Вік Світанку

<<< Світ льоду та вогню

Не існує людей, які знали б напевне, коли почався наш світ — але віддавна безліч маестрів та інших вчених мужів без упину шукають відповідь. Одні твердять, що світові сорок тисяч років, інші — що п’ятсот тисяч… а чи й більше, чому ні? Цього не написано у жодній відомій нам книзі, бо у першу добу світу, Вік Світанку, люди не були ще письменні.

Однак ми стверджуємо з певністю, що світ тоді був далеко простіший, ніж зараз; у тій варварській царині блукали первісні племена, що харчувалися дикими дарунками землі, не знаючи ані обробки металу, ані приборканих тварин. Дещиця, відома нам про ті дні, міститься у найстаріших з письмових джерел: переказах, записаних андалами, валірійцями та гіскарцями, ба навіть мешканцями далекого і казкового Асшаю. Та хай які стародавні були ті письменні народи, навіть і вони у Вік Світанку ще не вродилися. Тому правду в їхніх писаннях знайти так само легко, як поживний плід у заростях бур’яну.

То що ми можемо сказати про Вік Світанку правдиво і напевно? Східними землями тоді мандрувало безліч племен — варварських, бо цілий світ був ще варварський, — але численних. Проте на Вестеросі, від Вічнозим’я до берегів Літнього моря, мешкали тільки два народи: діти лісу і створіння, відомі під назвою велетнів.

Про побут велетнів у Вік Світанку нелегко сказати щось певне, бо ніхто не трудився збирати їхні казки, пісні чи історії. Братчики Нічної Варти стверджують, що дичакам дещо відомо про немирне життя велетнів поруч з дітьми лісу — дичаки розказували, що істоти блукали, де хотіли, і брали все, що їм впадало у око. Всі свідчення погоджуються на тім, що велетні були могутніми і здоровезними, але простими на розум. Надійні звіти від розвідників Нічної Варти — останніх людей, які бачили велетнів живими — повідомляють, що велетні були не просто величезні люди, як співається у дитячих пісеньках, а особливі істоти, укриті густим хутром.

Є чимало свідчень про поховальні звичаї серед велетнів — як описано у “Проводах мертвих” маестра Кеннета, розвідці про поля курганів та поховань Півночі, написаній під час його служби в Зимосічі протягом довгого правління Крегана Старка. З кісток, знайдених на Півночі та доправлених до Цитаделі, деякі маестри оцінюють зріст найбільшого з велетнів у чотирнадцять стоп, хоча інші кажуть, що дванадцять — ближче до істини. У розповідях давно померлих розвідників, записаних маестрами Варти, одностайно стверджується, що велетні не будували собі осель і не шили одягу, а за приладдя та зброю мали лише відламані з дерев гілки.

Сховища Цитаделі містять листа від маестра Аемона, присланого в перші роки правління Аегона V, де говориться про звіт розвідника на прізвище Рожвин, записаний у дні короля Дорена Старка. Там описано подорож до Лорнового Рогу та Скрижанілого Берега, де розвідник разом з супутниками буцімто бився проти велетнів і торгував з дітьми лісу. В листі Аемона пишеться, що таких звітів він, оглядаючи книгосховища Варти у замку Чорному, знайшов чимало і завважив їх за гідні довіри.

Велетні не мали ані королів, ані панів, не будували домівок (хіба що лаштували притулки у печерах чи під високими деревами), не обробляли ані металів, ані ріллі. Вони лишилися створіннями Віку Світанку, навіть коли інші віки пронеслися повз них, люди стали численнішими, а ліси було приборкано чи знищено. Нині велетні зникли навіть з краю за Стіною; останнім згадкам про них більше як сто років — та й ті радше схожі на побрехеньки, що їх розвідники Варти розповідають один одному ввечері коло жаркого вогню.

Діти лісу багато в чому були зовсім протилежні до велетнів. Малі на зріст, наче людські діти, темношкірі та вродливі, вони жили у спосіб, який ми сьогодні назвемо дикунським, та все ж не такий первісний, як велетні. Металу вони не знали, але досягли визначного хисту в обробці обсидіану (котрий простолюддя зве драконосклом, а валірійці знали під назвою “скрижанілий вогонь”) і витворюванні з нього приладдя та мисливської зброї. Тканин діти лісу не виробляли, але спритно майстрували собі одяг з листя і кори. Луки з оберіг-дерева та летючі сильця, плетені з трави, слугували їм для полювання, на якому однаково зналися і чоловіки, й жінки.

Кажуть, що їхні пісні та музика були такі ж гарні, як вони самі, але про що співали діти лісу, ніхто вже не пам’ятає, коли не рахувати кількох крихітних уривків, що дійшли до нас з прадавніх днів. Праця маестра Чілдера “Королі Зими, або перекази та родоводи Старків зимосіцьких” містить уривок думи, яка начебто оповідає про те, як Брандон Будівник шукав допомоги дітей лісу в побудові Стіни. Його відвели у таємне місце для зустрічі, але спершу він не втямив ані слова їхньою мовою, яку описав схожою на стукіт камінців у струмку, шурхіт вітру в листі або шепіт дощу на воді. Спосіб, у який Брандон навчився розуміти мову дітей лісу — то сама по собі захоплива оповідь, яку тут повторювати недоречно. Але доцільно вважати, що мова дітей лісу походила від щоденно чутих ними голосів навколишнього світу або ж надихалася ними.

Боги, яким вклонялися діти лісу, були ті самі безіменні, які згодом стали богами першолюдей — незліченні боги річок, лісів та каменів. Саме діти вирізьбили на оберіг-деревах обличчя — можливо, щоб дати своїм богам очі бачити своїх шанувальників за молитвою і поклонінням. Твердять також — хоча без належних доказів — що зеленовидці, шановані серед дітей за мудрість, уміли бачити очима, різьбленими на оберегах. За доказ можна вважати хіба що те, що і першолюди вірили в ту саму здатність — і саме страх перед деревами, що споглядали кожен їхній крок, змусив першолюдей зрубати безліч різьблених дерев та цілих гаїв, щоб позбавити дітей лісу такої значної переваги. Але першолюди не мали нашої нинішньої вченості й вірили у таке, що їхні нащадки зневажають. Візьмімо хоча б працю маестра Йоріка “Одружені з морем, або виклад історії Білої Гавані від найдавніших часів”, де описано звичай приносити криваві жертви старим богам. Такі жертвоприношення побутували ще п’ять століть тому, якщо вірити свідченням попередників Йоріка у Білій Гавані.

Все ж даремно казати, ніби зеленовидці зовсім не знали загублених мистецтв, які зараз належать до вищих таїнств — наприклад, бачення подій з великої відстані або спілкування між двома співрозмовниками, рознесеними по далеких краях (як це вміли валірійці, що з’явилися через багато століть). Проте деякі оповіді про діяння зеленовидців схожі радше на дурні дитячі казочки, ніж на правду. Діти, звісно, не вміли перетворюватися на подоби звірів, як дехто вважає; але вірогідно, що деякі з них могли спілкуватися з тваринами у спосіб, нині для нас загублений — саме звідти походять казки про шкуролазів, вовкулаків або ж перевертнів.

А казок про перевертнів нам, правду кажучи, відомо таки чимало. Більшість із тих, які принесли з-за Стіни братчики Нічної Варти і записали на Стіні септони чи маестри минулих століть, стверджують, що перевертні не лише спілкувалися зі звірми, але й владарювали ними, дозволяючи душі одного злитися з душею іншого. Навіть серед дичаків такі шкуролази викликали жах як неприродні почвари, що вміли прикликати тварин собі на поміч. Згадується про те, як перевертні губили себе у своїх звірях, а ще про те, як звірі говорили людськими голосами, коли в них вселявся перевертень. Усі розповіді сходяться на тому, що найчисленнішими шкуролазами були ті, які вселялися у вовків — ба навіть лютововків, — і для них серед дичаків побутувала назва “варг”.

Вважається також, що зеленовидці вміли пірнати у минуле та бачити далеко в майбутнє. Але з науки сьогодення нам відомо, що ті вищі таїнства, які зазіхають на вміння провістити майбуття, водночас стверджують, що бачення майбутнього часто-густо є непевним і може повести хибним шляхом. (Таке зручно казати, коли бажаєш надурити своїм ворожбитством нерозважливого.) Звісно, діти лісу мали власні таємні мистецтва; та ми мусимо завжди відділяти правду від забобонів, а кожну крихту знання піддавати сумніву і перевірці. Вищі ж таїнства, тобто чародійські мистецтва, були і залишаються поза межами точного дослідження нами, смертними.

Хоча в наші дні це джерело не вважається вартим довіри, свого часу один уривок з “Неприродньої історії” септона Барта викликав чимало суперечок у палатах Цитаделі. Септон Барт твердив — буцімто переглянувши деякі збережені у замку Чорному рукописи — що діти лісу вміли розмовляти з круками і примушували їх повторювати власні слова. Згідно Барта, діти лісу навчили цього вищого таїнства першолюдей, а ті почали через круків переказувати послання на великі відстані. Мистецтво те, у вигляді зубожілому, передалося і нинішнім маестрам, які вже не вміють розмовляти з птахами. Так, наше братство розуміє мову круків… але йдеться лише про найпростіше крякання та скрегіт, ознаки страху чи гніву, бажання паруватися чи поганого самопочуття.

Круки рахуються серед найрозумніших птахів, але розумом вони не переважають людське немовля, а до справжньої мови вдатні значно гірше, хай що собі вважав септон Барт. Декілька маестрів, відданих ланці валірійського булату, наполягали, що Барт має рацію, але жоден не зумів довести, що люди та круки насправді здатні перемовлятися між собою.

Все ж, хай які невідомі нам знання та сили мали чи не мали зеленовидці, вони конче безсумнівно очолювали дітей лісу, розселених свого часу від Вічнозим’я до берегів Літнього моря. Оселі вони будували прості, не ставлячи жодних укріплених городищ, замків чи міст. Натомість діти лісу жили в гаях, на пливких болотних островах, навіть у печерах і під порожніми пагорбами. Кажуть, що в лісах вони плели собі криївки з листя і гілля просто серед верхівок дерев — такі собі приховані деревні “містечка”. Довго вважалося, що таким чином діти лісу ховалися від хижаків на кшталт лютововків чи сутінькотів, проти яких їхня кам’яна зброя — і навіть їхні оспівані зеленовидці — не давали належного захисту. Але в інших джерелах ця думка спростовується.

У переказах Півночі є натяки, що найгіршими ворогами дітей лісу були велетні. За підтвердження може правити дослідження маестром Кеннетом кургану коло Довгозера — поховання велетня, в якого між рештками ребер знайшлися обсидіанові площики стріл. Можна згадати і записану маестром Геріком в його “Історії Королів-за-Стіною” дичацьку пісню про братів Генделя і Горна. Їх покликали розсудити суперечку між родом дітей лісу і родиною велетнів щодо володіння печерою. Сказано, що Гендель і Горн зрештою розсудили справу спритним ошуканством, внаслідок чого обидві сторони відмовилися від усіх зазіхань на печеру — бо спершу брати з’ясували, що печера є ланкою довгого ланцюга, який біжить аж за Стіну. Та маючи на увазі, що дичаки письма не мали і записів не вели, на такі оповіді слід дивитися примруженим у сумніві оком.

Втім, хай як там було насправді, а небезпека для дітей лісу, що походила від лісових звірів та велетнів, зрештою була перевершена іншою, вельми тяжчою.

Існує можливість, що землі Семицарства у Вік Світанку населяло третє плем’я розумних істот. Але відомостей про нього так мало, що тут воно заслуговує хіба що побіжної згадки.

Серед залізняків побутує оповідь, що коли перші з першолюдей прийшли на Залізні острови, то знайшли на Старому Вику уславлений Морекамінний Престол, але самі острови не були заселені мешканцями. Якщо це правда, то походження і корені тих, хто виготовив престол, лишаються таємницею. Маестер Кірф у своєму зібранні залізянських переказів — “Пісні потопельників” — припустив, що престол лишили гості з-за Західного моря. Але доказів цьому нема жодних, самі лише припущення.

<<< Світ льоду та вогню