Рік облудної весни

<<< Світ льоду та вогню

У літописах Вестеросу рік 281 по А.З. відомий як Рік Облудної Весни. Зима тримала землю крижаними пазурями близько двох років, але ось нарешті потекли сніги, зазеленіли гаї, видовжилися дні. Хоча білі круки ще не вилетіли з Цитаделі, навіть у цьому староградському осередку вченості чимало маестрів вірили, що кінець зими вже близько.

Втішаючись подихом теплих вітрів з півдня, панство та лицарство усіх королівств Семицарства поспішало до Гаренголу змагатися у великому турнірі князя Вента на берегах Божого Ока, що обіцяв стати найпишнішним та найчисельнішим змаганням честі від часів Аегона Несподіваного.

Про той турнір ми знаємо чимало, бо всі події, що сталися попід мурами Гаренголу, були ретельно записані двома десятками літописців, збереглися у численних листах та свідоцтвах очевидців. І все ж є чимало такого, про що ми вже ніколи не дізнаємося, бо поки найвеличніші лицарі Семицарства трощили списи на бойовищі, не менш небезпечні ігри гралися в палатах навроченого замку Гарена Чорного, шатрах та наметах зібраного там панства.

Чимало пліток і переказів гуляє навколо турніру князя Вента: про змови та заколоти, зради та бунти, подружню невірність і приховану закоханість, таємниці невинні та небезпечні… але майже все з того — порожні здогади або й відверті вигадки. Правда відома небагатьом, з яких чимало вже залишило паділ смертного смутку і замовкло навіки. Тому кожен сумлінний вчений, намагаючись писати про те фатальне збіговисько, мусить відділяти правду від вигадок, проводити чітку межу між тим, що відомо напевне, і підозрами, чутками та здогадами.

Ось що нам відомо: про турнір було вперше оголошено Вальтером Вентом, князем на Гаренголі, наприкінці року 280 по А.З., невдовзі після відвідин його молодшого брата — пана Озвела Вента, лицаря Королегвардії. Від початку було зрозуміло, що подія набуде небаченої пишності, бо князь Вент обіцяв нагороди утричі більші, ніж на великому турнірі у Ланіспорті року 272 по А.З., вчиненому князем Тайвином Ланістером на честь десятиріччя королювання Аериса ІІ на Залізному Престолі.

Майже всі сприйняли таке марнотратство як спробу перевершити колишнього Правицю і виставити на показ квітучий добробут свого дому. Були і такі, проте, хто вважав турнір облудою, а князя Вента — пішаком у грі когось іншого. Казали, що його вельможність не має статків для таких пишних нагород; авжеж за ним має стояти хтось, кому не бракує золота, зате бракує бажання показуватися з тіні; хай, мовляв, князь гаренгольський отримає всю славу за облаштування неймовірно розкішної події. Ми не маємо ані крихти доказів, що такий “таємний господар” турніру колись існував, проте у нього вірили ще тоді й вірять донині.

Але якщо така тінь існувала… то ким вона була і навіщо обрала берегти своє ім’я у таємниці? За багато років запропонували багато імен, та лише одне здається переконливим — Раегар Таргарієн, принц Дракон-Каменя.

Якщо вірити цій оповідці, то саме принц Раегар намовив князя Вальтера влаштувати турнір, використавши брата його вельможності — пана Озвела — як посередника. Раегар дав Вентові вдосталь золота на багаті нагороди, щоб принадити до Гаренголу якомога більше панства та лицарства. Принц буцімто не цікавився турніром як таким; його намір полягав у тому, щоб зібрати разом славне панство королівств на таку собі неназвану Велику Раду і обговорити, яких заходів ужити щодо божевілля його батька Аериса ІІ — можливо, призначити піклувальну раду або примусити зректися престолу.

Якщо саме таким був задум щодо турніру, то треба визнати: Раегар Таргарієн грав у небезпечну гру. Ніхто вже не сумнівався, що Аерис геть втратив здоровий глузд, але чимало панів усе ж мали причини опиратися його усуненню з Залізного Престолу. Певні двірські посадовці та радники примхами короля нажили собі чималі статки та вплив і добре знали, що втратять усе, якщо до влади прийде принц Раегар.

Навіжений Король бував шалено жорстоким, про що свідчить хоча б спалення живцем його вигаданих ворогів, але й неймовірно щедрим, засипаючи тих, хто його тішив, шанами, посадами та землями. Пани-підчихвости, які щільно оточили Аериса ІІ, незле жирували з його божевілля і жадібно хапалися за будь-яку нагоду намовити на принца Раегара та запалити підозри батька щодо сина.

Головними серед прибічників Навіженого Короля були троє князів малої ради: Карлтон Челстед, коронний підскарбій; Люцерис Веларіон, коронний корабельник; і Симонд Стаунтон, коронний правник. Євнух Варис, коронний шепотинник, та Велемудрий Россарт, великий мистр цеху алхіміків, також мали королівську довіру. Принц Раегар мав за прибічників головне двірську молодь, рахуючи князя Джона Конінгтона, пана Милоша Мутона з Дівоставу і пана Річарда Добровуста. Також принц мав довіру до деяких дорнійців, що з’явилися до двору разом з князівною Елією — зокрема, до князя Левина Мартела, дядька Елії та присяжного братчика Королегвардії. Але найгрізнішим та наймогутнішим серед друзів і союзників Раегара у Король-Березі був, поза сумнівом, пан Артур Дейн, Вранішній Меч.

На великого маестра Пицеля та князя Овейна Добромира, Правицю Короля, ліг незавидний тягар зберігати мир між двома сторонами; а тимчасом незгода загострювалася. У листі до Цитаделі Пицель писав, що розкол у Червоному Дитинці невтішно нагадує йому стан речей перед “Танком драконів”, який стався за півтора століття перед тим; тоді ворожість між королевою Алісентою та принцесою Раенірою розділила державу навпіл, і ціну за те довелося сплатити чималу. На Семицарство може чекати схожий кривавий розбрат, попереджав великий маестер, якщо тільки не досягти угоди, яка б влаштувала прибічників і принца Раегара, і короля.

Якби навіть натяк на докази змови Раегара проти його батька потрапив до рук вірних Аерисові вельмож, вони б напевне зробили все, щоб знищити принца. Адже деякі з королівських прибічників вже не соромилися натякати, щоб Аерис позбавив спадку свого “невірного” сина і зробив спадкоємцем Залізного Престолу його молодшого брата. Принцові Візерису було тоді лише сім років, і його можливе сходження на престол напевне означало б довге намісництво над неповнолітнім королем, яке і розраховували прибрати до рук згадані прибічники.

З огляду на подібні обставини ми не маємо дивуватися, що великий турнір князя Вента викликав чимало підозр. Князь Челстед закликав його милість заборонити подію, а князь Стаунтон зазіхав ще й на більше — хотів заборонити усі турніри взагалі.

Проте поспільство надзвичайно кохалося у таких подіях, і коли князь Добромир застеріг Аериса, що заборона турніру лише погіршить не надто приязне ставлення підданих до свого володаря, король обрав інший шлях і оголосив про свій намір відвідати турнір власною особою. То мав бути перший раз, коли Аерис ІІ залишав безпечні мури Червоного Дитинця від часів “Сутіндольського Свавілля”. Поза сумнівом, його милість розсудив, що ворогам буде важко змовлятися просто у нього під носом. Великий маестер Пицель повідомляє про надію Аериса повернути собі любов підданих особистою присутністю на такій величній події.

Та якщо король справді на це розраховував, то прикро прорахувався. Так, сама його присутність зробила турнір у Гаренголі ще пишнішим, ще видатнішим, ніж він мав стати, бо привабила ще більше лицарів та панства з кожного кутка королівств. Але чимало з них прикро вразило те, на що перетворився їхній володар. Довгі жовті пазурі, сплутана борода, ковтуни тьмяного немитого волосся безпомилково показали божевілля короля всім і кожному. Та й поводився Аерис геть не як здорова людина: веселощі змінювалися тугою за один миг ока, і чимало записів про той час у Гаренголі згадують його скажений сміх, довгі мовчанки, напади гіркого плачу, раптові спалахи гніву.

А над усе Аерис ІІ плекав підозри: щодо свого сина та спадкоємця, принца Раегара; щодо господаря турніру, князя Вента; щодо кожного лицаря та пана, який приїхав до Гаренголу змагатися на герцях… і ще гірші підозри — щодо тих, хто вирішив не з’явитися, найпомітнішим з яких був колишній Правиця, Тайвин Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі.

Наприпочатку турніру король Аерис влаштував пишну виставу з прийняття пана Хайме Ланістера у присяжні братчики Королегвардії. Юний лицар проказав обітниці перед королівським шатром, схиливши коліна на зеленій траві у білому обладунку на очах половини панства держави. Коли пан Герольд Вишестраж підняв його на ноги і застібнув на плечах біле корзно, юрба заревла, бо за мужність, лицарські чесноти і майстерність з мечем пана Хайме дуже любили, а над усе — в західному краї.

Хоча сам Тайвин Ланістер не зізволив з’явитися на турнір у Гаренголі, все ж кількадесят його значкових панів та кількасот лицарів були присутні, і вони здійняли щирий та гучний привітний галас на честь нового, наймолодшого присяжного братчика Королегвардії. Король був дуже втішений; своїм божевільним розумом, кажуть, його милість навигадував, що то йому належать усі вітання.

Та ледве скінчилися урочистості, як король Аерис ІІ почав плекати тяжкі сумніви щодо свого нового захисника. Великий маестер Пицель розповідає, що король раніше ухопився за думку ввести пана Хайме до Королегвардії як спосіб принизити свого старого приятеля. Надто пізно його милості спало на думку, що віднині коло нього вдень і вночі знаходитиметься син князя Тайвина… з мечем при боці.

Думка ця налякала короля так страшно, що на бенкеті того вечора він аж їсти не міг, як свідчить нам Пицель. Відтак Аерис ІІ викликав пана Хайме до себе (тим часом сидячи навпочіпки над нічним горщиком, каже дехто, але цю неоковирну подробицю могли додати і пізніше) і наказав повернутися до Король-Берега захищати королеву Раелу та принца Візериса, які не приїхали з його милістю на турнір. Регіментар, пан Герольд Вишестраж, пропонував свою особу замість пана Хайме, але Аерис йому відмовив.

Для юного лицаря, котрий, без сумніву, хотів відзначитися у турнірних змаганнях, раптове вигнання стало гіркою зневірою. Все ж пан Хайме лишився вірним обітницям, вирушив до Червоного Дитинця негайно і у подальших подіях в Гаренголі участі не брав… хіба що у хворому розумі Навіженого Короля.

Протягом семи днів наймайстерніші лицарі та найшляхетніші вельможі Семицарства змагалися списом і мечем у полі між величезними баштами Гаренголу. А щовечора і переможці, і переможені збиралися у схожій на печеру Палаті Ста Коминів задля бенкету і веселощів. Чимало пісень та казок оповідають про ті дні й ночі на берегах Божого Ока, і в деяких навіть стрічається правда. Проте згадувати кожну сутичку та витівку того турніру не є нашою метою; її ми радо залишимо співцям-віршомазам. Не можна проминати лише дві події, бо вони зрештою спричинили найтяжчі наслідки.

Першою була поява на бойовищі таємничого лицаря — тендітного юнака у погано припасованих бляхах, чиїм знаком було біле оберіг-дерево з різьбленим обличчям, викривленим веселим реготом. Лицар Усміхненого Дерева, як негайно почали кликати поборника, вибив трьох вершників одного за одним на втіху та схвалення натовпу.

Проте король Аерис ІІ був не з тих, хто втішається таємницями. Його милість узяв собі в голову, що дерево на щиті таємничого лицаря сміється з нього, і вирішив — бз жодного доказу — що таємничим лицарем є пан Хайме Ланістер. Новий братчик його Королегвардії зневажив наказ і повернувся на турнір — таке розповідав король кожному, хто бажав слухати.

Розлючений Аерис наказав власним лицарям завдати поразки Лицареві Усміхненого Дерева, коли герці відновляться зранку, щоб зірвати личину таємниці й показати усьому світові обличчя лукавого зрадника. Але вночі таємничий лицар зник і не повернувся. Це король теж завважив за погану ознаку — мовляв, хтось із його найближчого оточення попередив “цього зрадника, що й обличчя показати не хоче”.

Наприкінці герців остаточним переможцем виявився Раегар Таргарієн. Кронпринц, який зазвичай навіть не змагався на турнірах, здивував товариство, коли вдягнув обладунок і переміг усіх суперників, поміж них чотирьох лицарів Королегвардії. У останньому бою він зсадив з сідла пана Барістана Селмі, якого по всіх усюдах вважали першим списом Семицарства, і відтак забрав собі славу переможця.

Кажуть, що від привітного ревища юрби недовго було й оглухнути. Але король Аерис не додав до нього свій голос. Чужий радощів та гордощів за лицарський хист спадкоємця престолу, його милість побачив у перемозі принца загрозу для себе. Князі Челстед і Стаунтон ще розпалили його підозри, оголосивши, що принц Раегар записався до змагань з метою здобути любов простолюддя і нагадати зібраному панству про свої вояцькі чесноти, притаманні справжньому нащадкові Аегона Завойовника.

Коли ж переможний принц Дракон-Каменя оголосив Ліанну Старк, доньку господаря зимосіцького, королевою краси та кохання, поклавши їй на коліна вістрям списа вінок з блакитних троянд, зібрані навколо короля пани-підлабузники побачили у цьому ще один доказ заколоту. Чого б це принц завдав такої образи власній дружині — князівні та принцесі Елії Мартел з господарів дорнійських (яка була присутня на турнірі) — коли не з міркувань боротьби за Залізний Престол? Увінчання короною панни Старк, яка за всіма свідоцтвами була дикуватим та хлопчакуватим дівчиськом без сліду витонченої краси принцеси Елії, могло означати лише спробу здобути справі принца Раегара підтримку Зимосічі — так припустив Симонд Стаунтон у розмові з королем.

Але ж якби це була правда, то чому брати панни Ліанни так обурилися честі, подарованій принцом? Брандона Старка, спадкоємця Зимосічі, довелося трохи не за руки відтягати, щоб він не кинувся на Раегара за образу сестриної честі, бо Ліанна Старк була вже давно заручена з Робертом Баратеоном, князем на Штормоламі. Едард Старк, молодший брат Брандона і близький приятель князеві Роберту, повівся стриманіше, але радів не більше. Що ж до самого Роберта Баратеона, кажуть, він сміявся з принцового вчинку і проголошував, що Раегар лише віддав Ліанні належну шану… проте ті, хто знав його краще, бачили на чолі молодого князя темну хмару і твердили, що від того дня на серце йому ліг камінь образи на принца Дракон-Каменя.

Мабуть, так воно і було, адже тим простим вінком світло-блакитних троянд Раегар Таргарієн розпочав танок, що розірвав Семицарство навпіл, спричинив його власну смерть і ще тисячі інших, а на Залізний Престол посадив нового, ласкавішого короля.

Облудна весна року 281 по А.З. тривала менше як два місяцевороти. Коли рік наближався до кінця, мстива і люта зима повернулася на Вестерос. У останній день року над Король-Берегом почало сніжити, а на Чорноводі утворилася крижана кірка. Сніжило ще мало не два тижні, за які Чорновода міцно замерзла, а всі вежі, дахи та ринви у місті прикрасилися низками крижаних буруль.

Поки над містом лютували холодні вітри, король Аерис ІІ вимагав від вогнечарників вигнати зиму геть їхніми таємними чарами. Велетенські зелені вогнища палали уздовж мурів Червоного Дитинця впродовж цілого місяцевороту. Але принц Раегар їх не бачив, бо в місті не з’являвся. Не знайшли його і на Дракон-Камені поруч з принцесою Елією та юним сином Аегоном. З початком нового року кронпринц завіявся у подорож з півдесятком найнадійніших друзів та повірників і зрештою знову опинився у річковому краї. Верст хіба за п’ятдесят від Гаренголу Раегар запопав Ліанну Старк, панну зимосіцьку, і повіз її геть, тим запаливши багаття, яке мало невдовзі поглинути його дім, рідню і всіх коханих — а з ними і половину держави.

Але то є оповідь надто добре відома, щоб переповідати її тут знову.

<<< Світ льоду та вогню