Даерон ІІ

<<< Світ льоду та вогню

Року 184-го від Аегонового Завоювання король Аегон ІV, прозваний Негідним, нарешті пустився земного життя.

Син його і спадкоємець, принц Даерон, відбув з Дракон-Каменя за два тижні по тому, як дізнався про смерть батька, і швидко був вінчаний на царство верховним септоном у Червоному Дитинці. Корону для себе він обрав батькову — найпевніше, маючи намір придушити усі сумніви щодо свого законного походження. Далі король Даерон заходився хутко приводити до ладу те, що Аегон занапастив за часів свого правління. Почав він тим, що звільнив усю малу раду і на власний розсуд замінив новими радниками, які майже всі згодом виявилися мудрими та гідними своїх урядів. Але минуло не менше року, перш ніж міську варту спіткала та сама доля — бо Аегон призвичаївся роздавати посади у ній як милості й нагороди улюбленцям, а ті у свою чергу дбали, щоб король на втамування своєї хіті мав удосталь розпусниць у бурдеях — і навіть порядних міщанок з шановних родин.

На тім Даерон, щоправда, не зупинився, бо прагнув поліпшити справи у всіх царинах, які його батько зіпсував зі злої волі або просто занедбав. Обов’язки свої король перед державою справляв бездоганно, щосили намагався зберегти мир та спокій з огляду на передсмертний наказ Аегона про взаконення байстрюків — зведених сестер та братів нового володаря. Хоча скасувати останню волю свого батька Даерон не міг — та й не бажав, — але зробив усе можливе, щоб утримати Великих Байстрюків при собі: віддавав їм належну шану, зберіг усі маєтності та доходи, жалувані покійним королем. Даерон виплатив посаг, обіцяний Аегоном тирошійському архонтові, та влаштував весілля свого зведеного брата Даемона Чорножара з Роганною Тирошійською, домовлене ще батьком, бо панові Даемону тоді було лише чотирнадцять років. У день весілля Даерон подарував Даемонові земельні володіння на берегах Чорноводи з дозволом вимурувати замок. Одні казали, що король тим намагався ствердити свою законну владу та першість над Великими Байстрюками, а інші — що король просто виявляв притаманні йому щедрість і ласку. Але зусилля його, якою б не була правда, виявилися сумнозвісно марними.

І все ж доля держави за короля Даерона не крутилася навколо самих лише Великих Байстрюків чи наслідків руйнівного Аегонового правління. Шлюб короля з Марією Дорнійською, яка у ньому стала королевою Семицарства, був щасливий та плодючий. Щойно король обійняв престол, як почав домовлятися зі своїм шуряком — великим князем Мароном — про приєднання Дорну до держави Таргарієнів. За два роки по тому було досягнуто угоди про майбутнє заручення великого князя Марона з сестрою Даерона, Даянерис, щойно вона досягне віку. Наступного ж року вони одружилися, і по укладенні шлюбу великий князь Марон став на коліно та промовив присягу вірності Залізному Престолові.

Король Даерон підніс великого князя дорнійського до великої шани; разом вони виступили з Червоного Дитинця і рушили до Великого Септу, де поклали золотий вінок до ніг подоби Баелора Блаженного та проголосили: “Баелоре, твою справу зроблено”. То була велична мить — нарешті від Стіни до Літнього моря утворилася єдина держава, про яку мріяв Аегон Завойовник, і то без жахливого кошту, сплаченого попередником та тезком Даерона ІІ, Даероном Юним Драконом.

Наступного року Даерон вибудував у Дорнійському Порубіжжі великий панський столець неподалік від місця, де сходилися кордони Обширу, штормового краю та Дорну. Король назвав нову оселю Перелітком на знак встановленого ним тепла, затишку та спокою в королівствах; то був радше палац, ніж замок, не надто укріплений проти нападу. В наступні роки чимало синів дому Таргарієн сиділи у ньому, тримаючи титул принца Перелітку.

Відповідно і великий князь Марон отримав чималі пожалування, а володарі Дорну зберегли такі права та привілеї, яких не дісталося іншим великим домам — перш за все рівний королівському титул великого князя, але також право жити за власними законами та звичаями, рахувати та збирати належні Залізному Престолу податки лише під нечастим та поверхневим наглядом Червоного Дитинця, і таке інше. Невдоволення цими привілеями було однією з зернин, з якої проросло Перше Повстання Чорножара; іншою було поширене переконання, що Дорн отримав аж занадто значний вплив на короля, бо Даерон ІІ привіз до свого двору чимало дорнійців і декому з них віддав вельми вагомі уряди.

У наступні роки після зради Даемона Чорножара пішли поговори про те, що ненависть його до Даерона почала зростати здавна і зрання. Шлюб з Роганною Тирошійською — то було бажання короля Аегона, зовсім не Даемона, бо сам Даемон плекав пристрасть до Даеронової сестри, юної принцеси Даянерис. Молодша за Даемона лише на два роки, принцеса теж кохала принца-байстрюка, якщо вірити співцям, та ані Аегон IV, ані Даерон II не дозволили їхньому коханню стати на заваді справам державної ваги. Аегон бачив більше вигоди у союзі з Тирошем — можливо, мріючи скористатися його морською потугою для нового замаху на Дорн.

Все це схоже на правду, але є і така думка, що Даемон не надто опирався шлюбові з тирошійкою Роганною, бо бачив для себе можливість піти слідами Аегона Завойовника та Маегора Лютого і взяти собі кілька дружин. Аегон міг навіть пообіцяти йому таку ласку (один з прибічників Чорножара згодом твердив, що так воно і було), але ж Даерон тримався геть інших переконань. Король Даерон не лише заборонив братові мати більше однієї дружини, але і віддав руку Даянерис Маронові Мартелу, домовляючись нарешті з’єднати Семицарство і Дорн у одній державі.

Чи справді Даянерис кохала Даемона, як твердять ті, хто згодом повстав за Чорного Дракона? Того вже ніхто не скаже. У роки наступні Даянерис лишалася непохитно вірною дружиною великому князеві Марону, і якщо навіть побивалася за Даемоном Чорножаром, то жодних згадок про те не лишилося.

І все ж Даерон своєю владою швидко утвердив спокій у королівствах, і невдовзі його вже кликало Даероном Ласкавим як простолюддя, так і вельможне панство. Широкий загал вважав короля справедливим і заразом добросердим, навіть хай хтось і підозрював надмірний вплив його дорнійської дружини. І хоча воїном король не був — записи тих часів згадують його тендітну будову, кволі руки, похилі плечі та обличчя вченого книжника, — зате двоє з його чотирьох синів уродилися такими, що жоден лицар чи князь не побажав би кращого спадкоємця. Старший син, принц Баелор, здобув прізвисько Списолам у сімнадцять років, коли здобув уславлену перемогу на весільному турнірі принцеси Даянерис; у останньому кінному герці він здолав Даемона Чорножара. Та й наймолодший син короля, принц Маекар, не пас задніх на лицарському бойовищі.

Все ж чимало людей дивилися на темне волосся та очі Баелора і бурмотіли, що в ньому більше від Мартела, ніж від Таргарієна, хай принц і виріс людиною, що легко здобувала любов та повагу, а щедрістю і справедливістю не поступалася батькові. Лицарство та панство Дорнійського Порубіжжя потроху втрачало довіру до Даерона і Баелора, линучи думками у дні старовини, коли дорнійці були їхніми ворогами на смерть, а не суперниками за ласку та шану короля. Очі їхні пильнували Даемона Чорножара — котрий виріс високим та могутнім, напівбогом серед смертних, з мечем Завойовника при боці, — а в серцях оселялися лихі наміри.

Отже, зернини бунту вже насіялися, та визрівати плодам ще належало багато років. Не завдано було остаточної образи, не сталося великої сварки, що враз обернула б Даемона Чорножара проти короля Даерона. Якщо справа була в коханні Даянерис, то як сталося, що від весілля до повстання минуло аж вісім років? Хіба так плекають нещасливе кохання — а надто коли Роганна тим часом дарує тобі сім синів і до них ще доньок на додачу, поки Даянерис народжує великому князеві Марону одного спадкоємця за іншим?

Насправді ж зерна бунту впали на плодючий ґрунт ще завдяки Аегонові Негідному. Аегон ненавидів дорнійців, усіляко дошкуляв їм війнами та образами, і ті з панства, хто бажав повернення старих днів — попри все королівське свавілля — ніколи б не змирилися з доброзичливим та ласкавим королем. Чимало уславлених воїнів дивилися зневажливо на мир у королівствах, а на дорнійців при дворі — з ненавистю; потроху-помалу вони почали прибиватися до Даемона.

Вельми можливо, що попервах Даемон Чорножар потурав зрадницьким балачкам з самого лише марнославства. Зрештою, від появи коло Даемона перших прибічників до спалаху повстання минуло чимало років. Що ж тоді спонукало Даемона проголосити себе шукачем престолу? Найпевніше, зусилля іншого з Великих Байстрюків — пана Аегора Водограя на прізвисько Лихий Булат. Можливо, то кров Бракенів у жилах зробила Аегора запальним та швидким на образу. Імовірно, вплинуло і безславне падіння Бракенів у очах короля Аегона, що призвело до вигнання Аегора з двору. А можливо, вистачило суперництва та ворожнечі зі зведеним братом, також байстрюком — Брінденом Водограєм, якому вдалося зберегти з королівським двором дружні стосунки, бо матір Кровокрука любили за життя і шанували по смерті, а відтак і Чорноліси не зазнали того, що спіткало Бракенів, коли король кидав своїх коханок.

Хай там як було насправді, але Аегор Водограй невдовзі почав підштовхувати Даемона Чорножара до проголошення себе шукачем престолу, а надто по тому, як Даемон погодився віддати свою старшу доньку Каллу за самого Аегора. Бо хай який лихий був його булат, а язик — ще гірший; він без упину лив отруту в вуха Даемонові, а до неї додавали своїх образ та намовлянь інші лицарі та вельможні пани.

Зрештою роки балачок та натяків принесли плоди, і Даемон Чорножар дійшов остаточного рішення. Щоправда, склалося те рішення поспіхом, бо короля Даерона дісталася звістка про те, що Чорножар має намір оголосити себе королем за поворот місяця. (Яким чином прибула та звістка, ми не знаємо, проте у незакінченій Меріоновій праці “Червоний дракон та чорний” припускається, що тут доклав рук інший Великий Байстрюк — Брінден Водограй.) Король надіслав Королегвардію схопити Даемона, перш ніж здійсняться його зрадницькі задуми. Але Даемона попередили, і з допомогою уславленого люттю та завзяттям лицаря Квентина Пала на прізвисько Вогнепал він зумів безпечно утекти з Червоного Дитинця. Прибічники Даемона Чорножара оголосили невдалу спробу його схопити приводом до війни, твердячи, що Даерон зазіхнув на особу Даемона з самого лише безпідставного страху. Дехто ще й доти звав його Даероном Дурнородним, повторюючи наклеп, за чутками поширений самим Аегоном Негідним у останні роки свого королювання: буцімто принца породив не сам король, а його брат Драконолицар.

Ось так року 196 по А.З. почалося Перше Повстання Чорножара. Обернувши звичайні кольори таргарієнівського герба і показавши чорного дракона на червоному тлі, бунтівники заприсяглися стояти за байстрюка принцеси Даени Таргарієн, Даемона Чорножара, Першого тако нареченого, що оголосив себе найстаршим законним сином короля Аегона ІV, а свого зведеного брата Даерона — байстрюком від непорядного ложа. Відтак чимало битв сталося між червоними та чорними драконами у Долині, західному краї, річковому краї та інших місцях.

Повстання скінчилося на полі Червонотрав’я мало не за рік по тому. Одні літописці згадували звитяжну хоробрість вояків, що билися за Даемона, інші кликали їх зрадниками. Та попри всю повстанську хоробрість і непримиренність до Даерона, справу їхню було програно. Даемон зі старшими синами Аегоном та Аемоном втрапили під нищівну зливу стріл Бріндена Водограя та його особистої варти, “Крукових Зубів”. Затим сталася божевільна навала Лихого Булата з Чорножаром у руці — відчайдушна спроба зібрати та очолити рештки Даемонової потуги. Але зустрівши опір Кровокрука, Лихий Булат мусив стати з ним до запеклого двобою, по якому Кровокрук засліп на одне око, а сам Лихий Булат мусив тікати.

Битва дійшла кінця, коли на полі з’явився принц Баелор Списолам з військом штормового панства та дорнійців. Він вдарив на бунтівників ззаду, а тим часом юний принц Маекар зібрав тих, хто лишився від передового полку князя Арина, і поставив непохитне ковадло, об яке бунтівників було розбито і розчавлено. Десять тисяч вояків загинуло за марнославство Даемона Чорножара, ще більше було скалічено та поранено. Спроби короля Даерона скінчити справу миром зазнали поразки, хоча, певно, і не з його вини, а з надлишку милосердя до свого лукавого зведенюка.

По здобутті перемоги король Даерон показав таку суворість, якої від нього не чекали. Чимало князів та лицарів, що стали за Чорного Дракона, втратили землі та стольці, статки та пожалування, і мусили віддати заручників. Адже Даерон довіряв їм, щосили прагнув правити справедливо, і все ж вони обернулися проти нього. Вцілілі сини Даемона Чорножара втекли до Тирошу, рідного міста своєї матері, а з ними вирушив і Лихий Булат. Ще чотири покоління чорножарівських самозванців турбували державу, доки в могилу не ліг останній з нащадків Даемона Чорножара з чоловічого боку.

Давши ради своїм зведеним братам і маючи за спиною підтримку синів та спадкоємців, король Даерон, на думку багатьох, мав убезпечити владу Таргарієнів над королівствами на цілі прийдешні століття. Ніхто не мав сумнівів, що Баелор Списолам стане найвеличнішим з королів, бо серце він мав добре і мудре, душу — правдиву та лицарську, вірно та здібно служив батькові Правицею. Але хто з людей відає наміри богів? Баелора Списолама було вбито в розквіті років рукою власного брата Маекара на турнірі у Ясенброді року 209 по А.З. То був не кінний герць і не бугурт, але суд Седмиці, перший за століття, в якому Баелор став на бік ніким не знаного заплотного лицаря без гучного імені та родоводу. Загибель принца була прикрим випадком — тут майже немає сумнівів, бо писано, що Маекар завжди гірко шкодував про смерть брата і щороку відзначав її тризною. Та що поробиш — Баелора більше не було, і Маекар разом з усією державою мусив питати себе, чи варте життя одного заплотного лицаря втрати принца Дракон-Каменя та Правиці Короля. (Втім, тоді вони не знали, як високо піднесеться згаданий заплотний лицар — але то вже зовсім інша оповідь.)

Баелор мав синів — юних принців Валара та Матариса, Маекар мав власних, і король також мав двох синів на додачу до них (хоча в державі мали сумніви щодо Аериса — книжника, надто захопленого таємними мистецтвами, і Раегеля — милого хлопчика, занапащеного божевіллям). Але потім Семицарством пронеслася Велика Весняна Пошесть, яка вразила геть усі землі, окрім Долини та Дорну, де від людей зачинили усі порти і гірські пересуви. Найгірших втрат зазнав Король-Берег. Верховний септон, голос Седмиці на землі, помер разом з третиною Превелебних та майже усіма сестрами-мовчальницями у місті. Трупи звалювали у руїну Драконосхрону, доки ті не вляглися шаром у півтора сажні заввишки. Зрештою Кровокрук наказав вогнечарникам спалити тіла просто на місці. Разом з ними пожежа охопила чверть міста, але вдіяти вже ніхто нічого не міг.

Найгіршою звісткою стала смерть обох синів Баелора Списолама і короля Даерона ІІ, котрого чимало людей кликали Ласкавим. Він правив на престолі двадцять і п’ять років, більшість з яких подарували державі мир та добробут.

Тим часом на Есосі Лихий Булат зібрав навколо себе вигнаних князів та лицарів разом з їхніми нащадками. Року 212 по А.З. він утворив з них “Золоту Дружину”, яка невдовзі стала найславетнішим вільним кумпанством серед охочих полків у Спірних Землях. “Під золотом — лихий булат” — таким був їхній бойовий клич, відомий усьому Есосові. Після Лихого Булата дружину очолювали нащадки Даемона Чорножара аж до останнього з них, Маелиса Мерзенного, якого було вбито у війні на Порогах.

<<< Світ льоду та вогню