Дичаки

<<< Світ льоду та вогню

Землі за Стіною населені різноманітними племенами — хоча всі вони походять від першолюдей, — котрих ми, мешканці цивілізованішого півдня, кличемо дичаками.

Себе вони, втім, так не величають. Найбільша та найчисленніша людська спільнота за Стіною кличе себе “вільним народом” і вважає, що їхні дикунські звичаї дозволяють їм жити вільніше, ніж “колінкарям” півдня. І воістину, живуть вони, не знаючи князів та королів, не вклоняючись ані жерцю, ані світському володарю, хай ким і від кого уродилися.

Та водночас їхнє життя є жалюгідним, убогим і зовсім не вільним від голоду, лютої холоднечі, варварського кровопролиття, нападів сусідів та земляків. Беззаконня за Стіною панує таке, що ніхто йому не позаздрить; про те є свідоцтва людей, що бачили і знали дичаків. (Чимало таких свідоцтв збереглося у звітах розвідників Нічної Варти.) Та вони, здається, пишаються власною вбогістю: кам’яними сокирами, плетеними з верболозу щитами та звірячими шкурами зі зграями бліх; це вельми відрізняє їх від народів, що мешкають у Семицарстві.

Незліченні племена та роди вільного народу незмінно шанують старих богів першолюдей та дітей лісу — богів оберіг-дерев. У деяких звітах згадується про існування прибічників інших богів: темних підземних володарів у Мерзляках, богів снігу та льоду на Скрижанілому Березі, богів-крабів на Сторольдовому Розі. Але жодна така згадка не має надійного підтвердження.

Дичаки-наскочники турбують державу головним чином заради заліза та криці — бо їм бракує хисту видобувати і кувати їх самотужки. Чимало з нападників мають при собі зброю з дерева та каменю, ба навіть рогів тварин. Дехто має спижеві сокири та ножі, які вважаються вельми коштовними. Уславлені бойові ватажки дичаків, буває, хизуються здобутою в походах крицею, яку часто-густо беруть з тіл убитих розвідників Варти.

Розвідники Нічної Варти оповідають про ще дивніші племена, що мешкають у віддаленіших кутках земель за Стіною: про закутих у спиж воїнів прихованої долини на далекій півночі, про рогоногів, які ходять босоніж по кризі та снігах. Нам відомо про дикунів зі Скрижанілого Берега, які мешкають у хатинах з льоду та їздять санями з собачими запряжками. Є ще з півдесятка племен, які оселяються в печерах; гуляють чутки і про людожерів у верхів’ях крижаних річок. Але мало хто з розвідників долав хоча б дві з половиною сотні верст углиб страхолюдної пущі; поза сумнівом, має існувати ще ціле розмаїття дичаків, яке їм важко навіть уявити.

Колись єдиним схожим на місто поселенням у землях за Стіною була Недоля на Сторольдовому Розі, розташована над зручною для мореплавства глибокою затокою. Проте шістсот років тому Недоля згоріла, а люд її було знищено, і навіть Варта не знає достеменно, що там сталося. Хтось винуватить напад людожерів зі Скагосу, хтось — людоловів з-за вузького моря. Найчудернацькіші речі розповіли братчики з корабля, надісланого Вартою з’ясувати справу; вони згадували про жахливий вереск зі стрімчаків над Недолею, де не знайшлося жодного живого чоловіка або жінки. Неймовірно захопливий звіт можна знайти у праці маестра Виліса “Недоля: три роки за Стіною серед дикунів, наскочників та чаклунів”. Виліс прибув до Недолі на пентоському купці й там оселився як цілитель та мудрий порадник, щоб дізнатися і записати якомога більше про дичацькі звичаї. Його взяв під захист Горм Вовк — племінний ватажок, який ділив владу над Недолею з трьома іншими ватажками. Проте коли Горма закатрупили у п’яній бійці, Виліс відчув небезпеку для свого життя і втік назад на південь, до Старограду. Там він і записав свої свідчення у книжці, а за рік по завершенні кольорових малюнків для неї зник. У Цитаделі подейкували, що востаннє його бачили на пришибах у пошуку корабля до Східної-Варти-біля-Моря.

Загрозою, яку ці дикі племена становлять для держави, можна загалом знехтувати, за винятком хіба що рідкісних випадків, коли вони єднаються під проводом одного з королів-за-Стіною. Чимало розбійних ватажків або очільників великих бойових загонів прагнули цього титулу, та діставався він небагатьом. Проте жоден з дичаків, що вивищився до величання Королем-за-Стіною, не зробив анічогісінько для розбудови справжнього королівства, не подбав про добробут своїх підданих. Попри титул, вони були не королями, а лише отаманами войовничих варварів; хоча і вельми різні між собою, всі королі незмінно вели дичаків у напад на Стіну в надії проламати її та звоювати собі шмат Семицарства на півдні.

Першим Королем-за-Стіною, згідно переказів, був Джорамун; він твердив, що має ріг, яким зруйнує Стіну, розбудивши велетнів у землі. Але Стіна досі стоїть і тим красномовно вказує на те, чого варті Джорамунові твердження про силу рогу, ба навіть про саме його існування.

Брати Гендель та Горн разом були королями три тисячі років тому. Вони повели своє військо під землю, у плутанину кривих та глибоких печер, пройшли під Стіною непоміченими та напали на Північ. Горн убив короля Старка в битві, але сам загинув од руки королівського спадкоємця, і тоді Гендель з рештою дичаків утекли назад до печер, де й зникли навіки.

Серед дичаків переповідають, що Гендель та його плем’я загубилися у печерах і досі там блукають, не знаходячи виходу. Але у звітах розвідників писано, що Генделя теж убили у бою, і лише крихітна купка його вояків зуміла сховатися під землю.

Наступним, за тисячу років по двох братах (а можливо, що й за дві), був Рогатий Князь. Ім’я його втрачено для літописів, але кажуть, що для подолання Стіни він ужив якесь могутнє чародійство. Ще за кілька століть по ньому з’явився Баель Бард, чиї пісні досі співають за Стіною… хоча й не маючи певності, чи жив він справді на світі, а чи ні. Дичаки кажуть, що жив, і приписують йому чимало пісень, проте старі літописання Зимосічі не згадують про нього ані словом. А чому — чи з-за поразок та принижень, що він начебто приніс володарям Півночі (коли вірити одній неймовірній побрехеньці, зломив калину одній з панн Старк та нарядив їй дитину), чи з-за того, що він ніколи не існував — про те ми нині не скажемо.

Останнім Королем-за-Стіною, що перетнув Стіну, був Раймун Рудоборід, який зібрав дичаків під свій провід року 212 чи 213 по А.З. Але тільки року 226-го вони нарешті спромоглися подолати Стіну, перелізши через неї сотнями й тисячами — вгору слизьким льодом і вниз на південний бік.

За всіма відомими свідченнями, Раймунове військо налічувало кілька тисяч, і пробилися вони на південь аж до Довгозера. Там князь Вілам Старк і П’яний Велетень — князь Хармонд з дому Умбер — запопали їх зі своїми потугами. Підпертий з двох боків, притиснутий до озера, Рудоборід бився і загинув, але встиг у смертельному двобої здолати князя Вілама.

Коли нарешті на бойовищі з’явилася Нічна Варта на чолі з князем-воєводою Джаком Мусгодом (котрого перед вторгненням звали Жвавим Джаком, а по ньому і довіку — Джаком Соньком), битву було вже скінчено. Розгніваний Артос Старк (брат покійного князя Вілама, знаний за найлютішого та найгрізнішого воїна своєї доби) поклав на чорних братчиків обов’язок поховати мертвих… і вони, присоромлені, виконали його якнайретельніше.

<<< Світ льоду та вогню