Візерис І

<<< Світ льоду та вогню

По довгім та мирнім пануванні Джаяхаериса І король Візерис успадкував безпечний престол, повнісіньку скарбницю і повагу підданих, яку дідусь його здобував понад п’ятдесят років. Ніколи більше дім Таргарієн не досягав такої могутності, як за правління Візериса. Принців та принцес крові водилося в державі більше, ніж будь-коли з часів Лиха, і драконів одночасно ще не жило на світі стільки, як у роки зі 103 до 129 по А.З.

Та все ж зерна лихоліття під назвою “Танок драконів” вкорінилися саме за правління Візериса, і спричинили “Танок” не абихто, а пагони королівського роду. У ранні роки королювання Візериса І йому найбільше дошкуляли вихватки рідного брата — принца Даемона Таргарієна. Даемон був змалку показний та зухвалий, на образу швидкий, нерозважливий, непосидючий і небезпечний. Висвятили його на лицаря у шістнадцять років, як свого часу Маегора І, і сам Джаяхаерис І віддав Даемонові клинок валірійського булату Темну Сестру на знак його збройної майстерності. Перед Великою Радою Даемон чи не найгарячіше стояв за успадкування престолу братом Візерисом і навіть зібрав невеличке військо з панцирних слуг та найманих щитників, коли пішов поголос, що Корліс Веларіон готує кораблі на захист прав свого сина Лаенора. Король Джаяхаерис зумів уникнути кровопролиття, але люди не забули, що Даемон був уже напоготові його розпочати.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Хоча року 97 по А.З., ще за Старого Короля, його одружили з панною з Рунокаменя, щастя цей шлюб не приніс. На принца Даемона Долина Арин наганяла нудьгу («Тут, у Долині, чоловіки полюбляють гойдати овець, — писав він, — і винуватити їх не можна, бо вівці в них вродливіші за жінок»), а невдовзі йому обридла і пані дружина, котру він почав величати «моя спижева сучка», глузуючи з укритого рунами спижевого обладунку князів дому Ройс.

Даемон побрався з Реєю Ройс року 97 по А.З., коли вона була спадкоємицею стародавнього стольця Рунокаменя у Долині. То був гідний і заможний шлюб, але Даемонові Долина до серця не припала, а дружина — ще менше, і невдовзі вони відчужилися одне від одного.

Попри те, що згаданий шлюб виявився ще й бездітним, Візерис І відмовив братові у проханні його скасувати, зате принаймні прикликав до двору, щоб покласти на плечі тягар правління державою. Спершу Даемон служив за коронного підскарбія, тоді за коронного правника, та зрештою його головний суперник і недоброзичливець, Правиця Короля пан Отто Вишестраж, переконав Візериса звільнити брата з цих посад. І року 104 по А.З. король Візерис поставив свого брата тисяцьким міської варти.

Принц Даемон поліпшив і озброєння, і навчання варти, а також дав їм золоті киреї, за якими їх упізнають і кличуть “золотокирейниками” до сього дня. У вартуванні міста він часто приєднувався до своїх підлеглих, тож скоро його знав і найниціший злодюжка, і найзаможніший купець, а в харчівнях та бурдеях він нажив собі недобру славу, бо надто вільно користувався товаром, виставленим на продаж. Злочинність у місті вельми підупала, і не востаннє, за чутками, завдяки пристрасті Даемона власноруч роздавати найсуворіші кари. Ті, хто при його владі поліпшували собі добробут, не бажали нікого кращого, і скоро Даемон став відомий як “князь Блошино-Подольський”. Ще трохи згодом, коли Візерис відмовив йому в титулі принца Дракон-Каменя, його почали кликати “принцом Король-Берега”. Саме в бурдеях міста він знайшов собі улюбленицю — надзвичайно світлокосу та білошкіру лисенійську танцівницю на ім’я Мисарія, чия зовнішність та слава вислужили їй серед знайомих повій прізвисько Мерзарія або Біла Борознячка. Згодом вона стала при Даемонові особистою шепотинницею.

Подейкували, що підтримка Даемоном брата на Великій Раді мала за причину надію стати братовим спадкоємцем. Але Візерис у своїх думках вже мав спадкоємицю — Раеніру, єдину його доньку від сестри у перших, королеви Аемми з дому Арин. Раеніра народилася року 97-го; батько над дитиною дух ронив і всюди брав з собою — навіть у нарадчу палату, де заохочував дивитися і слухати якнайуважніше. Двір, певна річ, поділяв його прихильність, а чимало панства навперейми пнулося вислужитися і догодити принцесі. Співці прозвали її “Втіхою королівств”, бо була вона і вродлива, і розумна — чудова дитина, ще й у свої сім років вже вершниця на спині дракониці Сиракс, названої на честь однієї з богинь старої Валірії.

Року 105 по А.З. мати принцеси нарешті народила сина, якого так жадали і король, і королева… та вона померла на породільському ложі, а хлопчик — наречений Баелоном — пережив її лише на день. Дотоді Візерисові І вже конче остогидли сварки про спадкоємство; відкинувши постанови року 92-го та Великої Ради року 101-го, він своєю королівською волею оголосив Раеніру принцесою Дракон-Каменя та наступницею на престолі. Влаштували бучну відправу, на якій сотні вельможних панів стали на коліна та присягнули на вірність принцесі, що сиділа біля батькових ніг. Принца Даемона серед них не було.

Рік 105 відзначений був ще однією помітною подією: введенням пана Крістона Колія у Королегвардію. Народжений року 82-го сином підкоморія у службі князів Дондаріонів на Чорночалі, Крістон притяг до себе увагу двору на турнірі в Дівоставі на честь сходження Візериса на престол, де лицар переміг у бугурті, а в кінних герцях поступився лише переможцеві.

Чорногривий, зеленоокий, вродливий, він припав до серця двірським паніям та паннам, а над усе — принцесі Раенірі. Принцеса розвинула до нього дитячу прихильність, кликала “моїм білим лицарем”, попрохала батька зробити Колія її присяжним захисником і отримала згоду. Згодом Колій завжди знаходився при ній, а на бойовищах носив її запоруку. В пізніші роки подейкували, що принцеса накидала на пана Крістона не таким вже невинним оком, але є причини сумніватися, що то правда.

Справи ускладнилися, коли при заохоченні пана Отто Вишестража король Візерис оголосив про намір одружитися з панною Алісентою, донькою пана Отто і колишньою наглядницею за Старим Королем. Майже уся держава святкувала цей новий союз. Раеніра, безпечно почуваючись спадкоємицею престолу, вітала нову батькову дружину, бо давно знала її при дворі. Щоправда, зовсім не так раділи новині ані у Долині, де принц Даемон, за чутками, наказав відшмагати служника, що приніс йому звістку про шлюб, ані у Плавні, де князь Корліс та принцеса Раеніс мусили миритися з тим, що король дав одкоша їхній доньці Лаені.

Одним з плодів шлюбу короля Візериса і Алісенти був військовий союз між принцом Даемоном та Морським Змієм. Втомившись чекати на корону, яка щороку від нього віддалялася, Даемон знамірився викраяти собі власне королівство. Задля цього вони з Корлісом Веларіоном затіяли спільну справу проти хижацького Королівства Трьох Доньок — або Тріархії, як її ще кликали, тобто союзу Лису, Миру та Тирошу, що народився з успішної ворожнечі проти Волантису. Спершу Тріархія викликала захват у Семицарстві, та невдовзі перетворилася на гіршу чуму, ніж ті пірати та наскочники, яких вона перемогла.

Війна почалася року 106-го; кораблі надав Морський Змій, а Даемон надав Караксеса і свій хист воєводи над військом з других синів та безземельних лицарів, які юрбою збіглися під Даемонів прапор. Король Візерис теж зробив свій внесок у війну — золотом, на яке винаймалися вояки та купувалися припаси.

У наступні два роки було здобуто чимало перемог, а найгучніша сталася, коли принц Даемон убив у двобої мирійського князя-адмірала Крахаса Драгара на прізвисько Годівник Крабів. (Дізнавшись, що Даемон проголосив себе “королем у вузькому морі” року 109-го, король Візерис сказав: хай грається короною, аби клопоту не чинив.) Утім, радість перемоги виявилася передчасною. Тріархія прислала новий флот і військо вже наступного року, а до неї в союзі проти Даемонового молодого та дрібного королівства приєднався ще й Дорн.

Року 107-го Алісента народила Візерисові хлопчика Аегона. Нарешті король мав сина. Услід Аегонові народилася сестра Гелаена, майбутня його наречена, і ще один син на ім’я Аемонд. Але народження сина відновлювало питання про спадкоємство престолу — про що не забарилася нагадати сама королева, а також її батько, Правиця, котрому кортіло, щоб їхня кров узяла гору над Аемминою. Пан Отто, щоправда, у намаганнях своїх перехопив через край і року 109-го був замінений князем Лионелем Моцом, який перед тим справно служив коронним правником. Для короля Візериса справа була давно вирішена, за спадкоємицю він мав Раеніру і нічого іншого слухати не хотів — навіть попри ухвали Великої Ради 101-го року по А.З., які завжди ставили нащадка-чоловіка над жінкою.

Записи та листи, що збереглися від того часу, згадують “сторону королеви” та “сторону принцеси”. Завдяки турніру, що відбувся року 111 по А.З., їх невдовзі почали кликати коротшими іменами: “зелені” та “чорні”. Розповідають, що на тому турнірі королева Алісента була прегарно вбрана у зелену сукню, а Раеніра красномовно підкреслила своє походження, вдягши чорні шати з червоним гаптуванням за кольорами дому Таргарієн. На тому самому турнірі сталося і повернення з війни Даемона Таргарієна, короля на вузькому морі. Коли в небі з’явився Караксес, принц мав на голові корону, але потім він став перед братом на коліно, зняв її та поклав до ніг королю на знак покори і служіння. Візерис підняв його на ноги, повернув корону і поцілував у обидві щоки, бо попри всі розтирки між ними Візерис щиро любив свого брата. Всі присутні на турнірі раділи та горлали — а найгучніше ніхто інший, як Раеніра, котра плекала ніжну прихильність до свого палкого та зухвалого дядька. Чи не занадто ніжну, гадається нам… але про те наші джерела суперечать одне одному.

Та лише за кілька місяців Даемона змусили поїхати у вигнання. З якої причини? Тут відомі нам записи не погоджуються. Дехто, от як Рунцитер чи Мункун, твердить, що король Візерис та принц Даемон знову розсварилися (бо братня любов рідко стає на заваді розбратові та незгоді), і саме тому Даемон поїхав геть. Інші кажуть, що то Алісента (можливо, за наполяганням пана Отто) переконала Візериса, ніби Даемонові варто зникнути з двору. Двійко наших джерел, утім, дають повніші звіти про те, що могло трапитися.

Працю “Королювання Візериса, Першого тако нареченого, і Танок Драконів, що стався по ньому” написав септон Євстахій невдовзі по тому, як війна дійшла кінця. Мовою надто сухий і бундючний, все ж Євстахій вочевидь мав довіру Таргарієнів і чимало подій описав достоту так, як вони сталися. “Свідоцтва Грибочка” — то є зовсім інша справа. Карлик у три стопи заввишки, з величезною головою (і до неї з величезним прутнем, коли вірити йому самому), Грибочок служив при дворі блазнем і вважався недолугим на розум, тому двірські достойники не стримували язиків у його присутності. Його “Свідоцтва” є звітом про події тих років, коли блазень служив при дворі, записані невідомим нам книжником у вигляді оповідей Грибочка про змови, заколоти, вбивства, таємні побачення, розпусти тощо — у найдрібніших та найбрудніших подробицях. Записи септона Євстахія та Грибочка часто-густо перебувають у протиріччі, але подекуди в них стрічаються місця на диво узгоджені.

Євстахій стверджує, що Даемона та принцесу Раеніру застукав у ліжку пан Арик Каргил, і саме тому Візерис випхав брата у вигнання з двору. Грибочок розповідає геть інше: що Раеніра очей не зводила з пана Крістона Колія, але лицар відхилив її домагання. Саме тоді дядько запропонував навчити її мистецтва кохання, яким вона б могла спонукати чесного пана Крістона до порушення обітниць. Та коли вона завважила себе готовою і почала рішучі дії, лицар — про котрого Грибочок клянеться, що жодна підстаркувата септа не була поряднішою та цнотливішою за нього — відсахнувся з жахом та зневагою. Невдовзі про все дізнався Візерис. Хай хто у цій справі ближчий до правди, достеменно ми знаємо, що Даемон просив руки Раеніри, якщо Візерис дозволить скасувати його шлюб з пані Реєю. Візерис відмовив, натомість виславши Даемона з Семицарства і заборонивши повертатися під загрозою страти. Даемон відбув на Пороги далі точити свою війну.

Року 112 по А.З. помер пан Гарольд Вестерлін, і замість нього Регіментарем Королегвардії став пан Крістон Колій. А року 113-го досягла повноліття принцеса Раеніра. У роки перед тим чимало чоловіків намагалися здобути її прихильність (серед них спадкоємець Гаренголу, пан Гарвін Моц, котрого кликали Ламай-Кістки і вважали найдужішим лицарем у королівствах), закидали подарунками (от як двійнята пан Язон та пан Тайлан Ланістер у Кастерлі-на-Скелі), складали пісні про її вроду та навіть билися у двобоях за її ласку (як учинили сини князя Чорноліса та князя Бракена). Подейкували про шлюб Раеніри з великим князем дорнійським, щоб нарешті поєднати дві держави. Королева Алісента (з її батьком паном Отто), певна річ, просували в наречені Раенірі свого сина, принца Аегона, хай він і був значно молодший. Але брат з сестрою ніколи не ладнали одне з одним, ще й Візерис розумів, що королева лаштує цей шлюб радше з намагань піднести сина якомога вище, ніж з Аегонового кохання до Раеніри.

Відкинувши усіх згаданих залицяльників, Візерис натомість звернувся до Морського Змія та принцеси Раеніс, чий син Лаенор колись був його суперником на Великій Раді року 101-го. Лаенор мав з обох боків не лише кров драконів у жилах, а й власного дракона — пречудового сіро-білого звіра, якого кликав Морським Серпанком. Ба краще: цей союз мав з’єднати дві сторони, розділені протистоянням на Великій Раді 101-го року. Щоправда, у справі була одна завада: в віці дев’ятнадцяти років Лаенор віддавав перевагу зброєносцям свого віку і за чутками ніколи не знав жіночої ласки та не породив жодного байстрюка. На це, як кажуть, великий маестер Мелос зауважив: “То й що за біда? От я не надто полюбляю рибу, та коли її ставлять на стіл, то їм і не вередую”.

Але Раеніра мала на думці зовсім інше. Можливо, вона плекала надії побратися з принцом Даемоном, як пише Євстахій, або принадити Крістона Колія до свого ліжка, як безсоромно припускає Грибочок. Та Візерис нічого не хотів чути, і на всі принцесині репетування мав лише одне застереження: якщо вона відмовиться від шлюбу, він перегляне спадкоємство престолу. А тоді стався і остаточний розмир між паном Крістоном Колієм та Раенірою, хоча до сього дня ми не знаємо, хто його спричинив — сам пан Крістон чи Раеніра. Чи не намагалася вона спокусити його знову? Або то він нарешті зізнався у коханні, перед самим Раеніриним весіллям, і намагався переконати принцесу втекти з ним?

Цього ми не знаємо. Як і того, чи є правда у поголосі, що по відбутті Колія Раеніра обрала віддати свою цноту (якщо справді доти її мала) панові Гарвіну Моцу — далеко менш перебірливому лицареві. Грибочок твердить, що сам застукав їх у ліжку, та половині сказаного ним однак вірити не можна — а іншій половині часто-густо хотілося б не вірити. Напевне нам відомо лише те, що року 114 по А.З. принцеса Раеніра та щойно висвячений на лицаря пан Лаенор побралися, і згідно зі звичаєм на честь весілля вчинили турнір. На ньому Раеніра мала за себе нового поборника — Ламай-Кістки, а пан Крістон уперше виїхав з запорукою прихильності королеви Алісенти. Звіти про той турнір погоджуються, що Колій бився у чорній люті, нищачи усіх суперників. Ламай-Кістки отримав від нього потрощений лікоть і зламане перепело, за віщо Грибочок прозвав його Ламаною Кісткою. Та найгірше пан Крістон скалічив улюбленця Лаенора, вродливого лицаря пана Джофрі Добровуста, котрого кликали Лицарем Цілунків. Пана Джофрі понесли з поля без тями, вкритого кров’ю, і за шість днів він помер, лишивши Лаенора у гірких сльозах розпуки.

По тому пан Лаенор відбув на Плавень, і серед людей гуляли сумніви, чи було хоч раз здійснено їхній шлюб. Раеніра з чоловіком майже весь час перебували нарізно — вона на Дракон-Камені, він на Плавні. Та якщо держава непокоїлася про спадкоємців, то вони не забарилися. Наприкінці року 114-го Раеніра народила міцненького хлопчика, названого Джакаерисом (замість Джофрі, як сподівався пан Лаенор), а родині та друзям відомого як Джак. І все ж таки… Раеніра походила від крові дракона, пан Лаенор теж мав орлиний ніс, тонкі риси обличчя, сріблясто-біляве волосся, фіалкові очі, що проказували про валірійське походження. Чому ж Джакаерис мав брунатне волосся і карі очі, а носика — кругленького та кирпатого? Чимало людей дивилися на них, а потім на велетня Гарвіна Моца — нині головного серед “чорних”, незмінного супутника Раеніри — і переймалися питаннями.

У шлюбі з паном Лаенором Веларіоном Раеніра народила ще двох синів: Люцериса (кликаного Люцеком) та Джофрі; кожен з’явився на світ здоровеньким та дебелим, з брунатним волоссям і носиком-ґудзиком, яких зроду не мали ані Раеніра, ані Лаенор. Серед “зелених” казали, не соромлячись, що то, певна річ, сини пана Ламай-Кістки, і чимало з них сумнівалися, чи стануть діти драконоїздцями. Та за наказом Візериса кожному поклали в колиску драконове яйце, і кожне налупилося, породивши драконів Вермакса, Арракса і Тираксеса. Король зі свого боку на всі чутки не звертав уваги, бо вочевидь хотів зберегти Раеніру спадкоємицею.

Чотири великі лиха року 120 по А.З. змушують нас пам’ятати його як Рік Червоної Весни (не плутати з Червоною Весною року 236 по А.З.), бо саме тоді виткнулися пагони майбутнього “Танку драконів”. Першим лихом була смерть Лаени Веларіон, сестри Лаенора. Колишня можлива наречена для Візериса, вона побралася з принцом Даемоном року 115 по А.З., коли його дружина, пані Рея, загинула на полюванні в Долині. (Сам Даемон тим часом знудився своїми Порогами і склав з себе корону; ще п’ятеро “королів у вузькому морі” успадкували його сердюцьке королівство перед тим, як воно остаточно припинило існування.)

Лаена подарувала Даемонові двох доньок-близнючок: Баелу та Раену. Хоча король Візерис спершу гнівався на шлюб, укладений без його дозволу, та все ж дозволив Даемонові представити своїх доньок до двору року 117 по А.З. всупереч опору малої ради; брата свого він любив незмінно і, мабуть, сподівався, що батьківство пом’якшить його норов. Року 120-го Лаена знову вляглася в ліжко, тяжка дитиною, і народила сина, завжди жаданого Даемоном. Але те, що вийняли з її черева, було покручене, спотворене, і невдовзі померло. Услід недовго зажилася і Лаена.

Перед шлюбом з Даемоном Лаена була заручена мало не десятиліття з сином колишнього дожа Браавосу. Але з часом жевжик процвиндрив батькові статки і прибився до Припливу тинятися по кутках, зробившись для князя Корліса ганебним тягарем. Тож не диво, що коли Даемон завітав до Веларіонів по смерті своєї дружини і побачив Лаену (за переказами, неперевершено вродливу), то негайно почав потай домовлятися з Морським Змієм про шлюб. Невдовзі принц Даемон висміяв її браавоського нареченого так безжально, що молодик мусив на своє горе викликати принца на двобій.

Так скінчив життя негідний син дожа Браавосу.

Але того року найбільше причин лементувати мали батьки дівчини: князь Корліс та принцеса Раеніс. Не встигли вони оплакати доньку, як доля забрала в них і сина. Всі свідоцтва кажуть, що Лаенора вразила рука вбивці на ярмарку в Прянищі. Євстахій називає ім’я вбивці — пана К’ярла Корея, приятеля та супутника Лаенора (а дехто каже, що і коханця), і зауважує причину їхнього розбрату — Лаенор хотів залишити лицаря заради нового улюбленця. Зблиснули клинки, і Лаенора було вбито. Пан К’ярл утік, і більше його ніхто не бачив. Щоправда, Грибочок оповідає чорнішу казку: мовляв, принц Даемон заплатив Корею гроші за вбивство Лаенора, щоб звільнити Раеніру для себе.

Третім лихом була огидна сварка між синами Алісенти та Раеніри, що спалахнула, коли позбавлений дракона Аемонд Таргарієн спробував привласнити драконицю покійної Лаени — Вхагар. Почалося все зі штовханини та борюкання, а коли Аемонд обізвав хлопчаків Раеніри “Моциками”, то дійшло і до стусанів… аж зрештою юний принц Люцерис дістав ножа і вгатив Аемондові у око. Відтоді Аемонда знали під прізвиськом Кривий — але Вхагар він таки здобув. (У наступні роки він знайшов нагоду помститися за втрату ока, і в королівствах за те пролилися річки крові.)

Зрештою Візерис спробував замирити своє сімейство — оголосив, що будь-які чоловіки або жінки, котрі висловлять сумнів у походженні Раеніриних дітей, втратять язики. Алісенті з синами він наказав повернутися до Король-Берега, Раенірі ж належало лишатися з синами на Дракон-Камені, щоб уникнути подальших чвар. Пан Ерик Каргил лишився на Дракон-Камені присяжним захисником Раеніри, посівши місце пана Гарвіна Моца, котрий повернувся до Гаренголу.

І останнім лихом — котре хтось завважить за найменше — була пожежа в Гаренголі, що забрала життя князя Лионеля та його сина і спадкоємця пана Гарвіна. Та хто так вважає — той є жалюгідний невіглас. Візерис, вже немолодий і втомлений, дедалі менше цікавився справами державними, і ось раптом залишився без Правиці, тоді як Раеніру облишили саму на світі разом і чоловік, і, якщо вірити декому, коханець. Одні праці описують загибель Моців як прикру випадковість. Але в інших містяться темніші припущення. Хтось вважає, що все влаштував Ларис Кутельнога — один з королівських спитників, молодший син князя Лионеля, — щоб надалі правити князем на Гаренголі. У інших літописах натякається, що до справи був причетний сам принц Даемон.

Замість шукати нового Правицю, король на вимогу Алісенти викликав пана Отто зі Старограду і знову віддав йому цей уряд. А Раеніра тим часом, замість побиватися по загиблому чоловікові, нарешті побралася з власним дядьком, принцом Даемоном. У останні дні року 120 по А.З. вона навіть народила принцові його першого сина, котрого назвала Аегоном на честь Завойовника. (Коли Алісента про те дізналася, то кажуть, розлютилася, бо ж її старший син теж носив ім’я Завойовника. Два Аегони з часом стали відомі як Аегон Старший та Аегон Молодший.) Рік 122 по А.З. подарував Раенірі та Даемонові другого сина, Візериса. Цей не був такий дебелий та дужий, як Аегон Молодший або його напівбрати-Веларіони, зате швидко ріс і набирався розуму. Втім, багацько людей завважили за поганий знак, що покладене в його колиску драконяче яйце не налупилося.

Ось так спливали роки до того сумного та доленосного дня року 129 по А.З., коли скінчилися земні дні Візериса І. Син його, Аегон Старший, одружився з його ж дочкою Гелаеною, і та народила Аегонові двійнят Джаяхаериса і Джаяхаеру (остання була дитиною чудернацькою, росла повільно, ніколи не всміхалася і не рюмсала, як зазвичай роблять діти), а тоді ще сина Маелора року 127-го. На Плавні Морському Змієві не надто здоровилося, і він мусив укластися до ліжка. Візерис, вже на схилі літ, але ще бадьорий, року 128 по А.З. поранився Залізним Престолом, коли чинив суд. Рана небезпечно запалилася, і зрештою маестер Орвил (що замінив на посаді маестра Мелоса за рік перед тим) мусив відтяти два пальці. На жаль, цього не було достатньо, і наприкінці року 128-го та на початку 129-го король хворів дедалі тяжче.

На третій день третього місяця року 129 по А.З., розважаючи Джаяхаериса та Джаяхаеру з ліжка оповідками про свого прапрадіда та його королеву, що за Стіною билися з велетнями, дичаками і мамутами, король стомився, відтак відіслав онуків, скінчивши казку, і заснув, та вже не проснувся. На престолі він правив двадцять і шість років, за доби найвищого розквіту та могуття Семицарства. Проте саме у ті роки проросли зерна руйнівного занепаду його дому та загибелі останніх драконів.

<<< Світ льоду та вогню