав своє ім’я — Адрак Покір, мав дружину зі скелі та трьох дружин з солі на Великому Вику. — Троє з чотирьох мали отакі черева, коли ми вирушали в похід, — вихвалявся він, — а рід Покорів схильний до близнюків. Як повернуся, то найперше порахую своїх нових синів. Може, одного на честь вас назву, пане принце. «Еге ж, — подумав Смердюк, — назви його Смердюком, а як погано поводитиметься, відріж йому пальці на ногах і нагодуй щурами.» Він відвернувся, плюнув з огиди і подумав, чи не пощастило з них усіх найбільше Ральфові Кенінгу. З сірого, наче кам’яного, неба почав бризкати дрібний дощик, коли табір князя Рамзая нарешті з’явився перед очима. Вартовий мовчки провів їх поглядом. У повітрі смерділо димом табірних вогнищ, які намагався загасити дощ. Позаду розвернулася валка вершників під проводом панича з кінською головою на щиті. «Хтось із синів Ризвеля, — згадав Смердюк. — Рогер чи Рікард.» Тих двох він не розрізняв. — Це всі? — запитав вершник зі спини брунатного огиря. — Всі, хто вижив, мосьпане. — Я гадав, їх більше. Ми приступали до них тричі, а вони нас тричі відкидали. «Бо ми залізного роду» — майнула в нього раптова думка з присмаком гордощів. На пів-удару серця він знову перевернувся на принца, сина короля Балона, кров Пайку. Але навіть одна мимохітна думка була небезпечна. Не можна забувати своє ім’я. «Смердюк, моє ім’я Смердюк — нікчема-блазнюк.» Вони вже були коло самого табору, коли гавкіт зграї хортів виказав наближення князя Рамзая. З ним був і Хвойдоріз, а заразом півдесятка улюблених посіпак — Гицель, Кислий Алин, Дамон Потанцюй-Мені, а ще Вальдери, Великий і Малий. Собаки застрибали навколо, погиркуючи та клацаючи зубами на незнайомців. «Байстрюкові дівчатка» — подумав був Смердюк, аж тут згадав, що ніколи, ніде і нізащо не повинен уживати це слово в присутності Рамзая. Смердюк зіскочив з коня і став на коліно. — Ласкавий пане, Калин-Коп ваш. Осьде останні його захисники. — Небагацько. Я сподівався побачити більше. Уперті були вороги. — Бліді очі князя Рамзая зблиснули. — Ви, напевне, голодні. Дамоне, Алине, нагляньте за ними. Дайте вина, пива, попоїсти, скільки влізе. А ти, Гицлю, покажи їхніх поранених нашим маестрам. — Воля ваша, мосьпане. Кількоро залізняків бурмотіли подяки, коли їх уводили до вогнищ з казанами посеред табору. Один із Кидів навіть спробував поцілувати персня князя Рамзая, але хорти відігнали його, не встиг він і наблизитися; Алісон навіть відірвала йому шматок вуха. Та хоча його шиєю стікав струмочок крові, чолов’яга запобігливо трусив головою, кланявся і дякував вельможному панові за ласку. Коли останній залізняк пішов, Рамзай Болтон обернув свою усмішку до Смердюка. Князь ухопив його за потилицю, підтяг ближче до себе, поцілував у щоку і прошепотів: — Мій старий друже Смердюче. Вони й справді повірили, що ти їхній принц? Які дурнуваті телепні — оці твої залізняки. Боги з них сміються. — Вони лише хотіли потрапити додому, ласкавий пане. — А чого хочеш ти, милий Смердюче? — промуркотів Рамзай тихо та лагідно, наче коханець. Подих його відгонив пряним вином з гвоздикою — такий солодкий, такий затишний. — Вірна служба заслуговує на нагороду. Я не можу повернути тобі пальці рук чи ніг, але ж ти напевне чогось від мене хочеш. Може, подарувати тобі волю? Звільнити зі служби? Хочеш поїхати з ними, повернутися на свої похмурі острови у холодному сірому морі, знову стати там принцом? Чи лишишся зі мною як вірний слуга? Холодний ніж шкрябнув Смердюка по хребті. «Обережно, — мовив він до себе, — дуже, дуже обережно.» Посмішка його вельможності йому не подобалася, і блиск у очах теж, і слина у кутику рота. Він уже бачив раніше такі передвістя. «Ти не принц. Ти Смердюк, жалюгідний Смердюк, безпорадний малюк. Дай йому таку відповідь, якої він хоче.» — Ваша вельможносте, — почав він, — моє місце тут, коло вас. Я ваш Смердюк. І нічого не бажаю, крім служити вам. Лишень прошу… міх вина, іншої нагороди не треба… червоного, найміцнішого, скільки людині стане випити… Князь Рамзай зареготав. — Але ж ти не людина, Смердюку. Ти моє створіння. Та нехай, вино ти матимеш. Вальдере, подбай. І не бійся, до підземелля тебе не повернуть, слово Болтона. Ми зробимо з тебе собаку! Щодня їстимеш м’ясо, ще й зубів тобі лишимо вдосталь, щоб міг його вгризти. А спатимеш із моїми дівчатками. Гей, Бене, ти маєш для нього нашийника? — Саме зробили на моє замовлення, мосьпане, — відповів старий Бен Кістяк. Але в старого для нього був не лише нашийник. Того вечора, крім обруча на горло, йому дали ще ковдру, хай трохи витерту, і половину курки. За м’ясо довелося битися з іншими собаками, зате смачніше він не їв аж від часів Зимосічі. А вино… вино було темне і кисле, але міцне — таке, як треба. Присівши серед собак, Смердюк пив його, поки не запаморочився, потім виблював, витер рота і випив іще. А тоді ліг і заплющив очі; коли ж розплющив, собака вилизував йому блювотиння з бороди, а серпом місяця бігли темні хмари. Десь у пітьмі верещали якісь люди. Смердюк відштовхнув собаку, перекотився на бік і знову заснув. Зранку князь Рамзай надіслав трьох вершників загатою на південь переказати своєму вельможному батечкові, що шлях звільнено. Над Вартовою Баштою, де Смердюк власноруч стягнув донизу золотого кракена Пайку, піднято було оббілованого чоловіка дому Болтон. Уздовж шляху, вимощеного гнилими дошками, у грузький ґрунт глибоко увігнали дерев’яні палі. На кожній з них прив’язано було червоний труп, що капотів кров’ю. «Шістдесят три, — зрозумів Смердюк, не рахуючи, — їх тут шістдесят три.» В одного бракувало половини руки. Іншому в зуби запхали пергамен із досі не зламаною печаткою. За три дні передній загін війська Руза Болтона проклав собі шлях крізь руїну повз шерегу зловісних вартових. То були чотири сотні кінних фреївців у синьому та сірому, чиї вістря списів блищали, коли сонце проглядало крізь хмари. Передній загін вели двоє синів князя Вальдера. Один був дебелий, з важкою щелепою та м’язистими ручиськами. Інший мав жадібні голодні очі над гострим носом, ріденьку брунатну борідку, що не ховала слабкого підборіддя, та лисину на голові. «Гостін і Аеніс.» Він пригадав їх від тих часів, коли ще не знав свого імені. Гостін скидався на бика — повільний на гнів, зате невпинний і невблаганний, коли розбурхається. Ходили чутки, що саме він — найвправніший та найзавзятіший рубака з-поміж усього виводку князя Вальдера. Аеніс був старший, розумніший і підступніший — не вояк, а військовий ватажок. Обидва були досвідчені та загартовані у справах війни. Одразу за переднім загоном рухалися північани, повіваючи за вітром вицвілими та покошланими прапорами. Смердюк дивився, як вони проходять повз нього — майже усі піші й такі нечисленні. Він пригадав велике військо, що пішло на південь за Молодим Вовком під лютововчою корогвою Зимосічі. Безмаль двадцять тисяч мечів і списів рушило на війну біч-обіч із Роббом. А нині поверталося хіба двоє з десяти, і більшість із них — люди Жахокрому. Посередині валки, де вершники юрмилися найщільніше, їхав воїн у сірому панцирному обладунку на підбитому каптані криваво-червоної шкіри. Передні кружала на наплічниках, що затуляли пахви, зображували людські голови з роззявленими у смертній муці ротами. З плечей струменіла рожева вовняна кирея, вигаптована краплями червоної крові. Довгі пасма червоного шовку віяли з верхівки глухого шолома. «Жоден болотник не поцілить Руза Болтона отруйною стрілою» — подумав Смердюк, уперше його побачивши. За воїном рипів накритий віз, якого тягли шестеро важких тяглових коней, а охороняли спереду та ззаду арбалетники. Хто сидів у возі — не було видно з-під важких запон темно-синього оксамиту. Далі сунув обоз — незграбні хури, накладені припасом війська і взятою на війні здобиччю, візки з пораненими та скаліченими. У позадньому загоні знову йшли фреївці — принаймні тисяча, коли не більше. Лучники, списники, селяни з косами та загостреними жердинами, охочекомонники та кінні стрільці, а з ними сотня лицарів, щоб додати ладу та наснаги. Забитий у кайдани та нашийник, знову вдягнений у лахміття, Смердюк трусив по п’ятах свого хазяїна разом з іншими собаками, коли його вельможність князь вирушав назустріч батькові для привітання. Та коли вершник у темному обладунку зняв шолома, обличчя під ним здалося Смердюкові незнайомим. Посмішка ж на обличчі Рамзая миттю скисла, натомість ним пробігла судома гніву. — Що це таке? Глузувати з мене надумали? — Це проста пересторога, — прошепотів Руз Болтон, виникаючи з-за важких запон накритого воза. Князь на Жахокромі був не надто схожий на свого сина-байстрюка. Обличчя він мав чисто голене, з гладкою шкірою, геть пересічне — не вродливе, але і не потворне. Хоча Рузові доводилося битися на війні, рубців на ньому не лишилося. Віком добряче за сорок, він не мав ані коло очей, ані на щоках зрадливих зморщок, що виказували б плин років. Губи були такі тонкі, що коли стулялися разом, то мало не зникали. На обличчі князя панувала дивна незворушність та непідвладність часові; здавалося, Рузові Болтону байдуже і до смутку, і до радощів. Єдиною спільною рисою в нього з Рамзаєм були очі. «Це не очі, а чистий лід.» Смердюкові стало цікаво, чи плакав колись Руз Болтон. «А якщо плакав, то чи не обпікали сльози йому щоки крижаним холодом?» Колись давно хлопчина на ім’я Теон Грейджой полюбляв кпинити з Болтона, сидячи в раді Робба Старка — перекривлював його тихий голос, глузував із п’явок, яких той полюбляв собі ставити. «Той малий був божевільний. Лихо-лишенько — жартувати з такої людини.» Кожен зрозумів би з одного погляду на Болтона, що в його найменшому мізинці більше жорстокості, ніж в усіх Фреях, разом узятих. — Пане батьку. — Рамзай Болтон став на коліно перед своїм зверхнім володарем. Князь Руз деякий час роздивлявся його, тоді мовив: — Підведися. І обернувся допомогти двом молодим жінкам зійти з подорожнього воза. Перша була коротунка, дуже гладка, з круглим червоним обличчям і трьома підборіддями під соболиним каптуром. — Моя молода дружина, — мовив Руз Болтон. — Пані Вальдо, перед вами стоїть мій тілесний син. Поцілуй пані мачусі руку, Рамзаю. Рамзай зробив, що йому наказали. — А це — я певен, ти пригадуєш — панна Ар’я. Твоя наречена. Дівчина була худорлява, вища, ніж він пам’ятав — але ж цього слід було чекати. «Дівчиська у цьому віці швидко витягуються.» Вдягнена вона була у сіру вовну, облямовану білим єдвабом, а згори — у горностаєву кирейку, схоплену срібною пряжкою в вигляді вовчої голови. Темно-брунатне волосся спадало їй аж до середини спини. А очі… «Це не донька князя Едарда.» Ар’я успадкувала очі від батька — сірі очі Старків. У дівчини її віку могло вирости волосся, додатися кілька вершків до зросту, випнутися груди. Але ж колір очей перемінитися не міг. «Це Сансина подружка, управителева мала. Як же її звали? Джейна, так. Джейна Пул.» — Князю Рамзаю. — Дівчина глибоко присіла перед ним. Це теж було неправильно. «Справжня Ар’я Старк плюнула б йому межи очі.» — Молюся, щоб стати вам покірною дружиною і подарувати міцних синів на добре майбутнє вашому домові та імені. — Станеш і подаруєш, — пообіцяв у відповідь Рамзай, — і то незабаром. Джон Свічка згасла у калюжі воску, зате крізь віконниці пробилися перші промені світанку. Джон знову заснув над роботою. Стіл йому вкривали книги — височезні їх стоси. Він приніс книжки сам, присвятивши половину ночі пошукам у засипаних порохнявою сховищах при світлі ліхтаря. Сем мав рацію — книжки треба було перебрати, скласти списки, навести серед них лад… але це не праця для шафарів, що не вміли ані читати, ані писати. Книжкам доведеться почекати на повернення Сема. «Якщо він колись повернеться.» Джон плекав страхи щодо Сема і маестра Аемона. Котер Пайк написав зі Східної Варти, що «Штормова хмара» бачила на березі Скагосу розбиту галеру. Чи то був «Кіс», чи один із заморських найманців Станіса Баратеона, а чи випадковий купець — жеглярі «Штормової хмари» не добрали. «Я хотів відіслати Йолю та її дитину до безпечного місця. Але чи не надіслав натомість просто до погибелі?» Біля його ліктя вистигала на холодець ледве скуштована вечеря. Скорботний Ед наповнив миску, вирізану з окрайця хліба, по самі вінця, щоб уславлена «тричі м’ясна» тушкована юшка Трипалого Гоба пом’якшила черству скоринку. Братчики жартували, що згадані «три м’яса» — то баранина, баранина і баранина, але ближче до істини лежала трійця «морква, ріпа і цибуля». Нагорі недоїденої юшки блищала плівка холодного жиру. Бовен Марш умовляв його перебратися до колишніх покоїв Старого Ведмедя у Король-Башті, щойно їх звільнить Станіс. Але Джон відмовився. Загарбання королівських помешкань надто легко сприймуть за знак невіри у повернення короля з походу. Дивна млявість панувала у замку Чорному, відколи Станіс рушив на південь — мовби і вільний нарід, і чорна братія однаково затамували подих, чекаючи на майбутнє. Дворища і підвальна трапезна частіше порожніли, ніж повнилися людом, од Воєводської Вежі лишилася порожня шкаралупа, стара братська трапезна перетворилася на купу згорілих колод, а Гардінову Башту загрожував повалити кожен подих вітру. Єдиною ознакою життя, яку Джон досі міг чути, був віддалений брязкіт мечів із дворища коло зброярні. Там Залізний Емет горлав на Робіна-Стрибайла, щоб здіймав щита вище. «Гадаю, нам усім не завадить здійняти щити.» Джон вмився, вдягнувся і вийшов зі зброярні, зупинившись на мить заохотити кількома словами Робіна-Стрибайла та інших вихованців Залізного Емета. Пропозицію дати йому збройну охорону він, як завше, відкинув. Людей з ним буде досить, а якщо дійде до крові, то двоє зайвих не врятують справи. Але Пазур він усе-таки взяв, і покликав за собою Привида. У стайні Скорботний Ед уже засідлав подорожню кобилу князя-воєводи і тримав її за повід, чекаючи наказів. Валка возів шикувалася під пильним оком Бовена Марша. Великий шафар бігав підтюпцем уздовж обозу, тицяючи пальцями і щось буркочучи, аж червоний щоками від морозу. Побачивши Джона, він зачервонівся ще гірше. — Пане воєводо! Ви досі маєте намір… — …учинити цю дурницю? — закінчив за нього Джон. — Краще заперечте, пане великий шафарю, що хотіли сказати саме «дурницю». Бо так, мій намір лишився незмінним. Тіньова Вежа просить людей. Сірому Сторожу та Крижаному Слідові люди теж стануть у пригоді. А ще ми маємо чотирнадцять досі порожніх замків — довгі версти Стіни без нагляду та оборони. Марш закопилив губи. — Князь-воєвода Мормонт… — …загинув за Стіною. І то не від рук дичаків, а від рук власних присяжних братчиків — людей, яким довіряв. Ані ви, ані я не знаємо, що він зробив би, а чого не зробив на моєму місці. — Джон розвернув коня. — Годі базікати. Рушаймо! Скорботний Ед чув усю розмову. Коли Бовен Марш потрусив геть, він кивнув йому в спину і мовив. — Старий Буряк. Жилавий і несмачний. Зуби об нього зламаєш. Я б краще ріпки з’їв. Ніколи не чув, щоб ріпа робила людині зло. Саме в такі години Джон найбільше сумував за маестром Аемоном. Клідас вправно порав круків, але не мав і десятої частки знань чи досвіду Аемона Таргарієна — не кажучи вже про мудрість. Бовен теж у свій спосіб був чолов’яга непоганий, але поранення на Мості Черепів оселило йому в серці гірку зневіру, і відтоді він співав однієї: запечатати браму, та й годі. Отел Ярвик лишався таким само незворушно-надійним, мовчазним і передбачуваним, без жодної власної думки. А перші розвідники гинули, щойно їх призначали. «Нічна Варта втратила забагато найкращих своїх людей, — міркував Джон, поки рушали вози. — Старого Ведмедя, Кворина Піврукого, Донала Нойє, Ярмана Парогача, мого дядька…» Валка рушила на південь королівським гостинцем. Під дрібною сніговою крупою довга вервечка возів звивалася повз лани, струмки, лісисті пагорби. Охороняли обоз тузінь списників та стільки ж лучників. Під час попередніх відвідин Кротовини сталися негаразди: чинилася штовханина з лайкою, бурмотілися придушені прокляття, кидалося багато кривих поглядів. Бовен Марш вирішив, що не варто дарма піддавати людей небезпеці — і цього разу дійшов згоди з воєводою. Очолював обоз сам великий шафар. Джон їхав за кілька сажнів позаду, поруч зі Скорботним Едом. За версту на південь від замку Чорного Ед підігнав коника ближче до Джонового і покликав: — Пане воєводо? Гляньте отуди. На п’яницю-велетня, що на пагорбі. П’яницею було дерево-ясен, вигнуте й покручене століттями жорстоких вітрів. Тепер воно мало обличчя: суворого рота, зламану гілку за носа, глибоко врізані у стовбур очі, що видивлялися на північ — у бік замку та Стіни. «То дичаки все-таки принесли з собою своїх богів.» Джон не здивувався. Люди неохоче кидають свою віру. Тепер уся вистава, облаштована пані Мелісандрою попід Стіною, здавалася порожнім блазенським кривлянням. — Трохи схоже на тебе, Еде, — мовив Джон, намагаючись розрадитися жартом. — Авжеж, мосьпане. Ну хіба що в мене з носа листя не росте, а так… Пані Мелісандру це не потішить. — Вона це навряд чи побачить. А ти подбай, щоб їй ніхто не сказав. — Та ж вона бачить різні речі у тих своїх вогнях. — Вона бачить дим і жарини. — І людей, що палають. Мене — вже напевне. Разом із листям на носі. Чогось я завжди боявся згоріти живцем. Сподівався, помру якось інакше. Джон озирнувся на обличчя, питаючи себе, хто ж це його вирізьбив. Навколо Кротовини він поставив варту — і щоб утримати своїх гайворонів від пошуку прихильності дичацьких жінок, і щоб не дати дичакам набігати на південь. Той, хто вирізьбив обличчя на дереві, вочевидь, уникнув його чат. А де проліз один, там пролізуть інші. «Що ж робити? — кисло подумав він. — Знову подвоїти варту? І змарнувати братчиків, які б могли натомість стерегти Стіну?» Вози повзли собі на південь замерзлою грязюкою крізь дрібний сніговій. Ще за дві версти стрілося друге обличчя, врізане у каштанове дерево, що росло біля крижаного потічка — там його очі дивилися на старий дерев’яний міст, перекинутий через течію. — Ось і друга халепа, наче першої мало! — оголосив Скорботний Ед. Каштан стояв облізлий, наче кістяк, без жодного листочка, та його брунатні гілки не були конче порожні. На низькій гілляці просто над струмком набурмосився крук, нашорошивши пір’я від холоду. Коли птах побачив Джона, то розкидав крила і заверещав. Джон підняв кулак і свиснув; чорний здоровань прилетів йому на руку, плескаючи крильми і вигукуючи: — Зер-рна, зер-рна, зер-рна! — Зерно везуть для вільного народу, — відповів Джон. — А тобі зась. І подумав несамохіть, чи не доведеться взимку поїсти усіх круків, щоб побачити наступну весну. Братчики на возах теж бачили обличчя — Джон не мав про те сумніву. Ніхто не сказав ані слова, та послання легко читалося кожним, хто мав очі. Колись Джон почув слова Манса Розбишаки про те, що усі колінкарі — вівці. — Добрячий пес зуміє випасти отару овець, — казав Король-за-Стіною. — Щодо вільного народу… серед нього є сутінькоти, а є камені. Одні нишпорять, де їхня воля, а собак шматують на клапті. Інші з місця не зрушать, якщо не дати їм копняка. Проте ані сутінькоти, ані камені, скидалося, не хотіли відмовлятися від богів, яких шанували все життя, і схилятися перед тим, якого ледве знали. На північній околиці Кротовини вони натрапили на третього спостерігача, врізаного у велетенський дуб, що позначав кордон селища. Його глибокі очі втупилися у королівський гостинець. «Недружнє обличчя» — подумав Джон Сніговій. Обличчя, карбовані на оберіг-деревах першолюдьми або дітьми лісу за часів давно минулих, найчастіше були суворі або сердиті. Але великий дуб виглядав особливо розлюченим — наче ось вирве корені з землі та посуне на них із жахливим ревінням. «Його рани такі ж свіжі, як у тих людей, що його різьбили.» Кротовина завжди була більшою, ніж здавалася на вигляд — під землею ховалася найрозлогіша її частина, вкрита від холоду та снігу. Нині їй довелося остаточно перебратися під землю. Магнар теннів знищив порожні домівки вогнем, коли йшов у напад на замок Чорний, і лишив на поверхні самі купи чорних колод та старе обсмалене каміння… але під морозним ґрунтом нікуди не поділися глибокі льохи, склепіння та проходи — саме там тепер ховався вільний нарід, скупчившись у пітьмі, наче кроти, від яких селище в сиву давнину взяло собі ім’я. Вози розташувалися серпом перед рештками сільської кузні. Неподалік юрба розпашілих дітлахів будувала снігову фортецю — але розбіглася навсібіч, побачивши братчиків у чорних строях. Діти притьмом зникли в одній чи іншій дірці у землі, а за мить звідти почали виникати дорослі. З ними прийшов сморід — тяжкий сопух, складений із немитих тіл та непраного одягу, людського посліду та сечі. Джон побачив, як один із його людей затиснув носа і сказав щось іншому коло себе. «Напевне, пожартував про пахощі свободи» — здогадався він. Чимало братчиків уже вправлялися навперейми у жартах про сморід дикунів, оселених у Кротовині. «Невігластво, ніщо більше» — подумав Джон. Вільний нарід охайністю мало відрізнявся від Нічної Варти; серед тих і тих стрічалися як неабиякі чистуни, так і рідкісні нечупари, а більшість була ні те, ні се. Сморід Кротовини не мав у собі нічого надзвичайного — він утворився з випарів та видихів тисячі людей, напханих у помешкання, викопані хіба що для сотні. Дичаки навчені були цього танку ще з минулих разів. Без жодного слова вони вишикувалися в черги до возів. На кожного чоловіка припадало по дві жінки, чимало з них із дітьми — блідими кощавими створіннями, що сторожко чіплялися за материні спідниці. Немовлят на руках Джон майже не побачив. «Грудні немовлята вимерли під час переходу, — зрозумів він, — а хто пережив битву, ті померли у королівському полоні за палісадом.» Бійцям велося трохи легше. На королівській раді Юстин Масей доповів, що князь Гарвуд Зруб нарахував три сотні чоловіків дорослого віку, здатних тримати зброю. «Мають бути і списниці. П’ятдесят, шістдесят… може, сотня набереться.» Джон знав, що Зруб порахував і тих чоловіків, які отримали поранення чи каліцтва. Він таких сам бачив зо два десятки: на грубих костурах, з порожніми рукавами чи без долонь, однооких чи з порубаними обличчями, безногого, якого несли приятелі. Всі до одного — сірі від поневірянь, кощаві з голоду. «Зламані, зневірені, — подумав він. — Живими мерцями бувають не лише упирі за Стіною.» Утім, не всі воїни з дичаків зламалися та зневірилися. Півдесятка теннів у спижевій лусці стояли купкою біля сходів до одного з льохів, похмуро спостерігаючи і не роблячи спроби приєднатися до інших. У руїнах старої кузні Джон помітив лисого здорованя — Халека, брата Харми Песиголовки. Її свиней, щоправда, ніде не було видно. «З’їли, напевне.» Двійко вдягнених у хутро були рогоноги — дикі та змарнілі, звиклі ходити босоніж навіть снігом. «Серед цих овець знайдеться чимало вовків.» Коли востаннє він навідував Валу, вона саме так йому і сказала. — Вільний нарід і колінкарі, Джоне Сніговію, мають більше спільного, ніж різного. Чоловіки є чоловіки, жінки є жінки — хай з якого боку Стіни народилися. Добрі та лихі, звитяжці та мерзотники, люди честі, брехуни, боягузи, горлорізи… ми різного люду маємо вдосталь, і ви теж. «Не можу не погодитися.» Штука полягала в тому, щоб якось розрізнити одних від інших — покірних овець од битливих цапів. Чорні братчики почали роздавати харчі з возів: брили твердої солоної яловичини, сушену тріску, ріпу, моркву, лантухи ячневої крупи та пшеничного борошна, солоні яйця, барильця цибулі та яблук. — Бери або цибулину, або яблуко, — почув Джон слова Волохатого Гала до однієї жінки, — але не одразу. Мусиш обрати. Жінка, здавалося, його не розуміла і торочила своє. — Мені треба два! Два яблука, дві цибулини. Одне мені, інше малому. Він хворий. Йому треба яблучко з’їсти — зразу одужає! Гал затрусив головою. — То хай сам приходить по яблуко. Або по цибулину. І те, і те зразу не можна. І тобі теж. Береш яблуко чи цибулину? Хутко, за тобою ще стоять. — Яблуко, — мовила вона, і Гал дав їй старий висушений плід, маленький та зморшкуватий. — Ворушися, бабо! — заволав чолов’яга за три людини від неї. — Задубіємо тут за твою душу! Жінка не звернула на нього уваги. — Дайте ще яблуко! — заблагала вона Волохатого Гала. — Для синочка. Ну будьте ж ласкаві! Воно таке маленьке! Гал перевів очі на Джона. Джон заперечливо хитнув головою. Яблука скоро мали скінчитися. Якщо давати усім, хто проситиме два, то спізнілим не дістанеться геть нічого. — Та забирайся вже! — крикнула дівчина позаду жінки і штовхнула її в спину. Жінка запнулася, зронила яблуко і впала сама. Решта харчів теж вилетіла з її рук. Квасоля порснула навсібіч, ріпа покотилася брудним болотом, лантух борошна луснув, і його безцінний вміст розсипався снігом. Здійнялися гнівні голоси, почулися слова прадавньою і посполитою мовами. Коло іншого воза теж почалася штовханина. — Харчів не досить! — загарчав якийсь старий. — Ви, кляті гайворони, виморюєте нас голодом! Жінка, яку збили на землю, повзала на колінах, намагаючись підібрати щось із розкиданого. Джон побачив неподалік блиск оголеного клинка. Його власні лучники наклали стріли на тятиви. Він обернувся у сідлі. — Рорі! Вгамуй їх. Рорі підняв до вуст великий ріг і дмухнув. — Га-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! Шарварок припинився, усі голови обернулися, заплакала з переляку якась дитина. Мормонтів крук перейшов кроком з лівого Джонового плеча на праве, схилив голову і забурмотів: — Сніг-сніг-сніговій. Джон почекав, поки згасне останнє відлуння рогу, вдарив кобилу п’ятами і виїхав наперед, щоб усі бачили. — Ми годуємо вас так, як можемо. Даємо харчів, скільки в змозі віддати. Яблука, цибулю, ріпу, моркву… попереду в нас довга зима, а запаси не безмежні. — Ви, гайворони, мабуть, себе не кривдите, еге ж? — це наперед проштовхався Халек. «Невдовзі почнемо.» — Ми захищаємо Стіну. А Стіна боронить царину людей… і вас тепер теж. Ви знаєте, хто наш ворог. Ви бачили, що на нас насувається. Дехто вже з ними стрічався. З упирями та білоходами, мерцями з блакитними очима і чорними руками. Я теж їх бачив, бився з ними, одного надіслав до пекла. Вони вбивають людей, а потім женуть наших убитих на нас. Проти них не встояли велетні, не встояли ви, тенни, ані роди крижаної річки, ані рогоноги, ані решта вільного народу… а дні вкорочуються, ночі холоднішають, і мертві стають сильніші. Ви покинули домівки, пішли на південь сотнями й тисячами… навіщо, коли не втекти від них? Сховатися у безпеці. То не забувайте — вас ховає за собою Стіна. Безпеку вашу бережемо ми — гайворони, яких ви так зневажаєте. — Така безпека, що з голоду здохнеш! — верескнула кремезна тітка з обвітреним обличчям. Напевне, списниця. — Хочете краще їсти? — запитав Джон. — Краща їжа — для бійців. Допоможіть утримати Стіну, тоді їстимете, як гайворони. «А добре чи погано, як гайворони — то вже запаси покажуть.» Впала тиша. Дичаки сторожко перезирнулися. — Їсти, — забурмотів крук. — Зер-рна, зер-рна! — Битися за вас? — пролунав голос із сильною чужою вимовою. Сігорн, молодий магнар теннів, говорив посполитою, запинаючись і шукаючи слова. — Не битися за вас. Убити вас краще. Усіх на смерть. Крук плеснув крилами. — Смер-рть, смер-рть! Батько Сігорна, старий магнар, загинув, розчавлений падінням сходів під час свого нападу на замок Чорний. «Я б почувався так само, якби мені запропонували укласти союз із Ланістерами» — сказав собі Джон. — Ваш батько намагався усіх нас убити, — нагадав він Сігорнові. — Магнар був хоробрий воїн, але зазнав поразки. А якби переміг… тоді хто тримав би Стіну? Джон відвернувся від теннів до решти. — Мури Зимосічі теж були міцні й високі. Але Зимосіч нині лежить у руїнах, спалена і сплюндрована. Стіни тоді чогось варті, коли їх захищають люди. Сила Стіни — у її варті. Старий, що притискав до грудей качан ріпи, вигукнув у відповідь: — Ви нас убиваєте, голодом мучите, а тепер іще в неволю берете? Опецькуватий червонопикий чолов’яга заволав на знак згоди: — Та я краще голим ходитиму, ніж у чорному ганчір’ї на хребті! Одна зі списниць зареготала. — Тебе, Дупаку, навіть власна жона голим бачити цурається! З десяток голосів заговорило одночасно. Тенни щось кричали прадавньою мовою. Малий хлопчина почав плакати. Джон дочекався, поки всі замовкнуть, обернувся до Волохатого Гала і спитав: — Гале, що ти там казав тій жінці? Гал збентежився. — Про харчі, мосьпане? Про яблуко та цибулю? Отак і сказав. Що вона мусить обрати. — Мусить обрати, — повторив Джон Сніговій. — Кожен із вас. Ніхто не просить вас складати наші обітниці. Мені байдуже, яких богів ви шануєте. Мої власні — старі боги Півночі. Але ви можете вклонятися червоному богові, Седмиці чи будь-кому, хто чує ваші молитви. Мені ж потрібні списи, луки і очі вздовж Стіни. — Я прийму усіх хлопчиків, старших дванадцяти років, що вміють тримати списа чи накидати тятиву на лука. Беру старих, хворих, калік… навіть тих, кому вже битися несила. Є безліч іншої роботи. Ладнати стріли, доїти кіз, збирати дрова, вичищувати гній зі стаєнь… кінця-краю їй нема. І так, жінок я теж візьму. До красних дів, яких мають боронити зацні лицарі, мені байдуже. Зате списниць візьму стільки, скільки прийде. — А дівчаток? — запитала дівчинка. На вигляд вона була не старша за Ар’ю, коли Джон бачив її востаннє. — Від шістнадцяти і старших. — А хлопчиків чого берете від дванадцяти?! На півдні у Семицарстві хлопчики дванадцяти років часто вже служили джурами і зброєносцями, а збройної справи навчалися змалку, протягом багатьох років. Дівчатка ж дванадцяти літ лишалися ще малими дітьми. «Та не забувай, що перед тобою дичаки.» — Гаразд. Беру як хлопчиків, так і дівчаток від дванадцяти років. Але лише тих, які вміють коритися наказам. Це мають затямити усі. Нікого не просять ставати переді мною на коліна. Але я поставлю над вами очільників. Десятники і сотники казатимуть вам, коли вставати з ліжок, коли лягати спати, що їсти і пити, що вдягати. Коли витягати мечі, а коли пускати стріли. Братчики Нічної Варти служать повік. Я цього від вас не вимагатиму, але поки ви на Стіні — маєте коритися моїм наказам. Заперечите, відмовитеся виконувати — скараю на горло. Спитайте в братії, чи це правда. Вони самі бачили. — Скар-раю, скар-раю! — верескнув крук Старого Ведмедя. — Гор-рло, гор-рло, гор-рло! — Вибір за вами, — мовив Джон Сніговій до дичаків. — Хто хоче допомогти нам утримати Стіну, повертайтеся зі мною. Вас озброять і нагодують. Решта — забирайте ріпу та цибулю і повзіть по своїх барлогах. Дівчисько першим рушило вперед. — Я вмію битися! Моя мати була списницею. Джон кивнув і подумав: «Їй, мабуть, ще й дванадцяти немає», поки мала уперто продиралася між двома старими чолов’ягами. «Та не мені зараз розкидатися затяжцями.» Слідом виступило двійко хлопців, на вигляд не старших за чотирнадцять. За ними — порубаний чоловік без одного ока. — Я теж бачив їх, тих мертв’яків. Краще вже гайворони, ніж вони. Висока списниця, старий на милицях, кругловидий малий з сухою рукою, молодик, чиє руде волосся нагадало Джонові про Ігритту… А далі — Халек. — Не люблю я тебе, ґаво, — прогарчав він, — але Манса я теж не любив. І сестра моя — не дуже. Але ми за нього билися. То й за тебе битимуся, чому ні? Його слова прорвали греблю. Халек був серед своїх помітною особою. «Манс не помилявся.» Король-за-Стіною колись сказав йому: — Вільний нарід іде не за іменем і не за латкою зі звірятком, нашитою на одежу. Ці люди не танцюють за монети, їм байдуже, як ти себе величаєш, якого ланцюга чіпляєш на груди і хто був твій дідусь. Вони йдуть за силою. Вони йдуть за чоловіком. За Халеком пішли його родичі, тоді один із значконосців Харми, далі чолов’яга з її загону і ще кілька людей, що чули перекази про їхні звитяги. Сивобороді старигани, зелені шмаркачі, дорослі вояки у розквіті сил, поранені й каліки, чимала юрба списниць… і навіть троє рогоногів. «Але жодного тенна.» Магнар обернувся і зник у підземеллі; за ним рушили його закуті у спиж поплічники. Коли роздали останнє зів’яле яблучко, всі вози вже юрмилися дичаками. Людей у валці стало на шістдесят і троє більше, ніж зранку, коли обоз вирушав з замку Чорного. — Що ви з ними робитимете? — запитав Джона Бовен Марш, поки вони вертали до замку королівським гостинцем. — Навчу, озброю, розподілю. Надішлю туди, де вони найпотрібніші. До Східної Варти, Тіньової Вежі, Крижаного Сліду, Сірого Сторожа. Хочу відкрити ще три замки. Великий шафар озирнувся. — І жінок теж? Братія не звикла мати поміж себе жіноцтво, пане воєводо. Адже обітниці… почнуться бійки, ґвалт… — Ці жінки мають ножі й уміють дати собі ради. — А коли одна зі списниць перетне горлянку одному з наших братчиків, що тоді? — Ми втратимо одного бійця, — мовив Джон, — але щойно здобули шістдесят трьох. Ви добре вмієте лічити, пане великий шафарю. Виправте, якщо помиляюся. Мій підрахунок залишає нам прибуток у шістдесят і двоє людей. Та впертий Марш був міцний горішок. — Ви додали шістдесят три голодні роти, пане воєводо… але скільки з них справжніх бійців? І на чиєму боці вони битимуться? Коли перед брамою з’являться Інші, то вони, певно, стануть до оборони поруч із нами… але що як із того боку пролунають роги Тормунда Велетнебоя чи Плакуна з десятьма тисячами верескливих горлорізів за плечима? Що тоді? — Тоді й взнаємо. А доти молімося, щоб не взнати. Тиріон Йому снився рідний вельможний панотець і Князь-у-Савані. Уві сні вони були однією людиною. Коли батько обійняв його кам’яними ручиськами і нахилився подарувати сірий поцілунок, Тиріон прокинувся з сухим дертям у горлянці, смаком крові на вустах і калатанням серця у грудях. — Ось до нас і повернувся мертвий карлик, — зауважив Хальдон. Тиріон струснув головою — відігнати тенета сну. «Смуток. Я загубився у Смутку.» — Я не мертвий. — Це ми ще подивимося. — Півмаестер став просто над ним. — Качуре, добрий мій пташе, зготуй нашому малому приятелеві трохи юшки. Він, напевне, помирає з голоду. Тиріон побачив, що знаходиться знову на «Соромливій діві» під шорсткою ковдрою, що пахкотіла оцтом. «Смуток лишився позаду. Мені просто наснувся сон. Я тонув, і мені примарилося.» — Чому від мене тхне оцтом? — Бо Лемора тебе всього в ньому скупала. Дехто каже, він запобігає сірій лускачці. Я не схильний цьому вірити, але спробувати не завадить. Саме Лемора витиснула з твоїх легенів воду, коли Гриф витяг тебе нагору. Ти був холодний, як лід, із синіми губами. Яндрі сказав, що тебе треба жбурнути назад у воду, але малий заборонив. «Принц.» Миттю повернувся забутий спогад: кам’яна людина, що тягнеться потрісканими сірими руками, а з кісточок сочиться кров. «Він був важкий, наче брила, і тягнув мене униз.» — Мене витягнув Гриф? — «Мабуть, ненавидить мене, аж страх. Інакше б дав потонути.» — Скільки я вже сплю? Де ми зараз? — У Сельорисі. Хальдон видобув з рукава невеличкого ножика. — Ось тобі. І вправно кинув його Тиріонові з-під руки. Карлик сахнувся, ножик устромився в дошки між його ступнями і затремтів. Тиріон висмикнув ніж і спитав: — Що це? Навіщо? — Скидай чоботи. Вколи собі кожен палець на руках і ногах. — Щось ви таке… болісне кажете. — Сподіваюся, тобі болітиме. Виконуй. Тиріон зісмикнув один чобіт, потім другий, спустив панчохи, примружився на пальці. Виглядали вони начебто не гірше і не краще, ніж завжди. Він обережно тицьнув у великий палець. — Міцніше! — заохотив Хальдон Півмаестер. — Хочете кров виточити? — Якщо знадобиться. — То я матиму ціпки на всіх пальцях! — Мета цієї вправи — не лік твоїх пальців. Я хочу побачити, як ти щулишся від болю. Якщо ти колеш, і воно болить, ти в безпеці. Боятися треба, коли не відчуваєш ножа. «Сіра лускачка.» Тиріон скривився, штрикнув інший палець, вилаявся, побачивши краплю крові навколо вістря. — Боляче! Задоволені? — Танцюю з радощів. — У тебе, Йолло, ноги смердять гірше за мої. — Качур саме приніс полумисок рідкої гарячої юшки. — Гриф тобі казав: не чіпай руками кам’яних людей. — Казав. Та забувся наказати кам’яним людям не чіпати мене. — Поки колеш, шукай латки сірої мертвої шкіри та нігті, що чорніють, — розповідав Хальдон. — Якщо побачиш такі ознаки, не вагайся. Краще втратити пальця, ніж ногу. Краще жити без руки, ніж до кінця днів лементувати з Мосту Мрій. Тепер, якщо твоя ласка, іншу ногу. Пальців не жалій. Карлик переклав короткі криві ноги і заходився колоти інший набір пальців. — Може, мені й пуцьку штрикнути? — Не зашкодило б. — Це вам не зашкодило б, а мені… Утім, яка від неї тут користь? Може, зовсім відтяти? — Чини як знаєш. Ми її висушимо, напхаємо травами і продамо за купу грошей. Карликів прутень має чарівну силу. — Я це жінкам розказую вже багато років. — Тиріон увігнав ножа у кінчик великого пальця руки, роздивився намистину крові, висмоктав її. — Скільки ще мені себе катувати? Коли ми матимемо певність, що я чистий від хвороби? — Хочеш правду? — запитав Півмаестер. — Ніколи. Ти проковтнув половину річки. Може, ти сірієш зсередини просто зараз, перетворюєшся на камінь, починаючи від серця та легенів. Якщо так, штрикання пальців ніг та оцтові купелі тебе не врятують. Коли скінчиш, ходи посьорбати юшки. Юшка була добра, хоча Тиріон помітив, що за їжею Півмаестер не наближався до нього з-за столу. «Соромлива діва» була припнута до старого пришибу на східному березі Ройни. За два пришиби униз течією волантинська річкова галера випускала на берег вояків. За муром з пісковця купчилися крамниці, стайні та комори. Вежі й бані міста виднілися зразу за ними, підсвічені червоним світлом західного сонця. «Та ні, яке ще місто.» Сельорис не вважався повноправним містом — ним правили зі Старого Волантиса. Тут панували інакші звичаї, ніж на Вестеросі. На чардаку з’явилася Лемора, за нею услід — принц. Побачивши Тиріона, жінка кинулася до нього і обійняла. — Мати милосердна! Ми молилися за вас, Хугоре. «Скажи, що ти молилася — ніхто інший не вміє.» — Не ображатимуся на вас за те. Вітання Молодого Грифа були менш палкими. Принцик супився, ображений, що йому не дозволили піти з «Соромливої діви» разом із Яндрі та Ізільєю. — Ми прагнемо вас уберегти, — казала йому Лемора. — Зараз такі непевні часи… Хальдон Півмаестер додав подробиць: — На шляху від Смутку до Сельорису ми тричі бачили вершників, що рухалися на південь уздовж східного берега. То були дотракійці. Одного разу під’їхали так близько, що ми чули теленькання дзвіночків у косах. Уночі за східними пагорбами виднілися їхні вогнища. Повз нас пропливло кілька бойових кораблів — волантинських річкових галер, повних вояків-невільників. Вочевидь, тріархи бояться нападу на Сельорис. Тиріон швидко второпав, що до чого. Єдиний серед значних поселень на Ройні, Сельорис стояв на східному її березі — тому був значно вразливіший до нападу коневладців, ніж міста-посестри через річку. «Але що тут за здобич? Якби я був хал, то вдав би напад на Сельорис, примусив волантинців кинутися на його захист, а сам повернув би на південь і хутко помчав на Волантис…» — Я вмію тримати в руках меча! — наполягав Молодий Гриф. — Навіть найхоробріші з ваших предків у лиховісні часи тримали коло себе Королегвардію. Лемора перевдяглася з шат септи у вбрання, що пасувало б радше дружині чи доньці заможного купця. Тиріон пильнував її, скільки ставало очей. Легка була справа — винюхати правду з-під фарбованого синню волосся Грифа та Молодого Грифа. Яндрі та Ізілья начебто були тими, кого з себе вдавали. Качур, навпаки, ламав із себе більше, ніж був вартий насправді. А от Лемора… «Хто вона така? Чому й навіщо вона тут? Певно, що не за гроші. Хто їй цей принц? Та й чи септа вона взагалі?» Хальдон теж помітив переміну одягу. — Що нам думати про таку раптову зраду святої віри? Як на мене, вам, Леморо, краще ходити вдягненою септою. — Як на мене, їй краще ходити голою септою, — заперечив Тиріон. Лемора кинула на нього докірливий погляд. — Ой леле, яка лукава душа! Вбрання септи уголос проказує про Вестерос і може привернути до нас зайві очі. Вона обернулася до принца Аегона. — Бачите, ви не самі тут мусите ховатися від людей. Але хлопця її слова не вгамували. «Хай бездоганний принц, але все ще наполовину дитина. Без знання світу та його скорбот.» — Принце Аегоне, — мовив Тиріон, — коли вже ми обоє застрягли на цьому човні, чи не вшануєте мене грою в цивасу? Перебудемо кілька нудних годин. Принц кинув на нього сторожкий погляд. — Мені та циваса вже в печінках сидить. — Згоден. Суцільні програші карликові дуже дратують печінку. Це вкололо гонор хлопця — саме так, як Тиріон і сподівався. — Несіть дошку і фігури. Цього разу я вас розчавлю. Вони грали, схрестивши ноги на чардаку позаду надбудови. Молодий Гриф вишикував військо для нападу — дракон, слони та важка кіннота стояли попереду. «Звички гарячої юності — зухвалість та необачність. Ставить усе під удар заради швидкої перемоги.» Він дозволив принцові зробити перший хід. Хальдон стояв позаду і спостерігав за грою. Коли принц сягнув по дракона, Тиріон відкашлявся. — На вашому місці я б зачекав. Це помилка — зарано виводити дракона. — І посміхнувся лагідно та невинно. — Ваш батько знав, якою небезпекою загрожує надмірне зухвальство. — Ви знали мого справжнього батька? — Бачив його двічі або тричі… але ж мені було тільки десять років, коли Роберт його вбив. Мій власний батечко тоді ховав мене під скелею. Ні, я не можу стверджувати, що знав принца Раегара. Не так, як ваш удаваний батько. Князь Конінгтон був найсердешнішим принцовим другом, адже так? Молодий Гриф прибрав з очей кучерик блакитного волосся. — Вони разом служили зброєносцями у Король-Березі. — Який вірний друг — наш князь Конінгтон. Лишень подумати: зберіг відданість онукові короля, що забрав усі його землі та титули і випхав у вигнання. Оце справді шкода. Інакше любий приятель принца Раегара міг би стати в пригоді, коли мій батько громив Король-Берег — приміром, не дати розтрощити голівку дорогоцінного синочка того ж таки принца Раегара об замкову стіну. Хлопець зашарівся. — То був не я. Вам казали. То був син одного кожум’яки зі Сцяного Кутка, в якого мати померла з пологів. Батько продав сина Варисові за глек вертоградського золотого — дітей у нього було вдосталь, а от вертоградського золотого він ніколи не куштував. Варис віддав хлопчину зі Сцяного Кутка моїй вельможній матінці, а мене виніс геть. — Отакої! — Тиріон посунув слонів. — І коли сцяного принца гарненько вколошкали, євнух закинув вас аж за вузьке море своєму жирному приятелеві-сирному королю, а той сховав на човні та знайшов вельможу-вигнанця, що раденький був назватися вашим батьком. Захоплива виходить оповідка. Співці такого набрешуть про вашу втечу, коли ви сядете на Залізний Престол… звісно, якщо спершу наша прекрасна Даяенерис візьме вас за чоловіка. — Візьме. Мусить узяти. — Мусить? — Тиріон поцокав язиком. — Королеви не люблять чути таких слів. Погоджуся, що ви бездоганний принц — розумний, вродливий, хоробрий, мрія кожної красної діви при кожному дворі. Проте Даянерис Таргарієн — не красна діва при чиємусь дворі. Вона — удовиця дотракійського хала, матір драконів і руйнівниця міст. Аегон Завойовник з цицьками. Не така легка справа — схилити її до шлюбу, якщо вона раптом не схоче. — Схоче! — вигукнув принц Аегон, але голос його бринів тривогою. Вочевидь, він досі ніколи не розглядав можливість, що його майбутня наречена відмовить йому в шлюбі. — Що ви можете про неї знати? Принц підняв важку кінноту і гучно гепнув нею об дошку. Карлик знизав плечима. — Я знаю, що вона прожила усе дитинство у вигнанні, зубожіла, жива самими лише мріями та змовами, тікаючи від міста до міста, завжди налякана, ніколи не убезпечена, без жодного друга, крім напівбожевільного брата… який продав її цноту дотракійцям за обіцянку війська для вторгнення на Вестерос. Я знаю, що десь там у трав’яному краї з яєць налупилися її дракони. І так само з яйця вилупилася вона. Я знаю, що вона гордовита і гоноровита. А як інакше? Що їй лишилося, крім гонору? Я знаю, що вона сильна. А як інакше? Дотракійці зневажають слабкість. Якби Даянерис була слабка, то загинула б разом із Візерисом. Я знаю, що вона люта до ворогів. Астапор, Юнкай та Меєрин — наочні докази. Вона перетнула трав’яні степи та червону пустелю, пережила напади вбивць, змови, чорну химородь, оплакувала брата, чоловіка та сина, стерла міста работорговців на порох маленькою ніжкою в вишуканій сандалі. Уявіть собі, що ви приходите до такої королеви, наче якийсь жебрак, і кажете: «Доброго раночку вам, тітонько. Я ваш небіж, Аегон, щойно повернувся з мертвих. Усе життя ховався на човні, але нещодавно змив блакить із волосся і хочу собі дракона, ну будь ласочка, одненького… ой, а чи казав я, що мої права на Залізний Престол вищі від ваших?» Як гадаєте, що вона вам відповість? Аегоновими вустами пробігла судома люті. — Я не прийду до тітки жебраком! Я прийду її кревним родичем, із військом за спиною! — Не вельми великим військом. — «Оце розпалився!» Тиріонові мимохіть пригадався Джофрі. «Я маю хист сердити принців.» — А королева Даянерис має велике, і аж ніяк не завдяки вам. Тиріон посунув арбалетників. — Кажіть, що хочте, але вона стане мені дружиною! Князь Конінгтон подбає. Я довіряю йому так, наче він — моєї власної крові. — Тоді за дурня тут, напевне, слід вважати не мене. Не довіряйте нікому, мій принце. Ані вашому маестрові без ланцюга, ані удаваному батькові, ані шляхетному Качурові, ані чарівній Леморі, ані іншим вірним друзям, що виростили вас із насінини. А понад усе не довіряйте сирному королю, Павукові та малій драконовій королеві, з якою хочете одружитися. Від невпинної недовіри вам буде кисло в животі й не спатиметься уночі, але це краще, ніж довгий сон без кінця. — Карлик посунув чорного дракона поперек гірського хребта. — Але що я можу знати? Ваш удаваний батько — зацний вельможа, а хто я? Мала потворна мавпа. І все ж я вчинив би інакше. Його слова захопили увагу малого. — Наскільки інакше? — Якби був на вашому місці? Рушив би на захід, не на схід. Висадився б у Дорні та підняв корогви. Семицарство ніколи не буде дозрілішим для загарбання, ніж просто зараз. На Залізному Престолі сидить король-хлопчак. На півночі — безлад, річковий край спустошено, Штормолам та Дракон-Камінь у владі бунтівника. Щойно прийде зима, почнеться голод. І хто ж мусить дати всьому ради? Хто править малим королем, який править Семицарством? Хто ж, як не моя мила сестра! Бо нікого іншого нема. Братик Хайме прагне битви, а не влади. Він утік від кожної подарованої долею можливості правити, наче від чуми. З дядька Кевана вийшов би пристойний намісник на державі, якби хтось увіпхнув йому владу просто в руки. Але сам він по неї не потягнеться. Боги виліпили його помічником, а не очільником. — «Боги не боги… радше мій славетний батечко.» — Мейс Тирел радо вхопив би пірнач влади, але моя власна рідня нізащо не розступиться, щоб підпустити його до престолу. Станіса усі ненавидять. І хто ж лишається? Серсея! — Вестерос роздерто на шматки, він спливає кров’ю, і моя мила сестра, не сумніваюся, просто зараз намагається залікувати його рани… сіллю і оцтом. Серсея така ж милостива, як король Маегор, неупереджена, як Аегон Негідний, мудра, як Навіжений Аерис. Вона ніколи не забуває образ — хоч справжніх, хоч удаваних. Вона сприймає обережність за боягузство, а незгоду — за бунт. А ще вона дуже жадібна. Жадібна до влади, до шани, до кохання. Томенове царювання від самого початку було підкріплене та убезпечене всіма союзами, які мій панотець зумів так майстерно вибудувати. Але скоро вона їх усі знищить, один за одним. Висадіться, підніміть корогви — і люди ринуть до вас. За вашу справу стане велике панство, дрібне лицарство, простолюддя. Але не чекайте надто довго, мій принце. Слушний час довго не триватиме. Приплив, який несе вас угору, скоро почне спадати. Подбайте, щоб досягти Вестеросу перед тим, як моя сестра втратить владу, віддавши її комусь здібнішому та розумнішому. — Але ж, — відповів принц Аегон, — без Даянерис та її драконів ми не маємо надії на перемогу! — Вам і не треба перемагати, — мовив Тиріон. — Вам лише треба підняти прапори, скликати прибічників і триматися, доки Даянерис не прибуде з’єднати свою потугу з вашою. — Ви казали, що вона може не схотіти мене за чоловіка. — Ну може, трохи перебільшив. Може, вона зглянулася б на вас із жалю, якби ви гарненько благали її про шлюб. — Карлик знизав плечима. — Та чи хочете ви ставити долю свого престолу на жіночу примху? Але руште на Вестерос… і ви вже не жебрак, а бунтівник, пошукач престолу. Зухвалий, безстрашний, справжній пагін дому Таргарієн, що рухається слідами Аегона Завойовника. Одним словом — дракон. — Я ж вам казав, що знаю нашу малу королеву. Хай вона почує, що начебто вбитий син її брата Раегара досі живий, що цей відважний юнак знову підняв драконовий прапор пращурів на Вестеросі, що він б’ється у відчайдушній спробі помститися за батька і повернути Залізний Престол домові Таргарієн, що його зусібіч обсідають вороги… і вона полетить до вас, як тільки понесуть вітер і вода. Ви ж останній з її роду, а ця Матір Драконів, Трощителька Кайданів… вона понад усе рятівниця, спасителька. Дівчина, що потопила невільницькі міста у крові замість лишити чужинцям їхні кайдани, аж ніяк не зможе покинути сина її власного брата в годину біди. І коли вона досягне Вестеросу та вперше вас побачить — отоді ви зустрінетеся як рівні, чоловік та жінка, а не королева і прохач милості. Як вона зможе вас не покохати, питаю я? — Посміхаючись, він ухопив свого дракона і перелетів ним через дошку. — Сподіваюся, ваша милість мені пробачать. Ваш король у пастці. Смерть за чотири ходи. Принц вирячився на гральну дошку. — Але мій дракон… — …надто далеко, щоб вас урятувати. Вам треба було вивести її до середини битви. — Але ви казали… — Я брехав. Не слід довіряти нікому. А дракона тримати якнайближче. Молодий Гриф скочив на ноги і перекинув дошку. Фігури циваси розлетілися навсібіч, застрибали і покотилися чардаком «Соромливої діви». — Підніміть! — наказав юнак. «Може, він і справді Таргарієн.» — Воля вашої милості. Тиріон став на карачки і заходився повзати чардаком, збираючи фігури. Коли на «Діву» повернулися Яндрі та Ізілья, вже почало смеркатися. За ними трусив попихач, штовхаючи поперед себе возика, накладеного запасами харчів: лантухами солі та борошна, свіжозбитим маслом, брилами сала, загорнутими у лляні рушники, торбами яблук, груш та помаранчів. Яндрі ніс на одному плечі барило вина, а Ізілья тягла на обох своїх щуку завбільшки з Тиріона. Побачивши карлика на іншому кінці містка, Ізілья зупинилася так раптово, що Яндрі врізався у неї, а щука трохи не вислизнула назад у річку; врятував рибину Качур, який поспіхом кинувся на допомогу. Ізілья вирячилася на Тиріона палаючими очима і пхнула в його бік химерно складені три пальці. «Відганяє зло.» — Дай-но допоможу з рибою, — мовив карлик до Качура. — Ні! — гарикнула Ізілья. — Не зачіпай! Торкайся лише того харчу, який сам їстимеш! Карлик підняв обидві руки. — Гаразд, як скажете. Яндрі гупнув барило на чардак човна. — Де Гриф? — запитав він Хальдона. — Спить. — То розбуди. Маємо новини, які йому краще знати. Ім’я королеви — на кожному язику в Сельорисі. Кажуть, вона досі сидить у Меєрині, обложена з усіх боків. Якщо вірити пліткам на базарі, скоро Старий Волантис рушить проти неї війною. Хальдон стиснув губи. — Балачки риботорговців — то ще не новини, яким можна вірити. І все ж Гриф захоче про це почути. Ви ж його знаєте. З цими словами Півмаестер пішов донизу. «Дівчина досі не рушила на захід.» Напевне, мала вагому причину. Між Меєрином та Волантисом пролягало більше двох тисяч верст пустель, гір, боліт і руїн, не рахуючи Мантариса з його зловісною славою. «Кажуть, то місто чудовиськ. Але якщо вона рушить суходолом, де ще їй шукати харчів та води? Морем було б швидше, але ж раптом вона не має кораблів…» Коли Гриф нарешті з’явився на чардаку, щука сичала і бризкала над жарівницею, а Ізілья клопоталася над нею, вичавлюючи лимон. Сердюк мав на собі кольчугу і вовчий кожух, м’які шкіряні рукавиці, темні вовняні штани. Якщо він і здивувався, побачивши Тиріона на ногах, то нічого не виказав своїм звично насупленим обличчям. Він відвів Яндрі до стерна, де вони стиха побалакали — надто тихо, щоб Тиріон міг почути. Відтак Гриф махнув до Хальдона. — Треба дізнатися, чи є правда у цих чутках. Ходіть на берег і дізнайтеся, що зможете. К’яво напевне знатиме — якщо знайдеться. Спробуйте у «Річковику» і «Мальованій черепасі». Інші його місця знаєте самі. — Знаю. І карлика з собою візьму. Чотири вуха краще за два. До того ж… ви знаєте, який він ласий до циваси. — Гаразд, воля ваша. Повертайтеся до світанку. Якщо станеться затримка — хай з якої причини — шукайте шлях до «Золотої Дружини» самотуж. «Говорить, як вельможний пан, а бреше, що хам» — подумав Тиріон, але думку свою лишив при собі. Хальдон вбрався у кобеняка з каптуром; Тиріон змінив своє нещодавно пошите блазенське вбрання на щось сіре і непоказне. Гриф дав кожному по гаманцю срібла зі скриньок Іліріо. — На розв’язування язиків, — буркнув він. Поки вони рухалися уздовж берега, присмерк змінився пітьмою. Деякі кораблі, що вони проминали, здавалися покинутими, їхні містки було втягнуто. На інших юрмилися озброєні люди, кидали на них підозріливі погляди. Під мурами міста над ятками горіли ліхтарики з пергамену, заливаючи бруківку на дорозі калюжами кольорового світла. Тиріон спостерігав, як Хальдонове обличчя ставало зеленим, потім червоним, потім ліловим. За мішаниною чужинських мов він почув чудернацьку музику, що долинала звідкілясь згори — тонке сопілчане вищання у супроводі барабанів. Десь позаду гавкав пес. А навколо буяло свято кохання за гроші. На річці, на морі — порт є порт, а де жеглярі, там і хвойди. «Може, батько саме про це казав? Може, саме в морі місце шльондрам?» Повії Ланіспорту або Король-Берега були вільними жінками, а їхні посестри у Сельорисі — невільницями, про що свідчила сльоза, виколота під правим оком. «Старі, як смертний гріх, і вдвічі бридкіші.» На таких надивишся — то й не захочеш більше. Тиріон відчував на собі їхні очі, поки шкутильгав мимо, чув шепітки та хихотіння, прикриті долонями коло рота. «Наче карлика ніколи не бачили, тьху.» На варті річкової брами стояла чата волантинських списників. Світло смолоскипів виблискувало на сталевих пазурах, що витикалися з їхніх рукавиць. Шоломи були зроблені в подобі хижих тигрячих писків, а обличчя під ними позначені зеленими смугами на обох щоках. Вояки-невільники Волантису страшенно пишалися своїми тигровими смугами — Тиріонові це було відомо. «А чи хочуть вони свободи? — запитав він себе. — Що б вони зробили, якби мала королева зробила їм такий дарунок? Хто вони, якщо не тигри? Хто я такий, якщо не лев?» Один із «тигрів» уздрів карлика і мовив щось, насмішивши інших. Коли подорожні досягли воріт, стражник стягнув свою пазурясту рукавицю та іншу, спітнілу, під нею, затиснув карликові шию ліктем і грубо потер йому голову іншою рукою. Тиріон надто злякався, щоб опиратися — все сталося за один удар серця. — Він мав якусь причину так робити? — запитав карлик Півмаестра, трохи опанувавши себе. — Він каже, що як почухати голову карликові, то це на щастя, — відповів Хальдон, перемовившись зі стражником його рідною мовою. Тиріон примусив себе посміхнутися. — Скажіть йому, що посмоктати карликові прутень — навіть на більше щастя. — Ліпше не казати. Тигри відомі гострими зубами. Інший стражник махнув їм рукою, щоб проходили крізь браму, нетерпляче замахав смолоскипом. І ось Хальдон Півмаестер першим ступив до власне міста Сельорис, а Тиріон сторожко посунув за ним на кульгавих коротких ніжках. Попереду простягся великий майдан. Навіть о цій годині він був повен людей і палав вогнями. На залізних ланцюгах над дверима заїздів та будинків утіхи гойдалися ліхтарі — всередині міста вони були не з паперу чи пергамену, а з кольорового скла. Праворуч перед храмом червоного каменю палала ніч-ватра. Жрець у криваво-червоних шатах стояв на високому ґанку храму, просторікуючи перед невеличким натовпом, що зібрався навколо вогню. Далі перед корчмою сиділи подорожні та грали в цивасу, п’яні вояки заходили та виходили з закладу, що вочевидь являв собою бурдей, якась жінка виганяла мула зі стайні, відчайдушно лупцюючи. Повз них проторохкотіла двоколісна гарба, яку тягнув маленький білий слон. «Спершу здається, наче тут зовсім інший світ, — подумав Тиріон. — Та якщо придивитися, не такий він вже й відмінний від того, що я знаю.» Над майданом царювала велетенська мармурова подоба людини без голови, але у неймовірно пишному візерунчастому обладунку, верхи на бойовому коні, спорядженому схожим чином. — Цікаво, хто це такий? — запитав Тиріон. — Тріарх Хоронно. Волантинський звитяжець з Кривавого Століття. Його щороку обирали тріархом протягом сорока років, поки він не втомився обиратися і не оголосив себе довічним тріархом. Волантинці його дотепу не зрозуміли і невдовзі прирекли на смерть — прив’язали до двох слонів і розірвали навпіл. — Чому ж тоді його зображують без голови? — Бо він був тигр. Коли до влади прийшли слони, їхні прибічники стали дибки і вчинили погроми, повідбивавши голови бовванам тих, кого винуватили у війні та розруху. — Хальдон знизав плечима. — Такі часи були — що поробиш. Ходімо послухаємо, про що там розводиться жрець. Можу присягнутися, я чув ім’я Даянерис. На іншому боці майдану вони влилися у натовп, що дедалі зростав коло червоного храму. Оточений місцевими мешканцями, що височіли над ним вежами, маленький чоловічок не бачив геть нічого, крім їхніх дуп. Йому було чутно кожне слово, яке вимовляв жрець — та від того не стало легше, бо він майже нічого не розумів. — Ви тямите, що він там розказує? — запитав Тиріон Хальдона посполитою мовою. — Тямив би, якби мені карлик коло вуха не дзижчав. — Я не дзижчу! Тиріон схрестив руки і озирнувся на обличчя жінок і чоловіків, які спинилися послухати. Хай куди падав його погляд — усюди він бачив наколоті на шкірі малюнки. «Невільники. Тут четверо з кожних п’яти — раби.» — Жрець закликає волантинців піти на війну, — мовив Півмаестер, — але на боці правди, воїнами Господа Світла, Ра-Гльора, котрий створив сонце та зорі й вічно бореться проти пітьми. Нієсос і Малакво відвернули обличчя від світла, каже він, серця їхні запаморочили жовті гарпії зі сходу. Каже… — Дракони! Це слово я зрозумів. Він казав про драконів. — Саме так. Дракони з’явилися, щоб понести її до слави. — Її? Даянерис? Хальдон кивнув. — Бенерро надіслав своє слово з Волантису. Її поява — це справдження стародавнього пророцтва. З диму та солі народилася вона, щоб наново пересотворити світ. Вона є Азор Ахай відроджений… її перемога над пітьмою принесе літо, що ніколи не скінчиться… сама смерть зігне коліна, схилиться у покорі, а всі вої, що загинуть за її справу, будуть відроджені… — Чи мушу я відроджуватися у цьому самому тілі? — запитав Тиріон. Тим часом юрба збільшувалася, тиснява навколо погіршувалася. — Хто такий Бенерро? Хальдон підняв брову. — Верховний жрець червоного храму в Волантисі. Полум’я Правди, Світло Мудрості, Перший Слуга Господа Світла, Раб Ра-Гльора. Тиріон стрічав за життя лише одного червоного жерця, Тороса Мирійського — череватого приязного п’яничку, котрий при дворі Роберта тільки те й робив, що цмулив найкращі вина королівських льохів та підпалював мечі для лицарських бугуртів. — Дайте мені жерців гладких, зіпсованих, байдужих до своєї віри, — мовив він Хальдонові. — Тих, що полюбляють сидіти на м’яких шовкових подушках, куштувати смачні страви та мацати молоденьких хлопчиків. Найгірший клопіт чинять ті, які справді вірять у своїх богів. — Цей клопіт ми, напевне, обернемо на нашу користь. Я знаю, де нам шукати відповідей. Хальдон повів його повз безголового тріарха до великого кам’яного заїзду, що визирав на майдан. Над його дверима висів гребінчастий панцир велетенської черепахи, розмальований болісно яскравими кольорами. Усередині, неначе віддалені зірки, блимало з сотню тьмяних червоних свічок. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом та прянощами. Дівчина-невільниця з черепахою на щоці наливала світле зелене вино. Хальдон зупинився у дверях. — Отам. Ті двоє. У окремому ванькирі за столиком для циваси сиділи двоє, мружачись на фігури при світлі червоної свічки. Один був кощавий, жовтий обличчям, з чорним волоссям, що вже рідшало, і гострою шаблею носа. Інший мав широкі плечі, кругле черево і рясні звивисті кучері, що падали йому нижче коміра. Жоден не зізволив підняти очі від гри, доки Хальдон не поставив між ними стільця і не промовив: — Мій карлик грає в цивасу краще за вас обох укупі. Здоровань здійняв очі, зневажливо зиркнув на прибульців і сказав щось мовою Старого Волантису — надто швидко, щоб Тиріон мав надію зрозуміти. Тонший з супротивників відкинувся на спинку стільця. — Продається? — запитав він посполитою мовою Вестеросу. — Тріарховому звіринцю рідкісних істот бракує карлика, що грає в цивасу. — Йолло не є невільником. — Яка жалість. Кощавий посунув оніксового слона. Потойбіч столика чолов’яга з алябастровим військом невдоволено закопилив губи і зрушив важку кінноту. — Схибили! — мовив Тиріон. «Вліз у бійку — чуба не жалій.» — Таки-так, — додав кощавий і відповів власною важкою кіннотою. Ще кілька стрімких ходів один за одним — і нарешті кощавий посміхнувся та вимовив: — Смерть, друже мій. Здоровань трохи повитріщався на дошку розлюченими очима, тоді встав і загарчав щось власною мовою. Супротивник засміявся. — Та годі вам! Карлик зовсім не такий смердючий, як ви кажете. Він майнув Тиріонові на порожній стілець. — Прошу сідати, малий чоловіче. Покладіть срібло на стіл, і ми поглянемо, що ви тямите у грі. «У якій саме?» — кортіло перепитати Тиріонові. Та натомість він мовчки видерся на стільця. — Я краще граю з повним черевом та чаркою вина при боці. Кощавий згідливо обернувся і покликав дівчину, щоб принесла їсти та пити. Хальдон мовив: — Вельмишановний К’яво Ногарис служить тут у Сельорисі на митниці. Я ще ніколи не перемагав його в цивасу. Тиріон зрозумів натяк. — Можливо, мені пощастить більше. Він розв’язав гаманця і почав складати стосиком коло дошки срібні монети, аж доки К’яво не посміхнувся вдоволено. Поки супротивники розставляли фігури, ховаючись за перешкодою, Хальдон почав розмову: — Що чути з пониззя? Чи буде війна? К’яво знизав плечима. — Юнкайці хочуть, щоб була. Кличуть себе Мудрими Хазяями. Про мудрість нічого не скажу, але хитрості їм не бракує. Їхній посол прийшов до нас зі скринями золота і коштовних каменів, привіз дві сотні рабів — соковитих дівчат, гладкошкірих юнаків, навчених науки семи зітхань. Я чув, їхні бенкети важко забути, а хабарі важко унести в руках. — Юнкайці підкупили ваших тріархів? — Лише Нієсоса. — К’яво прибрав перешкоду і вивчив розташування Тиріонового війська. — Малакво старий і беззубий, але все одно тигр, а Доніфос не повернеться на посаду тріарха. Місто жадає війни. — Навіщо? — зачудувався Тиріон. — Меєрин лежить за довгі версти через море. Якої образи завдала ця мила дитина Старому Волантисові? — Мила? — зареготав К’яво. — Та якщо правдива хоч половина пліток з Невільницької затоки, ця дитина — справжнє чудовисько! Кажуть, вона спрагла до крові. Кажуть, одного слова незгоди досить, щоб тебе наштрикнули на палю і лишили помирати довгою смертю. Кажуть, вона ворожбитка, що годує драконів плоттю щойно народжених немовлят, кривоприсяжниця, що блазнить на богів, порушує угоди про мир, погрожує послам і звертає гнів навіть на тих, хто служить їй правдою. Кажуть, її хіть неможливо втамувати, вона злягається з чоловіками, жінками, євнухами, навіть із собаками та дітьми, і лихо тому коханцеві, який її не вдовольнить. Вона дарує своє тіло чоловікам, щоб тримати їхні душі в неволі. «О, то добре, — подумав Тиріон, — хай віддасть мені тіло і залюбки забирає душу; однак вона в мене мала та спотворена.» — Кажуть, — відповів Хальдон. — Але хто каже? Невільникарі, торговці людьми, яких випхали з Астапору та Меєрину. То все брудні наклепи. — Найкращі наклепи завжди присмачено правдою, — повчально мовив К’яво. — Справжній гріх дівчиська годі заперечувати. Нахабне створіння насмілилося знищити торгівлю рабами, яка ніколи не обмежувалася лише Невільницькою затокою. Торговельні шляхи біжать морями навколо всього світу, а драконова королева добряче скаламутила на них воду. За Чорною Стіною вельможі стародавніх родів погано сплять, дослухаючись, як їхні кухонні невільники гострять довгі ножі. Раби вирощують нам їжу, прибирають на вулицях, навчають дітей, чатують на мурах, веслюють на галерах, б’ються за нас у битвах. А тепер, коли вони дивляться на схід, то бачать там сяйво юної королеви, трощительки кайданів. Стара Кров цього не потерпить. Бідарі Волантису теж ненавидять її. Навіть найниціший жебрак у місті знає, що за станом він вищий за раба. Драконова королева позбавляє їх цієї розради. Тиріон посунув списників. К’яво відповів легкою кіннотою. Тиріон зрушив арбалетників на одну клітину і мовив: — Червоний жрець отам ззовні, здається, переконаний, що Волантисові слід воювати за срібну королеву, а не проти неї. — Червоним жерцям незле тримати язики за зубами, — відповів К’яво Ногарис. — Між їхніми прибічниками та вірянами інших богів уже сталися сутички. Здається мені, Бенерро сам накличе собі на голову гнів, і то не богів. — Про що це ви? — перепитав карлик, граючись зі своєю легкою піхотою. Волантинець махнув рукою. — У Волантисі тисячі рабів та відпущенців щовечора збираються на майдані перед храмом послухати, як Бенерро верещить про криваві зірки та вогняний меч, який очистить світ. Він проповідує, що Волантис згорить дощенту, якщо тріархи піднімуть зброю проти срібної королеви. — Таке пророцтво вмію скласти і я. Ой, вечеря! Вечеря складалася з тарелі смаженої козятини, покладеної на скибочки цибулі. М’ясо було запашне, добре приправлене, чорне ззовні, червоне та соковите всередині. Тиріон відщипнув шматочок; страва обпекла йому пальці, але смакувала так, що він несамохіть потягся за наступним шматком. М’ясо запивалося світло-зеленим волантинським напоєм, який найбільше скидався на вино з усього, що він пив останнім часом. — Дуже смачно, — оголосив він, піднімаючи дракона. — Ось наймогутніша фігура у цій грі, — проказав Тиріон далі, прибираючи з дошки одного зі слонів К’яво. — А Даянерис Таргарієн має трьох. Так кажуть. — Трьох, — погодився К’яво, — проти тричі трьох тисяч ворогів. Граздан мо’Ераз — не єдиний посол, що поїхав з Жовтого Міста шукати допомоги. Коли Мудрі Хазяї виступлять проти Меєрину, поруч із ними битимуться легіони Нового Гісу. Толосці. Елірійці. Навіть дотракійці. — Дотракійці стоять у вас самих просто за воротями, — нагадав Хальдон. — То хал Поно! — відмахнувся блідою долонею К’яво. — Коневладці приходять, ми даруємо їм подарунки, коневладці забираються геть. Він знову посунув свою метавку, зімкнув пальці навколо Тиріонового алябастрового дракона, зняв його з дошки. Далі почалася різанина, хоча карлик протримався ще з десяток ходів. — Настав час гірких сліз, — мовив К’яво нарешті, забираючи собі стосик срібла. — Ще гру? — Нема потреби, — відповів Хальдон. — Мій карлик спізнав науку сумирності. Гадаю, нам час вертатися на човен. Ззовні на майдані досі палала ніч-ватра, але жрець уже пішов, і натовп давно розсіявся. З вікон бурдею блимали свічки, зсередини долітав жіночий сміх. — Ніч лише почалася, — мовив Тиріон. — К’яво міг нам не все розказати. А хвойди чують дуже багато від чоловіків, яким служать. — Невже тобі так нестерпно без жінки, Йолло? — Мені набридли дві мої нинішні коханки: лівиця та правиця. Пошукаю якоїсь іншої. «Може, саме у Сельорисі шльондрам місце. Тайша може бути просто там, просто зараз — зі сльозою, виколотою на щоці.» — Я ледь не потонув. Після таких поневірянь чоловікові треба жінку. А ще ж треба переконатися, що в мене пуцька не скам’яніла. Півмаестер реготнув. — Тоді почекаю на тебе у харчівні коло брами. Не вештайся там надто довго. — Про це не бійтеся. Більшість жінок намагаються здихатися мене якнайскоріше. Бурдей був дещо скромніший за ті, до яких карлик вчащав у Ланіспорті чи Король-Березі. Власник не розмовляв жодною іншою мовою, крім волантинської, але дзенькіт срібла зрозумів без слів і одразу повів Тиріона проходом до довгого передпокою, де повітря повнилося солодкими пахощами і скніли з нудьги чотири роздягнені у тій чи іншій мірі невільниці. Дві з них, як йому здалося, побачили вже щонайменше сорок власних іменин; наймолодшій було років п’ятнадцять чи шістнадцять. Жодна не виглядала так потворно, як хвойди біля пришибів, хоча і красунь серед них не знайшлося. Одна була безперечно вагітна, інша — просто гладка, ще й із залізними кільцями у сосках. Усі чотири мали сльози на щоці під одним оком. — Ви маєте дівчину, щоб розмовляла мовою Вестеросу? — запитав Тиріон. Власник примружився, не розуміючи; тоді Тиріон повторив запитання високовалірійською. Цього разу чолов’яга допетрав два-три слова і відповів волантинською; карлик розібрав щось на кшталт «дівчина звідти, де сонце сідає». Напевне, це мало означати дівчину з Семицарства. Така у закладі знайшлася лише одна, і вона не була Тайшею. Дівчина мала веснянкуваті щоки, тугі руді кучері на голові, що обіцяло веснянкуваті цицьки та рудизну між ніг. — Годиться, — мовив Тиріон. — І глек вина мені. Червоного, до червонястої плоті. Хвойда подивилася на його безносе обличчя, скрививши рота. — Гидуєш, дорогенька? О так, я істота доволі відразлива — мій рідний батечко багато б тобі розповів, якби не лежав гнилим трупом. Дівчина справді на вид була схожа на вестероську, але не тямила ані слова посполитою мовою. «Може, її спіймали якісь людолови ще дитиною.» Опочивальня тут була невеличка, зате мала мирійський килим на підлозі, а замість солом’яника — пухку перину. «Бачив я гірші місця.» — Скажеш мені ім’я? — запитав він, приймаючи келих вина з її рук. — Ні? Вино було міцне, кисле і перекладу не потребувало. — Та дідько з ним, з іменем. Задовольнюся твоєю піхвою. — І витер рота тилом долоні. — Ти колись злягалася з чудовиськом? То зараз не найгірший час для першого разу. Скидай лахи та лягай на спину, якщо твоя ласка. А ні — то й ні. Дівчина дивилася на нього, не розуміючи, доки він не забрав у неї глек вина і не задер спідницю їй на голову. Тоді нарешті вона второпала, чого від неї хочуть — щоправда, виявилася не найжвавішою з коханок. Але Тиріон так довго потерпав без жінки, що пролився їй усередину з третім поштовхом. І відкотився убік радше присоромлений, ніж задоволений. «Дарма я це зробив. На яку жалюгідну істоту я перетворився!» — Ти знаєш жінку на ім’я Тайша? — запитав він, дивлячись, як його сім’я капотить з неї на ліжко. Хвойда не відповіла. — Ти знаєш, де місце шльондрам? На це вона теж не відповіла. Спина їй була помережана сіткою рубців. «Ця дівка вже мертва. Я гойдав холодний труп.» Навіть очі вона мала якісь мертві. «Їй бракує сили навіть ненавидіти мене.» Йому закортіло вина. Багато вина. Він ухопив глек обіруч і підняв до вуст. Червоне вино потекло до горлянки і вниз підборіддям, закапотіло з бороди, просочилося крізь перину. В світлі свічки воно було таке ж темне, як вино, котрим отруїли Джофрі. Упоравшись із вином, Тиріон відкинув порожній глек, наполовину перекотився, наполовину переповз на підлогу, намацуючи нічний горщик. Але його не було. Шлунок скипів, і Тиріон опинився на колінах, вибльовуючи його вміст на килим — чудовий товстий мирійський килим, гарний та зручний, наче брехня. Хвойда болісно скрикнула зі страху. «У всьому звинуватять її» — зрозумів він і засоромився. — Зітни мені голову та надішли до Король-Берега, — закликав її Тиріон. — Моя сестра зробить тебе вельможною панією. І відтак тебе ніхто не шмагатиме. Цього дівчина теж не зрозуміла. Тому Тиріон просто розсунув їй ноги, вповз між них і оволодів нею ще раз. Принаймні це вона зрозуміла. Опісля вина вже не лишилося, і сил у нього теж, тому він зібгав одяг дівчини і кинув його до дверей. Вона зрозуміла натяк і втекла, лишивши його в темряві тонути у глибинах ліжка з периною. «Я такий п’яний, аж гидко.» Він не насмілювався заплющити очі, бо лякався заснути — за серпанком сну на нього чекав Смуток. Нескінченно видиралися вгору кам’яні сходи — круті, слизькі, зрадливі — а десь нагорі чекав Князь-у-Савані. «Не хочу стрічати Князя-у-Савані.» Тиріон сяк-так вліз у свої одежини і намацав шлях до виходу сходами. «Гриф із мене шкуру зніме. Та чом би й ні? Як хтось із карликів заслуговує на втрату останнього шматка шкури, то це я.» На півдорозі униз він втратив рівновагу, але якось примудрився, спершись руками, обернути падіння сторчма на незграбний перекид колесом. Хвойди у нижньому передпокої витріщилися зачудовано, коли він при підніжжі сходів перекотився на ноги й подарував їм уклін. — Я жвавіший, коли п’яний. — Тиріон обернувся до власника. — Перепрошую, але я спаскудив вам килим. Дівчина не винна. Я заплачу. Він видобув з гаманця жменю монет і кинув їх чоловікові. — Біс! — пролунав за ним гучний басовитий голос. У кутку покою в тіні сидів гість із повією на колінах. «Я цієї дівчини не бачив. Бо якби бачив, то повів би нагору замість веснянкуватої.» Вона була молодша за інших, вродлива і струнка, з довгим сріблястим волоссям. Напевне, лисенійка… проте хазяїн колін під її сідницями походив з Семицарства. Дебелий, широкий у раменах, років сорок на вигляд, як один день, а чи й старший. Половина голови вже полисіла, зате щоки та підборіддя вкривала цупка стерня. Руками теж рясно росло волосся, витикаючись навіть з кісточок пальців. Тиріонові його вигляд не сподобався. А великий чорний ведмідь на вапенроку сподобався ще менше. «Вовна. У таку спеку він носить вовну. Хто ще, крім лицаря Вестеросу, здатен на таке божевілля?» — Приємно чути посполиту мову так далеко від домівки, — примусив він себе вимовити. — Але ви помиляєтеся щодо мене. Моє ім’я — Хугор Схил. Чи можу я, друже, пригостити вас кухлем вина? — Я вже досить надудлився. Лицар відштовхнув свою хвойду вбік і став на ноги. Пас із мечем висів на кілочку поруч нього; він зняв пас і витяг клинок. Сталь зашурхотіла по шкірі. Повії спостерігали зі жвавою цікавістю, виблискуючи світлом свічок у очах. Власник закладу кудись зник. — Тепер ти мій, Хугоре. Тікати було так само марно, як і опиратися. А п’яним, як чіп, годі було сподіватися навіть його перехитрувати. Тиріон безпорадно розвів руками і спитав: — То що ви зі мною робитимете? — Відвезу тебе, — відповів лицар, — до королеви. Даянерис Галацца Галаре прибула до Великої Піраміди у супроводі тузня Білих Грацій — вельможно уроджених дівчат, надто ще молодих, щоб служити свій рік у храмових садах насолоди. Виглядало це дуже мальовничо: велична гордовита стара в зеленому, оточена дівчатками у білих вбраннях та серпанках, неначе вкритих захисним покровом невинності. Цариця тепло привітала усіх і надіслала Місандею подбати, щоб дівчат погодували і розважили, поки вона поділяє особисту вечерю з Зеленою Грацією. Кухарі приготували надзвичайно смачну страву — ягня у меді, присмачене запашною тертою м’ятою, з малими зеленими смоквами, які вона так любила. Подавали їжу та стежили за келихами дві улюблені заручниці Дані: волоока дівчинка на ім’я К’єзза і худорлявий хлопчик, званий Гразхаром. Вони були братом і сестрою, родичами самій Зеленій Грації, яка привітала їх поцілунками і спитала, чи добре вони поводяться. — Вони обоє дуже милі та лагідні, — запевнила її Дані. — К’єзза іноді мені співає; у неї такий чарівний голос. Гразхара та інших хлопчиків пан Барістан навчає науки західного лицарства. — Вони кров від моєї крові, — мовила Зелена Грація, поки К’єзза наповнювала її келих темно-червоним вином. — Добре знати, що вони тішать вашу преосяйність. Сподіваюся додати вам утіхи й від себе. Волосся старої зовсім збіліло, шкіра була тонка, наче пергамен, але очі анітрохи не затуманилися роками, лишилися зеленими у колір вбрання — сумні очі, повні мудрості. — Якщо ваша преосяйність подарують мені зухвальство, ви… виглядаєте втомленою. Ви добре спите? Дані ледве зуміла стримати сміх. — Не занадто! Минулої ночі три карфійські галери під покровом ночі прокралися до Скахазадхану. «Материні Вої» випустили по їхніх вітрилах стріли, кинули їм на чардаки барила смоли, але галери швидко проскочили повз них і не отримали фатальних ушкоджень. Карфійці хочуть зачинити від нас річку, як уже зачинили затоку. І не самі — нещодавно до них приєдналося три галери з Нового Гісу та думбас із Толоса. Толосці відповіли на її прохання про союз тим, що проголосили хвойдою і висунули вимогу повернути Меєрин Великим Хазяям. Та навіть така відповідь була краща за відповідь Мантариса, яку прислали з караваном у кедровій скрині. Всередині Дані знайшла засолені голови трьох своїх послів. — Може, хоч ваші боги зможуть нам допомогти. Попрохайте їх надіслати такий вітер, щоб вимів галери з затоки. — Я молитимуся і приноситиму жертви. Можливо, боги Гісу почують мене. — Галацца Галаре ковтнула вина, не зводячи очей з Дані. — Шторми буяють не лише ззовні цих мурів, але й усередині. Минулої ночі загинули ще відпущенці — так мені казали. — Троє. — Слово відізвалося гіркотою в роті. — Боягузи вломилися до ткаль — відпущених з неволі жінок, які нікому не чинили зла, всього лише виробляли пречудові тканини. Подарований ними гобелен висить у мене над ліжком. Сини Гарпії розтрощили їхній верстат, зґвалтували ткаль і врізали їм горлянки. — Це ми вже чули. І все ж ваша преосяйність знайшли у собі мужність відповісти на свавілля милосердям. Ви не зашкодили жодній шляхетній дитині, яку тримаєте заручником. — Поки що ні. — Дані дуже заприязнилася до своїх юних вихованців. Хтось із них був сором’язливіший, хтось зухваліший, одні милі та лагідні, інші — похмурі й відлюдькуваті, але жоден не був винен у кривавих злочинах гарпій. — Якщо я повбиваю моїх джур і чашниць, хто наливатиме мені вино і подаватиме вечерю? — спитала вона, пробуючи жартом розрадити горе. Але жриця навіть не посміхнулася. — Голомозий, кажуть, згодував би їх вашим драконам. Смерть за смерть. За кожного вбитого Мідного Звіра він хоче крові дитини. Дані посовала їжу на тарелі, не насмілюючись навіть поглянути туди, де стояли Гразхар і К’єзза — боялася-бо, що зараз заплаче. «Голомозий має твердіше серце, ніж я.» Вони сварилися про заручників уже з півдесятка разів. — Сини Гарпії регочуть з нас у своїх пірамідах, — казав Скахаз лишень того ранку. — Який зиск із заручників, коли вам бракує рішучості зітнути їм голови? У його очах вона була всього лише слабкою жінкою. «Але з мене досить і Хазеї. Який зиск із миру, коли здобувати його доводиться кров’ю малих дітей?» — Вбивства на вулицях — не їхніх рук справа, — кволо вимовила Дані, звертаючись до Зеленої Грації. — Я не хочу прославити своє царювання різаниною невинних. — І за це Меєрин має до вас шану та дяку, — відповіла Галацца Галаре. — Ми чули, що астапорського царя-різника вже нема серед живих. — Його вбили власні вояки, яким він наказав іти на Юнкай. — Слова відгонили гіркою жовчю. — Ще не вистигло його тіло, як царський престол зайняв інший, назвавшись Клеоном Другим. Цей протримався вісім днів, перш ніж йому перетяли горло. Наступним царем проголосив себе його вбивця. Але підбічниця першого Клеона вирішила й собі царювати. Астапорці кличуть їх Цар-Горлоріз та Цариця-Хвойда. Посіпаки обох вінценосців чубляться між собою на вулицях, поки юнкайці з найманцями чатують за мурами. — Скорботні часи настали. Чи приймуть ваша преосяйність від мене одну пораду? — Ви знаєте, як я поціновую вашу мудрість. — То послухайте мене і нарешті одружіться. — А… — Дані саме цього і чекала. — Часто я чула від вас, як ви кличете себе юною дівчиною. Справді, на вигляд ви здаєтеся ще дитиною, надто юною та слабкою, щоб самотужки приймати на себе удари долі. Вам потрібен коло вас цар, який зможе полегшити тягар влади. Дані наштрикнула шматочок ягнятини, відкусила, повільно прожувала. — Скажіть-но мені, а чи зможе цей цар надути щоки й здмухнути галери Цзаро назад до Карфу? Чи зможе, ляснувши у долоні, зняти облогу з Астапора? Чи вкладе він їжу в роти моїх дітей, чи принесе мир на вулиці? — А ви самі можете це зробити? — запитала Зелена Грація. — Цар — ще не бог. Але сильна та рішуча людина на престолі здатна вдіяти багато. Коли мій народ дивиться на вас, то бачить завойовницю з-за далеких морів, що прийшла захопити нас і забрати в неволю наших дітей. Цар може все змінити. Цар високого роду, чистої гіскарської крові зуміє примирити місто з вашим правлінням. Інакше, боюся, воно скінчиться так само, як почалося: вогнем і кров’ю. Дані знову посовала страву по тарелі. — І кого ж боги Гісу пророкують мені за царя та чоловіка? — Гіздахра зо’Лорака, — рішуче відповіла Галацца Галаре. Дані навіть не намагалася удати подив. — Чому саме Гіздахра? Скахаз теж із високого вельможного роду. — Скахаз є Кандаком, Гіздахр є Лораком. Хай пробачать мені ваша преосяйність, але не розуміти різниці означає не бути гіскарцем. Часто я чула про вас, що ви — крові Аегона Завойовника, Джаяхаериса Мудрого та Даерона Дракона. Вельможний Гіздахр походить від крові Маздана Могутнього, Хазрака Прекрасного і Цхарака Визволителя. — Його пращури так само мертві, як мої. Чи, може, Гіздахр викличе їхні тіні на захист Меєрину від ворогів? Мені потрібна людина з мечами та кораблями. А ви пропонуєте мені славетних предків. — Ми — старий народ. Предки багато важать для нас. Поберіться з Гіздахром зо’Лораком, народіть від нього сина — хлопчика, чиїм батьком буде гарпія, а матір’ю дракон. У ньому справдяться пророцтва, а вороги розтануть, як роса на сонці. «І він стане огирем, що покриє світ.» Дані вже трохи зналася на пророцтвах. Найголовніше — вони складалися зі слів, а слова були вітром. Не буде Лоракові сина, не буде спадкоємця, що з’єднає у собі дракона та гарпію. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя…» Лише тоді її черево знову народить нове життя… …але Даянерис Таргарієн мала й інших дітей — десятки тисяч, що привітали її як мати, коли вона звільняла їх від кайданів. Вона згадала Непохитного Щита, брата Місандеї, арфістку Райлону Рей, що грала таку прегарну музику. Жоден шлюб не поверне їх до життя, але якщо чоловік допоможе зупинити різанину, то вона винна цей шлюб хоча б своїм мертвим. «Якщо я поберуся з Гіздахром, чи не обернеться Скахаз проти мене?» Вона довіряла Скахазові більше, ніж Гіздахрові, але Голомозий на царському троні — то буде страшне лихо. Він надто швидкий на гнів, надто неохочий пробачати. Та й нема зиску в тому, щоб одружуватися з чоловіком, якого всі ненавидять гірше за неї. Гіздахра, принаймні, поважали в місті — скільки вона могла судити. — Що про це думає мій майбутній наречений? — спитала вона Галаццу Галаре. «Та й загалом про мене?» — Вашій милості досить лише запросити його. Вельможний Гіздахр чекає унизу. Пошліть по нього, коли ваша ласка. «Щось ти забагато собі дозволяєш, храмівнице» — сердито подумала цариця і королева, але проковтнула гнів і змусила себе посміхнутися. — Чом би й ні? Дані послала по пана Барістана і наказала старому лицареві привести до себе Гіздахра. — Тут високо підніматися. Хай Неблазні йому допоможуть. Коли вельможа нарешті видерся нагору, Зелена Грація саме скінчила страву. — З ласки вашої препишності, я вже піду. Вам зі шляхетним Гіздахром, певно ж, треба обговорити чимало справ. Стара витерла плямку меду з вуст, поцілувала К’єззу та Гразхара на прощання у чоло і накинула шовковий серпанок на обличчя. — А я повернуся до Храму Грацій і молитимуся богам, щоб показали моїй цариці шлях до мудрості. Коли жриця пішла, Дані дозволила К’єззі наповнити їй келих, відпустила дітей і наказала привести Гіздахра зо’Лорака. «Але якщо ляпне бодай слово про свої кохані бійцівські ями — їй-бо, накажу сторчака викинути з тераси.» Гіздахр мав на собі прості зелені шати, а зверху товсту підбиту камізелю. Він низько уклонився, коли ввійшов; обличчя його було похмуро-урочисте. — Невже ви не маєте для мене посмішки? — запитала Дані. — Хіба я така страхітлива? — Я завжди обачний у присутності такої шаленої та осяйної краси. То був непоганий початок. — Випийте зі мною. — Дані сама налила йому келих. — Ви знаєте, навіщо тут. Зелена Грація гадає, що коли я візьму вас за чоловіка, всі мої біди разом зникнуть. — Я б не робив таких гучних заяв. Люди народжуються боротися і страждати. Наші біди зникають лише зі смертю. Все ж я можу стати вам у пригоді. Я маю золото, друзів, певний вплив; у моїх жилах тече кров Старого Гісу. Я не був одружений, але маю двох тілесних дітей — хлопчика і дівчинку. Це означає, що я зможу подарувати вам спадкоємців. А ще — примирити місто з вашою владою і покінчити з підлим кровопролиттям на вулицях. — Справді? — Дані уважно розглядала його очі. — Але з якого дива Сини Гарпії складуть ножі заради вас? Ви є одним із них? — Ні. — А сказали б мені, якби були? Він засміявся. — Ні! — Голомозий має способи дізнатися правду. — Не маю сумніву, що Скахаз дуже скоро примусить мене зізнатися. День у його товаристві — і я стану одним із Синів Гарпії. Два дні зроблять мене самою Гарпією. Три — і з’ясується, що я вбив вашого батька у західних королівствах, ще коли був хлопчиком. Далі він настромить мене на палю, і ви зможете подивитися, як я вмираю… але різанина триватиме і далі. Гіздахр прихилився ближче. — Або ви можете одружитися зі мною і дозволити мені спробувати її зупинити. — Навіщо вам мені допомагати? Заради царського престолу? — Престол і корона мені пасуватимуть, не заперечую. Але я хочу не лише їх. Невже вас так дивує моє бажання захистити своїх співгородян — як ви захищаєте ваших відпущеників? Меєрин, ваша преосяйносте, не витримає ще однієї війни. То була гарна відповідь, яка здалася Дані чесною. — Я ніколи не хотіла війни. Я перемогла юнкайців і зглянулася на їхнє місто, хоча могла його пограбувати. Я відмовилася приєднатися до царя Клеона, коли він пішов на них походом. Навіть зараз, коли Астапор обложено, я утримуюся від дій. Щодо Карфу… я ніколи не робила карфійцям нічого поганого… — Зі злого наміру — ні. Але Карф — місто купців. Вони полюбляють дзенькіт срібних монет, блиск жовтого золота. Коли ви знищили невільницьку торгівлю, цей удар відчули від Вестеросу до Асшаю. Карф дуже залежить від своїх рабів. Так само, як Толос, Новий Гіс, Лис, Тирош, Волантис… цей список довгенький, моя царице. — Ну то хай юнкайці приходять! У мені вони знайдуть ворога, страшнішого за Клеона. Я радше загину в боротьбі, ніж поверну своїх дітей до неволі! — Можливо, є інший вибір. Гадаю, що юнкайців можна переконати дозволити вашим відпущенцям зберегти свободу — якщо ваша превисокість погодяться, щоб Жовте Місто віднині й надалі могло купувати, навчати і продавати невільників. І тоді більше не проллється кров. — Окрім крові тих рабів, котрих юнкайці, як ви кажете, «навчатимуть», — заперечила Дані, хоча і побачила у словах Гіздахра зерно істини. «Можливо, це найкраще, на що нам варто сподіватися.» — Ви не сказали, що кохаєте мене. — Скажу, якщо така воля вашої преосяйності. — Це не відповідь закоханого чоловіка. — А що таке кохання? Тілесна жага? Жоден чоловік, не позбавлений чоловічих місць, не може поглянути на вас, Даянерис, і не відчути жаги. Але я хочу одружитися з вами не з хіті. Перед тим, як ви з’явилися, Меєрин помирав. Нами правили старі зі зморшками на вислих прутнях і стариці, чиї мертві піхви висохли на порох. Вони сиділи нагорі пірамід, сьорбали плодове вино і просторікували про велич Старого Царства — поки повз них летіли століття, і цеглини міста розсипалися в пилюку. Звичаї та осторога тримали нас у залізних рукавицях, поки ви не розбудили це місто вогнем та кров’ю. Розпочалися нові часи, стали можливі нові речі. То ви підете за мене заміж? «Він зовсім не бридкий на обличчя, — сказала собі Дані, — та й язика має спритного, як личить цареві.» — Ану поцілуйте мене! — наказала вона. Він знову взяв її руку і поцілував пальці. — Не так. Поцілуйте, як дружину. Гіздахр узяв її за плечі так обережно, наче вона була кволим пташеням. Схилившись уперед, притиснув свої вуста до її. Поцілунок був легкий, сухий, швидкий. У Дані всередині не тьохнуло геть нічого. — Поцілувати вас… знову? — запитав він, скінчивши. — Ні. — На терасі у її купальній водоймі жили маленькі рибки, що зазвичай пощипували їй ноги. Навіть їхні поцілунки були палкіші за пристрасть Гіздахра зо’Лорака. — Я не кохаю вас. Гіздахр знизав плечима. — Кохання виникає з часом. Таке трапляється. «Та не з нами, — подумала вона. — Не тоді, коли тут поруч Дааріо. Я хочу його, не тебе.» — Одного дня мені доведеться рушити на Вестерос і повернути собі Семицарство, що належало батькові. — Одного дня на кожного чекає смерть, але сидіти і чекати її — марна справа. Краще проживати один день за іншим у клопотах життя, не переймаючись. Дані склала руки разом. — Слова — то вітер. Навіть такі вагомі, як «кохання» та «мир». Я віддаю перевагу справам. У моєму Семицарстві є звичай: лицарі чинять звитяги або вирушають у небезпечні походи, щоб довести красним дівам, яких кохають, свої лицарські чесноти. Вони шукають чарівних мечів, скрині скарбів, корони, вкрадені з драконових печер… Гіздахр підняв брову. — Єдині дракони, яких я знаю — це ваші. Чарівні мечі стрічаються навіть рідше. Але золотих перснів, корон та скринь монет я принесу вам, скільки забажаєте. — Я бажаю миру. Ви казали, що допоможете припинити різанину, яка чиниться щоночі на моїх вулицях. А я кажу: зробіть це. Покладіть край війні у пітьмі, добрий пане. Це й буде ваше випробування на вимогу красної діви. Дайте мені дев’яносто діб — днів та ночей — без жодного вбивства, і я знатиму, що ви гідні престолу. Ви можете це зробити? Гіздахр замислився. — Дев’яносто днів без жодного трупа, і на дев’яносто перший ми поберемося? — Можливо, — хитро примружилася Дані. — Юні дівчата відомі легковажністю. От візьму й завимагаю ще чарівного меча! Гіздахр зареготав. — Матимете і його, преосяйна. Ваше бажання для мене закон. Скажіть своєму підстолію: хай готує весільний бенкет. — Ніщо так не потішить шляхетного Резнака. Якби Меєрин знав, що на нього чекає пишне весілля, вже саме це могло подарувати їй кілька тихих ночей — навіть якби Гіздахрові зусилля обернулися на ніщо. «Голомозий не зрадіє, але Резнак мо’Резнак танцюватиме з утіхи.» Дані не могла вирішити, що бентежить її більше. Вона потребувала Скахаза з його Мідними Звірями, а порадам Резнака звикла не довіряти зовсім. «Стережися напахченого підстолія. Невже Резнак потай змовився з Гіздахром і Зеленою Грацією? Невже вони готують мені якусь пастку?» Щойно відкланявся Гіздахр зо’Лорак, як позаду неї з’явився пан Барістан у довгому білому корзні. Роки служби у Королегвардії навчили білого лицаря не нав’язувати свою особу, коли Дані приймала відвідувачів, але й занадто не віддалятися. «Він усе знає, — миттю збагнула вона, — і не схвалює.» Зморшки навколо його вуст суворо окреслилися та поглибилися. — Отже, — мовила вона до нього, — схоже, на мене чекає ще одне весіллячко. Ви раді за мене, добрий лицарю? — Якщо така воля вашої милості. — Відчуваю, Гіздахр — не той чоловік, якого б ви мені обрали. — Не моя справа — обирати вам чоловіка. — Не ваша, — погодилася Дані, — але для мене дещо важить ваше розуміння. Мої піддані спливають кров’ю. Помирають. Цариця належить не собі, а своєму царству. Мій вибір — між шлюбом та трупами. Між весіллям та війною. — Чи дозволять ваша милість говорити відверто? — Завжди. — Є третій вибір. — Вестерос? Він кивнув. — Я присягнув службою вашій милості, обітував боронити від усякого лиха, куди б вас не завів шлях. Моє місце — коло вас, хоч тут, хоч у Король-Березі… але ваше місце — на Вестеросі, на Залізному Престолі вашого батька. Семицарство ж ніколи не прийме Гіздахра зо’Лорака як свого короля. — Так само, як Меєрин не хоче приймати Даянерис Таргарієн як свою царицю. Зелена Грація мала рацію. Мені потрібен коло себе цар старої гіскарської крові. Інакше на мене завжди дивитимуться як на неоковирну дикунку, що розтрощила їм браму, настромила їхніх родичів на палі та розтягла їхні статки. — Натомість на Вестеросі ви будете втраченою і повернутою дитиною, що звеселяє серце батька. Ваш народ вітатиме вас усюди. Всі добрі люди полюблять свою королеву. — Вестерос далеко. — Якщо сидіти тут, ближчим не стане. Що скоріше ми поїдемо звідси… — Я знаю! Справді знаю, повірте. — Дані вже не знала, як переконати старого лицаря. Вона хотіла на Вестерос не менше за нього, але спершу мала зцілити рани Меєрину. — Дев’яносто днів — чимало часу. Гіздахр може зазнати поразки. Його спроби куплять мені трохи часу. Часу вкласти союзи, зміцнити оборону… — А якщо він не зазнає поразки? Що тоді зроблять ваша милість? — Виконаю свій обов’язок. — Відповідь пройняла їй язик холодом. — Ви бачили весілля мого брата Раегара. Скажіть-но, він одружився з кохання чи з обов’язку? Старий лицар завагався. — Принцеса Елія була добра жінка, ваша милосте. Ласкава і розумна, з лагідним серцем, приязно дотепна. Я знаю, що принц був до неї дуже прихильний. «Прихильний, — подумала Дані. — Промовисте слово. Я теж можу з часом прихилитися до Гіздахра зо’Лорака. Хтозна. Чому б ні?» Пан Барістан продовжував: — Я також бачив весілля ваших батька та матері. Перепрошую, але між ними не виникло жодної прихильності. І за те, моя королево, держава заплатила дорогу ціну. — Чому ж вони одружилися, якщо не кохали одне одного? — Бо так наказав ваш дідусь. Лісова відьма прорекла йому, що від його крові народиться обіцяний принц. — Лісова відьма?! — вразилася Дані. — Вона прийшла до двору з Янкою зі Старокаменів. Покручена дрібна істота, чудернацька на вигляд. Люди вважали її карлицею, але пані Яна, чиєму серцю вона була дорога, казала, що та походить з дітей лісу. — Що з нею сталося? — Переліток. — Саме слово несло у собі присмак лихої долі. Дані зітхнула. — Гаразд, залиште мене. Я дуже стомилася. — Ваша воля. — Пан Барістан вклонився і рушив був іти, але коло дверей спинився. — Перепрошую, ваша милосте. До вас відвідувач. Наказати йому прийти вранці? — Хто там? — Нахаріс. «Буревісники» повернулися до міста. «Дааріо.» Серце її тьохнуло в грудях. — А чи давно… коли він… ? Слова ніяк не йшли з вуст. Але пан Барістан усе зрозумів. — Ваша милість були зі жрицею, коли він прибув. Я знав, що ви наказали вас не турбувати. Новини полковника почекають до ранку. — Ні! — «Як я зможу заснути, знаючи, що мій полковник поруч?» — Скажіть, хай заходить негайно. І ще… ви мені сьогодні не знадобитеся. Дааріо мені досить для безпеки. Скажіть Іррі та Джихікі, якщо ваша ласка, хай вони прийдуть. І Місандеї теж. «Мені треба перевдягтися. Причепуритися. Щоб виглядати вродливою.» Саме так вона і сказала служницям, коли ті з’явилися. — Що ваша милість хочуть одягти? — запитала Місандея. «Зоряне світло і морську піну, — подумала Дані, — найлегше пасмо шовку, щоб лишило ліву грудь голою на жадібний спогляд Дааріо. І квіти у волосся.» Коли вони стрілися уперше, полковник приносив їй квіти щодня, протягом усього шляху від Юнкаю до Меєрину. — Принеси сіру лляну сукню з перлами на стані. І шкуру білого лева. Вона завжди почувалася безпечніше, загорнута у подаровану Дрого шкуру. Даянерис прийняла полковника на терасі, усівшись на різьблену кам’яну лаву під грушею. В небі над містом плавав півмісяць із почтом у тисячі зірок. Дааріо Нахаріс увійшов перехильцем, пружним недбалим кроком. «Та він і стоїть тим самим перехильцем.» На полковникові були смугасті штани, заправлені у високі чоботи лілової шкіри, біла шовкова сорочка, виплетена з золотих кілець камізелька без рукавів. Розгалужена на тризуб борода була теж лілова, хвацькі вуса визолочені, довгі кучері пофарбовані навпіл обома кольорами. На одному стегні він носив вузький довгий кинджал, на іншому — дотракійський арах. — Осяйна королево, — мовив він, — за моєї відсутності ви стали ще прекрасніші. Як така річ можлива? Королева звикла до барвистої хвали, та чомусь від Дааріо милощі, хай які порожні, чулися інакше, ніж від Резнака, Цзаро або Гіздахра. — Полковнику! Нам казали, ви добре прислужилися нашій справі у Лазарії. «Як я за тобою скучила!» — Ваш полковник живе, щоб служити своїй жорстокій цариці й королеві. — Жорстокій?! У очах Нахаріса мерехтіло місячне сяйво. — Він мчить попереду решти своїх людей, аби лише побачити її обличчя якнайскоріше. І заради чого? Щоб мулятися під дверима, поки її милість їсть ягня з якоюсь висушеною, наче смоква, старою. «Мені не казали, що ти тут, — подумала Дані, — бо інакше б я скоїла дурницю і послала по тебе негайно.» — Я вечеряла з Зеленою Грацією. — Гіздахра краще було не згадувати. — Бо нагально потребувала її мудрої поради. — А я маю лише одну нагальну потребу: мою Даянерис. — Наказати подати їжі? Ви, напевне, голодні. — Не їв два дні, та коли стою тут, мене живить розкіш вашої краси. — Моя краса не наповнить ваш живіт. — Дані зісмикнула з дерева грушу і кинула йому. — З’їжте! — Якщо така воля моєї цариці. Він укусив грушу, зблиснувши золотим зубом. Сік потік у лілову бороду. Дівчина у Дані так палко хотіла його поцілувати, що аж боліло. «Його цілунки будуть шорсткі й жорстокі, — сказала вона собі, — і він не послухає, коли я закричу або накажу йому спинитися.» Але королева і цариця у ній знала, що так чинити нерозумно. — Розкажіть про свою подорож. Дааріо недбало знизав плечима. — Юнкайці вислали якихось найманців затулити нам Хизайський прохід. Тих, що звуть себе «Довгими Списами». Ми наскочили на них уночі, загнали кількох у пекло. В самій Лазарії я мусив убити двох власних осавулів, що змовлялися вкрасти коштовні камені та золоту таріль, довірені мені царицею на подарунки для ягнятників. Інших перешкод не було, все обіцяне виконано. — Скількох людей ви втратили у бою? — Дев’ятьох, — відповів Дааріо, — але дванадцятеро «Довгих Списів» вирішили, що радше хочуть бути «Буревісниками», ніж трупами, тому нас прийшло на трьох більше, ніж пішло. Я їм сказав, що вони проживуть довше, якщо битимуться за драконів, а не проти них, і вони побачили в моїх словах рацію. Дані відчула осторогу. — То можуть бути юнкайські шпигуни. — Для шпигунів вони надто тупі. Ви їх не знаєте. — Ви теж. Невже ви їм довіряєте? — Я всім своїм людям довіряю. Ось настілечки. — Він виплюнув зернятко і посміхнувся з її підозр. — Може, принести вам їхні голови? Принесу, якщо накажете. Одна голова — лиса, дві мають коси, одна фарбує собі бороду в чотири кольори. Який шпигун носитиме таку бороду, питаю я вас? Пращник може підбити каменем мушине око за сорок кроків, бридка пика добре ладнає з кіньми, але якщо моя цариця каже, що вони мусять померти… — Я цього не казала! Я лише… наглядайте за ними, більше нічого я не прошу. — Вона відчула себе дурепою, кажучи так. Вона завжди почувалася трохи дурепою поруч із Дааріо. «Незграбне дівча, недолуге розумом. Що він має про мене думати?» І змінила предмет розмови. — То ягнятники надішлють нам харчі? — Збіжжя, моя царице, прийде Скахазадханом у шкутах, а інші харчі — караванами через Хизай. — Скахазадханом не прийде. Річку нам зачинили. І море теж. Ви побачите кораблі у затоці. Карфійці розігнали третину наших рибальських човнів і полонили ще третину. Решта боїться вийти у море. Торгівлю, яка ще животіла, припинено зовсім. Дааріо викинув хвостик від груші. — Карфійці мають у жилах молоко замість крові. Покажіть їм драконів, і вони кинуться навтьоки. Але Дані не хотіла говорити про драконів. Селяни досі приходили до її двору з обпаленими кістками і скаржилися на зниклих овець, хоча Дрогон до міста не повернувся. Хтось казав, що бачив його на північ від річки, над травами Дотракійського моря. Внизу в ямі Візеріон розірвав один із ланцюгів; вони з Раегаром ставали шаленіші з кожним днем. Неблазні розповіли, що одного дня залізні двері запашіли червоним жаром, і цілий день ніхто не зважувався їх торкатися. — Астапор теж сидить у облозі. — Це я знав. Один із «Довгих Списів» прожив досить довго, щоб розказати, як у Червоному Місті люди жеруть один одного. Сказав, що Меєрин скоро поділить їхню долю. Я вирізав йому язика і згодував жовтому собаці. Пес ніколи не з’їсть язика брехуна. Коли жовтий пес з’їв язика, я зрозумів, що полонений казав правду. — У моєму місті теж точиться війна. — Вона розповіла йому про Синів Гарпії та Мідних Звірів, про кров на цеглі. — Мої вороги усюди — ззовні та всередині. — То нападіть! — негайно відповів він. — Людина, оточена ворогами, не може захищатися. Сокира вразить її у спину, поки вона відбиватиме удар меча у груди. Ні, так не годиться. У оточенні багатьох ворогів треба обрати найслабшого, вбити його, потоптати конем його тіло і втекти. — Куди ж мені тікати? — У моє ліжко. У мої обійми. У моє серце. Руків’я араха та кинджала Дааріо були зроблені у подобі розпусних оголених жінок зі щирого золота. Він попестив їх великими пальцями у особливо зухвалий спосіб, посміхаючись просто до королеви. Дані відчула, як їй до обличчя прилинула кров — наче це її він так відверто пестив. «Якщо я потягну його до ліжка — чи завважить він і мене за розпусницю? — міркувала вона, водночас знаючи, що нічого так не хотіла б, як стати його розпусницею. — Ні, не треба мені бачити його на самоті. Він надто небезпечний, коли так близько до мене.» — Зелена Грація вважає, що цариця мусить мати гіскарського царя, — мовила вона, зашарівшись. — Наполягає на моєму одруженні з вельможним Гіздахром зо’Лораком. — Отим? — гигикнув Дааріо. — Чому не з Сірим Хробаком, якщо вже вам закортіло мати у ліжку євнуха? Ви справді хочете собі такого царя? «Я хочу тебе.» — Я хочу миру. Я дала Гіздахрові дев’яносто днів на припинення різанини в місті. Якщо він упорається, я візьму його за чоловіка. — Візьміть за чоловіка мене. Я впораюся за дев’ять. «Ти ж знаєш, я не можу» — мало не вимовила Дані вголос. — Ви боретеся з тінями, а мусите боротися з людьми, що їх відкидають, — правив Дааріо далі. — Убийте їх і заберіть їхні статки, кажу я вам. Прошепотіть свою волю, і Дааріо складе вам купу їхніх голів, вищу за цю піраміду. — Якби ж я знала, хто вони такі… — Цхак, Пахл, Мерек. Ці та інші. Великі Хазяї. Кому ще бути? «А ти зухвалий. І спраглий до крові.» — Ми не маємо доказів, що це їхніх рук справа. Хочете, щоб я дарма нищила власних підданих? — Ваші власні піддані охоче знищать вас. Дааріо так довго мандрував далекими шляхами, що Дані вже й забула, який він із себе. Сердюцький норов зрадливий і перемінливий — нагадала вона собі. «Примхливий, легковажний, безжальний. Він ніколи не виросте над тим, ким він є. З таких не робляться царі та королі.» — Піраміди міцні, — мовила вона. — Узяти їх приступом можна лише за великий кошт. А щойно ми нападемо на одну, як проти нас повстануть інші. — То виманіть їх назовні з пірамід на якусь нагоду. Приміром, на весілля. Чом би й ні? Пообіцяйте свою руку Гіздахрові, усі Великі Хазяї прийдуть подивитися на ваше одруження, і коли вони напхаються до Храму Грацій, випустіть на них нас. Дані скривилася від огиди. «Він чудовисько. Безстрашне і рішуче, але чудовисько.» — Чи не плутаєте ви мене з астапорським царем-різником? — Краще бути різником, ніж м’ясом. Усі царі й королі — різники. Хіба цариці й королеви якісь інакші? — Та, що перед вами — інакша. Дааріо стенув плечима. — Більшість цариць не мають іншого хисту, ніж зігрівати своїм царям постіль і лупити їм синів, як квочки. Коли вам люба така доля, то йдіть собі за Гіздахра. У ній спалахнув гнів. — Ви забулися, хто я така? — Ні. А ви? «За таке нахабство Візерис відтяв би йому голову.» — Я — кров дракона. Не смійте повчати мене! — Дані підвелася, левова шкура впала з її плечей додолу. — Негайно залиште мене! Дааріо подарував їй глибокий вишуканий уклін. — Живу, щоб служити вам. Коли він пішов, Даянерис знову покликала до себе пана Барістана. — Я хочу, щоб «Буревісники» повернулися у поле. — Перепрошую, ваша милосте? Але ж вони щойно прибули… — Хочу, щоб їх тут не було! Хай пильнують околиці юнкайських земель і захищають каравани з Хизайського проходу. Віднині Дааріо доповідатиме вам. Шануйте його, як належить за званням і станом, стежте, щоб йому та його воякам добре і вчасно платили. Але за жодних обставин не пускайте в мою присутність. — Слухаю волю вашої милості. Тієї ночі вона не могла заснути, лише перекидалася і крутилася у ліжку. Потім зважилася навіть покликати Іррі, сподіваючись розрадитися її пестощами, але невдовзі відштовхнула юну дотракійку. Іррі була мила, приязна, лагідна і покірна… але вона не була Дааріо. «Що я наробила? — думала вона, скрутившись бубликом у порожньому ліжку. — Я так довго чекала на його повернення. І ось вигнала геть.» — Він зробив би з мене чудовисько, — прошепотіла вона, — криваву царицю. Але потім їй пригадався Дрогон і дракони у ямі. «На моїх руках уже є кров. І на серці. Ми не такі вже різні, Дааріо та я. Ми обидва — криваві чудовиська.» Зниклий князь «Де він швендяє? Чому так довго?» — питав себе Гриф, міряючи кроками чардак «Соромливої діви». Невже вони втратили Хальдона так само, як Тиріона Ланістера? Чи не схопили його волантинці? «Хоч би Качур з ним пішов.» Самому Хальдонові Гриф уже колишньої віри не йняв, відколи у Сельорисі той дозволив карликові накивати п’ятами. «Соромлива діва» стояла на припоні коло однієї з найпоганючіших ділянок довгого і безладно облаштованого річкового берега між старим човном-плотом, що не відвалював од пришибу вже багато років, та яскраво розцяцькованою мартоплясовою мавною. Мартопляси були жваві та галасливі, часто виголошували один одному бундючні промови з власних вистав і майже без упину пиячили. День був спекотний, липкий — як усі, відколи вони залишили Смуток. Безжальне південне сонце заливало білим вогнем забитий кораблями берег коло Волон Терису; але спека була найменшою та найостаннішою з Грифових турбот. «Золота Дружина» стояла за п’ять верст на південь від міста, далеко північніше звідти, де він чекав її знайти. А на півночі від Волантису саме з’явився тріарх Малакво з п’ятьма тисячами піхоти та тисячею кінноти, щоб перетнути сердюкам шлях до гирла. Даянерис Таргарієн лишалася за цілий світ звідси, а Тиріон Ланістер… він міг бути де завгодно. Якби боги були ласкаві, Тиріонова потворна голова їхала б, відтята від тіла, півдорогою до Король-Берега. Та певніше за все, карлик сидів десь неподалік живий-здоровий, п’яний, як чіп, і вигадував якесь нове неподобство. — Де того Хальдона лихо носить? — пожалівся Гриф пані Леморі. — Скільки треба часу, щоб купити трьох коней? Вона стенула плечима. — Хіба не безпечніше, мосьпане, поки що лишити хлопця на човні? — Безпечніше — так. Розумніше — ні. Він уже дорослий чоловік, і це стежка, якою він народився простувати. Гриф не мав настрою сперечатися. Йому обридло ховатися, обридло чекати, обридло берегтися і озиратися. «Я вже не маю часу для обережності.» — Нам коштувало чималих зусиль ховати принца Аегона всі ці роки, — нагадала йому Лемора. — Я знаю, що йому настане час помити волосся і оголосити про свої права. Але ж не зараз. Тільки не перед табором найманців. — Якщо Гаррі Стрікланд бажає йому зла, ховати принца на «Соромливій діві» — марна справа. Стрікланд має десять тисяч мечів під рукою. А ми маємо Качура. Аегон — уособлення всього, що можна чекати від принца і можновладця. Їм треба це побачити — Стрікландові та решті. Це ж власне військо принца. — Власне, але куплене за гроші. Десять тисяч озброєних чужинців, а з ними обозники, табірні дівки… хто тільки не чіпляється у поході до таких загонів. Вистачить одного зловмисника, щоб покласти край усій нашій справі. Якщо голова Хугора варта княжого титулу, скільки, гадаєте, заплатить Серсея Ланістер за законного спадкоємця Залізного Престолу? Ви не знаєте цих людей, мосьпане. Минуло більше десятка років, відколи ви востаннє ходили у похід під прапором «Золотої Дружини». До того ж ваш старий приятель мертвий. «Чорносерд, друже мій любий…» Милош Тойн аж буяв життям востаннє, коли Гриф його бачив. Важко було визнати, що його більше нема на світі. «Золотий череп на жердині та Галайда Гаррі Стрікланд замість нього на чолі.» Він знав, що Лемора має рацію. Байдуже, хто були їхні батьки й діди на Вестеросі перед вигнанням… зараз у «Золотій Дружині» служили сердюки, а сердюкам вірити не можна. Та все ж… Минулої ночі він знову бачив сон про Камінний Септ. Сам-один, з мечем у руці, він бігав від будинку до будинку, вибиваючи двері, збігаючи сходами, стрибаючи з даху на дах. А у вухах калатали віддалені дзвони. Басовите спижеве бумкання, срібні переспіви озивалися у нього в голові; мішанина звуків гучнішала, зводила з розуму, аж нарешті почало здаватися, що голова зараз лусне. Від Битви Дзвонів минуло сімнадцять років, але передзвін і досі зав’язував йому кишки у вузол. Віддавна усіма вважалося, що справа престолу була програна, коли принц Раегар загинув від удару Робертового келепа на Тризубі. Але битви на Тризубі зовсім не сталося б, якби грифон зумів запопасти оленя ще там, у Камінному Септі. «Дзвони проспівали того дня за нами усіма. За Аерисом та його королевою, за Елією Дорнійською та її маленькою донечкою, за кожним чесним воїном і порядною жінкою Семицарства. І за моїм срібним принцом.» — Спершу ми мали намір розкрити особу принца Аегона тільки тоді, коли досягнемо королеви Даянерис, — саме казала Лемора. — Тоді ми ще гадали, що дівчина скоро рушить на захід. Наша драконова королева спалила той намір на попіл. Завдяки одному жирному йолопові з Пентосу ми вхопили драконицю за хвіст і обпекли пальці до кісток. — Іліріо не міг знати, що дівчина обере залишитися у Невільницькій затоці. — Як не знав і того, що король-жебрак помре молодим, а хал Дрого скоро піде в могилу за ним. Загалом з передбачень гладуна справдилося вельми небагато. — Гриф ляснув рукою в рукавиці по руків’ї меча. — Я багато років танцював під сопілку жирного йолопа, Леморо. І чи багато зиску ми з того бачили? Принц уже дорослий. Його час… — Грифе! — голосно покликав Яндрі, перекрикнувши навіть мартоплясові дзвони. — Там Хальдон! А й справді, то був він. Півмаестер рухався уздовж річки до початку пришибу і виглядав геть вимученим спекою. Піт лишив темні плями навколо пахв його легкої лляної ряси; на своєму довгому обличчі він мав той самий кислий вираз, як у Сельорисі, коли повернувся до «Соромливої діви» і розповів, що карлик здимів невідомо куди. Але зараз він вів у поводі трьох коней, а це було найголовніше. — Приведіть хлопця, — наказав Гриф Леморі. — Подбайте, щоб був готовий. — Як скажете, — похнюпилася септа. «Як скажу, так і буде.» Він заприязнився до Лемори, та це не означало, що чекав од неї схвалення. Її доручення полягало у навчанні принца віровчення святої Седмиці — і вона упоралася. Проте скільки не молися, самими молитвами Залізний Престол не візьмеш. Це вже була Грифова справа. Колись він не справдив довіри принца Раегара. І не зрадить його сина, поки в тілі лишається хоч крапля життя. Хальдоновим коням Гриф, роздивившись їх зблизька, не зрадів. — Оце найкращі, яких ви зуміли знайти? — пробурчав він Півмаестрові. — Авжеж, — роздратовано гиркнув Хальдон у відповідь, — і не питайте, скільки вони нам коштували! Відколи за річкою з’явилися дотракійці, половина мешканців Волон Терису раптом вирішила кудись помандрувати. Конятина, здатна триматися на ногах, дорожчає з кожним днем. «Було б мені поїхати.» Після Сельорису він уже не мав колишньої довіри до Хальдона. «Дозволити карликові задурити собі голову отим його спритним язиком! Відпустити самого до бурдею і стовбичити на майдані, наче недоумок!» Хазяїн бурдею божився, що малого чоловічка повели геть під загрозою меча, але Гриф ще не остаточно повірив у його байку. Біс мав досить розуму, щоб змовитися з кимось про втечу. Його п’яний полонитель, про якого розповіли повії, міг бути найманим посіпакою. «Тут є частка і моєї вини. Після того, як карлик кинувся між Аегоном та кам’яним, я втратив пильність. А мав би врізати горло, ще коли його вперше побачив.» — Гаразд, коні годяться, — примирливо мовив він до Хальдона. — Зрештою, табір стоїть за якісь п’ять верст на південь. «Соромливою дівою» вони б дісталися туди навіть швидше, але Гриф не хотів зразу відкривати Гаррі Стрікландові правду про те, звідки вони з принцом узялися. Та й думка, як вони плюхатимуть чоботями у мілкій воді та видиратимуться слизьким берегом, його не тішила. Така поява личила пересічному сердюкові з сином, але не князеві з його принцом. Коли хлопець виник із надбудови поруч із Леморою, Гриф ретельно роздивився його від голови до п’ят. Принц був оперезаний мечем та кинджалом, чорні його чоботи блищали, налощені, чорна кирея мала підбивку криваво-червоного шовку. Волосся йому помили, підстригли і знову пофарбували в темну блакить — і очі від того теж здавалися синіми. На шиї він мав три величеньких чотирикутних рубіни, підвішені на ланцюгу чорного заліза — то був дарунок від магістрата Іліріо. «Червоне і чорне. Кольори дракона.» Все виглядало добре, як і мало бути. — Ти на вигляд справжній принц, — мовив Гриф хлопцеві. — Твій батько пишався б, якби тебе побачив. Молодий Гриф пробіг пальцями крізь волосся. — Мені вже в печінках ця синя фарба! Змити б її геть. — Скоро змиєш. Гриф теж охоче повернувся б до своїх кольорів, хоча його колись руде волосся вже посивіло. Він ляснув парубка по плечі й запитав: — То що, рушаймо? Твоє військо чекає на свого принца. — Мені подобається, як це звучить. Моє військо. — Обличчям хлопця майнула посмішка, проте негайно зникла. — Та чи справді вони мої? Це ж сердюки. Йолло застерігав мене нікому не довіряти. — У цьому з ним важко не погодитися, — визнав Гриф. Все могло бути інакше, якби полк досі очолював Чорносерд. Але Милош Тойн помер чотири роки тому, а Галайда Гаррі Стрікланд був людиною зовсім іншого штибу. Та хлопцеві цього, звісно, казати не можна. Карлик вже посіяв досить сумнівів у його юну голову. — Не кожна людина є такою, якою здається, а принцові варто берегтися особливо… та якщо зайти цим шляхом надто далеко, недовіра отруїть тебе, оселить у душі гіркоту і боягузтво. «Саме так сталося з королем Аерисом. Наприкінці навіть Раегар не міг заперечити очевидного.» — Найкраще обирати середній шлях. Чекати від людей, щоб вони заслужили твою довіру відданою службою… та коли вже заслужать, винагороджувати їх щиро і щедро. Хлопець кивнув. — Я пам’ятатиму. Принцові дали найкращого з трьох коней — чималенького мерина, кольором сірого, але дуже світлого, майже білого. Гриф і Хальдон їхали поруч на дещо менших конях. Дорога протягом версти тяглася на південь попід високими білими мурами Волон Териса, а тоді залишила місто позаду і побігла вздовж химерно покручених берегів Ройни крізь вербові гайки, повз макові поля і високий дерев’яний млин, чиї крила рипіли, обертаючись, наче старі кістки. «Золота Дружина» знайшлася коло річки, коли сонце вже котилося униз на заході. Табір їхній схвалив би навіть Артур Дейн — щільно скупчений, добре опоряджений, зручний у захисті. Навколо було викопано глибокий рівчак з загостреними кілками всередині. Намети стояли шерегами, між ними лишалися широкі проходи. Коло річки влаштували нужники, щоб потік змивав людський послід. Конов’язі розташувалися на півночі, а далі коло води паслося зо два з половиною десятки слонів, висмикуючи очерет хоботами. Гриф схвально зиркнув на великих сірих тварин. «Нема у всьому Вестеросі бойового коня, щоб устояв проти отаких чудовиськ.» Високі бойові корогви золототканої парчі віяли за вітром на високих жердинах, поставлених по всьому кордону табору. Під ними на чатах стояли і ходили озброєні та вдягнені у броню вартові, сторожко спостерігаючи за наближенням будь-кого. Гриф боявся, що полк за Гаррі Стрікланда спіткають лінощі та розпуста, бо новий полковник надто полюбляв шукати приязні товариства замість тримати суворий лад. Та скидалося, що побоювання не справдилися. Біля воріт Хальдон щось мовив десятникові варти, і той вислав гінця по когось зі старшини. Той, хто з’явився на виклик, був саме такий бридкий, яким Гриф пам’ятав його востаннє: череватий незграбний здоровило, чиє зухвале сердюцьке обличчя вкривала сітка старих рубців. Праве вухо йому наче пес пожував, а лівого бракувало зовсім. — Не кажи, Буйцвіте, що ти тут над кимось головуєш! — мовив Гриф. — Я гадав, «Золота Дружина» має гідність і пам’ятає звичаї! — Гірше, сраколюбе! — буркнув Франклин Буйцвіт. — Мене ще й на лицаря висвятили. Він ухопив Грифа за передпліччя, притягнув до себе в обійми, од яких трохи не затріщали кістки. — А ти страшний, як козяча смерть, навіть для людини, що мертва вже дванадцять років. Синє волосся? Що за дурня? Коли Гаррі сказав, що ти скоро припхаєшся, я трохи не обісрався з несподіванки. Ти ба, і Хальдон тут! На пику, як завше, холодний, мов дірка здохлої хвойди. А ходить гордо, наче в сраку ратище запхав! Тебе я теж радий бачити. Сердюк обернувся до Молодого Грифа. — А це в нас хто? Мабуть… — Мій зброєносець. Знайомся, хлопче — це Франклин Буйцвіт. Принц привітав лицаря, кивнувши головою. — Буйцвіт — прізвище байстрюцьке. Ви походите з Обширу. — А чого ж ні! Моя мати була пралею у Сидрівці, аж раптом один із княжих синів її зґвалтував. То я, виходить, Фосовей брунатного яблука, чи щось таке. — Буйцвіт майнув їм рукою, щоб заходили до воріт. — Ходімо зі мною. Стрікланд скликав старшину до намету. Військова рада. Кляті волантинці струшують списами і питають про наші наміри. Вояки «Золотої Дружини» мулялися ззовні своїх наметів: кидали кості, сьорбали з кухлів, відганяли мух. Грифові стало цікаво, скільки з них знають, хто він такий. «Авжеж небагато. Дванадцять років — довгий час.» Навіть ті, хто свого часу їхав у походах поруч із ним, можуть не впізнати вигнаного князя Джона Конінгтона з вогняно-рудою бородою у чисто голеному, вивітреному часом обличчі сердюка Грифа під синім волоссям. Наскільки було відомо більшості з них, Конінгтон спився на смерть у Лисі після вигнання з полку за безчесний вчинок — крадіжку з полкової скарбниці. Йому й досі муляла ця вимушено-ганебна брехня, але Варис наполягав на її необхідності. — Нам не треба пісень про шляхетних і звитяжних вигнанців, — цокотів євнух своїм набридливим голосом. — Хто гине смертю хоробрих — того довго пам’ятають, а боягузів та п’яниць швидко забувають. «Що євнух може знати про честь воїна?» Гриф погодився на євнухову оборудку заради добра для хлопця, але не почав її від того любити. «Хоч би дожити побачити малого на Залізному Престолі. Відтак Варис заплатить за свою зухвалість, і за всі інші образи теж. Отоді побачимо, кого швидше забудуть.» Намет отаман-полковника було шито з золототканої парчі та оточено кільцем високих списів із визолоченими черепами на кінцях. Один із черепів був більший за інші та моторошно спотворений; під ним висів ще один, не більший за кулачок дитини. «Маелис Мерзенний та його безіменний брат.» Інші черепи один від одного різнилися мало, хіба що деякі були потріскані від ударів, що принесли смерть хазяям, а один мав підпиляні на вістря зуби. — Котрий тут Милош? — мимоволі запитав Гриф. — Онде наприкінці, — вказав Буйцвіт. — Чекайте. Я про вас оголошу. Він прослизнув до намету, залишивши Грифа з роздумами та спогадами перед золотим черепом старого друга. За життя пан Милош Тойн був на обличчя бридкий, як гріх. Його уславлений пращур, темнавий та хвацький Теренс Тойн, про якого склали безліч пісень, мав таке прегарне обличчя, що й королівська коханка не встояла перед спокусою. Милош, навпаки, мав вуха, наче ручки дзбана, криву щелепу і найбільший ніс, бачений Джоном Конінгтоном за життя. Втім, коли він до тебе посміхався, ніщо з того не важило. Чорносердом його кликали за знак на щиті, але Милошеві припав до смаку натяк, що так красномовно проказувало його прізвисько. — Отаманові на користь, коли його бояться — хоч друзі, хоч вороги, — зізнався він одного разу. — Мають мене за безжального горлоріза — то й нехай. Насправді все було навпаки — воїн аж до кісток, Тойн був лютий у битві, але завжди правдивий у суді, батько своїм воякам, щедрий та милостивий до вигнаного князя Джона Конінгтона. Смерть позбавила пана Милоша вух, носа і теплоти у посмішці — хоча сама посмішка лишилася, перетворившись на блискучий золотий вишкір. Шкірилися усі черепи на жердинах — навіть Лихого Булата на високому ратищі посередині. «Чого йому зуби шкірити? Він помер переможений і самотній, розчавлений поневіряннями у чужій землі.» На смертному ложі пан Аегор Водограй віддав свій уславлений наказ: виварити плоть із черепа, вмочити у розтоплене золото і нести на жердині перед полком, коли той перетне море, щоб повернути вигнанцям Вестерос. Його наступники наслідували приклад першого полковника. Якби вигнання Джона Конінгтона обернулося інакше, він міг би стати одним із тих наступників. У полку він прослужив п’ять років, піднявся з лав вояцтва до почесного місця правиці Тойна. Якби він лишився, то найвірогідніше, після смерті Милоша саме його обрали б отаман-полковником замість Гаррі Стрікланда. Але Гриф не шкодував про обраний шлях. «Коли я повернуся на Вестерос, то не черепом на жердині.» З намету виступив Буйцвіт. — Заходьте! Коли вони ввійшли, старшина «Золотої Дружини» підвелася з ослонів та похідних стільців. Старі приятелі привітали Грифа посмішками та обіймами, нові обличчя — стриманіше. «Не всі тут такі раді нас бачити, як показують.» За деякими з посмішок він відчував гострі ножі. Донедавна більшість із присутніх вірила, що Джон Конінгтон лежить собі тихо в могилі — поза сумнівом, дехто й досі був переконаний, що саме там місце людині, яка обікрала своїх братів по зброї. Втім, на їхньому місці Гриф почувався б так само. Пан Франклин назвав імена. Чимало з сердюцьких очільників мали байстрюцькі прізвища, як і сам Буйцвіт: Водограї, Схили, Камінці. Хтось пишався — заслужено чи ні — іменами, що гучно гриміли у історії семи королівств Семицарства; Гриф нарахував двох Моців, трьох Пиків, Мулла, Мандригулю, Лотстона, двійко Коліїв. Не всі з них, вочевидь, були правдиві — у охочих найманих полках ти міг зватися, як тобі заманеться. Та байдуже, під справжнім ім’ям чи під вигаданим — сердюки не вміли жити без варварських розкошів на показ. Як багато їхніх братів по ремеслу, вони тягали власні земні статки просто на своїй особі: прикрашали мечі коштовними каменями, панцери — срібним і золотим карбом, вдягали важкі гривні на шиї та обручі на руки, тонкі шовки на спину, а на пальці — стільки золотих перснів, що вистачило б на викуп за вельможного князя. Кожен перстень позначав рік служби у «Золотій Дружині». Марк Мандригуля, у котрого на щоці побитого віспою обличчя зяяла яма — то його гарячим залізом позбавили рабської позначки — носив також ланцюг із золотих черепів. Не всі у старшині походили з Вестеросу. Чорний Балак мав шкіру чорну, мов сажа, а волосся — біле, як молоко, прибув з Літніх островів і очолював полкових лучників ще з часів Чорносерда. На собі він мав неймовірно барвисту накидку з зеленого та жовтогарячого пір’я. Схожий на кощавий труп волантинець Горис Едорієн замінив Стрікланда на посаді полкового скарбника. На одне його плече було накинуто пардову шкуру; волосся червоне, мов кров, спадало на рамена масляними кучерями, хоча гостра борода була чорна. Очільник вивідачів та пластунів був Грифові незнайомий — лисенієць на ім’я Лисоно Маар із бузковими очима, біло-золотим волоссям та пухкими вустами, яким позаздрила б хвойда. З першого погляду Грифові навіть здалося, що то жінка — тим паче, що нігті його були фарбовані ліловим, а вуха обтяжували перли та аметисти. «Привиди та облудники, — подумав Гриф, розглядаючи їхні обличчя. — Втікачі з забутих війн та придушених повстань, поплічники невдах і вигнанців, братство програної справи і втраченої величі, зганьблене та позбавлене спадку. Отаке я маю військо. Отаку ми маємо надію.» І обернувся до Гаррі Стрікланда. Галайда Гаррі мало чим скидався на воїна. Чолов’яга чималого обсягу в череві, з великою круглою головою, м’якими сірими очима та ріденьким волоссям, яке він розчісував на боки, щоб приховати невеличку лисину, Стрікланд сидів у табірному кріслі й мочив ноги у балійці солоної води. — Даруйте, що не встаю, — мовив він замість привітання. — Перехід нас добряче втомив, а ноги в мене схильні до мозолів. Прокляття якесь, їй-бо. «Не прокляття, а знак слабкості. Скиглиш, наче квола стара.» Стрікланди пов’язали свою долю з «Золотою Дружиною» від самого її заснування. Прапрадід Гаррі втратив землі, приєднавшись до Чорного Дракона у першому Повстанні Чорножара. «Чотири покоління щирого золота» — полюбляв вихвалятися Гаррі, ніби чотирма поколіннями вигнання і поразок варто було пишатися. — Можу зробити вам цілющої масті, — зауважив Хальдон, — а ще знаю деякі природні солі, які загартують шкіру. — Дякую на доброму слові. — Стрікланд майнув до зброєносця. — Гей, Гачику, налий-но вина моїм друзям. — Дякую, не варто, — відповів Гриф. — Вип’ємо краще води. — Воля ваша. — Отаман-полковник посміхнувся до принца. — А це, виходить, має бути твій син. «Чи знає він правду? — спитав себе Гриф. — Скільки йому розповів Милош?» Варис непохитно стояв на тому, щоб берегти усе в таємниці. Їхні з Іліріо задуми, що стосувалися Чорносерда, лише з ним і обговорювалися; решта полку ні про що не здогадувалася — бо чого не знаєш, того не вибовкаєш. Але тепер наставали зовсім інші часи. — Жоден чоловік не побажав би собі гіднішого сина, — мовив Гриф, — але хлопець не вродився від моєї плоті та крові, і звуть його не Грифом. Панове! Дозвольте представити вам Аегона Таргарієна, першородного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, від принцеси Елії Дорнійської… що скоро з вашою допомогою стане Аегоном, Шостим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства законним володарем. Приголомшливу новину зустріло байдуже мовчання. Хтось прочистив горлянку. Один із Коліїв підлив собі вина з глека. Горис Едорієн покрутив пальцем один зі своїх кучерів і щось промуркотів невідомою Грифові мовою. Лазвель Пик закашлявся, Мандригуля і Лотстон перезирнулися. «Вони знають, — усвідомив Гриф. — Знали від початку, як ми зайшли.» І знову обернувся до Гаррі Стрікланда. — Коли ти їм сказав? Полковник поворушив намозолені пальці у своїй купелі для ніг. — Коли ми прийшли на річку. Люди собі місця не знаходили, і з вагомої причини. Ми ж бо не пішли у вигідну виправу до Спірних Земель, і заради чого? Сидіти зопрівати тут на цій богом проклятій спеці, дивлячись, як спливають грошики, іржавіють мечі, відвертаються та йдуть геть багаті наймачі? Грифові шкірою побігли сироти. — Хто? — Юнкайці. Посол, якого вони відправили улещувати Волантис, уже відіслав назад до Невільницької затоки три охочих полки. Хоче, щоб ми були четвертим. Дає вдвічі стільки, скільки платив Мир, а на додачу по невільникові кожному воякові у полку, по десять — старшині, та сотню добірних дів — особисто мені. «Нівроку, щоб мені очі повилазили.» — Для цього знадобиться багато тисяч рабів. Де юнкайці сподіваються знайти аж стільки? — У Меєрині. — Стрікланд махнув своєму зброєносцеві. — Гачику, рушника! Вода вистигає, скоро пальці мені стануть як родзинки. Ні, не того рушника. М’якого. — Ти їм відмовив, — сказав Гриф. — Я сказав, що подумаю. Коли зброєносець почав витирати йому ноги, Гаррі зіщулився. — Обережніше з пальцями, хлопче! Уяви, що то ягідки з тонкою шкіркою. Суши їх так, щоб не пошкодити. Не дери, а песть. Отак, отак! — Він обернувся назад до Грифа. — Відмовити просто в очі було б нерозумно. Хлопці б мали право спитати, чи не з’їхав я з глузду. — Скоро ти матимеш роботу і для хлопців, і для їхніх клинків. — Справді? — перепитав Лисоно Маар. — Гадаю, вам відомо, що дівчина Таргарієн не вирушила на захід? — Ми чули плітки в Сельорисі. — То не плітки. Щира правда. От лишень годі збагнути, чому. Сплюндрувати Меєрин — гаразд, чом би й ні? Я б на її місці зробив те саме. Невільницькі міста спливають золотом, наче гноєм, а на завоювання Вестеросу грошви треба — страх. Але з якого дива там стовбичити? З переляку? З лінощів? Чи може, з божевілля? — Чому — байдуже. — Гаррі Стрікланд розгорнув пару смугастих вовняних шкарпеток. — Вона в Меєрині, а ми тут, де волантинцям щодня менше до вподоби наша присутність. Ми прийшли з наміром піднятися за короля та королеву, які повернуть нас додому на Вестерос. Але це дівчисько Таргарієн вигадало собі не повертати батьківський престол, а саджати оливи. А тим часом на неї насуваються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. Проти неї вийдуть у поле Кровоборід і Строкатий Князь… а скоро нагодиться і флот Старого Волантису. Що вона має проти них? Постільних рабів з дрючками? — Неблазних, — відповів Гриф. — І драконів. — Так, драконів, — відповів отаман, — але молодих, чи не щойно налуплених. Стрікланд обережно насунув шкарпетку на мозолі, потім угору литкою. — Чи багато їй буде від них зиску, коли всі ті полки схоплять її місто в залізний кулак? Трістан Водограй затарабанив пальцями по власному коліну. — Тим паче, кажу я, треба до неї поквапитися. Якщо Даянерис не їде до нас, ми мусимо їхати до Даянерис. — А чи вміємо ми бігти хвилями, пане мій добрий? — запитав Лисоно Маар. — Кажу вам знову, морем ми срібної королеви не дістанемося. Я сам ходив до Волантису, вдаючи з себе купця. Намагався вивідати, скільки кораблів ми зможемо найняти. Гавань юрмиться галерами, кочами, думбасами на кожен смак і розмір, та скоро мені довелося змовлятися з перемитниками і піратами. Князь Конінгтон має пам’ятати зі своєї в нас служби, що ми маємо в полку десять тисяч вояків. П’ять сотень лицарів, кожен з трьома кіньми. П’ять сотень зброєносців, кожен на одному коні. А ще слони — не забудьмо про слонів. Піратського корабля нам не досить… нам знадобиться піратський флот! Але навіть якби такий і знайшовся… з Невільницької затоки долетіла звістка, що Меєрин обложили і замкнули в кільце. — Можна вдати, що ми згодні на угоду з юнкайцями, — запропонував Горис Едорієн. — Дозволити юнкайцям відвезти нас на схід, а попід мурами Меєрину повернути їхнє золото. — Одна розірвана угода вже досить плямує честь нашого прапора. — Галайда Гаррі Стрікланд замовк, мацаючи руками свою намозолену ногу. — Дозвольте нагадати: до цієї таємної угоди приклав свою печатку не я, а Милош Тойн. Я б ушанував її, якби мав змогу, але як? Очі бачать і серце чує, що Таргарієнівське дівчисько на захід не збирається. Вестерос був цариною її батька. Меєрин — її власне царство. Якщо вона упорається з Юнкаєм, то легко стане царицею Невільницької затоки. А як не упорається, то загине раніше, ніж ми туди дістанемося. Його промова не надто здивувала Грифа. Гаррі Стрікланд завжди був людиною незлобивою, схильною вкладати радше мирні угоди, ніж ворога келепом на полі битви. Він мав хист добувати золото… але чи стане йому хисту вигравати битви? — Є дорога суходолом, — мовив Франклин Буйцвіт. — Гемонська дорога — то смерть. Ми втратимо половину війська втікачами, щойно оголосимо про такий похід. І поховаємо половину тих, хто лишиться, обіч неї. Прикро казати, але магістрат Іліріо з друзями показали брак розуму, поклавши стільки надій на королеву-дитину. «Ні, — подумав Гриф, — вони показали брак розуму, поклавши надію на тебе.» І тут заговорив принц Аегон. — Тоді покладіться на мене! — почав він. — Даянерис — сестра принца Раегара, але ж я — його син! Якого вам ще треба дракона? Гриф стиснув плече принца Аегона рукою в чорній рукавиці. — Хвацько сказано, — мовив він, — але краще спершу думай, потім говори. — Я подумав! — відповів юнак. — Навіщо мені тікати до тітки, наче безпорадний жебрак? Мої права вищі за її. Хай вона сама прийде до мене… на Вестерос! Франклин Буйцвіт зареготав. — А мені до вподоби! Рушити на захід, не на схід. Хай мала королева саджає оливи, а ми тим часом посадимо принца Аегона на Залізний Престол! Малий має камінчики між ніг, годі казати. Отаман скривився, наче йому ляпаса хто загилив. — Тобі що, Буйцвіте, сонце геть мізки сквасило? Нам потрібна дівчина. Нам потрібен шлюб із нею. Якщо Даянерис визнає нашого принцика і візьме його за чоловіка, те ж саме зробить і Семицарство. Без неї панство поглузує з нашого нахабства і затаврує принца самозванцем. А до речі, треба спершу якось дістатися Вестеросу. Ти чув Лисоно. Кораблів ніде не знайдеш. «Вайло боїться війни, — усвідомив Гриф. — Як вони примудрилися поставити його на місце Чорносерда?» — До Невільницької затоки — не знайдеш. Але до Вестеросу — інша справа. Нам зачинено схід, а не море. Тріархи будуть щасливі побачити наші спини, навіть не сумнівайтеся. Ще й допоможуть знайти кораблів, аби лише випхати нас до Семицарства. Жодне місто не захоче, щоб у нього на порозі мулялося без діла десятитисячне військо. — Має рацію, — мовив Лисоно Маар. — Лев, певно, вже унюхав дракона, — додав один із Коліїв, — але Серсея не зводить очей з Меєрину і тамтешньої цариці. Про нашого принца вона нічого не знає. Щойно ми висадимося і піднімемо корогви, до нас на поміч рине безліч люду. — Не безліч, — виправив Галайда Гаррі, — а скількісь. Раегарова сестра має драконів. Раегарів син — ні. Ми не маємо досить потуги, щоб воювати престол без Даянерис та її війська. Її Неблазних. — Перший Аегон захопив Вестерос без жодного євнуха, — зауважив Лисоно Маар. — Чому б те саме не зробити шостому? — Але ж задум полягав у тому, щоб… — Чий задум? — перервав Трістан Водограй. — Жирного магістрата? Той самий задум, що змінюється на кожен поворот місяця? Спершу до нас мав приєднатися ще Візерис Таргарієн, як хто його пам’ятає. Із півсотнею тисяч дотракійських верескунів за спиною. Потім Король-Жебрак врізав дуба, і зайшла мова вже про його сестру, королеву-дитину, сумирну й недолугу, яка пливе за порадою до Пентосу із трьома новоналупленими драконами. Але та дитина раптом повертає до Невільницької затоки, лишає за собою вервечку палаючих міст… і гладун вирішує, що тепер ми маємо зустрічати її під Волантисом. А зараз, бачу, і цьому задумові вже настає гаплик. — Я досить наслухався про задуми Іліріо. Роберт Баратеон звоював Залізний Престол, не маючи такої переваги, як дракони. То й ми зуміємо. Якщо ж я помиляюся, і Семицарство не повстане на нашому боці, ми завжди зможемо відступити назад за вузьке море, як колись Лихий Булат і чимало інших після нього. Стрікланд уперто захитав головою, заперечуючи. — Небезпека… — …менша, ніж здається — відколи помер Тайвин Ланістер. Семицарство ніколи не буде дозріліше для завоювання. На Залізному Престолі знову сидить король-хлопчак — навіть молодший, ніж попередній. А землею Вестеросу гуляють бунтівники, наче вихори осіннього листя. — Хай так, — відповів Стрікланд, — але самотужки ми не маємо надії… Грифові вже остогидло боягузтво отаман-полковника. — Де ж самотужки! За нас стане Дорн. Хіба може не стати? Принц Аегон — син принцеси і великої князівни Елії так само, як принца Раегара. — Саме так, — додав малий, — і хто тоді лишиться на Вестеросі проти нас? Жінка! — Не абияка, а з Ланістерів! — заперечив отаман-полковник. — Стерво матиме при боці Крулеріза, його не можна скидати з рахунку. За ними обома стоятиме багатство і міць Кастерлі-на-Скелі. Іліріо каже, малий король заручений з панною Тирел — отож доведеться мати справу ще й з могуттям Вирію. Лазвель Пик застукотів кісточками пальців по столі. — Століття минуло від нашого вигнання, та дехто ще й досі має друзів у Обширі. Могуття Вирію може виявитися меншим, ніж його собі малює Мейс Тирел. — Принце Аегоне, — мовив Трістан Водограй, — ми ваші вірні прибічники. То ви конче вирішили — рушати на захід замість сходу? — Вирішив! — палко відповів Аегон. — Якщо моя тітонька вдовольнилася Меєрином, хай сидить там, мені байдуже. Я обійму Залізний Престол сам — звоювавши його вашими мечами та вашою вірністю. Рушаймо швидко, вдармо міцно — і здобудемо кілька перемог ще до того, як Ланістери взнають про нашу висадку. Тоді за нашу справу стануть інші. Водограй посміхнувся на знак схвалення. Інші перезирнулися задумливо. Тоді Пик мовив: — Ліпше загинути на Вестеросі, ніж на гемонській дорозі. Марк Мандригуля реготнув і додав: — Як на мене — ще ліпше жити на багатих землях у добрячому замку. Франклин Буйцвіт ляснув долонею по руків’ю меча і мовив: — Така нагода врізати голови кільком Фосовеям! Я з вами. Коли решта почала говорити, перебиваючи одне одного, Гриф зрозумів, що вітер перемінився. «Такого Аегона я ще не бачив.» Задум не був зваженим і поміркованим, але Грифові набридла зваженість, остогидла обережність, таємниці, чекання невідомо чого. З перемогою чи з поразкою — але він побачить Грифонове Сідало ще раз перед смертю і буде похований у могилі поруч із батьком. Один за одним старшина «Золотої Дружини» підводилася, ставала на коліна і складала мечі до ніг його юного принца. Останнім до них приєднався Галайда Гаррі Стрікланд, незважаючи на тяжко намозолені ноги. Коли вони виходили з намету отаман-полковника, сонце вже зачервонило західне небо і намалювало кармазинові тіні на золотих черепах. Франклин Буйцвіт запропонував поводити принца табором та познайомити з кількома ще невідомими йому «хлоп’ятами». Гриф дав свою згоду. — Але пам’ятай: для решти полку він має лишитися Молодим Грифом, поки ми не перетнемо вузьке море. А вже на Вестеросі помиємо йому волосся і вдягнемо у обладунок. — Гаразд, зрозумів. — Буйцвіт ляснув Молодого Грифа по спині. — Ходімо. Почнемо з куховарів. Заприятелювати з ними — на користь кожному. Коли вони зникли, Гриф обернувся до Півмаестра. — Їдьте на «Соромливу діву» та вертайтеся з пані Леморою і паном Роллі. Скрині Іліріо нам теж знадобляться. Там гроші й обладунок. Подякуйте від усіх нас Яндрі та Ізільї. На цьому їхню участь у справі скінчено. Але їх не забудуть, коли його милість сяде на свій престол. — Слухаю, мій князю. На тім Гриф облишив його і прослизнув до намету, який йому призначив для мешкання Галайда Гаррі. Попереду лежав шлях, повний смертельних небезпек, але що з того? На кожного чекає смерть. Він просив собі лише трохи часу. Він чекав так довго — авжеж боги мають подарувати йому ще кілька років. Досить, щоб побачити, як хлопчик, котрого він кликав сином, посяде Залізний Престол. А він сам поверне собі власне дідицтво, власне ім’я, власну честь. І заспокоїть дзвони, що калатають у його снах щоразу, як він заплющуює очі. Лишившись на самоті у наметі, який крізь відкинуту запону освітлювали золоті та червоні промені західного сонця, Джон Конінгтон скинув з плечей вовчого кожуха, стягнув через голову кольчужну сорочку, всівся на похідний стілець і стяг рукавичку з правиці. Ніготь на середньому пальці став чорний, наче гагатовий. Сіра тінь доповзла майже до першого суглоба. Кінчик персневого пальця теж почав темніти; коли він штрикнув його вістрям кинджала, то нічого не відчув. «Смерть, — зрозумів він, — але повільна. Я ще маю час. Рік. Може, два. Чи й п’ять. Деякі кам’яні люди живуть десять. Удосталь, щоб перетнути море, знову побачити Грифонове Сідало. Покінчити з родом Узурпатора навіки і посадити сина Раегара на Залізний Престол.» Тоді князь Джон Конінгтон зможе спокійно померти. Вітрогони Звістка пролетіла табором, наче гарячий вітер. «Вона наближається. Її військо вже виступило. Вона поспішає на південь, до Юнкаю, щоб віддати місто вогню, а всіх його мешканців — мечу. Ми ж вирушаємо на північ — назустріч.» Жабик почув це від Дика Соломи, а той — від Старого Білла Кістки, а той — від пентосця на ім’я Миріо Миракіс, а той мав родича, який служив чашником при самому Строкатому Князі. — Братик чув у наметі старшини, з власних вуст Кагго, — наполягав Дик Солома. — От побачите мені — ще до вечора забігаємо. І не обдурив. Строкатий Князь надіслав наказ через старшину та осавулів: знімати намети, накладати бебехи на мулів, сідлати коней, рушати на Юнкай зі світанком. — Дідька лисого юнкайська наволоч пустить нас до свого Жовтого Міста винюхувати їхніх дівок, — передбачив Бакк, косоокий мирійський арбалетник, ім’я котрого означало «біб». — Візьмемо в Юнкаї харчів, ну може, ще свіжих коней — та й на Меєрин, танцювати з драконовою королевою. Отож давай вистрибуй, Жабику. Зроби мечеві хазяїна гарненький гострий краєчок. Скоро він йому стане в пригоді. У Дорні Квентин Мартел був великим князем, у Волантисі — помічником купця, а на берегах Невільницької затоки перетворився на Жабика — зброєносця дебелого і лисого дорнійського лицаря, котрого сердюки кликали «Зеленокишкою». Вояки з «Вітрогонів» брали собі й іншим ті імена, які самі бажали, і міняли їх з кожної примхи. Прізвисько «Жабик» причепилося до нього, бо він поспіхом підскакував з місця щоразу, як здоровило гарчав наказ. Навіть полковник «Вітрогонів» зберігав своє справжнє ім’я в таємниці від усіх. Деякі «вільні кумпанства» найманців народилися під час століття крові та безладу, що вчинилися з Лихом Валірії. Інші виникали напередодні, а назавтра гинули, не лишивши сліду. «Вітрогони» відлічували у минуле всього тридцять років і знали лише одного полковника — розважливого, м’якого на мову та сумного очима пентоського вельможу на прізвисько Строкатий Князь. Його волосся та кольчуга були сіро-срібні, зате стара розкошлана кирея пошита зі скручених жмутів краму багатьох кольорів: синього, сірого та лілового; червоного, золотого та зеленого; порфіру, яскравого кармазину, небесного лазуру… але всіх до останнього — вицвілих на сонці. Коли Строкатому Князеві було двадцять і три роки — так оповідав Дик Солома — магістрати Пентосу обрали його новим князем міста, скаравши попереднього на горло лише за кілька годин перед тим. Та замість прийняти високу честь, він оперезався мечем, сів на улюбленого коня і здимів до Спірних Земель. Відтоді його в Пентосі не бачили. Він бився разом із «Другими Синами», «Залізними Щитами», «Дівиними Воями», а тоді спільно з п’ятьма братами по зброї зібрав «Вітрогонів». За тридцять років по тому з шести засновників полку серед живих лишився тільки він сам. Жабик не знав, що з того правда, а що ні. Відколи він вписався до лав «Вітрогонів» у Волантисі, то бачив Строкатого Князя лише здалеку. Дорнійці були новаками, свіжим м’ясом, опудалами для стріл, трійцею серед трьох тисяч. Їхній полковник приятелював з більш високим товариством. — Я вам не зброєносець! — завзято заперечував Квентин, коли Геріс Пийвода — відомий тут як Дорнійський Геріс, на противагу Герісові Рябоспину і Чорному Герісові, а іноді як просто Пий, бо здоровило несамохіть прохопився його прізвиськом — розказав, що придумав. — Я вислужив остроги у Дорні. Я такий самий лицар, як ви! Але Геріс мав рацію — вони з Арчем мали захищати Квентина. І задля цього тримали його при боці здоровила. — Арч серед нас найкращий боєць, — переконував Пийвода, — але тільки ти маєш надію на шлюб з драконовою королевою. «Або під вінець, або лютий кінець; у кожному разі я скоро її побачу.» Але що більше Квентин Мартел чув про Даянерис Таргарієн, то більше лякався скорої зустрічі. Юнкайці твердили, що вона годує драконів людською плоттю і купається у крові цнотливих дівчат, щоб берегти шкіру гладкою та пружною. Біб із того кепкував, зате полюбляв патякати про розпусність срібної королеви. — Один із її полковників походить з родини, де чоловіки мають прутні у стопу завдовжки, — казав сердюк, — та їй навіть цього мало. Вона жила серед дотракійців, звикла підставлятися їхнім коням, і тепер нема такого чоловіка, щоб гарненько закоркував її роздовбану дірку. Меткий волантинський мечник на прізвисько Книжкар, котрого завжди бачили з носом, устромленим у якийсь старий крихкий сувій, вважав драконову королеву навіженою і спраглою до крові. — Її хал убив її брата, щоб вона стала королевою. Тоді вона вбила хала, щоб зробитися халісі. Вона приносить криваві жертви, бреше, як дише, з кожної дурної примхи обертає гнів проти вірних їй людей. Вона порушує мир, катує послів… утім, ще її батько був навіжений — це в них у крові. «У крові.» Король Аерис II був навіжений, божевільний — увесь Вестерос знав про нього. Він вигнав двох своїх Правиць і спалив третього. «Якщо Даянерис така ж спрагла до крові, як її татечко — чи справді мені варто одружуватися з нею?» Великий князь Доран ніколи не згадував, що таке можливе. Жабик радий був лишити Астапор позаду. Червоне Місто з усіх, які він сподівався спізнати, найбільше нагадувало пекло на землі. Юнкайці вщент забили поламану браму, щоб утримати мертвих і напівмертвих усередині, але видовиська, що трапилися Квентинові Мартелу на очі за один короткий перехід вулицями червоної цегли, мали лякати його решту життя. Річка, забита трупами. Жриця у подертих шатах, насаджена на палю, в хмарі лискучих зелених мух. Напівмертві люди, що шкутильгають вулицями, загиджені власною кров’ю та лайном. Діти, що б’ються за недоварених цуценят. Останній вільний цар Астапору, що верещить голий у ямі, де його травлять двома десятками голодних псів. І вогні — всюди вогні пожеж. Заплющивши очі, він досі бачив їх: вихори полум’я з цегляних пірамід, більших за будь-які бачені ним замки, стовпи масного диму, що звиваються угору, наче велетенські чорні змії. Коли вітер дмухав з півдня, повітря смерділо димом навіть тут, за п’ять верст від міста. За мурами червоної цегли, що кришилися під вагою тисячоліть, Астапор іще жеврів, хоча майже всі великі пожежі вигоріли. За вітром ліниво летіли пластівці попелу, схожі на великі сірі сніжинки. Добре буде забратися звідси геть. Здоровило погодився з ним. — Давно вже й час минув, — буркнув він, коли Жабик знайшов його за грою в кості — знову програшною — з Бобом, Книжкарем та Старим Біллом Кісткою. Сердюкам припав до смаку Зеленокишка, що ставив і втрачав гроші так само безстрашно, як бився на війні. — Обладунок, Жабику. Ти відшкрябав ту кров з моєї кольчуги? — Так, пане. Кольчуга Зеленокишки була стара, важка, багато разів латана, добряче поношена. Такі самі були і його шолом, ринграф, поножі, рукавиці та решта обладунку, зібраного по нитці. Жабикове узброєння не було набагато краще, а пан Геріс мав ще й гірше. Зброяр називав те, що їм дав, «полковим залізом». Квентин не питав, скільки вояків носило його перед ним і скільки в ньому загинуло. Власні коштовні обладунки неабиякої роботи вони лишили у Волантисі разом із золотом та справжніми іменами. Адже заможні лицарі зі старих чесних родів не перетинають вузьке море продавати свої мечі — хіба що їх виганяє туди якась ганьба. — Краще я прикидатимуся вбогим, ніж безчесним, — оголосив Квентин, коли Геріс пояснював свій задум. «Вітрогонам» знадобилася неповна година, щоб згорнути табір. — А тепер рушаймо! — наказав Строкатий Князь зі спини велетенського сірого огиря старою високовалірійською мовою — найближчою до суржика, яким балакало вільне кумпанство. Плямисті крижі його коня вкривали кошлаті смуги тканини, відірвані від вапенроків вояків, убитих вершником. Кирея князя була зшита з таких самих. Він був уже старий — добряче за шістдесят — але сидів у високому сідлі прямо й гордовито, а голос його сягав найдальших куточків поля. — В Астапорі був передобідок, — мовив він, — а в Меєрині чекає бенкет! Сердюки здійняли привітний галас. Зі списів майоріли за вітром пасма світло-блакитного шовку; над головами віяли розгалужені біло-блакитні прапори — корогви «Вітрогонів». Троє дорнійців галасували разом із рештою, адже мовчанка притягла б до себе увагу. Коли «Вітрогони» рушили на північ прибережним гостинцем, одразу за Кровобородом із його «Бойовими Котами», Жабик наздогнав Дорнійського Геріса. — Скоро, — мовив він посполитою мовою Вестеросу. В полку були інші вестеросці, але небагато і неблизько. — Не можна довго вагатися. — Та не тут! — застеріг його Геріс, посміхаючись удаваною посмішкою. — Побалакаємо ввечері, коли станемо табором. Від Астапору до Юнкаю старим гіскарським прибережним гостинцем пролягло більше як п’ять сотень верст, а від Юнкаю до Меєрину — ще дві з половиною. Вільні кумпанства, що сиділи на добрих конях, могли досягти Юнкаю за шість днів, якщо гнати швидко, або за вісім, якщо не квапитися. Легіони Старого Гісу подолали б ту саму відстань пішки за час, лише у півтора рази довший, але юнкайці зі своїм невільницьким військом… — Бачив я їхніх отаманів. Диво буде, якщо не заведуть свій набрід просто у море, — казав Біб. Чого-чого, а отаманів юнкайцям не бракувало. Верховний провід над усім військом тримав старий звитяжець на ім’я Юрхаз зо’Юнзак. Утім, «Вітрогони» бачили його лише мимохідь і здалеку — він завжди пересувався у паланкіні такому велетенському, що його тягли сорок рабів. Але підлегла йому старшина траплялася сердюкам на очі весь час — юнкайські паничі юрмилися усюди, наче таргани. Половина з них звалася Газдан, Граздан, Маздан або Газнак; розрізняти гіскарські імена одне від іншого — то була хитра наука, якої не подолав майже жоден із «Вітрогонів». Натомість найманці навигадували юнкайцям глузливих прізвиськ. Найпомітнішим серед юнкайської старшини був Жовтий Кит — неймовірно жирний чолов’яга, що завжди носив жовті шовкові токари з золотою облямівкою. Він був такий важезний, що не тримав своєї ваги на ногах без допомоги слуг. Не тримав він також власну воду в міхурі, а тому завжди тхнув сечею так, що сморід не перебивали і найсильніші парфуми. Про нього казали, що він найбагатша людина в Юнкаї, а ще має пристрасть до живих потвор. Серед його рабів був хлопчик, що мав козячі ноги й копита, бородата жінка, двоголове чудовисько з Мантариса та двоснастий дівчур, що зігрівав йому постіль. — Зразу прутень і піхва, бачили таке?! — теревенив Дик Солома. — Кит мав ще й велетня — полюбляв дивитися, як той гойдає дівчат-невільниць. Але велетень помер. Чув я, Кит дає торбу золота за нового. Була серед юнкайців Панянка-Отаманка; вона їздила на білому рудогривому коні на чолі сотні хвацьких молодих невільників, яких виховала і навчила сама. Усі її вояки були юні, стрункі, м’язисті, з одягу носили тільки перепаски на стегнах і жовті киреї, а на спижевих щитах мали карбовані сороміцькі картини. Хазяйці їхній було років шістнадцять; себе вона вважала за юнкайську Даянерис Таргарієн. Очільник на прізвисько Голубець не був карликом, але його часто плутали при поганому світлі. Виступав він, проте, так поважно, наче уродився велетенем — широко розставляв коротенькі гладкі ніжки і щосили випинав пухкі груди. Вояків він мав найвищих, яких «Вітрогони» стрічали у своїх мандрах світом; найкоротший мав сім стоп зросту, найвищий — майже вісім. Усі мали довгі обличчя і довгі ноги, а диби на поножах візерунчастих обладунків робили їх іще вищими. Тулуби їм вкривала луска у рожевій поливі, на голови вони вдягали видовжені шоломи з гострими сталевими дзьобами та жмутами рожевого пір’я на маківках. Кожен у загоні носив при боці довгу криву шаблю, а в руці — списа заввишки з себе, з довгими листоподібними вістрями на обох кінцях. — Голубець їх сам плодить, — розказав Дик Солома. — Купує високих рабів з усіх кінців землі, парує жінок із чоловіками, а найвищих виплодків забирає до загону «Чапель». Сподівається, з часом вони випнуться такі високі, що й диби не знадобляться. — То їм треба не диби на ноги, а дибу під спини — зразу й випнуться, — докинув здоровило. Геріс Пийвода з розповіді Дика шалено зареготався. — Йой, що ж це діється! Блазні на дибах у рожевому пір’ї — хіба тут на смерть не перепудишся? Такий зненацька нападе — мені міхур зі сміху лусне. — Кажуть, чапля — царський птах, — мовив Старий Білл Кістка. — Ну якщо царі мають звичку стояти на одній нозі й жерти жаб, то нехай. — Чаплі боягузливі, — устряг здоровило. — Ми з Пиєм та Клетусом якось пішли полювати і набріли на чапель. Вони саме на мілині ласували пуголовками та риб’ячою мільгою. З себе чаплі гарні й гожі, хто б казав. Але щойно над головою майнув сокіл, вони умить позлітали, наче дракона побачили. Крилами так ляпали, що мене вітром з коня здмухнуло. Клетус устиг накласти стрілу і збити одну. Смакувала як качка, лишень не така жирна. Але навіть Голубець зі своїми «Чаплями» блякнув перед дурною примхою братів, яких сердюки прозвали Панами-Брязкунами. Востаннє, коли невільники Юнкаю стали у полі проти Неблазних драконової королеви, вони швидко зламалися і втекли. Панам-Брязкунам спав на думку виверт, який мав урятувати їх від ганьби в майбутньому. Вони скували своїх вояків по десятеро разом — зап’ясток до зап’ястка, литка до литки. — Жоден із тих убогих тепер утекти не зможе, — реготав Дик Солома, коли розказував, — хіба що десятка побіжить уся разом. А як і побіжить, то не надто швидко. — Вони і в поході не надто швидкі, — зауважив Біб. — Шкандибають за півсотні верст позаду, а брязкіт нам аж сюди чути. Були ще й інші ватажки — майже такі ж божевільні, коли не гірші. Панок-Вислощок, Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк, Звірятник, Дзюба, Заєць, Повізник, Напахчений Зух. Хтось мав два десятки вояків під рукою, хтось дві сотні чи дві тисячі — але всі ті вояки були невільниками, яких кожен отаман сам навчив та озброїв. Кожний ватажок вважав себе за неабиякого полководця, кожен був заможний, зарозумілий, згодний коритися лише самому Юрхазу зо’Юнзакові, зневажливий до простих сердюків і схильний до нескінченних, геть нікому не зрозумілих сварок за першість у війську. За час, за який «Вітрогони» подолали п’ять верст, юнкайці відстали на чотири. — Збіговисько смердючих жовтих телепнів, — скаржився Біб. — А спитай, то вони й досі не розуміють, чому «Буревісники» та «Другі Сини» перебігли до драконової королеви! — Вони гадають, що за золото, — відповів Книжкар. — Інакше чого б це вони нам так добре платили? — Золото мені миле, але життя миліше, — мовив Біб. — У Астапорі ми танцювали з каліками. Але стати проти справжніх Неблазних поруч із оцим набродом? — Ми вже билися проти Неблазних у Астапорі, — відповів здоровило. — Я сказав: справжніх Неблазних. Відрубати хлопчикові камінці м’ясницьким різаком і дати йому гостру шапчину — ще не означає зробити Неблазним. Драконова ж королева отримала справжніх — тих, які не тікають, коли в їхньому напрямку хтось пердне. — А крім Неблазних, вона має ще драконів. — Дик Солома зиркнув на небо так, наче згадка про драконів мала накликати їх просто на голови полкові. — Гостріть мечі, хлопці, скоро скуштуємо справжньої битви. «Справжньої битви» — подумки повторив Жабик. Слова застрягли йому в горлі. Битва попід мурами Астапору здалася йому досить справжньою, хоча він знав, що сердюки тримаються іншої думки. — Та то не битва була, а різанина, — чулося після неї від співця-воїна Дензо Да-Хана. Дензо належав до старшини і мав досвід сотні битв. Досвід Жабика обмежувався навчальним дворищем і турнірним бойовищем. Тому він вирішив не піддавати сумніву вирок такого загартованого воїна. «Та коли там усе почалося, воно таки здавалося битвою.» Квентин пригадав, як йому кишки зав’язалися вузлом, коли здоровило збудив його копняком на світанку, вивищуючись у наметі, наче вежа. — Вдягай броню, сонько! — загув лицар. — Різник виходить з міста дати бій. Ставай на ноги, коли не хочеш стати його м’ясом! — Цар-Різник мертвий, — у напівсні заперечив Жабик. Це була перша новина, яку вони почули, сходячи з кораблів, що привезли їх зі Старого Волантису. Другий цар Клеон заволодів короною услід за першим і теж уже загинув, якщо вірити чуткам. Тепер астапорцями правила хвойда і божевільний голяр, а їхні посіпаки різали один одного за владу в місті. — Може, брехали, — відповів здоровило. — А може, є ще якийсь різник. Може, перший постав із могили та суне з вереском убивати юнкайців. Кому який у дідька клопіт? Вставай, Жабику, і натягай залізо! У наметі спало десятеро, і всі вже стояли на ногах: влізали у штани та чоботи, накидали на плечі довгі кольчуги, пристібали панцери, затягували ремені на залізних поножах та закаврашах, хапали шоломи, щити, паси з мечами. Геріс, незмінно найшвидший, озброївся першим, Арч — майже услід за ним, і разом вони допомогли Квентинові вдягти його власну збрую. За півтори сотні сажнів саме вихлюпували з брами та шикувалися у лави попід викришеними червоними мурами міста нові астапорські Неблазні. Ранкове світло виблискувало на гостроконечних спижевих шоломах та вістрях довгих списів. Троє дорнійців вискочили з намету разом і приєдналися до вояків, що бігли до конов’язей. «Битва!» Квентина навчали списа, меча та щита, відколи він став на ноги, щоб ходити. Але все те навчання зараз нічого не важило. «Воїне, подаруй мені мужності» — молився Жабик, слухаючи віддалений стукіт тулумбасів: «БУУМ-бум, БУУМ-бум, БУУМ-бум». Здоровило показав йому на Царя-Різника, що сидів прямий та заціпенілий на броньованому коні у лускатому мідному обладунку, який сліпучо сяяв під сонцем. Квентин згадав, як Геріс підібрався до нього просто перед самою битвою. — Тримайся Арча, хай що станеться. Пам’ятай: ти один серед нас можеш здобути дівчину. Астапорці почали наступ. Живий чи мертвий, а Цар-Різник таки застукав Мудрих Хазяїв зненацька. Юнкайці все ще бігали туди-сюди, підібравши поли токарів, і намагалися поставити своїх недовчених невільників у якусь подобу лав, коли списи Неблазних завдали обложному війську нищівного удару. Якби не союзники та зневажені ними найманці, юнкайців відкинули і погнали б геть, але «Вітрогони» і «Бойові Коти» вже за хвилину злетіли на коней і громом вдарили по краях астапорського війська; в ту саму мить легіон із Нового Гісу пробився крізь юнкайський табір з іншого боку і стрівся з Неблазними щит до щита, спис до списа. Далі почалася різанина, але цього разу Різник опинився не з того кінця ножа. Скінчив царське життя не хто інший, як Кагго — на своєму велетенському огирі він пробився крізь лави царської варти і розпатрав Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабик сам не бачив, але ті, хто були поруч, твердили, що обладунок Клеона тріснув, наче шовк, і зсередини вийшов жахливий сморід та кількасот могильних червів. Клеон таки виявився мертвим — зневірені астапорці витягли його з могили, застібнули у броню та прив’язали до коня, сподіваючись підбадьорити дух Неблазних. Падіння мертвого Клеона поклало битві край. Нові Неблазні покидали списи зі щитами, повтікали з поля… і знайшли браму Астапора зачиненою за їхніми спинами. Жабик узяв участь у винищенні, що почалося по тому — разом з іншими «Вітрогонами» топтав конем переляканих євнухів. Він мчав, не відстаючи, біч-обіч зі здоровилом, і рубав ліворуч та праворуч; їхній клин розсік Неблазних навпіл, наче гостра сокира. Коли вершники вирвалися з ворожих лав на протилежному боці, Строкатий Князь наказав розвернутися і знову кинутися в напад. Лише тоді Жабик нарешті добряче роздивився обличчя під спижевими шоломами зі шпичками і усвідомив, що більшість із них не старша за нього. «Зелені хлопчаки, що благають матінку про порятунок» — подумав Квентин, але меча не спинив. Коли все нарешті скінчилося, меч його спливав кров’ю, а рука стомилася так, що й не підняти. «Все ж це не була справжня битва, — подумав він. — А скоро почнеться справжня, і треба приготуватися, щоб не опинитися на небажаному боці.» Того вечора «Вітрогони» отаборилися на березі Невільницької затоки. Жабикові випала перша варта; він пішов стерегти конов’язі. Геріс вибрався до нього після заходу сонця, коли на хвилях замерехтів півмісяць. — Здоровила теж треба сюди, — мовив Квентин. — Він пішов провідати Старого Білла Кістку і втратити решту срібла, — відповів Геріс. — Та нехай. Однак він зробить, що йому скажуть, хай і не дуже зрадіє. — Авжеж не зрадіє. Квентин сам не радів багатьом речам у цій справі. Подорож переповненим кораблем, який жбурляло вітрами та хвилями, їжа — тверді сухарі, поїдені хробаками, питво — чорна, як вугілля, оковита, що занурювала у солодке забуття, постіль — купа пліснявої соломи, сморід чужинців у носі… але чого він чекав, коли ставив підпис на клапті пергамену в Волантисі й тим віддавав свій меч у службу Строкатому Князеві на цілий рік? Зрештою, у великій пригоді не обійтися без випробувань. Далі мала початися суцільна зрада. Юнкайці привезли їх із Волантису битися за Жовте Місто. Але наприкінці подорожі дорнійці мали намір перебігти на інший бік. Це означало кинути нових братів по зброї. Хай сам Квентин не обрав би собі «Вітрогонів» у бойові побратими — якби міг обирати, — але ж перетнув із ними море, поділяв трунок і частунок, бився поруч, перекидався байками з тими небагатьма, чию мову розумів. І нехай його байки складалися з суцільної брехні — така вже була ціна за перевіз до Меєрину. «Не чекайте від цього походу великої честі» — попереджав їх Геріс ще у «Гостиному дворі» Волантису. — Даянерис тепер має бути на півдорозі до Юнкаю з військом за спиною, — сказав Квентин. Вони саме походжали удвох серед коней. — Можливо, — відповів Геріс, — а може, й ні. Ми вже чули такі розмови. Астапорці були переконані, що Даянерис іде на південь з драконами, щоб зняти облогу. Але вона не прийшла до них, і сюди не прийде. — Цього ми не знаємо. Не можемо бути певні. Треба вчасно втекти — перш ніж доведеться битися проти дівчини, яку мене послали звабити на шлюб. — Почекаймо до Юнкаю. — Геріс махнув рукою на пагорби. — Ці землі належать юнкайцям. Ніхто тут не дасть утікачам із війська ані харчів, ані притулку. А на північ від Юнкаю починається нічийна земля. Геріс мав рацію, та все ж Квентин почувався незатишно. — Здоровило наробив собі забагато друзів. Хоча знав, що нам треба якомога швидше втекти до Даянерис. А тепер він почуватиметься винуватим, що кидає братів по зброї. Як почекаємо ще — почне мучитися, що зраджує їх напередодні битви. На такий вчинок він просто не здатний — ти ж знаєш його незгірш мене. — Хай коли ми втечемо, то однак буде зрада, — заперечив Геріс. — Строкатий Князь не схвалює втечі з полку. Він вишле по нас нишпорок, і якщо нас упіймають — рятуйте, боги, наші душі. Коли пощастить, нам відрубають по одній ступні, щоб не тікали знову. А коли не пощастить, віддадуть Мальованій Меріс. Почувши згадку про Меріс, Квентин замовк. Мальована Меріс його лякала. То була жінка з Вестеросу, вища за нього на зріст і хіба що на палець коротша за шість стоп. Після двадцяти років служби у вільних кумпанствах у ній не лишилося нічого мальовничого — хоч усередині, хоч ззовні. Геріс узяв його за плече. — Почекай трохи. Кілька днів, не більше. Ми перетнули половину світу — май терпець подолати ще кількадесят верст. Десь на північ від Юнкаю ми вхопимо за хвіст потрібну нам нагоду. — Ну коли ти так кажеш… — мовив Жабик із сумнівом… …але цього разу боги послухали їхніх молитов, і нагода знайшлася значно швидше. За два дні по тому коло їхнього вогнища спинив коня Гуго Голобрід: — Гей, дорнійці! До старшинського намету! — Хто саме? — запитав Геріс. — Ми всі тут дорнійці. — Ну то всі до намету! Кислий та похмурий норовом, зі скаліченою рукою, Голобрід колись був полковим скарбником. Потім Строкатий Князь упіймав його на крадіжці зі скарбниці, наказав відрізати три пальці та зробив простим осавулом. «Що це таке нам придумали?» Досі Жабик не був навіть певний, що полковник пам’ятає про їхнє існування. Але Голобрід уже втік, і питати було нікого. Лишилося забрати здоровила і з’явитися, куди наказали. — Ні в чому не зізнавайтеся і готуйтеся до бою, — сказав Квентин друзям. — Я завжди готовий, — буркнув здоровило. Велике сіре ташне шатро, яке Строкатий Князь полюбляв називати своїм полотняним замком, аж тріщало від люду, коли туди з’явилися ще й дорнійці. Квентинові знадобилася лиш одна мить уторопати, що більшість зібраного у шатрі загалу походила з Семицарства або вихвалялася вестероським родоводом. «Вигнанці та сини вигнанців.» Дик Солома казав, що у полку служить зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була тут, рахуючи самого Дика, Гуго Голоброда, Мальовану Меріс та золотоволосого Левіса Ланстера, найкращого полкового лучника. Був там і Дензо Да-Хан; поруч громадився Кагго. «Кагго Трупорізом» кликало його тепер полкове товариство, хоч і не в обличчя — він мав швидкий на гнів норов і таку ж люту, криву та темну шаблюку, як він сам. Світом гуляло багато сотень прямих валірійських мечів, але лише купка арахів валірійського булату. Ані Кагго, ані Да-Хан не були вестеросцями, але обидва належали до полкової старшини і поважалися Строкатим Князем. «Його правиця і лівиця. Тут готується щось важливе.» Заговорив сам Строкатий Князь. — Від Юрхаза надійшли накази, — почав він. — Уцілілі рештки астапорців виповзають зі своїх схованок. У самому Астапорі вже не лишилося нічого, крім трупів, тому вони тікають за місто — багато сотень, а може, й тисяч, голодних та хворих. Юнкайці не хочуть бачити їх коло свого Жовтого Міста. Нам наказано вистежувати їх і або повертати до Астапору, або відганяти далі на північ до Меєрину. Якщо драконова королева схоче їх прийняти — на здоров’ячко. Половина з них хвора на криваву різачку, а хто не хворий, тих треба годувати. — Юнкай ближчий за Меєрин, — заперечив Гуго Голобрід. — Раптом вони не повернуть, пане полковнику? — Саме на те, Гуго, ви маєте мечі та списи. Хоча цього разу вам краще прислужаться луки. Тримайтеся щонайдалі від людей з ознаками різачки. Я висилаю половину нашої потуги до пагорбів. П’ятдесят чат по двадцятеро вершників у кожній. Кровоборід має ті самі накази; «Коти» теж вийдуть у поле. Вояки перезирнулися, кількоро щось пробурмотіли нечутно. Хоч зараз і «Вітрогони», і «Бойові Коти» мали угоди з Юнкаєм, рік тому в Спірних Землях вони билися на протилежних сторонах, і ворожнеча доти ще не згасла остаточно. Кровоборід, полковник «Котів», був запальний та свавільний велетень, що полюбляв гучно ревти та різати людей, а ще не ховав свого презирства до «сивобородих слабаків у строкатому лахмітті». Дик Солома прочистив горло. — Перепрошую пана полковника… усі присутні народилися у Семицарстві. Але пан полковник раніше не поділяли хлопців за кров’ю чи мовою. Навіщо тепер посилати саме нас? — Доречне запитання. Ви маєте рушити на схід, глибоко у пагорби, потім широко обігнути Юнкай, прямуючи на Меєрин. Якщо стрінете астапорців, проженіть на північ або вбийте… але знайте, що мета вашого походу зовсім інша. За Жовтим Містом ви напевне натрапите на кінні чати драконової королеви. «Других Синів» або «Буревісників». Годиться будь-хто. Перебіжіть до них. — Перебігти? — перепитав лицар-байстрюк, пан Орсон Камінець. — Хочете, щоб ми змінили колір? — Хочу, — відповів Строкатий Князь. Квентин Мартел мало не зареготав уголос. «Боги — навіжені створіння.» Вестеросці незатишно посовалися. Хтось витріщився у кухлі з вином, наче сподівався знайти там мудрої поради. Гуго Голобрід насупив брови. — Гадаєте, королева Даянерис прийме нас у… — Гадаю. — А як ні, то що? Ми хто? Шпигуни? Вбивці? Посли? Ви хочете перебігти на її бік у війні? Кагго спохмурнів. — Це вирішувати князеві, Голоброде. А тобі — робити, що накажуть. — Та куди ж я подінуся! — Голобрід здійняв свою двопалу руку. — Будьмо відверті, — мовив Дензо Да-Хан, співець-воїн. — Юнкайці не викликають довіри. Хай як скінчиться ця війна, «Вітрогони» мають узяти участь у поділі здобичі. Наш князь мудро бажає зберегти відкритими усі шляхи. — Вас очолить Меріс, — продовжив Строкатий Князь. — Вона втаємничена у мої наміри… а до того ж Даянерис Таргарієн, можливо, охочіше прийме до себе жінку. Квентин озирнувся на Мальовану Меріс. Коли її холодні мертві очі зустріли його погляд, він аж здригнувся. «Мені це не до смаку.» Дик Солома теж мав сумніви. — Дівчисько буде дурепою, якщо нам повірить. Навіть із Меріс. Особливо з Меріс! Та я самій Меріс не довіряю, хоча бавився з нею кілька разів. Дик вишкірив зуби, але ніхто не засміявся — найменше сама Мальована Меріс. — Гадаю, ти помиляєшся, Дику, — мовив Строкатий Князь. — Ви усі — вестеросці. Друзі з її рідної домівки. Ви розмовляєте її мовою, вклоняєтеся її богам. Щодо причин… ви всі постраждали від моїх образ. Тебе, Дику, я шмагав найбільше з усього полку — на доказ ти маєш спину. Гуго на мій присуд втратив три пальці. Меріс було зґвалтовано половиною полку — не нашого полку, певна річ, але навіщо згадувати про такі дрібниці? Гіл Гайовий… ну, ти просто бридка наволоч. Пан Орсон винуватить мене за те, що я відіслав його брата до Смутку, а пан Люципер досі плекає образу за ту невільницю, що в нього забрав Кагго. — Міг би й повернути, коли награвся, — пожалівся Люципер Цибань. — Навіщо було вбивати? — Вона була бридка на пику, — відповів Кагго. — Якої тобі ще причини треба? Строкатий Князь правив далі, наче ніхто не мовив ані слова. — Тенетнику, ти плекаєш мрії про землі, що начебто належать тобі на Вестеросі. Ланстере, я вбив того хлопчика, до якого ти так прихилився. Ви, троє дорнійців, гадаєте, що ми вам збрехали. Здобич із Астапору була менша, ніж вам обіцяли у Волантисі, а я ще й забрав левову її частку. — До речі, це таки правда, — зауважив пан Орсон. — Найкращі вигадки завжди мають у собі зернятко правди, — відповів Строкатий Князь. — Кожен із вас має вагому причину від мене піти. А Даянерис Таргарієн знає, що сердюки — примхлива порода. Її власні «Другі Сини» та «Буревісники» узяли юнкайське золото, але не забарилися перебігти до неї, коли доля обернулася проти них у битві. — Коли нам виступати? — запитав Левіс Ланстер. — Негайно. Бережіться «Котів» і «Довгих Списів», якщо стрінете. Ніхто не знатиме про ваше перебіжництво, крім людей у цьому наметі. Якщо перевернете черепки надто скоро — вас скалічать як утікачів або випатрають як зрадників. Виходячи з намету старшини, трійко дорнійців зберігало мовчання. «Двадцятеро вершників, і усі говорять посполитою мовою, — подумав Квентин. — Шепотітися поміж себе стає небезпечною розвагою.» Здоровило ляснув його по спині. — Отакої! Посміхнися, Жабику. Ми рушаємо полювати на драконів! Збігла наречена Аша Грейджой сиділа у довгій трапезній Галбарта Гловера і сьорбала Гловерове вино, коли Гловерів маестер приніс їй листа. — Ласкава панно. — Голос маестер мав занепокоєний — як завжди, коли звертався до неї. — Птах із Курганища. Він поспіхом пхнув їй до рук пергамен — наче не міг дочекатися, коли його здихається. Сувій було щільно згорнуто і запечатано крапкою твердого рожевого воску. «З Курганища.» Аша спробувала пригадати, хто править у тому Курганищі. «Якийсь північний князь, мені не друг.» А щодо печатки… Болтони на Жахокромі йшли у битву під рожевими прапорами, поплямованими крапельками крові. Певно ж, і віск для печаток у них мав бути рожевий. «Я тримаю в руці отруту, — подумала вона. — Краще б її спалити.» Але натомість зламала печатку. На коліна їй упав клаптик шкіри. Коли Аша прочитала сухі брунатні слова, чорний її настрій став іще чорнішим. «На чорних крилах — чорнії слова.» Круки ніколи не приносили радісних звісток. Попередній лист до Жбиру надійшов від Станіса Баратеона, який вимагав присяги на вірність. Але цей був гірший. — Північани захопили Калин-Коп. — Болтонів Байстрюк? — запитав К’ярл, що був поруч. — «Рамзай Болтон, князь на Зимосічі» — так він підписується тепер. Але тут є й інші імена. Пані Турстан, пані Кервин і чотири Ризвелі додали свої підписи унизу. Ще нижче був грубо намальований велетень — знак якогось із Умберів. Підписи були зроблені маестерським чорнилом із сажі та вугільної смоли, але послання над ними було нашкрябане чимось бурим, величезними загостреними літерами. Говорилося у ньому про падіння Калин-Копу, про переможне повернення Оборонця Півночі до своїх володінь, про шлюб, який мали укласти незабаром. Перші слова були такі: «Я пишу цього листа кров’ю залізняків.» Останні: «Кожен із вас отримає шматочок принца. Залишитеся у моїх землях — поділите його долю.» Аша вірила і сподівалася, що її брат мертвий. «Краще смерть, ніж оце.» На коліна їй упав шматочок шкіри. Вона піднесла його до свічки і дивилася, як кучерявиться димок, доки усе не згоріло дощенту і полум’я не почало лизати їй пальці. Коло її плеча запобігливо мулявся маестер Галбарта Гловера. — Відповіді не буде, — мовила вона до нього. — Чи можна повідомити про ці новини пані Сивіллу? — Якщо бажаєте. Аша не знала, чи матиме Сивілла Гловер якусь радість із падіння Калин-Копу. Пані Сивілла майже переселилася до божегаю — молилася там удень і вночі про своїх дітей та безпечне повернення чоловіка. «Ще одна безплідна молитва, яку ніхто не почує. Її серце-дерево таке ж глухе та сліпе, як наш Потоплий Бог.» Робет Гловер та його брат Галбарт поїхали на південь із Молодим Вовком. Якщо почуті нею оповідки про Червоне Весілля були правдиві хоч наполовину, братів Гловерів на півночі вже навряд чи хто побачить. «Та принаймні діти її живі — і то завдяки мені.» Аша лишила їх у Десятивеж’ї турботам своїх тіток. Маленька донька пані Сивілли ще смоктала груди, і Аша вирішила, що вона заслабка для тяжких випробувань нового переходу буремним морем. Вона пхнула листа назад до рук маестрові. — Ось вам. Хай шукає розради в цьому листі, якщо зможе. Маєте мій дозвіл піти. Маестер схилив голову і зник. По його виході з трапезної Тріс Ботлик обернувся до Аші. — Якщо Калин-Коп узято, скоро та ж доля спіткає Торгенів Закут. А тоді наша черга. — Не одразу. Спершу Репаний Жбан пустить їм кров. Торгенів Закут не був руїною, як Калин-Коп, а Дагмер був залізним аж до кісток — смерть йому смакувала краще за полон. «Якби батько був живий, Калин-Коп ніколи б не віддали.» Балон Грейджой завжди знав, що стара твердиня містить у собі ключ до півночі. Еурон теж це знав — але йому було начхати на неї так само, як і на долю Жбиру-в-Пущі чи Торгенового Закуту. — Еуронові байдуже до Балонових завоювань. Мій дядько ганяється морем за драконами. Вороняче Око скликав усю потугу Залізних островів на Старий Вик і виплив у відкрите Західне Море, а брат його Віктаріон покірно рушив слідом, наче побитий пес. На Пайку не лишилося нікого, щоб звернутися по допомогу — крім хіба що її пана чоловіка. — Ми лишилися на самоті. — Дагмер їх розжене! — вважав Кром, який жодну жінку так не кохав, як криваву різанину. — То ж лише вовки, тьху на них! — Вовків перебито. — Аша колупнула рожевий віск печатки нігтем. — Їх порізали гицлі-шкуродери. — Треба йти до Торгенового Закуту на поміч! — закликав Квентон Грейджой, далекий родич і капітан «Солоної дівки». — Авжеж! — погодився Дагон Грейджой, іще дальший родич. Люди кликали його Дагоном П’яндиголовою, але чи п’яний, чи тверезий, він не міг жити без бійки. — Чого б це Жбанові забирати усю славу собі? Двійко челядників Галбарта Гловера внесли печеню, але смужка шкіри геть позбавила Ашу охоти до їжі. «Мої люди покинули надію на перемогу, — похмуро усвідомила вона. — Тепер вони шукають лише почесної смерті.» Яку вовки радо їм подарують, у цьому вона не сумнівалася. «Рано чи пізно вони прийдуть повернути свій замок.» Сонце вже сідало за високі сосни вовчої пущі, коли Аша видерлася дерев’яними сходами до опочивальні, що колись належала Галбартові Гловеру. Вона випила забагато вина, і в голові тепер гупало. Аша Грейджой любила своїх людей — капітанів і веслярів однаково — але половину з них складали навіжені дурні. «Безстрашні, але дурні. До Репаного Жбана, кажете? Легко вам казати…» Між Жбиром та Дагмером пролягли довгі версти, скелясті пагорби, густі ліси, швидкі річки та стільки північан, що не хотілося й думати. Аша ж мала чотири лодії та неповні дві сотні людей… рахуючи Трістіфера Ботлика, на якого не могла покластися. Слухаючи його теревені про кохання, вона не уявляла собі, як він поспішає до Торгенового Закуту, щоб загинути поруч із Дагмером Репаним Жбаном. К’ярл прийшов до опочивальні Галбарта Гловера одразу слідом за нею. — Забирайся! — наказала вона йому. — Я хочу лишитися сама. — Ти хочеш мене, — відповів він і спробував її поцілувати. Аша відштовхнула його. — Торкнешся мене знову — я тобі… — Що ти мені? — Він витяг кинджала. — Роздягайся, дівчисько. — Вграй себе в сраку, безбороде хлопчисько. — Зараз вграю тебе. І одним швидким рухом порізав їй шворки на камізельці. Аша сягнула по топірець, але К’ярл кинув ножа, вхопив її за зап’ясток і викрутив руку, змусивши впустити зброю. Далі він штовхнув її спиною на ліжко Гловера, палко і грубо поцілував, розірвав сорочку і випустив назовні груди. Коли вона спробувала загилити йому коліном по яйцях, він спритно вивернувся і розсунув їй ноги своїми колінами. — Отепер нікуди не дінешся! — Лишень спробуй! — виплюнула вона. — Заріжу вві сні! Коли він у неї встромився, вона вже так змокріла, що аж хлюпала. — Хай тобі грець, — мовила вона. — Хай тобі, хай тобі, хай тобі… Він смоктав їй соски, доки вона не скричала — почасти від болю, почасти від насолоди. Піхва затулила собою цілий світ. Вона забула про Калин-Коп, Рамзая Болтона та його шматочок шкіри, забула про король-віче, про свою поразку, своє вигнання, своїх ворогів та свого чоловіка. Лишилися тільки його руки, його вуста, його обійми, його прутень усередині. Він гойдав її, доки вона не закричала, а потім іще, доки не заплакала, і аж тоді пролив їй сім’я у черево. — Я мужня жона, — нагадала вона йому опісля всього. — Ти мене зганьбив, безбородий хлопчиську. Мій вельможний чоловік відріже тобі яйця і вдягне у дівчачу сукню. К’ярл відкотився з неї убік. — Якщо зуміє підвестися з крісла. У опочивальні було холодно. Аша підвелася з постелі Галбарта Гловера і скинула з себе розірвані лахи. Камізельці знадобиться нове шнурування, а сорочку геть зіпсовано. «Та я її однак не любила.» Вона кинула одежину на жарини, а решту лишила купою коло ліжка. Груди їй саднило, К’ярлове сім’я стікало стегнами. Мабуть, треба зготувати місячного узвару, щоб не привести у світ іще одного кракена. «А чи не байдуже? Мій батько мертвий, мати помирає, брата білують шкуродери, а я нічого не можу вдіяти. А ще ж я одружена. Засватана і на постіль покладена… хоча не одним і тим самим чоловіком.» Коли вона прослизнула під хутра, К’ярл уже спав. — Тепер твоє життя належить мені. Де ж я поділа кинджала? Аша притиснулася до його спини і охопила руками. На островах він був відомий як К’ярл Дівчисько — зокрема, щоб розрізняти від К’ярла Чабана, Кривого К’ярла Кенінга, К’ярла Кидайла та К’ярла Клопотуна — але головне за свої гладенькі щічки. Коли Аша вперше його зустріла, К’ярл намагався виростити бороду. Вона глузливо назвала її «пушком на бросквині» й засміялася, а К’ярл зізнався, що ніколи не бачив бросквини. Тоді вона запросила його до свого наступного походу на південь. То були часи, коли навколо ще стояло літо, на Залізному Престолі сидів Роберт, на Морекамінному Престолі похмуро плекав образи князь Балон, а у Семицарстві панував мир та спокій. Аша пливла «Чорним вітром» уздовж узбережжя, торгуючи та міняючи. Вони заходили на Файний острів, до Ланіспорту, до двох десятків менших портів, а тоді досягли Вертограду, де бросквини росли велетенські й солодкі. «Ось бачиш» — сказала вона тоді, притиснувши плід до К’ярлової щоки. На її заохочення він вкусив шматочок, сік побіг йому підборіддям, і вона зібрала його поцілунками. Ту ніч вони перебули у насолоді бросквинами та одне одним. На світанку Аша була вдоволена, липка і щаслива, як ніколи раніше. «Те сталося шість років тому, чи вже сім?» Літо зникало з пам’яті, а бросквини Аша востаннє куштувала три роки тому. Втім, К’ярлом вона мала змогу тішитися досі. Капітани й королі не схотіли її собі, зате схотів він. Аша знала й інших коханців. Дехто поділяв із нею постіль півроку, дехто — пів-ночі. Та К’ярл дарував їй утіхи більше, ніж решта, разом узята. Хай він голився раз на два тижні, але ж не кошлата борода робить чоловіка чоловіком. Їй подобалося відчуття гладенької м’якої шкіри під пальцями. Їй подобалося, як його довге пряме волосся спадає йому на плечі. Подобалися його поцілунки. Тішило, як він шкірився, коли вона водила великими пальцями по його сосках. Волосся між його ніг було темнішого відтінку піску, ніж на голові, але м’яке, наче пух, порівняно з цупкою чорною стернею навколо її власних місць. І це їй теж подобалося. Він мав тіло пловця — довготелесе, струнке, м’язисте, без жодного рубця на ньому. «Сором’язлива посмішка, сильні руки, меткі пальці, два зграбні мечі. Чого ще бажати жінці?» Вона б пішла заміж за К’ярла радо і охоче, але ж сама була донькою князя Балона, а він — простого роду, онуком роба-полоняника. «Дивина! Одружитися з ним — для мене ганьба, а бавити його прутня ротом — ні.» П’яна та усміхнена, вона вповзла під хутра і взяла його вустами. К’ярл ворухнувся уві сні, а за мить почав твердішати. Коли вона змусила його знову скам’яніти, К’ярл уже прокинувся, а вона спливала вологою. Аша накинулася хутром на голі плечі й усілася згори, загнавши його собі всередину так глибоко, що не могла вже сказати, чий став прутень, а чия піхва. Цього разу обоє досягли вершини одночасно. — Моя люба панно, — промурмотів він опісля голосом, ще придушеним сном. — Моя мила королево. «Ні, — подумала Аша, — ніяка я не королева. І ніколи не буду.» — Лягай і спи. Вона поцілувала його у щоку, перетнула босоніж опочивальню Галбарта Гловера і розчахнула віконниці. Місяць був майже уповні, а ніч така ясна, що виднілися гори — верховини, вкриті снігом. «Холодні, мертві, негостинні, але прекрасні у місячному сяйві.» Верхівки, схожі на рядок гострих зубів, мерехтіли блідим світлом; менші горби, передгір’я та підніжжя ховалися у густих тінях. Море лежало ближче — лише верст за двадцять п’ять на північ, але Аша його не бачила. «Тут дерева. Забагато дерев.» Вовчою пущею кликали північани цей ліс. Майже кожну ніч тут чулися голоси вовків, що перегукувалися у пітьмі. «Море листя та глиці. Шкода, що не солоної води.» Жбир був, звісно, ближчий до берега моря, ніж Зимосіч, але й він, як на її смак, стояв надто далеко. Повітря тут пахкотіло шишками та смолою замість солі. На північний схід від отих похмурих сірих гір мала стояти Стіна, де підняв корогви Станіс Баратеон. «Ворог мого ворога є моїм другом» — так казали люди, але іншим боком цієї монети було «ворог мого друга є моїм ворогом». Залізняки були ворогами північного панства, якого самозваний король Баратеон відчайдушно потребував для своїх змагань. «Можу підсунути йому мою юну розкішницю» — подумала вона, відкидаючи з очей пасмо волосся; але ж Станіс був одружений, як і вона тепер, і залізняки були для нього старим ворогом. Під час першого повстання її батька Станіс ущент розбив Залізний Флот коло Файного острова і підкорив Великий Вик від імені свого брата. Порослі мохом мури Жбиру-в-Пущі оточували величенький круглий пагорб із пласкою верхівкою, увінчаний довгою склепінчастою палатою зі сторожовою вежею на одному її кінці, що вивищувалася на п’ятдесят стоп над пагорбом. Попід пагорбом лежало подвір’я зі службами: стайнею, левадою для коней, кузнею, колодязем та кошарою для овець. Усе те захищав глибокий рів, похилий земляний вал та палісад із колод. Зовнішні укріплення утворювали обриси яйця, наслідуючи місцину. Брам тут було дві, кожна захищена двійком чотирикутних дерев’яних башт із бойовими ходами навколо. На південному боці замку палісад рясно заріс мохом, що видерся вже до середини башт. На схід та захід лежали порожні поля. Коли Аша брала замок приступом, там ріс ячмінь та овес; їх потоптали чобітьми під час нападу. Нічні морози вбили вруна, що були зійшли з засіяного згодом насіння — лишилося тільки брудне болото, попіл та гнила зів’яла стерня. Замок був старий, але не надто міцний. Вона забрала його в Гловерів, а Болтонів Байстрюк хотів забрати в неї. Але білувати себе Аша Грейджой не дасть — вона не мала наміру потрапляти у полон живою. Вона помре так, як і жила — з сокирою в руці та зі сміхом на вустах. Її вельможний панотець дав їй тридцять лодій на захоплення Жбиру. Від них лишилося чотири, рахуючи її власний «Чорний вітер»; одна з чотирьох належала Трісові Ботлику, що приєднався до неї, коли інші тікали. «Ні. Нечесно так казати. Вони попливли додому присягати своєму королю. Якщо хто і втік, то це я.» Спогад викликав сором. — Тікай звідси! — закликав її Читайло, поки капітани несли дядька Еурона вниз пагорбом Нагги до його плавникової корони. — Ґава крука заклика. Тікаймо разом! Ви потрібні мені, щоб збунтувати Харло. Тоді вона ще збиралася боротися. — Люди дому Харло тут. Усі, хто має вагу. Дехто з них кричав Еуронове ім’я. Я не збурюватиму одних Харлів проти інших. — Еурон божевільний. Небезпечний. Той пекельний… — Я все чув. Тікай, Ашо. Щойно Еурона коронують, він негайно почне тебе шукати. Не смій дозволити його воронячому оку тебе знайти. — Якщо я повстану разом із рештою моїх дядьків… — …то загинеш у вигнанні, проклята усіма. Коли ти виносиш своє ім’я на розсуд капітанів, то коришся їхньому вироку. Проти присуду віча іти не можна. Лише один раз присуд віча було скасовано. Почитай Хаерега — знатимеш. Лише Родрік Читайло умів заговорити про якусь стару книжку, коли життя двох людей бриніло на лезі меча. — Якщо ви лишаєтеся, то лишуся і я, — мовила вона уперто. — Не роби дурниць! Сьогодні Еурон показує світові усміхнене око, але назавтра… Ашо, ти Балонова донька, твої права на престол вищі за його власні. Поки ти дихаєш, ти лишаєшся для нього небезпечною. Якщо ти залишишся, тебе або вб’ють, або примусом віддадуть за Рудого Весляра. Не знаю, що буде гірше. Тож тікай! Поки маєш змогу. Аша поставила «Чорний вітер» з іншого боку острова саме для такої нагоди. Старий Вик не був великим островом. Вона зможе сісти на корабель ще до сходу сонця і помчати до Харла, не встигне Еурон дотямити, що її вже нема. Та все ж вона вагалася, поки дядько не мовив: — Тікай, якщо любиш мене, дитино. Не змушуй дивитися на твою смерть. І вона втекла. Спершу до Десятивеж’я — на останнє прощання з матір’ю. — Може статися, повернусь я не скоро, — попередила її Аша. Але пані Аланіс нічого не зрозуміла. — Де Теон? — питала вона. — Де мій милий хлопчик? Пані Гвинеса хотіла лише знати, коли повернеться князь Родрік. — Я на сім років за нього старша. Десятивеж’я має бути моїм. Аша саме брала у Десятивеж’ї запаси, готуючись вирушати, коли її досягли новини про її власний шлюб. — Мою дику небогу слід навчити розуму і приборкати, — казав Вороняче Око, якщо вірити чуткам, — і я знаю людину, яка це зробить. Дядько одружив її з Еріком Бий-Залізо і поставив князя Трощи-Ковадло намісником на Залізних островах на той час, поки збирався ганятися світом за драконами. Свого часу Ерік був неабиякий воїн і безстрашний наскочник, міг похвалитися походами з дідом її діда — тим самим Дагоном Грейджоєм, на честь якого назвали Дагона П’яндиголову. Старі баби на Файному острові досі лякали онуків страшними казками про князя Дагона та його воїнів. «Я образила гонор Еріка на король-вічі, — подумала Аша. — Він не з тих, хто таке забуває.» Вона мусила віддати дядькові належне. Одним ударом Еурон перетворив суперника на прибічника, встановив міцну владу на час своєї відсутності та прибрав Ашу як загрозу зі свого шляху. «Ще й нареготався, мабуть, на все горло.» Тріс Ботлик розповідав, що відсутню наречену на весіллі замінив тюлень. — Сподіваюся, Ерік не наполягав на тілесному здійсненні шлюбу, — пирхнула вона, коли почула. «Додому мені не можна, — подумала вона, — але й тут довго не засидишся.» Тиша лісу її бентежила. Аша все життя прожила на островах та на кораблях. Море ніколи не стояло спокійне; гуркіт і шипіння хвиль на скелястому березі лунали у її крові. Але у Жбирі-в-Пущі хвиль не було… самі лише дерева, нескінченні дерева: смереки, вартові сосни, буки, ясени, старі дуби, каштани, залізнини та ялини. Їхній шурхіт був тихіший за море; вона чула його лише за сильного вітру, і тоді зусібіч доносилися дивні зітхання, наче дерева шепотілися одне до одного мовою, яку вона не розуміла. Нині уночі шепіт здавався гучнішим, ніж зазвичай. «Вихори мертвого брунатного листя, — сказала собі Аша, — голе гілля рипить під вітром.» Вона відвернулася від вікна, від лісу. «Мені треба корабельний чардак під ноги. Або, як нема корабля, то хоч харчів у шлунок.» Увечері вона проковтнула забагато вина, та замало хліба — і ані шматочка великої смачної печені з кривавим соком. Світла місяця вистачило, щоб знайти одяг. Вона нап’яла грубі чорні штани, товсто підбиту сорочку та зелену шкіряну камізелю, внапуст укриту сталевими платвами. Лишивши К’ярла спочивати, вона обережно спустилася зовнішніми сходами вежі, що зарипіли під її босими ногами. Один із вартових, що ходив муром, побачив рух, упізнав її та здійняв списа на знак вітання. Аша тихенько свиснула йому в відповідь. Перетинаючи внутрішнє подвір’я до кухні, вона змусила псів Галбарта Гловера забрехати. «То й добре, — подумала вона. — Не чутиму тих клятих дерев.» Аша саме відрізала собі клинець жовтого сиру від кружала завбільшки з колесо воза, коли у кухню ступив Тріс Ботлик, загорнутий у товстого хутряного кожуха. — Вітаю, моя королево. — Та годі тобі глузувати! — Ти завжди царюватимеш у моєму серці. Жодна юрба галасливих телепнів на король-вічі цього не змінить. «Що мені робити з цим хлопчиськом?» Та ні, Аша не сумнівалася у його відданості. Він не лише виступив її поборником на пагорбі Нагги, не лише вигукнув її ім’я на вічі — але й перетнув море, щоб приєднатися до неї, покинувши свого короля, родичів і домівку. «Ну, не те щоб він насмілився кинути виклик Еуронові у обличчя…» Коли Вороняче Око вивів кораблі у море, Тріс просто затримався позаду і змінив напрям лише тоді, коли решта кораблів зникла з очей. Утім, навіть і цей вчинок потребував мужності — адже більше йому на острови дороги не лишилося. — Сиру хочеш? — запитала його Аша. — Є ще окіст і гірчиця. — Мені бракує не їжі, володарко мого серця. Ти це знаєш. — У Жбирі Тріс виростив собі рясну брунатну бороду — казав, що вона зігріває у холод. — Я бачив тебе зі сторожової вежі. — Якщо зараз твоя варта, що ти тут робиш? — Там стоїть Кром і Хаген Ріг. Скільки ще очей треба, щоб видивлятися шурхіт листя у місячному світлі? А нам треба поговорити. — Ти знову за своє? — зітхнула Аша. — Ти ж знаєш Хагенову доньку — оту рудокосу. Вона править кораблем незгірш чоловіків, і на личко гарненька. Їй сімнадцять років, і я бачила, як вона на тебе дивиться. — Я не хочу Хагенової доньки. — Він майже торкнувся її, але вчасно роздумався. — Ашо, час вирушати. Калин-Коп єдиний ще утримував потоп. Якщо ми залишимося тут, північани нас усіх уб’ють. — Ти хочеш, щоб я тікала? — Я хочу, щоб ти жила. Я тебе кохаю. «Ні, — подумала вона, — ти кохаєш якусь цнотливу панянку, що живе лише в тебе у голові; перелякану дитину, яка просить, щоб ти боронив її від лиха.» — А я тебе не кохаю, — відповіла вона без манівців, — і не тікатиму. — Що тут є, у цьому клятому місці? Шишки, болото і вороги? За що ти так відчайдушно чіпляєшся? Ми маємо кораблі. Їдьмо зі мною, і ми збудуємо нам нове життя на морі. — Зробимося піратами? — Думка була спокуслива. «Хай вовки забирають собі свої похмурі ліси. А ми знову вийдемо у море.» — Купцями! — заперечив він. — Попливемо на схід туди, де побував Вороняче Око, але повернемося з шовками та прянощами замість драконового рогу. Одна мандрівка до Нефритового моря — і ми станемо багатими, як боги. Купимо собі маєток у Старограді чи у одному з Вільних Міст. — Ти, я і К’ярл? — Вона помітила, як він зіщулився при згадці К’ярлового імені. — Хагенова дівчина, мабуть, погодиться попливти з тобою навіть до Нефритового моря. Але я — все ще кракенова донька. Моє місце — … — Де? На острови тобі вороття немає. Ну хіба що вирішиш скоритися волі пана чоловіка. Аша спробувала уявити себе у ліжку з Еріком Бий-Залізо — розчавленою під його вагою, задушеною його обіймами. «Та краще він, ніж Рудий Весляр чи Ліворукий Лукас Кидь.» Трощи-Ковадло колись був нестримним велетнем, неймовірно дужим, геть позбавленим страху. «Може, то не така вже й біда. Може, він помре при першій спробі здійснити чоловічий обов’язок.» Тоді вона стане Еріковою вдовицею замість Ерікової дружини, і тим або покращить, або значно погіршить власне становище — залежно від його онуків. «І дядечка. Зрештою, всі вітри несуть мене назад до Еурона.» — На Харлі я маю заручників, — нагадала вона йому. — І є ще Зміїв Ріг… якщо я не можу мати батькове королівство, чому б не викраяти собі власне? Зміїв Ріг не завжди був такий малолюдний, як нині. Серед його гір та боліт виднілися руїни старих садиб і городищ, рештки стародавніх твердинь першолюдей. А на горбах та височинах діти лісу лишили кола оберіг-дерев. — Ти чіпляєшся за той Зміїв Ріг, наче потопельник за уламок щогли. Що там є потрібне людям, на тому Змієвому Розі? Немає там копалень, ані срібла, ані золота, ані навіть цини чи олива. А щоб сіяти збіжжя, там надто вогко. «Я не маю наміру сіяти там пшеницю.» — Що там є? Я тобі скажу. Два довгі узбережжя. Сотня прихованих заток. Видра у озерах, лосось у річках, скойки попід берегом, лежбища тюленів на березі, високі сосни — будувати кораблі. — Але хто будуватиме ті кораблі, моя королево? Де ваша милість знайдуть підданих для свого королівства, якщо спершу його не знищать північани? Чи королеві досить буде правити над тюленями та видрами? Аша гірко засміялася. — Може статися, видрами легше управити, ніж людьми. А тюлені вже напевне розумніші. Але ти таки маєш рацію. Можливо, мені найкраще повернутися до островів. На Харлі є ще люди, які вітатимуть моє повернення. На Пайку теж. І на Чорнопливі Еурон не здобув собі друзів, коли вбив князя Баелора. Я б могла знайти дядька Аерона і підняти острови на бунт. Ніхто не бачив Мокрочуба від самого віча, але його Потопельники твердили, що він ховається на Великому Вику і скоро з’явиться, щоб накликати лють Потоплого Бога на Вороняче Око та його поплічників. — Трощи-Ковадло теж шукає Мокрочуба. І полює на Потопельників. Сліпого Берона Чорноплива схопили і піддали допитові. Навіть Сивому Мартинові начепили кайдани. Як ти знайдеш жерця, котрого не можуть знайти люди Еурона? — Він — моя рідна кров. Брат мого батька. — То була слабка відповідь, і Аша це розуміла. — Знаєш, яка моя думка? — Гадаю, зараз дізнаюся. — Моя думка така, що Аерона вже немає серед живих. Найпевніше, Вороняче Око врізав йому горло. А шукає його Бий-Залізо лише на те, щоб ми вірили у Мокрочубову втечу. Еурон боїться, щоб його не вважали вбивцею родичів. — Ніколи не дозволяй моєму дядькові таке від тебе почути. Скажи Воронячому Окові, що він боїться убивати родичів — і він заріже власного сина, щоб спростувати твої слова. Аша вже почувалася майже тверезою. Саме так на неї зазвичай впливав Трістіфер Ботлик. — Навіть якщо ти знайдеш свого дядька Мокрочуба, ви двоє напевне програєте. Ви обоє стояли на король-вічі й не можете казати, що його скликали не по правді, як колись твердив Торгон. Ви зв’язані його присудом за всіма законами богів та людей. Ти… Аша зморщила чоло і перепитала: — Ану чекай. Торгон? Який ще Торгон? — Торгон Спізнілий. — Він начебто був королем за Віку Звитяжців. — Аша пам’ятала про нього це, але більше нічого. — То й що? — Торгон Герейрон був найстаршим сином короля. Але король був уже старий, а Торгон — надто непосидючий, тож коли його батько помер, він саме набігав на Мандер зі своєї твердині на Сірощиті. Його брати навіть не надіслали йому звістки, а хутенько скликали король-віче, гадаючи обрати когось поміж себе для плавникової корони. Але капітани та королі натомість обрали королем Уррагона Дівера. Перше, що зробив новий король — наказав, щоб усіх синів старого короля стратили. І їх стратили. Відтоді люди кликали його Синорізом, хоча вбиті й не були його синами. А правив він майже два роки. Тепер Аша пригадала, про що мова. — Торгон повернувся додому… — …і оголосив король-віче недійсним, бо не проголошував на ньому своє право на престол. Синоріз на додачу до жорстокості показав себе ницим та тупим, і коли відвернув від себе останніх друзів, то жерці проголосили його позбавленим престолу, панство підняло повстання, а власні капітани порубали його на шматки. Відтак Торгон Спізнілий став королем і правив сорок років. Аша вхопила Тріса Ботлика за вуха, притягла до себе і поклала на вуста палкий поцілунок, а відпустила вже задиханим і розпашілим. — Що це таке було? — запитав він. — Це називають поцілунком, Трісе. Втопи мене як останню дурепу — я мала б пам’ятати! Раптом вона замовкла і нашорошилася. Коли Тріс спробував щось сказати, вона на нього цитьнула і ще дослухалася. — Це ріг. Хагенів ріг. Перша її думка була про чоловіка. Невже Ерік Бий-Залізо дістався аж сюди у пошуках своєї збіглої дружини? — Все ж таки Потоплий Бог мене любить. Я сижу тут, гадаю знічев’я, що мені робити, і раптом він од щедрот своїх посилає мені ворогів! — Аша скочила на ноги і вкинула кинджал назад до піхв. — Битва сама прийшла до нас! Досягши замкового дворища, вона вже не йшла, а бігла підтюпцем. Тріс трусив у неї по п’ятах. І все-таки вони спізнилися — бійка скінчилася. Аша знайшла двох скривавлених північан коло східної стіни недалечко від потерни; над ними стояли Лорен Довга Сокира, Шестипалий Харл та Язикатий Грім. — Кром та Хаген побачили, як вони лізуть через стіну, — пояснив Язикатий. — Лише ці двоє? — запитала Аша. — П’ятеро. Ми вбили двох, як вони ще й не перелізли, а Харл — іще одного на бойовому ході. Оці двоє дісталися дворища. Один із двох був уже мертвий; його кров та мізки вкривали лезо довгої Лоренової сокири. Але другий ще дихав зсудомлено, хоча спис Язикатого Грома прип’яв його до землі у калюжі крові, що потроху розтікалася навколо. Обидва були вдягнені у виварену шкіру та строкаті брунатно-зелено-чорні кобеняки з нашитими навколо голови та плечей гілками і листям. — Хто ти такий? — запитала Аша пораненого. — З Кремінців я. А ти хто? — Аша з дому Грейджой. Цей замок належить мені. — У Жбирі сидить Галбарт Гловер. Каракатицям тут не місце. — Скільки вас тут? — завимагала Аша. Коли той не відповів, вона ухопилася за спис Язикатого і крутнула. Північник скрикнув від болю; рана почала знову спливати кров’ю. — Навіщо ви прийшли? — Заради пані, — відповів він, трусячись. — О боги, спиніться! Ми прийшли по пані. Врятувати її. Нас було п’ятеро. Аша глянула йому просто в вічі й побачила там брехню. Налягла на списа, знову крутнула його в рані. — Скільки ще? — засичала вона. — Кажи, бо помиратимеш до світанку! — Багато, — схлипнув він між вереском і стогоном. — Кілька тисяч! Три… чотири… а-а-а… благаю… Аша висмикнула списа з живота і увігнала обіруч у його брехливу горлянку. Маестер Галбарта Гловера казав, що верховинні роди надто ворожі один до одного, щоб зібратися докупи без Старка на чолі. «Може, не брехав. Може, просто помилявся.» Вона сама спізнала смак прикрої помилки на король-вічі свого дядька. — Цих п’ятьох надіслали відчинити ворота для нападу головної потуги, — мовила Аша. — Лорене, Харле! Приведіть мені пані Гловер та її маестра. — Цілими чи з кров’ю? — спитав Лорен Довга Сокира. — Цілими і неушкодженими. Язикатий! Лізь на цю трикляту вежу і скажи Кромові та Хагенові, хай пильнують. Якщо побачать бодай зайця, я хочу знати. Скоро дворище Жбиру наповнилося сполоханим людом. Її власні вояки поспіхом вдягали броню або видиралися на бойові ходи. Надвірні люди та челядь Галбарта Гловера видивлялися перелякано, шепотілися один з одним. Гловерового управителя довелося виносити з льоху — він втратив ногу, коли Аша брала замок. Маестер гучно заперечував, доки Лорен не затопив йому в пику закольчуженим кулаком. Пані Гловер виникла з божегаю, спираючись на руку покоївки. — Я застерігала вас, панно, що цей день настане, — мовила вона, побачивши трупи на землі. Маестер проштовхався наперед, спливаючи кров’ю зі зламаного носа. — Панно Ашо, благаю вас — згорніть прапори і дозвольте мені перемовитися про ваше життя. Ви чинили з нами чесно і без сваволі. Я так їм і скажу. — Ми обміняємо вас на дітей. — Очі Сивілли Гловер були червоні від сліз і безсоння. — Гавенові зараз чотири рочки. Я пропустила його іменини. А моя люба дівчинка… віддайте мені дітей, і вам не завдадуть шкоди. Вашим людям теж. Аша розуміла, що остання обіцянка — брехня. Так, її, можливо, обміняють — відішлють на Залізні острови у теплі обійми чоловіка. Родичів-Грейджоїв теж викуплять, Тріса Ботлика, ще декількох, чия рідня має грошики на повернення невдах додому. Решті ж світить сокира, зашморг або Стіна. «І все ж вони мають право вибору.» Аша видерлася на барило, щоб усі бачили. — Вовки наступають на нас, шкірячи зуби! Вони стануть перед брамою ще вдосвіта. Що нам робити: кинути списи та сокири і вмовляти їх зглянутися? — Ні! — оголив меча К’ярл Дівчисько. — Ні! — підспівав луною Лорен Довга Сокира. — Ні! — басовито загув Рольф Карлик — схожий на ведмедя здоровань, що був на голову вищий за решту товариства. — Ніколи! З височини знову залунав, розносячи свою пісню над дворищем, ріг Хагена. — Га-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — співав ріг довго, низько та моторошно, аж кров застигала у жилах. Аша починала вже ненавидіти звук бойового рогу. На Старому Вику дядьків пекельний ріг проспівав жалобну пісню по її мріях, а тепер Хагенів оголошував, можливо, її останню годину на цій землі. «Якщо я помру, то з сокирою в руці та лайкою на вустах.» — На мури! — наказала Аша Грейджой своїм людям і попрямувала до сторожової вежі. За нею поспішив Тріс Ботлик. По цей бік гір не було в навколишньому лісі нічого вищого за дерев’яну сторожову вежу замку Жбир-у-Пущі — вона витикалася на двадцять стоп над верхівками найвищих вартових сосен та смерек. — Онде, капітане, — мовив Кром, коли вона зійшла на майданчик. Спершу Аша побачила лише дерева та тіні, залиті місячним сяйвом пагорби та засніжені вершини гір за ними. Потім вона усвідомила, що дерева потроху підповзають ближче. — Ого! — засміялася вона. — Ці гірські кози вбралися у соснове гілля і думають, що їх ніхто не помітить. Кущі підповзали до замку, наче повільний зелений приплив. Аша згадала казку, яку чула ще дитиною — про дітей лісу та їхні битви з першолюдьми, коли зеленовидці перетворювали дерева на воїнів. — Стількох нам не подолати, — мовив Тріс Ботлик. — Скількоро прийде, стількох й подолаємо! — заперечив Кром. — Що їх більше, то гучніша слава! Про нас заспівають люди! «Еге ж, та чи співатимуть про твою мужність, чи про мою дурість?» Море знаходилося більше як за двадцять п’ять верст. Що краще: лишитися у Жбирі, захищатися з-за глибоких ровів та стін із колод? «Стіни з колод мало допомогли Гловерам, коли я брала їхній замок, — нагадала вона собі. — «Чому вони мають прислужитися мені?» — Назавтра ми бенкетуватимемо у підводних палатах! — Кром попестив руків’я сокири, наче не міг дочекатися. Хаген опустив ріг. — Якщо ми загинемо з сухими ногами, то як знайдемо шлях до підводних палат Потоплого Бога? — У цих лісах повно струмків, — запевнив Кром. — Усі вони втікають у річки, а ті — у море. Але Аша не готова була ще померти — не тут, не зараз. — Жива людина легше знайде море, ніж мертва. Хай вовчиська лишають собі свої похмурі ліси. А ми рушаємо до кораблів. Їй стало цікаво, хто очолює її ворогів. «На його місці я б найперше захопила береговину і винищила вогнем наші лодії, а вже тоді пішла б на Жбир.» Але вовкам це було важко — надто не маючи власних лодій. Аша ніколи не витягувала на берег більше половини своїх кораблів — інша половина стояла у морі, маючи наказ піднімати вітрила і тікати до Змієвого Рогу, якщо берег захоплять північани. — Хагене! Дмухни у ріг так, щоб ліс затрусився. Трісе! Вдягай броню — час тобі випробувати твого гарненького мечика. Побачивши, як він збліднув з лиця, Аша вщипнула його за щоку. — Хлюпни на місяць трохи крові разом зі мною — і я обіцяю тобі цілунок за кожного вбитого ворога. — Моя королево, — відповів Трістіфер, — тут ми маємо стіни, але якщо досягнемо берега і там побачимо, що вовки захопили або відігнали наші кораблі… — Тоді ми загинемо! — жваво закінчила вона. — Та принаймні загинемо з мокрими ногами. Залізяни краще б’ються з солоними бризками у обличчя та плескотом хвиль за спиною. Хаген швидко дмухнув у ріг один за одним три рази — так залізняків завжди закликали на їхні кораблі. Знизу долинули вигуки, брязкіт мечів та списів, іржання коней. «Замало коней, замало вершників.» Аша ринула до сходів. У дворищі на неї чекав К’ярл Дівчисько з її каштановою кобилою, її шоломом та її метальними топірцями. Інші залізняки виводили коней зі стайні Галбарта Гловера. — Таран! — загукав голос зі стін. — Вони мають стінолам! — При якій брамі? — запитала Аша, сідаючи в сідло. — При північній! За дерев’яними, порослими мохом стінами Жбиру-в-Пущі пролунали сурми. «Сурми? Вовки з сурмами?» Щось тут було не так, але Аша не мала часу міркувати. — Відчиняйте південну браму! — наказала вона, коли північна здригнулася під ударом тарану. І витягла короткий метальний топірець з-за паса, перекинутого через плече. — Година сови скінчилася, братове. Настає година списа, меча і сокири. Шикуйтеся! Ми рушаємо додому. Сотня горлянок зревіла «Додому!» та «Аша!». Тріс Ботлик наздогнав її на високому чалому огирі. У дворищі залізняки шикувалися у тісну валку, зважуючи в руках списи та щити. К’ярл Дівчисько, з якого наїзник був ніякий, став між Язикатим Громом та Лореном Довгою Сокирою. З вартової вежі вибіг Хаген, ринув сходами донизу… і тут вовча стріла поцілила його в живіт. Хаген полетів сторчголов на землю, донька його побігла до нього, виючи з жаху та горя. — Заберіть її! — наказала Аша. Жалобитися не лишалося часу. Рольф Карлик закинув дівчину на коня, розвіваючи її рудим волоссям. Аша почула, як застогнала північна брама — то знову вдарив таран. «Може, ще доведеться крізь них прорубатися» — подумала вона, поки попереду розчахувалися південні ворота. Шлях був вільний. «Але чи надовго?» — Вибираймося! — гукнула Аша і щосили вдарила п’ятами боки коня. Люди й коні жвавою ристю досягли дерев на дальньому краї багнистої рівнини, де під місяцем догнивали мертві пагони зимової пшениці. Аша поставила вершників у позадній сторожовий загін, щоб підганяти тих, хто раптом відстане, і нікого не загубити. Високі смереки та старі покручені дуби зімкнулися навколо. Недарма замок навіть у назві мав пущу — дерева тут були старі та величезні, подекуди моторошні. Гілля сусідніх дерев перепліталося разом, страшно рипіло з кожним подихом вітру, а на верхівках, здавалося, шкрябало лик самого місяця. «Що швидше ми звідси зникнемо, то краще, — подумала Аша. — Глибоко у своїх дерев’яних серцях ці дерева нас ненавидять.» Вони продовжили шлях на південь та південний захід, аж доки дерев’яні вежі Жбиру-в-Пущі не зникли з очей, а звуки сурм не загубилися між дерев. «Вовки забрали свій замок, — подумала вона, — то може, дадуть нам спокій.» Тріс Ботлик наздогнав її та поїхав поруч. — Ми йдемо не туди, — мовив він, показуючи на місяць там, де він виглядав з-за навісу гілок. — Треба повертати на північ, до кораблів. — Спочатку на захід, — заперечила Аша. — На захід, доки не зійде сонце. А тоді вже на північ. Вона обернулася до Рольфа Карлика і Рогона Іржавої Бороди — найкращих її вершників. — Їдьте уперед і перевірте, щоб попереду нікого не було. Не хочу несподіванок, коли дістануся берега. Якщо натрапите на вовків, привезіть мені звістку. — Як натрапимо, привеземо, — буркнув Рогон крізь здоровенну руду бороду. Розвідники зникли серед дерев. Решта залізняків знову рушила в дорогу, але не надто швидко. Дерева ховали місяць і зорі, підстилка під ногами була чорна і зрадлива. Не проминули вони й версти, як кобила її родича Квентона спіткнулася в ямі та зламала собі передню ногу. Квентон мусив перерізати їй горло, щоб припинити жалібний вереск. — Треба зробити смолоскипи! — наполягав Тріс. — Вогонь приведе до нас північан. — Аша стиха вилаялася, питаючи себе, чи не помилилася, коли залишила замок. «Ні, не помилилася. Якби ми лишилися битися, то нас усіх би вже перебили.» Але й блукати у пітьмі її не дуже вабило. «Ці дерева убили б нас, якби могли.» Вона зняла шолома й відкинула назад змокріле волосся. — За кілька годин зійде сонце. Ми станемо тут і відпочинемо до світанку. Спинитися було легко, але відпочинок дався тяжко. Жоден не міг спати — навіть Похнюплений Дал, відомий серед приятелів тим, що спав на веслах, коли їх тягнув. Дехто з вояків передавав з рук у руки міх яблучного вина Галбарта Гловера. Хто прихопив харчів — ділився з тими, хто не прихопив. Вершники погодували та напоїли коней. Родич Квентон Грейджой надіслав трьох людей угору деревами — подивитися, чи не горять у лісі смолоскипи. Кром гострив сокиру, К’ярл Дівчисько — меча. Коні щипали мертву буру траву та бур’яни. Рудокоса Хагенова донька вхопила Тріса Ботлика за руку і потягла за дерева — коли ж той вивільнився і відмовився, то замість нього спіймала і повела геть Шестипалого Харла. «Якби ж і я могла отак.» Якби ж востаннє забутися у К’ярлових обіймах… Аші муляло у животі погане передчуття. Чи відчує вона ще колись під ногами чардак «Чорного вітру»? А якщо відчує, то куди попливе? «Острови для мене закриті — хіба що я зігну коліна, розсуну ноги і дозволю Ерікові Бий-Залізо зробити свою справу. Жоден порт у Семицарстві не зрадіє кракеновій доньці.» Але ж можна вдатися до торгівлі, як пропонував Тріс, або втекти до Порогів і там зробитися піраткою. «Або…» — Кожен із вас отримає шматочок принца, — пробурмотіла вона. К’ярл почув її та вишкірився. — От би мені шматочок тебе, — прошепотів він, — той солодкий шматочок, що… Раптом щось вилетіло з кущів і впало просто посеред них з глухим стукотом, ще кілька разів стрибнувши і перекинувшись. Воно було кругле, темне і вогке, з довгим волоссям, що накрутилося навколо. Коли кинута річ нарешті зупинилася серед коренів дуба, Язикатий Грім мовив: — Рольф Карлик став трохи менший на зріст. Половина людей вже стояла на ногах, хапаючи щити, списи і сокири. «Смолоскипів вони не запалили, — встигла подумати Аша, — а ліси ці знають краще за будь-кого з нас.» Раптом навколо вибухнули дерева, і уперед із виттям кинулися північани. «Вовки, — подумала вона, — виють, як бісові вовки. Бойовий клич півночі.» Залізняки зустріли нападників власним кличем, і закипів бій. Про нього не складе пісню жоден співець, і маестер не напише літопис для улюблених Читайлом книжок. Тут не майоріли прапори, не ревли роги, і жоден вельможний князь не скликав навколо себе людей почути останню волю і наказ. Вони билися у досвітній пітьмі, тінь проти тіні, запиналися на коренях та каменях, послизалися на грязюці й гнилому листі. Залізняки були вбрані у кольчуги та просолену шкіру, північники — у хутра, шкури та соснове гілля. Згори на битву дивилися зорі й півмісяць, пробиваючи блідими променями дірки у плутанині голих гілок над головами. Перший, хто напав на Ашу Грейджой, помер біля її ніг з метальним топірцем між очей. Виграного часу вистачило, щоб насунути щита на лівицю. — Ну ж бо, сюди! — закликала Аша, хоч сама не знала, до кого: до власних людей чи до ворогів. Поруч вималювався, навис над головою північник із сокирою, змахнув обіруч, заревів у німій люті. Аша здійняла щита, відбила удар, присунулася ближче і випатрала нападника кинджалом; коли той падав, ревище змінилося вереском. Вона крутнулася, побачила ззаду ще одного вовка і сікнула йому по лобі під шоломом. Його власний удар припав їй нижче грудей, але кольчуга відвернула небезпеку. Наступним рухом Аша устромила вістря кинджала вовкові в горлянку і лишила тонути у власній крові. Чиясь рука ухопила її за волосся, та надто короткі пасма не дали швидко скрутити в’язи. Аша тупнула чоботом по нозі й викрутилася, почувши скрик болю. Коли вона рвучко обернулася до нападника, той уже помирав на землі, стискаючи жменю її волосся в руці. Над ним стояв К’ярл; місячне світло грало в його очах, з меча капотіла кров. Язикатий Грім рахував північан, убиваючи одного за одним. — Чотири! — летів на землю один. — П’ять! — чулося ще за пів-удару серця. Коні верещали, хвицяли копитами, закочували очі, нажахані кривавою різаниною… окрім великого чалого огиря Тріса Ботлика. Тріс устиг скочити в сідло і тепер рубав ліворуч та праворуч, а кінь його злітав дибки і навіжено кружляв серед нападників. «Цієї ночі заборгую йому два чи три цілуночки» — майнула Аші думка в голові. — Сім! — заревів Язикатий Грім, але поруч із ним Лорен Довга Сокира простягся долу зі зломленою ногою, а тіні продовжували наступати з вереском та шурхотом. «Ми б’ємося з кущами» — подумала Аша, вбиваючи чоловіка, що мав на собі більше листя, ніж навколишні дерева, і мимоволі розреготалася. На сміх набігли ще вовки, і вона вбила їх теж, подумавши, чи не варто розпочати власний рахунок. «Я мужня жона, а оце моє немовля при грудях.» Вона встромила кинджала у груди північника крізь хутро, вовну та виварену шкіру. Обличчя його опинилося так близько, що вона унюхала кислий сморід його подиху, а рука вхопилася їй за горло. Аша відчула, як залізо шкрябнуло по кістці — то вістря кинджала ковзнуло на ребрі. Чоловік здригнувся і помер. Коли вона його відпустила, то відчула таку слабкість, що трохи не звалилася згори. Потім вона стояла спиною до спини з К’ярлом, слухала стогони і лайки навколо себе, голоси хоробрих вояків, що повзли крізь тіні, у сльозах закликаючи до своїх матерів. На них вибіг кущ зі списом досить довгим, щоб прохромити одразу їй живіт і спину К’ярлові. «Краще померти разом, ніж на самоті» — подумала вона, але родич Квентон убив списника, не давши наблизитися. За удар серця інший кущ убив Квентона, загнавши йому сокиру в потилицю. Позаду заволав Язикатий Грім: — Дев’ять, щоб вам усім повилазило! З-поміж дерев вискочила зовсім гола Хагенова донька; за нею гналися двоє вовків. Аша вихопила метальний топірець і кинула його, поціливши одному спину. Хагенова донька, побачивши його падіння, запнулася, стала на коліна, підхопила його меча, пхнула ним другого переслідувача, підвелася на ноги, геть перемазана кров’ю та болотом, і кинулася у битву, розвіваючи довгим рудим волоссям. Десь у хвилях битви Аша загубила К’ярла, загубила Тріса, загубила усіх. Пропав її кинджал, зникли метальні топірці; натомість вона тримала у руці меча — короткого тесака з широким клинком, схожого на м’ясницький різак. Хоч її ріж, вона б не сказала, де і як його здобула. Рука скніла з утоми, у роті смакувало кров’ю, ноги тремтіли, а крізь дерева пробивалися навскіс промені блідого вранішнього світла. «Скільки ж це ми билися?» Останнім її ворогом був північанин із сокирою — лисий бородатий велетень, вбраний у латану іржаву кольчужну сорочку. Майже напевне, то був видатний поборник, або й голова роду. Битися з жінкою йому було не до смаку — він гучно горлав «Сука!» щоразу, як завдавав удару, аж бризкав слиною в обличчя. «Сука! Сука!» Аші кортіло заволати щось у відповідь, але горлянка так всохла, що вийшов лише буркотливий стогін. Ворожа сокира струшувала їй щита, падала згори з хряскотом, відривала довгі світлі тріски, коли її висмикували. Скоро на руці лишився жмут розпалу, причеплений до ременя; Аша сахнулася назад і струсила рештки розтрощеного щита з лівиці, тоді відскочила ще далі й заходилася танцювати праворуч та ліворуч, ухиляючись від тяжких ударів. Потім її спина притиснулася до дерева, і танок скінчився. Вовк високо здійняв сокиру — розчерепити голову. Аша спробувала ковзнути праворуч, але ступня заплуталася у якихось коренях. Вона крутнулася, втратила опору, сокира зачепила їй скроню з виском заліза по залізу. Світ почервонів, почорнів, знову почервонів. Біль блискавкою стрілив ногою вгору. Десь далеко північанин промовив: «Клята курва» і здійняв сокиру для останнього удару в її житті. І тут у повітрі залунала срібна сурма. «Мара, — подумала вона. — У підводних палатах Потоплого Бога не сурмлять у срібні сурми. Там русалки і водяники вітають свого володаря, дмухаючи у морські мушлі.» А тоді їй примарилися червоні серця у вогні та чорний олень у золотому лісі, з рогів якого струменіло полум’я. Брієнна Забрати голови наполіг Гайл Добич. — Хай Тарлі почепить їх на мури, — переконував він. — Ми не маємо смоли, — заперечувала Брієнна. — Плоть зогниє. Облиште їх! Її зовсім не вабило пробиратися зеленим мороком соснового лісу в товаристві голів убитих нею людей. Але Добич нічого не слухав. Він сам прорубався крізь шиї покійників, зв’язав три голови за волосся докупи і підвісив до свого сідла. Брієнні лишалося тільки прикидатися, що вона їх не помічає; та інколи, надто уночі, вона відчувала на спині мертві очі, а одного разу їй наснилося, що голови шепочуться поміж себе. Дорогою назад до Дівоставу на півострові Гостроклішня панувала волога холоднеча. Одного дня дощило, іншого — погрожувало задощити, а тепло не бувало ніколи. Стаючи табором, мандрівники ледве знаходили сухі дрова для вогнища. Коли нарешті товариство дісталося Дівоставу, за ними услід летіли хмари мушви, гайворон виїв Пелехові очі, а Тімеон з Пацем юрмилися хробаками. Брієнна та Подрік узяли звичку їхати за півсотні сажнів попереду, щоб залишити сморід гниття якнайдалі за собою. Втім, пан Гайл твердив, що вже втратив рештки нюху, і пахощі його не турбують. — Поховайте їх! — казала йому Брієнна щовечора, коли вони розкладали табір, але Гайлові було не позичати впертості. «Мабуть, хоче сказати князеві Рандилу, що сам їх уколошкав.» Та на його честь, нічого подібного лицар на думці не мав. — Гикавий зброєносець кидався каменюками, — розказав він, коли їх з Брієнною привели до Тарлі у дворище Мутонового замку. Голови віддали десятникові варти, наказавши вичистити, засмолити і виставити над брамою. — Панна мечниця зробила решту справи. — Убила всіх трьох? — недовірливо перепитав князь Рандил. — Бачили б ви, як вона билася! Дали б їй ще трьох — було б вам іще три голови. — То ви знайшли дівчину Старк? — запитав Тарлі вже в неї. — Ні, пане князю. — Зате кілька щурів зарізали. Мабуть, пораділи? — Ні, пане князю. — Шкода. Гаразд, ви скуштували крові. Довели, що ви там хотіли довести. Тепер час зняти залізо і вдягтися, як личить панні. У порті є кораблі. Один зупиняється на Тарфі. Я дозволяю вам на нього сісти. — Дякую за добрість, але мушу відмовитися. На обличчі князя Тарлі відбилося палке бажання настромити її власну голову на шпичку понад брамою, поруч із головами Тімеона, Паця та Пелеха. — То ви маєте намір правити своє? Далі чинити оце безглуздя? — Я маю намір знайти пані Сансу. — Коли ласка вашої вельможності, — мовив пан Гайл, — я бачив, як вона б’ється з Блазнями. Вона сильніша за більшість чоловіків, а швидка, що… — То меч швидкий! — гарикнув Тарлі. — Валірійський булат швидкий, бо таким його зробили валірійці! Сильніша за чоловіків? Еге ж. Буває. Різні на світі є примхи природи. Стрічаються навіть покручі, не схожі на людей. «У таких, як він, годі шукати любові та шани, — подумала Брієнна, — хоч ти вивернися навиворіт.» — Пане князю… може статися, Сандор Клеган щось знає про дівчину. Якщо я зможу його знайти… — Клеган подався у розбійники. Схоже, злигався з Беріком Дондаріоном. А може, й ні — різне кажуть. Покажіть мені, де вони ховаються — я радо випатраю їх, витягну тельбухи і спалю. Ми повісили кількадесят розбійників, але ватажки досі нас уникають. Клеган, Дондаріон, червоний жрець, тепер іще ця жінка Серце-Камінь… як ви зібралися відшукати їх там, де не можу я? — Пане князю, я… — Вона не мала для нього переконливої відповіді. — Все, що я можу — лише спробувати. — Ну то пробуйте. Ви маєте королівську грамоту, мого дозволу можете не питати. Та однак я його даю. Коли вам пощастить, здобудете собі лише болячки на дупі. Якщо ні — можливо, Клеган лишить вам життя, коли його набрід вами награється. Тоді поповзете назад на свій Тарф з собачим байстрюком у череві. Брієнна пустила його слова повз вуха. — З дозволу пана князя, скільки людей має Хорт? — Шестеро, шість десятків чи шість сотень. Залежить, кого питати. Вочевидь, Рандилові Тарлі розмова вже набридла. Він почав відвертатися, щоб піти геть. — Якби ми зі зброєносцем могли прохати вас про гостинність, доки… — Прохайте чи благайте — під своїм дахом я вас не потерплю. Наперед виступив пан Гайл Добич. — З ласки вельможного пана, цей дах досі належить князеві Мутону. Тарлі кинув на лицаря нищівний погляд. — Не смійте мені згадувати про Мутона! Мутон має мужність хробака! Щодо вас, панно… кажуть, ваш батько — гідна, шанована людина. Коли так, мені його шкода. Одних чоловіків доля благословляє синами, інших — доньками. Та жоден не заслуговує на кару такою дитиною, як ви. Живіть або помріть, панно Брієнно, але поки я сиджу в Дівоставі, не повертайтеся сюди ніколи. «Слова — то вітер, — сказала собі Брієнна. — Вони тобі не зашкодять. Хай стікають, аби не прилипали.» — Воля ваша, пане князю, — почала вона, але Тарлі пішов, не дослухавши. Брієнна вийшла з дворища, наче сновида, не знаючи, куди прямує. Пан Гайл хутко її наздогнав. — Тут є корчми, де заночувати. Брієнна хитнула головою заперечливо. Їй зовсім не кортіло розмовляти з Гайлом Добичем. — Пригадуєте «Смердючу гуску»? Ще б пак — Брієннин кобеняк досі нею смердів. — А що таке? — Приходьте туди назавтра опівдні. Мій родич Алин — один з тих, кого посилали шукати Хорта. Я з ним перемовлюся. — Навіщо це вам? — Чому б ні? Зробіть те, чого не зміг Алин — і я багато років матиму чим його дражнити. Пан Гайл не брехав — у Дівоставі таки були корчми і заїзди. Деякі спалили під час одного чи іншого погрому міста і досі не відбудували; ті, що вціліли, юрмилися вояками з залоги князя Тарлі. Брієнна з Подріком зазирнули до кожного, але в жодному не знайшли ані вільного ліжка. — Пане? Пані? — звернувся до неї Подрік, коли сонце вже сідало. — Кораблі! На кораблях є ліжка. Ну такі, підвісні. Або лави. Люди князя Тарлі юрмилися і в порті — так рясно, наче мухи навколо голів Кровоблазнів. Їхній очільник знав Брієнну на вид і пропустив. Місцеві рибалки саме припинали човни на ніч і закликали купити вилов. Але її цікавили великі кораблі, що долали буремні води вузького моря. У порті якраз стояло з півдесятка, хоча один — галеас «Велетова донька» — саме вибирав линви, готуючись відпливти з вечірньою водою. Брієнна з Подріком рушили обходити решту. Керманич «Красуні з Мартинова» завважив Брієнну за повію і сказав, що його корабель — не дім розпусти. Гаківник з ібенійського китобоя просив продати йому Подріка. На інших кораблях на них чекала краща доля. На «Морському блукальцеві» Брієнна купила Подрікові помаранч. Корабель був кочем зі Старограду, а прийшов через Тирош, Пентос і Сутіндол. — Далі йдемо до Мартинова, — розказав капітан, — а відти навколо Пальців до Сестринова і Білої Гавані, коли шторми не завадять. «Блукалець» — добра посудина. Щурів менше, ніж усюди. Подаємо свіжі яйця і масло до сніданку. Ясна панна шукають перевозу на північ? — Ні. — «Поки що ні.» Думка була спокуслива, але… Дорогою до наступного пришибу Подрік посовав ногою і спитав: — Пане? Пані? Що як пані таки поїхали додому? Ну тобто та пані, інша. Пане. Пані Санса. — Її дім спалили. — Але ж усе-таки. Там її боги. А боги не помирають. «Боги не помирають, а дівчата — залюбки.» — Тімеон був гицель і горлоріз, але навряд чи брехав про Хорта. Нам не можна на північ, доки ми не знатимемо, що сталося тут. Будуть інші кораблі. На східному кінці гавані вони нарешті знайшли притулок на ніч — ушкоджену штормом торговельну галеру на ім’я «Мирійська панна». Побило її добряче: галера втратила щоглу та половину жеглярів. До того ж капітан не мав грошей, щоб усе полагодити, тому зрадів кільком монетам від Брієнни та Подріка і дозволив їм зайняти порожнє помешкання. Ніч минула неспокійно, Брієнна тричі прокидалася. Вперше її розбудив дощ, удруге — рипіння дощок. Їй примарилося, що то Спритний Дик підповзає її вбити; прокинулася вона з ножем у руці, але нікого не побачила. У пітьмі крихітного помешкання їй знадобилося трохи часу пригадати, що Спритного Дика вже нема серед живих. Нарешті занурившись у сон, вона побачила людей, котрих убила. Вони танцювали навколо, кпинили з неї, щипалися, коли вона намагалася вдарити їх мечем — і таки поцілила, і навіть порубала на криваві клапті, але вони чомусь однак товпилися навкруги… Пелех, Тімеон, Паць, але не лише вони — ще Рандил Тарлі, і Варго Хап, і Рудий Ронет Конінгтон. Ронет тримав у пальцях троянду, але коли простягнув квітку їй, вона відрубала йому п’ясть. Цього разу Брієнна прокинулася, спливаючи холодним потом, і решту ночі пролежала, згорнувшись під киреєю і слухаючи, як нагорі дощ стукотить по дошках чардаку. Ніч була буремна; час від часу чувся віддалений грім, а у голові проносилися думки про браавоський корабель, що відплив просто на її очах. Наступного ранку вона знову знайшла «Смердючу гуску», розштовхала її хвойдовиту господарку і заплатила за кілька жирних ковбас, підсмажений хліб, пів-кухля вина, глек окропу та два чистих кухлі. Коли корчмарка ставила воду кип’ятитися, то скосила очі на Брієнну і спитала: — Це ж ви пішли зі Спритним Диком. Таку здоровачку не сплутаєш. Я пам’ятаю. То що, він вас надурив? — Ні. — Примусив… ну, теє? — Ні. — Коня вкрав? — Ні. Його вбили розбійники. — Розбійники?! — Жінка радше здивувалася, ніж засмутилася. — Чогось гадала, що Дика як не повісять, то на Стіну запроторять. І от тобі раз! Вони з’їли хліб і половину ковбаси. Подрік Пейн запив їжу водою, трохи присмаченою вином. Брієнна сиділа за кухлем розведеного водою вина і питала себе, навіщо прийшла. З Гайла Добича вірний лицар був такий, як із собачого хвоста сито. Його чесне обличчя було лише блазенською личиною. «Не треба мені його помочі, тим паче захисту. Мені він геть ні до чого, — казала вона собі. — Та може, і сам не прийде. Покликати мене сюди — то він, мабуть, так пожартував.» Вона вже підводилася іти, коли нагодився пан Гайл. — Вітаю, панно. Подріку. — Лицар зиркнув на кухлі, миски, недоїдені шматки ковбаси у калюжі сала і додав: — О боги! Сподіваюся, ви тут нічого не їли. — Що ми їли — то не ваш клопіт, — відрізала Брієнна. — Ви знайшли свого родича? Що він вам сказав? — Сандора Клегана востаннє бачили у Солепанві, у день погрому. Потім він поїхав на захід уздовж Тризуба. Брієнна спохмурніла, почувши звістку. — Тризуб — довга річка. — Довга. Та я не думаю, що наш песик надто віддалиться від гирла. Схоже, Вестерос втрачає для нього свої чари. Адже у Солепанві Хорт шукав не що інше, як корабля. Пан Гайл видобув із чобота згорток овечого пергамену, відштовхнув миску з ковбасою і розгорнув сувій. То виявилася мапа. — Хорт зарізав трьох людей свого брата у старій корчмі на перехресті, отут. Потім очолив напад на Солепанву, отут. — Лицар постукав по Солепанві пальцем. — А дотепер опинився у пастці. Вгору річкою в Близнюках сидять Фреї, на південь за Тризубом стоять Даррі та Гаренгол, на заході б’ються між собою Чорноліси та Бракени. Тут, у Дівоставі, сидить князь Рандил. Високий гостинець на Долину засипало снігом — це навіть якщо проминути верховинні роди. То куди тепер песику податися? — Якщо він із Дондаріоном… — Ні. Алин цього певний. Люди Дондаріона теж його шукають. Розповсюдили звістку, що хочуть повісити його за скоєне у Солепанві. Самі вони там не були і участі не брали. Князь Рандил наполягає, що були і брали — сподівається відвернути посполитих від Беріка та його братства. Тарлі ніколи не спіймає князя-блискавку, поки його береже простолюддя. А є ж іще одна зграя — її очолює жінка на прізвисько Серце-Камінь… коханка князя Беріка, коли вірити одній побрехеньці. Казали, наче її повісили Фреї, а Дондаріон поцілував і повернув до життя, і тепер вона не помре ніколи — так само, як він. Брієнна роздивилася мапу. — Якщо Клегана востаннє бачили у Солепанві, то шукати його сліду треба саме там. — У Солепанві нікого не лишилося. Тільки старий лицар, що ховається у своєму замку. Так каже Алин. — І все ж почати варто саме звідти. — Є одна людина, — мовив пан Гайл, помовчавши. — Септон. Минав мою браму напередодні вашої з’яви. Кличуть Мерібальдом. Народився на річках, тут виріс і всеньке життя прослужив богам. Назавтра вирушає у свої коломандри річковим краєм. Завжди зазирає до Солепанви. Нам варто піти з ним. Брієнна різко підвела очі. — Нам?! — Я поїду з вами. — Не поїдете. — Ну, скажімо… я поїду з септоном Мерібальдом до Солепанви. А ви з Подріком їдьте хоч під сім чортів. — Князь Рандил знову наказав шпигувати за мною? — Він наказав до вас не наближатися. Князь Рандил тримається думки, що вам не завадить добряче зґвалтування купою мерзотників. — То навіщо ви зі мною їдете? — Бо або з вами, або знову браму сторожити. — Якщо ваш пан наказав… — Він мені більше не пан. Брієнну огорнув подив. — То ви пішли з його служби? — Його вельможність повідомив, що не має подальшої потреби у моєму мечі та моєму нахабстві. Хоч так, хоч сяк, а виходить одне — віднині я насолоджуватимуся сповненим пригод життям заплотного лицаря… втім, можу помріяти і про добру нагороду на випадок, якщо ми знайдемо Сансу Старк. «Золото і земля — ось чого він шукає у цій справі.» — Я маю намір урятувати дівчину, а не продати її. Я склала обітницю. — А я не пригадаю, щоб складав. — Саме тому ви зі мною не їдете. Вони вирушили наступного ранку, коли сонце тільки сходило. Чудернацький то був загін: пан Гайл на брунатному румаку, Брієнна на високій сірій кобилі, Подрік Пейн на своїй шкапі з провислою спиною, а поруч — септон Мерібальд на своїх двох, підпираючись дорожньою ковінькою, з невеличким віслючком та великим псом. Віслючка було накладено таким тягарем, що Брієнна боялася, чи не зламається йому спина. — Це харчі для голодних та знедолених у річковому краї, — сказав їм септон Мерібальд біля брами Дівоставу. — Насіння, горіхи, всяка сушня, овес, борошно, ячмінні коржі, три кружала жовтого сиру з корчми при Блазенській брамі, солона тріска для мене, солона баранина для Пса… і ще сіль. Цибуля, морква, ріпа, два лантухи бобів, чотири — ячменю і дев’ять — помаранчів. Маю пристрасть до помаранчів, мушу зізнатися. Ці мені подарував один жегляр, і боюся, до весни я вже інших не скуштую. Мерібальд був септон без септу — лише на один щабель вищий від жебрущого брата у ладі, заведеному Святою Вірою. Таких, як він, було багато сотень; убога безпритульна братія мандрувала від одного крихітного сельця до іншого, служила відправи, укладала шлюби та пробачала гріхи. Ті, кого Мерібальд відвідував, мали б годувати його та давати нічліг, але майже всі вони були такі ж убогі, як він сам — тому септон ніде не засиджувався надовго, щоб не об’їсти господарів. Незлі корчмарі дозволяли йому іноді спати у кухні чи стайні, а ще дорогою стрічалися септрії, городці й навіть замки, де його вітали гостинні господарі. Коли ж таких місць не траплялося, септон спав під деревами чи живими заплотами. — У річковому краю багато добрячих заплотів, — казав Мерібальд. — Найкращі з них — найстаріші. Нема нічого ліпшого за столітню живу загорожу — всередині можна спати, наче в заїзді. Ба навіть краще: нема бліх і нікого боятися. Септон не вмів ані читати, ані писати, про що весело зізнався дорогою. Зате він знав напам’ять сотню різних молитов і міг проказувати довгі уривки з «Семикутної зірки» — а селяни нічого кращого не бажали. Обличчя він мав обвітрене, помережане глибокими борознами, у кутиках очей пролягли курячі лапки зморщок, на голові кущавилося рясне сиве волосся. Чималий на зріст — шість стоп, або й вище — він трохи сутулився, крокуючи шляхом, а тому здавався коротшим. Руки в нього були великі, зашкарублі, з червоними кісточками та брудом під нігтями, а ступні — Брієнна ще таких величезних не бачила — голі, чорні та тверді, наче ріг. — Я вже двадцять років не взувався, — розповів він Брієнні. — У перший рік мандрів я мав на ногах більше пухирів, ніж пальців, а п’яти кровили, наче заколота свиня, щойно я ступав на твердий камінь. Та я ретельно молився, і Вишній Швець вичинив мені шкіру на ногах, наче чоботи. — Ніякого Вишнього Шевця немає! — заперечив Подрік. — Є, хлопче… хоча ти, напевне, кличеш його іншим іменем. Скажи-но, котрого з семи богів ти любиш найбільше? — Воїна! — відповів Подрік, ані миті не вагаючись. Брієнна прочистила горлянку. — Септон мого батька у Надвечір’ї завжди казав, що є лише один бог. — Один бог о семи ликах. Саме так, панно, ви влучно зауважили. Але таємницю Седмиці, яка є водночас єдиною, важко збагнути простим людям, а я — чи не найпростіший з них, тому і кажу про сім богів. Мерібальд обернувся до Подріка. — Я ще не стрічав хлопчика, щоб не шанував Воїна. Але я вже старий, а в старості схиляються до Коваля. Бо без його трудів — що лишилося б захищати Воїнові? Коваль є у кожному містечку, в кожному замку. Ковалі кують плуги, якими ми зорюємо ріллю, щоб посіяти хліб. Роблять цвяхи, щоб ми будували кораблі. Підкови — взувати наших вірних коней. Мечі світлої криці для наших князів та лицарів. Хто скаже, що коваль не вартий дати ім’я одному з ликів Седмиці? Але так само ми б могли назвати його Рільником чи Рибалкою, Теслею або Шевцем. Не важить, до чого він докладає рук — важить сама його праця. Батько править, Воїн б’ється, Коваль працює, а разом вони роблять те, що личить чоловікові. Як Коваль є одним з ликів Божих, так само Швець — один з ликів Коваля. Саме він почув мої молитви і зцілив мені ноги. — Боги мають ласку до людей, не сумніваюся, — сухо пробурчав пан Гайл, — та навіщо їм надокучати, коли можна вдягти чоботи? — Ходити пішки — то була моя спокута. Навіть святі септони часто-густо не цураються гріха. Моя ж плоть була слабкіша за інші. Я був молодий, у розквіті снаги, а дівчата… іноді й септон здається хвацьким, наче лицар, якщо він єдиний чоловік, що бував від твого села далі, ніж за версту. Я читав їм із «Семикутної зірки». Найспокусливіше виходило з «Книгою Діви». О, я був лукавим чоловіком, перш ніж назавжди зняв чоботи. Сором навіть згадувати, скількох дівчат я звабив і зіпсував. Брієнна незатишно посовалася у сідлі — згадала табір попід мурами Вирію, де пан Гайл побився об заклад з іншими лицарями, хто першим вкладе її до ліжка. — Ми якраз і шукаємо діву, — довірився септонові Подрік Пейн. — Шляхетну дівчину тринадцяти років з рудаво-брунатним волоссям. — Я гадав, ви шукаєте розбійників. — Їх теж, — погодився Подрік. — Зазвичай подорожні щосили уникають зустрічі з тим набродом, — мовив септон Мерібальд. — А ви навпаки — йдете просто до них. — Ми шукаємо лише одного розбійника, — відповіла Брієнна. — Хорта. — Саме так мені сказав пан Гайл. Хай рятує вас Седмиця, дитя моє. Кажуть, він лишає по собі низку замордованих дітей та спаплюжених жінок. Скажений Пес із Солепанви — так, я чув, кликали його міщани. Навіщо доброму людові шукати зустрічі з подібним створінням? — Діва, про яку казав Подрік, може бути з ним. — Справді? Тоді варто помолитися за бідолашну дівчинку. «І за мене, — подумала Брієнна. — За мене теж помоліться. Попрохайте Старицю освітити мені лампадою дорогу до панни Санси, а Воїна — дати сили моїй правиці, щоб я її захистила.» Та вголос вона нічого не сказала — не хотіла, щоб її почув Гайл Добич і став кепкувати з жіночої слабкодухості. З-за пішого септона Мерібальда та його обтяженого віслюка перший день походу минав повільно. Вони не рушили на захід великим гостинцем — тим, яким Брієнна колись в’їхала до Дівоставу разом із паном Хайме і знайшла місто пограбованим та заваленим трупами. Натомість вони помандрували спершу на північний захід уздовж берега Крабової затоки вузькою кривою стежкою — такою непомітною, що на жодній з безцінних пергаменових мап пана Гайла вона не позначалася. Крутих пагорбів, чорних драговин і соснових лісів Гостроклішні по цей бік Дівоставу не стрічалося; тут край був низький та вологий — пустка з піщаних кучугур та мокрої солоної береговини під велетенським синьо-сірим склепінням неба. Стежці коли-не-коли кортіло зникнути серед очерету і припливних ставків, щоб знову вигулькнути за версту чи дві. Без Мерібальда, розуміла Брієнна, вони б уже давно загубилися. Ґрунт подекуди ставав м’який та грузький, і тоді септон виходив наперед, намацуючи ковінькою шлях. На багато верст навколо не виднілося жодного дерева — лише море, небо та пісок. Важко було уявити край, відмінніший від Тарфу з його горами та водоспадами, високими полонинами та тінистими долинами — і все ж Брієнна побачила у ньому своєрідну красу. Вони перетнули з тузінь повільних струмків, де навколо розливалося жаб’яче кумкання та сюрчання коників, дивилися, як високо в небі над затокою ширяють морські ластівки, чули куликів, що кричали з-поміж піщаних пагорбів. Якось дорогу їм перетнула лисиця, і Мерібальдів пес шалено на неї загавкався. Стрічалися тут і люди теж. Деякі з них жили між заростей очерету в хатинах, вибудуваних з глини та соломи, інші рибалили у затоці зі шкіряних човників і ставили собі домівки на хитких дерев’яних палях високо над піском. Жити вони намагалися осібно, далеко від інших людських осель, та й самі здавалися відлюдькуватими. Втім, перед полуднем пес знову загавкав, і з очерету виникли три жінки, що подарували Мерібальдові плетений кошик скойок. Навзамін він дав кожній помаранча — не зважаючи, що в цьому світі скойок біля берега водилося, як бруду, а помаранчі коштували на вагу золота. Одна з жінок була дуже стара, інша — тяжка дитиною, а третя — гарненька юна дівчина, свіжа та соковита, наче квітка навесні. Коли Мерібальд відвів їх подалі висповідати гріхи, пан Гайл стиха реготнув і пожартував: — Може, це до нас самі боги припожалували? Хай не всі, зате Діва, Мати і Стариця. На це Подрік так вирячив очі, що Брієнна мусила його заспокоїти: ні, то не лики бога, а всього лише три болотяні мешканки. Згодом, коли подорож поновилася, Брієнна обернулася до септона і мовила: — Ці люди живуть менше як за день верхи від Дівоставу. Але війна їх не торкнулася. — В них нема чого торкати, панно. Всі їхні скарби — скойки, каміння та шкіряні човники. Найліпша зброя — іржаві ножі. Вони народжуються, живуть, кохають, помирають. Вони знають, що в їхній землі господарює князь Мутон, але майже ніхто його ніколи не бачив. А Король-Берег для них і поготів — порожнє слово. — Все ж вони знають богів, — зауважила Брієнна. — Гадаю, це ваша робота. Скільки часу ви блукаєте річковим краєм? — Скоро сорок років, — відповів септон. Пес гучно гавкнув. — Коло моїх мандрів од Дівоставу до Дівоставу забирає півроку, а коли й більше. Все ж я не скажу, що добре знаю Тризуб. Я бачу замки панів та княжат лише здалеку, зате буваю у базарних містечках і острогах, селах таких малих, що не мають назви, блукаю вздовж заплотів та поміж пагорбів, перетинаю бурчаки, де спраглий може напитися, ночую в печерах, де можна сховатися. Шляхи, якими ходить простолюддя — то не княжі гостинці, а криві брудні стежки, яких нема на мапах з пергамену. Але вони є у мене в голові. — Він видав тихий смішок. — Як не бути? Кожну їх версту оцими ногами протоптав, і не один раз, а десять. «Кривими стежками ходять не лише селяни, а й розбійники. І в печерах зручно ховатися тим, кого шукають.» Брієнна відчула холодок підозри і спитала себе, чи добре пан Гайл знає цього септона. — Чи не самотньо вам живеться, септоне? — Зі мною завжди Седмиця, — відповів Мерібальд, — а ще я маю вірного помічника і Пса. — Ваш пес має ім’я? — запитав Подрік Пейн. — Напевне, має, — відповів Мерібальд, — але він не МІЙ пес. Він не може належати мені. Пес гавкнув і замахав хвостом. То була велика кошлата істота, трохи не чотири пуди на вагу, але норовом лагідна та дружня. — Кому ж він належить? — запитав Подрік. — Собі. Седмиці. Кому ж іще? А щодо імені… він мені його не казав. Тому я зву його просто Пес. — А… — Подрік, вочевидь, не знав, що думати про пса на ймення Пес. Малий трохи поміркував, потім сказав: — Я колись мав пса, ще малий був. Звав його Зухом. — А він був? — Що «був»? — Зухом? — Та ні. Тихий був, лагідний. Помер давно. — Пес береже мене на дорогах, навіть у такі тяжкі часи, що випали нам нині. Ані вовки, ані розбійники не зачіпають мене, коли Пес поруч. — Септон спохмурнів. — Вовки останнім часом стали жахливі. Є місцини, де людина мусить шукати дерево на нічліг, щоб дожити до ранку. За всі роки моїх мандрів я не бачив вовчої зграї більше як у десяток звірів. Але величезна зграя, що нині нишпорить уздовж Тризуба, має кількасот! — Ви стрічали їх самі? — запитав пан Гайл. — Слава Седмиці, вкрила од лиха… та чув їх уночі, і не раз. Стільки голосів водночас… аж кров у жилах вистигає. Навіть Пес тремтів, а він задушив з десяток вовків. Септон скуйовдив собаці голову. — Дехто каже: то гемони, не звірі. Буцімто зграю веде вовчиця-чудовисько — зловісна сіра тінь, неймовірна зростом. Ще кажуть, що вона сама-одна валить зубрів, що її не стримає жодна пастка, не лякає ані вогонь, ані залізо. Вона вбиває всіх самців, які пробують на неї лізти, і не хоче іншого м’яса, крім людського. Пан Гайл Добич аж зареготався. — Ну, септоне, ви свого домоглися! В бідного Подріка очі вже як варені яйця! — От і ні! — обурено заперечив Подрік. Пес гавкнув. Тієї ночі вони отаборилися у холодних піщаних кучугурах. Брієнна вислала Подріка берегом знайти плавнику для вогнища, але повернувся він з порожніми руками і в болоті аж до колін. — Відплив, пане. Пані. Води нема, лише болото на березі. — Не лізь у те болото, хлопче, — порадив септон Мерібальд. — Воно чужинців не любить. Ступиш не туди — розчахнеться і проковтне тебе. — Та це ж лише грязюка, — не повірив Подрік. — Коли наповнить тобі рота і заповзе до носа — тоді вже не грязюка, а смерть. — Він посміхнувся, щоб прогнати моторошний холодок зі своїх слів. — Ну ж бо, витри бруд, синку, і тримай скибку помаранча. Наступний день минув так само. Поснідали вони солоною тріскою та ще кількома шматочками помаранча, потім рушили, щойно сонце визирнуло з-за виднокраю. Позаду лежало рожеве небо, попереду — лілове. Пес очолював загін — обнюхував кожну купину очерету, потім задирав на неї лапу. Дорогу він, схоже, знав незгірш Мерібальда. Почався приплив; солоне повітря забриніло пронизливим скиглінням морських ластівок. Наступного полудня вони зупинилися у крихітному сільці — першому стріченому в дорозі. Воно складалося з восьми хат на палях над невеличким струмочком. Чоловіки рибалили у морі з невеличких човників, але жінки та малі хлоп’ята швидко полізли з хат додолу хиткими мотузяними драбинами і скупчилися навколо септона Мерібальда на молитву. Після молитви він відпустив їм гріхи і лишив трохи ріпи, лантух бобів та два зі своїх коштовних помаранчів. Опинившись знову на шляху, септон мовив: — Краще нам цієї ночі тримати варту, друзі. Селяни кажуть: у пагорбах при березі, західніше старої вартової вежі, тиняються троє втікачів. — Лише троє? — всміхнувся пан Гайл. — Та це нашій панні мечниці на один зуб. Озброєний загін вони не зачеплять. — Хіба що помиратимуть з голоду, — відповів септон. — У цих краях можна добути їжу, але треба мати очі, щоб її бачити. А ці люди тут чужинці — недобитки з якоїсь битви. Якщо ми з ними зіткнемося, пане, прошу залишити їх мені. — Що ви з ними робитимете? — Погодую. Припрошу сповідувати гріхи, щоб дарувати прощення. Покличу з нами до острова Упокій. — Все одно, що запросити врізати нам горлянки уві сні, — пирхнув Гайл Добич. — Князь Рандил краще дає ради втікачам — сокирою і конопляним зашморгом. — Пане? Пані? — спитав Подрік. — Оці втікачі — це те саме, що розбійники? — Одного тіста книш, — відповіла Брієнна. Але септон Мерібальд не погодився. — Може, тісто і одне, та книші не ті самі, панно. Розбійники бувають різні, як різні бувають птахи. І кулик, і орел мають крила, але вони — не одне. Співці люблять співати про шляхетних воїнів, які мусили піти проти закону, щоб перемогти злого можновладця. Але більшість розбійників — радше скажені Хорти, ніж шляхетні князі-блискавки. То люті й недобрі люди, якими рухає жадоба та ненависть. Вони зневажають богів і дбають лише про себе. Утікачі з війни більше заслуговують на жалість, хоча теж бувають небезпечні. Майже всі вони — хамського роду, простолюдці, що ніколи не віддалялися й на дві версти від рідної хати, доки якийсь пан чи князь не зібрав їх докупи і не погнав на війну. Погано взуті та вбрані, вони крокують під його корогвами, а за зброю часто-густо не мають нічого ліпшого, ніж серп, вила чи довбню, яку самі зробили, прикрутивши ремінцями каменюку до кийка. Брати ідуть поруч з братами, сини — з батьками, приятелі — з приятелями. Вони чують пісні та байки, запалюються серцями, мріють побачити різні дива, здобути багатство та славу. Війна здається їм блискучою пригодою — найліпшою в їхньому житті. — А тоді вони вперше куштують смак битви. Деяким цього досить, щоб зламатися. Інші витримують кілька років, втрачають лік битвам, у яких стояли. Але навіть людина, що пережила сто битв, може зламатися у сто першій. Брати бачать, як гинуть їхні брати, батьки втрачають синів, приятелі дивляться, як їхні друзі тримають руками тельбухи, випущені ударом сокири. — Вони бачать, як пана, що їх привів, убивають у бою, і якийсь інший пан кричить, що тепер вони належать йому. Їх ранять, і не встигає одна рана загоїтися, як їм завдають наступної. Харчів завжди бракує, взуття шматується просто на ногах, одяг лахмітиться і гниє… а половина ще й гидить у штани, бо п’є погану воду. — Якщо їм треба нові чоботи, теплу свитину чи шоломця на голову, хоча б іржавого, то єдиний спосіб їх здобути — зняти з трупа. Скоро вони починають красти в живих — у простолюду тієї землі, де триває війна, хоча ті небораки не надто різняться від них самих. Вояки ріжуть чужих овець, крадуть чужих курей, а відти вже один крок до викрадення чужих доньок. Одного дня вони оглядаються і бачать, що всі їхні друзі та родичі зникли, що вони б’ються у чужій землі поряд з чужинцями та під корогвою, яку ледве упізнають. Вони не знають, де вони, як потрапити додому, а пан, який їх очолює, не знає навіть їхніх імен, але ж горлає, щоб шикувалися, виставляли вперед списи, коси та вила, щоб тримали оборону і не відступали. Коли на них налітають лицарі — безликі боввани у сталевій броні — грім копит їхніх коней наповнює цілий світ… — …і людина ламається. Вона обертається і біжить, або прикидається мертвою і потім відповзає по трупах загиблих, або зникає під покровом ночі та шукає собі схованки. Думки про рідний дім давно покинули її, королі, пани та боги важать для неї менше, ніж підгнилий окіст, на якому можна перебитися ще день, чи міх поганючого вина, де можна потопити свій жах на кілька годин. Утікач живе від ранку до вечора, від обіду до обіду — радше звір, ніж чоловік. Тож панна Брієнна не помиляється. У такі часи, як зараз, подорожній мусить боятися втікачів з війська, берегти себе… але й жаліти їх. Коли Мерібальд скінчив, у маленькому загоні запанувала тиша. Брієнна чула, як вітер шурхотить купкою верб, а десь далі ледь чутно кричить понурок. Чула тихий подих Пса, що трусив собі коло септона і віслюка, висолопивши язика з рота. Тиша все тривала і тривала, аж нарешті Брієнна спитала: — Скільки вам було років, коли вас погнали на війну? — Та ось як вашому малому, — відповів Мерібальд. — Замолодий, правду сказати, але ж усі брати пішли, то й я не хотів лишатися. Вілам сказав: я можу служити йому зброєносцем, хоча сам Віл був не лицар, а кухарчук, озброєний вкраденим з кухні ножем. Він помер на Порогах, не завдавши ворогові жодного удару. Його вбила лихоманка, і мого брата Робіна теж. Овейн загинув від удару буздугана, що розтрощив йому череп, а його приятеля Джона Віспу повісили за зґвалтування. — То була Війна Дев’ятишагових Королів? — здогадався Гайл Добич. — Так її звали люди. Щоправда, я не бачив на ній жодного короля і не заробив жодного шага грошей. Але в одному помилитися годі — то-таки була війна. Семвел Сем стояв перед вікном, схвильовано розхитуючись на п’ятах, і спостерігав, як останнє світло сонця зникає за рядком гостроверхих дахів. «Мабуть, знову напився, — похмуро подумав він. — Чи здибав нову дівку.» Він не знав, лаятися йому чи рюмсати. Адже Дареон нібито був його братом по службі. «Попрохай його заспівати — і не бажатимеш кращого. Попрохай щось зробити…» Наповзли вечірні тумани, сірі пальці рушили вгору стінами будівель, що вишикувалися уздовж старої протоки. — Він обіцяв повернутися, — мовив Сем уголос. — Ти теж його чула. Йоля зиркнула на нього червоними набряклими очима. Брудне сплутане волосся звисало їй на обличчя; з ним вона скидалася на якусь сторожку тварину, що визирає з-за куща. Вони не запалювали вогню вже кілька днів, але дичацька дівчина однак купчилася коло комина — ніби сподівалася, що холодний попіл ще зберіг у собі якийсь жар. — Йому з нами погано, — прошепотіла вона, щоб не збудити дитину. — Тут у нас сумно. Йому кортить туди, де вино, де всі посміхаються. «Еге ж, — подумки погодився Сем, — а вино тут усюди, тільки не в нас.» У Браавосі повно було шинків, корчем, пивниць та бурдеїв. І якщо Дареонові більше до вподоби яскраве полум’я і кухоль пряного вина, ніж черствий хліб і товариство заплаканої жінки, боягузливого товстуна та хворого старого, хто може його винуватити? «Я можу. Він казав, що повернеться завидна і принесе їжі та вина.» Сем знову визирнув у вікно, без надії сподіваючись побачити там співця, що поспішає додому. На таємне місто падала пітьма, вповзала до провулків, застеляла протоки. Добрі люди у Браавосі скоро почнуть зачиняти вікна і засувати двері. Ніч тут належала бравам-горлорізам та куртизанам. «Новим Дареоновим друзякам» — гірко подумав Сем. Віднедавна співець лише про них і базікав. Намагався навіть скласти нову пісню про одну куртизану — жінку на ім’я Місячна Тінь, яка чула його спів коло Місячного Ставу і винагородила поцілунком. — Попросив би в неї срібла! — дорікнув йому Сем. — Нам бракує грошей, а не цілунків! Але співець лише вишкірився і відповів: — Деякі цілунки дорожчі за чисте золото, Смертяний. І на це Сем теж сердився. Дареонові не вільно було складати пісні про куртизан — він мав доручення співати про Стіну та звитяги Нічної Варти. Джон сподівався, що його пісні надихнуть хоч кількох юнаків одягти чорне. А Дареон натомість голосив про золоті поцілунки, сріблясте волосся і червоні, як кров, вуста. Але ж ніхто ніколи не вдягав чорне заради червоних жіночих вуст! Іноді від його пісень прокидалося і починало скиглити немовля. Дареон горлав, щоб воно замовкло, Йоля заходилася рюмсати… тоді співець вибігав у двері й не повертався кілька днів. — Як вона ото квилить, я ладен їй пику натовкти! — жалівся він. — А схлипує всю ніч, аж спати не можу! «Ти б теж квилив і схлипував, якби мав сина і втратив його» — трохи не ляпнув Сем. Він не міг винуватити Йолю за її смуток — натомість винуватив Джона Сніговія і питав себе, коли ж це Джонове серце обернулося на камінь. Одного разу — Йоля саме пішла до протоки по воду — Сем так і запитав маестра Аемона. — Тоді, коли ви піднесли його до князя-воєводи, — відповів старий. Навіть і нині, скніючи у холодній кімнаті попід дахом, Сем почасти не бажав вірити, що Джон направду скоїв розказане маестром Аемоном. «Але ж напевне скоїв. Бо чого б Йоля так побивалася?» Йому кортіло спитати її, не ходячи манівцями, чию дитину вона годує грудьми, але бракувало мужності. Він сам боявся відповіді, яку хотів знати. «Все ж я досі боягуз, Джоне.» Хай куди несе його широким світом — усі його страхи їдуть разом з ним. Лунке гуркотіння покотилося дахами Браавосу, наче віддалений грім небесний — то Велет позначив настання ночі на тому березі затоки. Гуркоту вистачило, щоб збудити немовля, а вже його плач розбудив маестра Аемона. Йоля пішла дати дитині груди, а старий розплющив очі й кволо поворушився у вузькому ліжку. — Яйку? Тут темно. Чому так темно? «Бо ви сліпі.» Від часу прибуття до Браавосу Аемонові думки дедалі частіше мандрували світами. Інколи він, здавалося, не знав навіть, хто він є. Подеколи, щось кажучи, кидав просто посеред речення і починав розводитися про свого батька чи брата. «Йому сто і два роки» — нагадав собі Сем. Але ж старий маестер не був молодший і в замку Чорному, проте ніколи ще не втрачав ясного розуму. — Це я, — відповів Сем. — Семвел Тарлі. Ваш шафар. — Сем. — Маестер Аемон облизнув губи і змигнув. — Так-так. А це Браавос. Даруй мені, Семе. Чи вже настав ранок? — Ні. — Сем помацав старому чоло. Шкіра була мокра від поту, холодна і липка на дотик; у кожному подиху чулося кволе хрипіння. — Зараз ніч, маестре. Ви спали. — Заспався я вже. Тут холодно. — Ми не маємо дров, — сказав Сем, — бо корчмар більше не дає без грошей. Ця розмова відбувалася вже вчетверте чи вп’яте. І щоразу Сем безжально шпетив себе за помилку. «Я мав би витратити гроші на дрова. Я мусив мати хоч стільки кебети, щоб зігріти старого.» Натомість їхній останній срібняк пішов цілителеві з Дому Червоноруких — високому блідому чолов’язі у шатах, гаптованих смугастими червоно-білими вихорами. Та все, що вони отримали за срібняка, було півпляшки сон-вина. — Це полегшить кінець його життя, — мовив браавосець не позбавленим співчуття голосом. Коли Сем спитав, чи не можна зробити чогось іще, той заперечливо хитнув головою. — Я маю масті, трунки для пиття та крапання, маю настоянки, отрути і припарки. Я можу пустити кров, спорожнити йому шлунок, прикласти п’явок… але навіщо? Жодна п’явка не поверне йому молодість. Це стара людина, смерть сидить у нього в легенях. Дайте йому це і дозвольте заснути. Сем так і зробив, і старий проспав цілу ніч та цілий день, але зараз намагався сісти. — Треба іти до кораблів. «Знову кораблі.» — Ви заслабкі, щоб виходити! — мусив заперечити Сем. Під час подорожі морем маестра Аемона спіткала застуда, що оселилася в грудях. Коли вони нарешті дісталися Браавосу, старий був такий слабкий, що на берег його довелося нести. Тоді вони ще мали чималу торбу срібла, і Дареон спитав найбільше ліжко у корчмі. Те, яке їм дали, могло вмістити вісьмох людей; корчмар завимагав грошей саме за стільки. — До кораблів ми можемо піти зранку, — пообіцяв Сем. — Ви там попитаєте і знайдете нам корабель до Старограду. Навіть восени Браавос лишався вельми жвавим портом. Коли Аемон нарешті зміцніє для подорожі, корабель до потрібного їм місця знайдеться без клопоту. Але заплатити за перевіз — ось справжній клопіт. Найкраща їхня надія — здибати корабель з Семицарства. «Може, якогось купця зі Старограду, з родичем у Нічній Варті. Мають же десь люди шанувати братчиків, що крокують Стіною.» — Староград, — захрипів маестер Аемон. — Так, мені снився Староград, Семе. Я знову був молодий, зі мною сидів мій брат Яйк і той здоровань-лицар, якому він служив. Ми пили у старій корчмі, де роблять страхолюдно міцний сидр. Маестер знову спробував підвестися, але зусилля виявилося для нього надмірним. За мить він відкинувся назад. — Кораблі, — повторив Аемон. — Ми знайдемо там відповіді. Про драконів. Мені треба знати. «Ні, — подумав Сем, — вам треба їжі та тепла, щоб черево було повне, а у комині тріщав вогонь.» — Ви голодні, маестре? Маємо трохи хліба і шматочок сиру. — Ні, не зараз, Семе. Згодом — коли трохи зміцнію. — Але як ви зміцнієте, коли нічого не їсте? Власне, їжею ніхто з них не розкошував ще від Скагосу. Осінні шторми гнали їх, наче скажені, через усе вузьке море. Інколи вони налітали з півдня, гуркотіли громом та мерехтіли блискавками, по кілька днів проливалися чорним дощем. Подеколи вони приходили з півночі, похмурі та холодні, з навіженими вітрами, що наскрізь різали ножем. Одного разу стало так холодно, що Сем зранку побачив на кораблі суцільний кожух льоду — білий та блискучий, мов перли. Капітан наказав зняти щоглу і прив’язати до чардаку, щоб скінчити перехід на самих веслах. І до миті, коли попереду показався Велет, ніхто не їв уже дуже давно. Утім, опинившись на суходолі, Сем негайно відчув вовчий голод — а з ним разом Дареон і Йоля. Навіть малий почав смоктати завзятіше. Але Аемон… — Хліб зачерствів, та я спробую виканючити на кухні трохи підливи і розмочити його, — сказав старому Сем. Корчмар був дядько суворий, холодноокий, до чорних незнайомців під своїм дахом ставився підозріливо… але на кухні до них були лагідніші. — Ні, дякую. Може, ковток вина? Та якраз вина вони не мали. Дареон обіцяв купити трохи з тих грошей, що заробить співами. — Вино буде пізніше, — винувато похнюпився Сем. — Є лише вода, але не надто добра. Добра вода текла арками великого цегляного водогону, який у Браавосі називали «солодкою річкою». Багатії відводили труби собі у будинки; бідарі носили цебра та глеки з міських водограїв. Сем надіслав Йолю принести чистої води для питва, геть забувши, що дичацька дівчина прожила всеньке життя у Крастеровому Дитинці й не бачила навіть базарного містечка — годі вже казати про велике місто. Кам’яна плутанина островів та проток, що складала Браавос, позбавлена трави і дерев, переповнена незнайомцями, що балакали мовою, з якої вона не розуміла ані слова, перелякала її так, що спершу вона загубила мапу, а потім загубилася сама. Сем знайшов її у сльозах при підніжжі пам’ятника якомусь давно померлому дожеві. — Маємо лише воду з протоки, — сказав він маестрові Аемону, — але на кухні її закип’ятили. Сон-вино теж є, якщо вам раптом треба. — Я вже досить наспав, дякую. Води буде досить. Допоможи мені, будь ласкавий. Сем підтримав старого і підніс кухлика до його сухих потрісканих вуст. Половина води пролилася маестрові на груди. — Досить, — закашлявся Аемон, зробивши кілька ковтків. — Ти мене втопиш. Він затремтів у Семових руках. — Чому тут так холодно? — Бо дров більше нема. Дареон заплатив корчмареві удвічі проти звичаю за кімнату з комином, але ніхто з них не знав, скільки тут коштують дрова — на Браавосі-бо не росли дерева, хіба що у дворищах та садках заможних міщан і могутніх вельмож. Не пиляли браавосці й сосен, що вкривали зовнішні острови навколо їхньої велетенської затоки та слугували вітроламами проти штормів. Натомість дрова привозили човнами — річками, а потім через затоку. Навіть сухі кізяки тут цінували недешево — адже браавосці плавали водою замість їздити кіньми. Та вони б і не зважали, якби вчасно виїхали до Старограду — але саме цього їм не дозволила хвороба маестра Аемона. Ще однієї подорожі буремним морем він би не пережив. Аемонова рука поповзла ковдрою, намацуючи Семову. — Треба йти до порту, Семе. — Коли зміцнієте, підемо. Кволий старий не годився стрічати солоні бризки та мокрі вітри узбережжя — а Браавос майже увесь складався з узбережжя. На півночі лежала Порфірова Гавань, де браавоські торговці припинали кораблі попід банями та вежами палацу дожів. На заході — Тандитна Гавань, переповнена кораблями з інших Вільних Міст, Вестеросу, Ібену та казкових земель далекого сходу. Але і в інших місцях повно було невеличких пришибів, поромних стоянок, старих сірих корабелень, де креветники, краболови та рибалки ставили човни після походів прибережними болотами і гирлами річок. — Вам зараз тяжко кудись ходити. — То йди замість мене, — наполіг Аемон, — і приведи когось, хто бачив драконів. — Я? — сахнувся Сем, почувши наказ. — Але ж, маестре, то були чутки! Побрехеньки жеглярів! Свою частку вини мав понести і Дареон. Співець приносив з шинків та бурдеїв найчудернацькіші плітки, на які людям ставало уяви. На жаль, розповідь про драконів він почув добряче напідпитку і не зміг пригадати подробиць. — Може, Дареон усе вигадав. Співці так уміють. Вони завжди щось вигадують. — Вигадують, — погодився маестер Аемон, — але й найчудернацькіші вигадки часто-густо містять зернятко правди. Знайди його для мене, Семе. — Я ж не знаю, кого питати і як. Я знаю лише трохи високовалірійською, а коли до мене кажуть браавоською, то половини не розумію. Ви говорите різними мовами, і коли зміцнієте, то самі… — Коли я зміцнію, Семе? Скажи мені. — Скоро. Коли відпочинете і попоїсте. Ось прибудемо до Старограду… — Я вже не побачу Старограду. Тепер я це знаю. — Старий міцніше ухопив Сема за руку. — Невдовзі я опинюся серед своїх братів. Одні були мені рідні за кров’ю, інші — пов’язані спільними обітницями. Та всі вони — мої брати. І мій батько… він ніколи не думав, що йому дістанеться престол, і все ж… Він часто казав, що то його кара за смертельний удар, завданий братові. Молюся, щоб він знайшов у смерті спокій, якого не знав за життя. Септони співають про солодкий визвіл, про те, як одного дня ми скинемо з плечей земний тягар і полинемо у далеку світлу країну, де сміятимемося, кохатимемо і бенкетуватимемо до кінця днів… але що як за стіною, званою смертю, немає ніякої країни світла та меду, а є лише холод, пітьма і біль? «Він боїться» — зрозумів Сем. — Ви не помираєте. Ви лише захворіли, та й усе. Хвороба минеться. — Цього разу ні, Семе. Я бачив сон… у темряві ночі людина ставила мені питання, які б не посміла згадати удень. Для мене ж в останні роки важить лише одне питання. Чому боги забрали в мене очі та сили, і все ж лишили жити так довго в холоді й забутті? Якого зиску їм треба від безсилого старого? — Аемонові пальці, тендітні кісточки у плямистій шкірі, затремтіли. — Я пам’ятаю, Семе. Досі пам’ятаю. Сем уже не міг втямити, про що йдеться. — Пам’ятаєте що? — Драконів, — прошепотів Аемон. — Лихо та славу мого дому. — Останній дракон помер до вашого народження, — відповів Сем. — Як ви можете їх пам’ятати? — Я бачу їх уві сні, Семе. Я бачу червону зірку, що спливає кров’ю в небі. Я ще пам’ятаю червоний колір. Я бачу їхні тіні на снігу, чую шурхіт шкірястих крил, відчуваю гарячий подих. Моїм братам теж ввижалися дракони, і їхні видіння та мрії згубили їх одного за одним. Семе… ми стоїмо на хиткому порозі справдження напівзабутих пророцтв, появи див і жахіть, які жодна жива людина не здатна осягнути розумом. Або… — Або? — перепитав Сем. — Або не стоїмо. — Аемон видав тихенький смішок. — Або це просто хвора маячня старого, що лежить при смерті. Він утомлено заплющив очі, тоді змусив себе знову їх розплющити. — Дарма я поїхав зі Стіни. Воєвода Сніговій не знав і не міг знати, але ж я мав бачити. Вогонь поглинає, але холод зберігає. Стіна… вже пізно кидатися туди й сюди. Морок чекає на мене за дверима і не прийме відмови. Шафарю! Ти служив мені вірно і дбайливо. Послужи востаннє — чесно та відважно. Піди до кораблів, Семе. Дізнайся все, що можеш, про драконів. Сем обережно випростав руку з пальців старого. — Я піду. Якщо ви так кажете. Я лише… — Він не знав, що йому сказати. «Не можу ж я відмовити.» Заразом можна пошукати Дареона — уздовж корабелень та пришибів Тандитної Гавані. «Спершу знайду Дареона, потім підемо до кораблів разом. А коли повернемося, то принесемо їжі, вина, дров для комина. Запалимо вогонь і зготуємо гарячу страву.» Він підвівся з місця. — Гаразд. Я тоді піду. Треба, то треба. Йоля буде тут. Йолю, засунь двері, коли я піду. «Морок чекає за дверима.» Йоля кивнула, колихаючи дитину коло грудей. Очі її налилися слізьми. «Зараз знову заплаче» — зрозумів Сем, досадуючи. Пас із мечем висів на кілку в стіні, поруч зі старим потрісканим рогом — подарунком Джона. Сем зняв паса, застібнув навколо себе, накинувся чорним вовняним кобеняком, витупцював за двері й незграбно спустився дерев’яними сходами, що рипіли під його вагою. Заїзд мав двійко передніх дверей — одні дивилися на вулицю, інші на протоку. Сем вийшов крізь перші, щоб уникнути трапезної, де корчмар неодмінно кинув би на нього кислий погляд, призначений тим гостям, які зловживали гостинністю закладу. У повітрі відчувалася холоднеча, зате не було такого туману, як напередодні. Сем подумки подякував хоча б за це — бо інколи туман укривав ґрунт так щільно, що й ноги свої годі було побачити; одного разу він так трохи не забрів у протоку. Хлопчиком Сем читав історію Браавосу і мріяв одного дня тут опинитися. Уздріти суворого та страшкого Велета, що постає з моря, проїхатися протоками у зміїному човні повз палаци та храми, подивитися, як брави танцюють танок води, виблискуючи вузькими клинками у зоряному світлі. Та опинившись тут, він чомусь не думав ні про що інше — лише як дістатися до Старограду. Накинувши каптура на голову, ляпаючи полами, він потроху просувався бруківкою до Тандитної Гавані. Пас із мечем загрожував звалитися на коліна; Сем мусив часто зупинятися і підтягувати його на місце. Він тримався менших і темніших вуличок, де людей було найменше, і все ж кожна кішка, що пробігала повз нього, змушувала серце шалено калатати… а у Браавосі тих кішок просто кишіло. «Треба знайти Дареона, — твердив він собі. — Він — братчик Нічної Варти, мій присяжний брат по зброї. Разом ми дотямимо, що нам робити.» Сили маестра Аемона дійшли останнього краю, а Йоля загубилася б тут, навіть якби не була убита горем. Але Дареон… «Не варто мені погано про нього думати. Може, він образився, тому і не повертається. А може, збавте боги, загинув — лежить десь у провулку в калюжі крові або плаває лицем у канаві.» Вночі містом тинялися брави у чудернацьких строкатих шатах, прагнучи похвалитися майстерним володінням своїми вузькими клинками. Хтось із них бився з найменшого приводу, хтось не потребував жодного приводу… а Дареон мав довгий язик і гарячий норов, надто коли напивався. «Співаєш про битви — ще не означає, що вмієш їх вигравати.» Найкращі шинки, корчми, бурдеї стояли коло Порфірової Гавані або коло Місячного Ставу. Але Дареон заприязнився до Тандитної Гавані, де відвідувачі частіше говорили посполитою мовою. Сем почав пошуки з «Зеленого вугра», продовжив у «Чорному човняреві» та «У Морогго», де Дареон грав раніше. Але співця в жодному з них не знайшлося. Ззовні «Туманного дому» було припнуто кілька зміїних човнів, що чекали на відвідувачів; Сем спробував розпитати човнярів, чи не бачили вони співця у чорному, але жоден не розумів його високовалірійської. «Може, не хочуть розуміти.» Сем зазирнув до жалюгідно непоказного шинка під другою аркою мосту Наббо, де ледве вміщалося десятеро людей — але Дареона і серед них не було. Він спробував у «Притулку викинутих», у «Домі семи лампад» і бурдеї під назвою «Цицькаті кицьки», але нічого не домігся, крім зачудованих поглядів. Виходячи з бурдею, він трохи не зачепив двох молодиків під червоним ліхтарем. Один мав темнаве волосся, інший — біляве. Темнавий сказав щось браавоською. — Даруйте мені, — відповів Сем винувато. — Я нічого не розумію. І позадкував од них, украй переляканий. У Семицарстві шляхетне панство мало звичай вдягатися у коштовні оксамити, шовки, грезет, альтембас та одамашок сотень яскравих відтінків; простий люд носив грубу вовну, брунатний домотканий крам. У Браавосі звичаї були геть інші. Тут брави без шеляга грошей тинялися вулицями яскраві, наче павичі, пестили руків’я мечів і випинали груди, тоді як могутні та багаті вдягалися у темно-сіре, неяскравий порфір, таке синє, що було майже чорне, і таке чорне, що було чорніше від глупої ночі без місяця. — Мій приятель Терро каже, що його аж нудить з того, який ти жирний, — мовив білявий задирака, що мав на собі камізелю зеленого оксамиту з одного боку та золототканої парчі з іншого. — Мій приятель Терро каже, від брязкання твого меча йому болить голова. Цей розмовляв посполитою мовою Семицарства. Інший, темнавий, у грезетовому каптані винного кольору та жовтій киреї — чиє ім’я, напевне, і було Терро — щось зауважив браавоською. Його білявий друг реготнув і мовив: — Мій приятель Терро каже, ти вдягаєшся не за своїм станом. Хіба ти зацний вельможа, щоб носити чорне? Семові кортіло втекти, але він боявся, щоб не запнутися на власному ж пасі з мечем. «Не торкайся меча» — сказав він собі. Навіть пальця на руків’ї бравам бувало досить, щоб прийняти виклик. Сем спробував знайти якісь примирливі слова. — Ні, я не… — тільки й вийшло у нього. — Він не вельможа! — втрутився дитячий голос. — Він служить у Нічній Варті, телепню! На Вестеросі! У світлі ліхтаря з’явилася дівчинка з возиком, повним водоростей — кощава нечупара у завеликих чоботях, з розкошланим брудним волоссям. — Тут є ще один такий — сидить у «Щасливому порті», співає Жоні Жегляра, — повідомила вона двох бравів. А Семові сказала: — Якщо тебе спитають, хто найвродливіша жінка у світі — скажи, що Солов’їха, бо викличуть на бій. Хочеш купити скойок? Найкращих вустриць я вже продала. — Я не маю грошей, — відповів Сем. — Він не має грошей! — піддражнився білявий розбишака. Його темнавий супутник вишкірився і щось мовив браавоською. — Моєму приятелеві Терро холодно. Зроби нам ласку, гладкий наш друже — дай йому свого кобеняка. — І цього не роби, — встрягла дівчинка з возиком, — бо далі завимагають чоботи, і скоро підеш голий. — Кицьок, які забагато нявкають, топлять у протоках, — застеріг її білявий розбишака. — Не тих, які мають пазурі. Раптом у лівиці дівчинки з’явився ніж — тонке й гнучке, як вона сама, лезо. Молодик на ім’я Терро щось сказав білявому приятелеві, вони стиха гигикнули і пішли собі геть. — Дякую, — мовив Сем до дівчинки, коли ті зникли. Дівчинка миттю прибрала ніж з руки. — Якщо ти ходиш уночі з мечем, це означає — тебе можна викликати. Невже ти хотів з ними битися? — Ні, — кавкнув Сем так жалюгідно, що аж сам зіщулився. — Ти справді з Нічної Варти? Ніколи не бачила такого чорного братчика, як ти. — Дівчинка махнула на возика. — З’їж останні скойки, коли хочеш. Однак їх ніхто не купить — темно вже. То ти пливеш на Стіну? — До Старограду. — Сем ухопив одну з печених скойок і жадібно її ковтнув. — Ми тут пересиджуємо від одного корабля до іншого. Скойка була смачна. Він з’їв ще одну. — Брави ніколи не чіпають людину без меча. Навіть такі тупі віслючі піхви, як Терро та Орбело. — Ти хто така? — Ніхто. — Смерділо від неї рибою. — Колись була кимось, а зараз ніхто. Клич мене Китичкою, коли хочеш. А хто ти? — Семвел, з дому Тарлі. Ти розмовляєш посполитою мовою. — Батько був веслярським старшиною на «Німерії». Один з бравів убив його, бо батько сказав, що моя мати вродливіша за Солов’їху. Убивця був не з тих віслючих піхв, що ти бачив, а зі справжніх. Одного дня я вріжу йому горло. Капітан «Німерії» сказав, що йому не потрібні малі дівчиська, і висадив мене. А Бруско прийняв і дав возика торгувати. — Дівчинка підняла на нього очі. — Яким кораблем попливеш? — Ми купили собі перевіз на «Пані Ушанорі». Дівчинка примружилася на нього підозріливим оком. — А її вже нема. Ти не знав? Багато днів як пішла. «Та знаю» — хотів сказати Сем. Вони з Дареоном стояли на пришибі й дивилися, як здіймаються її весла, як вона долає Велета і виходить у море. — Ну гаразд, — мовив співець, — пішла, то й лихо з нею. Якби Сем був хоробріший, то там-таки й зіпхнув би його у воду. Коли треба було вмовити дівчину вискочити з сукні, Дареонів язик ставав солодший за мед. Але у розмові з капітаном весь тягар суперечки чомусь ліг на Сема — саме він умовляв браавосця почекати. — Три дні я чекав на цього старого! — казав капітан. — Мої кораблі повні-повнісінькі, усі жеглярі вграли своїх дружин на прощання… тож із вами чи без вас, моя «Пані» рушає з відпливом. — Благаю вас! — шаленів з розпачу Сем. — Ще хоч кілька днів, згляньтеся! Хай маестер Аемон трохи зміцніє! — Нема там чому міцніти. — Напередодні увечері капітан сам приходив до корчми подивитися на Аемона. — Він старий, хворий, і я не дозволю йому померти на моїй «Пані». Хоч лишайте його тут, хоч самі лишайтеся — мені байдуже. Я вирушаю вранці. Ба гірше, він відмовився повернути сплачені йому гроші за перевіз — те срібло, яке мало безпечно доправити їх до Старограду. — Ви замовили найкраще помешкання на моєму кораблі. Воно чекає на вас. Якщо вирішили не їхати, то не мій клопіт. Чому я маю терпіти збитки? «Були б уже зараз у Сутіндолі, — похмуро подумав Сем. — Ба навіть у Пентосі, якби вітри мали ласку.» Та дівчинці з возиком до того було байдуже. — Ти казала, що бачила співця… — У «Щасливому порті». Він збирався одружитися з Жоною Жегляра. — Одружитися?! — Вона пускає до свого ліжка лише тих, хто з нею побереться. — Де цей «Щасливий порт»? — Навпроти мартоплясового корабля. Можу показати дорогу. — Я знаю дорогу. — Сем уже бачив той мартоплясів корабель. «Дареон не може одружитися! Він проказав обітниці!» — Мушу бігти. І побіг. Слизькою бруківкою шлях виявився довгим; скоро він пирхав, гучно ляпаючи чорним кобеняком за плечима, а ще ж мусив тримати рукою паса з мечем. Нечисленні перехожі кидали на нього цікаві погляди, а одного разу кицька стала дибки і засичала. Досягши корабля, він хитався з боку в бік; «Щасливий порт» стояв просто через провулок. Щойно він увійшов, розпашілий та задиханий, як йому на шию повісилася одноока жінка. — Не треба! — сказав їй Сем. — Я тут не за цим. Жінка відповіла щось браавоською. — Я не знаю цієї мови, — сказав їй Сем високовалірійською. У передпокої горіли свічки, в комині палав вогонь. Хтось цигикав на скрипку, двійко дівчат танцювали навколо червоного жерця, тримаючись за руки. Одноока жінка щільніше притиснулася до нього грудьми. — Та не треба ж! Я тут не за цим! — Сем! — залунав знайомий голос Дареона. — Гей, Іно, пусти його. Це ж Сем Смертяний, мій присяжний братчик! Одноока відчепилася від його шиї, хоча руку лишила учепленою за лікоть. Одна з танцюристок вигукнула: — Отакий зух, га? То хай і мене проштрикне наскрізь! А друга додала: — Мо’, хоч за меч дозволить потримати? Позаду них на стіні було намальовано лілового галеаса, де за жеглярів правили жінки, вбрані у самі лише високі чоботи. У кутку заснув і хропів у велетенську криваво-червону бороду тирошійський керманич. Далі немолода вже жіночка зі здоровезними цицьками перевертала черепки з дебелим літньоостров’янином у чорному та червоному пір’ї. Посеред усього сидів Дареон і слинявив язиком шию жінки в себе на колінах. На ній було накинуто його чорного кобеняка. — Смертяний! — покликав співець п’яним голосом. — Ану ходи знайомитися з моєю пані дружиною! Волосся він мав піщано-медове, усмішку — теплу й привітну. — Я заспівав їй пісень кохання. Жінки тануть, наче масло, коли я їм співаю. Хіба я міг не звабитися оцим личком? — Дареон поцілував їй носа. — Гей, дружинонько, ану ж поцілуй Смертяного, він мені як брат! Дівчина звелася на ноги, і Сем побачив, що під кобеняком вона зовсім гола. — Диви, руками мою жіночку не хапай, Смертяний! — додав Дареон із п’яним реготом. — Та якщо хочеш котрусь із її сестер… гуляй, не соромся! Грошви маю вдосталь! «Це ті гроші, за які ми б могли купити харчів, — подумав Сем, — і дров, щоб зігріти маестра Аемона.» — Що ти наробив? Ти не можеш одружитися. Ти проказав ті ж обітниці, що і я. За це тобі зітнуть голову. — Та ми ж поберемося лише на цю ніч, Смертяний! Навіть на Вестеросі за таке ніхто голову не зітне. Хіба ти ніколи не їздив до Кротовини шукати підземних скарбів? — Ні, — зачервонівся Сем, — я ніколи… — А твоя дичацька дівка? От не кажи, що не вграв її раз чи три. Холодними ночами у лісі, загорнуті разом у одного кобеняка… і ти не пхнув їй між ніг? Та годі тобі. — Дареон махнув рукою на стілець. — Сідай, Смертяний. Випий вина. Чи візьми шльондру. А чи спершу випий, потім візьми шльондру — як хочеш. Сем не хотів вина. — Ти обіцяв повернутися завидна. І принести харчів та вина. — То он як ти убив того Іншого? Занудив своїми докорами на смерть? — зареготав Дареон. — Моя дружина — ось вона, а не ти. Як не хочеш пити за мій шлюб, то забирайся геть. — Ходімо зі мною! — наполягав Сем. — Маестер Аемон прокинувся і хоче дізнатися про драконів. Говорить про криваві зірки, білі тіні, якісь віщі сни… якби ми дізналися про тих драконів, то може, він би знайшов спокій. Допоможи мені! — Вранці допоможу. Але ж не в свою шлюбну ніч! — Дареон рвучко зіп’явся на ноги, вхопив наречену за руку і посунув до східців, тягнучи її за собою. Сем став у нього на дорозі. — Ти обіцяв, Дареоне! Ти казав обітниці. Ти ж мені наче брат у Варті! — То на Вестеросі. Тут тобі що, схоже на Вестерос? — Маестер Аемон… — Він помирає! Отой смугастий коновал, якому ти віддав наше срібло, так і сказав. — Дареон сердито стиснув губи. — То бери собі дівку, Семе, або забирайся. Ти мені весілля псуєш. — Я піду, — відповів Сем, — але ти підеш зі мною. — Не піду! Ти мені набрид. І чорне оце… остогидло вже. — Дареон зірвав кобеняка зі своєї голої нареченої та жбурнув Семові у обличчя. — Ось тобі! Кинь цю ганчірку на старого — може, трохи зігріється. А мені вона вже ні до чого. Я скоро вдягну оксамит. А наступного року носитиму хутро і їстиму… І тут Сем його вдарив. Він навіть не думав так робити — просто долоня раптом піднялася, скрутилася у кулак і загилила співцеві по зубах. Дареон вилаявся, його безсоромна дружина заверещала, а Сем кинувся просто на співця і перекинув його сторчма спиною через низький столик. На зріст вони були майже однакові, але Сем важив удвічі більше і цього разу був надто розлючений, щоб боятися. Він ударив співця в писок і живіт, а тоді заходився гамселити обома кулаками в боки. Дареон, боронячи себе, ухопив його за зап’ястки, але Сем буцнув його лобом у лице і розсік губу. Співець відпустив руки, і Сем ще раз загилив йому по носі. Десь далеко реготав якийсь чолов’яга, жінка гучно лаялася. Бійка здавалася повільною, наче дві чорні мухи борюкалися у бурштині. Потім якась сила відтягла Сема від грудей співця. Ту людину, яка це зробила, Сем теж ударив, і тут йому на голову впало щось тяжке і тверде. Наступне, що він пам’ятав — як вилетів головою крізь двері у туман. Пів-удару серця він спостерігав під собою чорну воду, а тоді протока піднялася вгору і поцілила його просто в обличчя. Сем пішов на дно, наче камінь, наче брила, наче ціла гора. Вода втрапила йому в очі та в носа — темна, холодна, солона. Коли він спробував покликати на поміч, то ковтнув іще. Хвицяючи ногами, хапаючи ротом повітря, він перевернувся на спину, пускаючи бульки з носа. «Пливи, — наказав собі Сем, — пливи.» Сіль ущипнула очі, щойно він їх розплющив, і негайно засліпила. Сем виринув на поверхню лише на мить, вдихнув трохи повітря і відчайдушно заляскав однією долонею по воді, другою шкребучи стінку протоки. Але камені були слизькі, вхопитися — годі й думати. Він знову почав занурюватися. Сем відчув холод на шкірі — то вода просочилася крізь товстий одяг. Пас із мечем зіслизнув додолу ногами і заплутався навколо литок. «Потону!» — майнула думка у чорному сліпому переляці. Він почав навіжено вимахувати руками і ногами, намагаючись видряпатися на поверхню, але натомість буцнувся обличчям у дно протоки. «Та я ж догори дригом, — зрозумів він, — тому і тону.» Щось ворухнулося під рукою — вугор чи якась риба, — прослизнуло між пальців. «Мені не можна тонути, маестер Аемон без мене помре, і Йоля не матиме нікого. Я мушу пливти, я…» Раптом почувся гучний сплеск, щось охопило його, обійняло під пахвами та навколо грудей. «Вугор, — подумав він, — мене схопив вугор і тягне на дно.» Сем відкрив рота заверещати і ковтнув ще води. «Все, потонув, — була його остання думка. — Змилуйтеся, боги, на потоплу душу.» Коли він розплющив очі, то лежав на спині, а величезний чорний літньоостров’янин гатив йому по животі кулаками завбільшки з окости. «Припиніть, мені боляче!» — хотів заверещати Сем, але замість слів виблював воду і вхопив повітря. Він був промоклий наскрізь і лежав у калюжі води на бруківці. Незнайомець з Літніх островів знову вдарив його в живіт, і ще трохи води бризкнуло в Сема з носа. — Припиніть! — зойкнув Сем. — Я не потонув! Я живий! — Авжеж. — Рятівник нахилився над ним — чорний здоровань, з якого капотіла вода. — Ти винен Чжондо багато пір’я. Вода попсувала гарну накидку Чжондо. То була правда — Сем побачив на власні очі. Накидка з пір’я прилипла до могутніх рамен чорного здорованя, промокла і брудна. — Я не хотів… — …плавати? Чжондо бачив. Забагато плюхаєш. Сало вміє спливати догори. — Він ухопив Сема за груди жупана великою чорною долонею і смикнув на ноги. — Чжондо помічником на «Коричному вітрі». Багато мов балакає, але кожної трохи. Чжондо про себе сміявся, як ти гамселив співця. А ще Чжондо чує. — Широка біла посмішка поповзла його обличчям. — Чжондо знає тих драконів. Хайме — Я сподівалася, тебе колись утомить ця пришелепкувата борода. З хутром на обличчі ти схожий на Роберта. Сестра відклала жалобу заради нефритово-зеленої сукні з рукавами сріблястого мирійського мережива. На золотому ланцюзі в неї на шиї висів смарагд завбільшки з голубине яйце. — Робертова борода була чорна. Моя — золота. — Золота? А часом не срібна? — Серсея висмикнула волосину з його підборіддя і піднесла йому до очей. Волосина була сива. — На тобі блякнуть усі кольори, братику. Ти став примарою себе колишнього, блідим калікою. Таким безкровним, завжди у білому… — Вона відкинула волосину геть. — Ні, ти був мені до смаку в золоті та кармазині. «А ти була мені до смаку вдягненою в сонячне сяйво, з крапельками води на голій шкірі.» Йому кортіло поцілувати її, понести до опочивальні, кинути на ліжко, але… «вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна…». — То давай укладемо угоду. Скасуй своє доручення — і наказуй моїй бритві. Вона міцно стиснула вуста. Трохи раніше вона пила гаряче пряне вино і тепер пахкотіла мушкатним горіхом. — Ти смієш торгуватися? Забув про свою обітницю покори престолу? — Я обітував захищати короля. Моє місце — коло нього. — Твоє місце там, куди він тебе пошле. — Томен прикладає печатку до всіх паперів, які ти кидаєш йому на стіл. Це твій задум, але він нерозумний. Навіщо ставити Давена Оборонцем Заходу, коли не маєш до нього довіри? Серсея сіла на лаву коло вікна. Позаду неї Хайме бачив чорну руїну Башти Правиці. — Чого це ви так неохоче беретеся за доручене, пане лицарю? Невже ви разом з рукою загубили мужність? — Я присягнувся пані Старк ніколи не здіймати зброю проти Старків або Таллі. — П’яна обіцянка, дана під мечем коло горлянки. — Але як я захищатиму Томена, коли не буду з ним поруч? — Перемагаючи його ворогів. Батько завжди казав, що швидкий удар меча — кращий захист, ніж найміцніший щит. Щоправда, для удару мечем потрібна правиця. І все ж навіть скалічений лев ще так-сяк викликає острах. Я хочу здолати Водоплин. Я хочу, щоб Бріндена Таллі забили в кайдани або вбили. І хтось мусить нарешті дати лад Гаренголові. Ми маємо нагальну потребу в Вілісові Мандерлі — якщо він досі живий і в полоні — але залога не відповіла на жодного нашого крука. — У Гаренголі сидять хлопці Грегора, — нагадав їй Хайме. — Він полюбляв тупих і жорстоких. Найпевніше, твоїх круків просто з’їли, а листи не було кому читати. — Саме тому я надсилаю тебе. Можливо, хоробрий братику, вони спробують з’їсти і тебе — але ти їм напевне станеш поперек горлянки. — Серсея розправила спідниці. — За твоєї відсутності я хочу, щоб Королегвардію очолив пан Озмунд. «…розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком теж…» — Це не тобі обирати. Коли вже я мушу їхати, хай за мене лишається пан Лорас. — Це такий жарт, абощо? Ти знаєш, що я думаю про пана Лораса. — Ну, якби ти не відіслала Балона Лебедина у Дорн… — Він був потрібен там! Дорнійцям вірити не можна. Той червоний змій бився за справу Тиріона, ти не забув? Я не лишу їм на поталу свою доньку. І не дозволю, щоб Королегвардію очолив Лорас Тирел! — Пан Лорас утричі майстерніший і утричі мужніший за пана Озмунда. — Твоє уявлення про мужність, братику, чудернацько змінилося. Хайме відчув, як у ньому росте гнів. — О так, Лорас не обмацує твої цицьки очима, як пан Озмунд, але не думаю… — То на тобі, подумай! Серсея загилила йому ляпаса. Хайме не зробив навіть спроби перехопити удар. — Бачу, треба ростити ряснішу бороду — щоб захистила від пестощів моєї королеви. Йому палко хотілося розірвати на ній сукню і обернути лящі на поцілунки. Він уже робив так за давніх часів — коли мав обидві руки. Очі королеви перетворилися на зелені крижини. — Вам краще піти, пане Регіментарю. «…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…» — Ви не лише безрукі, а ще й глухі? Двері позаду вас, шановний. — Воля ваша. Хайме крутнувся на підборах і вийшов геть. Десь там, напевне, сміялися боги. Серсея ніколи не терпіла, щоб їй заперечували — кому і знати, як не йому. Може, лагідно та поволі він би схилив її до згоди… якби віднедавна її лють не спалахувала від самої його присутності. Почасти він навіть радів залишити Король-Берег за спиною, бо не мав смаку до товариства дурнів і підлабузників навколо Серсеї. «Найменшою радою» кликали їх у Блошиному Подолі, якщо вірити Аддамові Марбранду. Щодо Кайбурна… хай він урятував Хайме життя, але однак лишався Кровоблазнем. — Кайбурн аж смердить страшними таємницями, — попередив він Серсею. Але та лише зареготала і відповіла: — Усі ми маємо таємниці, братику. «…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…» Сорок лицарів і стільки ж зброєносців чекали на нього коло стайні Червоного Дитинця. Половина була з західняків, що присягали вірністю домові Ланістер, половина — нещодавні вороги, перетворені на друзів. Пан Дермот з Мокрохащів мав везти Томенову корогву, Рудий Ронет Конінгтон — білий прапор Королегвардії. Юнаки з Пужелів, Дударів та Пекледонів поділяли честь служити Регіментареві Королегвардії зброєносцями. — Тримай друзів за спиною, а ворогів — там, де їх бачитимеш, — радив йому колись Самнер Кракегол. Чи то був батько? Дорожня кобила під ним була гніда, аж червоняста, бойовий огир — сірий, прегарної статури. Вже багато років Хайме не давав собі клопоту називати коней іменами — надто багато їх загинуло під ним у битвах. Тяжче втрачати коня, коли сам дав йому ім’я. Та коли молодий Дудар почав величати їх Гонором і Славою, Хайме засміявся і дозволив залишити імена. Слава носила чабрак ланістерівського кармазину; на Гонорі були білі ладри Королегвардії. Джосмин Пекледон потримав панові Хайме повід кобили. Зброєносець був худорлявий, наче спис, мав довгі руки та ноги, масне брунатно-русяве волосся і м’який пушок на щоках. Кирея на ньому була ланістерівського кармазину, але на вапенроку юнак носив десять лілових зірок на жовтому полі. — Мосьпане Регіментарю, — запитав хлопець, — чи знадобиться вам ваша нова правиця? — Причепіть її, Хайме! — закликав пан Кенос із Кайсу. — Привітайте простолюдців — вони про вас дітям казки розповідатимуть! — Не хочу. — Хайме не бажав показувати натовпові золоту облуду. «Хай бачать пеньок. Хай бачать каліку.» — Та ви, пане Кеносе, не відмовляйте собі у розвазі. Привітайте юрбу обіруч, ще й ногами потрусіть, якщо вам до снаги! Він підібрав повід лівицею і розвернув коня. — Пейне! — покликав він, поки решта шикувалася. — Їдьмо зі мною. Пан Ілин Пейн пробрався до Хайме, виглядаючи жебраком посеред пишного товариства. Кольчугу він мав стару та іржаву, накинуту на поплямований кубрак вивареної шкіри. Ані сам лицар, ані його кінь не несли на собі знаків чи гербів; на побитому та порубаному щиті вже годі було розрізнити кольори. Похмурим лицем та глибоко запалими очима пан Ілин нагадував саму смерть… яку і уособлював при дворі упродовж довгих років. «Але ті часи скінчилися.» Пан Ілин складав половину ціни Хайме за те, що він проковтнув наказ свого малого короля, як гарненький слухняний регіментарик. Другу половину утворював пан Аддам Марбранд. — Так, він мені потрібен, — наполіг Хайме перед сестрою, і Серсея вирішила не сваритися. «Може, й сама раденька їх здихатися.» Пан Аддам був другом дитинства Хайме, а мовчазний стинач голів якщо комусь і належав, то хіба що батькові. Пейн свого часу був сотником надвірної варти Правиці; якось він став вихвалятися, що саме князь Тайвин є справжньою владою в Семицарстві, бо його покірно слухає сам король. За це Аерис Таргарієн наказав вийняти лицареві язика. — Відчинити ворота, — наказав Хайме, і Дужий Вепр повторив лунким басом: — ВІДЧИНИТИ ВОРОТА! Коли Мейс Тирел вирушав крізь Грязючну Браму під стукіт тулумбасів та вищання скрипок, тисячі людей вишикувалися уздовж вулиць привітати його почет і військо. Малі хлопчаки вискакували з натовпу і крокували поруч із тирелівськими вояками, тупаючи ногами та високо задираючи носи, поки їхні сестри сипали поцілунками з вікон. Та нині все змінилося. Загін привернув увагу хіба кількох повій, що почали закликати до себе, та торговця м’ясними пирогами, що схотів продати їм свій товар. На Шевській площі двійко горобців-голодранців просторікували перед кількома сотнями міщан про лихо, яке впаде на голови безбожників, що вклоняються гемонам. Перед збройним загоном юрба розступилася; горобці й шевці — усі дивилися похмурими очима. — Пахощі троянд їм до смаку, а вигляд левів — не дуже, — зауважив Хайме. — Сестрі варто мати на увазі. Пан Ілин не відповів. «Неперевершений супутник для довгої подорожі. Гадаю, мені припадуть до смаку наші розмови.» Більшість війська, відданого під провід Хайме, чекала його за мурами міста: пан Аддам Марбранд зі своїми розвідниками, пан Стефон Звихт з обозом, «Свята сотня» старого пана Боніфера Доброчесного, кінні лучники Гострополя, маестер Гуліан з чотирма клітками круків, дві сотні важкої кінноти, очолені паном Флементом Браксом. Загалом військо було не надто велике — менше за тисячу людей. Але останнє, чого бракувало під Водоплином — це великого підкріплення. Ланістерівське військо вже облягало замок, а разом з ним — ще більша потуга Фреїв. Нещодавній птах приніс листа, де писалося, що обложникам важко знаходити собі харчі, бо Брінден Таллі вигріб з околиць усе до зернини, перш ніж заховатися за мурами. «Та власне, що там було вигрібати?» Хайме вдосталь надивився на річковий край, де вже годі було знайти неспалену ниву, несплюндроване містечко і незґвалтовану дівчину. «І тепер моя мила сестра надсилає мене закінчити справу, розпочату Аморі Лорхом та Грегором Клеганом.» Від самої лише думки у роті ставало гірко. Поблизу Король-Берега королівський гостинець був безпечний — скільки в такі часи могло йтися про безпеку. І все ж Хайме неодмінно висилав уперед Марбранда і його розвідників. — Робб Старк застукав мене зненацька у Шепітній Пущі, — казав він. — Більше цього не станеться. — Маєш моє слово! — Марбрандові помітно полегшало, коли він знову сів на коня і вдягнув димно-сіру кирею свого дому замість золота міської варти. — Якщо на півсотні верст навколо є ворог — ти про нього знатимеш. Хайме віддав суворий наказ, що забороняв воякам залишати валку без його дозволу. Інакше — він знав напевне — скоро знуджені молоді паничі гасали б навколишніми ланами, лякаючи худобу і плюндруючи врожай. Біля міста ще збереглися корови та вівці, яблука на деревах та ягоди у лісі, ниви ячменю, вівса та зимової пшениці; дорогами сунули вози, гарби та хури. Але що на них чекало далі? Їдучи попереду війська з мовчазним паном Ілином при боці, Хайме почувався майже щасливим. Сонце пригрівало у спину, вітер ворушив волосся, наче жіночі пальці. Коли Малий Левко Дудар пригалопував з повним шоломом ожини, Хайме охоче з’їв жменю, а рештою сказав поділитися з іншими зброєносцями та паном Ілином Пейном. Пейн, здавалося, почувався у мовчанні так само зручно, як у іржавій кольчузі та вивареній шкірі. Єдине, що чулося від лицаря дорогою, було брязкання меча у піхвах, коли він ворушився у сідлі, та ще стукіт копит його мерина. Побите віспою обличчя Пейна було похмуре, очі скидалися на кригу в зимовому озері, але Хайме відчував, що лицар радіє подорожі. «Я ж дав йому вибір, — нагадав він собі. — Пейн міг відмовитися і лишитися Королівським Правосудом.» Призначення пана Ілина на цю посаду було дарунком Роберта Баратеона тестеві до весілля — відплатою за втрату Пейном язика на службі дому Ланістер. Кат із нього вийшов неперевершений: жодної страти він не зіпсував, ані разу йому не знадобився другий удар. А ще в його мовчанні було щось моторошне, страшне для людей. Рідко бувало, щоб Королівський Правосуд так досконало пасував до свого уряду. Коли Хайме вирішив узяти пана Ілина з собою, то розшукав його помешкання у Зрадницькій Долі. Верхній поверх приземкуватої напівкруглої вежі був поділений на келії для злочинців, яким дозволялося мати певні вигоди — полонених лицарів та княжат, що чекали на викуп чи обмін. Вхід до підземелля розташувався на рівні землі, позаду дверей з куваного заліза та ще одних — зі старого сірого дерева. На поверхах між ними лежали помешкання для головного наглядача, великого сповідника і Королівського Правосуду. Обов’язком Правосуду було стинати голови, але за звичаєм він також очолював в’язницю і людей, що тут служили. Саме до цього обов’язку пан Ілин Пейн пасував надзвичайно погано. Не вміючи ані читати, ані писати, пан Ілин покинув нагляд за підземеллями на підлеглих — тих, які ще лишилися. Держава не мала великого сповідника від часів другого Даерона, а останній головний наглядач був торговець крамом, який купив посаду в Мізинця за царювання Роберта. Певно ж, він кілька років мав з неї добрячий зиск, аж доки не скоїв помилку — змовився з іншими заможними дурнями віддати Залізний Престол Станісові. Купка йолопів називала себе «Рогачі» — тому Джоф наказав прибити їм оленячі роги до голів і перекинути метавками за мури міста. Відтак обов’язок відчинити двері підземелля для Хайме ліг на Реніфера Довгобуруна — старшого піднаглядача з покрученою спиною. Старий занудно просторікував про те, що має у собі «краплю драконової крові», поки вів його вузькими, схованими у стіні сходами до помешкання Ілина Пейна, де той жив упродовж п’ятнадцяти років. Помешкання смерділо зіпсованою їжею, у очереті бігали миші та щури — на одного Хайме трохи не наступив, коли увійшов. На столі, поставленому на кобильниці, лежав обіручний меч Пейна, коло нього — гострильний брусок та олійне ганчір’я. Криця меча була бездоганна, край блищав блакитним у тьмяному світлі… а в решті кімнати на підлозі громадилися купи брудного одягу, тут і там валялися частини обладунку, вкриті рудою іржею. Побитих винних глеків Хайме і порахувати не зміг. «Цьому Пейнові байдуже до всього, крім стинання голів» — подумав він… і раптом назустріч з опочивальні, що смерділа переповненим нічним горщиком, виник сам пан Ілин. — Його милість велів мені повернути річковий край під владу корони, — повідомив Хайме. — Я бажаю взяти вас із собою… якщо ви знайдете в собі сили покинути оцю розкіш. Відповіддю йому була тиша і довгий незмигний погляд. Та коли Хайме вже хотів обернутися і піти геть, Пейн зненацька кивнув. «І ось тепер їде поруч.» Хайме скоса зиркнув на супутника. «Можливо, нам обом ще лишилася надія.» Того вечора вони отаборилися попід замком на пагорбі, що належав Сінобродам. Коли сонце покотилося донизу, з горба уздовж потоку, що біг підніжжям, витикнулася сотня наметів. Хайме сам поставив вартових — він не чекав лиха так близько від столиці, але його дядько Стафорд колись теж вважав себе у безпеці при Волоброді. Ні, на ласку долі більше надії немає. Коли з замку надійшло запрошення повечеряти з каштеляном пані Сінобрід, Хайме погодився і узяв з собою пана Ілина, пана Аддама Марбранда, пана Боніфера Гостика, Рудого Ронета Конінгтона, Дужого Вепра та ще з десяток паничів і лицарів. — Напевне, треба вдягти свою правицю, — мовив він до Пека, перш ніж рушити вгору. Хлопець негайно побіг і приніс її. Долоня була зроблена з золота, дуже схожа на справжню, з перломутеровими нігтями. Пальці були почасти зведені докупи, щоб хазяїн міг узятися за ніжку келиха. «Битися не можу, то хоч питиму» — подумав Хайме, поки малий притягував долоню до пенька навмисне зробленими ремінцями. — Віднині, мосьпане, люди зватимуть вас Золоторуким! — запевнив його зброяр того дня, коли припасував долоню до зап’ястку. «Збрехав. Я зватимуся Крулерізом аж до самої смерті.» За вечерею золота рука викликала жваве обговорення — принаймні, доки Хайме не перекинув нею келих вина. А тоді йому урвався терпець. — Якщо вам така мила ця клята клішня — забирайте, дарую! Лишень спершу відрубайте собі правицю! — визвірився він на Флемента Бракса. Відтак про золоту долоню більше ніхто не згадував. Хайме вдалося навіть випити трохи вина без зайвих теревенів. Господиня замку належала до Ланістерів за шлюбом. То була пухка малесенька дівчинка, що лише нещодавно пішла ніжками. Її одружили з Тиреком, братом Хайме у перших, коли їй ще року не виповнилося. Пані Ермесанду вивели привітатися, коли лицарі прибули до замку — вбрану в маленьку сукенку золотого грезету з зеленим струмком на тлі косої зеленої решітки — знаком дому Сінобрід, вишитим крихітними нефритовими намистинами. Але невдовзі дівчинка почала комизитися, і мамка-годувальниця поспіхом відвела її спати. — Чи не чутно чогось про нашого ясного пана Тирека? — запитав каштелян, коли подали страву з пструга. — Геть нічого. Тирек Ланістер зник під час бунту та погромів у Король-Березі, коли Хайме сидів бранцем у Водоплині. Хлопцеві мало бути вже чотирнадцять — припускаючи, що він дожив до своїх іменин. — З наказу князя Тайвина я сам очолював пошуки, — розповів Аддам Марбранд, витягаючи з риби кістки, — але знайшов не більше, ніж переді мною Бережняк. Востаннє малого бачили верхи на коні, коли під тиском юрби зламалися лави золотокирейників. Опісля… кобилу його знайшли, а вершника — ні. Найвірогідніше, його стягли з коня та замордували. Але коли так, то де тіло? Юрба покидала інші трупи валятися вулицями — куди ж подівся Тирек? — Він був цінніший живим, — припустив Дужий Вепр. — За Ланістера можна вимагати добрячий викуп. — Авжеж, — погодився Марбранд, — але викупу ніхто не вимагав. Хлопець просто зник. — Хлопець мертвий. — Хайме випив три келихи вина, і з кожним новим його золота рука здавалася важчою та незграбнішою. «Краще б гак приробили — був би доладніший.» — Якщо вони допетрали, кого вбили, то мали кинути його в річку, рятуючись од батькового гніву. В Король-Березі добре знають, яку тяжку руку має князь Тайвин. І як він платить борги. — Завжди, — додав Дужий Вепр, і на цьому розмова про Тирека скінчилася. Але пізніше, на самоті у вежі, яку Хайме надали для ночівлі, на нього напосілися роздуми. Тирек служив королю Роберту як зброєносець, біч-обіч з Ланселем. Знання буває коштовніше за золото і смертельніше за ніж. На думку негайно спав Варис — усміхнений, огорнутий лавандовими пахощами. Євнух мав повірників та шептунів у цілому місті. Облаштувати викрадення Тирека під час заворушень — не було для Вариса нічого легшого… але за умови, що він заздалегідь знав, коли і як знуртується натовп. «А Варис завжди знав усе — чи переконував, що знає. Проте Серсеї не дав ані натяку на бунт. І не поїхав до кораблів проводжати Мирцелу.» Він розчахнув віконниці. Ніч холоднішала, небом плив рогатий місяць. У його світлі золота рука тьмяно виблискувала. «Євнуха задушити не годиться, але важкенька. Якби ж загилити по тій слизькій усмішці та зробити з неї мокру червону руїну.» Йому закортіло когось ударити. Коли Хайме знайшов пана Ілина, той гострив і змащував свого обіручника. — Час, — сказав він. Кат підвівся і пішов слідом, човгаючи потрісканими шкіряними чобітьми по крутих кам’яних сходинках. Зброярня відкривалася у невеличкий дворик; у самій зброярні Хайме знайшов два щити, два шоломці без заборол і двійко тупих турнірних мечів. Одного він віддав Пейнові, другого вхопив лівицею, а правицю просунув у держаки щита. Золоті пальці були зігнуті досить, щоб учепитися, але не досить, щоб ухопитися — тому міцно утримати щита він навіть не сподівався. — Колись ви були лицарем, добрий пане, — мовив Хайме. — Я теж. Подивімося, що з нас стало. Пан Ілин здійняв меча у відповідь, і Хайме негайно рушив у напад. Пейн як мечник заіржавів незгірш власної кольчуги, а силою далеко поступався Брієнні, але кожен удар він відхилив клинком або прийняв на щита. Вони затанцювали під рогатим місяцем, тупі мечі заспівали сталевої пісні. Попервах мовчазний лицар дозволив Хайме вести танок, але згодом почав відповідати ударом на удар; коли ж сам рушив у напад, то негайно поцілив у стегно, плече та передпліччя. Тричі голова Хайме дзвеніла від ударів по шоломцю; ще один удар зірвав щита з правиці й трохи не розірвав ремені, що припинали золоту долоню до решти руки. Коли мечі нарешті опустилися, Хайме був геть побитий і укритий синцями, зате вино вивітрилося з голови, лишивши її зовсім ясною. — Потанцюємо ще, — пообіцяв він панові Ілину. — Назавтра, а потім на післязавтра. Танцюватимемо щодня, доки не навчуся робити лівицею те, що робив правицею. Пан Ілин розтулив рота і клекотнув. «Сміється» — зрозумів Хайме, і в животі йому смикнуло. На ранок ніхто не насмілився завести розмову про синці — так, наче ніхто вночі й не чув звуків двобою. Та коли вони сходили схилом пагорба назад до табору, Малий Левко Дудар все-таки висловив питання, яке лицарі та паничі стереглися вимовити вголос. Хайме вишкірився і відповів: — У замку Сінобрід, хлопче, дівчата хтиві й завзяті. Покусали з пристрасті. Ще один ясний та вітристий день змінився хмарним, а тоді настало три дні дощу поспіль. Проте ані вітер, ані дощ не спинили руху війська королівським гостинцем, і щовечора Хайме знаходив приховану місцинку, щоб там здобути ще пристрасних укусів. Вони билися у стайні, де на них витріщався одноокий мул, у льосі корчми серед барил вина та пива, у чорній вигорілій шкаралупі великої кам’яної клуні, на лісистому острові посеред мілкої річки, ба навіть просто у полі, поки дощ тихо лопотів на щитах та шоломах. Хайме вигадував побрехеньки про свої нічні пригоди, але мав розум не сподіватися, що їм повірять. Аддам Марбранд напевне знав, про що йдеться, інші зі старшини теж могли щось підозрювати. Але жоден не казав нічого вголос… а оскільки єдиний свідок не мав язика, то Хайме не боявся, що всі тепер дізнаються, яким криворуким мечником став сам Крулеріз. Скоро на кожному кроці почали з’являтися сліди війни. Де мало б визрівати осіннє збіжжя — там стояли бур’яни, терен і кущаві дерева заввишки з добрячого коня. На королівському гостинці не стрічалися подорожні; змученим світом від сутінок і до світанку правили вовки. Більшість звірів мали обережність триматися віддалік, але одному з Марбрандових розвідників вовки відігнали та зарізали коня, коли він зліз відлити воду. — Простий звір не має такої зухвалості! — оголосив пан Боніфер Доброчесний з суворим та похмурим обличчям. — Це гемони у вовчих шкурах, надіслані покарати нас за гріхи! — Мабуть, ця коняка була неабиякою грішницею, — зауважив Хайме, стоячи над трупом бідолашної тварини. А потім наказав порізати рештки та засолити — зайве м’ясо в поході не завадить. У маєтку під назвою Свиноріг вони знайшли старого суворого лицаря на ім’я пан Рогер Рох. Він уперто, наче корені пустивши, сидів у кам’яній вежі разом з шістьма щитниками, чотирма арбалетниками та двома десятками селян. З себе пан Рогер був дебелий та дратівливий, наче кнур. Пан Кенос припустив, чи не є лицар з таким родовим іменем, норовом і статурою якимось загубленим Кракеголом — бо Кракеголи якраз мали за герба смугастого вепра. Дужий Вепр ухопився за думку і добрячу годину допитував пана Рогера про спільних предків. Але Хайме більше цікавило, що Рох може розповісти про вовків. — Була тут у нас халепа з одними. Тими, що носять білу зірку, — розказав старий лицар. — Вас винюхували, мосьпане. Та ми їх відігнали, а трьох отам за грядкою ріпи закопали. Перед ними зграя левів приходила така, що гіршої годі шукати, перепрошую пана. Ватажок мав мантикору на щиті. — Пан Аморі Лорх! — упізнав Хайме. — Панотець надіслали його плюндрувати річковий край. — А ми не річкові! — гордовито випнув груди пан Рогер Рох. — Я присягаю домові Сінобрід, а пані Ермесанда своє колінце схиляє перед самим Король-Берегом. Чи схилить, коли ніжками піде. Я йому так і казав, але той Лорх не бажав слухати. Порізав половину моїх овець, трьох добрих молочних кіз, а мене спробував викурити з вежі. Та в мене стіни кам’яні, вісім стоп завтовшки. Вогонь вигорів, а він понудився трохи і поїхав собі. Тоді нагодилися вовки — ті, що на чотирьох бігають. З’їли овець, яких не дорізав гицель з мантикорою. За платню лишили нам кілька добрих волохатих шкур, але ж хутром кендюха не наб’єш. То що нам тепер робити, ясний пане? — Сіяти, — відповів Хайме, — і молитися про останній врожай. Відповідь була не надто обнадійлива, та іншої він не мав. Наступного дня валка перетнула потік, що утворював кордон між землями, які присягали Король-Берегові, й тими, над якими зверхність тримав Водоплин. Маестер Гуліан роздивився мапу і оголосив, що ці пагорби належать братам Водам — двійкові земельних лицарів, підданих Гаренголу… але їхні маєтки будовані були з землі та дерева, і від них лишилися тільки зчорнілі сволоки. Води не з’явилися, і ніхто з їхніх людей теж. Але у підземному льосі під оселею другого брата ховалося кілька збройних волоцюг. Один мав на собі рештки кармазинової киреї, проте Хайме наказав його повісити разом з рештою. І почувався втішеним. Це був правосуд, це була справедливість. «Роби так частіше, Ланістере, і одного дня люди ще можуть назвати тебе Золоторуким. Золоторуким Правосудом.» При наближенні до Гаренголу світ почав сіріти. Вони їхали під тьмяними небесами, понад водами, що виблискували старим битим залізом. Хайме спитав себе, чи не долала цей шлях перед ним Брієнна. «Якщо вона вирішила, що Санса Старк утекла до Водоплину…» Якби вони стріли інших подорожніх, він би спитав, чи ніхто з них не бачив гарненьку дівчину з рудо-брунатним волоссям або ж велику і негарну з обличчям, що сквасить молоко на сир. Але на шляху не стрічалося нікого, крім вовків, чиє виття не годилося за відповідь. Ген за олив’яними водами озера нарешті показалися башти велетенської дурної примхи Чорного Гарена — п’ять покручених пальців чорного каміння, що намагалися вхопити небо, але спливали донизу, наче свічний віск. Хоча титул князя гаренгольського жалували Мізинцеві, той, схоже, не поспішав сісти на свій новий панський престол — натомість лишив Хайме Ланістерові честь дати замкові ради дорогою до Водоплину. А замок, що не кажи, таки потребував міцної руки. Грегор Клеган забрав велетенську похмуру твердиню в Кровоблазнів, перш ніж Серсея покликала його до Король-Берега. Без сумніву, люди Гори ще торохтіли усередині, наче горошини у панцирі — але хто і годився якнайгірше для відновлення королівського миру на Тризубі, то це вони. Єдиний мир, який умів дарувати людям набрід пана Грегора, був спокій могили. Розвідники пана Аддама доповіли, що брама Гаренголу зачинена і засунута. Хайме підтягнув до неї увесь загін і наказав панові Кеносу з Кайсу дмухнути у Ріг Герока — чорний, скручений, схоплений смугами старого золота. Коли три гучні заклики пролунали попід могутніми мурами, почувся стогін залізних завіс, і брама повільно відчинилася. Мури дурної примхи Чорного Гарена були такі товстезні, що Хайме проминув десяток стельних бійниць, перш ніж виїхати на світло у дворищі, де він свого часу — зовсім нещодавно — прощався з Кровоблазнями. З утоптаної землі вже виткнулися бур’яни; мухи дзижчали над тушею мертвого коня. З башт повиходила жменька людей пана Грегора — подивитися, як загін злізає з коней. То були злі очима, з суворо стисненими вустами горлорізи. «Інших Гора при собі не тримав.» Якщо хтось і сказав би про Грегорів набрід хоч одне добре слово — то хіба те, що серед них не водилося таких навіжено ласих до людської муки живолупів, як «Хвацькі Компанійці». — Щоб я всрався, ще й криво! — зойкнув один старий сивочолий списник. — Це ж, хлоп’ята, Крулеріз, у сраку мені спис! — Ти хто такий? — запитав Хайме. — Наш пан звали Сракобрехом, коли ласка вашої мосці. Мовляв, що не збрехну — все про сраку. Він плюнув собі у долоні й витер щоки — мабуть, думав причепуритися. — Чарівно. То це ти тут за ватажка? — Я? Та де мені сракою сісти… перепрошую мосьпана. То такий клопіт… хай мені краще списом сраку порвуть. Сракобрех мав у бороді досить крихт, щоб нагодувати цілу залогу. Хайме не стримав сміху. Стражник сприйняв сміх за заохочення. — От їй-бо, хай мені списом сраку порвуть, — повторив він і сам зареготався. — Чули? — перепитав Хайме Ілина Пейна. — Знайдіть доброго списа і запхайте йому в сраку, щоб репнула. Пан Ілин списа не мав, але Безбородий Джон Бумбак, весело вишкірившись, кинув йому свого. П’яний регіт Сракобреха раптом обірвався. — Гей, ти! Ану прибери оте сране гівно од моєї сраки! — Ну то швидше кумекай, — мовив Хайме. — Хто тут за головного? Пан Грегор поставив когось каштеляном? — Полівера, — відповів інший стражник, — але Хорт його вбив, мосьпане. Його, і Лоскотуна, і того малого з Гострополів. «Знову Хорт.» — Відки знаєш, що то був Сандор? Ти його бачив? — Ми не бачили, перепрошую пана. Корчмар сказав. — Те сталося у корчмі на перехресті, мосьпане, — відповів молодик з шапкою піщано-білявого волосся. На шиї він мав намисто з монет, що колись належало Варго Хапові — монет із сотні далеких міст, золотих і срібних, мідних і спижевих, чотирикутних і круглих, трикутних, з дірками, навіть різьблених з кістки. — Корчмар божився, що в того була половина обличчя спечена. І хвойди казали те саме. Сандор мав при собі якогось малого селюка. Вони удвох порубали Полівера і Лоскотуна у клапті та втекли Тризубом. Так нам розказали. — Ви вислали по них погоню? Сракобрех скривився, наче йому було боляче думати. — Та ні, мосьпане. Ну таке… срали-мазали, лісом лазили… — Коли пес скаженіє, йому ріжуть горло. — Ну таке, — відповів чолов’яга, потираючи рота, — я однак Полівера, ту сраку дурнувату, не надто любив, а пес — він же брат нашого пана, отож ми… — Ми на війні задніх не пасли, — устряг молодик із намистом, — але щоб Хорта ловити — то треба геть з глузду з’їхати. Хайме роздивився його ретельніше. «Хоробріший за інших, і не такий п’яний, як Сракобрех.» — То ви його злякалися. — Та не скажу «злякалися», мосьпане… скажу — залишили тим, хто кращий за нас. Ось як нашому панові. Чи вам. «Тобто тому мені, який мав обидві руки.» Хайме себе не дурив — зараз він був Сандорові на один зуб. — Ім’я маєш? — Рафорд, коли ласка. Всі кличуть Рафом. — Гаразд, Рафе. Збери усю залогу в Палаті Ста Коминів. Бранців теж. Хочу їх бачити. І хвойд з корчми. А, і Хапа ще принеси. Прикро було почути, що його вже нема. Кортить подивитися хоч на голову. Коли принесли голову, Хайме побачив, що вуста Хапові відкраяли ножем — разом із вухами і майже усім носом — а гайвороння виїло очі. Все ж його досі можна було впізнати, принаймні за борідкою — недоладною ниткою волосся завдовжки зо дві стопи, що витикалася з гострого підборіддя. Її Хайме не сплутав би ні з чиєю; та окрім неї, на черепі кохорця лишилося хіба що кілька смужок шкіри. — Де решта трупа? — спитав Хайме. Чомусь довго ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Сракобрех опустив очі й промимрив: — Що згнило, а що з’їли, перепрошую пана. — Один із бранців завжди прохав їсти, — зізнався Рафорд, — і наш пан наказали дати йому смаженої цап’ятини. Та скільки там на ньому вже того м’яса було… Наш пан спершу забрав його долоні й ступні, а тоді руки до плечей і ноги до дупи… — Майже все з’їла ота жирна срака, — додав Сракобрех, — але наш пан наказали, щоб усі бранці скуштували хоч трохи. І Хап теж — самого себе. Той хвойдин син фафрав, коли ми його годували, а сік стікав йому на дурну бороду. «Батьку, — подумав Хайме, — не один, а обидва твої пси геть збожеволіли.» Мимоволі пригадалися казки, які він чув дитиною в Кастерлі-на-Скелі — про навіжену пані Лотстон, яка ніжилася у кривавих купелях і бенкетувала людською плоттю в цих самих стінах. Помста чомусь втратила усякий смак. — Забери оце і викинь у озеро. — Хайме кинув Хапову голову Пекові та знову обернувся до залоги. — Доки князь Петир не з’явиться обійняти свій панський престол, в ім’я корони Гаренгол триматиме пан Боніфер Доброчесний. Хто з вас забажає вступити до його залоги — ласкаво прошу. Якщо, звісно, він вас прийме. Решта поїде зі мною до Водоплину. Служиві люди Гори перезирнулися. — А нам борг винні, — сказав один. — Наш пан пообіцяли. Багаті нагороди — так вони казали. — Достоту так, — погодився Сракобрех. — «Багаті нагороди кожному, хто зі мною.» Ще з десяток забурмотіло згоду. Пан Боніфер здійняв руку в рукавиці. — Хто лишиться зі мною — матиме кількадесят морг орної землі. Стільки ж отримає, коли візьме собі дружину, і ще стільки ж — коли вродиться перша дитина. — Землі, пане? — Сракобрех скривився і сплюнув. — Та срати на ту землю! Якби ми хотіли длубатися у сраному гівні, то лишилися б удома, перепрошую пана. «Багаті нагороди» — так пан казали. Золотом! — Якщо ви маєте скарги, ходіть до Король-Берега і бийте чолом моїй милій сестрі, — сухо відказав Хайме і обернувся до Рафорда. — Тепер хочу бачити бранців. Найперше — пана Виліса Мандерлі. — Це того жирного? — запитав Рафорд. — Щиро сподіваюся. Лишень спробуйте розповісти мені сумну звістку про його смерть — і поділите його долю. Слабка надія знайти у кам’яних мішках Пелеха, Паця або Золло скоро вмерла остаточно. Скидалося, що Кровоблазні встигли покинути Варго Хапа всі до останнього. З людей пані Вент лишилося тільки троє: кухар, що відчинив потерну панові Грегору, горбатий зброяр Бен на прізвисько Чорнопалець і дівчина Пія — на жаль, тепер не така п’янка та справна, якою її востаннє бачив Хайме. Хтось зламав їй ніс і вибив половину зубів. Побачивши Хайме, дівчина впала йому до ніг і, схлипуючи, учепилася за одну з них із навіженою силою — Дужий Вепр ледве її відтягнув. — Ніхто тебе більше не зачепить, — пообіцяв їй Хайме, і вона заголосила ще гучніше. До інших бранців поставилися трохи краще; серед них був і пан Виліс Мандерлі та ще кілька північан чесних родів, узятих у полон Горою-на-Коні в битві при бродах на Тризубі. Бранці ті коштували чималих викупів. На вигляд усі вони були обірвані, брудні та смердючі; дехто мав свіжі синці, вибиті зуби, відрубані пальці. Але рани їхні промили і перев’язали, та й з голоду ніхто не потерпав. Хайме зацікавився, чи знають вони, чим їх нещодавно годували — але завважив за краще не питати. Ні в кому не лишилося ані краплі зухвалості — а надто у панові Вилісі, шматі сала з кущавими вусами, понурими очима і зжовтілими обвислими щоками. Коли Хайме сказав, що його доправлять до Дівоставу і там посадять на корабель до Білої Гавані, пан Виліс розтікся калюжею на підлозі й зарюмсав гучніше за Пію. Щоб поставити його назад на ноги, знадобилося четверо людей. «Цап’ячої печені переїв, — подумав Хайме. — Боги, як я ненавиджу цей клятий замок.» Гаренгол за триста років свого існування побачив більше жахіть, ніж Кастерлі-на-Скелі — за три тисячі. Хайме наказав запалити вогонь у Палаті Ста Коминів і надіслав кульгавого кухаря зготувати гарячу вечерю для вояків свого загону. — Готуй, що знайдеш, аби не козятину. Власну вечерю він з’їв у Мисливській Палаті з паном Боніфером Гостиком — урочисто-похмурим, статурою схожим на чорногуза лицарем, що полюбляв присмачувати мову зверненнями до Седмиці. — Я не хочу брати жодного з посіпак пана Грегора! — оголосив він, обережно розрізаючи грушу таку ж зморшкувату, як він сам, щоб не заляпати її давно висохлим соком свого бездоганного лілового жупана, де на грудях вигаптувано було білу облямовану перев’язь його дому. — Не потерплю невиправних грішників у своїй службі! — Мій септон колись казав, що всі люди грішні. — Так, він мав рацію, — погодився пан Боніфер, — але одні гріхи чорніші за інші. Вони гидкіше смердять у ніздрях Седмиці. «Ти маєш не кращого носа, ніж мій малий братик. Інакше б од смороду моїх гріхів удавився грушею.» — Ну нехай. Заберу Грегорів набрід з ваших рук. Бійці йому завжди стануть у пригоді. Як не згодяться ні на що інше — то хоч пошле їх першими вгору драбинами, коли доведеться брати Водоплин приступом. — Шльондру теж забирайте! — наполіг пан Боніфер. — Ви знаєте, про кого я. Про дівку з підземелля. — Її звати Пія. За його попередньої гостини в замку Кайбурн надіслав йому дівчину в ліжко, гадаючи розважити. Але Пія, приведена з підземелля, дуже різнилася від тієї милої, простої та сміхотливої істоти, яка вповзла йому під ковдру. Одного разу вона зробила помилку, заговоривши, коли пан Грегор вимагав мовчати — і Гора розтрощив їй зуби на скалки кулаком у кольчужній рукавиці, заразом зламавши і маленького гарненького носика. Він би зробив і щось гірше, хтозна, якби не поїхав на виклик Серсеї до Король-Берега — стати до останнього бою проти списа Червоного Гаспида. Втім, Хайме не носив по ньому жалоби. — Пія народилася в цьому замку, — сказав він панові Боніферу. — Іншого дому вона не знає. — Вона — вмістище розпусти! — заперечив пан Боніфер. — Я не дозволю, щоб вона коло моїх людей крутила… своїми місцями. — Гадаю, ті дні, коли вона чимось крутила, минули без вороття, — відповів Хайме, — але якщо вона вам не до вподоби, то заберу і її. Йому спало на думку, чи не зробити з Пії пралю. Його зброєносці охоче ставили йому намет, ходили за кіньми, чистили броню, але всі гидували робити геть не чоловічу роботу — дбати про одяг хазяїна. — Ви втримаєте Гаренгол самою лише «Святою сотнею»? — запитав Хайме. Власне, ту сотню слід було називати «Святою вісімдесятишісткою», бо на Чорноводі вона втратила чотирнадцятьох людей. Але, без сумніву, пан Боніфер скоро надолужить потрібне число — варто лише знайти достатньо благочестивих новаків. — Не бачу нічого складного. Стариця освітить нам шлях, а Воїн додасть сили зброї і рукам. «А ні — то прийде Морок і понесе геть усю вашу святу братію.» Хайме не знав достоту, хто переконав сестру поставити пана Боніфера каштеляном Гаренголу, але призначення смерділо Ортоном Добромиром. Колись Гостик служив Добромировому дідові — таке пригадалося йому крізь туман років. А саме рудий, як морква, юстиціарій належав до тих бовдурів, яким могло спасти на думку доручити зцілення ран, завданих цим землям Рузом Болтоном, Варго Хапом та Грегором Клеганом, лицареві на прізвисько «Доброчесний». «Та хтозна — може, він навіть має рацію.» Гостик походив зі штормового краю, тому вздовж Тризуба не мав ані друзів, ані ворогів, ані боргів до сплати, ані кумів зі сватами, яким би завинив подяки й нагороди. Він був тверезий, чесний, вірний обов’язкові, а свою «Святу вісімдесятишістку» тримав чи не в найкращому послуху серед вояцтва всього Семицарства. Коли загін вправно розвертався, мчав ніздря у ніздрю чи вигравав верхи на своїх високих сірих меринах, видовисько було красне та втішне. Мізинець колись пожартував, що пан Боніфер, напевне, поробив різанцями і вершників теж — бо як іще могла їхня слава лишитися бездоганною, не заплямованою жодним свавільним вчинком? І все ж Хайме плекав певні сумніви щодо вояків, краще відомих своїми прегарними кіньми, ніж перемогами над ворогами. «Молитися вони, напевне, вміють, а битися?» На Чорноводі, скільки він знав, вони себе не зганьбили, але й нічим не уславили. Пан Боніфер замолоду показав себе хвацьким герцівником; від нього чекали чималих звитяг у майбутньому, але потім сталося щось прикре: може, раптова поразка, може, таємне безчестя, а чи смерть промайнула поруч і зачепила його крилом… але відтоді пан Боніфер покинув турнірні змагання, оголосив їх порожнім марнославством і назавжди відклав затупленого списа. «Хай там як, а Гаренгол треба утримати. Що поробиш, коли Серсея вирішила довірити цю справу Баелорові Божевільному.» — Про замок ходить поганий поголос, — попередив його Хайме. — І то недарма. Кажуть, цими палатами уночі досі никають, палаючи вогнем, Гарен із синами. Хто на них подивиться — сам спалахує полум’ям. — Я не боюся примарних тіней, пане. Писано-бо в «Семикутній зірці»: духи, привиди та повсталі з мертвих не мають влади над благочестивим, що вбрався у броню своєї віри. — Вбирайтеся у броню віри, якщо ваша ласка. Та про кольчуги з панцирами теж не забувайте. Кожен, хто володів цим замком чи тримав його проти ворога, стрів поганий кінець. Гора, Цап, навіть мій батько… — Даруйте мені зухвалі слова, та ніхто з них не був божим слугою. Ми — справа інша. Нас захищає Воїн, та й допомоги шукати близько, раптом з’явиться хтось лихий. Маестер Гуліан лишається тут із круками, неподалік у Даррі сидить князь Лансель із залогою, а в Дівоставі порядкує князь Рандил. Ми втрьох вистежимо і винищимо всіх розбійників, що никають цими краями. А коли скінчимо, Седмиця прикличе добрих посполитих назад у села — орати, сіяти, відновлювати хати. «Принаймні тих, кого Цап не встиг дорізати.» Хайме зачепив золотими пальцями ніжку келиха з вином. — Якщо вам пощастить запопасти когось із Хапових «Хвацьких Компанійців», негайно надішліть мені звістку. Хай Морок забрав самого Хапа, позбавивши Хайме втіхи дати йому ради власноруч, але ж лишався ще жирний Золло, а з ним Пелех, Рорж, Вірний Урзвик і решта блазенської наволочі. — Навіщо? Хочете подивитися, як їх катують? — А ви б на моєму місці пробачили їх, як добрий вірянин, абощо? — Якщо вони щиро спокутують свої гріхи… то так, обійняв би їх як братів і помолився разом, перш ніж покласти головою на колоду. Гріхи слід пробачати. А злочини — карати. Гостик склав руки перед собою гострим дашком, неприємно нагадавши Хайме батька. — Якщо ми запопадемо Сандора Клегана, що накажете з ним робити? «Гарненько молитися, — подумав Хайме, — і щодуху тікати.» — Надішліть до його улюбленого брата, хай порадіє. А ви радійте, що боги створили сім пеклів — двох Клеганів одне-бо може й не втримати. — Хайме незграбно зіп’явся на ноги. — Берік Дондаріон — справа інша. Якщо ви зловите його, тримайте під вартою до мого повернення. Я хочу відвести його до Король-Берега з налигачем на шиї, щоб там пан Ілин стяв йому голову перед очима половини держави. — Як щодо того мирійського жерця з його зграї? Кажуть, він усюди сіє свою облудну віру. — Вбийте, поцілуйте чи помоліться разом — на ваш розсуд. — Мені, мосьпане, зовсім не кортить його цілувати. — Йому, напевне, вас теж. — Усмішка Хайме обернулася позіханням. — Мушу перепросити. Піду, якщо ви не заперечуєте. — В жодному разі, мосьпане, — відповів Гостик. Напевне, йому вже кортіло помолитися. Хайме ж відчув охоту побитися. Він застрибав через сходинку, аби швидше вибратися на холодне, кусюче нічне повітря. У освітленому смолоскипами дворищі Дужий Вепр і пан Флемент Бракс гамселили один одного під заохочення кола списників. «Пан Лайл його здолає, — подумав Хайме. — А мені треба пана Ілина.» Пальці знову засвербіли. Ноги понесли геть від галасу та світла. Він пройшов під дахом мосту, крізь Двір Каменеплину… і лише тоді зрозумів, куди прямує. Наблизившись до ведмежої ями, Хайме побачив світло ліхтаря; бліде зимне сяйво стікало крутими сходинами кам’яних лав. «Схоже, хтось устиг переді мною.» Яма — зручне місце для танку; можливо, пан Ілин передбачив його намір. Але лицар, що стояв над ямою, був дебеліший — міцний рудий бородань у червоно-білому вапенроку, прикрашеному грифонами. «Конінгтон. А цей що тут робить?» Унизу на піску простягся майже засипаний труп ведмедя — чи радше кістки та клапті хутра. Хайме відчув напад співчуття до звіра. «Принаймні, бідолаха загинув у бою.» — Пане Ронете! — покликав він. — Чи ви не заблукали? Тутешній замок таки величенький. Рудий Ронет здійняв ліхтаря. — Хотів подивитися, де ведмідь танцював з не надто красною дівою. — Борода його засяяла під світлом, наче її підпалили. Хайме відчув у подиху лицаря сморід вина. — Чи правда, що дівка билася голою? — Голою? Ні. — Йому стало цікаво, хто додав до переказу цю солону дрібничку. — Кровоблазні вбрали її у рожеву шовкову сукню і пхнули до рук турнірного меча. Цап хотів, щоб вона загинула «потіфно». Бо інакше… — Од голої Брієнни, мабуть, і ведмідь утік би нажаханий! — зареготав Конінгтон. Хайме навіть не всміхнувся. — Ви кажете так, наче знали шляхетну панну. — Та я був з нею заручений! Хайме щиро здивувався — Брієнна про своє заручення не згадувала ані словом. — То, напевне, її батько домовився про шлюб… — І не один раз, а тричі, — підхопив Конінгтон. — Я був її другим нареченим. Саме мій батько мене і засватав. Я чув, що дівка страшна, як смерть, і йому сказав. А він відповів, що всі жінки стають однакові, коли задмухнути свічки. — Батько, кажете. — Хайме обвів очима вапенрок Рудого Ронета, де на полі черленого й білого дивилися один на одного два грифони. — Наш покійний Правиця… він був вам родичем? — Братом у перших батькові, а мені двоюрідним дядьком. Рідних братів князь Джон не мав. — Не мав. Раптом до нього повернулися усі спогади. Джон Конінгтон був другом принцові Раегару. Коли Добромир ганебно провалив спробу придушити повстання Роберта, а принца Раегара не змогли ніде відшукати, Аерис знайшов собі наступного відбувайла і поставив Правицею Конінгтона. Але Навіжений Король так призвичаївся рубати собі правиці, що й князя Джона не оминула ця доля після Битви Дзвонів — король позбавив його титулів, статків та земель і випхав за море скніти у вигнанні, де той скоро спився на смерть. Але його брат у перших — батько Рудого Ронета — став на бік повсталих і за те після битви на Тризубі був винагороджений Грифоновим Сідалом. Щоправда, дістався йому самий лише замок — золоту скарбницю забрав собі Роберт, а більшу частину Конінгтонових земель роздав більш палким своїм прихильникам. Отже, пан Ронет був усього лише земельним лицарем. Невелике цабе — для нього Тарфійська Діва мала бути справді солодкою ягідкою. — Як же це так вийшло, що ви не одружилися? — запитав його Хайме. — Поїхав до Тарфу, побачив наречену. Я був за неї на шість років старший, але вона дивилася мені просто в очі. Така собі свиня у шовках… хоча свині мають більші цицьки. Коли спробувала до мене заговорити, то трохи язиком не вдавилася. Я їй подарував троянду і сказав, що більше вона від мене нічого не діждеться. Конінгтон зиркнув у яму. — Хе-хе, та почвара була волохатіша за ведмедя, щоб мене… Золота долоня Хайме загилила йому по зубах. Лицар покотився через голову донизу сходами. Ліхтар упав і розбився, розтеклася калюжа палаючої олії. — Ви, пане лицарю, згадуєте про шляхетну панну. Майте чемність кликати її на ім’я. Її ім’я — Брієнна. Конінгтон рачки позадкував від полум’яної калюжі. — Брієнна, з ласки пана Регіментаря… — Він плюнув кров’ю просто під ноги Хайме. — Брієнна Краля. Тиріон Коли вони нарешті досягли Волантиса, небо синіло на заході та чорніло на сході, а посередині спалахували зірки. «Ті самі, що й на Вестеросі» — подумалося Тиріонові Ланістеру. Напевне, зірки б його якось розрадили, якби він не був сплутаний, наче гусак, і припнутий до сідла. Ковчитися він давно припинив — надто міцні були пута — і натомість обвис, наче мішок борошна. «Зберігаю сили» — дурив він себе, не переймаючись, навіщо саме. Брами в Волантисі зачинялися надвечір, з темрявою. Стражники на північній брамі нетерпляче гримали на спізнілих блукальців. Попереду в черзі стояв віз, повний лимонів та помаранчів. Вартові майнули смолоскипами візникові, щоб заїжджав, але на здоровила-андала верхи на бойовому коні, з мечем і в кольчузі кинули важчі погляди. Було викликано сотника, і поки вони з лицарем балакали волантинською, один зі стражників стяг рукавицю з пазурами та почухав Тиріонові голову. — Так, я приношу щастя, багато щастя, — мовив до нього карлик. — А ти б мотузку перерізав, друже. Я б тоді подбав про твою нагороду. Його полонитель підслухав. — Бережи свою брехню, Бісе, для тих, хто розуміє твою мову, — буркнув лицар. Волантинець махнув їм, щоб їхали. І вони рушили — крізь браму та попід товстими мурами міста. — Ну ось ти розумієш мою мову. Я можу звабити тебе обіцянками? Чи ти твердо намірився купити собі княжий титул моєю головою? — Княжий титул був моїм за правом народження. А порожньої шани мені не треба. — Від моєї милої сестри ти іншої не діждешся. — А я чув, що Ланістери завжди платять борги. — О, всі до копійчини… але жодним шагом більше, високий князю. Ти вижебраєш собі рівно ту миску каші, яку обіцяно — не присмачену ані краплиною дяки, та й зрештою не таку вже поживну. — А може, мені досить побачити, як ти заплатиш за злочини? Вбивцю родичів проклято в очах богів та людей. — Боги сліпі. А люди бачать лише те, що самі хочуть. — Тебе я бачу наскрізь, Бісе. — У голосі лицаря з’явилося щось лиховісне. — Я наробив чимало такого, чим не пишаюся… укрив ганьбою мій дім та ім’я мого батька… але власноруч убити того, хто дав тобі життя?! Як таке можна робити? — Дай мені арбалета, скинь штани, і я тобі покажу. — «Ото буде розвага.» — Жартувати про таке? Ти мені огидний. — Життя — огидний жарт від початку до кінця. Твоє, моє… та хай чиє. Всередині міських мурів вони їхали повз кам’яниці цехових зібрань, базари, лазні. Посеред широких площ співали та плюскотіли водограї; коло них за кам’яними столиками сиділи люди, рухаючи фігури циваси і сьорбаючи вино зі скляних стеблин; тим часом невільники запалювали візерунчасті ліхтарі, щоб відігнати пітьму. Вздовж кам’яної дороги росли пальми та кедри, на кожному перехресті стояв якийсь пам’ятник. Карлик помітив, що багатьом подобам бракує голів, та у лілових сутінках вони якось примудрялися виглядати пишно і погордливо навіть без них. Кінь потроху тупотів уздовж річки на південь; крамниці меншали та гіршали, дерева на вулицях перетворилися на пеньки. Бруківка під ногами коня поступилася чорт-траві, а тоді м’якій вогкій грязюці кольору дитячого посліду. Невеличкі містки, перекинуті через малі притоки Ройни, страхітливо рипіли під їхньою вагою. Де колись за річкою наглядала невеличка паланка — там лишилася тільки поламана брама, розчахнута на кшталт беззубого рота немічного старого. Через рештки стін визирали кози. «Старий Волантис, перша донька Валірії, — розмірковував карлик. — Погордливий Волантис, що царює на Ройні та господарює на Літньому морі. Де живуть вельможні пани та чарівні панії з найстародавніших родів.» Годі зважати на зграї голих дітей, що юрмляться у провулках і верещать тонкими голосами. Чи на бравів, що стоять у дверях шинків і пестять руків’я мечів. Чи на рабів з зігнутими спинами та виколотими на обличчях малюнками, що сновигають усюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найвеличніше і найлюдніше з Дев’яти Вільних Міст.» Щоправда, війни давніх часів трохи знелюднили місто, і чималі його шмати почали занурюватися у те саме болото, звідки воно постало. «Прегарний Волантис, місто квітів та водограїв.» Але половина водограїв стояла суха, у багатьох водоймах лишилася хіба що потріскана глина чи трохи застійної води. Виноградні лози пустили вуса з кожної тріщини у стінах чи в бруківці; молоді деревця вкорінилися просто посеред покинутих крамниць та храмів без дахів. І нарешті, сморід. Він висів у гарячому вологому повітрі — багатий відтінками, могутній, нездоланний. «Тут тобі й риба, і квіти, і трохи слонячого гівна. Щось солодке і щось земне, щось здохле і зогниле.» — Це місто смердить, як стара шльондра, — оголосив Тиріон. — Зморшкувата повія, що ллє між ніг парфуми, аби не так гидко тхнуло. Та я не скаржуся. Що до повій, то молоді запашніші, зате старі вміють утнути хитріші витівки. — Тобі про те краще судити, ніж мені. — Авжеж. Бо ж до того бурдею, де ми стрілися, ти зазирнув випадково, га? Хотів у септі помолитися, не інакше? А на колінах у тебе крутилася, звісно, твоя юна цнотлива сестра. Лицар насупився. — Хай твій гострий язик перепочине. Щоб раптом не зав’язався вузлом. Тиріон проковтнув відповідь — йому ще не минулася напухла губа від останнього разу, коли він надто роз’ятрив почуття лицаря-здорованя. «Важкі руки і брак чуття гумору — поганий союз.» Це була наука, яку він добре засвоїв дорогою з Сельорису. Думки перекинулися на чобіт, на гриби у носаку. Полонитель обшукав його не так ретельно, як мав би. «Вихід є завжди, хай такий. Живим я Серсеї не віддамся.» Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будівлі стрічалися рідше, голі діти геть зникли, брави у дверях були вдягнені з пишнішим розмаїттям. Декілька заїздів осторонь шляху на вигляд дарували подорожнім надію прокинутися зранку не з перерізаною харцизами горлянкою. Вздовж річкового шляху на залізних стовпах висіли ліхтарі, розгойдуючись під вітром. Вулиці потроху ширшали, будівлі ставали вищі й кращі, над деякими з’явилися бані кольорового скла. У дедалі густіших сутінках, коли в будинках запалювали вогні, скло починало жевріти блакиттю, черленню, зеленню та порфіром. І все ж у повітрі маяло щось таке, од чого Тиріон почувався незатишно. Він знав, що на захід від Ройни корабельні Волантису юрмилися жеглярами, невільниками та купцями, а їхні потреби вдовольняли шинки, заїзди та бурдеї. На схід від річки чужинці з-за моря стрічалися рідше. «Нам тут не дуже раді» — зрозумів карлик. Уперше проминаючи слона, Тиріон не міг не вирячити очі. Коли він був малим, то бачив слониху в звіринці Ланіспорту, але вона здохла, як йому було сім років… і до того ж тутешнє сіре чудовисько було вдвічі більше за ту крихітку. Трохи далі вони натрапили на меншого слона — білого, як стара кістка, запряженого у гарно оздоблений возик. — Чудернацьких тут волів у гарби запрягають, — мовив Тиріон до свого полонителя. — Другий хвіст попереду, ще й роги не на лобі. Та коли на його жарт не відповіли, він остаточно замовк, втупишись у білу слонячу дупу. Слонів таких у Волантисі водилося — не злічити. Наближаючись до Чорної Стіни та велелюдних стогн коло Довгого Мосту, вони побачили ще з десяток. Великі сірі теж стрічалися — могутні звірі тягли на своїх спинах цілі замки. Надвечір, коли почало сутеніти, напівголі невільники повикочували на вулиці вози для слонячого гною; їхня робота полягала в тому, щоб лопатами збирати паруючі купи, залишені й малими, і великими. Навколо таких возів завжди роїлися хмари мушви, тому раби-гноєвози мали на щоці наколоте зображення мухи, що позначало їх самих та їхню працю. «От робота для моєї милої сестри, — міркував Тиріон. — Яка б вона була звабна з невеличкою лопаткою та мушкою на гладенькій рожевій щічці.» Крок довелося стишити — річковий шлях було геть забито людом та тваринами, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив разом із ними, наче колода, підхоплена течією. Тиріон міряв очима купи людей, що минали їх з обох боків. Дев’ятеро з кожних десятьох мали на щоках позначки невільників. — Тут стільки рабів… куди це вони? — На захід сонця червоні жерці запалюють ніч-ватри. Сьогодні проповідь казатиме верховний жрець. Я б радий уникнути, але Довгого Мосту можна дістатися лише повз червоний храм. За три перехрестя вулиця відкрилася на величезний майдан, повний смолоскипів. І саме там Тиріон побачив його. «Рятуй мене, Седмице! Та він утричі більший за Великий Септ Баелора!» Храм Господа Світла — громаддя стовпів, сходів, парапетів, мостів, веж та бань, що перетікали одне в одне, мовби різьблені з однієї велетенської скелі — височів над містом, наче пагорб Аегона у Король-Березі. У кольорі храмових стін сплелися, сплавилися і поєдналися, наче хмари на заході сонця, кількасот відтінків черлені, міді й золота. Тонкі високі вежі струменіли в небо, наче застиглі язики вогню. «Полум’я, обернуте каменем.» Обабіч храмового ґанку палали високі вогнища; саме між ними почав свою промову верховний жрець Господа Світла. «Бенерро.» Жрець стояв на стовпі червоного каменю, з’єднаному тонким кам’яним містком з просторою терасою, де скупчилися нижчі жерці та послушники. Послушники мали на собі світло-жовті та жовтогарячі ряси, жерці та жеркині — яскраво-червоні. Величезний майдан перед храмом був напханий людом так, що й не поворухнутися. Безліч вірян мали на собі клаптик червоного краму — пришпилений до рукава чи пов’язаний на чоло. Кожне око дивилося на верховного жерця — чи майже кожне, крім їхніх чотирьох. — Дорогу! — гарчав лицар, проштовхуючись конем крізь юрбу. — Геть зі шляху! Волантинці поступалися коневі, але бурмотіли презирливо і кидали гнівні погляди. Тонкий високий голос Бенерро було чути звідусіль. Жрець, теж високий і тонкий, мав довге обличчя і бліду, як молоко, шкіру. На його щоках, підборідді та голеній голові було виколото язики полум’я, що утворювали яскраво-червону личину; вогонь буяв найлютіше біля очей, а навколо тонкогубого рота звивався довгими хвостами. — Це рабська позначка, абощо? — здивувався Тиріон. Лицар кивнув. — Червоний храм купує їх дітьми і перетворює на жерців, храмових повій або воїнів. Дивися он туди. — Він тицьнув пальцем на сходи, де перед дверми храму стояла вервечка вояків у візерунчастій броні, жовтогарячих киреях та зі списами, чиї вістря нагадували звивисте полум’я. — Вогняна Рука. Святе воїнство Господа Світла, захисники храму. «Такі собі лицарі вогню.» — І скільки ж пальців, прошу пана, має отака руця? — Тисячу. Ніколи не більше, ніколи не менше. Коли один вогник згасає, запалюють новий. Бенерро штрикнув пальцем кудись у небо, стиснув кулак, розвів руки навшир. Голос його піднявся до найвищих височин, з раптовим «у-ух!» з пальців стрибнуло полум’я, натовп сахнувся і зойкнув. Жерці та люди на майдані — всі прикували очі до вогняних письмен у повітрі. «Валірійські єрогліфи.» Тиріон упізнав хіба що два з десяти. Один означав «лиху долю», інший — «пітьму». З майдану залунали вигуки, юрбою побігло ворушіння. Жінки лементували, чоловіки трусили кулаками у повітрі. «Щось мені це не до смаку.» Карлик пригадав той день, коли Мирцела вирушала кораблем у Дорн — і бунт, що зчинився їхньою дорогою назад до Червоного Дитинця. Тиріон згадав, що Хальдон Півмаестер казав про залучення червоного жерця до справи Молодого Грифа. Почувши та побачивши храм зі слугою божим на власні очі, він завважив думку маестра за дуже невдалу — і сподівався, що Грифові стане здорового глузду. «Є такі союзники, що гірші за ворогів. Але князеві Конінгтону доведеться кумекати власною головою. Моя-бо, певніше за все, стирчатиме на шпичці.» Жрець саме показував на Чорну Стіну позаду храму, вимахував руками на її верхівку, де стовбичила жменька озброєних вартових, витріщаючись униз. — Що він там верзе? — запитав Тиріон лицаря. — Що Даянерис загрожує небезпека. Що на неї впало лихе око, що поплічники пітьми замислили її знищити, моляться облудним богам у блюзнірських храмах… змовляються на зраду з безбожними чужинцями… Тиріонові стали дибки волоски на шиї. «Тут принц Аегон друзів не знайде.» Червоний жрець заговорив про стародавнє пророцтво — те, яке передбачало прихід звитяжця і порятунок світу від темряви. «Одного звитяжця. Не двох. Даянерис має драконів, Аегон — жодного.» Карлик не мусив бути пророком, щоб передбачити, як Бенерро з прихильниками поставляться до другого Таргарієна. «Сподіваюся, Гриф теж це второпає» — подумав Тиріон і сам здивувався, чому це йому раптом не байдуже. Лицар тим часом пропхався майже до кінця майдану, не зважаючи на лайку, що летіла зусібіч. Один міщанин навіть ступив наперед, бажаючи затримати нахабу, але лицар смикнув руків’я меча і показав пів-аршина оголеної криці. Відтак міщанина здмухнуло вітром, а перед ними зненацька розчахнувся прохід. Лицар прискорив коня до ристі; скоро натовп лишився позаду, і Тиріон чув, як голос Бенерро завмирає за спиною разом із раптовими спалахами гуркоту розбурханого ним натовпу. Нарешті вони дісталися стайні. Лицар спішився і гатив у двері доти, доки не прибіг кощавий невільник із кінською головою на щоці. Карлика грубо стягли з сідла і припнули до стовпа; тим часом полонитель розбудив власника стайні та заходився торгуватися за коня і сідло. «Дешевше продати коня, ніж тягти його через півсвіту.» Тиріон відчував, що в його долі скоро знову з’явиться корабель. Хтозна, може, йому справді не відмовлено у пророчому хисті. Коли торгівля скінчилася, лицар перекинув зброю, щита і сакви через плече та спитав дорогу до найближчої кузні. Вона теж виявилася зачиненою, але швидко відчинилася на лицарів заклик. Коваль скоса зиркнув на Тиріона, кивнув і узяв жменю монет. — Ходи сюди, — наказав лицар бранцеві, а тоді витяг ножа і розрізав Тиріонові пута. — Дякую, — відповів карлик, розтираючи зап’ястки, але лицар зареготав і заперечив: — Збережи дяку, Бісе, для того, хто її заслужить. Бо зараз сам не подякуєш. І не обдурив. Кайдани були чорного заліза, товсті й важкі — кожен обруч, як на мірку карлика, важив зо дві великі гривні, а ланцюги додавали ще. — Напевне, я страшніший, ніж здаюся, — зауважив Тиріон, коли останню ланку забивали на місце. Кожен удар відзивався болем у руці аж до плеча. — Чи тебе непокоїть, щоб я не накивав своїми малими п’ятами? Коваль навіть очей не підняв від роботи, але лицар видав короткий похмурий смішок. — Мене твоя пащека непокоїть, а не п’яти. У кайданах ти — раб, невільник. Ніхто не слухатиме ані слова з твоїх вуст — навіть ті, хто розуміє мову Вестеросу. — Та навіщо таке робити! — спробував посперечатися Тиріон. — Обіцяю бути гарненьким бранцем, покірним і ласкавим! — То спершу доведи — захрясни рота. І Тиріон схилив голову, і закусив язика, і чекав, поки ланцюги припнуть йому до зап’ястків, а тоді з’єднають зап’ястки з гомілками, а тоді й гомілки — одна з одною. «Ці кляті залізи разом важчі за мене.» Все ж він поки що дихав — хоч якась утіха. Полонитель міг і голову йому стяти — адже Серсея, крім голови, нічого більше не вимагала. Що полонитель не забрав Тиріонову голову негайно, як упіймав — то була його перша помилка. «Між Волантисом і Король-Берегом пролягає половина світу. Чимало різного може трапитися дорогою, добрий лицарю.» Решту шляху вони подолали пішки; Тиріон брязкав, торохтів і намагався не відстати від довгих нетерплячих кроків свого полонителя — бо щоразу, як він лишався позаду, лицар хапав його за ланцюги і грубо смикав уперед, змушуючи запинатися і підстрибувати. «Та нехай, буває гірше. Цей хоч батогом не підганяє.» Волантис розкинувся обабіч одного з гирл Ройни там, де річка цілувала море; дві його половини з’єднував Довгий Міст. Найстаріша та найбагатша частина міста лежала на схід від річки, але сердюків, варварів та інших неоковирних чужинців там не вітали — різний набрід мусив перебиратися на захід. За вхід на Довгий Міст правила чорна кам’яна арка з вирізьбленими на ній мантикорами, драконами та дивнішими істотами. За нею простягся велетенський прогін, збудований валірійцями на вершині їхньої слави та сили; товсті стовпи тримали на собі гладку, виплавлену з каменю в чародійський спосіб дорогу. Завширшки вона була якраз така, щоб роз’їхалися два вози; щоразу, як один сунув зі сходу, а другий — з заходу, обидва мусили ледь повзти, щоб не потрощити один одного. На щастя, лицар із Тиріоном крокували пішки. За третину шляху віз динь зачепився колесами за інший, з верхом накладений шовковими килимами, і зупинив увесь колісний рух на мості. Майже всі піші подорожні спинилися теж — повитріщатися, як візники лаються та верещать один на одного. Але лицар ухопив Тиріона за ланцюги і грубо проштовхнув крізь натовп. У самій його гущавині якийсь хлопчина зазіхнув на лицарів гаманець; злочинні домагання скінчив жорстокий удар ліктем, що розплескав ніс злодюжки кривавою плямою на пиці. Обабіч подорожніх на мості здіймалися будівлі: крамниці та храми, шинки та заїзди, бурдеї та гральні, де стрічалися любителі циваси. Більшість будівель мала три або чотири поверхи, де кожен верхній нависав над нижнім, а найвищі майже цілували один одного. Крокуючи мостом, людина почувалася, як у підземному ході, освітленому смолоскипами. Просто вздовж шляху понатикано було крамниць та яток усякого товару; ткалі й мереживниці показували свої вироби пліч-о-пліч зі склодувами, свічкарями та рибалками, що торгували вуграми і скойками. Золотих справ майстри тримали коло своїх дверей по охоронцеві, а прянищники — ще й по двоє, бо їхній товар був удвічі дорожчий. Між ятками інколи визирала річка, через яку, власне, вів міст; на півночі Ройна виглядала широкою чорною стрічкою, поцяткованою яскравими зірками, уп’ятеро ширшою за Чорноводу при Король-Березі, а на півдні відкривалася у безкрає солоне море. На середньому прогоні мосту, на залізних стовпах, поставлених уздовж шляху, висіли, наче в’язка цибулі, відрубані руки злодіїв та гаманорізів. Стирчали там і три голови — дві чоловічі та одна жіноча; злочини страчених нашкрябані були на табличках під головами. Охороняли видовисько двійко списників, убраних у налощені шоломи та сріблясті кольчуги. На щоках вони мали тигрові смуги — зелені, наче нефритові. Час від часу вартові відганяли списами гайворонів, мартинів та боривітрів, що намагалися піддобритися до померлих. Але птахи за якусь мить знову поверталися до голів. — Що вони накоїли? — поцікавився Тиріон мовби знічев’я. Лицар роздивився написи на табличках. — Жінка — невільниця, що підняла руку на господиню. Старого звинуватили у розпалюванні бунту і вивідуванні для драконової королеви. — А молодший що зробив? — Убив свого батька. Тиріон уважніше роздивився напівзогнилу голову. «Ти ба, майже посміхається.» Трохи згодом лицар на мить зупинився роздивитися коштовний убір для голови на подушці лілового оксамиту, потім рушив далі й за кілька кроків знову зупинився — цього разу поторгуватися за пару рукавичок коло ятки шкіряних справ майстра. Тиріон мовчки подякував за перепочинок. Від жвавого кроку йому вривався подих, а зап’ястки вже натерло кайданами. Від дальнього кінця Довгого Мосту лишалося вже недалечко — спершу крізь велелюдний західний берег, а тоді освітленими миготливим вогнем вулицями, де кишіли жеглярі, раби та п’яні гульвіси. Повз Тиріона з лицарем протупав слон, з вежі на спині котрого стирчало півдесятка напівголих дівчат; вони дражнили перехожих цицьками і вигукували «Малакво, Малакво!». Видовисько було заворожливе, і Тиріон, звабившись ним, трохи не вступив у теплу купу лайна, залишеного слоном. В останню мить його врятував лицар, сильно смикнувши за ланцюги; Тиріон запнувся і ледь не перекинувся набік. — Чи далеко ще? — запитав карлик, отямившись. — Та осьде. Рибницький майдан. Місцем, куди вони прямували, виявився «Гостиний двір» — чимала чотириповерхова споруда, що розкинулася посеред прибережних комор, бурдеїв та шинків, наче жирний здоровань у оточенні малих дітей. Трапезна у «Дворі» була більша за половину панських трапезних у замках Вестеросу — тьмяна плутанина столів, лав, стінних заглибин та ванькирів, де чорні сволоки і потріскана стеля лунко відбивали голоси жеглярів, купців, капітанів, міняйл, гуртових торговців та невільникарів, які одночасно брехали і шпетили один одного півсотнею різних мов. Тиріон мовчки схвалив місце для ночівлі. Заклад був найбільший у місті — перший вибір капітанів, перевізників, купців. Схожа на печеру і заюрмлена, мов мурашник, трапезна мала чути і бачити безліч гендлів та змов — Тиріон досить знав про Волантис, щоб зрозуміти з першого погляду. Хай лишень Гриф з’явиться тут разом із Качуром та Хальдоном… тоді Тиріон миттю поверне собі волю. А поки варто набратися терпіння — колись та має з’явитися слушна нагода. Кімнати нагорі, одначе, виявилися не надто розкішні — особливо найдешевші, на четвертому поверсі. Запхана у куток будівлі під гострий дах, винайнята Тиріоновим полонителем опочивальня мала низьку стелю, продавлену засмерділу перину і похилу підлогу з дощок, яка нагадала Тиріонові його гостину в Соколиному Гнізді. «Дяка, хоч усі стіни є.» Кімната навіть мала вікна — якими, власне, вичерпувалися її вигоди… коли не рахувати залізне кільце, зручно вмуроване у стіну для припинання рабів. Полонитель спинився на мить запалити лойову свічку, а тоді хутко причепив Тиріонові кайдани до кільця. — Та невже? — слабенько брязнувши залізом, заперечив карлик. — Куди я подінуся? Вистрибну в вікно? — Може, й вистрибнеш, хто тебе зна. — Та ми ж на четвертому поверсі, а літати я не вмію! — Ти вмієш падати. А мені потрібен живим. «Ну гаразд, але навіщо? Серсеї байдуже.» Тиріон знову брязнув ланцюгами. — А я тебе знаю, добрий лицарю. — Насправді загадка була нескладна. Ведмідь на вапенроку, герб на щиті, втрачений зацний титул, згаданий самим лицарем… — Знаю, хто ти й звідки. А якщо ти знаєш, хто я, то мав би згадати, що я був Правицею Короля та сидів у одній раді з Павуком. Чи не цікаво тобі, що саме євнух відіслав мене у цю подорож? — «Ну, він та ще Хайме, але брата я не приплітатиму.» — Тож я такий самий його посіпака, як і ти. Навіщо нам сваритися? Але лицар у відповідь неочікувано спохмурнів. — Так, я брав Павукове золото, не брехатиму. Але його посіпакою не був ніколи. Зараз моя вірність належить іншій. — Серсеї? То й дурний. Сестра хоче лише моєї голови, а ти маєш гарного гострого меча. То чого не скінчити ці вихиляси просто зараз і не позбавити нас обох зайвого клопоту? Лицар зареготав. — Це такі карликові хитрощі? Прохати смерті, сподіваючись лишитися живим? — Він рушив до дверей. — Принесу тобі щось із кухні. — Дякую за добрість. Я почекаю тут. — Авжеж почекаєш. І все ж, виходячи, лицар ще й замкнув двері важким залізним ключем. «Гостиний двір» славився своїми замками. «Безпечно, як у в’язниці — гірко подумалося карликові, — та хоч дяка, що вікна є.» Тиріон знав, що навряд чи зуміє вивільнитися з кайданів — але ж не міг не спробувати. Проте у намаганні просунути долоню крізь обручі він лише обідрав собі шкіру і зросив зап’ясток кров’ю; що ж до кільця у стіні, то висмикнути його було годі й думати. «А бодай би тобі всралося» — зрештою подумав він знесилено, розкидавшись на підлозі, скільки дозволяли ланцюги. Ноги почали хапати судоми; ніч обіцяла бути болісною та незручною. «І певно, лише першою з багатьох.» Мала кімнатка була трохи задушлива, тому лицар заздалегідь розчахнув віконниці та впустив досередини легіт з річки. На щастя, кімната, хоч і затиснута у кутку будинку під самим піддашшям, мала два вікна: одне дивилося на Довгий Міст і чорностінне серце Старого Волантису, розташоване через річку, а друге відчинялося на майдан унизу. Мормонт назвав його Рибницьким майданом. Скоро Тиріон з’ясував, що може навіть визирнути у друге вікно, схилившись набік та повісившись усією вагою на кільце. «Не так високо падати, як із небесних келій Лізи Арин… але так само на смерть. Якби ж вдалося хоч напитися…» Навіть цієї години майдан був добряче залюднений — гуляли п’яні жеглярі, повії шукали товстих гаманців, купці поспішали у своїх справах. Промайнула червона жриця у супроводі тузня послушників зі смолоскипами, у просторих рясах, що плуталися навколо ніг. Ззовні однієї з харчівень лютувала нещадна битва двох гравців у цивасу; коло них стояв невільник, тримаючи над дошкою ліхтаря. Чувся спів жінки. Слова були Тиріонові незрозумілі, наспів — тихий і сумний. «Якби я знав, про що вона співає, то мабуть, заплакав би.» Ближче до вікна невеличкий натовп зібрався навколо двох жонглерів, що кидали один одному палаючі смолоскипи. Незабаром повернувся його полонитель, несучи два великі кухлі та смажену качку. Він захряснув двері ногою, розірвав качку навпіл і кинув половину Тиріонові. Карлик хотів був ухопити її в повітрі, але кайдани завадили підняти руки; качка вдарила його у скроню і з’їхала обличчям, гаряча та масна. Тиріон мусив сісти навпочіпки і щосили витягтися по їжу, брязкаючи залізом. З третьої спроби він нарешті ухопив шмат качки і уп’явся в неї зубами, щасливо замуркотівши. — Хочеш запити? — спитав Мормонт, простягаючи кухоль. — Весь Волантис п’є-гуляє, порадій і ти. Пиво було солодке, як гріх, і смакувало свіжою садовиною. Тиріон зробив добрячий ковток і втішено відригнув. Кухоль був важкий, відлитий з олива та цини. «Ось допити і кинути йому в голову, — подумав Тиріон. — Як пощастить, розвалю довбешку. А як дуже пощастить, то не поцілю, і він заб’є мене до смерті голіруч.» І зробив ще один ковток. — Сьогодні якесь свято? — Третій день їхніх виборів. А тривають вони десять. Десять днів щирого божевілля. Смолоскипні ходи, промови, лицедії, співці, танцюристи, брави ріжуть один одного у двобоях за честь пошукачів, слони з іменами на боках… Оті жонглери виступають за Мефисо. — Нагадай мені голосувати за когось іншого. — Тиріон злизав з пальців жир. Унизу натовп жбурляв жонглерам монети. — А оці майбутні тріархи… вони усі наймають мартоплясів? — Вони роблять усе, що приносить їм голоси, — мовив Мормонт. — Роздають їжу та питво, влаштовують видовища… Аліос вивів на вулицю сотню гарненьких рабинь, щоб злягалися з виборцями. — Все, я за нього! — вирішив Тиріон. — Веди мені гарненьку рабиню! — Голосують лише волантинці, уроджені вільними, з належними статками. Таких на захід від річки лічать на пальцях. — І оцей шарварок чиниться аж десять днів? — засміявся Тиріон. — Може, воно й цікаво, але три короля — це втричі більше, ніж треба. Я пробував уявити, як це: правити Семицарством разом із милою сестричкою та хоробрим братиком. Один із нас уб’є двох інших ще до кінця року. Дивуюся, чому тріархи так не роблять. — Кількоро пробували. Може, це вони тут у Волантисі — розумники, а ми, вестеросці — дурні. Волантис спізнав свою частку дурощів, але ніколи не страждав од божевілля дітей-тріархів. А щоразу, як обирають дорослого божевільного, двоє інших його стримують, доки рік не добіжить кінця. Подумай, скільки загиблих могли б жити, якби Навіжений Аерис мав двох співкоролів. «Натомість він мав мого батька» — подумав Тиріон. — Дехто у Вільних Містах тримається думки, що на нашому березі вузького моря живуть самі дикуни і варвари, — правив далі лицар. — А інші вважають нас малими дітьми, що прагнуть міцної руки суворого батька. — Або суворої матінки, чому ні? — «Серсеї це сподобається. Надто коли їй у подарунок привезуть мою голову.» — А ти наче непогано знаєш місто, хіба ні? — Я тут мало не рік просидів. — Лицар побовтав рештки пива на дні кухля. — Коли Старк змусив мене до втечі, я поїхав до Лису з другою дружиною. Я б віддав перевагу Браавосу, та Линеса хотіла кудись, де тепліше. Тож замість служити браавосцям я бився з ними на Ройні, поки жінка на кожен зароблений мною срібняк витрачала десять. Коли я повернувся до Лису, вона вже мала коханця, котрий весело повідомив: якщо я не віддам йому свою дружину і не заберуся з міста, мене запроторять до цюпи за її борги. Саме так я опинився у Волантисі… за один крок до неволі, володіючи лише мечем при боці та одягом на спині. — І тепер хочеш утекти додому? Лицар допив останній ковток пива. — Вранці знайду нам корабель. Ліжко я беру собі. А тобі віддаю всю підлогу, куди ланцюги дістануть. Якщо можеш — спи. Не можеш — то лічи свої злочини, якраз до ранку впораєшся. «Ти, Джорагу Мормонте, маєш удосталь своїх» — подумав карлик, та завважив за доцільне лишити власну думку собі. Пан Джораг повісив паса з мечем на стовпчик ліжка, скинув чоботи, стягнув через голову кольчугу, тоді вибрався з вовни та вивареної шкіри і нарешті з поплямованої потом нижньої сорочки. На світ показався дебелий, вкритий рубцями та темним хутром тулуб. «Якби його оббілувати… продав би шкуру на кожух за чималі гроші» — подумав Тиріон, поки Мормонт занурювався у запашні зручності своєї продавленої перини. Ще мить — і лицар захропів, лишивши свою здобич наодинці з ланцюгами. Крізь обидва відчинені вікна до опочивальні втікало світло місяця, що з кожним днем меншав. Знизу з майдану лунав барвистий галас: уривки п’яних пісень, гучний няв кішки у охоті, віддалений брязкіт клинків. «Хтось скоро помре» — подумав Тиріон. Зап’ясток скнів там, де було зідрано шкіру, а кайдани не дозволяли зручно сидіти — годі вже казати, щоб простягтися. Тиріонові вдалося хіба що скрутитися клубком і привалитися до стіни. Трохи згодом руки почали втрачати чутливість; коли ж Тиріон спробував покрутитися, щоб полегшити напругу, відчуття раптово повернулося хвилею болю — довелося зарипіти зубами, щоб не скрикнути. Йому стало цікаво, чи боліло батькові, коли стріла поцілила того в живіт… що відчувала Шая, коли її брехливу горлянку передушував ланцюг… як почувалася Тайша, коли її ґвалтувала батькова варта… Його потерпання були нічим порівнянно з їхніми стражданнями, та біль від того не слабшав. «Як це припинити?» Пан Джораг перекотився на бік, і Тиріонові стало видно лише широку, волохату, м’язисту спину. «Навіть якби я вибрався з кайданів, треба ж іще долізти до меча через оце кошлате одоробло… чи може, витягти кинджала…» Що як спробувати вхопити не кинджала, а ключа? Відімкнути двері, стиха спуститися сходами, проминути трапезну… «А далі куди? Я не маю друзів, не маю грошей, навіть тутешньої мови не знаю.» Нарешті втома перемогла біль, і Тиріон поволі забувся уривчастим, неспокійним сном. Та щоразу, як у м’язах ніг оселялася нова пекуча судома, карлик болісно скрикував і трусився у безжальних, нездоланних кайданах. Прокинувся він з болем у кожному м’язі; до вікон вливалося яскраве, золоте, наче лев Ланістерів, вранішнє світло. Унизу чулися вигуки рибних перекупок, гуркотіння залізних ободів коліс на каменях бруківки. Над ним з’явилася постать Джорага Мормонта. — Якщо відчеплю від кільця, то робитимеш, що скажу? — А танцювати скажеш? Бо танцювати важкувато — ніг не відчуваю. Може, відвалилися? А в іншому я весь твій. Присягаюся честю Ланістерів. — Ланістери не мають честі. Все ж пан Джораг відчепив ланцюги від кільця у стіні. Тиріон зробив два хиткі кроки і впав. Кров повернулася до рук, а сльози — на очі. Він закусив губу і мовив: — Хай куди треба йти, тобі доведеться мене котити. Але дебелий лицар не покотив його, а поніс, піднявши над долівкою за ланцюг між зап’ястками. Трапезна «Гостиного двору» — плутанина ванькирів та штучних печер — вибудувана була навколо затишного дворику, що розташувався посередині. Там плетиво квітучої лози на візерунчастій решітці кидало химерні тіні на плитнякову підлогу з зеленим та ліловим мохом, що витикався між каменів. Світлом і тінями рухалися туди-сюди дівчата-невільниці, розносячи глеки вина, пива та якогось зеленого напою з льодом, що пахкотів м’ятою. О цій вранішній годині зайнятий був хіба один столик із двадцяти. За одним із зайнятих якраз сидів карлик. Чисто голений, з рожевими щоками, шапкою брунатного волосся, важким лобом та приплюснутим носом, він умостився на високому стільці з дерев’яною ложкою в руці та роздивлявся червоними напухлими очима миску якогось синюватого харчу. «Бридка почвара» — подумав Тиріон. Карлик, здавалося, почув його думки або відчув погляд — бо підняв голову, уздрів Тиріона, і ложка випала йому з руки. — Він мене бачив! — застеріг Тиріон Мормонта. — То й що? — Він мене знає. Знає, хто я такий. — То що, тебе в мішок запхати, щоб ніхто не бачив? — Лицар торкнувся руків’я меча. — Якщо він захоче тебе забрати, хай спробує. «Еге ж, хай спробує собі на лихо, — подумав Тиріон. — Як той карлик здолає цього здорованя? Його ж ледь від землі видно!» Пан Джораг зайняв столик у тихому кутку і замовив наїдки та напої. Вони поснідали теплими м’якими коржами, рожевим кав’яром, ковбасами у меду та смаженими кониками, а запили гірко-солодким чорним пивом. Тиріон їв так, наче приїхав з голодного краю. — А ти нівроку до їжі допався, — зауважив лицар. — Я чув, у пеклі годують різною гидотою. То хоч зараз наїмся. Тиріон зиркнув на двері, до яких щойно увійшов чоловік — високий та сутулий, з гострою бородою, пофарбованою ліловими плямами. «Мабуть, тирошійський купець.» Разом із ним увірвалися уривки галасу: плач мартинів, сміх жінок, голоси торговців рибою. Тиріонові мало не здалося, що він бачить Іліріо Мопатіса — але то лише один із невеличких білих слонів проминув передні двері заїзду. Мормонт намазав на корж трохи кав’яру і вкусив шматочок. — Ти когось чекаєш? Тиріон знизав плечима. — Ніколи не знаєш, кого вітром принесе. Мою єдину кохану, батьків привид… чи, приміром, пташку-качура. — Він кинув до рота коника і захрумтів ним. — Непогано. Як для комахи. — Минулого вечора тут тільки й балачок було, що про Вестерос. Якийсь князьок-вигнанець винайняв «Золоту Дружину», щоб силоміць повернути собі втрачені землі. Половина капітанів у Волантисі наввипередки поспішає вгору річкою до Волон Терису — пропонувати йому свої кораблі. Тиріон саме ковтав нового коника і мало ним не вдавився. «Він кепкує, абощо? Скільки він знає про Грифа з Аегоном?» — Побий мене лиха година! — мовив він. — А я ж хотів сам винайняти «Золоту Дружину». Треба якось повертати собі Кастерлі-на-Скелі. «Невже це якась витівка Грифа? Навмисне поширює брехливі чутки? Якщо тільки…» А раптом гарненький принцик проковтнув принаду? Повернув на захід замість сходу, покинув сподівання на шлюб із королевою Даянерис… «Покинув драконів? Чи дозволить йому Гриф?» — Я б і тебе залюбки винайняв, добрий лицарю. Адже батькове господарство — моє за правом. Присягни мені мечем, і коли я посяду свій стіл, то потоплю тебе в золоті. — Якось я бачив людину, потоплену в золоті. Видовисько не з веселих. А меча мого ти матимеш хіба що в своїх тельбухах. — Найпевніший засіб, коли раптом живіт заколодить, — зауважив Тиріон. — Мого батька попитай, коли не віриш. Він потягнувся до кухля і зробив повільний ковток, намагаючись нічого не виказати обличчям. Напевне, то була хитрість, щоб приспати підозри волантинців. «Надурити капітанів, за всяку ціну посадити своїх людей на кораблі, а в морі захопити їх собі. Чи не це замислив Гриф?» Хтозна, може і спрацювати. У «Золотій Дружині» служило десять тисяч загартованих слухняних вояків. «Вояків, але не жеглярів. Грифові доведеться тримати меча коло кожної горлянки, а коли у Невільницькій затоці дійде до бійки…» Повернулася служниця. — Пані вдовиця приймуть вас наступним, шляхетний лицарю. Ви принесли їм дарунок? — Так. Дякую. Пан Джораг пхнув монету в долоню дівчини і відіслав геть. Тиріон насупився. — Що за вдовиця така? — Вдовиця-бережниця. На схід від Ройни її досі звуть хвойдою Вогарро, хоча ніколи у обличчя. Але справа ніяк не хотіла ставати яснішою. — А Вогарро — це був?… — Слон, сім разів тріарх, дуже багатий, чиє могуття стояло на березі, а не плавало у морі. Інші люди будували кораблі та подорожували ними, а він будував пришиби і комори, купував і продавав крам, міняв гроші, страхував власників кораблів проти небезпек моря. Невільницькою торгівлею теж не гребував. А тоді захопився деким зі свого товару — постільною рабинею, навченою в Юнкаї науки семи зітхань. Коли про те дізналися, то зчинився великий рейвах… а ще більший — коли Вогарро звільнив рабиню і взяв собі за дружину. По його смерті вона перебрала на себе всі його справи. Звільнений раб не може жити у межах Чорної Стіни, тому маєток Вогарро її змусили продати, і відтоді вона оселилася тут, у «Гостиному дворі». Минуло тридцять два роки, а вона досі тут. Онде позаду тебе, у глибині двору — то вона і є. Сидить, приймає гостей та прохачів за своїм звичним столом. Ні, не витріщайся. Зараз вона з кимось балакає. Коли скінчить — настане наша черга. — І оця стара шкиринда тобі допоможе? Як? Пан Джораг підвівся. — Дивись — і побачиш. Вона саме звільняється. Тиріон зіскочив зі стільця, брязкаючи кайданами. «Сподіваюся на корисну науку.» У обличчі жінки, що сиділа в своєму кутку двору, було щось від хитрої лисиці, а в очах — від мудрої змії. Біле волосся з роками так порідшало, що не ховало рожевого черепа. Під одним оком збереглися тонкі, ледь помітні рубці — там ніж вирізав їй сльозу. На столі валялися рештки сніданку: риб’ячі голові, кісточки оливок, недогризки хліба. Тиріон не міг не помітити вдалого вибору «звичного столу»: суцільний камінь за спиною, з одного боку — зелена арка для входу та виходу гостей, чудовий огляд передніх дверей заїзду… і водночас власне розташування сховане тінями та майже непомітне. Стара побачила Тиріона і посміхнулася. — Карлик! — промуркотіла вона голосом водночас м’яким і лиховісним. Посполитою вона розмовляла лише з легким натяком на чужу вимову. — Останнім часом у Волантисі карликів аж кишить, мені чомусь так здалося. Цей уміє робити цікаві витівки? «Уміє, — хотів відповісти Тиріон. — Дайте арбалета — покажу свою улюблену.» — Ні, — відповів пан Джораг. — Шкода. Колись я мала мавпочку, то вона чого тільки не вміла. Ваш карлик нагадав мені її. То це він — подарунок? — Ні. Ось я вам приніс. Пан Джораг видобув пару рукавичок і ляснув ними по столі поряд із іншими дарунками, отриманими вдовицею зранку: срібним келихом, візерунчастим віялом з тонких, майже прозорих нефритових листків, старовинним спижевим кинджалом, карбованим рунами. Поруч з ними рукавички виглядали дешевим несмаком. — Рукавички на старі хирляві рученята! Як мило! — мовила вдовиця, не зробивши навіть спроби торкнутися подарунку. — Я їх купив на Довгому Мості. — На Довгому Мості можна купити майже все. Рукавички, раба, мавпу. — Роки зігнули вдовиці спину неоковирним горбом, але палючих чорних очей не загасили. — Тепер кажіть старій кволій удові, чим вона може вам прислужитися. — Нам потрібно швидко дістатися Меєрину. Одне слово перевернуло світ Тиріона Ланістера догори дригом. Одне-єдине слово. «Меєрин.» Чи не почулося йому? Одне слово. «Меєрин. Він сказав: Меєрин. Він везе мене до Меєрину.» Меєрин означав життя. Чи принаймні надію на життя. — Навіщо ви прийшли до мене? — запитала вдовиця. — Я не маю жодного корабля. — Зате вам заборгувало безліч капітанів. «Він казав, що повезе мене до королеви. Так, але до якої? То мене не продадуть Серсеї, а подарують Даянерис Таргарієн? Саме тому він і голову мені не відрубав. Ми їдемо на схід! А Гриф зі своїм принцом — на захід. От кляті йолопи.» Е ні, цього вже було забагато. «Змови у змовах, огорнуті змовами. Але зрештою всі ведуть до драконової пащеки.» З Тиріонових вуст зірвався напад навіженого реготу — і ніяк не хотів спинятися. — Вашого карлика зараз хапко вхопить, — зауважила вдовиця. — Мій карлик зараз замовкне, бо я йому цурку до рота заб’ю. Тиріон затулився долонями, а в голові крутилося одне слово: «Меєрин!» Тим часом удовиця-бережниця вирішила на карлика не зважати. — Чи не випити нам? — запитала вона лицаря. Служниця налила два зелені скляні келихи для пана Джорага та вдовиці; у повітрі над ними літали порошинки. Тиріонові геть пересохло в горлі, але йому ніхто нічого не налив. Удовиця зробила ковток, побовтала вино у роті, ковтнула. — Всі інші вигнанці наготувалися на захід — так чули ці старі вуха. Всі ті капітани, які мені заборгували, скачуть один поперед одного, щоб доправити туди воїнів «Золотої Дружини» і висмоктати трохи золотця з її скринь. Наші шляхетні тріархи теж долучилися до справи десятком бойових кораблів, які безпечно проводять флот до Порогів. Свою згоду дав навіть старий Доніфос. Така визначна пригода, така слава й шана її учасникам. А вам, пане лицарю, з якогось дива треба в інший бік. — Мої справи — на сході. — Що ж це за справи такі, благаю, розкажіть? Авжеж не раби — срібна королева поклала край невільницькій торгівлі. Бійцівські ями вона зачинила, тож смаку крові ви там теж не скуштуєте. Що в Меєрині є такого жаданого для вестероського лицаря? Цегла? Оливки? Дракони? О! То ось у чому справа! — Усмішка старої стала хижою та ядучою. — Чула я розмови, що срібна королева годує їх плоттю немовлят, а сама купається у крові цнотливих дівчат і щоночі бере до ліжка нового коханця. Вуста пана Джорага суворо стиснулися. — Юнкайці ллють вам у вуха отруту. Ясна пані не повинні вірити таким бридким чуткам. — Я не пані. Та навіть хвойда Вогарро вміє відрізнити смак облуди й наклепу. Правда те, що драконова королева таки має ворогів… Юнкай, Новий Гіс, Толос, Карф… а скоро ним стане і Волантис. Вам кортить потрапити до Меєрину? То почекайте, пане лицарю. Скоро тут почнуть винаймати сердюків, а кораблі наставлятимуть весла і вітрила на схід, щоб здолати срібну королеву і зруйнувати її владу. Тигри полюбляють шкірити зуби і чепірити пазурі, така їхня хижа доля… але і слони здатні убивати, якщо їм погрожують. Малакво жадає скуштувати смак слави, Нієсос чималу частку своїх статків здобув работоргівлею. Щойно місце у тріархії дістанеться Аліосові, Парквело або Беліхо — флоти вийдуть в море і піднімуть вітрила. Пан Джораг насупився. — Але якщо до тріархії повернеться Доніфос… — Спершу туди повернеться Вогарро — володар мого серця, мертвий вже тридцять років. Позаду них якийсь жегляр гучно заревів: — Оце вони звуть пивом?! Трясця! Та мені мавпа кращого пива насцить! — Тобі хоч які сцяки наливай — усе вижлуктиш, — відповів інший голос. Тиріон крутнувся назад, без надії сподіваючись побачити Качура та Хальдона. Але побачив лише двох незнайомців… і карлика, що стояв за кілька кроків і уважно на нього витріщався. Чомусь його обличчя здалося Тиріонові знайомим. Тим часом удовиця обережно ковтнула ще вина. — Серед перших слонів були жінки, — мовила вона, — ті самі, які приборкали тигрів і скінчили старі війни. Тріанна поверталася до тріархії чотири рази. Але на жаль, те сталося вже триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінки-тріарха, хоча чимало жінок мають право голосу. Звісно, то жінки чесних родів, що живуть у стародавніх палацах за Чорною Стіною, а не створіння мого штибу. Спершу Стара Кров дозволить голосувати своїм собакам та дітям, аби не відпущенцям. Ні, обрано буде Беліхо, а можливо, Аліоса… але в кожному разі буде війна. Принаймні є така думка. — А яка ваша думка? — запитав пан Джораг. «Добре, — подумки схвалив Тиріон. — Доречне запитання.» — Я теж гадаю, що буде війна. Але не така, яку хочуть вони. — Стара нахилилася уперед, виблискуючи чорними очима. — Гадаю, червоний Ра-Гльор має в цьому місті більше вірян, ніж усі інші боги, разом узяті. Ви чули проповіді Бенерро? — Минулого вечора. — Бенерро вміє бачити прийдешній день у вогні, — мовила вдовиця. — Тріарх Малакво намагався винайняти «Золоту Дружину», ви не знали? Хотів вичистити червоний храм, а Бенерро покласти під меч. Але тигровим шкурам наказати цього не сміє — з них половина вклоняється Господові Світла. Ой, лихі часи настали у Старому Волантисі, навіть для старих удовиць у зморшках. Але не такі лихі й наполовину, як у Меєрині. Така моя думка. То скажіть мені, пане… навіщо вам до срібної королеви? — Це мій клопіт. Я можу заплатити за перевіз, і непогано. Срібла в мене досить. «Дурень, — подумав Тиріон. — Гроші їй ні до чого, їй потрібна повага. Ти чув хоч слово з того, що вона казала?» І знову зиркнув за плече. Карлик трохи наблизився до їхнього столу. А в руці начебто тримав ніж. Тиріонові стали дибки волосини на потилиці. — Залиште срібло собі. Я маю золото. І зиркати на мене отак не треба, пане лицарю. Я надто стара, щоб мене лякала ваша скривлена мармиза. Бачу, ви бували в бувальцях. І меча при боці маєте довгого. Але тут моя влада, моє панство-господарство. Варто мені пальцем ворухнути — і вас повезуть до Меєрину прикутим до весла у череві галери. Стара підняла нефритове віяло і розгорнула його. Негайно зашурхотіло листя, ліворуч від старої з’явився чоловік, що вислизнув із зарослої зеленню арки. Обличчя його було змережане рубцями, а в руці він тримав зброю — важкий короткий тесак. — Напевне, хтось у цьому місті порадив вам шукати вдовицю-бережницю. Але чи попередив берегтися вдовиних синів? Якщо ні, то дарма. Втім, сьогодні такий чудовий ранок, і заради нього я спитаю ще раз. Навіщо ви прагнете дістатися Даянерис Таргарієн, яку півсвіту хоче бачити мертвою? Обличчя Джорага Мормонта потемніло з люті, але він відповів: — Щоб служити їй. Захищати. Померти за неї, якщо буде треба. Вдовиця засміялася. — То ви зібралися її рятувати, абощо? Від стількох ворогів, що годі й порахувати, від безлічі гострих мечів у їхніх руках… і ви хочете, щоб бідна вдовиця в таке повірила? В те, що ви — правдивий, звитяжний та великодушний вестероський лицар, який перетнув півсвіту, аби лише прийти на поміч красній… ну, вона вже не діва, але, сподіваюся, досі красна. Вдовиця засміялася знову. — Гадаєте, її розважить ваш карлик? Вона купатиметься у його крові, як гадаєте, чи вдовольниться, відрубавши голову? Пан Джораг завагався, тоді мовив: — Цей карлик — насправді… — Я знаю, хто цей карлик насправді. — Її чорні очі, твердіші за камінь, обернулися на Тиріона. — Вбивця короля і родичів, свавільник, зрадник, перевертень. Одне слово — Ланістер. Останнє слово вона вимовила як лайку. — То що ж ти, маленький чоловічку, хочеш запропонувати драконовій королеві? «Ненависть» — хотів відповісти Тиріон. Але натомість розвів руки так широко, як дозволяли кайдани. — Все, чого вона забажає. Мудру пораду, сороміцький жарт, кумедні вихиляси. Свого прутня, якщо їй смакуватиме. А ні — тоді язика. Можу повести на бій її військо або розтерти стомлені п’яти — все, що її милості заманеться. І попрохаю лише однієї нагороди: хай мені дадуть змогу зґвалтувати і вбити рідну сестру. На обличчі старої знову з’явилася посмішка. — Цей хоча б чесний, — зауважила вона. — Що ж до вас, пане лицарю… Я знала з десяток вестероських лицарів і ще тисячу шукачів пригод того самого штибу, але жоден не був такий чистий душею, аж неземний, яким ви себе тут змалювали. Чоловіки — звірі, самозакохані та брутальні. Хай які ніжні та чемні слова ти від них чуєш, за ними завжди стоїть темний намір. Тому вам, лицарю, я не довіряю. Стара відмахнулася від них віялом, наче від мух над головою. — Хочете до Меєрину — пливіть самі й руками загрібайте. Мені нема чим вам допомогти. І тут розчахнулися брами всіх семи пеклів. Пан Джораг почав підводитися, вдовиця рвучко клацнула віялом, її порізаний рубцями охоронець вислизнув із тіней… а позаду заверещала дівчина. Тиріон крутнувся саме вчасно, щоб помітити, як до нього біжить карлик. «Та це ж дівчина і є, — раптом второпав він, — дівчина у чоловічому вбранні. А отим ножем вона хоче мене випатрати.» На якусь половину удару серця пан Джораг, удовиця і порізаний застигли, мов камінь. З-за найближчих столиків витріщалися роззяви, не забуваючи сьорбати пиво та вино — але жоден не ворухнувся втрутитися. Тиріон, змушений рухати одразу обома руками, ухопив зі столу глек — на щастя, довжини ланцюгів вистачило. Він стиснув шийку рукою, сіпнувся, вихлюпнув рідину в обличчя карлиці-нападниці, а тоді відскочив убік уникнути удару. Глек розбився на підлозі — тій самій, що зразу ж підскочила догори і вдарила його по голові. Раптом дівчина знову опинилася поруч. Тиріон перекотився набік, лезо ножа встромилося у підлогу, дівчина смикнула зброю на себе, знову здійняла… …і повисла над підлогою, скажено хвицяючи ногами у руках пана Джорага. — Ні! — заскиглила вона посполитою мовою Вестеросу. — Пустіть! Тиріон чув, як у відчайдушних спробах звільнитися репнула її сорочка. Мормонт тримав її за комір однією рукою, а іншою викручував кинджал. — Годі вже тобі! Тут з’явився власник закладу з кийком у руці. Побачивши розбитий глек, він нищівно вилаявся і завимагав розказати йому, що тут сталося. — Битва карликів! — реготнув у відповідь тирошієць із ліловою бородою. Тиріон блимнув очима на дівчину, що судомилася у повітрі. — Чому? — запитав він. — Що я тобі зробив? — Його вбили! — Раптом її залишила остання воля до спротиву. Тіло обвисло у Мормонтових руках, очі налилися слізьми. — Мого брата! Його схопили і вбили! — Хто вбив? — запитав Мормонт. — Жеглярі. З Семицарства. П’ятеро, усі п’яні. Побачили наш турнір на площі та пішли за нами. Коли зрозуміли, що я дівчина, то мене пустили, а брата забрали і вбили. Відрізали йому голову! Тиріона раптом наче грім ударив. «Наш турнір на площі!» Він зрозумів, хто і звідки ця дівчина. — Ти їздила на свині? — запитав він. — Чи на собаці? — На собаці, — схлипнула вона. — На свині завжди сидів Оппо. «Карлики з Джофріного весілля.» Саме з них почалися негаразди того вечора. «Чи не диво — зустріти їх за півсвіту звідти?» А може, і не диво. «Якщо вони мали хоч півстільки розуму, як їхня свиня, то втекли з Король-Берега негайно після смерті Джофа — поки Серсея не повісила на них частку вини у загибелі свого синочка.» — Пустіть її, добрий лицарю, — сказав він панові Джорагу Мормонту. — Вона нічого нам не заподіє. Пан Джораг зронив малу карлицю на підлогу. — Мені шкода твого брата… але до його смерті ми не причетні. — Він причетний! — Дівчина зіп’ялася на коліна, притискаючи розірвану і просяклу вином сорочку до малих блідих груденят. — Це він був їм потрібен! Вони думали, що Оппо — це він! Дівчина зарюмсала, благаючи про допомогу всіх, хто її чув: — Він має загинути так само, як мій бідолашний братик! Прошу вас, допоможіть! Убийте його, хто-небудь! Господар закладу схопив її за руку, підсмикнув за ноги і заволав волантинською, хто має платити за весь розгардіяш. Вдовиця-бережниця подарувала Мормонтові холодний погляд. — Лицарі захищають слабких і боронять невинних, так кажуть люди. А я — найпрекрасніша діва у всьому Волантисі. — Її регіт був повен гіркого презирства. — Як тебе звуть, дитино? — Копка. Стара щось сказала власникові закладу мовою Старого Волантису. Тиріон з відомих йому слів розібрав наказ відвести малу до її помешкань, дати вина і знайти сухий одяг. Коли вони пішли, вдова роздивилася Тиріона, виблискуючи чорними очима. — Мені здавалося, чудовисько має бути більшим. Твоє життя, коротуне, на Вестеросі коштує княжого титулу. На жаль, тут його ціна трохи нижча. Та гадаю, варто все ж тобі допомогти. Волантис — не надто безпечне місце для карликів. Так мені чомусь здається. — Ви надзвичайно добрі. — Тиріон подарував їй свою найсолодшу усмішку. — То може, знімете з мене оці чарівні залізні обручки? Чудовисько має лише половину носа, яка відчайдушно свербить, а ланцюги закороткі, щоб її почухати. Я можу навіть подарувати їх вам — аби ваша ласка. — Неймовірна щедрість. Але я свого часу вже носила залізо. Тепер віддаю перевагу золоту і сріблу. Сумно сказати, але тут, у Волантисі, кайдани та ланцюги коштують дешевше за черствий хліб. До того ж закон забороняє допомагати збіглим невільникам. — Я не невільник. — Кожен, кого запопали людолови, співає тієї самої пісні. Я не насмілюся допомогти тобі… тут. — Вона знову нахилилася уперед. — За два дні коч «Селаесорі Кворан» наставить вітрило на Карф через Новий Гіс. Він повезе цину та залізо, сувої вовни та мережива, п’ять десятків мирійських килимів, засолений труп, двадцять глеків драконоперцю і одного червоного жерця. Вам варто сісти на цей корабель. — Сядемо, — відповів Тиріон, — дякую за пораду. Пан Джораг спохмурнів. — Нам треба не до Карфу. — Корабель не дістанеться Карфу. Бенерро бачив це у вогні. — Стара посміхнулася хитро та лиховісно. — Як скажете, — вишкірився Тиріон. — Якби я був волантинцем, ще й вільним, ще й належного роду, ви, пані, мали б за себе мій голос на обранні тріарха. — Я не пані, — відповіла вдова, — а лише хвойда мого Вогарро. Вам краще зникнути звідси, поки не з’явилися тигри. Якщо вам пощастить дістатися вашої королеви, перекажіть їй послання від рабів Старого Волантису. Вона торкнулася блідого рубця на зморшкуватій щоці, де їй вирізали татуювання сльози. — Скажіть, що ми чекаємо. Скажіть, хай приходить скоріше. Джон Почувши наказ, пан Алісер скривив рота у подобу посмішки, але очі його лишилися твердими і холодними, наче кремінь. — Отже, байстрюченя висилає мене на смерть. — Смер-р-рть! — скричав Мормонтів крук. — Смерть-смерть-смерть! «Ти не полегшуєш справу, розумна пташко.» — Байстрюченя висилає вас на розвідку. Знайти ворогів і вбити їх, якщо доведеться. Ви майстерно володієте клинком. Були майстром-мечником тут і у Східній Варті. Терен торкнувся руків’я свого меча при боці. — Еге ж. Третину свого життя поклав на те, щоб навчити сільських телепнів, недолугих простаків і нікчемних ледарів хоч якось тримати меча. Ой, який корисний досвід для розвідника у пущі! — З вами буде Дивен і ще один гартований розвідник. — Та ми вас усього навчимо, пане! — заклекотів сміхом Дивен до Терена. — Будете в нас хвацько витирати свою зацну дупу мохом, як справжній розвідник! Кедж Білоокий зареготав, Чорний Джак Булвер сплюнув. Пан Алісер відповів: — Ти б хотів, щоб я відмовився. Тоді б ти мав привід стяти мені голову, як Слинтові. Але я тобі, байстрюче, такої втіхи не подарую. Молися, щоб мене вбив клинок дичака — бо ті, кого вбивають Інші, повстають з мертвих… і все пам’ятають. Тож я повернуся, Снігу-воєводо. — А я молитимуся за ваше повернення. Джон ніколи не рахував пана Алісера Терена серед своїх друзів, але вони належали до одного братства. «Ніхто не казав, що всіх братів треба любити.» Нелегка справа — висилати людей у дику пущу, знаючи, як мало в них надії повернутися. «Це загартовані воїни та розвідники» — заспокоював себе Джон… але дядько Бенджен та розвідники його загону теж були гартовані й досвідчені, а страхолюдна пуща проковтнула їх без сліду. На Стіну повернулося лише двоє — живими мерцями, упирями. Не вперше і не востаннє Джон Сніговій питав себе, що сталося з Бендженом Старком. «Може, розвідники ще натраплять на його сліди» — казав він собі, але насправді вже не сподівався. Дивен мав очолити одну чату розвідників, Чорний Джак Булвер і Кедж Білоокий — дві інші. Принаймні, хоч ватажки аж підскакували — так рвалися виконати свій обов’язок. — Воно добре — знову сісти верхи, обійняти ногами коняку, — казав Дивен коло брами, прицмокуючи дерев’яними зубами. — Перепрошую пана воєводу, але ми тут уже повні дупи скабок собі загнали, поки на лавах за мисками совалися. В замку Чорному ніхто краще за Дивена не знав тутешніх лісів — дерев і струмків, їстівних рослин, звичок хижаків та дичини. «Терен опиниться у кращих руках, ніж заслуговує.» Джон бачив відбуття вершників з верхівки Стіни — три чати по троє людей, кожна з двійком круків. З височини коні здавалися не більшими за мурашок, а розвідників Джон і поготів не розрізняв. Але знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбовано йому в серці. «Вісім вірних та добрих братів, — подумав він, — і один… побачимо.» Коли останній з вершників зник серед дерев, Джон Сніговій поїхав кліттю донизу разом зі Скорботним Едом. Поки вони повільно сунули вниз, витанцьовуючи на поривчастому вітрі, навколо літало кілька ріденьких сніжинок. Одна довго супроводжувала кліть, тріпочучи просто за ґратами, потім полетіла донизу і зникла з очей, а потім вітер знову впіймав її та підняв угору. Джон міг би простягнути руку крізь пруття і схопити її, якби схотів. — Минулої ночі мені наснилося жахіття, пане воєводо, — зізнався Скорботний Ед. — Ви були моїм шафарем, приносили їжу, прибирали за мною. А я був князем-воєводою і не знав ані хвилини спочинку. Джон навіть не посміхнувся. — Що тобі жахіття — то мені життя. З галер Котера Пайка доповідали про з’яву щораз більших загонів вільного народу вздовж лісистого узбережжя на північ та схід від Стіни. Бачили там і табори, і напівзбудовані плоти, ба навіть потрощений корабель, який намагалися лагодити. Коли на дичаків падав сторонній погляд, вони завжди зникали у лісі — без сумніву, знову виникаючи, коли Пайкові кораблі йшли геть. Тим часом пан Денис Малістер, як і раніше, уночі бачив вогні на північ від Кугави. Обидва воєводи прохали собі ще людей. «Де я їм візьму ще людей?» Джон уже вислав кожному по десять дичаків із Кротовини: зелених хлопчаків, старих дядьків, поранених та хворих, але так-сяк придатних до праці. Пайк та Малістер, обидва невдоволені підкріпленнями, надіслали у відповідь жовчні скарги. «Коли я просив людей, то мав на увазі братчиків Нічної Варти з належним вишколом, у чиїй вірності я не матиму причин сумніватися» — писав пан Денис. Котер Пайк висловлювався ще пряміше. «Я б радо повісив їх зі Стіни на пересторогу іншим дичакам, щоб трималися якнайдалі. Іншого зиску я з них не бачу, — писав маестер Хармун за дорученням східного воєводи. — Я б таким істотам не довірив виносити свій нічний горщик. І десятеро — це геть недостатньо.» Кліть, підвішена на кінці довжелезного ланцюга, нарешті дісталася низу з брязкотом та рипінням, смикнулася і повисла за стопу над землею при підніжжі Стіни. Скорботний Ед відчинив двері, вистрибнув униз, трощачи кірку на свіжому снігу. Джон рушив слідом. Ззовні зброярні Залізний Емет усе ще ганяв своїх підопічних по дворищі. Пісня криці на криці збудила у Джонові жагу. Він пригадав тепліші, простіші часи, коли хлопчиком у Зимосічі схрещував клинки з Роббом під пильним оком пана Родріка Каселя. Пана Родріка теж не було вже серед живих — він загинув од руки Теона Перевертня і його залізняків при спробі повернути Зимосіч. Від великої твердині дому Старк лишилася спалена руїна. «Всі мої спогади отруєно горем.» Коли Залізний Емет побачив князя-воєводу, то підняв руку і зупинив двобої. — Вітаю, пане воєводо! Чим можу прислужитися? — Трьома своїми найкращими учнями. Емет вишкірився. — Ароне! Емріку! Яцьку! Лошак і Робін-Стрибайло принесли князеві-воєводі підбитого каптана, а до нього — довгу кольчугу, поножі, ринграф і шоломець. До лівиці припасували чорного щита з залізним краєм, у правицю вклали затупленого меча. У вранішньому світлі меч блищав сріблом майже як новий. «Один із останніх, що вийшов з Доналової кузні. Шкода, коваль не дожив нагострити йому край.» Клинок був коротший за Пазур, але звичайної криці, тому важчий. Удари будуть повільніші. — Гаразд, нехай. — Джон обернувся до супротивників. — Нападайте. — Кого хочете першим? — запитав Арон. — Усіх трьох. Одночасно. — Троє на одного? — недовірливо перепитав Яцек. — Так нечесно. Хлопчина — син шевця з Файного острова — був з останнього загону новаків, приведеного Коновієм. Мабуть, тому досі й любив, щоб усе було файно та чесно. — Нечесно. Нападайте. Яцек наскочив першим. Джонів клинок вдарив його просто по голові, збивши з ніг. За миг ока на грудях хлопця стояв чобіт, а горлянці погрожувало вістря меча. — На війні повсякчас нечесно, — сказав йому Джон. — Тепер вас двоє на одного, а тебе вбито. Почувши хрумкіт жорстви, Джон зрозумів, що ззаду підкрадаються близнюки. «З тих двох ми ще зробимо розвідників.» Він крутнувся, відбив Аронів удар краєм щита, зустрів Емрікову зброю власним мечем. — Гей, це не списи! — гукнув він. — Наближайтеся! І рушив у напад показати, як це робиться. Першим був Емрік. Джон рубонув його по голові, по плечах, справа, зліва, знову справа. Хлопець підняв щита і спробував незграбний удар у відповідь. Джон ударився у його щит власним і збив на землю ударом по лівій нозі… та й вчасно, бо з іншого боку наскочив Арон і завдав замашного удару ззаду по стегні, від якого Джон упав на коліно. «Ото вже буде синець.» Наступний удар він піймав на щита, поспіхом зіп’явся знову на ноги і погнав Арона через дворище. «Швидкий, — майнула думка, коли мечі поцілувалися вперше-вдруге-втретє, — але йому бракує сили.» Побачивши полегшення у Аронових очах, Джон зрозумів, що ззаду з’явився Емрік. Крутнувшись і зайшовши за спину, він так загилив Емрікові по лопатках, що той врізався у брата. Тієї миті Яцек зіп’явся на ноги; довелося Джонові вкласти його знову. — Ненавиджу, коли мертві повстають. Ти мене зрозумієш, коли стрінеш упиря. Ступивши крок назад, Джон опустив меча. — Велика ґава залюбки клює малих ґав, — загарчав голос позаду, — але чи стане їй духу збороти справжнього чоловіка? До стіни неподалік притулився Торохкало. Його запалі щоки вкривала цупка неголена стерня, ріденьке брунатне волосся звисало на маленькі жовті очиці. — Ти собі лестиш, — відповів Джон. — Собі лещу, а тебе розплещу. — Схоже, Станіс не того спалив, кого мав би. — Оце вже ні! — Дичак вишкірився на Джона ротом, повним бурих потрощених зубів. — Він спалив саме того, кого мав спалити, на спогляд усьому світові. Ми всі робимо те, що маємо робити, Сніговію. Навіть королі. — Емете, знайдіть йому броню. Хай вдягнеться у залізо, а не в старі кістки. Вбраний у кольчугу та бляхи, Князь-над-Кістками здався статечнішим і навіть вищим, дебелішим у раменах, дужішим, ніж Джон міг подумати. «Та ні, то обладунок, а не людина, — сказав він собі. — Навіть Сем скидався на воїна, коли від голови до п’ят вдягався у залізо Донала Нойє.» Дичак заперечливо махнув рукою на щита, піднесеного Лошаком, натомість спитав обіручного меча. — Оце солодка музика! — мовив він, рубонувши повітря. — Чвалай сюди, Сніговію. Зараз од тебе пір’я полетить. Джон кинувся уперед. Торохкало ступив крок назад і зустрів напад косим обіручним ударом. Якби Джон не підставив щита, йому б увігнуло панцир і зламало половину ребер. Сила удару пронизала руку і змусила на мить запнутися. «Хто б подумав, що він уміє так бити.» Другою неприємною несподіванкою стала швидкість його рухів. Супротивники крутилися один навколо іншого, обмінюючись ударами; Князь-над-Кістками віддавав не гірше, ніж отримував. Він мав би поратися своїм обіручним мечем незграбніше, ніж Джон — півтораком, але в руках дичака обіручник літав зі сліпучою швидкістю. Пуцьвірінки Залізного Емета спершу бадьорили свого князя-воєводу вигуками, та безжальна сила і швидкість нападу Торохкала скоро змусила їх замовкнути. «Він так довго не зможе» — сказав собі Джон, зупиняючи новий удар, од сили якого аж застогнав. Навіть тупий обіручник залишив тріщину на сосновому щиті й погнув залізну облямівку. «Скоро він стомиться. Мусить же зрештою стомитися.» Джон сікнув дичакові по обличчі, Торохкало відсахнувся. Джон рубонув нижче, Торохкалові по гомілці, але той вправно відстрибнув. У відповідь обіручний меч впав Джонові на плече; гучно брязнув наплічник, рука під ним заніміла. Джон мусив відступити назад; Князь-над-Кістками пирхнув насмішкувато і кинувся вперед. «Він не має щита, — нагадав собі Джон, — а той страшний обіручник надто громіздкий для захисту. Я мав би завдавати два удари на кожен його один.» Але чомусь не завдавав, і навіть ті удари, які влучали в ціль, не справляли дії. Дичак завжди вчасно ковзав назад або убік, і Джонів меч з’їжджав рукою або плечем. Зрештою він почав відступати, намагаючись уникнути страшного меча… але не завжди уникаючи. Щит перетворився на жмут трісок, і Джон струсив його з руки. Піт котився обличчям, щипав очі під шоломом. «Він надто дужий і надто швидкий, — зізнався собі Джон, — а з обіручником переважає мене і вагою, і довжиною.» Якби ж мати в руці Пазур, але… Нагода випала з наступним широким зворотнім ударом Торохкала. Джон кинувся уперед, буцнув супротивника плечем, і вони впали разом, сплутавшись ногами. Залізо загриміло по залізу. Обидва загубили мечі й покотилися твердою землею. Дичак загилив коліном Джонові між ніг, він відповів ударом закольчуженого кулака. Торохкало якось примудрився опинитися нагорі, ще й ухопити Джона за голову. Дичак вдарив його об землю, потім з силою розчахнув забороло. — Мав би я кинджала, ти б валявся однооким! — загарчав він. Лошак і Залізний Емет стягли його геть з грудей князя-воєводи. — Ану пустіть, кляті ґави! — верескнув він. Джон зіп’явся на одне коліно. В голові йому гуло, в роті смакувало кров’ю. Він виплюнув її та вимовив: — Добрячий двобій. — Ти собі лестиш, гайвороне. Я й не спітнів. — Наступного разу спітнієш, — пообіцяв Джон. Скорботний Ед допоміг підвестися, розстібнув шолома — на ньому з’явилося кілька нових глибоких зарубин. — Відпустіть його, — наказав Джон і кинув шолома Робінові-Стрибайлу. Той спробував упіймати і впустив. — Пане воєводо, — заперечив Залізний Емет, — він погрожував вам, ми всі чули. Сказав, що якби мав кинджала… — А він має кинджала. Онде на поясі. «Завжди є хтось швидший та сильніший, — казав колись пан Родрік Джонові та Роббові. — Саме з таким вам треба зустрітися у дворі, перш ніж стрінете у битві.» — Воєводо Сніговію? — мовив ззаду тихий голос. Джон обернувся і побачив під зруйнованою аркою Клідаса з пергаменом у руці. — Від Станіса? — Джон давно сподівався отримати якусь звістку від короля. Так, Нічна Варта не лізе у чвари королівств, і йому мало бути байдуже, який король перемагає. Але чомусь не було. — Жбир-у-Пущі? — Ні, пане воєводо. Клідас тицьнув йому сувій, щільно згорнутий і запечатаний цяткою твердого рожевого воску. «Печатки рожевого воску роблять лише у Жахокромі.» Джон зірвав рукавицю, схопив листа, зламав печатку… і коли побачив підпис, то забув про побиття, вчинене йому Торохкалом. «Рамзай Болтон, князь на Роголісі» — підписано було великими гострими літерами. Брунатне чорнило відвалювалося пластівцями, якщо потерти пальцем. Під Болтоновим підписом власні знаки та печатки додали князь Турстан, пані Кервин та четверо Ризвелів. Чиясь груба рука зобразила велетня дому Умбер. — Чи можна дізнатися, що пишуть, пане воєводо? — запитав Залізний Емет. Джон не мав причини ховатися від братії. — Калин-Коп узято. Оббіловані трупи залізняків виставлено на палях уздовж королівського гостинця. Руз Болтон скликає все вірне панство до Курганища — показати відданість Залізному Престолові й відсвяткувати весілля його сина з… Раптом його серце на мить зупинилося. «Ні, не може бути. Вона загинула в Король-Березі разом з батьком.» — Воєводо? — Клідас витріщився на нього підсліпуватими рожевими очима. — Ви… вам зле? Ви начебто… — З Ар’єю Старк. Моєю меншою сестрою. Джон майже побачив її перед собою — довгопику, недоладну, з вузлуватими колінками та гострими ліктями, брудними щоками та сплутаним волоссям. Обличчя їй помиють, волосся розчешуть… але він не міг уявити собі Ар’ю ані у весільній сукні, ані у ліжку Рамзая Болтона. «Хай як вона боїться, а йому не покаже. Якщо він спробує накласти на неї руки, то стріне спротив.» — Вашою сестрою, — повторив Залізний Емет, — а скільки ж це їй років… «Має виповнитися одинадцять, — подумав Джон. — Ще дитина.» — Я не маю сестри. Лише братів. Лише вас. Він знав, що пані Кетлін пораділа б, якби таке почула. Та йому з того не полегшало. Пальці стиснулися навколо листа, зім’яли з шурхотом. «Якби ж так само легко ламалася шия Рамзая Болтона.» Клідас прочистив горло. — Чи буде відповідь? Джон заперечливо струснув головою і пішов геть. До вечора синці, залишені Торохкалом, побуряковіли. — Перш ніж зійти, вони ще пожовтіють, — сказав Джон Мормонтовому круку. — Буду такий гарний, як Князь-над-Кістками. — Кістка-а-ами! — погодився птах. — Кістка-а-ами! Ззовні чулося тихе мурмотіння голосів, хоча слів було не добрати. «Наче за тисячу верст звідси.» То пані Мелісандра зі своїми прихильниками молилася коло ніч-ватри. Щодня надвечір червона жінка збирала вірян на сутінкову молитву, в якій прохала свого червоного бога провести їх безпечно крізь пітьму. «Бо ніч темна і повна жахіть.» Коли Станіс рушив у похід разом із більшістю королевиних людей, пастви в неї поменшало: лишилося півсотні вільного народу з Кротовини, жменя охоронців, залишених їй королем, та десь із тузінь чорних братчиків, що прийняли червоного бога за свого власного. Джон почувався так, наче йому було років шістдесят. «То все чорні сни, — подумав він, — і провина.» Думки несамохіть поверталися до Ар’ї. «Я не в змозі їй допомогти. Ніяк і нічим. Я відкинув усі родинні зв’язки, коли проказав обітниці. Якби хтось із моїх людей сказав, що його сестра в небезпеці, я б перший йому відповів, що це не клопіт братчика Нічної Варти.» Щойно людина проказувала обітниці, його кров ставала чорною. «Чорною, як серце байстрюка.» Джон колись замовив Мікенові меча для Ар’ї — клинок бравів, легкий і невеличкий, припасований до її руки. «Голку.» Йому стало цікаво, чи Голка досі з нею. «Штрикай гострим кінцем» — так він їй сказав. Але якщо вона спробує штрикнути Байстрюка, то згубить власне життя. — Сніг-сніговій, — бурмотів крук воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій. Раптом йому все навкруги остогидло; не стало сили всидіти хоч мить. За дверми Джон знайшов Привида, що гриз бичачу кістку, намагаючись дістатися мозку. — Коли це ти повернувся? Лютововк підвівся на ноги, покинув кістку і затрусив за Джоном. Коло дверей зсередини стояли Мулій та Барило, спершись на списи. — Там такий мороз, мосьпане, ой лишенько! — застеріг Мулій крізь вогняно-руду кущаву бороду. — Ви надовго? — Ні. Лише по ковток повітря. І Джон ступив за поріг у ніч. Небо повнилося зірками, вітер летів уздовж Стіни. Навіть місяць виглядав змерзлим — його ликом бігли дрібні сироти. Коли Джона наздогнав перший порив вітру, то миттю прорізав шари вовни і вивареної шкіри, змусив зацокотіти зубами. Джон рушив дворищем просто в пащу вітрові; поли кобеняка плескали за спиною. Привид трусив слідом. «Куди це я? Що я роблю?» Замок Чорний стояв тихий, мовчазний, вежі та палати ховалися у темряві. «Ось розкинулося моє панство, — подумав Джон Сніговій. — Мій палац, мій дім, моє володіння. Чорна руїна.» У тіні Стіни під руку йому трапилося хутро лютововка. На пів-удару серця ніч ожила тисячею запахів, а потім Джон Сніговій почув хрускіт кірки на латці старого примерзлого снігу. Хтось стояв просто за ним — зрозумів він раптом. Хтось, чий запах був теплий, як літній день. Коли Джон обернувся, то побачив Ігритту. Вона стояла попід зчорнілими каменями Воєводської Вежі, огорнута пітьмою та спогадами. Місяць світив їй крізь волосся — руде волосся, поціловане вогнем. Коли Джон його побачив, серце підскочило йому з грудей до горла. — Ігритто! — покликав він. — Снігу-воєводо, — відповів голос Мелісандри. Від несподіванки Джон аж сахнувся. — Пані Мелісандро. — Він зробив крок назад. — Я сплутав вас… із деким іншим. «Вночі усі шати сірі.» Але її раптом стали червоними. І тепер він не розумів, як міг сплутати Мелісандру з Ігриттою. Жриця була вища, тендітніша, старша, хоча місячне сяйво змило роки з її обличчя. Туман здіймався з її ніздрів та рук, оголених під холодом ночі. — Ви собі пальці відморозите, — застеріг Джон. — Якщо така буде воля Ра-Гльора. Сили ночі нездатні торкнутися того, чиє серце омито святим вогнем Господа. — Мене турбує не ваше серце. Лише ваші руки. — Насправді важить лише серце. Відкинь розпач, Снігу-воєводо. Розпач — зброя ворога, чиє ім’я не можна називати. Твоя сестра ще не втрачена для тебе. — Я не маю сестри. Слова різали, мов ножі. «Що ти знаєш про моє серце, жрице? Що ти знаєш про мою сестру?» Мелісандра, здавалося, звеселилася, наче від дотепного жарту. — І як її звуть — ту сестру, якої ти не маєш? — Ар’я. — Голос його був хрипкий. — Насправді вона зведена сестра, бо… — …бо сам ти вродився байстрюком. Я не забула. Я бачила твою сестру в моєму вогні. Бачила її втечу від шлюбу, до якого її змушують. Вона тікала сюди, до тебе. Дівчинка у сірому на коні, що помирав. Я бачила її ясно, як день. Цього ще не сталося, але станеться. — Мелісандра подивилася на Привида. — Можна мені торкнутися твого… вовка? Джонові стало незатишно. — Краще не треба. — Він мені не зашкодить. Ти звеш його Привидом, так? — Так, але… — Привиде! — проспівала Мелісандра вовче ім’я, наче пісню. Вовк потрусив до неї, сторожко обійшов колом, принюхався. Коли вона простягла руку, обнюхав і її, потім тицьнувся носом у пальці. Джон видихнув хмарку пари. — Він не завжди такий… — …привітний? Він теж прагне тепла, як усі. Бо й сам — живе тепло. Очі її палали у темряві двома червоними зірками. На шиї виблискував рубін, наче третє око, яскравіше за інші два. Джон колись бачив, як очі Привида червоніють так само — коли спіймають світло. — Привиде! — покликав він. — До мене! Лютововк зиркнув на нього, як на чужинця. Джон недовірливо насупився. — Якось це… чудернацько… — Гадаєш? — Жриця стала на коліно і почухала Привидові за вухами. — Твоя Стіна — теж чудернацьке місце, але і тут є сила. Аби ж ти зумів її опанувати. Сила — в тобі, сила в цьому звірові. Ти їй опираєшся, і це помилка. Вхопи її, огорнися нею, скористайся нею. «Я не вовк» — подумав він. — І як би ви це зробили? — Я тобі покажу. — Мелісандра обійняла Привида тендітною рукою, і лютововк лизнув їй обличчя. — Господь Світла у мудрості своїй створив нас чоловіком і жінкою, двома частинами великого цілого. В нашому поєднанні є сила. Сила творити життя. Сила творити світло. Сила відкидати тіні. — Тіні? — Вимовлене слово одразу ж здалося йому темнішим. — Кожен, хто ходить землею, відкидає тіні на світ. Якісь із них — тонкі й слабкі, інші — довгі та темні. Озирнися за себе, Джоне Сніговію. Місяць поцілував тебе і вирізьбив твою тінь на кризі у двадцять стоп заввишки. Джон зиркнув за плече. Там справді була тінь, як вона і сказала — змальована місячним сяйвом на Стіні. «Дівчинка у сірому на коні, що помирає, — подумав він. — Їде сюди, до тебе. Ар’я.» Джон обернувся до червоної жриці, відчуваючи її тепло. «Вона має силу.» Думка прийшла непроханою, вхопила його залізними зубами, але такій жінці він не хотів нічого заборгувати — навіть за ціну життя своєї сестричечки. — Колись Далла дещо мені сказала. Валина сестра, дружина Манса Розбишаки. Сказала, що чари — це як меч без руків’я. Немає безпечного способу його вхопити. — Мудра жінка. — Мелісандра підвелася, червоні шати поворушив вітер. — І все ж меч навіть без руків’я лишається мечем. Добре мати меча, коли навколо вороги. Тепер слухай мене, Джоне Сніговію. Дев’ять гайворонів полетіли до білого лісу шукати ворогів з твого наказу. Троє з них мертві. Ну насправді ще не мертві, але смерть уже чекає, і вони їдуть просто їй у пащу. Ти надіслав їх бути твоїми очима у пітьмі, але до тебе вони повернуться без очей. Я бачила їхні бліді мертві обличчя у полум’ї. Порожні очниці спливали кров’ю. Вона відкинула волосся назад, її червоні очі засяяли. — Ти не віриш мені. Але повіриш. Ціною віри буде три життя. Хтось скаже — невелика ціна за мудрість… але ти не мав би її платити. Пам’ятай це, коли побачиш сліпі спотворені обличчя своїх мертвих. І коли цей день настане — прийми мою руку. З її блідої плоті здіймався туман; на мить Джонові здалося, що між пальців Мелісандри танцюють світлі чародійські вогники. — Прийми мою руку, — повторила вона, — і дозволь урятувати твою сестру. Давос Навіть у пітьмі Вовчого Лігва Давос Лукомор відчув, що цього ранку сталося щось дивне. Він прокинувся під шум голосів і підкрався до дверей келії, але дошки були надто товсті, щоб розібрати слова. Потім настав світанок, але Гарт не приніс йому звичної вівсяної каші на сніданок. Давос занепокоївся. У Вовчому Лігві усі дні текли майже однаково; зміни зазвичай ставалися не на краще. «Може, сьогодні я маю померти? І Гарт просто зараз сидить там з гострильним бруском, налощуючи край Панні Лу.» Цибульний лицар не забув останні слова, сказані Виманом Мандерлі. «Відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки, — наказав жирний князь. — Я хочу мати їх у себе ще до вечері — бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті.» Щовечора Давос засинав з цими словами у голові, щоранку прокидався з ними ж. А якщо раптом забував, Гарт залюбки йому нагадував. Давоса він величав «покійником». Коли приходив зранку, то завжди вітався так: «Вівсяна каша для пана покійника!» А на ніч прощався такими словами: «Загасіть свічку, пане покійнику!» Якось Гарт приніс своїх дівчаток познайомитися з покійником. — Хвойда в нас не надто показна, — казав він, пестячи чорного залізного прута, — але як розжариться у моїх руках до червоного і торкнеться твоєї пуцьки, то й матінку рідну покличеш на весь голос. А оце моя Панна Лу. Це вона забере твою голову та руки, коли князь Виман накажуть. Давос ніколи не бачив сокири, більшої чи гострішої за Панну Лу. Гарт вигострював їй край по цілих днях — так казали інші наглядачі. «Я не благатиму змилуватися» — вирішив Давос. Він піде на смерть, як лицар — хіба що попрохає, щоб голову відтяли раніше, ніж руки. Навіть Гарт не буде такий жорстокий, щоб відмовити. Принаймні, Давос мав таке сподівання. Шум, що чувся крізь двері, був тихий і придушений. Давос підвівся і заходився міряти келію кроками. Як для цюпи, вона була велика і на диво зручна — можливо, колись тут навіть була опочивальня якогось родовитого пана. Розмірами вона втричі переважала його капітанську бесіду на «Чорній Бессі», ба навіть не поступалася помешканню Саладора Саана на «Валірійцеві». Хоча єдине вікно замурували ще багато років тому, в одній стіні зберігся комин, де вміщувався казан, а в кутку, в невеличкому ванькирі, розташувався нужник. Дошки підлоги покривило, вони рипіли й залишали скабки, а спальний солом’яник тхнув пліснявою — але Давос не зважав, бо чекав на дещо гірше. Їжа у цій в’язниці стала для нього другою несподіванкою. Замість гидкого варива, черствого хліба та підгнилого м’яса — звичного харчу для бранців — наглядачі приносили свіжу рибу, теплий хліб просто з печі, баранину з приправами, ріпу, моркву, навіть крабів. Гарта це, до речі, не дуже тішило. — Мертві не мають їсти краще за живих! — скаржився він знов і знов. Давос мав хутра, щоб спати у теплі, дрова для вогню, чистий одяг, лойову свічку. Коли він попрохав паперу, перо і чорнило, Тхорик приніс їх наступного ж дня. Коли Давос попрохав якусь книжку, щоб далі вправлятися у читанні, Тхорик повернувся з «Семикутною зіркою». Втім, хай яка зручна, а в’язниця лишалася в’язницею. Стіни її муровані були з грубого каменю так товсто, що ззовні, зі світу, не долітало жодного звуку. Двері були дубові, оббиті залізом, і наглядачі пильнували, щоб не кидати їх незамкненими. Чотири кільця важких залізних кайданів звисали зі стелі, чекаючи на день, коли князь Виман вирішить скувати бранця і віддати його пестощам Хвойди. «Може, сьогодні саме той день. І коли Гарт відчинить двері, то вже не з мискою в руках.» У животі забурчало — певний знак, що ранок минається. А їжу все не несли. «Найгірше — не померти. Найгірше — не знати, коли і як.» Давос бачив чимало в’язниць і підземель зсередини ще від своїх перемитницьких часів, але там він завжди сидів з іншими в’язнями, мав із ким побалакати, поділити страхи та сподівання. Але не тут. Якщо не рахувати наглядачів, Давос Лукомор мав Вовче Лігво за свою неподільну маєтність. Він знав, що внизу, в замкових підвалах, розташувалися справжні в’язниці: кам’яні мішки-забувайки, катівні, чорні сирі ями, де в пітьмі шкреблися величезні пацюки. Але наглядачі стверджували, що там зараз не сидить жодної душі. — Крім нас, пане Цибулино, тут нікого немає, — казав йому пан Бартімус. То був головний наглядач в’язниці — схожий на мерця одноногий лицар із посіченим рубцями обличчям та більмовим оком. Коли пан Бартімус бував напідпитку (чи не щодня), то любив вихвалятися, що в битві на Тризубі врятував князеві Виману життя, і за те йому стало нагородою Вовче Лігво. Решту «нас» складав кухар, котрого Давос ніколи не бачив, шість стражників у вартовій на нижньому поверсі, двійко праль і двійко ключників, що дбали про в’язнів. Тхорик був молодший з них — син однієї з праль, хлопчина чотирнадцяти років. Старшого звали Гарт, він був лисий мовчазний здоровань, щодня носив один і той самий засмальцьований кубрак старої шкіри, а обличчя завжди сердито кривив. Роки перемитництва навчили Давоса Лукомора розрізняти людей зі справжнім мороком у душі. Гарт був саме з таких. Тому цибульний лицар у його присутності тримав язика за зубами. З Тхориком та паном Бартімусом йому велося вільніше. Давос дякував їм за харч, заохочував ділитися байками чи сподіваннями, чемно відповідав на їхні запитання, а своїми намагався не набридати. Прохання його завжди були невибагливі: балійка води та шматок мила, книжка для читання, ще кілька свічок. Більшість таких прохань задовольнялася, і Давос мав за те належну дяку. Жоден з наглядачів не згадував ані про князя Мандерлі, ані про короля Станіса чи Фреїв. Але всі охоче балакали про інші речі. Тхорик прагнув піти на війну, коли доросте віку — битися у битвах і стати лицарем. Полюбляв він і скаржитися на матір: зізнався, що вона спить по черзі з двома стражниками з різних варт, які один про одного не знають, але ж скоро дізнаються, і тоді проллється кров. Інколи ввечері малий навіть приносив до келії міх вина і розпитував Давоса про життя перемитника. Пан Бартімус життям ззовні стін не цікавився зовсім — так само, як речами, що сталися у світі, відколи ногу йому згубила коняка без вершника та пилка маестра. Зате він сердешно любив своє Вовче Лігво; ніщо так не тішило його, як балакати про довгу криваву історію замку. Лігво було набагато старше за Білу Гавань — так розказав лицар Давосові. Його поставив король Джон Старк — захищати гирло Білого Ножа від наскочників з моря. Багато молодших синів Королів-на-Півночі сиділи тут на панському престолі, безліч братів, дядьків та інших родичів. Деякі передавали замок своїм власним синам і онукам; так виникали бічні гілки дому Старк. Найдовше протрималися Сіростарки — вони тримали Вовче Лігво п’ять століть, доки не зважилися стати за Жахокром у бунті проти Старків зимосіцьких. Після їхнього падіння замок змінив ще чимало рук. Дім Кремінець володів ним упродовж століття, дім Кляск — майже два. Сиділи тут також Лупаки, Цибані, Гаї та Ясени, котрих у різні часи Зимосіч ставила берегти безпеку на річці. Одного разу наскочники з Трьох Сестер захопили замок і спробували закріпитися на півночі. Під час воєн між Зимосіччю та Долиною його облягав король Озгуд Арин, Старий Сокіл, а спалив королевич Озвин на прізвисько Кіготь. Коли похилий літами король Едрік Старк у старечій немічі став не здатен вже оборонити свої володіння, Вовче Лігво захопили работорговці з Порогів. Перш ніж везти свою здобич кораблями за море, вони таврували бранців гарячим залізом та ламали їм волю батогами, а ці чорні стіни стовбичили навколо мовчазними свідками. — Потім настала довга люта зима, — правив далі пан Бартімус. — Білий Ніж одягся кригою, і навіть гирло та затока потроху замерзали. З півночі завили крижані віхоли, змусили людоловів ховатися і купчитися навколо вогнищ. Але поки вони грілися, хапаючи дрижаки, прийшов новий король. То був Брандон Старк, праонук Едріка Снігоборода, на прізвисько Крижані Очі. Він забрав назад Вовче Лігво, роздягнув людоловів голяка і віддав їх невільникам, яких знайшов скутими у підземеллях. Кажуть, невільники розвісили тельбухи работорговців на гіллі серце-дерева — на приношення богам. Старим богам, не оцим новим з півдня. Ваша Седмиця не знає зими, а зима не знає її. Давос не міг сперечатися — і з того, що побачив у Східній-Варті-біля-Моря, ліпше взнати зиму не прагнув. — Яких ви тримаєтеся богів? — запитав він одноногого лицаря. — Старих. — Коли пан Бартімус шкірився, то ставав схожим на череп мерця. — Мої пращури сидять тут довше за Мандерлі. Хтозна — може, саме вони тоді розтягували кишки на деревах. — Ніколи не знав, що північани приносили серце-деревам криваві жертви. — А ви, південники, ще чимало про північ не знаєте, — відказав пан Бартімус. І мабуть, таки не помилився. Давос сидів коло свічки і розглядав листи, які нашкрябав слово за словом протягом днів ув’язнення. «Я був кращим перемитником, ніж лицарем, — писав він дружині, — кращим лицарем, ніж Правицею, і кращим Правицею, ніж чоловіком. Пробач мені, Мар’є, мила й кохана дружинонько. Пробач образи та шкоди, що я завдав твоєму серденьку. Якщо Станіс програє війну, наші землі буде втрачено. Відвези тоді хлопчиків за вузьке море до Браавосу і навчи згадувати про батька незлим словом, коли буде твоя милість і ласка. Якщо ж Станіс здобуде Залізний Престол, то й дім Лукомор виживе, зросте у шані, а Деван лишиться при дворі. Він поможе тобі влаштувати двох молодших джурами чи зброєносцями до шляхетних панів, щоб їм згодом здобути лицарство.» То були наймудріші поради, які Давос знайшов для дружини — і палко шкодував, що не може вигадати кращих. Він написав листи і до кожного з трьох своїх живих синів — щоб пам’ятали батька, який купив їм імена за кінчики власних пальців. Його послання до Стефона і юного Станіса були короткі, стислі, незграбні; кажучи правду, він і не знав їх так добре, як старших хлопчиків — тих, які потонули і згоріли на Чорноводі. Деванові Давос написав більше: що пишається бачити власного сина королівським зброєносцем, і що як найстаршому йому належить обов’язок берегти й захищати паніматку та молодших братів. «Перекажи його милості — я старався, як лише міг. Шкодую всім серцем, що не впорав його доручення. Щастя-бо моє загубилося разом із пальцями того лихого дня, коли попід Король-Берегом запалала річка.» Давос повільно перечитав кожен лист кілька разів, питаючи себе, чи не додати слово тут або змінити там. Дивлячись на кінець свого життя, подумав він, людина мала б знайти більше слів для своїх рідних. Але слова знаходилися важко. «Зрештою, не таке вже ганебне я прожив життя, — намагався він переконати себе. — Піднявся з Блошиного Подолу до Правиці Короля, ще й навчився читати і писати.» Схилившись над листами, Давос раптом почув, як брязкають на кільці залізні ключі. За пів-удару серця двері до його цюпи широко прочинилися. Чоловік, що крізь них увійшов, не належав до ключників в’язниці. Він був високий і худорлявий, з глибокими борознами на обличчі та шапкою сивувато-брунатного волосся. При боці чоловік мав меча; темно-червону кирею на плечі припинала важка пряжка у подобі закольчуженого кулака. — Князю Лукоморе, — мовив він, — маємо обмаль часу. Покірно прошу піти зі мною. Давос окинув прибульця сторожким поглядом, збентежений поводженням. Людей, котрим хочуть відрубати голову та руки, нечасто шанують по-панському. — Хто ви такий, прошу пана? — Робет Гловер, з ласки вашої вельможності. — Гловер! Це ж ваш стіл — Жбир-у-Пущі. — То стіл мого брата Галбарта. Був віддавна і знову став завдяки вашому королеві Станісу. Він забрав Жбир із рук залізняцької сучки, котра його захопила злодійством та свавіллям. Тепер Станіс пропонує повернути замок законним власникам. Чимало різного сталося, поки ви, князю Давосе, сиділи у цих стінах. Впав Калин-Коп, на північ повернувся Руз Болтон з молодшою донькою Неда Старка. З ним прийшло військо Фреїв. Болтон вислав круків по всіх усюдах — скликати панство півночі до Курганища. Він вимагає присяг, заручників… і свідків весілля Ар’ї Старк зі своїм байстрюком Рамзаєм Сніговієм. Цим весіллям Болтони хочуть утвердити свої права на Зимосіч. То ви підете зі мною чи ні? — Який вибір мені лишається, пане? Піти з вами або лишитися у товаристві Гарта і Панни Лу? — Хто така панна Лу? Одна з тутешніх праль? — Гловерові почав уриватися терпець. — Ходімо скоріше, і про все дізнаєтеся. Давос звівся на ноги. — В разі моєї смерті благаю шановного пана доправити мої листи до тих, кому їх написано. — Маєте моє слово честі… але якщо вам загрожує смерть, то не від руки Гловера, і авжеж не від руки князя Вимана. Тепер ходімо, хутко. Гловер повів його темним проходом, потім донизу прогоном витертих сходів. Вони перетнули замковий божегай, де серце-дерево розрослося таким величезним та переплутаним, що задушило всі дуби, в’язи і буки, а тоді випростало бліді товсті гілки просто крізь обернуті на нього стіни та вікна. Корені дерева були завтовшки з людський тулуб, а стовбур так роздався ушир, що вирізьблене на ньому обличчя здавалося опасистим та гнівним. За божегаєм Гловер відчинив іржаві залізні двері та спинився запалити смолоскипа. Коли вогонь розгорівся, він повів Давоса донизу сходами у склепінчастий підвал, де вологі стіни вкривала біла кірка солі, а під ногами з кожним кроком бовталася морська вода. Вони проминули кілька підвалів і рядок малих, вогких, смердючих келій, дуже відмінних від тієї, де ув’язнили Давоса. Потім попереду з’явилася гола кам’яна стіна. Коли Гловер на неї натиснув, вона крутнулася навколо вісі. Далі простягся довгий вузький прохід і сходи, які цього разу вели вгору. — Де ми? — запитав Давос, поки вони видиралися сходами. Слова озвалися тихою луною в темряві. — Це сходи під сходами. Прохід біжить під Замковими Сходами аж до Нового Замку. Таємний прохід. Вам не варто потрапляти на очі, мосьпане. Адже вас вважають мертвим. «Вівсяна каша для пана покійника.» Давос мовчки пішов далі. Вони пройшли крізь іще одну стіну, але ця мала на протилежній стороні потиньковану драницю. Помешкання, куди вони потрапили, було невелике, затишне, тепле, зручно опоряджене. На підлозі лежав мирійський килим, на столі стояли воскові свічки. Давос чув десь неподалік скрипки та сопілки. На стіні висіла овеча шкура з мапою півночі, змальованою вицвілими фарбами. А під мапою сидів величною горою Виман Мандерлі, князь на Білій Гавані. — Прошу сідати. Князь Мандерлі був одягнений якнайпишніше: мав на собі оксамитового жупана, блакитно-зеленого, вишитого золотою ниткою на комірі, полах та рукавах, і делію з горностаю, скріплену застібкою в вигляді золотого тризубу. — Чи не голодні ви, часом? — Ні, мосьпане. Ваші ключники добре мене годували. — Якщо мучить спрага, є вино. — Я готовий перемовлятися, пане князю, бо такий був наказ мого короля. Але пити з вами наказу не маю. Князь Виман зітхнув. — Знаю, я поводився з вами негідно і ганебно. Я мав на те свої причини, але… прошу вас, сідайте і випийте. Випийте за безпечне повернення мого хлопчика. Виліса — мого старшого сина і спадкоємця. Він повернувся додому. Ви чуєте гомін з вітального бенкету на його честь. У Дворі Водяника їдять пироги з вуграми, оленину зі смаженими каштанами. Вінафрида танцює з Фреєм, за якого має піти заміж. Інші Фреї здіймають келихи вина за нашу дружбу. За музикою Давос розчув гармидер, де змішалися безліч голосів, брязкання кухлів і мисок. Але не сказав нічого. — Я оце саме від високого столу, — правив далі князь Виман. — Забагато з’їв, як завжди. Уся Біла Гавань знає, які погані в мене кишки. Тому мої любі друзі Фреї, сподіваюся, не питатимуть, чого це я так довго сиджу на нужнику. Він перевернув свого келиха догори дінцем. — Ось. Ви не п’єте, то й я не питиму. Сідайте ж. Часу обмаль, а сказати маю чимало. Робете, вина Правиці Короля, якщо твоя ласка. Ви, князю Давосе, мабуть, іще не знаєте, що вас забрала смерть. Робет Гловер наповнив келих вином і подав Давосові. Той узяв, понюхав, зробив ковток. — Чи можна спитати, яка саме? — Від удару сокирою. Вашу голову та руки виставлено над Тюленячою брамою. Обличчя обернуто очима до гавані. Дотепер ви вже нівроку підгнили, хоча ми вмочили вашу голову в смолу, перш ніж настромити на шпичку. Кажуть, гайворони жахливо сварилися з мартинами за ваші очі. Давос посовався незатишно. Моторошне відчуття — слухати про власну смерть. — З ласки вашої вельможності, хто помер замість мене? — Хіба це важливо? Ви, князю Давосе, маєте зовсім пересічне обличчя — сподіваюся, я вас не образив. Той чолов’яга мав ваш колір волосся, схожий ніс, майже схожі вуха, довгу бороду, яку неважко було підстригти під вашу. Смоли ми не пошкодували, будьте певні, а до того ж спотворили обличчя, запхавши йому до зубів цибулину. Пан Бартімус подбав, щоб пальці його лівиці були вкорочені так само, як ваші. Чолов’яга був злочинцем, якщо це вас утішить. Своєю смертю він зробив більше добра, ніж за все життя. Від себе ж скажу, що не плекаю до вас, пане князю, жодних злих почуттів. Той гнів, яким я палав у Дворі Водяника, був блазенською виставою, покликаною потішити наших друзів Фреїв. — Вашій вельможності варто податися в лицедії, — мовив Давос. — Заробили б на добрячий шматок хліба. Ви та ваші родичі говорили дуже переконливо. Ваша невістка, як на мене, бажала мені смерті цілком щиро, а дівчинка… — Віла! — Князь Виман посміхнувся. — Бачили, яка смілива? Навіть коли я погрожував вийняти їй язика, вона нагадала мені про борг Білої Гавані Старкам на Зимосічі — неоплатний борг до кінця часів. Віла казала від самого серця — так само, як пані Леона. Пробачте їй, коли зможете, пане князю. Вона перелякана і не надто розумна жінка; усе її життя — в чоловікові, Вилісі. Не кожен чоловік знайде в собі сили стати принцом Аемоном Драконолицарем або Симеоном Зореоким. Так само не кожна жінка уміє бути хороброю, як моя Віла та її сестра Вінафрида… котра все знала, але зіграла свою роль без краплі страху. — Коли маєш справу з брехуном, то хоч сам устократ чесніший, а доводиться брехати. Я не мав змоги кинути виклик Король-Берегові, поки мій останній син лишався у полоні. Князь Тайвин Ланістер сам написав мені, що утримує в себе Виліса. Якщо я хочу його звільнення неушкодженим, писав він, то мушу покаятися у зраді, здати своє місто, оголосити вірність королю-хлопчаку на Залізному Престолі… і зігнути коліна перед Рузом Болтоном, його Оборонцем Півночі. Якби ж я відмовився, то Виліс помер би зрадницькою смертю, Білу Гавань узяли приступом і сплюндрували, а мою чадь спіткала б та ж сама доля, що Ринів із Кастамиру. — Я жирний, тому багато людей думає, що слабкий та дурний. Можливо, Тайвин Ланістер теж так думав. Я надіслав йому в відповідь крука про те, що зігну коліна і відчиню браму лише тоді, коли мені повернуть сина, але не раніше. Тайвин помер, не встигнувши вирішити справу остаточно. По його смерті припхалися Фреї з кістками Вендела… щоб укласти мир і скріпити його шлюбом, казали вони, але я не збирався віддавати їм те, чого вони вимагали, поки не матиму Виліса вдома живим і неушкодженим, а вони не збиралися віддавати мені Виліса, поки я не доведу своєї вірності. Ваше прибуття дарувало мені спосіб це зробити. Саме тому я так негідно зустрів вас при Дворі Водяника, і саме тому над Тюленячою брамою тепер гниють голова і руки. — Ви піддавали себе великій небезпеці, мосьпане князю, — мовив Давос. — Якби Фреї розгадали ваш задум… — Мені ніщо не загрожувало. Якби хтось із Фреїв заповзявся видертися на браму і ближче роздивитися людину з цибулею в роті, я б звинуватив своїх в’язничних наглядачів у помилці та піддобрився до Фреїв вашою справжньою особою. Давосові спиною побігли дрижаки. — Розумію. — Сподіваюся, що розумієте. Адже ви самі маєте синів, я чув. «Трьох, — подумав Давос, — хоча породив сімох.» — Скоро я мушу повернутися на учту і проказати здравицю за моїх друзів Фреїв, — продовжив Мандерлі. — Вони пильнують. Удень і вночі не зводять з мене очей, винюхують найменші ознаки зради. Ви їх бачили — той нахаба пан Яред, його небіж Раегар… ниций хробак з ім’ям дракона. Позаду обох стоїть Симонд, брязкаючи грошиками. Він уже підкупив кількох моїх слуг та двох лицарів. Одна з покоївок його дружини пробралася до ліжка мого власного блазня. Якщо Станіс дивується, чому в моїх листах говориться так мало, то це лише тому, що я й власному маестрові не смію довіряти. Теомор має світлу голову і кам’яне серце. Ви чули його в моїх палатах. Маестри мають відкласти стару вірність, коли вдягають ланцюга, та я не можу забути, що Теомор уродився Ланістером із Ланіспорту, віддаленим родичем Ланістерам з Кастерлі-на-Скелі. Мене оточують вороги і облудні друзі, князю Давосе. Заполонили моє місто, наче таргани… і навіть уночі я відчуваю, як вони повзають по мені. Пальці товстуна стиснулися в кулак, усі його підборіддя затремтіли. — Мій син Вендел прийшов у Близнюки як гість. Він скуштував хліба та солі князя Вальдера, повісив меча на стіну, щоб бенкетувати з друзями. А вони його замордували. Так, замордували! Я це кажу, і хай Фреї удавляться своїми казками. Я п’ю з Яредом, жартую з Симондом, обіцяю Раегарові руку моєї коханої онуки… але не думайте, що я забув. Північ усе пам’ятає, князю Давосе. Північ пам’ятає, і блазенську виставу майже скінчено. Мій син повернувся. Щось у голосі князя Вимана пронизало Давоса холодком аж до кісток. — Якщо ви хочете правосуду, мосьпане, шукайте його в короля Станіса. Справедливішої людини нема на білому світі. Втрутився Робет Гловер: — Вірність робить вашій вельможності честь, але Станіс лишається вашим королем, не нашим. — Ваш власний король мертвий, — нагадав їм Давос. — Замордований на Червоному Весіллі разом із сином князя Вимана. — Молодий Вовк мертвий, — погодився Мандерлі, — але відважний юнак не був єдиним сином князя Едарда. Робете, приведи хлопця. — Негайно, мосьпане, — відповів Гловер і вислизнув у двері. «Хлопця?» Невже можливо, щоб хтось із братів Робба Старка пережив плюндрування Зимосічі? Невже Мандерлі ховає у себе в замку спадкоємця дому Старк? «Але знайденого чи вдаваного?» Мабуть, північ повстане і за того, і за іншого… лише Станіс Баратеон нізащо не укладе союзу з самозванцем. Проте хлопець, котрого Робет Гловер ввів до дверей, Старком не був — і не мав надії ним прикинутися. Він був старший за вбитих братів Молодого Вовка — на вигляд років чотирнадцяти чи п’ятнадцяти, а очима ще старший. Під купою темно-брунатного волосся обличчя його здавалося диким і хижим завдяки широкій пащі, гострому носу та вузькому підборіддю. — Хто ти такий? — запитав Давос. Хлопець зиркнув на Робета Гловера. — Він німий, але ми вчимо його літер. Вчиться він швидко. — Гловер витяг кинджала з-за паса і віддав хлопцеві. — Напиши своє ім’я для князя Лукомора. У кімнаті не було жодного клаптика пергамену, тому малий вирізьбив літери на дерев’яному сволокові. «В… Е… К… С.» Дві останні він врізав особливо глибоко, а коли скінчив, підкинув кинджала у повітря, спіймав і витріщився захоплено на справу своїх рук. — Векс походить із залізного роду. Він служив Теонові Грейджою зброєносцем. І був у Зимосічі. — Гловер сів. — Що знає князь Станіс про події у Зимосічі? Давос спробував пригадати, що вони з королем про них чули. — Зимосіч захопив Теон Грейджой, котрий свого часу був вихованцем князя Старка. Він наказав скарати двох юних Старкових синів на смерть і виставити їхні голови на замковому мурі. Коли північани приступили до замку, він вирізав там усіх людей до останнього, а потім його вбив байстрюк князя Болтона. — Не вбив, — заперечив Гловер. — А полонив і повіз до Жахокрому. Байстрюк потроху знімає з нього шкіру. Князь Виман кивнув. — Розказана вами оповідь — це те, що чули усі. Але брехні в ній — наче родзинок у солодкому пирозі. Саме Болтонів Байстрюк вирізав людей у Зимосічі. Раніше його звали Рамзай Сніговій, доки король-хлопчак не зробив його Болтоном. Але Сніговій убив не всіх. Він лишив живими жінок, зв’язав їх і погнав до Жахокрому собі на забаву. — Забаву? — Він запеклий мисливець, — пояснив Виман Мандерлі, — а улюблена його дичина — жінки. Він роздягає їх голяка і пускає тікати в ліси. Дає їм пів-дня, перш ніж напосістися зі псами та рогами. Час від часу якомусь дівчиськові вдається втекти і дожити, щоб розповісти іншим. Але більшості так не щастить. Коли Рамзай їх ловить, то ґвалтує, білує, згодовує трупи собакам, а шкіру привозить до Жахокрому як здобич. Якщо забава йому сподобається, то перш ніж білувати, він ріже жінці горло. А якщо ні, то навпаки. Давос зблід з лиця. — Боги святії… як може людина… — Зло тече у його крові, — відповів Робет Гловер. — Він — байстрюк, уроджений від ґвалту. Хай що там пише у своїх привілеях король-хлопчак, але Рамзай був байстрюком Сніговієм, ним і лишиться. — Сніговій, але з чорного снігу, — мовив князь Виман. — Рамзай забрав собі землі князя Роголіса, примусивши до шлюбу його вдовицю. Потім він замкнув її у башті й забув там. Кажуть, з голоду вона з’їла собі пальці… а Ланістери віддячили вбивці своїм славетним правосудом — подарували йому дівчинку Неда Старка. — Болтони завжди славилися жорстокістю та лукавством, — мовив Гловер, — але цей схожий на звіра у людській подобі. Князь Білої Гавані нахилився уперед. — Фреї не кращі за нього. Вони мені в очі брешуть про варгів і перевертнів. Запевняють, що то Робб Старк убив мого Вендела. Небачене нахабство! Насправді вони не чекають, що північ повірить їхнім казкам, але впевнені, що ми мусимо вдати віру чи померти. Руз Болтон бреше про свою участь у Червоному Весіллі, його байстрюк — про падіння Зимосічі. Але поки вони тримали в себе Виліса, я не мав вибору, крім ковтати їхній послід і хвалити, як мені смакує. — А тепер, мосьпане князю? — запитав Давос. Він сподівався почути від князя Вимана щось на кшталт «А тепер я оголошу себе прибічником короля Станіса». Натомість гладкий князь посміхнувся дивною сумною посмішкою і мовив: — А тепер я мушу їхати на весілля. На жаль, кожна людина з очима знає, що я вже надто жирний, щоб сісти на коня. Хлопчиком я кохався у конях, юнаком опанував їх досить непогано, щоб здобути свою частку слави на герцях… але ті дні давно минули. Моє тіло стало мені в’язницею, похмурішою за Вовче Лігво. І все ж я маю поїхати до Зимосічі. Руз Болтон хоче бачити мене на колінах, і під шовковою чемністю ховає тверде залізо. Я поїду човном та ношами, у супроводі сотні надвірних лицарів та моїх добрих друзів із Близнюків. Фреї прибули сюди морем, коней з собою не мають, а тому я подарую кожному з них дорожню кобилу, як почесному гостеві у моїй домівці. Чи зберігся на півдні звичай дарувати гостям подарунки? — Подекуди, мосьпане. Їх дарують того дня, коли гості їдуть геть. — Тоді ви, мабуть, зрозумієте. — Виман Мандерлі поволі, важко і велично зіп’явся на ноги. — Я будую бойові кораблі вже більше як рік. Деякі ви бачили, але ще більше сховано вгорі течією Білого Ножа. Навіть зазнавши втрат на війні, я маю під рукою більше важких вершників, ніж будь-хто з панства вище Перешийку. Мої мури міцні, скрині повні срібла. Старозамок і Вдоварта визнають мою зверхність як воєводи. Серед моїх значкових — тузінь дрібних князьків та сотня земельних лицарів. Я можу подарувати королю Станісу вірність усіх земель на схід від Білого Ножа, від Вдоварти та Вирви до Овечих Лобів та верхів’їв Відчаху. Обітую так і вчинити, якщо ви погодитеся на мою ціну. — Я можу переказати ваші умови королю, але… Князь Виман обірвав його, не давши доказати. — Я сказав: якщо ви погодитеся на мою ціну. Не Станіс, а ви. Мені потрібен не король, а перемитник. Слово узяв Робет Гловер. — Можливо, ми ніколи достеменно не знатимемо, що трапилося у Зимосічі, коли пан Родрік Касель спробував відвоювати замок у залізняків Теона Грейджоя. Болтонів Байстрюк твердить, що пана Родріка убив Грейджой під час перемовин. Векс каже, що ні. Доки він не вивчить більше літер, ми й половини правди не дізнаємося… та коли він прийшов до нас, то знав лише «так» і «ні», а навіть із ними можна далеко піти, якщо ставити правильні запитання. — Пана Родріка і людей Зимосічі убив Байстрюк, — мовив князь Виман. — І Грейджоєвих залізняків теж. Векс бачив, як рубали тих, хто намагався здатися. Коли ми спитали, як урятувався він сам, хлопець узяв шматок крейди і намалював дерево з обличчям. Давос зачудувався. — Його врятували боги півночі? — Майже так. Він видерся на серце-дерево і заховався у листі. Болтонові люди двічі обшукали божегай і вбили всіх, кого знайшли, але на дерево ніхто з них полізти не допетрав. Саме так усе було, Вексе? Хлопець підкинув Гловерового кинджала, упіймав його, кивнув. Гловер мовив: — На дереві він просидів довгенько. Спав серед гілля, не зважувався спуститися. Нарешті почув під собою голоси. — Голоси мертвих, — додав Виман Мандерлі. Векс підняв п’ять пальців, торкнувся кожного кінчиком кинджала, потім згорнув чотири і торкнувся останнього ще раз. — Шестеро, — здогадався Давос. — Там було шестеро. — І двоє з них — замордовані сини Неда Старка. — Як німий зумів вам розказати? — Крейдою. Намалював двох хлопчиків… і двох вовків. — Малий сам із залізняків, тому вирішив не показуватися, — пояснив Гловер. — Але слухав уважно. Ті шестеро надовго у руїнах Зимосічі не засиділися. Четверо пішли в один бік, двоє в інший. Векс пішов за двома — жінкою та хлопчиком. Мусив скрадатися під вітром, щоб вовк не унюхав. — Він знає, куди вони пішли, — мовив князь Виман. Давос усе зрозумів. — Отже, вам потрібен хлопчик. — Руз Болтон має доньку князя Едарда. Щоб протистояти його зазіханням, Біла Гавань мусить мати Недового сина… і його лютововка. Вовк доведе, ким є його господар, якщо Жахокром спробує заперечити. Така моя ціна, князю Давосе. Привезіть мені потай, по-перемитницькому, мого законного зверхника, і я визнаю Станіса Баратеона своїм королем. Стара звичка змусила Давоса Лукомора сягнути до горла. Кісточки пальців колись були його оберегом на щастя. У животі йому смоктало відчуття, що без особливого щастя годі й думати виконати доручення Вимана Мандерлі. Але кісточок на шиї не було, і він спитав: — У вашій службі є кращі за мене люди. Лицарі, панство, маестри. Навіщо вам перемитник? Ви ж маєте добрі кораблі. — Маю, — погодився князь Виман, — але плавають на них річковики чи рибалки, що ніколи не виходили з Кусня. Для цієї справи знадобиться людина, що бувала у темніших водах і знає, як проминути небезпеку непомітно й неушкоджено. — Де ж ховається малий? — Давос передчував, що відповідь йому не сподобається. — Куди ви хочете мене послати, мосьпане князю? Робет Гловер мовив: — Гей, Вексе! Покажи йому. Німий підкинув кинджала, ухопив його і кинув у мапу з овечої шкіри, що прикрашала стіну князя Вимана. Кинджал устромився і затремтів. Хлопець вишкірив зуби. Упродовж удару серця Давос міркував, чи не попрохати Вимана Мандерлі повернути його до Вовчого Лігва — до пана Бартімуса з його побрехеньками та Гарта з його смертяними дівчатками. Принаймні в Лігві бранців щоранку годували вівсяною кашею. Деінде ж у світі були місця, знані тим, що на сніданок тамтешні мешканці ласували людською плоттю. Серсея На верхівку пагорба Візеньї довелося підійматися довгенько. Поки коні пирхали й трудилися, королева напівлежала на пухкій червоній подушці. Ззовні долинав голос пана Озмунда Кіптюга: — Дорогу! Геть з вулиці! Дорогу їхній милості королеві! — Маргерійка тримає такий жвавий двір, — саме казала пані Добромир. — У нас там є жонглери, мартопляси, віршомази, лялькарі… — Співці? — підказала Серсея. — І чимало, ваша милосте. Гаміш Арфіст грає для неї раз на два тижні, Аларік з Ейзена інколи дарує цілий вечір… але найулюбленіший з усіх — Блакитний Бард. Барда Серсея пам’ятала з Томенового весілля. «Молодий, на вроду гарненький. Невже тут не знайдеться нічого цікавого?» — Чула я, там буває багато різних чоловіків. Лицарів, двірських панів. Залицяльників. Скажіть мені правду, люба пані: як гадаєте, Маргерія досі цнотлива? — Вона каже, що так, ваша милосте. — Нехай каже. А що скажете ви? Чорні очі Таени зблиснули лукавством. — Коли вона одружувалася з князем Ренлі у Вирії, я брала участь у постілюванні — роздягала нареченого. Його вельможність був чоловік стрункий, гожий і охочий до смачненького. Доказ я побачила, коли ми кинули його у весільне ліжко, де на нього під ковдрами чекала наречена — зашаріла, розпашіла, в чому мати народила. Нагору її раніше приніс пан Лорас, власною особою. Хай Маргерія розказує, що шлюб не було здійснено, що князь Ренлі перепив вина на бенкеті… але кажу вам: те, що я тоді бачила між його ніг, не здавалося ані втомленим, ані млявим. — А чи не трапилося вам бачити весільне ліжко наступного ранку? — запитала Серсея. — Чи була на ньому кров? — Простирадла нікому не показували, ваша милосте. «Шкода.» І все ж брак скривавленого простирадла сам по собі мало що важив. Серсея чула, що посполиті дівки на своїх шлюбних ліжках течуть, як заколоті свині. Але з дівчатами вельможних родів — такими, як Маргерія Тирел — часто-густо бувало інакше. Донька зацного пана легше губила цноту верхи на кобилі, ніж під чоловіком. А Маргерія їздила верхи, відколи навчилася ходити. — Я чула, наша мала королева має вдосталь прихильників серед надвірного лицарства. Близнюки Рожвини, пан Таллад… хто ще, прошу пані? Пані Добромир знизала плечима. — Пан Ламберт — телепень, що ховає око за латкою. Баярд Навхрест. Корній Зеленогорб. Брати Дрівотеси — інколи Портіфер, та частіше Люкантен. Ой, і маестер Пицель частенько зазирає! — Пицель? Та що ви кажете? — «Невже старий хробак тепер мимрить свої нісенітниці трояндам замість левів? Коли так, то скоро пошкодує.» — А хто ще? — Отой півень у барвистому пір’ї, що з Літніх островів. Як я могла забути його чорну мармизу? Приходять залицяльники до її сестер у перших. Елінору обіцяно хлопцеві з Амброзів, але вона однак полюбляє крутити хвостом перед чоловіками. Мегга… у тієї щодватижні новий закоханець. Одного разу вона поцілувала кухарчука у кухні. Я чула балачки, що її віддають за брата панни Булвер, але якби Мегга обирала сама, то напевне б пішла за Марка Мулендора — досить мати очі, щоб бачити. Серсея засміялася. — За лицаря метеликів, що втратив руку на Чорноводі? Який зиск із половинки чоловіка? — Мегга вважає його за милого й добросердого. Прохала пані Маргерію знайти йому мавпочку. — Мавпочку. — Королева не знайшлася, що сказати. «Тут горобці, там мавпи. Королівство збожеволіло.» — А що наш хоробрий пан Лорас? Чи він часто зазирає до сестри? — Частіше, ніж решта інших. — Таена спохмурніла, між темними очима пробігла тоненька зморшка. — Приходить щоранку і щовечора, якщо не на варті. Брат дуже відданий своїй сестрі, між ними так багато… ой… — На мить мирійка виглядала нажаханою. Потім обличчям її поповзла посмішка. — Мені спало на думку, ваша милосте, дещо лихе та лукаве… — То мовчіть, не кажіть. Пагорб юрмиться горобцями, а нам відомо, яку відразу вони мають до світських спокус. — Я чула, ваша милосте, що до води та мила їхня відраза ще гірша. — Може, надлишок молитов позбавляє людей нюху? Неодмінно спитаю в його пресвятості. Навколо них туди-сюди поволі хилиталися хвилі кармазинового шовку. — Ортон казав мені, що верховний септон не має імені, — мовила пані Таена. — Хіба таке може бути? У Мирі кожен має ім’я. — О, та колись і він мав ім’я. Вони всі їх мали. — Королева недбало махнула рукою. — Але навіть септони шляхетної крові, коли складають обітниці, то лишають собі тільки імена, даровані при народженні. Коли ж одного з них підносять до верховного септона, він полишає останнє ім’я, котре носив. Свята Віра скаже вам, що верховному септонові людське ім’я не потрібне, бо він є уособленням богів на землі. — Але ж як тоді ви відрізняєте одного верховного септона від іншого? — Ледь-ледь. Доводиться казати «отой жирний» або «той, що був перед жирним», або ж «отой, що помер уві сні». Якщо треба, їхні світські імена завжди можна віднайти, але вони дуже ображаються, коли хтось так робить. Не люблять-бо згадувати, що народилися пересічними людьми. — Пан чоловік казав, що цей новий народився з брудом під нігтями. — Я мала таку підозру. Зазвичай Превелебні підносять до найвищого сану одного зі своїх, але бувають винятки. У відповідну історію її втаємничив великий маестер Пицель — як завжди, занудно і велемовно. — Під час правління короля Баелора Блаженного верховним септоном обрали простого каменяра — він-бо різьбив камінь так прегарно, що Баелор завважив його за Коваля, відродженого у смертній плоті. Зате чолов’яга не вмів ані читати, ані писати, ані проказати найпростішої молитви. Дехто вважав, що Баелорів Правиця наказав його отруїти, щоб урятувати від ганьби і престол, і Віру. — Коли ж помер каменяр, до сану піднесли восьмирічного хлопчика — знову на вимогу Баелора. Його милість твердив, що малий творив дива. Та навіть малі цілющі рученята не врятували Баелора під час його останнього посту. Пані Добромир засміялася. — Восьмирічного? То може, і мій син згодиться у верховні септони? Йому майже сім! — А він багато молиться? — запитала королева. — Менше, ніж грається з мечами. — Гарний хлопчик — такий, як має бути. Зуміє назвати усю Седмицю? — Гадаю, так. — Напевне, варто взяти його до уваги. Серсея не сумнівалася, що навколо повно хлопчаків, які зробили б кришталевому вінцю більше честі, ніж те паскудне створіння, котрому на голову його поклали Превелебні. «Ось що стається, коли йолопам і боягузам дозволяють вирішувати самотуж. Наступного разу я тим вівцям сама оберу пастиря.» Хай лишень новий верховний септон продовжить її дратувати — тоді наступний раз не забариться. У таких справах Серсея Ланістер мала чого повчити навіть Баелорового Правицю. — Дайте дорогу! — горлав пан Озмунд Кіптюг. — Геть з дороги їхньої милості королеви! Ноші почали сповільнюватися — це мало означати, що наближається верхівка пагорба. — Вам варто привезти сина до двору, — мовила Серсея до пані Добромир. — Шість років зовсім не замало. Томенові потрібні коло себе інші хлопчики. Чому б не ваш син? Скільки Серсея могла пригадати, Джофрі ніколи не мав близького приятеля свого віку. «Бідолаха завжди був самотній. Я ще змалку мала Хайме… і Мелару теж, поки та не впала у колодязь.» Свого часу Джоф прихилився до Хорта, але ж то була не дружба — у Хорті він, напевне, шукав батька, якого не знайшов у Роберті. «Можливо, саме такого приятеля бракує Томенові, щоб відвернутися від Маргерії з її квочками.» З часом вони можуть стати близькими, як Роберт і друг його дитинства Нед Старк. «Хай буде дурень, але вірний. Томенові знадобляться вірні друзі — пильнувати спину.» — Ваша милість дуже добрі, але Русель ніколи не знав іншого дому, крім Довгостолу. Боюся, у великому місті він розгубиться і загубиться. — Попервах так, — погодилася королева, — але скоро переросте, як переросла я. Коли батечко відіслали мене до двору, я плакала, а Хайме лютував. Але потім тітка посадовила мене перед собою в Кам’яному Саду і розказала, що в Король-Березі мені нема кого боятися. «Ти — левиця, — казала вона, — це тебе мають боятися нижчі звірі.» Ваш син теж віднайде мужність. Авжеж вам краще буде тримати його при собі, щодня бачити… Він же ваша єдина дитина, чи не так? — Наразі так. Пан чоловік прохають богів благословити наш шлюб іще одним сином… на випадок… — Я розумію. Вона згадала, як помирав Джофрі, роздираючи собі горло. Як у останні свої миті дивився на неї з відчайдушним благанням. Раптовий спогад спинив їй серце. Крапля червоної крові сичить у полум’ї свічки, скрекотливий голос белькоче про корони та савани, про смерть від руки «валонкара». Ззовні щось волав пан Озмунд, хтось йому відповідав. Ноші раптово зупинилися. — Ви там що, повиздихали усі? — ревів Кіптюг. — Забирайтеся з дороги до клятого дідька! Королева відтягнула кутик запони і підманила до себе пана Мерина Транта. — Що там за клопіт? — Горобці, ваша милосте. — Пан Мерин мав на собі лускатий білий обладунок, а зверху на ньому корзно. Щит і шолом висіли при сідлі. — Стали табором просто на вулиці. Ми їх змушуємо пересунутися. — Змушуйте, але обережно. Не хочу знову потрапити у заворушення. — Серсея відпустила запону. — Тут чиниться якесь безглуздя. — Саме так, ваша милосте, — погодилася пані Добромир. — Це верховний септон мав би прийти до вас. Ще й ці недоладні горобці… — Він їх годує, пестить, навіть благословляє! А короля благословити не хоче. — Вона знала, що благословення — то порожня вистава, але ж саме звичаї престолу та відправи Віри мали чарівну силу в очах юрби невігласів. Сам Аегон Завойовник відлічував початок держави від свого помазання верховним септоном у Старограді. — Ні, цей нахабний святенник або скориться, або дізнається, що й уособлення богів має слабку людську плоть! — Ортон каже, що насправді він хоче золота. Зволікає з благословенням доти, доки корона не відновить виплати боргу. — Свята Віра матиме своє золото тоді, коли ми матимемо мир. Септон Торберт і септон Райнард завжди ставилися до її прохань надзвичайно поштиво… не те що ниций браавосець, який так безжально діймав бідолашного князя Гиліса, що той зліг тепер у ліжко і кашляв кров’ю. «Але ж кораблі будувати треба.» У справах морських Серсея не могла покластися на Вертоград — надто вже близькі були Рожвини до Тирелів. Ні, вона мусила створити собі на морі власну потугу. Саме на справдження цього задуму і будувалися нині дромони на річці. Чільний, значковий корабель мав занурювати вдвічі більше весел, ніж «Келеп короля Роберта». Ауран попрохав дозволу назвати його «Князем Тайвином», на що Серсея радо погодилася. Вічно мокре дно і сморід з нутра — хіба не жорстокий жарт для батькового імені? Інший корабель мав називатися «Прекрасна Серсея», а на носі нести її визолочену подобу, вбрану в кольчугу та левовий шолом, зі списом у руці. Слідом у море мали вийти «Відважний Джофрі», «Пані Джоана» та «Левиця», а далі — «Королева Маргерія», «Золота троянда», «Князь Ренлі», «Пані Олена» і «Принцеса Мирцела». Королева зробила помилку, дозволивши Томену назвати останні п’ять кораблів. П’ятому він насправді хотів дати ім’я «Місячок», а вшанувати власну сестру погодився неохоче тільки тоді, коли князь Ауран зауважив, що ніхто з жеглярів не схоче служити на кораблі, названому на честь пришелепкуватого блазня. — Якщо цей голодранець-септон хоче змусити мене купувати в нього благословення Томенові, то скоро роздумається, — пообіцяла Серсея Таені. Ще чого — королеві коритися примхам зграї знахабнілих жерців! Ноші знову зупинилися, та так раптово, що Серсею аж смикнуло. — Вони діждуться мого гніву! — вигукнула вона, визирнула назовні й побачила, що ноші вже досягли верхівки пагорбу Візеньї. Попереду височів Великий Септ Баелора, з його величною банею та сімома блискучими вежами. Але між нею та мармуровими сходами простяглося похмуре людське море — сіро-буре, обірване і немите. «Горобці» — скривилася вона, хоча жодна зграя пташок ще ніколи так не смерділа. Збіговисько на майдані перед септом викликало в Серсеї огиду. Так, Кайбурн уже звітував їй про число цих ланців у місті, але одна справа — чути про них, та геть інша — побачити на власні очі. Просто на майдані отаборилося кількасот тих ницих істот, а ще кількасот — у садах. Від вогнищ та казанів тягло димом і смородом. Намети з мішковини, зліплені нашвидкуруч із глини та шматків дерева хижки плямували колись бездоганний білий мармур. Набрід юрмився навіть на сходах, перед височезними дверима Великого Септу. Ристю повернувся пан Озмунд; поруч їхав пан Озфрид верхи на огирі, золотішому за його кирею. Озфрид був середульший з Кіптюгів, тихіший за братів, частіше супився, ніж посміхався. «Якщо не брешуть, він іще й жорстокіший за них. Було б йому поїхати на Стіну замість брата.» Великий маестер Пицель хотів, щоб золоті киреї очолював старший чоловік, «гартованіший у справах війни». Кількоро радників погоджувалися з ним. — Пан Озфрид гартований аж далі нікуди, — відрізала тоді Серсея, та вони не вгамувалися. «Діймають мене, як зграя помийних псів.» Щодо Пицеля в неї вже геть уривався терпець. Старий белькотун мав нахабство заперечити, коли вона послала у Дорн по нового майстра-мечника — мовляв, це може образити Тирелів. — А навіщо, гадаєте, я це зробила? Зовсім голова не тямить? — спитала вона його тоді так презирливо, як тільки зуміла. — Перепрошую вашу милість, — мовив пан Озмунд. — Мій брат скликає ще золотокирейників. Ми розчистимо дорогу, не бійтеся. — Я не маю часу. Піду далі пішки. — Благаю вас, ваша милосте! — вхопила її під руку Таена. — Я за вас боюся. Тут їх багато сотень, таких брудних та гидючих. Серсея поцілувала її в щоку. — Леви не бояться горобців… але дякую за турботу. Я знаю вашу любов до мене, добра пані. Пане Озмунде! Майте ласку, допоможіть зійти. «Якби я знала, що доведеться пхатися пішки… хоч одяглася б інакше.» На ній була біла сукня з золототканими розрізами, прикрашена мереживом, але досить скромна. Відколи королева її вдягала, минуло кілька років, і тепер сукня незручно стискала стан. — Пане Озмунде, пане Мерине! Будете мені супроводом. Пане Озфриде — стежте, щоб з ношами нічого не сталося. Деякі з горобців виглядали такими зголоднілими, так палали очима, що й коней би, мабуть, з’їли просто під лицарями. Долаючи шлях крізь натовп голодранців, повз їхні вогнища, вози та сяк-так зляпані криївки, королева мимоволі пригадала іншу юрбу, що колись зібралася на цьому самому місці. Того дня, коли вона виходила заміж за Роберта Баратеона, тисячі з’явилися привітати їх зі святом. Жінки вдягли найкраще вбрання, половина чоловіків тримала дітей на плечах. Коли Серсея виникла з септу попідруч із молодим королем, натовп зревів так страшно, що й у Ланіспорті, напевне, почули. — Вони вас люблять, пані дружино, — прошепотів їй Роберт на вухо. — Дивіться — на всіх обличчях посмішки! Ту коротку мить вона була щаслива у своєму шлюбі… доки поглядом не знайшла Хайме. «Ні, — пригадала вона свою думку, — не на всіх, пане чоловіку.» Але зараз не посміхався ніхто. Горобці кидали на неї похмурі, суворі, ворожі погляди, дорогою поступалися неохоче. «Якби це справді були горобці, то розлетілися б від одного крику. Сюди б сотню золотокирейників з мечами, буздуганами та кийками… розігнали б цю наволоч за милу душу.» Саме так учинив би князь Тайвин. «Не пхався б між них, а ринув конем просто по головах.» Коли Серсея побачила, що горобці зробили з Баелором Боговгодним, то пошкодувала про свою добросердість. Велика мармурова подоба, яка вже століття лагідно і сумирно посміхалася посеред майдану, була до пояса оточена купою кісток і черепів; на деяких іще збереглися лахміття плоті, а на одному такому сиділа ґава, частуючись сухими шкірястими смаколиками. Всюди дзижчали зграї мушви. — Це що таке? — обурено спитала Серсея в юрби. — Навіщо ви ховаєте Блаженного Баелора під курганом гнилого падла? Наперед виступив, важко спираючись на дерев’яного костура, одноногий чолов’яга. — Це, ваша милосте, кістки святих людей, чоловіків і жінок, замордованих за віру. Септони, септи, брати брунатні, жовті й зелені, сестри білі, сірі та блакитні. Одних повісили, інших випатрали. Безліч септів пограбували і споганили, дів та матерів поґвалтували безбожники та гемонські посіпаки. Зазіхнули навіть на сестер-мовчальниць! Вишня Мати плаче й побивається з гніву та розпачу. Ми знесли сюди кістки від усіх країв держави — засвідчити перед богами страждання Святої Віри. Серсея відчувала, як на ній зійшлися похмурі погляди. — Король дізнається про ці жахіття, — урочисто пообіцяла вона. — Його милість Томен поділить ваше обурення. Це справа рук Станіса і його червоної відьми, а ще диких північан, що вклоняються деревам та вовкам. — Вона підвищила голос. — Не бійтеся, добрії люде, за ваших мертвих на злочинців чекає відплата! Відповіддю їй було кілька ріденьких вигуків. — Ми не просимо відплати за мертвих, — мовив одноногий, — лише захисту живим. Безпеки для септів та святих місць. — Залізний Престол мусить боронити Святу Віру! — гарикнув дебелий мугиряка зі змальованою на чолі семикутною зіркою. — Король, що не захищає вірних підданих, не є королем! Голоси навколо забурмотіли згоду. Один нахаба з натовпу мав зухвалість ухопити пана Мерина за п’ясть і закликати: — Час усім помазаним лицарям облишити світських панів і стати на захист Святої Віри! Якщо ви любите Седмицю, добрий воїне, ходімо з нами! — Пусти руку! — загарчав пан Мерин, викручуючись. — Я вас чую, — мовила Серсея. — Мій син зовсім юний, але палко любить Седмицю. Над вами нині простерта рука його захисту, як і моя власна. Але мугиряка з зіркою на чолі не вгамовувався. — Нас захистить Воїн, — заперечив він, — а не пухкий хлопчак на престолі. Мерин Трант потягнувся по руків’я меча, але Серсея зупинила його, перш ніж він устиг оголити клинка. Поруч із нею серед моря горобців стояло лише два лицарі. Королева бачила навколо дорожні ковіньки та селянські коси, кийки та довбні, кілька сокир. — Я не дозволю проливати кров у цьому святому місці, добрий лицарю! «Чому всі чоловіки такі недолугі, наче малі діти? Ну заріж ти його — і юрба повисмикує нам руки й ноги.» — Всі ми — діти однієї Матері. Ходімо. На нас чекає його пресвятість. Та коли нарешті королева пробралася крізь натовп до сходів септу, звідкілясь на захист дверей з’явилася купа озброєних людей. Вони мали на собі кольчуги, шкіряні кубраки, подекуди панцирні бляхи. Одні тримали в руках списи, інші мали мечі при боці, але більшість озброїлася сокирами і нашила на білі вапенроки червоні семикутні зірки. Двоє мали нахабство схрестити списи і загородити шлях. — Це так ви вітаєте вашу королеву? — гнівно запитала Серсея. — Ану покличте сюди Райнарда і Торберта! Ті двоє ніколи не впускали нагоди підлеститися. Торберт зазвичай влаштовував цілу виставу, падаючи на коліна і намагаючись омити їй ноги. — Я не знаю, про кого ви кажете, — мовив один із білих вапенроків з червоними зірками, — але якщо вони належать до Віри, то Седмиця, напевне, приставила їх до якоїсь нагальної служби. — Септон Райнард і септон Торберт належать до Превелебних! — визвірилася Серсея. — Ось дізнаються вони, як ви мені перешкоджали, тоді начувайтеся! Ви смієте забороняти мені вхід до святого септу Баелора? — Ваша милосте, — відповів сивобородий і сутулий, — ми щиро вітаємо вас у храмі, але ваші люди мають лишити тут паси з мечами. Всередині не можна мати при собі зброю. Такий наказ верховного септона. — Лицарі Королегвардії ніколи не залишають своїх мечів. Навіть у присутності короля. — У домі короля править воля короля, — відповів старий лицар, — але тут — дім богів. До Серсеїних щік прилинула барва. Одне слово Меринові Транту — і горбатий старий зустрінеться з богами швидше, ніж бажає. «Але не тут. Не зараз.» — Чекайте тут, — кинула вона Королегвардії, а сама рушила сходами вгору. Списники розвели списи, двоє інших налягли на двері, які прочинилися з гучним стогоном. У Світличній Палаті Серсея побачила зо два десятки септонів на колінах, але не за молитвою, а за миттям підлоги; поруч стояли цебра води з милом. Ряси грубого плетіння, сандалі з ременями спершу змусили Серсею сприйняти їх за горобців. Але потім один підняв голову; обличчя його було аж бурякове, а на руках — криваві пухирі. — Ваша милосте! — Септоне Райнарде?! — не повірила своїм очам королева. — Що ви робите на колінах? — Миє підлогу. — Той, хто відповів, був на кілька вершків нижчий за королеву і худий, наче держак мітли. — Праця — різновид молитви, яка найбільше тішить Коваля. Він підвівся, тримаючи в руці жорстку щітку для підлоги. — Ми чекали на вашу милість. Бороду чолов’яга мав брунатно-сиву, коротко підрізану; волосся було зв’язане у тугий вузол на потилиці. Ряса, хоч і чиста, була поношена і залатана. Рукави він закотив до ліктів, щоб мити підлогу, але поли нижче колін темніли від води. Обличчя старий мав загострене, глибоко посаджені очі — карі, наче земля. «Та він босоніж» — з відразою помітила Серсея. Босі ноги, що стояли на кам’яній підлозі, були тверді, як ріг, укриті шарами мозолів. — То це ви — його пресвятість верховний септон? — Так, це ми. «Батьку, даруй мені сили.» Королева знала, що має стати на коліна, але підлогу вкривала брудна мильна вода, в якій напевне зіпсується її сукня. Вона зиркнула навколо себе — на стариганів на колінах. — Не бачу тут люб’язного мені й престолові септона Торберта. — Септона Торберта посаджено до покаянної келії на хліб та воду. Гріх людині в часи, коли половина держави голодує, наїдати таке черево. Серсея почула вже досить для одного дня і вирішила спустити гнів з налигача. — Оце так ви мене вітаєте? Зі щіткою в руках, посеред калюж води? Та ви знаєте, хто я? — Ваша милість є королевою-намісницею на державі Семицарства, — відповів чоловік, — але писано у «Семикутній зірці», що як люди схиляються перед панами земними, а пани — перед королями, так і королі з королевами мають схилятися перед Сімома, Котрі Суть Одне. «Це він мені наказує стати на коліна, абощо?» Якщо так, то він її ще не знає. — Ви мали б вітати мене на сходах, у найкращих шатах, з кришталевим вінцем на голові! — Ми не маємо вінця, ваша милосте. Серсея насупилася ще суворіше. — Мій вельможний панотець подарував вашому попередникові вінця рідкісної краси з кришталю та плетеного золотого дроту. — І за сей дар ми шануємо його в наших молитвах, — мовив верховний септон. — Проте вбогі потребують їжі в череві більше, ніж ми — золота і кришталю на голові. Того вінця було продано, як і всі інші з наших сховищ, а з ними — всі персні, прикраси, коштовні шати срібного та золотого плетива. Людина не замерзне і у вовні — на те Седмиця дарувала нам добрих овечок. «Та він конче божевільний.» Превелебні теж — як інакше вони могли обрати таку істоту на верховного септона!… хоча хтозна… чи божевільні, а чи налякані юрбою жебраків перед храмом. Кайбурнові шепотинники твердили, що септонові Люцеону лишалося дев’ять голосів до обрання, коли двері репнули, і горобці увірвалися до Великого Септу зі своїм ватажком на плечах та сокирами у руках. Королева пришпилила малого чоловічка крижаним поглядом. — Тут є місце, де б ми могли побалакати наодинці, ваша пресвятосте? Верховний септон віддав щітку одному з Превелебних і мовив: — Прошу вашу милість за мною. І повів королеву крізь внутрішні двері — у приміщення септу, куди не було дороги кожному. Кроки лунко розносилися мармуровою підлогою. Часточки пилу літали у стовпах кольорового світла, що падали навскіс крізь олив’яне скло великої бані. Пахощі ладану солодили повітря, свічки сяяли зірками коло семи вівтарів. Тисяча миготіла вогниками перед вівтарем Матері, майже стільки ж — коло Діви, але порахувати свічки Морокові вистачило б двох рук, і навіть лишилося б кілька пальців. Горобці пробралися навіть сюди — перед Воїном стояло навколішки з десяток нечупарних заплотних лицарів, просячи благословити мечі, навалені купою коло його ніг. Перед вівтарем Матері якийсь септон очолював молитву сотні голодранців; голоси лунали віддалено, наче хвилі на березі. Верховний септон повів Серсею туди, де Стариця здіймала свою лампаду. Коли він став на коліна перед вівтарем, королеві нічого не лишилося, як стати поруч. На щастя, цей верховний септон не був такий велемовний, як його жирний попередник. «Напевне, треба дякувати хоча б за це.» Скінчивши молитву, його пресвятість не зробив ані руху підвестися. Скидалося, що перемовлятися доведеться на колінах. «Помста коротуна тим, хто вищий за нього» — подумки всміхнулася королева. — Пресвятосте, — мовила вона, — ці горобці наганяють страху на місто. Я хочу, щоб вони пішли. — Куди ж їм піти, ваша милосте? «Є сім пеклів — згодиться будь-яке.» — Гадаю, туди, звідки вони з’явилися. — Вони з’явилися звідусіль. Як горобець — найменший та найпростіший з птахів, так ці бідолахи — найнижчі та найпростіші з людей. «Якби ж іще розігнати їх було простіше за горобців.» — Ви бачили, що вони заподіяли подобі Блаженного Баелора? Як опоганили майдан свинями, козами та власним послідом? — Послід легше змити, ніж кров. Якщо майдан був опоганений — то не ними, а тією стратою, яка тут сталася. «Він насмілюється докоряти мені Недом Старком? Просто в обличчя?!» — Ми всі шкодуємо про ту прикрість. Джофрі був юний, йому бракувало розважливої мудрості. Князя Старка слід було скарати деінде, з поваги до Блаженного Баелора… та не забуваймо, що він був зрадник. — Король Баелор пробачав тих, хто змовлявся проти нього. «Король Баелор ув’язнив власних сестер, чий злочин полягав лише у тілесній красі.» Коли Серсея вперше почула оповідку про нього, то пішла в дитячу Тиріона і щипала мале чудовисько, поки воно не заревло з болю. «А мала б защипнути йому носа і запхати в рота панчоху.» Королева примусила себе посміхнутися. — Король Томен теж пробачить горобців, щойно вони розійдуться по домівках. — Більшість втратила свої домівки. Навкруги панує страждання і відчай, горе і смерть. Перш ніж прибути до Король-Берега, я був пастирем у півсотні малих селець — таких крихітних, що й власного септона не мали. Я ходив з одного до іншого, укладав шлюби, пробачав грішникам гріхи, давав імена немовлятам. Тих сіл, ваша милосте, більше немає. Де колись квітли сади і буяли ниви, тепер усе поросло бур’янами і тереном. А узбіччя доріг всипані кістками загиблих. — Війна — то скорбота. Скільки жахіть скоїли ті звірі-північани! А князь Станіс зі своїми гемонськими прибічниками! — Дехто з моїх горобців розповідає також про жахіття, учинені зграями левів… і Хортом, який був вашим присяжним слугою. У Солепанві він зарізав немолодого септона і вчинив наругу над дівчинкою дванадцяти років — невинним дитям, обіцяним Вірі. Хорт навіть не зняв обладунку; її ніжну плоть розірвало і розчавило вагою його сталевої броні. Коли він скінчив, то віддав нещасну своїм посіпакам, які відрізали їй носа і соски. — Його милість не може приймати на себе вини кожної людини, що колись служила домові Ланістер. Сандор Клеган — зрадник і харцизяка. Чому, гадаєте, я вигнала його зі служби? Тепер він б’ється за розбійника Беріка Дондаріона, не за короля Томена. — Воля ваша. І все ж треба запитати: де перебувало королівське лицарство, коли чинилися всі ті свавілля? Чи не Джаяхаерис Миротворець колись присягнувся на Залізному Престолі, що корона завжди захищатиме і берегтиме Святу Віру? Серсея не мала найменшої гадки, про що присягався Миротворець. — Так, це було, — погодилася вона, — і верховний септон помазав його і благословив як короля. Бо є такий звичай — кожен новий верховний септон дарує королю своє благословення… в якому ви відмовили королю Томену. — Ваша милість помиляються. Ми не відмовили. — Але ви не з’явилися. — Бо ще не визрів час. «Не визрів?! Ти священник у храмі чи садівник серед гною?» — І що ж я в змозі зробити, щоб наблизити… визрівання? «Якщо він насмілиться згадати про золото, я вчиню з ним так, як з попереднім. І вдягну кришталевого вінця на благочестивого восьмирічного хлопчика.» — Держава повниться королями. Свята Віра не може своїм благословенням піднести одного над іншим, не маючи доконечної певности. Три століття тому, коли Аегон Дракон висадився на берег просто попід оцим пагорбом, верховний септон замкнувся у Зоряному Септі Старограду і молився сім днів та сім ночей, за поживу маючи лише хліб та воду. Коли ж нарешті виступив з септу, то оголосив, що Віра не протистоятиме Аегонові та його сестрам, бо Стариця освітила йому лампадою шлях попереду. Якби Староград став до збройних змагань проти Дракона, то Староград би згорів, а Вишестраж, Цитадель і сам Зоряний Септ впали у порох та руїну. Князь Вишестраж був побожний правитель, і коли почув пророцтво, то стримав свою потугу і відчинив міську браму Аегонові. А його пресвятість помазав Завойовника сімома єлеями. Я маю вчинити, як учинив він — триста років тому. Молитися і постувати. — Сім днів і сім ночей?! — Скільки знадобиться. Серсеї закортіло загилити ляпаса цьому врочистому, святому та божому обличчю. «Я допоможу тобі попостувати, — подумала вона. — Замкну в башті й накажу не давати ані крихти хліба, доки до тебе не заговорять боги.» — Але ті облудні королі вклоняються облудним богам, — нагадала вона. — Святу Віру захищає лише король Томен. — І все ж по всіх усюдах септи спалено і розграбовано. Ґвалтують навіть сестер-мовчальниць, не слухаючи їхнього скорботного лементу до небес. Ваша милість бачили кістки і черепи наших святих мучеників? — Бачила, — вимушено буркнула Серсея. — Дайте Томенові благословення, і він припинить ці жахіття. — Як саме, ваша милосте? Надішле лицаря крокувати шляхами поруч із кожним жебрущим братом? Чи дасть нам вояків охороняти святих септ від зазіхань вовків та левів? «Прикинуся, наче не чула твоєї згадки про левів.» — Держава веде війну. Його милість має потребу в кожній озброєній людині. Серсея не мала наміру розкидатися Томеновим військом на те, щоб панькатися з горобцями чи боронити зморшкуваті піхви тисяч прокислих септ. «Половина з них, напевне, молиться про гарненьке зґвалтування хвацькими хлопцями з війська.» — Ваші горобці мають кийки та сокири. Хай захищають самі себе. — Закони короля Маегора забороняють нам захищатися оружно. Ваша милість мають знати. З його волі Свята Віра склала власні мечі. — Зараз королем є Томен, не Маегор. — «Чи не байдуже, що там наказав Маегор Лютий триста років тому? Замість забирати мечі з рук вірних, краще б застосував їх на свої потреби.» Королева вказала туди, де над вівтарем червоного мармуру стояв Воїн. — Що там таке у нього в руках? — Меч. — А чи не забув він, як ним битися? — Але Маегорові закони… — …може скасувати інший король, — скінчила королева і замовкла, чекаючи, коли верховний горобець ухопить принаду. І він її не розчарував. — Відродження Войовників Віри… то була б відповідь на три століття молитов, ваша милосте. Рукою сили Воїн знову здійняв би осяйного меча свого і вичистив зло з королівств, що скніють у гріху та мерзоті. Якби його милість дозволив нам відновити стародавні благословенні братства Меча та Зірки, то кожна побожна людина Семицарства визнала б його за єдиного правдивого і законного володаря. Слова септона пролунали солодкою музикою, але Серсея подбала не виказати забагато захоплення. — Ваша пресвятість раніше згадували пробачення. У ці тяжкі й непевні часи король Томен мав би безмежну подяку, якби ви знайшли спосіб пробачити короні її борги. Скільки пам’ятаю, ми винні Святій Вірі десь із дев’ятсот тисяч драконів. — Дев’ятсот тисяч шістсот сімдесят чотири дракони золотом. Тим золотом, яке могло б нагодувати голодних і відбудувати тисячі септів. — То вам більше хочеться золота? — перепитала королева. — Чи скасування укритих порохом Маегорових законів? Верховний септон хвилинку поміркував. — Гаразд, воля ваша. Борг буде пробачено, короля Томена буде поблагословлено. Мене до нього супроводять Сини Воїна, осяйні у славі їхньої віри, а горобці рушать на захист слабких та вбогих цієї землі, відродившись Бідолахами давнини. Королева зіп’ялася на ноги й розгладила спідниці. — Я накажу скласти відповідні привілеї. Його милість їх підпише і прикладе королівську печатку. Прикладання печатки було саме тією частиною королівських обов’язків, яку найбільше полюбляв Томен. — Хай береже його милість Свята Седмиця. Хай сто років триває його правління. — Верховний септон склав долоні та здійняв очі до небес. — І хай тремтять злі та невірні! «Чуєте, князю Станісе?» Серсея несамохіть посміхнулася. Навіть її панотець не досяг би кращого. Одним ударом вона позбавила Король-Берег чумної навали горобців, домовилася про Томенове благословення і полегшила борги корони майже на мільйон драконів. Поки верховний септон вів її назад до Світличної Палати, серце королеви маяло десь у небесах. Пані Добромир поділила Серсеїну радість, хоча ніколи не чула ані про Синів Воїна, ані про Бідолах. — Вони існували ще до Аегонового Завоювання, — пояснила Серсея. — Сини Воїна — то було братство лицарів, які відмовлялися від земель та доходів і присягали на мечах його пресвятості верховному септонові. Бідолахи… ці були простіші, але численніші. Щось на кшталт жебрущих братів, але з сокирами замість мисок для милостині. Вони блукали шляхами, супроводжуючи подорожніх від септу до септу, від містечка до містечка. Нашивали на себе значки з семикутною зіркою, червоною на білому, тому простолюддя кликало їх Зірками. Сини Воїна ж носили веселкові киреї та карбовані сріблясті панцери, а під ними — волосяниці. У маківки їхніх мечів було вправлено кришталі в подобі зірок. За те вони й звалися Мечами. Святі та божі, невибагливі, невблаганні, знавці чар, драконоборці, гемоноловці… багато ходило казок про них і серед них. Але всі погоджувалися, що не було нікого безжальнішого до ворогів Святої Віри. Пані Добромир збагнула усе негайно. — Таких ворогів, як, приміром, князь Станіс та його червона ворожбитка? — Ой, а справді? Чом би й ні? — захихотіла Серсея, наче мале дівчисько. — Чи не розкоркувати нам глек наливки та не прославити запал Синів Воїна, щоб не нудьгувати дорогою додому? — За Синів Воїна та блискучий розум королеви-намісниці! За Серсею, Першу тако наречену! Наливка була солодка й міцна, як Серсеїна перемога; ноші пливли містом, наче на хвилях мрій. Але біля підніжжя Аегонового пагорба вони зустріли Маргерію Тирел та її сестер, що саме поверталися з прогулянки верхи. «Де б я не поїхала, нема від неї порятунку» — скривилася подумки Серсея, коли погляд її знайшов малу королеву. Позаду Маргерії тягнувся довгий хвіст двірського панства, стражників та челяді; багато з челядинів тягли кошики, повні свіжих квітів. Кожна з Маргерійчиних сестер у перших мала серед почту свого залицяльника: Елінора їхала поруч із довготелесим та незграбним зброєносцем Алином Амброзом, з яким була заручена; пан Таллад — поруч із сором’язливою Аллою, однорукий Марк Мулендор — з Меггою, пухкою та сміхотливою. Близнюки Рожвини супроводжували ще двох панянок з почту Маргерії: Мередиту Журав та Янну Фосовей. Усе жіноцтво вплело квіти у волосся. До походу приєднався і Джалабар Ксого, і пан Ламберт Червонокрут із пов’язкою на оці, а ще — молодий вродливий співець, відомий на прізвисько Блакитний Бард. «І певно ж, малу королеву повинен супроводжувати лицар Королегвардії, і певно ж, це має бути Лицар Квітів.» У білому лускатому обладунку з золотим карбом пан Лорас блищав, наче ясне сонце. Він більше не наважувався вимагати віддати йому Томена в навчання, та однак малий король проводив у його товаристві забагато часу. Щоразу, як Томен повертався після дня з молодою дружиною, в нього тільки й балачок було: пан Лорас зробив це, пан Лорас сказав те… Маргерія привіталася, коли два почти стрілися, і поїхала поруч з королевиними ношами. Щоки її червонілися, каштанові кучері стікали водоспадом на плечі й ворушилися з кожним подихом вітру. — Ми збирали квіти у королівській пущі! — повідомила вона. «Сама знаю, де ти швендяла» — подумала королева. Її споглядачі добре тямили свою справу і доповідали про кожен крок Маргерії. «Така невтомна — ця наша юна королева.» Трьох днів не минало, щоб вона не вибиралася кудись гуляти верхи. Інколи вони з почтом рушали гостинцем на Росбі — збирати дорогою мушлі та обідати на березі моря. Іншим разом Маргерія перетинала річку пополювати з соколами. Полюбляла мала королева і кататися човном вгору та вниз Чорноводою без певної мети, просто задля розваги. Бувало, на неї нападав благочестивий настрій — тоді вона залишала замок, щоб помолитися у Септі Баелора. Маргерія витрачала гроші в десятку різних швачок, була знана усіма золотих справ майстрами в місті; її навіть бачили на рибному базарі коло Грязючної брами, де вона переглядала свіжий денний вилов. Але хай куди вона йшла, простолюддя підлещувалося їй до ніг, а пані Маргерія робила все, щоб роздмухати вогонь палкої любові чорного наброду. Мала королева роздавала гроші жебракам, купувала гарячі пироги з возиків на вулицях, зупиняла коня тут і там, щоб побалакати з торговцями чи ремісниками. Якби була її воля, вона б давно примусила Томена робити всі справи разом з нею. Щоразу, як Маргерія кликала короля приєднатися до неї та її квочок задля прогулянки чи забави, малий біг до матері — благав відпустити його з дружиною. Кілька разів королева навіть давала згоду — хоча б задля того, щоб пан Озней побув у товаристві Маргерії кілька зайвих годин. «І який мені з того Ознея хосен? Сама зневіра.» — Пам’ятаєш день, коли твоя сестра відпливла у Дорн? — запитала Серсея сина. — Пригадуєш, що вчинила юрба дорогою до замку? Пам’ятаєш ревище, каміння, лайки, прокляття? Але завдяки своїй малій королеві юний король був глухий до голосу розуму. — Якщо ми буватимемо серед людей, вони нас полюблять і не чіпатимуть. — Юрба так любила жирного верховного септона, що розідрала його на шматки. Святу людину, уособлення богів на землі! — нагадала йому королева. Але король тільки насупився і замовк. «Ось чого домагається Маргерія. Щодня пробує так чи сяк вкрасти його в мене.» Джофрі бачив би її змовницьку посмішку наскрізь. Він поставив би малу гадюку на місце. Але де Томенові, м’якосердому та поступливому, рівнятися з братом! «Вона знала, що Джоф з його міцною волею їй не по зубах, — подумала Серсея, пригадавши знайдену Кайбурном золоту монету. — Щоб дім Тирел мав надію правити, їм треба було прибрати Джофрі.» Раптом їй пригадалося, як Маргерія та її бридка баба колись змовилися віддати Сансу Старк за старшого брата малої королеви — каліку Віласа. Князь Тайвин тоді встиг на поле бою першим — віддав Сансу за Тиріона. Але ж змова вже склалася, і її нікуди не подінеш. «Вони всі тут по вуха вгрузли, — подумала вона і здригнулася. — Тирели підкупили ключників, щоб ті звільнили Тиріона. І повезли трояндовим гостинцем до його ницої нареченої. Тепер, мабуть, сидять собі у Вирії за мурами з троянд і глузують.» — Шкода, що ви не поїхали з нами, ваша милосте, — белькотіла мала змовниця дорогою вгору пагорбом Аегона. — Ми б так чудово відпочили! Дерева зараз стоять убрані в золото і черлень, усюди стільки квітів. І каштанів теж. Ми трохи засмажили дорогою додому. — Мені нема коли вештатися лісом і збирати квіточки, — відповіла Серсея. — Хтось має правити королівством. — Лише одним, ваша милосте? Але ж у Семицарстві їх сім. Хто править рештою? — весело захихотіла Маргерія. — Сподіваюся, ви пробачите мені жарт. Я розумію, який тягар лежить на ваших плечах. Якби ж ви дозволили мені поділити його з вами! Адже, напевне, я можу чимось допомогти. Тоді люди перестали б казати, що ми з вами — дві суперниці, які змагаються за короля. — Невже люди таке кажуть? — посміхнулася Серсея. — Дурниці. Я не вважала тебе за суперницю навіть на мить. — Яка радість це чути. — Дівчисько, схоже, не втямило, як їй щойно вкоротили язика. — Ви з Томеном маєте наступного разу поїхати з нами. Вашій милості так сподобається! Нам грав і співав Блакитний Бард, а пан Таллад показав, як простолюдці б’ються довгими киями. Восени ліси стоять такі пречудово гарні! — Мій покійний чоловік теж кохався у справах лісових. У перші роки шлюбу Роберт часто і настирливо вмовляв її поїхати з ним на полювання, але Серсея завжди знаходила, як відбрехатися. Пристрасть чоловіка до ловів давала їй змогу крадькома зустрічатися з Хайме. «Золоті дні, срібні ночі.» Вони танцювали небезпечний танок — хто б казав. У Червоному Дитинці ніколи не бракувало пильних очей та вух, і ніхто не був певний, коли саме повернеться Роберт. Але небезпека чомусь лише додавала їхнім зустрічам смаку. — Одначе краса може ховати під собою смертельні небезпеки, — застерегла Серсея малу королеву. — Адже саме в лісі Роберт втратив життя. Маргерія посміхнулася до пана Лораса — чарівною сестринською посмішкою, повною любові та приязні. — Ваша милість такі добрі, що непокояться за мене. Але брат чудово мене захищає. «Їдь і полюй, — заохочувала Серсея Роберта півсотні разів. — Брат чудово мене захищає.» Вона пригадала сказане раніше Таеною, і з її вуст зірвався напад реготу. — Ваша милість чарівно сміються, — збентежено посміхнулася пані Маргерія. — Чи не можна дізнатися дотеп, який вас так розважив? — Неодмінно, — відповіла королева, опанувавши себе. — Скоро дізнаєтеся. Наскочник Тулумбаси застукотіли бойовий лад. «Залізна перемога» ринула вперед, ріжучи тараном мінливі зелені води. Менший корабель попереду саме розвертався, збурюючи веслами море. На прапорі його майоріли троянди: на носі й стерні — біла на червоному щиті, на верхівці щогли — золота на полі зеленому, наче трава. «Залізна перемога» тяжко вдарила їй у бік, аж половина наступального загону попадала з ніг. Залунала солодка для капітанових вух музика — затріщали й репнули весла. Великий керманич ринув через облавок і став на ноги на нижчому чардаку іншого корабля, розвіваючи за спиною золотим корзном. Білі троянди відсахнулися назад — як робили усі вояки по всіх усюдах земних, коли бачили Віктаріона Грейджоя у повній броні, зі схованим за кракеновим шоломом обличчям. У руках вони стискали мечі, списи й сокири, але дев’ятеро з кожних десяти не мали на собі обладунків, а десятий — хіба шкіряного кубрака з нашитою лускою. «Де їм до залізняків, — презирливо скривився Віктаріон. — Потонути страхаються!» — Гир на нього! — заволав один. — Він тут сам! Бийте його! — Бийте! — заревів Віктаріон у відповідь. — Прийдіть і убийте, коли кишка не слабка! І зусібіч ринули на нього воїни троянди з сірою крицею в руках та смертним жахом у очах. Страх розлився у повітрі — Віктаріон відчув його на язику. Праворуч і ліворуч заходився він вкладати ворогів: першому відрубав руку до ліктя, другому навпіл розчахнув плече. Третій глибоко встромив сокиру в м’яку сосну Віктаріонового щита, але великий керманич загилив ним дурневі у обличчя, збив додолу і зарубав, поки той силувався підвестися. Його власна сокира на мить застрягла у ребрах забитого; поки Віктаріон її виймав, йому між лопаток тицьнули списом — наче кулаком по спині вдарили. Віктаріон крутнувся і щосили опустив сокиру на голову списникові, аж у плечі відчувши удар, що пробив тому шолом і розвалив череп. Убитий ще мить хилився непевно, доки капітан не вирвав своє залізо з його голови; тоді труп нарешті ляпнувся на чардак, враз послабнувши руками й ногами — схожий радше на п’яного, ніж на мертвого. На чардаку навколо Віктаріона вже юрмилися його залізняки. Він почув, як виє Вульф Одновухий, стаючи до роботи; помітив краєм ока Рагнора Пайка у іржавій кольчузі; побачив, як Нут Голій кидає метального топірця просто ворогові в груди. Віктаріон зарубав ще одного, потім іще; убив би й третього, але до нього першим устиг Рагнор. — Добрий удар! — схвально заревів Віктаріон, обернувся пошукати наступну жертву для своєї сокири і побачив через чардак тутешнього капітана. Його білий вапенрок був заплямований кров’ю та тельбухами, але Віктаріон розібрав герба на грудях — білу троянду всередині черленого щитика. Той самий знак ніс капітан і на своєму щиті — посеред білого поля з черленим зубчастим краєм. — Гей, ти! — заревів залізний капітан посеред різанини. — Ти, з трояндою! Це ти князь на Південь-Щиті? Ворог підняв забороло і показав безбороде обличчя. — Батьків син і спадкоємець, лицар Талберт Серрі! А ти хто будеш, кракене? — Твоя смерть! — гарикнув Віктаріон і ринув уперед. Пан Серрі стрибнув йому назустріч. Його меча кували в замку з доброї дзвінкої криці; в руках молодого лицаря вона аж співала. Перший удар був низький, Віктаріон відбив його сокирою; другий поцілив залізного капітана по шоломові, перш ніж він устиг підняти щита. Віктаріон відповів бічним ударом сокири, що втрапив на щит Серрі. Полетіли тріски, біла троянда репнула вздовж із милим вухові хряскотом. Меч-півторак молодого лицаря брязнув Віктаріонові по стегні — раз, другий, третій. Залізо вищало під залізом. «Швидкий малий» — подумав залізний капітан і у відповідь страшно вдарив щитом просто Серрі в обличчя, змусивши запнутися назад до облавку. Віктаріон миттю здійняв сокиру і вклав у неї всю вагу, прагнучи розчахнути юнака від шиї до проміжжя. Але Серрі ухилився півобертом, сокира врізалася у облавок, розкидаючи тріски, і застрягла, коли Віктаріон спробував її висмикнути. Чардак нахилився під ногами, залізний капітан упав на коліно. Пан Талберт відкинув потрощеного щита і щосили рубонув донизу мечем. Віктаріонів щит скособочився при падінні й не зупинив удару. Капітан схопив клинок Серрі у залізний кулак; зчленовала сталь лунко хруснула, різкий біль змусив застогнати. Але Віктаріон не розгубився. — Я теж швидкий нівроку, хлопче! — вигукнув він, викручуючи меча з лицаревої руки і викидаючи у море. Панові Талберту очі вилізли на лоба. — Меч!… Віктаріон ухопив юнака за горло скривавленою долонею. — Ходи й дістань! — загарчав він, виштовхуючи пана Талберта Серрі через облавок у заплямовані кров’ю води. Перемога над лицарем дала йому хвильку часу висмикнути сокиру з дерева. Білі троянди відкочувалися назад перед могутнім залізним припливом. Хтось намагався сховатися унизу, хтось благав змилуватися. Віктаріон чув, як тепла кров цебенить пальцями під кольчужною сіткою, вивареною шкірою та зчленованою бляхою, але то було пусте. Навколо щогли кілька ворогів стали пліч-о-пліч тісним кільцем до впертої оборони. «Ну хоч кількоро — не вівці, а воїни. Загинуть, аби не здатися.» Віктаріон вирішив подарувати їм те, чого вони так жадали — брязнув сокирою на власному щиті й ринув у напад. Потоплий Бог не на те виліпив Віктаріона Грейджоя, щоб змагатися промовами на король-вічі або винюхувати підступних болотяних тварюк у смердючій багві. Якщо бог навіщось послав його на землю — то це стояти вбраним у залізо з мокрою червоною сокирою в руці, роздаючи смерть навкруги кожним її ударом. Оборонці одразу ж накинулися і спереду, і ззаду, та хісна з їхніх мечів було стільки, як із вербових лозин. Жоден клинок не пробив важку панцирну броню Віктаріона Грейджоя, жодному ворогові капітан не дав часу намацати слабке зчленування, де тіло берегли самі лише шкіра і кольчуга. Хай нападників було троє, четверо, а чи й п’ятеро — байдуже. Він убивав їх одного за одним, покладаючись у обороні на міцний обладунок. А коли один ворог падав, лють великого керманича Залізного Флоту оберталася на наступного. Останній супротивник, певно, був коваль, бо рамена мав бичачі, а одну руку м’язистішу за іншу. Обладунок його складався з товсто підбитого кубрака з лускою і шапчини вивареної шкіри. Єдиний завданий ним удар докінчив руїну Віктаріонового щита, зате капітан у відповідь розчерепив йому голову навпіл. «Якби ж із Воронячим Оком було так просто.» Коли Віктаріон висмикнув сокиру, голова коваля наче вибухнула; навсібіч розлетілися кістяні скалки, шматки мозку та бризки крові, а труп упав ницьма просто йому під ноги. «Про милість благаєш? Запізно!» — подумав Віктаріон, виплутуючись від покійника. Чардак під ногами був слизький, мертві громадилися купами з кожного боку. Капітан відкинув щита і жадібно вдихнув повітря. — Пане великий керманичу! — почув він слова Голія. — Ми їх здолали. Перемога наша. Море навколо юрмилося кораблями. Якісь із них догоряли, інші тонули, а деякі розтрощилися на шматки. Між коробами суден вода кипіла густо, наче юшка — трупами, зламаними веслами, людьми, що чіплялися до уламків. Удалині до гирла Мандеру поспіхом тікало з півдесятка південських лодій. «Хай тікають, — подумав Віктаріон, — хай розкажуть, що тут сталося.» Коли вояк обертає хвіст і тікає з битви — то вже не вояк. Очі йому пекло від поту, що натік за час битви. Двійко веслярів допомогли відчепити і зняти кракенового шолома. Віктаріон витер чоло правицею. — Той лицар, — загуркотів він, — білої троянди. Хтось витяг його з води? Княжий син мав коштувати чималого викупу — від батька, якщо князь Серрі уцілів у битві, або від зверхника у Вирії, якщо ні. Але ніхто з залізняків не бачив, що сталося з лицарем, коли той перекинувся через облавок — мабуть, таки потонув. — Яко бився, тако хай бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, — врочисто проказав Віктаріон. Мешканці Щитових островів вважали себе за мореплавців, але море перетинали з повними страху серцями, а в битву ходили легко вбраними, боячись потонути. Молодий Серрі був інакший. «Хоробрий юнак, — подумав Віктаріон. — Майже залізного роду.» Захоплений корабель Віктаріон віддав під провід Рагнорові Пайку, призначив тузінь людей жеглярами на нову здобич і видерся назад на власну «Залізну перемогу». — Заберіть у бранців броню та зброю, перев’яжіть рани, — наказав він Нутові Голію. — Хто помирає — тих у море. Хто з них благатиме про милість — уріжте горлянку, і туди ж. До таких боягузів Віктаріон не мав нічого, крім відрази; краще потонути у водах морських, ніж у власній крові. — Хочу знати лік захоплених нами кораблів. Хочу знати, кого з лицарів та паничів ми узяли в полон. І прапори їхні теж зберіть. Одного дня він повісить їх у своєму замку — щоб у немічній старості пригадувати ворогів, подоланих у розквіті молодих сил. — Зробимо, — вишкірився Нут. — А перемога таки величенька! «Еге ж, — подумки погодився Віктаріон, — велична перемога Воронячого Ока та його ворожбитів.» Коли новина досягне Дубощиту, інші капітани знову горлатимуть ім’я його брата. Еурон звабив їх масним язиком, усміхненим оком, приохотив до своєї справи здобиччю з півсотні далеких земель: золотом та сріблом, багатими обладунками, кривими мечами з золотими руків’ями, кинджалами валірійського булату, шкурами смугастих тигрів та плямистих барсів, нефритовими мантикорами та стародавніми валірійськими сфінксами, скринями мушкату, гвоздики та шапрану, іклами коштовної кістки, рогами однорогів, зеленим та жовтим пір’ям з Літнього моря, сувоями тонких шовків та мерехтливих альтембасів… і все ж то був дешевий дріб’язок порівняно з оцим. «Тепер він подарує їм смак перемоги та здобутку, і всі капітани прихиляться до нього навік» — подумав великий керманич. Думка залишила гіркий смак на язику. «Це ж моя перемога, не його. Де був він? Байдикував у замку на Дубощиті? Спершу вкрав у мене дружину і престол, а тепер краде перемогу?» Віктаріон Грейджой народився і виріс покірним слугою своєї родини. Змалку звик ховатися у тіні братів, у всіх справах непохитно стояв під Балоновим прапором. Коли в Балона народилися сини, Віктаріон скорився думці, що одного дня схилить коліна і перед тим з небожів, хто обійме батьків Морекамінний Престол. Але Потоплий Бог закликав Балона до підводних палат разом із синами, і тепер Віктаріон не міг називати Еурона королем без смаку жовчі у горлі. Свіжий вітер приємно холодив обличчя; в горлянці буяла шалена спрага. Після битви Віктаріонові завжди кортіло випити вина. Він лишив Нута старшим на чардаку і пішов униз. У тісній бесіді коло стерна він знайшов свою смаглявку мокрою та охочою — напевне, битва їй теж розігріла кров. Віктаріон узяв її двічі, майже без перерви. Коли він скінчив, її грудьми, стегнами та животом розмазалася кров — його кров, від порізу в долоні. Смаглявка змила її кип’яченим оцтом. — Придумав він непогано, гудити не буду, — казав великий керманич, поки вона стояла на колінах, пораючись. — Тепер Мандер відкритий для нас, як за старих часів. То була річка повільна, широка, лінива, але зрадлива — з численними мілинами та водокрутами. Більшість морських суден не зважувалися запливати за Вирій, але лодії сиділи мілко і досягали угору течією аж до Лихомостя. За днів давно минулих залізяни зухвало ходили річковим шляхом, плюндруючи й беручи здобич на Мандері та його притоках… доки зеленорукі королі не озброїли рибалок на чотирьох малих острівцях коло гирла Мандера і не зробили їх своїм річковим щитом. Відтоді промайнуло дві тисячі років, але у вартових вежах уздовж скелястих берегів сиві старці досі пильно чатували море за звичаями минулого. Помітивши лодії на виднокраї, старі запалювали сторожові вогні; тоді від скелі до скелі, від острова до острова біг тривожний заклик. «Ґвалт! Ворог! Наскочники! Розбій!» Коли рибалки й рільники бачили на високих вершинах вогні, то кидали тенета і плуги, брали до рук сокири і мечі. З замків виступали князі, а з ними — лицарі та служивий люд. Ревли бойові роги понад водами від Зеленощита до Сірощита, від Дубощита до Південь-Щита, і лодії вислизали з укритих мохом сховищ по берегах, і зблискували під сонцем весла, і поспішала берегова варта через протоки, щоб закоркувати Мандер, а наскочників на ньому вистежити й виловити на лиху долю. Еурон вислав Торвольда Бурозуба та Рудого Весляра вгору Мандером з тузнем швидких лодій, щоб володарі Щитових островів кинулися за ними навздогін. І коли морем нарешті прибула головна залізна потуга, самі острови лишилася боронити лише жменя вояків. Залізняки накотили з вечірнім припливом, ховаючись від старечих очей у вартових вежах за сяйвом західного сонця — аж доки не стало пізно. Вітер дмухав у спину — як і впродовж усього шляху зі Старого Вику. На кораблях шепотілися, що до вітру доклали рук Еуронові чаклуни, що Вороняче Око піддобрився до Буребога кривавою жертвою. Бо як інакше насмілився б він запливти так далеко на захід замість скрадатися вздовж берегів, як велося від дідів-прадідів? Залізяни витягли лодії на кам’янисті береги й ринули в лілові сутінки зі сталлю в руках. Дотоді на верхівках скель уже палали вогні, але майже нікого не лишилося, щоб здійняти зброю на їхній заклик. Сірощит, Зеленощит і Південь-Щит упали ще до сходу сонця. Дубощит протримався довше на пів-доби. А коли вояцтво Чотирьох Щитів покинуло погоню за Торвольдом і Рудим Веслярем та повернулося униз річкою, в гирлі Мандера на них чекав Залізний Флот. — Все так і вийшло, як казав Еурон, — розповідав Віктаріон смаглявці, поки та перев’язувала йому рани лляним полотном. — Напевне, чаклуни наворожили. Квелон Покір пошепки переповів йому, що Вороняче Око на своїй «Тиші» має аж трьох: чудернацьких, моторошних, але перетворених на покірних рабів. — Щоб вигравати битви, йому досі потрібен я, — бурчав Віктаріон. — З ворожбитів, мабуть, є користь, але вороги перемагаються кров’ю та залізом. Від оцту рана заболіла ще сильніше. Віктаріон відштовхнув жінку, стиснув кулак і скривився. — Неси вина. Капітан випив його у пітьмі, похмуро міркуючи про брата. «Якщо завдати удару не власноруч, то чи однаково я стану братовбивцею?» Віктаріон не боявся жодної людини на світі, але прокляття Потоплого Бога змушувало замислитися. «Якщо хтось уб’є його за моїм наказом, чи ляже кривава пляма на мої руки?» Аерон Мокрочуб напевне знав би відповідь, але жрець лишився десь на Залізних островах, сподіваючись підняти залізняків на бунт проти нового короля. «Нут Голій уміє поголити людину кидком сокири з десяти сажнів. Жодна з Еуронових почвар не встоїть проти Вульфа Одновухого чи Андріка Несміянця. Будь-хто з них може це зробити.» Але капітан знав: що людина може зробити і що вона зробить — то дві різні речі. — Еуронове блюзнірство накличе на усіх нас лють Потоплого Бога, — напророкував Аерон ще на Старому Вику. — Ми маємо зупинити його, брате. Адже ми — однієї з Балоном крові, хіба ні? — Він теж, — відповів Віктаріон. — Мені воно не до смаку так само, як тобі. Але Еурон — король. Твоє король-віче його обрало, а ти власноруч поклав йому вінця на голову! — Так, поклав, — погодився жрець, капотячи водоростями у волоссі, — але радо зірву з його чола і покладу на твоє. Бо лише ти маєш силу боротися! — Його підніс у королі сам Потоплий Бог, — скривився Віктаріон. — Хай Потоплий Бог його і скидає. Аерон окинув брата гнівним поглядом — тим, від якого каламутніли криниці й висихали черева в жінок. — То не була воля божа і божі слова! Всі знають, що Еурон тримає на своїй червоній посудині чаклунів, бридких ворожбитів. То вони наслали на нас якусь химородь, щоб ми не почули чистий голос моря. Капітани-королі сп’яніли від балачок про драконів. — Сп’яніли і злякалися отого рогу. Ти чув, як він сурмив. Та байдуже — однак Еурон є нашим королем. — Не моїм! — проголосив жрець. — Потоплий Бог помагає відважним, а не тим, хто скиглить під чардаком, коли насувається шторм! Якщо ти не поворухнешся прибрати Вороняче Око з Морекамінного Престолу, я муситиму взятися до справи самотуж. — Як саме? Ти не маєш ані кораблів, ані мечів. — Я маю голос, — відповів жрець, — і мого бога зі мною. Мені належить сила моря — та сила, якій Вороняче Око не в змозі протистояти. Хвилі розбиваються на горі, але накочують знов і знов, і зрештою там, де стояла гора, лежатиме лише купа каміння. А тоді й каміння рознесеться хвилями та змелеться у морі на віки вічні. — Каміння? — буркнув Віктаріон. — Ти божевільний, якщо гадаєш скинути Вороняче Око балачками про хвилі та каміння. — Хвилі — то наші залізяни, — відповів Мокрочуб. — Не зацні та вельможні, а орачі нив і риболови моря. Капітани та королі піднесли Еурона до влади, а скинуть його прості та сумирні. Я піду на Великий Вик, на Харло, на Косач, на сам Пайк. У кожному селі та містечку пролунають мої слова. «Не сидіти безбожникові на Морекамінному Престолі!» Божий слуга струснув кошлатою головою і віддалився у ніч тихими кроками. Коли наступного дня зійшло сонце, Аерона Грейджоя вже не було на Великому Вику, і навіть його потопельники не знали, куди він подівся. Казали, Вороняче Око лише засміявся, коли почув про зникнення брата. Та хоч жрець і зник, його застороги лишилися у пам’яті. Віктаріон мимохіть пригадав ще й слова Баелора Чорноплива: «Балон був божевільний, Аерон — іще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх.» Молодий князь спробував утекти додому після король-віча, відмовившись визнати Еурона своїм зверхником. Але Залізний Флот замкнув затоку — Віктаріон Грейджой-бо звик до покори старшим у родині, а Еурон тепер носив плавникову корону. «Нічного літуна» перестріли в морі, князя Чорноплива доправили до короля в кайданах, і Еуронові німі почвари розтяли його на сім частин — на підношення семи богам зелених земель, яким уклонявся неборака. За винагороду вірній службі новий король подарував Віктаріонові смагляву жінку, взяту з невільницького корабля, що плив до Лису. — Не хочу я твоїх недоїдків, — презирливо відмовився капітан. Проте коли Вороняче Око сказав, що заріже невільницю, якщо вона Віктаріонові ні до чого, залізний керманич неохоче скорився долі. Язика смаглявці вийняли, та в іншому вона лишилася неушкодженою, ще й гарною на вроду, зі шкірою, схожою на темне масне дерево. І все ж, коли Віктаріон дивився на неї, то мимоволі згадував першу жінку, подаровану братом, щоб зробити його чоловіком. Віктаріон хотів був узяти смаглявку ще раз, але не мав сили. — Принеси ще міх вина, — наказав він, — а тоді забирайся. Коли жінка повернулася з міхом кислого червоного, капітан пішов з ним нагору — подихати чистим морським повітрям. Половину міха він випив сам, половину вилив у море за душі всіх загиблих. «Залізна перемога» простояла в гирлі Мандера ще кілька годин. Більша частина Залізного Флоту вирушила на Дубощит, але Віктаріон лишив собі «Журбу», «Князя Дагона», «Залізний вітер» та «Дівине лихо» за позадній сторожовий загін. Вони витягли усіх уцілілих з моря і подивилися, як тоне «Важка рука» під вагою корабля, який сама ж протаранила. Коли вона зникла під водою, Віктаріон уже мав потрібний йому список. Він втратив шість кораблів, а здобув тридцять і вісім. — Непогано, — мовив він Нутові. — Тепер до весел. Повертаймося до Клепальні. Веслярі налягли на весла, стерничий наставив ніс на Дубощит, а залізний керманич знову пішов під чардак. — Я б його вбив, їй-бо, — сказав він смаглявці. — Хай який це гріх — убивати свого короля, а ще гірший — убивати власного брата. Він спохмурнів. — Аша мала б віддати мені свій голос. Як вона сподівалася прихилити до себе капітанів-королів ріпою та шишками? «Хай Балонової крові, та однак дурне дівчисько.» Після король-віча вона втекла з острова. Того вечора, коли на Еуронову голову поклали вінця з плавникового дерева, Аша зі своїми прибічниками здиміла світ за очі. Десь у душі Віктаріон навіть радів, що так сталося. «Якщо в дівчиська лишилося трохи кебети, вона побереться з якимось північним паном і житиме в його замку, ніколи не потикаючись до моря і Еурона Воронячого Ока.» — Клепальня! Місто князя Клепача, великий керманичу! — заволав жегляр. Віктаріон підвівся. Вино пригамувало тупий біль у руці. Може, варто було показати долоню маестрові Клепача… якби той лишився живий. Капітан дістався чардаку саме тоді, коли корабель обходив ріг острова. Розташування замку князя Клепача над гаванню нагадало йому Княж-Пристань, хоча тутешнє містечко було вдвічі більше. Два десятки лодій нишпорили у водах затоки, розвіваючи кракеном на щоглах. Ще кількасот лежали на прибережному камінні або стояли припнуті до пришибів уздовж гавані. Коло найбільшого, кам’яного, три великі кочі та з тузінь менших приймали здобич і харчі. Віктаріон наказав, щоб «Залізна перемога» кинула котву. — І спустіть човна. Містечко стояло незвично принишкле. Більшість крамниць, майстерень та домівок було пограбовано, про що свідчили розтрощені двері й відламані віконниці. Але спалили дощенту самий лише септ. На вулицях валялися трупи, на кожному вже сиділо по кілька гайворонів. Серед трупів рухалася купка понурих уцілілих мешканців, відганяючи птахів та закидаючи мерців до гарби на поховання. Віктаріон огидливо скривився. Жоден справжній син моря не схотів би гнити під землею. Як він звідти потрапить на вічну учту до підводних палат Потоплого Бога? Серед кораблів, які вони проминали, знайшлася і «Тиша». Віктаріонів погляд привабила залізна подоба на її носі — діва без рота з простягнутою рукою та розмаяним на вітрі волоссям. Перломутерові очі ніби спостерігали за ним. «Ні, спершу вона мала рота, як і кожна жінка — але потім Вороняче Око його зашив.» Наближаючись до берега, він помітив вервечку жінок та дітей, зігнаних на чардак одного з великих кочів. У деяких руки були сплутані за спиною, у всіх на шиї накинуто було конопляні зашморги. — Хто це? — запитав він хлопців, що припинали його човна. — Вдови й сироти. Їх продадуть у рабство. — Продадуть?! На Залізних островах не торгували рабами — там тримали робів. Роб мусив служити, але не був майном. Його діти народжувалися вільними — за умови, що їх віддавали Потоплому Богові. Робів ніколи не купували й не продавали за золото. Воїн платив за роба залізну ціну і не міг здобути його інакше. — За звичаєм їх слід зробити робами або дружинами з солі, — буркнув Віктаріон. — Такий наказ короля, — відповіли йому. — Сильні завжди беруть у слабких, — мовив Нут Голій. — Роби, раби, то байдуже. Їхні чоловіки не зуміли їх захистити — тепер вони у нашій ласці. «Це не наш старий звичай» — хотів був заперечити Віктаріон, але не мав часу сперечатися. Чутки про перемогу обігнали його, і тепер на березі купчилися люди, бажаючи привітати. Віктаріон дозволив їм галасувати і підлещуватися, аж доки один не заходився хвалити зухвалу відвагу Еурона в морі. — О так, то було зухвало — вийти в море, не бачачи землі, щоб ці острови не взнали про наше наближення, — загарчав він. — Але перетнути світ у пошуках драконів — то справа інша. Там самої лише зухвалості замало. Не чекаючи відповіді, Віктаріон проштовхався крізь юрбу і попрямував до замку. Замок князя Клепача був не надто великий, але міцний, з товстими мурами і дубовими воротами, набитими нютами. Ворота прикрашав старовинний герб його дому — дубовий щит з залізними цвяхами проти хвилястого синьо-білого поля. Але над зеленими дахами замкових веж нині майорів кракен дому Грейджой, а браму було виламано і спалено. Мурами ходили залізняки зі списами та сокирами, а з ними кількоро Еуронових заморських почвар. На подвір’ї Віктаріон натрапив на Горольда Дівера та старого Трима за тихою розмовою з Родріком Харло. Нут Голій, забачивши їх, завзято тюгукнув. — Гей, Читайло! — вигукнув він. — Чого пика така похмура? Дарма ти нам біду пророчив. Ось наша перемога і наша здобич! Князь Харло стиснув вуста. — Оці скелі в морі? Всі чотири разом не складуть одного Харла. Ну нехай ми здобули кілька каменюк, дерев і блискучих брязкалець. А до них — ворожість дому Тирел. — Це тих, що квіточки-трояндочки? — зареготав Нут. — Що троянда заподіє кракенам з морських глибин? Ми забрали в них щити і розтрощили на шматки. Хто їх тепер захистить? — Вирій, — відповів Читайло. — Скоро проти нас, Голію, зберуть усю потугу Обширу. І тоді ти, можливо, втямиш, що деякі троянди мають сталеві шпичаки. Трим кивнув, поклавши руку на руків’я Червоного Дощу. — Князь Тарлі має обіручник Серцеруб, викуваний з валірійського булату, і завжди іде з передовим полком князя Тирела. Віктаріон спалахнув гнівом. — То хай приходить! Я заберу собі його меча, як твій пращур забрав Червоний Дощ. Хай усі приходять, ще й Ланістерів приводять! Лев — лютий звір на суходолі, але у морі немає рівних кракенові. Капітан ладен був віддати половину зубів за нагоду спробувати сокиру в битві проти Крулеріза чи Лицаря Квітів. Саме таку битву він розумів і любив понад усе. Вбивцю родичів проклято у очах богів та людей, але хто не вшанує славетного переможного воїна? — Не переймайтеся, великий керманичу, — мовив Читайло, — вони прийдуть. Його милість сам цього хоче, інакше навіщо б наказав пустити Клепачевих круків? — Ти забагато читаєш і замало б’єшся, — мовив Нут. — У тебе в жилах молоко тече. Але Читайло пішов геть, прикинувшись, ніби не чув. Коли Віктаріон увійшов до трапезної палати замку, там саме буяв гучний бенкет. За всіма столами сиділи залізяни: пили, горлали, жартома зачіпали один одного, вихвалялися убитими ворогами, скоєними звитягами, захопленим добром. Багата здобич текла рікою; нею хизувався мало не кожен. Ліворукий Лукас Кидь і Квелон Покір зірвали зі стін гобелени та накинулися ними, наче корзнами. Гермунд Ботлик повісив собі на груди зверху визолоченого ланістерівського панцира здоровезну низку перлів та гранатів. Андрік Несміянець ввалився до палати з жінкою під кожною пахвою; він не посміхався, зате на кожному пальці мав важкого коштовного персня. Замість мисок, вирізаних зі старого черствого хліба, капітани їли з важких тарелей суцільного срібла. Нут Голій роздивився навколо і потемнів з люті. — То це, виходить, Вороняче Око лише нас надіслав назустріч лодіям? А його хлопці похапали собі замки, поплюндрували села, побрали добро і жінок?! А нам що лишили? — Нам лишилася слава і честь. — Слава — то добре, — відповів Нут, — а золото краще. Віктаріон здвигнув плечима. — Вороняче Око обіцяє нам увесь Вестерос. Вертоград, Староград, Вирій… там золота удосталь, і тобі вистачить. Годі базікати. Хочу їсти. За правом крові Віктаріон міг вимагати собі місця на помості, але йому не кортіло обідати поруч із Еуроном та його посіпаками. Натомість він знайшов собі місце на лаві поруч із Ральфом Перебийногою, капітаном «Князя Квелона». — Велична перемога, великий керманичу, — мовив Перебийнога. — Перемога, гідна княжого титулу. Незле вам отримати в нагороду власний острів. «Князь Віктаріон. Чом би й ні?» Хоч не Морекамінний Престол, та бодай щось. Гото Харло сидів за столом навпроти, зісмоктуючи м’ясо з кістки. Раптом він відкинув її убік і нахилився вперед. — На Сірощиті правитиме Лицар. Родич мій. Чув таке? — Ні. — Віктаріон зиркнув через палату на пана Харраса Харло, що сидів і пив вино з золотого кухля. То був високий, довговидий, суворий чоловік. — З якого дива Еурон дарує йому острів? Гото простяг порожній кухоль, і бліда жінка у сукні синього оксамиту з визолоченим мереживом наповнила його знову. — Лицар сам-один захопив Хмурокамінь. Прийшов, устромив прапор перед замком і закликав Хмурів до двобою. Вийшов один, потім другий, потім іще. А він усіх убив… ну не всіх, двійко здалися. По сьомій поразці їхніх поборників септон князя Хмура вирішив, що боги сказали своє слово, і здав замок. — Гото засміявся. — Тепер Лицар буде князем на Сірощиті. Хай щастить! Зате я тепер — спадкоємець Читайла. Він буцнув кухлем вина собі в груди. — Гото Горбань, князь Харло! Непогано, га? — Семеро, кажеш. Віктаріонові стало цікаво, чи встояв би Присмерк проти його сокири. Він ніколи не бився з воїном, озброєним валірійським булатом, хоча духопелив Харраса Харло чимало разів, коли вони були зовсім юні. Замолоду Харло приятелював зі старшим Балоновим сином Родріком — тим, що загинув попід мурами Морестражу. Бенкет був розкішний: найкращі вина, засмажений бик, що спливав кривавим соком, печені качки, цебра свіжих крабів… Великому керманичеві вкинулося в око, що дівки-челядниці при столі чомусь мали на собі тонку вовну й коштовні оксамити. Спочатку він подумав, що то служниць навіщось вдягли у вбрання пані Клепач та її почту, але потім Гото сказав, що то й були сама пані Клепач та весь її почет. Вороняче Око завважив за дотепний жарт примусити їх подавати і наливати. «Служниць» було вісім: сама вельможна пані, ще нівроку на вроду, хоча трохи розповніла, і семеро молодших жінок та дівчат віком від двадцяти п’яти до десяти років — доньок та невісток. Сам князь Клепач сидів на звичному місці — у кріслі на помості, вдягнений у панські шати з гербом. Руки та ноги йому прив’язали до крісла, до рота запхали велетенську білу редьку, щоб не казав ані слова… зате все бачив і чув. Вороняче Око обійняв почесне місце одесну його вельможності; на колінах у нього сиділа гарненька повнощока дівчина років сімнадцяти чи вісімнадцяти, розпатлана і босонога, закинувши йому руки на шию. — Це ще хто? — запитав Віктаріон у найближчих до себе. — Байстрючка його вельможності! — зареготав Гото. — Перш ніж Еурон узяв замок, її змушували служити родичкам при столі, а їсти з челяддю. Еурон приклався синіми вустами їй до шиї; дівча захихотіло і щось зашепотіло йому на вухо. Він посміхнувся, знову поцілував її в шию. Білу шкіру дівчини вкривали на шиї та плечах червоні сліди від його рота, схожі на трояндове намисто. Ще один шепіток на вухо… і цього разу Вороняче Око зареготав уголос, а потім брязнув кухлем об стіл, вимагаючи тиші. — Добрі пані та панянки! — закликав він до своїх шляхетних служниць. — Моя Фалька непокоїться за ваші гарненькі платтячка. Не хоче, бачте, щоб їх заплямувало вино чи сало, замацали брудні пальці. Бо ж я їй пообіцяв, що після бенкету вона обере собі з ваших одежин усе, що забажає. Тому гайда — хутенько роздягайтеся. Великою палатою пробігла хвиля реготу. Обличчя князя Клепача побуряковіло — Віктаріонові здалося, що зараз йому голова лусне. Жінки змушено підкорилися; наймолодша заплакала була, та мати втішила її й допомогла розв’язати шворки на спині. За кілька хвилин вони продовжили служити при столах, розносячи глеки вина і наповнюючи кухлі — але тепер голі-голісінькі, як мати народила. «Ганьбить Клепача, як колись ганьбив мене» — подумав капітан і згадав, як схлипувала його дружина, отримуючи від нього тяжкі удари. Він знав, що на Щитових островах люди часто-густо одружувалися з найближчим колом, як і залізняки. Одна з голих дівчат-служниць могла бути дружиною пана Талберта Серрі. Одна річ — убити ворога, інша — принизити його. Віктаріон стиснув кулака. З рани крізь лляне полотно зацебеніла кривава юшка. Тим часом на помості Еурон відштовхнув свою хвойду і видерся на стіл. Капітани почали гатити кухлями та тупотіти ногами. — Еурон! — волали вони. — Еурон! Еурон! ЕУРОН! Віктаріонові здалося, що він знову на король-вічі. — Я присягнувся подарувати вам Вестерос, — мовив Вороняче Око, дочекавшись тиші, — і ось передобідок. Головну страву, щоправда, ще не спечено… але й цього вечора ми побенкетуємо нівроку! Смолоскипи уздовж стін яскраво палали; в колі гарячого світла жевріли холодним світлом сині вуста і блакитні очі. — Що кракен ухопив, те вже не пускає. Колись ці острови були наші. Тепер вони знову повернулися до нас… але потрібні сильні руки, щоб їх утримати. А тому підведіться, пане Харрасе Харло, князю на Сірощиті. Тримаючи руку на маківці Присмерку з місячним каменем, з місця підвівся Лицар. — Підведіться, Андріку Несміянцю, князю на Південь-Щиті. Андрік відштовхнув своїх жінок і зіп’явся на ноги, наче скеля, що зненацька постала з моря. — Підведіться, Мароне Вольмарку, князю на Зеленощиті. Вольмарк — безбородий юнак шістнадцяти років — підвівся, вагаючись. На вигляд він міг князювати хіба що над зайцями. — І наостанок… підведіться, Нуте Голію, князю на Дубощиті. У Нута в очах з’явилася осторога — мабуть, злякався, чи не став метою якогось жорстокого жарту. — Князю? — кавкнув він. Віктаріон чекав, що Вороняче Око роздасть княжі титули власним посіпакам — Кам’яному Кулакові, Рудому Весляреві, Ліворукому Лукасові Кидю. «Король мусить бути щедрим, роздавати дарунки з обох рук» — намагався він себе переконати, але інший голос шепотів йому: «Еуронові дарунки отруєно». Віктаріон трохи покрутив думку в голові й раптом усе зрозумів. «Лицар був наказним спадкоємцем Читайла. Андрік Несміянець — міцною правицею Дунстана Трима. Вольмарк іще шмаркач, але від матері має в жилах кров Чорного Гарена. А Голій…» Віктаріон ухопив Голія за передпліччя і засичав: — Відмовся! Нут скоса зиркнув на нього, як на божевільного. — Відмовитися? Від власного панства-господарства? І хто зробить мене князем навзамін? Ви? Нут вивільнив руку і став, купаючись у вітальному галасі. «І ось він краде моїх людей» — подумав Віктаріон. Король Еурон покликав до пані Клепач по новий кухоль вина і високо здійняв його над головою. — Капітани й королі! Піднімімо келихи за князів на Чотирьох Щитах! Віктаріон випив із рештою. «Нема вина солодшого, ніж забране у ворога.» Колись йому таке сказали — може, батько, а може, брат Балон. «Одного дня я вип’ю твоє вино, Вороняче Око. І заберу в тебе все, що любе й миле душі твоїй.» Але хіба Еурон мав за душею щось любе й миле? — Назавтра готуймося випливати, — казав тим часом король. — Наповнимо барила джерельною водою, зберемо кожен мішок зерна і діжку солонини, стільки кіз та овець, скільки зможемо везти. Ті поранені, що зможуть тягти весла — хай тягнуть. Решта лишиться тут — захищати острови для нових князів. Торвольд і Рудий Весляр скоро повернуться з харчами. Наші чардаки дорогою на схід смердітимуть свиньми та курми, зате повернемося ми з драконами! — Коли? — Голос належав князеві Родріку. — Коли ми повернемося, ваша милосте? За рік? За три? За п’ять? Ваші дракони — за півсвіту звідси, а на нас насувається осінь. Читайло виступив наперед, наче зловісний пророк майбутнього лиха. — Рожвинову протоку стережуть галери. Дорнійський берег — сухий та безплідний, дві тисячі верст водокрутів, скель та схованих заток, де й безпечної висадки не знайдеш. Далі чекають Пороги зі штормами та гніздами лисенійських і мирійських піратів. Якщо вітрила наставить тисяча кораблів, хай три сотні досягне того берега вузького моря… а що далі? В Лисі нам будуть не раді, у Волантисі теж. Де ви знайдете свіжу воду, харчі? Перший шторм розкидає нас половиною світу. Усмішка заграла на синіх вустах Еурона. — Я і є шторм, пане князю. Перший і останній. Я водив «Тишу» в дальші подорожі, ніж ця, і далеко небезпечніші. Хіба ви забули? Я плавав крізь Димливе море і бачив Валірію! Кожен знав, що Валірією досі правило Лихо. Саме море там кипіло і диміло, а землею блукали страшні гемони. Казали, що мореплавець, який хоча б здалеку побачить вогняні гори Валірії над морськими хвилями, невдовзі помре жахливою смертю. Але Вороняче Око був там і повернувся. — Справді? — спитав Читайло дуже тихо. Синя Еуронова усмішка згасла. — Читайле, — відповів він посеред мовчання, — ти б краще знав свої книжки, а в інші справи носа не пхав. Віктаріон відчув у палаті неспокій і рішуче зіп’явся на ноги. — Брате! — загув він могутнім голосом. — Ти не відповів на запитання князя Харло. Еурон здвигнув плечима. — Ціни на рабів зростають. Ми продамо наших у Лисі та Волантисі. Цього і тутешньої здобичі вистачить, щоб купити харчів у дорогу. — То ми вже докотилися до работоргівлі? — запитав Читайло. — І заради чого? Заради драконів, яких ніхто з присутніх не бачив? Тепер ми мусимо ганятися за вигадками п’яних жеглярів аж до дальніх кінців землі? Присутні забурмотіли і закивали головами, погоджуючись. — Невільницька затока надто далеко! — вигукнув Ральф Перебийнога. — І надто близько до Валірії! — заволав Квелон Покір. Фралег Могутній додав: — А Вирій поруч. Пошукаймо драконів тут! Тих, які, мов сонце, золотії! Алвин Гострун мовив: — На дідька нам пливти світ за очі, коли Мандер просто перед нами? Рудий Ральф Мурованець скочив на ноги. — Староград багатший, а Вертоград — іще багатший! Рожвинові кораблі швендяють світами. Варто лишень руку простягти — і найсолодший плід Вестеросу наш! — Плід?! — Око короля здавалося радше чорним, ніж синім. — Лише боягуз стане красти плоди, коли можна захопити цілий сад! — Та це ж сад і є! Хай квітне Вертоград під нашою рукою! — гукнув Рудий Ральф, і люди підхопили його заклик. Вороняче Око мовчки слухав, як вирує людське море навколо нього. А тоді зіскочив зі столу, вхопив свою хвойду за руку і витяг із палати геть. «Утік, як побитий собака.» Зненацька — лише за кілька хвилин — Еуронова дупа загрозливо захиталася на Морекамінному Престолі. «Залізяни не підуть за ним у Невільницьку затоку. Може, не такі з них дурні пси, як я боявся.» Думка була втішна, і Віктаріонові закортіло її запити. Він перехилив кухоль разом з Голієм — показати, що не заздрить його новому можновладству, хай навіть подарованому з Еуронової руки. Ззовні вже сідало сонце. За стінами збиралася пітьма, зате всередині тьмяним жовтим сяйвом світили смолоскипи, і дим від них купчився під кроквами сірою хмарою. П’яні залізняки завели танок пальців. Ліворукому Лукасу Кидю раптом глянулася одна з доньок князя Клепача, і він узяв її тут-таки просто на столі під лемент її сестер. Віктаріон відчув, як хтось торкнувся його плеча. Позаду нього стояв один з Еуронових байстрюків-мішанців — хлопчина років десяти з кучерявим, наче вовна, волоссям і шкірою кольору темного болота. — Батько бажають говорити з вами. Віктаріон непевно зіп’явся на ноги. Він був чималенький на зріст, дебелий, широкий у раменах, і вина вміщував теж чимало — але цього вечора випив трохи забагато. «Я власноруч забив її на смерть, — подумав він, — але спершу її вбив Вороняче Око — ще тоді, коли встромився їй між ніг. Я вже не мав вибору.» Капітан рушив за байстрюком з палати — гвинтовими кам’яними сходами нагору. Гармидер і веселощі потроху спадали, поки не лишилося саме тільки тихе човгання чобіт на камені. Вороняче Око забрав собі опочивальню князя Клепача разом з його дочкою-байстрючкою. Коли Віктаріон увійшов, дівчина лежала на ліжку голісінька, розкидавши руки й ноги, і тихенько похропувала. Еурон стояв коло вікна, сьорбаючи зі срібного кухля. На ньому була накинута соболина делія, забрана в Чорноплива, червона латка на оці… та більше нічого. — Коли я був малий, то бачив уві сні, що літаю, — повідомив він. — Та коли прокидався, то вже не міг відірватися від землі… принаймні так казав мені маестер. Але раптом він помилявся? Віктаріон чув крізь розчахнуте вікно пахощі моря, хоча у покої тхнуло іншим: вином, кров’ю, любощами. Холодне солоне повітря трохи прочистило йому голову. — Ти про що? Еурон обернувся до нього лицем, скрививши сині губи у слабку посмішечку. — Що як ми у змозі літати? Усі ми. Як дізнатися, не стрибнувши з високої вежі? — У вікно увірвався вітер, поворушив соболину делію. Еуронова оголеність чомусь викликала тривожну огиду. — Адже ніхто не знає насправді, на що здатний, доки не наважиться стрибнути. — Осьде вікно. Стрибай. — Віктаріонові почав уриватися терпець, ще й боліла поранена долоня. — Чого ти хочеш? — Цілого світу. — У Еуроновому оці блимав вогонь. «У його усміхненому оці.» — Вип’єш вина князя Клепача? Немає трунку солодшого, ніж узятий у побитого ворога. — Немає, — мовив Віктаріон, відводячи очі. — Прикрийся. Еурон сів і накинувся делією, сховавши свої чоловічі місця. — Я забув, що то за дріб’язковий і галасливий набрід — мої залізяни. Я їм дарую драконів, а вони волають про виноград. — Виноград є справжнім. Виноград має солодкий сік, з нього роблять вино, і воно смакує людям. А з драконів людям що? — Горе та руїна. — Вороняче Око сьорбнув зі срібного кухля. — Якось, брате, я тримав драконяче яйце ось у цій руці. Мирійський чаклун божився, що вилупить його, якщо я дам рік часу і стільки золота, скільки він попросить. Мені набридли побрехеньки, і я його зарізав. Дивлячись, як його власні тельбухи спливають між пальцями, чародій проказав: «Але ж рік іще не минув». Еурон зареготав, потім додав: — А Крагорн, до слова, помер. — Хто? — Хлопак, що дмухав у мій драконовий ріг. Коли маестер його розтяв, то знайшов легені зчорнілими на вугілля. Віктаріона пересмикнуло. — Покажи мені те драконяче яйце. Де воно? — Якось був у чорному гуморі, то викинув у море, — знизав плечима Еурон. — Я тут подумав, що Читайло, певно, має рацію. Завеликий флот на такій відстані разом не втримається — надто далека подорож, надто багато небезпек. Дістатися Невільницької затоки, а потім повернутися мають надію лише найкращі мореплавці на найкращих кораблях. Залізний Флот. «Залізний Флот належить мені» — подумав Віктаріон. Але нічого не сказав. Вороняче Око наповнив два кухлі дивним чорним вином, що плинуло поволі, наче мед. — Випиймо, брате. Скуштуй оцього, — мовив Еурон і простягнув одного кухля Віктаріонові. Капітан узяв того кухля, якого брат йому не простягав, і підозріливо нюхнув. Зблизька трунок здавався радше синім, ніж чорним; густий, оліюватий, він смердів гнилою плоттю. Віктаріон спробував малий ковток і поспіхом виплюнув. — Гидота. Отруїти мене схотів? — Не отруїти, а пролупити тобі очі. Еурон добряче хильнув з власного кухля і посміхнувся. — «Вечірня тінь», вино чаклунів. Я натрапив на барильце, коли захопив такий собі галеас аж із Карфу, що віз гвоздику та мушкат, сорок сувоїв зеленого шовку і чотирьох ворожбитів, що розказали мені чудернацьку казку. Один насмілився погрожувати; я його вбив і згодував іншим трьом. Попервах вони не хотіли жерти плоть власного приятеля, та коли добре зголодніли, то роздумалися. Зрештою, люди — теж м’ясо. «Балон був божевільний, Аерон — ще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх.» Віктаріон вже відвертався, щоб піти, коли Вороняче Око вимовив: — Король мусить мати дружину, щоб народила йому спадкоємців. Брате! Ти мені потрібен. Ти попливеш до Невільницької затоки? Привезеш мені звідти кохану наречену? «Я колись теж мав кохану.» Руки Віктаріона стиснулися в кулаки, на підлогу впала крапля крові. «Згодувати б тебе крабам, побитого до крові й червоного м’яса. Так само, як її.» — Ти маєш синів, — сказав він братові. — Безрідних байстрюків, уроджених від хвойд і нікчемних скиглійок. — Вони від твоєї плоті. — Вміст мого нужника — теж від моєї плоті. Але на Морекамінному Престолі не місце помийній мерзоті — не кажучи вже про Залізний Престол. Ні, гідного спадкоємця мені народить інша жінка. Цілий світ здригнеться, брате, коли кракен одружиться з драконом. — Яким іще драконом? — насупився Віктаріон. — Останнім у її роді. Кажуть, найгарнішою жінкою в цілому світі. Волосся вона має сріблясто-золоте, очі — аметистові… але ти не маєш вірити мені на слово, брате. Пливи до Невільницької затоки, побач її красу на власні очі й привези назад до мене. — З якого дива? — похмуро запитав Віктаріон. — З братерської любові. З честі та обов’язку. З наказу твого короля. — Еурон пирхнув насмішкувато. — А понад усе — заради Морекамінного Престолу. Коли я заберу собі Залізний, цей стане твоїм. Ти станеш моїм наступником, як я став Балоновим… і одного дня твої законно уроджені сини сядуть на твій стіл після тебе. «Мої законні сини.» Але щоб мати законного сина, спершу треба десь узяти дружину. Віктаріонові з дружинами не щастило. «Еуронові дарунки отруєно, — нагадав він собі, — та все ж таки…» — Обирати тобі, брате. Жити робом або померти королем. Чи стане тобі духу полетіти? Ніколи не знатимеш, доки не стрибнеш. Еуронове око насмішкувато блищало. — А чи я не забагато в тебе прошу? Адже пливти ген за Валірію — справа небезпечна. — Я поведу Залізний Флот до пекла, коли буде треба. — Віктаріон розтулив кулак і побачив червону скривавлену долоню. — А тим паче — до Невільницької затоки. Я знайду ту драконову дівку і привезу її назад. «Але не тобі. Ти забрав у мене дружину і споганив її. А я заберу твою. Найпрекраснішу жінку в світі я візьму собі.» Даянерис Щоранку зі свого західного парапету цариця рахувала вітрила на Невільницькій затоці. Нині вона налічила двадцять і п’ять — хоча деякі рухалися дуже далеко, і мати певність було важко. Інколи вона якесь проминала, а інколи двічі рахувала одне. «Та чи не байдуже? Душителеві стане й десяти пальців.» Торгівля затокою припинилася, навіть рибалки не сміли потикатися на воду. Найзухваліші зважувалися закидати вудки й тенета у річку, але навіть їм загрожувала небезпека; більшість човнів стояли припнуті попід меєринськими мурами барвистої цегли. Чимало в затоці було і меєринських кораблів — бойових та торговельних галер, чиї капітани вивели їх у море, щойно Даніне військо облягло місто. Тепер вони повернулися зміцнити флоти, прислані з Карфу, Толосу та Нового Гісу. Її власний адмірал не зумів порадити нічого до пуття, ба навіть гірше. — Покажіть їм драконів! — наполягав Гролео. — Хай юнкайці скуштують вогню! Тоді й торгівля знову попливе цими водами. — Все, що мій адмірал зумів придумати проти кораблів — це дракони? — спитала Дані. — Я нічого не плутаю — ви ж мій адмірал? — Адмірал без жодного корабля. — То побудуйте їх собі! — Кораблі не будують із цегли. А кожен пристойний шмат дерева невільникарі спалили на сто верст навколо. — То подолайте сто десять. Я дам вам вози, робітників, мулів — що забажаєте. — Я вмію плавати кораблями, а не будувати їх. Мене надіслали повернути вашу милість до Пентосу. А ви натомість привели нас сюди й розшматували мого «Садулеона» заради цвяхів, брусів та дощок. Такого корабля я більше не побачу. І дім свій не побачу, і стареньку дружину. Це не я відмовився від галер, які дарував отой Даксос. А боротися з карфійцями на рибальських човнах я не в змозі. Від гіркоти у його словах Дані охопив розпач — такий, що вона мимохіть подумала, чи не може сивочолий пентосець бути одним із її трьох зрадників. «Та ні, годі тобі — він просто старий, що побивається за домівкою в чужій землі.» — Але ж бодай щось ми можемо зробити! — Можемо. Я вже казав. Що є в тих кораблях? Линви, смола, полотно. Кохорська сосна, тика з Софоріосу, старий дуб з Пана Великого Норвосу, ялина, ясен і тис. Дерево, ваша милосте. А дерево горить. Якщо дракони… — Не хочу більше чути про моїх драконів. Ідіть собі. Помоліться пентоським богам, щоб наслали згубний шторм на моїх ворогів. — Мореплавці не моляться про шторм, ваша милосте. — Я вже стомилася слухати, чого ви не вмієте чи не хочете робити. Ідіть. Пан Барістан залишився. — Наразі маємо непогані запаси, — нагадав він, — до того ж ваша милість наказали посадити квасолю, виноград і пшеницю. Ваші дотракійці зігнали невільникарів з пагорбів і збили кайдани з їхніх рабів. Там тепер теж засівають лани і скоро повезуть урожай на меєринські базари. А ще ви матимете дружбу лазарян. «Її для мене звоював Дааріо. Хай скільки вона коштує в наші важкі часи.» — Ягнятників. Якби ж ягнята мали гострі зуби… — Це б навчило вовків остороги. Дані посміхнулася і запитала: — Як там ся мають ваші сирітки, добрий пане? Старий лицар усміхнувся у відповідь. — Добре, ваша милосте. Дякую, що спитали. — Хлопчики були його гордістю та втіхою. — Четверо чи п’ятеро мають хист, що в змозі привести їх до лицарства. Можливо, навіть десяток. — Якби ж мати хоч одного, зате такого, як ви. — Колись настане день, і їй знадобиться кожен лицар. — Ваші хлопчики покажуть кінний герць? Мені б сподобалося. Візерис розповідав їй про турніри, які бачив у Семицарстві. Але сама Дані ще ніколи не бачила кінного двобою списами. — Вони не готові до герцю, ваша милосте. А коли будуть готові, то матимуть за честь показати свою вправність. — Сподіваюся, той день вже недалеко. Дані хотіла поцілувати свого доброго лицаря у щоку, але тут у високих дверях з’явилася Місандея. — Так, Місандеє? — На ласку вашої милості чекає Скахаз мо’Кандак. — Хай увійде. Голомозого супроводжували двоє з його Мідних Звірів. Один мав на собі личину сокола, інший — щось на кшталт шакала. З-під міді виднілися тільки очі. — Ваша преосяйносте! Минулого вечора мої люди бачили, як Гіздахр зо’Лорак входив до піраміди Цхак. А пішов звідти лише пізньої ночі. — Скільки пірамід він відвідав? — запитала Дані. — Одинадцять. — А скільки часу минуло від останнього убивства? — Двадцять і шість днів. У очах Голомозого кипіла лють. Це він придумав приставити Мідних Звірів стежити за її нареченим і доповідати про кожен його крок. — Отже, Гіздахр наразі дотримується слова. — Але як?! Нехай Сини Гарпії склали ножі… але чому й навіщо? Бо ясновельможний Гіздахр ласкаво їх попрохав? Кажу вам — він один із них. Саме тому вони йому коряться. Можливо, він сам і є Гарпія! — Якщо Гарпія існує. Скахаз був переконаний, що десь у Меєрині Сини Гарпії мають верховного ватажка вельможного роду — такого собі таємного полководця при війську тіней. Дані його віри не поділяла. Мідні Звірі захопили кількадесят Синів Гарпії. Ті, які пережили полон, були суворо допитані й назвали імена — як на її смак, забагато. Втішно було думати, що всі смерті спричинив один могутній ворог, котрого можна упіймати і скарати. Але Дані підозрювала, що правда зовсім інакша. «Ім’я моїм ворогам — легіон.» — Гіздахр зо’Лорак уміє переконувати і має багато друзів. А ще він дуже заможний. Можливо, купив нам мир за золото чи переконав інших вельмож, що його шлюб — усім на користь. — Якщо він сам не Гарпія, то може знати того, хто нею є. Правду дізнатися легко. Дайте мені дозвіл допитати Гіздахра, і я принесу вам зізнання. — Ні! — заперечила Дані. — Таким зізнанням я не довіряю. Ви принесли їх забагато, і всі марні. — Ваша преосяйносте… — Кажу вам, ні! Невдоволено скривлена мармиза Голомозого була ще бридкіша, ніж зазвичай. — Це помилка. Великий Хазяїн Гіздахр має намір пошити вашу превисокість у дурні. Невже ви хочете пригріти змію у власному ліжку? «Я хочу пригріти в своєму ліжку Дааріо. Але відіслала його заради тебе і твоїх людей.» — Можете далі пильнувати Гіздахра зо’Лорака, але ні в якому разі не завдавати йому шкоди. Це зрозуміло? — Я не глухий, препишносте. Слухаю і корюся наказові. — З одного рукава Скахаз видобув сувій пергамену. — Вашій превисокості варто на це подивитися. Список усіх меєринських кораблів, що беруть участь у облозі, разом із капітанами. Всі належать до Великих Хазяїв. Дані переглянула список. Він містив прізвища усіх можновладних родів Меєрину: Хазкар, Мерек, Кваццар, Цхак, Раздар, Газин, Пахл, навіть Резнак та Лорак. — Що мені робити з цими іменами? — Усі перелічені тут особи мають у місті родичів. Синів і братів, дружин і дочок, матерів та батьків. Дозвольте моїм Мідним Звірям їх схопити. За їхні життя ми викупимо назад кораблі, які пішли з міста. — Якщо я кину Мідних Звірів на піраміди, то розв’яжу відверту війну всередині міста. Ні, я мушу довіритися Гіздахрові та сподіватися на мир. Дані потримала пергамен над свічкою і дивилася, як імена поволі зникають у вогні, поки Скахаз супив брови і кривив губи. Опісля пан Барістан сказав, що її брат Раегар пишався б нею. Але Дані пригадала слова, мовлені паном Джорагом іще у Астапорі: «Раегар бився відважно, Раегар бився шляхетно, Раегар бився з честю. І Раегар загинув.» Зійшовши у палату лілового мармуру, вона знайшла її майже порожньою. — Невже сьогодні немає прохачів? — запитала Дані в Резнака мо’Резнака. — Ніхто не вимагає справедливості або срібла за вівцю? — Ніхто, ваша превисокосте. Місто боїться. — Але ж боятися нема чого! Та ввечері вона дізналася, що боятися є чого. Поки юні заручники Міклаз та Кезмія ставили на стіл просту вечерю з осінньої зеленини та юшки з ванберцем, з’явилася Іррі й розказала, що повернулася Галацца Галаре з трьома храмовими Блакитними Граціями. — Прийшов і Сірий Хробак, халісі. Усі благають прийняти їх негайно. — Приведи їх до палати. І поклич Резнака та Скахаза. Чи сказала Зелена Грація, у якій справі прийшла? — Астапор, — відповіла Іррі. Розповідь почав Сірий Хробак. — Він виїхав з ранкового туману. Вершник на блідій кобилі, що помирала. Коняка наблизилася до міської брами, запинаючись. Боки їй рожевіли кров’ю та піною, очі викотилися з жаху. Вершник заволав: «Палає, палає!» і впав із сідла. По сього-одного послали; сей-один наказав привести вершника до Блакитних Грацій. Коли ваші слуги ввели його до брами, він знову скричав: «Палає!» Під токаром з нього лишився самий кістяк і трохи запаленої плоті. Продовжила одна з Блакитних Грацій: — Неблазні принесли цю людину до храму, де ми її роздягли і скупали в прохолодній воді. Одяг його був забруднений, а у стегні сестри знайшли половину стріли. Стрижень він відламав, але гостряк лишився у м’ясі. Рана загнилася і отруїла йому кров. Прибулець помер за годину, волаючи «палає». — Палає, — повторила Даянерис. — Що палає? — Астапор, ваша преосяйносте, — відповіла інша Блакитна Грація. — Він устиг це сказати. «Астапор палає.» — Може, то говорила його лихоманка? — Ваша преосяйність мудро кажуть, — мовила Галацца Галаре, — проте Еццара бачила дещо інше. Блакитна Грація на ім’я Еццара склала руки. — Ласкава царице, — промурмотіла вона, — його лихоманку спричинила не стріла. Він закаляв себе, і не один раз, а багато. Плями досягали колін, а серед посліду ми бачили засохлу кров. — Сірий Хробак казав, що кров текла з його кобили. — Щира правда, ваша милосте, — підтвердив євнух. — Бліда кобила була скривавлена його острогами. — Була, ваша преосяйносте, — кивнула Еццара, — але засохла кров була змішана з викидами його черева і плямувала спіднє. — Кров текла з його нутрощів, — пояснила Галацца Галаре. — Ми не можемо бути певні, — закінчила Еццара, — та може статися, Меєринові загрожує гірша небезпека, ніж юнкайські списи. — Ми мусимо молитися, — мовила Зелена Грація. — Боги надіслали нам того чоловіка. Він прибув буревісником. Це знак. — Знак чого? — запитала Дані. — Лиха та руїни. Але їй не хотілося вірити. — Лише одна людина. Поранена стрілою в ногу. Принесена до нас кобилою, не богами. «Бліда кобила.» Дані рвучко підвелася. — Дякую всім за поради і турботу про того бідолаху. Зелена Грація поцілувала Дані пальці, перш ніж відкланятися. — Ми молитимемося за Астапор. «І за мене. Благаю, моліться за мене, превелебна пані.» Якщо Астапор програв, Юнкаєві ніщо не завадить обернути очі на північ. Даянерис обернулася до пана Барістана. — Вишліть гінців у пагорби. Хай знайдуть моїх кревноїзників. Відкличте звідти також Бурого Бена і «Других Синів». — А «Буревісників», ваша милосте? «Дааріо.» — Так. Так. Лише три ночі тому їй наснилося, як Дааріо лежить мертвий при дорозі, витріщаючись наосліп у небо, а над трупом його сваряться гайворони. Іншими ночами вона неспокійно перекидалася у ліжку, бо уявляла, як він зрадив її, як колись зрадив полковників у «Буревісниках». «І приніс мені їхні голови.» А раптом тепер він повів свій полк назад до Юнкаю — продати царицю за дзбан золота? «Ні, він такого не зробить! Нізащо! Адже так? Адже справді?» — «Буревісників» теж. Негайно надішліть по них гінців. Першими повернулися «Другі сини» — за вісім днів після заклику цариці. Коли пан Барістан сказав, що полковник бажає перемовитися, Дані на мить уявила собі Дааріо, і їй аж серце тьохнуло. Але полковник, про якого казав лицар, був Бурий Бен Бросквин. Бурий Бен мав посічене рубцями та вітрами обличчя, шкіру кольору старого темного дерева, біле волосся і зморшки у кутиках очей. Дані була така щаслива бачити лице Бена, схоже на стару вичинену шкуру, що кинулася обійняти полковника. Очі старого пройдисвіта зблиснули веселим подивом. — Чув я, що ваша милість беруть собі чоловіка, — мовив він, — та не гадав, що мене. Вони зареготали разом, а Резнак аж закипів од гніву. Але сміх припинився, коли Бурий Бен мовив: — Ми схопили трьох астапорців. Вашій превисокості краще почути, що вони кажуть. — То приведіть їх. Дані прийняла бранців у пишності своєї престольної палати, де між мармуровими стовпами палали високі свічки. Коли вона побачила, як астапорці змарніли з голоду, то одразу ж наказала принести їжі. Трійко спійманих лишилося від десятку з гаком неборак, які втекли разом із Червоного Міста; один був муляр, друга — ткаля, третій — швець. — Що спіткало решту вашого загону? — запитала цариця. — Смерть від меча, — відповів швець. — Юнкайські найманці нишпорять у пагорбах на північ від Астапору. Вистежують утікачів од вогню. — То виходить, місто впало? Воно ж мало товсті мури. — Товсті, — кивнув муляр, згорблений чолов’яга зі сльозавими червоними очима, — але старі й розсипані. Голову підняла ткаля. — Щодня ми кажемо один одному: драконова цариця повертається. — Жінка мала тонкі вуста і порожні мертві очі на вузькому гострому обличчі. — Клеон послав по вас, казали нам, і ви повертаєтеся. «Він таки по мене послав, — подумала Дані. — Хоч тут вам не збрехали.» — За мурами юнкайці зжерли наше збіжжя і вимордували наші отари, — вів далі швець. — А всередині мурів панує голод. Ми їмо котів, щурів і чоботи. Коли знайдеш трохи конятини — то вже свято. Цар-Горлоріз і Цариця-Хвойда брешуть одне на одного — мовляв, кожен їсть трупи убитих з вулиць. А люди справді збираються потай і кидають жереб — хто витягне чорний камінь, стає обідом для решти. Піраміду Наклоз сплюндрували і підпалили ті, хто вважав Кразниса мо’Наклоза винним у всіх наших бідах. — А інші винуватять Даянерис, — устрягла ткаля, — хоча більше таких, які досі вас люблять. «Вона вже йде, — кажемо ми одне одному. — Вона йде на чолі великого війська і везе харчі для всіх голодних.» «Та я ледве можу нагодувати своїх голодних. Якби я пішла на Астапор, то втратила б Меєрин.» Швець розповів, що тіло Царя-Різника витягли з поховання і вдягли у мідний обладунок — бо Зелена Грація Астапору мала видіння, що він врятує їх від юнкайців. Труп Клеона Великого, смердючий, але вбраний воїном, прив’язали до спини голодного коня, щоб повести рештки його нових Неблазних у вилазку. Але вийшло так, що вони втрапили до залізних зубів легіону з Нового Гісу і загинули всі до останнього. — Зелену Грацію за те настромили на палю і лишили помирати на Майдані Спокути. У піраміді Ульор уцілілі влаштували великий бенкет на половину ночі й запили свою останню трапезу отруйним вином, щоб не прокинутися з настанням ранку. По тому прийшла пошесть — кривава різачка — і вбила трьох із кожних чотирьох. Юрба хворих збожеволіла від близької смерті й повбивала сторожу на головній брамі. Тут втрутився старий муляр: — Ні! Те зробили здорові, тікаючи від різачки. — Чи не байдуже? — запитав швець. — Вартових розірвали на шматки, браму відчинили. Легіони Нового Гісу ввірвалися до Астапору, а за ними юнкайці та кінні найманці. Цариця-Хвойда загинула в бою проти них, з прокляттями на вустах. Цар-Горлоріз здався і був укинутий до бійцівської ями, де його розірвала зграя голодних псів. — І навіть тоді дехто казав, що ви скоро прийдете, — мовила ткаля. — Присягалися, що бачили вас на драконі, високо в небі над юнкайськими таборами. Щодня ми чекали на вас і щосили видивлялися вдалині. «Я не могла прийти, — подумала цариця. — Не насмілилася.» — А коли місто впало? — запитав Скахаз. — Що сталося тоді? — Почалася різанина. Храм Грацій був повен хворих, що прийшли благати богів про зцілення. Легіони зачинили двері й підпалили храм смолоскипами. За годину пожежі запалали у кожному кутку міста, а тоді розповзлися і з’єдналися разом. Вулицями бігали люди, рятуючись від вогню, але порятунку не було — юнкайці тримали браму і нікого не випускали. — І все ж ви втекли, — мовив Голомозий. — Як це сталося? Відповів йому старий. — Моє ремесло — мулярство. Мій батько, а перед ним його батько клав цеглу, як і я. Мій дід збудував наш будинок упритул до міського муру. Неважко було щоночі витягати кілька цеглин. Коли я розказав друзям, вони допомогли підперти прохід, щоб не завалився. Ми всі погодилися, що добре буде мати власний вихід назовні. «Я лишила вас під владою обраної ради, — подумала Дані, — з цілителя, книжника і жерця.» Вона добре пам’ятала Червоне Місто таким, яким уперше побачила — сухим і запиленим, оточеним червоними цегляними мурами, сповненим жорстоких примар минулого, і все ж повним життя. «На Хробаку були острови, де закохані цілували одне одного. А на Майдані Спокути з людей здирали смужками шкіру і вішали голими на поталу зграям мушви.» — Добре, що ви прийшли, — мовила вона до астапорців. — У Меєрині вам буде безпечно. Швець подякував, старий муляр поцілував їй ноги, але ткаля подивилася очима холодними і твердими, наче сірий камінь. «Вона знає, що я брешу, — подумала цариця. — Знає, що не можу захистити їхню безпеку. Астапор палає, і тепер Меєрин — наступний.» — Прибули ще люди, — повідомив Бурий Бен, коли астапорців вивели. — Ці троє були верхи. Але більшість іде пішки. — Скільки їх? — запитав Резнак. Бурий Бен знизав плечима. — Кількасот. Чи кілька тисяч, хтозна. Є хворі, є обпечені, є поранені. «Коти» і «Вітрогони» никають між пагорбів зі списами та батогами, відганяють їх на північ. А хто бариться — тих убивають. — Роти на ногах. Ще й хворі, кажете? — Резнак заломив руки. — Вашій превисокості не варто пускати їх до міста! — Я б не пустив, — погодився Бурий Бен Бросквин. — Я не маестер, але навіть мені відомо, що гнилі яблука слід відділяти від здорових. — Це не яблука, Бене, — мовила Дані. — Це чоловіки й жінки. Хворі, голодні й перелякані. — «Це мої діти.» — Я мала б піти на Астапор. — Ваша милість не мали змоги їх урятувати, — мовив пан Барістан. — Ви застерігали царя Клеона против війни з Юнкаєм. Але цар не мав розуму, зате руки — червоні від крові. «Хіба мої руки чистіші?» Дані пригадала сказане Дааріо: королі й царі мусять бути або різниками, або м’ясом. — Клеон був ворогом нашого ворога. Якби я приєдналася до нього біля Рогів Хаззату, ми б могли розчавити юнкайців між нашими потугами. Та Голомозий тримався іншої думки. — Якби ви повели Неблазних на південь від Хаззату, Сини Гарпії б тоді… — Знаю! Я все знаю. Знову і знову я бачу перед собою Ерою. Бурий Бен Бросквин зачудовано насупив чоло. — Кого, перепрошую? — Дівчинку, врятовану мною від мук і ґвалту. Але мій порятунок зрештою привів її до ще гіршого кінця. Те, що я зробила у Астапорі — це десять тисяч таких дівчаток. — Ваша милість не могли знати… — Я цариця і королева. Мені личить знати. — Що зроблено, те зроблено, — мовив Резнак мо’Резнак. — Благаю вашу превисокість узяти вельможного Гіздахра собі за царя і чоловіка негайно. Він зуміє перемовитися з Мудрими Хазяями та укласти мир. — Але на яких умовах? «Стережися напахченого підстолія» — так казала їй Квайфа. Жінка у личині передбачила появу блідої кобили. Невже вона має рацію і щодо вельможного Резнака? — Я лише юна дівчина і не знаюся на справах війни… але й не ягня, що тупає, покірно мекаючи, до лігва гарпії. Я маю Неблазних. Маю «Буревісників» і «Других Синів». Маю три полки відпущенців. — І драконів, — вишкірився Бурий Бен Бросквин. — У ямі, в кайданах, — залементував Резнак мо’Резнак. — Який зиск від драконів, котрих неможливо упорати? Навіть Неблазні лякаються відчиняти двері й годувати їх. — Лякаються улюблених звіряток нашої цариці? — зблиснув хитрим оком Бурий Бен. Сивий полковник «Других Синів» був сердюком аж до кісток, мішанцем з кров’ю десятку різних племен у жилах, не знав іншого життя, крім життя воїна вільного кумпанства, проте завжди любив драконів, а вони плекали прихильність до нього. — Звіряток? — верескнув Резнак. — Чудовиськ, радше сказати! Чудовиськ, які жеруть дітей! Ми не можемо… — Мовчати! — визвірилася Даянерис. — Забороняю навіть згадувати! Резнак сахнувся, наляканий люттю в її голосі. — Благаю вашу препишність мені пробачити, я не… Бурий Бен Бросквин виступив наперед, затуляючи його собою. — Ваша милосте! Юнкайці мають три наймані полки проти наших двох. Подейкують, що вони послали до Волантису по «Золоту Дружину», а в ній воює десять тисяч хлопців. Іще юнкайці мають чотири гіскарські легіони, коли не більше. Чув я, вони надіслали кінних гінців до Дотракійського моря — привести на наші голови ще й великий халазар. Без драконів ми пропадемо — така моя думка. Дані зітхнула. — Даруйте мені, Бене, але я не смію випустити драконів. На обличчі Бросквина виразно змалювалося, що не на таку відповідь він сподівався. Сердюк задумливо почухав клапті волосся, які звав вусами, і проказав: — Ну якщо на драконів сподіватися годі, гаразд… тоді треба тікати, поки юнкайська наволоч не замкнула пастку… лишень спершу стягнути з невільникарів платню за те, щоб вони побачили наші спини. Вони ж платять халам, щоб ті не чіпали їхні міста, хіба ні? То продамо їм назад Меєрин і рушимо на захід із повним обозом золота і коштовностей. — Хочете, щоб я пограбувала Меєрин і втекла? Ні, цього я не зроблю. Сірий Хробаче! Мої відпущенці готові до битви? Євнух схрестив руки на грудях. — Вони не Неблазні, але вас не осоромлять. Сей-один присягається вашій превисокості на мечі та списі. — То й добре. Втішно чути. Даянерис роздивилася обличчя навколо себе. Голомозий супив брови. Пан Барістан із суворо окресленим обличчям та сумними блакитними очима. Блідий спітнілий Резнак мо’Резнак. Бурий Бен — біловолосий, гартований, твердіший за стару шкіру. Сірий Хробак — нерухомий, непохитний, обличчям гладкий і незворушний. «Тут мав би стояти Дааріо. І мої кревноїзники. Якщо буде битва, поруч зі мною має бути кров моєї крові.» Вона скучила навіть за паном Джорагом Мормонтом. «Він брехав мені, шпигував, доповідав ворогам. Але і кохав мене. І завжди давав корисні поради.» — Я вже била юнкайців раніше. Поб’ю і тепер. Але де? Як? — Ви хочете вийти в поле? — хрипким від невіри голосом спитав Голомозий. — Це вкрай нерозумно! Наші мури вищі й товстіші за астапорські, а захисники хоробріші. Юнкайцям не взяти це місто легко і просто. Але пан Барістан не погодився з ним. — Не варто дозволяти ворогові замкнути облогу. Їхнє військо зібране по нитці, зшите з клаптів. Раби й невільникарі — то не воїни. Якщо застукати їх зненацька… — На це надія невелика, — заперечив Голомозий. — Юнкайці мають багато друзів у місті. Вони знатимуть. — Скільки війська ми можемо виставити? — запитала Дані. — Перепрошую вашу царську милість, але не досить, — відповів Бурий Бен Бросквин. — Що там собі думає Нахаріс? Якщо вже бути бійці, нам стануть у пригоді його «Буревісники». — Дааріо досі у полі. — «О боги, що я накоїла?! Невже я відіслала його на смерть?» — Бене, хай ваші «Другі Сини» розвідають усе про наших ворогів. Де вони, як швидко насуваються, скільки мають людей, як налаштовані. — Нам знадобляться харчі. І свіжі коні. — Певна річ. Пан Барістан подбає про вас. Бурий Бен почухав підборіддя. — Мо’, вдасться схилити когось перебігти до нас. Якби ваша милість не пожаліли кілька гаманів золота й каменів… дати їхній старшині, так би мовити, скуштувати смак… хтозна, що тоді може статися? — Підкупити? Чом би й ні? — відповіла Дані. Вона знала, що такі речі звичні у Спірних Землях, де зазвичай воювали вільні сердюцькі кумпанства. — Так, згодна. Резнаку, подбайте про це. Коли «Другі Сини» виступлять, зачиніть браму і подвойте варту на мурах. — Буде зроблено, препишносте, — відповів Резнак мо’Резнак. — Але що робити з цими астапорцями? «З моїми дітьми, радше сказати.» — Вони прийшли по допомогу. По захист і розраду. Ми не можемо обернути до них спини. Пан Барістан спохмурнів. — Ваша милосте… я чув і бачив, як кривава різачка знищувала ціле військо, якщо їй дозволяли розповсюдитися. Шановний підстолій має рацію. Не можна пускати астапорців до Меєрину. Дані подивилася на нього безпорадними очима. «Добре, що дракони не плачуть.» — Гаразд, хай буде так. Ми триматимемо їх за мурами, доки… доки лихо не минеться. Поставте для них табір коло річки на захід від міста. Ми надішлемо туди стільки харчів, скільки зможемо. І спробуємо відділити хворих від здорових. Усі очі витріщилися на неї. — Чи мушу я повторювати двічі? Йдіть і виконуйте накази. Дані підвелася, промайнула повз Бурого Бена і зійшла вгору сходами до жаданої самотності своєї тераси. Меєрин від Астапору відділяло кількасот верст, і все ж їй здалося, що на південному заході небо темніше — поплямоване і задимлене передсмертними корчами Червоного Міста. «З цегли та крові постав Астапор, і люд його — з цегли та крові» — забринів у голові старий віршик. «Попіл з кістками — ось Астапор. І люд його — попіл з кістками.» Дані спробувала пригадати обличчя Ерої, але риси мертвої дівчинки зникали за запоною диму. Коли Дані відвернулася від неба, то побачила поруч пана Барістана, загорнутого у біле корзно від вечірнього холодку. — Ми зможемо дати бій? — спитала вона. — Дати бій можна завжди, ваша милосте. Краще спитайте, чи зможемо ми його виграти. Загинути легко, перемогу здобути важче. Ваші відпущенці недовчені й не загартовані у битві. Ваші сердюки колись служили ворогові — а коли вже вояк зумів раз перебігти на інший бік, то не завагається і вдруге. Ви маєте двох драконів, які вас не слухають, і третього, який може ніколи не повернутися. За цими мурами єдині ваші друзі — лазаряни, які не мають до війни ані смаку, ані хисту. — Зате хоч мури я маю міцні. — Вони були міцні й тоді, коли ззовні стояли ми. А зараз усередині, крім нас, ще й Сини Гарпії. А до них — Великі Хазяї. Ті, яких ви не вбили. І сини тих, яких ви вбили. — Знаю, — зітхнула цариця. — То що порадите, добрий лицарю? — Битися, — відповів пан Барістан. — Меєрин юрмиться голодними ротами і повниться вашими ворогами. Боюся, облоги ми довго не втримаємо. Дозвольте мені зустріти ворога його шляхом на північ — у тому місці, яке я сам оберу. — Зустріти ворога, — луною озвалася вона, — з військом відпущенців, котрих ви самі назвали недовченими і негартованими. — Колись ми всі були не вчені й не гартовані, ваша милосте. Неблазні їх зміцнять. Якби ж я мав сотень п’ять лицарів… — Але не маєте навіть п’яти. І якщо я віддам вам Неблазних, то на захист Меєрину матиму самих лише Мідних Звірів. Коли пан Барістан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги, — молилася вона, — ви забрали хала Дрого, моє сонце-та-зорі. Ви забрали мого сина, не давши йому вдихнути повітря цього світу. Ви отримали від мене криваву жертву. Допоможіть мені тепер, благаю вас. Подаруйте мудрості побачити шлях попереду і сили зробити, що необхідно для порятунку моїх дітей.» Але боги нічого не відповіли. Нарешті, розплющивши очі, Даянерис мовила: — Я не можу боротися з двома ворогами: одним ззовні, іншим усередині. Якщо я хочу втримати Меєрин, місто мусить стояти непохитно за моєю спиною. Все місто, всі його мешканці! Тому мені потрібен… потрібен… Вона ніяк не могла вимовити те, що мусила. — Ваша милосте? — тихо заохотив пан Барістан. «Володарка належить не собі, а своїм підданим.» — Мені потрібен Гіздахр зо’Лорак. Мелісандра У Мелісандриних покоях ніколи не бувало темно. Три лойові свічки горіли на її підвіконні, щоб не дати ввійти жахіттям ночі. Ще чотири блимали коло ліжка — по дві з кожного боку. В комині вдень і вночі підтримували вогонь. То була перша наука, яку засвоювали її слуги: ніколи й нізащо не дозволяти вогню згасати. Червона жриця заплющила очі й проказала молитву, тоді розплющила — подивитися на полум’я. «Ще раз, і знову.» Вона мала бути певна. Безліч жреців і жеркинь перед нею піддалося облудним видінням і згубило себе — вони бачили те, що хотіли бачити, а не те, що надіслав їм Господь Світла. Станіс рухався на південь до небезпеки та погибелі — король, який ніс на плечах долю всього світу, Азор Ахай відроджений. Авжеж Ра-Гльор має подарувати їй хоч спалах видіння, що чекає на короля попереду. «Покажи мені Станіса, Господи, — молилася вона. — Покажи мені Твого короля, приладдя у Твоїй руці.» Видіння танцювали перед нею, золоті й криваві, миготіли, чіткішали, потім плавилися, перетікали одне в одне, набували чудернацьких, жахливих або звабливих подоб. Жриця знову побачила обличчя без очей — вони витріщалися на неї порожніми очницями, що спливали кров’ю. Башти коло моря розсипалися і падали під темним припливом, що насунувся на них із глибин. Тіні в подобі черепів — черепів, що обернулися на туман. Тіла, зчеплені разом у жаркій хіті, звиваються, перекочуються, зсудомлено стискають одне одного. Крізь запони вогню видніються великі крилаті тіні, що кружляють у пронизливому синьому небі. «Дівчинка. Я маю знайти дівчинку — сіру дівчинку на коні, що помирає.» Джон Сніговій чекає від неї цього, і то скоріше. Не досить розказати, що дівчинка тікає. Він захоче знати більше: коли, звідки, куди. А вона ще не знала, бо бачила дівчинку лише раз. «Сіру, наче попіл. І поки я дивилася, вона розсипалася і звіялася за вітром.» У комині проступило чиєсь обличчя. «Станіс?» — подумала вона лише на мить… але ні, то були не його риси. «Дерев’яне обличчя, бліде, наче в трупа.» Чи це її ворог? Тисяча червоних очей плавала у полум’ї, що розгорялося дедалі вище. «Він бачить мене.» Поруч із ним хлопчик з обличчям вовка відкинув назад голову і завив. Червона жриця здригнулася. Униз стегном поповзла кров — чорна, парка. Вогонь жив у ній всередині мукою та втіхою, наповнював її, виснажував, перетворював. Відблиски жару, настирливі, наче руки коханця, вимальовували на її шкірі візерунки. Дивні голоси кликали з днів давно минулих. — Мелонія! — почула вона жіночий скрик. Чоловічий голос вигукнув: — Товар сім! Вона плакала, і сльози її палали полум’ям, але вона не припиняла пити, всотувати його в себе. Сніжинки вихором летіли з темного неба, попіл здіймався їм назустріч. Сіре та біле спліталося химерним візерунком, палаючі стріли злітали над дерев’яною стіною, мерці мовчки шкандибали крізь холод попід великим сірим стрімчаком, де у сотні печер палали вогні. А тоді здійнявся вітер, і накотив білий, неймовірно морозний туман, і один за одним вогні згасли. А далі лишилися самі черепи. «Смерть, — подумала Мелісандра. — Черепи означають смерть.» Вогонь стиха потріскував, і у його тріскоті жриця чула вимовлене пошепки ім’я «Джон Сніговій». Його довге обличчя плавало перед нею, охоплене червоними та жовтогарячими язиками — тінь, ледве видна за тріпотливою завісою. З людини він ставав вовком, потім знову людиною. Але черепи були й там — черепи оточували його звідусіль. Мелісандра вже бачила небезпеку раніше, намагалася попередити хлопця. «Вороги навкруги, і кинджали у пітьмі.» Але він не слухав. Невіри ніколи не слухають, аж доки не стає запізно. — Що ви бачите, ясна пані? — тихо запитав хлопець. «Черепи. Тисячі черепів, і знову хлопець-байстрюк. Джон Сніговій.» Щоразу, як її питали, що вона бачить у вогнях, Мелісандра відповідала: «Чимало різного». Легко було казати — важче бачити. Бачення у вогні — це мистецтво, і як кожне мистецтво, воно вимагає опанування, відданості, ретельного вивчення. «І болю. Болю теж.» Ра-Гльор говорив зі своїми обраними крізь благословенний вогонь мовою попелу, жарин і звивистих язиків. Достеменно цю мову знав лише сам Господь. Мелісандра вправлялася у своєму мистецтві незліченні роки і заплатила свою ціну. Не було нікого, навіть у її братстві, хто б мав такий самий хист до бачення таємниць, наполовину прихованих, наполовину проявлених священними вогнями. І все ж зараз вона не могла навіть знайти свого короля. «Я молилася показати мені Азора Ахая, хоча б мимохідь, а Ра-Гльор показує лише Сніговія.» — Деване! — покликала вона. — Принеси пити. Горлянка їй всохла, наче старий пергамен. — Слухаю, ясна пані! Хлопець налив кухоль води з кам’яного глека коло вікна і приніс їй. — Дякую. Мелісандра сьорбнула трохи, ковтнула і подарувала хлопчикові посмішку. Той зашарівся. Жриця знала, що він майже закоханий у неї. «Він мене боїться, жадає і одночасно вклоняється, наче богині.» Та все одно Деванові було тут незатишно — він-бо взагалі не хотів лишатися. Малий надзвичайно пишався службою королівського зброєносця і відчув гірку образу, коли Станіс наказав йому лишитися у замку Чорному. Як у кожного хлопчика його віку, голова йому була забита мріями про славу та честь; напевне, він уже подумки малював картини своїх майбутніх звитяг при Жбирі-в-Пущі. Хлопці — його однолітки — пішли на південь служити зброєносцями при королівських лицарях, битися у битвах біч-обіч із господарями. Деванові мало здаватися, що його не взяли у похід, бажаючи покарати за якусь помилку чи невдачу — або ж невдачу його батька. Насправді ж малий лишився у замку тому, що Мелісандра попросила про нього особисто. Четверо дорослих синів Давоса Лукомора загинули в битві на Чорноводі, де королівські кораблі поглинув зелений вогонь. Деван був п’ятим сином — тепер найстаршим — і при Мелісандрі йому було безпечніше, ніж при королі. Князь Давос, певно, за те б не подякував, як і сам малий — але їй здавалося, що Лукомор пережив уже досить лиха, як на одну людину. Хай він іще не навернувся до істини, та все ж його вірність королю Станісу була непохитною. Це вона теж бачила у вогнях. Деван був меткий, спритний, розумний та здібний — чого вона не могла сказати про решту своїх слуг та помічників. Станіс, вирушаючи на південь, лишив їй тузінь своїх людей за службу, але з більшості не було жодної користі. Його милість потребував кожного меча і списа, тому віддав лише сивочолих немічних старців та калік. Одного засліпив удар по голові у битві при Стіні, іншого скалічило падіння власного коня на ноги. Осавул, що служив при ній, втратив руку від удару велетневої довбні. Троє її стражників були вихолощені Станісом за ґвалтування дичацьких жінок. Іще вона мала двох п’яниць і боягуза. Останнього мали повісити — про це розповів їй сам король — але походив горопаха з вельможної родини, а його батько та брати від початку непохитно стояли за справу короля. Але мати при собі власну сторожу все-таки додавало Мелісандрі поваги чорних братчиків — червона жриця добре це розуміла. Як розуміла і те, що люди, віддані Станісом, не врятують її, коли вона справді опиниться у небезпеці. Утім, їй було байдуже. Мелісандра з Асшаю не боялася за себе — весь потрібний захист їй дарував Ра-Гльор. Вона зробила ще ковток води, відставила кухоль, блимнула очима, потяглася і підвелася з крісла, потерпаючи від затерплих м’язів. Коли так довго видивляєшся у полум’я, потім треба якусь мить звикати до сутінок. Очі її висохли і втомилися… та якщо їх терти, ставало гірше. Жриця звернула увагу, що вогонь майже згас. — Деване, підкинь до комина. Котра зараз година? — Майже світанок, пані. «Світанок. Нам даровано ще один день, дяка Ра-Гльорові. Жахіття ночі знову відступили.» Мелісандра перебула ніч у кріслі перед комином — то була звична для неї справа. Відколи Станіс пішов, її ліжко лишалося майже недоторканим. Часу для сну вона не мала — бо несла на плечах завеликий тягар долі усього світу. Крім того, спати вона боялася. «Сон — то маленька смерть. Сни — шепітки Іншого, який хоче затягти нас усіх у свою вічну ніч.» Краще сидіти і купатися у рудому сяйві благословенних вогнів червоного повелителя, зашарівшись щоками від жару, наче від поцілунків коханця. Інколи вночі вона трохи куняла, та ніколи довше, ніж годину. Одного дня, молилася Мелісандра, їй більше не доведеться спати. Одного дня вона остаточно звільниться від снів. «Мелонія, — пригадалося їй. — Товар сім.» Деван накидав у вогонь дров, і полум’я знову спалахнуло високо, люто і нестримно, відганяючи тіні у кутки покою, нищачи усі небажані видіння. «Пітьма відступила… ще на якусь мить. Але за Стіною ворог дужчає, і якщо він переможе, то світанок ніколи не настане знову.» Мелісандра спитала себе, чи не його обличчя витріщалося на неї з вогню. «Напевне, ні. Певно, що ні! На вид він має бути жахливіший — холодний, чорний, такий страшний, що жива людина з одного погляду втратить розум і подих.» Дерев’яний чоловік, якого вона бачила, і хлопчик з обличчям вовка… то були, певно ж, його слуги… його поборники. Так само, як її поборником є Станіс Баратеон. Мелісандра пішла до вікна, штовхнула віконниці. Ззовні схід лише почав світлішати, вранішні зірки ще висіли у чорному, як смола, небі. Але замок Чорний уже починав ворушитися; братчики у чорних кобеняках тупали двором по свої миски каші, щоб потім змінити вартових нагорі Стіни. У відчинене вікно влетіло з вітерцем кілька сніжинок. — Чи бажають ясна пані поснідати? — запитав Деван. «Їсти. О так, мені треба їсти.» Траплялися дні, коли вона забувала. Ра-Гльор живив її тіло усім необхідним, але цю правду краще було ховати від смертних людей. Зараз їй потрібен був Джон Сніговій, а не хліб, сало чи яйця; але посилати Девана по князя-воєводу було марною справою — він не приходив на її заклик. Сніговій жив, як і раніше, у помешканнях позаду зброярні — скромних і непоказних, які колись займав покійний коваль Нічної Варти. Можливо, новий воєвода не вважав себе гідним Король-Башти. А може, йому було байдуже. То була його помилка — оманлива сумирність молодості, що насправді є різновидом зарозумілості. Правителеві над людьми не слід гребувати наочними ознаками влади — бо влада не в малій мірі створюється саме ними. Втім, хлопець не був такий уже безхитрий простак. Він остерігався приходити до Мелісандриних покоїв просителем — натомість, коли їй потрібно було про щось побалакати, Джон заохочував її приходити до нього. Часто-густо, коли вона таки приходила, він ще й примушував її чекати або зовсім відмовлявся приймати. Мелісандра мусила визнати: у дечому він її таки перехитрував. — Кропивного узвару, варене яйце та хліба з маслом. Якщо твоя ласка, свіжого, не смаженого. Знайди мені також дичака. Скажи, що мені треба з ним говорити. — З Торохкалом, пані? — Поквапся, будь ласкавий. Поки хлопець ходив із дорученням, Мелісандра скупалася і перевдягла шати. Її рукави повнилися прихованими кишенями; вона ретельно перевірила кожну, як робила щоранку — переконатися, що всі її порошки на місці. Одні порошки робили вогонь зеленим, блакитним або сріблястим, інші змушували полум’я ревти, сичати і стрибати вище за людський зріст. Були й такі, що виробляли дим: дим для правди, дим для хіті, дим для страху, а ще густий чорний дим, що убивав людину на місці. Червона жриця озброїлася пучкою кожного. Різьблена скриня, яку вона привезла з-за вузького моря, була вже на три чверті порожня. Хоча Мелісандра мала вдосталь знань і хисту, щоб зробити ще порошків, їй бракувало багатьох рідкісних складників. «Та нічого. Чар має бути досить.» На Стіні вона почувалася сильнішою — навіть сильнішою, ніж у Асшаї. Кожне слово, кожен змах руки виказували цю силу. Мелісандра вже з’ясувала, що коло Стіни здатна на таке, чого ніколи не робила. «Тіні, які я народжу тут, будуть жахливо могутні. Жодне створіння пітьми не встоїть проти них.» Маючи у владі такі чари, скоро вона не матиме потреби у жалюгідному штукарстві алхіміків та вогнечарників. Вона зачинила скриню, замкнула ключем і сховала ключа у спідницях — у ще одній таємній кишені. Цієї миті у двері постукали — судячи з тремтливого поспіху, то був її однорукий осавул. — Пані Мелісандро! Князь-над-Кістками прийшов! — Хай увійде, — відповіла Мелісандра і повернулася до крісла біля комина. Дичак мав на собі камізелю вивареної шкіри без рукавів, набиту спижевими нютами, а згори — поношеного строкатого кобеняка зелених та брунатних кольорів. «І жодної кістки.» А ще він був огорнутий тінями — кошлатими пасмами сірого туману, ледве помітними, що мінилися й мерехтіли перед обличчям при кожному його кроці. «Бридота. Така ж, як його кістки.» Вдовиний клин, близько посаджені темні очиці, гострі вузькі вилиці, схожі на звивистого хробака вуса над ротом із потрощеними гнилими зубами. Мелісандра відчула тепло в заглибині горлянки — то рубін заворушився при наближенні його раба. — Ви не вдягли свого кістяного обладунку, — зауважила вона. — Та я вже з його торохтіння божеволію. — Кістки вас захищають, — нагадала жриця. — Адже чорні братчики вас не люблять. Деван казав, що лише вчора ви сварилися з кимось за вечерею. — Було трохи. Сидів собі, шукав у юшці шкварок, а тим часом Бовен Марш розводився про якісь їхні справи. Раптом Старому Бурякові примарилося, що я за ним шпигую. От і завів: чого, мовляв, дикуни-горлорізи підслуховують наради Варти. Я йому відповів, що як він не хоче, щоб його підслухали, то хай радиться деінде, а не коло вогню в спільній трапезній. Бовен почервонів і захрипів, наче йому кістка поперек горла стала. На тім усе й скінчилося. — Дичак присів на край підвіконня, вийняв кинджала з піхов. — Як знайдеться гайворон, що схоче пхнути мені ножа під ребро, поки я вечеряю… то хай пробує, ласкаво прошу. Гобове вариво краще смакуватиме, приправлене краплею крові. Мелісандра не звернула на оголений клинок уваги. Якби дичак хотів завдати їй шкоди, вона б заздалегідь побачила це у вогні. Небезпека власній особі — то було перше, що вона навчилася бачити ще дитиною, дівчинкою-рабинею, довіку прикріпленою до великого червоного храму. І саме це вона шукала у вогні найперше, коли зазирала у нього. — Вас мають турбувати не їхні ножі, а їхні очі, — застерегла жриця. — Мана, так-так. У кайданку чорного заліза, вдягненому на зап’ясток дичака, замерехтів рубін. Він постукав по ньому краєм ножа. Криця тихенько зацокала по каменю. — Я відчуваю його і вві сні. Чую шкірою тепло, навіть крізь залізо. М’яке, наче жіночий цілунок. Наче ваш цілунок, пані. Та інколи уві сні він починає мене палити, а ваші вуста обертаються на зуби. Щодня я думаю: взяти б і скинути цей гарненький обруч… і щодня не скидаю. Та невже я мушу носити і кістки? — Ці чари сплетені з тіней та облуди. Люди бачать те, що хочуть бачити. Кістки посилюють те, що вони бачать. — «Чи не помилилася я, коли зглянулася на нього?» — Якщо мана розвіється, вас уб’ють. Дичак заходився виколупувати бруд з-під нігтів вістрям кинджала. — Я вдосталь співав пісень, бився у битвах, пив літнього вина, скуштував жону дорнійця. Людині личить помирати так, як вона жила. Мені личить померти з мечем у руці. «Невже він мріє про смерть? Невже його торкнувся ворог? Смерть — його володіння, мерці — його військо.» — Скоро ви матимете роботу для свого клинка. Ворог насувається — справжній ворог. А розвідники Сніга-воєводи повернуться ще до кінця дня, зі сліпими та кривавими очима. Очі самого дичака звузилися. Сірі, тоді брунатні, знову сірі… Мелісандра бачила, як змінюється їхній колір із кожним миготінням рубіна. — Вирізати очі — то Плакунова пристрасть. Сам каже: найкраща ґава — сліпа ґава. Інколи собі думаю, чи не кортить йому вирізати й власні — вони в нього завжди сльозаві та сверблять. Сніговій гадав, що вільний нарід обере собі за ватажка Тормунда — бо сам би його обрав. Йому сподобався Тормунд, а старому пройдисвітові припав до душі малий Джон. Та якщо за ватажка тепер Плакун… тоді справи кепські. І для Джона, і для нас. Мелісандра поважно кивнула, наче приймаючи його слова до серця. Але Плакун насправді нічого не важив. Ніхто з цих дичаків не мав жодної ваги у майбутніх подіях. Пропащий, приречений люд, який мусить зникнути з лиця землі — так само, як діти лісу. Та певно, дичакові чути таке було не до душі, а зараз вона не хотіла його втратити. — Чи добре ви знаєте північ? Дичак прибрав ножа. — Як усі, хто в наскоки ходить. Десь краще, десь гірше. Північ — вона таки чималенька. Про що йдеться? — Про дівчинку, — відповіла жриця. — Дівчинку в сірому на коні, що помирає. Сестру Джона Сніговія. Хто ще це може бути? Вона поспішає сюди по захист — принаймні у цьому Мелісандра помилитися не могла. — Я бачила її в моїх вогнях, але тільки раз. Ми мусимо здобути довіру князя-воєводи, і єдиний спосіб — це врятувати її. — Тобто щоб я її врятував? Князь-над-Кістками? — Дичак зареготав. — Ніхто, крім пришелепкуватих дурнів, не довіриться Торохкалові. А Сніговій не дурний. Якщо його сестру треба рятувати, він надішле своїх ґав. Я б так і зробив. — Але він — не ви. Він проказав обітниці й живе за ними. Нічна Варта не втручається у чвари королівств. Але ви не з Варти. І можете зробити те, чого він не може. — Якщо ваш твердолобий воєвода дозволить. Ваші вогні показали, де шукати те дівчисько? — Я бачила воду. Глибоку, блакитну, тиху, з тонким шаром льоду, що тільки почав наростати. Вода тяглася і тяглася, скільки бачило око. — Довгозеро. Що іще ви бачили навколо дівчинки? — Пагорби. Ниви. Дерева. Якось бачила оленя. Камені. Вона тримається щонайдалі від сел та городців. Коли може, їде річищами струмків, щоб збити мисливців зі сліду. Дичак насупився. — Так воно складніше буде. Кажете, їде на північ? А озеро в неї на схід чи на захід? Мелісандра заплющила очі, пригадуючи. — На захід. — Отже, не королівським гостинцем. Розумниця. З іншого боку менше пильних очей і більше криївок. Ще й таких, якими я теж свого часу… Він почув пісню бойового рогу і прожогом скочив на ноги. Мелісандра знала, що по всьому замкові Чорному впала раптова тиша, і кожен чоловік та хлопець обернувся до Стіни, уважно дослухаючись. Один довгий заклик означав повернення розвідників, але два… «День настав, — подумала червона жриця. — Тепер Сніг-воєвода муситиме послухати мене.» Коли довга сумна пісня рогу замовкла, настала тиша, яка тривала, здавалося, з годину. Нарешті дичак порушив чари мовчання. — Отже, один. Розвідники. — Мертві розвідники. — Мелісандра теж підвелася на ноги. — Ходіть одягніть кістки і чекайте. Я повернуся. — Я маю піти з вами. — Не кажіть дурниць. Коли вони побачать те, що знайдуть, самий лише вигляд дичака запалить їм серця. Сидіть тут, поки в них кров не охолоне. Коли Мелісандра почала спускатися сходами Король-Башти, то зустріла Девана, що саме піднімався у супроводі двох стражників, залишених їй Станісом. Хлопець ніс тацю з забутим нею сніданком. — Я чекав, мосьпані, поки Гоб витягне свіжі паляниці з печі. Дивіться — хліб іще гарячий! — Залиш у мене в покоях. — Певніше за все, сніданок з’їсть дичак. То й добре. — Князь-воєвода має в мені потребу за Стіною. «Він іще не знає, але скоро…» Ззовні почало сніжити. Коли Мелісандра із супроводом прибула до брами, там уже юрмилося чимало ґав. Але червоній жриці усі дали дорогу. Князь-воєвода обігнав її шляхом крізь кригу в супроводі Бовена Марша та двадцяти списників. Сніговій також вислав тузінь лучників на верхівку Стіни — на випадок, якщо вороги ховаються у ближньому лісі. Вартові на брамі були не з королевиних людей, але її все одно пропустили. Під кригою було холодно і темно; крізь Стіну вів вузький прохід, що крутився і звивався, ніби черв’як. Морган пішов попереду зі смолоскипом, Мерел — позаду з сокирою. Обидва були безнадійними п’яницями, та в цей ранковий час іще не встигли надудлитися. Обидва належали, хай на словах, до королевиних людей, обидва плекали до неї повагу, змішану з добрячою часткою остраху, а Мерел на тверезу голову навіть бував грізним бійцем. Нині вони їй не були потрібні, радше зайві, та Мелісандра вважала за доцільне завжди тримати при собі двійко стражників. Це було певне послання. «Ознака влади та сили.» Коли трійця виникла з-під Стіни на півночі, сніг уже сипав без упину. Подерта біла ковдра потроху вкривала понівечену землю, що простягалася від Стіни до узлісся страхолюдної пущі. Джон Сніговій та його чорні братчики скупчилися за десять сажнів попереду навколо трьох списів. Списи були зроблені з ясену, вісім стоп завдовжки кожен. Той, що стояв ліворуч, мав вигин, але інші два стирчали прямо, бездоганно гладенькі. На кінці кожного настромлена була відрубана голова. У бородах намерзла крига, волосся вкрили снігові ковпаки. Там, де були очі, лишилися тільки порожні очниці — чорні криваві дірки, що витріщалися донизу, наче винуватили без слів. — Хто вони були? — спитала Мелісандра гайворонів. — Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал і Гарт Сіре Перо, — похмуро відповів Бовен Марш. — Земля майже замерзла. Мабуть, дичаки трохи не половину ночі заганяли списи углиб. І зараз можуть бути десь недалечко. Дивляться звідти на нас… Великий шафар примружився на віддалену шерегу дерев. — Та їх там, мо’, ціла сотня сидить, — проказав чорний братчик із кислим понурим обличчям. — А мо’, й тисяча. — Ні, — заперечив Джон Сніговій. — Вони залишили свої дарунки у пітьмі ночі, потім втекли. Його величезний білий вовк понишпорив навколо списів, понюхав, тоді задер ногу і насцяв на списа з головою Чорного Джака Булвера. — Якби вони досі сиділи там, Привид зловив би запах. — Хоч би Плакун спалив тіла, — буркнув кислолиций, якого усі кликали Скорботним Едом. — Бо ще прийдуть шукати свої голови. Джон Сніговій ухопився за списа, на якому стирчала голова Гарта Сіре Перо, і висмикнув його з землі, доклавши чималої сили. — Вийміть оті два, — наказав він, і четверо ґав кинулися виконувати. Щоки Бовена Марша червоніли з холоду. — Не варто було нам висилати розвідників. — Нині не час і не місце колупатися у рані. Не тут, пане великий шафарю. І не зараз. Братчикам, які вовтузилися зі списами, Сніговій наказав: — Візьміть голови й спаліть. Щоб лишилися голі кістки. Тільки тоді він, здавалося, помітив Мелісандру. — Ясна пані. Прошу вас піти зі мною, якщо ваша ласка. «Нарешті.» —Слухаю волю пана воєводи. Увійшовши під Стіну, Мелісандра узяла Джона попід лікоть. Морган та Мерел пішли попереду, Привид трусив позаду. Жриця нічого не казала, лише навмисне стишила крок, і там, де вона ступала, лід починав текти. «Він не зможе не помітити.» Під залізними ґратами однієї з бійниць Сніговій порушив мовчанку. Вона знала, що так станеться. — Що з іншими шістьма? — Я не бачила, — відповіла Мелісандра. — А подивитеся? — Авжеж, пане воєводо. — Прилетів крук від пана Дениса Малістера, воєводи у Тіньовій Вежі, — мовив Джон Сніговій. — Його люди бачили вогні у горах на віддаленому кінці Кугави. Пан Денис вважає, що дичаки накопичують сили. Гадає, знову рушать Мостом Черепів. — Можливо, дехто і рушить. — Чи могли черепи у видінні означати той міст? Мелісандрі чомусь здавалося, що ні. — Та якщо навіть так, їхній напад буде оманливим. Я бачила башти коло моря, які заливав чорно-кривавий приплив. Саме там буде завдано найтяжчого удару. — У Східній Варті? «А чи справді?» Мелісандра бачила Східну-Варту-біля-Моря разом із королем Станісом. Саме там його милість лишив королеву Селису та їхню доньку Ширену, збираючи лицарство для походу на замок Чорний. Башти у вогні були інакші, але з видіннями таке траплялося. — Так, у Східній Варті, пане воєводо. — Коли? Вона розвела руками. — Назавтра. За поворот місяця. За рік. Можливо, якщо діяти у відповідь, моє видіння можна зовсім відвернути. «Бо інакше який зиск із тих видінь?» — Добре, — мовив Сніговій. Натовп за брамою зріс до півсотні ґав, коли жриця і князь-воєвода виникли з-під Стіни. Братчики скупчилися навколо. Кількох Мелісандра вже знала на ім’я: кухар Трипалий Гоб, Мулій з брудним яскраво-рудим волоссям, трохи недоумкуватий Овейн-Пришелепок, септон-п’яниця Келадор. — Це правда, мосьпане? — запитав Трипалий Гоб. — Хто там? — запитав Овейн-Пришелепок. — Хоч не Дивен? — Хоч би не Гарт, — додав один із королевиних людей, котрого вона знала як Альф із Мокромулу. Він одним з перших змінив сім облудних богів на істинного Ра-Гльора. — Гарт — розумник, до нього дичакам руки короткі. — Скільки їх? — запитав Мулій. — Троє, — відповів Джон. — Чорний Джак, Волохатий Гал і Гарт. Альф із Мокромулу розпачливо завив так, що мав прокинутися останній сонько у Тіньовій Вежі. — Відведіть його до ліжка і примусьте випити гарячого вина, — наказав Джон Трипалому Гобові. — Снігу-воєводо, — тихо мовила Мелісандра, — чи не пройдете зі мною до Король-Башти? Я маю показати вам іще дещо. Якусь мить Джон роздивлявся її своїми холодними сірими очима. Правиця стиснулася у кулак, розтиснулася, знову стиснулася. — Гаразд, воля ваша. Еде! Відведи Привида до моїх покоїв. Мелісандра сприйняла наказ за знак і відіслала також свою сторожу. Вдвох із Джоном вони перетнули дворище; навколо падав сніг. Жриця рухалася так близько до Джона, як тільки сміла — досить близько, щоб відчувати недовіру, яка витікала з нього, наче чорний туман. «Він мене не любить і не полюбить. Але скористається на спільне добро. Цього буде досить.» Мелісандра вже танцювала цей танок зі Станісом Баратеоном, ще на початку всього. Правду кажучи, юний воєвода і її король мали більше спільного, ніж кожен із двох охоче б визнав. Станіс був другим сином, що зростав у тіні брата — саме так, як Джон Сніговій, уроджений байстрюком, ріс затьмарений своїм законним братом, загиблим звитяжцем на прізвисько Молодий Вовк. І Станіс, і Джон звикли ні в що не вірити, нікому не довіряти, до всього плекати підозру. Єдиними богами, яким вони насправді вклонялися, були честь та обов’язок. — Ви не спитали про свою сестру, — мовила Мелісандра, поки вони видиралися звивистими сходами Король-Башти. — Я вам казав, що не маю сестри. Коли ми проказуємо обітниці, то залишаємо родичів позаду. Я не можу допомогти Ар’ї, хай як… Ступивши до покою, Джон запнувся і замовк. Усередині за Мелісандриним столом сидів дичак і кинджалом намащував масло на відірваний од паляниці шмат теплого чорного хліба. Жриці втішно було бачити, що кістяний обладунок знову на ньому. Тріснутий череп велетня — його шолом — лежав на лаві попід вікном. Джон Сніговій напружився. — Ти! — Снігу-воєводо! Дичак вишкірився повним ротом гнилих поламаних зубів. Рубін на зап’ястку поблискував у вранішньому світлі, наче тьмяна червона зірка. — Що ти тут робиш? — Снідаю. Сідай і частуйся. — Я не зломлю з тобою хліба. — Тобі ж гірше. Паляниця тепла, щойно з печі. Хліб пекти Гоб вже трохи навчився. — Дичак відкусив шматок і почав жувати. — А я ж тебе, воєводо, міг би навідати, коли схочу. Твоя сторожа коло дверей — то несмішний жарт. Людина, що півсотні раз видиралася Стіною, авжеж дістанеться твого вікна. Та який зиск тебе вбивати? Гайворони оберуть замість тебе когось гіршого. Торохкало прожував хліб, ковтнув. — Чув я про твоїх розвідників. Дарма ти не вислав мене з ними. — Щоб ти зрадив їх Плакунові? — Отакої! Хто б оце раптом завів про зраду? Як там звали твою дичацьку дружиноньку, га, Сніговію? Часом не Ігриттою? — Дичак обернувся до Мелісандри. — Мені знадобляться коні. З півтузня добрих, швидких та витривалих. І сам-один я нічого не зможу. Дайте мені за помічниць кілька списниць, що сидять у Кротовині. Для справи краще згодяться жінки — я тут одну штуку придумав, саме на цю нагоду… Та й дівчина охочіше їм довіриться. — Про що це він? — запитав Сніг-воєвода. — Про твою сестру. — Мелісандра поклала йому руку на передпліччя. — Ти не можеш її врятувати, а він може. Сніговій рвучко викрутився з її пальців. — Оце вже ні! Ви не знаєте це створіння. Якби Торохкало мив руки сто разів на день, то й тоді не відмив би від крові! Він урятує Ар’ю?! Та він її зґвалтує і заріже! Нізащо! Я не дозволю! Оце ви бачили у своїх вогнях, шановна пані?! То вам, напевне, очі попелом позасипало. Якщо він спробує хоч крок ступити з замку Чорного без мого дозволу, я йому сам голову зітну! «Він не лишає мені вибору. Хай буде так.» — Деване, залиш нас, — мовила вона. Зброєносець вислизнув геть і зачинив за собою двері. Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї та проказала слово, яке чудернацько відбилося від кутків покою і химерно скрутилося у її вухах, наче хробак. Дичак почув одне, гайворон — інше, та жодне з почутого не було тим словом, яке зірвалося з її вуст. Рубін на дичаковій руці потемнів, пасма світла і тіні навколо нього смикнулися і розвіялися. Кістки залишилися, де й були — торохтливі ребра, пазурі, зуби вздовж рук та плечей, велика жовта ключиця поперек карку. Тріснутий череп велетня лишився тріснутим черепом велетня — жовтим, вишкіреним зловісною плямистою посмішкою. Але вдовиний клин розчинився і зник. Брунатні вуса, вузлувате підборіддя, жовта зморшкувата шкіра, малі темні очиці — усе кудись розпливлося. Крізь довге брунатне волосся поповзли сірі пальці сивини. Сміховинки з’явилися у кутиках рота. А ще чолов’яга став дебеліший, ширший у раменах, довгоногий, прямий та високий, з чисто голеним, обвітреним обличчям. Сірі очі Джона Сніговія полізли йому на лоба. — Манс?! — Сніг-воєвода. — Манс навіть не посміхнувся. — Вона ж вас спалила! — Вона спалила Князя-над-Кістками. Джон Сніговій обернувся до Мелісандри. — Що це за химородь така? — Зви, як хочеш. Мара, омана, луда… але Ра-Гльор, Джоне Сніговію, є Господом Світла, і його слугам дароване вміння плести зі світла, як майстрині плетуть з ниток. Манс Розбишака реготнув. — Я теж мав сумніви, Сніговію, та вирішив дати їй спробувати. Бо що я мав за вибір? Або її штукарство, або вогнище Станіса. — У справі допомагають кістки, — мовила Мелісандра. — Кістки мають пам’ять. Найсильніша мара будується з неї. Чоботи мерця, пасмо волосся, торбина кісточок з пальців. Якщо прошепотіти належні слова, проказати молитву, то тінь людини можна відірвати від неї та накинути на іншу, наче одяг. Сутність того, хто її вдягає, не міняється — лише зовнішній вигляд. Мелісандра розповідала так, щоб здалося: вона говорить про речі прості, легкі, пересічні. Не варто їм знати, як важко це робиться і чого коштує. Цю науку Мелісандра засвоїла ще до Асшаю: що легшими здаються чари, то більше люди бояться чародія. Коли полум’я лизнуло Торохкала, рубін на її шиї розжарився; вона вже злякалася, щоб її власна плоть не почала диміти й чорніти. На щастя, Сніг-воєвода позбавив її від муки стрілою. Станіс кипів з люті, зате вона тремтіла з полегшення. — Наш облудний корольок боляче жалить словом, — мовила Мелісандра до Джона Сніговія, — але тебе не зрадить. Адже в нас його син, не забувай. До того ж він винен тобі власне життя. — Мені? — здригнувся Джон. — Кому ж іще, князю-воєводо? Лише кров його життя може заплатити за його злочини — так каже ваш закон. А Станіс Баратеон не з тих людей, що йдуть проти закону… хоча ти доречно зауважив, що закони людські на Стіні кінчаються. Я казала тобі, що Господь Світла почує твої молитви. Ти хотів мати спосіб урятувати меншу сестру, не зганьбивши честі, за яку так потерпаєш, і обітниць, проказаних перед своїм дерев’яним богом. Жриця вказала блідим пальцем. — Осьде він, Снігу-воєводо. Ар’їн порятунок. Дарунок від Господа Світла… і від мене. Хайме Лани за мурами замку Даррі знову обробляли рільники. Спалене збіжжя заорали в землю; розвідники пана Аддама доповіли, що жінки у борознах висмикують бур’яни, а запряжка волів оре незворушену досі цілину на найближчому узліссі. Рільників охороняв десяток бородатих чолов’яг із сокирами в руках. Коли Хайме та його військо наблизилися, всі люди до останнього потікали з нив до замку. Даррі зачинився перед ним, як раніше Гаренгол. «Отаке вітаннячко від родича.» — Сурміть у ріг! — наказав він. Пан Кенос із Кайсу відчепив від сідла Ріг Герока і випустив на волю його пісню. Чекаючи на відповідь замку, Хайме оглянув прапор брунатно-черлених кольорів над баштою-стрільницею свого брата у перших. Лансель поєднав у чвертях лева Ланістерів з орачем Даррі. Тут відчувалася дядькова рука — як і у виборі Ланселевої нареченої. Дім Даррі правив на цих землях, відколи андали здолали першолюдей. Певно ж, пан Кеван розумів, що синові легше буде облаштуватися, якщо селяни побачать у ньому продовження старого роду, володаря тутешнього краю за шлюбом, а не лише за королівським привілеєм. «Кеван мусить стати Томеновим Правицею. Гарис Звихт — жаба дурноголова, і моя сестра геть з’їхала з глузду, якщо гадає інакше.» Замкові ворота повільно прочинилися. — Братик не має досить місця, щоб оселити всередині тисячне військо, — мовив Хайме до Дужого Вепра. — Отаборимося попід західним муром. Межі табору обкопати ровом і поставити палісад. Цими краями досі никають зграї розбійників. — Вони божевільні, якщо зважаться напасти на нашу потугу. — Божевільні або зголоднілі до відчаю. Хайме не хотів найменшого послаблення пильності, поки не знатиме достеменно, що тут за розбійники і яку вони мають силу. — Рів і палісад, — повторив він, тоді дав остроги Гонорові й рушив до брами. Пан Дермот їхав поруч з королівськими левом та оленем, пан Гуго Ванс — з білим прапором Королегвардії. Рудому Ронетові Хайме доручив доправити Виліса Мандерлі до Дівоставу, щоб його пика більше не траплялася на очі. Пія їхала разом зі зброєносцями Хайме на мерині, якого їй знайшов Пек. — Та це не замок, а іграшка, — почув Хайме її слова. «Вона не знала іншого дому, крім Гаренголу, — зрозумів він. — Тепер будь-який замок на Вестеросі видасться їй невеличким. За винятком хіба що Кастерлі-на-Скелі.» Джосмин Пекледон саме казав уголос те саме: — А ти не міряй Гаренголом. Чорний Гарен намурував забагато. Пія слухала поважно, мов дівчинка п’яти років — напуття своєї септи. «А хіба вона не дівчинка? Маленька дівчинка у жіночому тілі, скалічена і налякана.» Однак Пекові вона припала до смаку. Хайме підозрював, що малий ще не знав жінки, а Пія зберегла досить дівочої принадливості, якщо не розтуляла рота. «Нехай бавляться. Якщо з доброї волі, без примусу — то чом би й ні?» Один із людей Гори спробував зґвалтувати дівчину в Гаренголі й щиро здивувався, коли Хайме наказав Ілинові Пейну стяти йому голову. — Та я її грав уже разів сто, — проказував він розгублено, поки його ставили на коліна. — Сто разів, м’сьпане! Та ми всі з нею бавилися! Коли пан Ілин показав Пії відрубану голову, вона втішено посміхнулася крізь потрощені зуби. За час війни дідицтво Даррі кілька разів змінило господарів; замок у ньому спалили і принаймні двічі пограбували. Та скидалося, що Лансель за відновленням свого господарства часу не гаяв. На браму навісили нові ворота з грубих дубових дощок, зміцнених залізними нютами. Нова стайня швидко виростала там, де стару віддали вогню. Сходи до головного кам’янця замінили — так само, як віконниці на багатьох вікнах. На каменях іще чорніли сліди від полум’я пожеж, але їх з плином часу приберуть дощі та сніги. Усередині замку бойовими ходами ходили арбалетники — деякі у кармазинових киреях та шоломах із левами на маківках, інші — у синьо-сірих строях дому Фрей. Хайме рушив ристю через двір; з-під копит Гонора порснули навсібіч курки, забекали вівці, похмурими очима витріщилися селяни. «Озброєні селяни» — зауважив він собі. Дехто мав при собі коси, хтось — замашні кийки, інші — сапи чи дзьобаки, добряче нагострені. Виднілися тут і там сокири; Хайме помітив їх у руках кількох бороданів, що понашивали собі на брудні поношені сорочки червоні семикутні зірки. «Ще горобці, хай їм грець. Де їх стільки узялося?» Дядька Кевана не було ані сліду. Як і Ланселя. Привітати його з’явився лише маестер у сірій рясі, що плескала навколо кощавих ніг. — Пане Регіментарю! Замок Даррі має велику… і несподівану… честь вітати вас. Даруйте, але ми не підготувалися. Нам казали, ви йдете на Водоплин… — Даррі якраз на дорозі стоїть, от і зазирнули, — збрехав Хайме. «Водоплин почекає, нікуди не дінеться.» Якщо раптом облога скінчиться раніше, ніж військо Хайме досягне річкової твердині, він не муситиме на порушення клятви здіймати зброю проти дому Таллі. Хайме спішився і віддав Гонора стайняреві. — Чи знайду я тут свого дядька? Імені він не назвав. Пан Кеван лишився його єдиним дядьком — останнім живим сином князя Титоса Ланістера. — Ні, ласкавий пане. Пан Кеван залишили нас після весілля. — Маестер смикнув за ланцюговий комір, наче той став йому тісний. — Знаю, князь Лансель зрадіють побачити вас… і ваше зацне лицарство теж… проте, боляче казати… мушу зізнатися, замкові Даррі нема чим годувати стількох людей. — Ми маємо власні запаси. А ви є?… — Маестер Отомор, з ласки вашої вельможності. Пані Амерея бажали привітати вас особисто, але саме наглядають за готуванням учти на вашу честь. Наша ясна володарка мають надію, що ви з лицарями та старшиною приєднаєтеся до нашого столу за вечерею. — Чого ж ні. Гарячу вечерю з’їмо охоче. Минулі дні були вогкі та холодні. — Хайме роззирнувся двором, побачив бородаті обличчя горобців. «Забагато їх тут. І фреївського люду теж.» — Де мені шукати Твердокаменя? — Нам доповіли про розбійників за Тризубом. Пан Гарвин узяв п’ятьох лицарів, два десятки лучників і поїхав дати їм ради. — А князь Лансель? — Наш ясний пан моляться. Їхня вельможність наказали ніколи не турбувати їх за молитвою. «Отакої! Вони з паном Боніфером чудово порозуміються.» — Ну гаразд. — Може, згодом у брата в перших знайдеться час побалакати. — Проведіть мене до покоїв та наготуйте купіль. — З ласки вашої вельможності, ми вас помістили у Плугаревих Палатах. Я вам покажу. — Я знаю дорогу. Хайме не був зовсім чужим у цьому замку. Вони з Серсеєю гостювали тут двічі: вперше дорогою до Зимосічі разом із Робертом, а потім дорогою назад до Король-Берега. Невеличкий, як для замку, все ж Даррі був більший за корчму, а вздовж річки непогано ловилася дичина. Роберт Баратеон ніколи не нехтував нагодою скористатися гостинністю своїх підданих. Кам’янець замку, скільки він міг судити, від попереднього разу не змінився. — Стіни й досі голі, — зауважив Хайме, поки маестер вів його проходом. — Князь Лансель сподіваються з часом вкрити їх запонами, — відповів Отомор. — Картинами благочестя й побожності. «Благочестя і побожності.» Хайме ледве опанував себе, щоб не зареготати. В його першу тутешню гостину стіни теж були голі. Тиріон тоді знайшов і показав прямокутники темного каменю, де перед тим висіли гобелени — пан Раймун прибрав запони, але не зумів прибрати сліди від них. Трохи згодом Біс пхнув у долоню одному з замкових слуг кілька срібних оленів за ключ до льоху, де сховали зняті гобелени, і показав їх Хайме при світлі свічки, вдоволено шкірячи зуби. То були виткані зображення усіх королів Таргарієнів од першого Аегона до другого Аериса. — Якби сказати Робертові… може, він би мене зробив князем Даррі? — кпинив тоді карлик. Маестер Отомор повів Хайме нагору кам’янця. — Тут вам має бути зручно, мосьпане. Для природніх потреб є нужник. Ваше вікно виходить у божегай. Опочивальня межує з покоями її вельможності, а посередині є челядницька. — Це ж були покої самого князя Даррі, хіба ні? — Саме так, мосьпане. — Мій братик надто добрий до мене. Я не мав наміру виселяти Ланселя з його власного кутка. — Князь Лансель останнім часом сплять у септі. «З Матір’ю та Дівою? Коли в самого просто за дверима лежить тепла дружинонька?» Хайме не знав, плакати йому чи сміятися. «А чи не молиться він часом, щоб пуцька стояла?» У Король-Березі при дворі пащекували, що рани Ланселя зробили його нездатним. «І все ж варто було хоч спробувати.» Влада брата у перших над новим господарством не зміцниться, доки він не вродить сина від своєї дружини — наполовину Даррі. Хайме вже шкодував про раптовий запал, що привів його до замку. Він подякував Отоморові, нагадав про гарячу купіль і послав Пека проводити маестра назовні. Княжа опочивальня змінилася від попередньої гостини, і то не на краще. Підлогу вкривав старий висохлий очерет замість візерунчастого мирійського килима, що лежав тут раніше. Уся хатня обстава була нова, проте зроблена грубо й незугарно. Колишнє ліжко пана Раймуна Даррі могло вмістити шістьох, мало брунатні оксамитові запони та дубові стовпчики, різьблені лозами та листям; Лансель узяв собі за постіль грудкуватий солом’яник, покладений попід вікном, де його мав будити перший промінь світанку. Так, ліжко попереднього господаря найпевніше спалили, розбили або вкрали, та все ж… Коли принесли купільницю, Малий Левко стягнув з Хайме чоботи і допоміг відстібнути золоту правицю. Пек із Гаретом натягали води, Пія знайшла чисте вбрання до вечері. Витрушуючи жупана, дівчина зиркала на нього сором’язливим оком. Хайме почувався незатишно, мимоволі помітивши надто вже ясно вимальовані під домотканою сукнею заокруглення стегон і грудей. Пригадалися слова, які Пія шепотіла йому в Гаренголі тієї ночі, коли її прислав Кайбурн. «Інколи, як мене хтось бере до ліжка, — казала вона йому, — я заплющую очі й уявляю себе під вами.» Хайме мовчки подякував, що глибока купіль ховає його збудження. Занурюючись у паруючу воду, він пригадав іншу купіль — ту, яку розділив з Брієнною. Його мучила лихоманка, геть знесилила втрата крові, голова паморочилася від жару… і несамохіть він тоді розказав таке, що краще не згадувати. Нині таких відмовок він не мав. «Пам’ятай обітниці. Пії місце хіба що в Тиріоновому ліжку, не в твоєму.» — Принеси мила і жорстку щітку, — наказав він Пекові. — Піє, ти можеш іти. — Так, мосьпане. Красно дякую, мосьпане. Коли Пія говорила, то затуляла рота долонею — ховала поламані зуби. — Ти її хочеш? — запитав Хайме Пека, коли дівчина пішла. Зброєносець перетворився на червоний буряк. — Якщо вона не заперечує, то хай щастить. Мала тебе навчить дечого, що стане в пригоді у шлюбну ніч, май певність. А байстрюка ти їй навряд чи нарядиш. — Пія розсувала ноги перед половиною батькового війська і не понесла ані разу; найпевніше, вона була неплідна. — Та коли вже лягаєш із дівчиною, будь до неї лагідним. — Як, мосьпане? Як мені… — Лагідні слова. Лагідні доторки. За дружину вона тобі не пара, та якщо береш до ліжка, то поводься так, наче з нареченою. Хлопець кивнув. — Так, мосьпане, але… де мені з нею…? Тут ніде немає місця, щоб… щоб… — …лишитися наодинці? — вишкірився Хайме. — Ми вечерятимемо кілька годин. Солом’яник тут з грудками, але для справи годиться. Пек вибалушив очі аж на лоба. — В ліжку його вельможності?… — Якщо Пія знає свою справу, то після неї ти сам пишатимешся, наче вельможа. «Хтось же має знайти добрий ужиток для цього жалюгідного солом’яника.» Коли Хайме Ланістер того вечора сходив до бенкету, на ньому був жупан червоного оксамиту з альтембасовими розрізами та золотий ланцюг із чорними діамантами. Золоту руку, налощену до яскравого блиску, він теж причепив. Білий стрій був би недоречний — обов’язок чекав на нього у Водоплині, а сюди його привела похмуріша потреба. Велику трапезну замку Даррі хтось назвав би великою лише з непорозуміння. Столи на кобильницях займали її від стіни до стіни, сволоки стелі чорніли від диму. Хайме посадовили на помості, одесну порожнього Ланселевого крісла. — Хіба мій брат у перших не вечерятиме з нами? — спитав він, коли всівся. — Мосьпан князь постують і не бажають перериватися, — відповіла Ланселева дружина, та сама пані Амерея. — Вони досі побиваються з розпачу за бідолашним верховним септоном. То була довгонога, повногруда, міцна молодиця років вісімнадцяти, здоров’ям не квола і на вроду показна, хоча гостреньке личко з крихітним підборіддям нагадало Хайме покійного брата в перших Клеоса, що завжди скидався йому на тхора. «Постує? Та він ще гірший дурень, ніж я чекав.» Брат мав би не гаяти часу — наряджати зі своєю удовицею малого тхорика собі в спадкоємці — замість морити себе голодом на смерть. Хайме стало цікаво, що сказав би пан Кеван на новознайдену Ланселем ревність у вірі. Чи не вона стала причиною, чому дядько поїхав з таким поспіхом? За мисками квасоляної юшки зі шкварками пані Амерея розповіла Хайме, як її першого чоловіка вбив пан Грегор Клеган, коли Фреї ще билися за Робба Старка. — Я ж благала його не ходити у бій, але мій Баш був такий хоробрий, аж страх! Присягався, що сам уб’є те чудовисько. Хотів укрити себе славою. «Нам усім не чужі ці дурниці.» — Коли я був зброєносцем, то казав собі, що сам уб’ю Усміхненого Лицаря. — Усміхненого Лицаря? — зачудувалася вона. — Хто він був? «Гора мого дитинства. Удвічі менший, зате удвічі божевільніший.» — Розбійник, давно вже загиблий. Вашій вельможності не варто ним перейматися. Вуста Амереї затремтіли. Карі очі налилися слізьми. — Даруйте моїй доньці, — мовила старша жінка. Пані Амерея привезла з собою до замку зо два десятки Фреїв: сестру, дядька, зведеного дядька, ще кілька дальших родичів… і рідну матінку, в дівоцтві Даррі. — Вона досі так сумує за батьком. — Їх замордували розбійники! Підло, підступно! — схлипнула пані Амерея. — Батечко поїхали відвезти викуп за Петира Пуздрю. Привезли тварюкам усе золото, яке ті вимагали. А панотця все одно підвісили! — Повісили, Амцю, не підвісили! Твій панотець був не баранячий окіст. — Пані Марія обернулася до Хайме. — Здається, ви його знали, ясний пане. — Так, ми служили зброєносцями разом у Кракеголі. Хайме не зайшов би так далеко, щоб твердити про якусь дружбу між ним і Меретом Фреєм. Коли Хайме тільки прибув, той уже вважався в замку причепою і задиракою до молодших хлопців. «А тоді спробував причепитися до мене…» — Ваш батько був… вельми дужим чоловіком. Іншої хвали Хайме на думку не спало. Мерет був повільний, незграбний і тупоголовий, але сили йому справді не бракувало. — Ви разом билися проти Братства Королівської Пущі, — хлюпнула носом пані Амерея. — Батечко розповідали мені. «Батечко тобі брехав і дурно вихвалявся, радше сказати.» — Саме так, пані. Головні звитяги, скоєні Фреєм у поході проти Братства, полягали в тому, що він підчепив ганебну хворобу від табірної дівки, а потім потрапив у полон до Білої Сарни. Розбійницька королева випалила йому на дупі свій знак і продала за викуп назад Самнерові Кракеголу. Мерет не міг сісти ще два тижні… хоча Хайме сумнівався, що біль у дупі був гіршою карою порівняно з казанами лайна, в яке його вмочили інші зброєносці після повернення. «Хлопчиська — найжорстокіші створіння на землі.» Хайме підхопив золотою рукою келих вина і здійняв над головою. — На згадку про Мерета, — промовив він. Легше випити за покійного, ніж вигадувати про нього щось хороше. Після здравиці пані Амерея припинила скиглити, і розмови за столом звернули на вовків — цього разу чотириногих. Пан Данвел Фрей оголосив, що звірів розвелося у околицях більше, ніж міг би пригадати навіть його дідусь. — Вони втратили останній страх до людей! Цілі зграї нападали на наш обоз дорогою до Близнюків. Лучникам довелося з десяток пригостити стрілами, щоб решта втекла. Пан Аддам Марбранд розповів у відповідь, що їхня власна валка мала той самий клопіт дорогою з Король-Берега. Хайме тим часом зосередився на страві перед собою, відривав шматки хліба лівицею і так-сяк порав келих з вином правицею. Він спостерігав, як Аддам Марбранд зачаровує дівчину поруч із собою, як Стефон Звихт переповідає битву за Король-Берег шматочками хліба, горіхами та морквинами. Пан Кенос притяг собі на коліна служницю, заохочуючи попестити його ріг. Пан Дермот розважав кількох зброєносців оповідками про лицарське життя в Мокрохащах. Далі за столом Гуго Ванс уже заплющив очі. «Напевне, міркує про таємниці нашого життя, — подумав Хайме. — Чи дрімає від однієї страви до іншої.» Він обернувся до пані Марії. — Розбійники, що вбили вашого чоловіка… вони були зі зграї князя Беріка? — Ми так гадали спершу. — Волосся пані Марії трохи побила сивина, але на вроду вона ще лишалася нічогенька. — Вбивці розбіглися хто куди, коли залишили Старокамені. Князь Виплиг вистежив одну їхню купку аж до Ярмаркового, але там загубив. Чорний Вальдер повів за іншими мисливців з хортами до Відьминої Багви. Селяни брехали, що нікого не бачили, та коли їх допитали суворо, то заспівали іншої. Казали про одноокого чоловіка, ще одного у жовтому сіряку… а ще про жінку в киреї з каптуром. — Жінку? — Хайме здавалося, що Біла Сарна мала навчити Мерета більше не потикатися туди, де можна стріти жінок-розбійниць. — У Братстві Королівської Пущі теж була жінка. — Я про неї знаю. «Як не знати, — проказував її голос, — вона ж на моєму чоловікові лишила свою позначку.» — Але Біла Сарна, кажуть, була молода і вродлива. Ця ж у каптурі — ані те, ані інше. Селяни розповідають, що лице її пошматоване і в рубцях, а в очі жахливо дивитися. Твердять, що саме вона очолює розбійників. — Очолює?! — В це Хайме було важко повірити. — Але ж Берік Дондаріон і червоний жрець… — …там не з’являлися, — твердо і впевнено відповіла пані Марія. — Та Дондаріон давно здох, — втрутився Дужий Вепр. — Гора йому кинджалом в око поцілив. Серед наших людей є такі, що самі бачили. — Одні кажуть одне, інші — інше, — заперечив Аддам Марбранд. — Хтось твердить, що князя Беріка взагалі вбити не можна. — Пан Гарвин каже, що ті оповідки — просто брехня. — Пані Амерея накрутила косу на палець. — Він пообіцяв мені голову князя Беріка. Він такий відважний та шляхетний. Хайме пригадалася голова, яку він показував Пії. У вухах почувся смішок меншого брата: «Куди подівся старий звичай дарувати жінкам квіти?» Саме так запитав би Тиріон. І про Гарвина Бросквина кілька слів би добрав — от лишень «шляхетного» серед них не було б. Бросквинові брати були дебелі, опасисті чолов’яги: товстошиї, червонопикі, галасливі, спраглі до жіноцтва, швидкі на сміх та гнів, але так само швидкі й пробачати. Проте Гарвин, мабуть, упав з іншого бросквинового дерева: твердоокий, мовчазний, без краплі прощення… і смертельний для ворога з келепом у руці. Очолити залогу замку — кращого не знайти, але для кохання — навряд. «Утім… хтозна» — подумав Хайме, роздивляючись пані Амерею. Челядь саме вносила рибну страву — річкову щуку, спечену в кірці з травами та подрібненими горіхами. Ланселева пані скушувала її, схвалила і наказала перший шмат подати Хайме. Поки йому ставили таріль, Амерея нахилилася через чоловікове крісло і попестила золоті пальці. — А ви б могли убити князя Беріка, пане Хайме. Ви ж убили Усміхненого Лицаря. Благаю вас, мосьпане! Лишіться з нами і врятуйте нас від Беріка та Хорта! Її білі пальці без упину гуляли його золотими. «Невже вона гадає, я ними щось відчуваю?» — Усміхненого Лицаря, мосьпані, вбив Вранішній Меч. Пан Артур Дейн — лицар, кращий за мене. Хайме забрав свої золоті пальці й знову обернувся до пані Марії: — Чи далеко Чорний Вальдер вистежив ту жінку в каптурі та її людей? — Хорти знову взяли слід на північ од Відьминої Багви, — відповіла старша жінка. — Вальдер божиться, що відстав не більше як на пів-дня, коли вони зникли десь на Перешийку. — Хай там і згниють! — весело вигукнув пан Кенос. — Якщо буде божа ласка, їх засмокчуть піски або зжеруть левоящери! — Або сховають жабоїди, — додав пан Данвел Фрей. — Болотники можуть і прихистити ту наволоч у себе. Я б не відкидав таку можливість. — Та якби ж лише вони, — мовила пані Марія. — Дехто з річкового панства теж злигався з горлорізами князя Беріка. — Що вже казати про посполитих! — пирхнула її дочка. — Пан Гарвин каже: вони ховають розбійників, годують, а коли їх питаєш, куди ті пішли, то брешуть. Уявляєте? Брешуть власним панам і господарям! — Вийняти їм язики! — закликав Дужий Вепр. — Ну тоді відповіді зразу як з відра линуть, — криво всміхнувся Хайме. — Якщо хочете їхньої допомоги, здобудьте їхню любов. Саме так робив Артур Дейн у поході проти Братства Королівської Пущі. Він чесно платив селянам за харчі, переказував їхні скарги королю Аерису, дозволив розширити пасовиська навколо сіл, навіть здобув їм право валити скількісь дерев щороку, а восени брати кілька королівських оленів. Зазвичай лісовий люд по захист і поміч звертався до Тойна. Проте пан Артур зробив для них більше, ніж Братство могло мріяти, і тим перетягнув на свій бік. Решта справи вже не склала клопоту. — Пан Регіментар мудро кажуть, — відповіла пані Марія. — Ми ніколи не здихаємося тих харцизяк, доки наші посполиті не полюблять Ланселя так само, як колись любили мого батька та діда. Хайме зиркнув на порожнє крісло свого брата в перших. «Лансель ніколи не вислужить їхню любов молитвами.» Тим часом пані Амерея закопилила губки. — Благаю вас, пане Хайме, не кидайте нас! Мій пан чоловік має у вас потребу, і я теж. Нині такі страшні часи. Буває, вночі я з переляку зовсім не сплю. — Моє місце — поруч з королем, ласкава пані. — То давайте я приїду! — втрутився Дужий Вепр. — От як дамо ради Водоплинові, то в мене з нудьги руки свербітимуть за новою бійкою. Щоправда, не думаю, що Берік Дондаріон подарує мені гідну забаву. Пригадую його з минулих турнірів. Гарненький був хлопчина, в гарні шовки вбирався. Але сам тонкий та легкий, мало вітром не хитало. — То було ще до його смерті, — заперечив молодий пан Арвуд Фрей. — Смерть його змінила, кажуть селюки. Тепер його вбивають, а він не помирає. Як з таким битися? А ще ж Хорт! Він убив два десятки людей у Солепанві… Дужий Вепр гучно зареготав. — Еге ж! Два десятки гладких корчмарів. Два десятки челядників, що перед смертю обісцялися. Два десятки жебрущих братів, озброєних мисками для милостині. Та не два десятки лицарів. І не мене. — Лицар у Солепанві таки був, — не вгавав пан Арвуд. — Заховався за мурами замку і дивився, як Клеган зі своїми скаженими псами лютував у його місті. Ви, пане, не бачили, що він там накоїв. А я бачив. Коли звістка досягла Близнюків, я поїхав туди з Гарисом Стогом, його братом Донелом і півсотнею вояків — лучників та щитників. Ми гадали, то Берік вчинив, і сподівалися винюхати його слід. У Солепанві лишився самий замок, а старий пан Кінсей так налякався, що й брами відчинити не хотів — тільки горлав до нас зі стін. А поза стінами геть усе місто обернулося на попіл та кістки. Хорт віддав усі будівлі вогню, людей — мечу, і поїхав геть, регочучи. Жінкам… ви не повірите, що він заподіяв жінкам. Я не казатиму за столом, бо коли побачив на власні очі, мене знудило. — А я сліз не могла втримати, коли почула, — додала пані Амерея. Хайме сьорбнув вина. — Чому ви певні, що то був Хорт? Описане скидалося радше на справу рук Грегора, ніж Сандора. Так, Сандор мав важку, сувору, брутальну вдачу, але справжнім чудовиськом дому Клеган завжди був його величезний брат. — Бо його бачили, — відповів пан Арвуд. — Його шолом важко не впізнати і ще важче забути. Чимало людей зуміло вижити і розповісти, що сталося. Зґвалтована дівчинка, кілька хлопців, що поховалися, жінка, яку ми витягли з-під горілого сволока, рибалки, що з човнів бачили тих різників за роботою… — Не кажіть так, — тихо промовила пані Марія. — Ви ображаєте чесних різників, які годують людей м’ясом. А в Солепанві лютували пекельні звірі в людській подобі. «Часи зараз такі, звірячі, — подумав Хайме. — Година левів, вовків і скажених собак. Учта для круків та гайвороння.» — Зла справа, — хитнув головою Дужий Вепр, наповнюючи келиха. — Пані Маріє, пані Амереє! Ваші поневіряння та сердешні муки зворушили мене. Маєте моє лицарське слово: щойно ми здобудемо Водоплин, я повернуся сюди, вистежу Хорта і знищу його задля вашого спокою. Кого-кого, а дужого вепра скажені собаки не злякають. «А цей мав би лякати.» Обидва чоловіки були чималі на зріст, могутні силою, але Сандор Клеган був на додачу швидший і бився з навіженим завзяттям, якого Лайлові Кракеголу бракувало. Та вочевидь, пані Амерея відчула розраду й полегшення. — Ви правдивий лицар, пане Лайле! Допомогти жінці у скруті — як це шляхетно! «Хоч дівою себе не величає, має трохи совісті.» Хайме сягнув по келиха й перекинув його. Лляна скатертина всотала вино, червона пляма поповзла вшир, але застільне товариство прикинулося, що не помітило. «Чемності високого столу» — сказав собі Хайме, та в роті відчув смак поблажливого жалю і рвучко підвівся з місця. — Прошу ясну пані вибачити мені. Пані Амерея зачудовано витріщила очі. — То ви нас залишаєте?! Ще подадуть оленину, а тоді каплунів з цибулею та грибами. — Пречудові страви, не маю сумніву, та я вже й шматочка не проковтну. Мушу ще побачити мого любого брата у перших. Хайме вклонився і залишив товариство за вечерею. У дворі також вечеряли вояки та різна служба. Навколо десятку вогнищ зібралися горобці, гріючи руки у прохолодних сутінках і спостерігаючи, як над вогнем шиплять і тріскотять пухкі ковбаси. Горобців тут було, напевне, з сотню. «Оце ще дармоїди.» Хайме мимоволі спитав себе, скільки ковбас брат відклав у зимові запаси і як збирається годувати горобців далі, коли ті скінчаться. «Взимку їстимуть щурів, якщо не зможуть зібрати ще врожаю.» Та пізньої осені сподівання на новий врожай були марні. Септ знайшовся у внутрішньому дворищі замку. Семикутна будівля без вікон, викладена наполовину з каміння, наполовину з колод, мала різьблені дерев’яні двері та череп’яний дах. На сходах ґанку сиділо троє горобців; при наближенні Хайме вони підвелися. — Куди це ласкавий пан поспішає? — запитав один, найменший на зріст, зате з найбільшою бородою. — Досередини. — Там моляться їхня княжа вельможність. — Їхня княжа вельможність є моїм родичем. — Хай так, мосьпане, — мовив інший горобець, лисий велетень із семикутною зіркою, намальованою на щоці та лобі зверху одного ока. — Тоді ви самі не схочете турбувати вашого родича за молитвою. — Князь Лансель просять Вишнього Батька про пораду і напуття, — додав третій горобець, безбородий. Спершу Хайме сприйняв його за хлопчика, та потім розгледів жінку, вбрану в мішкувате ганчір’я та іржаву кольчугу. — Вони моляться за душу верховного септона та інших, кого нещодавно було позбавлено життя. — До світанку жоден з них не оживе, — пообіцяв Хайме. — Але Вишній Батько має більше часу, ніж я. Ви знаєте, хто я такий? — Вельможа, — мовив здоровань з зіркою на оці. — Каліка, — додав малий з великою бородою. — Крулеріз, — проказала жінка, — та ми не крулі, а прості Бідолахи, і ви не зайдете всередину без дозволу їхньої вельможності. Вона зручніше перехопила шпичасту довбню, а малий здійняв сокиру. І тут двері позаду них прочинилися. — Хай мій родич заходить з миром, друзі, — тихо промовив Лансель. — Я на нього чекав. Горобці розступилися, даючи дорогу. Лансель виглядав ще змарнілішим, ніж у Король-Березі. Босий, вдягнений у просту, грубо зіткану сорочку нефарбованої вовни, він скидався радше на жебрака, ніж на можновладного господаря замку та земель. Маківку голови Лансель чисто виголив, зате борода на щоках дещо підросла — тепер порівняти її з пушком на бросквині означало б образу для бросквини. Дивним чином борода пасувала до збілілого волосся навколо вух. — Братику, — мовив Хайме, коли вони удвох опинилися на самоті у септі, — ти, часом, з глузду не з’їхав? — Ні. Я знайшов віру. — Де твій батько? — Поїхав. Ми посварилися. — Лансель став на коліна перед вівтарем іншого свого Батька. — Ти помолишся зі мною, Хайме? — А якщо помолюся, ще й гарненько, то Вишній Батечко подарує мені нову руку? — Ні. Але Воїн подарує тобі мужності, Коваль — сили, а Стариця — мудрості. — А мені потрібна правиця. — Над різьбленими вівтарями височіли семеро богів, тьмяно виблискуючи налощеним деревом у світлі свічок. У повітрі висіли пахощі ладану. — То це ти тут і спиш? — Щовечора лаштую собі постіль перед іншим вівтарем, і Седмиця дарує мені видіння. «Баелор Блаженний колись їх теж бачив. Надто коли довго постував.» — Чи давно ти вже не їси? — Мене живить моя віра. — Віра — вона як вівсяна каша. Краще смакує з молоком та медом. — Я бачив, що ти приїдеш. У видінні ти знав, що я накоїв. Як я грішив. І ти вбив мене за мої гріхи. — Ти радше уб’єш себе своїм постуванням. Хіба Баелор Блаженний не довів себе голодом до могили? — Наші життя — лише вогники свічок, так писано у «Семикутній зірці». Здмухнути їх може перший-ліпший подих вітру. Смерть у нашому світі завжди ходить поруч, а на нерозкаяних грішників чекають сім пеклів. Помолися зі мною, Хайме. — А якщо помолюся, обіцяєш з’їсти хоч миску каші? — Коли родич не відповів, Хайме зітхнув. — Тобі б з дружиною спати, а не з Дівою. Якщо хочеш утримати цей замок, швидше народи собі сина крові Даррі. — Утримати оцю купу холодного каміння? Я ніколи її не просив. І не хотів. Я лише хотів… — Лансель здригнувся. — Врятуй мене, Седмице… я хотів бути тобою. Хайме не зумів стримати сміху. — Краще вже я, ніж Блаженний Баелор! Замкові й маєтностям Даррі потрібен лев, братику. І твоїй малій Фрейці теж. Вона змокає між ніг щоразу, як хтось згадує Твердокаменя. Якщо вона ще не була з ним у ліжку, то скоро опиниться. — Аби кохала. Зичу їм щастя й радощів у обіймах одне одного. — Левові, братику, не пасують роги. Ти узяв цю дівчину за дружину. — Я проказав якісь слова, накинув на неї червону кирею, але то все задля втіхи пана батька. Шлюб утворюється після здійснення на постелі. Короля Баелора змусили одружитися з сестрою Даеною, але вони ніколи не жили як чоловік і дружина, і король розлучився з нею, щойно повінчався на царство. — Королівству пішло б на користь, якби він заплющив очі й зробив свою справу з королевою. Навіть я знаю досить історії, щоб це розуміти. У кожному разі, тебе аж ніяк не сплутаєш з Баелором Блаженним. — Не сплутаєш, — погодився Лансель. — То була рідкісна душа. Чиста, безстрашна, невинна, вільна від усього зла цього світу. Я ж є жалюгідним грішником, котрому ще каятися і каятися. Хайме поклав руку на плече брата у перших. — Що ти тямиш у гріху, братику? Я вбив свого короля. — Хоробрий воїн убиває мечем, підступний боягуз — міхом вина. Ми так і парувані, брате лицарю: ти — крулеріз, я — крулетруйник. — Роберт не був правдивим королем. Хтось навіть скаже, що олені — законна здобич левів. — Хайме відчув під шкірою брата тверді кістки… і ще дещо. Під сорочкою Лансель носив волосяну верету. — Що ж ти такого ще накоїв? За віщо мусиш стільки каятися? Ну ж бо, розкажи мені. Брат у перших низько схилив голову. Щоками його текли сльози. Іншої відповіді Хайме не потребував. — Ти вбив короля, — мовив він, — а тоді вграв королеву. — Я ніколи… — …не злягався з моєю милою сестрою? «Ну скажи ж. Кажи!» — Ніколи не проливав сім’я у її… в її… — …ступку? — перепитав Хайме. — …черево, — скінчив Лансель. — Якщо не проливаєшся усередину, то не є зрада. Я подарував королеві розраду по смерті короля. Ти сидів у полоні, твій батько воював у полі, а брат… вона його боялася, і то недарма. Він змусив мене зрадити її. — Та невже? — «Лансель, і пан Озмунд, і скільки їх іще? Чи жартував Тиріон хоч про Місячка?» — А ти її примусив? — Ні! Я кохав її. Хотів захистити понад усе в світі. «Тобто хотів стати мною.» Примарні пальці засвербіли. Того дня, коли сестра прийшла до нього в Башту Білих Мечів, вона спершу благала його відкинути обітниці, а після відмови сміялася і зізналася, що брехала йому тисячу разів. Хайме тоді подумав, що то була незграбна спроба зробити йому боляче, як він робив їй. «Але то була, напевне, єдина правда, що я від неї чув.» — Не думай погано про королеву! — благав його Лансель. — Адже плоть слабка, брате Хайме. Від нашого гріха не вродилося велике зло. Не вродилося жодного… байстрюка. — Та вже ж. Байстрюків рідко нагулюють ззовні черева. Йому стало цікаво, що скаже брат у перших, якщо він зізнається у власних гріхах — у тих трьох зрадах, які Серсея назвала Джофрі, Томеном та Мирцелою. — Я сердився на її милість після битви, але верховний септон сказав, що я мушу їй пробачити. — То ти сповідав свої гріхи його пресвятості, так? — Пресвятий молився за мене, коли я лежав поранений. Він був доброю людиною. «А став мертвою людиною. І не почув музику дзвонів, що вигравали за ним.» Хайме спитав себе, чи розуміє Лансель, які наслідки породив своїми зізнаннями. — Ланселю… який же ти клятий йолоп, хай тобі грець. — Ти не помиляєшся, — відповів Лансель, — але мої дурощі вже позаду, брате лицарю. Я просив Вишнього Батька вказати мені шлях, і він вказав. Я відмовляюся від господарства і від дружини. Якщо Твердокамінь хоче їх собі, хай забирає. Вранці я вирушаю до Король-Берега і присягаю на мечі новому верховному септонові та Седмиці. Я маю намір скласти обітниці й вступити до лав Синів Воїна. Хайме здалося, що малий верзе якусь маячню. — Але Синів Воїна заборонили і розігнали мало не триста років тому. — Новий верховний септон відродив їх. Він вислав заклик до всіх гідних лицарів принести свої життя та мечі на службу Седмиці. Бідолахи також відновлюються в правах. — Навіщо Залізному Престолові таке дозволяти? Хайме пригадав, що один з перших королів Таргарієнів воював багато років, придушуючи непокору двох войовничих братств. Але не згадав, який саме. Напевне, Маегор. А може, перший Джаяхаерис. «Хто знав би напевне, то це Тиріон.» — Його пресвятість пише, що король Томен дав свою згоду. Я покажу тобі листа, якщо хочеш. — Навіть якщо це правда… все одно ти — лев зі Скелі, ти князь, можновладець! Ти маєш дружину, замок, обов’язок боронити землю й людей. З божої ласки ти скоро матимеш синів власної крові, спадкоємців нового дідицтва. Навіщо викидати все це геть… заради якихось обітниць? — А навіщо так учинив ти? — запитав Лансель тихо. «Заради честі, — хотів відповісти Хайме. — Заради слави.» Але не став брехати. Честь і слава теж зробили свій внесок, так, але головною причиною була Серсея. З вуст зірвався смішок. — То ти тікаєш до верховного септона чи до моєї милої сестри? Помолися, брате, за правильний вибір. Добряче помолися. — А ти помолишся зі мною, брате Хайме? Хайме роззирнувся септом на подоби богів. Мати, добра й милосердна. Батько, суворий суддя. Воїн з рукою на руків’ї меча. Морок у тінях, напівлюдське обличчя сховане під каптуром. «Я гадав колись, що є Воїном, а Серсея — Дівою. Та насправді вона весь час лишалася Мороком. І ховала від моїх очей своє справжнє обличчя.» — Помолися і за мене, коли ласка, — мовив він братові в перших. — Я давно забув усі молитви. Хайме ступив назовні, у ніч, і побачив, що ґанком септу досі тиняються троє горобців. — Дякую вам, — мовив він до них, — відчуваю, як мені святості додалося. І він рішуче закрокував геть від септу, і скоро знайшов пана Ілина та два затуплені мечі. Замкове дворище повнилося очима та вухами, тому вони пішли, шукаючи усамітнення, до божегаю замку Даррі. Тут горобців не було, лише голі дерева, застиглі у роздумах; їхнє гілля здіймалося вгору, наче хотіло подряпати небеса. Під ногами хрускотів килим упалого листя. — Бачиш оте вікно, лицарю мій добрий? — тицьнув Хайме вістрям меча. — Ото була опочивальня Раймуна Даррі. Там спав король Роберт, коли ми верталися з Зимосічі. Донька Неда Старка втекла, коли її вовчиця подерла Джофа — та ти й сам пам’ятаєш. Моя сестра хотіла, щоб мала втратила руку — це старовинне покарання тим, хто вдарив принца крові. Роберт сказав їй, що вона кровожерливе й навіжене стерво. І почалася сварка на пів-ночі… ну власне, сварилася лише Серсея, а Роберт пив. Глупої ночі королева покликала мене всередину. Король хропів на підлозі, на мирійському килимі. Я запитав сестру, чи вона хоче, щоб я відніс Роберта у ліжко. Вона відповіла, що до ліжка я маю віднести її, і хутко скинула одяг. Я узяв її на постелі Раймуна Даррі, переступивши через Роберта. Якби його милість тоді прокинувся, я б його там-таки і вбив — мав-бо вже досвід, як убивати королів… та ти й сам пам’ятаєш, адже так? Хайме рубонув по гілці, зламавши її навпіл. — Поки я гойдав Серсею, вона кричала «Хочу!» Я думав, то вона мене хоче, а виявилося, що каліцтва чи смерті Старкової малої. — «До чого змушує кохання.» — Якимось дивом дівча першими знайшли слуги самого Старка. Та якби на неї раніше натрапив я… Цятки від віспи на обличчі пана Ілина здавалися при світлі смолоскипів чорними дірами, схожими на душу самого Хайме. Кат-лицар видав свій чудернацький горловий клекіт. «Сміється з мене» — усвідомив Хайме Ланістер. — Хто тебе зна, покидька дзьобаного — може, ти теж моїй сестрі ступку товк, — буркнув Хайме. — Ану стули пельку і ходи мене вбий, якщо зможеш! Брієнна Септрій стояв на острові, що стирчав угору посеред води майже за версту від берега — там, де гирло широкого Тризуба розливалося ще ширше, перш ніж поцілуватися з Крабовою затокою. Навіть з берега було помітно, що септрій квітне добробутом. Схили пагорба вкривали східчасті ниви та городи, внизу виднілася вервечка рибних ставків, нагорі повільно оберталися під легітом з затоки крила млина-вітряка, зроблені з напнутого на дерев’яний кістяк полотна. Брієнна побачила овець, що паслися попід пагорбом, і лелек, що блукали мілкими водами навколо пришибу поромної переправи. — Солепанва звідси недалечко, просто за водою, — показав септон Мерібальд на північ через затоку. — Брати переправлять нас із вранішнім відпливом. Хоч мені й лячно думати, що ми там знайдемо. То давайте добряче попоїмо гарячого, перш ніж дивитися на тамтешні жахіття. Брати завжди мають для Пса солодку кісточку. Пес гавкнув і заметляв хвостом. Вода вже почала спадати, і вельми швидко; мінливе дзеркало, що відділяло острів від берега, меншало на очах, лишаючи по собі широку лискучу грязючну береговину, змережану відпливними ставками, що сяяли під полуденним сонцем, наче золоті монети. Брієнна почухала під потилицею, де її вкусила якась комаха. Волосся вона підняла вгору і заколола; тепер сонце зігрівало їй шкіру. — Чому острів звуть Упокоєм? — запитав Подрік. — Тут оселяються розкаяні душі, які шукають спокути за свої гріхи через сумирне споглядання, молитву та мовчазний спокій — так, наче тебе упокоєно навіки. Говорити дозволено лише Старшому Братові та його паламарям — і навіть паламарям лише протягом одного дня з кожних семи. — Сестри-мовчальниці ніколи не говорять, — мовив Подрік. — Я чув, що й язиків не мають. Септон Мерібальд посміхнувся. — Матері лякали доньок цією казкою, ще коли я був твого віку. Та це й тоді не була правда, не є і зараз. Обітниця мовчання — це добровільне стримання себе, це жертва, якою ми доводимо нашу відданість Вишній Седмиці. Німому приймати на себе обітницю мовчання — це те саме, що безногому присягатися більше не танцювати. Він повів віслюка униз схилом і майнув решті, щоб не відставали. — Якщо бажаєте нині вночі спати під дахом, то мусите спішитися і перетнути багву разом зі мною. Ми називаємо цей шлях стежкою віри — бо тільки ревні віряни перейдуть на той бік безпечно, а злих і лукавих проковтнуть піски або потоплять припливні води. Маю надію, ніхто з вас не лукавий серцем. І все ж я б на вашому місці обережніше ставив ноги. Йдіть моїми слідами — і опинитеся там, де треба. Брієнна не змогла не помітити, що стежка віри виявилася досить звивистою. Хоча острів стояв на північний схід від того місця, де вони зійшли з берега, септон Мерібальд не рушив до нього напрямки. Натомість він пішов просто на схід, до глибших вод затоки, що виблискували здалеку блакиттю та сріблом. Між пальцями ніг септона чвакала м’яка бура грязюка; час від часу він зупинявся і мацав ковінькою ґрунт попереду себе. Пес ішов по п’ятах, обнюхував кожну каменюку, мушлю та грудку водоростей; цього разу він не мав охоти ані кидатися уперед, ані блукати навколо. Брієнна рушила слідом, намагаючись не віддалятися від вервечки відбитків, залишених собакою, віслюком і божим слугою. За нею пішов Подрік, а далі пан Гайл. За півсотні сажнів Мерібальд рвучко повернув на південь, майже спиною до септрію, і пройшов туди ще з півсотні сажнів, провівши маленький загін між двома мілкими відпливними ковтьобинами. Пес пхнув носа до однієї з них і верескнув, ущипнутий крабом. Зчинилася коротка запекла сутичка, з якої пес повернувся ристю, мокрий і заляпаний болотом, але з крабом у зубах. — Хіба нам не туди? — вигукнув пан Гайл ззаду, тицяючи пальцем у бік септрію. — Чого ми гуляємо манівцями замість іти до острова? — Зберігайте віру, — мовив септон Мерібальд. — Тримайтеся, не відступайте, і ми всі знайдемо той спочинок, якого шукаємо. Навколо них мокро блищала береговина, забарвлена у півсотні відтінків. Грязюка була темно-брунатна, здавалася майже чорною; тут і там її мережили латки золотого піску, вгору витикалися сірі та червоні скелі, сплутаними купами лежали чорні й зелені водорості. Лелеки блукали навколо ставків, лишаючи усюди свої відбитки, краби мерехтіли поверхнею мілкої води. Повітря тхнуло сіллю та гниллям, ґрунт засмоктував ноги і не хотів пускати, гучно та вогко зітхаючи. Септон Мерібальд усе повертав і повертав, а потім повертав знову. Його сліди миттєво наповнювалися водою. Коли нарешті земля стала твердішою і почала підніматися під ногами, вони подолали вже щонайменше дві з половиною версти. Поки мандрівники видиралися гострими каменями, що оточували берег острівця, на них чекало троє чоловіків, одягнених у брунатно-сірі ряси святих братів з широкими рукавами та гостроверхими каптурами. Двоє з них ще й огорнули низ обличчя вовняними шаликами, залишивши на видноті лише очі. Третій звернувся до прибульців. — Септоне Мерібальде! — покликав він. — Мало не рік минув. Раді вас вітати. І ваших супутників теж. Пес заметляв хвостом, а Мерібальд струсив грязюку з ніг. — Чи не можна попросити вашої гостини на цю ніч? — Авжеж можна. До вечері подадуть смачну рибну юшку. А вам, мабуть, на ранок знадобиться перевіз? — Дуже просимо, якщо це не занадто. — Мерібальд обернувся до решти подорожніх. — Брат Нарберт — паламар у цьому братстві, йому дозволено говорити один день з кожних семи. Ці добрі люди, брате, допомогли мені в дорозі. Пан Гайл Добич — шляхетний воїн з Обширу. Хлопчину звати Подріком Пейном, він з західного краю. А це панна Брієнна, відома як Тарфійська Діва. Брат Нарберт закопилив губи і напружився. — Жінка? — Так, брате. — Брієнна розпустила волосся і струснула ним. — Ви не маєте тут жінок? — Зараз не маємо, — відповів Нарберт. — Хоча, буває, навідуються. Поранені, хворі, тяжкі дітьми. Седмиця поблагословила нашого Старшого Брата цілющими руками. Він повернув здоров’я багатьом людям, котрим не допомогли навіть маестри, і жінок серед них чимало. — Я не хвора, не поранена і не тяжка дитиною. — Панна Брієнна — діва-войовниця, — повідомив септон Мерібальд. — Вона шукає Хорта. — Шукає? — широко розкрив очі Нарберт. — Навіщо він вам? — Не мені, а йому, — відповіла Брієнна, виразно поклавши долоню на руків’я Вірноприсяжця. Паламар уважно роздивився її з ніг до голови. — Ви… досить міцні, як на жінку, ніде правди діти, але… напевне, краще відвести вас до Старшого Брата. Він мав бачити, як ви перетинаєте береговину. Ходімо. Нарберт повів їх всипаною камінцями стежкою, потім крізь яблуневий садок до побіленої стайні з гострою солом’яною стріхою. — Тварин можна лишити тут. Брат Гілам подбає про їхній харч та воду. Стайня була на три чверті порожня. На одному її кінці стояло з півдесятка мулів; коло них порався невеличкий клишоногий брат, котрого Брієнна завважила за згаданого Гілама. На іншому кінці, якнайдалі від решти тварин, почувши їхні голоси, гучно заіржав і хвицьнув дверцята свого стійла величезний чорний огир. Пан Гайл окинув великого коня захопленим поглядом, поки віддавав повід власного братові Гіламу. — Пречудовий звір! Брат Нарберт зітхнув. — Седмиця нас благословляє, та вона ж і випробовує наші сили. Так, він пречудовий, але налупили його, напевне, в одному з семи пеклів. Ми звемо його Плавником. Щойно спробували запрягти його у плуг, як він хвицьнув брата Рівню — зламав йому сурелю в двох місцях. Ми сподівалися, що як вихолостити його, то він пом’якшає норовом, але… брате Гіламе, покажете? Брат Гілам скинув з голови каптур. Під ним знайшлася шапка білявого волосся навколо виголеної маківки і заплямована кров’ю перев’язка там, де мало бути вухо. Подрік аж зойкнув з несподіванки. — Цей кінь відкусив вам вухо?! Гілам кивнув і знову накинувся каптуром. — Даруйте, брате, — мовив пан Гайл, — та я б вам теж вухо відкусив, якби ви лізли до моїх причиндалів з ножицями. Брат Нарберт жарту не оцінив. — Ви є лицарем, пане. А Плавник — тварина, яку Коваль дарував людині на поміч у всякій праці. — Він відвернувся в інший бік. — Ходімо, коли ласка. Старший Брат має вже чекати. Пагорб був крутіший, ніж здавалося з того берега припливного болота. Щоб полегшити собі шлях, брати збудували дерев’яні сходи, що бігли туди й сюди схилом між будівлями. Після довгого дня у сідлі Брієнна раділа нагоді розім’яти ноги. Дорогою вгору гості проминули з десяток братів тутешньої обителі в брунатно-сірих рясах з каптурами; вони кидали цікаві погляди, але не казали ані слова вітань. Один вів двійко молочних корів до низької повітки, вкритої дерниною; інший збивав масло. Нагорі схилу вони побачили трьох молодих хлопців, що гнали овець, а ще вище проминули цвинтар, де більший за Брієнну на зріст брат силувався копати могилу. З його рухів було ясно, що він кульгавий на одну ногу. Кинувши за плече заступ кам’янистого ґрунту, він трохи не влучив просто у них. — Обережніше! — дорікнув йому брат Нарберт. — Бо нагодуєш септона Мерібальда землею. Копач мовчки схилив голову. Пес пішов понюхати його; брат кинув заступа і почухав йому за вухом. — Новий послушник, — пояснив Нарберт. — А могила кому? — спитав пан Гайл, коли вони знову рушили сходами вгору. — Братові Клименту, хай Батько дарує йому правий суд. — Він був старий? — запитав Подрік Пейн. — Якщо вважати сорок і вісім років старістю, то так. Але вбили його не роки. Брат помер від поранень, завданих йому в Солепанві. Возив туди зварений нами мед на базар. Того самого дня, коли на місто напали розбійники. — Хорт? — запитала Брієнна. — Хтось інший, та не менш лютий. Він вирізав Климентові язика, коли наш брат не схотів заговорити. Розбійник сказав, що як ти обітував мовчати, то й язик тобі ні до чого. Старший Брат знає більше. Найгірші новини він береже від братії, щоб не збурити спокій септрію. Багато наших братів приїхали сюди сховатися від жахіть світу замість запалюватися ними. Брат Климент був не єдиний тяжко поранений серед нас. Але деякі рани не видно ззовні. Брат Нарберт махнув рукою праворуч. — Отам наш літній виноградник. Ягоди малі й терпкі, але вино з них пити можна. Ще ми варимо власне пиво, а наші меди та сидри навіть здобули гучну славу. — Невже сюди не дісталася війна? — запитала Брієнна. — Ця війна — ні, дяка Седмиці. Нас захистили наші молитви. — І ваші припливи, — додав Мерібальд. Пес гавкнув на знак згоди. Верхівка пагорба була увінчана низьким муром з каменю без вапна чи глини, що оточував скупчення будівель: млин-вітряк, чиї крила рипіли, обертаючись, братську спочивальню, де спали усі мешканці септрію, трапезну, де вони їли, дерев’яний септ для молитов та побожних роздумів. Септ мав вікна олив’яного скла, широкі двері, прикрашені різьбленими подобами Батька і Матері, та семикутну дзвіницю з ходом навколо верхівки. Позаду розташувався город, де немолоді вже брати пололи бур’яни. Брат Нарберт провів гостей повз каштанове дерево до дверей, розташованих просто у схилі горбка. — Печера з дверми? — зачудувався пан Гайл. Септон Мерібальд посміхнувся. — Її називають Схроном Самітника. Перші святі люди, що знайшли сюди шлях, жили саме тут. Вони творили неймовірні дива, і до них потяглися інші. Кажуть, це було дві тисячі років тому. Але двері поставили трохи згодом. Можливо, дві тисячі років тому Схрон Самітника був вогкою і темною дірою, з болотом на підлозі та відлунням крапель води. Але зараз нічого подібного тут не лишилося. Печеру, куди ввійшли Брієнна з супутниками, давно перетворили на тепле й затишне помешкання. Підлогу вкривали вовняні килимки, стіни — виткані гобелени. Високі воскові свічки давали вдосталь світла. Обстава була незвична, але проста: довгий стіл, лава зі спинкою, скриня, кілька високих шаф з книжками, стільці. Усе було зроблено зі шматків плавникового дерева чудернацьких обрисів, ретельно припасованих один до одного і так налощених, що аж сяяли у світлі свічок. Старший Брат виглядав зовсім не так, як чекала Брієнна. Найперше, він був не такий старий, як вважалося звичним для його звання. Брати на городі мали згорблені плечі та зігнуті старечі спини, а цей був прямий і високий, рухався зі жвавістю чоловіка у розквіті сил. Не мав він і лагідного обличчя, яке Брієнна чекала побачити в цілителя. Голова Старшого Брата була велика і кутаста, очі — меткі та пронизливі, ніс — помережаний червоними судинами. Голена маківка голови поросла такою самою жерницею, як і важка щелепа. «Такому чолов’язі личить ламати кістки, а не зцілювати їх» — подумала Тарфійська Діва, дивлячись, як Старший Брат перетинає помешкання, щоб обійняти септона Мерібальда і попестити Пса. — Світлим є кожен день, коли наші друзі Мерібальд і Пес шанують нас відвідинами, — оголосив він, перш ніж обернутися до решти гостей. — Але й нові обличчя ми завжди раді вітати. Адже ми так мало їх бачимо. Перш ніж усістися на лаві, Мерібальд за звичаєм познайомив гостей з господарем. На відміну від брата Нарберта, Старшого Брата стать Брієнни не збентежила, та посмішка його згасла, коли він почув, навіщо вони з паном Гайлом з’явилися. — Зрозуміло, — мовив він, відвернувся і заклопотався. — Ви, напевне, маєте спрагу. Прошу скуштувати нашого солодкого сидру — промочити горло від дорожньої пилюки. Налив Старший Брат кожному сам. Кухлі теж було різьблено з плавникового дерева; жоден не був схожий на інший. Коли Брієнна похвалила копітку роботу, він відповів: — Панна надто добра до плодів наших рук. Ми лише різьбимо і лощимо. Нашу домівку благословлено. Де річка стрічає затоку, течії та припливи змагаються одне з одним, і до нас на береги виносить безліч предивних речей. Плавникове дерево — найзвичніша з них. Також ми знаходимо срібні келихи і залізні казани, сувої вовни та шовку, іржаві шоломи та блискучі мечі… ба навіть рубіни. В очах пана Гайла спалахнула цікавість. — Раегарові рубіни? Ті самі? — Може, й вони. Хто зараз скаже? Битва сталася за багато верст звідси, але річка невтомна і невпинна. Ми знайшли шість. Чекаємо на сьомий. — Краще вже рубіни, ніж мертві тіла. — Септон Мерібальд відтирав ноги; грязюка сходила пластівцями й розсипалася між пальців. — Не всі річкові дарунки однаково приємні. Добрі брати збирають по берегах також і трупи. Потонулих корів, оленів, що захлинулися у повенях, свиней, розбухлих чи не більшими за коней… і людей теж. — Забагато нині трупів, — зітхнув Старший Брат. — Наш копач могил не знає спокою. Річкові, західняки, північани — сюди вимиває усіх. Чесних і простих, лицарів і наймитів… а ми ховаємо усіх обіч одне одного, хто б не був їхніми панами — Старки чи Ланістери, Чорноліси чи Бракени, Фреї чи Даррі. Такої служби вимагає від нас річка навзамін своїх дарунків, і ми служимо, як уміємо. Інколи знаходиться жінка… або ще гірше — мала дитина. Ті дарунки — найжорстокіші з усіх. Він обернувся до септона Мерібальда. — Маю надію, ви знайдете час відпустити нам гріхи. Відколи наскочники вбили старого септона Бенета, не було кому вислухати наші сповіді. — Мабуть, знайду для вас трохи часу, — відповів Мерібальд. — Лишень сподіваюся, ви нагрішили цікавіше, ніж до минулої моєї з’яви. — Знизу підбрехнув Пес. — Чуєте? Навіть йому тоді було нудно. Подрік Пейн виглядав здивованим. — Я думав, тут нікому не можна розмовляти. Ну, не нікому. Братії. Іншим братам, крім вас. — Нам дозволено порушувати мовчання при сповіді, — посміхнувся Старший Брат. — Важко розповідати про гріхи, мекаючи й теліпаючи головою. — То септ у Солепанві спалили? — запитав Гайл Добич. Усмішка Старшого Брата зникла. — У Солепанві спалили геть усе, крім замку. Бо лише його муровано з каміння. Та містечку з тієї купи каменів стільки ж зиску, як зі старої гнилої шкури. Мені випало лікувати людей, що вижили. Рибалки перевезли їх через затоку, коли пожежі згасли, і вони нарешті завважили за безпечне висадитися на берег. Одну бідолашну жінку зґвалтували з півтора десятки разів, а груди їй… ви, панно, носите чоловічу кольчугу, і я не рятуватиму ваші вуха від жахіть… груди їй було подерто, пожовано і поїдено, мов зубами хижого звіра. Я зробив для неї, що зміг, хоча і не досить. Коли вона лежала при смерті, то проклинала найгірше не тих, хто її ґвалтував, і не те чудовисько, яке жерло її живу плоть — а пана Кінсея Човнара, котрий замкнув браму, щойно розбійники ввійшли до міста, і відсидівся за кам’яними мурами, поки його піддані гинули у муках. — Пан Кінсей вже старий, — примирливо мовив септон Мерібальд. — Його сини та зяті далеко звідси або й на тому світі, онуки ще малі, до того ж є дві доньки. Що він міг зробити сам проти зграї горлорізів? «Міг спробувати захистити людей, — подумала Брієнна. — Міг загинути з честю. Старий чи молодий, а правдивий лицар пам’ятає обітниці. Обітниці захищати слабших хоча б і за ціну власного життя.» — Кажете мудро і доречно, — звернувся Старший Брат до септона Мерібальда. — Коли переїдете до Солепанви, пан Кінсей напевне попросить вас пробачити йому гріхи. Я радий, що ви тут і зможете дарувати йому прощення. Бо я не зміг. Він відставив кухоль з плавникового дерева і підвівся. — Скоро дзвонитимуть до вечері. Чи не підете, друзі, до септу зі мною — помолитися про душі добрих людей Солепанви? А потім сядемо зломити хліба та поділити трунок і частунок. — Радо підемо, — відповів Мерібальд. Пес гавкнув. Вечеря у септрії видалася Брієнні чи не найчудернацькішою з тих, що вона їла, проте зовсім не відразливою. Страви були прості, але смачні й поживні. Подали паляниці хрусткого хліба, ще теплі з печі, грудки свіжозбитого масла, мед з власних вуликів септрію, а головне — густу юшку з крабів, скойок та трьох різновидів риби. Септон Мерібальд і пан Гайл перехилили по чарі меду, звареного братами, і проголосили його неперевершеним; Брієнна з Подріком вдовольнилися солодким сидром. Не була вечеря також ані мовчазною, ані похмурою. Перед тим, як подали страви, Мерібальд прочитав молитву; поки братія їла за чотирма довгими столами на кобильницях, один з тутешніх мешканців грав на високій арфі, наповнюючи трапезну тихим солодким наспівом. Коли ж Старший Брат відпустив музику попоїсти, брат Нарберт з іншим паламарем по черзі прочитали з «Семикутної зірки». Врешті-решт читання скінчилося, страви прибрали послушники, чий обов’язок полягав у служінні старшим. Більшість із них були Подрікового віку або молодші, та стрічалися і дорослі чоловіки. Був там і здоровань-гробокопач, стрінутий ними на пагорбі — він ходив незграбною ходою каліки, припадаючи на одну ногу. Коли трапезна спорожніла, Старший Брат попрохав Нарберта провести Подріка та пана Гайла до солом’яників у братській спочивальні. — Сподіваюся, ви не заперечуєте поділити спільну келію? Вона невеличка, та ви знайдете там усі вигоди. — Я хочу лишитися з моїм паном, — буркнув Подрік. — Тобто пані. — Ваші стосунки з панною Брієнною в інших місцях — то між вами і Седмицею, — мовив брат Нарберт, — але на Упокої жінки з чоловіками не сплять під одним дахом, якщо не поєднані шлюбом. — Ми маємо кілька скромних гостьових хатин для жінок, які нас відвідують — шляхетних паній або селянських дівчат, — мовив Старший Брат. — Вони нечасто бачать ужиток, але ми там прибираємо від бруду та вологи. Чи не дозволите, панно Брієнно, показати вам дорогу? — Так, дякую. Подріку, йди з паном Гайлом. Ми — гості святих братів. Під їхнім дахом — їхній закон. Хатини для жінок розташувалися на східному боці острова, понад обширом мокрої грязюки та віддаленими водами Крабової затоки. Тут було холодніше, ніж з боку суходолу, і якось дикіше. Пагорб був вельми крутий, стежка блукала туди-сюди серед бур’янів та шипшини, вивітрених скель, покручених колючих дерев, що відчайдушно чіплялися за кам’янисті схили. Старший Брат приніс ліхтаря освітити шлях. На одному повороті він спинився і мовив: — Ясної ночі звідси можна бачити вогні Солепанви. Просто через затоку, отам. Він вказав пальцем. — Там нічого нема, — відповіла Брієнна. — Там лишився тільки замок. Утекли навіть рибалки — ті щасливці, що були на воді, коли прийшли наскочники. Вони дивилися, як палають їхні домівки, слухали вереск і плач над затокою, не зважуючись у переляці висадитися на берег. Коли нарешті вони зійшли з човнів, то лише на те, щоб поховати рідних і друзів. Що їм лишилося у Солепанві, крім кісток і гірких спогадів? Вони перебралися до Дівоставу та інших міст. Він майнув ліхтарем, і шлях продовжився. — Солепанва ніколи не була важливим портом, але час від часу кораблі заходили й сюди. Саме цього прагнули розбійники — знайти галеру або коч і попливти через вузьке море. Коли ж не знайшли нічого, то розлютилися і звернули свій гнів та розпач на міщан. Даруйте мені цікавість, панно… але що ви сподіваєтеся там знайти? — Дівчину, — відповіла Брієнна. — Шляхетно уроджену, тринадцяти років, вродливу обличчям, з брунатно-рудим волоссям. — Сансу Старк. — Ім’я було вимовлене зовсім тихо. — Вважаєте, бідна дитина знаходиться в руках Хорта? — Дорнієць сказав, що вона тікала до Водоплину. Тімеон — сердюк із «Хвацьких Компанійців», горлоріз, ґвалтівник і брехун… але про неї, гадаю, він мені не брехав. Розповів, що Хорт її викрав і повіз геть. — Зрозуміло. Стежка повернула, попереду показалися хатини. Старший Брат назвав їх скромними; такими вони й були — вуликами з каменю, низькими і круглими, без жодного вікна. — Сюди, — мовив він, показуючи на найближчу хатку — єдину, де з дірки в даху здіймався димок. Брієнна мусила пригнути голову, щоб не побити її на одвірку. Всередині знайшлася земляна підлога, солом’яник для спання, хутра та ковдри для тепла, балійка води, глек сидру, трохи хліба й сиру, невеличке вогнище та два низькі стільці. Старший Брат сів на один і поставив поруч ліхтар. — Можна мені посидіти трохи? Нам, гадаю, варто побалакати. — Якщо ваша ласка. Брієнна розстебнула паса з мечем і повісила на другий стілець, тоді сіла на солом’яник, схрестивши ноги. — Ваш дорнієць не збрехав, — почав Старший Брат, — але на жаль, ви його неправильно зрозуміли. Ви, шляхетна панно, ганяєтеся не за тією вовчицею. Едард Старк мав двох доньок. Сандор Клеган тікав з другою — молодшою. — З Ар’єю Старк? — роззявила Брієнна рота від подиву. — Ви знаєте напевне? Сестра панни Санси жива? — Тоді була жива, — мовив Старший Брат. — А тепер… не знаю. Може, лежить убита серед дітей у Солепанві. Слова прохромили їй живіт, наче гострий ніж. «Ні, — подумала Брієнна. — Ні, так буде занадто жорстоко.» — «Може, лежить» — кажете ви. Тобто ви не певні, що…? — Я певен, що дитина була з Сандором Клеганом у корчмі на перехресті — тій самій, що тримала стара Маша Гедль, поки її не повісили леви. Я певен, що вони рухалися до Солепанви. А далі… вже нічого не певен. Я не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи жива. Проте одну річ знаю напевне. Чоловік, на якого ви полюєте, мертвий. Це був новий удар долі. — Як він помер? — Так само, як жив — від меча. — Ви знаєте напевне? — Я сам поховав його. Можу розказати, де його могила, коли бажаєте. Я засипав його камінням, щоб падложери не розкопали плоть, і поклав на вершину кургану шолом, щоб позначити місце його останнього упокоєння. То була моя прикра й лиха помилка. Вочевидь, якийсь подорожній знайшов мою позначку і забрав її собі. Ґвалтівник і вбивця у Солепанві був не Сандор Клеган — хоча такий самий лихий і небезпечний. Річковий край повниться стерв’ятниками. Вовками я їх не назву, бо вовки поводяться шляхетніше… і собаки, гадаю, теж. — Я трохи знаю про цього чоловіка, Сандора Клегана. Він був панцирним слугою принца Джофрі чимало років, і навіть тут ми чули оповідки про його діяння, злі та добрі. Якщо навіть половина з них правдива, то була запекла, змучена душа — грішник, що насміхався з богів та людей. Він служив, але службою не пишався. Перемагав у битвах, та не радів з перемог. Пив, лише щоб потопити біль у морі вина. Нікого не любив і не мав любові інших. Рухала ним лише ненависть. Скоївши безліч гріхів, він не шукав прощення. Інші люди мріють про кохання, про багатство чи славу земну, а ця людина, Сандор Клеган, мріяла лише про те, щоб убити власного брата — вчинити гріх такий страшний, що мене аж трусить від згадки про нього. Та все ж саме ця мрія живила його, підтримувала вогонь його душі. Люта і нещасна істота, що заблукала у пітьмі духовного невігластва, жила надією колись побачити кров брата на своєму клинку… і навіть цю надію вкрав у нього великий князь Оберин Дорнійський, коли штрикнув пана Грегора отруйним списом. — Ви так кажете, наче вам його шкода, — мовила Брієнна. — Справді шкода. Ви б теж пожаліли, якби бачили його наприкінці життя. Я набрів на нього на Тризубі, почувши крики й стогони болю. Він благав мене про дарунок милосердя, але я склав обітницю більше нікого не вбивати. Натомість я змочив йому лоба, що аж палав, водою з річки, дав попити вина, наклав припарку на рану, та мої зусилля були запізні й замалі. Хорт помер там, у мене на руках. Мабуть, ви бачили великого чорного огиря у нашій стайні. То був його бойовий кінь, Морок. Блюзнірське ім’я. Ми звемо його Плавником, бо знайшовся він коло річки, наче викинутий водою корч. На жаль, вони зі своїм колишнім господарем надто схожі норовом. «Кінь!» Вона бачила огиря, чула удари його копит, але нічого тоді не зрозуміла. Лицарських огирів навчали хвицятися і кусатися. У битві вони самі були зброєю — як воїни, що сиділи на них верхи. «Як Хорт.» — Отже, це правда, — похмуро буркнула вона. — Сандор Клеган мертвий. — Він нарешті знайшов спокій. — Старший Брат на хвилину замовк. — Ви ще молоді, дитино. Я ж нарахував сорок і чотири роки життя… і гадаю, що принаймні вдвічі старший за вас. Ви не здивуєтеся, що я колись був лицарем? — Ні, не здивуюся. Ви й зараз більше схожі на лицаря, ніж на святого брата. — Про це ясно проказували широкі рамена, дужі руки, груба кутаста щелепа. — Чому ви кинули лицарське життя? — Бо я не обирав його для себе. Батько мій був лицарем, і його батько перед ним. Так само і мої брати — всі до одного. Мене навчали битися, відколи завважили досить дорослим, щоб дати до рук дерев’яного меча. Я побачив свою частку війн та битв, і не зганьбив себе у них. Мав я і вдосталь жінок — і з ними зганьбився, бо деяких брав силоміць. Була дівчина, з якою я хотів одружитися — молодша донька дрібного господаря. Та я був третім сином свого батька, не мав для неї ані землі, ані статку… лише меча, щита і коня. Загалом я був жалюгідною людиною. Коли не бився, то пив. Уся моя доля писана була червоним — як не кров’ю, то вином. — Коли ж вона перемінилася? — запитала Брієнна. — Коли я загинув у битві на Тризубі. Я бився за принца Раегара, хоча він і не чув мого імені. Сказати, чому саме за нього, не можу — хіба що тому, що пан, якому я служив, присягав князеві, а той ще вищому князеві, а той чомусь вирішив стати за дракона замість оленя. Якби той князь вирішив інакше, я б стояв на іншому березі річки. Битва була дуже кривава. То лише співці брешуть, а дехто й вірить, ніби посеред річки зійшлися сам на сам Раегар із Робертом — вирішити двобоєм долю свого кохання до однієї жінки. Майте певність: інші люди теж там билися, і я бився серед них. Мені влучили стрілою в стегно, ще однією — в ступню, коня піді мною вбили, та я боровся далі. Досі пам’ятаю, як відчайдушно я намагався знайти нового коня, бо грошей купити не мав, а без коня вже не був би лицарем. Я тільки про те й думав тоді, правду сказати. Навіть не бачив удару, який мене звалив; почув лише копита за спиною, подумав «ой, це ж кінь!», але не встиг обернутися, як щось загилило мені по голові й викинуло в річку, де я мав би потонути. — Але не потонув, а прокинувся тут, на острові Упокій. Старший Брат сказав, що мене винесло на берег припливом — голого, як мати народила. Мабуть, хтось знайшов мене на мілині, зняв обладунок, чоботи й штани, а тоді зіпхнув у глибшу воду. Решту зробила річка. Ми всі народжуємося голими, і я завважив за доречне увійти таким у своє друге життя. Наступні десять років я перебував у мовчанні. — Розумію. Брієнна не знала, навіщо він їй стільки розповів, і що сказати у відповідь. — Справді? — Він нахилився уперед, склавши великі долоні на колінах. — Якщо так, то кидайте ваші пошуки. Хорт мертвий, та й не мав він вашої Санси Старк. Що ж до тварюки, яка вдягла його шолом — її знайдуть і скарають. Війна добігає кінця, а в часи миру цим харцизякам не вижити. Рандил Тарлі полює на них з Дівоставу, Вальдер Фрей — з Близнюків, а ще є новий молодий князь у Даррі — чесний та побожний юнак, що напевне дасть ради своєму господарству. Їдьте додому, дитино. Ви маєте рідну домівку, чим не може похвалитися чимало людей у ці темні часи. Ви маєте шляхетного батька, який напевне вас любить. Уявіть собі його горе, якщо ви не повернетеся. Можливо, йому привезуть вашого меча і щита після вашої загибелі. Можливо, він навіть повісить їх у себе в палатах і дивитиметься, пишаючись… але якщо його запитати, він відповість, що радше б мав живу доньку, ніж її потрощеного щита. — Доньку. — Очі Брієнни налилися слізьми. — Так, пан батько на це заслуговують. На доньку, яка б їм співала, прикрашала собою палати, дарувала онуків. Батько заслуговують і на сина — могутнього, відважного, щоб укрив славою ім’я родини. Але Галадон потонув, коли мені було чотири, а йому вісім. Алісанна та Аріана померли ще в колисці. Я — єдина дитина, яку батькові лишили боги. Почвара, негідна бути ані сином, ані донькою. І раптом усе линуло з Брієнни, мов чорна кров з рани: зради і заручення, Рудий Ронет і його троянда, танок з князем Ренлі, заклад про її цноту, пролиті нею гіркі сльози у ніч весілля її короля з Маргерією Тирел, бугурт у Лихомості, веселкове корзно, яким вона так пишалася, тінь у королівському шатрі, смерть Ренлі у неї на руках, Водоплин і пані Кетлін, подорож униз Тризубом, двобій з Хайме у лісі, Кровоблазні, крик Хайме про сафіри, Хайме у купелі в Гаренголі з гарячою парою над тілом, смак відкушеного вуха Варго Хапа, ведмежа яма, стрибок Хайме на пісок, довгий шлях верхи до Король-Берега, Санса Старк, обітниця перед Хайме, обітниця перед пані Кетлін, Вірноприсяжець, Сутіндол, Дівостав, Спритний Дик, Гостроклішня, Шептуни, вбиті нею люди… — Я мушу її знайти, — скінчила вона розповідь. — Є інші мисливці, які хочуть схопити її та продати королеві. Тому я мушу знайти її першою. Я пообіцяла Хайме. А він назвав мого меча «Вірноприсяжцем». І тепер я мушу спробувати її врятувати… хоч би й за ціну власного життя. Смердюк Спершу він почув дівчаток — ті завзято гавкали, повертаючись додому. Відлуння стукоту копит від каменів замку змусило його скочити на ноги, брязнувши ланцюгами. Той, що між кісточок, не мав навіть стопи завдовжки — і змушував його пересуватися дрібними крочками, човгаючи підлогою. То була тяжка справа, та він силувався, аж підстрибував, щоб якнайшвидше вибратися зі свого солом’яника надвір. Адже повертався Рамзай Болтон, якому знадобиться покірна Смердюкова служба. Надворі, під холодним осіннім небом, крізь браму вливався потік мисливців. Попереду показався Бен Кістяк; навколо нього стрибали і гавкали дівчатка. Далі їхали Гицель, Кислий Алин і Дамон Потанцюй-Мені з довгим, добре змащеним батогом, ще далі — Вальдери на баских сірих коненятах, подарованих пані Турстан. Сам вельможний князь сидів верхи на Крівці — червоному огирі, що норовом не поступався хазяїнові. Рамзай гучно реготав — Смердюк знав, що так буває або на велике добро, або на страшне лихо. Але пси допалися до нього раніше, бо почули запах — і не дали вгадати, добре йому буде чи погано. Собакам подобався Смердюк: він майже щоночі з ними спав, а іноді Бен Кістяк дозволяв йому з ними повечеряти. Зграя з гавкотом ринула плитами дворища; пси оточили його, застрибали облизнути брудне обличчя, злегка куснули за ноги на знак вітання. Гелісента вхопила його лівицю зубами і так люто зателіпала, що Смердюк аж злякався втратити ще два пальці. Руда Джейна врізалася йому в груди і збила з ніг додолу; вона була струнка, міцна, вся з твердих м’язів, а Смердюк — розчавлений хробак, сама сіра шкура та крихкі кістки, зморений голодом сивий каліка. Коли нарешті Смердюк спромігся зіпхнути Руду Джейну з грудей і важко зіп’ястися на коліна, вершники вже злізали з коней. На пошуки виїхало зо два з половиною десятки, і стільки ж повернулося назад — а це означало поразку, невдачу. Погано, дуже погано. Рамзай не любив смак поразки. «Він захоче зробити комусь боляче.» Останнім часом його володар мусив стримувати себе, бо Курганище повнилося людьми, в яких дім Болтон мав потребу. Рамзай розумів, що коло Турстанів, Ризвелів та рівних йому паничів має зберігати осторогу. До них він завжди посміхався, звертався чемно та лагідно. Що він робив, зачинивши за собою двері — то була геть інша справа. Вдягнений Рамзай Болтон був так, як і личило князеві на Роголісі та спадкоємцеві Жахокрому. Опанчу йому пошили з вовчих шкур; застібали її на плечі, не пускаючи до хазяїна осінній холодок, жовті зуби вовчої голови. На одному стегні він мав замашну шаблю, важку й широку, наче різницький тесак, на іншому — довгий кинджал та невеличкий білувальний ножик з кривим кінцем і лезом, гострішим за бритву. Всі три клинки мали схожі руків’я жовтої кістки. — Смердюче! — покликав пан князь із високого сідла на спині Крівця. — Як же ж від тебе тхне! Я аж через двір почув. — Знаю, ваша вельможносте, — вичавив із себе Смердюк. — І благаю пробачити. — Я тобі дарунок привіз. — Рамзай скрутився собі за спину, сягнув рукою, зняв щось із сідла і кинув. — Лови! Кайдани і брак пальців зробили Смердюка незграбнішим, ніж тоді, коли він іще не знав свого імені. Голова вдарилася йому об скалічені руки, відскочила від пеньків пальців і впала до ніг, розкидаючи навколо могильних хробаків. Кірка засохлої крові заважала упізнати обличчя. — Я наказав тобі ловити, — мовив Рамзай. — Ану підніми. Смердюк спробував підняти голову за вухо, та марно. Плоть була зелена, гнила, і вухо розлізлося просто у пальцях. Малий Вальдер зареготав, за мить сміх підхопила решта. — Гаразд, кинь її! — наказав Рамзай. — Подбай про Крівця. Я цього байстрюка добряче заїздив. — Так, мосьпане. Подбаю. Смердюк поспішив до коня, лишивши спотворену голову собакам. — Ти сьогодні смердиш, як свиняче лайно, Смердюче, — мовив Рамзай. — Як на нього, це покращення! — зауважив Дамон Потанцюй-Мені, вишкіривши зуби і згортаючи батіг кільцями. Малий Вальдер зіскочив із сідла. — Про мого теж подбай, Смердюче. І про коня мого малого братика. — Я про свого сам дбати вмію, — сухо мовив Великий Вальдер. Малий Вальдер став при князеві Рамзаї улюбленим посіпакою і щодня робився дедалі більше схожим на хазяїна. Але малого Фрея було ліплено з іншого тіста; він нечасто і неохоче зголошувався на жорстокі розваги свого брата в перших. Смердюк на зброєносців навіть не звернув уваги; він повів Крівця до стайні, сахаючись убік, коли огир намагався його хвицьнути. Мисливці тим часом крокували до трапезної — всі, крім Бена Кістяка, що лаявся на собак, намагаючись припинити бійку за гнилу відрізану голову. Великий Вальдер пішов за Смердюком до стайні, ведучи свого коника власноруч. Смердюк скоса кинув на нього погляд, виймаючи в Крівця з рота водильця. — Хто то був? — запитав він тихо, щоб не чули інші стайнярі. — Та ніхто. — Великий Вальдер стягнув сідло зі свого сірого коника. — Перестріли дорогою якогось старого. Випасав козу з чотирма козенятами. — Його вельможність убив старого за кіз? — Його вельможність убив старого, бо той назвав нашого пана «Сніговієм». Але кози були добрячі. Ми видоїли мати і засмажили діток. «Сніговієм.» Смердюк кивнув, торохтячи кайданами, поки борюкався з попругами на Крівці. «Як його не клич, а Рамзай не з тих, чий гнів легко пережити. Та й веселощі теж.» — Ви знайшли ваших родичів, пане? — Ні. Я й не думав, що знайду. Вони мертві. Князь Виман наказав їх убити. Я б сам так учинив на його місці. Смердюк нічого не сказав. Деякі речі проказувати вголос було небезпечно — навіть у стайні, поки його вельможність сидів у своїй трапезній. Одне хибне слово могло коштувати йому пальця на нозі, а чи й на руці. «Але не язика. Язика він мені не вийме ніколи. Бо любить слухати, як я благаю врятувати мене від болю. Він любить, щоб я сам його просив.» Вершники шукали шістнадцять днів, маючи з харчів лише сухарі та солонину, якщо не рахувати випадково здобутих козенят. Тому на вечір князь Рамзай наказав готувати бенкет — відсвяткувати своє повернення до Курганища. Господар замку, сивочолий однорукий князьок на ім’я Гарвуд Дужак, мав розум не перечити, хоча в його коморах, мабуть, уже вітер гуляв. Смердюк чув, як Дужакові слуги стиха бурмотіли, що Байстрюк зі своїми людьми добряче проїв їхні зимові запаси. — Кажуть, він візьме собі до ліжка дівчинку князя Едарда, — скаржився кухар Дужака, думаючи, що Смердюк не чує. — А вграє нас, ще й по самі яйця. От побачите, як зима прийде. Та коли князь Рамзай наказує бенкет, то бути бенкетові. У трапезній Дужака поставили столи на кобильницях, забили бика, і того вечора, коли сонце котилося донизу, мисливці-невдахи сіли за вечерю з печених боків, окостів і ребер, ячневого хліба, товченого гороху з морквою, запиваючи все чималими річками пива. Стежити за келихом князя Рамзая випало Малому Вальдерові; Великий наливав решті за високим столом. Смердюка припнули на ланцюг коло дверей, щоб смородом не псував бенкетникам жагу до вечері. Сам він мав вечеряти потім — тими рештками, що йому дозволить князь Рамзай. Щоправда, палатою бігали ще й собаки — саме вони розважали застільне товариство різними вихватками. Магда і Сіра Джейна вчепилися в одного з хортів князя Дужака за особливо соковиту кісточку, кинуту їм Вілом Коротуном. Смердюк був єдиний у палаті, хто не дивився на бійку трьох собак — він не зводив очей з Рамзая Болтона. Бійка не скінчилася, доки собака господаря замку не захлинувся кров’ю на смерть. Та й не бійка то була, а ганьба. Старий хорт Дужака не мав чим опиратися двом молодим, дужим та лютим сучкам Рамзаєвої зграї. Бен Кістяк, що любив собак більше за їхнього хазяїна, розповів Смердюкові, що їх названо іменами селянських дівок, яких Рамзай вистежив, зґвалтував і вбив, ще коли був байстрюком і розважався у товаристві першого Смердюка. — Ну, не всіх, а лише тих, які його добряче звеселили. А хто рюмсав, благав і не хтів бігти — тим друге життя не дарували. Смердюк не мав сумніву, що в наступному поносі на псярні Жахокрому з’явиться Кайра. — Він їх навчає ще й вовків убивати, — розповів йому якось Бен Кістяк. Смердюк нічого не відповів. Він знав, яких вовків мали вбивати дівчатка. Але не надто жадав дивитися, як вони б’ються за його відрізаний палець. Двійко челядників винесли геть труп собаки; стара служниця принесла ганчірку та цебро — прибрати скривавлений очерет. Раптом двері до палати прочинилися, дмухнув протяг, і всередині опинилося з десяток стражників у сірих кольчугах та залізних шоломцях. Блідих юнаків у шкіряних кубраках та жовто-брунатних киреях, що складали Дужакову варту при дверях, відтіснили вбік, і вони не насмілилися навіть писнути. Раптова тиша охопила трапезну. Ніхто нічого не сказав, крім князя Рамзая, котрий відкинув недоїдену кістку, витер рота рукавом, посміхнувся жирною вогкою посмішкою і промовив: — Пане батьку! Князь на Жахокромі неквапом обвів очима рештки бенкету, мертвого собаку, запони на стінах, Смердюка у кайданах. — Геть звідси, — мовив він до бенкетників голосом тихим, наче шепіт. — Усі геть. Люди князя Рамзая негайно підвелися з-за столів, покидавши кухлі та миски. Бен Кістяк загорлав на дівчаток, і вони потрусили за ним, дехто — не випускаючи кісток з зубів. Гарвуд Дужак сухо вклонився і залишив власну трапезну без єдиного слова. — Розкуй Смердюка і забери з собою! — загарчав Рамзай до Кислого Алина, але його батько змахнув блідою рукою і мовив: — Ні, хай залишиться. Власна сторожа князя Руза теж пішла, зачинивши за собою двері. Коли завмерла луна останніх кроків, Смердюк побачив, що лишився у трапезній наодинці з двома Болтонами — батьком і сином. — Ти не знайшов наших зниклих Фреїв. Руз Болтон не питав — він стверджував. — Ми проїхали аж дотуди, де розжирілий тюлень нібито з ними прощався — принаймні, з його власних слів. Але дівчатка не взяли сліду. — Ти ж питав про них у селах і городцях. — Марна справа. Селяни ніколи нічого не бачать — наче їм очі повилазили, — здвигнув плечима Рамзай. — Та чи не байдуже? Світ не загине без кількох Фреїв. Якщо нам знадобляться ще — у Близнюках їх вдосталь. Князь Руз відірвав маленький шматочок від окрайця хліба і з’їв. — Гостін і Аеніс у розпачі. — То хай самі їдуть і шукають! — Князь Виман покладає вину на себе. Як послухати його, то Раегара він устиг полюбити, наче рідного. Лють князя Рамзая почала зростати. Смердюк бачив це у його щелепі, у вигині пухких губ, у напружених жилах на шиї. — Краще б ті йолопи трималися Мандерлі, то й ціліші були б! Руз Болтон знизав плечима. — Ноші князя Вимана рухаються зі швидкістю равлика. До того ж здоров’я і обсяг пана князя не дозволяють йому подорожувати більше, ніж кілька годин на день, з частими зупинками заради трапез. Фреям кортіло швидше досягти Курганища, знову побачитися з родичами. Хіба можеш ти винуватити їх за те, що вони рушили вперед? — Якщо взагалі рушили. Невже ви вірите цьому Мандерлі? Батькові очі зблиснули. — Невже я створив таке враження? Все ж не можу не зауважити, як побивається за гостями його вельможність князь Виман. — Не так вже й побивається, якщо охоти до трапези не втратив. Ясновельможний кнур тягне з собою половину харчів Білої Гавані. — Сорок возів, точніше кажучи. Барила вин і наливок, діжки вугрів свіжого вилову, чималу отару кіз, сотню свиней, скрині крабів та скойок, велетенську тріску… Князь Виман полюбляє трапезувати. Гадаю, ти й сам помітив. — Я помітив, що він не привіз жодного заручника. — Це я теж помітив. — І що будете робити? — Важко сказати. Справа непроста. — Князь Руз знайшов порожній кухоль, витер скатертиною і налив собі з глека. — Схоже, не лише Мандерлі полюбляє лаштувати собі бенкети. — Насправді це ви мали б наказати влаштувати бенкет — привітати мене з поверненням! — поскаржився Рамзай. — І не в цій обісцяній халупі, а у Курган-Палатах! — Курган-Палати не мої, щоб я там наказами розкидався, — м’яко пояснив його батько. — Я в них лише гість. І замок, і місто належать пані Турстан, а тебе їй аж бачити несила. Рамзаєве обличчя почорніло. — А якщо я їй цицьки одріжу і згодую своїм дівчаткам, то зразу стане сила? А як зніму шкіру і накажу собі чоботи пошити? — Оце навряд. Та й чоботи вийдуть надто коштовні. За них доведеться віддати Курганище, дім Турстан і всіх Ризвелів. — Руз Болтон всівся навпроти сина за стіл. — Барбрея Турстан — молодша сестра моєї другої дружини, донька Родріка Ризвеля, сестра Рогера, Рікарда і мого тезка Руза, найближча родичка решти Ризвелів. Вона мала прихильність до мого покійного сина і підозрює твою причетність до його смерті. Пані Барбрея — така жінка, яка добре вміє плекати старі образи. Май за це належну дяку. Адже Курганище міцно стоїть за Болтонів головне тому, що вона досі винуватить Неда Старка у смерті свого чоловіка. — Міцно стоїть? — розлючено запирхав Рамзай. — Та вона мені трохи межи очі не плює! Настане день, я підпалю ту купу хмизу, яку вона зве своїм містом — хай тоді плює, щоб загасити! Руз скривився так, наче пиво, яке він сьорбав маленькими ковтками, раптом скисло і засмерділося. — Час від часу я починаю сумніватися, чи справді ти вродився од мого сімені. Серед моїх пращурів люди різні бували, та дурнів не водилося. Ні, помовч, я тебе вже наслухався. Так, наразі наше становище здається міцним. Ми маємо могутніх друзів — Ланістерів і Фреїв, нас так-сяк підтримує велика частина півночі… але як гадаєш, що трапиться, якщо раптом на світ з’явиться один із синів Неда Старка? «Сини Неда Старка мертві, — подумав Смердюк. — Робба замордували у Близнюках, а Брана та Рікона… ми вмочили голови у смолу…» Йому в голові загупало. Він не хотів думати про те, що відбувалося раніше, ніж він взнав своє ім’я. Тоді сталися речі, надто болісні, щоб їх пам’ятати. Спогади різали по живому не гірше, ніж білувальний ніж Рамзая… — Старкові вовчиська здохли всі до останнього, — мовив Рамзай, плескаючи собі в кухоль ще пива, — і вже не оживуть. Хай лишень їхні вовки пхнуть сюди свої бридкі писки — мої дівчатка хутко роздеруть їх на шматки. Що швидше вони з’являться, то швидше я вб’ю їх знову. Старший Болтон зітхнув. — Знову? Ти, здається, обмовився. Ти ніколи не вбивав синів князя Едарда — милих, добрих хлопчиків, яких ми всі так любили. То була справа рук Теона Перевертня, хіба ти забув? Гадаєш, багато наших схильних до підозр та образ друзів лишаться на нашому боці, якщо дізнаються правду? Хіба що пані Барбрея, з котрої ти хочеш зробити собі пару чобіт… ще й не найкращих. Людська шкіра не така міцна, як теляча, і носиться поганенько. За королівським привілеєм ти тепер є Болтоном. Спробуй діяти, як Болтон. Про тебе ходять чутки, Рамзаю. Їх переповідають по всіх усюдах. Люди тебе бояться. — То й добре. — Помиляєшся. Зовсім не добре. От про мене ніколи не ходить жодних чуток. Гадаєш, я б тут сидів, якби було інакше? Твої розваги — то твоя справа, я тобі за них не дорікатиму, але ти повинен бути обережнішим. Мирна земля, тихі люди. Я завжди дотримувався цього правила. Тобі варто зробити його своїм. — То ось чому ви залишили пані Турстан і свою жирну свиноньку-дружиноньку? Щоб приїхати сюди і порадити мені поводитися тихо-мирно? — Зовсім не тому. Є новини, які тобі варто почути. Князь Станіс нарешті виступив зі Стіни. Почувши звістку, Рамзай скочив на ноги і заблищав усмішкою на тлустих вогких вустах. — Він іде на Жахокром? — На жаль, ні. Арнольф не розуміє, чому. Присягається, що аж зі шкури пнувся, аби лише заманити його до пастки. — Еге ж, наставляй кишеню. Пошкреби Карстарка — і знайдеш Старка! — Молодий Вовк так пошкріб князя Рікарда, що тепер старе прислів’я вже трохи далі від правди, ніж було колись. Але годі про Карстарків. Князь Станіс відібрав Жбир-у-Пущі в залізняків і повернув домові Гловер. Ба гірше — за нього стали верховинні роди західних гір. Вуль, Норей, Лиділ та решта. Сила його зростає. — Наша сила більша. — Наразі так. — То й розіб’ємо його зараз. Дозвольте рушити на Жбир! — Після твого весілля. Рамзай гепнув кухлем по столі, рештки пива порснули на скатертину. — Мені вже остогидло чекати! Ми маємо дівчину, маємо дерево і вдосталь панства, щоб засвідчити шлюб. Дайте мені побратися з нею назавтра, засіяти їй сина у черево і рушити в похід, перш ніж дівоча кров засохне на простирадлі! «Вона палко молитиметься, щоб ти пішов, — подумав Смердюк, — а ще палкіше, щоб не повернувся.» — Ти засієш свого сина, — відповів Руз Болтон, — але не тут. Я вирішив, що твоє одруження з дівчиною станеться у Зимосічі. Це князеві Рамзаю, вочевидь, не сподобалося. — Чи не забули ви, що я віддав Зимосіч вогню та мечу? — Я не забув, а ти, схоже, забув. Розорили та спалили Зимосіч залізняки. Вони ж порізали увесь люд, який там був. А очолював їх Теон Перевертень. Рамзай кинув на Смердюка підозріливий погляд. — Гаразд, то був він, і все ж таки… одружуватися у тій руїні? — Навіть зруйнований та спалений, замок лишається рідною домівкою панни Ар’ї. Чи буває краще місце, щоб одружитися, вкласти її на постіль і тим затвердити свої права? Проте це лише половина справи. Рушати на Станіса — то дурість. Хай Станіс рушає на нас. Він надто обережний, щоб припхатися до Курганища… але на Зимосіч він змушений буде піти. Його верховинні союзники не кинуть дочку свого улюбленця Неда в пазурях такого, як ти. Станіс муситиме вирушити або втратити їхню дружбу… а оскільки він є досвідченим і обережним полководцем, то скличе в похід усіх своїх друзів та союзників. І серед них — Арнольфа Карстарка. Рамзай облизнув потріскані губи. — І тоді він наш. — З ласки божої — так. — Руз підвівся на ноги. — Отже, ти одружишся у Зимосічі. Я переповім панству, що ми рушаємо за три дні, і запрошу приєднатися. — Ви ж Оборонець Півночі! Накажіть їм. — Запрошенням я досягну того ж самого. Влада смакує краще, коли приправлена чемністю. Краще тобі цього повчитися, якщо сподіваєшся колись правити. Князь Жахокрому зиркнув на Смердюка. — А, і звірятко своє відчепи. Я забираю його з собою. — Забираєте Смердюка? Куди? Він мій. Ви не можете його забрати! Руза, здавалося, його слова звеселили. — Все, що ти маєш, дав тобі я. Краще тобі про це не забувати, байстрюче. Щодо цього… Смердюка… якщо ти не зламав його душу понад межі розумного, він ще стане нам у пригоді. Накажи подати ключі й розімкнути кайдани. Поки не змусив мене пошкодувати про день, коли я зґвалтував твою матір. Смердюк побачив, як смикнулися Рамзаєві вуста, як слина заблищала у відкритому роті. Він навіть злякався, чи не скочить той через стіл з ножем у руці. Але Рамзай лише зачервонівся, відвернув свої світлі очі від батькових, іще світліших, і пішов шукати ключі. Та коли він став на коліна розімкнути кайдани на Смердюкових зап’ястках і кісточках, то нахилився ближче і прошепотів: — Нічого йому не кажи. А кожне слово, сказане ним, запам’ятай і принеси мені. Я поверну тебе назад, хай що белькоче та сучка Турстан. То хто ти такий? — Смердюк, ласкавий пане. Ваш навіки. Смердючий Смердюк, огидний пацюк. — Таки-так. Коли мій батько поверне тебе назад, я заберу в тебе ще одного пальця. Дозволю вибрати, якого саме. Непрохані сльози покотилися щоками. — За що?! — писнув він ламким голосом. — Я ніколи не прохав мене забирати. Я зроблю все, чого ви забажаєте, я служитиму, я коритимуся, я… благаю вас, не треба, ні… Рамзай загилив йому ляпаса. — Забирайте, — мовив він до батька. — Це вже не людина. Від його смороду мене нудить. Місяць сходив над дерев’яними стінами Курганища, коли вони ступили з палати надвір. Смердюк чув, як вітер, виючи, летить хвилястими рівнинами поза межами містечка. Від Курган-Палат до непоказного дрібного замку Гарвуда Дужака за східною брамою було не більше як півтори версти. Князь Болтон запропонував йому коня. — Ти можеш їхати верхи? — Я… гадаю, так, ясний пане. — Вальтоне! Допоможи йому сісти на коня. Навіть позбавлений кайданів, Смердюк рухався, наче немічний старий. Плоть його висіла мішком на кістках; Кислий Алин та Бен Кістяк кепкували з його раптових судом. Що ж до смороду… навіть підведена йому кобила сахнулася геть, коли він спробував на неї сісти. На щастя, кобилка була лагідна і сама знала шлях до Курган-Палат. Коли вони виїхали за браму, князь Болтон поїхав поруч. Стражники віддалилися, щоб не заважати розмові. — Як накажеш тебе називати? — запитав князь, коли копита застукотіли широкими прямими вулицями Курганища. «Смердюк, я — Смердюк, і мені вже каюк.» — Смердюком, з ласки ясного пана. — М’сьпана. — Вуста Болтона розтулилися настільки, щоб показати крихітну смужку зубів. То могла бути усмішка. Але Смердюк нічого не зрозумів. — Перепрошую пана? Я кажу… — Ти кажеш «ясний пан», «ласкавий пан» або «мосьпан». А мав би казати «м’сьпан». Твоє шляхетне походження на кожному кроці зраджує твій язик. Якщо хочеш скидатися мовою на сільського хама, то розмовляй так, наче натоптав повний рот грязюки. Або наче ти такий тупий, що не знаєш, з яких слів складається величання вельможних осіб. — Слухаю волю м… м’сьпана. — Отак краще. А смердиш ти, по правді, украй огидно. — Так, м’сьпане. Благаю пробачити, м’сьпане. — За віщо? Твій сморід — справа рук мого сина, не твоя. Мені це добре відомо. Вони проминули стайню та завішену віконницями корчму з намальованим на вивісці пшеничним колосом. Смердюк почув зсередини музику. — Я знав першого Смердюка. Від нього теж тхнуло, та не тому, що він не мився. Навпаки, я не знав створіння чистішого, правду сказати. Він купався тричі на день і носив квіти у волоссі, наче дівчина. Коли ще була жива моя друга дружина, його спіймали за викраденням запашних мастей з її опочивальні. Я наказав дати йому батогів — десяток ударів. Навіть його кров смерділа не так, як треба. За рік він спробував знову — цього разу випив рідкі запашні трунки і трохи не помер. Але сморід нікуди не подівся — він-бо з ним народився. Простаки про таке кажуть: проклятий богами. Боги зробили його смердючим, щоб усі знали про його гнилу душу. Мій старий маестер наполягав, що то така хвороба, але хлопець в усьому іншому був здоровий, наче бик. Ніхто не міг коло нього стояти, і його змусили спати серед свиней… до того дня, коли Рамзаєва мати з’явилася перед моєю брамою, вимагаючи слугу для мого байстрюка, який ріс диким і непокірним. Я віддав їй Смердюка. Хотів у такий спосіб пожартувати, але вони з Рамзаєм стали нерозлучні. Відтоді мене не полишає питання… хто кого розбестив? Рамзай Смердюка чи Смердюк Рамзая? Князь подивився на нового Смердюка очима світлими і дивними, як два білих місяця. — Що він тобі шепотів, коли знімав кайдани? — Він… він казав… «Казав нічого вам не казати.» Слова застрягли йому в горлі; Смердюк заходився кашляти й задихатися. — Дихай глибше. Я сам знаю, що він тобі сказав. Звелів шпигувати за мною і берегти його таємниці. — Болтон видав тихий смішок. — Наче вони в нього є. Кислий Алин, Лютон, Гицель, решта… звідки вони взялися, як він гадає? Невже він справді вірить, що то його люди? — Його люди, — повторив Смердюк луною. Скидалося, від нього чекали якихось слів, хоча він не знав, що відповісти. — Чи розповідав тобі мій байстрюк, як я його нагуляв? Це він знав, на своє полегшення. — Так, ясний… м’сьпане. Ви зустріли його мати під час прогулянки верхи і зачарувалися її красою. — Зачарувався? — реготнув Болтон. — Отак і сказав? Та в малого, бачу, душа співця. Хоча якщо ти повірив у його пісню, то напевне, дурніший за першого Смердюка. Навіть про прогулянку верхи — не зовсім правда. Я полював на лисицю вздовж Плакун-Води, коли натрапив на млин і побачив, як молода жінка пере одяг у потоці. Старий мірошник надибав собі молоду дружину — більше як удвічі молодшу за нього. Вона була висока, струнка, на вигляд міцна і здорова. Довгі ноги, малі тверді груденята — наче дві спілі сливки. Як на простачку, нічогенька на вроду. Щойно я її побачив, як зажадав тілесно. Це ж, власне, моя законна здобич, моє мито. Маестри розкажуть тобі, що король Джаяхаерис скасував панське право першої ночі, щоб задовольнити свою прискіпливу дружину. Та де правлять старі боги, там бережуть старі звичаї. Умбери теж тримаються першої ночі, хай і все заперечують. Деякі з верховинних родів — так само. А на Скагосі… та власне, лише серце-дерева бачать ледве половину того, що коїться на Скагосі. — Шлюб мірошника було укладено без мого дозволу. Мені не сказали ані слова. Чолов’яга мене обдурив. Тому я наказав його повісити і здобув своє право під деревом, на якому він гойдався. Правду кажучи, дівка ледве була варта витраченої мотузки. Лисиця теж утекла, а дорогою назад до Жахокрому ще й мій улюблений мисливський кінь закульгав. Тож загалом день вийшов жалюгідний. — За рік по тому та сама дівка мала зухвалість припхатися до Жахокрому з верескливою червонопикою істотою на руках. Твердила, що вона моєї крові. Я мав би відшмагати мати батогами, а дитину вкинути до колодязя… але малеча справді мала мої очі. Дівка розповіла, що коли брат покійного чоловіка побачив ті очі, то побив її до крові й вигнав з млина. Це мене роздратувало. Я віддав млина їй, а братові наказав вирізати язика, щоб не побіг до Зимосічі співати бентежних пісень князеві Рікарду. Щороку я надсилав їй кілька поросят і курей, торбину мідних зірок і нагадування, щоб ніколи не казала малому, чий він син. Мирна земля, тихі люди — таке в мене завжди було правило. — Чудове правило, м’сьпане. — Проте жінка переступила мою волю. Ти ж бачиш, який він став, Рамзай. Це вона його таким зробила. Вона і Смердюк. Вічно шепотіла йому на вухо про його спадкові права. Бо він мав би сидіти на млині, молоти збіжжя і бути щасливим з долі мірошника. Невже йому справді примарилося, ніби він зможе правити північчю? — Він б’ється за вас! — стрілив Смердюк. — Він такий дужий! — Бики дужі. Ведмеді. Вепри. Бачив я його в битві… Але то не цілком його вина. Вчителем його був Смердюк, той перший Смердюк, якого ніколи не вчили науки бою як слід. Так, Рамзай лютий, не заперечую, але мечем він вимахує, наче різник коло свині. — Зате нікого не боїться, мосьпане. — А мав би боятися. Саме страх дозволяє людині вижити у нашому світі зради та омани. Навіть тут, у Курганищі, гайвороння кружляє над нами, жадаючи влаштувати собі учту з нашої плоті. На Кервинів і Толгартів покластися не можна, мій жирний приятель князь Виман плете змови, а Хвойдоріз… ті Умбери лише здаються простаками, а насправді не позбавлені тваринного лукавства. Рамзаєві слід їх боятися так само, як боюсь я. Коли побачиш його, то скажи. — Сказати… сказати йому боятися? — Смердюкові стало зле від самої лише думки. — Мосьпане, я… якщо я скажу, він… — Та знаю, — зітхнув князь Болтон. — Така вона, зіпсована кров. Йому б трохи п’явок. П’явки смокчуть погану кров, а з нею висмоктують лють і біль. Ніхто не може ясно міркувати, маючи повну душу гніву. Проте Рамзай… його отруйна кров, напевне, занапастить і п’явок. — Але ж він ваш єдиний син. — Наразі так. Колись я мав іще одного — Домеріка. Тихий був хлопчина, проте дуже здібний. Чотири роки служив джурою при пані Турстан, три — зброєносцем у Долині князеві Черленцю. Грав на високій арфі, читав книжки з історії, верхи носився швидше за вітер. За кіньми аж шаленів — пані Турстан тобі розкаже. Його не могла перегнати навіть дочка князя Рікарда, а та сама була наполовину конякою. Черленець казав, що й на кінному бойовищі від нього чекали чимало. Адже видатний герцівник спершу має навчитися сидіти верхи. — Так, мосьпане. Домерік. Я… я чув його ім’я… — Рамзай його вбив. Маестер Утор сказав, що то була кишкова хвороба, та я кажу — отрута. У Долині Домерік дуже заприязнився до Черленцевих синів. Хотів і собі мати брата, тому поїхав угору Плакун-Водою на пошуки мого байстрюка. Я йому заборонив, але Домерік був уже дорослим і гадав, що знає краще за батька. Тепер його кістки лежать під Жахокромом разом із кістками братів, що померли в колисці. А мені лишився Рамзай. Скажіть-но мені, любий пане… якщо вбивцю родичів проклято навіки, що має робити батько, коли один його син убиває іншого? Запитання налякало Смердюка. Одного разу він уже чув, що Байстрюк убив свого законно уродженого брата. Проте вірити не насмілювався. «Може, то помилка. Брати ж іноді помирають, але їх не завжди вбивають. Ось мої мертві, а я їх не вбивав.» — Пан князь мають нову дружину. Пані подарують їм нових синів. — Яка то буде радість для мого байстрюка! Пані Вальда походить з Фреїв і, здається, успадкувала їхню плодючість. Я до неї на диво прихилився. Дві попередні в ліжку не сміли й писнути, а ця верещить і стрибає, як навіжена. Мені це до смаку, мушу зізнатися. Якщо вона лупитиме синів так само, як закидає в себе тістечка, то в Жахокромі скоро ніде яблукові буде впасти, щоб не влучити у Болтона. Звісно, Рамзай їх усіх уб’є. Та воно й на краще. Я вже не проживу стільки, щоб виростити нових синів чоловіками, а малолітні князі — то прокляття кожного вельможного дому. Шкода лишень Вальду — вона за ними побиватиметься. Горлянка у Смердюка геть всохла. Він чув, як вітер стукотить голими гілками в’язів уздовж вулиці. — Ясний пане, я… — М’сьпане! Не забувай. — Даруйте, м’сьпане… чи можна запитати? Навіщо я вам? Я ж ні до чого не вдатний, нікому не потрібен, я вже й не людина, не чоловік, мене зламано і знищено… ще й сморід… — Купіль та переміна одягу тебе прикрасять. І сморід приберуть. — Купіль?! — Смердюк відчув, як у кишках стискається кулак. — Я… я не смію, м’сьпане. Я маю… рани, я… цей одяг дав мені князь Рамзай, і сказав… сказав, щоб я його не знімав, лише з його наказу… — Це не одяг, а ганчір’я, — на диво терпляче відповів князь Болтон. — Гидке ганчір’я. Подерте, брудне, смердюче від крові та сечі. Ще й надто тонке. Тобі, мабуть, дуже зимно в ньому. А ми вдягнемо тебе у ягнячу вовну, теплу і м’яку. Кожуха з хутра дамо. Хочеш? — Ні! Він не міг дозволити забрати в нього одяг, подарований князем Рамзаєм. Не міг дозволити, щоб його побачили. — То може, віддаси перевагу шовкам і оксамитам? Пригадую, колись ти вбирався саме в них. — Ні! — заверещав він жалібніше й пронизливіше. — Я хочу цей одяг! Одяг Смердюка. Пожалійте Смердюка, не знімайте сіряка! Серце його калатало, наче дзвін, голос перетворився на жалюгідне скрекотіння. — Не хочу купелі! Благаю, м’сьпане, не знімайте з мене одяг! — То хоч випрати його дозволиш? — Ні! Ні, м’сьпане, благаю вас. Благаю! Він притиснув сорочку до грудей і зігнувся у сідлі навпіл, переляканий, чи не накаже Руз Болтон своїй варті зірвати з нього лахи просто посеред вулиці. — Воля твоя. — Світлі Болтонові очі здавалися у місячному світлі порожніми, наче за ними не було нічого й нікого. — Пам’ятай, що я не бажаю тобі зла. Бо чимало тобі заборгував. — Заборгували?! — Якась частинка його душі заволала з жаху. «Це пастка, він грається з тобою! Адже син — то лише тінь батька!» Князь Рамзай чудово вмів гратися з його сподіваннями. — Що… що ви могли мені заборгувати, м’сьпане? — Північ. Тієї ночі, коли ти захопив Зимосіч, Старкам настав кінець. Від того дня вони були приречені. — Болтон майнув блідою рукою навколо себе. — А оце — просто чвара за жалюгідні рештки. Їхня коротка подорож скінчилася у дерев’яних стінах Курган-Палат. З кутастих веж майоріли на вітрі прапори: оббілований чоловік Жахокрому, бойова сокира Кервинів, сосни Толгартів, водяник Мандерлі, схрещені ключі старого Кляска, велетень Умберів, кам’яна долоня Кремінців, лось Роголісів. Від Дужаків виднілися брунатно-золоті кутники, від Лупаків — подвійна біла стрічка навколо сірого поля. Чотири кінські голови — сіра, чорна, золота й брунатна — показували присутність чотирьох Ризвелів з Бурчаків. Сумний жарт полягав у тому, що Ризвелі не могли домовитися навіть про спільний колір для своїх корогв. Над усіма віяв за вітром олень із левом хлопчака, що сидів на Залізному Престолі за тисячі верст звідти. Смердюк знічев’я послухав і подивився, як обертаються крила на старому млині, поки вони в’їжджали крізь брамну башту до порослого травичкою дворища, де стайнярі негайно кинулися по їхніх коней. — Сюди, якщо ваша ласка. Князь Болтон повів його до головної вежі, над якою майоріли прапори покійного князя Турстана і його вдовиці. Знак князя зображував шпичасту корону над схрещеними сокирами; її був такий самий, але розділений у чвертях із золотою кінською головою Родріка Ризвеля. Видираючись широкими дерев’яними сходами до палат, Смердюк відчув, як під ним тремтять ноги. Він мусив зупинитися, щоб перепочити, і витріщився на трав’янисті схили Великого Кургану. Дехто казав, що це могила Першокороля, котрий привів першолюдей до Вестеросу. Інші заперечували, що з огляду на величину кургану то мав бути якийсь король велетнів. Казали і те, що ніякої могили там не було, лише простий пагорб. Коли так, то був дуже самотній пагорб, бо більша частина володінь Курганища складалася з пласких вивітрених рівнин. У палаті коло комина стояла жінка, зігріваючи руки над жаринами майже згаслого вогню. Вона була вбрана в чорне від голови до п’ят, не носила ані золота, ані каменів, але роду була високого — навіть із першого погляду в цьому б не помилився ніхто. У кутиках її вуст зібралися зморшки, ще більше їх купчилося навколо очей, але поставою жінка була пряма й висока, на обличчя — показна і гордовита. Волосся її було брунатне, наполовину вже посивіле; пані носила його зібраним на потилиці у вдовиний вузол. — Хто це такий? — спитала вона. — Де хлопець? Невже ваш байстрюк відмовився його віддати? Оцей старий — він що, його… о боги ласкаві, чим тут смердить? Ця істота обгидила собі штани, абощо? — Ні, лишень побувала в руках Рамзая. Пані Барбреє, дозвольте познайомити вас із законним князем на Залізних островах, Теоном з дому Грейджой. «Ні, — подумав він, — не кажіть це ім’я, Рамзай почує, він знатиме, знатиме, і зробить мені боляче!» Пані закопилила губи. — Я чекала трохи іншого. — Що маємо, те маємо. — Що з ним робив ваш байстрюк? — Гадаю, зрізав трохи шкіри. Відтяв кілька невеличких частин тіла. Нічого важливого. — Він при своєму розумі? — Можливо. Хіба це важить? Смердюкові було вже несила слухати. — Благаю, м’сьпане, м’сьпані… тут якась помилка. Він упав на коліна і затремтів, як листок під зимовим буревієм. Сльози полилися спотвореними щоками. — Я не він. Я не перевертень. Той загинув у Зимосічі. А мене звати Смердюком. — Треба пам’ятати своє справжнє ім’я. — Звіть мене Смердюком — жалюгідним хробаком. Тиріон «Селаесорі Кворан» подолав уже сім днів шляху від Волантису, коли Копка нарешті виповзла з-під чардака — наче якась боязка лісова істота з довгої зимової сплячки. Саме вечоріло, і червоний жрець запалював ніч-ватру в чималій залізній жарівниці посеред корабля. Жеглярі збиралися навколо на молитву. Голос Мокорро мав басовитий, наче в тулумбаса; доносився він з потаємних глибин дебелого тіла. — Дякуємо Тобі за сонце, що зігріває нас, — молився жрець. — Дякуємо за зірки, що наглядають за нами посеред холодного чорного моря. Справжній велетень, він був вищий за пана Джорага і чи не вдвічі ширший за нього; з одягу жрець носив яскраво-червоні шати, гаптовані на рукавах, подолі та комірі жовтогарячими язиками шовкового полум’я. Шкіру він мав чорну, наче смола, волосся — біле, мов сніг; на щоках та лобі наколоті були жовто-червоні язики вогню. У руці жрець тримав залізну патерицю заввишки у свій зріст, увінчану драконовою головою; коли він гатив її кінцем по дошках чардаку, дракон плювався зеленим тріскотливим полум’ям. П’ятеро рабів-воїнів Вогняної Руки, що складали охорону жерця, очолювали переспів вірян, який лунав у відповідь жерцеві. Вони молилися мовою Старого Волантису, але Тиріон достатньо чував молитов, щоб утямити загальний зміст. «Запали в нас вогонь і оборони од пітьми, бе-бе-бе, освіти нам шлях і зігрій, наче в печі пиріг, ніч темна і повна жахіть, порятуй нас від страшного чогось там, і знову бе-бе-бе.» Проте вголос нічого не казав. Тиріон Ланістер пречудово обходився без жодного бога, та на цьому кораблі розумно було виказувати червоному Ра-Гльорові хоч трохи поваги. Джораг Мормонт зняв Тиріонові кайдани, щойно вони рушили морем у далеку путь, і карлик не хотів, щоб лицар роздумався. «Селаесорі Кворан» являв із себе незграбну перевальчасту балію на тридцять тисяч пудів, з глибоким черевом, високими чардаками спереду та ззаду, і єдиною щоглою посередині. На носі її стояла чудернацька подоба — поїдена шашіллю дерев’яна поважна особа з запхнутим під одну пахву сувоєм — хтозна, мудрець чи державець, — якій на вид наче кишки заколодило. Бридкішого корабля Тиріон ще не бачив. Та й жеглярі на ньому були не кращі. Капітан — чорноротий, непривітний черевань з близько посіяними жадібними очицями — погано грав у цивасу, а ще гірше вмів програвати. Під його орудою служило чотири помічники-відпущенці та п’ятдесят рабів, прикріплених до корабля; кожен мав на щоці вельми приблизне зображення носової подоби коча. Жеглярі взяли собі за звичку кликати Тиріона «Карлик Безніс», хай скільки він товкмачив, що його звати Хугором Схилом. Троє з помічників і більше як три чверті жеглярів були палкими прихильниками Господа Світла. Про капітана Тиріон певності не мав — той завжди з’являвся на вечірні відправи, але стояв мовчки. Та справжнім господарем на «Селаесорі Кворан» був Мокорро — принаймні у цій подорожі. — Господи Світла, благослови раба Твого, Мокорро, освіти йому стежку темними краями цього світу! — гув червоний жрець. — Оборони праведного раба твого Бенерро! Даруй йому мужності, даруй йому мудрості, наповни серце його полум’ям Божим! Саме тоді Тиріон помітив Копку, що спостерігала ці блазенські вихиляси з крутих дерев’яних сходів, які вели донизу під стерно. Стояла вона на одній із нижчих сходинок, і виднілася лише маківка її голови. Під каптуром її очі у світлі ніч-ватри здавалися великими та білими. З нею поруч був собака — великий сірий хорт, яким вона їздила у їхніх з братом кумедних герцях. — Панно! — тихо покликав Тиріон. Певно ж, ніякою панною вона не була, та він не міг себе змусити вимовити оте її недоладне ім’я, а «дівчина» чи «коротунка» було б іще гірше. Вона сахнулася з переляку. — Я… я вас не бачила. — Це тому, що я малий на зріст. — Я… мені… було недобре. — Її собака гавкнув. «Ти потерпала з горя, радше сказати.» — Якщо я можу допомогти… — Ні, — відповіла дівчина і миттю зникла знову. Мабуть, повернулася до бесіди, яку поділяла з собакою та свинею. Тиріон винуватити її не міг. Жеглярі «Селаесорі Кворан» спершу пораділи, коли він зійшов на корабель — зрештою, карлик приносив щастя. Голову йому терли так часто і завзято, що він вже дивувався, чому досі не лисий. Але Копку вони зустріли більш різноманітними почуттями. Так, вона була коротункою, але й жінкою теж, а жінки несли кораблям біду. На кожного жегляра, що пробував почухати їй голову, припадало троє, які стиха бурмотіли прокляття, коли опинялися поруч. «Та й мене бачити — це їй як сіль на рану. Її братові одтяли голову, сподіваючись, що то я. А я тепер сиджу тут, наче химера на даху, і пхаюся зі своїми порожніми розрадами. На її місці я б тільки й думав, як виштовхати мене у море.» Сам він до дівчини відчував лише жаль. Вона не заслуговувала на той жах, який спіткав її у Волантисі — не більше, ніж її брат. Востаннє, коли він її бачив — просто перед виходом у море — її очі були геть змучені плачем, схожі на дві потворні червоні ями у змарнілому блідому обличчі. Коли корабель підняв вітрила, дівчина зачинилася у своєму помешканні з собакою та свинею; вночі чутно було, як вона схлипує. Лише напередодні Тиріон чув, як один із капітанових помічників міркував уголос, чи не викинути її за облавок, поки вона слізьми не потопила корабель. І не був певний, чи той насправді жартував. Коли вечірня молитва скінчилася, і жеглярі знову розбіглися по місцях — хтось на варту, а хтось повечеряти, перехилити належну чарку оковитої та лягти спати — Мокорро лишився коло вогню, як робив щовечора. Червоний жрець спочивав удень, а темні години вистоював на ногах, пораючи священне полум’я, щоб уранці до людей повернулося сонце. Тиріон присів навпочіпки навпроти і зігрів руки від нічного холодку. Якусь хвилину Мокорро його не помічав, бо витріщався у вогонь, загубившись у видіннях. «Чи справді він бачить дні прийдешні, як сам каже? А якщо так — хіба не страшно мати від свого бога такий дарунок?» За мить жрець підняв очі й зустрів карликів погляд. — Хугоре Схиле, — привітався він поважним кивком. — Ти прийшов помолитися зі мною? — Хтось мені таке казав, нібито ніч темна і повна жахіть. Що ви бачите у тих вогнях? — Драконів, — відповів Мокорро посполитою мовою Вестеросу. Він розмовляв нею дуже добре, майже без сліду чужої вимови. Без сумніву, то була одна з поважних причин, чому саме його верховний жрець Бенерро обрав принести Даянерис Таргарієн істинну віру в Ра-Гльора. — Драконів старих та юних, справжніх і облудних, ясних і темних. І вас теж. Маленького чоловічка з великою тінню, який люто гарчить посередині всього. — Люто гарчить? Такий приязний парубок, як я? Та не кажіть! — Тиріонові здалося, що до нього трохи підлестилися. Чому ні? Навіть останньому йолопові приємно чути, яка він важлива особа. — Може, то ви Копку бачили? Ми майже однакові на зріст. — Ні, друже мій. «Друже? Коли це ми стали друзями?» — А чи бачили ви, скільки часу забере в нас шлях до Меєрину? — Ви так прагнете уздріти на власні очі спасительку світу? «І так, і ні. Хто її зна, ту спасительку — може, їй заманеться стяти мені голову чи віддати драконам на поживу.» — Зовсім не прагну, — відповів Тиріон. — Я думаю лише про маслини. Починаю побоюватися, що постарішаю та помру, не скуштувавши більше жодної. Та я по-собачому швидше б доплив, ніж під оцим вітрилом! Розкажіть-но: цей Селаесорі Кворан був тріархом чи черепахою? Червоний жрець видав тихий смішок. — Ані тим, ані іншим. Кворан — це не можновладець… а той, хто радить і допомагає йому в справах вірною службою. Ви в себе на Вестеросі назвали б таку людину шафарем або управителем. «А чи не Правицею Короля, часом?» Думка розважила Тиріона. — А що таке «селаесорі»? Мокорро торкнувся носа. — Такий, що має приємний запах. От як квітка. — Тобто «Селаесорі Кворан» приблизно означає «смердючий шафар»? — Я наполягаю на «запашному». Тиріон лукаво вишкірився. — «Смердючий» кумедніше. І все ж дякую за науку. — Радий, що зумів вас просвітити. Може, одного дня ви дозволите мені відкрити вам істину Ра-Гльора. — Можливо, такий день іще настане. — «Не раніше, ніж голова моя опиниться на шпичці.» Помешкання, яке він поділяв із паном Джорагом, лише з чемності хтось назвав би окремою бесідою; насправді то була вогка, темна, смердюча комірчина, де ледве стало місця повісити дві гамаки для спання, одну над іншою. Тиріон знайшов Мормонта у одному з їхніх підвісних ліжок — той простяг ноги і повільно гойдався у лад із рухом корабля. — Дівча нарешті виткнуло носа на чардак, — повідомив Тиріон. — Але кинуло на мене один погляд і прожогом утекло донизу. — Бо на тебе гидко дивитися. — Не всім пощастило народитися з твоєю красою на мармизі. Дівчисько геть розгублене і зневірене. Я б не здивувався, якби бідолаха прокралася до облавку, вистрибнула і втопилася. — Бідолаха має ім’я. Копка. — Та знаю я її ім’я! Ім’я Тиріон не лише знав, а й ненавидів. Брата ж її кликали Шажиком, хоча насправді звали Оппо. Копка і Шажик… дві дрібні монети, варті небагатого. І що найгірше — такі імена вони обрали собі самі. Коли Тиріон це зрозумів, то відчув у роті гидкий присмак. — Хай як її звуть, їй бракує друга. Пан Джораг сів у гамаці. — То задружися з нею. А хоч би й одружися — мені що? Гидкий присмак повернувся вдруге. — Подібне до подібного, кажеш? Тобто ти шукатимеш собі ведмедицю, якщо раптом схочеш одружитися? — Це ж ти наполягав, щоб ми її взяли, не я. — Наполягав? Я сказав, що у Волантисі її кидати не можна. Та це не означає, що я їй прутня між ніг хочу пхати. Чи не забув ти, як вона хотіла мене вбити? Не найкращий початок для дружби. — Ви обоє карлики. Почни з цього. — Еге ж. І брат її теж був карликом — отой брат, котрого вбили якісь п’яні йолопи, бо гадали, що то я. — Винуватиш себе, абощо? — Ні! — визвірився Тиріон. — Мені своїх гріхів досить, цього я на себе не візьму! А між іншим, те, що вони робили на Джофовому весіллі… це я б мав затамувати на них образу. Але не затамував! І не бажав їм жодного зла. — Еге ж, ти в нас зла не пам’ятаєш. І сам невинний, яко агнець. — Пан Джораг зіп’явся на ноги. — Та годі вже балачок. Карлиця — твій тягар. Цілуй її, убий її, не дивися в її бік — роби, що заманеться. Мені байдуже. І Мормонт пропхався повз Тиріона до дверей. «Двічі вигнанець, — подумав Тиріон. — Та й не диво. Я б його сам вигнав, якби міг.» Лицар був у розмові сухий і холодний, на вдачу — похмурий, до гострого язика і дотепного слова глухий. І то були ще його найкращі риси. Майже весь час, коли не спав, пан Джораг міряв кроками передній чардак або стояв, спершись на поручні, і витріщався у море. «Видивляється свою срібну королеву. Шукає очима Даянерис і молиться, щоб корабель рухався швидше. Напевне, я б теж так робив, якби у Меєрині на мене чекала Тайша.» Чи не може місце шльондрам бути у Невільницькій затоці? Ні, навряд. Тиріон знав з книжок, що у містах рабовласників дівчат перевиховували на шльондр. «Хоч би Мормонт собі одну купив…» Гарненька рабиня могла б скоїти справжні дива у приборканні його поганого гумору… а надто срібляста білявка на кшталт тієї, що совалася на Мормонтовому прутні в Сельорисі. На річці Тиріон мусив терпіти Грифа, але там у нього для розваги була таємниця справжньої особи капітана і приязне спілкування з рештою невеличкого, але цікавого човнового товариства. На кораблі ж, на жаль, усі були тими, ким здавалися, жоден не виявляв помітної приязні, а достатньо цікавим був хіба що червоний жрець. «Ну, ще Копка. Але вона мене ненавидить — і мабуть, має за що.» Життя на «Селаесорі Кворан» було нудне, далі нікуди; найзахопливіше щоденне заняття, знайдене Тиріоном, було штрикати кинджалом пальці на руках і ногах. На річці щоверсти траплялися дива, гідні захопленого споглядання: велетенські черепахи, зруйновані міста, кам’яні люди, оголені септи, і ніхто не міг знати, що вигулькне з-за наступного вигину берега. На морі ж дні й ночі минали однаково. Коли коч вирушив з Волантису, то спершу рухався попід берегом, і Тиріон міг хоча б повитріщатися на вигини узбережжя, на хмари морської пташви, що злітала з кам’янистих стрімчаків і напівзруйнованих вартових веж, порахувати голі брунатні острівці, що пропливали повз. Помічав він і зустрічні кораблі: рибальські лайби, неповоротких купців, швидкі погордливі галери, чиї весла шмагали й різали білу піну. Та щойно корабель рушив у глибші води, навколо лишилося саме тільки небо, повітря й вода. Вода виглядала, як вода. Небо — як небо. Інколи траплялася хмарка. Та загалом блакиті було аж занадто. Вночі було ще гірше, ніж удень. Тиріон і в найкращі часи спав недобре, а нинішні були дуже далекі від найкращих. Адже коли спиш, то можеш побачити сни — а в його снах на нього чигав Смуток і кам’яний король з обличчям батька. Отже, Тиріонові лишався вбогий вибір між залізти до гамаки і слухати хропіння Джорага Мормонта знизу, або ж лишитися нагорі й витріщатися на море. Ночами без місяця вода ставала чорною, як маестерське чорнило, від одного обрію до іншого. Темна, глибока, моторошна і у свій спосіб принадлива… якщо Тиріон дивився на неї надто довго, то мимоволі починав міркувати, як легко було б перекинутися через бильця і поринути у пітьму навіки. Один тихий сплеск — і жалюгідну казочку його життя скінчено. «Але що як пекло насправді існує, і там на мене чекає батько?» Найкращою подією кожного вечора була вечеря. Не те щоб годували дуже вишукано… але принаймні вдосталь. Саме по вечерю карлик і попрямував, трохи поміркувавши. Трапезна при куховарні, де всіх годували, була низькою, тісною, незручною, з такою стелею, що високі на зріст подорожні завжди перебували в небезпеці розколотити собі макітри — а надто ставні та показні вояки-невільники Вогняної Руки. Тиріон полюбляв стиха з них кпинити, але зрештою пожертвував цим задоволенням, щоб харчуватися наодинці. Сидіти за тісним столом з людьми, чиєї мови не розумієш, слухати їхні теревені та жарти, нічого не тямлячи… все це швидко набридало, особливо якщо забрати собі в голову, що теревенять і жартують вони про тебе. У тій самій трапезній зберігалися і книжки, які були на кораблі. Капітан великою любов’ю до красного письменства не палав, тому книжок мав лише три: збірку віршів про мореплавство, від поганих до дуже поганих; добряче замацані любовні пригоди юної рабині у лисенійському постільному будинку; і нарешті четверту — останню — частину «Житія тріарха Беліхо», уславленого волантинського поборника, чия безперервна низка завоювань та перемог скінчилася досить раптово тим, що його з’їли велетні. Тиріон подолав усі три книжки наприкінці третього дня в морі. Відтак, за браком інших, почав перечитувати ті самі. Історія невільниці була найгірше написана, але найзахопливіша; саме її він узяв з собою до вечері, що складалася з буряків з маслом, холодної тушкованої риби і сухих коржів, якими можна було цвяхи забивати. Тиріон саме читав звіт дівчини про той день, коли її з сестрою запопали людолови, коли до трапезної увійшла Копка. — Ой! — прохопилася вона. — Я не… я не хотіла турбувати м’сьпана, я… — Ти мене не турбуєш. Якщо, маю надію, не хочеш знову вбити. — Не хочу, — відвернулася вона, зачервонівшись. — У такому разі я не заперечую проти товариства. Тут на кораблі його бракує. Тиріон згорнув книжку. — Ходи сюди. Сідай. Попоїж. — Дівчина залишала майже всі принесені їй страви недоторканими попід дверми свого помешкання. Донині вона мала вже помирати з голоду. — Це вариво майже їстівне. Принаймні риба в ньому свіжа. — Ні, я… колись трохи не вдавилася риб’ячою кісткою. Відтоді не їм риби. — Ну то хоч вина випий. — Тиріон налив кухоль і штовхнув до неї. — Капітан пригощає. Схоже радше на сцянки, ніж на вертоградське золоте, але краще вже сцянки, ніж отой чорний діготь, що його жеглярі цмулять. А з цього, може, заснеш. Дівчина навіть не ворухнулася узяти кухоль. — Дякую, м’сьпане, але не треба. — Вона відсунулася далі. — Не варто було мені вам надокучати. — То ти хочеш цілісіньке життя кудись тікати? — спитав Тиріон, поки мала не встигла вислизнути крізь двері. Почувши, Копка зупинилася. Щоки її яскраво порожевіли; Тиріон злякався, чи не заплаче вона знову. Але натомість мала зухвало випнула нижню губу і відповіла: — Ви теж тікаєте! — Тікаю, — зізнався він, — та я тікаю кудись, а ти — звідкілясь. Між одним та іншим пролягає прірва. — Ми б нікуди не мусили тікати, якби не ви! «Треба мати певну хоробрість, щоб отак кинути мені просто в лице.» — Це ти про Король-Берег чи про Волантис? — І про те, і про інше. — В очах її блищали сльози. — Про все. Чому ви не виїхали з нами на герць за наказом короля? Нічого б вам не зробилося. Хіба так важко було м’сьпанові видертися на нашого собаку і трохи розважити малого короля? Ну посміялися б з вас, та й по тому! — Посміялися б, кажеш, — мовив Тиріон. «Натомість я примусив їх посміятися з Джофа. Хіба не хитро придумав?» — Мій брат каже: це добре — звеселяти людей. Чесна справа, усіма шанована. Брат каже… каже… Обличчям її покотилися сльози. — Мені шкода твого брата. Раніше, у Волантисі, Тиріон вже казав їй ті самі слова. Втім, тоді вона була така занурена у своє горе, що, мабуть, і не почула. Зате, вочевидь, почула зараз. — Шкода. Вам шкода, кажете? — Вуста її затремтіли, щоки змокли, очі нагадували глибокі ями з червоними краями. — Тієї ж ночі ми втекли з Король-Берега. Брат казав, що так буде краще — бо хтось вирішить перевірити, чи не мали ми стосунку до смерті короля, і візьме нас на тортури. Спершу ми поїхали до Тирошу. Брат гадав, що дотуди вже досить далеко. Але помилявся. Ми там знали одного жонглера — багато років він кидав у повітря своє причандалля коло Водограю П’яного Бога. Сам він уже був старий, руки втратили спритність, інколи його м’ячики падали, і він ганявся за ними площею, але тирошійці однак сміялися і кидали йому гроші. Одного ранку ми почули, що тіло його знайшли у храмі Тріоса. Тріос має три голови, і коло дверей храму стоїть його велика подоба. Старого розрізали на три частини і запхали їх у три роти Тріоса. Але коли частини зшили, то побачили, що голови немає. — Голова була дарунком для моєї милої сестри. Старий був карликом, так? — Так, він був коротун. Як ви і Оппо. Як Шажик. То скажете, вам шкода і жонглера теж? — Я й не знав, що твій жонглер жив на світі, аж до цього дня… і все ж — так, я шкодую про його смерть. — Він помер за вас. Його кров — на ваших руках. Звинувачення боляче вжалило — надто зразу після Мормонтових слів. — Його кров на руках моєї сестри і тих харцизів, які його вбили. Мої ж руки… — Тиріон перевернув долоні, оглянув, стиснув у кулаки. — Так, мої руки теж укриті кіркою старої крові. Назви мене вбивцею родичів, і не помилишся. Крулетруйником? За це теж відповім. Я вбивав матерів, батьків, небожів, коханок, чоловіків та жінок, королів та шльондр. Якось мене роздратував співець, то я наказав зварити виродка у казані. Та я ніколи не вбивав жонглера. Не вбивав жодного карлика. І не тобі винуватити мене у смерті твого клятого брата. Копка взяла зі столу кухоль вина, яке він їй налив, і вихлюпнула йому в обличчя. «Наче моя мила сестра.» Тиріон почув, як захряснулися двері, хоча не бачив, як мала виходила — очі виїдало вином, світ перед ними розпливався. «Ото задружився нівроку.» Тиріон Ланістер ніколи не мав нагоди поспілкуватися з іншими карликами. Панотець не вітав найменших нагадувань про ваду свого сина, і мартопляси та блазні, що мали карликів у своїх гуртах, швидко навчилися уникати Ланіспорту та Кастерлі-на-Скелі під страхом гніву ясновельможного володаря. Підрісши, Тиріон дізнався, що при столі дорнійського князя Рарога живе карлик-блазень, десь на Пальцях служить карлик-маестер, а серед сестер-мовчальниць є мовчазна карлиця. Але потреби розшукувати їх задля спілкування не відчув. Досягали його вух і менш вірогідні перекази: про карлицю-відьму, що жила десь на зачарованому пагорбі у річковому краї, та про карлицю-хвойду, що уславилася в Король-Березі паруванням з собаками. Про останню Тиріонові розповіла сестра. Вона навіть спитала, чи не знайти для нього сучку в охоті, якщо йому теж кортить спробувати. Коли ж Тиріон чемно перепитав, чи не мала вона на увазі себе, Серсея вихлюпнула йому в обличчя келих вина. «Але те було червоне, скільки пригадую, а це — золоте.» Тиріон промочив обличчя рукавом; очі ще й досі щипало. Більше він Копку не бачив аж до дня шторму. Того ранку солоне повітря висіло над кораблем важко й непорушно, але в західному небі палало червоне полум’я, помережане низькими хмарами, що виблискували яскравим ланістерівським кармазином. Жеглярі носилися чардаками та щоглами, забиваючи ляди, вибираючи линви, прибираючи усе зайве і припинаючи якомога міцніше усе неприпнуте. — Поганий вітер буде, — попередив Тиріона один. — Безніс ходи вниз. Тиріон пригадав шторм, пережитий ним дорогою через вузьке море, стрибки чардаку під ногами, жахливе рипіння і скрегіт корабля, смак вина і блювотиння. — Безніс постоїть тут. Якщо боги схочуть прибрати його до себе, краще вже потонути у чистих водах моря, ніж захлинутися власною гидотою. Над головою повільно мінилося рясицями полотно вітрила, наче хутро великого звіра, що прокидався від довгої сплячки; зненацька воно наповнилося вітром з раптовим ляском, до якого обернулася кожна голова на кораблі. Вітер погнав коч попереду себе, одразу ж збивши з обраного напрямку. Позаду на тлі криваво-червоного неба громадилися купами одна на одну чорні хмари. Ще й половини ранку не минуло, як на заході замерехтіли блискавки, а за ними загуркотів і віддалений грім. Море пожвавішало, темні хвилі заплюскотіли у короб «Смердючого шафаря». Саме тоді жеглярі почали прибирати вітрило. Посередині корабля Тиріон плутався у всіх під ногами; тому він видерся на високий ніс і зігнувся там навпочіпки, потерпаючи від батогів холодного дощу на щоках. Коч тим часом стрибав на хвилях угору і вниз завзятіше за будь-якого коня, котрим Тиріонові доводилося їздити, то злітаючи угору на верхівку водяного горба, то падаючи у глибоку долину. Потужне тремтіння пронизувало Тиріона аж до кісток; і все ж тут, нагорі, де він міг бачити море, йому велося краще, ніж за зачиненими дверми тісної задушливої бесіди. Коли шторм нарешті послабнув, уже настав вечір. Тиріон Ланістер просяк водою до останньої нитки у спідньому, та все ж чомусь відчував захоплене піднесення… котре ще посилилося, коли він знайшов п’яного Джорага Мормонта у калюжі блювотиння на підлозі їхнього крихітного помешкання. Після вечері карлик засидівся у трапезній, святкуючи порятунок власного життя за кількома чарками чорної оковитої разом з корабельним кухарем — дебелим, на вигляд загрозливим, у звичаях слизьким волантинцем. Кухар знав посполитою мовою лише одне слово («курва»), зате люто бився на дошці для циваси, а надто коли напивався. Того вечора вони зіграли три гри. Тиріон виграв першу, потім програв дві, а далі вирішив, що йому вже досить, і видерся нагору прочистити голову як від оковитої, так і від слонів з драконами. На високому носі, де так часто стовбичив пан Джораг, він знайшов Копку. Вона стояла перед поручнями коло потворної, напівзогнилої носової подоби і витріщалася на чорнильне море, виглядаючи ззаду маленькою та беззахисною, наче дитина. Тиріон подумав, чи не дати їй спокій, але було запізно — вона почула кроки. — Хугоре Схиле. — Якщо твоя ласка. — «Годі вже сваритися.» — Не хочу тебе турбувати. Краще піду собі. — Ні! — Обличчя її було бліде та сумне, але скидалося, що вона не плакала. — Я теж перепрошую. За вино. Це не ви вбили мого брата і того старого бідолаху в Тироші. — Все ж частка моєї вини в їхній смерті є. Хай не з моєї волі. — Я так за ним сумую. За братом. Я… — Я розумію. Мимоволі йому подумалося про Хайме. «Вважай, тобі пощастило — твій брат устиг загинути, не зрадивши тебе.» — Я гадала, що хочу померти, — мовила вона, — та сьогодні, коли налетів шторм, і здавалося, що корабель потоне, я… я… — Ти зрозуміла, що зрештою хочеш жити. «Зі мною теж таке було. Здається, ми поділяємо чимало спільного.» — Ви справді зварили співця у казані? — Я? Ні, я не вмію варити м’ясиво. Коли Копка захихотіла, то стала схожа голосом на милу юну дівчину років сімнадцяти чи вісімнадцяти, аж ніяк не старшу за дев’ятнадцять. — Що він такого накоїв, той співець? — Склав про мене пісню. «Краля голову задурить — згинеш без меча і трунку. Бо ніщо — палац і уряд проти дівчини цілунку.» Дивно, як швидко до нього повернулися слова тієї пісні. А може, вони ніколи нікуди й не дівалися. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.» — Напевне, то була дуже погана пісня. — Та не дуже. Ну не «Рине дощ у Кастамирі», куди вже, але окремі рядки… — Як у ній співалося? Тиріон засміявся. — Е ні, мій спів тобі краще не чути! — Матінка співали нам, коли ми були дітьми. Братові й мені. Завжди казали: байдуже, який у тебе голос, коли пісня до смаку. — А вона теж була…? — Коротункою? Ні. Коротуном був наш батько. Їхній батько продав їх работорговцеві у три роки, а вони виросли в такого славетного лицедія, що викупилися на волю. Подорожували усіма Вільними Містами, ще й на Вестерос заглядали. У Старограді батька кликали «Біб-Стриб». «Авжеж.» Страшним зусиллям Тиріон зумів не зіщулитися. — Але тепер вони мертві, — правила далі Копка. — І матінка теж. Оппо… він був мій останній родич, і тепер його теж нема. Вона відвернула очі до моря. — Що мені робити? Куди мені їхати? Я ж нічого не вмію, не знаю ремесла, крім кумедного герцю, а для нього потрібні двоє! «Е ні, — подумав Тиріон. — До цього ти не веди, дівчинко. Не питай і не прохай. Ба навіть не думай.» — То знайди собі якогось хлопчика-сирітку, — підказав він. Але Копка, здавалося, і не почула. — То батечко вигадали виїжджати на герць. І першу свиню вони теж навчили, але тоді захворіли і не змогли вже нею їздити. Їхнє місце зайняв Оппо, а я завжди їздила собакою. Ми колись виступали навіть для дожа Браавосу, і він так реготав, що потім подарував нам… по великому дарункові. — То це там тебе знайшла сестра? У Браавосі? — Сестра? — розгубилася дівчина. — Моя сестра. Королева Серсея. Копка струснула головою. — Ні, ми її ніколи… до нас приходив чоловік. І то було в Пентосі. Озмунд… ні, Озвальд… щось таке. З ним зустрічався Оппо, не я. Про все домовлявся Оппо. Брат завжди знав, що робити і куди їхати далі. — Далі ми їдемо до Меєрину. Мала кинула на нього здивований погляд. — Хіба не до Карфу? Ми ж прямуємо до Карфу, через Новий Гіс. — До Меєрину. Ти виїжджатимеш на собаці для драконової королеви і повезеш від неї свою вагу в золоті. Тож починай краще їсти, щоб показатися її милості гладенькою та гарненькою. Копка не відповіла на жарт і посмішку. — Сама я можу лише по колу скакати. Але навіть якщо королева сміятиметься, куди мені далі? Ми ніколи довго не сиділи на одному місці. Коли нас бачать уперше, то регочуть і регочуть, але вчетверте і уп’яте вони вже знають, що ми робитимемо — і тоді доводиться їхати в якесь нове місце. Найбільше ми заробляємо у великих містах, та я найкраще почуваюся у маленьких містечках. Там люди не мають багато срібла, зате годують нас за власними столами, а діти бігають за нами усюди. «Бо в тих сцяних кутках, які ти звеш містечками, ніколи не бачили карликів, — подумав Тиріон. — Недолуга малеча бігатиме і за двоголовою козою, якщо така з’явиться. А потім коза їм набридне, і її засмажать на вечерю.» Та знову змушувати її плакати він не бажав, тому натомість сказав: — Даянерис має добре серце і щедру вдачу. — Саме таких слів Копці мало зараз бракувати. — Вона знайде тобі місце при дворі, навіть не сумнівайся. Безпечне місце, де моя сестра тебе не дістане. Копка обернулася до нього. — І ви ж там теж будете. «Якщо Даянерис не схоче відплатити за пролиту моїм братом кров Таргарієна краплиною крові Ланістерів.» — Авжеж буду. Відтак дівчину-карлицю стали частіше бачити на чардаку. Наступного дня Тиріон зустрів її з плямистою свинею по обіді на низькому середньому чардаку. Повітря було тепле, море стояло тихе. — Її звати Купка, — сором’язливо мовила до нього дівчина. «Свиня Купка і дівчина Копка, — подумав він. — Повбивати за таке.» Копка дала Тиріонові кілька жолудів, і він підсунув їх Купці на долоні. «Не сподівайся, дівчино, що я не бачу твоїх намірів» — подумав він, поки велика свиня нюхала і верещала у захваті. Трохи згодом вони почали разом їсти. Інколи за вечерею стрічалися лише вони удвох; за іншими трапезами їм доводилося тіснитися між стражниками Мокорро. Тиріон називав їх «пальцями» — зрештою, то були вояки Вогняної Руки, і якраз п’ятеро. Копка з його жарту сміялася солодким приємним сміхом, який, утім, чувся нечасто — надто свіжою була її рана і надто глибоким горе. Скоро з його слів вона почала звати корабель «Смердючим шафарем», хоча й гнівалася, коли Тиріон кликав Купку Кров’янкою. На знак примирення Тиріон спробував навчити її циваси, але скоро зрозумів, що нова учениця безнадійна. — Ні, — повторив він уже вдесяте, — літає дракон, а не слони. Того ж самого вечора Копка, не ходячи манівцями, спитала Тиріона, чи не погодиться він улаштувати забаву з нею вдвох. Він зрозумів, що йдеться про лицарську забаву зі свинею та собакою і поспіхом відповів «Ні». Згодом йому спало на думку, чи не натякала Копка на іншу забаву. Його відповідь однак була б «ні», та він хоча б спробував зробити її чемнішою. У бесіді, що він поділяв із Джорагом Мормонтом, Тиріон кілька годин крутився у своїй гамаці, то поринаючи в сон, то знову виринаючи. Сни його повнилися сірими кам’янистими руками, що тяглися по нього з туману, та щаблями драбини, що вела до батька. Нарешті він облишив марні спроби і пішов нагору вдихнути нічного повітря. На ніч «Селаесорі Кворан» згортав своє велике смугасте вітрило, а чардаки лишалися майже порожні. На стерновому підвищенні стояв один з помічників, посередині сидів коло своєї жарівниці Мокорро; у жарівниці серед майже згаслих жарин стрибало лише кілька невеличких язичків полум’я. На небі виднілися тільки найяскравіші зірки, усі на заході. На північному сході небо блищало тьмяною червоною загравою, схожою на кривавий синець. Більшого місяця Тиріон не бачив ніколи — скидалося, що те напухле чудовисько проковтнуло сонце і прокинулося з лихоманкою. Близнюк його плавав у морі позаду корабля і мерехтів червоним з кожною хвилею та рясицею. — Котра зараз година? — спитав Тиріон Мокорро. — То не може бути світанок, хіба що схід кудись пересунули. Чому небо червоне? — Над Валірією, Хугоре Схиле, небо завжди червоне. Спиною пробігли холодні дрижаки. — То ми неподалік Валірії? — Ближче, ніж до смаку тутешнім жеглярам, — відповів Мокорро низьким глибоким басом. — Чи ходять у ваших королівствах західного сонця перекази про Валірію та її лихо? — Я чував, як мореплавці розповідали: хто на власні очі побачить її береги, того приречено на смерть. Він у ті казки не вірив — так само, як його дядько. Геріон Ланістер наставив вітрило на Валірію, коли Тиріонові було вісімнадцять років, твердо налаштувавшись відшукати втрачений спадковий меч дому Ланістер, а заразом й інші скарби, що могли вціліти під час Лиха. Тиріон відчайдушно прагнув поїхати з ним, але панотець обізвав подорож «дурною вихваткою» і заборонив йому. Та напевне, того разу батько мав рацію. Мало не десятиріччя минуло, відколи «Усміхнений лев» вийшов із Ланіспорту. Дядько Геріон не повернувся. Люди, яких князь Тайвин надіслав на пошуки, простежили його подорож до Волантису, де половина жеглярів кинула Геріона, і той мусив купити рабів їм на заміну. Жоден вільний жегляр не бажав навіть ногою ступити на корабель, чий капітан відверто казав, що пливе до Димливого моря. — То це там удалині Чотирнадцять Вогнів? Це їхнє світло відбивається від хмар? — Чотирнадцять чи чотирнадцять тисяч — хто їх рахував? Смертному нерозумно вдивлятися у ті вогні, друже мій. Їх запалив гнів самого бога, з яким не рівнятися жодному людському полум’ю. Ми — дрібні істоти поруч із його величчю. — А деякі ще дрібніші. Валірія… У книжках писали, що в день Лиха кожна гора на обширі у вісім сотень верст розкололася навпіл і наповнила повітря попелом, димом та вогнем — таким палким та спраглим, що він ковтав і нищив навіть драконів у небі. В землі розчахнулися велетенські провалля, куди падали палаци, храми, цілі міста. Озера кипіли або спливали ядучою кислотою, пагорби вибухали, з дір у землі вилітали в повітря струмені розплавленого каменю заввишки у сотні сажнів. З червоних хмар сипало дощем драконоскла і чорної гемонської крові. На півночі земля розкололася, провалилася сама в себе, і на її місце ринуло розбурхане море. Найпишніше місто в усьому світі зникло за одну мить, уславлене Вільноземство не пережило одного лихого дня, а Землі Довгого Літа були випалені вогнем, понищені водою і спустошені. Царство, побудоване кров’ю і вогнем. Валірія зжала врожай, який сама ж і посіяла. — Невже наш капітан хоче спробувати, чи діють їхні прокляття? — Наш капітан ладен був відійти ще на дві сотні верст далі в море — аби не наближатися до того зуроченого берега. Проте я наказав йому триматися найкоротшого шляху. Бо Даянерис, на додачу до нас, шукають інші мандрівники. «Гриф зі своїм юним принциком?» Чи не могли чутки про виступ «Золотої Дружини» на захід бути оманою? Тиріон хотів був щось сказати, але роздумався. Скидалося, що пророцтво, яким послуговувалися червоні жерці, мало в собі місце лише для одного казкового звитяжця. Другий Таргарієн перепаскудив би їм усі розрахунки. — Ви бачили тих інших мандрівників у вогнях? — запитав Тиріон обережно. — Лише їхні тіні, — відповів Мокорро. — А надто одну з них. Висока, страшна і потворна, з єдиним чорним оком і десятьма довгими руками, вона рухалася невпинно і нестримно крізь море крові. Серсея — Тисяча кораблів! — Брунатне волосся малої королеви було розкошлане і неприбране, щоки пашіли у світлі смолоскипів, наче вона щойно вибралася з чиїхось палких обіймів. — Ваша милосте, ви мусите відповісти швидко й люто! Останнє її слово забриніло на кроквах і загуляло склепінчастою престольною палатою. Сидячи на високому кармазиново-золотому кріслі попід Залізним Престолом, Серсея відчула, як напружилася шия. «Мусите, — подумала вона. — Дівчисько сміє казати мені, що я мушу!» Їй закортіло загилити тирелівській дівці ляпаса. «Вона має повзати на колінах і благати мене про допомогу. Натомість їй стає нахабства роззявляти рота на законну королеву!» — Тисяча кораблів? — гучно засопів пан Гарис Звихт. — Та ні, облиште! Жоден можновладець не має на морі тисячі кораблів. — То якийсь телепень перепудився і порахував двічі, — погодився Ортон Добромир. — Або ж значкові князя Тирела нам брешуть — роздмухують переляк, перебільшують число ворогів, щоб ми забули про їхню недбалість. Смолоскипи на задній стіні відкидали довгі визубрені тіні Залізного Престолу аж до середини палати. Дальший її кінець губився у темряві; Серсея мимоволі відчула, як навколо неї стискаються тіні. «Ворогів навкруги безліч, а всі мої друзі — недолугі та безпорадні.» Щоб це зрозуміти, їй знадобився лише один погляд на радників. Не поснулими здавалися тільки Кайбурн і Ауран Бурун; інших підняли з ліжка, гатячи у двері, гінці Маргерії, і тепер рада стояла навколо скуйовджена і збентежена. Ззовні панувала тиха темна ніч; замок та місто міцно спали. Борос Блаунт і Мерин Трант теж, здавалося, спали, хоча й трималися на ногах. Позіхав навіть Озмунд Кіптюг. «Але не Лорас. Не наш Лицар Квітів.» Юнак стояв коло своєї меншої сестри блідою тінню з мечем на стегні. — Навіть якщо рахунок перебільшено вдвічі, це п’ять сотень кораблів, пане, — зауважив Бурун Добромирові. — Лише Вертоград має на морі достатню потугу, щоб протистати такому велетенському флотові. — Що з вашими новими дромонами? — запитав пан Гарис. — Лодії залізняків не в змозі встояти проти наших дромонів, адже так? «Келеп короля Роберта» — наймогутніший бойовий корабель усього Вестеросу! — Був колись, — відповів Бурун. — «Прекрасна Серсея» буде йому рівною, коли ми скінчимо, а «Князь Тайвин» — удвічі більший від обох. Але споряджено лише половину кораблів, і на жодному немає вдосталь жеглярів. Та якби й були, ми однак поступаємося ворогові числом. Пересічна лодія менша за наші галери, це так, але залізняки мають і більші кораблі. «Великий кракен» князя Балона і кораблі Залізного Флоту будувалися для битв, не для наскоків. Вони рівні нашим меншим бойовим галерам у швидкості та міцності. А жеглярі та капітани на них кращі, майже на всіх. Адже залізняки цілісіньке життя не вилазять з моря. «Роберт мав би винищити ті острови до ноги після повстання Балона Грейджоя, — подумала Серсея. — Він розтрощив їхній флот, спалив села й містечка, зруйнував замки… та коли побачив їх на колінах, то дозволив підвестися. А мав би скласти ще один острів з їхніх черепів.» Саме так учинив би батько. Але Робертові завжди була кишка слабка діяти, як личить королю, що сподівається втримати мир у державі. — Залізняки не сміли набігати на Обшир, відколи на Морекамінному Престолі сидів Дагон Грейджой, — мовила Серсея. — Чому зараз вони знахабніли? Що їх змусило? — Їхній новий король, — підвівся з місця Кайбурн, ховаючи руки в рукави. — Брат князя Балона. Має прізвисько Вороняче Око. — Гайвороння лаштує собі учту на тілах мертвих і напівмертвих, — мовив великий маестер Пицель. — Воно не нападає на здорових міцних тварин. Так, князь Еурон ухопить собі трохи золота і здобичі, але щойно ми рушимо проти нього, він утече і заховається на Пайку. Так само робив князь Дагон за часів давніших. — Помиляєтеся! — заперечила Маргерія Тирел. — Наскочники не приходять у такому числі. Тисяча кораблів! Убито князя Клепача і князя Кострума, а ще сина і спадкоємця князя Серрі. Сам Серрі утік до Вирію на кількох кораблях, які зумів зберегти, а князь Хмур сидить бранцем у власному замку. Вілас пише, що залізний король поставив замість них чотирьох власних князів. «Вілас, — подумала Серсея. — Кульгавий каліка. Вина лежить на ньому! Жирний телепень Мейс Тирел кинув оборону Обширу на безпорадного слабака.» — Від Залізних до Щитових островів шлях неблизький, — зауважила королева. — Як тисяча кораблів подолала його непоміченою? — Вілас вважає, що вони не рухалися уздовж берегів, як зазвичай, — відповіла Маргерія, — але помандрували далеко за виднокрай у Західне море. А тоді насунулися зненацька просто від заходу сонця. «Вірогідніше, каліка не посадив у свої вежі достатньо вартових і тепер боїться, щоб ми не дізналися. А мала королева вигадує братику відмовки.» Серсеї пересохло горло. «Треба випити вертоградського золотого.» Якщо залізняки далі вирішать напасти на Вертоград, уся держава скоро потерпатиме від спраги. — До цього може бути причетний Станіс. Балон Грейджой пропонував моєму панотцеві союз. Можливо, його брат прийшов з тим самим до Станіса. Пицель набурмосив чоло. — Але що князеві Станісові буде з цього… — Ще одна зачіпка на суходолі! І здобич теж. Станісові треба чимось платити своїм найманцям. Грабуючи захід, він сподівається відвернути нашу увагу від Дракон-Каменя і Штормоламу. Князь Добромир закивав головою. — Так-так, він замилює нам очі. Станіс хитріший, ніж ми гадали. Ваша милість вчасно викрили його лукавий задум. — Князь Станіс змагається за прихильність північан до своєї справи, — заперечив Пицель. — Якщо він укладе союз із залізняками, то втратить надію… — Північани його не приймуть! — мовила Серсея, дивуючись, як це така освічена людина верзе такі дурниці. — Князь Мандерлі відрубав голову та руки цибульному лицареві, ми це знаємо від Фреїв. Півдесятка інших північних панів уже перебігли до князя Болтона. Як то кажуть, «ворог мого ворога — мій друг». На кого ще сподіватися Станісові, як не на залізняків і дичаків, ворогів Півночі? Але якщо він гадає, що я полізу в його пастку, то він ще дурніший за вас. Королева обернулася до малої королеви. — Щитові острови належать Обширові. Хмур, Серрі та решта тамтешнього панства присягають Вирієві. То хай Вирій і відповідає на навалу. — Вирій відповість! — мовила Маргерія Тирел. — Вілас надіслав листа Лейтонові Вишестражу до Старограду, щоб той подбав зміцнити свою оборону. Гарлан збирає військо — відібрати острови в нападників. Але найбільша частина нашої потуги стоїть під Штормоламом з моїм панотцем. Треба негайно написати туди. Не можна баритися! — І зняти облогу? — Серсеї не сподобалося, як владно з нею розмовляє Маргерія. «Закликає мене поквапитися? Хто я їй — покоївка?» — О, без сумніву, князеві Станісу це сподобається. Ви мене добре слухали, ласкава пані? Якщо він зуміє відвернути наші очі від Дракон-Каменя та Штормоламу до тих жалюгідних скель… — Жалюгідних скель?! — зойкнула Маргерія. — Ваша милість кличуть наш заслін у гирлі Мандера жалюгідними скелями? Лицар Квітів поклав руку сестрі на плече. — З ласки вашої милості… сидячи на тих, як ви зволили висловитися, жалюгідних скелях, залізняки погрожують Староградові та Вертоградові. З твердинь на Щитах наскочники пропливуть Мандером у саме серце Обширу — так само, як робили за старих часів. Маючи досить людей, вони можуть загрожувати навіть Вирію. — Та невже? — запитала королева, сама невинність. — Ну тоді вашим хоробрим братам доведеться скинути їх з тих скель, і то щонайшвидше. — Як пані королева пропонують це зробити, не маючи достатньо кораблів? — запитав пан Лорас. — Вілас і Гарлан можуть зібрати десять тисяч вояків протягом двох тижнів, а за поворот місяця — вдвічі стільки ж. Але водою вони ходити не вміють, до відома вашої милості. — Вирій стоїть над Мандером, — нагадала Серсея. — Ви та ваше панство володієте тисячами верст узбережжя. Невже на ваших берегах немає рибалок? Невже вашими річками не плавають прогулянкові мавни, пороми, галери, скедії? — Плавають, і чимало, — визнав пан Лорас. — То напевне ж їх вистачить переправити ваше військо через ту крихітну смужку води до Щитових островів. — І коли ми переправлятимемо військо цим зібраним по трісці флотом через «крихітну смужку води», а на нас наскочать лодії залізняків… що ваша милість накажуть нам тоді робити? «Не марнувати сил і спускатися на дно» — подумала Серсея. — Вирій має золото. Дозволяю вам винайняти охочих капітанів разом із кораблями з-за вузького моря. — Тобто піратів з Миру та Лису? — презирливо скривився Лорас. — Брудний набрід Вільних Міст? «А він іще нахабніший за сестру.» — Сором казати, але нам усім час від часу доводиться мати справу з різним набродом, — ядучо-солодко вимовила Серсея. — Може, ви маєте кращий задум? — Лише Вертоград має вдосталь галер, щоб забрати гирло Мандеру в залізняків і захистити моїх братів від лодій під час переправи війська. Благаю вашу милість надіслати до Дракон-Каменя наказ князеві Рожвину негайно підняти вітрила. «Принаймні, цей має совість благати.» Пакстер Рожвин мав дві сотні бойових кораблів і уп’ятеро більше купецьких думбасів, винярських кочів, торговельних галер та китобоїв. Однак Рожвин стояв табором попід мурами Дракон-Каменя, і майже вся його морська потуга наразі перевозила військо через затоку Чорноводу на приступ острівної твердині. Решта кораблів нишпорила затокою Човнозгубою далі на півдні, не дозволяючи постачати до Штормоламу харчі та інший припас. У відповідь на прохання пана Лораса сердито підстрибнув Ауран Бурун. — Якщо князь Рожвин поведе геть свої кораблі, як нам тримати зв’язок з нашим військом на Дракон-Камені? Як облягати Штормолам, якщо вертоградські галери підуть? — Облогу можна поновити потім, коли… Але Серсея обірвала його на півслові. — Штормолам устократ важливіший за ваші Щитові острови, а Дракон-Камінь… поки він лишається у руках Станіса Баратеона, це мов ніж коло горла мого сина! Ми відпустимо князя Рожвина та його флот, коли замок впаде. Королева рвучко зіп’ялася на ноги. — Прийом скінчено. Великий маестре Пицелю, на кілька слів. Старий здригнувся, наче його збудили від затишного сну про молоді роки, та не встиг і слова мовити, як наперед стрілою вилетів Лорас Тирел — такими стрімкими кроками, що королева відсахнулася з переляку і хотіла вже покликати пана Озмунда на допомогу. Але Лицар Квітів раптом упав на одне коліно. — Ваша милосте! Дозвольте мені узяти Дракон-Камінь приступом! Рука його сестри злетіла до вуст. — Лорасе, ні! Але пан Лорас не зважив на її благання. — Скорити Дракон-Камінь голодом, як замірився князь Пакстер, забере з півроку, а чи й більше. Хай ваша милість віддадуть мені провід над військом. Тоді замок буде вашим за два тижні, навіть якщо мені доведеться голіруч розбирати його на камінці. Ніхто не дарував Серсеї таких втішних подарунків, відколи Санса Старк прибігла до неї з розповіддю про задуми князя Едарда. А ще втішніше було бачити, як зблідла мала Маргерія. — Ваша мужність, пане Лорасе, аж подих мені перехопила, — відповіла Серсея. — Князю Буруне! Чи готовий зійти на воду якийсь із наших нових дромонів? — «Прекрасна Серсея», ваша милосте. Швидкий корабель, і могутній, як королева, на честь якої його названо. — Пречудово! Хай «Прекрасна Серсея» негайно понесе нашого Лицаря Квітів на Дракон-Камінь. Пане Лорасе, провід над військом ваш. Присягніться мені, що не повернетеся, доки Дракон-Камінь не належатиме Томенові. — Присягаюся, ваша милосте. Лицар підвівся на ноги. Серсея поцілувала його в обидві щоки, а потім і його сестру, і прошепотіла їй на вухо: — Ви маєте відважного та шляхетного брата, люба моя. Але Маргерія чи забула всі чемні слова з переляку, а чи мала нахабство забути про відповідь. Лишалося ще кілька годин до світанку, коли Серсея вислизнула крізь королівські двері позаду Залізного Престолу. Пан Озмунд ішов попереду зі смолоскипом, Кайбурн крокував поруч. Пицель пирхав і відсапувався, намагаючись не загубитися позаду. — З ласки вашої милості, — белькотів він, — юнаки такі зухвалі, думають лише про славу та битви, але не про небезпеки, що на них чигають. Пан Лорас… його задум загрожує погибеллю. Лізти на приступ мурів Дракон-Каменя… — …це дуже сміливий вчинок. — Сміливий, так, але… — Не маю сумніву, наш Лицар Квітів першим видереться на мури. «І можливо, першим загине.» Понівечений віспою байстрюк, якого Станіс лишив на чолі свого замку, був не бундючний турнірний жевжик, а загартований у війнах горлоріз. Коли буде на те божа ласка, він подарує панові Лорасу саме таку шляхетну смерть, якої той прагне. «Це якщо малий не потоне дорогою.» Минулої ночі знову лютував шторм, і лютував страшно — багато годин поспіль з неба лилися чорні водоспади. «Яка буде прикрість, — міркувала собі королева. — Адже потонути — це так пересічно. Пан Лорас жадає слави, як справжні чоловіки жадають жінок. Найменше, що він заслужив від богів — таку смерть, щоб про неї складали пісні.» Та хай що станеться на Дракон-Камені, королева в кожному разі лишиться з перемогою. Якщо Лорас візьме замок, то буде болючий удар для Станіса, і Рожвин зможе відпливти на війну з залізняками. Якщо Лорас зазнає поразки, Серсея подбає, щоб саме він поніс левову частку вини. Ніщо не плямує звитяжця так прикро, як поразка. «І якщо йому випаде жереб повернутися на щиті, вкритим кров’ю та славою, пан Озней якраз буде поруч — розрадити горе його бідолашної сестри.» Сміх більше не вдалося стримувати; він сам собою злетів з Серсеїних вуст і лунко покотився палатою. — Ваша милосте? — заблимав очима великий маестер Пицель, роззявивши рота з подиву. — Чому… чому ви смієтеся? — Чому? — змусила вона себе відповісти. — Щоб не заплакати. Мені аж серце крається від любові до нашого пана Лораса та захвату з його видатної мужності. З цим вона й полишила великого маестра на зміїстих сходах. «Ця стара жаба давно пережила свою користь» — вирішила королева. Останнім часом Пицель тільки те й робив, що діймав її різноманітними запереченнями та засторогами. Вн насмілився опиратися навіть порозумінню, досягнутому королевою з верховним септоном. Коли Серсея наказала йому підготувати належні папери, Пицель вирячив на неї сльозаві каламутні очі й заходився белькотіти щось там про стародавню мертву історію. Королева мусила рішуче обірвати його просторікування. — Дні короля Маегора скінчено, і дію його законів теж! — суворо та твердо мовила вона. — Настав день короля Томена і королеви Серсеї. «Їй-бо, краще б я лишила його гнити у кам’яному мішку.» — Якщо раптом пана Лораса спіткає смерть, вашій милості знадобиться новий достойник для Королегвардії, — зауважив князь Кайбурн, поки вони разом перетинали рів зі шпичаками навколо Маегорового Острогу. — Так, і неабиякий, — погодилася королева. — Молодий, швидкий, спритний та могутній, щоб Томен швидко забув думати про пана Лораса. Лицарський звичай теж хай пам’ятає, але дурницями голову не забиває. Часом, не знаєте когось? — На жаль, такого не знаю, — відповів Кайбурн, — але маю на оці декого іншого. Цей поборник не надто знається на лицарських звичаях, зате вірністю відплатить вам устократ. Він захистить вашого сина, знищить ваших ворогів і збереже ваші таємниці. А протистояти йому не зможе жодна жива людина. — Це ви так кажете. Слова — то вітер. Незле б вам показати свого поборника у належний час. Хочу переконатися, що ваші обіцянки не є порожніми. — Присягаюся, про нього співатимуть пісень, — примружився князь Кайбурн хитрими очима. — Чи можу я дізнатися про обладунок? — Я помістила ваше замовлення. Зброяр вважає, що я несповна розуму. Запевняє, що нема на світі людини досить дужої, щоб рухатися і битися у бляхах такої ваги. — Серсея кинула на маестра без ланцюга довгий, важкий, застережливий погляд. — Спробуєте пошити мене в дурні — помрете у муках. Гадаю, вам зрозуміло? — Завжди і незмінно, ваша милосте. — То й добре. Більше про цю справу ані слова. — Пані королева мудро кажуть. Ці стіни мають вуха. — Авжеж. Уночі Серсея іноді чула тихе шарудіння та інший шум — навіть у власних покоях. «Миші, то у стінах шарудять миші, — переконувала вона себе, — більше там нікого нема.» Коло її ліжка горіла свічка, але комин згас, а іншого світла у опочивальні не було, ще й панував холод. Серсея роздяглася і прослизнула під ковдри, лишивши сукню купою на підлозі. З іншого боку ліжка ворухнулася Таена. — Ваша милосте, — тихенько промуркотіла вона. — Котра зараз година? — Година сови, — відповіла королева. Серсея часто спала сама, та ніколи цього не любила. Найдавніші спогади її були про те, як вона ділила ліжко з Хайме — ще такою юною, що ніхто не міг їх розрізнити. Згодом, коли їх розділили, вона приймала у своєму ліжку вервечку покоївок і приятельок — дівчат приблизно одного віку з нею, доньок батькових надвірних лицарів та значкових панів. Але жодна її не тішила, і небагатьом вдалося втриматися надовго. «Ниці дрібні нишпорки. Недолугі, плаксиві… лишень плітки вічно розпускали та намагалися забити клин між нами з Хайме.» І все ж бували ночі у чорних надрах Скелі, коли вона вітала навіть їхнє тепло в своїй постелі. Бо порожнє ліжко — холодне ліжко. А надто тут, у стольному замку. В цій самій опочивальні, де гуляли протяги, під оцим самим навісом врізав дуба її семиклятий ясновельможний чоловік. «Роберт Баратеон, Перший тако наречений, хай ніколи не трапиться другого. Недоумкуватий п’яниця і харциз. Хай вічно ллє сльози і верещить у пеклі.» Таена зігрівала ліжко незгірш Роберта, зате ніколи не намагалася силоміць розсунути Серсеї ноги. Віднедавна вона поділяла постіль з королевою частіше, ніж з князем Добромиром. Ортон, здавалося, не мав заперечень… а якщо і мав, то вважав за краще не висловлювати. — Я занепокоїлася. Прокинулася, а вас нема, — промуркотіла пані Добромир, сідаючи та спираючись на подушки за спиною. Ковдри заплуталися їй навколо стану. — Чи не сталося чогось поганого? — Та ні, — відповіла Серсея, — все гаразд. Зранку пан Лорас попливе на Дракон-Камінь, щоб узяти замок приступом, відпустити Рожвинові кораблі й показати нам усім свою чоловічу міць. Королева переказала мирійці все, що сталося попід мерехтливими тінями Залізного Престолу. — Без свого хороброго братика наша мала королева, вважайте, гола. Певно, вона має власну надвірну варту; я інколи стрічала сотника тієї варти у замку. Такий собі балакучий старий з білкою на грудях. Але білки тікають від левів. У нього не стане духу опиратися волі Залізного Престолу. — Коло Маргерії є й інші мечі, — застерегла пані Добромир. — Вона заприятелювала з багатьма при дворі. Разом зі своїми сестрами вона має тут чимало прихильників. — Залицяльниками її малих шльондр нас не налякати, — відповіла Серсея. — Адже головне Тирелове військо стоїть при Штормоламі… — Ваша милість щось замислили? — Навіщо вам знати? — Запитання Таени було надто пряме і точне, як на Серсеїн смак. — Чи не маєте ви на думці поділитися моїми потаємними міркуваннями з бідолашною маленькою королевкою? — Ніколи й нізащо. Я не та дівчина Сенела. Серсеї не подобалося згадувати про Сенелу. «Відплатила мені за добрість зрадою!» Так само, як Санса Старк. А ще Мелара Вичерпій та гладуха Джейна Файян, коли вони утрьох приятелювали замолоду. «Я б ніколи не пішла до того намету, якби не вони. І не дозволила б Маггі-Жабі куштувати мою прийдешню долю в краплині крові.» — Я б дуже засмутилася, Таено, якби ви зрадили мою довіру. І не мала б іншого вибору, крім віддати вас Кайбурнові. Хоча й спливала б гіркими слізьми. — Я не дам вашій милості причини для сліз. А якщо дам, лишень скажіть слово, і я сама піду до Кайбурна. Все, чого я бажаю — бути ближче до вас. Служити вам у будь-який спосіб. — І якої ж винагороди ви чекаєте за службу? — Ніякої. Моє щастя у тому, щоб дарувати щастя вам. Таена перекотилася набік, виблискуючи оливковою шкірою в світлі свічки. Груди вона мала більші за королевини, з величезними сосками, чорними, наче роги. «Вона молодша. Груди ще не почали обвисати.» Серсеї стало цікаво, як це — поцілувати жінку. Не легенько у щоку, як віталися при дворі шляхетні панії, а у вуста — як слід. Таенині вуста були повні, навіть дуже. Серсея спробувала уявити, як смокче ці груди, як укладає мирійку на спину, розсуває їй ноги і робить те, що зробив би чоловік. Те, що Роберт робив із самою Серсеєю, коли був п’яний, а вона не мала змоги вдовольнити його руками чи ротом. Гірше за ті ночі не бувало нічого: лежати безпорадно під Робертом, поки він отримував свою насолоду, смердів вином з рота і гучно сопів, наче вепр… а потім відкочувався убік і засинав, ще й сім’я не встигало висохнути на її стегнах. Він собі хропів, а вона лежала без сну і потерпала, натерта між ніг, з грудьми, боляче потовченими грубими долонями. З чоловіком вона змокріла лише один-єдиний раз — у свою шлюбну ніч. Коли вони одружувалися, Роберт був неабиякий на вроду: високий, дужий, ставний, з важкою гривою чорного волосся. На жаль, таке саме — рясне, цупке та колюче — росло всюди на його грудях і навколо чоловічої міці. «Не той чоловік повернувся з Тризуба» — іноді думала королева, поки він на ній робив свою справу. У перші кілька років, коли Роберт залізав на неї доволі часто, Серсея заплющувала очі й уявляла себе під Раегаром. Хайме вона уявити не могла — Роберт був надто інакший, надто чужий. І пахкотів чимось чужим, недоладним. Для самого Роберта тих ночей ніколи не було на світі. Вранці він нічого не пам’ятав — якщо не прикидався. Якось одного разу, на перший рік їхнього шлюбу, Серсея насмілилася висловити вранці своє незадоволення. — Ви зробили мені боляче, пане чоловіку! — поскаржилася вона. Роберт мав совість присоромитися і зашарітися. — То не я, пані дружино, — промимрив він похнюплено, наче хлопчисько, спійманий на крадіжці пундиків з кухні. — То вино. Я п’ю забагато вина. І потягся за рогом пива — запити своє зізнання. Коли він здійняв ріг до вуст, королева щосили кинула свій власний йому в обличчя — так, що аж надколола зуба. За кілька років на бенкеті Серсея чула, як чоловік розповідає служниці, що пошкодив того зуба у битві. «Наш шлюб таки був битвою, — подумала тоді вона. — Хоч тут він не збрехав.» Зате брехав у всьому іншому, де й коли тільки міг. Серсея була переконана: чоловік добре пам’ятав, що робив з нею вночі. Вона бачила це в його очах. Роберт лише прикидався, що забуває — так йому було легше, ніж визнавати свій сором. Адже глибоко в душі Роберт Баратеон був жалюгідний боягуз. З плином часу його хтиві напади ставалися дедалі рідше. Наприпочатку шлюбу він брав її у ліжку принаймні раз на два тижні; наприкінці цього не ставалося і раз на рік. Але зовсім Роберт спроб не припиняв — рано чи пізно наставала ніч, коли він впивався вином і приходив вимагати своє подружнє право. Що соромило його при світлі дня, те дарувало насолоду в пітьмі ночі. — Моя королево? — перепитала Таена Добромир. — Якісь дивні у вас очі. Чи вам, часом, не зле? — Та ні, я просто… згадую. — Серсеї всохла горлянка. — Ви добра подруга, Таено. Я не мала такої, відколи… Раптом хтось затарабанив у двері. «Знову?!» Настійливе грюкання змусило її здригнутися. «Чи не напала на нас іще якась тисяча кораблів?» Серсея вдягла халат і пішла подивитися, хто там. — Даруйте, ваша милосте, за клопіт, — мовив стражник за дверми. — Там унизу пані Стокварт благає прийняти. — Цієї години?! — визвірилася Серсея. — Чи не з’їхала Фалиса з глузду? Скажіть їй, що я сплю. Скажіть, що добрий люд на Щитових островах ріжуть залізняки. Скажіть, що я пів-ночі не могла лягти. Прийму її вранці. Стражник завагався. — Коли ласка вашої милості… недобре їй. Геть недобре, перепрошую пані королеву. Серсея насупилася. Напевне, Фалиса примчала повідомити про смерть Брона — навіщо ж іще? — Гаразд. Я мушу вдягнутися. Відведіть її до світлиці, хай почекає. Коли пані Добромир спробувала підвестися і рушити услід, королева заперечила: — Ні, залиштеся. Хоч комусь із нас треба відпочити. Я скоро повернуся. Обличчя пані Фалиси було побите і напухле, очі — червоні від сліз. Нижню губу їй розсікли, одяг забруднився і розірвався. — Боги святії! — прохопилася Серсея, коли впустила Фалису до світлиці й зачинила двері. — Що вам зробили з обличчям? Фалиса, здавалося, навіть не почула. — Він його вбив! — заскиглила вона тремтливо. — Мати Небесна, змилуйся, він… він… Слова потонули у хлюпанні, все тіло Фалиси шалено затрусилося. Серсея налила келих вина і пхнула до рук заплаканої жінки. — Випийте. Вино вас угамує. Ось так. Іще трохи. Припиніть рюмсати і розкажіть, навіщо приїхали. Щоб видобути з Фалиси розповідь, королеві знадобилася решта глека. Коли ж нарешті вона дотямила, що до чого, то не знала, сміятися їй чи лютувати. — Лицарський двобій, — повторила вона. «Невже у Семицарстві нема на кого покластися? Невже тільки в мене на всьому Вестеросі лишилася крихта розуму?» — Ви кажете, що пан Балман викликав Брона на лицарський двобій?! — Він сказав, що це буде д-дуже п-просто. Спис — л-лицарська зб-броя, а Б-брон — несправжній лицар. Б-балман сказав, що виб-б’є його з сідла і д-доріже на землі. Брон і справді не був лицарем — тут бабисько не збрехало. Брон був загартований у безлічі битв шибайголова. «Твій недоумкуватий чоловік сам собі проказав смертний вирок.» — Пречудовий задум. Чи не можна дізнатися, якої саме миті він зійшов на пси? — Б-брон увігнав списа в груди б-бідолашному Б-балмановому коневі. Б-балман, він… зламав собі ноги, коли падав. І так болісно кричав… «Еге ж, сердюки якраз із тих, що зглянуться на крики болю» — трохи не прохопилася Серсея. — Я просила вас влаштувати прикру несподіванку на полюванні. Випадкова стріла, падіння з коня, розлючений вепр… стільки є способів мисливцеві загинути в лісі на ловах. Для жодного з них не потрібен лицарський спис! Але Фалиса, здавалося, не чула. — Коли я спробувала побігти до мого Балмана, він… він ударив мене в обличчя. А потім змусив мого пана зізнатися. Балман благав, щоб йому прислали маестра Френкена, але сердюк, він… він… — Зізнатися? — Серсеї геть не сподобалося вимовлене дурепою слово. — Сподіваюся, ваш відважний пан Балман утримав язика за зубами. — Брон устромив йому кинджала просто в око! А мені сказав забратися зі Стокварту до заходу сонця, бо інакше мене спіткає та сама доля. Ще сказав, що пустить мене по колу на розвагу замковій варті, якщо та не гидуватиме. Коли я наказала схопити Брона, один із його лицарів мав нахабство відповісти, що мені краще послухатися пана князя на Стокварті. Чуєте, він назвав його князем на Стокварті! Пані Фалиса щосили вчепилася королеві у руку. — Хай ваша милість дадуть мені лицарів! Сотню лицарів. І ще арбалетників. Тоді я заберу свій замок назад. Стокварт належить мені! А я не змогла забрати навіть одяг! Брон сказав, що тепер він належить його дружині. Усі мої шовки, оксамити… «Твоє ганчір’я — це найменший з твоїх негараздів.» Королева висмикнула пальці з вологої долоні нічної гості. — Я попрохала вас задмухнути свічку і тим посприяти безпеці короля. Натомість ви линули на неї дзбан шал-вогню. Чи згадував ваш недолугий Балман моє ім’я? Скажіть, що воно не пролунало вголос. Фалиса облизнула губи. — Він… йому було так боляче, обидві ноги зламано. Брон сказав, що змилується, але… Що тепер станеться з моєю бідолашною матінкою? «Та здохне, що з нею може статися!» — А ви як гадаєте? Пані Танда, цілком вірогідно, вже лежала холодним трупом. Брон не належав до тих людей, які перейматимуться лікуванням старого бабиська з поламаним стегном. — Допоможіть мені! Куди мені йти? Що робити? «Одружитися з Місячком, — трохи не відповіла Серсея. — Хоч матимеш чоловіка, розумнішого за попереднього.» Наразі королева не мала іншого клопоту, ніж роздмухувати війну просто на порозі Король-Берега. — Сестри-мовчальниці завжди вітають у себе нещасних удовиць, — мовила королева. — Життя в них тихе, мирне, сповнене молитов, побожної праці та добрих справ. Вони приносять розраду живим і спокій мертвим. «І не кажуть ані слова.» Не можна дозволяти цій дурепі тинятися Семицарством, просторікуючи про небезпечні речі. Але Фалиса була глуха до слів здорового глузду. — Ми ж усе робили на славу та користь вашої милості. «Пишаємося вірністю», таке наше гасло. Ви казали… — Я пригадую, що я казала, — вичавила з себе посмішку Серсея. — Лишайтеся в нас, пані, доки ми не знайдемо способу повернути вам замок. Дозвольте налити вам іще вина. Воно допоможе заснути. Ви втомлені, сповнені горя, це кожен побачить. Моя бідолашна дорогенька Фалиса. Отак, пийте. Поки гостя трудилася над глеком, Серсея пішла до дверей і покликала покоївок. Доркас вона наказала знайти князя Кайбурна і привести негайно. Джоселин Звихт побігла до кухні. — Принеси хліба та сиру, пирога з м’ясом, кілька яблук. І ще вина. Спрага мучить. Кайбурн прибув раніше від їжі. Пані Фалиса тим часом вицмулила три келихи і закуняла, хоча ще час від часу прокидалася і схлипувала. Королева відвела Кайбурна убік і розповіла про дурну вихватку пана Балмана. — Не можна дозволити, щоб Фалиса розпускала містом плітки. Від горя вона геть втратила розум. Вам іще потрібні жінки для вашої… праці? — О так, ваша милосте. Лялькарки вже геть виснажені. — То забирайте її та чиніть на свій розсуд. Але після того, як спустите її у кам’яні мішки… чи треба казати більше? — Ні, ваша милосте. Все зрозуміло. — То й добре. — Королева повернула на обличчя усмішку. — Моя мила Фалисо, прийшов маестер Кайбурн! Він подарує вам спокій та спочинок. — Ой, — мляво вимовила Фалиса. — Так добре. Коли двері за ними зачинилися, Серсея налила собі ще келих вина. — Мене оточують вороги та недоумки, — мовила вона вголос. Що вже казати, коли не можна вірити і власним родичам — ба навіть Хайме, який колись був їй другою половинкою. «Він мав стати моїм мечем та щитом, правицею сили моєї. Чому він ніяк не припинить мене дратувати?» Той Брон, власне, був лише прикрим непорозумінням. Серсея не вірила, що він насправді ховає в себе Тиріона. Надто вже хитрий був її менший братик, щоб дозволити Лолисі отак просто назвати свого жалюгідного виплодка на його честь — знаючи напевне, що на голову нещасної впаде гнів королеви. Про це здогадалася пані Добромир, і певно, що мала рацію. Поглузувати з Серсеї в такий спосіб міг вигадати лише сердюк. Перед очима постала картина, як червоний і зморшкуватий Бронів пасинок смокче набрякле вим’я Лолиси, а горлоріз сидить з келихом вина в руці й лукавою посмішкою на пиці. «Шкірте зуби, пане Броне. Скоро вишкіритеся на кутні. Радійте з вашої недоумкуватої дружини та вкраденого замку. Коли настане час, я приб’ю вас, як муху.» До речі, а чи не послати на прибиття пана Лораса Тирела, якщо Лицар Квітів якимось дивом повернеться з Дракон-Каменя живим? «Ото була б смакота. З ласки божої вони повбивають один одного, як пан Арик та пан Ерик.» А Стокварт… ні, годі вже про Стокварт, гидко навіть згадувати. Коли королева повернулася до опочивальні, Таена вже встигла заснути. Голова в Серсеї паморочилася; «забагато вина і замало сну» — сказала вона собі. Не щоночі її будили аж двічі, щоб повідомити такі прикрі новини. «Принаймні я вмію прокидатися. Роберт — той був би занадто п’яний, щоб і з ліжка злізти, не те що втямити державні справи. Порати весь цей клопіт довелося б, як завжди, Джонові Арину.» Думка, що вона стала кращим королем, ніж Роберт, була приємною. Небо за вікном почало світлішати. Серсея сіла на ліжко поруч з пані Добромир, дослухалася до її тихого подиху, подивилася, як здіймаються і опадають груди. «Що їй сниться? Рідне місто Мир? — подумала вона. — Чи коханець з рубцем — небезпечний темнавий чоловік, який не приймає відмов?» Єдине, чого королева була певна — мирійці не снився її законний чоловік, князь Ортон. Вона узяла в долоню грудь іншої жінки. Спершу легенько, ледве торкаючись, відчула тепло під долонею на шкірі гладкій, наче шовк. Потім обережно стиснула її, пробігла великим пальцем по темному соскові — туди-сюди, туди-сюди, і скоро він затвердів. Кинувши погляд вище, королева побачила розплющені Таенині очі. — Так добре? — запитала Серсея. — Добре, — відповіла пані Добромир. — А так? Серсея вщипнула сосок, сильно потягла, скрутила між пальцями. Мирійка зойкнула з болю. — Ви робите мені боляче. — Це все вино. Я випила глек до вечері, ще один — з вдовицею Стокварт. Мусила пити, щоб її заспокоїти. Вона крутнула інший Таенин сосок, викликавши новий зойк. — Я королева. І я прийшла по свої законні права. — Чиніть, як забажаєте. Волосся Таени було таке ж чорне, як Робертове, ба навіть між ніг. Коли Серсея торкнулася там, воно вже просякло вологою. Робертове завжди було сухе й колюче. — Благаю, — мовила мирійка, — продовжуйте, моя королево. Робіть зі мною все, що у вашій волі. Я належу вам. Але марно. Серсея не відчувала того, що мав відчувати Роберт ночами, коли брав її. Для неї насолоди не було, ні. Для Таени — так. Її соски стали двома чорними діамантами, її жіноча сутність трохи не парувала. «Роберт закохався б у тебе — на якусь годину.» Королева ковзнула пальцем у вогке мирійське болото, потім додала ще один і заходилася рухати туди й сюди. «Але щойно пролився б усередину, як не зміг би пригадати і твого імені.» Серсеї кортіло дізнатися, чи так легко це робиться з жінкою, як завжди виходило з Робертом. «Десять тисяч дітей вашої милості загинуло у мене в долоні, — подумала вона і додала Мирові третій палець. — Поки ви хропіли, я злизувала ваших синів з обличчя та пальців, одного за одним — липких блідих принців. Ви мали від мене те, що хотіли, пане королю — але в пітьмі я з’їдала усіх ваших нащадків.» Таена здригнулася, простогнала кілька слів незнайомою мовою, потім здригнулася знову, вигнула спину і гучно скрикнула. «Верещить, наче її ріжуть» — подумала королева. І на мить уявила свої пальці вепрячими іклами, що роздирають мирійку навпіл від промежини до горла. Та все було даремно. Ніколи і ні з ким їй не бувало добре. Ні з ким, окрім Хайме. Коли Серсея спробувала забрати руку, Таена вхопила і поцілувала їй пальці. — Люба королево, як мені потішити вас? — Вона ковзнула Серсеїним стегном до її жіночої статі. — Скажіть, чого бажаєте, кохана моя? — Облиште мене. Серсея відкотилася убік і накинулася простирадлом, здригаючись. За вікнами сірів світанок. Скоро настане білий день, і вони про все забудуть. Цієї ночі нічого не сталося. Хайме Сурми проспівали яскраву мідну пісню, розчахнувши навпіл тихе й сіре сутінкове повітря. Джосмин Пекледон прожогом схопився на ноги, одночасно намацуючи хазяйського паса з мечем. «Хороше чуття, правильні звички.» — Розбійники не оголошують про своє прибуття сурмами, — мовив до нього Хайме. — Прибери меча, він мені зараз ні до чого. То приїхав мій родич, Оборонець Заходу. Коли Хайме вийшов з намету, вершники саме спішувалися; там було з півдесятка лицарів, а до них чотири десятки кінних стрільців та щитників. — Хайме! — заревів кошлатий чолов’яга у визолоченій кольчузі та лисячому кожусі. — Зовсім змарнів, біле надів, ще й бороду виростив! — Оце борода? Ти мені лестиш, братику. Поруч із твоєю — жалюгідна стерня. Рясна борода і кущаві вуса пана Давена переростали у бурці, щільніші за живий запліт, а ті — у сплутану солом’яну стріху на голові, трохи прим’яту щойно знятим шоломом. Десь посередині тих хащів стирчала бульба носу і жваво бігало двійко веселих карих очей. — Невже розбійники вкрали у тебе все гостре залізо, що нема чим і поголитися? — Я дав обітницю, що не стригтиму волосся, не дочекавшись відплати за батька. — Для людини, понад усе схожої на лютого кошлатого лева, голос Давена Ланістера лунав на диво сумирно. — Але Молодий Вовк допався до Карстарка першим. Украв у мене помсту. Пан Давен віддав шолома зброєносцеві й розкуйовдив пальцями волосся там, де його прибило вагою заліза. — Нині трохи хутра не завадить. Ночі холоднішають. Хто має щось на голові, тому тепліше спиться. Та й тітка Генна завжди казали, що ту цеглину, яка в мене за щелепу, треба ховати від людей. Він ухопив Хайме за плечі. — Ми за тебе злякалися після Шепітної Пущі. Подейкували, Старків лютововк вирвав тобі горло. — Невже ти, брате, лив по мені сльози? — Та половина Ланіспорту вдягла жалобу. Жіноча половина. — Очі пана Давена зачепилися за пеньок руки. — То це правда. Виродки відтяли тобі правицю. — Я вже маю нову, викувану з золота. Однорукість має свої переваги. Тепер я п’ю менше вина, щоб менше проливати. І рідше спокушаюся чухати дупу при дворі. — Таки-так, доречно кажеш. Може, й собі одну відтяти? — зареготав нерідний брат. — Це Кетлін Старк тобі прислужилася? — Варго Хап. «Звідки беруться ці дурні чутки?» — Кохорець?! — Пан Давен гучно сплюнув на землю. — Осьо йому та всім його «Хвацьким Компанійцям»! Я ж казав твоєму батькові, що радий буду прислужитися за хуражира. А він відмовив. Сказав, що левові — левове, а з землі хай підбирають цапи та собаки. Хайме не сумнівався, що саме такими були батькові слова. У вухах мало не залунав його голос. — Заходь, пане брате. Побалакаймо. Гарет запалив жарівниці; гаряче вугілля наповнило намет Хайме теплом і червонястим сяйвом. Пан Давен викрутився з кожуха і кинув його Малому Левкові. — А ти наче з Дударів, малий? — прогуркотів він. — Опецькуватий, але міцний нівроку. Ваші всі такі. — Так, я Левис Дудар, з ласки ясного пана. — Я твого брата колись у бугурті добряче відлупцював, ще й крівці пустив. Опецьок здуру образився, коли я спитав, чи то не його сестра витанцьовує голою на щиті. — То давній знак нашого дому. А сестри ми не маємо. — То й шкода. Ваш знак має гарні цицьки. Але який чесний воїн ховатиметься за голу жінку, га? Щоразу, як я гамселив твого брата по щиті, почувався геть нешляхетно. — Та годі вже тобі! — реготнув Хайме. — Дай малому спокій. Пія саме затовчувала вино прянощами, мішала у казанку ложкою. — Мені треба знати, чого чекати у Водоплині. Родич здвигнув дебелими плечима. — Облога триває, нікуди не поділася. Чорноструг сидить у замку, ми сидимо в таборі за його мурами. Спитаєш, як сидиться? Брехати не буду: здихаємо з нудьги. — Пан Давен всівся на складаний табірний стілець. — Хоч би Таллі вилазку вчинив — нагадав, що ми досі на війні. А якби вколошкав кілька Фреїв, ще й мав би від мене дяку. Для початку — Римана. Той од вина майже не просихає. І Едвина теж. Він не такий тупий, як його батько, зате мало не лускає з люті, як гнійний чиряк. А ще ж наш добрий пан Емон… та ні, вже князь Емон — збав, Седмице, забути новий титул… наш новий князь на Водоплині тільки й знає просторікувати, як саме я маю чинити облогу. Хоче, щоб я захопив замок неушкодженим, бо це ж, бач, його новий панський стіл. — Вино вже гаряче? — запитав Хайме в Пії. — Так, м’сьпане. — Коли дівчина говорила, то рукою затуляла рота. Пек подав вино на золотій таці. Пан Давен стягнув рукавиці й узяв кухля. — Дякую, малий. А ти хто будеш? — Джосмин Пекледон, з ласки ясного пана. — Пек уславився звитягами на Чорноводі, — мовив Хайме. — Убив двох лицарів, а ще двох полонив. — Ти ба, який небезпечний! А на вигляд не скажеш. Ото в тебе борода, чи ти мармизу забувся вмити? Дружина Станіса Баратеона має пишніші вуса. Скільки тобі років? — П’ятнадцять, пане. Пан Давен пирхнув. — Знаєш, Хайме, що найкраще у юних звитяжцях? Вони помирають молодими, щоб нам більше дівок лишилося. — Він кидком повернув кухля зброєносцеві. — Наповни ще раз. Допоможи здолати мою могутню спрагу, і я тебе теж уславлю за звитяжця. Хайме підняв власного кухля лівицею і зробив ковток. Грудьми розлилося тепло. — Ти казав, кого з Фреїв хочеш бачити мертвим. Римана, Едвина, Емона… — І Вальдера Водограя, — додав Давен. — Клятий сучий син. Ненавидить, що сам байстрюк, і від того ненавидить усіх небайстрюків. Щоправда, пан Первин — приязний чолов’яга, його б я пожалів. Жінок теж можна не чіпати. З однією, сказали, я маю одружитися. До речі, твій батечко хоч би мене спитав. Бо ж мій власний батько ще до Волоброду перемовлявся з Пакстером Рожвином, який дає за донькою вельми гарненький посаг… — За Десмерою? — перепитав Хайме і засміявся. — Полюбляєш ластовиння? — Коли вже обирати між ластовинням і тхоринням… Половина виводку князя Вальдера має тхорячі писки. — Лише половина? То будь вдячний. Я бачив Ланселеву молоду в замку Даррі. — Амцю-при-Брамці? О боги святії. Не можу повірити, що Лансель вибрав саме її. Що в нього з головою? — Побожність напала, — відповів Хайме. — Та вибирав не він. Мати пані Амереї походить з Даррі. Наш дядько вирішив, що вона допоможе Ланселеві заприязнити до себе селян. — Як? Перед кожним ноги розсуне? Ти хоч знаєш, за віщо її кличуть Амцею-при-Брамці? Бо вона радо розчахує свою брамцю для кожного лицаря, що трапиться поруч. Ланселеві скоро доведеться замовляти зброяреві рогатий шолом. — Не доведеться. Наш родич відбуває до Король-Берега. Складе там обітниці служивого мечника при верховному септоні. Пан Давен здивувався б, напевне, менше, якби Хайме повідомив, що Лансель попрохав узяти його мавпою до гурту мартоплясів. — Що ти таке кажеш? Либонь, кепкуєш з мене? Мабуть, Амця-при-Брамці ще бридкіша за тхора, коли змусила хлопця аж до такого. Коли Хайме прощався з пані Амерею, вона стиха схлипувала над руїнами свого шлюбу, дозволяючи Лайлові Кракеголу розраджувати її ласкавими словами. Але не так його непокоїли ті сльози, як кам’яні мармизи її родичів, що стояли навколо у дворі. — Сподіваюся, хоч ти, брате, не налаштувався складати ніяких обітниць, — мовив Хайме до Давена. — Фреї ревно стежать за дотриманням шлюбних угод. Не хотілося б знову спричинити їхнє обурення. Пан Давен насмішкувато пирхнув. — Та не бійся! Я дам обітниці своїй тхориці. І перед септоном, і на ліжку. Пам’ятаю-бо, що сталося з Роббом Старком. Але наслухавшись Едвина, бажав би, щоб наречена була ще не розквітла — бо інакше незчуєшся, як ту квітку зірве Чорний Вальдер. Що він гойдав Амцю-при-Брамці — на те я готовий закластися. І гойдав не раз, не два і не три. Може, відси й побожність Ланселя, і настрій його батька. — То ти бачив пана Кевана? — Еге ж. Він до нас заїхав дорогою на захід. Я його попрохав допомогти нам узяти замок, але Кеван і чути не хотів. Скільки тут сидів — лишень мовчав похмуро, про щось думав. Розмовляв чемно, але холодно, аж страх. Я йому присягнувся, що не прохав робити себе Оборонцем Заходу, що така честь личила б йому. Та він відповів, що образи не тримає, хоча з голосу я б не повірив. Три дні в нас пробув, а мені хоч би три слова сказав. Я б радів, якби він лишився — його порада мені б не завадила. Та й наші друзі Фреї не насмілилися б йому дошкуляти так, як мені. — Розкажи, — попрохав Хайме. — Та розкажу, але з чого почати? Поки я будував стінолами і гуляй-городи, Риман Фрей вигородив шибеницю. Щодня на світанку виводить до неї Едмура Таллі, вдягає йому на шию зашморг і погрожує повісити, якщо замок не здасться. Чорностругові на його блазенські вихиляси начхати, тому надвечір князя Едмура відти знімають. А до речі, його дружина вагітна, ти не знав? Хайме не знав. — Едмур брав її до ліжка після Червоного Весілля?! — Едмур брав її у ліжку під час Червоного Весілля! Рослін — крихітка-гарнюня, на тхора геть не схожа. І Едмур їй з якогось дива до смаку припав. Первин розказує, вона молиться про дівчинку. Хайме хвильку поміркував про почуте. — Бо якщо в Едмура народиться син, князеві Вальдеру стане непотрібний сам Едмур. — Я теж такої думки. Наш зведений дядечко Ем… князь Емон, хай тобі грець!… хоче, щоб Едмура повісили негайно. Присутність живого князя на Водоплині з дому Таллі бентежить його так само, як майбутнє народження ще одного. Щодня він мені голову виїдає, щоб я примусив пана Римана повісити Таллі — байдуже, як. А за інший рукав тим часом смикає князь Гавен Вестерлін. Чорноструг тримає в замку його дружину і трьох шмаркачів. Вестерлін боїться, що Таллі їх уб’є, якщо Фреї повісять Едмура. Між іншим, одна з того шмаркатого виводку — мала королева Молодого Вовка. Хайме пригадав, що начебто стрічав Джейну Вестерлін, хоча геть забув, як саме вона виглядає. «А має ж бути красунею — щоб за неї втратити ціле королівство і власну голову.» — Пан Брінден дітей не вбиває, — запевнив він родича. — Не такий він чорний, як його прізвисько. Хайме почав потроху розуміти, чому Водоплин досі тримається. — Ну то розкажи ж мені, брате, про розташування нашої потуги. — Ми щільно облягли увесь замок. Пан Риман з фреївським військом стоїть на північ від Перекату. На південь від Червонозубу отаборився князь Емон, з ним пан Форлей Престер і решта твого старого війська, а ще річкове панство, що перебігло до нас після Червоного Весілля. Скажу тобі по правді — зиску з них небагато. Сидять похмуро по наметах, дивляться на тебе вовком, а що корисного роблять — дідько їх зна. Мій власний табір стоїть між річками, перед ровом та головною брамою Водоплину. Через Червонозуб, нижче від замку, ми кинули на воду наплавну загорожу. Манфрид Тисовець і Райнард Рівтигер сторожать на ній, щоб ніхто не втік човном. А ще ми дали їм тенета — хай рибу ловлять, щоб було що в казани вкинути. — Чи можемо ми виморити замок голодом? Пан Давен заперечливо хитнув головою. — Чорноструг випхав з Водоплину всі зайві роти, а край тутешній вигріб до зернини. Йому вистачить запасів годувати людей і коней зо два роки. — А нам харчів не бракує? — Поки в річці є риба, з голоду не помремо. Та скільки ще зможемо годувати коней — оцього не скажу. Фреї підвозять собі харчі та хураж із Близнюків, але пан Риман божиться, що поділитися йому нема чим, і ми маємо шукати собі самі. То й шукаємо… половина хуражирів, яких я вислав, не повернулася. Хтось утік, а когось ми знайшли на дереві — висіли собі гарненько у конопляних зашморгах. — Ми позавчора на кількох натрапили, — відповів Хайме. Повішених на дикій яблуні знайшли розвідники Аддама Марбранда. Пики в них зчорніли, тіла висіли роздягнені, кожному в рота запхали яблучко-кислицю. На жодному не було поранень — вочевидь, вони здалися без бою. Дужий Вепр особливо з того лютував і обіцяв криваву відплату невідомим, які розвісили чесних вояків, наче забитих свиней. — Може, розбійники, — мовив пан Давен, почувши оповідь Хайме, — а чи й ні. Тут досі загони північан никають. Та й річкове панство… хай вони зігнули коліна, проте серця в них, здається мені, досі ще вовчі. Хайме скоса зиркнув на двох молодших зброєносців, які совалися коло жарівниць і прикидалися, що не слухають. Левис Дудар і Гарет Пужел були синами річкових князів. До обох він щиро заприязнився і навіть думати не хотів, щоб віддати котрогось панові Ілину. — Зашморги нагадують про Дондаріона. — Пхе, наче лише твій князь-блискавка вміє накинути на шию мотузку! Ой, краще не починати про того Беріка. Він тут, він там, він усюди… та коли вишлеш по нього погоню, зникає, наче роса на сонці. Річкові пани йому допомагають, навіть не сумнівайся. Порубіжному приблуді, хто б подумав! Одного дня чуєш, що він мертвий, а наступного вже патякають, що його вбити не можна! — Пан Давен поставив кухля. — Розвідники доповідають про вогні вночі на високих місцях. Вартові вогні, кажуть вони… так, наче навколо нас кільце спостерігачів. І в селах вогні палають. Якийсь новий бог, начебто… «Та ні, навпаки. Дуже старий.» — Разом з Дондаріоном мандрує Торос — отой гладкий мирійський жрець, що полюбляв пити з Робертом. — Золота правиця лежала на столі. Хайме торкнувся її й задивився, як золото мерехтить у тьмяному світлі жарин. — Коли буде треба, то дамо ради й Дондаріонові. Але спершу Чорноструг. Він має зрозуміти, що його справа безнадійна. Ти пробував з ним розмовляти? — Пан Риман пробував. Поїхав до брами добряче напідпитку, харапудився там, погрози кидав. Чорноструг вийшов на мур на якусь хвилину. Сказав, що красних слів на гидких людців не витрачатиме. По тому пустив стрілу в крижі Римановій кобилі. Коняка стала дибки, Фрей упав у багно, а я зі сміху трохи не обісцявся. Правду кажучи, якби я сидів у замку, то пустив би стрілу Риманові просто в брехливу горлянку. — Вдягну ринграфа, як піду на перемови, — злегка посміхнувся Хайме. — Запропоную щедрі умови. Якщо скінчити облогу, не проливаючи крові, то ніхто не скаже, що він здійняв зброю проти дому Таллі. — Чини як хочеш, пане брате, але сумніваюся, що слова здобудуть нам перемогу. Боюся, доведеться таки брати замок приступом. Зовсім нещодавно Хайме першим вітав би такий спосіб. В кожному разі, неможливо сидіти два роки попід мурами замку, чекаючи, поки Чорноструг зголодніє. — Хай що ми вирішимо робити, треба поспішати, — відповів він панові Давену. — Моє місце — у Король-Березі, коло престолу і короля. — Та вже ж, — буркнув родич. — Твоїй сестрі ти конче потрібен, хто б казав. Але навіщо вона відіслала Кевана? Я гадав, вона його поставить Правицею. — Дядько не схотів прийняти посаду. «Бо не такий сліпий, як я.» — Оборонцем Заходу треба бути Кеванові. Або тобі. Не те щоб я зневажав зроблену мені честь, авжеж ні, та наш дядько вдвічі за мене старший і досвідченіший у справах війни. Маю надію, він знає, що я тут ні до чого — я цього уряду не просив. — Знає. — Як ся має Серсея? Така ж вродлива? — Аж сяє красою. — «А під нею ховає гнилля.» — Наче щире золото. — «Облудне золото, дурити йолопів.» Уночі йому наснилося, як він застукав сестру під Місячком. Блазня він убив, а сестрі потрощив зуби на скалки золотою рукою — так само, як Грегор Клеган бідолашній Пії. Уві сні Хайме завжди мав дві руки, і одну з них — золоту, що працювала не гірше за живу. — Що скоріше покінчимо з Водоплином, то швидше я повернуся до Серсеї, — мовив Хайме. Що він робитиме далі після повернення — того Регіментар Королегвардії наразі й сам не знав. Він пробалакав з родичем ще годину, доки Оборонець Заходу нарешті не вирішив відкланятися. По тому Хайме причепив золоту руку, накинувся брунатною киреєю і пішов гуляти серед наметів. Правду кажучи, таке життя йому подобалося; серед вояцтва він почувався вільніше і зручніше, ніж при дворі. Та й вояки, належно шануючи лицаря, аніскільки з ним не бентежилися. Біля одного багаття трійко арбалетників поділилися з ним шматком упійманого і спеченого зайця. Біля іншого молодий лицар спитав поради, як найкраще захищатися від важкого келепа. Коло річки Хайме подивився, як дві пралі герцюють на мілкій воді верхи на плечах двох щитників. Дівчата були добряче напідпитку, вщент розхристані, реготали на весь голос і тицяли одна в одну згорнутими у сувої киреями замість списів. До забави їх підохочували з тузінь інших вояків. Хайме поставив мідяка на білявку, що сиділа на плечах Любчика Рафа, і попрощався з монетою, коли вершниця з конем гучно ляпнулися вдвох у воду між очерету. За річкою вили вовки; вербовим гайком пробігав вітер, змушуючи гілки ворушитися і шепотіти. Хайме знайшов пана Ілина Пейна на самоті коло намету — той саме налощував бруском обіручника. — Ходімо! — покликав він. Мовчазний лицар підвівся, слабенько всміхаючись. «Вже наперед смакує, — зрозумів Хайме. — Ач яка йому розвага — щоночі мене принижувати. А якби зовсім убив — то, мабуть, і затанцював би!» Хайме подобалося думати, що він потроху вдосконалює навички бою. На жаль, покращення відбувалося надто повільно і коштувало свою ціну — під бляхами, вовною та вивареною шкірою Хайме Ланістер скидався на ковдру з синіх латок, помережану червоними саднами, порізами та ціпками. Виводячи коней з табору, лицарі натрапили на вартового, який завимагав спинитися і показати себе. Хайме ляснув хлопця по плечі золотою правицею. — Молодець, пильнуй! Тут навколо вовки блукають. Вони рушили назад уздовж Червонозуба до руїн спаленого села, які проминули того ж полудня. Саме там лицарі й станцювали свій нічний танок, оточені чорними каменями та старим холодним попелом. На короткий час Хайме навіть здобув перевагу. «Може, старі вміння справді повертаються, — таку думку він дозволив собі лише на мить. — Може, сьогодні Пейн ляже спати побитий і скривавлений.» Пан Ілин наче підслухав його думки. Він недбало відбив останній удар Хайме і у відповідь розпочав таку навалу, що загнав Хайме у річку, де з-під того вислизнув чобіт. Битва скінчилася на колінах, з мечем мовчазного лицаря коло горла, а його власним — загубленим у очереті. У місячному світлі віспини на Пейновому обличчі скидалися на чорні провалля. Він видав те клекотіння, яке в нього мало означати сміх, і підняв меча від горла Хайме вище, спрямувавши між вуст. А тоді ступив назад і вклав клинок до піхв. «Я б краще показав себе з хвойдою на плечах проти Любчика Рафа» — подумав Хайме, струшуючи річкове багно з визолоченої руки. Раптом йому закортіло відірвати її геть і жбурнути в річку — однак вона мало на що годилася… та й лівиця була не надто корисніша. Пан Ілин пішов до коней, лишивши Хайме спинатися на ноги на самоті. «Ну хоч ніг досі маю дві, дяка і на тому.» Останні два дні подорожі були холодні й вітристі. Вітер буяв серед гілля у голому чорному лісі, низько схиляв річковий очерет уздовж Червонозуба. Навіть у зимовому строї Королегвардії Хайме відчував на собі залізні зуби того вітру, їдучи поруч зі своїм братом у других, Давеном. Майже надвечір перед ними нарешті показався Водоплин — на вузькому розі землі, де зливалися разом води Перекату і Червонозубу. Замок дому Таллі скидався на великий кам’яний корабель з носом, обернутим униз течією. Мури з пісковика огортало червоно-золоте сяйво; Хайме вони здалися вищими й товстішими, ніж йому пам’яталося. «Цей горіх легко не розколеться» — похмуро подумав він. Якщо Чорноструг не послухає голосу розуму, доведеться порушити обітницю, складену перед Кетлін Старк, на користь обітниць, які він дав своєму королю. Наплавна загорожа через річку і три великі табори обложного війська були саме такі, як йому описав родич. Табір пана Римана Фрея на північ від Перекату був найбільший і найбезладніший. Над наметами височіла велика сіра шибениця заввишки з добрячу метавку-журавель. Під шибеницею стояла поодинока постать із зашморгом на шиї. «Едмур Таллі.» Хайме відчув напад жалю. «Стояти отак день у день, з мотузкою на шиї… легше вже один раз втратити голову.» Позаду шибениці безладно розкинулися намети і вогнища. Паничі Фреї та їхні лицарі поставили собі шатра у зручному місці вгору течією від ровів-нужників; далі внизу купчилися хижі з глини та соломи, вози та гарби. — Пан Риман не хоче, щоб його хлоп’ята нудилися. Отож привіз їм хвойд, півнів для боїв та вепрів, котрих цькують собаками, — розповів пан Давен. — А собі навіть співця завів! Віриш, наша тітка привезла з Ланіспорту не абикого, а Биха Білосміха. То й Риман мусив мати співця, хоч ти лусни. Скажи мені, брате: може, нам загатити річку і потопити увесь той набрід, га? Хайме помітив, як за зубцями стін рухаються лучники. Над ними вітром летіли прапори дому Таллі — срібний пструг у стрибку на смугастому черлено-лазуровому тлі. Але над найвищою баштою майоріла інша корогва — довге біле полотно з лютововком дому Старк. — Коли я вперше побачив Водоплин, то був зброєносцем, зеленішим за літню траву, — розказав Хайме родичеві. — Старий Самнер Кракегол надіслав мене з посланням, про яке божився, що його не можна довірити крукові. Князь Гостер, обмірковуючи відповідь, затримав мене у гостях на два тижні, і кожної трапези садовив коло своєї доньки Лізи. — Не диво, що ти вдяг біле. Я б іще не те нап’яв, аби від неї сховатися! — Та ні, Ліза тоді була ще нівроку. А правду кажучи, навіть вельми гожа: ніжне личко, ямочки на щічках, довге рудаво-брунатне волосся. «Але занадто вже ляклива. Зав’яже собі язика і мовчить. А тоді раптом починає хихотіти. І ані краплі Серсеїного вогню.» Старша Лізина сестра зацікавила його більше, проте Кетлін вже пообіцяли якомусь північанинові, спадкоємцеві Зимосічі. Але жодна дівчина у тому віці не вабила Хайме так, як видатний Гостерів брат, чиї звитяги на Порогах у війні проти Дев’ятишагових Королів уславили його на все Семицарство. За столом Хайме геть забув про бідолашну Лізу і вимагав від Бріндена Таллі все нових та нових оповідок про Маелиса Мерзенного та Гебанового Князя. «Пан Брінден тоді був молодший, ніж я зараз, — подумалося Хайме, — а я — молодший за Пека.» Найближчий брід через Червонозуб знаходився вище від замку за течією. Щоб досягти табору пана Давена, вони мусили проминути становисько Емона Фрея, потім шатра річкового панства, що зігнуло коліна і повернулося до королівського миру. Хайме побачив кольори Ликастра і Ванса, Кореняка і Добручая, жолуді дому Рідколіс і діву-танцівницю князя Дударя. Але замислитися його змусили прапори, яких він не побачив. Ніде не виднілося срібного орла Малістерів, ані червоного огиря Бракенів, ані вербового дерева Ригерів, ані сплетених змій Пужелів. Усі згадані пани відновили свої присяги Залізному Престолові, але жоден не з’явився до облоги. Хайме знав, що Бракени саме б’ються з Чорнолісами, і це вибачало їхню відсутність. Щодо решти… «Наші нові друзі — не друзі взагалі. Вірність стікає їм шкірою, не всотуючись.» Тому Водоплин і треба скорити якнайскоріше — що довше триває облога, то більше заохочуються інші непокірні, на кшталт Титоса Чорноліса. При броді пан Кенос із Кайсу дмухнув у Ріг Герока. «Мабуть, і Чорноструга зараз на мури винесе.» Пан Гуго і пан Дермот очолили перехід через річку, плюхаючи крізь каламутну брунатно-руду воду. Над головами вони везли білий прапор Королегвардії та Томенового оленя з левом, що гордовито плескали на вітрі. Решта валки теж не пасла задніх. Ланістерівський табір бринів піснею дерев’яних стукачок; там будували новий гуляй-городець. Два інших стояли вже готові, наполовину вкриті вогкими кінськими шкурами. Між ними стояв рухомий стінолам — стовбур дерева з гартованим у вогні гострим кінцем, підвішений на ланцюгах під дерев’яним дахом на колесах. «Здається, братик тут часу не гаяв.» — Пане, — запитав Пек, — де вам поставити намет? — Отам на горбку, — вказав Хайме золотою рукою, не дуже придатною для такої справи. — Там обоз, отут конов’язі. До вітру ходитимемо туди, де мій братик люб’язно викопав нужники. Пане Аддаме, огляньте межі табору! Ви маєте гостре око на слабкі місця. Хайме не чекав нападу ворога. Але в Шепітній Пущі він теж його не чекав. — То мені скликати тхорів на раду? — запитав Давен. — Доки не побалакаю з Чорностругом — не треба. Хайме махнув до Безбородого Джона Бумбака. — Розгорни-но наш прапор миру, хай протруситься. Поїдь з ним до замку і перекажи панові Бріндену Таллі, що я бажаю з ним говорити завтра на світанку. Я приїду до краю рову і зустріну його на перекидному мості. Пек виглядав переляканим. — Мосьпане, але раптом лучники… — Цього не буде, — відрізав Хайме, злізаючи з сідла. — Поставте мій намет і підніміть над ним мої прапори. «А тоді побачимо, хто прибіжить і як швидко.» Довго чекати не довелося. Пія клопоталася коло жарівниці, намагаючись розпалити вугілля. Пек рушив їй на поміч. Останнім часом Хайме часто засинав під звуки їхніх любощів у кутку намету. Поки Гарет розстібав на Хайме поножі, запона шатра відлетіла убік. — Ось нарешті й ти! — загула тітка, заповнюючи собою двері. Її чоловік Фрей визирав з-за плеча. — Давно вже час. Невже не обіймеш свою стару гладку тітоньку, любчику? Вона простягла руки уперед і не лишила Хайме вибору, крім відповісти на обійми. Замолоду Генна Ланістер була молодицею звабливих обрисів, яким так і кортіло вивалитися з сукні. Тепер усі обриси перетворилися на одну велику брилу. Тітчине обличчя було широке і гладке, шия скидалася на товстий рожевий стовбур, груди вражали уяву. Плоті на ній було стільки, що стало б зробити їй ще одного чоловіка. Хайме покірно обійняв старшу родичку і почекав, доки вона вщипне його за вухо — так тітка робила стільки років, скільки він її пам’ятав. Але цього разу пані Генна чомусь утрималася, зате поклала йому на обидві щоки два м’які та вологі поцілунки. — Співчуваю твоїй втраті. — Я маю нову правицю, зроблену з золота, — показав Хайме тітці. — Гарненька. Золотого батька тобі теж зробили? — Голос пані Генни став різкіший і холодніший. — Я казала про Тайвина! — Така людина, як Тайвин Ланістер, з’являється на світ раз на тисячу років! — оголосив тітчин чоловік. Емон Фрей був дратівливий чоловічок з тремтливими руками. Важив він, напевне, пуди зо чотири… але хіба що в мокрій вовні та кольчузі. Статурою він нагадував остюк, підборіддя не мав зовсім, зате надолужував його сміховинно велетенським яблуком борлака на горлі. Половина волосся вилізла, коли йому ще й тридцяти не було. Зараз років Емонові було шістдесят, а з волосся на голові лишилося кілька рідесеньких пасем. — Останнім часом нас обсідають моторошні чутки, — мовила пані Генна, коли Хайме відпустив Пію та зброєносців. — Не знаєш, у що бідній жінці й вірити. Невже правда, що Тиріон убив Тайвина? Чи це якийсь дурний наклеп, навіщось розповсюджений твоєю сестрою? — Таки правда. Вага золотої правиці почала йому набридати. Хайме поперебирав ремінці припони до зап’ястка. — Синові підняти руку на батька! — проголосив пан Емон. — Жахливо і мерзенно! Темні дні настали на Вестеросі. Тепер, коли князя Тайвина нема, я боюся за нас усіх. — Ти за нас усіх боявся, ще коли Тайвин був живий! — Генна умостила своє чимале підкрижжя на табірному ослоні, який загрозливо зарипів під її вагою. — Розкажи-но нам, небоже, про нашого сина Клеоса та його смерть. Хайме відчепив останню застібку і відклав правицю вбік. — На нас напосілися розбійники з лісу. Пан Клеос розігнав ту наволоч, але на жаль, за ціну власного життя. Брехня далася йому легко; він бачив, як вона втішає Клеосових батьків. — Малий мав мужність, я завжди казав. Це в нього у крові. Коли пан Емон говорив, на вустах його пінилася рожева слина — дяка кислолистові, що він полюбляв жувати. — Його кістки мають знайти спокій під Скелею, в Палаті Звитяжців! — оголосила пані Генна. — Де його поклали спочивати? «Ніде. Кровоблазні роздягли його труп і покинули на учту гайворонню.» — Коло струмка, — збрехав Хайме. — Коли війна скінчиться, я знайду те місце і перевезу його додому. Кістки — то кістки; немає нічого легшого цими днями, ніж знайти трохи мертвих кісток. — Війна… — Пан Емон прочистив горлянку; яблуко на шиї застрибало вгору і вниз. — До речі про війну. Тут навколо повно обложних пристроїв. Таранів, метавок, гуляй-городів. Так не годиться, Хайме. Давен хоче поламати мої мури, розтрощити мою браму! Говорить про палаючу смолу, заміряється підпалити замок. Мій замок! Він сунув руку в рукав, видобув сувій пергамену і тицьнув ним Хайме в обличчя. — Ось, я маю привілей! Підписаний королем Томеном, осьо печатка нашого пана: олень та лев. Я законний князь на Водоплині, я не дозволю робити з нього спалену руїну! — Та годі вже дурниці патякати! — визвірилася його дружина. — Поки у Водоплині сидить Чорноструг, твій папірець годиться лише дупу підтирати! Пробувши пані Фрей п’ятдесят років, тітка Генна все ж не забула, що походить з Ланістерів. «І чимало від них зберегла.» — Хайме віддасть тобі замок, май належну дяку! — Не сумніваюся і маю, — запевнив князь Емон. — Пане Хайме, довіра вашого панотця до мене була зовсім не марна, я доведу, ось побачите. Я збираюся поводитися з моїми новими підданими твердо, але чесно. Чорноліс і Бракен, Язон Малістер, Ванс і Дудар… усі вони дізнаються, що в Емоні Фреї матимуть суворого і справедливого зверхника. І мій батько теж. Хай батечко є князем на Переїзді, але ж я — князь на Водоплині! Так, син має обов’язок коритися батькові, але значковий пан має коритися зверхникові! «О боги святії, що він верзе…» — Ви не його зверхник, пане. Перечитайте ваш привілей, перш ніж ним вимахувати. Вам віддали Водоплин з землями і доходами, та й по тому. Коронним намісником на Тризубі є Петир Баеліш. Водоплин коритиметься владі Гаренголу. Князеві Емону це не сподобалося. — Гаренгол — руїна, зурочена і заселена привидами! — заверещав він. — А Баеліш… він лихвар, а не державець, йому не з княжого столу правити, а мідяки лічити, з його хамським родоводом… — Якщо ви невдоволені станом речей, їдьте до Король-Берега і викладіть свої скарги перед моєю милою сестрою. Хайме не сумнівався, що Серсея зжере Емона Фрея живцем і поколупається в зубах його кістками. «Певна річ, якщо не надто зайнята своїми справами під Озмундом Кіптюгом.» Пані Генна насмішкувато пирхнула. — Нема чого турбувати її милість різними дурницями. Гей, Емцю, чи не вийдеш назовні — вдихнути трохи повітря? — Повітря?! — Ну чи гарненько посцяти, коли дихати не хочеш. Мені з небожем треба обговорити родинні справи. Тебе вони не стосуються. Пан Емон зашарівся. — Так-так, тут трохи задушливо. Почекаю ззовні, пані дружино. Хай щастить, пане Регіментарю. Його вельможність князь згорнув свій привілей, зобразив недбалий уклін у бік Хайме і задріботів геть з намету. До Емона Фрея важко було не відчувати відразу. В чотирнадцять років він з’явився до Кастерлі-на-Скелі одружитися з левицею, вдвічі від нього молодшою. Тиріон колись казав, що весільним подарунком Емонові од князя Тайвина став вічний переляк. «Та й Генна від себе додала.» Хайме пам’ятав чимало бенкетів, на яких Емон похмуро колупав їжу на тарелі, поки його дружина перекидалася солоними жартами з котримсь із надвірних лицарів ошую себе, і обидва час від часу вибухали гучним сміхом. «Та все ж вона подарувала Фреєві чотирьох синів. Принаймні, каже, що йому.» Нікому в Кастерлі-на-Скелі не стало б мужності сумніватися, чиї то діти, а менше за всіх — самому панові Емону. Щойно Фрей зник, як його дружина закотила очі. — Отакий у мене пан і господар! Про що думав твій батечко, ставлячи його князем на Водоплині? — Гадаю, про ваших синів. — Я про них теж думаю. З Емка вийде поганючий князь. Але Тай, може, на щось згодиться, якщо матиме розум учитися в мене, а не в батька. — Тітка роззирнулася наметом. — Вино маєш? Хайме знайшов глек і налив їй одноруч. — Яка мета ваших відвідин, пані тітко? Ви б мали сидіти у Кастерлі-на-Скелі, чекати закінчення війни. — Щойно Емко почув, що його роблять князем, нічого слухати не схотів — верещав їхати негайно, заявляти свої права. — Тітка Генна сьорбнула, витерла вуста рукавом. — Твій батько мав би віддати нам Даррі. Пригадай: Клеос був одружений з однією з орачевих доньок. Його зажурена вдова казиться, що синам не віддали землі їхнього батька. Амця-при-Брамці є Даррі лише з боку матері. А моя невістка Джейна — її тітка, кревна сестра пані Марії. — Молодша сестра, — нагадав Хайме. — І Таєві тоді переходить Водоплин. А це шмат солодший, ніж Даррі. — Солодший, але отруєний. Дім Даррі вимер з чоловічого боку, а дім Таллі — ні. Отой баран пан Риман накидає Едмурові на шию зашморг, але повісити його не хоче. А Рослін Фрей тим часом вирощує в череві нового пструга. Моїм онукам ніколи не буде безпечно у Водоплині, поки на світі лишаються живі Таллі. Хайме знав, що тітка не помиляється. — Але якщо Рослін народить дівчинку… — …то мала зможе вийти заміж за Тая. Звісно, зі згоди старого князя Вальдера. Так, я про це подумала. Проте може народитися і хлопчик. Його дрібна пуцька знову скаламутить воду в справі спадкоємства. А якщо облогу переживе пан Брінден, то зможе заявити власне право на Водоплин… або висунути вимоги від імені малого Роберта Арина. Хайме пам’ятав малого Роберта у Король-Березі. У свої чотири роки той не випускав з рота мамчину цицьку. — Арин не доживе, щоб породити нащадків. Та й навіщо володареві Соколиного Гнізда ще й Водоплин? — Навіщо володареві дзбана золота ще один такий самий? Бо люди — ненажерливі створіння. Тайвин мав би віддати Водоплин Кеванові, а Даррі — Емкові. Я б йому так і сказала, якби він потурбувався мене спитати. Та коли твій батечко хоч когось питав, крім Кевана? Тітка глибоко зітхнула. — Зауваж собі: я не винувачу Кевана за те, що він схотів своєму хлопцеві безпечніший стіл. Я його надто добре знаю. — Чого хоче Кеван і чого хоче Лансель — то, як я з’ясував, дві дуже різні речі. І Хайме розповів тітці про Ланселеве рішення покинути дружину, землі та титул, щоб битися за Святу Віру. — Отже, якщо досі хочете Даррі, напишіть Серсеї та заявіть про свої права. Пані Генна заперечливо замахала кухлем. — Ні, ні, пізно — та коняка вже втекла з двору! Емко забрав у свою гостроверху макітру, що правитиме річковим краєм. А Лансель… напевне, від нього слід було цього чекати. Зрештою, життя, віддане захистові верховного септона, не таке вже відмінне від життя на варті безпеки короля. От лишень Кеван, боюся, лютуватиме. Так само, як лютував Тайвин, коли тобі стало дурощів одягнути біле. Ну, Кеван хоч Мартина має у спадкоємці. Як захоче, то віддасть його в чоловіки Амці-при-Брамці замість Ланселя. Ой, порятуй нас, Седмице, — тяжко зітхнула тітка. — До речі про Седмицю… з якого дива Серсея дозволила Вірі знову озброїтися? Хайме здвигнув плечима. — Напевне, мала вагомі причини. — Причини? — Пані Генна видала вустами непристойний звук. — Сподіваюся, вони й справді вагомі. Бо ж Мечі та Зірки турбували спокій навіть Таргарієнів. Сам Завойовник поводився з Вірою обережно, намагаючись не налаштувати проти себе. А коли Аегон помер, і панство визвірилося на його синів, обидва братства опинилися у самій гущавині бунту. Найпобожніші князі підтримували їх, і простолюд теж. Нарешті королю Маегору довелося призначити винагороди за їхні життя. Золотого дракона за голову кожного нерозкаяного Сина Воїна, срібного оленя — за криваву чуприну Бідолахи, якщо я не забулася те, що читала з історії. Вбито було багато тисяч людей, але майже стільки ж і далі ховалося по всіх кутках держави, не припиняючи спротиву — аж доки Залізний Престол не вбив Маегора, і король Джаяхаерис не погодився пробачити всіх, хто складе зброю. — Я про все це майже забув, — зізнався Хайме. — І ти, і сестра теж. — Тітка зробила ще ковток вина. — Чи правда, що Тайвин усміхався на поховальних ношах? — На тих ношах він гнив. І від того кривив вуста. — Тільки й того? — Здається, тітка Генна трохи розчарувалася. — Люди кажуть, Тайвин ніколи не посміхався. Але я бачила його посмішку, коли він одружувався з твоєю матір’ю, і коли Аерис зробив його Правицею. Коли Тарбеків дах упав на голову пані Елині, тій лукавій сучці… Тиг казав, що Тайвин усміхався і тоді. А ще він усміхався при твоєму народженні, Хайме, і це я бачила на власні очі. Ви з Серсею, рожеві й прекрасні, однакові, наче горошини з одного стручка… ну хіба що між ніг різні. А які ти мав легені, ой леле!… — «Мені ревти, вам слухати», — вишкірився Хайме. — А тепер ви мені розкажете, як він полюбляв сміятися. — Не розкажу. Тайвин зневажав сміх. Надто багато людей сміялися при ньому з вашого діда. — Тітка спохмурніла. — Кажу тобі напевне, оцей блазенський вертеп, який тут кличуть облогою, його б не розважив. Як ти збираєшся її скінчити, коли вже приїхав? — Перемовитися з Чорностругом. — Нічого не вийде. — Я висуну щедрі умови. — Умови вимагають довіри. А Фреї вбили гостей під своїм дахом. Що ж до тебе… не ображайся, любий, але ти таки зарізав одного круля, котрого присягнувся захищати. — І вб’ю Чорноструга, якщо він не здасться. Відповідь Хайме пролунала трохи різкіше, ніж він сподівався. Але не в тому він був гуморі, щоб слухати мовчки, як йому в обличчя знову докоряють Аерисом Таргарієном. — Як саме? Язиком? — У голосі тітки почулася зневага. — Може, я лише стара ропуха, та все ж не маю кислого сиру між вух, дорогенький мій Хайме. І Чорноструг теж не має. Порожні погрози його не скорять. — Що ж ви порадите? Тітка знизала дебелими плечима. — Емко хоче стяти Едмурові голову. Може, цього разу він має рацію. Пан Риман своєю шибеницею зробив з нас усіх посміховисько. Тепер ти мусиш показати панові Бріндену, що твої погрози не позбавлені зубів. — Якщо стратити Едмура, пан Брінден налаштується рішучіше. — Рішучості Брінденові Чорностругу і без того ніколи не бракувало. Гостер Таллі міг би тобі трохи розповісти. — Пані Генна прикінчила вино. — Ну, я тобі не казатиму, як вести війну. Не маю такого нахабства, зате знаю своє місце… на відміну від твоєї сестри. Чи правда, що Серсея спалила Червоний Дитинець? — Лише Башту Правиці. Тітка у розпачі закотила очі. — Хай би краще дала Башті спокій, а натомість спалила свого Правицю! Гарис Звихт? Якщо хто колись і мав промовистий герб, то це він, зі своїм когутом. А ще ж Гиліс Росбі… о свята Седмице, я гадала, він відкашляв своє багато років тому. Добромир… твій батько свого часу кликав його діда «Гигикалом». Тайвин казав, що Добромир не годиться геть ні на що, крім гигикати з дотепів короля. Пригадую, його вельможність зрештою догигикався до вигнання. А ще Серсея посадовила у свою раду байстрюка, а в Королегвардію записала закіптюжений казанок. Завдяки їй Віра озброює своїх попихачів, а браавосці відкликають грошові позики по всьому Вестеросі. Нічого з цього б не сталося, якби вона мала досить кебети зробити одну просту річ: поставити твого дядька Правицею Короля. — Пан Кеван відмовився прийняти уряд. — Він так каже. Але не каже, чому. І ще багато чого не каже. Не хоче казати! — скривилася пані Генна. — Кеван завжди робив те, про що його просили. Не в його звичаї відмовлятися виконувати обов’язок. Тут щось негаразд, я носом чую. — Дядько казав, що стомився. «Він знає, — сказала Серсея, коли вони разом стояли над трупом батька. — Знає про нас.» — Стомився? — Тітка закопилила губу. — Та мабуть. Кеван мав чим стомитися. Важко прожити цілісіньке життя у тіні Тайвина. Усім моїм братам було важко. Тайвин кидав на землю довгу чорну тінь, і кожному доводилося боротися бодай за клаптик сонця. Тигет прагнув стати сам собі господарем, але де йому було змагатися з твоїм батьком! Лише марнів з роками, плекаючи безсилу лють. Геріон замість лютувати жартував. Адже краще кпинити з гравців, ніж зіграти з ними і програти. Але Кеван рано побачив справжній стан речей і обрав собі місце обіч свого брата. — А ви? — запитав Хайме. — Дівчатам лізти у ту гру було зась. Я була маленькою принцесою свого татка… і Тайвиновою теж, доки його не розчарувала. Братик так і не навчився терпіти смак розчарувань. — Тітка рішуче зіп’ялася на ноги. — Ну, я вже сказала все, задля чого прийшла. Не забиратиму в тебе часу. Роби те, що зробив би Тайвин. — Ви любили його? — зненацька для себе спитав Хайме. Тітка подивилася на нього здивованими очима. — Мені було сім років, коли Вальдер Фрей переконав пана батька віддати мою руку Емкові. Другому синові — навіть не княжому спадкоємцеві. Батько самі були третім сином, а молодші діти завжди так прагнуть схвалення. Фрей відчув у ньому слабкість, і батечко погодилися без іншої причини, крім потішити прохача. Про моє заручення оголосили на бенкеті, де сиділа половина панства заходу. Елина Тарбек зареготала, а Черлений Лев вийшов з палати розгніваний. Решта сиділа, запхавши язики під себе. Проти шлюбу насмілився висловитися лише Тайвин. Хлопчик десяти років! Батько обернулися до нього білі, наче кобиляче молоко, а Вальдер Фрей затремтів. Тітка Генна посміхнулася. — Хіба я могла його після того не любити? Не те щоб я схвалювала усе ним зроблене… чи втішалася товариством людини, якою він згодом став… але кожна маленька дівчинка має потребу в великому сильному браті-захисникові. А Тайвин був великим, навіть коли був малим. Пані Генна зітхнула. — Хто ж захистить нас зараз? Хайме поцілував тітку в щоку. — Батько залишив по собі сина. — Еге ж, залишив. Цього я і боюся найбільше. Її слова видалися йому дивними. — Чого б вам боятися? — Хайме, — відповіла тітка, смикнувши його за вухо, — любчику, я знала тебе, відколи ти смоктав груди Джоани. Ти посміхаєшся, як Геріон, і б’єшся, як Тиг, і від Кевана в тобі теж трохи є, інакше б ти не вдяг це корзно… але сином Тайвина є Тиріон, не ти. Я колись сказала це твоєму батькові просто в обличчя, і він не розмовляв зі мною наступні півроку. Чоловіки — великі самозакохані телепні. Навіть ті, що з’являються на світ раз на тисячу років. Китичка з перетічок Вона прокинулася вдосвіта, у маленькій кімнатці під кроквами, яку поділяла з доньками Бруско. Китичка завжди прокидалася першою. Під ковдрами поруч із Талеєю та Бреєю було тепло і затишно; чувся лише тихий подих обох дівчат. Коли вона поворушилася, сіла і почала намацувати капці, Брея спросоня пробурмотіла щось невдоволене і перекотилася на інший бік. Від холоду сірого каміння шкірою Китички побігли сироти. Вона заходилася хутко вдягатися у темряві, щоб не задубіти, а коли натягала сорочку через голову, Талея розплющила очі й покликала: — Кицю, будь ласкавенька, принеси мені одяг! Статуру дівчинка мала кощаву — самі кістки, шкіра та гострі лікті — а тому завжди скаржилася, що їй холодно. Китичка принесла одяг, і Талея нап’яла його на себе, звиваючись під ковдрами. По тому вони разом витягли з ліжка її старшу сестру Брею, незважаючи на лайки та погрози, промимрені спросоня. Коли трійця спустилася драбиною зі свого горища, Бруско з синами вже сиділи у човні на невеличкій протоці позаду будинку. Бруско гавкнув на дівчат, щоб поквапилися — так само, як щоранку. Сини допомогли Талеї та Бреї сісти у човен. На Китичку покладалося доручення відіпнути линву від паль, кинути її Бреї та чоботом відштовхнути човна від пришибу. Сини Бруско налягли на жердини. Китичка розігналася і перестрибнула смужку води між пришибом та човном, яка швидко ширшала. Після того їй на довгий час лишилося тільки сидіти і позіхати, поки Бруско з синами проштовхували човен крізь досвітній морок плутаниною дрібних перетічок. День обіцяв бути рідкісним — прохолодно-бадьорим, чистим та ясним. Загалом у Браавосі погода бувала трьох різновидів: погана — коли туман, гірша — коли дощ, і найгірша — коли морозний дощ. Та час від часу все ж наставали ранки у блакитно-рожевих барвах, коли повітря особливо гостро смакувало сіллю. Такі дні Китичка полюбляла найбільше. Досягши широкої прямої течії, що називалася Довгою протокою, вони повернули на південь до рибного базару. Китичка сиділа зі схрещеними ногами, боролася зі щелепами, яким так і кортіло роззявитися, і намагалася пригадати подробиці сну. «Я знову бачила себе вовчицею.» Найкраще запам’яталися запахи: дерева та земля, брати по зграї, пахощі коней, оленів та людей, усі різні, усі несхожі, а ще гострий, ядучий сморід страху, завжди один і той самий. Бувало, вовчі сни ставали такими яскравими, що навіть прокинувшись, вона чула виття своїх братів. Одного разу Брея сказала, що чула її гарчання уві сні й неспокійні борсання під ковдрою. Китичка гадала, що то якась дурна вигадка, доки Талея не сказала те саме. «Не треба мені вовчих снів, — сказала собі дівчинка. — Тепер я не вовчиця, а кицька на прізвисько Китичка. Китичка з перетічок.» А вовчі сни належали Ар’ї з дому Старк. Та хай як вона силувала себе, все ж конче позбавитися Ар’ї не могла. Хай де вона спала — у підземеллях храму чи на маленькому горищі з доньками Бруско — вовчі сни однак напосідалися ночами… а інколи приходили інші. Вовчі сни були хороші. У вовчих снах вона була швидка та сильна, бігала за здобиччю зі зграєю за спиною. Ненависть викликали інші сни — ті, в яких вона мала дві ноги замість чотирьох. Там вона завжди шукала свою мати, змучено шкандибаючи через спустошену землю, де не було нічого, крім намулу, крові та вогню. У тому сні завжди дощило, і чувся вереск матері. Але чудовисько з собачою головою не дозволяло її врятувати. В тому сні вона завжди плакала, наче маленька злякана дівчинка. «Але кицьки ніколи не плачуть, — сказала вона собі, — так само, як і вовки. То просто дурний сон.» Довга протока провела човен Бруско між мідними зеленими банями Палацу Правди і високими кутастими баштами Престайнів та Антаріонів, а тоді під велетенськими сірими арками прісної річки до кутка міста, відомого як Тванище, де будинки були менші й не такі пишні. Згодом удень протоку вщент заб’ють зміїні човни, великі та малі байдаки, але у досвітній пітьмі широка течія дісталася мало не їм самим. Бруско любив досягати рибного базару саме тієї хвилини, коли Велет ревів, оголошуючи схід сонця. Ревище котилося затокою, потроху завмираючи, та все ж досить гучно, щоб збудити місто від сну. Коли Бруско з синами нарешті припинали човна коло рибного базару, той уже юрмився трісколовками та перекупками оселедців, вустричниками, скойочниками, управителями, кухарями, служницями, жеглярами з галер — і усі гучно торгувалися одне з одним, роздивляючись вранішній вилов. Бруско ходив від лайби до лайби, накидав оком на скойки і час від часу стукав ціпком по барильцеві чи козубові. — Оцей, — казав він. — Так. «Стук-стук.» — І оцей. «Стук-стук.» — Ні, цього не треба. Оце. «Стук.» Загалом Бруско не вирізнявся балакучістю — Талея казала, що батько навіть скупіший на слова, ніж на монети. Вустриці, скойки, краби, інколи дрібні рачки… Бруско купував усе — аби свіже та добре. Дітям випадало тягти козуби та барила, по яких він постукав, до човна — Бруско мав хвору спину і не міг підняти нічого важчого за кухоль темного пива. Коли вони бралися до весел пливти додому, Китичка завжди смерділа рибою та сіллю, але вже так звикла, що й не помічала. Роботи вона не боялася; коли м’язи скніли від тягаря або спина боліла під важким барилом, вона подумки казала, що в такий спосіб зміцнює себе. Щойно барила ставали на місце, Бруско відштовхувався від пришибу, а сини вели човен жердинами назад Довгою протокою. Брея і Талея сиділи попереду і перешіптувалися. Китичка знала, що вони пліткують про Бреїного хлопця — того, на побачення з яким вона видиралася вгору дахом, коли батько засинав. — Дізнайся три нові речі, перш ніж повернешся до нас, — наказував Китичці лагідний чоловік щоразу, коли відсилав її до міста. І вона завжди дізнавалася. Інколи то були всього лише три нові слова браавоської говірки. Іноді вона приносила з собою жеглярські побрехеньки про захопливі, неймовірні, чудернацькі події з широкого мокрого світу за межами островів Браавосу — війни, дощі з живих жаб, налуплення драконів з яєць. Інколи вона взнавала три нових жарти, три нові загадки, три нових прийоми одного ремесла чи іншого. Але час від часу їй траплялася справжня таємниця. Місто Браавос, де в повітрі висіли тумани, обличчя ховалися за личинами, а голоси стишували до шепоту, наче створене було для таємниць. Дівчинка вже знала, що саме його існування близько століття лишалося таємницею, а місцезнаходження — ще втричі довше. — Всі дев’ять Вільних Міст — це діти колишньої Валірії, — вчив її лагідний старий. — Але Браавос — це байстрюк, що втік із батьківської домівки. Ми тут усі — безрідні мішанці, сини рабів, хвойд і злодіїв. Наші пращури прийшли з півсотні різних країн шукати притулку — порятунку від драконовладців, що скорили їх на рабів. І з ними разом прийшло з півсотні богів, але є один спільний, якому вклоняються усі. — Багатоликий. — І багатоіменний, — додав лагідний чоловік. — У Кохорі він зветься Чорним Цапом, у Ї-Ті — Левом Ночі, на Вестеросі — Мороком. Кожен мусить наприкінці схилитися перед ним, хай навіть вклоняється Седмиці, Господові Світла, Матері Місяця, Потоплому Богові або Великому Пастиреві. Увесь рід людський належить йому… інакше деінде в світі було б плем’я, що жило б вічно. Чи знаєш ти таке плем’я, що живе вічно? — Ні, — відповідала вона. — Смерть чекає на кожного. Коли Китичка прокрадалася назад до храму на пагорбі темними ночами без місяця, на неї завжди чекав лагідний старий. — Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — завжди питав він. — Я знаю, що Сліпий Бекко кладе у гостру мочанку, яку готує до своїх вустриць, — відповідала вона. — Я знаю, що мартопляси у «Блакитному ліхтарі» показуватимуть «Пана сумного образу», а мартопляси на «Кораблі» мають намір відповісти «Сімома п’яними веслярами». Знаю, що книжковий торговець Лото Лорнель спить у будинку купця-капітана Моредо Престайна щоразу, як вельмишановний купець-капітан мандрує у справах, але щойно «Паливода» повертається додому, спритник хутко забирається геть. — Добре знати такі речі. Скажи мені: хто ти є? — Ніхто. — Брешеш. Ти — Китичка з перетічок, я тебе добре знаю. Ходи спати, дитино. Назавтра ти муситимеш служити. — На кожного чекає служба. І вона служила — три дні з кожних тридцяти. Коли місяць на небі був чорний, вона була ніхто — слуга Багатоликого Бога у чорно-білому вбранні. Вона крокувала поруч із лагідним старим крізь запашну пітьму, з залізним ліхтарем у руці. Вона обмивала покійників, перебирала їхній одяг і рахувала їхні гроші. Бували дні, коли вона ще допомагала куховарці Уммі: різала великі білі гриби, чистила рибу. Але те відбувалося лише за чорного місяця. У інші дні вона ставала дівчинкою-сиріткою в підтоптаних чоботях, завеликих на її ноги, та брунатній свиті з розкошланою полою. Сирітка штовхала возика Тандитною Гаванню, вигукуючи «Скойки, черепашки, вустриці!». Нині місяць мав бути чорний — вона це знала, бо ще попередньої ночі від нього лишилася крихітна смужка. — Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — запитає її лагідний чоловік, щойно побачить. «Я знаю, що донька Бруско, Брея, зустрічається з хлопцем на даху, коли її батько спить, — подумала вона. — Талея каже, що Брея дозволяє йому себе мацати, хоча він лише вуличний щур з дахів, а всі вони — злодії.» Але це лише одна річ. Китичка має дізнатися ще дві. Та вона не переймалася — коло кораблів завжди можна почути і побачити щось нове. Повернувшись до будинку, Китичка допомогла синам Бруско викласти усе з човна. Бруско та його доньки розділили всі скойки між трьома возиками, переклавши шарами водоростей. — Повертайтеся, коли все продасте, — наказав Бруско дівчатам, як наказував щоранку. І вони рушили вулицями гукати покупців і вихваляти товар. Брея покотила возика до Порфірової Гавані — продавати браавоським жеглярам, чиї кораблі стояли там на припоні. Талея мала спробувати щастя у провулках навколо Місячного Ставу або навколо храмів на Острові Богів. Китичці шлях лежав до Тандитної Гавані, як і дев’ять днів з кожних десяти. У Порфіровій Гавані — від Потоплого Міста до Палацу Дожів — дозволялося кидати котву лише браавосцям. Кораблі з міст-посестр і решти широкого світу мали стояти у Тандитній Гавані — меншому, бруднішому і небезпечнішому порті, ніж Порфірова Гавань. Галасу там теж було більше — жеглярі та купці з півсотні різних земель юрмилися на корабельнях і в провулках, мішалися з тими, хто їм служив і полював на них, як на здобич. Китичці саме тут подобалося найбільше в усьому Браавосі: подобався гармидер і дивні пахощі, подобалося дивитися, які кораблі приходять з вечірнім припливом і які відбувають. Товариство жеглярів їй теж припало до смаку. Хвацькі тирошійці розмовляли лунко та басовито, а бороди й вуса фарбували яскравими барвами; біляві лисенійці завжди намагалися збити ціну; кремезні волохаті ібенійці гарчали прокляття низькими шорсткими голосами. Улюбленцями її були літньоостров’яни з темною гладкою шкірою, схожою на тикове дерево. На собі вони мали накидки з червоного, зеленого та жовтого пір’я, а споглядання високих щогл та білих вітрил їхніх лебединих кораблів перехоплювало їй подих. Інколи в юрбі траплялися вестеросці: веслярі та жеглярі з думбасів, що прийшли зі Старограду, торговельних галер з Сутіндолу, Король-Берега та Мартинова, череватих винярських кочів з Вертограду. Китичка знала браавоські слова «черепашки», «скойки», «мушлі», «вустриці», але у Тандитній Гавані хвалила свій товар торговельною говіркою — мовою корабелень, пришибів та жеглярських шинків, неоковирною мішаниною слів та виразів, запозичених з десятку мов. Для кращого розуміння до слів додавалося вимахування руками, найчастіше образливе і непристойне. Таке Китичка полюбляла чи не понад усе. Кожен, хто зачіпав її хоч словом, миттю отримував дулю в очі або дізнавався, що він — кінський прутень і віслюча піхва. — Віслюків тут, може, і нема, — казала вона задиракам, — зате віслючу піхву кожен ніс унюхає! Дуже рідко, але все ж іноді хтось на неї ображався; на такі випадки вона тримала при собі ножика-з-пальчик, чудово нагостреного і майстерно опанованого. Науки ножа її навчив Рудий Рогго, поки одного дня чекав у «Щасливому порті», коли звільниться Лана. Він показав, як ховати ножика у рукаві й викидати в руку, коли буває потреба, і як зрізати гаманця так швидко та спритно, що вже й гроші з нього процвиндриш, доки власник помітить втрату. Це було добре знати — погодився навіть лагідний чоловік — а надто вночі, коли вулицями никали брави-задираки та щури з дахів. Китичка завела собі друзів навколо корабелень: гаківників та мартоплясів, линварів та вітрильних майстрів, корчмарів, броварів, хлібопіків, жебраків та хвойд. Вони купували в неї скойки, розповідали правдиві оповідки про Браавос та побрехеньки про своє життя, сміялися з її спроб розмовляти браавоською. Та вона не переймалася, лише тицяла їм дулі й називала віслючими піхвами, а вони аж ревли зі сміху. Гайлоро Дотаре навчив її сороміцьких пісень, а його брат Гайлено виказав найкращі місця, де ловити вугрів. Мартопляси з «Корабля» показали, як треба стояти, коли граєш у виставі, та навчили уривків з «Пісні Ройни», «Двох дружин Завойовника» і «Хтивої купчихи». Маленький чоловічок з сумними очима на прізвисько Каламар, який писав для «Корабля» всі найзухваліші вистави, запропонував навчити, як цілується жінка, але Тагганаро ляснув його оселедцем по голові, щоб не смів. Коссомо-Штукар навчив її таємниць спритних рук. Він умів проковтнути мишу, а потім дістати її в себе з вуха. — Це чари, — запевняв він. — От і ні! — заперечувала Китичка. — Миша сиділа у вас у рукаві! Я сама бачила, як вона ворушиться. Чарівними словами самої Китички були «Черепашки, скойки, вустриці!». Як і личило чарівним словам, вони допомагали їй потрапити майже всюди. Вона заходила на кораблі з Лису, Старограду та Ібен-Порту, і там продавала вустриці просто на чардаках. Інколи вона котила возика повз вежі могутніх та можновладних і пропонувала печені скойки стражникам коло воріт. Одного разу вона вголос хвалила свій товар просто на сходах Палацу Правди, а коли інший торговець спробував її відігнати, то перевернула йому возика і розкидала вустриці бруківкою. В неї купували митники з Картатого Порту і човнярі з Потоплого Міста, де занурені в воду бані та вежі подекуди витикалися над водами затоки. Одного разу, коли Брея лишилася в ліжку з місячною кров’ю, Китичка поїхала возиком до Порфірової Гавані — продавати крабів та дрібних рачків веслярам з прогулянкової мавни самого дожа, прикрашеної від носа до стерна сміхотливими обличчями. А іншим разом, бувало, вона завіювалася прісною річкою до Місячного Ставу, торгувалася там з хвацькими бравами у смугастому єдвабі, з ключниками та правниками у непоказних чорних і брунатних каптанах. Але завжди поверталася до Тандитної Гавані. — Черепашки, скойки, вустриці! — вигукувала дівчинка, штовхаючи візка уздовж корабелень. — Крабики, рачки, скойки! За нею побіг, скрадаючись, брудний рудий кіт — мабуть, почув заклик. Далі з’явився ще один — жалюгідний, пошматований сірий неборака з пеньком замість хвоста. Коти й кішки полюбляли Китичкин запах — інколи їх за нею після заходу сонця трусило з десяток, а чи й більше. Час від часу дівчинка кидала їм вустрицю і дивилася, хто потягне її з собою. Найбільші коти перемагали рідко, помітила вона; частіше здобич діставалася меншим та спритнішим — хай кощавим і голодним, зате підступним і завзятим. «Як я» — сказала вона собі. Улюбленцем її був старий висохлий котисько з відкушеним вухом, що нагадав їй іншого — того, за яким вона колись ганялася по всьому Червоному Дитинцю. «Ні, то була якась інша дівчинка — не я.» Китичка помітила, що два кораблі, які ще стояли напередодні, вже зникли, зате на припону стали п’ять нових: невеликий думбас «Мідна мавпа»; величезний ібенійський китобій, що смердів китовим салом, кров’ю та дігтем; два побиті буревіями кочі з Пентосу і вузька зелена галера зі Старого Волантису. Китичка спинилася коло кожного містка, перекинутого з нових кораблів на берег, і гукнула про скойок та вустриць — уперше торговельною говіркою, вдруге посполитою мовою Вестеросу. Один із жеглярів китобоя вилаявся на неї так гучно і страшно, що розлякав котів, а весляр з пентосця спитав, скільки вона просить за те, щоб розтулити скойку в себе між ніг. Але на інших кораблях їй пощастило. Помічник на зеленій галері жадібно ковтнув тузінь вустриць і розповів, що його капітана вбили лисенійські пірати, які зненацька налетіли біля Порогів. — То був клятий вилупок Саан, з «Материним сином» та своїм великим «Валірійцем». Ледве втекли від харцизяки. Невеличка «Мідна мавпа», як виявилося, прийшла з Мартинова. Її жеглярі були вестеросці, раді побалакати рідною мовою. Один спитав, як це дівчинку з Король-Берега доля занесла продавати скойки у порті Браавоса, і вона мусила знову переказати свою побрехеньку. — Ми стоятимемо чотири дні й чотири довгі ночі, — сказав інший. — Де тут можна розважитися? — Мартопляси на «Кораблі» показують «Сімох п’яних веслярів», — відповіла йому Китичка. — У «Плямистому льосі» коло брами Потоплого Міста влаштовують бої хижих риб. А якщо хочете, то ходіть до Місячного Ставу, там ночами брави б’ються у двобоях. — Непогано, — зауважив інший жегляр, — та наш Гак із розваг найбільше полюбляє жінок. — Найкращих повій шукають у «Щасливому порті». Це там, де припнуто мартоплясового корабля, — показала вона рукою. Серед припортових повій стрічалися лихі й підступні, а жеглярі щойно з моря не мали способу взнати, які саме. Саврона була з-поміж таких найгірша. Всі знали, що вона пограбувала і вбила чи не десяток чоловіків, а тіла їхні викинула у протоки на харч вуграм. П’яна Донька була мила й добра, коли твереза, та крийте боги напоїти її вином. А Ядуча Джейна лише прикидалася жінкою, хоча насправді була чоловіком. — Питайте Мерійку. Її справжнє ім’я — Мераліна, та всі ласкаво кличуть Мерійкою, бо вона така дружня й привітна. Мерійка купувала тузінь вустриць щоразу, як Китичка заглядала до бурдею, і ділилася з дівчатами. Всі погоджувалися, що в неї лагідне серце. — А ще найбільша пара цицьок у всьому Браавосі, — полюбляла хвалитися сама Мерійка. Дівчата її теж були чемні та привітні: Зашаріла Бетанія, Жона Жегляра, одноока Іна, що провіщувала майбутнє за краплею крові, гарненька невеличка Лана, ба навіть Асадора — ібенійська жінка з вусами. Не всі вони були красуні, та всі ставилися до Китички привітно. — До «Щасливого порту» ходять усі гаківники, — розповіла Китичка жеглярам «Мідної мавпи». — Мерійка каже: хлопці полегшують від тягаря кораблі, а мої дівчата — хлопців. — А що ті химерні повії, про яких співають співці? — запитав наймолодший з мавп, рудий хлопчина з ластовинням, якому на вигляд ще й шістнадцяти не минуло. — Вони такі гарні, як ото люди брешуть? Де мені таку купити? Його приятелі зиркнули на нього і зареготалися. — Семеро дідьків, хлопче! — мовив один. — Отаку курку-сцяну хіба що капітан собі купить. Якщо корабля продасть, ги-ги! Нє, їхні ступки — вони для панства, не для нас, хамів. Куртизани Браавосу славилися по всьому світові. Про них співали співці, золотих справ майстри закидали їх коштовними подарунками, ремісники благали про честь отримати їхні замовлення, торговельні магнати платили по-королівському, аби лише відвідати бенкет чи виставу попід руку з куртизаною, а брави на їхню честь випускали один одному тельбухи. Штовхаючи возика уздовж проток, Китичка інколи помічала на воді одну чи іншу — дорогою до коханця у вечірніх сутінках. Кожна куртизана мала власного прогулянкового човна і слуг, що вели його жердинами на призначене побачення. Віршовниця завжди тримала при собі книжку, Місячна Тінь вдягала лише біле та сріблясте, а Морська Цариця ніколи не показувалася без Русалоньок — чотирьох юних, щойно розквітлих дівчат, які тримали їй хвіст сукні й укладали волосся. Одна куртизана була вродливіша за іншу, навіть Пані-у-Серпанку — хоча бачили її обличчя тільки ті, кого вона брала у коханці. — Я продала одній куртизані три скойки, — розповіла Китичка жеглярам. — Вона покликала мене, коли я сходила з її човна. Бруско суворо заборонив їй заговорювати до куртизани, якщо та сама не звернеться першою. Але жінка посміхнулася і заплатила їй сріблом удесятеро більше, ніж коштували ті скойки. — Це ж котра така? Королева Скойок, абощо? — Чорна Перлина, — відповіла Китичка. Мерійка казала, що Чорна Перлина — найвідоміша з-поміж усіх куртизан. — Вона походить від драконів, — розповіла Китичці повія. — Перша Чорна Перлина була піратською королевою. Вестероський принц узяв її за коханку і нарядив з нею доньку, яка виросла куртизаною. Її ремесло успадкувала вже її донька, а потім — донька її доньки… аж доки не народилася оця. Що вона тобі сказала, Кицько? — Сказала «я візьму три скойки» і «чи нема в тебе до них гострої мочанки, маленька моя?», — відповіла дівчинка. — А ти що? — А я сказала: «нема, ласкава пані» та «не кличте мене маленькою, мене звати Китичка». А гостру мочанку треба мати. От Бекко має — і продає вустриць утричі більше за Бруско. Китичка розказала про Чорну Перлину і лагідному чоловікові. — Насправді її звуть Бельгарія Отерис, — повідомила вона. То була одна з трьох речей, про які дівчинка дізналася цього разу. — Справді так, — стиха погодився жрець. — Мати її звали Беллонара, проте перша Чорна Перлина теж була Бельгарія. Звісно, жеглярам з «Мідної мавпи» було байдуже до матері якоїсь там куртизани — їх Китичка розпитувала не про неї, а про новини з Семицарства і про війну. — Війну? — зареготався один з них. — Яку ще війну? Немає ніякої війни. — То в Мартинові немає, — заперечив інший. — У Долині немає. Бо малий князь її цурається і нас береже. Так само, як перед ним його мати. «Так само, як перед ним його мати.» Але ж володарка Долини — сестра її власної матері… — То пані Ліза, — перепитала Китичка, — вона хіба…? — …померла? — скінчив за неї веснянкуватий хлопець, чия голова була забита куртизанами. — Авжеж. Убита власним співцем. — Ой. «Але що мені до того? Китичка з перетічок ніколи не мала тітки. Жодної.» Китичка підняла голоблі візка і заторохтіла бруківкою геть від «Мідної мавпи». — Черепашки, скойки, вустриці! — закликала вона. — Черепашки, скойки, вустриці! Більшість свого товару вона продала гаківникам, що розвантажували великий винярський коч з Вертограду, а решту — теслям, що лагодили мирійську торговельну галеру, жорстоко понівечену штормами. Далі коло порту вона натрапила на Тагганаро, що сидів, спершись спиною на палі, поруч із Кассо, Королем Тюленів. Тагганаро купив у неї кілька черепашок, а Кассо гавкнув і дозволив потиснути собі пливець. — Ходи працювати до мене, Кицю, — запросив Тагганаро, висмоктуючи м’ясо з мушлі. Він шукав нового спільника, відколи П’яна Донька прохромила ножем долоню Малого Нарбо. — Даю тобі більше за Бруско, і риба не смердиш. — Кассо подобається мій запах, — відповіла вона. Король Тюленів гавкнув, наче погоджуючись. — То рука в Нарбо досі не одужала? — Три пальці не зігнути, — поскаржився Тагганаро, ковтаючи скойки. — Хіба ти гаманоріз, коли пальці не бігати? Нарбо завжди щастило з кишені, а з хвойди — не дуже. — Мерійка каже те саме. — Китичці стало сумно. Малий Нарбо, хай і злодій, їй подобався. — Що йому тепер робити? — Тягти весло, каже він. Два пальці для того досить, каже він, а дож завжди шукає веслярі. Я йому кажу: «Нарбо, ні. Море холодніше за дівки і зліше за хвойди. Краще одріж собі руку і ходи жебрати.» От Кассо знає, що я не брешу. Еге ж, Кассо? Тюлень гавкнув, Китичка мимохіть усміхнулася, а тоді, перш ніж піти, кинула йому ще одну черепашку. Коли Китичка дісталася «Щасливого порту» — через вулицю відти, де стояв на припоні «Корабель», — день вже схилявся до вечора. Кілька мартоплясів сиділи на покинутому корабельному коробі, пускаючи по колу міх вина, та коли побачили Китичкиного возика, то зійшли донизу купити трохи вустриць. Вона спитала, як їм ведеться з «Сімома п’яними веслярами», а Йос Смутний заперечливо струснув головою. — Дерисрака нарешті застукав Алакво в ліжку зі Слоєю. Вони побилися блазенськими мечами, а потім обидва пішли від нас. Нині ввечері, схоже, нас буде п’ятеро п’яних веслярів. — Ми надолужимо пияцтвом те, чого бракує у веслярстві! — запевнив Мирмело. — Що до мене, я готовий до нелегкої справи! — Малий Нарбо хоче стати веслярем, — сказала їм Китичка. — Візьміть його — вже буде шестеро. — Краще ходи до Мерійки, — порадив Йос. — Ти ж знаєш, яка вона кисла, коли вустриць нема. Та коли Китичка прослизнула у двері бурдею, то побачила, що Мерійка сидить у вітальні з заплющеними очима і слухає, як Дареон грає на цимбали. Іна теж була там — заплітала у коси прегарне золоте Ланине волосся. «Знову ці дурні пісні про кохання.» Лана завжди благала, щоб співець заспівав їй щось дурне про кохання. То була наймолодша з повій — лише чотирнадцяти років. Китичка знала, що Мерійка брала за неї утричі дорожче, ніж за інших дівчат. Вона розгнівалася, побачивши, як зухвало там розсівся Дареон, пускаючи Лані бісиків та бігаючи пальцями по струнах цимбал. Хвойди кликали його «чорним співцем», але чорного в ньому майже не лишилося. Завдяки монетам, що принесло йому співоче ремесло, гайворон перетворився на павича. Нині на ньому був ліловий оксамитовий жупан, облямований білкою, смугаста бузково-біла сорочка та двокольорові штани з тих, що носили брави. Вона знала, що співець має ще й кунтуша з доброго шовку, і ще одного — криваво-червоного оксамиту з золототканою підбивкою. Єдине, що співець лишив на собі чорного, були чоботи. Китичка чула, як він розповідав Лані, що решту викинув до протоки. — Годі вже з мене того чорного мороку! — вихвалявся він перед дівчиною. «Він — братчик Нічної Варти» — подумала Китичка, поки той співав про якусь шляхетну дурепу, що кинулася з верхівки дурної вежі, бо загинув її дурний принцик. «Справжня шляхетна панна має вбити тих, хто вбив її принца. А співець має служити на Стіні.» Коли Дареон з’явився у «Щасливому порті» уперше, Ар’я мало не попрохала його забрати її з собою, коли він повертатиметься до Східної Варти. Але потім почула, як він говорив Бетанії, що не повернеться. — Під спиною — тверде ліжко, у мисці — солоні оселедці, а з розваг лише нескінченні варти. Отака вона, Стіна, — казав співець. — А ще у Східній Варті немає таких гарнюнь, як ти. Хіба я можу тебе покинути? Китичка чула, як він те саме казав Лані, а потім одній з повій у «Цицькатих кицьках». Навіть Солов’їха почула те саме того вечора, коли він грав у «Домі семи лампад». «Шкода, мене тут не було, коли товстун його вдарив.» Тутешні хвойди досі реготали, коли згадували той вечір. Іна сказала, що товстун дуже соромився і аж буряковів щоразу, як вона його торкалася. Та коли він зчинив шарварок, Мерійка не вагалася — наказала витягти його геть і викинути у протоку. Китичка саме згадувала, як вона урятувала товстуна від Терро та Орбело, коли поруч з’явилася Жона Жегляра. — Гарно пісні співає, — промурмотіла вона стиха посполитою мовою Вестеросу. — Напевне, боги його люблять, коли подарували такий солодкий голосочок, ще й гарненьке личко. «Він обличчям гарний, а душею — паскуда» — подумала Ар’я, та вголос не сказала. Дареон якось одружився з Жоною Жегляра, бо та пускала до ліжка лише чоловіків, з якими брала шлюб. Інколи у «Щасливому порті» грали три або чотири весілля за вечір. Відправу найчастіше читав веселий п’яндиголова, червоний жрець Еццеліно, а іноді Євстахій, що колись служив септоном у Септі-за-Морем. Якщо поблизу не було ані жерця, ані септона, тоді одна з повій бігла до «Корабля» і приводила мартопляса. Мерійка завжди казала, що з мартоплясів виходять кращі святі отці, ніж самі святі отці — а надто якщо це Мирмело. Весілля гулялися гучно та весело, вино на них лилося річкою. Коли поруч траплялася Китичка з возиком, Жона Жегляра завжди наполягала, щоб її новий чоловік з’їв кілька вустриць — аби у шлюбну ніч твердіше стояв. Китичці подобалася лагідна і весела наречена, та в ній завжди відчувався якийсь незвичний сум. Інші повії казали, що в ті дні, коли в Жони Жегляра квітне червона квітка, вона їде на Острів Богів — а тому знає усіх богів, які там живуть, навіть тих, яких Браавос давно забув. Подейкували, що там вона молиться за свого першого чоловіка — справжнього чоловіка, що згинув у морі, ще коли вона була не старшою за Лану. — Вона гадає, що як знайти правильного бога, то він надішле вітер, який поверне їй старе кохання, — казала одноока Іна, що найдовше її знала, — та я молюся, щоб цього не сталося. Її коханий помер — я це чула в смаку її крові. Якщо він і повернеться, то лише трупом. Зрештою пісня Дареона скінчилася. Коли у повітрі завмирали останні звуки, Лана зітхнула. Співець відклав цимбали, потяг її собі на коліна і почав мацати, але тут Китичка мовила вголос: — Є вустриці, як хтось хоче. Мерійка широко розплющила очі й відповіла: — Добре! Неси їх сюди. Гей, Іно! Принеси хліба та оцту. Коли Китичка залишала «Щасливий порт» з пухким гаманцем монет і порожнім, не рахуючи солі та водоростей, возиком, набрякле червоне сонце висіло низько над шерегою щогл. Дареон теж пішов, бо обіцяв того ж вечора співати у корчмі «При зеленому вугрі» — про це він розповів їй, крокуючи поруч. — Коли граю у «Вугрі», то потім у кишені срібло брязкає, — хвалився він. — Там бувають і багаті капітани, і власники кораблів. Вони перетнули невеличкий місток і рушили кривою вуличкою. Тіні потроху видовжувалися. — Скоро гратиму в Порфіровому, а там і в палаці дожа, — вихвалявся далі Дареон. Порожній Китичкин возик торохтів на бруківці, наче виграючи своєрідну музику. — Учора я їв тріску з повіями, та за рік вечерятиму королівськими крабами з куртизанами. — Що сталося з вашим братом? — запитала Китичка. — Отим товстуном? Він знайшов корабель до Старограду? Він казав, що мав відпливти на «Пані Ушанорі». — Ми всі мали нею пливти. З наказу Сніга-воєводи. Я казав Семові кинути старого, та жирний дурень не слухав. — Останнє світло західного сонця засяяло у співця в волоссі. — Ну, однак тепер уже запізно. — Таки-так, — мовила Китичка, ступаючи разом зі співцем у морок невеличкого кривого провулку. Коли Китичка нарешті повернулася до будинку Бруско, над малою протокою збирався вечірній туман. Вона позбулася возика, знайшла Бруско у його рахувальній кімнаті й брязнула гаманцем на столі, а чоботи гучно гепнула на підлогу. Бруско попестив гаманця по пухкому боці. — Добре. А це що таке? — Чоботи. — Добрі чоботи знайти нелегко, — мовив Бруско, — але ці замалі на мої ноги. Він підняв один чобіт і примружився на нього. — Сьогодні буде чорний місяць, — нагадала вона йому. — Тоді ходи молитися. — Бруско відіпхнув чоботи вбік і висипав монети, щоб порахувати. — Валар дохаеріс. «Валар моргуліс» — подумала вона у відповідь. Поки вона крокувала вулицями Браавосу, туман навколо густішав. Штовхаючи двері з оберіг-дерева до Дому Чорного та Білого, вона вже тремтіла від вечірньої прохолоди. Сього вечора в храмі палало лише кілька свічок, блимаючи, мов упалі зірки. У мороці всі боги здавалися моторошно інакшими. Унизу, в підземеллі, вона розв’язала поношену Китиччину свитину, стягла через голову брунатну, засмерділу рибою Китиччину сорочку, відкинула копняками заплямовані сіллю Китиччині чоботи, вибралася з Китиччиного спіднього і скупалася у лимонній воді, щоб змити з себе навіть запах Китички з перетічок. У малій, що випірнула з купелі відшкрябаною з милом до рожевої барви, з брунатним волоссям, що приліпилося до щік, не лишилося від Китички геть нічого. Вона вдягла чисте вбрання, двійко м’яких полотняних капців і почалапала до кухні вижебрати в Умми чогось попоїсти. Жерці та послушники вже повечеряли, але на кухні для неї знайшовся гарненький шматочок смаженої тріски та трохи товченої жовтої ріпи. Вона проковтнула усе, наче голодна вовчиця, помила тарілки і пішла допомагати малій жебрачці готувати трунки. Її праця полягала головне в тому, щоб видиратися драбиною до трав та листя, по які посилала жебрачка. — «Солодкий сон» — найлагідніша з отрут, — розповідала жебрачка, поки щось товкла у ступці товкачем. — Кілька крихт заспокоять гупання серця, спинять тремтливі руки, подарують людині відчуття спокою та сили. Маленька пучка подарує цілу ніч глибокого сну без видінь. А три пучки подарують такий сон, який не матиме кінця. На смак воно дуже солодке, тому його найкраще додавати до маківників, тістечок, вина з медом. Ось диви, таке солодке, аж унюхати можна. І давала їй понюхати, а тоді гнала вгору драбиною по червону скляну пляшечку. — Оце отрута жорстокіша, зате без смаку чи запаху, її легше сховати. Люди звуть її «сльозами Лису». Якщо розчинити її у вині чи воді, вона з’їсть людині усі нутрощі в череві. Але здаватиметься, що смерть настала від хвороби у кишках. Ось понюхай. Ар’я нюхнула, та нічого не відчула. Жебрачка відставила «сльози» вбік і відкоркувала товстобокий кам’яний слоїк. — Оцю масть присмачено василісковою кров’ю. Вона додає печеному м’ясиву гострого соковитого смаку. Та хто її з’їсть — хоч звір, хоч людина — той оскаженіє і відчайдушно кидатиметься на всіх. Навіть миша нападе на лева без краплі страху, якщо спробує василіскової крові. Ар’я вкусила губу. — І на собаку вона теж подіє? — На кожну тварину, що має теплу кров. Раптом жебрачка загилила їй ляпаса. Ар’я мимохіть підкинула руку до щоки — радше з подиву, ніж з болю. — Навіщо ти мене вдарила? — Жує губу, коли думає, Ар’я з дому Старк. Ти є Ар’я з дому Старк? — Я є ніхто. — Вона сердилася. — А ти? Ар’я не чекала, що жебрачка відповість, але та відповіла. — Я народилася єдиною дитиною в сім’ї стародавнього родоводу, спадкоємицею свого шляхетного батька, — була відповідь. — Мати померла, коли я була ще мала. Я нічого про неї не пам’ятаю. Коли мені було шість, батько знову одружився. Нова дружина ставилася до мене добре, поки не народила власну доньку. Тоді вона забажала мені смерті, щоб батькове багатство успадкувала її власна кров і плоть. Вона хотіла шукати ласки Багатоликого Бога, та не зважилася на належну пожертву. Натомість вона вирішила отруїти мене самотужки. Від отрути я зробилася такою, як ти бачиш, але не вмерла. Коли цілителі Дому Червоноруких сказали моєму батькові, що вона зробила, батько прийшов сюди і зробив пожертву. Він запропонував усі свої статки і мене. Багатоликий почув його молитву. Мене привели до храму служити, а батькова дружина отримала дарунок. Ар’я сторожко роздивилася її. — Це правда? — Тут є правда. — Але є і брехня? — Є неправда, і є перебільшення. Вона роздивлялася обличчя жебрачки весь час, поки тривала розповідь, але та не показала жодного знаку. — Багатоликий Бог забрав дві третини статків твого батька, але не всі. — Таки-так. Тут я перебільшила. Ар’я задоволено вишкірилася, потім усвідомила, що шкіриться, і вщипнула себе за щоку. «Керуй своїм обличчям, — нагадала вона собі. — Посмішка — моя служниця, вона має з’являтися, коли я накажу.» — А де збрехала? — Ніде. Я збрехала, що збрехала. — Справді? А зараз, часом, не брешеш? Та перш ніж мала жебрачка встигла відповісти, до покою ступив лагідний чоловік з посмішкою на обличчі. — Бачу, ти повернулася до нас. — Бо на небі чорний місяць. — Справді. То які ж ти знаєш три нові речі, що не знала, коли востаннє йшла від нас? «Я знаю тридцять нових речей» — трохи не прохопилася вона. — В Малого Нарбо не згинаються три пальці. Він хоче стати веслярем. — Це добре знати. Ще? — Алакво та Дерисрака посварилися і пішли з «Корабля», та гадаю, скоро повернуться. — То ти гадаєш чи знаєш напевне? — Гадаю, — зізналася Ар’я, хоча насправді була певна. Мартоплясам треба щось їсти, як усім. А Дерисрака з Алакво не мали того хисту, щоб винайнятися до «Блакитного ліхтаря». — Таки-так, — мовив лагідний чоловік. — А що третє? Цього разу вона не вагалася. — Дареон мертвий. Чорний співець, що ночував у «Щасливому порті». Насправді він був утікачем з Нічної Варти. Хтось перетнув йому горлянку і зіпхнув у протоку, але забрав собі його чоботи. — Добрі чоботи знайти нелегко. — Таки-так. — Вона спробувала нічого не виказати обличчям. — Цікаво, хто б міг таке зробити? — Ар’я з дому Старк. Вона роздивилася його очі, вуста, м’язи на щелепах. — Ота дівчинка? Я гадав, її вже нема у Браавосі. А ти хто така? — Ніхто. — Брешеш. — Він обернувся до малої жебрачки. — Мені горло пересохло. Зроби ласку, принеси кухоль вина, а ще — теплого молока для нашої приятельки Ар’ї. Вона так несподівано повернулася до нас. Дорогою через місто Ар’я питала себе, що лагідний чоловік скаже, коли почує від неї про Дареона. Може, розсердиться, а може, зрадіє, що вона подарувала співцеві дарунок Багатоликого Бога. Вона програвала розмову в голові з півсотні разів, наче мартопляс перед виставою. Але не гадала, що їй за те дадуть теплого молока. Коли молоко принесли, Ар’я випила його до дінця. Напій трохи смакував паленим і лишав гіркоту на язику. — Ходи спати, дитино, — сказав лагідний чоловік. — Зранку тобі належить служити. Тієї ночі їй знову наснилося, що вона — вовчиця. Але сон був відмінний від інших. У цьому сні вона не мала зграї, а никала сама — перестрибувала дахами, тихо ступала берегами проток, скрадалася за тінями у тумані. Наступного ранку вона прокинулася сліпою. Семвел «Коричний вітер» був корабель-лебідь з містечка Гончаки на Літніх островах, де чоловіки були чорні, жінки — гарячі й хтиві, а боги — чужі та чудернацькі. На кораблі бракувало септона — очолити молитву за упокій, а тому обов’язок цей випав Семвелові Тарлі. Навколо простерлося море; десь ген за ним лежав випалений сонцем південний берег Дорну. Для промови Сем одягнув свій чорний стрій, хоча полудень був теплий і волого-задушливий, без жодного подиху вітерця. — Сього дня ми проводжаємо добру людину… — почав він, але одразу відчув, що слова його зраджують. — Ні, велику людину. Маестра Цитаделі, скутого присягою та ланцюгом. Присяжного братчика Нічної Варти, уславленого вірністю. Коли ця людина тільки з’явилася на світ, їй дали ім’я звитяжця, що загинув надто молодим. Вона ж прожила довгі роки, але звитяг скоїла не менше. Не бувало на світі нікого мудрішого, лагіднішого та чуйнішого. На Стіні за час його служби змінився десяток князів-воєвод, і всі вони покладалися на його поради. Радив він і королям, і сам міг стати королем, та коли йому принесли корону, попрохав віддати її молодшому братові. Чи багато людей здатні на таке? Сем відчув, як на очі набігають сльози, і зрозумів, що довго просторікувати не зможе. — Він був драконового роду, драконової крові. Але його вогонь вигорів і згас. Він був Аемоном Таргарієном. І ось його варта добігла кінця. — І ось його варта добігла кінця, — промурмотіла за ним Йоля, заколисуючи дитину на руках. Кодж’я Мо повторила те саме посполитою мовою Вестеросу, а далі — літньою мовою для Чжондо, свого батька і решти жеглярів, що зібралися. Сем похнюпив голову і заплакав гучно та відчайдушно, здригаючись усім тілом. До нього наблизилася Йоля і дозволила поплакати в себе на плечі. У її очах теж стояли сльози. Повітря було вологе, тепле і нерухоме, наче мертве. «Коричний вітер» потроху несло безкраїм синім морем оддалік берегів. — Чорний Сем сказав хороші слова, — мовив Чжондо. — Тепер ми вип’ємо за його життя. Він заволав літньою мовою, на чардак викотили барило пряної оковитої та вибили чопа — щоб усі, чия зараз була варта, могли перехилити кухоль на спогад про старого сліпого дракона. Жеглярі знали його недовго, та літньоостров’яни шанували старих людей і врочисто відзначали їхню смерть. Такого питва Сем раніше не куштував. Напій був чудернацький, паморочив голову… попервах солодкий, але згодом його смак обпікав язика, наче вогнем. А він же так стомився… кожен м’яз у тілі скнів та болів — навіть у таких місцях, де Сем і не гадав, що має м’язи. Коліна скам’яніли, долоні вкрилися свіжими пухирями та вогкими липкими латками молодої шкіри там, де луснули старі. Та незважаючи на все, вогняний напій і туга за покійним змили його біль, понесли геть і змусили забутися. — Якби ж ми довезли його до Старограду… там маестри могли б його урятувати, — казав Сем Йолі, сьорбаючи разом із нею з кухля на високому передньому чардаку «Коричного вітру». — Цілителі Цитаделі — найкращі у всьому Семицарстві. Я гадав… сподівався… плекав надію… У Браавосі їм почало вже здаватися, що Аемон потроху видужує. Балачки Чжондо про драконів пожвавили старого, повернули до звичного настрою. Того вечора він з’їв усе, що Сем йому приніс, до останнього шматочка. — Ніхто ніколи й гадки не тримав про дівчину, — сказав тоді Аемон. — Адже в літописах говорилося про обіцяного принца, не принцесу. Я думав про Раегара… дим від вогню, що знищив Переліток того дня, коли він народився, і сіль зі сліз, пролитих за загиблими. Замолоду він поділяв мою віру, але потім забрав у голову, що пророцтво має справдити його власний син — бо тієї ночі, коли у череві матері зародився Аегон, над Король-Берегом бачили комету, а Раегар вірив, що скривавлена зірка має бути саме кометою. Які ж ми були йолопи, а вважали себе за мудрагелів! У переклад закралася помилка. Дракони не є ані чоловічої статі, ані жіночої — про те відав і Барт — але перемінливі, наче вогонь, і перекидаються з однієї в іншу. Тисячу років нас вів хибним шляхом вибрик на письмі. Даянерис є тією самою, хто народилася серед солі та диму! Дракони довели це остаточно. Маестер, здавалося, почувався сильнішим і здоровішим від самої лише згадки про далеку родичку. — Я маю до неї поїхати. Мушу поїхати! Якби ж мені скинути років хоч десять… Старий налаштувався так рішуче, що навіть подолав місток на «Коричний вітер» власними ногами — коли Сем зрештою домовився про їхній перевіз. Меч разом з піхвами був уже відданий Чжондо на відшкодування накидки з пір’я, що загинула, коли велетень-помічник рятував Сема з води. Єдине, що в Сема лишилося вартого грошей, були книжки, привезені зі схову замку Чорного. Сем не бажав випускати їх з рук, трохи не плачучи. — Я віз їх до Цитаделі, — похмуро буркнув він, коли Чжондо спитав, яка в нього біда. Капітан, якому Чжондо переклав Семові слова, засміявся. — Кухуру Мо каже: сірі люди мати свої книжки однаково, — переклав Чжондо, — лише тепер купити у Кухуру Мо. Маестри дати добре срібло за книжки, які не мати, а коли червоне і жовте золото. Капітан облизувався і на Аемонів ланцюг, але Сем не хотів чути. Він тричі пояснював Чжондо, що для маестра величезна ганьба — зняти свій ланцюг, доки Кухуру Мо нарешті не здався. Коли гендль скінчився і угоду було укладено, Семові лишилися чоботи, чорний стрій та спіднє, вдягнене на ньому… і ще хіба зламаний ріг, знайдений Джоном Сніговієм на Кулаку Першолюдей. «Я не мав вибору, — казав він собі. — Ми ж не могли лишитися у Браавосі. А якщо не красти і не жебрати, то як іще сплатити за перевіз?» Він би і втричі вищу ціну не завагався дати, аби мати певність, що маестер Аемон безпечно потрапить до Старограду. На жаль, подорож на південь виявилася буремною; кожна хвиля, кожен порив вітру стягували тяжку данину з тілесних та душевних сил старого. У Пентосі він попрохав Сема вивести його на чардак і змалювати місто словами. Саме того разу Аемон востаннє залишав капітанове ліжко. Невдовзі його розум знову загуляв світами. Коли «Коричний вітер» ковзнув повз Скривавлену Башту в гавань Тирошу, Аемон вже покинув заклики знайти йому корабель на схід. Натомість розмови його звернули на Староград і архімаестрів Цитаделі. — Ти мусиш розказати їм, Семе, — наполягав Аемон. — Архімаестрам. Примусь їх зрозуміти тебе. Ті, кого я знав у Цитаделі, вже півстоліття як мертві. А ці ніколи мене не бачили. Мої листи… у Старограді їх, напевне, вважали за скигління старого, що втратив рештки розуму. Ти мусиш переконати їх у тому, в чому не зміг я. Розкажи їм, Семе… розкажи, як воно на Стіні… про упирів та білоходів, про повзучий холод… — Розкажу, — пообіцяв Сем. — Я додам свій голос до вашого. Ми розкажемо вдвох, разом, ви і я. — Ні, — заперечив старий. — Ти. Це маєш бути саме ти. Розкажи їм. Пророцтво… сон мого брата… пані Мелісандра неправильно прочитала знаки. Станіс… так, Станіс має в собі трохи драконової крові. Як мали і його брати. Через Раель, Яйкову дівчинку, ось звідки… через мати їхнього батька… вона мене кликала «дядечко маестер», коли була ще маленькою. Я пам’ятаю… я дозволив собі сподіватися… а може, хотів сподіватися… ми всі дуримо себе, коли прагнемо надії. Гадаю, Мелісандра дурить себе гірше за всіх. Вона ж має знати, що меч хибний… світло без тепла… порожня мара… той меч — шахрайський, і його облудне світло тільки заведе нас, Семе, глибше у пітьму. Даянерис — ось хто наша надія. Розкажи їм у Цитаделі, примусь себе вислухати. Вони мають надіслати їй маестра. Даянерис слід давати поради, вчити, захищати… Стільки років я сидів і чекав, пильнував і спостерігав… а тепер, коли зайнявся світанок нового дня, я вже надто старий. Я помираю, Семе. — Сльози потекли зі сліпих білих очей. — Смерть не має вже лякати такого кволого старого, але чомусь лякає. Хіба не дурниці? Мене здавна огортає пітьма — з якого ж дива її боятися? І все ж думка мимоволі звертає на те, що буде, коли останнє тепло залишить моє тіло. Чи бенкетуватиму я вічно в золотих палатах Батька, як кажуть септони? Чи побалакаю з Яйком, чи знайду Даерона здоровим і щасливим, чи почую, як сестри співають своїм дітям? А що як коневладці мають рацію? Чи не пронесе мене в останню путь нічним небом огир, утворений з полум’я? А чи не доведеться ще й повернутися у цей паділ смутку? Хто насправді може знати? Хто побував за стіною смерті й бачив на власні очі? Лише упирі, живі мерці. А ми знаємо, чого вони варті. Кому знати, як не нам. Сем зовсім не тямив, що йому відповідати. Але все ж спробував подарувати старому таку розраду, яку зумів. А потім прийшла Йоля і заспівала пісеньку — безглузду пісеньку, якої навчилася в інших Крастерових дружин. Слухаючи її, старий посміхнувся і заснув утішено. То був один із останніх добрих днів маестра Аемона. Опісля старий майже не прокидався віді сну під купою хутра у капітановій бесіді. Час від часу він бурмотів щось крізь сон, а коли розплющував очі, то кликав Сема, наполягаючи, що має йому щось розказати — і часто-густо забував, що саме, доки Сем прибігав на заклик. А хоч би й не забував — однак розмова звертала на якісь нісенітниці. Аемон згадував про сни, та ніколи не казав, чиї вони: про скляні свічки та яйця, що не налупилися. Повторював, що сфінкс не загадує загадок, бо він сам — загадка, хай би що це означало. Прохав Сема почитати йому з книжки септона Барта, чиї писання спалили ще за царювання Баелора Блаженного. А ще якось прокинувся і заплакав гіркими слізьми. — Дракон мусить мати три голови, — лементував Аемон, — але я надто старий і немічний, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, показувати їй шлях… але тіло зрадило мене. Поки «Коричний вітер» долав шлях крізь Пороги, маестер Аемон коли-не-коли забував Семове ім’я, а іноді вважав його за одного зі своїх померлих братів. — Він застарий для такої довгої тяжкої подорожі, — сказав Сем Йолі на носі корабля, ковтнувши ще оковитої. — Джон мав би знати. Аемонові було сто і два роки — куди йому в море? Якби лишився у замку Чорному, то прожив би ще років десять. — Або ж його спалили б. Червона жінка. — Навіть тут, за тисячі верст від Стіни, Йоля стереглася називати ім’я пані Мелісандри вголос. — Вона ж хотіла королівської крові для своїх вогнів. Вала про це знала. І Сніг-воєвода знав. Саме тому зі мною відіслали Даллиного малого, а мого лишили замість нього. Тут маестер Аемон заснув і не прокинувся, а якби лишився там, то згорів би у вогні. «Його однак доведеться спалити, — подумав Сем похнюплено, — але тепер це мій тягар.» Таргарієни віддавали своїх покійників вогню. Певно, Кухуру Мо не міг дозволити поховальне вогнище на своєму «Коричному вітрі» — тому тіло Аемона поклали до барила з міцною чорною оковитою, щоб зберегти до прибуття корабля до Старограду. — У ніч перед смертю він попрохав потримати дитину, — казала далі Йоля. — Я вже злякалася, що він її впустить, але не впустив, а погойдав і замугикав пісеньку. А Даллин малий простяг руцю і помацав йому обличчя, ще й так за губу вхопив… я вже злякалася, чи старому не боляче. Але маестер лише засміявся. Вона попестила Семові руку. — Чи не назвати малого Маестром? Якщо хочеш. Лише згодом, не зараз. А тоді можна. — Маестер — це не ім’я. Краще назви Аемоном. Йоля трохи подумала. — Далла народила його посеред битви, коли навколо співали мечі. Таке і має бути його ім’я. Аемон Битвородний. Аемон Сталева Пісня. «Таке ім’я припало б до смаку навіть моєму батькові. Це ім’я для воїна.» Зрештою, хлопчик був сином Манса Розбишаки, молочним онуком Крастера. І не мав ані краплі боягузливої Семової крові. — Так. Дай йому це ім’я. — Дам. Але тільки коли виповниться два роки, — пообіцяла вона, — не раніше. — А де малий? — нарешті дотумкав спитати Сем. За смутком та міцним напоєм він не одразу зрозумів, що Йоля не має з собою дитини. — В Кодж’ї. Я попрохала її трохи його подивитися. — А… Кодж’я Мо була капітанова донька — вища за Сема, струнка, мов спис, зі шкірою чорною та гладенькою, наче вилощений гагат. Вона очолювала корабельних «червоних лучників» і сама натягала лук подвійного вигину з золотодерева, що кидав стріли більше як на півтори сотні сажнів. Коли на Порогах їх запопали пірати, Кодж’їни стріли поцілили з тузінь нападників, поки Семові безсило падали у воду. Єдине, що Кодж’я Мо любила більше, ніж свій лук — це підкидати Даллиного малого на коліні та співати йому пісеньки літньою мовою. Дичацький принцик став улюбленцем усіх жінок на кораблі; Йоля потроху призвичаїлася довіряти їм так, як не довіряла жодному чоловікові. — Кодж’я дуже добра, дяка їй, — сказав Сем. — А я спершу її боялася, — зізналася Йоля. — Вона ж така чорнюща, а зуби такі великі й білі… я гадала, вона якесь чудовисько чи дикий звір. Але вона зовсім не злий звір, а добра, весела, і мені до вподоби. — Я знаю, що вона тобі подобається. Майже все Йолине життя єдиним чоловіком, якого вона знала, був жорстокий, моторошний Крастер. Решта людей її світу складалася з самих жінок. «Чоловіки лякають її, а жінки — ні» — зрозумів Сем. І не міг винуватити дівчину. Колись у Рогошпилі він теж віддавав перевагу дівчачому товариству. Рідні сестри були з ним добрі й лагідні; та й навіть коли інші дівчата дражнилися і глузували, від злих слів легше було відмахнутися, ніж від стусанів та копняків, якими його дарували замкові хлопчиська. Навіть тут, на «Коричному вітрі», Семові велося краще з Кодж’єю Мо, ніж з її батьком; утім, імовірна причина полягала в тому, що вона розмовляла посполитою мовою, а батько — ні. — І ти мені подобаєшся, Семе, — прошепотіла Йоля. — І цей напій. На смак він як вогонь. «Авжеж, — подумки погодився Сем, — напій для драконів.» Кухлі їхні спорожніли, тож він пішов до барила і наповнив їх знову. Сонце висіло низько над обрієм на заході — втричі більше, ніж він звик. У тьмяному червонястому світлі обличчя Йолі здавалося зашарілим. Вони випили за Кодж’ю Мо, і за Даллиного хлопчика, і за Йолиного малого, що лишився на Стіні. А далі неможливо було не перехилити ще чарку за Аемона з дому Таргарієн. — Хай Батько дарує йому правий суд, — мовив Сем, хлюпнувши носом. Коли за маестра Аемона було випито, сонце майже зникло — лишилася тільки довга риска тьмяного червоного сяйва над західним виднокраєм, схожа на кривавий розтин у небі. Йоля зізналася, що від напою їй наче корабель крутиться навколо, і Сем повів її униз драбиною до жіночих помешкань на носі корабля. Усередині зі стелі висів ліхтар; саме об нього Сем і вдарився головою, щойно увійшов. — Ой! — скрикнув він, а Йоля стривожено перепитала: — Тобі боляче? Дай подивитися! Вона нахилилася ближче… …і поцілувала його у вуста. Сем мимоволі відповів тим самим. «Я проказав обітниці» — подумав він, але її руки вже смикали чорний одяг тут і там, вовтузилися зі шворками штанів. Він перервав довгий поцілунок словами: — Нам не можна… Але Йоля заперечила: — Можна! І знову вкрила його вуста своїми. «Коричний вітер» крутило й колихало навколо них, у роті йому смакував напій з Йолиного язика, і раптом її груди оголилися, а він торкався їх власними долонями. «Я проказав обітниці» — знову подумав Сем, аж тут один з її сосків якось пробрався до його рота. Він був рожевий і твердий; Сем посмоктав його і відчув, як рот наповнився молоком, як воно змішалося зі смаком оковитої… ніколи раніше він не куштував нічого смачнішого і солодшого. «Якщо так чинити, то чим я кращий за Дареона?» — спитав себе Сем, але не знайшов сили припинити. І раптом назовні показався його прутень — випнувся зі штанів, наче товста рожева щогла. Стоячи посеред помешкання, Сем мало не зареготав — таким дурним і кумедним почувався тієї миті. Але Йоля штовхнула його на свій солом’яник, підібрала спідниці навколо стегон і опустилася на нього, тоненько заскигливши. І це було ще краще, ніж сосок. «Яка вона мокра, — подумав Сем, стогнучи і хапаючи повітря. — Я й не думав, що жінки там бувають такі мокрі.» — Тепер я твоя дружина, — прошепотіла вона, ковзаючи вгору і вниз. Сем застогнав і подумав: «Ні, ні, це неможливо, я ж проказав обітниці, я присягнувся…». Але єдине слово, що в нього вирвалося, було: — Так! А потім вона заснула у його обіймах, охопивши руками і поклавши голову на груди. Семові теж не завадило б поспати, та він був п’яний від оковитої, молока юної матері та самої Йолі. Він знав, що має піти до власної гамаки у чоловічому помешканні, але дівчина почувалася на ньому так добре, що Сем не зважувався й ворухнутися. Раптом почали входити інші чоловіки й жінки. Сем слухав, як вони цілуються, сміються і паруються одне з одним. «Літньоостров’яни. Це така в них жалоба. Вони відповідають на смерть силою життя.» Сем читав про це десь, багато років тому. І спитав себе, чи знала про це Йоля — чи не сказала їй Кодж’я Мо, що саме треба робити. Він вдихнув пахощі її волосся і витріщився на ліхтар, що висів над головою. «Навіть сама Стариця тепер не вкаже мені безпечного шляху відти, де я опинився.» Найкраще було б зараз потай утекти і стрибнути в море. «Якщо я потону, ніхто не дізнається, що я осоромив себе, порушив обітниці. А Йоля знайде собі кращого чоловіка замість жирного вайлуватого боягуза.» Наступного ранку він прокинувся у власній гамаці в чоловічому помешканні. Над ним гримів щось про вітер голос Чжондо. — Вітер дме! — волав помічник капітана. — Встати і робити, Чорний Сем! Вітер дме! Де Чжондо бракувало слів, там він надолужував гучністю. Сем хутко викотився з гамаки на ноги і негайно пошкодував. Голова ладна була луснути навпіл, один з пухирів на долоні вночі розірвався, шлунок вивертало назовні. Проте Чжондо не знав жалю, і Семові лишалося тільки похапцем розшукати свої чорні лахи. Вони знайшлися на підлозі під гамакою безладною вогкою купою. Спершу Сем принюхався, щоб зрозуміти, наскільки вони брудні — і вдихнув сіль та смолу, вологий таш і плісняву, садовину, рибу, чорну оковиту, чудернацькі прянощі та дерево з чужих земель, і до всього міцний присмак власного висохлого поту. Але почулися йому і Йолині пахощі: чистий запах волосся, солодкий — молока, і вже тому закортіло знову нап’ясти одяг на себе. Втім, чого б Сем тільки не віддав за теплі сухі шкарпетки — бо між пальців ніг вже почав рости якийсь гидкий грибок. Скрині книжок було геть не досить для сплати за перевіз чотирьох людей з Браавосу до Старограду. Але на «Коричному вітрі» бракувало рук, і Кухуру Мо погодився взяти їх за умови, що вони відроблятимуть. Коли Сем заперечив, що маестер Аемон заслабкий, хлопчик — немовля на руках, а Йоля жахається моря, Чжондо зареготав і відповів: — Чорний Сем — великий товстун. Чорний Сем працювати за чотири. Та правду кажучи, у справах корабельних Сем почувався таким криворуким, що сумнівався, чи працює хоч за одного доброго жегляра. Але все-таки старався, як міг: чисто вишкрібав чардак камінням, витягав ланцюги котвиць, скручував линви у кільця, полював на щурів, цирував подерті вітрила, латав щілини у коробі гарячою пухирчастою смолою, чистив рибу від кісток, різав садовину для кухаря. Йоля теж пробувала допомагати. З корабельними линвами вона поралася краще за Сема, хоча подеколи вигляд порожнього водяного безмежжя змушував її налякано заплющувати очі. «Йоля, — подумав Сем. — Що мені робити з Йолею?» День був довгий, пекучий, липкий від поту і вологої спеки. А ще довшим його робило гупання у голові. Сем відволікав себе, вовтузячись із линвами та вітрилами, клопотався дорученнями Чжондо, і якомога уникав очима двох речей: вигляду барила оковитої, куди поклали тіло старого маестра Аемона, і погляду Йолі. Він не міг стати з нею лицем до лиця зараз, після скоєного минулої ночі. Коли вона виходила нагору, він ішов униз. Коли вона рушала до носа корабля, він тікав до стерна. Коли дичацька дівчина йому посміхнулася, він відвернув обличчя, почуваючись мерзотником. «Я мав би вистрибнути у море, поки вона спала, — подумав Сем. — Я завжди був боягузом, але вчора став ще й кривоприсяжцем.» Якби маестер Аемон не помер, Сем спитав би його поради. Якби на кораблі був Джон Сніговій чи навіть Пип з Греном, Сем звернувся б до них. Але в нього був лише Чжондо. «Чжондо навіть не зрозуміє, що я йому розповідатиму. А якщо і зрозуміє, то скаже лише, щоб я вграв її ще раз.» Бо про що б не балакав Чжондо, розмова завжди звертала на одне й те саме — навіть посполитою мовою, якою він знав лише кілька слів. Семові пощастило, що «Коричний вітер» був корабель чималий — на «Косі» Йоля б його миттю вполювала. Величні кораблі з Літніх островів у Семицарстві називали «кораблями-лебедями» за пишно роздуті білі вітрила і носові подоби, що майже завжди зображували птахів. Незважаючи на чималі обсяги, кораблі-лебеді долали хвилі спритно та вишукано — так, як уміли тільки вони. Маючи в вітрилах сприятливий вітер, «Коричний вітер» легко переганяв будь-яку галеру, хоча у тиху погоду ставав безсилий і беззахисний. Зате боягузові він надавав безліч схованок і притулків. Але наприкінці Семової варти його таки загнали у кут. Він саме злізав донизу драбиною, коли Чжондо ухопив його за комір. — Чорний Сем ходи з Чжондо, — мовив велетень, потяг його чардаком і кинув до ніг Кодж’ї Мо. Далеко на півночі, низько над обрієм, виднілася імла. Кодж’я вказала на неї рукою. — Онде берег Дорну. Пісок, каміння та скорпіони. Кількасот верст нема де котву кинути. Хочеш — пливи туди, потім чвалай пішки до Старограду. Ще доведеться перетнути суху пустелю, перелізти через гори, перепливти Бистрицю. Або просто піти до Йолі. — Ви не розумієте. Минулої ночі ми… — …вшанували вашого померлого і богів, які вас обох створили. Чжондо робив те саме. Я порала дитину, інакше теж була б з ним. Ви, вестеросці, робите з кохання сором. Але в тому, щоб кохатися, немає ніякого сорому. Якщо ваші септони кажуть, що є, то ваші сім богів — напевне, жорстокі гемони. В нас на островах знають краще. Наші боги дали нам ноги, щоб бігати, носи, щоб нюхати, руки — щоб торкатися і мацати. Який божевільний бог дасть людині очі, а потім накаже навіки їх заплющити і ніколи не дивитися на красу світу? Лише чудовисько, а не бог, лише гемон з вічної пітьми. — Кодж’я поклала руку Семові між ніг. — Боги дали тобі й те, чим… яке ваше вестероське слово? — Грати! — охоче допоміг Чжондо. — Так, грати. Чудове слово. Розважати, дарувати насолоду й робити дітей. Тут немає сорому. Сем боязко відсунувся від неї. — Я склав обітниці. Не брати дружини, не ставати батьком дітям. Я проказав їх уголос. — Та знає вона, що ти проказав! У дечому вона ще дитина, але ж не сліпа. Мала знає, що означає твій чорний одяг, навіщо ти їдеш до Старограду. Знає, що ти не можеш лишитися з нею. І хоче мати тебе… ну хоча б на якийсь час. Вона втратила свого батька і чоловіка, мати і сестер, домівку… весь її світ. Їй лишився ти і дитина. Тому ходи до неї або пливи водою. Сем тоскно роздивився імлу, що позначала віддалений берег. Він знав, що так далеко не запливе. І пішов до Йолі. — Те, що між нами було… якби я міг узяти дружину, то обрав би тебе поперед усіх принцес і вельможних панн. Але ж не можу. Я й досі гайворон. Я проказав обітниці, Йолю. Я ходив з Джоном до лісу і казав їх перед серце-деревом. — Дерева стежать за нами, наглядають за нами, — прошепотіла Йоля, м’яко та лагідно витираючи сльози з його щік. — У лісі вони бачать усе… але тут немає дерев, Семе. Лише вода. Навколо нас — сама лише вода. Серсея День був холодний, сірий, вогкий. Всенький ранок дощило, та коли і припинило по обіді, то однак не розвиднілося, і сонце на небі не проясніло. Паскудної погоди вистачило, щоб збентежити навіть малу королеву. Замість їхати кудись верхи зі своїми квочками та почтом варти і залицяльників, вона просиділа цілісінький день у Дівосхроні з тими самими квочками, слухаючи співи Блакитного Барда. Серсеїн день до вечері складався аж ніяк не краще. Коли сіре небо почало темнішати, їй доповіли, що «Прекрасна Серсея» прибула з вечірнім припливом і що на її ласку чекає Ауран Бурун. Королева послала по нього негайно, і щойно той увійшов широким кроком до її світлиці, зрозуміла, що почує радісні новини. — Ваша милосте, — мовив Ауран, широко посміхаючись, — Дракон-Камінь ваш. — Надзвичайно! — Вона схопила його за руки і розцілувала у щоки. — Знаю, Томен теж зрадіє. Адже тепер ми зможемо відпустити кораблі князя Рожвина, щоб вигнати залізняків зі Щитів. Тим часом кожен новий крук приносив дедалі лихіші вісті з Обширу. Скидалося, що залізняки не вдовольнилися своїми новими скелями у морі. Тепер вони долали Мандер угору течією чималими загонами, насмілювалися нападати навіть на Вертоград і менші острови навколо нього. Рожвини залишили у власних водах ледве тузінь бойових галер; їх залізні наскочники вже захопили або потопили переважаючими силами. Надходили нові звіти, з яких випливало, що божевільний на прізвисько Еурон Вороняче Око надсилає лодії навіть до Шемріт-Саги в напрямку Старограду. — Князь Рожвин саме брав запаси для повернення додому, коли «Прекрасна Серсея» підняла вітрила, — повідомив князь Бурун. — Гадаю, головна його потуга дотепер вже вийшла у море. — Сподіваймося, подорож їхня буде швидка, а погода дорогою — краща, ніж сьогодні. — Королева запросила Буруна сісти коло неї на лаві попід вікном. — То ми маємо дякувати панові Лорасу за перемогу? Бурунова усмішка зів’яла і зникла. — Хтось, мабуть, подякує, ваша милосте. — Хтось? — кинула вона зачудований погляд. — Але не ви? — Я ніколи не бачив хоробрішого лицаря, — мовив Бурун, — але замість безкровної перемоги, якою вона мала бути, він учинив криваву різанину. Загинула майже тисяча людей, більшість з них — наші. Та не якісь простолюдці, а лицарі, молоде панство. Найкращі, наймужніші. — А як щодо самого пана Лораса? — Він рахується тисяча першим. Його внесли у замок після битви тяжко пораненим, а крові він втратив стільки, що маестри не наважилися ставити п’явок. — Яка сумна новина! Томенові аж серце краятиметься. Він так захоплювався нашим мужнім Лицарем Квітів. — Простолюд теж, — мовив її адмірал. — Коли Лорас помре, дівчата по всьому Семицарстві розбавлятимуть вино власними слізьми. Королева знала, що Бурун має рацію. Коли пан Лорас відбував до Дракон-Каменя, коло Грязючної брами скупчилося зо три тисячі міщан, і троє з кожних чотирьох були жінками. Побачивши те видовисько, королева сповнилася зневагою. Їй кортіло заверещати тупоголовим вівцям, що жодна з них ніколи б не мала від Лораса Тирела нічого, крім посмішки та квіточки. Та натомість Серсея проголосила його найхоробрішим лицарем Семицарства і широко всміхалася, поки Томен дарував Лорасові коштовно оздобленого меча для майбутньої битви. Також король подарував йому свої ясновельможні обійми. Їх Серсея не передбачила і не схвалила, та зараз вони вже нічого не важили. Тепер вона могла дозволити собі трохи поблажливості — адже Лорас Тирел лежав при смерті. — Розкажіть мені! — наказала Серсея. — Хочу знати все від початку до кінця. Коли адмірал скінчив, у покоях вже темнішало. Королева запалила кілька свічок і надіслала Доркас до кухні принести хліба, сиру та вареної телятини з хріном. За вечерею вона попрохала Аурана розповісти все знову, щоб добре запам’ятати подробиці. — Не хочу, щоб наша люба Маргерійка почула звістки від когось стороннього, — мовила королева. — Я сама їй усе розкажу. — Ваша милість такі добрі, — відповів Бурун з посмішкою. «Зловісною посмішкою» — подумала королева. Насправді Ауран нагадував принца Раегара менше, ніж їй здалося з першого погляду. «Хіба що волоссям. Але ж таке саме має половина хвойд у Лисі, якщо люди не брешуть. Раегар був справжній чоловік. А це лукавий хлопчина, та й по тому. Хай навіть корисний у свій спосіб.» Маргерія сиділа у своєму Дівосхроні, сьорбаючи вино і разом з трьома сестрами в перших намагаючись щось втямити у новій грі, привезеній з Волантису. Хоча година була вже пізня, варта впустила Серсею негайно. — Ваша милосте, — мовила вона, — краще вам почути новини від мене. З Дракон-Каменя повернувся Ауран. Ваш брат вкрив себе славою. — Я знала, що так має бути. Маргерія зовсім не здавалася враженою. «А з якого дива? Чого ще вона чекала від миті, коли Лорас попрохав поставити його на чолі війська?» Та коли Серсея скінчила розповідь, на щоках молодшої королеви блищали сльози. — Рожвин поставив копальників пробити хід під мурами замку, але Лицареві Квітів такий спосіб здався повільним. Поза сумнівом, він згадував, як піддані вашого батька страждають на Щитах. Князь Бурун розповідає, він наказав рушати на приступ за пів-дня по тому, як став на чолі війська — щойно каштелян князя Станіса відмовився залагодити справу двобоєм. Лорас першим увірвався до пролому, зробленого тараном у брамі. Кажуть, хоробрий лицар ринув просто до драконової пащеки, весь у білому, вимахуючи над головою телепнем і сіючи смерть праворуч та ліворуч. Мегга Тирел вже схлипувала, не криючись. — Як він загинув? — запитала вона крізь сльози. — Хто його вбив? — Цією честю не може похвалитися ніхто, — відповіла Серсея. — Панові Лорасу влучили арбалетною стрілою в стегно, іншою — в плече, але він бився далі, незважаючи на потоки власної крові. Потім його вдарили буздуганом, зламавши кілька ребер. А потім… ні, найгіршого я вас позбавлю. — Розповідайте! — мовила Маргерія. — Наказую вам! «Наказує?!» Серсея запнулася на мить, потім вирішила пробачити нахабство. — Коли зовнішній мур було взято, захисники відступили у замковий кам’янець. Лорас очолив і його приступ. І звідти його обпекли гарячою олією. Панна Алла зробилася білою, наче крейда, і вибігла з покою. — Князь Бурун запевняє, що маестри роблять все у їхній силі. Та боюся, вашого брата надто тяжко поранено. Серсея пригорнула Маргерію в обійми, щоб утішити, подарувати розраду. — Він врятував нашу державу від лиха. — Поцілувавши малу королеву в щоку, вона відчула сіль її сліз. — Хайме запише його звитяги у Білу Книгу, і співці співатимуть про них наступну тисячу років. Маргерія рвучко викрутилася з обіймів, трохи не зронивши Серсею на підлогу. — Він помирає, але ще не помер! — вигукнула вона. — Звісно, але маестри кажуть… — Помирає, але ще не помер! — Я лише хотіла позбавити вас… — Я знаю, чого ви хотіли. Забирайтеся геть! «Отепер ти знаєш, як я почувалася того вечора, коли помер мій Джофрі.» Королева вклонилася, нап’явши личину холодної чемності. — Мила донечко, мені так сумно за вас. Залишаю вас наодинці з вашим горем. Тієї ночі пані Добромир не з’явилася, а Серсея була така збуджена, що й заснути не могла. «Якби мене зараз бачив князь Тайвин, то знав би, що має справжнього спадкоємця! Нащадка, вартого Скелі.» Так думала вона, лежачи поруч із Джоселин Звихт, що тихенько похропувала у свою подушку. Скоро Маргерія литиме гіркі сльози, які мала б лити ще за Джофрі. Мейс Тирел теж, мабуть, заплаче, але королева не дала йому ані найменшого приводу для ворожості. Зрештою, що вона зробила? Вшанувала Лораса довірою? Адже він сам прохав проводу над військом, стоячи на коліні перед очима половини двору. «Коли він помре, треба на знак шани десь устромити його кам’яну подобу. І похорон йому вчинити такий, якого ще не бачив Король-Берег.» Простолюдці втішатимуться. І Томен теж. «Неборака Мейс ще мені й подякує. А його ясновельможну матінку, якщо буде на те божа ласка, новина вкладе в могилу.» Схід сонця був такий гарний, якого Серсея не бачила вже роками. Невдовзі з’явилася Таена і зізналася, що всеньку ніч заспокоювала Маргерію та її панночок; річкою лилося вино, сльози та балачки про Лораса. — Маргерія досі впевнена, що він не помре, — доповіла Таена, поки королеву вдягали до двору. — Хоче надіслати власного маестра за ним ходити. А сестри її моляться про милість Матері. — Я теж молитимуся. Назавтра ходімо зі мною до Септу Баелора — запалимо сотню свічок за нашого мужнього Лицаря Квітів. Королева обернулася до служниці. — Доркас, неси вінця. Нового, якщо твоя ласка. Новий королевин вінець, легший за старий, був плетений, наче мереживо, зі світлого золота і оздоблений смарагдами, що виблискували з кожним поворотом голови. — Нині щодо Біса з’явилося четверо, — доповів пан Озмунд, коли Джоселин його впустила. — Четверо?! Королева була приємно здивована. До Червоного Дитинця не припинявся струмок свідків, які щось бачили або чули про Тиріона, але четверо в один день — то була подія незвичайна. — Саме так, — кивнув Озмунд. — Один приніс голову. — Його прийму першим. Проведіть до світлиці. «І цього разу хай помилки не буде. Хай нарешті зчиниться помста, і Джоф спочине з миром.» Септони казали: число сім є священним для богів. Якщо так, хай сьома голова подарує їй розраду, котрої так прагне душа. Гість виявився тирошійцем: опецькуватим, огрядним, спітнілим, зі слизькою посмішкою, що нагадала їй Вариса, і розгалуженою бородою в зелених та рожевих барвах. Серсея з першого ж погляду відчула до чолов’яги відразу, але ладна була зглянутися на його вади, якщо він справді мав Тиріонову голову в принесеній з собою скриньці. Скринька була кедрова, з викладеним слоновою кісткою візерунчастим плетивом виноградних лоз та квітів, з завісами та замками білого золота. Річ була напрочуд гарна, та королеву цікавило лише те, що лежало всередині. «Ну, ця хоч досить велика. Для свого малого покрученого тіла Тиріон мав на диво величезну голову.» — Краса і чарівність вашої милості, — промимрив тирошієць, низько вклоняючись, — далеко переважає всі плітки і перекази, які ми чуємо в себе за вузьким морем. Відомо нам і про горе, що ятрить ваше лагідне, милостиве серце. Ніхто не в змозі повернути вам юного відважного сина, та все ж я маю надію линути трохи цілющого трунку на вашу болючу рану. Гість поклав долоню на скриньку. — Я привіз вам правосуд. Я привіз вам голову вашого валонкара. Старе валірійське слово примусило її здригнутися всім тілом — не лише з переляку, але і з надії. — Біс мені більше не брат, якби колись і був! — оголосила вона. — Імені його я теж не називатиму. Свого часу воно було горде і шановане, доки не спаплюжилося його ганьбою. — У Тироші ми звемо карлика Червонорукий, бо кров стікає його пальцями — кров короля і рідного батька. Подейкують, що і матір він теж убив — продер собі шлях назовні з її черева дикунськими пазурями. «Що за маячня?» — подумала Серсея, а вголос відповіла: — Чистісінька правда. Якщо у цій скриньці справді Бісова голова, я піднесу вас до княжого стану і винагороджу багатими землями та маєтками. Титули нині стали дешевші за бруд під ногами; річковий край лежав повен спустошених замків серед неораних ланів та спалених, знелюднених сіл. — Але зараз на мене чекає двір. Тож відчиняйте скриньку і показуйте. Тирошієць хвацько відкинув вічко скриньки і відступив назад, посміхаючись. Зсередини, з подушки м’якого блакитного оксамиту, на неї витріщилася голова карлика. Серсея роздивилася її довгим прискіпливим поглядом. — Це не мій брат. У роті стало кисло. «Наставляй кишеню… ти хочеш друге щастя після Лораса, ще й того самого дня? Ні, боги не бувають аж такі ласкаві.» — Ця людина мала карі очі! А Тиріон — одне око чорне, інше зелене. — Очі, таки-так… справа в тому, що власні очі брата вашої милості дещо… дещо підгнили. Я насмілився замінити їх скляними… але не того кольору, як ваша милість зізволили помітити. Та його пояснення лише роздмухали її образу. — Може, то в вашій голові — скляні очі, але не сподівайтеся, що в моїй теж! На Дракон-Камені є химери, більше схожі на Біса, ніж оце створіння. Він же лисий! І вдвічі старший за мого брата. А що в нього з зубами? Почувши лють у її голосі, чолов’яга злякано зіщулився. — Він мав чудовий набір золотих зубів, ваша милосте, але ми… шкода казати, але… — О, ви ще пошкодуєте. Майте певність. «Було б наказати його задушити. Хай би хапав ротом повітря, доки обличчя не зчорніє — як у мого любого синочка.» З її вуст трохи не зірвався наказ варті. — Це помилка, без злого наміру… одного карлика годі відрізнити від іншого… ваша милість бачать, що він не має носа… — Авжеж не має! Бо ви його відрізали! — Ні! Але піт на чолі виказував брехню у відмовках тирошійця. — Так! — У голос Серсеї закралася солодка отрута. — Добре, хоч на це у вас розуму стало. Попередній телепень намагався мене переконати, що носа почварі відростив мандрівний чародій. Та все ж мені здається, ви заборгували носа цьому карликові. Дім Ланістер завжди платить свої борги, а ви заплатите свої. Пане Мерине! Відведіть цього шахрая до Кайбурна. Пан Мерин Трант ухопив тирошійця попід руку і витяг геть, не зважаючи на бурхливі заперечення. Коли обидва зникли з очей, Серсея обернулася до Озмунда Кіптюга. — А ви, пане Озмунде, приберіть від мене цю гидоту і покличте тих трьох, що кажуть, наче знають Біса. — Негайно, ваша милосте. Сором казати, але трійко самозваних шпигунів виявилися не кориснішими за тирошійця. Один повідомив, що Біс переховується у староградському бурдеї, де тішить чоловіків власними вустами. Перед Серсеїними очима змалювалося барвисте видовище, та королева не повірила у нього ані на мить. Другий твердив, що бачив карлика у мартоплясовій виставі десь у Браавосі. Третій переконував, що Тиріон став відлюдником у річковому краї, де оселився на якомусь зачарованому пагорбі. Усім трьом королева відповіла одне й те саме. — Якщо ви матимете ласку проводити кількох моїх відважних лицарів до того карлика, вас щедро нагородять, — пообіцяла вона. — За умови, звісно, що то справді Біс. Якщо ж ні… бачте, мої лицарі погано терплять, коли їх дурять. І так само погано терплять дурнів, які змушують їх ганятися за примарними тінями. Так недовго і язика загубити. І раптом усі три шпигуни втратили віру, і негайно припустили, що могли бачити якогось іншого карлика. Серсея ніколи не думала, що в світі є стільки карликів. — Невже всі краї землі переповнені цими огидними покручами? — пожалілася вона, коли останнього з доповідачів вивели геть. — Скільки ж їх топче землю своїми бридкими ногами? — Вже менше, ніж раніше, — відповіла пані Добромир. — Чи матиму я честь супроводити вашу милість до двору? — Якщо знайдете сили витримати нудьгу, — мовила Серсея. — Роберт майже ні в чому ані біса не тямив, але про одну річ таки мав рацію. Правити королівством — тяжка, виснажлива праця. — Сумно бачити вашу милість знесиленою турботами. Чи не втекти вам трохи розважитися, а биття чолом хай вислуховує Правиця Короля? Ми б могли вдягтися служницями і перебути цілий день серед простолюддя — послухати, що пліткують про падіння Дракон-Каменя. Я знаю один заїзд, де співає Блакитний Бард, коли не служить при малій королеві. А ще винарню, де штукар обертає оливо на золото, воду на вино, а дівчат — на хлопців. Можливо, його чари подіють на нас. Хіба не хотіли б ваша милість на одну ніч стати чоловіком? «Якби я була чоловіком, то була б Хайме, — подумала королева. — Якби я була чоловіком, то правила б цією державою від свого імені, а не від Томенового.» — Тільки якби ви лишилися жінкою, — відповіла Серсея, бо знала, що саме це Таена хотіла почути. — Які лукаві спокуси ви вигадуєте! Що б я була за королева, якби віддала державу в тремтливі руки Гариса Звихта? Таена закопилила губи. — Ваша милість надто переймаються справами. — Саме так, — погодилася Серсея, — про що потім шкодую наприкінці дня. Вона узяла пані Добромир попід лікоть і промовила примирливо: — Ну ходімо вже. На мене чекають. Першим того дня звертався до престолу Джалабар Ксого, як личило його титулові самовладного князя у вигнанні. Незважаючи на пишність яскравого вбрання з пір’я, прийшов він, як і завжди, сумирним прохачем. Серсея терпляче вислухала його звичне благання про вояків та зброю — щоб відвоювати його законну маєтність, Долину Червоноцвіту — і відповіла: — Його милість веде власну війну, князю Джалабаре. І зайвого війська для вас наразі не має. Можливо, наступного року. Саме так йому завжди відповідав Роберт. Наступного року її відповідь буде «ніколи», але не сьогодні. Адже сьогодні до її ніг упав Дракон-Камінь. Пан Галин з цеху алхіміків з’явився власною особою спитати, чи не можна алхімікам спробувати налупити драконячі яйця — раптом такі знайдуться на Дракон-Камені, який тепер повернувся під владу корони. — Якщо яйця і були, Станіс напевне продав їх, щоб добути гроші на свій бунт, — відповіла королева, чемно не згадавши ані словом про божевілля самого задуму. Адже відколи помер останній дракон Таргарієнів, усі такі спроби закінчувалися смертю, лихом та ганьбою. Наступними перед її очі з’явилися купці, благаючи престол заступитися за них перед Залізним Банком Браавосу. Браавосці, схоже, вимагали нагальної виплати усіх позик і відмовлялися надавати нові. «Нам потрібен новий банк, — вирішила Серсея, — Золотий Банк Ланіспорту.» Коли Томенів престол стоятиме міцно, вона сама про все подбає. А поки що вона могла лише порадити купцям виплатити браавоським лихварям усе, що тим належало. Гостей від Святої Віри очолював її старий друг, септон Райнард. Містом його супроводили шестеро Синів Воїна; разом із септоном утворювалася сімка — святе, сприятливе для справи число. Новий верховний септон — або «верховний горобець», як його прозвав Місячок — усе робив сімками. Лицарі мали на собі паси з семи смуг кольорів Віри. Маківки мечів та глухих шоломів оздоблювали кришталі. Щити за обрисами нагадували довгі клини — такі не часто бачили на Вестеросі від часів Завоювання. А знаку на них ніхто у Семицарстві не стрічав уже кілька століть: веселковий меч, що яскраво сяяв на полі темряви. Кайбурн казав, що покласти свої мечі та життя до ніг Святої Віри та обернутися на Синів Воїна з’явилася вже мало не сотня лицарів, і щодня прибувають нові. «П’яні з власної побожності. Хто б подумав, що у королівствах водиться стільки цього гидкого наброду?» Більшість складали надвірні лицарі панських дружин та заплотні лицарі, що мандрували шляхами. Але стрічалися й особи високого роду: молодші сини зацних домів, дрібні князьки, уславлені воїни в літах, що бажали спокути старих гріхів. А ще серед них був Лансель. Серсея була подумала, що Кайбурн жартує, коли той сказав, що її пришелепкуватий брат у перших кинув замок, землі та молоду дружину, повернувся у місто і приєднався до «шляхетного та могутнього братства Синів Воїна». Але ні, які жарти — онде він стоїть поруч з іншими побожними йолопами. Серсеї це геть не сподобалося; ще менше її втішила надзвичайна зухвалість та невдячність верховного горобця. — Де верховний септон? — завимагала вона від Райнарда. — Я кликала до себе його, а не вас! Септон Райнард почав виправдовуватися. — Їхня пресвятість вислали мене замість себе і прохали переказати вашій милості, що Седмиця надіслала їх боротися проти зла та лукавства, і то невідкладно. — Як саме? Проповідувати цнотливість на Шовковій вулиці? Чи не гадає він, що молитва про хвойд поверне їм дівочу чистоту? — Наші тіла створені Батьком та Матір’ю, щоб поєднувати чоловіків із законними дружинами і народжувати на світ законних дітей, — відповів Райнард. — Продавати свої священні місця за гроші є для жінки ницою та грішною справою. Побожне белькотіння лунало б із вуст септона Райнарда трохи переконливіше, якби королева не знала, що він має давніх приятелів і приятельок у кожному бурдеї на Шовковій вулиці. Та напевне, він вирішив для себе, що повторювати цвірінькання верховного горобця легше й вигідніше, ніж шкребти підлогу в храмі. — Не здумайте мені тут проповіді читати, — попередила королева. — Господарі бурдеїв скаржаться, і то недарма. — Чому праведні мають дослухатися до скарг грішних? — Бо грішні наповнюють скрині королівської скарбниці! — відрізала королева. — Їхня грошва дозволяє мені платити моїм золотокирейникам і будувати галери для оборони наших берегів. Торгівлю теж не можна скидати з рахунку. Якщо у Король-Березі не буде бурдеїв, кораблі підуть до Сутіндолу чи Мартинова. Його пресвятість обіцяв мені мир на вулицях. Хвойди сприяють мирові. Простолюддя, позбавлене хвойд, вдається до ґвалтування. Відтепер нехай його пресвятість обмежиться проповідями у храмі — бо саме там їхнє місце! Королева чекала щось почути від князя Гиліса, та замість нього з’явився, жалісно скрививши посіріле обличчя, великий маестер Пицель і повідомив, що Росбі конче заслаб — не може підвестися з ліжка. — Сумно казати, але на мій острах, князь Гиліс скоро приєднається до своїх зацних пращурів. Нехай Батько подарує йому правий суд. «Якщо Росбі помре, Мейс Тирел і мала королева знову пхатимуть мені на голову свого Гидкого Гарта.» — Князь Гиліс кашляв при цьому дворі багато років, не думаючи помирати! — обурилася Серсея. — Він прокашляв половину Робертового царювання і все Джофріне від першого дня до останнього. Якщо він зараз помирає, то лише тому, що хтось зичить йому смерті. Великий маестер Пицель нестямно блимнув очима. — Перепрошую, ваша милосте? Але х-хто бажає князеві Гилісу смерті? — Можливо, його спадкоємець. — «Або мала королева.» — Якась жінка, ображена ним свого часу. — «Маргерія, Мейс, Колюча Королева, чом би й ні? Гиліс стоїть їм на заваді.» — Старий ворог. Новий ворог. Ви. Старий пополотнів. — В-в-ваша милість зізволять жартувати. Я… я дав його вельможності проносне, пустив кров, полікував припарками та настоянками… від «туману» його трохи попустило, «солодкий сон» полегшив напади кашлю, але тепер князь вихаркує разом з кров’ю шматочки легенів. Боюся… — Мені байдуже! Повертайтеся до князя Гиліса і повідомте, що я не даю йому королівського дозволу померти. — Воля вашої милості, — відповів Пицель і поспіхом відкланявся. Прохачі з’являлися знов і знов — кожен наступний нудніший за попереднього. Того вечора, коли нарешті зник останній, і вона змогла з’їсти просту вечерю з власним сином, королева сказала йому: — Томене… коли проказуєш молитву, перш ніж лягти спати, подякуй Матері та Батькові за те, що ти досі дитина. Бути королем — тяжка праця. Слово даю, вона тобі не сподобається. Тебе дзьобатимуть з усіх боків, наче зграя гайвороння — і кожна тварюка жадатиме шматочка твоєї плоті. — Так, матінко, — сумно проказав Томен. Серсея знала, що мала королева розповіла йому про пана Лораса. Пан Озмунд казав, що малий плакав. «Він ще молодий. Коли досягне Джофового віку, то й не згадає, який той Лорас був на обличчя.» — Хай би дзьобали, я не проти, — зненацька мовив він. — Мені б незле було щодня ходити з вами до двору і слухати, що відбувається. Маргерія говорить… — Забагато вона говорить! — визвірилася Серсея. — Така спокуса — наказати вирвати їй язика гарячими обценьками! — Не смійте так казати! — зненацька заверещав Томен, почервонівши круглим личком. — Дайте спокій її язику! Не смійте її чіпати! Бо я є король, не ви! Серсея витріщилася на нього, не вірячи своїм вухам. — Що ти сказав? — Я є король. Я вирішую, кому вирвати язика! Не ви. Я не дозволю вам скривдити Маргерію. Я забороняю вам чинити їй кривду! Серсея вхопила сина за вухо і потягла до дверей під відчайдушний вереск. Там на варті стояв пан Борос Блаунт. — Пане Боросе! Його милість трохи забувся. Майте ласку супроводити короля до опочивальні й привести маленького Баша. Цього разу Томен має відшмагати його власноруч — і не спинятись, доки малому не кровитиме з обох сідниць. Якщо його милість відмовиться або заперечить хоч одним словом, покличте Кайбурна і скажіть йому вирізати Башеві язика, щоб його милість на власні очі бачив ціну непокори. — Воля пані королеви, — пропирхав пан Борос, ніяково зиркаючи на короля. — Покірно прошу вашу милість зі мною. Коли на Червоний Дитинець опустився вечір, Джоселин запалила королеві комин, а Доркас — свічки коло ліжка. Серсея сама відчинила вікна задля подиху свіжого повітря і побачила, що зорі знову сховалися за хмарами. — Така темна ніч попереду, ваша милосте, — промимрила Доркас. «Еге ж, — подумала королева, — та не така темна, як нині буде у Дівосхроні. Чи на Дракон-Камені, де лежить і спливає кров’ю обсмалений Лорас Тирел. Чи у кам’яних мішках під замком.» Королева сама не знала, чому в’язні підземелля спали їй на думку — адже твердо вирішила не згадувати Фалису навіть подумки. «Лицарський двобій. Чого Фалису понесло заміж за такого йолопа?» Зі Стокварту надійшла звістка, що пані Танда померла від запалення в грудях, спричиненого зламаним стегном. Лолису Недоумкувату проголосили княгинею на Стокварті, а пана Брона — законним при ній господарем. «Танда померла, Гилісові вже скоро. Добре, хоч Місячок при здоров’ї — бо геть би дурнів при дворі не лишилося.» Вкладаючи голову на подушку, королева посміхнулася. «Коли я поцілувала її в щоку, то відчула солоний смак сліз.» Тієї ночі їй знову наснився старий сон: про трьох дівчат у брунатних кирейках, про бридку стару відьму, про намет, що смердів смертю. Намет відьми був темний, з високим гострим дахом. Серсея не хотіла заходити — так само, як у десять років — але інші дівчата дивилися, і вона не могла звернути зі шляху. Уві сні їх було три — так само, як у житті. Гладуха Джейна Файян злякалася і відступила, як чинила завжди, в усіх справах; диво, що вона хоч до намету дійшла. Мелара Вичерпій була старша, зухваліша, вродливіша… ну, якщо кому до смаку ластовиння. Загорнуті у грубо зіткані прості кобеняки, з накинутими каптурами, трійко дівчат вибралися з ліжок і перетнули турнірне бойовисько в пошуках чародійки. Мелара чула від служниць, що відьма уміє навести на людину пристріт або кохання, викликати гемонів або провістити майбутнє. Тоді, у житті, засапані й запаморочені дівчата шепотілися дорогою одна до одної, водночас і збуджені, і настрахані. Уві сні все було інакше. Шатра обабіч дороги вкривали густі тіні; лицарі та челядь, яких вони проминали, здавалися виплетеними з туману. Дівчата довго блукали, доки не знайшли намет відьми — дотоді вже згас останній їхній смолоскип. Серсея бачила, як дівчата туляться одна до одної, перешіптуючись. «Повертайтеся! — кортіло їй закричати. — Вертайте назад! Там нічого для вас немає!» Та хоч вуста її ворушилися, з них не зірвалося жодного слова. Донька князя Тайвина першою проминула запону в дверях. Мелара наступала їй на п’яти, а Джейна Файян тупцювала останньою, намагаючись сховатися за першими двома — так, як робила завжди. Усередині намету панували різноманітні пахощі. Кориця та мушкат. Перець — червоний, білий та чорний. Мигдалеве молочко та цибуля. Гвоздики, лимонна трава, коштовний шапран і якісь дивніші, рідкісніші прянощі. Єдине світло жевріло у залізній жарівниці, зробленій в подобі голови василіска — зелене, тьмяне, від якого стіни намету здавалися холодними, мертвими, зогнилими. Невже так і було насправді? Серсея вже не могла пригадати. Чародійка уві сні дрімала на ліжку так само, як у житті. «Дайте їй спокій! — мало не скричала королева. — Дурепи ви малі, ніколи не будіть поснулу відьму!» Та не маючи голосу, вона могла тільки дивитися, як дівчина скидає кирейку, копає ліжко відьми ногою і каже: — Ану прокидайся! Нам треба провістити майбутнє. Коли Маггі-Жаба розплющила очі, Джейна Файян злякано кавкнула і вибігла з намету — світ за очі, просто у ніч. Тупенька, пухка, боягузлива мала Джейна. Обличчя, наче варене тісто, сало на боках, переляк від кожної зустрічної тіні. «Та зрештою, саме вона вчинила наймудріше.» Джейна і досі жила на Файному острові — свого часу побралася з одним зі значкових свого вельможного брата і налупила йому десяток дітей. Очі старої були жовті, вкриті полудою старого лукавства. У Ланіспорті пліткували, що коли чоловік привіз її разом з повними кораблями прянощів з далекого сходу, вона була юна і вродлива — та відтоді роки й злі справи лишили на ній незмивні сліди. Стара була приземкувата, огрядна, вкрита бородавками; зеленуваті щоки висіли мішками, у роті не лишилося жодного зуба, висохлі цицьки витяглися до колін. Якщо стояти до неї надто близько, то чутно було сморід хвороби, а коли вона розтуляла рота щось сказати, подих її тхнув дивно, сильно та огидно. — Геть звідси! — мовила вона до дівчат скреготливим шепотом. — Ми прийшли по пророцтво, — наполягала юна Серсея. — Геть! — вдруге прорипіла стара. — Ми чули, що ви вмієте бачити прийдешні часи, — сказала Мелара. — Нам лише кортить знати, з якими чоловіками ми одружимося. — Геть! — каркнула Маггі вже втретє. «Послухайте її! — заволала б королева, якби мала голос. — Ви ще маєте час утекти. То тікайте, дурепи!» Але дівчинка з золотими кучерями вперла руки в боки і мовила: — Ану хутко провіщуйте нам майбутнє, бо я скажу моєму ясному панотцеві, і вас відшмагають за зухвалу непокору! — Прошу вас, — заблагала Мелара, — скажіть нам майбутнє, і ми підемо. — Дехто тут не має майбутнього, — пробурмотіла Маггі глибоким і страшним, наче з черева, голосом. Але натягла халат на плечі й підманила дівчат ближче до себе. — Ну гаразд, коли не хочете забиратися геть, то йдіть до мене. От дурепи. Так, ідіть сюди. Я маю скуштувати смак вашої крові. Мелара зблідла з лиця, але не Серсея. Левиця-бо не боїться жаби, навіть старої та бридкої. А мала б послухати, мала б піти, мала б утекти щодуху з того намету. Натомість вона взяла кинджала, простягнутого Маггі, та черконула хвилястим залізним лезом подушечку свого великого пальця. А потім і Мелариного теж. У тьмяно-зеленому шатрі кров здавалася радше чорною, ніж червоною. Беззубі вуста Маггі затремтіли при її вигляді. — Ось, — прошепотіла вона, — дайте сюди. Коли Серсея простягнула руку, відьма висмоктала їй кров яснами м’якими, наче в немовляти. Королева й досі пам’ятала, якими моторошно холодними були ті вуста. — Три питання дозволено вам, — мовила стара, коли випила свій напій. — Та відповіді вам не смакуватимуть, обіцяю. Питайте, або зникніть негайно. «Тікайте! — подумала королева уві сні. — Стуліть пельки і тікайте!» Але дівчинка в наметі не мала достатньо здорового глузду, щоб лякатися. — Коли я одружуся з принцом? — запитала вона. — Ніколи. Ти одружишся з королем. Обличчя дівчинки під шапкою золотих кучерів насупилося з подиву. Та за кілька років вона почала розуміти ті слова так, що не вийде за Раегара, доки не помре його батько Аерис. — Але ж я все-таки стану королевою? — запитала молодша Серсея. — Еге ж. — У жовтих очах Маггі заблищала зловісна втіха. — Королевою ти будеш… доки не прийде інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче. Блискавичний гнів змигнув обличчям дитини. — Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її! Навіть тоді вона не подумала зупинитися, твердолоба дитина. Адже їй належало ще одне питання, ще один миттєвий погляд у власне прийдешнє життя. — Чи матимемо ми дітей, король і я? — спитала вона. — О так. Шістнадцятьох матиме він, і трьох — ти. Серсеї це здалося безглуздям. Порізаний палець болів, кров капотіла на килим. «Як таке може бути?» — хотіла вона спитати, але дозволені їй запитання вичерпалися. Проте стара ще з нею не закінчила. — Золотими будуть їхні корони, золотими і савани, — продовжила відьма. — А коли ти потонеш у власних сльозах, валонкар стисне руки на твоєму білому горлі й вичавить із тебе рештки життя. — Що то за валонкар? Якесь чудовисько? — Золотій дівчинці не сподобалося віщування. — Ти брехло! Жаба з пухирями, стара смердюча дикунка! Не вірю жодному твоєму слову! Ходімо, Меларо. Нема чого її слухати. — Я теж маю три запитання! — наполягала подружка. Серсея смикнула була її за руку, та Мелара викрутилася і обернулася до відьми. — Чи вийду я заміж за Хайме? — стрілила вона. «Тупе дівчисько, — подумала королева, розлютившись навіть по стількох роках. — Хайме й не знав, що ти є на світі.» Тоді брат жив лише мечами, хортами та кіньми… і нею, своєю сестрою-близнючкою. — Ані за Хайме, ані за кого іншого, — відповіла Маггі. — Цнота твоя дістанеться хробакам. Твоя смерть нині тут, малеча. Невже ти не чуєш її подиху? Вона стоїть поруч. — Ми чуємо лише твій подих, бридка відьмо! — відповіла Серсея. Коло її ліктя на столі стояв слоїк якогось густого трунку; вона схопила його і щосили кинула просто межи очі старій. У житті віщунка заверещала на них, залаялася чудернацькою чужинською говіркою і прокляла страшними словами, поки вони вибігали з намету. А уві сні її обличчя просто розтануло, розпливлося клаптями сірого туману, і все, що лишилося, було два жовтих косих ока, схожих на очі самої смерті. «Валонкар стисне руки на твоєму горлі» — почула королева, та голос не належав старій чародійці. З туману її сну виникли дві руки, сплелися на її шиї; то були грубі руки, міцні та дужі. Над ними в повітрі плавало обличчя, витріщаючись на неї різнобарвними очима. «Ні!» — спробувала вигукнути королева, але пальці карлика вп’ялися у горлянку, придушуючи спротив. Вона заходилася хвицятися, вигинатися і викручуватися, та все марно. Невдовзі з її вуст вирвався такий самий жахливий писк, як у її сина — тоненький, жалібний, що позначив останню Джофову спробу вдихнути повітря на цій землі. Серсея прокинулася, хапаючи ротом повітря у темній опочивальні. Ковдра закрутилася навколо шиї; королева зірвала її так рвучко, що мало не роздерла навпіл, і сіла у ліжку, важко здіймаючи задихані груди. «Сон, — мовила вона до себе, — старий сон та заплутані простирадла, і по тому.» Таена знову ночувала з малою королевою, тому поруч у ліжку спала Доркас. Королева грубо струснула дівчину за плече. — Прокидайся! Хутко знайди мені Пицеля. Гадаю, він коло князя Гиліса. Веди його сюди, негайно! Ще не прокинувшись, Доркас вилізла з ліжка і заходилася тинятися опочивальнею, збираючи одяг та шурхочучи босими ногами у очереті. Минуло кілька століть, доки нарешті з’явився Пицель, човгаючи підборами. Він стояв перед королевою зі схиленою головою, блимаючи важкими повіками і намагаючись не позіхати. Тягар велетенського ланцюга навколо кривої висохлої шиї хилив маестра мало не до землі. Пицель був старий, скільки Серсея його пам’ятала; та бували часи, коли він виглядав пишно і велично: розкішно вдягнений, поважний, вишукано чемний у звичаях. Неймовірно широка борода надавала маестрові вигляд неабиякої мудрості. Але Тиріон наказав зголити ту бороду геть, а те, що відросло знову, виглядало жалюгідно: кілька пасем тонкого крихкого волосся, що майже не прикривали обвислу рожеву плоть під немічним підборіддям. «Це вже не чоловік, а руїна. Кам’яний мішок випив з нього рештки сил. Ті, які не відтяла Бісова бритва.» — Скільки вам років? — зненацька напустилася Серсея. — Вісімдесят і чотири, з ласки вашої милості. — Моя ласка належить молодим. Язик старого пробіг вустами. — Мені було лише сорок і два роки, коли мене прикликав Конклав. Каефові було вісімдесят у рік обрання на посаду, а Елендорові — майже дев’яносто. Тягар клопоту, що несе з собою цей уряд, зломив їхні сили; обидва померли менше ніж за рік по своєму призначенні. Наступним був Меріон, лише шістдесяти шести років… але він помер від застуди ще дорогою до Король-Берега. Після нього король Аегон попрохав Цитадель прислати когось молодшого. Він був першим королем, якому я служив. «А Томен буде останнім.» — Я хочу від вас трунку. Чогось такого, щоб краще спати. — Якщо випити трохи вина перед тим, як… — Я п’ю вино, недоумку! Мені треба щось міцніше. Таке, щоб не бачити снів. — Ви… ваша милість не бажають бачити снів? — Хіба не це я щойно сказала? Ваші вуха такі ж нікчемні, як ваш прутень? То ви можете змішати мені трунок? Чи я мушу знову кликати князя Кайбурна, щоб зарадити вашій недолугості? — Ні! Не варто кликати цього… не кличте Кайбурна. Отже, спати, але снів не бачити. Ви матимете трунок. — Гаразд. Ідіть собі. Але коли старий обернувся до дверей, королева покликала його знову. — Ще одна справа. Що каже Цитадель про пророцтва? Чи можна передбачити день прийдешній? Старий завагався; зморшкувата рука наосліп занишпорила грудьми, наче шукаючи відсутню бороду. — Чи можна передбачити день прийдешній? — повільно повторив він. — Можливо, що так. У старих книжках є чарослови… та вашій милості краще спитати: «Чи варто передбачати день прийдешній?» І на це я маю відповідь: ні. Деякі двері краще лишити зачиненими. — То не забудьте зачинити за собою мої. «Отакої… мала б знати, що відповіді великого маестра — такий самий непотріб, як він сам.» Наступного ранку королева снідала з Томеном. Хлопчик здавався сумирним та поштивим — скидалося на те, що покарання Баша досягло бажаної мети. Вони з’їли яєшню з салом та підсмаженим хлібом, а потім — кілька червоних помаранчів, щойно привезених кораблем з Дорну. Син приніс із собою своїх кошенят. Спостерігаючи, як вони бавляться коло Томенових ніг, Серсея відчула полегшення. «З Томеном не трапиться ніякого лиха, поки я живу на світі.» Вона б охоче перерізала половину вестероського панства і весь простолюд, якби могла хоч за таку ціну убезпечити життя сина. — Ходи з Джоселин, — наказала вона хлопчикові після сніданку. А тоді послала по Кайбурна. — Чи жива ще пані Фалиса? — Чи жива? Авжеж. Лишень, так би мовити… не при найкращому здоров’ї. — Розумію. — Серсея трохи поміркувала. — Оцей Брон… мені не дуже до смаку мати ворога так близько до себе. Але ж його влада походить від Лолиси. Якби ми могли показати людям старшу сестру… — На превеликий жаль, — зітхнув Кайбурн, — пані Фалиса вже навряд чи здатна правити у Стокварті. Як, утім, і харчуватися самотужки. На моє задоволення, я дізнався від неї досить багато. Але корисна наука не далася без ціни. Маю надію, я не перетнув дозволених вашою милістю меж. — Не перетнули. Хай які наміри визрівали у голові королеви — для них, вочевидь, було запізно. Навіщо тепер перейматися тим, що не сталося, як гадалося? «Їй справді краще померти, — сказала собі Серсея. — Однак вона не бажає жити далі без чоловіка. Хай він був недолугий йолоп… але дурепа, схоже, плекала до нього прихильність.» — Є інша справа. Минулої ночі я бачила жахливий сон. — Таке час від часу стається з кожним. — Сон стосувався однієї відьми, яку я відвідала ще дитиною. — Лісової відьми? Переважно то цілком безпечні створіння. Трохи знаються на травах, трохи — на жіночих справах, а в іншому… — Ця була інакша. Половина Ланіспорту тягалася до неї по трунки та пристріти. Вона була матір’ю дрібного князька — заможного купця, якого мій дід підніс до вельможного стану. Батько того князька здибав її на сході, коли торгував там. Дехто казав, вона його зачарувала — швидше за все, тими чарами, що кожна жінка має між стегнами. Зрештою, вона не завжди була така бридка на вид, якою я її бачила. Імені вже не пригадаю — щось таке довге, східне, чужинське. Простолюдці кликали її Маггі. — Часом не «маегі»? — Ви це так вимовляєте? Бабисько висмоктувало в тебе з пальця краплю крові, а тоді казало, що тобі принесе день прийдешній. — Кровочари — найчорніша химородь, яка є на світі. Дехто скаже, що і наймогутніша теж. Почуте Серсеї не сподобалося. — Ця… маегі… проказала певні пророцтва. Спершу я з них посміялася, але… вона передбачила смерть однієї з моїх покоївок. На час віщування дівчисько було здорове, наче молода кобилка, віку мало одинадцять років, і у Скелі їй ніколи ніщо не загрожувало. Але невдовзі дівка впала у колодязь і потонула. Мелара благала ніколи не згадувати вголос про речі, почуті тієї ночі у наметі маегі. «Якщо не говорити, ми скоро про все забудемо, і лишиться тільки поганий сон, — казала тоді Мелара. — А погані сни ніколи не справджуються.» Вони тоді були такі молоді… її слова здавалися майже розумними. — Ви й досі тужите за подружкою дитинства? — запитав Кайбурн. — Чи не це турбує вашу милість? — За Меларою? Та годі вам. Я вже не пригадаю, яка вона була з себе. Тут інша справа… маегі знала, скільки дітей я матиму, і також знала про Робертових байстрюків. За багато років до появи першого з них… вона вже знала. Вона обіцяла, що я стану королевою, але сказала, що прийде інша королева…— «Молодша, вродливіша, сказала вона.» — …інша королева, яка забере в мене все, що я плекаю і кохаю. — І ви бажаєте, щоб пророцтво не справдилося? «Палкіше за все на світі» — подумала королева. — А чи можна завадити йому справдитися? — Звісно, можна. Навіть не сумнівайтеся. — Але як? — Я певний, ваша милість знають, як. І вона справді знала. «Я знала від самого початку, — подумала Серсея. — Навіть ще тоді, у наметі. «Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її.» Але знати, що робити — то одне, а вирішити, як саме — геть інше. Покластися на Хайме вона вже не могла. Раптова хвороба — ото було б щастя, проте боги рідко мали до неї таку ласку. «Який обрати спосіб? Ніж, подушку, келих сердешної погибелі?» Кожен мав свої недоліки. Коли уві сні помирає кволий старий, ніхто не згадує про його смерть вдруге. Але якщо мертвою в ліжку знайдуть шістнадцятирічну дівчину, незручних питань не уникнути. Окрім того, Маргерія ніколи не спала сама. Навіть після смертельного поранення пана Лораса її вдень і вночі оточувало вдосталь мечів. «Але ж мечі гострі з обох сторін. Ті самі люди, що її охороняють, можуть стати причиною її падіння.» Докази мають бути такі беззаперечні, щоб навіть власний панотець Маргерії не мав вибору, крім погодитися на її страту. Але це справа нелегка. «Її коханці нізащо не зізнаються, бо розуміють, що полетять і їхні голови теж. Якщо тільки…» Наступного дня королева натрапила у дворі на Озмунда Кіптюга. Той саме вправлявся у двобої проти одного з Рожвинових близнюків. Котрого саме — вона не знала, бо ніколи не вміла їх розрізняти. Трохи подивившись на мерехтіння мечів, Серсея відкликала пана Озмунда убік. — Нумо прогуляймося, — мовила вона. — Скажіть мені правду, без отих ваших нудних вихвалянь, що кожен Кіптюг вартий трьох інших лицарів. Від вашої відповіді багато залежить. Отже, ваш брат Озней. Чи вправний він з мечем? — Вправний. Ви ж бачили. Не такий дужий, як я чи Озфрид, але спритний нівроку. Заріже — оком не встигнете змигнути. — Якби дійшло до справи… чи переміг би він пана Бороса Блаунта? — Бороса Бульку? — реготнув пан Озмунд. — Скільки тому пухиреві років? Сорок? П’ятдесят? З ранку і до обіду ходить п’яний, а коли і протверезіє, то сало ж нікуди не подіне. Якщо той черевань колись мав смак до битви, то давно втратив. Авжеж, ваша милосте, якщо пана Бороса треба прибрати, Озней впорається залюбки. А в чому справа? Борос скоїв якусь зраду? — Ні, не скоїв, — відповіла королева. «Її скоїв Озней.» Брієнна На перший труп вони натрапили за версту чи дві від перехрестя. Труп теліпався на гілці мертвого дерева, чий зчорнілий стовбур досі ніс на собі позначки блискавки, яка його вбила. Гайвороння вовтузилося коло обличчя повішеного, вовки добряче почастувалися ногами, що майже сягали землі: самі лише кістки та подерті ганчірки висіли нижче колін… а ще — один покусаний черевик, укритий брудом та пліснявою. — Що це в нього у роті? — спитав Подрік. Брієнна зціпила зуби і примусила себе роздивитися. Обличчя мерця було сіро-зелене, бридке і зловісне, рот — розтулений і чимось напханий. Хтось забив між зуби шибеника гострокутний білий камінь… або не камінь, а… — Шматок солі, — мовив септон Мерібальд. За два десятки сажнів подорожні знайшли другий труп. Цей падложери стягли на землю, і те, що від нього лишилося, було розкидане навкруги попід мотузкою, закинутою на гілля в’язу. Брієнна проминула б його, не помітивши, якби Пес не вловив сморід і не потрусив у бур’яни принюхатися. — Що там у тебе, Песику? Пан Гайл зупинив коня, зліз на землю, закрокував за собакою і повернувся з шоломцем, де зберігся череп покійного, обліплений жуками та хробаками. — Добряче залізо! — оголосив він. — І не надто побите, хоча лев разом з ним втратив голову. Гей, Поде, шолома хочеш? — Цього не хочу. В ньому хробаки. — Хробаків можна вимити, хлопче. Ти такий перебірливий, наче панянка. Брієнна похмуро зиркнула на лицаря. — Він йому завеликий. — Та нічого, виросте! — Не хочу я його, — вперто повторив Подрік. Пан Гайл знизав плечима і викинув шолома з левом на маківці назад у бур’яни. Пес гавкнув і задер лапу на дерево. Далі дорогою жодні півсотні сажнів не обходилися без нового трупа. Вони висіли на ясенах і вільхах, буках і березах, модринах і в’язах, старих сивих вербах та статечних каштанах. Кожен мав на шиї ретельно зав’язаний зашморг конопляної мотузки, кожному в рота був запханий шмат солі. Хтось мав на собі сіру кирею, хтось — синю чи кармазинову, та під дощем і сонцем вони вже так вицвіли, що й не різнилися поміж себе. Інші мали нашиті на грудях значки; Брієнна побачила сокири, стріли, кілька лососів, сосну, дубовий листок, жуків, когутів, вепрячу голову, з півдесятка тризубів. «Утікачі, — зрозуміла вона, — набрід з десятку різних рушень і затяг, послід вельможних князів на чужій землі.» Деякі з мерців були лисі, інші — бородаті, хтось молодий, хтось старий; були високі, були опецькуваті, були худі, а були й огрядні. Набряклі у смерті, з подзьобаними зогнилими обличчями, вони всі здавалися однаковими. «Під шибеницею всі люди — браття.» Брієнна десь таке читала, хоча не пригадувала, в якій саме книжці. Те, що кожен з них мав зрозуміти рано чи пізно, першим висловив уголос пан Гайл Добич. — Це наскочники на Солепанву. — Хай Батько на небі судить їх якнайсуворіше, — похмуро проказав Мерібальд, якому підстаркуватий міський септон був добрим приятелем. Проте Брієнну турбувало не стільки те, хто вони були, скільки хто їх повісив. Зашморгові віддавали перевагу Берік Дондаріон та його розбійна зграя — так подейкували на дорогах і в корчмах. А коли так, князь-блискавка мав никати десь неподалік. Раптом гавкнув Пес; септон Мерібальд роззирнувся і спохмурнів. — Чи не пожвавити нам крок? Сонце скоро сяде, а трупи — не найкраще товариство проти ночі. За життя ці люди були небезпечними слугами пітьми. Маю сумнів, що смерть їх покращила. — Дозвольте не погодитися, — заперечив пан Гайл. — Це якраз такі хлоп’ята, яких добра страта дуже покращує. Все ж він дав п’яти своєму коневі, і валка трохи пришвидшила крок. Дерева почали рідшати, але трупів менше не стало. Ліс поступився грузькій рівнині, гілля дерев замінили шибениці. Хмари гайвороння з вереском злітали з трупів при наближенні мандрівників, а потім знову сідали на місце. «Це були злі люди» — нагадувала собі Брієнна, та все ж несамохіть журилася за пропащими душами. Вона примусила себе дивитися в обличчя кожному зустрічному трупові — шукала знайомих облич. Кількох вона начебто впізнала з Гаренголу, хоча певності не мала — надто вони були поїдені та побиті негодою. Жоден не мав на голові собачого шолома, та й загалом шоломів стрічалося небагато: більшість мерців позбавили зброї, обладунків і чобіт перед тим, як повісити. Коли Подрік спитав назву корчми, де вони мали надію перебути ніч, септон Мерібальд гаряче вхопився за можливість відповісти — хоча б затим, щоб відволікти товариство від похмурих вартових уздовж шляху. — Дехто зве її «Старою корчмою». На тому місці корчма стояла кілька століть поспіль, хоча саме цю звели за часів першого Джаяхаериса — того самого короля, що проклав королівський гостинець. Кажуть, що Джаяхаерис зі своєю королевою ночували тут під час своїх подорожей королівством. На їхню честь заїзд навіть певний час звався «Двома коронами». Потім один з власників збудував дзвіницю, і назву корчми змінили на «Передзвін». Згодом вона відійшла скаліченому лицареві на ім’я Довготелесий Джон Гедль. Коли він постарів для битв, то захопився ковальством, зробив собі для дворища новий знак — триголового дракона чорного заліза — і повісив його на дерев’яному стовпі. Чудовисько було таке величезне, що складалося з десятку частин, з’єднаних дротом та мотуззям. Коли дмухав вітер, воно брязкало й торохтіло, а корчма відтак стала відома по всіх усюдах як «Торохтливий дракон». — То знак дракона і досі тут? — запитав Подрік. — Ні, — відповів септон Мерібальд. — Коли син коваля був уже старий, байстрюк четвертого Аегона здійняв повстання проти свого законно вродженого брата і обрав собі за герба чорного дракона. Тоді ці землі належали князеві Даррі, а його вельможність був гаряче відданий королю. Зображення чорного дракона розлютило його; стовпа зрубали, знак розламали на частини і викинули в річку. Одну з драконових голів за багато років по тому вимило на острів Упокій — хоча на той час вона вже зчервоніла від іржі. Корчмар так і не повісив нового знаку; згодом люди забули про дракона і призвичаїлися звати заклад «Прирічною корчмою». За тих часів Тризуб протікав просто за її задніми дверима, і половина кімнат стояла на палях над водою. Казали, що гості могли закинути з вікна волосінь і виловити собі пструга на обід. Ходив тут і пором, яким мандрівники перетинали річку до Княж-Перевозу та Білостін’я. — Ми залишили Тризуб на півдні, відтоді їхали на північ та захід… не до річки, а від неї. — Так, шановна панно, — погодився септон. — Це річка змінила річище. Кажуть, років сімдесят тому. Чи може, вісімдесят? Тоді закладом володів дід старої Маші Гедль. Саме вона розповіла мені цю історію. Добра жіночка була Маша; полюбляла кислолист і медові тістечка. Коли не мала для мене кімнати, то пускала спати перед комином у трапезній, і ніколи не відпускала в дорогу без хліба, сиру та кількох тістечок. — То вона і зараз тримає цю корчму? — спитав Подрік. — Вже ні. Леви повісили її. А коли пішли, то один з її небожів намагався знову відкрити заклад — чув я таке від людей. Але війна зробила дороги небезпечними, простолюд припинив мандрувати, і гостей майже не лишилося. Новий корчмар привів повій, та навіть вони його не врятували. Кажуть, його теж убив якийсь вельможа. Пан Гайл насмішкувато скривився. — Хто б знав, що тримати корчму — таке небезпечне ремесло. — Небезпечно бути простолюдцем, коли зацне панство грає в гру престолів, — мовив Мерібальд. — Хіба ні, Песику? Пес гавкнув на знак згоди. — Тож корчма, — знову запитав Подрік, — вона тепер має якусь назву? — Простий люд зве її корчмою на перехресті. Старший Брат казав мені, що двійко небог Маші Гедль знову відчинили її для подорожніх. Септон здійняв ковіньку і показав удалину. — Якщо буде на те божа ласка, за отим димом — позаду повішених — ми знайдемо її димарі. — Хай би назвали корчмою «Шибениця» — не помилилися б, — докинув пан Гайл. Корчма, як її не називай, була величенька, здіймалася на три поверхи над розім’яклою дорогою, моторошно виблискуючи стінами, башточками та димарями з прегарного — на подив — білого каменю проти сірого похмурого неба. Південне крило стояло на товстих дерев’яних палях; попід ними простяглася потріскана западина, поросла будяками і мертвим бурим різнотрав’ям. До північного боку тулилася стайня під солом’яною стріхою та дзвіниця. Усю споруду оточувала низька стінка з уламків білого каміння, поросла мохом. «Хоч не спалив ніхто.» В Солепанві вони знайшли саму лише смерть і спустошення. До часу, коли Брієнна з супутниками переїхала поромом з острова Упокій, вцілілі мешканці розбіглися, а мертвих віддали землі, проте залишився труп самого міста — зчорнілий, випалений, непохований. Повітря смерділо димом, вереск мартинів у небі лунав майже по-людському — наче лемент загублених дітей. Навіть замок здавався закинутим, знелюдненим. Сірий, наче спалені рештки навколишнього містечка, замок складався з кутастого кам’янця, оточеного муром, і поставлений був наглядати за гаванню. Коли Брієнна та інші сходили разом з кіньми з порому, на мурах ніщо не ворушилося, крім прапорів під вітром. Лише за чверть години, протягом яких Пес гавкав, а септон Мерібальд гатив у ворота ковінькою, над їхніми головами з’явилася жінка і завимагала назвати справу, в якій вони з’явилися. Перевізник до того часу вже поїхав, з неба починало дощити. — Я септон Святої Віри, добра пані! — закричав угору Мерібальд. — Зі мною кілька чесних мандрівників. Ми шукаємо притулку від дощу та місця коло вашого вогню на ніч. Але жінка лишилася незворушною проти його благань. — На захід відси, на перехресті, є корчма, — відповіла вона. — Ми не приймаємо чужинців. Ідіть геть. Коли вона зникла, то вже ані молитви Мерібальда, ані гавкіт Пса, ані лайки і прокльони пана Гайла не змогли повернути її назад. Зрештою довелося перебути ніч у гаю, виплівши з гілля над головою сякий-такий навіс. У корчмі на перехресті справді був хтось живий. Ще не досягши воріт, Брієнна почула якийсь стукіт — не надто гучний, проте невпинний, що лунко відгонив залізом. — Кузня! — мовив пан Гайл. — Або вони завели собі коваля, або примара старого корчмаря кує нового дракона. Він вдарив п’ятами коня і додав: — Сподіваюся, примарного кухаря вони теж мають. Хрустко засмажена курка повернула б мені барви у цей світ. Подвір’я корчми перетворилося на море брунатного болота, що миттю засмоктало копита коней. Тут брязкіт заліза чувся гучніше; Брієнна побачила червоне сяйво від горнила за дальнім кінцем стайні, позаду гарби з поламаним колесом. Коні у стайні теж були, а на іржавих ланцюгах побитої вітрами та дощем шибениці, що височіла над двором, гойдався задля розваги маленький хлопчик. На ґанку корчми стояли четверо дівчаток і роздивлялися гостей. Наймолодшій — зовсім голій — було років зо два. Найстарша мала років дев’ять чи десять; вона тримала найменшу в обіймах, наче захищаючи. — Гей, дівчатка! — покликав до них пан Гайл. — Ну ж бо приведіть вашу матусю! Хлопчик зістрибнув з ланцюгів і прожогом кинувся до стайні. Четверо дівчат мулялися на ґанку. За мить одна мовила: — Ми не маємо матерів. Інша додала: — Я мала, та її вбили. Найстарша з чотирьох виступила наперед, ховаючи малу за спідницею. — Хто ви такі? — завимагала вона. — Чесні подорожні, шукаємо притулку. Мене звати Брієнною, оце септон Мерібальд, добре відомий у краю вздовж річок. Хлопчик — мій зброєносець Подрік Пейн. Лицаря звати пан Гайл Добич. Раптом стукіт припинився. Дівчинка роздивлялася прибульців з ґанку дуже сторожкими, як на свої десять років, очима. — Мене звати Вербичкою. То ви хочете ліжка на ніч? — Ліжка, пиво, гарячу вечерю — набити кендюхи, — мовив пан Гайл Добич, спішуючись. — Це ти тут за корчмарку? Дівчинка струснула головою. — Ні, моя сестра Джейна. Та її зараз немає. З їжі маємо конятину. Якщо вам треба хвойд, то їх нема. Моя сестра їх вигнала. А ліжка є. Кілька з перинами, решта з солом’яниками. — І усі, без сумніву, з блохами, — додав пан Гайл Добич. — Ви маєте гроші заплатити? Срібло? Пан Гайл зареготав. — Срібло?! За одну ніч і шмат здохлої коняки? Ти хочеш нас пограбувати, дитино? — Ми візьмемо срібло. А не дасте срібла — то спіть у лісі з трупами. — Вербичка зиркнула на віслючка, на барильця і лантухи на його спині. — То в вас харчі? Де ви їх здобули? — У Дівоставі, — відповів Мерібальд. Пес гавкнув. — Ти отак усіх постояльців допитуєш, га? — запитав пан Гайл. — У нас тут постояльців небагато. Не те що перед війною. А зараз дорогами блукають або горобці, або хто гірший. — Гірший? — перепитала Брієнна. — Злодії, — відповів юнацький голос від стайні. — Грабіжники. Брієнна обернулася і побачила привида. «Ренлі.» Навіть удар келепом у серце не вразив би її сильніше. — Ясновельможний?! — скрикнула вона придушено. — Що? Який ще ясновельможний? — Хлопець відкинув з очей кучерик чорного волосся. — Я тут за коваля. «Це не Ренлі, — усвідомила Брієнна. — Ренлі мертвий. Ренлі помер у мене на руках. Чоловіком двадцяти одного року. А це юний хлопчина.» Проте виглядав він так само, як Ренлі, коли вперше приїхав на Тарф. «Ні, Ренлі був молодший. Цей має важчу щелепу, густіші брови.» Ренлі був стрункий, худорлявий; натомість хлопчина-коваль мав широкі плечі та м’язисту правицю, звичну для ковалів. На ньому був шкіряний фартух, під фартухом виднілися голі груди. Темна стерня вкривала йому щоки та підборіддя; волосся щільною чорною шапкою збігало нижче вух. Король Ренлі мав таке саме вугільно-чорне волосся, проте завжди чисте, розчісане і гарно викладене. Інколи він підстригав його коротко, інколи пускав падати на плечі або перев’язував на потилиці золотою стрічкою… та ніколи не дозволяв сплутуватися у кошлату стріху і просякати потом. В очах Ренлі сяяла така сама темна блакить, але тепла і приязна, повна сміху і веселощів. Очі ж хлопця спливали гнівом та підозрою. Септон Мерібальд побачив те саме. — Ми не хочемо вам зла, хлопче. Коли тут порядкувала Маша Гедль, вона завжди мала для мене медове тістечко. Іноді пускала і переночувати, якщо заїзд не був переповнений. — Її більше немає, — відповів хлопець. — Леви повісили. — Схоже, у цих краях вішати людей — улюблена забава, — зауважив пан Гайл Добич. — Було б мати собі шмат землі десь неподалік. Посіяв би коноплі, торгував мотуззям і нажив королівські статки. — Оці діти, — звернулася Брієнна до дівчинки Вербички. — Вони тобі… сестри? Брати? Родичі? — Ні. — Вербичка витріщалася на неї добре знайомим поглядом. — Вони просто… не знаю… бува, горобці їх приводять. А хтось сам приблудиться. Ви ж жінка, чого вдяглися чоловіком? Відповів за неї септон Мерібальд. — Панна Брієнна — діва-войовниця, мандрує з важливим дорученням. Але зараз найважливіше для неї — суха постіль і вогонь у комині. Так само, як для усіх нас. Мої старі кістки підказують, що скоро знову задощить, і чекати недовго. Чи маєте ви кімнати? — Ні, — відповів хлопчина-коваль. — Так, — відповіла дівчинка Вербичка. Вони люто витріщилися одне на одного, потім Вербичка тупнула ногою. — Вони мають харчі, Гендрі! Наші малі такі голодні! Дівчинка свиснула, і мов чарами звідкілясь вигулькнули ще діти: хлопчаки у лахмітті, з розкошланим нестриженим волоссям, повилізали з-під ґанку, сторожкі дівчата повизирали з вікон понад подвір’ям. Деякі тримали в руках напнуті й заряджені арбалети. — Ось вам і назва! Корчма «Самостріл»! — вигукнув пан Гайл, задоволений жартом. «Сирітський притулок — ось їй назва» — подумала Брієнна. — Гаку, допоможи з кіньми, — наказала Вербичка. — Віле, поклади каменюку, ці люди не бажають нам зла. Руто, Башу… біжіть принесіть дров для комина. Яне-Копійчане! Ти ходи допоможи септонові з лантухами. А я покажу кімнати. Зрештою вони обрали три кімнати одна поруч одної; у кожній була перина, нічний горщик і вікно. Кімната Брієнни мала ще й комин; вона докинула кілька монет за оберемок дров для нього. — Мені спати у вас або в пана Гайла? — запитав Подрік, поки Брієнна відчиняла віконниці. — Тут не Упокій, — відповіла вона. — Лишайся зі мною. На ранок вона вирішила рушати далі вдвох. Септон Мерібальд мав намір відвідати Гріхву, Закрут і Княж-Перевіз, але Брієнна вже не бачила причин триматися його шляху. За товариство септон мав собі вірного Пса; щодо ж Санси Старк… Старший Брат переконав Брієнну, що на Тризубі вона її не знайде. — Хочу встати ще досвіта, поки пан Гайл спатиме. Брієнна не пробачила йому Вирій… і за його ж власними словами, лицар не був зв’язаний жодними обітницями щодо Санси. — Куди ми поїдемо далі, пане? Тобто пані? Брієнна не мала для нього певної відповіді. Доля привела їх на справжнє роздоріжжя — у місце, де сходилися разом королівський, річковий і високий гостинці. Високий гостинець привів би їх крізь гори до Долини Арин, де аж до своєї смерті правила рідна тітка панни Санси. На захід біг річковий гостинець, що уздовж Червонозубу приводив до Водоплину і двоюрідного діда Санси — обложеного в замку, проте живого. Королівський гостинець на півночі проминав Близнюки, а потім пірнав у Перешийок з його болотами. Якби знайти спосіб уникнути Калин-Копу і тих, хто там сидів, королівський гостинець привів би їх до самої Зимосічі. «Королівський гостинець веде і на південь теж, — подумала Брієнна. — Можна повернутися до Король-Берега, зізнатися панові Хайме у своїй поразці, повернути меча і знайти корабель до Тарфу, як радив мені Старший Брат.» Думати про таке було гірко, але якась часточка її душі прагнула знову побачити Надвечір’я і батька. А інша питала, чи розрадить її Хайме, якщо вона заплаче в нього на плечі. Адже саме це полюбляють чоловіки, хіба ні? М’якосердих безпорадних жінок, яких треба берегти і захищати? — Пане? Пані? Перепрошую, я питав, куди нам далі? — Далі нам до трапезної, на вечерю. У трапезній корчми юрмилися дітлахи. Брієнна спробувала їх порахувати, але вони ані миті не стояли на місці, тож вона полічила одних двічі або тричі, а інших зовсім не помітила — і зрештою облишила марні спроби. Столи було зсунуто трьома довгими рядами; старші хлопчики витягали ззаду лави, щоб усім було де сісти. «Старші» означало тут років десять чи дванадцять. Гендрі найбільше з усіх скидався на дорослого чоловіка, та накази дітям вигукувала Вербичка, наче королева у своєму замку — не надто жвавій челяді. «Чи не шляхетного вона роду? Чи не призвичаїлася наказувати ще змалку? Тоді для них природньо їй коритися.» Брієнні стало цікаво, чи не приховує Вербичка більше, ніж видно ззовні. Вона була замала і не досить гарна для Санси Старк, але одного віку з її молодшою сестрою. Навіть пані Кетлін казала, що Ар’ї бракує вроди старшої сестри. «Брунатне волосся, карі очі, худорлява… невже?…» Ар’я Старк справді мала брунатне волосся, пригадала Брієнна, та не могла згадати колір очей. «Карі до брунатного, так чи ні? Невже вона все-таки не загинула у Солепанві?» Ззовні згасало останнє світло дня. Всередині Вербичка сказала запалити чотири лойові свічки, а у комині — роздмухати високий та жаркий вогонь. Хлопчаки допомогли Подрікові Пейну зняти тягар з віслючка і втягли досередини солону тріску, баранину, городину, горіхи, кружала сиру. Тим часом септон Мерібальд очолив приготування кулешу на кухні. — На жаль, помаранчі мої скінчилися, і нових до весни я вже навряд побачу, — розповів він одному маленькому хлопчикові. — Ти колись куштував помаранча, малий? Якщо його стиснути, можна висмоктати смачнющий сік. Хлопчик заперечливо затрусив головою, а септон скуйовдив йому волосся. — То я тобі привезу, як весна прийде. Тільки будь хорошим хлопчиком і допоможи мішати куліш. Пан Гайл скинув чоботи погріти ноги коло вогню. Коли Брієнна сіла поруч, він кивнув на віддалений кінець трапезної. — Отам на підлозі, де нюхає Пес — плями крові. Їх відмивали, та кров просякла глибоко в дерево. Тепер годі вивести. — Це та корчма, де Сандор Клеган убив трьох людей свого брата, — нагадала йому Брієнна. — Авжеж, — погодився Добич, — та чи першими вони тут загинули… і чи останніми? — Ви боїтеся кількох дітей? — Четверо чи п’ятеро — це кілька. А десяток — це вже занадто. Он який безлад вчинили. Цих дітей треба загорнути в пелюшки та підвісити на стіну, доки дівчата не відростять цицьки, а хлопцям не час буде голитися. — Мені шкода їх. Усі втратили батьків і матерів. Дехто бачив, як їх убивали. Добич закотив очі під лоба. — Бігме, я й забув, що розмовляю з жінкою. Так, жіночі серця м’які та сльозаві, наче отой ріденький куліш, що його варить наш септон. Але ж я гадав, ви інакша. А насправді? Десь усередині нашої діви-войовниці з довгим мечем скиглить про діточок майбутня мамця? Невже вам бракує миленького рожевого немовляти, щоб цицьку смоктав? Пан Гайл знущально вишкірився. — Але для того, чув я від людей, потрібен чоловік. Найкраще — законний. Чому б не я? — Досі сподіваєтеся здобути свій заклад? — Я сподіваюся здобути вас — єдину живу дитину князя Селвина. Знав я людей, що одружувалися з недоумками та немовлятами заради посагу в одну десяту вашого Тарфу. Зізнаюся, я не Ренлі Баратеон, зате маю перед ним ту перевагу, що досі живий. Може, це єдина моя перевага, та байдуже — шлюб піде на користь нам обом. Мені — земля та статки, вам — повний замок отакої дрібноти. Він майнув рукою на дітей. — Запевняю вас у своїй плідності — я нагуляв щонайменше одного відомого мені байстрюка. Точніше, байстрючку. Та не бійтеся — на вас я її не повішу. Востаннє, коли я бачив малу, її мати облила мене казаном юшки. Шия Брієнни почала буряковіти. — Моєму батькові лише п’ятдесят і чотири роки. Ще не пізно їм одружитися знову і народити сина від нової дружини. — Тут, як на мене, забагато «якщо». Якщо ваш батько знову одружиться, якщо його дружина виявиться плідною, якщо дитина буде хлопчиком… Я ставив і гірші заклади. — І програвали їх. Грайте у свої ігри з кимось іншим, пане лицарю. — І це каже дівчина, яку ще ніхто не грав. Але якби… ви б тоді змінили свою думку. В пітьмі ви на вроду не гірші за решту жінок. А вуста ваші наче створені для цілунків. — Вуста є вуста, — відповіла Брієнна. — Вуста всі однакові. — Саме так. І всі вуста створені для цілунків, — охоче погодився Добич. — Не закладайте нині вночі двері засувом. Я проберуся всередину і доведу свої слова ділом. — Якщо спробуєте, підете євнухом. Брієнна підвелася з місця і закрокувала від лицаря геть. Септон Мерібальд спитав, чи не можна йому очолити дітей у вдячній молитві; на маленьку дівчинку, що повзала голою столом, він намагався не звертати уваги. — Нехай, — дозволила Вербичка, схопивши повзунку до рук, перш ніж та влізла до казана з кулешем. Усі разом схилили голови і подякували Батькові та Матері за поживу тілесну… усі, крім чорнявого хлопця з кузні, який схрестив руки на грудях і похмуро чекав, поки решта помолиться. Помітила його не лише Брієнна. Коли молитву було скінчено, септон Мерібальд зиркнув через стіл і спитав: — Ти не шануєш богів, синку? — Ваших — ні. Піду собі. Роботи багато. Гендрі рвучко підвівся і вийшов назовні, не скуштувавши ані шматочка. — Він молиться якомусь іншому богові? — зачудувався Гайл Добич. — Так. Господові Світла! — пропищав малий кощавий хлопчик років шести. Вербичка почастувала його великою ложкою. — Бен малий, а пащека велика! Вечеря он стоїть, вистигає. Сиди та жуй, замість набридати панству балачками! Діти напосілися на їжу, наче голодні вовки на впольованого оленя, заходилися сваритися за тріску, роздирати ячмінний хліб на шматки і розкидати куліш на всі боки. Навіть величезне кружало сиру недовго опиралося нападові. Брієнна вдовольнилася рибою, хлібом та морквою. Септон Мерібальд згодовував Псові два шматочки на кожен, який з’їдав сам. Надворі задощило, а всередині тріщало полум’я, хутко працювали щелепи, і так само хутко гуляла непокірними головами ложка Вербички. — Одного дня це дівчисько зробиться комусь лютою дружиною, — зауважив пан Гайл. — Майже напевне, отому підмайстрові при кузні. — Хтось мав би віднести йому трохи їжі, поки всю не строщили. — Ви і є той хтось. Брієнна загорнула у рушник клинець сиру, окраєць хліба, сушене яблуко та два шматки смаженої тріски, що лупилася пластівцями. Коли Подрік спробував скочити на ноги та піти слідом, вона наказала йому сісти і вечеряти. — Я скоро повернуся. Надворі періщив дощ, і Брієнна сховала харчі від води під полою киреї. Кілька коней заїржали, коли вона проминала стайню. «Теж голодні, мабуть.» Гендрі був у кузні — працював у своєму шкіряному фартусі на голих грудях. Він саме лупцював меча молотом так, наче той був найлихішим його ворогом; на лоба йому спадала просякла потом чуприна. Брієнна спостерігала його якусь хвилину, розмірковуючи. «Він має очі Ренлі та волосся Ренлі, але не його статуру. Князь Ренлі був стрункий і гнучкий, зовсім не такий дебелий… не те що його брат Роберт, чию силу оспівали у піснях.» Гендрі помітив її, лише коли зупинився витерти лоба. — Чого вам? — Я принесла вечерю. Брієнна розгорнула рушника і показала. — Якби я хотів їсти, то сів би там і поїв. — Ковалеві треба їсти. Щоб сили не втрачати. — Ви що, моя мати? — Ні. — Вона поклала їжу в рушнику. — А хто була твоя мати? — Що вам до того? — Ти народився у Король-Березі. Вимова хлопця не залишала в цьому сумнівів. — Не я один. Там багато люду народилося. Він пхнув меча у діжку дощової води, щоб остудити. Гаряча криця люто засичала. — Скільки тобі років? — запитала Брієнна. — Чи жива твоя мати? А батько? Хто він був? — Забагато питаєте. — Хлопець поклав меча. — Мати померла, а батька я не знав. — То ти байстрюк. Скидалося, що Гендрі це слово образило. — Я лицар! І цей меч буде моїм власним, щойно закінчу. «З якого дива лицар працює в кузні?» — Ти маєш чорне волосся і сині очі, а народився у тіні Червоного Дитинця. Тобі ніколи не казали про твоє обличчя? — А що в мене з обличчям? Хоч не таке бридке, як ваше. — Ти, напевне, бачив короля Роберта у Король-Березі. Він знизав плечима. — Бачив, бувало. На турнірах, здалеку. Одного разу в Баелоровому септі. Золотаві розштовхали нас, щоб він зайшов. Ще якось я малим бавився коло Грязючної брами, а він повертався з ловів. Налиганий, як хлющ — ледве мене не задавив. Та хоч він був жирний п’яндиголова, все ж не такий паскудний король, як оті його синочки. «Вони не його сини. Станіс казав правду того дня, коли зустрічався з Ренлі. Джофрі та Томен — не Робертові сини. А оцей хлопчина…» — Послухай мене, — почала Брієнна… а тоді почула гучний і шалений гавкіт Пса. — Хтось наближається. — То друзі, — буркнув Гендрі, анітрохи не стривожений. — Чиї саме друзі? Брієнна посунулася до дверей кузні, щоб визирнути під дощ. Хлопець знизав плечима. — Скоро самі побачите. «А чи хочу я їх бачити?» — подумала Брієнна. Перші вершники вже розбризкували копитами калюжі на подвір’ї. Між лопотінням дощу та гавканням Пса вона розібрала тихе брязкання мечів та кольчуг під подертими киреями. І заходилася рахувати вершників одного за одним, як вони прибували. «Два, чотири, шість, сім.» Дехто був поранений, судячи з постави у сідлі. Останній був здоровезний, дебелий, чи не вдвічі більший за решту. Коняка його, запалена і скривавлена, хиталася під вагою вершника. Всі інші нап’яли каптури від дощу, а цей — ні. Обличчя він мав широке, безволосе, біле, наче борозняк; круглі щоки вкривали чиряки і болячки. Брієнна засичала, стиснувши зуби, і оголила Вірноприсяжця. «Забагато, — здригнулася вона про себе, — забагато їх.» — Гендрі, — тихо вимовила вона, — знайди собі меча і броню. Це тобі не друзі. Вони нікому не друзі. — Що ви таке кажете? Хлопець підійшов і став поруч з ковальським молотом у руці. Коли вершники зістрибнули з коней, на півдні небом змигнула блискавка, і на пів-удару серця пітьма обернулася на ясний день. Блакитним сріблом зблиснула сокира, світло замиготіло на кольчугах та бляхах, а під темним каптуром переднього вершника Брієнна побачила залізний писок і два ряди сталевих зубів у лютому вишкірі. Гендрі побачив їх теж. — Він! — Не він. Його шолом. Брієнна намагалася не показати страху в голосі, та в роті пересохло, наче в пустелі. Вона добре уявляла собі, хто носить Хортів шолом. «Діти» — майнула в голові думка. Двері до корчми розчахнулися. Під дощ виступила Вербичка, тримаючи в руках арбалета. Дівчинка щось кричала до вершників, але подвір’ям саме котився грім, у якому тонуло кожне слово. Та коли грім стишився, Брієнна почула від чоловіка у Хортовім шоломі: — Пустиш стрілу — запхаю тобі арбалета в дірку і вгойдаю ним. А тоді вичавлю твої срані очі та примушу з’їсти. Почувши люту жорстокість у його голосі, Вербичка затремтіла і відступила на крок. «Семеро» — подумала Брієнна розпачливо. Що на неї чекало у бою проти сімох? Але який вона мала вибір? Не вагаючись, дівчина ступила під дощ з Вірноприсяжцем у правиці. — Ану облиш її! Коли хочеш когось зґвалтувати, спробуй-но мене! Розбійники обернулися, як один. Котрийсь зареготав, інший щось сказав невідомою Брієнні мовою. Білопикий велетень видав лиховісне сичання. Чоловік у шоломі Хорта почав сміятися. — Та ти ще бридкіша, ніж я пам’ятаю. Я краще коняку твою вграю, ніж тебе! — Коні, ось що нам треба, — мовив один з поранених. — Свіжі коні та харчі. За нами розбійники женуться. Дайте коней, і ми поїдемо. Вам ми нічого не зробимо. — Дідька сраного! — Розбійник у Хортовому шоломі висмикнув з-за сідла бойову сокиру. — Хочу відрубати її срані ноги. Хай на пеньках поскаче, подивиться, як я малу арбалетницю гойдаю. — Чим? — зневажливо докинула Брієнна. — Пелех казав: коли тобі носа різали, то й прутня не пожаліли. Вона хотіла його розлютити — і домоглася бажаного. Ревучи прокльони, розбійник ринув на неї, розбризкуючи ногами калюжі. Решта не рухалася — бажала подивитися виставу. Брієнна подумки молилася, щоб саме так і сталося; сама вона теж застигла, мов камінь, чекаючи. На подвір’ї було темно, болото під ногами — слизьке та грузьке. «Хай він біжить до мене. З ласки божої, запнеться і впаде.» Боги зрадили її сподівання, зате не зрадив вірний меч. «П’ять кроків, чотири… зараз!» — полічила Брієнна. Вірноприсяжець злетів угору — зустріти навалу. Залізо вдарило у залізо, клинок пошматував ганчір’я і розчахнув дірку в кольчузі, поки згори падала сокира. Брієнна ухилилася вбік, водночас ріжучи нападника по грудях. Розбійник кинувся услід, хилитаючись і спливаючи кров’ю, але знавісніло ревучи: — Хвойда! Потвора! Сука! Віддам тебе на забаву своєму псові, кляте падло! Сокира завертілася убивчими вихорами, перекинулася на зловісну чорну тінь, що блимала сріблом при кожному ударі блискавки. Брієнна не мала щита відбивати удари, а тому могла лише задкувати від нападника, кидаючись убік туди й сюди у намаганні уникнути страшного леза. Одного разу п’ята послизнулася на болоті, і дівчина трохи не впала, та якось опанувала себе — хоча сокира ковзнула їй по лівому плечі, лишивши спалах болю. — Дістав сучку! — заволав один із розбійників, а інший додав: — Ану ж покажи їй, хай потанцює! І вона танцювала, дякуючи долі, що вони стоять і дивляться — аби не втручалися. Брієнна не могла битися проти сімох одразу, тільки не сама, хай навіть двійко було поранено. Старий пан Гудвін давно лежав у могилі, але вона чула його шепіт у власне вухо. «Чоловіки завжди тебе зневажатимуть, — казав він, — і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них, хоч би навіть і трохи. Хай витрачають сили в лютому нападі, а ти зберігай свої. Чекай і пильнуй, дівчинко, чекай і пильнуй.» І вона чекала, пильнувала, рухалася туди й сюди, потім назад, потім знову вбік, намагаючись рубонути в обличчя, по ногах, по руках. Сокира його важчала, удари повільнішали. Брієнна розвернула його так, щоб дощ плескав у очі, а сама швидко відступила на два кроки. Він, силуючись, знову здійняв сокиру догори, вилаявся і кинувся услід; одна нога ковзнула у болоті… …і раптом вона кинулася йому назустріч, стиснувши руків’я меча обіруч. Наскок розбійника привів його просто їй на вістря. Вірноприсяжець прохромив ганчір’я, кольчугу, шкіру, ще якесь ганчір’я, глибоко увіп’явся в тельбухи і вийшов зі спини, проскреготівши на хребті. Сокира впала з ослаблих пальців; двоє супротивників стикнулися разом, ніс до носа — Брієннине обличчя супроти шолома у подобі собачої голови. Вона відчула на щоці холод заліза. Дощ стікав шоломом, цілими струмками, і коли знову вдарила блискавка, Брієнна побачила у зорових щілинах біль, переляк і болісну невіру в те, що сталося. — Сафіри, — прошепотіла вона йому, рвучко викручуючи клинка. Розбійник здригнувся, важко навалився на неї, і раптом Брієнна зрозуміла, що тримає в обіймах труп. Вона відступила крок назад під холодною зливою, дала йому впасти… …і тут на неї з вереском налетів Гризло, наче буря мокрої вовни та хворобливо-блідої плоті. Він відірвав Брієнну від землі й гепнув додолу; приземлилася вона у калюжу з таким сплеском, що носа та очі геть залило водою. Падіння вибило з грудей повітря, голова трохи не репнула на похованому в землі камені. — Ні! — встигла вона вигукнути, перш ніж він опинився згори, вдавлюючи її власною вагою глибше у болото. Однією рукою він вчепився їй у волосся, відкинув голову назад. Інша намацала горлянку. Вірноприсяжець зник, вирваний з долоні; для оборони їй лишилися тільки голі руки, та коли вона щосили затопила йому кулаком у пику, то відчула, ніби товче кавалок білого вогкого тіста. Гризло у відповідь засичав. Брієнна вдарила його знову і знову, низом долоні просто в око, та він нічого не відчув. Вона вчепилася нігтями йому в зап’ястки, але Гризло лише стиснув руки міцніше, хоча з глибоких подряпин і зацебеніла кров. Мерзотник душив її, вичавлював рештки подиху. Брієнна штовхнула його в плечі геть від себе, та він був важкий, наче кінь, і не ворухнувся. Спробувавши загилити йому коліном між ніг, вона влучила тільки в черево; застогнавши, Гризло вирвав їй жменю волосся. «Кинджал! Я маю кинджал!» Брієнна відчайдушно вхопилася за думку, просунула руку між двома тілами, шалено вкрутилася пальцями під смердючу до задухи плоть і якимось дивом намацала там руків’я. Тим часом Гризло схопив її шию обіруч і заходився гатити головою по землі. Знову вдарила блискавка — цього разу в голові. Та все ж пальці зуміли стиснути і витягти кинджала з піхов. Придавлена огрядним тілом, вона не могла здійняти зброю для рішучого удару, то хоч протягла лезом поперек черева. Щось тепле і вогке потекло їй між пальцями; Гризло засичав знову, ще гучніше, і відпустив горлянку лише на мить — люто вдарити її в обличчя. Брієнна почула хрускіт у власній голові й засліпилася болем. Коли вона спробувала порізати його ще раз, Гризло викрутив ножа в неї з пальців і щосили опустив коліно їй на передпліччя, ламаючи кістку. А тоді знову вхопив за голову і поновив спроби відірвати її з плечей. Брієнна чула, як гавкає Пес, як галасують навколо, а між гучними ударами грому почула ще й брязкіт криці. «Пан Гайл, — подумала вона, — пан Гайл став до бою.» Але все те здалося далеким і байдужим; її світ звузився до рук на її горлі та обличчя, що висіло над її власним. Гризло нахилився ближче, з його каптура на неї полилася вода. Подих його смердів, наче перезрілий гнилий сир. У грудях Брієнни палав вогонь, за очима вирував сліпучий буревій. У руці гуляли, терлися одна об одну зламані кістки. Гризло неймовірно широко роззявив пащу; Брієнна побачила його зуби — жовті, криві, підпиляні на вістря. Коли вони стиснулися на м’якій плоті її щоки, дівчина майже нічого не відчула, бо вже падала, обертаючись, у темну прірву. «Але ж я не можу ще померти, — сказала вона собі. — Маю-бо незакінчену справу.» Гризло смикнув головою, відірвав од неї рота, повного крові та м’яса. Він сплюнув, вишкірився і знову занурив загострені зуби у її плоть. Цього разу він прожував і проковтнув. «Він їсть мене» — зрозуміла вона, та не мала вже сили опиратися. Їй здавалося, що вона пливе десь понад своїм тілом і дивиться згори на все жахіття так, наче воно відбувається з кимось іншим — недолугим дівчиськом, яке з дурного дива уявило себе лицарем. «Скоро все скінчиться, — сказала вона собі. — І буде байдуже, що він мене їсть.» Гризло знову відкинув голову назад, розчахнув пащеку, завив і висолопив на неї язика. Язик був гострий, спливав кров’ю і виглядав довшим, ніж будь-який язик у світі. Він вилізав з рота далі й далі, червоний, мокрий, лискучий — мерзенне і непристойне видовисько. «Ти ба, язик у стопу завдовжки, — подумала Брієнна, перш ніж її огорнула темрява. — Такий схожий на меч.» Хайме Пряжка, що скріплювала кирею пана Бріндена Таллі, мала вигляд чорної риби, зробленої з гагату і золота. Кольчуга на лицарі була похмуро-сіра, непоказна. Окрім неї, він мав на собі поножі, ринграф, рукавиці, нараменники та наколінніки вичорненої криці… а на обличчі — ще чорнішу хмару, поки чекав на Хайме Ланістера наприкінці перекидного мосту, верхи на брунатному огирі у черлено-блакитному чабраку. «Не любить він мене.» Під шапкою цупкого сивого волосся Таллі мав обличчя, наче вирізьблене зі скелі — глибоко порізане зморшками, обпалене вітрами. Але Хайме досі бачив у ньому того величного воїна в розквіті сил, що зачаровував юного зброєносця оповідками про Дев’ятишагових Королів. Копита Гонору зацокотіли дошками мосту. Хайме довго і тяжко думав, що вдягти на зустріч: золотий обладунок чи білий стрій Королегвардії. Та зрештою обрав шкіряний кубрак і накинуту на нього кармазинову кирею. Він натягнув повід за півсажня до пана Бріндена і схилив голову з пошани до старшого лицаря. — Крулеріз, — мовив Таллі. Привітання, яке обрав Брінден, сказало Хайме дуже багато. Але він вирішив у відповідь не давати волю власному норовові. — Чорноструг, — відповів Хайме. — Дякую, що прийшли. — Певно, ви повернулися, щоб справдити клятви, складені перед моєю небогою, — мовив пан Брінден. — Пригадую, ви обіцяли Кетлін її доньок у обмін на ваше звільнення. — Його вуста стиснулися. — Але дівчат я не бачу. Де вони? «Неодмінно треба примушувати мене казати вголос?» — Їх тут немає. — Шкода. То ви вирішили повернутися до полону? Ваша стара келія досі вільна. Ми поклали на підлогу свіжий очерет. «І поставили нове цеберце, щоб мені зручно гидилося. Охоче вірю.» — Ви дуже передбачливі, добрий пане, та на жаль, мушу відхилити вашу гостинність. Надаю перевагу вигодам свого шатра. — Поки Кетлін утішається вигодами холодної могили. «Я не доклав рук до смерті пані Кетлін, — кортіло йому сказати, — а доньок її вже не було, коли я дістався Король-Берега«. Хайме трохи не прохопився про Брієнну, про відданий їй меч, але Чорноструг дивився на нього тими самими очима, що Едард Старк, коли знайшов його на Залізному Престолі з кров’ю Навіженого Короля на клинку. — Я прийшов говорити про живих, не про мертвих. Про тих, хто не мусить помирати, але… — …але помре, якщо я не віддам Водоплину. То давайте вже починайте погрожувати повісити Едмура. — Очі Таллі під кущавими бровами здавалися холодним каменем. — Мого небожа приречено на смерть, хай що я робитиму. Тож вішайте його, та й годі. Гадаю, Едмурові так само остогидло стовбичити під тією шибеницею, як мені — бачити його там. «Риман Фрей — безголовий телепень.» Вочевидь, його блазенська вистава з Едмуром та шибеницею лише розлютила Чорноструга і додала упертості. — Ви тримаєте в себе пані Сивіллу Вестерлін і трьох її дітей. Я поверну вашого небожа на обмін за них. — Так само, як повернули доньок пані Кетлін? Хайме придушив спалах гніву і відповів: — Підстаркувату пані та трьох дітей за вашого зверхнього володаря. Кращий обмін, ніж ви могли сподіватися. Пан Брінден посміхнувся жорсткою усмішкою. — Вам не бракує нахабства, Крулерізе. Але торгуватися з кривоприсяжцями — те саме, що будувати на сипкому піску. Кетлін мала б знати, що людцям вашого штибу довіряти не варто. «Вона довірилася Тиріонові, — трохи не прохопився Хайме. — Але Тиріон теж зрадив її сподівання.» — Обіцянки, які я дав пані Кетлін, вирвали в мене під вістрям меча. — А вашу присягу Аерисові? Хайме відчув, як смикнулися примарні пальці. — Аерис тут геть ні до чого. То ви зміняєте Вестерлінів на Едмура? — Ні. Мій король ввірив свою королеву моїм турботам. Я присягнувся охороняти її безпеку. І не віддам на шибеницю Фреям. — Дівчина отримала пробачення. Їй ніхто не зашкодить. Даю в тім слово честі. — Слово честі? — Пан Брінден звів догори одну брову. — Оце так гонор — прикидатися, наче ви щось знаєте про честь. «Гонор у мене під дупою. Хтозна, що він знає про честь.» — То скажіть, чим мені присягнутися. — Бігме, Крулерізе, облиште. Я вас благаю. — Благайте, і отримаєте. Схиліть прапори, відчиніть браму — і я обіцяю вашим людям життя. Хто забажає лишитися у Водоплині на службі князеві Емону, може лишитися. Решті дозволено буде піти вільно, склавши зброю та обладунки — така моя вимога. — Цікаво, чи далеко вони зайдуть неозброєними, перш ніж на них напосядуться невідомі «розбійники»? Авжеж ви не дозволите їм піти до князя Беріка. Ми обоє це знаємо. А яку долю ви наміряли мені? Відведете до Король-Берега, проженете перед натовпом і стратите, як Едарда Старка? — Я дозволю вам вдягти чорне. Байстрюк Неда Старка зараз служить князем-воєводою на Стіні. Чорноструг звузив очі. — Це теж облаштував ваш батько? Пригадую, Кетлін ніколи не довіряла тому малому — так само, як Теонові Грейджою. Схоже, вона мала рацію щодо обох. Ні, пане, дякую за добрість. Я, з вашої ласки, загину теплим і жвавим, з мечем у руці, червоним від лев’ячої крові. — Кров Таллі така сама червона, — нагадав йому Хайме. — Якщо ви не віддасте замку, я візьму його приступом. За ціну багатьох сотень людських життів. — Багатьох сотень моїх. Багатьох тисяч ваших. — Вашу залогу буде вирізано до ноги. — Я цю пісню знаю. Ви її, часом, співаєте не на музику «Рине дощ у Кастамирі»? Мої люди раді загинути стоячи у бою, не на колінах під сокирою ката. «Щось не клеяться в нас перемови.» — Ваша непоступливість безглузда, пане. Війну скінчено. Ваш Молодий Вовк мертвий. — Не просто мертвий, а замордований на порушення священних законів гостинності. — То робота Фреїв, не моя. — Кажіть, що хочте. Але справа смердить Тайвином Ланістером. Цього Хайме заперечити не міг. — Мій батько теж мертвий. — Хай Батько Небесний подарує йому правий суд. «Жорстоко просити про таке для мого батька, Чорноструже.» — Я б сам убив Робба Старка у Шепітній Пущі, якби дотягся. І якби мені на дорозі не стало кілька телепнів. Чи не байдуже, як саме загинув малий? Його більше нема, і з ним зникло його королівство. — Схоже, пане, вас позбавили не лише правиці, а й очей. Якщо ж ні, то підніміть їх догори, і побачите лютововка, що досі майорить над нашими мурами. — Я його бачив. Він виглядає самотнім. Гаренгол здався. Морестраж і Дівостав теж. Бракени зігнули коліна і зачинили Титоса Чорноліса у його Крукоберезі. Дудар, Ванс, Мутон… усі ваші значкові здалися. Лишився самий Водоплин. А нас удвадцятеро більше за вас. — Удвадцятеро більшому війську треба удвадцятеро більше харчів. Чи добрі ви маєте запаси, пане? — Достатні, щоб сидіти тут до кінця днів, поки ви голодуєте у замку. Хайме збрехав так хвацько, як тільки умів, і сподівався, що обличчя його не викаже. Але Чорноструга не обдурив. — До кінця ваших днів — можливо. А наші запаси справді непогані. На жаль, гостям я на ланах лишив небагато. — Ми можемо привезти харчі з Близнюків, — відповів Хайме. — Або через гори з заходу, коли знадобиться. — Як скажете. Не смію сумніватися у слові лицаря, відомого непохитною чесністю. Зневага у голосі Бріндена Таллі нарешті розлютила Хайме. — Є швидший спосіб вирішити справу. Двобій! Мій поборник проти вашого. — Я вже зачекався, коли нарешті зайде мова про двобій, — засміявся пан Брінден. — І хто ж буде той поборник? Дужий Вепр? Аддам Марбранд? Чорний Вальдер Фрей? Він нахилився уперед. — А чом би не ми з вами, га? «Колись це був би не бій, а солодка музика, — подумав Хайме. — Мрія кожного співця.» — Коли мене звільняла пані Кетлін, то змусила заприсягтися ніколи не здіймати зброї проти Старків і Таллі. — Яка зручна присяга для хороброго лицаря. Хайме зачорнівся лицем. — Ви смієте називати мене боягузом? — Ні. Я смію називати вас калікою. — Чорноструг кивнув на золоту правицю Хайме. — Ми обоє знаємо, що тим оцупком ви битися не зможете. — Я втратив лише одну руку з двох. — «Невже ти викинеш на сміття своє життя заради пихи й гонору?» — прошепотів голос усередині. — Дехто скаже, що каліка та сивий старець добре пасують одне одному. Звільніть мене від обіцянки пані Кетлін, і я зустрінуся з вами меч до меча. Якщо я переможу, Водоплин мій. Якщо ви вб’єте мене, ми знімемо облогу. Пан Брінден знову засміявся. — Хай як мені кортить спробувати щастя забрати в вас отого золотого меча і вирізати ним ваше чорне серце… та ваші обіцянки безглузді. Я з вашої смерті жодної користі не матиму, хіба що втіху власноруч вас убити. А тому не піддаватиму себе зайвій небезпеці заради марнославства. Навіть тій крихітній небезпеці, яку ви зараз становите. Хайме відчув полегшення, що не взяв з собою меча, бо вже висмикнув би його з піхов. А тоді як не пан Брінден зарубав би його у двобої, то напевне вколошкали б стрільці з мурів. — То зрештою, які умови є для вас прийнятними? — без манівців запитав він Чорноструга. — Від вас? — Пан Брінден знизав плечима. — Ніякі. — Навіщо тоді ви з’явилися на зустріч? — Сидіти у облозі — смертельна нудьга. Я хотів побачити вашу відрубану руку і почути, які виправдання ви знайдете для ваших останніх вчинків. Мушу сказати, вони слабші, ніж я сподівався. Ви — суцільне розчарування, Крулерізе. На цьому Чорноструг розвернув кобилу і потрусив назад до Водоплину. Ґрати поспіхом зачинили за ним, глибоко увігнавши вістря у грузький ґрунт. Хайме теж розвернув Гонора головою до далеченького шляху назад, до ланістерівського обложного табору. Він відчував на собі очі: людей Таллі на мурах, людей Фреїв на тому березі річки. «Якщо вони не сліпі, то здогадаються, що він жбурнув мої умови мені в пику.» Доведеться брати замок приступом. «То й що? Байдуже, ще одна порушена Крулерізом обітниця. Ще трохи гівна у гидке цебро.» Хайме вирішив, що першим ступить на мури. «І з цією золотою правицею… певно, що першим і загину.» У таборі Малий Левко підхопив повід коня, а Пек подав руку зійти з сідла. «Невже вони бачать у мені каліку, що сам і з коня не злізе?» — Як ся маєш, пане брате? — запитав його родич, пан Давен. — Як побалакав? — Ніхто принаймні не стрілив коневі у крижі. В іншому я побалакав не краще за пана Римана. — Він болісно скривився. — Чорноструг таки хоче зробити Червонозуб червонішим. «Винувать за те себе, Чорноструже. Ти не лишив мені вибору.» — Збери військову раду, коли твоя ласка. Запроси пана Аддама, Дужого Вепра, Форлея Престера, оте наше річкове панство… і наших друзів Фреїв теж. Пана Римана, князя Емона і кого ще вони захочуть привести. Рада зібралася швидко. Князь Дудар та обидва князі Ванси з’явилися від розкаяного панства Тризубу, чия вірність невдовзі мала бути піддана випробуванню. Захід представляли пан Давен, Дужий Вепр, Аддам Марбранд і Форлей Престер. Приєднався і князь Емон Фрей, разом з дружиною. Пані Генна всілася на ослоні, зиркаючи навколо так, наче промовляла: «Ось лишень спробуйте піддати сумніву мою присутність». Власне, ніхто і не спробував. Від Фреїв з’явилися пан Вальдер Водограй на прізвисько «Байстрюк Вальдер» і перший син пана Римана — пан Едвин, тендітний гостроносий чоловік з ріденьким темним волоссям. Під синьою киреєю доброї ягнячої вовни Едвин мав на собі камізелю тонко вичиненої телячої шкіри з витисненим на ній химерним візерунком. — Я говоритиму від дому Фрей! — оголосив він. — Пан батько нині нездужають. Пан Давен пирхнув. — Вже зранку п’яний чи відучора похмільний? Едвин мав щільно стиснені, гидливо скривлені вуста скнари-лихваря. — Пане Хайме, — буркнув він, — чому я мушу терпіти таку неповагу? — Чи це правда? — спитав Хайме у відповідь. — Ваш батько п’яний? Фрей стиснув вуста ще міцніше і скосив очі на пана Ілина Пейна, що стояв поруч попід запоною шатра у своїй іржавій кольчузі; над кощавим плечем у нього витикалося руків’я обіручника. — Вони… пан батько мають слабий живіт, мосьпане. Червоне вино полегшує їм травлення. — Чи не мамута він зжер на вечерю? — запитав пан Давен. Дужий Вепр зареготав, пані Генна видала короткий смішок. — Годі! — наказав Хайме. — Нам іще замок здобувати. Коли його батько скликав раду, то спершу слухав свою військову старшину. Хайме мав намір чинити так само. — То які будуть думки, як нам це зробити? — Наприпочатку таки повісити Едмура Таллі, — закликав князь Емон Фрей. — Це навчить пана Бріндена, що ми не кидаємо слів на вітер. Надішлемо голову пана Едмура його дядькові — той, диви, і попуститься. — Брінден Чорноструг так просто не попуститься. — Карил Ванс, господар у Ходжаєвім Спочинку, завжди виглядав сумним та похмурим. Родимка винного кольору плямувала його шию та половину обличчя. — Його власному братові не вдалося змусити його до шлюбного ложа. Пан Давен затрусив кошлатою головою. — Ні, нам не минути приступу мурів. Я від початку про це торочу. Гуляй-городи, драбини, таран до брами — ось що нам потрібно. — Я очолю приступ! — втрутився Дужий Вепр. — Дамо клятій рибі скуштувати заліза та вогню! Таке моє слово. — Це мої мури! — заперечив князь Емон. — Це мою браму ви хочете ламати тараном! Він знову висмикнув свою грамоту з рукава. — Сам король Томен жалував мені… — Ми всі бачили вашого папірця, дядечку! — визвірився Едвин Фрей. — Ходіть повимахуйте ним перед Чорностругом, якщо ваша ласка! — Кидатися на приступ — справа кривава, — мовив Аддам Марбранд. — Я б запропонував дочекатися ночі без місяця і надіслати через річку тузінь добірних людей у човні з обмотаними веслами. Вони вилізуть на мури з гаками та мотузками і відчинять нам браму зсередини. Якщо рада схвалить, я сам їх очолю. — Дурниці! — оголосив байстрюк Вальдер Водограй. — Пан Брінден не з тих воїнів, яких можна обвести круг пальця такими штуками. — Чорноструг — найбільша перепона, — погодився Едвин Фрей. — Він носить шолома з чорним пстругом на маківці, якого добре видно здалеку. Пропоную підігнати ближче наші гуляй-городи, посадити туди щонайбільше лучників і вдати напад на браму. Пан Брінден неодмінно вийде на бойовий хід і покаже нам себе. Хай кожен лучник змастить вістря гидотою з нужника і цілить у пструга. Коли пан Брінден помре, Водоплин стане нашим. — Моїм! — писнув князь Емон. — Водоплин стане моїм! Родима пляма князя Карила аж зачорнілася з люті. — Оце буде ваш внесок у перемогу, Едвине? Гівно з нужника? Не сумніваюся, воно в вас отруйне на смерть. — Чорноструг заслуговує на шляхетнішу смерть, і я йому її подарую! — гепнув кулаком по столі Дужий Вепр. — Викличу його на лицарський двобій. Булавою, сокирою, мечем — байдуже. Буде йому спочинок, а мені здобич! — Чого б це він погодився прийняти ваш виклик, пане? — запитав пан Форлей Престер. — Навіщо йому двобій? Що він йому дасть? Невже ми знімемо облогу, якщо він переможе? Я не вірю. І він не повірить. Двобоєм ніхто нічого не досягне. — Я знав Бріндена Таллі, відколи ми разом були зброєносцями у службі князя Даррі, — мовив Норберт Ванс, сліпий князь на Атранті. — З ласки ясного панства, дозвольте мені піти перемовитися з ним. Я спробую пояснити йому безнадійність його становища. — Він сам її розуміє! — заперечив князь Дудар. То був опецькуватий, клишоногий чолов’яга з кошлатою шапкою непокірного рудого волосся, батько одного зі зброєносців Хайме; схожість його з сином одразу вкидалася в очі. — Не вважайте Чорноструга за дурня, Норберте. Він має очі… і трохи здорового глузду, щоб не віддатися до рук оцих. Він зневажливо махнув у бік Едвина Фрея та Вальдера Водограя. Едвин скинувся обурено. — Якщо пан князь Дудар натякає… — Я не натякаю, Фрею! Я прямо кажу те, що хочу сказати. Як чесна людина. Та що вам знати про чесність людей? Ви зрадливий, брехливий, ниций тхір, як і вся ваша рідня. Краще вже випити кухоль сцяк, ніж повірити слову хоч одного Фрея. Він нахилився уперед через стіл. — Де мій Марк? Відповідайте! Що ви зробили моєму синові? Він був гостем на вашому семиклятому весіллі! — І залишиться нашим почесним гостем, — відповів Едвин, — доки ви не доведете вашу вірність його милості королю Томену. — П’ятеро лицарів і двадцятеро стражників поїхали з Марком до Близнюків, — продовжив Дудар. — Вони теж у вас гостюють, Фрею? — Дехто з лицарів — так, можливо. Іншим дісталося те, що вони заслужили. Краще вам припнути вашого зрадницького язика, Дударю, якщо не хочете, щоб вам повернули спадкоємця шматками. «В мого батька на радах такого не було» — подумав Хайме. Тим часом Дудар скочив на ноги. — Повтори те саме з мечем у руці, Фрею! — загарчав коротун. — Чи ти вмієш лише гівном кидатися? Гостре обличчя Фрея зблідло. Поруч із ним з місця підвівся Вальдер Водограй. — Едвин — не людина залізного меча, Дударю… зате я — так. Якщо ви досі маєте що сказати, я охоче вийду надвір і вислухаю вас! — Тут рада, а не війна! — мусив нагадати їм Хайме. — Сядьте хутко, ви обидва! Жоден не ворухнувся. — Негайно! Вальдер Водограй сів на місце. Але князь Дудар так легко не вгамувався; він пробурмотів якусь лайку і швидкими кроками залишив намет. — Чи не надіслати по нього варту, пане брате? — спитав Хайме пан Давен. — Хай притягнуть назад силоміць. — Надішліть пана Ілина! — закликав Едвин Фрей. — Нам весь Дудар не потрібен, досить і голови. Карил Ванс обернувся до Хайме. — Голосом князя Дударя промовляє батьківське горе. Марк — його першонароджений син. Лицарі, що супроводжували його до Близнюків — всі до одного родичі та близькі друзі. — Скажіть краще, всі до одного бунтівники та зрадники! — втрутився Едвин Фрей. Хайме кинув на нього холодний погляд. — Близнюки теж свого часу стали за справу Молодого Вовка, — нагадав він Фреям. — Потім ви його зрадили. Це робить вас удвічі зрадливішим за Дударя. Хайме потай порадів, побачивши, як гидка усмішечка на вустах Едвина зів’яла і зникла. «Досить мені вже ради на один день» — вирішив він. — Ми скінчили. Готуйтеся, панове. Почнемо приступ на світанку. Панство один за одним залишило намет. З півночі дмухав сильний вітер; Хайме чув сморід Фреєвого табору за Перекатом. Через річку під високою сірою шибеницею стояла самотня постать Едмура Таллі з зашморгом на шиї. Тітка вийшла з шатра останньою, ведучи за собою чоловіка. — Пане небоже, — опирався Емон, — оця навала на мій панський стіл… цього не можна робити! Коли він ковтав, яблуко його борлака стрибало вгору і вниз. — Не робіть цього! Я… я вам забороняю! — Емон знову жував кислолист; рожева піна блищала на його вустах. — Замок мій, я маю писану грамоту! Самого короля печатка, малого Томена! Я — законний князь на Водоплині, я… — Поки живий Едмур Таллі — ніякий ти не князь! — відрізала пані Генна. — Він надто м’який серцем, та й мізки в нього розім’якли, але поки живий, він становить загрозу. Що ти з цим робитимеш, Хайме? «Загрозу становить Чорноструг, не Едмур.» — Едмур — то мій клопіт, лишіть його мені. Пане Лайле, пане Ілине, якщо ваша ласка, ходімо зі мною. Час мені вже відвідати ту шибеницю. Перекат був глибший і швидший за Червонозуб; найближчий брід лежав за чимало верст угору течією, а пором щойно вирушив з Вальдером Водограєм та Едвином Фреєм, саме коли Хайме з супутниками наблизився до річки. Чекаючи на його повернення, Хайме розповів про свій задум. Пан Ілин вислухав і плюнув у річку. Коли трійця ступила з порома на північний берег, п’яна табірна дівка запропонувала Дужому Вепрові вдовольнити його ротом. — Осьо, вдовольни мого друга, — штовхнув той її до пана Ілина. Дівка, регочучи, обернулася до пана Ілина, замірилася поцілувати у вуста, упіймала погляд його очей і хутко зникла. Між вогнищами пролягали грузькі стежки, де копита і чоботи перемішали розмоклу глину з кінським гівном. Усюди навколо Хайме бачив на щитах і прапорах башти-близнюки Фреїв, сірі на синьому, поруч зі знаками менших домів, що присягали Переїзду: чаплею Еренбродів, вилами Стогів, трьома гілочками омели князя Карлтона. Прибуття самого Крулеріза не лишилося непоміченим. Стара, що продавала паців з кошика, зупинилася витріщити очі, трохи знайомий обличчям лицар став на одне коліно, двійко стражників, що відливали у рівчак, обернулися і з несподіванки обісцяли один одного. — Пане Хайме! — покликав хтось услід, та він закрокував далі, не обертаючись. Навколо маяли обличчя людей, чиїх родичів і друзів він убивав у Шепітній Пущі, коли Фреї ще билися під лютововчими прапорами Робба Старка. Золота правиця важко звисала на стегно. Кутасте шатро Римана Фрея було найбільшим у всьому таборі. Його сірі полотняні стіни були зшиті з прямокутних латок, щоб нагадувати кам’яне мурування, а дві гострі вершини зображали Близнюки. Пан Риман, як виявилося, зовсім не хворів, а навпаки — непогано розважався. Зсередини шатра долинав п’яний жіночий сміх, перемішаний з бринінням струн і голосом співця. «Вам я дам ради трохи згодом, пане» — подумав Хайме. Вальдер Водограй стояв коло свого непоказного шатра і розмовляв з двома щитниками. Його знак зображував ті самі башти дому Фрей, але у обернених кольорах і з червоною перев’яззю. Коли байстрюк побачив Хайме, то насупився. «Оце так погляд. Якщо це не холодна підозра, тоді не знаю, що. Цей фреївський виплодок небезпечніший за всіх своїх законно уроджених братів.» Шибеницю звели на помості аж у десять стоп заввишки. Біля підніжжя сходів, що на нього вели, стояло двійко списників. — Без дозволу пана Римана туди не можна, — буркнув один до Хайме. — А оце мені каже, що можна, — постукав Хайме пальцем по маківці меча. — Питається лише, чи мушу я переступити через твій труп. Списник мовчки ступив убік. На помості під шибеницею стояв і витріщався на ляду під собою князь на Водоплині. Його ступні були чорні та обліплені брудом, коліна та литки — голі. З одягу Едмур мав на собі брудну шовкову сорочку в черлено-лазурових смугах Таллі та зашморг конопляного мотуззя. Почувши кроки Хайме, він підняв голову і облизнув сухі потріскані губи. — Крулерізе? — Помітивши пана Ілина, він широко розкрив очі. — Краще вже меч, ніж зашморг. Роби свою справу, Пейне. — Пане Ілине, — мовив Хайме, — ви чули князя Таллі. Робіть свою справу. Мовчазний лицар ухопив обіруч свого меча — довгого, важкого, нагостреного так, як тільки можна нагострити пересічну крицю. Сухі губи Едмура безгучно заворушилися. Коли пан Ілин змахнув мечем за спину, він заплющив очі. Удару Пейн завдав, вклавши усю вагу. — Ні! Стійте! Не можна! — Це на очі з’явився засапаний Едвин Фрей. — Батько ідуть. Прийшли, щойно змогли. Хайме, ви повинні… — Мені, Фрею, краще пасує звертання «мосьпане» або «ясний пане», — холодно відповів Хайме. — І надалі, розмовляючи зі мною, уникайте вживати слово «повинні». Невдовзі прибіг і пан Риман, тупочучи сходами помосту до шибениці — у товаристві білявої шльондри, ще п’янішої за себе. Її сукня шнурувалася спереду, але хтось розпустив шворки аж до пупа, і назовні вивалилися груди: важкі, великі, з чималими брунатними сосками. На голові в неї навскіс сидів вінець куваного спижу, карбований рунами і обсаджений невеличкими чорними мечами. Побачивши Хайме, вона зареготала: — Хто це, у сім дідьків, такий?! — Регіментар Королегвардії, — з холодною чемністю відповів Хайме. — Чи смію запитати шановну панну про те саме? — Панну? Я вам не панна. Я королева! — Моя сестра здивується, коли це почує. — Князь Риман коронував мене власноруч. — Вона грайливо крутнула своїми дебелими стегнами. — Я — королева хвойд! «Е ні, — подумав Хайме, — цей титул теж належить моїй сестрі.» Пан Риман нарешті віднайшов мову. — Стули пельку, шльондро! Пан Хайме не бажає чути белькотіння якоїсь ганебної дівки! Цей Фрей був огрядний, з широким обличчям, малими очицями і кількома драглистими підборіддями. Подих його смердів вином та цибулею. — Королев собі вінчаєте? — холодно спитав Хайме. — Нерозумно. Так само нерозумно, як оці дурниці з князем Едмуром. — Я попередив Чорноструга! Я сказав, що як замок не здасться, я повішу Едмура! Навмисне збудував оцю шибеницю, щоб показати йому: пан Риман Фрей не кидається порожніми погрозами. У Морестражі мій син Вальдер так само вчинив з Патреком Малістером, і князь Язон схилив коліна, але… але Чорноструг лишився непохитним. Він відмовився, тож я… — …тож ви повісили князя Едмура? Риман Фрей збуряковів лицем. — Мій пан дідусь наказали… якби ми його повісили, мосьпане, нам би не лишилося заручника! Невже ви не подумали? — Тільки дурень кидається погрозами, яких не здатен здійснити. Наприклад, якби я погрожував ударити вас, якщо ви не стулите пельку, а ви б насмілилися далі бовкати язиком, що б я зробив, на вашу думку? — Любий пане, ви не розумієте… Хайме навідліг ударив його по пиці тилом золотої долоні. Пан Риман запнувся і хитнувся назад, у обійми своєї хвойди. — У вас, пане Римане, дубова голова, і шия теж товста, як дуб. Пане Ілине! Скільки ударів вам знадобиться, щоб прорубати отаку шию? Пан Ілин приклав до носа один-єдиний палець. Хайме засміявся. — Порожні вихваляння! Я ставлю на три. Риман Фрей впав на коліна. — Я ж нічого не зробив… — …лише пив і шльондрав. Це мені відомо. — Я є спадкоємцем Переїзду. Ви не можете… — Я вас попередив про зайві балачки. «П’яниця, йолоп і боягуз. Князеві Вальдеру краще пережити цього бевзя, інакше Фреям край.» — Вас відпущено, пане. — Відпущено?! — Ви мене чули. Забирайтеся. — Але… куди мені подітися? — Додому чи до пекла — на ваш смак. Коли зійде сонце, щоб вас у таборі не було. Свою королеву хвойд можете забрати, але її корону — ні. Хайме обернувся від пана Римана до його сина. — Едвине, віддаю вам провід над військом вашого батька. Сподіваюся, ви не перевершите його тупістю. — Це, мосьпане, було б важкувато. — Надішліть звістку князеві Вальдеру. Корона вимагає усіх бранців, яких він забрав у полон. — Хайме махнув золотою рукою. — Гей, пане Лайле! Приведіть його. Едмур Таллі впав долілиць на помості просто там, де клинок пана Ілина розсік мотузку навпіл. Шмат її завдовшки у стопу ще теліпався з зашморгу на шиї. Дужий Вепр ухопив кінця і підсмикнув бранця на ноги. — Де собака людям друг, а у мене — риба-пструг! — гигикнув він. — Бачили колись таку кумедію? Фреї розступилися, дали дорогу. Попід помостом скупчилася юрба, серед якої виднілося з десяток табірних дівок різних ступенів розхристаності. Хайме помітив чоловічка з цимбалами. — Гей, співцю! Ти. Ходи зі мною. Чоловічок зняв шапку. — Слухаю волю пана Регіментаря. Жоден не зронив ані слова, поки товариство поверталося до порому. Співець пана Римана трусив слідом. Коли вони відштовхнулися від землі і пустилися водою до південного берега Перекату, Едмур Таллі схопив Хайме попід лікоть. — Чому? «Бо Ланістери завжди платять борги, — подумки відповів Хайме, — а в мене, крім тебе, інших монет не лишилося.» — Вважайте це за весільний подарунок. Едмур вирячив на нього сторожкі очі. — Весільний… подарунок? — Мені казали, ваша дружина гарненька на вроду. Та хіба може бути інакше? Бо чого б ви бавилися з нею в ліжку в ту саму хвилину, коли вашу сестру і вашого короля жорстоко вбивали? — Я нічого не знав. — Едмур облизнув потріскані губи. — Ззовні опочивальні грали скрипки… — Та й пані Рослін трохи відволікала увагу, еге ж? — Вона… її примусили, князь Вальдер і решта… Рослін не хотіла, вона плакала, та я думав… — Що вона плаче, побачивши ваше могутнє знаряддя у всій красі? О так, певен, кожна жінка заплакала б. — Вона носить мою дитину. «Ні, — подумав Хайме, — вона вирощує в череві твою смерть.» Діставшись шатра, він відпустив Дужого Вепра та пана Ілина, але співцеві наказав лишитися. — Невдовзі мені знадобиться пісня, — мовив Хайме до чолов’яги. — Левку, приготуй гостеві води для купелі. Піє, знайди йому чистий одяг. Без жодного лева, якщо твоя ласка. Пеку, налий вина князеві Таллі. Ви голодні, мосьпане? Едмур кивнув, досі сторожко нашорошений. Поки Таллі мився у купелі, Хайме всівся на ослоні. Бруд сходив з бранця чорними хмарами. — Щойно ви попоїсте, мої люди супроводять вас до Водоплину. Те, що станеться далі, залежить від вас. — Тобто? — Ваш дядько вже старий. Відважний воїн, так, але життя його на схилі літ. Він не має ані дружини, щоб за ним сумувала, ані дітей — плекати і захищати. Загинути, вкривши себе славою — про більше Чорноструг не мріє. Але ж вам, Едмуре, ще жити й жити. І саме ви — голова дому Таллі, не він. Ваш дядько служить з вашої ласки. Доля Водоплину — в ваших руках. Едмур вирячив на нього очі. — Доля Водоплину?… — Здайте замок, і ніхто не загине. Ваші селяни зможуть піти з миром або лишитися служити князеві Емону. Панові Бріндену буде дозволено вдягти чорне, як і всім воякам залоги, хто забажає піти з ним. Вам також, якщо Стіна вам до смаку. Якщо ж ні, можете поїхати до Кастерлі-на-Скелі як мій бранець. Там вам нададуть усі вигоди та гостинність, що личить заручникові такого високого стану. Коли захочете, ваша дружина приєднається до вас. Якщо в неї народиться хлопчик, його виховають у Кастерлі-на-Скелі джурою і зброєносцем, а коли він вислужить лицарство, дадуть якусь землю в маєтність. Якщо ж Рослін подарує вам доньку, обіцяю подбати про належний посаг, коли їй настане час виходити заміж. Ви самі зможете отримати пробачення, коли війна скінчиться. Для цього вам досить лише здати замок. Едмур вийняв руки з купелі й подивився, як вода біжить між пальцями. — Що як я його не здам? «Навіщо ти змушуєш мене казати вголос?» Пія стояла попід запоною шатра з повними руками одягу. Зброєносці також стояли і слухали, а з ними і співець. «Хай чують, — подумав Хайме. — Хай весь світ чує. Мені байдуже.» Він змусив себе до посмішки. — Ви бачили, Едмуре, скільки ми маємо війська. Бачили драбини, гуляй-городи, метавки, стінолами. Варто мені віддати наказ — мій родич перекине моста через ваш рівчак і виламає браму. Загине багато сотень людей, переважно ваших. Першою хвилею на приступ підуть ваші колишні значкові — тож ви розпочнете битву з убивства братів та батьків тих людей, які гинули за вас у Близнюках. Другою хвилею підуть фреївці — цих у мене хоч греблю гати. Далі, коли ваші лучники вже не матимуть стріл, а лицарі з утоми не піднімуть мечів, на приступ ринуть мої західняки. Щойно замок впаде, усіх, кого в ньому знайдуть, покладуть під меч. Вашу худобу виріжуть, ваш божегай вирубають, ваші башти і палати спалять. Я накажу зруйнувати мури замку і пустити Перекат по руїнах. Коли я скінчу, ніхто й не знатиме, що тут колись стояв замок. Хайме звівся на ноги. — Ваша дружина дотоді може і розродитися. Гадаю, ви схочете побачити свою дитину. Я надішлю її до вас, щойно вона з’явиться на світ. Через стіну з метавки. По його промові впала мертва тиша. Едмур мовчки сидів у купелі. Пія притискала оберемок одягу до грудей. Співець натягав струни на цимбалах. Малий Левко видлубував паляницю хліба, роблячи миску, і прикидався, що нічого не чув. «З метавки» — подумки повторив Хайме. Якби його тітка була зараз тут, чи вважала б вона досі, що справжній син Тайвина — Тиріон? Едмур Таллі нарешті віднайшов втрачений голос. — Було б мені вилізти з купелі та вбити вас просто на місці, Крулерізе. — А спробуйте, — відповів Хайме і зачекав трохи. Коли ж Едмур не зробив навіть спроби підвестися, то додав: — Лишаю вас зі смачною стравою. Гей, співцю! Заграй нашому гостеві, поки він тамує голод. Гадаю, пісню ти знаєш. — Ту, де рине дощ? Авжеж, мосьпане. Як не знати. Едмур, здавалося, помітив співця уперше. — Ні! Тільки не він! Приберіть його звідсіля. — Що трапилося? Це ж лише пісня, — мовив Хайме. — Хіба може пересічний співець мати аж такий бридкий голос? Серсея Великий маестер Пицель був старий, скільки вона його знала, та за минулі три ночі, здавалося, постарішав ще років на сто. Щоб стати перед нею на своє скрипливе коліно, йому знадобилася вічність; а коли він нарешті став, то вже не зміг підвестися, доки пан Озмунд не підсмикнув його вгору. Серсея роздивилася його невдоволеними очима. — Пан Кайбурн доповідає нам, що князь Гиліс нарешті відкашляв своє. — Саме так, ваша милосте. Я зробив, що міг, аби полегшити його смерть. — Справді? — Королева обернулася до пані Добромир. — Але ж я казала, що Росбі потрібен мені живим, хіба ні? — Ваша милість так і казали. — Пане Озмунде, а що ви пригадуєте про нашу розмову? — Ваша милість наказали великому маестрові Пицелю врятувати хворого. Ми всі чули. Пицель розтулив і знову стулив рота. — Ваша милість мають знати: я зробив усе можливе для бідолашного покійника. — Так само, як для Джофрі? І його батька, мого коханого чоловіка? Роберт був наймогутнішим, найдужішим воїном усього Семицарства, а ви не врятували його від жалюгідного поросяти. Ой, і не забути Джона Арина! Поза сумнівом, ви б занапастили і життя Неда Старка, якби я дозволила вам порати його трохи довше. Скажіть мені, маестре: невже вас у Цитаделі вчили лише ламати руки і вигадувати відмовки? Почувши лють у голосі королеви, старий аж зіщулився. — Ніхто б не зробив для хворого більше, ваша милосте! Я… завжди вірно і віддано служив… — Коли ви порадили королю Аерису відчинити браму при наближенні війська мого батька — це ви так розуміли вірну службу? — Тоді я… я помилився, я хибно вважав… — То була корисна порада чи ні? — Ваша милість мають, напевне, знати… — Напевне я знаю лише те, що коли мого сина отруїли, з вас було стільки ж користі, як з Місячка! Напевне я знаю, що саме тоді, коли корона має відчайдушну потребу в золоті, ми втратили нашого скарбничого! Старий дурень негайно вхопився за думку. — Я… я складу список людей, гідних посісти місце князя Гиліса у раді… — Список! — Серсею навіть розважило його нахабство. — Уявляю, що за список ви мені складете. Сиві старці, зажерливі йолопи і Гарт Гидкий. Вона стиснула губи. — Останнім часом ви забагато часу крутитеся коло пані Маргерії. — Так, так. Я… королева Маргерія дуже побивається за паном Лорасом. Я даю її милості снодійні трунки і… деякі інші теж. — Нехай так. То скажіть мені, чи не наша мала королева наказала вам убити князя Гиліса? — Уб… убити? — Очі великого маестра Пицеля вилізли на лоба, схожі на варені яйця. — Ваша милість не можуть… це ж його кашель, богами святими, я ж… її милість ніколи б… вони не бажали зла князеві Гилісу, навіщо королеві Маргерії його… — …вбивати? Ну хоча б затим, щоб посадити ще одну троянду в Томенову раду. Ви сліпі чи підкуплені? Росбі стояв їй на заваді, і вона вклала його в могилу. Вашими руками. — Ваша милосте! Присягаюся всіма богами, князь Гиліс помер від свого кашлю! — Вуста великого маестра трусилися. — Моя вірність престолові завжди була непохитна, я беззаперечно відданий державі… домові Ланістер… «Саме в такому порядку?» Пицелів страх можна було помацати на дотик. «Ну все, дозрів. Час видавити з цієї ягідки трохи соку.» — Якщо ви такі вірні, як кажете, то чому мені брехали? Не смійте заперечувати! Ви почали витанцьовувати навколо Діви Маргерії ще перед тим, як пан Лорас поїхав на Дракон-Камінь. І годі вигадувати казочки, як ви хотіли розрадити горе нашої невістки. Навіщо ви так часто тягаєтеся до Дівосхрону? Авжеж не заради порожніх теревенів з Маргерією! Може, залицяєтеся до її побитої віспою септи? Чи мацаєте малу панну Булвер? А чи шпигуєте для малої королеви і розповідаєте про мої наміри, щоб допомогти у її лукавих задумах? — Я… я лише корюся… маестер присягається служити… — Великий маестер присягається служити престолові й державі. — Ваша милосте, але ж вона… вона — королева… — Я — королева! — Даруйте, але… вона дружина короля, і… — Я знаю, хто вона. І хочу знати, навіщо їй ви. Моя невістка хворіє? — Хворіє? — Старий смикнув за те, що вважав бородою — кущавини рідкого білого волосся, що витикалися з вислої рожевої шкіри попід щелепою. — Н-ні, не хворіє… власне, не зовсім… ваша милосте, мої клятви забороняють мені… — Ваші клятви погано зігріють вас у кам’яному мішку, — попередила Серсея. — Я почую від вас правду, або ви вдягнете кайдани. Пицель упав на коліна. — Благаю вас… я був відданий вашому батькові, а вам допоміг у справі з князем Арином. Я не переживу підземелля, якщо мене знову… — Навіщо вас викликала Маргерія? — Вона хотіла… просила… вона… — Кажіть! Старий перелякано зіщулився. — Місячного узвару, — прошепотів він. — Місячного узвару для… — Я знаю, навіщо потрібен місячний узвар. — «Ось воно!» — Гаразд. Підведіться зі своїх немічних колін і спробуйте згадати, як це — бути чоловіком. Пицель спробував підвестися, та силувався так довго, що королева мусила наказати Озмундові Кіптюгу поставити його на ноги. — Що ж до князя Гиліса… не маю сумніву, наш Батько Небесний судитиме його правим судом. Він не залишив дітей? — Пагонів свого лона — ні, але є вихованець… — …чужої йому крові. — Цю перешкоду Серсея відкинула одним помахом руки. — Гиліс знав про нашу нагальну потребу в золоті. Без сумніву, він казав вам, що хоче залишити усі землі та статки королю Томену. Золото Росбі непогано поповнить скарбницю, а замок та землі Росбі можна буде жалувати комусь із вірних людей за віддану службу. «Можливо, князеві Буруну.» Ауран натякав про потребу у власному панському столі від самого початку; його княжий титул досі був порожньою шаною. Серсея знала, що він накидав оком на Дракон-Камінь, але та шапка була не по синкові — зависокий стіл для байстрюка. Росбі краще пасуватиме до його родоводу і становища. — Князь Гиліс любив його милість усім серцем, — відповів Пицель, — але ж… його вихованець… — …без сумніву, все зрозуміє, щойно ви розповісте йому про передсмертне бажання князя Гиліса. Ідіть і подбайте. — Слухаю волю вашої милості. Поспішаючи забратися геть, великий маестер Пицель трохи не заплутався ногами у власній рясі. Пані Добромир зачинила за ним двері. — Місячний узвар, — мовила вона, обертаючись до королеви. — Як нерозважливо. Навіщо їй таке чинити, піддавати себе такій небезпеці? — Мала королева має бажання і потреби, які Томен, з огляду на молодість, не здатен ще задовольнити. Така небезпека завжди існує, коли доросла жінка одружується з дитиною. «А тим паче, коли вдовиця. Хай вона твердить, що Ренлі її не чіпав, та я ніколи не повірю.» Жінки пили місячний узвар лише з однієї причини; невинним дівчатам він був ні до чого. — Мого сина зганьбили. Маргерія має коханця. А це державна зрада, карою за яку є смерть. — Серсея відчайдушно сподівалася, що бридка шкиринда, мамця Мейса Тирела, схожа на висохлу сливу, доживе до суду. Наполігши на негайному весіллі Томена і Маргерії, пані Олена прирекла свою коштовну трояндочку до катівського меча. — Але Хайме забрав з собою пана Ілина Пейна. Сподіваюся, ми знайдемо нового Королівського Правосуда, щоб вправно стяв їй голову. — Та я можу! — запропонував Озмунд Кіптюг з широкою усмішкою. — Маргерія має таку гарненьку струнку шийку. Добрий гострий меч ураз її перерубає. — Справді, — відповіла Таена, — але при Штормоламі стоїть тирелівське військо, а у Дівоставі — ще одне. Там теж є гострі мечі. «Навколо мене — трояндовий потоп.» Це дратувало королеву. Мейс Тирел, на відміну від його доньки, був їй ще потрібен. «Принаймні, доки не здолаємо Станіса. Тоді мені з них буде ніхто не потрібен.» Але як позбавитися доньки, не втративши батька? — Зрада зрадою, — мовила вона, — але треба знайти докази. Переконливіші, ніж місячний узвар. Якщо невірність Маргерії буде доведено, то навіть її власний пан батечко муситиме засудити зрадницю, бо й сам поділить її ганьбу. Кіптюг пожував кінець одного вуса. — То треба застукати їх на гарячому. — Як? Кайбурн приставив до неї споглядачів пильнувати вдень і вночі. Її слуги беруть мої гроші, але приносять самі лише порожні плітки. Та й самого коханця ніхто не бачив. Вуха ззовні її дверей чують співи, сміх, теревені. Геть нічого корисного. — Маргерія надто хитра, щоб її отак легко було заскочити, — мовила пані Добромир. — Її жіноцтво — то її фортечні мури. Вони сплять з нею, вдягають її, моляться разом, читають разом, шиють та вишивають. Коли вона не виїжджає з соколом чи на прогулянку, то грає у «запрошення до замку» з малою Алісанною Булвер. Якщо поруч є чоловіки, то там неодмінно крутиться її септа або сестри в перших. — Але ж колись вона їх позбавляється! — наполягала королева. Раптом їй дещо спало на думку. — Якщо тільки її жіноцтво не в змові теж… коли не всі, то принаймні дехто… — Сестрички? — Навіть у голосі Таени забринів сумнів. — Але усі три молодші від малої королеви, і невинніші. — Розпуста часто вбирається у білі шати невинності. Це робить гріх лише гидкішим. Їхні імена вкриються ганьбою. — Раптом королева майже відчула смак перемоги. — Таено, ваш вельможний чоловік є моїм юстиціарієм. Ви удвох маєте повечеряти зі мною сьогодні ж надвечір. Все мало робитися швидко, перш ніж Маргерія забере в свою крихітну капустину втекти до Вирію або попливти на Дракон-Камінь — сидіти при смертному ложі свого пораненого брата. — Я накажу кухарям засмажити вепра. І звісно, заграти музики, щоб веселіше їлося і травилося. Таена зрозуміла натяк дуже швидко. — Музики. Таки-так. — Ходіть перекажіть вашому вельможному чоловікові та домовтеся зі співцем, — заохотила Серсея. — Ви, пане Озмунде, лишіться. Нам треба чимало обговорити. Мені також знадобиться Кайбурн. На жаль, на раптове замовлення королеви у кухні не знайшлося дикого вепра, а висилати мисливців бракувало часу. Тому кухарі забили одну зі свиней замкового господарства і спекли окіст, приправлений гвоздиками, медом та сушеними вишнями. Довелося Серсеї вдовольнитися, хай як їй кортіло іншого. Потім вони їли печені яблука з гострим білим сиром. Пані Таена проковтнула усе до шматочка — не те що Ортон Добромир, чиє кругле обличчя мінилося плямами, блідло та пітніло весь час від юшки до сиру. Він пив багато вина і крадькома кидав погляди на співця. — Так шкода нашого князя Гиліса, — мовила нарешті Серсея. — Все ж смію сказати, ніхто з нас не сумуватиме за його кашлем. — Авжеж не сумуватиме. Певна річ. — Нам знадобиться новий скарбничий. Якби не заворушення у Долині, я б відкликала звідти Петира Баеліша, але… Маю на думці спробувати пана Гариса на новій посаді. Авжеж він упорається не гірше за Гиліса. Цей хоч не кашляє. — Пан Гарис — Правиця Короля, — заперечила Таена. «Пан Гарис — заручник, і то поганенький. Навіть із цим не впорався.» — Час Томенові мати сильнішого та рішучішого Правицю. Князь Ортон підняв очі з-над кухля з вином. — Рішучого. Аякже. — Він завагався. — Кого ви… — Вас, ясний пане. Це ж ваша кров. Ваш дід посів місце мого батька як Правиця Аериса. З Овейна Добромира була така сама заміна Тайвинові Ланістеру, як з віслюка — лицарському огиреві. Щоправда, Овейн був уже старий і нікчемний, коли Аерис підніс його до високої честі — вдачею згідливий та привітний, але геть ні на що не здатний. Його онук був молодший, а ще… «Він має сильну та рішучу дружину.» Шкода, що Таена не могла служити Правицею — вона мала мужності втричі проти свого чоловіка, а ще вдосталь доброго гумору та розважливості. Але жінка, ба більше — народжена у Мирі — на високу посаду не годилася; доводилося терпіти Ортона і сподіватися на краще. — Не маю сумніву, що ви впораєтеся ліпше за пана Гариса. — «Вміст мого нічного горщика впорається ліпше за пана Гариса.» — То ви згодні послужити престолові? — Я… певно, що згодний. Ваша милість роблять мені велику честь. «Більшу, ніж ти заслуговуєш.» — Ви добре послужили мені юстиціарієм. І продовжите вірну службу… в тяжкі часи, що чекають попереду. Побачивши, що Добромир зрозумів натяк, королева з посмішкою обернулася до співця. — І вас теж варто винагородити за солодкі пісні, що ними ви присмачили нашу вечерю. Боги обдарували вас великим хистом. Співець уклонився. — Ваша милість дуже добрі. — Не добра, — мовила Серсея, — лише правдива. Таена каже, вас кличуть Блакитним Бардом. — Саме так, ваша милосте. Співець мав на собі чоботи гарно вичиненого блакитного сап’яну, штани тонкої блакитної вовни. Каптан на ньому був світло-блакитного шовку з розрізами лискучого блакитного єдвабу. Він навіть волосся пофарбував блакитним, на кшталт тирошійців — довге і кучеряве, воно спадало на плечі й пахкотіло, наче скупане у трояндовій воді. «З блакитних троянд, без сумніву. Ну хоч зуби він має білі — і на тім дяка.» Зуби співець мав рівні та гарні, жодного кривого чи гнилого. — Ви маєте інше ім’я? На щоках співця з’явилася рожева барва. — Хлопчиною я звався Гаком. Селянам-плугарям таке ім’я пасує, але співцеві… Очі Блакитний Бард мав того самого кольору, що й Роберт. Вже за це вона його ненавиділа. — Легко зрозуміти, чому ви є улюбленцем пані Маргерії. — Її милість теж дуже добрі. Кажуть, я дарую їм велику насолоду. — О, я цього певна. Можна подивитися вашу лютню? — Коли ласка вашої милості. За чемністю почулося легке занепокоєння, але лютню він віддав — королеві у проханні не відмовляють. Серсея смикнула струну і посміхнулася, почувши її звук. — Солодко і сумно. Наче у коханні. А скажіть-но мені, Гаку… ви вперше лягли з Маргерією в ліжко перед її весіллям з моїм сином чи вже після? Якусь мить він нічого не розумів. А коли втямив, то вирячив очі. — Вашу милість хтось обманює. Присягаюся, я ніколи… — Брехня! Серсея щосили загилила лютнею співцеві поперек обличчя. Фарбоване дерево вибухнуло дощем друзок і трісок. — Князю Ортоне! Покличте мою сторожу і заберіть цю огидну істоту до підземелля! Обличчя Ортона Добромира спітніло з жаху. — Та це ж… небачена річ… він зважився спокусити королеву?! — Боюся, чи не сталося навпаки. Так чи інакше, він є зрадником. Далі хай співає своїх пісень князеві Кайбурну. Блакитний Бард пополотнів. — Ні! — Кров капотіла з його губи, розсіченої лютнею. — Я ніколи… Коли Добромир ухопив його за плече, співець заверещав: — Мати, змилуйся, ні-і-і! — Я тобі не мати, — відповіла йому Серсея. Навіть у чорному підземеллі вони довго чули від нього лише заперечення, молитви та благання змилуватися. Невдовзі кров бігла йому підборіддям з вибитих і зламаних зубів; співець тричі змочив свої сині штани, але й далі брехливо наполягав, що ні в чому не винний. — Чи можливо, що ми схопили не того співця? — запитала Серсея. — Все можливо, ваша милосте. Але не бійтеся. Ця людина у всьому зізнається ще до ранку. Внизу, в підземеллі, Кайбурн носив на собі вовну грубого плетіння і шкіряний фартух коваля. Блакитному Бардові він сказав лагідним, співчутливим голосом: — Даруй сторожі за їхню грубість. Ніхто не навчив їх чемних звичаїв. Ми лише хочемо дізнатися від тебе правду. — Я сказав вам усю правду, — схлипнув співець. Залізні кайдани міцно тримали його на холодній кам’яній стіні. — А ми певні іншого. Кайбурн тримав у руці бритву, чиє лезо тьмяно блищало у світлі смолоскипів. Нею він почав зрізати з Блакитного Барда одяг, доки на голому тілі не лишилися самі високі блакитні чоботи. Серсея звеселилася, побачивши рясну брунатну кущавину між його ніг. — Ну ж бо, розкажи, як ти розважав малу королеву! — наказала вона. — Я ніколи… я співав, та й усе, співав і грав. Її панянки вам розкажуть. Вони завжди були з нами. Сестри у перших. — Котру з них ти спізнав тілесно? — Жодну! Я ж лише співець. Благаю вас! Кайбурн мовив: — Ваша милосте… можливо, цей бідолаха лише співав для Маргерії, поки вона бавилася з іншими коханцями? — Ні! Благаю! Вона ніколи… я співав, лише співав… Князь Кайбурн пробіг долонею по грудях Блакитного Барда. — Чи брала вона твої соски до рота під час любощів? Він узяв один із них великим і вказівним пальцями та добряче крутнув. — Дехто з чоловіків таке полюбляє. Соски в них такі ж чутливі, як жіночі. Зблиснула бритва, співець заверещав. На його грудях заплакало кров’ю мокре червоне око. Серсеї стало млосно. Якійсь частці душі закортіло відвернути очі, заплющити їх, припинити усе. Але вона була королевою, а перед нею висів зрадник. «Князь Тайвин очей би не відвернув.» Зрештою Блакитний Бард розповів їм усе своє життя аж до перших іменин. Його батько був бондарем, і малого Гака вивчив своєму ремеслу, та коли хлопчина підростав, то знайшов у собі схильність робити лютні замість барил. Коли йому було дванадцять, він утік з дому разом з гуртом мандрівних музик, яких почув на ярмарку. Він об’їздив половину Обширу, а потім прибув до Король-Берега у сподіваннях вислужити милість при дворі. — Милість? — засміявся Кайбурн. — Отак це тепер називають жінки? Боюся, друже, ти вислужив її забагато… і не в тої королеви. Бо справжня королева стоїть перед тобою. «О так.» Серсея покладала всю вину на Маргерію Тирел. Якби не вона, Гак прожив би довге плідне життя, бринькав би собі пісеньки, тішився доньками рільників та свинопасів. «Лише її змови та зради змусили мене до цього жахіття. Вона заплямувала мене своїми гріхами.» До світанку в високих чоботях співця хлюпала його кров. Зате вони дізналися, як Маргерія пестила себе, спостерігаючи, що її сестри роблять йому вустами. Іншим разом він співав їй, поки вона вдовольняла свою хіть з іншими коханцями. — Хто вони були? — завимагала королева, і Гак-неборак назвав пана Таллада Високого, Ламберта Червонокрута, Джалабара Ксого, близнюків Рожвинів, Ознея Кіптюга, Гуго Стрімчака і Лицаря Квітів. Серсея відчула незадоволення. Плямувати ім’я переможця Дракон-Каменя вона не зважувалася. Та й не повірить такій брехні жодна людина, що знає пана Лораса. Рожвинів замішувати теж не можна. Без Вертограду та його кораблів держава не мала надії здихатися того Еурона з його воронячим оком і клятими залізняками. — Ти лише плюєш нам у обличчя імена чоловіків, які чув у її покоях. А нам потрібна правда! — Правда… Гак зиркнув на неї єдиним блакитним оком, яке йому лишив Кайбурн. Кров надималася пухирями у дірках, що лишилися замість передніх зубів. — Я, напевне… щось не те пригадав… — Горас і Гобер тут ні до чого, адже так? — Ні до чого, — визнав він. — Їх там не було. — Що ж до пана Лораса… я упевнена, Маргерія щосили намагалася приховати свої походеньки від чесного та відважного брата. — Саме так. Я тепер згадав. Якось я мусив ховатися під ліжком, коли до неї приходив пан Лорас. «Він не повинен дізнатися» — так вона казала. — Оця пісня мені більше до смаку. Славне і могутнє панство у цій справі краще не згадувати. Щодо решти… Пан Таллад був заплотний лицар, Джалабар Ксого — вигнанець і жебрак, Стрімчак — лише один з охоронців малої королеви. «А Озней — вишенька на пирозі.» — Я знаю, як тобі полегшало, коли ти сказав правду. Ліпше тобі міцно її пам’ятати, коли Маргерію приведуть до суду. Якщо ти там знову почнеш брехати… — Не почну! Я скажу всю правду! А потім… — Потім тобі дозволять вдягти чорне. Даю в тім своє слово. — Серсея обернулася до Кайбурна. — Подбайте про його рани. Вимийте, перев’яжіть, дайте макового молочка від болю. — Ваша милість дуже добрі. — Кайбурн кинув скривавлене лезо у відерце з оцтом. — Але Маргерія може зацікавитися, куди подівся її бард. — Співці з’являються і зникають. Такий вже їхній перемінливий норов. Це кожен знає. Поки Серсея дерлася темними кам’яними сходами з темних кам’яних мішків, то геть засапалася. «Треба відпочити.» Добувати правду — тяжка праця. А що мало бути далі — того вона навіть страхалася. «Я маю бути сильною. Те, що я маю зробити — заради Томена і держави.» Шкода, що Маггі-Жаба вже померла. «Сцяти я хотіла на твоє пророцтво, стара курво. Хай мала королева і молодша за мене, але ніколи не була вродливіша, а скоро буде мертва.» Пані Добромир чекала у опочивальні. Стояла глупа ніч; до світанку лишалося менше часу, ніж минуло від сутінок. Джоселин та Доркас спали, але Таена чекала нашорошена. — Жахливо було, так? — спитала вона. — Вам краще не знати. Я хочу спати, але боюся побачити сни. Таена попестила їй волосся. — Це все заради Томена. — Я знаю. Тільки заради нього. — Серсея здригнулася. — Мені горлянка пересохла. Будьте ласкаві, сонечко, налийте трохи вина. — Заради вашої ласки. Лише її я бажаю в усьому світі. «Брешеш.» Королева знала, чого бажає Таена. Та не переймалася. Хай пускає на неї слину — вірніша буде, разом з чоловіком. У світі, повному зради, така вірність варта була кількох поцілунків. «Та й не гірша вона у ліжку за більшість чоловіків. Принаймні хоч черево мені не надме.» Вино допомогло, хай і не досить. — Почуваюся загидженою, — поскаржилася королева, стоячи біля вікна з келихом у руці. — Купіль вас заспокоїть, моя мила. Пані Добромир розбудила Доркас та Джоселин і послала по гарячу воду. Поки купільницю наповнювали, вона допомогла королеві роздягтися, розплутуючи шворки вправними пальцями і лагідно стягуючи сукню з плечей. Потім ковзнула геть з власної сукні й лишила її купою на підлозі. Вони удвох з насолодою розділили купіль; Серсея відкинулася Таені у обійми. — Томена слід позбавити найгіршого у цій справі, — сказала вона мирійці. — Маргерія досі тягає його щодня до септу просити богів про зцілення брата. Лорас не припиняв відчайдушно чіплятися за життя, чим дуже дратував королеву. — І сестри її теж йому до вподоби. Тяжко буде королю втратити їх усіх. — А всі три, може, і не винні, — припустила пані Добромир. — Чого там, одна з них могла і не брати участі. Наприклад, якщо котрась соромилася і гидувала речами, які побачила… — …то її можна переконати свідчити проти решти. Чудова думка, але ж котра з них невинна? — Алла. — Ота, що її не видно і не чутно? — То так здається. Насправді не видно і не чутно її хитрощів і лукавства. Залиште її мені, солодка моя. — Охоче залишаю. Самих по собі зізнань Блакитного Барда було геть не досить. Зрештою, брехнею та плітками співці заробляють собі на життя. Алла Тирел, якщо Таена зможе з нею домовитися, дуже б допомогла справі. Пан Озней теж зізнається. Решті слід дати зрозуміти, що лише через спокуту гріхів вони зможуть вислужити пробачення короля і Стіну. Джалабар Ксого охоче розкаже всю правду, яку треба. Щодо решти вона не була така певна, але ж Кайбурн добре вміє переконувати… Над Король-Берегом світало, коли вони вибралися з купелі. Шкіра королеви була біла і бігла зморшками від довгого сидіння у воді. — Лишіться зі мною, — сказала вона Таені. — Не хочу спати на самоті. Вона навіть проказала молитву, перш ніж вповзти під ковдри — благала Матір про солодкі сни. Проте молитва виявилася марною; боги оглухли до її прохань. Серсея знову побачила себе у кам’яному мішку, лише тепер вона висіла на стіні замість співця. Вона була гола, а з кінчиків грудей капотіла кров — Біс відірвав їй соски зубами. — Благаю! — скиглила вона. — Благаю, тільки не дітей! Не шкодь моїм дітям! Але Тиріон лише вишкірявся. Він теж був голий, укритий цупкою шерстю і схожий радше на мавпу, ніж на людину. — Ти побачиш їхнє вінчання на царство, — сказав він, — а потім їхню смерть. Карлик схопив її скривавлену грудь до рота і почав смоктати. Біль прорізав її наскрізь, наче розпечений ніж. Вона прокинулася, здригаючись у Таениних обіймах. — Страшний сон, — кволо пробурмотіла королева. — Я кричала? Прошу вибачити. — При світлі дня сни обертаються на порох. Знову карлик? Чому він так лякає вас, цей маленький недолугий чоловічок? — Він мене вб’є. Це було провіщено, коли мені було десять років. Я хотіла знати, за кого вийду заміж, та вона мені сказала… — Вона? — Маегі. І раптом слова полилися з неї водоспадом. У голові крутилася згадка, як Мелара Вичерпій наполягала, що коли не згадувати про пророцтво, то воно і не справдиться. «Та в колодязі вона чогось не мовчала. А волала і верещала.» — Валонкар — це Тиріон, — мовила Серсея. — Ви знаєте таке слово у Мирі? Воно високовалірійське, означає «менший брат». Про це вона дізналася в септи Саранели після того, як потонула Мелара. Таена взяла її за руку і попестила. — То була зла, негідна баба. Стара, хвора, бридка душею і тілом. А ви були юні, прекрасні, повні життя і гонору. Ви казали, вона жила у Ланіспорті. А отже, знала про карлика і смерть вашої паніматки. Істота не посміла відверто завдати вам удару з огляду на ваш стан і могутнє ім’я, тому спробувала поранити своїм гадючим язиком. «А чи справді?» Серсеї так кортіло повірити. — Але ж Мелара загинула саме так, як їй було провіщено! А я не побралася з принцом Раегаром. А Джофрі… карлик убив мого сина просто в мене на очах! — Одного сина! — відповіла пані Добромир. — Але ви маєте іншого, любого і сильного, і ніколи не дозволите, щоб його спіткало лихо. — Ніколи, поки живу на світі! Сказавши це вголос, вона повірила, що так і буде. «При світлі дня сни обертаються на порох. Так.» Ззовні крізь хмарну імлу сяяло вранішнє сонце. Серсея вислизнула з-під ковдр. — Цього ранку я снідатиму з королем. Хочу бачити сина. «Все, що я роблю, робиться заради нього.» Томен допоміг їй трохи опанувати себе. Ніколи ще він не здавався їй таким рідним і коханим, як того ранку, коли теркотів про своїх кошенят, капотячи медом на окраєць свіжого чорного хліба щойно з печі. — Мій хоробрий лицар, пан Хапко, упіймав мишку, — розповів він, — але хитромудра панна Вусатка забрала її в нього. «Я ніколи не була така мила та невинна, — подумала Серсея. — Як йому правити цим жорстоким королівством?» Мати у ній прагнула понад усе захистити його, порятувати… але королева у ній знала, що йому час загартуватися, інакше Залізний Престол пошматує його і зжере. — Пан Хапко має навчитися захищати те, що належить йому, — мовила Серсея. — У цьому світі слабкі завжди стають жертвами сильних. Король поміркував над почутим, злизуючи мед з пальців. — Коли пан Лорас повернеться, то навчить мене битися списом, мечем і телепнем незгірш себе самого. — Ти навчишся битися, — пообіцяла королева, — та не в пана Лораса. Він не повернеться, Томене. — Маргерія каже, що повернеться. Ми молимося за нього. Ми благаємо Матір зглянутися, а Воїна — дати йому сили. Елінора каже, що це найважча битва пана Лораса за все його життя. Королева пригладила йому волосся — м’які золоті кучері, що нагадували їй про Джофа. — То по обіді ти теж підеш до своєї дружини та її сестер? — Сьогодні не піду. Вона сказала, що має постувати і очищатися. «Постувати і очищатися… авжеж, для Дівиного Дня!» Вже багато років Серсея не мусила відзначати цей святий день. «Тричі заміжня, і прикидається невинною дівою? Пхе!» Скромно і побожно вбрана у все біле, мала королева поведе своїх квочок до Септу Баелора запалити високі білі свічки коло ніг Діви і розвісити пергаменові намиста на її святій шиї. «Принаймні когось із квочок.» У Дівин День вдовицям, матерям та хвойдам вхід до септів було заборонено — так само, як і чоловікам — щоб не поганити блюзнірством священні псалми невинності. Лише цнотливі діви могли… — Матінко? Чи я сказав щось погане? Серсея поцілувала сина у чоло. — Ти сказав дещо дуже мудре, любий мій. Тепер біжи, пограйся з кошенятами. По сніданкові вона покликала до себе у світлицю пана Ознея Кіптюга. Той з’явився просто з дворища, спітнілий і втомлений, а коли ставав на коліно, то роздягнув її очима, як робив завжди. — Підведіться, лицарю, і сядьте тутечки, поруч зі мною. Колись ви добре мені послужили, та зараз на вас чекає дещо важче. — В мене теж отут дещо зачекалося. — Те почекає ще трохи. — Вона легенько пробігла пальцями по його рубцях. — Пригадуєте ту хвойду, що подарувала вам оце? Я віддам вам її, коли ви повернетеся зі Стіни. Хочете таку нагороду? — Я хочу лише вас. Це була правильна відповідь. — Спершу ви мусите сповідати вашу зраду. Гріхи людини, залишені незціленіми, отруять їй душу. Я знаю, як важко вам жити з тим, що ви зробили. Час уже позбавитися тяжкого сорому. — Сорому? — Озней геть збентежився. — Та я ж казав Озмундові — Маргерія лише дражниться. Ніколи не дозволяє мені більше, ніж… — Який лицарський вчинок — захищати жінку, — перервала його Серсея, — але ж ви надто побожний лицар, щоб далі жити у гріху та злочині. Ви маєте піти до Великого Септу Баелора негайно ж, нині уночі, і там звернутися до верховного септона. Коли гріхи людини такі чорні й неосяжні, лише його пресвятість власною особою зможе врятувати її від пекельних мук. Розкажіть йому, як ви брали до ліжка Маргерію та її сестер у перших. Озней кліпнув очима. — Що, і сестер теж?! — Меггу та Елінору, — вирішила Серсея, — але не Аллу. Дрібні подробиці робили всю оповідку вірогіднішою. — Алла завжди сиділа, плакала і благала інших припинити грішити. — То лише Меггу та Елінору? Або і Маргерію? — Авжеж Маргерію. Саме вона все почала. Серсея розповіла йому свій задум від початку до кінця. Поки Озней слухав, розуміння потроху наповзало йому на обличчя. Щойно королева скінчила, він мовив: — Коли їй зітнуть голову, хочу отримати від неї той поцілунок, якого досі не дочекався. — Цілуватимете, скільки схочете. — А тоді на Стіну? — Лише ненадовго. Томен — добросердий король. Озней пошкріб собі щоку з рубцями. — Зазвичай, коли я брешу про якусь жінку, то це вона розповідає, що я її… ну той… а я кажу, що ні. А тут така справа… мушу збрехати не комусь, а верховному септонові! Хіба за таке не потрапляють до пекла? Аж до найглибшого? Королева широко розкрила очі. Останнє, чого вона чекала від Кіптюга, була раптова побожність. — Ви відмовляєте мені в покорі?! — Ні. — Озней торкнувся її золотого волосся. — Річ у тім, що найкраща брехня, вона має в собі часточку правди… для присмаку, так би мовити. Ви ж хочете, щоб я розказав, як уграв королеву… Вона трохи не загилила йому ляпаса. Трохи. Але вже зайшла надто далеко, і надто багато поставила на кін. «Все, що я роблю, робиться заради Томена.» Вона повернула голову, вхопила руку пана Ознея у свої та поцілувала йому пальці. Вони були грубі, шорсткі, вкриті мозолями від меча. «Роберт мав такі самі» — подумала вона. Серсея закинула йому руки на шию. — Не хочу робити з тебе брехуна, — прошепотіла вона низьким звабливим голосом. — Дай мені годину і приходь до моєї опочивальні. — Я вже надто зачекався. Він просунув пальці під стан її сукні, смикнув, і шовк тріснув так гучно, що Серсея злякалася, чи не почула половина Червоного Дитинця. — Решту теж знімай, поки я не розірвав, — мовив він. — А корону залиш. Мені до смаку, коли на тобі корона. Діва у вежі В’язниця її була зручною і необтяжливою. Аріана шукала у цьому розради. Справді, чого б це батько так дбав про її вигоди, якби готував для неї зрадницьку смерть? «Він не бажає мені смерті, — повторювала вона собі сто разів. — Батько не має в серці такої жорстокості до мене. Я його кров, його пагін, його спадкоємиця, єдина донька.» Якщо буде треба, вона кинеться під колеса його крісла, визнає провину і благатиме пробачення. І плакатиме. Коли він побачить сльози на її обличчі, то все пробачить. Але чи пробачить вона собі — цього князівна певна не була. — Арео, — благала вона свого полонителя під час довгої сухої подорожі від Зеленокрівці назад до Сонцеспису, — повір, я ніколи не бажала дівчинці зла. Ти маєш мені вірити! Гота нічого не відповідав, лише бурчав щось під ніс. Аріана відчувала його гнів. Адже Темна Зоря — найнебезпечніший з купки змовників — спромігся утекти. Він перегнав усіх переслідувачів і зник у глибокій пустелі, несучи кров на клинку. — Ти знаєш мене, сотнику, — казала Аріана, поки котилися версти. — Змалку знаєш. Завжди захищав мене, як матінку, коли приїхав разом з нею з Пана Великого Норвосу служити їй щитом, берегти у чужій землі. Тепер ти потрібен мені. Твоя допомога. Я ніколи не хотіла… — Що ви хотіли, вже не важить, маленька князівно, — відповідав Арео Гота. — Важить лише те, що ви зробили. Його обличчя і постава були незворушно-кам’яні. — Вибачте мені. Великому князеві наказувати, Готі — коритися. Аріана чекала, що її приведуть перед високий батьків престол під банею олив’яного скла у Башті Сонця. Але натомість Гота доправив її до Спис-Башти і доручив турботам батькового підстолія Рікассо та пана Манфрея Мартела, каштеляна. — Князівно, — казав Рікассо, — даруйте старому сліпому за те, що він не дертиметься з вами аж туди. Ці ноги вже не витримають стільки сходинок. Вам приготували покої. Пан Манфрей супроводить вас, і далі ви чекатимете на ласку великого князя. — Радше скажіть, на неласку великого князя. А чи моїх друзів теж тут замкнуть? Аріану відділили від Гарина, Дрея та інших бранців, і Гота відмовлявся казати, що з ними зроблять. — Це вирішувати великому князеві, — нічого іншого вона від сотника не дочекалася. Пан Манфрей пролив трохи більше світла. — Їх повезли до Накоту, а звідти кораблем доправлять до Сірої Скрути — чекати, доки великий князь Доран не вирішить їх долю. Сіра Скрута — то був старий сипкий замок, що стовбичив на скелястому острівці у Дорнійському морі та слугував в’язницею найницішим злочинцям, куди їх відсилали догнивати останні дні життя. — То панотець хочуть їхньої смерті? — скрикнула Аріана, відмовляючись вірити. — Але ж усе вчинене ними було з любові до мене! Якщо батько прагнуть крові, хай візьмуть мою! — Ваша воля, князівно. — Я хочу побалакати з батьком! — Великий князь знають. Пан Манфрей узяв її попід руку і повів угору сходами — вище й вище, доки подих не здушило у грудях. Спис-Башта мала заввишки півтори сотні стоп; Аріанина келія розташувалася майже нагорі. Аріана пильно роздивлялася кожні двері, які проминала, питаючи себе, чи не тут замкнено одну з Піщаних Змійок. Коли її власні двері зачинили і замкнули, Аріана заходилася досліджувати нове помешкання. Її в’язниця була велика, простора, добре провітрена, і вигод їй не бракувало. На підлозі розкинулися мирійські килими, на столі стояло червоне вино, лежали книжки. В одному кутку знайшовся візерунчастий столик для циваси з фігурами оніксу та слонової кістки, хоча грати їй не було з ким, навіть якби і закортіло. Мала вона і перину для спання, і нужник з мармуровим сидінням, прибраний запашними травами. Огляд з височіні відкривався неймовірний. Одне вікно визирало на схід, мовби зустрічало вранішнє сонце над морем. Інші дозволяли роздивитися згори Башту Сонця, а за нею — Звивисті Мури та Потрійну Браму. Дослідження забрало менше часу, ніж ушнурувати пару сандалів. Та принаймні хоч ненадовго допомогло стримати сльози. Аріана знайшла балійку, глек прохолодної води, і вмила обличчя та руки. Проте скільки не шкрябай, а душу від горя не відмиєш. «Арисе, — думала вона, — мій білий лицарю.» Очі налилися слізьми… і раптом вона заплакала, здригаючись усім тілом — пригадала-бо, як важка сокира Готи розтяла плоть і кістки, як відрубана голова летіла у повітрі. «Навіщо ти це зробив? Навіщо викинув геть своє життя? Я ніколи тебе не просила, ніколи цього не хотіла, я лише хотіла… хотіла… хотіла…» Тієї ночі вона плакала, доки не заснула… уперше, якщо не востаннє. Та навіть уві сні не знайшла спокою. Їй наснився Арис Дубосерд, що посміхався і казав, як кохає її… а в ньому стирчали арбалетні стріли, і з ран цебеніла кров, перетворюючи білий стрій на червоний. Часточка її розуміла, що це жахіття — розуміла навіть уві сні. «Вранці усе зникне» — казала собі князівна, та коли настав ранок, вона сиділа у своїй келії, пан Арис був мертвий, а Мирцела… «Я ніколи цього не хотіла, ніколи. Я не бажала дівчинці зла. Я лише бажала зробити її королевою. Якби мене не зрадили…» «Хтось доповів» — так сказав Гота. Згадуючи, вона починала лютувати і нічого не могла вдіяти. Аріана вчепилася за свою лють, підкинула у багаття, що палало в серці. Краще вже лють, ніж сльози, ніж сум, ніж провина. Хтось доповів — хтось із тих, кому вона довірилася. І з-за цього загинув Арис Дубосерд. Його вбила не лише сокира сотника, але й шепіт зрадника. Кров, що стікала обличчям Мирцели — то була теж справа рук зрадника. Хтось доповів — хтось із тих, кого вона любила. І то була найгірша рана з усіх. У ногах ліжка знайшлася кедрова скриня, повна її одягу. Аріана скинула з себе брудне з дороги вбрання, у якому спала, і вдягла найзвабливіше, що змогла знайти — пасма шовку, які все прикривали, але нічого не приховували. Хай великий князь Доран вважає її дитиною, але ж не буде вона вдягатися так, наче й справді ще дитина. Аріана знала, що таке вбрання збентежить її батька, коли той прийде докоряти їй за втечу з Мирцелою. І розраховувала саме на це. «Якщо вже я муситиму плазувати і лити сльози, хай він теж почувається ніяково.» Вона чекала на батька того ж дня, та коли двері нарешті прочинилися, челядь принесла обід. — Коли я побачу батька? — запитала Аріана, та ніхто не відповів. Їй подали козеня, засмажене з медом і лимоном, а до нього — завиванці з виноградного листя, начинка яких складалася з родзинок, цибулі, грибів та вогняних драконоперців. — Я не голодна! — заперечила Аріана. Її друзі на шляху до Сірої Скрути, напевне, харчуються сухарями та солониною. — Заберіть оце і приведіть мені великого князя Дорана! Але їжу вони залишили, а батька не привели. За якусь годину голод послабив її рішучість; Аріана сіла та попоїла. Коли ж їжі не стало — не стало і чого робити. Аріана обійшла свою вежу раз, двічі, тричі, потім ще тричі по три рази. Тоді присіла до столика для циваси та ліниво посунула слона. Відтак згорнулася на лаві коло вікна і спробувала почитати книжку, але слова трохи згодом розпливлися перед очима, і Аріана зрозуміла, що знову плаче. «Арисе, любий мій, білий мій лицарю, навіщо ти так учинив? Ти мав би здатися. Я ж пробувала тобі сказати, але слова застрягли в горлі. Мій відважний дурнику, я не хотіла твоєї смерті… і Мирцелиної не хотіла… о боги ласкаві, дівчинко…» Зрештою вона знову заповзла на перину. Світ потонув у темряві; не лишилося робити нічого, крім спати. «Хтось доповів, — подумала вона. — Хтось зрадив.» Гарин, Дрей, Плямиста Сильва були друзями її дитинства, такими ж любими і дорогими, як сестра в перших Тієна. Аріана повірити не могла, що хтось із них її зрадив… та ж тоді лишався тільки Темна Зоря. Але якщо він — зрадник, то чому звернув меча на бідолашну Мирцелу? «Він хотів її вбити, не коронувати — просто так мені й сказав у Шандра-Камені. Саме так, казав він, я напевне отримаю ту війну, якої так прагну.» Але який зиск тоді Дейнові зі зради? Якщо саме пан Герольд — хробак у яблуці, навіщо йому здіймати меча на Мирцелу? «Хтось доповів.» А чи не міг це бути пан Арис? Чи не перемогло почуття провини в душі білого лицаря навіть його палку хіть? Невже він любив Мирцелу більше за неї і зрадив свою князівну заради своєї принцеси? А потім так засоромився скоєного, що викинув своє життя геть на Зеленокрівці, аби лише не жити спаплюженим ганьбою? «Хтось доповів.» Ось прийде батько — тоді вона дізнається, хто саме. Проте князь Доран наступного дня не з’явився. І наступного теж. Князівні лишалося міряти кроками покій, плакати і ятрити рани. При світлі дня вона силувалася читати, але книжки, залишені в кімнаті, були на смерть нудні: старезні описи давньої історії та чужинських земель, збірки мап, сухіший за пустелю огляд дорнійського законодавства, «Семикутна зірка», «Житія верховних септонів»… і нарешті, велетенська розвідка про драконів, так майстерно написана, що вони здавалися читачеві не цікавішими за жаб. Аріана багато б віддала за примірник «Десяти тисяч кораблів» або «Коханих королеви Німерії» — аби ж зайняти чимось думки і втекти уявою з вежі хоч на годину або дві. Але таких розкошів їй не дозволили. З лави попід вікном їй досить було одного погляду, щоб уздріти під собою велику баню з золота і кольорового скла, звідки правив своїм господарством її батько. «Невдовзі він мене прикличе» — казала собі Аріана щоразу, як її бачила. Гостей до неї не пускали, тільки челядь: Борса з жорсткою щетиною на підборідді, високого і статечного Тимоха, сестер Морру та Мелею, гарненьку невеличку Кедру, стару Беландру, що служила покоївкою ще матері Аріани. Слуги приносили страви, міняли постіль, випорожнювали горщик з-під нужника, та жоден нічого не казав. Коли Аріана хотіла ще вина, його приносив Тимох. Коли вона бажала улюбленої їжі — смокв, оливок чи перцю, натоптаного сиром — варто було сказати Беландрі, і все миттю з’являлося. Морра та Мелея забирали брудний одяг і повертали його чистим та свіжим. Щодвадні їй робили купіль; мала сором’язлива Кедра терла милом спину і допомагала розчесати волосся. Але крім служби, ніхто не мав для Аріани ані слова, жоден не зізволив хоч прохопитися про те, що відбувалося за стінами її в’язниці з пісковичного каменю. — Чи спіймали Темну Зорю? — запитала вона Борса одного дня. — Чи ще полюють? Слуга відвернувся спиною і пішов геть. — Ти оглух? — визвірилася на нього Аріана. — Ану повернися і відповідай, я наказую! Єдиною відповіддю їй був стукіт зачинених дверей. — Тимоше, — спробувала вона іншим разом, — що сталося з принцесою Мирцелою? Я ніколи не хотіла їй зла. Востаннє вона бачила малу принцесу дорогою назад до Сонцеспису. Надто слабка, щоб їхати верхи, Мирцела подорожувала ношами. Голову їй там, де лишив сліди меч Темної Зорі, вкривали шовкові перев’язки; зелені очі палали лихоманкою. — Скажи, що вона жива, благаю! Що поганого в тому, щоб я дізналася? Розкажи, як вона почувається! Але Тимох нічого не відповідав. — Беландро, — спробувала Аріана ще за кілька днів, — якщо ти колись любила мою ясновельможну паніматку, зглянься на її бідолашну дочку і скажи, чи прийдуть пан батько мене побачити. Благаю тебе! Благаю! Проте й Беландра наче язика загубила. «Оце такі тортури вигадав мені батько? Не гаряче залізо і не дибу, а просту мовчанку?» Це так було схоже на Дорана Мартела, що Аріана аж зареготала. «Хитрість, схожа на дурість.» І вирішила надалі втішатися спокоєм та не гаяти подарованого часу, щоб зцілитися і зміцнити себе для прийдешніх випробувань. Аріана розуміла, що вічно лементувати за паном Арисом є безглуздо. Натомість вона примусила себе думати про Піщаних Змійок, а надто про Тієну. Аріана любила всіх своїх сестер-байстрючок: від колючої, гарячої норовом Обари до малої Лорези, якій ледве виповнилося шість. Але так сталося, що Тієна завжди була її улюбленицею — наче рідна сестра, якої вона не мала. До власних братів князівна близька не була: Квентин жив у замку князя Крицака, а Тристан був замолодий. Ні, скільки вона пам’ятала, її товариство складалося з Тієни, Гарина, Дрея та Плямистої Сильви. Інколи до їхніх розваг приєднувалася Нім, та й Сарела вічно пхала носа, куди не просили, але майже все інше вони завжди робили уп’ятьох: плюхалися у ставках Водограйних Садів, кидалися у запеклі битви верхи на голих плечах одне одного. Вони з Тієною разом навчилися читати, разом їздити верхи, разом танцювати. Коли Аріані було десять, вона вкрала глек вина, і вони разом напилися. Вони разом поділяли страви, ділили постіль, ділилися прикрасами. Першого свого чоловіка вони теж хотіли поділити, але Дрей занадто збудився і обляпав Тієні пальці тієї самої миті, коли вона звільнила його зі штанів. «Небезпечні в неї руки.» Спогад змусив її посміхнутися. Що більше Аріана думала про своїх сестер, то більше сумувала за ними. «Хтозна — може, вони сидять просто піді мною.» Тієї ж ночі Аріана спробувала постукати по підлозі підбором сандалі. Коли ніхто не відповів, вона вивісилася з вікна і подивилася униз. Там були інші вікна, менші за її, деякі — просто стрілецькі бійниці. — Тієно! — покликала вона. — Тієно, ти там? Обаро, Нім! Ви мене чуєте? Еларіє? Хто-небудь! ТІЄНО! Половину ночі князівна провисіла з вікна, закликаючи, аж доки горлянка не всохла. Та відповіді не було, і це налякало її так, що не сказати. Якби Піщані Змійки сиділи у Спис-Башті, вони б напевне почули її волання. То чому не відповіли? «Якщо батько щось їм зробив, ніколи йому не пробачу, ніколи» — твердо сказала вона собі. Коли минуло два тижні, терпець Аріани вже висів на тонюсінькій ниточці. — Я бажаю говорити з моїм батьком негайно! — наказала вона Борсові найвладнішим своїм голосом. — Веди мене до них! Але слуга нікуди її не повів. — Я готова бачити великого князя, — сказала вона Тимохові, але той відвернув лице, наче й не чув. Наступного ранку Аріана чекала коло дверей, коли вони відчиняться, і кинулася повз Беландру, перекинувши на стіну таріль гостро приправленої яєшні. Але стражники упіймали її, не встигла вона і двох сажнів подолати. Їх Аріана теж знала, проте й вони лишилися глухі до її вмовлянь, а просто відтягли назад до помешкання, байдужі до хвицяння і викручування. Тоді Аріана вирішила, що має грати якось вигадливіше. Найпевнішою її надією була Кедра — юна, недосвідчена дівчина, що мала легко піддаватися впливу. Гарин колись хвалився, що брав її до ліжка, пригадала Аріана. І наступного разу, коли принесли купіль, почала з Кедрою, що терла їй плечі милом, розмову про все і ніщо. — Я знаю, що тобі наказали не говорити до мене, — мовила Аріана. — Та ніхто не заборонив мені говорити до тебе. Вона розмовляла про денну спеку, про те, що їла минулого вечора, яка повільна та незграбна стала бідолашна Беландра. Князь Оберин озброїв усіх своїх доньок, щоб не були беззахисні… але Аріана Мартел не мала іншої зброї, крім власної хитромудрості. Тому вона посміхалася, приманювала і причаровувала, і нічого не просила в Кедри навзамін — ані слова, ані кивка головою. Наступного дня за вечерею вона знову теревенила до дівчини, поки та подавала страви. Цього разу Аріана навмисне згадала Гарина. Кедра підняла вгору очі, зашарілася і трохи не пролила вино. «Отже, таки-так?» — подумки всміхнулася Аріана. І під час наступного купання завела мову про своїх ув’язнених друзів, а надто Гарина. — За нього я боюся найбільше, — довірливо зізналася вона служниці. — Сирітки — люди вільного духу, живуть мандрами. Гарин не може без сонячного світла і чистого повітря. Якщо замкнути його у вогкій кам’яній цюпі, як він виживе? У Сірій Скруті йому й року не перетягнути. Кедра не відповіла, та коли Аріана підводилася з води, дівчина зблідла, наче смерть, і скрутила губку так відчайдушно, що мило з водою линуло на мирійський килим. І все ж, щоб остаточно прибрати її до рук, знадобилося ще чотири дні й дві купелі. — Благаю, — нарешті прошепотіла Кедра, коли Аріана малювала перед нею барвисту картину: як Гарин викидається з вікна в’язниці, щоб востаннє перед смертю відчути смак волі. — Ви маєте допомогти йому. Благаю, не дайте йому померти. — Замкнена тут, я нічого не можу, — прошепотіла Аріана у відповідь. — Батько не хочуть мене бачити. Лише ти можеш врятувати Гарина. Ти кохаєш його? — Так, — прошепотіла Кедра, зашарівшись. — Але як я можу допомогти? — Передай листа від мене, — мовила князівна. — Зробиш? Піддаси себе небезпеці… заради Гарина? Кедра широко розплющила очі й кивнула. «Отже, маю собі крука, — подумала Аріана, шалено радіючи, — але кому його надіслати?» Єдиний зі змовників, хто уникнув тенет її батька, був Темна Зоря. Але дотепер пана Герольда могли вже схопити. А якщо й ні, він напевне утік з Дорну. Наступна її думка була про Гаринову матір та сиріток Зеленокрівці. «Ні, не вони. Потрібен хтось, наділений справжньою силою та владою. Той, хто не доклав руки до нашої змови, але має причину нам співчувати.» Вона вже була подумала про власну матір, але пані Меларіо перебувала в далекому Норвосі. Та й великий князь Доран вже багато років не дослухався до своєї дружини. «Ні, вона не годиться. Потрібен хтось із зацного панства — такий могутній, щоб схилив батька звільнити мене.» Наймогутнішим у дорнійському панстві був князь Андерс Крицак, Крулекров, господар на Крицаку, Оборонець Камінного Шляху. Але Аріана стереглася просити допомоги в людини, що виховувала її брата Квентина. «Ні.» Брат Дрея, пан Дезієл Далт, колись шукав її руки, проте був надто вірний підданий, щоб піти проти свого зверхника. До того ж… хай Лицар Лимоннику і налякав би когось із дрібніших панів, йому бракувало сили протистати самому великому князю дорнійському. «Ні.» Батько Плямистої Сильви не годився з тієї ж причини. «Ні.» Зрештою Аріана вирішила, що має дві надії, які чогось варті: Гармен Уллер, князь у Геєнні, та Франклин Раріг, князь у Небосязі, Оборонець Великокняжого Проходу. «Половина Уллерів і половинки розуму не має, — казало прислів’я, — а друга половина — геть божевільна.» Еларія Піщанець була тілесною донькою князя Гармена. Вона зі своїми малими сиділа в ув’язненні так само, як решта Піщаних Змійок. Князь Гармен мав з того лютувати, а Уллери, коли лютували, бували небезпечні. «Можливо, занадто небезпечні.» Князівна не хотіла піддавати небезпеці ще більше людських життів. Князь Раріг — то мав бути безпечніший вибір. Його ще кликали Старим Яструбом. Князь ніколи не ладнав з Андерсом Крицаком — між їхніми домами точилася тисячолітня ворожнеча, відколи Рароги віддали перевагу Мартелам над Крицаками у війні королеви Німерії. Близнючки Раріг були відомі як добрі приятельки панни Нім. Але чи важило те насправді для Старого Яструба? Скласти таємного листа в Аріани забрало багато днів. «Дайте людині, що принесе вам цього листа, сто срібних оленів» — почала вона, в такий спосіб заохочуючи гінця доправити листа читачеві. Далі Аріана написала, де вона знаходиться, і попрохала про порятунок. «Хай хто звільнить мене з цієї в’язниці, його не буде забуто, коли мені настане час виходити заміж.» «Від такої обіцянки сміливці мають аж забігати.» Якщо великий князь Доран не має наміру позбавити її спадку, вона лишиться законною його наступницею в Сонцесписі; той, хто з нею побереться, одного дня правитиме Дорном на сусідньому престолі. Аріана плекала надію, що рятівник виявиться молодшим за тих сивих старців, яких батько підсовував їй багато років поспіль. — Хочу мати чоловіка з зубами! — мовила вона батькові, коли відмовляла останньому. Пергамену Аріана прохати не наважувалася, щоб не будити підозри своїх полонителів, тому написала листа на берегах сторінки, видертої з «Семикутної зірки», і пхнула у Кедрину долоню наступного купельного дня. — Біля Потрійної брами є місце, де каравани беруть запаси, перш ніж рушати у глибокі піски, — розказала їй Аріана. — Знайди мандрівників, що прямують до Великокняжого Проходу, і пообіцяй сто срібних оленів, якщо вони доправлять листа до рук князю Рарогові. — Зроблю. — Кедра сховала листа під сукню. — Знайду когось, панно, ще до заходу сонця. — Гаразд, — відповіла Аріана. — Розкажеш завтра, що сталося. Але назавтра дівчина не повернулася. І наступного дня теж. Коли настав час Аріані купатися, купільницю наповнили Морра та Мелея; вони ж потерли їй спину і розчесали волосся. — Чи не захворіла Кедра, часом? — спитала вона, але відповіді не отримала. «Її схопили, — крутилася у голові одна думка. — Як інакше?» Тієї ночі вона майже не спала, боячись того, що може статися далі. Коли вранці Тимох приніс сніданок, Аріана попрохала про зустріч з Рікассо замість батька. Вочевидь, вона не мала способу примусити великого князя Дорана відвідати її, але простий управитель не міг не з’явитися на заклик спадкоємиці Сонцеспису… …і все ж не з’явився. — Ти переказав Рікассо, що я тобі веліла? — завимагала вона від Тимоха, коли побачила його наступного разу. — Ти сказав, що я маю в ньому потребу? Не отримавши відповіді, Аріана вхопила дзбан червоного вина і вилила йому на голову. Челядник відступив, капотячи вином на підлогу, з виразом обуреної гідності на обличчі. «Батько вирішив мене тут згноїти, — зрозуміла князівна. — Або розмірковує, за якого огидного старого дурня видати мене на знак покарання. А щоб я не втекла від подружнього ложа, замкнув у цій вежі.» Аріана Мартел виросла у переконанні, що одного дня побереться з кимось із великих зацних вельмож за вибором свого батька. Чи не на те народжувалися дівчатка у княжих та королівських домах? Саме цього її вчили з дитинства… хоча дядько Оберин, вочевидь, тримався інших поглядів. — Хочете заміж — то виходьте, — казав Червоний Гаспид власним донькам. — Не хочете, то шукайте насолоди і знаходьте; не так її вже багато в світі. Але вибирайте якнайретельніше. Посадите собі на шию йолопа чи брутального мерзотника — не біжіть до мене по рятунок. Я дав вам приладдя, то й порайтеся самотуж. Свобода, яку дарував великий князь Оберин своїм донькам-байстрючкам, ніколи й не снилася законній спадкоємиці великого князя Дорана. Аріані належало вийти заміж, вона це знала і приймала. Дрей хотів її за дружину, і це вона теж знала; його брат Дезієл, Лицар Лимоннику, поділяв його почуття. Даемон Піщанець навіть посватався сам. Але Даемон, по-перше, був байстрюком, а по-друге, великий князь Доран не мав наміру віддавати її за дорнійця. Аріана прийняла і це теж. Якось одного року до них завітав брат короля Роберта, і вона вистаралася, як могла, щоб спокусити його. Але Аріана тоді була ще дівчиськом, і князя Ренлі її вихиляси радше смішили, ніж запалювали. Згодом Гостер Таллі запросив її до Водоплину познайомитися з його спадкоємцем, і вона вже була запалила свічку Діві на знак подяки, але великий князь Доран відхилив запрошення. Князівна міркувала навіть про Віласа Тирела, незважаючи на його скалічену ногу, але батько відмовив їй і у подорожі до Вирію. Вона все одно спробувала поїхати з Тієниною допомогою… але князь Оберин наздогнав їх у Вайфі та повернув назад. Того ж року князь Доран спробував засватати її за Бена Чмелика — не надто вельможного з князів, який мав вісімдесят років, як один день, зате жодного зуба в роті й геть сліпі очі. За кілька років Чмелик помер, чим трохи розрадив Аріанину журбу — принаймні, мрець у чоловіки не годився. Князь Переїзду теж одружився знову, тож і від нього вона була вільна. «На жаль, Елден Естермонт досі живий і неодружений. Князі Росбі та Грандісон теж.» Грандісона прозивали Сивобородом, і сивина та була вже навіть не сіра, а біла, мов сніг. На вітальному бенкеті він заснув між рибною та м’ясною стравами — саме доречно для вельможі герба «поснулий лев», як пожартував Дрей. Гарин підбурював Аріану зав’язати старому бороду вузлом так, щоб той не прокинувся, але вона не погодилася. Грандісон загалом був приязний дідусь — не такий жовчно-буркотливий, як Естермонт, і здоровіший за Росбі. Звісно, заміж за нього вона однак не хотіла. «Навіть якби Гота стояв за спиною з сокирою.» Та жодного жениха-визволителя не з’явилося ані наступного дня, ані по ньому. Не повернулася і Кедра. Аріана намагалася у той самий спосіб схилити до себе Морру та Мелею, але нічого не вийшло. Якби їй вдалося лишитися з котроюсь наодинці, то надія ще жевріла б… та удвох сестри стояли непохитним муром. До того часу князівна вже раділа б хоч якійсь зміні у своєму становищі — хай навіть дибі чи розпеченому залізу — бо самотність потроху позбавляла її глузду. «Я заслуговую на катівську сокиру за те, що зробила. Та він і її мені не дозволяє! Йому краще зачинити мене якнайдалі з очей і забути, що я жива.» Аріані стало цікаво, чи не пише вже маестер Калеот проголошення її брата Квентина спадкоємцем Дорну. Наставали й минали дні ув’язнення, один за іншим — стільки, що Аріана втратила їм лік. Вона дедалі більше часу проводила у ліжку, аж доки зовсім не припинила з нього вставати — хіба що до вітру. Страви, принесені слугами, хололи на столі недоторкані. Аріана спала, прокидалася, знову засинала, і все ж почувалася надто втомленою. Вона молилася Матері про милість, Воїнові про сміливість, потім спала ще. Свіжі страви замінювали старі, та вона однак не торкалася жодної. Одного дня, відчувши себе трохи сильнішою, Аріана самотужки віднесла всю їжу до вікна і викинула надвір, щоб не спокушатися. Зусилля виснажило її так, що вона заповзла назад до ліжка і проспала ще половину дня. А потім настав день, коли її збудила, струснувши за плече, дужа мозоляста рука. — Маленька князівно, — мовив голос, знаний з дитинства, — прокидайтеся і вдягайтеся. Великий князь хочуть вас бачити. Над нею стояв Арео Гота — її старий друг і захисник. Він розмовляв до неї! Аріана посміхнулася спросоня. Добре було знову бачити помережане рубцями обличчя, чути глибокий басовитий голос зі стійкою, непереможною норвоською вимовою. — Що сталося з Кедрою? — Великий князь відіслали її до Водограйних Садів, — відповів Гота. — Вони самі вам розкажуть. Спершу ви маєте помитися і поїсти. Виповзаючи з ліжка кволою, наче кошеня, Аріана зрозуміла, що виглядає жалюгідно. — Скажи Моррі та Мелеї наготувати купіль, — мовила вона до Готи, — а Тимохові, щоб приніс попоїсти. Нічого важкого. Холодної юшки, окраєць хліба, кілька плодів. — Авжеж, — відповів Гота. І ніколи ще вона не чула солодшої відповіді. Сотник почекав ззовні, поки князівна скупається, розчеше волосся і обережно скуштує трохи сиру та садовини, принесених челяддю. Щоб заспокоїти шлунок, вона випила ковток вина. «Я налякана, — зрозуміла вона. — Уперше в житті я боюся власного батька.» І раптом засміялася, аж вино вихлюпнуло носом. Коли настав час вдягатися, Аріана обрала просту лляну сукню вершкового кольору, з винними лозами та темними ягодами по рукавах і станові. Коштовностей вона не вдягла зовсім. «Я мушу виглядати цнотливою, сумирною, розкаяною. Я маю кинутися до його ніг і благати пробачення. Бо інакше ніколи більше не почую людського голосу.» Коли нарешті вона була готова, почало сутеніти. Аріана гадала, що Гота відведе її до Башти Сонця, де батько чинитиме суд і прокаже вирок. Та натомість сотник доправив її до великокняжої світлиці, де за столиком для циваси сидів Доран Мартел; його подагричні ноги підтримував ослінчик з подушкою. Великий князь грався з оніксовим слоном — крутив його у червоних набряклих руках. Виглядав він гірше, ніж Аріана пам’ятала: обличчя було бліде і напухле, суглоби — такі запалені, що й дивитися страх. Побачивши батька таким, Аріана полинула до нього всім серцем… але не змогла примусити себе стати на коліна і благати, як спершу замірялася. — Батьку, — просто мовила вона. Коли великий князь підняв на неї голову, темні очі затуманив біль. «Що йому болить? Подагра? — подумала Аріана. — Чи я?» — Дивний, химерний люд — ті волантинці, — пробурмотів він, відставляючи слона. — Я колись бачив Волантис дорогою до Норвосу, коли вперше стрів Меларіо. Калатали дзвони, ведмеді танцювали на сходах. Арео має пам’ятати той день. — Пам’ятаю, — лунко і басовито погодився Арео Гота. — Танцювали ведмеді, калатали дзвони, великий князь мав на собі червоне, золоте і жовтогаряче. Моя панна спитала, хто це так яскраво сяє. Князь Доран слабенько всміхнувся. — Залиште нас, сотнику. Гота грюкнув п’ятою ратища сокири об підлогу, розвернувся на п’ятах і закрокував геть. — Я велів поставити у тебе в покоях столика для циваси, — мовив батько, коли вони удвох лишилися на самоті. — І з ким я маю грати? «Навіщо він завів розмову про гру? Невже подагра вкоротила йому розум?» — З собою. Іноді буває корисно спершу дізнатися щось про гру, а вже потім пробувати в неї грати. Чи добре ти знаєш цю гру, Аріано? — Досить добре, щоб грати. — Але не досить, щоб перемогти. Мій брат любив битися з хіті до битви. Проте я граю лише в такі ігри, де можу перемогти. Тому циваса не для мене. Він роздивився її уважним довгим поглядом і запитав: — Навіщо? Скажи мені, Аріано. Скажи, навіщо. — Заради честі нашого дому. Голос батька розлютив її. Він був такий сумний, такий виснажений, такий кволий. «Ви ж великий князь дорнійський! — кортіло їй заволати. — Ви маєте палати гнівом!» — Ваша згідливість плямує ганьбою весь Дорн, пане батьку. Ваш брат поїхав до Король-Берега у ваше місце, і його вбили! — Гадаєш, я не знаю? Оберин постає поруч зі мною щоразу, як я заплющую очі. — І певно ж, вимагає, щоб ви нарешті їх розплющили! Аріана всілася навпроти батька за столиком для циваси. — Я не давав тобі дозволу сідати. — То прикличте Готу і накажіть відшмагати мене за зухвалість. Ви ж великий князь дорнійський. Це в вашій владі. — Вона торкнулася однієї з фігур циваси — важкого вершника. — Ви схопили пана Герольда? Великий князь заперечливо захитав головою. — Якби ж то. Ти вчинила нерозважливо, залучивши його. Темна Зоря — найнебезпечніша людина в Дорні. Ви з ним завдали нам великої шкоди. Аріана відчула переляк, але все ж спитала. — Мирцела. Вона…? — Мертва? Ні, хоча Темна Зоря старався, як міг. Ніхто очей не зводив з твого білого лицаря, тому ніхто і не знає достеменно, що трапилося. Схоже, її кінь сахнувся від нього в останню мить, інакше б Герольд стяв дівчинці верхівку черепа. А так лише розпанахав щоку до кістки і відбатував праве вухо. Маестер Калеот зумів порятувати їй життя, проте ані масті, ані трунки не відновлять їй обличчя. Вона моя вихованка, Аріано! Заручена з твоїм братом, віддана під мій захист! Ти зганьбила нас усіх. — Я не хотіла їй жодної шкоди! — наполягала Аріана. — Якби не втрутився Гота… — …ти б коронувала Мирцелу королевою і підняла бунт проти її брата. Тоді замість вуха вона втратила б голову. — Лише якби ми програли. — Якби? Правильне слово буде «коли». З усіх семи королівств Семицарства у Дорні живе найменше людей. Юний Дракон щедро прибрехав про чисельність нашого війська, коли писав свою книжку, бо хотів зобразити своє завоювання величнішим. Нам теж до смаку поливати посаджене ним зернятко і змушувати ворогів думати, що ми сильніші, ніж є. Проте жінці великокняжого роду личить знати правду. Відвага — погана заміна числу. Дорн не може сподіватися перемогти у війні проти Залізного Престолу. Тільки не наодинці. Але ти нам подарувала, вельми імовірно, саме війну. Пишаєшся? Великий князь не дав їй часу відповісти. — То що мені з тобою робити, Аріано? «Пробачити» — кортіло їй сказати, але батькові слова ранили надто глибоко. — Робіть те, що робите завжди. Нічого! — Ти не полегшуєш мені тяжку справу — проковтнути мій гнів. — А ви не ковтайте, бо ще вдавитеся! Великий князь не відповів. — Розкажіть краще, як ви дізналися про мій задум. — Я — великий князь дорнійський. Люди шукають моєї ласки. «Хтось доповів.» — Отже, ви знали, і все ж дозволили нам утекти з Мирцелою. Навіщо? — То була моя помилка, що виявилася згубною. Ти моя донька, Аріано. Маленька дівчинка, що прибігала до мене, коли заб’є колінку. Я не міг змусити себе повірити, що ти проти мене змовляєшся. Я мав дізнатися напевне. — Тепер ви дізналися. А я хочу знати, хто мене виказав. — Я б теж хотів, якби був на твоєму місці. — То ви мені скажете? — Не бачу жодної причини це робити. — Гадаєте, я сама не з’ясую? — Спробуй, я не заважатиму. Скоро ти припиниш довіряти будь-кому, всім навколо… а трохи недовіри — це корисно для князівни. — Великий князь Доран зітхнув. — Ти розчарувала мене, Аріано. — Ґава кряка на крука, чорним пір’ям доріка. Ви розчаровуєте мене вже багато років, батечку. Вона не хотіла казати так відверто, але слова вирвалися самі. «Ну ось я і сказала.» — Знаю. Я надто слабкий, надто згідливий, надто обережний, надто поблажливий до ворогів. Утім, зараз і тобі не завадила б часточка моєї м’якості. Ти мала б молити мене про пробачення замість сварити і гніватися. — Я молю лише за друзів. — Така шляхетність. — Вони це вчинили з любові до мене! І не заслуговують зогнити у Сірій Скруті! — На диво, я з тобою згоден. За винятком Темної Зорі, всі твої заколотники — лише дурні діти. І все ж це не гра в цивасу, де за столом нікому ніщо не загрожує. Ти з друзями зіграла у зраду, і я міг би стяти їм голови. — Могли б, але не стяли. Дейн, Далт, Сантагар… ні, ви не насмілитеся зробити такі доми своїми ворогами. — Те, на що я насмілюся, тобі й не снилося… проте облишмо поки що. Пана Ондрея відіслано до Норвосу служити твоїй матері протягом трьох років. Гарин проведе наступні два роки в Тироші. Від його родичів серед сиріток я отримав гроші та заручників. Панна Сильва не покарана, але їй саме час вийти заміж. Батько відіслав її кораблем на Зелен-Камінь до нареченого, князя Естермонта. Що до Ариса Дубосерда, він сам обрав свою долю і зустрів її сміливо. Лицар Королегвардії… що ти з ним зробила? — Вграла його в ліжку, пане батьку. Ви ж наказали мені розважати наших вельможних гостей. От я і розважила. Великий князь зачервонівся лицем. — І цього було досить? — Я сказала йому, що коли Мирцела стане королевою, то дасть нам дозвіл побратися. Він хотів узяти мене за дружину. — Бачу, ти зробила все можливе, щоб утримати його від порушення обітниць, — зауважив батько. Тепер настала її черга зашарітися. Зваблення пана Ариса забрало майже півроку. Хоча він твердив, що знав інших жінок, перш ніж одягнув біле, Аріана б ніколи не повірила. Пестощі його були незграбні, поцілунки похапливі, а вперше у ліжку він пролив сім’я їй на стегно, щойно вона спробувала спрямувати його рукою в себе. Ба гірше — його з’їдало почуття сорому та вини. Якби їй давали золотого дракона щоразу, як він шепотів «Нам не можна цього робити», вона була б уже багатша від Ланістерів. «Він кинувся на Арео Готу, сподіваючись врятувати мене? — питала вона себе. — Чи хотів здихатися мене і змити ганьбу кров’ю свого життя?» — Він кохав мене, — почула Аріана власні слова. — І загинув за мене. — Якщо так, він може стати першим з багатьох. Ти й твої сестри хотіли війни. Ваше бажання може справдитися. Ще один воїн Королегвардії наближається до Сонцеспису цієї миті. Пан Балон Лебедин везе мені голову Гори. Моє значкове панство затримує його, купуючи мені час. Вили вісім днів розважали його ловами та соколами на Кістяному шляху. Коли він вийшов з-поміж гір, то на два тижні застряг на бенкетах у князя Крицака. Зараз він у Торі, де пані Джордейн влаштовує на його честь бучні забави. Коли ж лицар досягне Примар-Горба, то побачить, що пані Толан має намір її перевершити. І все ж рано чи пізно пан Балон таки дістанеться Сонцеспису, а тоді захоче побачити принцесу Мирцелу… і пана Ариса, свого присяжного братчика. Що мені йому казати, Аріано? Брехати, що Дубосерд загинув на полюванні чи впав зі слизької сходинки? Можливо, Арис купався у Водограйних Садах, послизнувся на мармурі, вдарився головою і потонув? — Ні, — заперечила Аріана. — Скажіть, що він загинув, захищаючи свою маленьку принцесу. Скажіть панові Балону, що Темна Зоря намагався її убити, що пан Арис став між ними і врятував їй життя. Саме так мали гинути білі лицарі Королегвардії — віддаючи свої життя за життя тих, кого присяглися захищати. — Пан Балон може плекати підозри, як плекали ви, коли Ланістери вбили вашу сестру та її дітей, але доказів не матиме… — …доки не поговорить з Мирцелою. Чи хоробрій дитині теж доведеться загинути у нещасному випадку? Якщо так, почнеться війна. Жодна брехня не врятує Дорн від гніву королеви, якщо її донька загине, знаходячись під моїм захистом. «Я потрібна йому, — зрозуміла Аріана. — Ось чому він послав по мене.» — Я можу сказати Мирцелі, що їй говорити, але навіщо це мені? Хмара гніву промайнула батьковим обличчям. — Застерігаю тебе, Аріано: мені уривається терпець. — Застерігаєте мене? — «Я вже не дивуюся, батечку.» — Отакої! До князя Тайвина та усіх Ланістерів ви завжди мали поблажливість Баелора Блаженного. Не те що до рідної дитини. — Ти плутаєш терплячу обачливість з поблажливістю. Я наближував падіння Тайвина Ланістера від того дня, коли мені розповіли про Елію та її дітей. Я плекав надію позбавити його всього, що йому миле та любе, перш ніж убити… але його син-карлик відібрав у мене цю втіху. Втім, дещо мене розрадила думка, що Ланістер помер наглою смертю від руки покруча, якого сам і породив. Та нехай. Князь Тайвин виє у смертних муках пекла… де скоро тисячі приєднаються до нього, якщо твоя необачність призведе до війни. — Батько скривився, наче його боляче вкололо саме слово. — Адже ти цього хотіла? Але князівну не так легко було схилити. — Я хочу звільнення моїх сестер у перших! Я хочу помсти за дядька. Я хочу свої права! — Твої… права? — Дорн! — Ти матимеш Дорн, коли я помру. Невже тобі вже кортить позбавитися мене? — Це питання я мала б звернути до вас, пане батьку. Ви багато років намагалися позбавитися мене. — Це неправда. — Неправда? Може, спитаємо мого брата? — Тристана? — Квентина! — Чому його? — А де він? — У війську князя Крицака на Кістяному шляху. — Ви добре вмієте брехати, пане батьку, годі казати. Навіть оком не змигнули. Квентин поїхав до Лису! — Чого це ти таке надумала? — Друзі розповіли. Вона теж мала свої таємниці. І легко їх не виказувала. — Твої друзі збрехали. Даю тобі слово: твій брат не поїхав до Лису. Присягаюся сонцем, списом і Седмицею. Та Аріану не так просто було обдурити. — То до Миру? Чи до Тирошу? Я знаю, що він десь за вузьким морем. Винаймає сердюків, щоб позбавити мене мого першородства. Батькове обличчя потемнішало. — Недовіра до мене, Аріано, не робить тобі честі. Це Квентин мав би змовлятися проти мене. Я відіслав його від себе ще дитиною, надто малою, щоб розуміти потреби Дорну. Андерс Крицак став йому кращим батьком, ніж я. І все ж твій брат лишився мені вірним та покірним. — А чом би й ні? Ви завжди прихилялися саме до нього. Він схожий на вас лицем, думає так само, і ви хочете віддати йому Дорн, навіть не заперечуйте. Я читала вашого листа. — Слова досі палали вогнем у неї в пам’яті. — «Одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном» — написали ви йому. Скажіть-но мені, пане батьку, коли ви намірилися позбавити мене законного спадку? Того дня, коли народився Квентин? Чи того, коли народилася я? Що я такого зробила, щоб викликати вашу ненависть? Проказавши це, Аріана розлютилася сама на себе, бо очі мимохіть налилися слізьми. — Я ніколи не плекав ненависті до тебе, дитино. — Голос великого князя Дорана, повний суму, ламався, наче старий крихкий пергамен. — Ти не розумієш, Аріано. — Ви заперечуєте, що написали ті слова? — Не заперечую. Це було тоді, коли Квентин поїхав до Крицака. Так, я замірявся зробити його спадкоємцем. Бо для тебе вже мав інші задуми. — О так, — зневажливо скривилася вона, — ще й такі розкішні. Гиліс Росбі. Сліпий Бен Чмелик. Сивоборід Грандісон. Отакі ви мали задуми? Часу на відповідь вона йому не дала. — Я знаю, що мій обов’язок — подарувати Дорнові спадкоємця. І ніколи про нього не забувала. Я б радо вийшла заміж, але наречені, яких ви пропонували — то була суцільна зневага. Один гірший за іншого; що не жених — то наче плювок межи очі. Якщо ваша батьківська любов справді ще жива, навіщо ви сватали мене за Вальдера Фрея?! — Бо я знав, що ти його відкинеш. Я мусив робити вигляд, що шукаю тобі пару, відколи ти досягла певного віку — інакше б виникли підозри. Та не смів пропонувати чоловіків, яких ти могла б схвалити. Адже ти була обіцяна, Аріано. «Обіцяна?!» Аріана вирячила очі, повні недовіри. — Що ви таке кажете? Знову неправда? Ви ніколи навіть не згадували… — Угоду було укладено потай. Я мав намір сказати тобі, коли ти станеш дорослою… коли досягнеш певного віку… але… — Мені двадцять і три роки! Я вже сім років доросла жінка! — Знаю. Якщо я так довго тримав тебе у пітьмі, то лише задля твого ж захисту. Аріано, з твоєю вдачею… для тебе таємниця — це лише добірна оповідка, якою так захопливо пошепки поділитися вночі у ліжку з Гарином та Тієною. Гарин уміє пліткувати, як це роблять лише сирітки, а Тієна нічого не приховує від Обари та панни Нім. А якщо дізнаються вони… Обара надто часто заглядає у чарку, а Нім надто близька до близнючок Раріг. А з ким діляться, кому довіряють близнючки Раріг? Хто їх зна. Я не міг узяти гріха на душу! Вона геть розгубилася, нічого не розуміючи. «Обіцяно? Мене обіцяно?» — Хто це? З ким я була заручена усі ці роки? — Байдуже. Він мертвий. «Що далі, то гірше.» — Ці підстаркуваті вельможі такі кволі. Що вбило цього: зламане стегно, нежить, подагра? — Казан розплавленого золота. Ми, князі світу цього, ретельно будуємо задуми, а боги трощать їх на друзки. Великий князь Доран стомлено ворухнув червоною набряклою рукою. — Дорн буде твій. Маєш моє слово, якщо воно досі для тебе щось важить. Твоєму братові Квентину лежить попереду важча дорога. — Яка дорога? — підозріливо роздивилася батька Аріана. — Що ви приховуєте? О Седмице, як мені набридли таємниці! Розкажіть вже решту, пане батьку… або назвіть Квентина вашим спадкоємцем, пошліть по Готу з його сокирою і дозвольте мені померти поруч із сестрами! — Невже ти справді гадаєш, що я можу завдати шкоди дітям свого брата? — болісно скривився батько. — Обарі, Нім та Тієні не бракує нічого, крім волі. Еларія сидить собі в затишку Водограйних Садів разом з доньками. Дорея скрадається попід помаранчевими деревами, збиваючи плоди телепнем, Елія та Обела стали жахіттям купальних ставків. Великий князь зітхнув. — Небагато часу минуло, відколи ти сама гралася у тих ставках. Пригадую, ти їздила верхи на плечах трохи старшої дівчинки… високої, білявої, наче кульбабка… — То була Джейна Раріг. Або її сестра Дженелина. — Аріана не згадувала про них вже багато років. — А ще була Фріна, дочка коваля. Вона мала брунатне волосся. Та улюбленцем моїм був Гарин. Коли я сиділа верхи на Гарині, нас не міг перемогти ніхто — навіть Нім з отією зеленокосою тирошійкою. — Та зеленокоса тирошійка була донькою архонта. Я мав надіслати тебе до Тирошу замість неї, щоб ти служила архонтові чашницею та потай зустрілася при його дворі зі своїм нареченим. Але твоя мати погрожувала зробити собі щось погане, якщо я відішлю ще одного з її дітей, і я… я не зміг так з нею вчинити. «Що далі, то дивніша казка.» — Чи не туди поїхав Квентин? До Тирошу, на зустріч з зеленокосою донькою архонта? Батько узяв пальцями фігуру для циваси. — Ти мусиш сказати мені, відки дізналася, що Квентин за морем. Разом з твоїм братом поїхали Клетус Крицак, маестер Кедрі та трійко найкращих молодих лицарів князя Крицака. Їхня подорож — довга та небезпечна, а чим скінчиться — того не передбачить ніхто в світі. Твій брат має привезти нам те, чого жадає наше серце. Аріана звузила очі. — І чого ж жадає наше серце? — Помсти. — Голос великий князь мав дуже тихий, наче боявся, що його підслухають. — Праведної відплати. Князь Доран пхнув оніксового дракона їй у долоню своїми набряклими подагричними пальцями і прошепотів: — Вогню та крові. Бран Від місяця лишився тільки серпик — тонкий та гострий, мов лезо ножа. Бліде сонце зійшло, сіло, знову викотилося на небо. Червоне листя шепотіло під вітром. Темні хмари заповнили небо і обернулися на грозу. Миготіли блискавки, котився грім, мерці з чорними руками та яскраво-блакитними очима никали навколо щілини у схилі пагорба, та не могли увійти. А під пагорбом скалічений хлопчик сидів на престолі з оберіг-дерева і дослухався до шепоту в пітьмі, поки руками і плечима його вгору-вниз ходили круки. — Ти ніколи не ходитимеш, — пообіцяв триокий гайворон, — зате зможеш літати. Інколи звідкілясь із глибин долітала пісня. «Діти лісу» — так називала тих, що співали, Стара Мамка. Однак себе вони кликали «співці пісень землі» — мовою, якою не розмовляла жодна людина, зате вміли розмовляти круки. Їхні маленькі чорні очиці ховали чимало таємниць. Коли вони чули пісні, то починали крякати на нього і дзьобати йому шкіру. Місяць був уповні, тлустий і великий. Зірки кружляли чорним небом. Дощ падав з неба і крижанів на землі, гілля дерев тріщало під вагою льоду. Бран і Мейра вигадали імена для співців пісень землі: Ясен, Листянка, Лусочка, Чорний Ніж, Сніговолоска, Вуглина. Їхні справжні імена були задовгі для людських язиків, сказала Листянка. Лише вона вміла розмовляти посполитою мовою; що інші думали про свої нові імена, Бран так і не дізнався. Після пронизливого до кісток морозу за Стіною в печері панувало блаженне тепло, а коли від каменю наповзав холодок, співці запалювали вогонь і відганяли його. Тут унизу не було ані вітру, ані снігу, ані льоду, ані мертвих упирів, що хапали тебе руками — лише сни, слабеньке світло скіпки і поцілунки круків. А ще — шепіт у пітьмі. «Останнім зеленовидцем» кликали його співці, але у Бранових снах він досі лишався триоким гайвороном. Коли Мейра Троск запитала його справжнє ім’я, він видав моторошний звук, що міг бути раптовим смішком. — Я носив багато імен, коли ходив землею. Та навіть я колись мав матір. І коли я лежав у неї при грудях, вона дала мені ім’я Брінден. — Я маю дядька Бріндена! — відповів Бран. — Ну, насправді він дядько матінки. Брінден Чорноструг — так його звуть. — Твого дядька, вірогідно, назвали на мою честь. Ще й досі моїм ім’ям називають дітей. Щоправда, вже не так багато, як раніше. Бо люди забувають. Пам’ятають лише дерева. Голос його був такий тихий, що Бранові довелося прислухатися. — Він майже весь пішов у дерево, — пояснила співиця, якій Мейра вигадала ім’я Листянка. — Він прожив життя, довше за відміряний йому смертний вік, і все ж не полишає цього світу. Заради нас, заради тебе, заради царини людей. У плоті його лишилося обмаль сили. Він має тисячу очей і ще одне, але й бачити мусить багато. Одного дня ти дізнаєшся. — Що я дізнаюся? — згодом спитав Бран Тросків, коли вони прийшли з яскравими смолоскипами у руках і повели його назад до малої печерки при великій, де співці поклали їм постелі. — Що пам’ятають дерева? — Таємниці старих богів, — відповів Йоджен Троск. Їжа, тепло вогню, спочинок відновили його сили після злигоднів дороги, але тепер він здавався сумнішим, похмурішим, а очі мав утомлені й примарно-потойбічні. — Істини, відомі першолюдям, забуті нині у Зимосічі… але не в мокрій пустці. Ми на своїх болотах і острівцях живемо ближче до зеленого, і ми пам’ятаємо. Земля та вода, ґрунт і камінь, дуби, в’язи та верби — всі вони були тут перед нами і лишаться, коли ми зникнемо. — І ти теж лишишся, — додала Мейра. Бранові стало сумно. «Що як я не хочу лишатися, коли тебе не стане?» — трохи не вимовив він, але проковтнув слова несказаними. Адже він — майже дорослий чоловік. Раптом Мейра подумає, що він квилить, наче плаксиве немовля. — Може, ви теж зумієте стати зеленовидцями, — сказав він натомість. — Ні, Бране. — Тепер сумною здавалася вже Мейра. — Небагатьом даровано пити з зеленого джерела, знаходячись у смертній плоті, чути шепіт листя і бачити те, що бачать дерева… те, що бачать боги, — мовив Йоджен. — Більшість не поблагословлено таким хистом. Мені боги дарували самі лише зелені сни. І доручили привести тебе сюди. Мою роботу виконано. Місяць нагадував чорну діру в небі. Вовки вили в пущі, винюхуючи мерців у снігових заметах. Зграя круків зненацька злетіла зі схилу пагорба, шалено плещучи чорними крилами над білим світом і видаючи пронизливий вереск. Зійшло червоне сонце, потім сіло, знову зійшло, забарвивши сніги у всі відтінки рожевого. Під пагорбом Йоджен похмуро мовчав, Мейра дратувалася, а Ходор блукав темними проходами з мечем у правиці та смолоскипом у лівиці. Чи тим блукачем насправді був Бран? «Ніхто не має дізнатися.» Велика печера, що відкривалася у безодню, була темна, мов смола, мов найглибша яма, темніша за пір’я ґави чи крука. Світло входило сюди крадькома, небажане та непрохане, мов злодій, і невдовзі зникало. Багаття для їжі, свічки, очерет горіли зовсім трохи; їхні короткі життя швидко добігали кінця. Співці зробили Бранові окремий престол, схожий на престол князя Бріндена — з білого оберіг-дерева, поцяткованого червоним; у ньому мертві гілки впліталися у живі корені. Престол поставили у великій печері біля провалля, де в чорному повітрі чувся стрімкий біг води далеко внизу. Сидіння йому підмостили з м’якого сірого моху, а коли опустили на місце, то вкрили теплими хутрами. І там він сидів, дослухаючись до хрипкого шепоту свого вчителя. — Ніколи не бійся темряви, Бране. — Слова князя супроводжував ледь чутний шурхіт дерева і листя від легкого повороту голови. — Наймогутніші дерева мають корені глибоко в найтемніших місцях землі. Пітьма буде тобі покровом, щитом, молоком матері. Пітьма зробить тебе сильним. Від місяця лишився серпик, тонкий і гострий, мов лезо ножа. Згори повільно і безгучно пурхали сніжинки, вкриваючи смереки та вартовини білим покровом. Глибокі замети геть сховали вхід до печер, утворивши суцільну білу стіну, крізь яку Літо мусив прокопуватися, коли хотів вийти назовні до своєї зграї та пополювати. Віднедавна Бран нечасто виходив мандрувати разом з ним, але коли-не-коли ночами спостерігав згори. Літати було навіть краще, ніж лазити. Ковзати у шкуру Літа стало йому легше, ніж раніше — коли ще не зламалася спина — вдягти пару штанів. Змінити власну шкуру на чорне, мов ніч, крукове пір’я виявилося важче, та не так тяжко, як він боявся, принаймні не з цими круками. — Дикий кінь хвицятиметься і ставатиме дибки, коли на нього спробує скочити людина. Він кусатиме руку, що намагатиметься вдіти йому водильця в зуби, — казав князь Брінден. — Але кінь, що знав одного вершника, залюбки прийме іншого. Молоді чи старі, усі ці птахи знали хазяйську руку. Вибери собі одного — і лети. Він обрав собі птаха, потім іншого, але без успіху. Третій крук подивився на нього розумними чорними очицями, нахилив голову, крякнув… і раптом за мить вже не хлопчик дивився на крука, а крук на хлопчика. Пісня річки погучнішала, смолоскипи запалали яскравіше, повітря наповнилося дивними пахощами. Спробувавши заговорити, Бран видав хрипкий вереск, а перший політ скінчився ударом об стіну і поверненням до власного скаліченого тіла. Крук, на щастя, не забився; він підлетів до Брана і сів на руку, а хлопчик попестив йому пір’я і знову ковзнув у його шкуру. Невдовзі він уже літав печерою, вихиляючись між довгими кам’яними зубами, що звисали зі стелі, і навіть наважувався випурхувати над безоднею та знижуватися колами у її чорні холодні надра. А тоді Бран усвідомив, що він не сам. — Хтось інший був у круці, — розповів він князеві Бріндену, повернувшись до власного тіла. — Якась дівчина. Я її відчував. — Жінка. Зі співців пісень землі, — відповів йому вчитель. — Вона давно померла, проте часточка її лишилася у круці. Так само, як часточка тебе лишиться у Літі, якщо твоя плоть раптом завтра помре. Це лише тінь душі. Тобі вона не зашкодить. — А чи всі птахи мають у собі співців? — Усі, — мовив князь Брінден. — Саме співці навчили першолюдей надсилати з круками звістки… але за тих часів птахи вимовляли слова. Дерева це пам’ятають, але люди забули. І тепер мусять писати листи на пергамені та прив’язувати до ніг птахів, чиїх шкур ніколи не поділяли. Бран згадав, що колись те саме розповідала йому Стара Мамка. Та коли він спитав Робба, чи то правда, старший брат засміявся і спитав, невже він вірить у мамунів та чугайстрів. «Шкода, що Робба немає з нами. Я б розказав йому, як умію літати. Він би не повірив, і довелося б показати. Ручуся, він теж зумів би навчитися. І він, і Ар’я, і Санса. Навіть малий Рікон і Джон Сніговій. Ми усі перетворилися б на круків і оселилися у крукарні маестра Лювина.» Але то був лише дурненький сон. Іншими днями Бран сумнівався, чи не все навколо нього — суцільний сон, чи не заснув він у снігах і чи не ввижається йому це безпечне і тепле місце. «Прокинься, — казав він собі час від часу, — негайно прокинься, бо домрієшся до смерті.» Раз чи два він щипав собі руку пальцями якнайсильніше, але крім болю, нічого не відчував. Наприпочатку він намагався рахувати дні, помічаючи, коли засинає і коли прокидається; але під землею справжнє і уявне мовби перетікало, зливалося докупи і дедалі менше різнилося одне від одного. Сни дарували науку, наука приходила уві сні, події ставалися усі разом або не ставалися взагалі. Чи робив він щось, а чи тільки уявляв? Відповіді він не знав і сам. — Лише одна людина з тисячі народжується перевертнем, — сказав одного дня князь Брінден після того, як Бран навчився літати, — і лише один перевертень з тисячі може стати зеленовидцем. — Я гадав, зеленовидці — то чаклуни дітей лісу, — мовив Бран. — Тобто співців. — І так, і ні. Ті, кого ти називаєш дітьми лісу, мають очі, мов сонце, золоті. Але інколи, дуже-дуже рідко, серед них народжується хтось з очима червоними, як кров, або зеленими, наче мох на дереві у серці пралісу. Цими ознаками боги мітять тих, кого обрали для великого дару. Обрані ними найчастіше кволі тілесно, і роки їхні на землі тривають недовго, бо кожна пісня має бути врівноважена. Та нарешті перейшовши в дерева, вони проживають довге життя. Тисяча очей, сотня різних шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев. То і є зеленовидці. Бран не зрозумів і запитав у Тросків. — Ти любиш читати книжки, Бране? — запитав його у відповідь Йоджен. — Деякі. Полюбляю оповіді, де б’ються. Моя сестра Санса любить ті, де цілуються, але вони дурні. — Читач, поки минає його власне життя, заразом переживає ще тисячу інших, — пояснив Йоджен. — Людина, котра ніколи не читає, живе лише одну. Співці лісу не мали книжок. Ані чорнила, ані пергамену, ані письма. Натомість вони мали дерева, понад усе — оберіг-дерева. Коли співці помирали, то переходили в них, у листя, гілля та коріння, і дерева все запам’ятовували: пісні й чари, історії та молитви, усе знання про цей світ. Маестри скажуть тобі, що оберіг-дерева є священними для старих богів. Співці вірять, що вони і є старими богами. Отже, коли співці помирають, то стають частиною світу богів. Бран широко розплющив очі. — То вони хочуть убити мене?! — Ні, — заперечила Мейра. — Йоджене, ти його лякаєш! — Боятися мусить не він. Місяць був уповні, тлустий і великий. Літо никав мовчазною пущею — довга сіра тінь, що з кожним полюванням ставала щораз кощавіша, бо живу дичину годі було знайти. Захист на вході до печери тримався — мерці не могли зайти досередини. Сніги знову засипали більшість із них, та вони не зникли, а сховалися, принишкли, завмерли у лютому холоді, чекаючи своєї години. До них приєднувалися нові мерці, що колись були чоловіками та жінками, ба навіть дітьми. Мертві круки зі скрижанілими крилами сиділи на голих брунатних гілках. Крізь підлісок проламався сніговий ведмідь — величезний, але схудлий на кістяк; половина шкури на голові йому злізла, оголивши череп. Літо зі зграєю запопав чудовисько і розідрав на шматки; всі разом вони вчинили собі пишний бенкет, не зважаючи, що м’ясо було гниле, напівзамерзле і ворушилося, навіть коли його їли. Під землею тим часом їжі було вдосталь: у печерах росло кількасот різновидів грибів, у чорній річці плавала сліпа біла риба, яка смакувала незгірш видющої, коли її зготувати на вогні. Від кіз, що поділяли печери зі співцями, вони мали молоко і сир, а за довге літо співці відклали навіть трохи вівса, ячменю та сушених плодів. Майже щодня вони обідали густою м’ясною юшкою, заправленою ячменем та цибулею, з добрячими шматками м’яса. Йоджен гадав, що то білка, але Мейра твердила, що пацюк. Бранові було байдуже — то було м’ясо, смачне і м’яке, добре стушковане. Печери були неосяжні, мовчазні, непідвладні часу. Тут жило більше як шість десятків живих співців і зберігалися кістки ще тисяч мертвих; печери тягнулися далеко за порожній пагорб. — Блукати тут не варто, — застерігала Листянка. — Річка, що ви чуєте, дуже швидка і чорна, вона плине униз і униз у море без сонця. А деякі забуті ходи ведуть ще й глибше, аж до серця землі; є тут і бездонні провалля, і несподівані ями під ногами. Навіть мій народ не дослідив усі, а ми живемо тут тисячу тисяч ваших людо-років. Народи Семицарства кликали таких, як Листянка та її плем’я, «дітьми лісу», але найменше вони були схожі на дітей. «Маленькі мудреці лісу» — так було б доречніше. Поруч із людьми вони справді виглядали маленькими — як вовк менший від лютововка, але ж не стає від того цуценям. Шкіру вони мали брунатно-горіхову, з блідими плямами, схожими на оленячі; великі вуха ловили звуки, нечутні жодній людині. Очі вони теж мали великі, золоті, наче в котів, і розрізняли ними проходи в землі, де очі хлопчика бачили лише пітьму. На руках вони мали по чотири пальці, рахуючи великий, з гострими чорними пазурями замість нігтів. І вони справді співали, ніжно і прегарно. Їхні пісні лунали правдивою мовою, і Бран не впізнавав слова, але голоси нагадували йому чисте зимове повітря. — Де решта вашого племені? — якось запитав Бран Листянку. — Пішла в землю, — відповіла вона. — У камені, у дерева. Перед з’явою першолюдей уся земля, що ви звете Вестеросом, була нашою домівкою. Та навіть тоді нас не було багато. Боги дарували нам довге життя, але не велике число — щоб ми не переповнили землю, як олені переповнюють ліс, коли на них не полюють вовки. Тоді займався ранок цього світу, і наше сонце котилося догори. Тепер воно вже сідає, і ми переживаємо довгий, давній занепад. Велетнів теж майже не лишилося — а вони ж були нам найгіршими ворогами і водночас братами. Великих левів західних пагорбів винищили до ноги, однорогів лишилася жалюгідна купка, мамутів — хіба що кількасот. Лютововки переживуть нас усіх, але їхня остання година теж прийде. У світі, створеному людьми, для них немає місця. І для нас теж. Листянка здавалася сумною, коли це казала, і Бран засумував теж. Лише згодом він подумав: «А люди не сумували б. Вони б лютували. Вони б кипіли ненавистю і заприсяглися жорстоко помститися. Де співці співають сумних пісень, там люди б’ються і перемагають.» Одного дня Мейра з Йодженом вирішили, попри засторогу Листянки, піти до річки подивитися. — Я теж хочу! — сказав Бран. Мейра кинула на нього погляд, повний безнадії. Річка текла за шістсот стоп унизу, крутими схилами і кривими протоками, пояснила вона, а наприкінці доведеться ще й лізти мотузкою. — Ходор ніколи не подолає весь шлях з тобою на спині. Вибач мені, Бране. Бран пригадав часи, коли ніхто не лазив угору та вниз краще за нього — навіть Робб чи Джон. Одній частині його душі кортіло нагримати на брата і сестру, що залишали його на самоті, іншій — розквилити слізьми. Але він був майже дорослий чоловік, і тому нічого не сказав. Та коли вони пішли, Бран вліз у шкуру Ходора і рушив слідом. Велетень-стайняр більше не опирався йому, як уперше, у озерній вежі під час грози. Наче собака, з якого нагайкою вибили непокору, Ходор скручувався клубочком і ховався, коли Бран тягнувся до його свідомості. Схованка знаходилася десь у таких глибинах, де навіть Бран не міг його дістати. «Ніхто не хоче заподіяти тобі зла, Ходоре, — казав він подумки чоловікові-дитині, чию плоть підкорював собі. — Я лише хочу трохи побути сильним. Я віддам тобі тіло, як віддавав завжди.» Коли він перебував у Ходорі, ніхто навіть не здогадувався. Бранові досить було посміхатися, робити все, що скажуть, і час від часу бурмотіти «Ходор». Тоді він міг ходити за Йодженом та Мейрою, скільки душа забажає, щасливо вишкірятися і не викликати підозри, що це насправді він. Зрештою, Ходор почав тягатися слідом, просили його чи ні. Цього ж разу Троски навіть пораділи, що велетень пішов з ними: Йоджен зліз мотузкою донизу без особливого клопоту, та коли Мейра забила сандолею сліпу білу рибу, і настав час повертатися, хлопцеві затремтіли руки, і він не доліз угору; довелося обкручувати мотузку навколо його стану і прохати Ходора підтягти догори. — Ходор, — бурчав він щоразу, як брався тягти. — Ходор-ходор-ходор. Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Літо викопав одірвану руку — чорну, вкриту памороззю, чиї пальці стискалися і розтискалися, шкребучи по замерзлій сніговій кірці. М’яса на ній лишилося вдосталь, щоб наповнити порожнє черево, а потім вовк ще й розщепив кістки у пошуках мозку. І лише тоді рука втямила, що давно мертва. Бран їв разом з Літом та його зграєю — у шкурі вовка. Круком він літав з іншою зграєю, кружляв над пагорбом у західному сонці, вишукував ворогів, відчував крижаний доторк вітру. Ходором він досліджував печери: знаходив цілі комори кісток, глибокі ходи під землю, моторошне місце, де зі стелі догори дригом висіли кістяки велетенських кажанів. Він навіть перетнув тендітний кам’яний міст, що вигинався над безоднею, і на дальньому її березі відкрив для себе ще проходи та печери. Одна з них повна була співців, розсаджених подібно до Бріндена у мереживі коренів оберіг-дерев, що спліталися навколо їхніх тіл та пронизували наскрізь. Більшість співців здалися йому мертвими, та поки він ходив перед ними, вони розплющували очі й стежили за полум’ям смолоскипа, а потім один з них розтулив і стулив зморшкуватого рота, ніби намагався заговорити. — Ходор, — сказав йому Бран і відчув, як справжній Ходор ворухнувся у своїй схованці. Сидячи напівмерцем-напівдеревом на престолі з коренів у великій печері, князь Брінден здавався не людиною, а радше моторошною лялькою, зробленою з покрученого дерева, старих кісток і гнилої вовни. Все, що здавалося живим у блідій руїні, було обличчя з єдиним червоним оком, що палало, наче остання жарина у згаслому багатті, оточене звивистими коренями і клаптями білої сухої шкіри на жовтому черепі. Вигляд його досі жахав Брана… корені оберегів, що зміїлися крізь висхлу плоть, гриби, що витикалися зі щік, білий дерев’яний хробак у очниці, де колись було око. Бран почувався спокійніше, коли смолоскипи не було запалено. У пітьмі він міг уявити, що до нього шепоче добре знайомий йому триокий гайворон, а не зловісний зогнилий труп. «Колись і я стану таким самим.» Брана жахала ця думка. Невже мало йому бути калікою з нерухомими ногами? Хіба він мусить втратити і решту тіла, віддати роки життя на те, щоб крізь нього проросло оберіг-дерево? Листянка сказала, що князь Брінден бере з дерева життєві сили. Він не їв і не пив, але спав, бачив сни, спостерігав. «А я ж хотів стати лицарем, — згадав Бран. — Я бігав, лазив і вчився битися.» Тисяча років минула з тієї пори. То ким він став? Браном-калікою, Браном з дому Старк, принцом втраченого королівства, господарем спаленого замку, спадкоємцем чорних руїн. Він гадав, що триокий гайворон виявиться чаклуном, старим мудрим чародієм, що вилікує йому ноги. Але то була дурна дитяча мрія — це він вже зрозумів. «Я надто дорослий для порожніх дурниць, — сказав він собі. — Тисяча очей, сотня шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев.» Не гірше, ніж бути лицарем. «Ну, не надто гірше.» Місяць знову перетворився на чорну діру в небі. Ззовні печери світ жив своїм життям: сходило і заходило сонце, обертався місяць, завивали холодні віхоли. Під пагорбом Йоджен Троск ставав дедалі похмурішим, шукав усамітнення, лякаючи і бентежачи свою сестру. Вона часто сиділа поруч із Браном коло їхнього маленького багаття, розмовляла про все і про ніщо, пестила Літо, коли він спав між ними, а брат її тим часом блукав печерами на самоті. Йоджен призвичаївся виходити до гирла печери, де видно було світло дня, і стояв там багато годин поспіль, виглядаючи у ліс і тремтячи від холоду, хоч і загорнутий у хутра. — Він хоче додому, — сказала Мейра Бранові. — Але навіть не намагається боротися з долею. Каже, що зелені сни не брешуть. — Він хоробрий, — відповів Бран. «Тільки тоді людина і може бути хороброю, коли вона боїться» — казав йому батько дуже давно, того дня, коли вони знайшли лютововченят у літніх снігах. Бран не забув його слів. — Він дурний! — заперечила Мейра. — Я сподівалася, що коли ми знайдемо твого триокого гайворона, тоді… а тепер вже не знаю, навіщо ми сюди припхалися. «Заради мене» — подумав Бран, а вголос сказав: — Сюди нас привели його зелені сни. — Його зелені сни! — повторила Мейра з гіркотою в голосі. — Ходор, — сказав Ходор. Мейра почала плакати. Бран зненавидів себе за те, що скалічений. — Не плач! — сказав він, прагнучи обійняти її, міцно притиснути, як мати притискала його до себе в Зимосічі, коли він боляче забивався. Мейра сиділа тутечки, поряд, лише за кілька стоп, але така ж недосяжна для нього, якби була за сто верст. Щоб доторкнутися до неї, Бран мусив би підтягати себе руками, волочучи ноги. Підлога була груба, нерівна; повзти нею довелося б повільно, з подряпинами та синцями. «Якби ж нап’ясти шкуру Ходора, — подумав він. — Ходор міг би її обійняти і поплескати по спині.» Думка була чудернацька, та Бран все ж покрутив її у голові так і сяк… але раптом Мейра скочила від вогню геть у пітьму одного з проходів. Він чув, як завмирають її кроки, аж доки не лишилося нічого, крім голосів співців. Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Дні линули повз, один за іншим, кожен наступний коротший за попередній. Ночі видовжувалися. Сонячне світло не потрапляло до печер під пагорбом, і місяць теж не досягав величних кам’яних палат. Навіть зірки були там чужинцями. Світила небесні належали світові нагорі, де час біг непорушними колами: ніч за днем, день за ніччю. — Час настав, — сказав князь Брінден. І щось було в його голосі таке, що спиною Брана побігли дотики крижаних пальців. — Для чого? — Для наступного кроку. Піти далі перевертництва, зміни шкур. Вчитися на зеленовидця. — Його навчать дерева, — мовила Листянка. Вона майнула рукою, і одна зі співців причалапала ближче. То була жінка з білим, наче сніг, волоссям, яку Мейра так і прозвала — Сніговолоска. У руках вона тримала миску з оберіг-дерева, різьблену десятком облич — таких самих, як на живих оберіг-деревах. У мисці була біла каша, густа, тужава, з темно-червоними жилками. — Ти маєш скуштувати, — мовила Листянка і дала Бранові дерев’яну ложку. Хлопчик сторожко зиркнув у миску. — Що це таке? — Каша з розтертого насіння оберіг-дерев. Від її вигляду Брана чомусь почало нудити. Він знав, що червоні жилки — то смола оберіг-дерева, але у світлі смолоскипів вона підозріло скидалася на кров. Він занурив ложку в кашу, тоді завагався. — Оце зробить мене зеленовидцем? — Зеленовидцем тебе зробить твоя кров, — відповів князь Брінден. — А каша допоможе розбудити твій хист і одружити з деревами. Бран не хотів одружуватися з деревом… але хто інший одружився б з таким калікою, яким він став? «Тисяча очей, сотня шкур, мудрість, глибша від коренів одвічних дерев. Зеленовидець.» Він ухопив ложку і з’їв трохи каші. На смак вона була гірка, хоч і не така, як розтерті жолуді. Ковтнути першу ложку було найважче; Бран трохи не виблював її назад. Друга смакувала краще, а третя здалася майже солодкою. Решту він закинув до рота, гарячково працюючи ложкою. Чому він вважав її гіркою? Каша смакувала медом, свіжим снігом, перцем, корицею та останнім поцілунком матінки. Порожня миска вислизнула з пальців і заторохтіла на підлозі. — Я нічого не відчуваю. Що має статися далі? Листянка торкнулася його руки. — Дерева тебе вчитимуть. Дерева все пам’ятають. Вона підняла руку, і печерою рушили інші співці; один за одним вони гасили смолоскипи. Темрява погустішала і насунулася просто на них. — Заплющ очі, — мовив триокий гайворон. — Вийди зі своєї шкіри, як робиш, коли переходиш у вовка. Але цього разу переходь у корені. Рушай ними крізь землю до дерев на пагорбі. І розкажи, що ти бачиш. Бран заплющив очі й вислизнув зі своєї шкіри. «У корені, — подумав він. — У оберіг-дерево. Стати деревом.» На мить він побачив огорнуту пітьмою печеру, почув гомін річки унизу. І раптом опинився у рідній домівці. Князь Едард Старк сидів на камені біля глибокого чорного ставка у божегаї. Бліді корені серце-дерева зміїлися навколо нього, наче покручені, костуваті руки якогось старого. На колінах князя Едарда лежав обіручник Лід, якому він чистив лезо олійною ганчіркою. — Зимосіч, — прошепотів Бран. Батько підняв голову. — Хто тут? — запитав він, обернувся… …і Бран налякано відсахнувся. Батько, чорний ставок, божегай — все зблідло і зникло. Він знову опинився у печері, де білі товсті корені оберіг-престолу тримали в обіймах його тіло, наче матір — рідне дитя. Попереду спалахнув смолоскип. — Розкажи, що ти бачив. Здалеку Листянка здавалася майже дівчинкою, не старшою за Брана чи одну з його сестер. Але зблизька на ній виднілися сліди довгих років — двох століть, якщо вірити її власним словам. Бранові пересохло в горлянці. Він ковтнув. — Зимосіч. Я повернувся до Зимосічі. Я бачив батька! Він не мертвий, він живий, я бачив його, він знову в Зимосічі, знову живий! — Ні, — відповіла Листянка. — Його немає, хлопчику. Не намагайся викликати його назад з мертвих. — Я бачив його! — Бран відчував щокою шорстке дерево. — Він чистив Лід. — Ти бачив те, що бажав бачити. Твоє серце лине до батька і до рідного дому. Саме тому ти побачив їх. — Людина має навчитися дивитися, перш ніж матиме надію бачити, — мовив князь Брінден. — Ти, Бране, бачив лише тіні днів минулих. Ти ж дивився очима серце-дерева у твоєму божегаї, а для дерев час тече інакше, ніж для людей. Сонце і ґрунт, вода і повітря — ось які речі розуміє оберіг-дерево, зовсім не дні, роки та століття. Для людей час є річкою, нас несе її течія від минулого дня до прийдешнього, завжди в одному напрямку. Ми захоплені його потоком і нічого не можемо вдіяти. Але дерева живуть інакше. Вони вкорінюються, ростуть і помирають у тому самому місці. Потік не несе їх нікуди. Дуб є жолудем, жолудь є дубом. А оберіг… тисяча людських років — то лише мить для оберіг-дерева. Саме тому крізь них, як крізь браму, ти і я можемо заглядати у минуле. — Але, — заперечив Бран, — батько мене чув! — Він чув шепіт на вітрі, шурхіт у листі. Ти не зможеш до нього заговорити, хай як силуйся. Я знаю, Бране, бо маю власних привидів. Брата, якого любив. Брата, якого ненавидів. Жінку, яку жадав. Крізь дерева я досі їх бачу, але жодне моє слово ніколи їх не досягає. Минуле лишається в минулому. Ми можемо з нього вчитися, але не здатні змінити. — Чи побачу я ще колись свого батька? — Коли ти опануєш свій хист, то зможеш дивитися, де схочеш, і бачити все, що бачать дерева — від дня учорашнього до минулого року і найпрадавніших століть. Люди проживають свої життя, впіймані у вічному сьогоденні, плаваючи між туманами спогадів та морями тіней, що ховають від нас дні прийдешні. Деякі метелики ціле життя своє вичерпують за один людський день, але й така крихітна мить має здаватися їм довгою, як нам — роки й десятиріччя. Дуб живе три століття, краснодерево — три тисячоліття. Оберіг-дерево житиме вічно, якщо його не чіпати. Пори й роки пролітають повз нього тріпотінням крилець метелика, а минуле, теперішнє і майбутнє злиті в одне. Зір твій не буде обмежено самим лише божегаєм твоїх дідів-прадідів. Співці різьбили обличчя на серце-деревах, щоб збудити їх, і саме цими очима вчиться бачити новий зеленовидець… але з часом ти зможеш заглядати далеко за межі дерев. — Коли?! — запалився Бран. — За рік, за три чи десять. Цього я не бачив на власні очі, але обіцяю, з часом ти зумієш. Проте я втомився, і мене кличуть дерева. Продовжимо вранці. Ходор відніс Брана назад до його печери, стиха бурмочучи «Ходор». Попереду йшла Листянка зі смолоскипом. Він сподівався, що там будуть і Мейра з Йодженом — хотів розповісти про все, що бачив. Але їхня затишна западинка у скелі була холодна і порожня. Ходор обережно поклав Брана на ліжко, вкрив хутрами і запалив вогонь. «Тисяча очей, сотня різних шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев.» Вдивляючись у полум’я, Бран вирішив, що не спатиме, доки не повернеться Мейра. Він знав, що Йоджен засмутиться, а Мейра за нього зрадіє. Але незчувся, як заплющив очі… …і знову опинився у Зимосічі, у божегаї, поруч зі своїм батьком, на якого дивився згори. Цього разу князь Едард виглядав значно молодшим, мав брунатне волосся без сліду сивини. Схиливши голову, він молився: «…хай вони виростуть братами один одному, поєднані щирою любов’ю… і хай пані дружина знайде в своєму серці змогу пробачити…» — Батьку. — Бранів голос був шепотом на вітрі, шурхотом у листі. — Батьку, це я. Це Бран. Брандон. Едард Старк здійняв очі й кинув довгий погляд на оберіг-дерево, суплячи брови, але не вимовив ані слова. «Батько мене не бачить» — зрозумів Бран у відчаї. Він хотів сягнути, доторкнутися, але міг лише дивитися і слухати. «Я в дереві. Я всередині серце-дерева, дивлюся його червоними очима. Але оберіг-дерево розмовляти не вміє, тому не можу і я.» Едард Старк повернувся до молитви. Бран відчув, як на очі навертаються сльози. Чи його власні, а чи оберіг-дерева? «Якщо заплачу я, чи заплаче зі мною дерево? Чи потече з його очей кривавий сік?» Решта батькових слів потонула у раптовому стукоті дерева по дереву. Едард Старк розтанув, розчинився, наче туман під вранішнім сонцем. Тепер у божегаї танцювало двійко дітей, вимахувало зламаними гілками і тюгукало одне на одного. Дівчинка була старша і вища. «Ар’я!» — збуджено подумав Бран, спостерігаючи, як вона стрибає на камінь і завзято рубає хлопчика мечем, зробленим з гілки. Та цього ж не могло бути. Якби дівчинка була Ар’єю, тоді хлопчиком був сам Бран, а він ніколи не мав такого довгого волосся. «А ще Ар’я ніколи не лупцювала мене у двобої так, як дівчинка лупцює його.» Вона сікнула хлопчину по стегні так люто, що ноги вилетіли з-під малого, а сам він звалився у ставок і почав галасувати, шалено плескаючи руками. — Тихо, дурнику! — мовила дівчинка, відкидаючи власну гілку. — Це ж лише вода. Хочеш, щоб Стара Мамка почула і побігла до пана батька? Вона стала на коліна й витягла брата зі ставка, та перш ніж вони почали знову, видіння зникло. По тому спалахи видінь почастішали, і зрештою Бран загубився та запаморочився. Більше він не бачив ані батька, ані схожої на Ар’ю дівчинки — лише жінку, важку дитиною, що виринала голою з чорного ставка, капотячи водою, тоді ставала на коліна перед деревом і благала старих богів про сина, що помститься за неї. Далі з’явилася дівчина з брунатним волоссям, струнка, наче спис, що стала навшпиньки і поцілувала у вуста молодого лицаря, на зріст не нижчого за Ходора. Темноокий юнак, блідий та суворий обличчям, зрізав три гілки з оберіг-дерева і переробив їх на стріли для лука. Дерево меншало з кожним новим видінням, поки звичайні дерева ставали пагонами і зовсім зникали, поступаючись іншим деревам, які теж меншали і зникали. А тоді Бран побачив суворе обличчями, високе і могутнє панство у хутрах та кольчугах. Деякі з панів здалися йому схожими на подоби, бачені у крипті, але зникли з очей, перш ніж він пригадав імена. Далі на його очах чоловік з бородою кинув іншого на коліна перед серце-деревом. Наперед крізь купи темно-червоного листя виступила біловолоса жінка зі спижевим серпом у руці. — Ні! — вигукнув Бран, — ні, не треба! Але його не чули — так само, як не чув батько. Жінка схопила бранця за волосся, наклала йому серпа на горлянку і черконула одним швидким рухом. Крізь імлу століть скалічений хлопчик спостерігав, як ноги чоловіка витанцьовують свій останній танок на землі, як життя витікає з нього червоним потоком… і в цю мить Брандон Старк відчув смак крові. Джон Ближче до полудня нарешті визирнуло сонце — після семи днів похмурого неба та снігових буревіїв. Деякі замети стали вже вищі за людину, але шафарі всенький день трудилися заступами і вичистили доріжки, як зуміли. На Стіні замиготіли спалахи, кожна тріщина і западина замерехтіла світлою блакиттю. За сто сажнів од землі стояв і дивився на страхолюдну пущу Джон Сніговій. Серед дерев унизу крутився північний вітер, здіймаючи з найвищих гілок пишні білі хмари скрижанілих сніжинок, схожі на льодяні прапори. Ніщо інше не ворушилося. «Жодних ознак життя.» Це його не заспокоювало. Найстрашніше за Стіною не було живим. І все ж таки… «Визирнуло сонце, сніг припинився. Може, ще місяць мине, доки ми матимемо таку ж чудову нагоду. А може, аж до весни не розвидніє.» — Хай Емет збере своїх підопічних, — сказав він Скорботному Едові. — Нам знадобиться супровід. Десятеро розвідників, озброєних драконосклом. Хай готуються вирушити за годину. — Авжеж, пане воєводо. Хто очолить? — Я сам. Кутики Едового рота опустилися ще нижче, ніж зазвичай. — Дехто каже, воєводі краще сидіти у теплі та безпеці південніше Стіни. Я б такого ніколи не ляпнув, крийте боги, але дехто каже, як от тобі раз. Джон посміхнувся. — То хай дехто навчиться припинати язика у моїй присутності. Раптовий подих вітру гучно заплескав полами Едового кобеняка. — Краще нам униз, пане воєводо. Бо цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а до літання я ніколи хисту не мав. До землі вони поїхали коловоротною кліттю. Дмухав вітер — холодний, наче подих крижаного дракона у казках Старої Мамки, які Джон чув малим хлопчиною. Важка кліть хилиталася на ланцюгу, час від часу шкребла по Стіні, висікаючи з неї струмені крижаних кришталиків, що мерехтіли у сонячному сяйві, наче друзки розбитого скла. «Скло, — міркував Джон, — стало б нам тут у пригоді. Замку Чорному не завадили б власні скляні сади — от як ті, що були в Зимосічі. Ми б тоді вирощували городину навіть посеред лютої зими.» Найкраще скло привозили з Миру, але прозора скляна шибка коштувала своєї ваги у прянощах, а зелене та жовте скло не годилося. «Потрібне золото. Маючи вдосталь грошей, ми б купили у Мирі підмайстрів-склодувів, привезли їх на північ і запропонували свободу за те, щоб вони навчили свого ремесла наших новачків. Якби ж так і вчинити. Якби ж мати золото.» Коло підніжжя Стіни знайшовся Привид, що завзято качався у сніговому заметі. Свіжий сніг страшенно тішив великого білого лютововка. Побачивши Джона, він скочив на ноги і обтрусився. Скорботний Ед спитав: — То він іде з вами? — Іде. — Розумний вовчисько. А я? — А ти — ні. — Розумний воєвода. Краще Привид, ніж я. Мені вже зубів бракує кусати дичаків за дупи. — З ласки божої, дичаків ми не стрінемо. Засідлай сірого мерина. Звістка швидко розбіглася замком Чорним. Ед ще сідлав сірого, коли дворищем затупав Бовен Марш, заміряючись запопасти Джона коло стайні. — Пане воєводо, благаю переглянути ваше рішення. Нові братчики можуть так само легко скласти обітниці у септі. — Септ — домівка нових богів. Старі боги живуть у лісі. Ті, хто їх шанують, проказують обітниці серед оберіг-дерев. Ви знаєте це незгірш мене. — Шовкун прибув зі Старограду, Арон та Емрік — західняки. Старі боги не є богами їхніх пращурів. — Я не наказую братії, яким богам вклонятися. Вони вільні обрати хоч Седмицю, хоч Господа Світла червоної жінки. Але вони обрали дерева, знаючи про всі небезпеки. — Але ж хтозна — може, там досі блукає Плакун, винюхує здобич! — Гай оберегів не далі, ніж за дві години верхи, навіть крізь сніг. Опівночі повернемося. — Це надто довго. І нерозумно! — Хай нерозумно, — погодився Джон, — але необхідно. Ці люди хочуть віддати свої життя службі у Нічній Варті, стати до лав братства, безперервний родовід якого простягається у минуле на тисячі років. Цей звичай має не меншу вагу, ніж наші обітниці. Звичаї та обітниці пов’язують нас разом, усіх: шляхетних і простих, молодих і старих, ницих і вельможних. Вони роблять нас братами. Він ляснув Марша по плечі й додав: — Обіцяю, пане мій — ми повернемося. — Авжеж повернетеся, пане воєводо, — мовив великий шафар Варти, — але живими людьми чи головами на списах з видлубаними очима? Ви ж вертатиметеся глупої ночі. Сніг подекуди лежить аж до пояса. Бачу, ви берете з собою гартованих розвідників, і це добре, але Чорний Джак Булвер теж добряче знав ці ліси. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він… — Я маю дещо, чого не мали вони. — Джон повернув голову і свиснув. — Привиде! До мене! Лютововк струсив сніг зі спини і підбіг до Джона легкою ристю. Розвідники розступилися, даючи дорогу; одна кобила заіржала і сахнулася, але Рорі добряче смикнув її за повід, щоб угамувати. — Стіна ваша, пане Бовене. Джон узяв свого коня за вузду і повів крізь браму крижаним проходом, що зміївся під Стіною. За крижаним громаддям мовчки стояли високі дерева, огорнуті товстими білими кожухами. Привид скрадався за Джоновим конем, поки розвідники та новачки шикувалися у валку, але раптом зупинився і принюхався, паруючи подихом у морозному повітрі. — Що таке? — запитав Джон. — Там хтось є? Скільки він міг бачити крізь ліс, там було порожньо — але на жаль, бачив він не надто глибоко. Привид стрибнув у бік дерев, прослизнув між двома побілілими соснами і зник у хмарі снігових бризок. «Хоче полювати, але на що саме?» Джон боявся не так за лютововка, як за дичаків, яких той міг зустріти. «Білий вовк у білому лісі, ще й мовчазний, мов тінь. Вони й не знатимуть, що він наближається.» Джон знав, що ганятися за Привидом марно — вовк повернеться, коли схоче, і не раніше. Тому просто дав п’яти коню. Люди скупчилися навколо, рушили неквапним рівним кроком, трощачи копитами бахмутиків крижану кірку на снігу. Стіна потроху зникала ззаду. Смереки та вартовини здавалися вдягненими у пухкі білі кожухи; голе чорне гілля листяних дерев прикрашали грона бурульок. Джон вислав наперед Тома Ячменя на розвідку, хоча шлях до білого гаю був добре натоптаний та відомий багатьом братчикам. Великий Лиділ та Лука з Довгограддя нишпорили підліском на сході та заході — обабіч валки, щоб у разі наближення будь-кого попередити своїх. Усі вони були досвідчені розвідники, озброєні залізом та обсидіаном; кожен мав при сідлі бойовий ріг — кликати на допомогу. Інших братчиків загону Джон теж вважав вартими довіри. «Принаймні, у бою не зламаються, і братів своїх не зрадять.» Джон не знав достеменно, хто з них ким був раніше, перш ніж потрапити на Стіну, але не сумнівався, що дехто мав минуле, чорніше за стрій Варти. Втім, тут вони стали саме тими, кого Джон бажав мати за спиною в битві. Каптури розвідники підняли, рятуючись від кусючого вітру; дехто огорнув шаликом обличчя, ховаючи його риси. Але Джон знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбуване йому в серці. Адже то були його брати, його Варта. Окрім розвідників, з ними їхали ще шестеро: старі й молоді, дебелі й миршаві, побиті життям і зовсім зелені. «Шість голосів для шести обітниць.» Лошак народився і виріс у Кротовині, Арон та Емрік прибули з Файного острова, Шовкун — з будинку розпусти у Старограді на іншому кінці Вестеросу. Всі четверо були ще зовсім юні хлопці. Шкірян та Якс були старші, добряче за сорок — сини страхолюдної пущі, які вже мали власних синів та онуків, двійко з шістдесяти трьох дичаків, що пішли за Джоном Сніговієм назад до Стіни того дня, коли він закликав їх повернутися. Лише двійко з усіх вирішили вдягти чорні кобеняки. Залізний Емет сказав, що вони готові — скільки їм можливо стати готовими. Він, Джон та Бовен Марш зважили кожного новачка і розподілили по братствах: Шкіряна, Якса та Емріка до розвідників, Лошака — до будівничих, Арона та Шовкуна — до шафарів. І ось настав час їм скласти обітниці. Залізний Емет їхав на чолі валки верхи на найбридкішому коні, баченому Джоном — кошлатому чудовиську, що складалося з самих копит і хутра. — Подейкували, минулої ночі у Хвойдиній Башті чинився якийсь шарварок, — мовив до Джона майстер-мечник. — У Гардіновій Башті, — виправив Джон. З шістдесяти трьох дичаків, що повернулися з Кротовини, дев’ятнадцять були жінками та дівчатами. Джон оселив їх у тій самій покинутій башті, де колись ночував новачком на Стіні. Дванадцять з них були списницями, тож добряче вміли захистити і себе, і молодших дівчат від непроханих залицянь чорних братчиків. Саме вони — ті, яким дали одкоша — вигадали Гардіновій Башті нову образливу назву. Але Джон їхнього вигадництва не схвалював і терпіти не збирався. — Три п’яні йолопи сплутали Гардінову Башту з бурдеєм, та й по тому. Тепер вони сидять у крижаних келіях і спокутують свою помилку. Залізний Емет болісно скривився. — Чоловіки є чоловіки. Обітниці — то слова, а слова — то вітер. Треба приставити до жінок варту. — Але хто вартуватиме вартових? «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Проте він вчився, і Ігритта була йому непоганим вчителем. Якщо він не зміг дотриматися власних обітниць, хіба може вимагати більшого від братчиків? Але зачіпати дичацьких жінок — справа не надто безпечна. «Чоловік може мати жінку, а може мати ножа, — казала йому колись Ігритта. — Де є ніж, там немає неволі.» Бовен Марш не помилявся — Гардінова Башта була купою сухого хмизу, що чекала лише іскри. — Я маю намір відчинити ще три замки, — мовив Джон. — Глиб-Озеро, Соболиний і Довгий Курган. В усіх поставити залоги з вільного народу під проводом нашої старшини. У Довгому Кургані житимуть самі жінки, за винятком воєводи та старшого шафаря. Джон не сумнівався, що спроби допастися до жінок не припиняться, але далека відстань все ж має змусити більшість залицяльників вибити хвоста об тин. — Пхе! І якому ж небораці поталанить отримати під свою руку отакий скарб? — Тому, який їде поруч зі мною. Жах і радість, змішані докупи, промайнули обличчям Залізного Емета. Джон не зміняв би побачене і на торбу золота. — Що я вам зробив, пане воєводо? За що така неласка? Джон зареготав. — Не лякайся, на самоті не будеш. Даю тобі в помічники та шафарі Скорботного Еда. — Списниці аж верещатимуть од щастя. Краще б ви віддали котрийсь із замків магнарові. Джонова усмішка зникла. — Віддав би, якби міг довіряти. Припускаю, Сігорн винуватить мене у батьковій смерті. Ба гірше — він виріс і вивчився віддавати накази, а не коритися. Не плутай теннів з вільним народом. Кажуть, «магнар» — це прадавньою мовою «князь». Але Стир був своїм людям радше за бога, ніж за правителя, і сина його різано з тієї самої шкури. Я не вимагаю, щоб підлеглі мені колінкували, та коритися все ж доведеться. — Так-то воно так, пане воєводо, але з магнаром вам таки щось робити доведеться. Коли зовсім оминути його повагою, матимете клопіт з теннами. «Клопіт — це доля князя-воєводи» — трохи не відповів Джон. Так вийшло, що похід до Кротовини вже спричинив чимало клопоту, і дичацьке жіноцтво було найменшою його часткою. Приміром, Халек виявився саме таким лютим і непокірним, як він боявся. Та й серед чорної братії були люди, чия ненависть до вільного народу в’їлася аж до кісток. Один з Халекових посіпак вже відшматував у дворищі вухо одному з будівничих. І це, майже напевне, був лише передобідок майбутнього кровопролиття. Старі фортеці слід було відчинити якомога швидше — хоча б на те, щоб відіслати брата Харми з залогою до Глиб-Озера чи Соболиного. На жаль, наразі жоден замок не годився людям за житло, а Отел Ярвик зі своїми майстрами досі намагався так-сяк відновити Ніч-Кром. Ночами Джон Сніговій тривожно питав себе, чи не припустився прикрої помилки, коли не дозволив Станісові погнати всіх дичаків на певну смерть. «Нічого я не знаю, Ігритто, — подумав він, — та й диви, не дізнаюся ніколи.» За версту від гайку між гіллям голих дерев, з якого облетіло все листя, навскіс падали довгі червоні стовпи тьмяного осіннього світла, плямуючи снігові замети рожевою барвою. Вершники перетнули замерзлий струмок між двох гострих скель, закутих у крижану броню, та поїхали звивистою звіриною стежкою на північний схід. Час від часу сильно дмухав вітер, жалячи очі хмарами снігового пороху. Джон нап’яв шалика на обличчя і підняв каптура кобеняка. — Недалеко вже, — мовив він до братчиків. Ніхто не відповів. Тома Ячменя Джон спершу винюхав, а потім вже побачив. Чи то Привид винюхав? Віднедавна Джон Сніговій часто відчував себе одним цілим з лютововком — навіть не вві сні. Великий білий вовк показався на очі першим, обтрушуючи з себе сніг. За мить вигулькнув і Том. — Дичаки, — тихо сказав він Джонові. — У гайку. Джон наказав вершникам спинитися. — Скільки? — Я нарахував дев’ятьох. Варти не виставили. Дехто, мабуть, мертвий. Або спить. Кілька на вигляд жінки. Є дитина. Ще велетень. Начебто один, інших не бачив. Запалили багаття, дим поміж дерев стелиться. Йолопи. «Дев’ятеро. А в мене сімнадцятеро.» Щоправда, четверо з його людей були зелені хлопчаки, і жоден не був велетнем. Але Джон не мав наміру повертатися до Стіни. «Якщо дичаки ще живі, ми можемо забрати їх з собою. А якщо мертві… то й кілька трупів стануть у пригоді.» — Далі рушаймо пішки, — наказав він, легко зістрибуючи на морозний ґрунт. Сніг був завглибшки до кісточок. — Рорі, Баше! Лишайтеся коло коней. Він міг би віддати цей обов’язок новакам, але ж колись вони мали скуштувати першої крові — нинішня нагода була не гірша за інші. — Розступіться, станьте півколом. Насунемося на гай з трьох боків. Пильнуйте своїх ліворуч і праворуч, не поширюйтеся. Сніг має заглушити кроки. Як заскочимо їх зненацька, то може, і крові не буде. Швидко сутеніло. Стовпи сонячного світла зникли, останню тоненьку скибочку сонця проковтнули ліси на заході. Рожеві сніги знову стали білими — світ темнішав і ніби висмоктував з них барви. Вечірнє небо набуло вицвілого сірого кольору старого, багато разів праного кобеняка. Почали боязко визирати перші зірки. Попереду Джон помітив світлий стовбур і шапку темно-червоного листя, що могли належати лише оберіг-дереву. Він потягся за спину, видобув Пазур з піхов, роззирнувся навсібіч, кивнув Шовкунові та Лошакові, подивився, як вони далі передають наказ братчикам. Всі ринули до гаю одночасно, збурюючи ногами снігову ковдру, без жодного звуку, крім похапливого подиху. Привид біг поруч, мов біла тінь при Джоновому боці. Оберіг-дерева стояли колом, облямовуючи галявину. Їх було дев’ять, приблизно одного віку та зросту; на кожному різьблено було обличчя, і кожні два різнилися одне від одного: ті посміхалися, інші безгучно верещали, а треті роззявлювали на Джона пащі. У дедалі глибших сутінках їхні очі здавалися чорними, та Джон знав, що вдень вони криваво-червоні. «Такі самі, як у Привида.» Багаття посеред гайку було крихітне і жалюгідне: купка жарин та кілька зламаних з дерев гілок, що давали більше диму, ніж вогню. Але навіть воно здавалося живішим за дичаків, що біля нього скупчилися. Лише один ворухнувся, коли Джон виступив з кущів — дитина, що заплакала і вчепилася у подерту материну свитину. Мати здійняла очі й зойкнула. Гайок вже оточили розвідники; вони ковзали між білих, наче кістки, дерев, а у руках, схованих чорними рукавицями, тримали блискучу крицю, готуючись убивати. Велетень помітив їх останнім, бо спав, згорнувшись біля вогню. Але щось таки його збудило — може, дитячий плач, може, рипіння снігу під чобітьми, а чи раптовий подих вітру. Велетень заворушився, наче великий камінь-кругляк прокинувся до життя; пирхаючи, перевернувся, важко сів, протер очі руками завбільшки з окости, щоб вигнати сон… і побачив Залізного Емета з осяйним мечем у руці. Заревівши, велетень скочив на ноги, стиснув у кулаці велетенської руки держак важкої довбні та підсмикнув її угору. У відповідь Привид вишкірив зуби, але Джон ухопив його за шкуру на карку. — Ми не хочемо битися! Він знав, що його розвідники упораються з велетнем, але за тяжку ціну. А коли проллється кров, то й дичаки стануть до бою. Найпевніше, всі вони загинуть, але заберуть з собою котрогось із братчиків. — Тут святе місце. Здавайтеся, і ми… Велетень знову заревів, аж листя посипалося з дерев, і гепнув довбнею по землі. Його зброя складалася з руків’я — гілки старого вузлуватого дубу в шість стоп завдовжки — та каменю завбільшки з добрячу паляницю, прив’язаного згори. Від удару здригнулася земля. Інші дичаки поспіхом намацували власну зброю. Джон Сніговій вже й собі примірявся Пазуром, коли раптом з іншого боку галявини заговорив Шкірян. Слова його здавалися грубими, шорсткими, по-горловому гуркотливими, але Джон почув у них своєрідну музику і впізнав прадавню мову. Шкірян говорив довго, а коли скінчив, велетень йому відповів гарчанням та стогоном, у якому Джон не розібрав ані слова. Але Шкірян вказав на дерева і знову щось промовив; тоді велетень махнув на дерева услід за ним, зарипів зубами і кинув довбню на землю. — От і порозумілися! — мовив Шкірян. — Вони теж не хочуть битися. — Молодець. Що ти йому сказав? — Що це наші боги теж. Що ми прийшли молитися. — То й молімося. Приберіть зброю, хлопці. Нині не буде пролито нічиєї крові. Дев’ятеро — сказав Том Ячмінь. Дев’ятеро їх і було, але двоє лежали вже мертві, а один — такий слабий, що до ранку мав віддати душу богам. Решту складали матір з дитиною, двоє старих, поранений тенн у побитій спижевій броні та один з народу рогоногів, чиї ступні так покусав мороз, що Джон з одного погляду зрозумів: більше йому своїми ногами не ходити. Згодом він дізнався, що до появи у гаю ті дичаки один одного навіть не знали; коли Станіс розбив військо Манса Розбишаки, вони втекли до лісу, рятуючись від різанини, проблукали чимало днів, втрачаючи друзів та рідню з-за голоду та холоду, і нарешті пристали до священного притулку, надто кволі та хворі, щоб іти далі. — Тут живуть боги, — сказав один старий. — Краще померти тут, ніж деінде. — Лише за кілька годин на південь стоїть Стіна, — мовив Джон. — Чому ви не шукали притулку там? Інші здалися. Навіть Манс. Дичаки перезирнулися. Нарешті один мовив: — Ми чули, що люди кажуть. Хто здався, тих гайворони усіх спалили. — Ще й Манса з ними, — додала жінка. «Ой, Мелісандро, — подумав Джон, — ти чимало взяла собі на душу. І твій червоний бог теж.» — Хто бажає, може повернутися разом з нами. У замку Чорному ви знайдете харч і прихисток. Стіна врятує від істот, що никають у цих лісах. Маєте моє слово: нікого не спалять. — Ґавине слово? — перепитала жінка, щільніше пригортаючи дитину. — А з якого дива нам вірити, що воно чогось варте? Хто ти такий? — Князь-воєвода Нічної Варти. Син Едарда Старка, господаря зимосіцького. — Джон обернувся до Тома Ячменя. — Хай Рорі та Баш ведуть коней. Не хочу тут лишатися ані зайвої миті. — Ваша воля, пане воєводо. Перед тим, як вертатися, їм лишилося зробити тільки одне — те, заради чого вони прийшли. Залізний Емет скликав своїх підопічних; решта товариства дивилася з поважної відстані, як вони стають на коліна перед оберіг-деревами. Останнє світло дня дотоді вже згасло; очі мусили призвичаїтися до зірок на небі та тьмяного червоного відблиску напівмертвого багаття посередині гайку. Шестеро у чорних кобеняках та грубих чорних каптурах здавалися вирізьбленими з пітьми. Голоси їхні здіймалися разом, такі непомітні проти безмежності ночі. — Збирається ніч, і починається моя варта… — проказували вони услід за незліченними тисячами попередників. Голос Шовкуна був солодкий, наче пісня, Лошака — хрипкий, уривчастий, Арона — схожий на перелякане кумкання. — …що скінчиться з моєю смертю. «Хай смерть почекає, і то якнайдовше.» Джон Сніговій упав на коліно в сніг. «Боги мого батька, захистіть цих людей. І Ар’ю теж, мою меншу сестричечку, хай де вона є. Благаю вас, дозвольте Мансові знайти її та безпечно повернути до мене.» — Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям, — обітували новаки голосами, яким луною відповідали минулі роки і століття. — Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті. «Боги лісу, дайте мені сили вчинити так само, — мовчки молився Джон Сніговій. — Подаруйте мудрості взнати, що мені робити, і мужності довести справу до кінця.» — Я — меч у темряві, — казала шістка. Джонові здалося, що голоси їхні змінюються, гучнішають, наливаються певністю. — Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей. «Щит, що боронить царину людей.» Привид пхнув його писком у плече; Джон обійняв вовка рукою. Ніс вловив давно не прані штани Лошака, солодкі парфуми, втерті Шовкуном у борідку, різкий і бридкий сморід страху, а над усе — могутні пахощі велетня. Джон чув биття власного серця. Кинувши погляд через гайок на жінку з дитиною, двох сивих старих, рогонога зі скаліченими ступнями, він побачив тих людей, про яких говорила обітниця. — Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу. Джон Сніговій першим став на ноги. — Підведіться нині братами Нічної Варти. І подав Лошакові руку, помагаючи зіп’ятися на рівні. Здіймався вітер, час було рушати. Подорож назад до Стіни виявилася довшою, ніж до гайку оберіг-дерев. Велетень крокував неквапними та поважними, хоча і довжелезними кроками дебелих ніг, ще й час від часу зупинявся, щоб оббити довбнею від снігу низьке гілля дерев. Жінка їхала удвох на коні з Рорі, її син — з Томом Ячменем, старі — з Лошаком та Шовкуном. Тенн боявся коней і шкутильгав пішки, нехтуючи навіть ранами. Рогоніг не міг всидіти у сідлі; його довелося прив’язати на спину коневі, наче мішок збіжжя. Так само вчинили і з блідою старою, що мала руки та ноги, тонші від сухих гілочок. Хай як братчики старалися, а не змогли збудити її від тяжкого сну. На подив Залізного Емета, Джон наказав зробити те саме з двома трупами. — Але ж, пане воєводо, вони нас лише сповільнять, — мовив Емет. — Треба порубати їх на шматки, та й спалити. — Ні, — заперечив Джон. — Беріть. Маю для них ужиток. Місяць не вів їх додому; подекуди визирали тільки окремі латки зоряного неба. Світ був чорно-білий і принишклий, перехід — довгий, повільний, нескінченний. На штани та чоботи налипав сніг, вітер ворушив дерева, смикав і шарпав кобеняки. Джон побачив над собою червоного блукача, що спостерігав крізь голе гілля великих дерев, як вони прокладають шлях унизу. «Злодієм» кликали його люди вільного народу. Найкращий час уводити жінок наставав тоді, коли Злодій був у Місячній Діві — так завжди казала Ігритта. Проте ніколи не згадувала, коли ж буває найкращий час уводити велетня. «Або два трупи.» Стіну вони побачили майже перед світанком. Ріг вартового привітав їхнє наближення згори, наче глибокий горловий гук велетенського хижого птаха — «розвідники повертаються». Великий Лиділ відчепив од сідла власний ріг і дмухнув у відповідь. Коло брами довелося трохи зачекати, доки з’явився Скорботний Ед, відсунув засуви і прочинив залізні грати. Побачивши нужденну купку дичаків, шафар закопилив губи і окинув велетня довгим уважним поглядом. — Щоб оцього пропхати крізь браму, пане воєводо, доведеться, мабуть, салом мазати. Послати когось до комори? — Та пролізе і сухим. І велетень таки проліз… рачки, майже повзком. «Величенький парубок. Стоп чотирнадцять, як не більше. Ще дебеліший, ніж Маг Могутній.» Маг загинув просто отут, під цією самою кригою, зчепившись у запеклому двобої з Доналом Нойє. «Вірний друг, хоробрий воїн. Варта втратила забагато таких.» Джон відкликав Шкіряна вбік. — Наглянь за ним. Ти розмовляєш його мовою. Подбай, щоб його погодували, знайди тепле місце коло вогню. Залишся з ним і оберігай. Ніхто не має його чіпати і дратувати. — Авжеж, — відповів Шкірян і, повагавшись, додав: — Пане воєводо. Живих дичаків Джон наказав полікувати від ран та укусів морозу — головне гарячею їжею та теплим одягом. Все ж рогоніг, найпевніше, мав втратити обидві ступні. Трупи Джон наказав замкнути у крижаних келіях. Вішаючи кобеняка на кілочок обіч дверей світлиці, Джон помітив, що тут побував Клідас — на столі лежав лист. «Зі Східної або з Тіньової» — подумав він з першого погляду. Але віск був золотий, не чорний. Печатка зображувала голову оленя у палаючому серці. «Від Станіса!» Джон розламав твердий віск, розправив сувій пергамену і почав читати. «Рука маестра, слова короля.» Станіс захопив Жбир-у-Пущі. Верховинні роди стали за нього. Кремінці, Нореї, Вулі, Лидоли. Усі. «Ми отримали також поміч, на яку не сподівалися, але гаряче привітали — від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, чиї люди звуть її Ведмедицею, сховала бійців у рибальських човнах і зненацька запопала залізняків на березі. Грейджоєві лодії захоплені чи спалені, жеглярі вирізані або забрані в полон. Капітанів, лицарів, знаних воїнів та осіб високих родів ми віддамо за викуп або знайдемо їм інший ужиток. Решту я повішу.» Нічна Варта присягалася не ставати на жодну сторону в чварах та розбратах королівств. І все ж Джон Сніговій не міг не відчути втіху. А тоді взявся читати далі. «Почувши про нашу перемогу, до нас поспішають нові північани. Рибалки, затяжці, гірські вівчарі, хуторяни з глибин вовчої пущі, селяни, що повтікали з Каменястого берега від залізняків, уцілілі в битві при брамі Зимосічі, присяжні слуги Роголісів, Кервинів і Толгартів. Нині наша потуга складає п’ять тисяч, і число щодня зростає. Нас дісталася звістка, що Руз Болтон рухається з усім військом на Зимосіч, де хоче одружити свого байстрюка з вашою зведеною сестрою. Не можна дозволити йому відновити замок у колишньому могутті. Ми рушаємо туди. За нас стануть Арнольф Карстарк і Морз Умбер. Я врятую вашу сестру, якщо зможу, і знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій. А ви з братством тримайте Стіну, доки я не повернуся.» Підписано було іншою рукою: «Складено в Світлі Господньому, скріплено підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів і першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря.» Тієї миті, коли Джон відклав листа, пергамен знову згорнувся, наче прагнучи сховати свої таємниці. Джон не знав, що йому думати і відчувати щодо прочитаного. У Зимосічі й раніше кипіли битви, та жодного разу — без Старка на одному чи іншому боці. — Але нині замок — порожня шкаралупа, — мовив він уголос. — Не Зимосіч, а привид Зимосічі. Навіть думати про таке було боляче, не те що казати. І все-таки… Джон спитав себе, скільки людей зможе привести в битву старий Ґавин Харч. Скільки мечів зуміє видобути Арнольф Карстарк, і звідкіля. Половина Умберів стоятиме на іншому кінці поля з Хвойдорізом, під прапором оббілованої людини Жахокрому. Більша частина потуги обох домів пішла на південь з Роббом і не повернулася. Навіть лежачи руїною, Зимосіч надавала чималу перевагу тому, хто її утримував. Роберт Баратеон миттю все зрозумів би і кинувся навперейми, щоб захопити замок першим. А військо своє змусив би рухатися бігцем і в нічній пітьмі, чим уславився ще замолоду. Але чи має його молодший брат стільки ж завзяття? «Оце вже навряд.» Станіс був рішучий, але обачливий і поміркований очільник. До того ж військо його являло собою недоспіле вариво з верховинних родів, південського лицарства, людей короля і королеви, трохи присмачене дрібкою північного панства. «Все ж він мусить або рушати на Зимосіч швидко, або зовсім облишити свій задум» — подумав Джон. Не йому лізти до короля з порадами, але… Він знову роздивився листа. «Я врятую вашу сестру, якщо зможу.» Неабиякий вияв приязні від Станіса, хоч і зіпсований закінченням — брутальним «якщо зможу» та байдужим «знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій». Але раптом Ар’ї там немає, і рятувати нема кого? Раптом вогні пані Мелісандри сказали правду? Невже сестра справді зуміла втекти від таких полонителів? «Як їй вдалося? Ар’я завжди була метка та спритна… але зрештою вона всього лише маленька дівчинка, а Руз Болтон не з тих, хто погано пильнує здобич подібної ваги.» А чи Болтон справді тримає в себе його сестру? Чи не може весілля бути якоюсь хитрою витівкою, щоб заманити Станіса до пастки? Скільки Джон знав, князь на Жахокромі ніколи не давав Едардові Старку приводу гніватися на себе. Але володар Зимосічі однак не надто довіряв своєму значковому з тихим, ледь чутним голосом і світлими, безбарвними очима. «Дівчинка в сірому на коні, що помирає. Дівчинка, що тікає від свого шлюбу.» Повіривши непевному віщуванню, він відпустив до Зимосічі Манса Розбишаку і шістьох списниць. «Молодих і на вроду показних» — вимагав Манс. Неопалимий король назвав кілька імен, решту зробив Скорботний Ед — привіз їх з Кротовини. Але нині ця витівка здавалася щирим божевіллям. Чи не краще було загилити Мансові мечем тієї ж миті, коли його обличчя з’явилося з-під мари? Джон відчував певну прихильність до Короля-за-Стіною, хай не позбавлену остороги — хіба не був дичацький ватажок порушником присяги й перебіжчиком? Ще менше він довіряв Мелісандрі. Та все ж поклав надії на їхній задум і тепер мусив чекати, що з того вийде. «Все заради порятунку сестри. Але ж братчики Нічної Варти не мають сестер…» Коли Джон був хлопчаком у Зимосічі, то завжди захоплювався Юним Драконом, королем-хлопчиком, що завоював Дорн у віці чотирнадцяти років. Незважаючи на байстрюцьке походження — а може, і завдяки йому — Джон Сніговій мріяв повести вояків до слави так само, як король Даерон, мріяв звойовувати і підкорювати. Ось він дорослий чоловік, Стіна тепер належить йому. Але його мучив один сумнів за іншим, і навіть їх йому не вдавалося скорити. Даянерис Табір смердів так гидко, що Дані ледь не задихнулася. Пан Барістан скривився і мовив до неї: — Вашій милості не варто було тут з’являтися. Ці чорні випари згубні для здоров’я. — Я кров дракона, — нагадала йому Дані. — Де ви бачили дракона з різачкою? Візерис часто повторював, що Таргарієнів не зачіпають хвороби пересічних людей. І скільки вона могла судити, не помилявся. Сама Дані пам’ятала, як потерпала від холоду та голоду, але жодного разу — від лихоманки чи іншої пошесті. — І все ж, — правив своєї старий лицар, — я почувався б спокійніше, якби ваша милість повернулися до міста. Мури Меєрину з кольорової цегли залишилися за версту позаду. — Кривава різачка — прокляття кожного війська в полі, починаючи від Віку Світанку. Дозвольте нам роздати харчі без присутності вашої милості. — Завтра роздасте самі. А зараз я тут і хочу все бачити, — відповіла Дані та вдарила срібну п’ятами. Решта рушила разом. Джохого поїхав попереду, Агго та Рахаро — зразу позаду, тримаючи напоготові довгі дотракійські батоги, щоб відганяти слабих та напівмертвих. Пан Барістан сидів праворуч на зозулястому сірому; ліворуч її захищав Симон Смугаста Спина з «Вільних Братів» та Марселен з «Материних Воїв». За очільниками рухалися шість десятків вояків, що боронили від грабунку вози з харчами. Кінні та озброєні, дотракійці, Мідні Звірі та відпущенці — усіх поєднувало одне спільне почуття. Всі разом ненавиділи покладений на них обов’язок. Астапорці дибали за ними жалюгідною і страхолюдною юрбою, що довшала і ширшала з кожним кроком. Дехто щось проказував мовами, яких вона не розуміла, а дехто вже й язиком не міг ворушити. Безліч рук простягалося до Дані, безліч колін ставало на землю обабіч її срібної. — Мати! — закликали до неї голоси говірками Астапору, Лису і Старого Волантису, горловою дотракійською та пливкими, дзюркотливими карфійськими зворотами, ба навіть посполитою мовою Вестеросу. — Мати, благаємо… мати, допоможи моїй сестрі, вона хвора… дай мені хліба для моєї малечі… молю тебе, у мене старий батько… поможи йому… порятуй її… не покинь мене… «Я вже не маю для вас ані помочі, ані порятунку» — подумала Дані у відчаї. Астапорцям не лишилося куди подітися. Тисячі їх сиділи ззовні товстих мурів Меєрину: чоловіки та жінки, діти, старі, крихітні дівчатка і новонароджені немовлята. Багато було хворих, більшість голодувала, і всі приречені були на смерть. Даянерис не сміла відчинити браму і впустити натовп до міста. Тому намагалася робити бодай щось — надсилала цілителів, Блакитних Грацій, чароспівців, костоправів. Але багато з них теж заслабло, і жоден не зумів навіть сповільнити стрімке поширення різачки, що приїхала блідою кобилою. Відокремлення здорових від хворих теж не врятувало справи. «Непохитні Щити» зі шкури лізли, відтягаючи чоловіків від їхніх дружин, а дітей від матерів — поки астапорці лементували, хвицялися і закидали їх камінням. Наступного дня хворих знаходили мертвими, а здорових — хворими. В підсумку, віддаленням одних від інших не досягли геть нічого. Навіть годувати натовп за мурами ставало дедалі важче. Щодня Дані надсилала стільки харчів, скільки могла, та людей прибувало, а запаси танули. Ще й візників, охочих доправляти вози, меншало — надто багато побувалих у таборі підчепило кляту пошесть, а на інших напали дорогою назад. Напередодні перевернули одну гарбу, вбили двох вояків; власне, саме тому цариця і вирішила роздати харчі власною особою. Кожен радник, почувши про це, починав гаряче відраджувати — хоч Резнак, хоч Голомозий, хоч пан Барістан — але Даянерис непохитно стояла на своєму. — Я не відвернуся від них, — уперто правила вона своєї. — Цариця мусить знати страждання свого народу. Чого її народові справді не бракувало, то це страждань. — У таборі вже не лишилося ані коня, ані мула, хоча багато астапорців приїхали верхи, — доповів Марселен. — Вони усіх з’їли, ваша милосте. А ще всіх щурів і помийних собак, яких зуміли впіймати. Дехто вже починає їсти трупи власних родичів. — Людині не можна їсти плоть людини! — суворо мовив Агго. — Кожен знає, — погодився Рахаро. — На них упаде прокляття! — Їм давно байдуже до всіх проклять, — відповів Симон Смугаста Спина. За ними тяглася вервечка малих дітей з напухлими животиками — надто слабких чи наляканих, навіть щоб жебрати. Кощаві чоловіки з запалими очима сиділи навпочіпки серед піску та каміння, виливаючи назовні своє життя смердючими буро-червоними струменями. Багато з них спорожнялися просто там, де спали, надто кволі, щоб відповзти до рівчаків, які Дані наказала викопати. Дві жінки билися за зчорнілу кістку. Неподалік хлопчик років десяти навстоячки їв щура, тримаючи його одноруч — в іншій руці-бо стискав загострену палицю на випадок, раптом хтось захоче вибороти в нього омріяну здобич. Всюди розкидані були непоховані трупи. Їдучи срібною, Дані побачила чоловіка, простягнутого в болоті під чорною накидкою… аж тут, злякавшись коня, накидка злетіла хмарою з тисяч мух. Висохла на кістяк жінка сиділа на землі, стискаючи в обіймах напівмертвих немовлят. Очі усіх стежили за царицею-королевою. Хто ще зберіг сили, гукав чи шепотів: — Мати… благаю, мати… благословенна будь, мати… «Благословенна, — подумала Дані, наповнившись гіркою жовчю. — Ваше місто зійшло на попіл та кістки, ваші родичі помирають навколо. Я не маю для вас ані прихистку, ані ліків, ані надії. Лише сухий хліб, червиве м’ясо, твердий сир, трохи молока. Авжеж, благословляйте мене.» Що то за мати, яка не дасть молока власній голодній дитині? Що то за мати, яка не має чого дати? — Багато мертвих, — мовив Агго. — Треба спалити. — Хто їх спалить? — запитав пан Барістан. — Кривава різачка тут усюди. Щоночі помирає з сотню людей. — Не є добре торкатися мертві, — мовив Джохого. — Кожен знає, — додали Агго та Рахаро разом, наче одним голосом. — Може, й так, — відповіла Дані, — та зробити це треба однаково. Вона подумала хвильку і знайшлася: — Неблазні не бояться трупів. Я побалакаю з Сірим Хробаком. — Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — Неблазні — ваше найкраще військо. Не можна, щоб пошесть розповсюдилася серед них. Хай астапорці самі ховають своїх мертвих. — Для того вони надто кволі, — зауважив Симон Смугаста Спина. Дані відповіла: — Треба дати більше їсти, то й зміцніють. Але Симон затрусив головою. — Їжу не варто марнувати на мертвих, ваша превисокосте. Ми не маємо досить, щоб годувати навіть живих. Дані знала, що він каже правду, та похмурі слова від того не легшали. — Далі не треба! — вирішила цариця. — Годуймо тут! І здійняла долоню. Вози позаду рвучко зупинилися. Вершники оточили харчі широким колом, не дозволяючи астапорцям кинутися на них юрбою. Та щойно всі стали по місцях, як навколишній натовп почав щільнішати. Нові й нові нужденні поспіхом шкутильгали і тягнули руки до жаданих возів, але вершники відганяли їх, не даючи наближатися. — Чекайте своєї черги! — гарчали і гукали вони. — Не тисніть! Ану назад! Не наближатися! Є хліб для всіх. Чекайте черги! Дані теж лишилося сидіти і чекати. — Добрий лицарю, — звернулася вона до Барістана Селмі, — чи не замало ми для них робимо? Адже маємо чималі запаси. — Наші чималі запаси — для вояків вашої милості. Хтозна, чи не доведеться ще висидіти довгу облогу. «Буревісники» та «Другі Сини» можуть добряче пошарпати юнкайців, але розбити і відігнати — навряд. Якби ваша милість дозволили мені зібрати військо… — Якщо битви не уникнути, краще нам сидіти за мурами Меєрину. А юнкайці хай пробують узяти їх приступом. — Цариця роззирнулася навкруги. — Якби роздати харчі усім порівну… — …то астапорці однак з’їли б свою частку за кілька днів, а нам на облогу лишилося б менше. Дані зиркнула через табір на мури Меєрину, складені з цегли багатьох кольорів. Повітря повнилося мушвою та галасом. — Боги надіслали цю пошесть, щоб змирити мою пиху. Стільки мертвих… але я не дозволю їм їсти трупи! — Вона підманила до себе Агго. — Скачи до брами і приведи Сірого Хробака з півсотнею Неблазних. — Кров вашої крові кориться халісі. Агго вдарив коня п’ятами і зачвалував геть. Пан Барістан спостерігав за усім з погано прихованим острахом. — Не варто вашій милості лишатися тут надовго. З вашої волі та наказу астапорців уже годують. Більше нам для неборак нічого не зробити. Краще повертаймося до міста. — Їдьте, коли бажаєте, добрий лицарю. Я вас не тримаю. Та й жодного з вас. — Дані злетіла з коня спритним стрибком. — Я не можу їх зцілити, але можу показати, що їхній матері не байдуже. Джохого зойкнув, аж дух йому перехопило. — Ні, халісі! — Дзвоник у його косі зателенькав, коли він злізав з коня. — Не наближайтеся! Не дозволяйте їм торкатися! Не треба! Дані пройшла просто повз нього. За кілька аршинів на землі лежав старий, стогнучи і витріщаючись у сіре черево хмар. Вона стала обіч нього на коліна, зморщила носа на сморід і відкинула брудне сиве волосся, щоб помацати чоло. — Його плоть палає вогнем. Дайте води обмити! Нехай морської, годиться. Марселене, принесеш? І олії теж треба — для поховального багаття. Хто допоможе мені спалити мертвих? Коли Агго повернувся з Сірим Хробаком та п’ятьма десятками Неблазних, що підтюпцем наздоганяли його коня, Дані вже встигла присоромити весь свій супровід і приставити їх до брудної праці. Симон Смугаста Спина зі своїми людьми відтягав живих від мертвих і складав трупи купами, а Джохого і Рахаро з рештою дотракійців відводили тих, хто ще міг так-сяк дибати, до моря — помитися і випрати одяг. Агго витріщився на них, наче на збіговисько божевільних, але Сірий Хробак став на коліна коло цариці й мовив: — Сей-один бажає допомогти. Ще до полудня запалили більше як десяток великих багать. Стовпи чорного диму здійнялися до безжальної блакиті неба, розпливаючись олійними плямами. Дорожнє вбрання Дані, коли вона зрештою відступила від багать, вщент укрилося плямами сажі. — Превисокосте, — звернувся Сірий Хробак, — сей-один і його брати благають дозволу скупатися у солоному морі, коли праця скінчиться. Ми маємо очиститися згідно закону нашої великої богині. Раніше цариця не чула, щоб євнухи мали власну богиню. — Хто ця богиня? Одна з богів Гісу? Сірий Хробак збентежився. — Богиню кличуть багатьма іменами. Володарка Списів, Наречена Битви, Матір Вояцтва… але справжнє ім’я належить тільки сим-одним бідолахам, що спалили свою мужність на її вівтарі. Нам не дозволено говорити про богиню з іншими. Сей-один благає дарувати йому зухвалість. — Дарую. Так, ви можете скупатися, коли бажаєте. Дяка вам за допомогу. — Сі-одні живуть службою цариці. Коли Даянерис повернулася до піраміди, відчуваючи втому в тілі та розпач у душі, то знайшла Місандею за читанням якогось старого сувою, а Іррі та Джихікі — за суперечкою про Рахаро. — Ти йому надто кістлява, — саме казала Джихікі. — Ти майже хлопчик. Рахаро не злягається з хлопчиками. Це кожен знає. Іррі у відповідь визвірилася: — А про тебе кожен знає, що ти майже корова! Рахаро не злягається з коровами! — Рахаро — кров моєї крові. Його життя належить мені, а не вам, — мовила Дані обом дівчатам. За час, проведений поза Меєрином, Рахаро виріс мало не на півстопи, а до міста повернувся з грубими від м’язів руками та ногами і чотирма дзвіночками у косі. Тепер він вивищувався зростом і над Агго, і над Джохого — чого не змогли не помітити обидві Даніни служниці. — А тепер замовкніть. Мені треба скупатися. — Ніколи ще вона не почувалася такою забрудненою. — Джихікі, допоможи зняти одяг, віднеси геть і кинь у вогонь. Іррі, скажи К’єззі, щоб знайшла мені чим накинутися — легким, тонким, необтяжливим. День був дуже спекотний. На її терасі дмухав прохолодний вітерець. Дані аж зітхнула з насолоди, сідаючи у води своєї водойми. За її наказом Місандея теж вибралася з одягу і залізла услід. — Ся-одна чула, як астапорці минулої ночі шкреблися у мури, — мовила мала драгоманка, натираючи Дані спину. Іррі та Джихікі перезирнулися. — Ніхто не шкрібся, — заперечила Джихікі. — Як це… шкреблися? — Руками, — відповіла Місандея. — Цегла в мурах вже стара і сипка. Вони намагаються продертися до міста. — Хіба за кілька років, — мовила Іррі. — Мури дуже товсті. Це кожен знає. — Кожен знає, — погодилася Джихікі. — Мені вони теж сняться, — мовила Дані й узяла Місандею за руку. — Але табір за добру версту від міста, люба моя. Ніхто не шкребеться у мури. — Вашій милості краще знати, — відповіла Місандея. — Помити вам волосся? Вже скоро час. Резнак мо’Резнак і Зелена Грація прийдуть обговорити… — Приготування до весілля! — Дані сіла у водоймі рвучко, зі сплеском. — А я трохи не забула! «Бо, напевне, хотіла забути.» — А після них маю вечеряти з Гіздахром, — зітхнула Дані. — Іррі, неси зелений токар. Отой, що шовковий, з мирійським мереживом на подолі. — Його лагодять, халісі. Мереживо розірвалося. Зате блакитний токар саме випрали. — Тоді блакитний. Їм теж буде приємно. Вона майже не помилилася. Жриця та підстолій справді були раді бачити її вбраною в токар, як справжнісіньку меєринську панянку. Та насправді їм бажалося роздягти її голяка. Даянерис вислухала, не вірячи своїм вухам, а коли вони скінчили, відповіла: — Не хочу завдавати образи, але Гіздахровій матері та сестрам я голою не покажуся! — Але ж, — мовив Резнак мо’Резнак, кліпаючи очима, — ваша превисокість мають такий обов’язок. Перед шлюбом за звичаєм жінки чоловікового дому оглядають черево нареченої та її, гм… жіночі місця. Перевіряють, чи належної вони будови, чи виглядають здоровими, чи… — Чи обіцяють плідність, — скінчила Галацца Галаре. — Це стародавній звичай, ваша преосяйносте. Засвідчити огляд і проказати належні молитви прийдуть три храмові Грації. — Так-так, — закивав Резнак, — а потім подається частування, особливий пиріг. Жіночий пиріг, що печеться лише на заручини. Чоловікам його куштувати не дозволено. Мені казали, він надзвичайно смачний. Аж казковий. «А якщо черево моє зів’яло, а жіночі місця зурочено? Чи подадуть особливий пиріг і до такого випадку?» — Гіздахр зо’Лорак матиме змогу розглядати мої жіночі місця після весілля. — «Хал Дрого не знайшов у них жодної вади, то чого йому там шукати?» — А його мати з сестрами хай розглядають одна одну і тішаться пирогом без мене. Я його не куштуватиму. Так само, як не обмиватиму шляхетні ноги шляхетного Гіздахра. — Ваша препишність, мабуть, не конче розуміють, — заблагав Резнак. — Обмиття ніг — священний звичай, благословенний у віках. Він означає, що ви раді стати покірною служницею власному чоловікові. Весільне вбрання також просякнуте красномовними знаками. Наречена вбирається у темно-червоний серпанок на токарі білого шовку, облямованого дрібними перлами. «Цариця кролів не може одружитися, не причепивши довгі вуха.» — Я торохтітиму тими перлами на кожному кроці. — Перли позначають плодючість. Що більше перлів матимуть на собі ваша превисокість, то більше здорових дітей народять чоловікові. — Навіщо мені сотня дітей? — Дані обернулася до Зеленої Грації. — Якби одружитися за вестероським звичаєм, тоді… — Тоді боги Гісу не завважать такий шлюб за справжній святий союз чоловіка і дружини. — Обличчя Галацци Галаре ховалося за серпанком зеленого шовку, виднілися самі лише очі: зелені, мудрі, сумні. — У очах міщан ви станете підбічницею шляхетного Гіздахра, аж ніяк не законно взятою дружиною. Діти ваші вважатимуться байстрюками. Ні, ваша превисокість мають побратися з Гіздахром у Храмі Грацій, перед усім панством Меєрину, що засвідчить правдивість вашого союзу. «Виманити голів усіх вельможних домів з їхніх пірамід на якусь нагоду — так радив Дааріо. Адже драконове гасло — вогнем та кров’ю…» — Гаразд, як скажете, — зітхнула вона, відкидаючи негідну думку. — Я поберуся з Гіздахром у Храмі Грацій загорнутою в білий токар з дрібними перлами. Маєте до мене інші справи? — Ще одну, і то невеличку, ваша превисокосте, — відповів Резнак. — Для майбутнього святкування було б доречно дозволити знову відкрити бійцівські ями. То був би ваш весільний подарунок Гіздахрові та вашим покірним підданим, які вас так люблять. Знак вашої згоди зі стародавніми звичаями Меєрину. — До того ж вельми любий та втішний богам, — додала своїм тихим, лагідним голосом Зелена Грація. «Посаг за нареченою, виплачений кров’ю.» Даянерис на смерть втомилася змагатися у цій битві. Навіть пан Барістан вже не сподівався на її перемогу. — Жоден володар не здатен якимось дивом зробити добрим цілий народ, — казав їй старий Селмі. — Баелор Блаженний молився, постував, змурував Седмиці такий храм, що жоден бог не попросив би кращого. Але й він не врятував людей од війни та злигоднів. «Цариця і королева має слухати своїх підданих» — нагадала собі Дані. — Опісля весілля Гіздахр стане царем меєринським. Хай тоді сам відкриває бійцівські ями, якщо така його ласка. А моєї ноги там не буде. «Хай кров буде на його руках, не на моїх.» Вона підвелася з місця. — Якщо майбутній чоловік бажає, щоб я обмила йому ноги, хай спершу обмиє мої. Нині ввечері я сама йому скажу. Їй аж закортіло дізнатися, як наречений сприйме новину. І чекати довго не довелося — Гіздахр зо’Лорак прибув за годину по заходові сонця. Його власний токар був винного кольору, з золотою смугою та облямівкою золотих намистин. Дані розповіла йому про зустріч з Резнаком і Зеленою Грацією, поки наливала келих почастуватися. — То порожні викрутаси! — оголосив Гіздахр. — Саме такі, які нам давно час скасувати. Меєрин надто довго скніє у полоні дурнуватих старожитностей. Він поцілував Дані руку і мовив: — Даянерис, моя царице, я радо обмию вас від маківки до п’ят, якщо це зробить мене вашим царем і чоловіком. — Моїм царем і чоловіком вас зробить обіцяний вами мир. Скахаз розповів, що ви маєте листи і новини. — Маю. — Гіздахр схрестив довгі ноги, виглядаючи вдоволеним собою. — Юнкайці подарують нам мир, але за певну ціну. Припинення работоргівлі спричинило у поважних царствах та містах земних великі збитки й заворушення. Юнкайці та їхні союзники вимагають від нас відшкодування. У золоті та коштовному камінні. «Дяка, що беруть брязкальцями.» — Що далі? — Юнкай поновить торгівлю невільниками, як було раніше. Астапор відбудують як невільницьке місто. Ви не втручатиметеся. — Юнкай поновив торгівлю невільниками, коли я ще на десять верст від міста не відійшла. Чи повернула я назад? Цар Клеон благав допомогти йому проти них. Я лишилася глухою до його благань. Я не хочу війни з Юнкаєм! Скільки разів мені ще казати? Яких ще обіцянок їм треба? — Е, царице, саме тут виникла певна притичина, — мовив Гіздахр зо’Лорак. — Сором казати, але юнкайці не мають віри вашим обіцянкам. Напосідають на одне: мовляв, ваші дракони підпалили їм якогось посла. — Йому підпалили самий лише токар! — презирливо скривилася Дані. — Хай там як, але вони вам тепер не вірять. І люди з Нового Гісу — так само. Слова — то вітер, як ви самі полюбляєте казати. Жодні ваші слова не вбережуть миру в Меєрині. Ваші вороги вимагають справ. Хочуть побачити наше весілля, моє вінчання на царство і наше спільне владарювання. Дані знову наповнила келих гостя, палко бажаючи вивернути йому глека на голову, аби лише загасити ту недбало-пихату посмішку. — Хочуть шлюбу чи криваву згубу. Весілля або війну. Отакий я маю вибір? — Я бачу лише один вибір, ваша преосяйносте. Прокажімо обітниці перед богами Гісу — і розбудуймо разом новий Меєрин. Цариця саме добирала слова для відповіді, коли почула позаду кроки. «Частування принесли» — подумала вона. Кухарі обіцяли подати улюблену Гіздахрову страву — печеного в меді собаку, набитого чорносливом та перцями. Але озирнувшись, Дані побачила пана Барістана, свіжоскупаного, вдягненого у білий стрій, з мечем при боці. — Ваша милосте, — вклонився він, — сором вас турбувати, але я подумав, ви захочете дізнатися негайно. «Буревісники» повернулися до міста зі звістками про ворога. Юнкайці йдуть на нас, як ми й боялися. Шляхетними рисами обличчя Гіздахра зо’Лорака промайнула дратівлива тінь. — Цариця зізволить вечеряти. Сердюки можуть почекати. Пан Барістан на його слова і оком не змигнув. — Я попрохав пана Дааріо скласти звіт мені, за наказом вашої милості. Але він засміявся і сказав, що нашкрябав би звіт власною кров’ю, якби ваша милість надіслали маленьку драгоманку показати йому, як пишуться літери. — Кров’ю?! — скрикнула Дані з переляку. — Це такий жарт? Ні, не кажіть нічого, я маю сама його побачити. Зрештою, вона була юною дівчиною, самотньою і наляканою. А юні дівчата бувають перемінливі у думках та намірах. — Зберіть усю мою старшину. Гіздахре, ви маєте мені пробачити. — Меєрин понад усе, — тепло і дружньо посміхнувся Гіздахр. — Ми ще матимемо інший вечір. І тисячу інших ночей. — Пан Барістан вас проведе. Дані поспіхом вибігла геть, скликаючи покоївок. Не вітатиме ж вона своїх воєвод у токарі! Нарешті вона обрала одну сукню з десятку переміряних, але відмовилася від вінця, принесеного Джихікі. Коли Дааріо Нахаріс став перед нею на коліно, Даніне серце тьохнуло і провалилося кудись униз. У його волоссі подушкою засохла кров, на скроні червоно блищав глибокий розріз, правий рукав скривавився мало не до ліктя. — Ви поранені! — зойкнула вона. — Отут? — Дааріо торкнувся скроні. — То мені арбалетник хотів стрілу в око вгородити. Але я її перегнав, бо поспішав додому, до моєї королеви — скупатися у теплі її посмішки. Він струснув рукавом, розкидаючи дрібні червоні бризки. — А ця кров не моя. Один з моїх осавулів торочив, що нам слід перебігти до юнкайців. То я йому запхав руку просто в горло і вирвав серце. Хотів привезти подарунок своїй срібній королеві, але мене відрізали чотири «Коти». Напосілися, шипіли, гарчали. Один мало не вхопив, то я жбурнув йому серце просто в пику. — Вражаюча звитяга, — мовив пан Барістан якомога кислішим голосом. — Але чи привезли ви новини для їхньої милості? — Привіз, і недобрі, пане дідугане. Астапору більше немає. Невільникарі йдуть на північ великою потугою. — Тю, здивував. Це вже стухло і просмерділося, — загарчав Голомозий. — Чи нема чого свіжішого? — То твоя мамця казала, коли татка цілувала, — не розгубився Дааріо. — Люба царице, я б приїхав швидше, та серед пагорбів аж кишить юнкайських сердюків. Чотири вільні кумпанства. Довелося вашим «Буревісникам» пробиватися крізь них. Є й гірші новини. Юнкайці ведуть військо прибережним шляхом, а з ними йдуть чотири легіони з Нового Гісу. Вони мають слонів, десь із сотню, в броні та з баштами. Є толоські пращники, є чималий загін карфійських вершників на верблюдах. У Астапорі на кораблі саме сідали ще два гіскарські легіони. Якщо вірити полоненим, вони висаджуватимуться за Скахазадханом, щоб відрізати нас від Дотракійського моря. Поки він розповідав, на мармурову підлогу час від часу падала крапля яскраво-червоної крові. Дані щоразу щулилася. — Скільки людей загинуло? — спитала вона, коли Дааріо скінчив. — Наших? Не мав часу рахувати. Та ми придбали більше, ніж втратили. — Перебіжчиків? — Хоробрих воїнів, ладних стати за вашу шляхетну справу. Моїй цариці, певен, вони припадуть до смаку. Один — сокирник з Василіскових островів, здоровезний лобуряка, більший за Бельваса. Вам слід його побачити, він того вартий. Є зо два десятки вестеросців, а чи й більше. Втікачі з «Вітрогонів», незадоволені юнкайцями. З них будуть добрячі «Буревісники». — Як скажете. — Дані не бачила нагоди вередувати. Меєринові скоро знадобиться кожна рука, здатна тримати меч. Пан Барістан насупив брови. — Полковнику, ви згадали про чотири вільні кумпанства. Але ми знаємо лише три. «Вітрогонів», «Довгі Списи» і «Бойових Котів». — Пан дідуган уміє рахувати. До юнкайців перебігли «Другі Сини». — Дааріо відвернувся і сплюнув. — Ось йому, тому Бурому Бенові Бросквину. Коли побачу його бридку мармизу, то розпанахаю від горлянки до пупа і вирву з грудей його чорне серце. Дані спробувала щось сказати, але не знайшла слів. Вона пригадала, як востаннє бачила Бенове обличчя. «Тепле, привітне… обличчя, якому я довіряла.» Смаглява шкіра, біле волосся, зламаний ніс, зморшки у кутиках очей. Навіть дракони полюбляли товариство старого Бурого Бена, а він вихвалявся, що в собі має краплю драконової крові. «Три зради спіткають тебе… одна заради золота, одна заради крові, одна заради любові.» Чи був Бросквин третьою зрадою, а чи другою? І як тоді рахувати пана Джорага, її старого буркотливого ведмедя? Невже не буде їй ніколи друга, вартого довіри? «Який зиск із пророцтв, якщо не тямиш, про що вони? Якщо я поберуся з Гіздахром ще до світанку, невже оті злії вороженьки згинуть, як роса на сонці? І я вільно запаную у своєму місті?» Новина від Дааріо зчинила страшний гармидер. Резнак лементував, Голомозий щось похмуро буркотів, кревноїзники гаряче присягалися помститися, Могутній Бельвас гупав кулаком у пошматоване рубцями черево і обіцяв з’їсти серце Бурого Бена зі сливами та цибулею. — Перепрошую панство, — мовила Дані, та почула її, здавалося, сама лише Місандея. Тоді цариця підвелася на ноги. — Ану тихо мені! Я вже досить наслухалася. — Ваша милосте! — Пан Барістан впав на одне коліно. — Вам наказувати, нам коритися. Яка буде ваша воля? — Продовжуйте, як задумано. Зберіть харчів, скільки зможете. — «Якщо озирнуся, втрачу все.» — Треба зачинити ворота і поставити на мури усе наше вояцтво. Нікому не буде дозволено входити і виходити. Якусь мить у палаті панувала тиша. Присутні перезиралися, водили очима від одного до іншого. Нарешті Резнак спитав: — То що робити з астапорцями? Їй кортіло заверещати, заскреготіти зубами, розідрати на собі одяг і вдаритися об підлогу. Натомість вона відповіла незворушно: — Зачиніть ворота! Чи мушу я повторювати тричі? — За воротами лишалися її діти, але врятувати їх було не в її силі. — Хай усі підуть. Дааріо, ви лишіться. Вашу рану слід промити. А ще я маю до вас кілька запитань. Інші вклонилися і вийшли геть, а Дані повела Дааріо Нахаріса сходами до своєї опочивальні. Там Іррі промила йому поріз оцтом, а Джихікі перев’язала білим лляним рушником. Коли справу було скінчено, покоївок вона теж відіслала. — Твій одяг забруднено кров’ю, — мовила Дані. — Знімай його! — Лише якщо ти знімеш свій, — відповів він і поцілував її. Його волосся смерділо кров’ю, димом і кіньми, вуста були тверді й гарячі. Дані затремтіла у його обіймах, а коли вони розчепилися, мовила: — Я гадала, це ти зрадиш мене. Одна зрада — заради крові, одна — заради золота, і ще одна — заради любові. Так сказали ворожбити. І я… ніколи не гадала про Бурого Бена. Йому ж довіряли навіть мої дракони! Дані вхопила свого полковника за плечі. — Обіцяй, що ніколи не повстанеш проти мене. Цього я не переживу. Обіцяй! — Ніколи, кохана моя. І вона повірила. — Я заприсяглася, що поберуся з Гіздахром зо’Лораком, якщо він подарує мені дев’яносто днів миру, і тепер… а тебе я жадала від першого погляду, але ж ти був сердюк, найманець, примхливий, зрадливий… Пригадую, ти колись хвалився, що мав сотню різних жінок. — Сотню? — гигикнув Дааріо у свою лілову бороду. — То я збрехав, мила королево. Радше тисячу. Хоча серед них ніколи не було драконів. Вона піднесла підборіддя, наближуючи свої вуста до його. — То чого ж ти чекаєш зараз? Принц зимосіцький Комин захаращували скиби й грудки холодного чорного попелу; єдине тепло у покої давали кілька запалених свічок. Щоразу, як прочиняли двері, їхнє полум’я хилиталося і тремтіло. Тремтіла і наречена, вдягнена у білу ягнячу вовну, облямовану мереживом. Рукави та стан сукні були вишиті річковими перлами; на ноги вдягли капці оленячої шкіри — гарні, але не надто теплі. Обличчя молодої було бліде, без жодної кровинки. «Обличчя, вирізьблене з льоду, — подумав Теон Грейджой, накидаючи їй на плечі хутряний кожушок. — Труп, похований у снігу.» — Ласкава панно. Вже час. З-за дверей їх кликала музика — лютні, кози, тамбурини. Наречена підняла очі вгору. Карі очі, яскраві при світлі свічок. — Я буду їм вірною дружиною, п-покірною та лагідною… догоджатиму як належить, даруватиму синів… краще, ніж справжня Ар’я, вони побачать, вони самі побачать… «Згадаєш хоч словом про справжню Ар’ю — і тобі смерть. Або гірше.» Цю науку він добре вивчив у шкурі Смердюка. — Ви і є справжня Ар’я, панно. Ар’я з дому Старк, донька князя Едарда, спадкоємиця Зимосічі. — «Ім’я, вона має вивчити своє ім’я…» — Ар’я-Підніжка. Але сестра колись кликала вас Ар’єю-Конякою. — Це ж я вигадала їй те прізвисько! Бо в неї справді обличчя довге і трохи кінське. А моє — ні. Я була гарненька. Нарешті з її очей ринули довго стримувані сльози. — Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька. А чи князь Рамзай вважають мене гарненькою? — Так, — збрехав Теон. — Він сам мені сказав. — Але ж вони знають, хто я. Хто насправді. Я бачу, коли вони дивляться. Вони такі сердиті, навіть коли посміхаються… але ж то не моя провина! Кажуть, їм до смаку робити людям боляче. — Ласкава панна дарма слухає ті… наклепи… — Казали, що й вам теж завдали болю. Рукам, і ще… В нього пересохло в горлянці. — Я… я заслужив. Я розсердив хазяїна. Не сердіть його, ніколи. Князь Рамзай, він… добрий і великодушний. Потішите його — матимете його прихильність. Тож будьте хорошою дружиною. — Допоможіть! — раптом учепилася вона за нього. — Благаю! Колись я дивилася на вас у дворищі, ви змагалися мечами. Ви тоді були такий дужий, вродливий. — Вона щосили стиснула йому плече. — Якби ми втекли разом, я б стала вам дружиною… або хвойдою… ким забажаєте! Ви були б моїм чоловіком і господарем! Теон рвучко викрутився з її пальців. — Я не… я нікому не чоловік. — «Чоловік не відмовив би у допомозі.» — Ви просто будьте… Ар’єю, покірною дружиною. Догоджайте йому, інакше… догоджайте якнайкраще, і облиште балачки про те, що ви хтось інша. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Музика тиснула, наполягала. — Нам час іти! Витріть сльози з очей. — «Карих очей. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось згадає.» — Отак добре. Тепер посміхніться. Дівчина спробувала. Її вуста затремтіли, смикнулися, скривилися і завмерли; він побачив її зуби. «Он які гарненькі, біленькі, — подумав він. — Та спробуй розсердити його, і скоро їх не матимеш.» Коли він штовхнув двері, три з чотирьох свічок згасли. І він повів наречену в туман, де вже чекали весільні гості. — Чому я? — спитав він, коли пані Турстан звеліла йому батькувати на весіллі. — Її батько мертвий, усі брати — теж. Мати загинула в Близнюках. Дядьки загубилися, померли або сидять у полоні. — Але ж вона має одного брата. — «Вона має трьох братів!» — кортіло скрикнути йому. — Джон Сніговій служить у Нічній Варті. — То лише зведений брат, уроджений байстрюком і прив’язаний присягою до Стіни. Ти був вихованцем її батька. Ти найближчий з усіх живих, хто так-сяк пасує їй за родича. Тому згодишся за названого батька на весіллі. «Найближчий з усіх живих.» Теон Грейджой виріс поруч із Ар’єю Старк. Теон упізнав би облудницю. Коли ж північне панство, зібране засвідчити шлюб, побачить, як він визнає Болтонову підміну за справжню Ар’ю, їм не лишиться причин сумніватися у її правах. Дужаки і Лупаки, Хвойдоріз Умбер, задерикуваті Ризвелі, піддані Роголісів та родичі Кервинів, жирний князь Виман Мандерлі… жоден не знав доньок Неда Старка так близько, як він. А якщо хтось потай навіть і плекатиме сумніви, авжеж йому стане розуму тримати їх при собі. «Вони покривають моєю особою свою оману. Вішають моє обличчя на свою брехню.» Ось чому Руз Болтон знову вдягнув його як вельможу — зіграти загадану роль у блазенській виставі. А коли все скінчиться, коли облудна Ар’я ляже з чоловіком у подружнє ліжко… тоді Болтонові не лишиться жодної користі від Теона Перевертня. — Послужи нам у цій справі, і коли Станіс зазнає поразки, ми обговоримо, як найкраще відновити тебе на батьковому престолі, — сказав його вельможність отим своїм тихим, м’яким голосом. Голосом, наче створеним для брехні та шепотинництва. Теон не повірив жодному слову. Він мусив танцювати, як йому заграють, бо не мав іншого вибору, але потім… «Потім він поверне мене до Рамзая, — майнула розпачлива думка, — а Рамзай забере ще кілька пальців і знову оберне мене на Смердюка.» Хіба що боги матимуть ласку, Станіс захопить Зимосіч і покладе тут усіх під меч, рахуючи і його самого. Кращої надії Теон не мав. На диво, у божегаї було тепліше; за його межами Зимосіч скував тяжкий білий мороз. Стежки схопило зрадливою чорною кригою; на розбитих шибках Скляних Садів блищала під місячним сяйвом паморозь. Проти стін навалені були купи брудного снігу, заповнюючи кожен найменший куток; деякі були вже такі високі, що ховали собою двері. Під снігом лежав сірий попіл та недопалки дерева, тут чи там — зчорнілий сволок або купа кісток, прикрашена клаптями шкіри та волосся. Довгі, наче списи, бурульки звисали з виступів на мурах, облямовували вежі, наче цупкі білі вуса та бурці якогось сивого старого. Але всередині божегаю земля навіть не замерзла; пара здіймалася від гарячих ставів — тепла, наче подих дитини. Наречена була вбрана у біле та сіре — кольори, які вдягла б справжня Ар’я, якби дожила до свого весілля. На Теоні було чорне та золоте; кирею припинала на плечі пряжка у грубій подобі кракена, яку йому нашвидкуруч змайстрував коваль у Курганищі. Та під каптуром багатого вбрання волосся його було тонке і біле, а плоть мала сірувате забарвлення, як у немічного старого. «От я нарешті й Старк» — подумалося йому. Руч-об-руч із ним наречена подолала вигнуту луком кам’яну браму; навколо ніг їм завивалися пасма туману. Швидко і тривожно, наче серце юної діви, стукотів тамбурин, тонко, солодко та звабливо співали сопілки. Над верхівками дерев у темному небі плив серп місяця, майже схований туманом, визираючи оком крізь шовковий серпанок. Теонові Грейджою цей божегай не був чужий. Він грався у ньому ще хлопчиком: перестрибував камінцями через холодний чорний ставок попід оберіг-деревом, ховав свої скарби у стовбурі старезного дубу, підкрадався до білок з луком, якого зробив власноруч. Згодом, вже старшим, він довго вимочував у гарячих джерелах синці, отримані довгими годинами у дворищі проти Робба, Джорі та Джона Сніговія. Серед каштанів, в’язів, смерек він знаходив таємні місця, куди ховався, коли хотів лишитися на самоті. Саме тут він уперше поцілував дівчину. Потім інша дівчина зробила його чоловіком на розкошланій ковдрі у тіні високої сіро-зеленої вартовини. Але таким він божегаю ще не бачив — сірим, примарним, повним теплих туманів, тремтливих вогнів, шепітних голосів, що долинали зусібіч і нізвідки. Попід деревами парували гарячі джерела. Теплі випари злітали угору, огортали дерева вологим подихом, підповзали стінами, накидали сірі запони на сторожкі вікна. Попереду лежала ледь помітна стежка — звивистий ланцюжок потрісканих каменів, порослих мохом, майже схованих нанесеним брудом і впалим листям. Товсті брунатні корені дерев, що лізли з глибин землі, зробили стежку зрадливою для необачного ходака. Теон рушив уперед і повів з собою наречену. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Ні, так думати не годиться. Варто цьому імені раз зірватися з вуст — і це коштуватиме йому пальця, або й вуха. Теон переставляв ноги, пильнуючи кожен крок. Відрізані пальці на ногах примушували тупати поволі, перевальцем; поспішиш — запнешся і впадеш. Лишень спробуй затьмарити хибним кроком свято князя Рамзая — і князь Рамзай змусить спокутувати нечувану недбалість шкірою з зухвалої ноги. Туман був такий рясний, що в ньому ледве виднілися найближчі дерева; за ними вгадувалися лише високі тіні та тьмяні вогники. Коло звивистої стежки та далі між деревами мерехтіли свічки, наче бліді вогники у теплій сірій юшці. Вся місцина здавалася дивним, позбавленим часу потойбіччям між світами, де юрби проклятих і грішних блукають, чекаючи миті, коли їм відкриється нарешті шлях до того пекла, яке подарує їм спокуту. «То може, ми всі тут мертві? Чи не прийшов Станіс і не повбивав нас усіх уві сні? Чи попереду ще битва? Чи вже позаду і остаточно програна?» Тут і там стрічався палкий жадібний смолоскип, що кидав червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Відбиття невірного, тріпотливого світла від пасем і брил туману робило обличчя звірячими, нелюдськими, спотвореними. Князь Дужак здався Теонові вовкодавом, старий Кляск — стерв’ятником, Хвойдоріз Умбер — горбатою химерою, Великий Вальдер Фрей — лисом, Малий Вальдер — рудим биком, якому лише кільця у ніс бракувало. Обличчя самого Руза Болтона було блідою сірою личиною з двома друзками сірого льоду там, де люди мають очі. Понад головами на деревах розсілися зграї круків; настовбурчивши пір’я, вони горбилися на голих темних гілках, витріщаючись на розкіш натовпу внизу. «Птахи маестра Лювина.» Лювин лежав мертвий, його маестерську башту віддали вогню, але круки лишилися. «Бо тут їхній дім.» Раптом Теонові закортіло знати, як це — мати свій дім. І ось туман розступився, наче запони перед блазенською виставою, відкриваючи глядачам нові лаштунки. Попереду з’явилося серце-дерево з широко розчепіреним гіллям, схожим на покручені кістки. Впале листя лежало навколо товстого білого стовбура червоно-бурими купами. Тут круки юрмилися найгустіше, бурмотіли щось одне одному таємною мовою своєї зловісної зграї. Попід круками стояв Рамзай Болтон, взутий у високі чоботи м’якої сірої шкіри, вбраний у чорний оксамитовий жупан з розрізами рожевого шовку та блискучими гранатовими крапельками. Усмішка танцювала в нього на обличчі. — Хто прийшов? — Вуста його були вологі, шия над коміром — налита червоним. — Хто прийшов постати перед богами? Відповів йому Теон. — Прийшла Ар’я з дому Старк, прийшла побратися у шлюбі. Жінка доросла і розквітла, чесно і шляхетно уроджена, нині прийшла вона благати божого благословіння у святому шлюбі. Хто прийшов узяти її? — Я, — мовив Рамзай. — Рамзай з дому Болтон, князь на Роголісі, спадкоємець Жахокрому. Я беру цю жінку собі за правом та згодою. Хто віддає її? — Теон з дому Грейджой, що був колись вихованцем її батька. — Він обернувся до нареченої. — Панно Ар’є, чи берете ви сього чоловіка? Вона підняла на нього очі. «Карі очі, не сірі. Невже вони всі засліпли?» Довгу мить вона нічого не казала, лише мовчки благала поглядом. «Остання твоя нагода, — подумав він. — Скажи їм. Негайно. Вигукни перед усіма своє ім’я. Зізнайся, що ти не Ар’я Старк. Хай уся північ почує, що тебе змусили нап’ясти чужу личину.» Звісно, для неї б це означало смерть, і для нього теж. Але Рамзай з люті міг би вбити їх швидко і безболісно. Невже і такої ласки не судилося їм мати від старих богів півночі? — Я беру сього чоловіка, — відповіла наречена пошепки. Навколо них крізь туман мерехтіли вогники — сотні свічок, блідих, наче огорнуті білою імлою зірки. Теон відступив назад, а Рамзай з нареченою з’єднали руки, стали на коліна перед серце-деревом і схилили голови на знак покори та страху божого. Різьблені червоні очі оберіг-дерева витріщалися на них, великі червоні вуста мовби реготали темним проваллям. У гіллі нагорі крякнув один з круків. За мить мовчазної молитви чоловік та жінка підвелися на ноги. Рамзай розстебнув кирею, якою Теон накинув плечі нареченої лише за хвилину перед тим — важку кирею білої вовни, облямовану сірим хутром і прикрашену знаком лютововка дому Старк. Замість неї він прищіпнув рожеву, всипану такими самими червоними гранатами, як у себе на жупані. На спині одежини цупкою червоною шкірою зображено було оббілованого чоловіка Жахокрому, зловісного і страхолюдного. На тім відправа і скінчилася. На півночі шлюби укладалися швидко — Теон гадав, що за браком жерців чи священників. Так чи не так, на нинішньому весіллі звичай цей здався йому доречно милосердим. Рамзай Болтон схопив молоду на руки і закрокував з нею крізь туман. Услід рушили князь Болтон та його пані Вальда. Знову заграли музики, бард Абель заспівав «Два серця б’ються як одне». Дві з його жінок підхопили пісню дзвінкими голосами, утворивши солодкий, втішний для вуха лад. Теон зненацька спитав себе, чи не слід і йому проказати молитву. «Чи почують мене старі боги?» Вони не були його богами… ніколи не були. Адже він уродився залізним сином Пайку, і господом його був Потоплий Бог островів… але Зимосіч лежала за багато верст від моря. Минула вічність, відколи його чув хоч якийсь бог. Він не знав уже, хто він такий, ким був, чому ще живе на світі, навіщо народився… — Теоне, — прошепотів чийсь голос. Голова сама собою підскочила вгору. — Хто сказав?! Та побачив він лише дерева і туман, що їх укривав. Голос був тихіший за шурхіт листя, холодніший за ненависть. «Кому належав він? Богам? Примарним ворогам?» Скільки їх загинуло тут того дня, коли він хитрістю захопив Зимосіч? Скільки ще того дня, коли втратив? «Того самого дня, коли помер Теон Грейджой, що згодом відродився Смердюком. Смердюком — верескливим пацюком.» Раптом йому закортіло опинитися деінде, аби щонайдалі. Та за межами божегаю на нього миттю накинувся, наче голодний вовк, і схопив у зуби лютий холод. Теон нахилив голову під вітром і рушив до великої трапезної, намагаючись не загубити довгу вервечку свічок та смолоскипів. Під чоботями хрумтіли крижини; раптовий подих вітру відкинув назад каптура, наче якийсь привид смикнув морозними пальцями, прагнучи зазирнути в обличчя. Теонові Грейджою вся Зимосіч повнилася привидами минувщини. Авжеж не таким він пам’ятав замок з літа своєї юності. Нині він стояв посічений, потрощений, вже не твердиня, а руїна — притулок для трупів та гайвороння. Величезний подвійний мур ще стояв, бо граніт нелегко скорити вогнем, але більшість веж і палат лишилися без дахів, а кілька й зовсім повалилися. Вогонь зжер солому та дерево — де цілком, де шматками. Під розтрощеними шибками Скляних Садів городина й садовина, що мала живити замок узимку, лежала чорними вимороженими гичками. Дворище заповнювали намети, майже сховані снігом — то Руз Болтон привів до замку власне військо, а з ним і військо своїх приятелів-Фреїв. Тепер тисячі вояків купчилися серед руїн, юрмилися у кожному дворику, спали у льохах та підвалах, у вежах без дахів, у будівлях, залишених кілька століть тому. Пасма сірого диму зміїлися лише з димарів відбудованої кухні та куренів варти, де дах перешили наново й нашвидкуруч. На зубцях мурів лежали вінці снігу, зі стінних виступів висіли грона бурульок. Усі кольори вицвіли в Зимосічі, лишивши сірий та білий. «Кольори Старків.» Теон не знав, що йому думати: чи добра то призвість, а чи погана. Посіріло і саме небо. «Сіре, сірувате, сіреньке й ще сіріше. Цілий світ посірів, куди не глянь. Лише очі нареченої — не сірі.» Молода дружина мала карі очі. «Великі, карі, нажахані.» Дарма вона шукає в нього порятунку. Чого вона чекає: що він свисне до себе крилатого коня і вилетить відси з нею за спиною, як у тих казках, що дівчисько полюбляло читати разом з Сансою? Та йому й себе було годі порятувати. «Смердюк-смердятина, нікчемна здохлятина.» Дворищем були тут і там розвішані у конопляних зашморгах майже задублі мерці; напухлі обличчя вкрила паморозь. Коли передовий полк Болтона досяг Зимосічі, в замку аж кишіло самозваних мешканців — десятки зо три їх вигнали списами з кублищ, пороблених серед зруйнованих веж та палат. Найзухваліших, що посміли опиратися, повісили, решту приставили до праці. Хай служать вірно — сказав їм князь Болтон, і він матиме ласку. У сусідстві з вовчою пущею дерева та каміння для будівництва було вдосталь. Найперше замість спаленої навісили нову браму — глуху, міцну, надійну. Потім вичистили уламки впалого даху над великою трапезною і поспіхом спорудили новий. Коли роботу було скінчено, князь Болтон повісив усіх будівників — але, вірний своєму слову, мав ласку і жодного не наказав оббілувати. Дотоді придибала вже і решта Болтонового війська. Вони підняли над мурами Зимосічі оленя з левом короля Томена, а під ним — оббіловану людину Жахокрому. Прапори шалено заплескали на північному вітрі, що завивав, наче скажений вовк. Теон прибув у обозі пані Барбреї Турстан разом із власною особою її вельможності, її рушенням з Курганища і нареченою для весілля. Пані Турстан наполягла, що саме вона має опікуватися панною Ар’єю перед весіллям. Але нині той час зійшов. «Тепер вона належить Рамзаєві. Бо проказала слова обітниць.» Через цей шлюб Рамзай ставав законним господарем на Зимосічі. І поки Джейна матиме осторогу не сердити чоловіка, він не матиме приводу її кривдити. «Ар’я. Її звуть Ар’я!» Навіть у підбитих хутром рукавицях Теон відчув напад болю. Саме руки боліли йому найчастіше і найгірше, а надто — зниклі пальці. Невже бували такі часи, коли жінки жадали його дотиків? «Я зробив себе принцом зимосіцьким, — подумав він, — і відти все й почалося.» Він гадав, що про його звитяги сто років співатимуть пісні й оповідатимуть казки. Та зараз, коли хто до нього і звертався, то кликав Теоном Перевертнем, а оповідки переказували про його ницість і зраду. «Але тут ніколи не був мій дім. Мене тримали тут заручником.» Князь Старк не ставився до нього жорстоко, але довга сталева тінь його обіручного меча завжди маяла між ними. «Він був до мене добрий, але не теплий і не лагідний. Бо знав, що одного дня його можуть змусити покласти мене на колоду.» Перетинаючи дворище стежкою, що зміїлася між численних наметів, Теон не піднімав очей від землі. «Я ж навчився битися у цьому самому дворі» — подумав він, пригадавши теплі дні літа, збройні забави з Роббом та Джоном Сніговієм під пильним оком пана Родріка. Тоді ще він був цілий, ще міг ухопитися за руків’я меча незгірш кого іншого. Та лишилися з цього дворища і похмуріші спогади. Саме тут він зібрав Старкову чадь тієї ночі, коли Бран та Рікон утекли з замку. Тоді Рамзай ще був Смердюком і стояв поруч, пошепки підказуючи оббілувати кількох бранців, щоб інші сказали, куди поділися хлопці. «Поки я тут принц, нікого не білуватимуть» — відповів тоді Теон, ще не знаючи, як швидко скінчиться його правління. «Жоден мені не допоміг. Я знав їх половину свого життя, але жоден не схотів допомогти.» І все ж він зробив усе можливе, щоб їх захистити. Та коли Рамзай скинув личину Смердюка, то повбивав усіх в замку, і залізняків Теона теж. «І коня мого спалив.» Це було останнє, що він бачив того дня, коли втратив замок: як палає Веселун, як полум’я пашіє вгору з його гриви, як кінь стає дибки, хвицяє копитами і верещить з очима, побілілими від жаху. «Просто отут, у цьому самому дворищі.» Попереду замаяли двері великої трапезної; зроблені навзамін спалених з грубо припасованих вогких дощок, вони здалися йому бридкими і негідними замку. Охороняло їх двійко списників, що горбилися і тремтіли у товстих кожухах, укриті памороззю по самі вуха. Поки Теон шкандибав угору сходами, штовхав праві двері та заходив досередини, вони міряли його зневажливими очима. У палаті панувало блаженне тепло і яскраве світло смолоскипів, а натовп юрмився такий, що подібного він тут не бачив ще ніколи. Теон трохи погрівся у теплій хвилі, а тоді заходився пробиратися до помосту. Люди сиділи на лавах коліно до коліна, лікоть до ліктя — так тісно, що челяді доводилося протискатися. Навіть панство та лицарство вище солі не мало звичного для себе вільного простору. Попід помостом сидів Абель, смикав струни лютні й співав «Красні діви літа». «Кличе себе бардом, пхе. А насправді не бард, а бандур.» Князь Мандерлі привіз із Білої Гавані власних музик, та ніхто з них не співав, тому коли Абель з’явився перед брамою з лютнею та шістьма жінками, то зустрів гарячі вітання. — Дві сестри, дві доньки, одна дружина і старенька мамця, — казав про них співець, хоча жодна не була на нього схожа. — Одні танцюють, інші співають, одна грає на козі, ще одна стукотить у тамбурин. І пралі з них непогані. Та бард він був чи бандур, голос Абель мав пристойний, і на лютні грав жвавенько. Посеред суворої північної руїни на краще годі було й сподіватися. Уздовж стін висіли прапори: золоті, брунатні, сірі та чорні кінські голови Ризвелів, ревливий велетень дому Умбер, кам’яна рука дому Кремінець з Кремінь-Пальця, лось Роголісів і водяник Мандерлі, чорна сокира Кервинів та сосни Толгартів. Але яскраві кольори не могли зовсім приховати зчорнілі стіни за ними, ані дошки, якими забили діри замість колишніх вікон. Навіть дах був не такий, як звикло око — нові свіжі бантини сяяли світлими смугами проти старих крокв, які зробилися майже чорними за незліченні століття у диму та кіптяві. Найбільші корогви висіли позаду помосту, за спинами молодої та молодого — лютововк Зимосічі та оббілований чоловік Жахокрому. Споглядання Старкового прапора вдарило Теона сильніше, ніж він гадав. «Все не так. Неправильно. Хибно. Як колір її очей.» Знаком дому Пул була синя таріль на білому, з сіро-білою облямівкою. Саме такий прапор мав би висіти позаду на стіні. — Теон Перевертень, — буркнув хтось, коли він проходив повз. Інші відверталися, один плюнув на підлогу. «Чом би й ні?» Хто здобув Зимосіч зрадою, вбив хлопців, що виховувалися з ним, як брати, віддав острів’ян при Калин-Копі в руки катів, а дівчину, з якою виріс — до ліжка князя Рамзая? Рузові Болтону він, може, і став у пригоді, але кожен правдивий північанин мав його зневажати аж до краю. Відрізані пальці на лівій нозі зробили його ходу незграбною, перевальчастою, кумедною для сторонніх очей. Позаду зареготала якась жінка. Навіть на цьому морозному цвинтарі, що прикидався замком, хоч не обіцяв своїм мешканцям нічого, крім снігу, льоду та смерті, траплялися жінки. «Пралі.» Це був чемний спосіб сказати «табірні дівки» — а то в свою чергу був чемний спосіб сказати «хвойди». Звідки вони узялися — Теон не мав навіть гадки. Здавалося, вони просто з’явилися нізвідки, як хробаки на трупі чи круки після битви. Кожне військо притягало їх до себе. Одні повії були такі гартовані, що могли вграти два десятки чоловіків за ніч, ще й очі позаливати разом з ними. Інші виглядали невинно, мов цнотливі діви — та то була лише хитрість їхнього ремесла. Деякі робилися табірними дружинами і тягалися разом з вояками, котрим прошепотіли обітниці перед одним чи іншим богом. Але щойно війна кінчалася, добігали кінця і такі шлюби. Табірні дружини уночі зігрівали чоловікові постіль, вранці латали дірки у його чоботях, вдень варили обід, а після битви — грабували його труп. Деякі навіть трохи прали. Навколо них частенько крутилися діти-байстрюки — недолугі замурзані істоти, народжені в одному таборі чи іншому. І навіть такі насміхалися з Теона Перевертня. «Хай сміються.» Його пиха і гонор загинули тут, у Зимосічі; в підземеллях Жахокрому їм не було місця. Коли ти спізнав цілунок білувального ножа, нічий сміх більше не має над тобою влади. За кров’ю та родоводом йому належало місце на помості, наприкінці високого столу, біля самої стіни. Ошую сиділа пані Турстан, вдягнена, як завше, у чорну вовну простого крою без прикрас. Одесну не сидів ніхто. «Бояться зганьбитися сусідством.» Теон би посміявся з них, якби мав хоч краплю хоробрості сміятися. Молода сиділа на місці найвищої пошани, між Рамзаєм та його батьком. Коли Руз Болтон закликав усіх випити за пані Ар’ю, вона опустила очі й не насмілилася навіть ворухнутися. — У дітях сього шлюбу два стародавні доми поєднаються в один, — промовив князь, — і тривалий розбрат між Старками та Болтонами буде скінчено. Голос його був такий тихий, що в палаті все замовкло — кожен силувався почути сказане. — Шкода, наш добрий друг Станіс не завважив за доцільне приєднатися до свята, — правив далі Болтон під хвилю смішків. — Рамзай-бо так хотів піднести його голову пані Ар’ї. Хіба поганий був би весільний подарунок? Смішки посилилися. — Ми привітаємо Станіса пишно та гідно, щойно він з’явиться — так, як за звичаєм вітають на півночі. А до того дня пиймо, закусюймо і веселімося… бо зима вже недалечко, друзі мої, і багатьом з нас не судиться побачити нової весни. Напої та наїдки для бенкету доправив князь на Білій Гавані. Було тут пиво чорне і пиво золоте, вино червоне, вино біле і вино пурпурове, привезене з теплого півдня череватими кораблями і витримане у глибоких льохах. Гості весілля розкошували пирогами з тріскою, останньою зимовою городиною, купами товченої ріпи та величезними кружалами сиру, скибами баранини, що спливали гарячою парою, яловичими ребрами, зчорнілими над вогнем… і нарешті — трьома велетенськими весільними пирогами завбільшки з колесо гарби. Скоринка пирогів аж лускала від начинки, де змішалися морква, цибуля, ріпа, постернак, гриби, а над усе — покришена добірна свинина у гострій брунатній підливі. Рамзай відрубав кілька куснів пирога своєю важкою шаблею, а Виман Мандерлі подав їх найпочеснішим гостям власноруч. Перші паруючі полумиски отримали Руз Болтон і його гладка дружина, в дівоцтві Фрей. Далі пригостилися пан Гостін і пан Аеніс, сини Вальдера Фрея. — Кращого пирога ви ще не куштували, ласкаві панове! — оголосив гладкий князь. — Запийте його вертоградським золотим і насолодіться кожним шматочком. Що до мене, то моя насолода перевершить усі сподівання. Мандерлі, вірний своєму слову, зжер шість куснів — по два з кожного з трьох пирогів, безперервно ляпаючи себе по череві та набиваючи його стравою, аж доки груди жупана не вкрилися плямами підливки, а в бороду не насипалося крихт. Навіть Вальда Вгодована не могла з ним змагатися, хоча і впорала три кусні. Рамзай теж наминав за обидва вуха, проте бліда його дружина ледве глянула на поставлену перед нею таріль. Коли вона підняла свої великі карі очі й зиркнула на Теона, він не міг не помітити жаху, що тріпотів у їхній глибині. У палаті нікому не дозволялося мати при собі меча, проте кожен чоловік — навіть Теон Грейджой — мав кинджал, бо інакше як різати м’ясо? Щоразу, кидаючи погляд на дівчину, що колись була Джейною Пул, він відчував вагу ножа при боці. «Я не маю способу врятувати її, — подумав Теон, — але вбити можу легко. Ніхто й не чекатиме. Попрохати про честь дарувати мені танок і перерізати горлянку. Адже так буде добріше, хіба ні? А якщо старі боги справді почули мої молитви, Рамзай у гніві скарає мене одразу на смерть.» Померти Теон не боявся — у підземеллях Жахокрому він спізнав речі, гірші за смерть. Рамзай навчив його цієї науки палець за пальцем, нога за рукою… а вивчена в такий спосіб наука не забувається ніколи. — Ти нічого не їси, — зауважила пані Турстан. — Ваша правда. Жувати Теонові було тяжко і болісно, бо Рамзай майже не лишив йому в роті непотрощених зубів. Добре хоч пити було легше — щоправда, аби не зронити, він мусив тримати келиха обіруч. — Не маєте смаку до пирога зі свининою, пане князю на островах? Найкращий пиріг, який ми куштували — так нас переконує наш опасистий друг. — Вона майнула в бік князя Мандерлі власним келихом. — Бачили колись гладуна таким щасливим? Ось зараз затанцює. Навіть страву подає власноруч. То була правда. Князь на Білій Гавані являв з себе зразкову картину гладкого веселуна, реготав і розкидав усмішки, жартував до панства, ляпав усіх по спині, гукав до музик, щоб заграли те чи інше. — Ану ж утни нам «Ніч скінчилася», піснярику! — ревів Мандерлі. — Нареченій вона сподобається, знаю напевне. Або заспівай про хоробру юну Даню Кремінець і примусь нас лити сльози. Сторонньому оку могло здатися, що саме старий Виман Мандерлі — наречений на цьому весіллі. — Пан князь добряче п’яні, — зауважив Теон. — То він топить свій страх. Той жирний — боягуз аж до кісток, чи мені не знати. Хіба? Теон не був певний. Сини Мандерлі теж були добрячі гладуни, але в битві задніх не пасли. — Залізяни теж полюбляють гульнути перед битвою. Останній ковток життя, бо ж раптом вранці смерть чатує. Якщо Станіс таки прийде… — Та прийде. Як не прийти? — Пані Турстан видала коротенький смішок. — А коли прийде, отой жирний обісцить собі штани. Його син загинув на Червоному Весіллі, а він поділяє хліб та сіль з Фреями, вітає під своїм дахом, обіцяє одному з них власну онуку! Навіть пирога подав. Колись Мандерлі втекли з півдня — їх випхали з земель та замків сильні вороги. Погнали, наче вовки овець. І досі та кров овеча у них у жилах тече. Гладун убив би нас усіх, і радо, сумніву не маю. Та кишка йому слабка, хай черево і здоровезне. Під тією драглистою плоттю б’ється таке ж нікчемне, жалюгідне серце, як, приміром… твоє. Останнє слово пролунало ударом батога, та Теон і писнути не посмів у відповідь — знав-бо, що зухвалість коштуватиме йому шматка власної шкури. — Якщо ласкава пані вважають князя Мандерлі за зрадника, їм слід розповісти князеві Болтону. — Гадаєш, Руз не знає? Дурний хлопчисько. Ти подивись на нього. Подивись, як він стежить за Мандерлі. До вуст нічого не візьме, поки не побачить, що князь Виман те скуштував. Ані ковтка не зробить, поки не впевниться, що Мандерлі пив з того самого глека. Гадаю, він би навіть зрадів, якби гладун затіяв якусь зраду — мав би собі розвагу. Адже Руз, бач, не має людських почуттів. Оті його п’явки, що він їх так полюбляє, висмоктали з нього всі пристрасті вже чимало років тому. Кохати він не кохає, і не ненавидить, і не сумує ні за ким. Лишень грається, щоб зовсім не знудитися. Хтось любить лови з хортами, хтось — із соколами, хтось кидає кості. А Руз грається з людьми. З тобою, зі мною, з отими Фреями, з князем Мандерлі, з власною ропухатою дружиною, ба навіть з власним байстрюком. Ми усі для нього — іграшки. Повз них пробрався стольний слуга. Пані Турстан простягла келиха і дала його наповнити, потім махнула, щоб налили Теонові. — Правду кажучи, — мовила вона, — князь Болтон заміряється на щось більше, ніж князівство. Чом би йому не стати королем півночі? Тайвина Ланістера вбито, Крулеріза скалічено, Тиріон здимів світ за очі. Відтак Ланістери звелися нанівець, а ти люб’язно позбавив його клопоту зі Старками. Старий Вальдер Фрей не заперечуватиме, щоб його буцмата Вальда зробилася королевою. Біла Гавань, може, ще наробить трохи клопоту, якщо князь Виман переживе прийдешню битву… та я певна, що не переживе. Так само, як і Станіс. Руз їх обох спекається гарно та спритно, як спекався Молодого Вовка. І хто ж тоді лишиться? — Ви, — мовив Теон у відповідь. — Лишитеся ви. Княгиня у Курганищі, Турстан за шлюбом, Ризвель за родоводом. Його відповідь її, вочевидь, улестила. Пані сьорбнула вина, зблиснувши темними очима, і проказала: — Радше вдовиця у Курганищі… але все ж таки — так, якщо я вирішу, то стану перепоною. Руз, певно, теж це розуміє, тому подбав, щоб мені догоджати. Вона хотіла сказати щось іще, але побачила маестрів, що увійшли трійцею крізь панські двері позаду помосту. Один був довготелесий, інший — опецькуватий, третій — дуже молодий, але у однакових рясах та ланцюгах вони виглядали однаковими сірими горошинами з одного чорного стручка. Перед війною Медрік служив князеві Роголісу, Родрі — князеві Кервину, а молодий Генлі — князеві Лупаку. Руз Болтон зібрав усіх у Зимосічі й приставив до Лювинових круків — відновити листування замку зі світом. Маестер Медрік став на одне коліно і зашепотів у Болтонове вухо; пані Турстан скривилася з огиди. — Якби я була королевою, то найперше б наказала повбивати всіх сірих щурів. Нишпорять усюди, живуть недоїдками з панських столів, перешіптуються між себе, бурмочуть щось на вухо господарям. Але хто є насправді господар, а хто слуга? Кожен зацний пан має свого маестра, кожен дрібніший та вбогіший прагне його мати. Якщо не маєш маестра, то з тобою нібито і рахуватися не варто. Сірі щури читають і пишуть наші листи — навіть за тих панів, хто сам і слова не прочитає. І хто скаже напевне, чи не викривлюють вони сказані їм слова на власний зиск? Який з них хосен чесним людям, питаю я тебе? — Вони зцілюють, — відповів Теон. Йому здалося, що від нього чекали саме такої відповіді. — О так, зцілюють. Не скажу, що їх геть нічого не навчено. То хитромудре плем’я. Авжеж вони дбають про нас, коли ми хворі чи поранені, коли сумуємо з хвороби батька чи дитини. Коли ми слабкі, коли вразливі — вони гульк, і поруч. Інколи їм вдається побороти недугу, і тоді ми належно вдячні. А коли не вдається, вони розраджують наш розпач, і за те ми їм теж вдячні. З дяки ми даруємо їм притулок під своїм дахом, утаємничуємо в ганебне та приховане, садовимо у кожну раду в часи миру і війни. Але минає трохи часу — і підданий стає правителем. — Так сталося і з князем Рікардом Старком. Маестер Валис — таке було ім’я його сірого щура. Хіба не розумна вигадка — кликати маестрів лише на ім’я? Навіть тих, хто мав прізвище, коли уперше прибув до Цитаделі? Так ми не знаємо, ким вони є насправді, звідки походять… але маючи наполегливість, з’ясувати все-таки можливо. Перш ніж скувати собі ланцюга, маестер Валис був знаний як Валис Буйцвіт. Буйцвіти, Схили, Водограї, Сніговії… ми даємо ці імена непорядно вродженим дітям, нібито тавруючи їх на все життя. Але маестри навчилися спритно позбавлятися ганебного тавра. Валис Буйцвіт мав за матір одну з дівчат Вишестраж… а за батька, як подейкували — одного з архімаестрів Цитаделі. Отже, сірі щури не так вже дбають про свою цноту, як про них думає поспільство. Староградські ж маестри — найгірші з усіх. Щойно той байстрюк скував собі ланцюга, як його таємний батько з друзями швиденько запроторили його аж до Зимосічі — вливати у вуха князя Рікарда отруту, солодшу за мед. Шлюб з Таллі був його задумом, не сумнівайся, саме він… Раптом пані перервалася, бо Руз Болтон саме зіп’явся на ноги, виблискуючи світлими очима у сяйві смолоскипів. — Друзі мої, — почав він, і палатою побігла тиша така глибока, що Теон почув, як вітер свистить між дощок на вікнах. — Станіс зі своїм вояцтвом виступив зі Жбиру-в-Пущі, розвіваючи прапором свого червоного бога. Разом з ним ідуть північні верховинні роди верхи на своїх кошлатих кониках. Якщо погода втримається, вони будуть біля нас за двотиждень. Королівським гостинцем рухається Ґавин Харч Умбер, зі сходу наближаються Карстарки. Вони мають намір з’єднатися з князем Станісом тут і забрати в нас цей замок. На ноги скочив пан Гостін Фрей. — То треба виступати їм назустріч! Навіщо дозволяти з’єднати потуги? «Бо Арнольф Карстарк тільки й чекає знаку від Болтона, щоб зрадити і перебігти» — подумав Теон, поки панство вигукувало поради. Князь Болтон здійняв руки, прохаючи тиші. — Такі речі не обговорюють у трапезній палаті, ласкаве панство. Зберімося у моїй світлиці, поки син здійснюватиме свій шлюб на ложі. Решту прошу лишатися тут і втішатися напоями та наїдками. Князь на Жахокромі вийшов геть у супроводі трьох маестрів; інші пани та воєводи підводилися з місць і рушали услід. Готер Умбер, кощавий старий на прізвисько Хвойдоріз, ішов похмурий, суплячи чоло і кривлячи вуста. Князь Мандерлі так налигався, що знадобилося четверо дужих чоловіків, аби вивести гладуна з палати. — Хочу пісню про Щура-Куховара, — бурмотів він, налягаючи на своїх лицарів і поволі пересуваючи ноги повз Теона. — Гей, співцю! Заспівай нам про Щура-Куховара. Пані Турстан вийшла однією з останніх. Коли вона зникла, Теонові зненацька стиснула горло задуха. Та лише зіп’явшись на ноги, він зрозумів, що напився п’яним, як чіп. Дибаючи повз стіл, він вибив глек з рук служниці; темно-червона хвиля хлюпнула йому на штани і чоботи. За плече його вхопила чиясь рука — п’ять твердих, наче залізо, пальців уп’ялися у кволу плоть. — Тебе просять, Смердюче, — мовив Кислий Алин, дихаючи огидним смородом гнилих зубів. З ним разом були Жовтий Пуць і Дамон Потанцюй-Мені. — Рамзай каже, ти маєш привести молоду до нього в ліжко. Усім Теоновим тілом побігли дрижаки. «Я зробив, що загадали, — подумав він. — Навіщо я йому?» Та заперечувати, певна річ, не наважився. Князь Рамзай вже залишив трапезну. Його молода дружина, покинута й забута, мовчки понурилася під прапором дому Старк, стискаючи обіруч срібного келиха. Судячи з очей, якими вона зиркнула на Теона при його наближенні, той келих вона спорожнила не раз і не двічі — може, сподівалася, що як вип’є достатньо, то уникне тяжкої долі. Але Теон знав, як вона помиляється. — Пані Ар’є, — мовив він. — Ходімо. Час вам виконати ваш обов’язок. Теон повів дівчину крізь задні двері палати, морозним дворищем до великого кам’янця; з ним разом пішло шестеро Байстрючат. До опочивальні князя Рамзая — помешкання, найменше зачепленого пожежею — вело три прогони кам’яних сходів. Поки вони видиралися тими сходами, Дамон Потанцюй-Мені висвистував пісеньку, а Гицель вихвалявся, що князь Рамзай обіцяв йому шмат скривавленого простирадла на знак особливої ласки. Опочивальню добре приготували для здійснення шлюбу. Вся обстава була нова, привезена з Курганища у обозі. Ліжко з навісом мало товсту перину і запони криваво-червоного оксамиту. Кам’яну підлогу вкривали вовчі шкури. У комині палав вогонь, на столику при ліжку горіла свічка. На миснику біля стіни стояв глек вина, два келихи, лежало пів-кружала білого сиру з синіми жилками. Було там і крісло, вирізьблене з чорного дубу, з червоним шкіряним сидінням. Саме в ньому сидів князь Рамзай, коли товариство увійшло до опочивальні. На вустах його вогко блищала слина. — Осьде моя красна діва! Молодці, хлопці. А тепер ідіть. Ні, Смердюче, ти лишайся. «Смердюче, лишайся… та не заглядайся.» Відрізані пальці раптом зсудомило: два на лівиці, один на правиці. На стегні нерухомо у своїй шкіряній колисці спав кинджал — важкий, такий важкий… «На правиці мені бракує лише мізинця, — нагадав собі Теон. — Я ще досі можу втримати ножа.» — Так, мосьпане. Як накажете служити вам? — Ти віддав мені наречену. Хто краще за тебе розгорне подаруночок? Ну ж бо поглянемо на маленьку донечку Неда Старка. «Вона князеві Едарду навіть не родичка, — трохи не ляпнув Теон. — Але Рамзай сам знає, має знати. Що це за нова жорстока гра?» Наречена стояла коло стовпчика ліжка і тремтіла, наче злякана сарна. — Пані Ар’є, будьте ласкаві обернутися спиною, я розшнурую вам сукню. — Е ні. — Князь Рамзай налив собі келих вина. — Розплутувати надто довго. Розріж кинджалом. Теон витяг кинджала. «Тепер лишень обернутися і встромити. Ніж у мене вже в руці.» Він розумів, що за гра нині грається. «Нова пастка, — сказав Теон собі, пригадавши Кайру з ключами. — Він хоче, щоб я спробував його вбити. А коли мені не вдасться, він зніме шкіру з руки, якою я тримав клинок.» Теон ухопив спідницю молодої в жменю. — Стійте рівно, пані. Нижче від стану сукня була простора; саме там він і підчепив шворки лезом, поволі повів угору, щоб не порізати дівчину. Криця тихо шурхотіла шовком і вовною, наче щось ледве чутно шепотіла. Дівчина тремтіла; Теон мусив ухопити її за плече, щоб утримати на місці. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Він стиснув сильніше — скільки дозволяла скалічена лівиця. — Стійте, не рухайтеся. Нарешті сукня впала додолу, заплутавшись безладним вихором навколо ніг. — Спіднє теж, — наказав Рамзай. Смердюк підкорився. Коли справу було зроблено, молода лишилася стояти зовсім оголеною, а весільні її шати — лежати купою біло-сірого ганчір’я, огортаючи ноги. Груди її були маленькі й гострі, стегна — вузькі, ще зовсім дитячі, ніжки — наче пташині кісточки. «Мала дитина.» Теон вже й забув, яка вона юна. «Але Сансиного віку. Ар’я має бути ще молодшою.» Попри вогонь у комині, опочивальня стояла вистигла, майже морозна. Блідою шкірою Джейни побігли сироти. На якусь мить вона здійняла руки, немовби прикрити груди, але Теон самими вустами вимовив мовчазне «ні», і дівчина послухалася негайно. — Що про неї скажеш, Смердюче? — запитав князь Рамзай. — Вона… — «Якої відповіді він хоче?» Про що там дівчина обмовилася у божегаї? «Всі казали, що я гарненька»? А зараз… де й поділася та врода. Спиною дівчини бігло павутиння тонких, ледь помітних рисок — там її колись шмагали різками. — Вона… така вродлива, така… чарівна. Рамзай вишкірився своєю вологою посмішкою. — Що, Смердюче, вже пуцька стоїть? Аж штани роздирає? — Він зареготав. — Е ні, першим своє право має здійснити володар зимосіцький. Так чинили усі вельможні володарі за старих часів. Право першої ночі. Але ж ти не володар, не вельможний князь, хіба не так? Ти всього лише Смердюк. Правду кажучи, навіть не чоловік. Він жадібно ковтнув ще вина, тоді жбурнув келих через опочивальню, де той розбився на стіні. Каменем потекли червоні струмки. — Пані Ар’є! Прошу на постіль. Так-так, на подушки. Оце гарна жіночка, розумничка. Тепер розсунь ноги. Погляньмо на твою піхву. Дівчина підкорилася без жодного слова. Теон зробив крок до дверей. Князь Рамзай сів біля своєї молодої, ковзнув їй долонею по стегні зсередини, потім зненацька устромив у неї два пальці. Дівчина зойкнула з болю. — Ти суха, наче стара кістка. — Рамзай висмикнув руку і загилив дружині ляпаса. — Мені ж казали, ти вмієш догодити чоловікові. Невже брехали? — Не б-брехали, мосьпане. Мене н-навчали. Рамзай підвівся; на обличчі його вигравав вогонь. — Гей, Смердюче, сюди! Приготуй її для мене. Якусь мить Теон нічого не розумів. — Я… ваша вельможність хочуть… але, мосьпане, я ж не маю… я… — Ротом! — буркнув князь Рамзай. — І то швидше. Якщо вона не змокріє, поки я роздягатимусь, я відріжу тобі твого ницого язика і приб’ю цвяхом до стіни. Десь у божегаї заверещав крук. Кинджал досі був у Теона в руці. Він вклав його в піхви. «Звіть мене Смердюком — нікчемним лайдаком.» І нахилився виконувати наказане. Сторож — Нумо погляньмо на голову, — наказав великий князь. Арео Гота пробіг долонею по гладкому ратищу довгої сокири — своєї дружини з ясену та заліза — не припиняючи сторожко пильнувати. Він пильнував білого лицаря — пана Балона Лебедина — і решту, хто з ним приїхав. Пильнував Піщаних Змійок, кожну за окремим столом. Пильнував панів та паній, стольних слуг, старого сліпого підстолія, молодого маестра Милоша з шовковистою борідкою та улесливою посмішкою. Стоячи наполовину в світлі, наполовину в тіні, він бачив усіх. «Служи. Корися. Борони.» Така була його праця, такий обов’язок лежав на його плечах. Решта очей у палаті прикута була до скриньки, різьбленої з чорного дерева, зі срібними завісами та замками. Прегарна річ, певно. Але дехто з нині зібраного у Старому Палаці Сонцеспису товариства може скоро зустріти власну смерть залежно від того, що знаходиться всередині. Шурхотячи по підлозі палати капцями, до пана Балона Лебедина наблизився маестер Калеот. Невеличкий круглястий чоловічок виглядав препишно у новій рясі з широкими тьмяно-жовтими та брунатно-горіховими смугами, помережаними вужчими червоними стрічками. Вклонившись, він узяв скриньку з рук білого лицаря і поніс до помосту, де між донькою Аріаною та коханкою покійного брата Еларією сидів у кріслі на колесах великий князь Доран Мартел. Повітря наповнювали солодкими пахощами кількасот запашних свічок. Коштовні камені блищали на пальцях панів, пасках і намітках паній. Арео Гота налощив свою мідну лускату броню, мов дзеркало, і теж виблискував нею у сяйві свічок. Тиша впала у палаті. «Весь Дорн затамував подих.» Маестер Калеот поставив скриньку на підлогу коло крісла князя Дорана. Маестрові пальці, зазвичай такі легкі та спритні, незграбно занишпорили засувами і завісами. Нарешті віко відкинулося, і показався череп усередині. Гота почув, як хтось закашлявся. Одна з близнючок Раріг щось прошепотіла до іншої. Еларія Піщанець заплющила очі й замурмотіла молитву. Сотник варти помітив, що пан Балон Лебедин напружився, наче натягнута тятива. Цей новий білий лицар був не такий довготелесий та вродливий, як попередній, але ширший у раменах, дебеліший, з товстими линвами м’язів на руках. Білосніжне корзно застібнуте було на шиї срібною пряжкою з двома лебедями. Одного птаха зробили зі слонової кістки, іншого — з оніксу; Арео Готі здалося, що вони запекло б’ються один з одним. Лицар, що носив пряжку, теж виглядав неабияким бійцем. «Цей не помре так легко, як той. Не кинеться мені просто під сокиру, як пан Арис. Він сховається за щитом і змусить мене нападати.» Та якщо дійде до бійки, Гота буде готовий. Сокирою його, як завжди, можна було голитися. Арео дозволив собі побіжний погляд на скриню. Череп лежав на подушці чорної повсті і вишкіряв зуби. Черепи всі шкірили зуби, але цей чомусь здавався веселішим за інші. «І більшим теж.» Сотник варти ще ніколи не бачив такого великого. Важка брила лоба, могутня щелепа… кістка сяяла при свічках, біла, наче корзно пана Балона. — Поставте на підвищення, — наказав великий князь. У очах його заблищали сльози. Підвищення являло з себе стовп чорного мармуру, на три стопи вищий за маестра Калеота. Опецькуватий маестер аж підстрибнув навшпиньках, та однак не дістав. Арео Гота хотів був допомогти, але Обара Піщанець устигла першою. Навіть без батога і щита вона виглядала суворо, по-чоловічому — замість сукні мала на собі штани і лляну сорочку до литок, оперезану на стані поясом з мідних сонць. Брунатне волосся Обари було зав’язане на потилиці у вузол. Вихопивши череп з м’яких рожевих рук маестра, вона поставила його на верхівку мармурового стовпа. — От і все. Гора більше не на коні, — урочисто і похмуро проказав великий князь. — Чи була його смерть довгою та болісною, пане Балоне? — запитала Тієна Піщанець таким голосочком, яким юна дівчина могла б поцікавитися, чи гарно їй пасує сукня. — Він верещав багато днів поспіль, ясна панно, — відповів білий лицар, хоч і не надто охоче. — Ми чули його волання по всьому Червоному Дитинцю. — Невже це вас непокоїть, добрий лицарю? — запитала панна Нім. Вона мала на собі сукню жовтого шовку, таку тонку та легку, що свічки сяяли просто крізь неї, мерехтячи на коштовно прикрашеному золотому мереживі, вдягненому на тіло. Вбрання було таке безсоромне, що білий лицар ледве смів підняти очі на дівчину. Але Гота подумки схвалював побачене: Німерія була найменш небезпечна, коли мала на собі найменше одягу, а інакше на її тілі легко знайшлося б з десяток ножів. — Пан Грегор був кривавий горлоріз і мерзенний убивця, про це погоджуються всі. Коли хто і заслужив пекельно страждати у смертну годину, то це він. — Може, воно і так, ясна панно, — відповів Балон Лебедин, — та все ж пан Грегор був лицарем, а лицар має гинути з мечем у руці. Отрута — ниций та брудний спосіб убивати. Панна Тієна лише посміхнулася. Її сукня була вершково-зеленувата, з довгими мереживними рукавами, така скромна та невинна, що будь-хто з чоловіків сприйняв би її господарку за найцнотливішу з дів. Але Арео Гота знав краще. Її м’які світлошкірі руки несли смерть незгірш Обариних, укритих мозолями — а може, ще й певніше. Гота спостерігав за нею якомога пильніше, нашорошуючись на кожен найменший рух пальців. Великий князь Доран насупився. — Так-то воно так, пане Балоне, проте я схиляюся до думки панни Нім. Якщо хтось і заслужив померти з вереском у смертній муці, то це Грегор Клеган. Він замордував мою добру сестру, розтрощив голову її дитини об стіну. Молюся, щоб він палав нині у найжаркішому пеклі, а Елія та її діти знайшли вічний спокій. Саме такого правосуду жадав Дорн, і я радий, що дожив скуштувати його смак. Нарешті, по довгих роках, Ланістери таки довели правдивість своїх вихвалянь і сплатили старий кривавий борг. Великий князь лишив Рікассо, своєму сліпому підстолієві, право підвестися першим і проказати здравицю. — Пані та панове! Вип’ємо нині за Томена, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя! Коли підстолій почав промову, між гостей забігали чашники, наповнюючи келихи та чари з глеків і дзбанів. Подавали міцну дорнійську наливку — темну, наче кров, і солодку, як помста. Але сотник її не пив. На бенкетах він ніколи не пив. Великий князь теж не доторкнувся до наливки — він пив власне вино, приготоване маестром і добряче присмачене маковим соком, щоб послабити муку в набряклих суглобах. Білий лицар пив, як належить — зрештою, того вимагала чемність. Так само чинили і його супутники. З ними разом перехиляли чари князівна Аріана, пані Джордейн, господар Божеласки, лицар з Лимоннику, пані Примар-Горба… і навіть Еларія Піщанець, кохана підбічниця князя Оберина, що була з ним у Король-Березі в тяжку годину його смерті. Але Гота пильніше придивлявся до тих, хто не пив: пана Даемона Піщанця, князя Тремонда Гаргалена, близнючок Раріг, Дагоса Манівця, Уллерів з Геєнни, Вилів з Кістяного шляху. «Якщо бути клопоту, він почнеться з когось із них.» Дорн кипів гнівом, його роздирали чвари, і влада великого князя Дорана у його маєтностях віднедавна прикро послабшала. Чимало його значкових вважало свого зверхника за слабака і вимагало відкритої війни з Ланістерами та королем-хлопчаком на Залізному Престолі. Найпомітнішими з усіх були Піщані Змійки — байстрючки покійного брата великого князя, Оберина Червоного Гаспида, три з яких сиділи на бенкеті. Доран Мартел був мудрецем серед князів земних, і не личило сотникові його варти піддавати сумніву рішення володаря, але Арео Гота потай дивувався, чому це князь раптом звільнив панн Обару, Німерію та Тієну з самотніх келій у Спис-Башті. Тієна відмовилася пити здравицю Рікассо, щось пробурмотівши, а панна Нім — відмахнувшись рукою. Обара дозволила налити свій келих по вінця і перекинула над підлогою, а коли служниця стала на коліна витерти червону калюжу, Обара стрімкими кроками вийшла з палати. За мить князівна Аріана теж вибачилася і пішла за нею услід. «Обара ніколи не оберне гніву на малу князівну, — подумав Гота, не переймаючись. — Вони сестри у перших, і люблять одна одну.» Бенкет тривав ще довго, аж до пізньої ночі, очолюваний вишкіреним черепом на стовпі чорного мармуру. Подали сім страв на честь семи богів і семи братчиків Королегвардії. Юшку було приготовано з яйцями та лимоном; довгі зелені перці набито твердим сиром та цибулею. Подали також пироги з міногами, спечених у меді каплунів, рибу-вусаня з глибоких ковбань Зеленокрівці — таку величезну, що до столу її тягли четверо слуг. Далі принесли гостру соковиту страву зі шматків семи різновидів змій, стушкованих на повільному вогні з драконоперцями, червоними помаранчами і краплею отрути для присмаку. Гота знав, що та страва — пекуча, як вогонь, хоча сам не куштував. Слідом подали шербет — охолодити язики. На солодке кожен гість отримав череп, виплетений з цукрової нитки. Коли на черепі зламали скоринку, то всередині знайшлися солодкі вершки зі шматочками слив та вишень. Князівна Аріана повернулася саме вчасно до набитих сиром перців. «Маленька князівна» — так думав про неї Гота, хоча Аріана давно вже була дорослою жінкою, і яскраво-червоні шовкові шати, що вона носила, не лишали в цьому жодного сумніву. Але останнім часом вона перемінилася і в дечому іншому. Її змова на коронування Мирцели зазнала поразки з-за зради, саму її посадовили до Спис-Башти, прирікши на мовчання та усамітнення. Все це приборкало її, додало виваженості. Готі здалося, що мало бути і щось інше — якась таємниця, що нею батько поділився з дочкою, коли звільняв з ув’язнення. Але що саме, яка таємниця… про те сотник варти навіть не здогадувався. Великий князь посадовив доньку між собою та білим лицарем, на місце найвищої пошани. Аріана посміхнулася, ковзаючи знову до крісла, і щось промуркотіла на вухо панові Балону. Лицар нічого не відповів. Гота помітив, що їсть він небагато: ложку юшки, шматочок перцю, ніжку каплуна, трохи риби. Від пирога з міногами він зовсім відмовився, а тушкованих змій скуштував лише крихітну ложечку. Та навіть від неї чолом його поплив піт. Гота співчував лицареві — коли він сам уперше з’явився в Дорні, тутешні вогняні страви зав’язували йому язик вузлом і наскрізь пропалювали кишки. Але відтоді минуло багато років, волосся його збіліло, а шлунок і горлянка давно звикли до всього, що їли уроджені дорнійці. Коли подали цукрові черепи, пан Балон стиснув вуста і кинув на великого князя довгий погляд — мовби питав, чи не кепкують з нього. Доран Мартел нічого не помітив, але помітила його донька. — Це так наш кухар пожартував, пане Балоне, — мовила Аріана. — Для нас, дорнійців, навіть смерть не є священною і недоторканою. Ви ж не образитеся на нас? Благаю, не ображайтеся! І легенько пробігла пальцями уздовж тилу долоні білого лицаря. — Сподіваюся, ваше перебування у Дорні було легке та втішне. — Хай де я зупинявся, ласкава панно, усюди стрічав найпалкішу гостинність. Аріана торкнулася пряжки, що скріплювала його корзно — пряжки з лебедями у бійці. — Завжди полюбляла лебедів. Немає птаха прекраснішого по цей бік від Літніх островів. — Ваші павичі могли б не погодитися, — відповів пан Балон. — Могли б, — кивнула Аріана, — але павичі — зарозумілі, марнославні істоти, тільки й знають, що день тинятися двором у своїх барвистих шатах. Ні, краще дайте мені лебедя у білому небесному спокої або в чорній величній красі. Пан Балон мовчки кивнув і сьорбнув вина. «Цього не спокусити так само легко, як його присяжного братчика, — подумав Гота. — Пан Арис був ще хлопчина, хай які його роки. А цей — чоловік, воїн. І пильний — зненацька не застукаєш.» Сотник зрозумів з першого погляду, що білому лицареві тут неспокійно. «Чужа земля, чужі звичаї… і не всі йому до смаку.» Гота добре його розумів. Дорн видався і йому чудернацьким краєм, коли він уперше приїхав сюди з майбутньою княгинею — вже багато років тому. Бородаті жерці навчили його посполитої мови Вестеросу, перш ніж відіслати з новою службою, але дорнійці однак торохтіли так швидко, що він геть нічого не розумів. Дорнійські жінки здалися йому занадто розпусними, дорнійське вино — занадто кислим, а дорнійські страви — пересиченими незвично гострими прянощами. Ще й дорнійське сонце день у день безжально палило з блакитного неба — не те що бліде, нежарке сонце Норвосу. Сотник знав, що подорож пана Балона була швидша, ніж його, проте не позбавлена своїх негараздів. Трійко лицарів, вісім зброєносців, двадцятеро стражників, а до них чимало всякої челяді при конях та обозі супроводжували його від Король-Берега. Щойно вони перетнули гори і опинилися у Дорні, їхнє просування сповільнилося чередою бенкетів, ловів та святкувань у кожному замку, який траплявся назустріч. Коли ж загін нарешті досяг Сонцеспису, привітати їх не з’явилася ані принцеса Мирцела, ані пан Арис Дубосерд. «Білий лицар знає: щось тут нечисто, — міркував Арео Гота, — але його турбує не лише це.» Можливо, занепокоєння панові Балону додала присутність Піщаних Змійок. А коли так, повернення Обари до палати мало линути йому оцту на рану. Старша Змійка пробралася до свого місця без жодного слова і всілася похмура та насуплена, ні на кого не дивлячись. Майже опівночі великий князь Доран обернувся до білого лицаря і мовив: — Пане Балоне, я прочитав листа, привезеного вами від нашої ласкавої королеви. Чи можу я вважати, що ви знайомі з його змістом? Гота побачив, як напружився лицар. — Знайомий, пане князю. Її милість повідомила, що мені, можливо, доведеться супроводжувати її доньку назад до Король-Берега. Король Томен сумує за сестрою і хотів би запросити принцесу Мирцелу до двору на недовгу гостину. Князівна Аріана зробила сумне личко. — Ой, але ж ми, пане, всі так прихилилися душею до Мирцели. Вони з моїм братом Тристаном вже геть нерозлучні. — Княжича Тристана також радо вітатимуть у Король-Березі, — мовив Балон Лебедин. — Певен, король Томен захоче познайомитися з ним. Його милості дуже бракує добрих приятелів, близьких до нього за віком. — Дружні стосунки, зав’язані у дитинстві, можуть тривати ціле життя, — зауважив великий князь Доран. — Коли Тристан з Мирцелою поберуться, вони з Томеном стануть братами. Королева Серсея має рацію. Хлопчики мають зустрітися і стати друзями. Звісно, Дорн сумуватиме за своїм княжичем, але Тристанові давно вже час побачити трохи світу за мурами Сонцеспису. — Певен, Король-Берег привітає великого княжича щиро та гаряче. «Чому він пітніє? — спитав себе сотник варти, пильно спостерігаючи. — У палаті прохолодно, а тушкованих змій він не торкався.» — Щодо іншої справи, про яку згадує королева Серсея, — вів далі князь Доран, — справді, місце Дорну в малій королівській раді спорожніло зі смертю мого брата. Час його знову заповнити. Мені лестить, що її милість вважає мої поради корисними для себе. Та я маю сумнів, що мені стане сил для такої далекої подорожі. Можливо, морем? — Кораблем? — Пана Балона, здавалося, застукали зненацька. — Але… чи це безпечно, великий князю? Восени буяють найгірші шторми, так я чув від мореплавців, ще й… пірати на Порогах, вони… — Авжеж. Пірати. Ваша правда, пане. Безпечніше повернутися тим самим шляхом, яким ви до нас приїхали, — привітно посміхнувся великий князь Доран. — Побалакаймо про це назавтра. Коли досягнемо Водограйних Садів, то розкажемо Мирцелі. Знаю, вона дуже зрадіє. Поза сумнівом, вона теж дуже скучила за братом. — Прагну якнайскоріше побачити ясну панну принцесу, — мовив пан Балон. — І відвідати ваші Водограйні Сади. Кажуть, вони на диво прегарні. — Прегарні, мирні, спокійні, — відповів великий князь. — Прохолодний вітерець, іскристі бризки, дитячий сміх. Водограйні Сади — моє улюблене місце в цьому світі, добрий лицарю. Один з моїх предків наказав спорудити їх на втіху своїй нареченій з дому Таргарієн, щоб уберегти її від пилюки та спеки Сонцеспису. Даянерис звали ту наречену, і була вона сестрою короля Даерона Ласкавого. Саме той шлюб привів Дорн у Семицарство, зробив нас його частиною. Вся держава знала, що дівчина кохала Даеронового брата-байстрюка Даемона Чорножара, і він кохав її теж, але королю вистачило мудрості поставити добро багатьох тисяч підданих вище за бажання двох закоханих, хай якими дорогими вони йому були. Саме Даянерис заповнила ці сади дитячим сміхом. Спочатку там гралися її власні діти, а згодом — сини та доньки панства і лицарства, що виховувалися разом з хлопчиками та дівчатками великокняжого роду. Одного літнього дня, коли сонце нещадно палило з неба, Даянерис зглянулася на дітей кухарів, челядників, машталірів і запросила їх теж купатися у ставках та водограях. Так започаткувався звичай, що живе донині. Великий князь ухопився за колеса свого крісла і від’їхав назад від столу. — Але прошу дарувати мені, добрий лицарю. Розмови стомили мене, а вирушати назавтра мусимо з першим промінням сонця. Обаро, чи не матимеш ласку проводити мене до ліжка? Німеріє, Тієно, ви теж приходьте — сказати старому дядечкові на добраніч. Отак і випало Обарі Піщанець котити великокняже крісло з бенкетної палати Сонцеспису довгою галереєю до Доранової світлиці. Слідом тупав Арео Гота з її сестрами, а з ними — князівна Аріана та Еларія Піщанець. Ззаду поспіхом перебирав ніжками у капцях маестер Калеот, колисаючи в обіймах голову Гори, наче малу дитину. — Ви ж не хочете насправді відіслати Тристана та Мирцелу до Король-Берега? — недовірливо питала Обара, штовхаючи крісло. Кроки її були довгі, сердиті, похапливі, занадто швидкі; великі дерев’яні колеса крісла гучно торохтіли на грубо обтесаних каменях підлоги. — Вчиніть так, і ми більше не побачимо дівчинки, а ваш син решту життя проживе заручником Залізного Престолу. — Чи не вважаєш ти, Обаро, мене за недоумка? — зітхнув великий князь. — Ти багато чого не знаєш, але краще не обговорювати зайвого тут, де кожен може почути. Замовкни ненадовго — і скоро знатимеш від мене більше. Доран Мартел болісно зіщулився. — Ой, повільніше, небого, якщо ти мене любиш. Отой останній стрибок мені в коліно наче ножем штрикнув. Обара вдвічі сповільнила крок. — То що ж ви робитимете? З відповіддю встрягла її сестра Тієна. — Те саме, що пан дядько роблять завжди, — промуркотіла вона. — Чекатимуть, зволікатимуть, ухилятимуться від відповіді. Ніхто в світі не вміє цього краще за нашого звитяжного дядечка. — Ти дарма ображаєш пана батька! — заперечила князівна Аріана. — Замовкніть усі нарешті! — наказав великий князь. Коли двері світлиці надійно зачинилися, князь Доран розвернув крісло до жіноцтва, що прийшло разом з ним. Навіть таке зусилля лишило його геть засапаним; до того ж мирійська ковдра, що вкривала йому ноги, застрягла між двох шпиць колеса, і князь мусив ухопитися за неї, щоб ковдру не зірвало. Під накривкою ноги його були бліді, м’які, безсилі, моторошні на вигляд. Обидва коліна почервоніли й набрякли, пальці на ногах стали майже пурпурові, удвічі більші за звичайні. Арео Гота бачив їх безліч разів, і все ж здригнувся, побачивши знову. Наперед виступила князівна Аріана. — Дозвольте вам допомогти, батьку. Великий князь висмикнув ковдру з колеса. — Дякую, ковдру я ще в змозі упорати. Хай навіть лише її. Ноги Дорана Мартела були нерухомі вже три роки, хоча в руках і плечах ще лишилася якась сила. — Чи не принести моєму князеві кухлик макового молочка? — запитав маестер Калеот. — З цим болем мені знадобиться добряче цебро. Дякую, не треба. Мені потрібен ясний розум. На цю ніч будьте вільні. — Ваша воля, мій князю, — вклонився маестер Калеот, усе ще стискаючи в м’яких рожевих рученятах череп пана Грегора. — Я заберу оце. — Обара Піщанець вихопила череп з його рук і простягнула поперед себе, роздивляючись. — Як виглядав Гора-на-Коні? Відки ми знаємо, що це він? Вони могли б занурити голову в смолу. Навіщо чистити її до кісток? — Смола зіпсувала б скриньку, — припустила панна Нім. Тим часом маестер Калеот поспішив геть. — Ніхто не бачив, як Гора помирав, ніхто не бачив, як йому відрізали голову. Зізнаюся, це мене трохи непокоїть. Але з іншого боку, чого б домоглася сука-королева, якби отак нас надурила? Якщо Грегор Клеган живий, рано чи пізно правда з’ясується. Лобуряка мав вісім стоп зросту, другого такого немає на всьому Вестеросі. Якщо він десь вигулькне, Серсея постане брехухою перед цілим Семицарством. Чи не маячня — піддавати себе такій небезпеці? І за віщо? Чого вона цим досягне? — Череп таки чималий, годі казати, — мовив великий князь. — І ми знаємо, що Оберин тяжко поранив Грегора. Відтоді ми чули багато звісток, що Клеган помер повільно і у страшних муках. — Саме так, як хотів наш батечко, — посміхнулася Тієна. — Сестрички, кажу вам, я знаю отруту, яку використав батько. Якщо його спис хоча б подряпав Горі шкіру, то Клеган напевне мертвий, попри зріст і силу. Сумнівайтеся у своїй сестрі, якщо ваша ласка, та ніколи не сумнівайтеся у нашому батькові. Обара сердито скинулася на її слова. — Ніколи не сумнівалася і не буду! — Вона насмішкувато поцілувала череп. — Непоганий початок, як на мене. — Початок?! — недовірливо перепитала Еларія Піщанець. — Крийте боги! Я сподівалася, це вже кінець. Тайвин Ланістер мертвий. Так само Роберт Баратеон, Аморі Лорх, а тепер і Грегор Клеган. Усі, хто доклав рук до вбивства Елії з дітьми. Ба навіть Джофрі, який ще не народився, коли Елія загинула. Я бачила смерть малого на власні очі. Дивилася, як він роздирав собі горло, намагаючись вдихнути. Кого ще лишилося вбити? Невже Мирцела та Томен теж мають померти, щоб тіні Раеніс та Аегона нарешті знайшли спокій? Коли ж це скінчиться? — Скінчиться, коли проллється достатньо крові, — відповіла панна Нім. — Скінчиться тоді, коли Кастерлі-на-Скелі розколеться навпіл, і промені ясного сонця засмажать хробаків та слимаків усередині. Скінчиться тоді, коли на руїну остаточно зійде все, що будував Тайвин Ланістер. — Він загинув від руки власного сина! — гарикнула Еларія. — Хіба тобі мало? — Було б не мало, якби він загинув од моєї руки. — Панна Нім всілася у кріслі, закинувши довгу чорну косу через плече на коліна. Вона мала вдовиний клин свого батька, а під ним — великі ясні очі. Червоні, наче вино, вуста, вигнулися шовковою усмішкою. — У мене б він легкою смертю від стріли не відбувся. — Пан Грегор справді виглядає якимсь самотнім, — мовила Тієна своїм солодким голосочком цнотливої септи. — Певно, йому бракує товариства. Щоками Еларії текли сльози, темні очі палко блищали. «Навіть коли плаче, вона має в собі силу» — подумав сотник. — Оберин прагнув помсти за Елію. Тепер ви троє прагнете помсти за нього. Нагадую вам, що я маю чотирьох доньок. Ваших сестер. Моїй Елії чотирнадцять років, вона майже доросла жінка. Обелі — дванадцять, у ній розквітає дівчина. Вони вас обожнюють, як Дорея та Лореза обожнюють їх. Якщо ви загинете, чи мають Ель та Обела шукати помсти за вас, а потім Дорея та Лорі за них? І так триватиме вічно? Питаю ще раз: коли ж це скінчиться?! Еларія Піщанець поклала долоню на голову Гори. — Я бачила смерть вашого батька. Ось його вбивця. Чи можу я взяти цей череп з собою до ліжка? Чи зігріє він мене вночі, чи подарує розраду? Чи розвеселить мене, заспіває пісню, подбає про мене у хворобі й старості? — Чого ж ви тоді хочете, пані? — спитала панна Нім. — Чи не відкласти нам списи, начепити посмішки і забути про всі завдані нам кривди? — Війна вже на порозі, хочемо ми того чи ні, — мовила Обара. — На Залізному Престолі сидить король-хлопчак. Князь Станіс тримає Стіну і збирає північан на підтримку своєї справи. Дві королеви гризуться за Томена, мов дві сучки за соковиту кістку. Залізняки захопили Щитові острови і набігають вгору Мандером, у саме серце Обширу. Відтак і Вирій матиме чим піклуватися. Наші вороги у безладі. Час настав. — Для чого? Накосити ще черепів? — Еларія Піщанець обернулася до великого князя. — Вони сліпі. Я не хочу більше цього чути! — Ходи до своїх дівчаток, Еларіє, — наказав їй великий князь. — Маєш моє слово: їх не спіткає ніяка халепа. — Мій князю. Еларія поцілувала його у чоло і відкланялася. Арео Готі сумно було дивитися, як вона іде. «Хороша жінка» — подумав він. Коли Еларія пішла, панна Нім мовила: — Я знаю, що вона кохала нашого батька, та вочевидь, ніколи не розуміла. Великий князь кинув на неї чудернацький погляд. — Вона розуміла більше, Німеріє, ніж ти маєш надію зрозуміти. Вона зробила твого батька щасливим. Зрештою, лагідне серце буває могутнішим за гордість можновладця і мужність воїна. Проте є деякі речі, яких Еларія не знає і не має знати. Ця війна вже почалася. Обара зареготала. — Ще б пак! Клопотом нашої дорогенької Аріани! Князівна зашарілася. Гота помітив, як обличчям її батька промайнула хвиля гніву. — Вона вчинила так не лише з власної примхи, а й заради вас усіх. Я б не поспішав з неї глузувати. — Я не глузувала. Я її хвалила! — випнулася Обара Піщанець. — Зволікайте, вичікуйте, ховайтеся і дуріть, скільки хочте, дядечку, але рано чи пізно пан Балон має постати лицем до лиця з Мирцелою в Водограйних Садах. І коли це станеться, важко буде йому не помітити в неї брак одного вуха. А потім дівчинка розкаже, як ваш сотник розтяв Ариса Дубосерда від шиї до пупа одним ударом своєї сталевої дружини, і тоді… — Ні! — Князівна Аріана випросталася з подушки, на якій сиділа, і поклала руку Готі на лікоть. — Все сталося не так, сестричко. Пан Арис загинув від руки Герольда Дейна. Піщані Змійки перезирнулися. — Темної Зорі?! — Так, це зробив Темна Зоря, — кивнула маленька князівна. — Він намагався вбити і принцесу Мирцелу. Так вона сама скаже панові Балону. Нім посміхнулася. — Принаймні, тут є трохи правди. — Тут усе правда, — мовив великий князь, зіщулившись з болю. «Що йому болить більше: подагра чи брехня?» — А потім пан Герольд утік назад до свого Горіскиту, поза межі нашої досяжності. — Темна Зоря, — промуркотіла Тієна і захихотіла. — Повісити на нього всю вину? Чом би й ні? Але чи повірить пан Балон? — Повірить, якщо почує від Мирцели, — наполягала Аріана. Обара пирхнула на знак невіри. — Хай вона збреше сьогодні, збреше завтра, але колись та обмовиться правдою. Якщо дозволити панові Балону повезти її розповідь назад до Король-Берега, то застукотять тулумбаси і потече кров. Його не можна відпускати! — Вбити пана Балона — штука нехитра, — мовила Тієна, — але тоді доведеться вбити і решту загону, навіть юних милих зброєносців. Вийде так… неоковирно. Великий князь Доран заплющив очі, потім знову розплющив. Гота помітив, як його нога затремтіла під ковдрою. — Якби ви не були доньками мого брата, я б запроторив вас назад до келій і тримав там, поки ваші кістки не збіліють. Натомість я маю намір узяти вас до Водограйних Садів. Там ви спізнаєте корисну науку, якщо вам стане розуму її втямити. — Науку? — спитала Обара. — Я бачила там самих лише голих дітей. — О так, — відповів великий князь. — Я розповів панові Балону про Водограйні Сади, але ж не все. Поки діти хлюпалися у ставках, Даянерис спостерігала за ними з-поміж помаранчевих дерев, і до неї прийшло розуміння. Вона не могла відрізнити шляхетну дитину від уродженої підло. Голими вони були просто дітьми. Невинними, вразливими, гідними довгого життя, любові, турботи, захисту. «Ось твої маєтності, ось твоє господарство, — казала вона своєму синові та спадкоємцю. — Пам’ятай про них, що б ти не робив.» Моя мати проказала мені ті самі слова, коли я доріс віку, щоб залишити ставки і водограї. Можновладцеві легко скликати списи, але ціну за це завжди платитимуть діти. Ось чому мудрий володар ніколи не розпочне війни без вагомої причини. І ніколи — війни, в якій не сподівається на перемогу. — Я не сліпий і не глухий. Я знаю, що всі ви вважаєте мене слабким, кволим, наляканим. Але ваш батько знав мене краще. Оберин завжди був гаспидом — смертяним, небезпечним, непередбачуваним. Ніхто не смів наступити йому на хвіст. Я ж був травою. М’якою, привітною, прохолодною, запашною, покірною кожному подиху вітру. Хто боїться ходити по траві? Але саме трава ховає гаспида від ворогів і укриває його доти, доки той не вдарить. Ми з вашим батьком працювали разом тісніше, ніж ви гадаєте… але його більше немає. Постає питання: чи можу я довіритися його донькам? Чи послужать вони мені замість батька? Гота уважно роздивився кожну по черзі. Обара… чорні нігті, виварена шкіра, сердиті, близько посаджені очі, тьмяно-брунатне волосся кольору щурячого хутра. Німерія… неквапна, гнучка, вишукана, шкіра кольору оливи, довга чорна коса переплетена дротом червоного золота. Тієна… блакитноока білявка, розквітла жінка, схожа на юну дівчинку, з м’якими руками та тихим лагідним смішком. Тієна відповіла за усіх трьох. — Найтяжче, дядьку — сидіти без діла. Дайте нам доручення, будь-яке… і побачите від нас найщирішу, найвірнішу покору вашій ясновельможній волі. — Це добре чути, — зауважив великий князь, — але слова — то вітер. Ви — доньки мого брата, я люблю вас як свою рідну кров, але навчився не надто вам довіряти. Тому хочу від вас присяги на вірність. Чи присягаєтеся ви служити мені й виконувати мою волю? — Якщо мусимо, то присягнемося, — відповіла панна Нім. — Тоді присягніться негайно. Могилою свого батька. Обара спохмурніла лицем. — Якби ви не були нашим дядьком… — Але я є вашим дядьком. І вашим володарем. Присягніться — або забирайтеся геть. — Я присягаюся, — відповіла Тієна. — Могилою мого батька. — Я присягаюся теж, — мовила панна Нім. — Іменем Оберина Мартела, Червоного Гаспида Дорну, кращим від вас воїном і правителем. — Авжеж, — додала Обара. — І я теж. Іменем батька. Присягаюся. Напруга дещо спала з обличчя великого князя. Гота помітив, як він відкинувся у своєму кріслі. Доран простягнув руку, князівна Аріана кинулася до нього підтримати її. — Скажіть їм, батьку. Великий князь Доран вдихнув хрипко, зсудомлено. — Дорн ще й досі має друзів при дворі. Друзів, що повідомляють нас про речі, які нам знати не дозволено. Серсеїне запрошення — підступ, омана. Тристан ніколи не досягне Король-Берега. Дорогою назад, десь у королівській пущі, загін пана Балона спіткає напад розбійної зграї. У тому нападі мій син загине. Мене запросили до двору лише затим, щоб я побачив той напад на власні очі й не винуватив королеву. Хто будуть ті розбійники? Вони у нападі гукатимуть «Півпан, Півпан!». Пан Балон може навіть краєм ока помітити постать Біса, хоча ніхто інший його не побачить. Арео Гота не думав, що Піщаних Змійок може щось вразити аж до глибин душі. Та вочевидь, помилявся. — Бережи нас, Седмице, — прошепотіла Тієна. — Тристана? За що?! — Те бабисько, мабуть, конче збожеволіло, — мовила Обара. — Він же ще хлопчик! — Нечувана мерзота! — додала панна Нім. — Я б ніколи не повірила, що на таке здатен лицар Королегвардії. — Вони присягаються коритися наказам, от як сотник моєї варти, — мовив великий князь. — Я теж плекав сумніви, та ви самі бачили, як збентежився пан Балон, коли я схотів поїхати морем. Адже корабель зруйнував би задум королеви. Обара потемніла обличчям. — Поверніть мені списа, дядьку. Серсея прислала нам голову? Ми повернемо їй віз голів! Великий князь Доран здійняв руку. Кісточки її були темні, як вишні, і мало не такі ж завбільшки. — Пан Балон є гостем під моїм дахом. Він куштував від мого хліба та солі. Я не дозволю чинити йому шкоду. Ні, ми поїдемо до Водограйних Садів, там вислухаємо розповідь Мирцели і надішлемо крука його королеві. Дівчинка попрохає вистежити і спіймати людину, яка її поранила. Якщо я розсудив правильно, Лебедин — не з тих лицарів, що зможуть відмовити. Тоді ти, Обаро, повезеш його до Горіскиту, щоб запопасти Темну Зорю в його лігві. Дорнові ще не настав час відкрито кинути виклик Залізному Престолу, тож ми мусимо повернути Мирцелу матері. Але я з нею не поїду. Це доручення ляже на тебе, Німеріє. Ланістерам це не сподобається — так само, як не сподобалося, коли я надіслав їм Оберина. Але відмовити вони не насміляться. Нам потрібен голос у їхній раді та вухо при їхньому дворі. Але стережися, бо Король-Берег — то зміїне кубло. Панна Нім посміхнулася. — Ви ж знаєте, дядечку — змії мені до смаку. — А що робити мені? — запитала Тієна. — Твоя мати була септою. Колись Оберин розповів, що вона читала тобі з «Семикутної зірки» ще в колисці. Ти теж поїдеш до Король-Берега, але на інший пагорб. Відродилися Мечі та Зірки, і новий верховний септон вже не та лялька на мотузочках, якими були його попередники. Спробуй наблизитися до нього. — Чом би й ні? Біле мені пасує. Я в ньому виглядаю такою… чистою. — От і добре, — мовив великий князь, — добре. Він завагався. — Якщо… якщо найближчим часом стануться певні події, я надішлю кожній з вас звістку. Бо у грі престолів усе швидко міняється. — Я знаю — ви не зрадите наших сподівань, сестрички. — Аріана підійшла до кожної по черзі, узяла за руки, легенько поцілувала у вуста. — Обара, люта войовнице. Німерія, найрідніша сестричко. Тієна, мила та лагідна. Люблю вас усіх. Хай буде з вами сонце Дорну. — Несхилені, нескорені, незламні, — разом вимовили Піщані Змійки. Коли її сестри у перших пішли, князівна Аріана лишилася при батькові. Лишився і Арео Гота — бо тут було його місце. — Вони доньки свого батька, — зауважив великий князь. Мала князівна посміхнулася. — Три Оберини з цицьками. Великий князь Доран засміявся. Гота так давно не чув його сміху, що вже й забув, який він. — Все ж я вважаю, що до Король-Берега варто було поїхати мені, а не панні Нім, — мовила Аріана. — Це надто небезпечно. Ти моя спадкоємиця, майбутнє Дорну. Твоє місце — коло мене. До того ж ти скоро матимеш інше доручення. — Оте останнє слово, про звістку… Ви отримали якісь новини? Князь Доран посміхнувся до доньки своєю потаємною усмішкою. — Так, з Лису. Там зібрався чималий флот, і скоро він вийде у море. Головне волантинські кораблі, що повезуть велике військо. Ані слова невідомо, хто вони такі чи куди прямують. Подейкували про слонів. — Не про драконів? — Про слонів. Проте у череві великого думбаса неважко сховати і молодого дракона. Даянерис найвразливіша на морі. На її місці я б ховав свої наміри якомога довше, щоб застукати Король-Берег зненацька. — Гадаєте, з ними буде і Квентин? — Можливо. Або ні. З того, де вони висадяться, ми напевне знатимемо, яку вони мають мету, і чи та мета — Вестерос. Квентин привезе Даянерис до гирла Зеленокрівці, якщо зможе. Але говорити про це наразі безглуздо. Поцілуй мене. З першим світлом ми вирушаємо до Водограйних Садів. «Дайте боги вирушити хоч опівдні» — подумав Гота. Згодом, коли Аріана пішла, він поклав сокиру і підняв князя Дорана на постіль. — Доки Гора не розтрощив моєму братові голову, жоден дорнієць не загинув у їхній Війні П’яти Королів, — стиха пробурмотів великий князь, поки Гота накидав його ковдрою. — Скажіть, сотнику, чи варто мені цього соромитися, а чи пишатися? — Не мені судити, великий князю. «Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» Нічого іншого він не знав і не хотів знати. Джон Вала чекала за брамою в досвітньому холоді, загорнута в таку велетенську ведмежу шкуру, що пасувала б і Семові. Коло неї стояв бахмутик, засідланий і у поводі — кошлатий, сіренький, з одним більмовим оком. Мулій та Скорботний Ед — її чудернацька варта — стояли поруч. Подих курився і крижанів у холодному темному повітрі. — Ви дали їй сліпого коня?! — перепитав Джон недовірливо. — Хіба на одне око, мосьпане, — відповів Мулій. — А так він нівроку здоровий. Братчик попестив коника по шиї. — Кінь, може, й напівсліпий, але я ні, — зауважила Вала. — Я знаю, куди їхати. — Панно, ви можете цього не робити. Адже небезпека… — Я дам їй ради, Снігу-воєводо. Я не південна панянка, а жінка вільного народу. Я знаю пущу краще за ваших чорнокрилих розвідників. Для мене вона не страхолюдна. «Мушу сподіватися.» Джон мав надію, що Вала досягне успіху там, де зазнав поразки Чорний Джак Булвер із загоном. Вільний нарід її не скривдить, сподівався він… але обидва знали надто добре, що в лісах на неї можуть чатувати не самі лише дичаки. — Ви маєте вдосталь харчів? — Сухарів, твердого сиру, вівсяних коржів, солоної тріски, солоної яловичини, солоної баранини… і міх солодкого вина — змивати оту вашу сіль з рота. Голодною смертю не помру. — Тоді вам час рушати. — Маєте моє слово, Снігу-воєводо — я повернуся або з Тормундом, або без нього. — Вала зиркнула на небо. Місяць висів уполовині. — Видивляйтеся мене на перший день повного місяця. — Видивлятимуся. «Не зрадь моїх сподівань, — подумав він, — бо Станіс зніме мені голову.» — Чи маю я ваше слово, що ви триматимете нашу принцесу коло себе? — спитав король. І Джон дав слово. «Але ж Вала — не принцеса. Я йому півсотні разів казав.» Втім, то була слабенька і порожня відмовка, жалюгідна соломинка, якою він намагався скріпити порушену обіцянку. Батько ніколи б такого не схвалив. «Я — меч на варті царини людей, — нагадав собі Джон, — і зрештою, це важить більше, ніж честь однієї людини.» Дорога під Стіною була темна і холодна, мов черево крижаного дракона, і звивиста, наче змія. Скорботний Ед провів їх наскрізь зі смолоскипом у руці. Мулій ніс ключі від трьох брам, де прохід зачиняли ґрати чорного заліза у людську руку завтовшки. Списники при кожній брамі прикладали кісточки пальців до лоба перед Джоном Сніговієм, але на Валу та її коника відверто вирячували очі. Коли вони вигулькнули з-під Стіни за товстими дверми зі свіжозрубаного зеленого дерева, дичацька принцеса спинилася на мить пороздивлятися вкрите снігом поле, де король Станіс переміг у битві. Далі за ним чекала страхолюдна пуща, темна і мовчазна. Світло півмісяця обернуло мед волосся Вали на бліде срібло, а щоки забарвило білим, наче сніг. Дівчина глибоко вдихнула. — Яке солодке повітря. — Мені язика заціпило, не доберу. Крім холоду, нічого не чую. — Холоду? — легенько розсміялася Вала. — Хіба це холод? Там, де холодно — там дихати боляче. Коли приходять Інші… Думка була бентежна. Шестеро з висланих Джоном розвідників досі не повернулися. «Мабуть, рано ще. Вони повернуться.» Та якась його частина наполягала: «Вони мертві, усі до одного. Ти вислав їх на смерть, а тепер відсилаєш Валу.» — Перекажіть Тормундові, що я казав. — Може, він не послухає ваших слів, та авжеж вислухає. — Вала легенько поцілувала його в щоку. — Дякую вам, Снігу-воєводо. За напівсліпого коня, за солону тріску, за вільне повітря. За надію. Подихи їхні змішалися білою хмаркою. Джон Сніговій відступив назад і мовив: — Єдина дяка, якої я прагну, це… — …Тормунд Велетнебій. Авжеж. — Вала накинулася каптуром свого ведмежого кожуха. Бура шкура була добряче присолена сивиною. — Та перш ніж піду, хочу спитати. Це ви вбили Ярла, пане воєводо? — Ярла вбила Стіна. — Так мені казали. Та я хотіла впевнитися. — Маєте моє слово: я його не вбивав. «Хоча й міг би, якби справа обернулася інакше.» — Ну тоді прощавайте, — мовила вона майже грайливо. Та Джонові Сніговію було не до загравань. «Надто холодно і темно зараз гратися. І година вже пізня.» — Лише до побачення. Ви повернетеся. Хоча б заради хлопчика. — Сина Крастера? — здвигнула плечима Вала. — Він мені не рідня. — Я чув, як ви йому співали. — Я співала собі. Хіба я винна, що він теж слухав? — Легка посмішка майнула на її вустах. — Ще й так сміявся. Ну гаразд, гаразд. Він дуже мила маленька потворка. — Потворка? — Таке тепер його молочне ім’я. Мушу ж якось його звати. Подбайте, щоб він жив у теплі та безпеці. Заради його матері. І мене теж. І червону жінку до нього не підпускайте. Вона знає, хто він. Вона бачить у вогнях. «Ар’я» — подумав Джон, шалено сподіваючись. — Що бачить? Попіл та вугілля? — Королів та драконів. «Знову ті дракони.» На якусь мить Джон теж майже побачив їх — зміїсті обриси проти ночі, темні крила на тлі моря вогню. — Якби вона знала, то забрала б малого від нас. Даллиного малого, не вашу потворку. Одне слово у вухо короля — і кінець усьому. «І мені теж.» Станіс вважав би, що його зрадили. — То навіщо дозволяти, якщо знаєш? — Бо так їй було зручно. Вогонь — примхлива річ. Ніхто не знає, куди поверне полум’я. — Вала поставила ногу в стрім’я, перекинула іншу через кінську спину і глянула донизу з сідла. — Пам’ятаєте, що казала моя сестра? — Так. «Меч без руків’я. Немає безпечного способу його втримати.» Але Мелісандра теж має рацію — навіть меч без руків’я кращий за порожню руку, коли навколо тебе вороги. — Добре. — Вала розвернула бахмутика на північ. — Отже, першої ночі повного місяця. Джон дивився, як вона їде геть, і питав себе, чи колись побачить знову. «Я не південна панянка, — знову почув він її слова, — а жінка вільного народу.» — Отаке скаже, — бурмотів Скорботний Ед, поки Вала зникала за купою смерек. — Та ж повітря вже і є таке холодне, що дихати боляче. Я б зовсім не дихав, але тоді робиться ще гірше. Він потер долоні одна об одну. — Нічого доброго з цього не вийде. — Ти так кажеш про все на світі. — Авжеж, пане воєводо. І зазвичай виходить на моє. Мулій прокашлявся. — М’сьпане? Дичацька принцеса, ви її пустили… братія ще, диви, скаже… — …що я сам наполовину дичак, перевертень, і прагну продати царину людей наскочникам, велетням та людожерам. Джон не мусив витріщатися у вогонь, щоб знати, що про нього кажуть. Але чи не найгірше було те, що теревені містили крихту правди. — Слова — то вітер. А вітру на Стіні завжди забагато. Ходімо. Коли Джон повернувся до своїх покоїв позаду зброярні, ще стояла темрява. Він помітив, що Привид не повернувся. «Полює.» Останнім часом великий білий лютововк частіше бігав пустками, ніж тинявся замком. А бігати у пошуках здобичі доводилося все далі й далі — в околицях замку Чорного, між Вартою та дичаками у Кротовині, на пагорбах та пониззях була дощенту вибрана уся дичина, яка там водилася; та й раніше водилося, правду кажучи, небагато. «Зима насувається, — спало на думку Джонові. — Ще й швидко, занадто швидко.» Він спитав себе, чи багато людей з братства знову побачить весну. Скорботний Ед учинив наскок на кухню і скоро повернувся з кухлем темного пива та накритою таріллю. Під накривкою Джон знайшов яєшню з трьох качиних яєць, засмажених на шкварках, дві ковбаси, шмат кров’янки та окраєць ще теплого хліба з печі. Він з’їв хліб і половину яєшні; хотів з’їсти і шкварки, але крук устиг першим. — Злодій, — мовив Джон, поки птах всідався на одвірку, щоб зжерти здобич. — Зро-одій, — погодився крук. Джон спробував ковбасу і негайно змив її смак з рота пивом; тієї ж миті повернувся Ед і доповів, що ззовні чекає Бовен Марш. — А з ним ще Отел і септон Келадор. «Швидкі.» Джонові стало цікаво, хто це має задовгого язика. І чи один він такий. — Ну то хай заходять. — Авжеж, мосьпане. А ви, як вони зайдуть, пильнуйте ковбасу — щось у них пики голодні. Та перше, що помітив Джон у прибульцях, був не голод, а тягар — у кожного свій. Септон Келадор виглядав пригніченим, запамороченим; напевне, палкий дракон усередині нього почувався спраглішим, ніж зазвичай. Перший будівничий Отел Ярвик неначе проковтнув щось таке, чого не міг перетравити. Бовен Марш був відверто розгніваний; Джон бачив це по очах, по стиснених вустах, по барві на круглих щоках, яку нагнав не холод. — Прошу сідати, — мовив Джон. — Чи не бажаєте чимось пригоститися? — Ми поснідали у трапезній, — відмовився Марш. — То сором, а не сніданок, — буркнув Ярвик, сідаючи на стілець. — Я, з вашої ласки, охоче з’їв би ще. — Чи не можна вина? — винувато понурив очі септон Келадор. — Зер-рна! — заверещав крук з-над одвірку. — Зерна, зерна! — Вина септонові, таріль нашому першому будівничому, — мовив Джон до Скорботного Еда. — Птахові — нічого. І обернувся до гостей. — Ви тут у справі Вали. — І в інших справах теж, — додав Бовен Марш. — Братчики непокояться, пане воєводо. «Хто, цікаво, поставив тебе говорити за них?» — Я теж маю про що непокоїтися. Отеле, як просуваються роботи у Ніч-Кромі? Я отримав листа від пана Акселя Флорента, що величає себе Правицею Королеви. Він пише, що королева Селиса незадоволена своїм помешканням у Східній-Варті-біля-Моря і бажає негайно перебратися до нового стольця свого чоловіка. Чи це можливо? Ярвик знизав плечима. — Кам’янець ми майже відновили, на кухні перешили дах. Їм знадобляться дрова, харчі, начиння всяке… та якось викрутяться. У Східній Варті воно, певно, зараз краще, та вже що є, те є. Хіба від кораблів далеченько, якщо її милість раптом схочуть від нас поїхати… а жити так-сяк можна, хоча на справжній замок буде схоже хіба за кілька років. Якби мати більше будівничих… — Можу дати вам велетня. Почувши, Отел здригнувся. — Оту почвару з двору? — Його звати Вун Вег Вун Дар Вун. Так мені Шкірян сказав. Так-так, довгенько, язика зламаєш. Але Шкірян зве його Вун-Вун і каже, що велетень озивається. Вун-Вун був вельми відмінний від велетнів з казок Старої Мамки — свавільних диких істот, що домішували собі в куліш цебра крові та жерли биків цілими, зі шкурою, рогами і копитами. Цей велетень взагалі не їв м’яса, хоча коли йому подавали добрячий кошик городини, перетворювався на ненажерливе страхіття і бадьоро трощив великими міцними зубами цибулю, ріпу, навіть тверду сиру брукву. — Він охоче береться до праці, хоча пояснити, що від нього хочуть, не завжди буває легко. Він у свій спосіб розмовляє прадавньою мовою, хоча не тямить ані слова посполитою. Зате силу має неймовірну і ніколи не втомлюється. Працюватиме за тузінь здорових чоловіків. — Я… пане воєводо, та ж братія ніколи… велетні — вони їдять людську плоть… ні, пане воєводо, дякую, мені бракує рук наглядати за такою істотою, бо ж він… Джон Сніговій анітрохи не здивувався. — Воля ваша. Залишмо велетня тут. Правду кажучи, він і не мав охоти відпускати від себе Вун-Вуна. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — так сказала б Ігритта. Але Джон розмовляв з велетнем щоразу, коли міг — через Шкіряна чи когось із вільного народу, приведеного з гаю оберіг-дерев — і щоразу дізнавався щось нове про його плем’я та їхню історію. І шкодував лише про те, що не має під рукою Сема — записати все на папері. Втім, Джон не лишався сліпий і до небезпеки, яку становив Вун-Вун. Коли велетневі щось погрожувало, він спалахував гнівом, а руки мав досить дужі, щоб розірвати людину навпіл. Джонові він нагадував Ходора — вдвічі більшого, вдвічі дужішого і вдвічі менш тямущого. «Од такої думки і септон Келадор протверезіє. Та якщо Тормунд має з собою велетнів, Вун-Вун допоможе нам домовитися.» Мормонтів крук забурмотів роздратовано, коли під ним відчинилися двері, оголошуючи прибуття Скорботного Еда з глеком вина і таріллю яєшні з ковбасою. Бовен Марш чекав, не ховаючи нетерплячки, поки Ед наливав вино, і заговорив знову, тільки коли шафар пішов. — Толет — вірний братчик, люди його поважають. І Залізний Емет був добрячим майстром-мечником, — мовив великий шафар Варти. — Але подейкують, що ви хочете їх відіслати. — Мені потрібні вірні люди у Довгому Кургані. — Братчики вже величають його Хвойдиною Дірою, — зауважив Марш, — але нехай. Чи правда, що ви хочете замінити Емета отим дикуном Шкіряном на посаді майстра-мечника? Найчастіше цей уряд справляли лицарі. Чи хоча б досвідчені та поважні розвідники. — Так, Шкірян — з дикунів, — незворушно погодився Джон. — Можу сам засвідчити. Я випробував його у навчальному дворищі. Він небезпечніший з кам’яною сокирою в руках, ніж більшість лицарів — з крицею замкової роботи. Визнаю, він не такий терплячий, як мені бажалося б, і дехто з хлопців його жахається… та воно й на краще. Бо ж одного дня вони опиняться у справжній битві. Ліпше їм заздалегідь спізнати, що таке жах. — Але він дичак! — Він був ним, доки не проказав обітниці. Нині він наш братчик. І може навчити наших хлопців битися краще. А ще їм не завадить взнати кілька слів прадавньої мови і дещо про звичаї вільного народу. — Вір-рного, — пробуркотів крук. — Зер-рна. Кор-роль. — Люди йому не довіряють! «Які саме? — міг би спитати Джон. — Скільки?» Та це повело б його дорогою, якою він іти не бажав. — Мені прикро це чути. Маєте ще щось? Слово узяв септон Келадор. — Оцей юнак Шовкун… кажуть, ви маєте намір узяти його своїм шафарем та зброєносцем замість Толета. Пане воєводо, він же повія… чи смію вимовити… нафарбований мужоложець з бурдеїв Старограду! «А ти — запійний п’яниця.» — Ким він був у Старограді — то не наш клопіт. Він швидко навчається і дуже меткий на розум. Інші новаки спочатку зневажали його, та він здобув їхню повагу і з усіма заприязнився. Він не знає страху в бою і навіть трохи пише та читає. Авжеж він зуміє приносити мені страви і сідлати коня. Гадаєте, ні? — Та напевне, — з кам’яною мармизою вимовив Бовен Марш. — Але братчикам це не сподобається. Зазвичай зброєносцями князя-воєводи стають хлопці шляхетного родоводу, яких готують до старшинських урядів. Чи не гадає пан воєвода, що Нічна Варта одного дня піде в бій за чоловіком-хвойдою? Джонові урвався терпець. — Ходила вже й за гіршими! Старий Ведмідь лишив писані застереження про деяких братчиків Варти своєму майбутньому наступникові. У Тіньовій Вежі ми маємо кухаря, який полюбляв ґвалтувати септ. І випалював у власній плоті семикутну зірку за кожну жертву. Лівиця в нього вкрита зірочками від зап’ястка до ліктя, ще й на литках трохи є. У Східній Варті ми маємо братчика, що підпалив батьків будинок і підпер двері. Там згоріла уся його родина, дев’ятеро людей. Хай що робив Шовкун у Старограді, нині він наш брат, і він буде моїм зброєносцем. Септон Келадор ковтнув вина. Отел Ярвик штрикнув шмат ковбаси кинджалом. Бовен Марш сидів і буряковів. Крук плеснув крилами і скрикнув: — Зерна, зерна, смер-рть! Нарешті великий шафар прочистив горло. — Певно, князю-воєводі краще знати. А чи можна спитати про трупи у крижаних коморах? Братчики непокояться. Ще й варту до них приставлено. Навіщо марнувати час і зусилля двох добрих вояків? Хіба що ви боїтеся, щоб вони… — Не постали з мертвих? Молюся, щоб постали. Септон Келадор збліднув з лиця. — Спаси нас, Седмице! — Вино потекло йому підборіддям червоною цівкою. — Пане князю-воєводо! Упирі є жахливими, неприродніми чудовиськами, мерзенними у очах Господніх. Невже ви… невже ви хочете говорити з ними?! — А чи можуть вони говорити? — спитав у відповідь Джон Сніговій. — Гадаю, ні. Але напевне сказати зараз не можу. Чудовиська — так, справді, та перед смертю вони були людьми. Скільки людського в них лишилося? Та істота, котру я вбив, замірялася на життя князя-воєводи Мормонта. Вочевидь, вона пам’ятала, хто він такий і де його шукати. Маестер Аемон вже зрозумів би, до чого Джон хилить; Сем Тарлі, напевне, нажахався б, але теж втямив, про що мова. — Панотець князь, мій батько, завжди казали, що своїх ворогів треба знати. А ми мало що тямимо в упирях, і ще менше — в Інших. Нам треба вчитися. Така відповідь старшину не вдовольнила. Септон Келадор помацав кришталь, що висів у нього на шиї, і проказав: — Я вважаю, це дуже нерозумно, воєводо Сніговію. Молитимуся Стариці, щоб вона осяяла вам лампадою шлях до мудрості. Джонові вже геть обридло їх слухати. — Нам усім не завадить крапля мудрості. — «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Чи не поговорімо тепер про Валу? — То це правда? — запитав Марш. — Ви її відпустили? — Так, за Стіну. Септонові Келадору перехопило подих. — Це ж королівська бранка! Його милість дуже розгнівається, коли не знайде її на місці. — Вала повернеться. «Раніше Станіса, якщо буде на те божа ласка.» — Відки ви знаєте? — завимагав Бовен Марш. — Вона пообіцяла. — А якщо збрехала? А раптом її спіткає якась халепа? — Тоді матимете нагоду обрати князя-воєводу, який вам більше до смаку. А дотоді вам, на жаль, доведеться терпіти мене. — Джон зробив ковток пива. — Я послав її знайти Тормунда Велетнебоя і переказати мою пропозицію. — Чи можна дізнатися, що то за пропозиція? — Та сама, яку я робив у Кротовині. Харч, притулок, мир. У разі, якщо він приєднає свою потугу до нашої, битиметься проти спільного ворога, допоможе утримати Стіну. Бовен Марш не виглядав здивованим. — Ви хочете пустити його на наш бік. — У голосі лунала певність, що саме так він і думав від самого початку. — Відчинити браму йому і тим, хто з ним. Сотням і тисячам. — Якщо в нього досі лишилося стільки. Септон Келадор зробив знак зірки. Отел Ярвик забуркотів. Бовен Марш промовив: — Хтось би сказав, що це зрада. Вони ж дичаки! Варвари, грабіжники, ґвалтівники. Радше звірі, ніж люди! — Тормунд геть не такий, як ви кажете, — заперечив Джон. — Не більше, ніж Манс Розбишака. Та навіть якби кожне ваше слово було правдиве, Бовене, вони однак люди. Живі люди — такі, як ви і я. Зима насувається, панове старшина, і коли насунеться, нам, живим, доведеться стати пліч-о-пліч проти мертвих. — Сніг-сніг! — заверещав крук князя-воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій! Джон на нього не зважив. — Ми потроху допитуємо дичаків, яких привели з гаю. Кількоро оповідають цікаву байку про лісову відьму на прізвисько Матінка-Кротиха. — Матінка-Кротиха? — перепитав Бовен Марш. — Оце так ім’ячко! — Кажуть, вона влаштувала собі житло у печері, викопаній під порожнім деревом. Якщо не брешуть. Хай там як, вона мала видіння про зграю кораблів, що прибуде понести вільний нарід до безпеки потойбіч вузького моря. Тисячі вцілілих у битві мали досить розпачу, щоб їй повірити. Матінка-Кротиха повела усіх до Недолі — молитися і чекати порятунку з-за моря. Отел Ярвик насупив брови. — Я не розвідник, але… Недоля — нечисте місце, так кажуть. Зурочене. Навіть ваш дядько, воєводо Сніговію, казав те саме. Навіщо туди іти? Джон мав перед собою на столі мапу. Він обернув її, щоб усі бачили. — Недоля стоїть на закритій від вітрів затоці. Там є природня гавань, куди можуть зайти найбільші кораблі. В околицях багато дерева і каміння. У водах чимало риби, неподалік залягають тюлені та морські корови. — Так-то воно так, — відповів Ярвик, — та я б там і однієї ночі не ночував. Ви ж знаєте, що розповідають. Джон справді знав. Недоля потроху розбудовувалася у невеличке містечко — найбільшу подобу міста на північ від Стіни… доки однієї ночі шістсот років тому її не знищило пекло. Людей забрали у рабство або забили на м’ясо — залежно від того, чию оповідь слухати — а хати і палати поглинуло полум’я таке жарке, що спостерігачі далеко на півдні, на Стіні, думали, чи не сходить на півночі нове сонце. Потім ще півроку на страхолюдну пущу і Тремтливе Море падали дощем вуглини та попіл. Купці доповідали, що там, де колись стояла Недоля, вони побачили жахливе спустошення, пустку спалених дерев і зчорнілих кісток, забиті набухлими трупами води… і почули моторошний вереск з печер, що роззявляли роти високо у скелях над колишнім селищем. Від тієї ночі минуло шість століть, але Недолі й досі страхалися люди. Джон чув, що дика пуща повернула собі те місце; розвідники додавали, що в порослих кущами та бур’янами руїнах тепер живуть гемони-трупоїди та вогняні привиди з нечистою жагою до крові. — Я б такого притулку теж собі не обрав, — відповів Джон, — але чув, що Матінка-Кротиха проповідувала вільному народові, як вони знайдуть спасіння там, де колись знайшли згубу. Септон Келадор закопилив губи. — Спасіння приходить лише через Седмицю. А та відьма прирече їх усіх на смерть. — Чим, напевне, врятує Стіну, — додав Бовен Марш. — Хіба ми говоримо не про ворогів? Хай собі моляться серед руїн, і якщо їхні боги погодяться надіслати кораблі, що понесуть дикунів до кращого світу, так тому й бути. У нашому світі я не маю для них зайвих харчів. Джон розім’яв пальці мечової руки. — Галери Котера Пайка час від часу проминають Недолю. Він каже, там нема де сховатися, крім печер. Його люди звуть їх верескливими печерами. Матінка-Кротиха і ті, хто за нею пішли, загинуть там від холоду та голоду. Багато сотень. Ба навіть тисяч. — Тисяч ворогів. Тисяч дичаків. «Тисяч людей, — подумав Джон. — Чоловіків, жінок, дітей.» Гнів закипів у ньому, та заговорив він голосом тихим і холодним. — Ви й справді сліпі, чи просто не хочете бачити? Як гадаєте, що станеться, коли цих «ворогів» наздожене смерть? Крук над дверима промурмотів: — Смер-рть, смер-рть, смер-рть. — То я вам розкажу, що станеться далі, — вів далі Джон. — Мертві постануть знову, багато сотень і багато тисяч. Вони постануть упирями з чорними долонями та блідими блакитними очима. І прийдуть по наші душі. Він рвучко зіп’явся на ноги, стискаючи і розтискаючи пальці мечової руки. — Дозволяю піти. Септон Келадор підвівся, сіріючи лицем і пітніючи. Отел Ярвик — наче заціпенівши, Бовен Марш — блідий, зі стисненими вустами. — Дякуємо вам за приділений час, воєводо Сніговію. І вийшли без жодного зайвого слова. Тиріон Свиня мала лагідніший норов, ніж більшість коней, якими йому траплялося їздити. Терпляча, міцна на ногах, вона прийняла Тиріона, що видерся їй на спину, без жодного вереску — хіба що рохнула. І стояла нерухомо, поки він тягнувся по щита і списа. Та коли карлик підібрав повід і стиснув ногами боки, льоха рушила негайно. Звали її Купка — на знак чималої купи грошей, яку вона приносила своїм господарям, відколи ще поросям була привчена до сідла та поводу. Коли Купка жвавою ристю потрусила чардаком, мальована дерев’яна броня заторохтіла. Тиріонові пахви щипав піт, краплі стікали на рубець носа з-під завеликого, погано припасованого шолома. Та все ж на одну божевільну мить він відчув себе власним братом Хайме на турнірному бойовищі — з лицарським списом у руці, вбраним у золотий обладунок, що сліпучо сяяв під сонцем. Втім, щойно почувся регіт, мрія швидко розвіялася, і він більше не був хвацьким турнірним поборником, а лише карликом верхи на свині, який стискав у руці довгу жердину, намагаючись розважити п’яних і збентежених жеглярів у таємній надії покращити їм настрій. Десь глибоко у пеклі лютував батько і хихотів Джофрі. Тиріон відчував, як їхні холодні мертві очі дивляться його блазенську виставу — не менш уважно, ніж жеглярі «Селаесорі Кворан». І ось назустріч виїхала суперниця — Копка на великому сірому собаці. Її смугастий спис п’яно хилитався з боку в бік, поки тварина стрибками долала чардак. Її щит і обладунок було пофарбовано червоним; фарба добряче вицвіла і полущилася. Його власний обладунок був синій. «Не мій. Шажиків. Бороньте боги, щоб мій не став.» Тиріон вдарив п’ятами по Купчиних стегнах, розганяючи її до швидкості нападу. Жеглярі заохочували його тюгуканням та свистом. А чи справді заохочували? Може, насміхалися і бажали впасти? Цього він напевне сказати не міг, хоча підозру мав. «Навіщо я дав умовити себе на цю дурницю?» Втім, він сам знав відповідь. Вже дванадцять днів корабель потерпав од безвітря у Затоці Журби. Жеглярі ходили злі й похмурі, а коли допивали свій денний кухоль оковитої, то лагіднішими не ставали. Зрештою, скільки годин поспіль людина може лагодити вітрила, забивати щілини чи рибалити у нерухомому морі? Джораг Мормонт чув бурмотіння, що карликове щастя їх зрадило. Корабельний кухар ще час від часу чухав Тиріонові голову, сподіваючись на вітер, але решта вже кидала ядучі та зловісні погляди, коли їхні стежки перетиналися. Доля Копки була ще гіршою, відколи кухар пустив плітку, що для повернення карликового щастя треба вхопити дівчину-карлицю за цицьку. Той самий кухар почав кликати свиню Купку Кров’янкою. Але того дня, коли Тиріон вигадав цей жарт, він чомусь здавався смішнішим. — Ми мусимо їх розвеселити, — благала Копка. — Щоб сподобатися і не дратувати. Якщо подаруємо їм гарну виставу, то вони, може, забудуть про свої негаразди. Прошу вас, м’сьпане! І якимось незрозумілим чином він погодився. «Напевне, оковита винувата.» Капітанове вино скінчилося першим. А налигатися оковитою було куди як швидше, ніж вином — Тиріон Ланістер швидко спізнав цю просту істину. І ось він сидить верхи на Шажиковій свині, вбраний у Шажиків мальований обладунок зі шматків дерева, а Шажикова сестра наставляє його у складній науці блазенського герцю, який приносив їй хліб та сіль чимало років. Хіба не вишуканий жарт долі? Надто коли врахувати, що Тиріон свого часу трохи не втратив голову, відмовившись сідати на собаку заради збоченої забаганки власного небожа. І все ж, сидячи на свинячій спині, Тиріон не знайшов у собі сили оцінити жарт. Копка нахилила затуплене вістря саме вчасно, щоб мазнути його по плечі; власний Тиріонів спис теліпався з боку в бік, поки він намагався хоч кудись націлитися, і зрештою гучно вдарився у куток щита суперниці. Копка втрималася у сідлі. Тиріон не втримався. Власне, так і мало статися. «Легко, наче впасти зі свині»… але падати саме з цієї свині було тяжче, ніж здавалося сторонньому оку. Тиріон пригадав поради до герцю, згорнувся клубком, і все ж гепнувся на чардак, мов лантух, прикусивши язика і відчувши на смак власну кров. До нього наче повернулися його дванадцять років, коли він перекидався колесом на обідньому столі у великій трапезній Кастерлі-на-Скелі. Тоді його зусилля замість похмурих жеглярів гаряче вітав дядько Геріон. Та й у порівнянні з тим реготом, якими зустрічали витівки Шажика та Копки на весіллі Джофрі, жеглярські смішки здалися Тиріонові хрипкими та придушеними. Дехто навіть засичав з гніву. — Гей, Безносе! Пику бридку маєш, і їздиш бридко! — заволав один з містка коло стерна. — Хіба зовсім яєць нема? Тебе побила дівка! «Поставив на мене гроші» — вирішив Тиріон і пропустив образу повз вуха. Свого часу він чував і гірші. Підвестися у дерев’яному обладунку було справою нелегкою; Тиріон відчайдушно крутився на спині, наче морська черепаха. Та принаймні хоч розвеселив ще кількох жеглярів. «Шкода, що ногу собі не зламав — вони б тут реготом захлинулися. А якби сиділи в тому нужнику, де я встрелив батька у кишки, то і штани б собі зі сміху обісрали разом з ним. Отаких покидьків я маю розважати.» Нарешті Джораг Мормонт зглянувся на Тиріонові намагання і рвучко поставив його на ноги. — Ти був схожий на блазня. «Та невже? З якого це дива?» — Важко виглядати казковим звитяжцем, сидячи верхи на свині. — Мабуть, саме тому я не лізу на свиней. Тиріон відстебнув пряжки шолома, скрутив його з голови і виплюнув набік грудку рожево-кривавого слизу. — Наче пів-язика собі прокусив. — Надалі кусай вдвічі сильніше, — здвигнув плечима пан Джораг. — Правду сказати, я й гірших герцівників бачив. «Це така хвала, абощо?» — Я впав з семиклятої свині й трохи не відкусив собі язика. Невже буває гірше? — Буває. Отримати уламок списа в око і здохнути. Копка хвацько зістрибнула зі свого собаки — великого сірого звіра на прізвисько Хрум. — Штука не в тому, Хугоре, щоб добре битися. — Вона завжди мала обережність кликати його Хугором там, де могли почути. — Штука в тому, щоб примусити їх реготати і кидати монети. «Жалюгідна дяка за кров та синці» — подумав Тиріон, але лишив думку при собі. — Тут ми теж не впоралися. Ніхто не кинув ані монети. — «Ані копки, ані шажика.» — Кинуть, коли вистава покращиться. Копка стягла шолома з власної голови. Волосся буро-мишачого кольору впало на вуха. Очі її були карі, дивилися з-під важкої брили лоба; гладенькими щоками гуляв рум’янець. Вона витягла кілька жолудів зі шкіряної торбини — для Купки, щоб та повернула їх купою грошей. Свиня з’їла жолуді просто з долоні, задоволено верескнувши. — Коли ми виступимо перед королевою Даянерис, на нас чекатиме срібний дощ, ось побачите. Дехто з жеглярів уже гукав і тупотів п’ятами, вимагаючи нового герцю. Як завжди, найгучніше волав корабельний кухар. До нього Тиріон вже засвоїв стійку відразу, хай кухар і був на кораблі єдиним хоч напівпристойним гравцем у цивасу. — Бачите, ми їм до вподоби! — мовила Копка зі слабенькою усмішкою надії. — З’їдемося ще раз, Хугоре? Він хотів був відмовити, але його врятував один з помічників, гучно щось вигукнувши. Стояв пізній ранок, і капітан знову хотів вислати човни. Велетенське смугасте вітрило коча кволо висіло зі щогли вже багато днів, але капітан не полишав надії віднайти вітер десь північніше. А це означало веслувати, веслувати і знову веслувати. На жаль, човни були невеличкі, а корабель — чималенький; тягти його човнами була тяжка, пітна, особливо виснажлива у спеку праця, що лишала на долонях криваві мозолі, а у спинах — тяжку ломоту. Та якби ж з неї була бодай якась користь… Жеглярі ненавиділи тягти корабель, і Тиріон не міг їх винуватити. — Вдовиця мала б посадити нас на галеру, — тихенько та кисло пробурмотів він. — Якби хтось витяг мене з-поміж цих клятих дощок, був би тому вдячний. Ще й, здається, скабку загнав між ніг. Мормонт зробив, що попрохали, хоч і насупився невдоволено. Копка зібрала пса та свиню докупи і повела униз. — Ти б сказав своїй красній панні, щоб засувала двері, коли сидить унизу, — мовив пан Джораг, розстібаючи пряжки на ременях, що з’єднували грудину дерев’яного панцера зі спиною. — Бо щось хлопці забагато теревенять про шкварки, реберця та окости. — Ця свиня — половина всієї худоби в її господарстві. — Чого ж лише половина? Якби жеглярі були гіскарцями, то з’їли б і собаку. — Мормонт роз’єднав грудину та спину панцера. — Скажи їй. — Гаразд, скажу. Сорочка просякла потом і липнула до грудей. Тиріон смикнув її кілька разів від себе, сподіваючись на подих легіту. Дерев’яний обладунок був жаркий, важкий і страшенно незручний; половина його ваги складалася зі старої фарби, якою шар за шаром, разів сто панцир перефарбовували наново. Тиріон пригадав, як на весіллі Джофрі один вершник показував на броні лютововка Робба Старка, інший — знак та кольори Станіса Баратеона. — Для виступу перед королевою Даянерис нам знадобляться обидві тварини, — мовив карлик. Якщо жеглярі заберуть собі в голову забити і з’їсти Купку, ані він, ані Копка їх не зупинить… але чималий меч пана Джорага змусить замислитися. — То це так, Бісе, ти сподіваєшся вберегти собі голову? — Пане Бісе, коли ласка. Ви розмовляєте з лицарем-герцівником. А відповідь буде — так. Щойно її милість взнає мої справжні чесноти, то вже не відпустить, а кохатиме, як рідного. Зрештою, я приязний малий, багато знаю корисного про свою рідню. Але те коли ще станеться… спершу маю до неї чимось піддобритися. — Штуками та витівками своїх злочинів не змиєш. Даянерис Таргарієн — не мала дитина, якій можна задурити голову стрибками чи дотепами. Вона вчинить з тобою, як належить по правді. «Е ні, оцього не треба.» Тиріон окинув Мормонта поглядом різнокольорових очей. — А тебе вона як привітає, ця правдива королева? Теплими обіймами? Дівчачим хихотінням? Катовою сокирою? — Побачивши гнівне збентеження лицаря, Тиріон вишкірився. — Чи не чекаєш ти, щоб я повірив, наче в тому бурдеї ти справляв якесь доручення королеви? Або захищав її за півсвіту від неї самої? А чи не могло статися, що ти тікав од гніву драконової королеви, бо вона випхала тебе у три вирви? Але з якого дива їй тебе… ой, стривай, ти ж за нею шпигував! Тиріон квохнув зі сміху, наче курка. — І тепер ти сподіваєшся повернути її прихильність, подарувавши мене? Кепсько придумано, кажу відверто. І скоєно у п’яному відчаї. От якби я був Хайме… адже Хайме вбив її батька, а я — лише свого власного. Гадаєш, Даянерис мене стратить, а тебе пробачить? Вельми вірогідно, станеться протилежне. Може, це тобі варто скочити на ту свиню, добрий лицарю пане Джорагу? Нап’ясти залізне блазенське вбрання, наче Флоріан-… Ударом, завданим дужою лицарською рукою, Тиріонову голову повернуло набік і гепнуло об чардак, аж вона підскочила. Намагаючись зіп’ястися на коліно, він відчув, як рота наповнює кров, і виплюнув вибитого зуба. «Гарнішаю з кожним днем; зате, схоже, штрикнув просто у рану.» — Невже карлик сказав вам щось образливе, добрий лицареньку? — невинно запитав Тиріон, тилом долоні витираючи пухирі крові з розбитої губи. — Мені обридла твоя чорна пащека, курдупелю, — мовив Мормонт. — У тебе в роті ще лишилося кілька зубів. Якщо хочеш їх зберегти, раджу уникати мене решту нашої подорожі. — Нелегка справа! Ми ж поділяємо одне помешкання. — Знайди собі сам, де спати. Внизу чи на чардаку, байдуже — аби мої очі тебе не бачили. Тиріон так-сяк випростався на ноги. — Воля твоя, — відповів він здорованеві крізь повний рот крові, але той вже пішов, гупаючи чоботами по дошках. Унизу, в корабельній куховарні, Тиріон саме полоскав рота розведеною водою оковитою і щулився, коли щипало — аж тут його знайшла Копка. — Я чула, що сталося. Вам боляче? Він здвигнув плечима. — Трохи крові й вибитий зуб. — «Гадаю, йому боліло сильніше.» — Отакий лицар! Сором казати, та коли нам знадобиться захист, я б на пана Джорага не покладався. — Що ви таке зробили? Ой, у вас губа кровить. — Вона витягла з рукава хусточку і промокнула рану. — Що ви йому сказали? — Кілька істин, які панові Цапу-Битливому не надто сподобалося почути. — Не треба вам кепкувати з нього. Ви хоч щось тямите, чи ні? Не можна так розмовляти з великими людьми. Бо ж буде гірше! Пан Джораг міг викинути вас у море, а жеглярі сміялися б, дивлячись, як ви потопаєте. Майте обережність коло великих людей. Будьте з ними веселим, загравайте, смішіть, розважайте — так учив мене тато. Хіба вам тато не розповідав, як треба поводитися з великими людьми? — Мій татко називав їх «простолюдом» чи «бидлом». І веселим ти б його не назвала. Тиріон зробив ще ковток розведеної оковитої, потеліпав у роті, виплюнув. — І все-таки я розумію, про що ти. Мені ще багато вчитися про те, як бути карликом. Якби ж ти мала ласку трохи мене повчити… у перерві між герцями та галопуванням на свині. — Навчу, м’сьпане. І дуже радо. Але… про які істини ви казали? Чому пан Джораг так сильно вас побив? — Чому? Та з великої любові. З тієї ж причини, що я зварив того співця у юшці. Він згадав Шаю і погляд її очей, коли в шию їй врізався ланцюг, накручений на кулак. Ланцюг золотих правиць. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.» — Скажи мені, Копко, ти… цнотлива дівчина? Вона зашарілася. — Так. Звісно. Хто б схотів… — Отакою і лишайся. Кохання — то божевілля, тілесна хіть — отрута. Бережи свою цноту — житимеш щасливішою. І згодом навряд чи опинишся у зачуханому бурдеї на Ройні з хвойдою, що трохи нагадує твоє втрачене кохання. «І не тікатимеш світом, сподіваючись знайти, де в ньому місце шльондрам.» — Пан Джораг мріє врятувати свою драконову королеву і розніжитися у теплі її безмежної дяки. Але я дещо знаю про вдячність королів та королев. Тому радше взяв би палац у Валірії. Він зненацька обірвав сам себе. — Ти відчула? Корабель рушив! — Справді! — Обличчя Копки запашіло радістю. — Ми знову пливемо! Вітер… Вона побігла до дверей. — Хочу побачити. Нумо біжимо, хто перший! — вигукнула вона і прожогом вискочила у двері. «Вона ж зовсім юна, — мусив нагадати собі Тиріон, поки Копка видиралася вгору крутими дерев’яними сходами так швидко, як дозволяли коротенькі ніжки. — Майже дитина.» І все ж її збудження щось зачепило йому в душі. Він посунув за дівчиною нагору. А там поверталося до життя вітрило — надималося черевом, спадало, знову надималося; червоні смуги на полотні звивалися, мов змії. Жеглярі бігали чардаками, тягли линви; помічники ревли накази мовою Старого Волантису. Веслярі у човнах послабили мотуззя і поспіхом поверталися до коча, збурюючи воду. Вітер дмухав з заходу, поривчастий, вихористий, смикав за линви та одяг, наче пустотлива дитина. «Селаесорі Кворан» рушав у дорогу. «Може, ще й потрапимо до того Меєрину» — подумав Тиріон. Та коли видерся сходами на стернове підвищення і подивився звідти, посмішка його згасла. «Це тут блакитне небо, блакитне море, а на заході… Ніколи не бачив неба такого кольору.» Обрієм бігла щільна та широка смуга темних хмар. — Наче перев’язь на щиті, — показав він Копці. — І що це означає? — запитала вона. — Що за нами скрадається якийсь великий злий покидьок. Тиріон неабияк здивувався, коли біля стерна до нього приєдналися Мокорро та двійко його вогняних пальців — адже стояв полудень, а червоний жрець та його люди зазвичай не з’являлися до сутінок. Жрець поважно кивнув до карлика і мовив: — Ось бачиш, Хугоре Схиле. Гнів Божий. Господь Світла не дозволяє з себе кпинити. У Тиріона з’явилося погане передчуття. — Вдовиця казала: цей корабель ніколи не дістанеться туди, куди прямує. Я зрозумів так, що коли ми виберемося у море поза досяжність влади тріархів, капітан негайно перекладе вітрила на Меєрин. Або ж ви захопите корабель силами вашої Вогняної Руки і відвезете нас до Даянерис. Та насправді ваш верховний жрець бачив зовсім не це, так? — Саме так. — Глибокий голос Мокорро лунав урочисто, як дзвін на похороні. — Ось що він бачив. Червоний жрець здійняв патерицю і нахилив її голівку на захід. Копка розгублено озирнулася. — Не розумію. Що це означає? — Це означає: нам краще піти униз. Але пан Джораг вигнав мене з нашого спільного помешкання. Чи можу я сховатися в тебе, раптом що? — Так, — відповіла вона. — Я вас радо… ой… Майже три години вони летіли поперед вітру, а буря все наближалася і наближалася. Західне небо зробилося зеленим, тоді сірим, тоді чорним. Стіна чорних хмар громадилася позаду, каламутячись і беручись грудками, наче казан молока, надовго залишений на вогні. Тиріон і Копка спостерігали з переднього чардака, притулившись до носової подоби і тримаючись за руки; там вони опинилися, розважливо забравшись зі шляху капітана та жеглярів. Попередній шторм був захопливий, паморочний, п’янкий; він налетів зненацька, а коли полетів, то лишив по собі відчуття оновлення, свіжості, чистоти. Цей одразу здався їм інакшим, і капітанові теж. Він наказав перекласти на північ та північний схід — хотів спробувати прибрати корабель з дороги шторму. Та його зусилля виявилися марні — надто величезна починалася буря. Море навколо забуяло хвилями, завив і заверещав вітер. «Смердючий шафар» злітав угору і падав униз; хвилі розбивалися на його коробі. Позаду з неба штрикали у море блискавиці — сліпучі лілові танцюристки, що виплітали на небі павучий візерунок свого танку. За ними услід прийшов і грім. — Отепер вже час ховатися. Тиріон узяв Копку попід лікоть і повів донизу. Там саме божеволіли з переляку Хрум та Купка. Пес гавкав і ніяк не міг зупинитися; коли Тиріон увійшов, собака збив його додолу. Тим часом свиня гидила усюди, де бачила. Тиріон спробував прибрати, де зумів, поки Копка намагалася заспокоїти тварин. Потім вони прив’язали чи запхали по кутках усе, що лежало вільно. — Мені лячно, — зізналася Копка. Бесіда почала стрибати й хилитатися туди-сюди під ударами хвиль у черево корабля. «Є й гірші способи загинути, ніж потонути. Твій брат взнав на собі, що такі бувають. І мій панотець теж. І Шая, брехлива курва. Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.» — Треба нам зіграти у гру, — запропонував Тиріон. — Може, трохи забудемо про шторм. — Аби не в цивасу, — негайно відповіла вона. — Не в цивасу, — погодився Тиріон, відчуваючи, як дошки здіймаються під ногами. «Ото б політали фігури бесідою, ото б сипнули дощем на голови свині та собаці.» — Ти грала у запрошення до замку, коли була маленькою? — Ні. Ви мене навчите? А чи справді? Тиріон завагався. «Дурноголовий карлик. Звісно, вона не грала у запрошення до замку. Бо не мала замку.» Грою в запрошення до замку захоплювалися діти шляхетних родів — вона мала навчати їх чемного звичаю, гербів, а також хто є друзями їхньому вельможному батькові, а хто ворогами. — Ні, вона не… — почав був Тиріон, але підлога знову стрибнула під ногами, збивши їх з Копкою докупи. Мала перелякано зойкнула. — Ні, ця гра не годиться. Тиріон пригорнув дівчину до себе, скрегочучи зубами. — Вибач. Я не знаю, в яку гру… — Я знаю, в яку, — відповіла Копка і поцілувала його. Цілунок був сором’язливий, похапливий, незграбний. І застукав Тиріона зненацька. Руки його самі собою злетіли вгору, вхопили її за плечі, щоб відштовхнути… але раптом він завагався, тоді притяг ближче, стиснув у обіймах. Її вуста були сухі, шорсткі, стиснені щільніше, ніж гаманець жмикрута. «Крихітна розрада» — подумав Тиріон. Того, що сталося, він анітрохи не бажав. Копка була йому до вподоби, він її жалів і навіть у дечому захоплювався, та ніколи не жадав тілесно. Втім, і робити боляче не хотів — боги та його мила сестра вже подарували малій вдосталь болю. А тому дозволив цілункові тривати й тривати, лагідно тримаючи Копку за плечі, але рішуче стиснувши власні вуста. А навколо крутився і тремтів «Селаесорі Кворан». Нарешті вона відхилилася на вершок чи два. Тиріон побачив власне віддзеркалення у її очах. «Гарненькі оченята, — подумав він, але побачив не лише вроду. — Багато переляку, трошки надії… і ані краплі хіті. Вона жадає мене не більше, ніж я її.» Коли Копка схилила голову, Тиріон узяв її за підборіддя і підняв угору. — В цю гру нам гратися не можна, добра панно. Вгорі вдарив грім — цього разу зовсім близько. — Я не хотіла… я ніколи ще не цілувала хлопця, але… я думала, що як ми потонемо, а я… — Було солодко та мило, — збрехав Тиріон, — але я одружений. Вона була зі мною на бенкеті, мабуть, ти пригадаєш. Пані Санса. — То була ваша дружина?! Вона така… така вродлива… «І облудна. Санса, Шая, усі мої жінки… Тайша була єдиною, що мене кохала. То де ж місце шльондрам?» — О так, чарівна дівчина, — мовив Тиріон, — і ми з нею поєднані перед очима богів та людей. Можливо, вона для мене втрачена, та доки не знатиму напевне, мушу берегти їй вірність. — Розумію, — мовила Копка і відвернула обличчя. «Найкраща жінка у моєму житті, — гірко подумав Тиріон. — Ще досить юна, щоб вірити нахабній брехні.» Короб рипів, чардак стрибав, Купка верещала з переляку. Копка поповзла підлогою на всіх чотирьох, пригорнула голову свині до себе і замурмотіла їй заспокійливі слова. Дивлячись на них, важко було сказати, хто кого розраджує. Видовисько було таке недоладне, що хтось інший зареготався б, але Тиріон і усмішки не вичавив. «Дівчина заслуговує на щось краще, ніж свиня та собака, — подумав він. — Чесного цілунку, трохи ласки… на це кожен заслужив, хоч малий, хоч великий.» Він пошукав свій кухоль, та коли знайшов, напою в ньому вже не було. «Потонути — ще півбіди, — кисло подумав він, — але потонути тверезим і засмученим — це вже занадто.» Зрештою вони таки не потонули… хоча пережили часи, коли думка про гарненьке тихе-мирне потоплення здавалася доволі звабливою. Шторм буяв решту дня і добрячу частину ночі. Навколо вищали солоні вітри; хвилі здіймалися, наче кулаки потонулих велетнів, що прагнули розтрощити корабель. Згодом вони дізналися, що нагорі за облавок змило помічника та двох жеглярів, корабельного кухаря осліпило казанком гарячого смальцю в обличчя, а капітана так люто жбурнуло зі стернового містка на середній чардак, що він зламав собі обидві ноги. Унизу Хрум вив, гавкав, шкірив зуби на Копку, а Купка знову почала гидити, остаточно обернувши вогку та крихітну комірчину на смердючий саж. Тиріонові вдалося весь цей час не блювати — головне за браком вина. Копці щастило менше, та він однак тримав її у обіймах, поки корабель страшенно рипів і стогнав навколо, наче барило, що ось лусне. Майже опівночі вітер нарешті вщух, і море заспокоїлося досить, щоб Тиріон зумів вибратися нагору. Побачене його не втішило. Коч несло морем гладенького драконоскла попід зірковою банею неба, але навколо буяв скажений шторм. На сході, заході, півночі, півдні — куди б він не глянув, громадилися чорні бескиди хмар, їхні круті схили та неймовірні стрімчаки мерехтіли блакитними та ліловими блискавками. Дощу не було, але дошки під ногами відчувалися слизькими від вологи. Тиріон почув, як хтось верещить знизу тонким, високим голосом, просякнутим смертним жахом. Наступним він почув Мокорро. Червоний жрець стояв на носі обличчям до шторму, здійнявши патерицю над головою, і лунко, басовито вигукував молитву. Посередині корабля десяток жеглярів та двійко «вогняних пальців» борюкалися зі сплутаними линвами та важким набряклим полотном. Тиріон так і не зрозумів, чи намагаються вони поставити вітрило, а чи спускають його; та хай що вони робили, воно здалося йому невчасним і недоречним. Невдовзі з’ясувалося, що він таки мав рацію. Вітер повернувся зловісним шепотом, вогким і холодним, мазнув Тиріонові щоку, ляснув вологим вітрилом, закрутив і смикнув криваво-червоні шати Мокорро. Підкоряючись несвідомому передчуттю, Тиріон ухопився за найближчий поручень — і саме вчасно. За три удари серця вітерець перетворився на вискливе жахіття. Мокорро щось заволав, з драконової пащеки на патериці вистрибнуло зелене полум’я і зникло в пітьмі ночі. Далі лупонула злива, чорна і сліпуча, ніс та гуза корабля зникли за стіною води. Щось велетенське заплескало над головою; Тиріон устиг помітити, як вітрило злітає в повітря, тягнучи за собою двох повислих на линвах людей. А потім почувся хряскіт. «Клятий дідько, — пробігла думка, — це, напевне, щогла.» Він знайшов кінець якоїсь линви і вчепився у неї, силуючись дістатися ляди і заховатися унизу від бурі. Але порив вітру збив його з ніг, другий прибив до облавку; довелося приліпитися до поручнів і нікуди не рухатися. Дощ лупив у обличчя, геть засліплюючи очі. Рот знову наповнився кров’ю. Корабель стогнав і гарчав під Тиріоном, наче ненажерливий гладун, що силується спорожнити заколоджені кишки. А тоді луснула щогла. Тиріон не побачив цього, зате почув: знову той жахливий хряскіт, болісний вереск дерева… а за ним — вихор трісок і уламків. Одна тріска на піввершка проминула йому око, друга встромилася в шию, третя прохромила литку разом із чоботом та штаньми. Тиріон заверещав, але линви не пустив — знайшов-бо в собі якусь відчайдушну силу, якої не знав ніколи. «Вдовиця казала, що корабель не дістанеться туди, куди вирушає» — пригадав він. І почав реготати, божевільно і відчайдушно, під гуркіт грому, стогін дерева і удари хвиль. Коли шторм нарешті вщух, і вцілілі подорожні разом з жеглярами почали виповзати на чардак, наче дощові черв’яки з землі після дощу, «Селаесорі Кворан» перетворився на руїну, що ледве витикалася над водою, перекошена на правий бік. Короб тріснув у півсотні місць, у череві плюскотіла вода, від щогли лишився потрощений пеньок, не вищий за карлика. Лиха доля не оминула навіть носову подобу: одну з її рук — ту, що тримала сувої — відламало геть. Втрачено було дев’ятеро людей, серед них — одного з помічників, двох «вогняних пальців» і самого Мокорро. «Хіба це бачив Бенерро у своїх вогнях? — спитав себе Тиріон, коли усвідомив, що червоного велетня немає серед уцілілих. — А що бачив сам Мокорро?» — Пророцтво нагадує мені недовченого мула, — скаржився він Джорагові Мормонту. — Сподіваєшся мати з нього якусь користь, та коли починаєш надміру довіряти, воно раптом хвицяє тебе копитом у голову. Клята вдовиця знала, що корабель не досягне місця, до якого пливе. Вона попередила нас, сказала, що Бенерро бачив це у вогнях, але я подумав… та чи не байдуже, що я собі подумав? — Карлик скривив рота у зловісній посмішці. — А насправді клятий шторм, якого ще не бачив світ, потрощив нам щоглу на тріски. І тепер нам лишається носитися Затокою Журби, доки не скінчиться їдло, і ми не почнемо жерти одне одного. Як гадаєш, кого наріжуть до обіду першим: собаку, свиню чи мене? — Гадаю, найбалакучішого. Капітан помер наступного дня, корабельний кухар — за три ночі по ньому. Решта жеглярів ледве тримала понівечений корабель на воді. Помічник, що їх очолив, порахував, що вони мали опинитися десь коло південного берега Кедрового острова. Коли він наказав спустити човни і тягти корабель до найближчої землі, один човен потонув, а в іншому жеглярі перерізали линву і хутко втекли на північ, кинувши коч і приятелів напризволяще. — Рабські душі, — презирливо буркнув Джораг Мормонт. Лицар-здоровань — з його слів — проспав геть увесь шторм. Якщо, звісно, не брехав — Тиріон мав свої сумніви, та вголос їх не висловлював. Адже одного дня ще, диви, доведеться вкусити когось за дупу, для чого знадобляться зуби. Мормонт начебто забув про їхню минулу сварку, і Тиріон вирішив мовчки погодитися, що її не сталося. Упродовж дев’ятнадцяти днів їх поволі несло морем, поки танули запаси води та харчів. Сонце палило згори, невтомне і безжальне. Копка сиділа унизу, нерозлучна зі свинею та собакою. Тиріон приносив їй харч, шкутильгаючи на перев’язаній нозі та принюхуючись до рани вночі, а коли не мав чого робити, то ще й штрикав пальці на руках та ногах. Пан Джораг завважив за доцільне щодня гострити меча, доки його вістря та лезо не починало сяяти. Три «вогняні пальці», які лишилися живі, запалювали ніч-ватру з кожним заходом сонця; стаючи до молитви на чолі жеглярів, вони вдягали свої візерунчасті обладунки, а списи тримали під рукою. І жоден з жеглярів більше не намагався почухати голову жодному з двох карликів. — Чи не влаштувати їм знову виставу? — спитала якось увечері Копка. — Краще не треба, — відповів Тиріон. — Бо ще згадають, що ми маємо гарненький шматочок сала на ніжках. Щоправда, Купка втрачала рештки сала з кожним днем, а від Хрума вже лишилося саме хутро та кістки. Тієї ночі йому наснилося, що він знову в Король-Березі з арбалетом у руках. — Туди, де місце шльондрам, — сказав князь Тайвин, та коли Тиріонів палець зігнувся, і арбалет тумкнув, стріла занурилася у живіт Копки, а не батька. Тиріон прокинувся від хору збуджених вигуків. Чардак під спиною рухався, і на пів-удару серця йому здалося, що він знову опинився на «Соромливій діві». Проте пахощі свинячого гною швидко повернули його до дійсності. Смуток лежав за півсвіту позаду, а з ним разом і прості радощі того часу. Тиріон пригадав, яким втішним видовиськом була септа Лемора після вранішніх купань, як на її голій шкірі блищали крапельки води… але тут єдиною жінкою була бідолашна Копка, мала та недолуга дівчина-коротунка. Але щось таки там відбувалося. Тиріон вислизнув з гамаки, позіхнув і пошукав чоботи… а ще, хай яке то було божевілля — арбалет. На жаль, його не знайшлося, і Тиріон подумав: «Оце шкода. Став би у пригоді, коли великі люди прийдуть мене їсти.» Він нап’яв чоботи і видерся нагору подивитися, хто і чому галасує. Копка вже стояла там, широко розплющивши захоплені очі. — Вітрило! — кричала вона. — Онде, дивіться! Вітрило, і вони нас бачили, бачили! Вітрило! Цього разу він таки її поцілував… раз у кожну щоку, раз у чоло, і востаннє — просто у вуста. До останнього поцілунку вона вже сміялася, розпашіла і знову засоромлена, але те вже не важило. Корабель наближався. Тиріон бачив велику галеру, чиї весла залишали позаду білопінну доріжку. — Що то за корабель? — спитав він лицаря Джорага Мормонта. — Чи не прочитаєш назву? — Читати нема потреби. Ми під вітром. Я звідси чую сморід. — Мормонт витяг меча. — Це людопродавці. Гендлярі невільниками. Перевертень Перші сніжинки впали з неба, коли сонце почало сідати на заході. Коли ж на землю сіла ніч, сніг вже сипався так рясно, що місяць зійшов за білою запоною непоміченим. — Боги півночі зронили силу свого гніву на князя Станіса, — оголосив Руз Болтон вранці, коли у великій трапезній Зимосічі зібралися до сніданку пани та вояки. — Він тут чужинець. Старі боги не дозволять йому жити безкарно у своїй землі. Вояки схвально заревли, загупали кулаками по довгих столах з дощок. Зимосіч лежала руїною, але її гранітові стіни все ж не пускали досередини найгірший холод і вітер. Військо мало добрий запас харчів та напоїв; хто не стояв на варті, той мав вогонь зігрітися, місце висушити одяг, теплий куток, де виспатися. Князь Болтон наказав відкласти досить дров, щоб живити вогнища впродовж півроку — тому велика трапезна завжди стояла зігріта і затишна. Станіс не мав жодної з цих вигод. Теон Грейджой не приєднався до радісного галасу. Змовчало і вояцтво дому Фрей, чого він не міг не помітити. «Вони теж тут чужинці» — подумав Теон, спостерігаючи за паном Аенісом Фреєм та його зведенюком паном Гостіном. Народжені й вигодовані у річковому краї, Фреї ніколи не бачили подібного снігу. «Північ вже забрала життя трьох їхніх родичів» — пригадав Теон тих, кого Рамзай даремно шукав від Білої Гавані до Курганища. На помості між двійком своїх лицарів з Білої Гавані сидів князь Виман Мандерлі, набиваючи кашею товсті щоки — хоча і не так весело та завзято, як пирогом на весіллі. Неподалік однорукий Гарвуд Дужак стиха розмовляв зі схожим на кощавого мерця Хвойдорізом Умбером. Теон став у чергу за іншими вояками по свій сніданок, який роздавали у дерев’яні миски з рядка мідних казанів. Панству та лицарству в кашу кидали трохи меду, молока і навіть грудочку масла; його, певна річ, такою ласкою обділили. Недовгим було правління Теона як принца зимосіцького — відігравши у блазенській виставі, видавши облудну Ар’ю за молодого жениха, Рузові Болтону тепер він був ні до чого. — Пригадую свою першу зиму. Тоді снігу лежало вище голови, — мовив один з вояків дому Роголіс у черзі попереду. — Та де ж тоді твоя голова була? — відповів йому вершник з Бурчаків. — За три стопи од землі? Минулої ночі, неспроможний заснути, Теон мимоволі почав міркувати про втечу — як вислизнути непоміченим, поки Рамзай та його панотець заклопотані іншими справами. Але кожна брама була зачинена, засунута і добре охоронялася; ніхто не міг ввійти або вийти без дозволу князя Болтона. Навіть якби Теон знайшов якийсь таємний шлях назовні, він боявся йому довіряти — бо пам’ятав Кайру та її ключі. Та якби й вибрався, то куди пішов би? Пайк Теон навіки втратив — батько його помер, дядькам було до нього байдуже. Єдине місце в світі, що скидалося на його рідну домівку, лишилося тут — серед спалених кісток Зимосічі. «Замок-руїна і людина-руїна. Де мені місце, як не тут?» Теон ще чекав своєї миски каші, коли до палати увірвався Рамзай з Байстрючатами, вимагаючи музики. Абель протер очі від сну, вхопив лютню і втяв «Жону дорнійця»; одна з його праль вистукувала лад на тамбурині. Та цього разу співець змінив вірші пісні — замість «я ж того дорнійця жінку скуштував» в ній співалося «я ж того північника доньку скуштував». «Він так язика собі вкоротить, — подумав Теон, поки йому насипали харч. — Він же лише співець. Князь Рамзай оббілує йому обидві долоні, а ніхто й не писне.» Але князь Болтон посміхнувся, почувши нові слова, а Рамзай зареготав уголос. Тоді інші зрозуміли, що можна сміятися, і підхопили регіт; Жовтий Пуць аж бризкнув вином з носа. Пані Ар’я веселощів не поділяла — її тут навіть не було. Ніхто не бачив молоду ззовні опочивальні від самої шлюбної ночі. Кислий Алин брехав, що Рамзай тримає дружину голою та прикутою до стовпа навісу, але Теон знав, що то порожні балачки. Ланцюгів там ніяких не було — принаймні, таких, що бачило людське око. Лише двійко вартових ззовні дверей, щоб дівчина ніде не блукала. «І гола вона лише тоді, коли бере купіль.» А купалася вона щовечора. Князь Рамзай любив, щоб дружина була чистою. — Бідолашна не має жодної покоївки, — казав він Теонові. — Доведеться попрацювати тобі, Смердюче. А чи не вбрати тебе у сукню, га? Болтон-молодший зареготав. — Ну хіба якщо дуже попросиш. А поки що будеш їй нянькою-купальницею. Не дозволю, щоб моя молода дружина смерділа, як ти. Відтоді, коли на Рамзая нападала примха взяти молоду до ліжка, Теон мусив позичати служниць в пані Вальди або пані Турстан, щоб ті принесли гарячої води з кухні. Ар’я ніколи до них не розмовляла, але її синці все проказували красномовніше за слова. «Сама винувата. Не догодила панові чоловіку.» — Будьте Ар’єю, та й усе, — сказав він якось дівчині, допомагаючи залізти до купелі. — Князь Рамзай не хоче вас кривдити. Він кривдить лише тоді, коли… коли ми забуваємося. Мене ніколи не різали просто так, ні за що. — Теоне… — прошепотіла вона, спливаючи слізьми. — Смердюк! — Він ухопив її за плече і міцно струснув. — Тут я — Смердюк. Ви мусите пам’ятати… Ар’є. Але ж насправді дівчина вродилася не від Старків, а від простого управителя. «Джейна, її звати Джейна. Дарма вона шукає в мене порятунку.» Теон Грейджой, може, колись би їй і допоміг. Але той Теон був залізного роду, хоробріший за Смердюка. «Смердюк-смердяк, жалюгідний слабак.» Наразі Рамзай мав нову іграшку для розваги — іграшку з цицьками та піхвою… але скоро сльози Джейни втратять свою свіжість, і Рамзай знову захоче свого Смердюка. «Він білуватиме мене вершок за вершком. Коли скінчаться пальці, візьметься до рук. А на ногах — до ступнів. Але відріже їх лише як я попрохаю — коли біль стане таким, що я благатиму подарувати мені полегшення.» Смердюкові гарячої купелі не буде — він качатиметься у лайні, не маючи змоги і вмитися. Одяг його обернеться на ганчір’я, гидке та смердюче, а носити його доведеться, доки воно не зогниє просто на спині. Найкраща доля, на яку він міг сподіватися — повернутися до псярні спати разом з Рамзаєвими дівчатками. «Кайра, — пригадав він. — Нову сучку він назвав Кайрою.» Теон поніс миску донизу палатою і знайшов собі місце на порожній лаві за кілька сажнів од найближчого смолоскипа. Вдень і вночі лави нижче солі наполовину заповнювали вояки — пили, балакали, кидали кості чи спали в одязі у тихих кутках. Десятники та осавули копняками піднімали їх, коли наставав час накидатися кожухами і йти вартувати мури. Та жоден з них не вітав товариства Теона Перевертня, і йому не смакувало їхнє. Ранкова бевка була сіра, водянкувата; Теон відштовхнув миску після третьої ложки, лишивши страву вистигати. За сусіднім столом сперечалися, чи довго триватиме снігопад. — Цілий день і цілу ніч, коли не довше, — наполягав дебелий чорнобородий лучник з нашитим на грудях значком Кервинової сокири. Кілька старіших вояків згадували колишні снігопади і казали, що нині — то лише легка курява порівняно з тим, що вони бачили у зими їхньої юності. Річковики сиділи вщент перелякані. «Вони не терплять снігу та холоду, ці південські зухи.» Всі, хто входив до палати, купчилися коло вогню або терли долоні над жарівницями, повісивши кожухи на кілочки при дверях. Повітря було густе, задимлене; каша взялася кіркою. Раптом жіночий голос позаду проказав: — Теон Грейджой. «Мене звати Смердюк» — трохи не бовкнув він, але спитав: — Чого тобі? Вона сіла поруч, осідлавши лаву, і відкинула з очей непокірну шапку рудаво-брунатного волосся. — Чого їсте на самоті, ласкавий паночку? Підводьтеся, потанцюймо. Він перевів очі на кашу. — Я не танцюю. — Принц зимосіцький був охочий та вправний танцюрист, але Смердюк з його відрізаними пальцями… сміх, та й годі, коли не гірше. — Дай мені спокій. Я не маю грошей. Жінка лукаво вишкірилася. — Ви маєте мене за хвойду? То була одна з праль співця, висока і кощава — надто худа та шкіряста, щоб вважатися гарненькою. Але свого часу Теон неодмінно перекинув би її на спину — відчути, як це, коли ребра тобі стискають такі довгі ноги. — Навіщо мені тут гроші? Що я за них куплю? Снігу? — Вона засміялася. — А ви заплатіть мені посмішкою. Ніколи не бачила вашої посмішки. Від самого весілля вашої сестри. — Пані Ар’я мені не сестра. «І я вже не посміхаюся, — мало не додав Теон. — Рамзай дратувався моїми посмішками, от і потрощив мені зуби молотком. Тепер я ледве можу їсти.» — Вона ніколи не була мені сестрою. — А на вроду наче непогана. «Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька.» Джейнині слова бриніли йому луною в голові під гуркіт тамбуринів, у які стукотіли дві інші дівчини Абеля. Ще одна витягла Малого Вальдера на стіл — повчити танцювати. Вояки реготали. — Дай мені спокій, — мовив Теон. — То я мосьпанові не до смаку? Можу прислати вам Мирту, коли хочете. Або Голку. Може, вона вам припаде до душі? Нашу Голочку люблять усі чоловіки. Вони мені не сестри, але милі та хороші. — Жінка нахилилася ближче. Подих її відгонив вином. — Якщо не маєте для мене посмішки, то розкажіть, як захопили Зимосіч. Абель з вашої розповіді зробить пісню, і ви житимете вічно. — Житиму зрадником. Теоном Перевертнем. — Чому б не Теоном Хитруном? Зухвала справа, хвацька перемога — принаймні так ми чули. Скільки ви мали людей? Сотню? Півсотні? «Менше.» — То було божевілля. — Божевілля зі смаком слави. Кажуть, Станіс має п’ять тисяч, але ці мури, твердить Абель, не здолають приступом і десять разів по стільки. То як ви увійшли, мосьпане? Знали якийсь таємний прохід? «Я мав мотузки, — подумав Теон. — Зачіпні гаки. На моєму боці була пітьма і несподіванка. Замок боронило лише кілька людей, і я застукав їх зненацька.» Але нічого не сказав. Навіть якби Абель склав про нього пісню, Рамзай прохромив би Теонові перетинки у вухах, щоб він ніколи її не почув. — Ви мені довіряйте, мосьпане. От Абель довіряє. — Праля поклала йому долоню на руку. Його руки були вдягнені у шкіру та вовну, її — голі, з довгими пальцями, шорсткі, з відгризеними до живого нігтями. — А ви ж навіть імені мого не спитали. Мене Робиною звуть. Теон висмикнув руку. Це була пастка, він знав. «Тебе надіслав Рамзай. Новий його жарт, як ото Кайра з ключами. Веселий жарт. Хоче, щоб я побіг, а він мене за те покарав.» Він хотів її вдарити, загасити знущальну посмішку на обличчі. Хотів поцілувати, вграти просто на столі й змусити вигукувати своє ім’я. Та знав, що не посміє навіть пальцем зачепити — ані з хіті, ані з гніву. «Смердюком мене звати, не смій забувати.» Він зіп’явся з-за столу і мовчки пішов до дверей, шкутильгаючи скаліченими ногами. Ззовні падав і падав сніг. Вогкий, важкий, тихий, він вже почав ховати сліди людей, що входили та виходили. Замети майже досягли висоти його чобіт. «У вовчій пущі він глибший… а на королівському гостинці, де не сховатися від вітру — там нікуди подітися й від снігу.» В дворищі тим часом буяла битва — Ризвелі нищили хлопців з Курганища зливою сніжок. Нагорі, на мурах, кілька юних зброєносців лаштували сніговиків, потім озброювали їх списами та щитами, вдягали на голови залізні шоломці та шикували снігових стражників на бойовому ході внутрішнього муру. — Князь Зима, воєвода Мороз приєднав свої рушення до нашого війська, — пожартував один з вартових ззовні великої трапезної… та потім побачив Теонове обличчя, втямив, до кого звертається, відвернув очі й сплюнув. За наметами при конов’язях тремтіли від холоду великі лицарські огирі з Білої Гавані та Близнюків. Коли Рамзай погромив Зимосіч, то спалив і стайні; його батько наказав поставити нові, удвічі більші, щоб було де тримати дорожніх та бойових коней значкового панства і лицарства. Решту прив’язали у дворах; машталіри у каптурах бігали між ними, вкриваючи ковдрами для тепла. Теон потроху просувався глибше у зруйновану частину замку. Долаючи шлях серед потрощених каменів колишньої вежі маестра Лювина, він відчував на собі погляди круків з прогалини у стіні нагорі, чув їхнє бурмотіння один до одного. Час від часу хтось із птахів хрипко, пронизливо верещав. Теон постояв у дверях опочивальні, що колись була його власною (до кісточок у снігу, що насипався з розбитого вікна), відвідав рештки Мікенової кузні та септу пані Кетлін. Попід спаленою вежею він проминув Рікарда Ризвеля, що слинив шию одній з Абелевих праль — пухкенькій, з рум’яними щічками-яблучками та носиком-кирпою. Дівчина стояла босоніж у снігу, загорнувшись у хутряний кожух. Теон подумав, чи не гола вона під тим своїм хутром. Коли дівчина його побачила, то сказала щось Ризвелеві, а той голосно зареготав. Теон сторожко пошкандибав од них геть. За стайнярським двором були сходи, рідко вживані замковим людом; саме туди його принесли ноги. Сходи були круті, зрадливі; Теон обережно видерся ними вгору і опинився на бойовому ході внутрішнього муру, але подалі від зброєносців та їхніх сніговиків. Ніхто не дозволяв йому тинятися замком вільно, але ніхто і не забороняв. Усередині мурів він ходив, де бажав. Внутрішній мур Зимосічі був старіший та вищий з двох; стародавні сірі зубці здіймалися на сотню стоп над землею, на кожному повороті стояла чотирикутна башта. Зовнішній мур, поставлений за багато століть по тому, був на двадцять стоп нижчий, але товщий і в кращому стані. Замість чотирикутних башт він мав восьмикутні. Між двома мурами прокопано було рів — глибокий, широкий… і замерзлий. Замети снігу вже наповзали на його крижане дзеркало. Згори на мурах теж намело снігу; він заповнив прогалини між зубцями та надів м’яку білу шапку на верхівку кожної башти. За мурами, скільки бачило око, світ обертався на суцільну білу пустку. Ліси, поля, королівський гостинець — усе потроху вкривалося м’якою світлою ковдрою. Ховалися рештки зимівника попід замком, ховалися чорні стіни, залишені Рамзаєвими людьми, що спалили всі домівки. «Сніговій залишив рани, сніговій їх і вкриє.» Але думка була хибна, небезпечна. Рамзай тепер був Болтон, а не Сніговій, більше ніколи не Сніговій. Далі, серед ланів та вервечок горбів, колії королівського гостинця зовсім зникали, розчинялися у білому безмежжі. А сніг все летів і летів, безгучно сипався з незворушного неба. «Десь там мерзне і потерпає Станіс Баратеон.» Чи спробує князь Станіс узяти Зимосіч приступом? «Якщо спробує, його справу приречено.» Замок був надто могутній; навіть з замерзлим ровом споруди Зимосічі створювали грізні перепони нападникам. Теон захопив замок крадькома, виславши найкращих своїх людей перелізти мури і перепливти рів під покровом ночі. Захисники навіть не знали, що на них напали, доки не стало пізно. Станісові таке щастя вже не випадало. Південський король міг спробувати відрізати замок від світу і вигубити голодом його залогу. Комори та підземні сховища Зимосічі стояли порожні. Болтон та його друзі Фреї привели крізь Перешийок довгий обоз, пані Турстан привезла чимало харчів та хуражу з Курганища, та й князь Мандерлі прибув з Білої Гавані з добрячим припасом… але військо було надто велике. Годувати стільки ротів — забракне будь-яких запасів. «Але й Станіс зі своїм військом сидітиме голодний. А ще замерзлий, з натертими і підтоптаними ногами. Як тут битися? Але хоч не хоч, снігопади і хурделиці штовхатимуть їх уперед, розпалюватимуть жагу якнайскоріше опинитися у замку.» Сніг падав і на божегай, але танув, торкаючись землі. Під укритими білими шапками деревами земля обернулася на грузьке болото. Пасма туману висіли у повітрі, наче примари. «Навіщо я тут? Це ж не мої боги. Тут мені не місце.» Перед ним стояло серце-дерево — білий велетень з різьбленим обличчям і листям, схожим на скривавлені долоні. Тонка крига вкривала поверхню ставка попід оберегом. Теон опустився на коліна поруч із ним. — Благаю, — пробурмотів він крізь зламані зуби. — Я ніколи не хотів… Слова застрягали у горлянці. — Врятуйте мене, — нарешті вичавилися слова. — Даруйте… «Що дарувати? Силу? Мужність? Милість?» Сніг падав навколо, білий і тихий, байдужий до справ людей. Єдине, що чулося, були тихі віддалені схлипи. «Джейна, — подумав він. — Це вона схлипує у подружньому ліжку. Хто ще? Боги ж не плачуть. Хіба не так?» Плач був надто моторошний, надто болісний — чути його було нестерпно. Теон ухопився за гілку, витягся на ноги, струсив сніг з колін і зачвалав назад до світла. «Зимосіч повниться привидами, — подумав він, — і я один з них.» Коли Теон дістався дворища, там виросли ще сніговики. Щоб було кому очолити снігових вояків на стіні, зброєносці зліпили десяток снігових вельмож та воєвод. Один — найтовщий бачений Теоном сніговик — вочевидь, мав зображати князя Мандерлі. Однорукий міг бути лише Гарвудом Дужаком, снігова баба — Барбреєю Турстан, а найближчий до дверей, з бородою з бурульок — Хвойдорізом Умбером. У трапезній кухарі роздавали ячневу юшку з яловичиною, заправлену морквою та цибулею, у миски з учорашнього черствого хліба. На підлогу летіли недоїдки для Рамзаєвих дівчаток та інших собак. Дівчатка зраділи, побачивши Теона — вони знали його за запахом. Руда Джейна наскочила і почала лизати руки, Гелісента прослизнула під стіл і згорнулася біля ніг, гризучи кістку. То були хороші собаки; бавлячись із ними, легко забувалося, що кожну названо на честь дівчини, яку Рамзай уполював і замордував на смерть. Попри втому, Теон знайшов у собі охоту з’їсти трохи юшки й запити пивом. Палата потроху наповнювалася гармидером. Крізь Мисливську браму повернулося двоє пластунів Руза Болтона; вони доповіли, що військо Станіса сповільнилося і тепер ледь повзе, бо великі дорожні румаки і бойові коні застрягають у снігу. Маленькі міцні бахмутики верховинних родів долають шлях певніше, розповідали пластуни, але верховинці не зважуються надто далеко відриватися уперед від головного війська. Князь Рамзай наказав Абелю заспівати якусь похідну пісню на честь Станіса, що потерпає у снігах. Бард знову взявся до лютні, а одна з його праль видурила в Кислого Алина меча і заходилася зображати, як люто Станіс рубає сніжинки. Теон витріщався у рештки третього кухля, коли до палати стрімко ввійшла пані Турстан і послала по нього двох своїх панцирних слуг. Коли він постав перед помостом, пані роздивилася його з ніг до голови і пирхнула носом. — Ти не знімав цього одягу від самого весілля? — Так, мосьпані. Мені дали тільки його. Це була наука, добре засвоєна ним у Жахокромі: брати те, що дають, і не прохати більше. Пані Турстан, як зазвичай, мала на собі чорне, лише рукави були підбиті горностаєм. Високий жорсткий комір сукні окреслював обличчя. — Ти добре знаєш цей замок. — Знав колись. — Десь під нами є крипта, де сидять у пітьмі старі королі з дому Старк. Мої люди не знайшли до них шляху. Обшукали усі льохи та сховища, навіть підземелля з цюпами, але… — До крипти немає входу з підземель, мосьпані. — А ти можеш показати той вхід? — Там нічого немає, крім… — …мертвих Старків? Авжеж. Так сталося, що мої улюблені Старки — мертві Старки. То ти знаєш дорогу чи ні? — Знаю. Він не любив крипту раніше, і не полюбив відтоді. Але бувати йому там доводилося. — То покажи. Осавуле, візьміть ліхтар. — Мосьпані знадобиться теплий кожух, — застеріг Теон. — Доведеться вийти назовні. Коли вони вийшли з палати, сніг валив ще рясніше. Пані Турстан загорнулася у соболі. Стражники, утушковані в кобеняки з каптурами, ледве відрізнялися від сніговиків; лише туман подиху в повітрі показував, що вони ще живі. На мурах палали багаття у марній спробі відігнати морок. Маленький загін мусив дибати через недоторкане поле свіжого снігу, що сягав середини литок. Намети у дворищі майже сховалися під білими шапками, причавлені до землі їхньою вагою. Вхід до крипти знаходився у найстарішій частині Зимосічі, коло підніжжя Першовежі, де ніхто не жив багато століть. Рамзай спалив її при погромі замку; чимало з того, що тоді не згоріло, впало і потрощилося. Залишилася хіба що порожня шкаралупа, в якій один бік стояв відкритий стихіям і потроху засипався снігом. Навколо валялося безліч уламків: шматки стін, змуровані каменярами, спалені сволоки, побиті химери. Майже все укрив сніг, але й над ним ще витикалася одна з химер, шкірячись і витріщаючись сліпими очима у небо. «Отут вони знайшли Брана після падіння.» Теон того дня полював разом із князем Едардом та королем Робертом, не здогадуючись про лихі новини, що чекали в замку. Він згадав обличчя Робба, коли йому розповіли. Ніхто не чекав, що скалічений хлопчик виживе. «Боги не змогли вбити Брана, і я не зміг.» Думка була химерна, а спогад про те, що Бран може бути десь живий — ще химерніший. — Отам, — вказав Теон на замет, що виріс проти стіни вежі. — Під отим снігом. Бережіться каміння. Майже півгодини люди пані Турстан розбирали вхід, розгрібали лопатами сніг і потрощене каміння. А коли нарешті розібрали, двері виявилися міцно замороженими. Осавулові довелося піти за сокирою; нарешті завіси завищали, двері розчахнулися і відкрили кам’яні сходинки, що зміїлися униз, у пітьму. — Дотуди далеко, мосьпані, — попередив Теон. Але рішучість пані Турстан було не подолати. — Бероне, світи! Шлях був вузький та крутий, сходинки — витерті посередині від століть ужитку. Спускалися вони вервечкою: попереду осавул з ліхтарем, потім Теон і пані Турстан, решта люду — позаду. Теонові крипта завжди здавалася холодною, і влітку так воно і було, та зараз повітря теплішало з кожним кроком униз. Ні, теплим воно не було, бо звідки тут узятися теплу, але теплішим, ніж нагорі. Унизу, в надрах земних, панував сталий, незмінний, непорушний холод. — Молода плаче, — сказала пані Турстан, поки вони долали шлях униз, сходинка за сходинкою, поволі, щоб не впасти. — Наша маленька пані Ар’я. «Обережно. Якомога обережніше.» Він поклав руку на стіну. Тріпотливе полум’я смолоскипа обманювало очі — здавалося, що сходинки рухаються під ногами. — Ваше… ваше слово, мосьпані. — Руз невдоволений. Скажи це своєму байстрюкові. «Він не мій байстрюк» — хотів був Теон відповісти, але інший голос усередині заперечив: «Твій, твій. Смердюк належить Рамзаєві, а Рамзай належить Смердюкові. І диви, імені свого не забувай.» — Безглуздо вдягати її у біле та сіре, якщо змушуєш лити сльози. Фреям воно, може, і байдуже, але північанам… Жахокрому вони бояться, проте Старків люблять. — Усі, крім вас, — зауважив Теон. — Крім мене, — погодилася господиня Курганища. — Але решта любить. Старий Хвойдоріз сидить тут тільки тому, що Великоджона тримають у полоні Фреї. А чи повіриш ти, що люди Роголісів забули попередній шлюб Байстрюка, коли він лишив свою пані дружину помирати з голоду, гризучи власні пальці? Як гадаєш, що вони собі думають, коли чують плач молодої дружини? Маленької донечки відважного Неда? «Ні, — подумав він. — Вона не крові князя Едарда. Її звуть Джейна, і вона донька управителя.» Він не сумнівався, що пані Турстан щось підозрює, але… — Схлипи пані Ар’ї для нас небезпечніші за всі мечі та списи Станісового війська. Якщо Байстрюк хоче лишитися князем на Зимосічі, йому краще навчити свою дружину сміятися та посміхатися. — Прошу мосьпані сюди, — перервав її Теон. — Ми прийшли. — Але сходи ведуть далі вниз, — зауважила пані Турстан. — Там є нижчі поверхи. Старіші. Найнижчий частково завалився. Так я чув. Сам ніколи не ходив. Він штовхнув двері й повів гостю довгим склепінчастим проходом, де могутні гранітові стовпи двійко за двійком збігали в чорну темряву. Осавул пані Турстан підняв ліхтаря. Заметлялися тіні. «Маленький вогник у великій пітьмі.» Теон ніколи не почувався затишно у крипті. Тут кам’яні королі витріщалися на нього кам’яними очима, кам’яні пальці стискали руків’я старих іржавих мечів. Жоден з володарів минулого не плекав любові до залізного роду. Теона охопило знайоме тремтіння. — Скільки ж їх тут, — мовила пані Турстан. — Ти знаєш їхні імена? — Колись знав… колись давно. — Теон показав рукою. — Оці, на тім боці, були Королями-на-Півночі. Останній з них — Торген. — Король-на-Колінах. — Так, мосьпані. Після нього — самі князі. — Лише до Молодого Вовка. Де могила Неда Старка? — Наприкінці. Сюди, мосьпані, коли ласка. Кроки лунали у підземеллі; Теон та пані поволі просувалися між шерег стовпів, а за ними, здавалося, стежили кам’яні очі мертвих володарів та очі їхніх лютововків. Обличчя пробуджували туманні спогади. Раптово і непрохано пригадалося кілька імен, наче прошептаних у вухо примарним голосом маестра Лювина. Король Едрік Снігоборід, що правив на півночі ціле століття. Брандон Корабельник, що поплив аж за західне сонце. Теон Старк, Голодний Вовк. «Мій тезко.» Князь Берон Старк, що уклав союз із Кастерлі-на-Скелі заради спільної війни проти Дагона Грейджоя, князя на Пайку, за тих часів, коли на Вестеросі правив, хай і не королював, чаклун-байстрюк на прізвисько Кровокрук. — Отому королю бракує меча, — зауважила пані Турстан. А й справді… Теон не згадав, що то був за король, але меч, якого той мав тримати, зник; його місце вказували сліди іржі. Побачене занепокоїло Теона — він здавна чув, що залізо мечів тримає духи мертвих замкненими у могилах. І якщо меч зник… «Зимосіччю гуляють привиди. Один із них — я.» Вони йшли далі. Обличчя Барбреї Турстан кам’яніло з кожним кроком. «Їй тут подобається не більше, ніж мені.» Мимохіть Теон спитав, навіть не думаючи, навіщо: — Мосьпані… чому ви ненавидите Старків? Вона уважно роздивилася його. — З тієї ж причини, чому ти їх любиш. Теон спіткнувся від несподіванки. — Люблю?! Та я ніколи… Я ж захопив їхній замок, мосьпані. Я наказав… наказав стратити Брана та Рікона, виставити їхні голови на шпичках, я… — …Поїхав на південь з Роббом Старком, бився пліч-о-пліч з ним у Шепітній Пущі та при Водоплині, повернувся на Залізні острови послом до власного батька. Курганище теж вислало вояків до війська Молодого Вовка. Я дала так мало людей, як тільки насмілилася, але знала, що мушу дати хоч когось, аби не спізнати гнів Зимосічі. У тому війську були мої очі й вуха, тому я добре знаю, що там коїлося. Я знаю, хто ти і що ти. А тепер відповідай. Чому ти любиш Старків? — Я… — Теон сперся рукою в рукавиці на кам’яний стовп. — Я хотів бути одним з них… — І не міг. То ми маємо більше спільного, ніж пан принц гадає. Ходімо вже. Трохи далі близько одна до одної купчилися три могили. Саме там Теон та пані зупинилися. — Князь Рікард, — зауважила пані Турстан, роздивляючись подобу посередині. Над їхніми головами висіло довге, бородате, врочисто-поважне обличчя з такими ж кам’яними очима, як у решти, але сумними. — Йому теж бракує меча. «А й справді.» — Хтось тут унизу краде мечі. Брандонового теж немає. — О, він би розлютився. — Пані зняла рукавичку і торкнулася Брандонового коліна. Бліда плоть проти темного каменю. — Брандон кохався у своєму мечі. З насолодою гострив і лощив. «Має бути такий гострий, щоб зрізати волосину з жіночої піхви» — отак він казав. І пускати в хід його любив. «Прегарна річ — скривавлений меч» — сказав він якось мені. — То ви його знали, — відповів Теон. Світло ліхтаря у очах пані зробило їх вогняними. — Брандон виховувався у Курганищі старим князем Турстаном, батьком того, з яким я потім побралася. Та він весь час носився верхи нашими Бурчаками — з коня не хотів і злізати. Його любов до коней поділяла молодша сестра. Вони були наче двійко кентаврів. А мій панотець завжди радий був показати свою гостинність спадкоємцеві Зимосічі. Батько мав величні задуми щодо майбутнього дому Ризвель. Ладен був віддати мою цноту кожному Старкові, що траплявся неподалік… але не мусив і старатися, бо Брандон ніколи не соромився брати те, чого хотів. Тепер я стара і зів’яла, багато років прожила вдовою, та ще й досі пам’ятаю вигляд своєї дівочої крові на його прутні тієї ночі, коли він заволодів моїм тілом. Гадаю, Брандонові теж сподобалося видовище. Так, скривавлений меч — прегарна річ. Було боляче, але солодким болем. — А того дня, коли я дізналася, що Брандон має одружитися з Кетлін Таллі… у тому болю нічого солодкого не було. Він її ніколи не хотів, це я тобі кажу. Сам мені розповів у нашу останню ніч разом… але Рікард Старк теж мав величні задуми щодо свого дому. Задуми, спрямовані на південь… яким зашкодило б одруження спадкоємця з одним із власних підданих. Опісля мій батько ще плекав сподівання видати мене за Брандонового брата Едарда. Але Кетлін Таллі забрала і його. А мені лишився молодий князь Турстан. Доки Нед Старк не повів його від мене. — На повстання Роберта? — Ми з князем Турстаном були одружені ледве півроку, коли Роберт повстав, а Нед скликав корогви. Я молила чоловіка не ходити. Він мав удосталь родичів, яких міг послати за себе. Дядька, уславленого майстерним володінням сокирою. Двоюрідного діда, що бився у Війні Дев’ятишагових Королів. Але чоловік мій був мужній, повний гонору. Ні, рушення Курганища мав вести на війну лише він. Я подарувала йому коня того дня, коли він вирушав — рудого огиря з вогняною гривою, гордість батькових табунів. Пан чоловік присягнувся, що в’їде на ньому до рідної домівки, коли скінчиться війна. — Коня мені повернув Нед Старк, дорогою до Зимосічі. Він розповів, що мій пан і володар загинув мужньою, чесною смертю, що його тіло поклали серед червоних гір Дорну. Але кістки своєї сестри він привіз назад на північ… онде вони лежать… і я присягаюся, що кістки самого Едарда ніколи не впокояться поруч із сестриними. Бо я згодую їх своїм собакам. Теон нічого не зрозумів. — Його… кістки?! Пані скривила вуста у бридку посмішку, що нагадала йому Рамзаєву. — Кетлін Таллі відіслала кістки князя Едарда на північ ще до Червоного Весілля. Але твій залізний дядечко захопив Калин-Коп і загородив шлях. Відтоді я накидаю оком, що там відбувається. Коли кістки вигулькнуть з болота, їм не проминути Курганища. — Вона кинула останній погляд на подобу Едарда Старка. — Ми тут скінчили. Коли вони вийшли на поверхню з крипти, снігопад ще не припинився. Пані Турстан мовчки подолала сходи, та коли вони удвох опинилися попід руїнами Першовежі, здригнулася від холоду і мовила: — Краще тобі не переказувати нічого, що я сказала чи хоч словом згадала там, унизу. Нікому. Зрозуміло? Авжеж, він усе розумів. — Або я припну язика, або його втрачу. — Руз добре тебе навчив, — зауважила пані Турстан і пішла геть. Королівська здобич Королівське військо витяглося зі Жбиру-в-Пущі при світлі золотого світанку. З-за палісаду, вибудуваного з колод, воно розгорталося поволі — наче якась довга сталева змія неквапом виповзала з гнізда. Південське лицарство виїхало у бляхах та кольчугах, побитих-пошматованих численними битвами, та все ж здатних іще спалахнути вогнем під першим східним сонцем. Вицвілі, заплямовані, подерті та зацеровані, прапори і вапенроки все ще буяли кольорами посеред зимової пущі: лазуровим та помаранчевим, черленим та зеленим, ліловим та синім, золотим та срібним… усіма барвами, уявними людині, серед голих бурих стовбурів, сіро-зелених сосен, заметів брудного снігу. Кожен лицар мав при собі зброєносців, пахолків, збройну охорону. Слідом сунули ковалі, кухарі, машталіри, валки списників, сокирників, лучників — сивих дядьків, гартованих у сотні битв, а чи зелених хлопчаків, які й своєї першої ще не бачили. Попереду рухалися верховинні роди: ватажки та поборники на кошлатих кониках, за гриви яких чіплялися не менш кошлаті вояки, вкриті хутрами, вивареною шкірою та старим залізом, яке хто мав. Дехто фарбував обличчя бурим та зеленим, прив’язував до голови та плечей жмути гілля, щоб краще ховатися серед дерев. Позаду головної валки тягнувся обоз: мули, коні, воли, більш як верста возів та гарб, накладених харчами, хуражем, наметами та іншими запасами. Останнім ішов сторожовий загін — лицарі у броні та сховані позаду роз’їзди розвідників, що винюхували по кущах, чи не підкрадається де непомітний ворог. Аша Грейджой їхала у обозі — у накритій гарбі на двох величезних колесах, обкутих залізом. Її теж було скуто залізом на зап’ястках та кісточках ніг; наглядати за бранкою вдень і вночі приставили Ведмедицю, що хропла гірше за будь-якого чоловіка. Його милість король Станіс не бажав і думати, щоб коштовна здобич мала хоч найменшу змогу втекти. Адже він намірявся привезти її до Зимосічі та показати у кайданах всьому північному панству на спогляд — доказ його королівської влади, скуту та підкорену кракенову доньку. Військо в дорогу проводжали дзвінкі сурми. Вістря списів сяяли у світлі східного сонця; на узбіччі вранішньою памороззю виблискувала трава. Між Жбиром-у-Пущі та Зимосіччю лежало п’ять сотень верст пралісу. П’ять сотень верст навпростець, як крукові по небі. — П’ятнадцять днів, — казали один одному лицарі. — Роберт дістався б туди за десять, — чула Аша вихваляння князя Зруба. Його діда Роберт переміг власноруч у двобої при Перелітку; чомусь це піднесло вбивцю в очах онука вбитого до величі бога війни. — Роберт уже зо два тижні сидів би в Зимосічі й тицяв би дулі Болтонові з мурів. — Станісові таке краще не казати, — зауважив Юстин Масей, — бо ще примусить нас рухатися вдень і вночі. «Цей король живе у тіні свого брата» — подумала Аша. Кісточка ноги стріляла болем щоразу, як вона намагалася сперти на неї хоч трохи ваги. Аша не сумнівалася, що там усередині щось таки зламалося. Набряк помалу стух іще у Жбирі, але біль лишився. Авжеж простий розтяг мав би вже зцілитися. Кайдани брязкотіли при кожному русі, натирали зап’ястки та гонор — така була ціна її полону та покори. — Ніхто ще не помирав од того, що зігнув коліна перед силою, — казав їй колись батько. — Хто схилиться, той повстане знов, і з мечем у руці. А хто не схилиться, той лежатиме мертвий і втішатиметься прямими колінами. Балон Грейджой не відступив од власного слова, коли зазнав поразки у своєму першому повстанні. Кракен зігнув коліна перед оленем і лютововком, але піднявся знову, коли Роберт Баратеон і Едард Старк лягли у могили. У Жбирі-в-Пущі те саме зробила кракенова донька, коли її притягли і кинули перед королем, сплутану і кульгаву (на превелике щастя, не зґвалтовану), зі сліпучим болем у кісточці. — Покірно здаюся вашій милості в полон. Чиніть зі мною з вашої ласки. Благаю лише зглянутися на моїх людей. К’ярл, Тріс і решта вцілілих у вовчій пущі — загалом дев’ятеро — то були всі, про кого вона думала і непокоїлася. «Бита дев’ятка» — так назвав їх Кром, найтяжче з усіх поранений. Станіс подарував їй життя останніх залізняків. Та справжнього милосердя вона в ньому не відчувала. Станіс Баратеон був рішучий понад усякий сумнів. Мужності йому теж не бракувало. Люди розповідали про його справедливість… а що чинив він її суворою і тяжкою рукою — то саме до такої справедливості Ашу Грейджой привчило життя на Залізних островах. Хай там як, приязні до цього короля вона в собі знайти не зуміла. Глибоко посаджені очі Станіса завжди мружилися у підозрі; під поверхнею цих синіх озер буяла холодна лють. Її життя для нього не важило геть нічого — вона була йому лише заручницею, полонянкою, здобиччю, яку він показував півночі на знак перемоги над залізянами. «То й дурень.» Якщо вона хоч щось тямить у північанах, перемога над жінкою не справить на них жодного враження. Цінність її як заручниці теж була меншою за ніщо. Зараз на островах правив її дядько, а Воронячому Окові було байдуже, жива вона чи мертва. Не байдуже, мабуть, було хіба що старому каліці, якого Еурон нав’язав їй за чоловіка; але Ерік Бий-Залізо навіть не мав удосталь грошей, щоб її викупити. Втім, пояснювати це Станісові Баратеону було марною справою. Його, здавалося, ображала вже сама її стать. Вона знала, що чоловіки з зелених земель полюбляють жінок милих, м’яких мовою та норовом, у шовках, а не в кольчугах на вивареній шкірі з метальними топірцями у кожній руці. Але коротке знайомство з королем у Жбирі-в-Пущі показало, що і в сукні вона б навряд припала йому до смаку. Навіть з дружиною Галбарта Гловера, побожною та сумирною пані Сивіллою, Станіс поводився чемно та розважливо, але почувався вочевидь тривожно і збентежено. Цей південський король здався їй одним із тих чоловіків, для яких жінки — геть інше плем’я, чуже і неосяжне розумом, наче велетні, чугайстри чи діти лісу. На Ведмедицю він так само — без винятку — скреготів зубами. Казали, що на всьому світі Станіс дослухається лише до однієї жінки — тієї, яку залишив на Стіні. — Краще б вона була з нами, — зізнався потай пан Юстин Масей, білявий лицар, що справляв уряд обозного. — Коли востаннє ми ходили в битву без пані Мелісандри — то було на Чорноводі — на нас наскочила примара князя Ренлі й потопила половину нашого війська у затоці. — Востаннє? — перепитала Аша. — То вона була і при Жбирі? Чогось я її не помітила. — Та то хіба битва була? — посміхнувся пан Юстин. — Ви, залізняки, билися відважно, нічого не скажу, але ж ми переважали вас числом і застукали зненацька. А Зимосіч знатиме про наш прихід. І Руз Болтон має не менше війська, ніж ми. «Коли не більше» — подумала Аша. Навіть бранці мають вуха; вона чула всі балачки у Жбирі-в-Пущі, поки король Станіс та його воєводи обговорювали похід. Пан Юстин заперечував проти нього від самого початку — разом з багатьма лицарями та панами, що прийшли зі Станісом з півдня. Але вовки наполягали, що Руза Болтона не можна терпіти в Зимосічі, а Недову дівчинку треба врятувати з пазурів його байстрюка. Про це казали Морган Лиділ, Брандон Норей, Великий Цеберник Вуль, Кремінці, навіть Ведмедиця. — П’ять сотень верст від Жбиру до Зимосічі! — казав Артос Кремінець тієї ночі, коли у довгій палаті Галбарта Гловера аж палала вогнем суперечка. — І це ще навпростець, летом крука! — Далеченька виправа, — відповідав лицар на ймення Корліс Шеляг. — Та не така вже і далека, — заперечував пан Годрі, дебелий лицар, якого інші кликали Велетнева Смерть. — Ми ж дісталися аж сюди. Господь Світла пропалить і освітить нам стежку. — А коли ми дістанемося Зимосічі, тоді що? — запитав Юстин Масей. — Два мури з ровом між ними, внутрішній — у сотню стоп заввишки. Болтон і не подумає вийти у поле нам назустріч, а ми не маємо сили облягати його в замку. — Не забуваймо, що до нас приєднає потугу Арнольф Карстарк, — нагадав Гарвуд Зруб. — І Морз Умбер теж. На нашому боці стоятиме північан не менше, ніж на Болтоновому. А ліси на північ від замку густі й розлогі. Набудуємо собі гуляй-городів, таранів… «І тисячами загинете у приступі» — подумала Аша. — Чи не краще перезимувати тут? — спитав князь Горострук. — Тут?! Перезимувати?! — зревів Великий Цеберник. — Скільки, гадаєш, Галбарт Гловер відклав харчів для людей та худоби? Далі пан Річард Горп, лицар з понівеченим обличчям і метеликами «мертва голова» на вапенроку, обернувся до Станіса і мовив: — Брат вашої милості, коли ласка… Але король негайно перервав його. — Ми всі знаємо, що зробив би мій брат. Роберт ринув би чвалом, самотуж, просто до брами Зимосічі, розтрощив би її келепом і увірвався крізь руїни досередини, де вхекав би Руза Болтона лівицею, а Байстрюка — правицею. Станіс звівся на ноги. — Прошу панство завважити — я не Роберт. Попри це, ми виступимо у похід і звільнимо Зимосіч… або накладемо головами. Хай які сумніви плекало панство та лицарство, все ж прості вояки, здавалося, вірили у свого короля. Зрештою, Станіс розбив і розігнав дичаків Манса Розбишаки при Стіні, вигнав Ашу та її залізняків зі Жбиру-в-Пущі; він був братом Роберта, переможцем уславленої битви при Файному острові; це він, а не хтось інший, боронив і утримував Штормолам протягом усього повстання Баратеона. А ще він мав при боці меч звитяжця, зачарований клинок Світлоносець, чиє сяйво відганяло пітьму ночі. — Наш ворог не такий грізний, яким здається, — запевняв пан Юстин Ашу першого ж дня походу. — Руза Болтона бояться, та ніхто не любить. Щодо його друзів Фреїв… північ не забула Червоне Весілля. Кожен пан у Зимосічі втратив там когось із родичів. Варто Станісові пустити Болтонові кров, і північани його покинуть. «Така твоя надія? Гаразд, — подумала Аша, — та спершу подивимося, хто кому пустить кров. Лише дурень перебігає від переможця.» Того дня пан Юстин навідався до її воза з півдесятка разів — приносив наїдки, напої, новини походу. Легкий на усмішку, невтомний на жарти, дужий та дебелий, рожевощокий, блакитноокий, з розкуйовдженою вітром шапкою білявого, наче віск, волосся, він був у цій в’язниці нічогеньким наглядачем і незле дбав про вигоди своєї бранки. — Він тебе хоче, — буркнула Ведмедиця після третіх відвідин. Справжнє її ім’я було Алісана з дому Мормонт, але й прізвисько вона носила легко та зручно, як кольчугу на плечах. Спадкоємиця Ведмежого острова була опецькувата м’язиста коротунка, мала товсті стегна, великі груди і чималі долоні з ребрами мозолів. Навіть уві сні вона не знімала кольчуги, під якою був кубрак вивареної шкіри, а під кубраком — стара овеча шкура для тепла. У численних шарах одягу та броні Мормонтиха здавалася ширшою впоперек, ніж на зріст. «А сувора ж яка, страх.» Іноді Аші Грейджой аж не вірилося, що вони з Ведмедицею — майже однолітки. — Він дідицтво моє хоче, — відповіла Аша. — Залізні острови. Вона добре упізнавала ознаки — вдосталь-бо надивилася на інших залицяльників. Власні маєтності Масея далеко на півдні були для нього втрачені; несамохіть він мусив або шукати вигідного шлюбу, або змиритися зі становищем надвірного лицаря королівської дружини. Станіс знищив сподівання пана Юстина на шлюб з дичацькою принцесою, про яку Аша багато чула; тож тепер лицар обернув очі на неї. Поза сумнівом, він сподівався посадовити її на Морекамінний Престол Пайку і правити через неї як чоловік та господар. Певно, для того її спершу треба було позбавити нинішнього чоловіка та господаря… не кажучи вже про дядька, який облаштував їй шлюб. «Дзуськи, — подумала Аша. — Вороняче Око строщить пана Юстина на сніданок і навіть не відригне.» Та байдуже. Батькові маєтності однак не належатимуть їй, хай за кого вона вийде. Залізняки не мали звички пробачати помилки, а Аша двічі зазнала поразки: вперше на король-вічі від дядька Еурона, вдруге — при Жбирі-в-Пущі від Станіса. Досить, щоб носити тавро нікчемної правительки. А шлюб з Юстином Масеєм чи ще кимось зі Станісових паничів зашкодив би їй більше, ніж допоміг. «Зрештою, кракенова донька — така ж баба, як усі інші, — сказали б тоді капітани й королі. — Розсуває ноги перед м’якотілим вилупком зелених земель.» І все ж, поки пан Юстин намагався звоювати її прихильність їжею, вином та теревенями, Аша не надто й опиралася. Товариство з нього було краще, ніж із мовчазної Ведмедиці, а всі інші п’ять тисяч були їй ворогами. Тріс Ботлик, К’ярл Дівчисько, Кром, Рогон та решта її розбитого загону лишилася позаду — в Жбирі-у-Пущі, в підземеллях Галбарта Гловера. Впродовж першого дня військо подолало більше тридцяти верст — за ліком провідників, що їх надала пані Сивілла. То були досвідчені мисливці, вірні Жбирові, з родовими іменами на зразок Лісун чи Дрівняк, Віть чи Кряж. На другий день військо пройшло мало не сорок верст, і передній полк заглибився у вовчу пущу там, де кінчалися землі Гловерів. — Ра-Гльоре, направ нас світлом своїм крізь цю пітьму, — молилися віряни щовечора навколо ревливого вогнища за королівським шатром. Складався побожний натовп із південських лицарів, списників, щитників тощо. Аша звикла думати про них як про людей короля і здивувалася, коли почула, що інші вояки зі штормового та коронного краю кличуть їх «королевиними»… і служили вони королеві у червоному, що сиділа в замку Чорному, а зовсім не дружині Станіса, залишеній у Східній-Варті-біля-Моря. — О Господи Світла, благаємо, наглянь за нами вогняним оком, вбережи та зігрій, — співали вони язикам вогню, — бо ніч темна і повна жахіть. Очолював молитву дебелий лицар на ім’я Годрі Парин. «Годрі Велетнева Смерть. Завелике ім’я, завелика пиха.» Парин мав широкі груди, міцні м’язи, носив важкий панцирний обладунок. Норовом лицар видався Аші марнославним та зарозумілим, спраглим до слави, глухим до осторог, жадібним до хвали, презирливим до простолюду, вовків та жінок. В останньому він недалеко пішов від власного короля. — Дозвольте мені їхати верхи, — попрохала Аша пана Юстина, коли він знову навідався до її гарби, цього разу з половиною копченого окосту. — Я божеволію в цих ланцюгах. Тікати не намагатимуся — ось вам моє слово. — Якби ж я міг, панно. Але ж ви бранка короля, не моя власна. — Ваш король не прийме слова честі від жінки. Ведмедиця загарчала у відповідь: — З якого дива нам вірити словам залізняків? Забула, що вчинив твій брат у Зимосічі? — Я не Теон! — заперечила Аша… але ланцюги лишилися на ній. Пан Юстин зачвалував далі, а вона чомусь пригадала, коли востаннє бачила матір — на острові Харло, у Десятивеж’ї. У материній опочивальні тьмяно блимала свічка; велике різьблене ліжко під запиленим навісом було порожнє. Пані Аланіс сиділа коло вікна, видивляючись кудись за море. — Ти привезла мого синочка? — спитала вона, тремтячи вустами. — Теон не зміг приїхати, — відповіла Аша, дивлячись згори на нещасну руїну жінки, що подарувала їй життя. Жінки, що втратила двох синів, а третього… «Кожен із вас отримає шматочок принца.» Хай що станеться, коли при Зимосічі почнеться битва — Аша Грейджой не думала, що її братові вдасться вижити. «Теон Перевертень, Теон Зрадник. Навіть Ведмедиця хоче бачити його голову на шпичці.» — Маєш братів? — знічев’я запитала Аша свою наглядачку. — Сестер, — буркотливо, як завжди, відповіла Алісана Мормонт. — П’ятеро нас було. Усі дівчатка. Ліанна сидить на Ведмежому. Ліра та Джорі — з матір’ю. Дасію вбили. — На Червоному Весіллі? — Еге ж. Алісана якусь хвилину роздивлялася Ашине обличчя. — А я маю сина. Йому два рочки. Доньці — дев’ять. — Раненько ти почала. — Навіть зарано. Та все ж краще, ніж запізно. «Це вона мені докинула, — подумала Аша. — Та нехай.» — То й чоловіка маєш? — Ні. Мої діти — від ведмедя, — посміхнулася Алісана. Зуби вона мала дещо кривуваті, але посмішкою причаровувала. — Жінки Мормонтів — перевертні. Ми міняємо шкури. Обертаємося на ведмедиць і знаходимо собі пару в лісі. Це всі знають. Аша відповіла власною посмішкою. — Всі знають, що жінки Мормонтів — неабиякі бійці. Посмішка Алісани зникла з обличчя. — Такими нас зробили ви. На Ведмежому острові кожен вчиться змалку боятися кракенів, що виходять з моря. «Старий звичай.» Аша відвернулася, теленькнувши кайданами. На третій день навколо згустився ліс; колії дороги перетворилися на стежки, якими скоро не змогли рухатися найбільші вози обозу. Тут і там шлях проминав знайомі місця: кам’янистий пагорб, що з певного кута нагадував вовчу голову, напівзамерзлий водоспад, природню кам’яну браму з бородою сіро-зеленого моху. Аша знала тут все — їхала-бо цим шляхом до Зимосічі переконати свого брата Теона і повернутися з нею до безпечного тоді Жбиру-в-Пущі. «І теж не впоралася.» Того дня вони подолали двадцять верст і з того раділи. Почало сутеніти, візник загнав гарбу під дерево. Поки він розпрягав коней, з’явився пан Юстин і зняв кайдани з Ашиних ніг, а тоді повів разом з Ведмедицею крізь табір до королівського намету. Хай вона була бранка, та все ж із Грейджоїв, господарів на Пайку. Станісові Баратеону лестило кидати їй недоїдки з власного столу, де він вечеряв зі старшиною та воєводами. Шатро короля було чи не більше за трапезну в Жбирі, та величчю не вражало. Цупкі стіни важкого жовтого полотна вицвіли, заплямувалися брудом та водою, подекуди запліснявіли. На середній жердині віяв королівський прапор — золотавий, з головою оленя у полум’яному серці. З трьох боків його оточували шатра південського панства, що прибуло на північ разом зі Станісом. З четвертого боку ревла та буяла ніч-варта, шмагаючи темнаве небо вихорами полум’я. Коли Аша під охороною своїх вартових прикульгала до шатра, то побачила десяток вояків, що рубали дрова — живити полум’я. «Королевині люди.» Богом їхнім, і богом ревнивим, був Ра-Гльор. Її ж власний, Потоплий Бог Залізних островів, був у їхніх очах гемоном, і якщо вона не прийме віру в цього Господа Світла, її буде проклято і приречено. «Вони б радо спалили мене на отих своїх пеньках та гілках.» Після битви у лісі вона чула, як дехто наполягав саме на цьому, анітрохи від неї не криючись. Але Станіс їм відмовив. Король стояв коло намету і витріщався у вогонь. «Що він там бачить? Перемогу? Лиху долю? Обличчя свого червоного і голодного бога?» Очі короля визирали з глибоких ям, коротко підстрижена борода нагадувала тінь на запалих щоках і кощавих щелепах. Та все ж була у його погляді сила, залізна лють, що сказала Аші красномовніше за слова: ця людина ніколи й нізащо не зверне зі свого шляху. Аша стала перед Станісом на одне коліно. — Пане королю. «Чи вдосталь я принизилася перед вашою милістю? Чи досить я побита, пригнічена і зламана, як на ваш смак?» — Благаю вас, зніміть кайдани мені з рук. Дозвольте їхати верхи. Я не пробуватиму втекти! Станіс зиркнув на неї, наче на хтивого собаку, що дозволив собі нахабство гойдати йому ногу. — То заслужені кайдани. — Авжеж заслужені. За них я віддала вам своїх людей, свої кораблі, свій розум. — Ваші кораблі вже мої. Або спалені. Ваші люди… скільки їх лишилося? Десятеро? Дванадцятеро? «Дев’ятеро. А як рахувати здатних до бою — тоді шестеро.» — Дагмер Репаний Жбан утримує Торгенів Закут. Він лютий воїн і вірний слуга дому Грейджой. Я віддам вам і замок, і залогу. «Можливо» — трохи не додала вона. Та побереглася висловлювати зайві сумніви перед цим королем. — Торгенів Закут не вартий болота під моїми чобітьми. Важить лише Зимосіч. — Накажіть збити з мене кайдани, пане королю, і дозвольте допомогти вам узяти її! Ясновельможний брат вашої милості уславився тим, що обертав ворогів на друзів. Оберніть мене на вашого друга! — Кажете про себе як про чоловіка? На нього вас не обернуть і боги, де вже мені. На тім Станіс відвернувся до ніч-ватри — далі споглядати те, що йому ввижалося в танку жовтогарячих вогнів. Пан Юстин Масей ухопив Ашу попід лікоть і втягнув до королівського намету. — Це ви, панно, погано розсудили, — сказав він їй. — Ніколи не згадуйте при ньому про Роберта. «А й справді. Аби ж знати.» Аша розуміла, як воно бувало з молодшими братами. Сама вона пам’ятала Теона ще хлопчиком — сором’язливою дитиною, яка остерігалася і уникала Родріка та Марона. «Вони ніколи не виростають з цих штанів, — подумала вона. — Хай меншому братові буде хоч сто років, він однак лишиться меншим братом.» Вона струснула свої залізні прикраси і уявила, яка б то була втіха: зайти Станісові за спину і вдавити його ланцюгом між власними зап’ястками. Того вечора вони пригощалися тушкованою олениною з кощавого звіра, упольованого розвідником на ім’я Бенджикот Віть — але тільки у королівському наметі. За його полотняними стінами кожен вояк отримав окраєць хліба, шматок чорної ковбаси завдовжки у палець, і запив його рештками пива з запасів Галбарта Гловера. П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука. — Якби ж ми були круки, — сказав Юстин Масей на четвертий день походу, коли розпочався снігопад. Спершу з неба злетіло лише кілька сніжинок. Потроху вони склалися у крихітні горбки — холодні й вогкі, та не такі, щоб їх не подолати. Але наступного дня знову сніжило, і наступного теж, і ще через день. Рясні бороди вовків Півночі скоро вкрилися льодом від замерзлого подиху, а чисто голені південські зухи почали ростити вуса, бурці та бороди, щоб не приморозити облич. Невдовзі земля попереду війська вкрилася білою ковдрою, що сховала камені, корені, поламане гілля і перетворила кожен крок на небезпечну пригоду. Здійнявся вітер, погнав низом снігову курявицю. Королівське вояцтво обернулося на валку сніговиків, що помалу дибали крізь замети по коліно заввишки. На третій день снігу військо почало розповзатися. Де південські лицарі та вельможі борюкалися у снігу, там мешканці північних верховин просувалися бадьоро і весело. Їхні бахмутики міцно стояли на ногах, їли менше за лицарських дорожніх коней, не кажучи вже про великих бойових огирів, а їхні вершники у снігу почувалися, наче вдома. Чимало вовків вдягло на ноги чудернацьке взуття, яке вони називали «ведмежими лапами». То були довгасті штуки, вигнуті з гілля і переплетені смужками шкіри. Прив’язані до підборів чобіт, штуки якимось дивом дозволяли північанам тупати просто по снігу, не ламаючи кірку і не провалюючись до стегон. Дехто з північан мав «ведмежі лапи» і для коней теж, і малі кошлаті бахмутики носили їх так легко, як зазвичай коні носять підкови… але лицарські тварини не забажали про таке й чути. Коли декілька королівських лицарів усе-таки припнули «лапи» до копит своїм коням, великі південні звірі або стали й не схотіли рушати, або спробували струсити їх з ніг. Один румак все-таки зробив кілька кроків, але зламав собі гомілку. Скоро північани на «ведмежих лапах» почали переганяти решту війська. Спершу вони подолали лицарів у головній валці, потім пана Годрі Парина та його передній загін. Тим часом вози та гарби обозу відставали дедалі більше; вояки позаднього загону мусили повертатися і підганяти їх, щоб не втрачали кроку. На п’ятий день снігопаду обоз перетнув хвилясте поле заметів, що сягали пояса і ховали скрижанілий ставок. Коли невидимий оку лід хруснув під колесами, трійко погоничів та чотири вози проковтнула морозна вода. З ними загинуло ще двоє, що намагалися врятувати бідолах — серед них і Гарвуд Зруб. Його лицарі витягли свого пана, не давши потонути, але вуста його посиніли, шкіра побіліла, наче молоко, і хай як слуги намагалися його зігріти, геть ніщо не допомогло. Князь жахливо трусився кілька годин, хоча з нього зрізали вогкий одяг, загорнули у теплі хутра і посадили до вогню. Вночі він заснув гарячковим сном, а на ранок не прокинувся. Саме тієї ночі Аша вперше почула бурмотіння королевиних людей про жертву — підношення червоному богові, щоб він скінчив цей нестерпний сніговій. — Боги півночі напустили на нас це жахіття, — твердив пан Корліс Шеляг. — Облудні боги! — заперечував пан Годрі Велетнева Смерть. — Ра-Гльор з нами! — вигукнув пан Клейтон Саж. — А Мелісандра — ні, — стиха проказав Юстин Масей. Король не сказав нічого, але все чув — цього Аша була певна. Він сидів за високим столом, ледве скуштувавши цибульну юшку, що вистигала в мисці, видивлявся у полум’я найближчої свічки своїми глибоко схованими очима і не зважав на порожні теревені. Його заступник, високий стрункий лицар на ім’я Річард Горп, сказав слово замість короля. — Хурделиця скоро вщухне, — запевнив він. Та насправді буревій зі снігопадом лише посилився. Вітер різав гірше за батіг людолова. Аша гадала, що спізнала на Пайку, що таке холод, коли з моря прилітали страшні верескливі вітри. Але то було ніщо порівняно з холодом Півночі. «Ця холоднеча зводить людей з глузду.» Навіть коли військом пролетів наказ ставати табором, зігрітися виявилося не такою простою справою. Намети були вогкі, важкі, ставилися погано, ще гірше напиналися і раптово падали, якщо згори накопичувалося забагато снігу. Королівське військо повзло серцем найбільшого пралісу в усьому Семицарстві, та ледве могло знайти сухого дерева для багать. На кожному спочинку запалювали чимраз менше вогнів, а ті, що горіли, давали більше диму, ніж тепла. Не маючи змоги зварити гарячого, вояки їли обіди й вечері холодними, коли не сирими. Навіть ніч-ватра меншала і слабшала, наганяючи розпач на королевиних людей. — Господи Світла, вбережи нас від зла! — молилися вони, очолювані могутнім голосом пана Годрі Велетнева Смерть. — Покажи нам Твоє ясне сонце, вгамуй вітри і розтопи сніги. Дай нам досягти Твоїх ворогів і знищити їх з лиця землі. Ніч темна і повна жахіть, але Твоя є сила, і слава, і світло. Наповни нас вогнем Твоїм, о Ра-Гльоре! Згодом, коли пан Корліс Шеляг знічев’я запитав, чи не траплялося колись цілому війську замерзнути на смерть у снігову хуртовину, вовки у відповідь зареготали. — Та це ще не зима! — оголосив Великий Цеберник Вуль. — На верховинах є прислів’я: осінь ласкаво цілує, зима нещадно ґвалтує. Оце зараз — це поцілунок осені. «Крийте боги спізнати справжню зиму» — подумала Аша. Як королівська здобич, вона поки що уникла найгіршого. Інші голодували, а її годували. Інші тремтіли, а вона сиділа зігріта. Інші пробиралися снігами верхи на втомлених конях, а вона їхала у гнізді з хутра на гарбі, де від снігу її затуляв дах цупкого полотна. Та й ланцюги майже не заважали. Найгірше випадало коням і воякам з простолюду. Два зброєносці зі штормового краю зарізали щитника у сварці, кому сидіти ближче до вогню. Наступного вечора кілька лучників у відчайдушних пошуках тепла примудрилися підпалити власний намет — зате хоч трохи зігріли сусідів. Лицарські коні почали здихати від холоду та втоми. — Що таке лицар без коня? — жартували вояки. — Сніговик з мечем! Кожного здохлого коня негайно патрали і білували на м’ясо. Але запаси харчів однак швидко танули. Горострук, Кут, Лисорук, інші південські пани закликали короля отаборитися, доки не минеться хуртовина. Та Станіс нічого не хотів чути. Так само не послухав він і королевиних людей, коли ті прийшли з закликом принести жертву їхньому голодному червоному богові. Про це Аші переповів Юстин Масей — не такий ревний вірянин, як решта. — Жертва доведе, що наша віра палає чистим вогнем, пане королю! — переконував Клейтон Саж. Годрі Велетнева Смерть додав: — Цю хурделицю наслали на нас старі боги півночі. Спинити її може лише Ра-Гльор. Треба віддати йому невірну душу. — В мене половина війська невірних душ, — відповів Станіс. — Палити людей забороняю. Моліться ретельніше. «Сьогодні заборонив, і завтра нехай заборонить… та якщо сніг не припиниться, чи довго втримається рішучість короля?» Аша ніколи не поділяла палкої віри свого дядька Аерона у Потоплого Бога, але тієї ночі молилася Тому-Хто-Панує-Під-Хвилями так ревно, що позаздрив би й Мокрочуб. Але борвій не вщухав. Проте і похід тривав; спершу військо ще так-сяк кульгало, а далі вже ледве повзло. Якщо долали сім-вісім верст на день, то ще раділи. Потім п’ять. Потім три. На дев’ятий день заметілі від усіх таборів з’явилася старшина; очільники увійшли вогкими та стомленими до королівського намету, впали на одне коліно і доповіли втрати за день. — Один загинув, троє зникло. — Шестеро коней втрачено, серед них мого власного. — Двоє мерців, один з них — лицар. Четверо коней впало. Одного підняли, решта здохла. Троє бойових, одна дорожня кобила. «Холодний рахунок» — так вояки називали ці звіти. Обозові велося найгірше: мертві коні, втрачені люди, перевернуті та зламані вози. — Коні застрягають у снігу, — казав Юстин Масей королю. — А люди шкандибають геть або сідають помирати. — Нехай! — визвірився Станіс. — А ми рухатимемося далі! Північани тим часом лиха не знали на своїх дрібних кониках і «ведмежих лапах». Чорний Донел Кремінець та його зведений брат Артос втратили лише одну людину. Лидоли, Вулі та Нореї не втратили жодної. Один з мулів Моргана Лидола десь заблукав, та сам Лиділ чомусь думав, що його вкрали Кремінці. «П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука навпростець. П’ятнадцять днів.» П’ятнадцятий день походу настав і минув, а вони ледве подолали половину відстані. Позаду стелився слід з поламаних возів та заморожених трупів, похованих під свіжим летючим снігом. Сонця, місяця й зірок не було так довго, що Аша почала думати, чи не наснилися вони їй. На двадцятий день просування вона нарешті заслужила звільнення від кайданів на ногах. Наприкінці світлого дня один з коней, що тягнув її гарбу, здох просто у запряжці. Заміни йому не знайшли, бо тяглові коні потрібні були для возів з харчами та хуражем. Пан Юстин Масей, під’їхавши, наказав оббілувати коня на м’ясо і розбити гарбу на дрова. Потім він зняв кайдани з Ашиних гомілок і розтер їй ноги, щоб не німіли. — Коня вам, панно, дати не можу, бо зайвого не маю, — сказав він, — а якщо спробуємо їхати удвох, то й моєму край. Доведеться вам іти пішки. Ашина гомілка озивалася болем під її вагою на кожному кроці. «Та нічого, від холоду скоро затерпне, — сказала вона собі. — За годину й не знатиму, чи є в мене ноги.» І помилилася лише частково: ноги затерпли навіть швидше. Коли військо спинила темрява, вона вже запиналася і подумки благала повернути її до вигод в’язниці на колесах. «Залізо зробило мене слабкою.» Змучена за день, Аша заснула на столі просто за вечерею. На двадцять шостий день п’ятнадцятиденного походу з’їли останню городину. На тридцять другий день — рештки зерна і хуражу. Аші стало цікаво, чи довго людина виживе, якщо живитиметься лише сирою, напівзамерзлою конятиною. — Віть божиться, ми вже за три дні до Зимосічі, — розповів пан Річард Горп королю після холодного рахунку того вечора. — Якщо лишити позаду всіх найслабших, — додав Корліс Шеляг. — Найслабших вже не врятувати, — наполягав Горп. — А хто ще має сили, хай дістанеться Зимосічі або теж здохне. — Господь Світла віддасть нам замок, — мовив пан Годрі Парин. — Якби з нами була пані Мелісандра… Нарешті, після жахливого дня, коли військо просунулося ледь на дві версти, втративши десяток коней і чотирьох людей, князь Горострук визвірився на північан. — Цей похід — божевілля! Скільки людей помирає щодня, і за кого? За якесь дівчисько?! — За Недову дівчинку, — відповів Морган Лиділ. Він був другим з-поміж синів свого батька, тому інші вовки кликали його «Лиділ-Дриділ», хоча майже ніколи — у обличчя. Саме Морган трохи не вбив Ашу в битві при Жбирі-в-Пущі. Згодом, вже в поході, він прийшов до неї прохати вибачення — за те, що назвав «курвою»… але не за те, що хотів розчерепити сокирою голову. — За Недову дівчинку, — луною повторив Великий Цеберник Вуль. — І ми вже мали б її разом із замком, якби ви, розмальовані південські блазні, не обісцяли свої шовкові підштанки, побачивши трохи снігу! — Трохи снігу? — люто скривив свого примхливого дівчачого рота Горострук. — Це з-за твоєї кривої поради, Вулю, ми попхалися у цей похід! Я вже підозрюю, чи не Болтонів ти посіпака. Так чи ні? Хіба не він надіслав тебе лити отруту у вухо нашому королю? Великий Цеберник зареготав йому просто в обличчя. — Отакої! Чуєш, стручку гороховий, якби ти був воїном, я б тебе за це тут-таки й поклав. Але меч мій надто коштовної криці, щоб його бруднити кров’ю боягуза. — Він ковтнув пива і витер рота долонею. — Ну помирають люди, то й що? До Зимосічі ще кілька помре. Це війна. На війні гинуть люди. Так було і буде. Завжди. Пан Корліс Шеляг недовірливо вирячився на ватажка верховинного роду. — То ти що, Вулю, сам смерті шукаєш? Північанина його запитання, здавалося, звеселило. — Я хочу жити вічно у краю, де літо триває тисячу років. Я хочу замок у хмарах, звідки дивитимуся на весь світ. Я хочу знову мати двадцять і шість років. Бо у двадцять і шість років я міг битися цілий день і гойдати жінку цілу ніч. Чого людина хоче — байдуже. Бо зима вже насунулася, хлопче. А зима — то смерть. Хай краще мої хлопці загинуть у битві за Недову дівчинку, ніж помруть голодні й нужденні у снігу, витираючи замерзлі сльози з очей. Про тих, хто так помирає, ніхто не складає пісень. А що до мене, то я вже старий. Це буде моя остання зима. Скупатися б перед смертю в болтонівській крові. Відчути, як вона бризкає мені на обличчя, коли сокира розвалює болтонівський череп. Отоді я злижу її з губ і помру з солодким смаком на язику. — Авжеж! — загарчав Морган Лиділ. — Кров і битва! І раптом заволали усі верховинці, застукотіли кухлями та рогами для пива по столі, наповнюючи брязкотом королівське шатро. Аша Грейджой вже й сама б вітала битву. «Одну, останню, аби лише покласти край оцьому жахіттю. Залізо проти заліза, рожевий сніг, потрощені щити та відрубані руки… і нехай усе нарешті скінчиться.» Наступного дня королівські пластуни натрапили на покинутий хутір між двома озерами — вбогий та крихітний, з кількох хат навколо «довгого дому» та вартової вежі. Річард Горп наказав зупинитися, хоча військо того дня не просунулося і на версту, а до темряви ще лишалося кілька годин. Перш ніж обоз та позадній загін нарешті придибали до місця, вже зійшов місяць. Разом з останніми прибула і Аша. — У тому озері є риба, — сказав Горп королю. — Наробимо у кризі дірок. Північани уміють, вони покажуть. Навіть у важкому кожусі та панцирному обладунку Станіс здавався кощавим мерцем з могили. Рештки плоті, які ще лишалися на його високій худорлявій поставі, геть розтанули протягом походу. Під шкірою голови виднілися обриси черепа; щелепи були стиснені так люто, що Аша злякалася, чи не зламаються зуби. — Риба? Гаразд, — відповів він, наче вигризаючи з себе кожне слово. — Але на світанку рушаємо. На світанку табір прокинувся у снігу та тиші. Небо стало з чорного білим, але наче й не посвітлішало. Аша Грейджой прокинулася під купою спального хутра скоцюблена і замерзла, слухаючи хропіння Ведмедиці. Вона ще не знала жінки, яка б хропіла гучніше, але за час походу вже звикла і тепер навіть дещо втішалася — тиша лякала її більше. Жодна сурма не наказувала воякам сідати в сідла, ставати у стрій, готуватися виступати. Жоден ріг не скликав північан. «Щось тут не те. Щось сталося.» Аша виповзла з-під спального хутра і вибралася з намету, відкинувши стіну снігу, що загородила їх уночі. Кайдани брязнули, коли вона зіп’ялася на ноги і зробила ковток крижаного вранішнього повітря. Сніг падав ще рясніше, ніж коли вона ховалася до намету. Озера зникли, ліс теж. Обриси інших наметів та навісів ще вгадувалися; на вартовій вежі, якої вже не було видно, жевріло жовтогаряче сяйво. Решту проковтнув сніг. Десь там, попереду, за мурами Зимосічі на них чекав Руз Болтон. А військо Станіса Баратеона сиділо нерухоме, загрузле у снігах, оточене крижаними заметами… і змучене голодом. Даянерис Свічка майже вигоріла; лишився оцупок ледве у піввершка, що витикався з калюжі теплого воску і кидав тьмяне світло на постіль цариці та королеви. Полум’я починало вже тремтіти. «Скоро згасне, — усвідомила Дані, — а там і ніч добіжить кінця.» Світанок завжди наставав занадто швидко. Вона не спала, не могла заснути — та й не бажала. Не сміла навіть заплющити очі, лякаючись, що як заплющить, то знову розплющить аж на ранок. Якби вона мала силу і владу, то наказала б ночі тривати вічно. Але могла лише не давати собі заснути, щоб скуштувати кожну солодку мить перед тим, як настане день і оберне ті миті на бліді спогади. Дааріо Нахаріс поруч неї спав, наче щойно народжене дитя. Він мав хист до спання і любив ним вихвалятися. Умів спати навіть у сідлі — якщо не брехав, — щоб до початку битви прибути добре відпочилим. Що коїлося навколо — буря, дощ чи ясне сонце, — його не обходило. — Коли воїн не вміє спати, то скоро не матиме сили для бою, — казав він. І жахіття його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, як до Сервина Дзеркального Щита уві сні приходили привиди всіх убитих ним лицарів, Дааріо зареготав. — Якщо ті, кого я вбив, припхаються мені набридати, я вб’ю їх знову, та й по тому! «Він має совість сердюка, — подумала вона. — Тобто ані краплі.» Дааріо лежав на животі, заплутавши легкі лляні покрови навколо довгих ніг і сховавши обличчя у подушках. Дані пробігла йому пальцями по спині, уздовж хребта. Шкіра була гладенька на дотик, майже без волосини. «Шовк та оксамит.» Вона любила відчувати його пальцями: перебирати волосся, розминати литки, виганяючи судоми після довгого дня у сідлі, накривати долонею прутня і відчувати, як він твердішає під дотиком. Якби вона була пересічною жінкою, то радо б лишилася біля Дааріо решту свого життя: пестила б йому рубці й спонукала розповідати знов і знов, де він здобув кожного з них. «Я б і корону покинула, якби він мене попрохав» — подумалося Дані… та він не прохав і не попрохає. Дааріо шепотів слова кохання, коли вони удвох зливалися в одне, але вона знала, що кохає він драконову королеву. «Якби я відмовилася від корони, він би відмовився від мене.» На додачу володарі, що втрачали корони, часто втрачали з ними і голови. Дані не бачила причини, чому так не могло статися з володаркою. Свічка блимнула востаннє і захлинулася власним воском. Пітьма проковтнула перину і двох її мешканців, заповнила кожен куток опочивальні. Дані охопила руками свого полковника і пригорнулася до його спини, жадібно ковтаючи його пахощі, всотуючи тепло його плоті, відчуття його шкіри на своїй. «Запам’ятовуй, — сказала вона собі. — Запам’ятовуй, який він був.» І поцілувала в плече. Дааріо перекотився до неї з розплющеними очима. — Даянерис! — Він посміхнувся лінивою, недбалою посмішкою. Таким був ще один його хист — прокидатися миттєво, наче кіт. — То вже ранок? — Ще ні. Маємо трохи часу. — Брешеш. Я ж бачу твої очі. А хіба бачив би, якби стояла ніч? — Дааріо відкинув ногами ковдри і сів. — Досвітня паморока. Скоро вже світатиме. — Не хочу, щоб ця ніч кінчалася. — Не хочеш? І чому ж, моя царице? — Сам знаєш. — Весілля? — зареготав він. — То виходь за мене! — Ти знаєш, що я не можу. — Ти правиш цим містом. Ти можеш робити, що тобі заманеться. — Він ковзнув долонею їй по нозі. — Скільки нам лишилося ночей? «Дві. Лише дві.» — Ти знаєш незгірш мене. Ця і наступна. А потім між нами все має скінчитися. — То стань моєю дружиною, і всі майбутні ночі будуть наші. «Якби я могла, то так би й було.» Хал Дрого був її сонце-та-зорі, але помер так давно, що Даянерис вже й не пам’ятала, як це: кохати і бути коханою. Дааріо допоміг їй згадати. «Я була мертва — він повернув мене до життя. Я спала — він розбудив мене. Мій хоробрий полковник.» Та все ж останнім часом він став занадто зухвалий. Повернувшись з останньої вилазки, він кинув їй до ніг здобуту ним голову юнкайського вельможі та заходився цілувати просто у палаті на очах всього світу, доки Барістан Селмі не відтягнув його геть. Пан дідуган так розлютився, що Дані злякалася, чи не проллється кров. — Ми не можемо одружитися, коханий. Ти знаєш, чому. Він підвівся з ліжка. — Ну то поберися з Гіздахром. А я подарую йому на весілля гарненьку пару рогів. Гіскарці-бо полюбляють хизуватися рогами. Виплітають їх з волосся, мажуть воском, вичісують гребінцями… а цей матиме власні! Дааріо знайшов штани і натягнув їх. Спіднім він себе ніколи не турбував. — Коли я з ним поберуся, жадати мене стане державною зрадою. Дані накинула на груди простирадло. — Ну то стану зрадником! Він нап’яв через голову блакитну шовкову сорочку і випростав галузки своєї бороди пальцями. Заради неї він знову перефарбував бороду, повернувшись від лілової барви до блакитної — як було при їхній першій зустрічі. — На мені твій запах, — мовив він, нюхаючи пальці та шкірячи зуби. Дані любила дивитися, як блимає золотий зуб у його посмішці. Пестити м’якенькі волосинки на його грудях. Відчувати силу його рук, слухати його сміх, зустрічати погляд його очей і чути своє ім’я, коли він вимовляв його, встромляючись у неї. — Ти такий вродливий! — стрілила вона, дивлячись, як він вдягає дорожні чоботи і зав’язує шворки на них. Інколи він дозволяв їй робити це, але не сьогодні. «З цим теж покінчено.» — Не досить, щоб одружитися. Дааріо зняв паса з кілочка на стіні. — Куди ти підеш? — У твоє місто, — відповів він. — Випити барильце чи два, а тоді влаштувати бійку. Щось я давно людей не вбивав. Чи не пошукати твого нареченого? Дані кинула в нього подушкою. — Не смій мені чіпати Гіздахра! — Воля цариці — закон. Ти прийматимеш сьогодні двір? — Ні. Назавтра я стану дружиною царя, а Гіздахр — царем. От хай він і приймає двір. Це ж його народ, його люди. — Хтось його, а хтось — твій. Ті, кого ти звільнила. — Ти мені дорікаєш?! — Оті, кого ти звеш дітьми. Вони люблять свою матінку. — Дорікаєш. Ти-таки мені дорікаєш. — Хіба трохи, серденько. То ти підеш приймати двір? — Після весілля — можливо. Коли настане мир. — Оце твоє «після» може й не настати. А двір приймати треба. Мої нові люди не вірять, що ти справжня. Оті, що перебігли від «Вітрогонів». Вони народилися і виросли на Вестеросі, майже всі. Наслухалися казок про Таргарієнів. І хочуть бачити одну з них на власні очі. А Жабик тобі подарунок привіз. — Жабик? — захихотіла Дані. — Хто це такий? Дааріо здвигнув плечима. — Якийсь дорнійський хлопчина. Зброєносець при здоровезному лицарі на прізвисько Зеленокишка. Я йому сказав, щоб віддав подарунок мені, а я передам, та він і чути не схотів. — Яке розумне жабеня. Отак зразу й віддасть його тобі. — Дані кинула другу подушку. — Хіба б я його побачила, той подарунок? Дааріо попестив визолоченого вуса. — Невже б я вкрав щось у моєї милої цариці? Якби існував гідний тебе подарунок, я б його сам поклав до твоїх м’якеньких рученят. — На знак свого кохання? — Ну, може не той… але йому я сказав, що він матиме змогу віддати подарунок власноруч. Ти ж не зробиш Дааріо Нахаріса брехуном? Дані не мала сили опиратися. — Гаразд, як забажаєш. Приводь своє жабеня завтра до двору. І решту теж. Вестеросців. Добре буде нарешті почути посполиту мову від когось, окрім пана Барістана. — Слухаю волю моєї цариці. Дааріо низько вклонився, вишкіривши зуби, і пішов геть, змахуючи полами киреї. Дані сиділа серед зіжмаканих простирадл, огорнувши коліна руками, така сумна і покинута, що й не почула, як стиха ввійшла Місандея з хлібом, молоком та смоквами. — Ваша милість нездорові? Ся-одна чула ваш крик у пітьмі ночі. Дані узяла смокву — пухку, чорну, з крапельками роси. «А чи кричатиму я колись з Гіздахром?» — Ти чула виття вітру. Дані вкусила плід, але, покинута Дааріо, не відчула ані смаку, ані соковитості. Вона зітхнула, підвелася з постелі й покликала Іррі, щоб принесла халат, а тоді рушила на терасу. Вороги чатували навколо. Коло берега ніколи не стояло менше десятку кораблів; іноді траплялася і сотня, з яких на суходол сходили вояцькі загони. Юнкайці везли морем навіть дерево — позаду своїх ровів вони будували метавки, скорпіони, високі журавлі. Тихими ночами у теплому сухому повітрі добре чувся стукіт молотків. «Але гуляй-городів немає. І стіноламів теж.» Меєрин не братимуть приступом. Замкнувши облогу, вони чекатимуть і кидатимуть каміння, доки голод та пошесть не поставить її народ на коліна. «Гіздахр принесе мені мир. Мусить принести.» Того вечора кухарі спекли їй козеня з фініками та морквою, але Дані змогла з’їсти хіба що шматочок. Її виснажувала думка, що знову доведеться боротися і сперечатися з Меєрином. Сон довго не приходив — навіть коли повернувся Дааріо, такий п’яний, що ледве стояв на ногах. Дані перекидалася і крутилася під простирадлами; їй наснилося, що її цілує Гіздахр… але вуста його були синьо-чорні, мов синці, а мужність, якою він встромився у неї — холодна, мов лід. Вона рвучко сіла на ліжку з розкошланим волоссям та сплутаною постіллю навколо. Її полковник спав поруч, і все ж вона була сама. Дані закортіло струснути його, розбудити, примусити себе обійняти, вграти і допомогти про все забути. Але вона знала, що він посміхнеться, позіхне і скаже: — То був лише поганий сон, моя царице. Заплющуй очі та спи. Тому Дані не стала його будити, а накинулася халатом з каптуром, вислизнула на терасу, дійшла до загорожі й стала там, роздивляючись місто, як робила вже сто разів раніше. «Воно ніколи не стане моїм. Ніколи не буде мені домівкою.» Блідо-рожеве вранішне світло застало її на терасі — Дані заснула на траві під покровом дрібних крапельок роси. — Я обіцяла Дааріо, що сьогодні прийматиму двір, — сказала Даянерис своїм служницям, коли її збудили. — Допоможіть знайти вінця. І вдягти щось легке та прохолодне. За годину вона зійшла до престольної палати. — На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — проголосила Місандея. Резнак мо’Резнак вклонився і засяяв приязню. — Ваша превисокість вражає нас кожного нового дня. Чи не чекання весілля дарує вам таку осяйну вроду? О моя препишна царице!… Дані зітхнула. — Кличте першого прохача. Двір не збирався вже так давно, що накопичена купа справ грозилася потопити собою нещасну володарку. У палаті тіснився щільний натовп людей, тут і там спалахували сварки про першість. Та все ж першою за правом виявилася Галацца Галаре, яка виступила наперед з гордовито здійнятою головою, хоч і ховаючи обличчя за мерехтливим зеленим серпанком. — Чи не краще нам з вашою преосяйністю переговорити наодинці? — Якби ж я мала час, — м’яко та ввічливо заперечила Дані. — Але завтра в мене весілля. Остання її зустріч з Зеленою Грацією лишила по собі не найкращі спогади. — То чого ви бажаєте від мене? — Я хотіла остерегти вас щодо одного сердюцького полковника. «Вона сміє казати таке просто посеред двору?! — спалахнула Дані прихованим гнівом. — О так, мужності їй не бракує, та якщо вона гадає, що я вдруге слухатиму її докори… то гірше помилитися не могла.» — Зрада Бурого Бена Бросквина вразила і обурила нас усіх, — відповіла Дані, — але ваші остороги спізнилися. Тепер вам напевне час до храму — молитися в тиші та спокої. Зелена Грація вклонилася. — Я молитимуся і за вас. «Новий ляпас просто у обличчя» — подумала Дані, починаючи буряковіти. Решта справ була проста й нудна, добре їй знайома. Цариця сиділа на подушках, слухала і вимахувала ногою з нетерплячки. Опівдні Джихікі принесла таріль смокв та нарізаної шинки. Тим часом прохачам не було видно кінця. І на кожних двох, що залишали палату з посмішками на вустах, один ішов з червоними очима і щось гнівно бурмотів. Вже надвечір з’явився Дааріо Нахаріс зі своїми новими «Буревісниками» — вестеросцями, що перебігли до нього з «Вітрогонів». Дані мимоволі задивилася на них, пускаючи повз вуха нескінченне бурмотіння нового прохача. «Це мої піддані. Я їхня законна королева.» Загін був вельми строкатий, але чого ще чекати від сердюків? Наймолодший був хіба що на рік старший за Дані; найстарший бачив не менше як шістдесят власних іменин. Дехто мав на собі ознаки заможності: персні та золоті гривні, шовкові сорочки, набиті срібними нютами паси з мечами. «Здобич.» Одяг майже на всіх був простого крою, латаний та поношений. Коли Дааріо вивів їх наперед, Дані одразу помітила, що одна з прибульців — жінка, висока, білява, вбрана у кольчужну броню. «Мальованою Меріс» назвав її полковник. Видовисько з неї справді було мальовниче, хоч і не для кожного ока. Шести стоп на зріст, без вух, з вирваними ніздрями, глибокими рубцями на обох щоках і найхолоднішими очима, які бачила цариця за все життя. Щодо решти… Гуго Голобрід був худорлявий та похмурий, довгоногий і довгопикий, вбраний у дорогий, але вицвілий та зношений одяг. Тенетник був міцний м’язистий коротун; на голові, грудях та плечах він мав наколотих павуків. Червонопикий Орсон Камінець назвався лицарем, а за ним і стрункий, довготелесий Люципер Цибань. Гіл Гайовий витріщався нахабними очима, навіть коли ставав на коліно. Дик Солома мав блакитні, наче польові квітки, очі, біляво-воскове волосся і бентежну посмішку. Джак Рудько ховав обличчя у кущавій яскраво-рудій бороді, а що він казав, ніхто не розумів. — Він собі у першій своїй битві пів-язика відкусив, — пояснив Голобрід. Дорнійці виглядали інакше і здавалися зовсім іншими. — З ласки вашої милості, — мовив Дааріо, — оце в нас Зеленокишка, Герольд і Жабик. Зеленокишка був дебелий здоровань, лисий, наче камінь-лобак; товстелезними дужими ручиськами він міг би позмагатися і з Могутнім Бельвасом. Герольд був стрункий та високий юнак з вигорілими на сонці смугами у волоссі та сміхотливими блакитно-зеленими очима. «Ставлю власні гроші, ця посмішка скорила чимало дівочих сердець.» На собі він мав кирею м’якої брунатної вовни, підшиту піщаним шовком — недешеве, шляхетське вбрання. Жабик, зброєносець, був із трьох наймолодшим і найменш показним — похмуро-поважний, міцний, невисокий парубок, кароокий і брунатний волоссям. Обличчя він мав кутасте, з високим чолом, важкою щелепою і широким носом. Стерня на щоках та підборідді робила його схожим на хлопчика, що намагається виростити собі першу бороду. Дані геть не розуміла, за віщо його могли прозвати Жабиком. «Чи не вміє він, часом, стрибати далі за інших?» — Підведіться, — мовила вона. — Дааріо каже: ви прибули з Дорну. На дорнійців при моєму дворі завжди чекає щира приязнь. Сонцеспис лишився вірним моєму батькові, коли Узурпатор забрав у нього престол. Напевне, ви перестріли чимало небезпек, перш ніж дісталися мого міста. — Навіть забагато, — відповів Герольд, вродливий юнак з вигорілим волоссям. — Коли ми залишали Дорн, ваша милосте, нас було шестеро. — Сумую за вашими втратами. — Цариця обернула очі на його дебелого супутника. — Зеленокишка? Незвичайне ім’я. — Жартівливе прізвисько, ваша милосте. Ще з кораблів. Скільки ми пливли від Волантису, стільки мене нудило і вивертало за облавок. І згори, і знизу… ой, гріх казати. Дані захихотіла. — Здається, я розумію, про що ви, добрий лицарю. Адже так? Дааріо сказав мені, що ви є лицарями. — З ласки вашої милості, перед вами стоять троє лицарів. Ми всі висвячені та помазані. Дані зиркнула на Дааріо і помітила на його обличчі спалах гніву. «Він не знав!» — Лицарі стануть мені у пригоді, — мовила вона. Але тепер запашів підозрами пан Барістан. — Легко вихвалятися лицарськими званнями за стільки верст від Вестеросу. Чи готові ви захистити свої вихваляння мечем та списом? — Якщо мусимо, то готові, — відповів Герольд, — хоча не скажу, що комусь із нас по силі рівнятися з Барістаном Зухвалим. Благаю пробачення вашої милості, та всі ми з’явилися перед вами під чужими іменами. — Я знала одну людину, яка вже так вчинила, — мовила Дані. — Її звали Арстан Білоборід. Гаразд, скажіть ваші справжні імена. — Радо і охоче, але… чи можна прохати королеву про ласку зробити це у місці, де менше вух та очей? «Ігри всередині ігор.» — Як забажаєте. Скахазе! Прийом двору скінчено. Голомозий заревів накази, його Мідні Звірі зробили решту, випхавши інших вестеросців та прохачів сього дня з престольної палати. Радники цариці лишилися всередині. — Тепер, — мовила Дані, — слухаю ваші імена. Молодий і вродливий Герольд вклонився першим. — Лицар Геріс Пийвода, ваша милосте. Мій меч до ваших послуг. Зеленокишка склав дужі руки на грудях. — І мій келеп теж. Я — лицар Арчибальд Крицак. — А ви, пане? — спитала королева хлопця на прізвисько Жабик. — Коли ласка вашої милості, чи можу я спершу віддати вам до рук свій подарунок? — Воля ваша, — відповіла Дані, зацікавившись. Та коли Жабик рушив уперед, Дааріо Нахаріс загородив йому шлях і простяг руку в рукавиці. — Давай сюди. Незворушний лицем, невисокий дорнієць нахилився, розшнурував чобіт і витяг зі схованої всередині кишені пожовтілий сувій пергамену. — Оце такий дарунок? Закарлючки на клапті шкіри? — Дааріо вихопив сувій з рук дорнійця, розгорнув його і примружився на печатки та підписи. — Гарненький. Золото, стрічечки. Та я вашу вестероську писанину не розбираю. — Принесіть сувій королеві! — наказав пан Барістан. — Негайно! Дані відчула у палаті напругу та гнів. — Я ж лише юна дівчина, а дівчатам до смаку подарунки, — легковажно вимовила вона. — Дарма ви мене дражните, Дааріо. Краще дайте сюди. Пергамен було написано посполитою мовою. Цариця поволі розгорнула його, вивчаючи печатки та підписи. Побачивши ім’я пана Вілема Даррі, Дані відчула, як тьохнуло серце. Вона уважно прочитала весь сувій, а тоді перечитала знову. — Чи можна дізнатися, ваша милосте, про що там мова? — запитав пан Барістан. — Це таємна угода, — відповіла Дані, — укладена у Браавосі, коли я ще була маленькою дівчинкою. Від нас її підписав пан Вілем Даррі — воїн, що викрав мене з братом з Дракон-Каменя і тим врятував від людей Узурпатора. Від Дорну підписав великий князь Оберин Мартел. Засвідчив угоду дож Браавосу власною особою. Вона віддала пергамен панові Барістану, щоб той прочитав сам. — Тут говориться, що союз має скріпитися шлюбом. Навзамін допомоги Дорну в скиненні Узурпатора мій брат Візерис мав узяти доньку великого князя Дорана, Аріану, за свою королеву. Старий лицар повільно та прискіпливо прочитав угоду. — Якби Роберт знав про сю грамоту, то сплюндрував би Сонцеспис так само, як колись Пайк. І забрав би голови великого князя Дорана, Червоного Гаспида… та й дорнійської князівни теж. — Не маю сумніву, що саме з цієї причини великий князь Доран і вирішив тримати угоду в таємниці, — мовила Даянерис. — Якби мій брат Візерис знав, що на нього чекає дорнійська князівна, він би переплив морем до Сонцеспису, щойно досяг би шлюбного віку. — І тим накликав би на себе і на Дорн нищівний удар Робертового келепа, — мовив Жабик. — Мій батько погодився чекати на той день, коли принц Візерис матиме військо. — Ваш батько? — Великий князь Доран. — Жабик впав на одне коліно. — Ваша милосте! Я маю честь бути Квентином Мартелом, великим княжичем Дорну, вірним та покірним підданим вашої милості. Дані засміялася. Дорнійський княжич зачервонівся, її власний двір та радники перекинулися зачудованими поглядами. — Преосяйносте? — перепитав Скахаз Голомозий гіскарською мовою. — Чому ви смієтеся? — Його кличуть Жабиком, — відповіла вона, — і тепер я знаю, чому. В Семицарстві є дитяча казка про жабку, що перетворюється на зачарованого принца, коли його поцілує справжня кохана. Подарувавши посмішку дорнійським лицарям, Дані повернулася до посполитої мови. — Скажіть-но мені, князю Квентине, чи не зачаровані ви? — Начебто ні, ваша милосте. — Я цього боялася. — «Ані зачарований, ані чарівний. Отакої! Шкода, що це він великокняжий син, а не отой з широкими плечима та білявим волоссям.» — І все ж ви приїхали по свій поцілунок. Ви маєте намір зі мною побратися. Адже так? Привезений вами подарунок — це ваша власна ясновельможна особа. Замість Візериса та вашої сестри угоду повинні скріпити ми з вами. Якщо, звісно, я хочу Дорн. — Мій батько сподівався, що ви схвалите мене за нареченого. Дааріо Нахаріс реготнув зневажливо. — Я бачу перед собою мале цуценя. Цариці-королеві потрібен поруч сильний чоловік, а не слиняве немовля. Для такої нареченої ви негідний обранець. Облизніть губи — чи не відчуєте смак матінчиного молока? Пан Геріс Пийвода потемнів обличчям. — Пильнуй язика, сердюче! Ти говориш до великого княжича дорнійського. — А чую його мамку-годувальницю, чи не так? Дааріо попестив великими пальцями руків’я своїх клинків і хижо посміхнувся. Скахаз грізно насупився, як умів лише він. — Сей хлопчик, може, годиться правити отим своїм Дорном, але Меєринові потрібен цар гіскарської крові! — Я знаю про той Дорн, — зауважив Резнак мо’Резнак. — Дорн — це піски та скорпіони. А ще голі червоні гори, спечені жорстоким сонцем. Відповів йому князь Квентин. — Дорн — це п’ятдесят тисяч списів та мечів, відданих нашій королеві. — П’ятдесят тисяч, отакої! — насмішкувато скривився Дааріо. — Чому ж я бачу лише трьох? — Ану годі! — наказала Даянерис. — Великий княжич Квентин подолав половину світу, везучи мені подарунок. Я не дозволю ображати його нечемним звичаєм. І обернулася до дорнійців. — Якби ж ви з’явилися рік тому. Нині я обіцяна у шлюбі вельможному Гіздахру зо’Лораку. Пан Геріс відповів: — Але якщо не запізно… — Про те судити мені, — перервала Дані. — Резнаку, простежте, щоб князеві та його супутникам надали помешкання, гідне їхнього високого роду та стану. Також подбайте про всі їхні потреби. — Ваша воля, преосяйносте. Цариця-королева підвелася з місця. — Тоді ми скінчили. Дааріо та пан Барістан пішли за нею сходами до її помешкань. — Це змінює все, — зауважив старий лицар. — Це не змінює нічого, — заперечила Дані, поки Іррі знімала з неї вінця. — Що для нас змінять троє вояків? — Троє лицарів, — мовив Селмі. — Троє брехунів! — похмуро буркнув Дааріо. — Вони мене надурили. — І напевне, ще й підкупили. Дааріо не потурбувався навіть виправдовуватися. Дані розгорнула сувій і знову його переглянула. «Браавос. Цю угоду уклали, коли ми ще жили у будинку з червоними дверима.» Звідки таке чудернацьке відчуття? Дані мимоволі пригадалося її жахіття. «Іноді сни справджуються.» Чи не міг Гіздахр зо’Лорак бути у змові з чаклунами? Чи не це означав її сон? Чи не був він посланням? Невже так боги казали їй кинути Гіздахра і одружитися з цим дорнійським князем? Щось залоскотало їй, якийсь неясний спогад. — Пане Барістане, який герб має дім Мартел? — Осяйне сонце, пронизане списом. «Син сонця.» Тілом пробігли дрижаки. «Тіні й шепіт.» Що там ще казала Квайфа? «Бліда кобила і син сонця. Потім лев і дракон. Чи це я — дракон?» — Стерегтися напахченого підстолія. — Це вона добре пам’ятала. — Сни та пророцтва. Чому в них завжди самі загадки? Не терплю цього. Ой, залиште мене, пане. Завтра — день мого весілля. Тієї ночі Дааріо грав її у всякий спосіб, яким чоловік може володіти жінкою, а вона віддавалася йому радо та охоче. Востаннє, коли сонце вже сходило, вона збудила його твердість вустами, як колись навчила Дорея, а тоді виїздила згори так люто і завзято, що в Дааріо з рани знову зацебеніла кров. На один солодкий удар серця вона вже не могла розібрати, чи то він усередині неї, чи вона — усередині нього. Та коли на день її весілля остаточно зійшло сонце — тоді з ліжка підвівся і Дааріо Нахаріс. Він вдяг вбрання, яке скинув надвечір, і застібнув паса з двома хтивими золотими руків’ями. — Куди це ти? — спитала його Дані. — Я забороняю тобі сьогодні шукати зустрічей з ворогами. — Моя жорстока цариця, — дорікнув її полковник. — Якщо мені не можна вбивати твоїх ворогів, то як розважитися та розрадитися, поки тебе там одружують? — До вечора я вже не матиму ворогів. — Але нині лише світанок, мила царице. День попереду довгий — стане часу на останню вилазку. Принесу тобі за весільний подарунок голову Бурого Бена Бросквина. — Не треба голів! — заперечила Дані. — Колись ти приносив мені квіти. — Хай Гіздахр носить тобі квіти. Щоправда, сам він і по кульбабку не нахилиться, але ж є челядь, яка бігцем зробить все за нього. То я маю твій дозвіл піти? — Ні! Вона хотіла, щоб він залишився, хотіла схопити в обійми і не випускати. «Одного дня він піде і не повернеться. Одного дня лучник прохромить йому груди стрілою, або десятеро напосядуться зі списами, сокирами та мечами. П’ятеро з тих десяти зухів загинуть, та моє горе від того не поменшає. Одного дня я втрачу його, як втратила своє сонце-та-зорі. Але благаю вас, боги — не сьогодні. Ще не сьогодні.» — Повертайся до ліжка і поцілуй мене. — Ніколи ніхто не цілував її так, як Дааріо Нахаріс. — Я твоя цариця, і я наказую тобі гойдати мене щосили. Вона хотіла вимовити це грайливо, але очі Дааріо заціпеніли. — Гойдати царицю — то царева справа. Хай цим переймається твій вельможний Гіздахр, коли ви поберетеся. А якщо йому здасться, що то не царева справа — на цариці упрівати, хай знайде слуг, які радо все зроблять за нього. Чи приклич до себе в ліжко отого дорнійського хлопчину… а заразом і його гарненького приятеля, чому ні? І полковник сердюків рвучко вийшов з опочивальні. «Він таки хоче зробити вилазку, — зрозуміла Дані. — І якщо зуміє здобути голову Бена Бросквина, то ввійде в палату весільної трапези і кине мені під ноги. О боги Седмиці, бережіть мене. Чому він не народився у чеснішому домі?» Коли Дааріо пішов, Місандея принесла цариці простий сніданок з козячого сиру з оливками та родзинками. — Вашій милості не варто снідати самим лише вином. Ви ж така тонесенька та крихітна, а сьогодні вам напевне знадобляться сили. Почувши такі слова від малесенької дівчинки, Даянерис засміялася. Вона так покладалася на поміч малої драгоманки, що іноді забувала: Місандеї щойно виповнилося одинадцять років. Вони поснідали разом на її терасі. Поки Дані покусувала оливку, наатійська дівчинка зиркнула на неї очима розтопленого золота і мовила: — Ще не запізно сказати їм, що ви не хочете цього шлюбу. «Е ні, — подумала Дані з сумом. — Запізно.» — У жилах Гіздахра тече стара шляхетна кров. Наш союз об’єднає моїх відпущенців та його міщан. Коли ми зіллємося у одне ціле, те саме станеться і з містом. — Ваша милість не кохають вельможного Гіздахра. Ся-одна вважає, що ви охочіше б узяли за чоловіка когось іншого. «Ні, не треба сьогодні думати про Дааріо.» — Цариця кохає, де мусить, а не де хоче. Бажання їсти зникло остаточно. — Прибери їжу, — наказала вона Місандеї. — Час мені до купелі. Поки Джихікі сушила Даянерис рушником, Іррі принесла токар. Дані заздрила дотракійським дівчатам у просторих штанях піщаного шовку та мальованих лейбиках — їм мало бути прохолодніше, ніж їй у токарі, ще й під вагою облямівки з перлів. — Допоможіть мені накрутитися оцими перлами. Ніяк не впораюся з ними самотужки! Напевне, вона мала б чекати на весілля та шлюбну ніч замріяно та захоплено. Дані пам’ятала ніч свого першого весілля, коли хал Дрого зірвав її вінця цноти під чужими зірками. Не забула, яка була налякана, схвильована, збуджена. Чи буде так з Гіздахром? «Ні. Я вже не та дівчинка, що була. А він — не моє сонце-та-зорі.» Зсередини піраміди знову з’явилася Місандея. — Резнак та Скахаз благають про честь супроводити вашу милість до Храму Грацій. Резнак наказав приготувати вам ноші. Меєринці лише зрідка їздили верхи всередині міських мурів, надаючи перевагу накритим ношам та носильним кріслам, які тягли їхні невільники. — Коні загиджують вулиці, — казав їй один з Захів, — а раби — ні. Дані звільнила усіх міських рабів, але ноші та крісла, що загромаджували вулиці, нікуди не поділися — і жодні з них не ширяли у повітрі силою чар. — Надто спекотно нині зачинятися в ношах, — мовила Дані. — Засідлайте мені срібну. Не хочу їхати до пана чоловіка на спинах носіїв. — Ваша милосте, — відповіла Місандея, — ся-одна благає пробачити, але в токарі вам їхати верхи не можна. Мала драгоманка мала рацію, і вже не вперше. Крій токару не дозволяв їздити на коні. Дані зморщила носа. — Ну як скажеш. Але не накриті ноші, благаю — бо я задихнуся за тими запонами. Хай приготують крісло. «Хай всі кролі дивляться, як гідно я ношу кролячі вуха.» Коли Дані зійшла донизу, Резнак та Скахаз упали на коліна. — Ваша превисокість сяють так сліпуче, що позбавлять зору кожного чоловіка, який насмілиться підняти очі, — заторохтів Резнак. Підстолій мав на собі токар важкого коштовного шовку бурякового кольору з золотим краєм. — Гіздахрові зо’Лораку надзвичайно пощастило з вами… а вам з ним, пробачте мені зухвалість. Ваш шлюб врятує наше місто, ось побачите. — Ми всі за це молимося. Я хочу посадити власний оливковий гай і дочекатися врожаю. «Чи не байдуже, вдовольнять мене Гіздахрові поцілунки чи ні? Мир — ось що мене вдовольнить. Хіба я пересічна жінка — не цариця та королева?» — Людей нині збереться аж чорно… наче мух. Голомозий був вбраний у чорні плетені плахти та карбований в подобі м’язистих грудей панцир. Шолом у вигляді зміїної голови він тримав під пахвою. — Чи мені боятися мух? Ваші Мідні Звірі вбережуть мене від лиха. Усередині підніжжя Великої Піраміди завжди панували сутінки та прохолода — стіни у тридцять стоп завтовшки не пускали всередину ані спеку, ані гармидер міських вулиць. Її супровід вже шикувався всередині брами. Коні, мули та віслюки жили у стайнях вздовж західної стіни, слони — вздовж східної. Дані придбала трьох велетенських, чудернацьких звірів разом зі своєю пірамідою. Вони нагадували їй сірих мамутів, хіба що ікла були підрізані та визолочені, а очі — сумні. Вона знайшла Могутнього Бельваса за поїданням винограду, а Барістана Селмі — за спогляданням, як стайняр затягує попруги на зозулястому сірому коні. Троє дорнійців розмовляли з лицарем, але замовкли, коли ввійшла королева. Великий княжич упав на одне коліно. — Ваша милосте, мушу молити вас знову. Здоров’я мого батька слабшає, але вірність вашій справі — незмінно непохитна. Якщо моя особа або мій подарунок викликали ваше невдоволення, благаю пробачити, але… — Якщо прагнете мого задоволення, пане, почувайтеся за мене щасливим, — відповіла Даянерис. — Сьогодні день мого весілля. У Жовтому Місті усі танцюватимуть, не маю жодного сумніву. Вона зітхнула. — Та підведіться вже, пане князю, і посміхніться. Одного дня я повернуся на Вестерос посісти престол свого батька. І тоді шукатиму допомоги в Дорні. Але сього дня юнкайці оточили моє місто сталевим кільцем. Я можу загинути, ніколи не побачивши свого Семицарства. І Гіздахр може загинути. А Вестерос — потонути у хвилях бурхливого моря. Дані поцілувала дорнійського князя у щоку. — Ну ходімо вже. Час мені взяти собі чоловіка. Пан Барістан допоміг їй сісти у крісло-ноші. Квентин повернувся до своїх дорнійців. Могутній Бельвас заревів, щоб відчинили браму, і Даянерис Таргарієн винесли уперед на сонце. Селмі наздогнав її на своєму зозулястому сірому. — Скажіть мені, — мовила Дані, коли хода повернула до Храму Грацій, — якби моїм батькові та матері дали волю дослухатися до свого серця, з ким би вони побралися у шлюбі? — То справи давно минулих часів. Ваша милість навіть не знають тих людей. — Але ж ви знаєте. То розкажіть. Старий лицар неохоче схилив голову на знак згоди. — Ваша матінка королева завжди дбала про свій обов’язок. — Пан Барістан виглядав блискуче та поважно у золотому зі сріблом обладунку та білому корзні, що струменіло з плечей. Але голос його лунав болюче, наче кожне слово гострим каменем ранило ноги. — Проте ще дівчиною… вона захопилася юним лицарем зі штормового краю, котрий звоював запоруку її прихильності на турнірі та назвав її королевою краси та кохання. Втім, від тих подій лишилася сама скороминуща згадка. — Що сталося з лицарем? — Того дня, коли ваша паніматка побралася з вашим батьком, лицар відклав турнірного списа назавжди. А згодом став дуже побожний; чули люди, як він казав, що тільки Діва замінить йому в серці королеву Раелу. Певно ж, пристрасть його і жага були марними. Простий земельний лицар не пасував за чоловіка принцесі королівської крові. «Хто ж тоді Дааріо Нахаріс? Сердюк-запроданець, не вартий навіть застібати золоті остроги на ногах земельного лицаря?» — А що мій батько? Чи була жінка, яку він кохав більше за свою королеву? Пан Барістан посовався у сідлі. — Ну… не те щоб кохав… радше сказати «жадав», але то… лише кухонні плітки, теревені праль та стайнярів… — Я хочу знати. Я ніколи не знала свого батька. І хочу дізнатися про нього все. І хороше… і решту. — Воля вашої милості. — Білий лицар говорив поволі, ретельно добираючи слова. — Принц Аерис… ще замолоду його увагу захопила одна панна з Кастерлі-на-Скелі. Сестра в перших Тайвина Ланістера. Коли вони з Тайвином брали шлюб, ваш батько на бенкеті випив забагато вина. Люди чули, як він казав, що то велике нещастя — скасування права зверхника на першу ніч. П’яний жарт, не більше. Але Тайвин Ланістер був не з тих, хто пробачає такі жарти… або надмірності, які ваш батько дозволив собі під час постілювання. Обличчя старого лицаря пашіло. — Я вже сказав забагато, ваша милосте. Я… — Вітаю, ласкава царице! Друга хода зрівнялася з її власною, і тепер зі свого місця у кріслі-ношах їй посміхався Гіздахр зо’Лорак. «Мій цар і повелитель.» Дані стало цікаво, де Дааріо Нахаріс і що він робить. «Якби це була казка, він підлетів би учвал саме тоді, коли ми дісталися б храму. І викликав Гіздахра на бій за мою руку.» Біч-обіч валки цариці та Гіздахра зо’Лорака поволі просувалися Меєрином. Нарешті перед ними замаяв Храм Грацій, виблискуючи золотими банями на сонці. «Яка краса» — сказала собі цариця, але десь глибоко всередині маленька дурненька дівчинка не припиняла роззиратися, шукаючи Дааріо. «Якби він кохав тебе, то прийшов би і забрав під загрозою меча, як Раегар викрав свою північанську дівчину» — наполягала маленька дівчинка. Але цариця знала, що то дурощі. Навіть якби її полковникові стало божевілля спробувати викрадення, Мідні Звірі зарізали б його, не давши наблизитися і на півсотні сажнів. Перед дверми храму на них чекала Галацца Галаре, оточена сестрами у білому, рожевому та червоному, блакиті, золоті та порфірі. «Їх менше, ніж було.» Дані пошукала очима Еццару і не знайшла. «Невже кривава різачка забрала навіть її?» Хоча цариця лишила астапорців помирати з голоду ззовні мурів, щоб не дати різачці розповсюдитися, хвороба поширювалася все одно. Захворіло чимало людей: відпущенці, сердюки, Мідні Звірі, навіть дотракійці, хоча пошесть досі не торкнулася жодного з Неблазних. Дані подумки молилася, щоб найгірше вже минулося. Грації винесли наперед крісло зі слонової кістки та золоту балію. Спритно притримуючи токар, щоб не ставати на його край, Даянерис Таргарієн опустилася на оксамитове сидіння, а Гіздахр зо’Лорак став на коліна, розв’язав їй сандалі та почав омивати ноги. П’ятдесят євнухів заспівали чарівним хором, десять тисяч очей прикипіли до видовища. «Він має лагідні руки, — подумалося Дані, поки між її пальців лилися теплі запашні олії. — Якщо до них додається ще й лагідне серце — може, з часом я до нього прихилюся.» Коли ноги були омиті, Гіздахр висушив їх м’яким рушником, знову вдягнув і ушнурував сандалі, потім допоміг Дані підвестися. Руч-об-руч вони увійшли до храму слідом за Зеленою Грацією; повітря там повнилося густими пахощами, а у стінних заглибинах стояли, оповиті тінями, боги старого Гісу. За чотири години по тому вони вийшли з храму чоловіком та дружиною, пов’язані на зап’ястках і кісточках ланцюжками жовтого золота. Алейна Вона крутнула залізне кільце і штовхнула двері, прочинивши їх на вузьку щілину. — Робчику-любчику? — покликала вона. — Можна увійти? — Обережно, панно, — попередила стара Гретхель, ламаючи руки з розпачу. — Його вельможність кинув горщиком у маестра. — Ну то в мене вже не матиме чим кинути. Хіба вам нічого робити? А тобі, Мадді? Усі вікна зачинено і засунуто? Усі меблі вкрито покровами? — Усі, панно, — відповіла Мадді. — А ти ще перевір. — Алейна прослизнула у темну опочивальню. — Це ж я, Робчику. Хтось у темряві хлюпнув носом. — Ти сама? — Так, мій князю. — То ходи ближче. Лише ти. Алейна зачинила двері позаду себе. Вони були дубові, суцільні, завтовшки у два з гаком вершки; Мадді та Гретхель могли дослухатися, скільки душа просить, але нічого б не почули. І то на краще. Гретхель уміла тримати язика за зубами, зате Мадді безсоромно мела своїм, наче помелом. — Тебе прислав маестер Колемон? — запитав малий. — Ні, — збрехала Алейна, — просто я почула, що мій Робчик-любчик нездужає. Після пригоди з нічним горщиком маестер побіг до пана Лотора, а Брюн звернувся до неї. — Якщо панна зуміють гарненько виманити його з ліжка, — мовив лицар, — то мені не доведеться витягати силоміць. «Ні, цього не можна» — сказала вона собі. Коли з Робертом поводилися нелагідно, на нього нападала трясця. — Ви голодні, мосьпане? — спитала вона малого князя. — Чи не послати Мадді донизу по ягідки з вершками чи по теплий хліб з маслом? Надто пізно вона згадала, що теплого хліба немає: кухня була зачинена, печі погашені. «Якби це допомогло витягти Роберта з ліжка, то незле було б і вогонь запалити» — сказала вона собі. — Не хочу їсти, — проскиглив юний володар пронизливо. — Я сьогодні з ліжка не встану. Якщо хочеш, почитай мені. — Тут надто темно, щоб читати. — Важкі запони на вікнах перетворили опочивальню на суцільний морок. — Невже мій Робчик-любчик забув, який сьогодні день? — Не забув, — відповів він, — але я нікуди не поїду. Я хочу лежати в ліжку. А ти читай мені про Крилатого Лицаря. Крилатий Лицар — то був пан Артис Арин. Давні перекази розповідали, як він вигнав першолюдей з Долини і полетів до верхівки Велетневого Списа на велетенському соколі, де вбив Короля-Грифона. Про його пригоди розповідали сотню казок; малий Роберт знав усі напам’ять і міг сам переповісти, але любив, коли йому читали їх знову і знову. — Любий, нам час їхати, — мовила Алейна до хлопчика, — але обіцяю прочитати тобі дві казки про Крилатого Лицаря, коли досягнемо Місячної Брами. — Три! — негайно відповів малий. Скільки б йому не давали, Роберт завжди хотів більше. — Три, — погодилася вона. — Чи не можна впустити трохи сонця? — Ні. Од світла у мене очі болять. Лягай до мене в ліжечко, Алейно. Вона все одно пішла до вікна, цураючись розбитого нічного горщика — його вона радше відчувала носом, ніж бачила очима. — Я не розчинятиму вікна широко. Хочу лише побачити личко мого Робчика. Він шморгнув носом. — Ну якщо тобі треба… Завіси в опочивальні були важкого блакитного оксамиту. Вонв відсунула одну на палець і припнула шворкою. Пил затанцював у стовпчику блідого вранішнього світла. Невеличкі дзвінкові скельця у вікні затуманив мороз. Алейна протерла одне з них долонькою — досить, щоб побачити яскраве синє небо та біле сяйво схилу гори. Соколине Гніздо огорнулося крижаним покровом; Велетнів Спис потонув у снігах людині до пояса. Коли вона обернулася, Роберт Арин сидів, спершись спиною на подушки, і дивився на неї. «Господар на Соколиному Гнізді та Захисник Долини.» Вовняна ковдра вкривала йому ноги до пояса. Вище від ковдри він був голий — блідий хирлявенький хлопчик з волоссям, довшим за дівчаче. Роберт мав тонесенькі рученята і ніжки, благенькі западисті груди, крихітне черевце, завжди червоні сльозаві очі. «Але що він може поробити? Таким вже уродився — малим і миршавим.» — Ви цього ранку виглядаєте дуже міцним, мій князю. — Малий обожнював чути, який він дужий та здоровий. — Чи не послати Мадді та Гретхель по гарячу воду для купелі? Мадді потре вам спинку, вимиє волосся, і в подорожі ви будете чистим та гарним, як личить зацному паничеві. Хіба не добре буде? — Ні! Ненавиджу Мадді. В неї бородавка на оці, а спину вона тре так, що мені болить. Мамця ніколи не робили мені боляче. — Я скажу Мадді, хай не тре мого Робчика-любчика так завзято. Вам полегшає після купелі, от побачите. — Не хочу купатися! Я ж тобі сказав. Мені страшенно голова болить. — То принести теплого рушничка на лобика? Чи кухлик сон-вина? Малесенький — великого не можна. Унизу, в Небосхилі, чекає Мія Камінець. Вона образиться, якщо мій Робчик все проспить. Вона ж так любить нашого хлопчика. — А я її — ні. Вона проста погоничка мулів. — Роберт шморгнув носом. — Увечері маестер Колемон поклав мені у молоко щось погане. Я відчув смак. Я казав, що хочу солодкого молочка, але він не приніс. А я ж йому наказав! Я князь, володар тутешнього краю, маестер має робити все, що я кажу! Але ніхто не робить того, що я наказую. — Я побалакаю з маестром, — пообіцяла Алейна, — та лише якщо ти підведешся з постелі. Там дуже гарно, Робчику-любчику. Сонце сяє, аж сліпить. Чудовий день, щоб зійти з гори. У Небосхилі чекає Мія з мулами… Робертові вуста затремтіли. — Ненавиджу тих смердючих мулів! Один якось пробував мене укусити. Скажи отій Мії, що я залишуся тут. — У голосі князя забриніли близькі сльози. — Ніхто мене не зачепить, поки я тут. Бо Соколине Гніздо неприступне! — Хто б це раптом схотів зачепити мого Робчика-любчика? Твоє панство та лицарство тебе обожнює, простолюддя у захваті вигукує твоє ім’я… «І все ж він боїться, — подумала вона, — і то не без причини.» Відколи впала з гори його паніматка, малий не міг навіть стояти на балконі; а шлях від Соколиного Гнізда до Місячної Брами був небезпечний достатньо, щоб налякати і кого хоробрішого. Коли сама Алейна підіймалася горою з пані Лізою та князем Петиром, серце підскакувало їй кудись у горло; шлях донизу, на загальну думку, був іще лячніший, бо доводилося весь час дивитися униз. Мія могла б чимало розповісти про зацних панів та хоробрих лицарів, які на горі блідли, трусилися і дзюрили у штани. «І це ще жоден з них не хворів на трясцю.» Все ж так лишати справу не годилося. На дні Долини ще квітла осінь, тепла і золота, проте на гірські вершини насувалася зима. На замок налітало вже три снігові хурделиці, а один морозний буревій перетворив його на кришталь аж на два тижні. Так, Соколине Гніздо було неприступне, але скоро на додачу могло стати і недосяжним. А шлях донизу ставав небезпечнішим з кожним новим днем. Більшість замкової челяді та варти вже подолала його; лишився хіба з тузінь слуг — ходити за князем Робертом. — Робчику-любчику, — ласкаво покликала Алейна, — ось побачиш, спускатися буде дуже весело. З нами будуть і пан Лотор, і Мія. Її мули ходили цією горою вгору та вниз вже тисячу разів. — Ненавиджу мулів! — не вгавав юний князь. — Мули бридкі. Я ж тобі казав! Один хотів мене вкусити, коли я був малий. Дівчина знала, що Роберт так і не вивчився добре сидіти верхи. Мули, коні, віслюки… байдуже — всі вони здавалися йому страшними чудовиськами на кшталт драконів чи грифонів. Його привезли до Долини у шість років, з головою між налитими молоком мамчиними цицьками, і відтоді він Соколиного Гнізда не полишав. Але їхати було треба — перш ніж крижані щелепи зими остаточно вхоплять замок і вже не відпустять. Скільки ще протримається тиха погода — того ніхто не знав. — Мія не дозволить мулам кусатися, — пообіцяла Алейна, — і я їхатиму позаду тебе. Я ж лише дівчина, не така міцна та хоробра, як ти. Якщо навіть я зможу, то ти, Робчику, і поготів. — Я можу, — відповів князь Роберт, — але обираю цього не робити. І витер шмарклявого носа тилом долоні. — Скажи Мії, що я залишуся в ліжку. Можливо, спущуся завтра, якщо почуватимуся краще. А сьогодні там холодно, і мені голова болить. Ти вип’єш зі мною солодкого молочка, а Гретхель я накажу принести нам медових стільників. Ми спатимемо, цілуватимемося, гратимемо в ігри, і ти почитаєш мені про Крилатого Лицаря. — Авжеж почитаю. Три казки, як обіцяла… коли ми досягнемо Місячної Брами. Алейні вже уривався терпець. «Треба ж їхати, треба якось забиратися звідси, — нагадала вона собі, — бо вже сонце сяде, а ми ще не подолаємо кордону снігів.» — Князь Нестор наказав на твою честь приготувати бенкет: грибну юшку, оленину, пироги і тістечка. Ти ж не хочеш його розчарувати, хіба не так? — А лимонні тістечка будуть? Князь Роберт полюбляв лимонні тістечка — можливо, тому, що їх любила вона. — Лимонні-лимонні, найлимонніші у світі, — запевнила Алейна, — і ти з’їси їх, скільки забажаєш. — Сто? — завимагав він точного числа. — Можна з’їсти цілу сотню? — Якщо твоя ласка. Вона присіла на ліжко і розгладила його довге шовковисте волосся. «А таки гарне.» Пані Ліза розчесувала його власноруч, щовечора, і підрізала, коли була потреба. Після її падіння на Роберта нападала страшна трясця щоразу, як хтось наближався до нього з гострим залізом. Тому Петир наказав облишити волосся юного князя — нехай росте. Алейна накрутила собі кучерик на палець і мовила: — То тепер ти підведешся з ліжка? Даси нам себе вдягти? — Я хочу сто лимонних тістечок і п’ять казок! «Я б дала тобі сто копняків під дупцю і ще п’ять лящів у потилицю. Ти б не смів так поводитися, якби тут був Петир.» І справді — до свого вітчима маленький володар відчував розумну осторогу. Алейна вичавила з себе посмішку. — Як забажає пан князь. Але нічого не буде, доки тебе не вмиють, не вдягнуть і не відправлять у дорогу. Ну ж бо, хутенько! Поки ранок не скінчився. Вона взяла його за руку і рішуче витягла з ліжка. Та перш ніж устигла покликати челядь, Робчик-любчик охопив її своїми кощавими рученятами і поцілував. То був поцілунок маленького хлопчика, незграбний і сором’язливий. Роберт Арин усе на світі робив незграбно. «Але якщо заплющити очі, можна уявити себе з Лицарем Квітів.» Якось пан Лорас подарував Сансі Старк червону троянду, але ніколи не цілував… і жоден Тирел ніколи не поцілує Алейну Камінець. Врода вродою, але народилася вона не на тих ковдрах і не від порядного ложа. Коли вуста хлопчика торкнулися її власних, вона мимоволі пригадала інший поцілунок — якого ніколи й не забувала. Жорсткий і жорстокий, його рот безжально притиснувся до її. Він прийшов до неї у пітьмі, коли небо повнилося зеленим вогнем. «Він узяв пісню і цілунок, а мені лишив тільки скривавлене корзно.» Але те вже не важило. Ті дні скінчилися, і тієї Санси теж більше не лишилося. Алейна обережно відсторонила свого маленького повелителя. — Досить вже. Ти зможеш поцілувати мене ще, коли ми досягнемо Брами. Якщо дотримаєш слова. Мадді та Гретхель чекали ззовні разом із маестром Колемоном. Маестер вже вимив гидоту з волосся і перевдягнув рясу. З’явилися також і Робертові зброєносці — Теранц та Гиліс завжди спритно винюхували, де коїться якась капость. — Князь Роберт почувається сильнішим, — сказала Алейна служницям. — Принесіть гарячої води для купелі, та дивіться, не обшпарте. І не смикайте за волосся, коли вичісуєте — він цього не любить. Один зі зброєносців вишкірився і гигикнув, на що вона відповіла: — А ти, Теранце, розклади подорожній одяг його вельможності та найтепліший кожушок. Ти, Гилісе, тим часом можеш прибрати розбитого горщика. Гиліс Графтон скривив мармизу. — Я не покоївка! — Роби, що велить панна Алейна, бо скажу Лоторові Брюну, — мовив маестер Колемон і пішов разом з нею проходом та звивистими сходами. — Дякую вам, панно, за втручання. Ви вмієте дати князеві ради. Маестер трохи повагався і спитав: — Чи не спостерігали ви нападів трясці, поки були з ним? — Пальці трохи тремтіли, коли я взяла його за руку, та й по тому. Він каже, ви кладете щось погане йому в молоко. — Погане? — Колемон блимнув на неї очима і загуляв борлаком вгору та вниз. — Я просто… а кровотечі з носа не було? — Не було. — То й добре. Це справді добре. — Маестер нахилив голову на сміховинно довгій та тонкій шиї, теленькнувши ланцюгом. — Цей спуск у долину… найбезпечніше було б, ласкава панно, якби я змішав його вельможності трохи макового молочка. А Мія Камінець прив’язала б його до спини найнадійнішого зі своїх мулів, і хай би дрімав дорогою. — Володареві Соколиного Гнізда не личить сходити зі своєї гори прив’язаним до спини мула, наче мішок ячменю. Цього Алейна була більше ніж певна. Вони не сміли показати всьому світові справжню кволість та боягузтво Роберта — так застерігав її батько. «Шкода, що його немає. Він би знав, що робити.» Петир Баеліш знаходився на іншому кінці Долини, де гостював на весіллі князя Лионеля Корбрея. Бездітний вдівець сорока з гаком років, князь Лионель одружувався з гарненькою та міцною шістнадцятирічною донькою багатого купця з Мартинова. Петир сам засватав молоду за жениха; посаг за нею давали величезний, та й не диво — надто вже низького роду вона була, якщо рівняти з майбутнім чоловіком. На весілля мали з’їхатися усі шляхетні роди, піддані Корбреїв: князі Восколив, Графтон, Линдерлі, дрібніше панство та земельне лицарство… і князь Видзвін, що нещодавно замирився-таки зі своїм батьком. Решта панів-рокошан свята відцуралася, тому присутність Петира мала суттєву вагу. Алейна розуміла важливість справи, та від того тягар на її плечах — обов’язок доправити Робчика-любчика униз горою — не легшав. — Дайте його вельможності кухоль солодкого молока, — мовила вона маестрові. — Хоч дорогою вниз не труситиметься. — Я вже давав йому кухоль менш як три дні тому, — заперечив Колемон. — Князь хотів ще одного минулої ночі, але ви не дали. — Бо це надто скоро! Ви не розумієте, панно. Я розповідав панові наміснику… дрібка «солодкого сну» відвертає напади трясці, але потім накопичується у плоті. З часом… — Час не важитиме, якщо його вельможність затруситься і впаде з гори. Якби мій батько був тут, то напевне наказав би вам забезпечити спокій князя Роберта за всяку ціну. — Я намагаюся, панно, але ж напади стають щораз лютішими, а кров такою рідкою, що я вже і п’явок не наважуюся прикладати. Щодо «солодкого сну»… ви певні, що князеві не текла носом кров? — Він шморгав носом, — визнала Алейна, — та крові я не бачила. — Мушу спитати пана наказного господаря. Оцей бенкет… чи розумно це після злигоднів подорожі? — Великого бенкету не буде, — запевнила Алейна. — Хіба що сорок гостей. Князь Нестор з чаддю, Лицар Брами, кілька значкових панів та їхніх лицарів… — Князеві Роберту чужинці не до вподоби, ви самі знаєте. А там питимуть, галасуватимуть… музика гратиме. Музика його лякає! — Музика його заспокоює, — заперечила Алейна, — а надто гра на високій арфі. Це спів його лякає аж до нестями, відколи співець Марільйон вбив його матінку. Алейна переповідала брехню вже стільки разів, що вивчила краще за правду. Справжні події тепер здавалися їй поганим сном, що іноді приходить уночі. — Князь Нестор не матиме на бенкеті жодного співця. Лише сопілки та скрипки для танців. Але що робити їй, коли заграють музики? Бентежне питання, на яке розум і серце давали різні відповіді. Санса обожнювала танцювати, проте Алейна… — Тож дайте князеві кухлик солодкого молока перед дорогою і ще один — на бенкеті. Ручуся, ми тоді не матимемо жодного клопоту. — Ну гаразд. — Вони спинилися при підніжжі сходів. — Та це мають бути останні. Принаймні на півроку, а чи й довше. — Це ви краще розкажіть панові наміснику. Алейна штовхнула двері й перетнула дворище. Вона знала, що Колемон хоче лише найкращого для свого підопічного. Але найкраще для хлопчика Роберта і найкраще для князя Арина — то були часто-густо зовсім різні речі. Так сказав Петир, і мав рацію. «Маестер Колемон клопочеться лише про здоров’я хлопчика. Проте ми з батьком маємо турбуватися про більше.» Дворище вкривав старий сніг, зі стін та веж звисали схожі на кришталеві списи бурульки. Соколине Гніздо було збудоване з гарного білого каменю, який зимові покрови зробили ще білішим. «Така краса, — подумала Алейна, — і така нездоланність.» Утім, полюбити замок вона не змогла, хай як намагалася. Навіть перед тим, як донизу вирушили усі стражники та челядь, Гніздо здавалося порожнім, наче могила — а надто коли Петир Баеліш поїхав у справах. Ніхто більше тут не співав, відколи замовк Марільйон. Ніхто не сміявся надто гучно. Навіть боги тут мовчали. Гніздо мало септ, але не мало септона; тут був божегай, але не було серце-дерева. «Тут молитов не чують, і ніхто на них не відповідає» — часто думала вона, хоча іноді, в особливо самотні хвилини, не могла не молитися. Але відповідав їй лише вітер; лише він зітхав і зітхав нескінченно навколо семи струнких білих башт і трусив Місячні Двері кожним своїм подихом. «Взимку буде гірше, — подумала Алейна. — Взимку тут буде холодна біла в’язниця.» І все ж думка про відбуття лякала її мало не так само, як Роберта — вона лише навчилася краще ховати свій страх. Батько казав колись, що у страху сорому немає — соромно лише показувати його. «Усі люди живуть зі своїми страхами» — казав він. Алейна не знала, чи вірити, чи ні. От приміром, Петира Баеліша не лякало геть ніщо. «Мабуть, батько так казав, лише щоб підбадьорити.» Унизу їй знадобиться уся хоробрість, бо ж там викрити себе буде набагато простіше. Петирові друзі при дворі прислали йому звістку, що королева вислала людей на пошуки Біса і Санси Старк. «Якщо мене знайдуть, я втрачу голову, — нагадала вона собі, сходячи прогоном скрижанілих кам’яних сходів. — Я маю стати Алейною ззовні та всередині, кожну мить свого життя.» Лотор Брюн знайшовся у коловоротному приміщенні, де допомагав наглядачеві Морду та двом служникам затягувати скрині одягу та сувої краму до шести величезних дубових балій — у кожну могло вміститися по троє людей. Великі ланцюгові коловороти — то був найпростіший спосіб дістатися сторожового замку Небосхил, за шість сотень стоп унизу; інакше доводилося дертися униз кам’яним димарем з підвалу. «Або вийти так, як вийшов Марільйон, а перед ним пані Ліза.» — Малий вже встав? — запитав пан Лотор. — Його купають. За годину буде готовий. — Сподіваймося. Бо Мія не чекатиме довше полудня. У коливоротній піч не топилася; з кожним словом лицар видихав хмарку пари. — Почекає, — відповіла Алейна. — Мусить почекати. — А ви б не були такі певні, панно. Те дівчисько — воно саме наче мул. Кине нас тут усіх помирати, аби не зашкодити своїм улюбленцям. Проказуючи це, лицар посміхався. «Він завжди посміхається, коли говорить про Мію Камінець.» Мія була на багато років молодша за пана Лотора, та коли Алейнин батько лаштував шлюб між князем Корбреєм та донькою купця, то сам казав, що юним дівчатам добре живеться за старшими чоловіками. «Найліпше парувати саме таких, — повчав він. — З одного боку невинність, з іншого — життєвий досвід.» Алейні стало цікаво, що Мія думає про пана Лотора. Брюн мав ніс-бульбу, кутасту щелепу, шапку сивуватого, кучерявого, наче вовна, волосся. Вродливим його б ніхто не назвав, але й бридким теж. «Просте обличчя, щире та чесне.» Пан Лотор, хоча і був піднесений до лицарського стану, шляхетного родоводу не мав. Якось він їй сказав, що має у родичах Брюнів з Бурояру — старий лицарський рід з півострову Гостроклішня. — Я пішов до них, коли помер мій батько, — розповідав Брюн, — та вони мені просто межи очі насцяли. І сказали, що я їм не рідня. Що сталося по тому, він не розповідав — згадував тільки, що наука бою та зброї далася йому в тяжкий спосіб. Пив він мало, тверезим був дуже мовчазний, але на руку важкий. «Петир каже, що й вірний теж.» Для байстрюцької дівчини на кшталт Мії Камінець Брюн був би добрячим нареченим, подумала Алейна. «От якби ж її батько визнав доньку, тоді все було б інакше… але ж не визнав. І Мадді каже, що вона вже не цнотлива діва…» Морд здійняв батога і ляснув ним; перша запряжка волів рушила по колу, крутячи коливорот. Ланцюг почав розмотуватися, загримів кам’яним жолобом, дубова балія захиталася, починаючи довгу путь до Небосхилу. «Бідолашні воли» — подумала Алейна. Морд, що мав уходити останнім, переріже їм горлянки і лишить на поталу соколам. Що залишиться, те буде засмажене — якщо не зіпсується — до весняного бенкету, коли Соколине Гніздо знову відчинять для його мешканців. Стара Гретхель казала, що добрячий запас замороженого м’яса передвіщує врожайне літо. — Панно, — покликав пан Лотор, — вам краще знати. Мія піднялася не сама — з нею пані Міранда. — Ой… «Навіщо вона піднялася аж сюди, на гору? Щоб зараз же і спуститися?» Міранда Ройс була донькою князя Нестора. Того єдиного разу, коли Санса відвідала Місячну Браму дорогою до Соколиного Гнізда разом з тіткою Лізою та князем Петиром, Міранди не було вдома. Проте відтоді Алейна вдосталь наслухалася про неї від служниць та вартових Гнізда. Мати пані Міранди давно померла, і вона служила своєму батькові за управительку в замку; розповідали, що коли вона перебуває вдома, життя там кипить і буяє. — Рано чи пізно тобі не уникнути знайомства з Мірандою Ройс, — попередив Петир. — Май обережність. Вона полюбляє ламати з себе веселу дурепу, та насправді розумніша за свого батька. Поруч із нею варто пильнувати язика. «Пильнуватиму, — подумки погодилася Алейна, — от лишень не гадала почати так скоро.» — Князь Роберт буде задоволений. — Малий і справді любив Міранду Ройс. — Але даруйте, пане, мушу скінчити складання речей. На самоті вона повернулася сходами до своєї опочивальні — востаннє перед зимою. Вікна вже були щільно зачинені, вся обстава укрита покровами. Дещо з її власних речей вже було складено, решта прибрана для зберігання. Усі шовки, альтембаси та оксамити пані Лізи залишалися тут; найчистіший льон, найгладкіший єдваб, найбагатше гаптування, найтонше мирійське мереживо — ніщо з цього не їхало донизу. Там, у нижньому замку, Алейні — дівчині не найкращого родоводу — личило вдягатися непишно і непримітно. «Та байдуже, — сказала вона собі. — Я й тут не сміла вбиратися по-вельможному.» Гретхель вже прибрала постіль і розклала для неї решту одягу. Алейна мала на собі під спідницями вовняні панчохи та подвійний шар спіднього, а тепер вдягла ще свитку з тонкої ягнячої вовни і зверху кожуха з каптуром, застібнувши полив’яним пересмішником — подарунком Петира. Був у неї і теплий шалик, і двійко шкіряних рукавичок, підбитих хутром, що пасували до її дорожніх чобітків. Коли дівчина все це нап’яла, то відчула себе кругленьким пухнастим ведмежам. «На горі радітиму» — нагадала вона собі, потім роззирнулася востаннє своєю опочивальнею. «Тут мені було безпечно, — подумалося Алейні, — але внизу…» Повернувшись до коливоротної, Алейна побачила Мію Камінець, яка вже чекала нетерпляче поруч із Лотором Брюном та Мордом. «Напевне, кошиком приїхала — подивитися, чого це ми тут муляємося.» Струнка та жилава, Мія здавалася міцнішою за стару шкірянку, яку носила під сріблястою кольчужкою. Волосся вона мала чорне, як крукове пір’я, ще й таке коротке і розкошлане, що Алейна запідозрила, чи не підрізає вона його кинджалом. А найгарнішими в Мії були її очі — великі, сині, глибокі. «Була б гарненька, якби вдягалася дівчиною.» Алейні раптом стало цікаво, чи подобається вона панові Лотору в залізі та шкірі, а чи він мріє про неї в мереживі та шовку. Мія полюбляла казати, що батько її був цапом, а мати — совою, проте Алейна знала правду від Мадді. «Атож, — сказала вона собі, дивлячись на дівчину, — це його очі, і волосся теж — цупке та чорне, таке саме, як у Ренлі.» — Де він? — завимагала дівчина-байстрючка. — Його вельможність купають і вдягають. — То варто поквапитися. Холоднішає, хіба не чуєте? Треба спуститися нижче Снігокраю хоч до заходу сонця. — А чи сильний зараз вітер? — спитала Алейна. — Буває гірший… і буде, коли стемніє. — Мія відкинула пасмо волосся з очей. — Якщо княжа купіль триватиме довше, ми тут застрягнемо до кінця зими і з’їмо одне одного, бо більше нічого нема. Алейна не знала, що відповісти. На щастя, її врятувало прибуття самого Роберта Арина. Маленький князь був убраний у небесно-лазуровий оксамит, мав на шиї ланцюг з золота і сафірів, а на плечах — кожух зі шкури білого ведмедя, два кінці якого тримали зброєносці, щоб не волочився підлогою. Супроводжував їх маестер Колемон у поношеному сіряку, підбитому білкою. Скоро з’явилися також і Гретхель з Мадді. Відчувши на обличчі холодний вітер, Роберт заскиглив, але Теранц і Гиліс стояли за спиною, не даючи втекти. — Пане князю, — мовила Мія, — чи не хочете поїхати зі мною? «Надто необачливо, — подумала Алейна. — Спершу хоч би посміхнулася, сказала, який він міцний та хоробрий на вигляд.» — Я хочу з Алейною, — відповів князь Роберт. — Поїду з нею. — Кошик нас трьох не вмістить. — Ну то лише з Алейною. Бо ти смердиш, як мул. — Воля ваша, — відповіла Мія, не показуючи на обличчі геть нічого. Деякі з коливоротних ланцюгів прикріплялися до плетених кошиків, інші — до міцних дубових балій. Найбільша з них була вища за Алейну; її темно-брунатні клепки стягували залізні обручі. Та все ж серце підскочило їй аж до горла, коли вона взяла Роберта за руку і допомогла йому ввійти. Коли за ними зачинили хвіртку, дерев’яні стінки оточили їх з усіх боків; відкритою лишилася тільки верхівка. «Так воно і на краще, — сказала собі Алейна, — хоч униз не дивитимемося», бо внизу був лише Небосхил і… небосхил. Шість сотень стоп неба. На мить дівчина замислилася, скільки часу забрало в тітоньки пролетіти таку відстань і що останнє вона думала, поки наближався схил гори. «Ні, не можна про таке думати. Не можна!» — Рушайте! — заволав голос пана Лотора. Хтось сильно штовхнув балію, вона хитнулася і запнулася, шкрябнула підлогу і виїхала на волю. Алейна почула ляскіт Мордового батога, брязкіт ланцюга. Рвучко смикнувшись кілька разів, вони почали потроху спускатися. Роберт збліднув з лиця, очі набрякли, але руки не трусилися. Соколине Гніздо нагорі почало меншати; знизу, завдяки небесним келіям на нижчих поверхах, воно здавалося схожим на бджолині стільники. «Крижані стільники, — подумала Алейна. — Замок, збудований зі снігу.» Вона чула, як вітер вищить навколо балії. За сотню стоп унизу їх підхопив раптовий подих вітру. Балія зателіпалася на всі боки, закрутилася у повітрі, а тоді важко гепнулася об схил скелі позаду. На голови сипонули друзки льоду та сніговий порох, дубові клепки зарипіли та вигнулися. Роберт зойкнув і щосили вчепився в неї, поховавши обличчя між грудьми. — Пан князь такий хоробрий, — мовила Алейна, відчувши тремтіння. — Я така налякана, ледве розмовляю. А ви зовсім ні! І відчула, як він кивнув. — Крилатий Лицар не знав страху, і я теж, — похвалився він кудись їй у пуп. — Адже я з Аринів! — Чи не пригорне мій Робчик-любчик мене якнайміцніше? — попрохала Алейна, хоча вже ледве дихала у його судомних обіймах. — Якщо хочеш, — прошепотів він. Отак, вчепившись одне в одного, вони й подолали шлях донизу, до Небосхилу. «Кликати оце замком — все одно, що назвати калюжу в нужнику озером» — подумала Алейна, коли їм відчинили балію і дали вийти у сторожовий замок. Небосхил являв із себе поставлену серпом стіну старого каменю, складену без вапна чи глини, що оточувала кам’янистий майданчик та роззявлену пащу печери. Всередині печери знаходилися комори, стайня, довга трапезна і вирізьблені у камені східці для рук, що вели до Соколиного Гнізда. Ззовні ґрунт вкривала жорства та уламки каміння. До стіни можна було наблизитися земляним насипом. За шість сотень стоп угорі Соколине Гніздо здавалося крихітним — хоч сховай його у долоню; далеко внизу стелилася золота і зелена Долина. У сторожовому замку на них чекали двадцять мулів з двома погоничами та пані Міранда Ройс. Донька князя Нестора була невисока, повнотіла жіночка одного віку з Мією Камінець. Але на відміну від Мії — стрункої та жилавої, Міранда мала широкі стегна, пухкий стан, солодкий запах і чималі, гідні подиву груди. Рясні брунатні кучері облямовували круглясті червоні щоки, невеличкий ротик та двійко живих карих очей. Коли Роберт обачливо вибрався з балії, Міранда стала на коліно посеред латки снігу, щоб поцілувати малому руку та обидві щоки. — Ой, пане князю, — мовила вона, — які ж ви виросли великі та могутні! — Хіба? — перепитав вочевидь улещений Роберт. — Скоро будете вищі за мене, — збрехала пані, підвелася на ноги і струсила сніг зі спідниць. — А ти, напевне, донька нашого намісника і господаря, — додала вона, поки балія з брязкотом відбувала назад до Гнізда. — Чула я про твою вроду. Бачу, ані слова не збрехали. Алейна чемно присіла. — Ясна пані дуже добрі. — Добра? — реготнула старша дівчина. — Ото була б нудьга. Е ні, я намагаюся бути лукавою. Ти маєш розповісти мені всі свої таємниці, поки ми їхатимемо. Чи можна звати тебе Алейною? — Якщо ваша ласка, пані. — «Та дзуськи я пущу тебе до моїх таємниць.» — Хай мені «панькають» у Брамі, а тут на горі клич мене Рандою. Скільки тобі років, Алейно? — Чотирнадцять, пані. — Вона сама вирішила, що Алейна Камінець має бути старшою за Сансу Старк. — Ранда, кажу тобі! Ой, відколи мені було чотирнадцять, вже років сто минуло. Яка ж я тоді була мила та невинна. А ти ще невинна, Алейно? Вона зашарілася. — Не слід про таке… звісно, що так. — Бережеш себе для князя Роберта? — піддражнила пані Міранда. — Чи обіцяла свою прихильність якомусь зброєносцю, що бачить тебе уві сні? — Ні! — заперечила Алейна, а Роберт одночасно вигукнув: — Вона моя! А Теранцові та Гилісові до неї зась! Дотоді вже прибула і друга балія, стиха хруснувши на невисокому замерзлому заметі. Звідти виник маестер Колемон зі зброєносцями Теранцом та Гилісом. Наступна привезла Мадді та Гретхель, які їхали з Мією Камінець. Байстрючка, не гаючи ані хвилини, швидко схопила віжки до рук. — Купчитися на горі не будемо, — мовила вона іншим погоничам. — Я беру князя Роберта та його супутників. Осію, на тобі пан Лотор і решта, але ти мені дай годину часу відірватися. А ти, Морквино, подбай про скрині та короби. Вона обернулася до Роберта Арина, змахнувши чорним волоссям. — На якому мулі бажаєте їхати, ясновельможний князю? — Вони усі — смердючі потвори. Я візьму сірого, що вухо відкушене. Хочу, щоб Алейна їхала зі мною. І Міранда теж. — Там, де буде широко — прошу пана. А тепер хутенько сідаймо, ясний князю, на вашого мула. Бо я вже чую сніг у повітрі. Проте минуло ще півгодини, перш ніж загін був готовий рушати. Коли всі вже сиділи верхи, Мія Камінець вигукнула короткий різкий наказ, і двоє стражників Небосхилу розчахнули браму. Мія вивела усіх назовні; князь Роберт їхав просто за нею, загорнутий у свій ведмежий кожух. За ним слідували Алейна та Міранда Ройс, потім Гретхель і Мадді, тоді Теранц Линдерлі та Гиліс Графтон. Маестер Колемон був останнім у валці; на додачу він вів з собою другого мула, обвішаного скриньками зілля та трунків. За муром у них негайно вчепився вітер. Тут не росло жодного дерева, ніщо не боронило вершників од сваволі стихій. Алейна мовчки подякувала, що вбралася так тепло. Поли кожуха гучно ляпали позаду; раптовий подих вітру відкинув з голови каптур. Вона навіть засміялася, але князь Роберт за кілька аршинів попереду зіщулився і заскиглив: — Холодно тут! Треба повернутися і почекати, доки не потеплішає! — Тепліше буде внизу, в долині, пане князю, — відповіла Мія. — Ось побачите, ми скоро там опинимось. — Не хочу нічого бачити! — заперечив Роберт, але Мія не зважила. Шлях являв із себе звивисту вервечку кам’яних сходів, вирізьблених у схилі гори. Скидалося, що мули знають кожен їхній вершок. Алейну це втішало. Тут чи там камінь викришився, виснажений незчисленною зміною зим та літ, морозів та відлиг. Обабіч шляху до скель чіплялися сліпучо-білі латки снігу. Сонце яскраво світило у синьому небі, над головою у потоках вітру вільно кружляли соколи. Там, де схил був найкрутіший, сходинкам доводилося вихилятися туди-сюди, замість вести просто донизу. «На гору зійшла Санса Старк, а сходить з неї Алейна Камінець.» Думка була чудернацька. Під час шляху нагору Мія застерігала, щоб Алейна не дивилася униз, лише на стежку попереду. «Вгору, не вниз» — казала дівчина… та дорогою донизу її порада була марна. «Можна очі заплющити. Мул знає шлях, я йому не потрібна.» Але таке радше б зробила Санса — ота колишня боягузлива дівчина. Алейна була старша і хоробріша — особливою, ницою та лукавою байстрюцькою хоробрістю. Спершу вони їхали вервечкою по одному, але далі вниз стежка поширшала і дала змогу стати по двоє. Міранда Ройс негайно скористалася нагодою. — Ми отримали листа від твого батька, — сказала вона так буденно, наче сиділа зі своєю септою за шиттям чи гаптуванням. — Пише, що вже їде додому і сподівається скоро побачити свою любу донечку. Пише, що Лионель Корбрей задоволений нареченою, а ще більше — її посагом. Хоч би князь Лионель не забув, що саме належить брати до ліжка. На весіллі, пише князь Петир, на загальний подив разом із Лицарем Дев’ятизір’я з’явилася пані Тягнидуб. — Анія Тягнидуб? Справді? Схоже, панів-рокошан поменшало від шести до трьох. Того дня, коли Петир Баеліш відбував з гори, він був певний, що зманить на свій бік Симонда Храмина, але не Анію Тягнидуб. — Чи були ще вісті? — запитала Алейна. Соколине Гніздо було таке самотнє, таке відрізане від світу, що вона прагнула почути бодай якусь новину, хай зовсім просту і неістотну. — Від твого батька — ні. Але прилітали інші птахи. Війна триває. Усюди, крім нашого краю. Водоплин склав зброю, але Дракон-Камінь та Штормолам досі стоять за князя Станіса. — Дяка, що пані Ліза так мудро вберегла нас від цієї війни. Міранда подарувала їй хитру посмішечку. — О, наша добра пані була сповнена мудрості. — І посовалася у сідлі, всідаючись зручніше. — Чому ці мули такі кощаві та норовливі? Напевне, Мія не годує їх як слід. На ситому гладкому мулі їхати зручніше. Маємо нового верховного септона, ти не знала? А в Нічній Варті обрали молодого князя-воєводу, зовсім хлопчика. Кажуть, він — байстрюк Едарда Старка. — Джон Сніговій? — стрілила Алейна, неабияк вражена. — Сніговій? Та мабуть. Авжеж, коли з півночі, то має бути Сніговій. Алейна не думала про Джона вже цілі віки. Він був їй тільки зведенюком, і все ж… по смерті Робба, Брана та Рікона лишився єдиним її братом на світі. «Тепер я теж байстрючка. Яка була б радість побачити його знов.» Але тому статися не судилося. Алейна Камінець не мала жодного брата — ані законного, ані негідного. — Наш родич Спижевий Йон влаштував у Рунокамені бугурт, — далі щебетала Міранда Ройс, не зважаючи. — Невеличкий, лише для зброєносців. Навмисне для того, щоб шану на ньому здобув Гаррі Спадкоємець. І він таки здобув. — Гаррі Спадкоємець? — Вихованець пані Тягнидуб. Гарольд Гардинг. Відтепер мусимо звати його паном Гаррі — бо ж Спижевий Йон висвятив його на лицаря. — А-а-а… Алейна була збентежена. Чому вихованець пані Тягнидуб має бути її спадкоємцем? Вона ж має синів власної крові. Один — пан Донел — саме служить Лицарем Брами. Алейна не хотіла здатися дурненькою, тому сказала лише: — Молюся, щоб він виявився гідним лицарського звання. Пані Міранда пирхнула. — А я молюся, щоб його віспа побила. Він, чи знаєш, має вже доньку-байстрючку від якоїсь простої дівчини. Пан батько хотіли одружити мене з Гаррі, та пані Тягнидуб і чути не хотіла. Не знаю, що їй здалося негідним — я сама чи мій посаг. Вона зітхнула. — А чоловік мені таки не завадить. Я вже одного мала, та вбила. — Вбили?! — перепитала вражена Алейна. — Еге ж. Він помер просто на мені. Ще й у мені, щоб не збрехати. Ти ж знаєш, що відбувається у подружньому ліжку? Вона згадала Тиріона, поцілунок Хорта і кивнула. — Напевне, то було жахіття, пані. Отака смерть. Просто там, під час… поки він… — …мене гойдав? — Міранда здвигнула плечима. — Ну так, вийшло трохи незручно. І нечемно. Пан чоловік навіть не дотримав шлюбного звичаю — засіяти мені черево дитиною. На схилі років чоловіче сім’я слабшає. І тепер ось вона я, вже вдовиця, та ледве торкана. Не найгірша дружина для Гаррі. Смію припустити, йому знайдуть і гірше. Пані Тягнидуб найпевніше одружить його з котроюсь зі своїх онук, а чи з онук Спижевого Йона. — Як скажете, пані. — Алейна добре пам’ятала Петирові застороги. — Ранда! Та скажи вже, годі маніжитися. Ран-да. — Ранда. — Отак краще. Напевне, мушу перед тобою вибачитися. Ти завважиш мене за ницу шльондру, але я була в ліжку з тим красунчиком Марільйоном. Я ж не знала, яке він чудовисько. Він так пречудово співав, і таке умів виробляти пальцями… Та я б ніколи з ним не лягла, якби знала, що він виштовхне пані Лізу крізь Місячні Двері. Зазвичай я не сплю з чудовиськами. — Міранда роздивилася Алейнине обличчя та груди. — Ти вродливіша за мене, зате в мене груди більші. Маестри кажуть, великі цицьки виробляють не більше молока, ніж малі, та я їм не вірю. Ти колись бачила мамку-годувальницю з малими цицьками? Твої для дівчини твого віку — нівроку. Та вони байстрюцькі, і я ними не перейматимуся. Міранда підібралася верхи на мулі трохи ближче. — Ти знаєш, що наша Мія — вже не діва, так? Алейна знала. Одного разу, коли Мія підвозила харчі, гладуха Мадді прошепотіла їй на вухо. — Мені сказала Мадді. — А чого ж! У неї рот ширший за її дупу, а таку дупу ще пошукати. Міїним любчиком був Михел Черленець, колишній зброєносець Лина Корбрея. Справжній зброєносець, не отой лайдак, якого пан Лин тримає при собі зараз — кажуть, що узяв за гроші. А Михел був найкращим молодим мечником у Долині, хоробрим та шляхетним… принаймні так думала бідолашна Мія, доки він не одружився з донькою Спижевого Йона. Певно ж, князь Гортон його думки не питав, але все ж з Мією так чинити не годиться. Жорстоко це. — Панові Лотору вона до вподоби. — Алейна зиркнула на погоничку мулів за двадцять кроків унизу. — Дуже до вподоби. — Лоторові Брюну? — здійняла брову Міранда. — А вона знає? Але відповіді чекати не стала. — Та ні, йому годі й сподіватися. Пан батько намагалися влаштувати Мії шлюб, але вона ні про кого не схотіла чути. Бо ж уперта, як її родичі мули. Алейна мимоволі почала відчувати приязнь до старшої дівчини — бо не мала подружки для пліток, відколи зникла бідолашна Джейна Пул. — Гадаєш, панові Лотору вона подобається як є, у залізі та шкірі? — спитала вона Міранду, бо та напевне мала тямити в таких речах. — Або він бачить її вві сні у шовках та оксамитах? — Він же чоловік, серденько. Уві сні він бачить її голою. «От знову вона хоче, щоб я зашарілася.» Напевне, пані Міранда почула її думки. — Ти так чарівно рожевієш щічками. А мене коли фарба бере, то я стаю схожа на червоне яблуко. На щастя, я не червоніла вже багато років. — Міранда нахилилася ближче. — А чи не хоче твій батько знову одружитися? — Батько? Алейна ніколи про це не думала і тепер чомусь зіщулилася, згадавши вираз на обличчі Лізи Арин, коли та вилітала крізь Місячні Двері. — Ми знаємо, який він відданий пам’яті пані Лізи, — мовила Міранда, — та не можна ж жалобитися вічно. Щоб розрадити горе, йому потрібна молоденька гарненька дружина. Гадаю, він міг би вибрати будь-кого з половини шляхетних дівчат Долини. Хіба знайдеш кращого чоловіка, ніж наш хоробрий пан намісник? От лишень якби його звали якось ліпше, ніж Мізинець. Ти, часом, не знаєш, чи справді у нього там… мізинчик? — Мізинчик? — Алейна знову зашарілася. — Та ні… я ніколи… Пані Міранда зареготала так гучно, що Мія Камінець аж обернулася. — Та не зважай, Алейно! Я певна, все там у нього гаразд. Вони подолали вирізьблену вітром зі скелі браму, де за світлий камінь чіплялися довгі бурульки, капотячи їм на голови. На тому боці стежка звузилася і пірнула униз на сотню стоп. Міранді довелося від’їхати назад; Алейна дала своєму мулові волю і міцно вчепилася у сідло, нажахана крутим схилом. Тут сходинки були витерті підкованими копитами безлічі мулів за довгі століття і нагадували вервечку мілких кам’яних мисок. Дінця мисок заповнювала вода, виблискуючи золотом у полудневому сонці. «Зараз тут вода стоїть, — подумалося Алейні, — та як стемніє, все замерзне на кригу.» Вона раптом усвідомила, що затамувала подих, і дозволила собі видихнути. Мія Камінець та князь Роберт майже досягли скелястого шпилю, де схил знову вирівнювався. Алейна спробувала дивитися на них і тільки на них. «Я не впаду, — сказала вона собі. — Мули Мії мене довезуть.» Вітер вищав навколо; сходинка за сходинкою — туп, шкряб — мули долали шлях. Здавалося, на це пішло ціле життя. І ось раптом Алейна опинилася унизу, захована разом з Мією та малим князем за покрученим кам’яним шпилем. Попереду лежала висока сідловина, вузька та скрижаніла. Алейна чула вереск вітру, щулилася, коли він смикав її за одяг. Це місце вона пам’ятала ще з підйому; тоді їй було дуже страшно, а зараз — іще страшніше. — Тут ширше, ніж здається, — казала Мія князеві Роберту безтурботним голосом. — Три стопи завширшки, не більш як двадцять п’ять завдовжки. Нема про що казати. — Нема, — повторив Роберт. Руки його трусилися. «О ні, — подумала Алейна. — Благаю. Не тут і не зараз.» — Найліпше буде перевести мулів на той бік, — казала Мія далі. — З ласки вашої вельможності, я спершу переведу мого, тоді повернуся по ваших. Князь Роберт не відповів, бо витріщався на вузьку сідловину червоними очима. — Я ненадовго, пане князю, — пообіцяла Мія. Алейна сумнівалася, що малий її почув. Коли дівчина вивела свого мула з прихистку коло шпилю, вітер негайно схопив її крижаними щелепами. Поли одягу злетіли, завихорилися, заплескали у повітрі. Мія запнулася; на пів-удару серця здалося, що вона зараз впаде за край, та дівчина якось примудрилася відновити рівновагу і рушити далі. Алейна узяла Робертову руку в рукавичці у свою, щоб спинити тремтіння. — Робчику-любчику, — мовила вона, — мені так страшно. Візьми мене за руку і переведи на той бік. Я знаю, що ти нічого не боїшся. Він подивився на неї крихітними, наче голки, темними зіницями у білих очах завбільшки з куряче яйце. — Не боюся? — Авжеж не боїшся. Ти ж бо мій крилатий лицар, пане Робчику. — Крилатий Лицар умів літати, — прошепотів Роберт. — Вище за найвищі гори, — кивнула Алейна і стиснула йому руку. Пані Міранда приєдналася до них коло шпиля. — Так, він умів літати, — повторила вона, бачачи, що відбувається. — Я пан Робчик, крилатий лицар, — промимрив князь Роберт, і Алейна зрозуміла, що не може чекати на повернення Мії. Вона допомогла хлопчикові злізти, і руч-об-руч вони вийшли на голу кам’яну сідловину, слухаючи ляскання власного одягу за спиною. Навколо не було нічого, крім повітря та неба; з кожного боку сідловини стежка круто падала вниз. Під ногами відчувався лід; уламки каменів так і чекали, щоб на них звихнулася нога; лютим вовком завивав вітер. «Справді, наче вовк виє, — подумала Санса. — Примарний вовк завбільшки з гору.» І раптом вони опинилися на іншому боці, а Мія Камінець сміялася і підкидала Роберта у обіймах. — Обережно! — мовила Алейна. — Нашому князеві так руки й ноги літають — ще вдарить тебе і зробить боляче. Хіба ти не знаєш, який він дужий? Робертові хутко знайшли місце — щілину в скелі, закриту від холодного вітру. Алейна дбала про нього, доки трясця не скінчилася, а Мія повернулася по інших — допомогати долати сідловину. У Снігокраї на них чекали свіжі мули та гаряча страва — тушкована з цибулею козятина. Алейна попоїла разом з Мією та Мірандою. — То ти ще й хоробра, не лише вродлива, — сказала їй Міранда за обідом. — Де ж пак! — Від хвали вона зашарілася. — Я зовсім не хоробра. Я так боялася. Без князя Роберта, напевне, і не перейшла б. Алейна обернулася до Мії Камінець. — Навіть ти трохи не впала! — Помиляєшся. Я ніколи не падаю! Міїне волосся впало їй на щоку, ховаючи одне око. — Я кажу «трохи». Я ж тебе сама бачила. Хіба тобі не було лячно? Мія струснула головою. — Пам’ятаю, як мене кидав у повітря чоловік, коли я ще була зовсім мала. Він був високий, як небо, і кидав мене так високо, наче я сама літала в тому небі. І ми удвох сміялися, та так завзято, що я аж засапалася, а наприкінці намочила себе… але він лише засміявся гучніше. Я ніколи не боялася, коли він мене кидав, бо знала, що завжди зловить, ніколи мене не покине. Дівчина відкинула волосся назад. — Але одного дня покинув. Чоловіки приходять і йдуть. Вони брешуть, вони гинуть, вони тебе кидають. Але гора — не чоловік, а камінець — дитина гори. Я довіряю моєму батькові. Довіряю моїм мулам. Я не впаду. Вона вхопилася за гострий ріг каменю й зіп’ялася на ноги. — Та ви доїдайте вже. Їхати ще далеко, а я чую в повітрі хуртовину. Сніг почав падати, коли вони вирушили з Кам’янця — найнижчого і найбільшого з трьох сторожових замків, що захищали шлях до Соколиного Гнізда. Дотоді вже почало сутеніти; пані Міранда запропонувала, чи не повернутися їм до Кам’янця на ночівлю та завершити подорож зі сходом сонця, але Мія не хотіла й чути. — Снігу може навалити у п’ять стоп заввишки. Східці стануть зрадливі навіть для моїх мулів, — заперечувала вона. — Ні, ліпше нам рухатися далі. Але не поспішати. Так вони і зробили. Нижче Кам’янця сходи стали ширші й не такі круті; вони звивалися поміж високих сосен та сіро-зелених вартовин, що вкривали пониззя Велетневого Списа. Міїни мули знали тут кожен корінь та камінь, а що забували вони, те згадувала дівчина-байстрючка. Вже й половина ночі минула, коли вони нарешті побачили вогні Місячної Брами крізь білий застіл снігопаду. Остання частина подорожі була мирна та спокійна. Тихо падав сніг, укриваючи весь світ білим покровом. Робчик-любчик закуняв у сідлі, розгойдуючись туди й сюди у лад крокам свого мула. Навіть пані Міранда почала позіхати і скаржитися на втому. — Ми наготували усім вам помешкання, — сказала вона Алейні, — але ти, якщо хочеш, приходь спати до мене. Мого ліжка вистачить на чотирьох. — Пані робить мені честь. — Ранда! І вважай за щастя, що я так втомилася. Хочу лише скрутитися і заснути. Бо зазвичай дівчатка, що приходять до мене в постіль, мусять заплатити подушкове мито — розказати мені про все лихе та лукаве, що вони зробили. — А якщо вони нічого такого не робили? — Тоді мають розказати про все лихе та лукаве, що хочуть зробити. Авжеж тебе воно не стосується. Такі рожеві щічки та великі блакитні очі… одразу видно, що ти — сама порядність. — Міранда знову позіхнула. — Сподіваюся, ти маєш теплі ноги. Ненавиджу пускати до ліжка дівчат з холодними ногами. Коли нарешті загін досяг замку її батька, пані Міранда теж куняла, а Алейна мріяла потрапити до обіцяного ліжка. «Там буде перина, — казала вона собі, — м’яка, тепла, глибока, і оберемки хутра на ній. Мені насниться солодкий сон, а коли я прокинуся, то почую гавкіт собак, плітки жінок біля колодязя, брязкіт мечів у дворищі. А потім буде бенкет з музикою і танцями.» Після мертвої тиші Соколиного Гнізда їй кортіло нарешті почути галас та сміх. Та поки вершники злізали з мулів, один зі стражників Петира виник з замкового кам’янця і звернувся до неї: — Панно Алейно! Пан намісник бажають говорити з вами. — Вони повернулися? — здригнулася вона. — Надвечір. Прошу до східної вежі. Година була ближча до світанку, ніж до заходу сонця, і майже всі в замку спали, за винятком Петира Баеліша. Алейна побачила його у кріслі біля тріскотливого вогню, з келихом гарячого пряного вина, за розмовою з трьома невідомими їй чоловіками. Всі вони підвелися, коли вона увійшла; Петир тепло посміхнувся. — Алейно! Ходи сюди, подаруй батечкові поцілунок. Вона обійняла його, як велів звичай, і поцілувала у щоку. — Даруйте за вторгнення, пане батьку. Мені не сказали, що ви приймаєте гостей. — Твоє вторгнення завжди доречне, люба. Я саме розповідав цим добрим лицарям, яку маю доньку: віддану і до всього прикидливу. — Ще й на вроду неабияку! — додав стрункий молодий лицар, чиє рясне біляве волосся спадало нижче плечей. — О так, — кивнув другий лицар, дебелий дядько з цупкою, присоленою сивиною бородою, червоним носом-бульбою та могутніми жилавими руками завбільшки з окости. — Про це ви, пане, згадати забули. — Я б теж забув згадати, якби розповідав про свою доньку, — мовив третій лицар, худорлявий коротун з лукавою усмішкою, гострим носом та непокірним рудим волоссям. — А надто таким паливодам, як оце ми. Алейна засміялася і піддражнила у відповідь: — Невже панове вважають себе за паливод? Мені ви здалися відважними та шляхетними лицарями. — Лицарями вони є, — зауважив Петир, — а щодо відваги… її ще треба показати. Але маємо сподівання. Тож дозволь зазнайомити тебе з паном Байроном, паном Моргартом і паном Шадріком. А це, панове лицарі, моя тілесна і вельми розумна донька… з якою я мушу зараз нагально порадитися, тому вас красно прошу мені пробачити. Три лицарі вклонилися і пішли; білявий перед тим ще поцілував їй руку. — Заплотні лицарі? — спитала Алейна, коли двері зачинилися. — Голодні лицарі. Я подумав, нам ліпше мати коло себе кілька зайвих мечів. Часи настають дедалі цікавіші, люба моя, а коли часи цікаві, мечів багато не буває. «Морський цар» повернувся до Мартинова, і старий Озвел привіз на ньому декілька звісток. Алейна знала, що питати про новини одразу ж не варто. Якщо Петир захоче, щоб вона знала, він сам їй розкаже. — Я вас не чекала так скоро, — мовила вона. — Радію, що ви нарешті тут. — Ніколи б не подумав з твого поцілунку. — Він підтяг її ближче, узяв обличчя в долоні й поклав на вуста довгий-предовгий поцілунок. — Ось так вітаються, коли справді раді бачити вдома. Наступного разу дивись мені. — Так, пане батьку. Алейна відчула, що червоніє. Але про поцілунок вже було забуто. — Ти не повіриш і половині того, що відбувається у Король-Березі, мила моя. Серсея робить одну божевільну дурницю за іншою, в чому їй весело допомагає зібрана нею по нитці рада глухих, сліпих та пришелепкуватих. Я завжди передвіщував, що вона зажене державу в злидні та знищить себе сама, але не чекав, що так швидко. Це мене дратує. Я сподівався мати чотири чи п’ять спокійних років, щоб посадити в ґрунт насіння і дати визріти певним плодам, але зараз… добре хоч, що я почуваюся в безладі, наче риба у воді. Боюся, та жалюгідна крихта миру і ладу, що її нам лишили п’ять королів, не переживе ще трьох королев. — Трьох королев?! — не зрозуміла Алейна. Петир нічого не пояснив, натомість посміхнувся і відповів: — Я привіз моїй любій дівчинці подарунок. Алейна відчула водночас і втіху, і подив. — Сукню? Вона чула, що в Мартинові багато добрих кравчинь, а вона вже так втомилася вбиратися сіро та вбого. — Дещо краще. Вгадуй знов. — Коштовності? — Не буває коштовностей, яскравіших за очі моєї доньки. — Лимони? Ви знайшли лимонів? Вона ж обіцяла Робчикові-любчикові лимонні тістечка. А хіба зготуєш лимонні тістечка без лимонів? Петир Баеліш узяв її за руку і притяг до себе на коліна. — Я уклав для тебе шлюбну угоду. — Шлюбну… — Їй перехопило горло. Вона не хотіла знову заміж. Ані зараз, ані більше ніколи. — Я не… я ж не можу вийти заміж. Пане батьку, я… Вона зиркнула на двері — пересвідчитися, що їх зачинено. — Я ж заміжня, — прошепотіла вона. — Ви ж знаєте. Петир поклав їй пальця на вуста. — Карлик одружився з донькою Неда Старка, не моєю. Але то байдуже. Це лише заручини. Сам шлюб мусить почекати, доки Серсеї не настане край, а Санса не овдовіє. Ще ж і тобі треба буде познайомитися з хлопцем, звоювати його прихильність. Пані Тягнидуб не примусить юнака до шлюбу без його волі та згоди. На цьому вона стоїть твердо. — Пані Тягнидуб?! — Алейна ледве вірила своїм вухам. — Навіщо їй одружувати одного зі своїх синів з… ну… — З байстрючкою? Для початку, не забувай, що ти байстрючка не абикого, а намісника Долини. Тягнидуби — рід старий і дуже гордовитий, але не такий багатий, як здається. Я з’ясував це, коли почав скуповувати їхні борги. Певно ж, пані Анія ніколи б не продала сина за гроші. От вихованця — то інша справа… юний Гаррі — досить далекий її родич, а я даю ясній пані за своєю донькою такий посаг, що й Лионелю Корбрею не снився. Інакше не можна, коли накликаєш собі на голову гнів Спижевого Йона — це ж його задуми летять під сім дідьків. Отже, тебе обіцяно Гаррі Гардингові, люба моя. Якщо, звісно, ти зможеш схилити до себе його хлопчацьке серце… втім, гадаю, хто-хто, а ти впораєшся. — Гаррі Спадкоємцеві? — Алейна спробувала пригадати, що чула про нього від Міранди на горі. — Це ж його щойно висвятили на лицаря. І він вже має байстрючку від якоїсь простої дівчини. — Ще один його байстрюк вже чекає у череві іншої дівчини. Гаррі важко відмовити, мушу визнати. М’яке біляве волосся, глибокі блакитні очі, ямочки на щоках, коли посміхається. Ще й дуже хоробрий — так мені казали. Петир піддражнив її хитрою усмішкою. — Байстрючка ти чи ні, люба моя, та коли про цей шлюб оголосять, тобі заздритимуть усі шляхетні дівчата Долини, ще й чимало з річкового краю та Обширу. — Чому це? — розгубилася Алейна. — Невже пан Гарольд… як він може бути спадкоємцем пані Тягнидуб? Хіба вона не має синів власної крові? — Аж трьох, — погодився Петир. Вона почула в його подиху вино, гвоздики та мушкатний горіх. — І доньок, і онуків. — То хіба вони не передують Гаррі у спадкоємстві? Я нічого не розумію. — Зрозумієш. Послухай. Петир узяв її руку в свою власну і легенько провів пальцем усередині долоні. — Почнімо з князя Яспера Арина, батька Джона Арина. Від нього вродилося троє дітей — два сини і донька. Джон був найстаршим, тож Соколине Гніздо і княжий титул перейшли до нього. Його сестра Алиса одружилася з паном Елисом Тягнидубом, дядьком нинішньої пані Тягнидуб. Баеліш скривив хитру мармизу. — Елис та Алиса, хіба не чарівно? Молодший син князя Яспера, пан Ронел Арин, побрався з дівчиною Видзвонів, та встиг закалатати їй лише раз чи два, перш ніж помер від шлункової хвороби. Їхній син Елберт народився у одному ліжку, поки в іншому помирав бідолашний Ронел. Ти уважно слухаєш, люба моя? — Так. Були Джон, Алиса та Ронел, але Ронел помер. — Добре. Отже, Джон Арин одружувався двічі, але перші дві дружини не подарували йому дітей, а тому його спадкоємцем впродовж довгих років був небіж Елберт. Тим часом Елис старанно зорював Алисину ниву, і вона лупила йому дітей щороку, подарувавши загалом дев’ятьох — вісім доньок і одного коштовнішого за золото хлопчика, нового Яспера. Після того вона померла, змучена і виснажена, а хлопчик Яспер, знехтувавши неймовірними зусиллями, витраченими на його народження, загинув від удару кінським копитом у голову в віці трьох років. Скоро по тому віспа забрала двох його сестер, лишивши батькам шістьох дітей. Найстарша донька вийшла за пана Дениса Арина, віддаленого родича господарям Долини. Бач, Долиною розкидано кілька гілок дому Арин — усі погордливі, але без шеляга грошей, якщо не рахувати мартиновських Аринів, що мають рідкісний для нашого часу здоровий глузд одружуватися з купецькими родинами. Їм не бракує грошей, але бракує шляхетності, тому про них намагаються не згадувати. Пан Денис походив з однієї з убогих, але гордовитих гілок… а ще він був уславлений турнірний поборник, вродливий, хоробрий, сповнений шляхетної чемності. На додачу він мав оте звабливе прізвище «Арин», кращого за яке було годі шукати для найстаршої дівчини Тягнидубів. Їхні діти мали стати Аринами і наступними спадкоємцями Долини, якщо Елберта спіткає якась халепа. На жаль, так і сталося — Елберта спіткав Навіжений Король. Ти знаєш, що трапилося? Алейна знала. — Навіжений Король свавільно його вбив. — Саме так. Скоро по тому пан Денис залишив свою вагітну дружину з Тягнидубів і поїхав на війну. Де й загинув у Битві Дзвонів од надміру шляхетності та удару сокирою. Коли його пані повідомили про смерть чоловіка, вона померла з горя, і новонароджений синочок теж не зажився. Але то було байдуже — Джон Арин здобув собі на війні нову молоду дружину, яку мав причини вважати плідною. Напевне, він багато чекав від цього шлюбу, але ми з тобою знаємо, що дочекався лише викиднів, мертвонароджених і бідолашного Робчика. — І тут ми маємо знову повернутися до інших п’яти доньок Елиса та Алиси. Найстаршу жахливо спотворила та сама віспа, що вбила двох її сестер, і вона пішла в септи. Іншу спокусив сердюк, пан Елис вигнав її геть, і після смерті її байстрюка вона стала сестрою-мовчальницею. Третя одружилася з господарем на Персах, але виявилася неплідною. Четверту везли до річкового краю віддавати за котрогось Бракена, але її викрали серед гір Смалені. Залишилася тільки найменша, яка побралася з одним земельним лицарем Тягнидубів, подарувала йому сина на ім’я Гарольд і скінчила дні свого життя. Він перевернув їй долоню і легенько поцілував зап’ясток. — То скажи мені, люба: чому Гаррі кличуть Спадкоємцем? Алейна широко розплющила очі. — Він не спадкоємець пані Тягнидуб. Він спадкоємець Роберта! Якщо Роберт помре… Петир високо вигнув брову. — Коли Роберт помре, а не «якщо». Наш бідолашний Робчик хоч і хоробрий, але такий хворобливий… тож це лише справа часу. Відтак, коли Роберт помре, Гарольд Спадкоємець стане князем Гарольдом, Захисником Долини, господарем на Соколиному Гнізді. Значкове панство Джона Арина ніколи не полюбить ані мене, ані нашого дурненького тремтливого Роберта… але за що ж їм не любити свого Молодого Сокола? І коли панство збереться на його весілля, а ти вийдеш зі своїм довгим рудаво-брунатним волоссям, вбрана у сіро-білу кирею нареченої з вигаптуваним на спині лютововком… бігме, та кожен лицар Долини покладе меч до твоїх ніг, аби лише допомогти звоювати те, що твоє за правом родоводу. От які подарунки привіз я тобі, моя люба Сансо… Гаррі, Соколине Гніздо і Зимосіч. Хіба не варті вони ще одного поцілунку? Джон Королева Селиса насунулася на замок Чорний у супроводі власної доньки та її блазня, власних служниць та двірських паній, а також власного загону збройної варти з п’яти десятків лицарів, панцирних слуг і стражників. «І всі — королевині люди, — подумав Джон. — Та хоч крутяться вони навколо Селиси, а служать насправді Мелісандрі.» Червона жриця попередила про їхнє прибуття мало не за день перед тим, як зі Східної Варти прилетів крук з тією самою новиною. Джон зустрів королевин почет коло стайні, супроводжуваний Шовкуном, Бовеном Маршем та півдесятком вартових у довгих чорних кобеняках. Йому не личило з’являтися перед королевою без власного почту, а надто перед цією — якщо хоч половина почутого про неї була правдою. Побачивши Джона самого, вона б ще чого завважила його за стайняра та віддала повід коня. Снігові хмари нарешті відсунулися на південь і дали їм трохи спочинку. Коли Джон Сніговій ставав на коліно перед південською королевою, в повітрі відчувався навіть смак тепла. — Ваша милосте. Замок Чорний вітає вас і ваш почет. Королева Селиса подивилася на нього згори вниз. — Дякую. Тепер супроводьте нас до вашого князя-воєводи. — Мої браття вшанували мене цією честю. Я — князь-воєвода Джон Сніговій. — Ви?! Казали мені, що ви зовсім молодий, але… — Королева Селиса мала гостре бліде обличчя, на голові носила вінець червоного золота з вістрями у подобі язичків полум’я — точно такий, як у Станіса. — Підведіться, воєводо Сніговію. Це моя донька Ширена. — Вітаю, принцесо, — схилив голову Джон. Ширена була відлюдькувата, не надто вродлива дівчинка, яку до того ж спотворила сіра лускачка, що лишила шию і частину щоки жорсткою, сірою, вкритою сіткою тріщин. — Мої браття разом зі мною — до ваших послуг, — сказав він дівчинці. Ширена зашарілася. — Дякую, пане воєводо. — Здається, ви маєте знати мого родича, пана Акселя Флорента, — вела далі королева. — Лише за чутками, принесеними на крукових крилах. Листи, отримані Джоном зі Східної-Варти-біля-Моря, чимало розповідали про Акселя Флорента… хоча мало що з розказаного йому лестило. — Вітаю, пане Акселю. — Вітаю, воєводо Сніговію. Флорент був кремезний та опецькуватий, мав короткі ноги та груди барилом. Цупка стерня вкривала його щоки та щелепи, ще довша витикалася з вух та ніздрів. — Оце мої вірні лицарі, — мовила далі королева Селиса. — Пан Нарберт, пан Бенефон, пан Брус, пан Патрек, пан Дорден, пан Малегорн, пан Ламберт, пан Перкін. Кожен достойник вклонявся, коли казали його ім’я. Блазня королева назвати не зізволила, та коров’ячі дзвіночки на рогатій шапці й строкаті візерунки, наколоті на щоках, не дозволяли сплутати його ні з ким. «Пістрявчик.» У листах Котера Пайка згадувалося і про нього; Пайк писав, що блазень — недолугий розумом. Наступною королева вказала ще на одну незвичну постать свого супроводу: довготелесого кощавого чоловіка, чималий зріст якого підкреслювала чужинська триповерхова шапка з лілової повсті. — А тут у нас вельмишановний Тихо Несторіс, посланець Залізного Банку Браавосу, надісланий на перемови з його милістю королем Станісом. Заморський пеняжнин поштиво зняв шапку і низько, вишукано вклонився. — Дозвольте, пане князю-воєводо, подякувати вам та вашій братії за чудову гостинність. Він розмовляв посполитою мовою майже бездоганно, лише з найлегшим натяком на чужинську вимову. На півстопи вищий за Джона, браавосець мав чудернацьку борідку — тонку, наче мотузка — що витикалася з підборіддя і спадала майже до пояса. Вдягнений він був у ошатний темно-ліловий каптан, обшитий горностаєм. Високий жорсткий комір облямовував вузьке обличчя. — Маю надію, наша присутність не надто вас обтяжить. — Зовсім ні, шановний пане. Щиро вітаю в замку. «Щиріше, ніж цю королеву, правду сказати.» Котер Пайк заздалегідь прислав крука повідомити про прибуття банкіра, і відтоді Джона Сніговія не полишали пов’язані з ним роздуми. Джон знову обернувся до королеви. — Вашій милості приготували королівські покої у Король-Башті. На час, який ви забажаєте перебути серед нас. Ось наш великий шафар, Бовен Марш. Він знайде помешкання для вашого почту. — Красно дякую за гостинність. — Королева вимовляла чемні слова, та проказувала ними дуже красномовно: «Такий твій обов’язок, куди подінешся; сподіваюся, твої помешкання мене вдовольнять». — Ми не сидітимемо тут надто довго — хіба що кілька днів. Маємо намір вирушити до нашого нового стольця у Ніч-Кромі, щойно перепочинемо. Нам випав доволі тяжкий та втомний шлях зі Східної Варти. — Воля вашої милості, — відповів Джон. — Певно, ви змерзли та зголодніли. У нашій трапезній на вас чекає гаряча страва. — Пречудово. — Королева роззирнулася дворищем. — Та спершу ми б хотіли порадитися з пані Мелісандрою. — Певна річ, ваша милосте. Її помешкання теж розташовані у Король-Башті. Прошу сюди. Королева Селиса кивнула, узяла доньку за руку і дозволила провести себе зі стайні. Пан Аксель, браавоський лихвар та решта почту посунули слідом, наче каченята у вовні та хутрі. — Ваша милість мають знати, — мовив Джон Сніговій. — Будівничі зробили все можливе, щоб приготувати Ніч-Кром до прибуття вашої високої особи… та все ж велика його частина лежить у руїнах. Це чималий замок, найбільший на Стіні, і відновили ми його лише почасти. Наразі вам, напевне, було б зручніше у Східній-Варті-біля-Моря… Королева Селиса пирхнула. — Годі вже з нас тієї Східної Варти! Нам у ній не до смаку. Королева має бути господинею під своїм дахом. А вашого Котера Пайка ми вважаємо нечемою, лихословом, задиракою та жмикрутом! «Якби ж ти знала, як тебе величає Котер…» — Прикро чути. І все ж боюся, чи не гірше вашій милості смакуватимуть злигодні Ніч-Крому. Ми говоримо про фортецю, не про палац. Похмуре, холодне місце. Східна Варта, принаймні… — У Східній Варті небезпечно! — Королева поклала руку на плече доньки. — Ось законна спадкоємиця нашого короля. Свого часу Ширена сидітиме на Залізному Престолі й правитиме Семицарством. Її треба вберегти від усякого лиха, а саме на Східну Варту лихо чатує першим. Цей Ніч-Кром обрав нашим стольцем мій ясновельможний чоловік. Саме там ми і житимемо. Ми… З-за погорілої шкаралупи Воєводської Вежі виникла неймовірного зросту тінь. Принцеса Ширена верескнула, троє королевиних лицарів зойкнули у лад із нею. Ще один скрикнув: «Бережи нас, Седмице!», з несподіванки геть викинувши з голови свого нового червоного бога. — Не бійтеся, — поспіхом заспокоїв їх Джон. — Небезпеки вашій милості немає. Це Вун-Вун. — Вун Вег Вун Дар Вун, — зарокотів велетнів голос, наче камінь загуркотів зі скелястого схилу. Велетень став на коліна перед почтом, та навіть на колінах височів над головами. — Коліна королеві. Малій королеві. Поза сумнівом, то були плоди науки, завченої велетнем від Шкіряна. Очі принцеси стали завбільшки з тарілки. — Це ж велетень! Найсправжнісінький, наче з казок! Але чому він так дивно говорить? — Бо знає лише кілька слів посполитою мовою, — відповів Джон. — У їхній власній землі велетні розмовляють прадавньою мовою. — Можна його торкнутися? — Оцього не треба! — застерегла королева. — Ти лише поглянь, яка це брудна тварина. І обернула похмурий погляд та насуплені брови на Джона. — Воєводо Сніговію, що це потворне чудовисько робить по цей бік Стіни? — Вун-Вун гостює у Нічній Варті. Так само, як ви. Порівняння королеві не сподобалося. І її лицарям теж. Пан Аксель скривився з огиди, пан Брус збуджено захихотів, а пан Нарберт мовив: — Я чув, усі велетні вимерли. — Майже всі. — «Тих, які померли, оплакала Ігритта.» — Морок панує, мертвий танцює, — заспівав Пістрявчик, човгаючи ногами у викривлених танцювальних рухах. — Отакої, йой-ой-ой. У Східній Варті хтось пошив йому теплого строкатого кожуха з бобрового та заячого хутра і овечих шкурок. На шапці він гордовито носив оленячі роги з дзвіночками та довгі брунатні білячі китиці, що висіли йому на вуха. Кожен крок блазня відлунював теленьканням дзвіночків. Вун-Вун так зачарувався блазнем, що йому аж подих перехопило. Велетень навіть спробував схопити невідому істоту, але дурник відскочив назад, шалено теленькаючи. — О ні, ой ні, оце вже ні! Вун-Вун завзято зіп’явся на ноги. Королева вхопила принцесу Ширену і відтягла назад, лицарі вхопилися за мечі, а Пістрявчик з переляку запнувся, втратив рівновагу і ляпнувся на дупу в сніговий замет. Вун-Вун зареготав, а регіт велетня міг би присоромити і драконове ревіння. Пістрявчик затулив вуха, принцеса Ширена сховала обличчя у хутрі материного кожуха, а найхоробріший з королевиних лицарів посунувся вперед з залізом у руках. Джон підняв руку на знак застороги. — Гей, не сердьте його! Сховайте меча в піхви, пане. А ти, Шкіряне, відведи Вун-Вуна до Гардінової Башти. — Вун-Вун їсти? — запитав велетень. — Їсти, — погодився Джон, а Шкірянові додав: — Я пришлю кошик городини для нього і м’яса для тебе. Запали вогонь. Шкірян розплився в усмішці. — Запалю, м’сьпане, але ж там у Гардіна холоднеча така, аж до кісток пробирає… Чи не пришлють пан воєвода ще й вина зігрітися? — Тобі пришлю. Йому — ні. Вун-Вун ніколи не куштував вина, доки не втрапив до замку Чорного, зате раз скуштувавши, спалахнув пристрастю. «Велетенською пристрастю, щоб не збрехати.» Посеред виру справ і турбот Джонові бракувало на голову лише п’яного велетня. Він обернувся до королевиних лицарів і мовив: — Мій ясновельможний панотець колись казали, що воїнові не слід оголювати клинка, якщо він не має наміру завдати удару. — А я мав такий намір. — Лицар мав чисто голене, обвітрене обличчя; під кожухом-накидкою з білого хутра він носив на собі срібнотканий вапенрок з блакитною п’ятикутною зіркою. — Колись мене вчили, що Нічна Варта захищає царину людей від отаких чудовиськ. Ніхто не згадував, що їх тут тримають за улюблених тваринок. «Ще один південський недоумок з довгим язиком.» — Перепрошую, ви є?… — Пан Патрек з Король-Гори, коли ласка пана воєводи. — Мені невідомо, чи тримаєтеся ви, пане, гостьового права на вашій горі. Але на півночі воно для нас святе і непорушне. Вун-Вун — гість Нічної Варти. Пан Патрек посміхнувся. — А скажіть-но, князю-воєводо, як Іншим трапиться зазирнути до ваших володінь, ви їх теж запросите на гостину до Варти? Лицар обернувся до своєї королеви. — Якщо не помиляюся, ваша милосте, Король-Башта стоїть отам. Чи не вшануєте мене честю?… — Як скажете. Королева узяла лицаря попід руку і проминула братчиків Нічної Варти, не подарувавши і другим поглядом. «Оті язики вогню на короні — найтепліше, що є в цій королеві.» — Вельмишановний пане Тихо! — покликав Джон. — Чи не приділите мені хвилинку? Якщо, звісно, така поважна особа не надто обтяжена справами. Браавосець спинився і чемно посміхнувся. — Ой, благаю, не кличте мене поважною особою. Я лише сумирний слуга Залізного Банку Браавоса. — Котер Пайк написав мені, що ви прибули до Східної Варти на трьох кораблях: галеасі, галері та кочі. — Таки-так, мосьпане. Цієї пори перетинати море досить небезпечно. Один корабель може й не дістатися мети, а три разом вже якось дадуть собі ради. Залізний Банк такими речами не легковажить. — Чи не побалакати нам десь на самоті, перш ніж ви відбудете у подорож? — Я до ваших послуг, князю-воєводо. До речі, в Браавосі ми маємо прислів’я: немає кращого часу, ніж зараз. Вам пасує? — Незгірш якого іншого. То ходімо до моєї світлиці? Або хочете побачити верхівку Стіни? Банкір зиркнув угору, де величезне світле громаддя малювалося на тлі неба. — Боюся, там нагорі зараз панує страшенний холод. — Холод і вітер. Зате навчитеся ходити якнайдалі від краю. Бо декого звідти таки здмухнуло. І все ж прогулянка Стіною… де ще вам у світі трапиться така нагода? Ніде і ніколи, запевняю вас. — Певно, я шкодуватиму про свою обачність навіть на смертному ложі. Але після довгого дня у сідлі мене вабить не холод і вітер, а тепле помешкання під дахом. — Ну то ходімо до світлиці. Шовкуне, май ласку — зготуй пряного вина. Помешкання Джона позаду зброярні були хай не надто теплі, та хоч без вітру. Вогонь у комині згаснув; Шовкун не так ретельно дбав про нього, як свого часу Скорботний Ед. Мормонтів крук привітав прибульців вереском «Зер-рна!». Джон повісив кобеняка на кілок. — То ви приїхали у пошуках Станіса, чи не так? — Саме так, ясний пане. Королева Селиса порадила повідомити круком до Жбиру-в-Пущі, що я чекатиму на ласку його милості у Ніч-Кромі. Справа, яку я маю до короля, надто важлива, щоб довіряти її листам. — Борг. — «Яка ще справа може занести сюди браавоського лихваря?» — Власний борг Станіса? Чи його брата? Банкір склав пальці докупи. — Не личить мені, найнижчому серед слуг, обговорювати, що саме заборгував чи не заборгував Залізному Банкові його милість король Станіс. Що ж до короля Роберта… ми мали велике задоволення і честь допомагати його милості в скрутах. Поки Роберт був живий, справи робилися належним чином. Але віднедавна Залізний Престол припинив усі виплати нашому банкові. «Невже Ланістери — справді такі недоумки?» — Проте хіба можна змусити Станіса взяти на себе борг його брата? — Борг належить Залізному Престолові, — зауважив Тихо, — і виплачувати його має той, хто на ньому сидить. Юний король Томен та його радники у своїй упертості трохи перехопили через край. Тепер ми маємо намір залагодити цю справу з королем Станісом. Якщо він виявиться гіднішим нашої довіри, ми з великою охотою подбаємо про усі його потреби. — Потр-реби! — заверещав крук. — Потр-реби! Джон мав приблизно такі ж здогадки від тієї миті, коли почув, що Залізний Банк прислав на Стіну свого посланця. — Останнє, що ми знаємо: його милість вирушив на Зимосіч протистати князеві Болтону та його прибічникам. Пошукайте його там, коли бажаєте. Але справа небезпечна — можете-бо опинитися у самому вирі війни. Тихо чемно схилив голову. — Ми, слуги Залізного Банку, дивимося в обличчя смерті не рідше, ніж ви, слуги Залізного Престолу. «То я, на твою думку, служу престолові?» Джон мимоволі замислився, чи справді це так, але відповіді не знайшов. — Я можу надати вам коней, припаси, провідників… усе потрібне, щоб дістатися Жбиру-в-Пущі. Відти самотуж шукайте шляху до Станіса. «І не дивуйтеся, коли знайдете його голову на шпичці.» — Але за це я попрохаю певну ціну. — Ціну! — верескнув Мормонтів крук. — Ціну, ціну! — Все завжди має свою ціну, хіба не так? — посміхнувся браавосець. — Чого ж просить у нас Варта? — Ваші кораблі, для початку. З усіма жеглярами. — Усі три? А як мені накажете повертатися до Браавосу? — Вони потрібні мені лише для однієї подорожі. — Гадаю, вельми небезпечної. Але ви сказали «для початку»? — Нам також потрібна позика. Вдосталь золота, щоб дожити до весни. Щоб купити харчі та винайняти кораблі — привезти їх сюди, до нас. — Аж до весни?! — Тихо зітхнув. — На жаль, це неможливо, пане воєводо. Що йому колись казав Станіс? «Ти торгуєшся, наче тітка на базарі за оселедця, Снігу-воєводо. Невже Нед Старк нарядив тебе від якоїсь риболовки?» Хтозна — може, і так. Минула майже година, перш ніж неможливе стало можливим, і ще година, перш ніж вдалося погодити умови. Найущипливіші питання допоміг владнати глек гарячого вина з прянощами, принесений Шовкуном. Коли нарешті Джон Сніговій підписав грамоту, складену браавосцем на пергамені, обидва вже були добряче напідпитку і вельми незадоволені угодою. Джонові гадалося, що це добрий призвісток. Три браавоські кораблі мали доповнити флот Східної Варти до одинадцяти, рахуючи ібенійського китобоя, котрого Котер Пайк вилучив за наказом Джона, торговельну галеру з Пентосу, здобуту схожим чином, і три побиті лисенійські бойові кораблі — рештки флоту Саладора Саана, відігнані назад на північ осінніми бурями. Три Саанові кораблі були пошматовані найгірше, але дотепер їх мали вже полагодити. Одинадцятьох кораблів і близько не вистачало для задуманого, але якщо зволікати далі, то зрештою рятівники не знайдуть у Недолі жодної живої душі. «Отже, рушати треба зараз або ніколи.» Але чи досить вже розпачу скуштували Матінка-Кротиха та її люди, щоб довірити свої життя Нічній Варті? Хтозна, хтозна… Коли Джон з Тихо Несторісом залишали світлицю, вже починало сутеніти і знову засніжило. — Схоже, небо не розщедрилося на довгий перепочинок, — зауважив Джон і загорнувся у кобеняка. — Зима стукає у двері. Того дня, коли я вирушав з Браавосу, на протоках намерзла крига. — Троє з мого братства проминали Браавос зовсім нещодавно, — мовив Джон. — Старий маестер, співець та молодий шафар. Вони супроводжували до Старограду дичацьку дівчину та її дитину. Чи не зустрічали ви їх у місті? — На жаль, ні, ласкавий пане. Вестеросці відвідують Браавос щодня, але більшість прибуває та відбуває через Тандитну Гавань. Кораблі ж Залізного Банку стають на котву в Порфіровій Гавані. Якщо забажаєте, я можу поспитатися про них, коли повернуся. — Нема потреби. Донині вони вже мали безпечно дістатися Старограду. — Сподіваймося. Вузьке море дуже лихе цієї пори року. А віднедавна ми чуємо бентежні звістки про дивні кораблі, які бачили на Порогах. — Саладор Саан? — Лисенійський пірат? Так, дехто каже, він повернувся до старих звичок. І бойовий флот князя Рожвина потроху рухається крізь Зламану Руку. Напевне, повертається додому. Але ті кораблі нам добре відомі разом з їхніми господарями. Ні, подейкують про інші вітрила… з дальшого сходу… і ще чути балачки про драконів. — Якби ж мати хоч одного. Трохи зігрілися б. — Ясний пан воєвода пожартували. Даруйте, але я не сміятимуся. Ми, браавосці, походимо від нещасних утікачів, що ледве врятувалися від Валірії та люті її драконовладців. Ми не жартуємо про драконів. «Воно й не дивно.» — Перепрошую, пане Тихо, якщо завдав образи. — Не завдали жодної, пане воєводо. Але я раптом відчув голод. Роздавати боржникам такі купи золота — мимоволі черево спорожніє. Чи не покажете мені, з вашої ласки, де в вас бенкетна палата? — Я вас туди проведу. — Джон майнув рукою. — Прошу сюди. Опинившись у трапезній, було нечемно не зломити з банкіром хліба, тож Джон вислав Шовкуна по страви. Новина про прибуття гостей притягла до трапезної майже усіх братчиків, які не спали і не вартували Стіну; підвал наповнився теплом і галасом. Самої королеви видно не було, і доньки її теж. Вони мали вже розташуватися у Король-Башті. Зате були присутні пан Брус і пан Малегорн, що розважали товариство свіжими новинами зі Східної Варти та з-за моря. Сиділо тут також і трійко панн з почту королеви у супроводі служниць та десятку залицяльників з Нічної Варти. Ближче до дверей завзято нападав на рожен з каплунами Правиця Королеви, зісмоктуючи м’ясо з кісток і запиваючи кожен шматок ковтком пива. Коли пан Аксель Флорент побачив Джона Сніговія, то відкинув кістку, витер рота тилом долоні й наблизився перевальцем. Криві ноги, випнуті барилом груди і чималі вуха робили його вельми кумедним на вигляд, але Джон остерігся сміятися — бо то був дядько королеви Селиси, що одним з перших прийняв червоного бога Мелісандри. «Коли він і не вбивця родичів, то недалеко пішов.» Брата Акселя Флорента спалила Мелісандра, розповів Джонові маестер Аемон, а пан Аксель навіть пальцем не ворухнув, щоб його врятувати. «Що за людина стоятиме і дивитиметься, як палять живцем її рідного брата?» — Несторісе, — привітався пан Аксель, — пане воєводо. Чи можу я приєднатися? І не чекаючи на відповідь, опустив дупу на лаву. — Хочу спитати, воєводо Сніговію… ота дичацька принцеса, про яку писав його милість король Станіс… де її можна знайти, з ласки ясного пана? «За багато верст звідси, — подумав Джон. — Якщо боги до нас прихильні, вона якраз мала вже знайти Тормунда Велетнебоя.» — Вала — молодша сестра Далли, дружини Манса Розбишаки і матері його сина. Король Станіс узяв Валу з дитиною в полон після смерті Далли під час пологів. Але вона не принцеса, як на ваш звичай. Пан Аксель здвигнув плечима. — Та хай хто вона є… в Східній Варті подейкують, що нічогенька на вроду. Хочу побачити її на власні очі. Дехто з цих дичацьких жінок… кажуть, чоловікам доводиться перевертати їх обличчям униз, щоб виконати подружній обов’язок. От якби ж пан воєвода привели її нам та дали подивитися. — Вона не коняка, щоб водити її на спогляд юрбі, шановний пане. — Обіцяю не рахувати їй зуби, — вишкірився Флорент. — І не бійтеся, я буду чемний за всіма належними звичаями. «Він знає, що її тут нема.» Кажуть, у селі таємниць не буває — а в замку Чорному тим паче. Про відсутність Вали не казали уголос, але дехто знав, а у трапезній за вечірнім кухлем язиками плещуть усі. «Що він чув? — питав себе Джон. — І чому з почутого вірить?» — Мушу перепросити, пане, але Вала сюди не прийде. — Ну то я піду до неї. Де ви її тримаєте? «Щонайдалі від тебе.» — У безпечному місці. Годі вже про це, пане. Лицар зачервонівся обличчям. — Чи не забувся пан воєвода, хто я такий? — Його подих смердів пивом і цибулею. — Може, звернутися до королеви? Одне слово її милості — і цю дичацьку кралю приженуть сюди голою! «Подивитися б, як це вийде навіть у королеви.» — Певен, пані королева ніколи б не зловжила нашою гостинністю, — мовив Джон, сподіваючись не помилитися. — Тепер, на жаль, мушу іти, щоб не забути обов’язків господаря. Вас, пане Тихо, прошу вибачити. — Авжеж, — відповів лихвар. — Радий був побалакати. Знадвору знову посилився снігопад. Король-Башта за дворищем перетворилася на похмуру тінь; вогні в її вікнах затуляв рясний сніг, що літав у повітрі. У себе в світлиці Джон побачив крука Старого Ведмедя, що сидів на спинці крісла з дубу та шкіри за столом на кобильницях. Птах негайно заверещав, вимагаючи їжі. Джон узяв жменю насіння з торбини при дверях і насипав на підлогу, а тоді сам зайняв крісло. Тихо Несторіс лишив по собі другий список угоди. Джон перечитав її тричі. «Це було просто, — подумав він. — Простіше, ніж я смів сподіватися. Простіше, ніж мало бути.» Його не полишало якесь погане передчуття. Браавоські гроші дозволяли Нічній Варті купити харчів на півдні, коли їхні власні запаси добіжать кінця — вдосталь харчів на всю зиму, хай яка довга вона буде. «Буде довга і тяжка — то Варта заборгує стільки, що вже не вибереться з ями, — подумав Джон. — Та коли вибираєш між узяти в борг і здохнути, бери в борг і не думай.» Все ж думка про борг не подобалася йому вже зараз, а з настанням весни, коли прийде час виплачувати все оте золото, подобатиметься навіть менше. Тихо Несторіс справляв враження освіченої, поміркованої та чемної людини, але Залізний Банк Браавосу мав моторошну славу, коли йшлося про видобуток боргів з позичальників. Кожне з Дев’яти Вільних Міст мало свій банк, подекуди навіть не один, і всі вони билися за кожну монету, наче собаки за кістку. Але Залізний Банк був багатший та могутніший, ніж решта, разом узяті. Коли вельможні князі світу цього виявлялися неспроможними виплатити борги меншим банкам, розорені лихварі продавали власних дружин та дітей у рабство і перерізали собі жили. Коли ж князі світу цього відмовлялися сплатити борги Залізному Банкові, наче з нізвідки виникали нові князі, які обіймали престоли невдах-попередників. «Можливо, бідасі-товстунчикові Томену ще доведеться взнати цю сувору правду.» Напевне, Ланістери мали вагому причину відмовити у виплаті боргу короля Роберта. І все ж учинили велику дурість. Якщо Станісові не забракне гнучкості прийняти їхні умови, браавосці дадуть йому стільки золота і срібла, скільки знадобиться на все: винайняти десяток охочих полків, підкупити сотню вельмож, належно прогодувати, вдягти і озброїти власних людей. «Якщо Станіс не лежить мертвий попід мурами Зимосічі, він може просто зараз, навіть того не знаючи, здобути собі Залізний Престол.» Джонові стало цікаво, чи не бачила цього Мелісандра у своїх вогнях. Він відкинувся на спинку, позіхнув, випростався. На ранок треба буде написати накази Котерові Пайку. «Одинадцять кораблів до Недолі. Заберіть якомога більше. Жінок і дітей першими.» Час їм уже вирушати. «Але чи поїхати мені, а чи лишити справу на Котера?» Старий Ведмідь сам повів великий похід на північ. «Еге ж. І не повернувся назад.» Джон заплющив очі, лише на мить… …і прокинувся, затерплий, наче дошка. Крук Старого Ведмедя бурмотів: «Сніг, сніг, сніговій», а Мулій трусив його і повторював: — М’сьпане, вас просять. Даруйте, м’сьпане. Дівчина знайшлася. — Дівчина? — Джон сів, протер очі від сну долонями. — Вала? Вала повернулася? — Не Вала, м’сьпане. По сей бік Стіни, хто б подумав! «Ар’я!» Джон випростався. Це мала бути вона, хто ще? — Дівчина! — заверещав крук. — Дівчина, дівчина! — Тай і Данел натрапили на неї за десять верст на південь від Кротовини. Ганяли там дичацьких лайдаків, що збігли королівським гостинцем. Їх теж привели, а тоді надибали дівчину. Кажуть, шляхетного роду, м’сьпане, і вас питалася. — Скільки з нею людей? Він пішов до балійки з водою, хлюпнув у обличчя. О боги, як же він втомився… — Та нікого, з ласки пана воєводи. Сама приїхала. Коняка під нею мало не здихала — сама шкура та кістки, кульгава і в піні вся. Коняку кинули, а дівчину, перепрошую, забрали допитати. «Сіра дівчинка на коні, що помирає.» Скидалося, що Мелісандрині вогні не збрехали. Але що сталося з Мансом Розбишакою та його списницями? — Де зараз дівчина? — В маестра Аемона, пане воєводо. В замку Чорному помешкання маестра досі кликали Аемоновими, хоча поважний старий мав дотепер вже опинитися у Старограді, в теплі та безпеці. — Дівча було синє з холоду, все трусилося. Тай сказав Клідасові, щоб подивився. — Добре. Джон знову відчув себе п’ятнадцятирічним. «Сестричечка.» Він підвівся і вдягнув кобеняка. Дворище він перетинав разом з Мулієм, усе ще під снігопадом. На сході займався золотий світанок, але у вікні пані Мелісандри блимало червонясте світло. «То вона ніколи не спить, абощо? В яку гру ти граєш, жрице? Чи не мала ти для Манса якогось іншого доручення?» Джон хотів вірити, що то Ар’я. Хотів знову побачити її обличчя, посміхнутися до неї, скуйовдити волосся, запевнити, що віднині вона в безпеці. «Але вона не буде в безпеці. Зимосіч спалено, сплюндровано. Безпечних місць більше немає.» Залишити сестру при собі він не міг, хай як жадало його серце. На Стіні не було місця жінкам, не кажучи вже про дівчинку можновладного роду. Не збирався Джон і віддавати її Станісові чи Мелісандрі. Король напевне забажав би одружити її з одним зі своїх вірних — Горпом, Масеєм, Годрі Велетневою Смертю… а що вигадала б для неї червона жінка, знали самі лише боги. Найкраще, що міг вигадати Джон — відіслати Ар’ю до Східної Варти і попрохати Котера Пайка посадити дівчинку на корабель кудись за море, поза межі досяжності жорстоких свавільних королів. Але тоді доведеться чекати, доки кораблі не повернуться з Недолі. «І хай би собі поїхала до Браавосу з Тихо Несторісом. Може, Залізний Банк притулить її до якогось шляхетного сімейства на виховання.» Браавос з усіх Вільних Міст знаходився найближче… і тому був водночас і найкращим, і найгіршим вибором. «Чи не безпечніше обрати Лорат або Ібен-Порт?» Все ж, хоч куди її відсилай, не обійтися без срібла на витрати, даху над головою, дорослих людей для захисту і піклування — сама Ар’я була ще дитиною. Старі помешкання маестра Аемона були такі натоплені, що коли Мулій потягнув двері, раптова хмара пари засліпила обох. Всередині у комині палав вогонь, колоди тріщали та плювалися жаринами. Джон переступив через купу вогкого одягу. — Сніг, сніг, сніговій! — закрякали круки згори. Дівчинка сиділа коло вогню, загорнута у чорний вовняний кобеняк, утричі за неї більший, і міцно спала. Вона була схожа на Ар’ю достатньо, щоб на мить примусити Джона здригнутися… та лише на мить. Висока, худорлява, наче молоде лоша — самі лікті та коліна. Брунатне волосся було заплетене в товсту косу і перевите смужками шкіри. Дівчинка мала видовжене обличчя, гостре підборіддя, невеличкі вушка… але виглядала старшою за Ар’ю, значно старшою. «Вона мені майже однолітка.» — Її погодували? — запитав Мулія Джон. — Дали хліба і трохи рідкої юшки, пане воєводо, — підвівся зі стільця Клідас. — Маестер Аемон завжди казали починати потроху. Важчого харчу вона б не перетравила. Мулій кивнув. — Данел приніс Гобової ковбаси, та вона і шматочка не схотіла. Джон не міг її винуватити. Гобова ковбаса робилася з солі, смальцю і бозна-чого ще — такого, що й думати не хотілося. — Напевне, слід дати їй відпочити. Саме тієї миті дівчинка випросталася, притискаючи кобеняка до невеличких блідих грудей. На обличчі панувало замішання. — Де?… — У замку Чорному, панно. — На Стіні. — Її очі наповнилися слізьми. — Нарешті я тут! Клідас присунувся ближче. — Бідна дитино. Скільки ж тобі років? — Наступних іменин буде шістнадцять. І не дитина я вже, а жінка — доросла і розквітла. — Вона позіхнула, затуливши рота полою кобеняка. — А на вас немає ланцюга. Ви маестер? — Ні, — відповів Клідас, — але довго служив при маестрі. «Вона таки трохи схожа на Ар’ю, — подумав Джон. — Голодна і кощава, але волосся того ж кольору, і очі теж.» — Мені казали, ви про мене питали. Мене звати… — …Джоном Сніговієм. — Дівчина відкинула косу за плече. — Мій дім пов’язано з вашим кров’ю та честю. Вислухайте мене, родичу. Мій дядько Креган вовком іде по сліду. Не дозвольте йому забрати мене назад до Карголду. Джон вирячив очі. «Я знаю цю дівчину!» Було щось у її очах, у поводженні, у розмові… Якусь мить спогад уникав його, а тоді повернувся. — Алиса Карстарк! Вустами дівчини майнула слабенька посмішка. — Я вже не сподівалася, що ви згадаєте. Бо ж востаннє ми бачилися, коли мені було шість років. — Ви тоді приїхали до Зимосічі з батьком. — «Тим батьком, якому Робб стяв голову.» — Не пригадаю вже, навіщо. Дівчина зашарілася. — Познайомитися з вашим братом. О ні, нагода була інша, але справжня причина — саме така. Я була Роббові майже однолітка, і батько думали, чи не вдасться заручити мене з ним. Влаштували бенкет, я танцювала і з вами, і з вашим братом. Він був дуже чемний і похвалив мою вправність у танку. А ви були такі похмурі. Панотець сказали, що для байстрюків то звична справа. — Пам’ятаю, — відповів Джон, майже не збрехавши. — Ви й зараз трохи похмурі, — мовила дівчина, — але я вам пробачу, якщо ви мене врятуєте від дядька. — Від дядька… тобто від князя Арнольфа? — Ніякого не князя, — презирливо скривилася Алиса. — Законним князем є мій брат Гаррі, а я за законом і звичаєм — його спадкоємиця, бо донька передує дядькові. Дядько Арнольф — лише каштелян. Та насправді він мені навіть не дядько, а нерідний дід — дядько мого батька. Креган — то його син. Який саме він мені родич, не скажу, але завжди кликала його дядьком. Тепер він та його посіпаки хочуть примусити мене звати його чоловіком. Алиса стиснула руку в кулак. — Перед війною я заручилася з Дарином Роголісом. Ми чекали мого розквіту, щоб побратися, але Дарина убив Крулеріз у Шепітній Пущі. Батько написали, що знайдуть мені за чоловіка когось із південного панства, але не знайшли. Ваш брат Робб відтяв їм голову за вбивство Ланістерів. — Її вуста смикнулися. — А я ж гадала, вони всі пішли на південь саме затим, щоб убити трохи Ланістерів. — Ну… не так усе просто, панно. Князь Карстарк убив двох Роббових бранців — хлопчиків-зброєносців, замкнених у келії, неспроможних навіть оборонити себе. Дівчина навіть не показала подиву. — Панотець ніколи не ревли і не горлали, як Великоджон, та гнів їхній бував чи не лихішим. Але тепер вони мертві. Ваш брат теж. А ми з вами тут, і досі живі. Чи стоїть між нами пролита кров, воєводо Сніговію? — Коли вдягаєш чорне, то залишаєш усі чвари і розбрат позаду. Нічна Варта не ворогує ані з Карголдом, ані з вами. — То й добре. Я боялася… Я прохала батька лишити за каштеляна одного з моїх братів, але жоден не хотів упустити славу битви та багату здобич півдня. Тепер Тор і Ед мертві. Гаррі сидів бранцем у Дівоставі, коли востаннє я про нього чула — майже рік тому. Хтозна, чи він досі живий. Мені не було куди тікати, лише до останнього сина Едарда Старка. — Чому не до короля? Карголд оголосив підтримку Станісові. — То мій дядько оголосив підтримку Станісові, сподіваючись розгнівити Ланістерів, щоб вони зрубали голову небораці Гаррі. Якщо мій брат помре, Карголд стане моїм, але дядьки хочуть забрати моє родове право собі. Щойно Креган нарядить від мене дитину, я не буду йому потрібна. Двох дружин він уже поховав. — Алиса сердито змахнула сльозу, майже як Ар’я. — То ви мені допоможете? — Шлюби і спадок — справи королів, панно. Я напишу Станісові про вас, але… Алиса Карстарк засміялася — сміхом відчаю, не дівочих пустощів. — Пишіть, але не сподівайтеся відповіді! Станіс не доживе отримати вашого листа. Мій дядько подбає. — Ви про що? — Арнольф поспішає до Зимосічі, то правда, але затим лише, щоб устромити вашому королю ножа в спину. Він давно вже змовився з Рузом Болтоном… за золото, за обіцянку королівського пробачення і за голову бідолашного Гаррі. Дорога Станісові пролягає просто на бійню. Тому він мені не допоможе. Та й якби міг — однак би не допоміг. Алиса стала перед Джоном на коліна, вчепившись у чорного кобеняка на грудях. — Ви моя остання надія, воєводо Сніговію. Благаю вас іменем вашого батька — захистіть і вбережіть нещасну дівчину. Брієнна «Поганий сон» — подумала вона. Але якщо це сон, то чому так болить? Дощ припинився, та весь світ лишився просотаним водою. Кирея на плечах була важча за кольчугу. Мотузки, що схоплювали зап’ястки, теж просякли наскрізь, але від того тільки гірше врізалися у плоть. Хай як Брієнна викручувала руки, а звільнитися надії не мала. Вона не розуміла, хто її зв’язав і навіщо; намагалася питати в тіней, але марно — вони не відповідали. А може, і не чули. А може, їх насправді й не було. Під шарами вогкої вовни та побитої іржею кольчуги її шкіра набрякла і запалилася. Брієнна вже не знала, що відбувається насправді, а що — в гарячковому жахітті. Під нею був кінь, хоча вона не пам’ятала, як сідала верхи. Та й не сиділа, а лежала обличчям до крижів, перекинута, наче мішок збіжжя. Зап’ястки та гомілки були сплутані мотуззям. Повітря було вологе, землю вкривав туман. У голові гупало з кожним кроком коня. Чулися голоси, але очі бачили лише землю під копитами коня. Щось усередині було зламане. Обличчя напухло, щока змокріла від крові, кожен горбик чи корінь стріляв у руку пекучим болем. Вона чула, як її кличе Подрік, наче з неймовірної далечини: — Пане? — повторював він. — Пані? Пане? Пані? Голос його був тихий, ледь чутний. А зрештою лишилася сама тиша. Їй наснилося, що вона знову в Гаренголі, знову в ведмежій ямі. Але цього разу їй протистояв Гризло — велетенський, лисий, білий, наче хробак, з вогкими болячками на щоках. Він ходив голий, пестив собі прутня, скреготів підпиляними зубами. Брієнна тікала від нього, молила: «Дайте меча, дайте Вірноприсяжця, благаю!» Але ніхто з глядачів не відповідав. Там сиділи Ренлі, і Спритний Дик, і Кетлін Старк. Прийшли Пелех, Паць і Тімеон, і всі трупи з дерев — з запалими щоками, напухлими язиками, порожніми очницями. Брієнна заквилила з жаху, побачивши їх, а Гризло схопив її за руку, смикнув до себе і вирвав шматок м’яса з обличчя. — Хайме! — почула вона власний вереск. — Хайме! Навіть у глибинах сну біль нікуди не подівся. Обличчя смикало і крутило, з плеча цебеніла кров, кожен подих відгонив болем. Вгору рукою стріляла пекуча блискавка. Брієнна в розпачі заволала, кликаючи маестра. — Нема в нас маестра, — відповів дівчачий голос. — Ось я хіба. «Я ж шукаю дівчину, — пригадала Брієнна. — Шляхетну дівчину тринадцяти років, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям.» — Панно? — спитала вона. — Панно Сансо? Зареготав якийсь чоловік. — Вона думає, що ти — Санса Старк! — Їй не можна їхати далі. Вона помре. — Одним левом менше. Я не плакатиму. Брієнна почула чийсь голос, що читав молитву. Подумала про септона Мерібальда, але слова були геть не ті. «Ніч темна і повна жахіть. І сни теж.» Вони їхали крізь похмурий ліс — темне, гниле, мовчазне місце, де з усіх боків підступали вогкі сосни. Ґрунт під копитами коней був м’який, сліди копит у ньому заповнювала кров. Поруч їхали князь Ренлі, Дик Крабб, Варго Хап. З горлянки Ренлі бігла кров. Відірване вухо Цапа спливало гнилим брудом. — Куди ми їдемо? — питала Брієнна. — Куди ви мене везете? Але ніхто не відповів. «Та й як би вони відповіли? Вони всі мертві.» Чи не означає це, що вона теж мертва? Попереду їхав король Ренлі, її милий та усміхнений володар. Він вів її коня крізь дерева. Брієнна загукала, що кохає його, та коли він обернувся і спохмурнів, вона побачила, що то зовсім не Ренлі. Ренлі ніколи не хмурнів. «Він завжди мав для мене посмішку» — подумала вона. Хіба що… «Холодно» — зачудовано вимовив її король, і повз неї кинулася тінь, яку не відкидав ніхто з живих, і кров її коханого володаря ринула потоком крізь зелену крицю ринграфа їй на руки. Він був доброю, теплою людиною, але кров його — холодною, наче лід. «Це не насправді, — сказала вона собі. — Це поганий сон, і скоро я прокинуся.» Раптом кінь зупинився. Її схопили грубі руки. Брієнна побачила стовпи червоного полудневого світла крізь гілля великого каштану. Кінь заходився шукати каштанів у впалому листі; люди рухалися навколо, розмовляючи стишеними голосами. Їх було десятеро чи дванадцятеро — а може, й більше. Брієнна не впізнавала жодного обличчя. Її простягли на землі, притуливши спиною до дерева. — Випийте оце, панно, — мовив дівочий голос. Рука піднесла кухлик до Брієнниних вуст. Смак був міцний, кислий. Брієнна все виплюнула. — Води! — задихнулася вона. — Благаю! Води! — Вода не вгамує біль. А оце вгамує. Хоч трохи. Дівчина знову піднесла кухоль Брієнні до вуст. Боляче було навіть ковтати. Вино полилося підборіддям, закапотіло на груди. Коли кухоль спорожнів, дівчина налила з міха ще. Брієнна пила і пила, аж доки не бризкнула з рота. — Годі, досить! — Пийте ще. Вам зламали руку, потрощили кілька ребер. Два чи три. — Гризло, — мовила Брієнна, пригадуючи вагу мерзенної туші, тяжкий удар коліном у груди. — Еге ж. Таке чудовисько, аж страх. Раптом до Брієнни повернулися усі спогади: блискавки над головою, болото під ногами, стукіт дощу по темному залізу Хортового шолома, жахлива сила рук Гризла. Раптом їй стало нестерпно лишатися зв’язаною. Вона знову спробувала викрутитися з мотузок, але лише гірше натерла руки — надто міцно їй сплутали зап’ястки. На конопляному мотуззі лишилася засохла кров. — Він мертвий? — спитала вона, здригаючись. — Гризло. Він мертвий? І згадала, як його зуби уп’ялися в плоть її обличчя. Від думки, що істота може досі дихати десь на білому світі, Брієнна трохи не заверещала з розпачу. — Та мертвий. Гендрі пхнув його списом у потилицю. Пийте, панно, бо силоміць заллю в горлянку. Вона випила. — Я шукаю дівчину, — прошепотіла вона між ковтками. І трохи не додала «мою сестру». — Шляхетно уроджену, тринадцяти років. Блакитні очі, рудаве волосся. — Я не вона. «Авжеж не вона.» Це Брієнна бачила і сама. Дівчина була така тендітна — аж здавалася замореною голодом. Брунатне волосся вона заплела у косу; очі мала старші за свої роки. «Брунатне волосся, карі очі, не надто вродлива. Та сама Вербичка, лишень на шість років старша.» — Ти сестра. Корчмарка. — Може, й так, — примружила очі дівчина. — То що? — Ти маєш ім’я? — запитала Брієнна. — Прізвище? У животі їй забурчало, завирувало. Вона злякалася, щоб не виблювати. — Гедль. Таке саме, як у Вербички. Джейна Гедль. — Джейна… Розв’яжи мені руки, Джейно. Зглянься, прошу тебе. Мотузка натерла мені зап’ястки. В мене кров тече. — Не дозволено. Будете зв’язані, доки… — …доки не постанете перед мосьпані. — За дівчиною стояв Ренлі, відкидаючи з очей чорну чуприну. «Ні, не Ренлі. Гендрі.» — Мосьпані хоче, щоб ви відповіли за злочини. — Мосьпані. — Від вина запаморочилася голова, стало важко думати. — Серце-Камінь? Ти про неї? — Князь Рандил згадував це ім’я у Дівоставі. — Пані Серце-Камінь? — Дехто її так називає. Дехто інакше. Сестра-Мовчальниця. Мати-Безжальниця. Вішателька. «Вішателька.» Заплющивши очі, Брієнна побачила трупи, що розгойдувалися попід голими брунатними гілками, з чорними набряклими обличчями. Раптом їй стало лячно аж до відчаю. — Подрік. Мій зброєносець. Де Подрік? А інші? Пан Гайл, септон Мерібальд, Пес. Що ви зробили Псові? Гендрі з дівчиною перезирнулися. Брієнна спробувала підвестися і зуміла стати на одне коліно, аж тут світ закрутився навколо. — Та ж псяку ви і вбили, панно, — почула вона відповідь Гендрі. І пітьма проковтнула її знову. Тепер вона опинилася у Шептунах, серед руїн, лицем до лиця з Кларенсом Краббом. То був лютий велетень верхи на зубрі, волохатішому за нього самого. Звір гнівно копав землю копитом, виорюючи глибокі борозни. Краббові зуби були підпиляні на вістря. Коли Брієнна спробувала витягти меча, то знайшла піхви порожніми. — Ні! — закричала вона, а пан Кларенс ринув на неї. Так було нечесно. Вона не могла битися без свого чарівного меча, подарованого паном Хайме. Від думки, що вона зрадила його сподівання так само, як довіру Ренлі, знову закортіло плакати. — Меча. Благаю, мені потрібен мій меч! — Дівка хоче свого меча, — зауважив чийсь голос. — А я хочу, щоб мені Серсея Ланістер прутня посмоктала. То й що? — Хайме назвав його Вірноприсяжцем. Благаю вас! Але голоси не зважали; Кларенс Крабб налетів, як грім, і зніс їй голову. Брієнна полетіла колами у глибоку пітьму. Тепер їй наснилося, що вона пливе у човні, поклавши голову комусь на коліна. Усюди навколо виднілися тіні — в каптурах, шкірі та кольчугах. Тіні перевозили їх через туманну річку на обмотаних ганчір’ям веслах. Брієнна потопала у власному поті, палала… та водночас і тремтіла з холоду. В тумані плавало повно облич. «Краля» — шепотіли верби на березі, а очерет відповідав: «Потвора, почвара». Брієнна здригнулася. — Припиніть! — мовила вона. — Хто-небудь, накажіть їм замовкнути! Коли Брієнна прокинулася наступного разу, Джейна піднесла їй до вуст кухоль гарячої юшки. «Цибульна» — подумала вона і випила, скільки змогла, доки не вдавилася шматочком моркви і не захлинулася болючим кашлем. — Гей, обережніше! — сказала дівчина. — Гендрі, — вичавила Брієнна. — Мушу побалакати з Гендрі. — Коло річки він повернув назад, панно. Повернувся до кузні, до Вербички та малих. Берегти їх від зла. «Ніхто не вбереже їх від зла.» Вона знову закашлялася. — Та хай давиться! Збереже нам мотузку, — буркнув один з чоловіків-тіней, відштовхуючи дівчину. На ньому була іржава кольчуга, пас із нютами, на якому висіли меч-півторак і вузький кинджал. Великий жовтий сіряк, вогкий та брудний, обліпив плечі. Вище сіряка виднілася сталева собача голова, вишкірена зубами. — Ні, — застогнала Брієнна. — Ти мертвий, я тебе вбила… Хорт зареготав. — Переплутала, дівко! Це я тебе вб’ю. Вже вбив би, та мосьпані забажає, щоб тебе повісили. «Повісили.» Слово відгукнулося жахом у всьому тілі. Брієнна зиркнула на дівчину, Джейну. «Вона ще молода. Мабуть, не така люта.» — Хліб та сіль, — простогнала Брієнна. — У корчмі… септон Мерібальд годував дітей… ми зломили хліб з твоєю сестрою… — Гостьове право вже не те, що було, — відповіла дівчина. — Відтоді, як мосьпані побували на весіллі. Ті, що висять понад річкою, теж гадали, що вони гості. — А ми гадали інакше, — мовив Хорт. — Вони попросили нічліг, а ми їм подарували зашморг на дереві. — Маємо ще дерева і ще зашморги, — додала інша тінь, одноока під іржавим шоломцем. — У нас тут дерев повно. Коли настав час знову сідати в сідло, їй накинули шкіряного каптура на обличчя. Дірок для очей в ньому не було; всі звуки навколо стишилися. На язику лишився смак цибулі — гострий, як усвідомлення поразки. «Вони хочуть мене повісити.» Брієнна подумала про Хайме, про Сансу, про батька на Тарфі. І зраділа, що має каптура — під ним не було видно сліз, які наповнили очі. Час від часу розбійники про щось говорили, та вона слів не добирала. Невдовзі втома і неквапний рух коня знову взяли своє. Цього разу їй снилося, що вона знову вдома, у Надвечір’ї. Крізь високі вигнуті вікна палат її батька виднілося західне сонце. «Там я була в безпеці. Мені ніщо не загрожувало.» Вона була вдягнена у важкий гаптований шовк, сукню з чвертями черлені та лазуру, прикрашеними золотими сонцями та срібними серпами місяця. На іншій дівчині сукня виглядала б розкішно, та не на ній. Вона, дванадцятирічна, незграбна і сором’язлива, чекала на молодого лицаря, котрого батько знайшов їй у наречені — юнака, на шість років старшого, що обіцяв з часом стати уславленим поборником. Його прибуття лякало її на смерть. Груди вона мала замалі, ноги та руки — завеликі. Волосся стирчало навсібіч, у западині коло носа ховався прищ. — Він подарує тобі троянду, — пообіцяв батько. Та який зиск з троянди? Хіба вона може захистити від смерті? Їй потрібен був меч. «Вірноприсяжець. Я мушу знайти дівчину. Я мушу повернути йому честь.» Нарешті двері відчинилися, її наречений ступив до батькової палати. Брієнна спробувала привітати його так, як її вчили, але з рота раптом ринула кров — то вона відкусила собі язика, поки чекала. Вона виплюнула його до ніг молодого лицаря і побачила відразу на його обличчі. — Брієнна-Краля, — знущально вимовив він. — Та я бачив льох, вродливіших за тебе. І кинув троянду їй в обличчя. А коли виходив, грифони на його киреї замерехтіли, розпливлися і перекинулися на левів. «Хайме! — кортіло закричати їй. — Хайме, повернися до мене!» Але язик її лежав на підлозі коло троянди, у калюжі крові. Брієнна прокинулася, хапаючи ротом повітря і не розуміючи, де вона. Повітря було холодне, задушливе, смерділо вогкою землею, пліснявою та хробаками. Вона лежала на якомусь підкладі під купою овечих шкур; під голову їй поклали камінь, зі стін витикалися корені. Єдине світло давала свічка, що диміла у калюжі лою. Брієнна відкинула шкури і побачила, що хтось позбавив її обладунку та одягу, натомість вдягнув у брунатну вовняну сорочку — тонку, але випрану. Передпліччя було взяте в лубки і перев’язане лляним полотном. Один бік обличчя здавався вогким і задубілим. Доторкнувшись, вона відчула на щоці, щелепі та вусі якусь вологу припарку. «Гризло…» Вона зіп’ялася на ноги — слабкі, наче стеблини. У голові шумів вітер. — Тут хтось є? У одній з затінених заглибин позаду свічки щось ворухнулося. То був сивий старий, вдягнений у лахміття. Ковдри, що його вкривали, впали на підлогу; сам він сів і протер очі. — Панно Брієнно? Ви мене злякали. Я бачив сон. «Бачив би ти мої сни, ото б налякався» — подумала вона. — Що це за місце? Якесь підземелля? — Печера. Коли за щурами нишпорять собаки, щурам доводиться пірнати в нори. А собак щодня стає дедалі більше. Старий був одягнений у розкошлані рештки якоїсь ряси, рожевої з білим. Волосся він мав довге, сиве, сплутане; на щоках — вислу шкіру, на підборідді — жорстку неголену стерню. — Ви голодні? Вип’єте кухоль молока? Може, з’їсте хліба з медом? — Я хочу свій одяг. І меч. Без кольчуги вона почувалася голою. Без Вірноприсяжця… — Як вийти назовні? Покажіть мені вихід. Підлогу в печері складала втоптана земля та камені, болісні для босих намозолених ніг. У голові паморочилося; Брієнні здавалося, що вона плаває у повітрі. Тремтливе світло відкидало чудернацькі тіні. «Духи вбитих, — подумала вона, — танцюють навколо і ховаються, щойно я обернуся подивитися.» Усюди в стінах виднілися тріщини, западини, великі дірки, та годі було вгадати, котрі вели назовні, котрі — глибше в печеру, а котрі — зовсім нікуди. Всі виглядали однаково темними, наче глупа ніч. — Можна помацати вам чоло, панно? Долоня наглядача її в’язниці була вкрита рубцями та твердими мозолями, але напрочуд ніжна. — Гарячка минула, — оголосив він з помітною вимовою Вільних Міст. — То й добре. Ще вчора плоть ваша палала вогнем. Джейна боялася, ми вас втратимо. — Джейна… ота висока дівчина? — Саме вона. Хоч і не така висока, як ви. Хлопці кличуть її Довготелесою Джейною. Це вона склала вам руку і наклала лубки, незгірше кого з маестрів. Обличчю теж дала ради, як змогла: вимила рани кип’яченим пивом, щоб не загнилися. Та все ж… людський укус — гидка річ. Саме від нього, гадаю, вас ухопила гарячка. Сірий чоловік торкнувся її перев’язаного обличчя. — Нам довелося зрізати трохи плоті. Боюся, на вроду ваше обличчя не покращало. «Та йому і гіршати нема куди.» — Ви кажете про рубці? — Та істота, люба панно, відшматувала вам половину щоки. Брієнна мимоволі зіщулилася. «Кожен лицар має на обличчі сліди минулих битв, — відповів їй пан Гудвін того разу, коли вона вперше попрохала навчити її науки меча. — Невже тобі їх бракує, дитино?» Щоправда, старий майстер-мечник говорив про сліди від меча, бо в якому жахітті міг передбачити підпиляні гостряки у пащеці Гризла? — Але навіщо складати мені кістки і промивати рани, коли ви однак хочете мене повісити? — А й справді, навіщо? — Він зиркнув на свічку, наче не міг більше дивитися на її обличчя. — Кажуть, ви хоробро билися при корчмі. Лим не мав залишати перехрестя без нагляду. Йому ж сказали: заховатися поблизу і негайно бігти туди, якщо з димаря закуриться дим… але він почув звістку, що Скаженого Пса Солепанви бачили, коли той тікав на північ уздовж Зеленозуба, і ухопив принаду. Воно зрозуміло, ми ж за тією сволотою довгенько ганялися… і все-таки Лим мав би знати краще. Бо лише за пів-дня допетрав, що блазні сховали сліди у струмку і дали крутька просто за його спиною. А тоді ще чимало часу згаяв, поки оминав валку фреївських лицарів. Отож коли він та хлопці нарешті з’явилися у корчмі… якби не ви, там лишилися б самі трупи. Саме тому Джейна перев’язала вам рани. Хай що ви зробили перед тим, ці рани — почесні, отримані у найшляхетнішому бою. «Хай що я зробила перед тим?» — І що ж таке, перепрошую, я зробила? — спитала Брієнна. — І хто ви такий? — Наприпочатку ми всі були людьми короля, — відповів чолов’яга, — та людям короля незле мати короля, а ми його втратили. Були ми братами один одному, та донині братство розбіглося. Правду кажучи, я вже не знаю, хто ми і куди йдемо. Знаю лише, що шлях наш темний, і вогні більше не показують мені, що лежить наприкінці його. «Я знаю, де всьому кінець. Бачила трупи на деревах.» — Вогні, — повторила Брієнна. І раптом зрозуміла. — То ви — мирійський жрець. Червоний чаклун. Він зиркнув донизу на своє неоковирне вбрання і криво посміхнувся. — Рожевий ошуканець, радше сказати. Так, мене звати Торосом, і я справді приїхав з Миру… та жерцем був нікчемним, а чаклуном — ще гіршим. — Ви служите Дондаріонові. Князеві-блискавці. — Блискавка з’являється, вдаряє і зникає, наче й не було. Так само і з людьми. На жаль, вогонь князя Беріка вже не палає в цьому світі. Замість нього нас тепер очолює похмуріша тінь. — Хорт? Жрець стиснув вуста. — Хорт мертвий. Його поховано. — Я бачила його в лісі. — То гарячковий сон, панно. — Він казав, що повісить мене. — Навіть сни можуть брехати. Чи давно ви не їли, панно? Напевне, маєте помирати з голоду. Раптом Брієнна зрозуміла, що так і є. У животі відчувалася порожня безодня. — Попоїсти… охоче попоїла б, прийміть мою дяку. — Отже, попоїсти. Та ви сідайте. Ми ще побалакаємо, але спершу — їжа. Чекайте тут. Торос запалив скіпку від майже розталої свічки і зник у чорному проваллі позаду скельного виступу. Брієнна лишилася у невеличкій печері сама. «Та чи надовго?» Вона понишпорила печерою, шукаючи зброї. Хай не лицарської, бодай якоїсь: палиці, ковіньки, ножа. Але знайшла самі лише камені. Один непогано ліг у руку… та вона пригадала Шептуни і що сталося, коли Пелех поставив на камінь проти ножа. Почувши кроки жерця, що повертався, Брієнна зронила камінь на підлогу і сіла, де сиділа. Торос приніс хліба, твердого сиру і миску якоїсь душенини. — Перепрошую, — мовив він. — Рештки молока скисли, мед з’їли. З харчами нині сутужно. Та оце, гадаю, вас підживить. Страва була холодна та жирна, хліб — сухий, сир — ще сухіший. Брієнна ніколи не їла нічого смачнішого. — А чи тут мої супутники? — запитала вона жерця, закидаючи ложкою до рота останні крихти частунку. — Септона пустили іти вільно. В ньому зла немає. Решта сидить тут і чекає на суд. — Суд? — спохмурніла Брієнна. — Але Подрік Пейн — ще хлопчик. — Він каже, що є зброєносцем. — Самі знаєте: хлопчики хвалькуваті, люблять прибрехати. — Він зброєносець Біса. Він бився у битвах — сам зізнався. Навіть людей убивав, якщо не бреше. — Він маленький хлопчик, — повторила Брієнна. — Майте милосердя. — Панно, — відповів їй Торос, — не маю сумніву: добрість, милосердя, прощення і любов до людей досі стрічаються десь у цьому Семицарстві. Але не шукайте їх тут. Це печера, не храм. Коли люди мусять жити, наче щури в підземній пітьмі, в них скоро закінчується не лише молоко і мед, а й рештки жалю до інших людей. — Як щодо правосуду? Його в печерах теж не знайти? — Правосуду, — ледь помітно посміхнувся Торос. — Пригадую. Він мені смакував. Правосуд ми чинили, коли ходили за Беріком. Чи так собі казали. Ми тоді були слугами короля, лицарями, славними звитяжцями… та не лише ніч темна і повна жахіть, панно. Те, що війна зробила з нас — теж. Зазирніть усередину кожному, і побачите там чудовисько. — То ви кажете, що ви — чудовиська? — Я кажу, що ми люди. Не лише ви маєте глибокі рани, панно Брієнно. Дехто з моїх братів були хороші, чесні люди, коли все почалося. Інші, скажімо так… не славилися чеснотами. Втім, як то кажуть, не важить, як людина починає справу — важить, як вона її закінчує. Це стосується однаково і чоловіків, і жінок. — Жрець підвівся на ноги. — На жаль, наша розмова добігла кінця. Я чую, як повертаються мої браття. Наша пані послала по вас. Брієнна почула кроки і побачила миготіння смолоскипів у проході. — Ви казали, вона поїхала до Ярмаркового. — Так і було. Але повернулася, поки ми спали. Бо сама ніколи не спить. «Я не боятимуся» — сказала вона собі, але трохи запізно. І пообіцяла натомість: «Не дам їм побачити мій переляк». З’явилося четверо чоловіків — суворих, змарнілих обличчями, вбраних у кольчуги, луску та виварену шкіру. Одного з них — одноокого з власного сну — вона упізнала. Найбільший здоровань з чотирьох мав на собі заплямованого, побитого злигоднями жовтого сіряка. — Смачно попоїла? — запитав він. — Гаразд. Остання трапеза має бути смачною. Він мав брунатне волосся, бороду, могутні руки та рамена, зламаного та криво зрощеного носа. «Я його знаю» — подумала Брієнна і ствердно мовила: — То ти Хорт. Вояк вишкірився; зуби він мав відразливі — криві, помережані гнилими плямами. — Тепера, мабуть, так. Бо ж попереднього ласкава панна зізволили вколошкати з власних вельможних ручок. Він повернув голову і сплюнув. Брієнна пригадала, як мерехтіли блискавки, як ковзала земля під ногами. — Я вбила Роржа. Він узяв шолома з могили Клегана, а ти вкрав його вже з трупа. — Не чув, щоб він заперечував. Торос обурено засичав. — Невже правда?! Шолом мерця? Ми вже впали так низько? Здоровань подивився на нього, насупившись. — Чого тобі? Добре залізо. — Немає нічого доброго ані в тому шоломі, ані в його колишніх господарях, — мовив жрець. — Сандора Клегана ще за життя роздирали пекельні муки, а Рорж був звір у людській подобі. — Я не вони. — То навіщо тицяєш світові ту саму личину? Свавільну, вишкірену, спотворену… невже ти мрієш таким стати, Лиме? — Коли цю личину бачать вороги, то лякаються. — Я теж лякаюся, коли її бачу. — То заплющ очі! — відповів мугиряка у жовтому сіряку і сердито відмахнувся. — Ведіть хвойду. Брієнна не опиралася; їх було четверо, вона — слабка та поранена, зовсім гола під вовняною сорочкою. Їй довелося схилити голову, щоб не вдаритися об стелю звивистого проходу. Шлях попереду круто піднімався і двічі повертав, перш ніж привести до більшої печери, повної розбійників. Тут посередині підлоги була викопана яма для вогню, і повітря аж синіло від диму. Люди купчилися біля полум’я, відігріваючись після холоду печер. Дехто стояв уздовж стін або сидів, схрестивши ноги, на солом’яниках. Були тут і жінки, і навіть кілька дітей, що ховалися за материними спідницями. Брієнна упізнала одне обличчя — Довготелесої Джейни Гедль. Упоперек печери, у скельній заглибині, стояв стіл на кобильницях, а за ним сиділа жінка вся в сірому, вкрита кобеняком з каптуром. У руках вона тримала корону — спижевий вінець, оточений колом залізних мечів — роздивлялася її, пестила пальцями маленькі клинки, наче пробуючи їхню гостроту. Очі жінки блимали глибоко під каптуром. Сірий був кольором сестер-мовчальниць, служниць Морока. Брієнні спиною побігли дрижаки. «Серце-Камінь.» — Мосьпані, — сказав здоровань. — Ми її привели. — Еге ж, — додав одноокий. — Крулерізову хвойду. Брієнна болісно зіщулилася. — Навіщо ви мене так кличете? — Якби мені давали срібного оленя щоразу, як ти казала його ім’я, зараз я був би багатший за твоїх приятелів Ланістерів. — Але ж то… ви не розумієте… — Отакої! — зареготав здоровань. — А я чогось гадаю, ми розуміємо більше, ніж вам бажалося б. Від вас, панно, левом аж смердить. — Ні, це не так! Наперед вийшов інший розбійник — молодший чолов’яга у засмальцьованому кептарі з овечої шкури. В руці він тримав Вірноприсяжця. — А оце каже, що так. Голос його був приморожений вимовою Півночі. Чоловік витяг меча з піхв і поклав перед пані Серце-Камінь. Червоно-чорні рясиці забігали лезом у світлі з паленища посеред печери; але жінка в сірому не зводила очей з маківки — золотої левової голови з рубіновими очима, що сяяли, наче дві червоні зірки. — Є також оце. — Торос Мирійський витяг з рукава пергамен і поклав його поруч з мечем. — На грамоті печатка короля-хлопчака. В грамоті писано, що її володар їде у королівській справі за дорученням престолу. Пані Серце-Камінь відклала меча і взяла грамоту. — Меча мені дали з добрими намірами, — заперечила Брієнна. — Пан Хайме присягнувся Кетлін Старк, що… — Мабуть, перед тим, як його друзяки перетнули їй горло? — перервав здоровань у жовтому сіряку. — Знаємо ми, чого вартий Крулеріз і всі його присяги. «Все марно, — зрозуміла Брієнна. — Жодні мої слова їх не пом’якшать.» Але однак відчайдушно кинулася на свій захист. — Він пообіцяв пані Кетлін повернути її доньок, та коли ми досягли Король-Берега, їх вже не було. Хайме надіслав мене шукати панну Сансу… — А якби ти її знайшла? — запитав молодий північанин. — Що б тоді зробила? — Захистила б. Відвезла у безпечне місце. Здоровань зареготав. — Куди це? До Серсеї в підземелля? — Ні. — Ти бреши, та не забріхуйся. Оцей меч каже, що ти нещира хвойда. Невже ми маємо вірити, що Ланістери роздають золоті мечі з рубінами своїм ворогам? Що Крулеріз доручив тобі сховати дівчину від власної сестри? А папірця з печаткою малого короля навіщо дав? Дупу підтирати? Ще й товариство у дорогу… Здоровань обернувся, махнув рукою, лави розбійників розступилися, і наперед вивели ще двох бранців. — Малий, з ласки м’сьпані, був зброєносцем самого Біса, — мовив він до пані Серце-Камінь. — А оцей — лицар зі служби семиклятого Рандила Тарлі, дідько його побий. Гайла Добича відлупцювали так, що обличчя було годі впізнати. Він запнувся, коли його штовхнули уперед, і трохи не впав, та Подрік підхопив лицаря попід лікоть. — Пане, — мовив малий похнюплено, побачивши Брієнну. — Тобто пані. Пробачте. — Тобі нема за що вибачатися, — відповіла Брієнна і обернулася до пані Серце-Камінь. — Хай яку зраду я вчинила на думку ясної пані, Подрік та пан Гайл тут ні до чого. — Вони леви, — мовив одноокий. — Цього досить. Я кажу: повісити їх. Тарлі повісив два десятки наших. Час уже почепити кількоро його посіпак. Пан Гайл подарував Брієнні слабеньку посмішку. — Отакої, панно, — мовив він. — Треба вам було погоджуватися, коли я кликав заміж. А тепер однак помирати, але вам — дівою, а мені — бідарем. — Пустіть їх на волю! — заблагала Брієнна. Жінка у сірому нічого не відповіла. Вона знову роздивилася меча, пергамен, корону зі спижу та заліза. Нарешті сягнула рукою кудись собі під щелепу, наче хотіла сама себе вдавити. Але натомість заговорила… моторошним, зламаним, змученим голосом. Лунав він, здавалося, просто з горлянки і нагадував почасти скрегіт, почасти хрипіння, почасти смертну муку останнього подиху. «Мова змученої душі» — подумала Брієнна, а вголос мовила: — Я не розумію. Що пані кажуть? — Вони питають ім’я оцього клинка, — відповів молодий північник у овечому кептарі. — Вірноприсяжець, — відповіла Брієнна. Жінка у сірому засичала крізь пальці. Очі її нагадували дві червоні жарини, що палали у тіні. Вона вимовила ще кілька слів. — Ні, кажуть пані. Назви його Кривоприсяжцем, кажуть пані. Його зробили для зради і ницого вбивства. Пані кликатимуть його «Нещирим Другом». Так само, як тебе. — До кого ж я була нещира? — До них, — відповів північанин. — Невже гадаєш, пані забули, як ти присягалася їм службою? Тарфійська Діва присягалася службою лише одній жінці на всьому світі. — Не може того бути! — відповіла Брієнна. — Моя пані мертва! — Смерть і гостьове право, — пробурмотіла Довготелеса Джейна Гедль, — нині вже не ті, що були. Ніхто на них більше не зважає. Пані Серце-Камінь скинула каптура і розмотала шалик сірої вовни, що вкривав їй обличчя. Волосся вона мала сухе і крихке, біліше за кістку. Чоло мережилося сірим та зеленим, з бурими плямами гниття. Плоть обличчя, зораного борознами, висіла пошматованими смужками від очей до щелепи. У одних борознах загусла кров, у інших, глибших, виднілися кістки черепа. «Обличчя, — подумала Брієнна. — Її обличчя було таке сильне та вродливе, шкіра — така м’яка та гладенька.» — Пані Кетлін? — Очі налилися слізьми. — Казали… казали, що ви померли… — Саме так, — відповів Торос Мирійський. — Фреї розпанахали їм горло від вуха до вуха. Коли ми знайшли пані коло річки, вони були мертві вже три дні. Гарвін благав мене подарувати їм цілунок життя, але минуло надто багато часу. Я не хотів цього робити, і тоді князь Берік приклав свої вуста замість мене, і вогонь життя перейшов від нього до них. І пані… підвелися. Хай боронить нас Господь Світла. Відтоді пані знову ходять цією землею. «Невже я досі сплю? — спитала себе Брієнна. — Невже це нове жахіття, навіяне зубами Гризла?» — Я ніколи не зраджувала мою пані. Скажіть їм. Присягаюся Седмицею. Присягаюся на мечі! Істота, що колись була Кетлін Старк, знову схопилася за горло, затискаючи пальцями довгу жахливу рану на шиї, і вичавила з себе ще кілька хрипів. — Слова — то вітер, — сказав північник Брієнні. — Пані кажуть, ти мусиш довести свою вірність. — Як? — запитала Брієнна. — Власним мечем. Його звуть Вірноприсяжець, чи не так? То покажи, яка ти вірна присязі, кажуть мосьпані. — Чого пані бажають від мене? — Вони бажають бачити свого сина живим. Або людей, що його вбили — мертвими, — відповів здоровань. — Вони бажають влаштувати гайворонню учту незгірш Червоного Весілля. З Фреїв та Болтонів. І ми згодуємо тих покидьків гайворонню, одного за одним, скількох пані забажають. А від тебе вони вимагають життя Хайме Ланістера. «Хайме.» Ім’я різонуло, крутнулося ножем у животі. — Пані Кетлін, я… ви не розумієте… Хайме, він… він врятував мене від зґвалтування Кровоблазнями, а потім повернувся, стрибнув у ведмежу яму битися проти звіра голіруч… присягаюся, він вже не той, яким був. Він послав мене по Сансу, щоб я вберегла її та захистила… і не брав участі у Червоному Весіллі… Пальці пані Кетлін глибоко вп’ялися у плоть шиї. Холоднішим за лід потоком полилися торохтливі слова, покручені та придушені. Північанин переклав: — Пані кажуть, ви маєте обирати. Беріть меча і вбийте Крулеріза. Або ходіть на шибеницю за зраду. Меч або зашморг, кажуть пані. Обирайте, кажуть пані. Обирайте! Брієнна згадала свій сон, у якому вона чекала в батькових палатах на юного нареченого. Тоді, уві сні, вона відкусила собі язика. «І трохи не захлинулася кров’ю.» Вона глибоко вдихнула, судомлячись, і відповіла: — Я не хочу обирати. Настала довга тиша. Тоді пані Серце-Камінь заговорила знову. Цього разу Брієнна сама зрозуміла слова. Їх було лише два. — Повісити всіх, — проскреготіла пані. — Воля ваша, — відповів здоровань. Брієнні знову сплутали мотузкою руки і повели геть із печери, кривою кам’янистою стежкою аж на поверхню. Нагорі, на Брієннин подив, панував ранок. Стовпи блідого вранішнього світла падали навскіс між дерев. «Стільки дерев. Вибирай, яке хочеш, — подумала вона. — Далеко ходити не доведеться.» Справді, далеко її не повели. Під кривою вербою розбійники накинули зашморг їй на шию, щільно затягли і перекинули інший кінець мотузки через товсту гілку. Гайлові Добичу та Подрікові Пейну дісталися в’язи. Пан Гайл волав, що сам ладен убити Хайме Ланістера і хоч кого ще, але Хорт загилив йому по пиці й змусив замовкнути. Собачий шолом знову був у нього на голові. — Якщо маєш гріхи — сповідати своїм богам — то зараз саме час. — Подрік не заподіяв вам ніякої шкоди. Мій батько його викупить. Тарф кличуть сафіровим островом. Надішліть Подріка з моїми кістками до Надвечір’я, і матимете сафіри, срібло, що душі заманеться. — Я хочу назад свою дружину та доньку, — мовив Хорт. — Поверне їх мені твій батько? Якщо ні, то хай гойдає себе сам. Малий згниє отут, поряд з тобою. А кістки твої згризуть вовки. — То ти їх вішатимеш, Лиме? — покликав одноокий. — Чи забовкаєш до смерті? Хорт вихопив кінець мотузки у чолов’яги, що його тримав. — Ану подивимося, якого танку ти станцюєш, — мовив він і смикнув. Брієнна відчула, як конопляна мотузка стискається, ріже шкіру, підсмикує вгору підборіддя. Пан Гайл шпетив розбійників з гідним подиву красномовством, але Подрік не казав ані слова. Він навіть не підняв очі, коли його ноги відірвалися від землі. «Якщо це знову сон, то час прокидатися. Якщо це насправді, то час помирати.» Очі не бачили нічого, крім Подріка, зашморгу на його тонкій шийці, ніг, що смикалися над землею. Брієнна розтулила рота. Подрік хвицяв ногами, хрипів у задусі, помирав. Брієнна відчайдушно всмоктала повітря попри мотузку, що душила їй горло. Ніколи ще вона не знала такого болю. І заверещала слово. Одне-єдине. Серсея Септа Моела була сива, аж біла шкиринда з гострим, наче сокира, обличчям і губами, скривленими у вічному несхваленні всього на світі. «Ставлю гроші, це одоробло досі має непорушену цноту, — подумала Серсея. — Хоча донині вона вже стала твердіша за виварену шкіру.» Септу супроводжували шестеро лицарів верховного горобця з веселковим мечем свого відродженого братства на гострокутних щитах. — Септо. — Серсея сиділа попід Залізним Престолом, вбрана у зелений шовк та золоте мереживо. — Скажіть його пресвятості, що ми ним незадоволені. Він надто багато на себе бере. На пальцях і в золотому волоссі королеви мерехтіли смарагди. Очі двору та міста були прикуті до неї. Всі вони зараз мали спостерігати справжню доньку князя Тайвина. Коли ця блазенська вистава нарешті скінчиться, всі до одного дізнаються, хто їхня справжня і єдина королева. «Та спершу треба станцювати і не пропустити жодного кроку.» — Пані Маргерія є вірною та покірною дружиною мого сина, втіхою його життя і найближчою помічницею в усіх справах. Його пресвятість не мав жодного права та причини накладати руки на її високу особу і саджати її під варту разом з сестрами у перших, які теж любі нам та милі як найближчі родички. Вимагаю негайно їх звільнити! Септа Моела навіть оком не змигнула. — Слова вашої милості буде переказано їхній пресвятості верховному септонові. Прикро казати, але молода королева і панни її почту не будуть звільнені, доки і якщо їхню невинність не буде доведено. — Невинність? Вам досить поглянути на їхні милі невинні личка, щоб усе зрозуміти. — За милими личками часто-густо ховаються грішні серця. З-за столу ради почувся голос князя Добромира. — У якому злочині звинувачують цих юних дів, і хто саме? Септа відповіла: — Меггу Тирел та Елінору Тирел звинувачують у розпусті, перелюбстві та змові на державну зраду. Аллу Тирел звинувачують у приховуванні розпусти, якій вона стала свідком. У тому самому звинувачують і королеву Маргерію, а на додачу — в подружній невірності та державній зраді. Серсея піднесла руку до грудей. — Негайно кажіть, хто розповсюджує такі гидкі плітки про мою рідну невістку! Не вірю жодному слову. Мій син кохає пані Маргерію усім серцем, і вона ніколи б не насмілилася так жорстоко дурити його! — Звинувачує їх власний надвірний лицар вашої милості. Пан Озней Кіптюг зізнався у тілесному зляганні з королевою самому верховному септонові перед вівтарем Вишнього Батька. Гарис Звихт за столом ради зойкнув, великий маестер Пицель відвернувся. Повітря наповнилося гомоном та дзижчанням, наче тисячі ґедзів одночасно влетіли до престольної палати. Дехто з паній на галереї почали вислизати з приміщення; за ними потяглися купки дрібного панства та лицарів, що тинялися коло дверей палати. Золотаві нікого не тримали, але королева наказала панові Озфриду помічати, хто саме пішов. «Мить — і троянди Тирелів вже не пахкотять так солодко, еге ж?» — Пан Озней молодий, нестримний і гарячий, — мовила королева, — та попри все, вірний престолові лицар. Якщо він каже, що сам… ні, я не вірю. Маргерія — цнотлива діва! — Ні, не діва. Я оглядала її сама на вимогу його пресвятості. Її цнота не лишилася недоторканою. Те саме скажуть септа Аглантіна та септа Мелісента, а з ними і власна септа королеви Маргерії, Ністерика, яку посаджено до покаянної келії за участь у ганьбі королеви. Панну Меггу та панну Елінору також оглянули. Їхню цноту теж було порушено. Ґедзі вже гули так гучно, що королева ледве чула власні думки. «То що тепер скажете, маленька королево та її сестрички? Навтішалися прогулянками?» Князь Добромир гупнув кулаком по столі. — Пані Маргерія склала врочисті клятви щодо своєї цноти перед їхньою милістю королевою та їхнім покійним батечком, Правицею Короля. Багато з нині присутніх можуть це потвердити. Князь Тирел теж свідчив про невинність доньки, і пані Олена, її бабуся, честь котрих знаходиться поза всяким сумнівом. Ви смієте казати, що всі ці високі вельможні особи нам брехали?! — Можливо, їх теж обманювали, ясний пане, — відповіла септа Моела. — Цього я не смію стверджувати. Можу лише присягнутися у тому, що бачила на власні очі при огляді королеви. Змальоване подумки видовисько, як стара кисла шкиринда тицяє зморшкуватими пальцями у рожеву піхву Маргерійки, трохи не змусило Серсею зареготати. — І все ж ми наполягаємо, щоб його пресвятість дозволив нашим власним маестрам оглянути мою невістку і тим з’ясувати, чи є в цих нечуваних наклепах бодай тінь правди. Великий маестре Пицелю, ви супроводите септу Моелу до септу нашого обожнюваного короля Баелора і повернетеся з правдою про цноту пані Маргерії. Пицелева мармиза набула кольору скислого молока. «У малій раді старий йолоп ніяк не може пельку стулити, — досадуючи, подумала королева, — а тут від нього треба лише кілька слів, і раптом він втрачає мову.» Саме цієї миті старий нарешті спромігся: — Мені нема потреби оглядати, м-м-м… приховані частини тіла пані Маргерії. — Голос його тремтів і запинався. — Сором казати… але королева Маргерія не є дівою. Вона наказувала мені приготувати місячний узвар, і то неодноразово. Ревище, яке вибухнуло в палаті, було найсолодшим подарунком, якого могла сподіватися Серсея Ланістер. Навіть королівський ражак, що гупав по підлозі своїм берлом, не в змозі був придушити бурю. Протягом кількох ударів серця Серсея купалася у теплому морі ганьби малої королеви. А коли насолодилася вдосталь, то підвелася з кам’яним лицем і наказала золотокирейникам очистити престольну палату. «Маргерії Тирел кінець» — подумала вона у збудженому захваті. Її білі лицарі шикувалися навколо, готуючись вивести королеву крізь двері позаду Залізного Престолу; Борос Блаунт, Мерин Трант, Озмунд Кіптюг — останні з Королегвардії, які ще лишилися у місті. Коло дверей стояв Місячок, тримав у руці брязкальце і роздивлявся шарварок великими круглими очима. «Оцей хоч і дурень, зате має глузд не прикидатися розумним. Якби ж Маггі-Жаба теж носила пістряві лахи — може, знала б, чого варті її віщування про день прийдешній.» Серсея молилася, щоб стара дурисвітка вічно верещала у пеклі. Молодша королева, прихід котрої провістила стара, зустріла свій кінець. А якщо одне пророцтво можна відвернути, то і решту теж. «Не буде золотих саванів, не буде валонкара. Нарешті я вільна від твого лиховісного жаб’ячого скреготу.» Рештки малої ради заспішили услід. Гарис Звихт здавався приголомшеним; він запнувся на порозі й упав би, якби його не підтримав Ауран Бурун. Занепокоєним здавався навіть Ортон Добромир. — Наше простолюддя ласкаве до малої королеви, — мовив він. — Воно цього так не облишить. Боюся, чи не станеться чогось, ваша милосте. — Князь Добромир цілком правий, — мовив князь Бурун. — З ласки вашої милості, я б спустив на воду решту наших нових дромонів. Коли місто побачить їх на Чорноводі з прапорами короля Томена на щоглах, то зрозуміє, чия тут править воля. Та й кораблям буде безпечніше, якщо юрба знову замислить якусь веремію. Решту він дав зрозуміти без слів: опинившись на Чорноводі, дромони зможуть дати відсіч спробам Мейса Тирела привести через річку своє військо — так само, як Тиріон колись зупинив навалу Станіса. На цьому березі Вестеросу Вирій не мав власної морської потуги, а покладався на флот Рожвинів, який саме повертався додому, до Вертограду. — Розумний захід, — схвалила королева. — Поки ця буря не відшумить, хай ваші кораблі з усіма жеглярами постоять на річці. Пан Гарис Звихт був такий блідий та спітнілий, от зараз зомліє. — Коли звістка досягне князя Тирела, його гнів не знатиме меж. Вулицями потече кров… «Оце ще лицар жовтої курки, — подумала Серсея. — Взяв би собі за герб хробака і не забивав нам памороки. Курка для тебе занадто хоробрий звір. Якщо Мейс Тирел не насмілюється брати приступом Штормолам, то як, на твою думку, він зважиться напасти на дім божий?» Коли Звихт припинив белькотіти, Серсея мовила: — У місті не має пролитися кров, і я зроблю все, щоб не пролилася. Я власною особою піду до Баелорового септу поговорити з королевою Маргерією та верховним септоном. Томен любить їх обох, я це знаю напевне, і дуже хоче, щоб я уклала між вірою та престолом мир. — Мир? — Пан Гарис витер лоба оксамитовим рукавом. — Якщо тільки мир можливий… це такий відважний вчинок… — Якийсь суд може і знадобитися, — мовила королева, — хоча б на те, щоб спростувати наклепи та брехню і показати світові невинність нашої любої Маргерії. В котрій ми, певно ж, не сумніваємося. — Авжеж так, — відповів Добромир, — але цей верховний септон може схотіти судити королеву самотуж, як колись Віра судила людей за старих часів. «Сподіваюся, що схоче» — подумала Серсея. Такий суд не стане шукати прихильності зрадницьких королев, що розсувають ноги перед співцями і поганять святі звичаї та відправи Діви, аби лише приховати свій сором. — Певно, ми всі погодимося, що найголовніше зараз — з’ясувати правду, — мовила королева. — Тепер, шановне панство, прошу вибачити. Мені треба до короля. Не можна кидати його милість на самоті у такі часи. Коли вона ввійшла до сина, Томен саме ловив на вудку своїх кошенят. Доркас зробила йому мишу з клаптиків хутра і прив’язала її довгою шворкою до кінця старої рибальської вудки. Кошенята ганялися за мишею, не знаючи втоми, а хлопчик ніщо так не любив, як смикати здобич угору і дивитися, як малі звірята підстрибують слідом. Юний король здався здивованим, коли Серсея пригорнула його в обійми і поцілувала у чоло. — Що трапилося, матінко? Чому ви плачете? «Бо ти тепер у безпеці, — хотіла вона сказати йому. — Бо віднині тобі ніщо не загрожує.» — Помиляєшся, дитино. Леви не плачуть. — Про Маргерію та її сестер буде час розповісти пізніше. — Є кілька паперів, які ти маєш підписати. Заради спокою короля Серсея не вписала у накази про затримання імена злочинців. Томен підписав порожні грамоти і весело втиснув печатку в теплий віск, як робив завжди. А потім королева відіслала його гуляти з Джоселин Звихт. Пан Озфрид Кіптюг прибув, коли чорнило вже почало висихати. Серсея вписала імена власноруч: пан Таллад Високий, Джалабар Ксого, Гаміш Арфіст, Гуго Стрімчак, Марк Мулендор, Баярд Навхрест, Ламберт Червонокрут, Горас Рожвин, Гобер Рожвин і один хам, що вродився Гаком, але кликав себе Блакитним Бардом. — Овва! Скільки ж їх тут. Пан Озфрид посовав пергамени, сторожко споглядаючи слова, щоб не втекли столом, наче таргани. Жоден із Кіптюгів не розбирав по-писаному. — Десятеро. Ви маєте шість тисяч золотокирейників. Достатньо, щоб схопити десятьох, треба гадати. Дехто розумний міг уже втекти, якщо вчасно нашорошив вуха. Коли так — то й нехай. Їхня відсутність зробить їх ще винуватішими в очах престолу. Пан Таллад трохи тупуватий і може спробувати опиратися. Дивіться мені, щоб він дожив до сповіді. Іншим шкоди не чинити. Кількоро можуть виявитися невинними. Близнюків Рожвинів неодмінно треба визнати облудно звинуваченими. Це покаже чесність та безпристрасність суду. — Схопимо усіх, ваша милосте, ще й сонце не сяде, — запевнив пан Озфрид, а тоді завагався. — Там коло дверей Баелорового септу юрба зібралася. — Яка ще юрба? — Неочікувані події завжди нашорошували Серсею. Вона пам’ятала, що князь Бурун сказав про веремію. «Я не передбачила, що про це подумає простолюддя. Адже Маргерія — їхнє улюблене звірятко.» — Скільки їх там? — З сотню буде. Горлають, щоб верховний септон звільнив малу королеву. Коли ваша ласка, можемо розігнати. — Не треба. Хай кричать, хоч позахрипають. Горобцеві воно байдуже. Він слухає лише богів. Кумедно було чути, що його пресвятість мусить потерпати від сердитої юрби просто в себе на порозі — зважаючи, що саме така юрба піднесла його до кришталевого вінця. «Якого він негайно продав.» — Свята Віра нині має власних лицарів, от хай вони і захищають септ. До речі, зачиніть брами міста. Ніхто не має входити до Король-Берега і залишати його без мого дозволу, доки все не вгамується. — Слухаю волю вашої милості, — вклонився пан Озфрид і пішов шукати когось, хто б прочитав йому накази. Не встигло того дня і сонце сісти, як усі звинувачені зрадники вже сиділи під вартою. Гаміш Арфіст зомлів, коли по нього прийшли; пан Таллад Високий поранив трьох міських вартових, доки його не придушили числом. Серсея наказала, щоб близнюкам Рожвинам надали зручні покої у башті. Решту кинули до підземелля. — Гамішеві важко дихати, — повідомив Кайбурн, з’явившись з доповіддю того ж вечора. — Він кличе маестра. — Скажіть, що він його матиме, щойно зізнається. — Королева подумала хвилинку. — Певно ж, він застарий для любощів, але його, поза сумнівом, змушували грати та співати для Маргерії, поки вона розважалася з іншими чоловіками. Нам знадобляться подробиці. — Допоможу йому їх пригадати, ваша милосте. Наступного дня пані Добромир допомагала Серсеї вдягатися для відвідин малої королеви. — Нічого надто розкішного чи барвистого, — наказала королева. — Щось похмуре і миле богам, на радість верховному септонові. Бо ще примусить мене з ним молитися. Зрештою вона обрала м’яку вовняну сукню, що вкривала її від шиї до кісточок; суворість крою пом’якшували лише кілька винних лоз, вигаптуваних золотою ниткою на стані та рукавах. Брунатний колір сукні мав приховати бруд, якщо доведеться ставати на коліна. — Поки я пригортатиму до грудей невістку, ви побалакайте з трьома сестричками, — мовила Серсея до Таени. — Зманіть Аллу, якщо зможете, але обережніше у словах. Там вас можуть підслухати не самі лише боги. Хайме завжди казав, що найтяжче у кожній битві — дочекатися її, пережити той короткий проміжок часу, коли різанина ще не почалася. Ступивши назовні, Серсея побачила, що небо стало сіре та похмуре. Втрапити під зливу і прибути до Септу Баелора просяклою та змерзлою аж ніяк їй не пасувало. Це означало накриті ноші. За супровід вона обрала десятьох надвірних ланістерівських стражників і Бороса Блаунта. — Маргерійчиній юрбі може забракнути кебети розрізнити одного Кіптюга від іншого, — сказала вона панові Озмунду. — А я не можу дозволити вам прорубати шлях крізь посполитих. Краще вас ненадовго сховати. Долаючи шлях Король-Берегом, Таена раптом почала сумніватися. — Оцей суд… — проказала вона стиха, — що як Маргерія вимагатиме захисту своєї невинності у божому суді двобоєм? Посмішка промайнула Серсеїними вустами. — Честь королеви має захищати один з лицарів Королегвардії, і ніхто інший. Кожна дитина Вестеросу знає, як принц Аемон Драконолицар бився за честь своєї сестри, королеви Наерис, проти наклепів пана Моргіла. Та на жаль, з огляду на тяжке поранення пана Лораса, шану, гідну принца Аемона, доведеться покласти на одного з Лорасових присяжних братчиків. — Серсея стенула плечима. — Але кого саме? Пан Арис та пан Балон аж у Дорні, Хайме вирушив на Водоплин, а пан Озмунд — брат людини, що звинувачує нашу юну королеву. І це залишає нам… ой, пробі… — Бороса Блаунта і Мерина Транта, — засміялася пані Таена. — О так. А пан Мерин останнім часом почувається хворим. Нагадайте мені йому сказати, коли повернемося до замку. — Скажу, люба моя. — Таена упіймала Серсеїну руку і поцілувала. — Молюся, щоб ніколи вас не образити. Бо в гніві ви жахливі. — Кожна матір зробить те саме на захист своєї дитини, — відповіла Серсея. — То коли ви вже привезете свого малого до двору? Здається, його звати Русель, так? Він міг би навчатися лицарських наук разом з Томеном. — О, мій хлопчик буде у захваті… але зараз навколо так непевно… я гадала перечекати, доки небезпека не минеться. — Вже скоро, — пообіцяла Серсея. — Напишіть до Довгостолу, хай Русель складає в сакви свого найкращого жупана і дерев’яного меча. Новий юний приятель — саме те, що відверне Томена від втрати, коли помостом покотиться крихітна голівка Маргерії. Вони зійшли з нош коло подоби Блаженного Баелора. Королева зраділа, коли побачила, що кістки та сміття нарешті вичищено. Пан Озфрид сказав правду: юрба не була ані така численна, ані така свавільна, як попередні горобці. Ці лише стояли невеличкими купками і похмуро витріщалися на двері Великого Септу, де вишикувалася вервечка септонів-послушників з патерицями у руках. «Заліза немає» — помітила Серсея. Це було або дуже розумно, або дуже нерозумно — королева не була ще достоту певна. Ніхто пальцем не ворухнув, щоб їх затримати. Посполиті й септони покірно розступилися, пропускаючи прибулих. За дверима, у Світличній Палаті, їх зустріли троє лицарів у смугастих веселкових рясах Синів Воїна. — Я прийшла побачити свою невістку, — мовила Серсея. — Їхня пресвятість на вас чекали. Моє ім’я — Теодан Трудар. Свого часу я був лицар Теодан Кернич, але нині віддаю ратні труди Святій Вірі. Прошу вашу милість піти зі мною. Верховний горобець, як завжди, колінкував — цього разу перед вівтарем Батька. З прибуттям королеви він навіть не скінчив молитви, а примусив її нетерпляче чекати. Нарешті підвівшись, він низько вклонився: — Вітаю вашу милість сього сумного дня. — Воістину сумного. Чи не пустите нас побалакати з Маргерією та її сестрами в перших? Якщо буде на те ваша ласка. Королева вирішила обрати мову покори та сумирності — на цього чоловіка лише вона справляла належну дію. — Як забажаєте. А по тому, дитино моя, приходьте до мене. Нам не завадить помолитися разом. Малу королеву посадили під варту на верхівці однієї з тонких та високих башт Великого Септу. Її келія мала вісім стоп завдовжки і шість завширшки. З обстави тут були: солом’яник для спання, ослінчик для молитов, дзбан води, книжка «Семикутна зірка» і свічка, щоб її читати. Єдине вікно скидалося радше на бійницю для стріл. Серсея побачила Маргерію босою, тремтливою, вдягненою лише у грубого плетіння сорочку сестер-послушниць. Її кучері сплуталися, ноги забруднилися. — В мене забрали навіть одяг! — вигукнула мала королева, щойно вони лишилися на самоті. — На мені була сукня вершкового мережива, з річковими перлами на стані. Септи насмілилися накласти на мене руки і роздягти до голої шкіри! Сестер теж. Мегга штовхнула одну септу на свічки і підпалила їй рясу. Але найбільше я боюся за Аллу — вона зблідла, як молоко, боялася навіть кричати. — Бідна дитина. — Стільців тут не було, і Серсея присіла поруч з малою королевою на край її солом’яника. — Пані Таена пішла поговорити з нею, сказати, що її не забули. — Він не дозволив мені навіть їх побачити! — спалахнула Маргерія. — Відділив нас одну від одної! Перед вами до мене не пускали нікого, крім септ. Одна приходить щогодини і питає, чи я готова зізнатися у перелюбстві. Зовсім не дають спати — вимагають зізнань. То я минулої ночі зізналася септі Унелі, що хочу видряпати їй очі. «Шкода, що не видряпала, — подумала Серсея. — Якби ти засліпила бідну стареньку, верховний септон остаточно упевнився б у твоїй вині.» — Ваших сестер допитують так само. — То хай на цих катюг упаде прокляття! — визвірилася Маргерія. — Хай вони виють у семи пеклах! Алла така лагідна і сором’язлива, як вони могли це з нею вчинити? А Мегга… так, вона регоче, наче портова шльондра, але ж у душі ще й досі маленька дівчинка. Я люблю їх усіх, а вони мене. Якщо клятий горобець хоче змусити їх брехати про мене… — На жаль, справи гірші. Їх теж звинувачують. Усіх трьох. — Моїх сестер? — зблідла Маргерія. — Та ж Алла і Мегга ще малі діти. Ваша милосте… це якесь мерзенне божевілля. Виведіть нас звідси, благаю! — Якби ж я могла. — Голос Серсеї наповнився щирим співчуттям. — Його пресвятість приставив до вас варту зі своїх нових лицарів. Щоб звільнити вас, я мусила б прислати золотокирейників і опоганити дім божий кровопролиттям. Королева узяла руки Маргерії у свої власні. — Але я не сиділа без діла. Я зібрала усіх, кого пан Озней назвав вашими коханцями. Вони розкажуть його пресвятості про вашу невинність, я цього певна, під присягою на суді. — На суді?! — Тепер у голосі дівчини справді пролунав страх. — Невже має бути суд? — Як іще довести вашу невинність? — Серсея підбадьорливо стиснула Маргерії долоню. — Та певно ж, спосіб суду вільно обирати вам. Ви ж королева. Лицарі Королегвардії присягнулися захищати вас силою зброї. Маргерія негайно все зрозуміла. — Божий суд двобоєм? Авжеж. Але Лораса поранено, інакше б він… — Він має шістьох присяжних братчиків. Маргерія вирячила на неї очі, тоді забрала руку. — Це такий жарт, абощо? Борос — боягуз, Мерин — старий та незграбний, вашого брата скалічено, ще двоє у Дорні, а Озмунд — клятий Кіптюг! Але в Лораса є двоє рідних братів, а не шестеро казна-кого. Якщо має статися суд двобоєм, хай мене захищає Гарлан. — Пан Гарлан не є братчиком Королегвардії, — відповіла королева. — Коли розглядається честь королеви, закон та звичай вимагають, щоб її поборником був один з присяжної сімки короля. Боюся, верховний септон наполягатиме. «А я вже подбаю, щоб наполіг.» Маргерія не відповіла одразу. Її брунатні брови насупилися у підозрі. — Блаунт або Трант, — вимовила вона нарешті. — Мені доведеться обирати когось із них. Який солодкий подаруночок для вас, чи не так? Озней Кіптюг порубає кожного з них на клапті. «Семеро дідьків у семи пеклах.» Серсея вдягла на обличчя ображену личину. — Ви засмучуєте мене, доню. Я хочу лише… — …свого сина тільки для себе на віки вічні, авжеж так? Він ніколи не матиме дружини, яку б ви не зненавиділи. І я вам не донька, за що дякую богам. А тепер облиште мене. — Ви поводитеся нерозумно. Я прийшла допомогти вам. — Допомогти зійти в могилу? Я попрохала вас піти. Чи мушу покликати своїх наглядачів і попрохати їх викинути вас геть копняками? Хіба не цього варте таке нице, підступне і лихе стерво? Серсея зібрала докупи свої спідниці та свою гідність. — Напевне, ви дуже налякані нинішнім своїм становищем. Я пробачаю вам слова, сказані з розпачу. — Тут, як і при дворі, ніколи не знаєш, хто може підслухати. — На вашому місці я б теж злякалася. Великий маестер Пицель зізнався, що давав вам місячний узвар, а ваш Блакитний Бард… на вашому місці, юна пані, я б молила Старицю про мудрість, а Мати про милосердя. Боюся, скоро ви матимете у них відчайдушну потребу. Сходами башти донизу королеву проводжали чотири сухі зморшкуваті септи, кожна з яких здавалася кволішою за іншу. Досягнувши землі, вони продовжили спускатися у саме серце пагорба Візеньї. Сходи скінчилися глибоко під поверхнею, де низка мерехтливих смолоскипів освітлювала довгий прохід. Верховний септон зустрів Серсею у невеличкій семикутній приймальні, де між голих кам’яних стін майже нічого не було, крім грубо зробленого столу, трьох стільців та молитовного ослона. Обличчя Седмиці вирізьблені були просто на стінах. Серсеї вони здалися надто простими та незугарними, але відчувалася в них і певна сила, надто в очах — кулях оніксу, малахіту та жовтого місячного каменю, що робили кам’яні лики моторошно живими. — Ви говорили з королевою, — мовив верховний септон. Серсея проковтнула готові вже вирватися слова «Я — королева!» і відповіла: — Так, говорила. — Усі люди грішать, навіть королі та королеви. Я сам грішив і був прощений. Але без сповіді не буває і прощення. Королева не хоче сповідатися. — Можливо, вона невинна. — Ні, річ не в тім. Святі септи оглянули її та засвідчили порушену цноту. Вона пила місячний узвар, щоб замордувати у череві плід злочинного перелюбства. Помазаний лицар присягнувся на мечі, що тілесно спізнав і її, і двох її сестер у перших. Також він каже, що злягався з нею не лише він, назвав чимало осіб високого та низького звання. — Мої золотаві кинули усіх до підземелля, — запевнила Серсея. — Але допитали наразі лише одного, співця на прізвисько Блакитний Бард. Те, що він розказав, дуже мене занепокоїло. І все ж я молюся, щоб мою любу невістку повели на суд лише для доведення її невинності. Королева завагалася. — Томен любить свою маленьку дружиноньку всім серцем, ваша пресвятосте. Боюся, йому самому та його панству тяжко буде судити її по правді. Чи не візьметься Свята Віра бути суддею в цій справі? Верховний горобець склав долоні. — Я мав на думці те саме, ваша милосте. Точно так, як колись Маегор Лютий забрав у Віри мечі, Джаяхаерис Миротворець позбавив нас терез правосуду. Все ж, кому ще личить судити королеву, як не Вишній Седмиці та її вірним слугам на землі? Справу розглядатиме лава святого суду з семи суддів. Троє з них будуть вашої жіночої статі — діва, мати і стариця. Кому краще знати про лукавство та мінливість грішних жіночих душ, як не їм? — Так справді буде на краще. Певно ж, Маргерія лишить за собою право вимагати доведення своєї невинності двобоєм. В такому разі її захисником має бути один з Томенової сімки. — Лицарі Королегвардії служили праведними поборниками королів і королев у двобоях від часів Аегона Завойовника. Тут корона і віра говорять одним голосом. Серсея сховала обличчя у долоні, наче з глибокого розпачу. А коли знову підвела голову, в одному її оці блищала сльоза. — Воістину сумні дні настали, — мовила вона, — та все ж я радію, що між нами панує згода. Якби Томен був тут, то подякував би вам. Разом, ви і я, ми мусимо дізнатися правду. — Дізнаємося. — Мені треба назад до замку. З вашого дозволу, я заберу пана Ознея Кіптюга з собою. Мала рада хоче його допитати і на власні вуха почути всі звинувачення. — Ні, — мовив верховний септон. Єдине коротке слово подіяло, наче цебро холодної води в обличчя. Серсея блимнула очима, спалахнула гнівом, тоді трохи вгамувалася. — Пана Ознея триматимуть під надійною вартою, обіцяю вам! — Його і тут стережуть надійно. Ходімо, я вам покажу. Серсея відчула на собі очі Седмиці — з жаду, малахіту, оніксу — і тілом зненацька пробіг крижаний холодок остраху. «Та я ж королева, — сказала вона собі. — Донька князя Тайвина.» І неохоче пішла услід. Пан Озней знайшовся недалечко. У келії було темно, вхід замикали важкі залізні двері. Верховний септон видобув ключа, відчинив їх та узяв зі стіни смолоскипа, щоб освітити келію. — Прошу, ваша милосте. Я після вас. Всередині на двох важких залізних ланцюгах зі стелі висів голий Озней Кіптюг. Судячи з вигляду, його шмагали канчуками. Найгірша доля випала спині та плечам, майже позбавленим шкіри. Але й на ногах та сідницях перехрещувалося безліч кривавих рубців. Королева ледве не зомліла від побаченого. Нажахана, вона обернулася до верховного септона: — Що ви накоїли?! — Ми ретельно дошукувалися правди. — Він сказав вам правду! Він сам прийшов, з власної волі, і сповідав усі гріхи! — О так. Сповідав. Я, ваша милосте, чув багато сповідей, та вперше бачив, щоб людина так радісно і завзято визнавала за собою найжахливіші злочини. — Ви били його батогами! — Без болю не буває каяття. Грішному не можна лишатися непокараним — так я сказав панові Ознею. Найближчим до богів я почуваюся саме тоді, коли мене шмагають за мої власні провини… хай навіть найтемніші гріхи мої геть не такі чорні, як учинені цим шляхетним лицарем. — А-але, — бризкнула королева слиною, — ви ж проповідуєте милосердя Матері!… — Пан Озней скуштує її солодкого молока у житті наступнім, вічнім. Писано-бо в «Семикутній зірці», що гріхи належить пробачати, а злочини — карати. Озней Кіптюг винуватий у зраді та вбивстві. А кара за зраду — смерть. «Це ж лише божий жрець, жалюгідний святенник, він не може так чинити!» — Але Святій Вірі не належить право карати людину на смерть, хай які тяжкі її провини! — Хай які тяжкі її провини, — повільно повторив верховний септон, наче зважуючи слова. — Дивно, ваша милосте, але що старанніше ми застосовували кару, то чудернацькіше виглядали провини пана Ознея. Тепер він переконує нас, що ніколи не торкався Маргерії Тирел. Хіба не так, пане Ознею? Озней Кіптюг розплющив очі. Коли він побачив перед собою королеву, то пробіг язиком по набряклих губах і мовив: — Стіна. Ви обіцяли мені Стіну. — Він божевільний, — мовила Серсея. — Вашими тортурами ви позбавили його розуму! — Пане Ознею, — вимовив верховний септон твердим і чистим голосом, — чи спізнали ви королеву тілесно? — Авжеж. — Озней крутнувся у кайданах, залізо стиха брязнуло. — Оцю, що стоїть переді мною. Саме її я гойдав, саме вона надіслала мене вкоротити віку старому верховному септонові. Він і варти при собі ніколи не тримав. Я просто ввійшов, коли святий отець спав, і придушив небораку подушкою. Серсея крутнулася на місці й ринула тікати. Верховний септон спробував її впіймати, але він був старий горобець, а вона — левиця Скелі. Королева відштовхнула його вбік і вискочила у двері, захряснувши їх за собою. «Кіптюги, потрібні Кіптюги… Я пришлю сюди Озфрида з золотавими, Озмунда з Королегвардією… Озней все заперечить, коли його звільнять, а я позбавлюся цього верховного септона так само, як попереднього.» Чотири старі септи загородили їй шлях, вчепилися зморшкуватими старечими руками. Вона збила одну на підлогу, іншу дряпнула нігтями в обличчя і дісталася сходів. На півдорозі нагору вона згадала про Таену Добромир і запнулася, засапана. «Борони мене, Седмице! — майнула в голові молитва. — Але ж Таена все знає! Якщо її теж схопили і били батогами…» Вона добігла до септу, але не далі. Там на неї чекали ще жінки — септи, сестри-мовчальниці, молодші й міцніші за чотирьох старих унизу. — Я королева! — загорлала вона, сахаючись від них. — Я вам голови постинаю, усім до одної! Пустіть мене негайно! Але натомість вони потяглися до неї руками. Серсея кинулася до вівтаря Матері, але там її схопили два десятки жінок і потягли вгору сходами, не зважаючи на опір та хвицяння. У келії три сестри-мовчальниці тримали її, поки септа на ім’я Сколера роздягала голяка, здерши навіть спіднє. Інша септа кинула їй сорочку грубого полотна. — Ви не смієте! — верещала на них королева. — Я з Ланістерів, негайно пустіть мене, мій брат вас повбиває, Хайме розітне вас від горлянки до піхви, ану пустіть, хутко! Я королева! — Королеві належить молитися, — мовила септа Сколера, перш ніж залишити її у холодній темній келії. Але Серсея була не слабкодуха Маргерія Тирел, щоб отак сумирно нап’ясти сорочечку і покірно сидіти у полоні. «Я навчу їх, що таке тримати левицю в клітці» — подумала вона, а тоді роздерла сорочку на сотню шматків, розчерепила дзбан з водою об стіну, і так само вчинила з нічним горщиком. Коли ніхто не з’явився, вона заходилася гамселити по дверях кулаками. Її супровід лишився унизу, на майдані — десятеро ланістерівських стражників та пан Борос Блаунт. «Щойно вони почують, як прийдуть і звільнять мене. І тоді ми потягнемо клятого горобця до Червоного Дитинця на налигачі у кайданах.» Вона верещала, хвицяла ногами, горлала у двері та вікно, доки не захрипла. Ніхто не крикнув у відповідь, ніхто не прийшов на порятунок. В келії почало сутеніти, дихнуло холодом. Серсея затремтіла. «Вони кинуть мене отак, навіть без вогню?! Я — їхня королева!» Вона вже почала шкодувати, що розірвала сорочку. На солом’янику в кутку лежала ковдра — потерта, ріденької брунатної вовни, грубо сплетена, колюча. Та нічого іншого однак не було. Виснажена Серсея скрутилася під нею, щоб хоч не тремтіти, і невдовзі забулася сном. Наступне, що вона відчула — важку руку, яка трусила її, щоб розбудити. В келії стояла глуха пітьма; над Серсеєю схилилася дебела потворна жінка зі свічкою в руці. — Хто ти така? — завимагала королева. — Ти прийшла мене звільнити? — Я септа Унела. Я прийшла вислухати вашу сповідь про вбивства та перелюбства. Серсея відкинула геть її руку. — Тобі зітнуть голову! Не смій торкатися мене, потворо! Забирайся геть! Жінка підвелася. — Ваша милосте. Я прийду за годину. Можливо, тоді ви будете готові сповідатися. Година, година і ще година. Так минула найдовша ніч, яку знала Серсея Ланістер — за винятком хіба що ночі Джофового весілля. Горлянка пересохла від крику, аж боліло ковтати. У келії панувала вогка холоднеча. Нічний горщик Серсея розбила сама, тож мусила присісти навпочіпки у кутку, щоб відлити воду, і слухати, як вона дзюрить підлогою. А потім, не встигала королева заплющити очі, як Унела похмурою баштою з’являлася над нею знов і знов, трусячи за плече і вимагаючи сповіді гріхів. День не приніс полегшення. Коли розвиднілося, септа Моела принесла миску якогось сірого рідкого варива. Серсея жбурнула миску їй у голову. Та коли принесли свіжий дзбан води, королева скорилася власній спразі й зробила кілька ковтків. І нову сорочку — сіру, тонку, з легким смородом плісняви — вона теж прийняла, щоб прикрити голе тіло. Того вечора, коли Моела з’явилася знову, Серсея з’їла хліба та риби і завимагала вина — запити. Вина не принесли, натомість свої щогодинні відвідини з вимогами сповіді поновила септа Унела. «Що відбувається? — міркувала Серсея, дивлячись, як тонка скибочка неба за вікном знову починає темнішати. — Чому ніхто не намагається мене звідси вийняти?» Їй не вірилося, що Кіптюги кинуть напризволяще свого рідного брата. А що робить рада? «Збіговисько боягузів та зрадників. Коли вийду звідси, зітну всім голови й наберу когось гідного.» Тричі того дня вона чула віддалений гомін на майдані, але натовп вигукував ім’я Маргерії, не Серсеї. На другий день, ще вдосвіта, коли Серсея вилизувала рештки кулешу з дінця миски, двері келії несподівано розчахнулися і впустили князя Кайбурна. Вона ледве втрималася, щоб не кинутися йому на груди. — Кайбурне, — прошепотіла вона, — ой божечки, яка ж я щаслива бачити вас. Заберіть мене додому! — Цього нам не дозволять. На жаль, ви мусите постати перед святим судом Седмиці за вбивство, зраду і перелюбство. Серсея була така виснажена, що не одразу втямила зміст сказаного. — Томен! Розкажіть мені про сина. Він досі король? — Так, ваша милосте. Він у безпеці й доброму здоров’ї, сидить за мурами Маегорового Острогу під захистом Королегвардії. Але почувається самотнім, комизиться, питає вас і свою малу королеву. Його милості досі не казали про ваше… ваші… — …негаразди? — підказала королева. — Як щодо Маргерії? — Її теж судитимуть тим самим судом. Блакитного Барда доправили до верховного септона за наказом вашої милості. Він тепер тут, десь нижче від нас. Мої шепотинники кажуть, що його шмагають, але наразі він співає тієї ж солодкої пісні, якої ми його навчили. «Тієї ж. — Після двох ночей майже без сну королева почувалася запамороченою і ледве тямила себе. — Гак. Його звали Гаком.» З ласки божої, Гак-неборак помре під канчуками, не лишивши Маргерії жодного способу спростувати його свідчення. — Де мої лицарі? Пан Озфрид… верховний септон хоче вбити його брата Ознея, його золотокирейники мусять… — Озфрид Кіптюг більше не очолює міську варту. Король прибрав його з посади і поставив замість нього сотника Драконової Брами, такого собі Гамфрея Буруна. Втомлений розум Серсеї відмовлявся сприймати це божевілля. — Навіщо Томенові таке робити?! — Хлопчик не винуватий. Коли перед ним кладуть накази чи листи, він лише радіє нагоді написати своє ім’я та притиснути печатку. — Це робить моя рада?! Хто? Хто на таке насмілився?! Невже ви? — На жаль, мене з ради виключили, хоча і дозволили поки що працювати з шепотинниками євнуха. Державою нині правлять пан Гарис Звихт і великий маестер Пицель. Вони надіслали крука до Кастерлі-на-Скелі, запрошуючи вашого дядька повернутися до двору і прийняти намісництво. Та навіть якщо він погодиться, то муситиме поквапитися. Мейс Тирел зняв облогу Штормоламу і вирушив назад до столиці з усім військом. Доповідають, що й Рандил Тарлі вийшов походом з Дівоставу. — Князь Добромир теж дав свою згоду? — Добромир відмовився від місця у раді й утік до Довгостолу разом з дружиною, яка першою принесла нам новини про… про звинувачення вашої милості. — То вони відпустили Таену! — Це була перша добра новина від миті, коли верховний горобець сказав «Ні». Таена могла б приректи її на смерть. — Що там з князем Буруном? У нього ж кораблі… якщо він висадить жеглярів на берег, то матиме вдосталь людей, щоб… — Щойно звістка про прикре становище вашої милості досягла річки, князь Бурун підняв вітрила, опустив весла і вивів флот у море. Пан Гарис боїться, чи не віддасться він під руку князя Станіса. Але Пицель вважає, що Бурун рушить на Пороги і зробиться піратом. — На всіх моїх чудових дромонах! — Серсея трохи не засміялася. — Панотець казав, що байстрюки норовом зрадливі від народження. Якби ж я його слухала!… Вона затремтіла. — Слухайте, Кайбурне, я геть розгубилася. Це вже край. — О ні. — Він узяв королеву за руку. — Надія ще лишається. Ваша милість мають право довести свою невинність двобоєм. Ваш поборник, моя королево, вже готовий. Немає в усьому Семицарстві воїна, здатного вистояти проти нього. Якби ж ви лише наказали… Цього разу вона таки засміялася. Бо ж їй справді було смішно. Жахливо смішно. Моторошно смішно. — Напевне, боги найбільше полюбляють жартувати з наших задумів та сподівань. Я маю непереможного поборника, але мені заборонено до нього вдаватися. Я королева, Кайбурне! Мою честь може захищати лише присяжний братчик Королегвардії! — Зрозуміло. — Посмішка на Кайбурновому обличчі згасла. — Тепер і я розгублений, ваша милосте. Я не знаю, що вам порадити… Навіть виснажена втомою і переляком, королева розуміла, що не може довірити свою долю горобиному суду. Не могла вона сподіватися і на втручання пана Кевана — надто після слів, які були сказані в їхню останню зустріч. «Має статися суд двобоєм. Іншого виходу немає.» — Кайбурне, якщо ви любите свою королеву… благаю, надішліть від мене листа. Крука, якщо зможете. Гінця, якщо ні. Пошліть по мого брата до Водоплину. Розкажіть йому, що сталося, напишіть… напишіть… — Що написати, ваша милосте? Вона облизнула губи і здригнулася. — «Приїзди негайно. Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» — Слухаю вашу волю. «Кохаю» тричі? — Тричі. — Вона мала якось достукатися до нього. — Він приїде. Я знаю. Він мусить! Хайме — моя єдина надія. — Моя королево, — мовив Кайбурн, — ви часом… не забули? Пан Хайме не має мечової руки. Якщо він виступить вашим поборником і програє… «То ми залишимо цей світ разом, як колись прийшли у нього.» — Він не програє. Хайме не може програти. Тільки не тоді, коли йдеться про моє життя. Хайме Нового князя на Водоплині аж трусило з гніву. — Нас ошукали! — верещав він. — Цей добродій надурив нас, наче базарний шахрай! — тицяв він пальцем на Едмура Таллі, бризкаючи рожевою слиною. — Я йому голову зітну! Я нині правлю на Водоплині, я маю королівський привілей!… — Емоне, — відповіла йому дружина, — пан Регіментар знає про твій привілей. Пан Едмур знає про твій привілей. Кожен смердючий стайняр знає про твій привілей. — Я тут князь, і я зітну йому голову! — За який злочин? — Едмур, хай кощавий та змарнілий, все ж виглядав вельможніше за Емона Фрея. На ньому був підбитий каптан червоної вовни з пстругом у стрибку, вигаптуваним на грудях, сині штани і чорні чоботи. Рудаво-брунатне волосся йому вимили та підрізали, руду бороду ошатно підстригли. — Я зробив, що від мене вимагалося. — Та невже? — Хайме Ланістер не спав відтоді, як відчинилася брама Водоплину, і тепер йому в голові гупало. — Не пригадую, щоб вимагав від вас дозволити панові Бріндену втекти. — Ви вимагали здати мій замок, а не мого дядька. То я тепер винуватий, що ваші вартові проґавили його втечу просто крізь вашу облогу? Але Хайме було не до жартів. — Де він?! — загарчав лицар, не приховуючи роздратування. Його люди обшукали Водоплин вже тричі, але Бріндена Таллі ніде не знайшли. — Мені він не казав, куди саме тікає. — А ви, звісно, не питали. Як він вибрався? — Риби вміють плавати. Навіть чорні, — вишкірився Едмур. Хайме люто закортіло загилити золотою правицею просто поперек його посмішки — авжеж, втративши кілька зубів, Едмур знеохотиться їх вишкіряти. Бо як на людину, що мала решту життя просидіти в полоні, колишній володар Водоплину надто вже пишався собою. — Під Кастерлі-на-Скелі є кам’яні мішки-забувайки, що пасують людині, наче тісний обладунок. У них не можна ані обернутися, ані сісти, ані дотягтися до ніг, коли їх починають гризти пацюки. Не бажаєте переглянути свою відповідь? Посмішка князя Едмура згасла. — Ви дали мені слово, що мене триматимуть з належною шаною, згідно мого звання та стану. — І не порушу його, — відповів Хайме. — В тих забувайках сконало чимало шляхетніших за вас лицарів і кілька вельми зацних вельмож. Навіть король чи два, якщо я правильно пам’ятаю оповідки маестрів. Ваша дружина отримає таке саме помешкання поруч із вами — не хочу вас розлучати. — Він справді поплив водою, — похмуро буркнув Едмур. У його блакитних очах — таких самих, як у рідної сестри, Кетлін — Хайме впізнав ту саму зневагу і ненависть. — Ми підняли ґрати на Водяній Брамі. Невисоко, лише на три стопи. Досить, щоб прослизнути під водою, хоча згори брама здавалася зачиненою. Дядько добре плаває. Як стемніло, він пробрався попід шпичками. «І так само попід нашою загорожею. Авжеж.» Ніч без місяця, знуджені стражники, тихий чорний пструг у чорній річці, що пливе собі тихо вниз течією… Якщо Рівтигер, Тисовець або хтось з їхніх вартових і почув якийсь сплеск, то певно, подумав на велику рибу або черепаху. Едмур чекав мало не день, щоб спустити лютововка Старків на знак скорення замку. А далі в Водоплині, поки його передавали з одних рук в інші, чинився такий розгардіяш, що лише наступного ранку Хайме доповіли про відсутність Чорноструга серед бранців. Він пішов до вікна і визирнув на річку. Стояв ясний осінній день, сонце мерехтіло на воді. «Дотепер Чорноструг вже верст за п’ятдесят униз течією.» — Його треба знайти! — наполягав Емон Фрей. — Знайдеться, — відповів Хайме з певністю, якої не мав. — По нього вже вислано мисливців з хортами. Пан Аддам Марбранд очолив пошуки на південному березі річки, пан Дермот з Мокрохащів — на північному. Хайме гадав залучити ще й когось із річкового панства, але Ванс та Дудар з їхніми прибічниками радше б допомогли Чорностругові утекти, ніж забили у кайдани. Та й загалом сподіваннями він себе не тішив. — Може, пан Брінден і зуміє ненадовго від нас заховатися, — мовив Хайме заспокійливо, — але зрештою десь та спливе. — А раптом він спробує відібрати мій замок? — Ви маєте залогу в дві сотні вояків. Правду кажучи, залога була навіть завелика — давався взнаки переляк князя Емона. Втім, прогодувати її новому володареві буде неважко — Чорноструг не брехав, комори Водоплину лишилися після нього добряче натоптаними. — Після того клопоту, якого панові Бріндену коштувало уникнути нас, навряд чи він палко жадатиме прокрастися назад. «Хіба що на чолі розбійної зграї.» Хайме мав певність, що Чорноструг не облишив наміру продовжити збройні змагання. — Це тепер твій столець, — мовила пані Генна до чоловіка. — Тобі його і захищати. Якщо не вмієш і не можеш, спали тут усе і тікай до Скелі. Князь Емон потер вуста і підборіддя. На долоні лишилися червоні слизькі сліди кислолисту. — Авжеж він мій! Водоплин належить мені, і ніхто його з моїх рук не забере! Емон Фрей кинув на Едмура Таллі останній підозріливий погляд, і пані Генна витягла його попід руку зі світлиці. — Чи не хочете наостанок сказати мені щось? — запитав Хайме Едмура, коли вони лишилися наодинці. — Це була світлиця мого батька, — відповів Таллі. — Звідси він правив річковим краєм. Правив мудро, гідно, справедливо. Батько любив сидіти коло цього вікна — тут завжди було добре світло, а піднявши очі від листів, він міг побачити річку. Коли очі в нього стомлювалися, він прохав Кет йому почитати. Отам коло дверей ми з Мізинцем колись побудували з брусочків дерев’яний замок. Ти ніколи не зрозумієш, Крулерізе, як гидко мені бачити тебе у цій кімнаті. Ніколи не зрозумієш, як я тебе зневажаю. Та він помилявся. — Мене зневажали кращі за тебе, Едмуре, — відповів Хайме і покликав варту. — Відведіть його вельможність до башти і погодуйте. Князь на Водоплині пішов, не вимовивши більше ані слова. На ранок він мав вирушати на захід. Супровід — сто вершників, серед них двадцять лицарів — очолював пан Форлей Престер. «Краще подвоїти. Князь Берік може спробувати звільнити Едмура дорогою до Золотого Зубу.» Хайме не подобалася думка втретє ловити в полон одного й того самого Таллі. Він повернувся до крісла Гостера Таллі, витяг мапу Тризуба і розправив її золотою правицею. «Куди б я подівся, якби був Чорностругом?» — Пане Регіментарю? — просунувся у відчинені двері стражник. — Тут пані Вестерлін з дочкою, за вашим наказом. Хайме відсунув мапу вбік. — Запроси зайти. «Добре, хоч дівчина не зникла.» Джейна Вестерлін була королевою Робба Старка — жінкою, заради якої він втратив усе. Маючи в череві мале вовченя, вона була б небезпечнішою за Чорноструга. Тим часом небезпечною Джейна зовсім не виглядала. То було струнке, тонесеньке дівча років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, радше по-дитячому незграбне, ніж по-жіночому звабливе. Вона мала вузькі стегна, груди завбільшки з яблука, рясну копицю брунатного волосся і лагідні карі очі сарни. «Гарненька дитина, — вирішив про себе Хайме, — але не жінка, за яку варто втратити престол і королівство.» Обличчя вона мала напухле, а на чолі — якесь садно, майже сховане брунатним кучериком. — Що це таке? Що сталося? — спитав її Хайме. Дівчина відвернулася. — Та нічого! — заперечила її мати, жінка з жорсткими та суворими рисами обличчя, вдягнена у сукню зеленого оксамиту. На її довгій тонкій шиї теліпалося намисто з золотих мушель. — Не хотіла віддавати оту іграшкову корону, яку їй подарував бунтівник і зрадник. А коли я спробувала зняти її силоміць, непокірне дитя надумало опиратися. — Вона моя, — схлипнула Джейна. — Ви не маєте права. Робб наказав зробити її для мене. Я кохала його. Мати замірилася дати їй ляпаса, але Хайме рішуче ступив між ними. — Оцього мені не смійте, — застеріг він пані Сивіллу. — Ану сідайте, обидві. Дівчина скрутилася у кріслі, мов перелякана тваринка. Мати сіла прямо, наче палю проковтнула, високо піднявши голову. — Вип’єте вина? — запитав Хайме. Дівчина не відповіла. Її мати мовила: — Ні, дякую. — Воля ваша, — кивнув Хайме і обернувся до доньки: — Сумую за вашою втратою. Хлопчина мав мужність, віддаю йому належне. А вам мушу поставити одне запитання, ясна пані. Ви носите його дитину? Джейна скочила з крісла і втекла б геть зі світлиці, якби стражник коло дверей не вхопив її за руку. — Не носить, — відповіла за доньку пані Сивілла, поки та намагалася вирватися. — Я подбала про все, як наказували ваш ясновельможний батечко. Хайме кивнув. Тайвин Ланістер був не з тих, хто у таких справах ловить ґав. — Відпусти дівчину, — наказав він стражникові. — Мені вона більше не потрібна. Джейна ринула сходами, схлипуючи, а Хайме окинув пильним поглядом її матір. — Отже, дім Вестерлін отримав королівське пробачення, вашого брата Рольфа зробили князем на Кастамирі. Чого вам іще від нас треба? — Ваш ясновельможний панотець князь обіцяли мені гідні шлюби для Джейни та її молодшої сестри. Князі або спадкоємці, так присягалися пан Правиця — не якісь там молодші сини чи надвірні лицарі. «Князі чи спадкоємці. Авжеж, чому ні.» Вестерліни були старим та поважним шляхетним домом, належно пишалися своїм родоводом. Але сама пані Сивілла, в дівоцтві Перчин, народилася в сімействі купців-скоробагатьків. Хайме пригадалося, що її бабця була якась напівбожевільна відьма з далекого сходу. До того ж Вестерліни, хай які пихаті, за минулі століття геть зубожіли. Молодші сини княжих родів — то було найкраще, на що доньки Сивілли Перчин могли сподіватися за звичайних обставин. Але… з товстобоким дзбаном ланістерівського золота на додачу, навіть удовиця вбитого бунтівника видасться ласою нареченою якомусь не надто перебірливому князьку в королівствах. — Ви матимете ваші шлюби, — відповів Хайме, — але Джейна мусить зачекати два повні роки, перш ніж знову одружиться. Якщо дівчина знайде собі чоловіка надто швидко і народить від нього дитину, неодмінно поповзуть чутки, що справжній батько дитини — Молодий Вовк. — Я маю також двох синів, — нагадала пані Вестерлін. — Ролам зараз зі мною, але Райнальд був лицарем і пішов разом з бунтівниками до Близнюків. Якби я знала, що там має статися, ніколи б його не пустила. У голосі її пролунав докір. — Райнальд не знав зовсім нічого про… про домовленості з вашим панотцем. Він, можливо, і досі сидить бранцем у Близнюках. «А може, лежить мертвий.» Зрештою, Вальдер Фрей теж знав не про всі домовленості. — Я поспитаюся. Якщо пан Райнальд досі сидить у полоні, ми виплатимо його викуп замість вас. — Йшлося і про шлюб для нього. Про наречену з Кастерлі-на-Скелі. Щоправда, говорилися якісь дурниці… Мовляв, якщо справи підуть добре, за Райнальда посватають Джоя. Когось із Грейджоїв, абощо? До чого тут Грейджої? «Навіть з могили князь Тайвин мертвими руками смикає нас усіх за шворки.» — Грейджої тут ні до чого. Джоєю звуть тілесну доньку мого покійного дядька Геріона. Йшлося про неї. Якщо бажаєте, можемо влаштувати заручини, але шлюб має зачекати. Коли я бачив Джою востаннє, їй було дев’ять чи десять років. — Тілесну доньку?! — Пані Сивілла наче лимон проковтнула. — Ви хочете одружити кров Вестерлінів з байстрючкою? — Не дуже. Не більше, ніж одружувати Джою з сином підступної змовниці та зрадниці. Малеча заслуговує на кого кращого. Хайме радо б задушив нахабну тітку її власним намистом з мушлями. Джоя була мила дитина, трохи сумна та самотня; її батько був улюбленим дядьком Хайме. — Ваша донька варта десятьох таких, як ви, мосьпані. Вранці ви вирушаєте в дорогу з Едмуром та паном Форлеєм. До того часу раджу не траплятися мені на очі. Він загукав до стражників, і пані Сивілла вийшла, щільно стиснувши вуста, з виглядом ображеної невинності. Хайме мимоволі зацікавився, чи багато знав князь Гавен про змови та підступи своєї дружини. «Та й чи багато нам, чоловікам, дозволяють знати про такі справи?» Коли Едмур та Вестерліни рушили в путь, з ними поїхало чотири сотні вояків — Хайме в останню мить знову подвоїв супровід, ще й сам подолав з загоном кілька верст, щоб побалакати з паном Форлеєм Престером. Лицар, що носив бичачу голову на вапенроку і роги на шоломі, сам найменше скидався на бика. То був невеличкий на зріст, худорлявий, загартований битвами та походами чоловічок з гострим носом, лисою головою та брунатно-сивою борідкою. Загалом пан Форлей схожий був радше на меткого корчмаря, ніж на лицаря. — Ми не знаємо, де зараз Чорноструг, — нагадав йому Хайме, — та якщо він матиме з ким відбити Едмура, то відіб’є. — Не бути цьому, мосьпане. — Як більшість корчмарів, пана Форлея нелегко було обвести круг пальця. — У поході я висилатиму роз’їзди та пластунів, а на ніч ставитиму укріплені табори. Я обрав десятьох найкращих лучників, щоб наглядали за Таллі вдень і вночі. Якщо він хоч на півсажня з’їде з дороги, його так стрілами втикають, що й рідна мамця в пеклі сплутає з гусаком. — Добре. — Найбільше Хайме волів побачити Таллі неушкодженим у Кастерлі-на-Скелі… та краще вбити, ніж на волю пустити. — І на доньку князя Вестерліна хай теж оком накидають. Пан Форлей неабияк здивувався. — На Гавенову дівчинку? Та вона ж… — Вона вдовиця Молодого Вовка, — скінчив за нього Хайме, — і буде вдвічі небезпечніша за Едмура, якщо зуміє втекти. — Слухаю волю мосьпана. Її пильнуватимуть. Повертаючись уздовж валки до Водоплину, Хайме мусив проминути легким чвалом родину Вестерлінів. Князь Гавен поважно кивнув, але пані Сивілла подивилася просто крізь нього очима, схожими на друзки льоду. Джейна ж його навіть не побачила. Юна вдовиця їхала, опустивши очі, згорбившись під кобеняком з каптуром. Під грубою верхньою одежиною вона мала на собі багаті й коштовні, але розірвані шати. «То це вона сама порвала, на знак жалоби, — раптом усвідомив Хайме. — Авжеж її мамця трохи не сказилася.» І спитав себе, чи розірве Серсея на собі сукню, якщо колись почує про його смерть. Хайме не поїхав одразу до замку; натомість він іще раз перетнув Перекат — зазирнути до Едвина Фрея та обговорити передачу полонених з підземель його прадіда. Фреївське військо почало зніматися за кілька годин по скоренні Водоплину; значкові та компанійці на службі князя Вальдера поскладали намети, повисмикували палісади і рушили додому. Ті фреївці, які ще лишилися, теж згортали табір, але Едвин разом зі своїм дядьком-байстрюком знайшовся у шатрі останнього. Обидва схилилися над мапою і про щось гаряче сперечалися, але припинили, щойно ввійшов Хайме. — Пане Регіментарю, — привітався Водограй з крижаною чемністю, але Едвин стрілив одразу: — Кров мого батька — на ваших руках, шановний! Почувши таке, Хайме навіть трохи розгубився. — Перепрошую? Яким чином? — Це ж ви відіслали його додому, хіба ні? «Відіслав. Хтось же мусив його здихатися.» — Невже пана Римана спіткала якась халепа? — Його повісили з усім загоном, — відповів Вальдер Водограй. — Розбійники заскочили їх за десять верст на південь від Ярмаркового. — Дондаріон? — Або він, або Торос, або ота тітка на прізвисько Серце-Камінь. Хайме спохмурнів. Риман Фрей був йолоп, боягуз і п’яниця; ніхто за ним надто не сумуватиме, особливо його родичі Фреї. Якщо судити з сухих очей Едвина, навіть його власні сини довго жалобу не носитимуть. «І все ж… надто вже знахабніли ті розбійники, якщо сміють вішати спадкоємця князя Вальдера за якийсь день дороги від Близнюків.» — Скількох людей мав при собі пан Риман? — спитав Хайме. — Трьох лицарів і тузінь стражників, — відповів Водограй. — Негідники наче знали, що він повертатиметься до Близнюків, ще й з таким малим супроводом. Едвин скривився. — Ручуся, тут доклав рук мій брат. Він дозволив харцизякам утекти після того, як вони замордували Мерета і Петира. І я знаю, чому. По смерті нашого батька між Чорним Вальдером та Близнюками лишаюся тільки я! — Ти не маєш доказів, — мовив Вальдер Водограй. — Докази мені не потрібні. Я знаю свого брата. — Твій брат у Морестражі, — наполягав Водограй. — Відки він мав знати, що пан Риман повертається до Близнюків? — Хтось йому сказав! — загарчав Едвин. — Він має у нашому таборі шпигунів, це я тобі кажу! «А ти, певно ж, маєш своїх у Морестражі.» Хайме знав, які чвари буяють між Едвином та Чорним Вальдером, але чхати хотів, хто саме з них успадкує владу свого прадіда на Переїзді. — Даруйте, що втручаюся у ваше родинне горе, — мовив Хайме сухо, — та ми маємо інші справи на розгляд. Коли повернетеся до Близнюків, майте ласку повідомити князя Вальдера, що король Томен вимагає віддати усіх бранців, узятих ним і вами на Червоному Весіллі. Пан Вальдер насупився. — Ці бранці — вельми цінні особи, пане. — Його милість не вимагав би їх, якби вони були нічого не варті. Фрей та Водограй перезирнулися. Едвин відповів: — Пан дідусь сподіватимуться отримати від престолу належне відшкодування. «Діждеться тоді, коли я вирощу собі нову правицю» — подумав Хайме, а вголос мовив спокійно: — Ми всі плекаємо свої сподівання. Скажіть-но, чи є серед тих бранців пан Райнальд Вестерлін? — Лицар мушель? — пирхнув Едвин. — Ні, цей риб годує на дні Зеленозубу. — Він був у дворищі, коли наші прийшли вгамувати лютововка, — додав Вальдер Водограй. — Вален завимагав його меча, і молодик віддав зброю, не опираючись. Та щойно арбалетники пустили у вовка кілька стріл, він схопив Валенову сокиру і звільнив звіра з сітки, що на нього накинули. Вален каже, лицаря поцілили стрілою в плече і ще однією в живіт, але він зумів дістатися бойового ходу і кинувся у річку. — Лишивши на сходах кривавий слід, — мовив Едвин. — Згодом ви знайшли його труп? — запитав Хайме. — Згодом ми знайшли тисячу трупів. Вони як у воді полежать кілька днів, то вже годі розрізнити одного від іншого. — Я таке саме чув про повішених на шибениці, — зауважив Хайме, перш ніж піти. До наступного ранку від таборів Фреїв майже нічого не лишилося, за винятком мух, кінського гівна і шибениці пана Римана, що самотньо стояла на березі Перекату. Родич Хайме, Давен, хотів знати, що йому робити з нею і з набудованим ним обложним приладдям: стіноламами, гуляй-городами, метавками. Зрештою він запропонував відтягти усе до Крукоберега і використати там. Хайме ж наказав усе спалити, починаючи з шибениці. — Князеві Титосу я дам ради сам. Гуляй-городи не знадобляться. Давен вишкірив зуби крізь кущаву бороду. — У двобої, брате? Нечесно якось. Титос — сивий старий. «Сивий, старий і дворукий.» Того вечора вони з паном Ілином билися три години. Вечір був один з найкращих — якби бій стався насправді, Пейн зарізав би його лише двічі. Зазвичай іншими вечорами йшлося про півдесятка смертей, а коли й гірше. — Отак гаруватиму ще рік — то може, зрівняюся майстерністю з Пеком, — мовив Хайме. Пан Ілин заклекотів тим своїм сміхом, яким показував, що йому весело. — Ну, ходімо перехилимо по чарці доброго червоного з льохів Гостера Таллі. Вино міцно увійшло в їхній вечірній звичай. Кращого за пана Ілина почарківця годі було і шукати. Він ніколи не переривав розповіді, ні на що не скаржився, не просив ласки, не розповідав довгі безглузді байки — лише пив і слухав. — От би вирізати язики усім моїм друзям, — мовив Хайме, наливаючи келихи. — І родичам теж. Мовчазна Серсея — хіба буває щось краще? Ну хіба сумуватиму за її поцілунками з язиком. Він перехилив келиха. Вино було темно-червоне, солодке, міцне, миттю зігрівало згори донизу. — Вже й не пригадаю, коли ми почали цілуватися. Наприпочатку все було так невинно. А потім — ні. — Він відставив келих убік. — Тиріон якось казав, що хвойди не бажають тебе цілувати. Вгойдають, аж у голові загуде, казав він, але своїми вустами ти їхні не впіймаєш. Яка твоя думка: моя сестра цілує Кіптюга? Пан Ілин не відповів. — Якось нечемно вбивати свого власного присяжного братчика. Мабуть, варто його вихолостити і вислати на Стіну. Саме так учинили з Лукамором Ласим. Але пан Озмунд так легко з вихолощенням не змириться, це вже напевне. На додачу він має братів, з якими варто рахуватися. Брати бувають небезпечні. Коли Аегон Негідний прирік пана Теренса Тойна на смерть за невірність своєї коханки, Тойнові брати зробили все можливе, щоб його вбити. Всього можливого виявилося недостатньо, дяка Драконолицареві, але не тому, що їм бракувало завзяття. Все це записано в Білій Книзі. Все це, і багато іншого. За винятком того, що мені робити з Серсеєю. Пан Ілин провів пальцем поперек горлянки. — Е ні, — заперечив Хайме. — Томен втратив брата, а перед ним чоловіка, якого вважав батьком. Якщо я позбавлю його ще й матері, він мене зненавидить… а його мила маленька дружинонька знайде спосіб обернути цю ненависть на користь Вирієві. Пан Ілин вишкірився усмішкою, яка Хайме не сподобалася. «Бридка усмішка бридкої душі.» — Забагато патякаєш. Вкоротити б тобі язика, — сказав він лицареві й пішов спати. Наступного дня до замку з порожніми руками повернувся пан Дермот з Мокрохащів. Коли його запитали, що він знайшов, лицар відповів: — Вовків. Кілька сотень тієї клятої наволочі. Вовки позбавили життя двох стражників з його загону — вискочили просто з пітьми і миттю розірвали. — Озброєних, у кольчугах, у вивареній шкірі! Звірі зовсім їх не боялися. Перед смертю Ятек сказав, що зграю очолювала вовчиця неймовірного зросту. Лютововчиця, якщо вірити його словам. Ще й конов’язями кляті гемони погуляли — зарізали мого улюбленого гнідого. — Коло вогнищ навколо табору напевне б їх відлякало, — зауважив Хайме, хоча мимоволі зачудувався. Чи не могла лютововчиця пана Дермота бути тією самою, що колись подерла Джофрі на перехресті? Втім, попри всіх вовків і вовчиць, хай скільки їх було, пан Дермот узяв свіжих коней, ще людей, і знову вирушив у дорогу наступного ранку — поновити пошуки Бріндена Таллі. Того самого полудня панство Тризуба прийшло до Хайме спитати дозволу на повернення до своїх маєтностей. Хайме його дав. Князь Дудар питав також про свого сина Марка. — Усіх бранців викуплять, — пообіцяв Хайме. Коли річкові пани пішли, князь Карил Ванс лишився і додав: — Пане Хайме, вам слід з’їздити до Крукоберегу власною особою. Поки там коло воріт стоїть Джонос, Титос ніколи не скориться, от побачите. Але я знаю, що перед вами він зігне коліно. Хайме подякував князеві за пораду. Наступним прощався Дужий Вепр. Він хотів повернутися до Даррі, як обіцяв господині — битися з розбійниками. — Ми проїхали пів-держави від краю до краю, і заради чого? Щоб ти примусив Едмура Таллі обісцяти штани? Про таке пісень не складають. Я хочу битися, Хайме! Хочу здобути собі Хорта. Або порубіжного князька. — Хортова голова — твоя, аби зумів її дістати, — відповів Хайме. — Але Беріка Дондаріона слід захопити живим і привести до Король-Берега. Його страту мають бачити тисячі очей, інакше він знову втече від смерті. Дужий Вепр побурчав, але зрештою погодився. Наступного дня рушив і він, разом зі зброєносцем та загоном вояків, а також із Безбородим Джоном Бумбаком, котрий вирішив, що полювання на розбійників йому смакує більше, ніж повернення до дружини, що по всіх усюдах славилася своєю потворністю — можливо, навіть мала бороду, якої бракувало чоловікові. Хайме лишилося ще дати ради колишній залозі замку. Всі до останнього, вони клялися, що нічого не знали про наміри пана Бріндена і гадки не мають, де він може ховатися. — Брешуть! — наполягав Емон Фрей, але Хайме їм вірив. — Якщо ні з ким не ділитися своїм задумом, ніхто тебе не зрадить, — зауважив він. Пані Генна хотіла піддати кількох людей тортурам, але Хайме заборонив. — Я дав Едмурові слово, що нікого з залоги не зачеплять, якщо вони складуть зброю. — Як це по-лицарському, — пирхнула тітка. — Біда, що тут доречніша тверда рука, ніж лицарські витребеньки! «Спитай Едмура про мої лицарські витребеньки, — подумав Хайме. — Спитай про метавку.» Чомусь йому здавалося, що коли маестри писатимуть про нього в літописах і розвідках, жоден не сплутає його з Аемоном Драконолицарем. І все ж душа його повнилася несподіваною втіхою. Війну було майже виграно. Дракон-Камінь узято, Штормоламові лишилося недовго — в цьому він сумнівів не мав. Коли Станісові до смаку Стіна, то хай там і сидить; північани віддячать йому не більшою любов’ю, ніж штормове панство. Якщо його не знищить Руз Болтон, то доконає зима. А йому тим часом вдалося дати ради Водоплинові, не здіймаючи зброї ані проти Старків, ані проти Таллі. Коли він знайде Чорноструга, то буде вільний повернутися до Король-Берега. Саме там йому місце — поруч з королем. «Поруч із сином.» Чи захоче Томен знати, хто його батько? Правда може коштувати йому престолу. «Що тобі краще мати: батька чи стілець під дупою? Що скажеш, хлопче?» Хайме дуже хотів би знати відповідь, але не знав. «Ставити королівську печатку на папери він таки полюбляє…» Правду кажучи, хлопчик міг йому навіть не повірити. Серсея б сказала, що то брехня. «Мила моя сестра, брехуха і облудниця.» Доведеться якось видурити Томена в неї з пазурів, поки з малого не зробився новий Джофрі. А тим часом знайти хлопцеві нову малу раду. «Якщо Серсею вдасться відсунути, пан Кеван міг би погодитися на уряд Томенового Правиці.» А як не погодиться, то в Семицарстві не бракує інших розумних голів. Форлей Престер — непоганий вибір. Або Роланд Кракегол. Якщо не можна обирати з західняків, щоб не дратувати Тирелів, то є Матіс Рябин… а чи й Петир Баеліш. Чому ні? Мізинець — чолов’яга до всіх приязний, на розум меткий, але надто низького роду, щоб загрожувати зацному панству, бо навіть не має власного війська. «Кращого Правиці годі й шукати.» Залога Таллі пішла наступного ранку, позбавлена зброї та обладунків. Кожному дозволили взяти той одяг, що на спині, і харчів на три дні; з кожного взяли урочисту присягу ніколи не здіймати зброї на князя Емона або дім Ланістер. — Як пощастить, то один з десяти її дотримає, — зауважила пані Генна. — То й добре. Краще битися проти дев’ятьох, ніж проти десятьох. Бо хтозна — саме десятий може мене вбити. — А наче ті дев’ятеро не можуть тебе вбити! — Нехай вбивають. Авжеж краще, ніж померти в ліжку. «Або на нужнику.» Двоє людей з залоги не пішли разом з рештою. Пан Десмонд Грел, старий майстер-мечник князя Гостера, вирішив одягти чорне. Так само вчинив і пан Робін Ригер, сотник надвірної варти Водоплину. — Цей замок сорок років був моєю домівкою, — мовив Грел. — Ви сказали, я вільний піти, але куди? Старим і череватим запізно шукати долі заплотного лицаря. Зате на Стіні людям завжди раді. — Як забажаєте, — відповів Хайме, хоч і не порадів зайвому клопотові. Двом лицарям дозволили забрати свої обладунки та зброю; до них приставили тузінь варти з Клеганових людей, щоб доправити до Дівоставу. Очолив загін Рафорд, якого всі кликали Любчиком. — Диви мені, щоб бранці досягли Дівоставу неушкоджені, — наказав Хайме очільникові, — бо те, що пан Грегор зробив Цапові, видасться дружнім жартом проти того, що я зроблю тобі. Минуло ще кілька днів. Князь Емон зібрав усіх людей Водоплину — чадь князя Едмура та свою власну — в замковому дворищі й виголосив промову години на три про їхні обов’язки при новому господарі та повелителі. Час від часу він вимахував своїм пергаменом, а стайнярі, ковалі та покоївки слухали у похмурій тиші під краплями дрібного дощику. Співець теж слухав — той самий, якого Хайме забрав від пана Римана Фрея. Хайме натрапив на нього у дверях, де той ховався від води з неба. — Його вельможність мав би зробитися співцем, — мовив чолов’яга. — Проказав промову, довшу за порубіжну думу, і хоч би раз спинився відсапатися. Хайме мимоволі засміявся. — Князь Емон більше полюбляє жувати, ніж дихати. Складеш про нього пісню? — Складу, ще й кумедну. Назву її «Балачки з рибами». — Тільки не співай там, де моя тітка може почути. Раніше Хайме не звертав на співця уваги. То був невеличкий чоловічок, вбраний у поношені зелені штани і трохи світлішу, теж добряче тріпану свитину, дірки у якій затуляли шкіряні латки. Носа він мав довгого та гострого, усмішку — широку аж до вух. Ріденьке брунатне волосся, сплутане і немите, спадало на комір. «Років п’ятдесят, як один день, — подумав Хайме. — Заплотний лицедій, добряче побитий життям.» — Хіба ти не служив панові Риману, коли я тебе знайшов? — запитав Хайме. — Служив, та лишень два тижні. — Я гадав, ти звідси підеш разом із Фреями. — Отам теж Фрей стоїть, — кивнув співець на князя Емона. — Замок тут затишний, в ньому і зиму незле пересидіти. Бих Білосміх полиндав додому з паном Форлеєм, а я подумав, чи не обійняти його місце. Мені, старому шкарбанові, з його солодким голосочком не рівнятися, зате я, перепрошую мосьпана, знаю вдвічі більше сороміцьких пісень. — Ну то матимеш від моєї тітки палку приязнь, — мовив Хайме. — Якщо сподіваєшся перезимувати — диви, щоб потішив пані Генну. Вона тут усьому голова. — Хіба не ви? — Моє місце біля короля. Скоро вже й поїду. — Прикро чути, мосьпане. А я ж знаю кращі пісні, ніж «Рине дощ у Кастамирі». Можу вам заграти… що забажаєте, те й заграю. — Іншим разом, — мовив Хайме. — Ім’я маєш? — Том зі Семиструм’я, з ласки вельможного пана, — поштиво зняв шапчину співець. — Та усі кличуть мене Томом-Сімкою. — Солодких пісень тобі, Томе-Сімко. Тієї ночі він бачив уві сні, що знову стоїть варту біля свого мертвого батька у Великому Септі Баелора. У септі було темно й тихо, аж доки з тіней не з’явилася жінка і не закрокувала повільно до поховального каравану. — Сестро? — спитав Хайме. Але то була не Серсея. То була сестра-мовчальниця, вся у сірому. Каптур і серпанок ховали її обличчя, але він бачив вогонь свічок у зелених озерах очей. — Сестро, — повторив він, — чого тобі треба від мене? Останнє слово загуляло луною по всьому септові: «менеменеменеменемене». — Я не твоя сестра, Хайме. — Вона здійняла м’яку бліду руку і відкинула каптура. — Хіба ти мене забув? «Як забудеш того, кого й не знав ніколи?» Але слова застрягли йому в горлі. Він таки знав її, але давно, дуже давно… — То ти й панотця свого забудеш? Цікаво, чи насправді ти його знав. Її очі були зелені, волосся схоже на золоту пряжу. Віку він вгадати не міг. «П’ятнадцять, — подумав він, — чи п’ятдесят.» Вона видерлася вгору сходами і стала коло поховальних ношів. — Він не терпів, щоб з нього сміялися. Саме кпини він ненавидів найбільше за все у світі. — Хто ти? — Він мусив почути відповідь. — Спитай себе, хто ти? — Це сон. — Справді? — Вона сумно посміхнулася. — Порахуй свої руки, дитино. «Одна.» Він мав одну руку, міцно стиснену на руків’ї меча. Лише одну. — Уві сні я завжди маю дві. Він здійняв правицю і витріщився, не вірячи очам, на бридкий оцупок. — Ми всі мріємо у снах про те, чого не можемо мати. Тайвин мріяв, щоб син його став величним лицарем, щоб донька стала королевою. Він мріяв про таких могутніх, хоробрих і вродливих дітей, з яких ніхто ніколи не глузуватиме. — Я став лицарем, — відповів Хайме, — а Серсея стала королевою. Сльоза покотилася її щокою. Жінка знову підняла каптура на голову і обернулася спиною. Хайме покликав її, але вона вже йшла, шурхочучи спідницями на підлозі тихі колискові. «Не залишай мене!» — кортіло йому гукнути, але звісно, вона залишила їх багато років тому. Хайме прокинувся у темряві, здригаючись. Опочивальня стояла холодна, мов лід. Він відкинув ковдри пеньком мечової руки. Вогонь у комині згас, вікно прочинило вітром. Він навпомацки перетнув темну опочивальню, але попід самим вікном вступив босими ногами у щось вогке і сахнувся, на мить перелякавшись. Перша думка його була про кров, але кров не буває такою холодною. То був сніг, що налетів на підлогу з вікна. Замість зачинити віконниці Хайме широко їх розчахнув. Дворище внизу було вкрите тонкою білою ковдрою, що товщала просто на очах. Зубці на мурах вдягли білі ковпаки. Сніжинки падали зовсім тихо; кілька залетіли до вікна і розтанули на обличчі. Хайме побачив у повітрі хмарку власного подиху. «Сніг на Тризубі.» Якщо засніжило тут, то мало так само засніжити і в Ланіспорті, і в Король-Березі. «Зима простує на південь, а наші комори стоять напівпорожні.» Збіжжя, ще не зібране з ланів, було приречене. Сіяти більше ніхто не буде, сподівання на останній врожай марні. Хайме мимоволі подумав, що б зробив його батько, аби не дати королівствам вимерти з голоду… аж тут згадав, що Тайвина Ланістера нема серед живих. Коли настав ранок, снігу лежало вже до литок, а в божегаї, попід деревами — ще й глибше. Зброєносці, стайниченки, джури шляхетних родів знову перетворилися його холодними білими чарами на малих дітей і вчинили справжню війну сніжками в усіх дворищах замку та на його бойових ходах. Хайме слухав їхній сміх і згадував часи — не такі вже й далекі — коли він теж ладен був ліпити сніжки з такими ж шибениками, як сам, а потім кидати їх у незграбного Тиріона чи засовувати за спину Серсеїної сукні. «Але ж щоб зробити пристойну сніжку, потрібні обидві руки.» У двері затарабанили. — Подивися, хто це, Пеку. То був старий маестер Водоплину з листом, затисненим у зморшкуватій руці. Виманове обличчя було бліде, наче щойно впалий сніг. — Знаю, — мовив Хайме. — З Цитаделі прилетів білий крук. Настала зима. — Ні, мосьпане. Птах з Король-Берега. Я дозволив собі… я не знав… Він простяг листа поперед себе. Хайме прочитав його на лаві коло вікна, омитий світлом холодного білого ранку. Слова Кайбурна були короткі, холодні, точні, Серсеїни — гарячкові й похапливі. «Приїзди негайно, — казала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Виман мулявся коло дверей, чогось чекаючи. Хайме відчув, що Пек теж за ним спостерігає. — Мосьпан бажають відповісти? — запитав маестер після довгої мовчанки. На листа впала сніжинка, почала танути, чорнило під нею розпливлося. Хайме згорнув сувій так щільно, як зумів однією лівицею, і віддав Пекові. — Ні, — мовив лицар. — Кинь у вогонь. Семвел Найбільші небезпеки подорож приготувала їм наостанок. Рожвинова протока юрмилася лодіями — саме так, як їх попереджали у Тироші. Головна потуга вертоградського флоту стояла на іншому березі Вестеросу, тому залізняки безперешкодно пограбували Риамову Пристань, забрали собі Вингород і Зіркову затоку, і тепер готувалися звідти полювати на кораблі, що прямували до Старограду. Тричі з воронячого гнізда нагорі щогли помічали залізняцькі лодії. На щастя, двічі вони з’являлися добряче позаду, і «Коричний вітер» швидко від них відривався. Втретє вони з’явилися надвечір, майже перед заходом сонця, і замірилися відрізати їх від Шемріт-Саги. Побачивши, як здіймаються весла, як мідні води збурюються білими бурунами, Кодж’я Мо наказала своїм лучникам стати на високих корабельних чардаках; при собі вони мали довгі луки з золотодерева, що посилали стріли точно і далеко — навіть краще, ніж луки дорнійського тису. Вона почекала, доки лодії наблизяться на сотню сажнів, і наказала стріляти. Сем стріляв разом з усіма, і йому навіть здалося, що стріла досягла ворожого корабля. Одного пострілу всім гуртом вистачило — лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі. Коли вони увійшли до Шемріт-Саги, навколо вже панував блакитний присмерк. Йоля стояла на носі з дитиною, роздивляючись замок на скелях. — То Трибашта, — мовив Сем, — стіл дому Костян. Наче вирізьблений проти вечірнього зоряного неба, зі світлом смолоскипів у вікнах, замок виглядав чарівно. Але Семові стало сумно — адже подорож майже скінчилася. — Такий високий, — зауважила Йоля. — От почекай, побачиш Вишестраж. Син Далли почав плакати. Йоля розсунула комір сорочки і дала малому пипку. Вона посміхалася, поки годувала, і пестила його м’якеньке брунатне волосся. «Вона полюбила цього так само, як того, що залишила» — усвідомив Сем. Він щиро сподівався, що божа ласка не омине обох діточок. Скидалося, що залізняки пробралися навіть у захищені води Шемріт-Саги. На ранок, коли «Коричний вітер» продовжив шлях до Старограду, корабель почав стукати коробом у трупи, що пливли морем. Деякі з тіл везли на собі зграйки гайвороння, яке злітало у повітря і гучно скаржилося, коли корабель-лебідь тривожив їхні напухлі, спотворені плоти. Берегами подекуди виднілися випалені ниви, знищені села; мілини забиті були потрощеними кораблями і човнами. Найчастіше стрічалися торговельні суденця та рибальські лайби, але з лебедя побачили і покинуті лодії, і рештки двох великих дромонів; одного було спалено до води, а інший у боці мав пошматовану дірку — напевне, туди його вдарили дзьобом-тараном. — Битва тут, — мовив Чжондо. — Не давня. — Який божевільний нападає на береги так близько до Старограду? Чжондо вказав на лодію на мілині, затоплену до середини облавків. Рештки прапора, пошматовані та поплямовані кіптявою, висіли на жердині над її стерном. Знак був такий, якого Сем ще не бачив: червоне око з чорною зіницею під чорною залізною короною, яку несли двійко гайворонів. — Чий це такий прапор? — запитав Сем Чжондо. Але той лише здвигнув плечима. Наступного дня було холодно і мрячно. Поки «Коричний вітер» пробирався повз іще одне сплюндроване рибальське селище, з туману виникла бойова галера і поволі рушила до них. На коробі було написано назву «Мисливиця»; на носі стояла подоба стрункої дівчини, вдягненої у листя і озброєної списом. За удар серця обабіч неї з’явилися дві менші галери, схожі на двійко хортів поруч із господарем. На Семове полегшення, над ними майорів прапор короля Томена з оленем та левом, а нижче — східчаста біла башта Старограду, увінчана полум’ям. Капітан «Мисливиці» був високий чоловік у димно-сірому каптані, облямованому язиками полум’я з червоного єдвабу. Він поставив галеру поруч із «Коричним вітром», підняв весла сушитися і закричав, що зараз перейде до них. Поки його арбалетники та лучники Кодж’ї Мо роздивлялися один одного через вузьку смужку води, він переплив човном з півдесятком озброєних лицарів, привітав Кухуру Мо і запитав, чи не можна оглянути, що везе корабель. Батько з донькою швидко порадилися і дали згоду. — Прошу дарувати за клопіт, — мовив капітан, коли скінчив оглядини. — Сум і сором набридати чесним людям, але краще так, ніж бачити залізняків у Старограді. Якісь два тижні тому кілька клятих вилупків захопили у протоці тирошійського купця. Жеглярів вони порізали й викинули у воду, самі нап’яли їхній одяг, ще й пофарбували вуса та бороди у півсотні кольорів знайденими на кораблі фарбами. Вони хотіли підпалити порт, щойно опиняться за мурами, і відчинити браму зсередини, поки б ми боролися з вогнем. У них майже вийшло, та вони, собі на лихо, проминали «Пані з Башти», а там веслярський старшина має дружину-тирошійку. Коли він побачив зелені й лілові бороди, то привітав їх тирошійською говіркою, але жоден із залізняків не зумів і слова сказати у відповідь. Сем відчув крижаний переляк. — Невже вони насміляться напасти на Староград?! Капітан «Мисливиці» кинув на нього цікавий погляд. — Це не прості наскочники. Залізняцькі напади для нас не новина. За часів минулих вони зненацька з’являлися з моря, хапали гроші та дівчат і тікали геть, зазвичай на одній чи двох лодіях, зрідка на півдесятку. Але зараз нас обсіло кількасот їхніх кораблів. Вони випливають зі Щитових островів, з дрібних острівців навколо Вертограду. Вже захопили Кам’яний Краб, Свинячий острів, Русалчин Палац, влаштували собі лігва на Скелі-Підкові та Байстрючій Колисці. Без кораблів князя Рожвина нам бракує сили зчепитися з ними у відкритій битві. — А що робить князь Вишестраж? — стрілив Сем. — Батько завжди казали, що він багатством не поступається Ланістерам, а мечів може зібрати утричі більше, ніж будь-який значковий Вирію. — Може, й більше, якщо вимете всі провулки, — відповів капітан, — але що ті мечі проти залізняків, коли не вмієш ходити водою? — Але ж Вишестраж має робити бодай щось! — Авжеж. Князь Лейтон зачинився нагорі своєї башти з Божевільною Дівою і запорпався у книжки заклять. Мабуть, викликає примарне військо з глибин. Або ні, хто його зна. Баелор будує галери, Гунтор обороняє гавань, Гарт навчає новачків, Гамфрей поїхав до Лису винаймати бойові кораблі. Якщо зуміє видурити добрячий флот у своєї хвойди-сестри, то ми почнемо платити залізнякам їхньою ж монетою. А дотоді все, що нам по силі — охороняти протоку і чекати, доки та сучка в короні, що сидить у Король-Березі, не відпустить князя Пакстера з налигача. Гіркота у останніх капітанових словах вдарила Сема чи не болючіше, ніж самі слова. «Якщо Король-Берег втратить Староград і Вертоград, уся держава розповзеться на клапті» — подумав він, спостерігаючи, як віддаляються «Мисливиця» та її хорти. Раптом його стривожила думка, чи безпечно тепер навіть у Рогошпилі. Маєтності Тарлі лежали у глибині суходолу серед порослих лісом пагорбів за кількасот верст на північний схід від Старограду, оддалік усіх узбереж. Туди залізняки на своїх лодіях аж ніяк не дотягнуться, хай навіть панотець воює у річковому краї, а замок обороняє лише купка людей. Але Молодий Вовк напевне думав те саме про Зимосіч аж до тієї ночі, коли Теон Перевертень подолав її мури. Сема невимовно мучила думка про те, що він завіз Йолю з дитиною в таку далечінь, прагнучи врятувати від біди, лише затим, щоб покинути посеред пекла війни. Він борюкався зі своїми сумнівами решту подорожі, не здатний вирішити, що ж тепер робити. Напевне, можна якось прилаштувати Йолю в Старограді неподалік себе. Мури міста були значно міцніші та грізніші, ніж мури батькового замку, їх захищали тисячі вояків — а не жменя, яку залишив по собі князь Рандил, вирушаючи з Рогошпилю на заклик свого зверхника з Вирію. Але Йолю доведеться ховати, бо Цитадель не дозволяє послушникам тримати при собі дружин чи коханок — принаймні, не так відверто. «До того ж… якщо я побуду з Йолею ще трохи, де знайду сили залишити її?» А залишити таки доведеться — або утекти з чорного братства. «Я проказав обітниці, — нагадав собі Сем. — Якщо я втечу, то втрачу голову. І як це допоможе Йолі?» Він подумав також, чи не попрохати Кодж’ю Мо та її батька узяти дичацьку дівчину з собою на Літні острови. Але цей шлях теж мав свої небезпеки. Коли «Коричний вітер» вирушить зі Старограду, то муситиме знову перетинати Рожвинову протоку. А щастя перемінливе. Раптом цього разу стишиться вітер, і остров’яни стануть легкою здобиччю? Якщо чуті ним оповіді про залізняків правдиві, Йолю заберуть у роби або дружини з солі, а малого, найпевніше, викинуть у море, мов якийсь непотріб. «Рогошпиль, — нарешті вирішив Сем. — Ось дотягнемо до Старограду, винайму віз та пару коней і сам їх відвезу.» Там він сам огляне замок і залогу, і якщо побачене чи почуте йому не сподобається, вони зможуть просто повернутися до Старограду. Коли корабель досягнув Старограду, стояв холодний вогкий ранок; туман був такий рясний, що з усього міста виднівся лише вогонь Вишестражу. Через гавань простяглася загорожа з двох десятків старих кораблів, скутих ланцюгами. Просто за нею стояла шерега бойових кораблів на чолі з трьома великими дромонами та значковим кораблем Вишестражів — велетенською, о чотирьох чардаках «Честю Старограду». Тут знову «Коричний вітер» піддали оглядові; цього разу на корабель піднявся син князя Лейтона Гунтор у альтембасовій делії та сірому лускатому полив’яному обладунку під нею. Пан Гунтор кілька років навчався у Цитаделі й умів говорити літньою мовою; вони з Кухуру Мо віддалилися до капітанового помешкання задля приватної розмови. Сем, не гаючи часу, пояснив свій задум Йолі. — Найперше — до Цитаделі, віддати Джонові листи і розповісти про смерть маестра Аемона. Сподіваюся, архімаестри вишлють воза по його тіло. Тоді я винайму коней з візком — доправити тебе до моєї матінки у Рогошпилі. Я повернуся так скоро, як зможу. Та мабуть, аж на ранок. — На ранок, — повторила вона і поцілувала на щастя. По довгім часі пан Гунтор нарешті виник назовні та махнув, щоб відчепили ланцюг і дозволили «Коричному вітрові» прослизнути крізь загорожу до пришибів. Поки корабель припинали линвами, Сем приєднався до Кодж’ї Мо та трьох її лучників коло містка на берег. Літньоостров’яни вдягли розкішні барвисті накидки з пір’я, котрі берегли тільки для відвідин суходолу. Сем почувався незграбним і неоковирним у мішкуватому чорному строї, вицвілому кобенякові та побитих сіллю чоботях. — А чи надовго ви у порті? — На два дні, десять днів, хто може сказати? Скільки треба буде, щоб випорожнити собі черево і набити його знову, — вишкірилася Кодж’я. — А батькові треба навідати маестрів — продати трохи книжок. — Чи може Йоля побути на кораблі, доки я повернуся? — Йоля може побути стільки, скільки схоче. — Вона тицьнула Сема у черево пальцем. — Вона не їсть так багато, як дехто. — Я вже не такий гладкий, як був, — винувато похнюпився Сем. Авжеж подорож на південь далася йому взнаки — безліч варт, безліч тяжкої праці, а з харчу лише плоди та риба. Літньоостров’яни кохалися у солодких плодах та морській рибі. Сем спустився містком на берег разом з лучниками, та далі відділився від них і рушив у своїх справах. Він сподівався, що не забув шлях до Цитаделі — Староград був добрячою плутаниною вулиць, а кружляти ними бракувало часу. День був вогкий, камені бруківки ковзали під ногами, провулки вбралися у туман і таємничість. Сем уникав незнайомих поворотів і тримався річкового шляху, що звивався берегом Медовухи крізь серце старого міста. Приємно було відчути під ногами тверду землю замість хитливого чардаку; і все ж він почувався на цих вулицях ніяково і бентежно. На нього дивилося безліч очей: з високих ґанків, з вікон, з темних прочинених дверей. На «Коричному вітрі» він знав кожне обличчя, а тут, лише обернися, всюди стрічалися самі незнайомці. «А чи ліпше, — майнула думка, — втрапити на очі тому, хто тебе знає?» Князя Рандила Тарлі у Старограді знали, але не надто любили. Сем не знав, що гірше: бути впізнаним одним з ворогів панотця чи одним з його друзів. Він підібрав полу кобеняка і прискорив крок. Обабіч брами Цитаделі стояло двійко величезних зелених сфінксів з тілами левів, орлиними крилами та зміїними хвостами. Один мав чоловіче обличчя, інший — жіноче. Одразу за брамою розташувалася Писарня, куди староградці приходили до підмаєстрів написати заповіт чи прочитати листа. За столами кількох яток сиділо з тузінь знуджених писарів, чекаючи замовлень. На інших ятках продавалися та купувалися книжки. Сем спинився коло торгівлі мапами і поглянув на мальовану мапу Цитаделі, щоб знайти найкоротший шлях до Підстолієвого Подвір’я. Стежка розділилася там, де кам’яний Даерон Перший сидів верхи на високому кам’яному коні, здійнявши меча в напрямку Дорну. На голові Юного Дракона сидів мартин, ще двоє — на клинку меча. Сем звернув ліворуч, на стежку, що бігла вздовж річки. Коло Пришибу Сліз він побачив, як два підмаестри допомагають старому чоловікові сісти у човен для недовгих відвідин Кривавого острова. За ним до човна ступила молода матір; на руках у неї квилила дитина, не надто старша за Йолину. Поза пришибом мілиною блукали хлопчаки-кухарчуки, збираючи жаб. Вервечка рожевощоких послушників поспішила повз Сема до септрію. «Я мав би прийти сюди в їхньому віці, — подумав Сем. — Якби я утік і взяв чуже ім’я, то зник би серед інших новаків. І батько міг би прикидатися, наче Дікон — єдиний його син. Він, певно, навіть не дав би собі клопоту мене шукати. Ну хіба що я вкрав би мула з його стайні — тоді б розшукав заради мула.» Ззовні Підстолієвого Подвір’я наглядачі Цитаделі забивали старшого віком послушника у колодки. — Крав харчі з кухні, — пояснив один підмаестрам, які вже чекали, щоб закидати небораку гнилою городиною. Усі вони кинули на Сема цікаві погляди, поки той проминав збіговисько, розвіваючи надутим вітром кобеняком, наче чорним вітрилом. За дверима була велика палата з кам’яною підлогою та високими вигнутими вікнами. На віддаленому її кінці, на помості, сидів вузьколиций чоловічок і щось шкрябав пером у великій книзі. Вдягнений він був у маестерську рясу, але ланцюга на шиї не мав. Сем прокашлявся і мовив: — Доброго ранку вам. Чоловік зиркнув угору і, здавалося, не схвалив побачене. — Кого це принесло? Чи не новаком засмерділо? — Так, я сподіваюся скоро стати послушником. — Сем витяг листи, які йому з собою дав Джон Сніговій. — Я прибув зі Стіни разом з маестром Аемоном, та він помер дорогою. Якби я міг побачити великого підстолія… — Ваше ім’я? — Семвел. Семвел Тарлі. Чоловік записав ім’я у книгу і махнув пером на лаву вздовж стіни. — Сідайте. Вас покличуть у належний час. Сем пішов і сів на лаву. Інші люди входили і виходили; дехто приносив листи і зразу йшов, інші розмовляли з чоловіком на помості, а тоді рушали до дверей за ним і вгору гвинтовими сходами. Ще хтось сідав поруч із Семом на лаву і чекав, коли його покличуть. Кілька з тих, що їх вже викликали, прийшли пізніше за Сема — це він пам’ятав майже напевне. Коли таке трапилося вчетверте чи вп’яте, Сем звівся на ноги і знову перетнув палату. — Чи довго ще чекати? — Великий підстолій — дуже поважна особа. — А я примандрував аж зі Стіни. — То помандруйте ще недалечко. — Він майнув пером. — Он на ту лаву попід вікном. Сем повернувся до лави. Минула ще година. З’являлися нові люди, розмовляли з чоловіком на помості, чекали зовсім недовго і йшли вгору. За весь час одвірник не кинув на Сема жодного погляду. Туман надворі меншав і танув з плином дня; крізь вікна полилося бліде сонячне світло. Сем мимоволі задивився на танок часточок пилу в косих променях світла, позіхнув раз, потім вдруге, знічев’я поколупав репнутого пухиря на долоні, відкинувся до стінки і заплющив очі. Напевне, він задрімав, бо наступної миті почув, як чоловік за столом вигукнув ім’я. Сем скочив на ноги, та сів, бо зрозумів, що ім’я знову було не його. — Ти мусиш дати Лоркасові якусь монету, або чекатимеш тут три дні, — мовив позаду чийсь голос. — Що привело братчика Нічної Варти до Цитаделі? Говорив стрункий, тендітний, показний вродою юнак, вдягнений у замшові штани та добре припасовану зелену камізелю з залізними нютами. Колір шкіри він мав світло-брунатний, схожий на добре пиво, а над великими чорними очима — шапку щільних чорних кучерів, що збігали на чоло вдовиним клином. — Князь-воєвода поновлює покинуті замки, — пояснив Сем. — Нам потрібні маестри, порати круків… ти сказав, дати монету? — Шеляга буде досить. За срібного оленя Лоркас віднесе тебе до великого підстолія на власній спині. Він п’ятдесят років ходить у підмаестрах і за це ненавидить усіх послушників, а надто шляхетних родів. — Як ти дізнався, що я шляхетного роду? — Так само, як ти знаєш, що я напівдорнієць. — Відповідь була проказана з усмішкою, м’якою та горловою дорнійською говіркою. Сем пошукав при собі грошей. — То ти послушник? — Я вже підмаестер. Алерас, знаний багатьма як Сфінкс. Сема аж підкинуло. — Сфінкс не загадує загадок, він сам є загадка! — самі собою вигукнулися слова. — Чи не знаєш, що це означає? — Ні. А це загадка? — Якби ж я знав. Мене звати Семвел Тарлі. Сем. — Красно вітаю. То яку справу має Семвел Тарлі до архімаестра Теобальда? — Хіба він — великий підстолій? — збентежився Сем. — Бо маестер Аемон казав, що Норен… — Вже два повороти місяця, як ні. Нового обирають щороку. Посаду завжди обіймає хтось із архімаестрів, а вони вважають, що це невдячний уряд, який відволікає їх від справжньої праці. Сього року чорний камінь витяг архімаестер Вальграв, але його розум блукає світами, і служити його строк зголосився Теобальд. Він буркотливий, але норовом не злий… стривай, ти сказав: маестер Аемон? — Так. — Аемон Таргарієн?! — Колись був ним. Та ми звали його просто маестром Аемоном. Він помер дорогою на південь. Відки ти про нього знаєш? — Як не знати? Він не лише найстаріший з живих маестрів, а й найстаріша людина Вестеросу. Він пережив більше історії, ніж архімаестер Перестан вичитав з книжок. Він міг би нам стільки розповісти про правління його батька та дядька. Скільки ж йому було років? — Сто два. — І що він робив у морі в такі літа? Сем зважив запитання, міркуючи, скільки може відповісти. «Сфінкс не загадує загадок, він і є загадка.» Невже маестер Аемон мав на увазі оцього сфінкса? Та навряд. — Князь-воєвода Сніговій відіслав його зі Стіни, щоб урятувати життя, — почав Сем, вагаючись. Він сяк-так розказав незграбними словами про короля Станіса та Мелісандру з Асшаю і хотів на тім зупинитися… та слово за слово, і мимохіть полилася оповідь про Манса Розбишаку та його дичаків, про королівську кров і драконів… і не встиг він отямитися, як вивалив і решту: упирі на Кулаку Першолюдей, Інший на мертвій коняці, вбивство Старого Ведмедя у Крастеровому Дитинці, Йоля та її втеча, Білодріво і Малюк-Павлюк, Холоднорукий з круками, Джон стає князем-воєводою, «Кіс», Дареон, Браавос, бачені Чжондо у Карфі дракони, «Коричний вітер» і те, що прошепотів йому маестер Аемон наприкінці життя. Сем не виказав лише таємниць, які присягнувся берегти: про Брана Старка з супутниками і про підміну немовлят Джоном Сніговієм. — Даянерис — єдина надія, — закінчив він. — Аемон казав, що Цитадель мусить негайно вислати їй маестра і привезти додому на Вестерос, поки ще не пізно. Алерас уважно слухав, час від часу блимаючи, але не засміявся і не перервав ані разу. Коли Сем скінчив, він легенько торкнувся його руки тонкими брунатними пальцями і мовив: — Не марнуй грошей, Семе. Теобальд не повірить і половині твоєї розповіді. Але є такі, що повірять. Ти підеш зі мною? — Куди? — На розмову з архімаестром. «Ти мусиш розказати їм, Семе, — говорив Аемон. — Архімаестрам. » — Гаразд, піду. До великого підстолія, раптом що, можна повернутися і вранці, вже з монетою в руці. — А чи далеко йти? — Недалечко. На Острів Круків. На Острів Круків не треба було пливти човном; зі східним берегом його з’єднував старий дерев’яний перекидний міст. — Круківня — найстаріша будівля всієї Цитаделі, — розказав Алерас, поки вони перетинали повільну течію Медовухи. — Вважається, що за Віку Звитяжців тут сидів розбійний князь і грабував кораблі, які йшли униз течією. Сем побачив, що стародавні стіни вкриває мох і повзучі лози, а замість лучників верхівками ходять круки. За живої людської пам’яті міст ніколи не підіймали. Всередині замкових мурів було прохолодно і тінисто. Дворище заповнювало старезне оберіг-дерево, що мало пам’ятати перші камені тутешньої твердині. Різьблене на його стовбурі обличчя поросло тим самим ліловим мохом, що й бліде гілля, вкрите цілими важкими подушками. Половина гілок здавалася мертвою, та де-не-де шелестіло кілька червоних листків, і саме на таких полюбляли сидіти круки. На дереві їх було повно, а ще більше — у високих вікнах нагорі, навколо всього дворища. Землю вкривали цятки пташиного посліду. Поки вони перетинали двір, один пролетів над головою, а інші закрякали один до одного. — Архімаестер Вальграв має помешкання у західній башті, під білою крукарнею, — пояснив Алерас. — Білі та чорні круки чубляться, наче дорнійці з порубіжниками, тому їх тримають окремо. — А чи зрозуміє архімаестер Вальграв те, що я йому розкажу? — засумнівався Сем. — Ти ж кажеш, його розум блукає світами. — Бувають у нього дні кращі й дні гірші, — відповів Алерас, — але ти йдеш не до Вальграва. Він прочинив двері до північної башти і почав видиратися нагору. Сем рушив сходами за ним. Згори лунав плескіт крил, бурмотіння голосів, інколи сердитий вереск — то круки жалілися, що їх збудили. Нагорі сходів перед дверми з дубу та заліза сидів блідий юнак приблизно Семового віку, зосереджено витріщившись на полум’я свічки правим оком. Ліве ховалося за кучериком попелясто-білявого волосся. — Що видивляєшся? — запитав його Алерас. — Свою долю? Свою смерть? Білявий відвернувся від свічки, змигнув. — Голих жінок, — відповів він. — А це хто такий? — Семвел. Новий послушник, прибув до Мага. — Куди котиться Цитадель? — поскаржився білявий. — Нині приймають аби кого. Чорнопиких собак, дорнійців, свинопасів, калік, недоумків, а тепер ще й чорного кита. А я ж гадав, вони у морі сірі. Одне плече молодика прикрашала коротка накидка з зеленими та золотими смугами. Він був вродливий собою, хоча очима лукавий, з хижими вустами. Сем знав його з дитинства. — Лео Тирел. — Проказавши ім’я, він знову відчув себе семирічним хлопчиком, ладним напудити у штани. — Я Сем з Рогошпилю. Син князя Рандила Тарлі. — Що, справді? — Лео кинув ще один погляд. — Наче так. А твій батько усім каже, що ти помер. Мабуть, аж так хоче бачити тебе живим. Молодик вишкірився. — То ти й досі такий боягуз, як колись? — Ні, — збрехав Сем. Адже Джон суворо йому наказав… — Я ходив за Стіну і бився у битвах. Мене тепер кличуть Семом Смертяним. Навіщо він це ляпнув, Сем не знав. Слова мовби самі вискочили з рота. Лео зареготав, але не встиг відповісти, як двері позаду нього прочинилися. — Ходи сюди, Смертяний, — загарчав чоловік, що стояв за ними. — І ти, Сфінксе. Хутко! — Семе, — промовив Алерас, — перед тобою архімаестер Марвин. Марвин мав на бичачій шиї ланцюга з багатьох металів, та за винятком його виглядав радше припортовим харцизякою, ніж маестром. Голова його була завелика для тіла і витикалася вперед з плечей, наче її володар на когось лютував і збирався скрутити йому в’язи; випнута брила щелепи додавала в цьому певності. Опецькуватий на зріст, Марвин мав дужі груди та дебелі плечі, кругле, але тверде черево, що розпирало шворки шкіряної камізелі, яку він носив замість належної маестрові ряси. Цупке біле волосся стирчало кущами з вух та ніздрів. Брови Марвин мав кошлаті, носа — кілька разів зламаного, а рота — заплямованого кислолистом. Що ж до його долонь, то більших Сем не бачив ні в кого на світі. Поки Сем вагався, одна з тих долонь ухопила його за плече і смикнула крізь двері. Помешкання за нею було кругле й велике, ущент заповнене книжками та сувоями, розкиданими по столах чи складеними на підлозі стосами у чотири стопи заввишки. Кам’яні стіни вкривали вицвілі гобелени та зацвигані мапи. У комині під мідним казанком палав вогонь; те, що було в казанку, смерділо горілим. Окрім комина, єдине світло в кімнаті походило від високої чорної свічки посередині. Свічка була неприємно яскрава, чудернацька, бентежна. Її полум’я зовсім не смикалося і не мерехтіло, навіть коли архімаестер Марвин захряснув двері так, що з найближчого столу здмухнуло папери. Світло свічки робило з кольорами щось дивне. Білий ставав яскравим, наче свіжий сніг, жовтий сяяв золотом, червоний обертався на вогонь, а тіні чорніли, мов дірки у тканині світу. Сем не міг очі відвести. Свічка була у три стопи заввишки, тонка, наче клинок меча, ребриста, скручена, чорно-лискуча. — Невже це… — …обсидіан, — скінчив за нього ще один чоловік у помешканні. То був блідий, наче мрець, м’якотілий, сутулий молодик з млявими руками, близько посадженими очицями та плямами жиру на рясі. — Краще казати «драконоскло». — Архімаестер Марвин хвильку часу дивився на свічку, потім додав: — Вона палить, але не знищує. — Чим живиться її полум’я? — запитав Сем. — А чим живиться драконове полум’я? — Марвин улаштувався на ослоні. — Усе валірійське чародійство стояло на вогні та крові. За допомогою такої свічки химородники Вільноземства вміли бачити крізь гори, моря та пустелі. Могли входити у сни людини та дарувати їй видіння, розмовляти одне з одним за півсвіту, просто улаштувавшись перед свічками. Як гадаєш, Смертяний, нам би таке згодилося? Який був би зиск? — Круки стали б непотрібні. — Ну хіба що падло жерти після битв. — Архімаестер відірвав з великого жмута новий кислолист, запхав у рота і заходився жувати. — Розкажи мені все, що розказав нашому дорнійському сфінксові. Я вже чимало знаю. Але якісь подробиці могли пролетіти повз вуха. Архімаестер був не з тих, кому відмовляють, і Сем, повагавшись, почав оповідь знову. Марвин, Алерас і ще один послушник уважно слухали. — Маестер Аемон вірив, що Даянерис Таргарієн — це справдження пророцтва… саме вона, не Станіс, не принц Раегар і не той принцик, якому розтрощили голову об стіну. — Народжена серед солі й диму, під скривавленою зіркою. Я знаю пророцтво. — Марвин обернувся і сплюнув грудку червоного слизу на підлогу. — Не те щоб я йому довіряв. Горган зі Старого Гісу колись написав, що пророцтво схоже на зрадливу жінку. Вона бере твого прутня собі до рота, і ти стогнеш з утіхи, і думаєш, як солодко, як гарно, як хороше… аж тут вона клацає зубами, і твій стогін обертається на вереск. Саме такою є природа пророцтва, каже Горган — ти й оком не змигнеш, як воно відкусить тобі пуцьку. Він пожував ще трохи. — І все ж… Алерас підступив ближче до Сема. — Аемон сам би поїхав до неї, якби мав силу. Він хотів, щоб ми послали до неї маестрів — радити, захищати, безпечно доправити додому. — Та невже? — Архімаестер Марвин здвигнув плечима. — То може, воно й добре, що він помер, не діставшись Старограду. Інакше сірі вівці мусили б його убити, а потім, як добрі дідусі, побивалися б за ним, заламуючи зморшкуваті рученята. — Убити? — вразився Сем. — За віщо? — Якщо я тобі скажу, то вони й тебе уб’ють. — Марвин вишкірився зловісною посмішкою; між зубів у нього стікав червоний сік кислолисту. — Як гадаєш, хто закатрупив останніх драконів? Зацні й хоробрі драконоборці з мечами? — Архімаестер сплюнув. — У світі, який будує Цитадель, немає місця для чаклунства, пророцтв, скляних свічок… не кажучи вже про драконів. Запитай себе, чому Аемонові Таргарієну дозволили змарнувати життя на Стіні, хоча за правом його б мали піднести до архімаестра. З-за крові та родоводу — ось чому. Вони не могли йому довіряти. І я теж не можу. — Що ви зробите? — запитав Алерас-Сфінкс. — Завіюся аж до Невільницької затоки замість Аемона. Корабель-лебідь, що привіз нам Смертяного, саме згодиться. Не маю сумніву, що й сірі вівці надішлють галерою свою людину. Але з добрим вітром я маю бути там першим. Марвин знову зиркнув на Сема і насупився. — А ти… ти лишайся тут і викуй собі ланцюга. На твоєму місці я б поквапився. Настане час, коли в тобі матимуть потребу на Стіні. Він обернувся до блідого послушника. — Знайди Смертяному суху келію. Він спатиме тут і поратиме круків разом із тобою. — А-а-а-ле, — забелькотів Сем, — інші архімаестри… великий підстолій… що я їм скажу? — Розкажи, які вони мудрі та добрі. Розкажи, що Аемон наказав тобі віддатися до їхніх рук. Розкажи, що завжди мріяв, як одного дня тобі дозволять носити ланцюга і служити заради спільного добра, що служба — то найвища честь, а покірність — найвища чеснота. Але не згадуй про драконів чи пророцтва, якщо тобі не до смаку трохи отрути в кашу на сніданок. Марвин зірвав засмальцьовану шкіряну кирею з кілочка у стіні й ретельно зав’язав її шворки на шиї. — А ти, Сфінксе, наглянь за ним. — Нагляну, — пообіцяв Алерас, проте архімаестер уже зник. Знизу чувся тупіт його чобіт сходами. — Куди це він? — зачудувався Сем. — До пришибів. Маг із тих людей, що часу не марнують, — посміхнувся Алерас. — Мушу зізнатися, наша зустріч, Семе, не була випадковою. Маг надіслав мене забрати тебе, перш ніж ти потрапиш до Теобальда. Він знав, що ти прийдеш. — Звідки? Алерас кивнув на скляну свічку. Сем якусь мить роздивлявся дивне бліде полум’я, потім змигнув і відвернувся. За вікном темнішало. — Під моєю келією в західній башті є одна вільна. Сходи звідти ведуть просто до помешкань Вальграва, — мовив блідий юнак. — Відтам відкривається чудовий краєвид з Медовухою. Якщо тобі не заважає крякання круків. Годиться? — Та мабуть. — «Треба ж десь спати.» — Я тобі принесу вовняних ковдр. Од кам’яних стін уночі холодком повіває, навіть тут. — Красно дякую. В блідому, тихому, м’якотілому юнакові було щось таке, до чого Сем відчув відразу. Але не схотів здатися нечемним, тому додав: — Моє ім’я насправді не Смертяний. Я — Сем. Семвел Тарлі. — А я — Баш, — відповів малий. — Чув казки про Баша-свинопаса? Сліпиця Ночі її освітлювали віддалені зірки та мерехтіння місячного сяйва на снігу, але щоранку вона прокидалася у нездоланній пітьмі. Вона знову розплющила очі й сліпо витріщилася у темряву, що сповивала її з усіх боків. Сон швидко блякнув і забувався. «Такий прегарний.» Вона облизнула губи, пригадуючи бекання овець, жах у очах вівчара, лемент собак, яких вона вбивала одного за одним, гарчання її зграї. Дичини поменшало, відколи почало сніжити, але минулої ночі вони-таки побенкетували: ягнятиною, собаками, бараниною і людською плоттю. Деякі з її малих сірих родичів боялися людей, навіть мертвих — але тільки не вона. М’ясо було м’ясом, люди були здобиччю. А вона була нічною вовчицею. Але тільки уві сні. Сліпа дівчинка перекотилася набік, сіла, підстрибнула на ноги, витяглася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям плаский мішок на призьбі холодного каменю; прокидалася вона на ньому завжди затерпла і скоцюблена. Дівчинка рушила до балії з водою на малих босих ніжках, вкритих мозолями — тиха, як тінь, — плеснула прохолодною водою в обличчя, витерлася рушником. «Пан Грегор, — подумала вона. — Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Її вранішня молитва. Так чи ні? «Ні, — подумала вона. — Не моя. Бо я ж ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, винюхає їхній страх і скуштує їхньої крові. Настане такий день.» Вона знайшла купку спіднього, понюхала, чи досить воно свіже, і нап’яла у пітьмі. Її служницька одежина — довга сорочка нефарбованої вовни, грубого плетіння, колюча — висіла там, де вона її залишила. Дівчинка зісмикнула сорочку та натягла через голову одним зграбним, добре вивченим рухом. Останніми вона вдягла шкарпетки — одну білу, одну чорну. Чорна мала згори шиту обвідку, а біла — ні; так дівчинка розрізняла, на яку ногу їх вдягати. Ноги її, хай кощаві, стали міцні, пружні й щодня довшали. Дівчинку це тішило — водотанцівниці потрібні справні довгі ноги. Бета-сліпиця не була водотанцівницею, та не лишатися ж їй Бетою навіки. Вона знала дорогу до кухні, але ніс довів би її туди, навіть якби і не знала. «Гострий перець до смаженої риби, — вирішила вона, понюхавши у проході, — ще й теплий хліб з Умминої пічки.» Почувши пахощі, гучно забурчав живіт. М’ясо, з’їдене уві сні, не живило її тіло — про це вона дізналася вже давно. Поснідала дівчинка рибою, хрустко засмаженою в перченій олії — гарячою, аж обпікала пальці. Рештки олії вона зібрала окрайцем хліба, відірваним від вранішньої Умминої паляниці, а запила їжу кухлем розведеного водою вина, всотуючи смаки та пахощі, відчуваючи шорстку скоринку під пальцями, слизькість олії, укуси гострого перцю, що втрапляв до незагоєної подряпини ззовні долоні. «Чуй, нюхай, мацай, куштуй, — нагадала вона собі. — Є багато способів спізнати світ, коли нічого не бачиш.» Хтось увійшов до помешкання позаду неї — тихо, мов миша, у м’яких підбитих капцях. Дівчинка роздула ніздрі. «Лагідний старий.» Чоловіки пахкотіли інакше від жінок, а ще у повітрі відчувався легкий натяк на помаранч. Жрець полюбляв жувати помаранчеве лушпиння для підсолодження подиху, коли міг його дістати. — То хто ж ти цього ранку? — почула вона його запитання. Жрець сів на чолі столу; «цок-цок», почула вона, потім тихий хрускіт. «Яєчко собі розбив.» — Ніхто, — відповіла вона. — Брехня. Я тебе знаю. Ти ота сліпа дівчинка-жебрачка. — Бета. Вона колись знала одну Бету — ще в Зимосічі, коли її саму ще звали Ар’єю Старк. Може, тому і вибрала собі це ім’я. А може, з-за прізвиська «Бета-кебета», яке сама собі вигадала за хист, з яким долала негаразди сліпого життя. — Бідолашна дитина, — мовив лагідний чоловік. — Чи не хочеш повернути собі очі? Лише попрохай, і знову бачитимеш ними. Те саме питання він ставив щоранку. — Може, назавтра схочу. Але не сьогодні. Її обличчя лишалося водою — все ховало, нічого не відкривало. — Як забажаєш. — Вона чула, як він чистить яйце, тоді тоненько і сріблясто дзеленькає ложечкою для солі. Яйця він полюбляв добре присоленими. — То куди ж моя бідолашна сліпиця ходила жебрати минулого вечора? — До корчми «У зеленого вугра». — І які ж три речі ти взнала, котрих не знала, коли залишала нас? — Дож досі хворіє. — Це не новина. Дож хворів учора, і завтра теж хворітиме. — Або помре. — Коли помре, то таки буде нова річ. «Коли помре, то почнеться обрання, і з піхов вилетять клинки.» Так воно бувало у Браавосі. На Вестеросі престол мертвого короля успадковував його найстарший син, але браавосці не мали королів. — Новим дожем стане Тормо Фрегар. — Це так кажуть у корчмі «У зеленого вугра»? — Так. Лагідний чоловік відкусив шматочок яйця. Дівчинка почула, як він жує. З набитим ротом лагідний чоловік ніколи не розмовляв, тому сказав, коли проковтнув: — Дехто каже, що мудрість у вині. Такі люди — йолопи. Іншими корчмами ходять плітки про інші імена, не сумнівайся. — Він знову відкусив від яйця, прожував, ковтнув. — Які три речі ти справді знаєш? Котрих не знала раніше? — Я знаю насправді, що є люди, які впевнено кажуть, буцімто новим дожем стане Тормо Фрегар, — відповіла вона. — П’яні люди. — Отак краще. А що ти знаєш іще? «У річковому краї на Вестеросі засніжило» — мало не сказала дівчинка. Але він би тоді спитав, звідки вона дізналася, і відповідь йому навряд чи сподобалася б. Дівчинка вкусила губу, пригадуючи минулий вечір. — Повія Саврона важка дитиною. Батька вона не знає, та гадає, що ним може бути вбитий нею тирошійський сердюк. — Це добре знати. Ще? — Морська Цариця обрала нову Русалоньку замість тієї, що потонула. Дівчинці тринадцять років, вона донька служниці Престайнів, не має ані шеляга грошей, зате чарівна вродою. — Вони всі такі наприпочатку, — мовив жрець. — Але ж ти не можеш знати, чи справді вона чарівна вродою, якщо не бачила її на власні очі. А очей ти не маєш. То хто ти, дитино? — Ніхто. — Бета-сліпиця, Бета-жебрачка, ось кого я бачу. Ця Бета — відчайдушна брехуха, ось вона хто. Ходи виконуй свої обов’язки. Валар моргуліс. — Валар дохаеріс. Дівчинка зібрала свою миску та кухоль, ніж та ложку, зіп’ялася на ноги. Останнім вона вхопила ціпок — у п’ять стоп завдовжки, тонкий та гнучкий, завтовшки з її великий палець, обмотаний шкірою на стопу від верхівки. «Кращий за очі, коли навчишся ним поратися» — колись сказала їй мала жебрачка з храму. Але то була брехня. Їй часто брехали — коли хотіли випробувати. Жоден ціпок не був кращий за двійко гострих очей. Та все ж мати його було краще, ніж нічого, і тому дівчинка завжди тримала ціпка при собі. Умма навіть почала звати її Тичкою, та імена і прізвиська нічого не важили. Вона була сама собою. «Я ніхто. Ніхто. Дівчинка-сліпиця, служниця Багатоликого.» Щовечора, за кожною вечерею жебрачка приносила їй кухоль молока і наказувала випити до дінця. Напій мав чудернацький гіркий присмак, який сліпиця скоро зненавиділа. Навіть од найменшого запаху, що досягав її носа перед тим, як молоко торкалося язика, їй вже кортіло блювати. І все ж вона слухняно висмоктувала кухоль до останньої краплі. — Чи довго мені ще лишатися сліпою? — питала вона час від часу. — Доки пітьма не стане для тебе такою ж любою та милою, як світло, — відповідала жебрачка, — чи доки ти не попросиш нас повернути тобі очі. Попрохай, і бачитимеш. «А тоді ви проженете мене геть.» Ні, краще вже сліпота, ніж вигнання. Вони не змусять її здатися. Того дня, коли дівчинка прокинулася сліпою, жебрачка узяла її за руку і повела підземеллями та проходами крізь скелю, на якій стояв Дім Чорного та Білого, вгору крутими кам’яними сходинками до самого храму. — Рахуй сходинки, поки піднімаєшся, — мовила жебрачка. — Хай пальці шурхають стіною. Тут є позначки, невидимі оку, але добре чутні на дотик. То був перший її урок, а за ним — ще багато інших. По обіді вивчали зілля та отрути. Дівчинка мала собі на поміч нюх, дотик і смак. Але і дотик, і смак бували небезпечні, коли мелеш і товчеш отрути; та й для нюху деякі з найлютіших сумішей, що їх витворювала жебрачка, були не надто лагідні. Обпечені кінчики пальців, пухирі на вустах стали їй незмінними супутниками; одного разу сліпиця так занапастила себе, що кілька днів нездатна була з’їсти ані шматочка. Вечеря відводилася для вивчення мов. Дівчинка-сліпиця вже розуміла браавоську і непогано нею розмовляла, майже втративши свою варварську вимову. Але лагідний чоловік не був задоволений; він наполягав, щоб дівчинка покращила свою високовалірійську і навчилася говірок Лису та Пентосу. Увечері вона грала у брехню з жебрачкою; без очей гра сприймалася зовсім інакше. Інколи їй лишалося тільки дослухатися до голосу та добору слів, а подеколи жебрачка дозволяла покласти руки собі на обличчя. Спершу гра здалася дівчинці набагато важчою, майже неможливою… та коли вона ладна була вже верещати з безсилої люті, раптом стала зовсім легкою. Тепер вона вміла чути брехню вухами, відчувати її у грі м’язів навколо рота і очей. Багато з її обов’язків лишилися тими самими, та виконуючи їх, сліпиці тепер доводилося запинатися на речах, врізатися у стіни, зронювати таці, безнадійно губитися всередині храму. Якось вона трохи не покотилася униз сходами, та в попередньому її житті — коли вона була дівчинкою на ім’я Ар’я — Сиріо Форель навчив її тримати рівновагу, і зараз вона вчасно примудрилася опанувати себе. Деякими ночами вона б іще рюмсала, щоб виснажитися і заснути, якби лишилася Аріком, Куною чи Китичкою, ба навіть Ар’єю з дому Старк… але ж «ніхто» не має сліз, щоб їх проливати. Без зору навіть найпростіше завдання ставало небезпечним. Працюючи в Умми на кухні, вона з десяток разів завдавала собі опіків. Якось, ріжучи цибулю, розпанахала ножем пальця аж до кістки; двічі не змогла знайти власне помешкання у підвалі й мусила спати на підлозі коло підніжжя сходів. Усі ті ванькири та заглибини робили храм доволі зрадливим місцем для прогулянок, навіть по тому, як сліпиця навчилася користуватися вухами. Відлуння кроків од стелі та ніг тридцяти високих кам’яних богів бентежило розум, змушувало гадати, чи не рухаються у храмі самі його стіни. Та й ставок чорної тихої води теж робив з голосами дивні речі. — Ти маєш п’ять відчуттів, — казав їй лагідний старий. — Навчися користуватися іншими чотирма, то й матимеш менше подряпин, порізів та ціпок. Тепер вона вже вміла відчувати потоки повітря в себе на шкірі. Знаходила кухню за пахощами їжі, розрізняла чоловіків од жінок за пахощами шкіри. Упізнавала Умму, слуг та послушників за кроками; не помилялася в жодному, коли вони наближалися достатньо, щоб їх почути і понюхати — хіба що в жебрачці та лагідному старому, кроки яких чулися тільки тоді, коли вони самі цього бажали. Свічки, що горіли у храмі, також мали свої пахощі; навіть ті, що не були запашні, все ж пускали цівочки диму з ґнотів. Коли дівчинка нарешті навчилася користуватися власним носом, всі вони закричали до неї розмаїттям голосів. Мерці теж мали власні запахи. Одним з її обов’язків було щоранку знаходити мертвих у храмі — тих, що обрали лягти, заплющити очі й випити з чорної водойми. Нині вранці вона знайшла двох. Один помер коло ніг Мороку, і над ним блимала одна свічка. Дівчинка відчувала її тепло; пахощі лоскотали носа. Вона знала, що свічка горить тьмяно-червоним полум’ям; людям з очима труп здавався б омитим червоним сяйвом. Перш ніж покликати служників однести труп, вона стала на коліна і помацала йому обличчя, окреслила обриси щелепи, мазнула пальцями по щоках та носі, торкнулася волосся. «Кучеряве, рясне. А обличчя показне, без зморщок. Зовсім молодий був.» Дівчинці стало цікаво, що привело його до храму шукати дарунку смерті. Брави, поранені на смерть, часто пробиралися до Дому Чорного та Білого прискорити свій кінець, але на цьому вона не знайшла жодної рани. Друге тіло належало старій жінці. Вона заснула останнім сном на канапі у одному з прихованих ванькирів, де особливі свічки створювали видіння речей, колись коханих, але втрачених. Солодка смерть, тиха і ніжна — так полюбляв говорити лагідний чоловік. Пальці сказали сліпиці, що стара померла з посмішкою на обличчі — ще й зовсім нещодавно, бо тіло лишилося теплим на дотик. «Така м’яка в неї шкіра… наче стара шкіряна одежина, складена та зморщена тисячу разів.» Коли прибули служники віднести тіло старої, дівчинка пішла за ними, дослухаючись до кроків, а при спуску рахуючи сходинки. Тепер вона знала усі сходинки та їхню кількість напам’ять. Під храмом простягалася плутанина льохів та проходів, де губилися навіть люди з двома здоровими очима; але сліпа дівчинка вже вивчила тут кожен вершок, а де її зраджувала пам’ять, там рятував ціпок. Трупи розкладали та порали у підземному склепі. Дівчинка-сліпиця подалася працювати у темряві: забирати в мертвих чоботи, одяг та інше майно, випорожнювати гаманці та рахувати монети. Розрізняти монети лише на дотик — то була одна з перших справ, якої її навчила жебрачка, коли дівчинку позбавили очей. Браавоські монети вже стали їй старими друзями — варто було мазнути пальцями по лицьовому бокові, щоб миттю упізнати будь-яку. З монетами інших країн та міст їй велося тяжче, надто якщо монети приходили здалеку. Найпоширенішими були волантинські гонори — маленькі монетки завбільшки з мідний шеляг, що мали з одного боку корону, а з іншого — череп. Лисенійські монети були не круглі, а видовжені, на собі несли оголену жінку. На інших монетах карбувалися кораблі, слони, цапи. Вестероські монети мали з лиця голову короля, а зі зворотнього боку — дракона. Стара не мала при собі ані гаманця, ані коштовностей, коли не рахувати персня на одному з кощавих пальців. На молодому та вродливому чоловікові дівчинка знайшла чотири золоті вестероські дракони. Сліпиця саме пробігала великим пальцем по найстертішому з них, намагаючись вгадати, якого короля він зображує, аж тут позаду стиха почулося, як прочиняються двері. — Хто там? — спитала вона. — Ніхто, — відповів низький, шорсткий, холодний голос. Почувся рух. Вона ступила убік, ухопила ціпка, підкинула його вгору захистити обличчя. Дерево клацнуло на дереві; сила удару трохи не вибила їй ціпок з руки, та вона втрималася, рубонула у відповідь… і розсікла порожнє повітря там, де мав бути він. — Не тут, — сказав голос. — Невже ти сліпа? Вона не відповіла, щоб не глушити балачками те, що могла почути з його рухів. А рухи будуть, це вона знала напевне. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, сікнула праворуч, та нікуди не влучила. У відповідь по стегнах ззаду прилетів різкий дошкульний удар. — Ще й глуха? Вона обернулася, тримаючи ціпка у лівиці, вихором закрутила зброю, знову нікуди не влучила. Ліворуч почувся сміх. Вона рубонула праворуч. І цього разу поцілила. Її ціпок відкинув його палицю, рука відчула силу зіткнення. — Добре, — мовив голос. Дівчинка-сліпиця не знала, кому він належить. «Напевне, одному з послушників» — вирішила вона. Самого голосу вона не впізнала, та хіба здивувався би хтось, що слуги Багатоликого Бога уміють міняти голоси легше, ніж обличчя? Окрім неї, Дім Чорного та Білого був домівкою для двох служників, трьох послушників, куховарки Умми та двох жерців, яких вона кликала «жебрачкою» і «лагідним старим». З’являлися та зникали також інші, ще й час від часу потаємними шляхами, але вони тут не жили. Її задирака міг виявитися будь-ким з мешканців храму. Дівчинка кинулася убік, вимахуючи ціпком, почула щось позаду, крутнулася туди, рубаючи повітря. І раптом її власна палиця опинилася в неї між ніг, заплутала їх, заклинила, не дозволила крутитися далі, дряпаючи литки. Дівчинка запнулася і впала на одне коліно так тяжко, що вкусила язика. І там спинилася, не рухаючи ані пальцем. «Застигла, мов камінь. Де ж він?» Раптом він засміявся позаду, боляче хльоснув по вусі, а тоді додав ще й по кісточках пальців, поки вона намагалася зіп’ястися на ноги. Її ціпок упав і заторохтів на каменях, а сама вона засичала з люті. — Ну ж бо! Підніми. Сьогодні я тебе більше не битиму. — А наче побили! Ніхто мене не побив. Дівчинка поповзла на чотирьох, знайшла свого ціпка, підстрибнула на рівні, вкрита брудом і синцями. Підвал стояв тихий, без руху та шурхоту. Старий зник. А чи справді? Може, стояв просто позаду? Цього вона знати не могла. «Дослухайся до його подиху» — сказала вона собі, та подиху не почула. Почекавши ще хвильку, дівчинка відклала ціпка і повернулася до праці. «Якби я мала очі, то роз’юшила б йому мармизу.» Одного дня лагідний старий поверне їй очі, і тоді вона усім покаже. Труп старої вже вистиг, тіло загиблого брава потроху ціпеніло. Дівчинка вже до такого звикла — майже щодня вона більше часу перебувала серед мертвих, ніж серед живих. Щоправда, вона сумувала за друзями, яких мала, коли була Китичкою з перетічок: старим Бруско з хворою спиною, його доньками Талеєю та Бреєю, мартоплясами з «Корабля», Мерійкою та її повіями у «Щасливому порті», рештою шахраїв, крутіїв та припортових негідників. А найбільше вона сумувала за самою Китичкою — більше навіть, ніж за власними очима. Їй більше подобалося бути кицькою на прізвисько Китичка, ніж Солькою, Куріпкою, Куною чи Аріком. «Та я сама вбила Китичку, коли вколошкала того співця.» Лагідний старий сказав, що очі в неї однак би забрали — задля того, щоб навчити користуватися іншими відчуттями… але ж не на півроку. Сліпі послушники часто стрічалися у Домі Чорного та Білого, але таких юних майже не було. Проте дівчинка не жалкувала — Дареон був утікачем з Нічної Варти і заслужив смерть. Саме так вона і сказала лагідному старому. — Хіба ти бог — вирішувати, кому жити, а кому померти? — запитав він. — Ми віддаємо дарунок тим, кого позначив Багатоликий, після молитви та жертов. Саме так велося здавна, від самого початку. Я розповідав тобі про заснування нашого братства, про те, як перші з нас відповідали на молитви рабів, які благали смерті. Наприпочатку дарунок діставався лише тим, хто сам прагнув смерті… але одного дня перший з нас почув молитву раба не про його власну смерть, а про смерть господаря. Щира та гаряча була його жага, і ладен був він оддати геть усе, що мав, аби лише молитву його почули та справдили. І здалося тоді нашому першому братові, що жертва того прохача буде люба і вгодна Багатоликому, і тієї ночі справдив він його благання. А тоді пішов до раба і сказав: «Ти ладен був віддати усе за смерть тієї людини, але раб не має нічого, крім власного життя. Саме його бог хоче від тебе. І тепер решту днів своїх на землі ти служитимеш йому.» І від тієї хвилини нас стало двоє. Його руки зімкнулися на її плечі під пахвою, лагідно, але міцно. — На кожного чекає смерть. Ми — лише її приладдя, але не сама смерть. Коли ти вбила співця, то прийняла на себе божу владу. Але ж ми лише забираємо життя в людини, проте ніколи не сміємо судити її. Ти розумієш мене? «Ні» — подумала дівчинка. — Так, — відповіла вона. — Ти брешеш. І саме тому маєш нині блукати у пітьмі, доки не побачиш шлях. Якщо, звісно, ти не хочеш нас залишити. Лише попрохай, і знову матимеш свої очі. «Ні» — подумала дівчинка. — Ні, — відповіла вона. Того вечора, після вечері та короткої гри у брехню, сліпиця зав’язала голову ганчіркою, щоб сховати свої непотрібні очі, знайшла миску для милостині та попрохала жебрачку допомогти їй вдягти обличчя Бети. Коли в дівчинки забрали очі, жебрачка поголила їй голову, назвавши це «мартоплясовою зачіскою», бо й справді чимало мартоплясів робили так, щоб їм краще пасували перуки. Жебракам голена голова теж ставала у пригоді — нею менше бігало бліх та вошей. Проте самої лише перуки було не досить. — Можу вкрити тебе мокрими болячками, — мовила жебрачка, — але тоді корчмарі та шинкарі виганятимуть тебе ще з порога. І натомість зробила їй рубці від віспи та облудну бородавку на одній щоці, з якої витикалися темні волосини. — Вона бридка? — спитала дівчинка-сліпиця. — Авжеж вроди не додає. — То й добре. Дівчинці завжди було байдуже до власної вроди, навіть коли вона ще була дурненькою Ар’єю Старк. Лише батько казав їй, що вона гарненька. «Батько і ще інколи Джон Сніговій.» Мати наполягала, що дівчинка могла б стати гарненькою, якби вимила та зачесала волосся і подбала про одяг так, як дбала її сестра. Та для самої сестри, подружок сестри та решти замку вона завжди була Ар’єю-Конякою. Відтоді всі вони померли, навіть Ар’я — всі, окрім зведеного брата Джона. Подеколи вона чула балачки про нього у шинках та бурдеях Тандитної Гавані. «Чорним Байстрюком Стіни» назвав його один чолов’яга. «Присягаюся, навіть Джон не впізнав би Бету-сліпицю.» Від думки їй чомусь стало сумно. Одяг на ній являв із себе лахміття — вицвіле, розкошлане, але напрочуд тепле та чисте. Під ним вона ховала три ножі — один у чоботі, один у рукаві, один у піхвах на попереку. Загалом браавосці були люди привітні та незлі, схильні радше допомогти бідолашній сліпій дівчинці, ніж скоїти якесь зло. Але траплялася серед них і погань, що могла завважити її за легку здобич для ґвалту чи грабунку. Ножі призначалися саме їм, хоча сліпиці ще ані разу не довелося пустити їх у хід. Спорядження її довершували потріскана дерев’яна миска для милостині та очкур з конопляної мотузки. Вона вирушила, коли Велет проревів захід сонця, порахувала сходинки від дверей храму, простукотіла ціпком до мосту, що переніс її через протоку до Острову Богів. Одяг липнув до тіла, на долонях осідала роса; сліпиця зрозуміла, що туман нині щільний — напевне, аж непроглядний. Вона вже знала, що тумани Браавосу чудернацько впливають на голоси, не лише на вигляд речей і людей. «Нині ввечері половина міста наполовину засліпне.» Долаючи шлях повз храми, вона чула послушників віри у зоряну мудрість нагорі їхньої звіздарської вежі — там вони співали вечірнім зорям. У повітря здіймалося пасмо запашного диму, ваблячи дівчинку звивистою стежкою туди, де ззовні дому Господа Світла червоні жерці запалювали великі залізні жарівниці. Скоро вона навіть відчула жар у повітрі; віряни червоного Ра-Гльора тим часом здіймали голоси у молитві. «Бо ніч темна і повна жахіть» — лунав їхній псалом. «Та не для мене.» Її ночі були омиті місячним сяйвом і наповнені піснями зграї, смаком червоного м’яса, одірваного з кістки, теплими знайомими пахощами її сірих родичів. Це лише вдень вона була сліпа та самотня. Та навіть сліпою дівчинка не цуралася берегів і портів міста. Колись Китичка нишпорила корабельнями та провулками Тандитної Гавані, продаючи скойки та вустриці для Бруско. У лахмітті, з голеною головою та облудною бородавкою вона виглядала геть інакше, але задля безпеки все ж трималася щонайдалі від «Корабля», «Щасливого порту» та інших закладів, де Китичку добре знали. Кожну корчму, харчівню та шинок вона впізнавала на запах. «Чорний човняр» пахкотів солоною водою. Заклад «У Пінто» тхнув кислим вином, смердючим сиром і самим Пінто, який ніколи не перевдягався і не мив волосся. У «Вітрильному майстрі» димливе повітря завжди було присмачено пахощами смаженого м’яса. «Дім семи лампад» курився храмовими пахощами, «Єдвабовий палац» огортала хмара парфумів юних дівчат, що мріяли стати куртизанами. Кожен заклад, окрім пахощів, мав ще й власні голоси. «У Морогго» та в корчмі «У зеленого вугра» майже кожен вечір співали співці. У «Викинутому на берег» співали самі відвідувачі — п’яними голосами, півсотнею різних мов. «Туманний дім» завжди повнився човнярами зі зміїних човнів, що сперечалися про богів, куртизан і чи є нинішний дож дурнем, а чи розумакою. У «Єдвабовому палаці» було спокійніше — там на вухо стиха шепотіли милощі, шурхотіли шовкові сукні, хихотіли веселі дівчата. Бета щовечора жебрала у новому місці. Дівчинка швидко втямила, що корчмарі та шинкарі терплять її присутність лише тоді, коли вона з’являється зрідка. Минулого вечора вона сиділа коло «Зеленого вугра», тому нині повернула з Кривавого Мосту праворуч, а не ліворуч, і пробралася до «У Пінто» на іншому кінці Тандитної Гавані, просто на межі Потоплого Міста. Хай який гучний та смердючий, під непраним одягом і брутальним ревищем Пінто ховав добре серце. Час від часу він дозволяв їй заходити досередини, до тепла, якщо заклад був не надто набитий людом, а інколи наливав кухоль пива і кидав щось пожувати, а за те напосідався зі своїми побрехеньками. Замолоду, якщо вірити Пінто на слово, він був найуславленіший пірат на Порогах, і тепер ніщо так не любив, як просторікувати про свої тодішні звитяги. Нині ввечері дівчинці пощастило — харчівня стояла майже порожня, і їй вдалося зайняти тихий куток неподалік вогню. Та щойно вона влаштувалася зручненько, схрестивши ноги, як щось мазнуло їй по стегні. — Знову ти? — запитала сліпиця, почухала котикові за вухом, а він застрибнув їй на коліна і замуркотів. У Браавосі водилося безліч котів та кішок, і ніде більше, ніж у Пінто. Старий пірат вважав, що вони приносять щастя і захищають харчівню від гризунів. — Ти ж пам’ятаєш мене, так? — прошепотіла дівчинка. Котів не обдуриш наліпленими бородавками — вони добре пам’ятали, хто така Китичка з перетічок. Вечір для сліпої дівчинки випадав непоганий. Пінто був у доброму гуморі, дав їй кухоль розведеного водою вина, клинець смердючого сиру і половину пирога з вугром. — Пінто дуже добрий, — оголосив він і всівся розповідати байку, як колись захопив корабель прянищників. Дівчинка чула її вже з десяток разів. Минали години, харчівня потроху наповнювалася людом. Скоро Пінто надто заклопотався, щоб приділяти їй час, зате кілька завсідників покидали їй чимало монет у миску для милостині. Більшість столиків зайняли незнайомці та чужоземці: ібенійці, що смерділи кров’ю та китовим лоєм, двійко бравів з запашною олією у волоссі, гладун з Лорату, що жалівся на закутки у закладі, надто тісні для його черева. Згодом з’явилося трійко лисенійців з «Добросердої» — побитої штормом галери, яка минулого вечора дошкандибала до Браавосу і була схоплена цього ранку вартою дожа. Лисенійці обсіли столик, найближчий до вогню, і стиха перемовлялися за кухлями чорної смолистої оковитої — так безгучно, що ніхто б не розчув… якби цей «ніхто» не був нею. Вона ж розчула майже кожне слово. Час від часу дівчинці здавалося, що вона навіть їх бачить — крізь вузькі жовті очі кота, що муркотів у неї на колінах. Один жегляр був старий, інший — молодий, третьому бракувало вуха, та всі троє мали біляве волосся і світлу гладеньку шкіру; у жилах мешканців Лису ще й досі текла сильна кров старого Вільноземства. Наступного ранку, коли лагідний чоловік запитав, які три речі вона знає нині, що не знала напередодні, вона була готова. — Я знаю, чому дож наказав схопити «Добросерду». На ній везли рабів. Кількасот рабів — жінок та дітей, зв’язаних мотуззям у череві корабля. Браавос заснували збіглі раби, і невільницька торгівля була тут заборонена. — Я знаю, звідки взялися ці раби. То дичаки з Вестеросу, з місця під назвою Недоля. Це стара руїна, зурочена до того ж. — Стара Мамка розповідала їй казки про Недолю ще у Зимосічі, коли вона була Ар’єю Старк. — Після великої битви, у якій вбили Короля-за-Стіною, дичаки розбіглися, і одна лісова відьма сказала, що як піти до Недолі, то туди прибудуть кораблі й повезуть їх до теплих країв. Але кораблів з’явилося тільки два: лисенійські піратські галери «Добросерда» і «Слон», які відігнало туди бурею. Вони кинули котву коло Недолі, щоб полагодитися, побачили дичаків… але що тих було багато тисяч, то кораблі не мали місця для усіх, і капітани сказали, що заберуть лише жінок і дітей. Дичаки не мали що їсти і тому віддали своїх дружин та дітей на порятунок. Але щойно кораблі вийшли в море, як лисенійці загнали усіх униз і сплутали мотузками, маючи намір продати у Лисі. Та потім вони втрапили у інший шторм і розділилися. «Добросерду» так пошкодило, що капітан мусив зайти до тутешнього порту, але «Слон» дістався назад до Лису. Лисенійці в Пінто гадають, що він повернеться з новими кораблями. Кажуть, ціни на рабів зростають, а в Недолі ще є багато тисяч жінок і дітей. — Це добре знати. Дві речі є. Чи маєш третю? — Маю. Я знаю, що це ви били мене палицею. Її ціпок майнув у повітрі, загилив старому по пальцях. Палиця лагідного чоловіка застукотіла підлогою. Жрець зіщулився і відсмикнув руку. — І як же сліпа дівчинка таке взнала? «Я вас бачила.» — Я сказала вам три речі. А четверту казати не мушу. Може, назавтра вона і розкаже йому про кота, який минулого вечора пішов за нею додому з закладу Пінто, ховався на кроквах і дивився згори. А може, і не розкаже. Старому можна мати таємниці — чому їй ні? Того вечора Умма подала на вечерю крабів у солоній скоринці. Коли дівчинці поставили її кухля, вона зморщила носа і випила трьома довгими ковтками… аж раптом зойкнула і впустила кухоль на підлогу. Язик їй запалав вогнем; коли ж дівчинка спробувала випити ще кухоль вина, полум’я розповсюдилося униз горлом і вгору носом. — Вино не допоможе. І вода лише роздмухає вогонь, — сказала жебрачка. — З’їж оце. Їй у руку пхнули окраєць хліба. Дівчинка набила ним рота, пожувала, ковтнула. Окраєць допоміг. Другий допоміг ще. На ранок, коли нічні вовки облишили її, а очі розплющилися, дівчинка побачила лойову свічку там, де напередодні ввечері панувала пітьма. Її хитливе полум’я танцювало і розгойдувалося туди-сюди, наче хвойда у «Щасливому порті». Ніколи доти дівчинка не бачила нічого прекраснішого. Привид Зимосічі Мерця знайшли попід внутрішнім муром; шию йому було зламано, а зі снігу, що поховав тіло за ніч, витикалася лише ліва нога. Якби його не викопали Рамзаєві собаки, покійник пролежав би там до весни. Коли Бен Кістяк витяг труп назовні, Сіра Джейна вже так обгризла мерцеві обличчя, що лише за пів-дня його нарешті упізнали — то був щитник сорока і чотирьох років, що пішов на північ з Рогером Ризвелем. — П’яниця! — оголосив Ризвель. — Ручуся, сцяв з верхівки муру, послизнувся і впав. Ніхто не став сперечатися. Але Теон Грейджой мимоволі спитав себе, з якого б це дива людина дерлася слизькими від снігу сходами на бойовий хід посеред глупої ночі лише затим, щоб посцяти з верхівки стіни. Коли залога того ранку снідала черствим хлібом, підсмаженим на витопленому з сала смальці (сало з’їли пани та лицарі), на лавах не балакали майже ні про що, крім трупа. — Станіс має друзів усередині замку, — почув Теон буркотіння одного з десятників. То був старий служивий вояк Толгартів з трьома деревами на поношеному вапенроку. Саме змінили варту; з холоду заходили стражники, тупали чобітьми, струшували сніг зі штанів, чекали, поки подадуть обід: кров’янку з цибулею та теплим чорним хлібом з печі. — Станіс? — зареготав один з вершників Руза Ризвеля. — Та Станіса вже снігом замело. Він або лежить трупом, або втік до Стіни, підібгавши замерзлого хвоста. — А чи стоїть за сажінь від наших мурів зі стотисячним військом, — заперечив лучник з кольорами Кервинів. — Ми б однак їх у цю віхолу не розгледіли. Нескінченний, невпинний, безжальний — сніг падав з неба вдень і вночі. Замети росли угору вздовж мурів, заповнювали проміжки між зубцями, білі ковдри вкривали кожен дах, намети тяжко обвисали під їхньою вагою. Від палати до палати протягли мотузки, щоб вояки не губилися, перетинаючи дворища. Вартові скупчилися у башточках-вартівнях, де зігрівали скоцюблені руки над запаленими жарівницями, кинувши бойові ходи на догляд снігових чат, вибудуваних зброєносцями — ті щодня волею вітру та снігопаду ставали дедалі більші та химерніші на вигляд. Списи, затиснені у снігових кулаках, поросли рясними бородами гострих бурульок. Лютий мороз відкусив вухо навіть такій поважній особі, як Гостін Фрей, котрий часто вихвалявся, що йому байдуже до нікчемного сніжку та легенького вітерцю. Найбільше потерпали коні у дворищі. Накинуті на них задля тепла ковдри просякали розталою водою і замерзали знову, якщо їх не міняли. Коли для зігріву коней запалювали багаття, вогонь робив більше шкоди, ніж добра. Бойові огирі та кобили лякалися полум’я, намагалися втекти, ранили себе та інших коней у спробах вирватися з конов’язей. Лише коні у стайні почувалися тепло та безпечно, але стайні були переповнені над усяку міру. — Боги обернулися проти нас, — такі слова почули від старого князя Кляска у великій трапезній. — Їхній гнів упав на наші голови. Вітер, холодніший за крижане пекло, і сніги, яким не видно кінця. Нас проклято і зурочено. — Це Станіса проклято, — заперечував йому хтось із Жахокрому. — Це ж він сидить там просто посеред снігопаду. — Князеві Станісу, мо’, тепліше, ніж ми гадаємо, — припустив один легковажний компанієць. — Його чаклунка уміє прикликати вогонь. Мо’, її червоний бог узяв та й розтопив їм сніги. Теонові одразу ж подумалося, що компанієць даремно верзе дурниці — надто гучно, ще й у товаристві Жовтого Пуця, Кислого Алина та Бена Кістяка. Коли слова вояка переказали князеві Рамзаю, він надіслав Байстрючат схопити небораку і викинути на сніг. — Станіса любиш? Ну то ходи до нього, — сказав князь. Дамон Потанцюй-Мені кілька разів хльоснув компанійця своїм довгим змащеним батогом. Відтак, поки Гицель і Жовтий Пуць закладалися, чи довго замерзатиме його кров, чолов’ягу за наказом Рамзая потягли до Бойової Брами. Велика головна брама Зимосічі була зачинена і замкнена засувами, а до того ж така задушена льодом та снігом, що ґрати довелося б довго розкопувати та обколювати, перш ніж підняти. Майже те саме сталося і з Мисливською Брамою, хоча її останнім часом принаймні відчиняли, і льоду там наросло менше. Браму на королівський гостинець не відчиняли, і ланцюги перекидного мосту на ній геть скрижаніли. Залишалася Бойова Брама — невелика напівкругла потерна у внутрішньому мурі. Насправді вона і брамою не могла називатися — міст, перекинутий від неї через замерзлий рів, не вів до жодних воріт у зовнішньому мурі навпроти. З Бойової Брами стражники потрапляли на бойові ходи зовнішніх стін, але не до світу за ними. Скривавленого компанійця перетягли через міст і нагору сходами на мур під гучні лайки та заперечення. Там Гицель і Кислий Алин вхопили його за руки та ноги і викинули на землю, що лежала за дванадцять сажнів унизу. Снігу намело стільки, що він проковтнув вояка з головою… але лучники на стінах згодом божилися, що бачили, як він тягнув крізь сніг зламану ногу, а один навіть надіслав йому стрілу нижче спини. — Здохне, ще й години не мине, — махнув рукою Рамзай. — А чи смоктатиме пуцьку Станісові, ще й сонце не зайде, — докинув Хвойдоріз Умбер. — Хай подбає, щоб не відвалилася! — зареготав Рікард Ризвель. — Бо в них на тому морозі з пуцьок, мабуть, бурульки поробилися! — Князь Станіс загубився у крижаних віхолах, — мовила пані Турстан. — Він за багато верст звідси, мертвий або при смерті. Хай зима робить свою справу. Ще кілька днів — і його разом з військом буде поховано. «А хіба нас — ні?» — подумав Теон, дивуючись з її легковажності. Пані Барбрея уродилася на півночі й мала б знати, що тут до чого. Адже старі боги могли її чути. На вечерю подали горохову кашу з учорашнім хлібом. Серед простого вояцтва почалося буркотіння — вище солі панство та лицарство частувалося шинкою. Теон сидів зігнутий над дерев’яною мискою і виїдав рештки каші, аж тут легкий дотик до плеча змусив його впустити ложку. — Не чіпай мене! — писнув він, вигинаючись, щоб підхопити з підлоги ложку, перш ніж до неї допадеться одна з Рамзаєвих дівчаток. — Не смій мене торкатися! Вона всілася поруч з ним — занадто близько, як на нього. То була інша з Абелевих праль: зовсім юна, п’ятнадцяти чи шістнадцяти років, з шапкою розкошланого білявого волосся, яке б не завадило добряче помити, і пухкими вустами, які б не завадило добряче поцілувати. — Деяким дівчатам кортить гарненько торкнутися, що поробиш, — відповіла вона, легенько посміхаючись. — Мене, з ласки вельможного пана, звуть Голкою. «Кажеш, Голка? Гола-голісінька?» — мимохіть подумав він. Дівчина здалася йому нічогенькою. Колись він би засміявся і притягнув її собі на коліна. Але ті дні давно минули. — Чого тобі треба? — Побачити крипти. Де вони знаходяться, мосьпане? Ви мені покажете? — Голка заходилася гратися з кучериком волосся, накручуючи на маленький пальчик. — Кажуть, вони такі темні, глибокі… там так добре торкатися одне одного… просто на очах мертвих королів… — Тебе Абель прислав? — Може, й так. А мо’, я сама себе прислала. Та коли хочете Абеля, я його приведу. Він заспіває мосьпанові солодкої пісні. Кожне її слово переконувало Теона, що він має справу з якоюсь змовою. Але чиєю? І яка її мета? Чого Абелеві треба від нього? Якого дідька замислив пересічний співець, бандур з лютнею та нещирою посмішкою? «Він хоче знати, як я захопив замок, але не на те, щоб скласти пісню, — раптом прийшла до нього відповідь. — Він хоче знати, як ми увійшли, щоб звідси вийти.» Князь Болтон сповив Зимосіч, наче дитину в пелюшки — жоден не міг вибратися з замку чи з’явитися до нього без княжого дозволу. «А співець зі своїми пралями хоче утекти.» Винуватити його Теон не міг, та все ж відповів: — Не хочу я ані Абеля, ані тебе, ані твоїх сестер. Дай мені спокій та йди собі. Знадвору вихорами витанцьовував сніг. Теон прошкандибав до муру, так-сяк дістався уздовж нього Бойової Брами. Двійко вартових здалися б йому двійком сніговиків Малого Вальдера, якби не білі хмарки подиху. — Хочу походити мурами, — сказав він їм. Власний його подих замерзав у повітрі. — Там холодно, як у дідька, — попередив один. — Тут теж холодно, як у дідька, — додав другий. — Але ти, перевертню, ходи, якщо твоя ласка. І майнув йому рукою крізь браму. Сходинки були затоптані снігом, слизькі, зрадливі у пітьмі. Коли він нарешті дістався бойового ходу, то вже швидко розшукав місце, де викинули компанійця. Там він розгріб стіну свіжого снігу, що заповнив проміжок між зубцями, і витикнувся уперед з муру. «Можна стрибнути, — подумав він. — Він вижив, чому я не зумію?» Можна стрибнути, а тоді… А тоді що? Зламати ногу і здохнути під снігом? Повільно відповзати, крижаніючи на смерть? Ні, то був божевільний задум. Рамзай вистежить його своїми дівчатками. Руда Джейна, Джеза, Гелісента розірвуть його на шматки, якщо буде божа ласка. А якщо ні, Рамзай візьме його живим. — Мушу пам’ятати своє ім’я, — прошепотів він. Наступного ранку сивочолого зброєносця, що служив панові Аенісу Фрею, знайшли голим та мертвим од холоду на старому замковому цвинтарі. Обличчя його вкрила паморозь; здавалося, чолов’яга нап’яв якусь білу личину. Пан Аеніс вирішив, що той забагато випив і загубився у хурделиці. Та ніхто не пояснив, з якого дива він зняв з себе одяг, виходячи надвір. «П’яниця, то і п’яниця, — подумав Теон. — У вині тоне багато підозр.» А тоді, ще й день не добіг кінця, у стайні знайшовся служивий арбалетник Кремінців з розтрощеним черепом. Князь Рамзай оголосив, що його забив кінь. «Кінь, що вмів тримати замашного кийка» — подумав Теон. Низка подій видавалася йому болісно знайомою — наче гидка блазенська вистава, яку він бачив раніше, лишень з іншими блазнями. Руз Болтон нині грав у тій личині, яка минулого разу дісталася Теонові, а мерці обійняли місця Аггара, Гиніра Бульби і Гельмара Похмурого. Смердюк теж там був, пригадалося йому, але зовсім інший — той, що з кривавими руками та солодкою, наче мед, брехнею на вустах. «Смердюк-Смердючий, пройда хитрючий.» Несподівані жертви розбурхали сварки серед присяжного панства Руза Болтона просто у великій трапезній. Багатьом князям та лицарям вже уривався терпець. — Скільки нам ще висиджувати на дупі, чекаючи на того клятого короля? — вимагав відповіді пан Гостін Фрей. — Цей Станіс, мо’, ніколи тут не з’явиться. То треба з’явитися до нього і дати бій там, де він є! — Вийти з замку? — скреготнув однорукий Гарвуд Дужак. З голосу було зрозуміло, що він радше дасть відрубати собі й другу руку. — Попхатися наосліп у сніг? — Щоб дати бій князеві Станісу, незле спершу його знайти, — зауважив Руз Ризвель. — Останнім часом ми надіслали чимало пластунів крізь Мисливську Браму, та жоден не повернувся. Князь Виман Мандерлі ляпнув по своєму чималому череві. — Біла Гавань не боїться виїхати з вами, пане Гостіне. Очольте нас, і мої лицарі радо вирушать слідом. Пан Гостін обернувся до гладуна. — Слідом? І устромлять мені списа в спину? Авжеж. Де мої родичі, Мандерлі? Ану кажіть правду. Де ваші гості, що повернули вам сина? — Це ви кажіть правду: не сина, а його кістки. — Мандерлі наштрикнув на кинджал шматок шинки. — Пригадую їх, чого ж ні. Раегар, сутулий плечима, зате спритний на язик. Хоробрий пан Яред, такий швидкий та завзятий вихоплювати меча у чужому домі. Симонд-підглядач… усе монетами дзеленькав, шукав собі шептунів. Вони привезли додому Венделові кістки. А Виліса, цілого та здорового, повернув мені Тайвин Ланістер. Що обіцяв, те і зробив. Людиною слова був князь Тайвин, хай береже Седмиця його душу. Князь Виман кинув м’ясо до рота, заплямкав, прожовуючи, витер вуста і додав: — У дорозі на людину чигає безліч небезпек, добрий паночку. Я подарував вашим братам гостьові подарунки на прощання, коли ми виступали з Білої Гавані. Ми заприсяглися знову побачитися на весіллі. Наше відбуття засвідчило на власні очі безліч люду. — Аж безліч, отакої? — глузливо скривився Аеніс Фрей. — Це ж хто? Ви самі та ваші посіпаки? — На що це ви натякаєте, Фрею? — Князь на Білій Гавані витер рота рукавом. — Не подобаються мені ваші слова, пане мій. Хоч ріжте, не подобаються. — Ну то ходи надвір, лантух сала, і ставай меч до меча! — гарикнув пан Гостін. — Там і поріжу, двічі не проситимеш! Виман Мандерлі зареготав, але з півдесятка його лицарів миттю скочили на ноги. Гамувати їх тихим словом довелося Рогерові Ризвелю та Барбреї Турстан. Руз Болтон навіть не писнув… але Теон Грейджой помітив у його блідих очах те, чого не бачив ще ніколи — неспокій, ба навіть натяк на острах. Тієї ж ночі нова стайня завалилася під вагою снігу, що сховав її геть усю. Загинуло двадцять шість коней та двоє стайнярів — кого забило дахом, а кого задавило снігом. Майже весь ранок у зовнішньому дворищі викопували тіла. Князь Болтон з’явився побіжно оглянути місце прикрої пригоди, тоді наказав завести всередину до палат решту коней — разом з прив’язаними у дворищі. Не встигли вояки викопати трупи та дорізати напівмертвих тварин, як знайшовся ще один мрець. І цього разу відмахнутися падінням напідпитку зі стіни або ударом копита вже не виходило. Покійник був одним із Рамзаєвих улюбленців — опецькуватий, потворний, золотушний стражник на прізвисько Жовтий Пуць. Чи жовту він мав пуцьку, а чи ні — сказати було вже доволі важко, бо вбивця відрізав її та запхав убитому до рота з такою силою, що зламав три зуби. Коли куховари знайшли його біля кухні до шиї у снігу, і чолов’яга, і його пуцька були вже сині з холоду. — Спаліть тіло, — наказав Руз Болтон, — і дивіться мені, не патякайте. Не хочу, щоб гуляли плітки. Та плітки однак пішли гуляти. До полудня майже всі в Зимосічі вже почули новину одне від одного, і чимало — від самого Рамзая Болтона, до Байстрючат котрого належав Жовтий Пуць. — Коли ми знайдемо того, хто це зробив, — обіцяв князь Рамзай, — я оббілую з нього шкіру, засмажу, щоб хрумтіла, і змушу з’їсти до останнього шматочка. Розповсюдилася звістка, що за ім’я вбивці призначена нагорода — золотий дракон. До сутінок у великій трапезній вже висів, наче хмара, могутній сморід. Коли під одним дахом купчиться кількасот коней, собак та людей, на підлозі розталий сніг змішується з болотом, собачим послідом та навіть людським лайном, у повітрі висять могутні пахощі вогкої псятини, вогкої вовни та вогких кінських ковдр — під таким дахом, звісно, спокою не знайдеш, а надто на переповнених людом лавах. Та принаймні тут подавали їжу. Кухарі розносили великі шмати свіжої конятини, аж чорні ззовні та криваво-червоні зсередини, зі смаженою цибулею та печеною ріпою… і цього разу кожен пересічний щитник чи стрілець їв незгірше панства та лицарства. Для решток Теонових зубів конятина була надто жорсткою, надто непіддатливою. Спробувавши її жувати, він подарував собі стражденний біль; тоді розчавив плазом кинджала трохи ріпи з цибулею на м’яку кашу, порізав конятину дрібними шматочками, посмоктав кожен і виплюнув — щоб відчути смак та підживити себе кров’ю і салом. Але обгризти кістку він не міг і думати, тому кинув її собакам і дивився, як Сіра Джейна тягне здобич геть, вивертаючись од Сари та Вербиці, що хапали її за п’яти. Князь Болтон наказав Абелеві грати, поки усі трапезують. Бард заспівав «Залізні списи», тоді «Зимову діву». Коли Барбрея Турстан попрохала чогось веселішого, він завів «Зняла королева черевичок, з голови корону зняв король» та «Ведмедя і красну діву». Фреївське вояцтво підхопило пісню, і навіть кілька північан загупали кулаками по столі з ревищем «Бурий, чорний, волохатий!…» Але галас налякав коней, співці хутко замовкли, а за ними згасла і музика. Під держаком у стіні, де пускав дим смолоскип, скупчилися Байстрючата. Лютон і Гицель кидали кості. Хрипло тримав на колінах жінку, а в руці — її цицьку. Дамон Потанцюй-Мені змащував батога. — Гей, Смердюче! — покликав він і постукав пужалном по литці, як мисливець, що прикликає собаку. — Щось ти знову засмердівся, Смердюче. Теон не мав для нього іншої відповіді, ніж покірне «Так». — Князь Рамзай має намір одрізати тобі вуста, коли це все минеться, — мовив Дамон, намащуючи батога засмальцьованою ганчіркою. «Мої вуста були між ніг його пані дружини. Таку провину не можна пробачити.» — Як скажете. Лютон страшно зареготався. — А йому і не свербить! То може, ти сам цього хочеш? — Ходи геть, Смердюче, — буркнув Гицель. — Од тебе так тхне, що мене зараз знудить. Інші зареготали, а Теон хутко забрався, поки вони не роздумалися. Надвір за ним його кати не підуть — принаймні, поки всередині є харч та питво, охочі жінки та гарячий вогонь. Виходячи з палати, він почув, як Абель співає «Квітнуть діви навесні». Знадвору сніг сипав так рясно, що Теон і на три стопи попереду нічого не бачив. Раптом він опинився на самоті у білій пустелі; обабіч нього до грудей здіймалися стіни свіжого снігу. Піднявши голову, він відчув, як сніжинки цілують йому щоки холодними м’якими вустами. Позаду з трапезної лунала музика — якась тиха і сумна пісня. На хвилину його навіть охопило відчуття, схоже на мир та спокій. Трохи далі він натрапив на чоловіка, що крокував назустріч; поли кобеняка з каптуром плескали на вітрі позаду. Зійшовшись лицем до лиця, вони на мить зустрілися очима, і чолов’яга поклав руку на руків’я кинджала. — Теон Перевертень. Теон Убивця Родичів. — Я не такий. Я ніколи… Я ж був залізняк! — Ти був брехун та зрадник, і лишився ним. Чого це ти досі дихаєш і топчеш землю? — Боги ще не скінчили свої справи зі мною, — відповів Теон, питаючи себе, чи не це і є вбивця, нічний блукач, котрий запхав Жовтому Пуцю його пуцьку до рота, а вояка Рогера Ризвеля зіпхнув з муру. Та на диво, страху він не відчував. Теон стягнув з лівиці рукавицю і додав: — Князь Рамзай теж не скінчив. Чолов’яга подивився і зареготав. — Ну то лишаю тебе на нього! Теон блукав у снігу, доки руки та ноги не обліпив важкий тягар, а долоні й ступні геть не скрижаніли; тоді знову видерся на бойовий хід внутрішнього муру. Тут, за сто стоп од землі, дмухав вітерець, здіймав хмари білого пилу. Всі зубці були заповнені; Теонові довелося проламати снігову стінку, щоб визирнути між ними… і побачити, що крім рову, його очі не в сназі нічого роздивитися — навіть од зовнішнього муру лишилася тільки похмура тінь і кілька тьмяних вогників, що плавали над нею. Світ зник, розтанув. Король-Берег, Водоплин, Пайк, Залізні острови, усе Семицарство — всі місця, які він знав, про які читав чи мріяв, пропали, розчинилися, лишивши по собі саму тільки Зимосіч, у якій йому судилося застрягти повік разом з привидами. Старими привидами з крипти і молодшими, створеними вже ним власноруч: Мікеном і Фарленом, Гиніром Бульбою, Аггаром, Гельмаром Похмурим, мірошничихою з Жолудянки, її двома юними синами і рештою. «Моїх рук справа. Мої привиди.» Усі вони були тут, і усі вони гнівалися. Він згадав крипту і зниклі з неї мечі. Теон повернувся до власних покоїв і саме скидав вогкий одяг, коли його знайшов Сталевий Шкарбан Вальтон. — Ану ходи зі мною, перевертню. Його вельможність бажає до тебе говорити. Сухого і чистого одягу він не мав, тому нап’яв те саме вологе ганчір’я і пішов, куди сказали. Шкарбан привів його назад до великого кам’янця, у світлицю, що колись належала Едардові Старку. Князь Болтон був там не сам — поруч з ним сиділа пані Турстан, бліда та сувора; на киреї Рогера Ризвеля вкидалася в око пряжка у вигляді сталевої кінської голови; коло вогню стояв Аеніс Фрей, червоніючи щоками з морозу. — Мені казали, ти блукаєш замком, — почав князь Болтон. — Вояки кажуть: тебе бачили у стайнях, у кухні, у куренях варти, на мурах. Тебе помічали коло руїн покинутих веж та палат, коло старого септу пані Кетлін. Ти входив до божегаю і виходив з нього. Хочеш заперечити? — Ні, м’сьпане. — Теон ковтнув і промимрив половину слова, бо знав, що цим потішить князя Болтона. — Я не можу спати, то й блукаю. Голову він звісив аж на груди, погляд втупив у старий сухий очерет, розкиданий підлогою. Так було розумніше — не дивитися його вельможності в очі. — Я жив тут хлопчаком ще до війни. Був вихованцем Едарда Старка. — Ти був заручником, — мовив Болтон. — Так, м’сьпане. Заручником. «Тут був мій дім. Не рідний, але найрідніший з усіх, що я мав.» — Хтось убиває моїх людей. — Так, м’сьпане. — Але, гадаю, не ти? — Голос Болтона став ще тихіший. — Ти б не відплатив мені за добро такою прикрою зрадою? — Ні, м’сьпане, тільки не я… я б ніколи… я… лише блукаю, та й годі. Слово узяла пані Турстан. — Ану зніми рукавиці. Теон зиркнув угору. — Благаю, ні. Я… я… — Роби, що кажуть, — наполіг пан Аеніс. — Покажи свої руки. Теон здер рукавиці й показав усім руки. Це не було так страшно, як стояти перед усіма голим, зовсім не так. На лівиці в нього лишилося три пальці, на правиці — чотири. З неї Рамзай відтяв лише мізинця, а з лівиці — вказівного та підмізинного. — Це тобі Байстрюк зробив, — мовила пані Турстан, не питаючи. — З ласки вельможної пані… я сам попрохав. Рамзай завжди змушував його просити. «Рамзай завжди любив, щоб я благав.» — Навіщо про таке прохати? — Я… не мав потреби у зайвих пальцях… — Чотирьох досить. — Пан Аеніс Фрей попестив пальцями тонку та ріденьку брунатну борідку, що витикалася з кволого підборіддя, наче пацючий хвіст. — На правиці він має чотири. Може втримати меча. Кинджала. Пані Турстан засміялася. — Ви, Фреї, усі такі недолугі? Подивіться на нього. Втримати кинджала? Та йому бракує сили втримати ложку. Невже ви справді думаєте, він би подолав оту огидну потвору Байстрюка і запхав йому мужність у горло? — Всі вбиті були міцними чоловіками, — зауважив Рогер Ризвель, — і жодного не зарізали ножем. Перевертень не може бути нашим убивцею. Бліді очі Руза Болтона увіп’ялися в Теона, мов білувальний ніж Гицля. — Я схильний погодитися. Навіть попри брак сили, йому бракує ще й духу зрадити мого сина. Рогер Ризвель забурчав невдоволено. — Але якщо не він, то хто? Вочевидь, Станіс має свого чоловічка у стінах замку. «Смердюк не чоловік. Тільки не Смердюк. Не я.» Він спитав себе, чи казала пані Турстан їм про крипту і зниклі мечі. — Треба накинути оком на Мандерлі, — пробурмотів пан Аеніс Фрей. — Князь Виман не плекає до нас любові. Та Ризвель не був переконаний. — Зате любить крученики та січеники, смаженину та душенину. Щоб нишпорити замком у темряві, треба ж хоч інколи вставати з-за столу — а він встає лише затим, щоб на годину засісти у нужнику. — Я не кажу, що князь Мандерлі сам усе зробив. Але ж він привів з собою три сотні вояків. Сотня з них — лицарі. Будь-хто міг… — Не в лицарскому звичаї скрадатися у пітьмі ночі, — заперечила пані Турстан. — Та й князь Виман тут не єдиний, Фрею, хто втратив рідню на Червоному Весіллі. Гадаєте, Хвойдоріз шанує вас більше? Якби у вас в полоні не сидів Великоджон, він би витяг вам тельбухи та змусив зжерти, як бідна пані Роголіс з’їла свої пальці. Кремінці, Кервини, Толгарти, Лупаки… усі вони мали рідних та слуг при Молодому Вовкові. — Дім Ризвель теж, — додав Рогер Ризвель. — І навіть Турстани з Курганища. — Пані Турстан розтягла вуста у тонку хижу посмішку. — Північ пам’ятає, Фрею. Вуста Аеніса Фрея затрусилися з обурення. — Старк нас збезчестив! Ось що має найперше пам’ятати ваша північ! Руз Болтон потер потріскані вуста. — Облишмо ці сварки, пані та панове, зараз нам не до них. — І ляснув пальцями до Теона. — Ти вільний піти. Але пильнуй, де блукаєш. Бо й тебе, диви, знайдуть вранці з червоною посмішкою. — Слухаю, м’сьпане. Теон нап’яв рукавиці на скалічені долоні й вийшов геть, шкутильгаючи на скалічених ногах. Година вовка застигла його ще на ногах і без сну, загорнутого у важку вовну та засмальцьоване хутро. Він знову долав коло попід внутрішніми мурами, сподіваючись виснажитися так, щоб заснути. Сніг до колін обліпив ноги; голову та плечі вкрило білим покровом. На цій ділянці муру вітер бив просто у обличчя; розталий сніг стікав щоками, наче крижані сльози. А тоді він почув ріг. Його довгий низький стогін, здавалося, висів над мурами, гойдався у чорному повітрі, всотувався аж у кістки кожному, хто його чув. Усі вартові на мурах оберталися, стискаючи у руках ратища списів. У зруйнованих палатах і вежах Зимосічі пани цитькали один на одного, коні іржали, а поснулі вояки переверталися у темних кутках. Щойно замовк ріг, як почав вистукувати тулумбас: «БУМ-дум, БУМ-дум, БУМ-дум». І ось вустами від одного вояка до іншого побігло ім’я, виписане в повітрі білими хмарками сотень подихів. «Станіс, — шепотіли вони, — Станіс тут, Станіс прийшов, Станіс, Станіс, Станіс.» Теон затремтів. Баратеон чи Болтон — йому від них випадала однакова доля. Станіс на Стіні уклав союз із Джоном Сніговієм, а той стяв би йому голову, не замислившись і на удар серця. Висмикнути з пазурів одного байстрюка і віддати на смерть в руки іншого — який злий жарт. Теон ладен був засміятися вголос, якби пам’ятав, як це робиться. Скидалося, що стукіт тулумбаса долинав з вовчої пущі за Мисливською Брамою. «Стоять просто за мурами.» Теон пробрався на бойові ходи; з ним разом туди ж пропхалося ще десятків зо два люду. Та навіть діставшись веж обабіч самої брами, вони нічого не побачили за сніговою запоною. — Ті вилупки гадають своїм дудінням розвалити мури, абощо? — пожартував вояк Кремінців, коли ріг залунав знову. — Вирішили, що мають ріг Джорамуна? — А чи стане Станісові дурощів лізти на приступ замку? — запитав якийсь вартовий. — Він не Роберт! — заперечив вояк з Курганища. — От побачите, сидітиме на дупі й намагатиметься нас виморити. — Спершу йому яйця поодмерзають, — підхопив інший вартовий. — Треба вийти і дати йому бій! — оголосив хтось із фреївців. «А чого ж, вийдіть, — подумав Теон. — Їдьте отуди у сніг і там повиздихайте. А Зимосіч залиште мені та привидам.» Теон мав підозру, що Руз Болтон вітав би такий бій. Князь понад усе жадав покласти край сидінню в облозі; замок був надто переповнений, а вірність чималої частки панства — вельми сумнівна. Жирний Виман Мандерлі, Хвойдоріз Умбер, родичі домів Роголіс та Толгарт, Кляски, Кремінці, Ризвелі… усі вони були північани і присягали домові Старк протягом незліченних поколінь. Їх тримала у замку лише дівчинка, кров і плоть князя Едарда… але ж дівчинка була блазенською вигадкою, ягням у лютововчій шкурі. То чому б не надіслати північан на битву зі Станісом, перш ніж мара розвіється? Хай ріжуть одне одного посеред снігів; кожен загиблий — то ще один мертвий ворог Жахокрому. Теонові стало цікаво, чи дозволять йому битися. Тоді він зможе хоча б померти шляхетною смертю, з мечем у руці. Рамзай ніколи не зробить йому такого дарунку, а от князь Руз — можливо. «Якщо я його благатиму. Я зробив усе, що він вимагав, я прикидався і блазнював, я віддав дівчину, як мені сказали.» І тепер смерть була найсолодшим звільненням, якого він міг сподіватися. У божегаї сніг ще й досі танув, досягаючи землі. З гарячих ставків здіймалася пара, повна густих пахощів моху, болота і гнилля. У повітрі висів щільний теплий туман, перетворюючи дерева на сторожів — високих вояків, огорнутих довгими киреями. Вдень паруючий ліс часто юрмився північанами, що приходили молитися, та цієї години Теон Грейджой мав його весь для самого себе. А в серці пралісу на нього чекало оберіг-дерево зі своїми червоними очима, що бачили та відали все. Теон спинився на березі ставка і схилив голову перед різьбленим червоним обличчям. Навіть тут він чув стукіт: «бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ, бум-ДУМ». Наче віддалений грім, він, здавалося, накочував одразу звідусіль. Ніч була геть безвітра, сніг падав просто згори, з холодного чорного неба, але листя серце-дерева шурхотіли його ім’я. — Теон, — здавалося, пошепки проказували вони, — Теон… «Старі боги, — подумав він. — Вони мене знають. Знають моє ім’я. Це ж я був Теоном з дому Грейджой, вихованцем Едарда Старка, другом та братом його дітям.» — Благаю! — Він упав на коліна. — Меча, більше нічого не прошу! Дозвольте померти Теоном, не Смердюком! Щоками потекли сльози — незвично теплі. — Я ж був залізного роду. Син… син Пайку, син островів. Згори злетів листок, шурхнув йому по лобі, впав у ставок і поплив там водою, червоний і п’ятипалий, наче кривава долоня. — …Бран, — промурмотіло дерево. «Вони знають. Боги знають. Вони бачили, що я зробив.» Якусь чудернацьку мить йому здавалося, що у бліде обличчя оберіг-дерева врізане обличчя Брана, що це воно дивиться на нього очима червоними, мудрими та сумними. «Бранів привид, — подумав він, і негайно, — та ні, якесь божевілля.» Навіщо Бранові його переслідувати? Він любив малого, ніколи не робив йому зла. Це ж не Брана він убив. І не Рікона. А лише двох синів мірошничихи з млина коло річки Жолудянки. — Я мусив мати дві голови, інакше з мене б глузували… кожен сміявся б… вони… Раптом чийсь голос спитав: — До кого це ти? Теон крутнувся, нажаханий, що його вистежив Рамзай, та побачив лише праль — Голку, Робину і ще одну, чийого імені не знав. — До привидів! — бовкнув він у відповідь. — Вони шепочуть мені. Вони… вони знають моє ім’я. — Теон Перевертень. — Робина вхопила його за вухо, крутнула. — Мусив мати дві голови, кажеш? — Інакше з нього б глузували, — додала Голка. «Вони нічого не розуміють.» Теон рвучко викрутився з пальців жінки. — Чого вам треба? — запитав він. — Тебе, — мовила третя праля, старша віком, грубіша голосом, з сивими пасмами у волоссі. — Я тобі сказала. Хочу тебе торкнутися, перевертню, — вишкірилася Голка. У руці її з’явився ніж. «Можна закричати, — подумав Теон. — Хтось почує.» У замку було повно озброєних людей. Певно ж, він загине, перш ніж хтось прибіжить, і кров його всотається у землю, щоб нагодувати серце-дерево. Та хіба швидка смерть — це погано? — Торкайся, — відповів Теон. — Убий мене. — Голос його лунав радше розпачливо, ніж зухвало. — Давайте вже! Убийте мене, як решту. Як Жовтого Пуця та інших. Це ж ви скоїли! Голка засміялася. — Хіба таке буває? Ми жінки. Цицьки та ступки. З якого б це дива чоловікам нас боятися? Наші піхви не для мечів, а для їхніх прутнів. — Байстрюк зробив тобі боляче? — запитала Робина. — Відрізав пальці з рук, ге? Оббілував на ногах? А мо’, ще десь? Зуби потрощив? Бідолашний мій. Вона попестила його по щоці. — Обіцяю, такого більше не станеться. Ти молився, і боги прислали нас. Хочеш померти Теоном? Матимеш від нас дарунок — гарну швидку смерть. Тобі зовсім не болітиме. Жінка посміхнулася. — Але спершу ти заспіваєш Абелеві. Він чекає на тебе. Тиріон — Товар дев’яносто сім! — ляснув батогом розпорядник торгів. — Двійко карликів, добре навчених розважати шановне панство! Торгівлю влаштували там, де широкий брунатний Скахазадхан вливався до Невільницької затоки. Тиріон Ланістер чув пахощі солі у повітрі, перемішані зі смородом рвів-нужників позаду загорож для рабів. Пригнічувала його не так спека, як вологість — тутешнє повітря пригинало його донизу, наче жарка вогка ковдра, накинута на голову та плечі. — Собака та свиня додаються! — оголосив розпорядник. — Карлики їздять ними верхи. Звеселіть гостей на своєму наступному бенкеті гарненькою блазенською виставою! Покупці сиділи на дерев’яних лавах і сьорбали прохолодні напої. Деякі мали при собі рабів з віялами. На багатьох були токари — особливий одяг, шанований старим панством Невільницької затоки, стільки ж вишуканий, скільки й незручний у вжитку. Інші вдягалися простіше: чоловіки у довгі сорочки та киреї з каптурами, жінки — у сукні кольорових шовків. Напевне, то були хвойди чи жеркині; що далі на схід, то менше одні різнилися від інших. Позаду лав, перекидаючись жартами та глузуючи з усього, що відбувалося, стояла юрба західняків. «Найманці» — зрозумів Тиріон. Він побачив довгі мечі при пасах, кинджали та підсайдачні ножі, оберемки метальних топірців, кольчуги під киреями. Волосся, бороди, обличчя виказували в більшості уродженців Вільних Міст, але тут і там траплялися схожі на вестеросців. «Цікаво, чи вони когось купують? А чи припхалися повитріщатися на видовисько?» — Нумо, хто скаже нам першу ціну за цих карликів? — Три сотні! — оголосила поважна жінка у вишукано прикрашеному паланкіні. — Чотири сотні! — відповів неймовірно жирний юнкаєць з широких нош, на яких простягся, наче викинутий з моря кит. Укритий жовтими шовками, облямованими золотом, він здавався більшим за чотирьох Іліріо. Тиріон аж пожалів рабів, які мусили його носити. «Ну хоч нам не дістанеться таке щастя. Добре все-таки бути карликом.» — І ще один срібняк! — перебила стара у фіалковому токарі. Розпорядник кинув на жінку кислий погляд, але заперечувати її ціну не насмілився. Невільники-жеглярі з «Селаесорі Кворан» продавалися поодинці, за ціною від п’яти до дев’яти сотень срібних монет. Навчені та досвідчені мореплавці були коштовним товаром. Жоден і пальцем не ворухнув на свій захист, коли невільникарі увірвалися на скалічений корабель — на них попереду чекала усього лише звична переміна господаря. Помічники на кораблі були вільні люди, але вдовиця-бережниця виписала кожному присяжний лист зі згодою виплатити за них викуп саме на такий прикрий випадок. Троє вцілілих «вогняних пальців» ще не були продані, але вони належали до дому Господа Світла, їх мав викупити котрийсь із червоних храмів. Їхніми присяжними листами були язики полум’я на обличчях. Але Тиріон та Копка жодної запоруки такого штибу за себе не мали. — Чотири і п’ятдесят! — пролунав голос. — Чотири і вісімдесят! — П’ять сотень! Одні голоси вигукували ціни високовалірійською, інші — мішаним суржиком Гісу. Кілька покупців давали про себе знати здійманням пальця, обертом зап’ястка чи помахом мальованого віяла. — Добре хоч нас тримають разом, — прошепотіла Копка. Работорговець пронизливо стрілив у них поглядом. — Мовчати! Тиріон міцно стиснув Копці плече. Пасма волосся, блякло-білявого та чорного, липли йому до лоба, лахміття сорочки — до спини, почасти на піт, а почасти на висохлу кров. Він, звісно, не дозволив собі дурощів битися з невільникарями, як Джораг Мормонт, але покарання однак не уникнув — йому батогів здобув його невгамовний язик. — Вісім сотень! — І п’ятдесят. — І ще один. «Ми вже не дешевші від жегляра» — майнула в Тиріона думка. А чи не ганялися покупці за свинею Купкою, що приносила купи грошей? «Добряче навчену свиню важко знайти.» Авжеж тут давали ціну не за пуд живої ваги. Після дев’яти сотень срібних монет торгівля сповільнилася, а на дев’яти сотнях і п’ятдесяти одній (від старої) спинилася. Але розпорядник мав нюх і вхопив настрій юрби; хіба міг він не дати такому поважному товариству скуштувати карликової майстерності? На поміст вивели Хрума і Купку. Та без сідел і вуздок сидіти на них було справою химерною. Щойно свиня посунула вперед, Тиріон зіслизнув з її спини і гепнувся на власну, викликавши тим ревище сміху серед покупців. — Тисяча! — оголосив неймовірно жирний черевань. — І один! — не вгавала стара. Копчині вуста застигли у викривленій жахом подобі посмішки. «Добре навчені розважати, кажеш.» Її батькові належало багато за що відповісти у тому крихітному пеклі, яке боги мали наготувати карликам. — Тисяча і двісті! — додав кит у жовтому. Невільник при боці подав йому напій. «Ручуся, що лимонний.» Погляд його очей, застиглий на помості, чомусь бентежив Тиріона. — Тисяча і триста. — І один! — Знову стара. «Казав мені батечко, що Ланістер вартий удесятеро проти пересічного хлопака.» На тисячі й шести сотнях торгівля знову сповільнилася, тож невільникар запросив покупців ближче роздивитися його дрібний товар. — Самичка зовсім молоденька, — присягався він. — Спаруйте їх, і матимете добрячі гроші за вилупків! — Та він половини носа не має! — пожалілася стара, коли поглянула ближче. Її зморшкуватий ніс аж скривився з огиди. Плоть стара мала білу, наче в хробака, загорнуту в темно-ліловий токар, і загалом скидалася на запліснявілу чорносливину. — Ще й очі різні на колір! Нещаслива прикмета. — Пані ще не бачили моє найбільше багатство. На випадок, якщо стара не зрозуміла, про що йдеться, Тиріон ухопив себе за передок штанів. Пані засичала з люті, а Тиріон отримав по спині батогом і впав на коліна, потерпаючи од пекучого болю. Смак крові наповнив рота; карлик вишкірився і сплюнув. — Дві тисячі! — закликав новий голос позаду лав. «Навіщо б це сердюкові знадобився карлик?» Тиріон зіп’явся на ноги подивитися. Новий покупець був немолодий вже чолов’яга, проте високий, ставний та дужий, мав брунатну, наче вичинену шкіру і коротко підстрижену, присолену сивиною бороду. З-під вицвілої світло-бурякової киреї визирав довгий меч та оберемок ножів. — Дві тисячі і п’ятсот, — мовив цього разу жіночий голос. Дівчина була невисока на зріст, кремезна та повногруда, вбрана у візерунчасті обладунки. На панцирі чорної криці, викуваному за обрисами тіла, було змальовано золотом гарпію, що злітала, теліпаючи ланцюгами у пазурях. Двійко вояків-невільників підняли дівчину на щиті на висоту плечей. — Три тисячі! Брунатний чолов’яга пропхався крізь натовп; його приятелі-сердюки розштовхували покупців, щоб розчистити йому шлях. «О так. Ходи до мене.» Тиріон умів мати справу з сердюками. Він ані на мить не подумав, що потрібен чолов’язі викидати коники на бенкетах. «Цей мене знає. Хоче відвезти назад на Вестерос і там продати моїй сестрі.» Карлик потер вуста, щоб сховати посмішку. Серсея та Семицарство лежали за півсвіту; чимало води спливе, поки туди дістанешся. «Я навернув до себе Брона. Дайте мені хоч отакусіньку зачіпку — наверну і цього.» Стара та дівчина на щиті здалися і кинули торгівлю на трьох тисячах. Але гладун у жовтому не вгавав. Він зміряв сердюків своїми жовтими очима, облизнув жовті зуби язиком і мовив: — П’ять тисяч срібних монет за сей товар. Сердюк спохмурнів, знизав плечима і відвернувся. «А бодай тобі сьоме пекло!» Тиріон мав цілковиту певність, що не хоче стати власністю неймовірного на обсяг пана Жовтопуза. Карликовою спиною бігли мурашки від самого лише вигляду його велетенської туші на ношах — гори драглистої плоті з жовтими свинячими очицями та цицьками завбільшки з Купку, що витикалися з-під шовкового токару. Та й тхнуло від нього так, що аж на помості було чути. — Якщо немає наступної ціни… — Сім тисяч! — скрикнув Тиріон. Лавами побігли смішки. — Карлик хоче купити сам себе, — зауважила дівчина на щиті. Тиріон подарував їй солодкий та хтивий вишкір. — Розумний раб заслуговує на розумного хазяїна, а ви мені схожі на йолопів, усі до останнього. Покупці зареготали ще гучніше, але розпорядник насупився і почав нерішуче пестити батога, силуючись вгадати, чи на користь йому обертаються справи, а чи навпаки. — П’ять тисяч — це образа! — тим часом волав Тиріон. — Я б’юся верхи, співаю, дотепно жартую. Можу вграти вашу дружину так, щоб аж кричала. Або дружину вашого ворога — хіба є кращий способ його зганьбити? З арбалетом у руках я сама смерть, а за столиком для циваси переді мною скиглять і тремтять чоловіки утричі більші. Та що казати, кілька разів я навіть куховарив, і то на очах свідків! Вимагаю за себе десять тисяч! Я вартий кожної монети, присягаюся. Батечко навчили мене завжди платити борги. Сердюк у буряковій киреї обернувся. Його очі зустрілися з Тиріоновими над юрбою інших покупців; на вустах з’явилася посмішка. «Тепла, на диво, — подумав карлик. — Дружня. Але ж і холодні в нього очі… Може, зрештою, не варто йому нас купувати.» Жовтий велетень покрутився у ношах, роздратовано кривлячи велетенську круглу мармизу. Він кисло промимрив щось гіскарською говіркою; Тиріон не зрозумів слів, але з голосу все було ясно. — Це наступна ціна? — Карлик звісив голову набік. — А я пропоную все золото Кастерлі-на-Скелі! Він почув батіг, перш ніж його відчути — тонкий, різкий висвист у повітрі. Під ударом Тиріон застогнав, але цього разу якось втримався на ногах. Думки притьмом повернулися до початку подорожі, коли головним його клопотом було вибрати вино до равликів на пізній сніданок. «Отак буває, коли ганяєшся за драконами.» Регіт зірвався з його вуст, заляпавши першу шерегу покупців кров’ю та слиною. — Цих продано! — оголосив розпорядник, а тоді вдарив ще раз… бо чого було не вдарити? І цього разу Тиріон таки впав. Один з охоронців підсмикнув його на ноги. Інший зіштовхнув Копку з помосту п’ятою списа. На їхнє місце вже підганяли нову одиницю живого товару — дівчину п’ятнадцяти-шістнадцяти років, цього разу не з «Селаесорі Кворан». Тиріон її не знав. «Майже такого віку, як Даянерис Таргарієн.» Мить — і невільникарі роздягли її наголо. «Дяка, хоч нас цим приниженням оминули.» Тиріон зиркнув через юнкайський табір у напрямку мурів Меєрину. Брама здавалася такою близькою… і якщо пліткарі у рабських загорожах не брехали, Меєрин поки що лишався вільним містом — за його сипкими стінами невільництво та невільницька торгівля були заборонені. Якби ж досягти тієї брами, подолати її… тоді б він знову став вільною людиною. Але не покинувши Копки, вчинити таке навряд чи було можливо. «А вона ще й захоче узяти свого собаку та свиню.» — Нам не буде так вже погано, авжеж ні? — прошепотіла Копка. — Він заплатив чимало грошей, то має бути до нас добрим, хіба не так? «Поки ми його розважатимемо — так.» — Ми надто коштовні, щоб нами розкидатися, — запевнив її Тиріон. Спиною його ще стікала цівочка крові од останніх двох ударів батогом. «Коли наша вистава набридне… а вона набридне. Вона таки набридає.» При запряженому мулом візку в супроводі двох вояків на них вже чекав наглядач нового господаря. Він мав довге вузьке обличчя і невеличку борідку, заплетену золотим дротом. Його цупке чорно-червоне волосся витикалося зі скронь у подобі двох пазуристих рук. — Які ж ви гарненькі та миленькі створіннячка, — мовив він. — Аж нагадали мені моїх власних діток… яких, на жаль, вже немає на цьому світі. Я добре про вас дбатиму. Скажіть-но мені свої імена. — Копка, — відповіла вона тихо та перелякано, ледь не пошепки. «Тиріон з дому Ланістер, законний князь у Кастерлі-на-Скелі, ти, слинява почваро!» — Йолло. — Отже, відважний Йолло та розумниця Копка, відтепер ви є власністю вельможного та переможного Єззана зо’Каггаза, книжника та воїна, вельми шанованого серед Мудрих Хазяїв Юнкаю. Вважайте, що вам пощастило, бо Єззан є добрим та поблажливим господарем. Ставтеся до їхньої панської осяйності як до вашого нового батька. «Я б залюбки» — подумав Тиріон, та мав розум стримати язика. Напевне, скоро доведеться показувати виставу новому хазяїнові, а сили терпіти ще один удар батога вже не лишилося. — Ваш батечко найбільше у світі любить свої кохані створіннячка. Вас панькатимуть і пеститимуть, — казав тим часом наглядач. — А мене вважайте за няньку, що дбала про вас змалку. Всі мої дітки звуть мене няньом. — Товар дев’яносто дев’ять! — вигукнув розпорядник торгів. — Воїн! Дівчину продали дуже швидко і тепер відганяли до нового власника; зсудомленими руками вона притискала оберемок одягу до невеличких грудей з рожевими сосками. На її місце двійко работорговців уже тягли Джорага Мормонта. Лицар був майже голий, не рахуючи перепаски на стегнах, спину йому пошматували канчуками, напухле обличчя годі було впізнати. На зап’ястках і кісточках ніг його зв’язували кайдани. «Ти ба, сам скуштував тієї страви, яку подавав мені» — подумав Тиріон, та раптом усвідомив, що не здатен утішатися жалюгідним становищем лицаря-здорованя. Навіть у залізах Мормонт виглядав небезпечним: кремезний бурмило з грубими м’язами на руках та широких раменах. Цупка чорна шерсть на грудях робила його схожим радше на звіра, ніж на людину. Обидва ока його чорніли ямами на химерно набряклому обличчі. На одній щоці виднілося тавро: гемонська личина. Коли невільникарі ринули юрбою на «Селаесорі Кворан», пан Джораг зустрів їх з мечем у руках і стяв трьох, перш ніж його задавили числом. Його б там-таки і вколошкали приятелі загиблих, якби їм не заборонив капітан — добрячий боєць завжди коштував добрячого срібла. Відтак Мормонта прикували до весла, побили мало не до смерті, виморили голодом і затаврували гарячим залізом. — Оцей величенький та міцний, — оголосив розпорядник. — Ще й гарячий, аж кипить. Має добре показати себе у бійцівській ямі. Хто мені дасть, скажімо, три сотні монет? Три сотні не дав ніхто. Мормонт і погляду не кинув на розмаїтий натовп; очі його витріщалися на віддалене місто ген за обложними лавами, на стародавні мури кольорової цегли. Тиріон читав той погляд, наче відкриту книжку: «так близько і так далеко». Неборака повернувся запізно — Даянерис Таргарієн була вже одружена, з реготом розказали їм охоронці при загорожах. За царя вона взяла собі меєринського работорговця старого родоводу та незліченного багатства. Коли по весіллі буде підписано мир, бійцівські ями Меєрину відкриються знову. Інші невільники казали, що охоронці брешуть, і Даянерис Таргарієн ніколи не укладе миру з невільникарями. «Мхиса» — так вони кликали її. Тиріонові хтось сказав, що це означає «матір». Скоро срібна цариця вийде зі свого міста, знищить юнкайців і розтрощить рабські кайдани, шепотіли невільники один до одного. «А тоді спече нам лимонних тістечок, поцьомає болячки, і ті одразу зціляться» — подумав карлик. Він не йняв віри у чарівне спасіння ясними царями чи королями — хай би краще йому не заважали рятуватися самотуж. На крайній випадок грибів, запханих у чобіт, вистачить і йому, і Копці. А Хрум та Купка муситимуть самі дбати про себе. Тим часом Няньо продовжував просторікувати про обов’язки нових іграшок свого господаря. — Робіть те, що вам кажуть, не більше і не менше — то й житимете, як княжата, зо втіхою та розкошами, — обіцяв він. — Але переступіть хазяйську волю, і… проте ж ви ніколи так не вчините? Авжеж, мої маленькі гарнюні навіть не подумають про непокору. Він простяг руку і вщипнув Копку за щоку. — Ну нехай дві сотні! — оголосив розпорядник торгів. — Такий здоровило вартий утричі більше! Ой леле, який з нього вийде охоронець — жоден ворог не насмілиться вас займати! — Ходімо, маленькі друзі, — мовив Няньо. — Я покажу вам вашу нову домівку. В Юнкаї ви мешкатимете у золотій піраміді дому Каггаз та обідатимете на срібних тарелях. Але тут ми живемо просто, у скромних вояцьких наметах. — Хто дасть мені хоч сотню? — волав розпорядник. Йому нарешті відповіли, та заявили лише п’ятдесят срібняків. Покупцем був худорлявий чолов’яга у шкіряному фартусі. — І ще один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі. Один з охоронців підняв Копку на задок гарби, запряженої мулом. — Хто ця стара? — запитав його карлик. — Заріна, — відповів чолов’яга. — Дешеві бійці має. М’ясо для переможці. Скоро твій друг каюк. «Та не друг він мені» — подумав Тиріон Ланістер, а потім зненацька обернувся до наглядача і швидко промовив: — Не можна віддавати його старій! Няньо примружив на нього око. — Що це я почув з твого рота? Тиріон тицьнув пальцем. — Оцей грає у нашій виставі. Про ведмедя та красну діву. Джораг — ведмідь, Копка — діва, я — хоробрий лицар, який її рятує. Я танцюю навколо і лупцюю його по яйцях. Дуже смішно. Наглядач примружився на поміст. — Він? Тим часом ціна за Джорага Мормонта сягнула двох сотень срібняків. — І один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі. — Ваш ведмідь. Зрозуміло. Няньо спритно ковзнув крізь натовп, зігнувся над велетенським жовтим юнкайцем у ношах, зашепотів йому на вухо. Хазяїн кивнув, струснувши підборіддями, тоді підняв віяло. — Три сотні! — вигукнув він хрипливим голосом. Стара пирхнула і відвернулася. — Навіщо ви це зробили? — запитала Копка посполитою мовою. «Доречне питання, — подумав Тиріон. — А й справді, навіщо?» — З твоєї вистави вже всі знудилися. Не буває справжніх мартоплясів без ведмедя-танцюриста. Копка кинула на нього докірливий погляд, відповзла до задку воза і сіла там, охопивши руками Хрума, наче пес був останнім її другом у цілому світі. «А може, насправді так і є.» Няньо повернувся з Джорагом Мормонтом. Двійко рабів-вояків його господаря жбурнули лицаря до воза між двома карликами. Той не опирався. «Жага до боротьби залишила його, щойно він почув про весілля своєї королеви» — зрозумів Тиріон. Одне слово, сказане пошепки, зробило те, чого не змогли досягти кулаки, батоги і кийки — зламало дух лицаря. «Було віддати його старій. Зиску тепер з нього, як зі сосків на панцирі.» Няньо видерся на передок воза і ухопив віжки. Вони рушили крізь обложний табір до становиська нового хазяїна — вельможного Єззана зо’Каггаза. Четверо вояків-рабів крокували поруч, по двоє обабіч воза. Копка не плакала, та очі мала червоні й нещасні, майже не піднімаючи їх від Хрума. «Гадає, оце все зникне, якщо вона не дивитиметься?» Пан Джораг не дивився ні на кого і ні на що, лише сидів похмурою купою в кайданах і бурмосився. А Тиріон тим часом розглядав усе та усіх навколо. Юнкайський табір являв з себе не один, а сотню таборів, поставлених біч-обіч один одного півколом перед мурами Меєрину — ціле місто шовку і ташу з власними вулицями та площами, харчівнями та хвойдами, місцями доброї та недоброї слави. Між кордоном облоги та затокою повитикалися з землі, наче жовті гриби, незліченні намети. Деякі були малі та жалюгідні — не більші, ніж подертий шматок старого поплямованого полотна від дощу та сонця. Поруч із ними стрічалися намети-курені на добрячу сотню вояків або шовкові палаци з гарпіями на опорних жердинах. Деякі з таборів знали лад і послух; там намети стояли рівними колами навколо вогняних ям, зброю та обладунки було складено всередині кіл, коней прив’язано ззовні. Деінде панував чистий, нічим не стриманий безлад. Суха, випалена сонцем рівнина навколо Меєрину тяглася пласкою та голою, без жодного дерева, на багато верст. Але юнкайські кораблі привезли з півдня деревини та шкур вдосталь, щоб спорудити шість велетенських метавок-журавлів. Їх поставили з трьох боків міста — усіх, крім берега річки — і оточили купами битого каміння та барильцями смоли, що чекали лише на смолоскип. Один з вояків, що крокували біля воза, побачив, куди дивиться Тиріон, і гордовито розповів, що кожній метавці дали ім’я: «Драконобійця», «Відьма», «Донька гарпії», «Лукава сестра», «Примара Астапору» та «Мазданова довбня». Вивищуючись над наметами на добрих сорок стоп, журавлі робили обложні табори помітними здалеку. — Самий лише їхній вигляд кине драконову царицю на коліна! — вихвалявся вояк. — Хай на них і стоїть, і смокче вельможного Гіздахрового прутня, щоб ми не побили їй мури на дрібне каміння. Далі Тиріон побачив, як шмагають невільника — удар за ударом, поки від спини не лишилося місиво крові та сирого м’яса. Повз пройшов загін вояків у кайданах, брязкаючи на кожному кроці; вони мали списи та короткі тесаки, але були скуті разом зап’ясток до зап’ястка і кісточка до кісточки. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом; Тиріон побачив, як хтось білує собаку для казана з юшкою. Побачив він також і мертвих, почув тих, хто ще помирав. За хмарами диму, пахощами коней та морської солі ховався сморід крові та лайна. «Різачка» — зрозумів він, коли побачив, як двоє сердюків виносять труп третього з намету. Пальці йому смикнулися; він згадав слова батька: пошесть може знищити військо швидше, ніж найкривавіша битва. «Ще одна причина поквапитися з утечею» — подумав Тиріон, та за якихось півверсти побачив причину не поспішати. Там навколо трьох рабів, спійманих при спробі втечі, потроху збирався натовп. — Я знаю, що мої маленькі перлинки будуть милі та слухняні, — мовив Няньо, — та все ж подивіться, що чекає на тих, хто намагається тікати. Спійманих прив’язали до рядка товстих перечок; на них бажали випробувати свою майстерність двійко пращників. — Толосці, — мовив один з охоронців. — Найкращі пращники у світі. Кидають м’які олив’яні кульки замість каменів. Тиріон ніколи не розумів, навіщо потрібні пращі — з огляду на те, наскільки далі б’є лук чи арбалет… але ж тоді ще не бачив толосців за роботою. Їхні олив’яні кулі завдавали далеко тяжчих поранень, ніж гладкі камені інших пращників, і авжеж страшніших, ніж стріли з лука. Одна куля вдарила невільникові у коліно, і воно вибухнуло віялом крові та кістки, лишивши половину ноги теліпатися на червоній жилі. «Ну, цей вдруге не тікатиме» — подумав Тиріон, почувши вереск нещасного, що змішався у вранішньому повітрі зі сміхом табірних шльондр та лайками тих, хто поставив добрячі гроші, що пращник схибить. Копка відвернулася, але Няньо вхопив її за підборіддя і повернув голову назад. — Ану дивися! — наказав він. — І ти, ведмедю, теж. Джораг Мормонт підняв голову і витріщився на Няньо. Тиріон відчув, як напружилися м’язи лицаря. «Він його зараз придушить, і тоді нам усім край.» Але Мормонт лише скривився і обернув обличчя до кривавого видовиська. На сході у спекотному вранішньому повітрі плавали товсті цегляні стіни Меєрину. Саме того жаданого притулку сподівалися досягти ці дурні бідолахи. «Та чи довго він лишатиметься притулком?» Няньо знову взяв віжки до рук тільки по тому, як загинули усі троє невдах-утікачів. Мул покотив гарбу далі. Табір їхнього хазяїна знаходився на південний схід од «Відьми», мало не в її тіні, обіймаючи кілька морг землі. Скромний намет Єззана зо’Каггаза виявився величезним палацом з лимонного кольору шовку. На кожній з дев’яти його опорних жердин, що тримали на собі дев’ять гострих дахів, сиділа визолочена гарпія, виблискуючи на сонці. З усіх боків його оточували менші намети. — То помешкання кухарів, підбічниць та воїнів нашого вельможного господаря. І кількох не надто шанованих родичів, — розповів Няньо. — А ви, мої крихітки, матимете рідкісну честь спати у власному шатрі вельможного Єззана. Наш пан бажають тримати свої скарби щонайближче. Він насупився у бік Мормонта. — Але не ти, ведмедю. Ти великий та бридкий, тебе прикують знадвору. Лицар не відповів ані слова. — Та найперше вас усіх мають зміряти для нашийників. Нашийники були зроблені з заліза і злегка визолочені, щоб виблискувати на сонці. Валірійським письмом на них було викарбувано ім’я Єззана, а нижче вух закріплені були дзвіночки — кожен крок їхніх носіїв мав видобувати веселеньке теленькання. Джораг Мормонт прийняв нашийник у похмурому мовчанні, але Копка почала плакати, поки зброяр припасовував її обруч на шию. — Він такий важезний! — жалілася вона. Тиріон стиснув їй руку і збрехав: — Та це ж лите золото. На Вестеросі високородні панії мріють про таку гривню, а ти маєш її задурно. «Краще вже обруч, ніж тавро. Обруч можна зняти.» Він пригадав Шаю — як мерехтів золотий ланцюг Правиці, коли затягувався дедалі тугіше навколо її горлянки. Трохи згодом Няньо наказав припнути ланцюги пана Джорага до стовпа коло багаття, а сам повів двох карликів до панського шатра і показав, де їм спати — у вистеленому килимами ванькирі, відділеному від головного намету запоною жовтого шовку. Це помешкання вони мали поділяти з іншими коштовними іграшками Єззана: хлопчиком, що мав покручені та волохаті «козячі ноги», двоголовою дівчинкою з Мантарису, бородатою жінкою та тонкою довготелесою істотою на прізвисько Смакота, вбраною у місячні камені та мирійське мереживо. — Ви намагаєтеся втямити, чоловік я чи жінка, — мовила Смакота, приведена перед очі карликів. А тоді задерла спідницю і показала, що під нею. — Я і те, й інше, і хазяїн любить мене найбільше. «Звіринець почвар, — усвідомив Тиріон. — Десь якийсь бог регоче з мене на все горло.» — Чарівно, — мовив він Смакоті, що мала бурякове волосся та фіалкові очі, — та ми ж сподівалися хоч цього разу бути у товаристві найвродливішими. Смакота насмішкувато пирхнула, але Няньо не був задоволений. — Збережи свої жарти для вечора, коли виступатимеш перед нашим вельможним паном. Якщо потішиш їх, матимеш нагороду. Якщо ж ні… І загилив Тиріонові ляпаса. — З Няньом будьте обережні, — мовила Смакота, коли наглядач пішов. — Він тут єдине справжнє чудовисько. Бородата жінка розмовляла якоюсь нерозбірливою гіскарською говіркою, хлопчик-цапеня — горловим жеглярським суржиком, який ще називали купецьким. Двоголова дівчинка була несповна розуму, мала одну голову завбільшки з помаранч, у роті іншої — підпиляні зуби, але не розмовляла жодною з них, лише гарчала на кожного, хто наближався до її клітки. Зате Смакота вільно говорила чотирма мовами, серед них високовалірійською. — Який він, наш хазяїн? — непокоїлася Копка. — Має жовті очі й смердить, — відповідала Смакота. — Десять років тому він побував на Софоріосі, і відтоді гниє зсередини. Дайте йому забути хоч ненадовго про близьку смерть — і відчуєте на собі його щедрість. Та ні в чому не смійте відмовляти. На вивчення звичаїв тутешнього звіринця їм лишилося кілька пополудневих годин. Єззанові постільні раби наповнили купіль гарячою водою, і карликам дозволили скупатися — спершу Копці, тоді Тиріонові. Потім інший раб намастив йому рубці на спині пекучою мастю, щоб не загнилися, а згори поклав прохолодну припарку. Копці підстригли волосся, Тиріонові підрізали бороду. Обом видали м’які капці та новий одяг — простий, але чистий. Надвечір з’явився Няньо і оголосив, що їм вже час вдягати блазенську броню. До Єззана мав прийти у гості найголовніший юнкайський воєвода — вельможний Юрхаз зо’Юнзак. Карлики мали показати йому свою виставу. — Чи не розкути вашого ведмедя? — Сього вечора ще ні, — відповів Тиріон. — Дозвольте спершу влаштувати для хазяїна турнір. А ведмедя прибережемо на іншу нагоду. — Таки-так. Коли ваша витівка скінчиться, ви допомагатимете наливати і подавати. Дивіться, щоб не пролили на гостей, бо пошкодуєте. Вечірні розваги розпочалися з жонглера. Потім виступало трійко спритних стрибунів, а після них — цапоногий хлопчик, що станцював смішний танок під гру на сопілці одного з Юрхазових рабів. Тиріонові кортіло спитати музику, чи не вміє він грати «Рине дощ у Кастамирі». Поки карлики чекали на свою чергу, Тиріон спостерігав за Єззаном та його гостями. На почесному місці сиділа істота, схожа на зморшкувату сушену сливу — вочевидь, верховний юнкайський воєвода. Виглядав він так само грізно, як розхитаний ослін. Супроводжувало його з тузінь юнкайського панства, а ще двійко сердюцьких полковників, з яких кожен сам мав при собі тузінь власних вояків. Перший був шляхетного вигляду пентосець, сивочолий, вдягнений у шовки, коли не рахувати киреї — старої ганчірки, зшитої з десятків подертих і просяклих кров’ю смужок різних тканин. Другий полковник був той самий, що намагався зранку купити собі карликів — брунатношкірий, з присоленою сивиною бородою. — Бурий Бен Бросквин, — назвала його Смакота. — Полковник «Других Синів». «Вестеросець, ще й з Бросквинів. Дедалі краще.» — Ви наступні, — мовив Няньо. — Будьте веселі та цікаві, дорогенькі мої, бо пошкодуєте. Тиріон ще не опанував і половини старих витівок Шажика, та вже вмів сісти на свиню, проїхатися нею, впасти, коли треба, покотитися і знову скочити на ноги. А глядачам і того було досить. Вистава маленьких чоловічків, що бігали, наче п’яні, та лупцювали одне одного дерев’яною зброєю, насмішила обложний табір у Невільницькій затоці не гірше, ніж гостей на весіллі Джофрі у Король-Березі. «Зневага до менших та нижчих, — подумав Тиріон, — то є мова, яку розуміють усюди.» Їхній хазяїн Єззан реготав найдовше і найгучніше щоразу, як один із карликів падав чи приймав удар; його велетенська туша трусилася драглистим салом. Гості ж чекали, що скаже чи зробить Юрхаз зо’Юнзак, а вже тоді приєднувалися до веселощів. Верховний воєвода виглядав таким кволим, що Тиріон аж боявся, чи не помре зі сміху. Коли шолом Копки, збитий списом, відлетів на коліна кислопикому юнкайцю у смугастому зелено-золотому токарі, Юрхаз квохнув, наче курка. Коли ж згаданий юнкаєць поліз до шолома і дістав звідти велику лілову диню, що спливала соком, воєвода захрипів зі сміху, аж лице його набуло того ж кольору, тоді обернувся до господаря і щось прошепотів. Господар карликів гигикнув і облизнувся… хоча Тиріонові здалося, що у вузьких жовтих очах промайнув слід гніву. По тому карлики зняли з себе дерев’яні обладунки та спітнілий одяг під ними і перевдяглися у свіжі жовті сорочки, видані їм для служби при столі. Тиріон тримав глек лілового вина, Копка — глек води; шурхотячи капцями по товстих килимах, вони рухалися наметом, наповнюючи келихи. Праця була тяжчою, ніж йому раніше здавалося — невдовзі ноги вже судомилися, один з рубців на спині знову почав кровити, і червона пляма проступила на жовтому льоні сорочки. Але Тиріон прикусив язика і продовжив служити. Більшість гостей звертали на карликів не більше уваги, ніж на інших рабів… але один юнкаєць вигукнув сп’яну, що Єззан мав би примусити курдупелів кумедно злягатися для гостей, а інший схотів дізнатися, як Тиріон втратив носа. «Пхнув до піхви твоїй дружині, а вона його відкусила» — трохи не ляпнув він… але вчасно згадав, як під час бурі на морі переконався, що не так прагне смерті, як думав раніше. І натомість відповів: — Мені відрізали носа, ясний пане, щоб покарати за нахабство. Далі вельможа у блакитному токарі, облямованому «тигровими очима», пригадав, як Тиріон хвалився вправністю у цивасі на помості торгів. — Ану ж бо випробуймо його! — завимагав юнкаєць. На килими негайно поставили столик і фігури. Минуло зовсім трохи часу — і вельможа зі збуряковілим лицем розлючено перекинув столика та розкидав фігури підлогою під регіт юнкайського товариства. — Ви б мали дати йому виграти, — прошепотіла Копка. Перекинутого столика підняв Бурий Бен Бросквин, посміхаючись. — Випробуй мене, карлику. Коли я був молодший, «Другі Сини» мали угоду з Волантисом. Там я і навчився грати. — Я лише невільник. Коли та з ким мені грати, вирішують пан господар. — Тиріон обернувся до Єззана. — Хазяїне? Жовтого вельможу, здавалося, це розважило. — Який заклад ви пропонуєте, полковнику? — Якщо виграю, віддайте мені цього раба, — мовив Бросквин. — Оце вже ні, — відповів Єззан зо’Каггаз. — Але якщо переможете мого карлика, матимете від мене його ціну золотом. — Згода! — мовив сердюк. Розкидані фігури зібрали з килима, і супротивники сіли за стіл. Першу гру виграв Тиріон, другу — за вдвічі більший заклад — здолав Бросквин. Поки вони готувалися до третього герцю, карлик вивчав свого ворога. Темний шкірою, з коротко підрізаною, цупкою сіро-білою бородою та обличчям, змережаним тисячами зморщок і кількома старими рубцями, Бросквин мав дружній та приязний вигляд, а надто коли посміхався. «Чесний поборник, — вирішив Тиріон. — Улюблений дядечко кожному. Завжди має напоготові стару приказку, дотепний жарт і нехимерну вояцьку мудрість.» Та все це була нещира облуда. Посмішка ніколи не торкалася очей Бросквина, у яких за серпанком остороги ховалася жадоба. «Цей спраглий, але обережний.» Сердюк грав не набагато краще, ніж юнкайський вельможа, та на відміну від нього, не запально і зухвало, а холодно і підступно. Його початкові лави будувалися щоразу інакше, та було між ними і дещо спільне: сторожкість, обачність, небажання стрімголов кидатися у наступ. «Він грає не задля перемоги, — усвідомив Тиріон. — Він грає, щоб уникнути поразки.» У другій грі, коли карлик зважився на нерозумну вихватку, це спрацювало. Але не спрацювало у третій, четвертій та п’ятій, яка виявилася останньою. Перед кінцем останньої битви, коли фортеця вже лежала в руїнах, дракон загинув, слони стояли просто перед ним, а важка кіннота оточила ззаду, Бросквин підняв очі, посміхнувся і мовив: — Йолло знову переміг. Смерть за чотири ходи. — Три, — постукав пальцем по своєму драконові Тиріон. — Мені пощастило. Вам би не завадило почухати мені голову перед наступною грою, полковнику. Хтозна — може, трохи мого щастя прилипло б вам до рук. «Ти б однак програв, та мені було б цікавіше.» Вишкірившись, Тиріон піднявся з-за столу, схопив свій глек з вином і повернувся наливати Єззанові зо’Каггазу — непогано збагатившись, зате змусивши Бурого Бена Бросквина зубожіти. Його велетенський хазяїн заснув п’яним сном ще під час третьої гри; чара вислизнула в нього з жовтих пальців і розлилася на килим. Та все ж лишалася надія, що коли він прокинеться, то буде задоволений своїми новими рабами. Коли верховний воєвода Юрхаз зо’Юнзак відбув, підпертий плечима двох кремезних невільників, решта вельможних гостей теж завважила за доцільне відкланятися. Коли намет спорожнів, знову з’явився Няньо і сказав слугам, що тепер вони можуть влаштувати собі бенкет з решток панського частування. — Але їжте швидше. Все треба прибрати перед тим, як лягти спати. Тиріон саме стояв на колінах, потерпаючи ногами і спливаючи кров’ю зі спини, що аж вищала від болю, та намагався відтерти пляму, залишену пролитим вином вельможного Єззана на килимі вельможного Єззана, коли наглядач легенько постукав йому по щоці пужалном нагайки. — Йолло! Ти добре себе показав. І твоя дружина теж. — Вона мені не дружина. — Ну то твоя хвойда. Ставайте на ноги, обоє. Тиріон так-сяк зіп’явся на рівні. Одна нога затремтіла і ледве не зломилася; на стегнах зав’язалися вузли судом. Тиріон мусив ухопитися за руку Копки, щоб не впасти. — Що ми такого зробили? — О, ви зробили все як треба, — запевнив наглядач. — Няньо сказав, що ви матимете нагороду, якщо потішите свого батечка, хіба не так? Вельможний Єззан, ви самі бачили, не схотіли втрачати свої маленькі перлинки, та Юрхаз зо’Юнзак переконав нашого пана, що таких кумедних істот не годиться тримати для одного себе. Тож радійте! З нагоди укладення миру ви матимете честь виступати у Великій Ямі Дазнака. Вас побачить багато тисяч глядачів! Ба десятків тисяч! Уявляєте, який лунатиме регіт? Хайме Замок Крукоберіг був дуже старий. Між його стародавніми каменями наросло моху, що біг угору мурами, наче сині жили на старечих ногах. Дві велетенські вежі охороняли з боків головну браму замку, кілька менших захищали кожен кут мурів. Усі вони були чотирикутні. Круглі та серпикові вежі краще трималися проти метавок — кинутий камінь охочіше відлітав під кутом від заокругленої стіни. Але Крукоберіг збудували значно раніше, ніж будівельники додумалися до таких премудрощів. Замок панував над просторою родючою долиною, яку і мапи, і люди величали Чорноліссям. Ніякого лісу — чорного, зеленого чи брунатного — в ній, щоправда, не росло вже кілька тисяч років. Колись у прадавні віки тут, напевне, таки буяло чорнолісся, та відтоді людські сокири винищили все до останнього дерева, і де раніше високо здіймалися дуби, нині стояли будинки, млини та кам’яні городища. Земля була гола, болотиста, поплямована тут і там заметами мокрого снігу. Але на диво, всередині замкових мурів ще лишилося трохи пралісу — дім Чорноліс тримався старих богів і вклонявся їм так само, як першолюди у дні, що передували з’яві андалів на Вестеросі. Казали, що деякі з дерев у їхньому божегаї віком не поступалися чотирикутним вежам Крукоберегу — а надто серце-дерево, оберіг неймовірної величини, чиї верхні гілки, схожі на кістяні пальці, що шкрябали небо, виднілися подорожнім за багато верст. Просуваючись звивистим шляхом, який біг між пагорбів у долину Чорнолісся, Хайме Ланістер та його супровід не знаходили очима розкидистих ланів, кошар і загорож для худоби, родючих плодових садів, що колись оточували Крукоберіг — лише багно, попіл та зчорнілі шкаралупи домівок, майстерень, клунь і млинів. Самі бур’яни, терен і кропива росли нині там, де дбайливі руки колись сіяли збіжжя. Хай куди падав погляд Хайме — усюди він бачив труди батькових рук, ба навіть у кістках, що подеколи стрічалися при дорозі. Більшість складали овечі кістки, та були й кінські, коров’ячі, а де-не-де траплявся людський череп або безголовий кістяк, крізь ребра якого повитикалася трава. На відміну від Водоплину, Крукоберіг не облягало велике військо з кількома воєводами. Тут чинилася справа скромніша, особистіша — новий крок танку, що танцювався вже багато століть. Джонос Бракен приступив до замку хіба що з п’ятьма сотнями людей, і то порожнем — Хайме не побачив ані гуляй-городів, ані стіноламів, ані метавок. Бракен не мав охоти ламати браму Крукоберегу, а ще менше — йти на приступ високих і товстих мурів. Не маючи сподівань на підкріплення, що змусило б супротивника здатися, він удовольнився надією виморити замок голодом. Наприпочатку облоги, певно, чинилися тут і вилазки, і сутички, туди-сюди літали стріли… проте за півроку геть усі в замку та коло нього стомилися від таких нісенітниць, і над усім запанували найгірші вороги військового ладу та послуху — нудьга і одноманітність. «Давно вже час скінчити ці дурниці» — подумав Хайме Ланістер. Відколи Водоплин надійно перейшов до рук Ланістерів, Крукоберіг лишився останнім клаптиком недовговічного королівства Молодого Вовка. Коли замок здасться, працю Хайме на Тризубі буде скінчено, і він зможе повернутися до Король-Берега. «До короля» — казав він собі, та щось усередині шепотіло: «До Серсеї». «Напевне, таки доведеться стати з нею лицем до лиця, — міркував Хайме. — Це якщо верховний септон не вкоротить їй життя раніше, ніж я повернуся до міста.» «Приїзди негайно, — написала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Що потребу вона в ньому мала негайну — про те Хайме сумнівів не мав. А щодо решти… «вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом і хтозна — чи не під Місячком теж»… Якби він навіть і повернувся, врятувати її вже не мав надії. Бо ж сестра була винна у всіх висунутих їй звинуваченнях, а йому бракувало мечової руки. Коли батова кіннотників ристю викотилася з-поміж ланів, вартові витріщилися на них радше зачудовано, ніж налякано. Ніхто не засурмив і не закричав на ґвалт; Хайме лише порадів, що обійшлося без зайвого галасу. Шатро князя Бракена знайшлося без особливого клопоту — воно було найбільше у таборі та стояло на найкращому місці, на низькому горбку коло струмка, звідки добре видно було дві брами Крукоберегу. Шатро було брунатне, і прапор, що плескав на його опорній жердині — теж; на прапорі стояв дибки червоний огир дому Бракен на золотому щиті. Хайме наказав своїм воякам спішитися і дозволив ходити вільно. — А ви стійте тут, — мовив він до своїх хорунжих. — Нікуди не йдіть. Я там надовго не забарюся. Хайме зіскочив з Гонора і закрокував до Бракенового шатра, брязкаючи мечем у піхвах. Вартові перед запоною намету занепокоєно перезирнулися, побачивши його наближення. — Мосьпане! — привітав його один. — Оголосити князеві про вашу з’яву? — Я сам про себе оголошу, — відповів Хайме, відкинув запону золотою правицею і пірнув досередини. Ті, кого він там знайшов, трудилися щиро, ревно, без упину; жоден з двох навіть не помітив його появи. Жінка заплющила очі, вхопила повні жмені цупкої брунатної шерсті на Бракеновій спині, скрикувала і хапала повітря щоразу, як той у неї встромлявся. Голова вельможного князя була схована у неї між грудей, руки міцним колом охопили стегна. Хайме прочистив горлянку. — Князю Джоносе! Жінчині очі широко розплющилися, вуста перелякано верескнули. Джонос Бракен скотився з неї, ухопив піхви і скочив на ноги вже з оголеним клинком, гучно лаючись. — Семеро дідьків у семи пеклах! — заволав він. — Кого це тут лихий приніс, хай тобі… А тоді побачив біле корзно Хайме і визолочений панцир на грудях. Вістря меча впало додолу. — Ланістере? Ви?! — Даруйте, пане князю, що перебив вам утіху, — мовив Хайме, слабенько всміхаючись, — та я трохи поспішаю. Чи не можна з вами побалакати? — Побалакати. Авжеж. Князь Джонос укинув меча в піхви. Зростом він поступався Хайме, зате був важчий, кремезніший, мав дебелі рамена і такі руки, що й коваль би позаздрив. Щоки та підборіддя йому вкривала брунатна жерниця; очі були карі, і в них буяв погано прихований гнів. — Ви мене застукали зненацька, мосьпане. Ніхто не казав, що я матиму задоволення побачити вас тут. — Ну добре хоч якесь матимете — замість того, що я вам споганив. Хайме посміхнувся до жінки у ліжку. Однією рукою вона затуляла ліву цицьку, іншу руку тримала між ніг, а праву цицьку лишила неприкритою. Соски вона мала темніші за Серсеїни, ще й утричі більші. Відчувши на собі погляд Хайме, вона затулила правий сосок, тим відкривши свій потаємний горбик. — Невже усі табірні дівки отак стидаються? — спитав Хайме. — Якщо людині треба продати ріпу, вона викладає її усім на спогляд. — Ви на мої ріпки витріщаєтеся, відколи увійшли, добрий паночку. — Жінка знайшла ковдру і накинулася нею до пояса, а тоді однією звільненою рукою прибрала волосся з очей. — Та вони, на ваш жаль, не продаються. Хайме знизав плечима. — Ну то вибачай, моя помилка. Мій менший брат знав сотні хвойд і бачив їх наскрізь. Певно, він би не помилився. Але я за всеньке життя брав до ліжка лише одну. — Це воєнна здобич. — Бракен підняв з підлоги штани і струснув їх. — Належала одному з панцирних слуг Чорноліса, доки я йому макітру не розчерепив. Опусти руки, жінко. Ясновельможний пан Ланістер бажає добре роздивитися твоє багатство. На це Хайме нічого не сказав, натомість зауважив: — Ви, пане князю, штани наопак вдягаєте. Краще переверніть. Джонос вилаявся, а жінка вислизнула з ліжка і заходилася збирати в оберемок розкиданий одяг; поки вона крутилася і нахилялася по своє ганчір’я туди й сюди, долоні її гарячково метлялися між грудьми і низом живота. Незграбними спробами прикритися жінка мимохіть вабила до себе очі — сильніше, ніж якби просто робила свою справу голою. — Маєш ім’я, добродійко? — спитав її Хайме. — Мати назвала мене Гільдою, пане. Вона нап’яла через голову не надто чисту сорочку і струснула волоссям, розправляючи його. Обличчя жінка мала чи не брудніше за ноги, а рясну порость між стегон таку, що справила б за рідну Бракенову сестру… і все ж відрази не викликала. Невеличкий кирпатий носик, буйлива грива волосся… Жінка нарешті ступила у спідницю, підтягла її до пояса, зграбно присіла, вітаючи гостя, і спитала: — Чи не бачили, м’сьпане, мого другого черевика? Князь Бракен, почувши запитання, вибухнув люттю. — Я тобі що, в сім дідьків, покоївка? Черевики тобі шукатиму? Забирайся геть хоч боса, а хоч би й гола! — То м’сьпан не забере мене додому помолитися разом з дружинонькою? — засміялася Гільда і кинула на Хайме безсоромний погляд. — А ви собі маєте дружиноньку, хоробрий лицарю? «Я собі сестру маю.» — Ти колір моєї киреї бачиш? — Білий, — відповіла вона, — зате рука он яка золота. Я люблю, коли чоловік уміє позолотити ручку. А ви що любите в жінках, добрий паночку? — Цноту. — Я ж питаю: в жінках, а не в доньках. Хайме згадав Мирцелу. «Їй теж доведеться розповісти.» Дорнійцям, напевне, це не сподобається. Доран Мартел погодився на її заручини зі своїм сином, бо вважав дівчинку Робертовою плоттю та кров’ю. «Заплутано все так, що не розв’яжеш» — подумав Хайме і пошкодував, що не може розсікти вузли одним ударом меча. — Я склав обітниці, — мляво буркнув він Гільді. — Ну то ріпок вам не бачити, — хтиво вишкірилося дівчисько. — Геть звідси! — заревів на неї князь Джонос. Жінка хутко кинулася назовні, тримаючи в руках один черевик і решту свого одягу. Та проминаючи Хайме, вона сягнула донизу і стиснула йому прутня крізь штани. — Гільда! — нагадала вона і прожогом вискочила напіводягненою крізь запону намету. «Гільда, кажеш» — повторив подумки Хайме, а князя Джоноса спитав, коли дівчина зникла: — До речі, як ся має ваша вельмишановна пані дружина? — Відки мені знати? Спитайте її септона. Коли ваш батько спалив нам замок, вона вирішила, що то божа кара. І відтоді лише молиться й молиться. Джонос нарешті втямив, де в штанів передок, і тепер зав’язував на них шворки. — Що вас привело сюди, мосьпане? Чорноструг? Чули ми, він утік. — Чули, отакої? — Хайме всівся на табірному ослоні. — А чи не від нього самого, часом? — Панові Бріндену стане клепки не тікати до мене. Так, я його поважаю, брехати не буду. Але якщо він покаже свою пику тут чи неподалік — усюди, де є мої люди — його негайно заб’ють у кайдани. Він знає, що я схилив коліна перед престолом. І сам мав би зробити те саме, але ж завжди був упертий, як бугай. Якби його брат був живий, то розказав би. — Титос Чорноліс ще не схилив колін, — зауважив Хайме. — То може, Чорноструг знайшов собі притулок у Крукоберезі? — Шукати міг би, та щоб знайти, мав би проминути мою облогу. А я не чув, щоб він виростив собі крила. Та й Титосові скоро самому знадобиться притулок. Вони вже там щурів і шкіру з чобіт з’їли. Скоро Чорноліс здасться — ще й повний місяць не зійде. — Чорноліс здасться, ще й сонце не сяде. Я запропоную йому умови і поверну до королівського миру. — Зрозуміло. — Князь Джонос вліз до брунатної вовняної сорочки з червоним огирем Бракенів, вигаптуваним на грудях. — Чи не вип’ють пан Регіментар ріг пива? — Не вип’ю. Та не вважайте, що з-за мене мусите сушити горло. Бракен налив собі ріг, випив половину і витер рота долонею. — Ви казали про умови. Які саме умови? — Та звичайні. Князь Чорноліс муситиме визнати свою зраду і відмовитися від присяги Старкам і Таллі. Він урочисто присягнеться перед богами та людьми надалі бути вірним значковим слугою Гаренголу та підданим Залізного Престолу. А я від імені короля подарую йому пробачення. Звісно, як ціну непокори короні ми заберемо дзбан-другий золота і заручника, щоб утримати Крукоберіг від подальших бунтів. — Беріть доньку! — порадив Бракен. — Чорноліс має шість синів, але лише одну доньку. Труситься над нею понад усе в світі. Вона ще мале шмаркляве дівчисько, років семи, не більше. — Замала. Та може, згодиться. Князь Джонос перехилив рештки пива і відкинув ріг убік. — Як щодо замків та земель, обіцяних нам? — Яких саме? — Східний берег Вдовиної Води, від Самострільного Гребеня до луки, що на Гонах, і всі острови на річці. Мелен-Млин і Княж-Млин, руїни Мул-Палат, Покуса, Змагна Долина, Старокузня, села Горбик, Чорногорбик, Курганівка, Глиностав і базарне містечко Мулище. Пуща-Осина, Пуща-Лоргенова, Зеленогорб і Барбині Цицьки. Міссині Цицьки — так кличуть їх Чорноліси, та Барбиними вони звалися раніше. Бортянка з усіма пасіками. Отут я все позначив, на спогляд вашій вельможності. Бракен понишпорив на столі й видобув мапу, мальовану на пергамені. Хайме узяв її здоровою рукою, але мусив розправити і тримати золотою, щоб не скрутилася. — Добрячий клапоть, — зауважив він, роздивившись. — Ви збільшите ваші маєтності мало не на чверть. Бракен уперто стиснув вуста. — Усі ці землі колись належали Камінному Заплотові. Чорноліси забрали їх силою, не правом. — Як щодо оцього села тут, між Цицьками? — постукав Хайме по мапі визолоченим пальцем. — Грошодуб. Воно теж колись було нашим, але вже років сто голдує престолові. Облиште його; ми просимо тільки те, що свавільно захопили Чорноліси. Ваш ясновельможний батечко пообіцяв нам усе повернути, коли ми скоримо князя Чорноліса. — Коли я наближався до замку, то побачив на мурах прапори Таллі поруч лютововка Старків. Як на мене, вони означають, що князя Титоса досі не скорено. — Ми вигнали його з військом з поля і замкнули у Крукоберезі. Дайте мені, мосьпане, досить людей для приступу мурів, і я скорю тих задрипанців до могили. — Якби я дав вам досить людей, це мої люди б їх скорили, а не ви. В такому разі я мав би винагородити себе. — Хайме відпустив мапу і дав їй згорнутися. — З вашого дозволу, заберу це собі. — Мапу беріть. А землю віддайте. Кажуть, Ланістери завжди платять борги. Ми билися на вашому боці. — Проти нас ви билися удвічі довше. — За те король нас вже пробачив. Під вашими мечами загинув мій небіж і тілесний син. Ваш клятий Гора вкрав мій врожай і спалив усе, що не зміг вивезти, віддав мій замок вогню і зґвалтував одну з доньок. За все це я вимагаю відшкодування. — Гора мертвий, і мій батько теж, — відповів Хайме. — Що ж до відшкодування… дехто скаже, що вціліла голова на плечах — вже непогана винагорода за вашу службу. Ви ж таки стали за Старка і зберігали йому вірність, доки князь Вальдер його не вбив. — Свавільно замордував разом з десятком добрих вояків, моїх родичів! — Князь Джонос відвернувся і сплюнув. — О так, я зберігав вірність Молодому Вовкові. І вам зберігатиму, якщо не чинитимете мені образ. Я зігнув коліна, бо не бачив хісна гинути за мертвих чи проливати Бракенову кров у програній справі. — Вельми розумно. — «Кожному своє. Одним — розум, іншим — честь. От як Чорнолісові.» — Гаразд, ви матимете свої землі. Принаймні, якусь їх частку. За те, що частково скорили Чорнолісів. Скидалося, що князь Джонос вдовольнився обіцяним. — Ми приймемо ту частку, яку ваша вельможність завважить за чесну і справедливу. Та якби ви дозволили дати пораду… не годиться вам панькатися з тими Чорнолісами. У них зрада в крові тече. Ще перед тим, як андали прийшли на Вестерос, на цій річці правили Бракени. Ми були королями, а Чорноліси — присяжними слугами. Та вони нас зрадили і вкрали корону собі. Кожен Чорноліс — природжений зрадник і перевертень. Краще вам це пам’ятати, коли укладатимете з ним угоду. — Авжеж не забуду, — пообіцяв Хайме. Виїжджаючи з Бракенового обложного табору до брами Крукоберегу, Хайме вислав наперед Пека з прапором миру. Ще не досягши воріт, він відчув на собі погляди двох десятків вояків з-поміж зубців брамної вежі. Гонор став на краю рову — глибокого, викладеного каменем, зелені води у якому загатилися безліччю різного сміття. Хайме вже хотів наказати панові Кеносу засурмити у Ріг Герока, коли перекидний міст почали спускати. Князь Титос Чорноліс зустрів їх у зовнішньому дворищі, сидячи на румаку такому ж кощавому, як він сам. Господар у Крукоберезі був надзвичайно високий і надзвичайно худорлявий, мав ніс гачком, довге волосся та розкошлану бороду, в якій біла сіль вже перемагала чорний перець. Срібний карб на панцирі вилощеного шкарлатного обладунку зображував біле дерево, голе та мертве, оточене зграєю оніксових круків, що саме злітали з нього у небо. За плечима плескала кирея, зроблена з чорного крукового пір’я. — Князю Титосе, — привітався Хайме. — Пане Регіментарю. — Дякую, що дозволили увійти. — Не скажу, що радий вас вітати. Але не заперечуватиму, що сподівався на вашу появу. Адже ви прийшли по мого меча? — Я прийшов, щоб покласти усьому край. Ваші люди билися відважно, але вашу війну програно. То ви готові здатися? — Королю — так. Джоносу Бракену — ні. — Я вас розумію. Чорноліс на мить завагався. — Накажете зійти з коня і стати на коліна просто зараз? На них вже дивилася сотня очей. — Вітер дме холодний, у дворі болото, — відповів Хайме. — Колінкування ви зможете відбути на килимі у вашій світлиці, щойно ми погодимо умови. — Вельми шляхетно з вашого боку, — зауважив князь Титос. — Ну то ходімо, пане. В моєму замку забули, що таке їсти досхочу, але ніколи не забували чемних звичаїв. Світлиця Чорноліса розташувалася на другому поверсі приземкуватої дерев’яної вежі. Коли вони ввійшли, у комині палав вогонь. Помешкання було велике та просторе, високу стелю тримали товсті сволоки темного дубу. Стіни вкривали вовняні гобелени; широкі ґратчасті стулки подвійних дверей відкривалися на божегай. Крізь товсті дзвінкові шибки жовтого скла, вставлені у них, Хайме помітив покручені гілки дерева, від котрого замок узяв собі ім’я. То був старезний велетенський оберіг, удесятеро більший за дерево у Кам’яному Саду замку Кастерлі-на-Скелі — хоча, на відміну від нього, мертвий та голий. — Бракени отруїли наше дерево, — розповів господар замку. — Вже з тисячу років на ньому не з’являється ані листочка. А ще за тисячу воно скам’яніє. Так кажуть маестри. Оберіг-дерева ніколи не гниють. — А круки? — запитав Хайме. — Де вони? — Вони прилітають у сутінках і сидять усю ніч. Кілька сотень. Укривають дерево, наче чорне листя — кожну гілку, від найбільших до найменших. Дерево вабить їх щоночі вже кілька тисяч років, а чому і як — ніхто не скаже. Чорноліс умостився у кріслі з високою спинкою і мовив далі: — Честь вимагає від мене спитати про долю мого зверхнього пана. — Пан Едмур їде до Кастерлі-на-Скелі моїм бранцем. Його дружина лишиться у Близнюках до народження їхньої дитини. Потім вона з немовлям приєднається до чоловіка. Якщо Едмур не замірятиметься на втечу або заколот, то проживе довге і безпечне життя. — Довге і гірке, радше сказати. Життя без честі. І до останнього дня чутиме, як люди казатимуть, що він злякався битися. «Наклеп, — подумав Хайме. — Він злякався за свою дитину. Бо знав, чий я син, краще за мою власну тітку.» — Він зробив свій вибір. Його дядечко зробив би інший — і пролилася б кров. — Тут ми збігаємося в думках. — Голос Чорноліса не виказував його почуттів. — А чи можна спитати, що ви зробили з паном Брінденом? — Я дав йому дозвіл вдягти чорне. А він утік. — Хайме посміхнувся. — Ви, часом, не ховаєте його в себе? — Ні. — А якби ховали, то сказали б мені? Настала черга Титоса Чорноліса посміхнутися. Хайме склав докупи руки, вклавши золоті пальці в долоню з плоті. — Напевне, час нам обговорити умови. — Отже, час мені ставати на коліна? — Якщо ваша ласка. Або просто сказати людям, що ви на них стали. Князь Чорноліс залишився у кріслі. Невдовзі вони досягли згоди з найголовнішого: визнання провини, присяги на вірність, пробачення, грошового стягнення золотом та сріблом, яке мало бути виплачене престолові. — Які землі ви хочете забрати? — спитав князь Титос. Коли Хайме передав йому мапу, він кинув лише один погляд і реготнув. — Авжеж! Перевертень хоче свою винагороду. — Хоче. Але матиме меншу, ніж сподівався, бо й прислужився меншою службою. Які з цих земель ви погоджуєтеся віддати? Князь Титос поміркував хвилинку і відповів: — Дрівопліт, Самострільний Гребінь та Горбик. — Руїну, гребінь гори та кілька халуп? Годі вам, пане князю. Маєте ж ви якось постраждати за зраду корони. Бракен захоче принаймні один з млинів. Млини були коштовним джерелом податків — пан, що володів млином, отримував десятину з усього зерна, яке на ньому змелювалося. — Хай буде Княж-Млин. А Мелен-Млин — наш. — І ще одне село. Наприклад, Курганівку? — Під каменями в Курганівці лежать мої пращури. — Чорноліс знову зиркнув на мапу. — Віддайте йому Бортянку з пасіками. Хай на меді нагулює сало і псує собі зуби. — Отже, домовлено. Лишилася одна річ. — Заручник. — Саме так, пане князю. Здається, ви маєте доньку. — Бетанію. — Князя Чорноліса наче по голові приголомшили. — Також двох братів і сестру. Двійко овдовілих тіток. Небожів, небог, нерідних братів. Я гадав, ви погодитеся… — Заручник має бути дитям вашої плоті. — Бетанії лише вісім років! Вона ласкава дівчинка, така сміхотлива… Ніколи не бувала далі, ніж за день верхи від замку. — То чом би не показати їй Король-Берег? Його милість — майже її одноліток і буде щасливий мати нову приятельку. — Таку, яку зможе повісити, якщо батько приятельки йому не догодить? — буркнув князь Титос. — Я маю чотирьох синів. Чи не розглянете одного з них? Бенові дванадцять, він прагне пригод і мандрівок. З вашої ласки міг би служити вам зброєносцем. — Я вже маю стількох зброєносців, що й не знаю, до чого їх приставити. Коли хочу посцяти, вони б’ються один з одним за честь потримати мені прутня. А ви, мосьпане, маєте шістьох синів, не чотирьох. — Колись мав. Роберт був наймолодший і не надто дужий. Помер дев’ять днів тому від слабкого живота. Лукаса вбили на Червоному Весіллі. Четверта дружина Вальдера Фрея була з Чорнолісів, та в Близнюках нині родинні пута важать стільки ж, скільки звичаї гостинності. Я хочу поховати Лукаса попід деревом, але Фреї досі не зізволили повернути мені його кістки. — Я подбаю, щоб повернули. То Лукас був ваш найстарший син? — Другий. Найстарший в мене Брінден, мій спадкоємець. Наступним іде Гостер. На жаль, кохається у книжках, не в мечах. — У Король-Березі теж є книжки. Пригадую, мій малий братик час від часу їх читав. Може, вашому синові закортить у них зазирнути. Я прийму Гостера за нашого заручника. Князеві Чорнолісу помітно полегшало. — Дякую, мосьпане. — Він завагався, потім додав: — Даруйте зухвалість, та вам незле буде взяти заручника і від князя Джоноса теж. Одну з його доньок. Хай як жеребець любить дибки повигравати, а народити сина йому силоньки не стало. — Він мав байстрюка, вбитого на війні. — Справді? Так, Гаррі був байстрюком, це всі знають. Але чи Джоносовим? Дражливе питаннячко. Малий був білявий волоссям і вродливий обличчям. А Джонос — ні те, ні інше. Князь Титос зіп’явся на ноги. — Чи не зробите мені честь повечеряти за моїм столом? — Іншим разом, пане князю. — Замок голодував; не личило Хайме забирати вбогий харч з заморених ротів. — Не можу баритися, Водоплин чекає. — Водоплин? Чи Король-Берег? — Обидва. Князь Титос не зробив спроби відмовити Хайме від його наміру, лише додав: — Гостер буде готовий вирушити за годину. Так і сталося. Хлопець зустрів Хайме коло стайні; на плече він закинув згорток постелі, під пахву запхав оберемок сувоїв. Років йому було не більше шістнадцяти, але зростом він вже переганяв татка. Мало не сажінь довгих ніг, суглобів та ліктів — незграбний цибатий хлопчина з непокірно завихореним чубом. — Пане Регіментарю… я ваш заручник, Гостер. Зазвичай мене кличуть Госом, — вишкірився він. «Він гадає, ми тут зібралися дружнім товариством на веселу розвагу?» — Перепрошую, хто саме кличе? — Приятелі. Брати. — Я тобі не приятель і аж ніяк не брат. Вишкір зник з хлопцевого обличчя. Хайме обернувся до князя Титоса. — Не бажаю, мосьпане, лишити між нами бодай найменше непорозуміння. Князь Берік Дондаріон, Торос Мирійський, Сандор Клеган, Брінден Таллі, ота жінка Серце-Камінь… усі вони — розбійники та бунтівники, вороги короля і його вірних підданих. Якщо я дізнаюся, що ви або хтось із ваших ховає їх, захищає чи хай як допомагає — анітрохи не завагаюся прислати вам голову вашого сина. Маю надію, ви це добре затямили. А заразом і те, що я не Риман Фрей. — Авжеж. — Рештки тепла зникли з обличчя князя Чорноліса. — Я знаю, з ким маю справу. З Крулерізом. — От і добре. — Хайме сів у сідло і розвернув Гонора до воріт. — Бажаю вам багатого врожаю і радощів королівського миру. Їхати було недалечко. Ззовні Крукоберегу, за межами досяжності доброго арбалета, на нього чекав князь Джонос Бракен — на броньованому огирі у кольчузі та бляхах, з сірим шоломом на голові, увінчаним гребенем кінської волосіні. — Побачив, як знімали лютововчий прапор, — пояснив він свою присутність, коли Хайме наблизився. — То справу зроблено? — Зроблено і скінчено. Їдьте додому засівати лани. Князь Бракен підняв забороло. — Сподіваюся, тепер я маю засівати більше ланів, ніж коли ви рушали до замку? — Горбик, Дрівопліт, Бортянка з усіма пасіками. — Хайме весь час забував щось одне. — Ой, ще Самострільний Гребінь. — Млин! — мовив Бракен. — Мені треба млин. — Княж-Млин віднині ваш. Князь Джонос пирхнув. — Нехай. Наразі годиться. А там подивимося. — Він вказав на Гостера Чорноліса, що їхав позаду поруч із Пеком. — Оце те, що він вам віддав за заручника? Вас обвели круг пальця, мосьпане. Це слабак, водичка замість крові. Зросту в ньому чимало, та будь-яка з моїх дівчат переломить його, наче суху лозину. — Скільки ж ви маєте доньок, пане князю? — запитав Хайме. — П’ятьох. Двох від першої дружини і трьох від третьої, — відповів Бракен і негайно, але запізно, зрозумів, що ляпнув зайвого. — Пришліть одну з них до двору. Вона матиме честь служити особисто королеві-намісниці. Коли Бракен усвідомив тяжкий зміст сказаного, то потемнів обличчям. — Отакою монетою ви платите за дружбу Камінного Заплоту? — Служити в почті королеви — то велика честь, — нагадав Хайме його вельможності. — Майте ласку подбати, щоб ваша дівчинка це затямила. Ми чекатимемо на неї до кінця року. Відповіді князя Бракена він не чекав, натомість злегка торкнувся боків Гонора золотими острогами і пустив його ристю геть. Кіннота вишикувалася і рушила слідом, плескаючи прапорами. Невдовзі замок і табір зникли позаду в хмарі пилу, здійнятій копитами. Дорогою до Крукоберегу їх не турбували ані розбійники, ані вовки, тому Хайме вирішив повернутися іншим шляхом — з ласки божої, на ньому він міг здибати Чорноструга чи звабити Беріка Дондаріона на нерозсудливий напад. Поки загін просувався уздовж Вдовиної Води, день потроху добіг кінця. Хайме викликав наперед свого заручника і спитав, де шукати найближчого броду. Хлопець відвів їх туди; поки валка вершників плюхала мілкою водою, сонце вже сідало між двох порослих травою пагорбів. — Цицьки, — мовив Гостер Чорноліс. Хайме пригадав мапу князя Бракена. — Між тими горбами має лежати село. — Авжеж, — підтвердив юнак. — Грошодуб. — То й отаборимося там на ніч. Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони могли щось знати про пана Бріндена чи розбійників. — Князь Джонос начебто казав, чиї це цицьки, — пригадав Хайме, їдучи поряд з Чорнолісовим хлопцем у напрямку пагорбів, що швидко темнішали, та останніх променів сонця. — Здається, Бракени звуть їх одним ім’ям, а Чорноліси іншим. — Саме так, ясний пане. Вже років сто. Перед тим вони були Материними Цицьками, або просто Цицьками. Бо ж їх тут дві, а розташуванням і обрисами вони нагадують… — Я бачу, що вони нагадують. — Хайме мимоволі згадав жінку в наметі, як вона ховала руками свої великі темні соски. — То що змінилося сто років тому? — Аегон Негідний узяв собі за коханку Барбу Бракен, — відповів хлопець-читака. — Розповідають, то була дівчина, щедро обдарована тілесними розкошами. Одного дня, коли король гостював у Камінному Заплоті, він виїхав на полювання, побачив Цицьки і… — …дав їм ім’я своєї коханки. — Аегон Четвертий помер задовго до народження Хайме, та він пригадав досить з літописів його правління, щоб здогадатися про подальші події. — Проте згодом він кинув дівчину Бракенів задля іншої, з Чорнолісів, чи не так? — Заради панни Мелісси, — погодився Гостер. — Її ще звали Міссою. Її кам’яна подоба стоїть у нас в божегаї. Вона була незрівнянно вродливіша за Барбу Бракен, але худорлява статурою. Люди чули, як Барба пащекувала, мовляв, Місса пласка, наче хлопчик. Коли плітка дісталася короля Аегона, він… — …подарував Меліссі Барбині цицьки, — реготнув Хайме. — Але як оце почалося, між Чорнолісами та Бракенами? Чи є якийсь літопис? — І не один, мосьпане, — відповів юнак, — та деякі з них писані нашими маестрами, а деякі — їхніми, ще й через багато століть по тому, як сталися самі події. А починалося все ще за Віку Звитяжців. У ті дні Чорноліси були королями, а Бракени — дрібними князьками, що славилися хіба що розплодом коней. Та замість платити своєму володареві належну данину вони лишили собі все золото, виручене за табуни, винайняли на нього сердюків і скинули короля з престолу. — Коли ж це сталося? — За п’ять століть перед з’явою андалів. Якщо вірити «Правдивій історії», то за десять. Щоправда, ніхто не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. «Правдива історія» каже, відтоді минуло чотири тисячі років, але деякі маестри наполягають, що лише дві. Якщо надто заглибитися в минуле, роки плутаються, зникають у тумані забуття, і замість точних літописів маємо лише перекази. «Тиріонові б цей парубок припав до душі. Вони пробалакали б від сутінок до світанку, гаряче сперечаючись про кожен рядок у старій книжці.» На мить він навіть забув про гірку відразу до молодшого брата… доки не згадав про скоєний ним злочин. — То ви досі чубитеся за корону, яку хтось із вас забрав у іншого в ті часи, коли Кастерлі-на-Скелі ще належав Кастерлі? Отакий він, корінь ваших чвар? Вінець королівства, якого не існує вже кілька тисяч років? — Хайме видав короткий смішок. — Стільки часу, стільки воєн, стільки королів… хтось мав би вже здогадатися укласти мир. — Хтось і укладав, мосьпане. Багато їх було, тих хтосів. Ми з Бракенами мали сотню мирних угод, чимало з них — скріплених шлюбами. У кожному Бракені є кров Чорнолісів, у кожному Чорнолісі — кров Бракенів. Мир Старого Короля тривав чи не півстоліття. Та потім починалася нова сварка, і старі рани знову починали спливати кров’ю. Так воно завжди і буває, кажуть пан батько. Поки люди пам’ятають образи, завдані пращурам, жоден мир не буде довгим. Так триває століттями: ми ненавидимо Бракенів, вони — нас. Батько кажуть: кінця цьому не буде. — Може, й буде. — Але як він настане, мосьпане? Батько кажуть: старі рани не гояться. — Мій батько теж мав приказку. «Не рань ворога, коли можеш його вбити. Мертві не прагнуть помсти.» — Але прагнуть їхні сини, — трохи винувато зауважив Гостер. — Це якщо не вбив і синів. А сумніваєшся, то спитай Кастерлі. Спитай князя та княгиню Тарбек, або Ринів з Кастамиру. Спитай принца Дракон-Каменя. На мить темно-червоні хмари, що увінчували західні пагорби, нагадали йому про Раегарових дітей, загорнутих у кармазинові киреї. — Це тому ви вбили усіх Старків? — Не всіх, — відповів Хайме. — Доньки князя Едарда живі. Одну видали заміж. Інша… — «Брієнно, де ти? Чи знайшла ти дівчину, чи справдила мої сподівання?» — …з ласки божої забуде, що походить зі Старків. Одружиться з якимось дебелим ковалем чи товстопиким корчмарем, налупить йому повну хату дітей і не муситиме боятися, що прийде якийсь лицар і розтрощить їм голови об стіну. — Боги справді мають ласку до людей, — мовив заручник, повагавшись. «Не втрачай віри, хлопче» — подумав Хайме, даючи Гонорові відчути остроги. Грошодуб виявився меншим селом, ніж йому чекалося. Війна лишила сліди й тут: згорілі сади, зчорнілі шкаралупи будинків стояли мовчазними її свідками. Та на кожну хату в руїнах три стояли відбудовані. Крізь блакитний присмерк Хайме побачив на двох десятках домівок свіжі стріхи та нещодавно навішені двері з сирого дерева. Між качиним ставком та кузнею він натрапив на дерево, яке дало селу його назву — стародавній високий дуб, чиї вузлуваті корені звивалися над і під землею, наче гніздо товстих брунатних змій. До товстелезного стовбура було прибито кількасот старих мідних монет. Пек витріщився на дерево, потім на порожні будинки. — А де люди? — Ховаються, — відповів Хайме. В домівках було загашено всі вогні, але деякі ще диміли, і жоден не був холодний. Єдину живу істоту знайшов Гарячий Гаррі Мерел у одному з городів при хатах — то була молочна коза, що завзято порпалася у бадиллі. Але село мало укріплену паланку незгірш багатьох містечок у річковому краю, з товстими кам’яними мурами у дванадцять стоп заввишки. Хайме зрозумів, що саме там і знайде мешканців. «Вони ховалися за цими мурами, коли приходили грабіжники і вбивці. Тому село ще досі живе. І тепер ховається від мене.» Хайме під’їхав Гонором до самої брами паланки. — Гей ви, у острозі! Ми вам не вороги. Ми люди короля. Понад муром, над брамою, з’явилося кілька облич. — Люди короля спалили нам село! — гукнув один чолов’яга донизу. — А перед тим люди короля забрали усіх овець. Король був інший, але вівцям байдуже. Ще якісь люди короля вбили Гарсля і пана Ормонда, а Лесю зґвалтували на смерть. — То були не мої люди, — відповів Хайме. — Ви відчините браму чи ні? — Коли підете, тоді й відчинимо. Пан Кенос під’їхав і став поруч. — Ці ворота ми виб’ємо залюбки. Або спалимо. — Поки вони кидатимуть каміння та стрілятимуть? — Хайме хитнув головою. — Проллється кров, і за віщо? Ці добродії нічого нам не зробили. Ми переночуємо в їхніх хатах, але брати будь-що я забороняю. Харчі ми маємо власні. Поки на небо виповзав серп місяця, загін поставив коней на сільському майдані та повечеряв солоною бараниною, сушеними яблуками і твердим сиром. Хайме з’їв лише кілька маленьких шматочків, зате розділив з Пеком та Госом-заручником міх вина. Він спробував порахувати мідні гроші, прибиті до старого дуба, але втратив лік — надто багато їх було. «Нащо вони тут?» Молодший Чорноліс, напевне, сказав би, якби його спитали, але зіпсував би тим цікаву загадку. Хайме поставив вартових, щоб ніхто самовільно не перетнув кордони села. Вислав також розвідників, щоб жоден ворог не заскочив їх зненацька. Майже опівночі двоє з них повернулися з жінкою, яку взяли в полон при наближенні. — Під’їхала зухвало, як от тобі раз, м’сьпане, і каже, що хоче з вами говорити. Хайме поспіхом зіп’явся на ноги. — Ясна панно! Не гадав побачити вас знову так скоро. «Ласка божа, та вона років на десять постарішала, відколи ми бачилися! І що це в неї на обличчі?» — Ця перев’язка… вас поранили? — Покусали. Вона торкнулася руків’я меча — того самого, якого він їй подарував. «Вірноприсяжця.» — Мосьпане, ви доручили мені пошук. — Так, пошук дівчини. Ви знайшли її? — Знайшла, — відповіла Брієнна, Тарфійська Діва. — То де ж вона? — За день шляху верхи звідси. Я відведу вас, пане… але ви мусите поїхати самі. Бо інакше Хорт її уб’є. Джон — Ра-Гльоре! — проспівала Мелісандра, здійнявши руки посеред снігопаду. — Ти є світлом наших очей, вогнем наших сердець, жаром нашого лона. Твоїм є сонце, що зігріває наші дні, Твоїми є зірки, що бережуть нас у пітьмі ночі. — Славімо Ра-Гльора, Господа Світла! — недружно відгукнулися весільні гості на безліч голосів, і слова їхні поніс геть порив крижаного вітру. Джон Сніговій накинувся каптуром кобеняка. Сніжило того дня слабенько — лиш легенькі зграйки сніжинок танцювали у повітрі. Зате вздовж Стіни зі сходу дмухав вітер, холодніший за подих крижаного дракона, що про нього оповідала колись Стара Мамка у одній зі своїх побрехеньок. Навіть вогонь Мелісандри, здавалося, тремтів і ховався від холоду; язики полум’я мерехтіли низько у рові, стиха потріскуючи у лад з піснею червоної жриці. Лише Привид холоду нібито і не помічав. Алиса Карстарк нахилилася ближче до Джона. — Сніг на весіллі обіцяє холодний шлюб. Так мені матінка завжди казали. Джон зиркнув на королеву Селису. «На їхньому зі Станісом весіллі, мабуть, крижана хурделиця гуляла.» Утушкована у горностаєві хутра, оточена панянками, служницями та лицарями, південська королева здавалася кволою, блідою, змарнілою тінню. До тонких стиснених вуст приклеїлася напружена посмішка, та очі повнилися не веселощами, а шанобливим острахом. «Ненавидить холод, а полум’я любить усією душею, — зрозуміти це йому вистачило одного погляду. — Мелісандра скаже слово, і вона радо ввійде до вогню, обійнявши його, наче палкого коханця.» Але ревність королеви поділяли не всі її люди. Скидалося, що пан Брус устиг добряче залити очі, пан Малегорн рукою в рукавиці пестив сідниці панянки поруч себе, пан Нарберт позіхав на все горло, а пан Патрек з Король-Гори виглядав розгніваним. Джон Сніговій почав розуміти, чому Станіс залишив їх при своїй королеві. — Ніч темна і повна жахіть! — виспівувала Мелісандра. — Самотніми народжуємося і самотніми помираємо, та йдучи сею чорною долиною, беремо сили одне в одного і в Тебе, Господи! Криваво-червоні шовки та єдваби жриці вихорилися з кожним подихом вітру. — Двоє нині приходять до Тебе з’єднати свої життя в одне і постати разом проти пітьми світу сього. Наповни їхні серця вогнем, Господи, і хай вони довіку крокують руч-об-руч Твоїм осяйним шляхом! — Оборони нас, Господи Світла! — заверещала королева Селиса. Інші голоси підхопили відповідь. У натовпі Мелісандриних вірян стояли зблідлі панни королевиного почту, тремтливі з холоду служниці, пан Аксель, пан Нарберт, пан Ламберт, стражники у залізних кольчугах, тенни у спижевій броні… ба навіть кількоро Джонових братчиків. — Благослови дітей своїх, о Господи Світла! Мелісандрина спина обернена була до Стіни; жриця стояла на одному березі глибокого рову, де палали її вогні, а на іншому, лицем до неї — двоє людей, яких вона мала поєднати в шлюбі. Позаду стояла королева зі своєю донькою та її розмальованим блазнем. Принцесу Ширену вдягли у стільки хутра, що зробили зовсім круглою; крізь шалик, що майже вкривав обличчя, вилітали білі хмарки пари. Ясновельможних осіб оточували пан Аксель Флорент і королевині люди під його проводом. Хоча коло вогняного рову зібралося лише кілька братчиків Нічної Варти, з дахів, вікон та великих сходів дивилося набагато більше. Джон подумки прикидав, хто був присутній, а хто ні. Декілька його людей стояли на варті; дехто міцно спав, відбувши свою. Але чимало інших вирішили не з’явитися, тим показавши своє несхвалення. Серед відсутніх були Отел Ярвик та Бовен Марш. Септон Келадор на хвилину з’явився з септу, пестячи пальцями семикутний кришталь на шийному ремінці, але щойно почалися молитви, зник усередині. Мелісандра здійняла руки, і вогонь з рівчака стрибнув їй до пальців, наче велетенський червоний пес по смачний частунок. Вихор іскор злетів угору — назустріч вихорові сніжинок з неба. — Господи Світла, прийми нашу дяку! — співала вона голодному полум’ю. — Дякуємо Тобі за відважного Станіса, милістю Твоєю нашого короля. Спрямуй його і оборони, о Ра-Гльоре! Захисти від зради лукавих і даруй сили винищити слуг пітьми! — Даруй сили! — відгукнулися королева Селиса, її лицарі та панянки. — Даруй мужності! Даруй мудрості! Алиса Карстарк узяла Джона попід лікоть. — Чи довго ще, воєводо Сніговію? Якщо мені судилося потонути у снігу, то принаймні чесною дружиною, за своїм паном та чоловіком. — Вже скоро, панно, — запевнив її Джон. — Зовсім скоро. — Дяка за сонце, що зігріває нас! — виспівувала королева. — Дяка за зорі, що пильнують нас у пітьмі ночі! Дяка за вогнища і смолоскипи, що женуть геть свавільну пітьму! Дяка за наш полум’яний дух, за вогонь у наших лонах і наших серцях! Мелісандра мовила: — Хай вийдуть наперед ті, хто бажають з’єднатися. Полум’я відкидало її тінь на Стіну позаду; рубін криваво мерехтів на горлі проти блідої шкіри. Джон обернувся до Алиси Карстарк. — Отже, панно… ви готові? — О так. Готова. — Не лячно вам? Дівчина у відповідь посміхнулася Джонові… і тією посмішкою нагадала йому власну малу сестричечку, аж у грудях трохи не розірвалося серце. — Хай чоловікові буде лячно. На щоках у неї танули сніжинки. Волосся дівчини огортав примхливий убір з мережива, дивом десь знайденого Шовкуном; сніг почав збиратися у ньому, даруючи нареченій морозного вінця. Щоки її зачервонілися, очі заблищали. — Справжня пані Хурделиця, — мовив Джон, стискаючи їй руку. Магнар теннів стояв і чекав біля вогню, вбраний мов до битви — у хутро, виварену шкіру, спижеву луску, зі спижевим мечем при боці. Волосся нареченого вже дещо порідшало і робило його старшим за свої роки; та коли він обернувся подивитися на свою молоду, Джон побачив у ньому зовсім юного хлопця. Очі його стали величезні, мов горіхи з півдня — та Джон не зміг би сказати, чи то від вогню, чи від жриці, а чи від жінки, яка раптом вселила у нього сторожкий острах. «Алиса знає більше, ніж каже.» — Хто привів сю жінку до шлюбу? — спитала Мелісандра. — Я, — відповів Джон. — Нині прийшла Алиса з дому Карстарк, жінка доросла і розквітла, чесного роду, шляхетної крові. Він востаннє стиснув дівчині руку і відступив назад до решти. — Хто бере сю жінку? — запитала Мелісандра. — Я! — брязнув себе в груди кулаком Сігорн. — Магнар теннів. — Сігорне, — запитала Мелісандра, — чи поділиш ти з Алисою свій вогонь, чи зігрієш її, коли настане темна ніч, повна жахіть? — Клянуся в тім. — Магнарова обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. Сніг лежав у нього на плечах, вуха червоніли. — Полум’ям червоного бога присягаюся гріти її у всі дні її життя. — Алисо, чи присягаєшся ти поділити свій вогонь з Сігорном і зігріти його темної ночі, повної жахіть? — Зігрію, аж кров закипить. За дівочу кирею їй правив чорний вовняний стрій Нічної Варти. Осяйне сонце Карстарків на спині вишили з того ж хутра, яким була підбита одежина. Мелісандрині очі сяяли, наче рубін на її горлянці. — То ходіть до мене і з’єднайтеся в одне. Жриця майнула рукою, стіна полум’я зревіла угору і лизнула сніжинки жовтогарячими язиками. Алиса Карстарк узяла свого магнара за руку, і біч-обіч вони удвох стрибнули через рів. — Двоє увійшли у вогонь. — Подих вітру скуйовдив криваво-червоні спідниці жеркині, змусив приборкувати їх обіруч. — Одне виходить з нього. — Мідне волосся танцювало навколо голови. — Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає. — Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає, — луною проспівали королевині люди, тенни і навіть кількоро чорних братчиків. «Хіба що король та дядьки» — подумав Джон Сніговій. Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним було четверо кінних стражників, мисливець і зграя хортів, що винюхувала панну Алису, наче сарну в лісі. Джон Сніговій зустрів їх на королівському гостинці версти за дві од Кротовини, щоб не дати припхатися до замку Чорного і там прохати гостьового права або перемовин. Один з карстарківців випустив по Таєві стрілу з арбалета і віддав життя за свою зухвалість. Лишилося четверо і сам Креган. На щастя, Варта мала під Стіною з тузінь крижаних келій — місця вистачило усім. Разом з гостинцем та безліччю інших речей на Стіні закінчувалася і пошана до гербів, щитів та прапорів. На відміну від шляхетства Семицарства, тенни не мали сімейних гербів, тому Джон попрохав шафарів вигадати щось таке, щоб пасувало до нагоди. І не помилився у сподіваннях. Кирея молодої, яку Сігорн застебнув на плечах пані Алиси, несла спижеву бляху на полі білої вовни, оточену язиками полум’я з пасем яскраво-червоного шовку. Схожість із сонцем Карстарків укидалася в око кожному, хто не лінувався придивитися; в іншому герба змінили, щоб краще пасував новому домові Тенн. Магнар мало не зірвав дівочу кирею з плечей Алиси, та коли взявся огортати наречену киреєю молодої, руки його здавалися майже ніжними. Коли Сігорн нахилився поцілувати її у щоку, їхній подих змішався, полум’я знову заревло, а королевині люди розпочали пісенну хвалу. — То що, справу зроблено? — почув Джон шепіт Шовкуна. — Авжеж зроблено, — буркнув Мулій, — і дяка їм за те. Поки вони одружилися, я трохи не скрижанів. Його було утушковано у найкращі чорні строї — вовняні, зовсім нові, майже не вицвілі; зате щоки вітер зробив йому червоніші за його вогняне волосся. — Гоб намішав вина з корицею та гвоздиками. Зігріємось трохи. — Що воно таке — гвоздики? — запитав Овейн Пришелепок. Сніг почав сипати рясніше; вогонь у рові потроху згасав. Натовп розділявся і річкою витікав з дворища; королевині люди, люди короля, вільний нарід — усі прагнули якнайскоріше сховатися од вітру та морозу. — Чи бенкетуватимуть з нами пан воєвода? — запитав Мулій Джона Сніговія. — Невдовзі. — Якби Джон не прийшов на бенкет, Сігорн завважив би це за образу. «Зрештою, хто їх засватав, коли не я?» — Спершу маю впоратися зі справами. Джон перетнув дворище до королеви Селиси; поруч дибав Привид, чоботи рипіли кучугурами старого снігу. Прокопувати доріжки від однієї будівлі до іншої ставало дедалі довше і тяжче; братчики чимраз частіше вдавалися до підземних проходів, знаних як жуковини. — …така прекрасна відправа, — саме казала королева. — Я аж відчула на нас вогняний погляд нашого Господа. Ой, не знаєте ви, скільки разів я благала Станіса одружитися вдруге — воістину з’єднатися тілами і душами у благословенні Господа Світла! Знаю напевне: я б подарувала його милості ще дітей, якби нас поєднав священний вогонь. «Щоб подарувати йому дітей, спершу незле заманити його до ліжка.» Навіть на Стіні кожен знав, що Станіс Баратеон цурався подружньої втіхи зі своєю королевою вже багато років. Лишалося тільки уявити, як би його милість відповів на пропозицію одружитися вдруге просто посеред війни, яку він точив за свій престол. Джон вклонився. — На ласку вашої милості чекає весільний бенкет. Королева обачливо скосила очі на Привида, тоді підняла їх на Джона. — Авжеж. Пані Мелісандра знає дорогу. Але червона жриця відповіла: — Мушу спершу відвідати свої вогні, ваша милосте. Можливо, Ра-Гльор вшанує свою покірну слугу звісткою про його милість короля. А якби ж іще й видовищем його славної перемоги! — Ой… — Королеву Селису з несподіванки наче громом ударило. — Авжеж… помолімося, щоб наш Господь дарував видіння… — Шовкуне, супроводь їхню милість до почесного місця на бенкеті, — наказав Джон. Наперед ступив пан Малегорн. — Я супроводжу їхню милість на бенкет. Ваш… шафар… не знадобиться. Вочевидь, лицар хотів вимовити щось інше — Джонові про це виразно проказав його голос. Він мимоволі замислився, що саме. «Хлопчисько? Звірятко? Хвойда?» Джон знову вклонився. — Воля ваша. Я невдовзі приєднаюся. Пан Малегорн запропонував руку, і королева Селиса взяла її під лікоть, примхливо зціпивши вуста. Інша її рука лежала на доньчиному плечі. Королівські каченята вишикувалися позаду і почалапали дворищем під видзвін блазневої шапки. — А під морем, в глибині краби служать при столі. Зірок в юшку там кидають, водяників пригощають, — проголосив Пістрявчик, крокуючи серед двірських. — Отакої, йой-ой-ой. Мелісандра потемніла обличчям. — Ця істота небезпечна. Не раз і не два бачила я її у моїх вогнях. Інколи блазня оточують черепи, а вуста червоніють од крові. «Диво, що ти досі не спалила бідолаху.» Одне слово у королевине вухо — і Пістрявчика згодували б вічно голодним вогням. — То ви бачите у полум’ї безмозкого дурня, але жодного натяку на Станіса? — Коли я шукаю його, то бачу лише, як віє сніг. «Та сама безглузда відповідь.» Клідас вислав крука до Жбиру-в-Пущі, щоб попередити короля про зраду Арнольфа Карстарка, та чи досяг птах його милості — про те Джон не відав. Браавоський пеняжнин теж рушив на пошуки Станіса у товаристві наданих Джоном провідників, та з огляду на війну і погоду знайти зумів би хіба що дивом. — Чи знали б ви, якби король помер? — запитав Джон червону жрицю. — Він не помер. Станіса обрано Господом, його доля — очолити битву проти пітьми. Я бачила це у вогнях і читала у стародавньому пророцтві. Коли червона зірка спливе кров’ю, і збереться пітьма, тоді серед диму та солі народиться Азор Ахай та пробудить драконів з каменю. Дракон-Камінь — це і є місце диму та солі. Усе це Джон вже чув раніше. — Станіс Баратеон був князем на Дракон-Камені, але ж не народився там. Як і його брати, він народився у Штормоламі. — Джон спохмурнів, дещо пригадавши. — А що про Манса? Він теж загубився? Що показують ваші вогні? — На жаль, те саме — нічого, крім снігу. «Снігу, отакої.» Джон знав, що далі на південь сніжить рясніше, ніж на Стіні. Казали, що королівський гостинець за два дні шляху вже став геть непрохідним. «І Мелісандрі це теж відомо.» На сході над Тюленячою затокою буяла страшна буря. За останнім звітом, строкатий флот, який вони зібрали по нитці заради порятунку вільного народу з Недолі, все ще купчився у Східній-Варті-біля-Моря, зачинений у гавані буйливим морем. — Ви бачите іскри та жарини, що танцюють у гарячому повітрі. — Я бачу черепи. І тебе. Я бачу твоє обличчя щоразу, як вдивляюся у вогні. Небезпека, про яку я тебе попередила, наблизилася впритул. — Кинджали у пітьмі. Авжеж. Ви мусите пробачити мені, мосьпані. Сіра дівчинка, напівмертвий кінь, втеча від шлюбу — ось що ви мені нарозказували. — І не помилилася. — Але й не сказали правди. Алиса — не Ар’я. — Видіння не збрехало. Хибним було моє тлумачення. Я така ж смертна, як ти, Джоне Сніговію. А всім смертним властиво помилятися. — Навіть князям-воєводам. Манс Розбишака і його списниці досі не повернулися; Джон мимоволі замислювався, чи не збрехала йому червона жінка навмисне, з якогось власного наміру. «Грає у свою гру, абощо?» — Вам, пане князю-воєводо, незле тримати при собі вашого вовка. — Привид рідко одвертається на далекі сторони. — Почувши своє ім’я, лютововк підняв голову. Джон почухав йому за вухами. — А зараз мушу перепросити. Привиде, ходімо! Вирізьблені у пониззі Стіни, зачинені важкими дерев’яними дверми, крижані келії мінялися у розмірі від малих до дуже малих. В деяких вистачало простору, щоб людина зробила кілька кроків, інші змушували бранців сидіти, а в найменших і на те бракувало місця. Найголовнішому бранцеві Джон віддав найбільшу келію, поставив там відро для потреб, поклав купу хутра від холоду і міх вина. Вартові не одразу відчинили двері — всередині замку намерзла крига. Іржаві завіси вищали, наче душі грішників у пеклі, поки Вік Скіпка відтягав двері настільки, щоб Джон міг прослизнути всередину. Його негайно привітав легкий сморід лайна, хоча і не такий могутній, якого він чекав — у цей лютий мороз навіть воно замерзало на твердий камінь. На поверхні крижаних стін Джон Сніговій бачив своє тьмяне віддзеркалення. У одному з кутків келії лежала купа хутра мало не в людський зріст заввишки. — Карстарку! — покликав Джон Сніговій. — Ану прокидайтеся. Хутро заворушилося. Кілька шкур змерзлися разом, паморозь на них замерехтіла від руху. З купи виникла рука, потім голова: брунатне волосся, сплутане, зім’яте, побите сивиною, два люті ока, ніс, рот, борода. На вусах бранця наросли бурульки замерзлих шмарклів. — Сніговій! — Подих запарував у повітрі, туманячи виблиск криги позаду голови. — Ти не маєш права тримати мене в полоні! Закони гостинності… — Ви не мої гості. Ви прибули до Стіни без мого дозволу, озброєні, маючи намір забрати вашу небогу без її згоди. Панну Алису ми почастували хлібом та сіллю. Вона — наша гостя. Ви — наш бранець. Джон почекав хвилинку, щоб сказане добре затямилося, і додав: — А тепер ваша небога одружилася і має чоловіка. Губи Крегана Карстарка повільно оголили зуби. — Алису обіцяли мені! — У свої п’ятдесят років він був ще нівроку дужий чолов’яга — принаймні, коли заходив до келії. Холод висмоктав його сили, перетворив на кволого та задублого. — Мій панотець… — Ваш панотець є каштеляном, не князем. Каштелян не має права укладати шлюбні угоди. — Мій батько Арнольф є князем на Карголді! — За відомими мені законами син передує дядькові у спадкоємстві. Креган зіп’явся на ноги і копнув хутра, що чіплялися йому до литок. — Гаріон мертвий! «Чи скоро помре.» — Донька теж передує дядькові у правах на спадок. Якщо її брат мертвий, Карголд має належати панні Алисі. Яка віддала свою руку в шлюбі Сігорнові, магнару теннів. — Дичакові! Огидному і свавільному дикунові! Креган стиснув долоні у кулаки. Рукавиці на них були шкіряні, підбиті тим самим хутром, що і зім’ята, задубла делія на плечах. На чорному вовняному жупані під нею палало біле сонце його дому. — Тепер я бачу, хто ти такий, Сніговію. Наполовину вовк, наполовину дичак, беззаконний виплодок зрадника та шльондри. Шляхетну панну з вельможного дому ти кидаєш до ліжка смердючому дикунові. А може, спершу сам її скуштував? — Карстарк зареготав. — Якщо хочеш мене вбити, то давай! Прославиш себе убивцею родичів. Бо ж Старки та Карстарки — однієї крові. — Мене звати Сніговієм. — Байстрюком — ось як тебе звати! — Так, байстрюком. Визнаю свою провину. Принаймні у цьому. — Ну то хай цей магнар лишень з’явиться у Карголді. Ми йому зітнемо голову і запхаємо в нужник — сцяти їй у рота. — Сігорн очолює дві сотні теннів, — зауважив Джон, — і пані Алиса вважає, що Карголд відчинить їй ворота. Двоє з ваших людей вже заприсяглися служити їй і потвердили все, що вона казала про змову вашого батька з Рамзаєм Сніговієм. Я чув, ви маєте у Карголді близьких родичів. Одне слово від вас може врятувати їм життя. Здайте замок — і пані Алиса пробачить тих жінок, що її зрадили, а чоловікам дозволить вдягти чорне. Креган струснув головою. На ковтунах волосся наросли шматки льоду, які від руху тихенько застукотіли. — Ніколи! — мовив він. — Ніколи й нізащо! «От би віддати твою голову за весільний подарунок пані Алисі та її магнару» — подумав Джон, та вирішив не грати в цю небезпечну гру. Нічна Варта не мала втручатися у чвари королівств; подейкували, що він і так вже надав Станісові надто суттєву допомогу. «Зітну голову цьому йолопові — почнуть казати, що я вбиваю північан і віддаю їхні землі дичакам. Відпущу його — він зробить усе, щоб звести нанівець зроблене мною разом з пані Алисою та магнаром.» Джон спитав себе, що б вирішив його батько, як би вчинив його дядько. Але Едард Старк загинув, а Бенджен Старк загубився у морозній пустці за Стіною. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Ніколи — надто довгий строк, — мовив Джон. — Назавтра ви можете роздуматися. А хоч би й через рік. Та рано чи пізно на Стіну повернеться король Станіс. А він вже напевне накаже вас стратити… якщо раптом не побачить на ваших плечах чорного кобеняка. Бо коли людина вдягає чорне, її гріхи пробачаються, а злочини забуваються. — «Навіть такої людини, як ти.» — А зараз перепрошую. На мене чекає бенкет. Після сліпучого холоду крижаної келії переповнена підвальна трапезна була така жарка, що Джон трохи не задихнувся, щойно ступив через поріг. У повітрі пахкотіло димом, смаженим м’ясом, пряним вином. Коли Джон піднявся до свого місця на помості, Аксель Флорент саме проказував здравицю. — За короля Станіса та його ясновельможну дружину, королеву Селису, Світло Півночі! — ревів пан Аксель. — За Ра-Гльора, Господа Світла, хай боронить він наші душі! Єдина земля, єдиний бог, єдиний король! — Єдина земля, єдиний бог, єдиний король! — залунали слідом голоси королевиних людей. Джон випив разом із рештою. Чи знайде Алиса Карстарк бодай якесь щастя у своєму шлюбі — того він знати заздалегідь не міг. Але принаймні цю ніч нехай вже навколо панують безтурботні веселощі. Шафарі почали вносити першу страву — цибульну юшку, приправлену шматочками моркви та козятини. Їдло було не королівське, але смакувало добре, дарувало тілесну поживу і зігрівало зсередини. Овейн Пришелепок ухопив скрипку, кількоро з вільного народу приєдналися з сопілками та бубнами. «Тими самими, якими видмухували й вистукували заклик до нападу Манса Розбишаки на Стіну.» Та зараз вони кликали не до війни, а до втіхи, і Джонові годі було бажати кращої музики. До юшки подали паляниці грубого чорного хліба, ще гарячі просто з печі. Сіль та масло вже стояли на столах. Побачивши їх, Джон насупився. Бовен Марш казав йому, що солі вони мають удосталь, але рештки масла Варта з’їсть вже за поворот місяця. Старому Кремінцеві та батькові Норею надали почесні місця просто попід помостом. Обидва старигани були вже надто кволі, щоб піти зі Станісом; за себе вони послали синів та онуків. Та на весілля до замку Чорного жоден з них не спізнився; до того ж обидва привели по мамці-годувальниці. Жінці з Нореїв було сорок років, і більших цицьок, ніж у неї, Джон Сніговій ще не бачив. Дівчина Кремінців зустріла лише чотирнадцять іменин, груди мала пласкі, наче хлопчик, але молока в них теж не бракувало. Між ними двома дитині, яку Вала прозвала маленькою потворкою, вже не загрожувала голодна смерть — і Джон був за те вдячний… хоча не вірив ані на мить, що двоє гартованих, побитих сивиною воїнів спустилися зі своїх верховин лише заради малого та дівчини. Кожен привів з собою почет бійців: Старий Кремінець — п’ятьох, батько Норей — дванадцятьох; усі були вдягнені у кошлаті шкури та наклепані нютами шкірянки, а страху своїм виглядом наганяли незгірш майбутньої зими. Хтось із них мав довгу бороду, хтось — страшні рубці, а хтось — і те, й інше. Усі вклонялися старим богам півночі — тим самим, що й вільний нарід за Стіною — але на учті сиділи й пили за молодят, побраних волею чудернацького червоного бога з-за далеких морів. «Добре, що п’ють, а не носом крутять.» Ані Кремінець, ані Норей не перекинули кухлі, не пролили вино на підлогу на знак зневаги. Це мало означати хоч якусь згоду з тим, що відбувалося. «Або просте небажання марнувати добре південське вино. У своїх кам’яних горах вони його бачать нечасто.» Між стравами пан Аксель Флорент вивів королеву Селису в танок на вільному від столів просторі. За ним рушила і решта — найпершими лицарі королеви з панянками її почту. Пан Брус подарував перший танок принцесі Ширені, потім запросив її матір. Пан Нарберт протанцював по черзі з кожною панною Селисиного почту. Королевині вояки утричі переважали числом королевиних дівчат, тож танцювати мусили навіть найнепомітніші зі служниць. За кілька пісень і деякі чорні братчики пригадали, чого їх навчали замолоду при дворах та в замках, перш ніж гріхи довели до Стіни. Старий крутій Ульмер з Королівської Пущі виявився танцюристом не гіршим, ніж лучником. Над усякий сумнів, кожна запрошена ним панна чи пані мусила знову і знову слухати побрехеньки про Братство Королівської Пущі, де Ульмер бився біч-обіч з Симоном Тойном та Череватим Беном і допомагав Венді Білій Сарні випалювати її тавро на сідницях шляхетних бранців. Шовкун був сама зграбність та ґречність; він протанцював з трьома служницями, але не дозволив собі наблизитися до жодної шляхетної панни. Джон подумки схвалив розсудливість свого шафаря — надто вже паскудні погляди кидали на юнака деякі королевині лицарі. Особливо впадав у очі пан Патрек з Королівської Гори. «Цей жадає крові, — подумав Джон. — І чекає найменшого приводу.» Коли Овейн Пришелепок заходився під музику викидати коники з блазнем Пістрявчиком, під склепіннями загримів регіт. Пані Алиса теж посміхнулася з чудернацького видовиська. — Ви часто танцюєте тут, у замку Чорному? — Щораз як гуляємо весілля, мосьпані. — То потанцювали б зі мною! Було вам зробити мені чемність. Адже колись ми вже танцювали удвох. — Та невже? — піддражнив Джон. — Коли були дітьми. — Вона відірвала шматочок хліба і кинула у нього. — Та ви й самі маєте пам’ятати! — Раджу пані потанцювати з законним чоловіком. — Мій магнар, боюся, не надто жвавий танцюрист. Ну то як танцювати не хочете, принаймні налийте мені пряного вина. — Охоче, мосьпані. — Джон махнув по глек. — Отже, — мовила Алиса, поки Джон наливав, — тепер я заміжня жінка. За дичацьким чоловіком з невеличким дичацьким військом. — Вони кличуть себе вільним народом. Принаймні більшість. Але тенни — зовсім окреме плем’я, і то дуже старе. — Про це йому розповіла Ігритта. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Вони походять зі схованої долини на північному краї Мерзляків, оточеної високими горами. Багато тисячоліть вони мали справи радше з велетнями, ніж з людьми. І стали інакшими. — Інакшими, ніж дичаки, — зауважила дівчина, — зате схожішими на нас. — Саме так, мосьпані. Тенни мають своїх володарів та свої закони. — «Вони вміють коритися і ставати на коліна.» — Видобувають цину і мідь на спиж, кують собі броню та зброю замість красти її чи здобувати грабунком. Гордовите плем’я, і відважне. Мансові Розбишаці довелося тричі перемагати старого магнара, перш ніж Стир прийняв його як Короля-за-Стіною. — Але тепер вони тут, на нашому боці Стіни. Вигнані зі своїх гірських твердинь просто у мою опочивальню. — Вона хитро посміхнулася. — Втім, я сама винувата. Панотець казали мені причарувати вашого брата Робба, та в свої шість років я гадки не мала, як це робиться. «Ну то молімося, щоб хоч у шістнадцять не схибила зачарувати свого молодого.» — Скажіть-но мені, панно, як у Карголді з зимовими запасами? — Не надто добре, — зітхнула Алиса. — Панотець забрали на південь стільки нашого люду, що збирати врожай лишилися самі жінки та хлопчики. Ну, ще каліки та старі, яких однак на війну не взяли. Збіжжя погнило на ланах чи потонуло в багнюці, ще коли на осінь задощило — аж тут сніги. Зима буде люта. Небагато старих її переживуть. І діточок теж загине страх. Мешканцеві Півночі зайве було нагадувати, що таке тутешня зима. — Бабуся панотця з боку своєї матері походила з гірських Кремінців, — розповів їй Джон. — «Першокремінці», так вони себе величають. Кажуть, що решта Кремінців походить від плоті й крові молодших синів, які мусили піти з гір у пошуках землі, харчів та дружин. Жити на верховинах — справа нелегка. Коли випадає сніг, а їжі стає обмаль, їхня молодь мусить їхати до зимівника при Зимосічі або проситися на службу в якийсь замок. А старі збирають рештки сил і оголошують, що йдуть полювати. Декого згодом знаходять навесні. Але решту ніхто ніколи більше не бачить. — Майже так само воно ведеться і в Карголді. Джон не здивувався. — Коли ваші запаси танутимуть, згадайте про нас, ясна пані. Надішліть ваших старих на Стіну — хай прокажуть наші обітниці. Тут вони хоча б не помруть самотніми у снігах, зігріті лише спогадами про минуле. І хлопчаків нам теж шліть, якщо маєте зайвих. — Воля ваша. — Вона торкнулася його руки. — Карголд пам’ятатиме. За столом саме різали великого засмаженого оленя. Пахкотів він краще, ніж Джонові чекалося. Він наказав віднести шмат Шкірянові до Гардінової Башти, а заразом і три великі таці печеної городини Вун-Вунові. Потім князь-воєвода сам почастувався добрячим куснем. «Трипалий Гоб не зрадив наших сподівань.» А спершу ж Джон мав підстави непокоїтися — Гоб припхався дві ночі тому скаржитися, що вступив до Нічної Варти убивати дичаків, а не годувати їх. — Та й не ладнав я ніколи весільного бенкету, з ласки пана воєводи. Чорні братчики дружин не беруть, то відки мені знати, як воно робиться? В обітницях так і говориться, що не беруть — я сам їх казав! Джон саме запивав смаженину ковтком затовченого прянощами вина, коли при боці з’явився Клідас. — Птах! — повідомив він і пхнув Джонові до рук пергамен. Послання було запечатане краплею твердого чорного воску. «Східна Варта» — знав Джон, ще й печатки не зламавши. Листа написав маестер Хармун, бо Котер Пайк не вмів ані читати, ані писати. Але слова у листі були Пайкові, переказані так, як вимовлені — відверто, без манівців. «Море тихе. Одинадцять кораблів рушили до Недолі зранку з відпливом. Три браавоські, чотири лисенійські, чотири наші. Два лисенійські ледве тримаються на воді. Чи не потопимо більше, ніж порятуємо. Все за вашим наказом. Двадцять круків на кораблях, з маестром Хармуном. Надсилатиму звіти. Я очолюю на «Пазурі», Просіл заступає на «Косі». У Східній Варті на воєводстві пан Глендон.» — На чорних крилах чорнії слова? — запитала Алиса Карстарк. — Аж ніяк, мосьпані. Цих новин я давно чекав. «Хоча останнє речення мене трохи бентежить.» Глендон Клепач був сильний, гартований вояк, розумний вибір на підвоєводія за відсутності Котера Пайка. Та заразом він був і найближчим другом Алісера Терена — серед тих друзів, якими пан Алісер міг похвалитися. Злигався він свого часу і з Яносом Слинтом, хай ненадовго. Джон не забув ані те, як Клепач витяг його з ліжка, ані копняка чоботом по ребрах. «Кого-кого, а його б я не обрав.» Він згорнув пергамен і запхав його у черес. Наступною подали рибну страву, та не встигли почистити щуку від кісток, як пані Алиса потягла свого магнара танцювати. З його рухів було зрозуміло, що Сігорн танцює вперше у житті, але вина він випив стільки, що вже не переймався. — Північна панна і дичацький воїн, пов’язані благословенням Господа Світла. — На вільне місце панни Алиси ковзнув пан Аксель Флорент. — Їхня милість королева схвалюють цей шлюб. Я — наближена до них особа, мосьпане, і знаю, що думають наша пані. Король Станіс також схвалить, я цього певний. «Якщо Руз Болтон ще не настромив його голову на спис.» — Та на жаль, згоду поділяють не всі. — Борода пана Акселя нагадувала розкошлану щітку під обвислим підборіддям; з вух та ніздрів витикалися цупкі кущі волосся. — Пан Патрек вважає, що був би кращою парою панні Алисі. Рушивши на північ, він втратив свої родові маєтності на півдні. — У цій палаті чимало є людей, які ще й не те втратили, — мовив Джон. — І ще більше тих, хто поклав решту життя на службу царині людей. Тож пан Патрек має вважати себе щасливцем. Аксель Флорент посміхнувся. — Якби тут був король, то сказав би, мабуть, те саме. І все ж хіба не гідні віддані лицарі його милості бодай якогось відшкодування? Вони пішли за ним так далеко і за таку тяжку ціну. Та й дичаків цих треба якось прив’язати до короля і королівства. Сей шлюб — непоганий перший крок. Але я знаю напевне, що наступним кроком наша королева рада була б побачити весілля дичацької принцеси. Джон зітхнув. Йому вже остогидло пояснювати знов і знов, що Вала не є справжньою принцесою. Та хай скільки він торочив одне й те саме, південники наче й не чули. — Ви маєте впертість, пане Акселю, віддаю вам належне. — Хіба ви можете винуватити мене, пане воєводо? Така здобич легко не дається, але того варта. Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла вже, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити! — Хто ж буде батьком тим дітям? Пан Патрек? Чи ви? — А хоч би і я! Хіба знайдете кращого? Ми, Флоренти, маємо в собі кров старих королей-тепличників. Пані Мелісандра могла б прочитати відправу, як от для панни Алиси з її магнаром. — Якби ж вам не бракувало нареченої… — Це легко виправити. — Флорентова посмішка виглядала болісно нещирою. — Та кажіть вже, воєводо Сніговію, де вона? Ви переселили її в один з ваших острогів? Сірий Сторож? Тіньову Вежу? Хвойдину Діру — до інших дівок? Аксель нахилився ближче. — Подейкують, ви сховали її подалі від інших на своє власне задоволення. Мені до того байдуже, аби не нагуляла дитя. Я ж від неї хочу власних синів. Якщо ви перед тим об’їздите її та привчите до сідла — то й нехай, лишень подякую… зрештою, всі ми — живі люди, чоловіки з плоті та крові, хіба не так? Джонові нарешті урвався терпець слухати Флорентове патякання. — Пане Акселю… якщо ви справді є Правицею Королеви, то мушу пожаліти її милість, якій доводиться покладатися на пораду та поміч подібної людини. Флорентова пика спалахнула гнівом. — Отже, таки правда! Ви тримаєте її для себе! Тепер усе зрозуміло. Байстрюк хоче собі стіл свого батька! «Байстрюк сам відмовився від столу свого батька. Якби байстрюк хотів Валу, йому досить було погодитися.» — Мушу вибачитися, пане, — мовив Джон. — Піду ковтну свіжого повітря. «Щось тут зовсім засмерділося.» Раптом голова його мимоволі повернулася. — Це був ріг. Інші теж почули. Музика і сміх миттю замовкли, танцюристи завмерли на місцях, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха. — Ви це чули? — запитала королева Селиса своїх лицарів. — Це, ваша милосте, бойовий ріг, — відповів пан Нарберт. Королева тремтливою рукою вхопилася за горло. — На нас напали?! — Ні, ваша милосте, — мовив Ульмер з Королівської Пущі, — то вартові на Стіні, нема чого боятися. «Лише раз дмухнули, — подумав Джон Сніговій. — Розвідники повертаються.» І раптом ріг пролунав знову; здавалося, його голос наповнив підвал аж до склепіння. — Двічі, — мовив Мулій. Чорні братчики, північани, вільний нарід, тенни, королевині люди — усі замовкли, дослухаючись. Минуло п’ять ударів серця. Десять. Двадцять. А тоді Овейн Пришелепок захихотів, і Джон Сніговій знову зумів вдихнути повітря. — Сурмили двічі! — оголосив він. — Це дичаки. «Вала. Нарешті.» А з нею — Тормунд Велетнебій. Даянерис Палата бриніла юнкайським сміхом, юнкайськими піснями, юнкайськими молитвами. Танцівники танцювали, музики виводили дивних переспівів на дзвіночках, вищалках та міхурах; співці голосили пісень кохання геть нерозбірливою мовою Старого Гісу. Вино текло річкою — не ріденьке бліде, що його виробляли у Невільницькій затоці, а міцне і запашне з Вертограду, запаморочливе сон-вино з Карфу, присмачене чудернацькими приправами. Юнкайці з’явилися на запрошення царя Гіздахра — підписати мир та засвідчити відродження уславлених по всіх усюдах меєринських бійцівських ям. Її ясновельможний чоловік відчинив назустріч гостям Велику Піраміду, де й відбувався пишний бенкет. «Ненавиджу оце, — думала Даянерис Таргарієн. — Як сталося, що я п’ю і посміхаюся до людей, з яких радо б нарізала ременів?» До столу подавали з десяток чи й більше різновидів м’яса та риби: верблюда, крокодила, співучу каракатицю, полив’яних качок, якихось колючих личинок; тим, чиї смаки були менш химерні, пропонували козятину, свині окости і конятину. І звісно ж, собачатину. Жоден гіскарський бенкет не минався без страв з собачатини. Гіздахрові кухарі приготували собак у чотири різні способи. — Кажуть, що гіскарці їдять усе, що плаває, літає і повзає, крім хіба людини і дракона, — попереджав її Дааріо. — Та я б не давав їм ані найменшої нагоди, бо ручуся, зжеруть і дракона. Все ж саме лише м’ясо на бенкеті не подаси — тому були там і плоди садів, і печений хліб, і всіляка городина. Повітря насичували пахощі шапрану, кориці, гвоздики, перцю та інших коштовних прянощів. Але Дані ледве скуштувала бодай шматочок. «Це мир, — казала вона собі. — Це ж його я хотіла, заради нього старалася, заради нього пішла за Гіздахра. Чому ж на язику — смак поразки?» — Лишилося зовсім трохи, кохана моя, — запевнив Гіздахр. — Юнкайці скоро підуть, а з ними їхні союзники та наймані посіпаки. І ми матимемо все, що душа забажає: мир, їжу, торгівлю. Наш порт знову відкриється, кораблям дозволять прибувати і відбувати. — О так, «дозволять», — відповіла вона, — та їхні бойові кораблі нікуди не подінуться. Вони знову стиснуть нам пальці на горлянці, варто їм лишень схотіти. Вони відкрили невільницький базар там, де його видно з моїх мурів! — Але ж за мурами, люба моя царице. Це була умова миру: що юнкайці зможуть вільно торгувати рабами без перешкод, як велося раніше. — У їхньому власному місті! А не в мене на очах! Мудрі Хазяї встановили загорожі для рабів та помости для торжищ на південному березі Скахазадхану, де широка брунатна річка вливалася до Невільницької затоки. — Вони блазнюють мені в обличчя! Показують, яка я безсила їх зупинити! — То все порожні вихиляси, — відповів її ясновельможний чоловік. — Як ви самі кажете, блазенська вистава. Наразі хай собі блазнюють. А коли підуть — ми влаштуємо там базар для дарунків ланів і садів. — Коли підуть, — повторила Дані. — Це ж коли? За Скахазадханом бачили вершників. Рахаро каже, то дотракійські розвідники, а за ними іде халазар. Вони приведуть бранців — чоловіків, жінок, дітей. Подарунки для невільникарів. Дотракійці не купували і не продавали — вони дарували і приймали подарунки. — Ось чому юнкайці поставили тут свій базар. На ньому буде куплено тисячі нових рабів. Гіздахр зо’Лорак здвигнув плечима. — Але зрештою вони підуть. І це, кохана моя, найголовніше. Юнкай торгуватиме невільниками, а Меєрин — ні, це вже погоджено. Потерпіть ще трохи, і все минеться. І ось Даянерис сиділа мовчки серед веселощів бенкету, огорнута ясно-червоним токаром і чорними думками, говорила лише у відповідь на запитання, а сама не могла викинути з голови чоловіків і жінок, яких продавали та купували за її мурами, поки в місті розважалися пишною учтою. Гаразд, нехай її ясновельможний чоловік проказує промови і сміється з недолугих юнкайських жартів. Зрештою, це право і обов’язок царя. Чимало гостей за столами найбільше за все переймалися обіцяними назавтра боями у ямах. Барсена Чорногрива мала зустрітися з вепром — її кинджал проти його ікл. Битимуться і Храз, і Плямистий Кіт. У завершальному двобої дня Гогор Велетень виступить проти Белакво Костолама, і один з них лежатиме мертвий ще до заходу сонця. «Жодна королева не має чистих рук» — сказала собі Дані. І згадала Дорею, Кваро, Ерою… та маленьку дівчинку, якої ніколи не бачила, але знала її ім’я — Хазея. «Нехай краще кількоро помруть у ямі, ніж тисячі при брамі. Така є ціна миру. Я сплачу її радо і охоче. А обернуся — пропаду.» Верховний юнкайський воєвода, Юрхаз зо’Юнзак, судячи з його вигляду, мав пам’ятати ще часи Аегонового завоювання. Зігнутий спиною, зморшкуватий, беззубий, він дістався столу на руках двох дебелих невільників. Інші юнкайські вельможі справляли не краще враження. Один був миршавий і крихітний на зріст, зате вояки-невільники при ньому — чудернацько довготелесі й тонкі. Третій був молодий, міцний та справний, але такий налиганий вином, що Дані й слова не розібрала з його п’яного бурмотіння. «Як мене зуміли довести до такої ганьби оці нікчемні істоти?» Сердюки — то була, певно, зовсім інша справа. Кожен з чотирьох охочих полків, які служили Юнкаєві, прислав свого полковника. «Вітрогонів» очолював пентоський вельможа на прізвисько Строкатий Князь, «Довгі Списи» — Гайло Реган, який скидався радше на шевця, ніж на вояка, і ледве чутно щось муркотів собі під ніс. Зате Кровоборід з «Бойових Котів» чинив гармидер і за нього, і ще за десяток людей. То був велетень з добрячим кущем бороди та добрячою спрагою до вина і жінок. Він ревів биком, відригував, пердів, наче грім гримів, і щипав кожну служницю, що траплялася під руку, а час від часу притягував одну з них на коліна, щоб помацати цицьки і попестити між ніг. «Другі Сини» теж прислали своїх. «Якби тут зараз був Дааріо, бенкет скінчився б різаниною.» Жодні обіцянки миру не переконали б її полковника дозволити Бурому Бенові Бросквину знову ввійти до Меєрину і вийти живим. Дані присяглася, що сімом послам та очільникам нічого не заподіють, але юнкайцям того було мало — на додачу вони завимагали заручників. На противагу трьом юнкайським вельможам та чотирьом сердюцьким полковникам Меєрин вислав до обложного табору сімох власних людей: сестру Гіздахра, двох інших його родичів, Даніного кревноїзника Джохого, її адмірала Гролео, сотника Неблазних на ім’я Зух і Дааріо Нахаріса. — Лишаю тобі своїх дівчаток, — сказав її полковник, вішаючи паса з клинками та визолоченими хтивими красунями. — Збережи їх для мене, мила та кохана. Адже ніхто з нас не хоче, щоб вони зчинили кривавий безлад серед юнкайців. Голомозого на бенкеті теж не було. Перша річ, яку зробив Гіздахр по своєму вінчанні на царство — забрав у Голомозого провід над Мідними Звірми і віддав своєму родичеві, пухкому та моторошно блідому Маргазові зо’Лораку. «Та воно й на краще. Зелена Грація казала, що між Лораками та Кандаками точаться криваві чвари. І сам Голомозий ніколи не ховав свою зневагу до мого ясновельможного чоловіка. Що ж до Дааріо…» Дааріо від дня весілля ставав дедалі свавільніший. Її мир не задовольнив його, її шлюб — ще менше, а коли його обдурили дорнійці, полковник геть оскаженів. Почувши від князя Квентина, що інші вестеросці перебігли до «Буревісників» з наказу Строкатого Князя, Дааріо ледь їх усіх не повбивав — порятувало лише втручання Сірого Хробака та його Неблазних. Облудні перебіжчики тепер сиділи безпечно у надрах піраміди… але гнів Дааріо не згасав, наче жар запаленої рани. «Йому буде безпечніше у заручниках. Мого полковника не створено для миру.» Дані не хотіла повсякчас боятися, чи не зарубає він Бурого Бена Бросквина, чи не поглузує з Гіздахра перед усім двором, чи не викличе спалах гніву юнкайців, а чи ще якось не порушить угоду, за яку вона стільки віддала. Дааріо ніс із собою війну та кров. Відтак вона мусила тримати його щонайдалі від свого ліжка, свого серця… від самої себе. Якщо він її не зрадить, то зрештою підкорить собі — Дані не знала, чого боятися більше. Коли свято ненажерства скінчилося, і недоїдки прибрали зі столу — роздати натовпові злидарів унизу, як наполягла цариця — високі скляні стеблини наповнили міцним пряним напоєм з Карфу, темним, наче бурштин. І почалися розваги. Гурт юнкайських різанців, що належали Юрхазові зо’Юнзаку, заспівав пісень прадавньою мовою Старого Царства — неймовірно високими, чистими та солодкими голосами. — Хіба чули ви, кохана моя, такий спів хоч раз у житті? — спитав її Гіздахр. — Такі голоси їм, напевне, подарували самі боги, ви не згодні? — Напевне, — відповіла вона, — та навзамін дарунку богів у них дещо забрали люди. І я мимоволі питаю себе: що обрали б вони самі, якби їх питали? Усі до останнього розважальники, що виступали перед товариством, були рабами. Така була одна з умов миру: дозволити рабовласникам приводити з собою до Меєрину своє майно, не боячись, що його звільнять. У відповідь юнкайці пообіцяли поважати права та свободи колишніх невільників, відпущених Дані. Гіздахр сказав, що це чесний обмін, та смак у цариці в роті лишився гидкий. Вона випила ще чару вина, щоб змити його. — Якщо буде на те ваша ласка, Юрхаз матиме за честь подарувати нам цих співців. Не маю жодного сумніву, — саме казав її ясновельможний чоловік. — Цим дарунком буде скріплено наш мир і прикрашено наш двір. «Він подарує нам цих різанців, — подумала Дані, — а тоді піде додому і наробить собі ще. Адже у світі повно хлопчиків.» Стрибуни, що показували своє мистецтво наступними, теж не зуміли торкнутися струн її душі, хай навіть і збудували піраміду з людей заввишки у дев’ять рівнів, з маленькою оголеною дівчинкою на верхівці. «Це вони так зображують мою піраміду? — зацікавилася цариця. — А дівчинка нагорі — то я?» Згодом її пан чоловік повів гостей на нижню терасу — показати прибульцям з Жовтого Міста вигляд Меєрину вночі. Тримаючи в руках келихи вина, юнкайці блукали невеличкими купками попід лимонними деревами та нічними квітами, якими повнився Данін садок. А сама Дані несподівано для себе опинилася лицем до лиця з Бурим Беном Бросквином. Полковник низько вклонився. — Превисокосте. Виглядаєте чарівно. Та втім, як завжди. Серед юнкайців навіть половини вашої краси не знайдеш. Я гадав привезти вам весільний подаруночок, та на їхньому базарі надто вже задерли ціни, як на старого Бурого Бена. — Я не хочу від вас жодних подарунків. — А цей би схотіли. Голову одного старого ворога. — Вашу власну? — перепитала вона з солодкою посмішкою. — Це ж ви мене зрадили. — Кажете — наче ріжете серпом по… кгм, перепрошую. — Бурий Бен почухав свої побиті сіро-білою сивиною бурці. — Ми перебігли на бік переможця, ото й усе. Таке ми вже робили, і то не вперше. Та зрештою, це навіть не я вирішив. Я хлопців спитав, усе як годиться. — Тобто це вони мене зрадили, так я маю розуміти ваші слова? Але чому? За що? Невже я чимось зневажила «Других Синів»? Невже надурила з платнею? — Та де там, — заперечив Бурий Бен, — але ж справа не завжди у грошві, ваша превисока осяйна могутносте. Я се дотямив ще в свою першу битву. На ранок після неї я копався серед трупів, шукаючи тут і там якоїсь здобичі. Набрів на один труп — сокирника, якому відтяли цілу руку біля плеча. Він був геть увесь вкритий кіркою крові та мухами — мо’, тому його ніхто до мене й не зачепив. А під мухами на ньому був товстий підбитий кубрак, і начебто непоганої шкіри. Я на око зміряв, що одежина мала добре мені пасувати, ну то розігнав мух, зрізав її собі… а вона, бачте, раптом вийшла така важезна, що й не піднімеш. Бо там під спідкою чолов’яга зашив собі цілий скарб золотих монет. Золотих, ваша превисокосте — милих серцю жовтих золотих. Ще й стільки, що людині стало б жити, наче князь, до кінця днів своїх. І що йому з них дісталося? Ото лежав він на полі, вкритий власним золотом, посеред крові та болота, і без руки, відтятої якимось сраним йолопом. Бачите, яка тут наука? Срібло солодше за мед, золото миліше за рідну матір… та коли даєш дуба, і те, й інше раптом здаються тобі не коштовнішими за гівно, висране тобою ж наостанок. Я колись казав вам: котрий сердюк зухвалий буває, той до старості не доживає. Моїм хлопцям просто не схотілося гинути ні за цапову душу. Коли я сказав їм, що ви нізащо не випустите драконів на юнкайців, вони, е… «Ви завважили мою справу за програну, — подумала Дані, — і хто я така, щоб вас відраджувати?» — Розумію. — На цьому вона могла б і спинитися, але не зуміла придушити цікавість. — Ви сказали: стільки золота, щоб жити, наче князь. І що ж ви зробили з таким статком? Бурий Бен зареготав. — Та я ж був дурний хлопчисько. Ляпнув чолов’язі, якого вважав за свого друга. А той доповів осавулові. Припхалися мої брати по зброї та звільнили мене від тягаря. Осавул сказав, що я надто молодий; мовляв, процвиндрю геть усе на вино та шльондр. Але кубрака дозволив собі залишити. — Бен сплюнув. — Ніколи не довіряйте сердюкам, вельможна пані. — Цього я вже навчилася. Одного дня матиму радість подякувати вам за науку. В кутиках очей Бурого Бена заграли зморшки. — Краще не треба. Знаю, про яку дяку йдеться. Він знову вклонився і пішов геть. Дані обернулася, щоб окинути поглядом своє власне місто. За її мурами, коло моря, упорядкованими шерегами стояли юнкайські намети, захищені ровами, що викопали невільники. Через річку, на півночі, таборували два залізні легіони з Нового Гісу, навчені та озброєні подібно до Неблазних. Ще два гіскарські легіони поставили свій табір на сході, закоркувавши шлях до Хизайського проходу. Конов’язі та вогнища вільних охочих полків розташувалися південніше. Удень небом зміїлися, наче пошматовані сірі стрічки, тонкі пасма диму; вночі там виднілися віддалені вогні. А просто біля затоки розкинулася огидна мерзота — невільницький базар. Дані навіть не бачила його зараз, після заходу сонця, але ж знала, що він там, і з того казилася ще гірше. — Пане Барістане? — промовила вона стиха. Білий лицар з’явився негайно. — Так, ваша милосте? — Скільки ви чули? — Достатньо. В одному він справді не помиляється. Ніколи не довіряйте сердюкові. «Та й цариці теж, разом із королевою» — подумала Дані. — Чи є серед «Других Синів» такий, кого можна переконати якось, е-е-е… прибрати Бурого Бена? — Так само, як колись Дааріо Нахаріс прибрав інших полковників «Буревісників»? — Старий лицар, вочевидь, почувався незручно і незатишно. — Можливо. Хтозна. Принаймні, я не знаю, ваша милосте. «Не знаєш, — подумки погодилася вона. — Бо занадто вже чесний та шляхетний.» — Ну нехай з «Другими Синами» не пощастило… але ж юнкайці винайняли ще три охочі полки. — Мерзотників-горлорізів. Сміття, недобите у кількох сотнях битв, — застеріг пан Барістан. — А полковники в них такі ж зрадливі, як Бросквин. — Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах… але чи не вигідна нам саме їхня зрадливість? Одного разу, пригадайте, я переконала «Других Синів» і «Буревісників» перебігти до нас. — Якщо ваша милість бажають перемовитися наодинці з Гайло Реганом чи Строкатим Князем, я можу привести їх до ваших помешкань. — Зараз не час. Забагато вух та очей. Відсутність полковників помітять, навіть якщо їх потай відділити від юнкайців. Треба знайти тихіший спосіб до них достукатися… і авжеж не сьогодні ввечері. Та вже невдовзі. — Воля ваша. Хоча боюся, що до такої задачі пасую не найкращим чином. У Король-Березі доручення сього штибу давалися панові Мізинцю або Павукові. А ми, старі лицарі — дуже прості люди, навчені лише битися. І лише до того вдатні. Лицар попестив руків’я свого меча. — Наші бранці! — знайшлася Дані. — Вестеросці, які перебігли від «Вітрогонів» разом з трьома дорнійцями. Ми ж досі тримаємо їх у цюпах, хіба ні? То скористаймося ними! — Ваша милість кажуть їх звільнити? Але чи це розумно? Їх прислали сюди підступно проточити собі шлях до вашої довіри, щоб при першій нагоді зрадити вашу милість. — Ну то вони зазнали поразки — бо я їм не довіряю і ніколи не довірятиму. Правду кажучи, Дані вже потроху забувала, як це — довіряти комусь. — Все ж їх можна використати. Серед бранців начебто є жінка. На ім’я Меріс. Відішліть її назад… на знак моєї поваги. Якщо їхній полковник має розум, він втямить, що до чого. — Та жінка — найгірша з усіх. — То й на краще. — Дані хвильку подумала. — «Довгі Списи» теж варто промацати. І «Бойових Котів». — Кровоборода? — Пан Барістан спохмурнів ще сильніше. — Коли ласка вашої милості, краще нам його не зачіпати. Ваша милість замолоді, щоб пам’ятати Дев’ятишагових Королів, але цього Кровоборода шито на той самий варварський копил. Честі в ньому немає ані краплі, лише голод та спрага… до золота, до слави, до крові. — Вам про таких, мій лицарю, напевне відомо більше, ніж мені. — Якщо Кровоборід справді найбезчесніший та найзажерливіший серед сердюків, то і звабитися він може найлегше за всіх. Та їй не хотілося в таких справах іти проти порад пана Барістана. — Гаразд, дійте, як вважаєте за найліпше. Але покваптеся. Якщо Гіздахрів мир лусне, я хочу бути готовою. Невільникарям я не довіряю анітрохи. — «Та й чоловікові власному теж.» — Вони обернуть свої сили проти нас при перших ознаках нашої слабкості. — Юнкайці теж слабшають. Кривава різачка оселилася серед толосців — так кажуть — і перекинулася через річку на третій гіскарський легіон. «Бліда кобила.» Даянерис зітхнула. «Квайфа попереджала мене про прихід блідої кобили. І про дорнійського князя, сина сонця, теж. Вона чимало мені розповіла — та усе загадками.» — Я не можу покладатися у порятунку від ворогів на пошесть. Звільніть Мальовану Меріс. Негайно. — Воля ваша. І все ж, ваша милосте… даруйте мені зухвалість, але є інший шлях… — Дорнійський? — зітхнула Дані. Трійко дорнійців були присутні на бенкеті, як личило станові й титулові великого княжича Квентина, хоча Резнак подбав посадити їх якнайдалі від її чоловіка. Гіздахр начебто норовом був не ревнивий, але жоден чоловік не буде щасливий побачити жениха-суперника при боці молодої дружини. — Так, юнак на вигляд приязний і мовою чемний, але… — Дім Мартел — стародавній та чесний, ваша милосте, і до того ж вірний друг домові Таргарієн упродовж більше як століття. Я мав честь служити з двоюрідним дідом князя Квентина у сімці вашого батька. Князь Левин був такий шляхетний та відважний побратим по зброї, якого тільки можна бажати. Коли ласка вашої милості, Квентин Мартел походить від тієї ж самої крові. — Я була б ласкава до нього, якби він з’явився з тими п’ятдесятьма тисячами мечів, про які згадував. Натомість він привів двох лицарів і приніс папірця. Чи прикрию я тим папірцем своїх підданих від Юнкаю? Якби ж він хоч кораблі мав… — Сонцеспис ніколи не мав великої морської потуги, ваша милосте. — Авжеж. Дані достатньо було відомо з історії Вестеросу, щоб це знати. Німерія викинула на піщані узбережжя Дорну десять тисяч кораблів, але коли побралася зі своїм дорнійським князем, то спалила їх усі та довіку обернулася спиною до моря. — Дорн надто далеко. Щоб потішити цього князя, я мусила б кинути свій народ. Вам краще відіслати його додому. — Дорнійці знані по всіх усюдах своєю впертістю. Діди-прадіди князя Квентина боролися проти ваших мало не два століття. Без вас він звідси не поїде. «Ну то загине тут, — подумала Даянерис, — хіба що має в собі щось таке, чого я не розгледіла.» — То він досі всередині? — Так, п’є зі своїми лицарями. — Приведіть його до мене. Час йому познайомитися з моїми дітьми. Тінь сумніву майнула довгим поважним обличчям Барістана Селмі, та він відповів просто: — Воля ваша. Її цар саме реготав у товаристві Юрхаза зо’Юнзака та інших юнкайських вельмож. Дані не думала, що він за нею сумуватиме, та про всяк випадок наказала служницям відповісти, що цариця пішла відповісти на природній поклик, якби цар раптом спитав. Пан Барістан чекав коло сходів разом з дорнійським княжичем. Кутасте Мартелове обличчя червонілося, аж пашіло. «Перепив вина» — вирішила цариця-королева, хай як він намагався це приховати. За винятком прикраси на поясі у вигляді вервечки мідних сонць, дорнієць був одягнений дуже просто. «Його кличуть Жабиком» — пригадала Дані. І тепер сама бачила чому — пошукач її руки не вражав чоловічою вродою. Вона посміхнулася. — Пане князю! Донизу веде довгий шлях. Ви певні, що хочете його подолати? — Якщо буде ласка вашої милості. — Ну то ходімо. Донизу сходами попереду них пішли двоє Неблазних, несучи смолоскипи; слідом рушили двоє Мідних Звірів: один у личині риби, інший — яструба. Навіть у її власній піраміді, у святкову ніч миру та веселощів, пан Барістан наполіг, щоб кожен королевин крок охороняла варта. Невеличка купка подолала довгий спуск у мовчанні, тричі зупинившись відпочити. — Дракон має три голови, — мовила Дані, коли вони були вже на останньому прогоні сходів. — Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання. Я знаю, навіщо ви тут. — Заради вас, — відповів Квентин з незграбною ґречністю. — Ні, — заперечила Дані. — Заради вогню та крові. Один зі слонів затрубив до них зі свого стійла. Знизу залунало у відповідь таке ревище, що Даянерис зашарілася од раптового жару. Князь Квентин стривожено підняв очі. — Дракони чують її наближення, — мовив до нього пан Барістан. «Кожна дитина знає свою матір, — подумала Дані. — Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя…» — Вони кличуть мене. Ходімо. Дані узяла князя Квентина за руку і підвела до підземелля, де сиділи замкнені двоє з її драконів. — Лишайтеся ззовні, — наказала Дані панові Барістану, поки Неблазні відчиняли важезні та величезні залізні двері. — Я покладаюся на захист князя Квентина. І ступила всередину, заохочуючи дорнійського князя ввійти та стати над пругом драконової ями. Дракони вихиляли шиї туди й сюди, видивляючись вогняними очима. Візеріон розтрощив один ланцюг, розплавив решту і тепер чіплявся до стелі підземелля, наче величезний білий кажан, глибоко загнавши пазурі в обпечену, сипку цеглу. Раегал, ще в кайданах, завзято жвакував бичачу тушу. Шар кісток на дні ями був глибший, ніж попереднього разу, коли Дані спускалася до своїх діточок. Стіни та стеля набули чорно-сірого забарвлення — радше попелястого, ніж цегляного. Певно, довго вони не втримаються… але далі за ними — лише земля та камінь. «Чи вміють дракони прокладати діри крізь камінь, як вогнечерви старої Валірії?» Дані сподівалася, що не вміють. Дорнійський князь зблід обличчям на молоко. — Я… я чув, їх три… — Дрогон полює степом. — Решту йому знати не обов’язково. — Білого звуть Візеріон, зеленого — Раегал. Я назвала їх на честь своїх братів. Її голос відлунював від обгорілих кам’яних стін і здавався таким тоненьким та нікчемним — голосом дівчинки, аж ніяк не королеви-завойовниці… і не новоспеченої щасливої нареченої. Раегал заревів, наповнивши яму розпеченим жовто-червоним списом полум’я. Візеріон засичав і відповів йому власним вогнем — золотим і жовтогарячим, а коли сплеснув крилами, у повітря злетіла хмара сірого попелу. Розірвані ланцюги зателенькали і заторохтіли навколо його ніг. Квентин Мартел перелякано відстрибнув на крок назад. Жорстокіша жінка узяла б молодого князя на кпини, але Дані стиснула йому руку і мовила: — Мене вони теж лякають. Тут нема чого соромитися. У пітьмі мої діточки стали сердиті та свавільні. — Ви… ви маєте намір літати на них? — На одному з них, так. Все, що я знаю про драконів, розповів мені брат у дитинстві або я прочитала у книжках. Кажуть, що навіть Аегон Завойовник не насмілювався сідати на Вхагар або Мераксеса, а сестри його ніколи не літали на Балеріоні Чорному Жасі. Дракони живуть довше за людей, деякі — по кілька століть, і Балеріон мав інших вершників по смерті Аегона… та ніколи жоден вершник не літав одразу двома драконами. Візеріон знову засичав. Між зубів у нього здійнявся дим; глибоко у горлянці показався жар золотого вогню. — Вони… такі люті й страшні істоти… — Вони — дракони, Квентине. — Дані підвелася навшпиньки і легенько поцілувала його в обидві щоки. — І я теж. Молодий князь ковтнув слину. — Я… я теж маю в собі кров дракона, ваша милосте. У моєму родоводі є перша Даянерис — таргарієнівська принцеса, яка була сестрою Даерона Ласкавого і дружиною великого князя дорнійського. Володар Дорну збудував для неї Водограйні Сади. — Водограйні Сади? — Сказати по правді, вона майже нічого не знала про Дорн і його минувшину. — Улюблене місце мого батька на всьому світі. Матиму за щастя одного дня показати їх вам. Там усе вибудуване з рожевого мармуру, просто понад морем, і всюди навкруги — ставки та водограї. — Надзвичайна краса, не маю сумніву. — Дані потягла князя геть від ями. «Йому тут не місце. Дарма він тут з’явився.» — То й поверталися б туди. Боюся, при моєму дворі вам не надто безпечно. Тут ви маєте більше ворогів, ніж гадаєте. Ви пошили Дааріо в дурні, а він таких образ не забуває. — Я маю власних лицарів. Панцирних слуг, пов’язаних присягою. — Двох лицарів. А Дааріо має п’ять сотень «Буревісників». Та й мого пана чоловіка вам краще остерігатися. Знаю, він здається м’яким та приязним, але не варто обманюватися. Влада Гіздахра походить від моєї, а у своїй службі він тримає найлютіших бійців світу. Якщо один з них вирішить звоювати ласку свого пана, позбавивши його суперника… — Я син дорнійського великокняжого дому. Я не тікатиму від рабів та сердюків. «Тоді ти найсправжнісінький дурень, князю Жабику.» Дані кинула на своїх лютих діточок останній довгий погляд. Вона чула їхній вереск, поки вела юнака назад до дверей, і бачила, як виграє на цеглі примхливе світло — відблиски їхніх вогнів. «Озирнуся назад — пропаду.» — Пан Барістан викличе для нас двійко нош назад до бенкету, але підйом все одно буде довгим і втомним. — Позаду них з лунким брязкотом зачинилися великі залізні двері. — Розкажіть мені тим часом про ту іншу Даянерис. Я знаю з історії королівства мого батька менше, ніж повинна знати. Бо ж у дитинстві ніколи не мала при собі маестра. «Хіба що старшого брата.» — Матиму за велику радість, ваша милосте, — відповів Квентин. Стояла вже глупа ніч, коли останні гості нарешті відкланялися, і Дані повернулася до власних помешкань — приєднатися до свого пана і чоловіка. Гіздахр був трохи під чаркою, та принаймні задоволений життям. — Я дотримав своїх обіцянок, — сказав він їй, поки Іррі та Джихікі вдягали їх для сну. — Ви бажали миру, і ось він ваш. «А ти бажав крові, і скоро я муситиму дати її тобі» — подумала Даянерис, але вголос мовила: — Маєте за це мою дяку. Події бурхливого дня розпалили пристрасть її чоловіка. Щойно служниці пішли до себе спати, він зірвав з неї нічне вбрання і повалив у ліжко на спину. Дані охопила його руками і дозволила робити, що заманеться — знала-бо, що довго він напідпитку не протримається. Саме так і сталося. Невдовзі він послинявив їй вухо і зашепотів: — З ласки богів, сьогодні ми нарядили нам сина. Їй у голові залунали слова Міррі Маз Дуур. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході. Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя. Коли твоє черево знову стане спроможне виносити живе дитя. Тоді й він повернеться. Аж тоді, не раніше.» Маегі сказала ясніше нікуди: вона так само виносить живе дитя, як хал Дрого повернеться з мертвих. Але Дані мала таємниці, ділитися якими не знаходила в собі сили навіть з чоловіком — тож дозволила Гіздахрові зо’Лоракові плекати свої сподівання. Невдовзі її ясновельможний чоловік заснув, а Даянерис заходилася крутитися і перекидатися при його боці. Вона хотіла струснути його, збудити, примусити знову себе обійняти, поцілувати, вграти ще раз… та якби він і зміг, то скоро б знову заснув і залишив її у пітьмі на самоті. Вона спитала себе, де перебуває і що робить Дааріо. Невже теж не знаходить собі спокою в темряві? Невже думає про неї? Невже справді її кохає? Чи вже ненавидить за одруження з Гіздахром? «Дарма я взяла його до себе в ліжко.» Він був усього лише сердюк, негідний стати чоловіком цариці й королеві, та все ж… «Я все знала заздалегідь, але однаково вчинила зі своєї примхи.» — Ласкава царице? — пролунав у пітьмі тихий голос. Дані смикнулася. — Хто це там?! — Це я, Місандея. — Наатійська драгоманка присунулася ближче до ліжка. — Ся-одна чула, як ви плакали. — Плакала? Я не плакала. Чого б мені плакати? Я уклала мир, маю свого царя і все, про що може мріяти володарка. Тобі щось наснилося, та й по тому. — Як скажете, ваша милосте, — мовила дівчинка і обернулася уходити. — Залишся! — мовила Дані. — Не хочу бути сама. — З вами його милість, — зауважила Місандея. — Його милість спить, а я не можу. Назавтра я маю влаштувати криваву купіль — такою є ціна, за яку я купую мир. Даянерис кволо посміхнулася і поплескала долонею по ліжку. — Ходи сюди. Сідай і побалакай зі мною. — Якщо ваша ласка. — Місандея присіла поруч. — Про що балакатимемо? — Про рідний дім, — відповіла Дані. — Про Наат. Про братів і метеликів. Розкажи про те, з чого радієш, з чого смієшся, про свої найщасливіші спогади. Нагадай мені, що в цьому світі ще досі лишилося добро. Місандея зробила все, що змогла. Вона продовжувала розповідати, коли Дані нарешті заснула і побачила чудернацький, непевний, туманний сон про дим та вогонь. Ранок настав занадто швидко. Теон День підкрався до них, як Станіс — геть непомітно. Зимосіч вже кілька годин не спала; її мури та башти юрмилися вояками у вовні, шкірі, кольчугах — усі вони чекали приступу, який так і не розпочався. Коли небо почало світлішати, стукіт тулумбасів уже стишився, хоча роги чулися ще тричі — щоразу ближче. А згори не припиняло сніжити. — Сьогодні заметіль скінчиться! — голосно наполягав один з уцілілих стайнярів. — Та ще ж навіть не зима! Теон зареготав би, якби мав сміливість. Він пригадав казки, що розповідала Стара Мамка: про хурделиці, що буяли сорок днів і сорок ночей, рік, десять років… про заметілі, що ховали замки та міста, ба цілі королівства, під шаром снігу в сотню стоп завтовшки. Він сидів у найдальшому кутку великої трапезної, неподалік від коней, і спостерігав за Абелем, Робиною та схожою на мишу пралею з брунатним волоссям на ім’я Білка; всі троє завзято гризли скибки черствого чорного хліба, засмажені у витопленому з сала смальці. Сам Теон поснідав кухлем темного пива, скаламученого підмолоддю і такого густого, хоч його жуй. «Ще кілька кухлів — і задум Абеля вже не здаватиметься таким божевільним.» До палати, позіхаючи, увійшов блідоокий Руз Болтон у товаристві своєї пухкої та вагітної дружини, Вальди Вгодованої. Перед ним устигли зайти кілька поважних панів та воєвод, серед них Хвойдоріз Умбер, Аеніс Фрей і Рогер Ризвель. Далі за столом жадібно закидав до пащі ковбасу і варені яйця Виман Мандерлі, а поруч із ним старий князь Кляск беззубим ротом сьорбав з ложки рідкий куліш. Невдовзі з’явився і князь Рамзай. Пропихаючись трапезною до помосту, він поспіхом застібав паса з мечем. «Нині він у лихому гуморі.» Хто-хто, а Теон знав, коли це траплялося. «Цілісіньку ніч не спав з-за тулумбасів, — здогадався він, — або на когось розгнівався.» Одне хибне слово, підозрілий погляд, невчасний смішок — будь-що могло викликати гнів його вельможності й позбавити якогось нещасного клаптя шкіри. «Благаю, м’сьпане, не дивіться у мій бік.» Рамзаєві досить було одного погляду, щоб про все здогадатися. «Він прочитає в мене на обличчі, як по-писаному. Він знатиме. Він завжди знає.» Теон обернувся до Абеля. — Діла не буде. — Голос його лунав так тихо, що й коні поряд не підслухали б. — Нас упіймають, перш ніж ми виберемося з замку. Та якщо і втечемо, князь Рамзай нас вистежить. Він, Бен Кістяк і дівчатка. — Ззовні мурів стоїть князь Станіс. І недалечко, судячи з рогів. Нам лише треба його дістатися. — Абелеві пальці затанцювали струнами його лютні. Бороду співець мав брунатну, хоча довге волосся майже посивіло. — Якщо Байстрюк за нами поженеться, то може статися, сам і пошкодує — в разі, коли доживе. «Отак і думай, — подумки відповів Теон. — Вір у це. Кажи собі, що так і буде.» — Рамзай забере твоїх жінок собі на мисливську розвагу, — сказав він співцеві. — Зажене їх, зґвалтує і згодує трупи собакам. Якщо здобич подарує йому добру забаву, то наступний понос сучок він назве на їхню честь. А тебе він оббілує. Він, його Гицель і Дамон Потанцюй-Мені — вони з тебе теж забаву зроблять. Ти ще благатимеш про смерть. Теон ухопив передпліччя співця скаліченою рукою. — Ти присягнувся, що не дозволиш мені потрапити знову до його рук. Я чув твоє слово. І мусив почути його знову. — Слово Абеля, — відповіла Білка. — Міцніше за дуб. Сам Абель лише здвигнув плечима. — Непорушне, мій принце. В жодному разі. Вгорі на помості Рамзай саме сперечався з батьком — надто далеко, щоб Теон розчув слова, та переляк на круглій рожевій мармизі Вгодованої Вальди казав сам за себе. Зате йому добре почувся заклик Вимана Мандерлі по нову таріль ковбаси та регіт Рогера Ризвеля з якогось жарту однорукого Гарвуда Дужака. Теон спитав себе, чи побачить колись підводні палати Потоплого Бога, а чи його привид лишиться блукати Зимосіччю. «Смерть є смерть. Краще смерть, ніж Смердюк.» Але якщо задум Абеля провалиться, Рамзай зробить їхню смерть довгою і страшною. «Цього разу він оббілує мене з голови до п’ят, і скільки не благай, біль не вгамується.» Жоден інший біль, який знав Теон за життя, не міг рівнятися з тим жахіттям, яке вмів коїти Гицель своїм невеличким патральним ножиком. Скоро Абель сам отримає свій урок. І за віщо? «Джейна, її звуть Джейна, і вона має очі хибного кольору.» Лицедійка, якій наказали грати, що написано. «Князь Болтон знає, і Рамзай теж, але решта — сліпці, навіть оцей клятий бард з його лукавим вишкіром. Це з тобою зіграють жарт, Абелю, з тобою і твоїми убивчими хвойдами. Ти помреш навіть не за ту дівчину.» Він трохи не вибовкав таємницю, коли Робина доправила його до Абеля, що сидів у руїні Згорілої Башти, але в останню мить стримав язика. Співець мав твердий намір здиміти з замку з донькою Едарда Старка. Якби він дізнався, що молода дружина князя Рамзая — всього лише вилупок управителя… Раптом двері великої трапезної розчахнулися з тріскотом та брязкотом. Досередини вихором увірвався крижаний вітер і хмара блискучих кришталиків, що замиготіли у повітрі білими та блакитними іскрами. Слідом важкими широкими кроками увійшов пан Гостін Фрей, обліплений снігом знизу аж до пояса, з тілом на руках. На всіх лавах люди покидали кухлі й ложки та роззявили роти на похмуре видовисько. У трапезній запанувала тиша. «Ще один труп.» Сніг падав з кожуха пана Гостіна, поки він прямував до високого столу, карбуючи кроки на підлозі. З тузінь фреївських лицарів та стражників увійшли за ним. Серед них був хлопчина, відомий Теонові — Великий Вальдер, менший з двох, з вузьким лисячим писком, кощавий, наче тріска. Його груди, руки і одяг вкривали плями крові. Почувши її запах, коні злякано заіржали, а собаки повискакували з-під столів, принюхуючись. Люди один за одним підводилися з лав. Тіло на руках пана Гостіна виблискувало у світлі смолоскипів рожевою памороззю — холод перетворив кров покійного на лід. — Це син мого брата Мерета. — Гостін Фрей поклав тіло на підлогу перед помостом. — Зарізаний, наче порося, і закопаний у сніговому заметі. Зовсім ще хлопчик! «Малий Вальдер, — подумав Теон. — Той, що більший.» І зиркнув на Робину. «Їх аж шестеро, — пригадав він. — І кожна могла це скоїти.» Але праля спіймала його погляд своїми очима і відповіла: — Це не ми. — Тихо! — застеріг її Абель. Князь Рамзай спустився з помосту до мертвого тіла. Його батько повільно підвівся з місця — блідоокий, непорушний, урочистий обличчям. — Ниций вчинок. — Уперше голос Руза Болтона пролунав досить гучно, щоб усі почули, не дослухаючись. — Де знайшли тіло? — Попід отією вежею, що в руїнах, пане князю, — відповів Великий Вальдер. — Де старі химери сидять. Рукавиці хлопця вкривала кров його брата у перших. — Я ж йому казав: сам не ходи. А він відповів, що має знайти чолов’ягу, який завинив йому срібла. — Кого саме? — завимагав Рамзай. — Скажи його ім’я! Вкажи його мені, хлопче, і я зроблю тобі кирею з його шкіри. — Він не казав, мосьпане. Лише згадав, що виграв гроші в кості. — Малий Фрей завагався. — Кількоро вояків Білої Гавані навчали інших кидати кості. Не скажу, хто саме, але такі були. — Ясний пане! — басовито загув Гостін Фрей. — Ми знаємо людину, яка це вчинила. Вбила і хлопця, і решту. О, не власноруч — певно, що ні. Бо сама надто жирна і боягузлива, щоб бруднити власні руки. Вона лише віддала наказ. Фрей обернувся до Вимана Мандерлі. — Насмілитеся заперечувати? Князь на Білій Гавані відкусив половину ковбаси і мовив: — Зізнаюся… — Він витер жир з вуст рукавом жупана. — Зізнаюся, майже не знав бідолашного малого. Це ж був зброєносець князя Рамзая, чи не так? Скільки йому вже років упало? — На останні іменини — дев’ять. — Такий юний був, — хитнув головою Виман Мандерлі. — Та може, воно і на краще. Бо ж якби не загинув, то виріс би у справжнього Фрея. Пан Гостін щосили загилив чоботом по стільниці, скидаючи її з кобильниць просто на товсте черево князя Вимана. Полетіли кухлі й тарелі, навсібіч порснули ковбаси, а з десяток вояків Мандерлі з лайками поспиналися на ноги. Деякі вхопили до рук ножі, таці, глеки — все, що могло правити за зброю. Пан Гостін Фрей висмикнув з піхов меча-півторака і стрибнув до Вимана Мандерлі. Володар Білої Гавані спробував ухилитися, але стільниця міцно притисла його до крісла. Клинок прорізав три з його чотирьох підборідь, видобувши струмінь яскраво-червоної крові. Пані Вальда верескнула і вчепилася у лікоть свого вельможного чоловіка. — Стійте! — заволав Руз Болтон. — Припиніть це божевілля! Його власні люди кинулися уперед, а тим часом вояки Мандерлі вже стрибали через лави на фреївських. Один кинувся на пана Гостіна з кинджалом, але лицар-здоровило крутнувся, ухиляючись, і відтяв йому мечем руку в плечі. Князь Виман зіп’явся на ноги, але негайно зомлів і впав. Старий князь Кляск голосно завимагав маестра; тим часом Мандерлі судомився на підлозі, наче недобитий морж, у дедалі ширшій калюжі крові. Навколо нього собаки запекло билися за шматки ковбаси. Знадобилося чотири десятки списників Жахокрому, щоб розборонити бійців і покласти край різанині. До того часу шестеро людей Білої Гавані та двоє фреївських лежали мертві на підлозі. Ще з тузінь було поранено; один з Байстрючат — Лютон — галасливо помирав, рюмсаючи за матінкою та намагаючись запхати до розпанаханого черева жменю слизьких тельбухів. Нарешті князь Рамзай стишив його, висмикнувши списа з рук одного з вояків Сталевого Шкарбана і прохромивши Лютонові груди. Та навіть після того лайки, вереск і молитви, іржання коней та гарчання Рамзаєвих собак змішувалися у могутнє ревище аж попід кроквами стелі. Сталевий Шкарбан Вальтон мусив гепнути п’ятою ратища списа по підлозі з десяток разів, перш ніж у палаті всі замовкли настільки, щоб почути Руза Болтона. — Бачу, всі ви жадаєте крові, — мовив князь на Жахокромі. Поруч із ним стояв маестер Родрі, тримаючи на руці крука. Чорне пір’я птаха сяяло у світлі смолоскипів, наче вугільна олія. «Мокрий, — зрозумів Теон. — А в руці його вельможності — пергамен. Теж, мабуть, мокрий. На чорних крилах — чорнії слова.» — Та чи варто звертати свої клинки один на одного? Краще випробувати їх на князеві Станісі. — Князь Болтон розгорнув пергамен. — Його військо стоїть за якихось три дні верхи звідси. Засипане снігом і зголодніле. Правду кажучи, я вже стомився сидіти тут і чекати на його ласку. Пане Гостіне, зберіть своїх лицарів та щитників перед головною брамою. Коли ви так прагнете битви, то й завдасте першого удару. А ви, князю Вимане, зберіть вояків Білої Гавані коло східної брами. Вони теж виступлять у похід. Меч Гостіна Фрея був червоний мало не до руків’я. Бризки крові вкривали йому щоки, наче ластовиння. Лицар опустив клинка і відповів: — Слухаю наказу пана князя. Та коли я привезу вам голову Станіса Баратеона, то таки доріжу макітру оцьому саловельможному негідникові. Чотири лицарі Білої Гавані стали круг князя Вимана, поки маестер Медрік трудився над ним, спиняючи кровотечу. — Спершу вам доведеться переступити через наші трупи, пане, — мовив найстарший серед них, суворий і сивобородий, на чийому заплямованому кров’ю вапенроку виднілися три сріблясті русалки проти лілового поля. — Радо і охоче. Хоч по одному, а хоч би й через усі одразу! Мені байдуже. — Годі вже! — заревів князь Рамзай, струшуючи в повітрі скривавленим списом. — Ще одна погроза, і я сам вас випатраю! Пан батько сказали свою волю! Збережіть своє завзяття для облудного королька Станіса! Руз Болтон схвально кивнув. — Саме так, як він сказав. Щойно здолаємо Станіса — тоді матимемо вдосталь часу на чвари один з одним. Він повернув голову туди й сюди, вишукуючи щось у палаті холодними блідими очима. Нарешті погляд його знайшов барда Абеля обіч Теона. — Співцю! — покликав він. — Ну ж бо заспівай нам щось добре та втішне, заспокоїти знічені душі. Абель вклонився. — Коли ласка вашої ясновельможності. Тримаючи лютню в руці, він закрокував до помосту, спритно перестрибнув через труп чи два і всівся, схрестивши ноги, просто на високому столі. Коли він почав грати — якоїсь сумної та неквапної пісні, що її Теон Грейджой не впізнав — пан Гостін, пан Аеніс та їхні посіпаки-фреївці відвернулися і повели коней геть з палати. Робина схопила Теона за лікоть. — Купіль! Саме час її лаштувати. Він рвучко викрутився з її доторку. — Зараз? Удень? Та ж нас побачать. — Сніг усе сховає. Ти глухий, абощо? Болтон висилає з замку своїх вояків. Ми мусимо досягти короля Станіса раніше за них. — Але ж… Абель… — Абель сам про себе подбає, — буркнула Білка. «Божевілля. Безнадійна, приречена дурниця.» Теон випив рештки пива з кухля і неохоче підвівся на ноги. — Ну то шукай сестер. Щоб налити молодій пані купіль, треба чимало води. Білка зникла кудись убік м’якими безгучними кроками, якими ходила завжди. Робина вивела Теона з трапезної палати. Відколи вона з сестрами знайшла його у божегаї, одна з них завжди наступала йому на п’яти, не випускаючи з очей. Отже, вони йому не довіряли. «Та й чого б мали довіряти? Я був Смердюком раніше, і можу стати ним знову. Смердюк-Смердях, нікчемний реп’ях.» Знадвору падав і падав сніг. Вибудувані зброєносцями сніговики виросли у велетнів моторошних обрисів, стоп у десять заввишки. Теон з Робиною пробиралися до божегаю між білих стін, що громадилися з кожного боку; стежки між кам’янцем та баштою перетворилися на плутанину крижаних рівчаків, які вояцтво мусило щогодини чистити лопатами, щоб ті не зробилися геть непрохідними. У морозній плутанині легко було заблукати, але Теон Грейджой пам’ятав тут кожен вигин та поворот. Навіть божегай потроху забарвлювався білим. Плівка льоду намерзла на ставку попід серце-деревом; обличчя, вирізане на стовбурі, поросло вусами з невеличких бурульок. Цієї години дня вони не могли сподіватися мати старих богів лише для себе. Робина відтягла Теона геть від північан, що молилися попід деревом, до потаємного куточка коло стіни куренів варти, на березі ставка теплої грязюки, яка смерділа тухлими яйцями. Теон побачив, що навіть у ньому по берегах вже збирається крига. — Зима насувається… Робина кинула на нього важкий суворий погляд. — Ти не маєш права роззявляти рота на гасло князя Едарда. Тільки не ти. Ніколи. Після вчиненого тобою… — Ти теж убила малого хлопчину. — То були не ми. Я тобі вже казала. — Слова — то вітер. — «Вони нічим не кращі за мене. Ми геть однакові.» — Ви вбили решту, чому не його? Жовтий Пуць… — …смердів ще гірше за тебе. Свиня, а не людина. — А Малий Вальдер був малим поросям. Зарізавши його, ви поставили Фреїв та Мандерлі на ножі між собою. Це ви, звісно, хитро придумали… — Це не ми! — Робина вхопила його за горло і притиснула спиною до стіни куренів, наблизивши своє обличчя на піввершка до його. — Бовкнеш знову — вирву твого брехливого язика, убивце родичів. Він посміхнувся до неї крізь зламані зуби. — Не вирвеш. Мій язик потрібен тобі, щоб пройти повз варту. Тобі потрібна моя брехня. Робина плюнула йому просто в обличчя. А тоді відпустила і витерла руки у рукавицях об власні стегна — немов один доторк до нього заплямував її брудом. Теон знав, що дражнити її не варто. У свій спосіб ця жінка була не менш небезпечною, ніж Гицель чи Дамон Потанцюй-Мені. Сам він замерз і стомився, і в голові гупало після кількох днів безсоння. — Я скоїв багато лиха… зрадив своїх, перевернувся з друга на ворога, наказав убити людей, які мені довіряли… але родичів не вбивав. — Авжеж. Старкові хлоп’ята не були тобі братами. Це ми й самі знаємо. То була щира правда, але не її Теон мав на увазі. «Хай вони не були моєї крові, та однак я ніколи їх не кривдив. Убиті були всього лише мірошниковими синами.» Теонові не хотілося згадувати їхню матір. Він знав її багато років і навіть брав до ліжка. «Великі важкі цицьки з широкими темними сосками, солодкі вуста, веселий сміх. Радощі, яких мені більше не скуштувати.» Та який хосен розповідати про таке Робині? Однак вона не повірить його виправданням — як він не вірить її. — На моїх руках вдосталь крові, але крові братів немає, — мовив він стомлено. — І за те мене вже покарали. — Покарали, та не досить! — кинула Робина і обернулася спиною. «От дурна баба.» Хай який зламаний, Теон досі носив кинджала. Хіба важко дістати його і увігнати між лопаток? На таке він іще був здатен, попри зламані зуби, відрізані пальці й таке інше. А для неї ніж буде милосердям — швидша, лагідніша смерть, ніж та, яка чекає на неї з сестрами, коли їх злапає Рамзай. Смердюк, напевне, так би і вчинив. Неодмінно вчинив би — у сподіваннях потішити князя Рамзая. Адже ці хвойди хотіли вкрасти молоду дружину Рамзая; Смердюк не міг цього дозволити. Але старі боги упізнали його і назвали Теоном. «Я залізного роду, я вродився залізняком, сином Балона Грейджоя і законним спадкоємцем Пайку.» Пеньки пальців сіпнулися і засвербіли, але кинджал залишився у піхвах. Коли повернулася Білка, з нею разом припхалося ще четверо: сива та кощава Мирта, Відьмоока Вербиця з довгою чорною косою, кремезна станом та дебела цицьками Френя, Голка з гострим ножем при боці. Вдягнені, як служниці — у кілька шарів непоказного сірого полотна — згори вони накинулися бурими вовняними кобеняками, підбитими білим кролячим хутром. «Жодного меча, — помітив Теон. — Ані сокири, ані келепа… ніякої зброї, крім ножів.» Кобеняка Голки припинала срібна пряжка; Френя від стегон до грудей обмоталася конопляною мотузкою і виглядала ще опасистішою, ніж насправді. Мирта принесла вбрання служниці й для Робини. — У дворищі повно тих йолопів, — застерегла вона решту. — Хочуть виступати назовні. — Колінкарі! — презирливо пирхнула Вербиця. — Князькатий князь сказав своє княже слово, а вони й раденькі кланятися! — На них усіх чигає смерть! — весело цвірінькнула Голка. — І на них, і на нас, — відповів Теон. — Навіть якщо ми проберемося повз варту… як ви зібралися вивести панну Ар’ю? Голка всміхнулася. — Шість жінок зайде, шість вийде. Хто їх роздивляється, тих служниць? Старкову панну ми перевдягнемо Білкою. Теон зиркнув на Білку. «Вони справді схожі на зріст і обсяг. Може, і вийде.» — А Білка як звідти вибереться? Білка відповіла сама за себе. — Вилізу з вікна, та й потраплю просто до божегаю. Коли мене вперше брат узяв у наскок на південь від Стіни, мені було дванадцять років. Тоді й ім’ячко собі заробила. Брат сказав, що я видираюся, наче білка на дерево. Відтоді я подолала Стіну шість разів — туди й назад. Гадаю, кам’яною вежею вже якось злізу. — Задоволений, перевертню? — запитала Робина. — Ну то до справи. Схожа на склепінчасту печеру кухня Зимосічі займала окрему будівлю, поставлену оддалік головних веж і палат замку на випадок пожежі. Всередині щогодини змінювалися пахощі — печене м’ясо, смажена цибуля, свіжоспечений хліб. Руз Болтон поставив коло дверей кухні варту — годуючи стільки ротів, треба було пильнувати кожен шматочок. Навіть на кухарів та кухарчуків наказано було накидати оком. Але вартові добре знали Смердюка — полюбляли навіть глузувати з нього, коли він приходив по гарячу воду для купелі пані Ар’ї. Жоден, утім, не насмілювався на щось гірше, ніж кпини; всі знали, що Смердюк — улюблене звірятко князя Рамзая. — Принц гидючий, князь смердючий зізволили припхатися по гарячу воду! — оголосив один з вартових, коли перед ним з’явилися Теон зі служницями, але без перешкод розчахнув двері. — Ну ж бо, ворушіться! Не марнуйте солодке тепло. Опинившись усередині, Теон ухопив за плече першого-ліпшого кухарчука. — Гарячої води для нашої пані, хлопче! — наказав він. — Шість повних відер, і щоб була гаряча, аж кипіла. Князь Рамзай полюбляє дружину чистою та рожевою. — Авжеж, м’сьпане, — буркнув хлопчина. — Негайно, м’сьпане. «Негайно» забрало більше часу, ніж Теон сподівався. Жоден з великих казанів не був чистий, тому кухарчук мусив спершу відшкрябати один, а тоді вже ставити у ньому воду. Далі вони чекали вічність, доки окріп завирує бульками, і ще дві вічності, щоб наповнити шість дерев’яних відер. Абелеві жінки стояли мовчки, з укритими каптурами обличчями. «Ні, навіщо вони так!» Справжні служниці ніколи не бовваніли німо й нерухомо — вони дражнили кухарчуків, загравали до кухарів, щипали собі від страв шматочок того і крихту сього. Робина та її сестри-змовниці не хотіли притягати до себе увагу, але натомість домоглися протилежного — невдовзі вартові почали кидати на них зачудовані погляди. — А де Масія, Джез та решта дівчат? — запитав один з них Теона. — Оті, що завжди приходять? — Вони розгнівили пані Ар’ю, — збрехав він. — Минулого разу її вода вистигла, ще й купелі не діставшись. Гарячий окріп наповнив повітря хмарами пари, розтопивши сніжинки, що невпинно летіли згори. Вервечка рушила назад крізь ту саму плутанину рівчаків з крижаними стінками. З кожним кроком вода плескотіла у відрах, потроху вистигаючи. До того ж проходи юрмилися вояками: лицарями у броні, вовняних вапенроках та хутряних кожухах, списниками з ратищами на плечах, лучниками з ненапнутими стрижнями луків та сагайдаками стріл, охочекомонниками, машталірами з бойовими конями у поводі. Фреївці мали на собі значки з баштами-близнюками, вояки Білої Гавані — водяника з тризубом. Вони долали снігові заметілі у протилежних напрямках, сторожко окидаючи один одного поглядами, але жоден меч не вилетів з піхов. «Тут бійки не буде. А у лісі… хтозна, що станеться у лісі.» Двері великого кам’янця стерегли з півдесятка старих, гартованих стражників Жахокрому. — Знову купіль, хай їй грець?! — здивувався їхній осавул, побачивши відра паруючої води. Сам він запхав руки під пахви, потерпаючи з холоду. — Вона ж минулого вечора купалася! Чим їй бруднитися у власному ліжку? «У ліжку з Рамзаєм брудняться так, що тобі й не зрозуміти» — подумав Теон, пригадавши весільну ніч і те, до чого змусили їх з Джейною. — Наказ князя Рамзая. — Ну то заходьте, поки ваша вода не скрижаніла! — заохотив осавул. Двоє з його стражників розчахнули подвійні двері. У передпокої стояв мало не такий самий мороз, як надворі. Голка струсила сніг з чобіт і скинула з голови каптура. — Гадала, буде важче. Її подих туманив повітря. — При опочивальні мосьпана князя стоїть іще варта, — застеріг її Теон. — З Рамзаєвих людей. Байстрючатами він їх звати не наважувався — тільки не тут. Хіба знаєш, хто може підслухати? — Тож не піднімайте голів і не опускайте каптурів. — Роби, Голко, як він каже, — мовила Робина. — Тут можуть знати нас в обличчя. Зайвий клопіт ні до чого. Теон очолив вервечку на шляху сходами. «Я ходив тут тисячу разів.» Хлопчиком він завжди летів догори бігцем, а донизу перескакував по три сходинки. Одного разу стрибнув просто на Стару Мамку, збив її додолу і за те отримав найгіршого прочухана за все своє життя у Зимосічі — хоча порівняно з тим, що йому робили брати на Пайку, він здався Теонові трохи не ласкою. На цих самих сходах вони з Роббом чинили безліч запеклих битв, нападаючи одне на одного з дерев’яними мечами. То були повчальні вправи — вони назавжди закарбували йому в пам’яті, як тяжко прокладати собі шлях нагору гвинтовими сходами крізь рішучий спротив оборонців. Пан Родрік полюбляв казати, що один добрячий рубака зуміє стримати на вузьких сходах хоч би й сотню ворогів. Але то були часи давно минулі, і всі люди з них давно лежали мертві. Джорі, старий пан Родрік, князь Едард, Гарвін та Гулен, Кайн, Десмонд і Товстун Том, Алин з мріями про лицарство, Мікен, що скував Теонові першого справжнього меча. Навіть Стара Мамка, найпевніше, вже лежала в могилі. І Робб. Той Робб, який був Теонові кращим братом, ніж діти, уроджені від лона Балона Грейджоя. «Вбитий на Червоному Весіллі. Замордований Фреями. Я мав би стояти поруч з ним. Де я тоді був? Чому не загинув обіч Робба?» Теон зупинився так раптово, що Вербиця трохи не врізалася йому в спину. Попереду були двері до Рамзаєвої опочивальні. А стерегли їх двійко байстрючат — Кислий Алин та Хрипло. «Напевне, старі боги зичать нам добра.» Хрипло не мав язика, а Кислий Алин — клепки в голові, як полюбляв казати князь Рамзай. Один був брутальний, інший — підступний, але обидва майже все життя прослужили у Жахокромі, а тому були навчені слухатися наказів. — Гаряча вода для пані Ар’ї, — сказав їм Теон. — Ти б сам хоч раз помився, Смердюче, — мовив Кислий Алин. — Бо тхнеш гірше за кінські сцяки. Хрипло захрипів на знак згоди. А може, то він так сміявся. Хай там як, Алин відімкнув і відчинив двері до опочивальні, а Теон махнув жінкам, щоб заходили. Усередині не настав ані день, ані ранок. Геть усе вкривали похмурі тіні. Серед майже згаслих жарин комина слабенько потріскувало останнє поліно, та ще свічка миготіла на столику коло зім’ятої порожньої постелі. «Дівчини більше немає, — подумав Теон. — Вона викинулася з вікна у відчаї.» Але вікна були зачинені від хурделиці й міцно заморожені під шаром надмуханого снігу та крижаною кіркою. — Де вона? — спитала Голка. Її сестри випорожнили цебра у круглу дерев’яну купільницю. Френя зачинила двері опочивальні й притулилася до них спиною. — Де вона? — повторила Голка. Ззовні залунав ріг. «Чи радше сурма. Фреї збираються до битви.» Теон відчув, як засвербіли відрізані пальці. І раптом побачив її. Вона скупчилася у найтемнішому кутку опочивальні на підлозі, згорнувшись клубочком під оберемком вовчих шкур. Теон би й не помітив її, якби не шалене тремтіння. Джейна накинулася усіма хутрами, які знайшла, щоб сховатися від очей. «Чиїх? Наших? Чи чекала на пана чоловіка?» Думка, що Рамзай наближається, трохи не примусила його заверещати. — Ясна пані! — Теон не міг змусити себе кликати її Ар’єю, а Джейною — не насмілився. — Не треба ховатися. Це друзі. Хутро заворушилося. Назовні визирнуло око, блискуче від сліз. «Темне, надто темне. Каре око.» — Теон? — Пані Ар’є. — Робина підсунулася ближче. — Ви маєте піти з нами, і то хутко. Ми відведемо вас до вашого брата. — Брата? — Обличчя дівчини вигулькнуло з-під вовчих шкур. — Я… я не маю братів. «Вона забула, хто вона є. Забула своє ім’я.» — Не маєте, — мовив Теон, — але ж колись мали. Навіть трьох. Робба, Брана та Рікона. — Вони мертві. У мене не лишилося братів. — Ви маєте зведеного брата, — заперечила Робина. — Отого, що тепер князь-гайворон. — Джон Сніговій? — Ми відведемо вас до нього, але рушати треба негайно. Джейна підтягла вовчі шкури аж до підборіддя. — Ні! Ви мене дурите. Це все він, мій… мій пан чоловік, мій коханий володар, це він вас послав, він хоче перевірити моє подружнє кохання. Так, я кохаю його, кохаю понад усе! — Сльоза покотилася її щокою. — Скажіть йому, ви скажіть. Я зроблю все, що він забажає… як забажає… з ним, чи… з собакою, чи… благаю вас, не треба відрізати мені ноги, я не намагатимусь втекти, ніколи й нізащо, я подарую йому сина, присягаюся, клянуся усім на світі… Робина тихенько присвиснула. — Побийте боги ту тварюку! — Я хороша дівчинка, — заскиглила Джейна. — Мене добре навчено. Вербиця насупилася. — Та закрийте вже їй рота! Той стражник німий, а не глухий. Її почують. — Підніми її, перевертню. — Голка тримала в руці ніж. — Підніми, бо я підніму. Нам час тікати. Постав цю ступку безголову на ноги і вбий у неї трохи мужності. — А що як вона закричить? — спитала Робина. «Тоді нам кінець, — подумав Теон. — Я ж казав їм, що це божевілля, та ніхто і слухати не хотів.» Абель прирік їх на смерть. Всі вони — співці — несповна розуму. То в піснях звитяжець завжди рятує діву з замку чудовиська. Але життя — не пісня, так само, як Джейна — не Ар’я Старк. «Вона має очі не того кольору. І звитяжців тут немає, самі лише хвойди.» Все ж він став на коліна коло Джейни, стягнув хутро, торкнувся щоки. — Ти знаєш мене. Я — Теон, ти ж пам’ятаєш. Я теж знаю тебе. Знаю твоє ім’я. — Моє ім’я? — Вона струснула головою. — Моє ім’я… воно… Теон приклав їй пальця до вуст. — Про це побалакаємо пізніше. А зараз треба мовчати. Ходімо з нами. Зі мною. Ми тебе звідси заберемо. Подалі від нього. Її очі широко розкрилися. — Благаю, — прошепотіла вона. — Молю вас. Теон узяв її руки в свої. Пеньки втрачених пальців лоскотало, поки він ставив дівчину на ноги. Вовчі шкури упали додолу; під ними вона була зовсім гола, невеличкі світлі груденята вкривали сліди зубів. Теон почув, як одна з жінок стиха зойкнула. Робина пхнула йому до рук оберемок одягу. — Хай вдягається. Надворі холодно. Білка тим часом роздяглася до спіднього і порпалася у різьбленій кедровій скрині в пошуках чогось теплого. Зрештою вона обрала один з підбитих жупанів князя Рамзая та поношені штани, що плескали їй навколо ніг, наче вітрила у бурю. З допомогою Робини Теон зрештою убрав Джейну Пул у Білчині лахи. «Якщо боги зглянуться, а варта засліпне, ніхто нічого не помітить.» — Тепер ми вийдемо крізь двері й підемо сходами, — сказав Теон дівчині. — Нахили голову і накинься каптуром. Іди за Голкою. Не біжи, не кричи, не розмовляй, не дивись нікому в очі. — Не залишайте мене, — мовила Джейна. — Благаю, ідіть поруч. — Я буду поруч, — пообіцяв Теон, поки Білка лягала у постіль пані Ар’ї та накидалася ковдрою. Френя відчинила двері опочивальні. — Ти добре її помив, Смердюче? — запитав Кислий Алин, коли вони вийшли до передпокою. Хрипло вхопив Вербицю за цицьку, коли та його проминала, і добряче стиснув. Вибір був вдалий для всіх — якби стражник торкнувся Джейни, вона б заверещала. А Голка розчахнула б йому горло ножем, схованим у рукаві. Вербиця ж просто викрутилася і проскочила далі. На мить Теонові аж запаморочилося. «Вони навіть не дивилися! Вони нічого не помітили. Ми провели дівчину просто в них під носом!» Але на сходах страх повернувся. Що як вони зустрінуть Гицля чи Дамона Потанцюй-Мені? Сталевого Шкарбана Вальтона? А хоч би й самого Рамзая? «Збавте боги стріти Рамзая. Кого завгодно, аби не його.» Та й чи багато хісна вивести дівчину з опочивальні? Адже вони досі були в замку, де кожна брама стояла зачинена і замкнена, а на мурах юрмилися стражники. Найпевніше, варта зупинить їх вже коло трапезної. І що тоді вдіє Голка з її ножиком проти шести вояків у кольчугах, з мечами та списами? Але стражники, поставлені ззовні, купчилися біля дверей, обернувшись спинами до крижаного вітру та сипкого снігу. Навіть осавул кинув на них хіба що побіжний погляд. Теона раптом уколов жаль до нього і вартових — Рамзай оббілує усіх, коли дізнається, що його дружина зникла. А що він зробить Хриплові та Кислому Алинові — про те навіть думати було боляче. Подолавши ледве п’ять сажнів од дверей, Робина кинула порожнє цебро, і її сестри вчинили так само. Велика трапезна дотоді вже зникла з очей позаду; дворище обернулося на білу пустку, де серед буяння снігопаду ледве чулися дивні відлуння чудернацьких голосів. Навколо виростали крижані замети — спершу до коліна, потім до пояса, а тоді вище голови. Вони перебували в самому серці Зимосічі, оточені стародавнім могутнім замком, але не бачили з нього ані латочки — так, наче стояли десь посеред Вічнозим’я за тисячі верст північніше Стіни. — Холодно, — заскиглила Джейна Пул, дибаючи в снігу обіч Теона. «А скоро буде ще холодніше.» За мурами замку на них чигала зима з її крижаними іклами. «Це якщо ми туди дістанемося.» — Сюди, — мовив він, коли вони опинилися на перехресті трьох ровів. — Френю, ходи з ними, — мовила Робина. — А ми до Абеля. Не чекай на нас. Доказавши, вона крутнулася і пірнула у сніговій в напрямку великої трапезної. Вербиця та Мирта заспішили за нею, плескаючи полами кобеняків. «Що далі, то гірше божевілля» — подумав Теон Грейджой. Втеча здавалася майже неймовірною навіть з шістьма Абелевими жінками; з двома вона ставала конче неможливою. Та вони вже зайшли надто далеко, щоб повернути дівчину до опочивальні й прикинутися, що нічого не сталося. Тому Теон узяв Джейну попід лікоть і повів її стежкою до Бойової Брами. «Та це ж і не брама, — нагадав він собі. — Навіть якщо нас пустить варта, звідти нема проходу крізь зовнішній мур.» Іншими ночами вартові пускали Теона ходити муром, але тоді він приходив сам. Маючи на хвості трьох служниць, він навряд чи зустрів би таку саму поблажливість. А якби їм заманулося зазирнути Джейні під каптур і побачити дружину князя Рамзая… Прохід звернув ліворуч, і там, просто перед ними, за серпанком снігопаду, роззявила рота Бойова Брама з двійком стражників обабіч. У вовні, шкірі та хутрі вони здавалися ведмедями зі списами у вісім стоп завдовжки. — Хто іде? — вигукнув один. Теон не впізнав голосу, а обличчя чолов’яги майже ховав шалик, закручений навколо голови. Виднілися самі тільки очі. — Смердюк… це ти? «Так» — хотів був відповісти він, але мимохіть почув власний голос: — Теон Грейджой. Я вам… я вам жінок привів. — Ви тут, бідасі, мабуть, зовсім замерзли, — замуркотіла Голка. — Та пусте, я вас зараз зігрію. Вона прослизнула повз вістря списа, потяглася до обличчя вояка, скинула напівзамерзлого шалика і поклала вартовому на вуста добрячий поцілунок. Але щойно їхні губи торкнулися, її клинок занурився у плоть його шиї трохи нижче вуха. Теон побачив, як розширилися стражникові очі. Коли Голка ступила назад, на вустах її виднілася кров; з його рота вона вже цебеніла струмком, поки тіло безсило опускалося у сніг. Другий вартовий роззявив рота з несподіванки, а Френя тим часом ухопила його списа за ратище. Якусь мить вони борюкалися і смикали його кожен до себе; потім жінка викрутила зброю зі стражникових пальців і щосили загилила йому п’ятою ратища у скроню. Стражник запнувся, ступив назад… а Френя крутнула списа навколо себе та з басовитим бурчанням прохромила вартовому живіт. Джейна Пул тоненько, гучно, розпачливо заверещала. — А бодай би тобі срака репнула! — вилаялася Голка. — Тепер набіжать колінкарі, хай їм грець. Тікаймо! Теон однією рукою затиснув Джейні рота, іншою охопив стан і потяг повз мертвого та майже мертвого стражників крізь браму та через замерзлий рів. Напевне, старі боги досі наглядали за ними — перекидний міст залишили опущеним, щоб захисники Зимосічі швидше перетинали рів до бойових ходів зовнішнього муру. Ззаду кричали на сполох, чулося тупотіння ніг, а тоді з внутрішнього муру гучно засурмили. На перекидному мості Френя зупинилася і обернулася. — Біжіть далі самі. А я тут затримаю колінкарів. У дебелих ручиськах вона досі тримала скривавленого списа. Досягши підніжжя сходів, Теон вже хитався і запинався. Він закинув дівчину на плече і заходився видиратися нагору. Джейна вже припинила опиратися, та й з себе була дрібна і легка… але ж сходинки вкривав слизький лід і м’який пухнастий сніг. Десь на середині Теон запнувся і впав на коліно; сліпучий біль трохи не змусив його впустити дівчину, і на мить він злякався, що далі не зможе навіть кроку ступити. Але Голка підсмикнула його на ноги, і удвох вони нарешті спромоглися витягти Джейну на верхівку муру. Притулившись до зубця стіни і важко відсапуючись, Теон дослухався до галасу внизу, де Френя билася у снігу з півдесятком стражників. — Куди далі? — заволав він до Голки. — Куди тепер тікати? Як ми виберемося звідси?! Лють на Голчиному обличчі раптом змінилася переляком. — Побий мене скажена трясця! Мотузка! — Вона розпачливо реготнула. — Мотузка лишилася у Френі! А далі дівчина застогнала і схопилася за живіт, звідки виткнулася, наче пагін, арбалетна стріла. Голка вхопилася за неї обіруч; крізь пальці потекла кривава юшка. — Колінкарі на внутрішньому мурі… — вичавила вона, хапаючи повітря, і тут між її грудей з’явилася друга стріла. Голка вхопилася за найближчий зубець стіни і впала. Сніг, збурений нею, проковтнув її, тихо рипнувши. Ліворуч від них забриніли голоси. Джейна Пул витріщалася на Голку; снігова ковдра навколо вбитої потроху оберталася з білої на червону. На внутрішньому мурі — Теон це знав — арбалетники перезаряджали зброю. Він посунувся був праворуч, але звідти до них вже теж бігли люди з мечами у руках. Далі на півночі залунав бойовий ріг. «Станіс! — подумав він у навіженій гарячці. — Станіс — наша єдина надія, аби ж лише його дістатися.» Навколо завивав вітер, а вони з дівчиною опинилися у пастці. Тумкнув арбалет. Стріла проминула Теона на стопу, розбивши замерзлу снігову кірку, що закоркувала найближчу прогалину між зубцями. Абеля, Робини, Білки та решти ніде не було видно. Вони з дівчиною лишилися самі. «Якщо нас схоплять живими, то віддадуть Рамзаєві.» Теон ухопив Джейну за стан і стрибнув разом з нею вниз. Даянерис Небо було блакитне і безжальне, без жодної, хоч найкрихітнішої хмарки. «Скоро цегла розжариться, наче у печі, — подумала Дані. — А там, на піску, бійцям палитиме у ноги навіть крізь підошви сандалів.» Джихікі зняла Данін шовковий халат у неї з плечей, Іррі допомогла зануритися у купальну водойму. На воді заграло, замерехтіло світло східного сонця, розбите тінню хурмового дерева. — Ну нехай ті ями мусять відчинитися, гаразд… але ж навіщо вашій милості бути там власною особою? — спитала Місандея, миючи цариці волосся. — Половина Меєрину чекатиме побачити мене, серденько. — Ваша милосте, — мовила Місандея, — ся-одна благає дарувати їй зухвалість, але половина Меєрину чекатиме побачити, як люди спливатимуть кров’ю і помиратимуть. «Має рацію, — подумала цариця, — та що вже поробиш.» Невдовзі вона вирішила, що скільки не мийся, а все з себе не змиєш, і зіп’ялася на ноги, пустивши тиху хвилю. Вода потекла їй ногами і зібралася намистинками на грудях. Сонце потроху сходило небом; скоро збереться її народ. Якби була її воля, вона б цілісінький день плавала у запашному ставку, їла крижані плоди зі срібної таці та бачила сни про будинок з червоними дверми… але цариця належить своєму народові, не собі. Джихікі принесла м’який рушник — зібрати вологу зі шкіри. — Який токар ви хочете сього дня, халісі? — запитала Іррі. — Жовтий шовковий. — Цариці зайців та кролів не можна без довгих вух. Жовтий шовк був легкий і прохолодний, а в ямі пануватиме страшна спека. «Червоні піски спалять ноги нещасним, які підуть на смерть.» — А згори довгий червоний серпанок. Серпанок мав захистити від піску, що летітиме з вітром просто до рота. «А червоний колір сховає бризки крові.» Поки Джихікі розчесувала Дані волосся, а Іррі фарбувала цариці нігті, обидві служниці весело теревенили про майбутні двобої дня. Потім знову з’явилася Місандея. — Ваша милосте! Цар прохають вас приєднатися до них, коли будете вдягнені. З’явився також князь Квентин зі своїми дорнійцями. Благає перемовитися, якщо ваша ласка. «Сього дня мені мало що до ласки.» — Іншим разом. При підніжжі Великої Піраміди на них чекав пан Барістан, стоячи коло розкішно прикрашених відкритих ношів у оточенні Мідних Звірів. «От тобі й пан дідуган» — подумалося Дані. Незважаючи на вік, лицар виглядав високим, струнким і вродливим у подарованому нею обладунку. — Я б волів оточити вашу милість на сей день Неблазними, — мовив старий лицар, поки Гіздахр вітав свого родича. — Половина цих Мідних Звірів — відпущенці, не випробувані службою. «А інша половина — меєринці сумнівної вірності» — лишилося недоказаним. Селмі не довіряв жодному меєринцеві, навіть з числа голомозих. — Вони такими і лишаться, якщо ми їх не випробуємо. — За личиною можна сховати багато чого, ваша милосте. Чи є людина в личині сови тією ж совою, що стерегла ваш спокій вчора і позавчора? Як ми це знаємо? — А як меєринці мають довіряти Мідним Звірям, якщо ми самі їм не віримо? За цими личинами криються добрі й хоробрі вояки. Я ввіряю в їхні руки своє життя. Дані посміхнулася. — Ви забагато непокоїтеся, добрий лицарю. Я матиму вас коло себе — якого ще захисту мені бажати? — Я лише самотній втомлений старий, ваша милосте. — Поруч буде також і Могутній Бельвас. — Воля ваша. — Пан Барістан стишив голос. — Ваша милосте… за вашим наказом ми звільнили ту жінку, Меріс. Перед тим, як піти, вона прохала побачити вас. Натомість з нею зустрівся я. Вона твердить, що Строкатий Князь від початку мав намір перетягти «Вітрогонів» на ваш бік. І надіслав її для таємних перемовин. Але дорнійці викрили їх і зрадили ще до того, як вони змогли зв’язатися з вами. «Зрада на зраді, — втомлено подумала цариця. — Чи буде цьому кінець?» — Наскільки ви їй вірите, пане? — Вірити не бачу жодних причин. Але такі були її слова. — То чи перебіжать вони до нас в разі чого? — Вона каже, що перебіжать. Але за певну ціну. — То заплатіть її. Наразі Мееєрин мав нагальнішу потребу в залізі, ніж у золоті. — Строкатий Князь хоче не просто грошей, ваша милосте. Меріс каже: він хоче Пентос. — Пентос? — звузила очі цариця. — Як я віддам йому Пентос, коли він за півсвіту звідси? — Князь охоче почекає, каже Меріс. Доки ми не рушимо на Вестерос. «А раптом я ніколи не рушу на Вестерос?» — Пентос належить пентосцям. У Пентосі живе магістрат Іліріо. Це він засватав мене за хала Дрого і подарував драконячі яйця. Це він надіслав мені вас, і Бельваса, і Гролео. Я винна йому безмежну дяку. І не відплачу борг тим, що віддам його місто якомусь найманому горлорізові. Цього не станеться. Пан Барістан схилив голову. — Ваша милість кажуть мудро. — Чи бачили ви бодай колись, кохана моя, такий сприятливий для нового початку день? — запитав Гіздахр зо’Лорак, коли дружина приєдналася до чоловіка. Він саме допомагав Дані всістися на ношах, де біч-обіч одного стояли два високі престоли. — Для вас, може, і сприятливий. Але не для тих, хто має загинути ще до заходу сонця. — Всі люди смертні, — відповів Гіздахр, — та не всі мають щасливу нагоду померти у сяйві слави, серед грому схвальних голосів цілого міста. Він підняв руку в напрямку стражників на дверях. — Відчиняйте! Майдан перед її пірамідою було бруковано цеглою багатьох кольорів; од неї в повітря здіймалися тремтливі хвилі пекельного жару. Усюди навколо юрмилися люди; хтось їхав у ношах та носильних кріслах, хтось пересувався віслюками, решта — пішки. З кожних десяти дев’ятеро прямували на захід широким цегляним шляхом до Дазнакової ями. Побачивши появу Даніного паланкіну з піраміди, найближчий натовп загукав привітання, і скоро їх підхопили всі присутні. «Диво, та й годі, — подумала цариця. — Вітають мене на тому самому майдані, де я колись наштрикнула на палі сто і шістдесят трьох Великих Хазяїв.» Царську ходу очолював довбиш при великому тулумбасі — розганяти юрбу з вулиць. Між його гучними ударами голомозий ражак у довгому каптані, розшитому налощеними мідними бляхами, волав натовпові, щоб той розступився. «БОМ-М-М!» — Вони йдуть! «БОМ-М-М!» — Дайте дорогу! «БОМ-М-М!» — Дорогу цариці! «БОМ-М-М!» — Дорогу цареві! Позаду тулумбасу по чотири у ряд крокували Мідні Звірі. Хтось мав при собі короткі кийки, хтось — довгі ратища; всі були вбрані у плетені плахти, шкіряні сандалі та картаті киреї, зшиті з різнокольорових клаптиків у подобі барвистої цегли Меєрину. Личини виблискували на сонці: вепри та бугаї, яструби та чаплі; леви, тигри й ведмеді; змії з розгалуженими язиками та огидні страшні василіски. Могутній Бельвас, який не плекав прихильності до коней, тупав попереду в своїй жилетці з нютами, на кожному кроці трусячи брунатним пошрамованим черевом. За ним їхали верхи Іррі та Джихікі разом з Агго та Рахаро, далі — Резнак у різьблених ношах-кріслі з навісом од сонця. Пан Барістан Селмі їхав при боці Дані, сліпучо виблискуючи обладунками; з його плечей струменіло довге корзно — біле, наче суха кістка. На лівиці старий лицар віз великого білого щита. Трохи далі у почті рухався Квентин Мартел, дорнійський князь, і двоє його супутників. Валка повільно просувалася довгою цегляною вулицею. «БОМ-М-М!» — Вони йдуть! «БОМ-М-М!» — Наша цариця! Наш цар! «БОМ-М-М!» — Дайте дорогу! Дані чула, як позаду сперечаються її служниці. Незгода виникла щодо того, хто переможе у вирішальному двобої дня. Джихікі віддавала першість велетенському Гогорові, схожому радше на бугая, ніж на людину — аж до спижевого кільця у носі. Іррі ж наполягала, що велетень не переживе зустрічі з убивчим телепнем у руці Белакво Костолама. «Та ж мої служниці — дотракійки, — сказала собі Дані. — Чому я дивуюся? Смерть їде поруч з кожним халазаром.» На її весіллі з халом Дрого мерехтіли арахи і гинули люди, поки інші люди пили і парувалися. Серед коневладців життя і смерть завжди ходили поруч; вважалося, що шлюб не буде поблагословлено, якщо його не окропити кров’ю. Її новий шлюб скоро потоне у крові — чого-чого, а благословення йому не бракуватиме. «БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М, БОМ-М» — налітали один за одним удари тулумбасу, дедалі швидше й швидше, зненацька вже сердито і нетерпляче. Пан Барістан витяг меча, коли валка раптом зупинилася між рожево-білою пірамідою дому Пахл і зелено-чорною дому Наккан. Дані обернулася і спитала: — Чому ми зупинилися? Гіздахр підвівся на ноги. — Шлях загороджено. Просто поперек шляху валялися перевернуті ноші — один з їхніх носильників зомлів од спеки і впав на цегляну бруківку. — Допоможіть йому! — наказала Дані. — Приберіть з вулиці, щоб не затоптали, дайте їжі та питва. Він так виглядає, наче не їв зо два тижні. Пан Барістан занепокоєно роззирнувся на обидва боки. На терасах виднілися гіскарські обличчя, а з них униз дивилися холодні очі без краплі співчуття. — Ваша милосте… не подобається мені ця зупинка. Можливо, це пастка. Сини Гарпії… — …сидять приборкані! — оголосив Гіздахр зо’Лорак. — Навіщо їм намагатися зашкодити моїй цариці, яка узяла мене за царя і чоловіка? Та допоможіть вже цій людині! Моя люба цариця наказує! Він узяв Дані за руку та посміхнувся. Мідні Звірі виконали наказ. Дані дивилася, як вони клопочуться. — Перш ніж я прийшла сюди, ті носильники були рабами. Я їх звільнила. Але від того ноші легшими не зробилися. — Не зробилися, — погодився Гіздахр, — але тепер носіям платять за вагу, яку вони тягнуть на собі. Перед вашою з’явою над отим бідолахою стояв би наглядач і батогом дер би йому шкуру з хребта. Натомість йому надають допомогу. І це була правда. Мідний Звір у личині вепра саме простягав тягоноші міх з водою. — Мабуть, треба радіти хоч невеличким перемогам, — мовила цариця. — Один крок, другий, і ось ми вже біжимо. Разом ми розбудуємо новий Меєрин. — Вулиця попереду нарешті розчистилася. — То продовжимо шлях? Що їй лишалося, крім покірно кивнути? «Один крок, другий… але куди саме я прямую?» При брамі Дазнакової ями стояли, зчепившись у двобої на смерть, двоє величезних спижевих воїнів. Один тримав у руці меча, інший — сокиру; майстер зобразив їх у мить, коли вони вбивали одне одного, власними клинками та тілами утворивши високу круту арку над людськими головами. «Мистецтво смерті» — подумала Дані. Вона багато разів бачила бійцівські ями зі своєї тераси — менші цяткували обличчя Меєрину, мов віспяне ряботиння, більші скидалися на мокрі червоні виразки. Але жодна не могла рівнятися з цією. Могутній Бельвас та пан Барістан стали пообіч від неї та її ясновельможного чоловіка; разом вони подолали спижевих велетнів і опинилися нагорі великої цегляної чаші, оточеної численними лавами, що збігали униз колами різних кольорів. Гіздахр зо’Лорак повів Дані униз крізь чорне, порфірове, блакитне, зелене, біле, жовте та жовтогаряче кола аж до червоного, де яскраво-криваві цеглини зливалися барвою з піском унизу. Навколо них рознощики продавали ковбасу з собачатини, смажену цибулю, ненароджених цуценят на рожнах. Але Дані в їхньому товарі потреби не мала — Гіздахр наказав натягати у їхню ложу глеків охолодженого вина і солодкої води, смокв, фініків, динь, гранатів, горіхів, смаковитих перців, а до всього ще й велику миску медованих коників. Побачивши її, Могутній Бельвас заволав «Коники!», вхопив миску і заходився хрумтіти цілими жменями спечених у меді комах. — Це дуже смачно, — порадив їй Гіздахр. — Ви б теж скуштували трохи, кохана царице. Їх спершу викочують у прянощах, потім у меді, й вони стають водночас і гострими, і солодкими. — Ось чому Бельвас так страшно пітніє, — зауважила Дані. — Гадаю, мені вистачить смокв і фініків. На тому боці ями сиділи у розмаяних шатах багатьох кольорів храмові Грації, скупчившись навколо суворої постаті Галацци Галаре, яка єдина з усіх була вбрана в зелене. Великі Хазяї Меєрину обіймали червоні та жовтогарячі лави. Жінки накинулися серпанком, чоловіки намастили та зачесали волосся у чудернацькі роги, руки та шпичаки. Гіздахрові родичі староповажного роду Лорак надавали перевагу токарам порфірового, волошкового та бузкового кольорів, тоді як Пахли носили рожево-білі смуги. Юнкайські посли усі вбралися в жовте і сиділи у ложі, сусідній з царською — кожен зі своїми слугами та рабами. Меєринці нижчого родоводу юрмилися на верхніх поверхах, подалі від очікуваної різанини. Чорні та порфірові лави, найвищі й найдальші від піску, повнилися відпущенцями та іншим простолюдом. Найманців теж посадили високо; Дані побачила їхніх полковників серед звичайних вояків, помітила обвітрене обличчя Бурого Бена, вогняно-руді вуса та довгі коси Кровоборода. Її ясновельможний чоловік підвівся і здійняв обидві руки догори. — Великі Хазяї! Сього дня до нас прийшла моя цариця — показати свою любов до її вірних підданих. Волею цариці та з її ласки я даю вам дозвіл віднині вільно чинити мистецтво смерті. Меєрине! Хай цариця Даянерис почує твою любов! Десять тисяч горлянок вдячно заревли у відповідь; тоді їх стало двадцять тисяч, а тоді підхопили усі. Люди не гукали її ім’я, котре небагато з них уміли вимовити, не помилившись. «Матір!» — волали вони натомість; старою мертвою мовою Гісу це слово лунало як «Мхиса!». Тупотіли п’яти, долоні ляскали по животах, вуста щосили горлали: «Мхиса, Мхиса, Мхиса!», аж зрештою, здавалося, затремтіли лави й стіни самої ями. Дані пустила ревливі вітання повз вуха. «Я не ваша матір, — кортіло їй заволати у відповідь, — я матір ваших рабів, мати кожного юнака і чоловіка, що загинув на цих пісках, поки ви жерли медових коників!» Резнак нахилився ззаду і прошепотів їй у вухо: — Препишносте! Чуєте, як вас люблять люди? «Ні, — подумки виправила вона, — люди люблять звичне та миле їм мистецтво смерті.» Коли вітання стишилися, Дані дозволила собі сісти. Ложа знаходилася у холодку, та в голові їй однак гупало. — Джихікі! — покликала цариця. — Будь ласкава, солодкої води. Мені горлянка зовсім всохла. — Честь першого смертельного удару сього дня матиме Храз, — розповів їй Гіздахр. — Ще ніколи не бувало кращого бійця. — Могутній Бельвас був кращий, — заперечив Могутній Бельвас. Храз був меєринець невисокого роду — зате високий на зріст і з гребенем цупкого чорно-рудого волосся, що біг серединою голови. Його супротивник, темношкірий списник з Літніх островів, деякий час тримав Храза на відстані влучними уколами списа, та щойно Храз ковзнув повз вістря з тесаком у руці, двобій перетворився на забій. Коли все скінчилося, Храз вирізав чорношкірому серце, підняв над головою, капотячи червоною кров’ю, і відкусив шматок. — Храз вірить, що серця хоробрих ворогів роблять його сильнішим, — мовив Гіздахр. Джихікі промурмотіла щось схвальне. Свого часу Дані з’їла серце огиря, щоб подарувати силу своєму ненародженому синові… та це не врятувало Раего, коли маегі вбивала його в череві матері. «Три зради знатимеш ти. Ворожбитка була першою, Джораг — другою, Бурий Бен Бросквин — третьою.» Чи скінчилися вже зради? А чи на неї чигають нові? — Ой леле! — скрикнув Гіздахр з захвату. — Ось іде Плямистий Кіт. Подивіться, як він рухається, моя царице — наче пісню співає! Супротивник, якого Гіздахр обрав для двоногої пісні, був на зріст як Гогор, а завширшки як Бельвас, але надто повільний. Вони билися менш як за сажінь од Даніної ложі, коли раптом Плямистий Кіт підрізав йому жили на ногах. Велетень упав на коліна, а Кіт уперся йому ногою в спину, затиснув ліктем голову і розчахнув горлянку од вуха до вуха. Червоні піски випили кров, вітер поніс геть останнє слово загиблого. Натовп схвально заволав. — Бився погано, а помер добре, — зауважив Могутній Бельвас. — Могутній Бельвас не любить, коли верещать. Він саме прикінчив усіх медових коників, задоволено відригнув і добряче хильнув вина. Бліді карфійці, чорні літньоостров’яни, мідношкірі дотракійці, блакитнобороді тирошійці, ягнятники, джогос-нгайці, похмурі браавосці, строкаті напівлюди з непролазних хащів Софоріосу — усі вони прибули від різних кінців світу, щоб знайти смерть у Дазнаковій ямі. — Оцей показує неабиякий хист, мила моя. Від нього багато чекають, — сказав Гіздахр про лисенійського юнака з довгим білявим волоссям, що мальовничо віяло за вітром… але суперник вхопив те волосся у жменю, смикнув, вибивши хлопця з рівноваги, і випатрав йому живіт одним ударом. У смертну годину юнак здавався ще молодшим, ніж коли стояв на піску з клинком у руці. — Це був хлопчик, — мовила Дані. — Усього лише малий хлопчина. — Шістнадцять років! — заперечив Гіздахр. — Дорослий чоловік, який сам обрав собі небезпеку задля золота і слави. Сьогодні в Дазнака не помиратимуть діти, бо так наказала моя ласкава цариця у своїй безмежній мудрості. «Ще одна маленька перемога. Добра я в душах своїх підданих не оселю, — сказала собі вона, — та хоч вижену з них трошки зла.» Даянерис заборонила б і змагання між жінками, але Барсена Чорногрива наполягала, що має не менші права піддавати своє життя небезпеці, ніж будь-хто з чоловіків. Цариця ладна була також заборонити «пустощі» — кумедні двобої, в яких каліки, карлики та старі баби нападали одне на одного з різницькими тесаками, смолоскипами та молотками. Що незграбніші були бійці, то кумедніші пустощі — так вважалося серед глядачів. Гіздахр наполягав, що піддані більше полюблять свою царицю, якщо вона сміятиметься разом з ними, і переконував, що без пустощів карлики, каліки та старі шкиринди потерпатимуть з голоду. Зрештою Дані упокорилася і дала свою згоду. Раніше існував звичай засуджувати до двобою в ямі злочинців; Дані погодилася відродити його, та лише для окремих злочинів. — Дозволяю змушувати до бою вбивць і ґвалтівників. Також тих, хто всупереч моїй волі досі насмілюється торгувати невільниками. Але не злодіїв і не боржників. Не заборонені були й звірі. Дані подивилася, як слон хутко впорався зі зграєю шести рудих вовків. Потім сталася кривава битва бика проти ведмедя, по якій обидві тварини лишилися помирати, страшенно пошматовані. — Їхня плоть не марнується, — пояснив Гіздахр. — Різники приготують з забитих туш поживну юшку для голодних. Кожен, хто з’явиться до Брами Долі, зможе отримати собі миску. — Хороший закон, — погодилася Дані. «Надто мало ви їх маєте.» — Треба подбати, щоб цей звичай не забули. Після звірячих боїв учинили потішну битву — шестеро піших вояків проти шести вершників, у якій піші мали щити і довгі мечі, а кінні — дотракійські арахи. Потішні лицарі вбралися у довгополі кольчуги, потішні дотракійці жодних обладунків не мали. Наприпочатку перевага схилялася до вершників — вони затоптали конями двох суперників і відрубали вухо третьому. Та потім уцілілі лицарі почали нападати на коней; один за одним вершників збивали додолу і прикінчували — на велику відразу Джихікі. — Це не справжній халазар! — оголосила вона огидливо. — Сподіваюся, хоч ці трупи не вкинуть до вашої поживної юшки, — мовила Дані, поки з піску прибирали вбитих. — Коней вкинуть, — відповів Гіздахр. — Людей — ні. — Конятина з цибулею додає сил, — зауважив Бельвас. Після битви відбулися перші пустощі дня — лицарський турнір між двома карликами, приведеними одним з юнкайських вельмож, що їх Гіздахр запросив на ігри. Один з карликів сидів на великому хорті, інший — на свині. Дерев’яні обладунки карликів були свіжопофарбовані та розмальовані; один ніс на собі оленя — знак узурпатора Роберта Баратеона, інший — золотого лева дому Ланістер. Вочевидь, так вигадали на її честь. Невдовзі витівки карликів змусили Бельваса рохкати сміхом, хоча Дані посміхалася кволо та вимушено. Коли карлик у червоному беркицьнувся з сідла і почав ганятися піском за свинею, а карлик на собаці — ганятися за ним, ляскаючи дерев’яним мечем по сідницях, вона мовила: — Це мило та смішно, але… — Майте терпець, люба царице, — мовив Гіздахр. — Зараз випустять левів. Даянерис кинула на нього допитливий погляд. — Левів?! — Трьох одразу. Карлики їх не чекають. Дані насупилася. — Карликів озброєно дерев’яними мечами. Вони вбрані у дерев’яні обладунки. Як вони мають битися проти левів? — Поганенько, — відповів Гіздахр. — Хоча хтозна — може, здивують нас несподіваним хистом. Та найпевніше верещатимуть, бігатимуть колами і намагатимуться вилізти з ями. Має бути дуже кумедно. Але Дані це чомусь кумедним не здалося. — Я забороняю так чинити! — Ласкава царице… не хочете ж ви зіпсувати розвагу вашим любим підданим? — Ви присягнулися мені, що всі бійці будуть дорослі та з доброї волі згодні битися на смерть за золото і шану. Карлики не давали згоди на битву проти левів дерев’яними мечами. Тому ви зупините її негайно. Цар стиснув вуста. На мить Дані здалося, що в його незворушно спокійних очах промайнув спалах гніву. — Воля ваша, — відповів зрештою Гіздахр і нахилився до розпорядника ями. — Не пускайте левів! — наказав він, коли чолов’яга підбіг, тримаючи в руці батога. — Жодного, ваша препишносте? Глядачі знудяться! — Моя цариця сказала своє слово. Хай карликам не завдають шкоди. — Людям не сподобається, що в них забрали розвагу. — То виводьте Барсену — буде їм розвага. — Вашій превисокості краще знати. Розпорядник ями ляснув батогом і заволав наказ. Карликів забрали разом зі свинею та собакою; глядачі невдоволено сичали, кидали у них каміння та гнилі плоди. Але схвальне ревище поновилося, коли на пісок швидким кроком вийшла Барсена Чорногрива — майже оголена, коли не рахувати перепаски на стегнах та сандалів на ногах. Висока темношкіра жінка приблизно тридцяти років рухалася з хижою вишуканістю пантери. — Барсену дуже люблять, — мовив Гіздахр, поки ревище юрби наповнювало яму. — Хоробрішої жінки я не знаю. Могутній Бельвас відповів: — Битися з дівками — то не хоробрість. Битися з Могутнім Бельвасом — оце хоробрість. — Сього дня вона б’ється з вепром, — зауважив Гіздахр. «Еге ж, — подумала Дані, — бо ти не знайшов жінки їй у суперниці, хай яким гаманом трусив.» — І схоже, не дерев’яним мечем. Вепр був величезний звір з іклами завдовжки з людське передпліччя і крихітними очицями, що палали гнівом. Дані аж стало цікаво, чи не виглядав вепр-убивця Роберта Баратеона так само люто. «Жахливе чудовисько, жахлива смерть.» Протягом удару серця вона майже жаліла Узурпатора. — Барсена дуже жвава та спритна, — мовив Резнак. — Вона танцюватиме з вепром, преосяйносте, і нарізатиме з нього шинку ножем, коли він пробігатиме повз неї. Ось побачите: перш ніж померти, він геть спливе кров’ю. Саме так і почалося. Вепр кинувся у напад, Барсена крутнулася і ухилилася, її клинок зблиснув сріблом на сонці. — Списа б їй, — мовив пан Барістан, поки Барсена спритним стрибком ухилялася від другого удару звіра. — У такий спосіб вепра не здолати. Слова лицаря здалися Дані буркотінням чийогось старенького дідуся — як завжди казав Дааріо. Клинок Барсени рясно спливав кров’ю; але невдовзі вепр зупинився. «Він розумніший за бика, — втямила Дані. — Він більше не нападатиме.» Тим часом Барсена дійшла тієї ж думки. Вона загрозливо верескнула, потроху ступила ближче до вепра, перекидаючи ножа з долоні в долоню. Коли звір відступив, Барсена вилаялася, сікнула лезом йому по пискові, намагаючись розлютити… і домоглася свого. Та цього разу її стрибок спізнився на крихітну мить; вепряче ікло розчахнуло їй ліву ногу від коліна до промежини. Стогін вирвався на волю з тридцяти тисяч горлянок. Затискаючи розірвану плоть на нозі, Барсена впустила ножа і спробувала позадкувати геть, але не подолала і аршина, як вепр напав знову. Дані відвернула обличчя. — Оце була така хоробрість, як треба? — запитала вона Могутнього Бельваса під моторошний вереск, що розносився понад піском. — Битися зі свинями — хоробрість. Верещати отак гучно — ні. Могутньому Бельвасові боляче у вухах. — Євнух потер своє кругле черево, похрещене старими білими рубцями. — А ще Могутньому Бельвасові млосно у шлунку. Вепр занурив писок у живіт Барсени і почав виїдати тельбухи. Рознісся сморід, якого цариця не могла вже терпіти. Спека, мухи, галас юрби… «аж дихати несила». Дані підняла серпанок і дозволила йому полетіти за вітром. Потім скинула токар; перли тихенько торохтіли один об одний, поки вона розмотувала шовк. — Халісі? — запитала Іррі. — Що ви робите? — Скидаю свої довгі вуха. Тузінь людей з рогатинами вибігли на пісок, щоб відігнати вепра від трупа і повернути його до загорожі. З ними біг і розпорядник, вимахуючи довгим шпичастим батогом. Коли він ляснув ним на вепра, цариця підвелася на ноги. — Пане Барістане, чи не супроводите мене назад до мого садка? На обличчі Гіздахра з’явився бентежний подив. — Але ж будуть іще видовиська. Пустощі з шістьма старими бабами, а тоді три двобої. Белакво проти Гогора! — Белакво переможе! — заявила Іррі. — Кожен знає. — Не кожен! — заперечила Джихікі. — Белакво помре! — Помре один, чи помре інший, — мовила Дані. — А той, хто виживе, помре іншим разом. Все це одна велика помилка. — Могутній Бельвас з’їв забагато коників. — Широке брунатне обличчя Бельваса пополотніло. — Могутньому Бельвасу треба молока. Гіздахр на євнуха навіть не зважив. — Препишносте, люд Меєрину зібрався святкувати наше поєднання у шлюбі. Ви чули, як вас вітала юрба. Не відкидайте так просто їхню любов! — Вони вітали не мене, а мої довгі вуха. Ходімо з цієї забійні, пане чоловіче. Дані чула рохкання вепра, вигуки списників, ляскання батога розпорядника. — Ні, моя люба пані! Залиштеся ще ненадовго. На пустощі й останній двобій. Заплющте очі — ніхто й не побачить. Усі дивитимуться на Белакво та Гогора. Зараз не час… Його обличчям пробігла темна тінь. Галас і ревище стишилися. Десять тисяч голосів замовкли. Кожна пара очей обернулася на небо. Теплий вітер майнув Дані по щоках; над биттям свого серця вона почула шум крил. Двійко списників кинулися шукати порятунку. Розпорядник завмер там, де стояв. Вепр, пирхаючи, повернувся до Барсени. Могутній Бельвас застогнав, зсунувся зі свого сідала і впав на коліна. У височині темною тінню проти сонця з’явився дракон. Його луска була чорна, очі, роги та зуби гребеня на хребті — криваво-червоні. Завжди найбільший з трьох, у дикій пустці Дрогон виріс іще більшим. Його крила простяглися на двадцять стоп від кінчика до кінчика, чорні, мов налощений гагат. Дракон плеснув ними, розвертаючись над піском, і всім здалося, наче вдарив грім. Вепр підняв голову, рохнув… і раптом його огорнуло полум’я — чорний вихор, поцяткований червоним. Дані відчула хвилю жару за тридцять стоп від себе. Передсмертний вереск звіра скидався на людський. Дрогон сів на тушу і занурив пазурі у плоть, що спливала димом. Заповзявшись до трапези, він не став перебирати, де вепр, а де Барсена. — О боги, — простогнав Резнак, — він її жере! Могутній Бельвас гучно вивергав шлунок назовні. Дивний вираз пробіг довгим блідим обличчям Гіздахра зо’Лорака: почасти страх, почасти хіть, почасти захват. Він пристрасно облизнув губи язиком. Дані побачила, як Пахли кинулися вгору сходами, підбираючи поли токарів і запинаючись на них у поспіху вибратися з ями. Інші наслідували їхній приклад. Хтось щосили ринув навтіч, розштовхуючи інших. Більшість, утім, не мала куди подітися з місць. А один вирішив уславити себе звитягою. То був котрийсь зі списників, надісланих відігнати вепра до загорожі. Може, він був п’яний, а може, божевільний; чи без надії кохав Барсену Чорногриву, а чи дослухався до пліток про дівчинку Хазею. Або ж простолюдець хамського роду раптом зажадав, щоб співці склали про нього думи… і кинувся уперед, наставивши вепрячу рогатину. Рудий пісок полетів у нього з-під п’ят, а з лав нагорі загриміли крики. Дрогон підняв голову; зуби його капотіли кров’ю. Звитяжець стрибнув драконові на спину і устромив залізне вістря в основу довгої лускатої шиї. Дані та Дрогон заверещали разом, як одне. Звитяжець наліг на списа, всією вагою заганяючи вістря дедалі глибше. Дрогон вигнув спину з сичанням болю; хвіст шалено хльоснув на всі боки. Дані побачила, як голова вигинається назад на кінці довгої зміїної шиї, як розгортаються чорні крила. Драконоборець втратив рівновагу і покотився піском. Він саме намагався стати на ноги, коли зуби дракона зчепилися на його передпліччі. — Ні! — тільки й устиг вигукнути чолов’яга перед тим, як Дрогон одірвав йому руку від плеча і викинув геть, як пес викидає задушеного щура у пацючій ямі. — Вбийте цю істоту! — заверещав Гіздахр до решти списників. — Забийте чудовисько! Пан Барістан міцно вхопив царицю і втримав на місці. — Відверніться, ваша милосте. — Пустіть! Дані рішуче викрутилася з його обіймів. Коли вона перестрибувала через бильця своєї ложі, весь світ, здавалося, уповільнився. Приземляючись у яму, вона загубила сандалю; кинувшись бігти, на кожному кроці Дані відчувала між пальцями ніг грубий та пекучий рудий пісок. Пан Барістан все ще кликав до неї ззаду. Могутній Бельвас не припиняв блювати. Дані прискорила біг. Списники теж бігли щодуху — хто куди. Одні поспішали до дракона з наставленими списами, інші тікали, кидаючи зброю собі під ноги. Хоробрий звитяжець судомився на піску; з пошматованого оцупка на місці плеча бризкала яскраво-червона кров. Спис лишився у Дрогоновій спині й хилитався туди-сюди, коли дракон плескав крилами. З рани здіймався дим. Коли наблизилися інші списи, дракон плюнув вогнем і потопив двох людей у чорному полум’ї. Хвіст вдарив убік, влучив у розпорядника, що підкрадався ззаду, і розірвав його навпіл. Інший нападник кілька разів тицьнув списом драконові у вічі, доки той не вхопив його щелепами і не випустив тельбухи. Меєринці верещали, лаялися, волали прокляття. Дані чула, як хтось біжить за нею, тупотячи ногами. — Дрогоне! — щосили закричала вона. — Дрогоне! Дракон повернув голову. Дим зміївся цівочками у нього між зубів. Кров його диміла теж — там, де капотіла на землю. Він знову плеснув крилами, здійнявши задушливу хмару червоного піску. Дані втрапила до неї, запнулася, закашлялася. Дракон клацнув на неї зубами. — Ні! — тільки й встигла вигукнути вона. «Ні, не на мене, хіба ти мене забув?» Чорні зуби зімкнулися за кілька вершків від її носа. «Та він мені зараз голову одірве!» Пісок виїдав очі; нічого не бачачи, Дані спіткнулася на трупі розпорядника ями й упала на бік. Дрогон заревів, голос його наповнив яму. Дані огорнув жар, наче з печі. Довга луската шия витяглася в її бік. Коли дракон розчахнув пащу, вона побачила між його чорних зубів шматки потрощених кісток та спеченого м’яса. Очі звіра нагадували розплавлений метал. «Я дивлюся просто в пекло, та не смію відвернути погляд.» Вона ще ніколи не була така певна, що має робити. «Якщо спробую втекти, він мене спалить і зжере.» На Вестеросі септони проповідували про сім пеклів та сім небес, але Семицарство з його богами лежало ген за морями. Дані стало цікаво: якщо вона загине тут, хто з’явиться по її душу? Чи прискаче до неї дотракійський бог-огир, розсікаючи небесну траву, чи забере до свого зоряного халазару, де вона вічно мандруватиме нічними землями руч-об-руч зі своїм сонцем-та-зорями? А чи жорстокі боги Гісу пришлють гарпій відтягти нещасну в безодню на вічні муки? Дрогон заревів їй просто у обличчя; жар його подиху міг би спекти шкіру на пухирі. Десь праворуч Дані почула вигуки Барістана Селмі: — До мене! Спробуй мене. Сюди! До мене! У розжарених червоних ямах Дрогонових очей Дані побачила власне віддзеркалення. Яка ж вона була крихітна, квола, знесилена і перелякана… «Не можна показувати йому страх.» Дані зашкреблася на піску, сперлася на труп розпорядника, її пальці знайшли пужално батога, і раптом воно додало їй хоробрості. Шкіра в долоні була тепла, наче жива. Дрогон знову заревів — так гучно, що вона трохи не впустила батіг. Зуби вдруге клацнули перед носом. Але цього разу Дані вдарила у відповідь. — Ні! — верескнула вона, вкладаючи в батіг усю силу, яка їй лишилася. Дракон відсмикнув голову назад. — Ні! — заверещала Дані знову. — НІ-І-І! Шпичаки на батозі вчепилися драконові у писок, смикнули, дряпнули. Дрогон став дибки, вкриваючи її тінню своїх крил. Дані заходилася батожити його лускате черево — туди й назад, туди й назад, доки не заскніла втомлена рука. Довга зміїна шия вигнулася, наче напнутий стрільцем лук. Люто засичавши, дракон плюнув чорним вогнем. Дані пірнула під струмінь полум’я, вимахуючи батогом і волаючи: — Ні, ні, ні! Ану лягай!!! У відповідь почулося ревище, повне страху та гніву… а ще болю. Крила дракона плеснули раз, другий… …і склалися. Дрогон востаннє засичав і простягся на череві. Чорна кров струменіла з рани, де його прохромили списом; зі спеченого піску там, куди вона капотіла, здіймалися цівки диму. «Він — вогонь, що зробився плоттю, — подумала Дані, — і я теж.» Даянерис Таргарієн одним стрибком скочила на драконову спину, вхопила списа і вирвала його з тіла. Вістря майже розплавилося; розпечене залізо мерехтіло червоним. Дані викинула списа геть. Дрогон скрутився під нею, м’язами пробігли хвилі — то дракон збирав сили. У повітрі летів пісок; Дані нічого не бачила, не могла дихати, не могла думати. Чорні крила плеснули гучніше за грім, і раптом червоні піски провалилися під нею униз. Запаморочившись, Дані заплющила очі, а коли розплющила знов, то побачила під собою крізь запону сліз та пилу меєринців, що бурхливими потоками текли угору сходами і вихлюпували на вулиці міста. Батіг досі був у неї в руці. Вона знову ляснула ним Дрогонові по шиї і скрикнула: — Вище! Інша її рука вчепилася у лусочки; пальці шалено шкреблися у пошуках опори. Широкі й чорні Дрогонові крила збурювали повітря. Дані відчувала жар дракона у себе між стегнами. Серце її ладне було розірватися. «Так, — думала вона, — так, лети, не спиняйся, неси мене, неси. Лети!» Джон Він не був високим на зріст, цей Тормунд Велетнебій, але боги подарували йому широкі рамена та чимале черево. Манс Розбишака нарік його Тормундом Гучним Рогом за міць легенів і полюбляв казати, що Тормунд своїм реготом збиває сніг з гірських вершин. Коли ж Тормунд лютував, його ревище нагадувало Джонові голос розбурханого мамута. А того дня Тормунд лютував особливо часто і гучно. Він волав, він лаявся, він гатив кулаком по столі так, що перекинув і розлив глек води. Дичак не відпускав од себе ріг меду, тому слина, якою він бризкав разом із погрозами, була присмачена солодким. Тормунд назвав Джона Сніговія боягузом, брехуном, перевертнем, прокляв як чорносердого, хитро гойданого колінкаря, грабіжника та стерв’ятника, звинуватив у намірі вграти весь вільний нарід просто в дупу. Двічі він кидав ріг Джонові у голову, не забуваючи перед тим його спустошити — не з таких був Тормунд, щоб марнувати добрий мед. Та Джон не дозволив собі перейматися: жодного разу не підвищив голосу, не відповів погрозою на погрозу… але не поступився ані крихтою того, чим не збирався поступатися. Нарешті, коли ззовні намету вже видовжувалися полудневі тіні, Тормунд Велетнебій — Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам, Громовий Кулак, Ведмежий Жених, Медовий Король у Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів — тицьнув уперед свою дебелу правицю. — Ну гаразд, згода. І хай пробачать мені боги. Бо десь там є сотня матерів, які не пробачать ніколи. Джон схопив простягнуту руку і потиснув її. Слова обітниці загриміли йому в голові. «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» І для нього особисто — новий рядок. «Я — сторож, який відчинив браму і пустив до неї ворога.» Багато б він віддав, щоб упевнитися, чи правильно чинить. Але вже зайшов надто далеко, щоб вертати назад. — Згода і угода, — відповів Джон. Тормунд стиснув йому долоню, трохи не розтрощивши кістки — принаймні у цьому він анітрохи не змінився. Борода теж лишилася тією самою, хоча обличчя під кущем білого волосся схудло і змарніло, а червоними щоками пролягли глибокі ущелини зморщок. — Краще б Манс тебе вхекав, поки мав змогу, — буркнув Тормунд, намагаючись перетворити Джонову руку на кашу з м’яса та кісток. — За миску юшки та кусень хліба віддати золото, ще й хлопчиків на додачу… тяжка ціна. Куди подівся той добросердий юнак, що я колись знав? «Його обрали князем-воєводою.» — Я чув від людей, що чесна угода лишає обидві сторони невдоволеними. То що, за три дні? — Аби ж дожити ці три дні. Дехто з мого племені плюне мені в вічі, коли почує твої умови. — Тормунд нарешті відпустив Джонову руку. — Твої ґави теж бурчатимуть, якщо я хоч трохи їх знаю. А маю ж знати — побив вас, чорних дупаків, стільки, що й не порахую. — Краще не згадуй про таке надто гучно, коли опинишся на південь від Стіни. — Гир! — зареготав Тормунд. Тут теж нічого не змінилося; старий і досі реготав часто, лунко та охоче. — Розумно кажеш. Бракувало, щоб чорні пташки задзьобали мене на смерть. Він ляснув Джона по спині. — Коли мій нарід опиниться за Стіною в безпеці, ми з тобою за це трохи вип’ємо і закусимо. А доти… Дичак стягнув обруч з лівого плеча і кинув Джонові. Потім зробив те саме з його близнюком з правого плеча. — Ось тобі перша данина. Мені ці обручі дісталися від батька, а йому — від діда. Тепер вони твої, ниций чорний байстрюче. Важкі, товсті прикраси було викувано зі старого золота, карбовано прадавніми рунами першолюдей. Тормунд Велетнебій не знімав їх, відколи Джон уперше його побачив; обручі здавалися його частиною так само, як біла борода. — Браавоські лихварі перетоплять обручі на золото. Сум і сором. Краще б ти їх не віддавав. — Оце вже ні! Тормунд Велетнебій не дозволить пащекувати, що примусив вільний нарід віддати всі скарби, а свої лишив собі. — Він вишкірився. — Але того обруча, що я ношу на прутні, таки лишу. Він більший, ніж оці крихітні перстеньки. А тобі був би за гривню. Джон мимоволі засміявся. — Бачу, ти не міняєшся! — Та міняюся. — Вишкір розтанув, наче сніг під літнім сонцем. — Я вже не той, що був у Краснокутті. Надто багато смерті бачив, і чого гіршого теж. Сини мої… Сум скривив Тормундове обличчя. — Дормунда вбили у битві за Стіну. Зовсім хлопчина був. Його дістав один з лицарів твого короля — якийсь йолоп у сірій криці з метеликами на щиті. Я бачив удар, та не встиг і добігти до свого синочка, як він уже лежав мертвий. Торвинд… його забрав холод. Хворобливий був малий. Однієї ночі просто узяв та й помер. А найгірше… ми ще не знали, що він мертвий, а він вже постав блідий з синіми очима. Мусив сам дати йому ради. Тяжко, Джоне, ой, тяжко. Сльози заблищали в очах старого воїна. — Правду кажучи, пуття з нього не вийшло… але він був мій хлопчик, і я його любив. Джон поклав Тормундові руку на плече. — Мені дуже шкода. — Та не ти ж його вбив. На твоїх руках чимало крові, годі казати. Мо’, не менше, ніж на моїх. Але чужої, не його. Тормунд рішуче струснув головою. — Ну, годі вже. Я маю ще двох міцних синів. — Та й доньку, хіба ні? — Мунду? Авжеж. — На Тормундове обличчя повернулася посмішка. — Віриш, вона таки узяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа. Спитай мене, то малий більше має в штанях, ніж у голові. Але до неї добрий та лагідний. Я йому сказав, що як скривдить мою квіточку, то я йому прутня висмикну і віддухопелю ним до кривавої юшки. Він ще раз добряче ляснув Джона по спині. — Час тобі вже вертатися. Ще трохи просидиш — і твої вирішать, що ми тебе зжерли. — Ну то на світанку. За три дні від нинішнього. Спершу хлопчики. — Та чув я тебе вже перші десять разів, брехлива ґаво. Хтось би подумав, що ми один одному не довіряємо. Він сплюнув на підлогу. — Гаразд, спершу хлопчики. Мамути підуть околяса. Ти перекажи Східній Варті, щоб чекали і не лякалися. А я подбаю, щоб при твоїй клятій брамі не було ані тисняви, ані бійок. Ввійдемо гарненько і слухняно, наче каченята за мамцею. А за мамцю-качку буду я. Гир! На тім Тормунд проводив Джона геть з намету. День ззовні стояв ясний, безхмарний. Після двох тижнів гри у хованки сонце повернулося на небо, і Стіна на півдні мерехтіла біло-блакитними іскрами. Джон часто чував приказку від старших чоловіків у замку Чорному: «На Стіну примха нападає, мов на Аериса Навіженого», або іноді «Стіна перемінливіша за жінку». Хмарними днями вона скидалася на білий камінь, ночами без місяця — на чорне вугілля. Під час снігових віхол Стіна здавалася різьбленою зі снігу. Але в такі дні, як нинішній, не лишалося сумнівів, що її роблено з льоду. В такі дні Стіна мерехтіла, наче кришталь септона, кожну тріщину і западину розмальовувало яскравими візерунками сонячне сяйво, на прозорих напливах танцювали і завмирали морозні веселки. В такі дні Стіна стояла прекрасна, мов у казці. Старший син Тормунда чекав коло коней, розмовляючи зі Шкіряном. Торег Високий — так кликали його серед вільного народу, бо хоча за Шкіряна хлопець був вищий хіба що на вершок, зате над власним батьком витикався на цілу стопу. Гарет, дебелий парубок з Кротовини на прізвисько Лошак, купчився перед вогнем, спиною до двох інших. Він та Шкірян — ото була і вся варта, яку Джон привів з собою на перемови. Якби князь-воєвода узяв більше людей, дичаки завважили б їх за ознаку страху; а якби Тормунд справді надумав криваву зраду, Джона не врятували б і два десятки. Іншого захисту, крім Привида, Джон не потребував; лютововк умів винюхувати ворогів — навіть тих, які ховали ворожість за приязними посмішками. Але Привида зараз поруч не було. Джон стягнув чорну рукавицю, вклав до рота два пальці й свиснув. — Привиде! До мене! Згори зненацька зашуміло, завирувало. З гілки старого дубу, плескаючи крилами, злетів і всівся Джонові на сідло старий Мормонтів крук. — Зер-р-на! — заволав він. — Зерна, зерна, зерна! — Овва, і ти теж тут? Джон простягнув руку зігнати птаха, та зрештою лагідно скуйовдив йому пір’я. Крук вилупив на нього одне око, нахилив голову так загадково, наче щось знав, і пробурмотів: — Сніг-сніговій. І тут між двох дерев з лісу виник Привид, а з ним поруч — Вала. «Вони наче створені одне для одного.» Вала була з ніг до голови вбрана у біле: білі вовняні штани, заправлені у високі чоботи вибіленої шкіри, кожух-накидку з білої ведмежої шкури, припнуту на плечі різьбленим обереговим обличчям, білий каптанчик з кістяними застібками. Подих її теж був білий… але очі — блакитні, довга коса — наче темний мед, щоки — зашарілі від морозу. Давно вже Джон не бачив такої неймовірної краси. — Ви намагаєтеся вкрасти мого вовка? — спитав її воєвода. — Чом би й ні? Якби кожна жінка мала лютововка, чоловіки поводилися б чемніше та сумирніше. Навіть чорні ґави. — Гир! — реготнув Тормунд. — Ти з нею не перебріхуйся, Снігу-воєводо, бо однак не перебрешеш. Занадто вже вона розумна і для тебе, і для мене. Краще вкради її швидше, поки Торег не пролупив очі й не вкрав її перший. Що казав про Валу той бевзь Аксель Флорент? «Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити!» О так, він мав рацію, але дичацька красуня мала в собі набагато більше — і вже довела це, знайшовши Тормунда там, де зазнали поразки гартовані розвідники Варти. «Може, вона і не справжня принцеса, та жоден князь чи король не відмовився б від такої дружини.» Але цього моста було спалено давно, і Джон сам підніс до нього смолоскипа. — Бажаю Торегові щастя, — відповів він. — А я склав обітниці. — А дарма — вона була б не проти! Хіба не так, дівчинко? Вала попестила довгого кістяного ножа на стегні. — Хай князь-гайворон приходить до мого ліжка, коли схоче — аби мав сміливість. От вихолощу його — зразу стане легше триматися обітниць. — Гир! — знову пирхнув Тормунд. — Чув, Торегу? Тримайся од неї подалі. Одну доньку я вже маю, другої мені не треба. І струснувши головою, ватажок дичаків пірнув назад до свого намету. Поки Джон чухав Привида за вухом, Торег привів Валі коня. Вона все ще їздила сірим бахмутиком, якого їй дав Мулій у день від’їзду зі Стіни — кошлатим, опецькуватим, сліпим на одне око. Розвернувши коника до Стіни, Вала спитала: — Як ся має маленька потворка? — Удвічі побільшав, відколи ви поїхали, а голосить утричі гучніше. Коли вимагає цицьку, його чують у Східній Варті, — відповів Джон, сідаючи на власного коня. Вала поїхала поруч. — Отже… я привела вам Тормунда, як обіцяла. То що тепер? Мене повернуть до старої келії? — Вашу стару келію вже зайнято. Король-Башту забрала собі Королева Селиса, для себе і почту. Пам’ятаєте Гардінову Башту? — Оту, що наче зараз завалиться? — Вона валиться вже років сто. Верхній поверх я наказав полагодити для вас, панно. Ви матимете більше простору, ніж у Король-Башті, хоча й не такого зручного. Зрештою, Гардіновим Палацом її ніхто ніколи не звав. — Між зручностями та волею я щоразу обираю волю. — Замком ви можете ходити вільно, та в іншому, на жаль, мусите лишатися бранкою. Втім, обіцяю, що вам не дошкулятимуть небажані гості. Гардінову Башту стережуть мої люди, не королевині. А у нижньому передпокої спить Вун-Вун. — Велетень за охоронця? Навіть Далла не могла таким похвалитися! Тормундові дичаки спостерігали, як вони йдуть, визираючи з наметів та куренів, нашвидкуруч поставлених між позбавленими листя деревами. На кожного чоловіка, здатного битися, Джон побачив трьох жінок і стільки ж дітей — кощавих, змарнілих, з запалими щоками і голодним вогнем у очах. Коли Манс Розбишака вів вільний нарід у напад на Стіну, його військо гнало поперед себе великі гурти овець, кіз, свиней; та нині єдині тварини, що траплялися на очі, були мамути. Якби не лють і сила велетнів, їхніх мамутів теж покололи б і поїли — Джон не мав у тім сумніву. Що не кажи, а м’яса на кістках мамута знайдеться чимало. Побачив Джон і ознаки хвороб, і саме вони стурбували його найбільше. Якщо загін Тормунда отак потерпає від голоду і немічі, то що сталося з тими тисячами, які пішли за Матінкою-Кротихою до Недолі? «Котер Пайк має невдовзі бути там. Хтозна — якщо вітри на нас зглянулися, раптом він уже пливе назад до Східної Варти, натоптаний по вінця вільним народом.» — Як вам повелося з Тормундом? — запитала Вала. — Спитайте за рік. Найтяжче досі попереду — як умовити мою власну братію з’їсти те, що я їм наварив. Боюся, жодному з них моя страва не смакуватиме. — То дозвольте мені допомогти. — Ви вже допомогли. Ви знайшли Тормунда. — Я можу більше. «Чом би й ні? — подумав Джон. — Вони всі вірять, що вона принцеса.» Вала і виглядала найсправжнісінькою принцесою, і верхи сиділа так, наче народилася у сідлі. «Принцеса-войовниця, — майнула думка, — не якась квола істота, що сидить у вежі, чепурить волосся і чекає, щоб її урятував подорожній лицар.» — Я мушу повідомити королеву про нашу угоду, — мовив Джон. — Запрошую і вас до знайомства з нею. Якщо, звісно, знайдете в собі сили зігнути коліна. Негоже вийде, якщо її милість образиться ще до того, як він розтулить рота. — Можна мені сміятися, коли колінкуватиму? — Не можна. Це не забавка. Між нашими народами тече річка пролитої крові — стара, глибока і червона. Станіс Баратеон — один з дуже небагатьох володарів, які вітають думку прихистити дичаків у Семицарстві. Для успіху мого задуму мені потрібна згода його королеви. Грайлива посмішка зникла з вуст Вали. — Маєте моє слово, Снігу-воєводо. Перед вашою королевою я буду чемною та сумирною дичацькою принцесою. «Вона мені не королева, — хотів був відповісти Джон. — Правду кажучи, вже не дочекаюся, коли вона звідси зникне. А якщо боги зглянуться, то й Мелісандру з собою забере.» Решту шляху вони подолали мовчки. Привид трусив по п’ятах; Мормонтів крук супроводив їх до брами, а потім, коли люди злізли з коней, полинув на чорних крилах угору. Лошак пішов попереду з запаленою гілкою — освітити шлях крижаним проходом. Коло південного виходу брами на Джона з супутниками вже чекала невеличка купка чорних братчиків. Серед них був Ульмер з Королівської Пущі; саме старий лучник виступив наперед сказати слово за інших. — З ласки пана воєводи, хлопці хочуть знати. То бути миру, мосьпане? Чи крові та залізу? — Миру, — відповів Джон. — За три дні від нинішнього Тормунд Велетнебій проведе своїх людей крізь Стіну. Як друзів, не ворогів. Дехто навіть стане до наших лав новими братчиками. Ми маємо привітати їх належним чином. Тепер повертайтеся до своїх обов’язків. Джон віддав повід коня Шовкунові. — А мені треба до королеви Селиси. — Її милість сприйняла б за образу, якби він не з’явився до неї негайно. — Потім мушу написати кілька листів. Принеси до моїх покоїв пергамен, пера і горщик маестерського чорнила. Потім поклич Марша, Ярвика, септона Келадора і Клідаса. Келадор, певно, буде напідпитку, а Клідас — поганенькою заміною справжньому маестрові. Та інших він не мав. «Дочекатися б Сема.» — Північан теж поклич. Кремінця і Норея. Ти, Шкіряне, теж маєш бути там. — Гоб пече пироги з цибулею, — мовив Шовкун. — Попрохати усіх приєднатися до вас за вечерею? Джон подумав і відповів: — Ні. Попрохай приєднатися до мене на заході сонця нагорі Стіни. — І обернувся до Вали. — А вас, панно, прошу зі мною, коли ласка. — Ґаві наказувати, бранці коритися, — відповіла вона знову грайливо. — Ця ваша королева, мабуть, дуже люта, якщо ноги дорослих чоловіків згинаються від самого її вигляду. Чи не вдягти мені кольчугу замість вовни та хутра? Бо це вбрання подарувала мені Далла, не хочу заляпати його плямами крові. — Якби слова точили з людей кров, тоді б вам було чого боятися. Та гадаю, панно, вам і в цьому вбранні буде безпечно. Вони потроху просувалися до Король-Башти стежками, нещодавно розчищеними між кучугур брудного снігу. — Я чула, ваша королева має довгу чорну бороду. Джон знав, що не має посміхатися, але не втримався. — Лише вуса. І то досить ріденькі. Кожну волосину можна полічити. — Яка зневіра! Попри всі свої балачки щодо господині у власному маєтку, Селиса Баратеон не надто поспішала залишити вигоди замку Чорного заради зловісних тіней Ніч-Крому. Звісно, вона тримала при собі варту: чотирьох стражників коло дверей, двох ззовні на сходах, двох усередині біля жарівниці. Очолював королевину варту пан Патрек з Король-Гори, вбраний у лицарський вапенрок біло-блакитно-срібних барв та делію, розцяцьковану п’ятикутними зірками. Коли його знайомили з Валою, лицар упав на коліно і поцілував їй рукавичку. — Ви ще прекрасніші, ніж мені казали, принцесо, — оголосив він. — А я чимало чув од королеви про вашу красу! — Оце так диво! Вона ж ніколи мене не бачила. — Вала попестила пана Патрека по голові. — Ну вставайте вже, пане колінкарю. Встаньте, встаньте! Джонові здалося, наче вона наказує собаці; він ледь не розреготався. Присилувавши себе зробити кам’яну мармизу, Джон сказав лицареві, що має побачити королеву. Пан Патрек надіслав одного зі стражників угору сходами спитати, чи не матиме її милість ласку прийняти гостей. — Але вовк має лишитися тут! — наполіг пан Патрек. Джон цього чекав. Лютововк непокоїв королеву Селису — майже так само, як Вун Вег Вун Дар Вун. — Привиде, сидіти! Її милість знайшлася за шиттям коло вогню. Королевин блазень танцював навколо під музику, чутну лише йому, теленькаючи дзвіночками на рогах. — Ґава, ґава, чорна справа! — скрикнув Пістрявчик, побачивши Джона. — А у морі, та й на дні ґави білі, наче сніг. Отакої, йой-ой-ой. Принцеса Ширена скрутилася клубочком у кріслі коло вікна, сховавши каптуром найбридкіші латки сірої лускачки, що спотворила їй обличчя. Пані Мелісандри ніде не було видно, і за те Джон мав дяку — рано чи пізно йому доведеться мати з нею справу, та краще не в королевиній присутності. — Ваша милосте, — мовив Джон, стаючи на коліно. Вала вчинила так само. Королева Селиса відклала шиття. — Підведіться. — З ласки вашої милості, прошу вітати панну Валу. Її сестра Далла була… — …матір’ю того верескливого немовляти, з-за якого ми вночі не спимо. Я знаю, хто це, воєводо Сніговію. — Королева пирхнула і зморщила носа. — Пощастило вам, що вона повернулася раніше, ніж мій чоловік і король, інакше б недобра на вас чекала доля. Воістину недобра. — То ви — дичацька принцеса? — запитала Валу Ширена. — Дехто так каже, — відповіла Вала. — Моя сестра була дружиною Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною. Вона померла, народжуючи йому сина. — Я теж принцеса! — оголосила Ширена. — Та ніколи не мала сестри. Мала колись брата в перших, але він поплив за море. Він був лише байстрюк, але мені подобався. — От справді, Ширено! — втрутилася її мати. — Князь-воєвода тут, мабуть, не на те, щоб слухати про плоди Робертових капостей. Пістрявчику, будь гарненьким дурником і відведи принцесу до її покою. Пістрявчик зателенькав дзвіночками. — Поведу, ой, поведу, — заспівав дурник. — Ходімо зі мною до синього моря, під хвилями моря не знатимеш горя. Поведу, поведу, що й сам не знайду. Він узяв малу принцесу за руку і потяг з кімнати, підскакуючи. Джон мовив до королеви: — Ваша милосте, ватажок вільного народу погодився на мої умови. Королева Селиса ледь-ледь помітно кивнула головою. — Мій ласкавий пан чоловік віддавна плекав намір від щедрот своїх жалувати тим дикунським племенам притулок у державі. Мабуть, слід їх привітати у новій домівці — та лише за умови дотримання королівського миру і закону. Королева підібгала губи. — Мені казали, з ними йде чимало велетнів. Відповіла їй Вала. — Майже дві сотні, ваша милосте. І більше як вісімдесят мамутів. Королева здригнулася. — Жахливі істоти! Джон не зрозумів, кого саме вона мала на увазі: мамутів чи велетнів. — Утім, такі чудовиська можуть стати в пригоді панові королю у його майбутніх битвах. — Напевне, ваша милосте, — відповів Джон, — але мамути завеликі, щоб пройти крізь нашу браму. — Хіба її не можна розширити? — Це, гадаю… було б нерозумно. Селиса знову пирхнула. — Як скажете. Це ж ваша служба, ви маєте у ній тямити. Але де ви оселите усіх цих дичаків? Кротовина, мабуть, не досить велика, щоб там мешкало… скільки їх, до речі? — Чотири тисячі, ваша милосте. Вони допоможуть поставити залоги у покинутих Вартою замках, щоб зміцнити оборону Стіни. — Мені дали зрозуміти, що ті замки лежать у руїнах. Похмурі рештки колишніх твердинь, холодні й непривітні, радше купи каміння, ніж людське житло. У Східній Варті про них згадували як про притулки щурів і павуків. «Павуки дотепер мали вже повиздихати з холоду, — подумав Джон, — а щури взимку і в казан згодяться.» — Це правда, ваша милосте… і все ж навіть руїни дарують якийсь прихисток. А найголовніше: між ними та Іншими стоятиме Стіна. — Бачу, воєводо Сніговію, ви ретельно все обміркували. Певно, король Станіс буде задоволений, коли повернеться переможцем зі своєї битви. «Хай спершу повернеться.» — Звісно, — вела далі королева, — найперше дичаки мають визнати Станіса своїм королем, а Ра-Гльора — своїм богом. «Ось ми і стали лицем до лиця у вузькому проході.» — Ваша милість мусять мені пробачити. Але ці умови не обговорювалися. Обличчя королеви скам’яніло. — Дуже прикрий недогляд. Останні сліди тепла у її голосі миттєво зникли. — Вільний нарід не стає на коліна, — мовила Вала. — То його слід на них поставити! — оголосила королева. — Зробите так, ваша милосте, і ми випростаємося за першої ж нагоди, — пообіцяла Вала. — Та не просто так, а з клинками у руках. Вуста королеви міцно стиснулися, підборіддя ледь помітно затремтіло. — Неймовірна зухвалість. Гадаю, її слід було чекати від дичацької жінки. Треба знайти вам чоловіка, щоб навчив чемного звичаю. Королева обернулася, палаючи очима, до Джона. — Я цього не схвалюю, князю-воєводо. І пан чоловік не схвалять. Я не можу перешкодити вам відчинити браму — ми обидва це знаємо — але обіцяю, ви за це відповісте, коли король повернеться з битви. Сподіваюся, ще не пізно змінити ваші наміри. — Ваша милосте. — Джон знову став на коліно. Цього разу Вала до нього не приєдналася. — Прикро, що мої дії заслужили ваше несхвалення. Мені дуже шкода, але я вчинив так, як вважав за найліпше. Чи дозволите мені піти? — Дозволю. Залиште нас негайно. Ззовні башти, щонайдалі від королевиних людей, Вала нарешті дала волю своїй люті. — Ви брехали про бороду! Та в неї більше волосся на підборідді, ніж у мене між ніг! А донька… її обличчя… — То сіра лускачка. — Ми звемо її сіра смерть! — Для дітей вона не завжди смертельна. — На північ від Стіни — завжди! Єдині ліки від неї — трунок з блекоти, але згодиться і подушка чи ніж. Якби це я народила ту нещасну дитину, то вже багато років тому зробила б їй дарунок милосердя. Такою Валу Джон ще досі не бачив. — Але принцеса Ширена — єдина дитина королеви. — Ну то мені шкода їх обох. Ця дитина нечиста! — Якщо Станіс переможе у своїй війні, Ширена стане спадкоємицею Залізного Престолу. — В такому разі мені шкода і вашого Семицарства теж. — Маестри кажуть, сіра лускачка не є… — Маестри хай вірять у що хочуть. А ви спитайте лісову відьму, якщо бажаєте правди. Сіра смерть спить, але завжди прокидається. Ця дитина нечиста! — Вона мила дівчинка. Ви не можете знати… — Можу. Це ви нічого не знаєте, Джоне Сніговію! — Вала вхопила його за плече. — Я хочу, щоб малу потворку звідси забрали. Його, і годувальниць теж. Не можна лишати їх у тій самій башті, що мертву дівчинку. Джон викрутився з її руки. — Вона не мертва! — Мертва. Це лише її матір не бачить. І схоже, ви теж. Але смерть сидить у ній, і нікуди не поділася. Вала відійшла від Джона трохи вперед, спинилася, обернулася. — Я привела вам Тормунда Велетнебоя. Віддайте мені мою потворку. — Якщо зможу, віддам. — Майте таку ласку. Ви мені винні борг, Джоне Сніговію. Джон дивився, як вона швидко крокує геть. «Вона помиляєься. Напевне ж помиляється. Сіра лускачка не така вже смертельна, як вона каже. А надто для дітей.» Привид знову кудись зник. Сонце низько висіло над західним небокраєм. «От би просто зараз хильнути келих гарячого пряного вина. А краще два.» Проте вино мало зачекати. Джонові належало ще дати ради ворогам найгіршого різновиду: власним братчикам. Коло підйомної кліті він зустрів Шкіряна, і вони удвох поїхали нагору. Що вище підіймалася кліть, то дужче дмухав вітер. За сім сажнів угору важка кліть почала хилитатися з кожним його подихом, час від часу скрегочучи по Стіні й викресуючи хмари крижаних кришталиків, що сліпучо виблискували під сонцем. Потроху кліть піднялася над найвищими баштами замку; на висоті у шістдесят сажнів вітер мав зуби і смикав ними за чорні кобеняки так, що ті гучно плескали по залізних ґратах. На висоті у сотню сажнів вітер різав просто наскрізь. «Стіна належить мені, — нагадав собі Джон, поки коловоротники приводили кліть на місце, — принаймні ще два дні.» Джон зістрибнув на лід, подякував хлопцям на коловороті й кивнув до двох списників на чатах. Обидва насунули на голови вовняні відлоги так, що з облич виднілися самі лише очі, але Джон упізнав Тая за сплутаною косою засмальцьованого чорного волосся, а Овейна — за ковбасою, запханою в порожні піхви при боці. Та власне, упізнав би навіть за тим, як вони стояли. «Добрий володар має знати своїх людей» — казав колись батько йому та Роббові ще у Зимосічі. Джон підійшов до краю Стіни і задивився на поле битви, де загинула сила Манса Розбишаки. Мимоволі спливла думка, де зараз мав бути Манс. «Чи знайшов він тебе, сестричечко? А чи ти стала для нього лише способом утекти з неволі?» Стільки води спливло, відколи він востаннє бачив Ар’ю. Яка вона стала? Чи впізнав би Джон її у обличчя? «Ар’я-Підніжка. З вічно брудною мармизою.» Чи має вона досі того легенького меча, що скував їй Мікен? «Штрикай гострим кінцем» — сказав він їй тоді. Необхідна мудрість на весільну ніч — якщо правдива хоч половина з чутого ним про Рамзая Сніговія. «Привези її додому, Мансе. Я врятував твого сина від Мелісандри, а зараз рятую чотири тисячі твого вільного народу. Віддяч мені хоча б цією маленькою дівчинкою.» У страхолюдній пущі на півночі між деревами повзли вечірні тіні. Західне небо палало червоною загравою, на сході визирали зорі. Джон Сніговій розім’яв пальці мечової руки, пригадуючи всіх, кого втратив. «Семику, милий пухкий дурнику, ти зіграв зі мною жорстокий жарт, коли підніс до князя-воєводи. Князь-воєвода не має друзів та приятелів.» — Воєводо Сніговію! — покликав Шкірян. — Кліть підіймається. — Чую, — відповів Джон, відсуваючись од краю. Першими з кліті виступили ватажки родів Кремінець та Норей, вбрані у хутро та залізо. Норей скидався на старого лиса — зморшкуватий, тендітний статурою, але хитроокий і в рухах спритний. Торген Кремінець був на півголови коротший, зате важчий, мабуть, удвічі — кремезний суворий дядько з червоними корчуватими ручиськами завбільшки з окости, якими він важко спирався на ціпка з тернового дерева, шкутильгаючи крижаною стежкою. Наступним показався Бовен Марш, загорнутий у ведмежу шкуру, за ним — Отел Ярвик, а потім — септон Келадор, як завше, під чаркою. — Ходімо зі мною, — запросив Джон. Вони пройшлися верхівкою Стіни, висипаними жорствою стежками, на захід до червоного сонця, що потроху котилося до обрію. Сажнів за двадцять п’ять од хатини-зігрівайки Джон спинився і мовив: — Ви маєте знати, навіщо я вас покликав. За три дні на світанку відчинять браму, і Тормунд зі своїми людьми пройде крізь Стіну. Нам попереду лежить багато роботи — підготуватися до їхньої з’яви. Його оголошення зустріла тиша. Потім Отел Ярвик мовив: — Князю-воєводо, але ж там тисячі… — …виснажених дичаків, змарнілих до краю, змучених голодом, вигнаних з рідних домівок. — Джон вказав на вогнища унизу. — Онде вони. Тормунд каже, їх чотири тисячі. — За вогнищами я б сказав: три тисячі. — Бовен Марш жив підрахунками та вимірами, то була його царина. — Ще двічі по стільки ж перебуває у Недолі з тією лісовою відьмою, кажуть нам розвідники. А пан Денис пише про великі табори у горах за Тіньовою Вежею. Джон не став заперечувати. — Тормунд каже, що Плакун хоче знову спробувати сили на Мості Черепів. Старий Буряк помацав свого рубця, якого отримав, захищаючи Міст Черепів останнього разу, коли Плакун намагався прорубати собі шлях через Кугаву. — Авжеж пан воєвода не збираються пропускати до нас і того… пекельного гемона? — Не надто охоче. — Джон не забув голови, які йому лишив Плакун — з кривавими ямами замість очей. «Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал, Гарт Сіре Перо. Я не можу за них помститися, та не забуду їхніх імен.» — Але так, пане великий шафарю, його теж. Ми не можемо перебирати вільним народом: оцього пустити, а того ні. Мир означає мир для всіх. Норей гучно відхаркнув і сплюнув додолу. — Краще вкласти мир з вовками та стерв’ятниками! — У моїх підвалах тихо й мирно, — забурчав Старий Кремінець. — Віддайте Плакуна мені. — Скільки розвідників убив Плакун? — гнівно запитав Отел Ярвик. — Скільки жінок він украв, зґвалтував чи зарізав? — Трьох лише з моєї чаді! — відповів Старий Кремінець. — А кого з дівчат не забирає — тим виколює очі. — Коли людина вдягає чорне, її гріхи забуваються і пробачаються, — нагадав Джон. — Якщо ми хочемо, щоб вільний нарід бився поруч з нами, то мусимо пробачити їхні злочини так само, як нам пробачили наші. — Але Плакун не прокаже обітниць! — наполягав Ярвик. — І не вдягне чорного строю. Навіть інші наскочники йому не довіряють! — Не обов’язково довіряти людині, щоб приймати від неї службу. — «Інакше як би я тут порався з вами усіма?» — Нам потрібен і Плакун, і решта його штибу. Хто знає дику пущу краще за дичака? Хто знає наших ворогів ліпше за того, хто боровся з ними? — Все, що знає Плакун — різати і ґвалтувати! — заперечив Ярвик. — Опинившись по наш бік Стіни, дичаки утричі переважатимуть нас числом, — мовив Бовен Марш. — І це лише Тормундів загін. Додайте людей Плакуна і тих, що у Недолі… та їм вистачить сили прикінчити усю Нічну Варту за одну ніч! — Самим лише числом у війні не перемагають. Ви не бачили їх на власні очі, а я бачив. Половина з дичаків — напівмертві, лише дивом тримаються на ногах. — Я б волів бачити їх мертвими, що вже ніяким дивом не тримаються, — мовив Ярвик. — Перепрошую пана воєводу, коли ласка. — Не буде вам моєї ласки! — Джонів голос пролунав холодніше за вітер, що смикав зібране товариство за одяг. — Там у таборі є діти. Кількасот, коли не тисяча. І жінки теж. — Списниці! — Є й вони. А ще матері, бабусі, вдови та юні дівчата… ви їх теж раді приректи на смерть, пане перший будівничий? — Братчики Варти не мають сваритися поміж себе! — втрутився септон Келадор. — Станьмо на коліна та помолімося Стариці, щоб освітила нам шлях до мудрості! — Воєводо Сніговію, — мовив Батько Норей, — де ви хочете оселити отих ваших дичаків? Не на моїй землі, сподіваюся? — Авжеж! — заявив Старий Кремінець. — Хочете посадити їх у Дарунку, то ваші власні глупощі. Та дивіться, щоб не порозволікалися хто куди, бо пришлю вам їхні голови. Зима вже на порозі, а мені нема чим годувати зайві роти. — Дичаки залишаться на Стіні, — запевнив його Джон. — Більшість оселиться у наших покинутих замках. Нині Варта вже тримала залоги в Крижаному Сліді, Довгому Кургані, Соболиному, Сірому Сторожі та Глиб-Озері. В кожному зі згаданих замків завжди бракувало людей, а десять досі стояли порожні й занепалі. — Чоловіки з дружинами та дітьми, усі дівчата-сироти, хлопчики-сироти, молодші за десять років, старі жінки, матері-вдовиці, усі жінки, які не хочуть битися зі зброєю в руках. Списниць ми надішлемо до Довгого Кургану — приєднатися до їхніх сестер. Самотніх чоловіків — до інших фортець, які скоро відчиняться. Хто вдягне чорне, лишиться тут або поїде до залог Східної Варти і Тіньової Вежі. Тормунд візьме собі за стіл замок Дубощит — хай сидить неподалік. Бовен Марш зітхнув. — Якщо вони не доб’ють нас мечами, то доїдять голодними ротами. Чи не скажуть пан воєвода, як вони мають намір годувати Тормунда з його тисячами? Джон чекав цього запитання і мав на нього відповідь. — Через Східну Варту. Ми привеземо харчі кораблями — стільки, щоб вистачило. З річкового краю, штормового, Долини Арин, Дорну, Обширу… та хоч би і з Вільних Міст за вузьким морем. — І за ці харчі буде сплачено… чим, дозвольте запитати? «Золотом Залізного Банку Браавосу» — трохи не прохопився Джон, але натомість відповів: — В укладеній угоді є умова, що вільний нарід може зберегти свої хутра та шкури для тепла взимку, але решту коштовних речей має віддати нам. Золото, срібло, бурштин, коштовне каміння, різьблену кістку… все, що має добру ціну. Ми відвеземо все це за вузьке море на продаж у Вільних Містах. — За все багатство дичаків, — мовив Батько Норей, — ви купите барило ячменю. Ну нехай два барила. — Воєводо Сніговію, — спитав Клідас, — а чому ви не вимагали від дичаків віддати усю їхню зброю? Йому в відповідь зареготав Шкірян. — Ви хочете, щоб вільний нарід бився поруч із вами проти спільного ворога. Та як нам битися без зброї? Кидатися в упирів сніжками? Чи гамселити їх ломаками? «Те, що носить більшість дичаків, не краще за ломаки» — подумав Джон. Дерев’яні киї, кам’яні сокири, довбні з прив’язаними каменями, списи з гартованими у вогнищі вістрями, ножі з кістки, каменю та драконоскла, плетені з верби щити, кістяні обладунки, виварені шкірянки… Хіба що тенни кували спиж, а наскочники на кшталт Плакуна носили вкрадену броню та зняті з трупів залізні мечі… але й ті були стародавньої роботи, зношені роками вжитку, поплямовані іржею. — Тормунд Велетнебій ніколи не дасть згоди роззброїти своїх людей, — мовив Джон. — Він не Плакун, але і не боягуз. Якби я попрохав його про таке, справа дійшла б до крові. Норей попестив бороду. — Ну хай ви посадите ваших дичаків у ті зруйновані замки, воєводо Сніговію, але як примусите там лишитися? Що завадить їм піти на південь у кращі, тепліші землі? — Наші землі! — додав Старий Кремінець. — Тормунд дав мені своє слово. Він присягнувся, що служитиме поруч з нами до весни. Плакун та інші ватажки присягнуться в тому ж самому, або ми не дозволимо їм пройти. Старий Кремінець струснув головою. — Вони нас зрадять! — Слово Плакуна нічого не варте, — мовив Отел Ярвик. — Вони безбожні дикуни! — скрикнув септон Келадор. — Навіть на півдні зрадливість дичаків відома усім! Шкірян схрестив руки на грудях. — Пам’ятаєте битву, що відбулася отут унизу? Я в ній стояв на іншому боці від вас, пригадуєте? А нині ношу ваш чорний стрій і вчу ваших хлопців убивати ворога. Хтось назве мене перевертнем… може, й не збреше… але дикун я такий самий, як ви, ґави. Ми теж шануємо богів — одних з Зимосіччю. — Богів півночі. Відколи постала Стіна, а чи й раніше, — мовив Джон. — Саме ними присягнувся Тормунд. І дотримає слова. Я знаю його, як знав Манса Розбишаку. Навіть ішов з ними у війську, якщо пригадаєте. — Я не забув, — відповів великий шафар. «Авжеж, — подумав Джон, — мені й на думку не спало, що ти міг таке забути.» — Манс Розбишака теж присягався, — правив далі Марш. — Він обітував не вдягати корони, не брати дружини, не ставати батьком синам. А тоді перевернувся, зробив усе сказане і повів на Семицарство велетенське жахливе військо. Рештки саме цього війська чекають отам за Стіною просто зараз. — Зламані й знесилені рештки. — Зламаного меча можна перекувати. І вбити ним когось. — Вільний нарід не має ані писаних законів, ані князів та панів, — мовив Джон. — Але й вони люблять своїх дітей. Принаймні це ви маєте визнати. — Нас не турбують їхні діти. Ми боїмося свавілля батьків, не синів. — Я теж. Тому і наполіг на заручниках. — «Не такий я вже довірливий йолоп, за якого ви мене вважаєте… і не наполовину дичак, хай у які плітки ви вірите.» — Сто хлопчиків віком від восьми до шістнадцяти років. По синові од кожного ватажка і очільника, решту за жеребом. Хлопчики служитимуть джурами та зброєносцями, звільняючи наших братчиків для інших обов’язків. Дехто з часом може вирішити вдягти чорне. Траплялися й дивніші речі. Решта у кожному разі лишиться запорукою вірності їхніх батьків. Північани перезирнулися. — Заручники, кажете, — задумливо промовив Батько Норей. — І Тормунд погодився? «Мусив або погодитися, або приректи своїх людей на смерть.» — Кривава ціна, так він їх назвав, — відповів Джон Сніговій. — Але погодився її заплатити. — Чому б не назвати? — Старий Кремінець постукав ціпком по кризі. — Ми завжди кликали вихованцями тих малих, яких Зимосіч од нас вимагала. Та розуміли, що насправді вони були заручниками. То й що? Кому гірше? — Хіба що тим, чиї батьки розгнівили Королів Зими, — відповів Батько Норей. — Тих повернули додому коротшими на голову. Але ти мені ось що скажи, хлопче… якщо ці твої дичацькі друзі надумають нас обдурити, тобі стане духу зробити те, що ти муситимеш? «Краще спитай Яноса Слинта.» — Тормунд Велетнебій не стане випробовувати мою довіру. У ваших очах, князю Норей, я ще зелений хлопчик, та моїм батьком був Едард Старк. Але великий шафар не вгамовувався. — Ви сказали, ці хлопчики служитимуть зброєносцями. Авжеж пан воєвода не мають на думці навчати їх битися зі зброєю в руках?! Джон спалахнув гнівом. — Авжеж ні, пане великий шафарю — я посаджу їх шити мереживну білизну! Певно ж, вони будуть навчатися зі зброєю. Також збивати масло, рубати дрова, вигрібати стайні, виливати нічні горщики, бігати з листами… але у вільний від цих обов’язків час їх навчатимуть списа, меча і довгого лука. Марш зачервонівся темнішою барвою. — Хай князь-воєвода пробачать мені відверті слова, але м’якших я не знайду. Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада. Вісім тисяч років братчики Нічної Варти стояли на Стіні, захищаючи її від дичаків. Нині ви хочете пропустити їх на південь, дати притулок в наших замках, нагодувати, вдягти і навчити битися. Воєводо Сніговію… невже я мушу нагадувати вам, що ви склали присягу? — Я пам’ятаю присягу, яку склав, — мовив Джон. — «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» А ви, пане, проказували ті самі слова, коли складали свої обітниці? — Панові князю-воєводі відомо, що так. — Ви певні, що я чогось не забув? Приміром, про короля, про його закони? Про те, як ми маємо захищати кожен вершок королівських володінь, чіплятися за кожен зруйнований замок? Нагадайте мені слова цієї частини присяги. Джон почекав на відповідь. Її не було. — Я — щит, що боронить царину людей. Ось які ми з вами проказували слова. То скажіть мені, пане великий шафарю: хто є ці дичаки, коли не люди? Бовен Марш розтулив рота, але не вимовив ані слова. Шиєю його поповзла бурякова барва. Джон Сніговій одвернувся од нього. Останнє світло сонця почало тьмяніти. Джон подивився, як тріщини на Стіні міняються з червоних на сірі й чорні — з вогняних блискавок на річки чорного льоду. Там унизу пані Мелісандра скоро запалить ніч-варту і читатиме свій звичний переспів: «Господи Світла, оборони нас, бо ніч темна і повна жахіть». — Зима насувається, — нарешті мовив Джон, порушивши незграбну мовчанку. — А з нею насуваються білоходи. Зупинити їх ми можемо лише тут, на Стіні. Бо Стіну збудовано саме на те, щоб їх зупиняти… але на Стіні мають стояти люди. Нашу суперечку скінчено. Нам ще багато треба зробити, перш ніж відчинити браму. Тормунда з його людьми потрібно нагодувати, вдягти і оселити в помешканнях. Чимало серед них буде хворих і змучених голодом. Цих я ввіряю вам, Клідасе. Врятуйте стількох, скількох зумієте. Клідас блимнув підсліпуватими рожевими очицями. — Зроблю все, що зможу, Джоне… тобто пане князю-воєводо. — Нам знадобляться усі вози, гарби та хури, щоб перевезти вільний нарід до їхніх нових домівок. Отеле, подбайте про це. Ярвик похмуро скривився і відповів: — Авжеж, князю-воєводо. — Ви, пане Бовене, збиратимете вхідне мито. Золото, срібло, бурштин, гривні, обручі й намиста. Порахуйте, складіть гарненько і подбайте, щоб усе дісталося Східної Варти без втрат. — Авжеж, воєводо Сніговію, — відповів Бовен Марш. А Джонові подумалося: «Лід, — сказала вона, — і кинджали у пітьмі. Червона замерзла кров і оголена сталь.» Долоня мечової руки сама собою згиналася і розгиналася. Здіймався вітер. Серсея Кожна ніч здавалася холоднішою за попередню. Келія не мала ані комина, ані жарівниці. Єдине вікно було надто високо розташоване, щоб бачити з нього бодай щось, і надто вузьке, щоб з нього вилізти… зате достатньо широке, щоб пускати нічний холод. Першу сорочку, яку їй дали, Серсея розірвала на шматки, вимагаючи повернути їй власний одяг. Та натомість мусила мерзнути оголена. Коли їй принесли другу, вона хутко натягла її через голову, ще й подякувала, давлячись вимушеними словами. Вікно пропускало ззовні також і шум. То був єдиний спосіб королеві дізнатися, що відбувається у місті — септи, які приносили їй їжу, не розповідали-бо геть нічого. І це дратувало її найбільше. Хайме мав скоро з’явитися їй на порятунок… але як вона дізнається, коли саме? Серсея мала надію, що братові стане розуму не покинути військо позаду і не примчати на самоті — адже йому знадобиться кожен меч, щоб дати ради Бідолахам, які оточили Великий Септ. Вона щоразу запитувала про свого близнюка кожну зі своїх наглядачок, але жодна не відповідала. І про пана Лораса теж питала — за останнім почутим нею звітом він помирав на Дракон-Камені від ран, завданих йому в приступі замку. «Хай би вже помер, — думала Серсея, — і то якнайшвидше.» Смерть малого означала б порожнє місце у Королегвардії, яке могло стати її порятунком. Але септи так само зберігали мовчання про Лораса Тирела, як і про її брата. Князь Кайбурн був її останнім і єдиним відвідувачем з зовнішнього світу; в іншому її товариство складалося з неї самої та трьох наглядачок, побожних і незворушних. Септа Унела була окостувата, схожа на чоловіка, з мозолястими долонями і насупленою мармизою, геть позбавленою вроди. Септа Моела мала цупке біле волосся і маленькі злостиві очиці, завжди примружені у підозрі, на зморшкуватому обличчі, гострішому за лезо сокири. Септа Сколера була тілиста і опецькувата, мала важкі цицьки, оливкову шкіру та вічний запах кислого молока навколо себе. Трійця приносила їй харчі та воду, випорожнювала горщик, кожні кілька днів забирала сорочку, щоб випрати, при тому залишаючи королеву мерзнути голою під ковдрою. Інколи Сколера читала їй з «Семикутної зірки» або «Святого молитовника». Жодного іншого слова, як і відповідей на свої запитання, Серсея від них не чула. Усіх трьох септ вона ненавиділа і зневажала — майже так само, як тих, хто її зрадив. Облудні друзі, невірні слуги, чоловіки, що присягалися в вічному коханні, навіть власні її родичі… усі зрадили і повтікали тієї миті, коли були їй найпотрібніші. Озней Кіптюг, клятий слабак, зламався під канчуками і розбовкав у вухо верховного горобця таємниці, які мав понести з собою до могили. Його брати — вуличний непотріб, який вона піднесла на казкову висоту — сиділи на дупі й не робили геть нічого. Ауран Бурун, її адмірал, утік у море на дромонах, які вона йому збудувала. Ортон Добромир поспіхом повернувся до свого маєтку, Довгостолу, і забрав з собою дружину Таену — єдину справжню подругу королеви у ці жахливі часи. Гарис Звихт і великий маестер Пицель кинули її в полоні та віддали державу в руки тим самим людям, які змовлялися проти неї. Мерина Транта і Бороса Блаунта, присяжних оборонців короля, ніде не могли знайти. Навіть її брат у перших Лансель, що колись освідчувався їй у коханні, тепер був одним з її обвинників. А її власний дядько відмовив їй у допомозі, коли вона хотіла зробити його Правицею Короля. Що ж до Хайме… Ні, вона не вірила, відмовлялася вірити. Хайме з’явиться, щойно дізнається про її благання. «Приїзди негайно, — написала вона йому. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Кайбурн божився, що лист неодмінно знайде її близнюка в річковому краю, де він перебував з військом. Але Кайбурн так і не повернувся. Хтозна — може, теж лежав мертвий, а голова стирчала на шпичці над брамою міського дитинця. А може, скнів у кам’яному мішку під Червоним Дитинцем, не встигнувши навіть надіслати її листи. Королева питала про нього разів сто, але наглядачки не казали ані слова. Все, що вона знала напевне — Хайме ще не прибув. «Авжеж ні, — казала вона собі. — Але вже скоро. Щойно він приїде, верховний горобець і його посіпаки заспівають іншої.» Серсея ненавиділа почуття безсилля і безпорадності. Вона погрожувала, але погрози стрічалися з кам’яними обличчями та глухими вухами. Вона наказувала, але на накази ніхто не зважав. Вона закликала до милосердя Матері, до природнього співчуття одних жінок до інших, але три септи, напевне, разом зі спокусами сього світу відкинули і власну жіночу природу, коли складали свої обітниці. Королева спробувала причарувати їх ласкою та привітним словом, покірно приймаючи нові випробування. Та септи були невблаганні. Вона пропонувала їм коштовні нагороди, послаблення майбутньої кари, золото, шану, посади при дворі. Та її обіцянки вони сприймали так само байдуже, як її погрози. І ще вона молилася… о, як вона молилася! Вони вимагали від неї молитов, і вона корилася — сумирно відчитувала, скільки треба, ще й на колінах, мов пересічна вулична потіпаха, а не донька Скелі. Вона молилася про звільнення, про порятунок, про Хайме. Уголос королева благала богів про захист невинної жертви; мовчки закликала їх подарувати обвинникам раптову і болісну смерть. Вона молилася, доки не стерла коліна до сирого м’яса, доки язик не розпух у роті так, що трохи її не задушив. Усі молитви, яких її навчили ще дівчинкою, повернулися до Серсеї у келії, а за потреби вона вигадувала собі нові, закликаючи до Матері й до Діви, до Батька і до Воїна, до Стариці й до Коваля. Молилася вона навіть Морокові. «Коли на морі шторм, то кожен бог згодиться.» Але Седмиця небесна виявилася глухішою за своїх слуг земних. Серсея проказала їм усі слова, які знала, віддала усю пристрасть, яку мала в собі, віддала усе… крім хіба сліз. «Моїх сліз вони не побачать» — вирішила королева про себе. Серсея ненавиділа почуватися слабкою. Якби боги подарували їй силу, що мав у руках Хайме і той п’яний бевзь Роберт, вона б сама собі облаштувала втечу. «О, якби ж мені меча і хисту володіти ним!» Вона мала серце воїна, та боги в своїй сліпій ненависті дали їй кволе тіло жінки. Наприпочатку королева пробувала опиратися, та септи подолали її числом — надто їх було багато, ще й дужіших, ніж здавалося на перший погляд. Всі до останньої виглядали бридкими старими шкириндами; але всі їхні молитви та відправи, старанне шкрябання підлоги та лупцювання послушниць дрючками зробили святих сестер зашкарублими, наче корені дерев. До того ж вони не дозволяли їй перепочити. Удень чи вночі, коли королева заплющувала очі для сну, одна з її наглядачок миттю з’являлася будити її та вимагати сповіді гріхів. На Серсею поклали тяжкі звинувачення у перелюбстві, грішному зляганні, державній зраді, ба навіть убивстві — бо Озней Кіптюг зізнався, що задушив попереднього верховного септона за її наказом. — Я прийшла почути розповідь про ваші злодійства, — гарчала септа Унела, трусячи королеву за плече. Септа Моела розводилася, що спати королеві насправді не дають її тяжкі гріхи. — Лише невинним даровано насолоду спокійного, нічим не стурбованого сну. Зізнайтеся у гріхах, і спатимете, наче новонароджене немовля. Прокинутися і заснути, знову прокинутися і знову заснути… кожну ніч дерли на шматки жорстокі руки її мучительок, і кожна ніч була холоднішою та лютішою за попередню. Година сови, година вовка, година солов’я, схід місяця і захід місяця, світанок і сутінки… всі вони дибали повз неї, наче п’яні гульвіси з шинку додому. Яка нині година? Який день? Де вона знаходиться? Чи спить і бачить сон, а чи вже прокинулася? Ті уривки сну, які дозволялися королеві, перетворилися на гострі друзки і шматували їй розум на клапті. З кожним новим днем Серсея почувалася глухішою до світу, втрачала здоровий глузд, палала у виснажливій гарячці. Королева вже не тямила, скільки часу сидить ув’язнена у келії нагорі однієї з семи високих башт Великого Септу Баелора. «Я тут зістарюся й помру» — одного разу в відчаї подумала вона. Але цього Серсея не могла собі дозволити. Адже в ній мав потребу її син. І не меншу — її королівство. Вона мала звільнитися за всяку ціну, хай яка на неї чигала небезпека. Її світ стиснувся до келії завбільшки шість на шість стоп, нічного горщика, грудкуватого солом’яника і ковдри темної вовни, од якої в неї свербіло все тіло — та все ж вона лишалася спадкоємицею князя Тайвина, донькою Скелі. Виснажена браком сну, змучена холодом, що вповзав до башти щоночі, закатована голодом і лихоманкою, Серсея нарешті прийшла до думки, що має покаятися перед своїми полонителями. Тієї ж ночі, коли септа Унела з’явилася вирвати королеву з обіймів сну, то побачила її на колінах у сумирному чеканні. — Я грішила, — мовила Серсея. Язик її ледве повертався у роті, вуста були сухі й потріскані. — Я скоїла тяжкі гріхи. Нині я це бачу ясним зором. Як я могла так довго лишатися сліпою? Нарешті Стариця з’явилася до мене, високо здійнявши лампаду мудрості. Її священне світло осяяло той шлях, яким тепер я маю йти. Я хочу очиститись гріха. Нічого більше не бажаю, крім прощення й спокути. Благаю, добра септо, молю вас на колінах: відведіть мене до верховного септона, щоб я сповідала йому мої злодійства та перелюбства. — Я перекажу бажання вашої милості, — відповіла септа Унела. — Їхня пресвятість матимуть велику втіху. Бо сказано, що лиш сповіддю та щирим каяттям рятуються безсмертні душі. І подарувала королеві спокій та спочинок на решту тієї довжелезної ночі. Години і години минали у блаженному забутті. Сова, і вовк, і соловей прослизнули повз королеву непоміченими, поки Серсея втішалася довгим солодким сном, у якому Хайме був її чоловіком, а їхній син ходив землею живий. З настанням ранку королева майже повернулася до тями. Коли її наглядачки з’явилися по неї, вона знову промимрила слова належної покори і потвердила свій намір сповідати гріхи та отримати пробачення. — Велике щастя чути се від вас, — поважно кивнула септа Моела. — Великий тягар упаде з вашої душі, — додала септа Сколера. — Ваша милість скоро відчують незрівнянне полегшення. «Ваша милість.» Два прості слова знуртували їй душу. Під час її тривалого полону три мучительки нечасто обтяжували себе навіть такою чемністю в бік королеви. — Їхня пресвятість чекають, — мовила септа Унела. Серсея схилила голову, покірно і принижено. — Чи не дозволите мені хоча б купіль? Я не в належному вигляді для відвідин високої особи… — Скупаєтеся згодом, якщо дозволять їхня пресвятість, — заперечила септа Унела. — Зараз вас має хвилювати не марнославство грішної плоті, а очищення безсмертної душі. Три септи повели її униз баштовими сходами. Септа Унела рухалася попереду, септа Моела та септа Сколера — по п’ятах, наче досі боялися, що вона кинеться тікати. — Я вже так давно не бачила відвідин, — промурмотіла Серсея тихо і сумирно, ступаючи сходами. — Чи здоровий наш король? Я питаю лише як матір, що непокоїться за дитину. — Його милість у доброму здоров’ї, — відповіла септа Сколера, — і добре захищений, удень і вночі. Королева завжди перебуває коло нього. «Я — королева!!!» Але Серсея проковтнула, посміхнулася і мовила: — Це добре знати. Адже Томен так її кохає. Я не вірила ані на мить у ті жахіття, що про неї розповідали. — «Як Маргерії Тирел вдалося викрутитися зі звинувачень у перелюбстві, зраді чоловіка і престолу? Як?!» — Невже над нею вже відбувся суд? — Скоро відбудеться, — мовила септа Сколера, — але її брат… — Замовкни! — обернула Унела через плече на Сколеру вогняний погляд суворих очей. — Ти забагато патякаєш, стара дурепо. Не в нашій волі говорити про такі речі. Сколера схилила голову. — Благаю пробачити. Решта шляху донизу минула в мовчанні. Верховний горобець прийняв королеву в своєму святилищі, непоказній семикутній палаті, з кам’яних стін якої на присутніх витріщалися грубо вирізьблені лики Седмиці — майже так само кисло і несхвально, як сам пресвятий отець. Коли Серсея увійшла, він саме сидів коло грубо витесаного столу і щось писав. Верховний септон анітрохи не змінився від того дня, коли вона востаннє перебувала у його присутності — того самого, коли її схопили та ув’язнили за його наказом. Він і досі лишився тендітним посивілим чоловічком з твердим і палючим поглядом, повним дивної жаги, гостро окресленим обличчям, підозріливими очима. Замість коштовних шат своїх попередників він носив мішкувату рясу нефарбованої вовни, що спадала йому до кісточок. — Ваша милосте, — привітався він. — Я так розумію, ви прийшли заради сповіді. Серсея впала на коліна. — Саме так, ваша пресвятосте. Адже сама Стариця з’явилася мені вві сні, високо здійнявши… — Авжеж, авжеж. Унело, ви лишайтеся і записуйте слова її милості. А вам, Сколеро та Моело, дозволяю піти. І верховний септон склав кінчики пальців докупи тим самим рухом, який королева тисячу разів бачила в свого батька. Септа Унела сіла на стілець позаду неї, розгорнула пергамен, умочила перо в маестерське чорнило. Серсея відчула напад страху. — А коли я зізнаюся, чи дозволять мені… — З вашою милістю чинитимуть відповідно до ваших гріхів. «Він невблаганний та непохитний» — ще раз нагадала собі королева. І дозволила собі хвильку зібратися з думками. — Ну то хай Мати Небесна зглянеться на мене. Я злягалася з чоловіками поза путами шлюбу. Зізнаюся у сьому. — З ким саме? — Очі верховного септона незворушно втупилися у її. Серсея почула, як позаду тихо і обережно шкрябає пером Унела. — З Ланселем Ланістером, моїм братом у перших. І з Ознеєм Кіптюгом. — Обидва чоловіки зізналися, що були з нею в ліжку; заперечувати було безглудо. — З його братами теж. Обома. Вона не мала способу дізнатися, що саме розкажуть Озфрид та Озмунд. Краще визнати трохи забагато, ніж замало. — Моєму гріху немає виправдання, ваша пресвятосте, але я почувалася самотньою і зляканою. Боги забрали від мене короля Роберта, мого коханого захисника та покровителя. Я лишилася на самоті, оточена змовниками і заколотниками, нещирими друзями, зрадниками, що бажали смерті моїм дітям. Я не знала, кому довіритися, і тому скористалася… єдиним відомим мені способом привернути до себе Кіптюгів. — Тобто вашими жіночими принадами? — Так, моєю жіночою плоттю. — Вона притиснула до обличчя руки, затремтіла, а коли знову їх опустила, очі її спливали слізьми. — Хай пробачить мені Діва, та я вчинила так заради своїх дітей, заради добра королівства. Я не мала з того втіхи, бо Кіптюги… то суворі й жорстокі чоловіки, вони брали мене зухвало і брутально… та що я мала робити? Томенові потрібні були захисники, яким я могла довіритися. — Його милість перебував під захистом Королегвардії. — Королегвардія стояла і дивилася, як на власному весіллі помирав його брат Джофрі! Вона нічим не зарадила смерті одного з моїх синів, яку я бачила на власні очі. Я не могла навіть думати втратити іншого. Так, я грішила, я скоїла неправе перелюбство, але скоїла його заради Томена. Благаю вашу пресвятість пробачити мені, та я б розсунула ноги перед кожним чоловіком у Король-Березі, якби то був єдиний спосіб уберегти життя моїх дітей! — Пробачення надходить лише від богів. А що скажете про пана Ланселя, вашого брата в перших і зброєносця вашого ясновельможного чоловіка? Ви і його брали до ліжка затим, щоб звоювати його вірність престолові? — Ланселя… — завагалася Серсея. «Обережно, — сказала вона собі, — Лансель розповість йому геть усе.» — Лансель кохав мене. Він був іще зовсім хлопчик, та я не сумнівалася у його відданості мені й моєму синові. — І все ж розбестили його і навернули до гріха. — Я була така самотня! — Королева придушила схлип. — Я втратила чоловіка, сина, панотця. Я правила намісницею на державі, але ж і королева — лише жінка, а жінки — слабке вмістилище гріха, легка здобич усякої спокуси… кому це знати, як не вашій пресвятості. Навіть святі септи час від часу піддавалися гріховній звабі. Від Ланселя я мала втіху і розраду. Він був лагідний, ніжний, не кидав мене на самоті. Я знаю, це було негідно, та нікого іншого поруч я не мала… а жінці потрібно почуватися коханою, мати коло себе чоловіка, бо вона, вона… З грудей Серсеї ринули нестримні схлипи. Верховний септон не зробив ані спроби її заспокоїти. Він сидів, спрямувавши на королеву незворушний погляд, і спостерігав її сум’яття з кам’яним лицем, ніби різьблені подоби Седмиці у храмі нагорі. Минали довгі хвилини; нарешті сльози королеви просохли, залишивши очі червоними і подразненими. У грудях їй млоїлося — ось зараз упаде без тями. Але верховний горобець ще не скінчив. — Це гріхи звичайні, пересічні, — мовив він. — Лукава вдача удовиць відома всім. Та й загалом жіноцтво у серці своєму мінливе і невірне, звикле чарами краси та ницим підступом накидати на чоловіків тенета злої волі. У цьому, втім, немає зради, якщо ви не грішили поза шлюбним ложем, поки був живий його милість король Роберт. — Ні, — здригаючись, прошепотіла вона. — Ніколи, присягаюся! Та верховний септон її наче і не почув. — Але проти вашої милості також висунуто інші звинувачення — у злочинах далеко тяжчих, ніж просте злягання на непорядному ложі. Ви визнали пана Ознея Кіптюга за свого коханця. А пан Озней наполягає, що на ваше прохання задушив мого попередника на смерть. Також він наполягає, що кинув наклеп на королеву Маргерію та її сестер, збрехавши про їхні тілесні гріхи, перелюбство і державну зраду, знову-таки на ваше прохання. — Ні! — відповіла Серсея. — Це неправда. Я люблю Маргерію, як любила б рідну доньку. Щодо решти… так, визнаю, я скаржилася на верховного септона. Піднесений до посади Тиріоном, він був слабкодухою і негідною людиною, плямою бруду на чистоті нашої Святої Віри. Ваша пресвятість знають це незгірш мене. Можливо, Озней подумав, що його смерть мене потішить. Коли так, якась частка вини лежить і на мені… але робити з мене вбивцю?! Оце вже ні! Тут я невинна. Поведіть мене до септу — я стану перед престолом суду Вишнього Батька і присягнуся всім, що маю! — Все у свій час, — мовив верховний септон. — Вас також звинувачено у змові на вбивство вашого власного ясновельможного чоловіка, пресвітлої пам’яті короля Роберта, Першого тако нареченого. «Лансель» — подумала Серсея. — Роберта вбив вепр. Невже мене звинувачують і в перевертництві? То я тепер варг? Може, і Джофрі, мого любого синочка, мого первістка, теж убила я? — Ні. Йдеться лише про вашого чоловіка. Ви заперечуєте свою вину? — Так, заперечую! Рішуче й непохитно. Перед богами і людьми. Верховний септон кивнув. — І останнє, але найгірше. Дехто стверджує, що ваші діти не були понесені від короля Роберта, але є байстрюками, породженими кровозмісом і подружньою зрадою. — Це твердить Станіс, — негайно відповіла Серсея. — Брехня, ница і відверта брехня! Станіс прагне обійняти Залізний Престол, але шлях до корони йому затуляють діти його брата. Авжеж він мусить наполягати, що їхнім батьком був не Роберт. Його бридка цидула… в ній немає ані краплі правди. Я все заперечую! Верховний септон поклав обидві долоні на стіл, відштовхнувся і став на ноги. — Гаразд. Князь Станіс відвернувся від істини Седмиці й схилився до поклоніння червоному гемонові. Його облудній вірі немає місця у нашому Семицарстві. Серсея відчула приплив надії та згідливо кивнула. — І все ж таки, — правив далі його пресвятість, — звинувачення висунуто жахливі, і держава має знати, правдиві вони чи ні. Якщо ваша милість сказали правду, суд, поза сумнівом, доведе вашу невинність. «Отже, буде суд, як не крути.» — Але я зізналася… — …у певних гріхах, так. А інші ви заперечили. Суд відділить правду від кривди. Я ж прохатиму Седмицю пробачити вам гріхи, в яких ви зізналися, і молитимуся, щоб вас визнали невинною в решті злочинів. Серсея повільно підвелася з колін. — Схиляюся перед мудрістю вашої пресвятості, — мовила вона, — та якби могла молити вас про одненьку краплю Материного милосердя… відколи я востаннє бачила сина, спливло стільки часу… Очі старого нагадували друзки кременю. — Не личить пускати вас до короля без очищення від гріховного лукавства. Проте ви зробили перший крок дорогою до праведності. У цьому світлі я дозволяю вам інших відвідувачів. По одному щодня. Королева знову заплакала, і цього разу сльози були щирі. — Ви такі добрі! Дякую вам. — Матір наша милосердна. Це їй ви маєте дякувати. Моела та Сколера чекали, щоб відвести її назад до келії у башті. Унела сунула одразу за нею. — Усі ми молимося за вашу милість, — казала септа Моела, поки всі видиралися сходами нагору. — Так-так, — підхопила септа Сколера. — Ви скинули з душі важкий тягар! Тепер ваша милість почуватимуться чистою і невинною, наче цнотлива діва на ранок свого весілля. «Вранці перед своїм весіллям я стогнала у ліжку з Хайме» — пригадала королева. — О так, — погодилася вона. — Я почуваюся відродженою. Так, немовби в душі моїй розрізали гнійний чиряк, і нарешті почалося зцілення. Якби могла, я б зараз на крилах полетіла. Королева уявила собі, як смачно загилила б ліктем у пику септі Сколері, як та сторчма покотилася б зміїстими сходами башти. А якби боги зглянулися, то стара зів’яла хвойда ще б і септу Унелу збила з ніг та забрала з собою. — Як добре знову бачити вашу посмішку, — зауважила Сколера. — Отже, їхня пресвятість дозволили мені відвідувачів? — Так, — кивнула септа Унела. — Хай ваша милість назвуть імена тих, кого вам бажано бачити, і ми їм перекажемо. «Хайме! Найбільше мені потрібен Хайме.» Але якщо її близнюк вже в місті, то чому сам не з’явився? Ні, краще з ним зачекати, доки вона не знатиме більше про те, що зараз відбувається поза стінами Великого Септу Баелора. — Мій дядько, — мовила королева. — Пан Кеван Ланістер, брат мого батька. Чи перебуває він зараз у місті? — Так, — відповіла септа Унела. — Пан князь-намісник оселилися у Червоному Дитинці. Ми негайно пошлемо по їхню вельможність. — Дякую, — мовила Серсея, одночасно думаючи: «Князь-намісник, отакої?». Втім, прикидатися здивованою вона не могла. Сумирний та розкаяний норов, як виявилося, давав плоди значно поживніші, ніж просте очищення душі від тягаря. Того ж вечора королеву переселили у більшу келію на два поверхи нижче: з вікном, у яке справді можна було дивитися, і теплими м’якими ковдрами на ліжку. Коли настав час вечері, їй подали — замість черствого хліба та рідкого вівсяного кулешу — смаженого каплуна, миску хрусткої зеленини з подрібненими горіхами та горбик товченої ріпи у озері масла. Того вечора вона уперше від дня, коли її впіймали, заповзла до ліжка з повним черевом і проспала всі темні години ночі, ніким не потурбована. Наступного ранку разом зі світанком з’явився її дядько. Серсея ще снідала, коли двері розчахнулися, і крізь них ступив пан Кеван. — Залиште нас, — наказав він її наглядачкам. Септа Унела хутко випхала з келії Сколеру та Моелу і зачинила за ними двері. Королева звелася на ноги. Пан Кеван виглядав старішим, ніж попереднього разу, коли вона його бачила. То був дебелий чоловік, широкий у раменах, трохи вже розповнілий, з коротко підрізаною білявою бородою, що бігла обрисами важкої щелепи, та коротким білявим волоссям, яке давно і безнадійно відступило від чола. Важку вовняну делію кармазинового сукна скріплювала золота пряжка у подобі левової голови. — Дякую вам, що прийшли! — мовила королева. Її дядько насупився. — Тобі краще сісти. Маю розповісти дещо про… Але вона сидіти не хотіла. — Ви досі на мене гніваєтеся. Я чую це в вашому голосі. Пробачте мені, дядечку! Я дарма вихлюпнула на вас те вино, але… — Гадаєш, мене хвилює якийсь кухоль вина в обличчя? Лансель — мій син, Серсеє! Твій близький родич, рідна кров! Якщо я гніваюся на тебе, то саме за нього. Ти мала за ним наглядати, наставляти у шляхетних звичаях, знайти йому гідну наречену з поважної сім’ї. Натомість ти… — Знаю, знаю! — «Лансель жадав мене більше, ніж я його. Та й досі жадає, ладна закластися.» — Я була самотня, слабка, зневірена… благаю вас, дядечку! Я така щаслива бачити ваше обличчя, ваше миле добре обличчя, дядечку. Я грішила, я чинила ницо і лукаво, я знаю, але не можу пережити, щоб ви мене ненавиділи! Вона охопила його руками, поцілувала у щоку. — Пробачте мені, благаю, пробачте! Пан Кеван стерпів її обійми кілька ударів серця, потім підняв руки і відповів на них. Його потиск був короткий і незграбний. — Годі вже, — відповів він голосом, у якому ще не відтанула крига. — Тебе пробачено. Тепер сідай. Маю для тебе, Серсеє, кілька недобрих новин. Його слова негайно нажахали її. — Невже щось трапилося з Томеном?! Благаю, ні! Я так боялася за свого сина. Мені ніхто нічого не говорить! Скажіть, що з ним усе гаразд! — Його милість цілком здоровий. Часто питає про тебе. Пан Кеван поклав долоні їй на плечі, роздивився на віддалі довжини рук. — Тоді Хайме? Що сталося з Хайме? — Нічого. Хайме перебуває десь у річковому краю. — Десь? — Це слово їй не сподобалося. — Він схилив Крукоберіг під владу престолу і прийняв покору від князя Чорноліса, — мовив дядько, — але на шляху назад до Водоплину залишив свій супровід і поїхав геть разом із жінкою. — З жінкою? — Серсея вирячила очі, нічого не розуміючи. — Якою жінкою? Навіщо? Куди поїхав? — Ніхто не знає. Нових звісток не надходило. Є відомості, що та жінка може бути донькою Вечерниці, панною Брієнною. «Оте одоробло?» Королева пригадала Тарфійську Діву — велетенську, бридку, незграбну потвору, вбрану в чоловічу кольчугу. «Хайме ніколи б не кинув мене заради подібної істоти. Напевне, мій крук його не дістався, інакше він примчав би негайно.» — Ми отримуємо звістки про найманців, які обсіли увесь південь, — казав далі пан Кеван. — Вони висаджуються на Тарфі, на Порогах, на Пізьмі… Я палко прагну дізнатися, де Станіс знайшов стільки грошей, щоб винайняти вільне кумпанство. Зараз мені прикро бракує сили, щоб дати їм ради. Мейс Тирел має вдосталь війська, але відмовляється зрушити його з місця, доки не владнають справу його доньки. «Катова сокира владнала б справу Маргерії швидко і остаточно.» Серсеї було начхати на Станіса та його сердюків. «Хай і його, і Тирелів Інші вхоплять. Хай вони поріжуть одне одного на клапті, державі з того краще буде.» — Благаю, дядечку, заберіть мене звідси! — Як? Силою зброї? — Пан Кеван пішов до вікна і визирнув з нього, насупивши чоло. — Довелося б учинити у цьому святому місці криваву різанину. Та якби я й хотів, мені бракує людей. Наша найкраща потуга пішла на Водоплин з твоїм братом. А я мав обмаль часу збирати нову. Він знову обернувся до неї. — Я говорив з його пресвятістю верховним септоном. Він не звільнить тебе, доки ти не спокутуєш гріхи. — Я вже зізналася у них. — Я сказав: спокутуєш. Перед усім містом. Це означає покутну ходу, і не абияку, а… — Ні! — Вона знала, що далі скаже дядько, і не хотіла чути ані слова. — Ніколи! Так йому і скажіть, якщо говоритимете знову. Я — королева, не портова шльондра! — Тобі ніхто не зашкодить. Ніхто не посміє торкнутися… — Ні! — скрикнула вона різкіше, наполегливіше. — Краще смерть! Пан Кеван на її гнів не зважив. — Твоє бажання невдовзі може здійснитися. Його пресвятість вимагає судити тебе за королевбивство, боговбивство, кровозміс і державну зраду. — Боговбивство? — Серсея трохи не розреготалася. — Коли це я вбила бога? — Верховний септон є голосом Седмиці на землі. Завдаючи кривди йому, ти заміряєшся на богів. — Перш ніж вона встигла заперечити, дядько здійняв угору долоню. — Не варто про таке сперечатися. Принаймні не тут. Для всього буде свій час на суді. Він окинув келію поглядом. Вираз на дядьковому обличчі сказав Серсеї все, що треба. «Хтось підслуховує.» Навіть тут, навіть цієї миті вони не сміли говорити вільно! Королева глибоко вдихнула і спитала: — То хто мене судитиме? — Свята Віра, — відповів дядько, — але в тому разі, якщо ти не наполягатимеш на суді двобоєм. Якщо ж наполягатимеш, то твоїм поборником має стати лицар Королегвардії. Але хай як обернеться справа, твою владу скінчено. Я служитиму намісником Томена до його повноліття. Мейса Тирела поставлено Правицею Короля. Великий маестер Пицель та пан Гарис Звихт продовжать службу. Верховним адміралом віднині буде Пакстер Рожвин, а Рандил Тарлі прийняв уряд юстиціарія. «Тирелівські значкові. Один і другий.» Все правління державою потроху підгортали під себе її вороги — родичі та посіпаки королеви Маргерії. — Маргерію теж обвинувачено. Її саму та її сестер. З якого дива горобці її звільнили, а мене — ні? — На цьому наполіг Рандил Тарлі. Він першим дістався Король-Берега, коли здійнялася буря, і привів з собою військо. Тирелівських дівчат теж судитимуть, але його пресвятість визнає, що справа проти них майже безнадійна. Усі чоловіки, названі коханцями королеви, заперечили звинувачення або зреклися своїх попередніх зізнань — за винятком твого скаліченого співця, який майже збожеволів. Тому верховний септон передав дівчат під опіку Тарлі, а князь Рандил дав священну клятву доправити їх до суду, коли буде вирішено час. — А її обвинники? — запитала королева. — Де вони? — Озней Кіптюг і Блакитний Бард ув’язнені тут, під септом. Рожвинових близнюків оголосили невинними, Гаміш Арфіст віддав богам душу. Решта сидить у підземеллях Червоного Дитинця під наглядом твого Кайбурна. «Кайбурна» — подумала Серсея. Ну хоч це добра новина — соломина, за яку можна вхопитися. Князь Кайбурн тримає їх у своїх руках. Якими вміє творити дива. «І жахіття. Жахіття він теж уміє.» — Є ще новини. Гірші. Чи не краще тобі сісти? — Сісти? — Серсея заперечливо струснула головою. Що могло бути гірше? Її невдовзі судитимуть за державну зраду, а мала королева та її сестри полетять собі на волю пташиною зграйкою. — Та кажіть вже! Про що йдеться? — Про Мирцелу. Ми отримали з Дорну сумні новини. — Тиріон! — верескнула вона. Це ж Тиріон відіслав її дівчинку в Дорн, це по неї Серсея послала Балона Лебедина, щоб повернути крихітку додому. Усі дорнійці — отруйні змії, а Мартели серед них — найпідліші. Червоний Гаспид навіть намагався захищати Біса власною зброєю і був на волосину від перемоги, яка б дозволила карликові уникнути вини за убивство Джофрі. — Це він, він! Увесь час він сидів у Дорні, а тепер допався до моєї дівчинки! Пан Кеван знову насупився і зиркнув спідлоба. — На Мирцелу напав дорнійський лицар на ім’я Герольд Дейн. Вона жива, але поранена. Він розсік їй обличчя, і вона… прикро казати… втратила вухо. — Вухо?! — Серсея нажахано витріщилася на дядька. «Вона ж іще дитина, моя золота принцеса, така ніжна та вродлива!» — Він відрубав їй вухо? А куди дивилися великий князь Доран і його дорнійські лицарі? Вони не змогли захистити одну маленьку дівчинку? Де був Арис Дубосерд? — Загинув, захищаючи її. Кажуть, Дейн убив його у двобої. Королева пригадала, що одного Дейна прозивали Вранішнім Мечем. Але ж той давно загинув. Хто такий цей Герольд і навіщо йому шкодити її доньці? Вона нічого не розуміла, хіба що… — Тиріон втратив на Чорноводі половину носа. Розпанахати їй обличчя, відрубати вухо… я відчуваю тут ниці Бісові пальці. — Великий князь Доран ані словом не згадує твого брата. Балон Лебедин пише, що Мирцела покладає вину на Герольда Дейна. Його прізвисько — Темна Зоря. Серсея гірко засміялася. — Хай яке там його прізвисько, насправді він — посіпака мого брата! Тиріон має друзів серед дорнійців. Усе це задумав Біс. Це ж він заручив Мирцелу з Тристаном. І тепер я бачу, навіщо! — Ти бачиш Тиріона у кожній тіні. — Бо він створіння тіней! Він убив Джофрі. Він убив батька. Гадаєте, на цьому він спиниться? Я боялася, що він сидить у Король-Березі й заміряється на Томена, та насправді він, мабуть, утік до Дорну, щоб там спершу вбити Мирцелу! Серсея зміряла кроками ширину келії. — Я маю бути поруч із Томеном! З цієї Королегвардії зиску, як з сосків на панцирі. — Вона крутнулася до дядька. — То кажете, пана Ариса вбито? — Так. Рукою цього лицаря, Темної Зорі. — То він мертвий, конче певно? Ви не помиляєтеся? — Це звістки, які я отримав. — Отже, тепер у Королегвардії є порожнє місце! Його слід негайно заповнити. Томена мають захищати! — Князь Тарлі складає список гідних лицарів на розгляд твоєму братові, але допоки не повернеться Хайме… — Король може сам дати лицареві біле корзно! Томен — слухняний хлопчик. Скажіть йому, кого зробити братчиком Королегвардії, і він зробить. — То чиє ім’я ти б хотіла йому назвати? На це дядькове запитання королева поки що відповіді не мала. «Моєму поборникові знадобиться нове ім’я, не лише нове обличчя.» — Кайбурн знає. Довіртеся йому. Так, дядечку, ми з вами мали суперечки, але нині я благаю вас… заради нашої спільної крові та вашої любові до мого батька, заради Томена та його бідної скаліченої сестри… зробіть так, як скаже він. Підіть до Кайбурна і від мого імені скажіть йому, що час настав. Королевогвардієць — Ви були слугою цариці, — мовив Резнак мо’Резнак. — А цар бажають мати навколо себе власних слуг, коли приймають двір. «Я й зараз її слуга. Сьогодні, завтра, завжди — до останнього подиху я належатиму їй. Байдуже, чийого — мого чи її.» Барістан Селмі відмовлявся вірити у смерть Даянерис Таргарієн. Можливо, саме тому його зараз усували від престолу. «Одного за одним Гіздахр прибере усіх.» Могутній Бельвас лежав у храмі при порозі смерті, ввірений турботам Блакитних Грацій… хоча Селмі плекав підозру, що вони хочуть скінчити справу, почату медованими кониками. Скахаза Голомозого усунули від очільництва. Неблазні відступили до своїх куренів. Джохого, Дааріо Нахаріс, адмірал Гролео та Зух з Неблазних лишалися заручниками юнкайців. Агго, Рахаро та решту королевиного халазару надіслали за річку шукати їхню зниклу царицю-королеву. Навіть Місандею замінили — цар не вважав за годяще тримати при собі оповісницею дитину, ще й колишню наатійську рабиню. «І ось тепер моя черга.» Були часи, коли усунення від обов’язку охорони престолу Барістан сприймав як пляму на своїй честі. Але то було на Вестеросі. У цьому гаспидському гнізді — Меєрині — лицарська честь здавалася недоладнішою за блазенські лахи. Та й недовіра була взаємною — Гіздахр зо’Лорак був чоловіком його королеви, але не його королем. — Якщо його милість бажає, щоб я залишив двір… — Їхня преосяйність, — виправив підстолій. — Ні-ні-ні, ви мене не так зрозуміли. Їхня превисокість невдовзі мають приймати послів від Юнкаю, щоб обговорити відведення їхнього війська. А ті можуть попрохати, е-е-е… відшкодування за тих, хто віддав життя розгніваному драконові. Дражливе становище… Цар вважають за краще, якщо посли побачать меєринського царя на меєринському престолі під захистом меєринських воїнів. Певен, ви мене розумієте, добрий лицарю. «Я розумію більше, ніж ти гадаєш.» — Чи не можна дізнатися, яких саме воїнів обрав його милість для захисту своєї особи? Резнак мо’Резнак посміхнувся своєю слизькою посмішкою. — Лютих бійців, безмежно відданих їхній превисокості. Гогора Велетня. Храза. Плямистого Кота. Белакво Костолама. Непереможних звитяжців. «Горлорізів з ями.» Пан Барістан анітрохи не здивувався. Гіздахр зо’Лорак сидів на своєму новому престолі непевно й хитливо. Меєрин не мав царя вже з тисячу років… і деякі уродженці старих домів подейкували, що на царський престол знайшовся б і хто кращий. Ззовні мурів стояли юнкайці з сердюками та союзниками; всередині ховалися Сини Гарпії. Лави ж захисників царської особи танули з кожним днем. Гіздахрова необачність з Сірим Хробаком коштувала йому Неблазних. Коли його милість спробував оддати їх під провід свого родича, як вже вчинив з Мідними Звірми, Сірий Хробак повідомив царя, що Неблазні є вільними людьми і приймають накази лише від своєї матері. Що ж до Мідних Звірів, то з них половина була відпущенцями, а ще половина — голомозими меєринцями, вірність яких досі могла належати Скахазові мо’Кандаку. Тож єдині надійні прибічники, на яких цар Гіздахр міг покластися у оточенні моря ворогів, були ямні бійці. — Молюся, щоб вони захистили його милість від усіх небезпек. Голос пана Барістана не виказував ані натяком його справжніх почуттів; їх він навчився ховати ще в Король-Березі багато років тому. — Їхню препишність! — наголосив Резнак мо’Резнак. — Але інші ваші обов’язки лишаються незмінними, пане лицарю. Якщо миру не судиться тривати довго, їхня преосяйність бажають, щоб саме ви очолили царські збройні сили проти ворогів міста. «Хоч тут здорового глузду не втратив.» Белакво Костолам чи Гогор Велетень могли, звісно, прислужитися Гіздахрові як щити від ворожих клинків… але сама думка, що хтось із них поведе військо на битву, була така сміховинна, що старий лицар ледве стримав посмішку. — Радий прислужитися його милості. — Та не «милості»! — скрикнув, досадуючи, підстолій. — Це ви так на Вестеросі титулюєте ваших королів! А тут треба казати: ваша препишність, ваша преосяйність, ваша превисокість. «Цьому цареві найкраще пасувала б ‘ваша марнославність’.» — Як скажете. Резнак облизнув губи. — Тоді ми скінчили. Цього разу його масна посмішка означала дозвіл піти. Пан Барістан відкланявся і пішов, радий залишити позаду сморід підстолієвих парфумів. «Чоловік має пахкотіти потом, а не квітками.» Велика Піраміда Меєрину була вісім сотень стоп заввишки від пониззя до вершини. Покої підстолія розташувалися на другому рівні. Покої цариці, а з ними і його власні, обіймали найвищу сходинку. «Височенько дибати, як на мої літа» — подумав пан Барістан, розпочинаючи сходження. З королевиними дорученнями він, бувало, ходив туди-сюди п’ять чи шість разів на день — про що свідчив біль у колінах і попереку. «Настане день, коли мені вже буде несила видиратися цими сходами, — подумав пан Барістан, — і настане він швидше, ніж мені бажається.» Та перед тим він ще мав подбати, щоб хоч кілька з його хлопчаків приготувалися обійняти місце коло королеви. «Я сам їх висвячу на лицарів, коли будуть готові та гідні. І кожному подарую коня та пару золотих острог.» Царські помешкання стояли тихі, принишклі. Гіздахр не зайняв їх, натомість обравши собі у серці Великої Піраміди власні покої — зусібіч оточені товстелезними цегляними стінами. Меццара, Міклаз, К’єзза, решта юних чашників і чашниць — насправді заручників і заручниць, про що Селмі з королевою не надто любили згадувати, бо прихилилися до малечі серцем і душею — пішли разом з царем, а Іррі та Джихікі приєдналися до решти дотракійців. Лишилася тільки Місандея — крихітна покинута примара, що самотньо блукала королевиними покоями на самій верхівці піраміди. Пан Барістан повільним кроком вийшов на терасу. Небо над Меєрином мало колір плоті трупа — тьмяне, біле, важке скупчення хмар від одного виднокраю до іншого. Сонце геть сховалося за цією непроникною стіною; вранці воно зійшло, ніким не бачене, і мабуть, так само закотиться ввечері. Ніч буде жарка, вогка, задушлива, липка — того штибу, коли людині бракує ковтка повітря. Вже три дні збиралося на дощ, але досі не впало ані краплі. «Дощ буде полегшенням. Може, змиє бруд з цього міста.» Звідти, де стояв, Барістан бачив чотири менші піраміди, західні мури міста і табір юнкайців на березі Невільницької затоки, з якого вгору звивався, наче велетенський змій, товстелезний стовп диму. «Юнкайці палять мертвих, — здогадався він. — Їхнім обложним табором скаче бліда кобила.» Незважаючи на все зроблене королевою, хвороба поширювалася і в місті, і за його мурами. Меєринські базари позакривалися, вулиці спорожніли. Цар Гіздахр дозволив бійцівським ямам лишитися відчиненими, але натовпу в них майже не було. Казали, що меєринці цураються навіть Храму Грацій. «Невільникарі знайдуть спосіб і в цьому звинуватити Даянерис» — гірко подумалося панові Барістану. Він майже чув шепіт — Великих Хазяїв, Синів Гарпії, юнкайців; усі вони оповідали один одному про смерть королеви. Половина міста вже повірила їм, хоча й не мала наразі сміливості проказувати уголос. «Та скоро, гадаю, все зміниться.» Пан Барістан почувався дуже втомленим, дуже старим. «Коли встигли спливти всі ці роки?» Останнім часом, коли він нахилявся напитися з тихої криниці, то бачив у глибині води обличчя якогось незнайомця. Коли це навколо його ясних блакитних очей з’явилося стільки воронячих лапок? Чи давно волосся його обернулося з сонячного на снігове? «Багато років тому, старий дурню. Ба вже десятиліть.» І все ж день його висвячення на лицаря після турніру в Король-Березі, здавалося, минув тільки учора. Він і досі пам’ятав доторк меча короля Аегона до свого плеча — легкий, мов поцілунок юної діви. Слова застрягали йому в горлі, коли він проказував обітниці. На бенкеті того ж вечора новий лицар їв реберця дикого вепра, спечені по-дорнійському з драконоперцями — такі гострі, що спалили йому всю горлянку. І сорок сім років по тому смак ще не зник з його пам’яті, хоча тепер він не сказав би, що їв на вечерю десять днів тому, навіть якби від цього залежала доля всього Семицарства. «Напевне, вареного собаку. Чи ще якусь тутешню гидоту.» Вже не вперше Селмі дивувався з вибриків долі, що закинула його у таку далечінь. Він був вестероським лицарем, уродженцем Дорнійського Порубіжжя у штормовому краї. Його місце було в Семицарстві, а не тут, на спекотних берегах Невільницької затоки. «Я ж приїхав забрати Даянерис додому.» І втратив її так само, як втратив її батька та брата. «Навіть Роберта. Йому я теж не прислужився так, як мав би.» Можливо, Гіздахр мав більше мудрості, ніж йому здавалося. «Десять років тому я б заздалегідь утямив, що хоче зробити Даянерис. Десять років тому мені б вистачило спритності її зупинити.» Але лицар тільки витріщався зачудовано, поки вона стрибала у яму, вигукуючи своє ім’я, а потім схаменувся і зробив марну спробу наздогнати її криваво-червоними пісками. «Я став старий та повільний.» Не диво, що Нахаріс має зухвалість величати його «паном дідуганом». «Та чи Дааріо рухався б хутчіше, якби того дня був при боці королеви?» Селмі був певний, що знає відповідь, хоча вона йому і не смакувала. Минулої ночі йому знову наснилося все побачене тоді: Бельвас на колінах вибльовує жовч і кров, Гіздахр заохочує мисливців на дракона, чоловіки та жінки тікають нажахані, штовхаються на сходах, лізуть одне через інше, верещать і волають. А Даянерис… «Її волосся палало. У руках вона тримала батіг, а ще волала, скільки було сили… і раптом полетіла геть на драконовій спині.» Пісок, збурений Дрогоном при зльоті, вжалив пана Барістана в очі, але і крізь серпанок сліз він зуміг роздивитися, як чудовисько вилетіло з ями, плеснувши широкими чорними крилами по плечах спижевих воїнів при брамі. Решту він дізнався згодом. За брамою купчилася і тіснилася велетенська юрба. Знавіснілі од запаху дракона, нажахані коні ставали дибки і махали навсібіч закутими у залізо копитами. Перекидалися та плюндрувалися ятки з ласощами і панські ноші; людей збивали додолу і затоптували на смерть. Летіли списи, бриніли тятиви арбалетів; деякі зі стріл знайшли ціль. Дракон навіжено вигнувся у повітрі, пускаючи дим з ран; дівчина відчайдушно вчепилася йому за спину. І тоді Дрогон випустив вогонь. Мідні Звірі збирали трупи решту дня і майже всю ніч. Остаточний рахунок склав двісті чотирнадцять убитими і втричі більше пораненими або обпеченими. Дрогон на той час вже зник з міста, востаннє бачений високо над Скахазадханом — казали, що летів на північ. Від Даянерис Таргарієн не знайшли ані сліду, ані звістки. Дехто божився, що бачив її падіння. Інші наполягали, що дракон поніс її геть і зжер. «Але всі вони помиляються.» Пан Барістан знав про драконів не більше, ніж кожна дитина дізнається з казок матері. Зате він знав Таргарієнів. Даянерис полетіла на тому драконові верхи — так, як за старих часів Аегон літав Балеріоном. — Чи не полинула вона, часом, додому? — спитав він сам себе уголос. — Ні, — промуркотів тихий голос позаду. — Вона б так не вчинила, пане. Вона б не полетіла додому без нас. Пан Барістан рвучко обернувся. — Місандеє, дитино… чи довго ти там стоїш? — Недовго. Ся-одна шкодує, що потурбувала вас. — Дівчинка завагалася. — Скахаз мо’Кандак бажає перемовитися з вами. — Голомозий? Ти з ним говорила? — Це був зайвий поспіх, наразі непотрібний. Між Скахазом та царем точилася глибока ворожнеча, і дівчинка мала досить розуму, щоб це знати. Скахаз відверто висловлював своє невдоволення шлюбом цариці; Гіздахр навряд чи про це забув. — Він тут? У піраміді? — Коли бажає, то так. Він приходить і зникає, пане. «Авжеж. Як інакше?» — Хто сказав тобі, що він бажає зі мною говорити? — Один з Мідних Звірів. У личині сови. «Він був совою, коли говорив до тебе. А зараз може бути шакалом, тигром чи лінивцем.» Пан Барістан незлюбив личини від самого початку, а нині майже їх ненавидів. Чесній людині нема чого ховати обличчя. Але Голомозий… «Що він собі думає?» Коли Гіздахр віддав провід над Мідними Звірми своєму родичеві Маргазові зо’Лораку, Скахаза поставили річковим старостою — наглядачем над усіма переправами, водочерпальними пристроями та зрошувальними рівчаками уздовж Скахазадхану на дві з половиною сотні верст. Але Голомозий відмовився від цього стародавнього та шанованого уряду, яким його вважав Гіздахр, і натомість віддалився на спочинок у не надто пишну піраміду Кандак. «Без захисту королеви він піддає себе чималій небезпеці, коли з’являється тут.» А якщо пана Барістана побачать за розмовою з ним, підозри впадуть і на лицаря. Йому не подобався присмак, яким усе це відгонило: зрадою, плітками, брехнею, змовами у пітьмі. Усім тим, що він так сподівався залишити позаду — разом із Павуком, Мізинцем та людцями їхнього штибу. Барістан Селмі не був завзятим книжником, але нерідко гортав сторінки Білої Книги, де записано було вчинки та діяння його попередників. Деякі з них були відважними звитяжцями, інші — слабкодухими, підступними, а коли й боягузливими. Більшість мало відрізнялися від решти чоловіків — ну хіба що спритніші та дужіші за багатьох, майстерніші з мечем та щитом, але так само беззахисні перед власною пихою, марнославством, хіттю, закоханістю, люттю, ревнощами, жагою золота, спрагою до влади і рештою вад, властивих усім смертним. Найкращі поборювали свої вади, виконували свій обов’язок і гинули з мечем у руці. Найгірші… «Найгірші були ті, які грали у гру престолів.» — Ти зможеш ще раз знайти ту саму сову? — запитав лицар Місандею. — Ся-одна може спробувати, пане. — Скажи йому, що я зустрінуся… з нашим приятелем… після заходу сонця коло стайні. Головні двері піраміди на заході сонця зачинялися і замикалися засувами. У стайні тієї години має бути тихо. — І дивись, щоб це була та сама сова. — Бракувало ще виказати таємницю не тому Мідному Звірові. — Ся-одна розуміє. — Місандея відвернулася піти, але мить постояла і мовила: — Кажуть, юнкайці оточили місто метавками-скорпіонами. Вони кидатимуть у небо залізні списи в разі повернення Дрогона. Пан Барістан вже чув про це. — Не така то проста справа — вбити дракона у небі. На Вестеросі чимало людей намагалися вбити Аегона та його сестер. Жодному не вдалося. Місандея кивнула, та важко було сказати, чи повірила і чи втішилася. — Гадаєте, її знайдуть, пане лицарю? Степ такий широкий, аж неосяжний, а дракони не лишають слідів на небі. — Агго та Рахаро — кров її крові… а хто знає Дотракійське море краще за дотракійців? Пан Барістан стиснув дівчинці плече. — Якщо її можливо знайти, вони її знайдуть. — «Якщо вона жива.» Трав’яними просторами блукали й інші хали, ватажки кінних халазарів у десятки тисяч вершників. Але дівчинці про те чути було зайве. — Я знаю, як ти її любила. І присягаюся, що вбережу її життя. Його слова, здавалося, подарували дівчинці якусь розраду. «Але ж слова — то вітер, — подумав пан Барістан. — Як я можу захистити королеву, коли навіть не стою поруч із нею?» Барістан Селмі знав кількох королів. Народився він під час неспокійного правління Аегона Несподіваного, вшанованого любов’ю посполитих з усіх королівств, і лицарство отримав теж з його рук. Аегонів син Джаяхаерис огорнув йому плечі білим корзном, коли Барістанові було двадцять і три роки — одразу після перемоги над Маелисом Мерзенним у Війні Дев’ятишагових Королів. У тому самому корзні він стояв коло Залізного Престолу, поки божевілля потроху брало гору над Джаяхаерисовим сином Аерисом. «Стояв, бачив і чув, але нічого не зробив.» Проте ні — даремно він каже, що нічого. Пан Барістан виконував свій обов’язок — але іноді вночі питав сам себе, чи не занадто ревно. Так, він склав обітниці перед очима богів та людей, і не міг вчинити проти них, не втративши честь… але триматися обітниць у останні роки царювання Аериса ставало дедалі тяжче. Барістан бачив таке, що навіть згадувати було боляче, і чимало разів питав себе, скільки пролитої крові мусить взяти на свою душу. Якби він не пішов до Сутіндолу рятувати Аериса з підземель князя Морочника, то король міг би там і померти, поки Тайвин Ланістер плюндрував би місто. А тоді на престол зійшов би принц Раегар — і хтозна, чи не зцілив би рани королівства. Сутіндол подарував Барістанові годину найгучнішої слави… але згадка про неї гірчила на язику. А вночі Барістана переслідували його найтяжчі поразки. «Джаяхаерис, Аерис, Роберт. Три мертві королі. Раегар, що був би кращим за всіх трьох. Принцеса Елія та її діти. Аегон — немовля при грудях, Раеніс зі своїм кошеням.» Всі вони вже мертві, а він, що присягнувся їх захищати — живий. І ось тепер Даянерис, його світла і осяйна юна королева… «Ні, вона не мертва. Я ніколи в це не повірю.» Години після полудня подарували панові Барістану короткий спочинок від сумнівів та вагань. Він перебув цей час у збройній палаті на третьому поверсі піраміди, працюючи зі своїми хлопчиками: навчав їх мистецтва меча і щита, коня і списа… а також лицарських чеснот — того, що відрізняло лицарів від горлорізів з бійцівських ям. Коли його не стане, Даянерис знадобляться захисники її власного віку — і пан Барістан твердо налаштувався дати їй саме таких. Хлопці, яких він навчав, різнилися віком від восьми до двадцяти років. Починав Барістан з більш як шести десятків, але навчання для багатьох виявилося надто тяжким та суворим. Донині їх лишилося менше половини, але на деяких Селмі покладав великі надії. «Тепер мені охороняти нікого, то хоч матиму більше часу їх навчати» — подумав старий лицар, переходячи від пари до пари і спостерігаючи, як вони гамселять один одного тупими мечами або штрикають списами з заокругленими вістрями. «Хоробрі хлопчаки. Підлих родів, так, але деякі вилюдніють у добрих лицарів, і любитимуть свою королеву. Якби не вона, малі скінчили б свої дні у ямах. Цар Гіздахр має лише ямних бійців, але Даянерис матиме лицарів.» — Вище тримайте щита! — закликав він. — Ану покажіть, як ви вмієте рубати. А тепер разом. Низом, верхом, низом, низом, верхом, низом… Того вечора Селмі виніс свою просту вечерю на королевину терасу і з’їв її, спостерігаючи захід сонця. Крізь ліловий присмерк він бачив, як один за одним запалювали вогні на великих східчастих пірамідах, як різнобарвна цегла Меєрину ставала сірою, а тоді й чорною. Тіні збиралися на стогнах міста, утворюючи ставки та річки. Надвечір місто здавалося таким тихомирним, навіть повним краси. «Це спокій чорної смерті, а не миру» — нагадав собі старий лицар з останнім ковтком вина. Він не хотів привертати зайвої уваги, тому, повечерявши, перевдягся з двірських шатів у простіше вбрання — змінив біле корзно Королевогвардії на брунатний подорожній кобеняк з каптуром, який міг би вдягти пересічний міщанин. Але меча та кинджала при собі лишив. «Хтозна — це таки може бути пастка.» Барістан не надто довіряв Гіздахрові, а Резнакові мо’Резнакові — ще й того менше. Напахчений підстолій залюбки міг виявитися змовником — заманити лицаря на таємну зустріч зі Скахазом, щоб схопити обох і звинуватити у заколоті проти царя. «Якщо Голомозий скаже щось зрадницьке, мені не лишиться вибору, крім затримати його. Гіздахр є чоловіком моєї королеви, хай як мало мені це до смаку. Моя служба належить йому, а не Скахазові.» Та невже? Найпершим обов’язком воїна Королегвардії був захист короля від нападу чи загрози. Білі лицарі також присягалися коритися наказам короля, берегти його таємниці, давати поради, коли їх просили (і припинати язика, коли не просили), виконувати королівські бажання, захищати його ім’я та честь. Насправді лише король вирішував, чи розповсюдити захист Королегвардії на інших осіб — навіть осіб королівської крові. Деякі королі вважали за належне приставляти Королегвардію до служби своїм дружинам та дітям, братам і сестрам, тіткам, дядькам, різної віддаленості родичам, ба навіть коханкам, підбічницям і байстрюкам. Але інші доручали захищати своїх родичів надвірним лицарям чи стражникам, а присяжну королівську сімку завжди тримали при своїй особі, ніколи не відпускаючи далеко. «Якби королева наказала мені захищати Гіздахра, я б не мав вибору, крім підкоритися.» Але Даянерис не подбала навіть для себе заснувати належної Королевогвардії… і поготів не віддала жодних наказів щодо свого чоловіка. «Світ був простіший, коли я мав над собою Регіментаря, і такі справи вирішував він, — подумалося Селмі. — А тепер я сам Регіментар, і геть не можу втямити, що мені далі робити.» Коли нарешті пан Барістан дістався підніжжя останнього прогону сходів, то опинився на самоті посеред освітлених смолоскипами проходів між товстелезними цегляними стінами піраміди. Великі ворота були зачинені й замкнені, як він і чекав. Ззовні їх стояло четверо Мідних Звірів, ще четверо — всередині за ними. Саме їх старий лицар і підійшов привітати — чотирьох здорованів у личинах вепра, ведмедя, повха і мантикори. — Все тихо, пане, — доповів ведмідь. — Пильнуйте, щоб так було і надалі. Ніхто не здивувався, побачивши пана Барістана — він часто обходив піраміду вночі, перевіряючи її безпеку. Глибше у надрах піраміди, коло залізних дверей підземелля, де в ланцюгах скніли Візеріон і Раегал, стояли на варті ще четверо Мідних Звірів. Світло смолоскипа мерехтіло на їхніх личинах — мавпи, барана, вовка, крокодила. — Їх погодували? — спитав пан Барістан. — Авжеж, пане, — відповіла мавпа. — Дали кожному по вівці. «Цікаво, чи надовго їм вистачить?» Дракони потроху виростали — зростали і їхні потреби. Настав час пошукати Голомозого. Пан Барістан проминув слонів і срібну кобилу королеви, дістався найдальшого кінця стайні. Почувши його кроки, заіржав віслюк, та ще кілька коней ворухнулися, побачивши світло ліхтаря. В іншому ж стайні стояли темні та мовчазні. Раптом зсередини порожнього стійла виникла тінь і негайно перетворилася на ще одного Мідного Звіра — у чорних плахтах, поножах та панцирі з обрисами грудей. — Кіт? — перепитав Барістан Селмі, побачивши мідну мармизу під каптуром. Коли Голомозий ще очолював Мідних Звірів, то зазвичай надавав перевагу зміїній голові, водночас страхолюдній та владно-величній. — Коти ходять усюди, де хочуть, — відповів знайомий голос Скахаза мо’Кандака. — Ніхто їх ніколи не помічає. — Якщо Гіздахр дізнається, що ти тут… — А хто йому скаже? Маргаз? Маргаз знає лише те, що я дозволяю йому знати. Звірі досі мої. Не забувай цього. — Голос Голомозого глушила личина, та Селмі все одно чув у ньому гнів. — І я тримаю в своїх руках отруйника. — Хто це? — Кухар Гіздахра, що готує солодощі. Його ім’я нічого тобі не скаже — він лише вимушений посіпака. Сини Гарпії схопили його доньку і заприсяглися, що віддадуть неушкодженою, коли цариця помре. Але Бельвас і дракон врятували Даянерис. А от дівчинку рятувати не було кому. Її повернули батькові глупої ночі дев’ятьма шматками — по одному на кожен рік її життя. — Навіщо? — Сумніви гризли старого лицаря. — Сини ж припинили різанину. Гіздахрів мир… — …є облудним і удаваним. Ні, спочатку все було чесно. Юнкайці боялися нашої цариці, її Неблазних, її драконів. Ця земля вже колись бачила драконів. Юрхаз зо’Юнзак читав літописи і знає. Та й Гіздахр теж. То чому б не укласти мир? Даянерис його хотіла, вони про це знали. Хотіла надто сильно. А мала б натомість піти на Астапор. Скахаз присунувся ближче. — Але то було раніше. У ямі все змінилося. Даянерис зникла, Юрхаз помер. Замість одного старого лева — зграя шакалів. Кровоборід… тому різникові мир не смакує, він про нього і чути не хоче. Але є і дещо інше. Гірше. На нас суне флот Волантису. — Волантису? — Барістанові Селмі засвербіло в мечовій руці. «Ми уклали мир з Юнкаєм. Але не з Волантисом.» — Ти певен? — Авжеж певен. І Мудрі Хазяї знають. І друзі їхні теж. Гарпія, Резнак, Гіздахр. Сей цар відчинить браму міста волантинцям, щойно вони з’являться. І тих, кого звільнила Даянерис, знову буде поневолено. Ба навіть тих, хто ніколи не був у рабах, теж заб’ють у кайдани. А ти, старигане, напевне скінчиш свої дні у бійцівській ямі. Де Храз з’їсть тобі серце. У голові гупав ковальський молот. — Треба розповісти усе Даянерис. — Ти її спершу знайди! — Скахаз ухопив Барістана за передпліччя. Пальці його здавалися залізними. — Ми не можемо на неї чекати. Я балакав з «Вільними Братами», «Материними Воями», «Непохитними Щитами». Вони не ймуть віри Лоракові. Ми маємо зламати юнкайську силу. Але на те нам потрібні Неблазні. Сірий Хробак тебе послухає. Поговори з ним. — Навіщо? Заради якої мети? «Він проказує зраду. Це заколот.» — Заради життя. — Очі Голомозого за мідною личиною кота нагадували чорні озера. — Ми маємо завдати удару, поки не прибули волантинці. Розірвати кільце облоги, повбивати невільникарських вельмож, перетягти їхніх сердюків до себе. Юнкайці не чекають нападу. Я маю шпигунів у їхньому таборі. Там вирує пошесть, кажуть вони, і щодня гіршає. Лад і послух остаточно зійшли на гнилля. Вельможі п’ють, не просихаючи, жеруть на бенкетах, наче з голодного краю, хваляться один одному про коштовні скарби, які поділять між собою, коли впаде Меєрин, і безперервно чубляться за першість у війську. Кровоборід і Строкатий Князь зневажають один одного. Ніхто не чекає, що почнеться бій. Принаймні не зараз. Вони вірять, що Гіздахрів мир заколисав нас і позбавив пильності. — Той мир підписала Даянерис, — нагадав пан Барістан. — І не нам його порушувати без її волі. — А якщо її вже серед живих нема? — завимагав Скахаз. — Що тоді, паночку? Я скажу, що: вона б хотіла, щоб ми захистили її місто. Її дітей. Її дітьми були відпущеники. «Мхиса — так її кликали вони, усі ті, кому вона розтрощила кайдани. Матір.» Голомозий казав правдиво — Даянерис хотіла б, щоб її діти мали захист. — Що робити з Гіздахром? Він досі її чоловік. Її цар. Її супутник і володар. — Її отруйник! «Та невже?» — Де твої докази? — Корона, що в нього на голові — оце тобі доказ. Престол, на якому він сидить. Та пролупи очі, старигане! Він отримав усе, чого хотів від Даянерис, чого тільки можна бажати. А коли отримав, навіщо йому ділитися владою? «А й справді, навіщо?» У тій ямі було так спекотно. Він пам’ятав, як над кривавими пісками тремтіло гаряче повітря, як пахкотіла кров, пролита з людей, що загинули задля розваги інших людей. І він досі чув голос Гіздахра, що наполегливо запрошував свою царицю спробувати медових коників. «Вони були такі смачні… солодкі та гострі… а він ледве одненької торкнувся… — Селмі потер скроню. — Я не складав ніяких обітниць Гіздахрові зо’Лоракові. А якби і склав… він вигнав би мене геть, як колись Джофрі.» — Оцей… солодких страв майстер… я хочу допитати його сам. І на самоті. — Отакої? — Голомозий схрестив руки на грудях. — Ну гаразд. Допитуй, скільки забажаєш. — Якщо… якщо те, що він скаже, мене переконає… щоб я приєднався до тебе у цьому… цій… то я вимагаю твого слова, що Гіздахрові зо’Лоракові не завдадуть шкоди, якщо… поки не доведуть, що він доклав до цього рук. — Чого ти так переймаєшся тим Гіздахром, дідугане? Якщо він сам не Гарпія, то вже напевне її синок-первісток. — Я знаю напевне лиш те, що він — чоловік цариці й королеви. Я хочу почути твоє слово, або присягаюся — боротимуся проти тебе. Скахаз вишкірився хижою, скаженою посмішкою. — Гаразд, слово. Гіздахра не чіпатиму, доки його вину не буде доведено. Та коли ми матимемо докази, я замордую його власноруч. Витягну йому всі тельбухи з черева і примушу на них дивитися, поки не здохне. «Ні, — подумав старий лицар. — Якщо Гіздахр замірявся на життя моєї королеви, я дам йому ради сам. Але смерть його буде швидка і чиста.» Боги Вестеросу лишилися далеко, за півсвіту, і все ж Барістан Селмі спинився на хвилину, щоб проказати мовчазну молитву до Стариці, благаючи освітити йому шлях до мудрості. «Заради дітей, — сказав він собі. — Заради міста. Заради моєї королеви.» — Я поговорю з Сірим Хробаком, — відповів він. Залізний жених Самотня «Журба» з’явилася на світанку; її чорні вітрила одразу вкидалися в очі на блідо-рожевому тлі вранішнього неба. «П’ятдесят чотири, — кисло подумав Віктаріон, коли його збудили. — Але чому вона сама?» І подумки прокляв Буребога за свавілля та підступ. Власна безсила лють гнітила йому черево, наче тяжкий чорний камінь. «Де ж мої кораблі?» Він вирушив зі Щитових островів з дев’яносто трьома — з тієї сотні, що складали Залізний Флот. Флот, що належав не котромусь князеві особисто, але самому Морекамінному Престолові; капітанили та служили на ньому жеглярі з усіх островів. Хоч кораблі ті були менші за величезні бойові дромони зелених земель, але все ж утричі більші за звичайні лодії, з глибокими коробами та страшними таранами, готові зустрітися у битві хоч би і з королівськими галерами. На Порогах, подолавши довгу подорож уздовж сухого та мертвого узбережжя Дорну з його мілинами та водокрутами, вони взяли на кораблі збіжжя, м’ясо, свіжу воду. По тому «Залізна перемога» запопала жирну здобич — великий купецький коч «Шляхетна пані», що прямував до Старограду через Мартинів, Сутіндол і Король-Берег, маючи у череві солону тріску, китовий лій та оселедці у діжках. Забране в купця склало добрячий приварок до харчових запасів флоту. Ще п’ять бранців, здобутих у Рожвиновій протоці та вздовж дорнійського узбережжя — три кочі, галеас та галера — додали їм числа до дев’яноста дев’яти. Дев’яносто і дев’ять кораблів вийшли з Порогів трьома потужними згуртованими відділами, маючи накази з’єднатися коло південного рогу Кедрового острова. Сорок і п’ять зрештою дісталося цього віддаленого кутка світу. З Віктаріонового відділу до місця дошкандибало двадцять два, трійками та четвірками, іноді поодинці; чотирнадцять — з відділу Ральфа Перебийноги, і лише дев’ять з відданих під провід Рудого Ральфа Мурованця. Сам Рудий Ральф рахувався серед зниклих. До цього числа флот додав дев’ять кораблів, захоплених на шляху морями, тож загалом складав тепер п’ятдесят і чотири кораблі… але захоплені були кочами та рибальськими лайбами, посудинами купців та людоловів, аж ніяк не бойовими галерами. В битві вони будуть убогою заміною втраченим кораблям Залізного Флоту. Останньою — вже три дні тому — з’явилося «Дівине лихо». Ще за день перед тим з півдня разом прибули одразу три кораблі: Віктаріонова бранка «Шляхетна пані» поруч із «Годівником круків» та «Залізним цілунком». Але за день перед тим і день по тому не було жодного, а ще перед тим — лише «Безголова Джейна» та «Страх». Ще двом дням порожнього моря і безхмарного неба передувала поява Ральфа Перебийноги з рештками його відділу. «Князь Квелон», «Біла вдовиця», «Лемент», «Лихо», «Морський велетень», «Залізна панна», «Вітер наскочника» та «Келеп», а за ними ще шість кораблів, з яких два, пошкоджені штормом, тягли на припоні. — Шторми, — пробурмотів Ральф Перебийнога, придибавши геть знесиленим до Віктаріона. — Три великі, а між ними — лихі вітри. Червоні з Валірії, що смерділи попелом та сіркою, і чорні, що пригнали нас до її клятого берега. Цю подорож зурочено від самого початку. Вороняче Око боїться вас, мосьпане, бо навіщо б заслав у таку далечінь? Він не хоче, щоб ми повернулися. Віктаріон тримався тієї ж думки, відколи потрапив у перший шторм за день шляху від Старого Волантису. «Боги ненавидять братовбивць, — похмуро думав він, — інакше Еурон Вороняче Око вже разів десять загинув би від моєї руки.» Коли морські хвилі гриміли навколо, а чардак гуляв під ногами, він побачив, як «Дагонів бенкет» та «Червоний приплив» гепнули один об одного з такою силою, що обидва розлетілися на тріски. «Це вина мого брата» — подумав він тоді. То були перші два кораблі, які він втратив зі своєї третини Залізного Флоту. Але не останні. Віктаріон двічі загилив Перебийнозі по пиці й відповів: — Перший лящ тобі за втрачені кораблі, а другий — за балачки про вроки. Згадаєш про них ще раз — приб’ю твого язика до щогли. Вороняче Око вміє робити собі німих посіпак, то й я навчуся. Напад болю в лівій долоні додав його словам зайвої люті, але й без неї вони були не порожні — Віктаріон звик робити те, що обіцяв. — Прийдуть ще кораблі. Шторми наразі стишилися. Я поверну собі флот. Мавпа на щоглі заверещала зневажливо, мов чуючи його роздратування. «Бридка галаслива потвора.» Було б вислати по неї когось… але мавпи гратися любили і завжди виявлялися спритнішими за жеглярів. Вереск та виття стояли у нього в вухах, роблячи смики болю в руці ще гіршими. — П’ятдесят чотири, — загарчав він. Нахабно було б сподіватися на повернення усієї потуги Залізного Флоту після такої далекої подорожі… але ж сімдесят кораблів, ба вісімдесят — хай би Потоплий Бог мав хоч таку ласку. «Якби ж Мокрочуб був з нами. Чи ще який жрець.» Віктаріон приніс жертву, перш ніж наставляти вітрила, і потім ще одну на Порогах, коли розділив флот на три відділи. Та може, проказав не ті молитви. «Або ж Потоплий Бог не має тут сили.» Чимраз дужче він сумнівався, чи не заплив надто далеко — у чудернацькі моря, де навіть боги були чужі та дивні… але такі сумніви залізний керманич поділяв лише зі смаглявою жінкою, яка не мала язика, щоб переказати їх комусь. Коли з’явилася «Журба», Віктаріон покликав до себе Вульфа Одновухого. — Хочу побалакати з Ховрахом. А ще надішли по Ральфа Перебийногу, Тома Вилий-Кров і Чорного Чабана. Всі мисливські загони треба відкликати, табори на березі згорнути вдосвіта. Складіть на кораблі стільки плодів, скільки зможете, і заженіть свиней. Колотимемо їх, коли матимемо потребу. «Акула» хай лишається тут — повідомлятиме блукачів, куди ми поділися. Згадану «Акулу» належало ще довго лагодити; шторми лишили від неї самий побитий короб. Це зменшувало потугу до п’ятдесяти трьох кораблів, та Віктаріон не міг нічим зарадити. — Флот відбуває завтра, з вечірнім відпливом. — Воля ваша, — відповів Вульф, — але ж, великий керманичу, ще один день може означати ще один корабель. — Еге ж. А десять днів — десять кораблів. Або жодного. Ми тут надто засиділися, чекаючи на вітрила вдалині. Перемога буде солодшою, коли здобудемо її меншим числом. «І в кожному разі я мушу дістатися драконової королеви раніше за волантинців.» У Волантисі він бачив, як галери набирають харчі у дорогу. Ціле місто здавалося п’яним та подурілим. Жеглярів, вояків, майстрів усякого ремесла бачили на вулицях, де вони витанцьовували з вельможами і череватими купцями; у кожному шинку та пивниці здіймали чари та кухлі за нових тріархів. Всі тільки й торочили про золото, коштовності й рабів, які потечуть до Волантису річкою, щойно буде знищено драконову царицю. Одного дня пліток і вихвалянь Віктаріонові Грейджою вистачило аж до нудоти; він заплатив золотом за харчі та воду, потай соромлячись такого неподобства, і знову вивів кораблі у море. Шторми мали затримати та розкидати і волантинців — так само, як кораблі Залізного Флоту. З ласки долі чимало їхніх бойових кораблів потоне або викинеться на береги. Та звісно, не всі. Жоден бог не мав такої ласки, і ті зелені галери, які вціліли, могли вже подолати шлях навколо Валірії. «Вони сунутимуть на північ до Меєрину та Юнкаю — великі бойові дромони, повні-повнісінькі вояків-невільників. Якщо Буребог зглянувся на них, вони донині мали вже дістатися затоки Журби. Три сотні кораблів — коли не п’ять.» Біля Меєрину вже стояли їхні союзники: юнкайці та астапорці, вояки Нового Гісу, Карфу, Толосу і ще Буребог зна чиї — ба навіть бойові кораблі самого Меєрину, що встигли утекти з міста перед його падінням. Проти цієї потуги Віктаріон мав п’ятдесят і чотири. А залишивши «Акулу», матиме п’ятдесят і три. Вороняче Око подолав півсвіту, плюндруючи і грабуючи береги від Карфу до Гончаків, заходячи до поганських портів, далі яких наважувалися потикатися лише божевільні. Еурон ходив навіть Димливим морем — і дожив до того, щоб розповісти про це. «І все з одним кораблем. Якщо він навчився глузувати з богів, то навчуся і я.» — Ну то що, капітане? — перепитав Вульф Одновухий. На жаль, йому бракувало того духу, що вирував у Нутові Голії. Але Нута вкрав Вороняче Око — підніс його до князя на Дубощиті й тим зманив найкращого з Віктаріонових вояків та капітанів. — Таки рушаємо на Меєрин? — А куди ще? У Меєрині на мене чекає драконова королева. — «Найвродливіша жінка у світі, коли вірити моєму братові. З волоссям, виплетеним зі срібла та золота, і аметистовими очима.» Чи не занадто це — сподіватися, що Еурон хоч раз та сказав йому правду? «Може, й занадто.» Хтозна, чи не виявиться те дівчисько поїденою бридкою хворобою хвойдою з цицьками, що теліпаються аж до колін, а її дракони — розмальованими ящірками з боліт Софоріосу. «Але якщо вона така, як твердить Вороняче Око, тоді…» Про вроду Даянерис Таргарієн вони чули і від піратів на Порогах, і від жирних купців у Старому Волантисі. Може, ті й не брехали. Недарма ж Еурон не збирався дарувати дівчисько Віктаріонові, а хотів забрати собі. «Послав мене, наче якогось челядника, привести її до себе в ліжко. Ну то хай завиє, коли почує, що тепер вона моя.» Люди буркочуть — не біда. Вони вже надто далеко запливли і надто багато втратили; не годиться Віктаріонові вертати на захід без своєї законної здобичі. Залізний керманич стиснув здорову руку в кулак. — Ходи перекажи мої накази і подбай, щоб їх виконали. І знайди маестра, хай де він ховається. Нехай прийде. — Авжеж, — відповів Вульф і зашкутильгав геть. Віктаріон Грейджой обернувся до носа корабля, ковзнув поглядом по своєму флотові. Море повнилося лодіями; вітрила були згорнуті, весла сушилися, короби гойдалися на котвах або лежали на світлому піщаному березі. «Кедровий острів.» Де тут ті кедри? Мабуть, згинули у морі чотири століття тому. Віктаріон висаджувався на березі вже з десяток разів, полюючи на свіже м’ясо, та жодного кедра досі не побачив. Схожий на дівчисько маестер, якого Еурон повісив йому на шию ще на Вестеросі, твердив, що колись цей острів називали «островом Ста Битв». Але вояки, що в них билися, розсипалися на порох ще кілька століть тому. «Нині він мав би зватися Мавп’ячим островом.» Були там і свині — найбільші та найчорніші вепри з усіх, бачених залізняками, і безліч верескливих паців у чагарнику. То були зухвалі, безстрашні істоти, які зовсім не лякалися людей. «Та вже потроху вчаться.» А комори Залізного Флоту потроху натоптувалися копченими окостами, солониною та салом. Що ж до мавп… то була справжня пошесть. Віктаріон заборонив жеглярам приносити на кораблі бодай одну бридку істоту, але якимось чином вже половина флоту кишіла ними, наче вошами — навіть його власна «Залізна перемога». Деяких він бачив просто зараз — вони перескакували зі щогли на щоглу, з корабля на корабель. «Якби ж мені самостріла…» Віктаріон не любив ані тутешнє море, ані тутешнє безкрає і безхмарне небо, ані сліпуче сонце, що пекло голови і розжарювало корабельні дошки, аж босоніж не ступити. Не любив він і тутешні шторми, що налітали наче нізвідки. Навколо Пайку морем часто гуляли бурі, але там людина хоча б уміла винюхати їхнє наближення. А південські шторми у тутешніх краях були зрадливіші за жіноче серце. Ба навіть вода не мала гідного, належного їй кольору — коло берега мерехтіла сафірами та пірузою, а далі на глибині ставала темно-синя, аж чорна. Віктаріонові бракувало сіро-зелених вод рідної домівки з пінними бурунами та бурхливим прибоєм. Кедровий острів смакував йому анітрохи не ліпше. Так, здобичі для мисливця тут водилося вдосталь, але ліси були надто зелені, надто тихі, повні покручених дерев і чудернацьких яскравих квіток, яких його люди ніколи в житті не бачили. А серед поруйнованих палаців та потрощених бовванів потоплого міста Велосу ховалися невідомі жахіття — і то за якихось дві чи три версти на північ від стоянки флоту. Останньої ночі, яку Віктаріон перебув на березі, йому наснилося щось темне і бентежне, а прокинувшись, він відчув у роті кров. Маестер сказав, що то він просто прикусив уві сні язика, але Віктаріон сприйняв повний рот крові за пересторогу від Потоплого Бога: як засидиться тут надовго, то захлинеться власною червоною юшкою. Кажуть, що того дня, коли Лихо спіткало Валірію, на острів накотила стіна води у сорок сажнів заввишки, потопивши кількасот тисяч чоловіків, жінок та дітей і не лишивши нікого розповісти про страшну напасть, окрім рибалок, що були в морі, та жменьки велоських списників, поставлених вартувати у міцній кам’яній вежі на найвищому горбі острова — їм лишилося безпорадно спостерігати, як пагорби і долини під ними обертаються на шалені морські водокрути. Прегарний Велос із його палацами, вибудуваними з кедру та рожевого мармуру, зник за один удар серця. На північному кінці острова та сама доля спіткала стародавні цегляні стіни та східчасті піраміди невільницького порту Гозай. «Стільки люду потонуло. Напевне, Потоплий Бог має тут велику силу» — так думав Віктаріон, коли обирав острів за місце з’єднання трьох відділів свого флоту. Але ж він був не жрець, що він тямив? Раптом залізний керманич усе зрозумів навпаки? Можливо, Потоплий Бог знищив усе на острові, розгнівавшись на щось. Брат Аерон мав би знати, але Мокрочуб лишився на Залізних островах — намовляти людей проти Воронячого Ока та його влади. «Не сидіти безбожникові на Морекамінному Престолі!» Та все ж капітани-королі загукали за Еурона на король-вічі, обравши його через голову Віктаріона та інших побожних пошукачів вінця. Вранішнє сонце гуляло по воді яскравими рясицями, що сліпили очі. Віктаріонові почало гупати в голові — та годі було сказати, чи від сонця, чи від руки, а чи від сумнівів, що стискали йому серце. Він перебрався до бесіди, де повітря було прохолодне, а світло — тьмяне. Смаглявка знала, чого йому треба, без жодного слова. Коли Віктаріон важко опустився у крісло, вона вийняла з балійки м’якого вогкого рушника і поклала йому на чоло. — Добре, — мовив він. — Отак добре. А тепер руку. Смаглявка нічого не відповіла — Еурон-бо відтяв їй язика, перш ніж подарувати братові. Не мав сумніву Віктаріон і в тому, що Вороняче Око раніше за нього брав її до ліжка. Такий вже його брат мав звичай. «Еуронові подарунки отруєно, — нагадав собі капітан того дня, коли смаглявка зійшла на корабель. — Не хочу я його недоїдків.» І ще тоді вирішив, що вріже їй горлянку та кине у море за криваву пожертву Потоплому Богові. Але з якогось дива руки йому так і не дійшли. Відтоді їхні взаємини подолали довгий шлях. Віктаріон призвичаївся говорити до жінки; сама ж вона ніколи не намагалася відповідати. — «Журба» вже остання, — казав він смаглявці, поки та обережно знімала рукавицю. — Інші потонули, загубилися чи спізнилися назавжди. Коли жінка ковзнула вістрям ножа під брудне полотно, навите на його щитову руку, Віктаріон болісно зморщив чоло. — Хтось скаже, що я не мав би ділити флот на частини. Та що вони тямлять, ті йолопи. Дев’яносто і дев’ять кораблів… завелика отара для чабана, який мусить гнати їх на інший кінець світу. Якби я тримав усіх разом, то швидші кораблі обтяжувалися б повільнішими. І де було знайти харчів аж на стільки ротів? Жоден порт не схоче приймати у своїх водах стільки бойових кораблів одразу. Та й у кожному разі нас так само розкидали б шторми. Неначе листя, що носить вітром по усьому Літньому морю. Натомість великий керманич розділив свій великий флот на відділи і надіслав кожен своїм шляхом до Невільницької затоки. Найшвидші кораблі він віддав Рудому Ральфові Мурованцю — той мав рушити корсарським шляхом уздовж північного узбережжя Софоріосу. Мертвих міст, що догнивали на тому пекельному, задушливому березі, кожен розумний мореплавець намагався уникати; зате у жвавих містечках на Василіскових островах, де серед крові та болота аж кишіло рабів, работорговців, живолупів, хвойд, мисливців на всяку дичину, смугастих людей і ще кого гіршого, ніколи не бракувало припасів для тих покупців, хто не боявся заплатити залізну ціну. Найбільші, найважчі, найповільніші кораблі рушили на Лис — продати бранців, узятих на Щитах, жінок та дітей з Клепальні та інших островів, разом із тими чоловіками, котрим полон був миліший за смерть. Віктаріон до таких слабаків не відчував нічого, крім зневаги. Та все ж думка про торгівлю людьми лишала йому в роті гидкий смак. Брати чоловіка за роба-слугу чи жінку за дружину з солі — то справа чесна і гідна. Але ж люди — не кози чи качки, щоб їх купувати і продавати за золото. Віктаріон відчув полегшення, віддавши продаж полону Ральфові Перебийнозі — той мав на вторговані гроші натоптати великі кораблі харчами, щоб їх вистачило на весь довгий і повільний шлях серединою моря на схід. Його власні кораблі проповзли уздовж берегів Спірних Земель, набрали харчів, вина і свіжої води у Волантисі, а тоді звернули на південь, щоб околяса обійти Валірію. Цей шлях на схід був найзвичніший мореплавцям, а тому і найжвавіший. Тут не бракувало здобичі на веслах і під вітрилами, ще й невеличких острівців, де можна було перечекати шторми, полагодитися та відновити запаси. — П’ятдесят і чотири кораблі — цього замало, — казав він смаглявці, — та далі чекати не можна. Єдиний спосіб… Коли жінка зірвала перев’язку, трохи порушивши і засохлу кірку крові, Віктаріон загарчав. Плоть під нею на рані, завданій мечем, була чорно-зелена. — Єдиний спосіб — це застукати людоловів зненацька, як я колись зробив у Ланіспорті. Налетіти з моря, розтрощити на друзки, схопити дівчину і хутко тікати додому, поки не нагодилися волантинці. Віктаріон був не боягуз, але і не дурень теж. Де йому боротися своїми п’ятдесятьма і чотирма кораблями проти трьох сотень? — Вона стане моєю дружиною, а ти — її покоївкою. Служниця без язика ніколи не прохопиться жодною таємницею. Віктаріон хотів сказати ще щось, але тут нагодився маестер — застукотів у двері тихо та боязко, наче миша. — Увійди! — наказав Віктаріон. — І двері засунь. Сам знаєш, навіщо тебе кликали. — Так, великий керманичу. Маестер зовні теж скидався на мишу, а надто своєю сірою рясою та крихітними русявими вусиками. «Чи не гадає він, що з ними хоч трохи схожий на чоловіка?» Звали маестра Кервін, і був він дуже молодий — років зо двадцять два. — Чи можу я подивитися вашу руку? — спитав він. «Питає, наче геть здурів.» Маестри, звісно, мали свою користь, але до цього Кервіна Віктаріон не відчував нічого, крім зневаги. Маючи гладенькі рожеві щічки, м’які рученята і русяві кучерики на голові, маестер виглядав дівчачішим за багатьох дівчат. Коли він уперше з’явився на «Залізній перемозі», його вустами ще й гуляла бридка запобіглива усмішечка. Та одного вечора коло Порогів він обернув її не до тієї людини… і Буртун Покір вибив йому чотири зуби. Невдовзі по тому Кервін приповз до капітана зі скаргою, що четверо жеглярів відтягли його під чардак і розважилися, мов жінкою. — Хочеш покласти цьому край — ось бери, — відповів йому тоді Віктаріон, устромляючи у стіл між ними свого кинджала. Ножа Кервін узяв — найпевніше, на розсуд капітана, просто злякався не взяти — але не насмілився пустити в хід. — Моя рука — ось вона, — відповів Віктаріон. — Дивися, скільки душа просить. Маестер Кервін став на одне коліно, щоб краще роздивитися рану, і навіть понюхав її, наче собака. — Треба знову випустити бруд. Такий колір… великий керманичу, розріз не зцілюється. Може статися, я муситиму відтяти долоню. Про це йшлося вже не вперше. — Якщо відріжеш мені руку, я тебе вб’ю. Та спершу перегну через облавок, міцно прив’яжу і подарую хлопцям твою дупу на забаву. А тепер роби, що знаєш. — Вам болітиме. — Ото здивував! — «Все життя — це біль, нікчемний дурню. Втіха чекає на нас лише у підводних палатах Потоплого Бога.» — Не барися, роби свою справу. Хлопчисько — про це рожеве м’якотіле створіння важко було думати як про чоловіка — приклав лезо кинджала до капітанової долоні й рвучко черкнув. Бруд, що ринув з рани, був густий і жовтий, наче давно скисле молоко. Смаглявка зморщила носа, почувши сморід, маестер зойкнув і хапнув ротом повітря, ба навіть Віктаріонові замлоїло у шлунку. — Ріж глибше! Випускай усе. Покажи мені кров. Маестер Кервін натиснув глибше. Цього разу заболіло, але задзюрила і кров, не лише бруд — така темна, аж у світлі ліхтаря здалася чорною. Кров — то було добре. Віктаріон схвально забурчав і сидів, не ворухнувшись, поки маестер мацав, стискав і витирав бруд клаптями м’якого полотна, кип’яченого у оцті. Коли він скінчив, чиста вода у балії перетворилася на огидну юшку; будь-кого знудило б з одного її вигляду. — Забирай гидоту і забирайся сам. — Віктаріон кивнув на смаглявку. — Вона мене перев’яже. Хлопчина пішов, та сморід лишився. Останнім часом подітися од нього було нікуди. Маестер пропонував сушити рану нагорі, на чардаку, на свіжому повітрі та під сонячними променями, але Віктаріон рішуче заперечив. Таке не можна було показувати людям — вони ж пливли за півсвіту від рідної домівки, хіба даси їм взнати, що їхній залізний керманич гниє живцем? Лівиця скніла від тупого, але невпинного болю; коли він стиснув її в кулак, біль загострився, наче вздовж руки штрикнули ножем. «Не ножем, а мечем. Мечем у руці привида.» Серрі — так звали того привида. Лицар, спадкоємець Південь-Щита. «Я його вбив, а він тепер штрикає мене з могили. Просто з розпечених надр того пекла, в яке я його послав, він встромляє мені залізо в руку і крутить, щоб боліло.» Віктаріон пам’ятав той двобій так, наче він стався напередодні. Потрощений щит шматками висів з руки, не захищаючи; коли меч пана Серрі зблиснув і впав донизу, Віктаріон ухопив клинка просто в долоню. Хлопчина був дужіший, ніж здавався на вигляд; його меч прокусив зчленовану крицю капітанової панцирної рукавиці, товсто набиту шкіряну рукавицю під нею і вп’явся у плоть руки. «Подряпина від кошеняти» — казав собі потім Віктаріон. Він промив поріз, налив трохи кип’яченого оцту, перев’язав і покинув думати, гадаючи, що невдовзі біль спаде, а рука зцілиться сама. Та не так сталося, як гадалося — долоня запалилася, і Віктаріон почав питати себе, чи не отруїв Серрі свого клинка. Бо інакше чого б це рана не зцілювалася? Від самої думки в душі починав буяти гнів. Жоден чесний воїн не воював отрутою. У Калин-Копі болотяні чорти пускали по його вояках отруйні стріли, але чого ще чекати від ницих жалюгідних недолюдів? Проте Серрі був лицарем, людиною роду гідного і високого. А отруту проти ворогів уживали тільки боягузи, жінки та дорнійці. — Та як не Серрі, тоді хто? — питав Віктаріон смаглявку. — Чи не отой маестер, схожий на мишу? Адже маестри знають усілякі чари і штуки. То, мабуть, він напустив на мене якийсь пристріт, щоб я дозволив йому відтяти руку. Що довше міркував залізний керманич, то очевиднішою йому ставала правда. — Недарма Вороняче Око подарував мені сю пришелепкувату істоту, хай їй грець. Еурон узяв Кервіна з Зеленощита, де той служив князеві Коструму — порав його круків і навчав дітей, а може, навпаки. Як же ж та дрібна миша пищала і сіпалася, коли один з німих Еуронових покручів тягнув його перекидним містком на «Залізну перемогу»… за ланцюг на шиї, який наче навмисне вигадали для такої справи. — Та якщо це справді він задумав помсту, то схибив і поцілив не ту людину. Бо ж мені його віддав Еурон, щоб малий, бува, не вигадав якусь капость зі своїми птахами. Брат дав Віктаріонові три клітки круків, щоб Кервін відсилав назад звістки про їхню подорож. Але капітан заборонив маестрові їх випускати. «Хай Вороняче Око чекає звісток, скніє і скаженіє.» Смаглявка саме перев’язувала йому долоню свіжим полотном, замотуючи у шість шарів, коли у двері бесіди загрюкав Довгобурун Пайк і повідомив, що капітан «Журби» ступив на чардак з бранцем. — Каже, привіз вам чаклуна, капітане. Каже, виловив з моря. — Чаклуна?! Невже сам Потоплий Бог надіслав йому дарунок, ще й тут, на краю світу? Брат Аерон сказав би напевне — Аерон-бо на власні очі бачив велич підводних палат Потоплого Бога, перш ніж повернутися до життя. Що до Віктаріона, то він теж мав у душі належний острах до свого бога, як личило усім залізним воїнам, але віру та надію покладав головне на гостру сталь. Капітан стиснув поранену долоню, скривився, нап’яв рукавицю і став на ноги. — Ану показуй мені того чаклуна. Керманич «Журби» чекав угорі на чардаку. То був невеличкий чоловічок, незугарний і волохатий, уроджений Сторч, але кликаний своїми жеглярами Ховрахом. — Великий керманичу, — мовив він, побачивши Віктаріона, — ось Мокорро. Дарунок нам від Потоплого Бога. Чаклун був моторошний велетень, схожий на чудовисько з казки: на зріст не нижчий за Віктаріона, а в раменах удвічі ширший, з круглим черевом завбільшки з поточену водою скелю та кошлатою шапкою білого, як кістка, волосся, що облямовувало обличчя подібно до левової гриви. Шкіру він мав темну — та не горіхово-брунатну літньоостров’ян з кораблів-лебедів, не рудаво-брунатну дотракійських конятників, і не сірувато-вугільну смаглявої жінки з Віктаріонового корабля, а чорну-чорнющу, чорнішу за сажу, за гагат, за крукове крило. «Смалений, — подумав Віктаріон. — Такою буває людина, яку печуть у вогні, доки плоть не зчорніє і не відвалиться димливими шматками від кісток.» Але вогні, які пекли чудернацького мандрівника, ще й досі танцювали на його щоках та лобі; навіть очі визирали назовні з-за моторошної личини схрещених і застиглих язиків полум’я. «Рабські візерунки, — упізнав капітан. — Позначки зла.» — Він чіплявся до щоглової перечки у морі, коли ми його знайшли, — розповів Ховрах. — Десять днів теліпався у воді, як потонув його корабель. — Якби він десять днів пробув у морі, то помер би. Або збожеволів од солоної води. Солона морська вода вважалася священною. Аерон Мокрочуб та інші жерці благословляли нею людей та час від часу робили ковток, щоб зміцнити свою віру. Але жоден смертний не зміг би кілька днів поспіль пити лише з моря і сподіватися вижити. — То ти чаклун, абощо? — запитав бранця Віктаріон. — Ні, капітане, — відповів чорний посполитою мовою. Голос він мав неймовірно низький, басовитий, наче з глибин моря. — Я лише сумирний раб Ра-Гльора, Господа Світла. «Ра-Гльора. То це червоний жрець.» Віктаріон бачив таких у заморських містах, де ті порали свої священні вогні. Вдягалися вони у багаті шати з шовку, оксамиту, м’якої ягнячої вовни. А на цьому було вицвіле, поїдене сіллю лахміття, що обліплювало дебелі ноги і висіло клаптями навколо тулуба… та коли капітан придивився до ганчір’я уважніше, то подумав, що воно і справді колись могло бути червоним. — Рожевий жрець! — оголосив Віктаріон. — Пекельний жрець, — додав Вульф Одновухий і сплюнув. — То, мабуть, його лахи загорілися, і він сам стрибнув у море їх загасити! — під загальний регіт пожартував Довгобурун Пайк. Навіть мавпи, здавалося, розвеселилися; нагорі вони без упину про щось перегукувалися, а одна кинула донизу на чардак жменю власного лайна. Віктаріон Грейджой сміхові не довіряв. Сміх завжди викликав у нього незграбне відчуття, що товариство регоче з якогось жарту про нього самого, а він того жарту не розуміє. Еурон Вороняче Око часто кепкував з нього в дитинстві. Те саме робив і Аерон, коли ще не став Мокрочубом. Їхні кпини часто загорталися у лицемірну хвалу, і подеколи Віктаріон навіть не розумів, що з нього глузують… аж доки не чув сміх. Тоді у ньому спалахував гнів і кипів у горлянці, допоки він не починав захлинатися його смаком. Саме так Віктаріон ставився і до мавп. Їхні витівки не збудили на капітановому обличчі навіть усмішки, зате жеглярі аж ревли, тюгукали і свистіли. — Киньте його Потоплому Богові, поки він пристріту на нас не навів! — закликав Буртун Покір. — Корабель потонув, а за уламки вчепився лише він один, — мовив Вульф Одновухий. — Де решта людей? Чи не викликав він своїх гемонів, щоб їх зжерти? Що трапилося з кораблем? — Потрапив у шторм. Мокорро схрестив руки на грудях. Він анітрохи не здавався зляканим, хоча навколо нього усі вголос жадали його смерті. Навіть мавпам жрець чомусь не сподобався — вони стрибали з линви на линву і навіжено верещали. Віктаріон вагався. «Він вийшов з моря. Навіщо Потоплому Богові віддавати його, як не на те, щоб ми його знайшли?» Брат Еурон мав при собі власних чаклунів, наче улюблених звіряток. Можливо, Потоплий Бог волів, щоб Віктаріон придбав одненького і собі. — Чому ти кличеш цю людину чаклуном? — запитав він Ховраха. — Я бачу лише червоного жерця у жалюгідному лахмітті. — Та я теж так думав, великий керманичу, але він… знає різні речі. Знав, що ми прямуємо до Невільницької затоки, хоча йому ніхто не казав. Знав, що ви маєте бути тут, коло цього острова. — Чоловічок завагався. — А ще, великий керманичу, він мені таке сказав… що ви напевно помрете, якщо не привести його до вас. — Я помру? — пирхнув Віктаріон. «Вріж йому горло і кинь у море» — трохи не мовив він, аж тут біль у хворій руці проштрикнув її мало не до ліктя, та так страшно, що слова просто у роті обернулися на жовч. Віктаріон запнувся і вхопився за поручні, щоб не впасти. — Ворожбит зурочив капітана! — вигукнув чийсь голос. Клич підхопили й інші голоси. — На горло його! Вбиймо, щоб не накликав гемонів! Довгобурун Пайк першим вихопив ножа. — Ні! — заревів Віктаріон. — Ану стояти! Усім стояти. Пайку, прибери зброю. Ти, Ховраше, забирайся на свій корабель. А ти, Покоре, веди чаклуна до моєї бесіди. Решта — ставайте до своїх справ. Половину удару серця він мав сумнів, чи виконають залізняки його наказ. Вони стояли навколо і щось бурмотіли, половина тримала в руках клинки, і всі переглядалися, шукаючи одне в одного наснаги. На все довкола падав дощем мавп’ячий послід — «ляп, ляп, ляп». Але ніхто не ворухнувся, доки Віктаріон не схопив ворожбита за плече і не потяг до ляди. Коли двері до капітанової бесіди прочинилися, смаглявка спершу обернулася до них, мовчки посміхаючись… та коли побачила червоного жерця, вуста її вишкірилися, оголивши зуби, і з них вирвалося раптове люте сичання, схоже на зміїне. Віктаріон загилив їй ляща тилом здорової долоні, збивши на підлогу. — Стули пельку, дівко, і неси нам вина. — Він обернувся до чорношкірого. — То Ховрах казав правду? Ти бачив мою смерть? — І не лише її. — Де? Коли? Я загину в битві? — Його здорова рука стискалася і розтискалася. — Якщо брешеш мені, я тобі голову розвалю, наче диню, і віддам мавпам, щоб зжерли мозок. — Ваша смерть зараз поруч із нами, мосьпане. Дайте-но мені вашу руку. — Руку? Що ти знаєш про мою руку? — Я бачив вас у ніч-ватрі, Віктаріоне Грейджою. Ви крокували крізь полум’я, лютий та рішучий, з сокирою в руці, що спливала кров’ю… та не бачили мацаків, які вхопили вас за плесна, шию і литки. Вони скидалися на лихі чорні нитки, що тримали вас і змушували танцювати. — Танцювати?! — визвірився Віктаріон. — Твоя ватра бреше! Я не вродився ані танцювати, ані смикатися лялькою на чиїхось нитках. Він стяг рукавицю і пхнув хвору долоню просто жерцеві у обличчя. — Ось тобі. Хотів подивитися? Ну то дивись. Свіже полотно вже спливало кров’ю та брудом. — Він мав на щиті троянду — той молодик, що зробив мені оцей подаруночок. Виходить, я подряпався на квітковому шпичаку. — Навіть найменша подряпина часто-густо буває смертельною, великий керманичу. Але якщо дозволите, я її зцілю. Мені знадобиться гострий ніж — найкраще срібний, проте згодиться і залізний. Також жарівниця — без вогню не обійтися. Буде боляче. Біль буде страшний, жахливий — такого ви ще не знали. Та коли ми скінчимо, ваша рука повернеться до вас. «Усі вони однакові, ці гидкі штукарі. Щур теж обіцяв, що буде боляче.» — Я залізного роду, жерцю. Я сміюся з болю. Ти матимеш, що просиш… але якщо зазнаєш поразки і не зцілиш мені руку, я сам вріжу тобі горлянку і віддам труп морю. Мокорро вклонився, виблискуючи темними очима. — Згода. Залізного керманича більше не бачили того дня. Година спливала за годиною; жеглярі «Залізної перемоги» розповідали один одному, що чули з капітанової бесіди навіжений сміх — низький, глибокий, темний і зловісний. Коли Довгобурун Пайк і Вульф Одновухий спробували відчинити двері, то знайшли їх замкненими зсередини. Згодом почувся спів — моторошний вискливий лемент мовою, в якій маестер упізнав високовалірійську. Саме тоді мавпи — усі до одної — з шаленим вереском повистрибували на всі боки з корабля у воду. Коли напухле сонце вже стояло низько над обрієм, темно і криваво барвлячи небо над чорною, мов маестерське чорнило, надбудовою, Віктаріон нарешті повернувся на чардак. Від пояса і вище він був оголений, ліва рука вкрита кров’ю аж до ліктя. Коли навколо зібралися жеглярі, перешіптуючись і перезираючись, він підняв чорну, наче спалену долоню. Цівки темного диму здіймалися з пальців, якими він вказав на маестра. — Візьміть оцього. Вріжте йому горло і киньте у море. Тоді вітри будуть до нас прихильні на всьому шляху до Меєрину. Мокорро бачив це у своїх вогнях. Бачив він і те, як дівка побралася у шлюбі з чоловіком. Та що з того? Вона буде не першою жінкою, з якої Віктаріон Грейджой зробив удову. Тиріон Цілитель увійшов до намету, муркочучи ґречні привітання. Та варто було йому один раз нюхнути загиджене повітря і кинути погляд на Єззана зо’Каггаза, як ґречність кудись поділася. — Бліда кобила, — буркнув він до Смакоти. «Оце здивував, — подумав Тиріон. — Хто б здогадався? Ну хіба що… кожна людина з носом і я з його половинкою.» Єззан палав у лихоманці, гарячково судомлячись у калюжі власного посліду. З нього витікало вже не лайно, а бурий слиз, помережаний кров’ю… витирати ж хазяйську гидоту з велетенських жовтих сідниць випало Йолло та Копці. Навіть зі сторонньою допомогою їхній господар вже не міг підняти власну вагу; решток його змарнілих сил ставало хіба що перекотитися набік. — Моє мистецтво тут безсиле, — оголосив цілитель. — Життя вельможного Єззана нині у руках богів. Якщо маєте змогу, допоможіть йому охолонути. Кажуть, це йде на користь. Принесіть води. — Вражені блідою кобилою пили воду трохи не відрами, і так само щедро виливали її з себе. — Чистої прісної води, скільки зможе випити. — Не річкової? — перепитала Смакота. — В жодному разі. З цими словами цілитель хутко зник. «Нам теж незле накивати п’ятами» — подумав Тиріон. Він був рабом у золотому нашийнику, з маленькими дзвіночками, що весело теленькали на кожному його кроці. «Один з Єззанових химерних улюбленців. Честь, яку важко відрізнити від смертного вироку.» Єззан зо’Каггаз полюбляв тримати своїх звіряток коло себе — от і довелося Йолло, Копці, Смакоті та іншим коштовним улюбленцям ходити за ним, коли господаря здолала хвороба. «Бідолашний старий Єззан.» Зрештою, саловельможний велетень був не таким вже поганим хазяїном, надто якщо порівняти з іншими. Смакота мала рацію. Прислужуючи на щовечірніх бенкетах, Тиріон швидко дізнався, що Єззан мав першість серед тих юнкайських вельмож, які щиро шанували умови миру з Меєрином. Майже всі інші просто вичікували, доки прибудуть нові потуги з Волантису. Кількоро палали охотою кинутися на приступ міста негайно, щоб волантинці не позбавили їх найкращої частки слави та здобичі. Та Єззан рішуче заперечував. Не погоджувався він і повернути меєринських заручників з метавок, як наполягав сердюцький ватажок Кровоборід. Але за два дні відбулося чимало змін. Ще два дні тому Няньо був цілком здоровий, і Єззан ще не почув примарний тупіт копит блідої кобили. Два дні тому кораблі Старого Волантису були на два дні далі від Меєрину. А нині… — То Єззан помре? — запитала Копка тим своїм голосом, що проказував «благаю, тільки не це». — Ми всі помремо. — Я про різачку. Смакота кинула на них обох погляд, сповнений відчаю. — Єззан не має померти! Дівчур попестив чоло свого велетенського господаря, відкинув назад просякле потом волосся. Юнкаєць застогнав, новий потік бурої рідини ринув униз його стегнами. Постіль давно забруднилася і засмерділася, але перекласти Єззана кудись годі було й думати. — Деякі господарі, коли помирають, то дають рабам волю, — мовила Копка. Смакота захихотіла. Сміх пролунав моторошно і зловісно. — Не всім, лише улюбленим. Звільняють їх від тягаря сього світу і забирають до могили — служити коханому господареві у наступному житті. «Смакоті краще знати. Йому першому перетнуть горлянку.» Заговорив цапоногий хлопчик. — Але срібна цариця… — …мертва! — перервала його Смакота. — Забудь вже про неї! Дракон поніс її за річку. Вона потонула у тому Дотракійському морі. — У траві потонути не можна, — буркнув цапоногий. — Якби ми були вільні, — мовила Копка, — то знайшли б царицю. Або ж принаймні пішли б шукати. «Я на свині, ти на собаці — навздогін драконові просторами Дотракійського моря.» Тиріон почухав свого рубця, щоб стримати регіт. — Цей самий дракон вже показав свою пристрасть до смаженої свинини. А смажений карлик смакує вдвічі краще. — Та це я просто замріялася, — похнюпилася Копка. — Чи кораблем попливти ген за море. Тепер війну скінчено, кораблі знову плавають. «Хіба скінчено?» Тиріон тримався іншої думки. Так, були підписані певні пергамени… але війни точилися не на пергаменах. — Можна попливти до Карфу, — далі мріяла Копка. — Там вулиці брукують нефритом, казав мені брат. А мури — одне з див сього світу. Коли гратимемо виставу в Карфі, на нас дощем сипатиме золото і срібло. Ось побачите. — Отам у затоці деякі з обложних кораблів — карфійські, — нагадав їй Тиріон. — А мури Карфу бачив Ломас Довгоступ. Мені вистачить його книжок. Я вже достатньо завітрився на схід — далі не бажаю. Смакота промокнула запалене гарячкою обличчя Єззана вологим рушником. — Єззан має жити. Інакше ми всі помремо разом з ним. Бліда кобила не забирає з собою всіх вершників. Наш хазяїн одужає. То була відверта брехня. Сталося б диво, якби Єззан прожив ще бодай день. Тиріон знав, що його саловельможний пан вже давно помирав од якоїсь моторошної хвороби, привезеної з Софоріосу. Бліда кобила лише прискорила його кінець. «Своєрідне милосердя.» Втім, не того штибу, якого карлик бажав би для себе. — Цілитель казав, йому потрібна свіжа вода. Ми подбаємо. — Ви такі добрі, — вимовила Смакота мертвим голосом. У ньому лунав не лише страх смерті; єдина серед усіх Єззанових перлинок, вона справді прихилилася душею до їхнього неосяжного господаря. — Копко, ходімо зі мною. Тиріон відкинув запону намету і виштовхнув її у спеку меєринського ранку. Повітря було вологе, парке, млосне, і все ж дарувало розраду після смердючої задухи у схожому на палац Єззановому наметі, де піт, гівно і хвороба злилися в одну моторошну суміш. — Вода допоможе хазяїнові, — мовила Копка. — Так сказав цілитель, то так і має бути. Свіжа солодка вода. — Няньові свіжа солодка вода не допомогла. «Няньо, старий неборака.» Учора ввечері, вже в сутінках, Єззанові вояки кинули тіло нової жертви блідої кобили на гарбу-труповозку. Люди помирали щогодини, і ніхто надто довго не роздивлявся нового мерця, ще й такого огидного своєму оточенню, яким був Няньо. Інші раби Єззана відмовилися наближатися до нього, щойно почалися судоми. Зігрівати його та подавати напої довелося Тиріонові. «Трохи розведеного вина, солодкої лимонної водички, гарячої юшечки з собачих хвостів… і кілька грибочків для смаку. Пий, Нянечко — треба ж чимось надолужувати оту рідку гидоту, якою ти бризкаєш з дупи.» Останнє слово, вимовлене Няньом, було «Ні». Останніми словами, почутими ним — «Ланістери завжди платять борги». Від Копки Тиріон приховав цю частину правди, але становище їхнього господаря вона мала розуміти. — Якщо Єззан доживе побачити світанок, я здивуюся, як ніхто в світі. Вона вхопила його за руку. — Що тоді станеться з нами? — Хазяїн має спадкоємців. Небожів. Четверо їх прибуло разом з Єззаном з Юнкаю очолити вояків-невільників. Одного зарізав у сутичці таргарієнівський сердюк. Інші троє, напевне, розділять між собою живе майно жовтого велетня по його смерті. Але чи поділяють небожі дядькове захоплення каліками і почварами — цього ніхто напевне не знав. — Мабуть, хтось із них отримає нас у спадок і дасть нам ради. Або ми знову опинимося на помості торжища. — Ні! — Очі її розширилися. — Тільки не це! Благаю! — Я теж не в захваті від такого майбутнього. За кілька сажнів шестеро Єззанових вояків-невільників сиділи навпочіпки у пилюці, кидали паці й передавали по колу міх вина. Один був десятник на прізвисько Близна — чорносердий харцизяка з головою гладенькою, мов камінь, і раменами, наче в бугая. «Та й на розум не кмітливіший» — подумалося Тиріонові. Карлик зашкандибав до них і зненацька вигукнув, наче гавкнув: — Близно! Вельможний Єззан має потребу в чистій свіжій воді. Візьми двох людей і принеси стільки відер, скільки зможеш. І то хутко! Вояки спинили гру. Близна зіп’явся на ноги, суплячи чоло. — Ти що сказав, курдупелю? За кого ти себе маєш? — Ти знаєш, за кого. Я Йолло, один з коштовних улюбленців нашого хазяїна. А тепер роби, що тобі сказано. Вояки зареготали. — Ну ж бо, Близно, — піддражнив один, — давай хутенько! Єззанова мавпа віддала тобі наказ. — Ти не наказуєш воякам, що робити, — грізно забурчав Близна. — Воякам? — зобразив подив Тиріон. — Я тут бачу лише рабів. У таких самих нашийниках, як мій. Лютий лящ тилом долоні, завданий Близною, кинув Тиріона на землю і розсік йому губу. — Це Єззанові нашийники. Не твої. Тиріон витер кров з розсіченої губи тилом власної долоні. Спробувавши встати, він упав назад на коліна, бо під ним підломилася нога. Підвестися він зумів лише з поміччю Копки. — Смакота каже: хазяїнові потрібна вода, — заскиглив він так жалюгідно, як зумів. — Смакота хай вграє сама себе — має-бо все, що для того треба. Ми не слухаємо наказів химерних почвар. «Авжеж» — подумав Тиріон. Навіть серед рабів були свої вельможі та посполиті, цього він навчився швидко. Дівчур довго був коханим звірятком господаря, подарованим особливою ласкою та прихильністю, і за те інші раби вельможного Єззана люто його ненавиділи. Вояки звикли приймати накази лише від господаря та поставленого ним наглядача. Але Няньо помер, а Єззан був надто хворий, щоб призначити наступника. Що ж до трьох небожів, ті хоробрі та вільні воїни при першому ж тупоті копит блідої кобили пригадали нагальні справи деінде і здиміли без сліду. — В-води, — простогнав Тиріон, зігнувшись і судомлячись. — І не річкової, каже цілитель. Чистої, свіжої, солодкої. Близна гнівно загарчав: — То сам по неї йди! Зі своєю мавпою! І то хутко! — Ми? — Тиріон перекинувся з Копкою безнадійним, повним відчаю поглядом. — Але ж вода важка. Ми не такі дужі, як ви. Можна хоч візка взяти? Того, який мули тягають? — Ноги свої бери, почваро. — Та ж нам доведеться разів десять туди-сюди ходити! — Ходи хоч сто. Мені з дупи накласти. — Та нас же лише двоє… ми не принесемо стільки води, скільки треба хазяїнові. — То бери свого ведмедя, — буркнув Близна. — Як на мене, він лише на те і годиться, щоб воду носити. Тиріон обережно відступив назад і мовив: — Як скажете, хазяїне. Близна задоволено вишкірився. «Хазяїн. Йому до смаку. Авжеж.» — Морго, ану принеси ключі. А ти, курдупелю, наповниш цебра і хутко назад. Сам знаєш, що роблять рабам, які пробують утекти. — Неси цебра, — звернувся Тиріон до Копки, а сам пішов з названим Морго вивести пана Джорага Мормонта з клітки. Лицар не надто добре звикав до полону. Коли його кликали зіграти ведмедя і понести красну діву до полону, він відбував виставу абияк, похмуро і мляво човгаючи ногами — якщо взагалі зізволяв опуститися до лицедійства. Хоча тікати він не намагався і полонителям опору не чинив, та накази їхні часто зневажав, бурмочучи собі під ніс тихі прокльони. Ніщо з цього не припало до смаку Няньові; своє незадоволення він показав ясніше нікуди тим, що посадовив Мормонта у залізну клітку і щовечора, коли сонце сідало у Невільницьку затоку, наказував бити. Лицар сприймав побиття мовчки і байдуже; єдине, що було чути — лайливе бурмотіння рабів, які його гамселили, та глухий ляск київ по розбитій, напухлій, вкритій синцями та саднами плоті. «Він — порожня шкаралупа, — подумав Тиріон, коли вперше побачив, як лупцюють лицаря-здорованя. — Треба мені було стримати язика і дозволити Заріні його купити. Може, мав би легшу долю, ніж тут.» Мормонт вибрався з тісної клітки скарлючений і зсудомлений, мружачи обидва чорні запухлі ока, зі спиною, вкритою кіркою засохлої крові. Обличчя, набрякле і розтовчене, ледве скидалося на людське. З одягу на ньому була тільки перепаска — брудна жовта ганчірка на стегнах. — Носитимеш їм воду, — наказав йому Морго. Єдиною відповіддю від пана Джорага був понурий погляд байдужих очей. «Напевно, декому краще померти вільним, ніж жити рабом.» На щастя, Тиріон не страждав на ту саму дурну хворобу. Та якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть і не побачити різниці. — Ходімо! — поспіхом мовив він, поки лицар не вчинив чогось занадто хороброго і занадто дурного. І зашкандибав геть, сподіваючись, що Мормонт піде за ним. Один раз боги все-таки мали ласку — Мормонт рушив услід. Два відра для Копки, два для Тиріона і чотири для пана Джорага — два у кожну руку. Найближчий колодязь стояв на південь і захід од «Відьми»; туди вони спершу і рушили, весело теленькаючи дзвіночками на нашийниках з кожним кроком. Ніхто не звертав на них уваги — велике діло, кілька рабів ідуть по воду для свого господаря. Виходило так, що носити нашийника означало мати певні переваги — а надто визолоченого нашийника з написом «Єззан зо’Каггаз». Дзенькіт дзвіночків проказував кожному, хто мав вуха, яке перед ним коштовне майно. Адже раб мав лише ту вагу серед людей, якою міг похвалитися його хазяїн. Єззан був найбагатшою людиною в Жовтому Місті, він привів на війну шість сотень рабів-вояків, хай навіть скидався на велетенського жовтого слимака і смердів сечею. Нашийники, начіплені на рабів од його імені, дозволяли ходити всередині табору всюди, де заманеться. Та лише до Єззанової смерті. Пани-Брязкуни саме навчали своїх бойових невільників у найближчому полі. Брязкіт ланцюгів, що з’єднували бійців, утворював дратівливу для вуха залізну музику; невільники рухалися піском крок у крок і шикувалися, наставляючи довгі списи. Деінде гурти інших рабів насипали купи каміння і піску попід метавками та скорпіонами — повертали їх угору до неба для кращого захисту табору на випадок повернення чорного дракона. Карлик аж вишкірився, спостерігаючи, як вони лаються і упрівають, намагаючись затягти важкі знаряддя на зроблені для них схили. Арбалетів теж виднілося чимало — трохи не кожен другий стискав у руках самостріл, а при боці носив повний сагайдак стріл. Якби хтось здогадався спитати його, Тиріон порадив би їм облишити зайвий клопіт. Улюблене звірятко королеви навряд чи зіб’єш з неба тими іграшками — хіба що якимсь дивом поцілиш у око одним з довгих залізних списів, що кидали скорпіони. «Дракона так легко не вхекаєш. А полоскочеш — лише розбурхаєш гнів.» Саме очі були в драконів найвразливішими місцями. Очі, та ще мозок за ними. Але не живіт, як оповідалося у деяких старих казках — там луска була така ж тверда й міцна, як на боках та спині. Лізти драконові в пащу також було безглуздо, ба навіть божевільно; тутешні драконоборці радше б загасили пожежу, тицяючи у неї вістрями списів. «Смерть виходить у дракона з рота, — писав септон Барт у своїй «Неприродній історії», — але не входить тим самим шляхом.» Далі дорогою два легіони з Нового Гісу стояли однією стіною щитів проти іншої, поки осавули у залізних шоломцях з гребенями кінського волосу верещали накази своєю нерозбірливою говіркою. На перший погляд гіскарці здавалися грізнішим військом, ніж юнкайські бойові невільники, але Тиріон плекав свої сумніви. Так, легіонери мали озброєння і вишкіл, подібні до Неблазних… але євнухи не знали іншого життя, крім війська, тоді як гіскарці були вільними міщанами, лишень служили трирічний строк. Черга біля колодязя простяглася на добрячі півверсти. За день пішки від Меєрину зустрічалося хіба що кілька колодязів, тому чекати завжди доводилося довгенько. Більшість юнкайців брали собі воду для пиття зі Скахазадхану — але Тиріон знав, що то дуже погана думка, ще перед тим, як його застеріг цілитель. Розумніші принаймні йшли вище за течією від нужників… але й тоді лишалися нижче від міста. Все ж те, що в межах денного переходу від міста досі лишилися колодязі з чистою водою, безпомилково показувало дитяче невігластво Даянерис Таргарієн у мистецтві облоги. Вона б мала наказати отруїти всі колодязі — тоді усі юнкайці пили б з річки. «І чи довго б тривала така облога?» Тиріон не сумнівався, що його татусь подбав би про все належним чином. Щоразу, як вони просувалися у черзі на крок чи два, дзвіночки на залізних комірах весело теленькали. «Так душу звеселяють, аж кортить комусь видлубати ложкою очі.» Донині Гриф, Качур та Хальдон Півмаестер мали вже висадитися на Вестеросі разом зі своїм юним принцом. «А я б мав бути з ними… та ні, закортіло одному побавитися з хвойдою. Вбити батька тобі мало, ти мав піхвою та вином довершити свій занепад. То що, тепер раденький? Стовбичиш на іншому кінці світу в нашийнику раба, і кожен чує твої кроки у музиці золотих дзвіночків. Ну то ще й потанцюй гарненько — може, видзвониш «Рине дощ у Кастамирі».» Не було кращого місця послухати останніх новин, чуток та пліток, ніж біля колодязя. — Я що бачив, те бачив, — торочив старий раб у іржавому залізному нашийнику, поки Тиріон і Копка потроху просувалися чергою. — А бачив я, що дракон відривав руки й ноги, роздирав людей навпіл і палив на попіл та кістки. Люди розбігалися з ями, та я прийшов подивитися на видовисько, і клянуся всіма богами Гісу, я його побачив. А сидів я аж на ліловому, там дракон не мав мене дістати. — Цариця залізла драконові на спину і полетіла геть! — наполягала висока брунатношкіра жінка. — Намагалася, так, — заперечив старий, — але не втрималася. Дракона поранили з арбалета, а царицю поцілили просто між її солоденьких рожевих цицьок. Так люди кажуть. Тоді вона і впала, просто у канаву, і там її розчавило возом. Я знаю дівчину, яка знає чоловіка, що сам бачив її смерть. У цьому товаристві наймудріше було тримати язика за зубами… але Тиріон не втримав. — Її тіла не знайшли, — бовкнув він. Старий насупився. — А тобі відки знати? — Та ж вони там були, — відповіла брунатна. — Це вони, карлики з бойовиська. Оті, що билися на розвагу цариці. Старий примружився, наче щойно побачив Копку та Тиріона уперше. — А й справді! Ви їздили на свинях. «Наша слава летить попереду нас.» Тиріон зобразив чемний уклін і стримався від заперечення, що одна зі свиней насправді була собакою. — Та свиня, на якій я сидів — то насправді моя сестра. В нас носи схожі, хіба ви не помітили? Чаклун навів на неї ману, та якщо подарувати їй добрячий вологий поцілунок, вона перекинеться на казкову красуню. Біда в тім, що як спізнаєш її краще, то ладен будеш поцілувати хоч куди, аби перетворити назад на свиню. Навколо здійнявся регіт, до якого приєднався навіть старий. — То ти її бачив, — мовив рудоволосий хлопчина позаду. — Бачив царицю. Вона справді така вродлива, як люди кажуть? «Я бачив тендітну дівчину зі сріблястим волоссям, загорнуту в токар, — подумки відповів Тиріон. — На обличчі вона мала серпанок, а я був далеко і не мав часу витріщатися — мусив-бо подбати, щоб усидіти на свині.» Даянерис Таргарієн розташувалася у ложі власника ями поруч зі своїм гіскарським царем. Але очі Тиріона прикуті були до лицаря у біло-золотому обладунку позаду неї. Риси його обличчя були сховані, та карлик де завгодно упізнав би Барістана Селмі. «Принаймні про це Іліріо не збрехав, — пригадав він свою тодішню думку. — Але чи впізнає мене Селмі? А як упізнає, то що зробить?» Тоді він трохи не відкрив перед усіма свою справжню особу, але щось його зупинило — осторога, боягузтво, передчуття, хай як це назвати. Він не міг уявити, щоб Барістан Зухвалий зустрів його інакше, ніж ворожістю. Селмі ніколи не схвалював присутність Хайме у його безцінній Королегвардії. Перед повстанням старий лицар вважав його надто юним, позбавленим належного гарту; опісля ж від нього чули, що Крулеріз мав би зміняти біле корзно на чорного кобеняка. Власні злочини Тиріона були ще гірші. Хайме принаймні зарізав божевільного лиходія, тоді як Тиріон устромив стрілу в живіт власному панотцеві — людині, яку пан Барістан знав і якій служив довгі роки. Все ж Тиріон майже наважився випробувати долю… аж тут Копка вдарила його по щиті, зіпсувавши швидкоплинну нагоду. — Цариця дивилася нашу виставу, — казала Копка іншим рабам у черзі, — та ми бачили її лише тоді, лише один раз. — Але ж ви мали бачити дракона, — зауважив старий. «Якби ж то.» Боги відмовили йому і в цьому дарунку. Саме тоді, коли Даянерис Таргарієн злітала у повітря, Няньо набивав їм кайдани на ноги, щоб не намагалися втекти дорогою до хазяїна. Якби ж наглядач здимів, доправивши їх до місця різанини, або утік з рештою невільникарів, коли з неба спустився дракон… тоді двійко карликів пішли б звідти на волю власними ногами. «Чи радше побігли б швидко-швидко, вибиваючи дзвониками веселеньке телень-телень.» — А хіба там був дракон? — перепитав Тиріон, здвигаючи плечима. — Я лише знаю, що мертвих цариць ніхто не знаходив. Старого він, утім, не переконав. — Та ж трупи валялися сотнями! Їх затягли до ями і там спалили, хоча половина вже й без того була хрустко засмажена. Може, її не впізнали — криваву, потрощену, обпечену, хто її зна. А може, знайшли, та вирішили не казати, щоб ви, раби, сиділи й не сіпалися. — «Ми, раби»? — перекривила брунатна жінка. — А на тобі ото не нашийник? — Це нашийник від Газдора! — гордовито випнувся старий. — Якого я знаю від першого дня його життя. Та він мені як рідний брат! Це такі, як ви, набрід з Астапору та Юнкаю, скиглите про волю. А я б не віддав драконовій цариці свого нашийника, навіть якби вона за те мені прутня посмоктала. Людині належить мати доброго хазяїна, тоді усе до ладу і всім на краще. Тиріон не став сперечатися. Найпаскудніше у рабстві було те, як легко до нього звикалося. Життя більшості рабів не надто відрізнялося від життя челяді у Кастерлі-на-Скелі — принаймні, таке в нього склалося враження. Справді, траплялися серед рабовласників та їхніх наглядачів особливо лихі та жорстокі, але такі бували і серед вестероського панства, їхніх управителів та надвірної варти. Більшість юнкайських вельмож поводилися зі своїм майном ласкаво та поблажливо, якщо ті виконували службу і не чинили клопоту. Оцей старий у іржавому нашийнику, щиро та пристрасно відданий своєму Панку-Вислощоку, зовсім не становив серед рабів поодинокого винятку. — Газдор Добросердий? — запобігливо перепитав Тиріон. — Наш хазяїн Єззан часто згадував його розум. Насправді Єззан казав приблизно так: «Та я в лівій половинці своєї дупи маю більше розуму, ніж Газдор і всі його брати, разом узяті.» Але Тиріон завважив за доцільне приховати справжні слова. Настав і минув полудень, поки вони з Копкою нарешті досягли колодязя, звідки воду витягав одноногий кощавий раб. Він примружив на них підозріливе око і мовив: — По воду для Єззана завжди приходив Няньо. З чотирма людьми і возиком, запряженим мулом. Він знову кинув цебро у колодязь; воно тихо плюхнуло у воду. Одноногий дав цебру наповнитися і почав витягати. На його руках — спечених сонцем, жилавих і м’язистих — лупилася шкура. — Мул здох, — відповів Тиріон. — Няньові, бідоласі, теж жаба цицьки дала. А тепер і сам Єззан сів верхи на бліду кобилу, і з ним шестеро вояків уже з дупи бризкають. Можна мені два повних відра? — Гаразд, бери. На тім порожні балачки спинилися. «Що, почув стукіт кобилячих копит?» Брехня про вояків примусила одноногого поспішати аж зі смиком. За деякий час вони рушили назад; кожен із карликів тягнув два налиті по вінця відра свіжої води, а пан Джораг — два у кожній руці. День ставав дедалі жаркішим, повітря — вологим і щільним, наче мокра повсть; відра важчали з кожним кроком. «Надто довгий шлях для коротких ніг.» Ще й вода вихлюпувала з відер у лад крокам, плескотіла навколо ступнів, а дзвіночки вигравали веселу похідну пісню. «Знав би я, що до цього дійде, батечку, то може, лишив би тебе живим.» За версту на схід у повітря здіймався темний стовп диму — там підпалили чийсь намет. «Палять померлих уночі.» — Сюди, — смикнув Тиріон головою праворуч. Копка кинула на нього здивований погляд. — Ми прийшли не цим шляхом. — Навіщо нам нюхати ту кіптяву? В ній забагато отруйних випарів. І то не була брехня… принаймні, не цілковита. Невдовці Копка вже важко пирхала, пригнічена вагою. — Треба відпочити! — Як скажеш. Тиріон поставив цебра з водою на землю, вдячний за перепочинок. Ноги йому жахливо судомило; він знайшов годящий камінь і присів розтерти стегна. — Я можу розім’яти, — запропонувала Копка. — Я краще знаю, де мені болить. Хай як Тиріон прихилився до дівчини, все ж її доторки досі бентежили його. Карлик обернувся до пана Джорага. — Ще кілька лящів, і ти, Мормонте, будеш на пику бридкіший за мене. Ану скажи, чи в тобі лишилося трохи духу для бійки? Дебелий лицар здійняв угору погляд оточених чорними синцями очей і зиркнув, наче на бридку балакучу комаху. — Досить, щоб зламати тобі шию, Бісе. — То й добре. — Тиріон підняв з землі відра. — Тоді нам сюди. Копка зморщила чоло. — Та ні. Ліворуч! — І вказала пальцем. — «Відьма» отам стоїть. — А отам «Лукава сестра». — Тиріон кивнув у іншому напрямку. — Ти мені повір — мій шлях коротший. І рушив у дорогу, теленькаючи нашийником. Копка піде слідом — цього він був певний. Інколи він заздрив дівчині та її маленьким гарненьким мрійкам. Вона нагадувала йому Сансу Старк — юну наречену, з якою він побрався і яку втратив. Незважаючи на всі бачені Копкою жахіття, вона чомусь не втратила довіри до людей. «А мала б знати краще. Адже вона старша за Сансу і коротунка. Проте поводиться, наче красуня вельможного роду, а не рабиня у збіговиську почвар.» Ночами Тиріон часто чув її молитви. «Пусті балачки. Якщо боги існують, вони є чудовиськами і катують нас для власної розваги. Хто б іще створив отакий світ, повний неволі, крові та болю? Хто інший створив би наші тіла і душі такими, як ми є?» Іноді Тиріонові кортіло дати їй ляпаса, струснути, заверещати просто у обличчя — що завгодно, аби розбудити від снів та мрій. «Ніхто нас не врятує! — хотів він заволати. — Найгірше ще попереду!» Але зрештою не знайшов ані слів, ані хоробрості. Замість добрячого ляща поперек незугарної мармизи, щоб збити полуду з очей, Тиріон зрештою стискав їй плече або дарував дружні обійми. «І брехав кожним рухом. Я платив їй облудною монетою, а вона вважає себе за багатійку.» І правду про Дазнакову яму він теж від неї приховав. «Леви. Вони хотіли спустити на нас левів.» Ото був би справді неймовірний жарт долі. Може, Тиріон навіть знайшов би мить для короткого гіркого смішку, перш ніж хрупнути у левовій пащі. Ніхто не розповідав йому, який кінець їм наготували — принаймні словами. Та здогадатися, потрапивши до схованих під цеглою Дазнакової ями приміщень, виявилося неважко. Тут, у цьому особливому темному світі, була царина ямних бійців і численної служби, що дбала про них, живих і мертвих: кухарів, які готували їжу, ковалів заліза, що їх озброювали, цирульників, що пускали кров, голили і перев’язували рани, повій, що розважали їх перед двобоями і після них, труповозів, які відтягали переможених з піску ланцюгами та залізними гаками. Няньове обличчя дало Тиріонові перший натяк. Після вистави вони з Копкою повернулися до освітленого смолоскипами підвалу, де перед двобоями та після них збиралися бійці. Дехто гострив зброю; інші приносили жертви чудернацьким богам або глушили почуття маковим молоком, перш ніж вийти на смерть. Ті, хто бився і виграв, кидали паці в кутку і реготали так, як уміють лише люди, що зазирнули кістлявій в обличчя і вижили. Няньо саме виплачував срібло якомусь служникові ями за програний заклад, коли побачив, як Копка веде Хрума. Замішання у його очах зникло за пів-удару серця, але не раніше, ніж Тиріон устиг здогадатися про його причину. «Няньо не чекав нашого повернення.» Тиріон озирнувся на інші обличчя. «І ніхто не чекав. Ми мали лягти там мертвими.» Останній шматочок крутиголовки став на місце, коли він підслухав наглядача за тваринами, що голосно скаржився розпорядникові ями. — Леви голодні! Вже два дні не їли. Мені сказали їх не годувати, я й не годував. Цариця має дати гроші на м’ясо. — От і попрохаєш її наступний раз, як прийматиме двір! — визвірився на нього у відповідь розпорядник. Але Копка нічого не зрозуміла і донині. Згадуючи про яму, вона головне жалілася, що чимало глядачів так і не засміялися. «О-о-о, якби випустили левів, гості б собі ноги обісцяли» — трохи не ляпнув Тиріон. Але зрештою лише підбадьорливо стиснув їй плече. Копка раптово зупинилася. — Ми йдемо не тим шляхом. — Саме тим, яким треба. — Тиріон поставив відра на землю. Їхні дужки продавили йому в пальцях глибокі борозни. — А треба нам до отих наметів. — До «Других Синів»? — Обличчя пана Джорага розділила навпіл моторошна посмішка. — Ти геть не знаєш Бурого Бена Бросквина, якщо сподіваєшся знайти там поміч. — Чого ж не знати? Знаю. Ми з Бросквином зіграли п’ять разів у цивасу. Бурий Бен хитрий, упертий, не позбавлений розуму… але надто сторожкий. Полюбляє віддати супротивникові право кидати виклик і наражатися на небезпеку, а сам сидить собі гарненько і чекає нагоди, поки битва розгортається і набирає сили. — Битва? Яка ще битва? — аж сахнулася Копка. — Нам треба повертатися. Хазяїнові потрібна свіжа вода. Якщо забаримося, нас відшмагають. А ще ж там Купка і Хрум! — Смакота про них подбає, — збрехав Тиріон. Найпевніше, Близна та його приятелі невдовзі ласуватимуть окостами та реберцями, а до них запашною собачою душениною. Але Копці чути таке було зайве. — Няньо помер, Єззан помирає. Перш ніж по нас кинуться, вже і звечоріє. Кращої нагоди може не трапитися. — Ні, ні! Ви ж знаєте, що роблять рабам, які намагаються тікати. Знаєте! Благаю! Нам і з табору не дадуть вийти! — А нам не треба виходити з табору. Тиріон підняв відра і рушив хутким кроком, не обертаючись назад. Мормонт пішов поруч, не відстаючи, а за мить Тиріон почув і Копчині кроки — вона теж заспішила услід піщаним схилом до кола старих вицвілих наметів, що виднілися унизу. Перший вартовий з’явився, коли вони наблизилися до конов’язей. То був худорлявий списник, чия черлено-бурякова борода виказувала в ньому тирошійця. — А це в нас хто такі? А що це в нас у відрах? — Вода, — відповів Тиріон. — Її п’ють. — Пити воду? Оце вже ні. Краще пиво. Раптом у спину його штрикнуло вістря списа — то ззаду наблизився другий вартовий. У його голосі Тиріон почув Король-Берег. «Набрід з Блошиного Подолу.» — Заблукав, курдупелю? — непривітно запитав стражник. — Ми прийшли стати до лав вашого полку. Відро вислизнуло з Копчиної руки і перевернулося. Половина води вилилася, перш ніж вона дала їй ради. — Блазнів у полку своїх удосталь. Навіщо нам ще три? — Тирошієць пхнув Тиріонів нашийник вістрям списа, теленькнувши золотим дзвіночком. — Я бачу перед собою збіглого раба. Трьох збіглих рабів. Чий це нашийник? — Жовтого Кита. Слова пролунали від третьої людини, привабленої голосами — кощавої, давно неголеної, з червоними плямами на зубах від кислолисту. «Осавул» — зрозумів Тиріон з того, як до нього зверталися двоє інших. Замість правиці той мав гака. «Бронова тінь, лишень дрібніша та бридкіша. Бути мені Баелором Блаженним, якщо брешу.» — Та це ж карлики, яких Бен намагався купити, — мовив осавул до списників, мружачись на гостей. — А здоровань… краще ведіть і його. Усіх трьох. Тирошієць майнув списом. Тиріон зробив крок. Інший сердюк — зовсім юний, ще хлопчина, з пушком на щоках та волоссям кольору брудної соломи — підхопив Копку під пахву. — Ой, а мій карлик має цицьки! — зареготав він і запхав руку Копці під сорочку, щоб пересвідчитися напевне. — Та тягни вже її! — визвірився осавул. Юнак закинув Копку на плече. Тиріон рушив уперед так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Куди вони прямували, він вже знав: до великого намету на дальньому краю вогняної ями, чиї мальовані полотняні стіни добряче вицвіли та розтріскалися за роки під дощем і сонцем. Кілька сердюків обернулися подивитися, табірна дівка пирхнула і захихотіла, та ніхто пальцем не ворухнув, щоб їм завадити. Всередині намету стояли табірні ослони, стіл на кобильницях, риштунки зі списами та галябардами. Підлогу вкривали потерті килими десятку кольорів, що різали око. На килимах стояло троє з полкової старшини. Один був стрункий та зграбний, з гострою борідкою, тонким клинком бравів при поясі, у рожевому каптані з розрізами. Інший — огрядний, лисуватий, з чорнильними плямами на пальцях та пером у руці. Третій був саме той, кого Тиріон шукав. Карлик вклонився і мовив: — Вітаю, пане полковнику. — Ми схопили їх, коли вони прокрадалися до табору. Хлопчина скинув Копку з плеча на килим. — Утікачі! — оголосив тирошієць. — З відрами. — З відрами? — перепитав Бурий Бен Бросквин. Коли ніхто не спробував пояснити, він продовжив: — Повертайтеся на варту, хлопці. І нікому ані слова. Коли всі пішли, він посміхнувся до Тиріона. — Прийшов ще раз зіграти у цивасу, Йолло? — Якщо буде ваша ласка. Мені сподобалося нищити вас на дошці. Чув, Бросквине, ви вже двічі зрадник. А мені до вподоби люди мого штибу. Посмішка Бурого Бена не торкнулася його очей. Він розглядав Тиріона так, як міг би розглядати балакучу змію. — Навіщо ти тут з’явився? — Щоб справдити ваші мрії. Ви ж намагалися купити нас на торжищі. Потім намагалися виграти в цивасу. Навіть коли я мав носа, то не був такий вродливий, щоб викликати в когось довгу і сталу пристрасть… ну хіба що в того, хто знав мою справжню ціну. І ось я перед вами, зовсім задарма. Будьте добрим другом, приведіть коваля і зніміть з нас нашийники. Несила вже брязкати щоразу, як закортить почухати яйця. — Я не хочу клопоту з твоїм вельможним господарем. — Єззан має нагальніший клопіт, ніж шукати трьох збіглих невільників. Наприклад, мчати до власної смерті верхи на блідій кобилі. Та й чого б це нас тут шукали? Ви маєте вдосталь мечей, щоб відрадити кожного, хто пхне носа не в свої справи. Втрачати вам нічого… а здобути можна чимало. У відповідь засичав блазень у рожевому. — Вони принесли до нас пошесть! Просто у намети! — І обернувся до Бена Бросквина. — Відрізати йому голову, полковнику? А решту викинемо у погану яму. Він вихопив меча — тонкого клинка бравів з коштовно прикрашеним руків’ям. — Раджу стерегтися моєї голови, — мовив Тиріон. — Бо ще кров’ю заляпаєтеся, а кров переносить хворобу. І наш одяг вам тоді доведеться прокип’ятити, а чи й зовсім спалити. — Я маю на думці, Йолло, спалити твій одяг, не виймаючи з нього тебе. — Мене так не звуть. Але ви ж самі знаєте. Знали з першого погляду. — Може, й знав. — Я вас теж знаю, шановний пане, — мовив Тиріон. — Тут на вас менше бросквинової барви і більше бурої, ніж у мене вдома, та якщо ваше ім’я не бреше, ви з західняків — за кров’ю, хай не за домівкою. Дім Бросквин присягає службою Кастерлі-на-Скелі. Так сталося, що я трохи знаюся на його історії. Ваша гілка, поза сумнівом, виросла з кам’яної кісточки, переплюнутої з-за вузького моря. Ручуся, то був котрийсь із молодших синів Візериса Бросквина. Королевині дракони були до вас прихильні, адже так? Сердюцький полковник, здавалося, пом’якшав і розвеселився. — Хто це тобі розповів? — Та ніхто. Більшість побрехеньок про драконів — забавки для телепнів. Балакучі дракони, дракони на купах золота і каменів, дракони на чотирьох ногах з черевами завбільшки зі слона, дракони з загадками сфінксів… то все дурниці. Але у старих книжках є і крихти правди. Мені відомо не тільки те, що дракони королеви до вас прихилилися, але й чому саме. — Мати казала, що батько мав у собі краплю драконової крові. — Дві краплі. Або прутня у шість стоп завдовжки. Знаєте цю казочку? Я знаю. Ви в нас розумненька бросквинка, і вам відомо, що моя голова варта княжого титулу… але на Вестеросі, за півсвіту звідси. Поки ви туди дістанетеся, од неї лишаться самі кістки з хробаками. Відтак моя мила сестра заперечить, що голова моя, і надурить вас, не віддавши обіцяної нагороди. Ви ж знаєте, які вони, ті королеви. Хитрі та лукаві ступки, всі до останньої, а Серсея серед них найлукавіша. Бурий Бен почухав бороду. — Ну то можу відвезти тебе живим, щоб смикав ніжками та рученятами. Чи то пак, засолити голову в глеці, щоб не згнила. — Або з’єднатися зі мною у спільній справі. Оце буде найрозумніше. — Тиріон вишкірив зуби. — Я ж народився другим сином. Мені долею написано служити в вашому полку! — У «Других Синах» не місце блазням, — презирливо буркнув горлоріз у рожевому. — Нам потрібні бійці. — Я вам одного привів. — Тиріон тицьнув великим пальцем на Мормонта. — Оте казна-що? — зареготав рожевий. — Побитий він страшно, годі казати. Але в «Другі Сини» не беруть лише за те, що тобі у бійці пику розтовкли. Тиріон заокруглив свої різнокольорові очі. — Князю Бросквине, хто оці ваші друзі? Рожевий папуга починає мене дратувати. Горлоріз у рожевому закопилив губу, а чолов’яга з пером гигикнув, почувши Тиріонове нахабство. Але імена назвав не хтось із них, а Джораг Мормонт. — Каламар — полковий скарбник. Жевжик називає себе Каспоріо Хитромудрим. Хоч як на мене, мав би зватися Хитре Мудо. Спиною та сракою до нього краще не обертатися. Побиту мармизу Мормонта годі було впізнати, але голос за роки анітрохи не змінився. Каспоріо здригнувся, придивився ретельніше… а тим часом навколо Бросквинових очей зібралися сміхотливі зморшки. — Джораг Мормонт?! Невже ти? І не такий пихатий, як того разу… перед тим, коли дременув од нас на всі заставки. Хіба ти досі лицар? Отакої! То я тебе мушу ще й паном величати? Набряклі губи пана Джорага розтяглися у моторошний вишкір. — Дай мені меча, Бене, а тоді величай ким забажаєш. Каспоріо тишком-нишком посунувся назад. — Ти… вона ж тебе відіслала… — А я повернувся. Вважай мене за дурня. «Закоханого дурня, радше сказати.» Тиріон відкашлявся. — Побалакаєте про старі часи згодом… щойно я поясню, чому моя голова коштовніша для вас на плечах, ніж без них. Ви, князю Бросквине, матимете нагоду переконатися, що до своїх друзів та зичливців я дуже щедрий. Коли маєте сумнів, то спитайте Брона. Ще трохи вам розкаже Шагга, син Дольфа. І Тімет, син Тімета. — Це хто такі? — запитав чоловік на прізвисько Каламар. — Добрі вояки, що присяглися мені на мечах і вельми забагатіли на моїй службі. — Тиріон знизав плечима. — Ну гаразд, щодо «добрі» я прибрехав. Вони — кровожерлива наволоч. Точнісінько як ви. — Може, й так, — відповів Бурий Бен. — А може, ти їх щойно вигадав. Шагга, кажеш? Це якась баба, абохто? — Ну, цицьки в нього такі, що хоч би й бабі. Наступного разу зазирну йому в штани, щоб мати певність. Ото в вас столик для циваси? Поставте його, зіграймо. Та спершу пригостіть чарою вина. Горлянка мені всохла, наче стара кістка. А побалакати нам є про що — цього я конче певний. Джон Тієї ночі йому наснилися дичаки, що завивали з лісу, просуваючись під стогін бойових рогів і стукіт тулумбасів. «Бум-ДУУМ, бум-ДУУМ, бум-ДУУМ» — накочував гуркіт, схожий на тисячу сердець, що билися, мов одне. Хтось мав списи, хтось — луки, хтось — сокири. Інші їхали бойовими возами з кісток, які тягли собаки завбільшки з коників-муциків. Серед них дибали велетні у шість сажнів заввишки, з довбнями завбільшки з цілі дуби. — Стояти міцно! — закликав Джон Сніговій. — Дамо їм одкоша! Він стояв на верхівці Стіни зовсім один. — Вогонь! — закричав він. — Нагодуйте їх вогнем! Але слухати його не було кому. «Усі пішли. Усі мене покинули.» Засичали палаючі стріли, злітаючи вгору, запалали чорні кобеняки. — Сніг-сніговій! — кричав орел, поки вороги дріботіли вгору льодом хутко і спритно, наче павуки. Джон був убраний в броню з чорного льоду, але меч у руці палав червоним. Коли мертв’яки досягали верхівки Стіни, він скидав їх назад — знову на смерть. Він убив сивобородого старого і безбородого юнака, велетня, кощавого чолов’ягу з підпиляними зубами, дівчину з рясним рудим волоссям… і занадто пізно зрозумів, що то Ігритта, але та вже зникла так само швидко, як з’явилася. Світ розплився у червоний туман. Джон колов, рубав та різав, скільки було сили. Він зарубав Донала Нойє, випатрав Глухого Дика Фолярда. Кворин Піврукий упав на коліна, даремно намагаючись затиснути струмінь крові з власної шиї. — Я — володар Зимосічі! — верещав Джон. Тепер перед ним виник Робб з волоссям, вогким від розталого снігу. Пазур стяв йому голову. Раптом Джона за плече грубо вхопило кострубате ручисько. Він крутнувся… …і прокинувся з круком на грудях, що дзьобав його і волав: — Сніг-сніговій! Джон ляснув крука долонею, проганяючи геть. Птах заверещав невдоволено, плеснув крилами і перелетів на стовпчик ліжка, відки й витріщився з гіркою образою крізь досвітній морок. Отже, наставав день. Стояла година вовка — скоро вже зійде сонце, і чотири тисячі дичаків ринуть потоком крізь Стіну. «Божевілля.» Джон Сніговій скуйовдив власне волосся обпеченою рукою і вкотре спитав сам себе, що це він робить. Адже щойно брама відчиниться, вороття не буде. «З Тормундом мав би домовлятися Старий Ведмідь. Або Яремія Рикер, або Кворин Піврукий, або Денис Малістер, або ще хтось із досвідченої старшини. Та зрештою, мій дядько.» Але жаліти про недосяжне було вже трохи запізно. Кожен вибір мав свої небезпеки, свої наслідки. Лишалося тільки дограти почату гру до кінця. Він встав з ліжка і вдягся у темряві. Мормонтів крук бурмотів з іншого кінця кімнати. — Зерна! — вимагав птах. А тоді казав: — Кор-роль. А тоді ще: — Сніг-Сніговій, Джон Сніговій, Джон Сніговій. То була якась дивина. Скільки Джон міг пригадати, раніше птах ніколи не вимовляв його імені цілком. Поснідав воєвода у підвальній трапезній зі старшиною. Сніданок складався з підсмаженого хліба, яєшні, кров’янки, ячневої каші та запивався ріденьким жовтим пивом. Поки старшина їла, усі приготування обговорювалися знов і знов. — Та все вже готове! — запевняв Бовен Марш. — Якщо дичаки дотримають умов угоди, тоді усі ваші накази буде належно виконано. «А якщо ні, то не дивуйся, коли зчиниться кривава різанина.» — Не забувайте, — мовив Джон, — Тормундові люди голодні, замерзлі, налякані. Дехто ненавидить нас так само, як окремі з вас ненавидять їх. Ми танцюємо на тонкому льоду — і ми, і вони. Одна тріщина потопить усіх. Якщо сьогодні судилося пролитися крові, то хай хоч не ми завдамо першого удару. Бо інакше — старими й новими богами присягаюся — зітну голову тому, хто перший здійме зброю. Відповіддю йому було притакування, численні киви головами, схвальне бурмотіння, серед якого чулися слова «Воля ваша», «Все зробимо» і «Так, пане воєводо». Один за одним старшина підводилася на ноги, застібала паси з мечами, накидалася теплими чорними кобеняками і виходила на холод. Останнім вийшов з-за столу Скорботний Ед Толет, що саме прибув уночі з Довгого Кургану з шістьма великими возами. Хвойдиного Кургану — так тепер чорні братчики кликали його фортецю. Еда прислали забрати стількох списниць, скількох вмістять його вози, і відвезти до їхніх сестер. Джон дивився, як Толет витирає рідкий жовток яєшні з тарілки окрайцем хліба. Напрочуд втішно було знову бачити похмуру Едову мармизу. — Як просувається відновлення замку? — запитав Джон свого старого шафаря. — Ще десять років, і закінчимо, — озвався Толет своїм звичайним могильним голосом. — Коли ми туди в’їхали, там аж кишіло щурів. Ницих вилупків повбивали та повиловили списниці. Тепер у замку аж кишить списниць, а я, буває, сумую за щурами. — Як тобі служиться під Залізним Еметом? — запитав Джон. — То Чорна Маріс зазвичай служить під Залізним Еметом, а не я, м’сьпане. Мені доручено мулів. Кропивка каже, вони мені родичі. Ну, пики в нас усіх довгі, брехати не буду, але я геть не такий упертий. Зрештою, слово честі даю, їхніх матерів я не знав. — Він доїв останнє яйце і зітхнув. — Гарненько буває з’їсти отаке ріденьке яєчко. Ви, м’сьпане, коли ваша ласка, хоч не дозволяйте дичакам поїсти всіх наших курей. У дворищі тільки почало світлішати східне небо, на якому не виднілося жодного пасма хмар. — Схоже, нам заноситься на добрячу годину, — мовив Джон. — День буде ясний, теплий та сонячний. — Стіна плакатиме. А вже ж безмаль зима на дворі. Якось химерно воно, м’сьпане. Поганий призвісток, коли мене спитаєте. Джон посміхнувся. — А якби зараз сніжило? — Тоді ще гірший. — Якого ж тобі дня треба? — Такого, що з теплої хати не треба й потикатися, — відповів Скорботний Ед. — А я, з дозволу пана воєводи, піду до своїх мулів. Вони за мною хоч сумують, коли мене немає. Чого не можу сказати про списниць. На тім вони розлучилися; Толет пішов до східного шляху, де чекали його вози, Джон Сніговій — до стаєнь. Шовкун вже засідлав і загнуздав йому коня, котрий і чекав на воєводу — сірий бойовий огир вогняного норову з чорною і лискучою, наче маестерське чорнило, гривою. Не таку тварину Джон обрав би для розвідки, але цього ранку князеві-воєводі Варти личило показатися поважною та грізною постаттю, а до неї сей баский кінь пасував якнайкраще. Почет також чекав у стайнях. Джон ніколи не любив оточувати себе сторожею, та розсудив, що в такий день не завадить мати при боці хоч кількох вірних захисників. У своїх кольчугах, залізних шоломцях і чорних кобеняках, з довгими списами у руках та мечами й кинджалами на пасах вони виглядали похмуро-урочисто. Для нинішньої нагоди Джон навмисне зневажив усіх зелених хлопчаків та сивих старих, лишивши при собі вісьмох чоловіків у розквіті сил: Тая, Мулія, Ліворукого Леха, Великого Лидола, Рорі, Фулька Блоху, Гарета Зеленосписа. А ще Шкіряна — нового майстра-мечника замку Чорного. Ним він хотів показати одну важливу річ: навіть людина, яка билася біч-обіч з Мансом попід Стіною, може обійняти поважне і шановане місце у Нічній Варті. Коли вони всі нарешті зібралися коло брами, на сході з’явився тьмяний червоний виблиск. «Зорі гаснуть, — подумав Джон. — А коли засяють знову, то дивитимуться на світ, що змінився назавжди.» Кілька королевиних людей стояли коло жарин, що лишилися від ніч-ватри пані Мелісандри, і дивилися, що відбувається. Коли Джон зиркнув на Король-Башту, то помітив червону пляму за вікном. Королеви Селиси не було ані знаку. Час настав. — Відчинити браму, — стиха наказав князь-воєвода Джон Сніговій. — ВІДЧИНИТИ БРАМУ! — заревів Великий Лиділ голосом, схожим на грім. За сто сажнів угорі його почули вартові й підняли бойові роги до вуст. Гучний заклик залунав над Стіною, полинув далі над світом. «Гау-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у.» Одна невпинна, довжелезна пісня. Тисячі років вона означала повернення додому розвідників. Але нині набула іншого змісту. Зранку сього дня вона закликала вільний нарід до його нового дому. На кожному з кінців довгого проходу розчахнулися стулки брам, прочинилися залізні ґрати. Вранішнє світло замерехтіло на кризі — рожевим, золотим, ліловим. Скорботний Ед мав рацію — скоро Стіна заплаче. «Дайте боги, щоб плакала лише вона.» Шовкун рушив під лід, освітлюючи шлях у мороці проходу залізним ліхтарем. Джон закрокував услід, ведучи коня. Далі зрушила його варта, а потім Бовен Марш з шафарями — двома десятками їх, на кожного з яких лягло особливе доручення. Нагорі стояв, очолюючи Стіну, Ульмер з Королівської Пущі, а з ним — чотири десятки найкращих лучників замку Чорного, налаштовані дощем стріл загасити будь-який клопіт біля підніжжя. На північ од Стіни чекав Тормунд Велетнебій верхи на крихітному коникові, на вигляд надто кощавому, щоб тримати чималу вагу старого. Двійко його живих синів були з ним — довготелесий Торег та юний Дрин; супроводжувало їх зо шість десятків дичацьких воїв. — Гир! — озвався Тормунд. — Варта, отакої? Це така між нами довіра, гайвороне? — Ти привів більше людей, ніж я. — Та привів. І ти йди до мене, хлопче. Хочу, щоб мій люд тебе роздивився. Тут кілька тисяч ніколи не бачили гайворонського воєводу — дорослі чолов’яги, яких ще хлопчиками лякали, що як мамцю не слухатимуться, то їх з’їдять ваші розвідники. Їм треба тебе побачити — хлопчину з похмурою довгою пикою в старому чорному кобеняку. Хай знають, що Нічної Варти боятися вже не варто. «Оцього їм краще не взнати ніколи.» Джон стягнув рукавицю зі смаленої руки, вклав два пальці до рота і свиснув. З брами вискочив Привид, а Тормундів муцик сахнувся так страшно, що трохи не викинув дичака з сідла. — Не варто боятися, кажеш? — перепитав Джон. — Привиде, сидіти. — Ти пихатий чорносердий байстрюк, князю-гайвороне, — буркнув Тормунд Гучний Ріг і приклав до вуст власного рога. Пісня його покотилася кригою, наче переливи грому, і перші сміливці з вільного народу потекли до брами. Джон спостерігав, як вони минають Стіну, від світанку і до сутінок. Першими пішли заручники — сотня хлопчиків віком від восьми до шістнадцяти років. — Ось твоя кривава ціна, князю-гайвороне, — оголосив Тормунд. — Сподіваюся, лемент їхніх бідолашних матерів не прилітатиме до тебе вві сні. Деяких хлопчиків приводили до воріт матері чи батьки, інших — старші брати й сестри. Ще більше прийшли самі. Дичаки у чотирнадцять чи п’ятнадцять років були вже майже дорослими чоловіками і не хотіли, щоб їх бачили коло жіночих спідниць. Двоє шафарів рахували хлопчиків і записували ім’я кожного на довгих сувоях овечого пергамену. Третій збирав їхні коштовні речі на мито і записував їх теж. Малі вирушали до місць, де жоден ніколи не бував, на службу в братстві, яке ворогувало з їхніми пращурами тисячі років, але Джон не побачив ані слізини, не почув плачу жодної матері. «Це люди зими, — нагадав він собі. — Там, звідки вони прийшли, сльози крижаніють на щоках.» Жоден заручник не забарився, не сахнувся від темного похмурого проходу, коли настала його черга заходити всередину. Майже всі хлопчаки були кощаві та змарнілі, деякі — геть змучені голодом, з тонюсінькими ніжками і рученятами, наче гілочки. Джон цьому аніскільки не здивувався. Щодо всього іншого… на зріст, будову і колір волосся серед хлопчиків панувало розмаїття. Джон побачив довготелесих і коротунів, русявих і чорнявих, медово-білявих, солом’яно-білявих і рудих, поцілованих вогнем, наче Ігритта. Одні хлопці мали рубці, інші — кульгаві ноги, треті — побиті віспою обличчя. Старші хлопці вже хизувалися пушком на щоках чи вусами з кількох волосин, а один мав бороду незгірш Тормундової. Хтось вбрався у м’які та гарні хутра, хтось — у виварену шкіру та шматки обладунків, більшість — у вовну і тюленячі шкури, а кількоро — у жалюгідне лахміття. Один прийшов зовсім голий. Чимало з заручників мали зброю: загострені дерев’яні списи, довбні з кам’яними головами, ножі з кістки, каменю чи драконоскла, шпичасті киї, метальні сітки; стрічалися і стародавні, поїдені іржею мечі. Хлопці з племені рогоногів сунули босі, не помічаючи холоду, просто крізь сніг. Дехто мав на чоботях «ведмежі лапи» і крокував по тих самих заметах, навіть не провалюючись. Шестеро прибуло на конях, двійко на мулах. Два брати тягли з собою козу. Найбільший заручник мав шість з половиною стоп зросту, але обличчя немовляти. Найменший був крихітка і сказав, нібито йому дев’ять років, хоча виглядав ледве на шість. Особливу увагу Джон звертав на синів видатних та поважних дичацьких ватажків. Тормунд вказував на них, коли ті його минали. — Оце малий Сорена Щитолама, — тицьнув він на високого парубка. — Рудий отам — то виплодок Геріка Королевича. Батько бреше, що походить від Раймуна Рудоборода, та я ладен закластися, що від його меншого брата. Ще двоє хлопчаків були схожі, наче близнюки, але Тормунд наполіг, що то брати у перших, народжені за рік один від одного. — Батько одного — Харле Ловчик, іншого — Харле Любчик, та обидва від однієї жінки. Батьки одне одного ненавидять. На твоєму місці я б вислав одного до Східної Варти, іншого — до тієї вашої Тіньової Вежі. Серед інших заручників знайшлися сини Говда Мандрівника, Брогга, Девина Дери-Тюленя, Кайлега Дерев’яне Вухо, Морни Білоликої, Великого Моржа… — Великого Моржа?! Та невже? — На Скрижанілому Березі ще й не такі імена стрінеш. Трійко заручників були синами Алфина Ґаворіза, недоброї слави наскочника, вбитого Кворином Півруким. Принаймні так твердив Тормунд. — Щось вони мені не схожі на братів, — зауважив Джон. — Бо то напівбрати від різних матерів. У Алфина пуцька була ще менша за твою, зате спритніша — ніколи не барилася, щоб кудись не вскочити. Отож він і мав по синові у кожному селі. Про одне дрібне хлоп’я, схоже пикою на щура, Тормунд розказав: — Ото вилупок Варамира Шестишкура. Не забув Варамира, гайвороне? Джон не забув. — Перевертня? — Його. Гидкий та завзятий був, хоч і дрібний. Зараз, мабуть, десь трупом лежить. Ніхто його не бачив од самої битви. Двоє хлопчиків виявилися перевдягненими дівчатками. Побачивши їх, Джон надіслав Рорі та Великого Лидола привести малих до себе. Одна пішла покірно, інша почала кусатися і хвицятися. «Ой, не на добро це все.» — Хтось із оцих двох має уславлених батьків? — Гир! З оцих пуцьвірінків? Та де там. Обрали за жеребом, як решту хлопців. — Це дівчата. — Та невже? — Тормунд примружився на двох малих з сідла. — Ми тут з князем-ґавою заклалися, хто з вас має довшу цюцюрку. Ану знімайте штани і показуйте. Одна з дівчат зашарілася. Інша люто вирячилася і спалахнула: — Відчепися, Тормунде Велетнів Пердь! Дай нам спокій! — Гир! Ти переміг, гайвороне. Цюцюрки нема в жодної. Але яйця ота дрібна таки має. Вже готова тобі списниця росте. — Він покликав до своїх людей. — Ану знайдіть оцим вдягти щось дівчаче, поки Сніг-воєвода з гніву не обісцявся! — Замість них мені потрібно двоє хлопчиків. — Чого б це? — Тормунд почухав бороду. — Заручник є заручник, така моя думка. Отой твій гострий меч зітне голову дівчиськові так само, як хлопчиськові. Батьки люблять доньок незгірш синів. Ну принаймні, ті батьки, які чогось варті. «Мене турбують зовсім не їхні батьки.» — Чи співав колись Манс пісню про хоробрість Дані Кремінець? — Та наче ні. А хто це — Даня Кремінець? — Дівчина, що вдяглася хлопцем, аж так бажала вступити до чорного братства. Пісня про неї сумна і прегарна. Те, що з нею сталося — сумне і бридке. — У деяких заспівах її примара досі блукала Ніч-Кромом. — Доведеться відіслати дівчат до Довгого Кургану. Єдиними чоловіками у Довгому Кургані були Залізний Емет і Скорботний Ед, яким він довіряв — на відміну від багатьох інших братчиків. Дичак усе зрозумів. — Ну й гидкі ж ви пташки, чорні ґави, — сплюнув він додолу. — Гаразд, ще двоє хлопчиків. Матимеш. Коли дев’яносто дев’ять хлопчиків нарешті пройшли повз них і зникли під Стіною, Тормунд Велетнебій показав Джонові останнього. — Мій син Дрин. Дивись мені, ґаво — добре про нього дбай, бо сам спечу твою чорну печінку і з’їм. Джон ретельно роздивився хлопчика. «Бранових літ… тих, яких він мав бути, якби не загинув од руки Теона.» Та на відміну від Брана, Дрин не був ані гожий, ані привітний, а навпаки: кремезний, опецькуватий, коротконогий, міцнорукий, з широкою червоною мармизою — наче змальований з батька, але з шапкою темно-брунатного волосся. — Він служитиме при мені джурою, — пообіцяв Тормундові Джон. — Чуєш, Дрине? Диви мені, не скоч вище голови з гордощів. А Джонові Тормунд додав: — Його час від часу незле духопелити, аби послух знав. Лишень стережися зубів — малий кусається. Дичак знову сягнув по ріг, підняв його і дмухнув ще раз. Цього разу пішли воїни — і вже не одна сотня. «Сотень п’ять, — підбив Джон, поки вони виступали з-під дерев, — якщо не тисяча.» Лише один з десяти сидів верхи, зате всі мали зброю. На спинах вони несли круглі, плетені з верболозу щити, вкриті сирими шкурами та вивареною шкірою, розмальовані зміями та павуками, відрубаними головами, скривавленими келепами, розтрощеними черепами, страшними гемонами. Кількоро вбралися у вкрадені сталеві обладунки — чи радше окремі шматки, зняті з трупів убитих розвідників і добряче подовбані. Дехто нап’яв на тулуб кістки, мов Торохкало. Всі мали на собі хутра та шкіру. Були серед них і списниці, що розвівали довгим волоссям. Джон дивився на них і мимохіть бачив Ігритту, спалахи вогню в її волоссі, очі на її обличчі, коли вона роздягала його в печері, знову чув її голос… «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала вона йому разів, мабуть, сто. «Тоді вона не помилилася. Але це й досі так.» — Міг би пустити жінок першими, — мовив Джон до Тормунда. — Матерів і дівчат. Дичак кинув на нього хитрий погляд. — Авжеж міг би. А ви, ґави, могли б зачинити за ними браму. Та як на тому її кінці буде трохи міцних хлопців, то брама лишиться відчиненою, адже так? — Він вишкірив зуби. — Я купив твою гойдану кобилу, Джоне Сніговію. Та хіба не маю права полічити їй зуби? Ти не думай, що я і мої люди тобі не віримо. Віримо, ще й як — точно так само, як ти нам. Тормунд насмішкувато пирхнув. — Ти хотів воїнів, еге ж? Ну ось тобі. Кожен вартий шести твоїх чорних ґав. Джон мимоволі посміхнувся. — Якщо вони звертатимуть зброю лише на нашого спільного ворога, нічого кращого я не бажаю. — Я ж тобі слово дав, хіба ні? Слово Тормунда Велетнебоя. Твердіше від заліза. Він одвернув голову і плюнув на землю. Серед потоку воїнів стрічалися батьки багатьох з Джонових заручників. Дехто витріщав холодні суворі очі, проходячи повз, і пестив руків’я зброї. Але інші посміхалися, наче до давно не баченого родича; щоправда, деякі посмішки непокоїли Джона гірше, ніж погляди спідлоба. Ніхто не став на коліна, але дехто вигукнув присяги. — У чому клявся Тормунд, у тому клянуся і я! — оголосив чорнявий Брог, який вочевидь не любив марнувати слів. Сорен Щитолам схилив голову на вершок і прогарчав: — Маєш за себе Соренову сокиру, коли забажаєш, Джоне Сніговію! Рудобородий Герік Королевич привів трьох доньок. — З них будуть добрі дружини, що подарують чоловікам дужих синів королівської крові! — вихвалявся він. — Адже вони, услід за батьком, з роду Раймуна Рудоборода, Короля-за-Стіною! Джон знав, що серед вільного народу родовід геть нічого не важив — цього навчила його Ігритта. Герікові доньки мали таке ж, як у неї, вогняно-руде волосся, хоча в Ігритти на голові плуталася безладна купа кучерів, а в них волосся спадало на плечі довгим прямим потоком. «Але всі вони поціловані вогнем.» — Три принцеси, одна чарівніша за іншу, — мовив Джон до їхнього батька. — Я подбаю, щоб їх познайомили з королевою. Воєвода чекав, що Селиса Баратеон прихилиться до цих трьох охочіше, ніж до Вали — вони були молодші, покірніші та згідливіші. «І на вроду вельми показні, хай батько в них і блазень.» Говд Мандрівник приніс присягу на мечі — старому шматі заліза, такому подовбаному та визубреному, що Джон гірших і не бачив. Девин Дери-Тюлень подарував йому шапку зі шкури тюленя, Харле Ловчик — намисто з ведмежих пазурів. Відьма-войовниця Морна зняла з себе личину оберіг-дерева рівно настільки, щоб поцілувати йому руку в рукавиці й заприсягтися віддатися душею й тілом — а в який спосіб, як боєць чи жінка, на те вже його воля. Потік людей, обітниць і дарунків не спинявся. Наближаючись до брами, кожен воїн скидав з себе коштовності й кидав на один з візків, які шафарі поставили коло входу. Бурштинові підвіски, золоті гривні, прикрашені самоцвітами кинджали, срібні пряжки з каменями, обручі на зап’ястки, персні, полив’яні кухлі та золоті келихи, бойові та застільні роги, гребінець зеленого нефриту, намисто з прісноводних перлів… усе скидалося на купу і записувалося Бовеном Маршем. Один чолов’яга віддав сорочку зі срібних лусочок, що робилася на якогось вельможного князя. Ще один кинув до візка уламок меча з трьома сафірами в руків’ї. Були там і вельми чудернацькі речі: іграшковий мамут, зроблений з хутра справжнього мамута, кістяний прутень, шолом з голови однорога, ще й з рогом. Скільки за такі дива мали дати харчів у Вільних Містах — Джон Сніговій не мав жодної гадки. Услід за вершниками пішли люди зі Скрижанілого Берега. Джон дивився, як повз нього котяться великі бойові кістяні вози, брязкаючи незгірш Торохкала. Половина з них котилася, як раніше; інші вже замінили колеса на полози і тепер ковзали хутенько та гладенько там, де колеса запиналися і тонули у заметах. Собаки, що тягли вози, були страшні звірюки завбільшки з лютововків. Жінки мали на собі тюленячі шкури, деякі тримали при грудях немовлят. Старші діти тупали позаду матерів власними ногами та зиркали знизу на Джона очима темними і твердими, наче камені, що вони тримали в руках. Дехто з чоловіків мав на шапках оленячі роги, дехто — моржові ікла. Джон швидко зрозумів, що одні не надто приязні до інших. Позаду скрижанілих сунув невеличкий гурт їхніх кощавих оленів; великі собаки гарчали і клацали зубами на тих, хто відставав. — Оцих стережися, Джоне Сніговію, — попередив його Тормунд. — То дикуни дикунами. Чоловіки злі й підступні, а жінки ще гірші. Він узяв з сідла міх і простягнув Джонові. — Ось, хильни. Мо’, не так їх лякатимешся. Та й уночі тепліше спати буде. Ні, забирай собі. Прикладися як слід. Міх був повен меду такого міцного, що Джонові засльозилися очі, а грудьми поповзли вогняні мацаки. Він добряче хильнув і мовив до свого супутника: — Ти добра людина, Тормунде Велетнебій. Як на дичака. — Незгірш кого іншого, так. Але бувають і кращі. Дичаки все сунули й сунули; сонце поволі повзло яскраво-блакитним небом. Ще й полудень не настав, як рух спинився, бо під Стіною застрягла запряжена волом гарба. Джон Сніговій пішов подивитися на власні очі й побачив, що воза добряче заклинило у вузькому проході. Люди позаду погрожували порубати гарбу на шматки, а вола забити на м’ясо; візник і його родичі божилися, що всіх порубають самі, хай лишень спробують зачепити їхнє майно. З допомогою Тормунда та його сина Торега Джонові вдалося втримати дичаків од пролиття крові, та знадобилася майже година, щоб звільнити шлях. — Тобі потрібна більша брама, — поскаржився Тормунд, кисло зиркнувши на небо, куди вітром принесло кілька хмаринок. — Хай йому грець, як повільно. Наче висмоктувати Молочну через очеретину. Гир! От якби мати ріг Джорамуна. Я б дмухнув гарненько, а тоді б лишилося перелізти через купу крижаних друзок. — Ріг Джорамуна спалила Мелісандра. — Справді? — Тормунд ляснув себе по стегні й весело тюгукнув. — О так, того гарненького рога вона таки спалила. Гріх та сором, кажу я, і хай їй грець. Рогові було років, мабуть, з тисячу. А знайшли ми його у могилі велетня, і ніхто з нас, кажу тобі, ще не бачив більшого. Напевне, тому Манс і забрав собі в голову сказати, що має ріг Джорамуна. Хотів, щоб ви, ґави, думали, ніби він має силу здмухнути вашу Стіну просто вам під ноги. Але справжнього рогу ми не знайшли, хай скільки землі перекопали. Бо якби знайшли, то кожен колінкар у Семицарстві усе літо мав би вдосталь льоду — кидати собі у вино. Джон посовався у сідлі, хмурніючи. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Отой велетенський ріг з обручами старого золота, різьблений стародавніми рунами… отже, Манс Розбишака брехав йому тоді чи Тормунд бреше зараз? «І якщо Мансів ріг — облуда, то де ж справжній?» Після полудня сонце зникло, день став сірий і вітристий. — Снігове небо, — похмуро пробурчав Тормунд. Інші побачили у низьких пласких білих хмарах той самий призвісток, і він змусив їх поквапитися. Людям почав уриватися терпець. Одного чолов’ягу пхнули ножем, коли він намагався просунутися поперед інших, які простояли в черзі кілька годин. Торег викрутив ножа з руки нападника, витяг з юрби обох неборак і прогнав до дичацького табору починати все спочатку. — Тормунде, — мовив Джон, спостерігаючи, як чотири старі бабці тягнуть крізь браму возика, повного дітей, — розкажи мені про нашого ворога. Я хочу знати все, що можливо, про Інших. Дичак потер вуста долонею і пробурчав: — Ні, не тут. Не з цього боку Стіни. — Старий сторожко і незатишно озирнувся у бік дерев, що стояли в білих шатах. — Вони, чи знаєш, ніколи далеко не відходять. Удень не наближаються, коли сонечко світить, та не думай, що ідуть геть. Ні, тіні ніколи не йдуть геть. Ти їх, мо’, і не бачиш, а вони однак чіпляються тобі до п’ят. — Вони тебе чіпали дорогою на південь? — Великим числом не нападали, якщо ти про це. Але крутилися поруч невідступно, і щипали по краях. Ми втратили стільки роз’їздів, що й згадувати страшно; зрештою відстати від валки чи заблукати убік почало означати вірну смерть. Кожного вечора ми оточували табори вогнем. Вогонь їм таки не до смаку, тут помилки бути не може. Та коли налетіли сніги… у таку мряку, ще й дощ цей крижаний… дідька ти знайдеш сухі дрова чи підпалиш розпал. А холоднеча… бувало, окремими ночима вогні аж щулилися і меншали з холоду. Після таких ночей на ранок завжди когось знаходили мертвим. Це якщо мертві не знаходили тебе самі. Бо тієї ночі, коли Торвинд… коли мій хлопчик, він… Тормунд відвернув обличчя. — Я знаю, — мовив Джон Сніговій. Тормунд знову обернувся до нього. — Та нічого ти не знаєш! Ну вбив ти мертв’яка, чув я. Манс їх убив, мабуть, з сотню. Упирів здолати можна, то не штука, та коли приходять їхні господарі, коли лягають білі тумани… як накажеш битися з білим туманом, ґаво? З тінями, які мають зуби… з повітрям таким холодним, що дихати боляче, груди мов ножем ріжуть… Та не знаєш ти нічого, не можеш знати. Чи вміє твій меч різати холод?! «Подивимося» — подумав Джон, пригадавши сказане йому Семом і ним же вичитане з давніх книжок. Пазур було скуто у зброярнях старої Валірії, гартовано у драконовому вогні, обсаджено чарами. «Драконосталь» — так казав Сем. «Міцніша за звичайну, легша, твердіша, гостріша…» Та слова у старій книзі — то одне, а справжнє випробування чекає в битві. — Ти не помиляєшся, — мовив Джон. — Я справді не знаю. А як боги матимуть ласку, то й не дізнаюся. — Де ти бачив, щоб боги мали ласку, Джоне Сніговію? — Тормунд кивнув на небо. — Хмари он набігли. Вже холоднішає і темнішає. І Стіна твоя вже не плаче. Дивися! Він обернувся і гукнув синові Торегу: — Вертайтеся до табору і женіть усіх сюди! Хворих, слабких, дурних, лінивих, боягузів… хай стають на ноги, трясця їх матері! Треба буде — то намети їм підпали, щоб ворушилися. Браму слід зачинити до заходу сонця. Кожен, хто не пройде крізь Стіну до того часу, хай молиться, щоб Інші дістали його раніше, ніж я. Чув мене? — Та чув. Торег загилив п’ятами коневі по боках і чвалом ринув назад уздовж вервечки дичаків. А ті все вливалися та вливалися під Стіну. День потроху темнішав, як і казав Тормунд. Хмари вкрили небо від одного виднокраю до іншого; тепло кудись поділося. Коло брами почалася штовханина; люди, кози та воли намагалися відіпхнути одне одного з дороги. «Це не проста нетерплячка, — зрозумів Джон. — Вони налякані. Воїни, списниці, наскочники… вони бояться цих лісів і тіней, що сунуть між дерев. Вони хочуть опинитися потойбіч Стіни, перш ніж настане ніч.» У повітрі затанцювала сніжинка. Потім друга. «Потанцюй зі мною, Джоне Сніговію, — подумав він. — Нікуди не дінешся — скоро затанцюєш.» А дичаки сунули і сунули; дехто прискорив крок, прагнучи якнайшвидше перетнути поле колишньої битви. Інші — старі, молоді, кволі — ледве переставляли ноги. Ще вранці поле було вкрито товстою ковдрою старого снігу, що сяяла білою кіркою під яскравим сонцем, та донині перетворилося на чорно-буре слизьке болото з грязюки та лайна; дерев’яні колеса і копита коней, полози з кістки, рогу та заліза, свинячі ратиці, важкі чоботи, ноги корів та волів, голі чорні ступні племені рогоногів — усі лишили у ньому свої позначки. Розім’яклий ґрунт ще сповільнив просування людей і тварин. — Було тобі мати більшу браму! — знову поскаржився Тормунд. Пізно пополудні сніг сипав рясно та рівно, зате річка дичаків зменшилася до струмочка. Стовпи диму здіймалися з-поміж дерев, де стояв їхній табір. — Торег, — пояснив Тормунд. — Палить мертвих. Завжди є такі, що лягають спати і не прокидаються. Знаходиш їх у наметах — тих, хто має намети — згорнутих клубком і закрижанілих. Торег знає, що з ними робити. Струмок вже всох до тоненької цівочки, коли з лісу нарешті виник Торег. З ним разом верхи їхало з тузінь воїнів, озброєних списами та мечами. — Мій сторожовий загін, — вишкірився Тормунд щербатою посмішкою. — Ви, гайворони, маєте розвідників… ну то й ми теж. Цих я лишив у таборі на випадок, раптом на нас нападуть раніше, ніж ми усі заховаємося. — То, мабуть, твої найкращі люди. — Мо’, і найгірші, як подивитися. Кожен з них убив гайворона. Принаймні одного. Серед вершників один чоловік крокував пішки; за ним трусив великий звір. «Вепр, — зрозумів Джон. — Велетенський дик.» Удвічі більше за Привида, створіння було вкрите цупкою чорною щетиною, а ікла мало завдовжки з людську руку. Більшого та бридкішого вепра Джон ще не бачив. Та й чолов’яга поруч із ним вродою не пишався. То був здоровань з рясними чорними бровами, пласким носом, важкими вислими щоками, темними від жерниці, і крихітними чорними очицями, посадженими близько до носа. — Боррок. — Тормунд відвернувся і сплюнув. — Перевертень. — То не було питання. Звідкілясь він знав. Привид повернув голову. Рясний снігопад приховав був пахощі вепра, та білий вовк зрештою його винюхав. Він м’яко ступив попереду Джона, вишкіривши писок у мовчазній люті. — Ні! — гучно наказав Джон. — Привиде, сидіти! Кажу, сидіти! — Вепри та вовки, що поробиш, — мовив Тормунд. — Ти сьогодні вночі потримай свого звіра десь за дверми. А я подбаю, щоб і Боррок вчинив так само зі своїм пацятком. Він зиркнув на небо, що поволі темнішало. — Вони останні, і то вчасно. Відчуваю, сніжитиме цілу ніч. Ну то час і мені нарешті побачити, що там робиться потойбіч оцього вашого льоду. — Іди вперед, — мовив Джон. — Я хочу пройти крізь лід останнім. А до тебе приєднаюся на бенкеті. — Бенкеті? Гир! От нарешті слово, яке мені до смаку! Дичак повернув конячку в бік Стіни і ляснув її по крижах. Слідом посунули Торег та його вершники, спішившись коло брами, щоб вести коней у поводі. Бовен Марш лишився ще настільки, щоб додивитися, як його шафарі тягнуть у прохід останні возики. І ось ззовні залишилися тільки Джон та його оборонці. Перевертень-шкуролаз зупинився сажнів за п’ять. Його чудовисько рило копитом болото і принюхувалося. Легкий сніговий пух притрусив чорний горб вепрової спини. Звір пирхнув, нахилив голову, і впродовж пів-удару серця Джон гадав, що він зараз нападе. Братчики обабіч воєводи схилили списи до оборони. — Брате, — мовив Боррок. — Проходьте швидше. Ми зараз зачиняємо браму. — Зачиняй, — кивнув Боррок. — Зачиняй добренько та міцненько. Вони насуваються, гайвороне. Дичак вишкірився найбридкішою з бачених Джоном посмішок і рушив до брами. Вепр тупотів услід. Снігопад вкривав їхні відбитки просто за ними. — Отже, кінець, — мовив Рорі, коли ті пішли. «Ні, — подумав Джон Сніговій, — ще тільки початок.» З південного боку Стіни на нього чекав Бовен Марш з дощечкою, списаною числами. — Три тисячі сто і дев’ятнадцять дичаків подолали сьогодні нашу браму, — повідомив великий шафар. — Шістдесят з ваших заручників було відіслано до Східної Варти та Тіньової Вежі після того, як погодовано обідом. Ед Толет забрав до Довгого Кургану шість возів жіноцтва. Всі інші залишилися в нас. — І то ненадовго, — пообіцяв Джон. — Тормунд хоче повести своїх людей до Дубощита за день чи два. Решта піде негайно, щойно ми вирішимо, кого куди подіти. — Як скажете, воєводо Сніговію. Слова були сухі та чемні, але голос Бовена Марша виразно проказував, куди б їх подів він сам, якби була його воля. Замок, до якого повернувся Джон, був вельми відмінний від того, який він залишив зранку. Скільки Джон його знав, замок Чорний був осередком тиші та тіней, де похмуре товариство людей у чорному тинялося, наче збіговисько привидів, між руїн фортеці, котра у найкращі свої часи вміщувала вдесятеро більше. Але все змінилося. Вогні засяяли у вікнах, де Джон Сніговій досі ніколи не бачив ані відблиску. Чужі голоси бриніли у дворі, гуляли відлунням; вільний нарід тупотів туди й сюди крижаними стежками, які впродовж років знали тільки чорні чоботи чорних ґав. Ззовні старих Кремінних Куренів Джон натрапив на тузінь дичаків, які закидали одне одного снігом. «Вони граються, — подумки вразився Джон, — дорослі чоловіки граються, наче діти, кидаються сніжками, як колись Бран та Ар’я, а перед ними — Робб та я.» Щоправда, стара зброярня Донала Нойє стояла темна і мовчазна, а Джонові покої позаду холодного горнила були ще темніші. Не встиг він скинути кобеняка, як Данел просунув голову в двері й повідомив, що Клідас приніс листа. — Хай заходить. Джон запалив скіпку від жарин у жарівниці, а від неї — три свічки. Клідас увійшов, рожево виблискуючи і блимаючи очицями; у одній руці він стискав шмат пергамену. — Перепрошую, пане воєводо… ви, напевне, втомилися, та я подумав, що вам варто побачити негайно. — Правильно подумали. Джон розгорнув листа і прочитав: «У Недолі на шести кораблях. Море буяє. «Кіс» втрачено з усіма жеглярами, два лисенійці викинуто на Скане, «Пазур» мусив одійти у глибші води. Тут дуже погано. Дичаки їдять своїх померлих. Мертв’яки у лісі. Браавоські капітани беруть лише жінок і дітей. Відьми кличуть нас людоловами. Спробу захопити «Буревісника» відбито, загинуло шість жеглярів, багато дичаків. Лишилося вісім круків. Мертв’яки у воді. Надсилайте поміч суходолом, морем не здолати. Писано на «Пазурі» маестром Хармуном.» Нижче було нашкрябано, рвучко і сердито, позначку самого Котера Пайка. — Сумні звістки, мосьпане? — спитав Клідас. — Авжеж не веселі. «Мертв’яки у лісі. Мертв’яки у воді. Лишилося шість кораблів з одинадцяти, які вирушили в похід.» Джон Сніговій згорнув пергамена і спохмурнів. «Збирається ніч, — подумав він, — і починається моя війна.» Усунутий лицар — Усі на коліна перед їхньою препишністю Гіздахром зо’Лораком, Чотирнадцятим тако від старини нареченим, царем меєринським, пагоном Гісу, октархом Старого Царства, господарем на Скахазадхані, названим батьком драконів і кров’ю Гарпії! — заревів ражак. Голос його відбився від мармурової підлоги і загуляв палатою серед стовпів. Пан Барістан Селмі просунув руку між складками корзна і послабив меча у піхвах. У присутності царя нікому не дозволялося носити клинків, крім його особистих захисників. Скидалося, що пана Барістана досі рахували серед них, незважаючи на увільнення з посади. Принаймні, ще ніхто не спробував забрати в нього меча. Даянерис Таргарієн завжди приймала двір, сидячи на простій лаві вилощеного гебанового дерева, вкритій подушками, які їй задля зручності підклав пан Барістан. Цар Гіздахр замінив лаву двома величними престолами визолоченого дерева, чиї високі спинки було різьблено у подобі драконів. Сам цар сидів на тому престолі, що стояв праворуч, поклавши собі на голову золотого вінця, а у блідій руці тримав берло, прикрашене коштовними каменями. Другий престол стояв порожній. «А не мав би, — подумав пан Барістан. — Драконовий престол не в змозі замінити дракона, хай як майстерно його різьблено.» Праворуч від престолів-близнюків стовбичив Гогор Велетень — величезний могутній чолов’яга з лютим пошрамованим обличчям. Ліворуч стояв Плямистий Кіт, накинувшись через плече барсовою шкурою. Позаду розташувалися Белакво Костолам і холодноокий Храз. «Гартовані горлорізи, — подумав Селмі, — але одна справа — протистати ворогові у ямі, коли його оголошують рогами та бубнами, і геть інша — запопасти прихованого вбивцю, перш ніж він завдасть удару.» Стояв свіжий ранок, але пан Барістан почувався втомленим аж до кісток, наче всю ніч бився з ворогами. З роками його потреба уві сні потроху меншала. Зброєносцем він міг проспати вночі десять годин і ще позіхати, виповзаючи зранку в навчальне дворище. У шістдесят і три роки п’ять годин сну на ніч вже здавалися йому зайвими. Минулої ночі він ледве заплющив очі. За опочивальню йому правила крихітна келія біля покоїв цариці — колишнє помешкання для рабів. Обстава її складалася з ліжка, горщика, шафи для одягу і стільця, щоб сидіти. На столику коло ліжка пан Барістан тримав воскову свічку і невеличку різьблену подобу Воїна. Він був не надто побожною людиною, але ця подоба трохи розраджувала його самотність у чужому чудернацькому місті; саме до неї він звертався у найчорніші години ночі. «Оборони мене від сумнівів, що глитають моє серце, — молився лицар, — і даруй сили зробити те, що гідне і правдиве.» Та ані молитва, ані світанок не принесли йому певності. До палати напхалося стільки люду, скільки старий лицар ще не бачив. Але найперше Барістан Селмі помітив, кого тут не було: Місандеї, Бельваса, Сірого Хробака, Агго, Джохого та Рахаро, Іррі та Джихікі, Дааріо Нахаріса… На місці Голомозого стовбичив гладун у панцирі з обрисами м’язів і личині лева; важкі товсті ноги витикалися з-під спідниці зі шкіряних смуг. То був Маргаз зо’Лорак — новий очільник Мідних Звірів. Селмі вже встиг відчути до нього щиру відразу, бо знав таких ще у Король-Березі — улесливих до можновладців, безжальних до підлеглих, сліпих до навколишнього світу, надто хвалькуватих і аж занадто погордливих. «А чи, може, тут і Скахаз стоїть? — подумав Селмі. — Сховав свою бридку пику за личиною, та й стовбичить десь отам.» З півсотні Мідних Звірів стояли вартою між стовпів, виблискуючи налощеними личинами у світлі смолоскипів. Голомозий міг бути серед них ким завгодно. Палата гуділа сотнями тихих голосів; луна гуляла між стовпами та понад мармуровою підлогою. Загалом виходило похмуро, лиховісно. Селмі подумалося про дзижчання цілого гнізда шершнів просто перед тим, як вони зграєю вилітають назовні. На обличчях у юрбі він бачив гнів, журбу, недовіру, страх. Не встиг новий царський ражак закликати двір до послуху і тиші, як почався безлад і гармидер. Одна жінка залементувала про брата, що загинув у Дазнаковій ямі, інша — про знищені ноші. Якийсь гладун зірвав перев’язки і показав дворові обпечену руку, де з оголеної плоті цебеніла юшка. Коли чоловік у блакитно-золотому токарі почав говорити про Харгаза Звитяжного, відпущенець штовхнув його ззаду на підлогу. Знадобилося аж шестеро Мідних Звірів, щоб розтягти їх і випхати з палати. «Лис, яструб, тюлень, сарана, лев, жаба.» Селмі стало цікаво, що ці личини означали для людей, які їх вдягали. Чи носили одні й ті самі вояки одні й ті самі личини? А чи обирали собі щодня нове обличчя? — Тиша! — закликав Резнак мо’Резнак. — Благаю товариство! Я відповім на всі питання, якщо ви лише… — Це правда? — скрикнула якась відпущениця. — Наша матір мертва? — Ні-ні-ні! — верескнув Резнак. — Цариця Даянерис повернуться до Меєрину в належний час у всій моці та величі. А до того часу їхня превисокість цар Гіздахр… — Він мені не цар! — заволав якийсь відпущеник. Люди знову почали штовхатися. — Пані цариця не померли! — оголосив підстолій. — Кревноїзники їхньої милості надіслані за Скахазадхан відшукати їхню високу особу і повернути до коханого володаря та вірних підданих. Кожен має десять добірних вершників, кожен вершник — по три стрімкі коні, щоб мандрувати швидко і далеко. Царицю Даянерис неодмінно знайдуть. Наступним заговорив високий гіскарець у пишних альтембасових шатах — голосом водночас лунким і холодним, мов лід. Цар Гіздахр посовався на престолі, зберігаючи кам’яну мармизу в намаганнях здаватися водночас і заклопотаним долею дружини, і упевненим у собі. Відповів за нього знову підстолій. Пан Барістан слухав масну промову Резнака, наче шум моря, пускаючи слова повз вуха. Роки у Королегвардії навчили його такої штуки, як слухати, але не чути — надто коли промовець мав намір довести, що слова — то вітер. Позаду палати він помітив дорнійського княжича та двох його супутників. «Їм не варто було приходити. Мартел не розуміє, у якій він небезпеці. Даянерис була єдиним його другом при дворі, а тепер її немає.» Барістанові стало цікаво, чи багато розуміють дорнійці з того, що говориться у палаті. Навіть він не завжди розбирав мішаний гіскарський суржик, яким балакали невільникарі — надто коли вони торохтіли швидко і недбало. Принаймні, князь Квентин слухав уважно. «Це син свого батька.» Невисокий, кремезний, простий обличчям, він здавався чесним та порядним парубком — тверезим, чуйним, вірним обов’язкові… але не з тих зухів, що примушують дівчачі серця палати і калатати. А Даянерис Таргарієн, з усіма своїми титулами та славою, була лише юною дівчиною — про що і сама полюбляла нагадувати, коли мала потребу зіграти в невинність. Як усі добрі володарки, вона ставила над усе мир і добробут серед підданих — інакше б не одружилася з Гіздахром зо’Лораком — але дівчина у ній все ще жадала палкої пристрасті, красних пісень і безжурного сміху. «Вона хоче вогню, а Дорн прислав їй намулу.» Намул — корисна річ. З нього роблять припарку, щоб охолодити лихоманку. В нього садять насіння і збирають врожай, яким годують дітей. Намул живить, а вогонь лише нищить… але недоумки, діти і занадто юні дівчата щоразу обирають вогонь. Позаду великого княжича пан Геріс Пийвода щось шепотів до Крицака. Пан Геріс мав удосталь того, чого бракувало князеві: високий зріст, струнку поставу, вроду на обличчі, зграбні рухи майстра меча і дотепний язик двірського вельможі. Селмі не сумнівався, що чимало красних дів у Дорні куйовдили пальцями це спалене сонцем волосся і пили цю звабливу посмішку просто з його вуст. «Якби князем був цей жевжик, справа могла б обернутися інакше» — мимохіть думав Барістан… та все ж Пийвода, як на його смак, був занадто вже гожий, милий і чарівний. «Облуда і омана, — подумав старий лицар. — Негодяща монета.» Він уже стрічав людей, схожих на цього дорнійця, і то чимало. Напевне, те, що пан Геріс шепотів приятелеві, було кумедне і дотепне, бо лисий здоровань раптом пирхнув сміхом — досить гучно, щоб сам цар обернув голову до дорнійців. Побачивши великого княжича, Гіздахр зо’Лорак важко насупився. Панові Барістану не сподобався вираз на його обличчі. А коли цар махнув своєму родичеві Маргазові, щоб той підійшов і схилився, а сам зашепотів йому на вухо… те Барістанові сподобалося ще менше. «Я ні в чому не присягався Дорнові» — нагадав собі пан Барістан. Проте Левин Мартел був його присяжним братчиком — ще за тих часів, коли в Королегвардії не легковажили бойовим побратимством. «Я не врятував князя Левина на Тризубі, але спробую врятувати його небожа зараз.» Мартел танцював просто посеред гаспидського гнізда, не бачачи самих гаспидів. Його настирлива присутність навіть після того, як Даянерис віддала себе іншому перед очима богів та людей, мала б розгнівити будь-якого чоловіка, а Квентин на свій захист уже не матиме прихильної до нього королеви. «Хоча…» Раптова думка хльоснула його, наче ляпас. Квентин виріс при вельможних дорнійських дворах, де змови та отрути були речами звичними для всіх. І великий князь Левин був не єдиним його дядьком. «Червоний Гаспид — теж його рідна кров.» Даянерис узяла за себе іншого чоловіка… але раптом Гіздахр помре, що тоді? Тоді вона буде вільна шукати собі нового шлюбу. «Чи не помилився часом Голомозий? Хто тепер скаже напевне, що коників приготували для Даянерис? Адже то була власна ложа царя. Раптом жертвою отрути мав стати саме він?» Гіздахрова смерть ущент розтрощила б крихкий мир. Сини Гарпії поновили б різанину, а юнкайці — війну. Даянерис не мала б кращого вибору, ніж Квентин з його писаною угодою. Пан Барістан ще боровся з новими підозрами, коли почув тупіт важких чобіт угору крутими кам’яними сходами позаду палати. То з’явилися юнкайці. Троє Мудрих Хазяїв прибули посольством від Жовтого Міста, кожен зі своїм збройним почтом. Один невільникар мав на собі токар червоно-брунатного шовку, облямований золотом, інший — помережаний помаранчевими та пірузовими смугами, третій — візерунчастий панцир, викладений сороміцькими картинами з гагату, нефриту та перломутеру. З ними йшов сердюцький полковник Кровоборід, перекинувши через дебеле плече шкіряний лантух та скрививши обличчя в зухвалу кровожерливу посмішку. «Строкатого Князя нема, — помітив Селмі. — Бурого Бена Бросквина теж.» Пан Барістан холодними очима окинув Кровоборода і подумав: «Лишень подаруй мені нагоду станцювати з тобою… тоді побачимо, хто сміятиметься останнім». Наперед крізь юрбу спритним хробаком проліз Резнак мо’Резнак. — Ви шануєте нас честю, Мудрі Хазяї! Їхня преосяйність цар Гіздахр щиро вітають наших друзів з Юнкаю. Ми розуміємо, що… — Ось, розумійте. Кровоборід витяг з лантуха відрізану голову і жбурнув її просто у підстолія. Резнак нажахано кавкнув і відстрибнув убік. Голова застрибала услід, лишаючи плями крові на підлозі лілового мармуру, потім покотилася і зупинилася аж у пониззі драконового престолу царя Гіздахра. Уздовж стін палати Мідні Звірі нахилили списи до бою. Гогор Велетень виступив, мов гора, поперед царського престолу, а Плямистий Кіт і Храз підсунулися до його боків, утворивши захисну стіну. Кровоборід зареготав. — Та вгамуйтеся! Мертві не кусаються. Обережно, ледве дихаючи, підстолій підібрався до голови і сторожко підняв її за волосся. — Це адмірал Гролео. Пан Барістан зиркнув у бік престолу. Він служив стільком королям… і мимоволі уявив собі, як вони б відповіли на такий зухвалий виклик. Аерис сахнувся б нажаханий, найпевніше порізався б об леза Залізного Престолу, а тоді заверещав би до варти, щоб порубала юнкайців на шматки. Роберт заревів би по свого келепа, щоб у двобої відплатити Кровобороду його ж монетою. Навіть Джаяхаерис, котрого численні недоброзичливці вважали за слабкодухого, негайно наказав би схопити Кровоборода і юнкайських рабовласників. Але Гіздахр сидів нерухомо, наче громом ударений. Резнак поклав голову на шовкову подушку в ногах короля і відступив на кілька кроків, скрививши вуста з огиди. Пан Барістан чув важкі квіткові пахощі підстолієвих парфумів навіть за кілька сажнів. Мрець докірливо вирячився угору. Борода його стала брунатною од засохлої крові, але з шиї ще цебеніла червона цівочка. Схоже було, що знадобилося кілька ударів, щоб відділити її від тіла. Позаду палати прохачі почали потроху зникати. Один з Мідних Звірів зірвав личину яструба і заходився вибльовувати з себе сніданок. Барістан Селмі за своє життя вдосталь надивився відрубаних голів. Але ця… вона належала старому мореплавцеві, з яким він перетнув половину світу — від Пентосу до Карфу і назад до Астапору. «Гролео був добрим жеглярем і доброю людиною. А мріяв лише якнайскоріше повернутися додому.» Лицар завмер у напруженому чеканні. — Це… — нарешті вимовив цар Гіздахр, — оце… ми незадоволені, нам… як ми маємо розуміти… Невільникар у червоному токарі видобув сувій пергамену. — Я маю честь доправити це послання від ради хазяїв. — І розгорнув сувоя. — Тут написано: «Семеро увійшли до Меєрину підписати мирну угоду і побачити на власні очі святкові ігри у Дазнаковій ямі. На знак обіцяної їм безпеки нам надали сімох заручників. Жовте Місто жалобиться за своїм шляхетним сином Юрхазом зо’Юнзаком, котрого жорстоко замордували, поки він перебував гостем у Меєрині. Але за кров сплачують кров’ю.» Гролео мав у Пентосі дружину, дітей, онуків. «Чому саме його з усіх заручників?» Джохого, Зух, Дааріо Нахаріс — усі вони очолювали відділи війська. Гролео ж був адміралом без флоту. «Невже вони тягли соломинки? Чи завважили Гролео за найменш цінного для нас? Такого, за котрого не мститимуться?» — спитав себе старий лицар. Та легше було поставити запитання, ніж знайти відповідь. «Мені бракує хисту розплутувати такі вузли.» — Ваша милосте! — покликав пан Барістан. — Пригадайте, коли ласка, що вельможний Юрхаз загинув з прикрої випадковості. Він запнувся на сходах, намагаючись врятуватися від дракона, і був затолочений ногами власних рабів та супутників. Або ще перед тим серце його розірвалося з жаху. Загиблий був похилих літ і не вельми міцної статури. — Хто це сміє розтуляти рота без царевого наказу? — запитав юнкайський вельможа у смугастому токарі, невеличкий чоловічок з малим скошеним підборіддям і надто великими для свого рота зубами, що нагадав Селмі зайця. — Невже славне юнкайське панство мусить слухати порожню брехню якогось охоронця? І струснув перлами, що облямовували край його токару. Гіздахр зо’Лорак, здавалося, не міг відвести очей від голови. Лише коли Резнак прошепотів щось йому на вухо, цар нарешті ворухнувся. — Юрхаз зо’Юнзак був вашим верховним воєводою, — мовив він. — Хто з вас говорить за Юнкай зараз? — Усі ми, — відповів заєць. — Рада хазяїв. Цар Гіздахр нарешті віднайшов трохи мужності. — Тоді всіх вас я мушу винуватити у цьому зухвалому порушенні нашого миру! Йому відповів юнкаєць у панцирі. — Наш мир не порушено. Кров’ю платять за кров, життям за життя. На доказ нашої довіри та поваги ми повертаємо трьох з ваших заручників. Залізні лави позаду нього розступилися. Наперед випустили трьох меєринців, що чіплялися за свої токари — двох жінок та чоловіка. — Пані сестро, — сухо вичавив з себе Гіздахр зо’Лорак. — Шановні родичі. І махнув на скривавлену голову рукою. — Приберіть оце з наших очей. — Адмірал був людиною моря, — нагадав пан Барістан. — Чи не попрохають ваша препишність юнкайських послів повернути нам його тіло для належного поховання у морських хвилях? Схожий на зайця вельможа поблажливо махнув рукою. — Якщо таке бажання вашої преосяйності, то ми згодні. На знак нашої поваги. Резнак мо’Резнак гучно прочистив горлянку. — Не бажаючи завдати образи, все ж нагадаю, що їхня превисокість цариця Даянерис віддала вам… е-е-е… сімох заручників. Щодо тих трьох, які… — Решта лишиться нашими гостями, — оголосив юнкайський вельможа у панцирі, — доки не буде знищено драконів. У палаті запанувала тиша. Трохи згодом почалося бурмотіння і шепотіння, тихі прокльони, стримані лайки, наче шершні заворушилися у гнізді. — Але дракони… — почав був цар Гіздахр. — …є страшними чудовиськами, у чому всі переконалися в Дазнаковій ямі. Жоден тривалий мир неможливий, поки вони живуть на світі. Відповів йому Резнак. — Їхня препишність цариця Даянерис недарма зветься Матір’ю Драконів. Лише їхня преосяйність можуть… Та Кровоборід обірвав його, презирливо скривившись. — Її більше нема. Згоріла чи зжерли. Крізь її потрощений череп вже бур’ян виріс. Його слова зустріло страшне ревище. Одні почали галасувати і лаятися, інші — тупотіти ногами і свистіти на знак згоди. Щоб знову стишити палату, Мідним Звірям довелося щосили гатити п’ятами ратищ по підлозі. Пан Барістан ані на мить не зводив очей з Кровоборода. «Він прибув пограбувати і сплюндрувати місто, а Гіздахрів мир позбавив його здобичі та втіхи. Тепер він замахнеться на що завгодно, аби почати різанину.» Гіздахр зо’Лорак повільно підвівся з драконового престолу. — Я мушу поспитатися думки моїх радників. Сей прийом скінчено. — Усі на коліна перед їхньою препишністю Гіздахром зо’Лораком, Чотирнадцятим від старини нареченим, царем меєринським, пагоном Гісу, октархом Старого Царства, господарем на Скахазадхані, названим батьком драконів і кров’ю Гарпії! — заволав ражак. Мідні Звірі виступили з-поміж стовпів, утворили шерегу і рушили крок у крок, витісняючи прохачів з палати. Дорнійцям лежав ближчий шлях, ніж решті. Як личило особі високого роду та стану, Квентин Мартел отримав помешкання у Великій Піраміді двома поверхами нижче — зручні та вишукано прикрашені покої з власним нужником і загородженою стінами терасою. Напевне, саме тому він з супутниками затримався позаду, чекаючи, щоб юрба розсіялася. Пан Барістан спостерігав за ними задумливими очима. «Чого б хотіла Даянерис?» — спитав він себе. І вирішив, що знає відповідь. Старий лицар рушив швидкими кроками через палату, розвіваючи довгим білим корзном, наздогнав дорнійців коло самих сходів і почув, як Пийвода жартує до Квентина: — При дворі твого батька ніколи не буває такого пожвавлення. — Князю Квентине! — покликав Селмі. — Чи можна прохати про ласку перемовитися? Квентин Мартел обернувся. — Пане Барістане! Звісно. Мої покої розташовані поверхом нижче. «Оце вже ні.» — Не личить мені давати вам непрохані поради, князю Квентине… та на вашому місці я б не повертався до тих покоїв. Вам із друзями краще піти сходами і залишити це бентежне місце назавжди. Великий княжич зачудовано витріщився. — Піраміду? — Місто. Повернутися до Дорну. Дорнійці перезирнулися. — У покоях лежить наша зброя та обладунки, — відповів Геріс Пийвода. — Не кажучи вже про гроші. — Мечі можна добути нові, — мовив пан Барістан. — Та й золота я вам знайду вдосталь на перевіз до Дорну. Вас, князю Квентине, сьогодні помітив цар на прийомі. І насупив чоло. Геріс Пийвода зареготав. — То нам боятися Гіздахра зо’Лорака?! Ви ж його щойно бачили. Він скиглив і плазував перед юнкайцями. Вони прислали йому голову, а він і пальцем не ворухнув! Квентин Мартел кивнув на знак згоди. — Князеві краще думати, перш ніж діяти. А цей цар… я не знаю, що про нього думати. Королева теж попереджала мене про нього, так, але… — Королева вас попереджала? — спохмурнів Селмі. — Чому ж ви досі тут? Князь Квентин зашарівся. — Але шлюбна угода… — Її уклали двоє покійників, ані словом не згадавши про вас і королеву. Угода обіцяє руку вашої сестри братові королеви — ще одному покійникові. Вона не має жодної сили. Доки ви не з’явилися тут, її милість гадки не мала про саме її існування. Ваш батько, князю Квентине, добре зберігає таємниці. Боюся, чи не занадто добре. Якби королева знала про угоду ще в Карфі, то може, не звернула б до Невільницької затоки. Але ви з’явилися надто пізно. Не хочу сипати вам сіль на рани, але її милість має нового чоловіка і старого прихильника, і вочевидь віддає їм обом перевагу перед вами. Гнів спалахнув у темних очах князя. — Цей гіскарський випанок не є гідним чоловіком для королеви усього Семицарства! — Про те не вам судити. — Пан Барістан завагався, питаючи себе, чи не прохопився зайвим словом. «Ні. Треба розказати і решту.» — Того дня у Дазнаковій ямі певні ласощі у королівській ложі були отруєні. Лише неймовірною примхою долі їх усі з’їв Могутній Бельвас. Блакитні Грації кажуть: євнуха врятував обсяг черева і його нелюдська сила. Та все ж він ледь не помер, і ще досі не конче уникнув небезпеки. На обличчі князя Квентина відбилася щира й тяжка ураза. — Отрута? То її підклали… для Даянерис? — Для неї або Гіздахра. А чи для обох. Проте ложа була його власна, і саме його милість наказував, які приготування зробити. Якщо отруєння — його рук справа… тоді йому знадобиться цап-відбувайло. Хто може бути кращим за суперника з далеких країв, який не має друзів при дворі? Хто вірогідніший за жениха-невдаху, якому відмовила королева? Квентин Мартел зблід з лиця. — Я?! Та я б ніколи… ви ж не думаєте, що я причетний до… «Або це правда, або йому рівних немає у блазнюванні.» — Інші подумають, чому ні, — відповів пан Барістан. — Вашим дядьком був Червоний Гаспид. А ви маєте вагому причину бажати смерті цареві Гіздахру. — Безліч інших теж, — заперечив Геріс Пийвода. — Ось приміром, Нахаріс. Королевин… — …особистий супутник, — закінчив за нього пан Барістан, поки дорнійський лицар не ляпнув чогось образливого для честі королеви. — У Дорні ви ж не любите інших, грубіших висловів, хіба не так? На відповідь він не чекав. — Великий князь Левин був моїм присяжним братчиком. За тих часів у Королегвардії ніхто нічого не ховав один від одного. Тому я знаю, що він теж тримав при собі… особисту супутницю. І не відчував за те жодного сорому. — Та вже ж, — відповів зашарілий Квентин, — і все-таки… — Дааріо вбив би Гіздахра за один удар серця, якби наважився, — вів далі пан Барістан. — Але не отрутою. Ніколи. Та Дааріо тут, власне, і не було. Проте Гіздахр однак звинуватив би його у отруєнні кониками, і то з великою охотою… якби не мав потреби у «Буревісниках». А цар їх втратить, якщо скарає на смерть їхнього полковника. Ні, пане князю. Якщо його милості знадобиться отруйник для покарання, він шукатиме вас. Барістан сказав усе, що насмілювався сказати безпечно. За кілька днів, якщо боги зглянуться, Гіздахр зо’Лорак більше не правитиме Меєрином… та в кожному разі нема потреби втягувати князя Квентина у кривавий безлад, який чекав попереду. — Якщо вам усе-таки кортить лишитися в Меєрині, то принаймні тримайтеся щонайдалі від двору і сподівайтеся, що Гіздахр про вас забуде, — скінчив пан Барістан. — Але наймудріше, пане князю, буде винайняти собі корабель до Волантису. Втім, хай що ви оберете, я бажаю вам усього найкращого. Не встиг він подолати і трьох сходинок, як Квентин Мартел покликав його знову. — Це ж ваше прізвисько — Барістан Зухвалий, хіба не так? — Є люди, які так мене кличуть. Селмі вислужив це прізвисько у десять років, коли ще тільки став зброєносцем, але вже забрав собі в голову — з дурощів та марнославства — що може рівнятися на бойовищі з досвідченими, гартованими лицарями. Він тоді позичив бойового коня та обладунок зі зброярні князя Дондаріона і записався до герців у Чорночалі як таємничий лицар. «На тому турнірі сміявся навіть оповісник. Я мав такі тендітні рученята, що коли опустив списа, то ледве не зорав ним поле.» Князь Дондаріон мав повне право стягти його з коня і дати прочухана, але Принц Драконобабок зглянувся на очманілого хлопчака у погано припасованій броні та зробив йому честь, прийнявши виклик. Одного зіткнення вистачило — після нього принц Дункан допоміг малому підвестися і зняв з дурної голови шолома. — Хлопчисько! — проголосив принц натовпові. — Зухвалий хлопчисько. «П’ятдесят три роки тому. Скільки живих людей нині лишилося з тих, хто був у Чорночалі того дня?» — Яке прізвисько, гадаєте, мені дадуть у Дорні, якщо я повернуся без Даянерис? — запитав князь Квентин. — Квентин Сторожкий? Квентин Боягузливий? Квентин Курям-на-Сміх? «Квентин Спізнілий» — подумав старий воїн… та якщо лицар Королегвардії чогось вчиться на своїй службі, то це тримати язика на припоні. — Квентин Велемудрий, — відповів він, сподіваючись, що не помиляється. Жених-невдаха Вже наближалася година привидів, коли пан Геріс Пийвода нарешті повернувся до піраміди і повідомив, що Біб, Книжкар і Старий Білл Кістка таки знайшлися у одному з не надто вишуканих меєринських шинків; там вони цмулили жовте вино і дивилися, як оголені раби вбивають одне одного голіруч і підпиленими зубами. — Біб витяг ножа і схотів подивитися, чи не тече у жилах утікачів гидкий жовтий слиз замість крові, — доповів пан Геріс. — Але я кинув йому дракона і спитав, чи не вистачить жовтого золота. Він вкусив монету і спитав мене, що я хочу за неї купити. А коли я йому сказав, то прибрав залізяку і спитав, чи я п’яний, а чи божевільний. — Хай думає, що хоче, аби переказав, що його просили, — відповів Квентин. — Перекаже, нікуди не дінеться. Б’юся об заклад, і зустріч ваша теж відбудеться — хоча б на те, щоб Строкатий Килимок віддав тебе Мальованій Меріс, а вона засмажила твою печінку з цибулею. Було нам послухати Селмі. Коли Барістан Зухвалий каже тікати, розумна людина змащує салом п’яти. Треба пошукати корабля до Волантису, поки порт ще не зачинили. Від самої лише згадки про подорож водою щоками пана Арчибальда поповзла зелена барва. — Е ні, годі з мене кораблів. Та я краще до Волантису на одній нозі пострибаю! «До Волантису, — подумав Квентин. — А тоді до Лису, а тоді додому. Тим самим шляхом, яким прибув сюди, і з порожніми руками. Загинуло троє хоробрих людей… і за віщо?» Як хороше та солодко було б знову побачити Зеленокрівцю, відвідати Сонцеспис, Водограйні Сади, вдихнути чисте і свіже повітря Крицаку замість гарячих, вогких, гидких випарів Невільницької затоки. Квентин знав, що батько не скаже йому ані слова докору, але зневіра так і блищатиме у його очах. Сестра не ховатиме зневаги, Піщані Змійки різатимуть його посмішками, гострішими за мечі, а князь Крицак, його другий батько, який надіслав з ним власного сина, щоб уберегти від біди… — Я не змушую вас лишатися тут, — мовив Квентин до друзів. — Батько поклав доручення на мене, а не на вас. Їдьте додому, якщо душа просить. Тікайте, як зумієте. А я залишаюся тут. Здоровило здвигнув плечима. — Ну то й ми з Пиєм залишаємося. Наступного дня коло дверей князя Квентина з’явився Дензо Да-Хан з умовами зустрічі. — Він згоден побачити вас завтра, коло прянищного базару. Шукайте двері з ліловим лататтям на них. Двічі постукайте і вимагайте волі. — Згода, — мовив Квентин. — Зі мною будуть Арч та Геріс. Він теж може привести двох бійців, але не більше. — Якщо ласка пана князя. — Слова були чемні, за звичаєм, але в голосі Дензо відчувався присмак люті, а у очах воїна-співця блищав зухвалий глум. — Приходьте на захід сонця. І дивіться, щоб за вами не стежили. Дорнійці залишили Велику Піраміду за годину до темряви — на випадок, якщо заблукають у провулках чи не знайдуть лілове латаття. Квентин та Геріс мали на собі паси з мечами. Здоровило закинув келепа на ремені за свою широчезну спину. — Ще не пізно облишити цю дурну вихватку, — казав Геріс, поки вони пробиралися смердючим провулком до старого прянищного базару. В повітрі потужно тхнуло сечею; десь попереду гуркотіли на бруківці оббиті залізом колеса гарби-труповозки. — Старий Білл Кістка, бувало, казав, що Мальована Меріс може розтягти смерть людини аж на поворот місяця. Ми їм збрехали, Квенте. Скористалися ними, щоб дістатися сюди, а тоді перебігли до «Буревісників». — Нам так наказали. — Але Строкатий ніколи не хотів, щоб ми вчинили так насправді, — устряг здоровило. — Інші його хлопці — пан Орсон, Дик Солома, Голобрід, Гіл Гайовий та інші — досі сидять у цюпі, а дякувати за те мають нам. Навряд чи Старому Килимкові це дуже припало до смаку. — Авжеж, — погодився князь Квентин. — Зате йому до смаку золото. Геріс зареготав. — Шкода лишень, що в нас його катма! Ти віриш у цей мир, Квенте? Я — ні. Половина міста підносить хвалу драконоборцеві, а інша сичить і плюється кров’ю, як почує його ім’я. — Курзу-Верзу, — буркнув здоровило. Квентин насупився. — Його звали Харгаз. — Харгаз, Дурбас, Тулумбас… чи не байдуже? Я зву їх усіх Курзу-Верзу. І не був він ніяким драконоборцем. Лишень дозволив драконові засмажити свою дупу до чорної шкуринки. — Він був хоробрий. «А чи мені стало б мужності протистати чудовиськові з самим лише списом?» — Принаймні, загинув не смертю боягуза. — Він загинув з вереском болю, — відказав Арч. Геріс поклав руку Квентинові на плече. — Навіть якщо королева повернеться, вона однак буде побрана з чоловіком у шлюбі. — А як дати цареві Курзу ляща моїм келепом, то вже не буде! — зауважив здоровило. — Гіздахрові, — мовив Квентин. — Його звати Гіздахром. — Один цілунок мого келепа — і всім стане байдуже, як його звали, — наполягав Арч. «Вони не розуміють.» Його друзі втратили бачення справжньої мети тут, на сході. «Мій шлях лежить не до неї, а через неї. Даянерис — не винагорода сама по собі. Вона — лише спосіб здобути справжній скарб.» — «Дракон має три голови» — так вона сказала мені. «Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання» — так вона сказала мені. «Я знаю, навіщо ви тут. Заради вогню та крові.» Я маю в собі кров Таргарієнів — та ви й самі знаєте. Я простежую свій родовід аж до… — Та до сраки той родовід, — перервав його Геріс. — Драконам байдуже до твоєї крові, хіба що яка вона на смак. Дракона не приборкаєш уроком історії. І на собі він носить не маестерську рясу, а лускату броню. Квенте… невже ти справді хочеш це зробити? — Це те, що я мушу зробити. Заради Дорну. Заради мого батька. Заради Клетуса, Віла і маестра Кедрі. — Вони мертві, — заперечив Геріс. — Їм байдуже. — Так, вони мертві, — погодився Квентин. — Але за віщо загинули? Заради того, щоб доправити мене сюди і одружити з драконовою королевою. Велична мала вийти пригода — так казав Клетус. Гемонські дороги, буремні моря… а наприкінці — найпрекрасніша жінка у світі. Така казка, яку не соромно розповісти онукам. Але Клетус ніколи вже не подарує життя дітям… якщо тільки не залишив байстрюка у череві якоїсь дівки з корчми. Віл ніколи вже не зіграє весілля. Їхня смерть не має стати безглуздою. Геріс тицьнув пальцем на труп, що привалився до цегляної стіни, засиджений хмарою лискучих зелених мух. — А от його, приміром, смерть була не безглуздою? Квентин зиркнув на тіло з огидою. — Він помер од різачки. Не наближайтеся. — Бліда кобила вже скакала всередині міських мурів. Не диво, що вулиці стояли майже порожні. — Неблазні вишлють по нього труповозку. — Авжеж. Та питання моє було не про нього. Це життя людини має бути не безглуздим, а не його смерть. Я теж любив і Віла, і Клетуса, та їх вже не повернеш. Це помилка, Квенте. Не можна довіряти сердюкам. — Вони такі самі люди, як решта. Жадають золота, слави, влади. Я вірю не в них, а в ці прості речі. «А ще — у свою долю. Я — великий князь дорнійський, і в жилах моїх тече кров дракона.» Сонце вже котилося за мур міста, коли вони нарешті знайшли квітку лілового латаття, намальовану на вивітрених дерев’яних дверях низької цегляної хатини, що стовбичила серед інших таких самих у тіні великої жовто-зеленої піраміди Раздар. Квентин постукав двічі, як було домовлено. Непривітний голос загарчав крізь двері щось нерозбірливе суржиком Невільницької затоки — потворною мішаниною старогіскарської та високовалірійської мов. Князь відповів тією ж говіркою лише одне слово: — Воля. Двері відчинилися. Першим задля остороги увійшов Геріс, за ним Квентин, і останнім — здоровило. Всередині у повітрі висів блакитний туман від якогось куріння, чиї солодкі пахощі не могли приховати глибший та старіший сморід сечі, кислого вина і гнилого м’яса. Простору в помешканні було значно більше, ніж здавалося ззовні — воно простягалося праворуч і ліворуч у сусідні хатини. Те, що з вулиці здавалося десятком окремих будівель, усередині виявилося одним довгим приміщенням. О цій годині заклад було заповнено хіба що наполовину. Лише кілька відвідувачів ушанували дорнійців поглядами — хто знудженими, хто ворожими, хто цікавими. Решта скупчилася навколо ями на віддаленому кінці приміщення, де двійко оголених чоловіків махали один на одного ножами, а глядачі заохочували їх до бійки. Квентин не побачив жодного знаку людей, до яких вони прийшли. Але невдовзі прочинилися двері, яких він спершу не помітив, і звідти виступила стара жінка — зморшкувата істота у темно-червоному токарі з крихітними золотими черепами на облямівці. Шкіра її була бліда, наче кобиляче молоко, а волосся — таке ріденьке, що не ховало черепа. — Дорни, — мовила вона. — Мене Заріна. Лілове латаття. Ходи униз, там знайти. Вона притримала двері і махнула, щоб заходили. Унизу виднівся прогін дерев’яних сходів, крутих і звивистих. Цього разу попереду пішов здоровань, а ззаду охороняв Геріс; князь ішов між ними. «Аж у підвал, чи й нижче.» Спуск був довгий і такий темний, що Квентин мусив намацувати шлях ногою, аби не послизнутися. Біля його підніжжя пан Арчибальд видобув кинджала. Вони ввійшли до підвалу з цегляним склепінням, утричі більшого за шинок нагорі. Велетенські дерев’яні барила вишикувалися уздовж стін і збігали вдалину, скільки бачило око. Єдине світло давали червоний ліхтар на гаку одразу за дверми і чорна лойова свічка, що мерехтіла на перевернутій діжці, пристосованій за стіл. Уздовж винних барил туди й сюди крокував Кагго Трупоріз, розгойдуючи привішеним до стегна арахом. Мальована Меріс колисала на руках арбалета, зиркаючи мертвими і холодними, наче два сірих камені, очима. Дензо Да-Хан заклав двері засувом, щойно дорнійці опинилися всередині, а тоді став попід ними, схрестивши руки на грудях. «На одного більше, ніж домовлялися» — майнула в Квентина думка. Сам Строкатий Князь сидів за столом, крутячи у руках кухоль вина. Жовте світло свічки пофарбувало його сріблясто-сиве волосся золотом, а мішки під очима вирізьбило чітко та опукло, наче туго натоптані сакви. Він мав на собі подорожнього кобеняка бурої вовни; під ним виблискувала срібляста кольчуга. Чи це ознака зради, а чи простої остороги? «Старий сердюк — обережний сердюк.» Квентин підступив до його столу. — Шановний пане. Без вашої звичної киреї вас годі упізнати. — Отієї старої ганчірки? — Пентосець знизав плечима. — Бідарське лахміття… і все ж мої строкаті клапті жахають ворогів, а наших хлопців запалюють на полі бою краще за будь-який прапор. Якщо ж мені треба лишитися непоміченим, то варто їх зняти, і ніхто не знає, де я подівся. Він махнув рукою на лаву навпроти себе. — Сідайте. Я так розумію, ви княжого роду. Якби ж знати раніше. Вип’єте вина? Заріна подає також і їжу. Хліб у неї черствий, а про душенину страшно й казати — саме лише сало та сіль, хіба кілька волокнин м’яса знайдеться. Вона твердить, що то собачатина, та я гадаю, радше щурятина. Вас її страви, втім, не вб’ють. Я за життя дізнався, що берегтися варто лише того харчу, який виглядає звабливо та соковито. Отруйники завжди чомусь обирають найсмачніше. — Ви привели трьох людей, — зауважив пан Геріс із холодком у голосі. — А ми домовлялися про двох. — Ми домовлялися про двох бійців, а Меріс — бійчиня. Меріс, люба моя, розв’яжи сорочку і покажи, що ти різної з ними статі. — Цього не треба, — відповів Квентин. Якщо плітки не брехали, під сорочкою Меріс мала тільки рубці, залишені тими, хто відрізав їй груди. — Я згоден, що Меріс — жінка і бійчиня. Та все ж ви граєтеся з умовами угоди, як вам заманеться. — Пістрявий, лукавий… отакий я пройдисвіт. Три до двох — не така вже перевага, мушу сказати, але за щось та рахується. У цьому світі доводиться вчитися приймати ті дарунки, які надсилають нам боги, і обертати їх собі на користь. Цю науку я засвоїв не задурно. А вам переказую за так, навіть грошей не беру — на знак довіри. Він знову махнув на лаву. — Та сідайте вже і кажіть, навіщо прийшли. Обіцяю не вбивати, доки не вислухаю. Це та дещиця, яку я ладен зробити для свого побратима-князя… Квентина, чи не так? — Квентина з дому Мартел. — Жабик пасувало вам краще. Не маю звички пити з брехунами та підступними втікачами, але до вас чомусь відчуваю цікавість. Квентин сів. «Одне хибне слово, і за пів-удару серця тут порсне кров.» — Мушу перепросити за брехню. Єдині кораблі, які прямували до Невільницької затоки, були винайняті відвезти вас на війну. Строкатий Князь знизав плечима. — Кожен зрадник та перебіжчик має якусь відмовку. Ви не перші, хто присягнувся мені мечами, узяв гроші та здимів. І всі вони мали свої причини. «Мій маленький син хворіє», або «Дружина наставила мені роги», або «Інші вояки змушують мене смоктати їм прутні». Останній був дуже чарівний хлопчина, та я йому однак не пробачив. Ще один неборака жалівся, що годували в нас так гидко, аж він мусив утекти, щоб не змарніти. Ну то я наказав відтяти йому ступню, засмажити і подати на обід. А тоді зробив його полковим кухарем. Наші страви значно покращали, і коли його угоді сплив строк, він підписав нову. Щодо вас… кількоро з моїх найліпших хлопців сидять у царському підземеллі завдяки вашому брехливому язикові, а я навіть сумніваюся, чи вмієте ви куховарити. — Я великий князь дорнійський, — мовив Квентин. — Я маю обов’язок перед батьком та народом. Існує таємна шлюбна угода. — Я вже чув. І коли срібна цариця побачила ваш шматок пергамену, то що? Впала у ваші обійми? — Ні, — буркнула Мальована Меріс. — Ні? Ой, пригадав — ваша наречена полетіла геть на драконі. Ну гаразд, коли повернеться, покличте нас на святкування. Хлопці з полку будуть радесенькі випити за ваше подружнє щастя, а я дуже люблю вестероські весілля, особливо ту частину, де подружжя несуть до ліжка… ой, стривайте! — Він обернувся до Дензо Да-Хана. — Дензо, ти ж наче казав мені, що драконова цариця одружилася з якимось гіскарцем? — Так, з меєринським вельможею. Дуже багатим. Строкатий Князь знову обернувся до Квентина. — Невже це правда? Не може бути. А як же ж ваша шлюбна угода? — Вона з неї насміялася, — мовила Мальована Меріс. «Даянерис не сміялася.» Решта Меєрину, може, і дивилася на нього як на кумедне непорозуміння, схоже на отого вигнанця з Літніх островів, якого король Роберт тримав при дворі у Король-Березі. Але королева завжди розмовляла до нього привітно і чемно. — Ми трохи спізнилися, — відповів Квентин. — Шкодуєте, що не втекли від мене раніше? — Строкатий Князь ковтнув вина. — Отже… весілля князя Жабика зійшло на пси. То це ви тому прискакали назад до мене? Трійко моїх хоробрих дорнійських хлоп’ят вирішили вшанувати свої полкові обов’язки? — Ні. — Яка прикра втрата. — Юрхаз зо’Юнзак помер. — Ся новина вже несвіжа. Я сам дивився на його смерть. Бідолаха побачив дракона, спробував утекти і запнувся. Аж тут кілька тисяч його найближчих приятелів пробігли йому по спині. Напевне, Жовте Місто потонуло у сльозах жалоби. Ви запросили мене на зустріч, щоб випити за його світлу пам’ять? — Ні. А чи обрали вже юнкайці собі нового воєводу? — Рада хазяїв усе ніяк не домовиться. Найбільшу підтримку мав Єззан зо’Каггаз, та дотепер помер і він. Останніми днями Мудрі Хазяї щодня передають провід над військом одне одному. Сьогодні нас очолює той, котрого твої полкові друзі кличуть Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк. А назавтра очільником стане Панок-Вислощок. — Ні, Заєць, — виправила Меріс. — Вислощок був учора. — Визнаю помилку, люба моя. Наші юнкайські друзі мали ласку надати нам розклад. Мені варто уважніше його вивчити. — Вас наймав Юрхаз зо’Юнзак. — Він підписував угоду з нами від імені свого міста. Таки-так. — Меєрин та Юнкай уклали мир. Облогу мають зняти, кожне військо розпустити. Не буде ані битви, ані різанини, ані міста для погрому і здобичі. — Життя — воно таке. Сама зневіра. — І чи довго, на вашу думку, юнкайці схочуть платити за службу аж чотирьом охочим полкам? Строкатий Князь сьорбнув вина і мовив: — Дражливе питаннячко. Але така вже вона — доля вільних компанійців. Одна війна скінчується, інша починається. На щастя, десь комусь завжди треба битися з кимось іншим. Може, навіть у цьому місті. Ось ми тут сидимо і п’ємо, а Кровоборід саме закликає наших юнкайських друзів подарувати цареві Гіздахру ще одну голову. Відпущенці та невільникарі зиркають на горлянки одне одного і гострять ножі, Сини Гарпії змовляються у своїх пірамідах, бліда кобила затоптує копитами і раба, і вельможу, наші друзі з Жовтого Міста вже очі прогледіли, що там робиться на морі, а десь у степу дракон куштує шматочки ніжної плоті Даянерис Таргарієн. То хто править Меєрином сього вечора? І хто правитиме назавтра вранці? Пентосець знизав плечима. — Напевне я не знаю нічого, лише одне. Хтось десь неодмінно матиме потребу в наших мечах. — Я маю потребу в ваших мечах. Дорн винайме вас. Строкатий Князь зиркнув на Мальовану Меріс. — А нахабства цьому жабеняті не позичати. Невже я мушу нагадувати? Дорогенький мій княжичу, останньою угодою, підписаною між нами, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю. — Хай що вам платить Юнкай, я дам удвічі більше. — Щирим золотом одразу після підписання угоди, чи не так? — Частину віддам, коли досягнемо Волантису, решту — коли я повернуся до Сонцеспису. Ми везли золото при собі, коли вирушали в мандри, але ховати його у полку було б важкувато, і ми віддали його до банків. Хочете — то покажу папери. — Отакої! Папери. То й подвійна платня буде паперами? — Подвійними паперами, — мовила Мальована Меріс. — Решту матимете в Дорні, — наполягав Квентин. — Мій батько — людина честі. Якщо я прикладу до угоди свою печатку, він виконає всі умови. Маєте моє слово. Строкатий Князь прикінчив вино, перевернув кухоль і поставив між ними. — Отже, дозвольте переконатися, чи я все правильно почув. Відомий брехун і порушник присяги бажає укласти з нами угоду і платить обіцянками-цяцянками. Але за які послуги? Ось що цікаво. Чи мають мої «Вітрогони» розбити юнкайців і знищити Жовте Місто? Перемогти дотракійський халазар у відкритому полі? Супроводити вас додому до батька? Чи ви вдовольнитеся мокрою і хтивою царицею Даянерис, яку ми маємо привезти вам до ліжка? Кажіть уже, ясновельможний Жабику. Годі казок — вас тут ніхто не поцілує. Навіщо вам знадобилися ми з хлопцями? — Ви потрібні мені, щоб викрасти дракона. Кагго Трупоріз коротко гигикнув. Мальована Меріс скривила вуста у щось на кшталт посмішки. Дензо Да-Хан присвиснув. Строкатий Князь відкинувся на спинку стільця і мовив незворушно: — За драконів, княжичу, подвійної плати буде малувато. Дракони — товар коштовний, за них і останню шкуру віддаси. Той, хто платить самими обіцянками, хай хоч має совість пообіцяти як слід. — Якщо ви хочете потрійну… — Ні, — обірвав його Строкатий Князь. — Якщо я чогось і хочу, то це Пентос. Відроджений грифон Першими він надіслав лучників. Тисячу їх у полку очолював Чорний Балак. Замолоду Джон Конінгтон поділяв презирство більшості лицарів до стрільців з лука, але у вигнанні помудрішав. Лук становив не меншу небезпеку для ворога, ніж меч — звісно, у свій спосіб — тому перед довгою мандрівкою він наполіг, щоб Галайда Гаррі Стрікланд поділив Балаків підрозділ на десять сотень і посадовив їх на різні кораблі. Шість із тих кораблів утрималися разом і висадили свої сотні на берегах півострова Пізьма. Ше чотири десь швендяли, але, на запевнення волантинців, мали скоро з’явитися. Утім, Гриф вважав, що так само вони могли загубитися або вже висадитися деінде. Отже, полкові лишилося шість сотень лучників. Та для справи вистачило і двох. — Вони спробують вислати круків, — мовив він до Чорного Балака. — Пильнуй маестерську башту. Отут. Він тицьнув у мапу, змальовану просто на землі посеред табору. — Збивай кожного птаха, що вилетить з замку. — Зробимо, — відповів літньоостров’янин. Третина Балакових стрільців уживала арбалети, ще третина — східні луки подвійного вигину, клеєні з рогу та жил. Кращими за них були довгі тисові, шановані лучниками вестероської крові, а найкращими — величезні луки з дерева-золотосерця. Такий скарб мав лише сам Балак і півсотні його літньоостров’ян. Тільки лук драконової кістки міг змагатися з золотосерцем у далеких пострілах. Та хай яку зброю вони мали, усі Балакові стрільці були гостроокі, гартовані, досвідчені, показали себе у сотні битв, наскоків та сутичок. І при Грифоновому Сідалі теж не зганьбилися. Замок виростав просто з берегів півострова Пізьма на високому стрімчаку темно-червоного каменю, з трьох боків оточеного пінними водами затоки Човнозгуби. Єдиний шлях до замку стерегла в’їзна вежа; за нею лежав довгий голий гребінь, який Конінгтони кликали «грифоновим горлом». Просуватися горлом — то мала бути справа кривава, бо гребінь лишав нападників вразливими до списів, каміння та стріл захисників з двох круглих башт обабіч головної брами замку. А якби нападники і досягли тієї брами, їм на голови линула б гаряча олія. Гриф чекав втратити у приступі сотню людей, коли не більше. Вони втратили чотирьох. Захисники замку дозволили лісовій гущавині розповзтися полем за в’їзною вежею. Франклин Буйцвіт вправно скористався чагарником для прихованого пересування і підвів свій загін на сім чи вісім сажнів до брами, де і вискочив з-під дерев з тараном, нашвидкуруч змайстрованим у таборі. Гуркіт дерева по дереву прикликав на стіни двох вояків, які впали від стріл лучників Чорного Балака, не встигши і очей від сну продерти. Ворота виявилися зачиненими, але не засунутими, і піддалися під другим ударом. Відтак наступальний загін пана Франклина встиг подолати вже половину горла, перш ніж бойовий ріг засурмив тривогу в головному замку. Перший крук злетів у повітря одночасно з тим, як над муром злетіли гаки на мотузках, а другий — за якусь мить. Жоден птах не пролетів і півсотні сажнів, збитий з неба влучною стрілою. Один з замкових стражників випорожнив цебро олії на перших нападників, які досягли брами, але що не мав часу її скип’ятити, то завдав більшої шкоди самим цебром, ніж його вмістом. Невдовзі мечі вже брязкотіли у десятку місць над головним муром; вояки «Золотої Дружини» лізли у щілини між зубцями і бігли бойовими ходами, гукаючи «Грифон! Грифон» — старовинний бойовий клич дому Конінгтон — чим геть збивали захисників з пантелику. Справа скінчилася за кілька хвилин. Гриф в’їхав «грифоновим горлом» на білому лицарському огирі поруч із Галайдою Гаррі Стрікландом. Наближаючись до замку, він побачив, як з маестерської башти вилітає третій крук, плескаючи крилами, і як йому негайно дарує нове пір’я сам Чорний Балак. — Жодних більше листів, коли ласка, — наказав він панові Франклину Буйцвіту в дворищі. Наступним з маестерської башти вилетів сам маестер, плескаючи рукавами ряси і нагадуючи тим ще одного птаха. На тім спротив і скінчився. Стражники замкової залоги, що вижили, склали зброю. І отак зненацька Грифонове Сідало знову стало його власним, а Джон Конінгтон — знову князем у своєму дідицтві. — Пане Франклине, — звернувся він, — обшукайте кам’янець та кухню, приженіть усіх, кого знайдете. Ви, Мало, зробіть те саме у маестерській башті та зброярні. Пане Бренделе, вам доручаю стайню, септ і курені варти. Усіх виведіть у дворище. І благаю нікого не вбивати, якщо вони самі не наражатимуться. Ми хочемо перетягти штормовий край на свій бік; безглуздою різаниною цього не зробиш. Неодмінно подивіться під вівтарем Матері — там є приховані сходи, що ведуть до таємної ляди. Ще один хід веде від північно-західної башти просто до моря. Не дайте нікому втекти. — Не втечуть, пане князю, — запевнив його Франклин Буйцвіт. Конінгтон подивився, як усі розбігаються виконувати накази, тоді махнув Півмаестрові. — Хальдоне! Ти забирай собі крукарню. Сього ж вечора я маю вислати листи. — Сподіваймося, нам ще лишилися круки. Навіть Галайда Гаррі не залишився байдужим до швидкості та спритності першої перемоги. — Гадки не мав, що буде так легко, — мовив отаман-полковник, увійшовши з князем Джоном до великої трапезної та роздивляючись різьблений і визолочений Грифонів Престол, з якого правили у своїх володіннях п’ятдесят поколінь Конінгтонів. — Буде важче. Наразі ми застукали їх зненацька. Вічно так не триватиме, навіть якщо Чорний Балак постріляє усіх круків у державі. Стрікланд повитріщався трохи на вицвілі гобелени на стінах, вигнуті дугою вікна з безліччю дзвінкових шибок червоного та білого скла, риштунки зі списами, келепами та мечами. — То хай приходять. Сей замок вистоїть і проти удвадцятеро численнішого ворога, ніж ми. Аби мати вдосталь харчів. То кажеш, тут є вхід і вихід просто морем? — Так, унизу. Прихована в печері затока попід стрімчаком, яка з’являється лише за відпливу. Але Конінгтон не мав наміру дозволяти оце «хай приходять». Грифонове Сідало був замок міцний, але невеличкий, і поки вони в ньому сидітимуть, теж здаватимуться невеличкими. Проте неподалік стояв інший замок — величезний і нездоланний. «Візьмемо його — держава здригнеться.» — Перепрошую, отамане-полковнику. Мого вельможного панотця поховано під септом. Минуло надто багато років, відколи я востаннє за нього молився. — Певно ж, пане князю. Не смію заважати. Та коли вони розлучилися, Джон Конінгтон пішов не до септу. Натомість ноги понесли його на дах східної башти — найвищої у Грифоновому Сідалі. Видираючись туди, він згадував свої попередні походи нагору — кількасот з власним батьком, який полюбляв там стояти і роздивлятися ліси, скелі, море, втішаючись, що все бачене належить домові Конінгтон, і один-єдиний з Раегаром Таргарієном. Принц Раегар саме повертався з Дорну; він та його почет затрималися у замку на двотиждень. «Він був такий молодий тоді… а я ще молодший. Зелені хлопчаки…» На вітальному бенкеті принц узяв до рук арфу зі срібними струнами і заграв усім присутнім. «Пісню про кохання та лиху долю, — пригадав Джон Конінгтон, — і коли він відклав арфу, все жіноцтво у палаті лило річки сліз.» Та звісно, чоловіків пісня лишила байдужими — зокрема, батька, єдиним коханням якого була земля. Князь Армонд Конінгтон упродовж цілого вечора намагався навернути принца на свій бік у тяганині з князем Морігеном. Двері на дах застрягли так міцно, що ніхто, вочевидь, не відчиняв їх вже багато років. Довелося добряче прикластися плечем; та коли Джон Конінгтон нарешті подолав опір і вийшов до зубців огорожі, огляд йому відкрився саме такий п’янкий, як він і пам’ятав: стрімка гора при березі з її посіченими вітром скелями та зубчастими шпилями, море унизу, що гарчало і гризло підніжжя замку, наче невтомний звір, нескінченні версти неба й хмар, осінні барви лісу… «Землі твого батька чарують красою» — мовив йому принц Раегар, стоячи просто там, де Джон стояв нині. А хлопчик, яким він був, відповів тоді: «Одного дня вони стануть моїми.» «Бовдур! Хотів вразити принца — спадкоємця цілої держави з семи королівств, від Вертограду до Стіни.» Та зрештою Грифонове Сідало справді відійшло йому — хай лише на кілька коротких років. Звідси Джон Конінгтон правив обширом земель, що простягалися на багато верст на захід, південь та північ — дідицтвом, де свого часу господарювали його батько і батько його батька. Та батько і батьків батько ніколи не втрачали цих земель. А він втратив. «Я злетів надто високо, кохав надто палко, роззявив рота надто широко. Я спробував ухопити зірку, та не втримався і впав.» Після Битви Дзвонів, коли Аерис Таргарієн у божевільному нападі невдячності та підозр позбавив його усіх привілеїв і вигнав у заслання, домові Конінгтон ще лишилися землі та княжий титул — вони перейшли його братові в перших панові Рональду, котрого Джон поставив своїм каштеляном, відбуваючи до Король-Берега служити принцові Раегару. Руїну грифонів довершив Роберт Баратеон вже після війни. Братові Рональду дозволено було лишити собі замок і голову, але княжий титул він втратив, надалі ставши Лицарем Грифонового Сідала. Дев’ять десятих його земель було відібрано і роздано сусіднім панам, які вчасно підтримали Робертові домагання. Але Рональд Конінгтон помер вже багато років тому. Нинішній Лицар Грифонового Сідала, його син Ронет, за чутками воював десь у річковому краю. Власне, так було навіть на краще. З досвіду Джон Конінгтон знав, що люди найпалкіше б’ються за те, що вважають своїм — хай навіть здобуте у злодійський спосіб. І своє повернення не бажав відзначати пролиттям крові власного родича. Так, батько Рудого Ронета не забарився скористатися падінням власного брата в перших, але ж його син був тоді ще дитиною. Джон Конінгтон навіть не плекав такої вже палкої ненависті до покійного пана Рональда. Зрештою, вина лежала на ньому самому — це він втратив усе при Камінному Септі завдяки власному марнославству та зарозумілості. Роберт Баратеон тоді ховався десь у містечку, поранений та самотній. Джон Конінгтон знав це, а ще розумів, що Робертова голова на списі скінчить бунт негайно, просто на місці. Він був молодий і пишався собою. А чом би й ні? Король Аерис нарік його Правицею, дав йому військо; лишалося тільки не зрадити довіру короля і показати себе вартим Раегарової любові. Саме тому він забажав убити бунтівного князя власноруч і тим вирізьбити собі почесне місце у всіх літописах Семицарства. І ось Конінгтон приступив до Камінного Септу, обложив його, зачинив і почав шукати. Лицарі йшли від хати до хати, вибивали кожні двері, заглядали у кожен льох, на кожне горище. Навіть до помийних збіжників були надіслані стражники… і все ж Роберт примудрився якось зникнути. Напевне, міщани ховали його: водили з однієї таємної схованки до іншої, завжди на крок попереду від людей короля. Ціле місто виявилося гніздом зради. Зрештою узурпатор знайшовся у бурдеї. Хіба правдивий король ховатиметься за спідницями розпусних жінок? Та поки тривали пошуки, на місто насунулися Едард Старк і Гостер Таллі з бунтівним військом. Закалатали дзвони, загриміла битва, Роберт вийшов з бурдею з клинком у руці й ледве не вбив Джона на сходах старого септу, що дав містечку його назву. Багато років по тому Джон Конінгтон повторював собі, що не має мучитися виною, що зробив усе можливе людині. Його вояцтво обшукало кожен кут і закуток, сам він обіцяв пробачення й винагороди, брав заручників, вішав їх у воронячих клітках і погрожував не давати ані води, ані їжі, доки йому не приведуть Роберта. І все марно. — Навіть Тайвин Ланістер не зробив би більшого! — розпачливо жалівся він Чорносердові одного вечора у перший рік свого вигнання. — Отут ти помиляєшся, — відповів Милош Тойн. — Князь Тайвин не марнував би часу на пошуки. А спалив би містечко з усіма живими істотами. Чоловіків, хлопчиків, немовлят при грудях, шляхетних лицарів і святих септонів, свиней та хвойд, щурів та повстанців… геть усіх. А коли б вогонь вигорів, лишивши самий присок, тоді б він послав своє військо шукати кістки Роберта Баратеона. Згодом, коли припхалися б Старк і Таллі, він запропонував би обом пробачення за бунт, а вони б його прийняли і повернулися додому, підібгавши хвости. «Гадаю, він мав рацію, — подумав Джон Конінгтон, спершись на мури своїх пращурів. — Я хотів здобути славу переможця Роберта Баратеона у двобої. А слави різника не хотів. Відтак Роберт утік від мене і вбив Раегара на Тризубі.» — Я зрадив батька, — мовив він уголос, — та не зраджу сина. Коли Конінгтон нарешті спустився униз, його люди вже зігнали замкову залогу та вцілілу челядь у двір. Хоча пан Ронет справді швендяв десь на півночі разом із Хайме Ланістером, Грифонове Сідало не було конче позбавлене грифонів. Серед бранців знайшлися молодший брат Ронета Раймунд, сестра Алина та тілесний син — завзятий рудоволосий хлопчак на ім’я Рональд Шторм. Усі вони мали стати цінними заручниками — якщо або коли Рудий Ронет спробує повернутися і знову забрати вкрадений його батьком замок. Конінгтон наказав замкнути їх у західній башті під вартою. Дівчинка негайно заходилася рюмсати, а байстрюк спробував вкусити найближчого до нього списника. — Ану припиніть, обоє! — визвірився Конінгтон. — Нікого з вас ані пальцем не зачеплять, якщо Рудий Ронет не покаже себе цілковитим йолопом! Лише кілька бранців служили у замку, коли Джон Конінгтон правив тут минулого разу: сивочолий осавул, сліпий на одне око; двійко праль; машталір, що під час Робертового повстання був малим стайниченком; кухар, що з тих часів нагуляв неймовірне черево; і ще хіба замковий зброяр. Під час подорожі Гриф відпустив бороду — вперше за багато років — і на його подив вона виросла майже руда, хіба що тут і там її вогонь було трохи притрушено попелом. Вдягнений у довгий червоно-білий жупан з вишитими грифонами свого дому в протилежних кольорах і протистоянні, він виглядав старшою та суворішою змальовкою з того молодого князя, що був принцові Раегару вірним другом і супутником… але чоловіки та жінки Грифонового Сідала однак дивилися на нього чужими, зачудованими очима. — Хтось із вас упізнає мене від старих часів, — сказав він замковій чаді. — Інші спізнають уперше. Я ваш володар за правом і законом, який повернувся з вигнання. Мої вороги сказали вам, що я помер. Самі бачите: то були брехливі казочки. Служіть мені так само вірно, як моєму родичеві, і жодного з вас не спіткає лихо. Він наказав виводити людей одного за одним наперед, запитував імена, ставив на коліна і приймав присягу вірності. Усе скінчилося швидко. Вояки залоги — вціліло лише четверо, старий осавул та трійко молодих хлопців — склали мечі йому до ніг. Ніхто не опирався і не вагався. Ніхто не загинув. Того вечора у великій трапезній переможці бенкетували печеним м’ясивом та свіжовиловленою рибою, запиваючи міцними й смаковитими червоними винами з льохів замку. Джон Конінгтон панував над усіма з Грифонового Престолу, поділяючи почесний поміст з Галайдою Гаррі Стрікландом, Чорним Балаком, Франклином Буйцвітом і трьома молодими грифонами, упійманими в полон. Діти, як не крути, були йому родичами, і князь вважав за потрібне спізнати їх краще, аж раптом хлопчина-байстрюк оголосив: — Мій батько тебе вб’є! Джон Конінгтон вирішив, що породичався досить, наказав повернути бранців до башти, вибачився перед бенкетниками і пішов. Хальдона Півмаестра на бенкеті не було. Князь Джон знайшов його у маестерській башті, зігнутого над купою пергаменів; навсібіч простягалися розгорнуті мапи. — Сподіваєшся вгадати, куди поділася решта полку? — запитав Конінгтон. — Якби ж я міг, мосьпане. Десять тисяч вояків випливло з Волон Терису — з усією зброєю, кіньми, слонами. Ще й половини досі не прибуло на Вестерос, до обумовленого місця висадки — не надто людного шматка берега на межі з Мокрохащами… землі, яку Джон Конінгтон знав добряче, бо колись вона належала йому. Ще кілька років тому він нізащо б не насмілився висадитися на півострові Пізьма — штормове панство-бо зберігало надто люту вірність домові Баратеон і королю Роберту. Та по наглій смерті Роберта і його брата Ренлі змінилося геть усе. Станіс був надто суворий та холодний, щоб надихати людей на вірність… навіть якби не перебував десь за півсвіту. Любити дім Ланістер штормовий край не мав жодної причини. Зате Джон Конінгтон не був позбавлений тут власних друзів. «Мене ще пригадає хтось зі старшого панства, а їхні сини чували перекази. Зрештою, кожен знає про Раегара і його юного сина, чию голову розтрощили на холодній кам’яній стіні.» Його власний корабель, на щастя, досяг домовленого місця одним із перших. Далі лишалося отаборитися, зібрати вояків, що прибували на берег, і швидко рушати, перш ніж тутешні пани втямили, яка небезпека їм загрожує. Саме тут «Золота Дружина» і показала, чого вона варта. Безладу, що невідворотно затримав би таку виправу, якби в неї рушало поспіхом зібране значкове лицарство і посполите рушення, не спостерігалося ані сліду. В полку служили нащадки і спадкоємці Лихого Булата, яким лад і послух правив за молоко матері. — Цієї години завтра ми повинні мати три замки, — мовив князь. Потуга, що захопила Грифонове Сідало, складала чверть від їхньої наявної сили. Водночас пан Трістан Водограй вирушив на столець дому Моріген — Вороняче Гніздо, а Лазвель Пик — на Мокродім, твердиню Вильдів; кожен мав при собі приблизно такий самий загін. Решта вояцтва лишилася у таборі — охороняти місце висадки та принца. Очолив їх полковий скарбник, волантинець Горис Едорієн. Була надія, що число їх ще приросте, бо кожного дня з’являлися нові кораблі з числа загублених. — Але коней все ще замало. — А слонів зовсім нема, — нагадав йому Півмаестер. Жоден з великих кочів, якими пливли слони, ще не з’явився. Востаннє їх бачили у Лисі перед бурею, що розкидала морем половину флоту. — Коней можна знайти на Вестеросі. Але слонів… — Байдуже до тих слонів. Так, у великій битві в полі слони мали свою перевагу, але мало минути ще чимало часу, перш ніж полк матиме силу зустріти своїх ворогів у полі. — Що корисного тобі розказали пергамени? — О, розказали, і то чимало, мосьпане, — злегка посміхнувся Хальдон. — Ланістери легко роблять собі ворогів, та не надто добре бережуть друзів. Їхній союз із Тирелами ледь животіє, коли судити з того, що я тут прочитав. Королева Серсея та королева Маргерія гризуться за малого короля, наче дві сучки за кістку. І обох вже звинувачено у зраді та перелюбстві. Мейс Тирел покинув облягати Штормолам і подався до Король-Берега рятувати свою доньку, а за себе лишив невеличкий загін, щоб не дати Станісовим людям поткнутися з замку. Конінгтон сів і попрохав: — Розповідай ще. — На півночі Ланістери покладаються на Болтонів, у річковому краю — на Фреїв. Обидва доми здавна відомі зрадливістю і кровожерливістю. Князь Станіс Баратеон не припинив бунтівних змагань. Залізяни з островів теж обрали собі короля. Ніхто ані словом не згадує Долину; мушу припустити, що Арини не беруть жодної участі у цих чварах. — А Дорн? — Долина лежала далеко; Дорн був зовсім поруч. — Меншого сина великого князя Дорана заручено з Мирцелою Баратеон. Це мало б означати, що дорнійці стали на бік дому Ланістер. Але одне їхнє військо стоїть на Кістяному Шляху, інше — у Великокняжому Проході, і обидва чогось чекають… — Чекають? — Він насупився. — Чого саме? Без Даянерис та її драконів саме Дорн був їхнім головним сподіванням. — Ну то напиши до Сонцеспису. Доран Мартел має знати, що син його сестри живий і прийшов по престол свого батька. — Як скажете, мосьпане. — Півмаестер зиркнув на інший пергамен. — Ми не могли обрати кращого часу для висадки. З кожного боку на нас чекають можливі майбутні друзі та союзники. — А драконів нема, — відповів Джон Конінгтон, — тому щоб залучити цих союзників до нашої справи, нам знадобляться якісь інші принади. — Золото та земля — принади, перевірені століттями. — Воно-то так, якби їх мати. Комусь, певно, вистачить і обіцянок землі та золота. Проте Стрікланд і його люди чекатимуть, що саме їм дозволять накласти руки на найдобірніші лани та замки — ті, що було забрано в їхніх предків, вигнаних за море. Тому — ні. — Пан князь таки мають одну, але найбільшу принаду, — зауважив Хальдон Півмаестер. — Руку принца Аегона. Шлюбний союз, який притягне під наші корогви якийсь із великих домів. «Наречена для нашого ясного принца.» Джон Конінгтон надто добре пам’ятав весілля принца Раегара. «Елія ніколи не була гідна його руки. Від початку квола і хвороблива, а з породільського ложа підвелася ще кволішою.» По народженні принцеси Раеніс її мати лишалася в ліжку з півроку, а пологи принца Аегона трохи її не вбили. Відтак маестри сказали принцові Раегару, що інших дітей їй вже не носити. — Одного дня додому ще може повернутися Даянерис Таргарієн, — мовив Конінгтон до Півмаестра. — Аегон має бути вільний для шлюбу з нею. — Панові князю краще знати, — відповів Хальдон. — У такому разі слід розглянути менші нагороди для наших майбутніх друзів. — Які саме? — Вас. Адже ви неодружені. Зацний пан, у повній чоловічій силі, без спадкоємців, крім отих неблизьких родичів, яких ми щойно позбавили статків. Пагін стародавнього дому з гарним міцним замком та широкими плодючими ланами, які поза сумнівом відновить у вашому володінні, а чи й примножить, вдячний король після свого переможного поновлення на престолі. Ви маєте вдосталь вояцької слави, а як Правиця короля Аегона говоритимете його голосом і правитимете його королівством в усьому, крім титулу. Гадаю, в надії видати доньку за таку людину до нас хутко нагодиться чимало честолюбного панства. Серед нього, цілком можливо — і великий князь дорнійський. Відповіддю Джона Конінгтона був довгий холодний погляд. Час від часу Півмаестер дратував його незгірш отого бридкого карлика. — Оце вже ні. «Смерть лізе вгору моєю рукою. Ніхто не має знати. Ані вельможі, ані їхні доньки.» Він знову зіп’явся на ноги. — Приготуй листа до князя Дорана. — Слухаю волю мосьпана. Тієї ночі Джон Конінгтон спав у княжих покоях, у колишньому батьковому ліжку під навісом з запиленого червоно-білого оксамиту. Він прокинувся на світанку від лопотіння дощу і боязкого стукоту в двері — то прийшов челядник дізнатися, чи не бажають новий пан поснідати. — Варених яєць, смаженого хліба, квасолі. І глек вина. Найгіршого у льоху. — Най… найгіршого, мосьпане? — Ти мене чув. Коли їжу та вино принесли, Конінгтон замкнув двері, випорожнив глек у миску і вмочив туди руку. Оцтові припарки та купелі — таке лікування приписала пані Лемора карликові, коли боялася, щоб той не захворів на лускачку. Але прохати щоранку глек оцту — в такий спосіб таємницю надовго не збережеш. Довелося вдовольнитися вином… та коли вже марнувати, то не добрий напій. Нігті на чотирьох пальцях були вже чорні, хоча великий хвороба поки що оминула. На середньому пальці сіризна вже проповзла другу кісточку. «Я мав би їх відтяти, — подумав він, — та як потім пояснити нестачу?» Конінгтон не насмілювався розкрити таємницю своєї хвороби. Дивина, але вояки, що заради порятунку бойового побратима ставали до нерівного бою і плювали в обличчя смерті, кидали того самого побратима за один удар серця, щойно дізнавалися про його лускачку. «Хай би той клятий карлик краще потонув.» Пізніше того ж дня, вбраний і в рукавицях, Конінгтон оглянув замок і надіслав по Галайду Гаррі та решту старшини. У світлиці на військову раду зібралися дев’ятеро: Конінгтон, Стрікланд, Хальдон Півмаестер, Чорний Балак, пан Франклин Буйцвіт, Мало Джайн, пан Брендель Бирн, Дик Колій та Лимонд Горох. Півмаестер мав для них добрі новини. — Табору дісталася звістка від Марка Мандригулі. Волантинці висадили їх на березі, що виявився Естермонтом, десь із п’ятьма сотнями хлопців. Вони захопили Зелен-Камінь. Естермонт був острів неподалік півострова Пізьма, який вони ніколи не мали за мету. — Кляті волантинці так палко прагнуть нас здихатися, що викидають на кожен клапоть сухої землі, — буркнув Франклин Буйцвіт. — Ладен закластися, наших вже розкидало по всіх гойданих Порогах. — З моїми слонами, — болісно простогнав Гаррі Стрікланд. Галайда, вочевидь, сумував за своїми улюбленцями. — Мандригуля не мав при собі лучників, — мовив Лимонд Горох. — Звідки нам знати, чи не вислав Зелен-Камінь круків, перш ніж здатися? — Треба гадати, що вислав, — мовив Джон Конінгтон, — але з якими листами? Про що? В найліпшому випадку — звістку ошелешеного пана про невідомих наскочників з моря. Перш ніж вирушити з Волон Терису, він наказав старшині не показувати у перших нападах жодних прапорів: ані триголового дракона принца Аегона, ані своїх власних грифонів, ані черепи і полкові золоті корогви. Хай Ланістери підозрюють Станіса Баратеона, піратів з Порогів, розбійників з лісу чи ще кого згадають. Якщо Король-Берега досягнуть непевні та суперечливі звістки — воно і на краще. Що повільніше ворушитиметься Залізний Престол, то довший час матиме «Дружина», щоб зібрати сили і залучити до справи союзників. — На Естермонті мають бути кораблі. Це ж острів. Хальдоне, надішли листа Мандригулі — хай залишить у замку залогу і везе решту людей на Пізьму. Якщо має вельможних бранців — хай візьме з собою. — Слухаю волі мосьпана. Так сталося, що дім Естермонт має родинні зв’язки з обома королями. А отже, хороших заручників. — Хороші викупи! — бадьоро додав Галайда Гаррі. — Час нам вже послати по принца Аегона, — оголосив князь Джон. — Тут, за мурами Грифонового Сідала, йому буде безпечніше, ніж у таборі. — Я вишлю кінного гінця, — мовив Франклин Буйцвіт, — але хлопець не вподобає думку сидіти в безпеці, кажу вам. Він хоче варитися у самій гущавині. «Як і всі ми в його віці» — подумав князь Джон, пригадуючи себе. — Чи настав уже час підняти його прапор? — запитав Горох. — Наразі ще ні. Хай Король-Берег думає, що то лише князьок-вигнанець повернувся додому, винайнявши сердюків, щоб змагатися за своє родове право. Стара, добре відома справа. Я навіть напишу королю Томену, попрохаю пробачення і повернення земель з титулами. Хай пережує, поміркує. А поки вони смикатимуться і бентежитимуться, ми таємно розішлемо звістки нашим можливим прихильникам у штормовому краю та Обширі. А також у Дорні. — То був найголовніший крок. Дрібніше панство могло приєднатися до справи з переляку чи надії вхопити ласий шмат, але лише великий князь дорнійський мав силу і снагу кинути виклик домові Ланістер з союзниками. — Над усіх інших ми маємо навернути до себе Дорана Мартела. — Оце вже навряд! — відповів Стрікланд. — Дорнійський лякається власної тіні. Зухвалість та рішучість — це не про нього. «Не більше, ніж про тебе.» — Так, великий князь Доран — людина сторожка. Він ніколи не приєднається до нас, не маючи певності в перемозі. Щоб переконати його, ми маємо показати силу. — Якщо Пик та Водограй упораються з дорученим, ми матимемо в руках майже усю Пізьму, — зауважив Стрікланд. — Чотири замки за стільки ж днів — як на мене, гучний початок. Та ми досі зібрали лише половину потуги. Треба дочекатися решти людей. Коней нам теж бракує, і слонів. Я кажу: треба чекати. Збирати силу, перетягати на свій бік дрібних володарів. Хай Лисоно Маар усюди розішле шпигунів — рознюхати усе, що можна, про наших ворогів. Конінгтон кинув на опасистого отамана-полковника холодний погляд. «Цей ватажок — аж ніяк не Чорносерд, не Лихий Булат, не Маелис. Він чекатиме, доки скрижаніють сім пеклів, аби не натерти зайвого мозоля.» — Ми не на те перетнули півсвіту, щоб сидіти і чекати. Наша найкраща надія — вдарити сильно та швидко, перш ніж у Король-Березі дізнаються, хто ми такі. Я маю намір захопити Штормолам. Це майже нездоланна твердиня і останнє володіння Станіса Баратеона на півдні. Коли вона буде в наших руках, ми матимемо надійний прихисток, куди при потребі зможемо відступити. До того ж опанування Штормоламу покаже нашу силу. Старшина «Золотої Дружини» перезирнулася. — Якщо Штормолам досі у руках вірних Станісові людей, то ми забиратимемо замок не в престолу, а в нього, — заперечив Брендель Бирн. — Чому б натомість не укласти з ним союз проти Ланістерів? — Станіс є Робертовим братом, того самого лукавого поріддя, що стало руїною дому Таргарієн, — нагадав йому Джон Конінгтон. — А до того ж він за тисячі верст звідси, разом із тим жалюгідним військом, яке йому ще лишилося. Між нами лежить увесь обшир держави. Півроку пішло б на те, щоб лише знайти Станіса. А знайшовши, яку поміч ми з нього матимемо? — Коли Штормолам такий нездоланний, як ви хочете його здолати? — запитав Мало. — Хитрістю та підступом. Але Галайда Гаррі Стрікланд не погоджувався. — Я кажу: треба чекати! — То й почекаємо. — Джон Конінгтон підвівся. — Десять днів. Але не довше. Саме стільки часу забере підготуватися. Вранці одинадцятого дня ми виступаємо на Штормолам. Принц прибув до них за чотири дні на чолі батови з сотні кіннотників. Позаду тупотіло трійко слонів. З принцом була і пані Лемора, знову вдягнена у білі септині шати. Попереду їхав пан Роллі Ходикачка; з плечей його струменіло сніжно-біле корзно. «Надійний чолов’яга, вірний друг, — подумав Конінгтон, дивлячись, як Качур спішується, — але не гідний місця у Королегвардії.» Він щосили намагався відрадити принца дарувати Ходикачці біле корзно, наполягаючи, що цю честь варто притримати для воїнів гучнішої слави, чия відданість додасть блиску їхній справі, і молодших синів славного панства, чия підтримка їм знадобиться у майбутній боротьбі. Але малий не вгавав. — Качур загине за мене у скрутну годину, — казав він. — Більшого від лицаря моєї Королегвардії мені не треба. Якби я хотів сина вельможного князя при гучній вояцькій славі — то взяв би Крулеріза. «Принаймні я переконав його лишити шість інших місць вільними. Інакше Качур вже вів би за собою шістьох каченят, що змагалися б один з одним у сліпій вірності.» — Супроводьте його милість до моєї світлиці, — наказав князь. — Негайно. Та принц Аегон Таргарієн був далеко не той згідливий хлопчина, що носив прізвисько Молодий Гриф. Трохи не година минула, доки він нарешті з’явився у світлиці з Качуром при боці. — Князю Конінгтоне, — мовив він, — мені дуже припав до смаку ваш замок. «Землі твого батька чарують красою, казав він. Срібне волосся летіло за вітром, очі блищали темним порфіром, темнішим за очі цього хлопчика.» — Мені він теж до смаку, ваша милосте. Прошу сідати. Дякую, пане Роллі, у вас ми наразі потреби не маємо. — Ні, я хочу, щоб Качур лишився. — Принц сів. — Ми говорили зі Стрікландом та Буйцвітом. Вони розповіли про задуманий вами напад на Штормолам. Джон Конінгтон спробував не показати свого гніву. — Мабуть, Галайда Гаррі переконував вас почекати? — Авжеж, — кивнув принц. — Але я не чекатиму. Гаррі — боязкий перестарок, який навіть своєї тіні лякається, хіба не так? Ви ж, пане князю, як на мене, маєте рацію. Я погоджуюся, що Штормолам треба взяти… з одним лише застереженням. Похід на нього очолю я сам. Божа жертва На околиці, де село, напевне, колись випасало худобу, королевині люди будували вогнище. «І де ж тепер та худоба?» Усюди завглибшки до коліна лежав сніг, але в одному місці вояки відгорнули його і довбали дірки у мерзлому ґрунті сокирами, заступами та кайлами. Вітер вихорився з заходу, наносячи ще снігу на скрижанілу поверхню озер. — Не треба тобі на це дивитися, — мовила Аля Мормонт. — Та не треба. Але подивлюся. — Аша Грейджой була донькою кракена, не страхопудливим дівчиськом, що мліло при вигляді людської безжальності. День був темний, холодний, голодний — такий самий, як напередодні й решта перед ним. Майже увесь його вони перебули на льоду, тремтячи коло двійка дірок, проколупаних у меншому з замерзлих озер, і стискаючи у незграбних від товстих рукавиць руках рибальську волосінь. Зовсім нещодавно вони чіпляли на гачок по одній-дві рибки кожна, а люд вовчої пущі, звиклий до риболовлі з льоду, витягав і по чотири, і по п’ять. Але того дня Аша повернулася ні з чим, крім холоду, що просочився аж до кісток. Алі велося не краще. Вже три дні жодній з них не щастило упіймати ані рибинки. Ведмедиця зробила ще одну спробу: — Ну то мені не треба на це дивитися! «Авжеж. Це не тебе хочуть спалити королевині люди.» — То йди собі. Маєш моє слово: я не втечу. Куди мені тікати? До Зимосічі? — Аша зареготала. — Кажуть, дотуди всього лише три дні верхи. Шестеро королевиних людей борюкалися з двома величезними стовпами, витесаними з сосни — намагалися занурити їх у ями, викопані шістьма іншими королевиними людьми. Аші не треба було питати, навіщо потрібні стовпи — вона знала сама. «Палі. Для паління.» Насувалася ніч, червоного бога треба було годувати. «Приношення крові та вогню, — казали королевині люди, — щоб Господь Світла обернув на нас своє вогняне око і розтопив ці трикляті сніги.» — Навіть у сій царині пітьми та жаху нас захистить Господь Світла! — просторікував пан Годрі Парин перед товариством, що зібралося повитріщатися, поки палі забивали у ями. — Де сніг, а де твій південський бог? До чого тут він? — забурчав Артос Кремінець. Чорну бороду йому вкривала кірка льоду. — На нас зійшов гнів старих богів. Це їх ми маємо уласкавити. — Авжеж, — додав Великий Цеберник Вуль. — Твоє червоне Рагло в цих краях — ніщо. Лишень старих богів ним розлютили. Вони дивляться зі свого острова. Село чиншовиків стояло між двома озерами, більше з яких мережили дрібні лісисті острівці, що витикалися над кригою, наче заморожені кулаки якогось потоплого велета. На одному такому острівці росло стародавнє покручене оберіг-дерево зі стовбуром та гіллям білим, як навколишні сніги. Вісім днів тому Аша ходила до нього з Алею Мормонт — ближче роздивитися червоні щілини очей та скривавлені вуста. «Це сік дерева, — казала вона собі, — смола, що тече всередині оберегів.» Та розум твердив одне, а очі бачили інше. Що бачиш — у те і віриш; а бачили вони засохлу кров. — Це ви, північани, навели на нас сніги! — пручався Корліс Шеляг. — Ви та ваші гемонські дерева. Але Ра-Гльор нас врятує! — Ра-Гльор прирече нас на погибель, — похмуро відповів Артос Кремінець. «Чума на ваших двох богів» — подумала Аша Грейджой. Пан Годрі Велетнева Смерть оглянув палі, добряче пхнув одну — упевнитися, що її вкопали міцно. — То й добре. Послужать справі. Пане Клейтоне! Виводьте пожертву. Пан Клейтон Саж був при Годрі міцною правицею. «Чи сказати краще, попихачем.» Аші пан Клейтон до смаку не припав. Де Парин здавався люто відданим червоному богові, там Саж був просто лютим і жорстоким. Аша бачила його коло ніч-ватри; він стояв і дивився палкими жадібними очима, аж роззявивши рота. «Він не бога любить, а вогонь» — раптом зрозуміла вона. Коли Аша спитала пана Юстина, чи Саж завжди був таким, той відповів, скривившись: — На Дракон-Камені він полюбляв товариство катів: кидав з ними кості, допомагав у допиті бранців… а надто — молодих бранок. Аша не здивувалася. Саж мав би особливу втіху від спалення її самої — в тім вона не сумнівалася. «Хай би той сніг вже хоч трохи попустило.» Вони стояли за три дні шляху від Зимосічі дев’ятнадцять діб. «П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука.» Та жоден із них не був круком, а віхоли не вщухали. Щоранку Аша прокидалася у сподіваннях нарешті побачити сонце — лише затим, щоб перебути ще один день снігопадів та сніговіїв, які сховали геть кожну хатину в селі під брудно-білим курганом, та й над «довгим домом» намели вже досить, щоб невдовзі поховати його зовсім. На додачу війську не лишилося харчів, окрім виснажених коней, зловленої в озерах риби (якої щодня меншало) і жалюгідної дичини, котру хуражири знаходили в холодному мертвому лісі. Левову частку конятини забирали собі королівські лицарі та зацне панство, посполитим воякам майже нічого не лишалося. Не диво, що вони почали їсти власних мерців. Аша жахнулася не менше за інших, коли Ведмедиця розповіла, що чотирьох Горострукових людей застукали, коли вони патрали покійника зі служби померлого князя Зруба — різали шмати м’яса зі стегон та сідниць, поки одна з рук вже шипіла на рожні. Та прикидатися, що здивована, не могла — радше б заприсяглася, що ті четверо вже не першими у цій похмурій виправі скуштували людської плоті, лишень першими втрапили на очі. За королівським наказом четвірка Горострука мала заплатити життям за свій бенкет… а заразом і за припинення снігопаду, як твердили королевині люди. Аша Грейджой у їхнього червоного бога не вірила, та все ж молилася, щоб їхні обіцянки справдилися. Бо якщо вони не справдяться, то будуть ще вогнища, і тоді пан Клейтон Саж нарешті матиме омріяну жертву. Чотирьох людожерів пан Клейтон вигнав на мороз голими, з руками, зв’язаними за спиною шкіряними ременями. Наймолодший плакав, запинаючись у снігових заметах. Ще двійко пересували ноги, наче мерці, не відриваючи очей від землі. Аша здивувалася, побачивши їх зовсім пересічними. «Не чудовиська, — подумала вона, — а люди як люди.» Найстарший з чотирьох був старий десятник. Він єдиний зберіг волю до спротиву, сичав і плювався отрутою на королевиних людей, що підпихали його списами. — Грав я ваші сраки, і вашого червоного бога теж! — ревів він. — Чув мене, Парин? А ти, Велетнів Смердь? Я реготав, коли здихав твій сраний родич, Годріку! Було нам і його з’їсти — бо ж так смачно пахкотів, коли смажився. Ручуся, м’який був та ніжний. Аж соком спливав! Удар ратищем списа кинув чолов’ягу на коліна, та не стулив йому пельку. Підвівшись, він виплюнув повний рот крові, кілька вибитих зубів, і продовжив: — А пуцька — то найсмачніше, надто коли хрустка. Невеличка жирненька ковбасочка. — Навіть коли його вже обмотували ланцюгами, він правив своєї. — Гей, Корлісе Шелягу, ану йди сюди! Що то за ім’я таке — Шеляг? Це стільки твоя мати з одного парубка брала? А ти, Саже, клятий байстрюче, ти… Пан Клейтон не відповів ані слова. Один швидкий удар розчахнув десятникові горло, заливши йому груди потоком крові. Плаксій зарюмсав ще страшніше, здригаючись усім тілом при кожному схлипі. З себе він був такий кощавий, що Аша порахувала кожне ребро. — Ні, — благав юнак, — молю вас, він був уже мертвий, мертвий, а ми — такі голодні, згляньтеся… — Десятник був розумник, — сказала Аша Алі Мормонт. — Роздратував Сажа, щоб той його вбив. І замислилася, чи спрацює така вихватка двічі — якщо зрештою настане її черга. Чотирьох жертв прикували спиною до спини, по двоє до однієї палі. Там вони й висіли, трійко живих і один мертвий, поки віряни Господа Світла обкладали їм ноги поколотими дровами та ламаним гіллям, а тоді поливали світильною олією — ще й мусили поквапитися, бо рясно сніжило, і невдовзі дерево мало змокріти. — Де король? — запитав пан Корліс Шеляг. Чотири дні тому холод і голод забрав одного з королівських зброєносців — хлопчика на ім’я Брієн Парин, родича пана Годрі. Станіс Баратеон стояв коло поховального вогнища, на якому тіло малого віддали вогню, з тяжко і болісно насупленим обличчям, а по тому віддалився у свою сторожову вежу і відтоді з неї не повертався… хіба що час від часу його милість помічали на даху вежі — обриси короля вимальовувалися проти сторожового вогню, що палав там удень і вночі. «Розмовляє з червоним богом» — казали одні. «Викликає пані Мелісандру» — наполягали інші. Так чи інакше, Аші Грейджой думалося, що король геть загубився і тепер відчайдушно молить про допомогу та порятунок. — Гей, Кантію, піди до короля і скажи, що все готове, — наказав пан Годрі найближчому щитникові. — Король вже тут, — відповів голос Річарда Горпа. Зверху на бляхи та кольчугу пан Річард вдягнув товсто підбиту опанчу, прикрашену трьома метеликами-бражниками проти поля попелу та кістки. Поруч із ним крокував король Станіс, а далі, намагаючись не відставати, поспіхом шкандибав Арнольф Карстарк, спираючись на ціпок тернового дерева. Князь Арнольф знайшов їх вісім днів тому. Північанин привів з собою сина, трьох онуків, чотири сотні списників, чотири десятки лучників, з тузінь кінних латників, маестра та клітку круків… але харчів лише стільки, щоб прогодувати своє власне рушення. До Аші вже дійшла звістка, що Карстарк насправді не був князем — лише каштеляном Карголду, поки законний володар перебував у полоні в Ланістерів. Кощавий, зігнутий і покручений, з лівим плечем на півстопи вищим за праве, Арнольф мав жилаву шию, сірі скошені очі та жовті зуби. До повного облисіння йому лишалося кілька білих волосин; розгалужена борода була тут біла, там сіра, але всюди неоковирно кошлата. У посмішці його Аші відчувалося щось кисле і гірке. Та все ж, якщо чутки не брехали, саме Карстарк мав сісти правити на Зимосічі, якщо їм вдасться її узяти. Колись у далекому минулому дім Карстарк відщепився пагоном від дому Старк, до того ж князь Арнольф першим зі значкового панства Едарда Старка оголосив підтримку справі Станіса. Скільки Аша розуміла, Карстарки трималися старих богів півночі — тих самих, яких поділяли з Вулями, Нореями, Кремінцями та іншими верховинними родами. Вона спитала себе, чи не прийшов Арнольф подивитися на спалення лише тому, що Станіс наполіг показати йому силу червоного бога. При появі Станіса двійко прив’язаних до паль чолов’яг почали благати про милість. Король послухав мовчки, зціпивши щелепи. Потім мовив Годрі Паринові: — Починайте. Велетнева Смерть здійняв руки. — Господи Світла, почуй нас! — Господи Світла, оборони нас, — заспівали королевині люди,— бо ніч темна і повна жахіть! Пан Годрі підняв голову в напрямку неба, що швидко темніло. — Дяка Тобі за сонце, що зігріває нас. Ця молитва — Тобі, Господи, же повернув би його нам і освітив дорогу до наших ворогів. Сніжинки танули на його обличчі. — Дяка Тобі за зірки, що наглядають за нами уночі! Молимося, же розірвав би Ти запону, яка ховає їх, же вшанувалися б ми перед їхнім ликом! — Господи Світла, оборони нас! — молилися королевині люди. — Віджени й не підпусти сю свавільну пітьму! Наперед виступив пан Корліс Шеляг, обіруч стискаючи смолоскипа. Він змахнув ним по колу над головою, роздмухуючи полум’я. Один з приречених тоненько заскиглив. — Ра-Гльоре, Господи Боже! — заспівав пан Годрі. — Нині віддаємо тобі чотирьох злих і негідних. Невинні й правдиві серцями, віддаємо їх Твоїм чистим вогням, же випалили б пітьму з їхніх душ. Хай лукава плоть горить і чорніє, а дух звільняється і летить очищеним до Твого світла. Прийми їхню кров, о Господи, і розтопи крижані кайдани, що скували Твоїх вірних слуг. Почуй їхній біль і даруй силу нашим мечам, же пролили б кров Твоїх ворогів. Прийми жертву і покажи нам шлях до Зимосічі, же знищили б і покарали невірних. — Господи Світла, прийми сю жертву! — залунала ще сотня голосів. Пан Корліс підпалив перше вогнище своїм смолоскипом, тоді пхнув його у дрова в підніжжі другого. Закурилися перші цівочки диму. Бранці закашлялися. Визирнули, наче боязкі діви, язички полум’я, застрибали, затанцювали від дрів до ніг. І за кілька ударів серця обидві палі охопив вогонь. — Він був мертвий! — заверещав хлопець-плаксій, коли полум’я лизнуло йому ноги. — Ми знайшли його мертвим… благаю… так хотілося їсти… Вогонь доповз йому до яєць. Коли запалало волосся навколо прутня, благання злилися у один довгий вереск, де вже не чути було слів. Аша Грейджой відчула жовч у шлунку. На Залізних островах вона бачила, як жерці її власного племені перетинають горлянки робам і віддають їхні тіла морю, щоб ушанувати Потоплого Бога. То був похмурий, брутальний звичай… але не брутальніший за те, що коїлося перед її очима. «Заплющ очі, — казала вона собі. — Затули вуха. Відвернися. Тобі не треба це бачити.» Королевині люди тим часом співали якийсь псалом Ра-Гльорові, та за вереском Аша недочувала слів. Жар вогню бив їй у обличчя, але тіло трусила холодна пропасниця. Повітря загусло від диму і смороду смаленої плоті; одне з тіл ще смикалося у розжарених кайданах, що припинали його до палі. Зрештою вереск припинився. Не сказавши ані слова, король Станіс закрокував геть — мабуть, назад до усамітнення у своїй вежі. «До сторожового вогню, — здогадалася Аша, — шукати у полум’ї відповідей.» Арнольф Карстарк посунув був за ним, але пан Річард Горп узяв старого за плече і повернув у напрямку «довгого дому». Глядачі почали потроху розходитися, кожен до свого вогню і тієї жалюгідної вечері, яку міг знайти. Клейтон Саж нечутно підкрався і став поруч. — То що, залізній ступці до смаку видовисько? Подих його смердів пивом і цибулею. «Очі в нього свинячі» — раптом подумала Аша. Та й доречно: на щиті й вапенроку Саж носив свиню з крилами. Він підсунув їй пику просто перед очі — хоч рахуй чорні цятки на носі — та прогарчав: — Юрба буде ще більша, коли ти вихилятимешся отам на палі. Лицар не помилявся. Вовки не плекали до неї любові. Аша була залізного роду і мала відповісти за злочини свого племені: за Калин-Коп і Жбир-у-Пущі, за Торгенів Закут, за століття наскоків на Каменястий Берег, за скоєне Теоном у Зимосічі. — Ану пустіть мене, пане. Щоразу як Саж заговорював до неї, Аша аж волала подумки по свої топірці. Танок пальців вона танцювала незгірш найкращих вояків на островах — і на доказ мала на руках усі десять пальців. «Якби ж станцювати з оцим.» Деяким чоловікам пасувала борода, іншим — вуса; до обличчя пана Клейтона просилася сокира межи очі. Але тут Аша жодної не мала і тому лише спробувати викрутитися. Пан Клейтон схопив її міцніше; пальці в рукавицях увіп’ялися у плечі, наче залізні пазурі. — Панна попрохала відпустити її, — забурчала Аля Мормонт. — Вам, пане, буде незле послухатися. Панна Аша тут не для вогнища. — Та куди вона дінеться! — пирхнув Саж. — Скільки серед нас гуляти цій невірній посіпаці морського гемона?! Але Ашині плечі пустив — нікому-бо не кортіло сваритися з Ведмедицею без зайвої потреби. Саме цієї миті з’явився пан Юстин Масей. — Король має інші наміри щодо своєї коштовної здобичі, — мовив він, привітно і легковажно всміхаючись. Щоки йому червоніли з холоду. — Король? Чи ти? — презирливо пирхнув Саж. — Крути-верти, Масею, а нічого не викрутиш. Від вогню їй не врятуватися, бо вона має королівську кров. Червона жінка сказала: в королівській крові є сила. Сила, що тішить нашого Господа. — Хай Ра-Гльор бере тих чотирьох, яких йому віддали. І годі з нього. — Чотирьох підлих хамів. Жебрацьке приношення. Кров’ю того наброду снігу не зупиниш. А її кров’ю — хтозна… Знову заговорила Ведмедиця. — А як ти її спалиш, а сніг усе падатиме, що тоді? Кого палитимеш наступним? Мене? Аша більше не могла тримати язика на припоні. — Чому б не пана Клейтона? Може, Ра-Гльор зрадіє побачити одного зі своїх вірних? Відданого слугу, який співатиме хвалу, поки полум’я лизатиме йому пуцьку. Пан Юстин зареготав. Але Клейтона жарт не розважив. — Гигикай, Масею, та диви, не догигикайся. От як сніг сипатиме далі, то подивимося, хто сміятиметься останнім. Він зиркнув на мертв’яків коло паль, вишкірив зуби і закрокував до пана Годрі та інших королевиних людей. — Мій захиснику! — мовила Аша до Юстина Масея. Хай які були його наміри, ниці чи шляхетні, але ласкаве слово він заслужив. — Дякую вам за порятунок, добрий лицарю. — Друзів тобі серед королевиних людей не додасться, — зауважила Ведмедиця. — Ти що, втратив віру в червоного Ра-Гльора? — Я ще й не в те віру втратив, — відповів Масей, пирхнувши білою парою в повітрі, — але досі зберіг віру в вечерю. Ви приєднаєтеся до мене, ясні панни? Аля Мормонт заперечливо хитнула головою. — Мені зараз шматок у горло не полізе. — Мені теж. Але раджу таки запхати в себе трохи конятини, бо скоро пошкодуєте, що змарнували нагоду. Виступаючи зі Жбиру-в-Пущі, ми мали вісім сотень коней. Рахунок минулої ночі — шістдесят і чотири. Аша не вразилася, ба навіть не здивувалася. Майже усі важкі лицарські коні вже повиздихали, рахуючи і власного Масеєвого. Дорожніх кобил спіткала та сама доля. Навіть дрібні бахмутики північан поволі марніли за браком харчу. Та власне, навіщо їм тепер коні? Станіс більше нікуди не рухався. А сонце, місяць і зірки не з’являлися вже так давно, що Аша почала сумніватися, чи не наснилися їй вони. — Тоді я піду і попоїм. Аля захитала головою. — А я ні. — Ну то дозвольте наглянути за панною Ашею, — мовив пан Юстин. — Маєте моє слово: я не дозволю їй утекти. Ведмедиця неохоче пробурчала згоду, глуха до кпинів у голосі лицаря. На тім вони й розійшлися: Аля до свого намету, Аша з Юстином Масеєм — до довгого дому. Лежав він недалечко, та замети були глибокі, вітер дмухав щосили, а Ашині ноги перетворилися на брили льоду, ще й кісточка стріляла болем на кожному кроці. Хай який малий та непоказний, все ж «довгий дім» був найбільшою будівлею в селі. Саме тому вельможі й воєводи забрали його собі, віддавши королю кам’яну вартову вежу на березі озера. Двійко стражників стояли обабіч дверей, спираючись на довгі списи. Один відхилив Масеєві засмальцьовану двірну запону, і пан Юстин супроводив Ашу до блаженного тепла, що панувало всередині. Уздовж обох стін довгого дому бігли лави та столи на кобильницях, де могло сісти з півсотні людей… а натопталося вже вдвічі більше. Посередині земляного полу викопали рівчак для вогнища; над ним у даху тягнувся рядок відтулин для диму. Вовки обрали собі місця по один бік рову, південські лицарі та панство — по інший. Аші подумалося, що південники виглядають геть нужденно: кощаві, з запалими щоками, одні — зблідлі та змарнілі, інші — з червоними від палючого вітру обличчями. Північани натомість здавалися нівроку міцними та здоровими — рум’яні чолов’яги з рясними кущами борід, убрані в хутро та залізо. Певно ж, холод та голод не оминув і їх, але виправа далася їм легше, надто завдяки «ведмежим лапам» та витривалим тутешнім коникам. Аша зняла рукавиці, щулячись, коли розминала пальці. Біль стрілив їй угору литкою — то напівзамерзлі ноги трохи відтанули у теплі. Тікаючи з села, чиншовики залишили чималий запас болотнини; у повітрі висів димний туман та густі земляні пахощі. Аша струсила сніг з кобеняка і повісила його на кілочок за дверми. Пан Юстин знайшов їм місця на лаві й приніс вечерю на двох: пиво і шматки конятини, спечені на чорне ззовні, але червоні всередині. Аша зробила ковток пива і напустилася на конятину. Шматок був менший, ніж попереднього разу, але живіт забурчав од самих лише пахощів. — Дякую вам, добрий пане, — мовила вона; підборіддям її спливав жирний кривавий сік. — Юстин! Я наполягаю. Масей порізав собі м’ясо на шматочки і штрикнув один з них кинджалом. Далі за столом Віл Лисорук розповідав воякам навколо себе, що Станіс поновить наступ на Зимосіч за три дні. Він сам, мовляв, чув з вуст одного зі стайнярів, що ходили за королівськими кіньми. — Його милість бачив перемогу в полум’ї! — оголосив Лисорук. — Ще й таку перемогу, про яку співатимуть тисячу років у княжому замку та селянській хаті! Юстин Масей підняв очі від своєї конятини. — Холодний рахунок минулої ночі сягнув вісімдесяти. — Він виколупав з зубів шматочок жилавого м’яса і відкинув пальцем до найближчого собаки. — Якщо виступити в похід, то помиратимемо сотнями. — А як лишимося тут, то й тисячами, — заперечив пан Гамфрей Стрімчак. — Я кажу: наступ або смерть! — А я відповідаю: наступ і є смерть. Нехай ми дійдемо до Зимосічі… що далі? Як ми її візьмемо? Половина з наших так заслабла, що ледве ноги пересуває. Ти їм накажеш видиратися мурами? Чи будувати гуляй-городи? — Треба сидіти тут, чекати доброї години, — мовив пан Ормунд Вильд, схожий на кощавий труп старий лицар, котрому на вигляд личило вже не сидіти, а лежати. Аша чула плітки, що дехто зі щитників та списників ставив гроші на те, хто з зацного панства і славного лицарства помре наступним. Панові Ормонду віддавали першість майже одностайно. «От би взнати, скільки грошей ставлять на мене, — подумала Аша. — Мо’, ще не пізно і собі закластися?» — Тут хоч прихисток якийсь є, — наполягав Вильд, — і риба у озерах. — Риби тут замало, а рибалок забагато, — похмуро пробурчав князь Горострук. Він з-поміж усіх мав найбільше причин хмурніти. По-перше, саме його людей щойно спалив пан Годрі. По-друге, серед товариства, зібраного у довгому домі, гуляли чутки, що Горострук не лише знав про скоєне своїми вояками, а й поділяв їхнє частування. — Правду каже, — забурчав Нед Дрівняк, один зі жбирських пластунів. Його ще кликали Нед Кусиніс, бо мороз відкусив йому кінчик носа дві зими тому. Дрівняк знав вовчу пущу найкраще за всіх живих людей. Навіть найпихатіше королівське панство зрештою навчилося замовкати і слухати, коли він розтуляв рота. — Скільки там тих озер, а рибалок вже кількасот. Юрмитеся на них, мов хробаки на трупі. Дірок наробили, аж дивуюся, як ніхто ще з головою не втопився. Коло острова є місця, де наче щури лід погризли. І захитав головою. — Озера вже порожні. Геть усе з них вибрано. — Тим паче час вирушати! — наполягав Гамфрей Стрімчак. — Якщо однак чекає смерть, то хоч зустрінемо її з мечами у руках! Суперечка розгорталася так само, як напередодні, а тоді ще за день і два. «Рушити вперед і загинути, сидіти тут і помирати, відступити і пропасти.» — Ну то ти і стрічай її, як хочеш, Гамфрею, — відповів Юстин Масей. — А я краще поживу ще трохи, хоч весну побачу. — Дехто кличе таких боягузами, — мовив князь Горострук. — Краще хай кличуть боягузом, ніж людожером. Горострукове обличчя скривилося у нападі люті. — Ах ти ж… — Смерть на війні — справа звична. — У дверях стояв пан Річард Горп, з мокрим від розталого снігу волоссям. — Хто піде з нами, розділить і здобич, яку ми візьмемо в Болтона та його байстрюка, і частку невмирущої слави. Хто заслабкий для наступу — мусить сам подбати про себе. Але маєте моє слово: щойно ми візьмемо Зимосіч, як негайно вишлемо вам харчів. — Ви не візьмете Зимосіч! — Авжеж візьмемо, — почулося клекотіння від високого столу, де сидів Арнольф Карстарк з сином Артором та трьома онуками. Князь Арнольф підвівся на ноги, наче стерв’ятник одірвався від здобичі. Одна плямиста рука вчепилася у плече сина, шукаючи опори. — Ми візьмемо її заради Неда і його доньки. Еге ж, і заради Молодого Вовка, свавільно вбитого хлопчика. Я зі своїми покажу шлях. Я так і сказав його ласкавій милості королю. «Рушаймо, — сказав я. — Ще й місяць не обернеться, а ми вже скупаємося у крові Фреїв та Болтонів.» Вояки почали гатити ногами по підлозі, а кулаками — по стільницях. Майже всі серед них були північанами, помітила Аша. Південне панство навпроти, через вогняний рів, сиділо на лавах мовчки і нерухомо. Юстин Масей почекав, поки ревище вщухне, а тоді мовив: — Ваша мужність, князю Карстарку, гідна захвату, але самою мужністю мурів Зимосічі не здолаєш. Благаю, розкажіть: як ви зібралися здобути замок? Кидаючи сніжки? Відповів йому один з онуків князя Арнольфа: — Зрубаємо дерева, зробимо тарани, та й виб’ємо ворота. — І загинете. Подав голос другий онук: — Наробимо драбин і видеремося на мури. — І загинете. Озвався Артор Карстарк, молодший син князя Арнольфа: — Збудуємо обложні вежі. Гуляй-городи. — І загинете, загинете, загинете! — Пан Юстин закотив очі під лоба. — На богів, Карстарки, невже ви всі з глузду з’їхали? — На яких ще «богів»? — утрутився Річард Горп. — Щось ти забуваєшся, Юстине. Ми маємо одного-єдиного бога. Про поганських гемонів у цьому товаристві краще не згадуй. Бо врятувати нас нині може лише Господь Світла. Хіба ти не згоден? І виразно поклав руку на руків’я меча, не зводячи очей з обличчя Юстина Масея. Його пекучий погляд змусив пана Юстина захищатися. — Авжеж, лише Господь Світла. Моя віра не слабша за твою, Річарде, ти й сам знаєш! — Я не в вірі твоїй сумніваюся, Юстине, а в мужності. Ти проповідуєш зраду і поразку на кожному кроці, відколи ми вирушили зі Жбиру-в-Пущі. Я аж мимохіть питаю себе, на чиєму ти боці. Масеєвою шиєю поповзла фарба. — Годі вже з мене! Обридло стовбичити тут і слухати образи! Він зірвав вогкого кобеняка зі стіни так раптово, що Аша почула, як репнула тканина, тоді пропхався повз Горпа і вийшов у двері. Палатою пронісся подих холодного вітру, здійнявши жарини з вогняного рову і трохи роздмухавши вогнище. «І оком не встигла змигнути, як його вже корова язиком злизала, — подумала Аша. — Отакий захисник — наче з глини ліплений.» І все ж пан Юстин був один з небагатьох людей, ладних заперечити, якби королевині люди забажали її спалити. Тому вона стала на ноги, нап’яла одежину і пішла за лицарем у нічну хуртовину. І загубилася, не подолавши навіть півдесятка сажнів. Аша бачила сторожовий вогонь на верхівці вартової вежі — тьмяний жовто-червоний виблиск, що наче плавав у повітрі. За винятком його, решта села зникла. Аша опинилася посеред білого світу снігу і тиші, намагаючись подолати замети, що сягали їй до сідниць. — Юстине? — покликала вона. Відповіді не було. Десь ліворуч почулося кінське іржання. «Бідолаха боїться. Мабуть, здогадується, ким завтра вечерятимуть.» Аша щільніше загорнулася у кобеняка. Потроху, крок за кроком, ноги самі принесли її на сільське пасовисько, хоч вона його спершу і не впізнала. Та потім побачила соснові палі — чорні, обгорілі, але не пропалені наскрізь. Ланцюги на мертвих вже вистигли, та все ще тримали жертв у залізних обіймах. На одному сидів крук, смикаючи клаптики горілої плоті з чорного черепа. Сніг, що вихорився з неба, вже вкрив згарище при підніжжі стовпів і ноги мерця до кісточок. «Старі боги хочуть його поховати, — подумала Аша. — Це не їхніх рук справа.» — Дивися, та не відвертайся, ступко, — прогув позаду низький голос Клейтона Сажа. — Така ж гарнюня будеш, коли засмажишся. Цікаво буде послухати, як верещать каракатиці. «Господи моїх прадідів, якщо ти чуєш мене у своїх палатах під могутніми водами, подаруй мені одненького, хоч крихітного, метального топірця.» Та Потоплий Бог не відповів. Як завжди. «Така вона, божа вдача.» — Ви бачили пана Юстина? — Отого дурнуватого жевжика? Чого тобі від нього треба, ступко? Якщо кортить ноги розсунути, то ходи під мене — я такий зух, що Масеєві не снилося. «Ступка і ступка. Лаєшся, дурнику, та й раденький. Гадаєш, ніхто не втямить, що твоя єдина мрія — цю ступку натовкти?» Проте Саж був гірший за Лидола-Малидола. «Цей що скаже, те і зробить.» — Ваш король холостить чоловіків за зґвалтування, — нагадала вона йому. Пан Клейтон стиха реготнув. — Король нічого не побачить — бо скоро геть засліпне од своїх вогнів. Але ти не лякайся, ступко, я тебе не зґвалтую. Бо довелося б тоді тебе зарізати, а я волію подивитися, як ти гориш коло стовпа. «Знову кінь.» — Чуєте? — Що чую? — Коня. Ні, коней. Їх там багато. Вона повернула голову, дослухалася. Сніг чудернацько викривляв голоси й шум — було годі впізнати, звідки що чується. — Це такі в каракатиць жарти? Нічого я не… — Раптом Саж насупився. — Дідько у клятім пеклі! Вершники! Він гарячково, незграбно намацав піхви товстими хутряними рукавицями і не одразу, але все-таки видобув меча-півторака. Дотоді вершники були вже поруч. Вони виникли зі сніговію, наче загін білих упирів — чималі здоровані на невеличких кониках, ще більші у кошлатих хутрах. При поясах вони мали мечі, що співали своєї залізної пісні, брязкаючи у піхвах. Аша побачила чималу бойову сокиру при сідлі в одного, келепа за спиною в іншого. Вершники мали і щити, але такі заліплені снігом та льодом, що годі було побачити герби чи знаки. Попри всі нап’яті на неї шари вовни, хутра і вивареної шкіри, Аша відчула себе голою. «Ріг би мені, — подумала вона. — Хоч табір збудити.» — Тікай, ступко дурноголова! — заволав пан Клейтон. — Вшивайся, перекажи королю! На нас напав Болтон! Хай який Саж був гидкий та брутальний, мужності йому не бракувало. З мечем у руці він посунув крізь сніг, стаючи між вершниками та баштою короля, чиї вогні мерехтіли позаду, наче жовтогаряче око якогось чудернацького бога. — Хто їде? Ану стійте! Спиніться! Передній вершник натягнув перед ним повід. Позаду їхало ще — напевне, десятків зо два. Аша не мала часу рахувати. Можливо, там, у буревіях, ховалося ще кількасот, що сунули просто по п’ятах. Ціле військо Руза Болтона могло напосістися на них, сховавшись у пітьмі та снігових вихорах. Втім, оці прибульці… «Їх забагато для розвідників і замало для передового полку війська.» До того ж двоє мали на собі чорні строї. «Нічна Варта» — зрозуміла вона зненацька. — Хто ви такі? — гукнула Аша. — Друзі, — відповів чомусь знайомий голос. — Шукали вас при Зимосічі, та надибали тільки Ґавиного Харча Умбера, що стукотів у котли та дмухав у роги. А вас знайти — то була штука. Чимало часу згаяли. Вершник скочив з сідла, відкинув каптура і вклонився. Він мав рясну бороду, геть порослу льодом, і якусь мить Аша його не впізнавала. Та нарешті… — Тріс?! — перепитала вона, вирячивши очі. — Ласкава панно. — Трістіфер Ботлик став на коліно. — Дівчисько теж тут. Рогон, Язикатий Грім, Перст, Грак… загалом шестеро. Усі, хто міг всидіти в сідлі. Кром помер від ран. — В чому справа? — завимагав пан Клейтон Саж. — Ти один з її клятої породи? Хто вас випустив з підземелля у Жбирі? Тріс підвівся і обтрусив з колін сніг. — Сивіллі Гловер запропонували чималий викуп за наше звільнення. Вона вирішила прийняти його від імені короля. — Який ще викуп? Хто дасть хоч мідяка за оцю викинуту морем наволоч? — Я дав, пане лицарю. — Той, хто відповів, виїхав наперед на своєму бахмутикові. Був він дуже високий, тендітний і такий довгоногий, що чоботи ледь не волочилися землею. — Я мав потребу в міцному супроводі, щоб безпечно дістатися короля, а пані Сивілла бажала позбутися кількох зайвих ротів. Шалик ховав обличчя довготелесого, та на голові той мав найчудернацькішу шапку, яку Аша бачила від своєї останньої подорожі до Тирошу — цілу вежу м’якої повсті, позбавлену крисів і складену з трьох різних товщиною, поставлених один на одний поверхів. — Мені дали зрозуміти, що короля Станіса я знайду тут. Маю до нього дуже нагальну розмову. — А ти ще хто, в сім смердючих дідьків, такий? Довготелесий вправно зіскочив з бахмутика, зняв свою незвичайну шапку і вклонився. — Маю честь бути Тихо Несторісом, сумирним слугою Залізного Банку Браавосу. З усіх чудернацьких істот, які могли з’явитися кінно з нічної пітьми посеред вовчої пущі, останнім Аша Грейджой чекала побачити браавоського лихваря. Це було аж занадто безглуздо; з грудей мимоволі вирвався сміх. — Король Станіс обрав собі за столець тутешню сторожову вежу. Певна, пан Клейтон радо проведе вас туди. — Це буде дуже ґречно. На жаль, час спливає надто швидко. — Пеняжнин роздивився її темними проникливими очима. — А ви, коли не помиляюся — ясна панна Аша з дому Грейджой. — Аша з дому Грейджой, авжеж. Та чи я така ясна та красна, як личить панні — тут думки різняться. Браавосець посміхнувся. — Ми привезли вам подарунок. — Він майнув до людей позаду себе. — Наприпочатку ми думали вже шукати короля у Зимосічі. Та на жаль, ці самі хуртовини замели і замок. Попід його стінами ми знайшли тільки Морза Умбера з загоном зелених хлопчаків, що чекали на прибуття короля. А він віддав нам ось їх. «Якусь дівчину і якогось старого» — подумала Аша, побачивши двох людей, яких доволі грубо викинули у сніг просто перед нею. Дівчина відчайдушно трусилася, навіть загорнута у хутра. Якби не переляк, її б назвали гарненькою, хоча кінчик носа зчорнів од укусів морозу. Щодо старого… в ньому нічого гарного не було. Аша бачила городніх опудал, які мали на собі більше плоті. Обличчя небораки скидалося на череп, обтягнутий шкірою, волосся було біліше за кістку, але брудне і засмальцьоване. Від старого огидно смерділо; самий його вигляд наповнив Ашу відразою. Старий підняв очі. — Сестро. Ось бачиш — цього разу я тебе впізнав. Ашине серце спинилося у грудях. — Теон?! Його вуста розтяглися у моторошному вишкірі. Половини зубів бракувало, інша половина була потрощена на друзки. — Теон, — повторив він. — Мене звати Теон. Кожен має знати своє ім’я. Віктаріон Коли Залізний Флот налетів на здобич, море було чорне, а місяць світив ясним сріблом. Ціль вони помітили у вузькій протоці між Кедровим островом та скелястими горбами на узбережжі, що належало Астапорові — саме так, як провістив жрець Мокорро. — Гіскарець! — крикнув Довгобурун Пайк з «воронячого гнізда». Віктаріон Грейджой дивився, як більшає вітрило чужого корабля, з високого переднього чардаку. Невдовзі стало видно, як здіймаються і падають весла; довгий білий слід засяяв позаду в місячному світлі, наче шрам у плоті моря. «Не бойовий корабель, — зрозумів Віктаріон. — Торговельна галера, і чималенька.» Здобич мала бути добряча; великий керманич дав капітанам знак починати гонитву і захопити корабель приступом. Капітан галери вже зрозумів, у яку халепу вскочив, і переклав на захід, до Кедрового острова — можливо, сподівався знайти прихисток у схованій затоці або наразити переслідувачів на гострі скелі вздовж північно-східного берега острова. Проте галера була важко накладена товаром, а залізяни мали за себе добрий вітер. «Журба» і «Залізна перемога» перетнули здобичі шлях, а прудкий «Боривітер» і спритний «Персторуб» наблизилися ззаду. Та навіть тоді гіскарський капітан не спустив прапора. Коли «Лемент» став зі здобиччю облавок до облавку, обдираючи лівий бік і трощачи весла, обидва кораблі були вже так близько до страхолюдних руїн Гозаю, що над ними лунав невпинний мавп’ячий вереск. А тим часом зруйнованими пірамідами міста вже повзли перші промені вранішнього світла. Нагорода переможцям звалася «Гіскарським світанком». Так сказав капітан, якого доправили до Віктаріона у кайданах. Корабель належав Новому Гісові, повертався туди через Юнкай після торгівлі у Меєрині. Капітан не розмовляв жодною пристойною мовою, окрім горлової гіскарської — суцільного гарчання та сичання, найбридкішої говірки, чутої Віктаріоном Грейджоєм за життя. Мокорро перекладав капітанові слова посполитою мовою Вестеросу. Капітан твердив, що війну за Меєрин скінчено, драконова цариця загинула, а містом править гіскарець на ім’я Гіздак. За брехню Віктаріон наказав вирвати йому язика. Даянерис Таргарієн не загинула, запевнив його Мокорро; червоний бог Ра-Гльор показав йому обличчя королеви у священних вогнях. Залізний керманич брехні не терпів, тому наказав зв’язати гіскарця по руках та ногах і викинути у море на приношення Потоплому Богові. — Твій червоний теж матиме свою жертву, — пообіцяв він Мокорро, — але на морі править Потоплий Бог. — Немає богів, крім Ра-Гльора та Іншого, чиє ім’я не можна називати. Жрець-ворожбит був убраний у врочисте та непоказне чорне вбрання, з ледь помітним гаптуванням золотою ниткою по комірі, рукавах та подолі. Червоної тканини на «Залізній перемозі» не знайшлося, але і лишатися у просоленому лахмітті, яке мав на собі Мокорро, коли Ховрах виловив його з моря, було б ганебно. Тому Віктаріон наказав Томові Прибийдубові пошити жерцеві нову рясу з того, що знайшлося, і навіть пожертвував одну з власних сорочок. А були вони чорні з золотим, бо за герб дім Грейджой мав золотого кракена проти чорного тла, і той самий знак сяяв на прапорах та вітрилах його кораблів. Криваво-кармазинові шати червоних жерців були чужі й незвичні залізянам; Віктаріон сподівався, що його люди легше приймуть Мокорро вдягненим у кольори Грейджоїв. Та сподівання виявилися марними. Вбраний у чорне з голови до п’ят, з личиною червоних і жовтогарячих полум’яних язиків на обличчі, жрець виглядав ще моторошнішим. Жеглярі сахалися, коли він ходив чардаком, і плювалися, коли на них падала його тінь, щоб не зурочитися. Навіть Ховрах, який сам виловив червоного жерця з моря, почав закликати Віктаріона віддати його Потоплому Богові. Але Мокорро знав ці чужі береги так, як не знали їх залізяни, і до того ж був утаємничений у науку про драконів. «Вороняче Око тримає при собі чаклунів… то чому мені не можна?» Його власний чорний ворожбит був могутніший та показніший, ніж усі троє Еуронових, навіть якби їх кинути у один казан і зліпити разом у одного. Мокрочуб, мабуть, не схвалив би, але Аерон з його побожністю лишився на іншому кінці світу. Отже, Віктаріон стиснув обпечену руку в могутній кулак і мовив: — «Гіскарський світанок» — негідне ім’я для корабля Залізного Флоту. На подяку до тебе, чародію, я нарікаю його «Гнівом червоного бога». Чаклун поштиво схилив голову. — На те воля капітана. І ось кораблів Залізного Флоту знову стало п’ятдесят і чотири. Наступного дня на них налетіла раптова чамра. Та Мокорро передбачив і погіршення погоди. Коли шалена злива з буревієм минулася, то виявилося, що зникло три кораблі. Віктаріон не мав змоги дізнатися, чи вони потонули, чи викинулися на берег, а чи збилися зі шляху. — Вони знають, куди ми прямуємо, — сказав він своїм жеглярам. — Якщо не потонули, то доженуть. Залізний керманич не мав часу чекати на незграб і тихоплавів — тільки не тоді, коли його наречену обложили вороги. «Найвродливіша жінка у світі потерпає без моєї сокири.» До того ж Мокорро запевнив, що три кораблі не втрачено назавжди. Щовечора жрець-ворожбит запалював вогнище на передньому чардаку «Залізної перемоги» і ходив круг полум’я, виспівуючи молитви. Відблиски ніч-ватри робили його чорну шкіру схожою на вилощений онікс; іноді Віктаріон ладен був заприсягтися, що і наколоті на обличчі жерця вогні теж танцюють, вихиляються та вигинаються, зливаються один з одним, змінюють кольори при кожному повороті жерцевої голови. — Чорний жрець накличе на наші голови гемонів, — ляпнув якось один весляр. Коли про це доповіли Віктаріонові, капітан наказав шмагати небораку, доки спина в нього не скривавилася від плечей до крижів. А почувши пророцтво Мокорро: «Твої загублені ягнята повернуться до пастви коло острова під назвою Ярос», відповів: — Молися, щоб повернулися, жерцю. Бо скуштуєш батога наступним. Море мінилося синім та зеленим, сонце палало на чистому блакитному небі, коли Залізний Флот запопав свою другу здобич у водах на північний захід від Астапору. Цього разу це був мирійський коч під назвою «Голуб», що прямував до Юнкаю через Новий Гіс, везучи килими, солодкі зелені вина та мирійське мереживо. Капітан його володів «мирійським оком», що наближувало віддалені речі — то були два скла у хитромудро з’єднаних трубках, які ковзали всередину одна одної, і «око» ставало не довшим за кинджал. Цей скарб Віктаріон забрав собі, коч перейменував на «Жулан», а полонених жеглярів наказав узяти на викуп — вони не були ані работорговцями, ані рабами, але вільними мирійцями і гартованими мореплавцями, вартими чималих грошей. Щоправда, «Голуб», припливши з Миру, не приніс свіжих новин ані про Меєрин, ані про Даянерис — лише старі звістки про дотракійських вершників уздовж Ройни, виступ «Золотої Дружини» на війну тощо; все це Віктаріон давно чув і знав. — Що ти бачиш? — запитав капітан свого чорного жерця тієї ночі, коли Мокорро стояв біля ніч-ватри. — Що чекає на нас завтра? Знову чамра? У повітрі, здавалося йому, стояли пахощі дощу. — Сірі небеса, сильні вітри, — відповів Мокорро. — Але без дощу. Позаду скрадаються тигри, попереду чекає ваш дракон. «Ваш дракон.» Віктаріонові подобалося таке чути. — Скажи мені щось, жерцю, чого я не знаю. — Капітанові наказувати, мені коритися, — відповів Мокорро. Жеглярі призвичаїлися кликати його Темним Вогнем — а вигадав це Стефар Гикавий, бо не вмів проказати «Мокорро». Та під будь-яким іменем жрець володів незвичайними силами. — Тут берег біжить з заходу на схід, — розповів він Віктаріонові. — А де повертає на північ, там ви натрапите ще на двох зайців. Прудких, з багатьма ногами. Саме так і сталося — цього разу здобиччю виявилися дві галери, довгі, зграбні та прудкі. Ральф Перебийнога першим помітив їх, але невдовзі вони перегнали «Лихо» і «Безнадію». Тоді Віктаріон надіслав по них «Залізне крило», «Боривітер» і «Кракенів цілунок» — три найшвидші кораблі у всьому флоті. Гонитва тривала майже всю решту дня, та наприкінці його обидві галери було взято приступом у короткому запеклому бою. Віктаріон дізнався, що вони пливли порожніми, прямуючи до Нового Гісу по припас та зброю для гіскарських легіонів, розташованих поблизу Меєрину… і по свіжі затяги для війни — замінити мертвих. — Багато людей загинуло в битвах? — запитав Віктаріон. Жеглярі з галер заперечили: більшість померла від кривавої різачки, яку гіскарці називали «блідою кобилою». І услід за капітанами «Гіскарського світанку» керманичі повторили брехню про смерть Даянерис Таргарієн. — Ну то поцілуйте її від мене у тому пеклі, в якому знайдете, — мовив Віктаріон, послав по свою сокиру і стяв їм голови просто на місці. Опісля він поклав під ніж і решту жеглярів з захоплених галер, лишивши тільки прикутих до весел рабів. Їм він сам розбив кайдани і сказав, що тепер вони вільні люди та мають неабияку честь веслувати у Залізному Флоті — честь, про яку мріє кожен хлопчак на Залізних островах. — Драконова королева звільняє рабів, і я чиню так само! — оголосив капітан. Галери він перейменував на «Тінь» та «Примару». — Хочу, щоб вони повернулися з іншого світу і лякали юнкайців, — сказав він тієї ночі своїй смаглявці після того, як отримав од неї свою втіху. Останнім часом вони дуже прихилилися одне до одного, і прихильність щодня зростала. — Вдаримо на них, наче грім з неба, — мовив Віктаріон, стискаючи жінці груди. Він спитав себе, чи не так почувався його брат Аерон, коли до того говорив Потоплий Бог. Зараз великий керманич і сам майже чув божий голос, що здіймався з глибин моря. «Ти добре послужиш мені, мій капітане, — здавалося, проказували хвилі. — Саме для цього я тебе створив.» Але він збирався погодувати і червоного бога теж — вогняного бога Мокорро. Рука, зцілена жерцем, на вигляд була страшна та огидна — мовби спалена у печі, потріскана від ліктя до кінчиків пальців. Іноді, коли Віктаріон стискав кулака, шкіра лускала і пускала дим, але загалом рука стала дужішою, ніж була будь-коли. — Нині зі мною двоє богів, — сказав він смаглявій жінці. — Жоден ворог не встоїть перед двома богами. А тоді перекотив смаглявку на спину і оволодів нею ще раз. Коли скелі Яросу з’явилися ліворуч проти носа, залізний капітан побачив, що на нього вже чекають три загублені кораблі — саме так, як обіцяв Мокорро. В нагороду Віктаріон подарував жерцеві золоту гривню. Тепер він мав зробити вибір: наважитися зайти у протоку чи повести Залізний Флот навколо острова. Спогад про Файний острів досі скимів у пам’яті залізного керманича. Станіс Баратеон тоді напосівся з півночі та півдня на Залізний Флот, затиснений у протоці між островом та великою землею, і завдав Віктаріонові найстрашнішої в його житті поразки. Але огинати Ярос означало втратити кілька днів коштовного часу. Так, Юнкай лежав неподалік, і кораблів у протоці мало швендяти чимало, але бойових так далеко від Меєрину Віктаріон серед них не чекав. «Як учинив би Вороняче Око?» Віктаріон трохи поміркував, потім віддав наказ своїм капітанам: — Заходьмо до протоки! Перш ніж Ярос зник далеко позаду, флот поповнився ще трьома кораблями. Ховрах з «Журбою» здобув жирного купецького галеаса, Манфрид Марлин на «Шуліці» — трохи меншу торговельну галеру. Їхні черева були натоптані коштовним крамом: винами, шовками, прянощами, рідкісними породами дерева і ще рідкіснішими пахощами. Але справжнім скарбом були самі кораблі. Пізніше того ж дня «Сім черепів» і «Згуба слабаків» натрапила на рибальську лайбу — невеличку, повільну, занедбану посудину, ледве варту клопоту. Віктаріон був незадоволений, що аж два його кораблі відволіклися на жалюгідних рибалок… але саме з їхніх вуст він почув про повернення чорного дракона. — Срібна цариця зникла, — розповів йому старший на лайбі. — Полетіла геть на своєму чудовиську аж за Дотракійське море. — Де лежить те Дотракійське море? — завимагав Віктаріон. — Я поведу через нього Залізний Флот і знайду королеву, хай де вона є! Рибалка гучно зареготав. — Отакої! Я б на те подивився. Дотракійське море — не з води, а з трави, йолопе! Цього йому казати було не варто. Віктаріон ухопив рибалку за горло спаленою рукою, підняв у повітря, гепнув спиною об щоглу і стискав, доки обличчя юнкайця не стало чорніше за пальці, що врізалися йому в плоть. Якусь хвилину чолов’яга хвицяв ногами і звивався, марно силуючись вирватися з капітанового хвату. — Ніхто не може назвати Віктаріона Грейджоя йолопом і дожити, щоб цим похвалитися. Капітан розтулив пальці й дав безсилому тілу рибалки ляпнутися на чардак. Довгобурун Пайк і Том Прибийдуб перекинули його через облавок; Потоплий Бог отримав ще одне приношення. — Ваш Потоплий Бог є гемоном, — згодом сказав йому чорний жрець Мокорро. — Він лише роб у службі Іншого, темного бога, чиє ім’я не можна казати. — Стережися, ворожбите, — попередив його Віктаріон. — На цьому кораблі є побожні люди, які висмикнули б тобі язика за блюзнірство. Твій червоний бог матиме свою частку. Це я тобі обіцяю, а моє слово — залізо. Спитай будь-кого з моїх людей. Чорний жрець схилив голову. — Нема потреби питати, великий керманичу. Господь Світла показав мені, чого ви варті. Щоночі у моїх вогнях я бачу відблиск слави, що чекає на вас. Слова його потішили Віктаріона Грейджоя аж до глибин серця; так він і сказав смаглявці тієї ночі. — Мій брат Балон був великою людиною, та я зроблю те, чого не зміг він. Залізні острови знову стануть вільними, і повернеться старий звичай. Навіть Дагонові таке не було до снаги. Майже сто років минуло, відколи на Морекамінному Престолі сидів Дагон Грейджой, але залізяни й досі переповідали казки про його битви та наскоки. За Дагонових часів Залізний Престол обіймав король-слабак, чиї сльозаві очі дивилися без упину за вузьке море, де плели змови і заколоти збіговиська байстрюків та вигнанців. Тоді з Пайку і виплив князь Дагон, щоб знову зробити море, де заходить сонце, своїм власним. — Він ухопив за гриву самого лева у його лігві, а лютововкові вкоротив хвоста… але навіть Дагон не зумів подолати драконів. Та я зроблю драконову королеву своєю. Вона ляже до мене в ліжко і подарує багато міцних синів. Тієї ночі чисельність Залізного Флоту сягнула шістдесяти. На північ од Яросу чужі вітрила у морі почастішали. Флот був дуже близько до Юнкаю, а узбережжя між Жовтим Містом та Меєрином мало кишіти купцями і перевізниками припасів. Тому Віктаріон повів Залізний Флот у глибші води, де його б не помітили очі з суходолу. Але навіть там вони мали стрічати інші кораблі. — Хай ніхто не втече і не попередить наших ворогів, — наказав залізний керманич. І ніхто не втік. Море було зелене, а небо сіре того ранку, коли «Журба», «Діва-войовниця» і власна Віктаріонова «Залізна перемога» схопили невільницьку галеру з Юнкаю в водах на північ від Жовтого Міста. У череві корабля було двадцятеро напахчених хлопчиків і вісім десятків дівчат на продаж до будинків утіхи в Лисі. Жеглярі з корабля ніколи не гадали зустріти небезпеку так близько до власного дому, і залізянам не склало жодного клопоту їх полонити. Звався корабель «Хтивою дівою». Віктаріон поклав работорговців під меч, тоді надіслав людей униз розкувати веслярів. — Тепер ви веслуєте для мене. Не лінуйтеся, і забагатієте. Дівчат він розділив між своїми капітанами. — Лисенійці обернули б вас на хвойд, — сказав їм Віктаріон, — але ми вас врятували. Тепер вам доведеться втішати лише одного чоловіка замість багатьох. Хто добре розважить своїх капітанів, ті стануть дружинами з солі — а це неабияка честь. Напахчених хлопчиків Віктаріон наказав забити у ланцюги і кинути в море. То були неприродні покручі; на кораблі без них аж дихати стало легше. Собі Віктаріон узяв сімох найдобірніших дівчат. Одна мала волосся червоного золота і веснянки на цицьках. Інша голила волосся усюди на тілі. Ще одна очі мала карі, волосся брунатне, а норов боязкий, наче в миші. Четверта мала такі величезні цицьки, яких Віктаріон ще не бачив. П’ята була зовсім дрібненька, з прямим чорним волоссям, золотою шкірою та очима кольору бурштину. Шкіра шостої була біліша за молоко, у сосках та нижніх губах вона носила золоті кільця; шкіра сьомої, навпаки, була чорніша за чорнила каракатиці. Людопродавці Юнкаю навчили їх науки семи зітхань, та Віктаріон відібрав дівчат не заради неї — доки він не дістанеться Меєрину і не здобуде свою королеву, його жагу вдовольняла смаглявка. Який чоловік захоче свічку, коли на нього чекає сонце? Галеру він перейменував у «Вереск людолова». З нею потуга Залізного Флоту склала шістдесят і один корабель. — Кожен здобутий нами корабель зміцнює нашу силу, — казав Віктаріон своїм залізянам, — та відси й далі матимемо більше клопоту. Вже завтра чи, може, післязавтра ми зустрінемо бойові кораблі. Ми входимо у води, де владарює Меєрин, де на нас чекають флоти його ворогів. Нас зустрінуть кораблі з усіх трьох Невільникарських Міст, з Толосу, Елірії та Нового Гісу, ба навіть з Карфу. Він ретельно подбав, щоб не згадати про зелені галери Старого Волантису; а вони ж мали вже пробиратися затокою Журби — тієї самої години, коли він проказував свою промову. — Невільникарі та їхні кораблі — слабаки. Ви бачили, як вони від нас тікають, чули, як вони верещать, коли їх карають на горло. Кожен з вас вартий двадцяти таких, бо лише нас зроблено з заліза. Пам’ятайте про це, коли ми знову побачимо невільникарські вітрила. Нікого не жалійте і самі милості не просіть. Який нам хосен з милості? Ми — залізного роду, два боги наглядають за нами. Ми заберемо їхні кораблі, знищимо їхні сподівання і обернемо води їхньої затоки на кров! Гучне ревище відповіло на його слова. Капітан, похмурий та врочистий, кивнув усім, потім наказав вивести знизу на чардак тих сімох дівчат — найвродливіших з усіх, знайдених на «Хтивій діві». Він розцілував кожну в обидві щоки й розповів, яка на них чекає честь і шана, хоча вони не зрозуміли ані слова. Тоді Віктаріон наказав відвести їх на рибальську лайбу, захоплену раніше, перерізати линву і підпалити. — Сим дарунком цноти та краси ми вшановуємо двох богів! — оголосив він, поки бойові кораблі Залізного Флоту проминали палаючу лайбу на веслах. — Нехай відродяться ці дівчата у світлі, не споганені смертною хіттю, або зійдуть до підводних палат Потоплого Бога частуватися, танцювати і сміятися, доки не висохнуть моря на землі. Наприкінці справи, перед тим, як задимлену лайбу проковтнуло море, вереск семи юних чарівниць перетворився у вухах Віктаріона Грейджоя на радісну пісню. Услід накотив могутній вітер — вітер, що наповнив вітрила і погнав флот на північ, тоді на схід і знову на північ, до Меєрину та його пірамід багатобарвної цегли. «На крилах пісні я лечу до тебе, Даянерис» — думав залізний керманич. Тієї ночі він уперше за свою подорож видобув драконовий ріг, який Вороняче Око знайшов серед димливої пустки великої Валірії. Ріг був звивистий і покручений, від кінця до кінця у шість стоп завдовжки, виблискував чорним, був схоплений кільцями червоного золота і темного валірійського булату. «Пекельний ріг Еурона.» Віктаріон пробіг уздовж нього пальцями. Ріг був теплий і гладенький, наче стегна смаглявої жінки, і такий налощений, що у глибині він бачив власну викривлену подобу. Кільця були оздоблені чудернацьким і, мабуть, чарівним, глибоко врізаним у метал письмом. — Валірійські єрогліфи, — назвав його Мокорро. Та Віктаріон знав і без нього. — Що тут написано? — Чимало. — Чорний жрець вказав на один з золотих обручів. — Тут ім’я цього рогу. Він зветься «Драконов’яз». Ви колись чули його пісню? — Один раз чув. — Один з братових покручів сурмив у його пекельний ріг на король-вічі на Старому Вику. То був могутній бурмило з голеною головою, обручами золота, нефриту і гагату на грубих від м’язів руках, та наколотим на грудях великим яструбом. — Його пісня, вона… пече. Неначе самі кістки палають і смажать тобі плоть зсередини. А письмо розжарилося до червоного, потім до білого, аж боляче було дивитися. Здавалося, та пісня ніколи не скінчиться. А скидалася вона на довгий вереск… чи радше на тисячу вересків, злитих у один. — Що сталося з людиною, яка в нього сурмила? — Неборака помер. На вустах знайшли пухирі. Птах його спливав кров’ю. — Капітан гупнув себе кулаком у груди. — Яструб, просто тут. Кожне перо капотіло кров’ю. Я чув, чолов’ягу геть випалило зсередини. Та може, брешуть. — Не брешуть. — Мокорро покрутив пекельний ріг, роздивляючись дивні літери, що бігли другим з золотих обручів. — Осьде написано: «Несила смертному дмухнути в мене і піти живим». На Віктаріона накотили гіркі думки про братську зрадливість. «Еуронові дарунки завжди отруєно.» — Вороняче Око заприсягся, що його ріг підкорить драконів моїй волі. Але як мені те допоможе, коли ціна йому — смерть? — Ваш брат сам у ріг не дмухав. І ви не мусите. — Мокорро вказав на булатну смугу. — Ось. «Кров за вогонь, вогонь за кров.» Хто саме дмухає у ріг — це нічого не важить. Дракони прийдуть до господаря рогу. Ви повинні оголосити себе ним. А для цього знадобиться кров. Бридка мала Того вечора під храмом зібралося одинадцять слуг Багатоликого Бога — стільки разом вона ще не бачила. Крізь передні двері прибули тільки панич та товстун; решта з’явилася таємними проходами, невідомими стороннім. На всіх були однакові чорно-білі ряси; та посівши своє місце, кожен зняв з голови каптура і показав обличчя, яке обрав на той день. Крісла з високими спинками було різьблено з чорного гебану та білого оберегу, як двері у храмі нагорі. Гебанові крісла мали на спинках обличчя з оберіг-дерева; оберегові крісла — обличчя з гебану. Навпроти через кімнату стояла інша послушниця, тримаючи глек темно-червоного вина. Сама дівчинка тримала воду. Коли хтось зі слуг хотів пити, то здіймав очі або згинав пальця, і котрась із двох або обидві поспішали наповнити кухля. Та решту часу вони просто стояли і чекали на погляди, яких не було. «Мене різьблено з каменю, — нагадала вона собі. — Я кам’яний бовван, мов дожі, що стоять уздовж Протоки Звитяжців.» Вода була важка, але й руки вона мала вже міцні. Жерці розмовляли мовою Браавосу, хоч якось раз кілька хвилин гаряче сперечалися високовалірійською. Дівчинка розуміла слова — майже всі — та часто недочувала тихі голоси. — Я знаю його, — чула вона слова жерця з обличчям чумного хворого. — Я знаю його, — погоджувався товстун, якому вона саме наливала. Але красень мовив: — Я подарую сьому чоловікові дарунок. Я його не знаю. Згодом і косоокий сказав те саме про когось іншого. За три години вина та розмов жерці один за одним відкланялися… усі, окрім лагідного чоловіка, жебрачки і того, чиє обличчя несло на собі ознаки чуми: щоки йому вкривали мокрі болячки, волосся геть випало, кров текла з однієї ніздрі та вкривала кіркою кутики обох очей. — Наш брат бажає перемовитися з тобою, дитино, — сказав їй лагідний. — Сідай, коли хочеш. Вона всілася у крісло оберіг-дерева з гебановим лицем. Криваві болячки її зовсім не лякали — надто довго вона прожила у Домі Чорного та Білого, щоб лякатися облудної личини. — Хто ти? — запитав чумний, коли вони лишилися наодинці. — Ніхто. — Таки не так. Ти Ар’я з дому Старк, яка кусає собі губу і не вміє збрехати. — Я була нею. Але вже не є. — Навіщо ти тут, брехухо? — Служити. Навчатися. Міняти обличчя. — Спершу мусиш змінити те, що маєш у серці. Дарунок Багатоликого Бога — це не дитяча забавка. Ти ладна вбивати для власної мети, для власної втіхи. Заперечиш? Вона вкусила губу. — Я… Він дав їй ляпаса. Щока миттю заболіла, та вона знала, що сама заслужила. — Дякую. — Отримавши удосталь ляпасів, вона, можливо, зуміє більше не кусати губу. Таке-бо личило Ар’ї, але не нічній вовчиці. — Так, заперечу. — І збрешеш. Я бачу правду в твоїх очах. Ти маєш очі вовка і смак до крові. «Пан Грегор, — мимоволі подумала вона. — Дунсен, Раф Любчик, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Якби вона розтулила рота, то мусила б збрехати, а він би тоді знав. І тому лишилася мовчазною. — Мені казали, ти була кішкою. Скрадалася провулками, смерділа рибою, продавала скойки та мушлі за гроші. Непоказне, непомітне життя, що пасує такій непоказній та непомітній істоті. Попроси — і тобі його повернуть. Штовхай возика, хвали товар, рахуй монети, та й по тому. Серце-бо маєш надто м’яке, щоб стати однією з нас. «Він хоче відіслати мене геть.» — Я не маю серця. Замість нього зяє діра. Я вбила вже силу-силенну людей. І вас би вбила, якби схотіла. — І відчула б утіху? Правильної відповіді вона не знала. — Може, й так. — Тоді тобі тут не місце. У цьому домі смерть не вважають за втіху та розвагу. Ми не воїни, не сердюки, не хвалькуваті брави, надуті пихою. Ми ніколи не даруємо дарунок, щоб потішити себе. І не самі вибираємо, кого вбивати. Ми лише слуги Багатоликого Бога. — «Валар дохаеріс». На кожного чекає служба. — Ти знаєш слова, та для служби занадто погордлива. Слуга має бути сумирним і покірним. — Я покірна! А таку сумирну ще пошукати! Лагідний чоловік мимоволі захихотів. — Певен, ти зуміла б стати найвеличнішою богинею сумирності. Та чи зумієш заплатити ціну? — Яку ціну? — Ціна — це ти. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що сподіваєшся мати. Ми забрали твої очі, потім віддали назад. Далі ми заберемо вуха, і ти ходитимеш у тиші. Ти віддаси нам ноги і повзатимеш. Ти станеш нічиєю донькою, нічиєю дружиною, нічиєю матір’ю. Твоє ім’я стане облудою, і навіть обличчя на тобі не буде твоїм власним. Вона трохи не вкусила губу знов, та вчасно схопилася. «Моє обличчя — темна вода. Все ховає, нічого не показує.» Вона подумала про всі імена, які носила донині: Арік, Куна, Куріпка, Китичка з перетічок. Згадала і те дурненьке дівчисько з Зимосічі, яке кликали Ар’єю-Конякою. Імена нічого не важили. — Я можу заплатити ціну. Дайте мені обличчя. — Обличчя треба заслужити. — Скажіть, як. — Подарувати певній людині певний дарунок. Зумієш? — Якій людині? — Ти її не знаєш. — Я не знаю безліч людей. — Він якраз і є одним з них. Незнайомець. Ти його не любиш, ти його не зневажаєш, ти його взагалі не знаєш. Ти вб’єш його? — Так. — Ну то зранку ти знову станеш Китичкою з перетічок. Вдягни її обличчя, спостерігай, корися. І ми побачимо, чи ти справді гідна служити Багатоликому. Тож наступного дня вона повернулася до Бруско і його доньок у будиночок при протоці. Бруско аж очі викотив, побачивши її, а Брея стиха зойкнула. — Валар моргуліс, — замість привітання мовила Китичка. — Валар дохаеріс, — відповів Бруско. І далі все стало так, наче вона нікуди й не дівалася. Перший погляд на людину, яку вона мала вбити, дівчинка кинула пізніше того ж ранку, коли штовхала возика брукованими вулицями перед Порфіровою Гаванню. Чоловік був старий — добряче за п’ятдесят. «Хіба чесно прожити на світі так багато років, — переконувала вона себе, — коли моєму батькові дісталося так мало?» Але Китичка з перетічок батька не мала і тому приховала думку лиш для себе. — Скойки, черепашки, вустриці! — кричала Китичка, коли він її проминав. — Вустриці, рачки, великі зелені мушлі! Вона йому навіть посміхнулася — іноді посмішки вистачало, щоб людина зупинилася і щось купила. Та старий не відповів на посмішку — натомість насупився і пройшов повз дівчинку, хлюпаючи чоботями в калюжі. Бризки намочили їй ноги. «Якийсь геть нечемний, — подумала вона, спостерігаючи, як старий віддаляється. — І обличчя має зле та суворе.» Носа старий мав гострого і тонкого, вуста — вузькі, очі — маленькі, близько посаджені. Волосся йому вже посивіло, та невеличка гостра борідка ще зберегла чорноту. Китичка подумала, що він її фарбує, і здивувалася, чом би тоді не фарбувати і волосся. Одне з плечей він мав вище за інше і тому здавався калікою-горбанем. — То зла людина! — оголосила вона того ж вечора, повернувшись до Дому Чорного і Білого. — Вуста у нього лихі, очі — зловісні, а борода — наче в останнього мерзотника! Лагідний чоловік посміхнувся. — Він така ж людина, як усі інші. Носить у собі й світло, і пітьму. Не тобі його судити. Дівчинка запнулася і замислилася. — То його судили боги? — Певно, що якісь боги його судили. Навіщо ж потрібні боги, як не судити людей? Але Багатоликий не зважує людські душі. Він дарує свій дарунок і найкращим, і найгіршим. Інакше добрі люди жили б вічно. Найгидкішими у старому були його руки — так вирішила Китичка наступного дня, спостерігаючи за старим з-за свого возика. Пальці він мав довгі, кощаві, ще й невпинно рухливі — старий чухав ними бороду, смикав за вухо, тарабанив по столі, смикав туди, смикав сюди… «Руки, наче два білі павуки.» Що більше вона спостерігала за його руками, то більше ненавиділа їх. — Він забагато рухає руками, — розказала вона у храмі. — Напевне, повен страху. Дарунок принесе йому мир та спокій. Коли я його вб’ю, він подивиться мені в очі й подякує. — Якщо він так зробить, ти не впораєшся з дорученням. Найкраще буде, коли він тебе навіть не помітить. Поспостерігавши за старим кілька днів, Китичка дійшла думки, що він є якимось купцем. Торгівля його мала стосунок до моря, хоча він ані разу не ступив ногою на корабель. Цілісінький день він сидів у харчівні-юшниці біля Порфірової Гавані, коло ліктя його вистигала миска цибульної юшки, а він шурхотів паперами, перекладав воскові печатки, озивався різким, неприємним голосом до цілої вервечки капітанів, власників кораблів та інших купців — і скидалося, що жоден з них його не любив. Та любов любов’ю, а гроші вони йому несли: шкіряні гамани, пухкі від золота, срібла та чотирикутних залізних монет Браавосу. Старий ретельно їх перелічував, розкладав на стосики одна до іншої, не плутаючи, не змішуючи. На монети він ніколи не дивився, лише кусав — завжди лівим боком рота, де досі мав усі зуби. Час від часу він пускав одну крутитися по столі й слухав, як вона дзвенить, коли зупиняється. А коли всі монети було пораховано та скуштовано, старий щось шкрябав на пергамені, прикладав свою печатку і віддавав капітанові або купцеві. Та бувало, що трусив головою і відсовував гроші назад через стіл. Коли він робив таке, прибулець гнівався та червонів лицем — або навпаки, бліднув і виглядав наляканим. Китичка не тямила, що відбувається. — Вони платять йому золотом і сріблом, а він за те дає їм письмо на пергамені. Вони дурні, абощо? — Серед них є і дурні. Але більшість — обережні та сторожкі. Дехто сподівається ошукати старого. Та його не так легко ошукати. — Але що він їм продає? — Він виписує кожному зобов’язання. Якщо їхні кораблі гинуть у бурі або потрапляють до рук піратів, він за те обіцяє виплатити їм вартість корабля і його товарів. — Це такий заклад, абощо? — Своєрідний, так. Заклад, який кожен капітан сподівається програти. — Гаразд, але якщо вони виграють… — …то втратять кораблі, а коли і життя. Подорожувати морями небезпечно, а надто восени. Певно ж, капітанові, якого топить буря, трохи легше буде вмирати, знаючи, що завдяки папірцю, залишеному ним у Браавосі, його вдова і сироти не жебруватимуть. Сумна посмішка торкнулася його вуст. — Але одна справа — виписати таке зобов’язання, і зовсім інша — його дотримати. Китичка все зрозуміла. «Напевне, хтось його ненавидить. Хтось прийшов до Дому Чорного та Білого і помолився богові, щоб його забрали.» Їй стало цікаво, хто то був, але лагідний чоловік їй не сказав. — Не тобі дошукуватися зайвого знання у цій справі, — мовив він. — Бо хто ти є? — Ніхто. — А «ніхто» не питає нічого. — Він узяв її за руки. — Якщо не можеш зробити цю річ, то так і скажи. Сорому тут немає. Декого створено служити Багатоликому, а декого — ні. Скажи слово, і я заберу сей тягар з твоїх плечей. — Я все зроблю. Я сказала, і зроблю. «Але як?» — майнула думка. Оце вже була штука, бо купець мав особисту варту. Охороняли його двоє: один довготелесий і худорлявий, інший невисокий та кремезний. Вони не відставали від нього ані на крок — від самого ранку, коли купець виходив з домівки, і до повернення додому ввечері. Жодній людині вони не давали вільно наблизитися до старого. Одного разу якийсь п’яниця трохи не врізався у купця, коли той саме повертався додому з юшниці, але довготелесий ступив між ними і так штурхнув п’яницю, аж той сторчма полетів на землю. В харчівні коротун завжди першим куштував цибульну юшку, а старий чекав, доки юшка вистигне, і куштував вже тоді — вичікував пересвідчитися, чи не сталося чогось лихого з його сторожем. «Він боїться, — зрозуміла вона, — або ж навіть знає, що хтось хоче його вбити.» — Не знає, — заперечив лагідний чоловік, — але має підозру. — Охоронці виходять з ним навіть тоді, коли він іде відлити воду, — мовила вона. — Але він не виходить, коли йдуть вони. Прудкіший з двох — довготелесий. Я зачекаю, доки він піде відлити, увійду в харчівню і вдарю старого ножем в око. — А інший сторож? — То незграбний дурень. Я залюбки вб’ю і його. — Хіба ти горлоріз на полі битви, щоб убивати кожного, хто тобі трапиться? — Ні. — Я сподівався, що ні. Ти служниця Багатоликого Бога. Ми, слуги Багатоликого, віддаємо дарунок лише тим, кого було обрано і позначено. Вона зрозуміла. «Вбити його. І лише його.» Минули ще три дні спостереження, доки вона знайшла спосіб, і ще один був витрачений на вправи з маленьким ножиком. Цього її вже раніше навчав Рудий Рогго, та вона не зрізала гаманці, відколи в неї забрали зір, і нині хотіла пересвідчитися, що нічого не забулася. «Роби спритненько та хутенько, не барися, не вовтузся» — казала вона собі, викидаючи крихітне лезо з рукава знову і знову. Коли все в неї нарешті знову стало виходити так, як треба, дівчинка нагострила клинка на камені, аж край його заблищав при світлі свічки сріблястою блакиттю. Інша частина роботи була хитріша, та їй на поміч прийшла жебрачка. — Я подарую йому дарунок назавтра, — оголосила дівчинка за сніданком. — Багатоликий буде задоволений. — Лагідний чоловік підвівся. — Китичка з перетічок відома надто багатьом. Якщо її побачать за справою, Бруско з доньками матиме клопіт. Час тобі отримати інше обличчя. Дівчинка не посміхнулася, та про себе зраділа. Вона вже втратила Китичку один раз, сумувала за нею і не хотіла втратити вдруге. — Як я виглядатиму? — Бридко. Жінки відвертатимуться, щойно кинуть на тебе погляд. Діти витріщатимуться і тицятимуть пальцями. Сильні чоловіки тебе жалітимуть, хтось навіть і сльозу зронить. Але ніхто з тих, хто побачить, не зможе швидко забути. Тож ходімо. Лагідний старий зняв з гака залізного ліхтаря і повів її повз тиху чорну водойму та шереги темних мовчазних богів до сходів позаду храму. Жебрачка приєдналася, коли вони почали спускатися. Ніхто не вимовив ані слова; чувся тільки тихий шурхіт ніг у м’яких капцях по сходинках. Вісімнадцять сходинок привели їх до підвалу, звідки розходилися, наче пальці руки, п’ять склепінчастих проходів. Внизу сходинки повужчали, стали крутіші, але дівчинка бігала ними вгору і вниз тисячу разів, тож тепер вони її не лякали. Ще двадцять дві сходинки — і вони опинилися у нижчому підвалі. Тут проходи були вузькі й криві, наче звивисті чорні жуковини у серці великої скелі. Один з проходів зачиняли важкі залізні двері. Жрець повісив ліхтаря на гак і видобув з рукава візерунчастий ключ. Сироти побігли їй руками. «Святилище.» Тепер вони мали спуститися ще нижче, аж на третій підземний рівень, до таємних помешкань, куди пускали тільки жерців. Ключ тричі клацнув, дуже тихо, коли лагідний чоловік повертав його в замку. Двері крутнулися на змащених залізних завісах, жодного разу не рипнувши. За ними були ще сходинки, вирубані у суцільній скелі. Жрець знову зняв ліхтаря і пішов першим. Дівчинка рушила за світлом, рахуючи сходинки униз. «Чотири-п’ять-шість-сім.» Раптом їй подумалося, що тут не зайвим був би її ціпок. «Десять-одинадцять-дванадцять.» Вона знала, скільки сходинок лежить між храмом та підвалом, між підвалом та нижчим підвалом, ба навіть порахувала вузькі звивисті сходи, що збігали на горище, і щаблі крутої дерев’яної драбини, що вела до дверей на дах і відкритий усім вітрам місток на ній. Але ці сходи були їй невідомі, а тому небезпечні. «Двадцять і одна, двадцять і дві, двадцять і три.» З кожною сходинкою повітря трохи холоднішало. Коли рахунок досяг тридцяти, вона зрозуміла, що знаходиться вже нижче дна проток. «Тридцять і три, тридцять і чотири.» Як глибоко пролягає цей шлях? Вона налічила п’ятдесят чотири, і сходи нарешті скінчилися перед іншими залізними дверми. Але ці були вже незамкнені. Лагідний чоловік прочинив їх і ступив усередину. Дівчинка пішла услід, а жебрачка — в неї по п’ятах. Лагідний чоловік підняв ліхтаря і широко розчахнув стулки його віконця. Світло полилося на стіни навколо. Зі стін на неї дивилося безліч облич. Вони висіли попереду і позаду, високо і низько — всюди, куди падало око, всюди, куди поверталася голова. Дівчинка бачила старі обличчя і молоді обличчя, бліді й темні, гладенькі й зморшкуваті, веснянкуваті й помережані рубцями, вродливі й відразливі, чоловічі й жіночі, хлопчачі та дівчачі, ба навіть обличчя немовлят. Обличчя посміхалися, супилися, повнилися жадібністю, гнівом чи хіттю; на головах кущами чепірилося волосся або виблискували лисини. «Личини, — сказала вона собі, — то лише личини.» Але щойно подумавши, вже знала, що це не так. То були зняті з облич шкіри. — Вони лякають тебе, дитино? — запитав лагідний чоловік. — Тобі не пізно піти від нас. Подумай, невже ти справді цього хочеш? Ар’я вкусила губу. Вона сама не знала, чого хоче. «Якщо я піду, то куди?» Вона обмила і роздягла кількасот трупів — мерці її давно не лякали. «А потім їх принесли сюди і зрізали з них обличчя, то й що?» Нічну вовчицю не злякаєш кількома шматками шкіри. «Шкіряні каптури — ось що воно таке. Мені вони не зашкодять.» — Робіть свою справу! — стрілила вона. Він провів її палатою повз рядок пройм, що вели у бічні проходи. Його ліхтар освітив кожну по черзі. Один з проходів мав за стіни людські кістки, а стелю йому тримали стовпи з черепів. Ще в одному звивисті сходи бігли далі вниз. «Скільки там ще підвалів? — подумала дівчинка. — Невже вони ніде не кінчаються?» — Сядь, — наказав жрець. Вона сіла. — Тепер заплющ очі, дитино. Вона заплющила. — Тобі болітиме, — попередив він, — але біль є ціною, яку платять за могутність. Не ворушися. «Застигла, мов камінь» — подумала вона і всілася нерухомо. Розріз був швидкий, лезо — гостре. Залізо мало б холодити шкіру, та чомусь здалося теплим. Дівчинка відчула, як обличчям стікає кров — неначе червона запона, яку опускають на лоба, щоки, підборіддя… і зрозуміла, чому жрець наказав заплющити очі. Коли запона досягла вуст, на смак вона була мідно-солона. Дівчинка лизнула і здригнулася. — Принеси мені обличчя, — мовив лагідний чоловік. Жебрачка не відповіла, проте дівчинка почула, як її капці шурхотять кам’яною підлогою. Дівчинці ж він мовив: — Випий оце. І пхнув до рук кухлика. Вона випила з нього, не вагаючись. Напій був дуже терпкий — наче кусаєш лимон. Тисячу років тому вона знала дівчинку, яка кохалася у лимонних тістечках. «Але то була не я. Лише Ар’я.» — Лицедії, мартопляси змінюють своє обличчя мистецькими штуками, — казав лагідний чоловік, — а чаклуни наганяють ману, сплітаючи світло, тінь та жагу і створюючи з них облуду для очей. Ці мистецтва тобі теж належить спізнати, але тут ми робимо дещо глибше. Мудра людина бачить крізь фарби та личини, гостре око розвіює ману… але те обличчя, що вдягнеш ти, буде таке ж правдиве та живе, як те, з яким тебе народила мати. Заплющ очі й не розплющуй. Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся. — Сиди тихо. Відчуття будуть незвичні. Може, у голові запаморочиться. Але ти однак не рухайся. Далі вона відчула напругу, тиск, тихе шурхотіння — то нове обличчя натягали згори старого. Шкіра, суха і жорстка, дряпнула їй чоло, та коли в неї всоталося трохи її крові, пом’якшала і погнучкішала. Щоки відчули тепло, зашарілися. Серце затріпотіло в грудях; на довгу мить їй перехопило подих. Навколо горла стиснулися руки, твердіші за камінь, почали душити. Її власні руки скинулися догори, ладні вчепитися пазурями у нападника, але там нікого не було. Жахливий переляк охопив дівчинку; вона почула огидний хрускіт, а з ним прийшов сліпучий біль. Перед нею плавало обличчя — огрядне, бородате, брутальне, з люто скривленими вустами. Вона почула слова жерця: — Дихай, дитино. Видихни свій страх. Струси з себе тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай! Дівчинка глибоко, засапано вдихнула і раптом зрозуміла, що все це — правда. Ніхто її не душив, ніхто не бив. Та все ж рука, яку вона піднесла до обличчя, тремтіла. Від дотику пальців посипалися часточки сухої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнулася очей, обвела щелепу. — Це й досі моє обличчя. Те саме, що було. — Справді? Відки певність? А й справді, відки певність? Вона не відчувала перемін, але ж, можливо, таке і не відчуєш. Дівчинка махнула рукою перед обличчям згори вниз, як колись робив на її очах Якен Ха-Гар у Гаренголі. Тоді його обличчя побігло рясицями і перемінилося. Коли ж вона повторила те саме, не сталося геть нічого. — Нічого не змінилося. Я відчуваю те саме. — Відчуваєш те саме, — погодився жрець. — А виглядаєш геть інакше. — В очах інших людей твій ніс та щелепу зламано, — мовила жебрачка. — Один бік твого обличчя вдавлено — там тобі потрощили вилицю. І половини зубів нема. Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла жодної прогалини, жодного зламаного зуба. «Чари, — подумала вона. — Маю нове обличчя. Бридке, потворне, понівечене.» — Попервах тобі можуть наснитися погані сни, — застеріг лагідний чоловік. — Її батько бив її так часто і страшно, що тільки прийшовши до нас, вона звільнилася від страху та болю. — Ви вбили його? — Вона прохала дарунку для себе, не для батька. «Ви все одно мали б убити того виродка.» Мабуть, він прочитав її думки. — Зрештою смерть прийшла по нього, як приходить по всіх смертних. Як має прийти по певну людину завтра вранці. — Він підняв світильню. — Тут ми скінчили. «Наразі так.» Коли вони поверталися назад до сходів, порожні очниці шкір на стінах, здавалося, слідкували за нею. Якусь мить вона майже бачила порух їхніх вуст, котрими вони шепотіли одне одному темні солодкі таємниці — словами надто тихими, щоб розчути. Тієї ночі сон не приходив легко. Заплутавшись у ковдрах, дівчинка крутилася туди й сюди у холодній темній кімнаті, та хай куди оберталася, бачила там обличчя. «Вони не мають очей, але мене бачать.» На стіні вона побачила обличчя батька, поруч із ним — паніматки, а далі — трьох братів у рядок. «Ні. То родичі якоїсь іншої дівчинки. А я ніхто, і мої брати носять чорно-білі ряси.» І все ж там був і чорний співець, і стайняр, убитий Голкою, а онде — пуздрястий зброєносець з корчми на перехресті, а там ще стражник, якому вона перетнула горлянку в Гаренголі. Висів на стіні й Лоскотун, а в чорних дірках, що лишилися йому замість очей, кипіла ненависть. Вид його повернув їй відчуття кинджала у руці, який вона встромляла йому в спину знову і знову. Коли нарешті до Браавосу прийшов день, був він сірий, темний і хмарний. Дівчинка сподівалася туману, але боги за своєю частою звичкою не зважили на її молитви. Повітря було чисте і холодне, вітер боляче кусав гострими зубами. «Хороший день для смерті» — подумала вона. Непроханою на вустах з’явилася молитва. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Вона вимовила всі імена лише губами, не кажучи ані слова. У Домі Чорного та Білого ніхто не міг знати, чи не слухають його чиїсь вуха. Сховища були повні старого одягу, забраного в тих, хто прийшов до Дому Чорного та Білого випити спокою з храмової водойми. Серед куп різноманітних строїв можна було знайти геть усе — від жебрацького лахміття до багатющих шовків та оксамитів. «Бридке дівчисько мусить вдягатися у щось бридке» — вирішила вона і обрала брудну темну кирейку з розкошланими полами, засмальцьовану зелену сорочку, що смерділа рибою, та пару важких чобіт. Останнім з усього спорядження вона заховала в долоню свого ножика. Поспішати не було потреби, тож вона вирішила піти до Порфірової Гавані кружним шляхом і перейшла міст до Острову Богів. Китичка з перетічок продавала свої скойки та вустриці навіть тут, серед храмів — коли в Талеї, доньки Бруско, текла місячна кров, і вона залишалася в ліжку. Дівчинка подумала, чи не зустріне тут Талею з товаром — можливо, знадвору Кублища, де забуті божки мали свої крихітні забуті святилища — але дарма. День був холодний, а Талея не любила вставати надто рано. Жіноча подоба перед каплицею Плакальниці Лису, яку саме проминала дівчинка, зронювала срібні сльози. У Садах Геленеї стояло визолочене дерево у сотню стоп заввишки з листям куваного срібла. Світло смолоскипів мерехтіло у вікнах олив’яного скла дерев’яних палат Владаря Злагоди, показуючи в яскравих кольорах півсотні різновидів метеликів. Одного разу, пригадала дівчинка, Жона Жегляра прогулялася разом з нею усім шляхом і розповіла про всіх чудернацьких богів сього міста. — Ось будинок Великого Пастиря. Триголовому Тріосові належить ота башта з трьома маленькими башточками. Перша голова пожирає тих, кому час помирати, а відроджені з’являються з третьої. Що має робити друга, я не знаю. А онде Камені Мовчазного Бога, а отам — вхід до Лабіринту Візерункарів. Лише ті, хто навчиться правильно його проходити, знайдуть шлях до мудрості — так кажуть жерці Візерунку. За ним, онде аж біля протоки, стоїть храм Аквана Червоного Бика. Кожного тринадцятого дня його жерці перетинають горлянку бездоганно білому теляті й пропонують чаші крові жебракам. Але нині був не тринадцятий день, і сходи Червоного Бика стояли порожні. Брати-боги Семош і Селосо дрімали і мріяли про щось у храмах-близнюках на протилежних берегах Чорної Протоки, з’єднані різьбленим чорним мостом. Дівчинка перейшла його і попрямувала до припортових корабелень, потім крізь Тандитну Гавань і повз затоплені шпилі та бані Потоплого Міста. Зі «Щасливого порту» саме вивалювалася купка лисенійських жеглярів, але дівчинка не побачила жодної повії. Корабель був зачинений і здавався покинутим — напевне, гурт його мартоплясів ще не виліз із ліжок. Але далі, при корабельні коло ібенійського китобоя, дівчинка помітила старого друга Китички — Тагганаро — що перекидався м’ячем з Кассо, Королем Тюленів, поки його новий гаманоріз клопотався у натовпі глядачів. Коли вона зупинилася на хвилинку подивитися і послухати виставу, Тагганаро зиркнув на неї, не впізнавши, але Кассо гавкнув і ляснув пливцями. «Упізнав, — подумала дівчинка, — або ж унюхав рибу.» І поспішила своєю дорогою. Коли вона досягла Порфірової Гавані, старий вже влаштувався у юшечній за звичним столом, рахуючи гаманець грошей, поки торгувався з капітаном якогось корабля. Над ними маяв довготелесий охоронець. Кремезний сидів неподалік дверей, де добре бачив усіх, хто входив. Але те вже не важило — вона-бо не збиралася входити. Натомість дівчинка всілася на дерев’яних палях за півсотні стоп відти; поривчастий вітер заходився смикати її за одежину примарними пальцями. Навіть у холодний сірий день у гавані кипіло життя. Дівчинка побачила жеглярів, що нишпорили у пошуках повій, і повій, що полювали на жеглярів. Повз неї продибало двійко бравів у геть розкуйовдженому одязі; п’яні, як чіп, вони спиралися один на одного і гучно брязкали тонкими клинками при пасах. Проминув її також червоний жрець, чиї криваво-кармазинові шати смикав вітер. Майже настав полудень, коли вона нарешті побачила потрібного їй чоловіка — заможного власника кількох кораблів, якого вона вже тричі бачила за справами зі старим. То був здоровий лисий бурмило у важкому кунтуші м’якого брунатного оксамиту, облямованому хутром; стан він підперезав брунатним шкіряним чересом з набитими на ньому срібними місяцями та зірками. Ліва нога не згиналася внаслідок якогось невідомого дівчинці лиха, тому ходив купець повільно, спираючись на ціпка. «Годиться незгірш кого іншого» — вирішила бридка мала, зіскочила з паль і приткнулася ззаду. За десяток швидких широких кроків вона вже мулялася просто за ним, наготувавши ножика. Гаманець у чолов’яги висів на правому боці, при пасі, але дістатися його заважав кунтуш. Майнув ножик, спритненько і хутенько, оксамит розчахнувся, а господар нічого і не відчув. Рудий Рогго посміхнувся б схвально, дивлячись на неї зараз. Вона просунула руку в дірку, розрізала ножиком і гаманець теж, схопила жменю золота… Здоровань обернувся. — Що тут… Його рух заплутав їй руку в складках кунтуша; вона саме висмикувала пальці з гаманця. Монети порснули дощем навколо ніг. — Злодюжка! Здоровань здійняв ціпка завдати удару. Вона ж вибила з-під нього хвору ногу, легко відскочила назад, а поки чолов’яга падав, щодуху чкурнула повз матір з дитиною геть. Інші монети застрибали з її пальців на землю. Позаду бриніли вигуки «злодюжка, злодійка!». Череватий корчмар, що трапився назустріч, незграбно спробував ухопити її за плече, та вона крутнулася, ухилилася, майнула повз реготливу хвойду і миттю здиміла у найближчий провулок. Китичка з перетічок добре знала ці провулки; бридка мала швидко їх згадала. Вона кинулася ліворуч, перелетіла через низьку стінку, перестрибнула крихітну перетічку і прослизнула крізь незамкнені двері до запиленої комори. Гамір погоні вже вщух, але вона мала впевнитися, тому присіла за якимись скринями, охопила руками коліна і стала чекати. Чекала вона мало не годину, а тоді вирішила, що піти вже безпечно, видерлася вгору бічною стіною будинку і дісталася дахами майже до Протоки Звитяжців. Власник кораблів мав уже зібрати монети, взяти ціпка і пошкутильгати до харчівні — сьорбати юшку з миски і скаржитися старому на бридку малу, що спробувала обчистити йому гаманця. У Домі Чорного та Білого на неї чекав лагідний старий, усівшись на край храмової водойми. Бридка мала сіла поруч і поклала монету на цямрину між ними. То була золота монета, з драконом на одному боці й королем на іншому. — Золотий вестероський дракон, — мовив лагідний чоловік. — Де це ти його здобула? Адже ми не крадемо. — Я не крала. Я взяла одну з його монет і лишила одну з наших. Лагідний усе зрозумів. — І тією монетою, разом з іншими у своєму гаманці, він заплатив певній людині. А в тієї людини невдовзі зупинилося серце. Отакої! Сум, та й годі. — Жрець узяв монету і кинув її до водойми. — Ти ще маєш багато чого навчитися, та все ж, гадаю, не конче безнадійна. Тієї ночі їй повернули обличчя Ар’ї Старк. А ще принесли рясу — м’яку грубу рясу послушниці, чорну з одного боку і білу з іншого. — Вдягай оце, коли ти тут, — мовив жрець, — та знай, що зараз воно тобі ні до чого. Назавтра ти підеш до Ізембаро підмайструвати. Який потрібен одяг — візьми у коморах. Міська варта шукає бридку обличчям дівчинку, яка за чутками вчащає до Порфірової Гавані. Тому незле буде тобі отримати і нове обличчя. Він ухопив її за підборіддя, покрутив голову туди сюди, кивнув. — Цього разу гарненьке, гадаю так. Гарненьке, як твоє власне. Отже, хто ти є, дитино? — Ніхто, — відповіла вона. Серсея Останньої ночі свого ув’язнення королева геть не могла заснути. Щоразу, як вона заплющувала очі, голову їй наповнювали передчуття та хворобливі марення про прийдешній ранок. «Я матиму варту, — казала вона собі. — Вони відженуть юрбу. Нікому не дозволять торкнутися мене.» Принаймні у цьому її запевняв верховний горобець. І все ж вона боялася. Того дня, коли Мирцела відпливала у Дорн — дня голодних бунтів — уздовж усього шляху стояли золотокирейники, але юрба прорвала їхні лави, розшматувала старого жирного верховного септона і півсотні разів зґвалтувала Лолису Стокварт. Якщо ота бліда, м’якотіла, недолуга істота розбудила у хамах тваринну хіть, бувши вдягненою з ніг до голови, то чого має чекати королева?! Серсея зміряла кроками келію — нетерпляча, мов леви у клітці. Ті леви, що в її дитинстві жили у надрах Кастерлі-на-Скелі — спадок дідових часів. Вони з Хайме невпинно піддражнювали одне одного залізти в ту клітку, та лише вона одного разу зібрала досить мужності, щоб просунути руку крізь ґрати і торкнутися одного з великих жовто-брунатних звірів — сестра завжди-бо була хоробріша за брата. Лев обернувся до неї, витріщився величезними золотими очима, а тоді лизнув руку язиком шорстким, наче терпуг. А вона й не подумала відсмикнути долоню — аж доки Хайме не вхопив її за плечі та не відірвав од клітки. — Тепер твоя черга, — сказала вона йому тоді. — Смикни його за гриву, коли не слабак. «А він не смикнув. Це мені мав би належати меч, не йому.» Вона крокувала туди й сюди босоніж, тремтячи під тонкою ковдрою, що огортала їй плечі — не могла дочекатися прийдешнього дня, надвечір якого все буде скінчено. «Невеличка прогулянка, і я вдома. Знову опинюся коло Томена, у власних покоях в Маегоровому Острозі.» Дядько сказав: це єдиний спосіб врятуватися. Але чи справді так? Вона вже не довіряла дядькові — не більше, ніж верховному септонові. «Було мені відмовитися. Наполягти на невинності й покласти усі надії на суд.» Суд судом, але хіба довіриш судити себе Святій Вірі? Хай так чинить Маргерія Тирел — малій троянді суд Віри був начебто до смаку. Але Серсея не мала друзів серед септ і горобців, що юрмилися навколо цього нового верховного септона. Єдиною її надію був суд двобоєм, а для нього потрібен поборник. «Якби Хайме не втратив правицю…» Втім, то однак був глухий кут. Меч Хайме зник, а з ним і він сам — завіявся з тією Брієнною кудись річковим краєм. Королева мала знайти собі іншого поборника, бо інакше покута нинішнього дня видасться їй найменшою з турбот. Її вороги звинувачували її у зраді. Вона мала якось дістатися Томена, хай за яку ціну. «Він любить мене. Він не покине власну матір. То Джоф був упертий і свавільний, а Томен — слухняний хлопчик, хороший маленький король. Він зробить, що йому скажуть.» Якщо вона лишиться тут, то пропаде, а єдиним способом повернутися до Червоного Дитинця була покутна хода. Верховний септон був щодо цього непохитним, а пан Кеван відмовлявся навіть палець підняти проти нього. — Сьогодні мені ніхто не зашкодить, — вимовила Серсея, коли вікно лизнуло перше вранішнє світло. — Болітиме лише моя гордість. Слова забриніли їй у вухах порожнім видзвоном. «А може, Хайме ще приїде.» Вона уявляла, як він мчить верхи крізь вранішній туман, сяючи золотим обладунком у променях східного сонця. «Хайме, якщо ти хоч колись кохав мене…» Коли по неї прийшли тюремники, попереду сунули септа Унела, септа Моела і септа Сколера, услід — чотири послушниці та дві сестри-мовчальниці. Вигляд мовчазних сестер у сірих рясах наповнив королеву раптовим жахом. «А ці тут навіщо? Невже мені час помирати?!» Адже мовчальниці дбали лише про мертвих. — Верховний септон обіцяв, що мені не завдадуть шкоди! — Так і буде. Септа Унела кивнула послушницям. Вони принесли лужне мило, балію теплої води, ножиці й довгу пряму бритву. Від вигляду гострого заліза Серсея затремтіла. «Вони хочуть мене поголити. Ще трохи приниження — родзинку до вранішньої кулеші.» Але вона не подарує їм втіхи чути її благання. «Я — Серсея з дому Ланістер, левиця Скелі, законна королева усього Семицарства, правдива донька Тайвина Ланістера. А волосся… воно відростає.» — Робіть свою справу, — мовила вона. Старша з двох сестер-мовчальниць узяла ножиці. То була досвідчена стригалька, жодних сумнівів — сестри часто обмивали трупи вельможного панства для повернення родичам і серед інших потрібних умінь мали знати, як підрізати бороди та волосся. Спершу Серсеї оголили голову; вона сиділа тихо, наче кам’яний бовван, поки клацали ножиці й золоті кучері падали на підлогу. В цій клятій келії королева не мала змогу належно їх порати, але навіть немитим і сплутаним її волосся сяяло, коли його торкалося сонце. «Моя корона, — подумала королева. — Вони забрали в мене іншу корону, а тепер крадуть і цю.» Коли все золото з її голови вже лежало купами навколо ніг, одна з послушниць намилила їй голову, і сестра-мовчальниця зішкребла рештки бритвою. Серсея сподівалася, що на тім глум скінчиться… але помилилася. — Скидайте сорочку, ваша милосте, — наказала септа Унела. — Сорочку? — перепитала королева. — Навіщо? — Божим стригалям наказано зняти з вас усе волосся. «Стригалям? — люто подумала вона. — Зняти? Як вовну з вівці?» Але зісмикнула сорочку через голову і жбурнула на підлогу. — Чиніть як знаєте! І знову було мило, тепла вода та бритва. Наступним їй видалили волосся під пахвами, тоді на ногах… і нарешті золотий пух, що вкривав її потаємний горбик. Коли сестра-мовчальниця вповзла їй між ніг з бритвою, Серсея мимоволі пригадала ті часи, коли замість неї там лежав Хайме — всипав цілунками її розведені стегна, змушував мокріти і стогнати. Його цілунки були завжди теплі. Поцілунок бритви — холодний, як лід. Коли вони скінчили, королева лишилася голою та беззахисною, як найпересічніша з жінок. «Не лишили ані волосини, щоб сховати сором.» Тихий та гіркий смішок зірвався у неї з вуст. — Ваша милість вбачають у своєму становищі щось кумедне? — запитала септа Сколера. — Аж ніяк, септо, — відповіла Серсея. «Та одного дня я накажу видерти тобі язика гарячими обценьками. Ото справді буде кумедно.» Одна з послушниць принесла рясу — м’яку, білу, з тих, що носили септи. Нею королева мала прикрити тіло, поки спускатиметься сходами у башті та проминатиме септ, щоб позбавити зустрічних вірян і служителів Седмиці споглядання оголеної плоті. «Рятуйте нас, Семеро, від цих бридких лицемірів!» — Чи дозволять мені хоч пару сандалів? — запитала вона. — Вулиці страшенно брудні. — Не брудніші за ваші гріхи, — відповіла септа Моела. — Їхня пресвятість особливо підкреслили, щоб ви показали себе такою, якою вас створили боги. Чи мали ви на ногах сандалі, коли виходили з черева пані матері? — Ні, — мусила відповісти королева. — Ось вам і відповідь. Закалатав дзвін. Довге ув’язнення королеви добігало кінця. Серсея щільніше загорнулася у рясу, вдячна за її тепло, і мовила: — То ходімо. Її син чекав на неї на іншому кінці міста. Що раніше вона виступить у свій похід, то скоріше його побачить. Шорсткий камінь сходинок дряпав їй п’яти, коли Серсея Ланістер починала свій спуск. Вона прибула до Баелорового Септу королевою у розкішних ношах. А залишала його босоніж, з поголеною головою. «І все ж я його залишаю. Це єдине, що важить сьогодні.» Дзвони на дзвіницях вже співали, закликаючи місто засвідчити її ганьбу. Великий Септ Баелора був напхом напханий вірянами, що прийшли заради вранішньої служби. Їхні молитви бриніли луною попід банею над їхніми головами, та коли з’явилася королева з почтом, впала раптова тиша, і тисяча очей обернулася до неї. Очі увіп’ялися у неї, проводили проходом повз місце, де колись спочивав батько по своїй наглій смерті. Серсея проминула глядачів, не обернувшись ані ліворуч, ані праворуч. Її босі ноги гучно ляскали по холодній мармуровій підлозі. Вона відчувала на собі кожен погляд — і погляди Седмиці з-за її вівтарів теж. У Світличній Палаті її з’яви чекало з тузінь Синів Воїна. Спинами їхніми спадали веселкові корзна, кришталі на глухих шоломах мерехтіли у світлі лампад. За обладунки їм правили сріблясті бляхи, начищені до дзеркального блиску, та під ними — королева знала — кожен носив волосяну верету. Гострі клиноподібні щити несли на собі один і той самий знак — кришталевий меч, що сяяв у пітьмі. Стародавній знак тих, кого простолюддя кликало Мечами. Їхній очільник став перед нею на коліно. — Ваша милість, певно, мене пригадають. Я звуся Теоданом Трударем. Їхня висока пресвятість доручили мені очолити ваш супровід. Ми з моїми братами безпечно проведемо вас містом. Серсея ковзнула очима по обличчях чоловіків попереду себе. І знайшла, кого шукала — Ланселя, свого брата у перших, сина пана Кевана, що колись клявся їй у коханні, а тоді вирішив, що кохається лише у божій ласці. «Кров моя, зрадник мій.» Певно, вона йому не забуде. — Підведіться, пане Теодане. Я готова. Лицар підвівся на ноги, обернувся, здійняв долоню. Двоє з його людей ступили до високих дверей і штовхнули їх назовні. Серсея вийшла на відкрите повітря, блимаючи на сонячне світло, наче кріт, вийнятий зі свого підземелля. Дмухав поривчастий вітер, смикав поли її ряси, огортав ними ноги. Вранішнє повітря просякло старими, добре знайомими пахощами Король-Берега. Королева вдихнула кисле вино, свіжоспечений хліб, гнилу рибу, нічну гидоту, кіптяву, піт, кінські сцяки… жодна квітка ніколи не пахкотіла так солодко. Загорнута у рясу, Серсея стала нагорі мармурових сходів. Сини Воїна вишикувалися навколо. Раптом вона усвідомила, що вже стояла на цьому самому місці раніше — того дня, коли князь Едард Старк втратив голову. «Чого не мало б статися. Джофові сказано було зберегти йому життя і відіслати на Стіну.» Найстарший син Старка успадкував би княжий титул і господарство на Зимосічі, а Санса лишилася б при дворі заручницею. Варис та Мізинець гарненько продумали умови, Нед Старк проковтнув свою безцінну честь і зізнався у зраді, аби лише врятувати порожню довбешку своєї доньки. «А я б улаштувала Сансі хороший шлюб. З кимось із Ланістерів. Ясна річ, не з Джофом, та може, з Ланселем або кимось із його молодших братів.» Петир Баеліш ладен був сам одружитися з дівчиною, але то була річ конче неможлива — з надто вже низького роду він походив. «Якби Джоф слухняно зробив, що йому сказали, Зимосіч не пішла б воювати, а батько швидко б дав ради Робертовим братам.» Натомість Джоф наказав відтяти Старкові голову, а князь Слинт і пан Ілин Пейн поспіхом скорилися наказові. «Це сталося просто отут» — пригадала королева, витріщаючись на мармур попереду себе. Янос Слинт підняв голову Неда Старка за волосся, кров його життя потекла сходами, і вороття назад не лишилося. Спогади здалися їй такими далекими. Джоф лежав у могилі, усі Старкові сини — теж. Загинув навіть батько. А вона знову стояла на сходах Великого Септу, лишень тепер юрба витріщалася не на Едарда Старка, а на неї. Широкий мармуровий майдан був забитий натовпом так само, як у день страти Старка. Хай куди королева дивилася — всюди стрічала людські очі. Юрба складалася рівно з чоловіків та жінок; дехто тримав на плечах дітей. Жебраки та злодюги, корчмарі та крамарі, кожум’яки та стайнярі, найубогіші зі шльондр… уся ница наволоч міста зібралася на майдані подивитися на приниження королеви. А серед них тут і там стрічалися Бідолахи — гидкі, немиті й неголені створіння зі списами та сокирами, вбрані у окремі шматки побитих блях, іржавих кольчуг та потрісканої шкіри, накинуті згори грубими домотканими вапенроками, блякло вибіленими і прикрашеними семикутною зіркою Віри. Нужденні вояки репаного війська верховного горобця. Десь у душі якась її часточка досі благала Хайме з’явитися і врятувати її від приниження… та її близнюка однак ніде не було. Не з’явився і дядько — що її зовсім не здивувало. Пан Кеван дуже ясно дав їй зрозуміти під час останніх відвідин: Серсеїна ганьба не повинна заплямувати честь Кастерлі-на-Скелі, тому жоден із левів не йтиме поруч. Кара та спокута накладалися на неї — і лише на неї. Септа Унела стала праворуч, септа Моела — ліворуч, септа Сколера — позаду, і їй стало все зрозуміло. Якщо королева спробує втекти або опиратися, ці три огидні курви втягнуть її назад до септу і цього разу подбають, щоб вона з нього вже не вийшла. Серсея підняла голову. За майданом, за морем голодних очей, роззявлених ротів і брудних мармиз, на тому кінці міста височів пагорб Аегона; башти, мури та палати Червоного Дитинця рожевіли, наче щоки дівчини, у світлі вранішнього сонця. «Не так вже дотуди й далеко.» Щойно вона досягне воріт, найгірше випробування залишиться позаду. Невдовзі вона поверне собі сина. І матиме свого поборника. Адже їй пообіцяв Кайбурн. «Томен чекає на мене. Мій маленький король. Я зможу. Я повинна.» Септа Унела виступила наперед. — Грішниця постає перед вашими очима! — оголосила вона. — Се є Серсея з дому Ланістер, королева-удовиця, мати його милості короля Томена, дружина світлої пам’яті короля Роберта, що скоїла прикрі лукавства і вчинила розпусту. Септа Моела стала одесну королеви. — Грішниця сповідала гріхи й молила про відпущення та прощення. Їхня висока пресвятість звеліли їй показати сумирність свого серця, лишивши осторонь пиху та погорду і відкривши себе такою, як її створили боги, перед добрим людом сього міста. Септа Сколера розтулила рота останньою. — І ось грішниця постає перед вами з покірним серцем, позбавлена таємниць, нічого не ховаючи, оголена перед очима богів та людей, готова до покутної ходи. Серсеї ледь виповнився рік, коли помер пан дідусь. Перше, що зробив батько, обійнявши княжий престол — вигнав геть із Кастерлі-на-Скелі зажерливу хамку, що була коханкою його батька. З неї здерли шовки та оксамити, щедро навішані князем Титосом, і коштовності, які та забрала собі сама. А потім прогнали оголеною вулицями Ланіспорта, щоб західний край побачив, хто вона є насправді. Серсея була надто мала, щоб бачити виставу на власні очі, та поки росла, часто чувала оповідки з вуст праль і стражників, які були свідками уславленої пригоди. Вони розказували, як жінка рюмсала і благала, як відчайдушно чіплялася за одяг, коли їй наказали роздягтися, як безнадійно намагалася прикрити груди і сором руками, поки шкутильгала вулицями гола і боса до майбутнього вигнання. — Марнославна була, пихата, — пригадала Серсея слова одного стражника. — Носа догори дерла так, мов забула, з якого гною її вийняли. Та як ми зіскубли з неї ганчір’я, то всі побачили, що ціна тій хвойді — мідяк у базарний день. Якщо пан Кеван та верховний горобець думали, що з нею буде так само, то вельми прикро помилялися. Бо в ній текла кров князя Тайвина. «Я — левиця. Я не схилюся і не зламаюся перед ними.» І королева скинула з себе септину рясу. Вона оголила себе одним спритним, але неквапним рухом, наче роздягалася в себе у покоях для купелі без жодних сторонніх очей, крім власних покоївок. Коли холодний вітер торкнувся шкіри, королева відчайдушно затремтіла. Вся сила її духу пішла на те, щоб не дати собі прикритися руками — як робила дідова хвойда. Пальці стислися у кулаки, нігті врізалися у долоні. На неї дивилося безліч жадібних очей… але що вони бачили? «Я вродлива. Я красуня» — нагадала вона собі. Скільки разів їй це казав Хайме? Навіть Роберт віддавав належну пошану її вроді, коли залізав до ліжка в п’яних намаганнях здобути своїй цюцюрці гідну короля втіху. «Але так само вони дивилися і на Неда Старка.» Час було виступати в похід. Оголена, безволоса, босонога, Серсея повільно рушила вниз широкими мармуровими сходами. Руками і ногами побігли сироти. Вона високо підняла підборіддя, як личило королеві, а супровід розтягся попереду віялом. Бідолахи розштовхували юрбу, щоб дати дорогу, а Мечі стали пообіч неї самої. Ззаду крокували септа Унела, септа Сколера, септа Моела, а за ними — дівчата-послушниці у білому. — Шльондра! — скрикнув чийсь голос. Жіночий голос. Саме жінки завжди показували себе найбезжальнішими, коли справа стосувалася інших жінок. Серсея оминула її увагою. «Будуть інші, і то гірші. Ці істоти не мають солодшої втіхи у житті, ніж глузувати з вищих за себе.» Стулити їм пельки вона не могла, тож мусила прикидатися, що не чує. І не бачить. Королева дивитиметься на Аегонів пагорб на тому кінці міста, на башти Червоного Дитинця у мерехтливому сяйві. Саме там вона знайде порятунок, якщо дядько дотримав своєї частини угоди. «Він сам цього хотів. Він і верховний горобець. І мала троянда теж, хіба є сумнів? Я грішила і мушу спокутувати гріх, пронести свій сором перед очима кожного жебрака у цьому місті. Вони гадають: це зламає мою гордість і покладе мені край. Але вони помиляються.» Септа Унела і септа Моела трималися крок у крок, а септа Сколера тяглася позаду, теленькаючи у дзвоник. — Ганьба! — викликала стара шкиринда. — Ганьба грішниці, ганьба, ганьба! Десь праворуч у лад з нею заспівав інший голос — то якийсь пекарчук загорлав: — Пироги з м’ясом, три мідяки за гарячий пиріг! Мармур під ногами був слизький та холодний; Серсея мусила ступати обережно, боячись ковзнути. Дорога провела їх повз подобу Баелора Блаженного, що нерухомо височів на своєму підмурку, показуючи обличчям саму лише добрість та сумирність. Дивлячись на нього, ніхто б не здогадався, що то був за йолоп. Рід Таргарієнів дав світові королів і поганих, і добрих, але жодного не любили так, як Баелора — побожного і доброчесного короля-септона, котрий рівно любив і богів, і простолюддя, зате ув’язнив власних сестер. Диво було, що його кам’яна подоба не впала розкришена, побачивши голі Серсеїні груди. Тиріон колись казав, що короля Баелора жахав навіть власний прутень. А ще одного разу, за згадкою того ж таки Тиріона, король наказав вигнати з Король-Берега всіх повій. Літописи згадували, що Баелор молився за їхні пропащі душі, коли хвойд проганяли крізь браму міста, але не кинув на них жодного погляду. — Гуляща! — заверещав чийсь голос. Знову жіночий. Щось вилетіло з натовпу. То була якась гнила городина; розбризкуючи гидку юшку, бурий шмат пролетів над королевиною головою і ляпнувся коло ніг одного з Бідолах. «Я не боюся. Я левиця.» Вона рушила далі. — Гарячі пироги! — волав пекарчук. — Ану ходіть купуйте пироги і всякі мантули! Септа Сколера зателенькала дзвіночком, заспівала: — Ганьба, ганьба! Ганьба на голову грішниці! Ганьба, ганьба! Бідолахи посунули вперед, розштовхуючи юрбу щитами, стаючи стінами обабіч вузького проходу. Серсея пішла туди, куди її вели, випроставши голову на застиглій шиї, кидаючи погляд аж за виднокрай. Кожен крок наближав її до Червоного Дитинця. До її сина і остаточного порятунку. Здавалося, років сто пішло на те, щоб перетнути майдан. Та нарешті мармур під ногами поступився бруківці, навколишній простір стиснувся між численних крамниць, стаєнь та будинків, і почався спуск пагорбом Візеньї. Але негайно і сповільнився. Вулиця була крута і вузька, натовп щільно забив її згори донизу і вшир. Бідолахи розштовхували всіх, хто стояв на дорозі, намагаючись відсунути убік, але подітися не було куди — задні ряди у юрбі штовхали їх від себе уперед. Серсея намагалася тримати голову високо, але ступила у щось слизьке, ковзнула ногою і трохи не впала, та септа Унела схопила її попід лікоть і втримала на ногах. — Вашій милості слід дивитися, куди ви ступаєте. Серсея викрутила руку з її пальців. — Так, септо, — відповіла вона покірним голосом, хоча всередині аж сичала люттю. Королева рушила далі, вкрита лише сиротами і власною гордістю. Вона кинула була погляд на Червоний Дитинець, але той сховався з очей, загороджений високими будинками з колод обабіч улиці. — Ганьба, ганьба! — виспівувала септа Сколера, калатаючи дзвіночком. Серсея спробувала крокувати швидше, але вперлася у спини Зірок і снову сповільнилася. Чоловік просто попереду продавав з возика печене м’ясо на шпичках; хода мусила спинитися, щоб Бідолахи прибрали його з дороги. М’ясо підозріло нагадувало Серсеї щурів, але повітрям пливли звабливі пахощі, і доки шлях розчистили для продовження ходи, вже половина людей навколо неї глитала зі шпичок печені смаколики. — Хочете, ваша милосте? — заволав один, дебелий бурмило зі свинячими очицями, величезним черевом і розкошланою чорною бородою, що неабияк нагадав королеві покійного Роберта. Коли ж королева відвернулася, він шпурнув у неї рожен, а той вдарив її по нозі й покотився вулицею, лишивши на стегні смугу сала та крові од погано пропеченого м’яса. Тут галас здавався гучнішим, ніж на майдані — напевне, тому, що юрба підступила ближче. Серед вигуків найчастіше лунала «шльондра» та «грішниця», але стрічалася і «братова хвойда», і «курва», час від часу — «зрадниця»; подеколи вона чула, як хтось гукав за Станіса або Маргерію. Камені бруківки під ногами були брудні, загиджені, а простору навколо так мало, що королева не мала змоги й калюжу обійти. «Байдуже. Ніхто ще не помер од мокрих ніг» — сказала собі Серсея. Їй хотілося вірити, що в калюжі стояла дощова вода, та вірогідніше то були кінські сцяки. З вікон та ґанків посипалося ще сміття: напівзогнила садовина, кисле пиво, протухлі яйця, що вибухали сірчаним смородом, розбиваючись на землі. Потім хтось жбурнув здохлу кішку; вона перелетіла через голови Бідолах і Синів Воїна, ляпнулася на камені й луснула, забризкавши литки Серсеї тельбухами й хробаками. Але Серсея рухалася далі. «Я сліпа та глуха, а вони — жалюгідні черви» — сказала вона собі. — Ганьба, ганьба! — співали септи. — Каштани, гарячі смажені каштани! — кричав вуличний рознощик. — Шана її милості, ясновельможній Королеві-Піхві! — урочисто проголосив якийсь п’яниця з високого ґанку над головою та підняв кухоль у глузливій здравиці. — Ану всім пуцькам стояти, вітати цицьки преславні! «Слова — то вітер, — подумала Серсея. — Слова не шкодять.» На півдорозі униз пагорбом Візеньї королева вперше упала. Її нога послизнулася, втрапивши у якусь гидоту — найпевніше, вилиту з горщика. Коли септа Унела підсмикнула її на ноги, з подертого коліна Серсеї цебеніла кров. Натовпом пробігла хвиля реготу; чоловічий голос загорлав, що поцьомає королівське колінко, і все зцілиться. Серсея озирнулася. Нагорі пагорба виднілися велика баня та сім кришталевих башт Великого Септу Баелора. «Невже я подолала лише стільки?!» А ще гірше — вона втратила з очей Червоний Дитинець. — Де… куди…? — Ваша милосте. — Очільник варти виступив з-за спини. Серсея вже забула його ім’я. — Вам треба рухатися далі. Юрба шаленіє. «Так, — подумала вона. — Шаленіє.» — Я не боюся… — А мали б. Лицар ухопив її за руку, рішуче потяг уперед. Вона, запинаючись, пошкутильгала слідом — униз, ще далі униз — щулячись на кожному кроці, покірно спираючись на руку стражника. «На його місці мав бути Хайме.» Він би вийняв свого золотого меча і прорубав шлях просто крізь юрбу, вирізаючи очі кожному, хто насмілиться на неї глянути. Бруківка була потріскана, нерівна, слизька під ногами, шорстка проти голої шкіри. П’яти натрапили на щось гостре — шматок каменю або глиняний черепок. Серсея скрикнула з болю. — Я ж прохала дати мені сандалі! — визвірилася вона на септу Унелу. — Було вам дати мені сандалі, не вдавило б вас! Лицар знову смикнув її за руку, наче хамку-служницю. «Чи не забув він, хто я є? Мацати брудними клішнями королеву Вестеросу?» Коло пониззя пагорба схил спрямився, вулиця поширшала. Серсея знову побачила Червоний Дитинець, що сяяв кармазином у вранішньому світлі нагорі Аегонового пагорба. «Треба йти далі.» Вона рішуче вирвала руку з хвату пана Теодана. — Не треба мене тягти, добрий лицарю. Піду сама. І пошкандибала далі, лишаючи позаду на каменях вервечку кривавих слідів. Вкрита сиротами, вона ледве переставляла ноги, долаючи лайно та болото, спливаючи кров’ю на кожному кроці. А навколо буяло гучне розмаїття голосів. — Моя дружина має кращі цицьки, ніж ота хвойда! — горлав якийсь чоловік. Візник, якому Бідолахи наказали прибрати воза з дороги, обклав їх добірною лайкою. — Ганьба, ганьба, ганьба грішниці! — співали септи. — Гляньте сюди! — скрикнула повія з вікна дому розпусти, задерши спідниці перед чоловіками унизу. — Осьо вам ступочка, що знає цноту й сором! Не та розтовчена діра, що вулицею суне! А дзвони все калатали і калатали. — Та хіба то королева? — запитав якийсь хлопчак. — У неї ж усе висить, як у моєї мамці. «Це моя кара, — сказала собі Серсея. — Я скоїла жахливі гріхи, і ось мені спокута. Але скоро вона скінчиться, все лишиться позаду, і я зможу забути.» Королева почала бачити знайомі обличчя. Лисий чолов’яга з кущавими бурцями на щоках супився з вікна так само, як її батько; на мить він здався таким схожим на князя Тайвина, що вона аж запнулася. Юна дівчина сиділа коло водограю, просякла водою, і витріщалася на неї обвинними очима Мелари Вичерпій. Королева побачила Неда Старка, а поруч — малу Сансу з рудаво-брунатним волоссям і кудлатим сірим собакою, що мав бути її вовком. Кожна дитина, що вискакувала з натовпу, ставала її братом Тиріоном і зловтішалася так само, як зловтішався карлик, коли помирав її Джофрі. А потім з’явився і Джоф, її син, її першачок, її ясний та коханий синочок з золотими кучерями і чарівною посмішкою на солодких вустах, він… Саме тоді вона впала вдруге. Коли її підняли на ноги, королева трусилася, наче листок на вітрі. — Благаю, — мовила вона. — Матінко, змилуйся. Я ж сповідала гріхи. — Сповідали, — відповіла септа Моела. — І тепер їх спокутуєте. — Вже недалечко, — додала септа Унела. — Онде, бачите? — вказала вона. — На верхівку пагорба, та й усе. «На верхівку пагорба. І все.» Септа не збрехала — вони справді стояли при підніжжі Аегонового пагорба, а нагорі височів замок. — Хвойда! — заверещав хтось. — Братова підстилачка! — додав інший голос. — Огидна потвора! — Чи не бажають ваша милість посмоктати? — Бевзь у різницькому фартусі витяг прутня зі штанів, шкірячи зуби. Та те вже не важило. Вона майже прийшла додому. Серсея почала підйом. Кпини та вереск тут лунали ще дужче, ніж позаду. Хода королеви не зачіпала Блошиного Подолу, і мало не всі його мешканці щільно натопталися на пониззя високого Аегонового пагорба, щоб не пропустити неабияку виставу. Пики, що шкірилися на неї з-за щитів і списів Бідолах, здавалися покрученими, бридкими, химерними. Всюди під ногами крутилися паці та діти, скалічені жебраки та гаманорізи юрмилися у натовпі, наче таргани. Вона побачила чоловіків з зубами, підпиляними на вістря, старих бабів з волом завбільшки з її голову, шльондру з величезною смугастою змією, обгорнутою навколо грудей і плечей, чолов’ягу зі щоками та чолом, укритими виразками, з яких цебенів сірий бруд. Вони роззявляли роти у огидних посмішках, облизували вуста, тюгукали, коли вона шкутильгала повз, надимаючи груди у намаганнях подолати схил. Хтось вигукував огидні залицяння, хтось лаяв і проклинав. «Слова — то вітер, — подумала вона. — Слова мені не зашкодять. Я вродлива, найвродливіша жінка на Вестеросі, так сказав Хайме, а Хайме ніколи б мені не збрехав. Ба навіть Роберт… він мене не кохав, але бачив, яка я вродлива, і жадав тілесно.» Проте зараз вона зовсім не почувалася вродливою — навпаки, старою, виснаженою, споганеною, бридкою. На череві в неї лишилися розтяги від народжених дітей, і груди вже не стояли так пружно, як замолоду, а без сукні зовсім обвисли. «Не треба було цього робити. Я була їхньою королевою, а тепер вони побачили, вони все побачили… Я не мала показувати їм себе.» У шатах і короні вона була королевою. Оголена, скривавлена, поранена — лише жінкою, нічим не відмінною від їхніх дружин… і більше схожою вже на матерів, ніж на юних гарненьких доньок. «Що ж я накоїла?» Щось муляло їй у очах, щипало, туманило зір. Але ж не могла вона плакати, тільки не плакати… хробакам не вільно бачити, як плаче королева. Серсея витерла очі низом долоней. Подих холодного вітру змусив її затремтіти. Раптом у юрбі з’явилася стара почвара. Вона стояла просто там, зі своїми обвислими цицьками та зеленкуватою бородавчастою шкірою, вишкірялася разом з рештою, виблискуючи ядучою люттю з жовтих закислих очей. «Королевою ти будеш, — засичала вона, — доки не прийде інша, молодша та вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.» І далі сльози було вже годі спинити. Вони пекли королеві щоки, наче ядуча кислота. Серсея тоненько верескнула, затулила соски однією рукою, іншою спробувала приховати свою ущелину і кинулася бігти, пропхавшись крізь вервечку Бідолах, угору пагорбом — присідаючи й перебираючи ногами, наче лякливий краб. Невдовзі, подолавши лише частину шляху, вона запнулася і впала, тоді встала і знову впала за п’ять сажнів… і скоро, не помітивши, як те сталося, поповзла вгору на чотирьох, наче собака. А добрий люд Король-Берега розступався, даючи їй дорогу, реготав, заохочував і плескав у долоні. Зненацька натовп розступився, і, здавалося, весь кудись подівся, а перед нею виросли замкові ворота і лави списників у визолочених шоломцях та кармазинових киреях. Серсея почула, як знайомий дядьків голос — як завжди, заклопотаний і пригнічений тягарем справ — гарикнув кілька наказів. Побачила яскраві білі плями з обох боків од себе: то пан Борос Блаунт і пан Мерин Трант хутко крокували до неї у світлих панцерах та сніжно-білих корзнах. — Син, — зарюмсала вона. — Де мій син? Де Томен? — Тут його немає. Не годиться синові свідчити материну ганьбу на власні очі, — холодно і суворо вимовив голос пана Кевана. — Укрийте її. Згори нахилилася Джоселин, огорнула королеву м’якою та чистою ковдрою зеленої вовни, сховала від людських очей оголене тіло. Раптом на них обох упала тінь, затуляючи сонце. Королева відчула, як під неї ковзає холодна криця, як дві великі панцирні руки підіймають її з землі у повітря так легко-легесенько, як вона підіймала Джофрі, коли той ще був немовлям коло грудей. «Велетень» — подумала Серсея запаморочливо, поки її несли широкими кроками у напрямку в’їзної вежі. Вона чула, що велетні досі ще стрічаються у безбожній дикій пустці за Стіною. «Але ж то порожні казки. Невже я сплю чи марю?» Але ні — вона не спала і не марила. Її рятівник був справжній. Вісім стоп на зріст, а чи й вищий, з товстими, наче молоді дуби, ногами, він мав груди, яких не відцурався б навіть плужний кінь, а плечі такі, що не соромно мати і бикові. Обладунок на ньому був панцирний, сталевий, укритий яскравою білою поливою, чистішою за мрії юної діви, а під ним — визолочена кольчуга. Обличчя ховалося під глухим шоломом, з якого струменіли сім шовкових стрічок у веселкових кольорах Віри. Дві золоті семикутні зірки припинали на плечах корзно, що роздувалося, наче вітрило. «Біле корзно.» Пан Кеван виконав свою частину угоди. Томен, її найдорожчий у світі маленький хлопчик, призначив у Королегвардію поборника для мамці. Серсея не бачила, звідки з’явився Кайбурн, та зненацька він опинився поруч, намагаючись не відстати від довгих кроків її захисника. — Ваша милосте, — мовив він, — таке щастя бачити вас знову. Чи можу мати честь представити вам найновішого воїна Королегвардії? Це пан Роберт Моц. — Пане Роберте, — прошепотіла Серсея, поки вони проминали ворота. — Коли ласка вашої милості, пан Роберт прийняв священну обітницю мовчання, — мовив Кайбурн. — Він присягнувся, що не вимовить ані слова, доки не згинуть усі вороги його милості короля, і зло не буде остаточно вигнане з королівств. «Так, — подумала Серсея Ланістер. — О так.» Тиріон Купа пергаменів була моторошно висока. Тиріон поглянув на неї та зітхнув. — Я гадав, ви — одна сім’я, де всі між собою — бойові побратими. То відки така любов між побратимами? Де довіра? Дружба, тепла приязнь, глибока повага, відома лише чоловікам, що билися біч-обіч та разом проливали кров? — Все у свій час, — відповів Бурий Бен Бросквин. — Коли підпишеш, — додав Каламар, нагострюючи перо. Каспоріо Хитромудрий торкнувся руків’я меча. — Як хочеш пролити кров просто зараз, радо зроблю тобі ласку. — Така щедрість, аж розчулює, — відповів Тиріон, — та дякую, не варто. Каламар поклав пергамени перед Тиріоном і передав йому перо. — Ось твоє чорнило. З самого Старого Волантису. Лягає незгірш найкращої маестерської фарби. Ти лишень підписуй і віддавай мені. А я вже подбаю про решту. Тиріон вишкірився лиховісною посмішкою. — Та хоч прочитати спершу можна? — Читай, коли не ліньки. Назагал вони всі однакові. Окрім тих, що знизу, але до них дійдемо згодом. «Та певно ж, дійдемо.» Більшості чоловіків честь стати до лав охочого полку нічого не коштувала… але Тиріон був не з більшості. Він умочив перо в каламар, схилився над першим пергаменом, спинив руку, глянув угору. — Хочете, щоб я підписався як «Йолло» чи як «Хугор Схил»? Бурий Бен примружив очі, пустивши кутиками зморшки. — Хочеш, щоб тебе повернули Єззановим спадкоємцям чи просто відтяли голову? Карлик реготнув і підписався на пергамені: «Тиріон з дому Ланістер». Передавши його Каламареві ліворуч од себе, він поворушив купу інших грамот під ним. — Це ж скільки їх тут? П’ятдесят? Шістдесят? Я гадав, «Других Синів» загалом п’ять сотень. — Наразі п’ятсот тринадцять, — відповів Каламар. — Коли поставиш підпис у нашій книзі, станеш п’ятсот чотирнадцятим. — То розписку матиме хіба один з десяти? Якась дивна справедливість. Я гадав, ви тут усім ділитеся порівну. Такий начебто звичай у вільних кумпанствах. І поставив підпис на новій грамоті. Бурий Бен реготнув. — Авжеж ділимося. Та не те щоб порівну. «Другі Сини» — щось на кшталт родини… — …а в кожній родині є зайві родичі, яких ніхто не любить, — підхопив Тиріон, підписуючи наступну розписку. Пергамен зашурхотів, коли він штовхнув його столом до скарбника. — У надрах Кастерлі-на-Скелі є цюпи, де мій вельможний панотець тримав найдокучливіших з нашої рідні. Він знову вмочив перо у каламар. «Тиріон з дому Ланістер» — нашкрябав він, обіцяючи виплатити пред’явникові розписки сто золотих драконів. «Кожен рух пера робить мене біднішим… або робив би, якби я від початку не був жебраком.» Одного дня він ще пошкодує про ці розписки. «Та певно, не сьогодні.» Він дмухнув на вогке чорнило, передав пергамен скарбникові й підписав наступний під ним. Потім знову. І знову. І знову. — Мене оце страшенно ображає, раптом ви не знали, — мовив він між підписами. — На Вестеросі слово Ланістерів поважають за щире золото. Каламар здвигнув плечима. — А тут не Вестерос. По цей бік вузького моря ми пишемо обіцянки на папері. — Коли до нього потрапляв новий пергамен, він сипав на підпис тонким піском, щоб прибрати зайве чорнило, тоді струшував пісок і відкладав пергамен убік. — Борги, писані на вітрі, чомусь часто… відлітають з тим вітром у забуття, скажімо так. — Але не в нас. — Тиріон підписав нову грамоту. І ще одну. Він потроху втягувався у працю, знаходив у ній свій лад і поступ. — Ланістери завжди платять борги. Бросквин видав смішок. — Авжеж. Та на жаль, слово сердюка нічого не варте. «Твоє справді не варте, — подумав Тиріон, — за що я дякую богам.» — То правда, але ж я не буду сердюком, доки не впишуся у вашу книгу. — Скоро впишешся, — відповів Бурий Бен. — Одразу після розписок. — Я танцюю, як умію. Швидше не навчили. Він би засміявся, та не хотів зіпсувати власну гру. Бросквинові, вочевидь, все подобалося, і Тиріон не хотів перебивати йому веселощі. «Хай думає, що перегнув мене навпіл і встромився у дупу аж по яйця… а я й далі купуватиму залізні мечі за написані дракони.» Якщо йому випаде доля опинитися на Вестеросі й вимагати свої права, виконати обіцянки допоможе все золото Кастерлі-на-Скелі. Якщо ж ні… тоді він лежатиме мертвий, а нові брати хай підітруть дупи своїми розписками. Дехто може навіть завіятися з пергаменами до Король-Берега у сподіваннях, що сестра поверне його борги. «Хай що віддам, щоб у ту мить сидіти тарганом в очереті на підлозі.» На середині купи письмо на пергаменах перемінилося. Розписки на сто драконів були для десятників. Далі лежали папери на значніші гроші. Тепер Тиріон обіцяв виплатити пред’явникові тисячу драконів. Він хитнув головою, засміявся, підписав. А тоді ще і ще. — Отже, — запитав він, поки шкрябав на пергамені, — яка буде моя служба у полку? — Ти надто бридкий, щоб розважати Бококо дупою, — відповів Каспоріо, — та може, згодишся лучникам за живу ціль постояти, аби не нудно було стріляти. — Згожуся, ще й краще, ніж ти гадаєш, — підхопив Тиріон, не ковтаючи принади. — Маленький чоловічок з великим щитом змусить лучників божеволіти. Одного разу так мені сказав хлопець, кмітливіший за тебе. — Працюватимеш з Каламарем, — буркнув Бурий Бен Бросквин. — Працюватимеш при Каламарі, — виправив Каламар. — Вестимеш полкові книги, рахуватимеш гроші, писатимеш угоди і листи. — Радо і охоче, — відповів Тиріон. — Полюбляю книги. — А що тобі лишається робити? — пирхнув Каспоріо. — Ти на себе дивився? Куди тобі до бою? — Колись я господарював над усіма збіжниками води і нечистот у Кастерлі-на-Скелі, — відповів Тиріон незворушно, без образ. — Деякі з них стояли забиті роками, а під моїм проводом потекли хутко та весело. Він знову вмочив перо у чорнило. Ще з десяток розписок, і він буде вільний. — Що як приставити мене наглядати за табірними дівками? Не можна, щоб чоловіки забивалися і не текли, хіба не так? Бурий Бен жарту не схвалив. — Тримайся від хвойд якнайдалі, — попередив полковник. — Вони мають бридкі хвороби та довгі язики. Ти не перший збіглий невільник, якого приймають до полку. Але й кричати про твою присутність на весь голос не варто. Нема чого швендяти там, де тебе можуть побачити. Сиди в наметі, скільки зможеш, і ходи до цебра, не до нужника — там надто багато очей. За межі табору без мого дозволу не потикайся. Можна вдягнути тебе у броню зброєносця і прикинутися, що твою дупу тримає при собі Джораг пуцьку розважати… але знайдеться хтось гостроокий, кого не обдуриш. От коли візьмемо Меєрин та рушимо на Вестерос, тоді швендяй у золоті та кармазині, скільки душа просить. А дотоді… — Дотоді я сидітиму в траві мовчки, зайвого не писну. Маєте моє слово. «Тиріон з дому Ланістер» — підписав він ще одного листа з химерними закарлючками. Цей пергамен лишався з купи останнім. На столі лежали ще три грамоти, на вигляд вельми відмінні від решти. Дві було змальовано на тонко виробленому телячому пергамені; в обидві були вже вписані імена. Каспоріо Хитромудрому — десять тисяч драконів. Те саме — Каламареві, справжнім ім’ям якого виявилося Тиберо Істаріон. — Тиберо? — перепитав Тиріон. — На смак — майже ланістерівське ім’я. Ви, часом, не якийсь наш загублений родич? — Можливо. Я теж завжди плачу борги. Така вона, скарбницька служба. Підписуй. Тиріон підписав. Розписка для Бурого Бена була останньою, написаною на сувої овечої шкіри. «Сто тисяч золотих драконів, п’ятсот морґ плодючої землі, замок і княжий титул. Оце загилив. Недешеві бросквини на цьому базарі.» Тиріон помацав свого рубця і подумав, чи не влаштувати виставу обурення і відрази. Бо коли небораку ґвалтують у сраку, то чекають, щоб хоч писнув раз чи другий. Було б йому вилаятися, обкласти усіх прокльонами, поскаржитися на грабунок, якусь хвилину пручатися, а тоді погодитися і підписати, не припиняючи буркотіння. Та карликові вже в печінках сиділо лицедійство і облуда, тому він скривився, підписав і віддав сувоя Бурому Бенові. — Ваш прутень саме такий довгий та міцний, як оповідають у казках, — мовив Тиріон. — Вважайте мене, князю Бросквине, щиро і глибоко ним уграним. Бурий Бен дмухнув на підпис. — То добре, Бісе, що ми гарненько порозумілися. Ще й на спільне задоволення. А зараз тебе зроблять одним з нас. Ану, Каламарю, давай сюди книгу. Книга була оправлена у шкіру, мала залізні завіси, а завбільшки була з обідню тацю. Між важкими дерев’яними обкладинками містилися імена і числа днів, що бігли в минуле більш як на сто років. — «Другі Сини» — одне з найстаріших вільних кумпанств, — розповів Каламар, поки гортав сторінки. — Це наша четверта книга. Тут записано імена усіх, хто з нами служив. Коли вступили, де билися, скільки часу служили, як загинули — усе тут, у книзі. Ти знайдеш у ній багацько уславлених імен, і чимало з них — з твого Семицарства. Аегор Водограй служив у нас рік, доки не пішов засновувати «Золоту Дружину». Ви кличете його Лихим Булатом. Ясний Принц, Аеріон Таргарієн, теж був одним з «Других Синів». І Родрік Старк, Мандрівний Вовк. Ні, не тим чорнилом. Ось, візьми це. Каламар вийняв корок з іншого горщика і поставив його на стіл. Тиріон з цікавості нахилив голову вбік. — Червоне чорнило?! — Такий вже звичай у полку, — пояснив Каламар. — Колись нові затяжці підписували свої імена власною кров’ю. Та з часом виявилося, що кров — поганюче чорнило, гірше за сцяки. — Ланістери шанують звичаї. Позичте мені свого ножа. Каламар підняв брову, знизав плечима, вийняв з піхов кинджал і передав руків’ям уперед. «Досі боляче, Півмаестре, дяка тобі» — подумав Тиріон, штрикаючи собі великого пальця. Він вичавив у каламар тлусту краплю крові, повернув кинджала, узяв замість нього свіже перо і нашкрябав «Тиріон з дому Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі» великими жирними літерами, просто під далеко скромнішим підписом Джорага Мормонта. «Справу зроблено.» Карлик гойднувся на табірному стільці. — То це все? Невже не вимагатимете ще чогось? Хіба я не мушу скласти присягу? Зарізати немовля? Посмоктати полковникові прутня? — Смокчи, коли тобі кортить. — Каламар повернув книгу до себе і кинув на сторінку пучку тонкого піску. — Як на мене, вистачить і підпису, та негоже відмовляти побратимові по зброї. Вітаю в лавах «Других Синів», князю Тиріоне. «Князь Тиріон.» Такий додаток до його імені карликові сподобався. Хай «Другі Сини» не мали такої осяйної слави, як «Золота Дружина», та все ж і вони за століття здобули кілька знаних перемог. — А чи служило в полку найясніше панство? Князі славних домів? — Безземельні — так, — відповів Бурий Бен. — Ось як ти, Бісе. Тиріон зіскочив з ослона. — Мій попередній брат виявився геть негодящим. Сподіваюся більшого від нових. Але маю питаннячко: як здобути собі зброю та броню? — А свиню, щоб верхи їздити, не хочеш? — запитав Каспоріо. — Та я ж не знав, що твоя дружина служить у полку, — відказав Тиріон. — Ти такий добрий, що ладен віддати її мені, але я краще сяду на коня. Горлоріз поплив буряковою фарбою, але Каламар зареготав, і навіть Бурий Бен видав якийсь смішок. — Каламарю, проведи його до возів. Хай вибере собі з полкового заліза. І дівчисько теж. Вдягнемо на неї якийсь шолом, почепимо кілька залізяк на груди та спину — може, хтось подумає, що то хлопчина. — Князю Тиріоне, ходи зі мною. — Каламар притримав запону шатра, щоб Тиріон вичвалав назовні. — До возів тебе відведе Смик. Бери свою жінку і чекай коло куховарського намету. — Вона мені не жінка. Хочете — беріть її собі. Останнім часом вона лиш те й робить, що спить та палить мене очима. — То бий її сильніше і гойдай частіше, — охоче порадив полковий скарбник. — Хочеш — веди, не хочеш — кинь. Чини як знаєш, Смикові байдуже. Коли знайдеш собі обладунок, то відшукай мене, і я розкажу, що робити з книгами. — Воля ваша. Тиріон знайшов Копку в кутку їхнього намету; вона спала, згорнувшись на тонесенькому солом’янику під купою загидженої постелі. Коли він торкнувся її носаком чобота, вона перекотилася, заблимала очима і позіхнула. — Хугоре? Що таке? — Вже розмовляємо! Та невже! — Чути слова було якось веселіше, ніж звичайну похмуру мовчанку. «І все з-за покинутої свині та собаки. А я ж врятував нас обох від рабства — мав би сподіватися на якусь дяку.» — Якщо спатимеш далі, то геть проспиш усю війну. — Мені сумно. — Вона знову позіхнула. — І сил нема. Я так втомилася… «Втомилася чи занедужала?» Тиріон став на коліна коло її солом’яника. — Якась ти бліденька. Він помацав їй чоло. «Це тут спека стоїть, чи її таки лихоманка вхопила?» Питати уголос він не наважився. Навіть гартовані горлорізи на кшталт «Других Синів» жахалися самої думки помчати блідою кобилою. Якби вони вирішили, що Копка захворіла, то, не вагаючись ані миті, викинули б її геть. «А чи й повернули б Єззановим спадкоємцям, хай скільки розписок я їм тут підписав.» — Я поставив підпис у книзі. За старим звичаєм — кров’ю. Тепер я — «Другий Син». Копка сіла, продираючи очі руками. — А я? Мені теж підписатися? — Оце навряд. Бували охочі полки, куди брали жінок, але… зрештою, вони не «Другі Доньки». — «Ми», — мовила вона. — Якщо ви тепер один з них, то маєте казати «ми», не «вони». Чи бачив хтось свинку Купку? Каламар обіцяв поспитатися про неї. А Хрум? Що чути про Хрума? «Щось чути. Якщо вірити Каспоріо.» Не надто хитромудрий заступник Бросквина стверджував, що таборами нишпорили троє юнкайських ловців рабів, питаючи про двійко збіглих карликів. Один з них носив високого списа з наштрикнутою на нього собачою головою. Принаймні, так оповідав Каспо. Але такі новини навряд чи витягли б Копку з ліжка. — Нічого не чути, — збрехав Тиріон. — Ходімо шукати тобі обладунок. Копка сторожко зиркнула на нього. — Обладунок? Навіщо? — Колись мій старий майстер-мечник дещо мені сказав. «Ніколи не ходи в битву голим, хлопче» — ось які були його слова. Кому-кому, а йому я вірю. До того ж я тепер сердюк, служивий мечник — треба хоч меча собі знайти, щоб було чим служити. Копка не поворухнулася. Тиріон ухопив її за руку, підсмикнув на ноги і кинув у обличчя жмут одягу. — Вдягнися. Начепи кобеняка з відлогою і не піднімай голови. Маємо виглядати двійком юних хлопчиків у полковій службі, якщо раптом нас побачать ловці рабів. Смик чекав коло кухарського намету, жуючи кислолист. Карлики з’явилися вбрані у просторі кобеняки з каптурами на головах. — Чув, ви двоє битиметеся за нас, — мовив осавул. — Мабуть, у Меєрині вже ноги обсцикають з переляку. Хтось із вас убивав людей? — Я вбивав, — відповів Тиріон. — Бив, як мух, без ліку й жалю. — Чим? — Сокирою, кинджалом, влучним слівцем. Та найстрашніший я буваю з арбалетом. Смик почухав стерню на щоці вістрям гака. — Самостріл — хвацька штука. Багато людей з нього поклав? — Дев’ятьох. Принаймні стількох мав бути вартий його батько — ані одним не менше. Князь у Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, Щит Ланіспорта, Правиця Короля… чоловік, брат… батько, батько, батько. — Дев’ятьох, — пирхнув Смик і виплюнув згусток червоного слизу. Цілив він, напевне, у землю коло Тиріонових ніг, але влучив йому просто в коліно. Певно, це була його думка про тих дев’ятьох убитих. Пальці осавула були поплямовані червоним від соку кислолисту, який він невпинно жував. Вклавши два з них до рота, старий гучно свиснув. — Гей, Кеме! Ходи сюди, сцяний вилупку! Прожогом підбіг згаданий Кем. — Веди пана та пані Біс до возів, хай Гатило знайде їм щось із полкового заліза. — Гатило там, мабуть, п’яний валяється, — попередив Кем. — То насци йому в пику, авжеж прокинеться. Смик знову обернувся до Тиріона і Копки. — Клятих карликів ми, дяка богам, до сього дня не тримали. А хлопчаків — тих повно було. Синки тієї шльондри чи цієї. Пустоголові сцикуни, що втекли з рідного дому по пригоди. Хвойдаки, що служили, іншим хлопцям дупи підставляючи. Джури-сироти та інший набрід. Щось із їхнього добра, мо’, й на карликів згодиться. Усе дрібне залізне шмаття, що тут є, з їхніх трупів якраз і знято. Але ж вам, лютим засранцям, до такого не звикати. То кажеш, дев’ять? Смик струснув головою у сумнівах і пішов геть. «Другі Сини» тримали компанійське залізо у шести великих хурах, підігнаних до середини табору. Кем вів їх, вимахуючи списом, наче довгим дрючком. — Як це вроджений бережанин опинився у вільному кумпанстві? — запитав його Тиріон. Хлопець обережно скосив на нього око. — Хто тобі сказав, що я з Берега? — Та ніхто. — «Кожне слово з твоїх вуст смердить Блошиним Подолом.» — Тебе виказав розум. Кажуть, нема в цілому світі люду, кмітливішого за бережанських. Юнак виглядав неабияк здивованим. — Це хто таке каже? — Та всі. — «Я кажу.» — І відколи? «Оце щойно вигадав.» — Та вже мало не століття. Батько, бувало, весь час повторював. А ти, Кеме, знав князя Тайвина? — Правицю? Колись раз бачив, як він їхав угору пагорбом. Варта при ньому мала червоні киреї та малих левів на шоломах. Дуже мені сподобалися ті леви. — Кем стиснув вуста і посуворішав. — А Правиця не сподобався. Він місто погромив. А згодом побив нас на Чорноводі. — То ти був там? — Авжеж був. Зі Станісом. Тоді князь Тайвин прийшов з примарою Ренлі й запопав нас збоку. Я кинув списа і втік, а на кораблях один клятий лицарюжка на мене визвірився. Де, каже, твій спис, малий? Нема в нас, каже, місця боягузам. То вони потягли свої сраки морем, а мене лишили, і ще кілька тисяч хлопців зі мною. А тоді я почув, що твій батечко висилає усіх, хто бився за Станіса, на Стіну. Отож хутко втік за море і вступив до «Других Синів». — Ти сумуєш за Король-Берегом? — Трохи. За хлопцем одним, ми з ним… приятелювали. І за братом Кенетом, що загинув на мості з кораблів. — Забагато доброго люду загинуло того дня. Тиріонові люто засвербів рубець. Він почухав його нігтем. — За стравою тамтешньою теж сумую, — пристрасно видихнув Кем. — Варивом твоєї мамці? — Те, що варила моя мамця, не жерли навіть щури. Але була одна юшечна крамничка… ніде не готували кращої бевки з мнясом. Аж ложка у мисці стояла — стільки різного туди кришили. Ти їв бевку з мнясом, Півпане? — Кілька разів. Я її кликав «співоча юшка». — Чого це? — Бо така смачна, аж пісню заспіваєш. Кемові, вочевидь, сподобалася назва. — Співоча юшка, кажеш? Так і спитаю наступного разу, як буду в Блошиному Подолі. А ти за чим сумуєш, Півпане? «За Хайме, — подумав Тиріон. — За Шаєю. За Тайшею. Моєю дружиною. Я сумую за дружиною, яку ледве знав.» — За вином, хвойдами і багатством, — відповів він. — Надто за багатством. Бо коли ти багатий, то купуєш собі вдосталь вина і хвойд. «А ще мечів. І отаких Кемів, щоб їх тримали.» — А чи правда, що нічні горщики у Кастерлі-на-Скелі зроблено зі щирого золота? — запитав Кем. — Не вір усьому, що чуєш. А надто — почутому про дім Ланістер. — Кажуть, усі Ланістери — підступні гаспиди. — Гаспиди? — зареготав Тиріон. — Чуєш шум? То батечко обурено звивається у могилі з твоїх слів. Ми — леви! Принаймні, звикли так казати. Але то байдуже, Кеме. Наступи на хвоста хоч гаспидові, хоч левові — однак тобі кінець. Отак, потроху балакаючи, вони дісталися зброярні — чи того, що тут за неї вважали. Коваль — згаданий Гатило — виявився моторошним на вигляд бурмилом з лівицею, вдвічі товщою за правицю. — П’є — не просихає, — сказав про нього Кем. — Бурий Бен йому попускає, та одного дня ми сподіваємося здобути собі справжнього зброяра. Підмайстром при Гатилі був тонкий та жилавий рудий юнак на прізвисько Зубило. «Гатило і Зубило. Оце так парувані» — подумки розважився Тиріон. Гатило спав п’яний, коли вони дісталися кузні — саме так, як напророкував Кем. Але Зубило не заперечував, щоб два карлики покопалися у возах. — Майже все тут — сміття і брухт, — попередив зброярчук. — Але що знайдете — те ваше. Під дахами з вигнутих дощок і жорсткої шкіри на возах громадилися високі купи старої зброї та обладунків. Тиріон кинув погляд і зітхнув, пригадавши риштунки блискучих мечів, списів та галябард у зброярні Ланістерів під Скелею. — Довгенько доведеться шукати, — зауважив він. — Тут є пристойна броня, кому до снаги її знайти, — прогарчав низький голос. — Гарнюнею не зробить, але меча відверне. Ззаду воза наперед виступив дебелий лицар, убраний з голови до п’ят у полкове залізо. Поножі на правій нозі різнилися від лівої, ринграф плямувала іржа, зате закавраші, навпаки, були багаті й візерунчасті, прикрашені квітковим карбом. На правиці лицар мав рукавицю зчленованої сталі, на лівиці — іржаву кольчужну без пальців. На панцирі, викуваному в подобі м’язистих грудей, були соски з залізними кільцями в них. Глухий шолом прикрашали баранячі роги, з яких один був зламаний. Знявши шолома, лицар відкрив під ним обличчя Джорага Мормонта. «Кожним вершком — справжній компанієць, а не оте спаплюжене казна-що, яке ми вийняли з Єззанової клітки» — подумав Тиріон. Синці на лицарі зблякли, набряки на обличчі стухли, і Мормонт знову виглядав майже по-людському… але тепер мало скидався на себе самого. Гемонська личина, яку людолови випалили йому на правій щоці, щоб затаврувати непокірним та небезпечним рабом, нікуди не поділася і вже не подінеться. Пан Джораг і раніше не здавався вродливим чоловіком, а з новим тавром перетворився на щось страхітливе. Тиріон вишкірив зуби. — Аби бути гарнішим за тебе, мені й того досить. — Він обернувся до Копки. — Іди до того воза, а я почну з цього. — Буде швидше, якщо шукати разом. — Вона підхопила іржаву залізну мисюрку, захихотіла і насунула на голову. — Чи я тепер страшна та грізна? «Ти дрібне мартоплясове дівчисько з полумиском на голові.» — Це надто мілкий шолом. Тобі треба такий, щоб усю голову ховав. Тиріон знайшов такого і замінив ним попередній. — Завеликий, — лунко відказав голос Копки зсередини. — Я нічого не бачу. Вона зняла шолом і відкинула вбік. — А чим поганий отой маленький? — Він обличчя не ховає. — Тиріон прищипнув їй носа. — Мені до смаку твій маленький носик. Хочу тобі його зберегти. Мала викотила на нього очі. — Вам подобається мій носик?! «Ой, рятуй мене, Седмице.» Тиріон відвернувся і заходився копирсатися серед куп старої броні у задку хури. — Може, вам іще щось у мені подобається? — запитала Копка. Напевне, вона хотіла сказати щось грайливе, а вийшло огидно та жалюгідно. — Все мені в тобі подобається, — мовив Тиріон, бажаючи припинити подальше обговорення, — навіть більше, ніж моє власне. — Навіщо нам обладунки? Ми ж мартопляси. Ми лише прикидаємося бійцями. — А ти прикидаєшся таки непогано, — зауважив Тиріон, оглядаючи важку кольчугу, таку побиту дірками, наче її шашіль поїла. «Але яка шашіль точить залізо?» — Зрештою, прикинутися мертвим — це один зі способів пережити битву. А інший спосіб — добрий обладунок. «Якого тут, на жаль, прикро бракує.» На Зеленозубі він бився у погано припасованих бляхах, які знайшов у обозі князя Листоброда, і глухому шоломі зі шпичаком, у якому виглядав так, наче йому на голову перекинули цебро помиїв. Тутешнє полкове залізо було ще гіршим — не лише старим і зібраним по нитці, але й побитим, потрісканим та крихким. «Цікаво, оце іржа чи висохла кров?» Він навіть понюхав, але відповісти не зміг. — Осьо арбалет, — показала Копка. Тиріон кинув погляд. — Коливорот зі стременом не годиться — ноги в мене закороткі. Якби ж важіль… Та правду кажучи, арбалета він не хотів — надто довго його було перезаряджати. Навіть якби Тиріон сховався біля нужника і чигав на ворога, що прийшов до вітру, то й тоді навряд чи устиг би випустити другу стрілу. Натомість він узяв телепня, змахнув ним, поклав. «Заважкий.» Потім знехтував келепом (задовгим для своєї руки), буздуганом з залізними нютами (також заважким) і півдесятком мечів. Але зрештою знайшов клинок собі до смаку — підсайдачний кинджал з трикутним вістрям, хижий та гострий. — Оцей годиться, — мовив Тиріон уголос. Кинджал мав на собі трохи іржі, та від того ставав лише небезпечнішим. Тиріон знайшов годящі піхви зі шкіри та дерева і всунув клинок усередину. — Маленький мечик для маленького мечника? — пожартувала Копка. — Це підсайдачний кинджал, і роблено його для великого лучника. — Тиріон показав їй старого меча. — А ось меч. Спробуй його. Копка узяла меча до рук, змахнула, насупилася. — Такий важкий. — Бо залізо важче за дерево. Зате рубонеш таким комусь по шиї — відлетить голова, а не диня. — Він забрав меча і роздивився краще. — Дешева криця. Геть визубрилася. Ось, бачиш? Беру свої слова назад. Щоб рубати голови, тобі потрібно щось краще. — Я не хочу рубати голови. — То не рубай. Бий нижче коліна. Литка, кісточка, жили під коліном… навіть велетень не встоїть, як не матиме на чім стояти. А коли велетні падають, то стають не вищі за тебе. Копка, здавалося, зараз зарюмсає. — Минулої ночі мені наснилося, що мій брат живий. Ми показували виставу перед якимось зацним паном, верхи на Хрумі та Купці, а люди кидали в нас троянди. Ми були такі щасливі… Тиріон дав їй ляпаса. Зовсім кволого, найлегшим рухом зап’ястка, майже не доклавши сили. Навіть сліду на щоці не залишив. Але очі її все одно наповнилися слізьми. — Якщо хочеш жити снами та мріями, то лягай і спи, — мовив він. — Але коли прокинешся, ми все ще будемо втікачами-невільниками посеред обложного війська. Хрума більше немає. Свині, певно, теж. Тепер знайди якусь броню, вдягни її і не зважай, що вона десь щипає. Лицедійство скінчилося. Бийся, ховайся, обсирайся — вибір твій. Але хай що ти вирішиш робити, роби це вбраною в залізо. Копка торкнулася вдареної щоки. — Не варто нам було тікати. Ми ж не сердюки. Хто при здоровому розумі винайме нас за бійців? А при Єззані було непогано. Зовсім непогано. Няньо бував жорстокий, але Єззан — ніколи. Ми ж були його, його… — Рабами. Невільниками. Ти шукаєш цього слова? — Невільниками, — повторила вона, зашарівшись. — Але особливими невільниками. От як Смакота. Його перлинками. Його улюбленцями. «Улюбленими звірятками, — подумав Тиріон. — Яких він так любив, аж відіслав до ями левам на обід.» Усе ж Копка не конче помилялася. Єззанові раби справді їли краще, ніж більшість селян у Семицарстві, а взимку на них навряд чекала голодна смерть. Невільники були рухомим майном — їх купували і продавали, шмагали і таврували, вживали для тілесних задоволень, парували одне з одним задля розплоду. Цим вони мало різнилися від собак чи коней. Та більшість вельмож не були жорстокі до собак чи коней. Нехай хтось гоноровитіший кричав, що радше помре вільним, ніж живе у неволі… але самим гонором кишені не натопчеш. Коли доходило до справи, такі люди стрічалися рідше, ніж драконові зуби — інакше світ не повнився б рабами. «Ще не бувало на світі раба, який сам не обрав бути рабом, — міркував карлик. — Нехай він має вибір лише між смертю та неволею… але хоч такий вибір йому лишається завжди.» Тиріон Ланістер мав досить розуму, щоб не робити винятку і з себе. Наприпочатку його язик заробив йому кілька смуг на спині, але досить скоро карлик засвоїв науку, як догоджати Няньові та вельможному Єззанові. Джораг Мормонт опирався довше і лютіше, але і на нього зрештою чекала та сама доля. «А Копка, вона…» Копка шукала собі нового хазяїна від того дня, коли її брат Шажик наклав головою. «Їй потрібен хтось, щоб дбав про неї. І наказував, що робити.» Але сказати просто отак, не криючись, було б жорстоко. Натомість Тиріон мовив: — Єззанові улюбленці теж не уникли блідої кобили. Вони усі мертві, усі до одного. Смакота пішла першою. Бурий Бен Бросквин розповів йому, що їхній велетенський господар помер у день їхньої втечі. Проте ані полковник, ані Каспоріо, ані жоден інший сердюк нічого не знав про долю мешканців Єззанового вертепу покручів… та якщо Копка не вміла вдовольнитися правдою, Тиріонові неважко було і прибрехати. — Якщо хочеш знову до неволі, я знайду тобі господаря, коли скінчиться війна. І злуплю з нього досить золота, щоб дістатися додому, — пообіцяв Тиріон. — Нехай якийсь милостивий юнкаєць подарує тобі новенький гарненький нашийничок зі щирого золота, з дзвіночками, що всюди тобі теленькатимуть. Але спершу треба якось пережити ту веремію, яка на нас насувається. Бо ніхто не купує мертвих мартоплясів. — І мертвих карликів, — додав Мормонт. — Коли битва скінчиться, ми майже напевне годуватимемо хробаків. Юнкайці вже програли цю війну, хай не встигли ще втямити. Меєрин має піше військо Неблазних — найкраще у світі. А до них Меєрин має драконів. Трьох, якщо повернеться королева. А вона повернеться. Мусить повернутися. Наш бік складається з півсотні юнкайських паничів, кожен з яких вихваляється юрбою власних блазнів, ледве навчених тримати списи. Раби на дибах, раби у кайданах… я б не здивувався знайти серед них загони сліпих старців і слутавих дітей. — Та знаю, — відповів Тиріон. — «Другі Сини» стоять на переможеному боці. Час їм перебігти знову, і то негайно. Він вишкірився усмішкою. — Залиш цю справу мені. Заколотник Бліда тінь, темна тінь… двоє змовників зійшлися разом у тиші зброярні на другому поверсі Великої Піраміди поміж риштунків зі списами, сагайдаків стріл та численних клейнодів, здобутих на давно зниклих з пам’яті війнах і розвішаних стінами. — Нині ж уночі, — мовив Скахаз мо’Кандак. Мідна мармиза кажана-кровопивці визирала з-під каптура пошитої з клаптиків киреї. — Усі мої будуть на місцях. Слово: «Гролео». — Гролео. — «Гадаю, годиться.» — Гаразд. Те, що з ним зробили… ти був тоді при дворі? — Стояв у лавах варти, один з сорока. Усі ми чекали, щоб лялька у короні віддала наказ зі свого престолу — тоді б ми порубали на шматки і Кровоборода, і решту. Гадаєш, юнкайці б насмілилися подарувати Даянерис голову її заручника?! «Авжеж ні» — подумав Селмі, а вголос мовив: — Усе ж таки Гіздахр здався мені розпачливим. — То все облуда. Його родичів Лораків повернули неушкодженими. Ти сам бачив. Юнкайці зіграли перед нами блазенську виставу, а найспритнішим лицедієм у ній був вельможний Гіздахр. На Юрхаза зо’Юнзака їм усім було начхати — інші рабовласники самі б радо затоптали того старого дурня. Ні, вони лише шукали приводу для Гіздахра убити драконів. Пан Барістан покрутив цю думку на язику. — І він насмілиться? — Він насмілився важити на життя цариці. Що йому її звірятка? Якщо ми сидітимемо без діла, Гіздахр ще трохи повагається, щоб показати свою неохоту і дозволить Мудрим Хазяям позбавити його полковника «Буревісників» та кревноїзника. А вже потім діятиме. Вони хочуть, щоб дракони померли до прибуття волантинського флоту. «Воно й не дивно.» Все лягало на свої місця — хай від того Барістан Селмі зовсім не почувався краще. — Цього не буде. — Його королева звалася Матір’ю Драконів; він не міг дозволити скривдити її дітей. — Гаразд, у годину вовка. Найчорнішу годину ночі, коли весь світ спочиватиме. Вперше він почув такі ж слова від Тайвина Ланістера ззовні мурів Сутіндолу. «Правиця дав мені день вивести Аериса з міста. Якби я не повернувся з королем на ранок наступного дня, він узяв би місто вогнем та залізом — сам мені сказав. Я зайшов до міста у годину вовка… і вийшли ми теж у годину вовка.» — З першим світлом ранку Сірий Хробак та Неблазні зачинять і замкнуть браму. — З першим світлом ранку краще напасти, — заперечив Скахаз. — Висипати з брами, пронестися обложними лавами, порізати юнкайців, поки вони вибиратимуться з наметів. — Ні! — Вони вже не вперше про це сперечалися. — Її милістю королевою підписано і скріплено печаткою мирну угоду. Ми не порушимо її першими. Коли Гіздахр буде в наших руках, ми утворимо раду, щоб правила замість нього, і вимагатимемо від юнкайців повернути заручників та відвести військо геть. Якщо вони відмовляться… лише тоді оголосимо їм про скасування миру і виступимо на битву. Те, що кажеш ти, позбавлене честі. — А те, що кажеш ти, позбавлене глузду, — відповів Голомозий. — Час саме настав. Наші відпущеники готові, аж голодні. Селмі знав, що Скахаз не бреше. Симон Смугаста Спина з «Вільних Братів» та Молоно Йос Доб з «Непохитних Щитів» прагнули битви, налаштовані показати себе і змити завдані їм кривди потоками юнкайської крові. Лише Марселен з «Материних Воїв» поділяв сумніви пана Барістана. — Ми вже це обговорювали. Ти погодився на мій спосіб. — Погодився, — буркнув Голомозий, — але ж то було ще до Гролео. До його голови. Невільникарі не мають ані краплі честі. — Зате маємо ми, — відповів пан Барістан. Голомозий пробурмотів щось по-гіскарському, тоді додав: — Нехай, як скажеш. Утім, гадається мені, про твої старечі вибрики ми пошкодуємо, ще й справа не скінчиться. Яку варту має Гіздахр? — Його милість тримає при собі двох людей, коли спить. Один при дверях його опочивальні, другий — всередині, у ванькирі. Сьогодні це будуть Храз та Непробийшкура. — Храз! — забурчав Голомозий. — Оце мені не до смаку. — Не мусимо доводити до крові, — мовив пан Барістан. — Я хочу перемовитися з Гіздахром. Якщо він зрозуміє, що вбивати його ми не хочемо, то може, накаже варті здатися. — А як не накаже? Не можна впустити Гіздахра з рук. — Не впустимо. Селмі не боявся ані Храза, ані тим паче Непробийшкури. То були всього лише ямні бійці. Люте збіговисько Гіздахрових колишніх рабів являло з себе не надто надійну охорону. Звісно, вони мали спритність, силу, завзяття, ще й певні навички зі зброєю, але криваві ігриська на піску — поганенька наука захисту високої царської особи. В ямах ворогів оголошували роги та бубни, а після битви переможцям перев’язували рани і давали макового молока від болю, знаючи, що загроза минула. І до наступного бою бійцям було вільно пити, бенкетувати і шльондрати. Але для лицаря Королегвардї битва ніколи насправді не закінчувалася. Загроза приходила звідусіль і нізвідки, будь-якої години дня і ночі. Ворогів не оголошували ніякі сурми; піддані пани, замкові слуги, друзі, брати, сини, навіть дружини — усі могли тримати під одежею схованого ножа, а в серці плекати жагу вбивства. На кожну годину бою в лицаря Королегвардії припадало десять тисяч годин мовчазного спостереження, чекання, ховання у тіні. Ямні бійці царя Гіздахра вже нудилися зі своїх нових обов’язків… а знуджені бійці лінькують, не в змозі вмить дати відсіч, коли нарешті знадобиться. — Хразові я дам ради, — мовив пан Барістан. — Краще зроби так, щоб не довелося порати водночас і когось із «Мідних Звірів». — Оцього не бійся. Маргаз сидітиме у кайданах, ще й оком не змигне. Я ж казав: «Мідні Звірі» досі мої. — Ти казав, що і серед юнкайців маєш своїх людей. — Шпигунів та шептунів, так. Резнак має більше. «Резнакові довіряти не можна. Він пахне занадто солодко, а смакує гидко.» — Хтось має звільнити наших заручників. Якщо їх не повернути, юнкайці використають бранців проти нас. Скахаз пирхнув крізь носові отвори личини. — Звільнити? Легко сказати, важче зробити. Хай невільникарі погрожують. — А якщо самими погрозами не обмежаться? — Невже ти, старий, так сумуватимеш за тими заручниками? За євнухом, дикуном і найманим зарізякою? «За Зухом, Джохого і Дааріо.» — Джохого — кревноїзник королеви, кров її крові. Вони разом подолали червону пустелю і вийшли з неї. Зух — заступник Сірого Хробака. А Дааріо… «Вона кохає Дааріо.» Барістан бачив це у її очах, коли Даянерис дивилася на полковника, чув у голосі, коли вона до нього говорила. — Дааріо — марнославний, похапливий, нестримний, але любий її милості. Його треба врятувати, доки «Буревісники» не взяли справу в свої руки. І це можливо зробити. Я колись вивів батька королеви з Сутіндолу, де його тримав бунтівний князь, хоча… — Хоча тобі ніколи б не вдалося проминути юнкайців непоміченим. Бо тебе в обличчя вже кожен собака знає. «Обличчя можна сховати, ось як твоє» — подумав Селмі, та мусив визнати, що Голомозий мав рацію. Сутіндол стався дуже давно, ціле життя тому. Для таких звитяг він був уже застарий. — Ну то доведеться пошукати іншого способу. Іншого рятівника. Когось знаного юнкайцями, чия присутність у таборі не надто вкидатиметься в око… — Дааріо кличе тебе паном Дідуганом, — нагадав йому Скахаз. — А як мене — і казати не стану. Якби ми з тобою були в заручниках, чи віддав би він свою шкуру заради нас? «Наставляй кишеню» — подумав лицар, але відповів: — Хтозна. Може, й віддав би. — Дааріо хіба насцяв би нам на голови, якби вони палали вогнем. Іншої помічі в нього не шукай. Хай «Буревісники» оберуть собі нового полковника — такого, щоб знав своє місце. Якщо цариця не повернеться, світ збідніє на одного сердюка. Хто за ним плакатиме? — А якщо таки повернеться? — То заплаче, висмикне трохи волосся і обкладе юнкайців прокльонами. Але не нас. На наших руках крові не буде. А ти її розрадиш. Розкажеш якусь казку про старі часи, вона їх любить. Бідолаха Дааріо, її хоробрий полковник… вона його ніколи не забуде, звісно… та нам же краще, якщо він помре, хіба не так? І для Даянерис теж краще. «Краще і для Даянерис, і для Вестеросу.» Даянерис кохала свого полковника… але закоханою була дівчинка в ній, не королева. «Принц Раегар кохав свою панну Ліанну, і з-за цього загинули тисячі людей. Даемон Чорножар кохав першу Даянерис і збурив повстання, коли йому відмовили в її руці. Лихий Булат і Кровокрук кохали Шієру Морську Зірку, і Семицарство спливло кров’ю. Принц Драконобабок кохав Янку зі Старокаменів так, що зневажив корону, і Вестерос заплатив віно за наречену трупами людей.» Усі троє синів п’ятого Аегона всупереч волі батька одружилися з коханими жінками. Згаданий король, який опинився на престолі несподівано і в виборі королеви поклався на власне серце, дозволив також і синам чинити за їхніми бажаннями, і тим нажив непримиренних ворогів там, де мав нажити вірних друзів. Як ніч змінює день, так учинилися зрада і колотнеча, і скінчилося все у Перелітку — химороддю, пожежею та болісним лихом. «Її кохання до Дааріо — це отрута. Повільніша, ніж медові коники, але наприкінці не менш смертельна.» — Лишається ще Джохого, — нагадав пан Барістан. — Він і Зух. Обидва дуже дорогі її милості. — Ми теж маємо заручників, — нагадав йому Скахаз Голомозий. — Якщо невільникарі вб’ють одного з наших, заріжемо когось із їхніх. Хвильку пан Барістан не міг втямити, про кого він. А тоді зрозумів. — Королевиних чашників і чашниць?! — Заручників! — наполіг Скахаз мо’Кандак. — Граздар і К’єзза — рідня Зеленій Грації. Меццара — з Мереків, Кезмія — з Пахлів, Аззак — з Газинів. Бхаказ є Лораком, він родич самому Гіздахрові. Усі вони — сини та доньки пірамід. Цхак, Кваззар, Улез, Хазкар, Дхазак, Єрізан… діти Великих Хазяїв. — Невинні дівчатка і милі хлопчики. — Пан Барістан добре спізнав їх усіх за час служби цариці. Гразхара з його мріями про славу, сором’язливу Меццару, лінькуватого Міклаза, гарненьку та марнославну Кезмію, К’єззу з великими лагідними очима і янгольським голосочком, Дхаззара-танцюриста і решту… — Малі діти. — Діти Гарпії. За кров платять кров’ю. — Так казав юнкаєць, що приніс нам голову Гролео. — І не помилявся. — Але я цього не дозволю. — Який нам зиск від заручників, котрих не можна чіпати? — Можна запропонувати трьох дітей за Дааріо, Зуха і Джохого, — припустив пан Барістан. — Її милості… — …тут немає. Тому зробити те, що має бути зроблене, лягає на тебе і на мене. А ти знаєш, що я правий. — Принц Раегар мав двох дітей, — відповів пан Барістан. — Раеніс була маленькою дівчинкою, Аегон — немовлям на руках. Коли Тайвин Ланістер захопив Король-Берег, його люди вбили обох. А він поклав скривавлені тіла загорнутими у кармазинові киреї до підніжжя престолу нового короля. У подарунок. «І що сказав Роберт, коли їх побачив? Чи посміхнувся?» Барістана Селмі було тяжко поранено на Тризубі, тому він не бачив подарунок від князя Тайвина на власні очі. Але часто думав про нього. «Якби я побачив його усмішку над червоною руїною Раегарових дітей, жодне військо на світі не зупинило б мого меча.» — Я не дозволю вбивати дітей. Або ти погоджуєшся, або я не беру участі у справі. Скахаз видав тихий смішок. — Ти твердолобий старий пень. Твої милі хлопчики виростуть і стануть Синами Гарпії. Не вб’єш зараз — однак доведеться вбивати потім. — Людей вбивають за кривди, які вони вчинили, а не за ті, які можуть учинити в майбутньому. Голомозий зняв зі стіни сокиру, оглянув її та пробурчав: — Нехай. Бути по тому. Гіздахрові не зашкодять, нашим заручникам теж. Тепер ти раденький, пане дідугане? «У цій справі нема з чого радіти.» — Наразі годиться. Отже, година вовка. Не забудь. — От хто не забуде, то це я. — Хоча мідна паща кажана не ворухнулася, пан Барістан відчув за личиною вишкір. — Довгенько Кандак чекав цієї ночі. «Цього я і боявся.» Якщо цар Гіздахр був невинний, то сього дня вони скоїли зраду. Але як він міг бути невинний? Селмі чув, як він заохочував Даянерис куштувати отруйних коників, кричав своїм людям, щоб убили дракона. «Якщо не діяти, Гіздахр уб’є драконів і відчинить браму королевиним ворогам. Тут ми не маємо вибору.» Та все ж хай як старий лицар крутив у голові цю справу, а не міг знайти у ній ані краплі честі. Решта довгого дня повзла, наче равлик горою. Барістан знав, що цар Гіздахр мав тим часом радитися десь там із Резнаком мо’Резнаком, Маргазом зо’Лораком, Галаццою Галаре та іншими меєринськими радниками, вирішуючи, як найкраще відповісти на юнкайські вимоги… але він у тих радах більше не сидів. І царя вже не охороняв. Натомість Селмі обходив піраміду раз за разом згори донизу, перевіряючи вартових на чатах. Ця справа забрала весь ранок; пообідній час лицар присвятив своїм сиріткам, і навіть сам узяв до рук меча та щита — вчинити кільком старшим хлопчикам суворіше випробування. Дехто з них раніше навчався на ямних бійців, аж тут Даянерис Таргарієн узяла Меєрин і звільнила їх з кайданів. Ці хлопці вже добряче зналися на мечі, списі та бойовій сокирі — ще до того, як за них узявся пан Барістан. Кількоро невдовзі будуть готові. «Для початку, малий з Василіскових островів. Тумко Льо.» Був він чорний, як маестерське чорнило, швидкий, спритний та дужий — найкращий природжений мечник, якого Селмі бачив з часів молодого Хайме Ланістера. «Ларрак теж. Той, якого кличуть Батогом.» Пан Барістан не схвалював його спосіб бою, але у вмінні та спритності хлопця не сумнівався. Ларракові належало ще працювати довгі роки, щоб опанувати справжню лицарську зброю — меч, спис, буздуган — але зі своїм тризубом та батогом він вже був смертельно небезпечний. Старий лицар торочив малому, що батіг безглуздо застосовувати проти ворога у броні… доки не побачив, як Ларрак захльоснув ним ноги супротивника і, смикнувши, збив того на землю. «Ще не лицар, але боєць неабиякий.» Ларрак і Тумко були в нього найкращими. У потилицю їм дихав лазарянин — хлопчик, якого інші кликали Рудим Агнцем; наразі він надолужував брак уміння люттю і завзяттям. Рахувалися ще й троє братів — гіскарці низького роду, продані в неволю за батькові борги. «Отже, шестеро. Шестеро з двадцяти семи.» Селмі мав ширші сподівання, але і шість були непоганим початком. Інші хлопчики були молодші, майже всі з них, і знайомі радше з кроснами, ралом чи помелом, ніж із мечем і щитом. Але працювали вони старанно і навчалися швидко. Ще кілька років у зброєносцях — і для своєї королеви Селмі матиме ще шість лицарів. Що ж до тих, які не стануть готовими ніколи… зрештою, не кожен хлопчик народжується гідним лицарства. «Королівству потрібні також свічкарі, корчмарі та зброярі.» У Меєрині це була така ж істина, як на Вестеросі. Спостерігаючи за хлопцями, що вправлялися зі зброєю, пан Барістан міркував, чи не висвятити Тумко і Ларрака на лицарів негайно, того ж дня — а з ними, можливо, і Рудого Агнця. Піднести до лицарського звання мав право тільки лицар, а якщо станеться щось лихе, наступний світанок Барістан зустріне вже трупом або бранцем. Хто тоді висвятить його зброєносців? З іншого боку, слава та чесне ім’я молодого лицаря хоча б частково походила від слави та імені воїна, який його висвятив. Чи добре для його хлопчиків буде отримати остроги від зрадника? Ще диви, запроторять до підземелля разом із ним, коли дізнаються, що він зробив їх лицарями. «Вони заслуговують на краще, — вирішив пан Барістан. — Краще довге життя у зброєносцях, ніж коротке — лицарем, що зганьбився і втратив честь.» Коли почали наповзати вечірні сутінки, Барістан запросив учнів скласти мечі та щити і стати колом, бо хотів побалакати про зміст лицарського служіння. — Правдивого лицаря робить лицарем честь, а не меч, — мовив він. — Без честі лицар є пересічним горлорізом. Краще померти з честю, ніж жити без неї. Йому здалося, що хлопчики дивляться на нього якось дивно. «Байдуже. Одного дня зрозуміють.» Опісля, вже нагорі піраміди, пан Барістан знайшов Місандею за читанням серед куп сувоїв та стосів книжок. — Сьогодні вночі лишайся тут, дитино, — сказав він їй. — Хай що станеться, хай що ти почуєш або побачиш… не залишай королевиних покоїв. — Ся-одна чує вас, — відповіла дівчинка. — Та якщо можна спитати… — Не варто. Пан Барістан вийшов сам-один у садок на терасі. «Не для цього мене роблено» — подумав він, роздивляючись місто, що розкинулося перед очима. Піраміди прокидалися до життя одна за одною, спалахували олійниці та смолоскипи, а тим часом на вулиці унизу наповзала пітьма. «Змови і заколоти, шепіт і брехня, таємниці всередині таємниць… а тепер і я дотикаюся до кожної.» Напевне, Барістану варто було вже трохи звикнути до таких речей. Адже і Червоний Дитинець мав свої таємниці. «Та й Раегар теж.» Принц Дракон-Каменя ніколи не довіряв йому так, як довіряв Артурові Дейну. Доказом цьому був Гаренгол. «Рік облудної весни.» Давній спогад ще досі гірчив на язику. Старий князь Вент оголосив про турнір невдовзі після гостини свого брата — пана Озвела Вента з Королегвардії. Наслухавшись шепотіння Вариса у своє вухо, король Аерис забрав у голову, що син змовляється скинути його з престолу, а турнір Вента — хитро вигаданий привід Раегарові зустрітися одночасно з якомога більшим загалом зацного панства. Після Сутіндолу Аерис нікуди не потикався з Червоного Дитинця, але того разу раптом оголосив, що супроводить принца Раегара до Гаренголу. І відтоді все понеслося кривою стежкою. «Якби я був кращим лицарем… якби збив принца на землю в тому останньому двобої, як збив стількох інших… тоді б я мав честь обирати королеву краси і кохання…» Раегар обрав Ліанну Старк, панну зимосіцьку. Барістан Селмі, певно, зробив би інший вибір. Не королеву, якої там не було. І не Елію Дорнійську, хай яку милу та лагідну; якби обрано було її, скільки б війни та ворожнечі уникли королівства… Його погляд прикувала до себе юна дівчина, яка нещодавно прибула до двору, щоб служити у жіночому почті Елії… хоча поруч із Ашарою Дейн сама дорнійська князівна, кронпринцеса Семицарства виглядала служницею з кухні. Навіть по стількох роках пан Барістан не забув Ашариної посмішки, її чарівного сміху. Варто було йому заплющити очі, як він бачив перед собою довге чорне волосся, що спадало її плечима, і заворожливі фіалкові очі. «Такі самі має і Даянерис.» Іноді, коли королева кидала на нього погляд, йому здавалося, що він дивиться на доньку Ашари… Але донька Ашари народилася мертвою, і його кохана панна невдовзі кинулася з вежі в море, збожеволівши за втраченою дитиною і, напевне, ще й шаленіючи за чоловіком, що ганебно позбавив її честі в Гаренголі. Вона загинула, навіть не дізнавшись, що пан Барістан її кохав. «Та й відки могла знати?» Він був лицарем Королегвардії, що присягнувся не брати жінку. Що доброго сталося б, якби він їй відкрився? «Але й мовчання моє нічого доброго не принесло. Якби ж я вибив Раегара з сідла і увінчав Ашару короною краси й кохання… чи обернула б вона свої очі до мене замість Старка?» Про те він вже ніколи не дізнається. Та з усіх поразок, що спіткали його за життя, Барістанові Селмі найбільше боліла саме ця. Небо затягли хмари, повітря було гаряче, густе, гнітюче, але чулося в ньому і щось таке, од чого мурашки бігли спиною. «Дощ, — подумав він. — Буря насувається. Не сьогодні ввечері, то вже напевне вранці.» Пан Барістан спитав себе, чи доживе її побачити. «Якщо Гіздахр має власного Павука, то я, вважай, покійник.» Та якби справді до того дійшло, він збирався померти так, як жив — з мечем у руці. Коли на заході — за вітрилами кораблів, що никали Невільницькою затокою — збляк останній промінь світла, пан Барістан зайшов досередини, покликав двійко челядинів і наказав їм зігріти води для купелі. Навчальні двобої зі зброєносцями пополудні залишили його спітнілим і запиленим. Коли принесли воду, вона виявилася ледь теплою. Але Селмі лежав у купелі, доки та зовсім не вистигла, і відшкрябував шкіру так, щоб аж садніла. Відтершись до червоного, Барістан підвівся, висушився рушником і вдягся у все свіжовипране та відбілене: панчохи, спіднє, шовкову сорочку, підбитий каптан. Згори він поклав обладунок, подарований королевою на знак шани та поваги. Кольчуга була визолочена, тонкої мистецької роботи, і завдяки хитромудро з’єднаним ланкам гнучка, наче з доброї шкіри. Панцерні бляхи вкривала полива — тверда, як лід, і білосніжна, як щойно впалий сніг. Кинджал повис на одному стегні пана Барістана, меч — на іншому; обидва — на білому шкіряному пасі з золотими пряжками. Останнім він узяв довге біле корзно і прищепив його на плечах. Шолом лицаря залишився висіти на гаку. Вузька зорова щілина обмежувала йому огляд, а бачити все, що станеться далі, він бажав якнайкраще. Палати піраміди вночі стояли темні, ворог міг напасти звідусіль. До того ж візерунчасті драконові крила хоч і препишно прикрашали шолом, зате легко чіплялися за ворожий меч або сокиру. Краще він лишить їх для наступного турніру. Аби ж Седмиця подарувала йому нагоду виїхати на нього… Вдягши на себе броню та зброю, старий лицар сів у мороці своєї маленької опочивальні поруч із королевиними покоями і став чекати. У пітьмі перед ним плавали обличчя усіх королів, яким він служив і чиїх надій не справдив. А також обличчя усіх братчиків, що служили поруч із ним у Королегвардії. Барістан спитав себе, чи багато з них учинило б так, як він збирався учинити. «Хтось, певно, так. Але не всі. Дехто б не завагався знищити Голомозого як зрадника.» Ззовні піраміди починався дощ. Пан Барістан сидів у темряві та слухав. «Ніби сльози капають, — подумав він. — Ніби стародавні мертві королі плачуть за чиїмись душами.» І ось настав час рушати. Велику Піраміду Меєрину було збудовано як бліду тінь Великої Піраміди Гісу, чиї неймовірно величезні руїни колись відвідав Ломас Довгоступ. Як і її стародавня попередниця, чиї палати червоного мармуру нині кишіли кажанами та павуками, меєринська піраміда мала тридцять три поверхи — число, чомусь священне для богів Гісу. Пан Барістан почав спускатися на самоті; біле корзно хвилювалося за плечима. Він обрав не головні сходи — пишні, зроблені з коштовного мармуру, помережаного прожилками — а вужчі, крутіші й пряміші челядинські сходи, сховані усередині товстезних цегляних стін. Дванадцятьма поверхами нижче він знайшов Голомозого, чиї грубі риси досі ховала та сама личина, що й вранці — голова кажана-кровопивці. З ним було шестеро Мідних Звірів у однакових личинах комах. «Сарана. Коники» — зрозумів Селмі. — Гролео, — мовив він. — Гролео, — відповів один з коників. — Якщо мало цих коників, я маю ще, — мовив Скахаз. — Шістьох, гадаю, вистачить. Як щодо варти на дверях? — То мої люди. Клопоту не буде. Пан Барістан схопив Голомозого за лікоть. — Не проливай крові, якщо конче не мусиш. На ранок ми маємо скликати раду і оголосити місту, що саме ми зробили і навіщо. — Як скажеш. Щасти тобі, старий. І вони пішли кожен своїм шляхом. Мідні Звірі приєдналися до пана Барістана і продовжили спуск разом з ним. Королівські покої були поховані у самому серці піраміди — на шістнадцятому та сімнадцятому поверхах. Коли Селмі їх досяг, то побачив, що двері досередини піраміди замкнено ланцюгами, а на варті коло них стоять ще двоє Мідних Звірів — пацюк і бик під каптурами картатих кирей, зшитих з клаптиків. — Гролео, — вимовив пан Барістан. — Гролео, — повторив бик. — Третя палата праворуч. Пацюк відімкнув ланцюг. Пан Барістан та його супровід ступили у вузький, освітлений смолоскипами челядинський прохід, обкладений червоною та чорною цеглою. Карбовані кроки задзвеніли на підлозі; вони проминули дві палати і спинилися коло третьої праворуч. Ззовні різьблених дверей з твердого дерева, що вели до королівських покоїв, стояв Непробийшкура — один з молодших ямних бійців, якого ще не рахували серед найкращих. Щоки та чоло йому мережили складні вишукані чорно-зелені татуювання — стародавні знаки валірійського чародійства, що мали зробити його плоть і шкіру твердішою від заліза. Подібне ж письмо вкривало йому груди та руки, хоча ніхто ще не довів, чи справді воно було в змозі зупинити меч або сокиру. Та навіть без них Непробийшкура виглядав міцним і грізним бійцем — стрункий, жилавий, повний сил, він вивищувався над паном Барістаном на півстопи. — Хто йде? — вигукнув він, нахиляючи галябарду вбік і загороджуючи шлях. Та коли побачив пана Барістана, то опустив зброю додолу. — А, це ви, старий пане. — Якщо ласка його царської милості, я маю до нього кілька слів. — Година вже пізня. — Година пізня, та потреба невідкладна. — Нехай, спитаю. Непробийшкура вдарив п’ятою ратища своєї галябарди по дверях до королівських помешкань. Відчинилося віконце, у ньому з’явилося дитяче око. Крізь двері щось спитав дитячий голос. Непробийшкура відповів. Пан Барістан почув, як відсовують важкий брус, і двері нарешті відчинилися. — Можна лише вам, — мовив Непробийшкура. — Звірям чекати тут. — Як скажете. Пан Барістан кивнув до своїх коників. Один відповів на кивок. Селмі сам-один прослизнув у двері. Темні, без жодного вікна, оточені зусібіч цегляними стінами у вісім стоп завтовшки, обрані царем покої всередині були просторі та розкішно опоряджені. Високу стелю підтримували величезні сволоки чорного дубу. Підлогу вкривали шовкові килими карфійської роботи. На стінах висіли безцінні гобелени, стародавні та добряче вицвілі, що зображували Старе Царство Гісу на вершині слави. На найбільшому показані були рештки розгромленого валірійського війська, що проходили попід ярмом і забивалися у кайдани. Арочний прохід, що вів до королівської опочивальні, охоронявся двійком коханців сандалового дерева — звабливих вигинів, гладеньких, намащених олією. Панові Барістану вони здалися огидними, хоча без сумніву, мали б збуджувати вогняну пристрасть. «Що швидше звідси заберемося, то краще.» Єдине світло дарувала залізна жарівниця. Поруч неї стояло двійко королевиних чашників — Драказ та К’єзза. — Міклаз пішов будити царя, — мовила К’єзза. — Чи не принести вам вина, пане? — Ні, дякую. — Прошу сідати, — мовив Драказ, вказуючи на лаву. — Краще постою. Барістан чув голоси, що долинали проходом з опочивальні. Один з них належав цареві. Та все ж минула ще довга мить, перш ніж звідти виник цар Гіздахр зо’Лорак, Чотирнадцятий тако від старини наречений, позіхаючи й зав’язуючи пояс халата — зеленого єдвабу, багато прикрашеного перлами та срібним гаптуванням. Під халатом цар був зовсім голий. І то було добре. Голі люди почувалися вразливими і неохоче зважувалися на самовбивчі звитяги. Через прохід пан Барістан помітив за прозорим серпанком запон ще й жінку — також оголену, чиї стегна та груди лише частково ховав легкий розвіяний шовк. — Пане Барістане, — знову позіхнув Гіздахр. — Яка нині година? Ви принесли звістки про мою любу царицю? — Жодних, ваша милосте. Гіздахр зітхнув. — «Ваша препишносте», будьте ласкаві. Хоча цієї години радше «ваша заспаносте». Цар пішов до мисника коло стіни налити собі келих вина, але з дінця глека потекла лише квола цівочка. Обличчям Гіздахра пробігла тінь пересердя. — Міклазе, вина! І то негайно. — Так, ваша превисокосте. — Драказ хай теж піде. Глек вертоградського золотого, і червоного солодкого ще один. А наших жовтих сцяк не треба, дякую. І наступного разу як побачу в своїй опочивальні порожній глек… ота твоя рожева дупця скуштує добрячої різки. Хлопчик кинувся бігти, а цар обернувся до Селмі. — Мені наснилося, що ви знайшли Даянерис. — Сни брешуть, ваша милосте. — «Ваша преосяйносте», прошу ласкаво. Що привело вас до мене о цій годині? Якась халепа у місті? — У місті все тихо. — Справді? — Гіздахр виглядав здивованим. — То навіщо ж ви нагодилися? — Дещо запитати. Скажіть, препишносте… ви і є Гарпія? Гіздахрів келих з вином вислизнув у нього з пальців, підскочив на килимі, покотився підлогою. — Ви припхалися до мене посеред ночі і смієте таке питати?! Чи не з’їхали ви, часом, з глузду? Здавалося, лише тоді цар нарешті помітив, що пан Барістан вбраний у лицарський обладунок. — Що… навіщо… як ви смієте… — Отрута — це ваших рук справа, преосяйносте? Цар Гіздахр ступив крок назад. — Коники?! То був… то був дорнієць. Отой Квентин, буцімто їхній князь. Спитайте Резнака, якщо маєте сумнів. — А чи маєте ви докази? А Резнак? — Ніхто не має. Інакше дорнійців уже б схопили. Та може, варто схопити їх у кожному разі. Поза сумнівом, Маргаз вирве з них зізнання. Всі вони отруйники, ці кляті дорнійці. Резнак каже: вони вклоняються зміям, наче богам. — Вони їдять змій, — заперечив пан Барістан. — То була ваша яма, ваша ложа, ваші лави. Солодке вино і м’які подушки, смокви та дині… і коники в меді. Це ви наказали усе принести. І закликали її милість скуштувати, хоча самі жодного не торкнулися. — Я… не надто полюбляю гострі приправи. Вона була моєю дружиною. Моєю царицею. Навіщо мені її труїти? «Була, каже він. Вважає її мертвою.» — Щиру відповідь маєте тільки ви, препишносте. А мені лишається гадати: чи не забажали ви привести на місце королеви іншу жінку? — Пан Барістан кивнув на дівчину, що боязко визирала з опочивальні. — Може, оту? Цар навіженими очима роззирнувся навколо. — Її?! Та вона ніхто. Постільна рабиня. — І здійняв руки вгору. — Перепрошую, обмовився. Не рабиня. Вільна жінка. Навчена дарувати втіху. Навіть цар має свої потреби, а вона… то не ваш клопіт, пане! Я б ніколи не завдав шкоди Даянерис. Ніколи! — Ви закликали королеву скуштувати коників. Я сам чув. — Я гадав, вони їй сподобаються! — Гіздахр ступив назад ще крок. — Гострі й солодкі водночас! — Гострі, солодкі та отруйні. На власні вуха я чув, як ви наказували бійцям у ямі вбити Дрогона. Щосили волали до них. Гіздахр облизнув губи. — Чудовисько жерло Барсенину плоть. Дракони їдять людей. Він убивав, палив… — Людей, які хотіли завдати шкоди вашій цариці. Синів Гарпії, найпевніше. Ваших друзів. — Ні, не друзів! — Це ви так кажете. Але коли ви наказали їм припинити вбивати, вони припинили. Навіщо їм це робити, коли ви не один з них? Гіздахр заперечливо затрусив головою, але цього разу нічого не відповів. — Скажіть правду, — спитав пан Барістан, — чи кохали ви її хоч колись, хоч трохи? Або хіть до влади та корони заступила вам усе? — Хіть? Ви ще смієте казати мені про хіть? — Цар скривив рота у гніві. — О так, я жадав корони… але й наполовину не так палко, як вона жадала свого сердюка. Може, то її любий полковник хотів отруїти царицю за те, що зрештою піймав з нею облизня? А якби коників з’їв я, ото був би йому подаруночок! — Дааріо — вбивця, але не отруйник. — Пан Барістан підступив ближче до царя. — То ви Гарпія чи ні? Цього разу він поклав руку на маківку меча при поясі. — Кажіть правду. Обіцяю вам за неї чисту і швидку смерть. — Ви геть знахабніли, лицарю, — мовив Гіздахр. — Ваші запитання мені вже в печінках сидять, і ви самі теж. Вас увільнено від служби при моєму дворі. Залиште Меєрин негайно, і вам дозволять жити. — Якщо ви не Гарпія, назвіть мені її ім’я. Пан Барістан витяг з піхов меча. Його нагострений край піймав світло від жарівниці й перетворився на риску жовтогарячого вогню. То була остання соломина, яка зламала волю Гіздахра. — Хразе! — заверещав цар, задкуючи до опочивальні та запинаючись. — Хразе! Хразе! Пан Барістан почув, як десь ліворуч прочинилися двері, і обернувся саме вчасно — побачити, як з-за гобелену виникає Храз. Рухався той поволі, ще не очунявши від сну, але вже тримав у руці улюблену зброю — довгий та кривий дотракійський арах. Таким клинком сікли з сідла, завдаючи глибоких і довгих розрізів. «Супроти напівголих ворогів — страшна, смертельна зброя, хай у ямі, хай на полі бою.» Але у приміщенні, ще й зблизька, довжина араха оберталася проти нього, а Барістан Селмі був до того ж убраний в броню. — Я тут по Гіздахра, — мовив лицар. — Кинь зброю, стань осторонь, і ніхто тебе не зачепить. Храз зареготав. — Старий пень! Я з’їм твоє серце. Двоє супротивників були приблизно одного зросту, але Храз — майже на пуд важчий і на сорок років молодший. Шкіру він мав світлу, очі — холодні й лихі, а головою од чола і до низу потилиці збігав гребінь цупкого чорно-рудого волосся. — То ходи і візьми, — відповів Барістан Зухвалий. І Храз прийшов. Уперше за цілу днину Селмі почувався на своєму місці, без краплі сумніву і вагань. «Ось для чого мене роблено, — подумав він. — Для оцього танку, для солодкої сталевої пісні. Дайте мені меча до рук і ворога перед очі.» Ямний боєць був спритний і швидкий — Барістан ледве пригадував швидшого серед своїх минулих ворогів. У Хразових дебелих ручиськах арах перетворився на невиразну хмару, на сталеву бурю, що зі свистом налітала на старого лицаря одразу з трьох напрямків. Майже всі удари цілили йому в голову — Храз був хлопець меткий і тямив, що без шолома Селмі найвразливіший вище від шиї. Пан Барістан незворушно відвернув усі удари до одного, зустрічаючи їх лезом меча і збиваючи набік. Клинки дзвеніли знову і знову. Пан Барістан відступив. Краєм ока він побачив, що чашники спостерігають за ними, вирячивши білі очі завбільшки з курячі яйця. Храз вилаявся і перетворив високий удар на низький, зрештою проминувши-таки клинок лицаря… але його власний лише безсило шкрябнув білу сталеву поножу. Не гаючись, Селмі у відповідь знайшов лезом ліве плече ямного бійця, розсікши тонкий льон і вкусивши плоть під ним. Жовта сорочка забарвилася рожевим, а тоді червоним. — Лиш боягузи вдягають залізо! — вигукнув Храз, гуляючи колами. У бійцівських ямах ніхто не носив обладунків. Натовп глядачів приходив по кров, смерть, каліцтва, відрубані руки й ноги, передсмертні верески… музику червоних пісків. Пан Барістан крутився разом зі супротивником, не гублячи його з очей. — Цей боягуз зараз уб’є вас, хоробрий воїне. Охоронець не був лицарем, та пан Барістан віддав належне його мужності. Храз навіть не вмів битися проти воїна у обладунку — Барістан бачив у його очах замішання, сумнів, паростки страху — але майже по-лицарському не відступив, не кинув обов’язку. Ямний боєць знову наскочив на нього, цього разу з вереском, наче гадав, що голосом зробить те, чого не зміг залізом. Арах свиснув унизу, вгорі, знову внизу. Селмі зупинив удари у голову і поклався на обладунок у захисті від решти; його власний клинок розпанахав ямному бійцеві щоку від рота до вуха і намалював червону риску поперек грудей. З Хразових ран миттю зацебеніла кров, але він, здавалося, тільки більше розлютився, схопив вільною рукою жарівницю і перекинув до Барістанових ніг, розсипаючи гаряче вугілля та червоні жарини. Пан Барістан перестрибнув через вогонь. Храз сікнув його по плечі й влучив… але арах зумів тільки відколоти шматочок твердої поливи, перш ніж зустрів під нею нездоланну крицю. — У ямі ти б уже не мав руки, старий! — Ми не в ямі. — Зніми з себе залізо і бийся по-чоловічому! — Тобі ще не пізно скласти зброю. Здавайся. — Здохни! — виплюнув Храз… та здіймаючи араха, зачепив його кінцем запони на стінах. Саме цієї нагоди і чекав пан Барістан. Він миттєво розчахнув ямному бійцеві черево, відбив останній удар звільненого араха і прикінчив Храза швидким уколом у серце. Тельбухи ямного звитяжця виповзли назовні, наче гніздо слизьких вугрів. Кров, слиз і жовч заплямували царські шовкові килими. Селмі зробив крок назад; меч у його руці червонів до середини. Тут і там килими почали диміти від розкиданих жарин. Лицар почув, як схлипує К’єзза. — Не бійся, — мовив старий лицар. — Я не зроблю тобі зла, дитино. Я прийшов по царя. Він чисто витер меча запоною і обережно ступив до опочивальні, де знайшов Гіздахра зо’Лорака, Чотирнадцятого тако від старини нареченого, що ховався за гобеленом і тихо, благально скиглив: — Пожалійте! Не вбивайте! Я не хочу вмирати! — Майже ніхто не хоче. Але усі вмирають, нічого не вдієш. Пан Барістан вклав меча до піхв і смикнув Гіздахра на ноги. — Ходімо. Відведу вас до келії. Дотепер Мідні Звірі мали вже роззброїти Непробийшкуру. — Вас триматимуть замкненим під вартою, доки не повернеться цариця. Якщо проти вас не знайдеться доказів, вам ніщо не загрожує. Маєте на тім моє лицарське слово. Він узяв царя попід руку і повів геть з опочивальні. Голова була напрочуд легка і трохи паморочилася, наче під чаркою. «Я охороняв вінценосців, захищав їхні життя. Що я роблю тепер? Хто я? Ким став?» В цю мить з Гіздахровим вином повернулися Міклаз і Драказ. Вони стали у проймі дверей, притиснувши глеки до грудей і вирячивши очі на труп Храза. К’єзза досі плакала, але прийшла Джезена, обійняла молодшу дівчинку, попестила їй волосся і заходилася втішати. Ще кілька чашників і чашниць стояли позаду, мовчки спостерігаючи. — Ваша п-п-превисокосте, — мовив Міклаз перелякано, — вельможний Резнак мо’Резнак просив п-п-переказати, щоб ви п-п-прийшли негайно. Хлопчик звертався до царя так, наче в покої не було ані пана Барістана, ані простягнутого на килимі мертвого тіла, чия кров повільно забарвлювала шовк темним кармазином. «Скахаз мав схопити Резнака і тримати доти, доки ми не впевнимося у його вірності. Чи не сталося якоїсь халепи?» — Куди? — запитав хлопчину пан Барістан. — Куди підстолій прохає прийти його милість? — Назовні. — Міклаз наче вперше його помітив. — Н-назовні, п-пане Барістане. На т-терасу. Щоб п-побачити на власні очі. — Побачити що? — Д-д-драконів. Вони на волі, п-пане. «Порятуй нас усіх, свята Седмице» — подумав старий лицар. Драконоловець Ніч поволі тупала повз повільними чорними лапами. Година кажана поступилася годині вугра, година вугра — годині примар. Великий княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, марив без сну, пригадував, змальовував уявою, крутився під лляним покровом, охоплений лихоманкою збуджених мрій про вогонь та кров. Нарешті, зневірившись заснути, Квентин Мартел пішов до світлиці, налив там собі кухоль вина і випив у пітьмі. Вино відгукнулося солодкою втіхою на язику; він запалив свічку і налив собі ще. «Трохи вина допоможе заснути» — подумав він, хоч і знав, що бреше сам собі. Князь довгенько повитріщався на свічку, тоді поставив кухля і простягнув долоню над полум’ям. Довелося напружити всю волю до краплі, щоб опустити руку і торкнутися вогню… а коли він нарешті торкнувся, то миттю відсмикнув зі скриком болю. — Гей, Квентине, ти з глузду з’їхав? «Ні, просто злякався. Я не хочу згоріти.» — Герісе? — Я почув, як ти ходиш. — Не міг заснути. — І вирішив полікуватися вогнем? Чи не краще випити теплого молока і послухати колискову? А ще краще… ходімо до Храму Грацій, знайду тобі дівчину. — Тобто повію. — Там їх кличуть Граціями. Вони усі різних кольорів. Червоні — єдині, які розсувають ноги. Геріс усівся навпроти за стіл. — Коли хочеш знати мою думку, септам у нас вдома варто перейняти тутешній звичай. Бачив, як виглядають найстаріші з них? Схожі на чорнослив. Ось що роблять з ними роки безшлюб’я. Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо лежали нічні тіні. Чути було тихе дзюрчання води. — Це дощ, абощо? Тепер твої повії поховаються. — Авжеж не всі. У садах насолоди є приховані куточки, де вони чекають щоночі, коли їх оберуть чоловіки. А кого не обрали — ті мають сидіти там аж до сходу сонця, почуваючись кинутими і самотніми. Чому б нам не розрадити їхню тугу? — Тобто чому б їм не розрадити мою? Так і кажи. — Гаразд, так і скажу. — Мені такої розради не треба. — Не погоджуся. Даянерис Таргарієн — не єдина жінка в світі. Невже ти хочеш померти нецілованим парубійком? Квентин зовсім не хотів помирати. «Хочу повернутися до Крицаку і поцілувати обох твоїх сестер, одружитися з Гвинетою Крицак, побачити розквіт її вроди, народити з нею дитину. Хочу виїжджати на турніри, полювати з соколами і хортами, відвідати матінку в Норвосі, прочитати кілька з тих книжок, які мені надіслав батько. Хочу, щоб Клетус, Віл і маестер Кедрі знову жили на світі.» — Гадаєш, Даянерис зраділа б, дізнавшись про мене в ліжку з якоюсь шльондрою? — Чому б ні? Це чоловіки марять про цнотливих. А жінкам до вподоби чоловіки, які знають свою справу в опочивальні. Справу, якої треба навчатися — так само, як науки меча. Жарт Геріса боляче вжалив князя. Квентин ще ніколи не почувався таким малим і жалюгідним хлопчаком, як стоячи перед Даянерис Таргарієн і прохаючи її руки. А думка про те, щоб лягти з нею в ліжко, жахала його чи не гірше, ніж її дракони. Раптом він не зуміє їй догодити? — Даянерис має коханця, — буркнув він, захищаючись. — Батько не на те мене прислали, щоб я розважав королеву в опочивальні. Ти сам знаєш, навіщо ми тут. — Ти не можеш з нею побратися. Вона вже має чоловіка. — Вона не кохає Гіздахра зо’Лорака. — Кохає чи не кохає… до чого тут шлюб? Вельможному князеві личило б розуміти, що до чого. Кажуть, твій батько одружився з кохання. То що, порадів? «Не надто.» Доран Мартел та його дружина з Норвосу половину шлюбу прожили нарізно, а іншу — в сварках. Подейкували, що той шлюб був єдиною справою батькового життя, яку він зробив поспіхом, за покликом серця замість розуму, і згодом пожалів. — Все ж таки не кожен необачний вчинок загрожує падінням, — заперечив князь. — Це мій обов’язок. Його написано мені долею. «Ти маєш бути мені другом, Герісе. То навіщо кпиниш з моїх сподівань? Мені й без тебе не бракує сумнівів; хоч би ти не підливав олії у вогонь мого переляку.» — На мене чекає велична пригода всього життя. — З величних пригод часто-густо не вертаються живими. І то була теж правда. Казки та перекази оповідали і про це. Звитяжець вирушав у путь з приятелями та побратимами, стрічав небезпеки, повертався додому з перемогою… от лишень деякі з його супутників не поверталися зовсім. «Але ж головний звитяжець ніколи не гине. Саме ним я й повинен бути.» — Матиму досить мужності, то не схиблю. Чи ти хочеш, щоб Дорн навіки запам’ятав мою поразку? — Дорн нікого з нас не запам’ятає навіки. Квентин посмоктав обпечене місце на долоні. — Дорн пам’ятає Аегона та його сестер. Драконів легко не забудеш. І Даянерис там теж пам’ятатимуть. — Якщо вона загинула — то ні. — Вона жива. — «Інакше не може бути.» — Якщо загубилася — я її знайду. «А коли знайду, вона подивиться на мене так, як дивилася на свого сердюка. Лишень маю довести, що вартий її кохання.» — На спині дракона? — Я сів на спину коневі у шість років. — І впав із нього раз чи три. — Та не забарився знову залізти у сідло. — Бо тебе ніколи не скидали з височини у двісті сажнів, — зауважив Геріс. — І коні рідко обертають своїх наїзників на жар та чорні кістки. «Я знаю, які небезпеки на мене чигають.» — Все, більше чути не хочу. Ти маєш мій дозвіл поїхати звідси. Знайди собі корабель, Герісе, і тікай додому. Великий княжич підвівся, дмухнув на свічку, заліз назад до ліжка, на просяклі потом простирадла. «Було мені поцілувати котрусь із близнючок Пийвод. А чи й обох. Було б цілувати, поки міг. І поїхати до Норвосу — побачити матінку, місце, де вона народилася. Хай би знала, що я її не забув.» Він чув, як надворі починається дощ, як стукотить по цеглинах. Доки настала година вовка, дощ вже періщив з неба важкими холодними струменями, що скоро мали перетворити цегляні вулиці Меєрину на річки. Троє дорнійців поснідали у досвітньому холодку простою стравою — садовиною, хлібом та сиром, запивши козячим молоком. Геріс був спробував налити собі вина, та Квентин його спинив. — Вина — ані краплі. Матимемо час та нагоду пити потім. — Аби ж то, — буркнув Геріс. Здоровило визирнув на терасу. — От знав, що задощить, — похмуро вимовив він. — Минулої ночі мені кістки крутило. Їх завжди на дощ крутить. Драконам дощ не сподобається. Вогонь і воду не змішаєш, хоч убийся. Запалюєш гарне багаттячко вечерю зварити, воно тобі тріщить і палає, а тоді з неба починає сцяти… і оком не змигнеш, як дрова вже мокрі, а вогню катма. Геріс гигикнув. — Драконів не роблено з дерева, Арчу. — Деяких було. Старий король Аегон, отой пришелепкуватий, колись збудував дерев’яних драконів, щоб нас скорити. Та нічого доброго не вимудрував. «Те саме може статися і з нами» — подумав князь. Він не надто переймався дурощами та поразками Аегона Негідного, але мав удосталь власних страхів та сумнівів. Удавана суперечка його друзів лишень додавала болю в голові. «Вони не розуміють. Вони щирі дорнійці, так, але ж я — сам Дорн. За багато років по цьому, коли я вже лежатиму мертвий, про мене співатимуть пісень.» Князь раптово звівся на ноги. — Час. Друзі теж посхоплювалися з місць. Пан Арчибальд перехилив останній ковток козячого молока і витер з верхньої губи молочні вуса тилом дебелої долоні. — Піду візьму наші блазенські лахи. Він повернувся з оберемком речей, які вони забрали в Строкатого Князя в їхню другу зустріч. В оберемку були три довгі кобеняки з каптурами, зшиті з безлічі маленьких клаптиків, три кийки, три тесаки, три личини вилощеної міді: бика, лева та мавпи. Усе, щоб стати Мідним Звіром. — Вони можуть спитати таємне слово, — попередив Строкатий Князь, коли передавав оберемок. — Це буде «пес». — Ви цього певні? — спитав Геріс. — Ладен закластися на голову, — відповів полковник, та великого княжича не обманув. — На мою голову. — Саме на неї. — Як ви взнали таємне слово? — Натрапили на кількох Мідних Звірів, і Меріс їх гарненько розмалювала. Але можновладцеві не варто ставити таких питань, дорнійський. У Пентосі ми маємо прислів’я: не питай кухаря, що покладено в пиріг. Жери, та й годі. «Жери, та й годі… може, так воно і мудріше» — подумалося Квентинові. — То я буду биком! — оголосив Арч. Квентин віддав йому личину бика. — Собі візьму лева. — Отже, мені лишається мавпа? — Геріс притиснув личину до обличчя. — Як вони у них дихають? — Та вдягай вже. — Князеві було не до жартів. У оберемку був і батіг — замашна смуга старої шкіри на пужалні з міді та кістки. Такий, що і з бика б шкуру спустив. — А це навіщо? — спитав Арч. — Батогом Даянерис приборкала чорного звіра. — Квентин згорнув батіг кільцями і підвісив до паса. — Арчу, бери келепа теж, не завадить. Увійти вночі до Великої Піраміди Меєрину — то була справа неабияка. Двері щовечора, на заході сонця, зачиняли і замикали засувами аж до світанку. На кожному вході стояла варта; чати ходили і нижньою терасою, відки визирали на вулицю. Всі ті вартові були колишні Неблазні, а нині — Мідні Звірі. Квентин щиро сподівався: ця переміна вирішить усе. Варту змінили з першими променями світла, та до справжнього ранку лишалося ще з півгодини, коли троє дорнійців спустилися челядинськими сходами. Стіни навколо було викладено з цегли півсотні кольорів, але тінь обернула їх усі на сірий, а смолоскип Геріса знову оживив там, де торкнувся своїм мерехтливим світлом. Під час довгого спуску їм не зустрілося жодної душі; чулося тільки тихе човгання чобіт по витертих цеглинах під ногами. Головна брама піраміди виходила на головну площу Меєрину, але дорнійці попрямували до бічного входу, що виводив до провулку. Саме через нього за старих часів невільники ходили у справах своїх господарів, а селяни та торговці доправляли все, що могло знадобитися мешканцям. Двері суцільного спижу було зачинено важким залізним засувом. Перед ними стояло двоє Мідних Звірів, озброєних кийками, списами і тесаками. Світло смолоскипа зблиснуло на вилощеній міді личин — лиса та пацюка. Квентин махнув здоровилові, щоб лишався позаду в тіні, а сам з Герісом виступив наперед. — Ви зарано, — мовив лис. Квентин здвигнув плечима. — Як скажеш, можемо піти. А ви стійте тут нашу варту. Він знав, що говіркою зовсім не скидається на гіскарця. Але половина Мідних Звірів була з відпущених рабів, серед яких змішалися усі мови світу; до його вимови усім мало бути байдуже. — Нема дурних — за ваші сраки відбувати! — заперечив пацюк. — Кажи слово дня, та й годі, — додав лис. — Пес, — мовив дорнієць. Двоє Мідних Звірів перезирнулися. Три довгих удари серця Квентин боявся, що справа зараз на пси і зійде, бо Мальована Меріс і Строкатий Князь взнали не те слово. Але потім лис пробурчав: — Пес, то й пес. Двері ваші, забирайте. Коли вони пішли, великий княжич відновив подих. Часу вони мали обмаль — невдовзі мала з’явитися справжня зміна варти. — Арчу! — покликав він, і здоровань з’явився, виблискуючи під смолоскипом бичачою личиною. — Засув. Хутко! Залізний брус був важкий і товстий, але добряче змащений олією. Пан Арчибальд вийняв його без жодного клопоту. Поки він відставляв засув убік, Квентин потягнув двері, розчинив стулки, а Геріс ступив крізь пройму, вимахуючи смолоскипом. — Заводьте! І покваптеся. Ззовні, у провулку на них чекала хура різника. Візник ляснув мула батогом і посунув до брами; обкуті залізом колеса гучно загуркотіли на цеглі. У хурі лежала розрубана на чвертки туша бика і ще дві зарізані вівці. Півтузня людей зайшло пішки. П’ятеро з них мали на собі киреї та личини Мідних Звірів, але Мальована Меріс не переймалася хованками. — Де ваш господар? — запитав її Квентин. — Я не маю господаря, — відповіла вона. — А коли ти про полковника, то він неподалік з півсотнею людей. Виводь свого дракона, і він мирно проведе тебе геть, як було обіцяно. За очільника тут Кагго. Пан Арчибальд кисло оглянув різницького воза. — Чи не замалий він для дракона? — запитав лицар. — Чого це замалий? Вміщує двох биків. — Трупоріз вбрався Мідним Звіром, сховавши під личиною кобри своє пошрамоване обличчя, але його виказував уславлений чорний арах на стегні. — Нам сказали, ці звірятка мають бути менші за королевине чудовисько. — Яма вповільнила їхнє зростання. — У книжках, прочитаних Квентином, припускалося, що те саме сталося і в Семицарстві. Жоден з драконів, вирощених і вигодованих у Драконосхроні Король-Берега, навіть не наблизився до величини Вхагар чи Мераксеса, не кажучи вже про Чорного Жаха короля Аегона. — То ви привезли вдосталь ланцюгів? — А скільки в тебе драконів? — спитала Мальована Меріс. — Ми під м’ясом сховали ланцюгів, що на десятьох вистачить. — Чудово. Квентин відчув легке запаморочення. Ніщо навколо не здавалося йому справжнім. Одну мить це була гра, іншу — щось на кшталт нічного жахіття, поганого сну, в якому він відчиняв темні двері, де напевне ховалися жах і смерть, але не знаходив сили зупинитися. Долоні стали слизькі від поту; Квентин витер їх об штани і сказав: — Коло ями стоїть ще варта. — Ми знаємо, — відповів Геріс. — Треба приготуватися. — А ми готові, — відповів Арч. Квентинові у животі заскніло. Він відчув раптову потребу спорожнитися, але розумів, що нікуди подітися не зможе. — То ходімо сюди. Зараз він почувався зеленим хлопчиськом більше, ніж зазвичай, і все ж усі рушили за ним на його заклик: Геріс і здоровило, Меріс і Кагго, а з ними решта «Вітрогонів». Двійко сердюків видобули арбалети з якоїсь схованки всередині воза. За стайнями найнижчий рівень Великої Піраміди перетворювався на справжній лабіринт, але Квентин Мартел бував тут з царицею і пам’ятав дорогу. Вони проминули три величезні цегляні арки, потім спустилися крутим кам’яним спуском у глибини, крізь в’язниці та катівні, а також двійко глибоких кам’яних водоймищ. Кроки лунко відбивалися від стін, різницька хура торохтіла позаду. Здоровило вихопив смолоскипа з держака і пішов світити попереду. Нарешті перед ними постали важкі залізні двері, поїдені іржею, грізні та нездоланні, замкнені ланцюгом, кожна ланка якого була завтовшки з людську руку. Вже самий розмір та товщина дверей примусили Квентина Мартела замислитися про доцільність свого задуму. Ба гірше — обидві стулки дверей були вим’яті назовні — наче якась велетенська сила намагалася вибити їх і вибратися. Товсте залізо потріскалося, репнуло у трьох місцях, а верхній кут лівої стулки був трохи поплавлений. На чатах коло дверей стояло четверо Мідних Звірів. Троє з них тримали довгі списи; четвертий, вочевидь очільник, мав зі зброї тесак та кинджал, а личину — в подобі василіскової голови. Інші троє були вбрані комахами. «Сарана. Коники» — усвідомив Квентин і мовив: — Пес. Очільник скам’янів і напружився. Квентин Мартел миттю зрозумів, що сталася якась фатальна помилка. — Взяти їх! — кумкнув він у ту мить, коли василіск ухопився за тесак. Очільник коників був швидкий, але здоровило — швидший. Він жбурнув смолоскипа у найближчого коника, сягнув рукою за спину і висмикнув з петлі келепа. Клинок василіска ще не вилетів з піхов, а вістря келепа вже встромилося йому в скроню, пробивши тонку мідь личини, а заразом плоть і кістку. Очільник ошелешено ступив назад півкроку, ноги склалися під ним, тіло гепнулося на підлогу і недоладно засмикалося. Квентин витріщався на нього, наче зачарований. У шлунку вирувала буря. Його власний клинок лежав у піхвах — князь геть про нього забув. Очі невідривно стежили за десятником варти, що смикався попереду в передсмертній муці. Кинутий смолоскип згасав на підлозі, змушував тіні стрибати і крутитися, ніби перекривлюючи судоми убитого. Князь і не побачив, як на нього летить спис одного з коників, доки Геріс не збив його убік. Вістря дряпнуло щоку левової голови, що затуляла йому обличчя; стрімкий удар мало не зірвав личину. «А мав би розірвати мені горлянку» — подумав принц приголомшено. Геріс вилаявся, опинившись у оточенні мідних коників. Квентин почув тупіт ніг, і раптом з тіней виникли сердюки. Один з вартових надто задивився на прибульців; Геріс проскочив повз вістря його списа і встромив меча під мідну личину просто в горло. Тим часом у другого коника з грудей виросла арбалетна стріла. Останній кинув списа і верескнув: — Пожалійте! Здаюся! — Не пожаліємо. Здохни, — відповів Кагго і відтяв чолов’язі голову одним помахом араха. Валірійський булат розітнув плоть, жили та кістки, наче смалець. Кагго опустив меча і поскаржився: — Забагато галасу. Кожен, хто має вуха, вже почув. — Пес, — сказав Квентин. — Слово дня мало бути «пес». Чому вони нас не пропустили? Нам сказали… — А ще тобі сказали, що твоя оборудка божевільна, ти часом не забув? — нагадала Мальована Меріс. — Роби вже те, по що прийшов. «Дракони, — подумав князь Квентин. — Авжеж. Я прийшов по драконів.» Його трохи не нудило. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? Четверо людей загинуло за чотири удари серця. Чим я маю це виправдати?» — Вогнем та кров’ю, — прошепотів він, — кров’ю та вогнем. Кров збиралася калюжею коло його ніг, всотувалася у цегляну підлогу. А вогонь сидів просто за дверима. — Ланцюг… ми не маємо ключа… Арч відповів: — Я маю ключа. І змахнув келепом швидко та потужно. Від замка полетіли іскри, потім знову і знову. Під п’ятим ударом замок розлетівся на шматки, а ланцюги впали з таким брязкотом, що тепер Квентин був уже певний — їх почула половина піраміди. — Везіть воза. Дракони мають стати згідливішими, коли поїдять. «Хай поласують печеною бараниною.» Арчибальд Крицак ухопився за важкі залізні двері й потяг на себе. Іржаві завіси відчайдушно завищали — для вух усіх тих, кого не розбудило падіння ланцюгів. З-за дверей накотила раптова хвиля тепла, принесла пахощі попелу, сірки, горілого м’яса. За дверми було чорно, як у найглибшому пеклі, і та чорнота здавалася живою, голодною та погрозливою. Квентин відчував, як щось згорнулося там, у пітьмі, і чекає на нього. «Воїне, даруй мені мужності» — молився він. Робити цього він сам не хотів, але іншого шляху не бачив. «Навіщо б Даянерис приводила мене до драконів? Вона хоче, щоб я показав себе вартим її.» Геріс передав йому смолоскипа, і князь ступив крізь двері. «Зелений — Раегал, білий — Візеріон, — нагадав собі Квентин. — Назви їх по іменах, наказуй їм, розмовляй спокійно, але суворо. Опануй їх, як Даянерис опанувала Дрогона у ямі.» Дівчина була там сама, вдягнена лише у кілька шовковин, але не мала ані краплі страху в душі. «Я не повинен боятися. Вона зуміла, то зумію і я.» Найголовніше — не показати страху. «Тварини відчувають страх. А дракони… Що я знаю про драконів? Що будь-хто знає про драконів? Тих, які зникли зі світу вже більше як століття тому.» Край ями лежав просто попереду. Квентин обережно просунувся уперед, рухаючи смолоскипом з боку в бік. Стіни, підлога і стеля всотували світло до краплі. «Обпалені, — зрозумів він. — Цегла обсмалена до чорноти і розсипається на порох.» Повітря теплішало з кожним кроком. Квентин почав пітніти. Два ока піднялися знизу просто перед ним. Були вони спижеві, яскравіші за налощені щити, жевріли власним жаром, палали за серпанком диму, що здіймався з драконових ніздрів. Світло Квентинового смолоскипа мазнуло по лусочках темної зелені, зелені моху в пралісі у сутінках перед тим, як зблякне останнє світло дня. А тоді дракон розтулив рота, і з нього полилося світло та запашів жар. За гребінкою гострих чорних зубів Квентин побачив гирло печі, мерехтіння пригашеного вогню, палкішого устократ за його смолоскип. Голову дракон мав більшу за кінську, а шия наче й не кінчалася, схожа на довжелезну зелену змію. Поволі, неквапно та голова піднялася на кінці шиї, і два яскраві спижеві ока втупилися у Квентина згори. «Зелені, — подумав князь, — його лусочки зелені.» — Раегале, — мовив він. Слово застрягло у горлянці, вийшовши назовні хрипким кумканням. «Жабик, — подумав він. — Знову обертаюся на Жабика.» — Їжа, — проскрипів він, раптом згадавши. — Несіть йому харч. Здоровило почув, витяг за ноги з воза одну з двох овець, крутнувся і жбурнув її угору в яму. Раегал ухопив тварину просто в повітрі; голова його смикнулася, з-поміж зубів вилетів стовп вогню — жовтогарячий та золотий вихор, змережаний зеленими жилками. Вівця запалала, ще не почавши падати; драконові зуби вчепилися в неї, перш ніж димлива туша торкнулася цегли. Навколо тіла ще мерехтіли, згасаючи, вогники. У повітрі засмерділо паленою вовною та сіркою. «Драконосморід.» — Я гадав, їх тут двоє, — мовив здоровило. «Візеріон. Так. Де ж Візеріон?» Князь опустив смолоскипа — пролити трохи світла у морок унизу. Зелений дракон дер зубами тушу вівці, теліпаючи з боку в бік довгим хвостом. Навколо шиї він мав товстий залізний нашийник, з якого висіло зо три стопи відірваного ланцюга. Ланки того самого ланцюга були розкидані підлогою ями серед чорних кісток — покручені, частково поплавлені. «Коли я приходив сюди минулого разу, Раегал був прикутий до стіни та підлоги, — пригадав князь, — але Візеріон висів на стелі.» Квентин ступив назад, підняв смолоскипа, задер голову. Якусь мить він бачив над головою лише зчорнілі цегляні склепіння, обпечені драконовим вогнем. Раптом його око помітило цівочку попелу, яка виказала рух. Нагорі ворушилося щось бліде, майже сховане. «Він викопав собі нору, — зрозумів князь. — Печерку в цеглі.» Велика Піраміда Меєрину мала велетенські грубі підмурки, що підтримували неймовірну вагу верхньої будівлі; навіть внутрішні її стіни були утричі товщі, ніж мури будь-якого замку. Але Візеріон вогнем та пазурями викопав собі у цеглі нору достатню, щоб у ній спати. «А ми його щойно розбудили.» Квентин побачив щось на кшталт великої білої змії, що розгорталася у стіні там, де з нею з’єднувалася стеля. Донизу посипався ще попіл, шматки цегли. Змія перетворилася на шию та хвіст, а тоді показалася і довга рогата голова дракона; очі його засяяли у пітьмі, наче золоті жарини. Зарипіли, розгортаючись, крила. Усі Квентинові задуми кудись поділися з голови. Він чув, як Кагго Трупоріз кричить до своїх сердюків. «Ланцюги. Він посилає їх по ланцюги» — подумав дорнійський князь. Первісний задум полягав у тому, щоб нагодувати тварин і скувати їх ланцюгами у ситій дрімоті. Так само, як це зробила королева. Когось одного, а краще — обох. — Ще м’яса, — наказав Квентин. «Коли звірі поїдять, то стануть лінивими.» Він бачив, як таке роблять зі зміями в Дорні, але тут, з цими чудовиськами… — Несіть… несіть… Візеріон злетів зі стелі, розгортаючи та широко простягаючи світлі крила. Шматки ланцюга на його шиї шалено хилиталися. Полум’я дракона наповнило яму — світло-золотий спис, помережаний червоним та жовтогарячим. Застигле повітря, збурене білими крилами, вибухнуло хмарами гарячого попелу та сірки. Чиясь рука схопила Квентина за плече. Смолоскип вилетів з руки, застрибав підлогою, перекинувся просто до ями, все ще палаючи. Князь опинився лицем до лиця з мідною мавпою. «Геріс.» — Нічого не вийде, Квенте! Вони занадто дикі та люті, вони… Дракон гепнувся на підлогу між дорнійцями та дверми з ревищем, яке б розігнало зграю в кількасот левів, і захитав головою з боку в бік, вивчаючи прибульців: дорнійців, «Вітрогонів», Кагго. Останньою, але найдовше, він розглядав Мальовану Меріс, принюхуючись і пирхаючи. «Жінка, — зрозумів Квентин. — Він знає, що вона жінка. Бо шукає Даянерис. Він хоче свою мати і не розуміє, чому її тут нема.» Квентин вирвався з Герісової руки. — Візеріоне! — покликав він. «Білий — це Візеріон.» Пів-удару серця він боявся, що неправильно запам’ятав імена драконів. — Візеріоне! — покликав Квентин знову, намацуючи батіг на поясі. «Вона підкорила чорного батогом. Я мушу зробити те саме.» Дракон знав своє ім’я. Він повернув голову і витріщався на дорнійського князя протягом трьох довгих ударів серця. Блідий вогонь жеврів за блискучими чорними кинджалами зубів. Очі дракона скидался на озера розплавленого золота; ніздрі спливали цівками диму. — Лягай! — наказав Квентин. А тоді закашлявся, знову і знову. У повітрі плавав густий дим, сморід сірки душив на смерть. Візеріон втратив цікавість, обернувся до «Вітрогонів» і раптом рушив до дверей — може, унюхав кров мертвих вартових чи м’яса на возі, а може, побачив відкритий шлях. Квентин почув крики сердюків. Кагго наказував тягти ланцюги, Мальована Меріс верещала, щоб хтось відступив убік. Дракон незграбно тупав підлогою, наче поставлена рачки людина, але швидше, ніж дорнійський князь міг собі уявити. «Вітрогони», вочевидь, барилися забратися в нього з дороги, і Візеріон заревів на них знову. Квентин почув брязкіт ланцюгів… а тоді низьке тумкання арбалета. — Ні! — верескнув він. — Не стріляйте! Але запізно. «Йолоп» — лишень устиг подумати він, поки стріла, відбившись від Візеріонової шиї, зникала у темряві. За нею замерехтів вогняний слід — краплі драконової крові, золоті та червоні. Арбалетник поспіхом намацував нову стрілу, коли зуби дракона вхопили його за шию. Вояк мав на собі личину Мідного Звіра — безстрашного, грізного тигра. Він кинув зброю і спробував розтулити Візеріонові щелепи, та в цю мить просто з тигрового рота вилетів язик полум’я. Очі чолов’яги луснули, наче пухирі, мідь навколо них потекла обличчям. Дракон відірвав шматок плоті — більшу частину сердюкової шиї — і жадібно ковтнув, упустивши решту палаючого трупа на підлогу. Інші «Вітрогони» вже поспіхом відступали — таке видовисько не до снаги було навіть Мальованій Меріс. Рогата Візеріонова голова хитнулася між ними та здобиччю, але за мить він забув про сердюків і нахилив шию вирвати собі ще шмат м’яса з покійника. Цього разу це була ліва нога. Квентин розкотив кільця батога. — Візеріоне! — покликав він, цього разу гучніше. Він міг це зробити, мав зробити, бо не на те його надіслав батько до найдальших країв землі, щоб Квентин зрадив його сподівання. — Візеріоне! — заволав князь і ляснув батогом у повітрі, аж стінами побігла луна. Бліда голова піднялася. Великі золоті очі звузилися. Пасма диму завихорилися з драконових ніздрів. — Лягай! — наказав князь. «Тільки б не дати відчути мій страх.» — Лягай, лягай, лягай! Квентин крутнув батогом навколо себе і щосили ляснув драконові по писку. Візеріон засичав. А тоді його вдарив гарячий вітер, і він почув ляскіт шкірястих крил, і повітря наповнилося попелом та жаринами. Від обпеченої, чорної цегли лунко відбилося страшенне ревіння, і друзі його заволали щодуху, наче драконові в лад. Геріс вигукував Квентинове ім’я, знову і знову, а здоровило горлав на всю міць легенів: — Позаду тебе, позаду, позаду! Квентин обернувся і несамохіть підкинув руку до обличчя — затулитися від пашіння розпаленого горнила. «Раегал, — нагадав він собі, — зеленого звуть Раегал.» Здійнявши батога, Квентин побачив, що той палає від кінця до пужална. І його власна рука теж. І решта його самого. Він горів вогнем з голови до п’ят. «Ой леле» — подумав Квентин. А потім почув власний вереск. Джон — Хай помирають, — мовила королева Селиса. Не такої відповіді, по правді, сподівався Джон Сніговій. «Ця королева уміє неприємно здивувати.» Та від того удар не ставав легший. — Ваша милосте, — уперто наполягав він, — люди у Недолі цілими тисячами гибіють з голоду. Чимало з них — жінки… — …та діти, я чула. Це дуже прикро. Королева притягла ближче до себе доньку і поцілувала у щоку. «Щоку, не заплямовану лускачкою» — про себе помітив Джон. — Певно ж, нам шкода нещасних малюків, але треба мати розум. Харчів ми для них не маємо, і вони ще замолоді, щоб допомогти моєму чоловікові-королю в війнах. Хай краще народяться знову в світлі Господньому. Це був м’якший спосіб сказати те саме: «хай помирають». Палата була аж натоптана людом. Принцеса Ширена стояла коло материного стільця; біля її ніг сидів, схрестивши ноги, Пістрявчик. Позаду королеви похмуро мулявся пан Аксель Флорент. Мелісандра з Асшаю стояла ближче до вогню; рубін на її шиї мерехтів з кожним подихом. Червона жінка теж мала при собі службу: зброєносця Девана Лукомора і двох стражників, що їй залишив король. Захисники королеви вишикувалися уздовж стіни — бездоганна вервечка блискучих лицарів. Пан Малегорн, пан Бенефон, пан Нарберт, пан Патрек, пан Дорден, пан Брус. Беручи до уваги, скільки кровожерливих дичаків напхалося до замку Чорного останнім часом, королева не відпускала своїх присяжних захисників од себе ані вдень, ані вночі. Тормунд Велетнебій аж заревів, коли почув. — Боїться, що її хтось вкраде, абощо? Сподіваюся, ти не сказав, Джоне Сніговію, якого я маю велетенського прутня — він хоч яку жінку злякає! А я ж завжди хотів собі отакеньку з вусами. І зареготав так, що довго не міг спинитися. «Але нині, мабуть, і йому було б не до сміху.» Джон змарнував уже безліч часу і не хотів марнувати ще. — Перепрошую, що збентежив вашу милість. Нічна Варта подбає про цю справу. Королева роздула ніздрі. — Ви все-таки хочете їхати до Недолі. У вас на обличчі написано. Я сказала, щоб ви дали їм померти, а ви наполягаєте на своєму божевіллі! Не смійте заперечувати! — Я маю чинити, як вважаю за найкраще. Шануючи вашу милість, все ж нагадаю, що Стіна належить мені. Це рішення — також. — Справді так, — кивнула Селиса, — і саме ви за нього відповісте, коли повернеться король. Боюся, що й за деякі інші ваші рішення теж. Та бачу, ви глухі до здорового глузду. Тож чиніть, як знаєте. Голос подав пан Малегорн. — Воєводо Сніговію, хто очолить цю виправу? — Чи не пропонуєте ви себе, добрий пане? — Невже я на вид здаюся вам божевільним? З місця скочив Пістрявчик. — Я поведу! — І весело закалатав дзвониками. — Як пірнемо ми у море, то повернемось не скоро. Коників там засідлаймо та по хвилях поганяймо. Нас вітатимуть русалки, засурмлять у мушлі палко, отакої, йой-ой-ой! Усі присутні засміялися. Навіть королева Селиса дозволила собі слабеньку посмішку. Але тепер не до сміху було Джонові. — Я не прохаю своїх людей робити те, чого б не зробив сам. Тому очолю виправу власною особою. — Ми схвалюємо вашу хоробрість, — мовила королева. — Вона вельми доречна. Згодом про вас складе зворушливу пісню якийсь віршомаз, а ми матимемо розумнішого та поміркованішого князя-воєводу. Вона сьорбнула вина з келиха. — Але побалакаймо про інші справи. Акселю, приведіть дичацького короля, коли ваша ласка. — Негайно, ваша милосте. Пан Аксель вийшов у двері й за мить повернувся з Геріком Королевичем. — Герік з дому Рудоборід! — оголосив він. — Король дичацького племені! Герік Королевич був чолов’яга з себе високий, довгоногий, широкий у раменах. Скидалося, що королева вдягла його у щось зі старого одягу чоловіка-короля. Відтертий та відчищений, вбраний у зелений оксамит та обшиту горностаєм делію, з добре вимитим довгим рудим волоссям та ошатно підстриженою вогняною бородою, дичак виглядав зацним південським паном до останнього вершка. «Він увійшов би до престольної палати в Король-Березі, і ніхто б оком не змигнув» — подумав Джон. — Герік є правдивим і законним королем дичаків, — оголосила королева, — що веде неперервний родовід з чоловічого боку від їхнього великого короля Раймуна Рудоборода. Тоді як самозванець Манс Розбишака народився од жінки-простолюдки і одного з ваших чорних братчиків. «Ні, — подумки відповів Джон, — Герік походить від молодшого брата Раймуна Рудоборода.» Дичаками подібний родовід рахувався приблизно так само, як походження від Раймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. Ба гірше — не хочуть вчитися.» — Герік ґречно погодився віддати руку своєї найстаршої доньки панові Акселю, сердешному моєму благодійникові, для поєднання Господом Світла у священному шлюбі, — мовила королева Селиса. — Інші його дівчата теж укладуть свої шлюби одночасно з сестрою. Другу доньку ми віддаємо панові Брусу Пряжнику, а наймолодшу — панові Малегорну з Рудоставу. — Панове, — нахилив голову Джон по черзі до кожного з названих лицарів. — Бажаю вам знайти щастя з вашими нареченими. — А у морі за дружин хлопаки беруть рибин. — Пістрявчик станцював кілька кроків, теленькаючи дзвониками. — Отакої, йой-ой-ой. Королева Селиса знову пирхнула. — Чотири весілля зіграти не складніше, ніж три. Давно вже час нам, воєводо Сніговію, влаштувати долю цієї дівчини Вали. Я вирішила віддати її за мого вірного лицаря та хороброго захисника, пана Патрека з Король-Гори. — А чи Вала вже знає, ваша милосте? — запитав Джон. — Бо серед вільного народу, коли чоловік жадає жінку, то краде її власноруч і тим доводить свою силу, спритність і мужність. Але якщо залицяльника спіймають родичі жінки, то віддухопелять мало не на смерть… а чи й гірше, раптом сама жінка завважить його за негідного. — Дикунський звичай! — мовив Аксель Флорент. Пан Патрек лише коротко реготнув. — Жоден чоловік досі не смів піддати сумніву мою мужність. І жінка не насмілиться. Королева Селиса закопилила губу. — Воєводо Сніговію… якщо панна Вала так погано знається на наших звичаях, пришліть її до мене. Я навчу її обов’язків шляхетної пані перед законним володарем і чоловіком. «Це буде свято, а не наука.» Джонові аж закортіло дізнатися, чи так само палко Селиса жадала б випхати Валу за одного зі своїх лицарів, якби знала її думку про принцесу Ширену. — На те, звісно, воля вашої милості, — відповів він. — Та не веліть карати, веліть слово сказати… — Ваше слово буде зайве. Маєте дозвіл піти. Джон Сніговій став на коліно, схилив голову, підвівся і пішов, перестрибуючи по дві сходинки і киваючи до королевиних стражників, яких її милість поставила на кожному повороті сходів, щоб уберегтися від кровожерливих дичаків. Та на середині шляху до нього покликав голос згори: — Джоне Сніговію! Джон обернувся. — Пані Мелісандро? — Гадаю, нам варто побалакати. — Справді? — «А я гадаю, не варто.» — Маю нагальні обов’язки, ласкава пані. — Саме про них я і хочу побалакати. — Вона вже спускалася сходами, обмітаючи їх кривавої барви спідницями; здавалося, червона жінка пливе у повітрі. — Де ваш лютововк? — Спить у моїх покоях. Її милість не дозволяє приводити його перед свої очі. Каже, він лякає принцесу. Та й поки тут Боррок зі своїм вепром, я не насмілююся пускати його на волю. Перевертень мав рушити з Сореном Щитоламом до Кам’яних Дверей, щойно повернуться вози, які повезли рід Дери-Тюленя до Зеленого Сторожа. А до тієї пори Боррок обійняв собі за житло один зі стародавніх склепів коло замкового цвинтаря. Скидалося, що товариство давно померлих людей дарувало йому більше втіхи, ніж товариство живих. Та й вепр задоволено совався собі між могил, риючи тут і там, щонайдалі від інших тварин. — Та тварюка — завбільшки з бика, а ікла в нього — наче мечі. Привид накинувся б на нього, якби звільнився, і хтось із них, а чи й обидва, не пережили б сутички. — Боррок — найменша з ваших турбот. А от ваша майбутня виправа… — Одне ваше слово могло б змінити думку королеви. — Селиса має рацію, Снігу-воєводо. Хай вони помирають. Ви їх не врятуєте. Ваші кораблі вже загублено… — Шість лишилося. Більше як половина флоту. — Ваші кораблі загублено. Усі до останнього. Жодна людина з них не повернеться. Я бачила це у своїх вогнях. — Ваші вогні вже брехали раніше. — Я помилялася у читанні їх, і визнала свої помилки, але… — Сіра дівчина на коні, що помирав. Кинджали у пітьмі. Обіцяний принц, народжений серед диму та солі. Не можу пригадати за вами, мосьпані, геть нічого, крім помилок. Де знаходиться Станіс? Що чути про Торохкала та його списниць? Де, зрештою, моя сестра? — На всі ваші питання будуть відповіді. Шукайте їх у небі, Снігу-воєводо. А коли знайдете, пришліть по мене. Зима вже на порозі перед нашими дверми. І я — ваша єдина надія. — Дурна надія, — відказав Джон, обернувся і пішов геть. У дворищі за дверима мулявся Шкірян. — Торег повернувся, — доповів він, побачивши Джона. — Його батько оселив людей у Дубощиті, а сам повернеться сьогодні пополудні з вісьма десятками бійців. Що сказала бородата королева? — Її милість не має чим допомогти. — Надто зайнята смиканням волосин з-під носа? — сплюнув на землю Шкірян. — Та байдуже. Тормундових людей і наших має вистачити. «Дістатися туди — можливо.» Та Джона Сніговія найбільше непокоїло, як потім повернутися. Подорож назад до Стіни сповільнять тисячі людей вільного народу, змучені голодом і хворобами. «Річка люду, повільніша за річку льоду.» Така валка буде вкрай вразлива. «Мертв’яки у лісі. Мертв’яки у воді.» — Скількох має вистачити, як гадаєш? — спитав Джон Шкіряна. — Сотні? Двох сотень? П’яти? Тисячі? «Брати більше людей? Чи менше? Звідки мені знати?» Менший загін швидше дістанеться Недолі… та який зиск з мечів, коли нема харчів? Матінка-Кротиха з її людьми вже переступили межу, за якою їдять власних покійників. Щоб нагодувати знедолених, доведеться брати вози та сани, а до них і тяглових тварин: коней, волів, собак. І замість нестися щодуху крізь страхолюдну пущу, вони будуть приречені повзти. — Маємо вирішити ще чимало питань. Розповсюдь звістку. Хочу, щоб усі ватажки зібралися у Щитовій Палаті з початком вечірньої варти. Тормунд має вже дотоді прибути. А де шукати Торега? — Коло малої потворки, де ж іще. Чув я, він заприязнився до однієї з годувальниць. «До Вали він заприязнився. Сестра її була королевою, чому б і їй не стати?» Колись Тормунд мріяв зробитися Королем-за-Стіною, та його здолав Манс. Чому б ту саму мрію не плекати Торегу Високому? «Краще вже він, ніж Герік Королевич.» — Ну нехай, — вирішив Джон. — Переговорю з Торегом пізніше. Він зиркнув за Король-Башту. Стіна стояла тьмяно-біла, темніша за небо над нею. «Снігове небо.» — Молімося, щоб знову хурделиця не налетіла. Коло зброярні на чатах тремтіли Мулій та Блоха. — Хіба у такий вітер не ліпше сидиться за дверима? — спитав Джон. — Воно б і незле, мосьпане, — відповів Фульк Блоха, — та ваш вовк нині не радіє товариству. Мулій з ним погодився. — Від мене трохи шматок не від’їв. Отакої, мосьпане! — Привид?! — вразився Джон. — Ну… хіба пан воєвода мають ще одного білого вовка. Ніколи його таким не бачив, перепрошую пана. Диким, наче з лісу. За хвилину Джон, прослизнувши крізь двері, упевнився, що братчик не збрехав. Великий білий лютововк не бажав лежати тихо; натомість він занепокоєно міряв зброярню кроками від краю до краю, повз холодне горнило і назад. — Тихше, Привиде! — покликав Джон. — Лежати. Спинися, Привиде! Лежи! Коли він спробував торкнутися звіра, вовк смикнувся і вишкірив на нього зуби. «От клятий вепр. Навіть тут Привид унюхав його сморід.» Мормонтів крук теж почувався на диво розбурханим. — Сніг-сніговій! — верещав птах без упину. — Сніг, сніг, сніг-сніговій! Джон відігнав його геть, наказав Шовкунові розкласти вогонь і послав по Бовена Марша та Отела Ярвика. — Пряного вина теж принеси. Великий глек. — І три кухлі, мосьпане? — Шість. Мулієві та Блосі не завадить сьорбнути гарячого. Та й тобі теж. Коли Шовкун пішов, Джон всівся і знову почав роздивлятися мапи країв на північ од Стіни. Найшвидший шлях до Недолі пролягав узбережжям… від Східної Варти. Біля моря ліси рідшали, місцевість ставала пласкішою, помережаною вервечками низьких пагорбів та солоними драговинами. Коли ж налітали осінні буревії, ті береги батожив не сніг, а морозні дощі та крижані крупи. «У Східній Варті є велетні. Шкірян казав, деякі з них погодяться допомогти.» Від замку Чорного бігла складніша дорога — просто через серце страхолюдної пущі. «Якщо тут, на Стіні, намело стільки снігу… скільки ж його там, на півночі?» Увійшов Марш, пирхаючи і сякаючись, Ярвик з кислою і похмурою мармизою. — Знову віхола гуляє, — доповів перший будівничий. — Як накажете працювати в таку сніговицю? Мені скрізь бракує рук. — То беріть вільний нарід, — відповів Джон. Ярвик заперечливо струснув головою. — Та від них клопоту більше, ніж зиску. Мо’, вони й вільні, та до праці недбалі, байдужі… теслі є непогані, брехати не буду, але муляра ледве знайдеш, а ковалів зовсім катма. На спини та плечі вони дебелі нівроку, а як накажеш щось зробити, то не діждешся. Як мені з такими піднімати наші фортеці з руїн? Нічого не вийде, мосьпане. Кажу вам щиро: нічого не вийде. — Має вийти, — мовив Джон, — бо інакше житимуть в руїнах. Жодному володареві не обійтися без людей, на чию чесну пораду можна покластися. Марш та Ярвик підчихвостами не були, солодко брехати не звикли, і то було на краще… та й допомоги воєвода від них майже не бачив. Дедалі частіше Джон помічав, що вгадує їхні відповіді, ще навіть не спитавши. Особливо несхвально та вороже, аж до глибини душі, вони ставилися до всього, пов’язаного з вільним народом. Коли Джон посадив у Кам’яних Дверях Сорена Щитолама, Ярвик почав жалітися, що той замок надто віддалений та окремий від інших. Відки Варті, мовляв, знати, яку капость замислить Сорен у тих горах? Коли ж Джон віддав Дубощит Тормундові Велетнебою, а Королевину Браму — Морні Білоликій, Марш зауважив, що тепер замок Чорний має з обох боків од себе ворожі твердині, які легко відріжуть його від решти Стіни. Щодо Боррока Отел Ярвик без упину торочив, що пуща на північ од Кам’яних Дверей повниться дикими вепрами; хтозна, чи не збере собі перевертень власне свиняче військо? Замки Паморозь-Горб і Шержінь-Брама досі не мали збройних залог, тож Джон запитав думки старшин, яких дичацьких ватажків та отаманів найкраще поставити на їх чолі. — Ми маємо Брога, Гавіна Торговця, Великого Моржа… Говд Мандрівник товариства не любить, каже Тормунд, але є ще Харле Ловчик і Харле Любчик, Сліпий Дос… Ігон Прабатько має власний загін, та складається він головне з його ж синів і онуків — од вісімнадцяти дружин, половину з яких взято у наскоках. Кого з них… — Нікого! — мовив Бовен Марш. — Я усіх знаю за справами їхніх рук. Ми для них не замки маємо ладнати, а зашморги на шиї. — Авжеж, — згідливо додав Отел Ярвик. — Небагатий вибір: з поганого та кепського. Пан воєвода показують нам зграю вовків і питають, котрому ми довіримо вирвати собі горлянки. З Недолею повторилося те саме. Шовкун налив вина, і Джон розповів про свої відвідини королеви. Марш уважно вислухав, не торкнувшись кухля; тим часом Ярвик перехилив один, а потім другий. Не встиг Джон скінчити, як великий шафар негайно мовив: — Її милість каже мудро. Нехай там усі повиздихають. Джон відкинувся у кріслі. — Оце єдина ваша порада, ласкавий пане? Тормунд веде з собою вісімдесят людей. Скільки надіслати нам? Чи не покликати на поміч велетнів? Списниць з Довгого Кургану? Якщо ми матимемо з собою жінок, то, можливо, Матінка-Кротиха і її люди легше нам довіряться. — Ну то надсилайте жінок. Надсилайте велетнів. Та хоч немовлят з колиски. Ви це бажаєте почути, пане воєводо? — Бовен Марш почухав рубця, здобутого на Мості Черепів. — Надсилайте усіх. Що більше втратимо, то менше доведеться годувати. З Ярвика зиску було не більше. — Якщо дичаків у Недолі треба рятувати, хай їх рятують дичаки тутешні. Тормунд знає дорогу до Недолі. Послухати його, то він сам усіх порятує своїм велетенським прутнем. «Безглуздо, — подумав Джон. — Безглуздо, марно, безнадійно.» — Гаразд. Дякую вам за поради, панове старшино. Шовкун подав гостям кожухи. Дорогою через зброярню до великого шафаря і першого будівничого принюхався Привид; раптом хвіст його став сторчма та грізно розпушився. «Моя братія…» Нічній Варті бракувало очільників з мудрістю маестра Аемона, вченістю Семвела Тарлі, хоробрістю Кворина Піврукого, упертою силою Старого Ведмедя, співчуттям Донала Нойє. Замість них Джон мав те, що мав. Знадвору рясно падав сніг. — Вітер з півдня, — зауважив Ярвик. — Сніг налітає просто на Стіну, бачите? Саме так і відбувалося. Джон побачив, що звивисті сходи вже поховано майже до першого майданчика, а дерев’яні двері крижаних келій та комор зникли під білою стіною. — Скільки в нас людей у крижаних келіях? — запитав він Бовена Марша. — Четверо живих. Двійко мертвих. «Ті трупи.» Джон про них майже забув — спочатку він сподівався дізнатися щось від покійників, привезених з гайку оберіг-дерев, але мерці уперто лишалися мерцями. — Келії треба відкопати. — Десять шафарів з десятьма лопатами, то й буде діло, — мовив Марш. — Візьміть ще Вун-Вуна. — Воля ваша. Десять шафарів і один велетень швидко перемогли замети. Але коли двері було розчищено, Джон все одно не вдовольнився. — Ці келії до ранку знову сховає сніг. Краще перевести бранців кудись, поки не задушилися. — Карстарка теж, мосьпане? — запитав Фульк Блоха. — Мо’, краще лишимо його там до весни дрижаки хапати? — Якби ж то. — Креган Карстарк останнім часом узяв звичку вити ночами і кидати мороженим лайном у тих, хто приносив йому їжу. Звісно, любові наглядачів це йому не додало. — Заберіть його до Воєводської Вежі. Хай сидить там у підвалі. Частково вже обвалена, колишня домівка Старого Ведмедя все ж була теплішою за крижані келії, а підвали під нею — майже не зачеплені руйнуванням. Креган хвицяв вартових ногами, коли вони зайшли до дверей, викручувався і штовхався, коли його хапали, і навіть намагався вкусити. Але холод відняв у нього чимало сил, а Джонові люди були дебелі, молоді та дужі. Карстарка витягли геть, долаючи опір, і поволокли крізь сніг, що лежав вище колін, до нової домівки. — Що пан воєвода накажуть робити з трупами? — спитав Марш, коли всіх живих переселили. — Киньте тут. Якщо буря завалить їх, наче в могилах, то й на краще. З часом, певно, їх доведеться спалити, та нині вони лежали у келіях, скуті залізними ланцюгами. Цього, та ще їхньої смерті, мало вистачити для надійного утримання. Тормунд Велетнебій не міг прибути зі своїм вояцтвом більш вчасно — саме тоді, коли скінчили вигрібати сніг. З ним, щоправда, з’явилося під громові заклики та дмухання у роги лише п’ятдесят людей замість вісімдесяти, яких Торег обіцяв Шкірянові… але ж за що Тормунда прозвали Голосом-у-Піднебессі, як не за гучні обіцянки та перебільшення аж до неба. Сам дичак з’явився з червоною від морозу мармизою, гучно вимагаючи ріг пива і чогось гарячого поїсти. На бороді йому намерзла крига, вуса вкрилися кіркою. Хтось уже встиг розповісти Громовому Кулаку про Геріка Королевича та його нове величання. — Король дичацького племені, отакої?! — заревів Тормунд. — Гир! У моїй волохатій дупі — ось де йому королювати! — Але виглядає він вельми по-королівському, — зауважив Джон. — Виглядає?! Еге ж. Як ходить, то згори теліпає червонястою гривою, а знизу — дрібною червоною цюцюркою. Ото і все, чим має похвалитися. Раймунд Рудоборід разом із синами загинув при Довгозері, дяка вашим клятим Старкам і П’яному Велетню. А малий братик — ні. Чув, з якого дива його кликали Рудим Круком? Тормунд розтяг вуста у щербатий вишкір. — Бо геть з поля битви летів першим, наче на крилах. Тоді ще пісню про нього склали. Співець шукав риму і таки знайшов: «Злякать Крука — то не штука…» Він витер носа. — Отож якщо лицарі твоєї королеви хочуть собі його дівчаток, хай забирають, мені не шкода. — Дівча-а-ат! — крякнув Мормонтів крук. — Дівча-а-ат! Почувши птаха, Тормунд знову зареготав. — Оце так пташка! Має здоровий глузд. Скільки за нього просиш, Сніговію? Я тобі сина віддав. Май совість віддячити хоч птахом, хай йому грець! — Віддячив би, — мовив Джон, — та боюся, щоб ти його не зжер. І на це Тормунд відповів реготом. — Зже-е-р! — зловісно буркнув крук, ляскаючи чорними крилами. — Зер-рна, зер-рна, зер-рна! — Треба поговорити про виправу, — мовив Джон. — Хочу, щоб у Щитовій Палаті ми були одностайні, бо мусимо… Він перервався, коли Мулій встромив носа до дверей і з похмурою мармизою повідомив, що Клідас приніс листа. — Скажи, хай залишить тобі. Згодом прочитаю. — Воля ваша, мосьпане, лишень… Клідас аж сам не свій… геть блідий, не рожевий, перепрошую пана… ще й труситься. — На чорних крилах чорнії слова, — пробурмотів Тормунд. — Здається, ви, колінкарі, кажете щось таке? — Ми кажемо: «тримай голову в холоді, а черево в голоді», — відповів Джон. — Іще кажемо: «Не пий з дорнійцем, як місяць уповні». Від нас чого тільки не почуєш. Зачувши прислів’я, Мулій теж всунув свої два шеляги: — Моя бабця завжди примовляла: «Друзі, що з літа, розтануть, мов сніг, а друзі зимові — то друзі навік.» — Наразі мудрості пращурів з мене досить, — відрізав Джон Сніговій. — Май ласку, приведи сюди Клідаса. Мулій не збрехав — старий шафар справді трусився, а блідий був, наче свіжий сніг надворі. — Мо’, я дурницю кажу, пане воєводо, та цей лист… він мене лякає. Бачите ось тут? На сувої було написано лише одне слово: «Байстрюку». Не «Воєводі Сніговію», «Джонові Сніговію» чи «Князеві-воєводі». Просто «Байстрюку». Листа було запечатано ляпкою твердого рожевого воску. — Ви добре вчинили, що прийшли негайно, — мовив Джон. «І лякаєтеся теж недарма.» Він зламав печатку, розгорнув пергамен і прочитав. «Твій облудний король мертвий, байстрюче. Його з усім військом розбито у семиденній битві. Я маю його чарівного меча. Перекажи його червоній хвойді. Друзі твого облудного короля мертві. Їхні голови на мурах Зимосічі. Прийди і подивися, байстрюче. Твій облудний король брехав, і ти теж. Ти сказав світові, що спалив Короля-за-Стіною. Натомість ти послав його до Зимосічі вкрасти в мене молоду. Я поверну собі свою наречену. Якщо хочеш Манса Розбишаку, прийди і візьми. Я тримаю його у клітці на спогляд усій півночі, як доказ твоєї брехні. У клітці холодно, але я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі. Я хочу назад свою наречену. Я хочу королеву облудного короля. Хочу його доньку і його червону відьму. Хочу його дичацьку принцесу. Хочу його малого принцика — дичацьке немовля. І свого Смердюка хочу теж. Надішли їх мені, байстрюче, і я не потурбую ані тебе, ані твоїх гайворонів. Залиш їх собі — я виріжу твоє байстрюцьке серце і з’їм.» Підпис був такий: «Рамзай Болтон, законний князь та господар на Зимосічі.» — Гей, Сніговію! — покликав Тормунд Велетнебій. — Що сталося? Маєш такі очі, наче з того сувоя викотилася свіжа голова твого батька. Джон Сніговій відповів не одразу. — Мулію, відведи Клідаса назад до покоїв. Ніч темна, стежки слизькі від снігу. Шовкуне, ходи з ними. Джон віддав Тормундові листа і додав: — Ось, поглянь сам. Дичак підозріливо роздивився листа і повернув його назад. — Виглядає гидко… але Тормунд Громовий Кулак замолоду мав справи цікавіші, ніж примушувати шматки шкіри до себе говорити. Вони ж однак нічого доброго не скажуть, хіба не так? — Коли і скажуть, то рідко, — визнав Джон. «На чорних крилах — чорнії слова.» Можливо, ті старі примовки мудріші, ніж він гадав. — Цього листа прислав Рамзай Сніговій. Я тобі прочитаю, що він пише. Коли він скінчив, Тормунд присвиснув. — Гир! Оце срака роззявилася. Що там про Манса? Тримає його в клітці, кажеш? Як це? Адже кількасот людей бачили, як твоя червона відьма його спалила! «То був Торохкало, — трохи не ляпнув Джон. — Химородь. Мана, казала вона.» — Мелісандра… вона говорила мені: «шукай відповіді в небі». — Він поклав листа на стіл. — Крук на крилах бурі. Вона бачила, що має статися. «А коли матимете свої відповіді, пришліть по мене.» — А мо’, то все брехня собача, ге? — спитав Тормунд, чухаючи шию під бородою. — Якби я собі мав гарненьке гусяче перо та горщик маестерського чорнила, то сам би написав, що маю прутня завтовшки та завдовжки як моя власна рука. Та хіба він росте від того, що про нього пишуть? — Він має Світлоносця. Пише про голови на мурах Зимосічі. Знає про списниць, про їхню кількість. — «Знає про Манса Розбишаку.» — Ні. В цьому листі таки є частка правди. — Ну нехай, ґаво. Сперечатися не буду. Що тепер робитимеш? Джон порозминав пальці мечової руки. «Нічна Варта не втручається.» Стиснув кулак, розтулив його знов. «Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада.» Він згадав Робба, якому в волоссі танули сніжинки. «Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.» Подумав про Брана, що видирався стіною башти, спритніший за мавпу. Про Рікона, що любив сміятися аж до нестями. Згадав Сансу — як вона розчесувала Панночці хутро і співала щось собі під ніс. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Нарешті подумав про Ар’ю з плутаниною, схожою на пташине гніздо, на голові. «Я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі… Я хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену… Хочу назад свою наречену…» — Гадаю, доведеться змінити наші задуми, — мовив Джон Сніговій. Вони говорили ще майже дві години. Зі зміною варти замість Фулька та Мулія коло дверей зброярні з’явилися Лошак і Рорі. — Ходімо зі мною, — наказав їм Джон, коли час настав. Привид теж хотів піти услід, але щойно вовк рушив ззаду, обережно скрадаючись слідами, Джон ухопив його за хутро на карку і затяг назад до помешкання. У Щитовій Палаті серед іншого товариства міг перебувати і Боррок. Останнє, чого Джонові зараз бракувало — звірячої бійки лютововка з вепром. Щитова Палата належала до найстаріших будівель замку Чорного. То була довга трапезна з протягами, збудована з темного каменю; її дубові крокви, сволоки та бантини зчорніли від диму за незліченні століття. У часи давніші, коли Нічна Варта була далеко численніша, стіни палати були завішані рядами яскраво розфарбованих дерев’яних щитів. Як тоді, так і нині, коли лицар вдягав чорне, звичай приписував йому відкласти старий герб і взяти собі простого чорного щита нового братства. Покинутий лицарем щит віщався у Щитовій Палаті. Сотні лицарів означали сотні щитів. Яструби та орли, дракони та грифони, сонця і олені, вовки та крилаті змії, мантикори, бики, дерева і квіти, арфи, списи, краби та кракени, леви черлені, леви золоті, леви картаті, сови, ягнята, діви та водяники, огирі, зірки, цебра та пряжки, люди оббіловані, люди повішені, люди спалені, сокири, мечі, черепахи, однороги, ведмеді, пера для письма, павуки, змії, скорпіони і ще сотні інших гербових знаків свого часу прикрашали стіни Щитової Палати, сяючи стількома кольорами, що не мріялося жодній веселці. Та коли лицар гинув чи помирав, його щита знімали зі стіни і клали йому в могилу чи на поховальне вогнище, а нові лицарі з плином століть дедалі рідше вдягали чорне. Нарешті настав день, коли лицарям замку Чорного вже не стало потреби обідати окремо, і Щитову Палату закинули. Протягом останнього століття нею користувалися хіба що час від часу. Як трапезна вона мала чимало недоліків — була-бо темна, брудна, з такими протягами, що взимку і не зігрієш, по підвалах аж кишіла пацюками, а товстелезні дерев’яні сволоки добряче поточила шашіль і густо заплели візерунками павуки. Та все ж палата була досить довга і широка, щоб умістити дві сотні людей — ба навіть три, якщо зсунутися плечем до плеча. Коли ввійшли Джон і Тормунд, палатою пробігло гудіння, наче шершні заворушилися у гнізді. Тут дичаки принаймні уп’ятеро переважали ґав числом — судячи з того, як мало він побачив ґав. На стінах лишився жалюгідний десяток щитів — сірих, похмурих, з вицвілою фарбою та тріщинами у дереві. Але вздовж стін весело палали смолоскипи у залізних держаках, і за наказом Джона до палати внесли столи і лави. Колись маестер Аемон сказав йому, що люди, яким зручно сидіти, схильні краще слухати. А ті, що мусять стовбичити на ногах, радше кричатимуть незгоду. У голові палати стояв добряче просілий поміст. Джон видерся на нього, маючи обіч себе Тормунда Велетнебоя, і здійняв руки, прохаючи тиші. Але шершні загули ще дужче. Тоді Тормунд приклав до вуст ріг і дмухнув. Ревище заповнило палату, відбившись від крокв. Настала тиша. — Я покликав вас сюди обговорити наш похід на поміч Недолі, — почав Джон Сніговій. — Там зібралося кілька тисяч вільного народу. Вони не мають куди подітися і потерпають з голоду. А в навколишніх лісах, як нам доповідають розвідники, блукають мерці. Ліворуч від себе він побачив Марша та Ярвика. Отела оточували його будівничі. Бовен мав при собі Віка Скіпку, Леха Ліворукого і Альфа з Мокромулу. Праворуч Джон помітив Сорена Щитолама, що сидів, схрестивши руки на грудях. Далі за ним перешіптувалися Гавін Торговець і Харле Любчик. Ігон Прабатько сидів посеред дружин, Говд Мандрівник — на самоті. Боррок прихилився до стіни у темному кутку. Вепра з ним, на щастя, не було. — Кораблі, що я вислав забрати Матінку-Кротиху з її людом, побито штормами. Тепер ми мусимо вислати поміч, яку зможемо, суходолом, або дати їм померти. Джон побачив двох лицарів королеви Селиси. Пан Нарберт і пан Бенефон стояли коло дверей унизу палати. Решта королевиних людей була промовисто відсутня. — Я сподівався очолити виправу власною особою і привести назад стільки вільного народу, скільки зможе подолати шлях. — Позаду палати Джонову увагу привернув спалах червоного. Прибула пані Мелісандра. — Але нині я не зможу вирушити до Недолі. Виправу очолить Тормунд Велетнебій, відомий вам усім. Я пообіцяв йому стільки людей у поміч, скільки знадобиться. — А де ти будеш, ґаво? — загуркотів Боррок. — Заховаєшся тут, у замку Чорному, за своїм білим собакою? — Ні. Я поїду на південь. І Джон прочитав їм уголос листа, написаного Рамзаєм Сніговієм. Коли він скінчив, Щитову Палату охопило божевілля. Всі почали горлати одночасно, скочили на ноги, затрусили кулаками. «Ось тобі й чудодійна сила заспокійливих сидінь.» В повітрі зблиснули мечі, сокири гримнули по щитах. Джон Сніговій озирнувся на Тормунда. Велетнебій ще раз дмухнув у ріг — удвічі довше і удвічі гучніше, ніж наприпочатку. — Нічна Варта не втручається у війни та чвари королівств Семицарства, — нагадав Джон, коли гармидер трохи ущух. — То не наша справа — воювати Байстрюка Болтонського, мститися за Станіса Баратеона, захищати його вдову та доньку. Ця тварюка, яка робить накидки зі шкіри жінок, заприсяглася вирізати мені серце, і я хочу, щоб він відповів за свої слова… та не проситиму нікого з братів порушити обітниці. — Нічна Варта вирушить до Недолі, як задумано. Я ж поїду до Зимосічі сам, лишень… — Джон спинився на хвильку. — …якщо ніхто з присутніх не забажає приєднатися до моєї справи. Здійнялося ревище, яке виправдало всі його сподівання — таке гучне та страшне, що зі стін злетіли два щити. Сорен Щитолам скочив на ноги, а за ним і Мандрівник. Торег Високий, Брог, Харле Ловчик і Харле Любчик, Ігон Прабатько, Сліпий Дос, навіть Великий Морж. «Отже, я маю бійців, — подумав Джон Сніговій, — і ми йдемо по тебе, Байстрюче.» Він помітив, як Марш та Ярвик вислизають геть, а з ними і всі їхні прибічники. Та то вже не важило — тепер вони не були йому потрібні. Ба більше — тепер він і не хотів пов’язувати себе з ними. «Ніхто не скаже, що я змусив братчиків порушити обітниці. Якщо це злочин проти присяги, то скоїв його лише я сам.» Раптом Тормунд почав гатити його по спині, вишкірившись щербатим ротом від вуха до вуха. — Добре сказав, гайвороне! А тепер неси мед! Зроби їх своїми і добряче залий їм очі, ось як це робиться. Ми ще зробимо з тебе справного дичака. Гир! — Я накажу принести пива, — розвіяно мовив Джон. Він помітив, що Мелісандри вже немає, і королевиних лицарів теж. «Було піти спершу до Селиси. Вона мала б знати першою, що її володар мертвий.» — Вибач мені. Справу залити їм очі я лишаю тобі. — Гир! Для такої справи, ґаво, ти не знайдеш нікого кращого! Ходи собі! Коли Джон виходив зі Щитової Палати, обабіч нього знову з’явилися Лошак та Рорі. «А після королеви я мав би побалакати з Мелісандрою, — подумав він. — Якщо вона бачила крука посеред бурі, то і Рамзая б мені знайшла.» Раптом він почув галас… і таке гучне ревіння, що здавалося, ніби струснулася Стіна. — Від Гардінової Башти, м’сьпане! — швидко проказав Лошак. Хотів сказати ще щось, але його слова обірвав страшенний вереск. «Вала» — була перша Джонова думка. Та вереск був не жіночий. «Так верещить чоловік у смертних муках» — подумав Джон і пустився бігти. Лошак та Рорі кинулися услід. — Невже упирі? — спитав Рорі. Джонові спало на думку те саме. Чи не втекли його трупи з кайданів та крижаних келій? Коли вони дісталися Гардінової Башти, вереск вже припинився, але Вун-Вун ще ревів. Велетень теліпав навколо себе скривавленим трупом, який тримав за одну ногу — так само, як Ар’я теліпала ляльку, коли була маленька, відбиваючись своєю грізною зброєю від городини, що подавали на обід. «Та на відміну від Вун-Вуна, Ар’я не дерла своїх ляльок на шматки.» Мечова рука покійного лежала за кілька сажнів, зросивши червоним сніг навколо себе. — Пусти його! — заволав Джон. — Вун-Вуне, пусти його! Та Вун-Вун або недочув, або не зрозумів. Він і сам спливав кров’ю з кількох ран на животі й руці, вочевидь завданих мечем. Велетень вдарив мертвим лицарем об сірі камені башти, потім знову і знову, аж доки голова нещасного не перетворилася на червону кашу, неначе з соковитого літнього кавуна. У морозному повітрі плескала кирея лицаря — білої вовни, облямована сріблястим альтембасом, помережана візерунком з блакитних зірок. Навсібіч порскала кров і шматки кісток. З навколишніх башт і палат поспіхом стікалися люди — північани, вільний нарід, королевині слуги… — Шикуйтеся! — наказав Джон Сніговій своїм братчикам. — Не підпускайте нікого, а надто королевиних! Убитий був пан Патрек з Король-Гори; від його обличчя геть нічого вже не лишилося, та гербові знаки на одязі упізнавалися так само легко. Джон не хотів, щоб пан Малегорн, пан Брус чи ще хтось із королевиного почту спробував на ньому мститися. Вун Вег Вун Дар Вун заревів знову, крутнув і смикнув іншу руку пана Патрека. Вона відірвалася від плеча у хмарі кривавих бризок. «Наче дитина дере пелюстки з квіточки» — подумалося Джонові. — Шкіряне! Говори з ним, заспокой його! Прадавньою мовою, він розуміє тільки прадавню! Решта, відступіть! Приберіть зброю, ви його лякаєте! Невже вони не бачать, що велетня поранено? Джон мав покласти цьому край, поки не загинув іще хтось. Ніхто ж не розумів, яку насправді силу має Вун-Вун. «Ріг. Мені потрібен ріг.» Краєм ока він побачив блиск заліза, обернувся до нього. — Приберіть клинки! — верескнув він розгнівано. — Віку, забери… «…ножа» — хотів скінчити він. Та коли Вік Скіпка полоснув його по горлянці, слово перетворилося на стогін. Джон вивернувся від удару, який ледве чиркнув його по шкірі. «Він мене порізав!» Коли Джон приклав руку збоку до шиї, між пальців потекла кров. — За що? — За Варту! — відповів Вік і знову змахнув ножем. Цього разу Джон упіймав його зап’ясток і викрутив так, що той зронив кинджала. Довготелесий, трохи недоладний шафар сахнувся назад, здіймаючи руки і мовби кажучи: «Це не я! Це не я зробив!». Навколо галасували люди. Джон сягнув по Пазура, та пальці раптом стали негнучкі, незграбні, неслухняні. Меч з невідомої причини ніяк не хотів вислизати з піхов. Перед ним став Бовен Марш. Щоками його текли сльози. — За Варту! — вигукнув він і вдарив Джона у живіт, а забравши руку, лишив у рані кинджал. Джон упав на коліна, намацав руків’я кинджала і вирвав його з тіла. У холодному нічному повітрі рана спливала парою, наче димом. — Привиде, — прошепотів він. Хвилею накотив біль. «Штрикай гострим кінцем.» Коли третій кинджал вдарив його між лопаток, Джон застогнав і впав долілиць у сніг. Четвертого ножа він вже не відчув — саму лише холоднечу. Правиця Королеви Дорнійський князь помирав три дні. Останній подих, судомний і безсилий, він зробив похмурого чорного ранку, коли з темного неба сичав холодний дощ, перетворюючи цегляні вулиці стародавнього міста на каламутні річки. Дощ загасив найстрашніші пожежі, проте пасма диму і досі здіймалися над зчорнілими рештками піраміди Хазкар, а велика чорна піраміда Єрізан, де влаштував собі кубло Раегал, громадилася у мороці, наче повнотіла жінка, прикрашена коштовними та яскравими жовтогарячими каменями. «Може, зрештою боги не такі вже глухі, як ми гадаємо, — розсудив пан Барістан Селмі, роздивляючись вогні вдалині. — Якби не дощ, вогонь поглинув би решту Меєрину.» Жодної ознаки присутності драконів він не бачив, та й не чекав побачити — драконам-бо дощ не смакував. На східному небокраї, де скоро мало з’явитися сонце, виднілася тонесенька червона смужка, що нагадувала Селмі першу кров з різаної рани. Часто ставалося так, що навіть після глибокого удару мечем кров з’являлася раніше за біль. Він стояв коло билець найвищої сходинки Великої Піраміди, роздивляючись небо — як робив щоранку, знаючи, що світанок настане, і сподіваючись, що з ним разом з’явиться його королева. «Вона не покине нас. Не покине свій народ, своїх підданих» — сказав він собі вже вкотре. І почув передсмертне хрипіння князя з помешкань цариці-королеви. Пан Барістан зайшов досередини, спливаючи дощовою водою з білого корзна і лишаючи на підлозі та килимах мокрі сліди чобіт. За його наказом Квентина Мартела поклали у власне ліжко королеви. Адже він був лицарем і великим княжичем Дорну. Здавалося доречним і милосердим дозволити йому померти у ліжку, заради якого він перетнув половину світу. Всю постіль було зіпсовано: простирадла, ковдри, подушки, підстилки — все смерділо кров’ю та димом. Але пан Барістан гадав, що Даянерис йому пробачить. Коло ліжка сиділа Місандея. Вона не залишала князя ані вдень, ані вночі: дбала про всі його потреби, які могла вгадати, давала воду і макове молоко, коли він мав сили пити, дослухалася до кількох змучених слів, які бідолаха видихав час від часу, читала йому, коли він замовкав, спала у кріслі поряд з ліжком. Пан Барістан прохав про допомогу деяких з королевиних чашниць і чашників, але вигляд обпеченої драконовим вогнем людини відлякував навіть найхоробріших. Блакитні Грації не з’явилися, хоча він посилав по них аж чотири рази. Можливо, останню вже понесла геть бліда кобила. При його наближенні маленька наатійська драгоманка підняла очі. — Шановний пане. Великий князь нині вже за межею болю. Його дорнійські боги забрали його додому. Бачите? Він посміхається. «Відки ти знаєш? Йому не залишилося вуст, щоб посміхатися.» Ласкавіше було б драконам його зжерти — принаймні, швидше. А отак… «Загибель від вогню — жахлива і моторошна. Не диво, що самі пекла створено з вогню.» — Накрий його. Місандея накинула ковдру князеві на обличчя. — Що з ним робити, пане? Він так далеко від рідної домівки. — Я подбаю, щоб він до неї повернувся. «Але як? Попелом?» На це знадобився б новий вогонь, але Барістанові сама думка про нього вже сиділа в печінках. «Треба зібрати плоть з кісток. Жуками, не виварюючи.» Вдома сестри-мовчальниці подбали б про все, але тут була Невільницька затока — найближча сестра-мовчальниця знаходилася за десять тисяч верст. — Ходи спати, дитино. У власному ліжку. — Якщо подаруєте сій-одній зухвалість, пане, то й вам варто зробити те саме. Ви ж цілу ніч не спали. «Я вже багато років не сплю ночами. Від самого Тризубу.» Великий маестер Пицель колись розповів йому, що старі не потребують стільки сну, як молоді. Але справа була не в цьому. Барістан досяг віку, коли остерігався заплющувати очі зі страху, що знову не розплющить. Інші чоловіки мріяли про тиху смерть уві сні, у власному ліжку… але хіба то гідна смерть для лицаря Королегвардії? — Ночі зараз надто довгі, — відповів він Місандеї, — а справ завжди надто багато. Хоч тут, хоч у Семицарстві. Але ти, дитино, наразі зробила достатньо. Ходи відпочинь. «І якщо боги зглянуться, ти не побачиш уві сні драконів.» Коли дівчинка пішла, старий лицар підняв ковдру — подивитися востаннє на обличчя Квентина Мартела або те, що від нього лишилося. З обличчя великого княжича злізло стільки плоті, що під нею виднівся череп. Очі застигли озерами жовтого бруду. «Він мав би лишитися у Дорні. І стрибати собі жабкою. Не всі народжуються на світ для танку з драконами.» Знову вкривши хлопця, пан Барістан спитав себе, чи знайдеться кому накрити його королеву, а чи труп її лежатиме неоплаканий серед високих трав Дотракійського моря, витріщаючись наосліп у небо, доки не лишаться самі голі кістки. — Ні! — заперечив він уголос. — Даянерис жива. І літає своїм драконом. Я бачив на власні очі. Те саме він казав собі вже сто разів… та з кожним днем вірив дедалі важче. «Її волосся палало. Це я теж бачив. Вона горіла… і нехай я не помітив, як вона впала, зате помітили кількасот інших людей.» На місто потроху наповз день. Досі падав дощ, але блякле світло все-таки просочилося східним небом. Разом із сонцем з’явився Голомозий. Скахаз був одягнений у своє звичне вбрання: плетені чорні плахти, поножі, панцир у подобі м’язистих грудей. Мідна личина під пахвою була нова — вовча голова з висолопленим язиком. — Отже, — почав він замість привітання, — бевзь відмучився, чи не так? — Князь Квентин помер ще вдосвіта. — Селмі не здивувався, що Скахаз вже знає. У піраміді звістки поширювалися миттєво. — Чи зібралася рада? — Радники чекають унизу на ласку Правиці. «Та який я вам у сім дідьків Правиця! — прагнула заволати частина його душі. — Я простий лицар, захисник цариці-королеви. Я ніколи не хотів ані урядів, ані влади.» Але цариця зникла, царя забили у кайдани, і хтось же мусив правити у місті… а Голомозому пан Барістан не довіряв. — Чи не чутно чогось від Зеленої Грації? — Вона ще не повернулася до міста. Скахаз заперечував проти посольства жеркині. Та й сама Галацца Галаре не надто охоче взялася до справи. Вона, мовляв, погоджується поїхати, бо хтось же мусить, але для перемовин з Мудрими Хазяями краще пасував би Гіздахр зо’Лорак. Але пан Барістан легко не здавався, і зрештою Зелена Грація схилила голову та присяглася зробити все, що в її силі. — Становище в місті? — далі запитав Селмі Голомозого. — Всі брами замкнено засувами з твого наказу. Всіх сердюків та юнкайців, що лишилися в місті, ми вистежуємо, а котрих спіймали, тих викидаємо геть або затримуємо. Більшість кудись зникли, наче на дно залягли. Без сумніву, поховалися у пірамідах. На мурах та баштах стоять Неблазні, готові дати одкоша будь-якому нападникові. На майдані зібралося зо дві сотні зацного панства — стоять у токарах просто під дощем і виють, вимагаючи їх прийняти. Хочуть звільнення Гіздахра і моєї страти, а тобі наказують убити драконів. Хтось їм набрехав, що західні лицарі вміють таке робити. З піраміди Хазкар досі витягують трупи. Великі Хазяї Єрізан та Улез покинули свої піраміди на драконів. Панові Барістану все це було відомо раніше. — Різницький рахунок? — спитав він, здригаючись в очікуванні відповіді. — Двадцять і дев’ять. — Двадцять і дев’ять?! Такого страхіття він не чекав. Сини Гарпії поновили свою приховану війну два дні тому. Першої ночі сталося три вбивства, другої — дев’ять. Але за одну добу — з дев’яти до двадцяти дев’яти… — Ще й полудень не настане, як подолаємо тридцять. Чого ти такий сірий, старигане? Чого ти чекав? Гарпія хоче звільнення Гіздахра, от і надіслала своїх синочків на вулиці з ножами у руках. Убито лише відпущенців та голомозих, як завжди. Один був з моїх — Мідний Звір. Коло всіх тіл лишили знак Гарпії — чи намалювали крейдою на бруківці, чи видряпали на стіні. Були там і ще послання. «Здохніть, дракони» — написали вони, і «Харгаз — наш захисник». Бачили і напис «Смерть Даянерис», перш ніж дощ його змив. — Вира за кров… — Двадцять дев’ять сотень золотих з кожної піраміди, авжеж, — пробурчав Скахаз. — Її зберуть… але втрата кількох монет не зупинить руку Гарпії. Тільки кров. — Ти вже казав. — «Знову завів своєї про заручників. Він би усіх повбивав, якби я дозволив.» — Я чув тебе попередні сто разів. І кажу «ні». — Правиця Королеви, — з відразою прогув Скахаз. — Стареча правиця, квола та змарніла, ось ти хто. Молюся, хоч би Даянерис повернулася. Він насунув на обличчя мідну личину вовка. — Твоя рада занепокоїться. — То рада цариці, не моя. Селмі зняв вогке корзно, замінив його на сухе, пристебнув паса з мечем, а тоді рушив за Голомозим донизу сходами. Палата з мармуровими стовпами того ранку стояла вільна від прохачів. Пан Барістан хоч і прийняв титул Правиці, але за відсутності королеви не насмілився приймати двір, і певно ж не дозволив цього робити Скахазові мо’Кандаку. Недоладні драконові престоли Гіздахра за наказом пана Барістана було прибрано, але і просту лаву з подушками, яку полюбляла королева, назад не внесли. Натомість посередині палати поставили великого круглого стола з високими кріслами навколо нього, де радники могли сидіти і розмовляти як рівні з рівними. Усі підвелися, коли пан Барістан зійшов мармуровими сходами біч-обіч зі Скахазом Голомозим. В палаті був присутній Марселен з «Материних Воїв», а з ним Симон Смугаста Спина, очільник «Вільних Братів». «Непохитні Щити» обрали собі нового полковника — чорношкірого уродженця Літніх островів на ім’я Тал Торак, — бо старого, Молоно Йос Доба, понесла геть бліда кобила. Від Неблазних з’явився Сірий Хробак з трьома євнухами-осавулами у шпичастих спижевих шоломах. За «Буревісників» говорили двоє бувалих сердюків: лучник на ім’я Джокін та насуплений, вкритий шрамами сокирник, відомий на прізвисько Вдовець. Ті двоє перебрали на себе провід над полком за відсутності Дааріо Нахаріса. Більшість королевиного халазару пішла за Агго та Рахаро на її пошуки у Дотракійське море, але за тих, хто лишився, прийшов говорити косоокий та кривоногий «джака ран» Роммо. Насамкінець через стіл від пана Барістана всілися четверо колишніх охоронців царя Гіздахра — ямні бійці Гогор Велетень, Белакво Костолам, Камаррон Рахівник і Плямистий Кіт. Селмі сам наполіг на їхній присутності попри заперечення Скахаза Голомозого. Свого часу вони допомогли Даянерис Таргарієн оволодіти містом, і забути це було неможливо. Хай вони були брутальні горлорізи з руками у крові до ліктів, але у власний спосіб міцно зберігали вірність… насамперед царю Гіздахру, але і його цариці теж. Останнім до палати причалапав Могутній Бельвас. Євнух зазирнув смерті просто у вічі — так близько, що трохи не поцілував у самісінькі вуста. Страшна пригода лишила на ньому помітні сліди: Бельвас втратив мало не пуд ваги, і темно-брунатна шкіра, колись туго натягнута на могутніх грудях і товстому череві, змережана сотнею бляклих рубців, тепер теліпалася на ньому вільними складками, наче занадто просторий халат. Кроки євнуха були повільні та непевні. Побачивши приятеля на ногах, старий лицар звеселився серцем. Колись він перетнув разом із Могутнім Бельвасом цілий світ і знав, що завжди може на нього покластися, коли справа дійде до мечів. — Бельвасе! Ми щиро раді, що ти зміг приєднатися до нашої ради. — Білобороде! — посміхнувся Бельвас. — А де печінка з цибулею? Могутній Бельвас вже не такий могутній, як був. Треба їсти, багато їсти, знову стати великим. Могутнього Бельваса змусили хворіти. Хтось має за це померти. «І хтось таки помре. Чимало хтосів, якщо я не помиляюся.» — Сідай, друже. — Коли Бельвас сів і схрестив руки на грудях, пан Барістан продовжив. — Цього ранку, ще вдосвіта, Квентин Мартел скінчив свій земний шлях. Вдовець зареготав. — Доїздився, драконоїзник! — Дурневі дурна смерть, — буркнув Симон Смугаста Спина. «Він був не дурень, а лише нерозважливий хлопчина.» Пан Барістан ще не забув дурощів своєї власної молодості. — Не треба погано казати про мертвих. За свій вчинок великий княжич заплатив моторошну ціну. — А інші дорнійці? — запитав Тал Торак. — Сидять бранцями. — Жоден з дорнійців не чинив опору. Арчибальд Крицак тримав у обіймах обпалене, огорнуте димом тіло свого князя, коли його знайшли Мідні Звірі. На долонях, якими він збивав язики полум’я з Квентина Мартела, лишилися чорні опіки. Геріс Пийвода стояв над ними з мечем у руці, та кинув його, щойно з’явилася мідна сарана. — Поділяють спільну келію. — А мали б поділити шибеницю, — мовив Симон Смугаста Спина. — Вони ж випустили на місто двох драконів! — Відчиніть ями і дайте їм мечі! — закликав Плямистий Кіт. — Я заріжу їх обох, а меєринці гукатимуть моє ім’я! — Бійцівські ями лишаться зачиненими, — відрізав Селмі. — Кров та галас лише прикличуть драконів. — Може статися, усіх трьох, — припустив Марселен. — Одного разу чорний звір уже прилітав, чому ж не прилетить знов? Але цього разу з нашою царицею. «Або без неї.» Якщо Дрогон повернеться до Меєрину без Даянерис на спині, місто вибухне вогнем та кров’ю — про це пан Барістан не мав жодного сумніву. Навіть люди, що в ту саму мить сиділи з ним за одним столом, кинуться один на одного з ножами. Хай яка юна і недосвідчена, Даянерис Таргарієн єдина тримала їх усіх разом. — Її милість повернеться, коли повернеться, — мовив пан Барістан. — Ми загнали тисячу овець у Дазнакову яму, череду биків — у яму Граза, а Золоту яму наповнили звірми, яких Гіздахр зо’Лорак назбирав для своїх ігриськ. Донині обидва дракони лишалися вірними своєму смаку до баранини і поверталися до Дазнакової ями, щойно голодніли. Якщо хтось із них полював на людей — в місті чи поза ним, — пан Барістан нічого про це не чув. Єдиними меєринцями, яких убили дракони після Харгаза Звитяжного, були невільникарі, що здуру вирішили опиратися, коли Раегал почав лаштувати собі лігво нагорі піраміди Хазкар. — Тим часом ми маємо обговорити нагальніші справи. Я надіслав Зелену Грацію до юнкайців — домовитися про звільнення заручників. Чекаю на її повернення до полудня з відповіддю. — Зі словами! — мовив Удовець. — «Буревісники» знають юнкайців. Їхні язики — то змії, які звиваються туди й сюди. Зелена Грація повернеться не з полковником, а зі зміїними словами. — Якщо Правиця зізволять пригадати, Мудрі Хазяї утримують у себе і нашого Зуха, — зауважив Сірий Хробак. — А також коневладця Джохого, власного кревноїзника цариці. — Кров її крові! — погодився дотракієць Роммо. — Його треба звільнити. Цього вимагає честь халазару. — Його буде звільнено, — запевнив пан Барістан, — проте спершу мусимо дочекатися, чого вдасться домогтися Зеленій Грації… Скахаз Голомозий гримнув кулаком по столі. — Зелена Грація не доможеться геть нічого! Хтозна — може, вона просто зараз змовляється з юнкайцями! Ви самі сказали: «домовляється». Як саме «домовляється»? Про що? — Про викуп, — відповів пан Барістан. — Вагу кожного заручника у золоті. — Мудрим Хазяям до нашого золота байдуже, лицарю, — мовив Марселен. — Усі вони до останнього багатші за ваших вестероських князів. — Але їхні сердюки від золота не відмовляться. Що їм до заручників? Якщо юнкайці відмовлять, це зажене клинок між ними та їхніми найманими посіпаками. «Сподіваюся, що зажене.» Цей задум насправді підказала йому Місандея — сам він до такого б не дотумкав. У Король-Березі хабарі були цариною Мізинця, а плеканням незгоди між ворогами корони опікувався князь Варис. Власні ж обов’язки Барістана були простіші та пряміші. «У свої одинадцять років Місандея розумніша за половину чоловіків отут за столом, а мудріша та поміркованіша за всіх.» — Я звелів Зеленій Грації висунути нашу пропозицію лише тоді, коли всі юнкайські ватажки зберуться, щоб її почути. — Вони однак відмовлять! — наполягав Симон Смугаста Спина. — Скажуть, щоб убили драконів і поновили царя на престолі. — Молюся, щоб ви помилилися. — «Але боюся, що не помиляєтеся.» — Ваші боги далеко звідси, пане дідугане, — буркнув Удовець. — І навряд чи чують ваші молитви. А коли юнкайці пришлють стару назад — плюнути вам межи очі, — ви чим відповісте? — Вогнем та кров’ю, — мовив Барістан Селмі тихо, дуже тихо. Довгу мить ніхто нічого не казав. Тоді Могутній Бельвас ляснув себе по череві й мовив: — Таки краще, ніж печінкою з цибулею! Скахаз Голомозий витріщив очі крізь вовчу личину і спитав: — Ви порушите мир царя Гіздахра, нерозважливий старигане? — Я розтрощу його на друзки. Колись, дуже давно, один принц назвав його Барістаном Зухвалим. Той хлопчик ще й досі жив у нього в душі. — Ми поставили на верхівці піраміди, де колись стояла Гарпія, сторожовий вогонь. Сухе дерево, просякле олією, накрите від дощу. Якщо настане година — а я молюся, щоб не настала, — ми його запалимо. Полум’я буде знаком виступити з брами і напасти. Кожен з вас матиме своє доручення. Всім слід наготуватися до битви та зберігати пильність і вдень, і вночі. Або ми знищимо наших ворогів, або вони нас. — Лицар здійняв руку, подаючи знак зброєносцям. — Я наказав приготувати кілька мап з розташуванням наших ворогів, їхніх таборів, обложних порядків та метавок. Якщо ми зламаємо опір невільникарів, їхні найманці їх покинуть. Знаю, що ви маєте сумніви та запитання. Висловіть їх зараз. До хвилини, коли ми вийдемо з-за цього столу, ми всі повинні мати спільний намір та цілковиту згоду. — То краще послати по їжу та питво, — зауважив Симон Смугаста Спина. — Бо ми тут довгенько просидимо. Рада забрала решту ранку і тривала мало не до вечора. Старшина, ватажки загонів, значні вояки лаялася над мапами, наче рибні перекупки за цебро крабів. Слабкі місця, сильні місця, як найкраще задіяти їхній невеликий загін лучників, чи кинути на юнкайські лави слонів, а чи лишити їх позаду про всяк випадок, хто матиме честь очолити перший удар, чи розгорнути кінноту на краях війська, а чи на вістрі наступу… Пан Барістан дозволив висловитися кожному. Тал Торак вважав, що негайно після прориву облоги треба іти на Юнкай — Жовте Місто лишиться майже незахищеним, тож юнкайці муситимуть поспіхом забирати свої потуги від Меєрину і рушати услід. Плямистий Кіт хотів кинути ворогові виклик — хай Юнкай виставить поборника, і він сам зійдеться з ним на герці. Могутньому Бельвасові думка сподобалася, але битися замість Кота хотів він сам. Камаррон Рахівник висловив думку захопити кораблі, припнуті уздовж берега річки, і Скахазадханом завезти три сотні ямних бійців у запілля юнкайцям. Усі погоджувалися, що найкращим військом, яке має Меєрин, є Неблазні, та ніхто не погоджувався з іншими, як саме його розташувати і застосувати. Вдовець хотів зібрати євнухів у сталевий кулак і пробити ним серце юнкайської оборони. Марселен вважав за краще поставити їх на краях, де б вони давали відсіч усім спробам ворога обійти меєринців збоку. Симон Смугаста Спина бажав розбити їх на три відділи і додати до трьох полків відпущенців — казав, що його «Вільні Брати» досить хоробрі, палають жагою битви, але ще не скривавлені у ній, і без Неблазних, які б їх підкріпили та додали духу, не втримають свої лави проти загартованих сердюків. Сірий Хробак сказав тільки те, що Неблазні підкоряться будь-якому наказові. А коли нарешті все було обговорено, домовлено і вирішено, той-таки Симон Смугаста Спина поставив останнє питання, чи не найважливіше: — Коли я був рабом у Юнкаї, то допомагав хазяїнові торгуватися з вільними кумпанствами і наглядав за виплатами. Тому я добре знаю сердюків, а ще знаю, що юнкайці аж ніяк не платять їм стільки золота, щоб ті за нього смалили свої шкури у драконовому полум’ї. Тому я питаю вас… якщо мир скінчиться, і почнеться битва — чи прийдуть дракони? Чи стануть вони до бою? «Та прийдуть, — кортіло відповісти панові Барістану. — Прилетять на галас і брязкіт, на вереск і ревище, на запах крові. Авжеж їх потягне до поля битви, як Дрогона притягло до кривавих пісків Дазнакової ями. Та коли вони прилетять, то як взнають, де свої, а де чужі?» Чомусь йому здавалося, що ніяк. Тому старий лицар відповів: — Дракони зроблять те, що завважать за доречне. А якщо вони таки з’являться, то маємо надію, що самий лише вигляд їхніх крил розжене людопродавців на всі боки. На тім пан Барістан подякував усім і скінчив нараду. Сірий Хробак залишився, коли пішла решта. — Сі-одні будуть готові, коли запалає вогонь. Але Правиця мають знати, що коли ми вдаримо, юнкайці напевне вб’ють заручників. — Я зроблю все, що мені до снаги, аби лише відвернути це лихо, друже. Маю… певний задум. Але зараз прошу мені дарувати — час сказати дорнійцям, що їхній княжич помер. Сірий Хробак схилив голову. — Сей-один кориться волі Правиці. Пан Барістан узяв з собою до підземелля двох зі своїх нововисвячених лицарів. Горе та почуття провини звели з розуму не одного доброго воїна; провина ж Арчибальда Крицака та Геріса Пийводи у загибелі їхнього друга була зовсім не мала. Коли вони досягли келії, Барістан наказав Тумові та Рудому Агнцеві чекати ззовні, а сам пішов розповісти дорнійцям, що смертним мукам їхнього князя настав кінець. Пан Арчибальд, лисий здоровило, не знайшов слів відповісти, лише сидів на краю солом’яника і витріщався на свої перев’язані лляним полотном руки. Пан Геріс розпачливо загилив кулаком у стіну. — Я ж казав йому, що то дурість, божевілля! Благав його поїхати додому. Вашій сучій королеві було до нього байдуже, це кожен бачив! Квентин перетнув світ, щоб привезти їй подружнє кохання та вірність, а вона розреготалася йому в обличчя. — Вона не сміялася з нього. Ніколи, — відповів Селмі. — Якби ви її знали, то не казали б такого. — Вона йому відмовила! Квент віддав їй власне серце, стоячи на колінах! А вона жбурнула серце йому в обличчя і пішла стрибати на прутні свого сердюка! — Вам краще пильнувати язика, лицарю. — Панові Барістану не сподобалися ані Геріс Пийвода, ані його образи у бік Даянерис. — Смерть князя Квентина — то його власна провина, і ваша теж. — Наша?! А ми чим завинили, пане? Так, Квентин був нашим другом. Трохи нерозважливим, але ж вони, мрійники, усі такі. Та найперше він був нашим князем, нашим володарем. Ми присяглися йому вірністю і мусили коритися в усьому. Цього Барістан Селмі заперечити не міг — більша частина його власного життя минула у виконанні наказів п’яних і скажених королів. — Він спізнився. — Він віддав їй своє серце! — повторив пан Геріс. — А їй потрібні були мечі замість сердець. — Списи Дорну теж мали стати її! — Якби ж він мав їх при собі. — Ніхто не бажав палкіше, щоб Даянерис знайшла у своєму серці прихильність до дорнійського князя, ніж пан Барістан Селмі. — Але він таки з’явився запізно, і оці його вчинки… угода з сердюками, випущені на волю дракони… божевілля, ба гірше. Зрада. — Все, що він накоїв, зроблене було заради королеви Даянерис! — не вгавав Геріс Пийвода. — Квентин хотів довести, що вартий її руки! Але старий лицар не мав часу слухати дурниці. — Те, що зробив князь Квентин, він зробив заради Дорну. Чи не вважаєте ви мене за якогось недоумкуватого дідугана? Я ціле життя прослужив біля королів, королев і принців. Сонцеспис має намір підняти зброю проти Залізного Престолу. Ні, не заперечуйте — марна справа. Але Доран Мартел не з тих, хто скличе списи без надії на перемогу. Князя Квентина привів сюди обов’язок. Так, обов’язок, честь, спрага до слави… але не кохання. Квентин приїхав по драконів, не по Даянерис. — Ви його не знали, пане. Він… — Він мертвий, Пию. — Крицак звівся на ноги. — Жодні слова не повернуть його до живих. Клетус та Віл теж мертві. Тому стули свою кляту пельку, поки я тобі туди кулака не забив. Лицар-здоровило обернувся до Селмі. — Що ви хочете з нами зробити? — Скахаз Голомозий хоче вас повісити, бо ви вбили чотирьох його людей. Королевиних людей. Двоє з них були відпущенцями, які прийшли за її милістю аж з Астапору. Крицак кивнув, не виглядаючи здивованим. — Людей-звірів, авжеж. Та я вбив лише одного, василіскову голову. Решту вхекали сердюки. Не кажіть нічого, сам знаю, що то байдуже. — Ми захищали Квентина, — мовив Пийвода. — Ми… — Мовчи, Пию! Він знає, — перервав його лицар-здоровило. А до пана Барістана мовив: — Навіщо розмовляти, якщо хочете нас повісити? Отже, справа не в тім. Так? — Так. — «Цей, може, і не такий недолугий, яким здався попервах.» — Ви корисніші живі, ніж мертві. Прислужіться мені, і опісля я знайду вам корабель до Дорну та віддам кістки великого княжича Квентина для повернення його ясновельможному батькові. Пан Арчибальд скривився. — Чому завжди ті кляті кораблі?… Та нехай. Має ж хтось доправити Квента додому. Чого ви од нас хочете, пане? — Ваших мечів. — Та ви ж їх маєте тисячі. — Королевині відпущеники не скривавлені у справжнім бою. Сердюкам я не довіряю. Неблазні — хоробра піхота… але не воїни. Не лицарі. Він спинився на мить, тоді продовжив: — Що сталося, коли ви спробували забрати драконів? Розкажіть. Дорнійці перезирнулися, тоді Пийвода відповів: — Квентин сказав Строкатому, що зуміє їх приборкати. Що це в нього, мовляв, у крові. Бо ж він мав у жилах кров Таргарієнів. — Кров драконів. — Так. Сердюки мали допомогти нам скувати драконів ланцюгами, щоб доправити до порту. — Пістрявчик домовився про корабель, — додав Крицак. — Великий, на випадок, якщо вдасться злапати обох. Квент хотів на одному летіти верхи. Він роздивився свої перев’язані руки. — Та в мить, коли ми увійшли, одразу зрозуміли, що весь задум летить до дідька. Дракони були надто дикі. Ланцюги… там усюди валялися шматки ланцюгів, ще й величенькі, ланки з добру голову… перемішані з погризеними та потрощеними кістками. А Квент, рятуй його Седмиця, виглядав так, наче зараз у штани напудить. Кагго та Меріс були не сліпі, вони теж бачили. А тоді один з арбалетників пустив стрілу. Може, вони хотіли тих драконів просто убити від самого початку, а нас дурили, щоб ми їх привели. Той Строкатий… дідько його зна. Хай як тепер крути, вийшло нерозумно. Стріла лише розлютила потвор, а вони й без неї сиділи там не в доброму гуморі. Потім… потім почався жах. — І «Вітрогонів» наче корова язиком злизала, — буркнув пан Геріс. — Квент кричав, охоплений вогнем, а вони тікали. Кагго, Мальована Меріс, усі вони. Крім хіба мертвого. — А чого ти чекав, Пию? Кіт ловить мишей, свиня риє гній, а сердюк тікає, коли найбільше потрібен. Чого перейматися? Кожне звірятко має свій норов. Нічого тут не вдієш. — Він має рацію, — зауважив пан Барістан. — Що пообіцяв Квентин Строкатому Князеві за його допомогу? Відповіді не було. Пан Геріс зиркнув на пана Арчибальда. Пан Арчибальд зиркнув на руки, тоді на підлогу, на двері. — Пентос, — мовив пан Барістан. — Він пообіцяв йому Пентос. Кажіть. Жодне ваше слово Квентинові вже не допоможе і не зашкодить. — Та вже ж, — похнюплено буркнув пан Арчибальд. — Справді Пентос. Вони й грамоту написали, удвох. «Отже, тут криється певна можливість.» — Ми досі маємо у підземеллях кількох «Вітрогонів». Отих удаваних перебіжчиків. — Та пам’ятаю, — мовив Крицак. — Голобрід, Солома, оті всі… Дехто, як на сердюків, непогані хлопці. Інші… ну, кого іншого і вбити не шкода. То що з ними? — Я хочу відіслати їх назад Строкатому Князеві. І вас заразом. Вас буде двоє серед багатьох тисяч; ваша присутність у юнкайському таборі має лишитися непоміченою. Я хочу, щоб ви переказали Строкатому Князеві моє послання. Скажіть, що я прислав вас, що говорю голосом цариці та королеви. Скажіть, що я заплачу його ціну, якщо він поверне нам заручників живими і неушкодженими. Пан Арчибальд скривився. — Картатий Килимок радше віддасть нас обох Мальованій Меріс. Замість зробити те, що ви кажете. — Чому? Доручення зовсім нескладне. — «Порівняно з викраденням драконів.» — Колись я вивів батька королеви з Сутіндолу. — То був Вестерос, — відповів Геріс Пийвода. — А тут Меєрин. — Арч зараз і меча не втримає у руках. — А йому не треба. Ви матимете за себе вдосталь сердюків, якщо я не помиляюся в їхньому полковникові. Геріс Пийвода відкинув назад шапку вигорілого на сонці волосся. — Можна хвилинку — обговорити між собою? — Ні, — відповів Селмі. — Я беруся до справи, — вирішив пан Арчибальд. — Але щоб без човнів. Бачити їх не можу. Пий теж береться. — Він вишкірився. — Ще сам не знає, але береться. На тім і погодилися. «Просту частину скінчено» — думав Барістан Селмі, видираючись нескінченними сходами нагору піраміди. Складна частина лишалася дорнійцям. Що б на це сказав його дідусь? Страшно подумати. Дорнійці були лицарями, принаймні за званням, хоча лише Крицак мав у собі трохи справжньої криці. А Пийвода натомість мав показне обличчя, спритного язика і гарне рясне волосся. Коли старий лицар нарешті повернувся до королевиних покоїв нагорі піраміди, тіло князя Квентина вже прибрали. Шестеро юних чашників грали у якусь дитячу гру, сидячи колом на підлозі та по черзі пускаючи крутитися кинджал. Коли той спинявся, вони відрізали пасемце волосся тому, на кого кинджал вказував вістрям. Ще хлопчиком в рідному замку Урож’я пан Барістан грав у схожу гру з братами, сестрами та іншими родичами… але на Вестеросі, скільки він міг пригадати, до гри залучалися цілунки. — Бхаказе! — покликав він. — Кухоль вина, будь ласкавий. Гразхаре, Аззаку, стережіть двері. Я чекаю на Зелену Грацію. Щойно вона з’явиться, негайно проведіть до мене. Дотоді не турбувати. Аззак хутко схопився на ноги. — Воля ваша, пане Правице! Пан Барістан вийшов на терасу. Дощ припинився, хоча сонце, що сідало у Невільницьку затоку, ховалося за стіною сірих хмар. Кілька пасем диму ще здіймалося від чорних каменів піраміди Хазкар, звиваючись під вітром, наче змії. Далеко на сході, за мурами міста, над віддаленою вервечкою пагорбів вимахували світлі крила. «Візеріон. Мабуть, полює, а чи просто політати закортіло.» Лицар спитав себе, де ж Раегал. Зелений дракон вже встиг показати себе небезпечнішим за свого білого брата. Коли Бхаказ приніс вино, старий лицар зробив довгий ковток і послав малого по воду. Кілька кухлів вина, певно, допомогли б йому заснути, але коли з перемов з ворогом повернеться Галацца Галаре, йому знадобиться ясна голова. Тому вино Селмі сьорбав добряче розведеним водою, поки навколо збиралася пітьма. Він дуже стомився, серце скніло від сумнівів. Дорнійці, Гіздахр, Резнак, цей напад… чи правильно він чинить? Чи робить саме те, чого б хотіла Даянерис? «Не на такі речі мене роблено.» Кілька воїнів Королегвардії вже служили Правицями раніше — небагато, але все ж таки. Він читав про усіх у Білій Книзі. А зараз питав себе, чи почувалися вони так само розгублено, бентежно і безпорадно, як він сам. — Пане Правице. — У дверях стояв Гразхар зі свічкою в руці. — Прибули вельмишановна Зелена Грація. Ви просили сказати. — Проведи її сюди. І запали свічок. Галацца Галаре ввійшла у супроводі чотирьох Рожевих Грацій. Здавалося, її охоплювало сяйво мудрості та гідності, яким пан Барістан не зміг не захопитися. «Жінка сильної волі, до того ж вірний друг Даянерис.» — Пане Правице, — мовила вона, не показуючи обличчя з-за мерехтливого зеленого серпанку. — Чи не можна сісти? Ці кістки вже надто старі та втомлені. — Гразхаре, стільця для Зеленої Грації. Рожеві Грації вишикувалися позаду, опустивши очі й склавши руки попереду. — Чи не бажаєте освіжитися напоями? — запитав лицар. — Це дуже доречно, пане Барістане. Мені вже горлянка всохла від розмов. Чи немає соку, коли ваша ласка? — Як забажаєте. Він махнув до Кезмії та наказав принести жриці келих лимонного соку, підсолодженого медом. Щоб зробити ковток, жеркиня мусила відхилити серпанок. Власні очі нагадали Селмі, яка вона вже стара. «Років на двадцять старша за мене, коли не більше.» — Якби цариця була тут, то напевне приєдналася б до мене — подякувати вам за все зроблене для нас. — Її препишність завжди була надзвичайно милостива. — Галацца Галаре прикінчила келих і знову пристебнула серпанок. — Чи нема нових звісток про нашу ласкаву царицю? — Наразі нема. — Я молитимуся за неї. А чи можу спитати про царя Гіздахра? Чи не здамся нахабою, якщо попрохаю побачитися з його преосяйністю? — Невдовзі, сподіваюся, ви матимете таку нагоду. Йому не завдано шкоди, слово честі. — Рада це чути. Мудрі Хазяї Юнкаю питали про його препишність. Ви не здивуєтеся, коли взнаєте, що вони бажають негайно поновити Гіздахра на його законному престолі. — Його буде поновлено, щойно ми доведемо, що він не намагався вбити царицю. До тієї пори Меєрином правитиме рада вірних та справедливих. У цій раді є місце і для вас. Я знаю, що ви, ваша преблагодатносте, маєте для нас чимало корисної науки. Ми конче потребуємо вашої мудрості. — На жаль, пане Правице, я чую в ваших словах порожні лестощі, — відповіла Зелена Грація. — Коли ви справді вважаєте мене мудрою, то послухайте просто зараз. Звільніть ясновельможного Гіздахра і відновіть його на престолі. — Це може зробити тільки цариця. Зелена Грація тяжко зітхнула під своїм серпанком. — Мир, що кувався у таких муках, тріпотить, наче листок на осінньому вітрі. Лихі дні настали. Смерть скрадається нашими вулицями, прискакавши блідою кобилою аж із триклятого Астапору. Небом нишпорять дракони, шукаючи плоті людських дітей. Сотні людей сідають на кораблі, тікають до Юнкаю, до Толосу, до Карфу — байдуже, аби знайти якийсь прихисток. Піраміда Хазкар звалилася у димливе руйновище, чимало крові цього прадавнього роду пролилося під її зчорнілі камені. Піраміди Улез і Єрізан перетворилися на лігва чудовиськ, а їхні господарі — на безпритульних злидарів. Мій народ втратив усяку надію і обернувся проти самих богів, щоночі віддаючись пияцтву та нечестивій розпусті. — І різанині. Сини Гарпії вночі вбили тридцятеро людей. — Прикро і приголомшливо таке чути. Але саме тому варто звільнити ясновельможного Гіздахра зо’Лорака якомога швидше, щоб він негайно припинив кровопролиття. «І як він це зробить, якщо сам не є Гарпією?» — Її милість віддала Гіздахрові зо’Лоракові руку в шлюбі, зробила його царем міста, відновила на його прохання криваві змагання у ямах. У відповідь він подарував їй миску отруйного частування. — У відповідь він подарував їй мир. Благаю вас, пане, не відкидайте цей коштовний дарунок, якому нема ціни у золоті чи перлах. Гіздахр належить до Лораків. Він ніколи б не заплямував руки отрутою. Він невинний у спробі отруєння. — Відки така певність? «Якщо не знати справжнього отруйника особисто.» — Мені сказали боги Гісу. — Мої боги — Седмиця, і вони у цій справі зберігають мовчання. Ваша велемудрість переказали мою пропозицію? — Усім вельможам та воєводам Юнкаю, як ви наказали… та боюся, їхня відповідь вам не сподобається. — Вони відмовили? — Так. Мені було відказано, що ніяка купа золота не викупить ваших людей. Лише кров драконів поверне їм волю. Пан Барістан чекав цієї відповіді, хай потай і сподівався на іншу. Вуста його міцно стиснулися. — Знаю, не такі слова ви бажали почути, — мовила Галацца Галаре. — Та все ж я добре розумію, про що йдеться. Дракони — страшні чудовиська. Юнкай боїться їх… ви ж не заперечуватимете, що небезпідставно? У наших літописах розказано про драконовладців жахливої Валірії та спустошення, яке вони вчинили серед народів Старого Гісу. Навіть ваша юна цариця, прекрасна Даянерис, що кликала себе Матір’ю Драконів… ми бачили, як вона палала того дня у ямі… навіть вона не вбереглася від драконової люті. — Ні, її милість не… вона… — Вона мертва. Хай боги подарують їй солодкий сон. — Сльози блищали крізь серпанок. — І хай разом з нею навіки поснуть її дракони. Селмі безпорадно шукав якоїсь відповіді, аж тут почулися важкі, гучні та похапливі кроки. Двері розчахнулися всередину, крізь них до палати увірвався Скахаз мо’Кандак з чотирма Мідними Звірми. Коли Гразхар спробував заступити йому шлях, Голомозий просто відкинув хлопця вбік. Пан Барістан притьмом скочив на ноги. — Що сталося? — Журавлі почали кидати! — загарчав Голомозий. — Усі шість! Підвелася Галацца Галаре. — Отак відповідає Юнкай на ваші пропозиції, пане. А я ж попереджала: вам не сподобається їхня відповідь. «Отже, вони обрали війну. Бути по тому.» Пан Барістан відчув чудернацьке полегшення. Принаймні на війні він розумів, що до чого. — Якщо вони вважають, що скорять Меєрин, кидаючи каміння… — Не каміння. — Голос старої повнився жахом і скорботою. — Трупи. Даянерис Пагорб скидався на каменястий острів посеред зеленого моря. Спуститися з нього забрало в Дані половину ранку. Коли, вщент засапавшись, вона досягла підніжжя, їй боліли всі м’язи, паморочилося у голові й починалася лихоманка, ще й руки стерлися на каменях до сирого м’яса. «Та все ж потроху гояться» — вирішила вона, колупаючи пухиря, що саме луснув. Шкіра під ним була рожева і чутлива, з потрісканих долонь цебеніла світла, наче молоко, рідина, проте опіки справді починали гоїтися. Відти, де вона стояла, пагорб здавався ще більшим, ніж згори. Дані вже звикла звати його Дракон-Каменем — за назвою стародавньої твердині, де народилася. Про той Дракон-Камінь вона нічого не пам’ятала, зате цей забуде не скоро. Нижні його схили вкривали жмути жорсткої трави та колючі кущі; вище починалася зубчаста плутанина голих скель, що круто і гостро стирчали просто в небо. Саме там, у неглибокій печері серед потрощеного каміння, гострих, наче бритва, гребенів та вузьких шпилів Дрогон облаштував собі лігво. Коли Дані уперше побачила пагорб, то зрозуміла, що дракон загніздився там уже давно. Повітря смерділо попелом, кожен камінь та дерево в полі зору були обпечені та почорнілі, ґрунт всипали розтрощені, обгорілі кістки… але дракон почувався тут у рідній домівці. Дані знала, що то таке — коли тебе вабить рідна домівка. Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона помітила на півдні воду — тонку нитку, що на мить зблиснула під західним сонцем. «Струмок» — подумала Дані. Він був невеличкий, але ж мав привести до більшого, а той — до якоїсь річечки, а всі річки у цій частині світу рано чи пізно вливалися до Скахазадхану. А коли вона знайде Скахазадхан, лишиться тільки піти униз течією — і потрапиш до Невільницької затоки. Певно, вона б охочіше повернулася до Меєрину на драконових крилах. Але скидалося, що Дрогон не поділяв її палких бажань. Драконовладці старої Валірії давали ради своїм звірям за допомогою в’язальних чар та рогів, створених ворожбитством. Даянерис обходилася лагідним словом і жорстоким батогом. Верхи на драконовій спині вона часто почувалася так, наче знову навчається їздити. Коли Дані хльоскала свою срібну кобилку по правому боці, та повертала ліворуч, бо найперша звичка коня — тікати від небезпеки. Коли ж батіг прикладався до правого боку Дрогона, той повертав праворуч, бо дракон у відповідь на загрозу завжди нападає. Та інколи бік, по якому вона била, зовсім не важив, бо дракон летів туди, куди хотів, і її тягнув з собою. Ані ласкаве слово, ані удар батога не могли звернути Дрогона зі шляху, якщо він цього не бажав. Батіг радше дратував його, ніж завдавав болю — вона зрештою це зрозуміла, бо драконова луска стала твердіша за ріг. І хай як далеко дракон залітав щодня, на захід сонця звичка вабила його додому, до Дракон-Каменя. «До його дому, не мого.» Її дім знаходився далеко, у Меєрині, де перебували її чоловік та її коханець. Певно ж, саме там було її місце. «Іди, не спиняйся. Якщо озирнуся — пропаду.» Разом із нею дорогу долали спогади. Хмари, побачені згори. Коні, дрібніші за мурах, що з громом копит чвалували крізь траву. Срібний місяць — так близько, що ось доторкнешся. Річки, сріблясто-блакитні згори, яскраві та мерехтливі у сонячних променях. «Чи побачу я ще хоч раз такі дива?» На Дрогоновій спині вона почувалася цілою. Високо в небі смуток цього світу не зачіпав її. Хіба можна таке покинути? Але настав час. Юна дівчинка може бавитися цілісінький день, не зважаючи ні на що навколо. А вона була вже не дівчинка — доросла жінка, цариця, дружина, матір тисяч людей. Її діти мали в ній потребу. Дрогон схилився перед батогом, і вона мала схилитися теж. Мала знову вдягти корону, повернутися до гебанової лави та обіймів свого ясновельможного вінценосного чоловіка. «Гіздахра, млявих поцілунків нареченого.» Сонце того ранку було жарке, небо — блакитне і безхмарне. То було на краще, бо від Даніного одягу лишилися жалюгідні ганчірки, які зовсім не зігрівали. Один з її сандалів упав під час шаленого лету з Меєрину, а другий вона лишила коло Дрогонової печери, бо краще вже подорожувати зовсім босоніж, ніж взутою наполовину. Свій токар та серпанок Дані кинула ще в ямі, а лляну нижню сорочку не на те шили, щоб вона витримувала спекотні дні та холодні ночі Дотракійського моря. Піт, трава, земля заплямували її; до того ж Дані відірвала смужку від подолу, щоб перев’язати литку. «На вигляд я, мабуть, заморена голодом жебрачка, — подумала вона, — та якщо дні стоятимуть теплі, то хоч не задубію на смерть.» Перебування у степу виявилося самотнім, а на додачу — болісним та голодним… і все ж попри всі негаразди вона почувалася тут дивно втішеною. «Тут чи там поболить, у шлунку посмокче, вночі приморозить… та хіба це важить, коли вмієш літати?! Якби все повторилося, я б не вагалася.» Нагорі піраміди у Меєрині мали чекати Іррі та Джихікі, пригадала вона. А також її мила книжниця-драгоманка Місандея і всі маленькі чашники та чашниці. Вони б принесли їй попоїсти, а вона б купалася у водоймі під хурмовим деревом. Добре було б знову відчути себе чистою. Дані не потребувала люстра, щоб знати, як страшно загидилася. І нарешті, голод. Одного ранку вона знайшла трохи дикої цибулі на півдорозі донизу південним схилом, а пізнішої години того ж дня — їстівну рослину, схожу на чудернацьку червонясту капустину. Хай що воно було, Дані не знудило. Попри ці знахідки та ще одну рибинку, впійману в ставку з підземними джерелами коло Дрогонової печери, вона живилася, як могла, з решток драконових трапез: зчорнілих кісток, недогризків димливого м’яса, напівсирого, напівспаленого. Та Дані розуміла і відчувала, що цього не досить. Одного дня вона зненацька копнула босою ногою потрісканий овечий череп, що застрибав за гребінь пагорба. Дивлячись, як він котиться крутим схилом до моря трави, Дані усвідомила, що має піти йому вслід. Крізь високу траву вона спершу вирушила доволі жвавим кроком. Земля між пальцями звеселяла теплом. Трава стояла зеленим гаєм, з неї заввишки. «Коли я сиділа на срібній біля мого сонця-та-зорь на чолі халазару, вона чомусь не здавалася такою високою.» Крокуючи вперед, вона відбивала лад на стегні пужалном батога, забраного в розпорядника ями. Батіг і ще хіба ганчір’я на спині — то було все, що Дані взяла з собою з Меєрину. Хоча рухалася вона крізь живе зелене царство, зелень його не була темною і насиченою зеленню літа — навіть тут вже відчувався подих осені, якій услід невдовзі прийде зима. Трава була світлішою, сивішою, ніж Дані її пам’ятала — змарніла, немічна зелень на межі зжовтіння. А далі за жовтими барвами настане черга брунатних… а далі на траву чекає смерть. Даянерис Таргарієн не була чужа у Дотракійському морі — величезному обширі трави, що простягався від Кохорської пущі до Матері Гір і Черева Світу. Вперше вона побачила його ще зовсім дівчинкою, але вже молодою дружиною хала Дрого, під час мандрівки до Ваес Дотраку, де її мали показати старим бабам-дошхалін. Тоді вигляд трави, що простягалася у нескінченність, аж перехопив їй подих. «Небо було блакитне, трава — зелена, а я — повна сподівань.» Поруч тоді їхав пан Джораг, буркотливий старий ведмідь, про неї дбали Іррі, Джихікі та Дорея, уночі її пригортав до себе сонце-та-зорі, а в черевці зростало дитя. «Раего. Я хотіла назвати його Раего. А дошхалін казали, що в мене народиться огир, який покриє світ.» Ніколи ще від тих напівзабутих днів у Браавосі та будинку з червоними дверми вона не почувалася такою щасливою. Але в Червоній Пустелі всі її радісні надії обернулися на попіл. Її сонце-та-зорі впав з коня, маегі Міррі Маз Дуур замордувала Раего просто у череві матері, а Дані мусила власноруч, з милосердя задушити порожню оболонку хала Дрого. По смерті Дрого великий халазар тріснув і розбігся. Ко Поно першим оголосив себе халом Поно і повів за собою багато вершників та рабів. Ко Джахако став халом Джахако і повів геть ще більше. Маго, його кревноїзник, зґвалтував і вбив Ерою — дівчинку, яку Даянерис колись врятувала від нього. Лише народження драконів серед вогню та диму поховального вогнища хала Дрого врятувало Дані від тих, хто бажав би відтягти її до Ваес Дотраку і на решту днів життя оселити серед дошхалін. «Вогонь спалив мені волосся, та не зачепив ніщо інше.» Так само сталося і в Дазнаковій ямі. Принаймні, це вона могла пригадати, хоча наступні події пам’ятала як у тумані. «Стільки людей верещало і штовхалося одночасно.» Пригадала Дані також іржання коней, що ставали дибки, водоспад кавунів з перекинутого воза. Знизу прилетів спис, потім ціла зграя арбалетних стріл, одна з яких шуснула просто повз Даніну щоку, а інші відбилися від Дрогонових лусочок, застрягли між них або прорвали шкіру крил. Дані пригадала, як дракон скрутився і засмикався під нею від ударів, як відчайдушно вона намагалася не впасти з його лускатої спини. Рани, завдані стрілами, диміли; Дані побачила, як одна зі стріл спалахнула раптовим вогнем, а ще одна випала, здмухнута помахом крил. Унизу виднілися охоплені вогнем люди, що навіжено витанцьовували, здійнявши руки у повітря, наче мартопляси з якоїсь божевільної ватаги. Жінка у зеленому токарі схопила заплакану дитину, пригорнула до себе, рятуючи від полум’я. Дані запам’ятала яскравий колір її вбрання, але не обличчя. Люди наступали на неї, зронену на бруківку разом з дитиною; деякі з них палали. А тоді все зблякло і віддалилося, галас ущух, люди зменшилися, списи та стріли зникли позаду… а Дрогон продер собі пазурями стежку просто в небо. Вище й вище він уносив її, понад пірамідами та ямами, розкинувши крила і ловлячи потоки гарячого повітря від спеченої сонцем цегли міста. «Якщо зараз навіть упаду і загину, то не матиму про що жаліти» — подумала вона в ту мить. Вони летіли на північ, далеко за річку; Дрогон ковзав на посічених крилах крізь уривки хмар, що проносилися повз, наче знамена якогось примарного війська. Дані мимохідь помітила береги Невільницької затоки і стару валірійську дорогу, що бігла поряд крізь піски та пустку і зникала на заході. «Дорога додому.» А далі не лишилося нічого, крім трави, якою під вітром гуляли хвилі. «Невже той перший політ стався тисячу років тому?» Іноді їй здавалося саме так. Сонце, підіймаючись небом, пекло дедалі лютіше; невдовзі їй вже гупало у голові. Волосся в Дані відростало знову, але дуже повільно. — Бриля б мені, — мовила вона вголос. На Дракон-Камені вона намагалася сплести собі зі стеблин трави якусь накритку на голову. Дані пригадала, як щось таке плели дотракійські жінки, коли вона ще була з Дрого. Та чи Дані брала не ту траву, а чи не мала належного хисту, але її брилі розвалювалися просто у руках. «То пробуй ще, — сказала вона собі. — Наступного разу вийде. Ти ж кров дракона, авжеж упораєш і бриля.» І пробувала знов і знов, але наступні брилі виходили не кращими за попередні. Коли Дані нарешті знайшла помічений нею з верхівки пагорба струмок, вже добряче перевалило за полудень. Струмочок був крихітний — цівка води, не ширша за її руку… а рука її з кожним днем на Дракон-Камені дедалі марніла. Дані зачерпнула жменю води і плюхнула нею в обличчя, а коли склала долоні мисочкою, то чвакнула кісточками пальців у намулі на дні струмка. В ній негайно прокинулася пристрасна надія знайти холоднішу, чистішу воду… але ні, якщо вже покладати пристрасні надії, то на порятунок, а не на зайвий ковток води. Дані не припиняла чіплятися за сподівання, що хтось таки вирушить на її пошуки. Перш за все то мав бути пан Барістан — лицар її Королевогвардії, що присягнувся захищати життя королеви хоч би й за ціну власного. Далі — кревноїзники. Дотракійське море було їм не чуже, а їхні життя — прив’язані до її власного. Міг вислати шукачів і її вельможний чоловік, Гіздахр зо’Лорак. А ще Дааріо… Дані подумки змальовувала його на коні, який мчав учвал крізь високу траву. Вершник посміхався до неї, виблискуючи золотим зубом у останньому світлі західного сонця. От лишень Дааріо віддали юнкайцям — як запоруку недоторканності юнкайських вельмож та воєвод. «Дааріо та Зуха, Джохого та Гролео, і ще трьох Гіздахрових родичів.» Певно, дотепер усіх заручників мали вже звільнити. Втім… Дані спитала себе, чи висять досі на стіні коло ліжка клинки її полковника — чекаючи, щоб Дааріо повернувся і знову взяв їх до рук. «Лишаю тобі моїх дівчаток, — сказав він тоді. — Збережи їх для мене, мила та кохана.» А ще її непокоїло, чи знають юнкайці про те, що для неї означає її полковник. Те саме питання вона вже ставила панові Барістану того дня, коли заручники поїхали до ворога. — Вони чутимуть плітки, — відповів лицар. — Можливо, Нахаріс навіть вихвалявся, е-е-е… великою прихильністю вашої милості до нього. Прошу дарувати мені зухвалість, але до чеснот полковника не належать скромність і поміркованість. Він схильний пишатися, е-е-е… своїми звитягами. «Скоєними у ліжку зі мною.» Але навіть Дааріо вистачило б розуму не вихвалятися такими речами серед її ворогів. «Утім, байдуже. Юнкайці, певніше за все, вже рухаються до свого міста.» Саме заради цього вона вчинила так, як вчинила. Заради миру. Вона обернулася туди, звідки прийшла — туди, де стиснутим кулаком з трав’янистого степу здіймався Дракон-Камінь. «Він здається таким близьким. Я вже кілька годин у дорозі, а ось руку простягну — і торкнуся його.» Ще не пізно було повернутися назад. Біля Дрогонової печери у ставку, що живився підземними джерелами, водилася риба. Першого ж дня вона спіймала там одну — то спіймає ще. А як ні, то завжди є Дрогонові недоїдки — спечені кістки, на яких ще лишилися шматочки плоті. «Ні, — сказала собі Дані. — Озирнуся назад — пропаду.» Справді, на випалених сонцем скелях Дракон-Каменя вона б жила ще багато років — удень літала б Дрогоном у небі, а ввечері жвакувала б кістки з його здобичі, дивлячись, як велике трав’яне море перекидається з золотого на помаранчеве. Та хіба для такого життя вона народилася? Відтак Дані знову обернула спину до віддаленого пагорба і зробилася глухою до пісні вільного лету, заспіваної для неї вітром серед скелястих гребенів. Струмок дзюрив на південь та південний схід — зовсім вже близько. Дані рушила уздовж нього. «Приведи мене до річки — більшого я не прошу. Приведи до річки, а далі вже я сама.» Години минали повільно. Струмок вихилявся туди й сюди; Дані покірно слідувала за ним, відбиваючи лад на стегні батогом і намагаючись не думати про подоланий шлях, гупання у голові чи порожній шлунок. «Зроби крок. Зроби наступний. І ще один. І ще.» Більше нічого не лишалося робити. У її морі панували тиша та спокій. Коли дмухав вітер, трава зітхала — то стебла терлися одне об одне — і шепотіла мовою, зрозумілою лише богам. Натрапляючи на камінь та обтікаючи його, маленький струмочок весело дзюрчав. Мокра грязюка чвакала між пальців ніг. Навколо в повітрі товклися комахи: ліниві неквапні бабки, зелені лискучі шершні, кусюча мушва, надто дрібна для очей. Дані розвіяно ляскала по руках чи плечах, коли хтось на них сідав, жадаючи її крові. Якось вона натрапила на пацюка, що пив зі струмка, та він хутко втік — прошурхотів між стеблами і зник у високій траві. А ще іноді Дані чула птахів, і від того їй бурчало у животі, але сітки чи сильця вона не мала, і гнізда ще жодного не знайшла. «Колись я мріяла полетіти, — майнула в неї думка, — і ось полетіла, і тепер мрію вкрасти в пташки яєчко.» Дані мимоволі засміялася. — Люди навіжені, а боги ще навіженіші, — мовила вона до трави, і трава тихо прошелестіла свою згоду. Тричі того дня вона накидала оком на Дрогона. Уперше він летів так далеко, що міг здатися орлом, пірнаючи у хмари та виринаючи з них, але Дані вже впізнавала його навіть тоді, коли дракон був не більший за цятку в небі. Вдруге він пролетів на тлі сонця, простерши чорні крила, і світ на мить потемнішав. Останнього разу дракон майнув просто їй над головою — так близько, що вона розчула шум його крил. На пів-удару серця Дані здалося, що дракон полює на неї, та він не звернув на неї уваги і швидко зник на сході. «То й по тому» — подумала вона. Вечір майже застукав її зненацька. Коли сонце вже ковзало униз далекими шпилями Дракон-Каменя, Дані раптом перечепилася на низькій кам’яній стінці, поруйнованій і зарослій бур’янами. Можливо, то був підмурок якогось храму чи маєтку сільського пана. За ним лежали ще руїни: старий колодязь та кілька кіл у траві, що позначали місця, де колись стояли селянські хижі. Хатини, вочевидь, були побудовані з глини та соломи — так розсудила Дані, — але за довгі роки дощі та вітри вигладили їх до землі. До заходу сонця Дані знайшла вісім, але у траві могли ховатися ще. Кам’яна стінка вціліла краще за решту споруд. Ніде не вища за три стопи, все ж вона пропонувала деякий захист від стихій, особливо там, де стрічала іншу, нижчу стінку — а ніч насувалася швидко. Дані увібралася в куток між двома стінками, насмикала трави навколо руїн і виклала собі щось на кшталт гнізда. Сили її виснажилися, на обох ногах — навіть на мізинцях — з’явилися свіжі пухирі. «Ти ба, зовсім ходити не вмію» — подумала вона і захихотіла. Поки світ навколо темнів і зникав, Дані улаштувалася і заплющила очі. Але сон все не приходив. Ніч була холодна, земля — тверда, шлунок — порожній. Думки мимоволі звернули на Меєрин, на Дааріо, її коханого, і Гіздахра, її чоловіка, на Іррі, Джихікі та милу крихітку Місандею, пана Барістана, Резнака і Скахаза Голомозого. «Чи не бояться вони, що я загинула? Я ж полетіла на спині дракона. Вони могли подумати, що Дрогон мене з’їв.» Дані спитала себе, чи лишився царем її чоловік Гіздахр. Його влада походила від неї; чи зуміє він без жінки втримати корону на голові? «Він хотів Дрогонової смерті. Я сама його чула. «Вбийте його, — верещав Гіздахр, — забийте чудовисько!» І обличчя його палало хіттю.» А Могутній Бельвас стояв на колінах, трусився і блював. «Отрута. Напевне, то була отрута. Медові коники. Гіздахр так наполягав, щоб я ними пригостилася, але усіх з’їв Бельвас.» Вона зробила Гіздахра царем, узяла його до ліжка, відчинила заради нього бійцівські ями. Навіщо йому було бажати її смерті? Але кому ще? Резнакові, напахченому підстолієві? Юнкайцям? Синам Гарпії? Десь удалині завив вовк. Почувши його, вона відчула сум і самотність, але і голод теж. Лише коли над степом зійшов місяць, Дані нарешті занурилася у неспокійний сон. Їй наснилося, що всі турботи та клопоти облишили її, а з ними біль і туга, і вона злетіла просто у небо. Вона летіла і крутилася, сміялася і танцювала, а навколо вихорилися зірки, шепочучи на вухо таємниці. «Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, а щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.» — Квайфа? — покликала Дані. — Де ви, Квайфо? А тоді вона побачила. «Її личину зроблено з зоряного світла.» «Пам’ятайте, хто ви є, Даянерис, — прошепотіли зірки жіночим голосом. — Дракони знають. А ви?» Наступного ранку вона прокинулася затерпла, задубла і зсудомлена. По руках, ногах і обличчі їй повзали мурашки. Коли Дані усвідомила, що вони справжні, то відкинула жмути сухої брунатної трави, які послужили їй постіллю та ковдрою, і сяк-так зіп’ялася на ноги. Все тіло їй вкривали маленькі червоні горбочки укусів, що палали та свербіли. «Де взялися ці кляті мурахи?!» Дані струсила їх з рук, ніг та живота, а коли пробігла долонею по колючому черепі, де вигоріло волосся, то відчула мурашок і там, а один побіг униз шиєю. Поскидавши на землю, вона розчавила їх босими ногами, дивуючись їхній кількості та завзяттю. З’ясувалося, що просто за стінкою розташувався мурашник. Дані стало цікаво, чи легко було мурахам перелізти через стінку і знайти її. Адже їм ця жалюгідна купа старого каміння мала здаватися величезною, мов Стіна Вестеросу. «Найбільша стіна у всьому світі!» — колись вихвалявся її брат Візерис так, наче сам її збудував. А ще Візерис розповідав їй про лицарів таких убогих, що ті мусили ночувати під старовинними заплотами на узбіччях доріг Семицарства. Та зараз Дані чимало б віддала за гарний щільний запліт. «Якби ще й без мурашника…» Сонце ще тільки сходило на небо; у синьому небі виднілося кілька яскравих зірок. «Можливо, одна з них — то хал Дрого верхи на своєму вогняному огирі у нічних землях. Він посміхається до мене.» Над трав’яним морем степу досі виднівся її Дракон-Камінь. «Так близько. Я ж відійшла на багато верст, а скидається, що можу повернутися за годину.» Дані закортіло лягти на спину, заплющити очі й віддатися сну. «Ні. Мушу йти далі. За струмком. Туди, куди веде течія.» Дані вирішила на хвильку спинитися і перевірити, чи правильно знає шлях — не хотіла-бо піти у хибному напрямку і загубити струмок. — Це мій друг, — мовила вона гучно до себе. — Як не загублю друга, то й сама не загублюся. Вона б і спала коло струмка, якби сміла, та вночі до водопою могли прийти тварини. Дані бачила їхні сліди й не хотіла стати вечерею для вовка або лева — хай змарнілою та негожою, але ж кращою за нічого. Упевнившись, у якому напрямку лежить південь, Дані почала рахувати кроки. Струмок з’явився на восьмому. Дані склала долоні напитися; від води шлунок почало судомити, але судоми терпілися легше, ніж голод. Вона не мала іншого напою, ніж вранішня роса на високій траві, та іншого харчу, крім тієї-таки трави, якби вирішила її їсти. «Можна спробувати з’їсти мурашок.» Маленькі жовті давали надто злиденну поживу, але в траві бігали ще й червоні — більші за жовтих, значно більші. — Я загубилася в морі, — сказала вона собі, шкутильгаючи біля звивистого потічка, — то може, знайду крабів чи порядну товстеньку рибинку. Батіг тихо ляпав їй по стегні, «ляп-ляп-ляп». Крок за кроком, крок за кроком — і струмок приведе додому. Опівдні чи трохи пізніше вона натрапила коло струмка на кущ, чиї покручені гілки вкривали тверді зелені ягоди. Дані примружилася на них підозріливо, тоді зірвала одну з гілки і обережно скуштувала. Ягода була терпка, жилувата, мала знайомий гіркуватий післясмак. «У халазарі такими ягодами присмачують печеню» — начебто згадала вона, а повторивши уголос, і зовсім упевнилася. У череві забуркотіла ціла буря, і за миг ока Дані вже зривала ягоди обіруч та закидала жменями до рота. За годину її шлунок почав судомитися так страшно, що Дані не змогла іти далі та решту дня вибльовувала зелений слиз. «Якщо залишуся тут, то помру. А може, вже помираю.» Але як це має статися? Чи не розступиться трава, чи не постане перед нею кінський бог дотракійців і не понесе її до зоряного халазару — вічно їздити нічними землями поруч із халом Дрого? На Вестеросі покійників дому Таргарієн віддавали поховальному вогнищу, але хто запалить його для неї тут, у степу? «Моя плоть нагодує вовків і стерв’ятників, — сумно подумала вона, — а черево прогризуть хробаки.» Погляд очей повернувся до Дракон-Каменя. Він виглядав меншим; з посіченої вітром вершини, видної за багато верст, здіймався дим. «Дрогон повернувся з полювання.» Захід сонця вона зустріла, сидячи навкарачки та болісно стогнучи. Кожне наступне спорожнення було рідкіше за попереднє і смерділо огидніше. Коли зійшов місяць, з неї текла вже сама лише бура вода. Що більше вона пила, то більше гидила. А що більше гидила, то гірше потерпала від спраги — і вперто лізла до струмка всмоктувати в себе ще води. Коли Дані нарешті заплющила очі, то не знала, чи матиме силу розплющити їх знов. І їй наснився покійний брат. Візерис виглядав точно так, як вона бачила його востаннє. Вуста були скривлені мукою, волосся згоріло, а обличчя зчорніло та спливало димом там, де розплавлене золото пролилося чолом, щоками і очницями. — Ти ж помер, — мовила Дані. «Мене вбили!» Вуста його не ворушилися, та вона чомусь чула голос, що шепотів їй у вухо. «Ти не оплакала мене, сестро. Важко помирати, коли по тобі ніхто не плаче.» — Колись я тебе любила. «Колись, — відповів він так гірко, що вона аж здригнулася. — Ти мала стати мені дружиною, народити дітей зі срібним волоссям і фіалковими очима, щоб не порушити чистоту драконової крові. Я дбав про тебе. Я навчив тебе, ким ти є. Я годував тебе. Продав материну корону, щоб ти не потерпала з голоду.» — Ти кривдив мене. Страшно і боляче. «Лише тоді, коли ти будила дракона. Я кохав тебе.» — Ти мене продав. Ти мене зрадив. «Ні. Зрадила мене ти. Це ти обернулася проти мене, проти власної крові та плоті. Мене обдурили. Твій чоловік-коногон і його смердючі дикуни. Нещирі брехуни та облудники. Вони пообіцяли мені золоту корону, а дали ось це.» Візерис торкнувся розплавленого золота, що стікало йому обличчям, і з пальця здійнявся дим. — Ти міг отримати свою корону, — мовила Дані. — Моє сонце-та-зорі звоював би її тобі, якби ти почекав. «Я вже зачекався. Я все життя чекав. Я був їхнім королем за правом та законом, а вони з мене посміялися.» — Тобі варто було лишитися у Пентосі з магістратом Іліріо. Хал Дрого мав показати мене дошхалін. Але ти їхати з нами не мусив. То був твій власний вибір. І твоя власна помилка. «Хочеш збудити дракона, дрібна тупа хвойдо? Халазар Дрого був мій. Я купив у нього вершників — сто тисяч верескунів. І заплатив твоєю цнотою.» — Ти так нічого і не втямив. Дотракійці не купують і не продають. Вони дарують і приймають подарунки. Якби ти почекав… «Я чекав! На свою корону, на свій престол, на тебе. Стільки років чекав, і чого дочекався? Горщика рідкого золота? Чому яйця драконів подарували тобі? Вони мали бути мої. Якби я мав дракона, то навчив би весь світ, чого варте моє слово.» Візерис почав реготати і не спинявся, доки щелепа, спливаючи димом, не відпала від обличчя, і кров та золото не ринули крізь роззявлену пащу. Коли Дані прокинулася, хапаючи повітря, стегна її липли від крові. Якусь мить вона не розуміла, в чому справа. Світ лише почав ясніти, високі трави тихо шелестіли під вітром. «Ні, благаю, дайте мені ще поспати. Я так втомилася.» Дані спробувала була знову закопатися у купу трави, яку насмикала собі для сну. Деякі її пасма здалися вогкими. Невже знову дощило? Вона випросталася і сіла, лякаючись, чи не обгидилася вночі, а коли піднесла пальці до обличчя, то винюхала на них кров. «Невже я помираю?» Але побачила блідий серп місяця високо над морем трави і раптом дотямила, що то всього лише її місячна кров. Якби не хвороба і переляк, вона б відчула полегшення, та натомість почала труситися, мов у пропасниці, потім витерла пальці об землю і вхопила жменю трави — витерти між ніг. «Дракон не плаче.» Так, вона спливала кров’ю, але ж то була лише жіноча кров. «Щоправда, місяць не уповні. Як таке може бути?» Дані спробувала пригадати свою останню кровотечу. На минулий повний місяць? Чи на той, що перед ним? «Ні, авжеж не так давно.» — Я — кров дракона! — гучно мовила вона до трави. «Ти була нею, — прошепотіла трава у відповідь, — доки не прип’яла драконів на ланцюг у пітьмі.» — Дрогон убив маленьку дівчинку. Її звали… звали… Дані не змогла пригадати ім’я дівчинки. І так засмутилася, що заплакала б, якби всі її сльози не вигоріли геть. — А я ніколи не матиму маленької дівчинки. Я була Матір’ю Драконів. «Авжеж, — мовила трава, — але ти протистала своїм дітям.» Шлунок її був порожній, ноги — стерті, вкриті пухирями, ще й судоми, здавалося, погіршали. У кишках наче звивалося зміїне кубло, намагаючись вигризти нутрощі. Дані черпнула тремтливими руками жменю води разом з намулом. До полудня вода мала нагрітися, але з досвітнього холодку ще могла освіжити і примусити розплющити очі. Плюхнувши водою в обличчя, Дані розгледіла свіжу кров на стегнах. Подертий подол нижньої сорочки був геть нею заплямований. Червоний потоп налякав її. «Це ж місячна кров, усього лише місячна кров, — казала вона собі, та не могла пригадати, щоб колись текла так рясно. — Невже винувата вода?» Якщо справа у воді, її приречено. Адже доведеться або пити погану воду, або померти від спраги. — Іди! — наказала собі Дані. — Іди струмком, і він приведе тебе до Скахазадхану. А там тебе знайде Дааріо. Але навіть стати на ноги забрало всі її сили; по тому лишилося тільки стояти, трусячись у лихоманці та спливаючи кров’ю. Вона здійняла очі до чистого блакитного неба, примружила очі. «Половина ранку вже минула» — усвідомила вона розпачливо. Та примусила себе зробити крок, тоді інший… і невдовзі знову вже рухалася уперед уздовж невеличкого струмка. День щодалі теплішав, сонце пекло голову і спалені рештки волосся. Навколо п’ят хлюпала вода. Вона йшла просто річищем струмка — та чи довго? М’яка брунатна грязюка приємно огортала пальці, пом’якшувала біль у пухирях і мозолях. «Чи в струмку, чи за ним — а треба йти. Вода пливе униз схилом. Струмок приведе мене до річки, а річка приведе додому.» Хоча насправді все було не так. Меєрин не був їй домівкою — і ніколи вже не стане. То було місто чудернацьких богів і ще чудернацькішого волосся, місто загорнутих у токари з облямівкою людопродавців. Місто, де святими та божими вважали хвойд, криваву різанину підносили як мистецтво, а за добірний харч вживали собак. Меєрин завжди буде містом Гарпії, а Даянерис не могла і не хотіла нею стати. «Ніколи, — мовила трава буркотливим голосом Джорага Мормонта. — Вас попереджали, ваша милосте. Дайте цьому місту спокій, казав я. Ваша війна — на Вестеросі, казав я.» Голос був не дужчий за шепіт, але Дані все ж здалося, що лицар іде просто поруч із нею. «Мій ведмідь, — подумала вона, — мій старий любий ведмідь, який мене кохав і зрадив.» Вона так за ним скучила, так хотіла знову побачити його неоковирну пику, обійняти його обіруч, пригорнутися до грудей. Але знала, що як обернеться, пан Джораг миттю зникне. — Я сплю і бачу сон, — мовила вона до себе. — Сплю просто на ногах. Іду і сплю. А насправді я самотня і загублена. «Загублена, бо затрималася у місці, де не мала опинитися, — промурмотів пан Джораг тихо, наче вітерець. — А самотня, бо сама прогнала мене від себе.» — Ти мене зрадив. Ти шпигував за мною заради золота. «Заради повернення додому. Понад усе я прагнув повернутися додому.» — А ще ти прагнув мати мене. — Дані бачила це в його очах. «Так, прагнув» — зажурено прошелестіла трава. — Ти поцілував мене. Я тобі не дозволяла, ніколи не вабила, а ти поцілував. Ти продав мене ворогам, але коли цілував, то був щирий, як ніколи. «Я давав тобі добру пораду. Збережи свої мечі та списи для Семицарства, казав я тобі. Кинь Меєрин на меєринців і рушай на захід, казав я. А ти не слухала.» — Я мусила взяти Меєрин, бо інакше мої діти голодували б у поході. — Дані досі бачила перед собою вервечку трупів, залишену позаду під час переходу Червоною Пустелею. І не хотіла знову бачити те саме. — Я мусила взяти Меєрин, щоб прогодувати моїх людей. «Ти взяла Меєрин, — сказав він їй, — але затрималася тут.» — Щоб стати справжньою королевою! «Ти вже є королева, — відповів її ведмідь. — На Вестеросі.» — Але дотуди так далеко, — поскаржилася вона. — Я була втомлена, Джорагу. Виснажена війною. Я хотіла відпочити, повернути посмішку на обличчя, посадити дерева і побачити, як вони ростуть. Адже я всього лише юна дівчина. «Ні. Ти — кров дракона.» Шепіт зникав, тихшав, ніби пан Джораг не встигав за її кроками. «Дракони не садять дерев. Запам’ятай. Не забувай, хто ти є, ким створена бути. Пам’ятай слова свого дому.» — Вогнем та кров’ю, — мовила Даянерис траві, що хвилювалася під вітром. Камінь зсунувся під її ногою. Вона впала на коліно і скрикнула з болю, без надії сподіваючись, що її ведмідь підхопить її під руку і поставить на ноги. Та коли обернулася подивитися, то побачила лише струмочок брунатної води… і траву, що поволі ворушилася. «Вітер, — сказала вона собі, — вітер хитає стебла, пускає травою хвилі.» Але ж вітру не було. Над головою висіло сонце, спекотний світ застиг навколо. Комашня юрмилася у повітрі, над струмком висіла бабка, смикаючись із боку в бік. А трава рухалася, хоча не мала причини цього робити. Вона понишпорила у воді, знайшла камінь завбільшки зі свій кулак, витягла його з мулу. Зброя була вбогенька, та все ж краща за голі руки. Краєм ока Дані побачила, як трава знову заворушилася, цього разу праворуч — хитнулася, низько схилилася, наче перед королем. Але ніякого короля не було. Світ стояв зелений і порожній, зелений і мовчазний. Світ жовтів і помирав. «Треба вставати, — мовила вона до себе. — Треба йти. За течією струмка.» Крізь траву почулося тихе сріблясте теленькання. «Дзвоники» — подумала Дані й посміхнулася, пригадавши хала Дрого, своє сонце-та-зорі, його косу і вплетені у неї дзвіночки. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя, коли моє черево знову стане спроможне виносити живе дитя, тоді хал Дрого повернеться до мене.» Але нічого з того не сталося. «Дзвоники» — знову подумала Дані. Її знайшли кревноїзники. — Агго, — прошепотіла вона. — Джохого. Рахаро. А чи не приїхав з ними і Дааріо? Зелене море розступилося, і з’явився вершник. Він мав чорну лискучу косу, шкіру — кольору начищеної міді, очі — схожі обрисами на гіркий мигдаль. У косі його теленькали дзвіночки. Він мав на собі паса з блях і мальованого лейбика, на одному стегні — арах, на іншому — батіг. При сідлі висіли мисливський лук і сагайдак стріл. «Один вершник, на самоті. Дозорець. Розвідник.» Один із тих, хто їде попереду халазару видивлятися дичину і добру зелену траву, винюхувати ворогів, хай де б вони ховалися. Якби він її знайшов, то вбив би, зґвалтував або забрав у полон… у кращому разі відвіз би до бабів-дошхалін, серед яких повік належало жити порядній халісі по смерті її хала. Але вершник її не побачив — вона ховалася у траві, а він дивився в іншому напрямку. Дані простежила, куди витріщаються його очі… і побачила тінь з широко розкинутими крилами. Дракон був од нього версти за дві, але вершник застиг з переляку, наче приморожений, доки його огир не почав нажахано іржати — а тоді зненацька прокинувся, наче від сну, рвучко розвернув коня і чкурнув щодуху крізь високу траву. Дані довго дивилася йому вслід, а коли грім копит ущух, почала кричати — і кричала, доки не захрипла… і доки не з’явився Дрогон, пирхаючи хмарами диму. Трава схилилася перед драконом; Дані застрибнула йому на спину. Вона смерділа кров’ю, потом і страхом, але ніщо з того вже не важило. — Щоб просунутися уперед, я мушу повернутися назад, — мовила Дані вголос. Голі ноги стиснулися навколо драконової шиї. Дані копнула Дрогона п’ятами, і він стрибнув у небо. Батога вона тепер не мала і мусила скористатися руками та ногами, щоб спрямувати дракона на північний схід — туди, куди зник вершник. Дрогон охоче підкорився — напевне, і сам унюхав переляк утікача. За десяток ударів серця вони проминули дотракійця, що чвалував далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями, де трава була випалена на попіл. «Дрогон тут уже бував» — зрозуміла вона. Сліди його полювань плямували зелене трав’яне море, мов ланцюжок сірих островців. Під ними з’явився величезний табун коней. Були там і вершники — десятків зо два чи більше, — але вони розвернулися і здиміли, щойно побачили дракона. Коли на них впала тінь, коні перелякалися і теж кинулися учвал через траву, аж на боках забіліла піна, а ґрунт під копитами наче хтось зорав… та хай які швидкі й спритні, літати вони не вміли. Невдовзі один кінь почав відставати від решти. Дракон налетів на нього з ревищем, і зненацька бідолашну тварину охопив вогонь… та неборака ще якось примудрявся бігти і бігти уперед, відчайдушним вереском позначаючи кожен крок. Нарешті Дрогон сів з повітря просто на нього і зламав коневі хребет. Тим часом Дані чіплялася за драконову шию всіма силами, наче востаннє у житті. Туша була надто важка, щоб забрати до лігва, тому Дрогон зжер здобич просто на місці, шматуючи зубами смалену плоть і не зважаючи на підпалену траву навколо, на густий дим у повітрі й сморід горілого кінського волосу. Голодна Дані зіслизнула зі спини дракона і попоїла разом з ним, відриваючи шматки димливого м’яса з мертвого коня голими обпеченими руками. «У Меєрині я була цариця у шовках, відкусувала маленькі шматочки від солодких фініків та ягняти у меді, — згадала вона. — Що б сказав мій вельможний чоловік, якби побачив мене зараз?» Добре, якби Гіздахра хоч не вхопив грець од жаху. Але Дааріо… Дааріо б зареготав, вирізав арахом шмат конятини і сів поруч навпочіпки, щоб зжерти його так само жадібно. Коли західне небо вже оберталося кольором на кривавий синець, Дані почула стогін землі під копитами коней. Вона підвелася, витерла руки лахміттям, що лишилося від нижньої сорочки, і стала поруч зі своїм драконом. Саме такою її знайшов хал Джахако, вигулькнувши з пливкого туману разом з півсотнею кінних воїнів. Епілог — Я не зрадник! — оголосив Лицар Грифонового Сідала. — Я вірний слуга королю Томену. І вам теж, панове радники. Слова його супроводжувало невпинне «кап-кап-кап» розталого снігу з киреї на підлогу, де вода вже зібралася у калюжу. Майже всю ніч на Король-Берег падав сніг; надворі ноги провалювалися в нього вже до литок. Пан Кеван Ланістер щільніше загорнувся у хутряну делію. — Це лише слова, пане лицарю. А слова — то вітер. — То дозвольте захистити правду моїх слів мечем! — Світло смолоскипів перетворило довге руде волосся Ронета Конінгтона і його бороду на суцільне вогняне сяйво. — Вишліть мене з військом проти мого дядька, і я принесу вам його голову. А заразом і голову цього облудного дракона! Уздовж західної стіни престольної палати вишикувалися ланістерівські списники у кармазинових киреях і шоломцях з левами на маківках. Тирелівські стражники у зелених киреях стояли обличчями до них попід стіною навпроти. У палаті панувала крижана холоднеча. Ані королеви Серсеї, ані королеви Маргерії тут не було, та їхня невидима присутність труїла повітря, мов привиди на бенкеті. Позаду столу малої ради короля, за яким сиділо п’ятеро радників, величезним чорним звіром громадився Залізний Престол, ховаючи під покровом тіні свої покручені леза та вістря. Кеван Ланістер відчував його спиною; між лопаток гуляла моторошна сверблячка. Легко уявлялося, як зі свого сідала похмурим і лютим птахом витріщається донизу старий король Аерис, скривавлений свіжими порізами. Але того дня престол стояв порожній. Кеван не бачив причини запрошувати Томена до ради. Хай краще хлопчик довше побуде з матір’ю. Седмиця відає, скільки їм двом лишилося втішатися одне одним до суду над Серсеєю… і її можливої страти. У палаті саме лунав голос Мейса Тирела. — Ми дамо ради вашому дядькові та його самозваному хлопчиськові у належний час. Новий Правиця Короля сидів на дубовому престолі, вирізьбленому в подобі правиці — недоладному плоді свого марнославства, котрий ясновельможний князь припхав до замку мало не того ж дня, коли пан Кеван погодився затвердити його на віддавна жаданій посаді. — Доки ж ми будемо готові виступити, ви перебуватимете тут, у замку. А далі побачимо, як ви доведете свою відданість престолові. Пан Кеван не бачив причини заперечувати. — Відведіть пана Ронета назад до його помешкань, — наказав він. «І дивіться, щоб не втік» лишилося несказаним, але зрозумілим. Незважаючи на гучні заперечення, лицар Грифонового Сідала лишався особою підозрілою — адже за чутками сердюки, що висадилися на півдні, мали ватажка його власної крові. Коли луна кроків Конінгтона завмерла вдалині, великий маестер Пицель бундючно закивав головою. — Колись його дядько стояв отут, де сьогодні ми бачили небожа, і розказував королю Аерису, як привезе йому голову Роберта Баратеона. «Отак воно буває, коли ти старий, як Пицель. Усе, що бачиш і чуєш навколо, ти вже колись чув і бачив замолоду.» — Скільки оружних людей прибуло з паном Ронетом до міста? — запитав пан Кеван. — Двадцятеро, — відповів князь Рандил Тарлі, — переважно старий набрід Грегора Клегана. Ваш небіж Хайме віддав їх Конінгтонові. Б’юся об заклад — аби лише якось здихатися. Вони ще й дня не пробули у Дівоставі, як один убив людину, а другого звинуватили у зґвалтуванні. Я мусив повісити одного і вихолостити іншого. Та якби остаточно вирішував я, то відіслав би усіх до Нічної Варти, а з ними й Конінгтона. Стіна — єдине гідне місце для тієї сволоти. — Пес переймає звички господаря! — бундючно заявив Мейс Тирел. — Чорні строї пасували б їм якнайкраще, тут я погоджуся. У міській варті я подібної мерзоти не потерплю! До лав золотокирейників нещодавно додалася сотня його вирійського вояцтва. Але його ясновельможність, вочевидь, і досі упирався проти влиття туди задля рівноваги такої ж кількості західняків. «Що більше я йому даю, то на більше він роззявляє рота.» Кеван Ланістер починав розуміти, чому Серсея так зневажає Тирелів. Та зараз був недоречний час розпалювати відверту ворожнечу. Рандил Тарлі та Мейс Тирел привели до Король-Берега свої потуги, тоді як головна частина війська дому Ланістер перебувала у річковому краю, танучи там занадто швидко. — Гора завжди тримав при собі упертих бійців, — мовив Кеван примирливо, — а нам проти цих сердюків знадобиться кожен зайвий меч. Якщо це справді «Золота Дружина», як наполягають Кайбурнові шепотинники… — Хай як вони себе називають, — зауважив Рандил Тарлі, — то лише шукачі пригод. Безрідне збіговисько. — Може, й так, — відповів пан Кеван, — та що довше ми не зважаємо на те збіговисько, то сильнішим воно стає. Ми тут приготували мапу — нарис їхнього вторгнення. Великий маестре? Мапа була пречудова, змальована рукою справжнього майстра на гарному, найтоншому телячому пергамені — такому великому, що й стіл укривав. — Ось, — вказав Пицель плямистою рукою. Рукав його ряси задерся, стало видно клапоть блідої шкіри, що теліпався під висхлим передпліччям. — Тут і тут. Усюди вздовж узбережжя і на островах. Тарф, Пороги, навіть Естермонт. А тепер нам доповідають, що Конінгтон рухається на Штормолам. — Якщо це Джон Конінгтон, — додав Рандил Тарлі. — Штормолам, отакої! — пробурчав князь Мейс Тирел. — Та він не взяв би Штормоламу, навіть якби був самим Аегоном Завойовником. А якби і взяв, то що? Наразі його утримує Станіс. Ну нехай замок перейде з рук одного самозванця до іншого. Який нам з того клопіт? Я знову заберу його назад, щойно доведуть невинність моєї доньки. «Як це ти знову забереш його назад, коли ще ніколи не брав?» — Я розумію, ясний пане, але… Тирел не дав йому скінчити. — Звинувачення проти моєї дитини — брудний наклеп. Я питаю знову: чому ми маємо блазнювати під цю брехливу пісню? Примусьте короля Томена оголосити мою дочку невинною, пане, і тим негайно покласти кінець дурощам! «І плітки переслідуватимуть Маргерію до кінця її життя.» — Ніхто не сумнівається у невинності вашої доньки, ясний пане, — збрехав пан Кеван, — але його пресвятість наполягає на суді. Князь Рандил презирливо пирхнув. — До чого ми докотилися? Королі й перші вельможі держави мусять витанцьовувати під цвірінькання горобців! — Нас зусібіч обсідають вороги, князю Тарлі, — нагадав йому пан Кеван. — Станіс на півночі, залізняки на заході, сердюки на півдні. Якщо кинути виклик верховному септонові, то кров потече стогнами вже самого Король-Берега. Варто побожному людові вирішити, що ми виступаємо проти богів, і він юрбою рине під прапори одного чи іншого самозванця. Але Мейс Тирел непохитно стояв на своєму. — Щойно Пакстер Рожвин вимете залізняків з західного моря, мої сини повернуть нам Щитові острови. Станіса засипле сніг або прикінчить Болтон. Що ж до Конінгтона… — Якщо це він, — зауважив князь Рандил. — Що ж до Конінгтона, — повторив Тирел, — які він здобув перемоги, щоб нам його боятися? Він міг скінчити повстання Роберта у Камінному Септі. Але програв. Так само, як завжди програвала «Золота Дружина». Ну нехай хтось і перебіжить їм на допомогу. Позбавитися зайвих йолопів — державі тільки на краще. Пан Кеван хотів би поділяти його певність, але не міг. Колись він побіжно знав Джона Конінгтона — погордливого юнака, найвідчайдушнішого з натовпу молодих паничів, що крутилися навколо принца Раегара Таргарієна, змагаючись за його ясновельможну прихильність. «Пихатий, але здібний та непосидючий.» Саме тому, а ще за вправність у вояцьких мистецтвах, Навіжений Король Аерис поставив його Правицею. Зволікання старого князя Добромира дозволили повстанню вкорінитися і розкинути розлогі крила; Аерис хотів протиставити Робертовій молодості та завзяттю чиюсь іншу молодість і завзяття. «Нерозважливо, — зауважив князь Тайвин Ланістер, коли звістка про вибір короля досягла Кастерлі-на-Скелі. — Конінгтон замолодий, занадто зухвалий і занадто спраглий до слави.» Битва Дзвонів показала правду його слів. Пан Кеван чекав, що після неї Аерисові нічого не лишиться, як знову прикликати до себе Тайвина… але Навіжений Король натомість обрав собі у Правиці князя Челстеда, а потім Россарта, за що заплатив життям і короною. «Утім, то все події давно минулих років. Якщо це справді Джон Конінгтон, він буде геть іншою людиною. Старшою, гартованішою, досвідченішою… небезпечнішою.» — В Конінгтона, можливо, є дещо більше за «Золоту Дружину». Кажуть, він має пошукача престолу з роду Таргарієнів. — Він має не пошукача, а ошуканця, — заперечив Рандил Тарлі. — Може, й так. А може, інакше. Кеван Ланістер був тут, у цій самій палаті, коли Тайвин поклав тіла дітей принца Раегара, загорнуті у кармазинові киреї, коло підніжжя Залізного Престолу. В дівчинці неважко було впізнати принцесу Раеніс, але хлопчик… «Жахливе місиво кісток, мозку та крові… кілька пасем світлого волосся. Ніхто з нас довго на нього не витріщався. Тайвин сказав, що то був принц Аегон, і ми повірили йому на слово.» — Ми маємо ще й чутки зі сходу. Ще один пошукач престолу, ще один Таргарієн, і цього разу без жодних сумнівів у родоводі. Даянерис Буреродна. — Така ж навіжена, як її батько! — заявив князь Мейс Тирел. «Той самий батько, якого Вирій і дім Тирел підтримував аж до гіркого кінця і ще по ньому.» — Хай навіжена, — погодився пан Кеван, — та коли захід затягує димом, на сході напевно ж має палати хоч якийсь вогонь. Великий маестер Пицель схилив голову набік. — Дракони. Такі самі чутки досягали і Старограду. Забагато їх, щоб не зважати. Чутки про срібнокосу королеву з трьома драконами. — На іншому кінці світу, — додав Мейс Тирел. — Хай царює у своїй Невільницькій затоці. Ніхто її в неї не забиратиме. — Тут можна погодитися, — мовив пан Кеван, — та все ж дівчина має в собі кров Аегона Завойовника. Гадаю, навряд чи вона вдовольнятиметься Меєрином решту своїх днів. Якщо вона досягне наших берегів і з’єднає свою потугу з військом Джона Конінгтона та його принца, справжнього чи облудного… Ми мусимо знищити Конінгтона і його самозванця зараз, доки Даянерис Буреродна не рушила на захід. Мейс Тирел склав руки на грудях. — Я саме це і збираюся зробити, пане мій! Одразу після суду. — Сердюки б’ються за гроші, — втрутився великий маестер Пицель. — Маючи вдосталь золота, ми б могли переконати «Золоту Дружину» кинути справу князя Конінгтона та його принца. — Еге ж, маючи вдосталь, — відповів пан Гарис Звихт. — Але на жаль, шановне панство, у наших сховищах вдосталь лише щурів і тарганів. Я знову написав мирійським лихварям. Якщо вони погодяться покрити наші борги Браавосові й дати нову позику, то можливо, нам не доведеться збільшувати податки. Якщо ж ні… — Магістрати Пентосу теж дають у борг, — сказав пан Кеван. — Спробуйте звернутися до них. У пентоські гроші йому вірилося навіть менше, ніж у позику від мирійських лихварів, але спроба була того варта. Не знайшовши нового джерела монети і не переконавши Залізний Банк відкласти виплату боргу, намісник не матиме вибору, крім сплатити борги корони ланістерівським золотом. Нових податків пан Кеван запроваджувати не наважувався — тільки не тоді, коли Семицарством гуляли бунти і безлад. Половина панства держави вважала кожен податок свавіллям престолу і ладна була миттю втекти до найближчого узурпатора за обіцянку обрізаного шеляга. — Якщо ж не вийде, доведеться вам їхати до Браавосу і перемовлятися з Залізним Банком власною особою. Пан Гарис аж заскиглив. — Невже я повинен?… — Ви ж наш коронний підскарбій, хіба ні? — холодно перепитав його князь Рандил. — Саме так. — Китиця білого волосся на Звихтовому підборідді обурено затремтіла. — Чи мушу я нагадувати шановному панові, що цей клопіт спричинено не моїми зусиллями? Та й не всі з нас мали змогу набити гамани багатою здобиччю з Дівоставу та Дракон-Каменя. — Я відкидаю ваші обурливі натяки, Звихте! — сердито скинувся Мейс Тирел. — Слово честі, на Дракон-Камені не було знайдено жодної здобичі! Вояки мого сина обшукали кожен вершок того вогкого і непривітного острова — та хоч би одну монету знайшли, хоч би коштовний камінець! Не кажучи вже про омріяні поклади драконячих яєць, яких там немає і сліду. Кеван Ланістер бачив Дракон-Камінь на власні очі, а тому сумнівався, що Лорас Тирел обшукав кожен вершок стародавньої твердині. Зрештою, спорудили її валірійці, а все, що виходило з їхніх рук, смерділо чарами. До того ж пан Лорас був молодий, схильний поспішати, ще й тяжко поранений у приступі замку. Втім, не тицяти ж Тирелові у очі фатальні помилки його улюбленого сина. — Якби на Дракон-Камені лежав якийсь скарб, Станіс би його давно знайшов, — мовив пан Кеван. — Чи не рушити нам далі, шановне панство? Пригадайте, що попереду в нас суд над двома королевами за державну зраду. Моя небога повідомила, що обрала суд двобоєм, а за свого поборника — пана Роберта Моца. — Мовчазного велетня, — скривився князь Рандил. — Розкажіть мені, ясний пане, звідки ця людина взялася? — завимагав Мейс Тирел. — Чому ми раніше не чули його імені? Він не говорить, не показує обличчя, його ніколи не бачили без броні. Ми хоча б знаємо, чи є він лицарем? «Ми навіть не знаємо, чи він живий.» Мерин Трант казав, що Моц не вживає ані їжі, ані питва, а Борос Блаунт зізнався, що ніколи не бачив, щоб той ходив до вітру. «А навіщо йому? Мертві не серуть.» Кеван Ланістер мав сильну підозру, хто насправді такий цей пан Роберт під блискучим білим обладунком. Мейс Тирел і Рандил Тарлі, поза сумнівом, цю підозру поділяли. Та хай яке обличчя ховається за шоломом Моца, наразі воно мало лишатися схованим. Мовчазний велетень був єдиною надією його небоги. «Молімося, щоб він був такий грізний у бою, як на вигляд.» Але Мейс Тирел не бачив хоч трохи далі прямої загрози власній доньці. — Його милість ввів пана Роберта до Королегвардії, — нагадав йому пан Кеван, — і Кайбурн за нього поручився. Та найголовніше, панове, що перемога пана Роберта потрібна нам усім. Якщо моя небога виявиться винною в зраді, то буде піддана сумніву законність її дітей. Коли Томен втратить королівську корону, відтак свою втратить і Маргерія. Кеван спинився на мить, даючи Тирелові пережувати цю просту істину. — Хай що скоїла Серсея, вона лишається донькою Скелі й моєю родичкою. Я не дозволю їй загинути зрадницькою смертю, але подбав вирвати левиці ікла. Всю її варту прибрано і замінено вірними мені людьми. Замість її колишніх служниць коло неї відтепер ходитимуть септа і три послушниці, обрані верховним септоном. Голосу в правлінні королівствами вона більше не матиме — так само, як в освіті та вихованні Томена. Я маю намір відіслати її після суду до Кастерлі-на-Скелі та подбати, щоб вона там лишалася. Гадаю, цього буде досить. Решту він лишив недомовленою. Серсея перетворилася на зіпсований товар, влада її зійшла на пси. Кожен кухарчук і ковальчук у місті бачив її в усьому соромі; кожен швець і кожна шльондра від Блошиного Подолу до Сцяного Кутка витріщалися на її голе тіло, жадібними очима нишпорили по цицьках, животі й жіночих місцях. Жодна королева не змогла б правити після подібної ганьби. У золоті, шовках та смарагдах Серсея була королевою, майже богинею; оголеною вона перетворилася на людину — не надто молоду жінку з розтягами на череві, з грудьми, що почали провисати… про що не забарилися вголос розповісти своїм чоловікам та коханцям гостроязикі баби з натовпу. «Але краще жити в ганьбі, ніж померти у славі» — сказав собі пан Кеван. — Моя небога більше не чинитиме клопоту, — пообіцяв він Мейсові Тирелу. — Маєте моє слово честі, ясний пане. Тирел неохоче кивнув. — Як скажете. Моя ж Маргерійка віддає перевагу суду Святої Віри. Хай уся держава буде свідком, коли нарешті визнають її невинність. «Якщо твоя донька така невинна, як ти нас запевняєш, то навіщо ти припхав до міста ціле військо? Ти й на суді мечами брязкатимеш?» — кортіло запитати панові Кевану. — Сподіваймося, скоро так і станеться, — мовив він натомість перед тим, як обернутися до великого маестра Пицеля. — Маємо ще справи? Великий маестер зазирнув у папери. — Слід залагодити питання про спадщину Росбі. Висунуто шість пошукань… — Справу Росбі ми обговоримо іншим разом. Ще? — Приготування для принцеси Мирцели. — Ось що буває, коли злигаєшся з дорнійцями! — мовив Мейс Тирел. — Невже не можна знайти дівчинці кращого нареченого? «Чи не твого сина Віласа? Її спотворив один дорнієць, його скалічив інший. Хіба не пара?» — Певно, що можна, — відповів пан Кеван, — та ми маємо вдосталь ворогів, навіть не ображаючи Дорн. Якщо Доран Мартел приєднає свою потугу до загону Конінгтона, щоб підтримати його облудного дракона, нам поведеться вельми сутужно. — Може, якось переконати наших дорнійських друзів дати ради князеві Конінгтону? — запитав пан Гарис Звихт з бридким і недоречним смішком. — Чимало б крові та сил зберегли. — Авжеж, — втомлено мовив пан Кеван, бажаючи швидше покласти всьому край. — На тім дякую шановному панству. Зберімося знову за п’ять днів, після суду над Серсеєю. — Воля ваша. Хай Воїн подарує сили правиці пана Роберта. Слова пролунали буркотливо, а уклін голови, подарований Мейсом Тирелом князеві-наміснику, був найлегшим із можливих. Та все ж це було щось, і за нього пан Кеван Ланістер мав належну подяку. Рандил Тарлі вийшов з палати разом зі своїм зверхником; списники у зелених киреях поспішали ззаду. «Тарлі — головна небезпека у всій їхній зграї, — подумав пан Кеван, спостерігаючи, як вони проминають двері. — Вузьколобий, та коли щось ухопить, то вже не пустить. Має залізну волю, незле метикує. Найкращий воєвода, якого може виставити Обшир. Але ж як мені зманити його на наш бік?» — Прикро казати, але князь Тирел не надто мене любить, — пожалівся великий маестер Пицель, коли Правиця залишив престольну палату. — Ця справа з місячним узваром… я б про таке ніколи не сказав, але мені наказали пані королева-вдовиця! З ласки пана намісника, я б спав міцніше, якби ви мені позичили кілька ваших стражників. — Князеві Тирелу це не припаде до смаку. Пан Гарис Звихт смикнув себе за борідку. — Мені й самому б не завадила збройна варта. Небезпечні часи настали. «Авжеж, — подумав Кеван Ланістер, — і Пицель — не єдиний радник, якого наш Правиця у ці часи радий був би замінити.» Мейс Тирел мав власну людину на посаду скарбника — свого дядька, великого підстолія Вирію, якого люди кликали Гартом Гидким. «От чого мені бракує, то це ще одного Тирела у малій раді.» Кевана вже й без нього обсіли числом. Пан Гарис був його тесть, батько дружини; Пицель теж рахувався за прибічника. Але Тарлі присягав Вирію, і так само Пакстер Рожвин — верховний адмірал і коронний корабельник, який наразі вів кораблі навколо Дорну назустріч залізнякам Еурона Грейджоя. Коли ж Рожвин повернеться до Король-Берега, в раді сидітиме троє ланістерівців і троє тирелівців. Сьомим голосом невдовзі мала стати дорнійка, яка саме везла додому принцесу Мирцелу. «Панна Нім. Коли хоч половина Кайбурнових звітів правдива, ця панна далеко пішла від лагідної та шляхетної.» Байстрючка Червоного Гаспида, майже така ж свавільна, як її батько, твердо налаштувалася посісти місце у раді, яке князь Оберин обіймав так побіжно. Пан Кеван поки що не завважив за доцільне повідомити Мейса Тирела про її прибуття. Правиця, знав він, задоволений не буде. «Кого нам справді бракує, то це Мізинця. Петир Баеліш мав хист видобувати драконів просто з повітря.» — Винайміть людей Гори, — запропонував пан Кеван. — Рудому Ронетові вони вже ні до чого. Він не гадав, що Мейс Тирел вдасться аж до такої дурості — вбити Пицеля чи Звихта. Але якщо вони почуватимуться безпечніше з вартою, то чом би й ні — хай мають варту. Утрьох вони вийшли з престольної палати. У зовнішньому дворищі вихорився сніг, наче звір, що лютує у клітці й намагається звільнитися. — Бачили колись таку холоднечу? — пожалівся пан Гарис. — Не час говорити про холоднечу, — мовив великий маестер Пицель, — стоячи просто посеред неї. І зачовгав потроху дворищем до своїх покоїв. Інші двоє затрималися на сходах престольної палати. — Не йму я віри цим мирійським лихварям, — мовив пан Кеван своєму тестеві. — Вам ліпше готуватися їхати до Браавосу. Пан Гарис похнюпився, вочевидь не порадівши. — Хіба якщо мушу… Та кажу вам знову: цей клопіт — не моїх рук справа. — Авжеж ні. Це Серсея вирішила, що Залізний Банк почекає. Може, мені її послати до Браавосу? Пан Гарис заблимав очима. — Їхня милість… це ж… вони… Пан Кеван врятував його. — То був жарт. Невдалий. Ходіть пошукайте теплого комина. Я зараз так і вчиню. Він нап’яв рукавиці й рушив дворищем, нахиляючись проти вітру, що смикав і вихорив поли делії. Сухий рівчак навколо Маегорового Острогу на три стопи засипало снігом; сталеві шпичаки у ньому блищали памороззю. Єдиний вхід та вихід з Маегорової твердині пролягав перекидним мостом через рівчак. На дальньому кінці завжди стояв на чатах лицар Королегвардії; нині цей обов’язок ліг на пана Мерина Транта. Балон Лебедин полював на злочинного лицаря Темну Зорю десь у Дорні, Лорас Тирел лежав тяжко поранений на Дракон-Камені, Хайме зник на Тризубі. Без них у Король-Березі лишилося четверо Білих Мечів. Пан Кеван ще скоротив королівську четвірку, кинувши Озмунда Кіптюга (разом з братом Озфридом) до цюпи за кілька годин по зізнанні Серсеї у перелюбстві з обома. Відтак на захисті юного короля та його ясновельможної родини стояли Трант, кволий Борос Блаунт і мовчазне Кайбурнове чудовисько на ім’я Роберт Моц. «Треба мені пошукати нових мечів для Королегвардії.» Томен мусить мати навколо себе сімох вірних захисників. За часів минулих воїни Королегвардії несли службу до кінця власного життя, але Джофрі цей звичай не завадив вигнати Барістана Селмі, щоб звільнити місце для свого пса Сандора Клегана. Кеванові цей випадок міг стати у пригоді для обґрунтування його власних рішень. «Чому б не вдягти біле корзно на Ланселя? — міркував він. — Це більша честь, ніж він сподівається знайти у своїх Воїнових Синах.» Кеван повісив змоклу від снігу делію на кілок у світлиці, стягнув чоботи і наказав челядникові принести дров для вогню. — І келих пряного вина не завадив би, — додав він, влаштовуючись коло комина. — Подбай, май ласку. Невдовзі вогонь розтопив, наче бурульки, його скрижанілі кінцівки, а вино гарненько зігріло зсередини. Пан Кеван трохи закуняв і вирішив не пити другий келих, бо його день ще далеко не скінчився. Попереду на нього чекали непрочитані звіти, ненаписані листи. «І вечеря з Серсеєю та королем.» Після своєї покутної ходи, дяка богам, племінниця поводилася сумирно та покірно. Послушниці, приставлені до неї служити, доповідали, що третину всіх неспальних годин королева перебувала з сином-королем, ще третину проводила у молитві, а решту — в купелі. Купалася вона чотири чи п’ять разів на день, відтиралася щіткою з кінського волосу та ядучим лужним милом, наче хотіла вщент здерти з себе шкіру. «Цієї плями не змиєш, хай скільки шкрябай.» Пан Кеван пам’ятав ту дівчинку, якою колись була Серсея — жваву, пустотливу, повну життя. А потім вона розквітла, м-м-м… чи жила колись на світі діва, красніша за неї? «Якби Аерис погодився одружити її з Раегаром, скільки життів урятувалося б, скільки смертей відвернулося?» Серсея б подарувала принцові стільки синів, скільки той забажав би — левів з порфіровими очима та срібними гривами… маючи таку дружину, Раегар вдруге б навіть не глянув на Ліанну Старк. Кеван трохи пригадував дику, шалену вроду північної панни… та хай як гаряче палає смолоскип, йому не рівнятися з вранішнім сонцем. Втім, який хосен перейматися програними битвами та неподоланими дорогами? Хай про них згадують кволі старці — такий вже їхній негодящий норов. Раегар одружився з Елією Дорнійською, Ліанна Старк померла, Роберт Баратеон узяв Серсею за дружину… і ось до чого все докотилося. Нині ввечері його власна дорога пролягала до покоїв небоги. Де він опиниться лицем до лиця з Серсеєю. «Мені нема причини почуватися винним, — сказав собі пан Кеван. — Авжеж Тайвин би зрозумів. Це його донька накликала сором на наше ім’я, не я. А все, що робив я, роблено на добро дому Ланістер.» Та й хіба брат учинив би інакше? В останні роки життя їхнього батька, по смерті матері, панотець узяв собі за коханку вродливу доньку свічкаря. Не така то вже була незвична справа — зацному та овдовілому вельможі тримати при собі дівчину-простачку, щоб зігрівала постіль… але ж князь Титос невдовзі почав садовити її поруч із собою в палаті, закидати шанами та подарунками і навіть питати її думки щодо правління князівством. За рік вона вже звільняла і винаймала слуг, наказувала надвірним лицарям і навіть говорила за свого пана, коли той нездужав. Коханка забрала собі в руки таку владу, що в Ланіспорті жартували: хто хоче бити князеві чолом і бути почутим, хай стає на коліна і говорить гучніше княжій підбічниці між ніг — бо саме там давно вже знаходяться обидва вуха Титоса Ланістера. Дійшло, що коханка почала вбиратися у коштовності їхньої матері… …та лише до того дня, коли серце їхнього панотця вибухнуло в грудях — він саме видирався занадто крутими сходами до її опочивальні. Усі нахабні випанки, що перед тим звали себе її друзями і навперейми шукали ласки, хутко позникали, коли Тайвин наказав роздягти її голяка і прогнати Ланіспортом до самих пришибів, наче звичайнісіньку хвойду. Жодна людина не підняла на неї руку, але вплив і влада її на тім скінчилися. Проте навряд чи Тайвинові хоча б уві сні могло примаритися, що та сама доля спіткає його власну золотоволосу доньку. — Так мало статися, — пробурмотів пан Кеван у келих з рештками вина. Мусили ж вони якось пом’якшити верховного септона. У прийдешніх битвах Томенові не завадить поміч Святої Віри. А Серсея… золота дитина виросла у марнославну, нерозумну, жадібну жінку. Допавшись до самовладдя, вона б знищила Томена так само, як раніше знищила Джофрі. За вікном посилювалася віхола. Вітер смикав віконниці, намагався увірватися досередини. Пан Кеван рішуче зіп’явся на ноги. Час іти до левиці, просто у її лігво. «Ми висмикнули їй пазурі. Що ж до Хайме…» Та ні, про це зараз думати недоречно. Кеван вдягнув старого, добряче поношеного жупана — на випадок, якщо небога забажає вихлюпнути йому в обличчя ще один келих вина. Але меча лишив разом з пасом на спинці стільця. У присутності Томена мечі могли мати при собі тільки лицарі Королегвардії. Коли пан Кеван увійшов до королівських покоїв, короля-хлопчака та королеву-матір охороняв пан Борос Блаунт. Лицар мав на собі полив’яну луску, біле корзно і відкритий шоломець. Виглядав він не надто здоровим: віднедавна розпух і щоками, і черевом, кольором обличчя бентежив око, ще й стояв, спершись на стіну позаду себе, наче триматися на ногах — то була для нього праця не по силі. Страви подавали три послушниці — побожні дівчата зі старих родів, від дванадцяти до шістнадцяти років віку. У м’яких білих вовняних шатах вони здавалися невиннішими та неземнішими одна за одну. І все ж верховний септон наполіг, щоб жодна не служила королеві довше за сім днів, остерігаючись згубної Серсеїної зваби. Дівчата порали королевин одяг, готували їй купіль, наливали вино, перемінювали постіль. Одна з них завжди ділила з королевою ліжко, щоб у ньому не опинилося когось іншого; дві інші спали у сусідньому покої з септою, яка наглядала одночасно за всіма. До королівської присутності пана Кевана ввела цибата, мов чапля, дівчина з поцяткованим віспою обличчям. Серсея підвелася йому назустріч і легенько поцілувала у щоку. — Любий дядечку! Така втіха приймати вас за вечерею. Королева була вдягнена скромніше за будь-яку матір сімейства — у темно-брунатну сукню, що застібалася аж до горлянки, і зелену накидку з каптуром, що накривав поголену голову. «До покутної ходи вона б хизувалася лисою головою, нап’явши на неї золоту корону.» — Будьте ласкаві, сідайте, — мовила вона. — Вип’єте вина? — Кухлик не завадить, — відповів пан Кеван, усе ще з осторогою. Веснянкувата послушниця наповнила кухлі гарячим вином з приправами. — Томен каже, що князь Тирел має намір відбудувати Башту Правиці, — мовила Серсея. Пан Кеван кивнув. — Нова башта, каже він, має бути вдвічі вищою за ту, що ти спалила. Серсея засміялася низьким горловим сміхом. — Довжелезні списи, височезні башти… чи не натякає князь Тирел на якусь прикру ваду? Пан Кеван мимоволі всміхнувся. «Добре, вона хоч пам’ятає, як сміятися.» Спитавши, чи має королева все, що їй треба, пан Кеван почув од неї наступне: — Служать мені ретельно, дівчата дуже милі, а добрі септи дбають, щоб я не пропускала молитов. Та коли доведуть мою невинність, я б радо знову взяла до себе у службу Таену Добромир. А вона б привезла до двору свого сина. Томенові потрібні приятелі — хлопчики його віку зі шляхетних родів. Прохання було не нахабне, і пан Кеван не бачив причини у ньому відмовляти. Він сам міг би взяти хлопчину Добромирів на виховання, а Таена супроводила б Серсею в дорозі до Кастерлі-на-Скелі. — Пошлю по неї одразу після суду, — пообіцяв він. Вечерю почали ячмінним крупником з яловичиною, продовжили рожном куріпок і смаженою щукою мало не в три стопи завдовжки. До всього подавалася ріпа, гриби і вдосталь гарячого хліба з маслом. Пан Борос куштував кожну страву, яку ставили перед королем — для лицаря Королегвардії обов’язок принизливий, але з огляду на спосіб смерті Томенового брата не зайвий. До того ж віднедавна Блаунт навряд чи був здатний на щось більше. Король був такий жвавий та веселий, яким Кеван Ланістер не бачив його вже давно. Від юшки і до солодкого Томен без упину туркотів про пригоди своїх кошенят, не забуваючи годувати їх шматочками щуки з власної королівської тарелі. — А тієї ночі за моїм вікном з’явився злий кіт! — сказав король Кеванові. — Але хоробрий лицар, пан Хапко, засичав на нього, і злий кіт утік дахами! — Злий кіт? — перепитав Кеван, трохи звеселившись. «Такий милий хлопчик.» — Старезний чорний котисько з відірваним вухом, — відповіла Серсея. — Бридкий на пику і ще бридкіший норовом. Колись подер Джофові руку. Королева невдоволено скривилася. — Знаю, коти не дають розгулятися щурам, але отой… казали, він нападав на круків у крукарні. — Скажу щуроловам, щоб поставили на нього пастку. Пан Кеван не пригадував, щоб колись бачив небогу такою стриманою, такою сумирною і тихою. «Мабуть, так воно на краще, — подумав він, але водночас відчув і сум. — Згас вогонь, який буяв так палко і яскраво.» — Ти не питала про брата, — мовив він, поки за столом чекали на тістечка з вершками, котрі так полюбляв малий король. Серсея підняла підборіддя, зблиснувши очима у світлі свічок. — Хайме? Ви чули щось про нього? — Ані слова. Серсеє, ти маєш готуватися до найгіршого… — Якби він загинув, я б знала. Ми прийшли у цей світ разом, дядечку. Він не піде звідси без мене. — Королева зробила ковток вина. — А Тиріон вільний піти, коли забажає. Мабуть, про нього ви теж нічого не чули. — Останнім часом ніхто не намагався продати нам голову карлика, якщо ти про це. Серсея кивнула. — Дядечку, чи можна вас дещо запитати? — Питай, що забажаєш. — Ваша дружина… чи не хочете ви привезти її до двору? — Ні. — Дорна була лагідна й сумирна душа, почувалася затишно лише вдома, у колі друзів та рідних. Вона виховала дітей у належнім послуху, мріяла про онуків, молилася сім разів на день, полюбляла шити, гаптувати і порати квіти. У Король-Березі їй було б так само затишно, як одному з Томенових кошенят у зміїному кублі. — Пані дружина не любить подорожувати. Її місце — у Ланіспорті. — Жінка, що знає своє місце, спізнала справжню мудрість. Почуті слова панові Кевану не сподобалися. — Ану кажи, що маєш на думці. — Здається, я вже сказала. Серсея простягла кухоль, веснянкувата дівчина знову його наповнила. Далі принесли тістечка, розмова пожвавилася і полегшала. Нарешті Томена з його кошенятами повів до королівської опочивальні пан Борос, і дядько з небогою мали змогу заговорити про суд над королевою. — Ознеєві брати не стоятимуть без діла, спостерігаючи його смерть, — застерегла Серсея. — Я й не думав, що стоятимуть, а тому наказав схопити обох. Серсея здалася йому враженою. — За який злочин? — Перелюбство з королевою. Його пресвятість каже, ти зізналася у зляганні з обома — хіба забула? Серсея зашарілася. — Не забула. Що ви з ними зробите? — Відішлю на Стіну, якщо визнають провину. Якщо заперечуватимуть, хай стають на герць проти пана Роберта. Не слід було підносити надто високо людців такого штибу. Серсея схилила голову. — Я… я в них помилилася. — Ти помилилася ще в багатьох людях. Принаймні так мені здається. Він хотів сказати щось іще, але з’явилася темнава послушниця і мовила: — Даруйте, ясний пане та пані, але внизу стоїть хлопчик-посланець. Великий маестер Пицель благають про честь негайно бачити князя-намісника. «На чорних крилах — чорнії слова, — подумав пан Кеван. — Невже Штормолам узято? Чи з півночі від Болтона прилетіла якась звістка?» — Можливо, це новини про Хайме, — мовила королева. Був лише один спосіб дізнатися відповідь. Пан Кеван підвівся на ноги. — Прошу вибачити. Перш ніж піти, він упав на коліно і поцілував небозі руку. Якщо її зрадить сила мовчазного велетня, це буде останній цілунок у її житті. Посланець був хлопчик років восьми чи дев’яти — такий утушкований у хутро, що скидався на велике ведмежа. Трант змусив його чекати на перекидному мості замість пустити до Острогу. — Ходи, малий, пошукай гарячу пічку, — сказав йому пан Кеван, пхнувши до руки мідний шеляг. — Я знаю дорогу до крукарні. Сніжити нарешті припинило. В небі за подертою хмарною завісою тлустим білим сніжком висів повний місяць, холодними вогниками сяяли віддалені зірки. Поки пан Кеван долав внутрішнє дворище, замок здався йому зовсім чужим; кожна вежа та палата виростила собі крижані зуби, усі знайомі стежки зникли під білою ковдрою. Несподівано просто перед його ногами впала і побилася на друзки бурулька завдовжки зі спис. «Оце така осінь у Король-Березі, — подумав він. — Як же воно тоді там, на Стіні?» Двері відчинила служниця — кощаве дівчисько в кирейці з хутром, завеликій на неї. Пан Кеван струсив сніг з чобіт і скинув делію їй на руки. — Великий маестер чекає на мене, — мовив він дівчині; та мовчки, поважно кивнула і показала на сходи. Пицелеві покої розташувалися попід крукарнею; вельми просторі помешкання були добряче захаращені шафами та полицями з травами, трунками, мастями, різноманітними книжками та сувоями. Панові Кевану в них завжди було незатишно спекотно. Та цього вечора все було інакше — за дверима його вдарила у обличчя крижана холоднеча. Від вогню в комині лишився чорний попіл та майже згаслі жарини; кілька мерехтливих свічок тут і там розливали калюжі тьмяного світла. Решту сповила пітьма… за винятком хіба що прочиненого вікна, де у місячному сяйві вихором крутилася хмара снігових кришталиків. На лаві коло вікна нерухомо сидів, настовбурчивши пір’я, велетенський білий крук. Більшого Кеван Ланістер ще не бачив ніколи; жодна сова, жоден мисливський птах у Кастерлі-на-Скелі не зміг би з ним рівнятися. Снігові хмари танцювали навколо нього, місяць поливав срібною барвою. «Ні, це не срібло. Він білий. Це білий крук.» Білі круки Цитаделі не носили листів, на відміну від їхніх чорних родичів. Вони вилітали зі Старограду лише з однією метою: оголосити, що настала весна, літо, осінь або ж… — Зима, — мовив пан Кеван. Слово вилетіло хмаркою білої пари. Він відвернувся від вікна… …і раптом щось вдарило його в груди між ребер — тяжко, наче кулак велетня — вибивши подих і відкинувши на крок назад. Білий крук злетів перелякано, плескаючи світлими крилами над головою. Пан Кеван важко сів — чи впав? — на лаву попід вікном, звідки утік птах. «Що… хто…» У грудях його майже до пір’я стирчала арбалетна стріла. «Ні! Ні, це ж так загинув мій брат.» Навколо стрижня почала розпливатися кров. — Пицелю, — пробурмотів він, знічений і розгублений. — Допоможіть… я… А тоді побачив сам. Великий маестер Пицель сидів за столом, поклавши голову на велику книгу в шкіряній палітурці. «Спить» — подумав Кеван… а тоді змигнув і помітив глибоку червону дірку в черепі старого, калюжу крові під головою, що плямувала сторінки книги. Навколо свічки розкидані були, наче острівці у озері розплавленого воску, шматочки мозку та кістки. «Він просив собі стражників, — подумав пан Кеван. — Дарма я йому відмовив.» Чи не мала Серсея рацію? Чи не справа це рук його власного небожа? — Тиріоне! — покликав він. — Де ти є?… — Далеко звідси, — відповів трохи знайомий голос. Він стояв у озері тіні коло книжкової шафи — повнотілий, блідий обличчям, сутулий плечима, з арбалетом у м’яких напудрованих руках. Ноги огортали м’які шовкові капці. — Варис?! Євнух опустив арбалета. — Пане Кеване… пробачте мені, якщо зможете. Я не плекаю до вас злих почуттів. Мій вчинок скоєно не з гніву чи образи, а заради добра держави. Заради дітей. «Я теж маю дітей. І дружину. О моя Дорна…» Біль накотив хвилею, потопив з головою. Він заплющив очі, потім розплющив. — У замку… в замку кількасот ланістерівських стражників. — Але на щастя, у цьому помешканні — жодного. Боляче дивитися, пане мій. Ви не заслужили померти на самоті холодного темного вечора. Таких, як ви, багато — хороших людей на службі поганій справі… але ж ви становили загрозу видатним успіхам пані королеви у правлінні державою. Невдовзі ви б замирили між собою Вирій і Кастерлі-на-Скелі, прив’язали Святу Віру до вашого малого короля, об’єднали частини Семицарства під Томеновою короною. Тому… Дмухнув порив вітру. Пан Кеван відчайдушно затрусився. — Вам холодно, пане наміснику? — запитав Варис. — Благаю пробачити. Великий маестер обгидив себе, коли помирав. Сморід був такий бридкий, що я трохи не задушився. Пан Кеван спробував підвестися, але сили його зрадили. Ніг він не відчував. — Я завважив арбалет за доречну зброю. Ви так багато спільного поділяли з князем Тайвином — чому б не спосіб смерті? Ваша небога думатиме, що це Тирели наказали вас убити — а можливо, і Біс руки доклав. Тирели ж підозрюватимуть її. Хтось знайде спосіб звинуватити дорнійців. Сумніви, розбрат, недовіра роз’їдять ґрунт під ногами вашого короля-хлопчака. А тим часом Аегон піднімає прапор над Штормоламом, і до нього поспішає панство королівств. — Аегон? — Якусь мить він нічого не розумів, потім згадав. Немовля, загорнуте у кармазинову кирею. Тканину заплямовано кров’ю та мізками. — Мертвий. Він мертвий. — Ні. — Голос євнуха поглибшав. — Він тут. Аегона готували правити, відколи він почав ходити. Він навчався зброї, як личить майбутньому лицареві, та це не єдине його вміння. Він читає і пише, розмовляє кількома мовами, вивчав історію, законодавство і віршування. Септа наставляла його у віровченні й таїнствах Седмиці, відколи він підріс достатньо, щоб їх розуміти. Він жив серед рибалок, працював власними руками, плавав у річках, лагодив тенета, вчився сам собі прати одяг. Він уміє зловити рибу, приготувати обід, перев’язати рану. Він знає, що таке голодувати, тікати від переслідування, боятися ворогів. Томена вчили, що королівський титул — це його священне право. Аегон знає, що королювання — його священний обов’язок, що король мусить над усе ставити свій народ, жити і правити заради нього. Кеван Ланістер спробував крикнути… до варти, до дружини, до брата… але слова не вимовлялися. З рота пливла кров. Усе тіло шалено трусилося. — Ой, вибачте! — заломив собі руки Варис. — Ви ж так страждаєте, а я тут стою і просторікую, наче дурна стара баба. Час закінчувати справу. Євнух витяг губи цівочкою і тихенько свиснув. Пан Кеван лежав холодний як лід, кожен важкий подих штрикав новим нападом болю. Він помітив рух, почув м’яке човгання ніг у капцях по каменю. З озера пітьми виникла дитина — блідий хлопчик у потертому халаті, на вигляд років дев’яти-десяти, не більше. Інший підвівся звідкілясь позаду стільця великого маестра. З ними була і дівчинка, що відчинила двері. Діти стояли навколо — з півдесятка хлопчиків і дівчаток, блідих личками і темних очима. А в руках вони тримали кинджали.