Долина

<<< Світ льоду та вогню

Долина Арин — довга, широка, плодюча, оточена великими сіро-зеленими вершинами могутніх Місячних Гір — багатством змагається з природною красою. Можливо, саме тому перші андальські загарбники вирішили висадитися тут, коли перетинали вузьке море під корогвами своїх богів. За докази правлять численні камені, розкидані Пальцями, на яких різьблено малюнки зірок, мечів та сокир (або бияків, на думку декого). У святому письмі Віри — книзі “Семикутної зірки” — говориться про “золоту країну серед височезних гір”, яку Хугор зі Схилів бачив у видінні, коли пророкував андалам майбутню долю та розквіт.

Відділена від решти Вестеросу нездоланними горами, Долина якнайкраще стала в пригоді андалам, які бажали викраяти собі нові королівства на новій землі. Першолюди, що прийшли раніше андалів, уперто боролися проти загарбників з моря, але в ті часи вони населяли Долину вельми нещільно, і невдовзі у кожній сутичці почали відчувати брак людей. Щойно одну андальську лодію нищили вогнем або виганяли назад у море, як зі світанку з’являлося ще десять — так нам кажуть співці. Ревності й люті прибульців першолюдям теж бракувало, а спижеві сокири та лускаті сорочки виявилися хитким захистом проти сталевих мечів та залізних кольчуг андалів.

Ба більше — у часи, коли перші андали почали вибрідати на береги Вестеросу зі змальованою (а коли й вирізьбленою) на грудях семикутною зіркою, Долина та навколишні гори були поділені на два десятки дрібних королівств. У розпалі стародавніх чвар королі першолюдей не з’єдналися проти загарбників при їхній першій з’яві, але навпаки — уклали з ними угоди і союзи, шукаючи в прибульців допомоги у війнах проти власних сусідів. (Ця добре знана в історії дурість повторюватиметься знову і знову, коли андали розповсюджуватимуться Вестеросом.)

Дивен Мушель і Джон Самоцвіт, які обидва проголосили себе Королями-на-Пальцях, дійшли аж до того, що заплатили андальським ватажкам з-за моря; при тому кожен сподівався напустити андальські мечі на іншого. Але винайняті ватажки натомість напосілися на них самих. Не минуло й року, як Самоцвіта схопили, катували і скарали на горло, а Мушля підсмажили у його ж дерев’яних палатах. Андальський лицар на ім’я Корвин Корбрей узяв доньку першого собі за наречену, жінку другого — за коханку-підбічницю, а Пальці нарік своєю власністю. (Втім, Корбрей, на відміну від багатьох андалів-союзників, ніколи не величав себе королем, віддавши перевагу нижчому титулові князя на П’яти Пальцях.)

Далі на південь у заможному портовому місті Мартинів понад Крабовою затокою правив Озгуд Шат, Третій тако наречений, посивілий у битвах воїн, що самовільно величався Королем Правдивих Людей — стародавнім, гучної слави титулом, походження котрого виводили за десять тисячоліть аж од Віку Світанку. Хоча сам Мартинів стояв у порівняній безпеці за грубими кам’яними мурами, король Озгуд та його пращури чинили довгу і переривчасту війну проти Спижевих Королів Рунокаменя — ще могутніших сусідів з роду не менш прадавнього та овіяного казками. Йорвик Ройс, Шостий тако наречений, три роки тому вдягнув Рунічну Корону, коли його батько загинув на бойовиську, і вже показав себе грізним ворогом, розбивши Шатів у трьох битвах і загнавши назад за мури їхнього міста.

Король Озгуд нерозважливо звернувся до Андалосу по допомогу, жадаючи повернути все, що втратив. Сподіваючись уникнути долі Мушля та Самоцвіта, він вирішив укласти союз через кров замість золота і віддав власну доньку заміж за андальського короля Герольда Графтона, собі за наречену взяв старшу доньку пана Герольда, а молодшу його доньку побрав зі своїм сином та спадкоємцем. Усі шлюби уклали септони за звичаями заморської Седмиці. Шат навіть сам навернувся до Святої Віри і присягнувся збудувати у Мартинові великий септ, якщо Седмиця подарує йому перемогу. Вчинивши так, він виступив разом з андальськими союзниками проти Спижевого Короля.

І сталося так, що король Озгуд здобув жадану перемогу, але сам не пережив вирішальної битви, і згодом серед мартиновців та інших першолюдей гуляв поголос, що то сам пан Герольд і завдав зрадницького удару. Повернувшись до міста, андальський войовник оголосив корону тестя своєю, позбавив молодшого Шата спадку і зачинив його у опочивальні зі своєю донькою, заборонивши виходити, доки та не завагітніє (коли ж це нарешті сталося, батько дитини навіки зник зі сторінок літописів).

Коли Мартинів повстав, король Герольд брутально придушив заворушення — аж збіжні канави міста зачервонілися кров’ю чоловіків-першолюдей… і їхніх жінок з дітьми теж. Мертві тіла викидали у затоку годувати крабів. У наступні роки дім Графтон панував безперешкодно, бо пан Герольд виявився (на диво) метким та розважливим правителем, і за нього та його наступників старе містечко вельми розквітло, вирісши у перше та єдине велике місто Долини.

Звісно, не всі князі та королі першолюдей мали дурість запросити загарбників у власні палати та домівки. Чимало обрали боротьбу. Серед таких найпершим був згаданий Спижевий Король, Йорвик VI на Рунокамені, котрий привів Ройсів до кількох помітних перемог над андалами. У одній з таких він розтрощив сім лодій, що насмілилися прибитися до його берегів, і прикрасив мури Рунокаменя головами їхніх керманичів та усіх, кого взяли на кораблях. Його спадкоємці не припиняли боротьби, адже війни між першолюдьми і андалами тривали протягом поколінь.

Останнім зі Спижевих Королів був онук Йорвика — Робар ІІ, — який успадкував Рунокамінь від батька за два тижні до власного шістнадцятиріччя, проте невдовзі показав неабиякий хист до битви, до правління і до приваблення людей на свій бік — такий, що аж мало не спинив навалу андалів.

Дотоді андали захопили три чверті Долини і вже заходилися різатися між собою, як перед ними ватажки першолюдей. Робар Ройс побачив у їхній незгоді переваги для себе. В Долині ще лишалася купка першолюдей, що не припиняла опору андалам; серед них найзначнішими були Черленці з Черленця, Ловичі з Довголуччя, Видзвони з Переспіву та Студеники з Джерелівки. Робар уклав союзи з кожним по черзі, а тоді й з меншими домами та родами, привівши їх на свій бік шлюбами, пожалуваннями землі, золота, а ще — у одному пам’ятному випадку — перемогою над князем Ловичем у змаганні з лучної стрільби (перекази твердять, що король Робар у якийсь спосіб надурив суперника). Солодким, аж медовим язиком Робар навіть залучив до своєї справи Урсулу Накруч — славнозвісну чародійку, що кликала себе нареченою царя водяників та русалок.

Чимало панів, що зібралися під корогви Робара, раніше були корольками у власних дрібних королівствах, але зреклися корон, схилилися перед Робаром Ройсом і проголосили його верховним королем над Долиною, Пальцями і Місячними Горами.

Нарешті об’єднані у єдине плем’я під єдиним володарем, першолюди завдали своїм розділеним і чваруватим завойовникам низку нищівних поразок. Король Робар мудро уникнув нападу на всіх андалів одразу з метою вигнати їх зі своїх берегів. Натомість він воював одного ворога за одним, часто-густо укладаючи союзи з одними андальськими ватажками проти інших.

Першим лихо спіткало Короля-на-Пальцях. Переказують, що король Робар убив Квайла Корбрея власноруч, вибивши з його правиці уславлений клинок Пані Безнадію. Мартинів повернули від ворога, узявши приступом; Робар надіслав власну сестру до міста, щоб переконати Шатів повстати проти Графтонів та відчинити браму. Бияк-зі-Схилів — андальський король, що тримав східний край Долини — наступним побачив гнів відроджених першолюдей і ліг під навалою війська короля Робара попід мурами Залізних Дубів. На одну коротку, але незабутньо блискучу мить першолюдям здалося, що вони зможуть повернути свою землю собі під проводом юного та відважного короля.

Але тому статися не судилося. Робар здобув свою останню перемогу; андальські княжата і корольки нарешті втямили, яка небезпека на них насунулася. Тепер вже андали відкидали чвари та незгоди, утворювали союзи заради спільної справи під єдиною корогвою. За очільника ж вони обрали собі не короля і не князя, а лицаря на ім’я пан Артис Арин. Ще зовсім молодий чоловік, одного віку з королем Робаром, він мав повагу серед рівних собі як неперевершений воїн своєї доби, грізний боєць мечем, списом і телепнем, хитромудрий та винахідливий правитель, яким щиро захоплювалися всі, хто бився з ним обіч. Хоча і уроджений від чистої андальської крові, пан Артис з’явився на світ у Долині, у тіні Велетневого Списа, де серед визубрених гірських вершин ширяють у висоті соколи. На щиті він ніс зображення місяця і сокола, сріблястий шолом його прикрашали соколині крила. Не диво, що і тоді, і нині люди звали і звуть його Соколиним Лицарем.

Розповідь про те, що сталося далі, мимоволі повертає нас до царини пісень та казок. Співці розповідають, що два війська стрілися при обніжжі Велетневого Списа, заледве за п’ять верст від хати, де народився пан Артис. Дві потуги мали приблизно однакове число, але Робар Ройс стояв вище, мав за спиною гору і загалом наготувався до міцної оборони.

Прибувши до місця за день перед андалами, першолюди викопали рови поперед лав війська і обставили їх загостреними палями (змащеними трупним гниллям та лайном, коли вірити оповіді септона Мальвина про ту битву). Мало не всі першолюди билися пішими; андали мали вдесятеро більше панцирних вершників, і вдягнені та озброєні були краще. Якщо вірити пісням, на бойовище андали спізнилися; король Робар почав виглядати їх за три дні перед тим і відтоді не припиняв пильнувати.

Андальське військо нарешті прибуло в сутінках і поставило шатра за дві чи три версти від ворога. Та навіть у тьмяному вечірньому світлі Робар Ройс не зміг не помітити ворожого очільника. Сріблястий обладунок та крилатий шолом безпомилково позначали Соколиного Лицаря здалеку, скільки бачили очі.

Певно, та ніч була неспокійною в обох таборах, бо кожен вояк знав, що зі світанком розпочнеться битва, яка вирішить долю всієї Долини. Зі сходу налітали хмари, ховали місяць і зірки, тож ніч стояла темна, аж непроглядна. Єдине світло надходило з сотень вогнищ у таборах, а між ними панувала річка пітьми. Час від часу, кажуть співці, хтось із лучників з одного боку чи іншого пускав стрілу в повітря, сподіваючись знайти нею ворога, та чи пролили ті стріли бодай краплю крові — про те пісні й казки мовчать.

Коли на сході почало на світ благословлятися, вояки піднялися з кам’яних постелей, вбралися у броню і наготувалися до битви. Раптом від андальського боку залунав привітний клич. То на заході засяяв знак — сім блискучих зірок у сірому досвітньому небі. “Боги з нами! — ревнула тисяча горлянок. — Перемога буде наша!” Заспівали сурми, і передовий полк андалів ринув угору схилом, розвіваючи над собою прапори. Але першолюди не показали ані краплі відчаю, коли в небі засяяв знак — навпаки, мужньо встояли під навалою, і почалася битва така люта і кривава, яких небагато бачила довга історія Долини.

Сім разів андали йшли у напад, кажуть нам співці, і шість разів першолюди відкидали їх назад. Лише сьомий удар, очолений страхолюдним велетнем на ім’я Торгольд Толет, зламав їхні лави. Торгольдом Похмурим кликали його люди, і то був доволі похмурий жарт, бо писано, що здоровань ішов у битву з реготом, голий вище пояса, з різьбленою на грудях кривавою семикутною зіркою і сокирою в кожній руці.

Пісні твердять, що Торгольд не знав ані страху, ані болю. Вже спливаючи кров’ю з двох десятків ран, він прорубав червону просіку крізь найстійкіших воїнів князя Черленця і одним змахом відтяв його вельможності руку біля плеча. Не збентежила його і поява чародійки Урсули Накруч на криваво-гнідому коні; вона намагалася проклясти і зурочити велетня, який дотоді лишився голіруч, бо обидві сокири кинув устромленими в ворожі груди. В пісні співається, що Толет стрибнув на відьминого коня, схопив її обличчя у дві скривавлені долоні й відірвав голову від тулуба під вереск про змилування.

Розпочався безлад. Андали вдиралися до лав першолюдей крізь пробитий у них прохід. Перемога вже здавалася їм здобутою, але Робар Ройс так легко не здавався. Хтось інший відступив би і ущільнив лави для оборони, а ще хтось — утік з бойовиська… проте верховний король наказав ударити у відповідь. Нападників він очолив сам і заходився прорубатися крізь замішання з найкращими поборниками при боці. В руці його свистіла Пані Безнадія — страшний клинок, висмикнутий королем з мертвих рук Короля-на-Пальцях. Рубаючи ворога праворуч і ліворуч, король пробився до Торгольда Похмурого. Коли Робар замахнувся на його голову, Толет ухопив клинок, регочучи… але Пані Безнадія прорізала йому пальці й зупинилася лише у Торгольдовому черепі.

Співці кажуть: велетень захлинувся останнім сміхом. Відтак верховний король уздрів через поле Соколиного Лицаря і дав остроги коневі, поспішаючи туди, бо сподівався: якщо андальський ватажок загине, андали втратять мужність і кинуться навтьоки.

Вони зійшлися посеред виру битви — король у спижевій броні, звитяжець у висрібненій криці. Хоча Соколиний Лицар сліпучо виблискував обладунком у вранішньому сонці, меч його не міг рівнятися з Пані Безнадією. Двобій скінчився, ледве почавшись — валірійський булат розсік крилатий шолом і вклав андала на місці. На мить, споглядаючи падіння ворога сторчма з сідла на землю, Робар Ройс, певно, думав, що битву виграно.

А тоді у вранішньому повітрі за його спиною почулися сурми. Обернувшись у сідлі, верховний король у відчаї уздрів п’ять сотень свіжих андальських лицарів, що неслися схилом Велетневого Списа просто у спину його війську. На чолі навали летів воїн у сріблястій криці з місяцем та соколом на щиті й крилами на шоломі. Пан Артис Арин вбрав одного з лицарів свого війська у запасний обладунок і залишив у таборі, а сам повів загін найкращих вершників угору козячою стежкою, яку пам’ятав з дитинства, щоб з’явитися позаду першолюдей і запопасти їх згори.

Битва перетворилася на нищення. Затиснуте спереду і ззаду, останнє велике військо першолюдей Долини загинуло, пошматоване на клапті. Тридцять знаних панів стало до оборони Робара Ройса того дня; жоден не лишився в живих. І хоча співці кажуть, що верховний король вкладав ворогів десятками, наприкінці здолали і його. Хтось твердить, що переможцем вийшов сам пан Артис, хтось називає князя Волокупа або Люцеона Храмина, Лицаря Дев’ятизір’я. Корбреї з Прихистку наполягають вже багато століть, що смертельного удару завдав пан Хайме Корбрей, а за доказ висувають Пані Безнадію, повернуту в дім Корбрей опісля битви.

Отаку розповідь про Битву Семи Зірок чуємо ми від співців та септонів. Зворушливу оповідь, поза сумнівом, та вчений книжник мусить спитати: наскільки правдиву? Цього ми вже не дізнаємося. Знаємо лише, що король Робар ІІ з дому Ройс зустрів пана Артиса Арина у великій битві при обніжжі Велетневого Списа, і там король загинув, а Соколиний Лицар завдав першолюдям удару, від якого вони вже не отямилися.

Не менш як чотирнадцять найстаріших і найшляхетніших домів Долини скінчили свій родовід того дня. Ті, чиї нащадки збереглися — серед них Черленці, Ловичі, Студеники, Видзвони та самі Ройси — мусили віддати завойовникам данину золотом і заручниками та зігнути коліна у покорі Артисові Арину, Першому тако нареченому, вінчаному Королем Гори та Долини.

З часом деякі з принижених домів почасти повернули собі славу, шану, владу та статки, втрачені того дня на бойовищі, але для того мусили спливти численні століття. Що ж до переможців, Арини відтоді правили у Долині королями до приходу Аегона Завойовника з сестрами, а по тому стали князями на Соколиному Гнізді, господарями у Долині та Оборонцями Сходу. І від того дня й донині сама Долина відома людям як Долина Арин.

На переможених чекала жорстокіша доля. Звістка про перемогу розповсюдилася за вузьке море; в Долину та навколишні гори почало прибувати дедалі більше андалів, і всі вони хотіли землі, яку андальське панство радо їм жалувало. Там, де першолюди намагалися опиратися, їх пригинали до землі, перетворювали на рабів та кріпаків, або виганяли геть. Власне ж їхнє панство, переможене і принижене, було не в змозі їх захистити.

Дехто з першолюдей, певно, вцілів шляхом змішування своєї крові з кров’ю андалів, проте ще більше втекло до високих полонин та кам’янистих пересувів Місячних Гір. Там нащадки колись гордовитого племені живуть і донині — коротким, суворим, безжальним життям серед скелястих вершин, життям розбійників та вигнанців, полюючи на подорожніх, які легковажно входять до гір без міцного збройного супроводу. Майже нічим не різнячись від вільного народу за Стіною, ці верховинні роди теж відомі серед вищих сусідів як “дичаки”.

Тут наведено імена найзначніших верховинних родів у Місячних Горах за відомостями архімаестра Арнеля з його праці “Гора і Долина”:

  • Кам’яні Ґави
  • Молочні Змії
  • Сини Туману
  • Брати Місяця
  • Чорні Вуха
  • Сини Дерева
  • Смалені
  • Вийники
  • Рудобої
  • Мальовані Собаки

Існують і менші роди, часто-густо утворені чварами та розколом у якомусь значнішому роді, але зазвичай їх швидко розчиняють у собі сильніші суперники або винищують лицарі Долини.

Імена більшості родів мають якесь походження, хай яким темним воно видається нам нині. Ми знаємо, що Чорні Вуха відрізають воякам, переможеним у битвах, вуха і беруть їх за здобич. Серед Смалених є звичай, щоб юнак віддав вогню якусь частину тіла і тим довів свою мужність, аби вважатися чоловіком. Звичай сей може походити з років після “Танку драконів” — так вважають деякі маестри. Тоді один з родів, що відколовся від Мальованих Собак, за переказами вклонявся вогняній відьмі у горах, котрій надсилав хлопчиків з подарунками, а вони для доведення своєї мужності мали постати перед полум’ям дракона, що корився тій відьмі.

Хоча Долина оточена горами, та не конче убезпечена ними від зовнішніх ворогів. Високий гостинець з річкового краю крізь Місячні Гори бачив чимало пролитої крові, бо хай який він крутий і кам’янистий, а все ж найвірогідніше саме ним може наблизитися вороже військо для нападу на Долину. Східний його кінець стереже Кривава Брама — колись грубо тесана стіна без чамуру, складена на кшталт кільцевих городищ першолюдей. Але у роки правління короля Озріка V Арина її відбудували наново як могутню фортецю. Відтак протягом століть з десяток загарбницьких потуг розбилися на друзки, намагаючись проламати нову Криваву Браму.

Узбережжя Долини — скелясте, повне зрадливими мілинами та підводними скелями — є непривітним для кораблів, що бажають стати на котву, і тим ще додає їй неприступності. Але королі Арини, добре пам’ятаючи, як на Вестерос прибули з-за моря їхні власні пращури, ніколи не нехтували обороною своїх берегів. Міцні замки та паланки стережуть найвразливіші місця узбережжя, і навіть кам’янисті, провіяні всіма вітрами Пальці густо потикані вартовими вежами зі світильнями, які мають попереджати про нападників з моря.

Андали завжди були войовничим плем’ям, бо ж і одним з Седмиці, якій вони вклоняються, є сам Воїн. Почуваючись безпечно у власних володіннях, королі Долини час від часу виходили на завоювання за їхні межі. У таких виправах їм допомагала та перевага, що коли примхливе щастя війни оберталося проти них, вони завжди мали де сховатися за природніми мурами своїх гір.

Не забували Королі Гори та Долини і про морську потугу. В Мартинові вони мали добре облаштовану і чималу природну гавань, яка за Аринів зробилася одним з найзначніших міст королівств Вестеросу. Долина славиться плодючістю, але за розмірами поступається володінням інших королів (ба навіть значних князів), а Місячні Гори й поготів є безплідними, кам’янистими та негостинними для людей. Тому торгівля є для володарів Долини надзвичайно важливою, і мудріші з королів Аринів завжди дбали про її захист, будуючи з цією метою вдосталь бойових кораблів.

У водах при їхньому східному та північному узбережжі розташувалися з півсотні островів, між якими деякі — не більше ніж скелі, засиджені крабами та морськими птахами, а інші — доволі великі й навіть населені людьми. Маючи бойові кораблі, королі Арини розповсюдили свою владу і на згадані острови. Острів Лобак підкорив король Гуг Арин (Тлустий) по недовгій боротьбі, а Перса — його онук, король Гуго Арин (Надійливий), по значно довшій. Відьмин острів, столець дому Накруч з його зловісною славою, приведений був до королівства шлюбом, коли король Алестер Арин, Другий тако наречений, взяв Арвен Накруч за дружину.

Останніми островами, повінчаними з Долиною, були Три Сестри. Кілька тисяч років вони пишалися власними лютими королями — піратами та наскочниками, чиї лодії безсоромно нишпорили Куснем, вузьким морем і навіть Тремтливим морем, плюндруючи та беручи здобич зі своєї ласки, а тоді повертаючись до Сестер з тягарем золота і рабів.

Таке свавілля зрештою розгнівало Королів Зими, які напустили на Сестер власні бойові кораблі, щоб скорити їх під свою владу — бо хто тримає Три Сестри, той порядкує у затоці Кусень.

Загарбання островів північанами найкраще відоме в історії під назвою Зґвалтування Трьох Сестер. “Літописи Довгосестри” описують чимало скоєних тоді жахіть: як дикі північани вбивали дітей для своїх казанів, як вояки намотували тельбухи ще живих людей на рожна, як на Катовій горі за один день стратили три тисячі відважних воїнів, як Бельтазар Болтон наказав зробити собі Рожеве Шатро зі шкіри, злупленої з сотні сестринців…

Скільки можна вірити таким оповідям — нині невідомо. Але варто зауважити, що про ці свавілля, змальовані уродженцями Долини у їхніх розповідях про війну, не згадано ані словом у північних літописах. Втім, не можна заперечити, що влада Півночі тяжкою рукою лягла на острови — чого б інакше сестринці надіслали своїх вцілілих панів прохачами до Соколиного Гнізда благати про поміч Короля Гори і Долини.

Король Матос Арин, Другий тако наречений, радо надав допомогу, але за умови, що сестринці погодяться скласти присягу на вірність йому та його нащадкам і визнають над собою владу Соколиного Гнізда. Коли його ясновельможна дружина засумнівалася, чи варто втягувати Долину в заморську війну, його милість відповів славнозвісними словами: що йому краще мати сусідом пірата, ніж вовка. По тому король вирушив до Сестринова з сотнею бойових кораблів.

Живим він звідти не повернувся, але сини його продовжили війну. Ще тисячу років Зимосіч і Соколине Гніздо змагалися за владу над Трьома Сестрами. Безглуздою Війною кликали ті змагання чимало людей. Знову і знову здавалося, що боротьба нарешті добігла кінця, аж вона спалахувала з новою силою в наступному поколінні. Острови переходили з рук у руки навіть не десяток разів. Тричі на Пальцях висаджувалися північани. Арини надіслали кораблі вгору Білим Ножем і спалили Вовче Лігво, а Старки відповіли нападом на Мартинів і спаленням кількох сотень кораблів у гніві, коли міські мури дали їм відсіч.

Зрештою переможцями вийшли Арини, і відтоді Три Сестри завжди складали частину Долини, за винятком недовгого царювання королеви Марли Розставець невдовзі по Аегоновому Завоюванні; її скинули, побачивши наближення браавоського флоту, винайнятого північанами за наказом короля Аегона. Її брат склав присягу Таргарієнам, а сама вона скінчила життя у сестрах-мовчальницях.

“То була не так перемога Соколиного Гнізда, як втрата Зимосіччю наснаги до боротьби, — зазначає Перестан у “Роздумах про історію”. — Протягом десяти довгих століть лютововк і сокіл билися та кривавилися за три скелі у морі, аж доки одного дня вовк не прокинувся віді сну і не зрозумів, що йому всього лише муляє камінець між зубів, по тому виплюнув його і пішов геть”.

<<< Світ льоду та вогню