Аегон ІІ

<<< Світ льоду та вогню

Не бувало на світі війни кривавішої та жорстокішої, ніж та, яку співці та Мункун прозвали “Танком драконів”. Різновиду вона була найгіршого — війна між братами та сестрами. Попри непохитну підтримку Візерисом спадкоємства Раеніри, принца Аегона переконали вдягти батькову корону його власна мати і мала рада, ще й тіло Візериса не вистигло. Коли Раеніра, принцеса Дракон-Каменя, дізналася про те, то страшенно розлютилася. У ту мить вона знаходилася в помешканнях Дракон-Каменя, чекаючи народження третьої дитини від принца Даемона.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

На Дракон-Камені привітних кличів не чули. Замість них палатами та сходовими колодязями Змій-Башти з покоїв королеви розносився болісний вереск — там Раеніра Таргарієн третій день судомилася у породільних переймах. Дитині лишалося до народження ще з місяцеворот, але звістки з Король-Берега нагнали на принцесу чорну лють, і в неї почалися передчасні пологи — так, наче дитя у череві теж розгнівалося і тепер прагнуло вирватися назовні. Виснажена мукою принцеса волала найлютіші прокльони, прикликала гнів богів на своїх зведених братів та їхню матір-королеву, малювала у найбарвистіших подробицях, які тортури вона вчинить над ними, перш ніж скарати на смерть. А заразом Раеніра проклинала і дитину в своєму череві, каже нам Грибочок. “Вилазь вже! — верещала вона і дерла нігтями напухлий живіт, поки маестер та повитуха намагалися її втримати. — Чудовисько, почваро, вилазь звідти, вилазь негайно!”

Коли нарешті дитина з’явилася на світ, то й справді виявилася почварою. Мертва дівчинка, спотворена і скоцюблена, мала дірку в грудях замість серця і короткий опецькуватий хвіст, укритий лускою. Принаймні так її описує Грибочок. Карлик каже, що саме він відніс дитину в дворище для спалення. Наступного дня, коли гостроту болю принцеси Раеніри трохи пом’якшили маковим молоком, вона оголосила, що нарікає мертву дівчинку ім’ям Візенья. “Єдину мою донечку підло вбили, замордували ті, хто вкрав мою корону, і я змушу їх заплатити за все!”

Переживши пологи, Раеніра почала готуватися до війни. І вона, і Алісента мали підтримку серед власних родичів — і серед вельможного панства держави теж. Кожна сторона мала драконів. Страшним лихом мало те все обернутися — і саме так і сталося. Держава спливла кров’ю, як ніколи раніше, і чимало років минуло, перш ніж рани та рубці зцілилися.

Грибочкове твердження, що королева Алісента прискорила смерть свого чоловіка “дрібкою отрути” у вині, ми, мабуть, можемо відкинути. Проте нема жодних сумнівів у тому, що першою пролитою в “Танку” кров’ю була кров старого та поважного коронного підскарбія, князя Чмелика, який наполягав, що правдивою спадкоємицею короля Візериса є Раеніра, і саме її слід коронувати. Є різні записи про те, як незгідливий князь скінчив свої дні. Хтось пише, що він помер від застуди, кинутий до кам’яного мішка, а дехто, що пан Крістон Колій —Регіментар Королегвардії, який невдовзі отримає прізвисько Коронувач — розчахнув йому горлянку кинджалом просто за столом. Грибочок не погоджується і твердить, що Колій викинув Чмелика з вікна — та слід пам’ятати, що сам Грибочок тоді знаходився на Дракон-Камені з Раенірою. Хай там як, то не була остання пролита у перші дні “Танку” кров. Найприкрішими з жертв перших сутичок війни можна вважати юних принців Люцериса Веларіона, сина Раеніри, і Джаяхаериса, сина та спадкоємця Аегона.

Смерть Люцека Веларіона засвідчили численні очі при дворі Штормоламу, і всі свідоцтва погоджуються про те, що сталося. Надісланий матір’ю до Штормоламу по підтримку князя Борроса, він прибув після принца Аемонда Таргарієна, який устиг першим. Аемонд був старший, сильніший та жорстокіший за Люцериса — і пристрасно ненавидів його, бо ж саме Люцерис позбавив його ока за дев’ять років перед тим. Князь Боррос заборонив Аемондові мститися у своїх палатах — але оголосив, що йому байдуже до того, що станеться ззовні. Тому принц Аемонд верхи на Вхагар кинувся навздогін Люцерисові на його молодому драконі Арраксі. Принц та дракон — затримані бурею, що буяла поза стінами замку — загинули на очах мешканців Штормоламу і впали у море.

Раеніра, за словами усіх свідків, впала у нестямі, почувши новину. Але вітчим Люцериса, принц Даемон Таргарієн, не мав на те часу. Ось які слова надіслав принц на Дракон-Камінь, дізнавшись про смерть Люцериса: “Око за око, сина за сина. Люцерис не залишиться без відплати”. Адже він був принцом Король-Берега і зберіг чимало друзів у шинках та бурдеях цього міста. Найвпливовішою з тих друзів була його колишня коханка Мисарія, Біла Борознячка. Саме вона і підготувала помсту, винайнявши харциза-горлоріза та щуролова, відомих літописам як Крівця та Бриндзя. Завдяки своєму ремеслу щуролов знав усі таємниці Маегорових проходів. Пробравшись до Червоного Дитинця, Крівця та Бриндзя схопили королеву Гелаену з дітьми… а тоді запропонували дружині Аегона ІІ жахливий вибір: котрому з синів дозволити померти. Вона плакала, благала, хотіла віддати своє життя за дітей, але марно. Зрештою вона назвала Маелора — молодшого, якого вважала надто малим, щоб зрозуміти, що коїться. Натомість Крівця та Бриндзя вбили принца Джаяхаериса під нажаханий вереск матері, а тоді втекли з його головою. Вірні своєму слову, вони прийшли лише за одним з Аегонових синів.

Коли спалахнула війна, головними союзниками Аегона ІІ були князь Вишестраж, князь Ланістер і трохи згодом князь Баратеон. Князь Таллі теж бажав битися за короля, але був старий і прикутий до ліжка, а його онук виявив непокору дідові. На боці Раеніри стояли її свекор князь Веларіон, сестра у перших Джейна Арин та князь Старк (хоча допомога від нього надійшла не одразу — спершу північани мусили зібрати якомога більше врожаю у переддвір’ї зими). Князь Грейджой також напав на західний край від її імені, чим вразив короля Аегона, який усіляко домагався його підтримки. Таллі зрештою стали на бік Раеніри, зневаживши заповіти покійного князя. Тирели, проте, лишилися осторонь війни — так само, як і дорнійці.

Звісно, і цими смертями довга та жорстока війна не скінчилася. Хай як страшно загинув Джаяхаерис, та смерть малого принца Маелора, що ненадовго пережив брата, була ще жахливішою. Маелора віддали панові Рікарду Терену з Королегвардії, наказавши потай відвезти до Старограду, де він мав безпечно перебувати у Вишестражі. Але при Лихомості їх зупинила і оточила юрба. Маелора розірвали на шматки посполиті, що билися за нього як за коштовну здобич. Коли князь Вишестраж погромив Лихомостя на знак кари за принца і прийшов здійснити правосуд над пані Крестав, вона попрохала милосердя для своїх дітей і повісилася на замковому мурі.

Навіть Королегвардія не уникла розбрату. Пан Крістон Колій надіслав пана Арика Каргила на Дракон-Камінь з наміром пробратися до замку під виглядом його близнюка пана Ерика. Там він мав убити Раеніру (або її дітей, тут різні записи не погоджуються). Але так випав жереб долі, що пан Ерик та пан Арик зустрілися у одній з замкових палат лицем до лиця. Співці переказують, що вони проголосили братню любов один до одного, перш ніж задзвеніла криця, і билися з почуттям обов’язку та любов’ю в серці протягом години, поки не померли, плачучи, у обіймах один одного. Проте Грибочок, який за його словами на власні очі бачив той двобій, стверджує, що правда була прикріша і брутальніша: кожен брат звинуватив іншого у зраді, і вже за мить було завдано смертельних ударів.

Поки відбувалися всі ці прикрі події, пан Крістон Колій вирішив покарати “чорне панство” — значкових з коронного краю, які лишилися вірними Раенірі. Росбі, Стокварт і Сутіндол впали перед його наступом, але у Граківні князь Стаунтон заздалегідь дізнався про наближення Колія і замість битися зачинився у замку та надіслав крука на Дракон-Камінь, благаючи про допомогу.

Допомога прибула в вигляді принцеси Раеніс — п’ятдесяти і п’яти років, але безстрашної та рішучої, як за часів юності — верхи на дракониці Мелеїс, Червоній Королеві. Але й Колій мав за себе драконів — бо сам Аегон II прибув на поле верхи на Сонцежарі, а його брат Аемонд Кривий летів на Вхагар, найбільшій з живих драконів.

Писано, що принцеса Раеніс, Королева-без-Корони, не відсахнулася від ворогів. З радісним кличем та лясканням батога вона послала Мелеїс просто назустріч їм. Лише Вхагар з Аемондом вийшли з того бою неушкодженими; Сонцежара було скалічено, а король Аегон ІІ ледве вцілів, потерпівши од зламаних ребер, стегна і численних опіків на половині тіла. Найгірше повелося його лівиці, де драконове полум’я вплавило обладунок короля у плоть. Тіло Раеніс знайшли за кілька днів серед пошматованих рештків Червоної Королеви, але таке обпечене, що вже й не впізнати.

Наступний рік свого королювання Аегон перебув нарізно від усіх, зцілюючи жахливі рани. А війна тим часом тривала. Хоча на боці короля Аегона було чимало переваг над старшою сестрою, драконова потуга до них не належала. Наприпочатку війни Аегон мав за себе лише чотирьох драконів, дорослих до бою, тоді як сестра мала вісьмох і ще кількох можливих у запасі. Найперше то були три старі дракони, яких ще мали підкорити нові наїзники: Срібнокрилка, дракониця королеви Алісанни; Морський Серпанок, розрада пана Лаенора Веларіона; та Вермітор, яким ніхто не літав по смерті короля Джаяхаериса. Були ще три дикі дракони, яких могли б приборкати належні вершники, аби ж такі знайшлися: Драконожер, про якого простолюддя казало, ніби він крадькома мешкав на Дракон-Камені ще до приходу Таргарієнів (хоча Мункун та Барт мають сумніви); Сірий Привид, який цурався людей, а харчувався рибою, яку вправно висмикував з моря; і Вівцекрад, бурий та незугарний, що живився вівцями, яких вдавалося вкрасти з кошар. Принц Джаяхаерис оголосив (завдяки заохоченню Грибочка, якщо вірити його “Свідоцтвам”), що будь-який чоловік або жінка, хто сяде на одного з цих драконів, потрапить до лав зацного панства.

На Дракон-Камені, де влада Таргарієнів налічує найбільше літ, простолюддя завжди сприймало своїх вродливих, наче неземних, володарів майже як богів. Багато дівчат, чию калину зломили Таргарієни, вважали себе благословенними, якщо у череві в них проростало “драконове насіння”. Тому на Дракон-Камені мешкало чимало людей, які знали — чи принаймні підозрювали — про кров Таргарієнів у своїх жилах.

Чимало з них намагалися засідлати драконів, які вільно жили на Дракон-Камені. Найнебезпечнішими були дикі дракони, тож не дивно, що першими знайшли собі вершників ті дракони, які вже знали людську руку раніше. Серед цих нових драконоїздців був такий собі Аддам з Короба — сміливий та чесний парубок, приведений матір’ю, Марільдою з Короба, спробувати щастя разом з братом Алином. Жінка оголосила, що хлопчики є синами Лаенора Веларіона — на подив багатьох, але чомусь не князя Корліса, який визнав обох юнаків пагонами дому Веларіон.

Грибочок висловлює вельми вірогідну здогадку щодо походження Аддама і Алина: що породив їх сам князь Корліс у ті часи, коли чимало часу проводив у корабельнях, де батько Марільди працював корабельним теслею. Хлопчиків ніхто не поспішав визнавати і приймати при дворі, поки була жива Королева-без-Корони, норовом палкіша за вогонь. Та по її смерті князь Корліс побачив можливість визнати хлопців… у своєрідний спосіб.

Аддам узяв собі Лаенорового дракона — Морського Серпанка. Його братові Алину з Вівцекрадом пощастило менше, і решту своїх днів він носив сліди драконового полум’я на спині та ногах.

Зрештою Вівцекрада приборкала Кропивка — безчесне дівчисько хамського роду, яке годувало дракона бараниною день у день, аж доки той до неї не звик. Дракон з вершницею теж не пасли задніх на війні, та вірність Кропивки трохи поступалася вірності пана Аддама. Коли вона стала коханкою принца Даемона, то остаточно загнала клин між Раенірою та її вельможним чоловіком. Кропивка, до якої принц ніжно прихилився, пережила і його самого, і його дружину. Верхи на Вівцекраді Кропивка зникла ще до кінця війни, і багато років про них ніхто нічого не чув.

Але з усіх нових драконовершників найгіршими були п’яндиголова на прізвисько Ульф Пияк, що взяв собі ім’я Ульф Білий по висвяченні на лицаря, а також дебелий та могутній байстрюк-ковальчук Гуго Громобій, чи то пак Грізний Гуго, що став відомий як Громобій, також отримавши лицарство. Невдоволені самою лише честю літати драконами Срібнокрилкою та Вермітором, вони бажали вельможної шани та багатства. Повоювавши трохи за Раеніру, вони перекинулися на інший бік у першій битві при Гуркотні за обіцянки княжих титулів і згодом стали відомі в недобрій пам’яті як Двоє Зрадників. Обидва загинули жалюгідною смертю, вбиті людьми, яких вони вважали вірними та покірними собі — одного отруїли вином, іншого вбив Зухвалий Джон Розстан мечем Сиротинцем.

Коли Раеніра дізналася про зраду Гуго Громобоя та Ульфа Білого при першому Гуркотні, де вони обернули драконів проти її потуги, то спалахнула такою люттю, що наказала схопити усі “драконові насінини”, які осідлали драконів на її заклик. Серед них був і Аддам Веларіон, та він устиг утекти, попереджений Морським Змієм.

Молодий пан Аддам відважно загинув у другій битві за Гуркотень, довівши свою вірність власним життям, коли її піддали сумніву після вчинків Двох Зрадників. Після повернення його кісток до Плавня з Крукоберегу року 138 по А.З. князь Алин звелів вирізьбити на його могилі одне лише слово: “Вірний”.

Битв у “Танку” сталося стільки, що їх одразу і не злічити, бо ж майже усю державу розірвали навпіл чвари та незгода. Хтось підіймав королівську корогву з золотим триголовим драконом, якого Аегон узяв собі за значок… і бачив на власні очі, як його сусід виступав під прапором Раеніри — червоним драконом, розділеним у чвертях місяцем та соколом материного дому Арин і морським коником покійного чоловіка. Брат ішов на брата, батько протистояв синові, ціле королівство спливало кров’ю.

Чимало власних рушень та затяг зібрали різноманітні князі під корогви короля та королеви, за яких воліли воювати, але якщо когось і можна назвати очільниками усього вірного вояцтва з кожної сторони, то були принц Даемон Таргарієн за Раеніру та принц Аемонд Таргарієн за Аегона. Аемонд убрався в шати господаря на державі та князя-намісника по тому, як Аегон ІІ з Сонцежаром були тяжко поранені при Граківні в битві проти Раеніс та Мелеїс. Він навіть вдяг братову корону — вінець Аегона Завойовника з валірійського булату з рубінами, — проте королем себе не величав.

На нещастя “зелених”, вибір їхнього очільника виявився невдалим. Аемонд був надто недосвідчений та зухвалий для проводу над цілим військом. Принц Даемон тоді тримав у руках Гаренгол, і Аемонд нахабно вирішив забрати замок у ворога, заразом позбавивши Король-Берег майже усіх захисників. Він прибув до Гаренголу, знайшов його порожнім і звеселився — доки не дізнався справжню причину, чому замок облишили. Поки Аемонд рухався на Гаренгол, Даемон зустрів королеву Раеніру та її драконовершників над Король-Берегом, де вони разом закружляли над містом. Золотокирейники — чимало з яких ще зберігали вірність Даемонові — зрадили поставлену над ними Аегоном старшину і здали місто майже без крові, хоча її вдосталь пролилося згодом, коли поклали голови на катівську колоду пан Отто Вишестраж, князь Яспер Вильд (коронний правник, прозваний Залізним Берлом за сувору непохитність) та князі Росбі й Стокварт (вони колись стояли за Раеніру, але потім перекинулися до її ворога). Королеву-вдовицю Алісенту ув’язнили, проте Аегон ІІ (який доти ще не одужав після Граківні) та решта його дітей — а також князь Ларис Моц — зникли з замку таємними шляхами.

Хоча “Танок драконів” охопив божевіллям усю державу, більшість драконів втратили свої життя у Король-Березі. Завдяки хитрощам принца Даемона місто віддалося Раенірі без крові, та після першої битви при Гуркотні у ньому почалися заворушення. Гуркотень, що знаходився за якісь три сотні верст, піддали найжахливішому погромові: тисячі людей згоріли, ще більше потонуло при спробі подолати річку задля порятунку, дівчат і жінок ґвалтували на смерть, а посеред страшної руїни бенкетували дракони. Перемога, яку здобув князь Вишестраж з допомогою принца Даерона та Двох Зрадників, напустила жах на стольний град, і бережани вже були певні, що на них далі чекає та сама доля. Власна потуга Раеніри була розпорошена і виснажена, для захисту міста лишилися тільки дракони.

Але саме страх драконів, їхньої присутності в місті породили на світ Пастиря. Хто він був такий, ніхто вже не скаже — ім’я його загублене для історії. Хтось твердить, що він був жебрак, а інші — один з Бідолах, які вже забороненими вперто блукали теренами держави. Хай хто він був, а першу проповідь розпочав на Шевській площі, кажучи, що дракони — то жахливі гемони, виродки безбожної Валірії, лихо та загибель для добрих людей. До нього дослухалося кілька десятків люду, тоді кількасот, а потім — багато тисяч. Страх породив лють, лють породила спрагу до крові. І коли Пастир волав, що місто врятується, лише коли очиститься від драконів, його уважно слухали.

На двадцять другий день п’ятого місяця року 130 по А.З. Аемонд Кривий та Даемон Таргарієн зустрілися у своїй останній битві. Саме того дня безлад і смерть опанували Король-Берег. Королева Раеніра кинула до в’язниці князя Корліса за поміч його онукові, панові Аддаму Веларіону, у втечі від звинувачення у зраді. Дехто з панцирних слуг Морського Змія став до лав бунтівників на Шевській площі, а дехто спробував видертися на мури і звільнити його, та скінчив невдалу спробу в зашморгу. І тут королева Гелаена викинулася на смерть з вікна Маегорового Острогу на шпичаки у його рові — та чи сама, а чи з поміччю лихих рук, про те згоди немає. Тієї ж ночі місто запалало, і юрба Пастиря рушила на Драконосхрон, заміряючись знищити усіх драконів у ньому.

Юний Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, впав і розбився на смерть, намагаючись полетіти материним драконом, Сиракс, до Драконосхрону і там порятувати свого власного — Тираксеса. Але жоден з двох драконів не вижив. Найдикіші чутки та побрехеньки пішли гуляти по смерті драконів: що деяких порубали містяни, інших закатрупив Пастир, а когось — і сам Вишній Воїн. Хтозна, як воно сталося насправді, але тієї кривавої ночі натовп таки увірвався до велетенської споруди і знищив драконів, яких знайшов у ланцюгах, наклавши незліченними головами. Половина з драконів, які почали “Танок”, лежала мертва, а війні ще ніхто не бачив кінця. Раеніра невдовзі по тому втекла з міста.

Кінець зрештою настав, але спричинила його не загибель драконів або принців, а натомість смерть королеви і короля, за яких вони (і десятки тисяч з ними) віддали життя. Першою загинула Раеніра. Коли її чоловік, принц Даемон, наклав головою в битві, дім Веларіон обернувся проти неї. Поступившись Король-Берегом своїм ворогам, Раеніра втекла майже без шеляга грошей і мусила продати корону, щоб винайняти перевіз до Дракон-Каменя. Та коли нарешті дісталася острова, то знайшла там прибулого раніше Аегона ІІ зі свіжими ранами і його дракона Сонцежара при смерті.

Божевілля охопило місто по втечі Раеніри і проявилося у безліч способів. Найчудернацькішим можна вважати піднесення двох самозваних королів, які правили протягом короткого часу, відомого як Місяць Трьох Королів.

Першим був Тристан Правдожар, зброєносець ницого заплотного лицаря на ім’я Перкин Блощичка, котрого сам пан Перкин оголосив тілесним сином короля Візериса І. Після погрому Драконосхрону та втечі Раеніри більшою частиною міста правив Пастир та його юрба, проте пан Перкин усівся у покинутому Червоному Дитинці й заходився видавати королівські накази. Коли Аегон ІІ зрештою повернув собі місто, Тристан благав про честь висвячення на лицаря перед стратою, і прохання його задовольнили.

Інший король був ще сміховинніший — дитина, відома під іменем Гаемон Срібнокосий. Хлопчик чотирьох років, син хвойди, він був оголошений байстрюком Аегона ІІ (побрехенька була вірогідна з огляду на розпусність короля від юних років). Зі свого престолу в Домі Цілунків на пагорбі Візеньї він зібрав кілька тисяч прибічників і оголосив низку наказів. Згодом його матір повісили після зізнання, що син її походив від сріблястого волоссям весляра з Лису, а самого Гаемона пожаліли і навіть узяли у королівську службу. З часом він заприятелював з Аегоном ІІІ, на кілька років зробився його нерозлучним супутником і куштувальником страв, аж доки не помер від отрути, вочевидь призначеної для самого короля.

“Правдивий переказ” Мункуна, що ґрунтується на записах Орвила, повідомляє, що коли Король-Берег було захоплено, Ларис Моц подбав безпечно вивезти короля геть з міста. Моц хитро вигадав сховати його на Дракон-Камені, справедливо вважаючи, що Раенірі не спаде на думку шукати брата у її власній твердині. Півроку він одужував од поранень у віддаленому рибальському селищі, поки Раеніра з двором сиділа у Король-Березі; саме у той час з Гостроклішні прибув Сонцежар попри пошкоджене крило, з яким дракон почувався у повітрі непевно і незграбно. Сховані, вони зуміли відновити сили. (Сонцежар навіть спромігся подолати дикого та відлюдькуватого дракона на прізвисько Сірий Привид, породивши тим чутки, буцімто останнього вполював Драконожер.)

У околицях замку на Дракон-Камені король Аегон знайшов чимало людей, які плекали образи на Раеніру — за втрату синів, чоловіків, братів на війні, а чи за вигадані незгоди — і з їхньою поміччю захопив твердиню. На те знадобилася лише година, бо до спротиву майже ніхто не став… за винятком доньки принца Даемона, чотирнадцятирічної Баели Таргарієн, з її молодою драконицею, Місячною Танцівницею. Баела втекла від вояків, що намагалися її схопити, і пробралася до свого дракона. І поки Аегон ІІ шукав, де сісти на Сонцежарі у замковому дворищі, вважаючи, що перемога вже у нього в руках, принцеса злетіла в повітря зустріти короля у бою.

Місячна Танцівниця була значно менша за Сонцежара, та заразом спритніша і швидша, і ані дракониці, ані принцесі на її спині не бракувало відваги. Дракониця пірнула униз, розчепірила кігті, вчепилася у Сонцежара, шматуючи його на клапті, але раптовий подих вогню засліпив її. Сплутані разом, обидва дракони впали, а з ними і вершники. Аегон ІІ у останню мить зістрибнув з Сонцежарової спини, зламавши обидві ноги, а Баела залишилася з Танцівницею до прикрого кінця. Коли Альфред Деркач витяг меча вбити принцесу, що лежала непритомна і скалічена, пан Марстон Бурун вирвав меч з його рук і відніс Баелу до маестра, тим порятувавши їй життя.

Про цю велику битву Раеніра не знала геть нічого, проте доля її була вже написана. Аегон ІІ, здавна гірко ображений на сестру, розлючений болем у зламаних ногах та наближенням смерті свого дракона, згодував Раеніру Сонцежару на очах у її єдиного живого сина (наскільки було відомо люду Семицарства) — Аегона Молодшого. Так скінчила своє життя “Втіха королівств”, “Королева на півроку” двадцять другого дня десятого місяця року 130 по А.З.

Її зведений брат ненадовго пережив сестру. Хай Раеніра загинула, а Аегон Молодший був у нього в руках, проте Аегон ІІ ще мав незліченних ворогів, які продовжували боротьбу. Воювали вони стільки ж зі страху покарань, скільки з вірності Раенірі, та все ж воювали, і вельми запекло. Коли князь Боррос Баратеон нарешті виступив зі своєю потугою проти решток війська Раеніри, то мав змогу остаточно схилити щастя на бік короля. Проте князь Боррос загинув у Битві на Королівському Гостинці, а військо його розбіглося, вщент розбите. Молоді річкові князі на прізвисько Юнаки, чия потуга здолала Баратеона, отаборилися мало не за поприще від міста, а тим часом князь Старк зі своїм військом спускався королівським гостинцем.

Саме тієї миті князь Корліс Веларіон — звільнений з підземелля, пробачений і запрошений до королівської малої ради — порадив Аегонові здатися і вдягти чорне. Проте король відмовився і хотів був відтяти юному небожеві вухо на острах прибічникам Аегона Молодшого. Він сів до нош, наміряючись їхати до своїх помешкань, і взяв у дорогу чару вина.

Коли варта доправила ноші до місця і підняла запони, то знайшла короля мертвим з кров’ю на вустах. Так скінчилося життя Аегона ІІ, отруєного тими, хто йому служив — бо вони, на відміну від нього, вже бачили і розуміли, до чого йдеться.

Понівечена та скривавлена держава ще пережила чимало негараздів, але “Танок драконів” було скінчено. На королівства ж попереду чекав ще “Облудний світанок”, “Година вовка”, правління намісників та Зламаний Король.

Найвизначніші битви “Танку”

Битви року 129 по А.З.

Битви року 130 по А.З.

Битви року 131 по А.З.

Дракони у “Танку”

Дракони короля Аегона ІІ

Дракони королеви Раеніри

<<< Світ льоду та вогню