ПОВІСТІ СЕМИЦАРСТВА Самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері переклад українською мовою циклу коротких творів Джорджа Р.Р. Мартина, які спершу з'явилися поодинці протягом кількох років у різних антологіях з підзаголовком "Повість Семицарства" (A Tale of the Seven Kingdoms), а нещодавно були перевидані у одній книжці під назвою "Лицар Семицарства" (A Knight of the Seven Kingdoms). Також відомі під неформальною назвою "Повісті про Дунка і Яйка" (Tales of Dunk and Egg). Цикл є приквелом до "Пісні льоду та вогню", opus magnum Дж. Мартина. Читати його варто після знайомства принаймні з першим романом "Пісні" — "Гра престолів". Повісті дають багато важливої інформації для розуміння подій головної епопеї. Наразі до циклу входять три повісті (автором обіцяно вісім або дев'ять): • "Заплотний лицар" (The Hedge Knight). Початок низки оповідей про пригоди молодого лицаря Дункана, який за несподіваних обставин знаходить собі зброєносця та вірного друга на ім'я Яйк. • "Служивий мечник" (The Sworn Sword). Продовження небезпечних пригод лицаря Дункана з його незвичайним зброєносцем на панській службі під час великої посухи. • "Таємничий лицар" (The Mystery Knight). Дунк зі зброєносцем потрапляють у вир важливих подій і відіграють у них вирішальну роль. Повісті значно адаптовано у мовному та побутовому відношенні до наших східноєвропейських теренів. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, імен та прізвищ набули в цій адаптації цілком українського звучання. Переклад В.Бродового, липень-жовтень 2012 р. Редакція п'ята: березень 2020 р. Мапи, довідкова інформація, повний доробок перекладів: http://ice-and-fire.in.ua Заплотний лицар Описані в повісті події сталися приблизно за дев'яносто років до початку "Гри престолів". *** Могила у ґрунті, розім'яклому під весняним дощем, копалася легко. Дунк вибрав для неї моріжок на західному схилі невисокого пагорба — старий-бо полюбляв дивитися, як сідає сонце. — Ще день прожили-перебули, — зітхав, бувало, покійний, — а що наступний принесе, того ніхто в світі не відає. Хіба не так, Дунку? Так і жили собі, не відаючи, доки наступний день не приніс дощ і не вимочив їх до кісток. За ним другий день подарував рвучкий вологий вітер, третій — пронизливий холод, а на четвертий день старий так заслаб, що не подужав і сісти верхи. А тоді хутко змарнів і помер, хоч оце ж тільки днями виспівував на весь голос у дорозі стару пісню про красну дівку з Мартинова, замінивши задля нагоди Мартинів на Ясенбрід. — В Ясенброді дівка красна, станом тонка, оком ясна, гей та гоп, гей та гоп, — пришелепкувато повторював до себе Дунк, риючи могилу. Заглибивши яму, як належить, він притяг до неї на руках тіло старого. Маленький худий чоловічок без кольчуги, шолома та паса з мечем важив не більше за мішок з листям. А дебелий, трохи вайлуватий Дунк витягся уже в доброго сажня заввишки, хоча віку мав лише шістнадцять чи сімнадцять років (певніше ніхто не знав), і на широкому міцному кістяку щойно почало наростати м'ясо. Старий часто хвалив його силу — на хвалу був щедрий, бо на що інше не мав статків. Дунк поклав старого на дно могили і мовчки постояв над ним. Вологе повітря обіцяло новий дощ. Хлопець знав, що мусить засипати могилу, поки з неба знову не линула вода, та ніяк не зважувався кинути грязюку на втомлене обличчя старого. "От якби септон проказав над ним якоїсь молитви... але септона немає. В старого є тільки я". Старий лицар навчив Дунка усього, що знав про бій мечем, щитом і списом, але не вмів навчити красних слів та хитромудрих літер. — Я б лишив вам меча, та він же струхне у землі, — нарешті мовив Дунк, наче перепрошуючи. — Та й ви, мабуть, з божої ласки скоро матимете нового. Шкода, мосьпане, що ви померли. Він замовк і не знав, що казати далі, бо не пам'ятав до пуття жодної молитви — старий за життя не надто ревно молився. Та зрештою спромігся на кілька слів. — Ви були справжнім лицарем. Ніколи не били мене без вини. От хіба що того разу в Дівоставі. Пиріг удовиці з'їв не я, а хлопчик-служка при заїзді. Я ж вам казав, а ви не слухали. Та то пусте. Хай вас до себе боги приберуть, пане. Він пхнув до ями ногою трохи землі, а тоді почав загрібати її навалом, не дивлячись на тіло на дні. "Він таки прожив довге життя", — подумав Дунк. Більше як п'ятдесят років, мало не шістдесят. Чи багато людей доживають до його віку? А старий лицар ще встиг і нову весну побачити. Коли Дунк годував коней, сонце вже сідало. Коней було три: його власний сідлуватий мерин, подорожня кобилка старого та Грім — лицарський бойовий огир, на якого сідали тільки задля герцю чи битви. Великий брунатний кінь не мав уже тієї сили й хуткості, як замолоду, але ще басував, виблискував очима, вишкіряв зуби і коштував дорожче за решту Дункових статків. Якби продати Грома, старого Каштана, сідла й вуздечки, то срібла вистачило б аж... Дунк скривився. Він знав тільки життя заплотного лицаря, що їздить між замками та обійстями, служить тому панові чи цьому князеві, б'ється за них у битвах, їсть з їхнього столу, а як скінчиться війна, то знов рушає світом шукати долі. Траплялися ще й такі нагоди себе показати, як турніри, але рідше, ніж панські чвари. Як зима була голодна, то заплотні лицарі охоче вдавалися до розбою, але Дунків хазяїн ніколи себе тим не ганьбив. "Аби ж то знайти собі заплотного лицаря, що потребує зброєносця. Ходив би за конями, налощував кольчугу... звична справа, — подумав Дунк. — Чи податися до якогось міста? В Ланіспорті чи Король-Березі можна винайнятися до міської варти. Або ж..." Він звалив речі старого під дубом. Полотняний гаман містив три срібні олені, дев'ятнадцять мідяків та уламок граната. Але, як і в кожного заплотного лицаря, найзначніший його статок складали коні та узброєння. Дункові у спадок дістався кольчужний обладунок, з якого він безліч разів обдирав іржу. Залізний шоломець з широкою носовою стрілкою, зім'ятий на лівій скроні. Пас для меча з потрісканої шкіри, меч-півторак у піхвах зі шкіри та дерева. Кинджал, бритва, гострильний камінь. Поножі, ринграф, ясеновий бойовий спис у вісім стоп завдовжки з грізним сталевим вістрям. Нарешті, дубовий щит з побитою сталевою облямівкою і гербовим знаком пана Арлана, лицаря з Грошодубу: крилатим келихом, срібним на бурому. Дунк глянув на щита, підхопив із землі паса з мечем, знову глянув на щита. Пас був пошитий на кістлявий стан старого лицаря, а на Дунка замалий — так само, як і кольчуга. Тож він обплів піхви конопляною мотузкою, підперезався нею і витяг з піхов меча. Це був прямий, важкий півторачний клинок доброї замкової роботи, з руків'ям м'якої шкіри на дерев'яній колодці та маківкою з лискучого чорного каменю. Меч не мав багатих прикрас, але зручно лежав у руці. Гостроту його Дунк добре знав, бо не один вечір до сну просидів над ним із бруском та намасленим ганчір'ям. "Втримав його старий, то втримаю і я", — подумав собі Дунк. Адже на Ясенбродській луці якраз затівається турнір. *** Бистроніжка йшла легшим кроком, аніж старий Каштан, та все ж Дунк втомився і набив болячки, поки не побачив попереду корчму: високу дерев'яну мазану хату біля річки-невелички. Тепле жовте світло лилося з вікон закладу і закликало подорожніх його не минати. "Маю три срібняки, — мовив Дунк до себе. — Вистачить на добру вечерю і скільки влізе пива". Щойно він зіскочив з кобили, як із річки виліз голий хлопчик і став сушитися якоюсь бурою дергою на зразок кобеняка. — Ти тут при стайні? — запитав Дунк. На вигляд хлопчик мав років вісім чи дев'ять. Блідий та кістлявий, ноги обліплені грязюкою по самі гомілки. Але найбільшою чудасією в хлопцеві було волосся. Бо його бракувало. Зовсім. — Вичисти-но мені кобилу. Тоді засип вівса усім трьом коням. Упораєшся? Хлопець нахабно витріщився на гостя. — Упорався б. Якби схотів. Дунк спохмурнів. — Ану не смій базікати казна-що. Перед тобою лицар, затям собі. — Не надто ви схожі на лицаря. — А хіба всі лицарі однакові? — Лицарі всякі бувають. Та ви на жодного не схожі. У вас он меч на мотузку теліпається. — То й що? Аби піхви не падали. Гайда хутко до коней. Впораєшся — отримаєш мідяка. Не впораєшся — ляща у вухо. Він не став чекати, що у відповідь збреше малий стайняр, а відвернувся і плечем штовхнув двері. Цієї години корчма мала б гудіти від люду, та натомість стояла майже порожня. За одним столом зморило молодого панича у розкішній одамашковій делії; той тихенько похропував у калюжу розлитого вина. Та окрім нього не було ані душі. Дунк збентежено роззирався навколо, доки з кухні не з'явилася повненька, коротенька, трохи зжовтіла лицем жіночка. — Сідайте, де бачите. Подати пива або вечерю? — запитала вона. — І те, й інше. — Дунк зайняв стільця коло вікна, щонайдалі від панича. — Є добре ягня, хрустко засмажене з травами, та кілька качок, що їх мій син встрелив. То чого бажаєте? Він не їв у корчмі вже, мабуть, з півроку. Тому відповів: — І те, й інше. Жіночка засміялася. — Добрій статурі — добрий харч. Тоді налила кухоль пива і подала до столу. — Візьмете кімнату на ніч? — Ні. Дунк марив про м'яку солом'яну постіль та дах над головою, але гроші мусив берегти. Якось переспить і на землі. — Попоїм, вип'ю пива, та й далі до Ясенброду. Чи далека дотуди путь? — Ще з день їхати. Як біля згорілого млина дорога розгалузиться, то прийміть на північ. А чи мій хлопець подбав про ваших коней, чи знову втік? — Та наче не втік, — відповів Дунк. — Щось у вас нині відвідини небагаті. — Півмістечка попхалося на турнір. Мої харцизяки теж утекли б, якби я попустила. Ой леле, що з корчмою буде, як я помру, і вони її успадкують? Хлопець ладен круглий день тинятися поміж вояків, а дівчисько зітхає й хихотить, щойно десь за вікном лицар промайне. І що в тій голові робиться? Я їй вже казала: лицарів з посполитими з одного й того самого ліплено. А хліб та яйця однак не здешевіють, хоч би там скільки вони списів поламали. Корчмарка зміряла Дунка цікавим поглядом: його меч та щит промовляли про одне, а мотузяний очкур і груба полотняна сорочка — про інше. — Та ви й самі, напевне, на турнір? Перш ніж відповісти, він ковтнув пива. Кольору темного горіха, на смак міцне і густе — кращого й бажати годі. — Еге ж. Та не аби чого, а за перемогою. — Отакої, — буркнула хазяйка. Але не образливо. У іншому кутку корчми панич підняв голову з калюжі вина. Він мав хворобливого кольору обличчя під стріхою світло-брунатного волосся; підборіддя поросло світлою щетиною. Панич потер очі, глипнув на Дунка і проказав: — Я бачив тебе уві сні. А тоді наставив пальця тремтливої руки. — Не підходь, чуєш? Не наближайся до мене! Нічого не розуміючи, Дунк вирячився на нього. — Прошу пана? Корчмарка нахилилася ближче. — Не зважайте, пане лицарю. Той панич тільки й робить, що п'є та торочить про свої сни. Піду-но подам вечерю. І заспішила геть. — Вечерю?! Панич гидливо скривився, наче від брудної лайки. Тоді важко зіп'явся на ноги і сперся на стіл, щоб не впасти. — Мене зараз знудить, — оголосив він. Груди йому вкривали засохлі плями червоного вина, мало не злиті у одну. — Я схотів повію, але тут їх катма. Усі втекли на Ясенбродську луку. Побийте мене боги, де б його вина випити. Хилитаючись, він пошкандибав геть із трапезної. Дунк почув, як панич видирається сходами, щось мугикаючи. "Жалюгідне створіння. Але відки він може мене знати?" — замислився Дунк над кухлем пива. Ягня видалося йому найсмачнішим з усього, колись куштованого — доки не подали качку, спечену з вишнями та лимоном і зовсім не таку жирну, як їх зазвичай печуть хазяйки. На додачу корчмарка принесла горошку з маслом і вівсяного хліба щойно з печі. "Ось яка вона — лицарська доля, — сказав собі Дунк, обсмоктуючи з кістки останні крихти м'яса. — Добра їжа, пива, скільки душа забажає, і жодних тобі лящів". Він випив другого кухля до страви, третього — задля забави, а тоді й четвертого — бо нині був сам собі хазяїн. Наостанок він заплатив корчмарці срібняка і на решту отримав жменю мідяків. Коли Дунк встав з-за столу, вже спустилася глупа ніч. Натоптане черево поліпшило настрій, хоча гаманець і полегшав. Він бадьоро закрокував до стайні, аж раптом попереду заіржав кінь. — Тихо, братику, — мовив хлопчачий голос. Дунк прискорив крок, хмурніючи. Хлопчик-стайняр тим часом уже видерся на Грома, вдягнувши обладунок старого лицаря. Кольчуга виявилася довшою за нього самого. Шоломця довелося зсунути на лису потилицю, бо інакше той затулив би йому очі. Малий виглядав конче рішучо і так само безглуздо. Дунк став у проймі дверей до стайні та зареготав. Хлопець зиркнув на нього, зашарівся і скочив додолу. — Пане, я не хотів... — Злодюга, — мовив Дунк, намагаючись додати голосові суворості. — Ану скидай обладунок і радій, що Грім не розколотив твою дурну макітру. Це бойовий кінь, а не дитячий муцик. Хлопець зняв шолома і кинув його на солому. — Та я вершник незгірш вас! — оголосив він зухвало, і оком не змигнув. — Стули пельку, нахабо! Добалакаєшся мені. Кольчугу теж знімай. Що це ти таке надумав? — Як я відповім зі стуленою пелькою? — Хлопець вивернувся з кольчуги та зронив її на підлогу. — То розтули й відповідай, — дозволив Дунк. — Тепер підніми кольчугу, обтруси з неї мотлох і поклади, де взяв. Шоломця теж. Ти коней погодував, як я тобі наказав? А Бистроніжку почистив? — Еге ж, — відповів хлопчисько, обтрушуючи солому з кольчуги. — Ви ж їдете до Ясенброду, так? Візьміть мене з собою, пане лицарю. Саме про це його й застерігала корчмарка. — А що твоя мати скаже? — Мати? — Хлопчина похнюпився. — Матінка померли, нічого не скажуть. Дунк здивувався. Хіба корчмарка йому не мати? А втім, може ж він лише служити при корчмі. Від пива думки в Дунковій голові трохи плуталися. — То ти сирота? — запитав він збентежено. — А ви? — зухвало перепитав малий. — Колись був, — зізнався Дунк. "Поки старий лицар не взяв до себе у службу". — Візьміть мене служити! За зброєносця! — Я не потребую зброєносця, — відрізав Дунк. — Кожен лицар потребує, — заперечив хлопчик. — А ви напевне без зброєносця пропадете. Дунк загрозливо підняв руку. — Зараз дам ляща у вухо, то сам пропадеш. Насип мені торбу вівса. Поїду до Ясенброду. Сам-один. Здавалося, хлопчину його погрози не надто злякали. Якусь мить він стояв, зухвало схрестивши руки на випнутих грудях, та коли Дунк вже збирався дати йому спокій, обернувся і пішов по овес. Дунк спершу відчув полегшення, а тоді подумав: що як... Та ні, при корчмі малому буде краще. Хай мине його важка доля зброєносця при заплотному лицареві. Хлопчик між тим аж з лиця змарнів од розпачу. Скочивши на Бистроніжку та узявши повід Грома, Дунк вирішив підбадьорити малого мідним грошем. — Тримай, хлопче, за роботу. Він кинув йому мідяка і посміхнувся, та малий стайняр навіть не ворухнувся зловити монету. Гріш упав у грязюку між його голими п'ятами і залишився там лежати. "Підніме, як я поїду", — вирішив Дунк. Тоді розвернув кобилку і рушив геть від корчми, ведучи за собою двох інших коней. Дерева сяяли у місячному світлі, небо розкинулося безхмарне і помережане плетивом зірок. Але виїжджаючи на дорогу, Дунк відчував, як малий мовчки, похмуро вдивляється йому в спину. *** Коли Дунк натягнув повід на краю широчезної Ясенбродської луки, на ній вже видовжувалися полудневі тіні. На траві розкидано було зо п'ять-шість десятків шатрів і наметів. Малі й великі, квадратні та круглі, ташні, лляні й шовкові, під довгими прапорами на опорних тичках, весело забарвлені й розмальовані, вони буяли яскравіше за поле диких квітів. Одні були густо-червоні, інші — сонячно-жовті, усіляких відтінків зеленого та блакитного, суцільно-чорні та сірі, бузкові та лілові. Багатьох лицарів старий стрічав на війні чи герці, а інших Дунк знав по оповідках навколо табірних вогнищ, у шинках та заїздах. Хоча він і не засвоїв чаклунських умінь читання й письма, та гербової науки все ж від старого набрався, бо той наполегливо вкладав її хлопцеві у голову, не даючи спокою навіть у дорозі. Солов'ї належали князеві Карону з Порубіжжя, що володів високою арфою не гірше, ніж списом. Увінчаний короною олень позначав присутність пана Лионеля Баратеона, прозваного Штормом-Реготуном. Також Дунк помітив мисливця дому Тарлі, лілову блискавку дому Дондаріон, червоне яблуко Фосовеїв. Онде ревів навстоячки лев Ланістерів, золотий на кармазині, а там пливла пірузовим полем тьмано-зелена морська черепаха Естермонтів. Брунатне шатро під прапором з червоним огирем належало не кому іншому, як панові Ото Бракенові на прізвисько Харциз Бракенський. А отримав він те прізвисько три роки тому, коли убив князя Квентина Чорноліса на турнірі у Король-Березі. Дункові доводилося чути, як пан Ото одним ударом затупленої сокири геть спотворив забороло шолома пана Чорноліса, а заразом і обличчя під ним. Тому нині прапори Чорнолісів майоріли якнайдалі від пана Ото, на західному краю луки. Марбранд, Малістер, Каргил, Вестерлін, Лебедин, Мулендор, Вишестраж, Флорент, Фрей, Пенроз, Стокварт, Даррі, Парен, Вильд... здавалося, від усіх шляхетних домів заходу та півдня до Ясенброду приїхало по лицареві, а коли й по троє, щоб подивитися на красну діву і показати себе перед нею на полі честі. Шатра були красні та пишні, але Дунк розумів, що не на тому баштані вродився, щоб між них пхатися. Насмілишся стати поруч своїм табором — і матимеш на свою голову коли мовчазне презирство, а коли й відверті кпини. А якби хтось і поставився з належною лицареві ґречністю, то тільки роз'ятрив би рану. Тому весь Дунків дах над головою на цю ніч складатиметься з потяганої вовняної вотоли. Хай князь чи славетний лицар королівства вечеряє каплуном або молочним поросям, а Дунк обійдеться і твердим, наче кора, шматком солонини. Заплотний лицар має триматися за свою честь і гідність. Без них лицаря годі відрізнити від першого-ліпшого сердюка-запроданця. "Я маю заслужити місце у чесному товаристві. Якщо битимуся добре, то якийсь князь може взяти мене до замкової дружини. Тоді я подорожуватиму зі шляхетними супутниками, щодня їстиму свіже м'ясо з панського столу, а на турнірі ставитиму власне шатро. Та спершу треба показати, чого я вартий". Дунк неохоче повернувся спиною до турнірного поля і повів коней до лісу. На краю великої луки, за добру версту від містечка та замку він знайшов галявинку, де струмок розливався на вигині, утворюючи глибоку заболонь, берег рясно заріс очеретом, а над усім царював високий густий в'яз. Тут весняна трава була яскраво-зелена, мов на гербі намальована, і м'яка на дотик. Гарна місцинка, ще ніким не захоплена. "Отут і буде мені шатро, — сказав собі Дунк, — з листяним дахом, зеленішим за прапори Тирелів та Естермонтів". Перш за все належало потурбуватися про коней. Опісля того він роздягнувся і заліз до ставка-заболоні, щоб змити з себе бруд дороги. "Справжній лицар зберігає у чистоті не тільки душу, але й тіло", — завжди казав старий, наполягаючи, щоб вони обоє милися з голови до п'ят на кожний поворот місяця, не зважаючи, смердить від них чи ні. Ставши лицарем, Дунк наклав на себе таку саму обітницю. Він сидів голий під в'язом, сушився від води, тішився теплим весняним повітрям на шкірі й дивився, як поміж очерету ліниво шурхають бабки. Чому кажуть, що вони схожі на драконів? Анітрохи не схожі. Втім, Дунк ніколи не бачив дракона. А старий бачив. Дунк чув ту оповідку від нього з півсотні разів: як пан Арлан ще зовсім малим їздив зі своїм дідом до Король-Берега, як вони там бачили останнього дракона за рік до його смерті. То була зелена дракониця, мала і спотворена, з крихітними мертвими крильцями. Жодне з її яєць не налупилося. "Балакають, що її король Аегон отруїв, — казав старий лицар. — То був іще Аегон Третій: не батько нашого короля Даерона, а Драконяча Смерть, або ж Аегон Нещасливий. Він лякався драконів, бо чудовисько його дядька зжерло його власну матір. Відколи помер останній дракон, літо стало коротшим, а зима — довшою та лютішою". Сонце зайшло за верхівки дерев, і зразу похолоднішало. Коли Дунк відчув на руках курячі лапи, то вибив сорочку і штани об стовбур в'яза, щоб витрусити найгірший бруд, і знову натяг на себе. Назавтра він мав відшукати розпорядника забави й записатися на турнір. Але насамперед — одна важлива справа. Не вирішивши її, нема чого і пнутися. Навіть не заглядаючи у воду, він знав, що не надто скидається на лицаря. Тому повісив щит пана Арлана за спину, щоб усі бачили герба. Стриноживши коней, Дунк полишив їх скубти рясну зелену травичку під в'язом, а сам рушив пішки до турнірного поля. *** Зазвичай на луці, що лежала від Ясенброду через річку, містечкова громада випасала худобу. Та зараз усе змінилося: за одну ніч на луці виросло друге містечко з шовку замість каменю, більше та красніше за старе. Уздовж краю поля десятки купців поставили ятки та вози, з яких продавали смаженину й садовину, миски й паски, чоботи на ноги і для пива роги, соколів для полювання і хутра для підстилання, коштовності, прянощі, пір'я і загалом усе, що душа забажає. Мартопляси, лялькарі та штукарі блукали у натовпі, показуючи свою вправність... а з ними задніх не пасли повії та гаманорізи. Тому Дунк ані на мить не випускав гроші з рук. Вловивши пахощі й шипіння ковбасок на димному вогні, Дунк зайшовся слиною і купив одну ковбаску за мідяк з гамана, а до неї ріг пива. Підживлюючись, Дунк заразом подивився, як різьблений та мальований дерев'яний лицар б'ється з дерев'яним драконом. А тоді заглядівся й на лялькарку, яка рухала драконом: високу, чорняву, струнку, мов спис, дорнійську кралю з оливковою шкірою. Хай вона не мала повної пазухи, та Дункові глянулося її привітне личко і вправні пальці, що змушували дракона звиватися на кінцях поворозок і завзято кидатися на ворога. Він дав би дівчині мідяка, якби мав зайвого. Та зараз кожен гріш міг вирішити головну справу. Сподівався Дунк недарма: серед купців були й зброярі. Тирошієць із розгалуженою синьою бородою продавав розкішно поцяцьковані золотом та сріблом шоломи у подобі птахів чи звірів. Один коваль гучно вихваляв свої дешеві сталеві мечі, а інший мовчки продавав кращі й дорожчі. Проте Дункові бракувало не меча. Потрібний майстер сидів аж у кінці ряду. На столі перед ним лежала кольчуга мистецької роботи та пара зчленованих сталевих рукавиць. Дунк уважно їх оглянув і мовив: — Гарна робота. — Кращої не знайдете. Опецькуватий коваль, не вищий за п'ять стоп, але ширший за Дунка у грудях, мав чорну бороду, грубезні м'язисті руки й величезні лапаті долоні. На Дунка він дивився з гідністю, не улесливо. — Мені треба лицарію до турніру, — мовив Дунк. — Добру кольчугу, ринграф, поножі й глухий шолом. Хоча шоломець старого добре сидів на голові, та обличчя захищала сама лише носова стрілка. Дунк бажав мати щось певніше. Зброяр зміряв його поглядом. — Чималий чолов'яга... Та я й більших вдягав. Він вийшов з-за свого столу. — На коліна, якщо ваша ласка. Зміряю плечі. Оце шия так шия, міряй — не переміряєш. Дунк став на коліна. Зброяр приклав йому до плечей ремінця з вузликами, пробурчав щось, накинув ремінця на шию, знову пробурчав. — Ану руку здійміть. Та ні, праву. Тоді забурчав утретє. — Вставайте. Довжина ноги зсередини, товщина гомілки, обсяг стану — все викликало в майстра нові напади бурчання. — Дещо зразу на возі знайдеться, а решту скую, — мовив зброяр, коли закінчив. — Майте на увазі: я роблю просту добру сталь, не заквецяну сріблом чи золотом. Мої шоломи — вони й на вигляд шоломи, а не свині з крилами чи заморські гарбузи. Та як у обличчя спис полетить, отоді за мій товар і подякуєте. — Не бажав би нічого кращого, — відказав Дунк. — Яку ціну візьмете? — Вісім сотень оленів, бо сьогодні я добрий. — Вісімсот? — То було на дещицю більше, ніж йому гадалося. — Я... я можу віддати старий обладунок на меншого лицаря... шоломець, бехтерець... — Баш-Булат продає тільки свою роботу, — відрізав майстер. — Але візьму на залізо для кузні, якщо товар добрячий та іржі небагато. Гаразд... буде вам лицарія за шість сотень. Дунк міг би прохати Баш-Булата повірити у борг, та відповідь знав заздалегідь. Ще на службі в старого він зрозумів, що для купців слово заплотного лицаря рідко важить більше за слово харцизяки з темного лісу. — Я вам зараз дам два срібняки, а обладунок і решту грошей принесу зранку назавтра. Майстер якусь мить роздивлявся його. — За два срібняки купите один день. Опісля продам товар наступному, хто спитається. Дунк вийняв два олені з гаманця і поклав у мозолисту долоню зброяра. — Матимете все без обману. Я ж-бо перемагати приїхав. — Отакої? — Баш-Булат вкусив одну з монет. — А нащо всі оті достойники на поле припхалися? Аби за вас гукати-бадьорити? *** Коли Дунк вирушив назад до свого в'яза, місяць стояв уже високо. Позаду нього Ясенбродська лука сяяла вогнями смолоскипів. Над травою пливли співи та сміх, але його не тішили. Гроші на обладунок могли знайтися тільки одним способом. А як раптом зазнаєш поразки, тоді що? — Одна перемога, більше не треба, — пробурмотів він уголос. — Хіба я забагато прошу? Втім, старий лицар і того не хотів з певної пори. Він жодного разу не бився на турнірному герці, відколи його зсадив з коня принц Дракон-Каменя. А сталося це багато років тому на турнірі біля замку Штормолам. — Не кожен може похвалитися, що зламав сім списів супроти найславетнішого воїна Семицарства, — казав старий. — Краще, ніж того разу, я вже ніколи не битимуся, то навіщо мучитися? Дунк підозрював, що на заваді панові Арлану стала старість, а не принц Дракон-Каменя, та не смів висловити підозру вголос. Старий мав свою гідність і зберігав її до останнього подиху. "Я швидкий та міцний, старий завжди казав. Мені до снаги те, на що він уже й не сподівався. А чому б ні?" — уперто повторював собі Дунк. Він пробирався трав'янистою галявинкою і подумки зважував своє майбутнє щастя на герцях, коли зненацька побачив крізь кущі миготіння багаття. Що за нова біда? Недовго думаючи, Дунк вихопив меча і ринув навмання крізь високу траву. Він увірвався був до свого табору з ревом та лайкою, але спинився, забачивши хлопця біля вогню. — Ти! — вигукнув він, опускаючи меча. — Що ти тут робиш? — Рибу смажу, — відповів лисий малий. — Хочте? — Я питаю, як ти сюди втрапив? Коня вкрав, чи що? — Під'їхав на задку воза. Якийсь чоловік віз ягнят до замку, до столу пана господаря ясенбродського. — Гаразд, то піди подивись, чи він ще не поїхав. Або ж знайди собі іншого воза. Байдуже, аби забрався геть. — Не проганяйте мене, — вперто проказав хлопчина. — Мені та корчма вже в печінках сидить. — Я не терпітиму твого нахабства, — попередив Дунк. — От кину тебе через коня просто зараз і відвезу додому. — Та ж до Король-Берега далекувато, — мовив хлопець. — Турнір пропустите. До Король-Берега. На хвильку Дунк подумав, що з нього глузують. Але малий не міг знати, що Дунк народився у Король-Березі. Отже, ще одне жебраченя з Блошиного Подолу. Хто насмілиться винуватити його за те, що він схотів звідти вибратися на світ божий? Дунк відчув себе дурнем, стоячи з мечем у руці над восьмирічним сиротою. І вклав зброю до піхов, зберігаючи похмурий вид — аби малий знав, що лицар всяких дурниць не даруватиме. "Відлупцювати б його як слід", — подумав він, але не зміг підняти руку на жалюгідне дрібне хлоп'я. Натомість роззирнувся табором. У справному колі з камінців весело тріщало багаття, коні були вичищені, а одяг звисав з в'яза і сушився над вогнем. — А оце чого тут? — Я виправ, — відповів хлопець. — Попорав коней, запалив багаття, спіймав рибу. Поставив би й намет, але не знайшов. — Онде мій намет. Дунк махнув рукою над головою, показуючи на гілля високого в'язу, що нависало шатром. — Це дерево, — відповів хлопчик, анітрохи не вражений побаченим. — Справжній лицар не потребує іншого намету. Краще спати під зірками, ніж нюхати кіптяву в наметі. — А якщо дощ? — Дерево закриє від дощу. — Дерева пропускають воду. Дунк засміявся. — Справді, пропускають. Гаразд... правду кажучи, в мене бракує грошей на намет чи шатро. А ти краще перегорни рибу, бо знизу спалиш, а згори лишиш сирою. Не буде з тебе доброго кухарчука. — Був би. Якби я схотів, — відповів хлопець, але рибу перегорнув. — Де твоє волосся? — запитав Дунк. — Маестри зголили. — Раптом усвідомивши, малий натяг каптура темно-бурого кобеняка на голову. Дунк чув, що таке роблять, коли лікують від вошей, волосяної шашелі та інших хвороб. — Ти хворий, абощо? — Ні, — відповів малий. — А як вас звати? — Дунк. Підле створіння зареготало так, наче почуло щось найкумедніше в світі. — Дунк?! — перепитав малий. — Зацний лицар пан Дунк? Ні, лицарів так не кличуть. Ну хоча б Дункан, абощо? А чи й справді Дункан? Старий, скільки знав, називав його просто Дунком, а життя до служби в старого він пам'ятав поганенько. — Так, Дункан, — відповів він. — Пан Дункан з... Дунк не мав ані прадавнього імені, ані родовитого дому за плечима; коли його знайшов пан Арлан, він жив у провулках Блошиного Подолу і під'їдався у тамтешніх гидких харчівнях. Ані батька, ані матері він не відав. То що ж відповісти? "Пан Дункан з Блошиного Подолу"? Не надто шляхетне ім'я. Хіба що прозватися паном з Грошодубу. Але раптом хтось запитає, де він — той Грошодуб? Дунк ніколи там не бував, а старий не мав охоти розповідати. Він зморщив лоба на хвильку, а тоді зметикував: — Пан Дункан Високий. На зріст він таки був високий, хто б казав. Та й прізвисько досить гучне, цілком лицарське. Але малий розважив інакше. — Не чував я щось про такого лицаря, Дункана Високого. — Хіба ти знаєш усіх лицарів Семицарства? Хлопець кинув у відповідь зухвалий погляд. — Усіх, які чогось варті. — Я не гірший за інших. І покажу це всім на турнірі. А ти маєш якесь ім'я, злодюжко? Хлопчик повагався. — Яйк, — відповів він нарешті. Дунк сміятися не став. Голова в малого справді скидалася на яйце. Малі хлопчаки бувають жорстокі до інших. Так само, як дорослі. — Яйку, — відповів він, — було б мені відлупцювати тебе до крові та відіслати геть. Але правду кажучи, мені бракує не тільки намету, але й зброєносця. Тож присягнися коритися моїм наказам і лишайся при мені на час турніру. А там побачимо. Якщо виявишся вартий свого харчу, то матимеш одяг на спині та їжу в животі. Хай одяг буде з ряднини, а їжа — солонина і тараня... ну хіба що оленина, коли лісників поруч нема... та голодний і холодний не ходитимеш. До того ж обіцяю не бити тебе марно. Яйк вдячно посміхнувся. — Красно дякую, вельможний пане. — Називай просто "паном", — виправив Дункан. — Я ж не вельможний господар чи князь, а заплотний лицар. Він спитав себе, чи бачить його згори покійний старий. "Я вчитиму малого лицарської науки так само, як ви, пане, вчили мене. Він хлопець меткий, і одного дня сам зможе стати лицарем". Малий таки недосмажив рибу всередині, та й кістки не всі повитягав, але проти твердої солонини то була розкішна учта. Яйк скоро заснув коло згасаючого вогню. Дунк лежав на спині неподалік, підклавши під голову чималі долоні, й дивився у нічне небо. З турнірного поля, за версту звідти, долітали звуки музики. На небі всюди сяяли зірки — тисячі й тисячі. Одна впала, поки він дивився. Прокреслила яскравий зелений слід на чорному небосхилі, та й згасла. "Коли падає зірка, вона приносить щастя тому, хто її бачить, — подумав Дунк. — Інші лицарі у своїх шатрах та наметах бачать самий шовк замість неба. От і дістанеться усе щастя мені самому". *** Вранці він прокинувся від півнячого кукурікання. Яйк нікуди не дівся — спав собі під кунтушем старого лицаря. Початок добрий: хоча б не втік уночі. Дунк тицьнув його носаком у бік, щоб прокидався. — Піднімайся. Час працювати. Хлопець швидко підскочив, протираючи очі. — Допоможи засідлати Бистроніжку, — наказав Дунк. — А поснідати? — Є шматок солонини. Отримаєш, як упораєшся. — Краще вже конятини, — пробурчав Яйк і додав, — пане. — Роби, що кажу, бо снідатимеш копняками. Неси гребінці, вони у саквах. Так, у отих. Разом вони добре вичухали гніду кобилку, накинули їй на спину найкраще сідло пана Арлана і міцно затягли попруги. Дунк зазначив про себе, що Яйк працює швидко і спритно, коли вже береться до справи. — Я надовго, — мовив він до хлопця, сідаючи в сідло. — А ти сиди тут, порайся у таборі. І дивись мені, щоб інші злодюжки не пхали сюди носа. — Дасте меча, щоб їх відганяти? — запитав Яйк. Він мав сині очі, помітив Дунк. Дуже темні, волошкові. Чомусь на лисій голові вони здавалися велетенськими. — Не дам, — відрізав Дунк, — досить з тебе і ножа. Дивися, щоб був на місці, коли я повернуся, чуєш? Якщо обікрадеш мене і втечеш, я тебе під землею знайду, присягаюся. Вистежу з собаками! — Ви не маєте собак, — незворушно зауважив Яйк. — То позичу, — відказав Дунк. — Задля тебе не пошкодую. Він повернув Бистроніжку в бік луки і рушив баскою ристю, сподіваючись, що погроз буде досить, аби втримати хлопця від злодійства. Не рахуючи одягу на плечах, обладунку в саквах і кобили під сідницями, все земне майно Дунка знаходилося у таборі. "Я дурний, що довірився хлопцеві, — подумав собі Дунк, — але ж і старий колись довірився мені. То, може, малого надіслала Вишня Мати, щоб я міг віддати борг?" Перетинаючи поле, він почув стукіт сокир від річки, де теслі збивали перегорожі для кінного бою та високий поміст для шляхетних глядачів. Пахолки ставили ще кілька нових шатрів, а прибулі раніше лицарі відсипалися після нічної гулянки або сідали снідати. Дунк унюхав дими багать, пахощі підсмажуваного м'яса. На північ від луки текла річка Кучерявка — галузка могутнього Мандеру. За мілким бродом лежало містечко та замок. У своїх мандрах зі старим лицарем Дунк бачив чимало базарних містечок. Це було гарніше за багато інших. Його чистенькі білені хатки, криті соломою, вабили затишком. Коли Дунк був малий, то часто думав: якби ж поселитися у такому місці, мати дах над головою, прокидатися щоранку в тих самих стінах. "Може, ще й поселюся. І Яйк теж. Всяке трапляється. Ставалися з людьми й дивніші речі". Замок Ясенбрід був вимуруваний з каменю у три кути. На кожному куті височіла кругла башта заввишки сажнів зо п'ять, а між ними бігли товсті мури з бійницями. Над мурами за вітром майоріли жовтогарячі прапори з білим сонцем та кутником — знаком господаря замку. Стражники у жовтогарячих із білим строях стояли коло воріт з галябардами у руках, але не так стерегли браму, як витріщалися на подорожніх і жартували з гарненькою скотаркою. Дунк натягнув повід перед бородатим коротуном, що здався йому схожим на очільника, і запитав про розпорядника забави. — Це тобі до Плюмера, тутешнього управителя. Ходімо, покажу. Усередині двору Бистроніжку забрав хлопчик-стайняр. Дунк закинув побитого щита пана Арлана за плече і пішов за стражником до башти, вмурованої у кут замкової стіни. Круті кам'яні сходи вели просто на мур. — Бажаєш записати на турнір свого пана? — запитав стражник, поки вони тупали нагору. — Бажаю записати самого себе. — Овва, перепрошую пана лицаря! — Скидалося, що стражник глузував; Дунк не міг сказати напевне. — Онде двері. Заходьте, а я піду собі вартувати. Дунк штовхнув двері та зайшов. Управитель сидів за столом, поставленим на кобильниці, й дряпав щось пером на пергамені. Він мав рідке сиве волосся та вузьке обличчя з гострими рисами. — Га? — запитав управитель, піднявши очі. — Чого вам, добродію? Дунк причинив за собою двері. — Ви управитель Плюмер? Я прийшов на турнір. Записатися до забави. Плюмер зібгав губи. — Змагання, які влаштовує мій пан, призначені для лицарів. Ви є лицарем? Дунк кивнув, гадаючи, чи не червоніють в нього вуха. — Може, пан лицар ще й ім'я мають? — Дунк. — Нащо він це ляпнув? — Дункан. Високий. — А дозвольте спитати: пан Дункан Високий звідки? — Звідусіль. Я з п'яти чи шести років служив за зброєносця панові Арлану, лицареві з Грошодубу. Ось його щит. — Він показав щита управителеві. — Мій лицар їхав на турнір, але застудився і помер. Тепер я його заступаю. Він висвятив мене перед смертю своїм власним мечем. Дунк видобув меча-півторака і поклав між ними на грубому дерев'яному столі. Розпорядник забави вшанував клинок побіжним поглядом. — Так, це меч, нема сумніву. На жаль, я ніколи не чув про вашого Арлана з Грошодубу. То кажете, служили в нього зброєносцем? — Пан Арлан завжди казав, що хоче зробити з мене такого ж лицаря, як він сам. Коли він помирав, то наказав мені подати меча і стати на коліно, торкнувся мого правого плеча, потім лівого, проказав належні слова, і коли я підвівся, оголосив мене лицарем. — Гм. — Плюмер почухав носа. — Дійсно, будь-який лицар може висвятити іншу людину в лицарі. Хоча зазвичай лицар спершу має відстояти всенощну і отримати помазання від септона, а вже тоді скласти обітниці. Чи був хтось свідком вашого висвячення? — Тільки вівчарик, що співав на кущі терену. Я чув його, поки старий пан проказував слова. Він заповів мені бути добрим та гідним лицарем, шанувати Святу Седмицю, захищати слабких та невинних, вірно служити своєму панові, боронити державу силою зброї. Я присягнувся, що так і чинитиму. — Еге ж. — Дунк помітив, що Плюмер досі не зізволив назвати його паном. — Однак маю спитати поради в пана господаря Ясенброду. Чи ваш покійний хазяїн або ви самі відомі комусь із шляхетного товариства, що зібралося на цьому полі? Дунк подумав хвильку. — Здається, я бачив шатро з прапором дому Дондаріон. Чорне поле, лілова блискавка, чи не так? — Саме так. То шатро пана Манфреда, який належить до цього дому. — Пан Арлан служив його вельможному батькові у Дорні три роки тому. Пан Манфред має мене згадати. — То раджу піти до нього. Якщо він погодиться за вас ручитися, назавтра приводьте його сюди о цій годині. — Як скажете, пане управителю. Дунк вклонився і рушив до дверей. — Пане Дункане! — покликав його управитель. Дунк обернувся. — Чи відомо вам, — запитав управитель, — що переможені на герці мають віддати зброю, обладунок та коня переможцеві, або ж викупити їх назад? — Відомо. — Чи маєте ви гроші для викупу? Ось тепер вуха напевне зачервонілися. — Викуп не знадобиться, — відповів він, подумки молячись, щоб не наврочити. "Та й потрібна ж усього одна перемога. Якщо виграю перший двобій, то матиму обладунок і коня переможеного. А тоді спробую щастя ще раз". Він повільно зійшов сходами, мимоволі відтягуючи наступну справу. А надворі вхопив за комір першого ж хлопчика зі стайні. — Маю справу до конюшого пана ясенбродського. — То я вам його знайду. Всередині стаєнь було прохолодно і темно. Баский сірий огир у одній загороді вишкірив на Дунка зуби, а Бистроніжка тихенько пирхнула і тицьнулася носом йому в долоню. — Гарна дівчинко моя, — пробурмотів він до неї. Старий завжди казав, що лицареві не слід припадати до своїх коней душею, бо ж під ним вони помиратимуть без числа. Але сам не надто тримався власної поради. Дунк згадав, як старий, бувало, віддавав останній мідяк за яблучко для старого Каштана, за торбу вівса для Бистроніжки або Грома. На кобилці їздив сам пан Арлан. Вона пронесла його на собі невтомно тисячі верст, через усе Семицарство. Дунк почувався так, наче зраджує старого друга, але що мусив робити? За старого Каштана багато срібла не вторгуєш, а Грім мав нести його у бій. Конюший з'явився не одразу. Поки Дунк чекав, з мурів засурмили, у дворищі почулися голоси. З цікавості він повів Бистроніжку до дверей стайні, аби побачити, що там діється. До брами саме в'їжджав великий загін лицарів та кінних стрільців — загалом щонайменше сотня. Деякі мали під собою найкращих коней, яких Дунк бачив за життя. "Мабуть, приїхав якийсь вельможний князь". Дунк ухопив за руку стайниченка, що пробігав мимо. — Чий то почет? Хлопчак зиркнув на нього, мов на дурника. — Чи ви корогви не бачите? А тоді вивернувся і втік. Корогви... Повернувши голову, Дунк побачив, як порив вітру роздув чорне шовкове полотно на високому держалні. На прапорі розправив крила та дихнув кривавим вогнем лютий триголовий дракон дому Таргарієн. За хорунжого правив ставний лицар у білому лускатому обладунку, викладеному золотом, і білосніжному корзні, що струменіло з плечей. Окрім нього, ще двоє вершників були узброєні та вдягнені у біле з голови до ніг. "Ой леле, це ж лицарі Королегвардії під королівським прапором!". Не диво, що назустріч їм із дверей великої замкової кам'яниці вибіг сам господар Ясенброду разом із синами, а слідом і красна діва — невеличке дівчисько з солом'яним волоссям та круглим рожевим личком. "Та ну, — подумав Дунк, — не така вона вже й красна. Де їй рівнятися з дорнійською лялькаркою". — Гей, хлопе, кидай ту шкапу і подбай про мого коня! Перед стайнею зіскочив долу один з вершників. "Це ж він до мене", — раптом усвідомив Дунк. — Я не служу при стайні, мосьпане. — Чого? Кебети бракує? Панич мав на собі чорного кунтуша з облямівкою кармазинового єдвабу, а під ним сяяв червінню та золотом яскравий, мов вогонь, жупан. Тонкий та стрункий, наче клинок, панич на вид був одного віку з Дунком, хоча зростом значно поступався. Кучері сріблясто-золотого волосся розсипалися навколо обличчя — бундючного та погордливого, мовби різьбленого з каменю. Високе чоло, гострі вилиці, прямий ніс, бліда гладка шкіра без найменшої вади. Очі були темно-волошкові. — Якщо не здатен упоратися з конем, то принеси вина та приведи гарну дівку. — Я... не служник, перепрошую пана. Маю честь бути лицарем. — Сумні часи, жалюгідні лицарі, — пирхнув принцик, але тут до нього підскочив один з хлопчаків при стайні. Він обернувся віддати повід гарної гнідої кобили і забув про Дунка за одну мить. З полегшенням Дунк відступив углиб стайні, аби дочекатися конюшого, бо почувався непевно навіть коло шатрів вельможних панів, не те що балакаючи з принцами. А молодик-красунчик був принцом — Дунк не мав про те жодних сумнівів. У Таргарієнах текла кров загиблої Валірії, що лежала далеко за морями. Їхнє сріблясто-золоте волосся та волошкові очі вирізняли їх серед людей нижчого роду. Дунк вирішив, що для кронпринца Баелора той замолодий. Мабуть, це один із його синів: Валар, якого кликали "молодший кронпринц", щоб відрізнити від батька, або ж Матарис, "ще молодший кронпринц", як колись назвав його блазень старого князя Лебедина. Були ще й інші принци — брати у перших Валарові та Матарисові. Ласкавий король Даерон мав чотирьох дорослих синів, і троє з них уже мали власних. За часів його батька рід драконовладців мало не вимер, але тепер у народі казали, що Даерон II та його сини убезпечили спадкоємність престолу на всі часи. — Гей, чоловіче, це ти питав про мене? — Різкий, зверхній голос належав конюшому ясенбродського замку. Огрядна пика буряковіла над коміром жовтогарячої ліберії. — Чого тобі треба? Я не маю зайвого часу. — Хочу продати цю кобилу, — швидко перебив Дунк, поки конюший не вигнав його геть. — Кобила добра, на ходу легка... — Кажу тобі, не маю часу. — Бистроніжку він хіба що мимохідь окинув оком. — Моєму панові такого добра не треба. Відведи її до міста. Може, від Генлі отримаєш якогось срібняка. На цьому він обірвав розмову і зібрався піти. — Дякую, пане, — поспіхом мовив Дунк, перш ніж той зник з очей. — Скажіть, пане, а король приїхав? Конюший зареготав. — Та ні, дякувати богам! Досить з нас і нашестя принців. Де я їм знайду стаєнь на увесь їхній табун? А хуражу? І він нарешті пішов геть, лаючись на своїх стайнярів. Поки Дунк вибрався зі стаєнь, господар Ясенброду вже провів своїх ясновельможних гостей до палат. Але двоє лицарів Королегвардії у білих обладунках та корзнах залишилися у дворі, балакаючи з сотником замкової варти. Дунк зупинився біля них. — Вітаю, вельможні панове. Я — лицар Дункан Високий, перепрошую шановне товариство. — Наші вітання, пане Дункане, — відповів вищий з білих лицарів. — Я, з вашої ласки, Роланд Кракегол, а це мій присяжний брат — Донел з Сутіндолу. Семеро захисників корони — лицарі Королегвардії — вважалися найліпшими воїнами Семицарства, поступаючись славою хіба що кронпринцеві Баелору Списоламу. — То ви теж виїдете на чесне поле? — схвилювався Дунк. — Не личить нам битися проти тих, кого ми присяглися захищати, — відповів пан Донел, вогняно-рудий волоссям і бородою. — Принц Валар має честь виступати одним із поборників панни з Ясенброду, — пояснив пан Роланд, — а двоє з його братів у перших кидають поборникам виклик. Решта з нас приїхала тільки дивитися на забаву. З полегшенням Дунк подякував білим лицарям за ласку і виїхав замковою брамою, щоб не натрапити ще на якогось принца. "Ого, аж три принцових синки", — крутилася в голові думка, поки він трусив вуличками містечка Ясенбрід. Принц Валар був старшим сином принца Баелора, другим у черзі спадкоємців Залізного Престолу. Дунк не знав достеменно, чи успадкував син щось із уславленої майстерності свого батька в бою списом та мечем. Про інших принців Таргарієнів він знав іще менше. "Що робити, якщо доведеться битися проти принца? Чи мені взагалі дозволять кинути виклик такій високій особі?". Відповідей на свої запитання він не мав. Старий лицар полюбляв називати Дунка тупішим від замкового кута, і зараз його мучило відчуття, що той таки мав рацію. *** Добродієві Генлі відразу сподобалася Бистроніжка. Але дізнавшись, що Дунк хоче її продати, хазяїн стаєнь почав бачити у ній самі вади і зрештою запропонував ціну в три сотні срібних оленів. Дунк наполягав на трьох тисячах. Після відчайдушного торгу з лайками та прокльонами вони зійшлися на семи з половиною сотнях. Ціна була ближчою до тієї, яку від початку запропонував Генлі, аніж до Дункової. Тому Дунка не залишало гнітюче відчуття поразки. Та коногон не бажав накинути ще трохи, хоч його ріж. Вже були й вдарили по руках, але суперечка поновилася, коли Дунк заявив, що у ціну не входить сідло, а Генлі вперся рогом, що входить. Нарешті справу було залагоджено. Генлі пішов по гроші, а Дунк попестив гриву Бистроніжки, назвав її гарною дівчинкою і звелів, щоб поводилася добре. — Якщо переможу, то викуплю тебе назад. Обіцяю. Хоча й знав напевне, що за наступні кілька днів усі вади кобили зникнуть без сліду, і коштуватиме вона удвічі стільки, як сьогодні. Хазяїн стаєнь дав йому три золоті монети, а решту сріблом. Дунк вкусив один із золотих і посміхнувся. Раніше він ніколи не куштував золота на смак, ба навіть у руці не тримав. Монети називалися "дракони", бо на них з одного боку було викарбувано триголового дракона дому Таргарієн. Інший бік ніс на собі подобу короля. Дві монети Генлі зображували короля Даерона, а третя була старша, добряче стерта, з іншою подобою. Ім'я короля виднілося під його головою, та Дунк не розбирав літер. Краї також були чи то стерті, чи то обрізані. Дунк рішуче вказав на це Генлі; той забурчав, але додав трохи срібла і жменю мідяків. Кілька мідяків Дунк відразу повернув назад і кивнув на Бистроніжку. — Це для неї. Хай сьогодні добре попоїсть вівса. І яблучком поласує. Закинувши щита на одне плече, а мішок зі старим обладунком — на інше, Дунк рушив пішки сонячними вуличками містечка Ясенбрід. Вага чималої грошви у гамані гріла бік, але й непокоїла. Старий ніколи не давав йому більше за два-три мідяки. А за оце срібло він міг прожити не менше року. Ну гаразд, то й прожив би, але як воно скінчиться, то що далі? Продавати Грома? Підеш цією доріжкою, і зрештою скотишся або до злиднів, або до розбою. "Така нагода, як нині, випадає не щодня. Настав час випробувати долю". Поки він перебрався бродом назад на південний берег Кучерявки, ранок перейшов у день, і турнірне поле закипіло життям. Винярі та ковбасники робили гарний виторг, під сопілку хазяїна хвацько витанцьовував ведмідь, а пісняр горлав "Ведмедя та красну дівку". Жонглери жонглювали, лялькарі закінчували черговий бій лицаря з драконом. Дунк зупинився подивитися, як убиватимуть дерев'яного дракона. Коли ляльковий лицар відрубав змієві голову, і на траву полилася червона тирса, він зареготав і кинув дівчині два мідяки. — Одного завинив відучора! — гукнув він. Дівчина схопила монети у повітрі й відповіла найсолодшою усмішкою, яку він бачив за життя. Цікаво, чи посміхалася вона йому самому, а чи його монетам? Дунк ще ніколи близько не знав дівчини. Ті створіння взагалі його лякали. Колись, років зо три тому, коли старий натоптав повний гаманець за півроку служби в сліпого князя Флорента, він сказав Дункові, що тому час піти до бурдею та зробитися чоловіком. Щоправда, старий пан був п'яний, а коли проспався, то геть про все забув. А Дунк засоромився нагадувати. Та й не був він певний, що хоче до шльондри. Ясна річ, підкоряти серця високородних панн, мов зацний вельможа — то не його доля. Але ж можна знайти дівчину, якій сподобаєшся ти сам, а не твоє срібло. — Чи не бажаєте випити ріг пива? — запитав він лялькарку, поки та затовкувала червону тирсу-кров назад у дракона. — Не самі, разом зі мною. Чи ковбаску з'їсти? Я одну вчора з'їв, було смачно. Їх, мабуть, зі свинини роблять. — Дякую, ласкавий пане, та нам зараз іще одну виставу грати. Дівчина підвелася і побігла до лютої опасистої дорнійки, що керувала ляльковим лицарем. Дунк залишився стояти, почуваючись дурнем. Проте йому сподобалося, як дівчина біжить. Дуже гарна, а висока яка. Не треба ставати на коліно, щоб її поцілувати. Цілувати дівчат він умів. Його навчила служниця при корчмі у Ланіспорті одного вечора кілька років тому. Але вона була така низенька, що мала сісти на стіл, аби дотягнутися до його вуст. Від спогадів зачервонілися вуха. "От дурень. Зараз треба думати про герці, а не про цілунки". Теслі господаря ясенбродського якраз білили дерев'яні поясні перешкоди, що мали розділяти супротивників у кінному двобої. Дунк трохи подивився, як вони працюють. Загалом було влаштовано п'ять доріжок з півночі на південь, щоб нікому з бійців сонце не світило у вічі. На східному боці поля спорудили триярусний поміст для глядачів під жовтогарячим навісом, аби вберегти шляхетних панів та пань від дощу і сонця. Більшість із них мали сидіти на лавах, проте на середині помосту поставили чотири крісла з високими спинками: для пана Ясенброду, для красної діви та для двох принців-гостей. На східному краю луки вкопали щитове опудало, і з десяток лицарів налітали на нього, закручуючи поперечину навколо стовпа кожного разу, коли влучали по щиті з дощок, підвішеному на кінці. Дунк бачив, як вдарив у свою чергу Харциз Бракенський, а тоді пан Карон з Порубіжжя. "Вони усі краще за мене сидять у сідлі", — промайнула в нього незатишна думка. Деінде вояки вправлялися у пішому бою, нападаючи один на одного з дерев'яними мечами, а зброєносці вигукували сороміцькі поради. Дунк побачив, як кремезний молодик намагається встояти проти здоровезного, та водночас швидкого і спритного, мов гірський кіт, лицаря. Обидва мали на щитах червоне яблуко Фосовеїв, проте від щита молодшого скоро лишилися самі тріски. — От маєш, недозріле яблучко! — вигукнув старший, наостанок гучно гепнувши молодого просто по шоломі. Коли менший Фосовей нарешті здався, то був увесь побитий і скривавлений, хоча його супротивник ледве спітнів. Лицар підняв забороло, роззирнувся, побачив Дунка і мовив до нього: — Агов, ви там! Так-так, ви, пане здорованю. Лицар крилатого келиха. Ото у вас при боці меч висить? — Меч, і мій за правом, — відповів Дунк. — Мене звати Дункан Високий. — А мене — Стефон Фосовей. Чи не бажаєте спробувати сили зі мною, пане Дункане Високий? Корисно схрестити клинки з кимось, кого раніше не знав. Мій брат у перших ще замалий. Та ви й самі щойно бачили. — Ану ж, пане Дункане! — заохотив його побитий Фосовей, знімаючи шолома. — Я ще, може, й не дозрів, а от мій добрий братик уже прогнив наскрізь. Вибийте-но з нього усе гнилля! Дунк похитав головою. Навіщо ці паничі вмішують його у свої чвари? Забагато честі сіромасі. — Дякую, пане, та мені треба залагодити інші справи. Дунк побоювався носити з собою багато грошей. Що скоріше він заплатить Баш-Булатові й забере обладунок, то краще. Пан Стефон кинув на нього презирливий погляд. — Овва! Заплотний лицар, бач, має справи. Він роззирнувся і побачив іншого ймовірного суперника, що тинявся поблизу. — Пане Грансе, мої вітання! Йдіть-но до мене, поміряймося силою. Ті жалюгідні викрутаси, що їх спромігся навчитися братик Раймун, мені вже обридли, а пан Дункан має безліч справ попідтинням. Підходьте, не баріться. Дунк пішов геть, червоніючи. Він сам знав не надто багато "викрутасів", хай навіть жалюгідних. І не хотів, щоб до турніру хтось бачив, як він б'ється. Старий завжди казав: що краще знаєш суперника, то легше переможеш. Такі лицарі, як пан Стефон, мали гостре око на слабкості та вади бійця. Дунк був швидкий і сильний, вага і довгі руки давали йому значну перевагу, та він ані на мить не сумнівався, що майстерністю значно поступається присутнім на полі. Пан Арлан вчив його, як умів, але ж старий навіть і замолоду не вважався найкращим серед лицарів. Перші лицарі королівств не ночували під заплотами і не вмирали обіч запилених сільських доріг. "Зі мною таке не трапиться, — вирішив Дунк. — Я всім покажу, на що здатен заплотний лицар". — Пане Дункане! — До нього поспішав молодший Фосовей. — Не личило мені змушувати вас до бою з моїм братом. Та я розсердився на його зверхність, а тут ви, такий величезний, от я й подумав... Даруйте мені за цю прикрість. На вас немає обладунку, то брат розтрощив би вам руку, а чи й коліно. В нього звичай такий: лупцювати супротивника без жалю в навчальному дворі, аби той зламався і на полі вже не смів опиратися. — Та ви, здається, не зламалися. — Ну, мене він трохи жалів. Усе-таки ми родичі. Брат походить зі старшої гілки нашого яблучного дерева, а я з молодшої. Про що, до речі, він не втомлюється нагадувати. А звати мене Раймун Фосовей. — Мої вітання. Чи ви з вашим братом битиметеся на турнірі? — Він битиметься напевне. Мої ж прагнення поки що марні: я лише зброєносець, не лицар. Братик обіцяв був висвятити мене в лицарі, та зараз каже, мовляв, я ще не дозрів. Раймун мав не надто гоже обличчя, приплюснутий ніс, коротке шорстке волосся, але усміхався приязно і щиро. — А ви, мабуть, хочете кинути виклик комусь із поборників діви. Цікаво, на чий щит впаде ваш удар? — Мені байдуже, — відповів Дунк згідно лицарського звичаю, хоча байдужим лишитися аж ніяк не міг. — Однак до третього дня турніру я на поле не вийду. — А до того часу багато хто вже його залишить, — підхопив Раймун. — То нехай благословить вас Воїн, пане лицарю. — І вас також. Якщо Раймун усього лише зброєносець, то якого дідька Дунк назвався лицарем? "Хтось із нас двох клеїть дурня". Срібло у гамані настирливо нагадувало про себе, брязкало з кожним кроком. Він знав, що може втратити його за одну мить. Навіть правила турніру обернулися не на його користь: на цьому полі навряд чи пощастить стрітися з недосвідченим або слабким суперником. Різні турніри могли відбуватися за десятком різних статутів залежно від примхи господарів. Інколи вчинялися битви між двома загонами лицарів, а інколи — бугурти за правилом "кожен за себе", де шанували переможцем того, хто останнім лишався стояти на ногах. Якщо ж турнір складався з двобоїв, то парувалися або за жеребом, або на розсуд розпорядника. Пан Ясенброду влаштував турнір на честь тринадцятих іменин своєї дочки. Красній діві належало сидіти коло батька як "Королеві краси та кохання". Від її імені мали виступати п'ятеро поборників, яким вона роздала знаки своєї прихильності. Усі інші лицарі могли тільки кидати поборникам виклик. Проте кожний, хто завдасть поразки одному з поборників, мусив зайняти його місце і сам виступати поборником, допоки його не зсадить з коня наступний. Наприкінці третього дня кінних двобоїв остаточна п'ятірка поборників повинна була вирішити, чи залишити красну діву "Королевою краси та кохання", а чи передати цей титул іншій панні. Дунк витріщався на трав'янисте поле, на порожні крісла на помості й зважував своє непевне щастя. Одна перемога, і він уславиться як переможець на Ясенбродській луці — хай усього лише на годину. Щоправда, старий прожив на світі мало не шістдесят років, але жодного разу не став переможцем турніру. Гаразд, але хіба Дункові сподівання такі вже марні? Боги ж мають ласку до людей. Він згадав пісні, які чув у лицарських мандрах: про сліпого Симеона Зореокого, уславленого чеснотами Сервина Дзеркального Щита, принца Аемона Драконолицаря, пана Риама Рожвина, Флоріана Дурня. Усі вони здобували перемоги проти ворогів набагато жахливіших, аніж його можливі суперники. Але ж то були великі звитяжці, відважні воїни шляхетного роду. За винятком хіба що Флоріана. "А хто я такий? Дунк з Блошиного Подолу? Чи все-таки лицар Дункан Високий?". "У наступні дні все вирішиться саме собою", — подумав він. Тоді підхопив мішок з обладунком і рушив до торговельних рядів у пошуках Баш-Булата. *** Яйк виявив у таборі велику наснагу до праці. Дунка це втішило. Він ще й досі побоювався, щоб його новий зброєносець не накивав п'ятами. — Чи добру ціну дали за кобилку? — запитав хлопчина. — А як ти знаєш, що я її продав? — Ви поїхали верхи, а повернулися пішки. Якби її вкрали злодії, ви б лютували. — Дали стільки, щоб вистачило на оце. Дунк витрусив з мішка новий обладунок. — Якщо хочеш колись стати лицарем, маєш навчитися відрізняти добру зброю від поганої. Ось дивися, це добра робота. Кольчуга — подвійного плетіння, кожне кільце зачеплене за два інші, бачиш? Вона дає ліпший захист, аніж одинарне плетіння. А тепер шолом — бачиш, як майстер Баш заокруглив його зверху? Меч або сокира розрубає плаский верх, а на цьому тільки ковзне. Дунк опустив глухого шолома на голову. — Ну як? — Заборола немає, — відзначив Яйк. — Є дірки для повітря. Забороло — то слабке місце. Це він сам щойно почув від Баш-Булата. "Підняв забороло дихнути повітрям — ось тобі й стріла в око. Якби ви знали, скількох лицарів спіткала така доля, то нізащо б не схотіли шолома з заборолом". Так казав Дункові майстер-зброяр. — Ані гребеня, ані кити, — далі прискіпувався Яйк. — Простий собі горщик. Дунк підняв шолома з голови. — Та нехай. Які куми — такі й шоломи. Бачиш, як блищить? Це твоя робота — його налощувати. Знаєш, як обдирати іржу з кольчуги? — У барилі з піском, — відповів хлопець, — але ж ви не маєте барила. А чи не купили ви часом і шатра, пане? — За які гроші? Я лише одну кобилу продав. "Хлопець занадто зухвалий, не на добро. От якби ж повибивати з нього зайву дурість". Та він і сам розумів, що нічого вибивати не буде. Зухвалість малого припала Дункові до смаку — ще й собі трохи позичив би. "Виходить така штука, що мій зброєносець відразу і сміливіший від мене, і розумніший". — Ти добре тут упорався, Яйку, — мовив до нього Дунк. — Вранці підеш зі мною, подивишся на турнірне поле. Купимо коням вівса, а собі свіжого хліба. Може, ще й шматок сиру. Там на одній ятці продають добрий сир. — То мені доведеться заходити до замку? — Чом би й ні? Колись і я житиму в замку. Може, встигну-таки вислужити собі місце вище солі, поки живий. Хлопець нічого не відповів. "Соромиться, мабуть, заходити до панської домівки, — подумав Дунк. — Та нехай, з часом звикне". Відтак Дунк повернувся до своєї лицарії: милувався з усіх боків і розмірковував, чи довго її носитиме. *** Худий та довгий пан Манфред мав кисле обличчя, а вдягнений був у чорний жупан з ліловою блискавкою дому Дондаріон на грудях. Та Дунк і без герба згадав би його по кудлатій гриві рудаво-золотого волосся. — Пан Арлан служив вашому вельможному батькові, пане, коли той разом із князем Кароном викурював Короля-Стерв'ятника з Червоних гір, — мовив Дунк до нього, не підводячись з коліна. — Я тоді був малим хлопчиною, але вже служив зброєносцем. При пані Арлані з Грошодубу. Пан Манфред зморщив лоба. — Та ні. Не знаю його. І тебе не знаю, хлопче. Дунк показав йому щит старого. — Ось його знак, крилатий келих. — Мій вельможний батько повів у гори вісім сотень лицарів і майже чотири тисячі піхоти. Я не можу пам'ятати все військо ані в обличчя, ані за щитами. Може, ви й билися біч-обіч із нами, але... Пан Манфред знизав плечима. Дунк на мить втратив мову. "Старого лицаря поранили на службі вашому батькові. Як ви могли його забути?". — Але ж мені не дозволять кинути виклик на чесному полі, якщо за мене не ручиться знаний лицар або вельможний пан. — А мені що до того? — запитав пан Манфред. — Ви марно згаяли мій час, добродію. Якщо він піде до замку без пана Манфреда, то настане кінець усім його мріям. Дунк зміряв очима лілову блискавку, вигаптувану на чорному штофі жупана пана Манфреда, і мовив: — Я пам'ятаю, як ваш батько розповідав у таборі, звідки узявся знак вашого дому. Однієї буремної ночі засновник роду віз листа Дорнійським Порубіжжям. Раптом коня під ним убило стрілою, і він гепнувся на землю. З темряви виникли двоє дорнійців у кольчугах та високих шоломах. Його ж власний меч зламався при падінні. Коли він побачив дорнійців, то подумав, що настала його смертна година. Та щойно дорнійці намірилися його зарізати, раптом ліловим світлом спалахнула блискавка, розпанахала небо навпіл і вбила дорнійців у їхніх сталевих обладунках просто на місці. Завдяки тому листові штормовий король переміг Дорн і з вдячності зробив посланця князем. То й був перший князь Дондаріон, який узяв собі за герб лілову зміїсту блискавку на чорному тлі, помережаному зірками. Якщо Дунк гадав, що його розповідь вразить пана Манфреда, то помилився. — Кожен куховар і кожна табірна дівка з батькового війська чули цю оповідку. Не треба бути лицарем, щоб її знати. Йдіть собі, добродію. *** Дунк повертався до замку Ясенбрід із важким серцем, не уявляючи, що тепер казати, аби Плюмер надав йому право виклику на герць. Та не знайшов управителя в баштовому покої. Стражник сказав, що його можна пошукати у трапезній палаті замку. — Може, мені зачекати тут? — запитав Дунк. — Чи надовго він пішов? — Звідки мені знати? Чекайте, де хочете. Трапезна була не надто велика, як і сам замок Ясенбрід проти інших замків. Дунк увійшов бічними дверми і відразу побачив управителя. Той стояв з ясенбродським господарем та десятком інших чоловіків коло почесного помосту. Дунк закрокував до них повз стіни, завішені вовняними гобеленами з вигаптуваною садовиною та квітами. — ...присягаюся, ти співав би іншої, якби то були твої сини! — розгнівано промовляв один із чоловіків, коли Дунк наблизився. Його пряме волосся і кутаста підстрижена борода були такі світлі, що в мороці палати здавалися сиво-білими. Та ближче стало видно, що насправді вони сріблясті з легкою золотинкою. — Але ж Даерон не вперше так чинить, — відповів хтось інший. Того, хто це казав, Плюмер затуляв собою. — Ти не мав би змушувати його змагатися. Він так само чужий на герці, як Аерис або Раегель. — Тобто на хвойд залазить куди частіше, ніж на коня, — буркнув перший. Широкий у плечах, могутньої статури принц — а то напевне був принц — мав на собі шкіряного куяка зі срібними заклепками, а зверху чорного важкого кунтуша, облямованого горностаєм. Срібляста борода лише частково приховувала віспини, що цяткували щоки. — Не треба тицяти мені в обличчя вади мого сина, братику. У свої вісімнадцять років він ще може виправитися. І виправиться, бо хай мене боги поб'ють, я сам йому щось зроблю. — Не ламай із себе дурня. Таким вже Даерон уродився. І все ж він — твоя і моя рідна кров. Поза сумнівом, пан Роланд його знайде. А заразом і Аегона. — Можливо. Після кінця турніру. — Ну, хоч Аеріон нікуди не дівся. Якщо ти вже так кохаєшся у тому турнірі, то Аеріон однак краще за Даерона тримає списа. Нарешті Дунк побачив, хто це говорить. Він сидів на панському кріслі, тримаючи в одній руці стос пергаменів. Над його плечем стовбичив господар Ясенброду. Чоловік у кріслі був вищий за усіх інших на голову, судячи з довгих витягнутих ніг. Він мав присипане сивиною, коротко підстрижене волосся, чисто виголене міцне підборіддя. Ніс йому, скидалося, ламали кілька разів. Хоча і одягнений дуже просто — у зелений камізелок, брунатний каптан і поношені чоботи — чоловік випромінював вагому впевненість, силу та владність. Дункові спало на думку, що він припхався невчасно і не мав чути того, що тут казали. "Треба нишком піти й повернутися потім, коли вони скінчать", — вирішив він. Та спізнився. Принц зі сріблястою бородою помітив його. — Хто ви такий і задля чого вломилися без запрошення? — різко запитав принц. — То, напевне, лицар, на якого чекає наш добрий управитель, — відповів чоловік у кріслі, посміхаючись Дункові так, що той зрозумів: його помітили від самого початку. — Це ми з тобою, братику, вломилися невчасно і без запрошення. Ходіть-но ближче, пане лицарю. Дунк обережно підступив ближче, непевний, чого від нього хочуть. Він зиркнув на Плюмера, та допомоги в того не знайшов. Управитель із пацючим писком, який учора поводився так владно та зверхньо, зараз сумирно й мовчки роздивлявся камені підлоги. — Вельможні панове, — мовив Дунк, — я прохав пана Манфреда Дондаріона ручитися за мене, щоб я міг записатися до турнірних лав. Та він відмовив. Каже, що не знає мене. Але я присягаюся, що пан Арлан, мій хазяїн, служив йому. Я успадкував його меч та щит, я... — Щит із мечем — то ще не лицар, — проголосив господар Ясенброду, лисий здоровань з круглим червоним обличчям. — Плюмер казав мені про вас. Хай навіть ми погодимося, що цей щит належить отому вашому Арлану з Грошодубу. То й що? А раптом ви знайшли того пана мертвим і вкрали його щита разом з мечем? Якби ж ви могли підкріпити свої слова якимись доказами: писаною грамотою чи листом... — Я пам'ятаю пана Арлана з Грошодубу, — спокійно мовив чоловік у панському кріслі. — Здається, великих турнірів він не вигравав, але й не ганьбив себе на чесному полі. Шістнадцять років тому в Король-Березі він у бугурті звалив господаря на Стокварті та Байстрюка Гаренгольського, а ще кількома роками раніше у Ланіспорті зсадив з коня самого Сивого Лева. А Лев тоді був зовсім не такий сивий, як зараз. — Він багато разів розповідав мені про ті герці, — мовив Дунк. Високий чоловік уважно роздивився його. — Тоді ви напевне згадаєте справжнє ім'я Сивого Лева. Якусь мить у голові в Дунка було порожньо. Тисячу разів, аж ніяк не менше, старий розповідав йому ту байку. Лев, лев, як же його звали, ім'я, ім'я... Він уже був впав у розпач, коли раптом згадав. — Пан Дамон Ланістер! — вигукнув він. — Сивий Лев! Зараз він князь Кастерлі-на-Скелі! — Саме так, — з утіхою погодився високий чоловік, — і завтра він виходить на герць. Чоловік зашурхотів пергаменами в себе у руці. — Як ти можеш пам'ятати заплотного лицаря, якому випадково вдалося спішити Дамона Ланістера бозна-скільки років тому? — скривився принц зі сріблястою бородою. — Я маю за звичку знати напам'ять усе про своїх ворогів та суперників. — Невже ти опустився б до двобою із заплотним лицарем? — Та вже опустився — дев'ять років тому в Штормоламі. Князь Баратеон тоді святкував народження онука. За жеребом перший кінний двобій мені випав саме проти пана Арлана. Ми зламали по чотири списи, перш ніж мені вдалося зсадити його з коня. — Та ні, по сім, — заперечив Дунк, — і бився він тоді проти принца Дракон-Каменя! Заперечив, і негайно ж забажав узяти свої слова назад. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут", — знову залунав у вухах голос старого лицаря. — Саме проти нього. — Принц зі зламаним носом ласкаво всміхнувся. — Але люди схильні прибріхувати про те, що було, та спливло. Не думайте погано про вашого колишнього пана, та насправді ми зламали всього по чотири списи. Дунк подумки подякував за сутінки в палаті, бо не знав, куди діти палаючі вуха. — Ласкавий пане... — Ні, це не досить поштиво. — Ваша милосте. Він упав на коліна і схилив голову. — Чотири, як скажете, я ж не... Я ніколи... Старий пан Арлан казав, що я тупіший за замковий кут і кмітливий, як той тур. — Та й могутній на вигляд, як тур, — відповів Баелор Списолам. — Ви не завдали мені жодної образи, пане лицарю. Тож підведіться. Дунк став на ноги, питаючи себе, чи слід опустити очі, а чи дивитися принцові у обличчя. Перед ним сидів Баелор Таргарієн, принц Дракон-Каменя, Правиця Короля, спадкоємець Залізного Престолу Аегона Завойовника. Що міг сказати такій людині заплотний лицар? — Я... я пам'ятаю, як ви повернули моєму панові коня з обладунком і не взяли викупу, — затинаючись, мовив він. — Старий... тобто пан Арлан, він казав, що ви — душа лицарства, і одного дня Семицарство розквітне під вашою королівською рукою. — Молімося, щоб цей день ще довго не настав, — відповів принц Баелор. — О так, — з жахом у голосі поспішив додати Дунк. Він трохи не ляпнув: "Та хіба ж я бажаю королю скорої смерті?", але вчасно схаменувся. — Пробачте мені, пане. Тобто ваша милосте. Із запізненням він згадав, що дужий чоловік зі сріблястою бородою називав принца Баелора братом. "То він теж кров дракона, побийте боги мене, дурня". Це міг бути тільки принц Маекар, наймолодший з-поміж чотирьох синів короля Даерона. Принц Аерис був книжником і самітником, а принц Раегель — божевільним, хворим, ні до чого не здатним. Жоден із них не перетнув би півкраїни заради турніру. А от Маекар сам уславився як визначний воїн, хоча й незмінно лишався у тіні старшого брата. — Ви бажаєте взяти участь у турнірних боях? — запитав принц Баелор. — Вирішувати має розпорядник забави, та я не бачу причини відмовляти вам. Управитель схилив голову. — Воля ваша, пане мій. Дунк намагався подякувати, запинаючись на кожному слові, але принц Маекар обірвав його: — Зрозуміло, пане лицарю, ми маємо вашу дяку. Тепер ідіть геть. — Прошу вибачити мого ясновельможного брата, пане, — мовив принц Баелор. — Двоє його синів заблукали дорогою сюди, і він про них непокоїться. — Від весняних дощів розлилося багато річок та струмків, — відповів Дунк. — Може, принців затримала висока вода. — От мені ще з-під тину ради бракувало! — буркнув принц Маекар, відвернувшись у бік свого брата. — Ви можете йти, пане лицарю. — Голос принца Баелора, навпаки, лишився м'яким і привітним. — Так, ясновельможний пане. Дунк уклонився і обернувся, щоб піти. Та перш ніж він зробив крок, принц покликав його знову. — Якщо ваша ласка, пане. Ще одна справа. Ви ж не родич панові Арлану? — Так, ваша милосте. Тобто, ні. Не родич. Принц кивнув на побитого щита за спиною в Дунка і намальованого на ньому крилатого келиха. — Закон каже, що тільки шлюбний син може успадкувати герб лицаря. Вам, пане, доведеться знайти свій власний знак, щоб відрізняти себе на полі. — Знайду, — мовив Дунк. — Ще раз дякую, ваша милосте. Я буду битися хоробро, от побачите. Хоробро, як Баелор Списолам — так колись казав його старий лицар. *** Винярі та ковбасники вели жваву торгівлю, повії зухвало походжали уздовж яток та шатрів. Деякі з них були нічогенькі на вид, особливо одне руде дівчисько. Дунк мимоволі витріщився на її цицьки, що з кожним кроком погойдувалися під вільною тонкою сорочкою. І подумав про срібло у гаманці. "А міг би й узяти її, якби схотів. Моє срібло не гірше за чиєсь інше. Забрати її до табору та бавитися хоч усю ніч". Він ніколи не злягався з жінкою, а тепер міг загинути у першому ж турнірному двобої. Турніри — справа небезпечна... але ж і повії так само. Про них його попереджав старий лицар. "Вона може обікрасти мене уві сні. Що я тоді робитиму?" Коли руда дівка кинула на нього закличний погляд через плече, Дунк похитав головою і пішов собі. Він знайшов Яйка біля лялькарів. Той сидів на землі, схрестивши ноги і накинувшись каптуром, щоб сховати лису голову. Хлопчина не бажав іти до замку — на думку Дунка, частково з сорому, а частково з переляку. "Мабуть, вважає себе негідним крутитися коло шляхетних панів та пань, не кажучи вже про ясновельможних принців". Змалку Дунк і сам такий був. Світ за Блошиним Подолом одразу і лякав його, і кликав до себе. "Яйкові потрібно дати час, та й годі. А ще ліпше — кілька мідяків, і хай розважається серед простого люду. Нема чого тягти його проти волі до замку". Цього ранку лялькарі показували казку про Флоріана та Жонкіль. Гладка дорнійка правила Флоріаном у барвистому блазенському обладунку, а висока дівчина смикала за ниточки Жонкіль. — Ти не лицар, — казала вона, а лялька відкривала і закривала рота. — Я тебе знаю. Ти Флоріан-Дурень. — Так, красна панно, — відповідала друга лялька, стаючи на коліно. — Найгірший дурень, який тільки буває на світі, але й найкращий лицар теж. — Дурень і лицар? — перепитувала Жонкіль. — Ніколи про таке не чула. — Панно моя, — казав Флоріан, — будь-який чоловік перед жінкою — відразу і дурень, і лицар. Це була гарна вистава — сумна, але й чарівна. У кінці її стався запеклий бій, а ще там був гарно розмальований велетень. Коли усе скінчилося, товстуха пішла у натовп збирати монети, а дівчина тим часом заходилася складати ляльок. Дунк підібрав Яйка і рушив просто до неї. — Так, пане? — спитала вона, кидаючи на нього погляд спідлоба і легенько всміхаючись. Вона була на голову коротша за нього, та все ж вища за будь-яку дівчину, що він стрічав за життя. — Така гарна вистава! — похвалив Яйк. — Мені подобається, як вони в вас крутяться на ниточках. Жонкіль, дракон, усі вони. Я торік бачив інших лялькарів, та в них ляльки смикалися. А ви їх ведете гладенько, мов танцюєте. — Дякую, — чемно посміхнулася дівчина до хлопчика. Дунк мовив до неї: — Ваші ляльки гарно вирізьблені. Особливо дракон. Така страхолюдна потвора. Це ви самі зробили? Вона кивнула. — Різьбить мій дядько. А я малюю. — А чи можете й мені дещо намалювати? Я маю гроші заплатити. Він зняв щита з плеча і повернув малюнком до неї. — Мені треба замалювати келиха і зробити новий знак. Дівчина зиркнула на щита, тоді на нього. — Який саме знак? Питання заскочило Дунка зненацька. Якщо не крилатий келих старого, то що? В голові раптом спорожніло. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". — Я не... Сам не знаю. "Вуха почервоніли з сорому", — зрозумів Дунк. — Ви, мабуть, гадаєте, що я зовсім здурів. Вона посміхнулася. — Кожен чоловік перед жінкою — і дурень, і лицар. — Які ви маєте фарби? — запитав він, сподіваючись хоч так щось надумати. — Який колір скажете, такий і змішаю. Бурий щит старого завжди здавався Дункові незугарним. — Щит має бути кольору західного сонця, — раптом мовив він. — Старий полюбляв захід сонця. А знак... — В'яз, — втрутився Яйк. — Велике в'язове дерево, як те, що біля струмка, з брунатним стовбуром і зеленими гілками. — Так, — погодився Дунк, — хай буде в'яз, але над ним ще й зірка, що падає. Чи зможете таке намалювати? Дівчина кивнула. — Залиште мені щита. Намалюю цього ж вечора, а завтра заберете. Дунк передав щита. — Мене звати Дункан Високий. — А мене Тансела, — засміялася вона. — Як хлопчаки колись казали, "Тансела Зависока". — Нічого ви не зависока, — ляпнув Дунк. — Як на мене, то кращої й не треба... Раптом він зрозумів, що сказав, і відчайдушно зашарівся. — Кращої не треба? — перепитала Тансела, схиливши голову набік. — Щоб ляльки водити, — незграбно закінчив він. *** Ранок першого дня турніру зайнявся чистим та яскравим. Дунк напередодні купив торбу харчів, тож вони з Яйком мали змогу поснідати гусячими яйцями та підсмаженим хлібом з салом. Але поки їжа пеклася над багаттям, Дунк усвідомив, що їсти не зможе. Живіт йому скрутило у тверду грудку, хоча сьогодні він сам і не мав виходити на поле. Право першого виклику належало лицарям високого роду та гучної слави, князям та їхнім синам, переможцям великих турнірів. Яйк теревенив протягом усього сніданку: про того лицаря чи сього, як вони билися раніше і як битимуться сьогодні. "А малий таки не жартував, коли казав, що знає усіх лицарів Семицарства, які чогось варті". Ловити кожне слово сироти-голодранця було принизливо, та знання Яйка могли врятувати його в бою з кимось зі славетних лицарів. Лука була щільно забита вируючим натовпом. Люди намагалися проштовхатися ліктями, аби краще бачити. Дунк умів штовхатися не гірше від інших, а до того ж мав перевагу зросту. Зрештою йому вдалося пропхатися на горбок за якогось сажня від огорожі. Коли Яйк пожалівся, що нічого не бачить, окрім людських сідниць, Дунк підсадив його на плечі. На тому кінці поля поміст заповнився високородними панами та панями, найбагатшими тутешніми міщанами і двома десятками лицарів, які того дня не мали битися. Принца Маекара він не побачив, зате упізнав принца Баелора біля господаря Ясенброду. Сліпуче сяйво відбивалося від золотої застібки його делії та тонкого вінця на скронях, а в іншому він був одягнений значно простіше за решту панства. "З тим темним волоссям він не надто схожий на Таргарієна". Дунк так і сказав Яйкові. — Кажуть, він удався в матір, — відповів малий. — Вона була з дорнійського великокняжого роду. П'ятеро поборників поставили свої шатра на північному кінці поля. Відразу за ними текла річка. Два найменші шатра були жовтогарячі, а щити коло них несли на собі білі сонця та кутники, бо належали синам пана ясенбродського — Андрошеві та Робертові, братам красної діви. Дунк не чув, щоб інші лицарі хвалили їхню вправність зі зброєю. Мабуть, вони злетять з коней першими. Наступним за жовтогарячими наметами стояло набагато більше від них шатро темно-зеленого кольору. Над ним майорів прапор із золотою трояндою Вирію, і той самий знак виднівся на великому зеленому щиті перед входом. — Це Лео Тирел, князь Вирію, — повідомив Яйк. — Без тебе знаю, — роздратувався Дунк. — Ми зі старим служили у Вирії, коли ти ще з яйця не вилупився. Він сам майже не пам'ятав того року, але пан Арлан, бува, розповідав про Лео Довгого Шпичака, як його часто кликали — неперевершеного, хоча вже й сивочолого, бійця списом. — Ото, мабуть, сам князь Лео біля шатра. Стрункий, сива борода, зелене з золотом вбрання. — Саме він, — відповів Яйк. — Колись я бачив його у Король-Березі. Не варто вам його викликати, пане. — Знаєш що, хлопчисько... от не спитався твоєї ради, кого мені викликати. Четверте шатро було пошите з червоних та білих клітин. Дунк цих кольорів не знав, тому знову слухав Яйка. Кольори належали лицареві з Долини Арин на ім'я Гамфрей Гардинг. — Торік він виграв великий бугурт у Дівоставі, а ще кінним боєм скинув з сідла пана Донела з Сутіндолу та князів Арина і Ройса. Останнє шатро, шите з чорного шовку, облямоване уздовж даху рядком схожих на довгі язики полум'я червоних прапорців, належало принцові Валару. Біля шатра стояв чорний блискучий щит з триголовим драконом дому Таргарієн, коло якого вартував один із лицарів Королегвардії, сліпучо сяючи білим обладунком на тлі чорного шатра. Побачивши його там, Дунк засумнівався, чи стане комусь із лицарів зухвальства торкнутися щита з драконом. Все-таки Валар був онуком короля і сином Баелора Списолама. Та його сумніви швидко розвіялися. Щойно заревли роги, заохочуючи суперників, як усі п'ятеро поборників діви були хутко викликані на її захист. Дунк чув захоплене мурмотіння натовпу, коли один за одним на південному кінці поля з'являлися супротивники п'яти поборників. Герольди вигукували ім'я кожного лицаря по черзі. Ті спершу зупинялися перед помостом, схиляли списи перед паном Ясенброду, принцом Баелором та красною дівою, а тоді їхали навкруги до північного кінця поля вибирати суперників. Сивий Лев з Кастерлі-на-Скелі вдарив щита князя Тирела, а його золотоволосий спадкоємець, пан Тибольт Ланістер, викликав старшого сина господаря Ясенброду. Князь Таллі з Водоплину стукнув у клітчастий візерунок на щиті пана Гамфрея Гардинга, пан Абеляр Вишестраж вдарив по щиті принца, а молодшому паничеві ясенбродському дістався у суперники пан Лионель Баратеон, якого прозивали Шторм-Реготун. Суперники потрусили ристю до південного кінця бойовища чекати на поборників діви: пан Абеляр у срібно-димчастих кольорах, з високою кам'яною, увінчаною вогнем, вартовою вежею на щиті; двоє Ланістерів у кармазині з золотими левами Кастерлі-на-Скелі; Шторм-Реготун у блискучій золотій парчі, з чорним оленем на грудях і на щиті, з купиною сталевих оленячих рогів на шоломі; князь Таллі у смугастому лазурово-червоному корзні, схопленому срібними пстругами на кожному плечі. Лицарі підняли свої п'ятиаршинні списи до неба, і прапорці на них затріпотіли від поривів вітру. На північному краї поля зброєносці притримали яскраво споряджених коней, щоб поборники сіли у сідла. Поборники вдягли шоломи, взяли до рук списи та щити, не поступаючись розкошами своїм супротивникам: струменіли жовтогарячі шовки Ясенбродів, мерехтіли червоно-білі клітини пана Гамфрея, сяяв золотими трояндами на зеленому одамашковому чабраці білий кінь під князем Лео. Певна річ, не пас задніх і Валар Таргарієн. Молодий кронпринц сидів на чорному, як ніч, огирі у колір свого риштунку, списа, щита і чабраку. На шоломі в нього простирав крила червоний триголовий полив'яний дракон, близнюк якого вишкірявся на чорному блискучому щиті. Кожний з поборників діви мав на собі знак її прихильності — пасмо жовтогарячого шовку, обв'язане навколо руки. Поки поборники ставали на свої місця, Ясенбродська лука майже затихла. Тоді заревів ріг, і за один удар серця тиша змінилася на гармидер. Десять пар визолочених острог стиснули боки десятьох великих бойових коней, тисячі голосів заверещали та затюгукали, сорок підкованих копит загриміли полем, вириваючи траву, десять списів нахилилися і завмерли. Брязнула криця, захряскотіло дерево, здригнулася сама земля: це поборники та їхні супротивники стрілися на середині. За одну мить вершники проминули один одного і наготувалися для нової сутички. Князь Таллі похилився у сідлі, та втримався. Коли натовп побачив, що лицарі зламали усі десять списів, то схвально заревів. Це було чудове знамення для турніру, а до того ж свідчення вправності учасників. Зброєносці подали бійцям нові списи навзамін поламаних, відкинутих убік. І знову остроги уп'ялися у кінські боки. Дунк відчував, як під ногами тремтить земля. На плечах у нього Яйк радісно волав і розмахував тоненькими рученятами. Молодий кронпринц промчав найближче до них. Дунк бачив, як кінець його чорного списа поцілував вартову вежу на щиті суперника і ковзнув просто йому в груди. Спис самого пана Абеляра розлетівся на друзки, вдаривши по Валаровому панцері. Сірий огир у сріблясто-димчастому чабраці став дибки від сили удару. Пана Абеляра Вишестража вирвало зі стремен і жбурнуло на землю. Князь Таллі також опинився на землі, куди його скинув пан Гамфрей Гардинг. Та спішений одразу ж скочив на ноги і оголив меча. Пан Гамфрей відкинув убік вцілілого списа і зійшов з коня, щоб продовжити піший двобій. Панові Абеляру пощастило менше. До нього підбіг зброєносець, зняв хазяйського шолома і покликав по допомогу. Двоє пахолків підняли приголомшеного лицаря під пахви і відвели до шатра. Далі на полі шість лицарів, що залишилися у сідлах, з'їжджалися задля третьої сутички. Полетіли друзки від нових списів, але цього разу князь Лео Тирел так вправно поцілив шолом Сивого Лева, що зірвав його з голови. Простоволосий князь Кастерлі-на-Скелі вітально підняв руку та зліз з коня, визнаючи поразку. До того часу пан Гам, показавши не менший хист у пішому бою мечем, ніж у кінному — списом, примусив князя Таллі здатися. Тибольт Ланістер та Андрош Ясенбрід виїжджали один супроти одного ще тричі, поки нарешті пан Андрош не втратив щита і не злетів з коня, програвши герць. Молодший Ясенбрід протримався іще довше, зламавши аж дев'ять списів супроти Шторма-Реготуна, Лионеля Баратеона. У десятій сутичці вони обидва злетіли з коней, але скочили на ноги задля пішого бою мечем проти булави. Нарешті побитий пан Роберт Ясенбрід визнав свою поразку. Та його батько на помості зовсім не виглядав засмученим. Хоча обох синів господаря Ясенброду вибили з лав поборників діви, але вони шляхетно показали себе на герці супроти бійців з числа найславетніших лицарів Семицарства. "Але я мушу виступити краще, — подумав Дунк, спостерігаючи, як переможець і переможений разом ідуть з поля. — Хоробро битися і чесно програти — мені того замало. Маю виграти хоча б один двобій, або втрачу все". Панові Тибольту Ланістеру та Штормові-Реготуну належало тепер зайняти місця серед поборників діви, замінивши переможених. Жовтогарячі шатра вже знімали. За кілька аршин звідти молодий кронпринц відпочивав на високому табірному стільці перед своїм чорним шатром. Він зняв шолома, відкривши чорне, як у батька, волосся, серед якого виднілося світле пасмо. Пахолок приніс йому срібного келиха, і принц зробив ковток. "Якщо розумний, то попросив води, — зазначив про себе Дунк, — а якщо дурний, то вина". Він спитав себе, чи Валар справді успадкував якусь частину славетної лицарської майстерності свого батька, а чи йому просто дістався найслабший суперник. Сурми оголосили виїзд на бойовище трьох нових шукачів слави. Оповісники вигукнули їхні імена. — Пан Пирс із дому Карон, князь у Порубіжжі! Цей лицар мав на щиті срібну арфу, хоча вапенрок був помережаний солов'ями. — Пан Йозеф із Малістерів, господарів на Морестражі! Пан Йозеф мав на собі крилатого шолома, а на щиті — орла у волошково-синьому небі. — Пан Гавен із дому Лебедин, господар Шолом-Каменю на Пізьмі! На його гербі люто билися два лебеді: один білий, другий чорний. На обладунку пана Гавена, його накидці й ладрах коня також буяло мереживо чорного та білого. Навіть піхви меча та спис були смугасті. Князь Карон, відомий лицар, співець та музика, торкнувся списом троянди князя Тирела. Пан Йозеф стукнув по щиті з клітинами пана Гамфрея Гардинга. Чорно-білий лицар, пан Гавен Лебедин, викликав чорного принца, якого охороняв білий вартовий. Дунк почухав підборіддя. Пан Гавен був ще старіший за його старого хазяїна, який вже лежав у могилі. — Яйку, хто найслабший боєць з отих трьох? — про всяк випадок запитав він у хлопця на плечах, який, здавалося, знав усе про всіх. — Князь Гавен, — миттю відповів малий. — Супротивник Валара. — Принца Валара, — виправив Дунк. — Зброєносець, хлопче, має вчитися чемності. Троє супротивників зайняли місця, поки троє поборників діви сідали верхи. Навколо ставили заклади, вигукували заохочення, але Дунк не зводив очей з принца. У першій сутичці той завдав удару ковзом по щиті пана Гавена, і кінець списа відскочив убік майже так само, як з паном Абеляром Вишестражем. Та зараз це був інший бік, у порожнє повітря. Спис самого пана Гавена чисто зламався на грудях принца, і Валар трохи не впав, але спромігся всидіти. У другій сутичці Валар відхилив списа ліворуч, цілячи у груди супротивника, та натомість вдарив у плече. Проте навіть і цього удару вистачило, щоб старий лицар зронив списа, а тоді змахнув іншою рукою, намагаючись утримати рівновагу, і впав. Молодший кронпринц зіскочив з коня і витяг меча, та пан Гавен помахав йому з землі й підняв забороло. — Здаюся, ваша милосте! — оголосив він. — Влучний удар. Панство на помості підхопило: — Влучний удар! Чесна перемога! Тим часом Валар став на коліно допомогти сивому князеві звестися на ноги. — Ані те, ані інше, — пробурчав Яйк згори. — Сиди тихо, бо прожену до табору. Трохи далі пана Йозефа Малістера понесли непритомного геть з поля. А тим часом пан з арфою та пан з трояндою хвацько гамселили один одного тупими сокирами на радість галасливому натовпові. Дунк так задивився на Валара Таргарієна, що ледве їх помічав. "Принц б'ється добре, але не занадто, — промайнула в нього думка. — Супроти нього я можу собі щастя поспитати. Якщо з ласки божої зіб'ю його додолу, то в пішому двобої міцніша статура візьме гору". — Уперед! Бий-убивай! — захоплено верещав Яйк, соваючись на плечах в Дунка. — Отакої! Так йому! Гир на нього! Скидалося на те, що він заохочував пана Карона. Лицар арфи грав гучної сталевої музики на Тирелових обладунках, ганяв князя Лео полем, завдавав дедалі тяжчих ударів. Натовп розділився у своїх уподобаннях майже навпіл, тож у вранішньому повітрі люті прокльони мішалися з радісними зойками. Від щита пана Лео летіли тріски і шматки фарби; сокира пана Пирса один за одним відрубала пелюстки золотої троянди, а потім і розтрощила щита навпіл. Але на якусь хвильку застрягла... і цього було досить, аби пан Лео власною сокирою хутко перерубав руків'я зброї суперника, лишивши йому шматок вершків із сім завдовжки. Князь Тирел миттю відкинув убік зламаного щита і сам перейшов до нападу. Ще трохи, і лицар-музика стояв на одному коліні, співаючи вже зовсім іншої пісні. Решту ранку і по обіді все тривало тим самим штибом. Супротивники викликали поборників по двоє і троє, а коли й по п'ятеро. Сурмили сурми, герольди вигукували імена, огирі місили землю копитами, натовп галасував, списи ламалися, мов очерет, мечі гриміли по шоломах та панцирах. Вельможне панство і простий люд однаково зійшлися на думці, що перший день кінних двобоїв удався напрочуд гарний та пишний. Пан Гамфрей Гардинг і пан Гамфрей Чмелик, завзятий молодий лицар у жовто-чорних смугах із трьома бджолиними вуликами на щиті, зламали кожен не менше за тузінь списів один об одного у богатирському двобої, що його люд за полем миттю обізвав "Битва Гамфреїв". Пан Тибольт Ланістер злетів з коня під ударом списа пана Джона Пенроза, ще й меча зламав при падінні, але вирішив битися самим щитом, переміг і залишився поборником діви. Одноокий пан Робин Рислінг, старий суворий лицар з помережаною сивиною бородою, в першій своїй сутичці втратив шолома, збитого з голови списом князя Лео Тирела. Але пан Робин відмовився здатися і ще три рази виїжджав супроти поборника, розвіваючи сивим волоссям на вітрі й не зважаючи на уламки списів, що летіли йому в обличчя, мов дерев'яні ножі. Дунк не міг не зачудуватися, бо за словами Яйка, панові Робину вибив одне око якихось п'ять років тому саме летючий уламок списа. Шляхетність не дозволяла князеві Лео Тирелу цілити списом у незахищену голову пана Робина, але навіть і так уперта мужність (чи дурість?) Рислінга вразила Дунка в саме серце. Нарешті господар Вирію завдав панові Робину такого удару по панцирі просто проти серця, що той сторчма полетів на землю. Пан Лионель Баратеон також виграв кілька шляхетних герців. Маючи справу з далеко слабшими від себе суперниками, славетний лицар заходився реготом, щойно ті торкалися його щита, і не замовкав до миті, коли вони вилітали з сідла перед його списом. Якщо супротивник мав на шоломі якусь оздобу, пан Лионель збивав її геть, відкидаючи у натовп. А кички, гребені та інші прикраси на шоломах робилися з різьбленого дерева, тисненої шкіри, золотилися чи вкривалися поливою, інколи навіть відливалися з чистого срібла. Тому Баратеоновим суперникам не надто подобався його звичай, хоча посполитий натовп буяв у захваті. По якійсь годині його почали викликати вже тільки лицарі у простих шоломах без прикрас. Та хоч би як знущався з супротивників пан Лионель, Дунк гадав, що головна шана цього дня дістанеться панові Гамфреєві Гардингу, який сам-один переміг чотирнадцять лицарів, славетних родослов'ям та звитягами. Тим часом молодий кронпринц сидів коло свого чорного шатра, сьорбав потрошку зі срібного келиха та час від часу підводився, щоб сісти на коня і вибити з сідла ще якогось не надто значущого суперника. Він звалив дев'ятьох, але Дункові гадалося, що честі принц із того здобув небагато: побив кількох сивих старих, ще кількох зелених зухвалих зброєносців, двійко вельможних, але не надто вправних панів. Найнебезпечніші супротивники проминали його щит, мовби й не помічали. Наприкінці дня мідні сурми оголосили прибуття на поле нового шукача слави. Той виїхав на великому гнідому огирі у чорних ладрах з розрізами, крізь які виднілися жовті, кармазинові та жовтогарячі візерунки на чабраці. Коли він наблизився до помосту, щоб привітатися, Дунк побачив обличчя за піднятим заборолом і упізнав принца, якого стрів у стайні ясенбродського господаря. Раптом Яйк сильно стиснув ногами його шию. — Ану не смій, — гарикнув Дунк, розсуваючи йому ноги. — Чи ти зібрався мене придушити? — Принц Аеріон Ясножар, — оголосив герольд, — з Червоного Дитинця у Король-Березі! Син Маекара з дому Таргарієн, принца Перелітку! Онук Даерона Ласкавого, Другого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя! На щиті Аеріон теж мав триголового дракона, але той буяв значно яскравішими кольорами, ніж у принца Валара: одну голову мав жовту, іншу червону, третю жовтогарячу, а полум'я, що ним дихав дракон, сяяло листковим золотом. На вапенроку в нього спліталися вихори диму та вогню, а на чорному шоломі здіймався гребінь з червоних полив'яних язиків полум'я. Зупинившись на хвильку, побіжно і недбало, аби схилити списа перед принцом Баелором, він понісся чвалом до північного кінця поля, повз шатра князя Лео та Шторма-Реготуна, і вповільнив коня тільки перед шатром принца Валара. Молодий кронпринц підвівся і став коло щита, напружившись. Якусь мить Дунк був певний, що Аеріон вдарить саме у цей щит... але той засміявся, проминув його і щосили брязнув по клітинах пана Гамфрея Гардинга. — Виходь-но на битву, лицар малий! — проспівав він дзвінким гучним голосом. — На полі чекає дракон вогняний! Пан Гамфрей силувано кивнув суперникові, поки виводили його коня, тоді сів верхи, пристебнув шолома, узяв щита і списа, не дивлячись у бік принца. Глядачі замовкли, коли двоє лицарів роз'їхалися по місцях. Дунк почув брязкіт, з яким принц Аеріон засунув забороло. Тоді засурмив ріг. Пан Гамфрей рушив повільно, потроху розганяючи коня, але суперник його відразу стиснув гнідого огиря обома острогами і пустив з місця чвалом. Яйк знову звів коліна. — Убий його! — заволав він раптово. — Убий! Гир на нього, бий-убивай! До кого з лицарів він гукав, Дунк не зрозумів. Спис принца Аеріона з визолоченим кінцем, пофарбований смугами трьох вогняних кольорів, нахилився над перешкодою. "Низько, занадто низько, — подумав Дунк, щойно його побачив. — Він не поцілить вершника, зате зачепить коня пана Гамфрея... він має підняти списа вище". А тоді зрозумів, чого саме прагне Аеріон, і нажахався. "Хіба ж можна..." Останньої миті огир пана Гамфрея став дибки і закотив очі, рятуючись від націленого вістря. Та запізно. Спис Аеріона влучив коневі трохи вище нагрудника і вийшов з карку разом зі струменем червоної крові. Огир відчайдушно заіржав з болю і впав набік, розтрощивши дерев'яну перешкоду на шматки. Пан Гамфрей намагався зіскочити, але одна нога йому заплуталася у стремені, втрапила між побитою огорожею і конем та гучно хряснула, а лицар несамовито заволав з болю. Слідом заволала і уся Ясенбродська лука. Полем побігли пахолки, щоб витягти пана Гамфрея, та поранений кінь хвицяв ногами на всі боки, не даючи наблизитися. Аеріон недбало проминув місце кривавого лиха, проїхав до кінця доріжки, розвернув огиря і зачвалував назад. Він ще й гукав щось, але Дунк не міг розібрати слів за майже людським вереском помираючого коня. Зіскочивши з сідла, Аеріон витяг меча і рушив до поваленого суперника. Його власні зброєносці разом зі зброєносцем пана Гамфрея мусили відтягти принца назад. Яйк судомився на плечах Дунка. — Пустіть мене, — жалібно простогнав хлопчик. — Бідний кінь... пустіть мене на землю. Дунка й самого трохи не знудило. А що він робитиме, якщо така сама доля спіткає Грома? Тим часом стражник одним ударом галябарди скінчив муки огиря пана Гамфрея. Дунк розвернувся і попхався крізь натовп. Вийшовши на вільне місце, він зняв Яйка з плечей. Каптур малого впав з голови, і Дунк побачив його червоні набряклі очі. — Так, знаю, жахливе видовисько, — втішив він хлопця, — але зброєносець має володіти собою. На турнірах трапляється ще й гірше, от побачиш. — Воно не саме трапилося, — відповів Яйк, тремтячи. — Аеріон навмисне так вчинив. Ви ж бачили. Дунк спохмурнів. Він справді бачив усе на власні очі, але не хотів вірити, що лицар, тим паче драконового роду, міг так спаплюжити шляхетний звичай. — Я бачив зеленішого за весняну траву лицарчука, що не зміг як слід утримати списа, — відповів він уперто. — І не смій сперечатися. На сьогодні, гадаю, герці скінчено. Ходімо звідси, хлопче. *** Дунк вгадав щодо змагань того дня. Поки безлад на полі вдалося якось угамувати, сонце вже сідало на заході, тому пан Ясенброду оголосив кінець турнірних герців. Коли на луку наповзли вечірні сутінки, уздовж базарних рядів запалили сотню смолоскипів. Дунк узяв ріг пива собі й половину для хлопчини, щоб його підбадьорити. Вони потинялися трохи, послухали жвавої музики на козі й тамбурині, подивилися лялькову виставу про Німерію, войовничу царицю з десятьма тисячами кораблів. Лялькарі мали усього два кораблики, але зуміли показати запеклий морський бій. Дунк хотів був запитати дівчину Танселу, чи та вже змалювала йому щита, але бачив, яка вона заклопотана. "Почекаю, поки скінчить, — вирішив він. — Може, тоді й випити зі мною не відмовиться". — Пане Дункане, — покликав голос позаду, а тоді ще раз, — пане Дункане! Раптом Дунк усвідомив, що це ж він і є той самий пан Дункан, якого кликали. — Я бачив вас сьогодні серед простого люду, з оцим хлопчиною на плечах, — мовив до нього Раймун Фосовей, підходячи та посміхаючись. — Вас двох важко не помітити. — Цей хлопчина — мій зброєносець. Яйку, прошу знайомитися — Раймун Фосовей. Дункові довелося витягати Яйка з-за себе силоміць. Та навіть бурмочучи вітання, малий опустив голову і втупився у Раймунові чоботи. — Вітаю, хлопче, — привітно мовив Раймун. — Пане Дункане, чого ви не дивилися з помосту? Там є місця для усіх лицарів. Але Дунк почувався затишніше серед простого люду, міщан та пахолків. Від самої думки, що він міг би посісти місце серед можновладців, шляхетних пань і заможних лицарів, йому стало ніяково. — Правду кажучи, останню сутичку я не волів би бачити ближче. Раймун скривився. — Я теж. Господар ясенбродський оголосив пана Гамфрея переможцем і віддав йому коня принца Аеріона, та битися далі той однак не зможе. Ногу йому зламано у двох місцях. Принц Баелор надіслав власного маестра подбати про доброго лицаря. — А чи займе тепер місце пана Гамфрея інший поборник? — Пан Ясенброду волів віддати його місце князеві Карону або другому панові Гамфрею, що так шляхетно бився проти Гардинга. Та принц Баелор сказав, що негідно буде прибирати щит і шатро пана Гамфрея, коли той не зазнав поразки. Гадаю, назавтра в нас буде чотири поборники замість п'ятьох. "Чотири поборники", — подумав Дунк. Лео Тирел, Лионель Баратеон, Тибольт Ланістер і принц Валар Таргарієн. За минулий день він упевнився, що супроти перших трьох йому годі й пнутися. Отже, лишається самий тільки... Але чи може заплотний лицар викликати на двобій принца? Валар — другий у ряду спадкоємців Залізного Престолу. Син Баелора Списолама, а отже, кров від крові Аегона Завойовника, Юного Дракона, принца Аемона Драконолицаря. "А я — хлопчак, якого старий пан знайшов на задвірку брудної харчівні у Блошиному Подолі". Від міркувань про такі мудрощі йому починала боліти голова. — Кого збирається викликати ваш брат у перших? — запитав Дунк Раймуна. — Пана Тибольта, якщо все залишиться, як є. Вони якраз один одному пара. Але мій брат пильно стежить за усіма сутичками. Щойно когось назавтра поранять, щойно комусь дасться взнаки втома, щойно хтось виявить слабкість... будьте певні, Стефон негайно вдарить по його щиті. Ніколи ще мого брата не винуватили у надлишку шляхетності. Він засміявся, щоб пом'якшити жовч у своїх словах. — Пане Дункане, чи не бажаєте випити разом келих вина? — Та... на жаль, маю одну невідкладну справу, — знітився Дунк. Насправді ж його бентежила гостинність, за яку він не мав змоги відплатити. — Я почекаю тут і принесу щита, коли лялькарі скінчать, пане, — устряг Яйк. — Зараз буде про Симеона Зореокого, а тоді знову битимуться з драконом. — От бачите, справу залагоджено, вино чекає! — зрадів Раймун. — І не абияке, а вертоградський збір. Які можуть бути відмовки? Позбавлений виправдань, Дунк підкорився, залишивши Яйка чекати на щита і розважатися. Яблуко дому Фосовей майоріло над шитим золотом шатром, де Раймун жив разом із братом у перших, якому служив зброєносцем. Позаду шатра двоє пахолків мастили козячу тушку медом з травами над невеличким вогнищем. — Ось і частунок, якщо раптом зголоднієте, — мимохідь кинув Раймун, притримуючи запону перед Дунком. Всередині шатро наповнювала тьмяним світлом та приємним теплом жарівниця з вугіллям. Раймун налив два келихи вина. — Кажуть, Аеріон розлютився на пана Ясенброду за те, що той віддав його коня панові Гамфрею, — пліткував він, поки розливав вино, — та я готовий присягнутися, що насправді так розсудив ніхто інший, як його власний дядько. Раймун передав Дункові келиха. — Принц Баелор — людина честі, — відзначив Дунк. — Якої бракує Ясному Принцові? — засміявся Раймун. — Та не треба так озиратися, пане Дункане. Тут нікого немає, окрім нас. Те, що Аеріон — доволі нице створіння, не є великою таємницею. Дякувати богам, як спадкоємець він стоїть не надто близько до престолу. — Ви справді вважаєте, що він зумисне убив коня? — А хіба можна вважати інакше? Обіцяю вам: якби тут був принц Маекар, нічого б не сталося. Якщо люди не брешуть, під наглядом батька Аеріон — сама шляхетність та ласка, але щоразу, як батька немає поруч... — Я бачив, що крісло принца Маекара стояло порожнє. — Він разом із Роландом Кракеголом, лицарем Королегвардії, виїхав з Ясенброду шукати синів. Балакають, що поблизу бачили розбійних лицарів, але швидше за все принц знову запив, та й годі. Вино було смачне, солодке, пахло садовиною. Кращого келиха Дунк не куштував за життя. Він побовтав трохи вина у роті, ковтнув і спитав: — Це який саме принц? — Маекарів спадкоємець. Його ім'я — Даерон, на честь короля. А ще кличуть Даероном Непросипним, коли батько не чує. Найменший син також був із ним. Вони разом виїхали з Перелітку, та Ясенброду не дісталися. Раймун перехилив келиха і відставив убік. — Бідолаха Маекар. — Бідолаха? — здригнувся від несподіванки Дунк. — Хто, королівський син? — Четвертий королівський син, — уточнив Раймун. — Не такий уславлений воїн, як принц Баелор, не такий освічений, як принц Аерис, не така проста й лагідна душа, як принц Раегель. А тепер він має дивитися, як його власні сини ганьблять себе перед братовими. Даерон — п'яндиголова. Аеріон — марнославний та жорстокий. Третій син — ані те, ані се, відданий до Цитаделі, щоб хоч на маестра вивчився. А наймолодший... — Пане! Пане Дункане! — увірвався до шатра задиханий Яйк. Він зронив з голови каптур, і в його великих темних очах палав вогонь жарівниці. — Біжімо швидше, він її кривдить! Дунк підхопився на ноги, нічого не розуміючи. — Кривдить? Хто кого? — Аеріон! — заволав хлопець. — Він кривдить її! Дівчину з ляльками. Скоріше! Він обернувся і прожогом вилетів у вечірню темряву. Дунк рушив був слідом, та Раймун ухопив його за руку. — Пане Дункане! Він згадав Аеріона. Принца крові. Будьте обережні. Дунк знав, що це добра порада. І старий лицар сказав би те саме. Та Дунк не мав часу слухати доброї поради. Він вирвався з Раймунової руки і хутко вибіг з шатра. Десь там, поміж купецьких яток, галасували люди. Яйк майже зник з очей. Дунк побіг навздогін. Він мав довші ноги, ніж малий, тому швидко надолужив шлях. Навколо лялькарів зібралася стіна споглядачів. Дунк пропхався ближче, не зважаючи на лайки. Раптом перед ним виріс стражник у королівському строї, не пускаючи далі, але Дунк пхнув його долонею у груди так, що чолов'яга відлетів геть і ляпнувся дупою в грязюку. Лялькарський вертеп лежав перекинутий набік. Товста дорнійка ковчилася на землі та голосила. Один стражник тримав за мотузки ляльок Флоріана та Жонкіль, а інший підпалював їх смолоскипом. Ще троє розчахували скрині, викидали інших ляльок на землю та трощили чоботями. Дракона було розкидано навколо — там поламане крило, тут голова, а онде хвіст, розірваний натроє. Посеред безладу стояв принц Аеріон у сліпучо-червоному оксамитовому жупані з довгими зубчастими рукавами і тяг до себе Танселину руку обома своїми. Вона стояла навколішки і благала про щось, та Аеріон не зважав, а силою розтулив їй долоню і схопив один з пальців. Спершу Дунк витріщався, мов дурний, не тямлячи, що відбувається. А тоді почув хряскіт і болючий вереск Тансели. Один з Аеріонових пахолків спробував був його схопити і відлетів геть. За три швидкі кроки Дунк дістався принца, ухопив за плече і рвонув на себе. Він забув про меч, кинджал і всю науку бою, що її багато років навчав його старий лицар. Кулаком він збив Аеріона з ніг, а тоді загилив носаком у живіт. Коли Аеріон потягся за кинджалом, Дунк став йому на зап'ясток і копнув ногою ще раз, просто по зубах. Він радо б затовк принца до смерті, не сходячи з місця, та принцові пахолки напосілися на нього з усіх боків. На кожній руці повисло по чолов'язі, а ще один гамселив по спині. Щойно він вивертався від одного, як налітали ще двоє. Нарешті його збили з ніг і притисли до землі. Аеріон звівся на ноги. З рота в нього текла кров, і він сунув туди пальця. — Ти мені одного зуба розхитав, — пожалівся принц, — тож для початку ми виб'ємо всі, які є в тебе. Волосся заважало йому, і він відкинув його з очей. — Щось мені твоя пика знайома. — Ви сплутали мене зі стайнярем, коли прибули до замку. Аеріон усміхнувся кривавою посмішкою. — Тепер пригадую. Ти відмовився прийняти мого коня. То за віщо ти викинув на гній своє життя? За оцю шльондру? Тансела судомилася на землі, притискаючи до себе скалічену руку. Принц копнув її чоботом. — Хіба вона того варта? Клята зрадниця. Дракон не повинен знати поразки! "Він навіжений, — подумав Дунк. — Та все ж син принца крові. Тепер він мене уб'є". Він почав би молитися, якби знав до пуття хоч одну молитву, та часу вже не було. Не лишилося часу навіть лякатися. — Не знаєш, що казати? — визвірився Аеріон. — Тупоголовий лицарюжка! Він знову помацав у роті пальцем. — Ану, Вате, принеси-но молотка і вибий йому всі зуби, — наказав він, — а тоді розпанахай черево, і хай подивиться на свої тельбухи. — Ні! — вигукнув хлопчачий голос. — Не чіпайте його! "Бороніть, боги, шаленого сміливця", — подумав про себе Дунк. Він спробував викрутитися з рук, що його тримали, та марно. — Припни язика, дурнику! Тікай, бо лихо тобі буде! — Не буде. — Голос Яйка наблизився. — Хто торкнеться мене пальцем, відповість перед моїм батьком. І перед дядьком теж. Я сказав, пустіть його. Вате, Йоркелю, ви мене знаєте. Виконуйте наказ. Руки, що тримали його ліве плече, зникли. А тоді й ті, що тримали праве. Дунк не тямив, що коїться. Стражники подалися назад, а один став на коліно. Тоді натовп розступився перед Раймуном Фосовеєм. Той мав на собі кольчугу і шолома, тримав руку на мечі. Його брат, пан Стефон, стояв позаду вже з мечем напоготові, а з ним поруч юрмилося півдесятка стражників з червоним яблуком на грудях. Принц Аеріон не звернув на них жодної уваги. — Шибенику безсоромний! — гарикнув він до Яйка, спльовуючи згусток крові просто йому під ноги. — Де поділося твоє волосся? — Зголив, братику, — відповів Яйк. — Не хотів скидатися на тебе. *** На другий день турніру небом побігли хмари, з заходу задмухав різкий вітер. "У такі дні натовп зазвичай менший, — подумав Дунк. — Було б легко пропхатися до самої огорожі, подивитися герці зовсім зблизька. Яйк міг би сісти просто на огорожу, а я стояв би позаду нього". Замість цього Яйк сидітиме на помості, вдягнений у шовки та хутро, а Дункові лишиться споглядати чотири стіни келії в башті, де його тримала сторожа з наказу пана Ясенброду. Кімната мала вікно, але дивилося воно не туди, куди треба. Та Дунк все одно совався на лаві коло вікна від самого світанку, похмуро витріщався на містечко, поля та ліси. В нього забрали мотузяного очкура з мечем і кинджалом, а заразом і всі гроші. Лишалося тільки сподіватися, що Яйк або Раймун не покинуть Каштана та Грома напризволяще. — Яйк, — пробурмотів він ледь чутно. Заплотний зброєносець, убогий хлопчина з провулків Король-Берега. Цікаво, чи якогось лицаря на світі отак пошивали в дурні? "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". А кмітливий, як той тур. Йому не дозволяли говорити з Яйком з тієї миті, як сторожа пана Ясенброду запопала їх усіх коло вертепу. Ані з Раймуном, ані з Танселою, ані з кимось іншим, навіть із самим господарем замку та міста. Він не знав, чи ще колись взагалі їх побачить. Його могли полишити вмирати на самоті у цій комірчині. "А що ти хотів, дурнику? — гірко питався він до себе. — Ти збив на землю принцового сина і натовк йому ногами пику". Під сірим небом прапори та шати високородних панів і славетних лицарів, напевне, уже не сяють тією мальовничою красою, як напередодні. Сонце, заховавшись між хмарами, вже не додасть сталевим шоломам грізного блиску, не спалахне сліпучо на золотих і срібних візерунках. Та все ж Дунк шкодував, що не стоїть у тому натовпі й не дивиться на герці другого дня. Бо ж на другий день у поле виїжджали заплотні лицарі: вояки у грубих кольчугах, на конях без ладр і кольорових чабраків. Принаймні він міг чути, що робилося на турнірі. Ревіли роги оповісників; час від часу галас натовпу вказував, що хтось упав, або встав, або вчинив щось особливо звитяжне. Він трохи чув навіть стукіт копит, зрідка — брязкіт меча або тріск списа, що ламався. Від останнього Дунк щулився, бо згадував звук, з яким Аеріон зламав Танселиного пальця. Ближче було чутно ще й інше: кроки у палаті за дверима, стукіт копит у дворищі внизу, вигуки та балачки з замкових мурів. Інколи вони глушили галас турніру, та Дункові було байдуже. "Заплотний лицар — то справжній лицар, Дунку, — якось казав йому старий багато років тому. — Інші лицарі служать панам, які їх годують, або ж сидять у господах і замках, тримають землю від своїх князів. А ми служимо, кому хочемо — тільки тим панам, чия справа нам по серці. Кожен лицар обітує захищати слабких та невинних. Але саме ми, заплотні лицарі, краще за інших тримаємося своїх обітниць". Аж дивно, яким сильним виявився спогад про слова старого лицаря. Дунк навіть здивувався, коли він сам сплив із глибини пам'яті. Старий під кінець життя, мабуть, і сам би не згадав, що колись казав Дункові ті слова. Ранок скінчився, настав полудень. Час минав, віддалений гармидер турніру почав стихати. У кімнаті темніло, а Дунк сидів собі на лаві коло вікна, вдивляючись у дедалі густіші сутінки і намагаючись забути про порожній шлунок. Зненацька він почув кроки і брязкіт залізних ключів, а тоді розігнувся і звівся на ноги, щойно двері відчинилися. Досередини ввалили двоє стражників, один з яких ніс олійну світильню. За ними зайшов служник з тацею харчів. А слідом Яйк. — Залиште світильню, поставте їжу і йдіть собі, — наказав малий. Вони виконали наказ, хоча, як помітив Дунк, лишили двері прочиненими. Пахощі нагадали йому, як страшенно він зголоднів. На таці стояла миска горошку, лежав теплий хліб з медом, рожно добре засмаженого з цибулею м'яса. Він сів коло таці, розламав хліб руками і набив рота. — Ножа немає, — відзначив він. — Чи не думають вони, що я тебе заріжу? — Мені вони не сказали, що думають. Яйк мав на собі жупан чорного штофу з облямованими червоним єдвабом рукавами. На грудях було вигаптувано триголового дракона дому Таргарієн. — Дядько кажуть: я мушу сумирно прохати вибачення за те, що вас обдурив. — Дядько, — повторив Дунк. — Кому дядько, а кому принц Баелор. Хлопчик похнюпився. — Я зовсім не хотів брехати. — Але збрехав. Про все. Починаючи від імені. Щось я ніколи не чув про принца Яйка. — Та ж насправді мене звати Аегоном. Але братик Аемон, бува, дражнив Яєгоном, як я зовсім малий був. То й прилипло яєчне прізвисько. Зараз Аемон у Цитаделі, навчається на маестра. Даерон інколи теж кличе мене Яйком. А ще сестри. Дунк підняв рожно і вкусив м'яса. Мабуть, коза, піддобрена якимсь панським зіллям, що він його раніше й не куштував. Масний сік потік підборіддям. — Аегон, кажеш. Ясна річ. На честь Аегона Дракона, треба гадати. Скільки-бо Аегонів сиділо на престолі? — Четверо, — відповів малий. — Загалом чотири Аегони. Дунк пожував, ковтнув і відламав іще хліба. — Навіщо ти це утнув? Аби взяти на кпини недолугого заплотного лицаря? — Ні! Очі хлопця наповнилися слізьми, але дивилися мужньо і прямо. — Я мав служити зброєносцем при Даеронові. Це мій найстарший брат. Я навчився усього, що має знати добрий зброєносець. Але Даерон — поганенький лицар. Він і на турнірі битися не хотів. Коли ми поїхали з Перелітку, він утік з почту, але не додому, а просто до Ясенброду. Гадав, що на тій дорозі нас ніхто не шукатиме. Це він і поголив мені голову, бо знав, що батько по нас пошлють. Даерон має зовсім звичайне волосся, таке собі русяво-брунатне. А моє — таке саме, як в батька та Аеріона. — Кров дракона, — мовив Дунк. — Кожен знає про срібне з золотом волосся і волошкові очі. "Тупіший за кут замку, Дунк". — Так. Отож Даерон його і зголив. Хотів, щоб ми сховалися до кінця турніру. А тоді ви подумали, що я при стайні служу, і... Він опустив очі. — Мені байдуже, чи битиметься Даерон на турнірах, але я хотів служити зброєносцем. Вибачте мені, пане. Дуже прошу. Дунк поглянув на нього і замислився. Він знав, як це — бажати чогось так сильно, щоб зважитися на будь-яку брехню, аби тільки наблизитися до мрії. — Я гадав, що ми з тобою схожі, — мовив він. — Може, й справді схожі. Але не зовсім так, як я гадав. — І все ж таки ми обидва з Король-Берега, — відповів хлопець з надією на примирення у голосі. Дунк зареготав. — Еге ж! Ти з маківки Аегонового пагорба, а я — з його подолу. — Знизу нагору не так уже й далеко, пане. Дунк вкусив цибулі. — Як мені тебе називати: ясновельможним паном, вашою милістю, чи ще як? — При дворі саме так, — визнав хлопець, — а деінде, пане, якщо хочте, звіть Яйком. — Що мені зроблять, Яйку? — Мій дядько хочуть бачити вас. Як попоїсте, пане. Дунк відсунув тацю і підвівся. — Годі, попоїв. Одному принцові я вже загилив по зубах. Не хочу примушувати іншого чекати. *** Господар Ясенброду віддав на час турніру своє помешкання принцові Баелору, тож Яйк... ні, Аегон, слід звикати... привів його саме до князевої світлиці. Баелор сидів і читав при світлі воскової свічки. Дунк став перед ним на коліно. — Встаньте, — мовив принц. — Бажаєте вина? — З ласки вашої милості. — Налий панові Дункану, Аегоне, келих солодкого дорнійського червоного, — наказав принц. — І спробуй не заляпати пана лицаря. Ти й без того вже досить зла йому зробив. — Хлопець не заляпає, ваша милосте, — мовив Дунк. — Він гарний хлопчина. І добрий зброєносець. Він не бажав мені зла, це я знаю напевне. — Щоб наробити зла, не обов'язково його бажати. Аегон мав бігти до мене, коли побачив, що його брат робить тим лялькарям. Натомість він побіг до вас, і добра з того не вийшло. Бо те, що ви вчинили... не скажу, що мені б не кортіло вчинити так само, але ж я — кронпринц, а не заплотний лицар. Бити ногами королівського онука нерозумно за будь-яких обставин. Дунк похмуро кивнув. Яйк приніс йому повного по вінця срібного келиха. Дунк узяв і зробив довгий ковток. — Ненавиджу Аеріона, — вимовив Яйк з пристрастю. — Я, пане дядьку, змушений був бігти по пана Дункана, бо до замку надто далеко. — Аеріон є твоїм братом, — суворо мовив принц, — а септони вчать нас любити своїх братів. Аегоне, залиш нас. Я бажаю говорити з паном Дунканом наодинці. Хлопець поставив глека з вином і дерев'яно вклонився. — Як накажете, ваша милосте. Він вийшов крізь двері світлиці й тихенько зачинив їх за собою. Баелор Списолам деякий час дивився Дункові в очі. — Пане Дункане, дозвольте мені дещо запитати. Чи добрий з вас лицар? Тобто... чи вправно ви володієте зброєю? Дунк не знав напевне, що відповісти. — Пан Арлан вчив мене битися мечем і щитом, влучати списом у кільця та опудала. Принца Баелора, здавалося, ця відповідь стурбувала. — Мій брат Маекар повернувся до замку кілька годин тому. Він знайшов свого спадкоємця п'яним у заїзді за день шляху звідси на південь. Маекар ніколи цього не визнає, та я гадаю, він потай сподівався, що його сини на цьому турнірі перевершать мого. Натомість вони обидва зганьбили свого батька. Що йому тепер робити? Вони — кров від його крові. Маекар розлютився і мимоволі став шукати, на кому зігнати свою лють. І знайшов вас. — Мене? — тоскно перепитав Дунк. — Аеріон вже досить наплів батькові на вухо. Даерон, до речі, теж підспівав. Аби виправдати своє боягузтво, він розказав моєму братові, що дорогою його перестрів велетенський лицар-розбійник, забрав Аегона і втік. З його слів неважко зробити висновок, що той лицар-розбійник — це ви. За словами Даерона, він цими днями ганявся за вами по всіх усюдах, сподіваючись відбити брата. — Але ж Яйк розповість правду. Тобто Аегон. — Яйк розповість, поза сумнівом, — відповів принц Баелор. — Але ж хлопець і сам любить прибрехати, як ви легко пригадаєте. Котрому з синів повірить мій брат? Що ж до тих лялькарів, Аеріон розпише їхню виставу як злісну державну зраду. Дракон — знак королівського дому. Зображувати, як дракона вбивають, проливають з його шиї кров, хай у вигляді червоної тирси... лялькарі, поза сумнівом, не мали злих намірів, та все ж вчинили нерозумно. Аеріон стверджує, що це прихований заколот проти дому Таргарієн, заклик до бунту. Маекар легко з цим погодиться. Мій брат має важкий норов і покладає всі надії на Аеріона, бо Даерон не виправдав його сподівань. Принц ковтнув вина і відставив келиха. — Хай там у що вірить мій брат і чого сподівається, одне ми знаємо достеменно. Ви наклали руки на принца драконового роду. За цей злочин вас мають судити, приректи і покарати. — Покарати? — Дункові не сподобалося це слово. — Аеріон вимагатиме вашої голови — хоч із зубами, хоч без них. Він її не отримає, це я вам обіцяю. Але й не можу відмовити йому в праві на суд. Мій ясновельможний батько знаходиться за багато сотень верст звідси, тому суд чинитимемо ми з братом, а також князь Ясенброду, бо це його володіння, і князь Тирел з Вирію як зверхник над ясенбродським господарем. Останнього разу чоловікові, засудженому за побиття принца королівської крові, відтяли ту руку, яка завдала удару. — Руку? — з жахом перепитав Дунк. — У вашому випадку йтиметься також про ногу. Ви ж принца і ногами били, чи не так? Дунк втратив мову. — Ви можете бути певні, що я прохатиму суддів про милість. Я — Правиця Короля і спадкоємець престолу, моє слово дещо важить у королівстві. Але небезпека полягає у тому, що й слово мого брата теж має вагу. — Я... — вичавив Дунк, — я... ваша милосте, я... Він хотів сказати, що лялькарі не були зрадниками, що їхній дракон — то просто дерев'яна іграшка, а не принц крові. Але слова залишили його. Та він ніколи і не вмів майстерно їх складати. — Ви, проте, маєте інший вибір, — неголосно продовжив принц Баелор. — Чи виявиться він кращим або гіршим, цього я не можу сказати напевне. Все ж нагадаю, що будь-який лицар, звинувачений у злочині, має право вимагати суду двобоєм. От я й питаю вас іще раз, пане Дункане Високий: чи добрий з вас лицар? Чи міцно ви тримаєте у руках списа та меча? *** — Суд Седмиці, — мовив принц Аеріон, посміхаючись. — Гадаю, я у своєму праві. Принц Баелор затарабанив пальцями по столі, спохмурнівши. Ошую нього господар Ясенброду повільно кивнув. — Чому? — вимогливо запитав принц Маекар, нахиляючись до сина. — Чи ти боїшся стати проти цього заплотного лицаря сам і дозволити богам розсудити правдивість твоїх звинувачень? — Боюся? — перепитав Аеріон. — Такого, як оцей? Не кажіть дурниць, пане батьку. Я піклуюся про свого любого брата. Даерон також потерпів образу від цього пана Дункана і має першим пролити його кров. Суд Седмиці дозволить нам обом стати до бою проти нього. — Ой, не роби мені ласки, братику, — пробурмотів Даерон Таргарієн. Найстарший син принца Маекара виглядав ще гірше, ніж у заїзді. Зараз він протверезів, його червоно-чорний жупан не був заляпаний вином, та очі принц мав налиті кров'ю, а лоба йому вкривав хворобливий піт. — З мене досить буде потюгукати, поки ти вбиватимеш того нахабу. — Ти занадто добрий до мене, любий брате, — відповів принц Аеріон, сумирний та усміхнений, — але ж я не смію позбавляти тебе нагоди вчинити правосуд, хоч би й за ціну твого життя. Тому й наполягаю на суді Седмиці. Дунк розгубився. — Ваші милості, вельможні панове, — звернувся він до суддівського столу. — Я не розумію. Про який ще суд Седмиці йдеться? Принц Баелор стурбовано посовався у кріслі. — Є такий різновид божого суду двобоєм. Це стародавній звичай, про який зараз рідко згадують. Він прийшов через вузьке море з андалами та їхніми сімома богами. У будь-якому божому суді винуватець та обвинник просять богів вирішити справу між ними. Але андали вірили, що якщо з кожного боку б'ється по сім поборників, то боги, вшановані такою честю, неодмінно зглянуться на праву сторону і винесуть справедливий вирок. — Або ж андали просто полюбляли мечами махати, — додав князь Лео Тирел з глузливою усмішкою на вустах. — Хоч би там як, принц Аеріон у своєму праві. Тож має відбутися суд Седмиці. — Мені доведеться битися самому проти сімох вояків? — тоскно запитав Дунк. — Доведеться, та не самому, пане лицарю, — дещо роздратовано відповів принц Маекар. — Не клейте дурня, суд на це не зглянеться! Має відбутися бій сімох проти сімох. Тому ви повинні знайти ще шістьох лицарів, які б стали до бою разом з вами. "Шістьох лицарів", — подумки повторив Дунк. Пхе, а чому б не шість тисяч? Що так, що сяк — одна біда. Він не мав ані рідних, ані двоюрідних братів, жодного старого бойового товариша, з яким би міг стати біч-обіч до бою. З якого дива шестеро незнайомих вояків піддаватимуть себе небезпеці супроти двох принців крові за справу заплотного лицаря? — Ваші милості, вельможні панове, — запитав він, — але що як ніхто не захоче битися на моєму боці? Маекар Таргарієн подивився на нього холодними очима. — Якщо за вами правда, то знайдуться й добрі воїни, які за неї битимуться. Якщо ж не знайдете жодного поборника, значить, ви, пане лицарю, винні. Хіба не ясно? *** Дунк ще ніколи не почувався так самотньо, як тоді, коли за його спиною з брязкотом зачинилася брамна решітка замку Ясенбрід. Падав тихий дощик, легший за росу, і все ж від його дотику Дунк затремтів. Через річку навколо небагатьох шатрів, де ще горіли вогні, світилися кольорові німби. Мабуть, минуло вже з половину ночі. Ще кілька годин, і настане ранок, а з ним разом прийде смерть. Йому віддали назад меча та гроші, але тугу не розвіяли. Долаючи брід, Дунк розмірковував, чи не бажають потай судді, щоб він сів у сідло та втік. Може, й спромігся б утекти, якби забажав, але то був би певний кінець його лицарству. Він став би утікачем-розбійником і жив би поза законом до того дня, коли якийсь пан зловить його і зітне голову. "Краще померти лицарем, аніж отак жити", — майнула вперта думка. Мокрий до колін, він саме проминав порожнє бойовище. У більшості шатрів було темно, хазяї давно й міцно спали, та подекуди ще горіли свічки. Зсередини одного намету долітали тихі стогони і скрики любовної втіхи. Дунк знову запитав себе, чи не помре він, так і не звідавши дівчини. Тоді він почув пирхання коня і якимось дивом одразу впізнав Грома. Дунк обернувся і побіг у той бік. Осьде він, Грім — стоїть прив'язаний поруч із Каштаном біля круглого шатра, у якому миготить блякле золотисте світло. Прапор на опорній тичці шатра змокрів і висів ганчіркою, але Дунк все ж розібрав темні обриси яблука Фосовеїв. І вони здалися йому обрисами самої надії. *** — Божий суд бойовиськом, — похмуро вимовив Раймун. — Ласка божа, Дункане, та це ж означає бойові списи, сокири, телепні... а мечі будуть гострі, чи ви розумієте? — Раймун Неохочий від ляку белькоче, — піддражнив його брат у перших, пан Стефон. Яблучко з золота і гранатів скріплювало його делію жовтої вовни. — Та не полохайся, братику, це ж лицарський бій, а хто не лицар, тому нема чого за свою шкуру труситися. Ви, пане Дункане, матимете на своєму боці іншого Фосовея — того, який вже дозрів. Я бачив, що Аеріон зробив з тими лялькарями. Я стану за вас до бою. — Я теж хочу, — сердито докинув Раймун. — Для цього досить... Але брат різко обірвав його. — Хто ще готовий захищати вашу справу, пане Дункане? Дунк безнадійно розвів руками. — Я більше нікого не знаю. Хіба що пана Манфреда Дондаріона. Та він навіть не бажав ручитися, що я є лицарем. А тим паче не забажає легковажити заради мене життям. Пан Стефон замислився трохи стурбовано. — Тож ми потребуємо ще п'ятьох добрих вояків. На щастя, друзів я маю набагато більше. Лео Довгий Шпичак, Шторм-Реготун, пан Карон, обидва Ланістери. Пан Ото Бракен... овва, і пан Чорноліс також, хоча світ ще не бачив, щоб Чорноліси з Бракенами билися в бугурті на одному боці. Гаразд, піду побалакаю з деким із них. — Вони не зрадіють, коли ти їх побудиш, — зауважив молодший брат-зброєносець. — От і чудово, — вирік пан Стефон. — Розгніваються, то лютіше битимуться. Покладіться на мене, пане Дункане. А ти, брате, якщо я не повернуся до світанку, принесеш мій обладунок, засідлаєш Гніва і вдягнеш йому ладри для бою. Зустрінемося на полі, на іншому кінці від поборників. Тоді він засміявся. — Гадаю, цей день усі запам'ятають надовго. Виходячи з шатра, Стефон мало не променився щастям. Та Раймунові було не до радощів. — П'ятеро лицарів... — похмуро присвиснув він, коли його старший брат у перших пішов. — Надії плекати — то добре, Дункане, але ж... — Якщо ваш брат приведе тих лицарів, яких згадував... — Лео Довгого Шпичака? Харциза Бракенського? Шторма-Реготуна? — Раймун підвівся з місця. — Він їх усіх знає, то правда, але чи добре вони знають його? Стефон шукає тільки нагоди уславитися, але ж тут ідеться про ваше життя. Пошукайте собі ще людей самі, та й я допоможу. Краще мати на своєму боці забагато бійців, аніж замало. Раптові кроки назовні привернули Раймунову увагу. — Хто там? — гукнув він, і тут під запону до шатра проліз хлопчик, а за ним худорлявий добродій у просяклому дощем чорному кобеняку. — Яйк? — підскочив Дунк на ноги. — Що ти тут робиш? — Я ваш зброєносець, — мовив малий. — Хтось має допомогти вам узброїтися, пане. — Чи твій вельможний батько знає, що ти утік з замку? — Хай боги збавлять, сподіваюся, що ні. — Даерон Таргарієн розстібнув кобеняка і скинув його з тендітних плечей. — Ви?! Чи ви геть здуріли, що приперлися сюди? — Дунк витяг з піхов ножа. — От узяти б та й пхнути вас просто у живіт! — Може, й варто було б, — визнав принц Даерон. — Та краще налийте келишок вина. Подивіться лишень на мої руки. Він простяг одну з них і показав усім, як вона тремтить. Дунк грізно ступив уперед, суплячись. — Чхати я хотів на ваші руки. Ви про мене казна-що набрехали! — Я ж мусив вигадати щось, коли батько завимагали сказати, куди подівся мій братик, — відповів принц і усівся без запрошення, не зважаючи на Дунка з його ножем. — Правду кажучи, я й не знав, що Яйк кудись там зник. На дні кухля його не було, а більше я нікуди не заглядав, отож... Він сумирно зітхнув. — Пане, батько хочуть битися на боці обвинників, — устряг до розмови Яйк. — Я прохав їх цього не робити, та вони не послухали. Батько кажуть, що тільки так здатні захистити Аеріонову та Даеронову честь. — Та не просив я нікого захищати мою честь, — кисло промимрив принц Даерон. — Хай би її хтось собі забрав, та й захищав на здоров'я. Але ж дзуськи! Маємо те, що маємо. І тому, пане Дункане, я прийшов попередити, що від мене особисто вам ніщо не загрожує. Якщо є на світі для мене щось страшніше за коней, то це мечі — вони важкі й до біса гострі. Я спробую шляхетно всидіти на коні першу сутичку, а далі... от якби ви гарненько торохнули мене по боці шолома — гучно, але не занадто сильно. Ну, ви розумієте. Я значно поступаюся братам в усьому, що стосується бійок, танців, роздумів або читання книжок. Але ніхто з них і наполовину так добре не знається на качанні без тями у грязюці, як я. Дунк витріщався на принцового сина і питав себе, чи не хоче і цей пошити його в дурні. — Навіщо ви прийшли? — Аби попередити, що вас чекає, — мовив Даерон. — Батько наказали Королегвардії битися на його боці. — Королегвардії?! — сахнувся Дунк. — Ну, тим трьом із неї, які зараз тут. Дякувати богам, дядько Баелор залишили інших чотирьох у Король-Березі при моєму ясновельможному дідові. Яйк хутко підказав імена. — Пан Роланд Кракегол, пан Донел з Сутіндолу, пан Вілем Вильд. — Вони за себе вирішувати не вільні, — пояснив Даерон. — Вони присяглися захищати життя короля та його рідних. А ми ж із братами — драконового роду, дяка богам за таке щастя. Дунк порахував на пальцях. — То це буде шестеро. Хто сьомий? Принц Даерон знизав плечима. — Аеріон когось знайде. Якщо треба, підкупить. Золота в нього досить. — Кого маєте ви? — запитав Яйк. — Раймунового брата у перших, пана Стефона. Даерон зіщулився. — Лише одного?! — Пан Стефон пішов поспитатися в друзів. — Я можу привести ще, — мовив Яйк. — Іще лицарів. Слово честі, можу! — Яйку, — відповів Дунк, — я збираюся битися проти твоїх рідних братів. — Ну, ви ж Даерона не чіпатимете, — стенув плечима хлопець. — Він сам сказав, що впаде з доброї волі. А щодо Аеріона... Пригадую, коли я був малий, він якось прийшов уночі до мене в опочивальню і приставив ножа між ніг. Сказав, що має забагато братів, тож однієї ночі зробить із мене сестру, щоб було з ким одружитися. А ще він укинув мого кота до колодязя. Каже, що не кидав, та він наскрізь брехливий. Принц Даерон стомлено здвигнув плечима. — Яйк каже чисту правду. Аеріон — гидка потвора. Він, прошу зазначити, вважає себе драконом у людській подобі. Тому і розлютився на тих лялькарів. Якби ж він народився Фосовеєм, то вважав би себе яблуком, і всім навколо дихалося б легше. Та нічого не поробиш. Маємо те, що маємо. Він нахилився, підібрав з підлоги кобеняка і струсив з нього дощову воду. — Мені треба пробратися до замку раніше, ніж батько зацікавляться, чого це я так довго нагострюю меча. Та перш ніж піти, маю побалакати з вами наодинці, пане Дункане. Зробіть мені ласку — проведіть надвір. Дунк якусь мить дивився на принцика з підозрою. — Як забажаєте, ваша милосте, — нарешті зважився він і вклав ножа до піхов. — Та й щита треба забрати. — А ми з Яйком підемо шукати лицарів, — пообіцяв Раймун Фосовей. Принц Даерон зав'язав кобеняка на шиї та натягнув каптура. Дунк вийшов услід йому під тихий дощ, і вони разом покрокували до купецьких возів. — Ви мені снилися, — мовив принц. — Ви вже казали у заїзді. — Хіба? Та однаково це правда. Справа в тім, пане Дункане, що мої сни не такі, як ваші. Мої сни справджуються. І це мене лякає. Мене лякаєте ви. Мені, бачте, наснилися ви і мертвий дракон. Велетенське чудовисько, могутнє, з крилами, які б могли накрити оцю луку. Він звалився просто на вас, але ви залишилися живі, а він помер. — І його убив саме я? — Цього напевне сказати не можу, але ви там були, і дракон там був. Колись ми, Таргарієни, володіли драконами і наказували їм. Потім дракони повиздихали, а ми ще животіємо. Я не хочу померти сьогодні. Самі лише боги відають, нащо мені таке життя, але й смерті я не прагну. Отже, зробіть мені ласку і вбийте не мене, а мого брата Аеріона. — Я помирати теж не прагну, — відповів Дунк. — Ну, я вас точно не вб'ю, пане мій. Ще й відкличу своє звинувачення. Хоча з того буде мало зиску, якщо Аеріон не відкличе своє. Він зітхнув. — Може статися, що я прирік вас на смерть своєю брехнею. Якщо так, прошу вибачити. Я, мабуть, тепер і сам приречений на якесь із семи пеклів. З моїм щастям — на те, де немає ані краплі вина. Його пересмикнуло, і на цьому Дунк полишив принца Даерона під холодним тихим дощем. *** Купці стягли свої вози до західного краю луки, де ріс гайок берізок та ясенів. Дунк стояв під деревами і безпорадно роззирався на порожнє місце, де раніше стояла хура лялькарів. Поїхали... Саме цього він боявся. "Я б теж утік, якби не був тупіший за замковий кут". Він поміркував, де тепер узяти нового щита. Грошей було вдосталь — аби ж тільки знайшовся якийсь на продаж. — Пане Дункане, — почувся голос із темряви. Дунк обернувся і побачив за собою Баш-Булата з залізним ліхтарем. Під коротким шкіряним кобеняком зброяр був голий до пояса. Його могутні груди й дебелі руки вкривала груба чорна щетина. — Якщо ви прийшли по щита, то дівчина залишила його мені. Він зміряв Дунка поглядом згори донизу. — Дві ноги, дві руки. Отже, буде суд двобоєм, так? — Суд Седмиці. Звідки ви взнали? — А що вони могли зробити? Поцьомати вас у щоки і зробити паном у багатій господі? Дзуськи! Радше б відтяли шмат-другий вашого м'яса. А коли не сталося ані того, ані іншого — виходить, попереду божий суд. Тепер ходімо зі мною. Його хуру було легко відрізнити по мечеві та ковадлові, намальованих на боці. Дунк зайшов разом зі зброярем досередини. Майстер повісив ліхтаря на гачок, вибрався з мокрого кобеняка і натяг через голову грубу сорочку. З однієї стіни впала дошка на завісах, утворивши столика. — Сідайте, — мовив він, штовхаючи до лицаря низького ослінчика. Дунк сів. — Куди вона поділася? — Вони всі поїхали до Дорну. Дядько дівчини — розумний чолов'яга. Чого очі не бачать, того й серцю не жаль. А потрапиш на очі, то дракон може все згадати. Та й дядько не бажав, аби вона бачила вашу смерть. Баш-Булат завовтузився у дальньому кінці хури і повернувся зі щитом. — Облямівка була стара й дешева, давно заіржавіла та викришилася. Я вам поставив нову, вдвічі товщу. Ззаду скріпив смугами — так буде важче, але міцніше. А дівчина розмалювала. І незмірно краще, ніж Дунк міг сподіватися. Навіть у тьмяному світлі ліхтаря кольори західного неба сліпучо сяяли, а дерево стояло високе, струнке та могутнє. Через дубове небо яскравою рискою падала зірка. Та щойно Дунк узяв щита до рук, як йому здалося, що все на щиті не до ладу. Зірка, що падає — хіба то знак для лицаря? Щоб упасти за одну мить і згоріти? А захід сонця провіщує ніч. — Краще б я залишив собі келиха, — похнюплено мовив він. — Той хоч крила мав, міг полетіти геть. Та й пан Арлан казав, що келих — це по вінця довіри, дружби й доброго питва у доброму товаристві. А мій щит змальовано самою смертю. — Але ж в'яз живий, — заперечив Баш. — Бачите, яке в нього зелене листя? Літнє листя, будьте певні. Я бачив щити, розмальовані черепами, вовками, круками, навіть шибениками та скривавленими головами — і нівроку, господарям служили вірно. А цей так само послужить вам. Знаєте старого віршика про щит? "Залізо і дуб, мене бороніть..." — "...інакше у пеклі маю гибіть", — закінчив за майстра Дункан. Він не згадував цього віршика багато років, відколи почув від старого пана. — Скільки я винен за новий край і таке інше? Зброяр почухав бороду. — Скільки винні? Давайте мідяка, та й по тому. *** Доки перше непевне світло зажевріло на східному обрії, дощ майже скінчився. Та свою підлу справу він зробив. Теслі господаря Ясенброду прибрали перешкоди, і турнірне поле перетворилося на суцільне болото бурої грязюки та пошматованої трави. Над землею, мов бліді змії, пливли довгі клапті туману. Дунк рушив до бойовища, і Баш-Булат пішов з ним. Поміст уже почав заповнюватися панами та панями, які щулилися від вранішнього холодку в теплих опанчах та деліях. Простий люд також збирався до поля, а кількасот уже стояло вздовж огорожі. "Онде скільки вас припхалося витріщатися на мою смерть", — гірко подумав Дунк, але помилився. За кілька кроків якась жінка вигукнула: — Щасти вам, добродію! З натовпу вибрався дід, стиснув йому руку й мовив: — Хай боги подарують вам сили, пане лицарю. Жебрущий брат у засмальцьованій бурій рясі проказав благословення на його меч, а дівчина-служниця поцілувала у щоку. "Вони всі зичать мені добра", — спантеличився Дунк. — Чому? — запитав він зброяра Баш-Булата. — Хто я для них? — Лицар, який пам'ятає обітниці, — відповів майстер. Вони знайшли Раймуна біля південного кінця поля, звідки виїжджали суперники поборників. Той чекав, тримаючи за поводи братового та Дункового коней. Грім неспокійно перебирав копитами під вагою нагрудника, налобника і важкого кольчужного чабрака. Баш-Булат оглянув кінське узброєння і оголосив, що робота добра, хоч і не його. Та хай би там звідки узявся обладунок, Дунк відчув полегшення за Грома. Тоді він побачив інших поборників своєї сторони: одноокого воїна з бородою, що припорошила сивина; молодого лицаря у смугастому чорно-жовтому вапенроку з вуликами на щиті. "Робин Рислінг і Гамфрей Чмелик", — згадав він зачудовано. А до того ще й пан Гамфрей Гардинг. Він сидів на гнідому огирі Аеріона, вбраному в ладри з червоно-білими клітинами. Підступивши ближче, Дунк мовив до лицарів: — Панове добродії, я у великому боргу перед вами. — То Аеріон перед нами у боргу, — відповів пан Гамфрей Гардинг, — і ми маємо намір стягнути цей борг. — Я чув, що у вас зламана нога. — Ви чули щиру правду, — ствердив Гардинг. — Ходити я неспроможний. Але зможу всидіти на коні — а отже, і битися. Раймун відвів Дунка убік. — Я сподівався, що Гардинг не пропустить нагоди ще раз вийти проти Аеріона, і не помилився. А другий Гамфрей виявився його шуряком. Яйкові треба дякувати за пана Робина, якого він знає з інших турнірів. Тож маєте вже п'ятеро бійців. — Шестеро, — вказав Дунк, ледве рота не розкривши з подиву. До їхнього боку поля наближався лицар, за яким зброєносець вів коня. — Це ж Шторм-Реготун! На голову вищий за пана Робина і майже одного зросту з Дунком, пан Лионель мав на собі шитого золотом парчового вапенрока з вінценосним оленем дому Баратеон, а під пахвою ніс шолома з оленячими рогами. Дунк схопив його за руку і палко потиснув. — Пане Лионелю, не знаю, як мені дякувати вам за поміч! І панові Стефону за те, що вас умовив. — Панові Стефону? — кинув на нього здивований погляд пан Лионель. — Та ні. До мене приходив ваш зброєносець. Хлопчик на ймення Аегон. Мій пахолок спробував був його витурити, але він проскочив між ногами і вивернув мені на голову глек вина. Лицар розреготався. — Чи ви знаєте, що суду Седмиці не чинили більше як століття? Я не хочу змарнувати нагоди перевідатися з лицарями Королегвардії, а як пощастить, то й втерти носа принцові Маекару. — Отже, шестеро, — з надією мовив Дунк до Раймуна Фосовея, поки пан Лионель вітався з іншими. — Напевне, ваш брат приведе останнього. Раптом натовп заревів і завирував. На північному кінці луки з туману коло річки з'явилася вервечка лицарів. Першими їхали троє з Королегвардії, схожі на привидів у блискучих білих полив'яних обладунках і довгих білих корзнах за спиною. Білими були навіть їхні щити, чисті та порожні, як поле свіжого снігу. Далі їхав принц Маекар з синами. Аеріон сидів на сірому зозулястому коні; крізь розрізи у його капі з кожним кроком виблискували кольори принца: жовтий, червоний та жовтогарячий. Його брат їхав на меншому гнідому огиреві, укритому лускатими чорно-золотими ладрами. З Даеронового шолома струменіло пасмо зеленого шовку. Але найвеличніше і найлютіше виглядав їхній батько: на його плечах наїжачилися чорні криві драконячі зуби, що збігали на гребінь шолома і уздовж спини, а при сідлі висіла велетенська шпичаста булава, страшнішої за яку Дунк іще не бачив. — Шестеро! — скрикнув Раймун. — Їх там усього шестеро. "А й справді, — подумав Дунк. — Троє чорних лицарів і троє білих. В них теж одного не вистачає до семи". Хіба може статися, щоб Аеріон не знайшов сьомого бійця? Що це означає? Чи будуть вони битися вшістьох проти шести, якщо жодна сторона не знайде собі сьомого? Поки Дунк намагався знайти відповідь, Яйк проліз між лицарями до нього. — Пане, час вам уже вдягати обладунок. — Дякую, зброєносцю. Починаймо, якщо твоя ласка. Малому допомагав Баш-Булат. Кольчуга, ринграф, поножі, рукавиці, підшоломник, шолом, пахвинник... його вдягли у залізо з ніг до голови, тричі переглянувши та смикнувши кожен ремінь, кожну застібку. Пан Лионель сидів і гострив меча бруском, Гамфреї тихо балакали один до одного, пан Робин молився, а Раймун Фосовей міряв майданчика кроками, дивуючись, куди подівся його брат. Коли нарешті з'явився пан Стефон, Дунка вже встигли повністю узброїти. — Раймуне, — покликав він, — кольчугу, якщо твоя ласка! Він мав на собі повстяного каптана, що вдягався під обладунок. — Пане Стефоне, — запитав Дунк, — як ся мають ваші друзі? Нам не вистачає ще одного лицаря до семи. — На жаль, вам не вистачає двох, — відповів пан Стефон. Раймун тим часом зашнуровував йому спину кольчуги. — Перепрошую? — не зрозумів Дунк. — Чому двох? Пан Стефон підняв рукавицю з доброї членованої сталі, ковзнув у неї лівицею і поворушив пальцями. — Ось переді мною п'ятеро, — відповів він, поки Раймун застібав на ньому паса з мечем. — Чмелик, Рислінг, Гардинг, Баратеон і ви самі. — І ви, — додав Дунк. — Ви шостий. — Я сьомий, — усміхнувся пан Стефон, — але за іншу сторону. Я битимуся разом із принцом Аеріоном та обвинниками. Раймун саме збирався передати братові шолома. Але зупинився, наче його вдарили. — Ні! — Так, — здвигнув плечима пан Стефон. — Пан Дункан зрозуміє, я цього певний. Маю обов'язок перед моїм принцом. — Ти запевняв, що Дункан може на тебе покластися! — зблід з лиця Раймун. — Хіба? — Стефон узяв шолома з братових рук. — Напевне, я тоді казав цілком щиро. А тепер веди мені коня. — Сам його веди! — розлютився Раймун. — Якщо гадаєш, що я задля тебе хоч пальцем поворухну, то розуму в тебе не більше, ніж честі! — Честі, кажеш? — Пан Стефон поцокав язиком. — Думай, що кажеш, Раймуне. Ми з тобою — яблучка з одного дерева. До того ж ти — мій зброєносець. Чи ти забув свої обітниці? — Я свої не забув. А ти свої? Ти ж не абихто, а висвячений лицар! — Ще й день не скінчиться, як я стану не просто лицарем. Князь Фосовей — зацний титул, га? Усміхнений, він натягнув другу рукавицю, розвернувся і пішов до свого коня. Інші бійці дивилися на нього презирливо, та ніхто не перешкоджав. Дунк не зводив з пана Стефона очей, поки той вів огиря геть через поле. Руки самі стискалися у кулаки, але у горлянці пересохло так, що він не вимовив би ані слова. Та й подібних до Стефона Фосовея годі було пройняти словами. — Висвятіть мене! — Раймун рвучко розвернув Дунка до себе, схопивши за плече. — Я займу місце свого братика. Пане Дункане, висвятіть мене у лицарі! І він став на одне коліно. Дунк спохмурнів, потягся був до руків'я меча, але завагався. — Раймуне, я... краще не треба... — Треба! Без мене вас лише п'ятеро. — Хлопець правду каже, — мовив пан Лионель Баратеон. — Погоджуйтеся, пане Дункане. Кожен лицар може висвятити іншого. — Ви сумніваєтеся у моїй хоробрості? — запитав Раймун. — Та ні, — відповів Дунк. — Не сумніваюся, але ж... Він усе ще вагався. Морок вранішнього повітря прорізали сурми. До товариства підбіг Яйк. — Пане, вас просить до себе князь ясенбродський. Шторм-Реготун нетерпляче струснув головою. — Йдіть собі, пане Дункане. Я висвячу в лицарі зброєносця Раймуна. Він вийняв з піхов меча і відіпхнув Дункана убік. — Раймуне з дому Фосовей, — почав він урочисто, кладучи лезо меча на праве плече зброєносця, — хоробро битися загадую тобі перед лицем Воїна. Тоді переклав меча з правого плеча на ліве. — По правді чинити загадую тобі перед лицем Батька. Знову на праве. — Юних та невинних боронити загадую тобі перед лицем Матері. На ліве. — Усіх жінок захищати загадую тобі перед лицем Діви... На цьому Дунк полишив їх, відчуваючи зразу і полегшення, і провину. "Ще одного бракує, — думав він, поки Яйк тримав стремено Грома. — Де мені його шукати?". Він розвернув коня і кроком пустив до помосту, де стояв господар Ясенбродський. З північного кінця поля назустріч рушив принц Аеріон. — Пане Дункане! — жваво вигукнув він. — Чого це з вашого боку лише п'ятеро бійців? — Шестеро, — заперечив Дунк. — Пан Лионель зараз висвячує Раймуна Фосовея. Ми битимемося вшістьох проти сімох. "Перемагали люди й гіршим числом", — подумав він. Та князь Ясенброду заперечливо хитнув головою. — Так не робиться, пане добродію! Якщо не знайдете на свій бік ще одного лицаря — вас визнають винним за всіма висунутими звинуваченнями. "Винним, — подумав Дунк. — Розхитав зуба, і тепер винен головою". — Тоді я прошу хвильку часу, пане князю. — Ви її маєте. Дунк повільно рушив уздовж огорожі. Поміст був геть заповнений панством та лицарством. — Панове добродії, — звернувся він до товариства, — невже з вас ніхто не пам'ятає пана Арлана з Грошодубу? Я був при ньому зброєносцем. Разом ми служили багатьом з вас, їли з вашого столу та спали у ваших господах. Він побачив на найвищому ярусі Манфреда Дондаріона. — Пан Арлан був поранений на службі вашому вельможному батькові. Лицар щось сказав до пані обіч себе, але Дункові не відповів. Дунк змушений був рушити далі. — Пане князю Ланістере, пан Арлан колись зсадив вас із коня на турнірі. Сивий Лев роздивлявся свої руки у рукавицях, старанно уникаючи Дунка очима. — Він був доброю людиною, навчив мене лицарського звичаю. Не тільки меча і списа, але й правил честі. Він казав, що лицар має захищати невинних. Я саме так і вчинив. Мені потрібен ще один лицар — битися на нашому боці. Лише один. Пане Кароне? Пане Лебедине? Князь Карон щось прошепотів на вухо князеві Лебедину, і останній тихенько засміявся. Дунк натягнув повід перед паном Ото Бракеном, поважливо стишив голос. — Пане Ото, ви знані усіма як славетний воїн. Станьте за нас, благаю. Старими богами й новими. Правда на моєму боці! — Може, й так, — зиркнув на нього Харциз Бракенський, який єдиний зізволив хоча б відповісти, — але то ваша правда, не моя. Я вас не знаю, чоловіче. Скніючи серцем, Дунк розвернув Грома і ринув чвалом уздовж рядів блідих холодних облич. З відчаю він заволав: — Хіба на цьому полі не залишилося справжніх лицарів?! За відповідь йому правила тиша. Через поле залунав сміх принца Аеріона. — Дракон не дарує образ! — вигукнув він. А тоді почувся інший голос. — Я стану за пана Дункана. З річкового туману виник чорний огир з чорним лицарем на спині. Дунк побачив щита з драконом, а на шоломі — червону полив'яну потвору, що ревла у три голови. "Молодий кронпринц... ласка божа, невже це справді він?". Князь Ясенброду зробив ту саму помилку. — Принце Валаре?! — Ні. Чорний лицар підняв забороло шолома. — Я не мав наміру битися у Ясенброді, пане мій, тож не привіз власного обладунку. Але рідний син ласкаво позичив мені свій. Принц Баелор усміхнувся з дивним сумом у очах. Дунк бачив, що серед обвинників учинилося замішання. Принц Маекар дав остроги коневі й виїхав наперед. — Чи не з'їхав ти, бува, з глузду, любий брате? — Він тицьнув кольчужним пальцем на Дунка. — Цей добродій напав на мого сина! — Цей добродій захистив невинну душу, як мав би робити кожен правдивий лицар, — відповів принц Баелор. — Хай тепер боги судять, вірно він вчинив або ні. Кронпринц смикнув повід, розвернув величезного чорного Валарового огиря і потрусив до південного кінця поля. Дунк рушив на Громі до принца, і скоро навколо зібралися усі бійці їхньої сторони: Робин Рислінг, пан Лионель, обидва Гамфреї. Добрі лицарі... та чи досить добрі? — А де ж Раймун? — Пан Раймун, з вашої ласки. — Він підлетів легким чвалом, кривлячись усмішкою під заборолом шолома з пір'ям. — Даруйте мені, панове. Мусив дещо змінити на своєму щиті, аби мене, бува, не сплутали з моїм ницим братиком. Він показав усім новий знак на щиті: те саме блискуче золоте поле, знайоме яблуко Фосовеїв, але зелене замість червоного. — Я й справді ще не дозрів до лицарства... та краще недозрілий плід, аніж наскрізь гнилий, чи не так? Пан Лионель зареготав, та й Дунк, попри все, не зміг не посміхнутися. Навіть принц Баелор схвально кивнув. Септон князя Ясенброду вийшов попереду помосту і підняв кришталя, закликаючи натовп до молитви. — Слухайте мене усі, — тихо мовив принц Баелор. — Обвинники для першої сутички візьмуть важкі бойові списи. Ясенові, по вісім стоп завдовжки, скріплені кільцями, щоб не ламалися. Їхні сталеві вістря здатні пробити разом і панцир, і вершника, якщо до них докладено ваги бойового коня. — Але ж і в нас будуть такі самі, — відповів пан Гамфрей Чмелик. Позаду нього септон саме закликав Святу Седмицю зглянутися на людей, розсудити суперечку і віддати перемогу тим, на чиєму боці правда. — Ні, — хитнув головою Баелор. — Ми озброїмося турнірними списами. — Турнірні списи зроблені так, щоб ламатися, — заперечив Раймун. — А ще турнірні списи зроблені на чотири стопи довшими. Якщо ми гарненько влучимо, супротивники не зможуть до нас навіть торкнутися. Треба цілити по шоломах або по грудях. На турнірі вважається шляхетним зламати списа на щиті суперника, проте зараз це певний спосіб загинути. Та якщо ми зсадимо їх з коней, а самі втримаємося у сідлах, то відразу здобудемо перевагу. Він зиркнув на Дунка. — Якщо пана Дункана вб'ють — вважатиметься, що боги визнали його винним, і змагання скінчиться. Те саме станеться, якщо обидва обвинники загинуть або відкличуть звинувачення. Інакше ж для кінця бою потрібно, щоб загинули або здалися усі семеро бійців з однієї сторони. — Принц Даерон не битиметься, — повідомив Дунк. — Принаймні, не надто добре! — засміявся пан Лионель. — Залишається якось упоратися з трьома королегвардійцями. Баелор подивився на нього спокійними очима. — Мій брат припустився помилки, наказавши Королегвардії битися за його сина. Присяга забороняє їм чинити шкоду принцові королівської крові. На щастя, серед нас є такий. — Він слабко усміхнувся. — Заберіть від мене решту, а Королегвардію залиште мені. — Але ж, ясновельможний принце, чи шляхетно так чинити? — запитав пан Лионель Баратеон, поки септон закінчував відправу. — Боги самі дадуть відповідь, — мовив на це Баелор Списолам. *** Глибока очікувальна тиша впала на Ясенбродську луку. За сотню аршин від них сірий Аеріонів огир заіржав з нетерплячки й почав рити копитом болото під ногами. На відміну від нього, Грім стояв спокійно, бо був старший, бився у півсотні двобоїв і добре знав, чого від нього хочуть. Яйк передав Дункові щита. — Хай бережуть вас боги, пане, — мовив хлопчик. Малюнок з в'язом та падаючою зіркою підбадьорив Дунка. Він просунув ліву руку крізь ремінь і вхопився за держака. "Залізо і дуб, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть". Баш-Булат підніс списа, та Яйк наполіг, щоб саме він подав його Дункові. По обидва боки його товариші брали списи та розтягувалися широкою лавою. Принц Баелор сидів праворуч, пан Лионель — ліворуч. Утім, вузька щілина глухого шолома дозволяла Дункові бачити тільки те, що лежало просто попереду. Поміст зник з очей разом із загорожею, де юрмився простий люд. Залишилося тільки поле грязюки, блідий туман, річка, місто й замок на півночі, а перед ними — принців син на сірому огирі, з полум'ям на шоломі й драконом на щиті. Дунк побачив, як зброєносець Аеріона подав йому чорного, мов ніч, бойового списа у вісім стоп завдовжки. "Ним він прохромить мені серце, якщо влучить". Засурмив ріг. На якусь мить Дунк заціпенів, як та муха у бурштині, хоча коні решти бійців уже рушили з місця. Тоді його пронизав холодний ніж страху. "Я забувся, — промайнула шалена думка, — я геть забувся, я осоромлюся і загину". Його порятував Грім. На відміну від вершника, великий брунатний огир добре знав, що йому робити. Він рушив з місця неквапною ристю. А далі Дункове навчання саме взяло гору. Він злегка торкнув коня острогами і похилив списа, а щита водночас повернув так, щоб той затуляв усю ліву половину тіла, і нахилив, щоб удари відбивалися від нього під кутом. "Залізо і дуб, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть". Галас натовпу перетворився на щось далеке, як важкий шурхіт морських хвиль. Грім ринув учвал. Дункові зуби заскреготіли від шаленої сили кінського руху. Він посунув п'яти вниз, стиснув ноги з усією силою і злився тілом з могутнім конем. "Я є Грім, а Грім є я, ми разом — один звір, ми поєдналися у одне створіння". Повітря всередині шолома так розжарилося, що не давало й дихнути. У турнірному двобої супротивник наближався би з лівого боку, з-за перешкоди, і Дунк мусив би нахиляти списа через Громів карк. Під таким кутом дерево списів охочіше розліталося на друзки. Та сьогодні гралася інша, далеко небезпечніша гра. Без роздільної перешкоди огирі мчали просто один на одного. Величезний воронець принца Баелора був швидший за Грома, і Дунк зміг побачити його краєм ока крізь зорову щілину. Інших він радше відчував, ніж бачив. Та байдуже — зараз у всьому світі важив один Аеріон. Тільки він, і ніхто інший. Він спостерігав, як наближається дракон. Бризки грязюки летіли з-під копит Аеріонового сірого, і Дунк бачив, як роздуваються кінські ніздрі. Чорний спис і досі стирчав косо вгору. Старий колись казав, що лицар, який тримає списа високо і нахиляє у останню мить, завжди ризикує спрямувати його занадто низько. Своїм власним він цілив просто у середину принцових грудей. "Спис — частина руки, — сказав собі Дунк. — Це мій палець, дерев'яний палець. Мені тільки й треба, що штрикнути його довгим дерев'яним пальцем". Дунк намагався не дивитися на гостре залізне вістря на кінці чорного Аеріонового списа, що росло з кожним кроком. "Дивися тільки на дракона", — твердив він до себе. Велике триголове чудовисько з червоними крилами і золотим вогнем вкривало майже весь щит принца. "Ні, дивися тільки туди, куди хочеш ударити", — згадав він раптом, та спис уже почав відхилятися. Дунк спробував повернути його на місце, але спізнився. Кінець списа вдарив у Аеріонів щит, поціливши дракона між двох голів. Зі щита пирснуло мальоване полум'я, спис глухо тріснув, Грім аж хитнувся від шаленості зіткнення. А за півудару серця щось буцнуло Дунка у бік з жахливою силою. Коні врізалися один у одного, загриміли обладунки, Грім спіткнувся, і спис вилетів з Дункової руки. Ще мить, і він промчав повз ворога, відчайдушно чіпляючись за сідло і намагаючись утриматися. Грім ковзнув убік на бруднім болоті; Дунк відчув, як задні ноги коня вислизають з-під нього. Вони разом закрутилися, мов на льоду, а тоді кінські стегна важко ляпнулися в грязюку. — Ану вставай! — заревів Дунк, гамселячи коня острогами. — Вставай, Громе! Незнамо як старий бойовий кінь випростався і знову став на усі чотири. Дунк відчув гострий біль під ребром, лівицю потягнуло донизу, а тоді він побачив, що Аеріон пробив йому списом дубового щита, вовняного вапенрока і сталеву кольчугу; з боку стирчало півсажня розщепленого ясена і гострого заліза. Дунк сягнув правицею, вхопив списа під вістрям, стиснув зуби і рвучко висмикнув його з себе. Потекла кров, просочилася крізь кільця кольчуги, зачервонілася плямою на вапенроку. Світ поплив, і Дунк трохи не впав з ніг. Крізь біль, мов крізь подушку, він чув голоси, що гукали його ім'я. Гарно розмальований щит не міг уже прислужитися справі, тож Дунк викинув зеленого в'яза, падаючу зірку і уламок списа вбік, а тоді витяг меча. Але не знав, чи й зможе змахнути ним від пекельного болю. Рвучко розвернувши Грома, він спробував роззирнутися, де що робиться на полі. Пан Гамфрей Гардинг чіплявся за шию коня, вочевидь поранений. Інший пан Гамфрей лежав нерухомо у калюжі скривавленої грязюки, а з низу живота в нього стирчав зламаний спис. Дунк побачив, як повз нього промчав принц Баелор із цілісіньким списом і одним ударом зсадив з сідла когось із Королегвардії. Ще один білий лицар лежав на землі, а принца Маекара спішили. Третій лицар Королегвардії відганяв від себе пана Робина Рислінга. "Аеріон, де ж Аеріон?". Почувши гуркіт копит позаду себе, Дунк рвучко обернувся. Грім заіржав і став дибки, марно відмахуючись передніми копитами, поки Аеріонів сірий таранив його на повному чвалі. Цього разу надії втриматися не залишилося. Меча вибило йому з руки, назустріч стрімко ринула земля. Дунк гепнувся так, що забриніли усі кістки. Від пронизливого болю він аж схлипнув і якусь мить не здатен був поворухнутися. У роті відчувався смак крові. "Дунк-бовдунк, пнувся був один у лицарі". Він зрозумів, що або стане на ноги, або йому смерть, тому зі стогоном зіп'явся на руки та коліна, неспроможний ані дихати, ані бачити, бо щілина шолома забилася грязюкою. Наосліп зіп'явшись на ноги, Дунк проколупав щілину закольчуженим пальцем. "Ану ж подивімося..." Крізь пальці він розгледів дракона і шпичасту кулю телепня, що крутилася на кінці ланцюга. А тоді голова ніби розлетілася на шматки. Коли очі знову розплющилися, він лежав горілиць на землі. Грязюку витрусило з шолома ударом, зате одне око залила кров. Нагорі не було нічого, крім темного сірого неба. Обличчя смикало від болю, до щоки та скроні притискалося холодне мокре залізо. "Він проломив мені голову, і тепер я помираю. А гірше, що зі мною помруть інші: Раймун, принц Баелор, усі решта. Я їх підвів. Який з мене у дідька турнірний звитяжець? Я навіть не заплотний лицар. Я взагалі ніхто". Він згадав, як принц Даерон вихвалявся, що краще за нього ніхто не вміє качатися непритомним у грязюці. "Еге ж, не бачив ти Дунка-бовдунка". Сором був гірший за біль. Над ним з'явився дракон. Він мав три шиї та яскраві, немов полум'я, голови: червону, жовту, жовтогарячу. Потвора сміялася. — Ти ще не здох, заплотнику? — запитала вона. — Ану проси змилування, визнай вину, і тоді я вдовольнюся рукою та ступнею. А, іще ж зуби... та що таке кілька зубів? Можна багато років живитися рідким кулешем. Дракон знову засміявся. — Не згоден? Тоді вдавися оцим. Шпичаста куля зробила коло по небі й ринула до голови швидше за падаючу зірку. Дунк відкотився убік. Де в нього знайшлася сила, він не знав і сам, але підкотився Аеріонові до ніг, обхопив його закольчуженою рукою навколо стегон, стяг на землю під лайки та прокльони і видерся зверху. "Ну ж бо, потруси тепер тим клятим телепнем". Принц спробував ударити Дунка по голові краєм щита, але удар сприйняв на себе шолом. Аеріон був сильний, та Дунк — сильніший, а до того ж вищий і важчий. Він схопив щита обома руками і скрутив, розірвавши ремені, а тоді почав гамселити принца по шоломі, розбиваючи полив'яні язики полум'я на гребені. Щит був товщий за Дунків — суцільний дуб, скріплений смугами. Відпав один язик, тоді другий. Прикраси закінчилися на принцові раніше, ніж у Дунка — удари. Аеріон нарешті відпустив руків'я марного тепер телепня, сягнув по кинджал на стегні й навіть витяг його з піхов, та Дунк гепнув по руці щитом, і ніж відлетів далеко у грязюку. Напевне, принц зумів би перемогти лицаря Дункана Високого. Та не Дунка з Блошиного Подолу. Старий трохи навчив його кінного бою та мистецтва клинка, але раніше, у кривих і темних провулках позаду міських шинків, Дунк набрався зовсім інших вихваток. Він відкинув побитого щита і вхопив забороло Аеріонового шолома. "Забороло — то слабке місце", — згадав він слова Баш-Булата. Принц майже припинив боротися. Очі його зачервонілися і наповнилися жахом. Дунк відчув раптове прагнення видлубати одне з них і розчавити між сталевими пальцями. Але ж лицареві негоже так чинити. — Здавайся! — заволав Дунк. — Здаюся, — прошепотів дракон, ледь ворушачи зблідлими вустами. Дунк змигнув, дивлячись на нього. Хвилю часу він не міг повірити, що чують його вуха. "То усе скінчено, абощо?" Він покрутив головою туди-сюди, намагаючись роздивитися. Зорову щілину частково закрив удар по лівій частині обличчя. Він побачив принца Маекара з булавою в руці, що намагався пробитися до сина. Та його стримував Баелор Списолам. Дунк звівся на ноги і підсмикнув за собою принца Аеріона. Поколупавшись пальцями у шворках свого шолома, він одірвав його, викинув убік... і негайно оглухнув та осліпнув. Стогони і лайки, галас натовпу, іржання котрогось із коней, що носився полем без вершника... Навкруги криця дзвеніла по криці. Раймун зі своїм братом у перших, обидва спішені, завзято рубали один одного перед помостом. Від їхніх щитів з зеленим та червоним яблуками залишилися самі спаплюжені тріски. Один із лицарів Королегвардії тягнув пораненого братчика геть із поля. У білих обладунках та корзнах вони не вирізнялися з-поміж себе. Третій білий лицар теж вибув з боротьби, а відтак Шторм-Реготун став разом із принцом Баелором до бою проти принца Маекара. Булава, сокира і меч люто брязкали по шоломах і щитах. Маекар отримував три удари на кожен, якого завдавав, і Дунк бачив, що йому недовго лишилося. "Треба скінчити швидше, поки ще когось не вбили". Принц Аеріон зненацька кинувся по свого телепня, та Дунк хвицьнув його ногою у спину, зіпхнувши лицем у грязюку, а тоді вхопив за чобіт і потяг через болото. Поки він дістався помосту, де сиділи князь і панство, Ясний Принц був наче у лайні викачаний. Дунк рвучко підняв його на ноги і струснув, мов кота, брязкаючи обладунком та обкидаючи грязюкою господаря ясенбродського разом з красною дівою. — Ану кажи! Аеріон Ясножар виплюнув повного рота землі з травою. — Я відкликаю звинувачення. *** Після того Дунк не міг згадати, чи він пішов з поля сам, а чи хтось його вивів. Боліло йому усюди: десь гірше, десь легше. "Чи я тепер справжній лицар? — гадав він до себе. — Переможець лицарського герцю, абощо?". Яйк допоміг зняти поножі та ринграф. Допомагав і Раймун, і навіть Баш-Булат. Дункові надто паморочилося у голові, щоб їх розрізняти. Руки, пальці, голоси. Майстер Баш, здавалося, бідкався. — Отакої, весь обладунок побито! — казав він. — Зім'ято, подряпано, порубано. Чого я старався, питається? Кольчугу з нього мало не зрізати треба. — Раймуне, — запитав Дунк поспіхом, хапаючись за руку друга. — Решта. Що з ними? Це не могло чекати. — Чи не загинув хтось? — Чмелик, — відповів Раймун. — Убитий Донелом з Сутіндолу в першій сутичці. Другого пана Гамфрея тяжко поранено. Решта побита і скривавлена, та нічого такого. Не рахуючи тебе. — А що вони? Обвинники? — Пана Вілема Вильда з Королегвардії понесли з поля без тями. Я, здається, зламав братикові кілька ребер. Принаймні, сподіваюся на це. — А що принц Даерон? — питався далі Дунк. — Чи він живий? — Щойно пан Робин зсадив його з коня, він ліг і не ворушився. Ну, може, ще ступню зламав. Власний кінь потоптав його, поки гасав полем. Побитий і запаморочений, Дунк усе ж відчув величезне полегшення. — Отже, його сон не справдився. Про мертвого дракона. Якщо раптом Аеріон не врізав дуба. Він же не загинув, ні? — Та ні, — відповів Яйк. — Ви ж його пожаліли. Хіба не пам'ятаєте? — Мабуть, що так. — Його спогади про бій вже плуталися і ставали дедалі тьмянішими. — Однієї миті здається, ніби я п'яний, а іншої так болить, що хочеться померти. Його вклали на спину і балакали згори, поки він витріщався у неспокійне сіре небо. Дунк вирішив, що зараз і досі ранок. "Цікаво, скільки ж часу тривав той бій?". — Боги ласкаві, та ж вістря списа загнало кільця глибоко у м'ясо, — почув він слова Раймуна. — Рана загниється, якщо... — Напоїть його гарненько та полийте рану киплячою олією, — запропонував хтось. — Так роблять маестри. — Вином, — почувся голос із металічною луною. — Олія його вб'є, потрібне кипляче вино. Я пришлю маестра Йормвила оглянути пораненого, щойно він упорається з моїм братом. Над ним стояв високий лицар у чорному обладунку, порубаному і пошкрябаному безліччю ударів. "Принц Баелор". Кармазиновий дракон на шоломі втратив голову, обидва крила і мало не весь хвіст. — Ваша милосте, — мовив Дунк. — Я увесь ваш. Благаю. Я хочу служити вам. — То служіть. — Чорний лицар поклав руку на Раймунове плече, щоб утриматися на ногах. — Мені потрібні добрі воїни, пане Дункане. Державі... Він говорив дивно: ледь розбірливо, майже мимрив. Може, язика прикусив. Дунк дуже стомився, ледве не втрачав свідомість. — Увесь ваш, — пробурмотів він іще раз. Принц повільно покрутив головою з боку в бік. — Пане Раймуне... мій шолом, коли ваша ласка. Забороло... забороло тріснуло, а пальці... пальці якісь дерев'яні. — Негайно, ваша милосте, — Раймун узявся до принцового шолома обома руками і застогнав з напруги. — Майстре Баше, прошу ласки. Баш-Булат підтяг ближче ослінчика, з якого сідали на коня. — Потилицю побито, ваша милосте. Зім'ято ліворуч, забито аж у ринграф. Добра та сталь, що втримала такий удар. — Мабуть, це брат булавою гепнув, — глухо вимовив Баелор. — Він дужий. Принц зіщулився. — Якось мені... недобре, я... — Осьдечки. — Баш підняв побитого шолома з голови. — Згляньтеся на нас, боги! О боги, божечки, що ж це діється... Дунк побачив, як із шолома випало щось червоне та мокре. Хтось нажахано заверещав на весь голос. На тлі тьмяного сірого неба маяв високий принц у чорному обладунку з половиною черепа на плечах. Дунк бачив червону кров, бліду кістку під нею, ще щось: сіро-блакитне, пухке, мов зіжмакане. Дивне занепокоєння пробігло обличчям Баелора Списолама, неначе хмара сонцем. Він підняв руку і торкнувся голови ззаду двома пальцями, зовсім легенько. А тоді впав. Дунк підхопив його. — Вставайте! — закликав він до нього, ніби до Грома на бойовищі. — Підводьтеся, благаю вас! Пізніше він і сам того не пам'ятав. А принц із землі більше не підвівся. *** Баелора з дому Таргарієн, принца Дракон-Каменя, Правицю Короля, Господаря-на-Державі, спадкоємця Залізного Престолу Семицарства Вестеросу віддали вогню у дворищі замку Ясенбрід на північному березі річки Кучерявки. Інші доми ховали мертвих у темній землі чи топили у холодному зеленому морі, але Таргарієни мали кров драконів, і їхнє земне існування закінчувалося у полум'ї. Він був найкращим лицарем свого часу. Тож багато хто казав, що принц має відійти в інший світ у повній лицарії, з мечем у руках. Та зрештою перемогла воля його ясновельможного батька. Даерон II мав миролюбну вдачу. Коли Дунк проходив мимо Баелорового каравану, принц мав на собі чорного оксамитового жупана з триголовим драконом, вигаптуваним кармазиновою ниткою на грудях. На раменах лежав важкий золотий ланцюг. При боці поклали меч принца у піхвах. Зрештою, на голову все-таки вдягли шолома — тонкого золотого шолома з відкритим заборолом, щоб усі могли бачити обличчя. У ногах каравану біля свого статечного батька стояв на чатах Валар, молодий кронпринц. Він виглядав його нижчою, тоншою і вродливішою подобою, не маючи двічі зламаного носа, завдяки якому Баелор здавався більше схожим на людей, ніж на принців. Валар мав брунатне волосся, але крізь нього бігло яскраве срібно-золоте пасмо. Дункові воно нагадало про Аеріона, але він розумів, що порівнювати двох принців не варто. Приміром, Яйкове волосся, що вже відростало, було таке ж яскраве, як у його братів, а він, як на принца, був гарним хлопчиною. Коли Дунк зупинився проказати незграбні співчуття, рясно пересипані подяками, принц Валар блимнув холодними синіми очима і відповів: — Моєму батькові виповнилося тільки тридцять дев'ять років. Він мав стати великим королем, найвеличнішим з часів Аегона Дракона. За віщо боги забрали його і лишили вас? Він похитав головою. — Йдіть геть, пане Дункане. Забирайтеся. Без жодного слова Дунк вийшов геть із замку і пошкутильгав до табору біля зеленого ставка. Він не мав що відповісти Валарові. Не мав відповіді й на ті запитання, які ставив собі сам. Маестри та кип'ячене вино зробили свою справу — рана зцілювалася чисто, хоча й мала залишити глибокий товстий рубець між лівою пахвою та соском. Дунк не міг дивитися на рану, не згадуючи Баелора. "Він урятував мене двічі: власною зброєю на бойовищі та власним наказом після нього, коли стояв уже мертвий. Світ з'їхав з глузду, якщо величний принц гине, щоб міг жити заплотний лицар". Дунк сів під в'язом і витріщився на свою ногу. *** Коли надвечір до табору з'явилися четверо стражників у королівських строях, Дунк вирішив, що це таки прийшла його смерть. Заслабкий і надто виснажений, щоб хапатися за меча, він сидів спиною до в'яза і чекав. — Наш принц просять ласки перемовитися наодинці. — Це котрий принц? — сторожко запитав Дунк. — Оцей принц, — буркнув похмурий голос, перш ніж очільник варти устиг відповісти. З-за в'язу вийшов Маекар Таргарієн. Дунк повільно зіп'явся на ноги. "Чого йому треба цього разу?". Маекар майнув рукою, і сторожа зникла так само раптово, як з'явилася. Принц довго розглядав Дунка, по тому відійшов до ставка і втупився у своє віддзеркалення. — Я вислав Аеріона до Лису, — коротко повідомив він. — Можливо, кілька років у Вільних Містах підуть йому на користь. Дунк не бував у Вільних Містах і не знав, що на це сказати. Ясна річ, він був втішений, що Аеріон зникне з Семицарства. І потай сподівався, що принц взагалі не повернеться. Але ж не скажеш таке батькові про сина. Тому Дунк стояв і мовчав. Принц Маекар повернувся до нього обличчям. — Дехто казатиме, що я навмисне убив брата. Боги відають, що то брехня, але з цими чутками мені жити до самої смерті. Я не маю сумніву, що смертельного удару завдала моя булава. У тому бою він бився, окрім мене, тільки з лицарями Королегвардії. А їхні обітниці дозволяють за такої нагоди лише захищатися. Тобто вбив його я, що не кажи. Та на диво, я не пам'ятаю удару, який розколов йому череп. Чи це милість божа, а чи прокляття? Мабуть, потроху того й іншого. З погляду принца Дунк зрозумів, що той чекає на відповідь. — Мені годі судити, ваша милосте. — Мабуть, він мав ненавидіти Маекара, та натомість плекав до нього чудернацьке співчуття. — Булаву тримала ваша рука, мосьпане, але ж загинув принц Баелор за мене. Тому я винен у його смерті не менше за вас. — Так, — погодився принц. — Вам теж судиться слухати плітки до кінця життя. Король уже старий. Коли він помре, то замість свого батька на Залізний Престол сяде Валар. Кожного разу, як держава програватиме битву або потерпатиме від неврожаю, дурні казатимуть: "А от Баелор би такого не дозволив, якби його не згубив один заплотний лицар". Дунк добре розумів, про що принц веде мову. — Якби я не бився, ви б відрізали мені руку. Ще й ногу. Інколи я сиджу під оцим деревом, дивлюся на ноги і питаю себе, чи не міг би я обійтися однією. Хіба варта моя нога життя принца? І ще двох добрих лицарів — обох Гамфреїв. Пан Гамфрей Гардинг помер від ран минулої ночі після довгої й тяжкої боротьби за життя. — Яку ж відповідь вам дає дерево? — Якщо якусь і дає, то я її не чую. Але мій старий хазяїн, пан Арлан, щодня надвечір казав: "Хтозна, що нам принесе наступний день". Він того не знав, і ми не знаємо. Хто відає, чи не настане такий день, коли мені знадобиться саме ця нога? Коли вона стане у пригоді державі більше, ніж принцове життя? Маекар хвильку обмірковував сказане, зціпивши щелепи під сріблястою бородою, що робила принцове обличчя неоковирно кутастим. — Дідька лихого! — грубо відказав він нарешті. — У державі заплотних лицарів більше, ніж заплотів, і кожен має дві ноги. — Якщо ваша милість мають кращу відповідь, я б її радо вислухав. Маекар спохмурнів. — Може, богам смакують жорстокі жарти. А може, богів зовсім немає. Може, все в світі — суцільне безглуздя. Я б запитав верховного септона, та минулого разу він мені сказав, що люди неспроможні зрозуміти вчинки богів. Мабуть, йому треба частіше ночувати під деревами. Принц скривився. — Мій найменший син, здається, прихилився до вас душею, пане лицарю. Йому вже час стати зброєносцем, та він не бажає служити нікому, крім вас. Як ви мали помітити, він хлопець твердолобий. Чи не візьмете його знову до себе? — Я?! — Дунк відкрив рота, закрив і знову відкрив. — Яйк... тобто Аегон... він хороший хлопець, але ж, ваша милосте... я знаю, яка це для мене честь, та я ж... я ж тільки заплотний лицар. — Цьому можна зарадити, — відповів Маекар. — Аегон повернеться до мого замку Переліток. Там знайдеться місце і для вас, якщо погодитеся. Як одного з лицарів моєї надвірної варти. Ви присягнете мені вірною службою, а Аегон стане вам зброєносцем. Ви навчатимете його, а мій майстер-мечник закінчуватиме ваше власне навчання лицарської науки. Принц кинув на нього проникливий погляд. — Поза сумнівом, ваш пан Арлан зробив усе, що міг. Та вам іще є чого повчитися. — Я знаю, мосьпане. Дунк роззирнувся навколо. На зелену траву і очерет, на високий в'яз, на рясиці, що бігли ставком під західним сонцем. Ще одна бабка літала над водою. А може, це була та сама. "То що ти обираєш, Дунку? — запитав він себе. — Літати з бабками чи з драконами?". Ще кілька днів тому він не вагався б із відповіддю. Йому дарували здійснення мрії, а він плекав страхи й сумніви. — Якраз перед тим, як принц Баелор помер, я присягнув йому на вірність. — Досить зухвало з вашого боку, — зауважив Маекар. — І що ж він відповів? — Що державі потрібні добрі воїни. — Цілком згоден. То й що? — Я візьму вашого сина за зброєносця, ваша милосте, але не в Перелітку, а деінде. Принаймні на рік-другий. Гадаю, він уже досить бачив тих замків. Малий служитиме при мені тільки в тому разі, якщо розділить зі мною дорогу. Дунк вказав на старого Каштана. — Їздитиме на моїх конях, носитиме мою стару свитку, гостритиме мого меча і відтиратиме кольчугу від іржі. Ми спатимемо в заїздах і стайнях, час від часу — в обійсті якогось лицаря чи дрібного господаря, а коли трапиться нагода, то й під деревами. Принц Маекар кинув на нього зачудований погляд. — Ти на божому суді, бува, головою не забився, чоловіче? Аегон — принц королівського роду. Кров дракона. Принцам не личить спати у канаві та жувати тверду солонину. Але тут принц помітив, що Дунк вагається. — Ти щось мені не домовляєш? Кажи, не бійся, пане лицарю! — Б'юся об заклад, що Даерон ніколи не спав у канаві, — тихо мовив Дунк, — а те м'ясо, яке їв Аеріон, завжди було відмінно засмажене. Маекар Таргарієн, принц Перелітку, довго їв очима Дунка з Блошиного Подолу, мовчки рухаючи щелепою під сріблястою бородою. А тоді розвернувся і пішов геть, не вимовивши ані слова. Дунк чув, як він від'їхав разом зі своїми вояками. І по тому все вщухло, крім стрекотіння крил бабок, які шугали собі над водою. *** Хлопець з'явився наступного ранку, щойно зійшло сонце. На ньому були старі чоботи, бурі штани, бура вовняна сорочка і стара подорожня свита. — Батько сказали, що тепер я служитиму при вас. — При вас, ПАНЕ, — нагадав йому Дунк. — Починай з сідлання коней. Каштан тепер твій, будь до нього ласкавий. На Грома сідати не смій, доки я не дозволю. Яйк потупцював по сідла. — Куди ми їдемо, пане? Дунк подумав якусь хвильку, а тоді відповів: — Ніколи не був за Червоними горами. Хочеш подивитися Дорн? Яйк вишкірився усмішкою. — Люди кажуть: там дуже гарні лялькарі. Служивий мечник Описані в повісті події сталися приблизно за дев'яносто років до початку "Гри престолів". *** У залізній клітці на перехресті під літнім сонцем гнили двоє мертвих чоловіків. Яйк зупинився попід ними, аби краще роздивитися. — Як гадаєте, пане, хто вони такі? Його мул Маестер, вдячний за хвилину спочинку, негайно взявся скубти обіч дороги суху брунатну чорт-траву, не зважаючи на два здоровенні барила з вином, почеплені на спину. — Грабіжники, — відповів Дунк. Зі спини Грома він їх бачив краще. — Ґвалтівники. Убивці. Навколо пахв на його старій зеленій сорочці розпливлися темні плями поту; сонце немилосердно палало з блакитного неба, і відколи вони на світанку рушили у дорогу, з Дунка вже зійшло сім потів. Яйк зняв крислатого, обвислого солом'яного бриля; під ним виблискувала його лиса голова. Брилем він розігнав навколо себе мух, яких по мертвих хлопах повзали незліченні сотні, а ще більше кружляло у нерухомому гарячому повітрі. — Мабуть, учинили щось дуже погане, якщо пан замкнув їх у воронячій клітці. Десятирічний Яйк іноді міркував мудріше за багатьох маестрів. Та часто-густо кількома словами виказував, яка він ще дитина. — Пани бувають різні, — відповів Дунк. — Є такі, що їх хлібом не годуй, а дай людину замордувати. Двох злочинців якось примудрилися запхати лицем до лиця у залізну клітку, замалу навіть на одного. Вони сплуталися руками й ногами, а спинами втиснулися у гарячі ґрати. Один, поки був живий, кусав іншого зубами за шию та плечі, намагаючись з'їсти. Гайвороння вже потрудилося над обома; коли Дунк та Яйк з'явилися з-за пагорба, птахи злетіли щільною чорною хмарою й налякали Маестра. — Хай там хто вони були, а голодом заморені добряче, — відзначив Дунк. Від страчених лишилася сама шкіра, гнила і зелена, та кістки. — Може, хліба в когось вкрали чи оленя вбили у панському лісі. Посуха не кінчалася вже другий рік, і панство дедалі гірше терпіло лісокрадів у своїх володіннях. Чи то пак, ще гірше, ніж раніше. — А може, вони з якоїсь розбійної ватаги?! У Доску вони слухали арфіста, що співав "Чорний Робін повис у петлі того дня". Опісля того шляхетні розбійники ввижалися Яйкові за кожним кущем. Дунк мимоволі зазнайомився з кількома розбійниками, поки служив старому лицареві, й відтоді не надто прагнув нових знайомств. Жоден із бачених ним харцизів шляхетністю не вирізнявся. Один, що його пан Арлан допомагав вішати, страшенно полюбляв чужі персні. Аби забрати перстень у якогось чоловіка, відрізав йому пальця, а жінкам — переважно відкушував. Про нього, скільки Дунк відав, ніхто не склав жодної пісні. Та зрештою, чи не байдуже: були то розбійники чи лісокради? Однак їхнє товариство — невелика розвага. Дунк повільно рушив Громом у об'їзд клітки. Порожні очі, здавалося, стежили за ним. Один із мерців звісив голову і роззявив рота. Дунк помітив, що язика в нього немає. Напевне, з'їли ґави. Гайвороння завжди найперше видзьобувало очі — це він чув від людей. То може, на другу страву вони полюбляли язика. "А може, це пан наказав його вирвати за зухвалі слова". Дунк скуйовдив шапку вигорілого волосся долонею. Мерцям він нічим допомогти не міг, а от барила вина до Стояка самі пішки не дійдуть. — Звідки ми приїхали? — спитав він, блимаючи очима на дві дороги. — Я щось заблукав. — Стояк — це туди, пане, — вказав Яйк. — Ну, то й нам туди. Може, дістанемося до вечора, якщо менше мух ловитимемо. Він ударив Грома п'ятами і повернув здоровенного бойового огиря на ліву дорогу від розгалуження. Яйк нап'яв свого вислого бриля і добряче смикнув Маестра за повід. Мул полишив чорт-траву і посунув слідом, цього разу не впираючись. "Його теж мучить спека, — подумав Дунк, — а ще ж і барила важкі на спину почепили". Літнє сонце спекло дорогу, мов цеглу. Колії були такі глибокі, що й кінь би ногу зломив, тому Дунк обережно вів його високою серединою. Сам він у день виїзду з Доску — а вирушили вони глупої ночі, задля прохолоди — звихнув собі гомілку. Старий хазяїн колись казав, що лицареві треба вчитися жити з болем та ранами. "Еге ж, хлопче, і зі зламаними кістками, і з рубцями на шкірі. Це така сама лицарська доля, як носити меча і щита". Втім, якщо Грім раптом зламає ногу, тоді... нема коня — нема й лицаря. Яйк тримався аршинів за п'ять позаду, перед Маестром з винними барилами на спині. Хлопець крокував однією босою ногою в колії, іншою — між коліями, а тому підіймався та опускався з кожним кроком. При боці він мав кинджала, чоботи закинув за торбу на плечах, а поношену буру сорочку підібрав знизу і зав'язав навколо стану. Під крислатим солом'яним брилем виднілося обличчя з розмазаною грязюкою та великими темними очима. Років йому було десять, а зросту він ще й п'яти стоп не набрав; останнім часом почав був витягатися вгору, та наздогнати Дунка, звісно, не мріяв. Виглядав малий точнісінько як стайниченко при заїзді, хоча і не був ним. Зате анітрохи не скидався на того, ким був насправді. Мерці скоро зникли позаду, але Дунк піймав себе на думці про них. Часи настали такі, що держава переповнилася харцизяками. Посуха не кінчалася, простий люд тисячами рушав у дорогу на пошук місць, де ще буває дощ. Князь Кровокрук наказав усім посполитим повернутися до своєї землі та своїх панів, але послухалося його наказу небагато. Чимало людей звинувачувало в біді саме Кровокрука, а заразом і короля Аериса. Казали, що це божий суд, бо вбивця родичів є проклятим навіки. Розумні люди, втім, тримали язика на припоні. "Скільки очей в князя Кровокрука? — питалося в загадці, яку Яйк почув у Старограді. — Тисяча, і ще одне". Шість років тому в Король-Березі Дунк бачив його на власні очі. Той проїжджав на коні блідому вгору Сталевою вулицею з п'ятьма десятками "Крукових Зубів" позаду себе. Тоді король Аерис іще не сів на Залізний Престол і не призначив його Правицею, та все одно Кровокрук вражав поставою, вдягненою у димний шовк і кармазин, з Темною Сестрою при боці. З-за блідої шкіри та білого, мов кістка, волосся він скидався на живого мерця. Щокою та підборіддям простяглася родима пляма винного кольору, яку люди вважали схожою на червоного крука, хоча Дунк бачив лише незугарну латку спотвореної шкіри. Він так витріщався на князя, що той відчув його погляд. Королівський ворожбит обернувся, проминаючи Дунка, і глянув просто на нього. Єдине його око було червоне, замість іншого лишилося порожнє гніздо — подаруночок Лихого Булата на полі Червонотрав'я. Але Дункові здалося, що обидва ока глянули йому просто крізь шкіру та плоть у глибини душі. Незважаючи на спеку, від спогаду його пройняв холодний піт. — Пане? — покликав Яйк. — Вам недобре? — Та ні, — відповів Дунк. — Лише спекотно і спрага мучить. Так само, як їх. Він вказав на поле обабіч дороги, де на своєму бадиллі всихали рядки динь. "Козячі голови" та пучки чорт-трави ще чіплялися за життя на межах, але городина вже покинула ту безнадійну справу. Дунк знав, як почуваються дині. Колись пан Арлан казав, що заплотному лицареві спрага не загрожує. "Поки в тебе є шолом, аби підставити під дощ. Немає, хлопче, кращого напою, ніж дощова вода". Але старий ніколи не бачив такого літа, як оце. Дунк свого шолома кинув у Стояку, бо однак не було під що його підставляти, а возити на голові — занадто важко і спекотно. Що має робити заплотний лицар, коли навіть заплоти висихають, буріють та помирають? Може, коли вони дійдуть до потоку, то можна буде скупатися. Він посміхнувся, уявивши собі, як потішить себе і стрибне просто у воду, як вийде, шкірячись від задоволення, як вода стікатиме щоками й сплутаним волоссям, і як вимокла сорочка прилипне до шкіри. Яйк, мабуть, теж захоче скупатися, хоча на вигляд зовсім не потерпав від спеки. Тільки пилюкою трохи вкрився, але навіть не спітнів. Він взагалі мало пітнів, любив усе гаряче та пекуче; у Дорні ходив голий до пояса і став брунатний, як самі дорнійці. "Ще б пак, кров дракона", — сказав собі Дунк. Хто коли чув про таке, щоб дракони пітніли? Сам він теж радо стяг би сорочку, але то було б негідно. Заплотний лицар, ясна річ, міг би хоч голий ходити — сам-бо собі голова. Але коли служиш, присягнувши на мечі господареві — то вже інша справа. "Приймаючи панський трунок та частунок, — казав пан Арлан, — треба розуміти: віднині все, що ти робиш, уславляє або ганьбить твого хазяїна. Завжди роби більше, ніж вимагають, а не менше. Ніколи не ухиляйся від служби, від тягарів, від клопоту. А найперше — не осором пана, якому служиш". Хай у Стояку за трунок і частунок мали не солодкий мед і червоне м'ясиво, а просте пиво та печену курку, але ж пан Явтух чим пригощав, тому й сам радий бував. Тому Дунк не знімав сорочки і пітнів собі далі. *** На старому дощатому мості на них чекав лицар Беніс Бурощит. — Повернулися, значить! — гукнув він. — А то линдали десь... Я вже гадав, що втекли разом із грошиками старого. Беніс сидів на кошлатому муцику і жував кислолист, від якого рот здавався повним крові. — Аби знайти хоч якесь вино, довелося пхатися аж у Доск, — відповів Дунк. — На Малий Доск наскочили кракени. Забрали все добро й жінок, а тоді спалили половину того, що лишилося. — По тому Дагонові Грейджою гілляка плаче, — мовив Беніс. — Хто б його на неї підвісив? Чи ви бачили старого Баша Гостродупа? — Люди казали, нема його більше. Залізняки вбили, бо дочку від них боронив. — Семеро клятих дідьків. — Беніс повернув голову та сплюнув. — Бачив колись я ту дочку. Не варта, щоб за неї помирати, скажу вам. Дурний Баш лишився мені винен півсрібняка. Відтоді, як вони поїхали, бурий лицар на вид аніскільки не змінився. Ба гірше: він не змінив і запаху. Одяг на собі він завжди мав один і той самий: бурі штани, мішкувату сорочку з ряднини, чоботи кінської шкіри. Коли він узброювався, то вдягав просторого бурого вапенрока на іржаву кольчугу. Що його пояс, що помережане рубцями обличчя здавалися вичиненими з тієї самої бурої вивареної шкіри. Голова скидалася на одну з тих зморшкуватих динь, що вони проминули дорогою. Навіть зуби в нього були бурі під червоними плямами від кислолисту, що він полюбляв жувати. Серед суцільного бурого забарвлення дивно вирізнялися тільки очі: світло-зелені, малі, трохи косі, близько посаджені, блискучі від лютої та паскудної вдачі. — Тільки два барила, — зазначив він. — А пан Лантух хотів чотири. — Дякуймо, що хоча б два знайшли, — відповів Дунк. — Казали, що у Вертограді теж посуха, ще й така, що виноград просто на лозі всихає на родзинки. Та й залізняки кругом... — Пане! — перебив його Яйк. — Вода зникла! Дунк так захопився розмовою з Бенісом, що й не помітив: під покрученими дошками мосту лишився самий пісок та каміння. Дивно. Коли вони їхали, вода в струмку текла низько, але все ж текла. Беніс засміявся. Він мав два різновиди сміху: коли квохтав, як курка, а коли іржав гучніше за Яйкового мула. Цього разу сміх був курячий. — Мабуть, висохла, поки ви швендяли. За посухи таке буває. Дунк відчув розпач. Купатися тепер не вийде. Він зіскочив з коня на землю. Що ж станеться з врожаєм? Половина колодязів у Обширі пересохла, усі річки стояли низько — навіть Чорновода і могутній Мандер. — Вода — то гидота, — мовив Беніс. — Колись попив води, то мене аж знудило. Краще вже вино. — Та не для вівса. Не для ячменю. Не для моркви, цибулі, капусти. Навіть виноградній лозі потрібна вода. — Дунк струснув головою. — Як це вона пересохла так швидко? Нас не було якихось шість днів. — Ой леле, Дунку, та скільки там було тієї води! Я собі насцяти можу більшого струмка. — Не "дункайте" мені, — відповів Дунк, дивуючись сам собі, чого це він. Мабуть, того, що Беніс мав злого язика і полюбляв кпинити з усіх. — Мене звати пан Дункан Високий. — Хто це тебе так зве? Оте лисе щеня? — Він зиркнув на Яйка і зареготав курячим сміхом. — Зараз ти трохи вищий, ніж був при панові з Грошодубу, та для мене як був Дунком, так і лишився. Дунк потер шию та потилицю і втупився у каміння внизу. — Що будемо робити? — Привеземо вино додому та скажемо панові Лантуху, що його струмок висох. У Стояку є колодязь, пан від спраги не помре. — Не називайте його Лантухом. Ви спите під його дахом, виказуйте йому трохи поваги. — Сам виказуй йому повагу за нас двох, Дунку, — відповів Беніс, — а я називатиму старого, як схочу. Блякло-сірі дошки заскрипіли під Дунком, коли він зайшов на міст роздивитися пісок та каміння унизу. Поміж каменів виблискувало кілька невеличких брудних калюж завбільшки хіба що з його долоню. — Онде мертва риба, бачите? І там теж. Сморід нагадав про покійників на перехресті. — Я бачу, пане, — відповів Яйк. Дунк зістрибнув на дно струмка, присів навпочіпки й перекинув одного каменя. Сухий та гарячий зверху, він був мокрий і брудний знизу. — Вода пішла нещодавно. Підвівшись, він жбурнув камінь убік, на берег, де той збив сухий клинець землі, здійнявши хмару бурої пилюки. — На березі ґрунт аж розтріскався, а посередині — м'який та болотистий. А риба ще вчора була жива. — Дунк-бовдунк, ось як тебе старий величав. Пригадую. — Беніс сплюнув ляпку кислолисту на камені. Під сонцем вона заблищала волого та яскраво-червоно. — Ти, бовдунку, думати себе не силуй, в тебе головешка для цього тупувата. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". Від пана Арлана ці слова чомусь чулися з любов'ю. Він був доброю людиною, навіть коли сварився. А от Беніс Бурощит вимовляв те саме геть інакше. — Пан Арлан два роки як помер, — відповів Дунк, — і я тепер лицар Дункан Високий. Він відчував шалену спокусу влупити кулаком по бурій лицарській мармизі та розтрощити оті червоні гнилі зуби на дрібнесенькі уламки. Беніс Бурощит, звісно, так легко не дасться, але Дунк був вищий на добрих десять вершків, ще й важчий на півтора пуди. Бовдунк бовдунком, але здоровенний та дужий. Набив ґулі на половині одвірків Вестеросу, не рахуючи стелі в кожній корчмі від Дорну до Перешийку. Яйків брат Аемон зміряв його у Старограді та знайшов, що до семи стоп, або сажня, йому не вистачає піввершка. Та це було півроку тому. Відтоді він, може, ще виріс. Старий казав якось: чого-чого, а випинатися вгору Дунк навчився добряче. Він повернувся до Грома і знову заліз у сідло. — Яйку, повертайся до Стояка з нашим вином. А я поїду гляну, що трапилося з водою. — А наче річки вперше пересихають, — втрутився Беніс. — От я й хочу подивитися... — Як ото дивився під камінь? А ти не перевертай каміння, пане Бовдунку. Хіба знаєш, що з-під нього може вилізти? У Стояку для нас постелені добрі солом'яники. Майже щодня дають яйця на обід. Ще й робити нічого не треба, хіба що слухати, як пан Лантух просторікує про свою колишню велич. Хай так усе і лишається, кажу тобі. Висох струмок, та й грець із ним. Але чого-чого, а впертості Дункові не бракувало. — Пан Явтух чекає на своє вино, — мовив він до Яйка. — Розкажеш йому, куди я поїхав. — Розкажу, пане. Яйк смикнув Маестра за повід, мул смикнув вухами, але хутко рушив з місця. Він теж прагнув якнайскоріше скинути зі спини ті барила. Дунк його добре розумів. Коли в струмку ще була вода, він протікав на північний схід, тому Дунк повернув Грома на південний захід. Не проїхав він і кількох кроків, як Беніс наздогнав його і рушив поруч. — Треба ж наглянути, щоб тебе не повісили. — Він запхав до рота новий жмут кислолисту. — За отим гайком піщаної верби увесь правий берег — то павуча земля. — Гаразд, поїду нашим берегом. Дунк не хотів халепи від господарки на Холоднокопі. У Стояку про неї казали недобре, кликали Червонястою Вдовицею, бо власних чоловіків та, мовляв, поклала у землю немало. Старий Сем Горбик патякав, що вона — відьма, отруйниця, а чи й гірше. Два роки тому вона послала своїх служивих лицарів через струмок — схопити Озгреєвого чоловічка за крадіжку овець. — Коли наш ласкавий пан самі поїхали до Холоднокопу вимагати його назад, то їм сказали шукати небораку на дні рову, — розказував Сем. — Удовиця наказала зашити бідолаху Дейка у лантух каміння, та й потопити. Опісля того пан Явтух винайняли пана Беніса на службу, щоб відганяв павуків од нашої землі. Під палючим сонцем Грім ішов неквапним, рівним кроком. Небо було синє, пронизливе, без жодної хмаринки. Річище вихилялося між кам'янистих острівців та поодиноких верб крізь голі брунатні пагорби та поля мертвого або вмираючого збіжжя. За годину дороги від мосту вони опинилися на краю невеличкого ліску, що належав Озгреєві та звався Гаковим Гаєм. Здалеку його зелень вабила до себе і викликала в Дунка марення про тінисті галявинки, дзюрчання струмків і таке інше. Але зблизька дерева виявилися хирлявими, покрученими, з понурим обвислим гіллям. Деякі з великих дубів поскидали листя; кожна друга сосна стояла бура, як пан Беніс, оперезана висохлою мертвою глицею. "Дедалі гірше, — подумав Дунк. — Бодай одна іскра, і все тут спалахне, мов губка". Втім, поки що підлісок уздовж річки Клітчастої тримався міцно. У ньому сплуталися в один суцільний безлад терен, кропива, зарості білої шипшини і молодої верби. Щоб не продиратися крізь кущі, вони перетнули сухе русло на бік Холоднокопу, де ліс був вирубаний задля пасовиська. Тут серед бурої посохлої трави та зів'ялих квіток силувалися знайти щось їстівне кілька чорноносих овець. — Немає тварюки, тупішої за вівцю, — зазначив пан Беніс. — Вони тобі, бовдунку, часом не родичі? Дунк не відповів, і той знову зареготав своїм курячим сміхом. Ще за три версти на південь вони натрапили на загату. Не надто велику, але міцну. Через струмок від берега до берега були перекинуті дві добрячі дерев'яні загорожі зі стовбурів дерев, на яких ще лишилася кора. Простір між ними був засипаний камінням впереміш із землею та добре притоптаний. Позаду греблі потік піднімався берегом та стікав у рівчак, прокопаний крізь поля пані Тенетник. Дунк звівся у стременах, аби глянути пильніше. Блиск сонця на воді виказав наявність іще двох десятків менших рівчаків, що розбігалися на всі боки, наче павутиння. "То вони крадуть нашу річку". Видовище розлютило його, а надто коли він зрозумів, що дерева для загати напевне вкрали з їхнього ж Гакового Гаю. — От бачиш, у що ти вляпався, бовдунк, — мовив Беніс. — Не міг змиритися, що струмок висох собі сам. Почалося все з води, а скінчиться кров'ю. Твоєю та моєю, до речі. Бурий лицар витяг меча. — Та що поробиш, якось вже буде. Онде твої трикляті копачі. Треба напустити на них трохи страху. З цими словами він ударив муцика острогами і загалопував крізь траву. Дункові залишалося тільки рушити услід. При боці в нього висів меч-півторак пана Арлана — довгий, прямий, надійний сталевий клинок. "Якщо ці копачі канав мають хоч краплю здорового глузду, то втечуть". Громові копита розкидали на всі боки грудки грязюки. Один чолов'яга кинув лопату, забачивши лицарів, та інші не поворухнулися. Було їх зо два десятки: високих та низьких, молодих та старих, спечених сонцем до брунатної кірки. Беніс стишив крок, а вони стали нерівною лавою, стискаючи в руках кайла та лопати. — Це земля Холоднокопу! — закричав один. — А це річка Озгрея, — вказав Беніс мечем. — Хто поставив цю кляту загату? — Маестер Керрік, — відповів один молодий копач. — Ні, — заперечив старий. — Те сіре щеня тицяло пальцем і казало, що робити. А ставили ми. — Ну то й розваліть її до дідька так само, як ставили. Копачі дивилися похмуро та виклично. Один витер піт з лоба тилом долоні. Але ніхто не вимовив ані слова. — Ви, вражі сини, щось недочувати стали, — зауважив Беніс. — Чи мені вухо комусь відрубати? Або два? Кому першому? — Це земля Тенетників. — Старий копач був кощавий, зігнутий і впертий, як пень. — Ви тут чужі. Відріжете комусь вухо — пані втопить вас у мішку. Беніс під'їхав ближче. — Не бачу тут жодної пані, лише одного язикатого хлопа. Він тицьнув у голі бурі груди копача вістрям меча. З'явилася намистина крові. Це було вже занадто. — Прибери меча, — попередив Дунк. — Він не винуватий. Роботою керував маестер. — Це для збіжжя, пане лицарю, — мовив капловухий копач. — Пшениця сохла, отож маестер наказав. І груші теж сохнуть. — То й вибирайте, кому здохнути: грушам чи вам. — А ви нас не лякайте, — мовив старий. — Отакої? — Беніс свиснув мечем у повітрі, розпанахав щоку старого від вуха до щелепи. — А я кажу: або груші повиздихають, або ви! Кров копача потекла обличчям. "Ой леле, не слід було так чинити". Але Дунк проковтнув свою лють. Зараз вони з Бенісом стояли на одному боці. — Геть звідси, ви усі! — закричав він на копачів. — Тікайте до замку вашої пані! — Тікайте! — підхопив пан Беніс. Троє впустили своє приладдя і втекли, хутко приминаючи траву. Але інший чолов'яга, кремезний та зчорнілий на сонці, підняв кайло і мовив: — Та їх же тільки двоє. — Заступами проти мечів багато не навоюєш, Йоргене, — гукнув старий, тримаючись за щоку. Кров стікала йому між пальців. — А ви не думайте, що вам це так подарують! — Ще бодай слово, і я не подарую тобі! — Ми не бажали вам зла, — мовив Дунк, дивлячись старому в скривавлене обличчя. — Нам потрібна тільки наша вода. Перекажіть вашій пані. — Авжеж перекажемо, пане, — пообіцяв кремезний з кайлом. — Будьте певні. *** Додому вони рушили просто крізь глушину Гакового Гаю, вдячні за ріденьку тінь, що її давали дерева. Хоча все одно спеклися. У лісі мали бути олені, але з живих створінь лицарі побачили самих лише мух. Вони дзижчали навколо Дункового обличчя, повзали Громові просто по очах, викликаючи скажену лють велетенського коня. Повітря стояло нерухоме, задушливе. У Дорні дні також були сухі, але ж ночами зате бувало так холодно, що і в кобеняку замерзнеш. А тут у Обширі, аж куди північніше, ночі стояли не надто прохолодніші за дні. Пірнаючи під навислу гілку, Дунк зірвав з неї листка та розтер між пальців. Листок розсипався пилом, наче тисячолітній пергамен. — Дарма ви поранили того чоловіка, — мовив він до Беніса. — Та трохи чиркнув по щоці, аби навчити чемності, ото й усе. А мав би горлянку врізати! Та вони б тоді кинулися врозтіч, мов зайці. Довелося б усіх доганяти та конями давити. — Ви убили б двадцятьох людей? — недовірливо перепитав Дунк. — Двадцять двох. На двох більше, ніж у тебе пальців на руках та ногах, бовдунку. Їх треба вбивати усіх, бо інакше базікатимуть. Вони об'їхали повалені дерева. — Треба було сказати панові Лантуху, що його сцяний струмок знищила посуха, ото і усе. — Панові Явтуху. Ви б йому збрехали? — Еге ж, а чом би й ні? Хто йому правду скаже? — Беніс вишкірив мокрі червоні зуби. — Пан Лантух ніколи не виходить зі своєї вежі, тільки до хлопців у ожину. — Служивий мечник має казати панові правду. — Є одна правда, а є інша, бовдунку. Є така, яку казати не треба. — Він сплюнув. — Посуху насилають боги. Хоч дупу собі розірви, а проти богів нічого не вдієш. А от проти Червонястої Вдовиці... ми скажемо Лантуху, що та сука відвела його воду, і він стане дибки, бо честь накаже йому забрати воду назад. От побачиш: він візьме собі в голову, що має щось зробити. — А таки має. Нашим селянам потрібна вода для ланів. — Нашим селянам?! — Пан Беніс заіржав ослячим сміхом. — Чи не зробив пан Явтух, бува, тебе спадкоємцем, поки я до вітру ходив? Скільки, гадаєш, у тебе селян? Десятеро? Еге ж. Рахуючи дурнуватого синочка Косоглазої Джейни, який не знає, з котрого кінця братися за сокиру. Висвяти у лицарі кожного з них, і ти матимеш половину від лицарів Удовиці. Це ще не рахуючи зброєносців, лучників і решти. А щоб порахувати їх усіх, знадобляться не тільки твої руки-ноги, а ще й твого лисого малого. — Я не рахую на пальцях ніг. Дунка нудило від спеки, мух і товариства бурого лицаря. Так, колись той їздив з паном Арланом, але за минулі з тієї давньої пори роки став неймовірно бридким, підлим та боягузливим. Дунк вдарив коня п'ятами і потрусив уперед, аби залишити гидкий сморід позаду себе. *** Стояк величали замком лише з чемності. Хоча він хвацько стирчав з вершини кам'янистого пагорба і виднівся на багато верст довкола, та все ж являв із себе усього лише укріплену вежу. Кілька століть тому вона частково завалилася, хазяї мусили її добряче лагодити, і тепер з півночі та заходу над вікнами вежа була мурована зі світло-сірого каменю, а під ними — зі старого чорного. На даху, коли лагодили вежу, поставили стрілецькі гнізда, але тільки на перебудовані боки. На двох інших кутках сиділи якісь стародавні химери, скоцюблені й вигладжені вітром та водою так, що ніхто б уже не сказав, яких саме істот вони зображували. Плаский дах із соснових дощок був покручений та протікав. Від підніжжя пагорба до вежі вела звивиста стежка, така вузька, що рухатися нею можна було тільки по одному. Дунк їхав попереду, а за ним Беніс. Просто над собою Дунк побачив Яйка, що стояв на виступі скелі у своєму вислому брилику. Вони зупинилися перед стайнею, виплетеною з гілля та обмазаною глиною, що приліпилася до підніжжя вежі, наполовину схована під брунатно-червоним мохом. У одному стійлі стояв сірий мерин старого пана, а поруч — Маестер. Скидалося на те, що Яйк та Сем Горбик затягли вино досередини. Двором блукали курки. Підбіг Яйк. — Чи ви взнали, що сталося зі струмком? — Червоняста Вдовиця його загатила. — Дунк зіскочив з Грома і передав повід Яйкові. — Не давай йому відразу багато пити. — Гаразд, пане. Не дам. — Гей, малий! — покликав Беніс. — Ти б узяв і мого коня. Яйк кинув на нього зухвалий погляд. — Я не ваш зброєносець. "Колись його язик до біди доведе", — подумав Дунк. — Візьми коня, бо дам ляща у вухо. Яйк скривив похмуру мармизу, але виконав наказ. Поки він брав повід, пан Беніс відхаркався та сплюнув. Згусток яскраво-червоного слизу ляпнув хлопцеві на пальці ноги, і він кинув на бурого лицаря крижаний погляд. — Ви мені на ногу плюнули, пане. Беніс незграбно зліз на землю. — Еге ж. Наступного разу плюну в пику. Не терпітиму твого клятого язика. Дунк ясно бачив лють у хлопчакових очах. — Подбай про коней, Яйку, — поспіхом мовив він, поки все не ускладнилося. — Нам треба побалакати з паном Явтухом. Єдиний вхід до Стояка — двері з обкутого залізом дуба — знаходилися за три сажні над ними. Нижні сходинки були викладені з брил гладкого чорного каменю і витерлися посередині до того, що нагадували полумиски. Вище їх змінювала крута дерев'яна драбина, яку в разі лиха можна було підняти, як міст. Дунк шуганув курей і заходився перестрибувати по дві сходинки за раз. Насправді Стояк був більший, ніж здавався. Його глибокі підвали та льохи займали добрячу частину пагорба, на якому стояла вежа. Сама вона над землею височіла на чотири поверхи; два верхні мали вікна та балкони, а нижні — стрілецькі бійниці. Всередині було прохолодніше, але так тьмяно, аж Дункові довелося чекати, щоб звикли очі. Дружина Сема Горбика саме вигрібала попіл з комина, стоячи навколішки. — Де пан Явтух? Нагорі чи унизу? — спитав її Дунк. — Нагорі, пане. — Стара була така зігнута, що голова їй висіла нижче за плечі. — Щойно прийшов від хлопчаків у ожині. Хлопчаки — то були сини пана Явтуха Озгрея. Едвин та Гарольд були лицарями, Аддам — зовсім юним зброєносцем. Усі троє загинули на полі Червонотрав'я п'ятнадцять років тому, наприкінці Повстання Чорножара. — Вони хоробро билися за короля і чесно поклали свої голови, — казав пан Явтух Дункові, — тож я привіз їх додому та поховав серед ожини. Там була похована і його дружина теж. Коли старий пан починав нове барило вина, то завжди ходив до підніжжя пагорба і чинив узливання кожному з хлопців. — За короля! — гукав він, а тоді випивав. Опочивальня пана Явтуха займала четвертий поверх вежі, а світлиця розташувалася поверхом нижче. Дунк знав, що саме там пан і знаходиться найчастіше, човгаючи потихеньку між численних скринь та барил. Товсті сірі стіни світлиці були завішані іржавою зброєю та захопленими в ворога корогвами — здобиччю битв минулих століть, які ніхто, крім пана Явтуха, вже не пам'ятав. Половину корогв укривала пліснява, усі вони добряче вицвіли та просякли пилом, а колись яскраві кольори перетворилися на сірий і тьмяно-зелений. Коли Дунк зійшов сходами, пан Явтух саме зішкрібав ганчіркою грязюку з якогось побитого щита. Беніс, розповсюджуючи пахощі, сунув по п'ятах. Очі старого лицаря наче трохи потеплішали, щойно він побачив Дунка. — Мій добрий велетню, — оголосив він, — і хоробрий пане Бенісе. Ану ж погляньте на це. Знайшов на дні отієї скрині. Справжній скарб, жахливо занедбаний. Скарб являв із себе щит, або радше досить убогі рештки щита. Майже половину відрубали в бою, решта посіріла та розщепилася на тріски. Залізна облямівка геть зіржавіла, дерево поїла шашіль. Кілька плям фарби ще лишилося, та вони вже не давали змоги розібрати, який на щиті колись був знак. — Вітаю, вельможний пане, — мовив Дунк. Озгреї втратили вельможні титули багато століть тому, але пана Явтуха тішило, коли він у зверненні до себе чув відлуння колишньої слави свого дому. — Що це в вас таке? — Щит самого Малого Лева. — Старий потер облямівку, струсивши кілька часточок іржі. — Пан Вілберт Озгрей ніс цього щита у ту битву, в якій загинув. Я певний, ви знаєте його історію. — Ні, мосьпане, — відповів Беніс. — Не знаємо, перепрошую пана. Ви сказали, Малого Лева? Він що, був карлик чи щось таке? — Авжеж ні. — В старого лицаря аж вуса затремтіли. — Пан Вілберт був високий та могутній, справжній лицар. Прізвисько йому дали ще в дитинстві, як найменшому з п'яти братів. У ті часи Семицарства ще не було, на престолах семи королівств сиділи сім королів, і Вирій зі Скелею якраз вели війну. Нами тоді правили зелені королі Тепличі, від крові старого Гарта Зеленорукого, під знаком зеленої руки на білому полі. Гиліс Третій повів корогви на схід воювати штормового короля, і Вілбертові брати усі пішли з ним, бо в ті часи, коли король Обширу виїжджав у битву, поруч із зеленою рукою завжди майорів клітчастий лев. — І трапилося так, що поки король Гиліс воював деінде, король Скелі побачив нагоду відгризти шматок від Обширу, тож зібрав військо західняків і налетів на нас. Озгреї тоді були воєводами північного прикордоння, і саме Малому Левові довелося стрічати ворога. На чолі Ланістерів їхав, здається, четвертий король Лансель, а може, й п'ятий. Пан Вілберт перестрів короля Ланселя і наказав йому спинитися. "Не смійте їхати далі, — мовив він. — Вам тут не раді. Я забороняю ступати ногою на землю Обширу". Але Ланістер кинув у бій всі свої корогви. — Вони билися добрих пів дня, золотий лев проти клітчастого. Ланістер був озброєний валірійським мечем, з яким не рівнялося пересічне залізо, тож Малий Лев жорстоко потерпав, а щит його був геть пошматований. Наприкінці бою, страждаючи від десятку тяжких ран, зі зламаним клинком у руці, він кинувся на ворога з відчайдушною відвагою. Співці переказують, що король Лансель розрубав його мало не навпіл, але вмираючи, Малий Лев знайшов щілину в обладунку короля під пахвою і загнав туди кинджал. Втративши свого короля, західняки повернули назад. Обшир було врятовано. Старий лицар попестив понівеченого щита так ніжно, як дитину. — Еге ж, мосьпане, — проскрипів Беніс, — такі люди нам тут сьогодні б не завадили. Ми з Дунком поглянули на ваш струмок, мосьпане. Сухий, як кістка, і не від посухи, прошу пана. Старий відклав щита убік. — Розповідайте. Він сів на крісло і махнув їм сідати теж. Бурий лицар заходився розповідати, а старий — уважно слухати, розправивши плечі та піднявши підборіддя, весь прямий, наче спис. В молоді роки пан Явтух Озгрей, напевне, нагадував лицарів з малюнків у книжках: високий, сильний, гарний на вроду. Час та горе, звісно, взяли своє, але пан Явтух усе ще не втратив ані міцної прямої постави, ані широких плечей, ані могутніх грудей, а риси обличчя зберіг сильні та різкі, як у старого орла. Коротко стрижене волосся побіліло, як молоко, але густі вуса, що приховували рота, лишилися попелясто-сірими. Брови він мав того самого кольору, очі — сірі, світліші, повні суму. І суму в них додалося, коли Беніс згадав про загату. — Цю річку знали як Клітчасту більш як тисячу років, — мовив старий лицар. — Ще хлопчаком я там рибалив, і мої сини теж. Алісанна полюбляла плюхатися на мілині у такі спекотні дні, як зараз. Алісанною звали його дочку, що померла навесні. — Саме на берегах Клітчастої я вперше поцілував дівчину. То була моя сестра у перших, молодша дочка мого дядька, з Озгреїв Листопадного озера. Нікого з них уже немає на світі, навіть її. Його вуса знову затремтіли. — Ми не можемо цього так подарувати, панове добродії. Та жінка не отримає моєї води. Я не віддам їй моєї Клітчастої. — Гребля міцно збудована, мосьпане, — попередив пан Беніс. — Ми з паном Дунком за годину її не розберемо, навіть якщо лисий малий впряжеться. Знадобляться мотузки, сокири, кайла та з десяток людей. Це тільки для роботи, а ще ж комусь треба буде битися. Пан Явтух витріщився на щита Малого Лева. Дунк прочистив горло. — Мосьпане, тут ще така справа... ми той, натрапили на копачів, ну і... — Дунку, не надокучай його мосці всякими дурницями, — попередив Беніс. — Ну, повчив я одного тупака чемності, про що казати. Пан Явтух гостро зиркнув на нього. — Як саме повчили? — Та мечем, як іще. Дряпнув трохи щоку, ото і все, мосьпане. Старий лицар довго дивився на нього. — Це ви... це ви нерозважливо вчинили, пане мій. Та жінка має павуче серце. Замордувала трьох чоловіків. Усі її брати померли ще в пелюшках. П'ятеро їх було. Чи шестеро, не пригадаю вже. Вони стояли між нею та замком. Не сумнівайтеся, вона батогами здере шкіру з будь-якого хлопа, що їй не догодить. Але щоб ви самі порізали її людину... ні, такої образи вона не подарує. Це вже напевне. Вона вимагатиме вашої крові, як вимагала Лимової. — Дейкової, мосьпане, — відповів пан Беніс. — Красно прошу вельможного пана пробачити мені, ви його знали, а я ні, та все ж його звали Дейком. — З вашої ласки, пане, я можу поїхати до Золотогаю та розповісти князеві Рябину про цю загату, — мовив Дунк. Від Рябина, свого зверхнього володаря, тримали землю і старий лицар, і Червоняста Вдовиця. — Рябину? Ні, там ви помічі не знайдете. Сестра князя Рябина вийшла заміж за Вендела, брата у перших пана Вимана, тож він є родичем Удовиці. А до того ж він мене недолюблює. Пане Дункане, назавтра ви маєте об'їхати мої села й зібрати усіх повнолітніх чоловіків, що можуть тримати зброю. Я старий, та ще не мертвий. Я покажу тій жінці, що клітчастий лев ще має кігті! "Аж два, — похмуро подумав Дунк, — і один з тих кігтів — я". *** На землі пана Явтуха сяк-так животіли три крихітні села — три невеличкі купки хатин з загородками для овець та свиней. Найбільше могло похвалитися септом з однієї кімнатки під солом'яним дахом, де на стінах вугіллям були нашкрябані грубі подоби ликів Седмиці. Жмуд — зігнутий навпіл старий свинопас, який колись бував у Старограді — кожної седмиці очолював у септі поклоніння. Двічі на рік туди навідувався справжній септон, аби відпустити гріхи в ім'я Матері. Простий люд наче й радів, що його звільняють з лабетів гріха, та прихід септона все одно проклинав, бо його доводилося годувати. Поява Дунка з Яйком їх теж не надто втішила. Дунка у селах знали — якщо не з імені, то хоча б як нового лицаря на службі пана Явтуха, — але жодного разу і кухля води не подали. Чоловіки головним чином працювали у полі, тому назустріч їм із хатин повилізали жінки та діти, а ще кілька дідів, що вже не мали сил до праці. Яйк віз корогву Озгреїв — клітчастого зелено-золотого лева навстоячки на білому полі. — Ми прибули зі Стояка скликати до пана Явтуха його вірних підданих, — повідомив Дунк селянам. — Кожен чоловік від п'ятнадцяти до п'ятдесяти років, здатний тримати зброю, має з'явитися до вежі назавтра вранці. — Це що, війна? — запитала одна кощава жінка, в якої двоє дітей ховалися за спідницями, а ще одне немовля смоктало груди. — Знову чорний дракон нагодився, абощо? — Немає тут ніяких драконів, ані чорних, ані червоних, — відповів їй Дунк. — Справу вирішують між собою клітчастий лев та павучиха. Червоняста Вдовиця відвела собі вашу воду. Жінка кивнула, але зиркнула скоса, коли Яйк зняв бриля і став ним обвіюватися. — Ти ба, в малого катма волосся. Чи він хворий? — Він голений, — відповів Яйк, надів бриля, повернув Маестра та рушив геть. Того дня малий мав кепський настрій. Ще й слова не сказав, відколи вони від'їхали. Дунк торкнувся Грома острогами й швидко нагнав мула. — Чи ти, часом, не образився, що я вчора не став на твій бік проти пана Беніса? — спитав він свого насупленого зброєносця дорогою до наступного села. — Він мені до душі не більше, ніж тобі, але ж є лицарем. Ти маєш звертатися до нього, як належить. — Я ваш зброєносець, а не його, — відповів хлопець. — Він брудний та чорноротий, а ще він мене щипає. "Якби він знав, хто ти такий, то обісцяв би собі ноги при самій думці торкнутися тебе пальцем". — Мене він теж колись щипав. Дунк вже й забув про те, поки Яйкові слова не повернули йому спогади. Свого часу пан Беніс та пан Арлан були в загоні лицарів, найнятих одним дорнійським купцем, що хотів убезпечити собі дорогу з Ланіспорта до Великокняжого Проходу. Дунк тоді був не старший за Яйка, хоча вже вищий. "Як ущипне, бува, за руку, то аж синця лишить. Пальці-бо мав, як залізні кліщі, але я тоді панові Арлану не жалівся". Поблизу Камінного Септу один з лицарів загону зник, і подейкували, що Беніс його випатрав після сварки. — Як ущипне тебе ще раз, скажи мені. Я це припиню. А доти від тебе нічого не відвалиться, якщо подбаєш про його коня. — Комусь та треба про нього дбати, — погодився Яйк. — Беніс ніколи його не вичісує. І стійла ніколи не вичистить. Та він навіть імені йому не дав! — Деякі лицарі не дають імен коням, — повідомив Дунк. — Коли кінь без імені гине на полі бою, його лицар менше за ним сумує. Простих коней завжди можна знайти ще, а от вірного друга втратити дуже тяжко. Так казав старий лицар, але своєї поради сам не дотримувався і давав імена усім своїм коням. Дунк чинив так само. — Побачимо, скільки люду з'явиться до вежі. Але п'ять їх буде чи п'ятдесят, про них теж треба буде подбати. Яйк, здавалося, обурився. — То я тепер маю служити хлопам? — Не служити. А допомагати. Ми маємо перетворити їх на бійців. "Якщо Вдовиця дасть нам час". — З ласки богів можуть знайтися такі, що вже служили у війську. Але більшість буде зелена, як літня трава. Їхні руки звикли до сапок, а не до списів. Та може настати день, коли від них залежатиме наше життя. У якому віці ти вперше взяв меча до рук? — Я був дуже малий, пане. Та й меч був дерев'яний. — Прості хлопчаки теж б'ються дерев'яними мечами — всілякими палицями, зламаними з дерев гілками. Послухай-но, Яйку! Тобі ці люди здадуться якимись дурниками. Вони не знають, як назвати частини обладунку, вони ніколи не бачили гербів великих домів, вони не відають, який король скасував панське право першої ночі... та однак ти мусиш поводитися з ними шляхетно. Хоч ти і зброєносець вельможного роду, але за віком лише малий хлопчина. Ті ж люди в більшості — дорослі чоловіки, а чоловік завжди має свою гідність, якого б низького роду не був. Якби поселити тебе до їхньої хати у селі, ти б там почувався тупаком, будь певний. А якщо не віриш, просапай грядку, пострижи вівцю і назви мені усі трави та квіти у Гаковому Гаю. Хлопчина поміркував якусь мить. — Я міг би розповісти їм про герби великих домів і як королева Алісанна переконала короля Джаяхаериса скасувати право першої ночі. А вони б мені розповіли, з яких трав краще робити отрути, і чи безпечно їсти оті зелені ягоди. — Так, — погодився Дунк, — але перш ніж братися до короля Джаяхаериса, допоможи їм навчитися, як братися за спис. А сам просто не їж нічого, що не їсть Маестер. *** Наступного ранку тузінь майбутніх воїнів дістався-таки Стояка і розташувався у дворі купою посеред курей. Один був застарий, двоє — замалі, а один миршавий хлопчисько виявився миршавим дівчиськом. Цих Дунк розігнав по їхніх селах, залишивши вісьмох: трьох Гаків, двох Вілів, Лима, Баша і Великого Роба-дурника. "Жалюгідне військо", — мимоволі майнуло в Дунковій голові. Хвацькі селянські хлопці — красені, зухи та майбутні підкорювачі сердець високородних панн — чомусь не з'явилися. А з тих, які з'явилися, один був брудніший за іншого. Лимові стукнуло п'ятдесят, як один день, а в Баша сльозилися очі, але ці двоє хоча б служили у війську — ходили з паном Явтухом та його синами на війну з Чорножаром. Решта шестеро були такі зелені, як Дунк і передбачав. Усі восьмеро мали воші, а двоє Гаків були рідними братами. — Мабуть, ваша мати іншого імені й не знала, — зазначив Беніс, квохчучи сміхом. Що ж до зброї, то вони принесли з собою косу, три сапки, старий ніж, кілька міцних київ. Лим мав при собі загострену жердину, яка могла правити за спис, а один з Вілів зізнався, що непогано кидає каміння. — Ти ба! — мовив Беніс. — Рятуйтеся, павуки: маємо тепер собі метавку! І хлопа миттю обізвали Метом. — Хто з вас уміє стріляти з довгого лука? — запитав їх Дунк. Люди втупилися у грязюку, де кури вигрібали все навколо себе. Нарешті відповів Баш Слізоокий. — Перепрошую, та пан Явтух луків не дозволяє. Озгреєві олені бігають у лісі для клітчастого лева, а нам зась. — А ми матимемо мечі, шоломи та кольчуги? — поцікавився молодший з трьох Гаків. — А чого ж ні, — відповів Беніс, — убийте собі когось із лицарів Удовиці, обдеріть трупака, та й матимете все, що заманеться. Тільки не забудьте у дупі його коня пошурувати — там лицарі зазвичай срібло ховають. Він щипнув молодого Гака за плече знизу так, що хлопець заскиглив з болю, а тоді погнав усіх до Гакового Гаю вирізувати списи. Повернувшись, вони мали при собі вісім відпалених у вогні списів дуже нерівної довжини та грубі, плетені з гілля щити. Собі пан Беніс теж вирізав списа і став ним показувати, як колоти вістрям та відбивати удари ратищем... і куди саме тицяти, щоб убити людину. — У живіт або у горло, краще не буває. — Він стукнув себе кулаком у груди. — Отут серце: якщо влучите, людині каюк, але є одна біда — ребра заважають. А живіт — він м'який. Як випатраєте когось — той помре повільно, зате напевне. Ще не стрічав людину, яка б вижила, коли в неї тельбухи з черева теліпаються. Коли якийсь дурень повернеться спиною та побіжить, тицяйте його між лопаток або в нирку. Це сюди. Як влучите у нирку, ніхто довго не протягне. Оскільки Гаків у війську було троє, накази пана Беніса, куди ставати і що робити, спричинили плутанину. — Треба дати їм прізвиська по їхніх селах, пане, — запропонував Яйк. — От як "пан Арлан з Грошодубу", ваш колишній хазяїн. То була б вдала думка... якби ті села мали назви. — Гаразд, — міркував Яйк далі, — дамо прізвиська залежно від того, що вони вирощують. Одне село стояло посеред поля бобових, в іншому садили головним чином ячмінь, а третє опікувалося рядками капусти, моркви, цибулі, ріпи та динь. Прозиватися Капустою чи Ріпою ніхто не хотів, тому воякам з останнього села вирішили давати прізвисько Диня. Зрештою серед вояцтва виявилося четверо Ячменів, двоє Динь та двоє Бобів. Обидва брати Гаки були Ячменями, і довелося знову шукати способу їх розрізнити. Молодший брат згадав, як колись малим загубився у лісі в якомусь байраку, і Беніс миттю обізвав його Гак-Байрак. Вояки дуже схвилювалися, отримавши справжні "панські імена" — не рахуючи Великого Роба, який однаково не міг втямити, чи він Біб, а чи Ячмінь. Коли усі вже мали списи та імена, зі Стояку вийшов, аби їх привітати, пан Явтух. Старий лицар став перед дверима вежі, вдягнений у бехтерець і довгий вовняний вапенрок, що колись був білий, та з роками зжовтів. Спереду та ззаду на ньому вигравав картатий лев, вишитий зеленими та золотими клаптиками. — Хлоп'ята, — мовив він, — усі ви пам'ятаєте Дейка. Червоняста Вдовиця потопила його у мішку. Вона забрала його життя, а тепер вирішила забрати й нашу воду. Клітчасту, яка живить наші ниви. Але ми її не віддамо! Він здійняв меча над головою. — За Озгреїв! — дзвінко пролунав його голос. — За Стояк! — Озгрей! — підхопив його клич Дунк. Слідом заволали Яйк та новоспечені вояки. — Озгрей! Озгрей! За Стояк! Дунк та Беніс узялися навчати крихітний загін на подвір'ї серед свиней та курей, а пан Явтух спостерігав з балкону. Сем Горбик напхав кілька мішків брудною соломою і зробив їм ворогів. Вояки заходилися борюкатися зі списами, а Беніс тим часом волав на них: — Коли, повертай, висмикуй! Коли, повертай, висмикуй! Забирай списа назад, хай тобі грець! Він тобі ще знадобиться для наступного ворога. Повільно, Мете — воруши дупою! Якщо не можеш швидше, то краще кидай каміння. Лиме, вкладай вагу в удар. От так молодець! Туди-назад, туди-назад. Відгойдай тих паскуд, туди-назад, туди-назад, порви їм дупу, туди-її-назад! Коли мішки подерлися на клапті від півтисячі ударів списами, і уся солома висипалася на землю, Дунк одяг броню та узяв дерев'яного меча — перевірити, як хлопці стоятимуть проти трохи рухливішого ворога. І скоро отримав відповідь: не надто добре. Один тільки Мет спромігся тицьнути списом мимо щита Дунка, і то лише раз. Дунк відвернув один хиткий укол за іншим, відкинув списи убік і насунувся впритул. Якби він тримав сталевого меча, то зарубав би усіх по півдесятка разів. — Щойно я мину ваші вістря, вам кінець, — попередив він, лупцюючи їх по руках та ногах, аби краще засвоїли. Мет, Лим та Гак-Байрак принаймні скоро навчилися вчасно відступати. А от Великий Роб просто кинув списа та побіг, і Бенісові довелося його доганяти та зарюмсаного тягти назад. Надвечір усі були побиті до синців, а на мозолястих руках повитикалися свіжі пухирі від списів. Дунк жодного удару не отримав, але стікав потом, поки Яйк допомагав йому стягати обладунок. Коли сідало сонце, Дунк повів загін у підвал і примусив усіх помитися — навіть тих, хто вже мився ось тільки минулої зими. Після лазні жінка Сема Горбика роздала миски густого ячмінного крупнику, добре приправленого цибулею та морквою. Вояки були втомлені до смерті, але якщо послухати їх — кожен скоро стане вдвічі грізнішим за лицаря Королегвардії. Війську вже не терпілося показати свою звитягу, а пан Беніс ще й підбурював: патякав про втіхи вояцького життя, головне здобич та жінок. Двоє старих з ним погодилися. Лим після Повстання Чорножара приніс додому ножа та пару добрих чобіт; щоправда, чоботи були йому замалі й тому висіли на стіні для краси. А Баш без упину розказував, яку табірну дівку він знав, коли служив у драконячому війську. Сем Горбик постелив у льосі вісім солом'яників, і коли усі набили кендюхи, то відразу вляглися спочивати. Беніс затримався рівно настільки, щоб виплюнути Дункові своє презирство до підопічних. — Пан Лантух мав би гойдати якомога більше селянських дівок, поки ще мав якесь сім'я у старечих яйцях. Якби він гарненько засіяв свої лани байстрюками, то зараз ми б, може, мали собі якогось путящого вояка. — Звичайне собі селянське рушення. На службі в пана Арлана Дунк передивився такого війська вдосталь. — Еге ж, — відповів пан Беніс. — Тижнів за два вони б, може, звикли твердо стояти проти таких самих селян. Але проти лицарів?... Він струснув головою та сплюнув на підлогу. *** Колодязь Стояку розташувався у найнижчому підвалі — темній келії зі стінами з землі та каменю. Саме там дружина Сема Горбика вимочувала, відтирала та відбивала одяг, перш ніж нести його на дах висихати. Великі кам'яні ночви служили також і купільницею. Щоб зробити собі купіль, треба було натягати води цебром з колодязя, зігріти на вогні у великому чавунному казані, випорожнити казан у ночви, а тоді почати все знову. Казан уміщував чотири цебра, а ночви — три казани. Поки зігрівався третій казан, вода з першого лишалася ледь теплуватою. Пан Беніс казав, що він такий клопіт бачив у могилі, тому ряснів вошами та блохами і смердів, як старий сир. Дунк хоча б міг звернутися за допомогою до Яйка, коли відчував нагальну потребу помитися — ось як сього вечора. Хлопець тягав воду мовчки і похмуро, а поки вона грілася, не казав ані слова. — Яйку? — спитав Дунк, поки скипав останній казан. — Що трапилося? Коли Яйк не відповів, Дунк попрохав: — Допоможи-но мені з казаном. Удвох вони перетягли його з вогню до купелі, намагаючись не обляпатися. — Пане, — раптом спитав малий, — як гадаєте, що хоче зробити пан Явтух? — Розібрати загату і відбити Вдовициних людей, якщо вони спробують нам завадити. Він говорив гучно, бо поруч плюскала вода. Білою завісою здіймалася пара, і від неї обличчя аж пашіло. — В них щити виплетені з гілля, пане. Спис або стріла з арбалета прохромить їх наскрізь. — Коли вони будуть готові, ми знайдемо їм щось із обладунків. На більше годі було сподіватися. — Їх усіх можуть повбивати, пане. Гак-Байрак іще наполовину хлопчина. Віл Ячмінь хоче одружитися, щойно прийде септон. А Великий Роб не відрізняє лівої ноги від правої. Дунк упустив порожній казан, і той гепнув на втоптану земляну підлогу. — Рогер із Грошодубу загинув на полі Червонотрав'я ще молодшим за Гака-Байрака. У війську твого батька були й одружені чоловіки, й такі, що ніколи раніше не цілували дівчат. А сотні з них, ба навіть тисячі, не розрізняли лівої ноги від правої. — То інша справа, — уперся Яйк. — То була війна. — Зараз теж. Така сама, тільки менша. — Менша й дурніша, пане. — Це не тобі судити і не мені, — відповів Дунк. — Їхній обов'язок — піти на війну, коли пан Явтух накаже... і загинути, якщо вже така доля. — Тоді дарма ми давали їм імена, пане. Як загинуть — буде тяжче їх оплакувати. Він болісно скривився. — А от з допомогою чобота... — Ні. Дунк став на одну ногу, щоб стягнути власного чобота. — Гаразд, але ж мій батько... — Ні. Другий чобіт полетів туди ж, куди й перший. — Але ми тоді... — Ні. Дунк стягнув через голову просяклу потом сорочку і кинув Яйкові. — Попроси жінку Сема Горбика, щоб випрала. — Попрошу, пане, але ж... — Я сказав — ні. Тобі дати ляща у вухо, щоб краще чув? Дунк розшнурував штани. Під ними нічого, крім Дункового тіла, не було — у спеку не дуже кортіло вдягати ще й підштанки. — Це добре, що ти дбаєш про Гака, Гака, Гака і решту, але чобіт — то на крайню скруту. "Скільки очей має пан Кровокрук? Тисячу, і ще одне". — Що казав тобі батько, коли відпускав служити мені зброєносцем? — Голити або фарбувати волосся, нікому не казати свого справжнього імені, — неохоче пробурчав Яйк. Яйк служив Дункові півтора роки, хоча коли-не-коли йому здавалося, що вже років двадцять. Разом вони подолали Великокняжий Прохід і перетнули глибокі червоно-білі піски Дорну. Плотогони довезли їх річковою хатою по Зеленокрівці до Накоту, а звідти вони сіли на галеас "Біла панна" до Старограду. Вони спали у стайнях, корчмах та рівчаках при дорозі, ділили хліб-сіль зі святими братами, шльондрами, мартоплясами, розшукали, мабуть, із сотню лялькарських ватаг. Яйк дбав про Дункового коня, точив лицареві меча, відчищав кольчугу від їржі. Кращого товариша у дорозі годі було й шукати. Молодий заплотний лицар звик до нього, як до молодшого брата. І все ж стати йому братом Яйк не міг. Те яєчко налупилося від дракона, а не від курки. Так, Яйк був зброєносцем заплотного лицаря, але Аегон з дому Таргарієн — четвертим, наймолодшим сином Маекара, принца Перелітку, теж четвертого сина короля Даерона Ласкавого, Другого тако нареченого, що сидів на Залізному Престолі двадцять п'ять років, поки його не прибрала Велика Весняна Пошесть. — Люди думають, що Аегон Таргарієн повернувся до Перелітку разом з братом Даероном після турніру на Ясенбродській луці, — нагадав малому Дунк. — Твій батько не хоче, аби усі знали, що ти швендяєш Семицарством з якимсь заплотним лицарем. Тому давай-но забудемо про твій чобіт. У відповідь хлопець тільки зиркнув. Очі в Яйка були великі, а на лисій голові здавалися ще більшими. У тьмяно освітленому підвалі вони виглядали чорними, та при кращому світлі показували свій справжній колір: темно-волошковий. "Валірійські очі", — подумав Дунк. На Вестеросі мало хто, не походячи від крові дракона, мав очі такого кольору і волосся, що сяяло битим золотом із вплетеними срібними пасмами. Поки вони пливли Зеленокрівцею на річковому будинку-плоті, дівчата-сирітки вигадали гру: гладити голену голову Яйка собі на щастя. Від цього хлопець червонів, як гранат. — Дурепи вони, ті дівки, — казав він. — Наступна, хто мене торкнеться, полетить у річку. Тоді Дунк йому відповів: — Дивися мені, бо я тебе торкнуся! Такого ляща дам у вухо, що до повороту місяця чутимеш дзвони. Але тим тільки розпалив хлопцеву зухвалість. — Краще вже дзвони, ніж ті дурепи, — правив він своєї, проте в річку нікого не кинув. Дунк ступив у ночви та сів, сховавшись під водою до підборіддя. Вода була пекуча згори, але вже вистигла знизу. Він зчепив зуби, щоб не зойкнути, бо тоді малий став би сміятися. Яйк полюбляв воду гарячу, мов кип'яток. — Нагріти вам ще води, пане? — Та ні, цієї досить. Дунк потер руки та плечі, дивлячись, як із них довгастими сірими хмарами спливає грязюка. — Принеси-но мені мило. І щітку з довгою ручкою. Думка про Яйкове волосся нагадала йому, що його власне вже загидилося. Він глибоко вдихнув і ковзнув під воду, щоб добре його вимочити, а коли знову випірнув, розхлюпуючи воду, Яйк стояв поруч із милом та довгою щіткою з кінського волосу. — В тебе волосини на щоках, — зазначив Дунк, приймаючи мило від хлопця. — Аж дві. Онде, під вухом. Не забудь зрізати їх, коли голитимеш голову. — Зголю, пане. Здавалося, хлопця знахідка втішила. Без сумніву, він думає, що трохи бороди зробить з нього чоловіка. Дунк теж так думав, коли вперше знайшов на верхній губі легкий пушок. "Я тоді спробував поголитися кинджалом і трохи носа собі не відрізав". — Іди поспи, — наказав він Яйкові. — До ранку потреби в тобі нема. Щоб відтерти усю грязюку та піт, пішло чимало часу. Опісля він відклав мило, простягся, як тільки міг, і заплющив очі. Вода до того часу вже вистигла. Після жорстокої денної спеки нарешті настало якесь полегшення. Дунк відмокав, поки ступні та пальці рук не вкрилися зморшками, а вода не стала зовсім сіра та холодна. І тільки тоді неохоче вибрався геть. Хоча він та Яйк отримали від пана товсті солом'яники у підвалі, для сну Дунк віддавав перевагу дахові. Тут повітря було свіжіше, інколи дмухав вітерець. А дощу боятися не доводилося — досі ще жодного не було. Поки Дунк добрався до даху, Яйк уже спав. Дунк ліг на спину, підклав руки під голову та витріщився у небо. Його вкривали зірки, багато-багато тисяч. Він згадав ніч на Ясенбродській луці, перед самим початком турніру. Тієї ночі він побачив падаючу зірку. Люди казали, що вони приносять щастя, і він попрохав Танселу намалювати таку зірку йому на щиті. Але в Ясенброді його чекало що завгодно, крім щастя. До кінця турніру він трохи не втратив руку та ногу, а троє добрих воїнів наклали за нього головами. "Зате я придбав собі зброєносця. Коли я залишав Ясенбрід, поруч зі мною їхав Яйк". Ба ні, посеред того шарварку все-таки трапилася одна щаслива подія. Дунк сподівався, що хоч сьогодні зірки не падатимуть. *** Вдалині стояли червоні гори, а під ногами лежали білі піски. Дунк копав, глибоко встромляючи заступ у суху гарячу землю і викидаючи тонкий пісок за плече. Він копав яму, а точніше, могилу. "Могилу для надії", — подумав собі Дунк. Троє дорнійських лицарів стояли й дивилися, глузуючи з нього тихими голосами. Неподалік чекали купці з мулами, возами та піщаними санями. Вони вже хотіли їхати, але він не міг, доки не поховає Каштана. Старого друга не можна лишати зміям, скорпіонам та піщаним собакам. Коник помер просто під Яйком під час довгого спраглого переходу від Великокняжого Проходу до Вайфу. Передні ноги коня підломилися, він упав на коліна, перекотився на бік і помер. Його туша простяглася поряд з ямою. Вона вже задубіла і невдовзі мала засмердітися. Дунк плакав, поки копав, звеселяючи цим дорнійських лицарів. — Вода у пустелі надто коштовна, — казав один, — ви б її не марнували, пане добрий. Інший гигикнув і додав: — Чого плакати? Велике горе — коняка, ще й така поганюча. "Каштан, — подумав Дунк, копаючи, — його звали Каштан. Він возив мене на спині багато років, ніколи не вибрикував і не кусався". Поруч зі стрункими піщаними скакунами, що на них їхали дорнійці — з довгими шиями, гарними головами, рясними гривами, що віяли за вітром, — старий мерин виглядав жалюгідно, але служив до останнього подиху. — Плачеш по сідлуватому меринові? — спитав пан Арлан буркотливим старечим голосом. — А по мені, хлопче, не пролив ані сльозини, хоч саме я посадив тебе на того мерина. Він захихотів, неначе вибачаючись за докір. — Отакий вже Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут. — По мені він теж сліз не лив, — сказав з могили Баелор Списолам. — А я ж був його принцом, надією Вестеросу. Чого б це боги забажали моєї смерті замолоду? — Моєму батькові виповнилося тільки тридцять дев'ять років, — мовив принц Валар. — Він мав стати великим королем, найвеличнішим з часів Аегона Дракона. Він окинув Дунка поглядом холодних блакитних очей. — За віщо боги забрали його і лишили вас? Молодий кронпринц мав світло-брунатне волосся свого батька, але у ньому проглядало срібно-золоте пасмо. "Ви мертві! — хотів закричати Дунк, — ви мертві усі троє, чому ви не дасте мені спокою?". Пан Арлан помер від застуди, принц Баелор — від удару, завданого братом під час Дункового суду Седмиці, а син принца, Валар — під час Великої Весняної Пошесті. "Я не винуватий. Ми були в Дорні, ми навіть нічого не знали". — Ти божевільний, — сказав йому старий. — Коли ти згубиш себе власною дурістю, ми не копатимемо тобі могили. У глибоких пісках людина має берегти воду. — Ідіть геть, пане Дункане, — мовив Валар. — Забирайтеся. Яйк допоміг йому копати. Малий не мав заступа, тільки руки, і пісок стікав у могилу швидше, ніж той його викидав. Наче копаєш яму просто у морі. "Я маю копати далі, — твердив собі Дунк, хоча спина та плечі вже стогнали від зусиль. — Я маю поховати його так глибоко, щоб не знайшли піщані собаки. Я маю...". — ...померти? — спитав Великий Роб-дурник зі дна могили. Лежачи там нерухомим та холодним, з розірваним червоним проваллям у череві, чомусь він уже не здавався таким великим. Дунк зупинився і витріщився на нього. — А ти ж не мертвий. Ти спиш унизу, в підвалі. А тоді звернувся до пана Арлана по допомогу. — Скажіть йому, пане, — попрохав він, — скажіть йому, щоб виліз із могили. Але над ним уже стояв не пан Арлан з Грошодубу, а пан Беніс Бурощит. Бурий лицар заквохтав своїм сміхом. — Дунк-бовдунк, — мовив він, — випатраєш когось — він помре повільно, зате напевне. Ще не стрічав людину, яка б вижила, коли в неї тельбухи з черева теліпаються. В нього на губах спухала червона піна. Беніс обернувся і сплюнув, а білі піски всотали її усю. Позаду нього стояв Мет зі стрілою в оці, плачучи повільними червоними слізьми. Там був і Гак-Байрак з майже навпіл розрубаною головою, зі старим Лимом, червонооким Башем та рештою. Усі вони жували кислолист разом з Бенісом — так спершу подумав Дунк, але потім зрозумів, що то кров стікає в них із ротів. "Мертві, — подумав він, — усі мертві". Бурий лицар заіржав, як віслюк. — Еге ж. Берися до справи: тобі ще багато могил копати, бовдунку. Вісім для них, одну для мене, одну для пана Лантуха і останню — для свого лисого хлопчиська. Заступ випав з Дункових рук. — Яйку! — заволав він. — Біжи! Тікаймо! Але піски піддавалися під його ногами. Коли малий спробував видряпатися з ями, її стінки посипалися. Дунк побачив, як над Яйком зімкнулися піски, як вони поховали його крик про допомогу з відчайдушно роззявленого рота. Дунк спробував пробитися до нього, але піски здіймалися навколо, тягнули його до могили, засипали рота, носа, очі... *** Щойно настав світанок, пан Беніс узявся навчати вояків ставити стіну щитів. Він вишикував усіх вісьмох плечем до плеча так, щоб щити торкалися один одного, а вістря списів витикалися поміж них, наче довгі й гострі дерев'яні зуби. А тоді Дунк із Яйком сіли верхи і ринули на них. Маестер відмовився наближатися до списів бодай на п'ять кроків і рвучко став, але Громові було не звикати. Великий бойовий кінь гупав подвір'ям, набираючи швидкість і розганяючи курей, які з вереском ляпали крилами. Їхній переляк виявився заразливим. Великий Роб знову першим кинув списа і побіг, лишивши дірку посередині стіни. Замість зімкнутися, решта захисників Стояка приєдналася до втечі. Гром добряче потоптав їхні кинуті щити, перш ніж Дунк його зупинив; кувані копита потрощили плетене гілля на тріски. Поки селяни та курки розбігалися на всі боки, пан Беніс заливисто обкладав їх добірною лайкою. Яйк відчайдушно боровся зі сміхом, але врешті-решт програв тяжку битву. — Та годі вже! Дунк натяг повід, зупинив Грома, відв'язав шолома і зірвав його з голови. — Якщо вони вчинять так у бою, їх усіх переріжуть. "І мене, мабуть, теж". Ранок вже стояв спекотний, і Дунк почувався таким липким та брудним, наче ніколи не мився. У голові гупало, з неї ніяк не йшов той сон, який він бачив уночі. "Але ж усього цього не було, — намагався він переконати себе. — Все сталося не так". Хіба що Каштан справді помер довгою сухою дорогою до Вайфу. Вони з Яйком їхали на одному коні, доки Яйків брат не подарував їм Маестра. А от решта... "Я тоді не плакав. Може, й хотів би, та не плакав. І коня поховати хотів би, але дорнійці не стали б чекати". — Піщані собаки мають щось їсти та годувати цуценят, — мовив до нього один з дорнійських лицарів, поки допомагав Дункові знімати сідло та вузду. — Його плоть з'їдять або собаки, або піски. За рік на кістках нічого не лишиться. Це ж Дорн, друже мій. Згадавши про це, Дунк не міг не спитати себе, хто з'їсть плоть Гака, Гака і Гака. Може, у Клітчастій річці водяться клітчасті риби. Він від'їхав Громом назад до вежі та спішився. — Яйку, допоможи панові Бенісу позганяти їх докупи та приведи сюди. Дунк пхнув малому шолома і закрокував сходами нагору. Пан Явтух зустрів його у сутінках своєї світлиці. — Не надто вправно в них виходить. — Еге ж, мосьпане, — відповів Дунк. — Вони ні до чого не здатні. Служивий мечник має вірно служити і в усьому коритися своєму панові... але ж не у відвертому божевіллі. — Це був їхній перший раз. Їхні батьки та брати були не кращі, а чи й гірші, коли починали навчатися. Мої сини навчали їх перед тим, як рушити на поміч королю. Щодня, добрячих два тижні. І зробили таки з них вояків. — А в битві, мосьпане? — спитав Дунк. — Що з ними стало у битві? Скільки їх повернулося з вами додому? Старий лицар довго дивився на нього. — Лим, — відповів він нарешті, — Баш та Дейк. Дейк у нас був хуражиром. Найкращим, якого я знав. З ним ми ніколи не знали порожнього черева. Назад повернулося троє, пане мій. Троє, та ще я сам. Його вуса затремтіли. — Мабуть, двох тижнів не вистачить. — Мосьпане, — мовив Дунк, — сусідська пані може з'явитися тут просто завтра з усім своїм військом. "Хороші хлопці, — подумав він, — та скоро стануть мертвими хлопцями, якщо впиратимуться проти лицарів Холоднокопу". — Має бути якийсь інший спосіб. — Інший спосіб. — Пан Явтух легенько пробіг пальцями по щиті Малого Лева. — Я не прийму правосуду ані від князя Рябина, ані від цього короля. Він ухопив Дунка за лікоть. — Пригадую, що в минулі дні, коли на цій землі правили зелені королі, можна було виплатити людині за вбивство її тварини або селянина виру — ціну крові. — Виру? — перепитав Дунк підозріло. — Самі кажете — інший спосіб. У мене відкладено трохи грошей. Пан Беніс каже, що просто дряпнув хлопові щоку. Я можу заплатити йому срібного оленя, і ще три тій жінці за образу. Можу, і заплачу... якщо вона розвалить греблю. Старий спохмурнів. — Сам я, проте, до неї не піду. Я не можу з'явитися у Холоднокопі. Жирна чорна муха задзижчала довкола його голови і сіла на руку. — Той замок колись був наш. Ви це знали, пане Дункане? — Знав, мосьпане. — Йому розповів Сем Горбик. — Тисячу років до Завоювання ми служили воєводами північного прикордоння. Нам присягало два десятки дрібніших панів та сотня земельних лицарів. Тоді ми тримали чотири замки, а на пагорбах ще й вартові вежі — попереджати про прихід ворога. Холоднокоп був найславетнішим нашим стольцем. Його звів князь Первин Озгрей. Первин Гордий — ось як його кликали. — Та після Полум'яного Поля Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Озгреї зубожіли та впали в немилість. Син Аегона, король Маегор, відняв у нас Холоднокоп за те, що князь Ормонд Озгрей сказав слово проти придушення Зірок та Мечів, як колись називали братства Бідолах та Синів Воїна. Старий лицар заговорив хрипко, важко дихаючи. — У камені над брамою Холоднокопу вирізьблено клітчастого лева. Мій батько показував його мені, коли вперше узяв із собою в гості до старого Рейнарда Тенетника. А я показав своїм синам. Аддамові... Аддам служив у Холоднокопі джурою та зброєносцем, і між ним та дочкою пана Вимана... виникла певна приязнь. Отож одного зимового дня я вдягся якнайкраще та поїхав до князя Вимана укладати шлюб. Він відмовив мені дуже чемно, але виїжджаючи, я чув, як він регоче разом з паном Лукасом Верхополем. Опісля я побував у Холоднокопі ще тільки раз, коли та жінка насмілилася викрасти одного з моїх власних людей. Тоді вони сказали мені шукати бідолаху Лима на дні рову... — Дейка, — відповів Дунк. — Беніс казав, що його звали Дейком. — Дейком? Муха сповзала додолу рукавом старого пана, зупиняючись потерти лапки за своїм мушиним звичаєм. Пан Явтух зігнав її та потер губу під вусами. — Дейк... Я так і казав. Добрячий дядько, я його пам'ятаю. На війні був у нас хуражиром, і ми не знали, що таке порожнє черево. Коли пан Лукас розповів мені, що зробили з моїм бідним Дейком, я дав святу обітницю ніколи не ступати ногою до того замку — хіба для того, щоб знову ним заволодіти. Тож бачите, пане Дункане, мені туди не можна. Ані заплатити виру, ані для чогось іншого. Мені не можна. Дунк усе зрозумів. — Я можу поїхати, мосьпане. Я жодних обітниць не давав. — Ви справжня людина, пане Дункане. Хоробрий лицар, і вірний до того ж. — Пан Явтух стиснув Дункові руку. — Якби ж боги зглянулися на мою Алісанну. Ви — саме такий чоловік, за якого я сподівався видати її заміж. Щирий лицар, пане Дункане. Найщиріший. Дунк залився червоною фарбою. — Я перекажу пані Тенетник ваші слова про виру за кров, але... — Ви врятуєте пана Беніса від Дейкової долі. Я це знаю. Я непогано знаюся на людях, і бачу в вас справжню сталь. Ви їх зупините, пане мій. Самий ваш вигляд їх зупинить. Щойно та жінка побачить, який у Стояку є поборник, вона сама розвалить свою греблю. Дунк не знав, що й відповісти. Тому став на коліно. — Мосьпане... Я поїду туди назавтра і зроблю, що зможу. — Назавтра. — Муха зробила коло і сіла на ліву руку пана Явтуха. Той підняв праву і роздушив її одним ударом. — Гаразд. Назавтра. *** — Знову купіль? — простогнав Яйк у розпачі. — Та ви ж учора милися. — А потім день тягав на собі обладунок і тонув у власному поті. Тож стули пельку і наповнюй казана. — Ви милися того вечора, коли пан Явтух узяв нас на службу, — нагадав Яйк. — І минулого вечора, і зараз. Це вже три рази, пане. — Я маю перемовлятися зі шляхетною пані. Хочеш, щоб я перед її панським кріслом смердів, як той пан Беніс? — Аби тхнути, як він, пане, ви мали б скупатися у ночвах Маестрового лайна. — Яйк наповнив казана. — Сем Горбик каже, що каштелян у Холоднокопі не нижчий за вас. Його ім'я — Лукас Верхопіль, але за зріст усі кличуть Довговерхом. Як гадаєте, він справді такий високий, як ви? — Ні. Вже багато років Дунк не стрічав нікого рівного собі зростом. Він підхопив казана та повісив над вогнем. — Ви битиметеся з ним? — Ні. — Дунк вже жалкував, що їхав не битися. У королівствах знайшлися б і кращі за нього бійці, та зріст і сила майже надолужували йому брак майстерності. Але брак розуму, на жаль, не надолужували. Красні та ґречні слова виходили в нього погано, а надто коли він мусив казати їх жінкам. Той велетень Лукас Довговерх і наполовину так не лякав його, як очікування перемов з Удовицею. — Я їду говорити з Червонястою Вдовицею, та й годі. — Що ви їй скажете, пане? — Накажу зруйнувати загату. — "Ви маєте зруйнувати загату, мосьпані, бо інакше...". — Тобто попрошу зруйнувати загату. — "Благаю, поверніть нам клітчастого струмка". — Якщо на те буде її ласка. — "Дайте трошки води, мосьпані, ну будьте ж добренькі". "Ні, пан Явтух не схотів би, щоб я благав. То що мені казати Вдовиці?". Вода запарувала та забулькала. — Допоможи перекинути у ночви, — мовив Дунк до хлопця. Разом вони підняли казан з вогню та перетягли його через підвал до великої купільниці. — Я не знаю, як розмовляти з високородними панями, — зізнався він, поки вода переливалася. — З-за того, що я сказав пані Вайф, нас обох у Дорні трохи не вбили. — Пані Вайф була несповна розуму, — нагадав Яйк, — та все ж ви б могли поводитися з нею шляхетніше. Пані люблять шляхетне поводження та шляхетні вчинки. От якби ж ви врятували Червонясту Вдовицю так, як оту лялькарку від Аеріона... — Аеріон зараз у Лисі, а Вдовицю нема від чого рятувати. Він не хотів говорити про Танселу. "Її прозивали Тансела Зависока, та для мене вона була зовсім не зависока". — Гаразд, — вів малий далі, — деякі лицарі співають паням шляхетних пісень або грають на лютні. — От лише лютні немає. — Дунк так спохмурнів, що дивився вовком спідлоба. — Та й тієї ночі, коли я перепив у Накоті, ти мені сказав, що я співаю, наче віл у багні реве. — Я вже й забув, пане. — Як ти міг забути? — А ви наказали мені забути, — відповів Яйк, з лиця сама невинність. — Сказали, що дасте мені ляща у вухо, якщо згадаю хоч раз. — Співів не буде. Мало того, що він не мав голосу — то ще й пісню знав від початку до кінця лише одну, "Ведмедя та красну дівку". І сумнівався, що зміг би скорити нею серце пані Тенетник. Казан знову закипів. Вони дотягли його до ночв та перекинули через край. Яйк втретє натягав води до казана і знову всівся на край колодязя. — Краще вам, пане, нічого не їсти й не пити у Холоднокопі. Червоняста Вдовиця отруїла усіх своїх чоловіків. — Мені не загрожує шлюб із нею. Вона високородна пані, а я — Дунк з Блошиного Подолу, хіба забув? — Він зморщив лоба. — А чи не знаєш, скільки в неї було тих чоловіків? — Четверо, — відповів Яйк, — а дітей жодного. Коли вона народжувала, то вночі з'являвся біс і забирав приплод геть. Дружина Сема Горбика розказує, що вона продавала своїх ненароджених діточок Князеві Семи Пеклів за те, щоб той навчив її темних мистецтв. — Високородні панії не мішаються у чорні мистецтва. Вони танцюють, співають і вишивають. — Ну то може, вона танцює зі злими дідьками та вишиває чорні чари, — примирливо мовив Яйк. — Та й звідки вам, пане, знати, що роблять високородні пані? Ви були знайомі аж із однією пані Вайф. То була правда, хоч і образлива. — Може, високородних пань я й не дуже знаю, зате добре знаю одного хлопчину, який так і просить доброго ляща у вухо. Дунк потер потилицю. Після дня у кольчузі вона затерпла, мов дерев'яна. — А от ти в нас знаєшся на королевах та принцесах. Чи вони танцюють з дідьками і мудрують чорні чари? — Пані Шієра так і робить. Коханка князя Кровокрука. Вона купається у крові, аби зберегти красу. А моя сестра Райя колись підлила мені у питво любовний напій, щоб я одружився з нею, а не з іншою сестрою, Даелою. Яйк казав так, наче жахливий кровозміс для нього був найневиннішою річчю в світі. А таки був. Таргарієни одружували поміж себе братів із сестрами століттями, щоб зберегти чистоту драконової крові. Хоча останній дракон помер, коли Дунк ще не народився, драконовладці жили собі далі. Може, боги й не заперечували, щоб вони одружувалися з сестрами. — І що, напій подіяв? — спитав Дунк. — Подіяв би, — мовив Яйк, — якби я його не виплюнув. Я не хочу дружини. Я хочу стати лицарем Королегвардії та жити задля служби королю. А Королегвардія не одружується. — Шляхетний намір. Та коли підростеш, то може, зрозумієш, що дівчина бажаніша за біле корзно. Дунк думав про Танселу Зависоку та її посмішку, звернену до нього у Ясенброді. — Пан Явтух казав, що за такого, як я, він би видав свою дочку. Її звали Алісанною. — Вона ж померла, пане. — Я знаю, що померла, — роздратовано кинув Дунк. — Він сказав: якби та була жива. Якби вона була жива, то він видав би її за мене. Або за такого, як я. Ще ніколи вельможний пан не пропонував мені за дружину власну доньку. — Мертву доньку. А щодо вельможності, то за давніх часів Озгреї, може, й були князями, але зараз пан Явтух — усього лише земельний лицар. — Я знаю, хто він такий. Хочеш ляща у вухо? — Ну, — відповів Яйк, — як на мене, краще вже ляща, ніж дружину. Особливо мертву, пане. Казан скипів. Вони віднесли воду до купелі, й Дунк стягнув сорочку через голову. — Вдягну до Холоднокопу свою дорнійську сорочку. Сорочка була з піщаного шовку — найкраще його вбрання, розмальоване гербом із в'язом та падаючою зіркою. — Якщо ви вдягнете її просто у дорогу, то вона просякне потом, пане, — відповів Яйк. — Краще вдягніть оцю, а я повезу ту, і перед замком ви перевдягнетеся. — Трохи раніше, ніж перед замком. Ото вони надивляться на дурника, що перевдягається на перекидному мості. До речі, хто сказав, що ти їдеш зі мною? — Лицареві личить мати при собі зброєносця. То була правда. Малий добре знався на таких речах — недарма відслужив джурою два роки у Король-Березі. І все ж Дунк не мав охоти вести його просто в пащу небезпеці. Невідомо, як його привітають у Холоднокопі. Якщо та Червоняста Вдовиця справді така небезпечна, як подейкують, то він міг скінчити життя у воронячій клітці на кшталт отих двох при дорозі. — Ти лишишся тут і допоможеш Бенісові з селянами, — наказав він Яйкові. — А дивитися на мене отак не треба. Він відкинув штани геть ногою та поліз до паруючої купелі. — Тепер іди спати, а я помиюся. Ти нікуди не їдеш. Розмову скінчено. *** Коли Дунк прокинувся від вранішнього світла на обличчі, Яйк уже встиг кудись зникнути. "Ласка божа, хіба буває десь на світі така спека, ще й просто на світанку?". Він сів і потягнувся, позіхаючи, а тоді зіп'явся на ноги та пошкутильгав до колодязя, де запалив товсту лойову свічку, плюхнув у обличчя холодної води й одягся. Коли він вийшов на сонячне світло, Грім чекав коло стайні засідланий та загнузданий. Поруч разом із Маестром стояв Яйк. Нарешті на ногах хлопця з'явилися чоботи. Та й загалом — у гарному жупанчику, помережаному зелено-золотою клітиною, в тісних білих вовняних штанях він виглядав належним лицарським зброєносцем. — Штани були розірвані між ніг, але жінка Сема Горбика їх зашила, — оголосив малий. — Це Аддамів одяг, — додав пан Явтух, виводячи власного сірого мерина зі стайні. Стару сіру шовкову кирею, що струменіла з його плечей, прикрашав клітчастий лев. — Жупан трохи залежався у скрині, та загалом ще справний. Лицареві личить мати при собі зброєносця. Тому я вирішив, що Яйкові слід поїхати до Холоднокопу. "Мене обдурив хлопчик десяти років". Дунк виразно подивився на Яйка та вимовив самими губами слова "ляща у вухо". Малий вишкірився. — Для вас, пане Дункане, я теж дещо маю. Підійдіть-но. Пан Явтух видобув кирею та струснув її у повітрі, аби справити враження. Одежина була пошита з білої вовни, облямована клітинами зеленого єдвабу та золотої парчі. У таку спеку він найменше бажав накидатися вовняною киреєю, та коли пан Явтух розправив її в нього на плечах, Дунк побачив на обличчі старого справжню гордість і не зміг відмовитися. — Дякую вам, вельможний пане. — Вам пасує. Аби ж я міг дати щось більше. — Вуса старого затремтіли. — Я послав Сема Горбика до підвалу пошукати у речах моїх синів, але Едвин та Гарольд мали менший зріст, вужчі груди, та й ноги закороткі. Сумно, але з їхнього одягу вам нічого б не пасувало. — Киреї досить, мосьпане. Я не осоромлю ваші кольори. — Жодного сумніву. — Він поплескав свого коня по каркові. — Я б хотів проводити вас трохи, якщо не заперечуєте. — Анітрохи, мосьпане. Яйк зійшов схилом першим, ведучи за собою Маестра. — Чи обов'язково йому вдягати отого вислого бриля? — спитав пан Явтух Дунка. — Вам не здається, що він у ньому має якийсь дурнуватий вигляд? — Матиме ще дурнуватіший, мосьпане, як голова стане лущитися. Навіть у цю годину, коли сонце ледве знялося над виднокраєм, спека стояла страшенна. А пополудні від розпечених сідел на ногах вискакуватимуть пухирі. Святковий одяг покійного хлопця сидів на Яйкові гладенько, мов яєчко; аби ж тільки те яєчко до вечора не зварилося. Дунк хоча б мав у що перевдягтися, бо їхав у старій зеленій сорочці, а у саквах віз гарну дорнійську. — Поїдемо західним шляхом, — оголосив пан Явтух. — Останніми роками ним майже ніхто не ходить, та він ще й досі найкоротший між Стояком і Холоднокопом. Стежка провела їх повз тил пагорба, де в могилах поміж рясних кущів ожини спочивали дружина та сини старого лицаря. — Мої хлопчики так любили збирати тут ягоди. Коли були зовсім маленькі, то прибігали до мене з замурзаними личками та подряпаними рученятами, і я завжди знав, куди це вони бігали. Він тепло всміхнувся. — Ваш Яйк нагадує мені мого Аддама. Такий хоробрий був хлопчик, а ще ж зовсім молодий. Аддам намагався захистити пораненого брата Гарольда, коли на них накотила хвиля битви. Йому відрубав сокирою руку разом із плечем якийсь річковий вояк з шістьма жолудьми на щиті. — Сумні сірі очі зустрілися з Дунковими. — Ваш старий господар, лицар з Грошодубу... він теж бився у Повстанні Чорножара? — Так, мосьпане. Ще до того, як узяв мене. В той час Дункові мало бути три або чотири роки, і він ганяв голий провулками Блошиного Подолу, нагадуючи радше малу тваринку, ніж хлоп'я. — За червоного дракона чи за чорного? За червоного чи за чорного? Навіть і зараз питати таке в людей було небезпечно. Від днів Аегона Завойовника за герб дому Таргарієн правив червоний дракон на чорному тлі. Даемон Самозванець обернув кольори на своєму прапорі, як робило багато байстрюків. "Пан Явтух — мій хазяїн, — нагадав собі Дунк, — і має право питати". — Він бився у корогві князя Сіноброда, мосьпане. — Зелені рясиці на золотому тлі — такі собі зеленаві хвильки? — Напевне, мосьпане. Яйк має знати краще. Малий знав напам'ять герби доброї половини лицарства Вестеросу. — О так, за князем Сінобродом усі знали непохитну вірність престолові. Король Даерон поставив його Правицею просто перед битвою. Маслоплав на цій посаді наробив стільки лиха, що ходили чутки про його зраду. А от князь Сінобрід від початку до кінця був опорою панівного дому. — Пан Арлан був коло нього у мить його загибелі. Якийсь пан із трьома замками на щиті переміг його у двобої. — Того дня з обох боків загинуло багато добрих вояків. А перед битвою поле ще не було червоним. Чи казав вам про це пан Арлан? — Пан Арлан взагалі не любив балакати про ту битву. Його зброєносець теж там загинув. Рогер із Грошодубу, сестринець пана Арлана. Дунк почувався винуватим, навіть коли вимовляв його ім'я. "Це ж я забрав його місце". Тільки принци та найбільші князі могли тримати при собі двох зброєносців. Якби Аегон Негідний віддав меча своєму спадкоємцеві Даеронові замість байстрюка Даемона, то Повстання Чорножара могло б і не початися; тоді Рогер із Грошодубу лишився б живий і донині. "Став би лицарем, кращим за мене, ніс би десь службу. А я б скінчив свої дні на шибениці або вступив до Нічної Варти і тинявся Стіною до самої смерті". — Велика битва — то сама собою жахлива річ, — сказав старий лицар, — але поміж крові та різанини в ній завжди стрічається й краса. Така краса, що скніє серце. Я ніколи не забуду, як сяяло сонце, заходячи над полем Червонотрав'я... там лежало десять тисяч загиблих воїнів, у повітрі носився стогін та лемент, а над головами висіло таке гарне небо, помережане золотим, жовтогарячим та червоним... і я плакав, бо знав, що моїм синам побачити його не судилося. Він зітхнув. — Ви, молоді, зараз і не повірите, яка запекла була боротьба і яка непевна перемога. Якби не Кровокрук... — Я все життя чув, що битву виграв Баелор Списолам, — зазначив Дунк. — Разом із принцом Маекаром. — Молот і ковадло? — Вуса старого лицаря смикнулися. — Співці багато чого недомовляють. Того дня Даемон був Воїном, втіленим у плоть, перед яким годі було встояти смертним воякам. Він порубав на шматки передовий полк князя Арина, убив Лицаря Дев'ятизір'я та Затятого Тиля Тягнидуба, а тоді схрестив мечі з паном Гвейном Корбреєм із Королегвардії. Мало не годину вони верхи танцювали один навколо одного, виверталися та кружляли, рубали та сікли, а навколо них снопами падали вояки. Співці кажуть, що коли Чорножар вдаряв по Пані Безнадії, то два мечі співали і стогнали так, що їх чули на п'ять верст навколо. І щойно Пані схибила, як Чорножар розрубав панові Гвейну шолома і засліпив його потоком крові. Даемон спішився, аби пораненого ворога не задавили, і наказав Червоному Іклові доправити його до маестрів у обоз. То й була його фатальна помилка, бо тим часом "Крукові Зуби" стали на верхівці Сльозавого Гребеня, і Кровокрук побачив королівське знамено свого зведеного брата за чотириста аршинів звідти, а під ним — Даемона з синами. Першим він убив Аегона, старшого з близнюків, бо знав, що Даемон ніколи не залишить сина, поки тіло не вистигне, хай би яка злива білих стріл падала навколо. Даемон і не залишив, бо його теж прохромило сімома стрілами, донесеними з Кровокрукового лука силою злих чарів. А коли юний Аемон підняв клинок Чорножар, що вислизнув з пальців пораненого на смерть батька, тоді Кровокрук вбив і молодшого з близнюків. Так загинув чорний дракон і його сини. — Ви скажете, що на цьому справа не скінчилася, що далі сталося ще багато чого. Так, я знаю — сам бачив дещицю... як розбігалися повстанці, як їх зупинив Лихий Булат і очолив шалену, божевільну навалу... його бій проти Кровокрука, зрівнянний тільки з боєм Даемона проти Гвейна Корбрея... як страшно принц Баелор вдарив у тил бунтівників, мовби молотом гупнув... вереск дорнійців, гущавина їхніх списів... але наприкінці дня було вже байдуже. Війна скінчилася зі смертю Даемона. — А висіло ж усе на волосині... Якби Даемон просто збив Гвейна Корбрея з коня і залишив на милість долі, то проламав би лівий край Маекарового війська, перш ніж Кровокрук став на тому гребені. Тоді день скінчився б перемогою чорного дракона, Правиця загинув, і відкрилася б пряма дорога на Король-Берег. Тоді Даемон уже сидів би на Залізному Престолі, перш ніж зі штормовим панством та дорнійцями нагодився принц Баелор. — Хай там скільки співці просторікують про молот і ковадло, але хід битви своїми білими стрілами та чорними чарами переломив братовбивця. Він править нами й зараз, годі сумніватися. Король Аерис — лялька в його руках. Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що Кровокрук зачарував його милість, аби підкорити своїй волі. Не дивно, що нас усіх тепер зурочено. Пан Явтух похитав головою та впав у задумливе мовчання. Дунк питав себе, як багато почув Яйк, але точно знати не міг. "Скільки очей має князь Кровокрук?" — подумав він. День ставав дедалі спекотнішим. Дунк помітив, що навіть мухи кудись повтікали. Мабуть, вони краще за лицарів знають, куди не треба пхати носа, тому й ховаються від сонця. Йому стало цікаво, яку ж гостину їм з Яйком запропонують у Холоднокопі. Приміром, кухоль холодного темного пива був би доречний. Дунк з великою приємністю крутив цю думку в голові, аж поки не згадав слова Яйка про те, як Червоняста Вдовиця труїла своїх чоловіків. Спрага миттю зникла, бо є на світі гірші речі, ніж пересохла горлянка. — Були часи, коли дім Озгрей тримав усі землі на десятки верст навколо: від Нюні на сході до Рінь-Заточини на заході, — мовив пан Озгрей. — Холоднокоп був нашим, а ще Підковні Пагорби, печери на Лихому Лисаку, села Доск, Малий Доск та Сивушний Поділ, обидва береги Листопадного озера... Озгреєвські наречені виходили заміж за Флорентів, Лебединів, Тарбеків, ба навіть за Вишестражів та Чорнолісів. У полі зору з'явився Гаків Гай. Дунк прикрив очі долонею і примружився на зелену смугу. Зараз він заздрив Яйковому брилеві. "Ну хоч там матимемо якусь тінь". — Гаків Гай колись тягнувся аж до Холоднокопу, — мовив пан Явтух. — Я вже й не пам'ятаю, що то був за Гак такий. До Завоювання у лісі водилися тури й величезні лосі у двадцять долонь заввишки, ба навіть більші. А оленя в лісі аж кишіло; стільки жоден мисливець не міг би взяти за життя, бо полювати там могли тільки король і клітчастий лев. Навіть у дні мого батька дерева ще росли по обох берегах потоку, але потім павуки вирубали свій ліс, аби влаштувати пасовисько для корів, овець та коней. Тонкий струмочок поту поповз Дунковими грудьми. Раптом він палко забажав, щоб його господар і повелитель стулив пельку. Хіба ж можна базікати в таку спеку? Хіба можна кудись їхати? Хай йому грець, та хіба можна зараз бодай ворушитися? У лісі вони побачили тушу великого бурого деревного кота, на якій юрмилися черви. — Тьху-у! — вигукнув Яйк, якомога далі обводячи Маестра навколо неї. — Смердить іще гірше за пана Беніса! Пан Явтух натягнув повід. — Деревний кіт. Я й не знав, що вони ще лишилися у цьому лісі. Цікаво, від чого він помер. Коли ніхто не відповів, старий продовжив: — Звідси я поверну назад. А ви їдьте собі на захід, і доберетеся просто до Холоднокопу. Ви взяли гроші? — Дунк кивнув. — Добре. Хай разом з вами, пане, повернеться і моя вода. Старий лицар ристю рушив назад. Туди, звідки приїхав. Коли він зник, Яйк мовив до Дунка: — Я тут міркував, пане, як вам краще балакати з пані Тенетник. Щоб заприязнити її до себе, не обійтися без милощів та лестощів. У своєму клітчастому жупанчику Яйк виглядав таким бадьорим, наче знати не знав ніякої спеки. Пан Явтух почувався так само навіть у киреї. "То що ж це, я єдиний тут спливаю потом?". — Милощів та лестощів, кажеш, — повторив Дунк. — Яких саме? — Та ви ж самі знаєте. Кажіть їй, яка вона чудова та прегарна. Дунк засумнівався. — Вона пережила чотирьох чоловіків. Має бути не молодша за пані Вайф. Якщо я хвалитиму чудову красу якоїсь бородавчастої старої жаби, вона знатиме, що я брешу. — Та ж вам досить лише знайти у ній щось справді варте хвали. Так робить мій брат Даерон. Каже, що навіть у найбридкіших старих шльондр можна відшукати густе волосся або вуха гарних обрисів. — Вуха гарних обрисів?! — Сумніви Дунка міцніли з кожним словом. — Або ж гарні очі. Скажіть їй, що її вбрання підкреслює колір її очей. — Малий поміркував якусь хвильку. — Якщо тільки в неї не одне око, як у князя Кровокрука. "Люба пані, ваше вбрання підкреслює колір вашого ока". Дункові доводилося чути, як лицарі та паничі просторікували перед панями. Щоправда, таку дурницю при ньому ще жоден не бовкнув. "Добра пані мають таке прегарне вбрання. Воно так відтіняє колір обох ваших чудових очей". Бувають пані старі та кощаві, бувають товсті та червонопикі, бувають незугарні та поїдені віспою. Але усі носять якесь вбрання і мають два ока. І наскільки пам'ятав Дунк, усі полюбляють чоловічі лестощі. "Яка прегарна сукня, пані моя. Прегарно підкреслює прегарну вроду ваших прегарно вродливих очей такого прегарного кольору". — Життя заплотного лицаря куди як простіше, — приречено буркнув Дунк. — Скажу щось не те, і вона накаже зашити мене у мішок та кинути у рів. — Хай спершу знайде такого великого мішка, пане, — мовив Яйк. — А ще, раптом що, нас урятує чобіт. — Ні, — загарчав Дунк, — мовчи вже про свій чобіт! Виїхавши з Гакового Гаю, вони опинилися набагато вище від греблі за течією. Тут вода піднялася так, що Дунк навіть міг би втілити свою мрію про купання. "Та тут і втопитися можна", — подумав він. У дальній берег врізався рівчак, що відводив воду кудись на захід. Рівчак біг уздовж дороги та живив безліч іще менших рівчаків, які зміями розповзалися по ланах. "Перетнемо річку, і опинимося у владі Вдовиці". Дунк спитав себе, що чекає попереду на самотнього лицаря з десятирічним хлопчаком за спиною. Яйк обмахував обличчя. — Гей, пане! Чого ми зупинилися? — Ми не зупинилися. Дунк ударив коня острогами та з плюскотом в'їхав у річку. Яйк рушив слідом на мулі. Вода піднялася Громові до черева, тоді знову спала. Вони вибралися на Вдовициному боці, стікаючи краплями. Рівчак попереду біг прямий, мов спис, і сяяв на сонці золотом та зеленню. *** За кілька годин вони побачили башти Холоднокопу. Дунк спинився, щоб перевдягтися у свою гарну дорнійську сорочку та перевірити, як меч ходить у піхвах, аби не мати неприємних несподіванок, якщо знадобиться його оголити. Яйк також смикнув за руків'я кинджала, суплячи брови під своїм брилем. Далі вони поїхали біч-обіч: Дунк на бойовому огирі, малий на мулі. Прапор Озгреїв безпорадно звисав з держална. Холоднокоп розчарував його після усього почутого від пана Явтуха. Порівняно зі Штормоламом, Вирієм та іншими княжими стольцями, яких удосталь надивився Дунк, замок виявився доволі непоказним... та все ж замком, а не укріпленою вежею. Зубчастий зовнішній мур мав висоту тридцять стоп і башти на усіх кутах — кожна заввишки як півтора Стояка. З кожного шпиля та підвищення важко звисав чорний прапор Тенетників, прикрашений плямистим павуком на сріблястому павутинні. — Пане? — покликав Яйк. — Вода! Дивіться, куди вона йде. Рівчак кінчався коло східного муру Холоднокопу, стікаючи у копаний рів, за яким замок і було названо. Від вигляду та шуму вируючої води Дунк трохи зубами не заскреготів. "Я не віддам їй мою Клітчасту". — Їдьмо, — мовив він до Яйка. Над вигином головної брами у нерухомому повітрі висів ще один ряд павучих прапорів. Під ним глибоко у камені було вирізано якогось старішого знака. За століття вітер та дощ добряче його вилизали, але зовсім образу не спотворили: на задніх лапах там стояв лев, складений з клітин. Брама була відчинена. Проїжджаючи перекидним мостом, Дунк помітив, як низько стояла вода у рові. "Впала трохи не на сажінь", — подумав він. Двоє списників перегородили їм дорогу коло решітки. Один мав велику чорну бороду, інший був безбородий. Бородань завимагав сказати, навіщо вони приїхали. — Вельможний пан Озгрей надіслали мене задля перемовин з пані Тенетник, — відповів Дунк. — Я лицар Дункан Високий. — Та вже ж не Беніс, — мовив безбородий. — Того б ми за версту винюхали. В нього бракувало переднього зуба, а на серці був нашитий значок з плямистим павуком. Бородань підозріливо примружився на Дунка. — Ніхто не може бачити її вельможність без дозволу каштеляна Довговерха. Ідіть зі мною. А ваш машталір хай лишається коло коней. — Я не машталір, а зброєносець! — вигукнув Яйк. — Чи ти сліпий, а чи дурний? Безбородий розреготався. А бородань націлив вістря списа просто хлопцеві у горло. — Ану повтори, що сказав! Дунк дав Яйкові добрячого ляща у вухо. — Ні, не повторюй, а стули пельку та подбай про коней. — Сам Дунк тим часом зліз на землю. — Я піду до пана Лукаса. Бородань опустив списа. — Він у дворі. Пройшовши під шпичастою залізною решіткою та бійницею у стелі, вони опинилися у зовнішньому дворищі. Там із псярні гавкали хорти, з вікон свинцевого скла у семикутному дерев'яному септі чулися співучі голоси. Перед кузнею коваль ставив підкови бойовому коневі, а хлопчина-учень йому допомагав. Неподалік якийсь зброєносець пускав стріли по стрілецьких цілях, зроблених з соломи, а поруч веснянкувата дівчина з довгою косою відповідала на кожен його постріл своїм. Крутилося щитове опудало; з півдесятка лицарів у набивних каптанах по черзі кололи його списами. Пан Лукас Довговерх знайшовся серед спостерігачів коло опудала, поруч із гладким здорованем-септоном, що пітнів іще гірше за Дунка. Білий та круглий, мов коровай, чолов'яга мав на собі рясу таку мокру, наче в ній купався. Довговерх поруч із ним скидався на спис: прямий, жорсткий, дуже високий... хоча й трохи нижчий за Дунка, скільки той міг судити... зате кожним своїм вершком пихатіший за усього Дунка зразу. Одягнений пан Лукас був у чорний шовк та золоту парчу, але на вигляд потерпав од спеки не більше, ніж якби гуляв Стіною. — Мосьпане, — привітав його стражник, — тут з'явився один такий собі з курячої вежі, хоче бачити її вельможність. Першим обернувся септон і так захоплено тюгукнув, що Дунк аж подумав, чи не п'яний він. — Що це в нас тут? Заплотний лицар? Величенькі ж у Обширі заплоти. — Септон зробив знак благословення. — Хай Воїн завжди стоїть за вашу справу, пане. А я — септон Сефтон. Невдале ім'я, та іншого не маю. А ваше ж яке? — Дункан Високий. — Наш гість зовсім не марнославний, — зазначив септон до пана Лукаса. — Якби я мав його зріст, то назвався б Сефтоном-Велетнем. Сефтоном-Вежею. Сефтоном Головою-в-Хмарах. Кругле обличчя його заливалося червоним, а на рясі виднілися плями вина. Тим часом пан Лукас вивчав Дунка. Це був немолодий вже чоловік: років за сорок, а може, й п'ятдесят, радше жилавий, ніж м'язистий. Обличчя він мав надзвичайно незугарне: товсті губи, криві жовті зуби, широкий м'ясистий ніс, витрішкуваті очі. "Ще й сердитий який", — майнула в Дунка побіжна думка, перш ніж той мовив: — Заплотні лицарі — то жебраки з мечами. Це ще в кращому разі, а в гіршому — розбійники. Забирайся геть! Нам тут таких не треба. Дунк потемнів обличчям. — Пан Явтух Озгрей надіслав мене зі Стояка на перемови з господинею цього замку. — Озгрей? — Септон зиркнув на Довговерха. — Озгрей-клітчастий лев? Я гадав, дім Озгрей вже вимер до останньої душі. — Майже вимер. Стариган лишився останній. Ми дозволили йому дожити віку в напіврозваленій вежі за кілька верст на схід. Пан Лукас обернув похмуре обличчя до Дунка. — Якщо пан Явтух бажає говорити з її вельможністю, хай приходить сам. — Його очі звузилися. — Це ти був разом із Бенісом коло греблі. Не смій заперечувати. Я мав би тебе повісити! — Порятуй нас, Седмице. — Септон витер піт з лоба рукавом. — Розбійник, кажете? Ще й здоровань який. Пане, спокутуйте вчинене зло, і Мати змилується на вашу душу! Добру й побожну пораду дещо зіпсувало те, що посеред неї септон раптом гучно перднув. — Ой, божечки! Даруйте мені, пане лицарю. Така біда — квасоля з ячмінним хлібом. — Я не розбійник, — мовив до них Дунк з усією гідністю, яку спромігся зібрати. Але Довговерха його заперечення не зворушили. — Не випробовуй мого терпіння, лицарю... якщо ти за правом носиш це звання. Тікай до курячої вежі та скажи панові Явтуху, щоб доправив сюди пана Беніса Буробздура. Якщо твій пан позбавить нас клопоту силоміць виколупувати Беніса зі Стояка, то її вельможність, можливо, вчинить милосердно. — Я маю намір побалакати з її вельможністю і про пана Беніса, і про лихо коло греблі, і про вкрадену в нас воду. — Вкрадену? — перепитав пан Лукас. — Згадай це слово при моїй пані, й плаватимеш у мішку ще до заходу сонця. Ти певний, що досі бажаєш її бачити? Якщо Дунк і був у чомусь певний, то це у своєму бажанні вибити Лукасові Довговерху всі його криві жовті зуби. — Я вам сказав, чого я бажаю. — Ой, та дозвольте вже йому побачити пані! — закликав септон. — Кому яка з того шкода? Пан Дункан подолав довгий шлях під безжальним сонцем. Хай добродій розкаже нашій пані, з чим приїхав. Пан Лукас ще раз окинув Дунка поглядом. — Наш септон — людина добра та божа. Ходімо. Буду вдячний, якщо ти викладеш свою справу якнайкоротше. Він закрокував подвір'ям, і Дунк мусив поспіхом його доганяти. Тут відчинилися двері замкового септу, і віряни поспішили сходами надвір. Серед них були лицарі та зброєносці, з десяток дітей, кілька старих, три септи у білих рясах та каптурах... і одна повнотіла жінка безсумнівно шляхетного роду, вбрана у темно-синю одамашкову сукню, облямовану мирійським мереживом і таку довгу, що поділ волочився у пилюці. Дунк вирішив, що їй років із сорок. Високо збите волосся під срібнотканою сіточкою було рудувато-брунатне; якщо це її прозивали Червонястою, то напевне за колір опасистого обличчя. — Пані, — мовив пан Лукас, ставши перед нею та септами, — цей заплотний лицар каже, що приніс послання від пана Явтуха Озгрея. Чи вислухаєте ви його? — Якщо бажаєте, пане Лукасе. Вона витріщилася на Дунка так дивно, що той мимоволі згадав Яйкові балачки про чари. "Щось не дуже їй допомогли ті криваві купелі". Вдовиця була тілом тлуста, обличчям непоказна, з дивно загостреною догори головою, чого не ховало навіть пишно зібране волосся; носа вона мала завеликого, а рота — замалого. Дунк з полегшенням побачив два ока, але всяка думка про шляхетне догоджання високородній пані зникла з його голови. — Пан Явтух прохав мене перемовитися з вами про нещодавні прикрі події коло загати. Вона блимнула очима. — Коло... загати, кажете? Навколо потроху збирався натовп. Дунк відчував на собі недружні очі. — На річці, — мовив він, — на Клітчастій. Ваша вельможність збудували на ній греблю... — Та ні, я напевне цього не робила, — відповіла та. — Про що ви, пане лицарю? Я всенький ранок молилася у септі. Дунк почув гигикання пана Лукаса. — Я не мав на увазі, що ваша вельможність гатили її самі, тільки... без тієї води загинуть усі наші ниви... бо ж селяни мають на полях квасолю, ячмінь, дині... — Справді? Я дуже полюбляю дині. — Маленький ротик скривився у задоволену посмішку. — І які ж там у вас є дині? Дунк збентежено роззирнувся колом облич і відчув, як пашіє його власне. "Щось тут не те. Довговерх шиє мене в дурні". — Мосьпані, а чи не продовжити нам розмову деінде... де менше людей. — Ставлю срібняка, що бовдур-велетень хоче її звабити! — пожартував хтось, і усі навколо вибухнули реготом. Пані сахнулася геть, налякана, і затулила обличчя руками. До неї швидко підскочила одна з септ, пригорнула за плечі, втішаючи та захищаючи. — Що мають означати ці веселощі? — прорізався крізь сміх холодний та твердий голос. — Поділіться-но зі мною вашим жартом. Пане лицарю, чого це ви турбуєте мою зовицю? Голос належав дівчині, яку він бачив коло стрілецьких цілей. При боці вона мала сагайдак стріл, а в руці тримала лука, мало не довшого за її невеличкий зріст. Якщо Дункові не вистачало піввершка до семи стоп, то лучниці радше бракувало стільки ж до п'яти. Її стан Дунк міг би охопити долонями. Руде волосся було зібране у таку довгу косу, що вона лоскотала їй підкрижжя. На підборідді виднілася ямочка, носик скидався на ґудзик, а щоки густо посипало ластовинням. — Пробачте нам, пані Роганно. — Це проказав гарненький молодий панич із креставським кентавром на грудях жупана. — Велетень сплутав пані Гелісенту з вами. Дунк перевів погляд з однієї пані на іншу. — То це ви Червоняста Вдовиця? — бухнув він, не подумавши. — Але ж ви така... — Молода? — Дівчина кинула лука худорлявому хлопцеві, разом із яким пускала стріли. — Та вже двадцять п'ять років на світі живу. Чи ви хотіли сказати: мала? — Гарна. Я хотів сказати: гарна. — Дунк сам не знав, як це він нагодився, але зрадів, що не бовкнув якоїсь іншої дурниці. Йому сподобався її носик, біляво-руде волосся, невеличкі, але справні груденята під шкіряною камізелькою. — Я гадав, ви маєте бути... тобто... кажуть, ви чотири рази овдовіли, от я... — Мій перший чоловік помер, коли мені було десять років. А йому було дванадцять, він служив зброєносцем при моєму батькові й загинув від руки вершника на полі Червонотрав'я. На жаль, мої чоловіки недовго затримуються на світі. Останній помер навесні. Так казали про тих, хто загинув у Велику Весняну Пошесть, що буяла останні два роки: "помер навесні". Навесні померло багато десятків тисяч людей, а серед них старий мудрий король і два юних принци, від яких чекали так багато. — Я... співчуваю вашим втратам, мосьпані. — "Щось шляхетне, бовдунку, скажи їй щось таке, що кажуть шляхетним паням". — Я хотів сказати... про ваше вбрання... — Вбрання? — Вона роздивилася свої чоботи, штани, вільну лляну сорочку, шкіряну камізелю. — Я вбрана для стрільби з лука. — Тобто... про волосся... таке м'яке... — А вам це звідки відомо, пане? Якби ви колись торкалися мого волосся, гадаю, я б цього не забула. — Та не м'яке, — жалюгідно промимрив Дунк. — Я хотів сказати, руде. Ваше волосся таке чудово руде. — Чудово руде, пане? Та хоч не таке жовтогаряче, як ваше обличчя? Вона засміялася, і усі навколо підхопили. Усі, окрім пана Лукаса Довговерха. — Пані, — встряг він, — це один з найманих горлорізів Стояка. Він був разом із Бенісом Бурощитом, коли той напав на ваших копачів коло греблі й попсував Волмерові обличчя. Старий Озгрей надіслав його на перемови з вами. — Саме так, мосьпані. Мене звати Дункан Високий. — Як ви сказали? Дункан Сліпоокий? — спитав бородатий лицар із потрійною блискавкою Лейгодів на грудях. Навкруги знову зареготали. Навіть пані Гелісента отямилася достатньо, щоб захихотіти. — Хіба у Холоднокопі разом із моїм батьком померли всі шляхетні звичаї? — спитала дівчина. Та ні, не дівчина, а доросла жінка. — Як пан Дункан міг так помилитися, питаю я вас? Дунк кинув на Довговерха недобрий погляд і відповів: — Це моя вина. — Справді? — Червоняста Вдовиця роздивилася Дунка з ніг до голови, найдовше затримавшись на його грудях. — Дерево та падаюча зірка. Не бачила цього герба раніше. Вона торкнулася його сорочки, провела двома пальцями по гілці в'яза. — Ще й намальований, не вигаптуваний. Я чула, що дорнійці малюють на шовку, але ви для дорнійця завеликий. — Не всі дорнійці такі вже малі, мосьпані. — Дунк відчував її пальці крізь шовк. Рука в неї теж була веснянкувата. Можна присягнутися: вона веснянкувата уся, з ніг до голови. У роті дивно пересохло. — Я рік пробув у Дорні. — Чи там усі дуби виростають такими високими? — спитала вона, обводячи гілку дерева пальцями навколо його серця. — Тут зображено в'яз, мосьпані. — Я запам'ятаю. — Вона забрала руку і споважніла. — Спека та пил не дозволять нам розмовляти у дворі. Септоне, проведіть пана Дункана до моєї приймальні. — З радістю, люба невістко. — Наш гість, певно, схоче пити. Пришліть туди глек вина. — Справді? — зрадів товстун. — Ну коли така ваша воля... — Я приєднаюся до вас, щойно перевдягнуся. Відчепивши пояса з сагайдаком, вона передала його супутникові. — Маестер Керрік також потрібен. Пане Лукасе, попрохайте його, хай прийде. — Приведу негайно, мосьпані, — відповів Лукас Довговерх. Пані кинула на свого каштеляна доволі холодний погляд. — Немає потреби. Я знаю, як багато часу забирають ваші замкові обов'язки. Достатньо, якщо ви попросите маестра Керріка до моїх покоїв. — Мосьпані! — покликав їй услід Дунк. — Мого зброєносця примусили чекати біля воріт. Можна йому теж приєднатися до розмови? — Зброєносця? — Усмішка зробила з неї дівчинку п'ятнадцяти років замість жінки двадцяти п'яти. Гарненьку дівчинку, хитрооку та смішливу. — Звісно, якщо ваша ласка. *** — Вина не пийте, пане, — прошепотів йому Яйк, поки вони чекали разом із септоном у приймальні. Кам'яну підлогу вкривав запашний очерет, на стінах висіли гобелени з картинами турнірів та битв. Дунк пирхнув. — Їй немає потреби труїти мене, — зашепотів він у відповідь. — Вона думає, що я — довготелесий бовдур із гороховою кашею між вух. — Так сталося, що моя невістка полюбляє горохову кашу, — зазначив септон Сефтон, з'являючись звідкілясь із глеком вина, глеком води та трьома кухлями. — Так-так, я чув. Я гладкий, а не глухий. Він наповнив два кухлі вином і один — водою. Третій кухоль призначався Яйкові, який роздивився його довгим підозріливим поглядом і відставив убік. Септон удав, що не звернув уваги. — Це вертоградський збір, — саме казав він Дункові. — Дуже тонкий, а з отрутою набуває особливо рідкісного присмаку. Септон підморгнув Яйкові. — Сам я соку лози майже не торкаюся, але чув від людей. І він передав Дункові його кухля. Вино було запашне, солодке, міцне на смак, але Дунк тягнув його обережними крихітними ковточками. Та й то взявся до нього тільки тоді, коли септон всмоктав половину свого за три великі ковтки, облизуючись після кожного. Яйк схрестив руки і не доторкнувся до своєї води. — А вона й справді полюбляє горохову кашу, — вів далі септон. — І вас вона уподобала, пане. Я ж знаю свою невістку. Щойно я побачив вас у дворі, як понадіявся, що ви приїхали з Король-Берега по руку моєї пані. Дунк зморщив лоба. — А як це ви, септоне, взнали, що я з Король-Берега? — Бережани мають особливу говірку. — Септон знову сьорбнув з келиха, побовтав вино у роті, проковтнув та зітхнув від задоволення. — Я там служив багато років. При нашому верховному септоні у Великому Септі Баелора. Він зітхнув. — Після весни ви б не впізнали міста. Пожежі зовсім змінили його. Чверть домівок погоріла, ще чверть стоїть порожня. Пацюки зникли. Це найдивніше. Ніколи не думав побачити місто без пацюків. Дунк теж про таке чув. — То ви були у місті під час Великої Весняної Пошесті? — О так, саме так. Жахливі часи, добрий паночку, доконче жахливі. Дужі чоловіки на світанку прокидалися здоровими, а до вечора вмирали. Помирало так багато і так швидко, що ховати їх не встигали, а просто скидали на купи у Драконосхроні. Коли ж мерців там набрався суцільний шар у десять стоп завтовшки, князь Водограй наказав вогнечарникам їх спалити. Вогонь сяяв крізь вікна, як у часи минулі, коли під склепінням ще гніздилися живі дракони. Вночі по всьому місті бачили тьмяне зелене сяйво шал-вогню. Опісля того я досі жахаюся зеленого світла. Казали, що весна тяжко вдарила по Ланіспортові, ще гірше — по Старограді, але у Король-Березі вона забрала кожних чотирьох з десяти. Не було спасіння ані молодим, ані старим, ані багатим, ані бідним, ані великим, ані малим. Смерть забрала нашого верховного септона — божий голос на землі, а з ним третину Превелебних та майже усіх сестер-мовчальниць. Його милість король Даерон, любий Матарис, відважний Валар, Правиця... о, які жахливі часи. Наприкінці лиха половина столиці молилася Морокові. Він сьорбнув ще. — А ви де були, пане? — У Дорні, — відповів Дунк. — То дякуйте Матері за її милість. — Велика Весняна Пошесть не дісталася Дорну. Дорнійці зачинили свої кордони та порти, і цим урятувалися. Їхній приклад наслідували Арини у Долині, й теж уникли біди. — Від цих балачок про смерть можна втратити смак до вина... але де ж іще шукати втіхи в такі часи? Посуха не кінчається, скільки б ми не молилися про дощ. Королівська пуща суха, як один великий трут, удень і вночі там буяють пожежі. Лихий Булат і сини Даемона Чорножара плетуть змови у Тироші, а тим часом кракени Дагона Грейджоя нишпорять західними морями, наче голодні вовки, доходячи з вогнем і мечем аж до Вертограду. Вони розтягли половину багатств Файного острова, викрали звідти сотню жінок. Князь Файян поспіхом зміцнює оборону, хоч і нагадує мені тим чоловіка, який застібає пояс цноти на вагітній дочці, коли в неї черево вже завбільшки з моє. Князь Бракен повільно помирає на Тризубі, його старшого сина забрала весна, і спадкоємцем лишився пан Ото. А Чорноліси ніколи не потерплять Харциза Бракенського за сусіду. Тож буде війна. Дунк знав про стародавню чвару між домами Чорноліс та Бракен. — Але хіба їхній зверхній володар не змусить їх до миру? — На жаль, ні, — відповів септон Сефтон. — Князеві Таллі вісім років, його оточують самі жінки. Водоплинові зайві турботи ні до чого, а королю Аерису — ще й того менше. Якщо ніякий маестер не напише про цю справу книжку, то його милість навряд чи про неї дізнається. А князь Водограй, найпевніше, жодного Бракена до короля не пустить. Не забуваймо, що наш Правиця з боку матері — Чорноліс, і якщо він узагалі зрушить з місця, то тільки задля того, щоб допомогти родичам припнути Харциза Бракенського на налигача. Вишня Мати позначила пана Водограя у день його народження, а на полі Червонотрав'я Лихий Булат залишив ще одну позначку. Дунк знав, що септон каже про Кровокрука. Насправді Правицю звали Брінден Водограй. Його мати походила з Чорнолісів, а батьком був король Аегон Четвертий. Товстун випив вина і заторохтів далі. — Що ж до короля Аериса, то його милість краще знається на старих сувоях та запилених пророцтвах, аніж на законах та звичаях панства держави. Та він навіть спадкоємця не потурбувався нагуляти! Королева Аелінора днями молиться у Великому Септі, прохаючи Вишню Матір благословити її дитям, але залишається дівою. Аерис живе у окремих покоях, і кажуть, що радше візьме до ліжка книжку, ніж жінку. Септон знову наповнив келиха. — Не сумнівайтеся, править нами усіма князь Водограй. Править чарами та шпигунством. Протистояти йому ніхто не здатний. Принц Маекар бурмоситься у Перелітку, плекає там образи на свого ясновельможного брата. Принц Раегель — слабкий розумом, божевільний, а діти його... ну, вони ще діти. На усіх посадах сидять друзі та улюбленці князя Водограя, пани з малої ради лижуть йому руки, а новий великий маестер так само схиблений на ворожбитстві, як і сам пан князь. Червоний Дитинець охороняють "Крукові Зуби", отож короля без дозволу Правиці навіть бачити ніхто не може. Дунк незатишно посовався на стільці. Скільки очей має пан Кровокрук? Тисячу, і ще одне. Він сподівався, що хоч вух у нього трохи менше. Деякі зі слів септона Сефтона відгонили зрадою. Дунк зиркнув на Яйка, перевіряючи, як той ся має. Вочевидь, хлопчик мужньо боровся з собою, щоб якось утримати язика за зубами. Септон звівся на ноги. — Моя невістка щось затрималася. Напевне, як і в кожної високородної пані, перші десять переміряних суконь не пасували до її настрою. Вип'єте ще вина? Септон налив два кухлі, не чекаючи відповіді. — Та пані, що я помилково вважав хазяйкою замку, — мовив Дунк, обережно уникаючи інших предметів для розмови, — то ваша сестра? — Ми усі — діти однієї й тієї самої Седмиці Божої, але не рахуючи цього... ой божечки, ні. Пані Гелісента — сестра четвертого чоловіка пані Роганни, пана Роланда Уферина, який помер навесні. Мій брат, пан Сімон Стаунтон, був його попередником. Йому випала нещаслива доля вдавитися курячою кісткою. Треба визнати, Холоднокопом гуляє безліч привидів минулого. Чоловіки помирають, а родичі їхні лишаються хлюскати хазяйське вино і солодко жерти, ніби зграя жирної рожевої сарани у шовках та оксамитах. Він витер рота. — Однак їй все ж доведеться вийти заміж знову, і то якнайскоріше. — Доведеться? — перепитав Дунк. — Цього вимагає заповіт її вельможного батька. Князь Виман бажав, аби його рід продовжили онуки. Захворівши, він намагався видати дочку заміж за Довговерха, щоб спокійно померти і знати, що її захищатиме сильний чоловік. Але Роганна відмовилася, і його вельможність помстився своїм заповітом. Якщо на другу річницю смерті князя його дочка лишиться незаміжньою, то Холоднокоп разом із землями перейде братові покійного у перших, Венделові. Ви могли бачити його у дворі: такий собі коротун з великим зобом, надто схильний псувати повітря. Хоча хто б казав: я теж покараний цим лихом. Та грець із ним. Головне, що сам пан Вендел — зажерливий і тупий, а його дружина — сестра князя Рябина... ще й плодюча надміру. Не встигне він перднути — а вона вже нове дитя налупила. Сини пана Вендела вдалися не кращі за нього самого, дочки — ще гірші, а разом всі тільки й рахують дні до виконання заповіту. Князь Рябин затвердив останню волю нашого пана, тож її вельможності лишилося часу до наступного нового місяця. — Чому ж вона так довго зволікала? — поцікавився Дунк. Септон здвигнув плечима. — Правду кажучи, ми не надто багаті на пошукачів її руки. Ви мали помітити, що моя невістка зовсім не бридка на обличчя, а справний замок із широкими ланами ще додає їй чарівності. Здавалося б, молодші сини та безземельні лицарі мають юрмитися навколо її вельможності, мов мухи. Та не так сталося... Чутки про чотирьох мертвих чоловіків відлякують залицяльників, а люди ще й подейкують про безпліддя... хоча й не в очі, аби не опинитися у воронячій клітці. Вона виносила двох дітей — хлопчика та дівчинку — і народила у належний строк, та жодне дитя не дожило до власних іменин. А ті, кому байдужі плітки про отруту й чари, не бажають такого щастя, як Довговерх. Князь Виман на смертному ложі наказав йому берегти дочку від негідних женихів. А він його волю так обернув, що тепер береже геть від усіх. Жоден пошукач руки її вельможності не минає його меча. Септон допив вино та відставив кухля. — Не те щоб їх зовсім бракувало... Найупертішими виявилися Клейтон Крестав і Сімон Лейгод. Хоча їх, схоже, більше цікавить земля, ніж наречена. Якби дійшло до закладу, я б поставив гроші радше на Герольда Ланістера. Він ще не з'являвся тут власною особою, але кажуть, що він золотоволосий, швидкий розумом, більш як шість стоп заввишки... — ...і підкорив серце пані Тенетник своїми зворушливими листами. Згадана пані стояла у дверях поряд із молодим маестром, що мав непоказне обличчя з великим гачкуватим носом. — Але ви, добрий дівере, програли б цей заклад. Герольд ніколи з доброї волі не покине втіхи Ланіспорту і шалену розкіш Кастерлі-на-Скелі заради незначного титулу та зачуханого замку. Він має більше впливу та слави як брат і радник князя Тибольта, ніж може сподіватися мати як мій чоловік. Що ж до інших двох, то панові Сімону доведеться продати половину моєї землі, аби сплатити свої борги, а пан Клейтон тремтить, наче осиковий листок, щойно Довговерх гляне у його бік. Ще й гарнюній такий, красніший за мене. А ви, септоне, маєте найдовшого язика на Вестеросі. І як він тільки влазить до вашого рота! — До великого черева треба мати великого рота, — відповів анітрохи не збентежений септон Сефтон. — Інакше черево швидко спаде. — То це ви — Червоняста Вдовиця? — скрикнув Яйк з подиву. — Та я вже мало не вищий за вас! — Якихось півроку тому один хлопець зауважив те саме. Я наказала витягти його на дибі, щоб додати зросту. — Коли пані Роганна всілася на панське місце на підвищенні, то перекинула косу наперед через ліве плече. Коса була така довга, що згорнулася на колінах, наче сонна кішка. — Пане Дункане, я не мала б дражнитися на вас у дворі, де ви так прагнули виявити шляхетну чемність. Просто ви так зворушливо червонієте... хіба у тому селі, де ви набралися такого зросту, вас ніколи не дражнили дівчата? — Те село зветься Король-Берег. — Про Блошиний Поділ він промовчав. — Дівчата там були, але... У Король-Березі так дражнили, бувало, що потім і пальців на ногах не дорахуєшся. — Напевне, вони боялися вас дражнити. — Пані Роганна погладила свою косу. — Гадаю, лякалися вашої постави. Прошу вас не думати погано про пані Гелісенту. Моя зовиця — проста душа, нікому зла не бажає. За всієї своєї побожності, вона без своїх септ сама вдягнутися не зможе. — Її вини тут немає. Я помилився сам. — Ви дуже шляхетно брешете. Я ж знаю, що винен пан Лукас. Він полюбляє жорстокі жарти, а ви просто з порога його образили. — Як? — зачудувався Дунк. — Та я ж нічого не робив. Пані Роганна всміхнулася, і Дунк аж пошкодував, що вона така вродлива. — Я бачила вас двох поруч. Ви вищі за нього мало не на долоню. Вперше за багато років пан Лукас зустрів людину, на яку не може дивитися згори вниз. Скільки вам років, пане лицарю? — Майже двадцять, з ласки мосьпані. Дунк полюбляв слово "двадцять", хоча мав рости до тих двадцяти ще рік, а чи й два. Та все одно ніхто не знав достеменно, а найменше він сам. Напевне, в нього були якісь мати й батько, як у всіх людей, та він їх не пам'ятав, ба навіть імен ніколи не чув. А люд Блошиного Подолу чхати хотів, коли він народився і від кого. — Чи ви справді такий сильний, яким здаєтеся? — А яким я здаюся, мосьпані? — Досить сильним, щоб дратувати пана Лукаса. Він мій каштелян, хоча не з моєї волі. Як і Холоднокоп, він дістався мені у спадщину від батька. Чи не вислужили ви лицарства на полі бою, пане Дункане? Судячи з вашої мови, роду ви не шляхетного, якщо пробачите мені зухвале припущення. "Мій рід тільки тим і шляхетний, що обіч шляху ріс". — Мене взяв до себе зброєносцем заплотний лицар, пан Арлан з Грошодубу, як я був іще зовсім малим. Навчив мене лицарської справи та мистецтва війни. — І у лицарі вас висвятив теж згаданий пан Арлан? Дунк посовав ногами по підлозі. Один чобіт був недошнурований. — Ніхто інший цього б не зробив. — А де зараз пан Арлан? — Помер. — Дунк підняв очі. Зашнуруватися можна й потім. — Я поховав його на схилі пагорба. — Шляхетна смерть на полі битви? — Холодний дощ. Старий пан застудився. — Немолоді люди бувають такі слабкі. Це я взнала від другого чоловіка. Мене з ним одружили, як мені було тринадцять, а йому на наступні іменини мало виповнитися п'ятдесят п'ять. Якби він дожив. Коли чоловік уже півроку лежав у могилі, я подарувала йому маленького синочка, але Морок прийшов і по нього. Септони казали, що батько забажав бачити сина коло себе. А ви як гадаєте, пане? — Ну, — завагався Дунк, — може, й так, мосьпані. — Дурниці, — заперечила вона, — хлопчик просто народився заслабким. І таким крихітним. Ледве мав сили смоктати. І все ж його батькові боги подарували п'ятдесят п'ять років життя. Якби ж і синові подарували хоч трохи більше, ніж три дні. — Авжеж. Дунк геть нічого не знав про богів. Інколи він ходив до септу і молився Воїнові про силу для своїх рук, але в іншому Седмицю своїми згадками не турбував. — Шкода, що ваш пан Арлан помер, — мовила вдовиця, — а ще більша шкода, що ви служите панові Явтуху. Не всі старі однакові, пане Дункане. Краще б вам поїхати додому, до того Грошодубу. — Я маю тільки той дім, якому присягаю на мечі. Дунк ніколи не бачив Грошодубу. Не міг навіть сказати, чи той знаходиться у Обширі, а чи деінде. — То присягніть моєму домові. Часи зараз непевні, а я потребую лицарів. З погляду на вас, пане Дункане, зразу скажеш: прогодувати вас нелегко. Мабуть, ви охоче б з'їли на одну вечерю усіх Явтухових курей. А в Холоднокопі зможете досхочу напихатися соковитим м'ясивом і солодкими мандриками. Та й вашого зброєносця не завадило б підживити, бо він такий худий, аж волосся повилазило. Ми його поселимо з іншими малими його віку. Гадаю, це його втішить. А мій майстер-мечник навчатиме його військової науки. — Я сам його навчаю, — мовив Дунк. Відповідь вийшла якась винувата. — А ще хто? Беніс? Старий Озгрей? Курки у дворі? Час від часу Дунк наказував Яйкові ганятися за курями, щоб розвивати прудкість та спритність. Але якби він сказав про це пані, вона б узяла їх на кпини. Загалом вона добряче відволікала його своїм носиком-ґудзиком та веснянками. Дункові доводилося нагадувати собі, навіщо пан Явтух його прислав. — Я присягнув на мечі панові Озгрею, мосьпані, — мовив він твердо. — І не порушу присяги. — Гаразд, пане. Тоді візьмемося до справи більш гидкої. — Пані Роганна смикнула за косу. — Ми не терпимо нападів на Холоднокоп та його людей. Отже, розкажіть мені, чому я не повинна зашити вас у мішок. — Я приїхав на перемови як посланець, — нагадав він, — і пив ваше вино. Смак вина — солодкий, густий — ще відчувався у роті. Поки що його не отруїли. Навпаки — вино, здавалося, додало сміливості. — Та й мішка ви такого не маєте, щоб я помістився. На його полегшення, від Яйкового жарту пані всміхнулася. — Зате маю декілька, куди поміститься Беніс. Маестер Керрік каже, що Волмерові розпанахали обличчя трохи не до кістки. — Визнаю, мосьпані, панові Бенісу трохи урвався терпець. Пан Явтух прислав мене, щоб заплатити виру. — Виру? — Роганна засміялася. — Знала я, що він старий, але не знала, що аж такий. Невже він гадає, що ми живемо у Вік Звитяжців, коли життя людини рахували на срібняки? — В копача ніхто не забрав життя, мосьпані, — нагадав Дунк. — Я взагалі не бачив, щоб когось убили. Йому обличчя порізали, та й годі. Її пальці ліниво перебирали косу. — То скажіть мені, благаю, як дорого пан Явтух оцінив Волмерову щоку? — Одного срібного оленя йому і ще три вам, мосьпані. — Пан Явтух дає за мою честь жебрацьку ціну. Хоча хто б казав — три срібняки кращі за трьох курей. Але ще кращий був би пан Беніс власною особою, доправлений сюди для покарання. — Для покарання? У вже згаданому мішку? — Може, й так. — Вона накрутила косу на одну руку. — Хай Озгрей прибере своє срібло. За кров платять лише кров'ю. — Гаразд, — відповів Дунк, — ви, мосьпані, може, й у своїй правді, та давайте покличемо порізаного Бенісом добродія і запитаємо, що його більше втішить: срібний олень чи Беніс у мішку. — О, я певна, він би хотів того й іншого, а якщо не можна, тоді срібла. Тут я, пане, сумнівів не маю. Але обирати не йому. Справу вирішують між собою лев і павук. Йдеться вже не про хлопську щоку, а про Беніса. Я хочу мати Беніса, і я його матиму. Ніхто не може в'їхати на мою землю, вчинити свавілля над одним із моїх і втекти, аби глузувати з мене. — Але ваша вельможність в'їхали на землю Стояка і вчинили свавілля над одним із людей пана Явтуха, — ляпнув Дунк, навіть не спинившись подумати. — Хіба? — Вона знову смикнула косу. — Якщо ви про того крадія овець, то я довго терпіла. Двічі жалілася Озгреєві, а він нічого не робив. Я не прошу тричі. Закон короля дає мені право ями та шибениці. Цього разу їй відповів Яйк. — На вашій землі, — заперечив малий. — Закон короля дає зверхньому панові право ями та шибениці на його власній землі. — Який розумник, — відповіла пані. — Такі речі знаєш. Тоді, може, знаєш і те, що земельний лицар не має права карати людину без дозволу свого зверхнього князя. Пан Явтух тримає Стояк від князя Рябина. Проливши кров, Беніс порушив королівський мир. І тепер має за це відповісти. Вона перевела очі на Дунка. — Якщо пан Явтух доправить до мене Беніса, я накажу вирвати йому ніздрі, та й по тому. Справу буде скінчено. Але якщо мене змусять брати його силоміць, то так легко він не відбудеться. Дункові зненацька стало зле у животі. — Я перекажу ваші слова, та мій пан не видасть пана Беніса задурно. Повагавшись, він додав: — Увесь цей клопіт виник з-за греблі. Якби ж ваша вельможність погодилися її розвалити... — Не може бути й мови! — оголосив молодий маестер коло пані Роганни. — З землі Холоднокопу живе удвадцятеро більше селян, аніж зі Стоякової. Поля пшениці, ячменю та пшінки, що належать їхній вельможності, помирають від посухи. Ще є півдесятка плодових садів, де ростуть яблука, жерделі, три різновиди груш. Є тільні корови, п'ять сотень голів чорноносих овець, табун найкращих коней у Обширі. Самих тільки жеребних кобил — аж цілий тузінь. — Пан Явтух теж має овець, — відповів Дунк. — На полях у нього дині, боби, ячмінь, а ще... — Ви забираєте воду для рову! — вигукнув Яйк. "Саме хотів сказати про рів", — подумав про себе Дунк. — Рів необхідний для оборони Холоднокопу, — відрізав маестер. — Чи ви пропонуєте пані Роганні залишитися беззахисною перед нападом у такі непевні часи? — Ну, — проказав Дунк, — сухий рів — він теж рів. Мосьпані мають міцні мури та сильних хоробрих воїнів для їхнього захисту. — Пане Дункане, — мовила пані Роганна, — мені було десять років, коли повстав чорний дракон. Я благала батька не піддавати себе небезпеці або ж хоча б лишити вдома мого чоловіка. Хто мав захищати мене, коли обидва рідні чоловіки на війні? А він вивів мене на мури і вказав, у чому сила Холоднокопу. "Завжди бережи цю силу, — мовив батько, — і вона збереже тебе. Турбуйся про оборону, і вцілієш за всяких часів". А найперше з усього він вказав на рів. Вона попестила щоку кінчиком коси. — Мій перший чоловік загинув на полі Червонотрав'я. Батько знаходив мені інших, але Морок забирав їх теж. Я більше не покладаюся на чоловіків, хай там які вони сильні та хоробрі. Я покладаюся на камінь, крицю та воду. Я покладаюся на мури та рови, пане, і мій рів ніколи не висохне. — Ваш батько сказав гарні слова, — відповів Дунк, — але вони не дають вам права забирати Озгреєву воду. Пані смикнула за косу. — Виходить, пан Явтух сказав вам, що річка належить йому. — Від пращурів, уже тисячу років, — відповів Дунк. — Її навіть називають Клітчаста. Справа ясна. — Називають. — Вона смикнула ще: раз, другий, третій. — А є річка, яку називають Мандер, хоча рід Мандерлі вигнали з її берегів тисячу років тому. На Вирій ще й досі подеколи кажуть "Тепличник", хоча останній Теплич загинув на Полум'яному Полі. В Кастерлі-на-Скелі сидять самі Ланістери, а Кастерлі там не знайти жодного. Світ міняється, пане. Клітчаста починається у Підковних Пагорбах, що цілком належать мені, скільки я пам'ятаю. І річка теж уся моя. Маестре Керріку, покажіть. Маестер зійшов з помосту. Він був не набагато старший за Дунка, та сіра ряса і ланцюг додавали йому років і статечності у поставі. У руках він тримав старий пергамен. — Ось, подивіться самі, пане. Маестер розгорнув сувій та передав його Дункові. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". Він відчув, як щоки червоніють, неохоче узяв пергамен з рук маестра і зморщив чоло над письмом. Жодного слова він не розібрав, та під візерунчастим підписом побачив знайому воскову печатку: триголового дракона дому Таргарієн. Королівську печатку. Він дивився на якусь королівську грамоту. Дунк поводив головою з боку в бік, аби здавалося, що він читає. — Тут є одне слово, яке я до пуття не розберу, — пробурмотів він. — Підійди-но, Яйку, в тебе очі гостріші за мої. Хлопчик миттю кинувся до нього. — Яке саме, пане? Дунк тицьнув пальцем. — Оце? Зрозуміло. Яйк швидко прочитав грамоту, підняв очі на Дунка і ледь помітно кивнув. "То це її річка. Вона має писану грамоту". Дунк відчув себе так, наче його вдарили у живіт. Власна печатка короля. — Це ж... тут має бути якась помилка. Сини старого лицаря загинули за короля, чому ж їхня милість забрали річку? — Якби король Даерон мав менш ласкаву вдачу, старий втратив би разом із річкою і голову. Півудару серця Дунк не міг дотямити, про що йдеться. — Тобто? — Тобто моя пані кажуть, — відповів маестер Керрік, — що пан Явтух Озгрей — бунтівник і зрадник. — Пан Явтух став на бік чорного дракона замість червоного, бо сподівався, що король Чорножар поверне йому землі та замки, які Озгреї втратили за королів Таргарієнів, — пояснила пані Роганна. — Головним чином він хотів Холоднокоп. Сини його заплатили за батькову зраду кров'ю свого життя. Коли він привіз додому їхні кістки та віддав єдину дочку людям короля за заручницю, його дружина кинулася з верхівки Стояку. Певно, про це вам пан Явтух розповісти забув? Вона сумно посміхнулася. — Саме так я й гадала. "Чорний дракон. Ти присягнув на мечі зрадникові, бовдунк. Їв зрадницький хліб, спав під зрадницьким дахом". — Мосьпані... — вичавив він із себе, — але ж чорний дракон... то було п'ятнадцять років тому. А ми тут, зараз, і в нас посуха. Хай пан Явтух — колишній зрадник, але ж вода йому потрібна. Червоняста Вдовиця підвелася та розправила спідниці. — Тоді хай ревно молиться про дощ. Саме тоді Дунк пригадав останні слова Озгрея у лісі. — Якщо ви не хочете віддати йому частину води заради нього самого, то хоча б заради сина. — Сина? — Його сина Аддама. Він служив вашому батькові джурою та зброєносцем. Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь. — Ходіть-но ближче до мене. Він не знав, що це має означати, але підкорився. Поміст додав їй добру стопу зросту, та все ж Дунк височів над хазяйкою замку, мов башта. — Станьте на коліна, — мовила вона. Він став. Мала пані підкріпила свого ляпаса усією силою та вагою. А сили в неї виявилося більше, ніж здавалося на вигляд. Дункова щока спалахнула полум'ям, у роті з'явився присмак крові з розбитої губи, хоча, звісно, дуже скалічити його вона не могла. Якусь мить Дунк гадав схопити її за косу, перехилити через коліно та нахльоскати по сідницях, наче розбишацьке дівчисько. "Але ж тоді вона заверещить, прибіжать два десятки лицарів і заріжуть мене на місці". — Ви смієте просити заради Аддама?! — Її ніздрі роздулися, як в дракона. — Забирайтеся з Холоднокопу, пане лицарю. Негайно! — Та я ж не... — Забирайтеся геть, бо я знайду для вас належного мішка. Ба навіть сама пошию! Перекажіть панові Явтуху, щоб видав мені лицаря Беніса Бурощита назавтра ж. Бо інакше я сама прийду по нього з вогнем та мечем. Ви зрозуміли мене? З вогнем та мечем! Септон Сефтон узяв Дунка за плече та притьмом випровадив за двері. Яйк не відставав. — Дуже нерозумно, — шепотів гладкий септон, поки вів їх до сходів. — Надзвичайно нерозумно. Згадати ім'я Аддама Озгрея... — Пан Явтух казав, що вона дуже прихилилася до хлопця. — Прихилилася? — Септон важко пирхнув. — Та вона його кохала до нестями! А він — її. Між ними сталося хіба що кілька поцілунків, але саме за ним вона лементувала після Червонотрав'я, а не за чоловіком, якого ледве знала. Вона звинувачує пана Явтуха в його смерті, та й недарма. І було ж малому тоді всього лише дванадцять років. Дунк знав, що таке рана на серці. Коли хтось згадував про Ясенбродську луку, йому в пам'яті спливали троє добрих лицарів, які віддали свої життя за його ногу. І від тієї згадки йому завжди боліло. — Перекажіть пані, що я не бажав зробити їй боляче. Перепросіть її від мене, будьте ласкаві. — Я зроблю все, що зможу, — відповів септон Сефтон, — але ви маєте переконати пана Явтуха, щоб надіслав нам Беніса, і то якнайскоріше. Інакше всім буде зле. Дуже, дуже зле. *** Аж коли стіни та башти Холоднокопу зникли позаду них на заході, Дунк нарешті обернувся до Яйка і спитав: — Що там написано, у тій грамоті? — То привілей на землі та статки, пане. Князеві Виману Тенетнику від короля. За вірну службу під час останнього повстання князеві Виману та його нащадкам віддається повне право на річку Клітчасту від її витоку в Підковних Пагорбах до берегів озера Листопадного. Ще сказано, що князь Виман з нащадками мають право на свій розсуд брати у Гаковому Гаю оленя, чорного звіра та зайців, а також зрізати там двадцять дерев щороку. Хлопчик відкашлявся та продовжив. — Утім, привілей є тимчасовим. Грамота каже, що коли панові Явтуху трапиться скінчити життя без спадкоємця чоловічої статі, то Стояк вважатиметься відумерлим і повернеться короні, а права князя Тенетника на цьому скінчаться. "Тисячу років вони були воєводами північного прикордоння". — Тобто старому панові лишили вежу, щоб у ній померти. — Ще й голову на плечах, — додав Яйк. — Їхня милість залишили панові голову. Хоча він бунтував проти корони. Дунк скоса зиркнув на хлопця. — А ти що, радше відтяв би її? Яйк задумався. — Інколи при дворі я услуговував на засіданнях малої ради. Радники, бувало, сперечалися про такі речі. Дядько Баелор казав, що зі шляхетним ворогом краще чинити милосердно. Якщо ворог зазнає поразки, але сподіватиметься на прощення, то складе зброю та схилить коліно. А інакше битиметься до останньої краплі крові й занапастить ще чимало вірних чи невинних людей. Але князь Кровокрук заперечував. Казав, що коли пробачаєш бунтівників, то тільки сієш зерна нових бунтів. У голосі малого бринів сумнів. — Навіщо пан Явтух повстав проти короля Даерона? Усі кажуть: то був добрий, ласкавий король. Він приєднав до держави Дорн, зробив дорнійців нашими друзями та союзниками. — Доведеться тобі, Яйку, спитати в самого пана Явтуха. Дунк був певний, що знає відповідь, але гадав, що вона не припаде малому до смаку. Старий пан хотів собі замок з левом над брамою. Та вислужив лише могили серед ожини. Коли ти присягаєш панові на мечі, то клянешся служити та коритися, при нагоді битися за нього, а не лізти у його справи та винюхувати про вірність чи зраду... але ж пан Явтух пошив його у дурні. Він сказав, що сини його загинули за короля, і запевнив, що річка належить йому. Ніч застигла їх у Гаковому Гаю. Це була Дункова вина. Він мав би їхати просто додому тим самим шляхом, яким приїхав. Та натомість прийняв на північ, аби ще раз глянути на греблю. Він уже наважився був на спробу розтягнути її голіруч, та Свята Седмиця і пан Лукас Довговерх не бажали йому легких шляхів. Діставшись греблі, Дунк побачив, що її охороняють двоє арбалетників з павучими значками, нашитими на кубраки. Один сидів, звісивши голі ноги у вкрадену воду. Дунк радо задушив би його за одне це, та стражник почув їхнє наближення і хутко натяг тятиву. Його напарник наклав стрілу і підняв самостріла ще швидше. Дунк тільки й міг, що, проминаючи їх, погрозливо насупитися. Після того лишалося тільки йти по своїх слідах. Дунк знав цю землю гірше за пана Беніса, та заблукати у такому невеличкому ліску, як Гаків Гай — то була б зовсім ганьба. Поки вони перетнули річку, сонце спустилося зовсім низько, з'явилися перші зірки, а з ними — хмари дрібної мушви. Опинившись серед високих чорних дерев, Яйк знову віднайшов голос. — Послухайте, пане! Гладкий септон казав про мого батька, що вони бурмосяться у Перелітку. — Слова — то вітер. — А от і не бурмосяться. — Ну, — відповів Дунк, — не знаю. Ти он, приміром, весь час бурмосишся. — А от і ні. Пане. — Він спохмурнів. — А хіба? — Коли-не-коли. Та хоч не часто. Бо інакше мав би вдосталь лящів у вухо. — Ви мені біля брами одного дали. — То було хіба що півляща. Як отримаєш цілого, то не сплутаєш. — А Червоняста Вдовиця дала вам цілого. Дунк торкнувся напухлої губи. — А ти б менше зловтішався. "Твого батька, певно ж, ніколи у вухо не били. Може, тому принц Маекар таким і виріс". — Коли король поставив князя Кровокрука Правицею, твій ясновельможний батько відмовився сидіти у його раді й поїхав з Король-Берега до свого столу, — нагадав він Яйкові. — Сидить у Перелітку вже рік із половиною. Як іще це назвати? — Праведним гнівом! — бундючно заявив Яйк. — Їхня милість мали б призначити мого батька Правицею. Батько — брат короля і найкращий полководець Семицарства після загибелі дядька Баелора. А князь Кровокрук навіть не справжній князь. Його так називають лише з дурної двірської чемності. Він ворожбит, ще й роду підлого. — Не підлого. Він позашлюбний син, але роду чесного. Може, Кровокрук і не був справжнім князем, та з обох боків походив з можновладних домів. Його мати була однією з численних коханок короля Аегона Негідного. По смерті старого Аегона королівські байстрюки стали справжньою чумою Семицарства. На смертному ложі король узаконив усіх своїх дітей. Не тільки Великих Байстрюків — Кровокрука, Лихого Булата, Даемона Чорножара, народжених від шляхетних пань — але й низькородних, від шльондр, корчмарок, купецьких дочок, дівок з вертепів та усіх гарненьких селянок, що траплялися йому на очі. Гасло дому Таргарієн — "Вогнем та кров'ю", але пан Арлан колись казав, що Аегон мав би взяти собі інше: "Підмийте і ведіть". — Король Аегон зробив з Кровокрука законного сина, — нагадав Дунк малому, — як і з решти. — Старий верховний септон казав моєму батькові, що королівські закони — то одне, а божі — то інше, — вперто правив своєї хлопчик. — Законні діти зароджуються на шлюбній постелі, благословляються Батьком та Матір'ю. А байстрюки походять від хіті, слабкості духовної й тілесної. Хай король Аегон наказав не вважати своїх байстрюків байстрюками, але ж природи їхньої не змінив. Верховний септон каже, що всі байстрюки схильні до зради... Даемон Чорножар, Лихий Булат, ба навіть Кровокрук. Князь Водограй хитріший за тих двох, але зрештою і він виявиться зрадником. Верховний септон радив моєму батькові не довіряти ані йому, ані іншим байстрюкам. Хоч великим, хоч малим. "Уроджений зрадник, — подумав Дунк. — Від хіті та слабкості. Не вартий довіри". — Яйку, — мовив він, — а чи не думав ти, що я теж, може, байстрюк? — Ви, пане? — Хлопчик був заскочений зненацька. — Та ні... — Всяке може бути. Я ж не знав своєї матері, ба навіть її долі. Може, я народився надто великим, і це її вбило. Майже напевне вона служила при корчмі, а може, шльондрувала. В Блошиному Подолі шляхетних пань, бач, не водиться. А якщо вона таки вийшла заміж за мого батька... то де ж тоді він? Дункові не подобалося, коли його змушували згадувати своє життя до пана Арлана. — У Король-Березі є харчівня, куди я продавав пацюків, котів та голубів на бевку. Тамтешній кухар завжди казав, що мій батько — напевне, злодій або гаманоріз. "Може, я навіть бачив, як його вішали, — бува, базікав він. — А може, його на Стіну випхали". Коли я служив панові Арлану, то питався, чи не поїдемо ми колись туди — присягнути Зимосічі або ще якомусь північному замкові. Я сподівався: а раптом, діставшись Стіни, зустріну там якогось дуже високого старого, схожого на мене. Але ми туди не дісталися. Пан Арлан казав, що на півночі немає заплотів, зате у лісах повно вовків. Дунк похмуро похитав головою і додав: — Власне, чого це я. А того, що майже напевне ти служиш байстрюкові. Єдиний раз Яйк не знайшовся, що відповісти. Навколо них згущувався морок. Світлячки повільно шурхали між деревами, наче плаваючі зірки. Зірки також сяяли і у небі — стільки, що людині не порахувати, навіть якщо вона проживе так довго, як старий король Джаяхаерис. Дунк підняв очі й відразу побачив старих друзів: Огиря та Льоху, Королівського Вінця та Лампаду Стариці, Байдака, Привида, Місячну Діву. Але на півночі збиралися хмари, і блакитне око Крижаного Дракона, що вказувало на ту сторону світу, було затемнене. Поки вони дісталися Стояка, високого й темного на своєму пагорбі, вже зійшов місяць. З вікон башти сочилося бліде жовте світло. Зазвичай пан Явтух вкладався до ліжка, щойно повечеряє, та скидалося, цієї ночі він свій звичай порушив. "Чекає на нас", — вирішив Дунк. Чекав і Беніс Бурощит. Його вони знайшли на сходах вежі. Лицар жував кислолист та налощував меча-півторака при місячному світлі. Неквапне шурхання бруска по залізу розносилося далеко. Пан Беніс не надто дбав про власну особу та одяг, але зброю зберігав бездоганною. — Овва, бовдунк повернувся! — вигукнув Беніс. — А я тут меча гострю, по тебе збираюся — від Удовиці рятувати. — Де військо? — Мет і Гак-Байрак чатують на даху — ану ж раптом Вдовиця у гості нагодиться. Решта, скиглячи, поповзла спати. Усі побиті, як підкови. Я їх не жалів. Випустив трохи крові з того дурника, щоб розсердити — він коли розсердиться, то б'ється краще. Беніс вишкірився своєю червоно-бурою посмішкою. — Оце так губу нажив! Наступного разу не лізь перевертати камені, куди не просять. Що сказала та клята молодиця? — Що воду не віддасть. А ще й вас хоче забрати за поранення копача біля греблі. — Хто б сумнівався! — сплюнув Беніс. — Ото галасу за якогось хлопа. Та він би дякувати мені мав. Жінки полюбляють чоловіків зі шрамами. — Тоді й вам буде краще без ніздрів. Їх-бо Вдовиця хоче вирвати. — А не пішла б вона у сраку! Якби ніздрі мені були зайві, я б їх сам вирвав! Він тицьнув великим пальцем угору. — Пан Лантух сидить у своїх покоях. Згадує, який він колись був зацний вельможа. Раптом подав голос Яйк. — Він бився за чорного дракона! Дунк ладен був дати малому ляща, але бурий лицар тільки зареготав. — Оце раптом! А втім, не диво, хоч би й глянути на нього: чи схожий він на людину, що билася за переможця? — А наче ви схожі. Інакше б не сиділи тут. — Дунк обернувся до Яйка. — Подбай про Грома та Маестра, а тоді приходь до нас. І пройшов до вежі крізь двері за підйомними сходами. Старий лицар саме сидів коло комину в халаті, не запалюючи вогню. У руці він тримав батьківського келиха — важкого, срібного, виготовленого для котрогось князя Озгрея ще до Завоювання. Келиха прикрашав клітчастий лев, викладений лусочками нефриту та золота. Деякі з нефритових лусочок давно висипалися. Зачувши Дункові кроки, старий лицар підняв очі та блимнув, наче прокинувшись віді сну. — Пане Дункане... Ви повернулися. Ну, то чи вселили ви своєю статурою острах у пана Лукаса Довговерха? — Не те щоб, пане. Радше розгнівав. Дунк переказав, як міг, їхні пригоди, не згадавши тільки про пані Гелісенту, щоб не видатися цілковитим дурником. Про ляпаса він би теж змовчав, але розбита губа напухла вдвічі проти звичайної, тож пан Явтух не міг не помітити. А коли помітив, то насупив чоло. — Що це в вас із губою? Дунк обережно торкнувся обличчя. — Це вельможна пані дали мені ляпаса. — Вона вас ударила? — Старий лицар відкрив та закрив рота. — Вона вдарила мого посланця, який прийшов під прапором клітчастого лева? Вона насмілилася підняти руку на вашу особу? — Ручка в неї невеличка, пане. Та й кровити перестало, ще як ми з замку не вийшли. Він стиснув руку в кулак. — Вона вимагає пана Беніса. А срібла вашого не хоче. І греблю вона не руйнуватиме. Показала мені писаний привілей з власною королівською печаткою. Привілей каже, що річка належить їй. А ще... — Він завагався. — Вона сказала, що ви воювали... — ...за чорного дракона? Пан Явтух якось осів, наче хтось висмикнув із нього кістяк. — Цього я й боявся. Якщо забажаєте піти з моєї служби, я не перешкоджатиму. Старий лицар втупився у келих. Що він там міг бачити, Дунк не відав. — Ви сказали мені, що ваші сини загинули за короля. — Саме так. За правдивого короля. Даемона Чорножара, Короля-з-Мечем. — Вуса старого затремтіли. — Прибічники червоного дракона кличуть себе "вірними", але ми, котрі билися за чорного, незгірш них знаємо, що таке вірність. Втім, зараз... усі, хто біч-обіч зі мною йшли посадити принца Даемона на Залізний Престол, випарувалися, мов ранкова роса. Можливо, усі вони мені наснилися. Або ж князь Кровокрук залякав їх своїми "Круковими Зубами". Це більш вірогідно. Та й справді, не померли ж вони усі разом. Дунк не міг не визнати правди у словах старого. Донині він не стрічав жодної людини, яка б сказала, що билася на боці Самозванця. Але ж вони мусили йому зустрічатися. Загалом їх було багато тисяч. Половина Семицарства билася за червоного дракона, а інша половина — за чорного. — Пан Арлан завжди казав, що обидві сторони показали незламну мужність. Дункові здалося, що старого лицаря мають втішити ці слова. Пан Явтух побовтав келих з вином у долонях. — Якби Даемон залишив Гвейна Корбрея лежати на полі... якби Вогнепала не вбили просто напередодні битви... якби Вишестраж, Тарбек, Дубосерд, Маслоплав віддали нам усі свої сили, а не стояли однією ногою тут, а іншою там... якби Манфред Лотстон дотримав слова, а не зрадив... якби шторми не затримали князя Бракена у морі з мирійськими арбалетниками... якби Скорохвата не впіймали з вкраденими драконячими яйцями... стільки "якби", пане мій... усе б могло статися інакше, якби збулося хоч одне "якби". Тоді це нас би звали вірними престолові, а прибічників червоного дракона пам'ятали б як людей, що програли битву за вкрадений престол узурпатора Даерона Кривородного. — Може, й так, мосьпане, — відповів Дунк, — та все ж сталося, як сталося. Справа давня, і вас пробачили. — Еге ж, нас пробачили. Даерон пробачив зрадників та бунтівників, які схилили коліна і віддали заручників на знак майбутньої покори. — В голосі пана звучала гірка туга. — Я купив собі голову за життя доньки. Алісанну забрали до Король-Берега у сім років, а померла вона у двадцять, сестрою-мовчальницею. Одного разу я їздив до Король-Берега побачити її, та вона навіть говорити зі мною, власним її батьком, не схотіла. Королівська милість — то отруйний дар. Даерон Таргарієн залишив мені життя, але відібрав честь, гордість і всяку надію. Його рука затремтіла, вино пролилося на коліна, але старий навіть не помітив. — Я мав би втекти з Лихим Булатом у вигнання або ж загинути разом із моїми синами та любим королем. То була б смерть, варта клітчастого лева — нащадка стількох вельможних князів та могутніх воїнів. А Даеронове прощення тільки принизило мене. Дунк зрозумів, що у його серці чорний дракон ще живий. — Вельможний пане? Це був голос Яйка. Малий увійшов саме тоді, коли пан Явтух казав, як мав би загинути. Старий лицар блимнув на нього очима так, наче бачив уперше. — Так, хлопче? Що таке? — Прошу пана дарувати мені... та Червоняста Вдовиця казала, що ви повстали, аби отримати її замок. Це ж неправда? — Замок? — Старий пан збентежився. — Холоднокоп... Так, Даемон мені обіцяв... але ж не заради замку, ні... — Тоді навіщо? — наполягав Яйк. — Навіщо? — зморщив лоба пан Явтух. — Навіщо ви зрадили? Якщо не заради замку. Перш ніж відповісти, пан Явтух довго дивився на Яйка. — Ти ще малий хлопчина. Ти не зрозумієш. — Ну, — відказав Яйк, — я можу спробувати. — Зрада... то таке слово, та й годі. Коли двоє принців б'ються за стіл, на якому сидітиме тільки один, то свій вибір мають робити що князі, що хлопи. Коли ж битва кінчається, переможців величають вірними престолові, захисниками правди й закону, а переможених — бунтівниками та зрадниками. Саме така доля випала мені. Яйк поміркував трохи над його словами. — Як скажете, пане. Але ж... король Даерон був добрий король. Чому ж ви обрали Даемона? — Даерон... — Пан Явтух пробурмотів це слово так невиразно, що Дунк зрозумів: старий лицар добряче впився. — Даерон був сутулий чахлик з вислим черевцем, що хилиталося від кожного кроку. Даемон був прямий та гордий, з пласким животом, міцнішим за дубовий щит. А як він умів битися, о боги... Хоч сокирою, хоч списом, хоч телепнем — краще за будь-якого лицаря, що я бачив. Але з мечем у руці він був сам Воїн у плоті. Коли принц Даемон тримав Чорножар у правиці, рівних йому серед людей не було... поставте проти нього хоч Ульріка Дейна зі Світанком, хоч Драконолицаря з Темною Сестрою. — Чоловік, Яйку, пізнається по його друзях. Даерон оточив себе маестрами, септонами та співцями. На вухо йому шепотіли баби, двором гуляло безліч дорнійців. А чому б ні — він же взяв собі до ліжка дорнійку, а власну милу сестру продав великому князеві Дорну, хоча кохала вона Даемона! Даерон носив одне ім'я з Юним Драконом, та коли його дружина-дорнійка подарувала йому сина, він назвав малого Баелором — на честь найслабшого короля усіх часів, що сидів на Залізному Престолі. — А Даемон... Даемон був не побожніший, аніж належало королю, та під його руку зібралися найславетніші лицарі держави. Пан Кровокрук ладен примусити усіх забути їхні імена, ба навіть заборонив про них співати, але ж я пам'ятаю. Робб Рин, Гарет Сірий, пан Аубрей Амброз, князь Гормон Пик, Чорний Бирен Буйцвіт, Червоне Ікло, Вогнепал... А самий лише Лихий Булат! Я питаю тебе: чи було колись у одному війську стільки славетних звитяжців? Чи збиралося під одним прапором таке шляхетне товариство? — Чому, малий? Чому, питаєш ти мене? Бо Даемон був достойніший. Це знав і старий король. Він віддав меча Даемонові. Чорножар, меч Аегона Завойовника. Клинок, якого носив при боці кожен король Таргарієн, починаючи від Завоювання... він вклав цього меча у Даемонову руку того самого дня, коли висвятив його у лицарі. В руку хлопчика дванадцяти років. — Мій батько кажуть, це тому, що Даемон був добрий мечник, а Даерон — зовсім ні, — відповів Яйк. — Навіщо дарувати коня тому, хто не вміє їздити верхи? Але меч — це ще не королівство, так батько кажуть. Старий лицар так смикнув рукою, що вино вихлюпнуло зі срібного келиха. — Твій батько — дурень. — А от і ні, — відповів малий. Озгреєве обличчя скривило від гніву. — Ти запитав, я відповів. Але зухвальства від тебе не потерплю. Пане Дункане, ви мусите частіше бити вашого малого. Він не навчений чемного звичаю. Чи я сам мушу це робити? — Ні, — перервав його Дунк. — Не мусите, пане. Він усе вже вирішив. — Зараз темно. Тому ми поїдемо на світанку. Пан Явтух вражено витріщився на нього. — Поїдете? — Геть зі Стояка. Геть з вашої служби. "Ви нам брехали. Кажіть, що хочте, але не треба патякати про честь". Він відстібнув кирею, згорнув її та поклав старому на коліна. Озгреєві очі звузилися. — Значить, та жінка переманила вас до себе? Не терпиться залізти до шльондриного ліжка? — Я не знаю, чи вона шльондра, — відповів Дунк, — чи відьма, чи отруйниця. А чи й взагалі ніхто. Мені байдуже. Наш шлях лежить до заплотів, а не до Холоднокопу. — Еге ж. Тобто на велику дорогу. Їдете від мене, аби нишпорити вовками по лісах та чигати на чесних людей за кущами. Його рука затремтіла, келих випав з пальців, покотився підлогою, розхлюпуючи залишки вина. — То й забирайтеся. Геть звідси! Бачити вас не хочу. Дарма пригрів на грудях. Ходіть геть! — Воля ваша, пане. Дунк кивнув Яйкові, й той рушив слідом. *** Останню ніч Дунк хотів перебути якнайдалі від пана Явтуха Озгрея, тому вони з Яйком вклалися у підвалі разом із рештою жалюгідного війська Стояку. Нічка була неспокійна. Лим та червоноокий Баш хропли: один гучно, інший безупинно. З нижчих підвалів крізь ходи підіймалися гнилі випари, заповнюючи собою все повітря. Дунк крутився та підкидався на шорсткій постелі, то поринаючи у напівсон, то зненацька прокидаючись у темряві. Покусані в лісі місця нещадно свербіли, а на додачу в соломі жило повно бліх. "От би вже здихатися цієї домівки, цього старого, пана Беніса та решти їх усіх. Може, час уже звозити Яйка до Перелітку побачитися з батьком". Він спитає хлопчика вранці, коли вони від'їдуть якнайдалі. Втім, до ранку було ще далеко. У Дунковій голові змішалися дракони, чорні та червоні... а ще клітчасті леви, старі щити, стоптані чоботи... струмки, рови, греблі, грамоти під королівською печаткою, які він не міг прочитати. І вона теж не йшла в нього з голови. Червоняста Вдовиця, Роганна з Холоднокопу. Він бачив її веснянкувате обличчя, тендітні руки, довгу руду косу. Від цього прокидалося почуття провини. "Мені б слід думати про Танселу. Танселу на прізвисько Зависока, зовсім не зависоку для мене". Вона змалювала герба йому на щиті, а він урятував її від Ясного Принца, але дівчина зникла ще до суду Седмиці. "Вона не могла дивитися на мою смерть", — часто казав собі Дунк. Але що він, тупіший за замковий кут, міг знати насправді? Те, що він зараз думав про Червонясту Вдовицю, казало саме про себе. "Тансела посміхалася мені, та ми жодного разу не обійняли одне одного, не торкнулися, не поцілувалися, навіть у щоку". Роганна — та хоча б торкнулася; розпухла губа правила за певний доказ. Та годі дурниць. "Вона не для таких, як ти. Надто мала, надто розумна. І надто небезпечна". Дунк довго куняв, а тоді нарешті заснув і побачив сон. Він біг галявиною посеред Гакового Гаю, біг до Роганни, а вона пускала на нього стріли. Кожна стріла знайшла ціль, кожна стріла прохромила йому груди, та біль був на диво солодкий. Йому б обернутися та тікати, а він натомість біг до неї — повільно, як це роблять уві сні, де навіть повітря стає густим, як мед. Прилетіла ще стріла, тоді ще. Вони, здавалося, не кінчалися в неї в сагайдаку. Очі вона мала сіро-зелені, повні лукавства. "Ваше вбрання підкреслює колір очей", — хотів сказати він, але вбрання на ній не було. Геть ніякого. Малими груденятами розсипалося дрібненьке ластовиння, а соски були червоні та тверді, як малі вишеньки. Коли він запнувся та впав до її ніг, то від стріл був схожий на великого їжака, але десь знайшов сили, щоб ухопити її за косу, звалити на себе та пристрасно поцілувати. Прокинувся він несподівано — навколо кричали. У темному льосі панував безлад. Усі волали, лаялися, скиглили, запиналися один об одного, шукаючи хто списи, а хто штани. Ніхто не знав, що коїться. Яйк знайшов лойову свічку та запалив її, аби пролити якесь світло на перебіг подій. Дунк першим видерся сходами і майже збив з ніг Сема Горбика, який поспішав униз, щось белькочучи та ухкаючи, наче ковальский міх. Дункові довелося вхопити його за плечі, щоб той не впав. — Семе, що таке? — Небо, — заскиглив старий. — Там небо! Більше нічого вичавити не вдалося, і усі кинулися на дах — роздивитися на власні очі. Пан Явтух з'явився ще раніше: стояв коло билець у халаті та витріщався вдалину. На заході сходило сонце. Минула довга мить, перш ніж Дунк зрозумів, що коїться. — Гаків Гай горить, — глухо вимовив він. Знизу башти почулися Бенісові лайки та прокльони — бурхливий потік такого бруду, що почувши його, зашарівся б навіть Аегон Негідний. Сем Горбик почав проказувати молитву. Самого вогню звідси видно не було, але червоне сяйво вкрило половину західного небокраю. Над ним потроху зникали зірки. Половини Королівського Вінця вже не лишилося — його затулило віяло диму. "От і прийшла. З вогнем та мечем", — подумав Дунк. *** Вогонь палав до самого ранку. Тієї ночі не спав ніхто у Стояку. За деякий час почало тхнути димом; удалині, наче дівчата у кармазинових спідницях, танцювали язики полум'я. Всі питали себе, чи не добереться вогонь аж сюди. Дунк стояв за огорожею і палаючими очима видивлявся вершників у ночі. — Бенісе! — покликав він, коли бурий лицар піднявся на дах, жуючи кислолист. — Вона хоче вас. Вам би краще тікати. — Тікати? — заіржав він ослячим сміхом. — Моїм конем? Та я б далі утік верхи на одній з тих клятих курок, що гасають дворищем. — Тоді здавайтеся. Вона хоче тільки вирвати вам ніздрі. — Мій ніс, бовдунку, мені до вподоби разом з ніздрями. Хай приходить і спробує мене взяти. Отоді ми ще побачимо, хто кому що вирве. Він сів спиною до зубця муру, схрестивши ноги, видобув з мішечка при поясі гострильний брусок та узявся до свого меча. Пан Явтух став над ним, і вони почали тихо перемовлятися про свою війну. — Довговерх чекатиме на нас коло греблі, — почув Дунк слова старого лицаря, — а ми йому натомість ниви попалимо. Вогонь за вогонь. Пан Беніс погодився, що саме так і слід учинити, але додав, що непогано пустити за вітром ще й млин. — Дотуди тридцять верст з іншого боку замку. Довговерх там нас не чекатиме. А ми їй спалимо млин та вб'ємо мірошника — ото вона пожаліє. Яйк теж усе чув. Він кахикнув і глянув на Дунка величезними побілілими очима. — Пане, ви маєте їх зупинити! — Як? — запитав Дунк. "Їх зупинить Червоняста Вдовиця. А ще пан Лукас Довговерх". — Вони тільки пилюку в очі пускають, Яйку. Їм лишилося або вихвалятися, або зі страху обісцятися. Та нам до них уже немає діла. На світанку небо було сіре та похмуре, а повітря щипало очі. Дунк хотів вирушити якнайскоріше, але після ночі без сну не був певний, чи далеко вони заїдуть. Разом із Яйком він поснідав вареними яйцями, поки Беніс зганяв селянське військо на ще один вишкіл. "Тепер вони — Озгреєві служиві люди, а ми — ні", — казав Дунк собі. Сам він з'їв чотири яйця — завважив, що хоча б їх він у пана Явтуха вислужив. Яйк з'їв два. Сніданок вони запили пивом. — Можна поїхати до Файного острова, пане, — запропонував хлопчик, поки вони збирали речі. — Якщо там нишпорять залізняки, то князь Файян має шукати собі вояків у найми. Думка була вдала. — А ти бував на Файному острові? — Ні, пане, — відповів Яйк, — але люди кажуть, що він гарний. Столець пана Файяна теж гарний. Недарма зветься Файною Вежею. Дунк засміявся. — Гаразд, їдемо до Файної Вежі. Він почувався так, наче з плечей звалився великий тягар. — Подбаю про коней, — мовив він, зав'язавши обладунок у великий клумак та стягнувши його конопляною мотузкою. — Піди на дах, зброєносцю, та збери нашу постіль. Чого він бажав цього ранку найменше — то це ще однієї сутички з клітчастим левом. — Якщо побачиш пана Явтуха, не чіпай. — Гаразд, пане. Надворі Беніс вишикував вояків зі списами та щитами і намагався навчити їх наступати разом, одночасно. Бурий лицар не звернув на Дунка, поки той перетинав двір, ані найменшої уваги. "Він веде усіх на смерть. Червоняста Вдовиця з'явиться тут будь-якої миті!". З дверей вежі вибіг Яйк і застрибав дерев'яними сходами, тягнучи згортки їхніх ковдр. Над ним, спершись руками на огорожу даху, застиг пан Явтух. Зустрівшись очима з Дунком, він затремтів вусами і відвернувся. Повітря було задимлене і смерділо. Щит Беніса висів у лицаря через плече за спиною: довгастий, краплевидний, не розмальований ніякими знаками, темний від безлічі шарів покосту, облямований по краю залізом. Бляха посередині щита нагадала Дункові якесь велике, щільно заплющене око. Таке ж сліпе, як сам господар щита. — Як ви збираєтеся битися? — спитав Дунк. Пан Беніс оглянув своє військо, червоніючи повним кислолисту ротом. — Пагорба зі стількома списами не втримати. Треба засісти у вежі. Зачинимося там. Він кивнув на двері. — Тут лише один вхід. Втягнемо сходи, і ніхто до нас не добереться. — То вони драбину приставлять. А ще привезуть мотузки з гаками, та й залізуть крізь дах. А як ліньки буде, то стануть навколо з самострілами і битимуть кожного, хто висунеться з дверей. Дині, Боби та Ячмені уважно слухали все, що говорилося. Їхні вихваляння мовби корова язиком злизала, хоча в Озгреєвому хазяйстві не було жодної. Селяни стояли, вчепившись у свої загострені палиці, й зиркали то на Дунка з Бенісом, то один на одного. — Від оцих зухів вам не буде ані крихти зиску, — мовив Дунк, кивнувши на репане Озгреєве військо. — У полі вершники Червонястої Вдовиці порубають їх на шматки, а всередині вежі їхні списи нічого не варті. — Можна кидатися чимсь важким з даху, — розважив Беніс. — Мет казав, що добре кидає каміння. — Еге ж, камінь-другий він жбурне, — відповів Дунк, — а тоді хтось із Вдовициних арбалетників простромить його стрілою. — Гей, пане! — Позаду стояв Яйк. — Якщо ми хочемо їхати, пане, то краще вже рушати. Бо раптом Вдовиця з'явиться. Малий мав рацію. Якщо затриматися, можна втрапити до пастки. І все ж Дунк вагався. — Відпустіть їх, Бенісе. — Та ти що? Розігнати наше звитяжне військо? — Беніс зиркнув на селян і заіржав ослячим сміхом. — А ви, телепні, не слухайте дурниць! Спробує хтось утекти — випатраю. — Спробуйте зачепити когось із них, і я випатраю вас. — Дунк оголив меча і звернувся до селян. — Ідіть по домівках, усі ви. Розходьтеся по селах і подивіться, чи вціліли ваші хати та врожай. Ніхто не рушив з місця. Бурий лицар дивився на нього, ворушачи губами. Дунк не зважав. — Ідіть звідси, — повторив він. Здавалося, слова вкладає йому в вуста якийсь бог. Але точно не Воїн. Чи є на світі бог дурнів? — ГЕТЬ ЗВІДСИ! — заволав він на весь голос. — Забирайте списи та щити і тікайте, бо не доживете до ранку! Ви хочете ще раз поцілувати дружин? Обійняти дітей? Тікайте додому! Чи ви оглухли? Ні, вони не оглухли. Серед курей зчинився навіжений переполох. Великий Роб, кинувшись тікати, наступив на одну курку, а Баш запнувся на власному списі й на якихось півстопи промахнувся випатрати Віла з Бобів. Але зрештою розбіглися усі. Дині чкурнули в один бік, Боби — в інший, Ячмені — у третій. Пан Явтух кричав на них згори, та ніхто не зважав. "Таки оглухли, тільки до слів свого пана", — подумав Дунк. Доки старий лицар вигулькнув з башти та збіг донизу сходами, у дворі серед курей лишилися тільки Дунк, Яйк та Беніс. — Поверніться! — заволав пан Явтух до свого прудконогого війська. — Я не дозволяю тікати! Я забороняю вам тікати! — Та годі вже, мосьпане! — сплюнув Беніс. — Їх не повернути. Пан Явтух навис над Дунком, тремтячи вусами від люті. — Яке ваше право відсилати моїх вояків?! Ніякого! Я заборонив їм тікати, суворо заборонив! Я заборонив вам розпускати їх! — А ми вас не чули, мосьпане. — Яйк зняв бриля і відмахувався ним від диму. — Бо курки дуже квохтали. Старий важко опустився на найнижчу сходинку Стояка. — Що та жінка пообіцяла вам за зраду? — бляклим голосом спитав він. — Скільки золота ви отримали за те, щоб видати мене, відіслати моїх хлоп'ят і лишити тут самого? — Ви не самі, мосьпане. — Дунк вклав меча у піхви. — Я спав під вашим дахом, їв яйця з вашої кухні ще цього ранку. Я винен вам службу. Я не втечу звідси, підібгавши хвоста. Мій меч лишається з вами. Дунк торкнувся руків'я при боці. — Один меч. — Старий лицар повільно звівся на ноги. — На що можна сподіватися з одним мечем проти тієї жінки? — Для початку відігнати її від вашої землі. У голосі Дунка бриніла тверда рішучість. От якби він справді мав її стільки, як показував. Вуса старого лицаря тремтіли з кожним подихом. — Так, — мовив він нарешті. — Краще сміливо виїхати в поле, ніж ховатися за кам'яними мурами. Краще померти левом, ніж зайцем. Тисячу років ми були воєводами північного прикордоння. Я маю вдягти броню. І лицар рушив угору сходами. Яйк дивився на Дунка. — Досі не знав, що ви маєте хвоста, пане, — мовив малий. — Хочеш ляща у вухо? — Ні, пане. Не хочу. А ви хочете ваш обладунок? — Хочу, — відповів Дунк. — А окрім нього, ще одну річ. *** Спершу вони хотіли взяти пана Беніса з собою, та врешті-решт пан Явтух наказав йому лишитися й засісти у вежі. Один його меч не рятував справи при тому числі ворогів, яке наближалося до їхньої землі, а Вдовиця могла спалахнути гнівом, побачивши бурого лицаря. Та він, правду кажучи, не дуже й упирався. Дунк допоміг йому вибити залізні кілки, що тримали сходи на місці. Беніс видерся ними нагору, відв'язав стару сіру мотузку і навалився усією силою. Зі скреготом та стогоном дерев'яні сходи піднялися вгору, лишивши десять стоп порожнечі між верхньою кам'яною сходинкою та єдиним входом до вежі. Всередині лишилися також Сем Горбик з дружиною. Курки мали самі про себе дбати. Сидячи верхи на сірому мерині, пан Явтух підняв голову і крикнув: — Якщо ми не повернемося до заходу сонця... — ...то я тікатиму до Вирію, мосьпане, щоб розказати князеві Тирелу, як та жінка спалила ваш ліс і замордувала вашу особу. Дунк рушив слідом за Яйком та Маестром униз пагорбом. Старий їхав за ним, тихенько брязкаючи обладунком. Нарешті здіймався хоч якийсь вітерець — Дунк чув, як ляпають поли киреї старого лицаря. Там, де стояв Гаків Гай, лишилося задимлене попелище. Поки вони дісталися лісу, вогонь майже вигорів, але де-не-де серед моря попелу та вугілля ще вирували острівці бурхливого полум'я. Стовбури згорілих дерев здіймалися у небо, мов чорні списи. Багато дерев впало поперек західного шляху; їхнє гілля зчорніло та зламалося, а всередині порожніх стовбурів досі жевріли червоні вогники. На лісовій підстилці також лишилися жевріючі плями й місця, де у повітрі гарячим сірим туманом висів дим. З паном Явтухом стався такий напад кашлю, що Дунк злякався, чи не доведеться їхати назад. Але зрештою лицар опанував себе. Вони проминули тушу оленя, а пізніше — борсука чи когось подібного. Не вижило ніщо, крім мух. А мушва, здавалося, переживе усе на світі. — Мабуть, отак виглядало Полум'яне Поле, — мовив пан Явтух. — Це там двісті років тому почалися усі наші негаразди. На тому полі загинув останній зелений король, а з ним увесь цвіт Обширу. Батько розповідали, що від пекучого вогню мечі плавилися у руках воїнів. Потім клинки переможених зібрали та викували з них Залізний Престол. Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Озгреї принизилися та занепали. Колишні воєводи північного прикордоння перетворилися на простих земельних лицарів, підвладних князям Рябинам. Дунк не мав що відповісти, тому якийсь час їхав мовчки. Потім пан Явтух кахикнув і сказав: — Пане Дункане, чи пам'ятаєте ви оту мою оповідку? — Може, й пам'ятаю, — відповів Дунк. — Яку саме? — Про Малого Лева. — Пам'ятаю. Він був молодший з п'яти синів. — Добре. — Лицар знову кахикнув. — Коли він убив Ланселя Ланістера, західняки повернули назад. Без короля війна скінчилася. Ви розумієте, про що я? — Еге ж, — неохоче відповів Дунк. "Чи зможу я вбити жінку?". Раптом Дунк пожалів, що не є справді тупішим за замковий кут. "Справа не повинна добігти такого кінця. Я не можу цього дозволити". Там, де західний шлях перетинав Клітчасту, ще лишилося кілька зелених дерев, хоча й їхні стовбури обвуглилися з одного боку. Просто за ними темнаво виблискувала вода. "Синьо-зелена, — подумав Дунк, — а золото десь зникло". Дим сховав сонце на небі. Досягнувши берега, пан Явтух зупинився. — Я дав святу обітницю. Я не перетну цього потоку. Ніколи — поки земля на тому боці лишається в її володінні. Під жовтим вапенроком старий лицар мав кольчужно-бляшану броню. При боці висів меч. — А якщо вона не з'явиться, пане? — спитав Яйк. "З вогнем та мечем", — подумав Дунк. — З'явиться. І за якусь годину вона з'явилася. Спершу почувся стукіт копит, потім тихий дзенькіт обладунків. Звуки наближалися. За димом було важко розібрати, чи близько під'їхав загін, поки крізь сіру подерту запону диму не проштовхнувся хорунжий Вдовиці. Держално в його руці увінчував залізний павук, пофарбований білим та червоним. З держална кволо звисав чорний прапор Тенетників. Коли хорунжий побачив лицарів на іншому березі потоку, то зупинився на своєму. За мить з'явився і пан Лукас Верхопіль, убраний в залізо від п'ят до голови. Тільки після них нарешті показалася пані Роганна власною особою. Її вугільно-чорну кобилу прикрашав чабрак, виплетений зі смуг сріблястого шовку на зразок павутиння. Кирея за спиною Вдовиці була зроблена тим самим штибом і струменіла з плечей та зап'ястків легко, наче дим. Вона також мала на собі обладунок: лускатий, вкритий зеленою поливою, з золотим та срібним карбом. На її стані він сидів, наче рукавичка на руці. Здавалося, Вдовиця вбрана у зелене літнє листя. Її довга руда коса розгойдувалася за спиною на всі боки. Поруч їхав червонопикий септон Сефтон на великому сірому мерині, а з іншого боку — молодий маестер Керрік на мулі. Почет Вдовиці складався ще з півтузня лицарів разом зі зброєносцями та валки кінних арбалетників, які, забачивши Дунка на іншому березі Клітчастої, роз'їхалися віялом обабіч дороги. Загалом Вдовиця привела тридцять і трьох озброєних вояків, не рахуючи септона, маестра та неї самої. Один із лицарів особливо впав Дункові в око: лисий, кремезний, мов барило, чоловік зі злим лицем та потворним зобом на шиї. Червоняста Вдовиця підвела кобилу кроком до самого зрізу води. — Пане Явтуше, пане Дункане! — покликала вона через потік. — Вночі ми бачили вашу пожежу. — Бачили?! — вигукнув пан Явтух. — Ще б пак! Ви самі її запалили. — Це підле й негідне звинувачення. — За підлий і негідний вчинок! — Минулої ночі я спала у своєму ліжку, оточена жіноцтвом та покоївками. Прокинулася від того, що з мурів закричали. Як і майже всі у замку. Старі видиралися крутими замковими сходами подивитися, що трапилося, а немовлята коло мамчиних грудей бачили червоне сяйво і плакали з жаху. Це все, що я знаю про вашу пожежу, пане лицарю. — Це ваша пожежа, добродійко! — наполягав пан Явтух. — Мій ліс знищено. Його більше немає, чуєте? Септон Сефтон прочистив горло. — Пане Явтуше, — прогув він басовито, — у королівській пущі також буяють пожежі, та й Мокрохащі вони не минули. Усі наші ліси з-за цієї посухи спалахують від однієї іскри. Пані Роганна підняла руку та вказала за себе. — Погляньте на мої лани, Озгрею. Вони геть посохли. Я була б останньою дурепою, якби забажала вчинити пожежу. Варто було вітрові дмухнути не туди, і вогонь перекинувся б через потік. Тоді половина моїх нив вигоріла б дощенту. — Вигоріла б?! — заволав пан Явтух. — Але насправді вигорів мій ліс, і це ви його підпалили! Може, ви наклали на вітер чари, хто вас знає. Згубили ж ви чоловіків та братів якимось темним ворожбитством! Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь. Дунк бачив цей вираз у Холоднокопі перед самим ляпасом. — Маячня, — відповіла вона старому. — Більше я не витрачатиму на вас зайвих слів. Видайте мені Беніса на прізвисько Бурощит, або ми візьмемо його силоміць. — Цього ви не зробите! — грізно загримів голос пана Явтуха. — Цього ви не зробите ніколи! Його вуса смикнулися. — Не смійте заходити далі. Цей берег струмка належить мені, а вам тут не місце. Я відмовляю вам у гостині свого дому. Ви не матимете ані хліба-солі, ані навіть тіні й води. Ви прийшли сюди як нападники. Я забороняю вам ступати ногою на землю Озгреїв! Пані Роганна перетягла косу через плече наперед. — Пане Лукасе, — тільки й промовила вона. Довговерх майнув рукою. Арбалетники спішилися, натягли тятиви важелями, утримуючи свою зброю стременами, і витягли по важкій стрілі з сагайдаків. — Отже, пане, — покликала її вельможність, коли кожен лук був натягнутий, піднятий та готовий до стрільби, — нагадайте, що ви мені забороняєте? Дункові обридло це слухати. — Якщо ви перетнете струмок без дозволу господаря, то порушите королівський мир. Септон Сефтон спонукав свого коня зробити крок уперед. — Король не знатиме і не зважатиме! — вигукнув він. — Ми усі — діти Вишньої Матері, пане лицарю. Заради неї кажу вам — станьте осторонь. Дунк скривився. — Я не надто багато знаю про богів, септоне... та хіба ми не є ще й дітьми Вишнього Воїна? Він потер потилицю долонею. — Якщо ви спробуєте перетнути струмок, я вас зупиню. Пан Лукас на прізвисько Довговерх зареготав. — Заплотний лицар прагне стати колючішим від заплоту, пані, — мовив він до Червонястої Вдовиці. — Скажіть слово, і в ньому стирчатиме з десяток стріл. Звідсіля вони прошиють його обладунок, наче фартух. — Ні. Поки що ні, пане мій. — Пані Роганна окинула Дунка поглядом з-за струмка. — Вас тут двоє чоловіків та хлопчик. У нас тридцять і три озброєні вояки. Як саме ви хочете зупинити нас? — Гаразд, — відповів Дунк, — я вам скажу. Але тільки вам. — Воля ваша. — Вона стиснула п'ятами коня і в'їхала у струмок. Коли вода піднялася до кінського черева, Вдовиця зупинилася чекати. — Ось вона я. Прошу, пане. Обіцяю не зашивати вас у мішок. Перш ніж Дунк встиг відповісти, пан Явтух схопив його за лікоть. — Їдьте, — мовив старий лицар, — і пам'ятайте про Малого Лева. — Гаразд, мосьпане. Дунк пустив Грома кроком у воду. Біля Вдовиці він зупинився і привітався: — Мосьпані. — Пане Дункане. Вона потягнулася до нього і двома пальцями торкнулася напухлої губи. — Це моїх рук справа, пане? — Останнім часом мені не давав ляпасів ніхто інший, мосьпані. — Я вчинила погано. Порушила закон гостинності. Мій добрий септон дуже дорікав мені за це. — Вона зиркнула через струмок на пана Явтуха. — Я вже майже не пам'ятаю Аддама. Адже минула половина мого життя. Втім, я пам'ятаю, що кохала його. І нікого іншого відтоді й донині. — Його батько поклав його серед ожини, разом з братами, — мовив Дунк. — Хлопець любив ожину. — Це я пам'ятаю сама. Він збирав її для мене, ми кидали ягоди у миску з вершками та їли звідти. — Король пробачив старого за Даемона, — зауважив Дунк. — Час уже й вам пробачити його за Аддама. — Віддайте мені Беніса, і я поміркую про це. — Беніс не мій. Не мені його й віддавати. Вона зітхнула. — Я зовсім не прагну вашої смерті. — Я її теж не прагну. — Тоді віддайте мені Беніса. Ми вирвемо йому ніздрі та віддамо назад. І все скінчиться. — Та ні, не скінчиться, — заперечив Дунк. — Ще ж треба домовитися про греблю і вирішити справу про пожежу. Чи видасте ви людей, які її вчинили? — В тому лісі літало багато світляків, — відповіла пані. — Може, то вони підпалили гай своїми маленькими ліхтариками. — Не дражніться, мосьпані, — попередив Дунк. — Зараз не час. Розваліть загату і дайте панові Явтуху води, щоб залагодити суперечку про ліс. Так буде чесно, хіба ні? — Було б чесно, якби я палила той ліс. Але я його не палила. Я була у Холоднокопі, спала у своєму ліжку. Вона кинула погляд униз, на воду. — Що саме заважає нам перейти цей струмок? Чи не розкидали ви серед каміння "воронячі лапи"? Чи не сховали лучників серед приску? Кажіть, як ви намірилися нас зупинити. — Отак. — Він зняв бойову рукавицю. — В Блошиному Подолі я завжди був більший та сильніший за інших хлопців, тому, бувало, бив їх до крові й забирав, що хотів. Старий лицар навчив мене цього не робити. Найперше, він казав, так чинити недобре. Але окрім того, в малих хлопчаків часто-густо бувають великі й дужі брати. А тепер дивіться сюди. Дунк скрутив персня зі свого пальця та передав їй. Пані мусила відпустити свою косу, щоб узяти його. — Золотий? — спитала вона, відчувши вагу. — Що воно таке, пане? І покрутила персня у руках. — Це печатка. Золота з оніксом. — Роздивившись знак на печатці, вона звузила свої зелені очі. — Де ви її знайшли, пане? — У чоботі. Загорнуту в ганчір'я та забиту глибоко до носака. Пані Роганна стиснула персня у кулачку. Тоді зиркнула на Яйка та старого пана Явтуха. — Ви піддаєте себе небезпеці, показуючи мені цього персня, пане лицарю. Чим він вам допоможе? Якщо я накажу своїм людям перетнути річку... — Хай так, — відповів Дунк, — тоді я муситиму з ними битися. — І загинути. — Та напевне ж, — погодився Дунк, — але Яйк поїде туди, звідки приїхав, і розкаже там, що сталося. — Не розкаже, якщо теж загине. — Ви ж не станете вбивати десятирічного хлопчика, — мовив лицар, палко молячись, аби не помилитися. — Принаймні, саме цього десятирічного хлопчика. Ви самі сказали, що маєте при собі тридцять і трьох людей. А люди полюбляють плескати язиками. Особливо отой гладкий. Хай які глибокі ви викопаєте могили, балачки з них розійдуться навсібіч. І тоді... знаєте, плямистий павук може вбити своєю отрутою навіть лева, але дракон — то зовсім інший звір. — Гадаю, з таким звіром краще дружити. — Вона приміряла персня собі на руку. Та навіть на великому пальці він теліпався вільно. — Але незважаючи на дракона, я таки отримаю Беніса Бурощита. — Не отримаєте. — Отакий ви... упертий сажень. — Без піввершка. Пані Роганна повернула Дункові персня. — Я не можу їхати назад до Холоднокопу з порожніми руками. Люди скажуть, що Червоняста Вдовиця стала беззуба, заслабка, не вміє вчинити суд і захистити власних селян. Ви цього не зрозумієте, пане. — Може, й зрозумію. — "Краще, ніж ти гадаєш". — Пам'ятаю, як ми з паном Арланом служили в якогось дрібного штормового пана. Воювали з іншим дрібним паном. Коли я спитав, за віщо вони б'ються, старий відповів: "Та ні за віщо, малий. Міряються, хто далі сцить". Пані Роганна кинула на нього обурений погляд, але за якийсь удар серця не втрималася і розпливлася в усмішці. — Тисячі разів я чула від лицарів порожні милощі та чемні дурниці, але ви перший, хто при мені сказав "сцить". — Її веснянкувате обличчя раптом спохмурніло. — Але ж саме так князі та пани зважують силу один одного. Хто погано сцить, тому буде лихо. А жінці, якщо вона хоче вільно правити на своєму дідицтві, треба сцяти ще вдвічі далі. Особливо коли вона така мала на зріст... Князь Скирдяк прагне відібрати в мене Підковні Пагорби, пан Кліфорд Конклин здавна зазіхає на Листопадне озеро, ті зловісні Дуростави живуть з крадіжок моєї худоби... а під моїм власним дахом звив собі гніздо Довговерх. Щоранку я прокидаюся і питаю себе, чи не зважиться він сьогодні одружитися зі мною силоміць. Рука її так вчепилася в косу, наче то була мотузка, а вона висіла на ній над прірвою. — Він хоче одружитися, це вже напевне. Але поки що лякається мого гніву. Так само, як Конклин, Скирдяк і Дуростав діють з осторогою, коли справа стосується Червонястої Вдовиці. Та щойно хтось із них вирішить, що я пом'якшала та послабшала... Дунк надів персня на пальця і дістав кинджала з піхов. Очі Вдовиці розширилися при вигляді оголеної зброї. — Що це ви робите? — спитала вона. — Чи ви з глузду з'їхали? На вас націлений тузінь арбалетів. — Ви хотіли крові за кров. — Дунк приклав кинджала до обличчя. — Вам збрехали. Того копача порізав не Беніс, а я. Він притиснув лезо, полоснув зверху вниз. Коли струшував кров з кинджала, трохи обляпав пані. "Ще кілька веснянок", — майнула в нього думка. — Ось маєте. Червоняста Вдовиця отримала, що хотіла. Щоку за щоку. — Ви геть навіжені. — Від диму очі в неї наповнилися слізьми. — Якби ви були кращого роду, я б вийшла за вас заміж. — Еге ж, мосьпані. А якби свині мали крила й луску та дихали вогнем, то були б незгірш драконів. Дунк пхнув кинджала назад до піхов. Щока почала боліти. З неї текла кров, капотіла на ринграф. Від запаху Грім почав пирхати та хлюпати ногою у воді. — Тепер віддайте мені людей, які спалили ліс. — Ніхто його не палив, — відповіла вона. — Та навіть якщо хтось із моїх і підкинув туди вогню, то це ж напевне для того, аби потішити мене. Хіба я можу власноруч віддати вам таку людину? Вона зиркнула назад на свій почет. — Краще панові Явтуху відкликати звинувачення. — Спершу свині почнуть дихати вогнем, мосьпані. — В такому разі я мушу засвідчити мою невинність перед очима богів та людей. Перекажіть панові Явтуху, що я вимагаю вибачень... або божого суду. Вибір за ним. Вона розвернула кобилу і рушила до своїх людей. *** Бій мав відбутися посеред річки. Септон Сефтон вибрів наперед і проказав молитву, закликаючи Вишнього Батька зглянутися на двох вояків та справедливо розсудити їхню суперечку, Воїна — додати сили тому з них, на чийому боці правда, Матір — змилуватися на брехуна і дозволити йому спокутувати гріхи. Скінчивши молитву, септон обернувся до пана Явтуха Озгрея. — Пане, — промовив він, — останній раз благаю вас відкликати звинувачення. — Ні, — відрізав старий і затремтів вусами. Опасистий септон обернувся до пані Роганни. — Добра моя невістко, якщо ви справді винні — зізнайтеся, спокутуйте провину і запропонуйте доброму панові Явтуху якесь відшкодування за його ліс. Інакше проллється кров. — Мій поборник доведе мою невинність перед очима богів та людей. — Суд двобоєм — не єдиний спосіб, — промовив септон, стоячи до пояса у воді. — Закликаю вас обох поїхати разом до Золотогаю і викласти вашу суперечку перед князем Рябином, аби він розсудив вас по правді. — Нізащо! — відповів пан Явтух. Червоняста Вдовиця тільки хитнула головою заперечливо. Пан Лукас Довговерх зиркнув на пані Роганну, темніючи від люті. — Ви вийдете за мене заміж, щойно скінчиться цей вертеп. На виконання волі вашого вельможного батька. — Мій вельможний батько не знали вас так, як знаю я, — відповіла Вдовиця. Дунк став на одне коліно біля Яйка та вклав йому в руку печатку. Чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку. Герб Маекара, принца Перелітку. — Заховай назад у чобіт, — мовив він. — Якщо мені трапиться загинути, біжи до найближчого з батькових друзів і вимагай, щоб тебе доправили до Перелітку. Не намагайся сам перетнути увесь Обшир. Виконай наказ, бо інакше мій привид з'явиться до тебе і дасть ляща у вухо. — Слухаю, пане, — відповів Яйк, — та краще ви лишайтеся живі. — Надто спекотний день зараз, аби помирати. Дунк вдяг шолома, і Яйк допоміг міцно прикріпити його до ринграфа. На обличчі застигала липка кров, хоча пан Явтух відірвав шматок киреї — зупинити кровотечу з порізу на щоці. Дунк підвівся та пішов до Грома. Сідаючи у сідло, він помітив, що більшу частину диму вже здмухнуло вітром, але небо ще лишалося темним. "Хмари, — подумав він, — темні хмари". Стільки часу минуло, відколи вони востаннє з'являлися на небі. "Може, це знамення. Але кому: йому чи мені?". У знаменнях Дунк геть нічого не тямив. Тим часом на тому березі сідав у сідло пан Лукас. Його кінь — брунатний, чистопородний бойовий огир, швидкий та міцний — був менший від Грома, зате узброєний набагато важче: у налобник, нагрудник та кольчужний чабрак. Сам Довговерх мав на собі полив'яну панцирну броню та сріблясту кольчугу. Оніксово-чорний павук зловісно витріщався з верхівки його шолома, але на щиті лицар ніс власного герба: ліву перев'язь чорно-білими клітинами на світло-сірому полі. Дунк побачив, як пан Лукас віддає щита зброєносцеві. "То він не братиме його в бій", — здивувався Дунк, але все зрозумів, коли інший зброєносець подав Лукасові галябарду. Довге зміцнене держално, важка смертоносна сокира, довгий гострий шпичак замість обуху. Але то була обіручна зброя. У захисті Довговерхові доведеться покладатися на свій обладунок. "А я маю подбати, щоб він пошкодував про свій вибір". Власного щита він тримав на лівиці. Того самого, якого Тансела розписала гербом з в'язом та падаючою зіркою. В голові крутилася стара вояцька примовка про щит: "залізо та дуб, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть". Дунк витяг з піхов меча-півторака. Рука з задоволенням відчула його вагу. Він стиснув Грома п'ятами та кроком спрямував великого бойового коня у воду. На тому березі пан Лукас зробив те саме. Дунк змістився праворуч, аби підставити Довговерхові лівий бік, захищений щитом. Цього пан Лукас не збирався йому дарувати. Він швидко повернув коня, і вороги зійшлися у вихорі сірої криці та зелених бризок. Пан Лукас відразу ж завдав удару галябардою. Дункові довелося скрутитися у сідлі, аби впіймати удар на щит. Сила удару прострелила плече і змусила стиснути зуби. У відповідь Дунк змахнув мечем і втрапив пласким ударом просто під зведену догори руку. Клинок скреготнув по панцері. Бій тривав далі. Довговерх дав коневі остроги, пустив його по колу, намагаючись підібратися до незахищеного Дункового боку, але Грім також крутнувся, щоб зустріти ворога, і вишкірив на іншого коня зуби. Пан Лукас один за іншим сипав страшними ударами, підводячись на стременах, щоб вкласти у рух сокири усю вагу та силу. Дунк вправно підставляв щита і вчасно відводив кожен удар. Зіщулившись під захистом дубової дошки, він у відповідь рубав по руках, плечах та боках Верхополя, але обладунок останнього тримався міцно. Вони все крутилися і крутилися, розбризкуючи воду власними ногами. Довговерх нападав, а Дунк захищався, видивляючись у супротивника якоїсь слабкості. І нарешті дочекався. Щоразу, коли пан Лукас здіймав галябарду для удару, під пахвою в нього відкривалася щілина. Там була кольчужна сітка на вивареній шкірі, а під нею набитий каптан, але без суцільної сталевої бляхи. Дунк тримав щита високо, вичікуючи мить для зустрічного нападу. Скоро, вже скоро. Сокира впала донизу, звільнилася, піднялася вгору. Час! Він вгатив Грома острогами, ринув ближче до ворога і тицьнув вістрям меча у щілину. Але та зникла так само швидко, як з'явилася. Вістря шкрябнуло по налікотнику, Дунк надто далеко витягся уперед і трохи не випав з сідла. Сокира впала зі страшною силою, зірвала сталеву облямівку зі щита, задзвеніла на шоломі та ковзнула по Громовій шиї. Огир заіржав та став дибки на задні ноги, вирячивши побілілі від болю очі. Повітря наповнилося різким мідним запахом крові. Якраз коли Довговерх кинувся уперед, Грім навіжено замахав передніми копитами у повітрі. Одне копито влучило панові Лукасу в обличчя, інше у плече. А тоді великий Дунків кінь всією вагою впав на Лукасового. Все сталося за один удар серця. Двоє коней звалилися і переплуталися, хвицяючись та кусаючи один одного, скаламучуючи воду та річковий намул. Дунк намагався вистрибнути з сідла, але заплутався ногою у стремені та впав долілиць у потік, встигнувши відчайдушно втягнути повітря, перш ніж вода ринула до шолома крізь зорову щілину. Нога все ще лишалася у стремені; судомлячись, Грім так смикнув його за неї, що трохи не відірвав. Але раптом Дунк відчув себе вільним, перевернувся горілиць і почав тонути. Якусь мить він безпорадно теліпався у воді — зеленій, синій та бурій одночасно. Вага обладунку потягла його донизу, і він відчув, як плечі вдарилися об дно річки. Якщо туди — вниз, то в інший бік буде вгору. Дункові руки у залізних рукавицях зашкребли серед піску та каміння; якимось чином він спромігся підібрати ноги і зіп'ястися на них. Хитаючись, стікаючи грязюкою та водою з дихальних отворів погнутого шолома, він все-таки підвівся з річки і глибоко вдихнув повітря. Побитий щит ще й досі висів на лівій руці, але піхви були порожні, а меч зник. Всередині шолома на додачу до води текла ще й кров. Коли він спробував переступити, ногу прострелив біль з гомілки. Тим часом обидва коні зіп'ялися на ноги. Дунк повернув голову, примружив одне око крізь запону крові, шукаючи ворога. "Немає, — подумав він, — чи потонув, чи йому Грім череп розтрощив". І тут пан Лукас виріс із води просто перед ним з мечем у руці. Він завдав Дункові відчайдушного удару по шиї, від якого голова злетіла б з плечей, якби не товсто викуваний ринграф. А Дунк навіть не мав чим ударити у відповідь — одного тільки щита. Він відступив, і Довговерх ринув слідом, рубаючи мечем із шаленим вереском. Піднята на захист рука зі щитом заніміла від удару в плече. Від болю в порізі на стегні Дунк зарипів зубами. Відступаючи, він запнувся на камені та впав на коліно, опинившись до грудей у воді. Знову підняв щита на свій захист, але цього разу пан Лукас вдарив так страшно, що розколов дубову дошку просто навпіл. Рештки щита полетіли Дункові в обличчя. У вухах дзвеніло, рот був повний крові, та чомусь він іще чув, як із берега верещить Яйк: — Вбийте його, пане, вбийте! Гир на нього! Дунк пірнув уперед. Пан Лукас звільнив меча для наступного удару, але Дунк врізався йому в живіт плечем та збив з ніг. Знову обох проковтнула вода, але цього разу Дунк був напоготові. Охопивши Довговерха рукою, він потяг його на дно. З-за побитого, покрученого Верхополевого заборола закипіли бульки, але той все пручався, а тоді вхопив на дні камінь і почав гамселити по Дунковій голові та руках. Дунк помацав на поясі. "Невже я й кинджал загубив? — спитав він себе. — Та ні, осьде він". Рука вхопилася за руків'я, клинок вийшов з піхов. Дунк увігнав його повільно, з силою повертаючи туди-сюди: крізь бурхливу воду, крізь сталеві кільця та варену шкіру, просто під пахву Лукасові Довговерху. Пан Лукас смикнувся, зсудомився, і сили полишили його. Дунк відштовхнувся від нього і поплив у воді. Груди палали вогнем. Повз обличчя майнула рибка — довга, біла, тоненька. "Яка це рибка? — чомусь зацікавився він. — Ану ж, яка?". *** Він отямився не в тому замку. Розплющивши очі, Дунк не зрозумів, де знаходиться. Стояла блаженна прохолода. У роті відчувався смак крові, на очах лежала пов'язка з якоїсь важкої тканини, просякнутої цілющою мастю. "Гвоздиками тхне", — подумав він. Дунк помацав обличчя, стяг з нього пов'язку. Над головою на високій стелі танцювало світло смолоскипа. Кроквами гуляли круки, вдивляючись униз чорними очицями та каркаючи до нього. "Принаймні я не сліпий". То це він у маестерській башті. Стіни були зайняті полицями з травами та настоянками у глиняних горщиках і слоїках зеленого скла. Довгий стіл на кобильницях був захаращений пергаменами, книжками, дивним спижевим приладдям. Усе навколо було заляпане послідом круків. Він чув, як вони щось бурмочуть один одному. Дунк спробував сісти. Прикра помилка. У голові все попливло, а ліва нога запалала болем, щойно він переніс на неї трошки ваги. Він побачив, що гомілка огорнута полотном. Груди й голова теж були перев'язані. — Тихше, не рухайтесь. Над ним з'явилося обличчя: молоде, гострих обрисів, з темними карими очима та гачкуватим носом посередині. Дунк знав це обличчя. Воно належало чоловікові у сірій рясі, з вільним ланцюгом навколо шиї — маестерським ланцюгом з багатьох металів. Дунк ухопив його за руку. — Де?... — У Холоднокопі, — відповів маестер. — Ви отримали надто багато поранень, щоб повертатися до Стояка, тож пані Роганна наказала доправити вас сюди. Ось випийте. Він підніс кухлика з... чимось... до Дункових вуст. Трунок був гіркий, наче оцет, але принаймні змив смак крові. Дунк примусив себе випити усе. Потім зігнув та розігнув пальці на мечовій руці. Тоді на щитовій. "Руки та пальці працюють — вже добре". — Що... що я собі пошкодив? Маестер пирхнув. — Спитайте радше, що не пошкодили. Ви зламали гомілку, звихнули коліно, зламали ключицю, забили собі... геть усе. Від пояса і вище ви жовто-зелені, а правиця трохи що не чорна. Я гадав, що вам і череп пробили, та здається, ні. Ще є поріз на обличчі, пане. Після нього, на жаль, залишиться рубець. А ще ж ви потонули, доки ми встигли витягти вас із води. — Потонув? — перепитав Дунк. — Ніколи не гадав, що одна людина здатна проковтнути стільки води. Навіть така велика, як ви. Вважайте, вам пощастило, бо я сам — залізного роду. Жерці Потоплого Бога добре вміють топити людей і повертати їх до життя, а я навіть склав розвідку про їхні звичаї та вірування. "То я потонув". Дунк спробував сісти, але не мав сили. "Я потонув у воді, що не сягала навіть шиї". Він зареготав, але відразу застогнав з болю. — Як там пан Лукас? — Мертвий. Чи ви сумнівалися? Та ні. У цьому якраз Дунк не сумнівався. Він згадав, як сила раптом залишила відразу всі члени Довговерхового тіла. — Яйка, — вичавив він із себе. — Яйка б мені. — Яєчко хочете? Голод — то добрий знак, — відповів маестер, — але зараз вам краще спати, ніж їсти. Дунк хитнув головою, про що негайно пошкодував. — Яйк — то мій зброєносець... — А, отой? Хоробрий хлопчина, ще й сильніший, ніж здається. Саме він витяг вас з річки. Допомагав знімати з вас обладунок, їхав з вами на возі до замку. Сам не спав, а сидів поруч з мечем на колінах, аби вас ніхто не скривдив. Підозрював навіть мене: примушував куштувати усе, що я давав вам пити. Дивакуватий малий, але дуже відданий. — Де він зараз? — Пан Явтух запросив його на весілля зі свого боку. Нікого іншого ж не було. Нечемно відмовлятися. — На весілля? — Дунк нічого не зрозумів. — Та ви ж не знаєте, ясна річ! Після вашого бою Холоднокоп зі Стояком примирилися. Пані Роганна попрохала старого пана Явтуха про дозвіл перетнути його землю та відвідати могилу Аддама, і він дозволив. Вона стала навколішки у ожині та заплакала. Це так зворушило старого, що він пішов її втішати. Цілісіньку ніч вони пробалакали про юного Аддама і вельможного батька моєї пані. Князь Виман та пан Явтух були друзі не розлий вода, аж до самого Повстання Чорножара. Його вельможність та мою пані одружив цього ранку наш добрий септон Сефтон. Явтух Озгрей — тепер господар на Холоднокопі, а клітчастий лев майорить коло павука Тенетників на кожній башті та мурі. Світ закрутився навколо Дунка. "Це все трунок. Я зараз засну". Він заплющив очі й дозволив болю витікати геть. Круки каркали та верещали один на одного; він чув їхні голоси, свій подих і щось інше... якийсь тихий, м'який, настійливий шурхіт, що дивно заспокоював. — Що це таке? — пробурмотів він у напівсні. — Що це шурхотить? — Що? — Маестер прислухався. — Та це просто дощ. *** Господині він не бачив аж до дня від'їзду. — Це нерозумно, пане, — жалівся септон Сефтон, поки Дунк важко шкутильгав дворищем, сяк-так переставляючи поламану ногу і спираючись на костур. — Маестер Керрік каже, ви ще й наполовину не видужали, та й дощ... ви застудитеся, якщо знову не потонете. Почекайте хоча б, доки не скінчиться дощ. — Він може скінчитися за кілька років. Дунк був вдячний гладкому септонові, який відвідував його мало не щодня... начебто помолитися за його одужання, але радше заради байок та пліток. Дункові бракуватиме його балакучого та живого язика, а заразом і веселого товариства, та все ж... — Мені час їхати. Навколо вирувала злива. По спині неначе сікла тисяча холодних сірих батогів. Кирея вже просякла наскрізь. Та сама біла вовняна кирея від пана Явтуха Озгрея, з зелено-золотою клітчастою облямівкою. Старий лицар примусив її взяти як подарунок на прощання. — За вашу мужність та вірну службу, пане лицарю, — казав старий пан. Застібка, що припинала кирею на плечі, також була подарована: павук слонової кістки зі срібними ніжками. Плямки на спині були викладені дрібними гранатами. — Сподіваюся хоча б, що ви не надумали якусь дурницю, на кшталт вистежити Беніса, — мовив септон Сефтон. — Ви такі побиті та зранені, що я боявся б за вас, якби ви перестріли його зараз. "Беніс, — гірко подумав Дунк, — семиклятий Беніс". Поки Дунк бився на смерть посеред річки, Беніс зв'язав Сема Горбика з дружиною, обнишпорив Стояк знизу догори і втік з усім чогось вартим: від свічників, одягу та зброї до старого Озгреєвого срібного келиха та невеличкої калитки грошей, яку старий ховав у світлиці за побитими пліснявою гобеленами. Колись Дунк таки сподівався зустріти пана Беніса Бурощита знову, і тоді... — Беніс зачекає. — То куди ви прямуєте? Септон рвучко дихав поруч. Дунк навіть із костуром шкутильгав так широко, що товстунові було важко втримати крок. — До Файного острова. До Гаренголу. На Тризуб. Заплоти є усюди. — Дунк здвигнув плечима. — Завжди хотів побачити Стіну. — Стіну?! — Септон раптово спинився, а тоді заволав, благально простягши руки під дощем. — Ви засмучуєте мене, пане Дункане! Моліться, пане, моліться Стариці, аби вона освітила вам вірний шлях! Дунк навіть кроку не стишив. Пані чекала на нього у стайні коло жовтих згортків сіна у зеленому, як літо, вбранні. — Пане Дункане, — привіталася вона, щойно Дунк пропхався до дверей. Її руда коса висіла спереду, кінець лоскотав стегна. — Як добре бачити, що ви звелися на ноги. "А на спині ви мене й не бачили", — подумав він. — Мосьпані. Що привело вас до стайні? Для прогулянки верхи трохи вогкувато. — Можу сказати вам те саме. — То це Яйк розпатякав? "Я винен хлопчині ще одного ляща". — Радійте, що так, бо інакше вас притягли б назад силоміць. Жорстоко з вашого боку тікати, як злодій, і навіть не попрощатися. "Але ж вона жодного разу не з'явилася, поки про мене дбав маестер Керрік. Жодного". — Зелений колір вам пасує, мосьпані, — мовив він. — Підкреслює колір очей. Він незграбно сперся на костур, аби полегшити ногу. — А я по коня прийшов. — Вам не обов'язково їхати. Для вас є посада у замку — сотник замкової сторожі — яку ви зможете посісти, коли видужаєте. А Яйк хай приєднується до інших зброєносців. Хто він такий, ніхто не дізнається. — Красно дякую, мосьпані, але ні. Грім стояв у стійлі за десяток загорож звідти. Дунк пошкутильгав до нього. — Прошу вас, пане, подумайте. Часи зараз небезпечні. Навіть для драконів та їхніх друзів. Залиштеся хоча б до видужання. Вона пішла поруч із ним. — Пан Явтух теж би втішився. Він вас дуже любить. — Так, любить, — погодився Дунк. — Якби його дочка була жива, він би видав її за мене. Тоді б ви через шлюб стали моєю вельможною матір'ю. А я ж ніколи не мав матері, ще й такої вельможної. Якусь мить здавалося, що пані Роганна знову дасть йому ляпаса. "А може, підіб'є ногою костура". — Ви розлючені на мене, пане, — мовила вона. — Дозвольте якось віддячити за вашу добрість. — Гаразд, — мовив він, — допоможіть засідлати Грома. — Я маю на думці щось інше. Вона простягла до нього руку. Веснянкувату, з сильними тонкими пальцями. "Можу ручитися, вона уся з ніг до голови у веснянках". — Чи добре ви знаєтеся на конях? — Я їжджу на одному з них. — На старому огирі, виведеному для бою. Не надто швидкому, ще й норовливому. В дорозі на такому незручно. — В дорозі я мушу обирати між ним і оцими двома. — Дунк вказав собі на ноги. — Ноги в вас немаленькі, — зазначила вона. — І руки чималі. Гадаю, в вас усе велике. Ви занадто великі для більшості дорожніх кобил. Під вами вони б виглядали, як бахмутики. Але новий румак для бою, дебелий та прудкий, вам би не завадив. А на додачу для дороги — дорнійський піщаний, особливої витривалості. Вона вказала на стійло поруч із Громовим. — Можна не коня, а кобилу. Наприклад, отаку. Гніда кобилка мала ясні очі та довгу вогняну гриву. Пані Роганна видобула з рукава морквину і попестила красуні голову, поки годувала її. — Тільки пальці не відкуси, — мовила вона до кобилки, а тоді обернулася до Дунка. — Я кличу її Полум'янка, але ви можете дати інше ім'я. Якщо хочете, назвіть Дякою. Якусь мить Дунк не міг знайти слів. Він сперся на костур і дивився на гніду виряченими очима. Вона була надзвичайна, краща за будь-якого коня, що колись мав старий лицар. "Тільки погляньте на ці стрункі ноги — прудкішої за неї годі шукати". — Я вирощую таких заради краси та швидкості. Він повернувся до Грома. — Я не можу її взяти. — Чому? — Занадто шляхетної породи для мене. Ну, ви розумієте. Роганна зачервонілася, вхопила косу, закрутила між пальців. — Ви ж знаєте, я мусила вийти заміж. Мій батько... ой, та не клейте ж дурня. — А кого мені клеїти? Я тупіший за замковий кут, ще й байстрюком уродився. — Беріть собі кобилу. Я не відпущу вас, доки не візьмете собі щось на згадку про мене. — Я вас не забуду, мосьпані. Не бійтеся. — Та візьміть уже! Дунк вхопив її за косу та притяг обличчям до себе. Виявилося, що костур та різниця в зрості неабияк заважають; він трохи не впав, поки знайшов її вуста своїми, але тоді вже поцілував як слід. Одна її рука вхопила його за шию, інша лягла на груди, і за одну мить він дізнався про цілунки більше, ніж за все життя. Коли вони нарешті розчепилися, він витяг кинджала з піхов. — Я знаю, мосьпані, що взяти собі на згадку. Яйк чекав на нього коло брамної вежі, сидячи на гарній гнідій кобилі та тримаючи Маестра за повід. Коли Дунк ристю підлетів до нього верхи на Громі, хлопчик здивувався. — Пані казали, що хочуть і вам подарувати кобилу, пане. — Навіть шляхетним паням не завжди дозволено все, що вони хочуть, — відповів Дунк, виїжджаючи на перекидний міст. — А я від неї хотів не кобили. Замковий рів так переповнився, що загрожував залити береги. — Все ж я без згадки не лишився. Ось, випрохав трохи її рудої чуприни. Він понишпорив під киреєю, видобув звідти косу і всміхнувся. *** У залізній клітці на перехресті мерці не розтискали обіймів. Їхнє усамітнення не турбували вже навіть мухи з гайворонням, бо геть об'їли мертві кістки, лишивши кілька волосин та клаптиків шкіри. Дунк зупинився, зморщив лоба. Від їзди верхи йому боліла гомілка. Та пусте, лицарської долі не бува без болю — так само, як без меча або щита. — Куди тут на південь? — запитав він Яйка. Важко зрозуміти, де який бік, коли весь світ, скільки його бачать очі, затопило водою та грязюкою, а небо стоїть навкруги похмурою гранітною стіною. — На південь туди, пане, — показав Яйк. — А на північ — отуди. — На півдні Переліток. І твій батько. — А на півночі — Стіна. Дунк кинув на нього погляд. — Неблизький туди шлях. — Та я ж маю нову кобилу, пане. — Авжеж маєш. — Дунк мимоволі всміхнувся. — Але навіщо тобі Стіна? — Ну, — відповів Яйк, — я чув, вона така висока. Таємничий лицар Описані в повісті події сталися приблизно за дев'яносто років до початку "Гри престолів". *** На виїзді з міста Камінний Септ їхня валка втрапила під легкий літній дощик. Попереду їхав Дунк на старому бойовому огирі Громі, слідом — Яйк на молоденькій жвавій кобилці, якій дав ім'я Крапелька. У поводі Яйк тягнув за собою мула Маестра, а той віз на спині Дункове озброєння, Яйкові книжки, постіль, намет, одяг, кілька чималих шматків твердої солоної яловичини, півбоклаги меду і два міхи води. Голову Маестра від дощу боронив старий Яйків крислатий солом'яний бриль, обвислий та незугарний, з прорізаними хлопцем дірками для вух. Собі ж на голову Яйк сплів нового — як на Дунка, нічим не кращого, тільки без дірок. Перед міською брамою Яйк раптом натягнув повід. Високо над нею на залізному шпичаку стирчала свіжісінька з виду голова зрадника. Рожева її плоть іще не встигла й позеленіти, хоча гайвороння вже взялося до справи: пошматувало губи та щоки, а від очей лишило дві бурі ями, де дощ змішувався з загуслою кров'ю і витікав червоними слізьми. Голова розкрила рота, наче проповідувала щось до подорожніх. За своє життя Дунк надивився такого вдосталь. — Колись, як я був іще малим у Король-Березі, то вкрав голову просто зі шпичака, — розповідав він Яйкові. Хоча насправді то Тхір заліз на мур і поцупив голову, бо Раф і Книш дражнилися, що він ніколи не зважиться. Але щойно прибігла варта, Тхір скинув голову донизу, і піймав її саме Дунк. — То був якийсь бунтівний князь чи розбійний лицар. А може, звичайний собі горлоріз. Голова — вона і є голова. За кілька днів на шпичаку однієї від іншої не відрізниш. Вони з трьома друзями заходилися лякати тією головою дівчат з Блошиного Подолу: наздоганяли їх провулками, ловили і не пускали, доки дівчата її не поцілують. Раф був прудкий, жодне дівча Король-Берега не могло від нього втекти, тому голова не знала спочинку. Але про ті юнацькі звитяги Яйкові краще не знати. "Тхір, Раф і Книш. Троє малолітніх харцизяк, а поміж них я — найгірший". Вони з хлопцями бавилися головою, аж поки м'ясо на ній не почорніло і не почало відвалюватися. Дражнити дівчат нею стало нецікаво, і одного дня вони вихором влетіли до харчівні та вкинули голову до казана з юшкою. — Гайвороння полюбляє спершу видлубати очі, — казав він Яйкові. — Тоді западають щоки, плоть зеленіє... Він скоса зиркнув на голову. — Стій-но. Знайоме обличчя. — Авжеж, пане, — підтвердив Яйк. — Це ж септон-горбань, який три дні тому намовляв на пана Кровокрука. Тоді він згадав. "Та це ж септон, служитель Седмиці! Хай навіть проповідував зраду". — Його руки червоніють від крові брата і юного небожа, — проказував горбань до натовпу, що зібрався на базарній площі. — За його волею чорна тінь задушила синів хороброго принца Валара у череві матері. Де тепер наш молодий кронпринц? Де його брат, наш улюблений Матарис? Куди подівся ласкавий король Даерон і звитяжний Баелор Списолам? Усіх проковтнула смерть, усіх до одного, а цей живе — блідий птах із кривавим дзьобом, що всівся на плечі короля Аериса і каркає йому до вуха! Пекельна мітка позначає його обличчя, порожнє око дивиться з глибин сьомого пекла. Це він наслав на нас посуху, пошесть і згубу. Піднімаймося, кажу я вам, і пригадаймо, що за морем у нас є правдивий король! Свята Седмиця є на небі, Семицарство на землі, а Чорний Дракон дав життя семи синам! Піднімаймося, панове, і ви, шляхетні пані, не баріться! Повстаньте, хоробрі лицарі та дужі рільники, скиньте Кровокрука, ницого ворожбита, і врятуйте од вічної кари ваших дітей та дітей ваших дітей! "Що не слово, то зрада". І все ж моторошно бачити його отак — на шпичаку, з ямами замість очей. — Еге ж, саме він, — погодився Дунк. — Ще одна нагода швидше забратися з цього міста. Він торкнувся острогами Громових боків, і вони з Яйком виїхали крізь браму Камінного Септу під тихий шурхіт дощу. "Скільки очей має пан Кровокрук?" — загадували люди загадку. І відповідали: "Тисячу і ще одне". Хтось казав, що Правиця Короля вивчав темні мистецтва, тому міг змінювати обличчя, набувати подоби одноокого собаки, ба навіть туману. Зграї кощавих сірих вовків буцімто полювали на його ворогів, а гайворони-трупоїди вивідували і шепотіли таємниці просто йому на вухо. Дунк дурних казок не слухав, але охоче вірив, що доглядачів Кровокрукові не бракує. Колись він бачив згадану особу на власні очі. Це було у Король-Березі. Князь Брінден Водограй мав шкіру білу, як кістка, і таке саме волосся. Єдине око — друге він втратив у битві проти свого зведенюка Лихого Булата на полі Червонотрав'я — було криваво-червоне. На щоці та шиї палала родима пляма винного кольору, від якої він отримав своє прізвисько. Коли місто залишилося далеко позаду, Дунк прочистив горло й мовив: — Недобре це — різати голову божій людині. Що він такого зробив? Патякав язиком, та й усе. Слова — то вітер. — Деякі слова — вітер. А деякі — зрада. Яйк був худий, мов тріска — самі ребра та лікті, — але язикатий, як сім дідьків. — Кажеш, наче справжній принцик. Яйк на "принцика" ображався, а Дунк і раденький бував. — Може, пане, він і септон, але у проповіді збрехав. Посуха — то не провина пана Кровокрука. І Велика Весняна Пошесть теж. — Може, й так. Але якщо відрізати голови усім дурням і брехунам, то матимемо пів-Семицарства порожніх міст. *** За шість днів по тому від дощу лишилися самі спогади. Дунк зняв сорочку, щоб погрітися під літнім сонечком. Коли налетів легенький вітерець — прохолодний, свіжий і запашний, як подих красної діви — він аж зітхнув полегшено і оголосив: — Вода. Чуєш, пахне? Озеро вже недалеко. — Мені пахне тільки Маестер, пане. Чи то пак смердить. Яйк з усієї сили смикнув за мулів повід, бо Маестер за своїм звичаєм миттю зупинився пожувати придорожньої травички. — На березі озера є старий заїзд. — Дунк зупинявся там, коли служив зброєносцем при старому лицареві. — Пан Арлан казав: там варять добре темне пиво. Може, скуштуємо, поки чекатимемо на перевіз. Яйк кинув на нього погляд, повний надії. — До вечері скуштуємо, пане? — Якої ще вечері? — Печеного м'ясива, — відповів хлопець. — Смаженої качки. Та хоч миски кулешу. Що подадуть, пане. Востаннє вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. "Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький". — А якби ж іще й переночувати... — докинув Яйк обережно. — Може, панич перини бажають? — Виспався б і на соломі, пане, — ображено буркнув Яйк. — В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати. — Маємо двадцять два шеляги, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане. Дунк збентежено почухав вухо. — Я гадав, ми маємо два срібняки. — Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один. — А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? — Дунк пирхнув. — Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками. — Зірки гарні, — погодився Яйк, — але земля твердувата, пане. Кортить, бува, підкласти під голову подушку замість чобота. — На подушках хай принци сплять. Ліпшого за Яйка зброєносця годі було й бажати, але час від часу в ньому прокидалася ясновельможність. "А ти б краще не забував, що в малому тече драконяча кров". У Дункові ж текла жебрацька... як йому зазвичай торочили у Блошиному Подолі, коли не обіцяли, що як виросте, то напевне потрапить на шибеницю. — Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, але на постіль точно не дам. Ще треба чимось заплатити за перевіз. Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв з нього кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало. — Ну, — мовив Яйк, — переїхати можна і чоботом. — Не можна, — заперечив Дунк, — обійдемося без чобота. Чобіт міг накликати біду. "Підуть чутки. Люди полюбляють пліткувати". Його зброєносець недарма ходив лисий: Яйк мав волошкові очі старої Валірії та волосся, що сяяло пасмами битого золота, переплетеного зі сріблом. Для нього відростити волосся — все одно що почепити на груди герба з триголовим драконом. На Вестеросі настали тривожні часи, у які ліпше не спокушати долю. — Ще раз згадаєш про свій клятий чобіт — такого ляща дам у вухо, що перелетиш через те озеро. — Я б краще переплив, пане. На відміну від Дунка, Яйк умів плавати дуже добре. Раптом хлопець крутнувся у сідлі. — Пане! Хтось їде шляхом позаду нас. Чуєте коней? — Я не глухий. — Дунк ще й пилюку бачив. — Великий загін, до того ж поспішає. — Гадаєте, то розбійники?! Яйк звівся на стременах, радше збуджений, аніж зляканий. Така вже в малого була вдача. — Так галасують на дорозі не розбійники, а вельможні пани з почтом. Дунк смикнув за руків'я меча, щоб перевірити, як виходить з піхов клинок. — А от нам краще заховатися обіч дороги. Хай їдуть собі. Пани бувають різні. Обережність не зашкодить. Коли на Залізному Престолі сидів ласкавий король Даерон, на шляхах було безпечно. Не те, що зараз. Вони з Яйком заховалися за кущем терену. Дунк зняв свого щита з мула і надів на руку. Довгастий, загострений знизу клином, облямований залізом сосновий щит був старий, високий та важкий. Дунк купив його у Камінному Септі навзамін щита, якого Довговерх порубав на тріски у їхньому річковому двобої, та не мав часу змалювати на щиті свого в'яза і падаючу зірку, тому знак — похмурий сірий повішеник на гілляці — тимчасово лишився від попереднього хазяїна. Малюнок не був йому до вподоби, зате щита віддавали задешево. Перші вершники пролетіли повз них за якусь мить — два молоді паничі на баских румаках. Панич на гнідому мав на собі відкритого шолома визолоченої криці з трьома високими пір'їнами: білою, червоною та золотою. Такі самі прикрашали й кінський налобник. Воронець обіч першого був убраний у лазурово-золоті ладри; коли він блискавкою мчав повз, його чабраком бігли кучері від вітру. Вершники галопували поруч, тюгукаючи, сміючись та розвіваючи довгими киреями. Третій пан їхав слідом статечніше — на чолі довгої валки, що нараховувала зо два з половиною десятки людей. Там були машталіри, кухарі, пахолки трьох лицарів, кінні арбалетники та щитники, а до того з десяток возів, навантажених лицарією, шатрами та усяким харчем. З панового сідла висів його щит — темно-жовтогарячий з трьома чорними замками. Дунк начебто пам'ятав цього герба, але звідкіля? Володар герба був уже немолодий, похмурий, з невдоволено скривленим ротом та коротко підрізаною, побитою сивиною бородою. "Може, він був на Ясенбродській луці, — подумав Дунк. — Або ж ми з паном Арланом служили в його замку". Старий заплотний лицар перебував за багато років на службі у стількох замках та панських обійстях, що Дунк і половини згадати не міг. Раптом пан рвучко смикнув повід на себе і зиркнув на терновий кущ. — Гей ти, за кущем! Ану виходь. За його спиною два арбалетники наклали стріли на тятиви. Решта їхала собі далі. Дунк вийшов крізь високу траву зі щитом на плечі та рукою на руків'ї меча. Від пояса та вище він був голий, на обличчя лягла шаром руда пилюка, що здійняли коні. Дунк розумів невтішно, яким незугарним має видаватися на вигляд; утім, спершу подорожнім впав у око його зріст, і ті аж принишкли. — Ми не бажаємо сварки, мосьпане. Нас тут двоє: я і мій зброєносець. Він кивнув Яйкові, щоб виходив. — Зброєносець? То ти називаєш себе лицарем? Дункові не сподобалося, як панок на нього дивився. "Цими очима можна людину білувати". Він відчув за доцільне прибрати руку з меча. — Так, я — заплотний лицар, шукаю служби. — Кожен розбійник, якого я вішав, казав те саме. Ваш знак на щиті може виявитися пророчим, пане лицарю... якщо ви не брешете про своє звання. Шибениця й повішеник... це ваш герб? — Ні, мосьпане. Я не встиг перемалювати щита. — Чого? Тікали від родичів убитого? — Я купив його за чесні гроші. — "Три замки, чорні на жовтогарячому... де я їх бачив?". — Я не розбійник. Панові очі дивилися гостро, мов два кремені. — Звідки в вас той рубець на щоці? Від нагайки? — Від кинджала. Моє обличчя — то не ваша справа, шановний. — Мені судити, що моя справа, а що ні. Тим часом два молодші лицарі повернулися ристю, щоб подивитися, де це затримується головна валка. — Онде ти, Гормику! — вигукнув вершник на воронці: худорлявий та гнучкий молодик з гарним, чисто голеним обличчям шляхетних обрисів. На його комір спадало чорне блискуче волосся. Жупан був синього шовку, облямований золотим єдвабом. На грудях золотою ниткою було вигаптувано зубчастого хреста, з золотими скрипками у першій і третій чверті та золотими мечами у другій і четвертій. Очі, що пасували до темної блакиті жупана, сяяли хитруватою веселинкою. — Алин уже був злякався, що ти з коня впав. Ой, боюся, це він таку відмовку вигадав, щоб не лишитися ганебно ковтати пилюку позаду! — Хто ці двоє злодюжок? — запитав вершник на гнідому. Яйк аж сіпнувся від образи. — Не смійте кликати нас злодіями! Це ваша пилюка, панове, змусила нас з'їхати з дороги і заховатися, щоб не втрапити до розбійників! Мій хазяїн — лицар Дункан Високий, а я його зброєносець. Паничі звернули на слова малого не більше уваги, ніж на жаб'яче кумкання. — Здається, здоровішого лобуряки я ще не бачив, — оголосив лицар трьох пір'їн. Він мав пухке обличчя і шапку кучерявого волосся кольору темного меду. — У сажня заввишки, б'юся об заклад. Мабуть, як падає, то земля стугонить. Дункові аж обличчя зачервонілося з люті. "Ти програв свій заклад, паничу", — майнула думка. Яйків брат Аемон колись зміряв його і знайшов, що до сажня не вистачає піввершка. — Ото ваш бойовий кінь, пане Цибане? — запитав панич з пір'ям. — Краще порізати його на м'ясо, більше зиску буде. — Пан Алин часто забуває шляхетний звичай, — мовив чорнявий. — Прошу вас, пане лицарю, пробачити йому грубі слова. Алине, проси пана Дункана дарувати тобі твою нечемність. — Що ж поробиш... даруйте, пане. Він не чекав відповіді, а розвернув гнідого і затрусив дорогою. Інший лицар залишився. — Ви прямуєте на весілля, пане? Паничева чемність чомусь підбурювала Дунка добряче смикнути його за волосся. Та він придушив свої поривання і відповів: — Ми до перевозу, вельможний пане. — Ми також... але вельможні тут тільки Гормик і отой жевжик, що поїхав уперед — Алин Глушняк. Я ж такий самий мандрівний заплотний лицар, як і ви. Мене кличуть Яном Скрипалем. Еге ж, ім'я саме на заплотного лицаря. Але Дунк ніколи не бачив, щоб заплотний лицар так розкішно вдягався, узброювався та виїжджав. "Лицар з-за золотого плоту", — майнула в нього думка. — Моє ім'я ви вже знаєте, а зброєносця кличуть Яйком. — Мої вітання, панове. То їдьмо з нами до Білостін'я і зламаймо кілька списів на честь весілля князя Маслоплава. Ручуся, ви вмієте за себе постояти. Дунк не бився на турнірах від часів Ясенбродської луки. "Якби виграти кілька викупів, то на шляху до півночі ми б їли, як вельможі", — подумав він. Але тут пан з трьома замками на щиті мовив: — Панові Дункану час рушати своєю дорогою. Та й нам теж. Ян Скрипаль не звернув на старого жодної уваги. — Я б з радістю схрестив з вами мечі, пане. Багато було в мене супротивників з різних країв та народів, але жодного разу — такої статури, як ваша. Ваш батько теж був таким велетнем? — Я свого батька не знав. — Прикро це чути. Мій власний панотець надто рано полишив мене на цьому світі. Скрипаль обернувся до пана трьох замків. — Маємо припросити пана Дункана до нашого веселого товариства. — Не треба нам таких, як він. Дунк не знав, що й казати. Заплотних лицарів з вітром у гамані не часто запрошували подорожувати з високородними панами. "Я б радше затоваришував з їхніми пахолками", — подумав собі Дунк. Судячи з довжини їхньої валки, пан Глушняк та пан Скрипаль мали при собі машталірів — ходити за конями, кухарів — дбати про стіл, зброєносців — чистити обладунки, стражників — берегти їхні вельможні особи від нападу. А Дунк мав при собі Яйка. — Таких, як він? — засміявся Скрипаль. — Яких це "таких"? Великих на зріст? Та подивіться ж на нього. Нам потрібні дужі бійці. Нові мечі кращі за старі імена, як я чув від людей. — Від дурнів ви теє чули. Ви геть нічого не знаєте про цього добродія. Може, він — просто горлоріз, а може, шпигун Кровокрука. — Я нічий не шпигун, — відказав Дунк. — І не треба мосьпанові розмовляти про мене так, наче я в землі, уві сні чи десь на Стіні. Очі-кремені роздивилися його знову. — На Стіні вам саме й місце, перепрошую пана. Рушайте просто туди, не заблукаєте. — Не зважайте, — мовив Скрипаль. — Він у нас старий та жовчний, геть усіх у чомусь підозрює. А мені, Гормику, цей хлопець до душі. Пане Дункане, чи не поїдете ви з нами до Білостін'я? — Мосьпане, та ж я... Хіба йому личить таборувати поруч з отакими вельможами? Їхні пахолки поставлять шатра, машталіри поратимуть коней, кухарі подадуть каплунів або яловичі окости, а що робитимуть Дунк і Яйк? Сядуть на землю поруч і гризтимуть тверду солонину? — Я не можу. — От бачите, — зазначив господар трьох замків. — Він своє місце знає і розуміє, що воно деінде, а не поруч з нами. Панок повернув коня на дорогу. — Пан Глушняк уже, мабуть, на три версти від'їхав. — Доведеться наздогнати того блазня ще раз. Скрипаль подарував Дункові винувату посмішку. — Можливо, ми ще стрінемося. Я цього сподіваюся. Мрію все-таки випробувати списа проти вас. Дунк не знав, що й казати. — Щасти вам на чесному полі, — нарешті спромігся він, та пан Ян уже обернувся і ринув за валкою. Старший пан рушив слідом. Дунк був радий побачити їхні спини, бо не вподобав ані ті крем'яні очі, ані зверхність пана Алина. Та й Скрипаль, хоча поводився чемно, викликав сторожкий подив. — Дві скрипки, два мечі, зубчастий хрест, — мовив він до Яйка, вдивляючись у пилюку за панською валкою. — Чий це дім? — Нічий, пане. Того щита немає у жодній гербовниці. "Може, він і справді заплотний лицар". Дунк сам вигадав собі герба на Ясенбродській луці, коли лялькарка на ім'я Тансела Зависока спитала його, що він хоче бачити на своєму щиті. — А отой старший — чи не родич він дому Фрей? Фреї мали замки на щитах, і їхні маєтності саме починалися неподалік. Яйк закотив очі. — Та ж на гербі Фреїв два сині замки, з'єднані мостом, проти сірого поля! А тут три замки, чорні на жовтогарячому, пане. І де ви бачили між ними моста? — Ніде. "Завжди так робить, аби мене подратувати". — Наступного разу закотиш мені очі — такого ляща дам у вухо, що назавжди викотяться з голови. Яйк винувато похнюпився. — Я не хотів... — Байдуже, що ти хотів. Скажи, хто він такий, та й годі. — Гормон Пик, князь на Зорешпилі. — Це десь у Обширі, так? Він справді має три замки? — Тільки на щиті, пане. Дім Пик колись мав три замки, але два втратив. — Як це можна втратити два замки? — Битися за Чорного Дракона, пане. — Овва. Дунк відчув себе тупаком. "Знову те саме". Вже двісті років державою правили нащадки Аегона Завойовника та його сестер, які з'єднали сім королівств у одне Семицарство і викували Залізний Престол. На королівських корогвах зображували триголового дракона дому Таргарієн, червоного на чорному. Шістнадцять років тому син-байстрюк короля Аегона IV на ймення Даемон Чорножар підняв повстання супроти свого брата, що народився у чесному шлюбі. Даемон також зображав на корогвах триголового дракона, але за звичаєм байстрюків обернув кольори. Його повстання скінчилося на полі, названому Червонотрав'ям, де Даемон загинув разом із двома синами-близнюками під дощем стріл князя Кровокрука. Високородні бунтівники, які здалися і схилили коліна, були змилувані, але багато хто втратив землю, титули, гроші. До того ж геть усі віддали престолові заручників на знак майбутньої покори. "Три замки, чорні на жовтогарячому". — Я пригадав. Пан Арлан не любив згадувати Червонотрав'я, та якось напідпитку розповів, як загинув його сестринець. Дунк неначе почув знову голос старого, відчув його винний подих. — Рогер із Грошодубу, ось як його звали. Голову йому розбив буздуганом пан з трьома чорними замками на щиті. "Князь Гормон Пик. Старий навіть не знав його імені. Або ж не хотів знати". До тієї миті пан Пик і Ян Скрипаль разом із почтом перетворилися на руду куряву вдалині. "Це було шістнадцять років тому. Самозванець загинув, а ті, хто билися за нього, пішли у вигнання або отримали прощення. Хай там як, мене це не стосується". Скількись часу вони їхали мовчки, слухаючи птахів, які цвірінькали так, немов щось випрошували. За дві чи три версти Дунк відкашлявся і мовив. — Той молодик казав про якогось Масло... плава. Чи це тут неподалік? — На тому боці озера, пане. Князь Маслоплав був коронним підскарбієм за короля Аегона. Коли на Залізний Престол сів король Даерон, то зробив його Правицею, але ненадовго. Його герб — помережані хвилі, зелені, білі та жовті, пане. Яйк страшенно полюбляв викаблучуватися знанням гербової науки. — Він друг твоєму батькові? Яйк скривився. — Панотець його ніколи не любили. За часів Повстання другий син пана Маслоплава бився за самозванця, а старший — за короля. Так він гадав викрутитися, хай як доля обернеться. Сам князь Маслоплав не бився ні на чийому боці. — Поміркований пан, як сказав би дехто. — Боягузливий, як сказали б пан батько. "Авжеж". Принц Маекар був чоловік погордливий, важкий на вдачу і скупий на ласку. — Аби дістатися королівського гостинця, нам доведеться їхати через Білостін'я. Може, заразом наб'ємо кендюхи? Від самої думки в нього забурчав живіт. — Може, комусь із весільних гостей нагодиться почет — приміром, п'яного відвести спати. — Ви ж казали, що ми їдемо на північ. — Стіна стоїть вісім тисяч років, авжеж простоїть без нас іще тиждень. Звідси дотуди кілька тисяч верст, а нам не завадить трохи срібла у гамані. Дунк уявив, як він верхи на Громі вибиває з сідла того кислоокого старого князька з трьома замками на щиті. Думка зігріла його. "Вас переміг зброєносець старого пана Арлана — ось що я скажу йому, коли він прийде викупляти свою лицарію. Хлопець, що замінив убитого вами. Старого це втішило б". — Чи не надумали ви записатися до забави, га, пане? — А хіба мені вже не час? — Ой, не час, пане. — То може, мені вже час дати тобі доброго ляща у вухо. "Виграти два двобої, та й годі. Забрати два викупи, віддати один — і ми рік їстимемо по-королівському". — Якби там влаштували бугурт, я б записався. Дунків зріст та сила краще слугували йому в бугурті, аніж у кінному двобої. — Але ж на весіллях зазвичай не влаштовують бугуртів, пане. — Зате на весіллях зазвичай влаштовують бенкети. Перед нами довгий шлях. Чому б не розпочати його хоч раз із добре натоптаним черевом? *** Поки вони побачили озеро, сонце вже сідало на заході, й водою розливалося червоно-золоте сяйво, схоже на блиск налощеної міді. Коли попереду з'явилися шпилики заїзду над купкою верб, Дунк натяг свою спітнілу сорочку і зупинився поплюскати водою в обличчя, сяк-так змити дорожній пил і пригладити мокрими пальцями рясну шапку вигорілого на сонці волосся. Зі зростом він не міг нічого поробити, зі шрамом на щоці — теж, але прагнув якомога менше скидатися на свавільного лицаря-розбійника. Заїзд був більший, ніж він пам'ятав. Величенька будівля з гостроверхими дахами, викладена з колод, тягнулася на всі боки. Половина її стояла на палях над водою. Понад берегом по брудному болоті до місця, де приставав пором, пролягла доріжка з грубих дощок. Проте ані самого порома, ані перевізника ніде не було й духу. Через дорогу стояла стайня під солом'яним дахом; її двір був обнесений кам'яною, сухо вимуруваною стіною, але ворота стояли відчинені. Всередині знайшовся колодязь та напувальна колода. — Доглянь-но коней, — наказав Дунк Яйкові, — але дивись мені, щоб не пили забагато. Я піду поспитаюся про вечерю. Він швидко знайшов господарку, яка саме підмітала сходи. — Ви на перевіз? — запитала жінка. — Спізнилися. Сонце сідає, а Нед не любить перевозити вночі, якщо місяць не уповні. Повернеться, щойно сонце зійде. — А чи знаєте ви, скільки він бере? — Три шаги з кожної людини, по десять за коня. — В нас двоє коней та мул. — За мула теж десять. Дунк склав усе в голові й отримав тридцять шість. Вийшло трохи більше, ніж він сподівався. — Останнього разу, коли я тут проїздив, брали по два шаги, а за коней — по шість. — А мені що? Домовляйтеся з Недом. Якщо хочете ночувати, то нема де. Пан Шевний і пан Костян привели ціле військо, і корчма аж тріщить. — А пан Пик теж тут? — "Він убив зброєносця пана Арлана". — З ним іще були пан Глушняк та Ян Скрипаль. — Нед повіз їх останнім перевозом. — Вона зміряла Дунка згори донизу. — Ви з їхнього товариства, чи що? — На дорозі перестріли, та й усе. З вікон заїзду пливли пахощі, від яких Дункові потекла слина. — От якби нам шматок того, що в вас там смажиться. Якщо не надто дороге. — То вепр, — відказала жінка, — і добре перчений. Подається з цибулею, грибами та товченою ріпою. — Та нам би двом по шматку від вепра, хай навіть без ріпи, і по кухлю вашого доброго темного пива. Яку ціну візьмете? А якби ще й переночувати десь у стайні на підлозі... Прикра помилка. — Стайні є стайні, вони для коней! Ви таки здоровенний кінь, хто б казав, але двоногий. Вона замахнулася на нього мітлою, відганяючи геть. — Оце ще маю тут годувати усе Семицарство! Вепр смажиться для постояльців. І пиво для них. Я не дозволю, аби про мене зацні пани казали, що я м'яса та пива вдосталь подати не вмію. Онде у озері повно риби, а коло пнів знайдете собі таких самих жевжиків. Вони кажуть, що заплотні лицарі, як хто їм вірить. Жінка ясно дала зрозуміти, що кого-кого, а її вони не надурять. — Шукайте в них попоїсти, а мені діла нема. Тепер ідіть геть, маю роботу. Двері зачинилися з гучним брязкотом, і Дунк навіть не встиг спитати, де шукати згадані пні. Він знайшов Яйка на кінській напувальниці. Той мочив ноги у воді та обвівав себе крислатим брилем. — Там у них порося смажать, га, пане? Пахне свининою. — Вепра, — похмуро відповів Дунк, — та кому треба той вепр, коли є така добра солонина? Яйк скривився. — Можна мені на вечерю з'їсти свої чоботи, пане? А нові я пошию з тієї солонини, вона-бо твердіша. — Не можна, — відповів Дунк, силуючись не сміятися. — Ще одне слово, і вечерятимеш стусанами. Вийми ноги з колоди. Він знайшов на мулі свого шолома і кинув його попід рукою Яйкові. — Візьми води з колодязя та розмочи солонину. Солону яловичину мочили, аби не зламати зуби. Краще за все — у пиві, але й вода сяк-так годилася. — Тільки з колоди не бери. Не хочу куштувати твої ноги. — Від моїх ніг, пане, вона точно гірше не стане, — відповів Яйк, ворушачи пальцями. Але зробив, як йому наказали. *** Заплотні лицарі знайшлися без надмірного клопоту. Яйк помітив блимання вогнища у лісі, яким заріс берег озера, і вони рушили туди, ведучи за собою тварин. Малий тяг Дункового шолома під пахвою, розхлюпуючи воду на кожному кроці. Від сонця тим часом залишився самий тільки червоний спогад на західному прузі. Скоро дерева скінчилися, і вони опинилися на галявині, яка мала колись бути гайком оберіг-дерев. Зараз тільки коло білих пеньків та плетиво блідих, мов кістка, коренів позначали те місце, де за часів дітей лісу, колишніх хазяїв Вестеросу, росли дерева. Серед пнів сиділи біля вогню двоє людей, передаючи один одному міх з вином. Їхні коні щипали траву поза колом, а зброя та обладунки були складені у справні купи. Ще один юнак, набагато молодший за них, сидів окремо, притулившись до великого каштана. — Вітаю, панове лицарі! — гукнув Дунк здалеку приязним голосом. Нерозумно-бо застигати озброєних людей зненацька. — Я лицар Дункан Високий, а оце мій зброєносець Яйк. Чи не дозволите підсісти до вашого багаття? Кремезний чолов'яга середніх літ підвівся привітатися. Одяг на ньому колись був пишний, але злахмітився; яскраво-руді бурці облямовували обличчя. — І вам вітання, пане Дункане. А ви й справді високий... ясна річ, сідайте, ми вам раді, та й хлопцеві теж. Кажете, його звуть Яйк? Що це за ім'я таке, перепрошую? — Коротке, пане. Яйк не став повідомляти незнайомих вояків, що його довге ім'я — Аегон Таргарієн. — Справді коротке. А де твоє волосся? "Волосяна шашіль, — подумав собі Дунк. — Скажи, що це волосяна шашіль, хлопче". Така оповідка була найбезпечніша, хоча інколи Яйкові спадала на думку всяка дитяча дурість. — Зголив, пане. Відрощу знову, коли вислужу лицарські остроги. — Шляхетна обітниця. Мене звати Кайл, на прізвисько Кіт з Мрячної Пустки. Під отим каштаном сидить пан Глендон, м-м-м, Пал. А тут у нас ще один добрий лицар, пан Майнард Бросквин. Яйк нашорошив вуха. — Бросквин... чи ви, бува, не родич князеві Візерису Бросквину, пане? — Хоч і віддалений, але родич, — зізнався пан Майнард, високий, сухий, трохи зігнутий чоловік з довгим прямим солом'яним волоссям, — та сумніваюся, що їхня вельможність стануть зі мною родичатися. Можна сказати, він із солодких Бросквинів, а я з кислих. Бросквинова кирея була вифарбувана у колір його імені, хоча поганенько, та й краї сильно потерлися. На плечі її скріплювала застібка з місячним каменем завбільшки з куряче яйце. Решту його одягу складала мишаста дерга та плямиста бура шкіра. — В нас є солона яловичина, — мовив Дунк. — Пан Майнард має торбу яблук, — відповів на це Кайл-Кіт. — А я — солоні яйця і цибулю. Разом ми влаштуємо справжній бенкет. Прошу сідати, пане. Тут гарний вибір пеньків на всякий смак. Якщо не помиляюся, нам тут сидіти до пізнього ранку. Перевіз є тільки один, і усіх одразу не забере. Першими поїдуть вельможні пани з почтом. — Допоможи з кіньми, — наказав Дунк Яйкові. Удвох вони швидко розсідлали Грома, Крапельку та Маестра. Тільки після того, як тварини були погодовані, напоєні й стриножені на ніч, Дунк прийняв міх з вином, що йому запропонував пан Майнард. — Вино кисле, та все ж краще, ніж ніякого, — мовив Кайл-Кіт. — Ліпшого збору скуштуємо у Білостін'ї. Кажуть, у пана Маслоплава — найкращі вина на північ від Вертограду. Колись він був Правицею Короля, як і батько його батька. А ще він побожний і дуже багатий. — Його багатство тече з корів, — додав Майнард Бросквин. — Мав би узяти собі за герба розбухле вим'я. В тих Маслоплавів у жилах плине сироватка замість крові, та й Фреїв з того самого тіста ліплено. З обох боків не мечі, а грошики брязкають — зродичалися-бо крадії корів та мостові шафарі. Коли повстав Чорний Дракон, цей коров'ячий князьок послав одного сина до Даемона, а іншого — до Даерона, щоб на кожному боці було по Маслоплавові. Та обидва загинули на Червонотрав'ї, а його менший помер навесні. Отож їхній батько і ладнає собі новий шлюб. Якщо молода дружина не подарує йому сина, то ім'я Маслоплавів помре разом з ним. — Туди йому й дорога. — Пан Глендон Пал ще раз шорхнув по мечеві гострильним бруском. — Воїн Небесний ненавидить боягузів. Презирство у його голосі змусило Дунка ретельніше роздивитися юнака. Пан Глендон був вдягнений у погано припасовані недоноски, хоч і з доброго краму. Пасма темного брунатного волосся стирчали з-під залізного шоломця. Сам він був на зріст невеличкий, кремезний, з маленькими, близько посадженими очицями, грубими плечима та м'язистими руками. Брови мав кущуваті, наче дві товсті гусені після мокрої весни, ніс бульбою, задерикувате підборіддя. А ще він був дуже молодий. "Років шістнадцять, мабуть. Нехай вісімнадцять". Дунк мав би молодика за зброєносця, якби пан Кайл не величав його по-лицарському. Замість вусів чи бороди на щоках хлопця витикалися прищі. — Скільки часу ви є лицарем? — запитав його Дунк. — Достатньо. Буде півроку на поворот місяця. Мене висвятив пан Морган Вишеград, лицар з Гуркала, на очах у двох десятків люду. А лицарської справи я навчався, відколи народився. Верхи їздив, ще коли ногами не ходив. Вибив зуба дорослому чолов'язі, ще жодного зі своїх не втративши. Я уславлю своє ім'я в Білостін'ї. Драконяче яйце буде моїм. — Драконяче яйце? Нагорода переможцеві? Справді? Останній дракон помер з півстоліття тому, але пан Арлан якось бачив кладку яєць. "Вони були тверді, наче камінь, але прекрасні на вигляд", — розповідав старий Дункові. — Звідки в пана Маслоплава узялося драконяче яйце? — Король Аегон подарував яйце батькові його батька, погостювавши одну ніч у його старому замку, — відповів пан Майнард Бросквин. — Як винагороду за мужність? — перепитав Дунк. Пан Кайл гигикнув. — О так, і за чималу. Кажуть, коли король завітав до замку, старий пан Маслоплав, щасливий батечко, мав трьох юних дів на виданні. А на ранок усі три мали в животах королівських байстрюків. Ото гаряча вийшла нічка. Дунк уже чув такі оповідки. Балакали, що Аегон Негідний уграв половину дівоцтва держави, багатьох полишивши з байстрюками. Ба гірше — старий король узаконив їх усіх як своїх дітей на смертному ложі. Що простих, від шинкарок, хвойд та пастушок, а що Великих Байстрюків від шляхетних матерів. — Та ми тут усі — байстрюки старого короля Аегона, якщо хоч половина з тих байок — правда. — А чому б ні? — докинув пан Майнард. — Хіба отак одразу скажеш? — Треба вам поїхати з нами до Білостін'я, — запропонував пан Кайл. — З вашим зростом ви можете впасти в око якомусь князеві й знайти собі добру службу. От я вже напевне знайду. Там на весіллі гостюватиме Джофрі Крестав, господар на Лихомості. Я зробив йому першого в житті меча, як йому було ще тільки три рочки. Вирізав з соснової дощечки для його малих рученят. Коли ж я сам був молодший, то присягав на мечі його батькові. — Теж на сосновому? — запитав пан Майнард. Кайл-Кіт мав досить гумору, щоб засміятися у відповідь. — Запевняю, той був із доброї криці. Я радо знову стану з ним при боці до служби кентаврові. Пане Дункане, хай ви не хочете битися, то хоч припрошуємо вас разом з нами до весільної учти. Там будуть співці й музики, жонглери і стрибуни, а до них ще й гурт кумедних карликів. Дунк хитнув головою. — В нас із Яйком попереду довга дорога. Ми їдемо на північ, до Зимосічі. Князь Берон Старк винаймає латників і сердюків, аби назавжди викинути кракенів зі своїх берегів. — Як на мене, там надто холодно, — зауважив пан Майнард. — Хочете різати кракенів, то їдьте на захід. Ланістери будують кораблі, щоб ударити на залізняків просто в них удома, на островах. Дагонові Грейджою тільки так і можна дати ради. Битися з ним на землі безглуздо — він собі пірне у море, та й нема його. Якщо вже діставати їх, то водою. Певна правда у його словах була, та Дунк не надто прагнув битися з залізняками на морі. Він уже скуштував цієї страви на галеасі "Біла панна", що прямував з Дорну до Старограду. Йому тоді довелося узброїтися в повний обладунок, щоб допомогти корабельникам дати відсіч нападникам. Сталася кривава і відчайдушна битва. Протягом неї Дунк трохи не впав у воду, а то напевне був би його кінець. — Престол мав би взоруватися на Старків і Ланістерів, — оголосив пан Кайл-Кіт. — Ті не сидять без діла. А що роблять Таргарієни? Король Аерис заховався між книжок. Принц Раегель скаче голий палатами Червоного Дитинця. Принц Маекар плекає свої образи у Перелітку. Яйк пхнув вогнище палицею, порскнувши іскрами у нічну темряву. Дунк радів, що той змовчав у відповідь на згадку батькового імені. "Може, нарешті навчився припинати свого довгого язика". — Як на мене, винен Кровокрук, — вів своєї пан Кайл. — Він же Правиця Короля, а не робить геть нічого, поки ті кракени сіють вогонь і жах берегами західного моря. Пан Майнард здвигнув плечима. — Він не зводить ока з Тирошу, де Лихий Булат у вигнанні змовляється з синами Даемона Чорножара. Отож і тримає королівські кораблі при собі, щоб завадити нападникам перепливти море. — Еге ж, може, й так, — зазначив пан Кайл, — та багато хто вітав би повернення Лихого Булата. Всі наші кривди ведуть початок від Кровокрука. Той білий хробак підточує саме серце держави. Дунк спохмурнів, згадавши голову горбаня-септона з Камінного Септу. — З такими балачками недовго і голову втратити. Дехто скаже, що ваші слова — зрада. — Хіба правда буває зрадою? — запитав Кайл-Кіт. — За короля Даерона люди не боялися казати, що думають. А зараз? Він видав губами непристойний звук. — Кровокрук посадив короля Аериса на Залізний Престол, але чи надовго? Аерис слабкий і хворобливий, а коли помре, то спалахне кривава чвара за корону між князем Водограєм та принцом Маекаром. Правиця проти спадкоємця, ой леле... — Ви забули принца Раегеля, друже, — м'яко заперечив пан Майнард. — Наступним у черзі до престолу стоїть Раегель і його діти, а не Маекар. — Принц Раегель несповна розуму. Я не бажаю йому зла, та однак йому жити не судилося, а відтак і його близнюкам. Чи їм не однаково, як померти: від Маекарової булави або від Кровокрукового ворожбитства? "Рятуйте нас, Семеро", — подумав собі Дунк, почувши гучний пронизливий вереск Яйка: — Принц Маекар — рідний брат принца Раегеля! Він любить свого брата і ніколи не заподіє зла ані йому, ані його дітям! — Сиди тихо, малий! — гарикнув на нього Дунк. — Панство не питало твоєї думки. — А я її казатиму, коли схочу! — Ні, не казатимеш, — заперечив Дунк. "Довгий язик колись зведе тебе у могилу. А заразом і мене". — Гадаю, солонина вже досить розмокла. Дай-но по смужці нашим друзям, хутко. Яйк зачервонівся, і на якусь мить Дунк налякався, що малий почне скозуватися. Та натомість він тільки спохмурнів, хоч і кипів так, як тільки здатен кипіти хлопчик одинадцяти років. — Воля ваша, пане, — відповів Яйк і занишпорив на дні Дункового шолома. Виблискуючи голеною головою у червоному світлі багаття, він узявся роздавати солонину присутнім. Дунк ухопив свій шматок і вчепився зубами. Після вимочування солонина стала нагадувати замість дерева шевську шкіру, тільки й того. Він узявся смоктати з одного кутка, смакуючи сіль і намагаючись не думати про печеного вепра у корчмі, що тріщав на рожні та капотів салом. Темрява густішала, з озера налетіли ґедзі та комарі. Ґедзі взялися надокучати коням, а комарям більше смакувала людська кров. Щоб урятуватися, довелося підсісти до багаття і ковтати дим. "Закоптять або з'їдять, — похмуро думав собі Дунк, — розкішний вибір". Він почухав руки і підсунувся до вогню. Міх з вином, кислим та міцним, невдовзі знову пішов по колу. Дунк зробив добрячий ковток і передав міх далі, а тим часом Кіт з Мрячної Пустки завів оповідку про те, як врятував життя пана з Лихомостя за часів повстання Чорножара. — Тут падає хорунжий князя Армонда, я зіскакую з коня, а навколо, не повірите, самі зрадники... — Гей, пане, — раптом покликав Глендон Пал, — що то були за зрадники? — Та вояки Чорножара, хто ж іще. Вогонь блимнув на криці у руках пана Глендона. Віспини на обличчі спалахнули червоним, як відкриті рани, а кожна жила напружилася, мов тятива арбалету. — Мій батько бився за Чорного Дракона. "Знову те саме". Дунк пирхнув. "За Червоного чи за Чорного?" — не личить питати таке в добрих людей. Одна біда з того. — Я певний, пан Кайл не хотів образи вашому батькові. — В жодному разі, — підтвердив пан Кайл. — Це все байки давно минулих днів. Червоний Дракон, Чорний Дракон... Чого нам сваритися через теє, хлопче? Ми тут усі — братчики зацного заплотного братства. Пан Глендон зважив слова Кота. Здавалося, він пробував зрозуміти, чи з нього не глузують. — Даемон Чорножар не був зрадником! Старий король віддав меча саме йому, бо побачив у Даемоні справжню шляхетність, хоч той і народився байстрюком. Інакше чого б він вклав клинок Чорножар до руки Даемона замість Даерона? Король хотів віддати йому і престол теж. Бо Даемон був гідніший носити корону. Впала тиша. Дунк чув тихе потріскування багаття, відчував, як шиєю лазять комарі. Він ляпнув по них долонею і зиркнув на Яйка, бажаючи понад усе, щоб той мовчав. — Я був малим хлопчиною, коли на Червонотрав'ї сталася битва, — мовив Дунк, коли ніхто більше не знайшов слів, — але потім служив зброєносцем лицареві, який бився за Червоного Дракона, і вже лицарем присягав панові, що бився за Чорного. За обидва боки стояло багато хоробрих та гідних вояків. — Так, хоробрих і гідних, — примирливо пробурмотів Кайл-Кіт. — А були й великі звитяжці. — Глендон Пал повернув щита, і всі побачили змальований на ньому знак: червоно-жовту вогняну комету на соболино-чорному полі. — В мені тече кров одного такого. — То ви син Вогнепала, — раптом мовив Яйк. Вперше усі побачили, як пан Глендон посміхається. Пан Кайл-Кіт роздивився хлопця ретельніше. — Як таке можливе? Скільки вам років? Та ж Квентин Пал загинув... — ...коли я ще не народився, — закінчив пан Глендон. — Але у мені він ожив знову. Молодик вкинув меча у піхви. — Ви самі все побачите у Білостін'ї. Коли я заберу драконяче яйце як переможець турніру. *** Наступного дня пророцтво пана Кайла справдилося. Недів пором не міг узяти всіх, хто бажав переїхати, тож пани Костян і Шевний мали рушати першими, разом зі своїми почтами. На це знадобилося кілька переходів, довших за годину кожен. Подорожні мали подолати грязюку на березі, перевести коней та вози дошками пришибу, завантажити їх на пором і знову вивести на тому березі. Двоє князьків сповільнили справу ще більше, коли почали галасувати, хто має йти першим. Князь Шевний був старший, але Костян вважав свій родовід кращим. Дункові нічого не лишалося, як чекати та нудитися. — А з чоботом були б уже там, — дорікнув Яйк. — Були б, — погодився Дунк, — але краще облишмо. Пан Костян та пан Шевний прибули першими. А до того ж вони вельможні князі. Яйк скривив мармизу. — Бунтівні князі. Дунк похмуро зиркнув на нього. — Чого це? — Вони билися за Чорного Дракона. Власне, з цих двох бився один князь Шевний, а з ним батько князя Костяна. Ми з Аемоном колись перегравали ту битву на зеленому столі маестра Мелаквіна мальованими воячками і маленькими прапорцями. Герб Костяна — срібний келих на чорному, чорна троянда на золотому. Його корогва стояла ліворуч у війську Даемона. А Шевний стояв з Лихим Булатом праворуч і трохи не помер від поранень. — То стародавня історія. Зараз вони тут, так? Отже, схилили коліна, і король Даерон їм пробачив. — Так, але... Дунк защипнув губи хлопця пальцями. — Стули пельку. І Яйк стулив. Щойно відійшов від берега останній гурт людей Шевного, як на березі з'явилися пан та пані Рідколіс із власним почтом, і чекати довелося знову. Заплотне братство після разом проведеної ночі розпалося. Пан Глендон тримався осібно, похмурий і нашорошений. Кайл-Кіт вирішив, що поки лицарям дозволять переїхати, то й полудень настане, а тому відділився від решти і спробував здобути прихильність князя Рідколіса, з яким був трохи знайомий. Пан Майнард увесь цей час пліткував з корчмаркою. — Тримайся від отого добродія якнайдалі, — попередив Дунк Яйка. Щось у Бросквині його турбувало. — Він може виявитися розбійним лицарем, кат його зна. Попередження тільки посилило цікавість Яйка до пана Майнарда. — Ніколи не стрічав розбійних лицарів. Гадаєте, він хоче вкрасти драконяче яйце? — Гадаю, що пан Маслоплав приставить до свого добру варту. — Дунк почухав шию, згризену комарями. — А ти як гадаєш, яйце виставлять на бенкеті? От би подивитися на таку чудасію! — Я б показав вам своє, пане, та воно лишилося у Перелітку. — Твоє?! Ти маєш драконяче яйце? — Дунк недовірливо глипнув на хлопця, гадаючи, що за дурні жарти. — Звідки воно взялося? — Від дракона, пане. Мені поклали його до колиски. — Хочеш ляща у вухо? Драконів немає на світі. — Немає, та яйця лишилися. Остання дракониця залишила кладку з п'яти яєць, а на Дракон-Камені є ще більше. Старі, ще до Танку. Всі мої брати теж мають такі яйця. Аеріонове наче зроблене зі срібла та золота, і ним біжать вогняні жилки. А моє біло-зелене, помережане вихорами. — То кажеш, ти маєш драконяче яйце. "Поклали до колиски". Дунк звик до Яйка і весь час забував, що насправді поруч із ним — Аегон, принц драконового роду. "Ясна річ, йому до колиски поклали яйце". — Гаразд, тільки не згадуй про нього там, де хтось може почути. — Я не такий дурний, пане. — Яйк стишив голос. — Одного дня дракони повернуться. Це наснилося моєму братові Даерону, і король Аерис теж читав у пророцтвах. Може, саме моє яйце налупиться. Ото було б розкішно. — Справді? Дунк чомусь сумнівався. Але скидалося, що Яйк — ні на мить. — Ми з Аемоном часто вдавали, що налупляться саме наші яйця. Якби налупилися, то ми могли б літати небом на драконах, як перший Аегон з сестрами. — Еге ж, а якби усі інші лицарі у державі померли, то я б став Регіментарем Королегвардії. Якщо ті яйця такі дорогі, як сім дідьків, то навіщо князь Маслоплав вирішив віддати своє комусь іншому? — Щоб показати державі, який він багатий. — Та мабуть. Дунк знову почухав шию і зиркнув на пана Глендона Пала, який підтягував попруги на сідлі, чекаючи на перевіз. "Його коняку вже на тому світі зачекалися". Пан Глендон їхав на старому та низькому сідлуватому мерині. — Що ти знаєш про його батька? Чому його кликали Вогнепалом? — За гарячу голову та руде волосся. Пан Квентин Пал був майстром-мечником у Червоному Дитинці. Він вчив науки бою мого батька та дядьків. І Великих Байстрюків теж. Король Аегон обіцяв ввести його у Королегвардію, тож Вогнепал примусив власну жінку вступити до сестринства мовчальниць. Але до часу, коли звільнилося місце, король Аегон помер, а король Даерон замість нього ввів у Гвардію пана Вілема Вильда. Мій батько каже, що Вогнепал незгірше Лихого Булата тиснув на Даемона Чорножара, щоб той заявив свої права на корону. А потім врятував його від Королегвардії, надісланої Даероном. Пізніше Вогнепал вбив пана Листоброда коло воріт Ланіспорту, примусив Сивого Лева тікати й ховатися у Скелі. На переїзді Мандела він порубав одного за іншим синів пані Пенроз. Казали, що зберіг життя останньому на знак ласки до його матері. — Це він шляхетно вчинив, — визнав Дунк. — То пан Квентин загинув на Червонотрав'ї? — Ще раніше, пане, — відповів Яйк. — Якийсь лучник пустив йому стрілу в горло, коли той злазив з коня коло струмка напитися. Простого звання стрілець, ніхто й не пам'ятає його імені. — Той простий люд стає небезпечний, як затямить собі в голову вбивати князів та зацних лицарів. Дунк побачив, як озером повзе пором. — Осьде він нарешті. — Повільно якось. То ми поїдемо до Білостін'я, пане? — Чому б ні? Хочу подивитися на яйце. — Дунк посміхнувся. — Якщо виграю той турнір, то ми обидва матимемо драконячі яйця. Яйк кинув на нього якийсь непевний погляд. — Що таке? Чого витріщився? — Я б вам сказав, пане, — урочисто відповів хлопчик, — але мені треба вчитися припинати язика. *** Заплотних лицарів посадили набагато нижче солі — ближче до дверей, ніж до почесного помосту. Білостін'я було зовсім новим, як для замку: його звів якихось сорок років тому дід нинішнього господаря. Довколишній простий люд обзивав замок Молочнею, бо його мури, башти й палати були вибудувані з гарно обтесаного білого каменю, виламаного у Долині Арин і привезеного через гори за великі гроші. Всередині замок пишався підлогами та стовпами з молочно-білого мармуру, помережаного золотими жилками; крокви над головою були витесані з блідих стовбурів оберіг-дерев. Дункові бракувало уяви скласти, скільки те все мало коштувати. Трапезна палата, проте, була менша, ніж в інших замках, які він знав. "Під дах пустили, то й добре", — подумав Дунк, посівши місце на лаві між паном Майнардом Бросквином та Кайлом-Котом. Хоча їх не запрошували, але на учту пустили відразу: вважалося недобре відмовляти лицареві у гостині на своє весілля. А от молодому панові Глендону повелося тяжко. — Вогнепал не мав ніякого сина! — почув Дунк гучні слова управителя пана Маслоплава. Юнак відповів щось гаряче, кілька разів згадав ім'я пана Моргана Вишеграда, але управитель твердо стояв на своєму. Щойно пан Глендон торкнувся руків'я меча, як з'явилося з десяток стражників при списах. Якусь мить здавалося, що зараз розпочнеться кровопролиття. Справу врятувало лише втручання дебелого білявого лицаря на ймення Кірбі Пім. Дунк сидів надто далеко, аби чути, але бачив, як Пім обійняв управителя за плечі й щось зашепотів йому у вухо, підсміюючись. Управитель вишкірився і звернувся до пана Глендона так, що хлопець геть побуряковів. "Зараз або заплаче, — подумав Дунк, спостерігаючи за ним, — або когось уб'є". Але по тому молодого лицаря таки пустили на учту в замковій палаті. Бідному Яйкові пощастило менше. — Трапезна — для панства та лицарства, — бундючно повідомив замковий підчаший, щойно Дунк спробував провести хлопця досередини. — Для зброєносців, пахолків і стражників ми поставили столи надворі. "Якби тобі натякнули, хто він такий, ти б йому на помості поставив престол з подушками". Дункові не надто подобалися на вигляд інші зброєносці. Кількоро були одного віку з Яйком, але більшість старші, а то й старі — побиті життям горлорізи, які давно вирішили служити лицарям замість пнутися у лицарі. "А може, все вирішила за них доля". Лицарство вимагало не самого лише шляхетського гонору та вправності зі зброєю. Кінь, меч, обладунок — то все коштувало чималих грошей. — Думай, що кажеш, — навчав він Яйка, перш ніж залишити у товаристві зброєносців. — Тут сидять дорослі чоловіки, вони не терпітимуть твого зухвальства. Сиди, їж, слухай. Може, про щось цікаве дізнаєшся. Для себе Дунк не бажав нічого кращого, ніж заховатися від гарячого сонця з келихом вина та набити черево як слід. Навіть заплотний лицар стомлюється по півгодини жувати кожен малесенький шматочок. На місцях нижче солі подавали не надто вишукані страви, але вдосталь, щоб наїстися, а Дунк нічого кращого й не просив. Але, як казав старий, чим хлоп пишається, того пан встидається. — Мені не личить сидіти отут! — гаряче заявив пан Глендон Пал до підчашого. До бенкету він вдягнув чистого жупана, старого, але справного, з золотим шиттям на рукавах та комірі. — Ви чули, хто був мій батько? — Поза сумнівом, знаний лицар та вельможний пан, — відказав підчаший, — але тут таких багато. Сідайте онде тамочки або гуляйте деінде, пане. Мені байдуже. Зрештою хлопець, кривлячись, сів, де сказали — нижче солі з рештою супутників. Довга біла палата наповнювалася, усе нові лицарі громадилися на лавах. Натовп був більший, ніж Дунк чекав; скидалося, що багато гостей прибули дуже здалеку. Вони з Яйком не бували у такому шляхетному товаристві з часів Ясенбродської луки; Дунк аж стомився гадати, яка ще вельможна особа може з'явитися наступної миті. "Треба нам було сидіти під заплотом і спати під деревами, — подумав він, — бо ще й справді впізнають". Коли служка поклав на скатертину перед кожним буханець хліба, Дунк про себе подякував, що його відволікли від думок. Він розрізав буханця уздовж, вибрав нижню половину, зробивши миску, а верхній шмат з'їв. Хліб був черствий, та порівняно з солониною видавався збитими вершками — його хоча б можна було вкусити, не вимочуючи у пиві, молоці або воді. — Пане Дункане! Схоже, ви викликаєте чимало уваги, — зауважив пан Майнард Бросквин, поки повз них до високих місць пошани у голові палати в супроводі чималого почту крокував князь Вирвел. — Дівчата на помості не зводять з вас очей. Заприсягнуся, більшого на зріст чоловіка вони ще не бачили. Навіть сидячи, ви на півголови вищі за будь-кого у палаті. Дунк згорбив плечі. Він звик, що на нього витріщаються, але не був з того у захваті. — Хай собі дивляться. — Онде під помостом сидить Старий Бик, — вів далі пан Майнард. — Про нього кажуть "здоровезний", а я бачу, що найздоровіше в нього черево. Та ви поряд із ним — просто велетень. — Дійсно так, пане, — мовив один із сусідів по лаві, похмурий чолов'яга з жовчним лицем, убраний у сіре та зелене. Очі він мав малі й хитрі, близько посаджені під тонкими вигнутими бровами. Щелепу облямовувала ошатна чорна борідка, яка врівноважувала трохи вже рідкувате волосся. — На цьому полі сама тільки статура робить вас одним із найстрашніших суперників. — Я чув, має приїхати Харциз Бракенський, — мовив хтось далі на лаві. — Гадаю, що не приїде, — відповів чоловік у сірому та зеленому. — Це ж тільки невеличка забава на знак радісної нагоди його вельможності. Одні покричать у дворі, інші у ліжку. Подія не варта уваги такого знаного лицаря, як Ото Бракен. Пан Кайл-Кіт ковтнув вина. — Готовий битися об заклад, що й шановний князь Маслоплав сам на поле не вийде. А буде заохочувати своїх поборників з холодку панської ложі. — То побачить, як його поборники падають один за одним, — встряг пан Глендон Пал, — а наприкінці віддасть мені драконяче яйце. — Пан Глендон є сином Вогнепала, — пояснив пан Кайл новому співбесіднику. — А чи не пошануєте ви нас вашим ім'ям, пане? — Мене кличуть Утор Підлисток, і я — син не надто відомого батька. Шати пана Підлистка були з доброго краму, чисті, охайні, добре припасовані, але простого крою. Делію скріплювала срібна застібка у вигляді слимака. — Якщо ваш спис не коротший за язика, пане Глендоне, то ви навіть і цьому здорованю дасте ради. Пан Глендон зиркнув на Дунка, поки наливали вино. — Якщо ми битимемося, він впаде. До його зросту мені байдуже. Дунк почекав, поки служка наллє і йому. — Я краще володію мечем, аніж списом, — визнав він, — а ще краще сокирою. Чи не влаштують тут бугурту? В бугурті Дунків зріст і сила вирішували справу; там він знав напевне, що легкої перемоги не віддасть нікому. Але кінний двобій — то зовсім інше. — Бугурту? На весілля? — вирячився пан Кайл. — Та це ж проти всякого звичаю! Пан Майнард гигикнув і мовив: — Шлюб — то битва незгірше від бугурту, як скаже вам кожен одружений чоловік. Тоді реготнув і пан Утор. — Ні, на жаль, бугурту не буде, тільки кінний бій. Але окрім драконячого яйця, пан Маслоплав обіцяв тридцять золотих драконів переможеному в останньому двобої та ще по десять — тим лицарям, яких виб'ють у двох попередніх. "Десять драконів — це зовсім непогано". За десять драконів можна купити кобилу і їздити на Громі тільки у бою. За десять драконів можна купити Яйкові обладунок, а ще лицарське шатро з вигаптуваним на ньому Дунковим деревом та падаючою зіркою. "Десять драконів — це смажені гуси, окости та пироги хоч би і щодня". — До того ж переможці двобоїв отримують викупи, — мовив пан Утор, вичищаючи зсередини свого буханця, — а ще я чув, що люди ставлять чималі заклади. Пан Маслоплав сам легковажити грішми не любить, але серед його гостей є завзяті гравці. Тільки-но він це сказав, як під сурми з балкону музик у дверях з'явився сам князь Амброз Маслоплав. Дунк звівся на ноги разом з усіма, поки Маслоплав вів візерунчастими мирійськими килимами до помосту за руку свою нову дружину. Дівчині було п'ятнадцять років, і вона щойно розквітла. Її вельможному чоловікові було п'ятдесят, і він щойно овдовів. Щоками вона була рум'яно-рожева, він — посірілий. Обрядова кирея молодої, вишита зеленими, білими та жовтими хвилями, волочилася за нею і видавалася такою жаркою та важкою, що Дунк дивувався, як вона взагалі її тягне. Пан Маслоплав теж видавався жарким та важким. Його ріденьке солом'яне волосся спадало нижче від дебелих щелеп. Батько нареченої крокував одразу за нею, ведучи за руку свого малого сина. Князь Фрей з Переїзду був стрункий чоловік у ошатному синьо-сірому вбранні, а його спадкоємець — хлопчик чотирьох років з крихітним підборіддям і шмаркатим носом. Наступними йшли пани Костян та Розлив з панями дружинами, дочками пана Маслоплава від першого шлюбу. Далі з'явилися дочки Фрея зі своїми чоловіками. Пройшов пан Гормон Пик, пани Рідколіс та Шевний, а слідом різні дрібні господарі та земельні лицарі. Серед них Дунк помітив Яна Скрипаля та Алина Глушняка. Пан Алин, здавалося, був напідпитку, хоча бенкет ще й не починався. Коли вони нарешті всілися на помості, високий стіл виявився так само переповнений, як і лави унизу. Пан Маслоплав з нареченою сиділи на пухких подушках, покладених на подвійному престолі з визолоченого дубу. Решту розсадили по високих кріслах з примхливо різьбленими поручнями. На стіні позаду них з крокв звисали дві величезні корогви: подвійні башти Фреїв, сині на сірому, та зелено-біло-жовті хвилі Маслоплавів. Проказати першу здравицю випало князеві Фрею. — За короля! — виголосив він коротко і просто. Пан Глендон простяг свого келиха над балійкою з водою. Дунк цокнувся з ним, паном Утором і рештою сусідів. Усі випили. — За князя Маслоплава, нашого щедрого хазяїна! — запропонував Фрей наступну здравицю. — Хай Батько дарує йому довге життя і багато синів. Знову випили. — За пані Маслоплав, юну прекрасну діву, мою дорогу донечку! Хай Матір дарує їй плодючість. — Фрей посміхнувся до молодої. — Я хочу онука ще в цьому році. А ще краще мене втішать близнюки. Отже, дорогенька, цієї ночі добре збивайте масло разом зі своїм чоловіком! Сміх загримів під кроквами, і гості перехилили ще по чарці. Вино було міцне, червоне, солодке. Далі князь Фрей мовив: — А тепер вип'ємо за Правицю Короля, князя Бріндена Водограя. Нехай лампадка Стариці освітить йому шлях до мудрості! Він підняв золотого келиха і випив разом з паном Маслоплавом, його нареченою та рештою гостей на помості. Нижче солі пан Глендон перекинув келиха і вилив його на підлогу. — Прикре марнування доброго вина, — зазначив Майнард Бросквин. — Я не питиму за братовбивцю, — мовив пан Глендон. — Князь Кровокрук — ворожбит і байстрюк. — Народився він байстрюком, — погодився пан Утор, — але ж ясновельможний батько взаконив його на смертному одрі. І він випив до дінця, як і пан Майнард, і багато інших у палаті. Та майже стільки ж людей поставили келихи, не пивши, або й перекинули їх, як зробив Пал. Дунк відчув обтяжливу вагу келиха у руці. "Скільки очей має пан Кровокрук? — питала загадка. — Тисячу, і ще одне". Здравиці лунали одна за одною; їх проказував то князь Фрей, то хтось інший. Випили за молодого князя Таллі, зверхнього володаря над Маслоплавом, який знайшов собі привід не їхати на весілля. Випили здоров'я Лео Довгого Шпичака, князя Вирію, який, за чутками, нездужав. Випили за пам'ять відважних мертвих. "Так, — подумав Дунк, згадуючи. — Радо вип'ю за них". Пан Ян Скрипаль проказав останню здравицю: — За моїх хоробрих братів! Я певен, вони зараз усміхаються до нас. Дунк не мав наміру стільки пити, бо ж назавтра починалися двобої. Але келихи наповнювали до кожної здравиці, а в нього раптом прокинулася чималенька спрага. "Ніколи не відмовляйся від келиха вина чи рогу пива, — казав йому колись пан Арлан, — бо наступного можеш скуштувати аж за рік". "Нечемно було б не випити за молоду та молодого, — сказав він собі, — а не випити за короля та його Правицю ще й небезпечно, коли навколо самі незнайомці". На щастя, здравиця Скрипаля виявилася останньою. Пан Маслоплав підвівся статечно, аби подякувати гостям за те, що прийшли, і пообіцяти добру забаву назавтра. — Тож починаймо учту! За високим столом подавали молочних паців, павлинів у пір'ї, величезну щуку з кіркою подрібненого мигдалю. Нижче солі ані шматочка з цих страв не нюхали. Порося тут замінила солонина, вимочена в мигдалевому молоці й добре приперчена. Замість павлинів подали каплунів, запечених до хрумкої брунатної кірочки, набитих цибулею, травами, грибами та смаженими каштанами. Замість щуки внизу їли розсипчасті білі шматки засмаженої тріски, подані у глибоких полумисках і политі якоюсь смаковитою темною підливкою, що її Дунк не зміг достеменно упізнати. На столі стояв також горошок, ріпа з маслом, морква з медом, визрілий білий сир, який смердів незгірше від Беніса Бурощита. Дунк з охотою куштував від усього, але непокоївся, чи добре погодували Яйка у дворищі. Про всяк випадок він запхав у кишеню кобеняка половину каплуна, кілька шматків хліба і трохи білого сиру. Поки товариство частувалося, кози та скрипки грали жвавих пісеньок, а балачки потроху звертали на завтрашні двобої. — Пана Франклина Фрея добре знають на Зеленозубі, — казав Утор Підлисток, який, скидалося, знався на всіх місцевих звитяжцях. — Онде він на помості, дядько нареченої. Приїхав Лукас Острівець з Відьминої Багви, ним не можна нехтувати. Так само, як і паном Мортімером Гребеняком з Гостроклішні. Не рахуючи названих, до забави стануть головне заплотні лицарі та сільські зухи. З-поміж останніх найкращими вважаються Кірбі Пім та Галтрі Зелений. Але жодному з них не рівнятися до зятя князя Маслоплава — Чорного Тома Гедля. О, то лютий гемон. Кажуть, завоював руку старшої доньки його вельможності тим, що вбив трьох інших залицяльників. А колись зсадив з коня самого князя Кастерлі-на-Скелі. — Невже молодого пана Тибольта? — запитав пан Майнард. — Ні, старого Сивого Лева, який помер навесні. Так люди казали про померлих від Великої Весняної Пошесті. "Помер навесні". Навесні померло багато десятків тисяч людей, серед інших — король та два юні принци. — Не слід скидати з рахунку пана Буфорда Булвера, — мовив Кайл-Кіт. — Старий Бик убив на Червонотрав'ї чотири десятки людей. — Щороку їх чомусь стає дедалі більше, — зауважив пан Майнард. — Але Булвер своє відвоював. Погляньте-но самі. За шістдесят років, м'якотілий, жирний, майже сліпий на праве око. — Не турбуйтеся шукати переможця по всьому замкові, — мовив голос позаду Дунка. — Осьде я, панове. Дивіться і звеселяйтеся. Дунк обернувся і побачив над собою пана Яна Скрипаля з загадковою усмішкою на вустах. Він мав на собі білого шовкового кунтуша з прорізними рукавами, облямованими червоним єдвабом — такими довгими, що їхні кінці висіли нижче колін. На грудях у нього лежав важкий срібний ланцюг з величезними чорними аметистами, які пасували до його очей. "Той ланцюг коштує дорожче за все, що в мене є", — подумав Дунк. Вино додало рум'янцю щокам пана Глендона та запалило полум'ям його прищі. — Хто ви такий, аби отак вихвалятися? — Мене кличуть Яном Скрипалем. — То ви музика чи воїн? — Так сталося, що я можу зіграти гарної пісні хоч на списі, хоч на просмоленому луці. На кожному весіллі потрібен співець, а на кожному турнірі — таємничий лицар. Можна мені до вас? Маслоплав шляхетно припросив мене до помосту, але мені краще сидиться у товаристві моїх братів-заплотних лицарів, ніж серед гладких рожевих пань та поважних стариганів. Скрипаль ляснув Дунка по плечі. — Будьте мені другом і посуньтеся, пане Дункане. Дунк посунувся. — Вам уже не дісталося страви, пане. — То байдуже. Я знаю, де в Маслоплава кухня. Але вино, сподіваюся, знайдеться? Від Скрипаля пливли пахощі помаранчів та лимонів з присмаком якоїсь невідомої східної прянощі. Може, мушкатного горіха — Дунк не сказав би напевне. Що він, зрештою, тямив у мушкатних горіхах? — Ваші вихваляння не надто шляхетні, — заявив пан Глендон. — Хіба? Тоді мушу вас перепросити. Я б ніколи не завдав образи синові Вогнепала. Юнака це застигло зненацька. — То ви знаєте, хто я? — Син свого батька, сподіваюся. — Дивіться-но! — вказав пан Кайл-Кіт. — Весільний пиріг! Його штовхали крізь двері шестеро кухарчуків на широкому возику з коліщатами. Пиріг був рум'яний, хрумкий та величезний. Зсередини нього доносилися звуки: цвірінькання, квохтання, тукотіння. Пан та пані Маслоплав зійшли з підвищення, щоб зустріти пиріг, разом тримаючи у руках меча. Коли вони розрізали його навпіл, зсередини вилетіло і почало пурхати палатою з півсотні пташок. На інших весільних бенкетах, які відвідував Дунк, пироги наповнювали самими голубами чи якимись співочими птахами, але у цей посадили одразу сойок, жайворонків, різного роду голубів, пересмішників, солов'їв, малих брунатних горобців і навіть великого червоного папугу. — Двадцять і один різновид птахів, — зазначив пан Кайл. — Двадцять і один різновид пташиного посліду на голову, — підхопив пан Майнард. — Ви не маєте пісні у серці, пане мій. — Зате ви маєте лайно на плечі. — Так і треба наповнювати пиріг, — пирхнув пан Кайл, чистячи жупана. — Пиріг позначає шлюб, а в справжньому шлюбі є багато усього: радість і горе, біль і насолода, кохання, хіть і вірність. Ось і птахів має бути багато різних. Ніхто з чоловіків не знає достеменно, що йому принесе нова дружина. — Дірку між ніг, — відповів Бросквин, — бо навіщо ж беруть дружин? Дунк відсунувся від столу. — Піду вийду на свіже повітря. Насправді він ішов відлити, але у шляхетному товаристві личило казати про свіже повітря. — Прошу добродіїв вибачити мені. — Поспішіть назад, пане, — закликав Скрипаль. — Ще будуть жонглери, та й вкладання на постіль пропускати не варто. Знадвору нічний вітер лизнув Дунка, наче язик велетенського звіра. Втоптана земля двору, здавалося, рухалася під ногами... а може, це він хитався. Поле для турніру було влаштоване посередині зовнішнього дворища. Між стінами збудували триярусний поміст для глядачів, щоб пан Маслоплав та його шляхетні гості могли сидіти у затінку на подушках. На обох кінцях поля стояли шатра, де лицарі могли вдягнути обладунки. Напоготові чекали риштунки з турнірними списами. Коли подих вітру на мить розвіяв прапори над головою, Дунк відчув запах вапна, яким було побілено перепону між вершниками на полі. А тоді рушив на пошуки внутрішнього дворища — знайти Яйка і надіслати його до розпорядника забави. Адже зброєносець мав записати хазяїна до двобоїв — такий був його обов'язок. Але Білостін'я Дунк не знав, тому рушив у геть протилежний бік і опинився коло псярні, де хорти почули його запах і вибухнули гавкотом та гарчанням. "Чи то горлянку мені хочуть вирвати, — подумав він, — чи то каплуна з кишені поцупити". Він повернувся тим шляхом, яким прийшов, проминув септ. Якась жінка пробігла повз нього, давлячись сміхом, а за нею гнався лисий лицар, падаючи на кожному кроці. Зрештою жінка мусила повернутися і допомогти йому підвестися. "Треба піти до септу і попрохати Седмицю поставити мені отого лицаря за першого супротивника". Але так чинити не личило побожному воїнові. "Мені б краще до нужника, а не до септа". Десь недалеко були кущі... онде під прогоном білих кам'яних сходів. "Та й кущі нічим не гірші". Він пропхався досередини і розв'язав штани. Міхур ладен був луснути. Струмінь, здавалося, не скінчиться ніколи. Десь нагорі відчинилися двері. Дунк почув кроки на сходах, човгання чобіт по каменю. — ...оці злидні, що ти нам тицяєш у очі. Без Лихого Булата... — Гойдав я того Лихого Булата, — пробурчав знайомий голос. — Жодному байстрюкові не можна вірити, навіть йому. Кілька перемог, і він хутенько гайне через море. "Князь Пик". Дунк затамував подих... і струмінь теж. — Легше балакати про перемоги, ніж здобувати їх. Цей співбесідник мав глибший голос, аніж Пик: басовито гуркотів, мов із бочки, ще й люто-запекло. — Старий Молочар хоче, щоб його отримав хлопець. І решта теж вимагатиме. Спритне базікання та гарнюні очі того не замінять. — Дракон би вирішив усе. Принц наполягає, що яйце вилупиться. Він бачив це уві сні — так само, як смерть братів. Живий дракон переманить на наш бік стільки вояків, скільки нам заманеться. — Сон — то ще не дракон. Кажу тобі, Кровокрук не марнує часу на сни. І нам потрібен воїн, а не сонько. Чи є хлопець справжнім сином свого батька? — Ти роби, що обіцяв, а то вже моя справа. Щойно матимемо золото Маслоплава і мечі дому Фрей, як Гаренгол піде за нами, а тоді й Бракени. Ото розуміє, що не здатен встояти сам... Розмова віддалялася, голоси слабшали, і Дунків струмінь знову зацибенів. Потім він струсив краплі, зав'язав штани і пробурмотів: "Син свого батька. Це ще хто? Син Вогнепала?". Поки він вибрався з-під сходів, двоє панів уже далеко відійшли двором. Дунк трохи не закричав їм услід, щоб побачити обличчя, але схаменувся, бо був сам-один і неозброєний, ще й добряче напідпитку. "Та де там напідпитку — п'яний, як чіп". Він постояв і поміркував ще трохи, а тоді закрокував назад до трапезної. Всередині саме подали останню страву, і почалися веселощі. Одна з дочок князя Фрея зіграла "Два серця б'ються як одне" на високій арфі. Вийшло жалюгідно. Штукарі кидали один одному палаючі смолоскипи, стрибали й переверталися у повітрі. Небіж князя Фрея заспівав "Ведмедя та красну дівку", а пан Кірбі Пім став вибивати лад на столі дерев'яною ложкою. Пісню підхопили інші, й зрештою заревла уся палата: "Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!". Пан Крестав відійшов до сну за столом, вклавши обличчя у калюжу вина. Тим часом пані Вирвел почала рюмсати й голосити, але чого саме, достеменно ніхто не відав. Вина лилися рікою. Міцні вертоградські червоні поступилися місцем тутешнім зборам; принаймні так казав Скрипаль, бо Дунк, правду кажучи, різниці не помітив. Була тут і трав'яна наливка, якої він теж скуштував келиха. "Може, наступного питиму аж через рік". Інші заплотні лицарі — усі як один хвацькі бабії, якщо вірити їхнім словам — забалакали про жінок, яких знали. Дунк раптом спитав себе, де це сьогодні може бути Тансела. Де була пані Роганна, він знав: у своєму ліжку в замку Холоднокоп, поруч зі старим паном Явтухом, який хропе собі крізь вуса. Тому спробував про неї не думати. "Цікаво, а вона про мене думає?" — запитав він себе. Його сумовиті роздуми грубо перервав гурт розмальованих карликів. Вони вискочили з черева дерев'яної свині на колесах і заходилися бігати за блазнем князя Маслоплава навколо столів, лупцюючи того надутим свинячим міхуром, який видавав непристойний звук при кожному влучанні у ціль. Нічого смішнішого Дунк не бачив багато років, отож реготав разом з усіма. Син князя Фрея так захопився карликовими витівками, що приєднався до них і узявся лушпарити гостей бенкету тим самим міхуром, якого позичив у карликів. Хлопчисько видавав найбридкіший сміх, який Дунк чув за життя: пронизливу переливчасту гикавку, зачувши яку, хотілося схопити його і перехилити через коліно, а чи й укинути до колодязя. "Хай лишень уперіщить мене тим міхуром — отоді побачимо". — Онде сват, який влаштував цей шлюб, — кинув пан Майнард, коли шмаркач без підборіддя з вереском пробігав повз них. — Як це? Скрипаль підняв порожнього келиха, служник налив вина. Пан Майнард зиркнув у бік помосту, де молода годувала чоловіка черешнями. — Його мосць не перший, хто маститиме цю булочку маслом. Кажуть, що вінець цноти нареченої зірвав якийсь кухарчук ще у Близнюках, де вона прокрадалася на кухню задля пристрасних зустрічей з ним. Але якось уночі слідом за нею хвостом причепився малий брат. Коли він побачив, як на кухні роблять звіра о двох спинах, то страшенно заверещав. Набігли кухарі та стражники, і що ж вони знайшли? Молоду панну та її кухарча — голісіньких, як мати вродила, на мармуровій плиті, де кухар тісто викочує, ще й у борошні з ніг до голови. "Цього не може бути", — подумав Дунк. Князь Маслоплав має великі земельні статки і чималі скрині золота. Нащо йому одружуватися з дівчиною, зіпсованою кухарчуком, і віддавати на знак цього шлюбу драконяче яйце? Фреї з Переїзду — нічим не кращий рід, аніж Маслоплави. Уся різниця, що одні живуть з мостового мита, а інші з корів. "Пани й підпанки... Хто коли їх зрозуміє?". Дунк з'їв горіхів і поміркував над тим, що підслухав, поки сцяв. "Дунк-пивдунк, що ж ти таке чув?". Він випив іще келих трав'яної наливки, бо перший йому сподобався. А тоді поклав голову на руки і заплющив очі на якусь мить, щоб дати їм перепочинок від диму. *** Коли очі знову розплющилися, половина весільних гостей стояла на ногах і волала: — На постіль! На постіль їх! Вони так галасували, що збудили Дунка від надзвичайно приємного сну за одночасної участі Тансели Зависокої та Червонястої Вдовиці. — На постіль! На постіль! — гриміли заклики товариства. Дунк сів прямо і протер очі. Пан Франклин Фрей схопив наречену до рук і поніс проходом, а навколо юрмилися чоловіки та хлопці. Пані за високим столом оточили князя Маслоплава. Пані Вирвел очуняла від свого горя і намагалася витягти його вельможність з крісла, поки одна з його дочок розв'язувала йому черевики, а ще якась із пань Фрей підтягувала сорочку догори. Маслоплав марно відбивався від них і реготав. Він був п'яний, Дунк ясно бачив, а пан Франклин — ще п'яніший... такий п'яний, що трохи не впустив наречену. Ледве Дунк збагнув, що діється, як Ян Скрипаль підсмикнув його на ноги. — Сюди! — заволав він. — Хай її несе велетень! Наступної миті Дунк уже видирався вгору баштовими сходами, а в руках у нього звивалася наречена. Як він тримався на ногах, Дунк і сам не розумів. Мало того, що дівчина не бажала висіти тихо, але ж навколо ще й юрмилися чоловіки, солоно жартували, що слід би викачати її у борошні та добре розім'яти на столі, а тим часом не забували потроху здирати з неї одяг. Карлики теж приєдналися до втіхи. Вони совалися в Дунка під ногами, реготали і лупцювали по ногах міхурами — йому доводилося добряче упрівати у намаганнях не запнутися на них. Дунк не мав уявлення, де знаходиться опочивальня пана Маслоплава, але інші чоловіки штовхали й тягли його в потрібний бік. До того часу наречена хихотіла в нього на плечі, вся зчервоніла і майже гола, не рахуючи панчохи на лівій нозі, яка незбагненним чином витримала підйом сходами. Дунк теж налився червоним, і зовсім не від зусиль. Якби, на щастя, усі очі не були прикуті до нареченої, то кожен би побачив, як у нього настовбурчилися штани. Пані Маслоплав нічим не нагадувала Танселу Зависоку, але звиваючись голою в його руках, вона таки примусила його згадати про ту, іншу. "Тансела Зависока, так її прозивали. Але для мене — зовсім не зависока". Він подумав, чи ще колись побачить її. Деякими ночами Тансела начебто йому снилася. "Тобі, бовдунку, снилося, що ти їй не байдужий". Опочивальня пана Маслоплава, яку він нарешті знайшов, виявилася велика та розкішна. Підлогу вкривали мирійські килими, у поставцях та по стінах горіло з сотню запашних свічок, а коло дверей стояв панцирний обладунок, викладений золотом та коштовним камінням. В опочивальні був навіть окремий нужник, влаштований у невеличкій кам'яній западині на зовнішній стіні. Щойно Дунк скинув наречену на весільне ложе, як поруч із нею туди застрибнув карлик і вправно вхопив за цицьку. Дівчина заверещала, чоловіки вибухнули реготом, а Дунк ухопив карлика за комір і відтяг від пані. Той відчайдушно хвицявся ніжками, а Дунк тяг його до дверей, аби викинути геть, коли раптом побачив драконяче яйце. За наказом пана Маслоплава яйце поклали на чорну оксамитову подушку на мармуровому поставці. Воно було набагато більше, ніж куряче, хоча й не таке велике, як він спершу гадав. Поверхню вкривали крихітні червоні лусочки — у світлі свічок та каганців вони сяяли, мов самоцвіти. Дунк упустив карлика на підлогу і підняв яйце, аби потримати хвильку. Воно було важче, ніж він гадав. "Таким можна голову комусь розбити, а шкаралупа й не трісне". Луска під пальцями була гладенька, темно-червоне забарвлення сяяло та переливалося, коли він повертав яйце у руках. "Кров та вогонь", — подумав він, але на яйці траплялися ще й золоті цяточки, і завитки чорні, мов ніч. — Гей, ти! Що це ти робиш, добродію? На нього витріщався лицар, якого він не знав — дебелий чоловік з вугільно-чорною бородою та чиряками на обличчі. Але здригнутися його примусив голос: басовитий, лютий. "Це він, отой чоловік з Пиком у дворі", — зрозумів Дунк. А чоловік тим часом наказував: — Поклади яйце. Буду вдячний, якщо ти прибереш свої бридкі пальці від скарбу його вельможності. Або ж, Седмицею присягаюся, пошкодуєш. Лицар був значно тверезіший за Дунка, тому послухатися наказу видалося доречним. Дунк обережно поклав яйце на подушку і витер пальці рукавом. — Я не бажав нічого поганого, пане. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". А тоді проштовхався повз чорнобородого геть із опочивальні. На сходах галасували: чулися радісні вигуки, дівоче хихотіння. То жінки тягнули пана Маслоплава до його молодої. Дунк не бажав стрічатися з ними, тому пішов нагору, а не вниз, і опинився на даху башти під зірками. Навколо нього розливалося бліде сяйво замку в місячному світлі. Дунка паморочило випите вино, і він сперся на поручень. "Чи мене зараз знудить? Навіщо я чіпав те яйце?". Він пригадав лялькову виставу Тансели і дерев'яного дракона, який спричинив увесь той клопіт в Ясенброді. Від цих спогадів Дунк, як завжди, відчув себе винуватим. "Аби врятувати ногу заплотного лицаря, загинуло троє добрих воїнів". Якесь безглуздя. "Вчися на своїх помилках, бовдунк. Не таким, як ти, мішатися до справ з драконами чи їхніми яйцями". — Наче виліплений зі снігу. Дунк обернувся. Позаду стояв усміхнений Ян Скрипаль у шовках та парчі. — Хто виліплений зі снігу? — Замок. Білий камінь під місячним сяйвом. Ви колись бували на північ від Перешийку, пане Дункане? Я чув, там сніжить навіть улітку. Вам доводилося бачити Стіну? — Ні, мосьпане. — "Чого це він про Стіну?". — Але ми саме туди їдемо. Ми з Яйком. На північ, до Зимосічі. — От би й мені з вами. Ви б мене провели. — Провели? — Дунк вишкірився. — Та вона ж стоїть на кінці королівського гостинця. Тримайтеся дороги, їдьте на північ, і не проминете. Скрипаль засміявся. — Мабуть, не промину... хоча ви, мабуть, здивуєтеся, чого тільки люди не минають. Він підійшов до поручнів і роздивився навкруги замку. — Кажуть, на півночі живуть дикі люди, а в лісах повно вовків. — Га? Мосьпане, що привело вас на дах? — Мене шукав Алин, але я не бажав, щоб мене знайшли. Він, той Алин, стає нудний і нав'язливий, як нап'ється. Я бачив, як ви втекли з тієї пекельної опочивальні, і утік слідом за вами. Я випив забагато, але не стільки, щоб мені стало духу витримати вигляд голого Маслоплава. Він загадково посміхнувся до Дунка. — Я бачив вас уві сні, пане Дункане. Ще перед тим, як побачив на власні очі. Тому на дорозі я одразу вас упізнав, наче старого друга. Дунка охопило дивне відчуття: таке вже траплялося раніше. "Ви мені снилися, казав той. Мої сни не схожі на ваші, пане Дункане. Мої справджуються". — Бачили мене уві сні? — промимрив Дунк нерозбірливим від вина голосом. — У якому сні? — Ось якому, — відповів Скрипаль. — Я бачив вас у білому з голови до п'ят, а з ваших широких плечей спадало біле корзно. Ви були Білим Мечем, пане, присяжним братчиком Королегвардії, найславетнішим лицарем Семицарства, і жили задля того, щоб захищати вашого короля і служити йому. Він поклав руку на Дункове плече. — Вам снився той самий сон. Я знаю це. Це була правда. "Першого ж разу, коли старий дав мені потримати свого меча". — Кожний хлопчик мріє служити у Королегвардії. — Але тільки семеро з них, виростаючи, вдягають біле корзно. Чи не хотіли б ви стати одним з таких хлопчиків? — Я? — Дунк випростався з-під паничевої долоні, яка м'яла йому плече. — Може, й так. Або ні. Лицарі Королегвардії вступали на службу до кінця життя, присягалися не мати дружин, не володіти землею. "Я ще можу колись знайти Танселу. Чому мені не можна мати дружину і синів?". — Мої сни нічого не важать. Тільки король приймає до Королегвардії. — Тоді мені, мабуть, доведеться забрати собі престол. Але це трохи важче, ніж навчити вас грати на скрипці. — Та ви п'яні. "Еге ж, кпинить ґава на крука — чорним пір'ям доріка". — На диво п'яний, просто на диво. Від випитого вина усе здається можливим, пане Дункане. Ви б виглядали у білому, як бог, кажу вам напевне, але якщо ви не любите цей колір, то може, полюбите княжий титул? Дунк засміявся йому в обличчя. — Та ні, я б краще розправив великі блакитні крила і полетів. Одне незгірш від іншого. І справдиться так само. — Тепер ви з мене глузуєте. А справжній лицар ніколи не глузує зі свого короля. Скрипаль казав так, наче його образили. — Гадаю, ви матимете більше віри моїм словам, коли побачите, як налупиться дракон. — Налупиться дракон?! Живий дракон? Просто тут? — Я бачив це уві сні. Цей білий замок, вас. Яйце, з якого вийшов дракон. Я бачив усе це уві сні. Так само, як колись побачив братів, що лежали мертвими. Їм було дванадцять років, а мені усього сім, отож вони сміялися з мене. А потім померли. Зараз мені двадцять два, і я вірю своїм снам. Дунк згадував інший турнір, прогулянку під м'яким весняним дощем з іншим принцом. "Мені наснилися ви і мертвий дракон, — казав йому Яйків брат Даерон. — Велетенське чудовисько, могутнє, з крилами, які б могли накрити оцю луку. Він звалився просто на вас, але ви залишилися живі, а він помер". Так і сталося. Бідолашний Баелор. Сни — зрадлива опора для того, хто хоче щось будувати. — Як скажете, мосьпане, — мовив він до Скрипаля. — Прошу вибачити. — Куди ви прямуєте, пане? — Спати. Я налигався, як пес. — То станьте мені вірним псом. Ніч повна знадливих обіцянок. В таку ніч ми завиємо разом і розбудимо богів. — Чого вам треба від мене? — Вашого меча. Ви могли б служити мені й піднятися дуже високо. Мої сни не брешуть, пане Дункане. Ви матимете біле корзно, але для того мені треба мати яйце дракона. І нагально — мій сон ясно вказує на це. Яйце має вилупитися, бо інакше... Позаду них гримнули двері. — Онде він, пане. На дах вийшли двоє стражників. За ними тупав князь Гормон Пик. — Гормику! — ліниво протягнув Скрипаль, кепкуючи. — Чого це ви вдираєтеся до моєї опочивальні, пане добродію? — Ви на даху, пане, і забагато випили вина. Пан Гормон різко махнув рукою, і стражники рушили уперед. — Дозвольте нам відвести вас до ліжка. Згадайте, ви ж виступаєте завтра на герці. Кірбі Пім може виявитися небезпечним суперником. — Я сподівався виступити проти нашого доброго пана Дункана, осьдечки він. Пик окинув Дунка недоброзичливим поглядом. — Якось іншим разом. Перший двобій вам за жеребом випав проти Кірбі Піма. — То Пім впаде! Всіх лихо жде! Таємничий лицар переможе усіх поборників на загальний подив і захват! Стражник узяв Скрипаля попід руку. — Пане Дункане! Схоже, нам час розлучитися, — гукнув той, коли його повели униз по сходах. На даху з Дунком залишився тільки пан Гормон. — Заплотний лицарю, — прогарчав він, — чи тебе мати не вчила ніколи не пхати руки до драконової пащі? — Я своєї матері не знав, мосьпане. — Це багато чого пояснює. Що він тобі обіцяв? — Князівський титул. Біле корзно. Великі блакитні крила. — Ось що обіцяю тобі я: аршин холодного заліза у живіт, якщо бовкнеш хоч слово про те, що тут сталося. Дунк потрусив головою, щоб провітритися. Не допомогло. Тоді він перегнувся навпіл і виблював. Блювотиння заляпало чоботи Пика. Князьок вилаявся. — Заплотні лицарі, хай їм... — процідив він з відразою. — Вам тут не місце. Жоден справжній лицар не насмілиться припхатися без запрошення, а ці нахабні створіння лізуть з-під кожного тину... — Нас ніде не чекають, але всюди стрічають, мосьпане. Від вина Дунк позухвалішав. Тверезим він припнув би язика і мовчав, а так тільки витер рота тилом долоні. — Спробуйте запам'ятати мої слова, пане лицарю. Якщо забудете, лихо вам буде. Пан Пик струсив блювотиння зі своїх чобіт, а тоді пішов геть. Дунк знову прихилився до поручнів і подумав, хто з них божевільніший: князь Гормон чи пан Скрипаль. Поки він знайшов дорогу назад до палати, з його супутників там лишився самий Майнард Бросквин. — Чи не помітили ви в молодої на цицьках борошна, коли з неї спіднє стягали? — запитав той. Дунк хитнув головою, налив собі ще вина, скуштував його і вирішив, що на сьогодні досить. *** Для вельможних панів та пань управитель Маслоплава знайшов покої у замковому кам'янці, а для їхнього супроводу — місця у куренях варти. Решта гостей мала вибирати між сінником у підвалі чи місцем під західним муром, де дозволялося поставити шатро. Небагатий ташний намет, якого Дунк придбав у Камінному Септі, на звання шатра не зазіхав, але справно ховав від дощу та сонця. Деякі сусіди ще не спали; шовкові стіни їхніх шатрів різнобарвно світилися, мов ліхтарики у ночі. З блакитного шатра, розмальованого соняшниками, долітав сміх, а зі смугастого біло-лілового — стогони кохання. Яйк поставив їхнього трохи осторонь. Маестер і двійко коней паслися неподалік, Дункова зброя та обладунок були ошатно складені коло муру. Вповзши до намету, Дунк знайшов свого зброєносця коло свічки. Яйк сидів зі схрещеними ногами, витріщався у книжку і блищав лисою головою. — Читатимеш книжки при свічках — осліпнеш. Читання залишалося для Дунка таємницею, хоча малий намагався його вчити. — Але ж без свічки слів не розібрати, пане. — Хочеш ляща у вухо? Що це за книжка? Дунк побачив на сторінці яскраві барви, маленькі щити посеред літер. — Гербовниця, пане. — Шукаєш Скрипаля? Не знайдеш. Про заплотних лицарів у гербовницях не пишуть. Тільки про князів, зацних панів та славетних звитяжців. — А я не його шукав. Так, бачив кілька значків у дворі... Приїхав князь Розставець, пане. На щиті в нього три бліді жіночі голови, на хвилях зелених та білих. — Господар на Сестрах? Справді? Трьома Сестрами звалися острови на затоці Кусень. Дунк чув, як септон проповідував, що ті острови є вертепом гріха та покуси. Казали, що гіршого кубла перемитників немає на усьому Вестеросі. — Далеко ж від дому він заїхав. Мабуть, родич молодій дружині Маслоплава. — Ні, зовсім не родич, пане. — То приїхав попоїсти. На Трьох Сестрах їдять саму рибу, чи не так? А риба добряче набридає. До речі, ти добре попоїв? Я приніс тобі півкаплуна і трохи сиру. Дунк заходився вигрібати харчі з кишені киреї. — Нам подавали реберця, пане. — Яйк навіть не вийняв носа з книжки. — Пан Розставець бився за Чорного Дракона, пане. — Як і старий пан Явтух. Може, не такий той дракон був і поганий, га? — Може, пане, — відповів Яйк, — але... — Я бачив драконяче яйце. — Дунк завбачливо долучив принесені харчі до їхніх сухарів та солонини. — Воно червоне, майже цілком. А в пана Кровокрука є драконяче яйце? Яйк опустив книжку. — Звідкіля? Він підлого роду. — Він байстрюк, але роду чесного. Так, пан Кровокрук народився не з того боку ковдри, як то кажуть люди, але батьків мав найвельможніших. Дунк зібрався був розповісти Яйкові про почуте, коли помітив його обличчя. — Що в тебе з губою? — Побився, пане. — Ану дай подивлюся. — Та нічого, тільки трохи кровило. Я змастив вином. — З ким ти бився? — З іншими зброєносцями. Вони казали... — Байдуже, що вони казали. Що я тобі казав? — Припнути язика і не спричиняти клопоту. — Малий торкнувся розбитої губи. — Але вони назвали мого батька братовбивцею. "Він справді братовбивця, хлопче, хай і не зумисний". Дунк сто разів казав Яйкові не брати подібні слова до уваги. "Ти ж знаєш правду. Цього досить". Вони чули одне й те саме усюди: у корчмах і поганючих шинках, навколо табірних вогнищ у лісі та степу. Уся держава знала, як принц Маекар булавою розтрощив голову Баелорові Списоламу на Ясенбродській луці. Балачки про лихий намір були неминучі. — Ну то й назвали. Бо не знали, що принц Маекар — твій батько. Інакше б мовчали. "В очі мовчали б. А за спиною — патякали б досхочу". — То що ти сказав тим зброєносцям, замість припнути язика? Яйк зіщулився. — Що принц Баелор загинув випадково, і що принц Маекар любив свого брата. А тоді зброєносець пана Аддама пожартував, що принц залюбив брата аж до смерті, а зброєносець пана Малора — що й іншого брата Аериса залюбить так само. Отоді я його і тріснув. Добряче тріснув. — От би тебе добряче тріснути. Щоб на додачу до губи ще й вухо напухло. Твій батько саме так би й вчинив, якби був тут. Гадаєш, принцові Маекару потрібен такий захисник його честі? Що він казав тобі, коли відсилав зі мною? — Вірно служити вам зброєносцем, не уникати ніякої праці, терпіти всякі негаразди. — А ще? — Коритися законам короля, правилам лицарства і вашим наказам. — А ще? — Голити або фарбувати волосся, — неохоче продовжив малий, — нікому не казати свого імені. Дунк кивнув. — Скільки ж вина випив той хлопець? — Він пив ячмінне пиво. — Бачиш? То ячмінне пиво базікало, а не він. Слова — то вітер, Яйку. Хай летять собі мимо. — Деякі слова — то вітер. А деякі — зрада. — Що не кажи, а хлопець умів стояти на своєму. — Це зрадницький турнір, пане. — Хіба тут самі зрадники? — Дунк заперечливо хитнув головою. — Та якщо навіть і так, їхня зрада сталася дуже давно. Чорний Дракон мертвий, а ті, хто йому служив, повтікали або отримали прощення. Та й неправда це. Он сини князя Маслоплава билися за обидві сторони. — Ну то він — напівзрадник, пане. — Радше був ним шістнадцять років тому. — Легковажна Дункова зухвалість, викликана вином, розвіялася. Тепер він почувався роздратованим і майже тверезим. — Розпорядником забави є управитель пана Маслоплава на ймення Звитух. Знайди його та запиши мене. Стій, ні... справжнє ім'я казати не треба. У такому великому та шляхетному товаристві хтось легко міг пригадати пана Дункана Високого з Ясенбродської луки. — Запиши мене як Лицаря Шибениці. Простий люд полюбляв, коли на турнірі з'являвся таємничий лицар. Яйк обережно торкнувся пальцем розпухлої губи. — Перепрошую, пане. Як Лицаря Шибениці? — За малюнком на щиті. — Гаразд, але ж... — Роби, що кажуть. Ти вже досить начитався для цієї ночі. І Дунк загасив свічку, прищипнувши її великим та вказівним пальцями. *** Сонце зійшло гаряче, важке, невмолиме. Від білих стін замку піднімалися тремтливі хвилі спекоти. Повітря пропахло випаленою землею і пошматованою травою. Жоден подих вітру не ворушив біло-жовто-зелені корогви над кам'янцем та брамною баштою. Грім дуже непокоївся; Дунк його таким і не пам'ятав. Поки Яйк затягував попругу, кінь теліпав головою з боку в бік і навіть шкірив на малого свої добрячі зуби. "Спекотно, — подумав Дунк, — і людям, і коням". Такі вже вони, бойові коні — лагідний норов не про них. "А в цю спеку і самій Матері урвався б терпець". Посередині двору бійці почали чергову сутичку. Пан Гарберт виїжджав на золотистому румаку в чорних ладрах з червоно-білими зміями дому Пужел; пан Франклин — на гнідому коні у сірому шовковому чабраку з баштами-близнюками дому Фрей. Коли вони з'їхалися, червоно-білий спис розколовся чисто навпіл, а синій вибухнув трісками, але жоден лицар не впав з сідла. З глядацького помосту та від стражників на замкових мурах почулися вітання з оплесками, але короткі, ріденькі та мляві. "Спека не дає й гукати як слід". Дунк витер піт з лоба. "І битися не дає". У голові неначе довбиш у котли гупав. "Дайте мені виграти цю сутичку, тоді ще одну, і з мене досить". Лицарі розвернули коней на кінцях поля і відкинули рештки списів — четвертої зламаної пари. "З яких три — зайві". Дунк відкладав власне узброєння так довго, як тільки міг, але відчував, що спіднє вже прилипло до шкіри. "Просякнути потом — то ще не найгірше", — сказав він собі, пригадуючи, як залізняки ринули через облавок "Білої панни". До вечора того дня він просяк кров'ю з ніг до голови. Пужел та Фрей узяли цілі списи і знову вдарили острогами коней. З кожним ударом копит від землі віялом порскали сухі грудки. Списи з тріском зламалися, Дунк зіщулився. "Це ж треба так перепити, ще й об'їстися". У голові спливали неясні спогади, як він тягнув молоду сходами нагору, як зустрів Яна Скрипаля і князя Пика на даху. "Що я робив на даху? Здається, ми балакали про драконів, драконячі яйця, ще про щось, але...". Його роздуми перервав галас натовпу — одні ревіли з радощів, інші стогнали з розпачу. Дунк побачив золотавого коня, що трусив без вершника до кінця поля, а тим часом пан Гарберт Пужел мляво котився по землі. "Ще два герці, а тоді я". Що скоріше він зіб'є з коня пана Утора, то швидше зможе зняти обладунок, випити чогось прохолодного та відпочити. До наступного герцю його не чіпатимуть принаймні годину. Огрядний герольд пана Маслоплава видерся нагору глядацького помосту викликати наступну пару бійців. — Пан Арграв Незламний, — оголосив він, — лицар з Нюні, на службі в князя Маслоплава, господаря на Білостін'ї! Пан Глендон Буйцвіт, лицар Дуплястої Калини! Поля ставайте, честь здобувайте! Глядацьким помостом пробігла хвиля реготу. Пан Арграв був сухорлявий, жилавий, загартований боями заплотний лицар у пом'ятому сірому обладунку, на коні без прикрас та ладрів. Дунк бачив багато таких — твердих, як старі корені, знавців нелегкого ремесла війни. Йому протистояв молодий пан Глендон на своєму замореному коникові, у важкій кольчузі та залізному шоломці з відкритим обличчям. Щит на лівиці сяяв вогняним знаком його батька. "Йому б доброго панцира та повного шолома, — подумав Дунк, — бо в такій броні вдарять у голову чи груди, й кінець". Вочевидь, пана Глендона розлютили слова герольда. Він сердито затупотів конем по колу і заволав: — Я не Глендон Буйцвіт, а Глендон Пал! Ти ще пошкодуєш про свої кпини, герольде! Май на увазі, в мені тече кров великого звитяжця! Герольд відповісти не зізволив, а глядачі тільки гучніше зареготали з обурення молодого лицаря. — Чого вони регочуть? — запитав Дунк уголос. — То він байстрюк, абощо? Прізвище "Буйцвіт" давали за звичаєм байстрюкам, що народилися від шляхетних батьків у Обширі. — І що там таке казали про калину? — Я можу дізнатися, пане, — мовив Яйк. — Ні. То не наш клопіт. Ти тримаєш мого шолома? Пан Арграв та пан Глендон схилили списи перед паном та пані Маслоплав. Дунк побачив, як Маслоплав перехилився і зашепотів щось у вухо молодій. Та захихотіла. — Так, пане. Для захисту очей та голеної голови від сонця Яйк одягнув свого крислатого, плетеного з соломи бриля. Дунк полюбляв дражнити малого, глузуючи з того бриля, але зараз шкодував, що сам такого не має. Під цим сонцем краще вже солома на голові, ніж залізо. Дунк відкинув волосся з очей, двома руками насадив глухого шолома на голову і прикріпив до ринграфа. Підбивка смерділа старим потом, залізо важко лягло на голову та плечі. У голові досі гупало від пияцтва минулої ночі. — Пане, — мовив Яйк, — ще не пізно відступити. Якщо втратите Грома та обладунок... "То мені як лицареві кінець". — Чого б це я їх втратив? — обурився Дунк. Тим часом пан Арграв та пан Глендон роз'їхалися до протилежних кінців поля. — Хіба проти мене виїде Шторм-Реготун? Кого мені тут боятися? — Майже усіх, пане. — От за це точно отримаєш ляща у вухо. Пан Утор старший за мене років на десять, ще й удвічі менший. Пан Арграв опустив забороло. Пан Глендон не мав чого опускати. — Ви не билися у кінному двобої від часів Ясенбродської луки, пане. "От зухвалий малий". — Я вправлявся. Та, правду кажучи, не дуже ретельно. Коли траплялася нагода, бив по кільцях чи опудалі. А іноді наказував Яйкові вилізти на дерево і звісити щита чи бочарну клепку з годящої гілки. — Ви краще б'єтеся мечем, аніж списом, — зазначив Яйк. — А як візьмете буздугана чи сокиру, то з вашою силою мало знайдете собі рівних. У словах хлопця було досить правди, щоб роздратувати Дунка ще дужче. — Тут не битимуться мечами та буздуганами, — буркнув він, поки син Вогнепала та пан Арграв Незламний рушали з місця. — Неси мого щита. Яйк скривив мармизу і побіг по щита. На тому боці двору спис пана Арграва стукнувся у щит пана Глендона і зіскочив убік, лишивши по собі довгу зарубку поперек комети. Але коронка на списі Пала вдарила точно у середину панцира супротивника з такою силою, що під тим луснула сідельна попруга. Лицар покотився пилюкою разом із сідлом. Дунк і не хотів, та мимоволі вразився. "Списом він б'є ще спритніше, ніж язиком меле". І спитав себе, чи припинять тепер глузувати з юнака. Засурмили знову, і сурмили так довго, що Дунк аж зіщулився. Герольд видерся нагору. — Пан Джофрі з дому Крестав, господар на Лихомості й Захисник Бродів! Пан Кайл, на прізвисько Кіт з Мрячної Пустки! Поля ставайте, честь здобувайте! Обладунок пан Кайл мав доброї роботи, але старий, безліч разів пом'ятий і подряпаний. — На мене зглянулася сама Мати, пане Дункане, — мовив він до Дунка та Яйка дорогою до бойовища. — Мене поставили проти князя Крестава, з яким я сам шукав зустрічі. Якщо цього ранку хтось на полі почувався гірше за Дунка, то мав бути князь Крестав, який на учті впився до нестями. — Диво, що він після цієї ночі взагалі сидить у сідлі, — зазначив Дунк. — Перемога напевне буде ваша, пане. — О ні, пане Дункане, — шовково посміхнувся пан Кайл. — Щоб сметанку лизати, котик мусить пам'ятати, коли солодко мурчати, а коли кігті випускати. Якщо спис його вельможності хоча б дряпне мого щита, я негайно покочуся землею. А коли віддаватиму коня та зброю, то підлещуся, як виросла майстерність їхньої вельможності з тієї пори, коли я зробив їм першого дерев'яного меча. Тоді вони мене згадають, і ще до кінця дня я стану лицарем Лихомостя в надвірній варті князя Крестава. Дунк трохи не ляпнув: "Яка з того честь?", але натомість прикусив язика. Пан Кайл не першим із заплотних лицарів міняв свою вбогу честь на тепле місце коло панського вогню. — Як скажете, — буркнув він. — Бажаю успіху. Або поразки, якщо вже така справа. Князь Джофрі Крестав був хирлявий молодик двадцяти років. У обладунку та на коні він виглядав дещо ліпше, ніж минулої ночі лицем у калюжі вина. На щиті його був змальований жовтий кентавр, що натягав довгого лука; той самий кентавр прикрашав білого шовкового чабрака його коня, а також блищав золотом нагорі шолома. "Лицар, що має кентавра за герб, мусив би трохи краще сидіти верхи". Дунк не знав, чи добре пан Кайл володіє списом, але на вигляд здавалося, що на князя Крестава тільки кахикни, і він сам злетить з сідла. "Ой леле, та він зараз упаде від того вітерцю, що Кіт здійме конем". Яйк потримав Громів повід, поки Дунк хвацько сідав у високе жорстке сідло. Сидячи верхи й чекаючи, він відчував на собі погляди. "Усім цікаво, чи той заплотний здоровань чогось вартий". Дункові й самому хотілося дізнатися. Та нехай — скоро взнає. Кіт з Мрячної Пустки свого слова дотримав. Спис пана Крестава гуляв туди й сюди, поки той трусив полем, а спис пана Кайла був націлений твердо, але абияк. Жоден із них навіть не розігнав коня учвал. І все одно Кіт полетів через голову, коли коронка списа пана Джофрі якимсь дивом зачепила його плече. "А я гадав, усі коти спритно падають на лапи", — подумав Дунк, поки заплотний лицар брязкав залізом у пилюці. Пан Крестав навіть списа не зламав; розвернувши коня, він кілька разів тицьнув ним у небо так, наче щойно переміг Лео Довгого Шпичака або Шторма-Реготуна. Кіт зняв шолом і побіг по свого коня. — Щита! — наказав Дунк Яйкові. Хлопець подав. Дунк просунув лівицю крізь ремінь і вхопив за держак. Вага щита додала йому трохи впевненості, хоча довжина заважала. Та й бачити шибеницю було якось незатишно. "Цей знак не віщує нічого доброго". Він твердо вирішив перефарбувати щита якомога скоріше. "Помагай мені, Воїне, хутко мчати, вправно перемагати", — молився він, поки герольд Маслоплава знову видирався сходами на поміст. — Пан Утор Підлисток! — загримів його голос. — Лицар Шибениці. Поля ставайте, честь здобувайте! — Обережніше, пане, — попередив Яйк, подаючи Дункові турнірного списа: тесане дерев'яне ратище у дванадцять стоп завдовжки з круглою залізною коронкою, подібною до стиснутого кулака. — Інші зброєносці кажуть, що пан Утор швидкий і добре сидить у сідлі. — Швидкий? — пирхнув Дунк. — В нього слимак на щиті. Що він знає про швидкість? Дунк ударив Грома п'ятами в боки і повільно рушив конем уперед з піднятим списом. "Одна перемога, і я нічого не втрачаю. А дві перемоги — заживемо, як пани. У цьому товаристві дві перемоги — не така вже хитра штука". Принаймні з жеребом йому пощастило. Міг би витягнути Старого Бика, пана Кірбі Піма чи ще якогось тутешнього зуха. Дункові стало цікаво, чи розпорядник забави не ставить заплотних лицарів навмисне одного з одним, аби не принизити пихатих паничів поразкою на першому ж герці. Та байдуже. "Як казав старий, битимемо по одному ворогові за раз. Пан Утор — ось що зараз найважливіше". Вони з'їхалися під глядацьким помостом, де на подушках у тіні власного замкового муру сиділи пан та пані Маслоплав. Біля них розташувався князь Фрей, підкидаючи свого шмаркатого спадкоємця на коліні. Ціла шерега служниць стояла позаду з віялами, і все ж одамашковою сорочкою пана Маслоплава розтікалися плями поту, а волосся його пані сплуталося від липкої спеки. Їй було спекотно, нудно, незручно, але побачивши Дунка, вона так випнула груди, що той під шоломом аж зашарівся. Він схилив списа перед нею та її вельможним чоловіком. Те саме зробив пан Утор. Пан Маслоплав побажав обом шляхетного двобою, а його дружина показала язика. Час настав. Дунк потрусив до південного кінця поля. За сто аршинів од нього супротивник займав своє місце. Сірий огир лицаря був менший за Грома, зате молодший та баскіший. На панові Уторі були бляхи, вкриті зеленою поливою, і срібляста кольчуга. Круглий шолом із заборолом прикрашали стрічки сірого та зеленого шовку, зеленим полем щита повз сріблястий равлик. "Добрий обладунок і добрий кінь — то добрий викуп. Аби ж лише вибити слимака з сідла". Засурмили до бою. Грім рушив з місця легким чвалом. Дунк спрямував списа косо через кінську шию та дерев'яну перешкоду, що розділяла його і суперника. Щитом закрив ліву половину тіла. Схилився уперед, стиснувши ногами Грома. "Ми є одним цілим. Лицар, кінь, спис — це один звір із плоті, дерева й заліза". Пан Утор стрімко летів уперед, здіймаючи копитами свого сірого хмари пилу. На відстані у півсотні аршин від нього Дунк дав остроги Громові, аби той пішов учвал, і націлив кінець списа точно на срібного равлика. Жорстоке сонце, пилюка, спека, замок, князь Маслоплав з молодою дружиною, Скрипаль і пан Майнард, лицарі, зброєносці, машталіри, селяни... усе зникло. Залишився лише суперник. Знову остроги. Грім полетів з усією швидкістю, яку мав у ногах. Назустріч поспішав равлик, виростаючи з кожним кроком довгих ніг сірого коня... але попереду равлика летів спис пана Утора з залізним кулаком на кінці. "В мене міцний щит, він витримає удар. Головне — це равлик. Поцілю равлика, і перемога моя". Коли між ними залишилося зо п'ять сажнів, пан Утор підняв кінець свого списа трохи вище. Дунк почув громовий тріск у вухах — це влучив у ціль і зламався його власний спис. Рука і плече відчули удар, але очі його не побачили, бо тієї ж миті залізний кулак пана Утора, підкріплений усією силою та вагою людини разом із конем, ударив Дунка точно посеред лоба. *** Дунк отямився на спині. Очі втупилися у діжкоподібне склепіння стелі. Якусь мить він не розумів, де знаходиться і як сюди потрапив. У голові лунали голоси, пливли обличчя: старий пан Арлан, Тансела Зависока, Беніс Бурощит, Червоняста Вдовиця, Баелор Списолам, Аеріон Ясний Принц, скорботна й навіжена пані Вайф. Та раптом у свідомості спливли усі події турніру, пекуче сонце, равлик, залізний кулак у обличчя. Він застогнав, перекотився на бік, зіп'явся на лікоть. Всередині черепа загупало, наче там довбиш гатив у велетенський полковий тулумбас. Утім, обидва ока все бачили. Та й дірки у голові бракувало. Він побачив, що знаходиться у якомусь льосі, оточений з обох боків барилами пива та вина. "Прохолодно тут, — подумав він, — і питво під рукою". У роті відчувався смак крові; Дунка це раптом налякало. Якщо він відкусив собі язика, то на додачу до тупого стане ще й німим. — Доброго ранку, — прохрипів він, аби почути власний голос. Слова відлунювали стелею. Дунк спробував зіп'ястися на ноги, але від того стеля закрутилася вихором. — Поволі, поволі, — мовив тремтливий голос десь поруч. Біля ліжка з'явився згорблений старий, одягнений у рясу таку ж сіру, як його довге сиве волосся. Навколо шиї він носив маестерського ланцюга з ланок різних металів, обличчя мав посічене зморшками, а по обидва боки чималого, схожого на дзьоб носа пролягли глибокі западини. — Не рухайтеся і покажіть ваші очі. Він зазирнув Дункові у ліве око, потім у праве, розкриваючи їх великим та вказівним пальцями. — Голова болить. Маестер пирхнув. — Та ви дякуйте, що вона досі є в вас на плечах, пане лицарю. Ось це має трохи допомогти. Пийте. Дунк примусив себе проковтнути гидке питво до останньої краплі й спромігся не виблювати його назад. — Турнір, — мовив він, витираючи рота тилом долоні. — Розкажіть. Що там сталося? — Та сама дурня, яка завжди стається на таких збіговиськах. Вояки збивають один одного з коней довгими дрючками. Небіж князя Рідколіса зламав собі зап'ясток, пан Еден Розлив потрощив ногу, втрапивши нею під коня. Але поки що нікого не вбили. Хоча за вас я непокоївся, пане. — Мене вибили з сідла, так? Голова досі здавалася набитою вовною, інакше б він ніколи не спитав таку дурницю. Дунк пошкодував про свою тупість, щойно вимовив запитання. — Гупнуло так, що нагорі найвищого муру було чути. Ті, хто поставив на вас добрі гроші, були в розпачі, а ваш зброєносець аж не тямив себе. Він би й досі сидів коло вас, якби я його не вигнав. Мені тут дітлахи ні до чого, відтак я нагадав йому про його обов'язок. Дунк вирішив, що йому теж незле нагадати, про що йдеться. — Який ще обов'язок? — Розпорядитися вашим конем, пане. А також зброєю та обладунком. — А, так, — згадав Дунк. Хлопець був добрим зброєносцем і службу свою знав. "Я втратив меча старого та обладунок, який мені скував Баш-Булат". — Ваш приятель-скрипалик теж нагодився. Звелів мені наглядати за вами якнайкраще. Його я теж вигнав геть. — А чи довго я вже під вашим наглядом? Дунк зігнув пальці правиці. Начебто усі працювали. "Тільки голова болить, та пан Арлан казав, що я однак нею не користуюся". — Чотири години, судячи з сонячного годинника. Чотири години — ще не так погано. Колись він чув оповідку про лицаря, який після удару пролежав сорок років і прокинувся зовсім старим та змарнілим. — Чи не знаєте, пан Утор виграв свій другий герць? От якби ж Слимак виграв увесь турнір. Поразка здавалася б менш ганебною, якби Дунк міг сказати, що програв найкращому лицареві на чесному полі. — Отой ваш суперник? Авжеж. Вибив пана Аддама Фрея, брата молодої у перших, здібного юного вояка. Їхня вельможність зомліли, коли пан Аддам гепнувся з коня. Довелося відвести до опочивальні. Дунк примусив себе встати, хитаючись. Маестер допоміг йому не впасти. — Де мій одяг? Я мушу йти. Я маю... повинен... — Якщо не можете згадати, то справа не надто нагальна, — роздратовано відмахнувся маестер. — Я б порадив вам деякий час уникати жирного харчу, міцного питва та подальших ударів межи очі... але давно зрозумів, що лицарі глухі до здорового глузду. Ідіть собі. Мені ще інших дурнів лікувати. *** Назовні Дунк першим побачив яструба, який літав широкими колами по блакитному небі, й позаздрив птахові. На сході збиралися хмари, темні, як Дунків настрій. Поки він шукав дороги назад на турнірне поле, сонце гупало йому по голові, наче молот по ковадлі. Земля вислизала з-під ніг... чи це ноги не тримали? Вибираючись сходами з льоха, він двічі трохи не впав. "Треба було слухати Яйка". Він повільно перетнув зовнішнє дворище, обходячи натовп. Посеред поля тілистий пан Алин Глушняк шкутильгав між двох зброєносців. Сталася чергова перемога молодого Глендона Пала. Третій зброєносець ніс його шолом з поламаними пишними пір'їнами. — Пан Ян Скрипаль! — оголосив герольд. — Пан Франклин з дому Фрей, лицар Близнюків, у службі князя Переїзду! Поля ставайте, честь здобувайте! Дунк став і подивився, як великий Скрипалів чорний кінь вибігає на поле у хмарі блакитного шовку з золотими мечами та скрипками. Його панцир був також вкритий блакитною поливою; винятку не становили й налікотники, наплічники, поножі та ринграф. Кольчуга під бляхами була визолочена. Пан Франклин їхав на зозулястому сірому коні з довгою срібною гривою, яка пасувала до сірого шовкового вбрання та сріблястого обладунку. На щиті, вапенроку та кінських ладрах він ніс башти-близнюки дому Фрей. Двоє лицарів з'їжджалися кілька разів. Дунк стояв і дивився, та нічого не бачив. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут, — дорікнув він собі. — Слимак на щиті. Як можна було програти людині зі слимаком на щиті?" Навколо закричали з захвату. Коли Дунк підняв очі, то побачив, що Франклин Фрей злетів з коня. Скрипаль спішився і допоміг супротивнику підвестися. "Він на один крок ближчий до драконячого яйця. А де я?". Наближаючись до потерни, Дунк набрів на гурт карликів, яких пам'ятав з учти минулої ночі. Вони готувалися до відбуття з замку: припасовували коненят до своєї дерев'яної свині на колесах і до ще одного воза звичнішої подоби. Їх було шестеро, кожен менший та потворніший за іншого. Хтось із них міг виявитися дитиною, та малий зріст заважав розрізнити напевне. При денному світлі, вдягнені у штани з кінської шкіри та грубі кобеняки з каптурами, вони не видавалися такими кумедними, як у блазенських лахах. — Доброго вам ранку, — мовив Дунк задля чемності. — В дорогу зібралися? На сході хмари, може задощити. Єдина відповідь, яку він отримав, був лютий погляд найбридкішого з карликів. "Чи це не той, якого я минулої ночі відтяг від пані Маслоплав?". Зблизька малий чоловічок смердів, як нужник. Один раз нюхнувши, Дунк прискорив крок. Прогулянка Молочним замком здалася Дункові не коротшою за їхній з Яйком колишній перехід пісками Дорну. Він тримався коло стіни і час від часу спирався на неї. Кожного разу, як Дунк повертав голову, світ починав плавати навколо. "Попити, — подумав він. — Попити води, бо зараз впаду". Машталір, що пробігав поруч, розповів йому, де найближчий колодязь. Саме там він знайшов Кайла-Кота за тихою розмовою з Майнардом Бросквином. Пан Кайл щулився з розпачу, але розправив плечі, коли побачив Дунка. — Пане Дункане? Ми чули, що ви мертві або помираєте. Дунк потер скроні. — Якби ж то. Шкодую, що не помер. — Мені добре знайоме це почуття, — зітхнув пан Кайл. — Князь Крестав не упізнав мене. Коли я розповів, як робив йому першого меча, він витріщився на мене, мов на божевільного. А тоді сказав, що у Лихомості немає місця для такого немічного бійця, яким я себе показав. Кіт гірко засміявся. — Але мій обладунок та зброю він забрав. І коня теж. Що я тепер маю робити? Дунк не мав для нього відповіді. Аби найнятися панцирним слугою, треба принаймні мати панцира, а в кінній дружині не послужиш без коня. — Знайдете іншого коня, — мовив Дунк, витягаючи цебро. — У Семицарстві повно коней. Якийсь князь чи пан узброїть вас для служби. Він склав долоні кухликом, зачерпнув води, випив. — Якийсь пан... Еге ж. Є хтось на думці? Я не такий молодий та міцний, як ви. І не такий високий. Здоровані завжди потрібні на всякій службі. Наприклад, пан Маслоплав любить величеньких лицарів. Гляньте хоча б на отого Тома Гедля. Бачили його у ділі? Геть усіх зносить з коней. До речі, Вогнепалів малий теж задніх не пасе. Як і Скрипаль. От якби ж то він мене вибив. Він не бере викупів — каже, йому не треба нічого, крім драконячого яйця... і дружби переможених ворогів. Оце справжній цвіт лицарства! Майнард Бросквин реготнув. — Радше справжня скрипка лицарства. Та він налаштовує скрипку на буремний лад, і нам незле було б забратися звідси, поки не заграла музика. — Навіть викупу не бере? — перепитав Дунк. — Яка шляхетність. — Шляхетно поводитися легко, як маєш повну калитку золота, — зазначив пан Майнард. — Аби дійти правильних висновків, пане Дункане, треба мати нюх на певні речі. А вам іще не запізно поїхати. — Поїхати? Куди? Пан Майнард знизав плечима. — Куди завгодно. До Зимосічі, Перелітку, Асшаю коло Тіні. Байдуже, аби не лишатися тут. Беріть коня, обладунок і тікайте крізь потерну. Вас не шукатимуть. Слимакові треба думати про наступний герць, а решта люду очей не зводить з турнірного поля. Півудару серця Дунк боровся зі спокусою. Маючи зброю та коня, він іще залишався таким-сяким лицарем. Без них — ставав жебраком. "Величеньким на зріст, але жебраком". Проте його лицарія тепер належала панові Утору. Так само, як і Грім. "Краще жити жебраком, аніж злодієм". Він народився у Блошиному Подолі, бігав там із Тхором, Рафом та Книшем, але старий врятував його з того життя. Він знав, що відповів би пан Арлан з Грошодубу на заохочення Бросквина. Але пан Арлан помер, тому Дунк відповів за нього: — Навіть заплотний лицар має свою честь. — Ви радше помрете з честю чи житимете заплямованим? Та ні, відповіді не треба, я сам її знаю. Беріть хлопця і тікайте, лицарю шибениці. Поки ваш герб не став вашою ж долею. Дунк раптом вибухнув питаннями. — Звідки вам знати про мою долю? Ви що, теж бачите сни, як Ян Скрипаль? Що ви знаєте про Яйка? — Я знаю, що яйцям краще самим не лізти на сковорідку, — відповів Бросквин. — У Білостін'ї для хлопчика погане повітря. — Які ваші власні успіхи на герці, пане? — запитав Дунк. — О ні, я на поле навіть не потикався — мені-бо випали погані прикмети. Як гадаєте, хто забере собі драконяче яйце? "Авжеж не я", — подумав Дунк, а вголос мовив: — То відає Седмиця. А я — ні. — Спробуйте вгадати, пане. Маєте-бо два ока. Дунк поміркував хвильку. — Скрипаль? — Влучно. Чи не поясните, як дійшли такої думки? — Та просто... маю передчуття. — Я теж, — погодився Майнард Бросквин. — Погане передчуття щодо будь-якого чоловіка чи хлопчика, який здуру заступить шлях Скрипалеві. *** Яйк вичісував Грома коло їхнього намету, але очі його гуляли деінде. "Тяжко малий переживає мою поразку". — Годі! — покликав Дунк. — Ще трохи, і Грім стане лисіший за тебе. — Пане?! — Яйк аж гребінця впустив. — Я знав, пане, що якомусь дурному слимакові не стане сили вас убити! І охопив лицаря обома руками. Дунк зісмикнув з хлопцевої голови солом'яного бриля і припасував до своєї. — Маестер казав: ти втік з моїм обладунком. Яйк обурено забрав бриля назад. — Я, пане, вичистив кольчугу, налощив поножі, ринграфа та нагрудника. Але шолом ваш тріснув і пом'явся там, куди його поцілив спис пана Утора. Треба, щоб зброяр його відклепав. — Хай пан Утор сам клепає. Тепер це його клопіт. "Ані коня, ані меча, ані обладунку. Я мав би попроситися у вертеп до карликів. Сміховинна була б вистава: шестеро карликів лупцюють велетня свинячими міхурами". — Грім також переходить до нього. Ходімо. Віддамо йому вигране і побажаємо успіхів у подальших герцях. — Віддамо? Зараз, пане? Хіба ви не викупите Грома назад? — За віщо? За грудки землі та овечі бибки? — Я вже думав, пане. Може б ви взяли у борг?... Дунк різко перервав його. — Стільки ніхто не дасть, Яйку. Та й з якого дива? Хто я такий? Здоровенний бовдур, який називав себе лицарем, доки слимак з дрючком трохи не відірвав йому голову? — Ну, — розсудив Яйк, — ви б могли взяти собі Крапельку, а я — знову сісти на Маестра. Ми б поїхали до Перелітку, і ви вступили б до дружини мого батька. В його стайнях повно коней. Був би вам і бойовий огир, і дорожня кобила. Яйк зичив йому добра, та Дунк не міг приповзти на колінах назад до Перелітку. Тільки не так: побитим, без шеляга у кишені, шукаючи служби, та не маючи навіть меча при боці. — Хлопче, — мовив він, — ти до мене ласкавий, але я не хочу крихт зі столу твого ясновельможного батька. І з його стаєнь теж. Може, нам час піти різними дорогами. Дунк завжди міг найнятися у міську варту Ланіспорту або Старограду: туди охоче брали високих здорованів. "Я перебуцав своєю макітрою усі одвірки у корчмах від Ланіспорту до Король-Берега. Має ж мій зріст колись та принести якийсь зиск попри ґулі на лобі". Але міські стражники не тримали при собі зброєносців. — Я навчив тебе, чого зміг. Не надто багато, по правді. Ти матимеш більше користі від справжнього майстра-мечника — старого бувалого лицаря, який знає, з котрого кінця брати списа й меча. — Мені не потрібен майстер-мечник, — відповів Яйк. — Мені потрібні ви. А що як скористатися чо... — Ні. Навіть не думай. Не хочу й чути. Збери зброю та обладунок. Віддамо їх панові Утору з подякою. Важка справа не полегшає, хай скільки її відкладай. Яйк тупнув ногою з розпачу і похнюпився незгірш його обвислого бриля. — Так, пане. Як накажете. *** Знадвору шатро пана Утора здавалося дуже простим: великий чотирикутний блідо-рожевий ташний намет, розтягнутий на землі конопляними мотузками. На середній опорі майорів срібний равлик на довгому сірому прапорці — він складав єдину зовнішню прикрасу помешкання лицаря. — Чекай тут, — наказав Дунк Яйкові. Хлопець тримав повід Грома. Великий брунатний огир ніс на собі усю Дункову зброю та обладунок, навіть нового щита. "Лицар Шибениці. Найкосорукіший з таємничих лицарів". — Я довго не затримаюся. Він нахилив голову та зігнувся, аби пролізти до шатра. Ззовні Дунк аж ніяк би не здогадався, яка розкіш чекає всередині. Земля під ногами була встелена плетеними мирійськими килимами живих яскравих кольорів, різьблений стіл на кобильниці оточували складані стільці, а за постіль правила перина, вкрита м'якими подушками. У чавунній жарівниці диміло щось запашне. Пан Утор сидів за столом перед купою срібла і золота, з глеком вина при боці, та рахував монети разом зі зброєносцем — вайлуватим простаком десь одного віку з Дунком. Час від часу Слимак кусав чи відкладав якусь із монет. — Вчиш тебе, Віле, вчиш, і все не до пуття, — почув Дунк. — Оця обрізана, а оця стерта. А це що? У його пальцях затанцював золотий. — Спершу дивися, а потім бери. Давай, розповідай, що ти бачиш. Дракон закрутився у повітрі. Віл спробував зловити монету, але вона відскочила від пальців і впала на землю. Щоб її знайти, Вілові довелося стати на коліна. Хлопець перевернув монету кілька разів туди й сюди, а тоді мовив: — Ця хороша, мосьпане. Тутечки дракон з одного боку і король з іншого... Підлисток зиркнув у бік Дунка. — А, пане Шибенику. Добре, що ви досі стоїте на ногах. А я ж боявся, що убив вас на смерть. Чи не зробите мені ласку? Розкажіть моєму зброєносцеві, які бувають дракони. Віле, віддай панові Дункану монету. Дунк мимоволі узяв її. "Збив з коня, а тепер змушує блазнювати, абощо?". Спохмурнівши, він зважив монету в долоні, вивчив обидва боки, скуштував на зуб. — Золота. Ані стерта, ані обрізана. Ваги, здається, такої, як треба. Я б її теж узяв, мосьпане. Що з нею не те? — Король. Дунк придивився уважніше. Обличчя на монеті було молоде, голене, вродливе. Король Аерис на монетах мав бороду, як і старий король Аегон. Король Даерон, який правив між ними, бороду голив, але то був не він. Для часів перед Аегоном Негідним монета була надто новою. Дунк примружився на слово під головою короля. "Шість літер, таких самих, як на інших драконах". Ті літери означали "Даерон", але ж Дунк знав обличчя Даерона Ласкавого, і на монеті був не він. Придивившись іще раз, він побачив щось дивне у четвертій літері. Це ж не... — Даемон! — рушив він наосліп. — Тут написано "Даемон". Але жодного короля Даемона не було, тільки... — Самозванець. Так, Даемон Чорножар під час свого повстання карбував власну монету. — Так і так золото, — заперечив Віл. — Незгірш інших драконів, мосьпане. Слимак дав йому ляща по голові. — Телепень! Так, це золото. Бунтівницьке золото. Зрадницьке золото. Мати таку монету при собі — то вже зрада, а передавати її далі — подвійна зрада. Монету доведеться переплавити. Він ударив зброєносця ще раз. — Зникни з очей, дурню! Нам з цим добрим лицарем є про що побалакати. Віл поспіхом забрався з намету. — Сідайте, — ґречно запропонував пан Утор. — Вип'єте вина? У своєму власному наметі Підлисток здавався геть іншою людиною, ніж на учті. "Равлик уміє ховатися в шкаралупі", — подумав Дунк. — Дякую, не треба. Він кинув золотого назад панові Утору. "Зрадницьке золото. Чорножарове золото. Яйк казав, що це зрадницький турнір, а я не слухав". Треба буде вибачитися перед малим. — Та хоч трохи! — наполягав Підлисток. — Схоже, вам не завадить перехилити чарку-другу. Він налив два келихи вина і передав одного Дункові. Без обладунку пан Утор скидався радше на купця, ніж на лицаря. — Якщо я вірно розумію, ви прийшли з приводу вашої поразки. — Саме так. — Дунк скуштував вина. "Може, у голові припинить гупати". — Я привів коня, приніс зброю та обладунок. Прийміть їх, а заразом мої вітання з чесною та вправною перемогою. Пан Утор посміхнувся. — Тут мені личило б сказати, що ви хоробро билися на герці. Дункові стало цікаво, чи лицарський звичай велить казати "хоробро", коли маєш на увазі "незграбно, але відчайдушно". — Дякую за добрість, але... — Гадаю, ви недочули, пане. Чи не буде з мого боку надто зухвало спитати, як ви взагалі стали лицарем? — Лицар Арлан з Грошодубу знайшов мене у Блошиному Подолі, коли я там бігав за свинею. Його колишнього зброєносця убили на Червонотрав'ї, тож він потребував когось, аби ходити за конями та чистити кольчугу. Він пообіцяв навчити мене битися списом і мечем та їздити верхи, якщо я служитиму йому. І я пішов служити. — Чарівна оповідка... хоча на вашому місці про свиню я б не згадував. І де ж цей ваш Арлан з Грошодубу зараз, прошу пана? — Помер. Я сам його поховав. — Зрозуміло. Ви відвезли його додому, до Грошодубу? — Я навіть не знаю, де той Грошодуб. Дунк ніколи не бував у Грошодубі старого лицаря. Пан Арлан розповідав про нього не частіше і не охочіше, ніж Дунк — про Блошиний Поділ. — Я поховав його на схилі пагорба лицем на захід, щоб він завжди бачив, як сідає сонце. Складаний стілець загрозливо зарипів під його вагою. Пан Утор повернувся до свого крісла. — В мене є власний обладунок і кращий за вашого кінь. Навіщо мені здалася стара заморена шкапа, а на додачу — мішок побитого іржавого заліза? — Мій обладунок скував майстер Баш-Булат, — розсердився Дунк. — Яйк добре про нього дбав. На кольчузі немає ані плями іржі, уся криця добра та міцна. — Міцна, та заважка, — скривився пан Утор, — ще й завелика для звичайної людини, бо ви з вашим зростом, Дункане Високий, досить незвичайні. Що до коня, то він застарий, аби їздити, і зажорсткий, аби з'їсти. — Грім уже не такий молодий, — погодився Дунк, — і обладунок у мене важкуватий, правду кажете. Але ж його можна продати. У Ланіспорті чи Король-Березі є безліч ковалів, які заберуть його в вас із рук. — За десяту частину ціни, якщо пощастить, — мовив пан Утор, — і то тільки на перекування. Ні. Я хочу нового срібла, а не старого заліза. Доброї монети королівського карбу. То ви бажаєте викупляти свою лицарію чи ні? Дунк покрутив келиха з вином у руках, хмурніючи чолом. Келих був чистого срібла, викладений по краю маленькими золотими равликами. Вино теж було золоте і добряче паморочило голову. — Якби ставалося, як бажалося, то радо викупив би. От тільки... — ...давно у тому гамані не буцались два олені, так? — Якби ж ви... з вашої ласки... позичили мені мого коня та обладунок, я б виплатив викуп потім. Щойно знайшов би гроші. Слимака це розвеселило. — І де ж ви їх знайдете, прошу пана? — Я б міг вступити на службу до якогось князя, або... — Дункові тяжко давалося кожне слово. Він почувався жебраком. — Хоч за кілька років, та я все виплачу. Обіцяю. — Мабуть, ще й лицарською честю присягнетеся? Дунк почервонів. — Можу дати розписку на пергамені. — Закарлючка заплотного лицаря на клапті паперу? — Пан Утор закотив очі. — Який мені з неї зиск? Хіба що гепу підтерти. — Але ви теж заплотний лицар. — Ви мене ображаєте. Дійсно, я блукаю, де хочу, і не служу нікому, окрім себе... та під заплотами я не спав уже багато років. Надаю перевагу корчмам та заїздам. Я — турнірний лицар, ще й найкращий з усіх, яких ви стрічали. — Найкращий? — Нахабство пана Утора розгнівало Дунка. — Шторм-Реготун навряд чи погодиться. А заразом Лео Довгий Шпичак і Харциз Бракенський. На Ясенбродській луці ніхто й словом не згадав про якогось там слимака. Чого б це? Якщо ви такий знаний переможець? — Хіба я казав про себе як про знаного переможця? Виграючи турніри, здобувають славу. Але як на мене, краще віспа, ніж та слава. Ні, красно дякую. Я виграю наступний герць, але наостанок впаду. Маслоплав наготував тридцять драконів для другого лицаря на турнірі. Мені цього вистачить... а ще ж добрячі викупи та виграші з закладів. Він махнув рукою на купки срібних оленів та золотих драконів на столі. — Ви здоровий чолов'яга на вигляд, величенький та ставний. Зріст зачаровує дурників, хоча у кінному герці з нього немає жодного зиску. Вілові вдалося підняти заклади проти мене до трьох проти одного. Один бовдур — князь Шевний — дав п'ять до одного. Він підняв срібного оленя і, закрутивши, підкинув його у повітря. — Старий Бик полетить сторчма наступним. А за ним і лицар Дуплястої Калини, якщо дотягне. Беручи до уваги настрої натовпу, я зберу проти себе гарні заклади. Адже селяни так люблять своїх сільських звитяжців. — В пані Глендоні тече кров справжнього звитяжця, — бовкнув Дунк. — Охоче сподіваюся. За таку кров даватимуть два до одного. На жаль, кров хвойди варта меншого. Пан Глендон патякає про свого батька при кожній нагоді, але чи помітили ви, що він ніколи не згадує про матір? І на те є вагома причина: він народився від табірної дівки, яку звали Янка. Точніше, до Червонотрав'я вона звалася Янка-Копійчанка, але в ніч перед битвою вграла стільки чоловіків, що змінила прізвисько на Янка-Червонянка. Без сумніву, Вогнепал теж її раніше не минав, але тим самим можуть похвалитися ще сто чоловіків. Тож мені здається, що наш друг Глендон зависокої про себе думки. А сам навіть не рудий. "От тобі й кров звитяжця", — подумав Дунк. — Але ж він каже, що є лицарем. — І не обманює. Хлопчик з сестрою виросли у бурдеї, який звався "Дупляста Калина". Коли Янка-Копійчанка померла, про них дбали інші хвойди. Вони ж згодували хлопцеві вигадану матір'ю байку про те, що він народився від Вогнепалового сімені. Старий зброєносець, що жив неподалік, за кисле пиво та солодку дірку навчив хлопця, як умів, лицарської науки, але ж не міг висвятити шмаркача, бо сам лицарем не був. Та за півроку до бурдею нагодилася ватага лицарів, а серед них такий собі пан Морган Вишеград, який сп'яну заприязнився до сестри пана Глендона. Так сталося, що сестра ще в дівоцтві сиділа, а Вишеград не мав стільки грошей, як зазвичай беруть за цнотливих. От і уклали вони угоду. Пан Морган прийняв її брата до поважного лицарського товариства просто там, у "Дуплястій Калині", перед двадцятьма свідками, а сестричка відвела його нагору і дала зломити свою калину. Отака справа. "Кожен лицар може висвятити іншого". Дунк чував, коли ще служив зброєносцем в пана Арлана, про вояків, які купили собі лицарство послугами, погрозами чи калитою срібла. Але ще ніколи — сестриною цнотою. — То просто байка! — прохопився Дунк. — То не може бути правда. — Я її чув від Кірбі Піма, який божиться, що був там власною особою і на свої очі бачив те висвячення, — здвигнув плечима пан Утор. — Та байдуже, воювали його предки чи шльондрували — з сідла він у мене вилетить хутенько та гарненько. — Але ж за жеребом може випасти й не він. Пан Утор підняв брову. — Звитух поважає срібло незгірше від інших. Даю вам слово, наступним мені випаде Старий Бик, а тоді й хлопець. Чи не бажаєте на це поставити? — Вже не маю чого ставити. Дунк не міг вирішити, що огидніше: те, що Слимак дає хабарі розпорядникові задля бажаного парування, чи те, що Слимак замовив собі саме його. І рішуче звівся на ноги. — Я сказав усе, заради чого прийшов. Мій кінь та меч належать вам, а заразом і обладунок. Слимак переплів пальці. — Можливо, є інший спосіб. Ви ж не зовсім нездара. Маєте свої переваги. Наприклад, гепаєте на землю просто розкішно. Пан Утор посміхнувся, заблищав масними губами. — Я позичу вам вашого огиря та обладунок... якщо ви вступите до мене на службу. — Службу? — Дунк не розумів. — Яку саме службу? Зброєносця ви вже маєте. Чи вам треба поставити залогу в якомусь замку? — Було б треба, якби я мав замок. Але ж кажу, хороша корчма зручніша. Замки дуже дорогі в утриманні. А отже, йдеться не про замок. Служба полягатиме в тому, щоб виїхати проти мене ще на кількох турнірах — скажімо, на двадцяти. Не надто складне доручення, еге ж? Матимете десяту частину від моїх виграшів. І на майбутнє обіцяю бити у ваші широкі груди, а не в голову. — Тобто я маю їздити з вами, щоб падати з коня? Пан Утор задоволено гигикнув. — Ви таке розкішне опудало. Ніхто зроду не повірить, що якийсь сутулий дядько з равликом на щиті може вибити з сідла такого велетня. Він потер підборіддя. — Але вам слід обрати інший знак для щита. Шибеник виглядає досить зловісно, та чим він має лякати? Зрештою, його схопили і стратили. Ні, треба вигадати щось лютіше. Може, ведмежу голову. Череп. Ще краще — три черепи. Немовля, наколоте на списа. Ще треба відростити волосся і завести бороду. Що довшу, дикішу і неохайнішу, то краще. Таких місцевих забав довкола влаштовується більше, ніж ви гадаєте. Можна підняти заклади так, що заробимо досить, аби й собі драконяче яйце купити, доки... — ...доки не дізнаються, який я косорукий? Я втратив лицарію, та не лицарську честь. Беріть собі Грома і обладунок. Більше вам від мене нічого не перепаде. — Жебракові гонор не личить, пане мій. Найнятися до мене — то не найгірша доля. Принаймні я можу навчити вас дечого про кінний герць, на якому ви зараз розумієтеся, як льоха з хліву. — Як саме навчити? Виставляючи мене дурником на людях? — Дурником я вас уже виставив. Але навіть дурникам не завадить інколи їсти. Дунк відчув прагнення загасити кулаком ту посмішечку на його мармизі. — Тепер бачу, чого ви намалювали слимака на щиті. Бо ви слизька потвора, а не лицар. — А ви звичайнісінький бовдур. Ви справді такий сліпий, що впритул не бачите небезпеки? — Пан Утор відставив келиха. — Ви хоч розумієте, чому я вдарив вас саме туди, пане? Він підвівся і легенько торкнувся Дункових грудей посередині. — Адже збити вас на землю так само легко, якщо спрямувати коронку, приміром, сюди. Голова — менша ціль, ударити туди важче... зате легше вбити. А мені саме за те й заплатили. — Заплатили?! — Дунк аж сахнувся. — Ви про що? — Шість драконів виплачено заздалегідь, чотири обіцяно по вашій смерті. Жалюгідні гроші за життя лицаря. Будьте вдячні за жадібність замовника. Якби дали більше, я б пробив списом зорову щілину вашого шолома. Дункові знову запаморочилося у голові. "Навіщо комусь платити за мою смерть? Я нікому в Білостін'ї не заподіяв зла". Щоправда, була на світі одна людина, яка люто бажала йому смерті — Яйків брат Аеріон. Але Ясний Принц сидів у вигнанні за вузьким морем. — Хто ж вам заплатив? — Золото приніс пахолок на світанку, невдовзі після того, як розпорядник забави вивісив жеребкування. Обличчя він ховав під каптуром, імені хазяїна не називав. — Але за віщо? — допитувався Дунк. — Я не питав. — Пан Утор знову наповнив келиха. — Гадаю, ви маєте більше ворогів, ніж думаєте, пане Дункане. А чому б ні? Дехто каже, що саме з вас почалися наші бідування. Дунк відчув на серці холод. — Поясніть. Слимак здвигнув плечима. — Я сам не був на Ясенбродській луці, але ж турніри — то мій хліб та сіль. Я спостерігаю за ними здалеку відданіше, ніж маестер за зірками. Мені відомо, як один заплотний лицар став приводом для суду Седмиці на Ясенбродській луці, внаслідок чого принц Баелор Списолам загинув від руки власного брата Маекара. Пан Утор всівся зручненько і простягнув ноги. — Принца Баелора любили. Ясний Принц теж мав друзів. І ті друзі не забули причину його вигнання за море. Подумайте про мою пропозицію, пане лицарю. Слимак, коли повзе, залишає по собі гидкий слиз, але людині той слиз не шкодить. Натомість танок з драконами завжди закінчується пекучим вогнем. *** Коли Дунк виходив зі Слимакового намету, день здався йому похмурішим. Хмари на сході побільшали та почорнішали, на заході сідало сонце, кидаючи через дворище довгі тіні. Дунк побачив, що зброєносець Віл оглядає Громові ноги. — Де Яйк? — запитав він. — Лисий малий? Звідки мені знати? Кудись побіг. "Не витримав прощання з Громом, — вирішив Дунк. — Мабуть, знову сидить у наметі з книжками". Але малий не знайшовся і там. Книжки лежали ошатним стосиком коло постелі Яйка, та самого хлопця не було й знаку. Дунк відчув: сталося щось недобре. Яйк не мав звички тікати кудись без дозволу. За кілька кроків двоє сивих бувалих стражників пили ячмінне пиво коло смугастого шатра. — ...та крутив я їх знаєш на чому, одного разу мені досить, — бурмотів один. — Коли сонце сходило, трава була ще зелена, а як заходило... Він замовк, бо другий стражник пхнув його ліктем, і тоді тільки помітив Дунка. — Чого вам, пане? — Чи не бачили ви мого зброєносця? Його ще кличуть Яйком. Чолов'яга почухав сиву щетину під одним вухом. — Знаю такого. Волосся на голові менше, ніж у мене, а язик довший за трьох таких, як він сам. Інші хлопці трохи його повозюкали, але теє було минулої ночі. З тих пір не бачив, перепрошую пана. — Мабуть, налякався, — мовив другий стражник. Дунк кинув на нього похмурий погляд. — Якщо повернеться, скажіть йому, щоб чекав тут. — Еге ж, пане. Скажемо. "Може, побіг дивитися двобої, та й годі". Дунк закрокував назад до поля. Проходячи повз стайні, він натрапив на пана Глендона Пала, який вичісував справну гніду кобилицю. — Чи не бачили ви Яйка? — запитав його Дунк. — Пробігав тут нещодавно. — Пан Глендон видобув з кишені морквину і згодував конячці. — Подобається моя нова кобила? Князь Костян прислав зброєносця з викупом, та я сказав, щоб лишив золото собі. Я сам на ній їздитиму. — Їхній вельможності це не сподобається. — Їхня вельможність стверджували, що я не маю права малювати вогняну комету на своєму щиті. Вони сказали, що моїм знаком має бути калина з дуплом. І тепер їхня вельможність можуть з горя самі себе в дупло відчухати. Дунк не міг не посміхнутися. Він теж їв з того столу, давився тим самим гірким хлібом з рук Ясного Принца та пана Стефона Фосовея. Тому відчув приязнь до молодого норовливого лицаря. "Звідки мені знати — може, й моя мати була шльондра". — Скільки ж ви виграли коней? Пан Глендон здвигнув плечима. — Та я вже лік втратив. Мортімер Гребеняк ще й досі мені коня винний. Сказав, що радше з'їсть, аніж дозволить якомусь хвойдиному вилупкові на нього сісти. А броню побив келепом, перш ніж віддати мені. Наробив у ній дірок. Та може, за метал ковалі щось дадуть. Він здавався радше засмученим, аніж розлюченим. — Біля того... заїзду... де я виріс, була стайня. Я там служив іще малим. Коли тільки міг, виводив коней покататися, поки їхні власники... відпочивали. Я завжди мав хист до коней. Румаки, тяглові, мисливські, бойові... я на всяких попоїздив. Навіть на дорнійському піщаному. Один старий навчив мене робити списи. Я гадав: от покажу, який я до усього вдатний, і мене визнають за сина свого батька. Але ж не визнали. Навіть зараз. Не хочуть визнати, та й годі. — Дехто не визнає ніколи, — відповів Дунк. — Хоч би як ви пнулися. Інші... ну, не всі однакові. Я стрічав і добрих людей. Він хвильку подумав. — Після турніру ми з Яйком рушимо на північ. Служити Зимосічі, битися за Старків проти залізняків. Ви б могли поїхати з нами. Пан Арлан завжди казав, що північ — то цілий окремий світ. Там ніхто, мабуть, і не чув про Янку-Копійчанку та Лицаря Дуплястої Калини. "Там ніхто з тебе не кепкуватиме. Тебе знатимуть за твоїм клинком і списом, судитимуть так, як ти того вартий". Пан Глендон кинув на нього підозріливий погляд. — Навіщо мені воно? Чи ви кажете, що я маю втекти і заховатися? — Та ні. Я просто подумав... краще два мечі, ніж один. Шляхи вже не такі безпечні, як раніше. — Воно-то так, — пробурчав хлопець, — але батькові колись обіцяли місце у Королегвардії. Я вимагатиму для себе те біле корзно, котрого він так і не вдяг. "Ти його отримаєш з таким самим успіхом, як я, — подумав Дунк. — Ти народився від табірної дівки, а я виповз із покидьків Блошиного Подолу. Таких, як ми, королі не шанують". Проте хлопцеві сувора правда навряд чи припала б до смаку. Тож натомість Дунк мовив: — Гаразд. Тоді сили вашій правиці, пане. Він відійшов лише кілька кроків, коли пан Глендон покликав услід. — Пане Дункане! Зачекайте. Я... мені не слід було грубіянити. Матінка казала: не буває лицаря без шляхетного поводження. Хлопець, здавалося, ледве добирає слова. — До мене після останнього герцю приходив князь Пик. Запропонував служити Зорешпилеві. Сказав, що насувається така буря, якої Вестерос не бачив ціле покоління. Сказав, що потребує багато мечів та людей, які вміють їх тримати. Вірних людей, що вміють коритися наказам. Дунк ледве повірив почутому. Гормон Пик висловив своє презирство до заплотних лицарів ясніше нікуди: спершу на дорозі, а тоді й на даху. А тут раптом така щедра пропозиція. — Пик — сильний та впливовий вельможа, — мовив він обережно, — але... не надто вартий довіри, як на мене. — Еге ж. — Хлопець почервонів. — Він вимагав свою ціну. Він хотів взяти мене на службу, але наперед хотів, аби я... довів свою відданість. Він би влаштував так, щоб жереб випав мені проти його друга Скрипаля, а я мав присягнутися, що програю. Дунк повірив хлопцеві. Мав би розлютитися, але чомусь лишився спокійним. — Яка ж була ваша відповідь? — Я відповів, що не зміг би програти Скрипалеві, навіть якби схотів, бо вже поскидав з коней далеко кращих за нього лицарів, і ще до кінця дня драконяче яйце буде моїм. Пал слабко всміхнувся. — Та він, певно, чекав чогось іншого. Бо обізвав мене дурнем і сказав, що краще мені тепер ходити й озиратися. Скрипаль має багато друзів, казав він, а я не маю жодного. Дунк поклав руку йому на плече і стиснув. — Ви маєте друга, пане. І матимете двох, щойно я знайду Яйка. Хлопець глянув йому в очі й кивнув. — Добре знати, що справжні лицарі ще збереглися на цьому світі. *** Дунк уперше як слід роздивився пана Томарда Гедля, поки шукав Яйка у натовпі коло поля. Дебелий, широкий у плечах, з грудьми як барило, зять пана Маслоплава носив панцирну броню на каптані з вареної шкіри та багатий шолом з якоюсь лускатою і слинявою гемонською подобою на маківці. Його кінь був на три долоні вищий за Грома і трохи не на пуд важчий — справжнє чудовисько, ще й закольчужене. Залізо на вершникові й на ньому самому так сповільнило коня, що він не міг навіть мчати повним чвалом. Та це не допомогло панові Кларенсу Карлтону. Останнього понесли з поля на ношах, а Гедль тим часом зняв з голови свого дідька, щоб провітритися. Голова в нього була велика, широка й лиса; щелепу облямовувала чорна борода. На щоці та шиї виблискували гидкі червоні чиряки. Дунк упізнав його обличчя: саме Гедль гарикнув на нього у опочивальні, коли він узяв до рук драконяче яйце. Тим самим низьким грубим голосом, яким раніше розмовляв з князем Пиком. На нього накотили спогади, уривки почутих слів: "оці злидні, що ти нам тицяєш у очі... чи є хлопець справжнім сином свого батька?... Лихий Булат... потрібен меч... Старий Молочар хоче... чи є хлопець справжнім сином свого батька?... Кажу тобі, Кровокрук не марнує часу на сни... чи є хлопець справжнім сином свого батька?". Дунк витріщився на глядацький поміст, питаючи себе, чи не міг Яйк якимось чином пролізти на своє законне місце серед найвельможніших панів. Проте Яйка ніде не побачив. Маслоплав та Фрей також зникли, хоча дружина Маслоплава сиділа на своєму кріслі, знуджена і нетерпляча. "Чудасія", — подумав Дунк. Маслоплавів замок, його ж весілля, молода дружина — Фреєва дочка. Забава влаштована на їхню честь. То де ж вони всі поділися? — Пан Утор Підлисток! — загув герольд. Сонце заховалося за хмару, і Дунковим обличчям пробігла тінь. — Пан Теомор з дому Булвер, Старий Бик, лицар Чорнокрони! Поля ставайте, честь здобувайте! Старий Бик виглядав страхітливо у криваво-червоному обладунку, ще й з чорними бичачими рогами на шоломі. Але йому знадобилася поміч міцного зброєносця, аби вилізти на коня. Та й з повороту голови під час їзди було ясно, що пан Майнард не збрехав про сліпе око. І все ж лицар отримав гарячі вітання натовпу, виїхавши на поле. Слимакові щастило з вітаннями менше, але він, певно, сам цього хотів. У першій сутичці удари списів лише ковзнули по щитах. У другій Старий Бик зламав списа на щиті пана Утора, а Слимак промазав. Те саме трапилося і третього разу, а на додачу пан Утор ще й захитався, наче зараз впаде. "Прикидається, — зрозумів Дунк. — Тягне час, аби до наступного разу підняти заклади". Роззирнувшись, він одразу ж помітив Віла, який заклопотано ставив за хазяїна. Тут-таки до нього дійшло, що він теж міг би поповнити власний гаман монетою-другою в той самий спосіб. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". Старий Бик упав з коня аж у п'ятій сутичці. Його вибив з сідла набік удар коронкою, яка зграбно з'їхала щитом і влучила лицареві просто у груди. Заплутавшись ногою у стремені, він сажнів зо двадцять волочився полем, поки його пахолки нарешті не впіймали коня. Затим винесли ноші, і переможеного знову потягли до маестра. Поки Булвера виносили, впало кілька крапель дощу, від яких його вапенрок потемнів. Дунк спостерігав без жодних почуттів. Він думав про Яйка. "Що як мій таємний ворог наклав на нього руки?". Таке цілком могло статися. "Але хлопчик ні в чому не винний. Якщо хтось і бажає мені зла, малий не повинен за це страждати". *** Коли Дунк знайшов пана Яна Скрипаля, той саме узброювався для наступного герцю. Йому допомагали аж три зброєносці: застібали пряжки обладунку, поралися з чабраком і ладрами коня. Неподалік сидів добряче побитий князь Алин Глушняк, ковтав розбавлене водою вино і дивився вовком. Побачивши Дунка, пан Алин удавився і пирхнув вином на себе. — Як це ви досі ходите своїми ногами? Та Слимак мав забити вам лоба в потилицю! — Баш-Булат зробив мені доброго міцного шолома, мосьпане. До того ж пан Арлан казав, що іншого такого твердолобого, як я, годі й шукати. Скрипаль засміявся. — Не зважайте на Алина. Вогнепалів байстрюк скинув його з сідла просто на товсту м'яку дупу, і тепер він ненавидить усіх заплотних лицарів. — Той рябий вишкварок — ніякий не син Квентина Пала, — загарячкував Алин Глушняк. — Хто його тільки на поле пустив! Якби це було моє весілля, йому б дали київ за нахабство! — Овва! І де ж ти знайдеш таку дівчину, щоб пішла за тебе заміж? — насмішкувато запитав пан Ян. — Та й нахабство Пала дратує куди менше, ніж твоє скигління. Пане Дункане, ви часом не друг Галтрі Зеленому? Бо я скоро мушу розлучити його з конем. Дунк не мав сумніву, що так і станеться. — Я з ним навіть не знайомий, мосьпане. — Чи не вип'єте зі мною келих вина? Може, з'їсте хліба з оливками? — Лише два слова, якщо дозволите. — Я дозволю вам набагато більше. Зайдімо лишень до мого шатра. Скрипаль навіть притримав Дункові запону. — Ні, Алине, ти лишайся. Правду кажучи, тобі на користь посидіти без хліба і без оливок. Усередині Скрипаль обернувся до Дунка і мовив: — Я знав, що пан Утор вас не вбив. Бо мої сни не помиляються. А Слимак скоро битиметься проти мене. Коли я його виб'ю, то вимагатиму назад вашу зброю та обладунок. І коня, ясна річ, хоча ви заслуговуєте на кращого. Чи не приймете від мене подарунок? — Я... ні... я не можу. — Від самої думки Дункові стало незатишно. — Не бажаю здатися невдячним, але... — Якщо вас турбує борг, не думайте про нього. Мені не потрібне ваше срібло, пане. Тільки ваша дружба. Як ви можете стати одним із моїх лицарів без коня? Пан Ян натягнув одну з панцирних членованих рукавиць і зігнув-розігнув пальці. — Мій зброєносець загубився. — Може, втік із дівчиною? — Яйк ще замолодий для дівчат, мосьпане. Він ніколи б не залишив мене з власної волі. Якби я помирав, він би чекав, поки моє тіло вистигне. Його кобилка й досі тут. Так само, як наш мул. — Скажіть слово, і я накажу моїм людям відшукати його. "Моїм людям". Дункові не сподобалися ці слова. "Турнір зрадників", — мимоволі майнула думка. — То ви не заплотний лицар. — Аж ніяк. — Скрипаль посміхався по-хлоп'ячому весело та чарівно. — Але ж ви це знали від самого початку. Ви величали мене "мосьпаном", відколи зустріли на дорозі. Чому б це? — Бо ви так говорите. Так дивитеся. Так чините. "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". — Минулої ночі на даху ви сказали дещо таке... — Від вина я стаю балакучий. Але не відмовлюся від жодного слова. Ми маємо бути разом — ви і я. Мої сни не брешуть. — Ваші сни, може, й не брешуть, — зазначив Дунк, — зате брешете ви самі. Ян — це ж не справжнє ваше ім'я, чи не так? — Ні, не справжнє. — Очі Скрипаля засвітилися лукавством. "Він має такі ж очі, як у Яйка". — Його справжнє ім'я скоро відкриється для тих, кому слід його знати. — До шатра пропхався насуплений князь Гормон Пик. — Попереджаю тебе, заплотнику... — Та припини, Гормику, — перервав його Скрипаль. — Пан Дункан уже з нами, або скоро буде. Я ж кажу, він мені снився. Знадвору засурмив герольд. Скрипаль повернув голову. — Мене викликають на герць. Прошу вибачити, пане Дункане. Ми продовжимо розмову, щойно я дам ради панові Галтрі Зеленому. — Сили вашій правиці, — ввічливо побажав Дунк. Зрештою, ніколи не завадить триматися лицарського звичаю. Коли пан Ян пішов, князь Гормон залишився. — Його кляті сни згублять усіх нас. — За скільки погодився пан Галтрі? — несподівано для себе запитав Дунк. — Вистачило й срібла, чи він попрохав золота? — Бачу, хтось забагато патякає. — Пик всівся у складане крісло. — В мене там, надворі, тузінь стражників. Така спокуса — покликати їх сюди і врізати вам горлянку, пане лицарю. — То чому ж не кличете? — Бо їхня милість будуть незадоволені. "Їхня милість". Дунка наче хтось у живіт ударив. "Ще один чорний дракон, — подумав він. — Нове повстання Чорножара. А тоді нове Червонотрав'я. Коли сходило сонце, трава була ще зелена...". — А чому саме на цьому весіллі? — Князь Маслоплав хотів молоду дружину, щоб зігрівала йому ліжко. Князь Фрей мусив кудись приткнути дещо заплямовану дочку. Їхнє родинне свято стало гарним приводом зібрати в одному місці декількох панів-однодумців. Більшість зібраних колись уже билися за Чорного Дракона. Решта має причини ненавидіти правління Кровокрука або ж плекати власні надії та образи. В багатьох із нас забрали до столиці синів та дочок, щоб надалі забезпечити нашу вірність престолові. Але більшість заручників померли у Велику Весняну Пошесть. Наші руки більше не зв'язані. Наш час настав. Аерис — слабак. Він книжник, а не воїн. Простий люд його майже не знає, а те, що про нього знає — зневажає. Його власне панство любить його ще менше. Його батько також був слабак, це всі пам'ятають, але коли престолові щось загрожувало, у поле виїжджали його сини: Баелор та Маекар, молот і ковадло... Але Баелора більше немає, а принц Маекар скніє у Перелітку, посварившись із королем та Правицею. "Еге ж, — подумав Дунк, — а тепер один пришелепкуватий заплотний лицар сам привіз улюбленого принцового сина до рук ворогів. Чи є кращий спосіб утримати принца Маекара у Перелітку, щоб він звідти й не потикався?". — Але ж є ще Кровокрук, — мовив він. — То не слабак. — Не слабак, — погодився князь Пик, — але ніхто не любить ворожбитів. До того ж братовбивці прокляті у очах як богів, так і людей. За перших ознак слабкості чи поразки сили Кровокрука розтануть, як літній сніг. А якщо справдиться сон принца, і тут, у Білостін'ї, з'явиться живий дракон... Дунк закінчив за нього: — То престол буде ваш. — Їхній, — виправив Гормон Пик. — Я лише сумирний слуга їхньої милості. Він звівся на ноги. — Навіть не пробуйте тікати з замку, пане. Якщо спробуєте, я сприйму це як доказ зради, і ви накладете головою. Ми надто далеко зайшли, щоб вертати назад. *** Зі свинцевого неба вже линув добрячий дощ, коли Ян Скрипаль та пан Галтрі Зелений взяли нові списи на протилежних кінцях поля. Багато весільних гостей ринули до трапезної, ховаючись під киреями та каптурами. Пан Галтрі сидів на білому огирі. Його шолом прикрашало зелене пір'я; така сама пишна кита стирчала і з кінського налобника. Кирею пошили з безлічі латок різних відтінків зеленого. Рукавиці та поножі блищали золотими візерунками, а на щиті виднілися дев'ять нефритових зірок на блідо-зеленому полі. Навіть бороду він пофарбував у зелений колір, на зразок тирошійців за вузьким морем. Дев'ять разів вони зі Скрипалем кидалися один на одного з наставленими списами. Дев'ять разів лицар зелених латок та молодик з золотими мечами і скрипками ламали їх один об одного. До восьмої сутички земля почала м'якнути; важкі огирі розбризкували дощову воду з калюж. У дев'ятій сутичці Скрипаль трохи не випав з сідла, але втримався. — Добрячий удар! — вигукнув він зі сміхом. — Ви майже вибили мене, пане! — Скоро виб'ю! — відповів зелений лицар крізь пелену дощу. — Не бувати цьому. — Скрипаль відкинув потрощеного списа і взяв з рук зброєносця нового. Наступна сутичка виявилася останньою. Спис пана Галтрі безпорадно шкрябнув по щиті Скрипаля, а спис пана Яна влучив зеленому лицареві просто у груди і вибив на землю, де той ляпнувся у буру грязюку. На сході Дунк побачив віддалений сполох блискавки. Глядацький поміст порожнів доволі швидко; пани та простий люд намагалися якнайшвидше втекти від вологи. — Вже розбігаються, — пробурмотів Алин Глушняк, звідкілясь виникнувши біля Дунка. — Кілька крапель дощу, і всі хоробрі та вельможні пани з вереском тікають під дах. Що ж вони робитимуть, коли налетить справжня буря? "Справжня буря". Дунк розумів, що пан Алин каже не про негоду. "Чого йому треба? Навіщо він раптом вирішив заприязнитися до мене?". Герольд знову ступив на поміст. — Пан Томард Гедль, лицар Білостін'я, на службі князя Маслоплава! — заволав він під віддалений гуркіт грому. — Пан Утор Підлисток. Поля ставайте, честь здобувайте! Вчасно глянувши на пана Утора, Дунк помітив, як у того зів'яла усмішка на обличчі. Отже, це не той суперник, за якого він платив. Розпорядник обдурив його, але навіщо? "Тут втрутився хтось інший. Хтось, кого Звитух шанує більше, ніж Утора Підлистка". Дунк поміркував над цим якусь мить. "Вони ж не знають, що Підлисток сам хоче програти, — раптом зрозумів він. — Вони відчувають у ньому загрозу, от і поставили Чорного Тома прибрати його з дороги Скрипаля". Сам Гедль також бере участь у змові Пика; йому в разі потреби можна доручити програти. Отже, залишається тільки... Раптом через поле грязюки стрімко ринув сам князь Пик. Він видерся на поміст до герольда, ляпаючи полами делії. — Зрада! — заволав він. — Серед нас є шпигун Кровокрука! Вкрали драконяче яйце! Пан Ян Скрипаль різко розвернув коня. — Моє яйце?! Як це можливо? Адже князь Маслоплав тримає варту біля опочивальні вдень та вночі! — Варту вбито, — оголосив пан Пик, — але один вартовий назвав свого убивцю, перш ніж померти. "Чи не мене він збирається звинуватити?" — майнула в Дунка думка. Десяток людей бачив, як він брав яйце минулої ночі, коли ніс пані Маслоплав до її чоловіка у ліжко. Але тут палець пана Гормона гнівно тицьнув у обвинувачуваного. — Онде він! Хвойдин син. Хапайте його! На дальньому кінці поля збентежено підняв очі пан Глендон Пал. Якусь мить він, здавалося, не розумів, що діється, поки не побачив, як на нього з усіх боків біжать стражники. А тоді зірвався з місця швидше, ніж Дунк міг собі уявити. Він уже наполовину вихопив меча, коли перший стражник схопив його за горло. Пал вивернувся, але тут налетіли ще двоє, врізалися, збили у грязюку... і миттю набігла решта, волаючи та хвицяючи ногами. "Те саме могло статися зі мною", — зрозумів Дунк. Він почувався безпорадним, як у Ясенброді того дня, коли йому сказали, що відріжуть руку та ногу. Алин Глушняк смикнув його назад. — Не лізьте у цю справу, якщо хочете знайти вашого зброєносця. Дунк рвучко обернувся. — Ви про що? — Можливо, я знаю, де малий. — І де ж? — Дунк не мав настрою гратися в ігри. На дальньому кінці поля пана Глендона грубо поставили на ноги і міцно стиснули між собою двоє стражників у кольчугах та шоломцях. Від пояса до п'ят він був увесь бурий від грязюки, а щоками стікала кров, розбавлена дощем. "Потекла кров звитяжця", — подумав Дунк, поки біля затриманого злазив з коня Чорний Том. — Де яйце? Кров зацебеніла з Палового рота, щойно він його розтулив. — Навіщо мені красти яйце? Я майже виграв його. "Еге ж, — подумав Дунк, — хто б тобі дозволив". Чорний Том хльоснув Пала по обличчі кулаком у залізній рукавиці. — Обшукайте його сакви! — наказав пан Пик. — Заприсягнуся, що саме там ви його і знайдете, добре загорнуте та заховане. Пан Алин стишив голос. — І таки знайде. Ходімо зі мною, якщо хочете знайти свого зброєносця. Кращого часу не буде — усі саме дивляться в інший бік. Панич не чекав відповіді; Дунк мимоволі рушив за ним і за три довгі кроки опинився поруч. — Якщо ви бодай щось заподіяли Яйкові... — Не маю смаку до хлопчиків. Сюди. Перебирайте ногами. Під арку, донизу заляпаними грязюкою сходами, за ріг. Дунк тупав за паном Алином під дощем по калюжах, притискаючись, як і він, до стіни, аби сховатися у тіні. Нарешті вони зупинилися у загородженому дворику, вимощеному гладкими слизькими каменями. З усіх боків підступали будівлі замку. Нагорі виднілися зачинені віконницями вікна. Посередині дворику стояв низький, викладений з каменів колодязь. "Якось самотньо тут", — подумав Дунк. Це йому не сподобалося. Передчуття змусило сягнути по руків'я меча... аж тут він згадав, що меча забрав Слимак. Шарпнувши рукою по стегні, де колись висіли піхви, він раптом відчув, як йому в поперек уперся кінчик ножа. — Спробуєте обернутися — виріжу вам нирку і віддам замковим кухарям засмажити на вечерю. Кинджал настирливо проштрикнув Дункову камізелю. — Ану вперед, до колодязя. Без різких рухів, пане добродію. "Якщо він укинув Яйка до того колодязя, його не врятує якийсь там іграшковий ножик". Дунк повільно ступив кілька кроків і відчув, як у животі піднімається лють. Вістря біля спини зникло. — Можете обернутися лицем до мене, заплотний лицарю. Дунк обернувся. — Мосьпане... то це з-за драконячого яйця? — Ні. Це з-за дракона. Ви гадали, я буду дивитися, як ви його в мене крадете? — Пан Алин болісно скривився. — Дарма я довірився тому ницому Слимакові. Він поверне мені усі гроші, до останньої монети. "То це він? — вразився Дунк. — Оцей напахчений, товстозадий, пикатий панич — мій таємний ворог?". Він не знав, плакати йому чи сміятися. — Пан Утор чесно заробив своє золото. Просто в мене міцна голова, та й годі. — Схоже на те. Крок назад. Дунк зробив крок назад. — Іще. Іще. Іще один. Ще один крок, і Дунк притиснувся до колодязя, відчуваючи камені попереком. — Сідайте на край. Вас же не лякає трошки водички, га? Після дощу вже не страшно. — Я не вмію плавати. Дунк поклав руку на край колодязя. Камені були мокрі. Один піддався під рукою. — Яка жалість. То самі стрибнете, чи пхнути ножем? Дунк зиркнув униз. Побачив, як вода рябить під дощем — за добрих дванадцять стоп унизу. Стінки колодязя вкривали слизькі водорості. — Я не зробив вам нічого поганого. — І вже не зробите. Даемон мій! Я очолю його Королегвардію. А ви не варті білого корзна! — Я й не казав, що вартий. "Даемон". Ім'я закалатало у Дунковій голові. "Ніякий не Ян. А Даемон, на честь батька. Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". — Від Даемона Чорножара народилося семеро синів. Двоє з них загинули на Червонотрав'ї, близнюки... — Аегон та Аемон. Недолугі тупі горлорізи. Такі ж самі, як ви. Коли ми були малі, вони задля втіхи мучили і мене, і Даемона. Я плакав, коли Лихий Булат повіз його до вигнання. І знову плакав, коли князь Пик сказав, що він повертається. А він побачив вас на дорозі й геть забув, що я взагалі є на світі. Глушняк загрозливо махнув кинджалом. — Можете стрибнути у воду як є, а можете, спливаючи кров'ю. Що обираєте? Дунк ухопив пальцями розхитаний камінь. Він, щоправда, сидів міцніше, ніж Дунк сподівався. Пан Алин устиг кинутися уперед і вдарити, поки Дунк його вивертав. Але Дунк крутнувся, і вістря проштрикнуло тільки м'язи щитової руки. Саме цієї миті камінь нарешті вирвався на волю. Дунк загнав його просто в рота вельможному паничеві й почув гучний хрускіт зубів. — У колодязь, кажете? Він ще раз тріснув панича по зубах, тоді кинув каменя, схопив Глушняка за зап'ясток і викрутив так, що зламав кістку. Кинджал брязнув на каменях двору. — Тільки після вас, мосьпане. Ступивши убік, Дунк смикнув панича за руку вперед і вгатив йому чоботом нижче спини. Князь Алин беркицьнувся головою у колодязь. Почувся сплеск. — Чудово! Мої вітання, пане. Дунк рвучко обернувся. Під дощем він міг розібрати тільки постать у каптурі та велике бліде око. Але щойно чоловік наблизився, як обличчя під каптуром набуло знайомих рис пана Майнарда Бросквина, а бліде око виявилося пряжкою з місячним каменем, якою він пристібав кобеняка на плечі. У колодязі плюскався і вовтузився князь Алин, волаючи: — Пробі! Вбивають! Люди, на поміч! — Він хотів мене убити, — мовив Дунк. — Це пояснює, звідки стільки крові. — Крові? — Дунк зиркнув униз. Його лівиця була вся червона від плеча до ліктя. Просякла кров'ю сорочка липла до шкіри. — Ой леле... Дунк не пам'ятав, як упав, лише раптом відчув себе на землі, а на обличчі — дощові краплі. Він ще чув, як пан Алин скиглить з колодязя, але плюскіт вже слабшав. — Треба перев'язати вам руку. — Пан Майнард підсунув власну під лежачого Дунка. — Ану вставайте. Сам я вас не подужаю. Спирайтеся на ноги. Дунк сперся на ноги. — Пан Алин... він зараз потоне. — Ніхто за ним не сумуватиме. А надто Скрипаль. — Він не... — Дунк рвучко дихав, бліднучи від болю, — ...не скрипаль. — Авжеж ні. Він — Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений. Принаймні так він величатиме себе, якщо колись дістанеться Залізного Престолу. Ви здивуєтеся, скільки вельможних князів бажають мати короля якомога хоробрішого та дурнішого. А Даемон молодий, зухвалий і пречудово виглядає на коні. З колодязя ледь чутно долинали якісь звуки. — Може, кинемо його вельможності мотузку? — Дати собі клопіт рятувати, щоб потім вішати? Оце вже ні. Хай жере те, що сам вам наготував. Ану ж бо, спирайтеся на мене. Бросквин повів Дунка через двір. Зблизька риси обличчя пана Майнарда справляли дивне враження. Що ретельніше Дунк у них вдивлявся, то гірше бачив. — Згадайте, як я пропонував вам тікати, а ви поставили честь вище за життя. Почесна смерть — це добре, та раптом життя, яким ви легковажите, не є вашим власним? Чи дасте ви тоді ту саму відповідь, пане мій? — Чиє життя? — З колодязя почувся останній плюскіт. — Яйкове? Ви кажете про Яйка? Дунк вчепився у Бросквинову руку. — Де він? — Разом із богами. Гадаю, ви самі зрозумієте, чому. Всередині в Дунка все перевернулося з таким болем, що він забув про руку і застогнав з розпачу. — Малий скористався чоботом... — Треба гадати, що так. Він показав персня маестрові Лотару, а той повів його до Маслоплава, а той, поза сумнівом, напудив у штани, побачивши печатку, і спитав себе, чи правильну сторону обрав, і чи багато знає Кровокрук про змову. Відповідь на останнє питання буде "достатньо". Бросквин гигикнув. — То хто ви такий? — Я ваш друг і доброзичливець, — відповів Майнард Бросквин. — Який спостерігає за вами і дивується, як вас занесло до цього гаспидського гнізда. А тепер помовчте, будемо вас лікувати. Пересуваючись тінями, двоє лицарів сяк-так дісталися невеличкого Дункового намету. Всередині пан Майнард запалив вогонь, налив у миску вина і поставив його кипіти. — Розріз чистий, ще й не на мечовій руці, — мовив він, розпанахавши рукав просякнутої кров'ю Дункової сорочки. — Здається, ніж не зачепив кістку. І все ж промити треба, щоб не втратити руку. — Байдуже. — Живіт Дункові скрутило від лихих звісток, і він боявся, що зараз виблює. — Якщо Яйк загинув... — ...то вину за його смерть слід покласти на вас. Якби ж ви тримали його подалі звідси... Але я не казав, що він мертвий. Я казав, що він разом із богами. Чи маєте ви чисте полотно? Льон, шовк? — Є сорочка. Хороша, дорнійська. Як це — разом із богами? — Все у свій час. Спершу рука. Вино невдовзі почало парувати. Пан Майнард знайшов хорошу Дункову шовкову сорочку, підозріливо понюхав її, тоді витяг кинджала і почав краяти на клапті. Свої заперечення Дунк проковтнув. — Амброз Маслоплав, так би мовити, ніколи не вирізнявся рішучістю, — мовив пан Майнард, зібгав три смуги шовку і вкинув їх у вино. — Він сумнівався в успіху заколоту з самого початку. Ще коли дізнався, що хлопець не має меча. Цього ж ранку зникло ще й драконяче яйце, а з ним і залишки його хоробрості. — Пан Глендон не крав яйце, — мовив Дунк. — Він протягом дня не залишав двору. Бився сам або дивився на інші герці. — Та все одно Пик знайде яйце саме у його саквах. Вино закипіло. Бросквин натяг шкіряну рукавицю і мовив: — Спробуйте не кричати. Тоді витяг смугу шовку з киплячого вина і заходився промивати рану. Дунк не кричав. Він скреготав зубами, вкусив собі язика і гатив кулаком по стегні так, що напевне лишив синці, але не кричав. З решти сорочки пан Майнард зробив тугу перев'язку на руку. — Ну, як воно? — запитав Майнард Бросквин, коли закінчив. — Паскудно. — Дунка аж пересмикнуло. — То де Яйк? — Я ж казав, де. Разом із богами. Дунк сягнув здоровою рукою і вхопив Бросквина за горло. — Ану кажіть ясніше! Обридли мені натяки та миги. Кажіть негайно, де знайти хлопця, бо зламаю шию до дідька, друг ви мені чи ворог! — У септі. Але перш ніж туди піти, раджу озброїтися. — Пан Майнард посміхнувся. — Сподіваюся, хоч цей натяк ви зрозуміли? *** Першу зупинку він зробив коло шатра пана Утора Підлистка. Ковзнувши всередину, Дунк побачив зброєносця Віла, який прав хазяйськє спіднє, схилившись над балійкою. — Знову ви? Пан Утор на учті. Чого вам треба? — Мого меча та щита. — Ви принесли викуп? — Ні. — То чого я маю їх віддавати? — Бо я їх потребую. — А мені до того що? — А ось що: спробуєш мені завадити — придушу. Віл розкрив рота і хапнув повітря. — Онде... у кутку лежать. *** Перед замковим септом Дунк на хвильку зупинився. "Хоч би боги зглянулися, і я не спізнився". Пояс із мечем висів на звичному місці, туго затягнутий навколо стану. До пораненої руки він сяк-так припасував щита з шибеницею. Від його ваги Дунка з кожним кроком пересмикувало, і він боявся, що заволає з болю, якщо хтось бодай торкнеться щита мечем або списом. Повагавшись, він штовхнув двері септу здоровою рукою. Всередині його зустріли тиша і пітьма, яку розганяли тільки свічки на вівтарях Седмиці. Перед Воїном їх горіло найбільше, що й не диво для турніру: багато лицарів приходили сюди молитися про силу та мужність перед герцями. Вівтар Морока тонув у тінях; на ньому горіла лише одна свічка. Перед Матір'ю та Батьком палало з десяток; перед Ковалем та Дівою трохи менше. А перед яскравою лампадою Стариці стояв на колінах князь Амброз Маслоплав зі схиленою головою та мовчазним проханням дарувати йому мудрості. Він був не один. Щойно Дунк рушив у князів бік, як його перестріли двоє стражників з суворими обличчями під шоломцями. Обидва мали на собі кольчуги та вапенроки з біло-зелено-жовтими хвилями дому Маслоплав. — Стійте, пане! — мовив один. — Вам тут нема чого робити. — Авжеж є! Я казав, що він мене знайде. Голос був Яйків. Коли він виступив з тіней під образом Батька, виблискуючи поголеною головою у світлі свічок, Дунк мало не кинувся до нього, щоб заволати з радості, схопити на руки і розчавити в обіймах. Але щось у голосі Яйка примусило його завагатися. "Він радше гнівається, ніж боїться. Он який суворий — вперше таким бачу. А Маслоплав стоїть на колінах. Тут коїться якась дивина". Князь Маслоплав скочив на ноги. Навіть у темнавому світлі свічок було видно, який він блідий та спітнілий. — Пропустіть! — наказав він стражникам, а коли ті розступилися, майнув Дункові підійти ближче. — Я не кривдив хлопчика. Я добре знав його батька, коли служив Правицею Короля. Принц Маекар має знати, що я не бажав, аби так сталося! — Дізнається, — пообіцяв Дунк. "Аби ж самому спершу взнати, що тут відбувається". — Пик! Це він усе закрутив, Седмицею присягаюся. — Князь Маслоплав поклав одну руку на вівтар. — Хай поб'ють мене боги на цьому самому місці, якщо брешу! Це він наказував мені, кого запросити, а кого — ні. А сам притяг сюди свого молодого самозванця. Я не хотів ніякої зради, ви маєте мені вірити. Том Гедль, от хто мене змусив, я правду кажу! Це мій зять, він одружений з моєю старшою дочкою. Але я його не захищатиму, бо він зрадник! — Він ваш поборник, ваш спис і щит, — холодно мовив Яйк. — Якщо він бере участь у заколоті, то й ви теж. "Мовчи! — трохи не заволав на весь голос Дунк. — Твій довгий язик покладе нас у могилу!". Але Маслоплав, здавалося, налякався ще більше. — Паночку добрий, ви все не так зрозуміли! Гедль очолює мою дружину, всю замкову варту... — Але ж мають бути серед неї вірні вам стражники, — зауважив Яйк. — Ось вони тут, — відповів пан Маслоплав. — Є ще декілька. Визнаю, я злегковажив, але ніколи не зраджував! Ми з Фреєм від самого початку сумнівалися у самозванцеві князя Пика. В нього ж немає меча! Якби він був сином свого батька, Лихий Булат віддав би йому Чорножар. Та й усі ті балачки про дракона... божевілля, суцільне божевілля і жахлива дурня! Його вельможність витер піт з лоба рукавом. — А тепер ще й яйце вкрали. Те саме драконяче яйце, яке мій дід отримав від короля як нагороду за вірну службу. Воно ще вранці було на місці, коли я прокинувся. Варта клянеться, що ніхто не входив до опочивальні й не виходив з неї. Може, князь Пик їх підкупив, цього я не скажу напевне, але яйце зникло. А воно ж їм потрібне, інакше... "Інакше дракон налупиться деінде", — подумав Дунк. Якби на Вестеросі з'явився живий дракон, пани та хлопи ринули б натовпом під прапори того принца, який прибере дракона до рук. — Пане, — мовив Дунк, — чи можна... мого зброєносця на кілька слів, якщо ваша ласка? — Як забажаєте, пане. Князь Маслоплав повернувся на коліна для молитви. Дунк відвів Яйка убік і став на одне коліно, щоб дивитися йому в обличчя. — Зараз дам тобі такого ляща у вухо, що голова потилицею наперед стане! Так і ходитимеш решту життя, дивлячись, звідки прийшов, а не куди йдеш. — Та й варто було б. — Яйк мав совість винувато похнюпитися. — Вибачте мені. Я тільки хотів послати крука до батька. "Щоб зберегти мою лицарію. Хлопчик ніколи не бажав мені нічого, крім добра". Дунк озирнувся туди, де молився Маслоплав. — Що ти йому зробив? — Налякав, пане. — Та бачу. Ще до ранку зітре собі коліна. — Я не знав, що робити, пане. Маестер потяг мене до них, щойно побачив батькового персня. — До них? — До князя Маслоплава та князя Фрея, пане. Там іще варта була. Усі ходили якісь засмучені. Бо хтось украв драконяче яйце. — Сподіваюся, не ти? Яйк затрусив головою. — Та ні, пане. Я знав, що втрапив у біду, коли маестер показав панові Маслоплаву мого персня. Я вже думав сказати, що вкрав його, та він би, мабуть, не повірив. А тоді я згадав, як батько переказували слова князя Кровокрука: ліпше лякати, ніж лякатися. От і сказав йому, що батько прислали нас сюди все вивідати, а самі вже йдуть з військом, і що його вельможності краще відпустити мене і кинути думку про зраду, поки ще голова на плечах сидить. — Він сором'язливо посміхнувся. — Вийшло навіть краще, ніж я гадав, пане. Дункові схотілося вхопити малого за плечі й трусити так, щоб аж зуби стукотіли. "Це тобі не іграшки! — волів заревти він. — Ідеться про життя і смерть!". — А князь Фрей теж усе чув? — Так. Він побажав князеві Маслоплаву подружнього щастя і оголосив, що негайно повертається до Близнюків. Саме тоді їхня вельможність повели нас сюди молитися. "Фрей має куди тікати, — подумав Дунк, — а Маслоплав — ні. Тому тутешній господар рано чи пізно зацікавиться, де це подівся принц Маекар з військом". — Якщо князь Пик дізнається, що ти у замку... Зовнішні двері септу з хряскотом прочинилися. Дунк обернувся і побачив Чорного Тома Гедля у кольчузі та бляхах; з його просяклої дощем киреї збігала вода, збираючись калюжею коло ніг. Разом із ним з'явився десяток стражників зі списами та сокирами. Позаду них небом блимали білі та блакитні блискавки, миготіли перемінливими тіньми на білій кам'яній підлозі. Від подиху вологого вітру всі свічки у септі шалено затанцювали. "Семеро дідьків у сімох пеклах", — тільки й спромігся подумати Дунк перед тим, як Гедль мовив: — Осьде малий. Хапайте його! Пан Маслоплав звівся на ноги. — Ні! Стійте. Хлопчика не можна чіпати. Томарде, як це розуміти? Гедлеве обличчя скривилося відразою. — Не всі з нас мають у жилах молочко замість крові, ваша мосць. Я забираю хлопця. — Ти не розумієш! — запищав тремтливим голосочком Маслоплав. — Усе скінчено. Князь Фрей зник, а за ним втечуть і всі інші. Сюди з військом іде принц Маекар! — Тим паче мусимо взяти малого в заручники. — Ні, ні! — заперечив Маслоплав. — Я не хочу далі мати нічого спільного з князем Пиком та його самозванцем. Я не битимуся проти корони! Чорний Том кинув на свого пана холодний погляд. — Боягузище. Лицар сплюнув на підлогу. — Патякайте собі, що хочете, але ви будете битися або помрете, пане мій. — Він вказав на Яйка. — Оленя першому, хто проллє кров! — Ні, ні! — Маслоплав обернувся до своїх власних стражників. — Зупиніть їх, чуєте? Зупиніть їх! Уся сторожа застигла збентежена, не розуміючи, кому підкорятися. — Дідько, завжди маю все робити сам! З цими словами Чорний Том оголив меча-півторака. Дунк вийняв свого. — Стань за мене, Яйку. — Приберіть зброю, ви обоє! — заверещав Маслоплав. — Я не дозволю лити кров у септі! Пане Томарде, цей лицар служить принцу. Він уб'є вас! — Еге ж. Хіба що звалиться зверху! — вишкірився, мов кінь, Чорний Том. — Я бачив його ганьбу на герці. — Мечем я б'юся краще, — попередив Дунк. Гедль пирхнув у відповідь і напав. Дунк шарпнув Яйка за себе і кинувся назустріч нападові. Перший удар він перестрів непогано, але щит піддався під мечем Чорного Тома і штурхнув Дунка просто у рану. Рукою стрімко ринув пекучий біль. У відповідь він сікнув Гедлеві по голові, але Чорний Том ухилився і знову завдав замашного удару. Дунк ледве встиг підставити щита. Полетіли соснові тріски, Гедль зареготав і продовжив наступ, рубаючи низом і верхом. Дунк відвертав усі удари щитом, але потерпав з болю і змушений був відступати. — Вбийте його, пане! — почувся крик Яйка. — Гир на нього! Дунк відчував смак крові у роті, а на додачу ще й рана відкрилася. Хвилею накотило запаморочення. Чорний Том тим часом шматував довгого щита на тріски. "Дуб і залізо, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть", — крутилося в Дунка у голові, поки він не згадав, що його щита зроблено з сосни. Притулившись спиною до вівтаря, він упав на одне коліно і зрозумів, що далі відступати нема куди. — Отакий лицар, леле! — кепкував Чорний Том. — Пустив сльозу з переляку, телепню? "З болю, а не з переляку". Дунк відштовхнувся, стрибнув з коліна і врізався у ворога щитом. Чорний Том хитнувся назад, але якось утримався на ногах. Дунк ринув на нього, таранячи щитом знову і знову, відтісняючи Гедля до середини септу своєю чималою вагою та силою. А тоді зненацька прибрав щита убік і рубонув з-за нього мечем. Гедль скрикнув, коли гостра сталь глибоко вп'ялася у стегно, розсікаючи вовняні штани та м'язи. Він відчайдушно змахнув мечем у відповідь, але удар вийшов незграбний. Дунк востаннє прийняв меча ворога на щит і вклав у відповідь усю свою вагу. Чорний Том хитнувся назад, відступив на крок і з жахом зиркнув на власну руку, що брязнула на підлозі перед вівтарем Морока. — Ти... — зойкнув він придушено, — ти, ти... — Я ж казав. — Останній удар Дунка розпанахав Гедлеві горло. — Мечем я б'юся краще. *** Двоє зі стражників втекли під дощ, побачивши, як навколо тіла Чорного Тома розтікається калюжа крові. Інші вчепилися у списи та вагалися, кидаючи на Дунка сторожкі погляди і чекаючи, що накаже їхній пан. — Ви... ви вчинили погано, — нарешті спромігся Маслоплав. Він обернувся до Дунка та Яйка і мовив: — Нам слід забиратися з Білостін'я, поки ті двоє не повідомили Гормонові Пику. Він має серед гостей більше друзів, ніж я. У північній стіні є потерна, вийдемо нею... ходімо, треба поспішати. Дунк вкинув меча до піхов. — Яйку, тікай разом із паном Маслоплавом. Він обійняв хлопця однією рукою і стишив голос. — Не залишайся коло нього довше, ніж мусиш. Жени Крапельку геть, перш ніж його вельможність знову перебіжить на інший бік. Тікай до Дівоставу — дотуди ближче, ніж до Король-Берега. — А ви, пане? — Про мене не думай. — Я ваш зброєносець. — Еге ж, — відповів Дунк, — тому виконаєш мій наказ, поки не отримав доброго ляща у вухо. *** З трапезної палати саме виходила купка людей, зупиняючись перед виходом накинути на голови каптури від дощу. Серед них були Старий Бик і хирлявий князь Крестав, знову напідпитку. Обидва широко розступилися, даючи Дункові дорогу. Пан Мортімер Гребеняк кинув на нього цікавий погляд, але заговорити остерігся. Утор Підлисток виявився менш сором'язливим. — Ви спізнилися на учту, пане, — мовив той, натягаючи рукавиці. — А ще я помітив, що ваш меч знову при вас. — Ви матимете за нього викуп, не переймайтеся. Дунк залишив побитого щита і накинув скривавлену руку киреєю, щоб сховати з виду. — Якщо виживу. Або ж доведеться вам обідрати мій труп. Пан Утор засміявся. — Цікаво, я чую тут хоробрість чи звичайну дурість? Одну від іншої часто-густо важко відрізнити. Але ще не запізно пристати на мою пропозицію, пане. — Пізніше, ніж ви гадаєте, — заперечив Дунк. Він не чекав, доки Підлисток відповість, але проштовхався повз нього крізь подвійні двері. Трапезну заповнювали пахощі пива, диму, вологої вовни. На галерейці тихо грали кілька музик. Від верхніх столів доносився сміх. Там пан Кірбі Пім і пан Лукас Острівець змагалися, хто кого переп'є. На помості князь Пик про щось настійливо переконував князя Костяна, тоді як молода дружина Амброза Маслоплава сиділа покинута на панському кріслі. Нижче солі Дунк побачив пана Кайла, який топив свою тугу в пиві князя Маслоплава. Його полумисок був повний густої юшки, намішаної з залишків минулої учти. У харчівнях Король-Берега така страва прозивалася "бевка з мнясом". Панові Кайлу бевка, вочевидь, у горло не лізла і тому вистигала недоторкана, вкриваючись плівкою жиру. Дунк ковзнув на лаву поруч із ним. — Здоровенькі були, пане Кайле. Кіт кивнув головою. — І вам того ж, пане Дункане. Вип'єте пива? — Та ні. Якраз пива він зараз потребував найменше. — Ви нездорові, пане? На виду ані кровинки немає. — Аби всередині якась лишилася. Що зробили з Глендоном Палом? — Його потягли до підземелля. — Пан Кайл заперечливо захитав головою. — Хвойдин він вилупок чи ні, але на крадія мені не схожий, хоч убийте. — Він нічого не крав. Пан Кайл скосився на нього уважніше. — Ваша рука... як це вас... — Кинджалом. Дунк обернувся до помосту і спохмурнів. Сьогодні він двічі уник смерті. Він розумів, що будь-хто вже б наївся пригод за один день, але ж... "Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут". Він пружно звівся на ноги і покликав: — Ваша милосте! Кількоро людей на ближніх лавах поклали ложки, перервали балачки та обернулися подивитися. — Ваша милосте! — покликав Дунк гучніше. І закрокував мирійським килимом до помосту. — Даемоне! Тепер замовкла половина трапезної. За високим столом молодик, який називав себе Скрипалем, обернувся та посміхнувся. Дунк звернув увагу, що задля учти він одягнув лілову сорочку. "В колір очей". — Пане Дункане! Радий бачити вас у наших лавах. Чого бажаєте? — Правого суду, — відповів Дунк, — для Глендона Пала. Ім'я загриміло луною серед стін, і на півудару серця кожен чоловік, жінка та юнак у трапезній скам'яніли. А тоді князь Костян гримнув кулаком по столі та заволав: — Смерть йому, а не правий суд! Те саме підхопив десяток голосів, а пан Гарберт Пужел заявив: — Він народився байстрюком. Усі байстрюки — злодії, а коли й гірше. Кров завжди візьме своє! На мить Дунк знітився з відчаю. "Я тут зовсім один". Але раптом на ноги звівся пан Кайл-Кіт, майже не хитаючись од випитого. — Може, він і байстрюк, панове товариство, та він байстрюк Вогнепала! Як зауважив пан Гарберт, кров завжди візьме своє. Даемон спохмурнів. — Ніхто не шанує Вогнепала більше за мене, — відповів він. — Та я не повірю, що той негідний лицар народився від його сімені. Він украв драконяче яйце, при тому вбивши трьох вірних людей. — Він нічого не крав і нікого не вбивав! — наполягав Дунк. — Якщо вбито троє людей, то шукайте їхнього убивцю деінде. Ваша милість знають незгірш мене, що пан Глендон цілісінький день був у дворі, виграючи один двобій за іншим. — Так і є, — визнав Даемон. — Я сам дивувався. Але ж драконяче яйце знайшли у його речах. — Хіба? І де воно зараз? Поволі, статечно підвівся князь Гормон Пик, холодно виблискуючи очима. — У безпеці, під доброю вартою. Але що вам до нього, пане? — Накажіть його принести, — відповів Дунк. — Хочу поглянути, мосьпане. Бо тієї ночі як слід не роздивився. Пикові очі звузилися. — Ваша милосте, — мовив князь до Даемона, — пригадую, що цей заплотний лицар прибув до Білостін'я разом із паном Глендоном, до того ж непроханим. Він може бути поплічником у злочині. Дунк на це навіть не зважив. — Ваша милосте, — продовжив він, — драконяче яйце, знайдене паном Пиком серед Глендонових речей, він сам туди й підклав. Хай принесе його, якщо зможе. Огляньте яйце самі. Ставлю що завгодно — ви побачите лише розмальовану каменюку. Трапезна вибухнула гармидером. Одночасно заговорили кількасот голосів, півтора десятки лицарів скочили на ноги. Даемон зараз виглядав зовсім молодим — геть як пан Глендон, коли того звинуватили в крадіжці. — Ви, часом, не п'яні, друже мій? "Якби ж то". — Я втратив трохи крові, — зізнався Дунк, — але не розум. Пана Глендона звинувачено облудно. — Але навіщо? — здивувався Даемон. — Якщо Пал не вчинив ніякого злочину, то навіщо його вельможності винуватити хлопця, підкріплюючи свої слова якимось розмальованим каменем? — Щоб прибрати його з вашої дороги. Їхня вельможність купили інших ваших суперників золотом та обіцянками, але Пал так легко не продався. Скрипаль почервонів. — Це неправда. — Це правда. Пошліть по пана Глендона і спитайте його самі. — Я саме так і вчиню. Пане Пику, хай до нас негайно приведуть цього байстрюка. І драконяче яйце хай принесуть. Я бажаю краще роздивитися його. Гормон Пик кинув на Дунка погляд, повний ненависті. — Ваша милосте, байстрюка вже допитують. Ще кілька годин, і ми матимемо зізнання, запевняю вас! — Коли їхня мосць кажуть "допитують", то мають на увазі "катують". Ще кілька годин, і пан Глендон зізнається, що власноруч убив батечка вашої милості, а заразом і двох ваших братів. — Годі! — Обличчя Пика налилося буряковою барвою. — Ще одне слово, і я накажу вирвати вам язика з коренем. — Ви брешете! — мовив Дунк. — Ось вам два слова. — І ви гірко пошкодуєте про обидва, — пообіцяв Пик. — Схопіть його і прикуйте ланцюгами у підземеллі! — Ні. — Даемонів голос був зловісно спокійний. — Я хочу дізнатися правду. Розставець, Вирвел, Рідколіс, візьміть вашу сторожу і знайдіть пана Глендона у підземеллі. Звільніть його негайно і простежте, щоб йому не чинили шкоди. Якщо хтось заважатиме — кажіть, що виконуєте королівську волю. — Як накажете, — відповів пан Вирвел. — Я залагоджу справу так, як залагодив би її мій батько, — відповів Скрипаль. — Пана Глендона звинувачують у тяжких злочинах. Як лицар, він має право захищати себе силою зброї. Тому я зустрінуся з ним на полі честі й попрошу богів розсудити винного та невинного. *** "Не знаю, чиєї він крові, звитяжця чи хвойди, — подумав Дунк, коли двоє пахолків князя Вирвела кинули голого пана Глендона до його ніг, — та випустили її з нього добряче". Хлопця жахливо відлупцювали: обличчя було запухле та вкрите чорними синцями, кілька зубів зламалися або вилетіли, праве око спливало кров'ю. На грудях виднілося потріскане червоне м'ясо там, де його припікали гарячим залізом. — Тепер ви в безпеці, — пробурмотів пан Кайл. — Тут самі заплотні лицарі, а ми, бачать боги, нікому зла не зичимо. Даемон віддав їм помешкання маестра, наказавши полегшити, скільки можливо, страждання пана Глендона і приготувати його до герцю. З лівої руки Пала висмикнули три нігті. Дунк побачив це, коли змивав кров з його обличчя та рук, і занепокоївся більше, ніж усім іншим. — Ви зможете тримати списа? — Списа? — Коли пан Глендон розтулив рота, з нього потекла кров зі слиною. — Я ще маю пальці? — Усі десять, — відповів Дунк, — хоча нігтів лише сім. Пал кивнув. — Чорний Том хотів відрізати мені пальці, але його кудись покликали. Чи не з ним я маю битися? — Ні. Його я вже вбив. Почувши це, молодий лицар посміхнувся. — Хтось та мав зробити добру справу. — Ви вийдете на поле супроти Скрипаля, справжнє ім'я якого... — ...Даемон. Еге ж. Мені сказали. Чорний Дракон! — Пан Глендон засміявся. — За нього помер мій батько. Я б з радістю пристав до його війська. Я б радо бився за нього, убивав би його ворогів, загинув би за нього. Але програти герць заради нього не можу. Він повернув голову та виплюнув вибитого зуба. — Можна мені кухоль вина? — Пане Кайле, дайте-но сюди міх. Хлопець пив довго і жадібно, тоді витер рота. — От тобі й раз! Мене трусить, наче полохливе дівчисько. Дунк спохмурнів. — Ви хоч на коні зможете всидіти? — Допоможіть змити бруд, дайте щита, списа та сідло, — відповів пан Глендон, — і побачите, що я зможу. *** Майже світало, коли дощ нарешті припинився і дозволив почати двобій. Замкове дворище перетворилося на болото рідкої грязюки, що волого виблискувала у світлі сотні смолоскипів. За полем здіймався сірий туман, простягав примарні пальці вздовж блідих мурів, хапав ними замкові зубці та башти. За минулі години багато весільних гостей зникло з замку, але ті, які залишилися, знову зайняли глядацький поміст і повсідалися на вогких соснових дошках. Серед них стояв пан Гормон Пик, оточений купкою дрібних панів та служивих лицарів. Минуло лише кілька років з тієї пори, як Дунк служив зброєносцем панові Арлану, і він іще не забув, що до чого: позатягав ремені не надто добре припасованого обладунку пана Глендона, прикріпив шолом до ринграфа, допоміг сісти на коня та передав йому щита. Після минулих двобоїв на щиті залишилися глибокі борозни, але вогняна куля ще збереглася. "На вид він молоденький, наче Яйк, — подумав Дунк. — Переляканий набурмосений хлопчина". Його гніда кобила не мала на собі ладрів, ще й баско вигравала під вершником. "Ліпше б узяв власного коня. Ця, може, чистопородніша та хуткіша, але ж він її щойно здобув, а вершникові краще ведеться на знаному скакуні". — Мені потрібен спис, — мовив пан Глендон. — Бойовий спис. Дунк пішов до риштунків зі списами. Бойові списи були коротші та важчі, ніж турнірні, що ними билися в усіх попередніх двобоях — вісім стоп суцільного ясену з гострим сталевим вістрям. Дунк вибрав одного з них, висмикнув зі стійки, провів поздовж рукою — впевнитися, що немає тріщин. На дальньому кінці поля один із Даемонових зброєносців подавав йому такого самого. Лицар більше не був Скрипалем. Замість мечів та скрипок на чабраку коня був зображений триголовий дракон дому Чорножар — чорний на червоному. Також принц змив з волосся чорну фарбу, і воно спадало на комір хвилею срібла та золота, блимало під смолоскипом, наче вилощений метал. "Якби Яйк відростив волосся, то мав би таке саме", — усвідомив Дунк. Зараз він його таким навіть не уявляв, та на все свій час — колись іще побачить і на власні очі. Аби ж їм обом спершу дожити до того дня. І знову на поміст видерся герольд. — Пана Глендона Байстрюка звинувачено у крадіжці та вбивстві! — оголосив він. — Звинувачений стає поля тягатися смертельним двобоєм у своїй невинності! Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений, законний король андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелитель і на державі господар, стає поля тягатися у правдивості звинувачень проти сказаного байстрюка Глендона! Раптом забулися кілька бурхливих років, і Дунк згадав себе на Ясенбродській луці, почув Баелора Списолама перед битвою, яка коштувала тому життя. Він поставив бойового списа на місце, висмикнув з іншої стійки турнірного: дванадцяти стоп завдовжки, тонкого, майстерно зробленого. — Беріть оцього, — мовив він до пана Глендона. — Ми брали такі у Ясенброді, коли билися судом Седмиці. — Але Скрипаль узяв бойового списа. Він хоче мене вбити. — Спершу хай дотягнеться. Якщо ви поцілите вірно, його вістря вас навіть не торкнеться. — Не знаю... — А я знаю. Пан Глендон вихопив у нього списа, зробив коло кобилою і затупотів до поля. — Тоді хай береже нас обох Седмиця! Десь на сході через блідо-рожеве небо зазміїлася блискавиця. Даемон ударив боки свого огиря золотими острогами і прожогом ринув уперед, нахиляючи бойового списа зі смертоносним сталевим вістрям. Пан Глендон підняв щита і рушив назустріч, перехиляючи свого довшого списа через шию кобили, аби поцілити груди молодого пошукача престолу. Від копит летіли хвилі грязюки. Здавалося, шалений біг коней роздмухує смолоскипи, повз які проносилися двое лицарів. Дунк заплющив очі. Почув "хрясь", скрик, глухе падіння. — Ні! — залунав болісний зойк Гормона Пика. — Ні-і-і! Якусь мить Дунк навіть жалів його. А тоді розплющив очі. Великий чорний огир без вершника стишував крок до ристі. Дунк стрибнув уперед і вхопив його за повід. На дальньому кінці поля пан Глендон Пал розвернув кобилу і струснув у повітрі потрощеним списом. На поле, де обличчям у калюжі лежав без руху Скрипаль, ринули пахолки. Коли його підняли на ноги, він був викачаний у грязюці з голови до ніг. — Багняний Дракон! — заволав хтось. Сміх пробіг хвилею уздовж дворища. А тим часом мури Білостін'я омивав світанок. За кілька ударів серця, поки Дунк та пан Кайл допомагали Глендонові Палу злізти з коня, заревла перша сурма, і вартові на мурах здійняли тривогу. Навколо замку потроху виникало з вранішнього туману велике військо. — Ти ба! Схоже, Яйк не збрехав, — мовив до пана Кайла зачудований Дунк. *** З Дівоставу прибув князь Мутон, з Крукоберегу — князь Чорноліс, із Сутіндолу — князь Морочник. Королівські маєтності навколо Король-Берега вислали Сінобродів, Росбі, Стоквартів, Масеїв. З'явилися особисті королівські компанійці під проводом трьох лицарів Королегвардії, зміцнені трьома сотнями "Крукових Зубів" при довгих луках з оберіг-дерева. З наврочених башт Гаренголу приїхала на чолі чималого загону, розвіваючи рудою гривою, Навіжена Данела Лотстон, узброєна в чорний обладунок, що сидів на ній, мов залізна рукавичка. Світло вранішнього сонця сяяло на вістрях списів у руках п'яти сотень кінних латників і вдесятеро численнішої піхоти. Корогви, що вночі здавалися сірими, зараз переливалися веселкою з півсотні барв. А над усіма іншими майоріли два королівські дракони на чорному, як ніч, полі: величезне і червоне, мов вогонь, триголове чудовисько короля Аериса I Таргарієна, і з ним поруч — біла крилата потвора з кривавим полум'ям у пащі. "А таки не Маекар", — зрозумів Дунк, щойно побачив ті корогви. Прапор принца Перелітку ніс на собі чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку, і тим позначав четвертого сина покійного короля Даерона II Таргарієна. Що до єдиного білого дракона, то він вказував присутність Правиці Короля — князя Бріндена Водограя. Отже, Білостін'я вшанував своєю особою сам Кровокрук. Перше повстання Чорножара загинуло на Червонотрав'ї у крові та славі. Друге повстання Чорножара сконало, ледве народившись, із жалюгідним скимлінням. — Вони нас не залякають, — оголосив Даемон Молодший з замкових мурів, побачивши залізне кільце з усіх боків, — бо ми б'ємося за правду! Ми прорубаємо собі крізь них дорогу і ринемо, як буря, на Король-Берег! Сурміть наступ! Натомість лицарі, князі й прості вояки забурмотіли щось один до одного, а дехто почав задкувати до стаєнь та потерн або ж ховатися у різноманітні схрони, сподіваючись якось пересидіти. Коли Даемон витяг меча і підняв його над головою, всі побачили, що то не Чорножар. — Сьогодні на цьому полі ми влаштуємо нове Червонотрав'я! — пообіцяв бунтівний ватажок. — Сцяти я хтів на те поле, скрипалику! — гукнув до нього сивочолий зброєносець. — Мені аби макітру на плечах зберегти! Зрештою другий Даемон Чорножар виїхав з брами сам, став перед королівським військом і викликав князя Кровокрука до двобою. — Я битимуся з тобою, або з полохливим Аерисом, або будь з ким, кого ти поставиш за себе! Та замість двобою його оточили вояки Кровокрука, стягли з коня й закували у золоті кайдани. Корогву, яку він ніс, устромили у грязюку й підпалили. Вона горіла довго, посилаючи догори закручений вихором дим, видний на багато верст навколо. Єдина кров, яку того дня пролили, належала воякові на службі пана Вирвела, що став вихвалятися, ніби є оком Кровокрука і скоро отримає нагороду. — Ще до повороту місяця я гойдатиму шльондр і хлюскатиму дорнійське червоне! — теревенив він, як переповідали люди, просто перед тим, як один із лицарів пана Костяна перерізав йому горлянку. — Оцього скуштуй, — мовив той до Вирвелового сердюка, поки хвалько захлинався власною кров'ю. — Хоч не дорнійське, та червоне. Якщо ж не рахувати одного дурника, усі вийшли похмурою мовчазною вервечкою крізь браму Білостін'я живими і здоровими, поскидали зброю на велику блискучу купу, дали себе зв'язати і лишилися чекати суду пана Кровокрука. Дунк вийшов разом із рештою, біч-обіч з паном Кайлом-Котом і Глендоном Палом. Вони шукали пана Майнарда, щоб узяти з собою, та Бросквин зник іще вночі. Вже надвечір пан Роланд Кракегол з Королегвардії знайшов Дунка серед інших в'язнів. — Пане Дункане! Де ви, в сьомого дідька, ховаєтеся? Князь Водограй питає про вас уже кілька годин. Ідіть зі мною, будьте ласкаві. Дунк рушив поруч з лицарем. Довге корзно Кракегола, біліше за місячне сяйво або свіжий сніг, завівалося навколо нього з кожним подихом вітру. Корзно нагадало йому про слова Скрипаля, які той вимовив на даху: "Я бачив вас уві сні в усьому білому, від голови до п'ят, з довгим білим корзном на широких плечах". Дунк пирхнув. "Еге ж, а ще ти бачив, як із кам'яних яєць лупляться дракони. Так само і справдиться що одне, що друге". Шатро Правиці стояло за версту від замку в тіні розлогого в'яза. Поблизу жували траву корови — з десяток чи більше. "Королі підносяться й гинуть, — подумав Дунк, — а корови та селяни знають собі своє". Приблизно так казав старий лицар. — Що станеться з ними усіма? — запитав він пана Роланда, минаючи купку полонених, що всілися на траву. — Їх відведуть до Король-Берега на суд. Лицарям та затяжцям, гадаю, нічого не загрожує. Зрештою, вони лише корилися наказам. — А панам князям? — Хтось отримає пробачення, коли розкаже, що знає, і віддасть сина чи дочку як запоруку майбутньої вірності. Ті, кого вже пробачали після Червонотрав'я, так легко не відбудуться. Їх ув'язнять або ж позбавлять титулів і статків. Найзапекліші втратять голови. Коло шатра Дунк упевнився, що Кровокрук часу не гаяв: обабіч входу на списах стирчали відрубані голови Гормона Пика та Чорного Тома Гедля, а під ними висіли їхні щити. "Три замки, чорні на жовтогарячому. Убивця Рогера Грошодуба". Навіть по смерті очі пана Гормона зберегли холодний та суворий погляд. Дунк стулив пальцями їхні повіки. — Нащо це ви? — запитав один стражник. — То ж гайворонам утіха. — Я йому дещо заборгував. Якби Рогера не вбили того дня, старий лицар і не глянув би вдруге на Дунка, що ганявся за свинею провулками Король-Берега. "Якийсь давно померлий король віддав меча одному синові замість іншого і накликав лихо. Тепер я стою тут, а Рогер лежить у могилі". — Правиця чекає, — нагадав Роланд Кракегол. Дунк пройшов повз нього і опинився у присутності князя Бріндена Водограя — байстрюка, чаклуна і Правиці Короля. Поруч із ним стояв Яйк, відмитий і вдягнений, як належить принцові, небожеві короля. Неподалік на похідному стільці сидів князь Фрей з келихом вина і своїм відразливим синком на колінах. Князь Маслоплав теж там був — стояв навколішки і трусився, збліднувши з лиця. — Від того, що зрадник — боягуз, його зрада не стає менш тяжкою, — саме казав пан Водограй. — Я вислухав ваше бекання, пане Амброзе, і повірив одному слову з десяти. За цим рахунком дозволяю вам утримати десяту частину ваших статків. Молоду наречену теж собі залиште. Бажаю подружнього щастя. — А Білостін'я? — тремтливим голосом спитав Маслоплав. — Стягується на користь Залізного Престолу. Я маю намір розібрати його по камінцях і засіяти сіллю самий ґрунт, де стоїть замок. За двадцять років усі й забудуть, де він був. Старі дурні та молоді колотники усе ще ходять на Червонотрав'я, мов на прощу, і садять там квіти на місці, де загинув Даемон Чорножар. Та я не дозволю, щоб Білостін'я стало ще одним пам'ятником Чорному Драконові. Він майнув блідою рукою. — А тепер геть звідси, ниций таргане! — Дякую Правиці за добрість та ласку. Маслоплав пошкандибав геть, такий засліплений горем, що й не впізнав Дунка, проходячи просто повз нього. — Ви, пане Фрею, теж можете йти, — наказав Водограй. — Побалакаємо пізніше. — Як накажуть ваша ясновельможність. Фрей повів свого малого геть із шатра. Тільки тоді Правиця Короля звернув увагу на Дунка. Він був старший, ніж Дунк пам'ятав: різко окреслене обличчя, шкіра бліда, мов кістка, на щоці та шиї — потворна родима пляма винного кольору, яку дехто вважав схожою на крука. Мав на собі чорні чоботи, кармазинову сорочку, а зверху делію димчастого кольору із залізною застібкою у вигляді правиці. Довге біле пряме волосся спадало йому на плечі, зачесане так, щоб ховати відсутнє око — те саме, якого Лихий Булат позбавив його на Червонотрав'ї. Око, яке залишилося, було налите червоним. "Скільки очей має Кровокрук? Тисячу, і ще одне". — Напевне, принц Маекар мав поважну причину дозволити синові служити при заплотному лицареві, — мовив той, — хоч і не можу собі уявити, щоб у таку службу входили відвідини замку, де зрадники змовляються проти престолу. Яким вітром мого родича занесло до цього гаспидського гнізда? Пан Маслом-срав благає мене повірити, що принц Маекар надіслав вас сюди рознюхати про бунт під личиною таємничого лицаря. Чи дійсно так і було? Дунк впав на одне коліно. — Ні, мосьпане. Тобто, так, мосьпане. Яйк йому справді таке сказав. Тобто Аегон. Принц Аегон. Дійсно, так і сказав. Але правдою ви б це не назвали. — Зрозуміло. Тобто ви двоє дізналися про заколот проти корони і вирішили викрити його самотужки. Так чи ні? — Ну, не те щоб... Ми, можна сказати, не в ту дірку пхнули носа, от і все. Яйк схрестив руки і бундючно випростався. — А між іншим, поки ви нарешті зізволили припхатися з військом, ми з паном Дунканом вже самі зарадили справі! — Щоправда, нам допомогли, мосьпане, — додав Дунк. — Заплотні лицарі? — Саме так, мосьпане. Пан Кайл-Кіт, пан Майнард Бросквин. А ще Глендон Пал. Це ж він вибив із сідла Скри... тобто самозванця. — Так, цю байку мені вже повідали півсотні людей. Байстрюк з "Дуплястої Калини". Народжений від шльондри та зрадника. — Народжений від крові звитяжця, — наполягав Яйк. — Якщо він є серед полонених, його треба знайти і звільнити. А також нагородити. — Хто ти такий — розказувати Правиці Короля, що йому робити? Яйк навіть оком не змигнув. — Ви знаєте, хто я такий, дядечку. — Ваш зброєносець поводиться нестерпно, пане лицарю, — мовив князь Кровокрук до Дунка. — Вам слід вибити з нього дурість. — Я намагався, мосьпане. Та він же принц. — Радше сказати, — зауважив Кровокрук, — він дракон. Встаньте, пане. Дунк підвівся з коліна. — Серед Таргарієнів завжди хтось бачив пророчі сни, ще задовго до Завоювання, — мовив Кровокрук, — тож не дивуймося, що й Чорножар час від часу показує своє обдарування. Даемон бачив, що у Білостін'ї має народитися дракон, і він народився. Дурник, щоправда, не вгадав кольору. Дунк зиркнув на Яйка. "Перстень, — подумав він. — Батьків перстень. Вже не запханий до чобота, а надітий на палець". — От би забрати тебе з собою до Король-Берега, — звернувся князь Кровокрук до Яйка, — і тримати там при дворі, як... скажімо, гостя. — Батькові це не сподобається. — Авжеж ні. Принц Маекар має, м-м-м... важку вдачу. Мабуть, треба відіслати тебе назад до Перелітку. — Моє місце коло пана Дункана. Я його зброєносець. — Ото ж бо й воно. Та грець із вами — ідіть, куди хочте, і хай боронить вас Седмиця. — Підемо, — відповів Яйк, — але спершу нам треба трохи грошей. Пан Дункан має виплатити Слимакові викупа за поразку. Кровокрук зареготав. — Куди подівся той сором'язливий хлопчина, якого я знав у Король-Березі? Та нехай. Я накажу підскарбієві видати вам стільки золота, скільки забажаєте, ясновельможний принце. Звісно, у розумних межах. — Тільки в борг, — устряг Дунк. — Я все поверну. — Авжеж. Щойно опануєте списа як слід. Князь Кровокрук відіслав їх геть помахом руки, розгорнув сувій пергамену і заходився позначати імена пером. "Вирішує, кому померти", — здогадався Дунк. — Пане князю, — мовив він, — ми бачили знадвору голови. А чи ви... ну, Скрипалеві... Даемонові... йому теж зітнуть голову? Князь Кровокрук підняв очі від пергамену. — Це вирішувати королю Аерису... але Даемон має чотирьох менших братів, не рахуючи сестер. Якби я вчинив дурість і відтяв його красненьку голівку, то його мати вдягла б жалобу, його друзі прокляли б мене як убивцю родича, а Лихий Булат почепив би корону на його брата Гаегона. Мертвий Даемон став би мучеником, ідолом. А живим він затуляє моєму зведеному братові шлях до престолу. Хіба коронуєш третього короля Чорножара, коли другий так недоречно ходить землею живий? Окрім того, шляхетний полоняник прикрасить наш двір і слугуватиме живим доказом добросердя його милості короля Аериса. — Я теж маю питаннячко, — встряг Яйк. — Починаю розуміти, чому твій батько радий був тебе здихатися. Чого тобі, небоже? — Хто вкрав драконяче яйце? Коло дверей стояла варта, і на сходах теж. Ніхто б не пробрався до опочивальні пана Маслоплава непоміченим. Князь Водограй посміхнувся. — Якби я грав у загадки, то припустив би, що хтось видерся нагору зливом з нужника. — Злив з нужника надто вузький, щоб ним пролізти. — Для дорослого чоловіка. А для дитини, приміром, достатній. — Або ж для карлика! — вигукнув Дунк, раптом склавши усе докупи. "Тисяча очей, і ще одне. Чому б не мати свої очі у гурті карликів-мартоплясів?". Кінець