Аеніс І

<<< Світ льоду та вогню

Коли Дракон відійшов у інший світ у віці шістдесяти і чотирьох років, його владу вже не заперечував ніхто, крім дорнійців. Правив він мудро: показувався підданим у мандрівках державою, віддавав належну шану верховним септонам, винагороджував вірну службу, допомагав тим, кого спіткало лихо. Та все ж під тихою поверхнею загалом мирного панування кипіло ціле море образ і незгод. Чимало підданих короля плекали у серцях пам’ять про “старі добрі часи”, коли великі доми панували у своїх маєтностях неподільно. Інші жадали помсти за коханих родичів, загиблих у війнах. А ще чимало бачило у Таргарієнах огидних почвар, які одружують братів з сестрами і від кровозмісного парування народжують нечистих нащадків. Міць Аегона з сестрами — та їхніх драконів — була достатня для придушення всякого спротиву, але про їхніх спадкоємців того вже не можна було сказати.

Аеніс, перший син Аегона від улюбленої його королеви Раеніс, зійшов на престол року 37-го по А.З. у віці тридцяти років. Його вінчали з великою пишнотою просто посеред будівництва Червоного Дитинця — причому візерунчастою золотою короною, а не батьковим обручем валірійського булату.

Хоча і його батько, і брат Маегор (дитина Візеньї) народилися воїнами, Аеніса було ліплено з іншого тіста. Почав він життя слабеньким, хворобливим немовлям, та й у перші роки свої не вилюднів. Гуляли плітки: хіба міг від Аегона Завойовника, незрівнянного переможця, народитися отакий син? Усі знали, як королева Раеніс кохалася у вродливих співцях та гостроязиких мартоплясах; мабуть, один з них і був батьком дитини. Але плітки стишилися, а тоді зовсім припинилися, коли кволому маляті дали юного, щойно налупленого дракончика на ім’я Живосрібна; дракончик почав рости та міцніти, і те саме сталося з Аенісом.

Все ж Аеніс лишався мрійником, поціновувачем алхімії, покровителем співців, лицедіїв та мартоплясів. Ба більше, він надто переймався схваленням своїх дій, і тому довго вагався над власними рішеннями, щоб, бува, не образити одну чи іншу сторону. Саме ця вада Аеніса найприкріше заплямувала його правління і призвела до передчасного та безславного кінця.

По смерті Аегона не довелося довго чекати, перш ніж владі Таргарієнів почали кидати виклик. Першим був розбійник та бунтівник на прізвисько Гарен Рудий, що прикидався онуком Гарена Чорного. За допомогою замкового слуги Гарен Рудий захопив і Гаренгол, і його тодішнього господаря, сумнозвісного князя Гаргона (котрого запам’ятали як Гаргона Гостя за звичку відвідувати всі весілля у своїх маєтностях і вимагати собі права першої ночі). Князя Гаргона вихолостили у замковому божегаї та кинули спливати кров’ю на смерть, поки Рудий Гарен проголошував себе князем на Гаренголі та Королем-на-Річках.

Усе це сталося, поки король гостював у Водоплині, стольці дому Таллі. Та коли Аеніс разом з князем Таллі нарешті вирушили дати ради загрозі, Гаренгол стояв порожній, вірних Гаргонові людей поклали під меч, а Гарен Рудий з посіпаками повернувся до розбою в лісах.

Невдовзі нові бунтівники з’явилися у Долині та на Залізних островах, а дорнієць, що прозвав себе Королем-Стерв’ятником, зібрав багато тисяч прибічників воювати Таргарієнів. Великий маестер Гавен пише, що короля надзвичайно вразили ці новини, бо доти Аеніс тішився думкою, як його любить і поважає простолюддя. І діяв король нерішуче: спершу наказав війську вирушити у Долину морем і покарати самозваного короля Джоноса Арина, який ув’язнив власного брата, князя Ронела, а потім раптово змінив наказ з остраху, щоб Гарен Рудий та його люди не вдерлися до Король-Берега. Король навіть думав скликати Велику Раду для обговорення подальших дій. На щастя для держави, інші діяли швидше.

Князь Ройс на Рунокамені зібрав потугу, яка вщент розбила бунтівників під проводом Джоноса Арина і зачинила його разом з поплічниками у Соколиному Гнізді — щоправда, це спричинило насильницьку загибель ув’язненого князя Ронела, котрого власний брат Джонос викинув з Місячних Дверей на смерть. Утім, Соколине Гніздо не дало бунтівникам безпечного прихистку, коли туди з’явився принц Маегор на спині Балеріона, Чорного Жаха — дракона, якого він завжди жадав і нарешті оголосив своїм по батьковій смерті. Джонос та всі його прибічники знайшли смерть у зашморгах від Маегорової руки.

Тим часом на Залізних островах людині, що проголошувала себе королем Лодосом відродженим, спритно дав ради князь Горен Грейджой; він відіслав засолену голову самозванця королю Аенісу. На подяку Аеніс подарував Горенові здійснення будь-якого бажання — і Горен забажав вигнати Святу Віру з Залізних островів попри несхвалення решти держави.

Що ж до Короля-Стерв’ятника, Мартели загалом байдуже ставилися до його дрібних капостей у їхніх власних кордонах. Хоча велика княгиня Дерія запевняла Аеніса, що Мартели не бажають нічого, крім миру, і докладають усіх зусиль для придушення бунту, насправді справу було покинуто на порубіжних князів. І спочатку самозваному Королю-Стерв’ятникові незле щастило змагатися з ними. Одержавши кілька перемог, він привабив до себе ще прибічників, аж доки число їх не склало приблизно тридцять тисяч. Негаразди його почалися лише тоді, коли він розділив своє чимале військо на відділи — по-перше, з-за нестачі харчів на всі голодні роти, по-друге, з-за впевненості, що кожен відділ окремо переможе будь-якого можливого ворога. Та насправді їх розбили поодинці колишній Правиця Орис Баратеон і потуга порубіжного панства — зокрема, Сердитого Сема Тарлі, меч котрого, Серцеруб, за переказами був червоний від вістря до маківки руків’я після десятків дорнійців, яких він порубав у гонитві за Королем-Стерв’ятником, що згодом стала відома як Лови Стерв’ятника.

Перший бунтівник виявився також і останнім. Гарен Рудий, якого доти ще не впіймали, нарешті опинився у глухому куті, куди його загнав Правиця Аеніса, князь Алин Стокварт. У сутичці, яка виникла, Гарен убив князя Алина, та в свою чергу був убитий зброєносцем Правиці.

По відновленні миру король щедро подякував князям та воїнам, які найбільше уславилися перемогами над ворогами престолу — а найгучніша шана випала братові короля, принцу Маегору, котрого Аеніс нарік новим Правицею Короля. У ту мить він здавався найкращим вибором, і все ж саме тоді були посіяні зерна лихої долі, яка згодом спіткала Аеніса.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Серед Таргарієнів панував звичай одружуватися з рідною кров’ю. Найліпшим вважався шлюб між братом і сестрою. Та коли він не був можливий, дівчинку віддавали за дядька, брата у перших чи небожа, а хлопчика одружували з сестрою в перших, тіткою чи небогою. Звичай народився ще у Старій Валірії, де побутував серед багатьох старих родів, а надто тих, які плодили драконів і літали ними. Кров дракона має лишатися чистою — так казала стародавня мудрість. Деякі з родовитих чаклунів брали собі й кількох дружин, коли така була їхня воля і ласка — хоча траплялося це рідше, ніж кровозмісні шлюби у родинах. У Валірії до Лиха, як писано вченими мудрагелями, шанували тисячу богів, та не боялися жодного, і небагато людей зважувалися здіймати голос проти звичаю.

Але на Вестеросі все було інакше. Тут ніхто не смів перечити владі та слову Святої Віри. Кровозміс близьких родичів — хоч між батьком і донькою, хоч між матір’ю і сином, хоч між братом і сестрою — засуджувався як ниций гріх, а плоди такого союзу вважалися огидними покручами у очах богів та людей. Озираючись на ті часи з наших, ми розуміємо, що чвара між Святою Вірою та домом Таргарієн була невідворотна.

Віддавна валірійці звикли брати дружин та чоловіків з власної родини, тим зберігаючи чисті панські родоводи. Але Вестерос такого звичаю не знав, а Свята Віра вважала за огидне збочення. Утім, Дракона з сестрами ніхто судити не наважився, а коли принц Аеніс одружився року 22-го по А.З. з Алиссою Веларіон, донькою королівського корабельника та верховного адмірала, то заперечень не виникло, бо хоч вона походила з Таргарієнів з материного боку, але була чоловікові лише сестрою в перших. Та коли стародавній звичай спробували відновити, виникли раптові перепони.

Королева Візенья запропонувала, щоб Маегор одружився з першою дитиною Аеніса — Раеною. Але верховний септон висловив палкі заперечення, і натомість Маегора одружили з небогою самого очільника Віри — панною Серисою з дому Вишестраж. Шлюб виявився бездітним на відміну від Аенісового, який дав ще плоди: за Раеною народився син та спадкоємець короля, Аегон, а згодом ще Візерис, Джаяхаерис та Алісанна. Певно, відчуваючи заздрість, по двох роках служби Правицею — і народженні ще однієї братової доньки Ваели, яка померла немовлям — Маегор вразив державу року 39 по А.З., коли оголосив, що потай узяв собі другу дружину, Алису з дому Гарувей. Побралися вони за валірійським звичаєм під проводом королеви Візеньї, бо не знайшлося септона, який би їх одружив. У відповідь спалахнуло таке обурення панства та поспільства, що Аеніс нарешті мусив заслати свого брата у вигнання.

Здійснивши вигнання Маегора, Аеніс хотів тим і вдовольнитися, але верховний септон не вгамувався. Навіть поставлення відомого серед людей чудотворця, септона Мурмізона, новим Правицею Аеніса не змогло зцілити розрив з Вірою. А року 41-го Аеніс ще погіршив справу, вирішивши одружити найстаршу доньку Раену з сином та спадкоємцем Аегоном, якого нарік принцом Дракон-Каменя замість Маегора. З Зоряного Септу прилетів лист з такими образами, яких ще не чув жоден король — у ньому Свята Віра зверталася до “короля-чудовиська”. І раптом побожне панство та навіть простолюддя, що колись любило Аеніса, обернулося проти нього.

Септона Мурмізона за здійснення відправи вигнали з лав Святої Віри, а ревні Бідолахи взялися до зброї та порубали його на шматки за два тижні по тому, коли септона несли у ношах містом. Сини Воїна почали укріплювати пагорб Раеніс, перетворюючи Септ Спомину на твердиню, здатну встояти проти короля. На додачу дехто з Бідолах спробував убити короля разом з родиною просто в замку, видершись стінами та прослизнувши до королівських покоїв. Лише втручання одного з лицарів Королегвардії врятувало життя ясновельможній родині.

Стикнувшись з такими негараздами, Аеніс залишив місто разом з рідними і утік на Дракон-Камінь, шукаючи безпеки. Там Візенья порадила йому взяти драконів і з’явитися з вогнем та кров’ю до Зоряного Септу і Септу Спомину. Натомість король, нездатний до суворих рішень, занедужив: шлунок йому скрутили болісні судоми, а кишки вхопило різачкою. До кінця року 41-го по А.З. проти короля повстала майже уся держава. Тисячі Бідолах нишпорили гостинцями, погрожуючи прибічникам короля, десятки князів та панів здійняли зброю проти Залізного Престолу. Хоча Аенісові було лише тридцять і п’ять років, казали, що виглядає він на шістдесят, і великий маестер Гавен вже зневірився поліпшити його здоров’я.

Турботу про короля перебрала на себе королева-вдовиця Візенья, і на певний час йому полегшало. А потім, конче раптово, Аеніса спіткала втрата свідомості — король дізнався, що син його та донька сидять у облозі в замку Кракегол, де сховалися, коли їхню щорічну мандрівку державою перервало повстання проти престолу. За три дні по тому король помер і, як його батько перед ним, був спалений на Дракон-Камені за старовинним звичаєм валірійців.

Згодом, вже по смерті Візеньї, пішов поголос, нібито раптова смерть спіткала короля Аеніса не без втручання королеви, і дехто назвав її вбивцею родича та короля. Хіба не ставила вона Маегора вище від Аеніса у всіх справах держави та родини? Хіба не мріяла, щоб син її правив на престолі? Чого взялася дбати про нерідного сина та небожа, коли навіть не ховала свою до нього зневагу? Хай чим уславилася Візенья, та найменше — щирим співчуттям до інших. Питання ці не можна легко відкинути… та не легше і знайти на них відповіді.

<<< Світ льоду та вогню