Чудернацькі звичаї півдня

< < < Світ льоду та вогню

Хай які розділені поміж себе — і тисячу років тому поєднані з ройнарами, — дорнійці мають свою власну пишну та криваву історію і народжені нею власні звичаї.

Кам'яні дорнійці мають найбільше спільного з людом, що мешкає північніше гір, і найменше доторкнуті ройнарськими звичаями. Це, втім, не зробило їх близькими союзниками порубіжного панства чи князів Обширу; навпаки, писано і казано, що гірське панство Дорну пишається звитягами не менш свавільними, ніж верховинні роди Долини, бо вже тисячі років чубиться з обширянами і штормовими, а коли не з ними, то один з одним. Якщо ви чуєте у думах про мужні сутички з жорстокими та підступними дорнійцями у порубіжних землях, то майже напевне йдеться про володарів Чорнощовби та Крулегробу, Вилу та Небосягу. І не забудьмо Крицаків — Оборонці Кам'яного Шляху лишаються найпогордливішими та наймогутнішими слугами дому Мартел, при тому не завжди виявляючи до зверхників бездоганну вірність і покору.

Піщані дорнійці ближчі до ройнарів і давно звикли до тяжкого життя у пустелі. Річки Дорну виглядають жалюгідно проти Мандера або Тризуба, та все ж несуть удосталь води, щоб зрошувати лани, живити села і містечка. Проте далі від водних шляхів люди живуть у зовсім інший спосіб: рухаються від однієї оази в пустелі до іншої, перетинають піски між відомими їм посеред пустки криницями, вирощують дітей обіч своїх кіз та коней. Саме піщані дорнійці головним чином плодять уславлених піщаних коней, які вважаються найгарнішими верховими тваринами у Семицарстві. Легкі статурою, нездатні нести вагу лицаря у броні, зате швидкі й невтомні, піщані коні біжать без спочинку день і ніч, роблячи хіба що кілька ковтків води. Дорнійці люблять їх чи не більше, ніж власних дітей; король Даерон завважував у “Завоюванні Дорну”, що Лицар Плямистого Гаю ставив своїх піщаних у стійла, влаштовані просто в його панських палатах.

Перед появою Німерії наймогутнішими володарями у всьому Дорні були королі у Крицаку — далеко впливовішими, ніж Мартели тих самих часів. Вони правили половиною Дорну — про що Крицаки й досі не дають нікому забути. У століття по тому, як до влади над усім Дорном піднеслися Мартели, Крицаки найчастіше з усіх вельможних домів перебували на межі бунту, і кілька разів таки його збурювали. Звичка ця лишилася навіть тоді, коли великий князь Марон Мартел поєднав Дорн союзом з Залізним Престолом. Князі у Крицаку виступали за чорного дракона щонайменше у трьох з п'яти повстань Чорножарів.

Солоні дорнійці, пагони ройнарського роду, за століття втратили рідну мову, але у тій посполитій, якою вони говорять зараз, лишилося чимало помітних її ознак: розтягування одних звуків, заокруглення других та підйом третіх у несподіваних місцях. Дорнійську говірку одні слухачі описують як чарівно звабливу, інші (головне порубіжники, і то несправедливо) — як огидну і геть нерозбірну. Але головна справа навіть не в говірці; ройнари привезли з собою звичаї та закони, які Мартели розповсюдили усім Дорном. Так, у Дорні — єдиному з королівств Семицарства — успадковує владу і майно найстарша дитина будь-якої статі, а не найстарший син. В історії відомо вдосталь уславлених паній та видатних великих княгинь, про яких складено не менше пісень та переказів, ніж про зацних лицарів та величних князів.

Є й інші звичаї, що підкреслюють окремішність Дорну. Там не надто переймаються, чи народилася дитина у шлюбному союзі або поза ним, особливо якщо народила її постійна коханка-підбічниця. Чимало панів мають коханок, і чимало паній теж тримають при собі когось, обраного не задля дітей або родинного союзу, а задля насолоди і втамування хіті. У справах кохання байдуже їм також, чи злягається чоловік з чоловіком, а чи жінка з жінкою; септони бажали були направити дорнійців на шлях праведності, але невеликих у тім досягли успіхів. Одяг у Дорні теж носять вельми відмінний, бо тамтешнє підсоння сприяє вільним шатам з багатьох шарів легкого краму; а їжу там полюбляють щедро присмачену гострими приправами — обпікають собі роти драконоперцями, ще й домішують краплю зміїної отрути.

Від решти дорнійців — солоних, піщаних і кам'яних — стоять осібно сирітки Зеленокрівці, які плакали, коли Німерія спалила кораблі. З недопалених решток вони поробили собі човни-плоти, щоб ходити вгору та вниз Зеленокрівцею і мріяти про день повернення до Матері Ройни. Маючи у жилах чисту кров ройнарів, вони буцімто донині розмовляють між собою рідною мовою — але тільки потай, бо три спадкоємці онука Німерії, великого князя Морза ІІ, намагалися її заборонити та викорінити.

Згадані спадкоємці відомі також як Червоні Князі (хоча серед них дві були княгинями), чиє правління мережили війни всередині та ззовні Дорну. Саме за них виник Накот як місце збору, де човни, плоти і пороми стягувалися разом линвами. З часом там виросло ціле містечко на воді; згодом великі князі звели неподалік фортецю для захисту, і дедалі більше кораблів з Вільних Міст почали відвідувати цю зручну стоянку.

Ще один приклад вельми відмінних законів та звичаїв Дорну, народжених під впливом ройнарів, можна знайти, на диво, у останні дні “Танку драконів”. Ось уривок з розвідки архімаестра Гільдайна про коротке панування Гаемона Світлокосого:

Один за одним надходили накази з Дому Цілунків, де малий король утвердив престол — і один був нахабніший за інший. Гаемон постановив, що дівчата віднині вважаються рівними хлопцям у питаннях спадкоємства, що бідарям у часи голоду слід роздавати хліб та пиво, і що люди, які на війні втратили руки або ноги, повинні отримати харч та дах над головою від пана, за якого вони билися у мить втрати. Гаемон також наказав, щоб чоловіків, які поб'ють своїх дружин, піддали побиттю у відповідь, не зважаючи на вчинок дружини, яким вона заслужила покарання. Майже напевне, ці накази були справою рук дорнійської хвойди на ім'я Сильвена Піщанець, яка була коханкою матері короля, Ессії, коли вірити пліткам Грибочка.

< < < Світ льоду та вогню