Західний край

<<< Світ льоду та вогню

Західний край повниться зубчастими горами та хвилястими рівнинами, імлистими урочищами та скелястими узбережжями, блакитними озерами, пінистими потоками, плодючими ланами, чорними лісами з розмаїттям дичини; там у схилах лісистих кичер відчиняються приховані двері, що ведуть до плетива підземних проходів, а в них за моторошною пітьмою в глибинах земних надр ховаються казкові багатства та неосяжні розумом дива.

Землі того краю багаті плодючою ріллею, достатньо зігріті та помірно зволожені, захищені високими пагорбами на сході та півдні, а на заході — нескінченними блакитними водами Західного моря. Колись тут у пущах селилися діти лісу, серед пагорбів ладнали собі житла велетні; подекуди ще досі там знаходять їхні кістки. Але потім з вогнем і спижевими сокирами прийшли першолюди; вони зрубали ліси, зорали лани, проклали крізь горбкуваті місцини, де раніше ходили тільки велетні, свої стежки та дороги. З часом хутори та села першолюдей розкинулися заходом “від солі до каменю”, захищені спершу міцними острогами з валами та частоколами, а потім і кам’яними замками. Велетнів не стало, а діти лісу відступили у глибоку пущу, в порожні пагорби та на далеку північ.

Не один і не два зацні доми знаходять свої корені у золотій добі першолюдей. Серед них Глодини, Підбори, Дроки та Бросквини. На Файному острові лодії Файянів здавна допомагають боронити західний берег від залізняцьких наскочників. Зеленополі поставили величезну твердиню з самих лише колод оберіг-дерева і назвали його Білобудою (нині вона знана як Зеленопіль). Рини з Кастамиру облаштували собі за підземний столець хитромудре павутиння копалень, печер та проходів, тоді як Вестерліни поставили свій Прискалок просто над хвилями моря. Інші доми народилися від лона казкових звитяжців, про яких співають і досі: Кракеголи — від Крака Вепровбивці, Відшиби — від Одинака у Каптурі, Тиси — від Сліпого Лучника Алана-при-Дубі, Земледаї — від Баша Борони.

Кожна з цих родин згодом стала могутня та впливова, деякі почали величатися князями, ба навіть королями. І все ж наймогутнішими володарями у західному краю були Кастерлі, господарі на Скелі, які влаштували собі столець у неймовірному кам’яному громадді при березі Західного моря. Кажуть, що першим князем Кастерлі був мисливець Корлос, син Кастера, що жив у селищі неподалік нинішнього Ланіспорта. Коли сільських овець нагодився красти лев, Корлос вистежив його до лігва — печери при обніжжі Скелі. Озброєний самим лише списом, мисливець убив лева та його подругу, але зглянувся на щойно народжених левенят — і його милосердя так вразило старих богів (бо сталося те у часи, коли Седмиці ще не знали на Вестеросі), що вони надіслали до печери раптовий стовп сонячного світла, і там у кам’яних стінах Корлос побачив мерехтіння жовтого золота у жилі, товщій за людський тулуб.

Чи то правда, а чи ні — загублено у туманах давнини. Але нема сумнівів, що Корлос або хтось із засновників майбутнього дому Кастерлі справді знайшов у Скелі золото і почав його копати. Щоб захистити свій здобуток від крадіїв, він оселився у печері та зміцнив підступи до неї. Минали роки і століття, нащадки прабатька роду закопувалися дедалі глибше у землю, женучись за золотом, і заразом різали собі палати, галереї, сходи, переходи у самій Скелі, перетворюючи велетенський камінь на могутню твердиню, що затьмарила решту замків Вестеросу.

Кастерлі ніколи не звали себе королями, але з часом стали найбагатшими панами на всьому Вестеросі та наймогутнішою родиною західного краю; так минуло багато століть, і Вік Світанку змінився Віком Звитяжців.

Саме тоді звідкілясь зі сходу з’явився золотоволосий пройдисвіт на прізвисько Лан Хитромудрий. Хтось каже, то був андальський шукач долі з-за вузького моря… хоча до появи андалів на Вестеросі лишалися тисячі років. Та хай хто він був, перекази погоджуються у одному: Лан Хитромудрий якимсь штибом видурив у Кастерлі замок у Скелі та забрав його собі.

Як саме він примудрився таке скоїти — про те досі гуляють здогадки та суперечки. У найрозповсюдженішій оповідці Лан знайшов таємний прохід у Скелі — таку вузесеньку щілину, що він мусив роздягтися голяка і намаститися маслом, щоб пропхатися наскрізь. Опинившись усередині, він заходився чинити підступи та неподобства: шепотіти погрози у вуха поснулих Кастерлі, верещати у темряві гемонськими голосами, викрадати у одних братів коштовні речі та підкладати у покої іншим, вигадувати різноманітні пастки та засідки. Тим він налаштував одних Кастерлі проти інших і переконав, що у Скелі оселилася зла потойбічна істота, котра назавжди позбавить їх спокою.

Інші оповідачі віддають перевагу іншим переказам. У одному Лан через згадану щілину напустив до Скелі мишей, щурів та іншу гидоту, зробивши життя Кастерлі нестерпним і змусивши їх залишити свої маєтності. У іншому він загнав досередини аж цілу зграю левів, яка зжерла князя Кастерлі та його синів, а по тому Лан забрав собі дружину і доньок вельможного пана. Найбільш сороміцька з оповідок стверджує, що Лан ніч у ніч прокрадався до юних дів сімейства Кастерлі й втішався ними уві сні на свій розсуд. Коли ж за дев’ять місяців усі дівчата народили золотоволосих малюків, то й тоді уперто твердили, що не знали тілесних утіх з чоловіком.

Остання оповідка, хай яка зухвала, містить несподівані натяки на події, які могли статися насправді. Архімаестер Перестан вважає, що Лан перебував на службі князеві Кастерлі (можливо, у замковій варті), і коли внаслідок позашлюбного злягання запліднив доньку його вельможності дитиною (можливо, і не одну, але те вже менш вірогідно), то переконав її батька віддати йому руку дівчини у шлюбі. Якщо таке справді сталося, то за припущення (необхідного в цьому випадку), що князь Кастерлі не мав законно уроджених синів, Скеля мусила з часом по смерті батька відійти у спадок доньці, а з нею і Ланові теж.

Звісно, доказів цьому ми не маємо так само, як і будь-якій іншій оповідці. Все, що нам достеменно відомо — це те, що в певні роки Віку Звитяжців Кастерлі зникають з літописів, а на їхньому місці з’являються дотоді невідомі Ланістери, що правлять значними просторами західного краю зі свого стольця у Кастерлі-на-Скелі.

Вважається, що Лан Хитромудрий дожив до віку 312 років, породив сотню хоробрих синів та сотню показних доньок, вродливих обличчям, струнких і справних статурою, поблагословлених волоссям “золотим, наче сонце”. Відкидаючи відверті казки, слід зауважити, що ранні Ланістери справді були не лише вродливі, але й плодючі, бо в літописах стрічається чимало їхніх імен, і вже за кілька поколінь нащадки їхні стають такі численні, що не вміщуються у Кастерлі-на-Скелі. Замість видовбувати собі нові палати у камені, деякі сини та доньки молодших гілок роду почали лаштувати домівки у селищі за якісь дві чи три версти від замку. Земля там була плодюча, у морі водилося вдосталь риби, поруч розташувалася зручна природна затока. Невдовзі селище виросло у містечко, а тоді й у велике місто — Ланіспорт.

Коли з’явилися андали, Ланіспорт був уже другим найбільшим містом на Вестеросі. Більшим та багатшим за нього вважався тільки Староград; торговельні кораблі з кожного кутка світу пробиралися західним узбережжям, щоб відвідати золоте місто на Західному морі. Золото зробило дім Ланістер заможним, торгівля — ще заможнішим. Ланістери з Ланіспорту багатіли, квітли, збудували великі мури навколо міста для захисту від усіх, хто прагнув їхніх багатств (передусім від залізняків), і невдовзі стали королями.

Лан Хитромудрий ніколи не кликав себе королем, скільки нам відомо, хоча у деяких оповідях цей титул застосовують до нього посмертно. Першим відомим нам королем Ланістером був Лореон Ланістер, також відомий як Лореон Лев (протягом століть чимало Ланістерів носили прізвиська “Лев” або “Золотий” з очевидних причин). Він зробив своїми підданими Ринів з Кастамиру, одружившись із донькою згаданого дому, а також переміг Короля у Каптурі, Моргона Відшиба, і його слуг у війні, що тривала двадцять років. Лореон був першим з Ланістерів, який оголосив себе Королем Скелі, але не останнім; його сини, онуки та подальші наступники носили цей титул тисячі років. Щоправда, кордони їхнього королівства розступилися якнайширше вже після прибуття андальських завойовників. До західного краю андали дісталися пізно — за багато років по тому, як захопили Долину і скинули у порох королівства першолюдей у річковому краю. Перший андальський ватажок, що повів військо у пагорби, зустрів кривавий кінець від рук короля Тибольта Ланістера, який отримав від ворогів співзвучне з ім’ям прізвисько Лютобіль, бо і вдруге, і втретє вчинив з ними так само. Але коли на заході почали з’являтися все нові й нові андали дедалі численнішими загонами, король Тиріон ІІІ та його син Герольд ІІ побачили перед собою примару майбутнього лиха.

Замість намагатися подолати загарбників, ці мудрі королі влаштували шлюби наймогутніших андальських отаманів з доньками великих домів заходу. Маючи вдосталь остороги і добре знаючи, що сталося у Долині, вони подбали отримати за свою щедрість належну ціну — забрали собі у вихованці синів та доньок андальського панства для служби у Кастерлі-на-Скелі зброєносцями, чашниками… і заручниками також, аби попередити можливу зраду їхніх батьків.

З часом і королі Ланістери одружили своїх дітей з андалами; вже коли Герольд ІІІ помер без нащадків чоловічої статі, рада коронувала чоловіка його єдиної доньки Джофері Лидена, який взяв собі прізвище Ланістер і став першим андалом-володарем на Скелі. Від таких союзів народилися й інші вельможні доми: Ясти, Листоброди, Парени, Дорохи, Марбранди, Бракси, Серети, Гострополі та Кіндали. Вливання свіжої крові дозволило королям Скелі розширити своє королівство ще далі.

Керіон Ланістер поширив свою владу на схід аж до Золотого Зуба та навколишніх гір, подолавши трьох дрібних королів, що утворили проти нього союз. Томен Ланістер, Перший тако наречений, побудував великий флот і привів до своєї держави Файний острів, взявши доньку останнього короля Файяна за дружину. Лореон ІІ влаштував перший у західному краю лицарський турнір і сам переміг усіх лицарів, що виїхали проти нього. Перший Лансель Ланістер (відомий, певна річ, як Лансель Лев) виступив на війну проти королів Тепличів у Вирії та звоював Обшир аж до Стародубу, перш ніж загинути у битві. (Син його, Лореон ІІІ, втратив усі здобутки батька і вислужив собі знущальне прізвисько Лореон Лемішка.) Король Герольд Ланістер, відомий як Герольд Великий, рушив морем на Залізні острови і повернувся з сотнею залізянських заручників, обіцяючи вішати їх по одному за кожен грабунок залізняками його берегів. (Вірний своєму слову, Герольд повісив їх більше як двадцять.) Про Ланселя ІV оповідають, що він стяв голову залізянському королю Гаральду Недотопленому та його спадкоємцеві одним ударом меча-обіручника валірійського булату Ревливий Жар у битві на Лановому Розі; згодом цей король загинув у битві при Рудозері при спробі вдертися до Обширу.

Меч Ревливий Жар був набутий королями Ланістерами у власність протягом століття перед Лихом; кажуть, що сплаченої за нього ваги золота вистачило б винайняти ціле військо. Але трохи більше як за століття його було втрачено: Томен ІІ повіз його з собою, коли рушив з великим флотом до руїн Валірії, де мав намір пограбувати коштовні скарби та чародійські дива, які, на його думку, мусили там зберегтися. Звідти не повернулися ані кораблі, ані Томен, ані Ревливий Жар.

Остання звістка про них походить з волантинського літопису під назвою “Слава Волантису”. Там сказано, що “золотий флот” на чолі з “Королем-Левом” зупинявся у місті по запаси для походу, і що тріархи засипали їх подарунками. Літопис твердить, що король присягнувся віддати половину всієї майбутньої здобичі тріархам за їхню щедрість — а також за обіцянку надіслати йому кораблі в поміч, коли він попросить. По тому король відбув у подорож. За рік, говорить літопис, тріарх Маркело Тагарос надіслав у напрямку Валірії кілька кораблів на пошуки слідів золотого флоту, але повернулися вони ні з чим.

Деякі з королів Ланістерів уславилися мудрістю, інші — хоробрістю, всі — щедрістю… за винятком хіба що короля Норвина Ланістера, краще відомого як Норвин Недава. Все ж у Кастерлі-на-Скелі оселялися і слабкі, і жорстокі, і зовсім недолугі королі. Лореона ІV знали як Лореона Лихоголового, а онука його Лореона V прозвали “королевою Лореєю”, бо той полюбляв убиратися в сукні своєї дружини та блукати пришибами Ланіспорту в вигляді гулящої хвойди. (Певна річ, після їхніх правлінь ім’я Лореон втратило поширеність серед ланістерівських королевичів.) Пізніший володар Тиріон ІІ уславився під прізвиськом Тортурник. Могутній воїн, знаний за майстерне володіння бойовою сокирою, справжню розраду він знаходив у катуванні людей; шепотілися, що він не міг зажадати жінки, доки не пустить їй кров.

Зрештою володіння Ланістерів простяглися від західних берегів до витоків Червонозуба та Переката, позначені пересувом попід Золотим Зубом, і від південного узбережжя Залізняцької затоки до узграниччя Обширу. Нинішні кордони західного краю збереглися тими самими, які мало королівство Скелі перед Полум’яним Полем, коли Лорен Ланістер (Лорен Останній) став на коліна королем, а підвівся князем. Але у дні минулі вони гуляли вільніше, надто на півдні, де Ланістери часто змагалися за землі з Тепличами у Вирії, та на сході, де точилися війни з численними королями на Тризубі.

На додачу ланістерівське узбережжя завжди лежало до Залізних островів ближче, ніж будь-яке інше королівство, і багатство Ланіспорту та його торгівлі не припиняло спокушати наскочників з тих зловісних островів. Війни між західняками та залізняками спалахували мало не кожне покоління, і навіть у мирні часи залізяни приходили з наскоками по здобич та дружин з солі. На півдні захищати узбережжя віддавна допомагав Файний острів; його володарі Файяни уславилися запеклою ненавистю до залізного роду.

Величезні багатства заходу, певна річ, походять головне з золотих та срібних копалень. Рудні жили тягнуться глибоко та широко; існують копальні, в яких риють вже кілька тисяч років, а спорожнити досі не можуть. Ломас Довгоступ оповідає, що навіть у далекому Асшаї-коло-Тіні є купці, які питали його, чи справді “Лев’ячий Князь” живе у палаці зі щирого золота, а смерди збирають золото, просто зорюючи лани. Золото заходу широко розповсюдилося світом; маестрам відомо, що в усьому світі немає копалень, багатших за Кастерлі-на-Скелі.

У стародавні часи Валірійське Вільноземство палало такою жагою до коштовних металів, що втамувати її могли хіба що багатства західного краю. Проте немає жодних свідчень про зв’язки драконовладців минувшини з володарями Скелі — ані Кастерлі, ані Ланістерами. Септон Барт намагався будувати припущення, посилаючись на один зниклий валірійський уривок, буцімто чародії Вільноземства провістили, що золото Кастерлі-на-Скелі спричинить їхню загибель. Але архімаестер Перестан висунув інше — і то вірогідніше — припущення, що валірійці у давні часи досягали Старограду, але якесь велике лихо чи примха долі, що там сталися, змусили їх надалі цуратися Вестеросу.

<<< Світ льоду та вогню