Лев черлений, лев у златі

<<< Світ льоду та вогню

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Наступні роки виявилися мало не найлихішими у довгій історії заходу. Навіть ті доми, які ще зберігали вірність Скелі, тепер чинили на свій розсуд, бо князь Титос виявився нездатним або неохочим до правого суду та покарання злочинців — навіть тих, які вбивали його служивих людей. На заході розпочалося зо два десятки міжусобних чвар — панство чубилося один з одним за землю, золото і владу. Розбійники, втікачі з війська, лицарі-грабіжники обсіли край, наче лиха пошесть. Генну Ланістер повезли до Близнюків заміж за Фрея. у Ланіспорті збунтувалися підмайстри та ремісничі учні. Квелон Грейджой з залізняками розтрощив кораблі князя Файяна і пограбував Файний острів. Септони та жебрущі брати почали відверто проповідувати проти дому Ланістер та “князя Неправосуда”. А тим часом могуття і багатство Ринів і Тарбеків дедалі зростали.

Негаразди у краї змусили Залізний Престол втрутитися. Тричі король Аегон V надсилав своє лицарство відновити лад на заході, проте щоразу чвари спалахували знову, щойно королівське військо ступало за поріг. Коли його милість король загинув у лихій пригоді в Перелітку року 259 по А.З., справи ще погіршилися, бо новому королю Джаяхаерису ІІ Таргарієну бракувало сили духу та волі батька, до того ж його невдовзі захопив вир Війни Дев’ятишагових Королів.

Тисяча лицарів та десять тисяч щитників виступили на ту війну з західного краю на заклик короля, проте князя Титоса серед них не було. Провід над військом віддали братові його вельможності, але року 260 по А.З. пан Язон Ланістер загинув на Кров-Камені. (Згодом піде поголос, що його вбив сам Маеліс Мерзенний, але сучасні подіям звіти цього не потверджують; до могили пана Язона вклав розлад кишок, а не ворожа сокира.) По його смерті решту західного війська забрав під свою оруду пан Рогер Рин і здобув кілька помітних перемог. Наприкінці війни Черлений Лев вважався одним з найвеличніших звитяжців у війську.

Три старші сини князя Титоса також не пасли задніх на Порогах і показали себе гідними воїнами. Висвячений на лицаря напередодні війни, пан Тайвин Ланістер бився у дружині юного спадкоємця королівського престолу — Аериса, принца Дракон-Каменя — і вислужив честь піднести його до лицаря наприкінці колотнечі. Кеван Ланістер теж здобув остроги на службі зброєносцем при Черленому Леві; Рогер Рин висвятив його власноруч. Їхній брат Тигет, десятирічний зброєносець, був ще замолодий для лицарства, проте його мужність та майстерність помітили геть усі, бо вже в першій битві він убив дорослого вояка і ще трьох у наступних сутичках; одним з тих трьох був лицар “Золотої Дружини”. “Ті, хто бачили цих завзятих юних левів на бойовищі, передбачувано дивувалися, як їх могло породити лоно тремтливого недоумка, що тим часом дурів під Скелею”, — презирливо писав великий маестер Пицель у своїх “Спостереженнях про нещодавнє кровопролиття на Порогах”.

Його образливі слова не були зовсім необґрунтовані, бо поки левенята борюкалися на Порогах, Титос Ланістер лишався у Кастерлі-на-Скелі в товаристві такої собі молодої жінки невисокого роду, що привернула його увагу, коли годувала груддю наймолодшого княжого сина. Більшість зацного панства вирушила на війну майже на два роки, і справжнім володарем краю — хіба що не за титулом — став князь, який з ними не пішов, а саме Вальдеран Тарбек, яким у свою чергу правила дружина, пані Елина.

Повернення синів князя Титоса поклало цьому край. Загартований у битвах і розгніваний зневагою, що виявляло панство королівств до його батька, пан Тайвин Ланістер негайно заходився відновлювати гонор та силу Кастерлі-на-Скелі. Кажуть, що його батько заперечив був, але слабенько, і негайно повернувся до обіймів своєї мамки-годувальниці, залишивши спадкоємця порядкувати справами.

Пан Тайвин почав з того, що завимагав повернути все золото, яке князь Титос роздав у борг. Хто не міг заплатити негайно, мусив надіслати до Кастерлі-на-Скелі заручників. Усі пани, які в попереднє десятиліття чинили міжусобиці, були викликані до двору, щоб їхні суперечки владнав законний зверхній володар. П’ять сотень лицарів — загартованих кровопролиттям на Порогах зарізяк — утворили окремий загін під проводом брата пана Тайвина, пана Кевана, і отримали доручення звільнити захід від розбійних лицарів та різноманітного злочинного наброду, а також “допомогти зібрати борги, досі невиплачені моєму вельможному батькові князю”. Ба більше, панству заходу наказали годувати і надавати нічліг збирачам боргів пана Кевана у їхніх мандрах від замку до замку.

Чимало панів поспішили підкоритися. “Лев прокинувся”, — мовив пан Гарис Звихт, Лицар Вихти, коли до його брами прибули збирачі боргів. Нездатний виплатити борг, він віддав панові Кевану власну доньку за заручницю. Проте деінде збирачів зустрічали похмурим невдоволенням і навіть відвертим опором. Кажуть, князь Рин зареготав, коли маестер прочитав йому наказ пана Тайвина, і порадив своїм слугам та прибічникам нічого не робити. “Скоро левеня втомиться ганятися за власним хвостом”, — зневажливо мовив він… але заходився зміцнювати оборону Кастамиру.

Князь Вальдеран Тарбек нерозважливо обрав інший спосіб: виїхав до Кастерлі-на-Скелі оскаржити наказ, впевнений у своїй здатності схилити князя Титоса до заперечення волі його сина. “Я примушу жирного лева обгидитися, а хлопчака посаджу на налигач і заб’ю йому цурку в пащу, перш ніж відкланятися”, — хвалився він, вирушаючи з Тарбекова.

Але у Кастерлі-на-Скелі князеві Тарбеку відмовили у зустрічі з князем Титосом. Натомість його зустрів пан Тайвин, дозволив трохи повимагати, побуяти і покидатися погрозами, а тоді кинув до підземелля “доти, доки ви не віддасте всі вкрадені землі та не виплатите усе золото, позичене вам паном батьком, до найменшої монетки”.

Маючи князя Вальдерана у кайданах, Тайвин Ланістер, поза сумнівом, чекав від Тарбеків негайної покори. Але пані Тарбек швидко позбавила його марних сподівань; натомість ця непересічна жінка вислала власних лицарів схопити трьох Ланістерів (а заразом двох синів князя Престера і півдесятка дівчат простого роду, застуканих у лісі коло Святогню за легковажними розвагами). Двоє бранців були Ланістерами з Ланіспорту, далекими родичами Ланістерам Скелі, але третій, юний зброєносець Стафорд Ланістер — старшим сином і спадкоємцем покійного брата князя Титоса, пана Язона. “Вишліть мені пана господаря мого і коханого чоловіка неушкодженим тілесно, бо інакше ці троє понесуть кару за кожну краплину його крові”, — написала пані Елина до Кастерлі-на-Скелі. Розумніша за свого пана, вона знала, що не має потикатися туди сама.

Виникло протистояння, яке відволікло князя Титоса від його годувальниці та змусило до непокори волі свого рішучого спадкоємця. Пан Тайвин закликав пана батька відповісти на вимогу пані Тарбек, повернувши князя Вальдерана трьома шматками — але князя Титоса його думка нажахала. “Пані Елина тримає в руках життя мого небожа!” — казав він синові. По тому його вельможність не лише наказав звільнити князя Тарбека неушкодженим тілесно, але й вибачився перед ним та пробачив усі борги.

Для убезпечення обміну заручниками князь Титос звернувся до молодшого брата пані Тарбек — пана Рейнарда Рина, який був щасливий прислужитися. За місце зустрічі обрали могутню твердиню Черленого Лева у Кастамирі. Пан Тайвин відмовився туди їхати, тож повертав князя Вальдерана пан Кеван, тоді як пані Тарбек власною особою привезла Стафорда та його родичів. Князь Рин запросив обидві сторони на учту, де було влаштовано зворушливу виставу дружби та примирення: Ланістери і Тарбеки піднімали здравиці один за одного, обмінювалися дарунками та цілунками, присягалися залишитися вірними друзями один одному “на віки вічні”.

Віки вічні тривали трохи менше року, як зауважив згодом великий маестер Пицель. Тайвин Ланістер, якого не було на бенкеті Черленого Лева, ні на крихту не послабив рішучості пригнути до коліна підданих, що надто високо вознесли ріг погорди. Наприкінці року 261 по А.З., скінчивши приготування, він надіслав до Кастамиру і Тарбекова круків з вимогами, щоб Рогер та Рейнард Рин, а також князь і княгиня Тарбек з’явилися до Кастерлі-на-Скелі “відповісти за свої злочини”. Але Рини і Тарбеки обрали зухвалу непокору — саме її пан Тайвин, без сумніву, і чекав. Обидва доми повстали у відвертому бунті, відкинувши вірність і покору Кастерлі-на-Скелі. Тайвин Ланістер у відповідь скликав корогви.

Твердо знамірившись стерти з пам’яті роки приниження, він не питав дозволу свого пана батька, ба навіть не повідомив його про свій намір, а просто виступив у похід з п’ятьма сотнями лицарів та трьома тисячами щитників і стрільців. З ним пішли і брати Кеван та Тигет — один лицарем, другий зброєносцем. У дорозі до них приєдналися князь Марбранд з Попельні, князь Престер зі Святогню та ще тузінь нижчих панів, вельми збільшивши загін.

Дім Тарбек першим відчув на собі гнів пана Тайвина. Почуваючись безпечно у власній могутності, при численних друзях та союзниках, князь Вальдеран часто вихвалявся, що не боїться “дрібних левенят”. Проте ланістерівське військо насунулося так швидко, що слуги та прибічники князя Вальдерана не мали часу зібратися на його захист. Його ж вельможність нерозважливо виступив назустріч війську пана Тайвина з самою лише надвірною дружиною. В короткій лютій битві тарбеківське військо зламали і знищили.

Князя Вальдерана поранили і взяли живим у полон разом з двома синами від другого шлюбу (єдиний син від першого загинув у битві).

— Гаразд, хлопчиську, ти нас зловив, — сказав князь Тарбек панові Тайвину, коли його привели перед очі полонителя. — Ми варті добрячого викупу, та ти й сам знаєш. Кажи, скільки хочеш, пані дружина заплатить.

— Нашим власним золотом, — кажуть, відповів пан Тайвин. — Дякую, пане, такої щедрості мені не треба.

По тому він вимовив наказ і дивився холодними очима, як карають на горло князя Вальдерана та його синів, а заразом небожів та нерідних братів, чоловіків його доньок, та й кожного чоловіка, що показав на щиті або вапенроку семикутну блакитно-срібну зірку, вихваляючись Тарбековою кров’ю в жилах. Коли ланістерівське військо продовжило похід на Тарбеків, голови князя Вальдерана та його синів повезли перед ним наштрикнутими на списи.

При їхньому наближенні пані Елина Тарбек зачинила браму і вислала круків до Кастамиру, скликаючи своїх братів. Коли під прапором миру до неї прибув пан Кеван Ланістер, вимагаючи покори, вона засміялася і мовила:

— Ви не єдині леви на заході, пане. Мої брати насуваються. Кіт черлений теж гострі кігті має.

Але її зухвалість була нерозважлива. Тарбеків був старим замком, більшість його захисників виїхали у битву з князем Вальдераном, де загинули або розбіглися. Хто лишився — був уражений чисельністю війська Ланістерів і пригнічений головами свого володаря та його синів на держалнах під прапорами. (Можливо, дехто всередині не відцурався і ланістерівського золота, бо Тайвин Ланістер не кидав перемогу в битві на примху долі, як покажуть наступні десятиліття.)

Покладаючись на мури, пані Тарбек, напевно, чекала довгої облоги. Але пан Тайвин негайно кинув уперед щитників з драбинами, гаками та стіноламами. Писано у літописах, що приступ не тривав і години. Коли таран виламав головну браму замку, дві інші брами відчинилися зсередини, і ланістерівське військо вдерлося до твердині. Хто втік — на тих зглянулися, хто бився — тих скарали. Пані Елину з дітьми запопали живою і вивісили з вікна найвищої вежі замку смикатися у зашморзі. Її син Тіон Черлений загинув раніше матері — у бою попід брамою; йому було дев’ятнадцять років, як і Тайвину Ланістеру. Доньки пані, Роганна та Серела, чиїх чоловіків позбавили голів разом з князем Вальдераном, решту життя прожили сестрами-мовчальницями (літописи не погоджуються, чи наказав пан Тайвин вирізати їм язики).

Старша донька пані Елини, Роганна, була матір’ю трирічного сина, якого згадують у піснях як “останнього князя Тарбека”. Хлопчик зник у день битви і ніколи більше не з’явився на світ. Чутливі душі полюбляють вірити, що його крадькома вивезли з палаючого замку, виростили і виховали за вузьким морем, і там він зробився співцем, уславленим сумними піснями та думами. Надійніші звіти кажуть, що його кинув до колодязя пан Аморі Лорх, проте лишається достеменно невідомим, чи з наказу пана Тайвина, а чи ні.

Коли останній спротив було придушено, Тайвин Ланістер наказав віддати замок Тарбеків вогню. Горів він день і ніч, залишивши по собі лише зчорнілу шкаралупу.

Пишуть, що Черлений Лев прибув саме вчасно побачити пожежу. З ним примчало дві тисячі вояків — більше він за відпущений йому короткий час зібрати не зумів. Лише один з десяти був лицарем. Якби князь Рогер мав час, то скликав би більше військо, бо дім Рин мав багато друзів на заході, та й його вояцька слава притягла б удосталь компанійців, заплотних лицарів та сердюків. Але у поспіху, сподіваючись врятувати сестру, його вельможність рушив у похід лише з чвертю повної сили, та й ту прогнав довгими верстами, зрештою привівши до Тарбекова голодними, виснаженими… і запізно.

Тайвин Ланістер, за більшістю свідчень, мав утричі більше людей, а за деякими звітами Ланістери переважали Ринів аж уп’ятеро. Обережніший воєвода відступив би перед такою чисельною перевагою, але Черлений Лев з Кастамиру ніколи не славився обережністю. Сподіваючись перемогти раптовою навалою, Рогер Рин наказав сурмити і відчайдушно ринув просто на табір пана Тайвина.

Битва, що почалася, виявилася на диво рівною, бо ланістерівці, застукані зненацька, не вишикувалися для оборони. Якби князь Рин мав більше панцирної кінноти, його лицарі пробилися б до самого чільного шатра під корогвою пана Тайвина. Але дотуди було далеко, і надто багато ворогів стояло на шляху, до того ж після першого удару ланістерівці швидко отямилися, і невдовзі чисельна перевага почала даватися взнаки. Зустрічну навалу очолив сам пан Тайвин.

Після невдачі першого удару князеві Рину лишалося тільки розвернутися і кинутися навтіч, лишивши на полі половину свого війська. Від табору його вершників відігнала злива арбалетних стріл; одна поцілила князя Рина між лопаток, пробивши задню плиту панцира. Рана була не смертельна, але глибока, і виточила багато крові. Черлений Лев, хилитаючись у сідлі, промчав верхи ще зо дві версти, перш ніж упасти з коня. Далі до Кастамиру його мусили везти лежачи.

Ланістерівське військо, збільшене удвічі прибуттям рушень князів Вестерліна, Відшиба, Бросквина та Стиксписа, за три дні прибуло до Кастамиру. Князь Рин вислав круків до своїх друзів, союзників та присяжних слуг, але з’явилося їх небагато — надто свіжою була наука, вивчена у Тарбекові.

Щоправда, Кастамир виявився твердішим горішком. Подібно до Кастерлі-на-Скелі, столець дому Рин починався з копалень. Багаті жили золота і срібла зробили Ринів у Вік Звитяжців мало не рівними заможністю Ланістерам. Щоб уберегти свої статки, вони поставили мури навколо входу в свої копальні, зачинили їх брамою з дубу та заліза і змурували обабіч двійко міцних веж. Далі почалося облаштування осель, але тим часом і копальні все поглиблювалися; коли ж нарешті золота не стало, їх розширили у казкові покої, галереї, затишні опочивальні, плетиво проходів та неймовірну лунку палату для танців і розваг. Для стороннього ока Кастамир нагорі виглядав невеличким маєтком, гідним хіба що зем’яного лицаря чи дрібного князька, проте знавці Ринових таємниць відали, що дев’ять десятих замку ховається під землею.

Саме у ті глибокі палати і відступили Рини від Ланістерів. Слабкий та запалений від втрати крові, Черлений Лев не мав змоги очолити опір. Замість нього воєводою став пан Рейнард, його брат. Не такий упертий, але хитріший за брата, Рейнард розумів, що не має потуги для оборони замкового муру, тому вирішив лишити усі наземні споруди ворогові та сховатися під землею. Адже збудовані для надійного захисту копальні Кастамиру ще ніхто не здобував силоміць. Униз до них вели три шляхи — вузькі, низькі, покручені, обладнані пастками, ямами та бійницями. Двоє панцирних лицарів, стоячи біч-обіч, утримали б найбільший прохід проти тисячі, бо нападники не мали способу обійти їх, а при прямому нападі захисники лили б їм на голови гарячу олію та смолу зі стельних бійниць.

Коли всі мешканці замку безпечно сховалися у підземних палатах, пан Рейнард надіслав панові Тайвину умови миру. “Ви не проб’єтеся до нас униз, — писав він, — а запасів харчів та води ми маємо на три роки. Але подаруйте нам повне пробачення за всі минулі образи, пришліть ваших братів за заручників, щоб уникнути обману, і ми знову станемо вам вірними слугами”.

Цього разу, проте, його красномовність слухали глухі вуха. Тайвин Ланістер не вшанував умови пана Рейнарда жодною відповіддю. Не відповів він і на виклик пана Рогера на лицарський двобій (хоча пан Тайвин міг би його і прийняти, якби знав, що Черлений Лев ледве стоїть на ногах).

Наміру надсилати вояків помирати у пітьмі в намаганнях пробитися вниз Тайвин теж не мав. Натомість він наказав запечатати копальні ззовні. Кайлом, сокирою та вогнем його власні рудокопи звалили на велику браму неймовірний тягар каменю та землі, не лишивши ані входу, ані виходу. Коли це було зроблено, князь обернув увагу на невеличкий швидкий потічок, що живив кришталево-блакитний ставок біля замку; саме він подарував замкові своє стародавнє ім’я. Ланістерівці мали тисячі рук і не бачили жодного ворога поблизу, відтак загатити потік їм стало і дня; ще два знадобилося, щоб відвести воду до найближчого входу в копальні.

Земля та камінь, якими запечатали копальні, не лишили проходу навіть білці, не те що людині… але вода свій шлях донизу знайшла.

Кажуть, що пан Рейнард узяв з собою до копалень більше як три сотні чоловіків, жінок і дітей. З-під землі не з’явився жоден. Кілька стражників, приставлених до найменших та найдальших входів у копальні, доповідали, що протягом ночі чули з-під землі слабкі крики та вереск, але вже до світанку камені стояли мовчазні, як завжди від початку часів.

Копальні Кастамиру ніхто більше ніколи не відчиняв. Палати і вежі над ними, віддані вогню за наказом Тайвина Ланістера, стоять порожні до сього дня — німим заповітом для всіх, кому стане дурощів збурити опір левам Скелі.

<<< Світ льоду та вогню