Аерис ІІ
Аерис Таргарієн, Другий тако наречений, мав лише вісімнадцять років од народження, коли сів на Залізний Престол року 262 по А.З. після смерті свого батька Джаяхаериса, правління котрого тривало заледве три роки. Аерис був вродливий юнак, і на Порогах у Війні Дев'ятишагових Королів показав себе хоробрим воїном. Хай не найсумлінніший з принців, і не найрозумніший теж, він все-таки мав у собі безсумнівну чарівність, якою здобув чимало друзів. Притаманні Аерисові були також марнославство, погорда та примхлива перемінливість — риси, що робили короля легкою жертвою улесників та підлабузників; утім, на початку його королювання ці вади ще не надто вкидалися в око.
Навіть наймудріші тоді знати не знали, що з плином часу Аерис ІІ стане Навіженим Королем, і що його правління покладе край майже трьохсотрічному пануванню Таргарієнів на Вестеросі. Але саме того фатального року 262 по А.З., коли Аерис вдягнув на голову королівський вінець, у королівського родича Стефона Баратеона та його пані дружини в Штормоламі народився жвавий чорнявий хлопчик на ім'я Роберт. А тим часом на далекій півночі, у Зимосічі, князь Рікард Старк святкував народження власного сина Брандона. За рік з'явиться на світ ще один княжий син — Едард. Усім трьом згаданим немовлятам судилося в належну мить зробити рішучий внесок у падіння драконів.
Новий король вже подарував державі спадкоємця в особі сина Раегара, народженого серед вогнів Перелітку. Аерис та його королева, рідна сестра Раела, були молоді, і дітей від них чекали ще чимало. У той час це було питання надзвичайної ваги, бо лихі події правління Аегона Несподіваного обрізали колись розлоге дерево дому Таргарієн до двійка самотніх гілок.
Аерисові ІІ не бракувало честолюбства. У день коронування він оголосив, що має намір стати найвеличнішим королем у історії Семицарства; до подібної зухвалості його спонукали певні друзі своїми натяками, що одного дня короля пам'ятатимуть як Аериса Велемудрого або навіть Аериса Великого.
При дворі Аерисового батька служили головним чином старші та поважні чоловіки, багато з яких почали службу ще при королі Аегоні V. Аерис ІІ прибрав їх з двору одного за іншим та замінив вельможними панами свого покоління. Найпомітнішим стало звільнення похилого літами та надзвичайно обачливого Правиці Едгара Славена, замість якого король поставив пана Тайвина Ланістера, спадкоємця Кастерлі-на-Скелі. Маючи лише двадцять років віку, пан Тайвин став наймолодшим Правицею в історії Семицарства. Чимало маестрів досі наполягають, що його призначення Правицею було наймудрішим вчинком “Аериса Велемудрого”.
Аерис і Тайвин знали один одного ще змалку. Хлопчиком Тайвин Ланістер служив королівським джурою у Король-Березі. Він, принц Аерис та ще один юний джура, родич принца Стефон Баратеон зі Штормоламу, стали нерозлучними приятелями. Під час Війни Дев'ятишагових Королів троє друзів билися разом: Тайвин як щойно висвячений лицар, Стефон та Аерис ще зброєносцями. Коли принц Аерис вислужив остроги у шістнадцять років, то велику честь висвячення себе мечем на лицаря віддав саме панові Тайвину. Року 261 по А.З. Тайвин Ланістер довів свій воєводський хист у придушенні повстання двох наймогутніших підданих свого батька — князів Тарбека та Рина, стародавні роди яких він викорінив до останнього пагона. Хоча надмірна тяжкість його руки декому здалася відразливою, все ж ніхто не заперечив очевидного: пан Тайвин таки відновив лад у західному краї після безладу і непослуху часів його батька.
Треба сказати, що дивнішого двійка приятелів, ніж Аерис Таргарієн і Тайвин Ланістер, було ще пошукати. Молодий король наприпочатку свого царювання був жвавий та непосидючий, кохався у піснях і танцях, у розвагах з личинами, неабияк захоплювався жіноцтвом і наповнював двір вродливими дівчатами з усіх кутків королівств. Подейкували, що він мав не менше коханок, ніж його пращур Аегон Негідний (у що не вельми віриться з огляду на те, що ми знаємо про того короля). Та на відміну від Аегона IV, Аерис ІІ швидко втрачав цікавість до своїх підбічниць. Пристрасть до деяких тривала хіба двотиждень, і майже ніхто не вабив королівське око хоча б півроку.
Також його милість кипів величними задумами. Невдовзі після коронування він оголосив про намір завоювати Пороги та навіки приєднати їх до держави. Року 264 по А.З. відвідини Король-Берега князем Рікардом Старком, господарем зимосіцьким, розбурхали цікавість короля до Півночі; він вигадав побудувати нову Стіну за півтисячі верст північніше від старої та приєднати до королівств нові землі. Року 265 по А.З. обурений “смородом Король-Берега” король заговорив про будівництво нового “білого міста” з суцільного мармуру на південному березі Чорноводи. Року 267-го після суперечки з Залізним Банком Браавосу щодо певних коштів, позичених ще його батьком, король оголосив, що хоче створити найбільший бойовий флот у історії світу, щоб “поставити Велета на коліна”. Року 270-го під час відвідин Сонцеспису король розказав великій княгині дорнійській про свій задум “заквітчати дорнійські пустелі” — викопати велику підземну протоку під горами і привести у Дорн воду з Мокрохащів.
Жоден з цих неймовірних задумів не було втілено в життя; правду кажучи, більшість забулася за один місяцеворот, бо Аерис ІІ стомлювався від своїх королівських вигадок так само швидко, як від королівських коханок. І все ж Семицарство вельми розквітло за перше десятиліття його правління, бо тодішній Правиця Короля був щедро обдарований тими рисами, яких бракувало королю: сумлінністю, рішучою волею, невтомністю, гострим розумом, суворістю та справедливістю. “Боги створили цю людину правити”, — писав у листі до Цитаделі великий маестер Пицель про Тайвина Ланістера, прослуживши з ним у малій раді протягом двох років.
І Тайвин Ланістер справдив божі сподівання. Тимчасом як дії короля ставали дедалі безладнішими, більше й більше повсякденних справ королівства лягало на плечі Правиці. Держава квітла під рукою Тайвина Ланістера — ще й так, що нескінченні витребеньки Аериса не здавалися такими вже обтяжливими. Зрештою, і перед ним чимало Таргарієнів поводилися схожим чином, не викликаючи надмірного занепокоєння. Від Старограду до Стіни почали ходити балачки, що вінця на голові носить Аерис, але насправді королівствами править Тайвин Ланістер.
Саме Тайвин Ланістер залагодив суперечку корони з браавосцями (щоправда, на обурення короля не поставив Велета на коліна) тим, що виплатив узяту Джаяхаерисом ІІ позику золотом Кастерлі-на-Скелі — тобто звалив тягар боргу на свої плечі. Тайвин звоював схвалення багатьох вельможних панів, скасувавши рештки законів, запроваджених Аегоном V для обмеження їхньої влади. Тайвин знизив мита і податки на морську торгівлю в містах Король-Берег, Ланіспорт і Староград, тим здобувши підтримку заможного купецтва. Тайвин наказав будувати нові гостинці й лагодити старі, вчинив по теренах держави чимало пишних турнірів на велику втіху і лицарства, і поспільства, сприяв торгівлі з Вільними Містами, жорстоко карав хлібопеків, винуватих у додаванні тирси до хліба, і різників, що продавали конятину як яловичину. У всіх справах йому багато допомагав великий маестер Пицель, чиї звіти про королювання Аериса ІІ дарують нам найяскравішу картину тих часів.
Все ж попри свої досягнення Тайвин Ланістер не звоював великої любові. Вороги винуватили його за похмуру вдачу, непрощення, непохитність у рішеннях, зарозумілість і жорстокість. Значкове панство мало до свого володаря повагу, вірно служило йому на війні та в мирі, але жоден не міг вважати себе його близьким приятелем. Тайвин зневажав свого батька — слабкодухого, розжирілого, безпорадного князя Титоса Ланістера; взаємини його з братами Тигетом та Геріоном були сумнозвісно хиткими. Більшу прихильність він виявляв до брата Кевана — незмінного повірника та супутника ще з часів дитинства, та до сестри Генни; але навіть до них Тайвин плекав радше почуття родинного обов'язку, ніж щиросерду любов.
Року 263 по А.З., відслуживши один рік Правицею Короля, пан Тайвин одружився з юною вродливою сестрою в перших Джоаною Ланістер, яка приїхала до Король-Берега 259-го року на коронування короля Джаяхаериса ІІ і лишилася у дівочому почті принцеси (а згодом королеви) Раели. Молодий і молода знали одне одного з дитинства у Кастерлі-на-Скелі. Хоча Тайвин Ланістер ніколи не показував своїх справжніх почуттів перед людьми, все ж казали, що його кохання до пані дружини було глибоким і довготривалим. “Тільки пані Джоана справді знає чоловіка під тим обладунком, — писав великий маестер Пицель до Цитаделі, — і всі його усмішки належать лише їй одній. Присягаюся, що навіть бачив, як вона змусила його розсміятися, і не один раз, а за трьох різних нагод!”
Огидну брехню, що Джоана Ланістер буцімто віддала свою цноту принцові Аерису в ніч коронування його батька і недовгий час перебувала його коханкою по сходженні принца на Залізний Престол, можна рішуче відкинути. Як наполягає Пицель у своїх листах, Тайвин Ланістер навряд чи узяв би свою сестру в перших за дружину, якби то була правда, “бо він завжди мав гонор і не мав звичаю під'їдати за іншими чоловіками”.
Утім, ми маємо надійні свідоцтва, що король Аерис повівся з особою пані Джоани занадто вільно і негідно під час звичаю постілювання, на велике незадоволення Тайвина. Невдовзі королева Раела звільнила Джоану Ланістер зі своєї служби, не зазначивши жодної причини. Пані Джоана негайно відбула до Кастерлі-на-Скелі й по тому надзвичайно рідко відвідувала Король-Берег.
На жаль, шлюб між Аерисом Таргарієном та його сестрою Раелою не був таким щасливим. Хоча королева заплющувала очі на більшість невірних походеньок короля, все ж вона аж ніяк не схвалювала, що він “обертає моїх панн на своїх шльондр”. (Джоана Ланістер була не першою, раптово звільненою зі служби її милості, і не останньою теж.) Взаємини між королем та королевою загострилися далі, коли Раела виявилася неспроможною подарувати Аерисові ще дітей. За викиднями років 263-го і 264-го сталося народження мертвої доньки року 267-го. Принц Даерон, народжений року 269-го, прожив лише півроку. Потім 270-го народилася ще одна мертва дитина, року 271 стався ще один викидень, а принц Аегон, народжений року 272-го на два місяцевороти раніше строку, помер 273-го.
Спершу його милість намагався розрадити Раелу в її тузі, але з часом співчуття короля перетворилося на підозру. До року 270 по А.З. він забрав собі в голову, що королева його зраджувала. “Боги не потерплять байстрюка на Залізнім Престолі”, — оголосив король малій раді; жоден мертвонароджений, викинутий або померлий принц не походив від його тіла, заявив Аерис. По тому він заборонив королеві залишати Маегорів Острог і наказав, щоб постіль з нею щоночі ділили дві септи з метою “боронити вірність королеви шлюбним обітницям”.
Що про те думав Тайвин Ланістер, у записах не збереглося; тим часом року 266 по А.З. у Кастерлі-на-Скелі пані Джоана подарувала життя двійкові близнят, дівчинці та хлопчикові, “здоровеньким і вродливим, з волоссям битого золота”. Поява на світ цих дітей лише додала напруги у взаємини Аериса ІІ Таргарієна з його Правицею. “Схоже, я одружився не з тією жінкою”, — буцімто вимовив його милість, повідомлений про щасливу подію. Все ж він надіслав кожному з близнюків у подарунок на іменини його чи її вагу в золоті й наказав привезти дітей до двору, коли вони досягнуть віку для такої подорожі. “І матір їхню теж привезіть, бо надто вже давно не споглядали мої очі її чарівної краси”, — писав король.
Наступного року, 267 по А.З., сталася смерть князя Титоса Ланістера у віці сорока і шести років. За переказами, серце його вельможності розірвалося, коли він видирався крутими гвинтовими сходами до опочивальні своєї коханки. Зі смертю батька пан Тайвин Ланістер ставав князем Кастерлі-на-Скелі та Оборонцем Заходу. Коли він намірився повернутися на захід для поховання батька і наведення ладу в західному краї, Аерис вирішив поїхати з ним. Хоча його милість залишив свою королеву в Король-Березі (її милість була вагітна дитиною, яка згодом виявилася мертвонародженою принцесою Шаеною), зате повіз при собі восьмирічного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, та більше як половину двору. Чи не весь наступний рік Семицарством правили з Ланіспорту та Кастерлі-на-Скелі, де знаходилися і король, і його Правиця.
Двір повернувся до Король-Берега року 268-го, і звичний перебіг королівських справ відновився… та всім скоро стало ясно, що дружба між королем та Правицею пустила розколину. Раніше Аерис погоджувався майже з усіма рішеннями Тайвина Ланістера щодо справ значної ваги, а нині між двома володарями запанувала незгода. Під час торговельної війни між Вільними Містами Мир та Тирош з одного боку і Волантисом з іншого князь Тайвин завважив за краще в неї не втручатися; тим часом король Аерис бачив вигоду в тому, щоб надавати волантинцям золото і зброю. Коли князь Тайвин вирішив межову суперечку між домами Чорноліс та Бракен на користь Чорнолісів, його милість скасував рішення Правиці й віддав млин, за який сперечалися, князеві Бракену.
Попри рішучі заперечення свого Правиці, король подвоїв портові мита у Король-Березі та Старограді, а для Ланіспорта й інших портів та гаваней держави — потроїв. Але коли до Залізного Престолу прийшов скаржитися гурт дрібного панства та заможних купців, Аерис звалив вину за підвищення мит на свого Правицю, заявивши: “Князь Тайвин сере золотом, але останнім часом його колодить, то він знайшов інший спосіб наповнити наші скрині”. Відтак його милість повернув податки і мита до попереднього рівня, тим заслуживши собі велику хвалу, а Тайвину Ланістеру — огуду та зневагу.
Дедалі ширший розкол між королем та Правицею ставав потроху очевидним у справах державних урядів. У часи попередні його милість завжди оглядався на поради свого Правиці князя Тайвина, коли призначав уряди, роздавав шани та затверджував спадки. Але після року 270 по А.З. він почав нехтувати особами, запропонованими його вельможністю, на користь власних посадовців. Чимало західняків раптом були звільнені з королівської служби без жодної іншої причини, крім підозри, що вони є “людьми Правиці”. Замість них король Аерис призначив своїх улюбленців… але примхливу любов короля стало вельми важко звоювати, зате легко — збудити недовіру. Навіть близькі родичі Правиці не почувалися у безпеці від королівської неласки. Коли князь Тайвин забажав поставити свого брата, пана Тигета Ланістера, майстром-мечником Червоного Дитинця, король Аерис натомість віддав посаду панові Вілему Даррі.
Дотоді королю Аерису вже стало відомо про поширену серед загалу віру в те, що сам король — порожній бовван на престолі, а справжнім господарем Семицарства є Тайвин Ланістер. Такі думки вельми розгнівили короля; його милість рішуче налаштувався спростувати їх, принизити свого “занадто могутнього слугу”, “вказати йому місце”.
На великому “Турнірі річниці” року 272 по А.З., влаштованому на честь десятиріччя правління Аериса на Залізному Престолі, Джоана Ланістер привезла показати двору з Кастерлі-на-Скелі своїх шестирічних дітей-близнят Хайме та Серсею. Король (вельми напідпитку) спитав, чи годування дітей не надто “зіпсувало ті цицьки, що в минулі часи стирчали так високо і гордовито”. Запитання короля дуже розважило злосників князя Тайвина, яких завжди тішило, коли Правицю ображали або брали на кпини. Але пані Джоана почувалася приниженою. Тайвин Ланістер спробував був скласти з себе урядовий ланцюг вже наступного ранку, але король відмовився його відпустити.
Звісно, Аерис ІІ міг звільнити Тайвина Ланістера будь-якої миті й поставити Правицею Короля свого прибічника, та натомість з невідомої нам причини обрав тримати приятеля дитинства при собі, вимагати від нього копіткої праці на свою користь, а тим часом шкодити йому, як тільки можливо, в речах малих і великих. Образи та глузи ставали дедалі численнішими; двірські пани, що прагнули вивищитися над іншими, невдовзі втямили, що найшвидший спосіб привернути до себе увагу короля — це висміяти у якийсь спосіб його урочистого і похмурого Правицю. Тайвин Ланістер зносив усе мовчки, нічого не даючи взнаки.
Одначе року 273 по А.З. пані Джоана знову опинилася на породільському ложі у Кастерлі-на-Скелі, де і померла, народжуючи князеві Тайвину другого сина. Дитина, названа Тиріоном, була потворним карликом з короткими ногами, завеликою головою, зловісними різнобарвними очима (дехто твердить, що був ще й хвіст, але його відрубали за наказом пана батька). “Карою князя Тайвина” прозвало почвару простолюддя, і “Згубою князя Тайвина” теж.
Дізнавшись про народження, король Аерис промовив сумнозвісні слова: “Боги не терплять зарозумілості. Це вони висмикнули в нього з рук чарівну квітку і вклали до них покруча, щоб нарешті навчити сумирності”.
Невдовзі звістка про сказані королем слова досягла скорботного князя Тайвина у Кастерлі-на-Скелі. Відтак між двома можновладцями не лишилося ані сліду колишньої дружби та приязні. Не маючи звички показувати свої почуття, князь Тайвин продовжував службу Правицею Короля, порав щоденні справи Семицарства, а король тимчасом ставав дедалі свавільнішим, підозріливішим та непередбачуванішим. Потроху Аерис оточив себе споглядачами та шепотинниками сумнівної слави, яким добряче платив за плітки, побрехеньки та наклепи про зради престолу, справжні чи вигадані. Коли один з таких доповів королю, що сотник особистої варти Правиці, лицар на ім'я Ілин Пейн, буцімто вихвалявся, що Семицарством насправді править князь Тайвин, його милість надіслав Королегвардію схопити лицаря і наказав видерти йому язика розжареними обценьками.
Сповзання короля у божевілля сповільнилося на деякий час року 274 по А.З., коли королева Раела подарувала життя синові. Втіха його милості не знала меж; завдяки ній король начебто знову став старим собою… але принц Джаяхаерис помер того ж року, і Аерис занурився у відчай. Охоплений чорною люттю, король вирішив, що у смерті дитини винувата мамка-годувальниця; її позбавили голови. Невдовзі, раптово змінивши думку, Аерис оголосив, що Джаяхаериса отруїла його ж власна коханка — гарненька юна донька одного з надвірних лицарів. Король закатував дівчину і всіх її родичів на смерть; усі вони на тортурах зізналися у вбивстві, хоча записані подробиці зізнань вельми різняться між собою.
По тому король Аерис протягом двох тижнів постував і учинив покутну ходу через усе місто до Великого Септу, де молився разом з верховним септоном. Після повернення його милість оголосив, що надалі ділитиме постіль тільки з законною дружиною — королевою Раелою. Якщо вірити літописам, Аерис не зрадив свою обітницю і втратив жагу до жіночих принад від того дня року 275 по А.З.
Треба сказати, що відновлення його милістю подружньої вірності, вочевидь, потішила Вишню Матір, бо вже наступного року королева Раела подарувала королю другого сина, про якого він так молився. Принц Візерис, народжений року 276 по А.З., був невеличкий, але міцний тілом, і на диво прегарний — Король-Берег давно не пам'ятав такої чарівної дитини. Хоча принц Раегар у свої сімнадцять років справджував усі сподівання, покладені на майбутнього володаря, все ж Вестерос зрадів, коли нарешті у нього з'явився брат — ще один Таргарієн, який мав убезпечити спадкоємство престолу.
Проте народження принца Візериса, здавалося, лише охопило Аериса ІІ ще жахливішими підозрами. Новий принцик здавався вельми здоровеньким тілесно, але над королем панував переляк, що сина може спіткати та ж доля, що і покійних братів. Лицарі Королегвардії мали наказ стояти над малим удень і вночі, забороняючи будь-кому торкатися його без дозволу короля. Навіть королеві заборонялося лишатися наодинці з дитиною. Коли в неї висохло молоко, Аерис змусив свого власного куштувальника страв смоктати груди принцової годувальниці, боячись, щоб жінка не змастила їх отрутою. Коли від усього панства Семицарства прибули подарунки для юного принца, король наказав звалити їх купою у дворі та спалити з остороги, щоб якийсь не виявився навроченим або завороженим.
Пізніше того самого року князь Тайвин Ланістер — можливо, не надто розсудливо — вчинив у Ланіспорті великий турнір на честь народження Візериса. Імовірно, задум князя полягав у тому, щоб простягти королю руку примирення. Усій державі на показ були виставлені величезні статки та могутність дому Ланістер. Спершу король Аерис відмовлявся приїхати, тоді погодився, але залишив королеву з малим сином замкненими у Король-Березі. На турнірі, сидячи на престолі серед сотень вельможних достойників у тіні Кастерлі-на-Скелі, король жваво вітав свого сина Раегара, щойно висвяченого на лицаря, котрий вибив з сідел Тигета і Геріона Ланістерів, тоді здолав непереможного пана Барістана Селмі, а програв лише у останньому двобої проти славетного воїна Королегвардії Артура Дейна, Вранішнього Меча.
Вірогідно, шукаючи нагоди скористатися добрим гумором його милості, князь Тайвин того самого вечора висловив думку, що королівського спадкоємця час вже і одружити, аби той породив собі спадкоємців. За дружину кронпринцеві князь запропонував свою власну доньку Серсею. Аерис ІІ відкинув його пропозицію рвучко та нечемно, зауваживши, що князь Тайвин був вірним та корисним слугою, але ж лише слугою, нічим більшим. Не погодився його милість і приставити сина князя Тайвина — Хайме — зброєносцем до принца Раегара; цю честь він віддав синам кількох власних улюбленців, які не плекали дружби ані до дому Ланістер, ані до самого Правиці особисто.
Дотоді вже стало очевидно, що Аерис ІІ Таргарієн швидко сповзає у безодню божевілля. Але пірнув його милість у неї остаточно і без вороття року 277 по А.З., коли сталося “Сутіндольське Свавілля”.
Старовинне приморське місто Сутіндол за давніх часів — у добу Сотні Королівств — було стольцем королів. Колишній найповажніший порт на затоці Чорноводі зі зростанням та розквітом Король-Берега став потерпати від занепаду торгівлі та зубожіння мешканців. Цей занепад прагнув зупинити молодий господар міста — Денис Морочник. Чимало відкипіло суперечок, чому князь Морочник вирішив учинити саме так, як вчинив; більшість погоджується, що не обійшлося без його мирійської дружини пані Серали. Злостивці винуватять у тому, що сталося, її і тільки її; Мереживною Гадюкою кличуть вони ту, яка нібито отруїла вуха князя Морочника постільними балачками про зраду королю. Її захисники твердять, що прикрої помилки припустився сам князь Денис, а дружину його люди ненавиділи тільки за те, що вона народилася у чужих краях і молилася чужинським для Вестеросу богам.
Лихо почалося з наміру князя Дениса отримати для Сутіндолу грамоту на ширші права самоврядування та незалежності від корони — приблизно такі ж, якими за багато років перед тим наділили Дорн. Надто нахабною він свою вимогу не вважав — такі привілеї за вузьким морем були справою звичною, як йому, поза сумнівом, розповіла пані Серала. Все ж можна зрозуміти, чому Правиця, князь Тайвин, рішуче відкинув прохання — він побоювався, щоб у державі не виникло небезпечного прикладу для наслідування. Розгніваний відмовою, князь Морочник задумав здобути права (і з ними нижчі портові мита, завдяки яким Сутіндол знову змагався б у торгівлі з Король-Берегом) у інший спосіб, який виявився божевільною дурницею.
“Сутіндольське Свавілля” почалося тишком-нишком, без великого галасу. Князь Денис, бачачи напругу між князем Тайвином та дедалі безладнішим королем Аерисом, відмовився сплачувати короні належні податки, а натомість запросив короля приїхати до Сутіндолу і вислухати його прохання. Неймовірно, щоб король Аерис навіть розглянув таке запрошення… якби князь Тайвин не порадив йому відмовитися, ще й у таких рішучих виразах, які зумів знайти. По тому король негайно прийняв запрошення і повідомив великого маестра Пицеля та малу раду, що має намір самотужки владнати мороку з непокірним Морочником. Не слухаючи порад князя Тайвина, король поїхав до Сутіндолу з невеличким почтом, очоленим паном Гвейном Довжиком з Королегвардії. Але гостина виявилася пасткою, в яку король дому Таргарієн забрів, наче сліпий. Його схопили разом з усіма супутниками, а деяких з них — зокрема, пана Гвейна — вбили при спробі захистити їхнього короля.
Новини з Сутіндолу викликали загальне заніміння, а тоді вибух гніву. Чимало вельмож стояло за негайний напад на місто для звільнення короля і жорстокої кари бунтівникам за вчинене свавілля. Але Сутіндол було оточено міцними мурами, а замок Сутінець — стародавній столець дому Морочник, що наглядав за гаванню — стояв ще грізніший. Приступ його мав стати нелегкою справою.
Відтак князь Тайвин вислав гінців та круків, заповзявся збирати збройну потугу, а тим часом наказав Морочникам віддати короля. Князь Денис у відповідь повідомив, що як хтось спробує пробитися крізь його мури, він негайно скарає його милість на смерть. Дехто у малій раді висловив сумнів: мовляв, жоден син Вестеросу ніколи не насмілиться скоїти такий жахливий злочин. Але князь Тайвин не покладався на сумніви. Натомість, зібравши чимале військо, він підступив до Сутіндолу і оточив його з землі та моря.
Побачивши за мурами королівське військо, яке враз відрізало йому довіз усіх припасів, князь Морочник трохи позбавився рішучості. Він зробив кілька спроб укласти угоду, але князь Тайвин відмовився слухати, лише повторив вимогу негайно та безумовно віддати місто, замок і полоненого короля.
“Свавілля” тривало ще півроку. Всередині мурів Сутіндолу завзяття мешканців зовсім скисло, коли спорожніли комори та льохи. Але скупчившись з усією чаддю всередині старовинного замку Сутінець, князь Денис зберігав переконання, що з часом князь Тайвин неодмінно пом'якшиться і запропонує кращі умови.
Проте ті, хто знав рішучість Тайвина Ланістера, трималися іншої думки. Правиця геть скам'янів серцем і надіслав до Сутіндолу остаточну вимогу здатися. Якщо йому буде відмовлено, князь Тайвин пообіцяв узяти місто приступом і покласти у ньому під меч усіх чоловіків, жінок та дітей. (Часто оповідають, ніби князь Тайвин послав до міста свого співця, наказавши заспівати князеві Денису та Мереживній Гадюці пісню “Рине дощ у Кастамирі”; цю соковиту подробицю, на жаль, не підтверджують жодні письмові джерела.)
Майже всі радники малої ради на той час перебували з Правицею під мурами Сутіндолу, і кілька з них заперечували проти його задуму на тій підставі, що напад на місто майже напевне змусить князя Морочника скарати короля Аериса на смерть. “Чи скарає, а чи не скарає, — кажуть, відповів Тайвин. — А як навіть і скарає, онде маємо собі кращого короля”. І майнув рукою в напрямку принца Раегара.
Відтоді вчені мужі не припиняють суперечок щодо намірів князя Тайвина. Чи гадав він, що Морочник злякається і попуститься? А чи насправді припускав можливість — чи й охоче бажав — смерті Аериса, щоб на Залізному Престолі утвердився принц Раегар?
Того вже ніхто напевне не знатиме завдяки звитязі пана Барістана Селмі з Королегвардії. Пан Барістан зголосився увійти до міста потай, прокрастися до Сутінця і вивести короля в безпечне місце. Від часів юності Селмі знали як Барістана Зухвалого, та це була така зухвалість, яку Тайвин Ланістер завважив за божевілля. Все ж поваги Тайвина до майстерності та відваги пана Барістана вистачило, щоб князь дав йому один день на спробу перед остаточним приступом Сутіндолу.
Пісень про надзвичайний порятунок короля паном Барістаном складено чимало, і це той рідкісний випадок, коли співці не мусили майже нічого прикрашати. Пан Барістан справді видерся мурами голіруч, непомічений у пітьмі ночі, а поки пробирався до Сутінця, вдав із себе жебрака у каптурі. Правда і те, що йому вдалося видертися також на мури Сутінця і вбити там вартового на бойовому ході, перш ніж той здійняв галас. Далі, вдавшись до усіх можливих хитрощів та зухвалих вихваток, лицар знайшов дорогу до підземелля, де тримали короля. Проте допоки Аерис Таргарієн опинився ззовні підземель, відсутність короля помітили, і почався гармидер. Отоді й розгорнулася у всій красі мужність пана Барістана, який став до бою з ворогом замість здатися або віддати свого короля. Ще й не просто став до бою, а завдав першого удару, застукав зненацька і вбив родича у шлюбі та майстра-мечника князя Морочника — пана Симона Голярда — разом з двійком стражників, тим помстившись за смерть свого присяжного братчика, пана Гвейна Довжика з Королегвардії, що раніше загинув від Голярдової руки. Барістан поспішив з королем до стайні, дорогою стинаючи усіх, хто намагався втрутитися, і обом вдалося виїхати з Сутінця, перш ніж зачинили браму. Відтак сталася шалена гонитва вулицями Сутіндолу під тривожне ревище рогів та сурм і підйом на мури міста, з яких лучники князя Тайвина намагалися прибрати захисників.
З втратою короля князеві Морочнику не лишилося нічого, крім здатися. Але є сумнів, що він знав, яку жахливу помсту приготував король. Коли Морочника з родиною привели перед королівські очі у кайданах, Аерис наказав стратити усіх — і не лише найближчих родичів, але й дядьків, тіток і найдальшу рідню в Сутіндолі. Навіть шлюбні родичі — Голярди — зазнали приниження і знищення. Вцілів лише юний небіж пана Симона — Донтос Голярд — і лише тому, що пан Барістан прохав про змилування над ним як королівську винагороду, а врятований ним король не міг відмовити спасителеві. Що до пані Серали, її смерть була найжорстокішою. Аерис наказав видерти Мереживній Гадюці язика та жіночі місця, а тоді спалити живцем (утім, її вороги казали, що було б їй помучитися і довше на покарання за ту руїну, яку вона стягла на місто).
Полон у Сутіндолі знищив у Аерисі ІІ Таргарієні ті рештки здорового глузду, які ще йому лишалися. Відтоді й надалі королівське божевілля панувало, нічим не стримане, і з кожним роком тільки гіршало. Морочники насмілилися накласти руки на його особу, грубо хапати і штовхати, зірвати королівські шати, ба навіть завдати ударів. По звільненні король Аерис більше нікому не дозволяв себе торкатися, навіть власній челяді. Нестрижене та немите, волосся його довшало і плуталося, а нігті видовжилися і витовщилися у неоковирні жовті пазурі. Король заборонив будь-які гострі леза у його присутності, за винятком мечів Королегвардії, що присягалася боронити його життя. Присуди та вироки короля ставали дедалі тяжчими і лютішими.
Безпечно повернутий до Король-Берега, його милість відмовився надалі залишати Червоний Дитинець з будь-якої причини і лишався бранцем власного замку протягом наступних чотирьох років. Тоді ж ще більше зросла його недовіра до всіх, хто оточував його при дворі, зокрема до Тайвина Ланістера. Підозри короля розповсюдилися навіть на власного сина та спадкоємця. Принц Раегар, за переконанням короля, змовлявся з Тайвином позбавити короля життя у Сутіндолі. Для цього Тайвин мав почати приступ мурів, щоб князь Морочник поклав короля під меч і тим відкрив принцові Раегару дорогу до Залізного Престолу та шлюбу з донькою князя Тайвина.
Налаштувавшись за всяку ціну відвернути небезпеку, король Аерис звернувся до іншого приятеля дитинства — прикликав до двору Стефона Баратеона, володаря Штормоламу, і посадив його у малу раду. Року 278 по А.З. король надіслав князя Стефона за вузьке море до Волантису з дорученням знайти годящу наречену принцові Раегару: “діву шляхетного роду, старої валірійської крові”. Вельми красномовно те, що його милість доручив цей пошук не своєму Правиці й не самому Раегарові, а князеві Штормоламу. Ходили чутки, що Аерис хоче зробити князя Стефона новим Правицею по успішнім скінченні його посольства, тоді як Тайвина Ланістера мали усунути з посади, схопити і судити за зраду. Чимало вельмож вельми раділи такій думці.
Та боги трималися іншої. Посольство Стефона Баратеона скінчилося невдачею, а під час повернення з Волантису корабель його розбився і потонув у затоці Човнозгубі просто перед Штормоламом. Князь Стефон і його дружина потонули на очах двох старших синів, які спостерігали з замкового муру. Коли звістка про їхню загибель досягла Король-Берега, короля Аериса охопила страшна лють. Він сказав великому маестрові Пицелю, що Тайвин Ланістер знайшов спосіб зурочити його королівську волю і підлаштувати загибель князя Баратеона. “Якщо я приберу його з посади Правиці, він і мене уб'є”, — поскаржився король великому маестру.
У наступні роки божевілля короля поглибилося. Хоча Тайвин Ланістер і далі служив Правицею, Аерис більше не зустрічався з ним окрім як у присутності усієї Королегвардії — усієї присяжної сімки. Переконаний, що і панство, і поспільство змовляються на його життя, боячись, що навіть королева Раела та принц Раегар беруть участь у змові, король послав через вузьке море до Пентосу по євнуха на ім'я Варис і винайняв його за очільника своїх шпигунів, міркуючи так, що лише людина без друзів, родичів та зв'язків на Вестеросі може приносити варті довіри відомості. Павук, як його невдовзі прозвали посполиті у королівствах, створив за коронні гроші величезну мережу нишпорок та доносників. Решту Аерисового правління він завжди стояв при його боці, шепочучи у вухо.
Опісля подій у Сутіндолі король також почав виказувати ознаки дедалі палкішої пристрасті до драконового вогню, подібної до тієї, що вже охоплювала кількох його пращурів. Аерис вирішив, що князь Морочник ніколи б не насмілився на свавілля, якби король був драконовершником. Проте його спроби вилупити драконів з яєць, знайдених у глибинах Дракон-Каменя не дали нічого; деякі яйця були вже такі старі, що геть скам'яніли.
Роздратований невдачею, Аерис звернувся до Велемудрих стародавнього цеху алхіміків, які знали таємниці виробництва примхливої нефритово-зеленої речовини під назвою “шал-вогонь”, начебто спорідненої за походженням з драконовим вогнем. Вогнечарники ставали дедалі частішими гостями при дворі, поки зростала зачарованість короля шал-вогнем. До року 280 по А.З. Аерис ІІ узяв звичку палити зрадників, убивць та заколотників замість вішати їх або позбавляти голови. Король, здавалося, відчував особливу насолоду від вогняних страт, які влаштовував Велемудрий Россарт, великий мистр цеху алхіміків… аж таку, що наділив Россарта княжим титулом і посадив у свою малу раду.
Дотоді божевілля його милості вже не лишилося ні для кого таємницею. Від Дорну до Стіни люди кликали Аериса ІІ Навіженим Королем. У Король-Березі його прозивали ще й Дірявим Королем за безліч рубців, отриманих від Залізного Престолу. Але з огляду на всюдисущі очі та вуха Вариса вимовляти таке вголос стало вельми небезпечно.
Дедалі чужішим король Аерис ставав і власному синові та спадкоємцю. На початку року 279 по А.З. принц Дракон-Каменя Раегар Таргарієн заручився з князівною Елією Мартел, юною тендітною сестрою Дорана Мартела, великого князя дорнійського. Наступного року їх одружили в Король-Березі, у пишній відправі в Великому Септі Баелора, але Аерис ІІ на неї не з'явився. Він сказав малій раді, що боїться замаху на своє життя, якщо залишить межі Червоного Дитинця, хай навіть під захистом Королегвардії. Молодшому синові Візерису король теж заборонив відвідати весілля брата.
Коли принц Раегар з молодою дружиною вирішили оселитися на Дракон-Камені замість Червоного Дитинця, Семицарством швидко рознеслися чутки та поголоси. Одні казали, що кронпринц має намір скинути батька і обійняти Залізний Престол, інші — що король Аерис хоче позбавити Раегара спадку і призначити замість нього Візериса. Не допомогло у примиренні батька з сином і народження першої онуки короля Аериса — дівчинки на ім'я Раеніс — року 280 по А.З. на Дракон-Камені. Коли принц Раегар з'явився до Червоного Дитинця показати доньку своїм батькові та матері, королева Раела тепло й ніжно обійняла дівчинку, але король Аерис відмовився брати її до рук чи бодай торкатися, заявивши, що мала “смердить дорнійкою”.
Посеред усіх цих негараздів Тайвин Ланістер продовжував службу Правицею Короля. “Князь Тайвин стоїть міцно та високо, мов Кастерлі-на-Скелі, — писав великий маестер Пицель, — і жоден король ще не мав такого сумлінного та вдатного Правиці”. Начебто убезпечений на своїй посаді по смерті Стефона Баратеона, князь Тайвин навіть зважився привезти до двору свою чарівну юну доньку Серсею.
Але року 281 по А.З. помер уві сні похилий літами лицар Королегвардії пан Харлан Грандісон, і хитка згода між Аерисом ІІ та його Правицею знову луснула на друзки, коли його милість вирішив дарувати біле корзно старшому синові князя Тайвина.
У п'ятнадцять років пан Хайме Ланістер був вже висвячений на лицаря — цю честь він отримав з рук пана Артура Дейна, Вранішнього Меча, котрого майже всі вважали за найзвитяжнішого та найшляхетнішого воїна королівств. Хайме вислужив лицарство у поході пана Артура проти зграї розбійників, відомої як Братство Королівської Пущі; ніхто не мав ані крихти сумніву в його хоробрості та чеснотах.
Проте пан Хайме був спадкоємцем князя Тайвина і ніс на собі усі сподівання на продовження родоводу Ланістерів, бо ж інший син його вельможності — Тиріон — був спотвореним карликом. Ба більше: коли король повідомив Правицю про своє рішення, той саме перемовлявся про вигідний шлюб для свого спадкоємця. Одним ударом король Аерис позбавив князя Тайвина спадкоємця і виставив його самого нечесним дурнем.
Великий маестер Пицель оповідає нам, що коли Аерис ІІ оголосив з Залізного Престолу про призначення пана Хайме лицарем Королегвардії, його вельможність князь упав на коліно і подякував королю за велику честь для свого дому. Відтак, пославшись на недугу, князь Тайвин попрохав королівського дозволу скласти з себе уряд Правиці.
Король Аерис з великою втіхою задовольнив його прохання. Князь Тайвин віддав ланцюг уряду і виїхав з двору до Кастерлі-на-Скелі разом з донькою. Король поставив Правицею замість нього князя Овейна Добромира — похилого літами, приязного підлабузника, який найгучніше при дворі реготав з кожного жарту та дотепу короля, навіть конче недолугого.
Відтоді, сказав Пицелю його милість, держава знатиме напевне, що хто в ній носить корону, той і править Семицарством.
Аерис Таргарієн і Тайвин Ланістер познайомилися ще хлопчиками, билися і проливали кров разом у Війні Дев'ятишагових Королів, правили Семицарством разом майже двадцять років, але року 281 по А.З. їхня довга дружба, наприпочатку така плідна та сприятлива для королівств, добігла гіркого кінця.
Невдовзі по тому князь Вальтер Вент оголосив про намір учинити великий турнір при своєму стольці Гаренголі на знак іменин своєї юної доньки. Король Аерис ІІ обрав цю нагоду для урочистого введення пана Хайме Ланістера у Королегвардію… і тим зрушив з місця лавину подій, що невдовзі скінчать правління Навіженого Короля і покладуть край довгому пануванню дому Таргарієн над державою Семицарства.