Частина друга Джаяхаерис і Алісанна Писана архімаестром Гільдайном у Цитаделі Старограду Від перекладача "Вогнем та кров'ю" — це докладна історія правління королів Таргарієнів на Залізному Престолі, буцімто написана Гільдайном, архімаестром Цитаделі, і переказана Дж.Р.Р. Мартином. У цьому цифровому виданні текст книги поділено на кілька частин відповідно до змісту. Твір є додатковим (і довідковим) читанням до видатної фентезійної епопеї "Пісня льоду та вогню". Немає жодного сенсу читати його окремо без знання світу та сюжету "Пісні льоду та вогню". Конче необхідно ознайомитися хоча б з першим романом циклу — "Гра престолів", — щоб розуміти місце дії та контекст подій. Раніше автор опублікував у різних антологіях три уривки з цієї історії у формі коротких повістей ("Сини дракона", "Лукавий принц", "Принцеса і королева"). Всі вони у розширеній формі увійшли до цього видання. Читачеві пропонується самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері український переклад з елементами експериментальної літературної адаптації. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, імен та прізвищ мають у цьому перекладі питомо українське історичне звучання або колорит прилеглих народів. Переклад-адаптація В. Бродового, розпочато навесні 2019 р. Мапи до книжок та повний доробок перекладів: http://ice-and-fire.in.ua З принца у короля Шлях Джаяхаериса І до престолу Джаяхаерис І Таргарієн зійшов на Залізний Престол року 48-го по А.З. у віці чотирнадцяти років та правив Семицарством протягом наступних п'ятдесяти п'яти — аж до смерті від природних причин року 103 по А.З. У свої пізні літа і за панування спадкоємця Джаяхаерис був відомий під прізвиськом Старий Король — і то з очевидної причини, — але ж молодим та завзятим він лишався далеко довше, ніж старим та слабким, тож мудріші та глибокодумніші книжники поштиво згадують сього правителя як "Миротворця". Архімаестер Умберт, який писав свої праці за століття по ньому, уславився словами про те, що Аегон Дракон з сестрами підкорив сім королівств (чи принаймні шість), проте саме Джаяхаерис Миротворець зліпив їх у одне Семицарство. А справа перед ним лежала нелегка, бо двоє його попередників чимало вистаралися, щоб спаплюжити збудоване та досягнуте Завойовником — Аеніс через слабкодухість і нерішучість, Маегор через безжальність і кровожерливість. Успадкована Джаяхаерисом держава потерпала від злиднів, війн і беззаконня, її роздирали на шматки острах і недовіра... а новий король був лише зеленим хлопчаком без досвіду в державних справах. Навіть право короля на Залізний Престол не було конче безсумнівним. Хай Джаяхаерис лишився єдиним живим сином короля Аеніса І, але ж його старший брат Аегон устиг оголосити себе королем раніше. Аегон Невінчаний загинув у битві попід Божим Оком, намагаючись скинути з престолу свого дядька Маегора, та перед тим узяв за дружину свою сестру Раену і народив з нею двох доньок — Аерею та Раелу. Якщо вважати Маегора самозванцем без права на престол — цю думку обстоювали деякі маестри, — тоді саме принц Аегон був у свій час правдивим королем, і корону мала успадкувати за ним його старша донька Аерея, а не молодший брат. Проте стать обох близнючок важила проти них — так само, як і вік. Дівчаткам було лише шість років, коли помер Маегор. Ба більше — зі звітів, залишених нам сучасниками подій, знаємо, що принцеса Аерея змалку була боязкою дитиною, схильною проливати сльози та намочувати постіль, тоді як міцніша і зухваліша Раела була віддана послушницею до Зоряного Септу і обіцяна Святій Вірі. У жодній не помічено було нахилів справжньої королеви; навіть їхня мати — королева Раена — визнала цю правду, коли погодилася на перехід корони до брата Джаяхаериса замість рідних доньок. Дехто вважає, що найвище право на престол мала саме Раена — першонароджена донька короля Аеніса та королеви Алисси. Шепотілися навіть, що саме королева Раена примудрилася скласти змову, яка звільнила державу від Маегора Лютого — хоча ніхто так і не дотямив, у який спосіб вона могла б улаштувати його смерть, перед тим утікши з Король-Берега на дракониці Вогнемрії. Але і в її випадку стать проказувала проти. — Тут не Дорн, — зауважив князь Рогар Баратеон, коли справу винесли на його розсуд, — а Раена — не Німерія. Ба більше, двічі овдовіла королева почувала відразу до Король-Берега і його двору, бажаючи лише повернутися на Файний острів, де знайшла трохи миру та спокою перед тим, як дядько Маегор зробив її однією зі своїх "Чорних Наречених". Коли принц Джаяхаерис сів на Залізний Престол, йому лишалося півтора роки до чоловічого повноліття. Відтак було вирішено, що королева-вдовиця Алисса стане при ньому намісницею, а князь Рогар служитиме Правицею та Господарем-на-Державі. Та не слід вважати, ніби Джаяхаериса тим перетворили на мовчазного боввана — від самого початку юний король наполягав мати голос у всіх рішеннях, які проголошуватимуться від його імені. В той самий час, коли смертні рештки Маегора І Таргарієна віддавали поховальному вогню, його молодий наступник стояв перед першим з важливих рішень: що робити з рештою дядькових прибічників. До миті, коли Маегора знайшли мертвим на Залізному Престолі, майже всі великі доми держави та інше зацне панство покинули його... але майже — то ще не всі. Чимало панів, чиї землі та замки лежали поблизу Король-Берега і в коронному краї, стояли за Маегора до самої його смерті; серед тих були князі Росбі та Вежак — останні, хто бачив короля живим. Під корогвами покійного короля стояли також князі Стокварт, Масей, Розсохач, Бережняк, Морочник, Перекотибрід, Зорник, Бар-Емон, Березняк, Стаунтон та Парогач. Під час безладу, що охопив двір по виявленні Маегорового тіла, князь Росбі випив чару трунку з блекоти і приєднався до свого короля. Парогач та Перекотибрід сіли на корабель до Пентосу, а майже всі інші повтікали до своїх замків та маєтків. Лише Морочник і Стаунтон мали мужність лишитися з князем Вежаком і віддати Червоний Дитинець принцові Джаяхаерису та його сестрам Раені й Алісанні, що злетіли згори на драконах. Двірські літописи повідомляють, що коли юний принц зіскочив зі спини Вермітора, згадані "три вірні князі" стали на коліна, поклали мечі до його ніг і привітали яко нового короля. "Ви припізнилися до сієї гостини, — кажуть, відповів їм Джаяхаерис, — ще й оцими самими мечами посприяли загибелі мого брата Аегона при Божому Оці". За його наказом трьох князів негайно забили в кайдани, хоча дехто з принцового загону закликав стратити їх на місці. У кам'яних мішках до них невдовзі приєдналися Королівський Правосуд, великий сповідник, головний в'язничний наглядач, тисяцький міської варти та четверо лицарів Королегвардії, що лишилися біля короля Маегора. За двотиждень до Король-Берега прибули з військом князь Рогар Баратеон і королева Алисса; тоді було схоплено і ув'язнено ще кількасот людей. Лицарі, зброєносці, підкоморії, септони, челядники... усім висувалося одне й те саме звинувачення: поміч і сприяння Маегорові Таргарієну в захопленні Залізного Престолу та в усіх його злочинах, свавіллях і негідних справах, які були по тому скоєні. Не зробили винятку навіть для жінок; ті панії високого роду, які услуговували "Чорним Нареченим", теж потрапили до в'язниці, а з ними і зо два десятки простих повій, кликаних Маегоровими хвойдами. Коли підземелля Червоного Дитинця вже мало не лускали, постало питання, що робити з усіма тими в'язнями. Якщо Маегора вважати самозванцем, то все його правління було безаконним, а ті, хто за нього стояв, скоїли державну зраду і заслужили кари на смерть. Саме на цьому наполягала королева Алисса. Маегорове свавілля забрало в королеви-вдовиці двох синів, і вона не мала наміру дарувати людям, які виконували накази лютого короля, навіть милість суду. "Коли мого хлопчика Візериса катували і вбивали, вони стояли мовчки, не кажучи ані слова проти, — говорила королева. — З якого дива ми маємо слухати їх зараз?". Але гнів її зустрів заперечення князя Рогара Баратеона, Правиці Короля і Господаря-на-Державі. Його вельможність загалом погоджувався, що Маегорові люди заслужили кару, але ж якщо стратити усіх бранців, то решта прихильників узурпатора відмовиться зігнути коліна, а натомість стане до боротьби. Князь Рогар не матиме вибору, крім ходити на їхні замки по одному та викорінювати бунтівників вогнем і мечем. "Можна зробити і так, але за яку ціну? — питав він. — Крові проллється чимало, а скільки проти нас озвіриться сердець?". Правиця наполягав, щоб Маегоровим слугам дозволили стати перед судом і зізнатися у зраді. Винуваті у найгірших злочинах будуть скарані на смерть, а решті доведеться лише віддати заручників на знак майбутньої вірності та якусь частку своїх маєтностей. Мудрість думки князя Рогара була очевидна майже всім прибічникам молодого короля, проте вона б не перемогла, якби сам Джаяхаерис не втрутився у справу. Король-хлопчак, хай лише чотирнадцяти років віку, від початку показав, що не збирається покірно сидіти й дивитися, як хтось інший править його іменем. Маючи при собі маестра, сестру Алісанну та жменьку молодих лицарів, Джаяхаерис видерся на Залізний Престол і прикликав до себе зацне панство. — Судів, тортур і страт не буде, — оголосив він. — Держава має побачити, що я — не мій дядько. Тому я не починатиму своє правління кривавою купіллю. Хтось прийшов під мої прапори раніше, хтось потім. А тепер хай прийде решта. Дотоді Джаяхаерис не був іще ані повінчаний, ані помазаний, і не досяг повноліття. Отже, його заява законної сили не мала, та й вплинути на рішення ради і намісниці він не міг. Все ж такою були сила слів і рішучість, показані юнаком з високого Залізного Престолу, що князі Баратеон і Веларіон негайно віддали принцові свою підтримку, а решта панства поспішила взяти приклад. Лише сестра Раена насмілилася заперечити. — Тебе вітають, бо тобі на чоло покладуть корону, — мовила вона. — Але ж так само вітали і нашого дядька, а перед ним — батька. Остаточне вирішення справи залежало від намісниці... і хоча королева Алисса прагнула помсти за свої втрати, але все ж не бажала йти проти волі сина. "У ньому побачать слабкість, — буцімто казала вона князеві Рогару, — а йому не можна показувати слабкості. Бо саме вона згубила його батька". Ось як сталося, що майже всі Маегорові прибічники отримали пробачення. У наступні дні підземелля Король-Берега спорожніли. Бранцям дали їжу, питво, чистий одяг і повели до престольної палати купками по семеро. Там перед очима богів і людей вони зрікалися вірності Маегорові та присягали на колінах його небожеві Джаяхаерису. По тому юний король просив кожного підвестися, дарував пробачення і поновлював титули та статки. Не слід, утім, думати, ніби усі підсудні уникли кари. Князі та лицарі мусили віддати синів заручниками — служити королю при дворі; хто не мав сина, віддав доньку. Найбагатші з Маегорового панства зреклися ще й частки земель; серед таких були Вежаки, Морочники і Стаунтони. Інші купили собі пробачення золотом. Все ж королівське милосердя поширилося не на всіх. Кати, наглядачі та допитники Маегорових в'язниць були визнані винними у підпомозі Тіанні з Башти в тортурах та вбивстві принца Візериса, який так мало прожив Маегоровим спадкоємцем і заручником. Їхні голови доправили до королеви Алисси разом з руками, які вони насмілилися здійняти на кров дракона. Її милість оголосила, що "вельми задоволена" такими знаками справедливості. І ще одна людина втратила голову — пан Маладон Мур, лицар Королегвардії, звинувачений в тому, що тримав Серису Вишестраж, першу Маегорову королеву, поки його присяжний братчик пан Овейн Кущ вирізав їй язика; опір її милості змусив ножа ковзнути до горла і викликав смерть. (Пан Маладон, треба зауважити, наполягав, що вся ця казочка — суцільна брехня, і що королева Сериса померла від "незгідливого норову". Щоправда, він визнав, що доправив Тіанну з Башти до рук короля Маегора і на власні очі засвідчив її загибель від королівської руки. Тож кров королеви так чи інакше була і на його руках.) П'ятеро з Маегорової присяжної сімки були ще живі. Двоє з них — пан Олівер Бракен і пан Раймунд Зорник — вплинули на долю покійного короля тим, що перекинулися на бік Джаяхаериса. Король-хлопчак доречно зауважив, що тим вони порушили обітницю захищати життя короля хоча б і за ціну свого власного. — При моєму дворі я не триматиму кривоприсяжців, — оголосив він. Усіх п'ятьох воїнів Королегвардії було відтак засуджено на смерть... проте на заклик принцеси Алісанни їм подарували змогу зняти білі корзна і вдягти чорні кобеняки Нічної Варти. Четверо з п'яти прийняли милість і відбули на Стіну; разом з перевертнями паном Олівером та паном Раймундом поїхали пан Джон Толет і пан Симонд Краян. П'ятий Королегвардієць — пан Гарольд Довговарт — завимагав божого суду двобоєм. Джаяхаерис дав свій дозвіл і схотів стати до бою з паном Гарольдом особисто, але йому заборонила королева-намісниця. Замість короля поборником корони виставили молодого лицаря зі штормового краю — пана Гиліса Морігена. Обранець був небожем Дамона Ревного — отамана Синів Воїна, що очолював їх на Суді Седмиці проти Маегора. Прагнучи довести вірність свого дому новому королю, пан Гиліс швидко дав ради підстаркуватому пану Гарольду і невдовзі був призначений Регіментарем Королегвардії. Тим часом звістки про милосердя принца розповсюдилися королівствами. Один за одним рештки прихильників короля Маегора порозпускали свої збройні загони, вийшли з замків і ринули до Король-Берега присягатися у вірності. Хтось поїхав неохоче — вагаючись, чи не виявиться Джаяхаерис таким самим кволим та безпорадним королем, як його батько... але Маегор не залишив жодного тілесного нащадка, тож не було в державі суперника, навколо якого міг би зібратися опір престолові. Та й навіть найзапекліші прибічники Маегора перемінили думку, коли зустрілися з Джаяхаерисом, бо юному принцу не бракувало нічого, що люди хотіли бачити у своєму володарі: чесної мови, щедрих рук, мужності та лицарських чеснот. Великий маестер Беніфер (щойно повернутий з самовигнання до Пентосу) писав, що новий володар був "вчений, як маестер, і побожний, як септон". Звісно, він додав краплю лестощів, але і правди ніде діти — навіть мати-королева Алисса якось назвала Джаяхаериса "найкращим з трьох моїх синів". Не слід гадати, ніби примирення панства принесло мир на Вестерос за одну ніч. Намагання короля Маегора винищити Синів Воїна та Бідолах налаштували багатьох побожних чоловіків та жінок не лише проти нього, а й загалом проти дому Таргарієн. Король склав собі купу з кількасот голів Зірок та Мечів, але ще багато сотень лишалося на волі; тисячі менших панів, зем'яних лицарів, простолюдців давали вигнанцям прихисток, харч, усяку поміч та розраду, на яку їх ставало. Репаний Сілас та Деніс Кульгавий очолювали летючі загони Бідолах, які набігали і зникали, мов привиди, при першій загрозі розчиняючись у лісовій гущавині. На північ од Золотого Зубу пан Джофрі Доганяй, Рудий Гончак зі Схилів, мандрував на свій розсуд і західним, і річковим краєм за помічі та потурання пані Люсинди, побожної дружини володаря Водоплину. Пан Джофрі, який сам на себе вдяг корзно великого отамана Синів Воїна, оголосив про намір поновити колишнє осяйне братство у славі та силі, а відтак заповзявся скликати лицарів під свої корогви. Найбільша ж загроза походила з півдня. Там септон Місяць та його поплічники стали табором попід мурами Старограду, захищені лицарством князів Дубосерда і Рябина. Неабиякий здоровань, септон Місяць був поблагословлений громовим голосом і показною статурою. Хоча Бідолахи проголосили його "справжнім верховним септоном", септон сей (якщо він не брехав про своє звання) не являв із себе взірець побожності. Місяць вихвалявся, що прочитав лише одну книжку — "Семикутну зірку", — і навіть про ту гуляли сумніви; ніхто не чув-бо, як він бодай щось із неї проказував, та й загалом люди ніколи не бачили, щоб сей ватажок праведних писав або читав. Босоногий, бородатий, неймовірно запеклий у вірі, "Найбідніший з Бідолах" часто-густо просторікував годинами... і головним чином — про гріх. "Я — грішник", — такими словами починав септон Місяць кожну проповідь, і ніхто не міг заперечити. Людина неймовірної хіті до всяких насолод, ненажера і п'яниця, уславлений розпусник, Місяць щоночі лягав з новою жінкою і стільком нагуляв дітей, аж прибічники почали подейкувати, що сім'ям своїм септон здатен зробити з висхлого жіночого черева здорове та плідне. Дурість і невігластво його оточення призвели до того, що в цю казочку повірили по всіх усюдах; чоловіки почали приводити йому дружин, а матері — доньок. Септон Місяць жодній не відмовляв, і за якийсь час заплотні лицарі та щитники з числа його наброду почали малювати на щитах герб "Місячний Прутень", а в таборі закипіла жвава торгівля кийками, підвісками та патерицями, різьбленими у подобі Місяцевої мужності. Дотик до голівки такої "святині" обіцяв розквіт і щасливу долю в будь-яких справах. День у день септон Місяць невтомно гудив гріхи дому Таргарієн і "верховного підчихвоста", що дозволив почварам плодитися; в той самий час у Старограді справжній Батько Боговірних став майже бранцем у власному палаці, нездатним ступити ногою за межі Зоряного Септу. Князь Вишестраж зачинив брами від септона Місяця з його набродом і відмовився пускати їх до міста, проте і зброю здіймати не поспішав, попри благання його пресвятості. Коли від його вельможності вимагали причин, він відбріхувався небажанням проливати кров побожного люду. Але подейкували, що насправді князеві не кортить ставати до бою проти Дубосерда та Рябина, які надали захист септонові Місяцю. Зрештою зволікання князя Вишестража здобуло йому від маестрів Цитаделі прізвисько Донел Длявий. З огляду на довгий розбрат між Маегором і Святою Вірою, короля Джаяхаериса неодмінно мав помазати на царство верховний септон — про це погодилися і князь Рогар, і королева-намісниця. Але перед тим треба було дати ради септонові Місяцю та його репаній орді, щоб принц міг безпечно приїхати до Старограду. Була надія, що смерті Маегора вистачить переконати послідовників Місяця розійтися, і дехто справді розбрівся навсібіч... але тих було хіба кількасот у війську, яке налічувало майже п'ять тисяч. — Хіба важить смерть одного дракона, коли наступний обіймає його місце? — оголосив септон Місяць своїй юрбі. — Не очиститься Вестерос, доки всі Таргарієни не згинуть або не зникнуть назад за море, звідки з'явилися! Щодня він читав нову проповідь: заохочував князя Вишестража віддати йому Староград, тоді закликав "верховного підчихвоста" вийти з Зоряного Септу і зустріти гнів зраджених ним Бідолах, а далі умовляв простолюддя королівств повстати. (І після кожної проповіді щоночі грішив знову.) На іншому кінці держави — у Король-Березі — Джаяхаерис сидів з радцями та сушив голову, як позбавитися сієї холери. Король-хлопчак і дві його сестри, Раена та Алісанна, мали драконів; дехто вважав, що найкращий спосіб дати ради септонові Місяцю — той самий, яким Аегон Завойовник упорав Двох Королів на Полум'яному Полі. Проте Джаяхаерис до таких кровопролить смаку не мав, ще й мати-королева Алисса рішуче йому заборонила, нагадавши долю Раеніс Таргарієн та її дракона у Дорні. Князь Рогар, Правиця Короля, дещо неохоче проказав, що міг би провести власне військо Обширом і розігнати людей Місяця зброєю... хоча це означало б налаштувати штормових та хто там ще буде в війську проти вояцтва князів Дубосерда і Рябина, ще й Бідолах на додачу. "Так чи інакше ми переможемо, — казав Правиця, — але не задурно". Можливо, боги послухали їх усіх, бо поки король і рада сперечалися у Король-Березі, притичина сама собою розв'язалася несподіваним чином. Попід мурами Старограду густішали сутінки, коли септон Місяць, виснажений цілим днем проповідування, пішов до свого намету на вечірню трапезу. Як завжди, його стерегли Бідолахи — величезні могутні сокирники з кущавими бородами. Та коли біля намету септона з'явилася юна миловида жінка з глеком вина, яке вона бажала подарувати його пресвятості на подяку за поміч, її негайно пропустили. Вартові знали, якої помічі прагнуть жінки — тієї самої, від якої в череві заводяться діти. Минуло трохи часу; вартові коло намету чули зсередини лише кілька вибухів сміху септона Місяця. Тоді раптом почувся стогін і жіночий вереск, а за ним — несамовите ревище. Запона намету розчахнулася, звідти босоніж вискочила напівгола жінка і ринула геть з виряченими очима, перш ніж Бідолахи надумали її зупинити. Септон Місяць з'явився за мить — голий, ревливий, скривавлений. Він тримався за шию, а між пальців у бороду стікала кров з перерізаної горлянки. Кажуть, Місяць прошкандибав через півтабору від вогнища до вогнища, намагаючись шукати лярву, яка його порізала. Та врешті септона зрадила навіть його неймовірна міць; він впав і помер серед юрби прибічників, що дедалі зростала з вереском жаху та журби. Вбивці не знайшлося ані сліду — вона зникла у пітьмі й не з'явилася знов. Розлючені Бідолахи цілий день та ніч нишпорили у таборі: позбивали намети, схопили кількадесят жінок, відлупцювали всіх чоловіків, що намагалися їм опиратися... але дарма. Власні вартові септона Місяця навіть не погодилися один з одним, як саме виглядала його вбивця. Зрештою варта все-таки пригадала, що жінка принесла з собою глек вина у подарунок септонові. Половина вина ще лишалася у глеку під час обшуку в наметі; четверо Бідолах пригостилися ним на світанку, відтягши тіло їхнього пророка до його власного ліжка. Всі четверо лежали мертві ще до полудня — вино було присмачене отрутою. Одразу по смерті Місяця збіговисько, яке він притяг з собою до Старограду, почало танути. Хтось із прибічників накивав п'ятами ще тоді, коли прибула звістка про смерть короля Маегора і початок панування принца Джаяхаериса. Тепер струмок утікачів перетворився на бурхливу повінь. Труп септона ще й смердіти не почав, а його почесний титул вже вимагали собі з тузінь поборників. Серед поплічників почалися сварки та бійки. Хтось подумав би, що люди Місяця вимушено попросяться під провід двох князів, що таборували там-таки поруч — але ніщо не лежало б далі від істини. Бідолахи загалом не надто поважали чесно уроджене панство... а князям Рябину та Дубосерду не довіряли і поготів, бо ті не поспішали кидати своїх лицарів та щитників на приступ мурів Старограду. Смертні рештки Місяця самі по собі стали кісткою розбрату між двома його самозваними наступниками: Бідолахою на прізвисько Роб Здихля і таким собі Лоркасом на прізвисько Мудрагель, який вихвалявся, буцімто знає напам'ять усю "Семикутну зірку". Лоркас оголосив, що мав видіння, де Місяць віддає Староград до рук своїх вірних прибічників навіть після смерті. Забравши тіло септона в Роба Здихлі, цей дурноголовий "мудрагель" посадив його на коня — голим, скривавленим і вже трохи підгнилим — для нападу на браму Старограду. До його наступу, щоправда, приєдналася менш як сотня людей, з яких майже всі загинули під дощем стріл, списів та каміння, ще й на півсотні сажнів не наблизившись до міських мурів. А хто наблизився-таки — тих покропили гарячою олією або підпалили смолою, серед них і самого Лоркаса Мудрагеля. Коли всі нападники вже лежали трупами або вмирали, з потерни вихлюпнули півтора десятки найхоробріших лицарів князя Вишестража; вони схопили тіло септона Місяця і стяли йому голову. Згодом Місяць, видублений та набитий тирсою, дістався у подарунок верховному септонові в Зоряному Септі. Самовбивчий напад став останнім подихом священного походу септона Місяця. Князь Рябин знявся з табору менш як за годину з усім лицарством та посполитим вояцтвом. Наступного дня вирушив геть і князь Дубосерд. Рештки війська — заплотні лицарі, Бідолахи, табірні дівки та торговці — порозтікалися у всіх напрямках, дорогою грабуючи та обкрадаючи хутори, села і містечка. Коли нарешті князь Донел Длявий зізволив рушити з місця, щоб покарати свавільників силою зброї, в таборі їх лишилося заледве чотири сотні з тих п'яти тисяч, котрих септон Місяць привів з собою. Загибель Місяця прибрала останню велику перешкоду для сходження Джаяхаериса Таргарієна на Залізний Престол. Проте й донині не вщухають суперечки, чиїх рук то була справа. Ніхто не вірить, що жінка, яка принесла отруту "грішному септонові", а наприкінці розтяла йому горлянку, діяла сама по собі. Вочевидь, її хтось надіслав... але хто? Чи винайняв її сам король-хлопчак, а чи його Правиця Рогар Баратеон, а чи матінка, королева-намісниця? Дехто вважає, що жінка належала до Безликих — уславленого братства чаклунів-убивць з Браавосу. На підтвердження вони згадують її раптове зникнення, таке собі "розчинення у пітьмі" після нападу, і незгоду вартових септона Місяця щодо того, як вона виглядала. Проте люди вченіші та мудріші, яким знайомі звичаї Безликих, не схильні погоджуватися. Адже Безликі вельми ретельно облаштовують свої вбивства як смерть від природніх причин. Це їхня гордість, відзнака майстерності, наріжний камінь моторошного заморського мистецтва. Розчахнути людині горлянку і дати їй блукати нічним табором з вереском про вбивство — такі речі ганьблять їхню гідність. Нині вчені книжники вважають, що вбивцею була звичайна табірна дівка, яку винайняв князь Рябин або Дубосерд, а чи й вони удвох. Хоча жоден не насмілився піти від живого Місяця, їхня хутка втеча від його прибічників по смерті септона показує, що незгоду вони мали з королем Маегором, але не з домом Таргарієн... і справді, обидва невдовзі з'явилися у Старограді, покірні та розкаяні, колінкувати на коронації принца Джаяхаериса. Позаяк шлях до Старограду було очищено та убезпечено, вінчання короля на престол відбулося у Зоряному Септі в останні дні року 48-го по Завоюванні. Верховний септон — той самий "верховний підчихвіст", якого так сподівався усунути септон Місяць — сам помазав юного короля і поклав йому на чоло вінець його батька Аеніса. Далі вчинилися сім днів бенкетів та веселощів, під час яких кількасот великих і малих панів ставали на коліна і присягали мечами на вірність Джаяхаерисові. Серед присутніх були його сестри Раена та Алісанна; юні небоги Аерея та Раела; матінка, королева-намісниця Алисса; Правиця Короля, князь Рогар Баратеон; Регіментар Королегвардії пан Гиліс Моріген; великий маестер Беніфер; усе зібрання архімаестрів Цитаделі... і ще одна людина, яку ніхто не сподівався побачити — пан Джофрі Доганяй, Рудий Гончак зі Схилів, самопроголошений великий отаман Синів Воїна, поставлених поза законом. Доганяй прибув у товаристві князя та княгині Таллі з Водоплину... і не в кайданах, як сподівалися, а з обережним листом, скріпленим власною печаткою короля. Великий маестер Беніфер згодом писав, що зустріч між королем-хлопчаком і лицарем-утікачем стала "передобідком" до всього наступного правління Джаяхаериса. Коли пан Джофрі та пані Люсинда закликали його скасувати наказ короля Маегора і відновити братства Зірок та Мечів, Джаяхаерис рішуче відмовив. — Віра не має потреби в мечах! — оголосив він. — Вона-бо знаходиться під моїм захистом. Під захистом Залізного Престолу. Все ж таки нагороди, призначені Маегором за голови Синів Воїна та Бідолах, король відкликав. — Я не чинитиму війни проти моїх власних підданих, — мовив він, — але й не терпітиму зради та бунту. — Але ж я повстав проти вашого дядька так само, як ви, — зухвало відказав Рудий Гончак зі Схилів. — Авжеж, — погодився Джаяхаерис, — і билися ви мужньо, ніхто не заперечить. Проте Синів Воїна більше немає, ваші обітниці добігли кінця... а ваша служба скінчитися не мусить. Я-бо маю для вас місце. З цими словами юний король вразив увесь двір, запросивши пана Джофрі служити йому лицарем Королегвардії. Впала мертва тиша, згадує великий маестер Беніфер, а Рудий Гончак витяг меча, і дехто подумав, чи не кинеться він зараз на короля... проте натомість лицар став на коліно, схилив голову і поклав клинок до ніг Джаяхаериса. Кажуть, на щоках у нього блищали сльози. За дев'ять днів по своєму вкоролюванні юний володар відбув зі Старограду до Король-Берега. Майже весь двір помандрував разом з ним величезною та пишною валкою через цілий Обшир... але сестра короля Раена супроводила їх тільки до Вирію, а там скочила на Вогнемрію і полетіла до Файного острова та замку князя Файяна понад морем, покинувши не тільки короля, а й обох своїх доньок. Раела, обіцяна Вірі послушниця, залишилася у Зоряному Септі, а її близнючка Аерея рушила далі з королем до Червоного Дитинця, де мала служити чашницею і дівчиною почту принцеси Алісанни. Після вінчання короля на царство дехто помітив цікаву річ у дівчатках королеви Раени. Близнючки завжди були точними подобами одна іншої на обличчя, але не норовом. Раела вважалася зухвалою, вольовитою дитиною, справжнім жахіттям для септ, яким її доручили, тоді як Аерею знали сором'язливою істотою, швидкою на сльозу та переляк. "Вона боїться коней, собак, хлопців з гучними голосами, чоловіків з бородами, танців, а найбільше — драконів", — писав великий маестер Беніфер, коли Аерея вперше з'явилася при дворі. Але так було до падіння Маегора і коронації Джаяхаериса. Після неї дівчинка, що лишилася у Старограді, присвятила себе молитвам та навчанню, ніколи більше не потребувала кари та остраху, тоді як дівчинка, повернута до Король-Берега, виявилася жвавою, меткою, завзятою і невдовзі вже проводила половину днів у псярнях, стайнях та драконових дворищах. Ніхто цього не довів, але люди подейкували, що хтось — можливо, сама королева Раена або її мати, королева Алисса — скористався нагодою і під час коронації поміняв близнючок. Та коли й так, нікому не кортіло волати про обман, бо допоки Джаяхаерис не породив власного тілесного нащадка, принцеса Аерея (або та дівчинка, яку нею вважали) залишалася спадкоємицею Залізного Престолу. Всі погоджуються, що повернення короля зі Старограду до Король-Берега було святковим і переможним. При його боці їхав пан Джофрі, уздовж шляху стояли привітні юрмища люду. Тут і там з'являлися Бідолахи — кощаві немиті хлопаки з довгими бородами та широкими сокирами і прохали про ту саму милість, яку дарували Рудому Гончакові. Джаяхаерис пробачав усіх за умови, що вони погодяться піти на північ і приєднатися до Нічної Варти на Стіні. Кількасот погодилося, і серед них навіть така знана особа, як Роб Здихля. "За один поворот місяця по своїй коронації, — писав великий маестер Беніфер, — король Джаяхаерис примирив Залізний Престол зі Святою Вірою і спинив кровопролиття, яке роздирало королівства за часів його дядька та батька". Рік трьох наречених 49 р. по А.З. Рік 49 по Аегоновім Завоюванні подарував людові Вестеросу жаданий спочинок від безладу та чвар, що обсідали королівства перед ним. То був рік миру, добробуту і численних шлюбів, знаний у літописах Семицарства як Рік Трьох Наречених. І не встиг він іще початися — ледве минуло два тижні нового року, — як від заходу, від Файного острова на Західному морі прилетіла новина про перше з трьох одружень. Там у швидкій та скромній відправі просто неба Раена Таргарієн побралася з Андрошем Файяном, другим сином князя на Файному острові. Для нареченого то був перший шлюб, а для нареченої — третій. Вже двічі овдовіла, Раена мала всього лише двадцять шість років віку. Її новий чоловік був значно молодший — сімнадцяти років — показний та привітний юнак, без тями закоханий у свою обраницю. На весіллі головував батько жениха — Марк Файян, князь на Файному острові, а читав відправу його власний септон. З великого панства весілля відвідали самі лише Лиман Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі, та його дружина Іокаста. Двійко колишніх улюблениць Раени — Саманта Стокварт і Алейна Ройс — поспіхом прибули на Файний острів, щоб стати поруч з овдовілою королевою, а з ними приїхала і жвава сестра жениха, панна Елісса. Решту гостей складали значкові пани та надвірні лицарі дому Файян або дому Ланістер. Король з двором геть нічого не знали про весілля, аж доки їм не приніс новину крук зі Скелі — за багато днів по тому, як відгуляли весільний бенкет і скріпили шлюб постілюванням. Літописці у Король-Березі зазначають, що королеву Алиссу глибоко образило її виключення з весілля власної доньки, і відтоді взаємини між матір'ю та дитиною охололи назавжди. Князь Рогар Баратеон тим часом лютував, що Раена зважилася вийти заміж без дозволу корони... а під короною він мав на увазі себе, бо служив Правицею молодого короля. Але ж якби такого дозволу попрохали, то навряд чи б його отримали, бо Андрош Файян, другий син не надто впливового князя, вважався безперечно негідним руки жінки, яка двічі була королевою і лишалася матір'ю королівської спадкоємиці. (Так сталося, що року 49 А.З. наймолодший з братів князя Рогара лишався ще неодруженим, а через іншого брата його вельможність мав двох небожів, що також пасували за віком та родоводом у наречені вдовиці Таргарієн. Певно, саме ці обставини пояснюють і гнів Правиці, і таємничість весілля королеви Раени.) Сам король Джаяхаерис та його сестра Алісанна зраділи новинам, надіслали на Файний острів подарунки та вітання і наказали з нагоди святкової події калатати у дзвони Червоного Дитинця. Поки Раена Таргарієн втішалася новим шлюбом на Файному острові, у Король-Березі король Джаяхаерис та його мати, королева-намісниця, заповзялися добирати радників, які мали допомагати їм правити державою протягом наступних двох років. Примирення усіх сторін лишалося головною засадою їхнього панування, бо ж численні розколи у королівствах Вестеросу сталися зовсім нещодавно і далеко ще не зцілилися. Винагородити тільки вірних собі людей, а Маегорових прибічників і Боговірних усунути від влади та впливу означало б поглибити рани та вчинити нові образи — так розсудив юний король, і матінка його погодилася. Відповідно Джаяхаерис написав князеві на острові Клішня — Едвилу Кельтигару, який служив Правицею при королі Маегорі — і запросив його до Король-Берега обійняти посаду коронного підскарбія. За верховного адмірала та коронного корабельника юний король обрав свого дядька Даемона Веларіона, Володаря Припливів, брата королеви Алисси та одного з перших славних княжат, що покинули Маегора Лютого. Прентис Таллі, князь у Водоплині, був прикликаний до двору служити коронним правником, а з ним приїхала його уславлена дружина, пані Люсинда, відома побожністю та благочестям. Провід над міською вартою — найбільшою збройною потугою Король-Берега — король ввірив К'ярлу Корбрею, князеві у Прихистку, який бився за Аегона Невінчаного на березі Божого Ока. Над усіма височіла постать Рогара Баратеона — князя на Штормоламі та Правиці Короля. Але було б помилкою зневажити вплив самого Джаяхаериса Таргарієна у роки намісництва, бо попри юність король-хлопчак мав місце майже у всіх радах (хай і не всіх, як ми невдовзі дізнаємося) і ніколи не соромився здійняти голос так, щоб його почули. Остаточні рішення, втім, у цей час належали його матері, королеві-намісниці, та Правиці — грізній особі, шанованій усім королівством. Синьоокий, чорнобородий, м'язистий, мов бик, князь Рогар був найстаршим з п'яти братів — онуків Ориса Однорукого, першого князя Баратеона у Штормоламі. Сам Орис був братом-байстрюком Аегона Завойовника і його найближчим довіреним воєводою. Відомо, що вбивши Аргілака Пихатого, останнього з Дуррандонів, Орис узяв доньку Аргілака за дружину. Таким чином князь Рогар міг заявити, що у його жилах тече водночас і кров дракона, і кров стародавніх штормових королів. Не маючи хисту до меча, його вельможність у битві надавав перевагу обосічній сокирі... такій, про яку сам казав: "важезна і здоровезна, хоч би і череп драконові розвалити". Під час правління Маегора Лютого проказувати такі слова було небезпечно, проте Рогар Баратеон якщо навіть і боявся Маегорового гніву, то добре це приховував. Люди, які його знали, не здивувалися, що саме він дав прихисток королеві Алиссі та її дітям після втечі з Дракон-Каменя, і саме він першим проголосив принца Джаяхаериса королем. Від його власного брата Бориса якось чули, що Рогар понад усе мріяв стати до двобою з королем Маегором і стяти його сокирою. Але доля вбивці короля оминула князя. Натомість князь Рогар став коронувачем короля, віддавши принцові Джаяхаерису Залізний Престол. Мало хто насмілився піддати сумніву його місце Правиці поруч із молодим королем; дехто навіть шепотів, що державою тепер правитиме саме Рогар Баратеон, адже Джаяхаерис — іще хлопчак і син слабкодухого батька, а мати його — всього лише жінка. Коли ж оголосили, що князь Рогар і королева Алисса мають намір одружитися, шепітки залунали гучніше... бо хто ж такий ясновельможний чоловік королеви, якщо не король? Князь Рогар вже був одружений раніше, але дружина його померла молодою від лихоманки ледве за рік після весілля. Королева-намісниця Алисса мала сорок два роки і вік своєї плідності, як вважалося, вже проминула; князь на Штормоламі був на десять років за неї молодший. За чимало років по тому септон Барт розповість, що Джахаерис був проти їхнього шлюбу — молодий король вважав, що Правиця заноситься аж надто високо, охоплений насамперед жагою влади, а не пристрасним коханням до його матері. Також він гнівався, за словами Барта, що ані матінка, ані її наречений не спитали його згоди... втім, не завадивши шлюбові сестри, король не вважав себе у праві перешкоджати весіллю матері. Отже, Джаяхаерис припнув язика і нікому, за винятком найближчих повірників, не виказав ані натяку на своє невдоволення. Правицю поважали за мужність, захоплювалися силою, боялися його на полі битви зі зброєю в руках. Королеву-намісницю щиро любили; така вродлива, така хоробра, така стражденна — казало про неї жіноцтво. Навіть ті з панства, хто обурювався владою над ними жінки, зрештою прийняли її як зверхницю, позаяк упевнилися, що за нею стоїть могутній Рогар Баратеон, а молодому королю лишається менше року до шістнадцятих іменин. Всі погоджувалися, що Алисса була чарівною на вроду дитиною — донькою могутнього Аетана Веларіона, Володаря Припливів, та його вельможної дружини Алари з дому Масей. З родів вона походила стародавніх, гоноровитих, заможних; мати її вважалася неабиякою красунею, а дід належав до найстаріших, найближчих друзів Аегона Дракона і його королев. Боги поблагословили саму Алиссу темно-фіалковими очима, осяйним сріблястим волоссям Старої Валірії, а також чарівністю, гострим розумом і лагідним норовом; поки дівчина росла і дозрівала, залицяльники збігалися до неї з усіх кутків королівства. Але щодо того, за кого їй виходити заміж, ніколи не було ані сумнівів, ані вагань. Такій дівчині пасував лише принц королівської крові, тож року 22 А.З. вона побралася з принцом Аенісом Таргарієном, безперечним спадкоємцем Залізного Престолу. Шлюб їхній став щасливим та плідним. Принц Аеніс був чоловіком ласкавим та уважним, на слово лагідним, на руку щедрим, незмінно вірним єдиній дружині. Алисса народила йому п'ятьох міцних здорових дітей — двох доньок і трьох синів (шоста дитина, ще одна донька, померла у колисці невдовзі після родин), і коли батько чоловіка переставився у інший світ року 37 А.З., корона відійшла Аенісові, а Алисса стала його королевою. У наступні роки вона бачила на власні очі, як влада її чоловіка розсипається на порох та попіл, а навколо постають могутні вороги. Року 42 А.З. король помер зламаним і зневаженим, усього лише тридцяти і п'яти років віку. Ледве встигла королева оплакати його, як брат короля захопив престол, належний старшому синові та спадкоємцеві. Королева бачила, як її син повстав проти дядька і загинув разом зі своїм драконом. Невдовзі другий її син влігся на поховальне вогнище, закатований на смерть Тіанною з Башти. Разом з двома наймолодшими дітьми Алисса сиділа у полоні чудовиська, яке спричинило смерть її двох синів, і нічого не могла вдіяти проти вимушеного весілля власної старшої доньки з тим-таки чудовиськом. Однак у грі престолів трапляються чудернацькі повороти. Настав час і Маегоровій величі впасти у порох, і то не в останню чергу завдяки мужності королеви-вдовиці Алисси та зухвалості князя Рогара, який заприятелював з нею і прийняв під свій захист, коли ніхто інший не зважувався. Боги були добрі до них і дарували перемогу; тепер жінка, уроджена Алиссою Веларіон, готувалася вдруге спробувати щастя у шлюбі з новим чоловіком. Весіллю Правиці Короля та королеви-намісниці належало стати настільки ж пишним, наскільки весілля вдовиці-королеви Раени було непоказним. Верховний септон мав читати весільну відправу на сьомий день сьомого місяця нового року. За місце обрали збудований наполовину Драконосхрон, усе ще відкритий небу, де ряди кам'яних лав дозволяли кільком десяткам тисяч глядачів спостерігати урочистості. Святкування мало складатися з великого турніру, семи днів бенкетів та розваг, ба навіть потішної морської битви на хвилях Чорноводої затоки. На всьому Вестеросі в живій пам'яті не збереглося подібного весілля, тож панство мале і велике поспішало з усіх кутків Семицарства і дальших країв долучитися до веселощів. Зі Старограду прибув Донел Вишестраж з сотнею лицарів та сімдесятьма сімома Превелебними, які супроводжували його пресвятість верховного септона. Тим часом Лиман Ланістер привів з Кастерлі-на-Скелі аж три сотні лицарства. Брандон Старк, недужний князь на Зимосічі, подолав довгу подорож з Півночі разом з синами Вальтоном та Аларіком у супроводі тузня лютих північних короговних панів та трьох десятків присяжних братчиків Нічної Варти. Князі Арин, Корбрей і Ройс прибули від Долини, князі Селмі, Дондаріон і Тарлі — від Дорнійського Порубіжжя. Приїхали могутні достойники з-за кордонів держави Семицарства: великий князь дорнійський прислав на гостину сестру, дож Браавосу — сина. Архонт Тирошу особисто перетнув вузьке море з юною донькою на виданні; так само вчинили і аж двадцять два магістрати з Вільного Міста Пентосу. Всі привезли Правиці та намісниці коштовні подарунки; найщедріші надійшли від людей, які зовсім нещодавно служили Маегору вірою та правдою, і від Рікарда Рябина з Торгеном Дубосердом, які таборували одним військом з септоном Місяцем. Певно ж, весільні гості з'їхалися головним чином на святкування союзу Рогара Баратеона та королеви-вдовиці, але майже всі, поза сумнівом, мали на меті ще й залагодити власні справи. Чимало прибулих бажали перемовитися з Правицею, котрого сприймали за справжнє джерело влади в державі; інші хотіли зважити та зміряти нового короля-хлопчака. Його милість не позбавив їх такої можливості. Пан Гиліс Моріген, королівський поборник та присяжний захисник, оголосив, що Джаяхаерис залюбки прийме будь-якого князя або земельного лицаря, охочого побачити короля; більш як сто двадцятеро прийняли запрошення. Зневаживши престольну палату і велич Залізного Престолу, юний король спілкувався з панством у затишку своєї світлиці в товаристві пана Гиліса, маестра та кількох слуг. Кажуть, що король заохочував кожного гостя говорити вільно, відверто висловлювати свої думки про негаразди в державі та способи їх подолання. "Він не син свого батька", — говорив згодом своєму маестрові князь Ройс; то була трохи буркотлива, та все ж хвала. Князь Ванс із Ходжаєвого Спочинку промовив такі слова: "Він слухає багато, а говорить мало". Рікард Рябин завважив Джаяхаериса за ґречного та шляхетного, Кайл Конінгтон — за дотепного і зичливого у розмові, Мортон Карон — за обережного і хитромудрого. "Він легко і часто сміється, навіть із себе", — схвально зауважив Джон Мертинс, проте Алекові Ловичу король здався суворим, а Торгенові Дубосерду — похмурим. Князь Малістер оголосив його мудрим понад роки, а князь Даррі провістив: "Це буде такий король, що кожен пан запишається стати перед ним на коліно". Та найприголомшливіше схвалення було почуте від Брандона Старка, князя на Зимосічі, який сказав: "Я бачу в ньому його діда". Правиця Короля на жодному з цих прийомів не був, та не слід вважати князя Рогара неуважним до гостей господарем. Години, які його вельможність присвячував гостям, віддавалися іншим справам. З високими гістьми князь виїжджав на лови, полював з соколами, грав у ігри, бенкетував і "висушив королівські льохи до дінця". Після весілля, коли почалися турніри, князь Рогар не пропустив жодного кінного герцю і жодного бугурту в оточенні жвавого і часто-густо п'яного товариства зацних панів та овіяних славою лицарів. Найзухваліша з розваг його вельможності сталася за два дні до весільної відправи. У двірських літописах про неї не збереглося жодної згадки, але поголос гуляв серед челяді та простолюду ще багато років по тому. Твердять, буцімто брати князя Рогара привезли з-за вузького моря, з найкращих будинків насолоди Лису сімох цнотливих дів. Королева Алисса віддала свою цноту Аенісові Таргарієну багато років тому, і князь Рогар не мав змоги зломити її калину в майбутню весільну ніч. Лисенійські діви мали замінити йому незайману наречену. Якщо двірські чутки не брешуть, його вельможність зірвав квітки чотирьох дівчат, перш ніж його здолали втома і вино; княжі брати, небожі та приятелі упорали трьох інших разом з іще чотирма десятками старших красунь, теж привезених з Лису задля насолоди. Поки Правиця гарував, а король Джаяхаерис сидів у світлиці з панством королівств, його сестра принцеса Алісанна розважала шляхетних панн та паній, що прибули до Король-Берега з чоловіками. Старша сестра короля Раена вирішила не відвідувати подію, а лишитися на Файному острові з молодим чоловіком та своїм двором. Королева-намісниця Алисса опікувалася приготуваннями до весілля. Отже, зображати гостинну господиню перед дружинами, доньками та сестрами достойників держави дісталося Алісанні. Хоча їй лише нещодавно виповнилося тринадцять, юна принцеса блискуче впоралася з викликом долі — це визнали всі. Сім днів та сім ночей вона снідала з однією купкою високородних паній, обідала з другою, а вечеряла з третьою, показувала їм дива Червоного Дитинця, розважала морськими прогулянками Чорноводою затокою та кінними — Король-Берегом. Перед тим Алісанна Таргарієн, наймолодша дитина короля Аеніса та королеви Алисси, майже не була відома панам та паніям королівств. Її дитинство проминуло в тіні братів та старшої сестри Раени, а коли про неї взагалі згадували, то як про "малу" і "другу доньку". Була вона з себе невеличка, ніде правди діти; тоненьку та гнучку статурою Алісанну часто згадували як гарненьку, але рідко — як вродливу, хоча уродилася вона в сімействі, відомому казковими красунями. Очі принцеса мала радше блакитні, ніж фіалкові, на голові — купу медових кучерів. Але жодна людина ніколи не сумнівалася, що в голові тій не бракує розуму. Згодом про Алісанну казали, що читати вона навчилася, ще не відлучившись від грудей; двірський блазень навіть показував виставу, як мала Алісанна капотить молоком на валірійські сувої, бо намагається читати, не відриваючись від цицьки годувальниці. Якби вона була хлопчиком, то майже напевне поїхала б до Цитаделі кувати маестерського ланцюга, казав про неї септон Барт... бо сей велемудрий муж поважав королеву навіть більше, ніж її чоловіка, котрому служив стільки років. Проте це справи далекого майбутнього; року 49 А.З. Алісанна була ще дівчинкою тринадцяти років, хоча літописи погоджуються, що на всіх, кого вона стрічала, юна принцеса справляла неабияке враження. Коли нарешті настав день весілля, більш як сорок тисяч простолюду рушило на пагорб Раеніс до Драконосхрону засвідчити на власні очі союз між королевою-намісницею та Правицею Короля. (Деякі спостерігачі називають навіть більші числа.) Ще тисячі вітали князя Рогара та королеву Алиссу на вулицях, поки їхній почет з кількасот лицарів на конях у пишних капах та вишикуваних у валку септ з дзвіночками просувався містом. "Літописи Вестеросу не пам'ятають другого такого свята", — написав великий маестер Беніфер. Князь Рогар був убраний з голови до п'ят у золототканий альтембас і відкритий шолом з оленячими рогами, а наречена мала на собі кирею, блискучу від коштовного каміння, з триголовим драконом дому Таргарієн та срібним морським коником Веларіонів у протистоянні на розділеному тлі. Та попри всю пишність нареченої й нареченого, не їхня поява, а прибуття Алиссиних дітей залишилося у пам'яті люду Король-Берега на довгі роки. Король Джаяхаерис і королева Алісанна з'явилися останніми — з ясного неба на своїх драконах Верміторі та Срібнокрилці (Драконосхронові, треба згадати, тоді ще бракувало велетенської бані, що згодом увінчає величну споруду). Шкірясті крила збурили хмари піску, поки дракони сідали біч-обіч, на подив і жах зібраного натовпу. (Злі язики переповідають, що поява драконів змусила похилого літами верховного септона попсувати свої урочисті шати, проте ми схильні заперечувати сей огидний наклеп.) Про саму відправу, бенкет і постілювання, що минулися належним чином, ми багато не писатимемо. Схожа на склепінчасту печеру престольна палата Червоного Дитинця вмістила найясніше панство та найшанованіших гостей з-за моря; нижче панство разом з лицарством і збройними слугами гуляло у дворищах і менших палатах замку, поки люд Король-Берега пригощався у сотнях шинків, заїздів, харчівень та бурдеїв. Попри тяжкі труди тієї напівказкової ночі, що сталася за два дні перед весіллям, князь Рогар виконав подружні обов'язки хвацько і завзято, заохочуваний п'яними братами. Після весілля почалися сім днів турнірів на загальний захват усього запрошеного панства та люду міста. Кінні герці, на спільну думку, були такі запеклі й захопливі, яких на Вестеросі не бачили вже багато років... але справжні пристрасті кипіли навколо піших битв мечем, списом та сокирою, і то з вагомої причини. Слід пригадати, що з семи лицарів Королегвардії Маегора Лютого троє були мертві, а чотирьох інших відіслали на Стіну вдягти чорне. Замість них король Джаяхаерис доти призначив лише пана Гиліса Морігена та пана Джофрі Доганяя. Королева-намісниця Алисса першою висловила думку, щоб решту Королегвардії — п'ятьох лицарів — обрали у збройному випробуванні... а чи буває краща нагода для нього, ніж таке весілля, на яке з'їхалися воїни цілої держави? — Маегор оточив себе старими нікчемами, підлабузниками, боягузами та свавільниками, — оголосила королева. — Я ж бажаю, щоб життя мого сина берегли найкращі з тих, хто є на Вестеросі — доброчесні воїни безперечної мужності та вірності. То нехай здобудуть білі корзна силою зброї на очах усіх королівств! Король Джаяхаерис хутко підхопив думку матері, але додав до неї дрібку власного розсуду. Вельми доречно юний король наказав, щоб його майбутні оборонці довели свою вправність на ногах, а не у кінному двобої. — Хто бажає завдати шкоди королю, нечасто нападає верхи зі списом у руці, — так висловився його милість. Ось як сталося, що кінні герці на весіллі матері короля поступилися загальною увагою запеклим бугуртам і кривавим двобоям, що їх маестри згодом назвали Війною за Білі Корзна. Позаяк до змагань за честь служити у Королегвардії долучилися кількасот лицарів, бойовища загалом тривали сім днів. Кілька особливо барвистих змагальників здобули неабияку любов простолюду, який гучно волав за них у кожному поєдинку. Одним був П'яний Лицар, пан Вілам Станобрід — кремезний череватий коротун, що з'являвся на герці таким налиганим, аж люди чудувалися, як він сам не падає з ніг, не те що стоїть проти когось у двобої. Поспільство прозвало його "Непийпиво" і виспівувало "Непийпиво, п'яне диво!" щоразу, як той ставав поля. Іншим улюбленцем юрби став співець і музика з Блошиного Подолу — Том Терликало, — який знущався з суперників, виспівуючи про них сороміцькі пісні перед кожним колом змагань. Тонкий та стрункий таємничий лицар, відомий під прізвиськом Шарлатний Змій, теж мав безліч прихильників; коли ж його перемогли і зірвали личину, "він" виявився жінкою — Жонкіль Морочин, байстрючкою князя у Сутіндолі. Та зрештою жоден зі згаданих не вислужив біле корзно. Лицарі ж, які вислужили, хоч і не такі шаленці, нікому не поступилися мужністю, шляхетністю та збройною майстерністю. Лише один був пагоном княжого дому — пан Лавренцій Розстан з Обширу. Двоє служили у надвірних вартах: пан Віктор Відважний у князя Ройса в Рунокамені та пан Вілам Ґедзь у князя Рідколіса в Жолудях. Наймолодший з поборників — Баш Тетеря — бився списом замість меча, і дехто навіть сумнівався, чи є він лицарем; проте юнак виявив таку майстерність з обраною зброєю, що пан Джофрі Доганяй вирішив справу висвяченням його просто на полі власним клинком під бурхливі вітання сотень глядачів. Найстаршим поборником виявився сивий заплотний лицар на ім'я Семгод з Кислогорба — добряче битий, укритий рубцями чолов'яга шістдесяти і трьох років, який твердив, що стояв зі зброєю в сотні битв, "а за кого — то не ваша справа, лише моя та вишніх богів". Одноокий, лисий, майже беззубий рубайло на прізвисько Скислий Сем виглядав скособоченим, наче старий тин, але в бою показав таке завзяття, ніби скинув половину літ, і вправність, загострену десятиріччями малих та великих пригод на бойовищі. Джаяхаерис Миротворець сидітиме на Залізному Престолі наступні п'ятдесят і п'ять років; чимало лицарів протягом його панування вдягатимуть білі корзна — більше, ніж хвалитиметься будь-який інший король. Але недарма кажуть, що жоден Таргарієн ніколи не мав при собі Королегвардії, рівної першій сімці короля-хлопчака. Війна за Білі Корзна позначила кінець святкування, надалі відомого як Золоте Весілля. Гості, що по черзі відкланювалися і вирушали до своїх земель та замків, одностайно визнавали, що пишнішої події ще не бачили. Юний король здобув захоплення, любов та повагу безлічі панів великих і малих, а їхні сестри, дружини та доньки водноголос вихваляли теплу гостинність принцеси Алісанни. Вельми вдовольнилося і простолюддя Король-Берега: їхній король-хлопчак показав себе справедливим, милосердним і шляхетним володарем, а його Правиця — князь Рогар — щедрістю своєї руки не поступався її міці в битвах. Найщасливішими серед містян лишилися корчмарі, шинкарі, броварі, крамарі, злодії, хвойди та бандури, що добряче натоптали гамани монетою, привезеною гостями на свято. І все ж, хоча Золоте Весілля стало найрозкішнішою та найславетнішою з урочистих подій 49 р. А.З., третій зі шлюбів, укладених того клопітного року, мав виявитися найважливішим з усіх. Гарненько відгулявши власне весілля, королева-намісниця та Правиця Короля заходилися шукати годящу пару королю Джаяхаерису... і заразом, хоча не так завзято, його сестрі — принцесі Алісанні. Поки король-хлопчак лишався неодруженим і без тілесних нащадків, спадкоємцями вважалися доньки його сестри Раени... проте Аерея та Раела були ще малими дітьми — ще й, на думку багатьох, геть непридатними до престолу. Ба більше, князь Рогар і королева Алисса непокоїлися, що може статися з державою, якщо Раена Таргарієн повернеться з заходу правити намісницею при своїй доньці. Хоча ніхто не смів мовити про це навіть слово, усі ясно бачили незгоду між двома королевами, бо донька не запросила мати на власне весілля і у відповідь не відвідала весілля матері. Хтось заходив далі й шепотів, що Раена — чаклунка, що вона замордувала Маегора на Залізному Престолі чорними мистецтвами. Ось чому король Джаяхаерис мусив якомога швидше одружитися і породити сина власної плоті. Але питання, кого саме юний король має взяти за дружину, не так легко надавалося до розв'язання. Князь Рогар, відомий своїм задумом розповсюдити вплив Залізного Престолу через вузьке море на Есос, висунув пропозицію утворити союз із Тирошем, задля чого одружити Джаяхаериса з донькою тамтешнього архонта — вродливою дівчиною п'ятнадцяти років, яка причарувала всіх на весіллі розумом, веселою грайливістю у звичаях та блакитно-зеленим волоссям. У цьому, щоправда, вельможний володар зустрів опір власної дружини — королеви Алисси. Простолюддя Вестеросу ніколи не прийме за свою королеву чужоземне дівча з фарбованими косицями, наполягала намісниця, хай якою звабливою вимовою те дівча тішить вуха. Та й побожне поспільство зустріне її ворожо, бо ж відомо, що тирошійці вклоняються не Седмиці, а Ра-Гльорові, Візерункареві, Тріосу Триголовому та іншим чудернацьким богам. Сама королева віддавала перевагу котромусь із тих домів, що стали на підтримку Аегона Невінчаного в битві при Божому Оці. Нехай би Джаяхаерис одружився з панною Ванс, Корбрей, Вестерлін або Дудар, наполягала вона. Вірність слід винагороджувати; таким шлюбом король вшанував би пам'ять Аегона і звитяги тих, хто боровся і загинув за нього. Але проти таких засад для шлюбу підняв гучний голос великий маестер Беніфер; він зауважив, що щирість намірів корони замирити королівства піддадуть сумніву, якщо відверто вивищити тих, хто воював за Аегона, над тими, хто лишився стояти за Маегора. Найкращим вибором, на думку великого маестра, була б донька одного з великих домів, які стояли осторонь битв між дядьком та небожем: Тирелів, Вишестражів або Аринів. Побачивши таку незгоду серед Правиці Короля, великого маестра та королеви-намісниці, інші радники осміліли і повисували власні пропозиції. Прентис Таллі, коронний юстиціарій, хвалив молодшу сестру власної дружини Люсинди, уславленої благочестям — такий вибір мав напевне потішити Святу Віру. Даемон Веларіон, верховний адмірал, запропонував Джаяхаерисові одружитися з королевою-удовицею Елінорою з дому Костян. Чи є кращий спосіб показати прибічникам Маегора, що їх пробачено, ніж узяти собі за королеву одну з "Чорних Наречених" — а може, і всиновити її трьох синів від першого шлюбу? На користь королеви Елінори проказувала і доведена плідність, наполягав Веларіон. Князь Кельтигар мав двох неодружених доньок, яких свого часу підсовував Маегору; нині він накидав тих самих дівчат вже на Джаяхаериса. Але князь Баратеон про них і чути не хотів. "Бачив я твоїх донечок, — гарчав Рогар Кельтигарові. — Ані підборіддя, ані пазухи, ані клепки в голові!". Королева-намісниця та її радники сушили голови над шлюбом короля знову і знову впродовж мало не місяця, але не наблизилися до згоди. Джаяхаерис про їхні суперечки нічого не відав і присутній не був — про це королева Алисса та князь Рогар домовилися заздалегідь. Може, Джаяхаерис і був меткий не по роках, але ж лишався хлопчиськом і керувався хлопчачими пристрастями, які у жодному разі не мали вплинути на добро держави. Зокрема, королева Алисса не мала жодних сумнівів, кого обрав би її син за дружину, якби йому віддали вибір — певно ж, її молодшу доньку і свою сестру, принцесу Алісанну. Звісно, Таргарієни століттями одружували братів з сестрами, і Джаяхаерис з Алісанною виросли разом, чекаючи та сподіваючись на шлюб, як перед ними старші брат і сестра — Аегон та Раена. Ба більше, Алісанна була лише на два роки молодша за брата; вони удвох завжди почувалися близькими, ніжно любили і поважали одне одного. Їхній батько Аеніс, певно ж, забажав би одружити їх, і колись того самого хотіла мати... але побачені нею жахіття, починаючи зі смерті чоловіка, переконали королеву Алиссу в протилежному. Хоча Синів Воїна та Бідолах було розпущено і оголошено беззаконними, чимало колишніх братчиків обох братств блукали державою і знову могли взятися до зброї, якби їм дали привід. Королева-намісниця боялася прогнівити побожну силу, бо живо пам'ятала жахи, що спіткали її сина Аегона та доньку Раену, коли оголосили про їхній шлюб. "Не сміймо знову ступати на той самий шлях", — чули від неї не раз і не два. У своїй рішучості королева знайшла підтримку однієї з нових осіб при дворі — септона Матеуша з Превелебних, який залишився у Король-Березі, коли верховний септон і решта братії відбули до Старограду. Велетенський черевань, уславлений і обсягами тілесними, і розкошами вбрання, Матеуш стверджував про своє походження від прадавніх королів Тепличів, які колись правили Обширом зі столу в Вирії. Вважалося, що його майже напевне оберуть наступним верховним септоном. Тодішній носій цього високого звання, котрого септон Місяць лаяв "верховним підчихвостом", був людиною обережною і згідливою; поки він говорив за Седмицю зі святого престолу в Зоряному Септі, навряд чи існувала небезпека засудження будь-якого шлюбу з боку Старограду. Проте Батько Боговірних був далеко вже не молодий літами; подорож до Король-Берега задля відправи на Золотому Весіллі трохи не стала його останньою, казали люди. — Якщо на мене впаде тягар вдягти сі шати, їхня милість, звісно, матимуть мою підтримку в будь-якому виборі, — запевнив септон Матеуш королеву-намісницю та її радників, — проте не всі мої браття тримаються тієї ж думки... і чи смію сказати, але державою просто зараз гуляють інші септони Місяці. З огляду на все, що трапилося, одружувати брата з сестрою сієї миті може здатися багатьом жахливою образою благочестя, і я боюся, щоб не сталося чогось прикрого. Отримавши таке підтвердження побоюванням королеви, Рогар Баратеон та інші князі припинили розглядати принцесу Алісанну як можливу наречену для її брата Джаяхаериса. Принцесі було тринадцять років, вона щойно відсвяткувала перший дівочий розквіт, відтак рада вважала за потрібне віддати її заміж якомога швидше. Так і не подолавши своїх незгод щодо нареченої для короля, радники тим не менш хутко погодилися щодо майбутнього чоловіка для принцеси — вона мала одружитися на сьомий день нового року з Орином Баратеоном, наймолодшим братом князя Рогара. Таким було рішення королеви-намісниці, Правиці Короля, їхніх вельможних радників та повірників. Але бажаних плодів воно не принесло, як і чимало різноманітних задумів у минулих віках, бо всі згадані особи прикро злегковажили волю і рішучість самої Алісанни Таргарієн та її юного короля Джаяхаериса. Про заручення Алісанни ще не оголошувалося широкому загалові, тож невідомо, як саме звістка про рішення ради досягла її вух. Великий маестер Беніфер підозрює когось із челяді, бо чимало їх заходило і виходило під час суперечок у світлиці королеви. Сам князь Рогар підозрював Даемона Веларіона, верховного адмірала і вельми погордливого чоловіка — той міг вирішити, що Баратеони скочили вище голови у намаганнях витіснити Володарів Припливів з місця другого найвпливовішого сімейства у королівствах. За багато років по тому, коли оповіді про ці події перетворяться на казки та пісні, простолюдці розповідатимуть одне одному про "щурів у стінах", які підслухали вельможне панство і кинулися до принцеси з новинами. Не збереглося записів про те, що сказала чи подумала Алісанна Таргарієн, коли вперше дізналася, що має піти заміж за молодика десятьма роками її старшого, майже їй невідомого і до того ж (якщо плітки не брешуть) вельми нелюбого. Ми знаємо лише про те, що вона зробила. Інша дівчина заплакала б, розлютилася або впала до ніг матері зі слізними благаннями. У багатьох сумних піснях діви, змушені до заміжжя проти своєї волі, кидалися з високих башт на смерть. Принцеса Алісанна не зробила нічого зі згаданого. Натомість вона пішла просто до Джаяхаериса. Молодий король був так само прикро вражений новиною, як і його сестра. — Не сумніваюся, що скоро і мені вигадають наречену, — негайно зметикував він. Так само, як сестра, Джаяхаерис не став марнувати час на суперечки, докори або вмовляння. Натомість він почав діяти. Викликавши до себе Королегвардію, Джаяхаерис наказав їй негайно рушати морем на Дракон-Камінь, де вони мали зустрітися знову. — Ви присяглися мені мечами у вірності та покорі, — нагадав король своїй сімці. — Не забувайте обітниць і не кажіть ані слова про моє відбуття. Тієї ночі під покровом пітьми король Джаяхаерис та королева Алісанна сіли на своїх драконів Вермітора і Срібнокрилку та відбули з Червоного Дитинця до стародавньої твердині Таргарієнів попід Драконощовбою. Кажуть, першими словами, які вимовив король після висадки, були: "Мені потрібен септон". Король цілком доречно не плекав довіри до септона Матеуша, який напевне б зрадив його задуми, проте септ на Дракон-Камені доглядав старий служитель Віри на ім'я Озвик, що знав Джаяхаериса та Алісанну від народження і напучував їх у таїнствах Седмиці з дитячих років. Трохи молодшим септон Озвик служив ще королю Аенісу, а хлопчиною перебував при дворі королеви Раеніс як послушник. Таргарієнівський звичай одружувати сестер і братів був йому чудово відомий, і коли він почув королівський наказ, то негайно дав згоду. Королегвардія прибула галерою з Король-Берега за кілька днів по тому. Наступного ранку, коли сходило сонце, Джаяхаерис Таргарієн, Перший тако наречений, узяв за дружину свою сестру Алісанну в великому дворищі Дракон-Каменя перед очима богів, людей та драконів. Септон Озвик читав відправу; голос старого лунав тихо та тремтливо, проте жодною частиною шлюбного звичаю не було знехтувано. Семеро лицарів Королегвардії стояли свідками союзу; білі корзна ляскали на вітрі. За глядачів присутні була залога і челядь замку, а також чимало рибалок з селища, яке тулилося ззовні до могутніх мурів Дракон-Каменя. По відправі було влаштовано невеличкий бенкет; чимало чар було перехилено за здоров'я короля-хлопчака та його королеви. Потім Джаяхаерис та Алісанна відбули до опочивальні, де колись Аегон Завойовник спав біч-обіч зі своєю сестрою Раеніс. Але з огляду на юність нареченої було вирішено уникнути обряду постілювання і не здійснювати шлюб на ложі. Така незавершеність весілля створила певну притичину, коли з Король-Берега у поспіху, але запізно прибули князь Рогар та королева Алисса на бойовій галері у супроводі тузня лицарів, сорока стражників, септона Матеуша та великого маестра Беніфера, чиї листи дають нам найповніший звіт про тодішні події. Джаяхаерис та Алісанна зустріли гостей усередині замкової брами, тримаючись за руки. Кажуть, королева Алисса заплакала, коли їх побачила. — Нерозумні діти! — мовила вона. — Ви не тямите, що накоїли. Далі розтулив рота септон Матеуш; він громовим голосом засудив нерозважливість короля з королевою та прорік, що їхній збочений шлюб знову кине Вестерос у горнило війни. — Ваш кровозміс гудитимуть по всіх усюдах від Дорнійського Порубіжжя до Стіни! Кожен побожний син Матері та Батька зненавидить ваш огидний гріх! Септонова мармиза від завзяття почервоніла та набрякла, пише Беніфер, а з вуст бризкала слина. Джаяхаериса Миротворця недарма шанують у літописах Семицарства за витримку і непалкий норов, проте дарма хтось думає, що в його жилах не текла вогняна кров Таргарієнів. Саме тоді він довів протилежне. Коли септон Матеуш спинився відсапатися, король відказав: — Я прийму докори та гану від їхньої милості королеви, моєї матінки. Але не від вас. Тримайте язика на припоні, превелебний товстуне. Ще одне слово з ваших вуст — і я накажу їх зашити. Септон Матеуш більше не зронив ані слова. Але князя Рогара було важче вгамувати. Не марнуючи слів, він одразу спитав, чи було здійснено шлюб на ложі. — Кажіть правду, ваша милосте. Чи сталося постілювання? Чи зірвали ви вінець її цноти? — Ні, — відповів король. — Вона ще замолода. Князь Рогар, почувши це, посміхнувся. — Ну то й добре. Отже, шлюбу не було, і ви не одружені. — Він обернувся до лицарів, які прибули у його супроводі з Король-Берега. — Розділіть цих дітей! Якщо ваша ласка — лагідно, не силуючи. Відведіть принцесу до Змій-Башти і стережіть там. А його милість поїде з нами назад до Червоного Дитинця. Але щойно лицарі рушили уперед, семеро воїнів Джаяхаерисової Королегвардії ступили назустріч і оголили мечі. — Далі не можна, — попередив пан Гиліс Моріген. — Хто накладе руки на нашого короля і королеву, загине тієї ж миті. Князя Рогара охопив гнів. — Ану вкладіть зброю в піхви і станьте осторонь! — наказав він. — Чи не забулися ви, часом? Перед вами — Правиця Короля! — Еге ж, — відповів старий Скислий Сем. — А ми Королегвардія, не Правицегвардія, і на престолі сидить отой хлопчина, не ви. Рогар Баратеон розлючено пирхнув на слова пана Семгода: — Вас тут семеро, а зі мною сотня мечів! Зараз скажу слово, і вас порубають на шматки! — Нехай порубають! — відповів юний Баш Тетеря, здіймаючи списа. — Але почуйте моє слово, мосьпане — ви загинете першим. Що мало статися далі, ніхто вже не скаже, але саме ту мить королева Алисса обрала, щоб мовити своє слово: — Я бачила вдосталь смерті. Та й усі ми. Опустіть мечі, хоробрі панове. Що зроблено, те зроблено. Мусимо з цим жити. Хай зглянуться боги на наше королівство. — Вона обернулася до дітей. — Ми підемо з миром. Хай ніхто не згадує, що тут сьогодні сталося. — Як накажете, матінко. — Король Джаяхаерис притяг сестру ближче і пригорнув до себе. — Але не гадайте, що зумієте якимсь робом скасувати сей шлюб. Ми тепер одне ціле, і не розлучать нас ані боги, ані люди. — Ніколи! — погодилася наречена. — Хоч відішліть мене до краю світу, одружіть з царем моссовським чи володарем Сірої Пустелі — Срібнокрилка завжди принесе мене назад до Джаяхаериса. На тім вона підвелася навшпиньки, наблизила обличчя до короля, а він поцілував її у вуста на очах в усіх. (Принаймні так описує сварку біля брами Дракон-Каменя великий маестер Беніфер, який був там присутній і все бачив на власні очі. Відтоді й донині ця казочка є улюбленою серед закоханих дівчаток та їхніх залицяльників-зброєносців по всіх королівствах Семицарства, і чимало співців прославили у піснях відвагу Королегвардії — мужів у білих корзнах, які стали усімох проти сотні ворогів. Проте подібні оповідки нехтують присутністю замкової залоги; записи, які дійшли до нас, вказують, що на Дракон-Камені тоді знаходилося зо двадцять лучників і стільки ж щитників під проводом пана Мерела Бугая та його синів Алина і Говарда. Кому належала тієї миті їхня вірність і як вони вчинили б у випадку збройної сутички, ми вже не дізнаємося. Але вважати, ніби королівська сімка мусила стояти там сама-одна, було б надто сміливо.) Коли Правиця та королева-намісниця відбули до столиці, король і молода наречена зачинили замкову браму та повернулися до покоїв. Дракон-Камінь мав лишитися їхнім притулком і домівкою решту Джаяхаерисового неповноліття. Пишуть, що юний король і його королева рідко розлучалися у той час: завжди трапезували разом, допізна балакали про золоті дні дитинства і майбутні випробування дорослого життя, рибалили та полювали з соколами, спілкувалися з простолюддям острова у припортовій корчмі, читали одне одному з запилених шкіряних книжок, знайдених у замковій книгозбірні, разом навчалися в маестрів Дракон-Каменя ("бо нам ще є чого повчитися", — часто нагадувала Алісанна чоловікові), молилися поруч з септоном Озвиком. Літали вони теж разом — і навколо Драконощовби, і аж до острова Плавень. Якщо вірити побрехенькам челяді, король та його королева спали оголеними і насолоджувалися довгими пристрасними поцілунками як у ліжку, так і при столі та інших нагодах протягом дня, проте ані разу не здійснили свій союз. Минуло ще півтора роки, доки Джаяхаерис та Алісанна нарешті остаточно з'єдналися як чоловік і дружина. Коли панство та радники відвідували Дракон-Камінь у пошуках зустрічі з молодим королем (а це траплялося час від часу), Джаяхаерис приймав їх у Палаті Мальованого Столу, де колись його дід обмірковував завоювання Вестеросу, і Алісанна завжди сиділа при його боці. — Аегон не мав таємниць від Раеніс та Візеньї, а я не маю від Алісанни, — казав він. Можливо, у ці щасливі дні на світанку юного шлюбу вони справді не мали жодних таємниць одне від одного, проте самий їхній союз лишався таємницею майже для всього Вестеросу. Повернувшись до Король-Берега, князь Рогар наказав усім, хто його супроводжував, не казати ані слова про те, що сталося, аби зберегти язики. Нічого не оголошували і державі. Коли септон Матеуш спробував надіслати звістку про шлюб верховному септонові та Превелебним у Старограді, великий маестер Беніфер за наказом Правиці замість вислати крука спалив листа. Князь на Штормоламі хотів виграти час. Розлючений неповагою (як йому здалося) короля, не звиклий до поразок Рогар Баратеон рішуче налаштувався знайти спосіб розлучити Джаяхаериса та Алісанну. Поки їхній шлюб лишався нездійсненим, вважав він, така можливість існувала, тому краще поки що мовчати про весілля... а коли шлюб скасують, то й поготів нікому знати не варто. Королева Алисса теж хотіла мати трохи часу, але з іншої причини. Що зроблено, те зроблено — так сказала вона при брамі Дракон-Каменя, і то щиро... проте спогади про безлад і кровопролиття, якими держава привітала шлюб іншого її сина та іншої доньки, все ще отруювали її ночі чорними примарами. Тому королева-намісниця прагнула відшукати якийсь спосіб убезпечити дітей від повторення тих жахіть. Тим часом їй та її вельможному чоловікові ще лишалося правити державою майже рік, доки Джаяхаерисові не виповниться шістнадцять, і він не візьме до рук повноту влади на престолі. Ось як велося Вестеросові наприкінці Року Трьох Наречених, який невдовзі поступився новому — 50-му по Аегоновому Завоюванні. Надлишок правителів Усі люди грішні — так нас учать отці Святої Віри. Навіть найшляхетнішим королям та найдоброчеснішим лицарям трапляється коли не коли піддатися чи люті, чи хіті, чи задрощам, а відтак скоїти щось незугарне собі на сором та наругу доброго імені. Так само найниціші з чоловіків та найлукавіші з жінок можуть вряди-годи вчинити щось добре та праведне, адже любов, співчуття і жалість знайдуться навіть у прірві найчорнішого серця. "Ми такі, якими нас створили боги, — писав септон Барт, наймудріший з усіх, хто носив відзнаки Правиці Короля, — сильні та слабкі, добрі й злі, жорстокі й милосердні, жертовні та самозакохані. Знайте це, якщо маєте правити над цариною людей". Рідко бувало, щоб до цих слів надалися такі яскраві та правдиві потвердження, як року 50-го по Аегоновому Завоюванні. Щойно благословилося на новий рік, а по всій державі вже ламали голови, якими святами, ярмарками та турнірами відзначити півстоліття правління Таргарієнів на Вестеросі. Жахіття панування короля Маегора потроху танули у імлі років, Залізний Престол примирився зі Святою Вірою, юний король Джаяхаерис І був улюбленцем панства і простолюддя від Старограду до Стіни. Але, невидні жодній людині, крім кількох душ у всьому світі, на обрії збиралися буревійні хмари, і окремі розумники вже розрізняли гуркіт грому, що потроху наближався. Держава з двома королями — то наче людина з двома головами, така гуляє серед поспільства примовка. Року 50 А.З. королівство Вестеросу втішалося одним королем, Правицею і трьома королевами, наче у дні Маегора... проте Маегорові королеви були його дружинами, підвладними королівській волі, змушеними жити і помирати з його примхи, тоді як кожна королева середини століття була сама з себе неабиякою силою в державі. У Червоному Дитинці Король-Берега сиділа королева-намісниця Алисса, вдовиця за покійним королем Аенісом, мати його сина Джаяхаериса та дружина Правиці Короля — Рогара Баратеона. Просто через Чорноводу затоку на Дракон-Камені зненацька постала друга королева — там донька Алисси Алісанна, дівчина тринадцяти років, віддала свою руку і серце у шлюбі власному братові, королю Джаяхаерису, попри несхвалення матері та її вельможного чоловіка. А на далекому заході, аж на Файному острові, через усю широчінь Вестеросу, якнайдалі від матері й сестри, сиділа старша донька Алисси — драконоїзниця Раена Таргарієн, вдова за принцом Аегоном Невінчаним. У західному краї, на річках та прилеглих землях Обширу її вже кликали Королевою-на-Заході. Три королеви були пов'язані кров'ю (як дві сестри та їхня матір), журбою і поневіряннями... і все ж між ними лежали тіні старі та нові, щодня темніші. Дружба і одностайність у прагненнях, завдяки яким Джаяхаерис з сестрами та матір'ю зуміли скинути Маегора Лютого, почали занепадати; спливли на поверхню давно виплекані незгоди та образи. Решту часів намісництва юний король та його маленька королева почувалися глибоко відчуженими від Правиці Короля і королеви-намісниці; недружнє суперництво між ними продовжилося і за правління самого Джаяхаериса, повсякчас загрожуючи знову занурити Семицарство у полум'я війни. (Слід зауважити, аби уникнути докорів за умовчання, що року 50-го по А.З. була на Вестеросі й четверта королева. Двічі овдовіла королева Елінора з дому Костян, яка знайшла короля Маегора мертвим на Залізному Престолі, виїхала з Король-Берега, щойно Джаяхаерис зійшов на престол. Вдягнена для жалоби та покаяння, супроводжувана лише служницею та вірним стражником, вона подолала шлях у Долину Арин, де відвідала найстаршого зі своїх трьох синів від пана Тео Болінга, потім у Вирій в Обширі, де її другий син виховувався князем Тирелом. Переконавшись, що з ними все гаразд, колишня королева забрала свого наймолодшого хлопчика і схоронилася у стольці свого батька, Трибашті в Обширі, де мала намір тихо дожити решту життя. Доля і король Джаяхаерис, утім, розсудили інакше, як ми побачимо згодом. Наразі досить буде сказати, що королева Елінора не брала жодної участі в подіях 50 р. А.З.) Прямою причиною згаданої суперечності був несподіваний таємний шлюб короля з його сестрою, який застукав Правицю та королеву-намісницю зненацька і викинув на сміття їхні власні задуми та змови. Проте помилкою було б вважати, наче відчуження спричинив тільки цей шлюб; інші весілля року 49 А.З. — Року Трьох Наречених — теж лишили по собі болючі сліди. Князь Рогар ніколи не питав дозволу Джаяхаериса одружитися з його матір'ю — і сей вчинок юний король завважив за знак неповаги. Ба більше, його милість і не схвалив материн шлюб; згодом він зізнався септонові Барту, що шанував князя Рогара як радника та друга, проте не потребував другого батька, а власні судження, звички та чесноти ставив вище від свого Правиці. Джаяхаерис також вважав, що його поради мали спитати і щодо шлюбу сестри Раени, хоча не почувався занадто ображеним. Королева Алисса зі свого боку почувалася болісно зневаженою, бо її не запросили і навіть не повідомили про весілля Раени на Файному острові. На далекому заході Раена Таргарієн плекала власні обурення. Старим приятелькам та улюбленицям, що зібралися навколо неї, королева Раена зізналася, що ніколи не розуміла і не поділяла прихильність матері до Рогара Баратеона. Так, вона жалувала князеві скупу повагу за підтримку її брата Джаяхаериса проти дядька Маегора. Проте Рогар не ворухнув і пальцем, поки її власний чоловік, принц Аегон, гинув у битві проти Маегора при Божому Оці; сього Раена не могла ані забути, ані пробачити. Також із плином часу королева Раена дедалі гіркіше переймалася, що її власне право на Залізний Престол і права її дітей були зневажені на користь "брата-немовляти" (як вона кликала Джаяхаериса). Вона ж сама-бо була першачкою в родині — нагадувала Раена усім, хто хотів слухати, — і на дракона сіла раніше за решту братів і сестер; та все ж усі вони, "ба навіть рідна мати", змовилися передати престол через її голову. Озираючись нині на минуле з висоти мудрості, яку дарує знання майбутнього, легко казати, що Джаяхаерис та Алісанна стояли за правду в розбраті, який вчинився протягом останнього року намісництва їхньої матері, а королеву Алиссу та князя Рогара засудити як негідників. Певна річ, саме так сю оповідку переказують співці; швидкий та раптовий шлюб Джаяхаериса та Алісанни у них виходить, як хто їм вірить, незрівнянним з жодним іншим від днів Флоріана Дурня та його Жонкіль. Та й у піснях, як нам відомо, любов завжди перемагає всі негаразди. Правда ж, яку ми знаємо, зовсім не така проста. Побоювання королеви Алісанни щодо королівського шлюбу виросли зі щирого занепокоєння про її дітей, дім Таргарієн та цілу державу — і вони мали під собою підстави. Втім, князя Рогара Баратеона спонукала до дій зовсім не безкорислива любов. Гордовитого вельможу вразила та розгнівила "невдячність" короля-хлопчака, якого він вважав за сина, і принизила відсіч, отримана біля брами Дракон-Каменя перед півсотнею його власних людей. Воїн аж до кісток, Рогар колись мріяв зустріти Маегора Лютого у двобої; як йому було ковтати ганьбу, завдану п'ятнадцятирічним юнаком? Проте перш ніж думати про нього надто суворо, варто пригадати слова септона Барта. Нехай Рогар протягом останнього року на посаді Правиці скоїв кілька ницих, жорстоких і дурних вчинків, у серці своєму він не був ані ницою, ані жорстокою людиною, і аж ніяк не дурнем; навпаки, колись він був звитяжцем і окрасою королівств, і про це ми маємо пам'ятати, споглядаючи навіть найтемніші роки його життя. Негайно після сварки з Джаяхаерисом князь Рогар не міг думати ні про що інше, крім відчутого приниження. Перше, на що замірився його вельможність, було повернутися на Дракон-Камінь з більшим загоном, здолати замкову залогу і вирішити все силою зброї. Щодо Королегвардії князь Рогар нагадав раді, що присяга Білих Мечів зобов'язувала їх загинути за короля, і він "буде щасливий зробити їм таку честь". Коли князь Таллі зауважив, що Джаяхаерис може просто зачинити браму Дракон-Каменя, князь Рогар уперся рогом: — То й нехай! Захопимо замок приступом, якщо доведеться! Зрештою пробитися крізь лють Правиці й відмовити його від дурощів зуміла тільки королева Алисса. — Коханий, — м'яко мовила вона, — мої діти літають на драконах, а ми — ні. Королева-намісниця не менш палко, ніж її чоловік, бажала скасувати похапливий шлюб короля, бо вважала, що звістка про нього знову налаштує Святу Віру проти престолу. Її страхи роздмухував септон Матеуш; віддалившись від Джаяхаериса і переконавшись, що вуста йому не зашиють, він віднайшов мову і далі не говорив вже ні про що, крім як "весь порядний та побожний люд" засудить кровозмісний шлюб короля. Якби Джаяхаерис та Алісанна вчасно прибули до Король-Берега на святкування нового року, як про це молилася королева Алисса ("Вони повернуться до тями і розкаються у дурощах", — обіцяла вона раді), то примирення було б іще можливим; але цього не сталося. Минув двотиждень, тоді ще і ще, а король не з'являвся при дворі. Зрештою Алисса оголосила про намір повернутися на Дракон-Камінь, цього разу на самоті, щоб там благати своїх дітей повернутися додому. Князь Рогар у гніві заборонив їй. — Якщо поповзете до нього на колінах, хлопчак ніколи не послухається вас знову! — мовив він. — Він поставив власні бажання вище від добра держави, а цього дозволити не можна. Хочете, щоб він скінчив, як його батько? Зрештою королева скорилася волі чоловіка і нікуди не поїхала. "Що королева Алисса бажала вчинити правильно, про те хай ніхто не сумнівається, — писав септон Барт за багато років по тому. — Сором казати, але її милість нерідко помилялася, у чому полягає оте правильне. Над усе вона прагнула, щоб її любили, захоплювалися і хвалили, поділяючи це прагнення з першим чоловіком, королем Аенісом. Проте володареві держави часто-густо доводиться робити несхвальні речі — навіть знаючи, що далі на нього чекає людський осуд і відраза. До таких речей королева Алисса нечасто вміла себе змусити". Минали дні, зливалися у тижні й двотижні; гартувалися у запеклій рішучості серця, люди по обидва боки затоки Чорноводи набиралися завзяття. Король-хлопчак і його мала королева сиділи на Дракон-Камені, чекаючи на день, коли Джаяхаерис зможе взяти владу над Семицарством до власних рук. Королева Алисса та князь Рогар міцно панували у Король-Березі, шукаючи способу скасувати шлюб короля і відвернути заворушення, які на їхню думку мали неодмінно початися. Окрім королівської ради, про події на Дракон-Камені не розповіли нікому; князь Рогар наказав усім своїм супутникам у тій подорожі не зронити про неї ані слова під страхом втрати язиків. Щойно шлюб буде скасовано — так розсудив вельможний князь, — для Вестеросу все лишиться, як було... аби лише зберегти таємницю. Доки шлюб не здійснено на подружньому ложі, його завжди можна оголосити недійсним. Нині ми знаємо, що надія виявилася марною, проте Рогар Баратеон року 50-го по А.З. вважав свою мету досяжною. Деякий час його мала надихати мовчанка короля. Джаяхаерис хутко та спритно облаштував своє одруження з Алісанною, але по тому чомусь не поспішав про нього оголошувати — хоч якби схотів це зробити, то засобів мав удосталь. Маестер Куліпер, ще жвавий та ясний розумом у свої вісімдесят років, служив у замку від днів королеви Візеньї; при собі він мав двох умілих помічників — молодших маестрів. Круків на Дракон-Камені була повна крукарня, і за одним словом Джаяхаериса про його одруження було б проголошено від одного краю держави до іншого. Але цього слова він не сказав. Відтоді вчені книжники сперечаються про причину мовчання короля. Чи не каявся він за свій похапливий шлюб, як хотілося б королеві Алиссі? Чи не образила його чимось Алісанна? Чи не охопили короля побоювання, як люд держави зустріне його шлюб, при згадці про долю Аегона та Раени? Невже зловісні пророцтва септона Матеуша таки достукалися до його душі, хай король і не хотів цього визнати? А чи п'ятнадцятилітній хлопчина просто злегковажив, не подумав про наслідки і тепер не знав, як йому чинити далі? Усі згадані пояснення свого часу хтось наполегливо обстоював, і то нібито небезпідставно; але з огляду на те, що ми нині знаємо про Джаяхаериса І Таргарієна, вони зрештою виявилися порожніми мудруваннями. Чи юним, чи старим — цей король ніколи не діяв бездумно чи похапцем. Тому, хто зараз пише ці рядки, очевидно, що Джаяхаерис не каявся у своєму шлюбі й не мав жодного наміру скасовувати його. Він узяв саме ту королеву, яку бажав, і збирався оголосити про неї у королівствах, але у обраний час і такий спосіб, який призвів би до загального визнання — дорослим чоловіком та повноправним володарем держави, а не хлопчаком, який зухвало одружився всупереч волі намісників. Відсутність короля при дворі недовго лишалася непоміченою. Ще не вистигли жарини багать, запалених на святі нового року, як люд Король-Берега почав ставити питання. Щоб заспокоїти пліткарів, королева Алисса розповсюдила звістку, що його милість відпочиває та обмірковує життя на Дракон-Камені, у стародавньому стольці його дому... але з плином часу і при подальшій відсутності Джаяхаериса панство та поспільство дедалі розпалювалося цікавістю. Чи не захворів, часом, король? Чи не тримають його у неволі з невідомих причин? Привабливий та приязний король-хлопчак вільно пересувався Король-Берегом, полюбляв знаходитися серед людей, і його раптове зникнення здавалося незвичайним. Королева Алісанна теж не надто заохочувала повернення до двору. — Тут я маю тебе вдень і вночі лише для себе, — казала вона Джаяхаерисові, — а коли повернемося, то вважатиму за щастя побачити хоча б на годинку, бо кожен на Вестеросі жадатиме від тебе милості та уваги. Для неї дні перебування на Дракон-Камені стали казкою. — Коли ми за багато років зістаримося та посивіємо, то обернемося на сі дні й посміхнемося, пригадавши, якими були щасливими. Сам Джаяхаерис, поза сумнівом, поділяв ці почуття принаймні частково, проте мав і свої причини лишатися на Дракон-Камені. На відміну від свого дядька Маегора, він не був схильний до раптових спалахів люті, але плекати гнів умів добряче... і не мав наміру забувати або пробачати своє навмисне виключення з засідань ради, де обговорювалися майбутні шлюби — його та Алісанни. Навіки вдячний Рогарові Баратеону за поміч у здобутті Залізного Престолу, Джаяхаерис не збирався схилятися під його владою. "Я мав одного батька, — сказав він маестрові Куліперу в ті дні на Дракон-Камені. — А другого не потребую". Король визнавав і цінував чесноти Правиці, проте ясно бачив і його вади — ті, які стали особливо помітними у дні перед Золотим Весіллям, коли сам Джаяхаерис сидів з панством королівств, а князь Рогар полював, пиячив і розважався з юними розпусницями. Свої вади Джаяхаерис теж усвідомлював — і мав намір виправити, перш ніж сідати на Залізний Престол. Його батька, короля Аеніса, гудили як слабака — зокрема за те, що він не був таким могутнім воїном, як брат його Маегор. Джаяхаерис не бажав нікому давати привід сумніватися у своїй мужності та вправності зі зброєю. На Дракон-Камені при ньому перебували пан Мерел Бугай, очільник замкової залоги, його сини-лицарі пан Алин та пан Говард, досвідчений майстер-мечник пан Еліас Лускач і присяжна сімка Королегвардії — найкращі рубаки королівств. Щоранку Джаяхаерис вправлявся з ними у замковому дворищі, волав, щоб вони нападали зліше, тиснули, били і вражали усіма відомими їм способами. Так він гарував од світанку до полудня, напрацьовуючи вправність із мечем, списом, сокирою та буздуганом на очах своєї молодої королеви. То була тяжка, брутальна наука. Кожна сутичка закінчувалася тим, що сам король або його суперник визнавали себе мертвими. Джаяхаерис гинув так часто, що вояки залоги вигадали собі забаву вигукувати "Король мертвий!" щоразу, як він падав, і "Хай живе король!", коли зводився на ноги. Суперники ж його ставили гроші, хто вб'є короля більше разів. (Кажуть, переможцем вийшов юний пан Баш Тетеря, чий блискавичний спис доводив короля до злих корчів.) Бувало, Джаяхаерис щовечора ходив укритий синцями та кров'ю, але вміння свої покращив аж так, що наприкінці його перебування на Дракон-Камені старий пан Еліас сказав: "Вашій милості не бувати лицарем Королегвардії, та якби дядько вашої милості Маегор якимсь чаклунським робом піднявся з могили, я б поставив свої гроші на вас". Одного вечора, після дня суворих випробувань і жорстокого побиття маестер Куліпер сказав йому: — Для чого ваша милість карають себе так нещадно? Адже держава перебуває у мирі. Юний король посміхнувся і відповів: — Держава перебувала у мирі в день смерті мого діда, та заледве батько сіли на престол, як з усіх боків повигулькували вороги. Вони випробовували їхню мужність, намагалися з'ясувати, чи сильного мають короля, а чи слабкого. Мене теж випробовуватимуть. І він не помилився, хоча перше випробування, коли воно сталося, було вельми іншого штибу — таке, що жодне навчання у дворищі Дракон-Каменя не змогло б до нього приготувати. Адже випробуванням піддали його чоловічу гідність і кохання до юної королеви. Ми дуже мало знаємо про дитинство Алісанни Таргарієн. На п'яту дитину короля Аеніса та королеви Алисси, ще й дівчинку, двірські пани звертали менше уваги, ніж на старших братів і сестер, що стояли попереду в черзі спадкоємства. З того, що нам все-таки відомо, ми знаємо, що Алісанна була розумна дівчинка, проте не надто видатна серед інших; невеличка статурою, проте не хвороблива; чемна, згідлива, з милою посмішкою та приємним голосочком. На полегшення батьків, вона не показувала жодних ознак болісної сором'язливості, яка в дитинстві мучила її старшу сестру Раену. Не виявила Алісанна і свавільного, впертого норову Раениної доньки Аереї. Як принцеса королівського дому, Алісанна, певно ж, змалку мала особисту челядь і подружок у почті. Немовлям принцесса живилася з грудей мамки-годувальниці — як і більшість жінок вельможних родів, королева Алисса не давала груди власним дітям. Згодом маестер вчив її читати, писати, складати числа, а септа навчала побожності, шляхетних звичаїв і таїнств Віри. За служниць — прати одяг, виносити горщик — при ній тримали дівчат простого роду; коли настав час, принцеса отримала у супутниці дівчат шляхетної крові та приблизно того ж віку: служити почтом, разом кататися верхи, гратися і шити-вишивати. Таких супутниць Алісанна не обирала сама — натомість їх добирала матір, королева Алисса; дівчата з'являлися в почті та зникали з нього досить часто, щоб принцеса не заприязнилася до жодної понад дозволене. Звичка її сестри Раени дарувати цілу низку своїх улюблениць, і то не завжди гідних, непристойно ніжною увагою та прихильністю викликала при дворі зайвий поголос; королева не хотіла, щоб такі ж самі чутки гуляли про Алісанну. Все разом змінилося, коли король Аеніс помер на Дракон-Камені, а його брат Маегор повернувся з-за вузького моря і захопив Залізний Престол. Новий король не любив жодного з дітей брата, а не довіряв і поготів, тому доручив матері, королеві-вдовиці Візеньї, вчинити над ними свою волю. Надвірних лицарів та челядь королеви Алисси відпустили, а з ними і службу її дітей. Джаяхаериса та Алісанну зробили вихованцями двоюрідної бабусі — страхолюдної Візеньї. Перебуваючи радше заручниками, ніж вихованцями, вони протягом усього дядькового правління теліпалися між Плавнем, Дракон-Каменем та Король-Берегом за чужими наказами, доки смерть Візеньї року 44-го по А.З. не подарувала королеві Алиссі нагоду втекти — а вона негайно за неї вхопилася і відчайдушно гайнула з Дракон-Каменя разом з Джаяхаерисом, Алісанною та клинком Темна Сестра. Донині не збереглося надійних свідчень про життя Алісанни після згаданої втечі. У літописах королівств принцеса не з'являється до останніх днів кривавого Маегорового панування, коли її мати і князь Рогар виступили зі Штормоламу на чолі війська, а Алісанна, Джаяхаерис та їхня сестра Раена спустилися на Король-Берег верхи на драконах. Певно ж, принцеса Алісанна повинна була мати служниць і приятельок у дні після Маегорової смерті... от лишень ані імен, ані інших відомостей про них, на жаль, не збереглося. Напевне ми знаємо, що ніхто з них не відбув з принцесою, коли вони з Джаяхаерисом утекли з Червоного Дитинця на своїх драконах. Окрім семи лицарів Королегвардії, залоги, кухарів, стайнярів та інших замкових слуг, король з нареченою нікого не мали на Дракон-Камені при своїх особах. Таке становище не пасувало принцесі, що вже казати про королеву. Алісанні належало мати двір та почет, і в тім її мати Алисса побачила можливість зашкодити доньчиному шлюбові, а чи й зовсім розладнати його. Королева-намісниця налаштувалася надіслати на Дракон-Камінь ретельно добране товариство служниць і супутниць для забезпечення потреб юної королеви. Задум, як запевняє нас великий маестер Беніфер, належав королеві Алиссі... проте з ним радо погодився і князь Рогар, оскільки миттю побачив, як скористатися ним у власний спосіб. Похилий літами септон Озвик, який читав весільну відправу для Джаяхаериса та Алісанни, правив службу в септі Дракон-Каменя. Але юна пані королівської крові потребувала особи власної статі для напуття у вірі. Королева Алисса надіслала доньці аж три таких: грізну септу Ісабель і двох шляхетних послушниць Алісанниного віку — Ліру та Едиту. Очолити служниць і панянок Алісанниного почту вона прислала пані Люсинду Таллі — дружину князя на Водоплині, чия запекла побожність уславилася по всій державі. Приїхала з нею і молодша сестра — Елла з дому Деркач, скромна дівчина, котру побіжно висували в раді як одну з наречених для Джаяхаериса. Доньок князя Кельтигара, перед тим зневажених Правицею за відсутність підборідь, грудей та розуму, теж додали до почту. ("Хоч якусь користь із них матимемо", — за чутками, сказав їхньому батькові князь Рогар.) Решту товариства склали ще три дівчини шляхетних родів, по одній з Долини, штормового краю та Обширу: Дженіс із дому Храмин, Коріанна з дому Вильд і Розамунда з дому Пал. Поза сумнівом, королева Алисса бажала, щоб при доньці служили супутниці її віку та вельможного стану, але то була не єдина спонука їй надсилати почет на Дракон-Камінь. Септа Ісабель, послушниці Едита і Ліра, вкрай побожна пані Люсинда та її молодша сестра мали ще одне доручення. Королева-намісниця сподівалася, що ці надміру праведні жінки навіють Алісанні (а як пощастить, то і Джаяхаерису), що братові злягатися з сестрою — то огидний гріх в очах Святої Віри. "Діти" (саме так Алисса наполегливо величала короля і королеву) не були злі та лукаві, лише юні та неприборкані; по належнім напутті вони могли ще переконатися у помилковості свого шляху і розкаятися у шлюбі, перш ніж він розірве королівство на шматки. Принаймні, саме про це молилася королева-мати. Заміри князя Рогара були простіші та ниціші. Не в змозі покластися на покору замкової залоги або лицарів Королегвардії, Правиця потребував на Дракон-Камені власних очей та вух. Все, що казали та робили Джаяхаерис і Алісанна, мало ставати йому відомим — так він наказав пані Люсинді та решті. Особливо його турбувало, коли саме король та королева мають намір здійснити шлюб на ложі — це, наголосив він, треба відвернути за всяку ціну. А можливо, було і дещо інше. У цьому місці ми, на жаль, мусимо приділити увагу одній відразливій книжці, що вперше з'явилася у Семицарстві років сорок по тому, як сталися обговорювані нами події. Списки сієї книжки досі гуляють по руках у найганебніших кутках Вестеросу; їх вряди-годи знаходять у бурдеях (тих, де відвідувачі вміють і схильні читати) та книгозбірнях мужів не надто високих чеснот; ба навіть і там їх краще тримати під замком, щонайдалі від очей юних дів, доброчесних дружин, малих дітей, усіх побожних і цнотливих душ. Згадувана книжка відома під багатьма назвами, серед них "Гріхи плоті", "Злети і падіння", "Оповідь розпусниці" та "Лукавість чоловіків", проте будь-яку назву супроводжує підназва: "Застереження юним дівчатам". Ся праця буцімто являє з себе спогади молодої дівчини вельможного родоводу, котра віддала свою цноту стайняреві у замку її шановного батька, народила дитину від непорядного ложа і по тому скуштувала усього можливого тілесного лукавства, яке лише можна уявити, протягом довгого життя у гріху, поневіряннях та неволі. Якщо сказана оповідь правдива (а деяким її частинам повірити вельми важко), згадана жінка була покоївкою при королеві, коханкою молодого лицаря, табірною дівкою в Спірних Землях Есосу, служницею в Мирі, лицедійкою в Тироші, забавкою корсарської королеви на Василіскових островах, невільницею в Старому Волантисі (де їй накололи шкіру малюнками, прохромили кільцями та забили в нашийник), помічницею при карфійському чародієві й нарешті господинею будинку втіхи у Лисі... перш ніж повернутися до Старограду та Святої Віри. Вважається, що життя вона скінчила септою в Зоряному Септі, де і виклала всю історію свого життя як засторогу юним дівам від наслідування її прикрого шляху. Барвисті подробиці любовних пригод оповідачки нас наразі не цікавлять. Нашу увагу привертатиме один з початкових розділів її сумних походеньок, історія ранньої молодості... бо вважається, що "Застереження юним дівчатам" склала не хто інша, як Коріанна Вильд — одна з супутниць для молодої королеви, надіслана до Дракон-Каменя. Ми не знаємо способу засвідчити правдивість її оповіді, ба навіть довести, що саме вона написала цю сумнозвісну книгу (дехто вважає, і то небезпідставно, що писано її кількома руками, бо від одного розділу до іншого мова оповідача вельми різниться). Втім, початок пригод панни Коріанни потверджено записами маестра, що служив у Мокродомі в її юні літа. У віці тринадцяти років, пише він, молодшу доньку князя Вильда справді спокусив, зірвавши цноту, певний "хмуроокий хлопак" зі стайні. У "Застереженні юним дівчатам" він описаний як вродливий парубійко одних літ з панною, проте у маестрових записах звабник малюється побитим віспою чолов'ягою тридцяти років, видатним лише тим, що мав "чоловічу міць завбільшки з кінську". Хай хто він був насправді, "хмуроокого хлопака" вихолостили і відіслали на Стіну, щойно ганьба спливла на поверхню. Панну Коріанну зачинили у покоях чекати народження позашлюбного сина. Його теж нашвидкуруч відіслали після родин до Штормоламу, де один з замкових ключарів та його неплідна дружина взяли малого на виховання. Байстрюк народився 48 р. А.З., згідно з маестровим літописанням. Панну Коріанну по тому ретельно пильнували, і майже ніхто поза мурами Мокродому не знав про її сором. Коли прибув крук з викликом дівчини до Король-Берега, пані матінка суворо наказала не згадувати ані словом про розпусту чи дитину. "У Червоному Дитинці навіть таку, як ти, завважать за діву, то й гаразд". Коли дівчина прямувала до міста у супроводі батька та брата, всі вони зупинилися на ніч у корчмі на південному березі Чорноводи коло поромної переправи. Там на її прибуття чекав певний високий вельможа. Тут історія стає ще карколомнішою, бо особа чоловіка у корчмі викликає сумніви та суперечки навіть серед тих, хто вважає "Застереження юним дівчатам" частково правдивим змалюванням справжніх подій. Протягом років та століть, поки книжку переписували знов і знов, до неї закралося чимало виправлень та викривлень. Маестри, що трудяться у Цитаделі над переписуванням книжок, суворо навчені відтворювати їх слово у слово, але простіші писарі поза її межами рідко бувають такі ретельні. Септони, септи і святі сестри, що переписують та розмальовують книжки для потреб Святої Віри, мають звичай викидати або змінювати усі уривки, які завважать образливими, непристойними або непогодженими з віровченням. Оскільки ж "Застереження юним дівчатам" непристойне майже від початку до кінця, навряд чи його переписували маестри або септони. З огляду на кількість списків, що ходять руками (їх кількасот, не рахуючи ще більшого числа спалених за Баелора Блаженного), переписниками книжки радше за все були септони, вигнані Вірою за пияцтво, крадіжки або перелюб, недовчені Цитаделлю учні без ланцюгів, наймані писарі з Вільних Міст, а чи й мартопляси (найгірша порода з усіх). Далекі від гостроокої сумлінності маестрів, такі переписники не гидували "поліпшувати" оповідки, які розповсюджували своїм ремеслом. (Особливо схильними до таких речей є саме мартопляси та лицедії усякого штибу.) У випадку "Застереження юним дівчатам" такі "поліпшення" полягали у додаванні нових описів ницої розпусти та переробці вже написаних частин задля більшого остраху і розваги читачам. Рік за роком виправлення накопичувалися, і дедалі важче було відшукати корені початкової оповіді; тому навіть маестри Цитаделі, як ми вже зауважили, не можуть погодитися про точну назву книжки. Незгода існує і щодо чоловіка, який зустрів Коріанну Вильд у корчмі коло порома — якщо така зустріч узагалі відбулася, про що теж погоджуються не всі. У списках під назвами "Гріхи плоті" та "Злети і падіння" (старших та коротших за решту) людину в корчмі називають паном Борисом Баратеоном, найстаршим з чотирьох братів князя Рогара. У "Оповіді розпусниці" та "Лукавості чоловіків" цією людиною вважають самого князя Рогара. Усі списки погоджуються з тим, що сталося далі. Відіславши геть батька та брата панни Коріанни, князь наказав дівчині скинути вбрання для огляду. "Він обмацав руками усі кутки мого тіла, — писала вона, — наказав повертатися туди й сюди, вигинатися і витягуватися, розтуляти ноги на його спогляд... аж нарешті оголосив, що задоволений". Лише тоді чоловік розповів про справжню мету виклику дівчини до Король-Берега. Вона мала поїхати на Дракон-Камінь — начебто покойовою дівчиною для почту королеви Алісанни, — але там застосувати своє розпусне лукавство і тілесні зваби, щоб принадити короля до свого ліжка. — Джаяхаерис — майже напевне ще незайманий хлопчина, і в сестру свою закоханий без тями, — буцімто сказав їй згаданий чоловік. — Але ж Алісанна — дитина, а ти жінка з тих, яку зажадає кожен чоловік. Щойно його милість скуштує твоїх чар, як прийде до тями і кине свою дурну витівку зі шлюбом. А може, ще й тебе при собі залишить — хіба знаєш наперед? Звісно, про шлюб не йтиметься, але ти матимеш коштовності, челядь, чого душа запрагне. Зігрівачка королівської постелі — не жебрацьке ремесло. А як Алісанна застукає вас у ліжку разом — то й на краще. Дівчисько має гонор і негайно кине зрадливого чоловіка. Коли ж трапиться тобі знову понести дитину, про неї подбають так само, як про тебе, а батька твого і мати щедро винагородять за службу короні. (Певні списки "Оповіді розпусниці" містять ще одну сороміцьку оповідку, в якій сам князь Рогар забажав спізнати дівчину тілесно "і не спинявся усю ніч". Але її майже напевне дописав згодом якийсь хтивий книгомаз або надміру вигадливий бандур.) Чи маємо ми вірити цим побрехенькам? У наші часи, віддалені від згаданих пригод, чиї дійові особи давно лежать у могилах, немає способу взнати напевне. Окрім свідоцтв самої дівчини, ми не маємо джерел, які б потвердили або спростували, чи справді сталася та зустріч коло порому. Та навіть якби хтось із Баратеонів і зустрівся наодинці з Коріанною Вильд перед її прибуттям до Король-Берега, звідки нам знати, які він сказав слова? Можливо, князь лише напучував її у обов'язках споглядачки та пліткарки, покладених також і на інших дівчат почту. Архімаестер Крей, що писав свої праці у Цитаделі в останні роки довгого панування короля Джаяхаериса, вважав оповідь про зустріч у корчмі незграбним наклепом з метою зганьбити ім'я князя Рогара — і навіть приписав брехню самому панові Борису Баратеону, який згодом чубився з братом у прикрій усобиці. Інші вчені мужі, серед них маестер Райбен — найвидатніший у Цитаделі знавець заборонених, знищених, лихомовних та непристойних писань, вважають сю розповідь нічим більшим, як сороміцькою казкою з тих, котрими розбурхують свою тілесну жагу юні хлопчаки, байстрюки, хвойди та покупці хвойдиного товару. "Серед простолюду завжди знайдеться вдосталь хтивого наброду, радого-радесенького з казочок про те, як вельможні пани та хвацькі лицарі нівечать життя цнотливим дівам, — писав Райбен, — бо ж така то втіха — знати, що й великі та зацні поділяють з тобою ті самі ниці поривання". Правда то чи ні, а існують певні речі, які ми знаємо без сумніву і відтак можемо дійти власних висновків. Знаємо напевне, що молодша донька Моргана Вильда, князя у Мокродомі, втратила цноту замолоду і народила хлопчика-байстрюка. Немає підстав заперечувати, що князь Рогар знав про її ганьбу — адже він був зверхником князя Моргана, і дитину взяла на виховання його власна чадь. Відомо і те, що Коріанна Вильд знаходилася серед дівчат, надісланих до королеви Алісанни за подружок та прислужниць... але то був незвичайний вибір, якби вона їхала на острів лише дівчиною почту — бо ж у Семицарстві знайшлися б десятки юних дівчат шляхетного роду, належного віку, бездоганної доброчесності та незайманої цноти. "Чому саме вона?" — у роки, відтоді минулі, питало безліч людей. Чи не мала вона якогось обдарування, якихось особливих чар? Навіть якби і так, у її часи про таке ніхто не згадував. Чи не могли князь Рогар та королева Алисса мати перед її вельможним батьком або матінкою якийсь несплачений борг за минулу послугу або ласку? Ми не маємо жодної письмової згадки про подібні речі. Загалом ніхто не висунув жодного переконливого пояснення щодо вибору Коріанни Вильд, коли не рахувати простої та бридкої відповіді у "Застереженні юним дівчатам": її надіслали на Дракон-Камінь не для Алісанни, а для Джаяхаериса. (Кажуть, за чимало років по тому хтось згадав про сю справу в присутності короля Аегона IV, який саме був добряче напідпитку. Його милість зареготав і висловив думку, що якби князь Рогар не був дурнем, то наказав би всім дівам, надісланим на Дракон-Камінь року 50-го по А.З., намагатися втрапити до ліжка юного короля, бо ж Правиця не міг знати, котру саме вподобає Джаяхаерис. Це сороміцьке припущення вкорінилося серед простолюддя, але не потверджується жодним доказом і тому має бути рішуче відкинуте.) У двірських записах вказано, що септа Ісабель, пані Люсинда й інші жінки, обрані для почту Алісанни Таргарієн, сіли на купецьку галеру "Чарівниця" на світанку сьомого дня другого місяця 50 р. А.З. і вирушили на Дракон-Камінь з вранішнім відпливом. Королева Алисса заздалегідь надіслала крука зі звісткою про їхнє наближення, і все ж непокоїлася, що "Чарівниць" — під цим прізвиськом їх знають відтоді й донині — змусять упертися в зачинену браму Дракон-Каменя. Але страхи виявилися безпідставними. Мала королева і двоє лицарів Королегвардії зустріли прибульців у гавані, ще коли вони сходили з корабля, і Алісанна привітала усіх ґречними посмішками та подарунками. Перш ніж оповідати, що сталося далі, звернімо наш погляд ненадовго на Файний острів, де разом із чоловіком та власним двором перебувала Раена Таргарієн, "Королева-на-Заході". Нагадаємо, що королева Алисса зраділа третьому шлюбові старшої доньки не більше, ніж тому, який невдовзі укладе її син, хоча наслідки Раениного заміжжя не мали аж такої ваги. У своїх сумнівах вона була не самотня, бо Андрош Файян здавався чудернацьким обранцем для жінки з драконовою кров'ю в жилах. Андрош, другий син — ба навіть не спадкоємець — князя Файяна, обличчям був показний, очі мав блакитні, волосся — довге і лляне, років життя — на дев'ять менше за королеву, а мову та звичаї — такі м'які й незлобиві, що навіть при батьковому дворі дехто кликав його "напівдівчиськом". Зазнавши усіх можливих невдач на службі зброєносцем, він так і не став лицарем, бо вояцького хисту свого вельможного батька та старшого брата не мав ані крихти. Певний час пан батько вагався, чи не відіслати хлопця до Цитаделі кувати маестерського ланцюга, доки його власний маестер не повідомив, що хлопцеві на те щиро бракуватиме розуму — адже він ледве у змозі читати або писати. Згодом, коли Раену Таргарієн спитали, з якого дива вона обрала собі за чоловіка такого нездару, королева відповіла: "Він був до мене добрий". Але ж батько Андроша теж був до неї добрий — дарував притулок на Файному острові після битви при Божому Оці, коли її дядько, король Маегор, вимагав схопити небогу, Бідолахи з усіх королівств таврували ницою грішницею, а її доньок узивали ганебними почварами. Хтось припустить, що овдовіла королева узяла Андроша за чоловіка почасти задля відплати його батькові за добрість; казали, що й сам князь Файян, уродившись другим сином та не чекавши спадку для себе, був лагідний до Андроша попри всі його вади. Можливо, у цьому припущенні є частка правди; але здається, ближче до яблучка лягає інша стріла, вперше випущена маестром князя Файяна. "Королева знайшла на Файному острові своє справжнє кохання, — писав маестер Смик до Цитаделі, — але не в Андроші, а в його сестрі, панні Еліссі". На три роки старша за Андроша, Елісса Файян мала блакитні очі та лляне волосся свого брата, проте рештою різнилася так, як тільки може різнитися сестра від брата. Гостра на розум і ще гостріша на язик, вона кохалася у конях, хортах і соколах, солодко співала і влучно стріляла, проте за справжню любов мала мореплавство. "Неси нас, вітре" — під цим гаслом Файяни з Файного острова блукали західними морями од Віку Світанку, і панна Елісса втілила його у собі. Дитиною, казали, вона більше часу проводила в морі, ніж на суходолі. Жеглярі її батька підсміювалися, дивлячись, як мала видирається корабельними риштунками, наче мавпа. Вона обійшла власним човном навколо Файного острова у чотирнадцять років, а до двадцяти вже відвідала Ведмежий острів на півночі та Вертоград на півдні. Нерідко, жахаючи тим пана батька і пані матінку, Елісса згадувала про свої прагнення повести корабель за західний небокрай і дізнатися, які дивні та чужинські землі лежать потойбіч Західного моря. Панну Еліссу двічі заручали — вперше у дванадцять років і вдруге в шістнадцять, проте вона відлякала обох хлопців-наречених, і батько у розпачі махнув рукою. Але у Раені Таргарієн вона знайшла розум однодумиці, а королева у ній — повірницю для своїх таємниць. Разом із Алейною Ройс та Самантою Стокварт — двома найдавнішими Раениними приятельками — вони стали майже нерозлучними, таким собі "двором у дворі", аж пан Франклин Файян, старший син князя Файяна, нарік їх "Чотириголовим Звіром". Андроша Файяна, юного чоловіка Раени, вряди-годи пускали до їхнього кола, проте не так часто, щоб завважити за п'яту голову Звіра. Найкрасномовніше було те, що королева Раена ніколи не брала чоловіка літати з нею на дракониці Вогнемрії, хоча нерідко поділяла цю пригоду з паннами Еліссою, Алейною та Самантою. (Є думка, що королева таки запросила Андроша з собою в небеса — лише затим, щоб він відмовився, бо пригод шукати ніколи не любив.) Та якби ми завважили перебування королеви Раени у Файній Вежі за рай земний, то помилилися б. Авжеж не всі вітали її присутність у замку та на острові. Навіть на цьому краю світу знайшлися Бідолахи, розгнівані, що князь Марк, як і його батько перед ним, надав притулок і підтримку тій, кого вони рахували серед ворогів Віри. Присутність Вогнемрії також викликала незгоду. Коли бачиш дракона раз на кілька років, то це диво для очей, хоча водночас і жахіття; відтак чимало файноостров'ян навіть пишалися мати "власного дракона". Але інших чимдалі непокоїла присутність великого чудовиська, бо ж воно зростало... і голоднішало. Прогодувати дракона — справа нелегка. Коли ж стало відомо, що Вогнемрія ще й відклала кладку яєць, з гір у глибині острова спустився жебрущий брат і почав проповідувати, що скоро Файний острів переповнять дракони і "зжеруть овець, корів та побожний люд, не добираючи, хто де", якщо тільки не з'явиться драконоборець і не покладе край цій халепі. Князь Файян вислав лицарів схопити чолов'ягу і стулити йому пельку, проте його пророцтво вже почули тисячі. Сам пророк скінчив життя у підземеллі під Файною Вежею, але сказані ним слова жили далі, переповнюючи страхами серця невігласів. Навіть усередині мурів стольця князя Файяна королева Раена мала ворогів, і серед них головного — спадкоємця його вельможності. Пан Франклин бився у битві попід Божим Оком, був там поранений, пролив кров у службі принца Аегона Невінчаного. Дід його загинув на полі тієї битви разом зі старшим сином, і на Франклина ліг тяжкий обов'язок доправити їхні тіла додому, до Файного острова. Панові Франклину здавалося, що Раена Таргарієн не надто ревно кається за лихо, стягнуте нею на дім Файян, а особисто до нього не відчуває належної дяки. Дружбу її з сестрою Еліссою він теж не терпів — пан Франклин вважав, що замість заохочення сестри до диких і свавільних бажань королева мала б переконати її виконати обов'язок перед родиною: вийти заміж і народити дітей. Не до смаку було йому також і те, як раптово "Чотириголовий Звір" перетворився на осередок жвавого двірського життя у Файній Вежі, тоді як пана батька та його самого прикро зневажили. Пан Франклин мав підстави непокоїтися — маестер Смик зазначав, що дедалі більше зацних панів західного краю і дальших земель прибували до Файного острова, проте не на гостину до незначного князька і його сина, а на зустріч з Королевою-на-Заході. Усе це королеві та наближеним до неї особам, утім, було байдуже, поки у Файній Вежі правив Марк Файян, бо його вельможність був дружній, приязний і добросердий чоловік, що любив усіх своїх дітей — ані свавільна донька, ані слабкодухий син винятку не становили, — а Раену Таргарієн любив за те, що вона любила їх. Проте менш як за двотиждень по святкуванні першої річниці союзу королеви та Андроша Файяна князь Марк раптово помер за власним столом, удавившись риб'ячою кісткою, в віці сорока і шести років. З його смертю князем на Файному острові зробився пан Франклин — і часу гаяти не став. Наступного дня після батькового похорону він викликав Раену до свого панського престолу (бо іти до неї завважив би за приниження) і наказав забиратися з острова. — Вам тут не раді, — сказав він їй. — Вам тут не місце. Беріть дракона, ваших подружок і мого меншого братика, який авжеж обісцявся б, якби я наказав йому лишитися. Та не смійте забирати мою сестру. Вона лишиться тут і одружиться з нареченим, обраним на мій розсуд. Франклинові Файяну не бракувало мужності — так писав маестер Смик у листі до Цитаделі. Зате йому бракувало здорового глузду, і в ту мить він не тямив, як близько стояв до смерті. "Я побачив у її очах вогонь, — каже маестер, — і на мить подумки уздрів, як палає Файна Вежа, білі башти чорніють і падають у море, з кожного вікна вистрибує полум'я, а над замком знову і знову кружляє дракон". Раена Таргарієн була драконової крові й надто гордовита, щоб лишатися там, де її не бажали бачити. Того ж вечора вона стала на крило і відбула до Кастерлі-на-Скелі верхи на Вогнемрії, розказавши чоловікові та приятелькам пливти за нею кораблем "з усіма, хто мене любить". Андрош, розпашілий од гніву, знамірився викликати брата на двобій, але королева швидко його відрадила. — Він поріже тебе на клапті, коханий, — мовила вона, — а коли я тричі овдовію, то люди назвуть мене відьмою, коли не гірше, і виженуть з Вестеросу хортами. Лиман Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі, вже давав їй прихисток раніше, нагадала Раена. Королева була певна, що його вельможність зберіг до неї приязнь. Андрош Файян, Саманта Стокварт і Алейна Ройс вирушили навздогін наступного ранку, маючи при собі більш як сорок друзів королеви, її слуг та різних попутників, бо її милість зібрала навколо своєї особи Королеви-на-Заході чималий почет шанувальників. Панна Елісса теж була з ними, позаяк лишатися наміру не мала; її корабель "Дівоча примха" був готовий до перевозу. Та коли почет королеви прибув до пришибів, то зустрів там пана Франклина, що чекав саме на них. Решта може їхати, вітру їм у спину, оголосив він, але сестра має лишитися на Файному острові для одруження. Проте новий князь привів з собою хіба що півдесятка варти, бо прикро недооцінив любов простолюддя до його сестри — жеглярів, корабельних майстрів, рибалок, гаківників та інших мешканців припортової слобідки, чимало з яких знали її ще маленькою дівчинкою. Поки панна Елісса протистояла братові, кидаючи йому в обличчя непокору і вимагаючи забратися з дороги, навколо потроху збирався натовп, щохвилини сердитіший. Зневаживши їхній настрій, його вельможність спробував схопити сестру силоміць... аж раптом навколишні споглядачі ринули вперед і запопали варту так хутко, що ті й мечів не встигли оголити. Трьох стражників скинули з пришибів у воду, а самого князя Франклина — у рибальську лайбу, повну щойно виловленої тріски. По тому Елісса Файян та решта королевиних супутників сіли на "Дівочу примху" і безперешкодно випливли до Ланіспорту. Лиман Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі, прихистив Раену та її чоловіка Аегона Невінчаного, коли Маегор Лютий вимагав їхні голови. Його байстрюк, пан Тайлер Схил, бився за принца Аегона при Божому Оці. Його дружина — грізна княгиня Іокаста з дому Тарбек — заприязнилася до Раени під час її перебування у Скелі й перша помітила, що та носить дитину. Сподівання королеви не були марні — її знову привітали тепло та гостинно, а коли у Ланіспорті висадився її почет, то Ланістери припросили до себе і новоприбульців. На честь гостей влаштували бучний бенкет, Вогнемрії за помешкання віддали цілу стайню, а королеві Раені, її чоловікові та супутницям з "Чотириголового Звіра" відвели розкішні палати глибоко у надрах Скелі, убережені від будь-яких небезпек. Там вони і перебували більш як місяцеворот, насолоджуючись гостинністю найбагатшого вельможного дому всього Вестеросу. Але з плином днів саме ця гостинність почала непокоїти Раену Таргарієн. Вона дедалі ясніше бачила, що всі приставлені до них покоївки та челядники насправді є шпигунами і пліткарями з наказом доповідати про все почуте і побачене князеві та княгині Ланістер. Одна з замкових септ запитала Саманту Стокварт, чи було здійснено на ложі шлюб королеви з Андрошем Файяном, і якщо так, то хто був свідком постілювання. Пан Тайлер Схил, вродливий байстрюк князя Лимана, відверто зневажав Андроша, проте зі шкури пнувся, щоб здобути прихильність самої Раени — розважав побрехеньками про свої звитяги при Божому Оці, ба навіть показував рубці, вислужені "при вашому Аегоні". Сам Лиман виказував аж надто нестримну цікавість до трьох драконячих яєць, привезених королевою з Файного острова — а особливо прагнув знати, коли і як вони вилупляться. Його дружина, пані Іокаста, у вузькому товаристві натякнула, що одне чи два яйця склали б чудовий подарунок, якби її милість забажала показати вдячність домові Ланістер за прихисток. Коли ж натяки не спрацювали, князь Лиман відверто попросив продати йому яйця за приголомшливу ціну золотом. Саме тоді королева Раена усвідомила, що князь Кастерлі-на-Скелі прагнув трохи більшого, ніж честі приймати у себе високих гостей. Під ґречністю він хитро приховував зухвалі заміри, і в своїй гостинності не бажав продешевитися. А заміри ті були неабиякі — союз із Залізним Престолом, можливо, через шлюб між Раеною та його байстрюком або одним з законних синів; такий союз, щоб піднести Ланістерів до другого дому в королівствах, перестрибнувши через голови Баратеонів, Вишестражів та Веларіонів. А ще князь хотів драконів. Маючи власних драконовершників, Ланістери стали б рівними Таргарієнам. — Колись вони були королями, — нагадала Раена Саманті Стокварт. — Він частує мене посмішками, але ж виріс на переказах про Полум'яне Поле і ніколи його не забуде. Раена Таргарієн пам'ятала й іншу історію — історію Валірійського Вільноземства, писану кров'ю та вогнем. — Нам не можна тут лишатися, — зрештою зізналася вона своїм сердешним приятелькам. Тут ми мусимо залишити королеву Раену на якийсь час і знову перевести погляд на Король-Берег і Дракон-Камінь, де не припинялася ворожнеча між намісниками та королем. Хай яким дражливим був шлюб короля для королеви Алисси та князя Рогара, не слід думати, ніби лише ним вони переймалися протягом свого намісництва. Найнагальнішою турботою корони були гроші — чи то пак їх нестача. Війни короля Маегора коштували силу золота і лишили коронну скарбницю порожньою. Щоб наповнити скрині, Маегорів підскарбій підняв податки і вигадав нові, але ці заходи дали прибутку менше, ніж чекалося, зате поглибили відразу й ненависть панства держави до короля. Вкоролювання Джаяхаериса цих негараздів не виправило. Вінчання юного принца на царство і Золоте Весілля його матері були пишними подіями, звоювали їм чимало прихильників серед панства і поспільства... проте не задурно. А попереду ж чекали нові витрати — князь Рогар рішуче налаштувався завершити будівництво Драконосхрону, перш ніж передати місто і королівство Джаяхаерису; але грошей на це прикро бракувало. Едвил Кельтигар, князь на острові Клішня, був за короля Маегора вельми невмілим Правицею. Отримавши нагоду виправитися при намісниках, він виявився невмілим коронним підскарбієм. Не бажаючи збурювати велике панство, Кельтигар натомість обклав новими податками містян Король-Берега, які так зручно опинилися під рукою. Портові мита потроїлися, певний крам тепер оподатковувався при ввозі та вивозі з міста, на корчмарів та будівничих наклали нові стягнення. Проте жоден з цих заходів не досяг бажаного — наповнити королівську скарбницю. Натомість будівництво майже спинилося, корчми та заїзди спорожніли, торгівля занепала, бо купці відвели кораблі від Король-Берега до Плавня, Сутіндолу, Дівоставу та інших портів, де ще мали змогу уникнути здирництва. (Ланіспорт і Староград — інші найбільші міста держави — князь Кельтигар теж обклав тими самими податками, проте зиску мав небагато. Почасти так сталося тому, що і Кастерлі-на-Скелі, й Вишестраж знехтували вимогами підскарбія і не дали собі клопоту стягати недоплатки.) А от чого нові податки таки додали князеві Кельтигару, то це ненависті й відрази в усьому місті. Князь Рогар та королева Алисса теж скуштували свою частку зневаги. Жертвою цих негараздів зрештою став Драконосхрон — корона не мала чим платити будівничим, і всі роботи над великою банею зупинилися. Тим часом нові хмари купчилися і на півдні, і на півночі. Поки князь Рогар клопотався у Король-Березі, знову знахабніли дорнійці, заходилися набігати на Порубіжжя, ба навіть турбувати штормовий край. З'явилися чутки про нового Короля-Стерв'ятника у Червоних горах, а брати князя Рогара Борис та Гарон божилися, що не мають ані вояків, ані грошей на його викорінення. Становище на Півночі виявилося ще загрозливішим. Року 49-го по А.З. — невдовзі після повернення з Золотого Весілля — помер Брандон Старк, князь на Зимосічі; північани казали, що подорож коштувала йому аж надто дорого. Княжий престол посів його син Вальтон. Коли року 50-го по А.З. у Нічній Варті — замках Шержінь-Брамі та Соболиному — спалахнув бунт, новий князь зібрав потугу і рушив на Стіну допомогти вірним вартовим придушити заворушення. Бунтівниками були колишні Бідолахи та Сини Воїна, що прийняли змилування від короля-хлопчака; на чолі їх стояли пан Олівер Бракен і пан Раймунд Зорник — двоє лицарів-зрадників, що служили у Королегвардії Маегора, а потім перебігли до Джаяхаериса. Князь-воєвода Нічної Варти нерозважливо віддав Бракенові та Зорнику провід над двома напіврозваленими паланками і наказав їх відновити; натомість двоє лицарів вирішили зробити собі з них власні стольці та запанувати самовладними княжатами. Але повстання їхнє зажилося недовго. На кожного воїна Нічної Варти, що став за бунт, припадало десять вірних обітницям. Підкріплені корогвами князя Старка, чорні братчики відібрали Шержінь-Браму і повісили кривоприсяжців — за винятком пана Олівера, котрому князь Старк власноруч відтяв голову славетним клинком Лід. Коли новина досягла Соболиного, тамтешні бунтівники втекли за Стіну, сподіваючись домовитися з дичаками. Князь Вальтон ринув навздогін, та за два дні на північ посеред снігів страхолюдної пущі на нього і його людей напосілися велетні. Згодом написали, що Вальтон Старк порубав двох, перш ніж його витягли з сідла і розірвали. Вцілілі вояки його загону повернули тіло до замку Чорного шматками. Що до пана Раймунда Зорника та інших утікачів, дичаки привітали їх вельми холодно — вільний нарід не мав шани для чорних ґав, хоч би і бунтівних. Голову пана Раймунда доправили до Східної Варти за півроку. Коли ватажка дичаків спитали, де інші зрадливі братчики, той зареготав і відповів: "З'їли!". Князем на Зимосічі став другий син Брандона Старка — Аларік. Він правитиме на Півночі двадцять три роки, правитиме розумно, хоча і суворо... проте ще довгі роки не скаже ані доброго слова королю Джаяхаерису, милосердя якого винуватив у смерті свого брата Вальтона. Від князя часто чули, що його милість король мав би стяти голови Маегоровим посіпакам замість висилати їх на Стіну. Віддалені від негараздів Півночі, король Джаяхаерис та королева Алісанна залишалися у своєму самовигнанні від двору, проте часу не гаяли і сидьма не сиділи. Джаяхаерис уперто дотримувався свого суворого щоденного розкладу навчання з лицарями Королегвардії, а вечорами закопувався у звіти та літописи про панування діда, Аегона Завойовника, на якого хотів взоруватися у власному королюванні. Троє маестрів Дракон-Каменя допомагали йому в освіті, а з ними і юна королева. Минали дні, дедалі більше гостей з'являлося на Дракон-Камені задля розмови з королем. Першим нагодився князь Масей з Камінь-Танку, а по п'ятах вже мчали князь Стаунтон з Граківні, князь Морочник з Сутіндолу, князь Бар-Емон з Гостряка; не забарилися і Розсохач, Перекотибрід, Мутон та Стокварт. Молодий князь Росбі, чий батько наклав на себе руки після падіння короля Маегора, теж з'явився, принижено благаючи в юного короля пробачення, яке Джаяхаерис йому радо подарував. Даемон Веларіон — коронний адмірал та корабельник — перебував у Король-Березі при намісниках, але його відсутність не завадила Джаяхаерисові та Алісанні полетіти драконами на Плавень і роздивитися тамтешні славетні корабельні майстерні в супроводі його синів Корвина, Йоргена та Віктора. Коли звістка про всі ці клопоти досягла князя Рогара у Король-Березі, той розлютився аж до того, що спитав князя Даемона, чи не можна бойовими кораблями Веларіонів загородити "панам-підлабузникам" шлях на Дракон-Камінь і тим відрадити шукати ласки в короля-хлопчака. Відповідь князя Веларіона була пряма і проста: "Ні". Правиця завважив її за подальшу ознаку неповаги. Тим часом новий жіночий почет королеви Алісанни облаштувався на Дракон-Камені. Але невдовзі стало зрозуміло, що сподівання королеви-матінки на диво, яке мали скоїти "Чарівниці" — переконати малу королеву в нерозумності та неблагословенності її шлюбу, — є геть марними. Ані молитви, ані проповіді, ані читання з "Семикутної зірки" не порушили переконання Алісанни Таргарієн, що їй судилося богами вийти заміж за брата Джаяхаериса, стати йому повірницею, помічницею в усіх справах та матір'ю його дітей. "Він стане великим королем, — сказала вона септі Ісабель, пані Люсинді та іншим, — а я великою королевою". Такою твердою була її віра, а сама вона — такою м'якою, лагідною та ґречною в усьому іншому, що і септи, й інші "Чарівниці" не знайшли в собі сил її засудити, ба щодня прихилялися на її бік. Задумові князя Рогара посварити Джаяхаериса та Алісанну повелося не краще. Юному королю та його королеві судилося прожити все життя разом, і хоча на них у майбутньому чекало кілька відомих розлучень і примирень, септон Озвик і маестер Куліпер одностайно твердять, що ані хмаринка, ані необачне слово не турбували їхнього життя на Дракон-Камені, поки Джаяхаерис чекав на своє повноліття. Чи зазнала Коріанна Вильд поразки у привабленні короля до ліжка? Чи навіть не спробувала? А чи не вигадка, часом, уся оповідь про зустріч у корчмі? Все сказане можливе. Складальниця "Застереження юним дівчатам" стверджує протилежне, але у цьому місці її горезвісна писанина стає ще ненадійнішою, бо розгалужується на півдесятка неузгоджених побрехеньок, з яких одна соромітніша за іншу. Звісно, розпусниця, навколо якої відбувалися сказані події, ніколи б не визнала, що Джаяхаерис їй відмовив, або що вона не знайшла нагоди приманити його в свою опочивальню. Натомість на нас виливають ціле цебро непристойних пригод, справжній бенкет нестримної плоті. "Оповідь розпусниці" наполягає, що панна Коріанна злягалася не лише з королем, а й з усією сімкою Королегвардії. Король буцімто віддав її Башеві Тетері, щойно вдовольнив власну хіть, а Баш передав панові Джофрі тощо. У "Злетах і падіннях" цих подробиць немає, зате пишеться, що Джаяхаерис не лише гаряче вітав дівчину в своєму ліжку, а й припросив королеву Алісанну попустувати разом у такий спосіб, який найчастіше пов'язують з горезвісними будинками насолоди в Лисі. Дещо вірогіднішу побрехеньку знаходимо у "Гріхах плоті", де Коріанна Вильд справді зваблює короля Джаяхаериса у ліжко, але стрічає метушню, переляк і поспіх, які часто трапляються з хлопцями його віку вперше наодинці з дівчиною. Дотоді, одначе, панна Коріанна вже встигає набути поваги та приязні до королеви Алісанни, "наче до власної меншої сестри", і розвинути теплу прихильність до Джаяхаериса. Відтак замість спроби знищити шлюб короля вона береться йому посприяти — навчити його милість мистецтва дарування і отримання плотської насолоди, аби той не схибив, коли нарешті настане день постілювання з молодою дружиною. Ця оповідка, може, і не правдивіша за інші, але в ній є щось миле та незлобиве, тому чимало вчених мужів припускають, що схожі події могли відбутися. Втім, розпусні плітки — то не літописи історії, а в літописах стверджується лише одна певна річ щодо панни Коріанни з дому Вильд, яку ми знаємо за письменницю книжки "Застереження юним дівчатам". На п'ятнадцятий день шостого місяця року 50-го по А.З. вона відбула з Дракон-Каменя під покровом ночі у товаристві пана Говарда Бугая, молодшого сина очільника замкової залоги. Маючи дружину, пан Говард кинув її у замку, хоча прихопив майже усі її коштовності. Рибальський байдак доправив його з панною Коріанною до Плавня, де вони сіли на корабель до Вільного Міста Пентоса. Відти вони дісталися Спірних Земель, де пан Говард записався у полк вільних компанійців під особливо вигадливою назвою "Вільні Компанійці". За три роки по тому він загинув у Мирі, але не в битві, а впавши з коня після п'яної гулянки. Самотня і без шеляга грошей, Коріанна Вильд продовжила шлях випробувань, поневірянь і любовних пригод, згодом описаний у її книжці. Далі ми про неї не почуємо. Коли звістка про втечу панни Коріанни з викраденими коштовностями та вкраденим чоловіком досягла вух князя Рогара у Червоному Дитинці, неуспіх його задуму став аж надто очевидним — як і задуму королеви Алисси. Ані побожність, ані розпуста не допомогли розірвати пута прихильності між Джаяхаерисом Таргарієном та його Алісанною. Ба більше — почали гуляти чутки про шлюб короля. Надто багато людей бачило сварку біля замкової брами, та й панство, що відвідувало Дракон-Камінь, мало досить видющі очі, щоб помітити присутність Алісанни при боці короля і ніжну приязнь між ними. Хай скільки Рогар Баратеон погрожував вирвати язики, але не мав засобів проти пліток, що гуляли королівством... ба навіть за вузьким морем, де і магістратів Пентосу, і "Вільних Компанійців", поза сумнівом, однаково розважали оповідки Коріанни Вильд. — Справу зроблено, — визнала королева-намісниця перед радниками, коли нарешті усвідомила правду. — Справу зроблено, і нема на те ради. Хай береже нас Седмиця. Мусимо тепер жити з цим і докласти усю нашу владу, аби лише відвернути від молодят лихо, де б воно не чигало. Вона втратила двох синів од рук Маегора Лютого, а зі старшою донькою їх розділила холоднеча; королеві нестерпно було думати навіки розірвати зв'язок із тими двома дітьми, які їй лишилися. Рогар Баратеон, утім, так легко не скорився, і слова дружини розбурхали в ньому гнів. Просто перед великим маестром Беніфером, септоном Матеушем, князем Веларіоном та рештою радників він обсипав королеву презирливими докорами. — Ви слабкі! — оголосив князь. — Немічні, як ваш перший чоловік, необачні, як син. Коли чиїсь почуття перемагають розум, таке можна пробачити матері, але не намісниці, і в жодному разі — не королю. Ми були дурні, коли коронували Джаяхаериса. Він думає лише про себе і стане гіршим королем, ніж його батько. Мусимо негайно скинути його з престолу! У палаті після тих слів запанувала тиша. Королева-намісниця нажахано витріщилася на свого чоловіка, а тоді, немовби доводячи, що він не помилився, без жодного слова чи схлипу пустила щоками сльози. Лише тоді решта панства віднайшла мову. — Чи не позбавилися ви, часом, розуму? — спитав князь Веларіон. Князь Корбрей, тисяцький міської варти, заперечливо затрусив головою і мовив: — Мої вояки ніколи на се не пристануть. Великий маестер Беніфер перезирнувся з коронним правником Прентисом Таллі. Князь Таллі спитав: — То ви знамірилися забрати Залізний Престол собі? Але це припущення князь Рогар палко заперечив: — Ніколи! Невже ви маєте мене за самозванця? Я хочу лише кращої долі для Семицарства. Джаяхаерисові ніхто не завдасть шкоди. Його можна відіслати до Старограду, в Цитадель. Хлопчина полюбляє книжки, йому пасуватиме маестерський ланцюг. — То кому тоді сидіти на Залізному Престолі? — завимагав князь Кельтигар. — Принцесі Аереї, — негайно відповів князь Рогар. — У ній є вогонь, якого бракує Джаяхаерисові. Так, вона юна, проте я ж можу і далі служити Правицею, виховувати її, навчати, напучувати у всьому, що слід знати королеві. Вона має вище право на престол — її мати і батько були першою та другою дитиною короля Аеніса, тоді як Джаяхаерис — аж четвертою. Беніфер пише, що в цю мить Правиця вгатив кулаком по столі. — За неї стане її мати. Королева Раена. А Раена має дракона. Великий маестер Беніфер ретельно записав усе, що сталося далі. "Впала тиша, хоча на всіх вустах лишилися одні й ті самі несказані слова: "Джаяхаерис та Алісанна теж мають драконів". К'ярл Корбрей бився у битві при Божому Оці, бачив жахіття бою одного дракона проти іншого. А в решти слова Правиці викликали перед очима видіння Старої Валірії перед Лихом, коли драконовладці боролися один з одним за зверхність. І видіння ті були моторошні". Зачаровану тишу порушила королева Алисса, нагадавши крізь сльози: — Я — королева-намісниця! Доки мій син не доросте повноліття, ви всі служите з моєї ласки. І Правиця Короля теж. Коли вона обернулася до чоловіка, пише Беніфер, її очі були тверді й чорні, наче смолич-камінь. — Ваша служба, князю Рогаре, більше нам не бажана. Залиште нас і поверніться до Штормоламу. Тоді нам не доведеться згадувати про вашу зраду. Рогар Баратеон витріщився на неї, не вірячи своїм вухам. — Гей, жінко! Чи не гадаєш ти, що отак просто мене виженеш? Дзуськи! — Він зареготав. — Наставляй кишеню! Тоді на ноги звівся князь Корбрей і вийняв з піхв клинок валірійського булату Пані Безнадію, яким пишався його вельможний дім. — Я наставлю оце, — мовив він і поклав меча на стіл, спрямувавши вістря на князя Рогара. Лише тоді ясний князь усвідомив, що зайшов надто далеко і стоїть один проти всіх у палаті. Принаймні так пише Беніфер. Його вельможність не сказав ані слова, зблід обличчям, підвівся, зняв золоту чепрагу, що йому подарувала королева Алисса на знак призначення на посаду, презирливо жбурнув у неї й швидким кроком вийшов з палати. Того ж вечора він виїхав з Король-Берега і перетнув Чорноводу разом з братом Орином. Там він сидів ще шість днів, чекаючи, поки інший брат Ронал збере їхніх лицарів та стражників для повернення додому. Переказують, буцімто князь Рогар чекав на свою варту в тому самому заїзді коло переправи, де він або його брат Борис зустрів Коріанну Вильд. Коли брати Баратеони нарешті виступили на Штормолам, то мали при собі ледве половину тих людей, з якими рушили за два роки перед тим бороти короля Маегора. Решта, скидалося на те, віддала перевагу провулкам, корчмам і спокусам великого міста замість мокрих хащів, зелених горбів і укритих мохом хатин штормового краю. — Ніколи не втрачав стільки людей у битві, як оце в бурдеях та шинках Король-Берега, — гірко буркнув князь Рогар наостанок. Однією з втрачених була Аерея Таргарієн. У вечір відбуття князя Рогара пан Ронал Баратеон з десятком стражників силоміць прорвався до її покоїв у Червоному Дитинці, заміряючись забрати принцесу з собою... і виявив, що його випередила королева Алисса. Дівчинки вже не було, і челядь не мала гадки, куди вона поділася. Згодом стало відомо, що її вивіз князь Корбрей за наказом королеви-намісниці. Вбрана у дрантя простолюдинки найнижчого штибу, з волоссям, перефарбованим зі сріблясто-золотого у болотно-брунатне, принцеса Аерея решту часів намісництва гарувала при стайні біля Король-Брами. Мала вона тоді вісім років і велику любов до коней; згодом принцеса розповідала, що не знала в житті щасливіших днів. Сумно казати, але на королеву Алиссу в наступні роки не чекали щасливі дні. Вигнання чоловіка з посади Правиці Короля знищило приязнь та любов, яку князь Рогар колись до неї плекав; від того дня шлюб їхній став порожнім зруйнованим замком, населеним привидами. "Алисса Веларіон пережила смерть першого чоловіка та двох старших синів, смерть доньки у колисці, роки жахіть під владою Маегора Лютого, розлуку та незгоду з рештою дітей, але цього пережити не змогла, — напише септон Барт, озираючись на життя королеви. — Душа її розбилася на друзки". Записи її сучасника — великого маестра Беніфера — погоджуються зі сказаним. Вигнавши князя Рогара, королева Алисса поставила свого брата Даемона Веларіона Правицею Короля, надіслала на Дракон-Камінь крука з листом Джаяхаерисові про деякі (але не всі) події, що сталися, і віддалилася у свої палати в Маегоровому Острозі. Решту часу свого намісництва вона довіряла правління Семицарством князеві Даемону і не брала жодної участі у двірському житті. Яка б то була втіха — написати, що Рогар Баратеон, повернувшись до Штормоламу, обміркував свою похапливу необачність, розкаявся у помилках і зажив сумирним праведним життям. На жаль, не такий норов мав його вельможність — миритися-бо не вмів і не бажав, а смак поразки був йому гірший за жовч у горлі. На війні, вихвалявся князь, сокира його не опускалася, поки життя лишалося в тілі... а справа про королівський шлюб стала для нього саме війною, яку доконче треба було виграти. Одну останню дурість він ще міг скоїти, і то не забарився. Сталося так, що у Старограді, у домі святих сестер при Зоряному Септі зненацька з'явився пан Орин Баратеон з десятком стражників та листом під печаткою князя Рогара, в якому вимагалося негайно віддати їм до рук послушницю Раелу Таргарієн. На всі запитання пан Орин відповідав лише, що князь Рогар має в дівчинці нагальну потребу і чекає у Штормоламі. Задум міг би і спрацювати, але септа Каролина, що того дня стерегла двері до божого дому, мала сталевий хребет і страшенно підозріливий норов. Заспокоюючи пана Орина, що по дівчинку зараз пошлють, вона натомість послала до верховного септона. Його пресвятість саме спав (імовірно, на щастя для дівчинки та усього королівства), зате його управитель — колишній лицар і сотник Синів Воїна перед забороною братства — був напоготові. Замість наляканої дівчинки люди Баратеонів побачили перед собою тридцятьох озброєних септонів під проводом управителя — Каспера Соломи. Коли пан Орин почав вимахувати мечем, Солома холодно повідомив (і як згодом з'ясувалося, збрехав), що до них поспішають іще з півсотні лицарів князя Вишестража; по тому баратеонівці склали зброю. На допиті пан Орин виказав подробиці змови: він мав доправити дівчинку до Штормоламу, де князь Рогар хотів змусити її до зізнання, що насправді вона — принцеса Аерея, не Раела. А далі князь замірявся оголосити її королевою. Батько Боговірних, достойник м'якосердий і не надто вольовий, вислухав зізнання Орина Баратеона і дарував йому пробачення. Воно, втім, не завадило князеві Вишестражу, коли той дізнався про справу, кинути полонених баратеонівців до підземелля і надіслати повний звіт про скоєне до Червоного Дитинця і Дракон-Каменя. Донел Вишестраж, якого за неохоту виступати в поле проти септона Місяця та його посіпак прозвали Донелом Длявим, на загальний подив не злякався образити Штормолам, утовкмачивши до в'язниці брата самого князя Рогара. — Хай приходить і визволяє його, — відповів Вишестраж, коли його маестер занепокоївся гнівом колишнього Правиці. — Власна дружина забрала в нього правицю і відрізала яйця, а король скоро зніме голову. На іншому березі Вестеросу Рогар Баратеон палав і шаленів, коли дізнався про невдачу брата і його ув'язнення... але корогв не скликав, як дехто вже боявся, а натомість затужив і зневірився. — Кінець мені тепер, — похмуро скаржився він власному маестрові. — Якщо боги зглянуться, то поїду на Стіну. А як ні, то хлопчина зітне мені голову і подарує своїй матінці. Не вродивши дітей від жодної зі своїх дружин, князь наказав маестрові скласти заповіт і зізнання, в якому звільняв братів Бориса, Гарона та Ронала від усякої вини у скоєних злочинах, благав змилування для наймолодшого брата Орина і нарікав пана Бориса спадкоємцем Штормоламу. "Все, що я зробив чи намагався, мало на меті добро держави і Залізного Престолу", — так закінчувався його лист. Його вельможності не довелося довго чекати на свою долю. Час намісництва добігав кінця. Колишній Правиця і королева-намісниця були глибоко поранені й зберігали мовчання; князь Даемон Веларіон та решта радників королеви правили державою, як уміли, "скупі на слова і ще скупіші на справи", за словами великого маестра Беніфера. На дванадцятий день дев'ятого місяця року 50-го по А.З. Джаяхаерис Таргарієн справив свої шістнадцяті іменини і став дорослим чоловіком. За законом Семицарства він доріс віку правити одноосібно, без подальшої потреби у намісниках. І по всьому Семицарству панство та поспільство затамувало подих у чеканні, яким володарем виявиться молодий король. Часи випробувань Перекування держави Король Джаяхаерис І Таргарієн повернувся до Король-Берега сам-один, на крилах свого дракона Вермітора. За три дні перед ним прибули п'ятеро лицарів Королегвардії — пересвідчитися, чи все готове до зустрічі короля. Королеви Алісанни з ним не було. З огляду на незгоду навколо їхнього шлюбу та напружені стосунки короля з матір'ю-королевою Алиссою і панами-радниками, Алісанні доцільніше було до часу лишитися на Дракон-Камені з "Чарівницями" та рештою Королегвардії. День той не виглядав сприятливим, пише нам великий маестер Беніфер. Небеса були сірі, майже весь ранок сіяла дрібна мжичка. Беніфер та решта ради чекали на короля у внутрішньому дворищі Червоного Дитинця, накинувшись від вологи киреями з каптурами. Всюди у замку тривало повсякденне життя; лицарі, зброєносці, стайнярі, пралі та десятки інших поспішали у звичних справах, хіба що зрідка зиркаючи на небо. Коли ж нарешті почувся ляскіт крил, і вартовий на східному мурі побачив здалеку спижеву луску Вермітора, знизу долинули вітальні вигуки, які гучнішали й гучнішали, котилися за мури Дитинця униз Аегоновим пагорбом, далі містом, навколишніми хуторами та селами. Джаяхаерис приземлився не одразу. Тричі він облетів місто, чимраз нижче, даруючи кожному чоловікові, хлопчині, босоногій дівулі Король-Берега нагоду повимахувати руками, роззявити пельку і зачудуватися небаченим. Аж тоді король опустив Вермітора у дворище перед Маегоровим Острогом, де на нього чекало панство. "Він перемінився, відколи я його бачив, — пише Беніфер. — Підлітка, що втік на Дракон-Камінь, більше не було; на його місці стояв дорослий чоловік: вищий на кілька вершків, з грудьми та руками, налитими силою. Волосся вільно спадало на плечі, золотий пух укривав раніше гладенькі щоки та підборіддя. Зневаживши королівські шати, він вбрався у побиті сіллю шкірянки, що пасували до ловів чи перегонів, а на свій захист одяг лише кубрака з нютами. Але на пасі при боці він мав Чорножар... меч свого діда, меч королів. Навіть у піхвах клинок годі було сплутати з іншим. Переляк затріпотів у мені, коли я побачив той меч. Невже він був погрозою чи засторогою? Ось про що я думав, коли дракон сідав на землю, пихкаючи димом між зубів. Я утік до Пентоса по смерті Маегора, непокоячись про власну долю за його наступників... і ось на мить, стоячи у болоті, замислився, чи не скоїв дурницю своїм поверненням". Молодий король — вже не хлопчак — невдовзі розвіяв страхи великого маестра. Зграбно зіслизнувши зі спини Вермітора, він посміхнувся. "Так, наче сонце пробилося крізь хмари", — завважив князь Таллі. Панство схилилося, дехто став на коліна. Містом покотився святковий передзвін. Джаяхаерис стягнув рукавиці, запхав за пас і мовив: — Шановне панство, на нас чекають справи. Лише однієї з вельможних осіб не було у дворищі при тому вітанні — королеви Алисси, матері короля. Джаяхаерис мусив сам шукати її ласки у Маегоровому Острозі, де вона ховалася від усіх. Що сталося між матір'ю та сином наодинці уперше після сварки на Дракон-Камені — про те ніхто не знає; але кажуть, що обличчя королеви було червоним та набряклим від сліз, коли вона трохи згодом з'явилася руч-об-руч із королем. Королева-вдовиця, вже не намісниця, була присутня того вечора на вітальному бенкеті, а в наступні дні — на численних двірських подіях, але більше не обіймала місця у королівській раді. "Її милість виконувала свій обов'язок перед сином та державою, — писав великий маестер Беніфер, — проте втіхи у ній не лишилося". Молодий король почав державування з переобрання своєї ради, зберігши одних і замінивши інших, які виявилися нездібними до своїх урядів. Він потвердив призначення князя Даемона Веларіона Правицею Короля, вчинене матір'ю, і лишив князя Корбрея тисяцьким міської варти. Князеві Таллі подякували за службу, возз'єднали з дружиною, пані Люсиндою, і відіслали додому до Водоплину. На заміну йому Джаяхаерис запросив у коронні правники Альбина Масея, князя у Камінь-Танку, який одним з перших відвідав його на Дракон-Камені. Масей кував маестерського ланцюга у Цитаделі ще за три роки перед тим, аж раптом пропасниця забрала обох його старших братів і пана батечка. Скособочений хребет змушував його кульгати, але про себе він казав уславлені слова: "Коли я читаю, то не кульгаю, і коли пишу — теж". За верховного адмірала та коронного корабельника його милість поставив Манфрида Рожвина, князя на Вертограді, який привіз до двору юних синів-зброєносців Роберта, Рікарда і Риама. Уперше в Семицарстві провід над морською потугою королівств дістався не достойникові з дому Веларіон. Увесь Король-Берег зрадів, коли почув, що Джаяхаерис увільнив од обов'язків також Едвила Кельтигара, коронного підскарбія. Кажуть, король розмовляв з ним ґречно і навіть подякував за вірну службу княжих доньок при королеві Алісанні на Дракон-Камені, нещиро згадавши про них як про "два безцінні скарби". Доньки лишилися при королеві й надалі, але сам князь Кельтигар негайно відбув на свій острів Клішня. З ним разом зникли і його податки та мита, скасовані королівським наказом за перші ж три дні королювання. Знайти належного коронного підскарбія на заміну князеві Едвилу виявилося нелегкою справою. Кілька радників заохочували короля Джаяхаериса призначити Лимана Ланістера, на загальну думку найбагатшого князя Вестеросу, але Джаяхаерис не схилявся до згоди: — Якщо тільки князь Лиман не знайде під Червоним Дитинцем золоті жили... не знаю, чим він зарадить нашим негараздам. Довше він міркував про братів у перших та дядьків Донела Вишестража, бо заможність Старограду походила від торгівлі, а не від земних надр. Але хитка вірність Донела Длявого престолові у справі з септоном Місяцем змусила короля вагатися. Зрештою Джаяхаерис зробив далеко зухваліший вибір — знайшов потрібну людину аж за вузьким морем. Не вельможа, не лицар, ба навіть не магістрат, Рего Драз був купцем, гендлярем, міняйлом, який піднявся з багна до найбагатшої людини у Пентосі... і там, на вершині, його зневажили земляки-пентосці, відмовивши у місці в раді магістратів з-за хамського родоводу. Розлючений їхньою зневагою, Драз охоче прийняв королівське запрошення і перевіз усю родину, друзів та величезні статки на Вестерос. Щоб зрівняти його в шані з іншими радцями, молодий король жалував Дразові княжий титул. Та з огляду на те, що князем Рего Драз став без дідицтва, без присяжних слуг і без замку, якийсь дотепник у Дитинці нарік його "князем повітря". Пентосця прізвисько розважило. "От якби справді знати спосіб накласти на повітря податки... отоді б я запанував". Далі Джаяхаерис відіслав геть септона Матеуша — тлустого та нестримного слугу божого, який так гаряче розводився проти кровозмісних шлюбів, зокрема проти королівського. Але Матеуш зі своїм вигнанням легко не змирився. — Віра не схвалить жодного короля, який гадає правити без септона при боці! — волав він. На це Джаяхаерис вже мав відповідь: — Септонів нам не бракуватиме. При нас лишаться септон Озвик та септа Ісабель, і на додачу з Вирію їде молодий служитель Віри наглядати за нашою книгозбірнею. Його ім'я — Барт. Матеуш не хотів нічого чути, назвав Озвика белькотливим недоумком, Ісабель — нікчемним бабиськом, а хто такий Барт, не мав ані найменшої гадки. — Ви про багато речей не маєте найменшої гадки, — відповів король. (Уславлені слова князя Масея, що королю знадобилося троє людей, аби лиш урівноважити септона Матеуша на шальках терезів, були напевне сказані згодом, якщо сказані взагалі.) За чотири дні Матеуш відбув до Старограду. Надто жирний для верхових коней, він подорожував у визолоченому каравані на колесах, маючи при собі шістьох стражників та тузінь челяді. Переказують, що коли почет перетинав Мандер при Лихомості, септон Матеуш зустрів септона Барта, який їхав у протилежному напрямку — сам-один, верхи на віслючку. Переміни при молодому королі сягнули далі вельмож у королівській раді. Він геть-чисто вимів десятки інших посадовців: замінив королівського ключаря, старшого підкоморія Червоного Дитинця та всіх його комірників, портового шафаря Король-Берега (і згодом портових шафарів Старограду, Дівоставу та Сутіндолу), управителя королівської монетної карбівні, Королівського Правосуда, майстра-мечника, старшого псяра, конюшого і навіть замкових щуроловів. Далі король наказав вичистити і спорожнити підземелля Червоного Дитинця, а всіх знайдених у кам'яних мішках в'язнів вивести на сонце, скупати і дозволити звернутися до престолу по милосердя. Деякі з них, побоювався король, були невинні особи, ув'язнені ще його дядьком (у чім Джаяхаерис, на жаль, не помилився, хоча кількоро з тих в'язнів за роки у пітьмі з'їхали з глузду і звільненню не підлягали). Лише коли з цим упоралися, і нові державці обійняли свої посади, Джаяхаерис наказав великому маестрові Беніферу надіслати до Штормоламу крука — закликати князя Рогара Баратеона назад до міста. Прибуття королівського листа негайно посварило князя Рогара з його братами. Пан Борис, якого часто вважали найсвавільнішим та найвойовничішим з Баратеонів, цього разу показав крижаний спокій. — Малий забере твою голову, якщо ти виконаєш наказ, — мовив він. — Їдь на Стіну. Нічна Варта тебе прийме. Гарон та Ронал, молодші брати, обстоювали непокору престолові. Штормолам не поступався могутністю будь-якому замку в державі. Якщо Джаяхаерис хоче його голову, хай приходить і бере, сказали вони. Князь Рогар лише зареготав. — Могутністю?! — мовив він. — Гаренгол теж був могутній. Ні. Я побачу Джаяхаериса і поясню свої вчинки. А тоді, якщо вирішу, вдягну чорне — цього він мені не заборонить. Наступного ранку Рогар вирушив до Король-Берега у супроводі шести немолодих лицарів, які знали його з дитинства. Король прийняв князя на Залізному Престолі, з короною на голові. Були присутні пани-радники; пан Джофрі Доганяй та Лавренцій Розстан з Королегвардії стояли біля підніжжя престолу в білих корзнах і полив'яній лусці. Решта престольної палати була порожня. Кроки князя Рогара лунко відбивалися від стін, поки він долав довгий шлях від дверей до престолу, пише великий маестер Беніфер. "Пиха та гонор його вельможності були добре відомі королю, — розповідає він. — Його милість не бажав ранити князя, змушуючи принижуватися перед усім двором". І все ж гість принизився. Князь Штормоламу впав на одне коліно, схилив голову і поклав меч коло підніжжя престолу. — Ваша милосте, — почав він. — Я тут з вашої волі. Чиніть зі мною, як знаєте. Благаю лише зглянутися на моїх братів і на дім Баратеон. Усе зроблене мною я робив... — ...на добро держави, як ви його розуміли. — Джаяхаерис здійняв долоню, спиняючи князя Рогара. — Я знаю ваші вчинки, і сказане вами, і задумане теж. Я вірю вам, коли ви кажете, що не хотіли зла ані моїй особі, ані моїй королеві... і почасти з вами згоден. З мене був би неабиякий маестер. Але король, сподіваюся, буде кращий. Хтось каже: ми тепер вороги. Я б волів вважати нас друзями, між якими сталася незгода. Коли моя мати шукала у вас прихистку, ви нас прихистили, піддавши себе небезпеці. Ви б могли забити нас у кайдани і подарувати моєму дядькові. Натомість ви присяглися мені мечем і скликали корогви. Я цього не забув. — Слова — то вітер, — правив далі Джаяхаерис. — Ваша вельможність... любий мій друг... проказували зраду, але не вчинили жодної. Ви бажали скасувати мій шлюб, але не змогли. Ви бажали посадовити принцесу Аерею на Залізний Престол замість мене, але ось на ньому сиджу я. Ви надіслали свого брата забрати мою небогу Раелу з дому святих сестер, це правда... але задля якої мети? Напевне, взяти її на виховання, бо ж не маєте власних дітей. — Зрадницькі вчинки заслуговують на покарання. Але похапливі й нерозумні слова — то інша справа. Якщо ви справді бажаєте поїхати на Стіну, я вас не спинятиму. Нічній Варті потрібні такі могутні воїни, як ви. Але волів би я, щоб ви лишилися у моїй службі. Я б не сидів на цьому престолі, якби не ви — це відомо цілому королівству. І потреба в вас ще не вичерпалася. Потреба моя і держави. Коли помер Дракон, а мій батько увінчався короною, його зусібіч обсіли самозванці та бунтівні пани. Хтозна, чи не чекатиме на мене те саме, і з тієї ж причини... випробувати мою рішучість, волю, силу. Матінка вважають, що побожний люд усієї держави повстане, коли дізнається про мій шлюб. Так справді може статися. Щоб зустріти випробування, мені потрібні навколо мене вірні люди — воїни, ладні битися і загинути за мене... і мою королеву, якщо буде потреба. Чи є ви такою людиною? Князь Рогар, наче громом прибитий після слів короля, зиркнув угору і відповів: — Є, ваша милосте, — голосом, що тремтів од надлишку почуттів. — Тоді я пробачаю ваші зради, — мовив король Джаяхаерис, — але не без умов. Голос його посуворішав, коли почав перелічувати умови: — Жодного слова більше ви не мовите проти мене або моєї королеви. Від сього дня ви станете найгучнішим її захисником і не дозволите ані словом образити у вашій присутності. Далі, я не дозволю неповаги до своєї матері. Вона повернеться з вами до Штормоламу, де ви заживете знову як чоловік і дружина. У слові та чині ви даруватимете їй тільки шану і любов. Чи дотримаєте ви таких умов? — Радо і охоче, — відповів князь Рогар. — А чи можна спитати... яка доля чекає на Орина? Король ненадовго спинився. — Я накажу князеві Вишестражу звільнити вашого брата, пана Орина, і стражників, що поїхали з ним до Старограду, — мовив Джаяхаерис. — Але не можу пустити без покарання. Стіна — то вже назавжди, тому натомість я присуджую їм десять років вигнання. Хай продають свої мечі у Спірних Землях або пливуть до Карфу здобувати статки, мені до того байдуже... а якщо виживуть і не скоять подальших злочинів, то за десять років хай повертаються. То що, згода? — Згода, — відповів князь Рогар. — Ваша милість більше ніж справедливі. Далі він спитав, чи вимагатиме король від нього заручників майбутньої вірності. Троє його братів мали юних дітей, котрих можна було надіслати до двору, пояснив князь. У відповідь король Джаяхаерис зійшов з Залізного Престолу і покликав князя Рогара з собою. Вони подолали шлях від палати до внутрішнього дворища, де саме годували Вермітора. На сніданок йому зарізали бика; туша лежала на каменях чорна та димлива, бо дракони обсмалюють м'ясо, перш ніж їсти. Вермітор ласував, кожним укусом відриваючи великі шматки, та коли король і князь Рогар наблизилися, дракон підняв голову і витріщився очима, схожими на озера плавленого спижу. — Щодня зростає, — мовив Джаяхаерис, чухаючи велетенського змія попід щелепою. — Облиште ваших небожів та небог, мосьпане. Навіщо мені заручники? Я ж маю ваше слово, мені його досить. Але великий маестер Беніфер почув слова, які не були вимовлені. "Кожен чоловік, діва і дитина у штормовому краї є моїм заручником, поки я літаю на оцьому — так сказав його милість без слів, — пише Беніфер, — і князь Рогар почув невисловлене". Так було укладено мир між молодим королем і його колишнім Правицею; того ж вечора мир відсвяткували бенкетом у престольній палаті, де князь Рогар сидів обіч королеви Алисси — знову як чоловік дружині — та підіймав здравиці за королеву Алісанну, клянучись їй у любові та вірності перед зібранням панів і паній держави. За чотири дні, коли князь Рогар відбув до Штормоламу, з ним поруч їхала і королева Алисса; пан Баш Тетеря з сотнею стражників мав супроводити їх безпечно крізь королівську пущу. (А пан Орин Баратеон на Вестерос не повернувся. Разом з вояками, що були з ним у Старограді, він перетнув море до Вільного Міста Тирошу, де вступив на службу архонтові. За рік він одружився з донькою архонта — тією самою дівчиною, яку його брат Рогар сподівався видати за короля Джаяхаериса на знак союзу між Залізним Престолом і згаданим Вільним Містом. Дівчина-ягідка з блакитно-зеленим волоссям, легка та непоборно чарівна з усіма, наречена пана Орина невдовзі народила йому доньку; щоправда, дехто сумнівався, чи від нього була та донька, бо подібно до багатьох жінок Вільних Міст, Баратеонова дружина вільно та щедро дарувала свої чари. Коли сплив строк її батька на посаді архонта, пан Орин втратив свою посаду і мусив виїхати з Тирошу до Миру, де вступив у "Дівині Вої" — охочий полк особливо незугарної слави. Невдовзі його вбили у Спірних Землях у битві проти "Відважних". Про подальшу долю його дружини та доньки нам нічого не відомо.) Отже, у Король-Березі нарешті почалося справжнє царювання Джаяхаериса І Таргарієна. Поклавши на себе тягар влади над Семицарством, молодий король одразу ж мусив давати ради двом десяткам нагальних справ, серед яких дві були важливіші за решту: по-перше, скарбниця була порожня, а борг корони зростав; по-друге, "таємний" шлюб короля щодня ставав менш таємним і нагадував горщик шал-вогню над багаттям, готовий вибухнути. Обидві справи чекали на розв'язання, і то якнайшвидше. Нагальну потребу корони в золоті задовольнив Рего Драз, новий коронний підскарбій — він домовився з Залізним Банком Браавосу та його суперниками у Тироші й Мирі, тим здобувши не одну, а три чималі позики. Граючи з одним банком проти інших, "Князь повітря" видурив найсприятливіші умови, на які міг сподіватися. Здобуття позик мало один негайний наслідок — роботи у Драконосхроні можна було відновити; і ось невеличке військо мулярів та інших майстрів знову заворушилося на пагорбі Раеніс. Князь Рего та його король розуміли, що позики — то в найкращому випадку тимчасовий захід, так би мовити, затулити дірку; кров тим спиниться, але рана не вилікується. Скарбниця потребувала податків. Податки князя Кельтигара не годилися — Джаяхаерис відмовився підвищувати портові мита або точити останню кров з корчмарів. Не міг він і просто вимагати золота від панства королівств, як це колись робив Маегор, бо надто захопишся — і пани повстануть. "Немає дорожчої розваги, ніж придушення повстань", — якось при нагоді зауважив король. Хай князі та зацні пани платять, але з власної волі, вирішив Джаяхаерис і замислив оподаткувати речі, жадані ними та їхніми дружинами — пишні та коштовні товари з-за вузького моря. Нові мита встановлювалися на шовки та оксамити, грезети і альтембаси, коштовне каміння, мирійське мереживо та мирійські гобелени, дорнійські вина (але не вина Вертограду), дорнійських піщаних коней, визолочені шоломи та обладунки з золотим карбом від тирошійських, лисенійських і пентоських майстрів. Найтяжчими митами обклали прянощі: горошковий перець, гвоздику, шапран, мушкатний горіх, корицю та інші рідкісні приправи з-за Нефритової Брами; вони вже й так продавалися дорожче від золота, а тепер мали ще подорожчати. "Оподаткуймо всі речі, які зробили мене багатим", — жартував князь Рего. — Ніхто не насмілиться сказати, що його пригнобили новими податками, — пояснив Джаяхаерис малій раді. — Щоб уникнути їх, людині достатньо не їсти перцю, не носити шовків та перлів, і вона не платитиме ані шеляга. Проте ті, кому ці речі потрібні, прагнуть їх палко і понад усе. Бо як іще показати свою могутність і примусити світ заздрити твоєму багатству? Тож хай пищать, але платять. Проте шовками та прянощами податки не обмежилися. Король Джаяхаерис також ухвалив новий закон про зубчасті мури з бійницями. Князь чи пан, що бажав збудувати новий замок або розширити і полагодити старий родинний столець, мав сплатити за сю примху чималі гроші. Новий податок мав подвійну мету, пояснив його милість великому маестру Беніферу: — Що більший та міцніший замок має князь, то більше спокушається кинути мені виклик. Ви б подумали, що вони мали навчитися чогось від Чорного Гарена, але надто багато з них забули історію. Цей податок знеохотить їх мурувати твердині, а хто не знеохотиться, хай спорожняє свої скрині й наповнює наші. Зробивши все можливе для виправлення грошових скрут корони, його милість звернув увагу на іншу велику справу, що чекала своєї черги. Нарешті він послав по свою королеву. Алісанна Таргарієн та її дракониця Срібнокрилка відбули з Дракон-Каменя за годину після виклику, розлучені з королем майже на півроку. Решта чаді рушила услід кораблем. Дотоді вже кожен сліпий жебрак у провулках Блошиного Подолу знав, що Алісанна та Джаяхаерис одружені, проте задля пристойності король і королева спали нарізно ще місяцеворот, поки готувалося їхнє друге весілля. Король не мав наміру витрачати гроші, яких не мав, на ще одне Золоте Весілля, хай якою пишною та славетною була та подія. Сорок тисяч людей спостерігало, як його мати одружується з князем Рогаром. А до Червоного Дитинця подивитися, як Джаяхаерис удруге бере за дружину свою сестру Алісанну, зібралася лише тисяча. Цього разу септон Барт проголосив їх чоловіком і дружиною перед Залізним Престолом. Серед свідків, що стояли натовпом, були і князь Рогар Баратеон та королева-вдовиця Алисса. Разом з братами його вельможності Гароном і Роналом вони подолали шлях зі Штормоламу, щоб не пропустити відправу. Але найбільше пліток та поговорів викликала інша гостя на весіллі — Королева-на-Заході, Раена Таргарієн, що нарешті прибула на крилах Вогнемрії подивитися на весілля брата з сестрою... і відвідати доньку Аерею. Дзвони закалатали містом, коли скінчилася відправа, і на всі боки держави вилетіла хмара круків, проголошуючи "щасливий союз". Друге весілля короля різнилося від першого одним, але найголовнішим — постілюванням. Королева Алісанна у пізніші роки наполягала, що його вчинили на її вимогу — вона була готова втратити цноту і не бажала більше чути запитань, чи "по-справжньому" вона одружена. Сам князь Рогар, п'янючий та ревливий, очолював чоловіків, які роздягали королеву і тягли її до подружнього ліжка; королю тим самим прислужилося жіноче товариство, серед якого були дівчата королеви Дженіс Храмин, Розамунда Пал і Пруденція та Прунела Кельтигар. І ось нарешті на ліжку під навісом у Маегоровому Острозі Червоного Дитинця Король-Берега шлюб Джаяхаериса Таргарієна та його сестри Алісанни був по довгім чеканні належно здійснений, чим довіку скріплено їхній союз перед очима богів та людей. Позбавившись нарешті своєї таємниці, король став чекати разом з двором, що відповість держава. Джаяхаерис дійшов висновку, що запеклий спротив, з яким було стрінуто шлюб його брата Аегона, мав кілька причин. Взяття Маегором другої дружини року 39-го по А.З. проти волі верховного септона та власного брата, короля Аеніса, зруйнувало крихке порозуміння між Залізним Престолом та Зоряним Септом, і шлюб Аегона та Раени було сприйнято як подальше поглиблення ворожнечі. Засудження цього шлюбу Святою Вірою запалило вогонь в усіх королівствах; смолоскипи підхопили Зірки та Мечі, а до них приєдналися десятки побожних панів, що боялися богів більше, ніж короля. Принц Аегон та принцеса Раена були ледве знані серед простолюддя, а мандрівку державою почали без драконів (почасти тому, що Аегон ще не був драконоїзником) і відтак виявилися вразливими для нападу юрмищ бунтівників у річковому краї. Жодна з цих умов не справджувалася для Джаяхаериса та Алісанни. Зоряний Септ не засудив їхній шлюб — хоча деякі Превелебні ще сичали на звичай Таргарієнів одружувати братів з сестрами, тодішній верховний септон, "верховний підчихвіст" за словами септона Місяця, був обачний і згідливий, зовсім не схильний будити поснулих драконів. Мечі та Зірки були оголошені поза законом і розігнані. Лише на Стіні дві тисячі колишніх Бідолах у чорних кобеняках Нічної Варти мали таку-сяку силу, якби раптом наважилися на якесь неподобство. До того ж король Джаяхаерис не збирався повторювати помилку брата. Він зі своєю королевою хотів побачити землю, якою правив, дізнатися про її потреби і турботи з перших рук, зустрітися з панством і зняти з нього свій змірок, показатися поспільству і вислухати їхні скарги... але мандрувати мав намір з драконами, і ніяк інакше. З огляду на сказані причини Джаяхаерис вважав, що держава прийме його шлюб... але був не з тих, хто покладається на примху долі. — Слова — то вітер, — казав він раді, — але вітер роздмухує багаття. Мій батько і дядько боролися проти слів вогнем та залізом. Ми ж боротимемося проти слів словами, а вогонь гаситимемо ще перед тим, як він перекинеться на пожежу. Сказавши так, його милість вислав поперед себе не лицарів чи сердюків, а проповідників. — Розкажіть усім, кого зустрінете, про добрість Алісанни, її лагідний та чуйний норов, любов до всіх людей королівства, великих і малих, — таке доручення дав їм король. Семеро вирушили в дорогу за його наказом: троє чоловіків і четверо жінок. Замість мечів або сокир вони озброїлися лише гострим розумом, стійкою мужністю та красномовством. Чимало розповідей склали про їхні мандри, і деякі стали відомими на весь світ казками (неабияк при тому розпухнувши, як часто буває з вигадками). Лише одна з семи проповідників була вже відома простолюдові королівств наприпочатку подорожі — королева Елінора власною особою, "Чорна Наречена", що знайшла короля Маегора мертвим на Залізному Престолі. Вдягнена у королівські шати, чимдалі побитіші дорогою, Елінора з дому Костян мандрувала Обширом, красномовно оповідаючи про злочини покійного короля та ласку його наступників. У пізніші роки, зневаживши життя вельможної особи, вона вступила до лав Святої Віри і зрештою під ім'ям матінки Елінори очолила великий дім святих сестер у Ланіспорті. Імена інших шести осіб, які рушили проповідувати на заклик Джаяхаериса, з часом уславилися не менше, ніж ім'я королеви. Троє були септонами: хитромудрий септон Бальдрік, високовчений септон Ролло та запеклий старий септон Альфин, який за багато років перед тим втратив ноги і мусив пересуватися у ношах. Обрані молодим королем септи були теж неабиякі. Септу Ісабель залучила на свій бік королева Алісанна під час служби на Дракон-Камені. Миршавенька септа Віоланта славилася цілющими вміннями і, як оповідали, коїла дива зцілення всюди, де опинялася. З Долини прибула матінка Маріс, яка вивчила і виховала цілі покоління дівчаток-сиріт при сестринському домі на острові у гавані Мартинова. У своїх подорожах королівствами Семеро Славоспівців казали про королеву Алісанну, її побожність, щедрість, любов до брата-короля... але для тих септонів, жебрущих братів і доброчесного панства-лицарства, які лізли сперечатися, згадуючи уривки з "Семикутної зірки" або проповідей верховних септонів минувшини, вони мали готову відповідь — її вимудрував сам Джаяхаерис у Король-Березі з майстерною допомогою септона Озвика і (особливо) септона Барта. Згодом, за багато років по тому Цитадель і Зоряний Септ разом погодяться називати її "Вченням про винятковість". Головне твердження сього вчення було нескладно осягнути. Віра в Седмицю народилася серед пагорбів старого Андалоса і перетнула вузьке море разом з андалами. Закони Седмиці, викладені у святому письмі й переказані людям септами та септонами у послуху Батькові Боговірних, забороняли братові злягатися з сестрою, батькові з донькою, матері з сином, а плоди такого союзу оголошували огидними в очах богів почварами. "Винятковці" визнавали усі згадані твердження за одним винятком: Таргарієни були інакшими. Їхні корені росли не з Андалосу, а зі стародавньої Валірії, де панували інші закони та звичаї. Варто лише поглянути на них, щоб зрозуміти: вони не такі, як інші люди, з їхніми очима, волоссям, усією поставою та поводженням. Усе проказувало їхню інакшість. І ще ж вони літали драконами. З усіх людей світу лише їм була дарована влада приборкувати цих страшних звірів по тому, як сталося Лихо Валірії. — Один бог створив нас усіх: андалів, валірійців та першолюдей, — проголошував септон Альфин зі своїх ношів, — але не створив однаковими. Він дав життя левові та зуброві — могутнім і поважним звірям, — але одним дарував одне, іншим — інше, і не може лев жити як зубр, а зубр — як лев. Для вас, пане, лягти з вашою сестрою в ліжко було б жахливим гріхом... але ви не є кров'ю дракона, і я теж. Яко вони чинять, тако чинили завжди, і не нам їх за те судити. Оповідають, що у одному невеличкому селі гостроязикий септон Бальдрік зустрів спротив дебелого заплотного лицаря, колишнього Бідолахи. Той вигукнув: — Отакої! То як я захочу вграти свою сестру, ви й мені дозволите? Септон посміхнувся і відповів: — Їдьте на Дракон-Камінь і опануйте дракона. Впораєтеся, пане лицарю — тоді я вас сам одружу з вашою сестрою. Існує одна притичина, яку стрічає кожен, хто вивчає літописи минулого. Роздивляючись давні роки з висоти теперішніх днів, ми нерідко вважаємо себе у праві судити, як ота чи ота причина зрушила з місця отакі й отакі події. Проте оглядаючи те, чого не сталося, мусимо обмежуватися лише припущеннями. Ми знаємо напевне, що держава не повстала проти короля Джаяхаериса та королеви Алісанни року 51-го по А.З., як повстала проти Аегона та Раени десятьма роками раніше. Але певності, чому саме так сталося, не маємо. Поза сумнівом, красномовним було мовчання верховного септона, та й панство з поспільством стомилися од війн... але якщо слова мають силу — хай вітру або ще якусь — то слід визнати, що і зусилля Сімох Славоспівців не були марні. Король був щасливий з королевою, держава задоволена їхнім шлюбом, і все ж Джаяхаерис не помилявся, коли передбачав, що на нього ще чекають часи випробувань. Переобравши раду, замиривши князя Рогара і королеву Алиссу, наклавши нові податки для відновлення коронної скарбниці, він мусив далі звернутися до наступної нагальної справи — що робити з сестрою Раеною. Залишивши Лимана Ланістера і Кастерлі-на-Скелі, Раена Таргарієн зі своїм мандрівним двором учинила таку собі королівську подорож державою — відвідала Марбрандів у Попельні, Ринів у Кастамирі, Листобродів у Золотому Зубі, Вансів у Ходжаєвому Спочинку і нарешті Дударів у Рождіві. Та хай де вона з'являлася, всюди відбувалося одне й те саме. — Всі наприпочатку вітають мене дуже тепло, — казала вона братові, зустрівшись з ним після його весілля, — але триває це недовго. Далі вони стають або холодніші, або ж занадто гарячі. Буркотять, у які гроші стає їм утримання мого двору, а самі жадібно витріщаються на Вогнемрію. Хтось її боїться, але більшість жадає, і саме вони непокоять мене. Їх гризе жага мати власного дракона. Звісно, вони його не матимуть, але куди ж мені подітися? — Сюди, — відповів король. — Повертайся до двору. — І вічно жити у твоїй тіні? Мені потрібен власний панський столець. Місце, де мені не загрожуватиме жоден князь, відки мене ніколи не виженуть, де не зачеплять нікого, хто живе під моїм захистом. Мені потрібна земля, люди і замок. — Землю ми тобі знайдемо, — сказав король, — а замок побудуємо. — Усі землі комусь належать, в усіх замках хтось живе, — відповіла Раена, — але є один, на який я маю право... і вище за тебе, братику. Я є кров'ю дракона. Я хочу стіл мого батька, місце, де я народилася. Я хочу Дракон-Камінь. На це король Джаяхаерис не відповів негайно, пообіцявши лише узяти справу на розгляд. Рада, дізнавшись про вимогу Раени, стала одностайним опором проти того, щоб віддати прадавній стіл дому Таргарієн овдовілій королеві, але кращого рішення не знайшла. Обміркувавши справу, його милість знову зустрівся з сестрою. — Я віддам тобі Дракон-Камінь за стіл, — сказав він, — бо нема на світі місця, що пасувало б краще крові дракона. Проте острів та замок будуть твоїми з моєї ласки, а не за твоїм правом. Наш дід вогнем та кров'ю зробив з семи королівств одне Семицарство, і я не розділю його на два, викраявши тобі окрему державу. Тебе кличуть королевою з шани та чемності, але королем є я, моя воля править від Старограду до Стіни... і так само на Дракон-Камені. То що, сестро, ми погодилися? — Невже те залізне сідало так хитається під тобою, брате, що для його убезпечення ти мусиш ставити на коліна кревних родичів? — визвірилася Раена. — Та нехай. Віддай мені Дракон-Камінь і ще одне, і я тебе більше не чіпатиму. — Що саме? — запитав Джаяхаерис. — Аерею. Я хочу повернути собі свою доньку. — Гаразд! — відповів король... можливо, трішечки похапливо, бо ж слід пригадати, що Аерея Таргарієн, восьмирічна дівчинка, була його власною визнаною спадкоємицею, наступницею Залізного Престолу. Проте наслідки цього рішення ще багато років не даватимуться взнаки. Наразі справу було вирішено, і одним порухом пера Королева-на-Заході стала Королевою-на-Сході. Рік тривав без нових випробувань чи негараздів. Джаяхаерис та Алісанна потроху навчалися правити разом. Певні радники спочатку сахалися, коли королева почала відвідувати засідання ради, але висловлювали незгоду лише один одному... а невдовзі й зовсім припинили, бо юна пані виявилася мудрою, освіченою та кмітливою, і голос її радо чули у обговоренні будь-яких справ. Алісанна Таргарієн мала щасливі спогади про дитинство до тієї миті, коли корону захопив дядько Маегор. За часів її батька, короля Аеніса, матінка-королева Алисса зробила з двору місце розкошів та щедрот, наповнене піснями, видовищами та розмаїттям краси. Музики, лицедії, віршувальники змагалися за її ласку та прихильність короля. Вина Вертограду лилися на бенкетах річками, палати та дворища Дракон-Каменя бриніли сміхом, двірські панії виблискували перлами та діамантами. За Маегора двір став темним і похмурим, та й за намісництва не надто повеселішав, бо пам'ять про часи Аеніса боліла його вдовиці, а князь Рогар мав войовничі нахили і про лицедіїв якось сказав, що з них зиску менше, ніж із мавп: "і ті, й інші стрибають, перевертаються, дуріють, верещать... але як людина зголодніє, то мавпу хоча б можна з'їсти". Проте королева Алісанна озиралася на недовготривалу пишність батькового двору з теплими спогадами і відтак поставила собі за мету надати Червоному Дитинцю такого блиску, якого він іще не знав. Для цього у Вільних Містах купувалися килими і гобелени, замовлялися картини, кам'яні подоби, мозаїки для оздоблення палат і покоїв замку. За її наказом міські вартові перевернули Блошиний Поділ з ніг на голову і знайшли Тома Терликала, чиї знущальні пісеньки розважали короля та поспільство у Війні за Білі Корзна. Алісанна зробила його двірським співцем — першим з багатьох, хто обіймав цю посаду в наступні десятиліття. Також вона запросила арфіста зі Старограду, гурт мартоплясів з Браавосу, танцюристів з Лису, і нарешті подарувала Червоному Дитинцю першого блазня — гладуна на прізвисько Матуся; він вдягався жінкою і ніде не з'являвся без дерев'яних "діточок" — двійка мистецьки вирізьблених ляльок, які проказували вражаючі непристойності. Усі ці поліпшення припали до смаку і королю. Але справжню радість подарувала Джаяхаерису королева Алісанна за кілька місяців, коли зізналася, що носить його дитину. Родини, смерть і зрада Джаяхаерис І Таргарієн був найнепосидючішим королем з усіх, які перебували на Залізному Престолі. Колись Аегон Завойовник промовив славетні слова про те, що простолюддя має час від часу бачити своїх королів і королев, аби викласти перед ними свої скарги та скрути. "Хочу, щоб мене бачили", — оголосив Джаяхаерис про свою першу мандрівку державою наприкінці 51 р. А.З. У наступні роки й десятиліття їх станеться ще чимало. Протягом свого довгого панування Джаяхаерис проведе більше днів і ночей у гостях в одного чи іншого пана, приймаючи люд у якомусь ярмарковому містечку чи селищі, ніж на Дракон-Камені та в Червоному Дитинці, разом узятих. Часто-густо з ним вирушала і Алісанна, чия срібляста дракониця маяла у небі поруч з великим звіром кольору налощеного спижу. Аегон Завойовник мав звичку брати з собою в дорогу з тисячу лицарів, стражників, машталірів, кухарів та інших слуг. То було величне видовисько, понад усякий сумнів, але на князів, ушанованих королівськими відвідинами, лягав неабиякий тягар — стільки людей було важко оселити і прогодувати, а якщо король бажав полювати, у навколишніх лісах не було де пропхатися. Навіть найбагатше панство почувалося розореним, коли король нарешті відбував з їхнього дідицтва — льохи були випиті до дінця, комори виїдені, а половина служниць мала байстрюків у черевах. Джаяхаерис вирішив чинити інакше. У мандрівці його мала супроводжувати хіба що сотня людей: зо двадцять лицарів, решта — стражники та челядь. "Я не маю потреби брязкати мечами, коли сиджу на Верміторі", — казав король. До того ж менший почет дозволяв йому відвідувати менших панів, чиї замки були замалі для Аегонової гостини. Новий король хотів побачити якомога більше різних місць і бути в них побаченим, але ніде не сидіти надто довго, аби не стати небажаним гостем. Перша королівська мандрівка замислена була невеличкою: коронним краєм на північ від Король-Берега, далі в Долину Арин, та й по тому. Джаяхаерис хотів узяти з собою Алісанну, а оскільки її милість носила дитину, король непокоївся, щоб подорож не стала надто тяжкою. Шлях почався зі Стокварту і Росбі, тоді продовжився берегом на північ до Сутіндолу. Там, поки король оглядав корабельні князя Морочника і трохи порибалив по обіді, королева прийняла перший зі своїх жіночих дворів, які надалі стали важливою подією кожної королівської мандрівки. Лише жінок та дівчат пускали на такі заходи; і шляхетних, і простих заохочували прийти і викласти перед молодою королевою свої турботи, скрути, страхи та надії. Подорож тривала безперешкодно, доки король і королева не досягли Дівоставу, де мали гостювати в князя та княгині Мутон зо два тижні, перш ніж випливти Крабовою затокою до Вівсятина, Мартинова і Долини. Місто Дівостав уславилося далеко і широко своїм прісним ставком, де за переказами Флоріан Дурень за Віку Звитяжців уперше побачив Жонкіль, що насолоджувалася купанням. Як і тисячі жінок перед нею, королева Алісанна забажала скупатися у ставку Жонкіль, чиї води буцімто мають велику цілющу силу. Князі Дівоставу ще багато століть тому змурували навколо ставка велику кам'яну купальню і віддали її під нагляд святому сестринству. Жодному чоловікові не дозволялося туди заходити, тому коли королева занурилася у святі води, її супроводжували лише жінки почту, служниці та септи (Едита і Ліра, котрі служили послушницями ще з септою Ісабель, нещодавно склали обітниці Віри, висвятилися у септи і продовжили службу при королеві). Лагідність малої королеви, мовчання Зоряного Септу і направи Сімох Славоспівців перетягли на бік Джаяхаериса та Алісанни більшість Боговірних... але завжди знайдуться ті, кого не похитнеш. Серед сестер-наглядачок ставка Жонкіль було три таких жінки з серцями, запеклими у ненависті. Вони переконали одна одну, що святі води забрудняться навіки, якщо королеві дозволять скупатися у них з королівською "почварою" в череві. Тож щойно королева Алісанна вислизнула з одягу, вони напустилися на неї з кинджалами, які ховали під рясами. На щастя, нападниці не були вправними войовницями, до того ж не врахували хоробрість супутниць королеви. Оголені та беззахисні, "Чарівниці" все ж не завагалися стати між нападницями і своєю володаркою. Септі Едиті порізали обличчя, Пруденцію Кельтигар вдарили у плече, а Розамунда Пал отримала ніж у живіт, від якого за три дні померла. Але жоден зі смертяних клинків не торкнувся королеви. Вереск і шум боротьби почули захисники Алісанни — пан Джофрі Доганяй та пан Гиліс Моріген, — які вартували вхід до купальні, не маючи гадки, що небезпека криється усередині. Королегвардія миттю впоралася з нападницями, вбивши двох на місці, а третю зберігши живою для допиту. Коли їй розв'язали язика, вбивця повідала, що десяток інших сестер її сестринства допомагали у задумі, але злякалися взяти до рук ножі. Князь Мутон повісив усіх винуватих і зазіхнув на кількох невинних, але їх врятувало втручання королеви Алісанни. Джаяхаерис лютував. Відвідини Долини було відкладено; натомість король і королева повернулися до безпеки Маегорового Острогу. Королева Алісанна залишатиметься у ньому аж до народження дитини, але пережите розбурхало її та змусило замислитися. — Я повинна мати власну захисницю, — сказала вона його милості. — Ваші семеро — вірні та мужні воїни, але вони — чоловіки, і не всюди їм годиться заходити. Король не міг не погодитися. Тієї ж ночі до Сутіндолу вилетів крук, закликаючи нового князя Морочника надіслати до двору зведену сестру-байстрючку — Жонкіль Морочин, — яка вразила глядачів у Війні за Білі Корзна, виступивши таємничим лицарем під прізвиськом Шарлатна Змія. Знову вдягнена у шарлат, вона за кілька днів з'явилася у Король-Березі й радо прийняла запрошення стати присяжною захисницею королеви. Згодом вона стане відома у королівствах як Шарлатна Тінь, бо ані на крок не полишатиме ту, кого взялася захищати. Ледве встигли Джаяхаерис та Алісанна повернутися з Дівоставу і безпечно розташувати королеву в її покоях, як зі Штормоламу надійшла дивовижна, геть неочікувана новина. Королева Алисса була тяжка дитям. В сорок чотири роки вона давно мала подолати межу дітородного віку, тож її вагітність завважили за диво. Сам верховний септон у Старограді проголосив дитя благословенням божим, "дарунком від Вишньої Матері тій матері земній, яка багато страждала і мужньо боролася". Але крім радощів, плекалися також сумніви і занепокоєння. Алисса вже не була такою міцною, як раніше; часи намісництва стягли з неї свою данину, а другий шлюб не подарував того щастя, на яке вона колись сподівалася. Тим не менш, майбутня дитина зігріла серце князя Рогара, він відкинув колишній гнів і розкаявся у всіх невірних походеньках, аби лишитися при боці дружини. Сама Алисса лякалася, згадуючи останню дитину, народжену королю Аенісу — дівчинку Ваелу, яка померла у колисці. — Я не переживу цього знову, — сказала вона панові чоловіку. — Мені серце розірветься навпіл. Проте дитина, що з'явилася наступного року, була міцненькою та здоровенькою — дебелий червонопикий хлопчина з поростю чорного, як смола, волосся і "голосом, який чули від Дорну до Стіни". Князь Рогар, який був уже кинув усі надії породити з Алиссою дітей, нарік сина Боремундом. Боги дарують одного дня ласку, а іншого — лихо. Ще її матері не прийшов час, а королева Алісанна вже розродилася хлопчиком, якого назвала Аегоном одразу на честь і Завойовника, і втраченого та оплаканого брата, невінчаного короною принца. Вся держава дякувала богам, а найпалкіше — Джаяхаерис. Але юний принц народився зарано, був малий та слабкий і помер за три дні після родин. Королеву Алісанну охопив такий розпач, що маестри злякалися і за її життя. Решту своїх днів вона винуватила у смерті першого сина тих жінок, що напали на неї у Дівоставі. Якби їй дозволили скупатися у цілющих водах ставка Жонкіль, казала вона, принц Аегон жив би на світі. А над Дракон-Каменем, де Раена Таргарієн облаштувала собі двір, важкою хмарою висіла незгода. Як і до Джаяхаериса перед нею, до королеви почали прибувати князі-сусіди, але Королева-на-Сході була вельми відмінна від свого брата і багатьох гостей прийняла непривітно, а інших відвернула, не схотівши бачити. Возз'єднання королеви Раени з донькою Аереєю не було надто щасливим. Принцеса свою мати не пам'ятала, мати майже не знала доньки, а до інших дітей не плекала жодної прихильності. Аерея полюбляла вічний гармидер у Червоному Дитинці, де прибували і відбували пани, панії, посли з чудернацьких країв, щоранку в дворищі навчалися лицарі, щовечора товариство розважали співці, лицедії та блазні, а просто за мурами панував галас, різнобарв'я та безлад цілого Король-Берега. Дівчинка любила і увагу, яку щедро приділяли спадкоємиці Залізного Престолу. Славне панство, хоробре лицарство, покоївки, пралі, стайнярі вихваляли її, говорили милощі, клялися у любові, змагалися за її ласку, а вона водила з собою зграйку дівчат високих та низьких родів, щоб жахати замок зухвалими витівками. Все це скінчилося, коли мати повезла її проти волі на Дракон-Камінь. Порівняно з Король-Берегом острів був надто нудний, сонний та тихий. Дівчат її віку в замку не було, а знайомитися з доньками рибалок у селищі попід мурами Аереї не дозволялося. Мати була їй чужа, подеколи надто сувора, подеколи несмілива, занурена у мовчазні спогади, а жінки, що її оточували, Аереєю не цікавилися. З усіх єдиною, до якої принцеса припала душею, була Елісса Файян з Файного острова, яка розповідала їй про пригоди і обіцяла навчити ставити вітрило. Втім, панна Елісса на Дракон-Камені почувалася не щасливішою за Аерею; вона сумувала за безкраїми західними водами і часто повторювала, що хоче до них повернутися. "Візьми мене з собою", — завжди просила принцеса Аерея в такі хвилини, проте Елісса Файян тільки сміялася. Все ж на Дракон-Камені була одна річ, якої бракувало у Король-Березі — дракони. У великій твердині попід Драконощовбою, здавалося, нові дракони з'являються на кожен поворот місяця. Яйця, відкладені Вогнемрією на Файному острові, налупилися на Дракон-Камені, і Раена Таргарієн подбала, щоб її донька побачила нових дракончиків. — Обери одного, зроби його своїм, — заохотила королева принцесу, — і одного дня злетиш у небо. У дворищах замку були також старі дракони, а за мурами водилися дикі, що втекли з замку і влаштували лігва у прихованих печерах на дальньому схилі гори. Принцеса Аерея знала Вермітора та Срібнокрилку під час двірського життя, але її ніколи не підпускали надто близько. А на острові вона могла ходити до драконів, скільки заманеться: до новоналуплених, до підлітків, до материної Вогнемрії... і до найвеличніших — Балеріона та Вхагар, старих велетнів, які весь час спали, та коли прокидалися і простягали крила, то наводили жах. У Червоному Дитинці Аерея любила свого коня, своїх хортів та своїх подружок. На Дракон-Камені її друзями стали дракони... і то єдиними, коли не рахувати Еліссу Файян. Відтак Аерея почала лічити дні до миті, коли зможе сісти на дракона і полетіти кудись якнайдалі. Король Джаяхаерис нарешті помандрував до Долини Арин року 52-го по А.З., зазирнувши у Мартинів, Рунокамінь, Черленець, Довголуччя, Прихисток і Місячну Браму, перш ніж злетіти Вермітором уздовж Велетневого Списа до Соколиного Гнізда, як колись королева Візенья у часи Завоювання. Королева Алісанна супроводжувала його, але не всю подорож; вона ще не конче видужала від пологів і лиха, що сталося після них. Все ж завдяки її клопотанню сталися заручини панни Пруденції Кельтигар з князем Графтоном, господарем у Мартинові. Її милість також прийняла жіночий двір у Мартинові, а інший — коло Місячної Брами; те, що вона почула та дізналася, невдовзі змінить закони Семицарства. Нинішні люди часто згадують "закони королеви Алісанни", але казати так є недбало і неправильно. Її милість не мала влади укладати закони, писати привілеї, робити заяви та ухвалювати вироки. Помилкою буде говорити про неї так само, як про королев Завойовника — Раеніс та Візенью. І все ж юна королева мала на короля Джаяхаериса величезний вплив; коли вона говорила — він слухав... і саме так сталося по їхнім поверненні з Долини Арин. Від жіночого двору Алісанна дізналася про скруту, яка тяжіла над удовицями по всіх королівствах Семицарства. Нерідко траплялося, що чоловіки — особливо у дні миру — переживали дружин своєї юності, адже юнаки найчастіше гинуть на війні, а молоді жінки — на породільському ложі. Хамського роду чи чесного, знедолені смертю жінок чоловіки вряди-годи по деякім часі беруть собі других дружин, чия присутність у господарстві може породити відразу дітей від першої дружини. Якщо всередині родини не встановлюється щира приязнь, то по смерті вже чоловіка його спадкоємці, бува, виганяють вдовицю з дому, змушуючи бідувати; у випадку зацного панства спадкоємці часто-густо позбавляють удову всіх прав, доходів та челяді, перетворюючи її на нужденну похлібницю при столі. З метою подолати сказані негаразди король Джаяхаерис 52 р. А.З. ухвалив "Закон про вдів", потвердивши право найстаршого сина (або найстаршої доньки в разі відсутності синів) успадкувати все добро батька, проте вимагаючи від сказаного спадкоємця утримувати живу вдовицю на тих самих умовах, які вона мала перед смертю чоловіка. Вдовиця князя — друга, третя чи четверта дружина, байдуже — не підлягає вигнанню з замку, не може бути позбавлена челяді, одягу та статків. Щоправда, тим самим законом також заборонялося позбавляти спадку дітей від першої дружини, віддаючи їхні землі, маєтки або інше добро наступній дружині чи її дітям. Того ж року король найбільше переймався ще й будівництвом. Тривали роботи у Драконосхроні; Джаяхаерис нерідко відвідував його, щоб на власні очі побачити, як просувається мурування величної споруди. Але долаючи шлях між пагорбами Аегона та Раеніс, його милість не міг не помітити жалюгідний стан самого міста. Король-Берег розростався надто швидко; маєтки, майстерні, хатини та щурячі нори плодилися, наче гриби після рясного дощу. Вулиці були тісні, темні, гидкі, будівлі стояли так близько, хоч перелізай з одного вікна у інше навпроти. Провулки звивалися туди й сюди, мов п'яні змії. Усе вкривало болото, гній тварин та нічна гидота. — Якби ж спорожнити це місто, геть-чисто знести і відбудувати наново, — казав король раді. Не маючи ані влади, ані грошей для такої неймовірної справи, Джаяхаерис намагався зробити хоча б те, на що був спроможний. Вулиці розширили, спрямили, а де було можливо — забрукували. Найогидніші кишла та халупи позносили. Виокремили велику площу в середині міста, засадили її деревами, влаштували попід ними базари та колонади. Від площі розбіглися довгі широкі вулиці, наче прямі списи: Королівський шлях, Божий шлях, Сестринська вулиця, Чорноводий шлях (або Грязючний, як його швидко нарікло простолюддя). Все це не робилося за один день; праця тривала кілька років, ба навіть десятиліть, але почалася року 52 А.З. за королівським наказом. Кошти на перебудову міста не далися задурно і додали тягаря коронній скарбниці. Становище погіршувала дедалі менша любов людей до "Князя повітря" Рего Драза. У вельми стислі строки пентоський підскарбій зажив такої ж сумної слави, як попередник, хоча з інших причин. Казали, що він надто хаповитий, пригрібає королівське золото до власного гаманця; на це обвинувачення князь Рего пирхав презирливо: "Навіщо мені красти в короля? Та я вдвічі за нього багатший". Ще казали, що він безбожник, бо не вклоняється Седмиці. У Пентосі шанують чимало чудернацьких богів, але Драз, за чутками, тримався одного — домашнього боввана у подобі жінки, тяжкої дитиною, з набряклими грудями та головою кажана. "Інших богів мені не треба, досить і її", — казав Рего про свою віру. Ще пліткували про його мішану кров, і на те вже не було ради, бо ж усі пентосці — почасти андали, а почасти валірійці, змішані з породами рабів та старших племен, давно вже забутих. Але найбільше зневажали Рего Драза за його статки; він і не думав їх ховати, а навпаки — на показ хизувався шовковими шатами, рубіновими перснями та визолоченими ношами. Що князь Рего Драз був вельми здібний підскарбій — цього не заперечували навіть його вороги. Проте щоб платити за будівництво Драконосхрону та перебудову Король-Берега, навіть він мусив неабияк вивертатися. Податків на шовк, прянощі та мури вже не вистачало, і князь Рего неохоче запровадив нове мито — брамне, що вимагалося від кожного подорожнього, який входив чи виходив через брами, і збиралося міськими вартовими. Додаткові стягнення були накладені на коней, мулів, віслюків та волів, а вози та хури оподаткували найтяжче. З огляду на те, скільки люду проминало брами Король-Берега щодня, брамне мито виявилося вельми прибутковим і принесло вдосталь грошей на всі потреби... але дечого коштувало самому Рего Дразові, бо невдоволення ним подесятерилося. Проте довге літо, багаті врожаї, мир та розквіт удома і за кордонами тимчасово затупили гостроту незгоди, а наприкінці року королева Алісанна подарувала королю неймовірну новину — її милість знову носила дитя. Цього разу, присягнулася королева, жоден ворог не наблизиться до неї. Друга королівська мандрівка була вже розписана і оголошена, перш ніж стало відомо про стан королеви. Джаяхаерис вирішив, що залишиться при дружині до народження дитини, але Алісанна чути не хотіла. Король має їхати, наполягала вона. І він поїхав. З настанням нового року король злетів у небо на Верміторі — цього разу до річкового краю. Мандрівка почалася з гостини у Гаренголі, в нового князя — дев'ятирічного Маегора Вежака. Відти Джаяхаерис із почтом рушив до Водоплину, Жолудів, Рождіви, Атранти і Камінного Септу. На прохання королеви панна Дженіс Храмин поїхала з королем приймати жіночий двір у Водоплині та Камінному Септі замість Алісанни. Сама ж Алісанна залишилася у Червоному Дитинці, головуючи на радах за відсутності короля і приймаючи гостей з оксамитового стільчика при підніжжі Залізного Престолу. Поки у череві її милості зростало нове дитя, при Гирлі затоки Чорноводи інша жінка розродилася іншою дитиною; її поява була менш помітною, але з плином часу особа тодішнього новонародженого прогримить не лише у землях Вестеросу, але і в далеких морях. На острові Плавень найстарший син Даемона Веларіона уперше став батьком; дружина подарувала йому здорового вродливого хлопчика. Назвали дитину Корлісом на честь двоюрідного прадіда, який мужньо та шляхетно служив першим Регіментарем Королегвардії. Але в майбутні роки люд Вестеросу знатиме цього нового Корліса під прізвиськом Морський Змій. Дитина королеви народилася невдовзі у належний час. Мати вклали до ліжка сьомого місяця року 53-го по А.З., і цього разу на світ з'явилася міцна та здорова донька, яку назвали Даянерис. Король почув звістку в Камінному Септі, одразу ж скочив на Вермітора і помчав до Король-Берега. Хоча Джаяхаерис сподівався на сина, який би заступив його на Залізному Престолі, та всі бачили, як він упадав душею коло донечки, відколи вперше узяв її на руки. Держава теж звеселялася появою маленької принцеси... усюди, крім Дракон-Каменя. Аерея Таргарієн, донька Аегона Невінчаного та його сестри Раени, мала одинадцять років віку і вважалася спадкоємицею Залізного Престолу, скільки себе пам'ятала (за винятком трьох днів між народженням та смертю принца Аегона). Вольова, гостроязика, вогняного норову дівчинка з насолодою купалася в увазі, яка походила від її становища майбутньої королеви, і не зраділа, коли її посунула новонароджена принцеса. Її мати, королева Раена, імовірно поділяла ці почуття, але тримала язика на припоні й не казала ані слова навіть найближчим повірникам — саме в той час їй не бракувало клопоту у власному замку, бо між нею та коханою Еліссою Файян розчахнулася прірва незгоди. Залишена братом, князем Франклином, без жодної частки доходів Файного острова, Елісса попрохала королеву-вдовицю про золото для побудови нового корабля у корабельнях Плавня — великого та швидкого, придатного ходити Західним морем. Раена їй відмовила. "Несила мені пережити розлуку з тобою", — казала вона, але панна Елісса чула одне слово: "Ні". Маючи за спиною тягар знання подальшої історії, легко нам озиратися на ті часи і ясно бачити у них лихі призвістки прийдешніх похмурих днів; але тоді навіть архімаестри Конклаву не плекали найменших підозр, обмірковуючи події поточного року, що добігав кінця. Жоден з наймудріших гадки не мав, що наступний рік стане одним з найтемніших у довгому королюванні Джаяхаериса І Таргарієна — позначиться такою навалою смерті, розбрату і лиха, що і маестри, і простолюдці згодом назвуть його Мороковим Роком. Перша смерть 54 р. А.З. сталася за кілька днів по святкуванні нового року — цей світ уві сні залишив септон Озвик. Він був старий і вже давно хворів, та все ж його смерть кинула покрив тіні на увесь двір. У часи, коли королева-намісниця, Правиця Короля та Свята Віра одностайно опиралися шлюбові Джаяхаериса та Алісанни, саме Озвик погодився прочитати для них відправу, і його мужність не була забута. На прохання короля земні рештки септона поховали на Дракон-Камені, де він служив довго та вірно. Не встиг Червоний Дитинець зняти жалобу, як ударив другий грім, хоча спершу всім здавалося, що з'явилася нагода для свята. Крук зі Штормоламу приніс приголомшливу звістку: королева Алисса знову була тяжка дитиною, в віці сорока шести років. "Друге диво", — проголосив великий маестер Беніфер, повідомляючи королю новину. Септон Барт, що перебрав на себе обов'язки Озвика по його смерті, мав більше сумнівів. Її милість ще не остаточно видужала після народження сина Боремунда, застерігав він, сумніваючись, чи стане їй сил виносити дитину повний строк. Проте Рогарові Баратеону аж памороки забивало майбутнє народження ще одного сина, і про жодні перепони він не хотів нічого чути. Дружина народила вже сімох дітей, казав він. Чому б не вісьмох? Тим часом на Дракон-Камені визрівали негаразди іншого штибу. Панна Елісса Файян вже не могла терпіти життя на острові. Вона чула поклик моря, казала Елісса королеві Раені; час настав їм розлучитися. Не маючи звички показувати свої почуття, Королева-на-Сході зустріла новину з кам'яним лицем. — Я прохала тебе лишитися, — мовила королева. — Але благати не стану. Хочеш їхати, то їдь. Принцеса Аерея материної стриманості не поділяла. Коли панна Елісса прийшла прощатися, принцеса заплакала і вчепилася їй у ногу, вмовляючи лишитися, а як ні, то взяти з собою. — Хочу бути з тобою! — вигукувала Аерея. — Хочу плавати морями і шукати пригод! Панна Елісса теж пролила сльозину, але лагідно відсторонила принцесу і відповіла: — Ні, дитино. Твоє місце тут. Елісса Файян вирушила до Плавня наступного ранку. Відти вона сіла на корабель за вузьке море до Пентосу, а далі рушила суходолом до Браавосу, про корабельників якого гуляла гучна слава. Але Раена Таргарієн та принцеса Аерея не знали, де мала скінчитися її подорож. Королева вважала, що Елісса не поїде далі Плавня, тимчасом як сама Елісса мала вагомі причини забратися від королеви якнайдалі. За двотиждень по її відбутті пан Мерел Бугай, очільник замкової залоги, привів до Раени трьох нажаханих стайнярів та наглядача драконового дворища. Зникло три драконячих яйця, і за кілька днів пошуків не знайшлося жодного з них. Допитавши усіх, хто мав змогу наблизитися до драконів, пан Мерел переконався, що яйця забрала панна Елісса. Якщо зрада тієї, кого вона так любила, поранила Раену Таргарієн, вона добре це приховала. Проте не ховала свою лють. Перш за все королева наказала панові Мерелу суворіше допитати стайнярів та наглядачів. Коли ж допит нічого не дав, Раена звільнила його з посади і вигнала з Дракон-Каменя разом із сином, паном Алином, та ще десятком людей, яких завважила за підозрілих. Навіть її чоловік, Андрош Файян, не уникнув прискіпливих запитань, чи не замішався і він у злочин його сестри. Заперечення розпалили у ній таку лють, що вереск королеви почули в усіх палатах Дракон-Каменя. Раена надіслала людей на Плавень, але там дізналася, що панна Елісса втекла до Пентосу. Тоді вона послала і до Пентосу, але там слід загубився. Лише тоді Раена Таргарієн сіла на Вогнемрію і полетіла до Червоного Дитинця розповісти братові, що сталося. — Елісса не має прихильності до драконів, — сказала вона королю. — А хотіла лише золота, щоб побудувати корабель. Яйця вона продасть, бо ж вони варті... — ...флоту кораблів. — Джаяхаерис прийняв сестру в світлиці у присутності лише великого маестра Беніфера, який засвідчив усе власними очима і вухами. — Якщо яйця налупляться, у світі з'явиться ще один драконовладець, і то не з нашого дому. — Не налупляться, — відповів Беніфер. — Удалині від Дракон-Каменя це неможливо. Адже жар... відомо, що багато яєць просто кам'яніють. — Тоді якийсь пентоський прянищник матиме в себе три достобіса коштовні камені, — мовив Джаяхаерис. — В іншому разі... народження трьох драконів — така подія, яку легко не приховаєш. Хто їх здобуде, авжеж не мовчатиме. Мусимо мати очі та вуха у Пентосі, Тироші, Мирі, усіх Вільних Містах. І пообіцяти нагороду за будь-яку звістку про драконів. — А потім що робитимеш? — запитала короля сестра Раена. — Те, що мушу. І ти теж мусиш. Не гадай умити руки, мила сестро. Ти хотіла Дракон-Камінь, я тобі його віддав, а ти привезла туди цю жінку. Цю злодійку. Довге королювання Джаяхаериса І Таргарієна було загалом мирним; війни траплялися, але нечисленні й короткі. Утім, не слід плутати Джаяхаериса з його батьком Аенісом. Ані слабкості, ані нерішучості він не знав, що і засвідчили того дня його сестра Раена та великий маестер Беніфер. Король мовив: — Хоч де з'являться на світ дракони — від наших країв до Ї-Ті, — ми вимагатимемо їх повернути. Бо їх було вкрадено, за правом вони належать нам. Якщо ж у вимозі нам відмовлять, тоді ми підемо і візьмемо. Заберемо назад, а як не зможемо, то вб'ємо. Жодне щойно налуплене драконеня не встоїть проти Вермітора та Вогнемрії. — Певно, і Срібнокрилки? — запитала Раена. — Адже наша сестра... — Вона тут ні до чого. Я не піддам її небезпеці. Королева-на-Сході посміхнулася. — Отже, вона — Раеніс, а я — Візенья. Завжди так і гадала. Великий маестер Беніфер мовив: — Ваша милість кажуть про війну за вузьким морем. Ціна подібної виправи... — ...має бути сплачена. Я не дозволю постати новій Валірії. Уявіть, що зроблять тріархи Волантису, маючи драконів. Молімося, щоб цього не сталося. На тім його милість закінчив зустріч, застерігши інших не казати ані слова про зниклі яйця. — Крім нас трьох, ніхто не повинен знати. Але для таких засторог було запізно. На Дракон-Камені про крадіжку вже знали всі, навіть рибалки. А рибалки, як відомо, плавають на інші острови, відтак чутки було не спинити. Беніфер, діючи через коронного підскарбія — пентосця, що мав довірених осіб у кожному порті, — сягнув за вузьке море за наказом короля і "заплатив добрі гроші поганим людям" (слова Рего Драза) за кожну звістку про драконячі яйця, драконів або Еліссу Файян. Невеличке військо шепотинників, споглядачів, двірських панів, куртизан надіслало кількасот звітів, десятки яких виявилися корисними Залізному Престолові з різних причин... проте жодна чутка про драконячі яйця не була варта ані шеляга. Нині ми знаємо, що після Пентосу панна Елісса вирушила до Браавосу, але перед тим змінила собі ім'я. Вигнана з Файного острова, позбавлена спадку братом — князем Франклином, — вона взяла байстрюцьке ім'я, змайстроване на власний копил — Алиса Надзахід. Під цим ім'ям вона відвідала дожа браавоського. Про звіринець дожа гуляла гучна слава, і він радо купив драконячі яйця. Отримане золото вона ввірила Залізному Банкові та використала для будівництва "Ловця сонця" — корабля, про який мріяла багато років. У той час на Вестеросі, втім, нічого про це не знали, а на короля Джаяхаериса невдовзі чекав новий клопіт. У Зоряному Септі Старограда верховний септон, прямуючи до опочивальні, зомлів просто на сходах і помер, ще не докотившись донизу. Дзвони у всіх септах держави закалатали жалобну пісню. Батько Боговірних пішов зі світу сього до Седмиці. Король, щоправда, жалобитися та молитися часу не мав. Щойно його пресвятість поховають, Превелебним належало зібратися у Зоряному Септі на вибори наступника, і Джаяхаерис знав, що мир у королівствах залежить від того, чи триматиметься цей наступник того ж напрямку дій, що його покійний попередник. Король мав власного висуванця на кришталевий вінець — септона Барта, який приїхав наглядати за книгозбірнею Червоного Дитинця, а став одним з найнадійніших королівських порадників. Бартові знадобилася половина ночі, щоб відмовити його милість від необачного вибору; септон був замолодий, надто маловідомий, надто незвичний у думках та поглядах, ба навіть не належав до Превелебних. Надії бути обраним він не мав жодної. Потрібен був інший висуванець, прийнятніший для братів у Вірі. Король і пани-радники погодилися у одній речі — вони мали зробити все можливе, щоб не було обрано септона Матеуша. Його служба у Король-Березі лишила по собі спадок напруги й недовіри, до того ж Джаяхаерис не міг і не хотів забути або пробачити сказане септоном коло брами Дракон-Каменя. Рего Драз припустив, що бажаного можна досягти кількома влучними хабарями. — Роздайте Превелебним удосталь золота — і вони оберуть мене, — жартував коронний підскарбій, — хоча мені той вінець ні до чого. Даемон Веларіон та К'ярл Корбрей стояли за показ сили, при тому князь Даемон хотів надіслати флот, а князь К'ярл — військо на чолі з ним самим. Альбин Масей, зсутулений коронний правник, припустив, чи не може спіткати септона Матеуша та сама лиха доля, що й верховного септона, котрий завдав стільки клопоту Аенісові та Маегорові — раптова таємнича смерть. Септона Барта, великого маестра Беніфера та королеву Алісанну все ними сказане страшенно налякало, і король не погодився з жодним. Натомість він вирішив негайно вирушити до Старограду разом із королевою. Його пресвятість був вірним слугою богам та непохитним другом Залізному Престолові; авжеж добрий звичай вимагав від них відвідати його похорон. А єдиним способом досягти Старограду вчасно були дракони. Усі пани-радники, навіть септон Барт, почувалися незатишно від думки, що король і королева будуть у Старограді самі-одні. — Серед моїх братів досі чимало не мають належної любові до вашої милості, — зауважив Барт. Князь Даемон погодився і нагадав Джаяхаерисові, що сталося з королевою в Дівоставі. Коли ж король заперечив, що його захищатиме воля князя Вишестража, рада боязко перезирнулася. — Князь Донел надто полюбляє плекати образи та плести змови, — відказав Манфрид Рожвин. — Я йому не довіряю, і вам не варто. Він робить усе на добро собі, своєму домові та Староградові, а заради інших і пальцем не поворухне. Навіть заради свого короля. — Тоді мені доведеться переконати його, що для нього, його дому і Старограду найкращим є саме те, що найкраще для його короля, — відповів Джаяхаерис. — Певен, я це зможу. Тим і закінчилося обговорення, відтак король наказав готувати драконів. Та навіть для дракона переліт з Король-Берега до Старограду — шлях не короткий. Король і королева двічі зупинялися в дорозі: вперше у Лихомості, вдруге у Вирії, переночувавши і порадившись із тамтешнім панством. Пани-радники наполягали, що драконовершники мусять мати при собі хоч якийсь захист. Тому з Алісанною полетів пан Джофрі Доганяй, а з Джаяхаерисом — Шарлатна Тінь Жонкіль Морочин, щоб урівноважити тягар, який ніс кожен дракон. Несподіване прибуття Вермітора та Срібнокрилки до Старограду вивело на вулиці тисячі людей, що тицяли пальцями і витріщали очі. Наперед володарі не вислали ані слова звістки, і чимало люду в місті злякалося незнаних наслідків їхньої появи... та ніхто, мабуть, більше за септона Матеуша, який геть зблід з лиця, коли дізнався. Джаяхаерис приземлив Вермітора на широкому мармуровому майдані коло Зоряного Септу, але змусила все місто зойкнути королева Алісанна, коли злетіла над вершиною Вишестража і роздмухала його уславлений вартовий вогонь крилами Срібнокрилки. Хоча приводом для відвідин короля і королеви був похорон його пресвятості, насправді верховний септон у день їхньої появи вже лежав у крипті під Зоряним Септом. Тим не менш Джаяхаерис проказав задушну промову, звертаючись до величезної юрби септонів, маестрів та простолюддя на майдані. Наприкінці промови він оголосив, що лишиться з королевою у Старограді до обрання нового верховного септона, "щоб прохати благословення його святої руки". Як згодом напише архімаестер Годвин, "простаки радісно заволали, маестри з розумінням кивнули, а септони перезирнулися і подумали про драконів". Перебуваючи у Старограді, Джаяхаерис та Алісанна спали у власних помешканнях князя Донела нагорі Вишестража, під якими внизу розкинувся геть увесь Староград. Ми не знаємо достеменно, про що йшлося у розмовах між ними та хазяїном міста, бо балакали вони за зачиненими дверми навіть без маестра. За роки по тому, щоправда, король Джаяхаерис оповів септонові Барту про все, що сталося, і Барт заради істини склав короткий звіт. Вишестражі староградські були родиною стародавньою, могутньою, заможною, гоноровитою... і вельми численною. Здавна їхній звичай велів молодшим синам, братам, дальшим родичам та байстрюкам дому вступати у службу Святої Віри, де за століття чимало з них піднеслися до високих посад. Року 54-го по А.З. князь Донел Вишестраж мав у службі Седмиці молодшого брата, двох небожів та шістьох нерідних братів; брат, небіж та двоє братів у перших носили альтембасові шати Превелебних. Бажання князя Донела полягало у тому, щоб хтось із них став верховним септоном. Королю Джаяхаерису було байдуже, з якого дому походитиме його пресвятість, ба навіть чесного він буде роду чи хамського. Єдиний його клопіт полягав у тому, щоб новий верховний септон був "Винятковцем". Звичай Таргарієнів одружувати братів з сестрами не мав більше ніколи піддаватися сумніву Зоряним Септом. Від нового Батька Боговірних король хотів затвердження "Вчення про винятковість" як непорушної настанови святої Віри. Хоча його милість не мав заперечень проти брата князя Вишестража чи решти його родичів, проте жоден з них ще не висловив свою думку, тож... По кількох годинах суперечок було досягнуте розуміння, яке відсвяткували великим бенкетом, де князь Донел вихваляв мудрість короля, а заразом знайомив його з братами, дядьками, небожами, небогами та іншими родичами. У Зоряному Септі на іншому кінці міста Превелебні тим часом зібралися обирати нового пастиря; серед них таємно для більшості перебували споглядачі князя Вишестража і самого короля. Знадобилося чотири обрання. У першому переміг септон Матеуш, як і передбачали, але йому забракло голосів отримати кришталевий вінець. Далі голосів за нього меншало, а за інших висуванців, навпаки, більшало. У четвертому обранні Превелебні порушили звичай і обрали людину, що не належала до їхнього числа. Шана впала на септона Альфина, який з десяток разів перетнув Обшир у ношах, проповідуючи за Джаяхаериса та його королеву. Не було в Семицарстві запеклішого поборника "Вчення про винятковість", ніж Альфин, хоча віком він був найстарший з усіх Сімох Славоспівців, ще й не мав ніг; здавалося імовірним, що Морок прибере його радше рано, ніж пізно. Коли ж це станеться, тоді його наступником вже певно буде хтось із Вишестражів, переконував король князя Донела, за умови, що родичі князя твердо стоятимуть за "Винятковість", поки правитиме септон Альфин. Таку було укладено угоду, коли вірити звітові септона Барта. Сам Барт сумнівів у Альфині не мав, хоча й побивався за зіпсованістю звичаїв Превелебних, якими так легко було крутити. "Краще б Седмиця сама обирала свій голос на землі, та коли боги мовчать, мусять сказати слово князі й королі", — написав він, а далі додав, що й Альфин, і брат князя Вишестража, його наступник, виявилися гіднішими кришталевого вінця, ніж міг би мріяти септон Матеуш. Нікого не вразило обрання септона Альфина більше, ніж самого септона Альфина, який саме перебував у Ясенброді, коли отримав звістку. Шлях до Старограду він долав ношами більш як два тижні. Чекаючи на його прибуття, Джаяхаерис відвідав Перевесло, Трибашту, Висоти і Борть, ба навіть злітав Вермітором до Вертограду, де скуштував найдобірніших вин острова. Королева Алісанна перебувала у Старограді. Сестри-мовчальниці розташували її у своїй обителі на день молитви і побожного бдіння. Ще один день вона перебула з септами, які дбали про міських недужних і знедолених. Серед послушниць її милість зустріла свою небогу Раелу, яку проголосила вченою та ревною в Вірі дівчиною, "хоча занадто схильною шарітися і затинатися". На три дні королева загубилася у величезній книгозбірні Цитаделі, вигулькнувши лише послухати повчання про валірійські драконовійни, цілительство п'явками та богів Літніх островів. По тому королева влаштувала зібранню архімаестрів бенкет у їхній власній трапезній і навіть насмілилася сказати повчальну промову. — Якби я не стала королевою, то напевне схотіла б стати маестром, — мовила вона до Конклаву. — Я читаю, пишу, думаю, не боюся круків... та й краплі крові теж. Є чимало шляхетних дівчат, які почуваються так само. Чому б не допустити їх до Цитаделі? Якщо не впораються, відішліть їх додому, як відсилаєте не досить розумних хлопців. Але якщо дасте дівчатам таку можливість, то здивуєтеся, скільки з них скують ланцюга. Архімаестри, не сміючи заперечити королеві, посміхнулися на її слова, затрусили головами і запевнили її милість, що поміркують про сказане. Щойно новий верховний септон досяг Старограду, як відбув усенощне бдіння в Зоряному Септі, був належно помазаний та присвячений Седмиці, залишив земне ім'я та всі земні пута і поблагословив короля Джаяхаериса та королеву Алісанну на урочистій прилюдній відправі. Дотоді суходолом вже надійшли Королегвардія і супровід, а тому його милість вирішив повернутися додому через Дорнійське Порубіжжя та штормовий край. Відтак сталися відвідини Рогошпилю, Щеботу і Чорночалу. Останній особливо потішив королеву Алісанну. Замок був невеличкий і скромний порівняно з найвеличнішими твердинями королівств, але князь Дондаріон був гостинним господарем, а його син Сімон чудово грав на високій арфі й бився на кінному герці, а ввечері розважав ясновельможну пару журливими піснями про розділених волею зірок закоханих і падіння королів. Королева так захопилася ним, що почет затримався у Чорночалі довше, ніж намірявся, і ще знаходився там, коли крук приніс зі Штормоламу лихі звістки — мати-королева Алисса перебувала на межі смерті. І знову Вермітор та Срібнокрилка злетіли у небеса, щоб доправити короля і королеву до матері якомога швидше. Решта королівських супутників мала їхати суходолом через Шолом-Камінь, Вороняче Гніздо та Грифонове Сідало під проводом пана Гиліса Морігена, Регіментаря Королегвардії. Велична баратеонівська твердиня Штормолам мала єдину круглу башту, зведену Дурраном Божим Лихом у Вік Звитяжців проти люті штормового бога. Нагорі тієї башти, нижче лише від маестерської келії та крукарні, Алісанна та Джаяхаерис знайшли свою матір уві сні в ліжку, просмерділому сечею, вкритою потом і висохлою, наче стара жебрачка, за винятком великого напухлого черева. Маестер, сповитуха і три покоївки перебували при ній, похмурі та мовчазні. Джаяхаерис знайшов князя Рогара, що сидів ззовні дверей опочивальні у п'яному розпачі. Коли король завимагав відповіді, чому він не зі своєю дружиною, князь Штормоламу загарчав: — У тій кімнаті панує Морок. Я чую його сморід. Чара вина, присмаченого "солодким сном" — єдине, що дозволило королеві Алиссі навіть цей короткий відпочинок, пояснив маестер Кирія; попередні кілька годин вона мучилася болем. — Так верещала, сердешна, — додала одна зі служниць. — Що з'їсть, усе вилітає назад, а болить, аж душа крається... — Їй не настав ще час, — у сльозах мовила королева Алісанна. — Ще зарано! — Так, ще місяцеворот, — погодилася сповитуха. — Та це не перейми, яснії панове. Щось дере її зсередини. Дитя помирає і скоро помре. Мати вже застара, не має сили тужитися, а дитина ще й лежить наопак... недобре це. Ще вдосвіта помруть обоє. Перепрошую ваші милості. Маестер Кирія не міг не погодитися. Макове молочко трохи полегшило біль королеви, сказав він, а ще було наготовано один міцний засіб... але хтозна, чи він уб'є її милість, чи врятує, а дитину в череві уб'є напевне. Коли Джаяхаерис запитав, що можна зробити, маестер відказав: — Для королеви? Вже нічого. Не в моїй силі їй зарадити. Є крихітна крапля надії, що я зможу врятувати дитину. Для сього мушу розрізати королеві черево і витягти дитину назовні. Тоді вона чи помре, чи виживе. А жінка помре, то вже напевне. Почувши це, королева Алісанна заплакала. Король глухо і тяжко вимовив лише: — Ця жінка — моя мати і королева. Тоді вийшов назовні, смикнув Рогара Баратеона на ноги і затяг у опочивальню, де попрохав маестра повторити сказане. — Це ваша дружина, — нагадав король Джаяхаерис князеві Рогару. — Вам личить вирішити і сказати слово. Князь Рогар, пишуть, не мав сили дивитися на дружину. І слова не міг віднайти, доки король не струснув його за плече. — Врятуйте мого сина, — мовив Рогар до маестра, тоді вирвався і втік з опочивальні. Маестер Кирія схилив голову і послав по свої ножі. У численних звітах, які дійшли до нас, писано, що королева Алисса прокинулася віді сну, перш ніж маестер почав свою справу. Змучена болем та страшними судомами, вона все ж заплакала слізьми радості, побачивши своїх дітей. Коли Алісанна розповіла, що має статися, Алисса дала свою згоду. — Врятуйте моє дитя, — прошепотіла вона. — А я піду до своїх хлопчиків. Стариця осяє мені шлях. Втішно вірити, що саме такі останні слова проказала королева. Та на жаль, у інших записах розповідається, що її милість померла, не прокинувшись, коли маестер Кирія розчахнув їй живіт. У одному погоджуються всі: Алісанна тримала руку матері в своїй від початку до кінця, доки опочивальню не наповнив перший вереск дитини. Князь Рогар не отримав другого сина, про якого молився. Дитина була дівчинкою і народилася такою дрібненькою та слабенькою, що ані сповитуха, ані маестер не вірили у її виживання. Проте вона здивувала обох, як у свій час іще здивує багатьох інших. За декілька днів, трохи оклигавши і повернувшись до тями, Рогар Баратеон назвав доньку Джоселин. Але спершу його вельможності довелося витримати запекліше протистояння. Ледве на світ займалося, і тіло королеви Алисси ще не вистигло, аж раптом сонний Вермітор, згорнутий кільцями у дворищі, підняв голову і ревнув так, що розбудив половину Штормоламу. То він почув наближення іншого дракона. За якусь мить з неба злетіла Вогнемрія, виблискуючи сріблястим гребенем і вимахуючи блакитними крилами проти червоного вранішнього неба. Раена Таргарієн прибула примиритися зі своєю матір'ю. Але прибула запізно — королеви Алисси вже не було серед живих. Король казав, що не варто їй дивитися на смертні материні рештки, але Раена наполягла, зірвала покрив і витріщилася на працю маестрових рук. По довгім мовчанні вона відвернулася поцілувати брата у щоку і обійняти молодшу сестру. Дві королеви довго простояли, мовчки пригорнувши одна одну, та коли сповитуха принесла Раені немовля, вона відмовилася його взяти, а натомість спитала: — Де Рогар? Князь знайшовся у великій палаті з юним сином Боремундом на колінах, оточений братами і лицарством. Раена Таргарієн пропхалася крізь юрбу, стала над Рогаром і почала клясти його просто в обличчя. — Її кров на твоїх руках! — лютувала вона. — Її кров на твоєму прутні! Здохни в муках! Рогара Баратеона такі звинувачення розгнівили. — Що ти верзеш, жінко? Така була воля богів. Колись Морок прийде по нас усіх. До чого тут я? Що я зробив? — Ти пхав у неї свій прутень. Вона подарувала тобі сина — хіба мало? "Врятуйте мою дружину", — ось що ти мав сказати, але що таке дружини для чоловіків твого штибу? Раена сягнула по його бороду і притягла князеве обличчя до свого. — Ану слухай, пане князю. Не смій мені більше одружуватися. Подбай про малечу, яку тобі подарувала моя мати — мого зведеного брата і сестру. Дивися, щоб їм нічого не бракувало. Вчиниш так — я дозволю тобі жити. А як почую найменшу плітку, що ти взяв ще якусь нещасну за дружину, то перетворю твій Штормолам на новий Гаренгол, разом із нею та тобою всередині! Коли вона вилетіла з палати до свого дракона у дворищі, князь Рогар з братами вдосталь нареготалися, — Отакої, та вона з глузду з'їхала! — оголосив він. — Гадає настрахати мене? Мене?! Та я гніву Маегора Лютого не боявся, от зараз злякаюся її! По тому він випив келих вина, прикликав управителя влаштувати похорон дружині та послав брата, пана Гарона, запросити короля і королеву залишитися на бенкет на честь новонародженої доньки. (Але нової дружини Рогар Баратеон зрештою так і не взяв.) До Король-Берега зі Штормоламу повертався сумніший король, ніж відбував у подорож. Превелебні подарували йому бажаного верховного септона, "Вчення про винятковість" було прийняте Святою Вірою, з могутніми Вишестражами на Старограді досягнуто вигідних домовленостей, проте всі ці перемоги переверталися на смак попелу в роті при думці про смерть матері. Втім, Джаяхаерис був не з тих, щоб довго сидіти і журитися; як це часто ставатиметься під час його довгого панування, король скинув з плечей тягар лиха і занурився у справи державні. Літо поступилося осені, листя вже падало по всьому Семицарстві, у Червоних горах з'явився новий Король-Стерв'ятник, пітнява пошесть охопила Три Сестри, а Тирош та Лис потроху просувалися до війни, яка майже напевне мала охопити Пороги та завадити торгівлі. Усі ці справи вимагали уваги, і король не мав звички ними нехтувати. Королева Алісанна знайшла собі інше застосування. Втративши матір, вона втішалася донечкою. Маючи ледве півтора роки від народження, принцеса Даянерис трошки розмовляла (у свій спосіб) ще до перших іменин; повзання, перші кроки та ходіння вже змінилися в неї жвавим бігом. "Ой, мабуть, поспішає кудись", — казала її годувальниця королеві. Маленька принцеса була веселою дитинкою, нескінченно допитливою і геть безстрашною; всі, хто її знав, не могли не полюбити щиро та палко. Алісанну ж вона так зачарувала, що її милість на певний час зневажила засідання ради, по цілих днях бавлячись з донечкою та читаючи їй оповідки, які сама колись чула від своєї матусі. — Вона така розумниця, скоро сама мені читатиме, — казала королева королю. — І стане видатною королевою, не маю жодних сумнівів. Але того жорстокого року 54-го по А.З. Морок ще не скінчив свої справи з домом Таргарієн. Через затоку Чорноводу, на Дракон-Камені, Раена Таргарієн зустріла нове лихо, повернувшись зі Штормоламу. Не ставши втіхою та розрадою матері, як Даянерис Алісанні, її власна донька Аерея перетворилася на жахіття — свавільну дитину, яка однаково зневажала свою септу-виховательку, матір і маестрів, ображала челядь, не з'являлася на молитви, уроки та обіди, а чоловіків та жінок Раениного двору величала такими чарівними іменами, як "пан Тупань", "князь Свинорил" і "пані Пердунія". Чоловік її милості Андрош Файян, хоча не такий гучномовний та відверто непокірний, теж плекав свої образи. Коли Дракон-Каменя досягла звістка про недугу королеви Алисси, Андрош оголосив, що хоче супроводити дружину до Штормоламу. Місце чоловіка, наполягав він, у неї при боці — дарувати втіху та підтримку в скруті. Королева, проте, відмовила йому, і то не надто лагідно. Перед відбуттям сталася гучна сварка, в якій від її милості почули слова: — Ой, не той з Файянів утік од мене на край світу! Її шлюб, від початку не переповнений пристрасним коханням, до року 54-го по А.З. перетворився на блазенський вертеп. "І не той, яким можна розважитися", — зауважила панна Алейна Ройс. Андрош Файян був уже не той сімнадцятирічний юнак, за котрого Раена вийшла п'ять років тому на Файному острові. Колись не позбавлений вроди молодик набряк лицем, округлився у плечах, розім'як і розжирів. Інші чоловіки ніколи занадто не поважали молодшого Файяна, а під час Раениних блукань заходом вельможі та лицарі зовсім його забули. На Дракон-Камені йому повелося не краще. Дружина його залишалася королевою, та ніхто не ставився до Андроша як до короля, ба навіть як до ясновельможного пана чоловіка. На обідах і вечерях він сидів коло Раени, але ліжка з нею не ділив — ця честь належала іншим приятелям та наближеним особам. Його власна опочивальня знаходилася у віддаленій башті. За двірськими плітками, королева сама сказала йому спати окремо, щоб його не потурбували, раптом він знайде якусь кралю зігріти йому постіль. Та немає жодного доказу, що знайшлася хоч одна. Дні його були такі ж порожні, як ночі. Народившись на одному острові й живучи на іншому, Андрош не навчився ані плавати, ані рибалити, ані наставляти вітрило. Зброєносцем він був нікчемним, меча, списа чи сокири не опанував, тож коли вояки залоги вправлялися у дворищі, він вилежувався у ліжку. Припустивши, чи не має Андрош нахилів книжника, маестер Куліпер спробував зацікавити його скарбами книгозбірні Дракон-Каменя — грубезними книжками та сувоями Старої Валірії, якими чарувався король Джаяхаерис, — але виявив, що молодик не вміє читати. Андрош більш-менш умів сидіти верхи, час від часу наказував засідлати коня і катався двором, але ніколи не виїжджав за браму в спробі подолати скелясті стежки Дракон-Каменя і дослідити інший бік острова, чи принаймні відвідати рибальське селище та пришиби попід замком. "Він чимало п'є вина, — писав маестер Куліпер до Цитаделі, — і по цілих днях пересуває мапою в Палаті Мальованого Столу фарбованих дерев'яних вояків. Приятельки королеви Раени пліткують, чи не замислює він власне завоювання Вестеросу. В обличчя йому вони не сміються, але цокотять за спиною. Лицарі та стражники не звертають на нього жодної уваги, а челядь кориться чи ні на власний розсуд, не боячись кари. Діти чинять найжорстокіше — так буває з дітьми, — і нема жорстокішої за принцесу Аерею. Якось вона випорожнила йому на голову нічний горщик, і не за щось ним зроблене, а лише з гніву на матір". Жалюгідне життя Андроша Файяна на Дракон-Камені ще погіршало після втечі його сестри. Панна Елісса була його найближчою приятелькою — можливо, єдиною, як зазначає Куліпер. Попри його сльозаві виправдання, Раені важко було повірити, що Андрош не доклав рук до зникнення драконячих яєць. Коли королева відіслала геть пана Мерела Бугая, Андрош попрохав поставити його сотником замкової залоги в Бугаєве місце. Її милість саме снідала з чотирма паннами почту; почувши прохання, жінки вибухнули реготом, а за мить приєдналася і королева. Коли Раена зібралася до Король-Берега сповістити короля Джаяхаериса про крадіжку, Андрош хотів летіти з нею. Але дружина презирливо відмовила йому: — З якого дива тобі летіти? На дідька ти там згодишся — хіба що впасти з дракона? Відмова королеви Раени взяти Андроша Файяна до Штормоламу була останнім з низки його принижень. Коли Раена повернулася від смертного ложа своєї матері, чоловік втратив рештки бажання якось її втішати. Похмуро та холодно він сидів за обіднім столом, а в іншому товариства королеви уникав. Проте якщо Раена Таргарієн і переймалася його настроєм, то не давала взнаки. Натомість вона знайшла розраду в своїх паннах — у старих приятельках, от як Саманті Стокварт і Алейні Ройс, і в новіших, на кшталт сестри в перших Ліанни Веларіон, гарненької Касели, доньки князя Стаунтона, та молодої септи Мар'ям. Хай яка то була розрада — тривала вона недовго. Осінь прийшла на Дракон-Камінь, як і на решту Вестеросу, а з нею холодні вітри півночі та шторми півдня, що забуяли вузьким морем. Пітьма впала на стародавню твердиню, похмуру навіть улітку; здавалося, що й дракони супляться невдоволено на вогку холоднечу. А коли рік почав хилитися до кінця, на Дракон-Камінь прийшла пошесть. То не була ані пітнява пошесть, ані трясця-пропасниця, ані сіра лускачка, оголосив маестер Куліпер. Першою ознакою було випорожнення кров'ю, а за ним починалися жахливі судоми в кишках. Одразу кілька хвороб могли викликати таке, сказав маестер королеві. Але яка саме стала причиною, Куліпер визначити не встиг, бо помер першим за два дні по тому, як занедужав. Маестер Анзельм, що обійняв його місце, звинуватив вік попередника. Куліпер був ближчий до дев'яноста, ніж вісімдесяти, і не надто міцний здоров'ям. Однак наступною піддалася хворобі Касела Стаунтон, а їй було лише чотирнадцять. Далі захворіла септа Мар'ям, і Алейна Ройс, і навіть величенька, дужа та соковита Саманта Стокварт, яка полюбляла вихвалятися, що й дня не хворіла за життя. Усі три померли в одну ніч, за кілька годин одна від одної. Саму Раену Таргарієн біда не зачепила, хоча її приятельок та любих супутниць вражала невблаганно. Врятувала її валірійська кров — так припустив маестер Анзельм; хвороби, що забирали пересічних людей за кілька годин, були безсилі проти крові дракона. Також до цієї дивної пошесті виявилися стійкішими чоловіки — за винятком маестра Куліпера, вона нищила лише жінок. Чоловіча частина мешканців Дракон-Каменя — лицарі, кухарчуки, стайнярі, співці та решта — нічого на собі не відчула. Королева Раена наказала зачинити і замкнути браму Дракон-Каменя. За мурами пошесть ще не проявила себе, і королева хотіла, щоб так і лишилося, для захисту свого простого люду. Коли вона надіслала звістку до Король-Берега, Джаяхаерис відповів негайно — наказав князеві Веларіону надіслати бойові галери і не випускати нікого з острова, щоб запобігти поширенню лиха. Правиця Короля прожогом виконав наказ, адже його власна юна небога перебувала серед жіночого почту на Дракон-Камені. Ліанни Веларіон не стало, щойно галери її дядька відчалили від Плавня. Маестер Анзельм прочистив їй шлунок, пустив кров і обіклав льодом, але марно. Вона померла на руках Раени Таргарієн, судомлячись під гіркі сльози королеви. — Плачеш за нею, ге? — спитав Андрош Файян, побачивши сльози на обличчі дружини. — А чи плакатимеш за мною? Його слова розбудили королевину лють. Загиливши чоловікові ляща поперек обличчя, Раена наказала йому піти геть і залишити її на самоті. — Залишу, воля твоя, — відповів Андрош. — Оця була якраз остання. Навіть тоді королева, занурена у горе, не зрозуміла, що відбулося. Першим висловив свої підозри Рего Драз, коронний підскарбій з Пентосу, коли Джаяхаерис зібрав малу раду обговорити лихо на Дракон-Камені. Прочитавши звіти маестра Анзельма, князь Рего насупив чоло і перепитав: — Пошесть? Ні, це не пошесть. Зубатий тхір у кишках, смерть за день чи два... це "сльози Лису". — Отрута?! — вимовив вражений король Джаяхаерис. — Ми у Вільних Містах на таких речах знаємося, — запевнив його Драз. — Це "сльози", жодного сумніву. Старий маестер швидко б зрозумів, тому і мав померти першим. Я б учинив саме так. Хоча насправді ні — бо ж отрута є такою... безчесною. — Але ж хвороба забрала лише жінок, — заперечив князь Веларіон. — Виходить, отруту дали лише жінкам, — знизав плечима Рего Драз. Коли септон Барт і великий маестер Беніфер потвердили слова князя Рего, король надіслав на Дракон-Камінь крука. Щойно Раена Таргарієн прочитала його слова, як втратила усі сумніви. Покликавши сотника варти, вона наказала знайти чоловіка і привести до неї. Але Андроша Файяна не знайшли ані у його опочивальні, ані у королевиній, ані у престольній палаті, ані у стайнях, ані у септі, ані у Аегоновому саду. В маестерських покоях під крукарнею вони знайшли маестра Анзельма — мертвим, з кинджалом між лопаток. При зачиненій брамі не було іншого способу вибратися з замку, окрім як драконом. — Мій хробак-чоловік не має на те мужності! — оголосила Раена. Зрештою Андроша Файяна здибали у Палаті Мальованого Столу; в руці він стискав меча. Отруєння він заперечити не намагався, натомість почав вихвалятися: — Я давав їм чару вина, і вони пили. Дякували і пили. А чому б ні? Чашник, челядник — ось за кого вони мене мали. Андрош милий. Андрош кумедний. На що я згоджуся, крім упасти з дракона? А на чимало б речей згодився. Міг би правити господарем у замку. Складати закони, мудрувати, радити тобі. Вбивати твоїх ворогів так само легко, як друзів. Я б міг подарувати тобі дітей! Раена Таргарієн не зізволила відповісти, натомість наказала варті: — Схопити його і вихолостити, але кров спинити. Хочу, щоб його прутень і яйця засмажили і згодували йому. Не дозвольте йому померти, доки не з'їсть усе до шматочка. — Е ні, — мовив Андрош Файян, коли варта обходила Мальований Стіл, щоб схопити його. — Моя дружина вміє літати, то полечу і я. Сказавши так, він невміло махнув мечем на найближчого вояка, відступив до вікна позаду і вистрибнув. Політ його був недовгий — униз, на смерть. Раена Таргарієн наказала порубати його тіло на шматки і згодувати драконам. То була остання помітна смерть року 54-го по А.З., але на додачу до смертей Мороків Рік приніс ще багато лиха та горя. Неначе хвилі на воді, що біжать на всі боки від каменя, кинутого до ставка, заподіяне Андрошем Файяном зло пустилося країною, зачіпаючи та псуючи життя іншим ще довго по тому, як дракони скінчили ласувати його чорними димливими рештками. Перша хвилька відчулася у власній раді короля, де князь Даемон Веларіон оголосив про бажання залишити посаду Правиці Короля. Королева Алисса, пригадаймо, була сестрою князя Даемона, а юна небога Ліанна належала до жінок, отруєних на Дракон-Камені. Хтось вважав, що вплив на рішення князя Даемона мало і суперництво з князем Манфридом Рожвином, який замінив його на посаді верховного адмірала; але то надто вже дріб'язкова обмова на людину, що так довго та вдатно служила престолові. Приймімо ж слово його вельможності на віру, коли він каже, що причиною стали похилі роки та бажання дожити решту днів на Плавні з дітьми і онуками. Першою думкою Джаяхаериса було шукати наступника князя Даемона серед інших радників. Альбин Масей, Рего Драз і септон Барт показали себе обдарованими державцями, вислужили довіру та вдячність короля. Але жоден не пасував до сього уряду беззаперечно. Септона Барта підозрювали у палкішій вірності Зоряному Септу, ніж Залізному Престолові. Ба більше, він був надто хамського роду; зацне панство держави ніколи б не дозволило синові коваля говорити голосом короля. Князь Рего був безбожним пентосцем та прянищником-скоробагатьком, а роду ще гіршого, ніж септон Барт. Князь Альбин, кульгавий скособочений горбань, здавався невігласам якоюсь лиховісною істотою. — Вони дивляться на мене і бачать лукавого зловмисника, — сказав Масей королю. — Краще я служитиму вам у тіні. Повернути до двору князя Рогара Баратеона або когось із живих Правиць короля Маегора було справою неможливою. Князь Таллі на службі під час намісництва нічим видатним себе не показав. Родрік Арин, князь у Соколиному Гнізді та Захисник Долини, був хлопчиком десяти років, який передчасно вступив у княжі права по смерті дядька, князя Дарнольда, і батька, пана Римонда, від рук дичацьких наскочників, необачно переслідуваних ними у Місячних горах. Нещодавно Джаяхаерис досяг розуміння з Донелом Вишестражем, але все ще не конче довіряв йому, як і Лиманові Ланістеру. Бертран Тирел, князь на Вирії, полюбляв заглядати у чарку, а його розпусні та свавільні байстрюки швидко зганьбили б корону, якби хтось пустив їх до Король-Берега. Аларікові Старку краще було сидіти у Зимосічі; всі, хто його знав, вважали страшенно впертим, суворим, тяжким на руку і нелегким на пробачення — крийте, боги, мати такого за столом ради. Ну і звісно, запросити до Король-Берега залізняка — про таке годі було навіть думати. Не знайшовши годящу людину серед великих княжих домів держави, Джаяхаерис обернув увагу на їхнє короговне панство. Бажалося, щоб Правиця мав поважні роки за спиною — врівноважувати досвідом молодість короля. Оскільки в раді вже сиділо кілька вчених книжників, на посаду Правиці потрібен був воїн, загартований та скривавлений у битвах, чия вояцька слава знеохотила б ворогів корони. Розглянувши і відкинувши з десяток імен, рада нарешті обрала пана Милоша Рідколіса — володаря Жолудів у річковому краї, котрий бився за брата короля, Аегона, при Божому Оці, стояв проти Гака-Рубаки при Муромості, ходив з покійним князем Стоквартом принести правосуд Гарену Рудому в правління короля Аеніса. Недаремно шанований за мужність у битвах, князь Милош носив на обличчі та тілі сліди десятків лютих сутичок. Пан Вілам Ґедзь з Королегвардії присягнувся, що не знає чеснішого, хоробрішого та вірнішого вельможі в усьому Семицарстві, а Прентис Таллі з дружиною пані Люсиндою, його зверхні володарі, не мали для Рідколіса інших слів, крім високої хвали. Переконаний ними, Джаяхаерис затвердив призначення, у повітря злетів крук, і за два тижні князь Милош вирушив до Король-Берега. Королева Алісанна не брала участі у обранні Правиці Короля. Поки король з радою сушили голови, її милість залишила Король-Берег і полинула Срібнокрилкою до Дракон-Каменя — розрадити сестру в її горі. Проте Раена Таргарієн була не з тих, кого легко розрадити. Втрата стількох милих подруг та супутниць занурила її у чорний відчай, а одна лише згадка імені Андроша Файяна викликала напади люті. Анітрохи не зворушена прибуттям сестри та її намаганнями подарувати співчуття, Раена тричі відсилала гостю геть, зірвавшись навіть на вереск на її милість перед половиною замку. Коли ж королева відмовилася забратися, Раена зачинилася у своїх покоях і засунула двері, виходячи лише до трапез... та й до них дедалі рідше. Залишена порядкувати на самоті, Алісанна Таргарієн заходилася відновлювати хоч якийсь лад на Дракон-Камені. Послали по нового маестра та доручили йому належні обов'язки, над замковою залогою поставили нового сотника. Улюблена королевою септа Едита прибула обійняти місце оплаканої Раеною септи Мар'ям. Зневажена сестрою, Алісанна звернулася до небоги, але й там зустріла лють і відразу. — Що мені до їхньої смерті? Вона знайде собі нових — завжди знаходить, — закинула принцеса Аерея королеві. Коли Алісанна спробувала поділитися оповідками з власного дитинства, розказала, як Раена поклала їй у колиску драконяче яйце, пригортала і бавила, "мовби рідна матінка", Аерея відповіла: — А мені яйця не дала. Лише віддала мене саму і втекла на Файний острів. Любов Алісанни до власної доньки теж будила у принцесі гнів, — Чого це вона стане королевою? Це я маю бути королевою, а не вона! Саме тоді Аерея востаннє вдалася до сліз, благаючи Алісанну забрати її назад до Король-Берега. — Панна Елісса обіцяла мені, а сама поїхала і забула. Я хотіла повернутися до двору, де співці, блазні, пани та лицарі. Майте ласку, візьміть мене з собою! Зворушена слізьми дівчинки, королева Алісанна могла лише обіцяти, що звернеться з проханням до її матері. Та коли Раена з'явилася наступного разу до трапези, то відкинула прохання негайно. — Ти маєш все, а я нічого. Тепер і доньку мою хочеш забрати. Ну то не забереш. Сиди на моєму престолі й тим вдовольняйся. Того ж вечора Раена викликала принцесу Аерею до своїх покоїв і заходилася шпетити. Вереск матері та доньки гримів Тулумбасом. Надалі принцеса відмовлялася говорити з королевою Алісанною. Відчувши безвихідь на кожному кроці, її милість нарешті повернулася до Король-Берега, обіймів короля Джаяхаериса та дзвінкого сміху донечки, принцеси Даянерис. Поки Мороків Рік добігав кінця, майже завершилися і роботи у Драконосхроні. Велика баня нарешті стояла на місці, величезні спижеві ворота були навішені, могутня будівля панувала над містом з верхівки пагорба Раеніс, поступаючись лише Червоному Дитинцеві на Аегоновому пагорбі. Щоб відзначити завершення будівництва і відсвяткувати прибуття нового Правиці, князь Рожвин запропонував королю влаштувати великий турнір — найпишнішу подію в державі з часів Золотого Весілля. "Облишмо тугу та негаразди, почнімо новий рік зі свят і веселощів", — закликав Рожвин. Осінні врожаї були рясними, податки князя Рего текли повноводою річкою до скарбниці, торгівля зростала; витрати на турнір не здавалися обтяжливими, зате подія залучила б до Король-Берега тисячі гостей з їхніми гаманцями. Решта ради безперечно погодилася, і король Джаяхаерис припустив, що турнір справді подарує простолюдові розвагу, "а нам допоможе забути наші біди". Проте всі приготування зійшли на безлад, коли раптово та непрохано з Дракон-Каменя прибула Раена Таргарієн. "Можливо, дракони якось відчувають і віддзеркалюють настрій своїх вершників, — писав септон Барт, — бо Вогнемрія того дня злетіла з хмар, наче лютий буревій, а Вермітор і Срібнокрилка з ревищем схопилися назустріч, та так, що всі ми, бачачи і чуючи сей ґвалт, злякалися, чи не налетять дракони один на одного з вогнем та пазурями і чи не порвуть когось, як Балеріон порвав Живосрібну при Божому Оці". Зрештою дракони не стали до бою, хоча сичали і клацали зубами чимало, поки Раена зістрибувала з Вогнемрії та вдиралася до Маегорового Острогу, волаючи до брата і сестри. Невдовзі причина її гніву стала відома. Принцеса Аерея зникла — втекла з Дракон-Каменя на світанку, прокравшись до дворища і взявши собі дракона. Та не абиякого. — Балеріона! — верещала Раена. — Вона взяла Балеріона, божевільна дитина! Не малюка, щойно налупленого, ні — їй подавай Чорного Жаха! Маегорового дракона, який убив її батька. Навіщо його, якщо не завдати болю мені? Що я породила на світ? Яке чудовисько? Тебе питаю — кого я народила?! — Дівчинку, — відповіла королева Алісанна. — Лише маленьку ображену дівчинку. Але септон Барт і великий маестер Беніфер твердять, що Раена її наче й не чула. Вона вимагала дізнатися, де поділася її "божевільна дитина". Перша думка була про Король-Берег, бо ж Аерея так прагнула повернутися до двору... але якщо принцеси тут немає, то де вона? — Гадаю, скоро дізнаємося, — відповів король Джаяхаерис у звичному для нього крижаному спокої. — Балеріон надто великий, щоб ховатися непомітно. І харчів потребує — страх. Король обернувся до великого маестра Беніфера і наказав, щоб до кожного замку в Семицарстві вислали круків. — Якщо хтось на Вестеросі хоч краєм ока помітить Балеріона або мою небогу, я маю знати негайно. Круки вилетіли, але звісток про принцесу Аерею не було ані того дня, ані наступного, ані опісля. Раена тим часом лишалася у Червоному Дитинці — часом розгнівана, часом нажахана до дрижаків, частуючись "солодким вином", аби лише якось заснути. Принцеса Даянерис лякалася тітки, аж плакала щоразу, як її бачила. Після семи днів чекання Раена оголосила, що сидіти без діла більше не може. — Я маю її знайти. А як не знайду, то хоч пошукаю. Сказавши так, вона сіла на Вогнемрію і зникла. Ані матері, ані доньки ніхто більше не бачив до близького кінця того жорстокого року. Перемоги та поневіряння Досягнення Джаяхаериса І Таргарієна є такими численними, що їх отак зразу і не перелічиш. Головним серед них у очах багатьох, хто вивчає літописну минувшину, є тривалі часи миру та добробуту, якими позначено перебування цього короля на Залізному Престолі. Не можна сказати, що Джаяхаерис зовсім уникав збройних змагань, бо то не по силі жодному земному володареві, але ті війни, в які він устрягав, були короткі, переможні й точилися на морі або віддаленій землі. "Поганий той король, що воює проти власного панства, лишає своє королівство вкритим попелом, кров'ю та трупами, — писав септон Барт. — Але його милість був далеко мудріший". Архімаестри полюбляють прискіпуватися до чисел, але більшість погоджується, що населення Вестеросу на північ од Дорну за час правління Миротворця подвоїлося, а населення Король-Берега — почетверилося. Ланіспорт, Мартинів, Сутіндол та Біла Гавань теж розрослися, хоч і в меншій мірі. Що менше людей ходило на війну, то більше лишалося порати ріллю. Ціни на збіжжя невпинно спадали протягом усього королювання, бо дедалі більше землі лягало під плуг. Здешевіла риба, навіть для простолюддя, бо вздовж узбережжя зростали і багатіли рибальські селища, а в море виходило більше лайб і байдаків. Нові сади розкидалися всюди від Обширу до Перешийку. Більше продавалося баранини та ягнятини, більше прялося тонкої вовни, чабани випасали дедалі більші отари. Торгівля подесятерилася, попри негаразди з вітрами, погодою, війнами та заворушеннями, що все-таки ставалися час від часу. Розквітали і ремесла: ковалі, мулярі, теслі, мірошники, ткачі, кожум'яки, шаповали, фарбівники, броварі, винярі, золотих і срібних справ майстри, хлібопеки, різники та сировари насолоджувалися добробутом, невідомим дотоді західніше вузького моря. Звісно, траплялися добрі роки і погані, але правду казали, що за Джаяхаериса та його королеви добрі роки були вдвічі добрішими, ніж погані роки — поганими. Буяли шторми, дмухали злії вітри, лютували зими, та оглядаючись на королювання Миротворця з днів нинішніх, нелегко не завважити його, хай навіть помилково, за одне довге, зелене і лагідне літо. Мало що з цього було очевидне самому Джаяхаерисові, коли дзвони Король-Берега оголошували настання року 55-го від Аегонового Завоювання. Рани, завдані попереднім лютим — Мороковим — роком, були ще надто свіжі... і король з королевою та радою боялися того, що може статися далі, бо ж принцеса Аерея та Балеріон зникли з людських очей, а королева Раена полетіла услід на пошуки. Залишивши братів двір, Раена Таргарієн спершу попрямувала до Старограду в надії, що її свавільна донечка шукатиме зустрічі з сестрою-близнючкою. Князь Донел та верховний септон прийняли її чемно та гостинно, але жоден не мав чим допомогти. Королева мала змогу зустрітися з донькою Раелою — такою схожою і водночас несхожою на сестру; сподіваймося, вона знайшла у ній розраду для свого болю. Коли Раена висловила жаль, що не стала кращою матір'ю, послушниця Раела обійняла її та промовила: "Я маю найкращу матінку, якої може бажати дитина — Вишню Матір, — тож будьмо вдячні їй". Вилетівши зі Старограду, Вогнемрія понесла королеву на північ — спершу до Вирію, потім до Кракеголу і Кастерлі-на-Скелі, чиї господарі вітали її у дні давно минулі. Ніде в тих краях не бачили дракона, крім її власного, і навіть чуток про принцесу Аерею ніхто не чув. Відти Раена повернула на Файний острів, де зустрілася ще раз із князем Франклином Файяном. Роки не зробили його вельможність ані приязнішим до королеви, ані обачнішим у розмові з нею. — Я сподівався, що моя шановна сестра, утікши від вас, таки повернеться додому до свого обов'язку, — мовив князь Франклин, — але не чув нічого ані про неї, ані про вашу доньку. Не скажу, що знав принцесу, але напевне, вона була рада здихатися вас так само, як ми на Файному острові. Якщо вона з'явиться тут, ми випровадимо її геть, як випровадили її матусю. — Ви не знаєте Аерею, принаймні тут не збрехали, — відповіла її милість. — Якщо вона таки знайде шлях до ваших берегів, пане князю, ви матимете змогу переконатися, що вона не така терпляча, як її мати. До речі, зичу вам наснаги у спробі випровадити геть Чорного Жаха. Балеріонові на обід сподобався ваш братик, він може схотіти другу страву. Після Файного острова літописи втрачають слід Раени Таргарієн. Решту року вона не поверталася ані до Король-Берега, ані до Дракон-Каменя, і не з'являлася у замку жодного пана в Семицарстві. Є поодинокі свідоцтва, що Вогнемрію бачили на півночі аж над курганними полями і берегами річки Лихоманки, а на півдні — над Червоними горами Дорну і урвистими жолобами Бистрогону. Цураючись замків та міст, Раена верхи на драконі з'являлася над Пальцями і Місячними горами, туманними зеленими пущами півострова Пізьма, Щитовими островами, Вертоградом... але ніде не шукала товариства людей. Натомість вона обирала дикі, самотні місця: вітристі пустки, трав'янисті степи, непрохідні болота, скелі, стрімчаки, глибокі гірські ущелини. Чи нишпорила вона в пошуках доньки, а чи просто прагнула усамітнення? Цього ми вже не дізнаємося. Втім, довга відсутність Раени у Король-Березі позначилася на краще, бо колишня королева дедалі більше дратувала короля і його раду. Новина про сварку Раени з князем Файяном на Файному острові викликала відразу і в короля, і в панства. — Чи не з'їхала пані з глузду — отак погрожувати князеві у його дідицтві? — спитав князь Рідколіс. — Якби вона сказала таке мені, я б наказав видерти їй язика. На це король відповів: — Сподіваюся, добрий пане, ви не скоїли б такої дурниці. Хай яка нерозважлива, Раена лишається кров'ю дракона і моєю сестрою, коханою та шанованою. Варто зауважити, що король засудив зухвалі слова князя Рідколіса, проте не його наміри. Септон Барт висловився з цього приводу найкраще. "Влада і сила Таргарієнів завжди походили від драконів — страшних чудовиськ, які спустошили Гаренгол і знищили двох королів на Полум'яному Полі. Король Джаяхаерис знає це так само, як знав його дід Аегон; сказана сила нікуди не поділася, а з нею і загроза. Але його милість також знає істину, якої королева Раена не здатна осягнути: загроза є наймогутнішою, коли не мусиш про неї нагадувати. Панство держави має гонор; його приниженням нічого не здобудеш. Мудрий король завжди дозволить панам зберегти честь і гордість. Покажіть їм дракона — і вони затямлять. Але заговоріть про згорілі замки та спустошені землі, похваліться, як згодували драконам їхніх родичів — і ви запалите їхні серця проти себе". Королева Алісанна молилася день і ніч за свою небогу Аерею і винуватила себе за втечу дитини... проте насамперед винуватила сестру. Джаяхаерис, який майже не помічав Аерею навіть у роки, коли вона була його спадкоємицею, нині картав себе за необачність; але найбільше його непокоїв Балеріон, бо король розумів небезпеку, яку ніс могутній звір у руках свавільної та ображеної тринадцятирічної дівчинки. Ані марні пошуки Раени Таргарієн, ані хмари круків, які випускав з крукарні великий маестер Беніфер, не принесли жодного слова про принцесу або дракона, окрім звичайних побрехеньок, помилок та непорозумінь. Минали дні, знову і знову обертався місяць, і король почав боятися, що його небоги вже немає серед живих. — Балеріон — звір сильної волі, з ним не можна бавитися, — мовив він до ради. — Скочити йому на спину, раніше не літавши, і підняти в небо... ще й не над замком, а понад водою... майже напевне дракон скинув бідну дівчинку, і тепер вона лежить десь на дні вузького моря. Але септон Барт не схилявся погодитися з королем. Дракони за норовом не є блукачами й шукачами пригод, зауважив він. Найчастіше дракон знаходить віддалену криївку — печеру, зруйнований замок, вершину гори — і гніздиться там, вилітаючи на полювання та повертаючись. Звільнившись від наїзниці, Балеріон напевне повернувся б до лігва. Септон припустив, що сама відсутність згадок про Балеріона на Вестеросі свідчить про імовірну втечу принцеси Аереї на схід через вузьке море до безкраїх просторів Есосу. З ним погодилася і королева: — Якби дівчинка загинула, я б знала. Але вона жива. Я відчуваю. Усі споглядачі та шепотинники, яких Рего Драз залучив до пошуків Елісси Файян та вкрадених драконячих яєць, отримали нове доручення — шукати принцесу Аерею та Балеріона. Невдовзі відусюди з-за вузького моря почали надходити новини. Більшість, як і в випадку з яйцями, виявилися плітками, вигадками та оманою, аби отримати нагороду. Якісь переказувалися через треті й четверті руки, а якісь за браком подробиць зводилися до "Мабуть, я бачив дракона... або щось велике з крилами". Найзагадковіший звіт надійшов з-поміж пагорбів Андалосу на північ од Пентосу, де вівчарі перелякано розповідали про хиже чудовисько, яке жерло цілі отари і лишало по собі лише скривавлені кістки, та й вівчарями для приправи не гидувало, якщо ті траплялися назустріч. Однак ті, хто сам зустрічав почвару, не дожили розповісти про неї... і в жодній оповіді не згадувався вогонь, з чого Джаяхаерис вивів, що Балеріона в цих злочинах винуватити марно. Все ж задля певності король надіслав до Пентосу тузінь вояків спробувати вистежити потвору; за очільника був поставлений пан Вілам Ґедзь, лицар Королегвардії. Водночас за тим самим вузьким морем, потай від Король-Берега, корабельники Браавосу скінчили будівництво думбаса "Ловець сонця" — мрії Елісси Файян, за яку вона заплатила вкраденими драконячими яйцями. На відміну від галер, які щодня виходили зі Збройниці Браавосу, весел думбас не мав — то був корабель для глибоких вод, а не тихих заток та прибережного мілководдя. Маючи чотири щогли, корабель ніс вітрил не менше за корабель-лебідь Літніх островів, але мав ширший чардак та глибше черево, щоб брати якнайбільше припасів у довгі подорожі. Коли один браавосець запитав, чи не до Ї-Ті вона зібралася, панна Елісса засміялася і відповіла: — Хтозна — може, й туди... але не тим шляхом, яким ви гадаєте. Ввечері напередодні відплиття Еліссу викликали до палацу дожа, де володар почастував її оселедцями, пивом та засторогою. — Пливіть обережно, ласкава панно, — мовив він, — але пливіть вже. На вас полюють по всьому вузькому морі. Питають, цікавляться, обіцяють нагороди. Я б не хотів, щоб вас знайшли у Браавосі. Ми прибули сюди стати вільними від Старої Валірії, а ваші Таргарієни — валірійці до самих кісток. Тож пливіть якнайдалі та якнайшвидше. Поки панна, відома нині як Алиса Надзахід, прощалася з Велетом Браавосу, життя у Король-Березі бігло своїм звичаєм. Не зумівши знайти втрачену небогу, Джаяхаерис Таргарієн вчинив так, як завжди чинив у складні часи — віддався державним клопотам. У тиші книгозбірні Червоного Дитинця король почав роботу, яка стане одним з найзначущих його досягнень. З поміччю септона Барта, великого маестра Беніфера, князя Альбина Масея та королеви Алісанни — четвірки, яку його милість назвав своєю "найменшою радою" — Джаяхаерис заходився записувати, впорядковувати та вдосконалювати закони королівства. Вестерос, який застав Аегон Завойовник, складався з семи королівств, відмінних не одними лише назвами, а звичаями, законами та судочинством. Ба навіть і всередині одного королівства ці речі різнилися від місця до місця. Як напише згодом князь Масей: "Перед сімома королівствами було вісім, перед ними — дев'ять, а ще раніше десять, дванадцять або тридцять, і далі у минуле. Ми говоримо про Сто Королівств Віку Звитяжців, хоча в якусь мить їх було дев'яносто сім, а в іншу — сто тридцять два; число те мінялося безперервно, бо ж війни вигравалися чи програвалися, а сини успадковували батьківські престоли". Закони теж не лишалися незмінними. Цей король був суворий, той — милосердний, один шукав направи у "Семикутній зірці", а інший — у стародавніх звичаях першолюдей. Хтось керувався власними примхами, хтось вирішував одне, коли тверезий, і геть інше, коли п'яний. Після тисяч років подібного судочинства накопичилося таке розмаїття вироків і рішень, що кожен пан, наділений (або й не наділений) правом ями та шибениці, почувався вільним судити кожну справу, принесену перед його очі, як йому заманеться. Незгода, невпорядкованість і безлад були речами, огидними Джаяхаерисові Таргарієну; з допомогою своєї "найменшої ради" він заходився "вичищувати стайні". "Семицарство має одного короля, а не сім. Час йому мати і єдиний закон". Таку неймовірну працю ніхто не сподівався завершити за рік, ба навіть за десять; лише збір, упорядкування та вивчення існуючих законів відняли два роки, а подальші перетворення тривали десятиріччями. І все ж "Великий статут" септона Барта (внесок якого до книг законів утричі перевищував внесок будь-кого іншого) був започаткований саме тоді, осіннього року 55-го по А.З. Труди короля тривали ще багато років... а труди королеви — дев'ять місяцеворотів. Наприпочатку того самого року король Джаяхаерис та люд Вестеросу зраділи дізнатися, що королева Алісанна знову тяжка дитиною. Принцеса Даяенерис поділяла загальний захват, але твердо сказала матері, що хоче маленьку сестричку. — Та ти вже розмовляєш, як королева — утверджуєш свою волю та закон, — сказала їй мати, сміючись. Віддавна звичним способом поєднання великих домів Вестеросу, надійним шляхом створення союзів та припинення суперечок були шлюби. Так само, як і дружини Завойовника, Алісанна Таргарієн кохалася в укладенні таких союзів. Року 55-го по А.З. вона особливо запишалася двома заручинами, влаштованими для двох "Чарівниць", які раніше служили в її почті на Дракон-Камені: панна Дженіс Храмин мала вийти за князя Мулендора у Висотах, а панна Прунела Кельтигар мала побратися з Утером Пиком, князем у Зорешпилі, Твердосонні та Білогаї. Обидва шлюби вважалися для згаданих дівчат напрочуд вдалими, а королева почувалася переможницею. Посеред року нарешті дійшло до турніру, який запропонував князь Рожвин на знак завершення Драконосхрону. Бойовище поставили у полі на захід від міста між Левовою брамою та Король-брамою; кінні герці стали особливою прикрасою змагань. Старший син князя Рожвина, пан Роберт, показав себе зі списом проти найкращих бійців королівств, а брат його Рікард виграв змагання зброєносців і був висвячений на лицаря самим королем просто на полі. Але вінець переможця відійшов безстрашному та вродливому панові Сімону Дондаріону з Чорночалу, який звоював приязнь і юрби, і Алісанни, коли нарік принцесу Даянерис своєю королевою краси та кохання. У Драконосхроні доти ще не оселили жодного дракона, тож велетенську споруду обрали за місце великого турнірного бугурту; яскравішої збройної сутички Король-Берег ще не знав. Сімдесят сім лицарів узяли в ній участь, поділившись на одинадцять загонів. Змагальники починали битву верхи, але скинутими з коня могли продовжувати навстоячки — мечем, сокирою, буздуганом, ланцюговим телепнем. Коли всі загони, крім одного, було вибито з поля, вцілілі бійці переможного загону кинулися один на одного, доки не лишився стояти останній поборник. Хоча учасники брали у бій лише затуплену турнірну зброю, сутички виявилися запеклими та кривавими — на втіху і розвагу юрби. Двоє загинули, зо чотири десятки було поранено. Королева Алісанна мудро заборонила своїм улюбленцям — Жонкіль Морочин та Томові Терликалу — брати участь, проте старий Непийпиво знову став поля під схвальне ревище посполитих. Коли ж його звалили, простолюд знайшов нового улюбленця — щойно висвяченого зброєносця, пана Гариса Роха, чиє родове ім'я та шолом з головою свині здобули йому прізвисько "Гарохкало". Серед достойників, що стали до бою, були також пан Алин Бугай, колишній мешканець Дракон-Каменя, брати Рогара Баратеона пан Борис, пан Гарон та пан Ронал, сумнозвісний заплотний лицар пан Гайл Хитрун та пан Аластор Рин, поборник честі західного краю і майстер-мечник у Кастерлі-на-Скелі. Проте після кількох годин брязкоту і кровопролиття останнім на бойовищі лишився стояти хвацький молодий лицар річкового краю — широкий раменами, білявий волоссям і дужий, мов бик, пан Лукамор Моц. Невдовзі після турніру королева Алісанна відбула з Король-Берега на Дракон-Камінь чекати народження дитини. Втрата принца Аегона після всього лише трьох днів життя лежала на душі королеви немилосердним тягарем. Не бажаючи піддаватися ані поневірянням королівської мандрівки, ані клопотам двірського життя, її милість шукала спокою в стародавньому стольці свого дому, де майже не знала нагальних справ та обов'язків. При боці королеви лишилися септа Едита і септа Ліра, а з ними тузінь нових юних дівчат, обраних з-поміж сотні, які змагалися за честь служити в почті королеви. Серед вшанованих були дві небоги Рогара Баратеона, а також доньки або сестри князів Арина, Ванса, Рябина, Ройса і Дондаріона, ба навіть жінка з Півночі — Мара Мандерлі, донька князя Теомора у Білій Гавані. Щоб розвіяти нудьгу вечорами, її милість привезла з собою улюбленого блазня Матусю та його ляльок. Дехто при дворі непокоївся щодо бажання королеви віддалитися на Дракон-Камінь. Острів був вологий та похмурий навіть за найліпших часів, а восени над ним гуляли різкі вітри та люті буревії. Чорної слави замку додали і нещодавні події; дехто боявся, чи не оселилися у його палатах привиди отруєних приятельок Раени Таргарієн. Проте королева відкинула всі побоювання як нерозумні. — Ми з королем були щасливі на Дракон-Камені, — сказала вона тим, хто плекав неспокій. — Не знаю кращого місця для народження нашої дитини. На рік 55-й по А.З. було замислено нову королівську мандрівку — цього разу до західного краю. Як і під час вагітності принцесою Даянерис, королева не дозволила королю скасувати або відкласти подорож і заохотила вирушати самотуж. Вермітор поніс короля через Вестерос до Золотого Зубу, де приєдналася решта почту. Відти його милість відвідав Попельню, Прискалок, Кайс, Кастамир, Тарбеків, Ланіспорт і Кастерлі-на-Скелі, а також Кракегол. Звернула на себе увагу відмова короля гостювати на Файному острові. На відміну від сестри Раени, Джаяхаерис Таргарієн не любив роздавати погрози, але вмів у власний спосіб дати відчути несхвалення. Король повернувся з заходу за місяцеворот до строку королеви, щоб бути при ній, коли почнуться пологи. Дитина народилася точно у час, названий маестрами — здоровий хлопчик чудової статури, зі світлими бузковими очима. Волосся, коли воно виткнулося, теж виявилося світлим — яскравим, наче біле золото, рідкісним навіть у стародавній Валірії. Джаяхаерис назвав його Аемоном. — Даянерис копилитиме на мене губу, — сказала Алісанна, приклавши принцика до грудей. — Вона наполягала на сестричці. Джаяхаерис засміявся і сказав: — Наступного разу! Тієї ночі на прохання Алісанни король поклав у колиску принца драконяче яйце. Схвильовані новинами про народження принца Аемона, тисячі простолюдців вишикувалися вулицями ззовні Червоного Дитинця, коли за місяць Джаяхаерис та Алісанна поверталися до Король-Берега — поспільство сподівалося хоч краєчком ока побачити спадкоємця Залізного Престолу. Дослухавшись до їхніх закликів та вигуків, король нарешті зійшов на верхівку замкової брами та підняв хлопчика над головою всім на спогляд. Тоді, казали, юрба заревла так, що її почули за вузьким морем. Поки Семицарство святкувало, короля досягла звістка, що його сестру Раену знову бачили — цього разу в Зелен-Камені, стародавньому столі дому Естермонт на острові тієї ж назви неподалік від берега півострова Пізьма. Там вона вирішила затриматися на певний час. Слід пригадати, що найперша улюблениця Раени — її сестра в перших Ларисса Веларіон — віддана була заміж за другого сина Вечерниці на Тарфі. Чоловік її помер, але вона народила йому доньку, яку нещодавно віддали за немолодого вже князя Естермонта. Замість лишатися на Тарфі або повертатися на Плавень, вдовиця вирішила після весілля оселитися з донькою у Зелен-Камені. Нема сумніву, що на Естермонт Раену Таргарієн привабила саме пані Ларисса, бо вогкий, вітристий і бідний острів не міг похвалитися нічим іншим. Не диво, що Раена вирішила затриматися в гостях у подруги дитинства, бо ж донька її була втрачена, а всі дорогі приятельки та улюблениці лежали у могилах. Проте королева здивувалася б (і розлютилася), якби знала, що колишня її улюблениця саме в ту мить пливе зовсім неподалік. Завітавши до Пентосу по припаси, Алиса Надзахід та її "Ловець сонця" прямували до Тирошу, лишивши між собою та Естермонтом найвужчу частину вузького моря. Попереду лежав небезпечний перехід крізь закишілі піратами води Порогів, тож панна Алиса винаймала арбалетників та сердюків, щоб пройти безпечно крізь протоки на широку воду, як чинило чимало розумних керманичів. Щоправда, боги зі своєї примхи позбавили королеву Раену та її зрадницю знання про місцезнаходження одна одної, відтак "Ловець сонця" подолав Пороги без пригод. Алиса Надзахід висадила найманців у Лисі, набрала свіжої води та харчів і повернула на захід у напрямку Старограду. Зима прийшла на Вестерос року 56-го по А.З., а з нею прибули похмурі новини з Есосу. Вояки, вислані королем Джаяхаерисом шукати велике чудовисько у пагорбах на північ від Пентосу, загинули всі до останнього. Їхній очільник, пан Вілам Ґедзь, винайняв у Пентосі проводиря — тамтешнього чолов'ягу, що твердив, буцімто знає схованку звіра. Натомість він привів їх просто у пастку, і десь у Оксамитових горбах Андалосу на пана Вілама та його людей напосілися розбійники. Вояки не злякалися навали і показали себе гідно, але значно поступалися числом і зрештою всі були подолані та вбиті. Кажуть, останнім упав пан Вілам. Його голову повернули одному з шепотинників князя Рего в Пентосі. — Тож не було ніякого чудовиська, — мовив септон Барт, вислухавши сумну оповідь, — а лише вівцекради, які брехали, щоб відлякати людей. Милош Рідколіс, Правиця Короля, закликав короля покарати Пентос за неподобство, але Джаяхаерис відмовився розпочинати війну з цілим містом за злочини однієї розбійної зграї. Тож справу облишили, долю пана Вілама Ґедзя вписали у Білу Книгу Королегвардії, а замість нього Джаяхаерис віддав біле корзно панові Лукамору Моцу, переможцю великого бугурту в Драконосхроні. Невдовзі надійшли нові звістки від нишпорок князя Рего за морем. У одному звіті говорилося про дракона в бійцівських ямах Астапору на Невільницькій затоці — лютого звіра з обрізаними крилами напускали на биків, печерних ведмедів та загони людей-рабів зі списами і сокирами під ревище тисяч глядачів. Септон Барт негайно відкинув ці нісенітниці. — То крилата змія, так звана виверна, поза всяким сумнівом! — оголосив він. — Виверн Софоріосу часто вважають за драконів ті, хто ніколи не бачив дракона. Значно більше зацікавила короля і раду велика пожежа, що пронеслася Спірними Землями перед минулим двотижнем. Роздмуханий сильним вітром, підживлений сухим травостоєм, вогонь буяв три дні й три ночі, запопав півдесятка селищ та один охочий полк — "Пригодників", — який затиснуло між наступом полум'я та тирошійським військом під проводом самого архонта. Більшість вирішила загинути на тирошійських списах замість згоріти живцем. Не вціліло жодного сердюка згаданого полку. Джерело вогню лишилося загадкою. — Дракон! — оголосив пан Милош Рідколіс. — Хіба може бути інакше? Рего Драз сумнівався. — Блискавиця, — заперечив він. — Чиєсь багаття. П'яниця зі смолоскипом у пошуках хвойди. Король погодився з ним: — Якби це справді був Балеріон, хтось би його та побачив. Пожежі на Есосі мало обходили жінку, яка у Старограді називала себе Алисою Надзахід; її очі не полишали виднокраїв буйливих західних морів. "Ловець сонця" прибув у порт наприкінці осені, але так і лишався коло пришибів, поки панна Алиса шукала охотників попливти з нею. Вона пропонувала виправу, на яку зважувалася лише жменька найзухваліших мореплавців минулого — похід за сонцем у пошуках небачених раніше земель, — і не хотіла мати при собі людей, які втратять мужність, повстануть і примусять її вертати назад. Алиса бажала мати жеглярів, які поділять її мрію — а таких нелегко було знайти навіть у Старограді. Тоді, як і нині, невігласи серед простолюддя і забобонні жеглярі чіплялися за віру, що світ є пласким і десь удалині на заході добігає кінця. Хтось казав про стіни вогню та кипляче море, хтось — про чорні тумани, які вже не кінчалися, хтось — про браму самого пекла. Але мудріші люди розуміли, що до чого. Адже сонце та місяць є круглими кулями, скільки може бачити око; здоровий глузд припускав, що світ земний теж має бути кулею. Століття спостережень переконали архімаестрів Конклаву, що так воно без сумніву і є. Драконовладці Валірійського Вільноземства вважали так само, як і мудрагелі далеких земель від Карфу до Ї-Ті та острова Ленг. Щодо обсягу земної кулі подібної згоди не існувало. Навіть серед архімаестрів Цитаделі думки вельми різнилися. Дехто вважав Західне море таким величезним, що людині годі сподіватися його перетнути. Інші твердили, що воно може виявитися не ширшим за Літнє море, яке розкинулося від Вертограду до Великого Мораку — певно, чималий шмат шляху, але з належним керманичем на гідному кораблі цілком здоланний. Західний шлях до шовків та прянощів Ї-Ті й Ленгу означав незліченні багатства для того, хто його знайде... якщо куля земна справді має невеликі обсяги, обчислені згаданими розумниками. Алиса Надзахід так не вважала. Нечисленні залишені нею записи показують: дитиною Елісса Файян була переконана, що "світ є далеко більшим та дивнішим, ніж уявляють собі маестри". Її не вабила купецька мрія дістатися Ульфоса та Асшая, прямуючи на захід. Вона мала зухваліші видіння. Між Вестеросом та далекими східними берегами Есосу і Ульфосу, вважала Алиса, лежать інші землі та інші моря, що чекають на першовідкривача: інший Есос, інший Софоріос, інший Вестерос. Її уява малювала повноводі річки, вітристі рівнини, величезні гори зі схилами у хмарах, зелені острови під ласкавим сонцем, чудернацьких звірів, не приборканих жодною людиною, дивовижні плоди, ніким ще не куштовані, золоті міста, що сяють під чужими зорями. Вона не першою плекала такі мрії. За тисячі років перед Завоюванням, коли на Півночі ще правили Королі Зими, Брандон Корабельник побудував цілий флот кораблів для перетину Західного моря. Він сам повів їх на захід і не повернувся. Його син і наступник — інший Брандон — спалив корабельні, в яких флот було побудовано, і навіки став відомий як Брандон Палій. За тисячу років по тому залізняків з Великого Вика здмухнуло зі шляху і прибило до скупчення скелястих островів за вісім днів морем на північний захід від останнього відомого берега. Їхній капітан поставив там вежу з вогнем нагорі, прийняв ім'я Генвітер і назвав свій столець Самотнім Світилом. Нащадки його живуть там досі, чіпляючись за скелі, де на одну людину припадає півсотні тюленів. Навіть інші залізняки вважають Генвітрів несповна розуму, а ще дехто кличе перевертнями-шелкі — напівлюдьми-напівтюленями. Брандон Корабельник та залізняки після нього ходили північними морями, де холодними сірими водами нишпорять велетенські кракени, морські дракони та кити завбільшки з острів, а морозні тумани ховають плавучі гори, складені з криги. Алиса Надзахід не мала наміру торувати їхні пінні сліди. Вона хотіла повести "Ловця сонця" південнішим шляхом — теплою блакиттю під міцними вітрами, які перенесуть її через Західне море. Та спершу треба було знайти жеглярів. Хтось сміявся з неї, а хтось кликав божевільною чи проклинав просто в очі. "Чудернацьких звірів, еге ж, — відповів їй один з суперників-капітанів. — Оком не змигнеш, як опинишся у череві такого". Тим не менш, чималий шмат золота, сплаченого дожем Браавосу за вкрадені нею драконячі яйця, безпечно лежав у сховищах Залізного Банку, і маючи за собою такий статок, панна Алиса могла спокушати жеглярів потрійною проти інших капітанів платнею. Потроху навколо неї почали збиратися охотники. Звістка про її намагання неминуче досягла князя Вишестража. Онуки князя Донела, Явтух та Норман, самі по собі непересічні мореплавці, надіслані були допитати дівчину... і забити у кайдани, якщо завважать за доцільне. Натомість вони обидва вирішили приєднатися і віддали її задумові власні кораблі та жеглярів. По тому жеглярі ринули найматися наввипередки, бо всі знали: коли Вишестражі беруться до якоїсь справи, там пахне великими статками. "Ловець сонця" відплив зі Старограду на двадцять третій день третього місяця року 56-го по А.З. і спустився Шемріт-Сагою до відкритого моря у товаристві "Осіннього місяця" пана Нормана Вишестража і "Панни Мередити" пана Явтуха Вишестража. Виплиття їхнє сталося саме вчасно... бо звістка про Алису Надзахід та її відчайдушні пошуки корабельників нарешті досягла Король-Берега. Короля Джаяхаериса ні на мить не обдурило вигадане ім'я панни Елісси, і він негайно вислав круків до Старограду, наказуючи князю Донелу схопити жінку та доправити до Червоного Дитинця на допит. Але птахи спізнилися... а може, як дехто припускає до сього дня, знову спізнився Донел Длявий. Не бажаючи будити гнів короля, його вельможність відрядив десяток найшвидших кораблів знайти Алису Надзахід та його власних онуків, проте один за одним вони повернулися до порту, спіймавши облизня. Моря були великі, кораблі — малі, та й жодне з суден князя Донела не могло рівнятися швидкістю з "Ловцем сонця" при вітрі у вітрилах. Коли звістка про втечу досягла Червоного Дитинця, король довго і тяжко міркував, чи не погнатися йому за Еліссою Файян самотужки. Жоден корабель не вміє плисти швидше, ніж літає дракон, розсудив король; можливо, Вермітор досягне успіху там, де зазнали поразки кораблі князя Вишестража. Проте навіть самий задум короля нажахав королеву Алісанну. Дракони не можуть вічно маяти у повітрі, зауважила вона, а на мапах Західного моря — тих нечисленних, які є — не показано ані острова, ані бодай скелі, де драконові сісти відпочити. Великий маестер Беніфер та септон Барт погодилися з королевою, і зустрівши їхній спротив, його милість неохоче відмовився від свого наміру. Тринадцятий день четвертого місяця року 56-го по А.З. зайнявся сірим та холодним, під вереск лютого східного вітру. Двірські літописи повідомляють, що того дня Джаяхаерис І Таргарієн снідав з послом Залізного Банку Браавосу, який прибув забрати щорічну виплату за позикою корони. Зустріч перебігала немирно. Елісса Файян не залишала думок короля, і він мав підстави вважати, що її "Ловець сонця" побудували у Браавосі. Його милість забажав знати, чи не надав Залізний Банк кошти для побудови корабля, і чи не відомо їм про місцезнаходження вкрадених драконячих яєць. Лихвар зі свого боку заперечував геть усе. В інших покоях Червоного Дитинця королева Алісанна вранці бавилася з дітьми; принцеса Даянерис нарешті потеплішала до братика Аемона, хоча все ще палко хотіла молодшу сестричку. Септон Барт порався у книгозбірні, великий маестер Беніфер — у крукарні. Деінде у місті князь Корбрей оглядав східні курені міської варти, а Рего Драз розважався з юною особою легковажних чеснот у своєму маєтку попід Драконосхроном. Усі вони надовго запам'ятають, що робили в ту мить, коли почули у вранішньому повітрі ревище рогу. "Він штрикнув мені у хребет, наче холодний ніж, — скаже королева згодом, — хоч я не знала ще причини". У самотній сторожовій вежі понад водами затоки Чорноводи вартовий помітив здалеку чорні крила і здійняв ґвалт. Коли крила побільшали, він засурмив удруге, а коли ясно побачив чорного дракона проти хмар — то втретє. До Король-Берега повернувся Балеріон. Довгі роки Чорного Жаха не бачили в небі над містом, і видовисько наповнило страхом серця багатьох бережан; вони питали себе, чи не повернувся якимсь дивом з могили його вершник — Маегор Лютий. На жаль, наїзник, що чіплявся за шию дракона, був не мертвий король, а напівмертве дитя. Балеріонова тінь ковзнула дворами та палатами Червоного Дитинця; дракон знизився, збурюючи повітря велетенськими крилами, і сів у внутрішньому дворищі біля Маегорового Острогу. Ледве він торкнувся землі, з його спини впала принцеса Аерея. Та навіть ті, хто найкраще знав її у двірські роки, ледве впізнали дівчинку. На ній майже не лишилося одягу, хіба що кілька клаптів, прилиплих до рук та ніг. Волосся сплуталося у ковтуни, руки та ноги витончилися, наче гілочки. — Благаю! — верескнула вона до лицарів та зброєносців, до челяді, що дивилася на її приземлення. Коли ж вони кинулися уперед, принцеса мовила тільки: — Я ніколи... І зомліла. На мості через сухий ров, що оточував Маегорів Острог, саме стояв на чатах пан Лукамор Моц. Відіпхнувши інших глядачів, він підняв принцесу на руки і поніс через замок до великого маестра Беніфера. Згодом він розказуватиме усім, хто мав вуха, що дівчинка червоніла, наче жарина, палала у лихоманці, а її шкіра смалила його навіть крізь лускату полив'яну броню. Очі її налилися кров'ю, розповів лицар, а ще "всередині неї щось було, щось рухалося, змушувало здригатися та крутитися у мене на руках". (Втім, розповідав він недовго. Наступного дня король Джаяхаерис викликав його і наказав більше не згадувати вголос про принцесу.) Негайно послали по короля і королеву, та коли вони дісталися маестрових покоїв, Беніфер заборонив їм входити. — Не варто вам бачити її такою, — відказав він, — і я б пошкодував про власну необачність, якби підпустив вас ближче. Коло дверей поставили варту, щоб не пускала і челядь теж. До напівживої Аереї пустили лише септона Барта — виконати належні відправи. Беніфер зробив для враженої недугою принцеси все можливе, дав макового молочка і занурив у купіль із льодом, щоб послабити лихоманку, але нічого не досяг. Кількасот людей набилося в септ Червоного Дитинця молитися за дівчинку, а Джаяхаерис та Алісанна чатували попід маестровими дверми. Сонце закотилося, наближалася година кажана, і ось назовні показався Барт і оголосив, що Аерея Таргарієн мертва. Принцесу віддали вогню наступного ж ранку на світанку, загорнувши у білий льон від голови до п'ят. Великий маестер Беніфер, який готував її до поховального вогнища, сам виглядав живим трупом — так повідав князь Рожвин своїм синам. Король оголосив, що його небога померла від лихоманки і прохав королівство молитися за неї. Король-Берег жалобився кілька днів, а потім занурився у звичні справи. На тім все і скінчилося. Однак таємниці лишилися, і навіть нині, за століття по тому, нам бракує доконечної істини. Більш як сорок людей служили Залізному Престолові на посаді великого маестра. Їхні щоденники, листи, книги обліку, спогади та двірські літописи — найкраще джерело знань про бачені ними події. Проте не всі великі маестри були однаково сумлінні та прискіпливі. Дехто залишив нам товстезні книги порожніх слів, які ретельно описували, що король їв на вечерю (і чи йому смакувало), а інші робили півдесятка коротких записів на рік. У цьому Беніфер належить радше до найкращих; його листи та щоденники дають нам вельми докладні звіти про все бачене, зроблене і засвідчене у службі короля Джаяхаериса та його дядька Маегора перед ним. І все ж у записах Беніфера не знайшлося жодного слова про повернення Аереї Таргарієн та викраденого нею дракона до Король-Берега, і про смерть юної принцеси теж. На щастя, септон Барт не був такий скупий на свідчення, і саме до них ми маємо зараз звернутися. Барт писав: "Відколи принцеса загинула, минуло три дні, а я не спав ще жодної хвилини. Не знаю, чи мені судиться заснути колись знов. Я вірив, що Матір милосердна, а Вишній Батько судить кожного по заслузі... та в тім, що спіткало нашу бідолашну принцесу, немає ані милосердя, ані заслуги. Невже боги такі сліпі чи байдужі, щоб дозволити подібне жахіття? А чи можливо, що в нашому світі є інші боги-чудовиська, як от той, про захист від якого моляться жерці Ра-Гльора, і проти їхнього гніву королі та боги людей — всього лише нікчемні комахи?". "Цього я не знаю. Та й знати не хочу. Якщо це робить мене безвірним септоном, так тому й бути. Ми з великим маестром Беніфером погодилися нікому не казати про те, що побачили і пережили в його покоях, поки помирала бідна дитина... ані королю, ані королеві, ані її матері, ані навіть архімаестрам Цитаделі... але спогади нікуди не подінеш, і от я лишаю їх тут. До часу, коли їх знайдуть і прочитають, можливо, люди вже знатимуть і розумітимуть більше про такі жахливі речі". "Ми повідомили світ, що принцеса Аерея померла від лихоманки, і загалом не збрехали, але то була така лихоманка, якої я ще не бачив і сподіваюся ніколи не побачити. Дівчинка палала, мов пічка. Шкіра її набрякла червоним; коли я поклав долоню їй на лоба помацати, чи гаряча вона, то немовби занурив руку в казан кип'яченої олії. На кістках принцеси не залишилося ані клаптика м'яса, вона виглядала виснаженою голодом до краю, проте ми помітили всередині певні... набряки... її шкіра здіймалася і знову спадала, нібито... е ні, жодних "нібито", бо саме так і було... всередині неї щось було — живе, рухливе і непосидюче, яке напевно шукало виходу і спричиняло такий біль, що й макове молоко не давало полегшення. Ми сказали королю, і матері принцеси повинні сказати, що Аерея нічого не промовила, проте це неправда. Молюся, щоб якнайскоріше забути дещо з того, що вона шепотіла потрісканими і скривавленими вустами. Але ніколи не забуду, скільки разів вона благала про смерть". "Всі маестерські мистецтва були безсилі проти її лихоманки, якщо ми у праві називати подібне жахіття таким пересічним словом. Найпростіше буде сказати, що бідна дитина пеклася зсередини. Її плоть темнішала, потім почала тріскатися, аж доки не стала нагадувати — пробач мені, Седмице — добре витоплені шкварки. Тонкі струмочки диму виходили з її вуст, носа, ба навіть, сором казати, з нижніх воріт тіла. Дотоді вона вже припинила розмовляти, хоча істоти всередині ще рухалися. Очі принцеси спеклися у черепі й вибухнули, наче два яйця, залишені надто довго у горщику окропу". "Я вже вирішив, що не бачив у житті нічого огиднішого, але швидко роздумався, бо на мене чекали подальші жахіття. Вони трапилися, коли ми з Беніфером опустили сердешну дитину в купіль і вкрили льодом. Саме це потрясіння негайно зупинило їй серце, кажу собі я... і коли так, то на краще, бо саме тоді почали виходити назовні оті істоти...". "Істоти... рятуй нас, Матінко, не знаю, як говорити про них... то були... черви з обличчями... змії з руками... покручені, слизькі, огидні створіння, що звивалися, натужувалися, здригалися, з'являючись з її плоті. Якісь були завбільшки з мій мізинець, а щонайменше одна — завдовжки з мою руку... оборони мене, Воїне, що ми від них чули...". "Проте всі вони здохли. Се я маю затямити твердо, аби не збожеволіти. Хай хто вони були, але породив їх вогонь і жар, а льоду вони не любили, се вже напевне. Одна за одною істоти судомилися, скручувалися і здихали на моїх очах, дяка Седмиці. Назви я їм не доберу... бо то було суцільне жахіття". Перша частина звіту септона Барта на тім закінчується. Проте за кілька днів він повернувся до нього і дописав: "Принцеса Аерея померла, але не забута. Боговірні моляться за її чисту душу щоранку і щоночі. А ззовні септів на всіх вустах — одне й те саме питання. Принцеси не було більше як рік. Куди вона могла полетіти? Що з нею могло статися? Що привело її додому? Чи справді Балеріон полював у Оксамитових горбах Андалосу? Чи не його вогонь розпочав пожежу, яка пронеслася Спірними Землями? Чи міг Чорний Жах дістатися Астапору і бути отим драконом у ямах? Ні, ні, і ще раз ні. То просто побрехеньки". "Але якщо відкинути зайві плітки, таємниця все ж лишається. Куди полетіла Аерея Таргарієн після втечі з Дракон-Каменя? Перша думка королеви Раени була, що вона повернулася до Король-Берега — принцеса не робила таємниці зі свого бажання знову опинитися при дворі. Коли ж помилка з'ясувалася, Раена почала шукати на Файному острові та у Старограді. На свій кшталт обидва припущення були доречні, але Аерея не знайшлася ані там, ані деінде на Вестеросі. Інші, в тому числі королева і я, завважили се за натяк, що принцеса подалася на схід, не на захід, і шукати її слід десь на Есосі. Дівчинка могла подумати, що Вільні Міста лежать поза досяжністю руки її матері, та й королева Алісанна була переконана, що Аерея тікає не лише з Дракон-Каменя, а й від власної матері. І все ж нишпорки та підглядачі князя Рего не знайшли жодного її сліду за вузьким морем... ба навіть чуток про дракона. Чому ж так?". "Я не можу висунути твердого доказу, але маю припущення. Скидається на те, що всі ми ставили неправильне запитання. Аереї Таргарієн лише тринадцятий минало, коли вона втекла з материного замку. Не зовсім чужа драконів, сама вона все ж ніколи ними не літала... але з причин, яких нам вже не знати, обрала саме Балеріона, а не когось із молодших і слухняніших літавців, яких мала б надію легко опанувати. З огляду на незгоду з матір'ю, чи не могло статися так, що донька хотіла звіра неодмінно більшого та лютішого, ніж Вогнемрія королеви Раени? А чи, може, вона забажала приборкати чудовисько, яке вбило її батька і його дракона (хай навіть принцеса Аерея ніколи не знала батька, і нам важко уявити її почуття щодо його передчасної смерті). Та хай з яких причин, а вибір було зроблено". "Вельми імовірно, що принцеса замірялася полетіти до Король-Берега, як і припускала її мати. Можливо, вона сподівалася відшукати свою близнючку в Старограді або панну Еліссу Файян, яка колись пообіцяла взяти її з собою шукати пригод. Але її наміри пропали даремно. Одна річ — скочити на дракона, і геть інша — скорити його своїй волі, надто коли йдеться про такого старого і лютого звіра, як Чорний Жах. Від самого початку ми питали: куди Аерея спрямувала Балеріона? А мали б питати: куди Балеріон поніс Аерею?". "Лише одна відповідь варта розгляду. Пригадаймо, коли ласка, що Балеріон був найбільшим і найстарішим з трьох драконів, якими король Аегон та сестри вчинили Завоювання. Вхагар і Мераксес налупилися вже на Дракон-Камені. Лише Балеріон прибув на острів з Аенаром Вигнанцем та Даеніс Дивоглядною; тоді він був наймолодшим з п'яти приведених ними драконів. Старші дракони померли у наступні десятиліття, але Балеріон ріс і ріс — дедалі більшим, лютішим та свавільнішим. Якщо відкинути казочки певних чародіїв та шахраїв (а це неодмінно слід зробити), то саме він був єдиною живою істотою на світі, яка пам'ятала Валірію перед Лихом." "Саме туди, вірогідно, він і поніс бідолашну приречену дитину на своїй спині. Я б надзвичайно здивувався, якби вона полетіла туди зі своєї волі... але ж не мала ані знань, ані сили волі скерувати дракона деінде". "Що сталося з нею у Валірії — сього я не можу навіть припустити. А судячи зі стану, в якому вона повернулася, не хотів би і уявляти. Адже валірійці були не лише драконовладцями. Вони вправлялися у кровочарах та інших темних мистецтвах, глибоко закопувалися у землю по таємниці, яким краще лежати в могилі, спотворювали плоть звірів і людей, створюючи жахливих неприродних химер. За сі гріхи гнів божий згладив їх зі світу сього. Валірію було проклято навіки, погоджуються усі; навіть найзухваліші керманичі уникають її димливого трупа... проте помилкою було б завважити, що там нині зовсім ніхто не живе. Я б припустив, що саме там мешкають істоти, знайдені нами у Аереї Таргарієн... а поруч із ними — такі жахіття, які годі навіть уявити. Я докладно розповів, як померла принцеса, але було і дещо жахливіше, про що варто тут згадати". "Балеріон теж мав рани. Велетенське чудовисько, Чорний Жах, найстрашніший і найнебезпечніший дракон вестероських небес, повернувся до Король-Берега з напівзціленими рубцями, яких жодна людина ніколи не бачила раніше, і довгою зміїстою раною в лівому боці майже у дев'ять стоп завдовжки — кривавою дірою, з якої капотіла і парувала гаряча кров". "Панство Вестеросу — люди погордливі у своїй величі, та й септони Віри разом з маестрами Цитаделі мають удосталь пихи на свій лад. Але в цьому світі існує чимало природних явищ, яких ми не розуміємо і навряд чи зрозуміємо. Можливо, се є милість божа. Батько зробив людей допитливими — хтось каже, затим, щоб випробувати нашу віру. Мій власний непоборний гріх полягає в тому, що коли я набрідаю на двері, то мушу неодмінно їх відчинити і зазирнути, що там лежить далі. Але певні двері краще лишити зачиненими. Саме крізь такі двері пройшла Аерея Таргарієн". На тім звіт септона Барта закінчується. Більше він не торкався долі принцеси Аереї у жодному зі своїх писань, і навіть ці були добре заховані між його особистими паперами, тому і не знаходилися більше як сотню років. Проте жахіття, побачені септоном, справили на нього велике враження і запалили той самий голод до знань, який він називав своїм "непоборним гріхом". Саме після них Барт розпочав дослідження та пошуки, які з часом призвели до написання книжки "Дракони, вогнечерви та крилаті змії: про їхню неприродну історію" — книжки, яку Цитадель засудить як "захопливу, проте необачну", а Баелор Блаженний накаже вилучити і знищити. Вельми вірогідно, що септон Барт обговорив свої підозри також і з королем. Хоча справу ніколи не виносили на розгляд малої ради, того ж року Джаяхаерис видав королівський указ, яким забороняв будь-якому кораблю, підозрюваному в відвідинах островів Валірії або Димливого моря, входити у порти чи гавані Семицарства. Підданим короля також заборонялося відвідувати Валірію під страхом смертної кари. За певний час по тому Балеріон став першим з таргарієнівських драконів, оселеним у Драконосхроні. Довгі цегляні проходи, глибоко занурені у надра пагорба, зроблені були у подобі печер уп'ятеро більших, ніж лігва на Дракон-Камені. Невдовзі під пагорбом Раеніс до Чорного Жаха приєдналися три молодші дракони, тоді як Вермітор і Срібнокрилка лишилися у Червоному Дитинці побіч своїх вершників. Щоб запобігти повторенню втечі принцеси Аереї з Дракон-Каменя, король наказав стерегти драконів удень та вночі незалежно від місця перебування. Для цієї мети створили нову вартову службу під назвою "Драконоглядці" — її склали сімдесят сім стражників у блискучій чорній броні з гребенями в подобі драконячої луски на шоломах, що збігали, поступово зменшуючись, уздовж спини. Про повернення Раени Таргарієн з Естермонта по загибелі її доньки довго розводитися не варто. Коли крук досяг її милості у Зелен-Камені, мертву принцесу вже і спалили. Самий лише попіл та кістки лишилися матері, яку принесла до Червоного Дитинця Вогнемрія. — Здається, я приречена всюди спізнюватися, — мовила тоді Раена. Коли король запропонував поховати попіл на Дракон-Камені біля земних решток короля Аегона та інших покійників дому Таргарієн, Раена відмовилася. — Вона ненавиділа Дракон-Камінь, — нагадала сестра його милості. — А понад усе жадала літати. Відтак вона взяла попіл своєї дитини з собою на Вогнемрію і високо в небесах розвіяла його на всі вітри. То були часи невтішної журби. Джаяхаерис сказав сестрі, що як вона хоче Дракон-Камінь, то острів з замком досі належить їй, але Раена відмовилася і від нього. — Мені там нічого не лишилося, крім туги та привидів. Коли Алісанна спитала, чи не бажає Раена повернутися до Зелен-Каменя, сестра хитнула головою. — Там теж лишився привид. Лагідніший, але не менш тужливий. Король запросив сестру лишитися при дворі, ба навіть сісти у малу раду. Але Раена розреготалася. — Брате, милий мій юначе... боюся, жодна моя порада вже не припаде тобі до смаку. Тоді королева Алісанна узяла сестрині руки в свої та мовила: — Ти ж молода ще жінка. Скажи, і ми знайдемо тобі незлого та лагідного пана, який голубитиме тебе незгірш нас. Може, ще й дітей нових народиш. Але Раенині вуста озвалися лютим гарчанням. Сестра королеви вирвала в неї свої руки і вигукнула: — Останнього чоловіка я згодувала драконові! Даси мені нового — сама його зжеру! Зрештою місце, де король Джаяхаерис оселив сестру Раену, виявилося найнесподіванішим з усіх — то був Гаренгол. Йордан Вежак, один з останніх вірних Маегорові Лютому князів, помер від стиску в грудях, і велетенська руїна Чорного Гарена перейшла його останньому живому синові, названому за покійним королем. Усі старші брати хлопця загинули в війнах короля Маегора, і Маегор Вежак лишився останнім у роду — а до того хворобливим та зубожілим. У замку, збудованому вміщувати багато тисяч людей, Вежак жив на самоті з кухарем та трьома немолодими стражниками. — Замок має п'ять величезних башт, — зауважив король, — а малий Вежак займає хіба малий куток однієї. То бери собі інші чотири. Раену ця думка розважила. — Гадаю, вистачить і однієї. Я маю ще менший почет, ніж господар замку. Коли Алісанна нагадала, що Гаренгол теж вважається населеним привидами, Раена знизала плечима. — То не мої привиди, вони мене не чіпатимуть. Так і сталося, що Раена Таргарієн, донька одного короля, дружина двох і сестра третього, перебула останні роки життя у доречно названій Вдовиній Башті, тоді як через замкове дворище хворобливий юнак, наречений на честь короля, що вбив батька її дітей, тримав власний столець і чадь у Жах-Башті. Люди розповідають, що Раена та Маегор Вежак на подив усім зав'язали з часом своєрідну дружбу. Коли він помер року 61-го по А.З., Раена забрала його старих слуг до себе і продовжувала їх годувати до власної смерті. Раена Таргарієн померла року 73-го по А.З. у п'ятдесят років. Після смерті доньки Аереї вона ніколи більше не бувала ані у Король-Березі, ані на Дракон-Камені, не брала жодної участі у правлінні державою, хоча все-таки літала раз на рік до Старограду відвідати живу доньку Раелу, септу при Зоряному Септі. Її срібно-золоте волосся наприкінці життя зовсім збіліло; простолюддя річкового краю боялося її, бо вважало за відьму. Мандрівники, що опинялися в ті роки біля брами Гаренголу в надії на гостинність, отримували хліб, сіль і право перебути одну ніч, але не честь королевиного товариства. Кому пощастило, ті бачили її побіжно на замкових мурах або верхи на драконі, бо Раена не припиняла літати на Вогнемрії до кінця життя, почавши у зовсім юні роки. Коли Раена померла, король Джаяхаерис наказав спалити тіло у Гаренголі й поховати попіл там. — Мій брат Аегон загинув від руки нашого дядька у битві при Божому Оці, — сказав його милість перед поховальним багаттям. — Його дружина, а моя сестра Раена не була в тій битві, але того дня померла все одно. Після смерті Раени Джаяхаерис жалував Гаренгол та його землі з доходами панові Байвинові Моцу, братові Лукамора Моца з Королегвардії; новий господар теж був уславленим звитягами лицарем. Утім, ми вже забігли аж на десятиліття поперед нашої розповіді; Морок не прийде по Раену Таргарієн ще до 73 р. А.З., а тим часом станеться чимало іншого, доброго чи лихого, як у Король-Березі, так і в цілому Семицарстві Вестеросу. Року 57-го по А.З. Джаяхаерис та його королева знову знайшли причину порадіти — боги поблагословили їх ще одним сином. Нарекли його Баелоном на честь одного з князів Таргарієнів, що правив на Дракон-Камені перед Завоюванням і був при тому другим сином свого батька. Менший при народженні за свого братика Аемона, новий син був зате гучніший та завзятіший; мамка-годувальниця скаржилася, що жодне немовля не смоктало її так запекло. За два дні до його народження з Цитаделі вилетелі білі круки, проголошуючи настання весни; відтак Баелона негайно прозвали Весняним Принцом. Принцові Аемону було два роки, коли народився його брат; принцесі Даянерис — чотири. Ці двоє мали між собою небагато спільного. Принцеса була жвавою та сміхотливою дитиною, день і ніч вистрибувала Червоним Дитинцем, "літаючи" усюди на драконі з держака мітли, що став її улюбленою іграшкою. Заляпана болотом, помережана плямами трави, вона вічно десь губилася і змушувала мати та служниць хапатися за голову, не даючи себе знайти. Натомість принц Аемон був дуже поважний хлопчик, обачний, сторожкий та слухняний. Читати він ще не вмів, але любив, щоб читали йому; королева Алісанна часто сміялася і казала, що першим його словом було "Чому?". Поки діти підростали, великий маестер Беніфер уважно пильнував їх. Рани, залишені ворожнечею між синами Завойовника, Аенісом та Маегором, ще не загоїлися в пам'яті старшого роками панства; Беніфер непокоївся, щоб ці двоє хлопчиків у майбутньому не повернули зброю один на одного і не потопили державу в крові. Але непокоїтися не було про що. За винятком хіба що близнюків, жодні брати не бували ближчі один до одного, ніж сини Джаяхаериса Таргарієна. Щойно ставши на ноги і почавши ходити, Баелон усюди тягався за братом Аемоном і силувався наслідувати в усьому, що той робив. Коли Аемонові дали першого дерев'яного меча — навчатися лицарської науки, — Баелона завважили ще замалим, але спинити не зуміли. Він зробив собі меча з палиці власноруч, вискочив у дворище і почав гамселити брата, чим викликав у майстра-мечника напад безсилого реготу. Затим Баелон усюди носив свого меча з палиці, ба навіть у ліжко, на розпач матері та її служниць. Принц Аемон спершу лякався драконів, завважує Беніфер, а Баелон навпаки — вперше опинившись у Драконосхроні, ляснув Балеріона по пискові. "Та він або геть безстрашний, або геть божевільний", — зауважив Скислий Сем, і від того дня Весняного Принца знали також за Баелона Безстрашного. Юні принци любили свою сестру до нестями, це бачив кожен, і Даянерис теж знаходила у них велику втіху, "а надто в попиханні та порядкуванні ними". Великий маестер Беніфер, одначе, помітив і дещо інше. Джаяхаерис любив усіх трьох дітей понад усе в світі, але від миті народження Аемона почав згадувати про нього як про спадкоємця престолу... на невдоволення королеви Алісанни. — Даянерис старша! — нагадувала королева його милості. — Вона ж перша у роду і має стати королевою. Останнього король не заперечував, але додавав: — То королевою і буде, коли побереться з Аемоном. Вони правитимуть разом, от як ми з тобою. Але Беніфер помітив і згадав у своїх листах, що королівські слова не надто втішили королеву. Повертаючись знову до року 57-го по А.З., слід згадати його також як рік, коли Джаяхаерис відпустив князя Милоша Рідколіса з посади Правиці. Безсумнівно вірний та повний добрих намірів, князь все ж незатишно почувався серед малої ради. Сам він казав: "Мене народжено сидіти в сідлі, не на подушках". Цього разу вже старший та мудріший, його милість сказав раді, що не має наміру витрачати двотиждень на перебір півсотні імен, а одразу поставить бажаного йому Правицю — септона Барта. Коли князь Корбрей нагадав королю про низьке походження септона, Джаяхаерис відкинув усі заперечення. — Хай його батько кував мечі та коней, то й що? Лицареві потрібен меч, коневі — підкови, а мені — Барт. Новий Правиця Короля за кілька днів по призначенні сів на корабель до Браавосу і відбув на перемови з дожем та Залізним Банком. Його супроводжував пан Гиліс Моріген і шестеро стражників, але розмовляв з браавоськими достойниками, звісно, сам лише септон Барт. Мета відвідин була невесела: війна або мир. Король Джаяхаерис плекав великий захват містом Браавос, сказав дожеві Барт, і саме тому не приїхав особисто, бо розумів, як у цьому Вільному Місті після його довгої історії ставляться до Валірії та її драконовладців. Але якщо Правиця не зможе самотужки владнати одну нагальну справу, то його милість не матиме вибору, крім прибути особисто на Верміторі задля "палкішої розмови", як висловився Барт. Коли дож поцікавився, що це за така нагальна справа, септон сумно посміхнувся до нього і мовив: — Бажаєте гратися в ігри? Йдеться про три яйця. Чи мушу казати більше? Дож відповів: — Нічого про це не знаю. Та якби я і мав у власності згадані яйця, то лише тому, що законно їх купив. — Купили у злодійки. — Як ви це доведете? Цю злодійку схопили, судили, визнали винною? Браавос — місто законів. Хто є законним власником тих яєць? Покажіть мені доказ володіння ними! — Їхня милість покажуть вам доказ володіння драконами. Дож мимоволі посміхнувся. — Прихована загроза, о так. Ваш король на такі мастак. Сильніший за батька, хитріший та спритніший за дядька. Я знаю, що може зробити з нами Джаяхаерис, якшо схоче. Браавосці мають довгу пам'ять і не забули стародавніх драконовладців. Але і ми можемо дещо зробити вашому королю. Перелічити? Або вам до смаку приховані загрози? — Як забажають ваша вельможність. — Гаразд. Поза сумнівом, ваш король може спалити моє місто на попіл. Десятки тисяч людей — чоловіків, жінок, дітей — загинуть у драконовому полум'ї. Я не маю сили зронити таке руйнівне лихо на Вестерос. Сердюки, яких я винайму, не встоять проти ваших лицарів. Мої кораблі здатні на якийсь час прибрати ваші кораблі з моря, але ж кораблі зроблені з дерева, а дерево горить. Проте є в цьому місті певний... скажімо так, цех... майстри якого добре знаються на своєму ремеслі. Вони не знищать Король-Берег, не загатять його вулиці трупами. А вб'ють хіба що кількох людей. Ретельно обраних людей. — Їхню милість удень та вночі охороняє Королегвардія. — Еге ж, лицарі. Такі, як людина, що стоїть ззовні. Якщо вона досі там стоїть. Що б ви сказали, якби я зауважив, що вашого пана Гиліса вже немає серед живих? Коли септон Барт почав підводитися, дож махнув йому на крісло. — Та ні, благаю, поспіх ні до чого. Я ж сказав "якби". Не скажу, що не думав про це. Згадані майстри справді знаються на своєму ремеслі, я не брешу. Але якби я так вчинив, ви б у відповідь зробили щось необачне, і загинуло б іще чимало хороших людей. Я цього не хочу. Погрози мене дратують. Нехай вестеросці — добрі воїни, зате ми, браавосці, — добрі торговці. То поторгуймося. Септон Барт знову влаштувався у кріслі. — Що ви пропонуєте? — Я цих яєць, звісно, не маю, — мовив дож. — Іншого ви ніколи не доведете. Але якби я їх мав... бачте, доки вони не налупляться, це просто камені. Невже ваш король такий жмикрут, що ладен перейматися через три гарненькі камені? От якби я мав трьох... дитинчат... я б зрозумів його занепокоєння. Ваш Джаяхаерис викликає мій щирий захват. Він значно кращий за свого дядька, і Браавос не зичить йому лиха. То чому б королю не втішитися замість каменів... золотом? Так почалася справжня торгівля. Навіть сьогодні є люди, які наполягають, що дож пошив септона Барта у дурні, що він збрехав, обдурив і принизив посла. Вони вказують на беззаперечну правду, що Барт повернувся до Король-Берега без жодного драконячого яйця. І дійсно, сталося саме так. Але те, що привіз септон Барт, теж не було позбавлене цінності. За наказом дожа Залізний Банк Браавосу пробачив Залізному Престолові усю решту коронної позики. Одним ударом борг корони було зменшено вдвічі. — І то коштом трьох гарненьких каменів, — сказав Барт королю. — Хай дож сподівається, щоб вони лишилися каменями, — мовив Джаяхаерис. — Якщо почую хоча б шепіт про... дитинчат... його палац запалає першим. Угода з Залізним Банком матиме великі наслідки для всього люду королівства у майбутні роки та десятиріччя, хоча розмах тих наслідків одразу зрозумів не кожен. Хитромудрий коронний підскарбій Рего Драз після повернення септона Барта ретельно підрахував борги та доходи престолу і дійшов висновку, що гроші, які перед тим мали бути надіслані до Браавосу, тепер можна спрямувати на справу, яку король давно жадав здійснити — покращення життя у Король-Березі. Джаяхаерис наказав розширити і спрямити вулиці міста, покласти бруківку там, де було болото, але зробити лишалося ще чимало. Король-Берег у його тодішньому стані годі було порівнювати зі Староградом, ба навіть Ланіспортом, не кажучи вже про казково прекрасні Вільні Міста за морем. А його милість хотів, щоб порівнювали. Відповідно він заходився впроваджувати мережу збіжних рівчаків та труб для відведення гидоти з міста під вулицями до річки. Септон Барт привернув увагу короля до ще нагальнішої турботи: на думку багатьох, питна вода у Король-Березі годилася хіба що для коней та свиней, але не для людей. Річкова вода була намулиста, а королівські збіжники невдовзі мали ще її погіршити; води затоки Чорноводи були в найкращі часи солонуваті, а в найгірші — солоні, як відкрите море. Звісно, король, двір та міське панство пили пиво, меди та вина, але бідарям часто-густо не лишалося іншого вибору, крім оцієї гидкої води. Барт запропонував пробити глибокі колодязі — деякі у самому місті, а деякі на півночі, за мурами міста. Мережа водогонів з гончарної глини мала постачати до міста добру воду, де б її накопичували у чотирьох великих водозборах, а далі через водограї та криниці на окремих площах і перехрестях роздавали б для ужитку всім бажаючим. Задум Барта був, поза сумнівом, недешевий; Рего Драз і король Джаяхаерис аж сахнулися, побачивши числа... проте королева Алісанна подала їм на наступній нараді по кухлю річкової води і заохотила випити. Вода лишилася невипитою, а колодязі та водогони отримали схвалення. Будівництво забере наступні дванадцять років, але зрештою "королевині водограї" забезпечать бережан чистою водою на багато поколінь уперед. Кілька років минуло, відколи король востаннє мандрував державою, і ось року 58-го по А.З. Джаяхаерис та Алісанна замислили вперше відвідати Зимосіч і князівство Півночі. Звісно, з ними мали бути і дракони, але за Перешийком поприща лежали довгі, а дороги погані; королю набридло вилітати вперед і там чекати, поки його наздожене обоз. Цього разу, вирік Джаяхаерис, Королегвардія, челядь і супровід вирушать попереду — приготувати все до його прибуття. І зрештою з Король-Берега до Білої Гавані, де король і королева мали зробити першу зупинку, наставили вітрила три кораблі. Однак боги та Вільні Міста мали інші задуми. Поки королівські кораблі долали шлях на північ, у Червоному Дитинці до його милості попросилися посли з Пентосу і Тирошу. Два міста воювали між собою вже три роки і бажали укласти мир, але не дійшли згоди, де саме обговорити його умови. Збройні змагання вельми зашкодили торгівлі через вузьке море — аж так, що король Джаяхаерис узявся допомогти обом містам припинити ворожнечу. По довгій суперечці архонт Тирошу і князь Пентосу погодилися зустрітися в Король-Березі та залагодити суперечності — за умови, що Джаяхаерис посередничатиме між ними і скріпить умови майбутньої угоди. Таке звернення ані король, ані рада не завважили за можливе відкинути. Але справа вимагала відкласти задуману мандрівку його милості на Північ; виникло побоювання, що погордливий та колючий князь на Зимосічі сприйме це за образу. Королева Алісанна вигадала рішення. Вона поїде уперед, як було задумано, але сама, тимчасом як король гостинно прийматиме князя та архонта. Джаяхаерис мав приєднатися до дружини в Зимосічі, коли справу буде залагоджено. На тому і вирішили. Подорож королеви Алісанни почалася у місті Біла Гавань, де кількадесят тисяч північан скупчилися вітати королеву та зачудовано і трохи перелякано витріщатися на Срібнокрилку. Жоден з них ніколи не бачив дракона. Проте велетенська юрба здивувала навіть їхнього володаря. "Я й не знав, що у місті аж стільки посполитих, — кажуть, мовив Теомор Мандерлі, побачивши натовп. — Відки вони всі взялися?". Мандерлі обіймали неповторне становище серед великих домів Півночі. Багато століть тому вони постали як владна вельможна родина у Обширі, та коли суперники випхали їх з багатих земель уздовж Мандера, знайшли прихисток біля гирла Білого Ножа. Люто віддані Старкам зимосіцьким, вони все ж привезли з собою власних богів, уклонялися Седмиці та зберігали звичаї лицарства. Алісанна Таргарієн, плекаючи непоборне бажання тісніше пов'язати королівства Семицарства одне з одним, завважила розлогу родину Теомора Мандерлі за доречну нагоду і швидко заходилася ладнати шлюби. Коли вона залишала місто, дві з дівчат її почту були заручені з молодшими синами його вельможності, а третя — з небожем; його старша донька та три небоги натомість приєдналися до почту королеви з умовою, що поїдуть на південь і там заручаться з князями чи лицарями королівського двору, гідними їх за станом та родоводом. Князь Мандерлі влаштував королеві неймовірно пишні розваги. Для вітального бенкету засмажили цілого зубра; донька його вельможності Джесамина слугувала при королеві чашницею, наливаючи в кухоль міцне північне пиво, яке її милість проголосила смачнішим за все куштоване нею вино. Також Мандерлі влаштував на честь королеви невеличкий турнір — показати вправність своїх лицарів. Один з бійців (хоча і не лицар) виявився жінкою — дичацькою дівчиною, захопленою розвідниками на північ од Стіни і подарованою одному з надвірних лицарів князя Мандерлі на виховання. Вельми втішена сміливістю дівчини, Алісанна прикликала свою власну присяжну захисницю Жонкіль Морочин, і дичацька дівчина билася списом проти Шарлатної Тіні з мечем під схвальне ревище північан. За кілька днів королева зібрала у палаті князя Мандерлі свій перший жіночий двір — доти нечувану річ на Півночі. Понад дві сотні жінок та дівчат зібралися поділитися з її милістю своїми думками, турботами та негараздами. Відбувши з Білої Гавані, королівський почет рушив угору Білим Ножем до його стрімнин, а тоді попрямував суходолом до Зимосічі; Алісанна летіла попереду на Срібнокрилці. Теплій зустрічі у Білій Гавані не судилося повторитися у стародавньому столі Королів Зими, де Аларік Старк та його сини вийшли на самоті зустріти гостю, чий дракон приземлився перед замковою брамою. Про князя Аларіка гуляла холодна слава; люди вважали його людиною тяжкої, суворої, безжальної вдачі, заощадливим аж до жмикрутства, непривітним та неговірким несміянцем. Навіть Теомор Мандерлі, його короговний пан, не міг не погодитися; князя Старка поважали на півночі, казав він, але не любили. Блазень князя Мандерлі казав інакше: — Здається мені, мосці панове, що князь Аларік років з дванадцяти не міг як слід спорожнитися. Його вітання у Зимосічі анітрохи не розвіяли страхів королеви щодо гостинності дому Старк. Ще не злізши з коня, щоб стати на коліно, князь Аларік зиркнув скоса на одяг її милості й мовив: — Сподіваюся, ви привезли щось тепліше. А тоді оголосив, що дракона у своїх стінах не потерпить. — Я не бачив Гаренголу на власні очі, але знаю, що там сталося. Лицарів та паній двору він, звісно, прийме, коли приїдуть, "та й короля теж, якщо знайде дорогу", але надовго не затримає. — Тут Північ, і насувається зима. Ми не прогодуємо зайву тисячу людей. Коли королева запевнила, що приїде хіба що десята частина від сказаного, князь Аларік буркнув у відповідь: — То й добре. Що менше, то краще. Як вона і боялася, князь спантеличився, чому це король Джаяхаерис не зізволив приїхати разом із королевою, і зізнався, що не вміє розважати ясновельможних паній. — Якщо ви бажаєте танців у личинах та всіляких розваг, то прилетіли не в те місце. За три роки перед тим князь Аларік втратив дружину. Коли королева висловила жаль, що не мала честі та втіхи знати пані Старк, північанин відповів: — Вона була з Мормонтів, що на Ведмежому острові, і не з тих паній, до яких ви звикли. У дванадцять років вона відбилася сокирою від зграї вовків, двох убила і пошила собі зі шкур опанчу. Мені вона подарувала двох синів і донечку таку гарну й милу, що й на півдні таких не знайдеш. Коли її милість висловила надію посприяти шлюбам синів князя з доньками вельможних південних родин, князь Старк рішуче відмовився. — Ми тримаємося старих богів, — відповів він королеві. — Коли мої хлопці братимуть дружин, то перед серце-деревом, а не у якомусь там південському септі. Проте Алісанна Таргарієн так легко не здавалася. Князі півдня шанують старих богів так само, як нових, розповіла вона князеві Аларіку; майже у кожному замку є не лише септ, а й божегай. Деякі ж доми взагалі не прийняли Седмицю — так само, як північани. Серед таких найпершим був дім Чорноліс у річковому краї, та й ще десяток знайшовся б. Навіть такий суворий і непохитний пан, як Аларік Старк, відчув себе безпорадним перед наполегливими чарами королеви Алісанни. Він погодився подумати про сказане і обговорити справу з синами. Що довше королева перебувала у Зимосічі, то більше князь Аларік теплішав до неї. З часом і Алісанна зрозуміла, що не все сказане про нього — правда. Князь був обачливий у витратах, але не жмикрут, і зовсім не чужий жартів; щоправда, жарти в нього були подеколи гостріші за ножі. Його сини, донька та чадь Зимосічі любили свого володаря. Коли розтанув перший лід, його вельможність повіз королеву пополювати на великого оленя та вепра у вовчій пущі, показав кістки велетня, дозволив запорпатися у невеличку книгозбірню свого замку. Він навіть зважився наблизитися до Срібнокрилки, хоча і сторожко. Жінки Зимосічі теж прихилилися до королеви, щойно спізнали її краще; її милість особливо заприятелювала з донькою князя Аларіка Аларою. Коли перед замковою брамою нарешті з'явилася решта почту королеви, ледве здолавши непрохідні багви та літні сніги, то м'ясо і мед полилися річкою попри відсутність самого короля. Тим часом у Король-Березі справи не в'язалися. Мирні перемови тривали довше, ніж чекалося — бо ворожнеча між двома Вільними Містами пролягла глибше, ніж гадав король Джаяхаерис. Коли його милість спробував досягти якоїсь середини, обидві сторони звинуватили його у сприянні іншій. Поки князь та архонт чубилися у палаті ради, між їхніми людьми у шинках та бурдеях почалися бійки. На пентоського стражника напали і зарізали, а за три ночі по тому власну галеру архонта підпалили просто біля пришибу. Відбуття короля дедалі затримувалося. На Півночі королеві Алісанні набридло чекати, сидячи сиднем, і вона вирішила ненадовго вилетіти з Зимосічі до Нічної Варти у замку Чорному. Відстань дотуди була чимала навіть повітрям; її милість дорогою приземлилася у Остань-Огнищі та кількох менших замках або паланках на подив і радість тамтешньому панству. Тим часом частина почту знову сунула суходолом (а більшість лишилася у Зимосічі). Перший погляд згори на Стіну перехопив Алісанні подих — так згодом скаже її милість королю. Двір непокоївся, як королеву приймуть у замку Чорному, бо ж чимало чорних братчиків були колишніми Бідолахами та Синами Воїна перед забороною їхніх братств. Але князь Старк вислав круків попередити про наближення королеви, і князь-воєвода Нічної Варти Лотор Бурляй зібрав вісім сотень найкращих своїх людей для урочистої зустрічі. Того вечора чорні братчики вітали королеву на бенкеті смаженим мамутом, якого запивали медом і темним пивом. Наступного дня на світанку воєвода Бурляй повів її милість на верхівку Стіни. — Ось тут кінчається світ, — сказав він їй, простягаючи руку до зеленого моря страхолюдної пущі попереду. Бурляй вибачився за вбогий харч та напої, подані королеві, і за не надто розкішні покої, де її милість оселили у замку Чорному. — Ми робимо, що можемо, ваша милосте, — пояснив князь-воєвода, — але постелі наші тверді, палати холодні, а їжа... — ...поживна, — скінчила за нього королева. — Мені більшого не треба. Я матиму за честь їсти те саме, що й ви. Братчиків Нічної Варти так само вразив дракон королеви, як люд Білої Гавані перед ними, хоча сама королева зауважила, що Срібнокрилка "не любить цієї Стіни". Стояло літо, Стіна плакала, і все ж із кожним подихом вітру відчувався крижаний подих, од якого дракониця сичала і клацала зубами. "Тричі я вилітала Срібнокрилкою високо над замком Чорним, і тричі намагалася спрямувати її північніше Стіни, — написала Алісанна Джаяхаерисові, — але щоразу вона повертала на південь і відмовлялася летіти. Такого, щоб вона не полетіла, куди я забажаю, раніше не було. Я сміялася, коли сіла на землю, щоб чорні братчики не запідозрили чогось, але її впертість мене стурбувала і турбує досі". У замку Чорному королева побачила перших дичаків. Трохи не перед самим її прибуттям загін наскочників було застукано при спробі перелізти Стіну, і з тузінь недобитих у сутичці показали королеві у клітках. Коли її милість спитала, що їм зроблять, то почула, що відріжуть вуха і відпустять північніше Стіни. — Крім отих трьох, — відповіли братчики, показуючи трьох безвухих бранців. — Тим знімуть голови, бо їх вже колись ловили. Якби вони мали клепку в голові, пояснили чорні вартові королеві, то, втративши вуха, дослухалися б до застороги й сиділи на своєму боці Стіни. — Та майже всім клепки бракує, — додав братчик. Троє братчиків були співцями, перш ніж вдягти чорне; вони по черзі розважали її милість вечорами, заводячи стародавні думи, бойові заспіви, зухвалі пісеньки з куренів братства. Сам князь-воєвода Бурляй повіз королеву до страхолюдної пущі (з кінним супроводом у сотню розвідників). Коли Алісанна висловила бажання побачити інші замки вздовж Стіни, перший розвідник Бентон Гловер повіз її на захід верхівкою Стіни повз Сніг-Браму до Ніч-Крому, де вони спустилися і влаштувалися на ніч. Перехід верхом Стіни, вирішила королева, був найнадзвичайнішою подорожжю в її житті, "такою ж захопливою, як і холодною, хоча вітер тут дмухав так, що я боялася, чи не впаду зі Стіни". Сам Ніч-Кром вона завважила за похмуре і зловісне місце. "Він такий величезний, що люди тут здаються мишами у зруйнованій палаті, — розповіла королева Джаяхаерисові, — і в ньому лежить пітьма... а в повітрі висить смак... я була рада, коли пішла звідти". Та не слід гадати, ніби всі дні й ночі королеви у замку Чорному були віддані порожнім розвагам. Вона перебувала там у справах Залізного Престолу, нагадала її милість князеві Бурляю. Відтак чимало полуденних годин королева просиділа з воєводою та його старшиною, обговорюючи дичаків, Стіну і потреби Варти. — Над усе королева повинна вміти слухати, — часто повторювала Алісанна Таргарієн. У замку Чорному вона довела свої слова ділом. Королева слухала, королева чула і заслужила вічну відданість Нічної Варти своїми вчинками. Вона зрозуміла, що Варті потрібен замок між Сніг-Брамою та Крижаним Слідом, сказала королева воєводі Бурляю, але Ніч-Кром був завеликий, напівзруйнований і зжер би силу-силенну дров на обігрів. Варта має покинути його, сказала королева, і збудувати менший замок далі на схід. Воєвода Бурляй погодився... але Варті бракувало грошей на будівництво нових замків, сказав він. Алісанна передбачила це утруднення. Вона оплатить будівництво сама, сказала королева князеві-воєводі, і пообіцяла віддати на сю справу свої коштовності. — А коштовностей я маю чимало, — зауважила її милість. Вісім років пішло на мурування нового замку, який отримав ім'я Глиб-Озеро. Перед його трапезною палатою донині стоїть кам'яна подоба Алісанни Таргарієн. Ніч-Кром покинули ще до завершення Глиб-Озера, як і забажала королева. Наостанок князь-воєвода Бурляй перейменував Сніг-Браму на її честь у Королевину Браму. Королева Алісанна також забажала вислухати жінок Півночі. Коли воєвода Бурляй розказав, що на Стіні жінок немає, вона уперто наполягала... аж доки князь-воєвода не здався. З великою нехіттю він супроводив королеву до селища на південь од Стіни, яке чорні братчики величали Кротовиною. Там, сказав князь-воєвода, знайдуться жінки, хоча майже всі — непутящі. Братчики Нічної Варти не беруть дружин, пояснив воєвода, проте залишаються чоловіками з певними потребами. Королева Алісанна сказала, що їй до того байдуже, і влаштувала жіночий двір для повій та розтіпах Кротовини... де почула оповіді, які невдовзі змінять звичаї Семицарства назавжди і остаточно. Тим часом у Король-Березі архонт Тирошу, князь Пентосу та Джаяхаерис І Таргарієн, володар Вестеросу, нарешті приклали печатки до "Угоди про вічний мир". Те, що її взагалі вдалося укласти, вважалося майже дивом, яке почасти спричинив король прихованою загрозою вдатися до війни, якщо згоди не буде досягнуто. (Наслідки угоди виявилися ще гіршими за самі перемови. По поверненні до Тирошу від архонта часто чули, що Король-Берег — то "смердюча болячка", негідна зватися містом; тоді як магістрати Пентосу, невдоволені умовами, за звичаєм їхнього міста віддали князя в жертву своїм чудернацьким богам.) Лише тоді король Джаяхаерис нарешті відчув себе вільним летіти на північ Вермітором. Вони з королевою возз'єдналися у Зимосічі після півроку життя нарізно. Перебування короля у Зимосічі почалося недобре. По прибутті короля Аларік Старк повів його милість униз до крипти під замком — показати могилу свого брата. — Саме вам Вальтон завдячує чи не найбільше тим, що лежить тут у пітьмі. Мечі та Зірки, послід ваших семи богів... що нам до них? Ви заслали їх на Стіну сотнями і тисячами — стільки, що Нічна Варта ледве їх прогодувала... а коли найзрадливіші з-поміж засланців збунтувалися, придушення бунту коштувало моєму братові життя. — Він сплатив страшну ціну, — погодився король, — але ж не такі були мої наміри. Прийміть мої співчуття, пане князю, і глибоку вдячність. — Я б краще лишив собі брата, — похмуро і тяжко відповів князь Аларік. Князь Старк і король Джаяхаерис вже ніколи не стануть друзями; тінь Вальтона Старка лишатиметься між ними до кінця. І все ж вони віднайшли таку-сяку згоду завдяки добрим намірам та намаганням королеви Алісанни. Королева відвідала Брандонів Дарунок — землі на південь од Стіни, які Брандон Будівник віддав Варті для її утримання та добробуту. — Цього не досить, — сказала вона королю. — Земля тут неплідна і кам'яниста, гори майже не населені. Варті бракує грошей, а як прийде зима, то бракуватиме харчів. І вона запропонувала додати Нічній Варті Новий Дарунок — ще одну смугу землі південніше від Брандонового Дарунку. Цей намір не втішив князя Аларіка; хай він і був вірним другом Нічній Варті, проте знав, що панство, яке володіло тими землями, не зрадіє, коли їх раптом схочуть забрати. — Не маю сумніву, ви їх умовите, князю Аларіку, — сказала королева. Зрештою, зачарований нею, Аларік Старк погодився, що так можна вчинити. І ось Нічна Варта отримала на додачу до свого колишнього Дарунку ще один, такий самий завбільшки. Нам майже нічого додати про перебування королеви Алісанни та короля Джаяхаериса на Півночі. Після ще двох тижнів у Зимосічі вони подалися до Торгенового Закута, звідти — до Курганища, де князь Турстан показав їм поховання Першокороля і влаштував на їхню честь щось на кшталт турніру, хай і вбогого порівняно з розвагами лицарського півдня. Відти Вермітор і Срібнокрилка понесли Джаяхаериса та Алісанну назад до Король-Берега. Чоловіки й жінки їхнього почту мусили витримати тяжчу мандрівку суходолом від Курганища до Білої Гавані, а звідти вже морем додому. Ще не встиг почет досягти Білої Гавані, а король Джаяхаерис вже сидів з радою в Червоному Дитинці й розглядав прохання, подане дружиною. Коли зібралися септон Барт, великий маестер Беніфер та решта, Алісанна розповіла їм про відвідини Стіни та день, який провела з хвойдами і усіма зганьбленими жінками Кротовини. — Там була дівчина, — розповіла королева, — не старша за мене, як я стою оце перед вами. Показна на вроду... хоч і не така вже, яка була колись. Батько її був коваль, і коли дівчині виповнилося чотирнадцять, віддав її руку своєму підмайстрові. Хлопець її кохав, вона його теж, їх належним чином одружили... та не встигли вимовити обітниці, як на весіллі з'явився їхній пан зі стражниками і завимагав собі право першої ночі. Пан забрав дівчину до своєї вежі, втішився нею, а наступного ранку наказав варті повернути чоловікові. — Але цноту її було сплюндровано, як і кохання, що відчував до неї підмайстер. Він не зміг підняти руку на пана, боячись за своє життя, зате підняв на дружину. Коли стало зрозуміло, що жінка носить панське дитя, чоловік вибив його з неї. Від того дня він не кликав дружину інакше як "хвойда", доки дівчина не вирішила, що коли вже так зветься, то так і житиме, і вирушила до Кротовини. Там вона перебуває і зараз, сумна дитина, спаплюжена життям... а тим часом в інших селах виходять заміж інші дівчата, й інші пани вимагають собі першої ночі. — Її оповідь була найгіршою, але не єдиною. Жінки у Білій Гавані, у Кротовині, у Курганищі теж розповідали мені про свої перші ночі. А я ж нічого не знала, панове радники. Авжеж, про звичай я чула. Навіть на Дракон-Камені гуляють перекази про чоловіків мого власного дому Таргарієн, які почувалися вільними розважатися з дружинами рибалок і слуг, плодити з ними дітей... — "Драконовим насінням" звуть таких дітей, — вочевидь неохоче мовив Джаяхаерис. — Хвалитися нема чим, але таке трапляється, і частіше, мабуть, ніж ми згодні визнати. Щоправда, у таких дітях кохаються батьки. Сам Орис Баратеон був з "драконового насіння" — братом-байстрюком нашого діда. Чи було його наряджено у таку першу ніч — цього не скажу, але князь Аеріон був його батьком, це знають усі. Були подаровані дарунки... — Дарунки?! — перепитала королева голосом, від зневаги гострішим за ніж. — А й справді, честі вже катма, то чом би не втішитися даруночком?! Я знала, правду кажучи, що подібні речі відбувалися століття тому, але гадки не мала, що звичай аж так повсюдно зберігся до наших днів. А чи й знати не хотіла — заплющувала-бо очі... але та сердешна жінка з Кротовини мені їх розплющила. Право першої ночі, отакої! Ваша милосте, панове радники, час покласти йому край. Благаю вас! Після слів королеви впала тиша, пише великий маестер Беніфер. Пани малої ради незатишно посовалися у кріслах і перезирнулися; нарешті заговорив сам король — неохоче, але не без співчуття. Прохання королеви виконати нелегко, мовив Джаяхаерис. Панство схильне до непокори, коли королі забирають у нього те, що пани вважають своїм. — Їхні землі, їхнє золото, їхні права... — ...їхніх дружин? — скінчила Алісанна. — Пригадую наше весілля, ласкавий пане чоловіку. Якби ви були ковалем, я — пралею, і раптом на день наших шлюбних обітниць якийсь пан прибув забрати мою цноту, що б ви тоді зробили? — Вбив би його, — мовив Джаяхаерис, — але ж я не коваль. — А якби були? — наполягала королева. — Коваль — теж чоловік, хіба ні? Який чоловік, окрім нікчемного боягуза, стоятиме покірно, поки інший чоловік ганьбить його дружину? Авжеж ми не хочемо, щоб ковалі вбивали панів і князів. Вона обернулася до великого маестра Беніфера і продовжила: — Я знаю, як помер Гаргон Когерис. Гаргон Гість. Цікаво, скільки ще сталося таких прикростей? — Більше, ніж визнається, — мусив відповісти Беніфер. — Про таке згадують нечасто, бо бояться, щоб інші не вчинили так само, але... — Перша ніч — це образа королівського миру, — рішуче ствердила королева. — Образа не лише юної діви, але й її чоловіка... і дружини пана теж, не забуваймо. Що роблять шляхетні панії, поки їхні чоловіки десь там ламають калину дівчатам-нареченим? Вишивають? Співають? Моляться? Я б молилася, щоб пан чоловік дорогою додому впав з коня і скрутив собі в'язи. На це король Джаяхаерис посміхнувся, але вочевидь почувався дедалі незатишніше. — Право першої ночі — стародавній звичай, — спробував заперечити він, але не надто палко. — Таке саме панське право, як яма та шибениця. На південь од Перешийку він уживається нечасто, казали мені, проте досі існує і вважається за невід'ємний. Деякі з моїх найзапекліших підданих вельми неохоче його зречуться. На вашому боці правда, кохана пані дружино, але іноді краще не будити дракона, що спить. — Це ми — дракони, що сплять! — здибилася королева. — А ті пани, які так полюбляють свої перші ночі — брудні пси! З якого дива вони тамують хіть з дівчатами, які щойно присягнулися у вічному коханні іншим чоловікам? Хіба не мають власних дружин? Вигнали усіх повій зі своїх маєтностей? Забули, навіщо їм руки виросли? Наступним подав голос юстиціарій Альбин Масей: — Право першої ночі народжене, ваша милосте, не самою лише хіттю. Це вельми стародавній звичай, старіший за андалів і Святу Віру. Його витоки, без сумніву, губляться у Віку Світанку. Першолюди були диким плем'ям, і подібно дичакам за Стіною, поважали саму лише силу, йшли лише за могутніми. Їхні князі та королі були воїнами, дужими звитяжцями, і синів вони хотіли мати таких самих. Якщо воїн і ватажок обирав обдарувати своїм сім'ям якусь дівчину в її весільну ніч, це вважалося таким собі... благословенням. А якщо від того народжувалося дитя, то на краще. Тоді чоловік пишався, що виховує сина великого воїна як свого власного. — Може, так воно і було десять тисяч років тому, — відповіла королева, — проте пани, які нині приходять вимагати першої ночі, геть не великі звитяжці. Ви не чули, що про них кажуть жінки. А я чула. Потворні, жирні, жорстокі старигани, побиті віспою підлітки, ґвалтівники, слиняві збоченці, вкриті рубцями, чиряками та виразками, немиті з півроку, а в засмальцьованому волоссі вошей аж кишить. Ось ваші могутні ватажки. Я розмовляла з дівчатами — жодна не почувалася поблагословленою. — В Андалосі андали ніколи не мали звичаю першої ночі, — зауважив великий маестер Беніфер. — Коли вони прийшли на Вестерос і змели королівства першолюдей, то знайшли тут сей звичай і вирішили не чіпати — так само, як божегаї. Далі говорив септон Барт, звертаючись до короля: — Коли буде ваша ласка, пане королю, дарувати мені зухвалість... насмілюся зауважити, що її милість кажуть слушно. Першолюди, вірогідно, мали якусь причину так чинити, але то були давні племена, які билися спижевими сокирами і годували оберіг-дерева кров'ю. Ми — зовсім не вони, і настав час покласти цьому злу край. Воно суперечить усім засадам лицарства. Наші лицарі присягаються захищати невинність дів... та виходить, не тоді, коли їхній пан сам вирішить спаплюжити сю невинність. Ми проказуємо шлюбні обітниці перед Батьком і Матір'ю, обіцяємо вірність одне одному, доки Морок не прийде нас розлучити, і ніде у "Семикутній зірці" не сказано, що ці обітниці не стосуються вельможного панства. Ви праві, ваша милосте: дехто з панів бурчатиме невдоволено, а надто на Півночі... але всі юні діви подякують нам, і всі чоловіки, і матері з батьками, ось як щойно сказали пані королева. Я знаю, що й Боговірним це припаде до смаку. Не сумнівайтеся, його пресвятість верховний септон скаже своє слово. Коли Барт скінчив, Джаяхаерис Таргарієн викинув руки угору. — Ну годі, я вже знаю, що програв. Гаразд. Бути по тому. Так було ухвалено другий з законів, які простолюдці назвали "Законами королеви Алісанни" — скасування давнього панського права першої ночі з доньками своїх підданих. Закон ухвалював, що цнота нареченої належить лише чоловікові, з яким її з'єднав у шлюбі септон або серце-дерево, і будь-який інший чоловік, пан чи хам, який забере сказану цноту в весільну або іншу ніч, вважатиметься винним у злочині зґвалтування. Наприкінці року 58-го по Аегоновому Завоюванні король Джаяхаерис відсвяткував десяту річницю свого вінчання на царство у Зоряному Септі Старограду. Хлопчина-голопуцьок, якого тоді коронував верховний септон, зник без сліду; на його місці нині стояв чоловік двадцяти чотирьох років, король до останнього вершка. Ріденькі пасма вусів та бороди, які його милість почав ростити наприпочатку свого панування, перетворилися на ошатну золоту бороду, помережану сріблом. Довге незрізане волосся він носив заплетеним у товсту косу, що спадала майже до крижів. Високий та вродливий, Джаяхаерис рухався вишукано і зграбно — хоч у танку, хоч у дворищі з мечем. Посмішка його, як казали, зігрівала серце кожної дівчини у Семицарстві, а від гніву на обличчі холола кров у жилах ворогів. Сестру його, королеву, піддані кохали ще більше за короля. "Ласкавою королевою Алісанною" кликало її простолюддя від Старограду до Стіни. Боги поблагословили їхній шлюб трьома здоровими дітьми: двома прехорошими юними принцами та принцесою, за якою дух ронила вся держава. За десятиліття правління король і королева взнали журбу та жахіття, зраду і розбрат, смерть коханих людей, але приборкали бурю, пережили лихо, загартувалися і вдосконалилися через усе, що відбулося. Їхні досягнення були беззаперечні; Семицарство перебувало в мирі та квітло добробутом, у живій пам'яті ще не баченим. Отже, настав час святкувати, і святкування відбулося. На річницю коронації в Король-Березі влаштували турнір. Принцеса Даянерис та принци Аемон і Баелон поділяли королівську ложу з матір'ю та батьком і потопали у вітаннях юрби. На чесному полі вражав глядачів незрівнянною майстерністю пан Риам Рожвин, наймолодший син князя вертоградського Манфрида Рожвина, коронного корабельника та верховного адмірала при королі Джаяхаерисі. У низці герців пан Риам зсадив з коней Ронала Баратеона, Артора Дубосерда, Сімона Дондаріона, Гариса Роха (улюбленця посполитих — пана Гарохкала) і двох лицарів Королегвардії — Лавренція Розстана і Лукамора Моца. Коли юний достойник наблизився ристю до королівської ложі та увінчав Ласкаву Королеву Алісанну вінцем королеви краси та кохання, поспільство здійняло схвальне ревище. Листя на деревах забарвилося золотим, жовтогарячим, брунатним; панії при дворі вдягали сукні осінніх кольорів. На бенкеті після закінчення турніру з'явився князь Рогар Баратеон з дітьми — Боремундом та Джоселин; усіх тепло привітали та обійняли король і королева. До святкування приєдналося панство королівств: Лиман Ланістер з Кастерлі-на-Скелі, Даемон Веларіон з Плавня, Прентис Таллі з Водоплину, Родрік Арин з Долини, ба навіть князі Рябин і Дубосерд, чиї затяги колись стояли поруч із септоном Місяцем. Від Півночі з'явився князь Теомор Мандерлі. Аларік Старк не прибув, але прибули його сини і донька Алара, яка, сором'язливо шаріючись, стала до нових обов'язків покойової дівчини при жіночому почті королеви. Верховний септон занедужив і не приїхав, але прислав щойно висвячену септу Раелу, яка раніше належала до Таргарієнів — таку ж сором'язливу, але усміхнену. Казали, що королева заплакала від щастя, побачивши її, бо обличчям й постаттю Раела виглядала точнісінько як сестра Аерея, лише трохи старша. То була година теплих обіймів, посмішок, здравиць та примирень, відновлення старої дружби та народження нової, сміху та цілунків. То була добра і щедра година — справжня золота осінь під знаком миру та добробуту. А тим часом насувалася зима. Довге королювання Намагання, нащадки і негаразди На сьомий день року 59-го по Аегоновім Завоюванні вгору Шемріт-Сагою в порт Старограду ввійшов пошарпаний дорогою корабель. Вітрила він мав залатані, покошлані, поплямовані сіллю, фарбу на боках — вицвілу і облуплену, а прапор на щоглі — такий вигорілий на сонці, що вже і кольорів не добереш. Аж коли корабель прип'яли біля пришибу, його нарешті упізнали попри вкрай жалюгідний стан. То була "Панна Мередита", востаннє бачена майже за три роки перед тим, коли виходила зі Старограду на подолання Західного моря. Коли жеглярі почали сходити на берег і зносити добро, юрби купців, гаківників, хвойд, мореплавців та злодіїв пороззявляли роти з подиву. Дев'ять з кожних десяти, що зійшли на берег, були чорні або брунатні шкірою. Хвилі збудження пронеслися туди й сюди уздовж пришибів. Невже "Панна Мередита" таки подолала Західне море? Невже люди у казкових землях далекого заходу такі ж темношкірі, як літньоостров'яни? Лише коли з корабля спустився сам пан Явтух Вишестраж, чутки стишилися і завмерли. Онук князя Донела був кощавий, спалений сонцем, зі зморшками на обличчі, яких не мав раніше. З ним прибула жменька староградців — усі, хто лишився від першого гурту корабельників. При стоянці його зустрів один з дідових митників і у швидкій розмові з'ясував, що сталося. Виявилося, що жеглярі з "Панни Мередити" не лише виглядали літньоостров'янами, а й були ними, винайнятими на Софоріосі ("за здирницьку платню", — жалівся пан Явтух) навзамін втрачених. Йому знадобляться тягоноші, сказав капітан. Черево корабля аж пухне багатим крамом... але не з земель за Західним морем. "То була лише мрія", — сказав він. Невдовзі з'явилися і лицарі князя Донела з наказом супроводити прибульця до Вишестражу. Там, у палатах свого діда, з келихом вина в руці пан Явтух Вишестраж розповів про свою подорож. Писарі князя Донела поспіхом записували, і за кілька днів оповідь розповсюдилася усім Вестеросом — гінцями, співцями і круками. Подорож почалася так справно, що кращого призвістку і не буває, розповів пан Явтух. Опинившись за Вертоградом, панна Надзахід повернула "Ловця сонця" на південь-південний захід, шукаючи тепліших вод і сприятливих вітрів; "Панна Мередита" і "Осінній місяць" рушили услід. Великий браавоський думбас летів птахом, маючи вітер у вітрилах, і Вишестражі ледве трималися нарівні. — Наприпочатку нам посміхалася Седмиця. Вдень ми мали сонце, вночі — місяць, а кращого вітру жоден чоловік, та й жодна панна не могли б і побажати. Зовсім самотні ми там не були — час від часу бачили рибалок, а одного разу великий темний корабель, що міг бути лише китобоєм з Ібу. А риба, скільки риби... просто поруч нас пливли морські кабанці, наче ніколи не бачили корабля. Ми всі гадали, що нас боги поблагословили. За дванадцять днів безпечного плавання геть від Вестеросу "Ловець сонця" і двійко його супутників вирівнялися на півдні проти Літніх островів, якщо не помилилися у розрахунках, а на захід просунулися далі, ніж будь-який корабель перед ними... чи принаймні корабель, який повернувся з розповіддю про подорож. На "Панні Мередиті" та "Осінньому місяці" вибили чопи з барилець золотого вертоградського, щоб випити за здійснене; на "Ловці сонця" жеглярі пили пряну медовуху з Ланіспорту. І нехай когось із них непокоїло, що вже чотири дні в небі не показувався жоден птах, але усі тримали язики на припоні. Боги не терплять людської пихи, вчать нас септони; писано у "Семикутній зірці", що погордливе піднесення передує падінню. Можливо, Алиса Надзахід і Вишестражі надто бучно та зарано святкували свої здобутки у далеких морях, бо невдовзі їхня велична подорож зустріла великі утруднення. — Спершу ми втратили вітер, — розповів пан Явтух двору свого діда. — Майже два тижні хоч би тобі легітом повіяло, а кораблі пересувалися лише туди, куди їх тягли човнами. На "Осінньому місяці" у тузні барил солонини завелися черви. Саме по собі то горе невелике, але ознака недобра. А тоді на захід сонця одного дня вітер повернувся; небо почервоніло, наче кров, і люди, глядючи на те, забурмотіли незатишно. Я їм сказав, що то для нас добрий знак, але обдурив. Ще вдосвіта зірки зникли, а вітер завив вовком. І тоді море піднялося та оскаженіло. То була перша буря, мовив пан Явтух. Наступна почалася за два дні, а потім третя, і кожна була гірша за попередню. — Хвилі здіймалися вище від щогл, навколо шаленів грім, били блискавиці, яких я ще не бачив — такі собі стовпи сліпучого вогню, аж очі випікали. Одна вдарила у "Осінній місяць" і розколола щоглу від верхівки до чардаку. В самий розпал цього пекла один з моїх людей загукав, що бачить виткнуті з води мацаки — чи не найгірше, що боїться почути кожен капітан. "Ловця сонця" ми вже дотоді втратили з очей, лишилася моя панночка та "Місяць". Море з кожною хвилею переливало через наші чардаки, людей змивало в море, і вони безсило чіплялися за линви. Я бачив на власні очі, як потонув "Осінній місяць". Ось він ще на воді, побитий та погорілий, але плаває. А ось здіймається хвиля і ковтає його геть-чисто увесь; оком не змигнув, а вже нема. Отакенна була хвиля — велетенська, мов гора; але всі мої хлопці волали: "Кракен, кракен!", і досі про кракена торочать, хоч у око їм стрель. — Боги відають, як ми пережили ту ніч, але ось — живі нівроку. Наступного ранку море знову стишилося, засяяло сонце, а водичка стала така блакитна й чиста, що ніхто не сказав би, де там під нею лежить мій мертвий брат з усім своїм гуртом. "Панну Мередиту" добряче побило: вітрила пошматувало, щогли покололо, дев'ятеро людей пропало. Ну, помолилися ми за втрачених і заходилися лагодити, що могли... і того ж полудня з воронячого гнізда побачили вдалині вітрила. То був "Ловець сонця" — вертався по нас. Панна Надзахід зробила дещо більше, ніж пережила бурю — вона знайшла землю. Вітри та буремні моря відділили її "Ловця сонця" від Вишестражів та погнали на захід; а коли зранку розвиднілося, спостерігач у воронячому гнізді помітив птахів, що кружляли над гірською вершиною, ледве видною в мариві на обрії. "Гора на чолі двох пагорбів", — сказала про неї Алиса. "Панна Мередита" сама ходити морем не могла, та з поміччю трьох човнів з "Ловця сонця" її відтягли до островів на безпечну стоянку. Два пошарпаних бурями корабля стояли біля островів більш як два тижні, лагодячи потрощене та поповнюючи запаси. Панна Алиса справляла перемогу — адже то була дальша на захід земля, ніж будь-який відомий суходіл; острови, не змальовані на жодній мапі світу. Оскільки островів було три, вона назвала їх Аегон, Раеніс та Візенья. Люди там не мешкали, але струмків і потоків не бракувало, і мандрівники вдосталь наповнили барила свіжою водою. Були там і дикі свині, і великі ліниві сірі ящірки завбільшки з оленя, і дерева, обтяжені плодами та горіхами. Скуштувавши деякі з них, Явтух Вишестраж оголосив, що далі пливти немає потреби. — Хіба нам мало цього відкриття? — спитав він. — Тут є прянощі, яких я ніколи не брав до рота, а оці рожеві плоди... ми тримаємо в руках казкові статки. Проте Алиса Надзахід мала сумніви. Три невеличкі острови — найбільший ледве з третину Дракон-Каменя — то ніщо. Справжні дива мають лежати західніше. Можливо, просто за обрієм відкривається новий Есос. — А можливо, ще п'ять тисяч верст порожнього моря, — відповів пан Явтух. Панна Алиса прохала, благала, виплітала хитромудрі тенета слів, але Вишестража не схилила. — Якби я і схотів, мені б люди не дозволили, — розказав він князеві Донелу в Вишестражі. — Всі до останнього були переконані, що бачили, як "Осінній місяць" тягне на дно велетенський кракен. Тож якби я наказав рушати далі, вони б згодували мене хвилям і знайшли іншого капітана. Відтак, випливши з острова, мандрівники розділилися. "Панна Мередита" повернула на схід додому, а Алиса Надзахід на "Ловці сонця" продовжила шлях на захід, намагаючись зловити своє сонце. Але подорож Явтуха Вишестража назад виявилася чи не гіршою, ніж шлях туди. Буревіїв у дорозі не бракувало, хоча тяжчого за той, що поглинув братів корабель, вже не було. Вітри були проти них, жеглярі мусили весь час перекладати носа туди й сюди. Вони взяли на корабель трьох великих сірих ящірок; одна вкусила стернового — довелося відтяти йому позеленілу ногу. Ще за кілька днів вони зустріли зграю великих китів. Один з них — білий велет, більший за корабель — навмисне врізався у "Панну Мередиту" і розколов їй коріб. Пан Явтух мусив перекласти на Літні острови, вважаючи їх найближчою землею. Але вони лежали далі на південь, ніж йому ввижалося; повз острови вони схибили і зрештою прибилися до берега Софоріосу. — А там ми засиділися аж на рік, — розповів лицар дідові, — намагаючись знову спустити "Панну Мередиту" на воду, бо поламало нас гірше, ніж ми гадали. У тій землі теж не бракувало багатств, які просилися до рук, і ми на них накидали оком, брехати не буду. Смарагди, золото, прянощі, всяке таке... і чимало гіршого. Дивні створіння: мавпи, що ходять, як люди; люди, що виють, як мавпи; змії-виверни, василіски, ще сотня різновидів гаспидів, і всі до одного отруйні на смерть. Кілька моїх людей просто зникли уночі. А хто не зник, почав помирати. Одного вкусила муха — штрикнула в шию, ну що такого, чи варто перейматися... За три дні з нього вже злазила шкіра, а з вух, прутня і дупи цебеніла кров. Коли п'єш солону воду, то втрачаєш глузд, це кожен жегляр знає, але тамтешня прісна вода нічим не краща. У ній хробаки плавають — малі, що й не побачиш, — а коли проковтнеш, вони тобі у бебехи яйця відкладуть. А лихоманка... не було дня, щоб хоч половина моїх людей була придатна до роботи. Ми б там усі дуба врізали, гадаю так. Але нас, на щастя, здибали якісь літньоостров'яни, що пливли собі мимо. Вони те пекло, здається мені, добряче знають, хоча коли спитаєш, то справляють мовчанку. На тім скінчилася оповідь Вишестража і їхня велика пригода. Що ж до панни Алиси Надзахід, уродженої Елісси з дому Файян, де скінчилася її пригода — того ми сказати не можемо. "Ловець сонця" зник на заході, шукаючи земель за Західним морем, і ніколи більше не з'являвся на очі людям. Хіба що... За багато років по тому Корліс Веларіон — хлопчик, народжений на Плавні року 53-го по А.З., — поведе свій корабель "Морський змій" у дев'ять великих подорожей і запливе далі, ніж насмілювалася будь-яка людина Вестеросу. В першій подорожі він пройшов крізь Нефритову Браму до Ї-Ті та острова Ленг і повернувся з таким шматом шовку, прянощів та жаду, що дім Веларіон на певний час став найбагатшим княжим домом усіх королівств Семицарства. У другій подорожі пан Корліс завіявся ще далі на схід і став першим вестеросцем, що досяг Асшаю-коло-Тіні — похмурого чорного міста чародіїв-тінев'язів на дальньому краєчку світу. Там він втратив своє серденько і половину жеглярів, якщо вірити переказам... і там, у Асшайській гавані, помітив старий, вельми побитий вітрами корабель, який міг бути лише "Ловцем сонця" — у тім пан Корліс клявся відтоді й довіку. Одначе року 59-го по А.З. Корліс Веларіон був хлопчиком шести років, що мріяв про море; наразі ми залишимо його і повернемося до кінця осені того тяжкого року, коли небеса потемнішали, дмухнули вітри, і на Вестерос знову прийшла зима. Зима 59-60 рр. А.З. була надзвичайно жорстока — всі, хто пережив її, погоджувалися одностайно. Північ відчула перший і найстрашніший її удар: вимерзав урожай на ланах, крижаніли струмки, з вереском налітали з-за Стіни колючі вітри. Хоча князь Аларік Старк звелів відкладати половину кожного врожаю на прийдешню зиму, не все його значкове панство корилося наказові. Коли ж почали порожніти клуні та комори, землею потягся голод; старі прощалися з дітьми і виходили у сніги помирати, щоб молодші родичі жили. Врожаї загинули у річковому і західному краях, і в Долині теж, ба навіть де-не-де у Обширі. Хто мав харчі, почав їх заощаджувати; в усьому Семицарстві швидко дорожчав хліб, ще швидше — м'ясо, а плоди городів та садів у містах і містечках майже зникли. А потім прийшла трясовиця, і землею загуляв Морок. Маестри знали про трясовицю. Вони бачили щось подібне століття тому, і книжки докладно описували перебіг хвороби. Вважалося, що пошесть прийшла на Вестерос з-за моря — з одного з Вільних Міст, а чи й дальших східних земель. Портові міста, селища при зручних для кораблів затоках завжди відчували перший і найтяжчий удар. Чимало простолюдців вірили, що хворобу розносять щури, та не ті старі сірі друзі з Король-Берега і Старограду — великі, зухвалі, хижі, — а менші чорні, які спритно тікали з черева корабля линвами, що припинали корабель до берега. На втіху Цитаделі, вину щурів не було доведено, але раптом кожне господарство у Семицарстві, од найвеличнішого замку до найпоганючішої халупи, забажало мати кота. Перш ніж трясовиця виснажилася тієї зими, кошенят продавали мало не за ціну лицарських коней. Ознаки хвороби були добре відомі. Людину починало трохи морозити, вона скаржилася на холод, підкидала дров у вогонь, ховалася під ковдрами або купою хутра. Хтось прохав гарячої юшки, пряного вина або, попри здоровий глузд, пива. Проте ані ковдри, ані юшка перебігу хвороби не зупиняли. Невдовзі починалася трясця — спершу ледь-ледь, неначе легке тріпотіння, пересмик, а тоді тремтіння, яке неухильно посилювалося. Кінцівками жертви вгору і вниз бігали "курячі лапи", наче військо завойовників. Дотоді хворого вже трусило так страшно, що й зуби цокотіли, а руки і ноги починали судомитися і скручуватися. Коли вуста жертви синіли, і починався кривавий кашель, кінець був уже недалечко. Щойно хворого починало морозити, трясовиця тривала недовго — смерть наставала за день, а видужував хіба що один хворий з п'яти. Все це маестри добре знали. Лише не відали, звідки трясовиця узялася, як її спинити і як лікувати. Пробували припарки, пробували трунки. Пропонувалася гостра гірчиця і драконоперці, присмачене зміїною отрутою вино, від якого німіли вуста. Хворих занурювали в гарячу купіль, трохи не в окріп. Казали, що хворобу лікує зелена городина; потім — сира риба; потім — червоне м'ясо, і що кривавіше, то краще. Деякі цілителі, облишивши надію на м'ясо, давали хворим пити кров. Вживалися обкурювання та вдихання різноманітних димів з листя. Один князь наказав оточити його стіною вогню з жарких багать. Взимку року 59-го по А.З. трясовиця прийшла зі сходу, перетнула затоку Чорноводу і ринула вгору річкою Чорноводою. Ще перед Король-Берегом згубний холод відвідав острови біля коронного краю. Едвил Кельтигар, колишній Правиця Маегора, а потім вельми зневажений коронний підскарбій, помер першим з зацного панства держави. Його син та спадкоємець пішов за батьком до могили за три дні по ньому. У Граківні помер князь Стаунтон, а за ним і дружина. Їхні діти з переляку зачинилися у опочивальні та замкнули двері, але тим не врятувалися. На Дракон-Камені смерть прийшла по улюблену септу королеви — Едиту. На острові Плавень Володар Припливів Даемон Веларіон видужав, повернувшись від межі смерті, але другий його син і три доньки залишили цей світ. Князь Бар-Емон, князь Росбі, пані Джирела Дівоставська... дзвони відспівали по ним і по багатьом нижчим чоловікам та жінкам. По всьому Семицарстві лихо спізнали і чесні, й підлі. Найстаріші та наймолодші перебували у найбільшій небезпеці, але пошесть не милувала і чоловіків та жінок у розквіті сил. Перелік забраних хворобою містив найвеличніших князів, найшляхетніших паній, найхоробріших лицарів. Помер, трясучись, Прентис Таллі у Водоплині; пані Люсинда пережила його на один день. Не стало Лимана Ланістера, могутнього князя у Кастерлі-на-Скелі, а з ним чималого числа західного панства: князя Марбранда з Попельні, князя Тарбека з Тарбекова, князя Вестерліна з Прискалку. Князь Тирел у Вирії захворів, але видужав — щоб, святкуючи порятунок, п'яним упасти з коня і загинути за чотири дні по тому. Рогара Баратеона трясовиця не зачепила, а його син та донька від королеви Алисси захворіли, проте одужали; проте брат князя, пан Ронал, помер, і з ним дружини обох братів. Велике портове місто Староград постраждало дуже страшно, втративши чверть мешканців. Явтух Вишестраж, який повернувся живим зі злощасної подорожі Західним морем з Алисою Надзахід, вижив і цього разу, але його дружині та дітям не пощастило. І дідові теж — Донел Длявий, який стільки всього в житті відкладав на пізніший час, не зумів відкласти трясовицю. З ним переставилися у інший світ верховний септон, з півсотні Превелебних, добряча третина архімаестрів, маестрів, підмаестрів та послушників Цитаделі. Та не було року 59-го по А.З. в усій державі місця, враженого гірше за Король-Берег. Серед загиблих опинилися двоє лицарів Королегвардії: старий пан Сем з Кислогорба та добросердий веселун пан Віктор Відважний, а також троє панів-радників: Альбин Масей, К'ярл Корбрей і великий маестер Беніфер власною особою. Беніфер служив на посаді п'ятнадцять років, у часи згуби та розквіту, з'явившись до Червоного Дитинця по тому, як Маегор Лютий стяв голови трьом його прямим попередникам. ("То була виняткова хоробрість або виняткова дурість, — зауважить його гостроязикий наступник. — Я б за Маегора і трьох днів не вижив".) Всіх мертвих з часом оплачуть, за всіма сумуватимуть... але нічия смерть не відгукнулася так лунко і негайно, як загибель К'ярла Корбрея. Втративши не лише тисяцького, а й багатьох стражників мертвими або недужними, міська варта неспроможна стала стримати беззаконня та свавілля на стогнах Король-Берега. Обносилися крамниці, ґвалтувалися жінки, а чоловіків грабували та вбивали тільки за те, що вони опинилися не на тій вулиці в неналежну годину. Король Джаяхаерис доручив Королегвардії та надвірному лицарству відновити лад і спокій, але за малим їхнім числом мусив невдовзі відкликати усіх назад до Дитинця. Серед учиненого безладу його милість втратив ще одного зі своїх двірських панів, але не від трясовиці, а внаслідок невігластва і ненависті. Коронний підскарбій Рего Драз ніколи не жив у Червоному Дитинці, хоча місця там не бракувало, і король неодноразово пропонував йому оселитися в замку. Але пентосець віддавав перевагу власному маєткові на Шовковій вулиці, з Драконосхроном на пагорбі Раеніс мало не над головою. Там він міг бавитися з підбічницями, скільки душа бажала, не збурюючи несхвалення двору. Після десяти років служби Залізному Престолові Рего Драз вельми розповнів і вже не сідав верхи, а натомість пересувався між замком та маєтком у візерунчастих визолочених ношах. Але за прикрим недоглядом шлях його пролягав крізь смердюче серце Блошиного Подолу, найбруднішої та найсвавільнішої місцини у місті. У той нещасливий день тузінь найнеоковирніших мешканців Блошиного Подолу якраз гнали провулком порося, сподіваючись поласувати, і випадково натрапили на князя Рего, що просувався вулицями. Хтось був п'яний, усі голодні — порося-бо вислизнуло з рук і накивало п'ятами, — тож вигляд пентосця збурив їхню лють, адже всі до останнього вважали коронного підскарбія винуватим у дорожнечі хліба. Один мав при собі меча, троє — ножі. Решта похапала до рук камені та палиці; усі разом накинулися на ноші, відігнали носіїв князя Рего і викотили його вельможність на землю. Очевидці казали, він верещав про допомогу мовою, яку ніхто не розумів. Коли вельможний пан здійняв руки відвернути зливу ударів, на кожному пальці замерехтіли самоцвіти й золото; нападники оскаженіли ще більше. Якась жінка завищала: — Він з Пентосу! Ці покидьки привезли трясовицю! Один з чоловіків виламав шмат свіжої королівської бруківки та опустив на голову князя Рего знову і знову, залишивши криваву мішанину кісток і мозку. Так загинув "Князь повітря" — під ударами каменів, які сам допоміг королю покласти на вулиці. Ба й тоді нападники не вгамувалися — перш ніж тікати, зірвали з підскарбія багаті шати і повідрізали пальці заради перснів. Коли новина досягла Червоного Дитинця, Джаяхаерис Таргарієн особисто виїхав забрати тіло у оточенні Королегвардії. Його милість охопила така лють при погляді на скоєне, що пан Джофрі Доганяй згодом скаже: "Тієї миті я бачив у обличчі короля його дядька". Вулиці були повні роззяв, що випхалися повитріщатися на короля або на кривавий труп пентоського міняйла. Джаяхаерис розвернув перед ними коня і закричав: — Я хочу знати імена людей, які се скоїли! Скажете — матимете нагороду. Припнете язики — втратите їх! Чимало дармовисів негайно накивали п'ятами, але одна босонога дівчинка виступила наперед і проскрекотіла ім'я. Король подякував і наказав провести лицарів туди, де знаходився вказаний чоловік. Вона привела Королегвардію до шинку, де негідник знайшовся з хвойдою на колінах та трьома перснями князя Рего на пальцях. На тортурах він виказав імена інших нападників, і їх хутко виловили одного за одним. Котрийсь назвався колишнім Бідолахою і заверещав, що хоче вдягти чорне. — Ні, — відповів Джаяхаерис, — у Нічній Варті служать люди честі, а твоя порода гірша за щурів. Нападників завважили негідними чистої смерті від сокири або меча; натомість їх вивісили випатраними з мурів Червоного Дитинця і лишили поволі здихати у корчах, теліпаючи нутрощами біля колін. Дівчинці, яка привела короля до вбивць, посміхнулася краща доля. Її взяла під руку королева Алісанна, посадовила до гарячої купелі та наказала відшкрябати. Одяг їй спалили, голову поголили, дали попоїсти хліба з салом. — У замку є для тебе служба, лише скажи, — запропонувала Алісанна, погодувавши сердешне дитя. — У кухні чи при стайні, де схочеш. Маєш батька? Дівчинка знітилася, кивнула і відповіла, що батька вона мала. — Отой, що ваші милості наказали випатрати. Побитий віспою, з чиряком на оці. А тоді сказала її милості, що хоче служити при кухні. — Бо там багацько хліба. Старий рік скінчився, почався новий, та ніде на Вестеросі не поспішали лаштувати свят і гулянь на честь наближення 60-го року по Аегоновім Завоюванні. За рік перед тим на всіх площах розпалили великі багаття, жінки й чоловіки танцювали навколо них, а дзвони провіщували настання нового року. Минув рік — і багаття розпалювали лише для трупів, а дзвони виспівували рахунок померлих. Стогни Король-Берега спорожніли, а надто вночі; провулки геть забило снігом, з дахів звисали довгі, наче списи, бурульки. На Аегоновім пагорбі король Джаяхаерис наказав зачинити і засунути браму Червоного Дитинця та подвоїти варту на мурах. Вони з королевою та дітьми відстоювали вечірні у замковому септі, зачинялися у Маегоровому Острозі на непишну вечерю, а потім лягали спати. Була година сови, коли королева Алісанна прокинулася, бо донька легенько струснула її плече. — Матінко, — мовила принцеса Даянерис, — мені холодно. Нема потреби розводитися про те, що було далі. Даянерис Таргарієн була улюбленим сонечком усієї держави, і для неї зробили все, що було в силах людських. Молитви та припарки, гаряча юшка та паруюча купіль, ковдри, хутра, розпечені камені, кропивний узвар... Принцесі виповнилося шість, груддю вона не годувалася вже багато років, але покликали і годувальницю, бо дехто вважав, буцімто материне молоко здатне лікувати трясовицю. Маестри бігали туди-сюди, септони та септи читали молитви; король наказав винайняти сотню нових щуроловів і обіцяв платити срібного оленя за кожного мертвого щура — байдуже, сірого чи чорного. Даянерис схотіла своє кошеня, і кошеня їй принесли; коли ж пропасниця посилилася, звірятко викрутилося з рук принцеси і подряпало її. Наступного ранку Джаяхаерис скочив на ноги вдосвіта, волаючи, що потрібен дракон, що донька мусить мати дракона; на Дракон-Камінь негайно вислали круків, вимагаючи від "Драконоглядців", щоб ті негайно привезли до Король-Берега щойно налупленого дракончика. Та ніщо не допомогло. За півтора дні по тому, як дівчинка розбудила матір скаргою на холод, маленька принцеса лежала мертва. Королева зламалася просто у обіймах короля, трусячись так страшно, що боялися, чи не захворіла і вона. Джаяхаерис відвів королеву в покої та наказав дати макового молока для сну. Ледве стоячи на ногах, він вийшов надвір і випустив Вермітора, а тоді полетів на Дракон-Камінь сказати, що молодого дракончика вже не треба. Повернувшись до Король-Гавані, Джаяхаерис випив чару сон-вина і послав по септона Барта. — Як таке могло статися? — завимагав він. — Який гріх вона скоїла? Навіщо богам її забирати? Як це могло статися? Але навіть Барт, мудра та божа людина, не мав для короля відповіді. Король і королева не були єдиними батьками, чию дитину забрала трясовиця; той самий біль відчули ще тисячі інших, чесних та підлих. Проте Джаяхаерисові та Алісанні смерть улюбленої донечки мала завдати особливо жорстокого удару — удару в саме серце "Вчення про винятковість". Принцеса Даянерис була Таргарієн з обох боків, у жилах її текла чиста валірійська кров, а ті, хто походив з Валірії, не були подібні до пересічних людей. Таргарієни мали фіалкові очі, волосся щирого золота і срібла, вони панували у небі на драконах, їх не стосувалися заборони кровозмісу та інші настанови Віри... а ще вони не хворіли. Це знав кожен аж від часів, коли Аенар Вигнанець заявив своє право на Дракон-Камінь. Таргарієни не помирали од віспи або кривавої різачки, їх не мучила костоїдниця, ядуха, кишкозгага та ще безліч хвороб або пошестей, які боги з причин, лише їм відомих, вважали за потрібне напускати на смертних чоловіків та жінок. У крові дракона тече вогонь — так міркували мудрагелі, — а вогонь очищує і випалює всі недуги. Ніхто і гадки не мав, що чистого роду принцеса може померти у трясовиці, наче якась мала простолюдинка. І все ж принцеса померла. Ледве відплакавши за нею, за її чистою милою душею, Джаяхаерис та Алісанна мали вже дійти цього жахливого висновку — можливо, Таргарієни не були такі близькі до богів, як їм здавалося. Зрештою, вони могли бути просто людьми. Коли трясовиця нарешті виснажилася, король Джаяхаерис повернувся до трудів з тяжким зажуреним серцем. Найпершою перед ним постала похмура потреба замінити втрачених друзів та радників. Очолювати міську варту поставили старшого сина князя Манфрида Рожвина — пана Роберта. Пан Гиліс Моріген привів до Королегвардії двох добрих лицарів; його милість охоче подарував білі корзна панові Риаму Рожвину та панові Робіну Хащу. Непересічному юстиціарію — горбаню Альбину Масею — знайти заміну було нелегко. Щоб заповнити його місце в раді, король написав у Долину і прикликав до себе Родріка Арина, юного, проте високоосвіченого князя у Соколиному Гнізді, котрого вони з королевою вперше зустріли хлопчиком десяти років. Цитадель вже надіслала королю Беніферового наступника — гостроязикого великого маестра Елізара. На двадцять років молодший за людину, чий ланцюг він мав одягти, Елізар ніколи ще не мав думки, якою б не поділився уголос. Дехто пліткував, нібито Конклав відіслав його до Король-Берега, аби якось здихатися. Найдовше Джаяхаерис вагався, коли дійшло до вибору нового коронного підскарбія. Рего Драз, хай як його ненавиділи та зневажали, був людиною неабиякого хисту. — Спокушаюся сказати, що такі люди на вулицях не валяються... та правду кажучи, там їх знайти імовірніше, ніж на панських престолах у замках, — сказав король своїй раді. "Князь повітря" не був одружений, але мав трьох байстрюків, що змалку навчалися справи при батьковому коліні. Хай як короля вабила думка запросити когось із них, він розумів, що держава не прийме ще одного пентосця. — Це має бути хтось із вельможного панства Вестеросу, — похмуро визнав він. І знову згадали знайомі імена: Ланістер, Веларіон, Вишестраж... доми, збудовані золотом, не лише залізом. — Ні, всі вони занадто возносять ріг гордині, — заперечив Джаяхаерис. Першим висунув інше ім'я септон Барт. — Тирели вирійські походять від підстоліїв-управителів, — нагадав він королю, — при тім Обшир більший за західний край, щедрий на іншого роду багатства, і юний Мартин Тирел може стати у пригоді за столом цієї ради. Князь Рожвин вирячився недовірливо. — Та ж Тирели — бовдури неотесані! — вигукнув він. — Перепрошую вашу милість, Тирели є моїми зверхніми панами, але ніде правди діти... вони бовдури, а князь Бертран був ще й випивака непросипний. — Про те не сперечатимуся, — визнав септон Барт тяжку істину, — але князь Бертран лежить у могилі, а зараз ідеться про його сина. Мартин молодий та завзятий, хай за гостроту його розуму я не поручуся. Зате дружина його, пані Флоренсія, походить з панн Фосовей і рахувала кожне яблучко в маєтку, відколи навчилася ходити. У Вирії саме на ній від дня весілля лежить весь господарський облік, і подейкують, що доходи дому Тирел завдяки їй збільшилися на третину. Якщо ми поставимо її чоловіка підскарбієм, вона, поза всякий сумнів, теж з'явиться до двору. — Алісанні це припаде до смаку, — мовив король. — Вона кохається у товаристві розумних жінок. Королева не відвідувала ради від самої смерті принцеси Даянерис. Можливо, Джаяхаерис сподівався, що нове призначення поверне йому королеву-порадницю. — Наш добрий септон ще ніколи не заводив нас на хибну дорогу. Спробуймо бовдура з розумною дружиною і сподіваймося, що посполиті не розтрощать йому голову бруківкою. Седмиця бере, Седмиця і дає. Напевне, Вишня Матір зглянулася на розпач королеви Алісанни та її розбите серце. Не минуло й місяцеворота від смерті принцеси Даянерис, як її милість зрозуміла, що знову носить дитину. З огляду на зиму, що міцно тримала державу в крижаних пазурях, королева знову обрала обережність і віддалилася на Дракон-Камінь. Невдовзі, того ж 60 р. А.З., вона народила свою п'яту дитину — доньку, яку на честь своєї матері назвала Алиссою. — Така честь... але її милість краще подякувала б за неї, якби досі жила на світі, — зауважив новий великий маестер Елізар... проте не там, де міг чути король. Невдовзі після родин зима почала відступати, а Алисса виявилася жвавою та здоровою дитиною. Немовлям вона так скидалася на покійну сестру Даянерис, що королева нерідко плакала, дивлячись на неї та згадуючи втрачене дитя. Проте схожість потроху зникла, коли принцеса підросла; довговида та кощава Алисса набула дуже небагато від вроди своєї сестри. Волосся її було тьмяно-білявим без жодного срібного пасма драконовладців давнини, а очі різнобарвними — одне фіалковим, друге моторошно зеленим. Вуха вона мала завеликі, усмішку — кривувату, а в шість років під час гри у дворищі їй зламали ніс дерев'яним мечем. Зцілився він нерівно, та Алиссі було байдуже. Дотоді мати її усвідомила, що донька нагадує радше не Даянерис, а Баелона. Точнісінько як Баелон колись усюди ходив хвостом за Аемоном, Алисса тепер причепилася ходити за Баелоном. "Наче якесь цуценя", — жалівся Весняний Принц. Баелон був на два роки молодший за Аемона, Алисса — майже на чотири молодша за нього... "ще й дівчисько", тобто далеко гірша у його очах. А втім, принцеса чинила не зовсім як дівчинка. Вона вдягала хлоп'ячі лахи, коли мала змогу, цуралася товариства інших дівчат, полюбляла ганяти верхи, лазити на висоту і битися дерев'яним мечем — замість вишивати, читати або співати... а ще геть не терпіла дитячої вівсяної кулеші. Року 61-го по А.З. до Король-Берега з'явився старий друг і супротивник — зі Штормоламу над'їхав князь Рогар Баратеон і привіз до двору трьох дівчат. Двоє з них були доньками його брата Ронала, померлого від трясовиці разом з дружиною і синами. Третьою була панна Джоселин — власна донька його вельможності від королеви Алисси. Крихітне слабеньке немовля, що з'явилося на світ у жахливий Мороків Рік, вилюдніло у високу струнку дівчинку зі статечним обличчям, великими темними очима і волоссям чорним, як гріх. Власне волосся Рогара Баратеона вже геть посивіло; роки зняли тяжку данину зі старого Правиці Короля. Обличчя йому зблідло, побігло зморшками, а статурою князь так схуд, що одяг теліпався на ньому вільно, мовби пошитий на значно тілистішу особу. Коли він став на коліно перед Залізним Престолом, то зміг підвестися лише з поміччю лицаря Королегвардії. Князь Рогар розповів королю і королеві, що приїхав прохати милості. Панна Джоселин невдовзі мала святкувати сьомі іменини. — Вона ніколи не знала матері. Дружини братів наглядали за нею, як могли, але ж мали власних дітей і певно, віддавали їм перевагу, бо так личить матерям. А тепер їх немає на світі. Коли буде ласка ваших милостей, благаю прийняти Джоселин та її сестер у перших на виховання і виростити при дворі як власних доньок. — Це буде нам велика честь і втіха, — відповіла королева Алісанна. — Ми не забули, що Джоселин — наша сестра, кров нашої крові. Князеві Рогару вочевидь полегшало. — Тоді прохаю вас наглянути і за моїм сином теж. Боремунд лишиться у Штормоламі на вихованні мого брата Гарона. Він хороший хлопчик, сильний духом і тілом, у свій час стане видатним володарем — я не маю в тім сумніву. Але ж зараз йому лише дев'ять років. Ваші милості знають, що мій брат Борис залишив штормовий край кілька років тому. Народження Боремунда розгнівило і розчарувало його; між нами пробігла хмара, яка згодом стала буревієм. Трохи часу Борис просидів у Мирі, потім у Волантисі, а що там робив — відають самі лише боги... але нині знову з'явився на Вестеросі, у Червоних горах. Подейкують, він утворив союз із Королем-Стерв'ятником і чинить наскоки на наш власний штормовий люд. Гарон — вірний та здібний вояк, проте з Борисом ніколи змагатися не міг, а Боремунд — ще хлопчик. Боюся, щоб з ним не сталося біди, а заразом і зі штормовим краєм, коли мене тут не буде. Король сахнувся, вражений. — Коли вас тут не буде? А де ж ви будете? Куди ви налаштувалися, ласкавий пане князю? У посмішці, якою відповів князь Рогар, зблиснув слід його колишньої запеклості. — В гори, ваша милосте. Мій маестер каже, що я помираю, і я йому вірю. Ще перед трясовицею мене почав мучити біль, а відтоді лише погіршав. Маестер дає мені макове молоко, воно допомагає, але я не п'ю багато — не хочу проспати рештки життя, що мені лишилися. І в ліжку померти не хочу, пускаючи кров із дупи. Зате хочу знайти брата Бориса і дати йому ради вкупі з його Стерв'ятником. Справа для дурноголового відчайдуха — так каже Гарон, і я не сперечаюся. Та коли вже помирати, то з сокирою в руці й прокляттям ворогові на вустах. Отже, чи маю я дозвіл вашої милості? Зворушений словами старого друга, король Джаяхаерис зійшов з Залізного Престолу і вхопив князя Рогара за плече. — Ваш брат — зрадник, а оцей трупожер — нізащо не назву його королем — надто довго дошкуляє нашому порубіжжю. Ви маєте мій дозвіл, князю. Ба більше — ви маєте за себе мого меча. Король не порушив слова. Змагання, що далі сталися, вписані у літописи як Третя Дорнійська Війна, хоча помилково, бо великий князь дорнійський утримав свої потуги від участі в ній. Тогочасне простолюддя називало її "війною князя Рогара" — саме ця назва пасує тій виправі якнайкраще. Володар Штормоламу повів у гори п'ять сотень вояків, а тим часом Джаяхаерис Таргарієн злетів у небо на Верміторі. — Кличе себе Стерв'ятником, — глузував король, — а сам навіть літати нездатен. Сидить, запорпавшись у землю. То краще прозвався б ховрахом. Король не помилявся. Перший Король-Стерв'ятник мав таке-сяке військо, водив у битви тисячі людей. Другий був усього лише знахабнілий розбійник — нелюбий син незначного дому з кількома сотнями поплічників, що поділяли його смак до ґвалту та грабунку. Гори, щоправда, він знав незле, тому завжди уникав погоні й зненацька вигулькував деінде. Мисливці на нього піддавали себе великій небезпеці, бо й на засідках цей Стерв'ятник знався непогано. Утім, жодне штукарство не допомогло йому здолати супротивника, який умів полювати з повітря. В переказах брешуть, що Король-Стерв'ятник мав неприступну гірську твердиню, сховану аж у хмарах. Проте Джаяхаерис жодного таємного лігва не знайшов — лише десяток неоковирних таборів, розкиданих тут і там. Один за одним Вермітор підпалив їх усі, лишивши Стерв'ятнику самі жарини замість криївок. Тим часом батова князя Рогара, поволі просуваючись угору, мусила кинути коней і пішки долати козячі стежки, круті схили та низки печер, поки сховані вороги кидали каміння їм на голови. Все ж вони просувалися, не похитнувшись у намірах. Поки штормове вояцтво сунуло зі сходу, князь у Чорночалі Сімон Дондаріон повів у гори з заходу невеликий загін порубіжного лицарства і затулив шлях до відступу. Мисливці потроху стискали лабети, а Джаяхаерис спостерігав згори, скеровуючи їхні пересування, як колись рухав іграшкових воїв у Палаті Мальованого Столу. Зрештою вороги знайшлися. Борис Баратеон знався на таємних гірських стежках гірше за дорнійців, а відтак першим втрапив у глухий кут. Вояки князя Рогара швидко дали ради його зграї, але коли брати зійшлися лицем до лиця, з неба спустився король Джаяхаерис. — Не хочу робити вас убивцею родича, пане князю, — мовив його милість до свого колишнього Правиці. — Зрадник належить мені. Пан Борис на це зареготав. — Ну то стану вбивцею короля замість убивці родича! — заволав він, кидаючись на Джаяхаериса. Але король тримав у руці Чорножар і не забув науки з дворища Дракон-Каменя. Борис Баратеон помер біля ніг короля, мало не втративши голову від безжального удару в горло. Черга Короля-Стерв'ятника настала наступного повного місяця. Загнаний у випалену діру, де він сподівався знайти притулок, розбійник опирався до кінця, закидаючи вояків короля списами та стрілами. — А оцей належить мені, — сказав Рогар Баратеон його милості, коли гірського королька привели перед його очі в кайданах. За наказом князя з розбійника збили ланцюги і дали йому списа та щита. Князь Рогар став проти нього з сокирою. — Якщо він мене уб'є, пустіть — хай іде вільно. Але Стерв'ятник виявився прикрим нездарою для такої справи. Змарнілий, слабий, покорчений болем Рогар Баратеон відвернув напад дорнійця легко і презирливо, а тоді розвалив ворога сокирою від плеча до пупа. Одразу по тому князь Рогар виглядав геть виснаженим. — Здається, смерть мене уникає, коли я з сокирою в руці, — сумно посміхнувся він до короля. Зрештою вельможний пан не помилився. Рогар Баратеон, князь на Штормоламі, колишній Правиця Короля та Господар-на-Державі, мирно помер у тому ж таки Штормоламі за півроку, оточений маестром, септоном, своїм братом паном Гароном, і сином та спадкоємцем Боремундом. Війна князя Рогара тривала ледве півроку — вся цілком почалася і скінчилася року 61-го по А.З. Коли Короля-Стерв'ятника не стало, наскоки уздовж Дорнійського Порубіжжя майже припинилися на вельми довгий час. А по тому, як розповіді про похід поширилися Семицарством, навіть найвойовничішим панам додалося поваги до їхнього молодого короля. Тривалі сумніви розвіялися остаточно — Джаяхаерис Таргарієн не скидався на свого батька Аеніса. Самому ж королю війна принесла крихту полегшення. — Проти трясовиці я почувався безсилим, — зізнався він септонові Барту. — А проти Стерв'ятника знову відчув себе королем. Року 62-го по А.З. панство Семицарства звеселилося, коли король Джаяхаерис надав старшому синові титул принца Дракон-Каменя і зробив його визнаним спадкоємцем Залізного Престолу. Принцові Аемону виповнилося сім років; хлопчик був високий, вродливий, та водночас не погордливий. Щоранку він навчався у дворищі разом з принцом Баелоном — брати були нерозлучні й пасували один одному, бо хоча Аемон був вищий і дужіший, зате Баелон швидший і завзятіший. Між ними траплялися запеклі змагання, що нерідко притягували юрби глядачів. Служники, пралі, надвірні лицарі та зброєносці, маестри, септони, стайнярі... усі товклися у дворищі, заохочуючи одного чи іншого принца. Однією з частих глядачок була Джоселин Баратеон — темнокоса донька покійної королеви Алисси, яка щодня виростала вищою і вродливішою. На бенкеті, що відзначав вивищення Аемона у принца Дракон-Каменя, королева посадовила панну Джоселин поруч із ним, і двоє юних достойників палко пробалакали геть увесь вечір, сміючись і не помічаючи нікого іншого. Того ж року боги поблагословили Джаяхаериса та Алісанну новим дитям — донькою, названою Маегелою. Лагідна, безкорислива, добросерда дівчинка неабиякого розуму, вона скоро прихилилася до сестри Алисси майже так само, як принц Баелон — до принца Аемона, хоча й не так щасливо, бо тепер настала черга Алисси гнівитися на "немовля", що повсякчас причеплялося до її спідниць. Старша сестра щосили уникала молодшої, а Баелон реготав з її люті. Ми вже торкнулися деяких із Джаяхаерисових здобутків як володаря та правителя. Коли рік 62-й по А.З. добігав кінця, король подумки окинув поглядом рік наступний та ще багато за ним і почав обмірковувати справу, яка доконче перетворить Семицарство. Джаяхаерис вже подарував Король-Берегові бруківку, водозбори та водограї. Тепер він підняв очі за межі міських мурів і поглянув на лани та пагорби, на ліси й болота, що простягалися від Дорнійського Порубіжжя до Дарунку. — Ласкавії панове, — звернувся він до ради, — коли ми з королевою вирушаємо в мандри державою, то я сідаю на Вермітора, а вона — на Срібнокрилку. Дивлячись з-попід хмар, ми бачимо міста і замки, горби та низини, річки, потоки та озера. Ми бачимо ярмаркові містечка і рибальські селища, столітні пущі, гірські хребти, степи та пустки, отари овець і поля пшениці, старі бойовища, поруйновані вежі, цвинтарі та септи. Чимало різного можна побачити у нашому Семицарстві. А чи знаєте, чого я не бачу? Король гучно ляснув долонею по столі. — Доріг, шановне панство. Я не бачу доріг. Якщо спуститися, то в око подекуди вкидаються колії від возів чи стежки, протоптані де людьми, а де звіриною. А справжніх доріг немає. Ось чого я хочу, ласкаві панове — я хочу доріг! Будівництво незліченних верст доріг триватиме решту Джаяхаерисового королювання і чимало років правління його наступника, проте почалося воно того дня у палаті ради в Червоному Дитинці. Не слід думати, що на Вестеросі геть не було доріг до правління короля-миротворця — авжеж сотні їх бігли землею туди й сюди, інколи тисячі років ще від днів першолюдей. Навіть діти лісу мали стежини для пересування від одного зі своїх дерев до іншого. Але наявні дороги знаходилися у жахливому стані. Вузькі, багнисті, вичавлені у грузькому ґрунті, криві та звивисті, вони блукали пагорбами, лісами та берегами потоків без ладу чи нагляду. Хіба що кілька річок можна було переїхати мостами. Річкові броди часто-густо охоронялися стражниками, які вимагали гроші або крам за право перетнути потік. Деякі пани, чиїми землями бігли дороги, так-сяк наглядали за ними, але більшість не робили й того. Кожна злива розмивала їх у багнюку. На мандрівників чатували розбійні лицарі, збіглі вояки та інший набрід. Перед Маегором певний захист простолюддю, яке ходило дорогами, надавали Бідолахи (коли самі його не грабували), та після знищення братства Зірок шляхи королівств стали небезпечнішими, ніж будь-коли. Навіть зацне панство вирушало в дорогу тільки з міцним збройним супроводом. Виправити усі негаразди за одне царювання не було можливо, але Джаяхаерис твердо налаштувався започаткувати задумане. Король-Берег, варто згадати, як для міста був ще дуже молодий. Перед висадкою Аегона Завойовника та його сестер з Дракон-Каменя на трьох пагорбах побіля гирла Чорноводи, де річка втікала до затоки тієї ж назви, стояло лише невеличке рибальське селище. Місто широко розповзлося за шістдесят два роки від Аегонового Завоювання, і разом з ним виникло кілька таких-сяких доріг — вузьких запилених стежок, що бігли берегом моря до Стокварту, Росбі та Сутіндолу або зрізали через пагорби до Дівоставу. А крім них, не було геть нічого. Жодна дорога не з'єднувала столець короля з великими замками та містами держави. Король-Берег був портом, куди морем діставалися легше, ніж суходолом. Саме з цього і почав Джаяхаерис. Ліс на південь од річки був старою пущею — рясною, надто зарослою, де незле було полювати, зате зле мандрувати. Король наказав прорубати в пущі шлях з Король-Берега до Штормоламу. Та ж сама дорога мала бігти далі на північ од міста — від Чорноводи до Тризуба і ще далі, уздовж Зеленозуба, крізь Перешийок, а тоді через дику неторовану Північ до Зимосічі та Стіни. Королівським гостинцем нарекли ту дорогу люди; найдовший і найдорожчий з прокладених Джаяхаерисом шляхів був першим початий і першим завершений. За ним постали й інші: трояндовий гостинець, узбережний гостинець, річковий гостинець, золотий гостинець. Деякі з них існували століттями у неоковирнішому вигляді, але саме Джаяхаерис привів їх до ладу так, що не впізнати: спрямив колії, висипав жорствою, перекинув мости через потоки. Інші дороги його будівничі створили на голому місці. Коштувало все це недешево, але держава квітла і багатіла, та й новий коронний підскарбій, Мартин Тирел — при допомозі та пораді своєї меткої дружини, "лічильниці яблук", — виявився не гіршим за колишнього "Князя повітря". Поприще за поприщем, верста за верстою нові дороги бігли країною, і бігтимуть ще багато десятиліть по тому. "Він пов'язав цю землю разом і зробив з семи королівств одне", — такі слова написані на плиті при основі пам'ятника Старому Королю в Цитаделі Старограду. Напевне, Седмиця посміхалася, спостерігаючи королівські труди, бо не припиняла благословляти Джаяхаериса з Алісанною дітьми. Року 63-го по А.З. король з королевою святкували родини Ваегона — четвертого сина і сьомої дитини. За рік з'явилася ще одна донька — Даела, а за три роки на світ народилася червоновида та вересклива принцеса Саера. Наступну принцесу святкували року 71-го по А.З., коли королева народила свою десяту дитину і шосту доньку, красуню Візерру. Та хоча згадані четверо діточок з'явилися на світ у межах одного десятиріччя, годі було уявити собі відмінніших братів чи сестер, ніж ці наймолодші пагони Джаяхаериса та Алісанни. Принц Ваегон різнився від старших братів, наче ніч віді дня. То був не надто міцний статурою, тихий хлопчик зі сторожкими очима. Інші діти, ба навіть дехто з двірського панства, вважали його недружнім і непривітним. Хоча і не боягуз, він не любив ані грубих ігор з джурами та зброєносцями, ані звитяг батькових лицарів. Науку бою в навчальному дворищі він зневажав на користь книгозбірні, де його зазвичай знаходили за читанням. Принцеса Даела, наступна за старшинством, була ніжним, сором'язливим створінням. Ляклива і тонкосльоза, вона не промовила ані слова майже до двох років... та й по тому нечасто розтуляла рота. Сестра Маегела стала для неї провідною зорею, і матінку-королеву принцеса шанувала понад усе на світі, але сестра Алисса наганяла на неї жах, а в присутності старших хлопчиків дівчинка шарілася і ховала обличчя. Принцеса Саера, на три роки молодша, від початку стала мукою власній родині. Першим у житті словом цієї непокірної, буйливої, загонистої дитини було "ні", яке вона й далі повторювала гучно та часто. Від грудей вона не давала себе відлучити років до чотирьох — навіть коли принцеса вже ганяла замком і торохтіла язиком більше, ніж разом узяті брат Ваегон та сестра Даела, вона не бажала жити без материного молока і верещала та лютувала, коли мати відпускала чергову годувальницю. — Порятуй нас, Седмице, — однієї ночі прошепотіла Алісанна, — бо я дивлюся на неї й бачу Аерею. Вперта і навіжена, Саера Таргарієн квітла посеред уваги та поклоніння, а позбавлена їх, мовчки бурмосилася. Наймолодша з чотирьох, принцеса Візерра, теж мала власну волю, та ніколи не верещала і навіть не плакала. "Лукавим" найліпше буде описати її норов, а ще "марнославним". Всі погоджувалися, що Візерра вродилася красунею — з великими темно-ліловими очима та сріблясто-золотим волоссям правдивих Таргарієнів, бездоганно білою шкірою, тонкими рисами обличчя і вишуканими рухами, які в зовсім юній дівчинці здавалися неземними і трохи моторошними. Коли один юний зброєносець, затинаючись на кожному слові, назвав її богинею, вона погодилася. У належний час ми ще повернемося до згаданих принців і принцес, а з ними і до нещасть, які ці діти зронили на голови батька та матері. А поки що зробімо крок назад, у рік 68-й А.З., невдовзі по народженні принцеси Саери, коли король та королева оголосили про заручини свого перворідня — Аемона, принца Дракон-Каменя, — з Джоселин Баратеон, панною зі Штормоламу. Після наглої смерті принцеси Даянерис побутувала думка, що Аемон має одружитися з принцесою Алиссою, найстаршою з живих сестер, але королева Алісанна твердо заперечила. — Алисса призначена Баелонові, — оголосила вона королю. — Бо й ходить за ним, відколи зробила перший крок. Вони такі ж близькі одне до одного, як ми були в їхні літа. За два роки, у 70 р. А.З., Аемона та Джоселин з'єднали шлюбом у відправі, яка змагалася за пишністю з Золотим Весіллям. Панна Джоселин у свої шістнадцять років була однією з перших красунь королівства — довгонога повногруда діва з прямим та чорним, як гайворон, волоссям, що спадало їй до попереку. П'ятнадцятирічний принц Аемон був на рік молодший, але всі погоджувалися, що пара з них буде чудова. На піввершка нижча за шість стоп, Джоселин височіла б над більшістю панства Вестеросу, але принц Дракон-Каменя перевищував її ще на два вершки. — Осьде стоїть майбуття сієї держави, — мовив пан Гиліс Моріген, уздрівши руч-об-руч темнаву панну та світлого принца. Року 72-го по А.З. у Сутіндолі влаштували турнір на честь весілля молодого князя Морочника з донькою Теомора Мандерлі. Присутні були обидва молоді принци і їхні сестра Алисса. Принци змагалися у бугурті зброєносців, з якого принц Аемон вийшов переможцем — зокрема тому, що зливою ударів змусив рідного брата здатися. Невдовзі він показав себе і на кінних герцях, за вправність отримавши лицарські остроги; тоді принцові було сімнадцять років. Маючи вже за плечима лицарське звання, принц не гаяв часу і в опануванні дракона — по поверненні до Король-Берега вперше злетів у небо на криваво-червоному Караксесі, найлютішому з молодих драконів у Драконосхроні. "Драконоглядці", які найкраще знали мешканців схрону, кликали його Кривавим Червом. На інших теренах держави рік 72-й по А.З. позначив кінець довгої доби в історії Півночі смертю Аларіка Старка, князя зимосіцького. Обидва міцні сини, котрими князь колись так пишався, померли раніше, тож наступником княжого столу випало стати його онукові Едріку. Куди принц Аемон мандрував, до яких справ принц Аемон брався — туди мусив докласти рук і принц Баелон, так пліткували двірські дотепники. Правду цих слів Баелон Безстрашний довів року 73-го по А.З., коли теж услід за братом здобув лицарське звання. Оскільки Аемон досяг цього у сімнадцять років, Баелон мусив випередити його в шістнадцять, для чого перетнув Обшир до Стародубу, де князь Дубосерд святкував народження сина сімома днями лицарських змагань. Записавшись до забави таємничим лицарем під прізвиськом Срібний Блазень, юний принц скинув з коня князя Рябина, пана Алина Ясенброда, обох близнюків Фосовеїв і спадкоємця самого князя Дубосерда — пана Дениса, — перш ніж програти панові Рікарду Рожвину. Піднявши принца на ноги, пан Рікард зняв із нього личину, попрохав стати на коліно і негайно висвятив на лицаря. Принц Баелон того вечора ледве скуштував страву на святковому бенкеті, як уже мчав учвал до Король-Берега довершити лицарські звитяги — стати драконовершником. Не терплячи лишатися у тіні, він давно обрав собі гідного дракона, чи то пак драконицю, і тепер жадав опанувати її. Ніким не засідлана двадцять дев'ять років по смерті королеви-вдовиці Візеньї, велетенська Вхагар розправила крила, заревла і знову стрибнула в небо, несучи Весняного Принца через Чорноводу затоку на подив братові Аемону та його Караксесу. — Вишня Матінка була добра до мене, поблагословила стількома чудовими дітьми, розумними та вродливими, — промовила королева Алісанна року 73-го по А.З., коли її доньку Маегелу було оголошено послушницею Віри. — Хіба не личить мені повернути одну дитину на сплату боргу? Принцесі Маегелі було десять років; їй дуже кортіло прийняти послух. Тиха і сумлінна дівчинка, за чутками, вечори перед сном присвячувала читанню "Семикутної зірки". Ледве одна дитина залишила Червоний Дитинець, як нагодилася інша — вочевидь, Вишня Мати ще не вичерпала свої благословення Алісанні Таргарієн. Року 73-го вона народила одинадцяту дитину — сина, нареченого Гаемоном на честь Гаемона Гучнославного, найвеличнішого з князів Таргарієнів, що правили на Дракон-Камені перед Завоюванням. Цього разу, проте, дитина з'явилася зарано після довгих і тяжких перейм, які виснажили королеву і змусили маестрів лякатися за її життя. Гаемон уродився дрібним створінням — ледве з половину свого старшого на десять років брата Ваегона у день його народження. Королева зрештою видужала від родин, та на жаль, дитині не пощастило. Принц Гаемон помер за кілька днів після нового року, не проживши і трьох місяців. Як завжди, королеві тяжко повелося зі смертю дитини; її милість катувала себе сумнівами, чи не винувата вона сама в смерті принца Гаемона. Септа Ліра, повірниця її таємниць ще з днів на Дракон-Камені, запевнила, що винуватитися нема чим. — Маленький принц нині з Вишньою Матінкою, — переконувала Ліра, — і вона подбає про його милість краще, ніж ми маємо надію подбати в цьому світі борні та страждань. То було не єдине лихо, яке мусив пережити дім Таргарієн року 73-го по А.З. Не слід забувати, що саме того року померла у Гаренголі королева Раена. Наприкінці року на світ божий викрили ганебну таємницю, яка прикро вразила і двір, і місто. Добросердий та коханий поспільством пан Лукамор Моц, лицар Королегвардії, виявився потай одруженим попри свої обітниці Білого Меча. Ба гірше — він узяв собі не одну, а трьох дружин, приховавши існування кожної від двох інших і породивши від них аж шістнадцять дітей. У Блошиному Подолі та вздовж Шовкової вулиці, де квітло ремесло повій та бандурів, чоловіки й жінки низького роду та ще нижчих чеснот лукаво зловтішалися з падіння помазаного лицаря, підпускали сороміцькі жартики про "пана Лукамора Ласого"... але в Червоному Дитинці ніхто не сміявся. Джаяхаерис та Алісанна дуже прихилилися до Лукамора Моца і обмертвіли серцем, дізнавшись, як він пошив їх у дурні. Брати лицаря по Королегвардії розсердилися ще дужче. Саме пан Риам Рожвин викрив негідні вчинки пана Лукамора і привернув до них увагу Регіментаря Королегвардії, а той у свою чергу приніс новину Залізному Престолові. Говорячи від імені усіх білих братчиків, пан Гиліс Моріген оголосив, що Моц зганьбив засади їхнього братства і має бути скараний на смерть. Притягнутий перед очі короля, пан Лукамор упав на коліна, щиро визнав провину і благав короля про милосердя. Джаяхаерис, можливо, навіть і дарував би йому прохане, але лицар-відступник зробив прикру помилку, додавши "заради моїх дружин та дітей". Як зауважив септон Барт, то було все одно, що зухвало кинути свій злочин королю в обличчя. — Коли я повстав проти дядька Маегора, двоє з його Королегвардії кинули його і перебігли битися за мене, — відповів Джаяхаерис. — Вони, мабуть, сподівалися, що після моєї перемоги їм дозволять лишити собі білі корзна, а чи жалують княжі титули й високі посади при дворі. А я заслав їх на Стіну, бо не хотів терпіти коло себе кривоприсяжців, і зараз не хочу. Пане Лукаморе! Ви присяглися перед богами й людьми захищати мене та чад моїх за ціну власного життя, коритися мені, битися за мене, а в разі потреби і загинути. Також ви обітували не брати дружини, не ставати батьком дітям і берегти себе у цноті. Якщо ви так легко відкинули другі обітниці, з якого дива я маю вірити, що вшануєте перші? Далі говорила королева Алісанна: — Ви взяли на глузи обітниці лицаря Королегвардії... та не лише їх ви зневажили. Святість шлюбу ви також звели на пси, і не один раз, а тричі. Адже жодна з тих жінок не є законно одруженою, і всі ті діти позаду вас — негідно уроджені байстрюки. Саме вони у цій справі є невинно постраждалими, паночку мій. Ваші дружини, кажуть мені, не знали одна про одну — але ж мали знати, що ви є Білим Мечем, лицарем Королегвардії? У цій мірі вони винуваті теж, як і той п'яний септон, котрого ви десь віднайшли з'єднати вас шлюбом. Можливо, для них ми знайдемо якесь милосердя... але вас, пане, я більше не потерплю біля мого володаря. Далі казати було нічого. Поки дружини та діти лицаря-облудника плакали, лаялися або стояли мовчки, Джаяхаерис наказав вихолостити пана Лукамора, забити у залізи і вислати на Стіну. — Нічна Варта теж вимагатиме від вас скласти обітниці, — застеріг його милість. — Дивіться, щоб хоч їх дотрималися, бо наступним разом втратите голову. Що робити з трьома родинами — те Джаяхаерис лишив на розсуд королеви. Алісанна ухвалила, що сини пана Лукамора можуть, коли їхня воля, разом із батьком поїхати на Стіну. Двоє найстарших хлопців так і вчинили. Дівчат за їхньої згоди прийме у послушниці Свята Віра. Але сю стежку обрала лише одна. Решта дітей мали залишитися при матерях. Першу з дружин разом із дітьми віддали в чадь братові Лукамора Байвину, піднесеного до титулу князя гаренгольського якісь півроку тому. Друга дружина та її порость мали поїхати на Плавень у піклування Даемона Веларіона, Володаря Припливів. Третя дружина, чиї діти були наймолодші (один досі під груддю), відсилалася до Штормоламу, де про її нащадків мали дбати Гарон Баратеон та юний князь Боремунд. Жодній дитині не дозволялося надалі зватися Моцом, вирекла королева; за прізвища їм мали правити байстрюцькі імена Водограй, Бурун та Шторм. — За сей даруночок дякуйте своєму батькові, нікчемному пустоголовому лицарюжці. Ганьба, яку стягнув на Королегвардію та корону Лукамор Ласий, не була єдиним негараздом Джаяхаериса та Алісанни року 73-го по А.З. Спинімося на хвилинку і розгляньмо дошкульну справу сьомої та восьмої дитини королівської родини — принца Ваегона та принцеси Даели. Королева Алісанна кохалася в укладанні шлюбів, облаштувала кількасот плідних союзів між панами та паніями з різних кутків держави і дуже тим пишалася — але ніколи не знала складнішого клопоту, ніж знайти пари чотирьом своїм наймолодшим дітям. Сей тягар мучив її багато років, спричинив нескінченні чвари між нею та дітьми (зокрема доньками), розділив її з королем і зрештою приніс стільки лиха та журби, що її милість деякий час зважувала, чи не розірвати власний шлюб і чи не прожити решту життя сестрою-мовчальницею. Негаразди почалися у ранньому дитинстві Ваегона та Даели. Маючи лише рік різниці у віці, принц та принцеса начебто пасували один одному малими дітьми, і король з королевою вирішили з часом їх одружити. Старші діти Баелон та Алисса були вже нерозлучні, батьки та рада обмірковували весілля. Чому б заразом не побрати і Ваегона з Даелою? — Будь ласкавий до своєї сестрички, — мовив король Джаяхаерис принцові, коли тому було п'ять років. — Одного дня вона стане твоєю Алісанною. Та поки діти підростали, ставало дедалі ясніше, що шлюбу тут не зладнати. Тепла між ними не було, і королеві це вкидалося в око. Ваегон терпів присутність сестри, але ніколи її не шукав. Даела ж лякалася непривітного, зануреного в свої думки брата, який радше волів читати, ніж гратися. Принц вважав принцесу дурнуватою, вона його — лихим і недобрим. — Та вони ж іще діти, — сказав Джаяхаерис Алісанні, коли та привернула його увагу. — З часом потеплішають. Але так не сталося, як гадалося — навпаки, нелюбов між дітьми лише посилилася. Прикра незлагода досягла вершини року 73-го по А.З. Принцові Ваегону тоді було десять років, принцесі Даелі — дев'ять; одна з дівчат королевиного почту, новачка у Червоному Дитинці, піддражнила обох запитанням, коли вони вже одружаться. Ваегон відсахнувся, наче хто дав йому ляпаса. — Я ніколи з нею не одружуся, — мовив хлопчик перед половиною двору. — Вона ж ледве літери розбирає. Хай знайде собі якогось пана, котрому потрібні тупоголові діти, бо інших він з нею не матиме. Принцеса Даела, як і слід було чекати, вибухнула слізьми та вибігла з палати; їй услід помчала мати-королева. Сестрі малої, принцесі Алиссі, яка у свої тринадцять була на три роки старша за Ваегона, випало вилити йому на голову глек вина. Та навіть і тоді принц не розкаявся. — Ти марнуєш золоте вертоградське, — мовив він єдині слова перед тим, як тихим кроком вибратися з палати і піти перевдягатися. Вочевидь, саме тоді король і королева вирішили пошукати Ваегонові якоїсь іншої нареченої. Спершу вони побіжно згадали про двох молодших доньок. Принцесі Саері було в 73 р. А.З. шість років, принцесі Візеррі — лише два. — Ваегон жодного разу не глянув удруге на котрусь з них, — сказала Алісанна королю. — Не певна, чи він пам'ятає, що вони є на білому світі. От якби хтось із маестрів написав про них у книжці... — Ну то накажу великому маестрові Елізару починати завтра, — пожартував король, а тоді додав: — Але ж йому лише десять років. Він не помічає дівчат, а вони його, проте це невдовзі зміниться. Він собою не бридкий, ще й принц Вестеросу, третій у черзі до Залізного Престолу. За кілька років юні діви пурхатимуть навколо нього, наче метелики, і шарітимуться, коли він зізволить глянути в їхній бік. Королева не могла погодитися. Принц Ваегон, певно, конче бридким не був, маючи сріблясто-золоте волосся та фіалкові очі Таргарієнів, але вже в десять років вирізнявся похмуро скривленою мармизою, пригорбленими плечима та кисло підібганими вустами, наче щойно смоктав лимон. Можливо, материнське серце затулило б її милості очі на ці вади... але не на його норов. — Я боюся за метелика, що пурхатиме надто близько до Ваегона — аби ж він не прибив набридливе створіння книжкою. — Так, він надто довго просиджує над книжками, — погодився Джаяхаерис. — Побалакаю з Баелоном. Виведемо малого надвір, дамо меча в одну руку і щита на іншу — то, диви, і попуститься. Великий маестер Елізар оповідає, що його милість справді побалакав з принцом Баелоном, а той покірно узяв брата під крило, вивів надвір, вклав меча у правицю та повісив щита на лівицю. Але Ваегон не попустився, а одразу зненавидів збройне навчання. Бійцем він був жалюгідним, а до того ж мав особливий хист — змушувати усіх навколо почуватися жалюгідно, навіть Баелона Безстрашного. Король наполягав, Баелон не здавався... так тривало рік. — Що більше він навчається, то гірше, — зізнався Весняний Принц. Одного дня — можливо, у спробі змусити Ваегона вистаратися — Баелон привів у дворище сестру Алиссу, блискуче вбрану в чоловічу кольчужну броню. Принцеса не забула випадку з вертоградським золотим. Регочучи та вигукуючи кпини, вона заходилася танцювати навколо меншого брата і присоромила його з сотню разів, а принцеса Даела тим часом дивилася згори з вікна. Принижений понад усякий терпець, Ваегон кинув меча і вибіг з дворища, куди більше не потикався. До принца Ваегона та сестри його Даели ми ще повернемося, а зараз звернімо увагу на радіснішу подію. Року 74-го по А.З. короля Джаяхаериса та королеву Алісанну знову поблагословили боги — дружина принца Аемона, пані Джоселин, подарувала їм першу онуку. Принцеса Раеніс народилася сьомого дня сьомого місяця того року, що септони завважили за надзвичайне знамення. Недрібна та завзята, вона мала чорне волосся матері-Баратеон і світлі фіалкові очі батька-Таргарієна. Оскільки принцеса вродилася першою дитиною принца Дракон-Каменя, чимало людей вітали її як наступницю престолу після батька. Коли королева Алісанна вперше взяла онучку на руки, від її милості почули слова: "наша майбутня королева". У продовженні роду, як і в іншому, Баелон Безстрашний не бажав пасти задніх за братом Аемоном. Року 75-го по А.З. Червоний Дитинець побачив ще одне пишне весілля — то Весняний Принц узяв за дружину старшу з сестер, принцесу Алиссу. Нареченій було п'ятнадцять років, нареченому — вісімнадцять. На відміну від батька та матері, Баелон та Алисса не відкладали здійснення шлюбу — ба більше, постілювання, що сталося після їхнього весільного бенкету, в наступні дні породило безліч сороміцьких жартів, бо скрики втіхи молодої дружини люди чули, за плітками, мало не в Сутіндолі. Сором'язливіша жінка, мабуть, по тому ходила б, не здіймаючи очей, проте Алисса Таргарієн була така зухвала молодиця, що й у корчмах Король-Берега за шинквасом нечасто стрінеш — як вона сама полюбляла вихвалятися. — Я всілася на нього верхи і накаталася досхочу, — оголосила вона вранці після весілля, — і сьогодні вночі зроблю те саме. Ой, полюбляю кататися! Того року принцеса кататиметься верхи не лише на своєму безстрашному принцові. Як і брати перед нею, Алисса Таргарієн мала намір стати драконовершницею, і то невдовзі. Аемон злетів у небо в сімнадцять, Баелон — у шістнадцять, Алисса хотіла повторити те саме у п'ятнадцять. За розповідями "Драконоглядців", вони зі шкури пнулися, щоб переконати принцесу не брати Балеріона. — Він вже старий та млявий, принцесо, — казали їй наглядачі за драконами. — Авжеж вам потрібен швидший літавець. Зрештою "Драконоглядці" перемогли, і принцеса Алисса злетіла у небо на Мелеїс — чудовій яскраво-червоній дракониці, якою раніше ніхто не літав. — Червоні діви — ми обидві, — жартувала принцеса, — і вже добряче виїжджені. Після того дня принцеса нечасто віддалялася від Драконосхрону. Літати для неї було другою улюбленою справою на світі, а першу непристойно згадувати вголос у товаристві статечних пань. "Драконоглядці" не помилилися — швидшої за Мелеїс дракониці Вестерос ще не знав; коли принцеса з братами літали разом, Мелеїс легко переганяла Караксеса та Вхагар. Тим часом брат принцеси, Ваегон, перетворився на вічний клопіт королеви, якому вона, на своє роздратування, не могла дати ради. Король не зовсім помилився у своїх передбаченнях щодо метеликів — минали роки, Ваегон підростав, дівчата при дворі почали звертати на нього увагу. Вік та кілька напружених розмов з батьком і братами навчили принца певних початків шляхетної чемності; принаймні, на полегшення королеви, Ваегон нікого з дівчат не уперіщив книжкою. Але й особливої уваги принц не звертав на жодну. Пристрастю його лишалися книжки: історія, мапи світу, числа та креслення, мови далеких країн. Великий маестер Елізар, який ніколи не мав себе за раба звички берегти чиїсь особисті таємниці, відверто зізнався, що дав принцові переглянути чималу збірку сороміцьких малюнків — можливо, вважаючи, що картини оголених дів у поєднанні з чоловіками, звірми та іншими дівами запалять у Ваегонові цікавість до жіночих чар. Книжку Ваегон собі залишив, але до дівчат не потеплішав. На п'ятнадцяті іменини принца Ваегона, року 78-го по А.З., коли до повноліття йому лишався рік, Джаяхаерис та Алісанна звернулися до великого маестра з доречним запитанням: — Чи не вважаєте ви, що Ваегон має хист до маестерського ремесла? — Ні, — відверто відповів Елізар. — Чи бачили ви колись, щоб він навчав панських дітей читати, писати і складати числа? Чи тримає він у своїх покоях крука, ба ще якусь пташку? Уявляєте, як відтинає розтрощену ногу або приймає дитину? Все це має знати і робити кожен маестер. Великий маестер спинився, а тоді мовив далі: — Ваегон не годиться у маестри... але має нахили архімаестра. Цитадель є найбільшим зібранням знань у цілому світі. Відішліть його туди. Може, він знайде себе у книгосховищах. А ні, то навіки загубиться серед книжок, і вам не буде чим перейматися. Його слова влучили в яблучко. За три дні король Джаяхаерис прикликав до своєї світлиці принца Ваегона і повідомив, що за два тижні тому належить вирушити морем до Старограду. — Цитадель про тебе подбає, — мовив його милість, — а ким тобі там стати, вирішуй сам. Принц відповів дуже стисло, за своїм звичаєм: — Так, батьку. Гаразд. Потім Джаяхаерис сказав королеві, що в ту мить йому здалося, ніби Ваегон майже посміхнувся. А з обличчя принца Баелона усмішка не збігала, відколи він одружився. Коли Баелон з Алиссою не маяли у небесах, то кожну годину проводили разом — найчастіше у опочивальні. Принц Баелон був хлопчина завзятий — бо ті самі скрики задоволення, які лунали палатами Червоного Дитинця у ніч їхнього з Алиссою постілювання, люди чули ще впродовж багатьох ночей у наступні роки. Невдовзі нагодився і жаданий наслідок цього гармидеру — Алисса Таргарієн понесла дитя. Року 77-го по А.З. вона подарувала своєму безстрашному принцові сина на ім'я Візерис. Септон Барт змалював хлопчика як "повненького та привітного малюка, що сміявся більше за всіх бачених мною немовлят, а живився так завзято, що досуха висмоктував мамку-годувальницю". Попри всі відради, мати загорнула сина у пелюшки, прив'язала собі до грудей і взяла у небо верхи на Мелеїс, коли йому виповнилося дев'ять днів. По тому Алисса розповідала, що Візерис у повітрі без упину хихотів. Виносити і народити дитину — то, може, і легка втіха для сімнадцятирічної молодиці, от як принцеси Алисси, але для жінки сорока років — її матері, королеви Алісанни — геть інша справа. Коли виявилося, що її милість знову вагітна, радість батьків не була позбавлена домішку сумнівів та занепокоєння. Року 77-го по А.З. народився принц Валеріон, але його важкі пологи вклали Алісанну до ліжка на наступні півроку. Як і його брат Гаемон чотирма роками раніше, принц був маленький та хворобливий, майже не ріс і не набирав вагу. Йому змінили з півдесятка мамок-годувальниць, але все марно. Року 78-го Валеріон помер, не доживши два тижні до перших іменин. Королева сприйняла його смерть з тужливою покорою. — Мені вже сорок і два роки, — сказала вона королю. — Втішайся тими дітьми, яких я тобі подарувала. А мені віднині більше пасує бавити онуків, ніж власних діточок. Але король Джаяхаерис не поділяв її думки. — Наша матінка, королева Алисса, народила Джоселин у сорок шість років, — сказав він великому маестрові Елізару. — Ще хтозна, чи дадуть нам боги спокій. І не помилився. Наступного ж року великий маестер повідомив королеву Алісанну, на її подив і розпач, що вона знову носить дитину. Принцеса Гаель народилася року 80-го, коли королеві виповнилося сорок чотири. Прозвана "Зимовим Дитям" за пору її народження (і за те, каже дехто, що королева вже вступила у зиму своїх плідних років), дівчинка була малесенька, бліда і не надто міцна, проте великий маестер Елізар рішуче налаштувався не дати їй поділити долю братів Гаемона та Валеріона. Вона і не поділила. З допомогою септи Ліри, яка дбала про дитину вдень і вночі, Елізар виплекав життя принцеси у найтяжчий перший рік, аж поки не почало здаватися, що мала таки виживе. Коли донька доросла перших іменин здоровою, хай і не надто дужою, королева Алісанна подякувала богам. Того ж року дяка її належала Седмиці за шлюб, який нарешті вдалося укласти для восьмої дитини — принцеси Даели. По тому, як король дав ради Ваегонові, наступною — хоча зовсім інакшою — турботою королеви стала Даела. "Моя маленька квіточка", — так казала про неї Алісанна. Даела справді була крихітна, як колись її мати — навшпиньках вивищувалася хіба на п'ять стоп і ще вершок, — а в обличчі мала щось дитяче, тож коли люди бачили її уперше, то завважували за молодшу від її років. На відміну від Алісанни, була вона ще й витончено-тендітна, чим королева ніколи не могла похвалитися. Мати її не знала страху; Даела, здавалося, боялася усього на світі. Вона любила своє кошеня, доки воно її не дряпнуло; по тому дівчинка і наблизитися боялася до котів. Дракони її жахали, навіть Срібнокрилка. Найменший докір кидав у сльози. Якось у палатах Червоного Дитинця Даела зустріла князя з Літніх островів у яскравій накидці з пір'я і заверещала з жаху — чорношкірий достойник здався їй якимсь пекельним гемоном. Слова її брата Ваегона були грубими, але не конче хибними. Даела не вирізнялася розумом, це визнавала навіть її септа. Читати вона трохи навчилася, але запиналася і погано розуміла прочитане. Затямити напам'ять хоча б одну молитву було для неї справою нездоланною. Голосочок вона мала солодкий, але співати боялася, бо слів пісень не пам'ятала, не розуміла і до пуття не вимовляла. Квіти вона дуже любила, проте садів боялася — там її одного разу мало не вжалила бджола. Джаяхаерис зневірився у дівчинці гірше за Алісанну. — Та вона ж і з хлопцем не заговорить! Як її заміж віддавати? Може б Свята Віра її забрала... але ж мала не вміє казати молитов, а коли септа прохає її почитати вголос із "Семикутної зірки", плаче з розпачу. Проте королева завжди ставала дибки на захист доньки. — Даела дуже мила, добра та лагідна. І серце має ніжне. Дай мені час, я знайду їй такого пана, щоб дух за нею ронив. Не кожному Таргарієнові доля велить вимахувати мечем верхи на драконі. У роки після свого розквіту Даела Таргарієн притягла до себе очі багатьох юних паничів, як і слід було чекати. Адже вона була донькою короля, і в дівоцтві ще погарнішала. Тим часом мати принцеси не знала спочинку, шукаючи для принцеси годящих женихів. У тринадцять років Даелу надіслали на Плавень зустрітися з Корлісом Веларіоном, онуком Володаря Припливів. На десять років старший за неї, майбутній Морський Змій уже був уславленим мореплавцем та керманичем кораблів. Даела ще в дорозі Чорноводою затокою страждала на морську хворобу, а після повернення поскаржилася, що "він любить свої човники більше за мене". (В чім не помилилася.) У чотирнадцять років принцеса приятелювала з Денисом Лебедином, Сімоном Стаунтоном, Герольдом Храмином та Елардом Журавом — справними зброєносцями свого віку. Щоправда, Стаунтон намагався напоїти її вином, а Журав поцілував у губи без дозволу, чим змусив до сліз. До кінця року Даела вирішила, що ненавидить їх усіх. У п'ятнадцять років мати повезла принцесу річковим краєм до Крукоберега (у каравані на колесах, бо Даела боялася коней). Там князь Чорноліс улаштував пишну гостину для королеви Алісанни, поки син його упадав коло принцеси. Високий, зграбний, чемний та красномовний, Ройс Чорноліс був здібний лучник, майстерний мечник і неабиякий співець — зумів розтопити Даелине серце самотужки складеною піснею. Недовгий час здавалося, що заручини вже не за горою, і королева Алісанна з князем Чорнолісом заходилися обговорювати весілля. Аж раптом надія спливла водою Тризуба — Даела дізналася, що Чорноліси тримаються старих богів, і вона має проказати обітниці перед оберіг-деревом. — Вони не вірять у богів! — нажахано казала вона матері. — Я горітиму в пеклі! Швидко наближалися шістнадцяті іменини принцеси, а з ними її повноліття. Королева Алісанна мало не божеволіла, король теж втратив терпець. У перший день року 80-го по Аегоновому Завоюванні його милість сказав королеві, що хоче так чи сяк одружити Даелу до кінця року. — Коли буде її ласка, я знайду їй сто чоловіків і вишикую шерегою голяка — хай бере того, хто припаде до смаку, — казав король. — Я б, звісно, одружив її з вельможним паном, та якщо їй заманеться обрати заплотного лицаря, купця чи Баша-свинопаса, мені вже байдуже — аби когось. — Сто голих чоловіків її злякають, — відповіла Алісанна, не схвалюючи жарт. — Її злякають і сто голих качок, — відповів король. — А якщо вона не одружиться? — спитала королева. — Маегела каже: Вірі не потрібна дівчина, що до пуття не може молитви проказати. — Є ще сестри-мовчальниці, ті нічого не кажуть, — мовив Джаяхаерис. — Невже має дійти аж до такого? Знайди вже їй когось. Незлого та лагідного, як вона сама. Добросердого пана, що ніколи на неї не визвіриться і руки не здійме, розмовлятиме тихо та ласкаво, казатиме, який вона скарб для нього, захистить від усіх... драконів, коней, бджіл, кошенят, хлопців з чиряками і кого там іще вона боїться. — Зроблю все, що зможу, ваша милосте, — пообіцяла Алісанна. Зрештою ста чоловіків не знадобилося — ані голих, ані вдягнених. Королева пояснила наказ короля Даелі лагідно, але наполегливо, і запропонувала вибір з трьох наречених, які усі прагнули її руки. Слід зауважити, що Баша-свинопаса серед них не було; троє обраних Алісанною були князями або княжичами великих домів. Хай кого обрала б Даела, багатство і шана її б не оминули. Найпоказнішим з трьох був Боремунд Баратеон. У двадцять і вісім років князь Штормоламу був обличчям викапаний батько, дебелий та могутній, з гучним басовитим сміхом, великою чорною бородою і гривою рясного чорного волосся. Вродившись від князя Рогара та королеви Алисси, Боремунд був зведеним братом Алісанні та Джаяхаерису; на користь князя проказувало і те, що Даела знала та любила його сестру Джоселин, яка вже кілька років перебувала при дворі. Пан Таймонд Ланістер був найбагатший з шукачів руки принцеси — спадкоємець Кастерлі-на-Скелі та всього золота заходу. Маючи двадцять років од народження, він стояв ближче до віку Даели, ще й рахувався серед найвродливіших чоловіків королівства — гнучкий та стрункий, з довгими золотими вусами і волоссям того ж кольору, неодмінно вбраний у шовки та єдваби. У Кастерлі-на-Скелі принцеса не мала боятися за свою безпеку — неприступнішого замку Вестерос не знав. Щоправда, проти золота і вроди Ланістерів на шальках терезів лежала погана слава пана Таймонда — казали, він надто захоплюється жінками, а ще більше вином. Останнім з трьох, і в багатьох очах найменш вірогідним, був Родрік Арин, князь на Соколиному Гнізді та Господар Долини. Він правив на княжому престолі з десяти років, що казало на його користь; вже двадцять років служив у малій раді великим юстиціарієм та коронним правником, за цей час ставши відомою постаттю при дворі та вірним другом королю і королеві. У Долині він показав себе здібним правителем — сильним, але справедливим, ґречним та щедрим; його любили однаково і короговні пани, і поспільство. Доброї слави зажив князь і в Король-Березі — чуйний до людей, знавець своєї справи, добросердий, він вважався неабияким надбанням для малої ради. Проте князь Арин був найстаршим з трьох наречених — у тридцять шість років він був старший за принцесу на двадцять, ще й породив чотирьох дітей від покійної першої дружини. На зріст невеличкий, лисуватий, з кругленьким черевцем, князь Арин був не з тих чоловіків, за ким зітхають юні діви — це визнала і королева Алісанна, проте, з її слів королю, "пан князь саме такий, якого ти хотів — м'який та лагідний, каже, що ніжно любить нашу дівчинку вже багато років; я певна, він її захистить і збереже". На подив усьому двірському жіноцтву, крім хіба що королеви, принцеса Даела обрала собі за чоловіка саме князя Родріка. — Він такий добрий та мудрий, як татечко, — сказала вона королеві Алісанні, — ще й має чотирьох діточок! Я стану їм новою матусею! Що про ці слова подумала її милість, у літописах не збереглося. Звіт великого маестра Елізара про той день складається з одного рядка: "О боги, згляньтеся на нас". Принцеса з нареченим недовго побули зарученими. Як і бажав король, принцесу Даелу та князя Родріка одружили до кінця року. Відправа була невеличка, провадилася у септі на Дракон-Камені, присутні були близькі друзі та родичі, бо велика юрба знітила б наречену до розпачу. Постілювання теж не було. — Я так не можу, я помру від сорому! — сказала принцеса майбутньому чоловікові, і князь Родрік не став наполягати. Невдовзі князь Арин повіз свою принцесу до Соколиного Гнізда. — Моїм дітям треба взнати свою нову матінку, а я покажу Даелі Долину. Там життя тече повільно і спокійно. Їй має сподобатися. Присягаюся вашим милостям: принцеса почуватиметься щасливою та в безпеці. Так і сталося, принаймні на деякий час. Найстаршою з чотирьох дітей князя Родріка від першої дружини була донька Елиса, на три роки старша за нову мачуху. Вони удвох одразу зчепилися у ворожнечі. Проте за трьома молодшими дітьми Даела аж упадала, і вони дарували її коханням та шаною. Князь Родрік, вірний своєму слову, був чоловік лагідний та дбайливий, дружину беріг та голубив, кликав "моєю коштовною принцесою". Листи, надіслані Даелою матері (а написані головним чином Амандою, молодшою донькою князя Родріка), захоплено малювали її подружнє щастя, красу Долини, любов до милих та привітних синів пана чоловіка, добрість усіх мешканців Соколиного Гнізда. Року 81-го по А.З. принцові Аемону виповнилося двадцять шість. У справах і війни, і миру він показав блискучий хист, а оскільки принц був ще й спадкоємцем престолу, було вирішено, що час йому брати ширшу участь у правлінні державою — стати радцем королівської ради. Відповідно, король Джаяхаерис зробив принца своїм юстиціарієм та коронним правником замість Родріка Арина. — Кидаю майстрування законів на тебе, братику! — оголосив принц Баелон, перехиляючи чару за призначення принца Аемона. — Я краще майструватиму синів. Саме так він і вчинив — того ж року принцеса Алисса народила своєму Весняному Принцові другого сина, якого нарекли Даемоном. Мати немовляти, як завше невпинна і завзята, узяла його з собою в небо на Мелеїс менш як за двотиждень по народженні — так само, як раніше його брата Візериса. Тим часом у Долині її сестрі Даелі велося не так чудово. Минуло півтора роки її шлюбу, і ось до Червоного Дитинця прилетів крук з дуже коротким листом, написаним власною непевною рукою Даели. "Я ношу дитя, — говорилося в ньому. — Матінко, приїжджайте. Мені страшно". Королева Алісанна теж налякалася, прочитавши ті слова. За кілька днів вона скочила на Срібнокрилку і хутко ринула до Долини, спершу приземлившись у Мартинові, потім подолавши шлях до Місячної Брами і нарешті повітрям до Соколиного Гнізда. Тривав рік 82-й по А.З.; її милість прибула за три місяці до Даелиного строку. Хоча принцеса оголосила, що зраділа прибуттю матері, та вибачилась за свій "дурненький" лист, її переляк трохи не висів у повітрі, й не було на нього ради. Юна пані вибухала слізьми з найменшої причини, а часто-густо і без жодної, як розповів князь Родрік. Донька його Елиса накидала на все те презирливим оком і казала її милості: "Ой, пробі, наче вона — перша жінка, якій народжувати дитя". Проте Алісанна непокоїлася. Адже Даела була ніжна і слабенька, першу вагітність носила тяжко. "Вона така маленька дівчинка для такого здоровезного черева, — писала королева королю. — Я б теж лякалася на її місці". Королева Алісанна залишилася при принцесі решту її строку: сиділа коло ліжка, читала на ніч, розраджувала страхи. — Все буде добре, — казала вона доньці півсотні разів. — Буде дівчинка, от побачиш. Донечка. Я це знаю. Все буде чудово. Королева була права лише наполовину. Після довгих та болісних перейм, що почалися на два тижні раніше строку, на світ з'явилася Аемма Арин — донька князя Родріка та принцеси Даели. — Боляче! — верещала принцеса половину ночі. — Ой, як мені боляче! Казали, що коли доньку приклали їй до грудей, принцеса посміхнулася. Проте добре, не кажучи про чудово, все не стало. Невдовзі після пологів почалася породільна гарячка. Принцеса Даела відчайдушно намагалася годувати дитину, але не мала молока, тому послали по мамку-годувальницю. Коли гарячка посилилася, маестер заборонив їй навіть брати немовля на руки, від чого принцеса вибухнула плачем. Плакала вона, доки не заснула, та вві сні навіжено хвицялася, крутилася і перекидалася; гарячка посилилася. На ранок все було скінчено. Даелі виповнилося лише вісімнадцять років. Князь Родрік теж заплакав і попрохав дозволу королеви поховати свою коштовну принцесу в Долині. Але Алісанна відмовила. — Вона була кров'ю дракона і буде спалена, а попіл поховано на Дракон-Камені біля сестри Даянерис. Даелина смерть покраяла королеві серце, та коли ми озирнемося назад, то ясно побачимо, що тоді ж з'явився і перший натяк на розкол, що невдовзі станеться між нею та її королем. Боги міцно тримають нас усіх у руках, життя і смерть — то їхні дарунки, але люди у погорді своїй шукають, кого б їм звинуватити на грішній землі. Алісанна Таргарієн, побиваючись за донькою, винуватила в її передчасній смерті почасти себе, почасти князя Арина та маестра Соколиного Гнізда... але найбільше — Джаяхаериса. Якби він не наполіг на весіллі Даели, що мало статися неодмінно до кінця року... невже важко було дозволити їй побути маленькою мамчиною дівчинкою ще рік, два або десять? — Вона не доросла віком і не мала сили виносити дитя! — згодом дорікала вона його милості у Король-Березі. — Не можна було змушувати її до шлюбу! В літописах не сказано, що відповів король. Рік 83-й по Аегоновому Завоюванні пам'ятають як рік Четвертої Дорнійської Війни... краще відомої серед поспільства як "Шаленство князя Моріона" або "Війна сотні свічок". Старий великий князь дорнійський помер; син його, Моріон Мартел, успадкував престол у Сонцесписі. Похапливий та нерозумний молодик, князь Моріон довго шкірив зуби на батькове "боягузтво" у війні князя Рогара, коли лицарі Семицарства увійшли в Червоні гори без спротиву, а дорнійські сили лишилися вдома, кинувши Короля-Стерв'ятника напризволяще. Налаштований помститися за пляму на дорнійській честі, великий князь почав обмірковувати вторгнення до Семицарства. Великий князь Моріон розумів, що Дорн не в змозі перемогти потугу, яку збере проти нього Залізний Престол. Але сподівався застукати короля Джаяхаериса зненацька і звоювати штормовий край аж до Штормоламу, а чи принаймні півострів Пізьма. Замість нападати крізь Великокняжий Прохід, він замислив насунутися морем. Військо мало зібратися у Примар-Горбі та Торі, сісти на кораблі та перепливти Дорнійське море, щоб зненацька запопасти штормовий люд. Якщо їх розіб'ють чи відженуть, так тому й бути... але перед відступом князь присягнувся спалити сотню містечок і зруйнувати сотню замків, щоб штормові ніколи більше не сміли заходити в Червоні гори, сподіваючись на безкарність. (Безумство сього задуму видно хоча б із того, що на Пізьмі немає ані сотні містечок, ані сотні замків, ба навіть третини сказаного числа.) Дорн не міг похвалитися потугою на морі, відколи Німерія спалила свої десять тисяч кораблів, але великий князь Моріон мав золото і знайшов охочих союзників у піратах Порогів, морських найманцях Миру та корсарах Перцевого Берега. Збір кораблів забрав мало не рік, але зрештою вони кинули котви, і великий князь почав садовити на них своїх списників. Моріона виплекали на казках про колишню дорнійську славу та велич, як на молоці матері; подібно до численних дорнійських паничів, він змалку бачив випалені сонцем кістки дракониці Мераксес у Геєнні. Відтак кожен корабель його флоту мав арбалетників та великі метавки-скорпіони того штибу, що збили з неба Мераксес. Якщо Таргарієни насміляться вислати драконів, хмари стріл у повітрі дадуть їм ради. Перед недолугістю задумів великого князя Моріона німіє людське красномовство. Для початку, його сподівання застукати Залізний Престол зненацька були просто сміховинні. Джаяхаерис не лише мав шпигунів при дворі самого Моріона та друзів серед найхитромудрішого дорнійського панства; ба більше — ані пірати Порогів, ані найманці Миру, ані корсари Перцевого Берега ніколи не славилися вмінням тримати язики за зубами. Кілька монет перейшло з рук у руки, і коли Моріон нарешті наставив вітрила, король вже з півроку знав про його майбутній напад. Боремунд Баратеон, володар Штормоламу, теж був попереджений і чекав нагоди привітати дорнійців на березі півострова Пізьма кривавою учтою. Але нагода не трапилася, бо Джаяхаерис Таргарієн та його сини Аемон і Баелон наготували власні вітання. Поки флот Моріона сунув через Дорнійське море, дракони Вермітор, Караксес та Вхагар налетіли на нього з-попід хмар. Забриніли крики, дорнійці густо наповнили повітря хижими стрілами зі скорпіонів... але вистрілити у дракона — то одна річ, а вбити його — геть інша. Кілька стріл відбилися від драконової луски, одна прохромила крило Вхагар, але жодна не знайшла вразливих місць, поки дракони пірнали, злітали, розверталися і видихали жаркі потоки вогню. Один за одним кораблі гинули у пекучих багаттях; вони догоряли, ще коли сідало сонце, "наче сотня свічок посеред лискучого моря". Смалені тіла вимивало на береги Пізьми ще півроку; жодна нога живого дорнійця не ступила на землю штормового краю. Четверту Дорнійську Війну було скінчено за один день. Пірати Порогів, найманці Миру та корсари Перцевого Берега на деякий час припинили турбувати море, а великою княгинею дорнійською стала Мара Мартел. У Король-Березі короля Джаяхаериса та його синів вітали, наче оскаженівши — адже навіть Аегон Завойовник не вигравав війну без жодної людської втрати. Принц Баелон мав і ще одну нагоду святкувати — його дружина Алисса знову носила дитину. Цього разу, сказав молодий батько братові Аемону, він молився за дівчинку. Принцесу Алиссу вклали до ліжка 84 р. А.З. Після довгих і важких перейм вона подарувала принцові Баелону третього сина, якого батьки назвали Аегоном на честь Завойовника. — Мене кличуть Баелоном Безстрашним, — сказав принц своїй дружині, сидячи біля її ложа, — але ти далеко безстрашніша за мене. Я б радше бився у десятку битв, ніж зробив те, що робиш ти. Алисса засміялася. — Тебе створено для битв, а мене — для іншої справи. Візерис, Даемон і Аегон — це вже три. Щойно оклигаю, зробимо ще одного. Я хочу подарувати тобі двадцятеро синів — твоє власне військо! Але так не сталося. Алисса Таргарієн мала серце воїна у жіночому тілі, сила якого зрадила її. Після народження Аегона вона зрештою не видужала, а померла за кілька місяців у віці двадцяти чотирьох років. Принц Аегон ненадовго її пережив — помер ще за півроку, не спізнавши навіть своїх перших іменин. Розбитий тяжкими втратами, Баелон знайшов розраду в двох міцних синах, залишених йому дружиною — Візерисі та Даемоні, — і ніколи не забував шанувати пам'ять своєї коханої пані зі зламаним носом та різнобарвними очима. Тепер, на жаль, ми мусимо приділити увагу одному з найприкріших, найганебніших розділів у довгому правлінні короля Джаяхаериса і королеви Алісанни — справі дев'ятої дитини їхніх милостей, принцеси Саери. Народжена року 67-го по А.З., за три роки після Даели, Саера мала вдосталь хоробрості, якої бракувало сестрі, ще й воістину драконячу спрагу до всього — молока, їжі, любові, хвали. Немовлям вона не так плакала, як пронизливо верещала; її несамовитий лемент гнітив вуха не одній служниці у Червоному Дитинці. "Якщо вона чогось хоче, то негайно і беззаперечно, — писав великий маестер Елізар про принцесу року 69-го по А.З., коли тій було лише два роки. — Вбережи нас, Седмице, коли вона постаршає. Драконоглядцям варто якнайміцніше замикати драконів". Він і сам не знав, якими пророчими стануть його слова. Септон Барт поділився ґрунтовнішими міркуваннями, спостерігаючи принцесу в дванадцятилітньому віці року 79-го по А.З. "Вона — донька короля, і добре розуміє, що це означає. Челядь дбає про всі її потреби, хоча подеколи не так хутко та жваво, як вона б воліла. Зацні пани та вродливі лицарі виявляють їй ґречну увагу, двірські панії шанобливо схиляються, дівчата-однолітки змагаються за право зватися її приятельками. Усе це Саера сприймає за належне. Якби вона була королівською первісткою, а чи й єдиною дитиною, то пораділа б і втішилася. Але знає, що є лише дев'ятою при шістьох живих братах і сестрах, бачить на власні очі, що їх шанують більше за неї. Аемон стане королем, Баелон — майже напевне його Правицею, Алисса піде слідами матері, а чи й перевершить її, Ваегон ученіший, Маегела побожніша, а Даела... хіба буває день, коли Даелу не треба втішати? А поки Даелу втішають, про Саеру забувають. Кажуть, що такому лютому, хоча і крихітному створінню розрада не потрібна. І боюся, помиляються. Бо розради у своїх негараздах прагне кожна людина". Колись Аерею Таргарієн вважали дикою та непокірною, схильною до свавільних вчинків; але дитинство принцеси Саери зробило Аерею взірцем доброчесної поведінки. Межі між невинними пустощами, необачним бешкетництвом і зловмисно скоєним підступом не завжди легко розрізняються юними душами. Але, поза всякий сумнів, принцеса перетинала ці межі на власний розсуд. Вона крадькома підкидала котів до опочивальні сестри Даели, знаючи, як та їх боїться, а одного разу наповнила Даелин нічний горщик бджолами. У десять років вона пробралася до Башти Білих Мечів, поцупила всі білі корзна, які знайшла, і пофарбувала рожевим. У сім років вона навчилася просочуватися у кухню та виносити пироги, тістечка й інші ласощі. Коли принцесі одинадцятий минало, вона вже натомість крала вино та пиво, а до дванадцяти почала дозволяти собі з'являтися напідпитку до септу на молитву. Недоумкуватий блазень короля, Том Ріпка, став жертвою багатьох її жартів, а в інших — несвідомим поплічником. Одного разу перед великим бенкетом, де мало зібратися чимало шляхетних панів та пань, принцеса переконала Тома, що йому кумедніше буде виступати голим. Але глядачі не були у захваті. Пізніше Саера вчинила з ним жорстокіший жарт — переконала, що як він видереться на Залізний Престол, то стане королем. Блазень був з себе незграбний, ще й схильний до корчів, тож престол порізав йому руки та ноги на клапті. "Вона — зла дитина", — відізвалася про принцесу Саеру згодом одна з її септ, а їх загалом змінилося з півдесятка (і ще стільки ж покоївок), перш ніж принцесі виповнилося тринадцять. Проте не можна сказати, що принцеса була геть позбавлена чеснот. Маестри погоджувалися, що вона вельми метка дівчинка, у свій спосіб не гірше вдатна до освіти, ніж брат Ваегон. Саера була, поза сумнівом, гарненька на вроду, вища за сестру Даелу, але без її кволої тендітності, натомість міцна, спритна та завзята, як інша сестра Алисса. Коли вона хотіла когось причарувати, опиратися їй було важко. Старші брати Аемон та Баелон завжди розважалися її витівками (хоча про найгірші не знали); ще не досягши і половини повноліття, Саера опанувала мистецтво отримувати від батька все, що їй заманеться: кошеня, хорта, коненя, сокола, кобилу (хоча на слоні Джаяхаерис провів рішучу межу). Щоправда, королева Алісанна була зовсім не така піддатлива, і за словами септона Барта, всі сестри Саери до різної міри неполюбляли та зневажали її. Дівоцтво прикрасило Саеру; пуп'янок розкрився у справжню квітку. Після всього пережитого з Даелою король та королева, мабуть, зітхнули полегшено, дивлячись, як завзято Саера крутиться коло юних паничів при дворі, а вони коло неї. У чотирнадцять років вона сказала королю, що хоче вийти за великого князя дорнійського, а можливо, за Короля-за-Стіною, щоб стати королевою, "як пані матінка". Того ж року до двору прибув поважний купець з Літніх островів. Зовсім не злякавшись і не заверещавши, на відміну від Даели, Саера оголосила, що пішла б охоче і за нього. Але до п'ятнадцяти принцеса позбавилася цих порожніх вигадок. Навіщо мріяти про далеких могутніх володарів, коли просто поруч вештається стільки зброєносців, лицарів та вельможних панів, скільки забажаєш? Кількадесят їх витанцьовували навколо Саери, але улюбленцями невдовзі стали троє. Йона Мутон був спадкоємцем Дівоставу, Рудий Рой Конінгтон — п'ятнадцятирічним князем у Грифоновому Сідалі, а Бракстон Чмелик на прізвисько Жалик — дев'ятнадцятирічним лицарем, першим списом Обширу і спадкоємцем Борті. Тримала принцеса в своєму почті й улюблениць: Періану Мур та Алису Червонокрут, двох двічат свого віку, які швидко стали їй найдорожчими подругами. Саера кликала їх П'янка Перійка та Солодка Крутійка. Більш як рік троє юних дів та троє молодих паничів були нерозлучні на всіх бенкетах та забавах, полювали з хортами та соколами, а одного разу вибралися під вітрилом на Дракон-Камінь. Коли паничі били списами по кільцях або схрещували мечі у дворищі, три діви завжди гукали їм підбадьорливо. Король Джаяхаерис, який без упину приймав та розважав зацних панів і послів з-за вузького моря, сидів у радах, замислював нові дороги, був дуже задоволений товариством, що крутилося навколо доньки. Адже не треба прочісувати королівства у пошуках нареченого для Саери, коли під рукою гуляють такі годящі юнаки. Королева Алісанна, щоправда, плекала сумніви. — Саера метка і хитра, проте не мудра і не розважлива, — казала вона королю. Панна Періана та панна Алиса, скільки могла судити королева, були гарненькі, але пустоголові та марнославні дурепи, а Конінгтон з Мутоном — жовтопухі пуцьвірінки. — А Жалик оцей мені не до смаку. Чула я, нібито в Обширі він нагуляв байстрюка, і ще одного у Король-Березі. Джаяхаерис не поділяв її неспокою. — Але ж Саера ніколи не лишається наодинці з жодним. Навколо завжди повно людей — служників і служниць, машталірів і стражників. Яку капость вони можуть скоїти, коли навкруги стільки очей? Та коли життя підкинуло королю відповідь, він її не вподобав. Одна з витівок Саери стала згубою для її товариства. Теплої весняної ночі року 84-го по А.З. увагу двох міських вартових привернули вигуки та вереск з бурдею під назвою "Блакитна перлина". Вереск лунав з вуст Тома Ріпки, який безпорадно кружляв, намагаючись уникнути півдесятка оголених повій, поки відвідувачі закладу гучно реготали і підбадьорювали сороміцьких жінок. Йона Мутон, Рудий Рой Конінгтон та Жалик-Чмелик, один п'яніший за іншого, перебували серед тих відвідувачів. Рудий Рой визнав, що це вони вирішили для сміху подивитися, як старий Ріпка впорається зі справою. А потім Йона Мутон зареготав і додав, що жарт насправді вигадала Саера — така дотепна дівчина. Вартові врятували сердешного блазня та відвели його до Червоного Дитинця. Трьох паничів вони доправили перед очі пана Роберта Рожвина, свого тисяцького, а пан Роберт відіслав їх до короля, зневаживши погрози Жалика та незграбну спробу Конінгтона дати йому хабаря. "Невелике то задоволення — розрізати чиряка, — написав великий маестер Елізар про цю справу. — Ніколи не знаєш, скільки бруду витече, або як гидко він смердітиме". А бруд, який порснув з "Блакитної перлини", смердів так гидко, що годі було й уявити. Троє п'яних достойників дещо протверезіли до хвилини, коли король визвірився на них з верхівки Залізного Престолу, і вишикували зухвалу оборону. Вони зізналися у викраденні Тома Ріпки та приведенні його до "Блакитної перлини". Але жоден не зронив ані слова про принцесу Саеру. Коли його милість наказав Мутону повторити, що той казав про принцесу, князь зашарівся, затнувся і заявив, що вартові чогось недочули. Зрештою Джаяхаерис наказав кинути трьох паничів до підземелля. — Пересплять ніч у кам'яному мішку, то диви, зранку заспівають іншої. Королева ж Алісанна, знаючи близькість панни Періани та панни Алиси до трьох гуляк, запропонувала допитати й тих двох теж. — Дозвольте мені, ваша милосте, побалакати з ними. Якщо вони побачать вашу розгнівану особу на престолі, то так перепудяться, що й слова не скажуть. Година була пізня, королевині стражники знайшли обох дівчат у опочивальні панни Періани, де вони солодко спали в одному ліжку. Королева наказала привести їх до своєї світлиці. Троє їхніх паничів уже сиділи в кам'яному мішку, повідомила Алісанна. Якщо дівчата не хотіли теж опинитися там, то мали казати правду. Цього вистачило — Солодка Крутійка та П'янка Перійка кинулися зізнаватися наввипередки, а невдовзі вже рюмсали і благали пробачення. Королева Алісанна дозволила їм благати і белькотіти, не кажучи ані слова — просто слухаючи, як під час сотень влаштованих нею жіночих дворів. Авжеж її милість уміла слухати. Починалося все як легковажна гра, розповіла П'янка Перійка. — Саера вчила Алису цілуватися, і я попросила, щоб мене повчили теж. Адже хлопці щоранку навчаються битися, хіба ми не маємо навчатися цілунків? Бо ж така дівоча доля — цілувати чоловіків. Алиса Червонокрут погодилася. — Цілуватися було так солодко, — згадувала вона, — а одного вечора ми заходилися цілуватися без одягу і злякалися, але й захопилися теж! По черзі уявляли себе хлопцями... Ніякого лукавства ми не хотіли, тільки гралися. Тоді Саера підохотила мене поцілувати справжнього парубка, а я піддражнила Перійку, а ми удвох накинулися на Саеру, але вона сказала, що перевершить нас — поцілує дорослого чоловіка, лицаря. Отак все почалося з Роєм, Йоною та Жаликом. У цю мить знову втрутилася панна Періана і розповіла, що згодом усіх навчав саме Жалик. — Він же ж має двох байстрюків, — прошепотіла дівчина. — Одного у Обширі, а іншу просто тут, на Шовковій вулиці. Мати дівчинки — хвойда з "Блакитної перлини". То була єдина згадка про "Блакитну перлину". "Жодна з юних розпусниць нічого не чула про знущання з бідолашного Тома Ріпки. Який глум долі! — напише згодом великий маестер Елізар. — Але про інші речі вони знали чимало, і вини їхньої в тім не було". — Де перебували ваші септи під час оцього неподобства? — завимагала королева, вислухавши дівчат. — Де знаходилися служниці? А паничі? Вони ж мали свою службу! Де були машталіри, пахолки, зброєносці та решта? Панна Періана дещо розгубилася, почувши запитання. — Ми наказали їм лишитися ззовні, — мовила вона так, наче пояснювала, що сонце сходить на сході, а заходить на заході. — Вони ж слуги — роблять, що їм кажеш. Хто щось знав, той мовчав. Жалик сказав, що повиймає язики всім, хто хоч словом прохопиться. А Саера — вона ж розумніша за усіх септ. Тієї миті Солодка Крутійка зламалася, зарюмсала і заходилася дерти на собі вбрання. Вона благала королеву про пробачення, клялася, що не хотіла грішити, що Жалик її змусив, а Саера обзивала боягузкою, от вона усім і показала, а тепер носить дитину і не знає чию, і що тепер робити?! — Сього вечора ви можете лише лягти спати, — відповіла Алісанна. — А вранці ми пришлемо вам септу, і ви сповідаєте гріхи. Матір подарує вам пробачення. — Моя матір не подарує, — заперечила Алиса Червонокрут, але пішла, як сказали. Панна Періана відвела заплакану подругу до опочивальні. Коли королева розповіла королю про все, що дізналася, Джаяхаерис ледве повірив хоч слову. Була вислана варта, перед Залізним Престолом постала низка зброєносців, пахолків та служниць, притягнутих силоміць для допиту. Чимало з них опинилися разом з господарями у підземеллі, щойно їхні відповіді були почуті. Коли вивели останнього, вже світало. І лише тоді король та королева послали по принцесу Саеру. Мабуть, принцеса відчула якусь непевність, коли перед нею одночасно з'явилися Регіментар Королегвардії та тисяцький міської варти, наказуючи піти з ними до престольної палати. Коли король приймає тебе, сидячи на Залізному Престолі, це лихий призвісток. Величезна палата, до якої привели принцесу, була порожня. За свідків покликали тільки великого маестра Елізара та септона Барта. Вони говорили від імені Цитаделі та Зоряного Септу, король потребував їхньої направи, але ті речі, які могли бути сказані в палаті, не варто було чути іншому двірському панству. Часто повторюють, що в Червоному Дитинці не буває таємниць, що в стінах є щури, які все чують і шепочуть на вухо тим, хто бажає знати. Можливо, так воно і є, бо коли принцесу Саеру привели перед очі батька, вона вже знала про все, що сталося у "Блакитній перлині", але не соромилася ані на мить. — Я сказала їм таке зробити, але гадки не мала, що вони послухають, — легковажно пояснила принцеса. — Ой, і сміхота ж, мабуть, була, коли Том витанцьовував з хвойдами. — Томові було не до сміху, — мовив король Джаяхаерис з Залізного Престолу. — Та ж він дурний блазень, — знизала плечима принцеса Саера. — З блазнів належить реготати, що тут такого? Ріпка любить, коли з нього регочуть. — То був жорстокий жарт, — мовила королева Алісанна, — але є справи, які турбують мене більше. Я побалакала з твоїми... паннами. Чи знаєш ти, що Алиса Червонокрут важка дитиною? Лише тоді принцеса втямила, що її привели відповідати не за Тома Ріпку, а за ганебніші гріхи. На хвильку Саера втратила мову, але миттю опанувала себе, зойкнула і перепитала: — Моя Солодка Крутійка? Справді?! Вона... ой, що вона наробила! Моя мила дурненька подружка... Якщо вірити свідоцтву септона Барта, в ту мить їй по щоці покотилася сльозина. Але її мати не зворушилася. — Ти чудово знаєш, що вона наробила. Що наробили ви усі. Тепер, дитино, кажи всю правду. Глянувши на батька, принцеса зрозуміла, що розради у нього не знайде. — Збреши нам ще, і стане гірше, — застеріг доньку король Джаяхаерис. — Знай, що твої троє паничів уже в темниці, і те, що ти скажеш далі, визначить, де ти сама спатимеш сьогодні вночі. Тоді Саера зламалася, і слова посипалися з неї горохом, аж їй подих перехопило. "За одну годину вона встигла поперескакувати від заперечень до відмов, від вивертів до каяття, від звинувачень до виправдань, а тоді й до зухвалих викликів, не припиняючи коли хихотіти, а коли рюмсати, — напише згодом септон Барт. — Вона нічого не робила, вони збрехали, такого не було, як можна в таке вірити, то була тільки гра, лише жарт, хто взагалі таке розказав, усе було не так, усі люблять цілуватися, вона покірно перепрошує, все почала Перійка, було так весело, ніхто нікому не зашкодив, ніхто їй не сказав, що цілуватися погано, Крутійка її дражнила, було так соромно, адже Баелон цілував Алиссу весь час, а як почала, то вже годі було спинитися, вона боялася Жалика, Вишня Мати їй пробачила, всі дівчата таке роблять, уперше вона була п'яна, і взагалі ніколи не хотіла, цього хотіли хлопці, Маегела сказала, що боги пробачають усі гріхи, Йона сказав, що кохає, боги дали їй вроду, її вини тут нема, тепер вона буде слухняною, наче нічого і не сталося, одружиться з Рудим Роєм Конінгтоном, батьки мають їй пробачити, вона ніколи нікого не поцілує і нічого такого не зробить, це ж не вона носить дитину, вона ж їхня донька, їхня маленька дівчинка, вона принцеса, а якби була королева, то робила б, що заманеться, чому вони не вірять, вони її ніколи не любили, вона їх ненавидить, хай відшмагають, коли хочуть, але рабинею вона не буде. Мені від сієї панни аж дух перехопило. У цілому королівстві немає лицедія, щоб зіграв отаку виставу... але насамкінець вона злякалася і стомилася, і тут з неї нарешті впала личина". — Що ти наробила? — загримів король, коли в принцеси закінчилися слова. — Рятуй нас, Седмице, що ти наробила?! Ти віддала одному з тих хлопців свою цноту? Кажи мені правду! — Правду? — перепитала Саера. Саме тоді, з цим словом, назовні полізла її зневага. — Та ні. Я віддала її усім трьом. Кожен гадав, що він у мене перший. Хлопці — такі дурнуваті йолопи. Джаяхаерис нажахався так, що занімів, але королева осягнула себе. — Бачу, ти з себе пишаєшся. Доросла жінка, вже сімнадцятий минає. Гадаю, вважаєш себе за дуже метку, але метка — то одна річ, а мудра — геть інша. Що, на твою думку, станеться далі, Саеро? — Я вийду заміж, — відповіла принцеса. — Чом би й ні? Ви вже були одружені в мої роки. Я поберуся і на постіль вкладуся, от лишень з ким? Йона та Рой мене кохають, можу обрати будь-кого, але вони ще такі хлопчаки. Жалик мене не кохає, зате з ним я сміюся, а іноді кричу. А хоч би і за всіх трьох піду, чом ні? Чому я повинна мати одного чоловіка? Завойовник мав двох дружин, а Маегор — шість чи вісім. Але вона зайшла надто далеко. Джаяхаерис підвівся на ноги і зійшов з Залізного Престолу, палаючи гнівом у очах. — Ти міряєш себе Маегоровою міркою?! То ось ким ти хочеш стати? Його милість наслухався вже вдосталь. — Заберіть її до опочивальні, — наказав він стражникам, — і тримайте там, доки я сам по неї не пришлю. Коли принцеса почула слова короля, то кинулася до нього, вигукуючи: "Батьку! Батьку!". Але Джаяхаерис обернувся спиною, а Гиліс Моріген ухопив за руку і смикнув назад. Піти добровільно принцеса не схотіла, довелося сторожі витягти її з палати під лемент, схлипи та заклики до батька. Навіть тоді, пише септон Барт, принцесу Саеру могли ще пробачити та відновити у шані при дворі, якби вона вчинила, як їй наказали: сиділа б покірно у опочивальні, каялася у гріхах та молилася про змилування. Наступного ж дня Джаяхаерис та Алісанна зустрілися з Бартом і великим маестром Елізаром обговорити, що робити з шістьма грішниками, зокрема з принцесою. Король був лютий і непохитний, глибоко переживав сором і образу, а до того ж не міг забути брудні слова Саери про дружин його дядька. — Вона мені більше не донька! — вигукнув він не раз і не два. Проте королева Алісанна не змогла знайти у серці стільки гніву. — І все-таки вона наша донька, — заперечила вона королю. — Так, її потрібно покарати, але попри все вона ще дитина, і де є гріх, там має бути спокута. Володарю мій, коханий чоловіче, ти замирився з панством, яке билося за твого дядька, пробачив поплічників септона Місяця, поновив добрі стосунки з Вірою і з князем Рогаром по тому, як він намагався одірвати мене від тебе і посадити Аерею на престол... невже ти не знайдеш сили замиритися з власною донькою? Слова її милості були добрі та лагідні, Джаяхаериса вони зрештою зворушили, каже нам Барт. Алісанна була жінка уперта, наполеглива, знала способи схилити короля до своєї точки зору, хай яка незгода від початку панувала між їхніми думками. Маючи час, вона б потроху пом'якшила і його наміри щодо Саери. Але часу того королева якраз і не мала. Тієї ж самої ночі принцеса Саера остаточно припечатала свій вирок. Замість лишатися у покоях, як було наказано, вона втекла під час відвідин нужника, вдяглася у сукню пралі, поцупила зі стайні коня і втекла з замку. Принцеса подолала половину міста до пагорба Раеніс, та коли спробувала увійти до Драконосхрону, була схоплена "Драконоглядцями" і повернута до Червоного Дитинця. Алісанна плакала, коли почула новину, бо знала, що тепер її справа безнадійна. Джаяхаерис був твердий, як камінь. — Саера з драконом, — тільки й вимовив він. — Цікаво, кого б вона взяла — теж Балеріона? Цього разу принцесі не дозволили повернутися до власних покоїв, а посадовили до келії у башті, приставивши Жонкіль Морочин стерегти її вдень і вночі, ба навіть у нужнику. Для її сестер у гріху швиденько зладнали такі-сякі шлюби. Періану Мур, яка не була вагітна, засватали за Йону Мутона. — Ти допомагав їй у спокусі, допоможи і в спокуті, — сказав король молодому. Шлюб виявився вдалим, з часом ці двоє стали князем та княгинею у Дівоставі. Алиса Червонокрут, вагітна панянка, являла з себе тяжчий випадок, бо Рудий Рой Конінгтон відмовився з нею одружуватися. — Я не зватиму Жаликового байстрюка власним сином, і в спадок йому Грифонове Сідало не віддам! — зухвало заявив він королю. Тоді Солодку Крутійку відіслали у Долину народжувати (дівчинку з яскраво-рудим волоссям) у божому домі на острові в гавані Мартинова, куди чимало вельможних панів відсилали на виховання своїх тілесних дочок. Згодом її одружили з Дунстаном Первосвітом, князем на Лобаку, острові біля берегів Пальців. Конінгтонові дали вибір між рештою життя в Нічній Варті або десятьма роками у вигнанні. Не диво, що він обрав вигнання і перетнув вузьке море до Пентосу, а відти до Миру, де злигався з сердюками та іншим ганебним товариством. За півроку перед дозволеним поверненням до Вестеросу його зарізала хвойда у мирійському гральному кишлі. Найтяжче покарання приготували для Бракстона Чмелика — пихатого молодого лицаря на прізвисько Жалик. — Я б відрізав тобі яйця та випхав на Стіну, — сказав йому король. — Так я вчинив з паном Лукамором, а він був далеко чеснішим за тебе. Міг би я забрати землі та замок твого батька, але ж то не був би правосуд — ані він, ані твої брати не винні в скоєному тобою. Проте ми не можемо дозволити тобі поширювати брудні плітки про мою доньку — тому тобі виріжуть язика. Також ти втратиш носа, кажу я, щоб надалі не зумів звабити жодну юну діву гожою мармизою. Ти пишаєшся своїм хистом до списа та меча, тож ми заберемо і його — тобі зламають руки та ноги, а мої маестри подбають, щоб зрослися вони криво і кволо. Решту свого поганючого життя ти проживеш калікою. Якщо тільки... — Якщо тільки?... — Обличчям Чмелик був біліший за крейду. — Я маю інший вибір? — Будь-який звинувачений у злочині лицар має вибір, — нагадав йому король. — Ти можеш довести свою невинність під страхом тілесної погибелі. — Тоді я обираю божий суд двобоєм! — миттю погодився Жалик. То був за всіма свідоцтвами вельми пихатий молодик, переконаний у нездоланності своєї руки. Озирнувшись на сімох Королегвардійців попід Залізним Престолом, у білих корзнах та яскравій лусці, він спитав: — Котрий з цих стариганів має проти мене битися? — Оцей стариган, — показав на себе Джаяхаерис Таргарієн. — Той, чию доньку ти спокусив і розбестив. Вони стали поля наступного ранку, на світанні. Спадкоємцеві Борті було дев'ятнадцять років, королю — сорок дев'ять, але стариганом його б не назвав ніхто. Чмелик озброївся шпичастим телепнем — можливо, міркуючи, що король не звик до захисту від такої зброї. Король мав при собі Чорножар. Обидва лицарі були закуті в глуху броню та мали щити. Коли почався двобій, Жалик наскочив на його милість, намагаючись задавити швидкістю та силою молодості, пустив шпичасту кулю дзвінко співати і вихоритися в танку. Джаяхаерис упіймав усі удари на щит і чекав, тільки захищаючись, поки молодший суперник виснажиться. Невдовзі Бракстон Чмелик вже ледве здіймав правицю, і тоді король кинувся у напад. Навіть найкращі обладунки не завжди здатні відвернути валірійський булат, а Джаяхаерис ще й бачив усі слабкі місця. Жалик спливав кров'ю з півдесятка ран, коли нарешті втратив рівновагу і впав з ніг. Джаяхаерис копняком відкинув його потрощеного щита, розчахнув забороло шолома, приклав вістря Чорножара до ока і загнав якомога глибше. Королеви Алісанни на двобої не було. Вона сказала королю: їй болить сама думка, що його можуть убити. Принцеса Саера дивилася з вікна келії. Жонкіль Морочин, її наглядачка, не дозволяла бранці відвернути очі. За два тижні Джаяхаерис та Алісанна віддали Святій Вірі ще одну свою доньку. Принцеса Саера, ще й сімнадцяти не досягши, відбула з Король-Берега до Старограду, де її сестра Маегела мала опікуватися новою послушницею. Саера вступала до сестринства мовчальниць — так було оголошено при дворі. Септон Барт, який знав думки й наміри короля краще за всіх інших, згодом твердив, що цей вирок мав послужити наукою. Ніхто б не сплутав Саеру з її сестрою Маегелою, а найменше — їхній батько. Саера ніколи б не стала септою, не кажучи вже про сестру-мовчальницю, але потребувала покарання; вважалося, що кілька років мовчазної молитви, суворого послуху та побожних роздумів підуть їй на користь і направлять на шлях спокути. Але не такою стежкою замірялася піти Саера Таргарієн. Принцеса витримала довгі мовчання, холодні купелі, шорсткі ряси грубого плетіння, страви без шматочка м'яса. Вона віддалася голінню голови та шкрябанню щіткою кінського волосу, ба навіть покаранню різками за непокору. Все це вона терпіла півтора роки... та коли року 85-го по А.З. трапилася нагода, вона її вхопила, втекла з божого дому посеред ночі й попрямувала до пришибів. Під час втечі її запопала котрась зі старших сестер; Саера приголомшила її, скинула з прогону сходів і перестрибнула через її тіло до дверей. Коли звістка про втечу досягла Король-Берега, там завважили, що Саера має ховатися десь у Старограді. Але люди князя Вишестража перетрусили місто від дверей до дверей, не знайшовши жодного сліду. Тоді подумали, що принцеса могла вирушити назад до Червоного Дитинця благати батькового пробачення. Коли й там вона не з'явилася, король подумав, чи не втекла вона до колишніх приятелів — відтак Йоні Мутону та його дружині Періані було наказано чатувати на неї в Дівоставі. Правда з'ясувалася аж за рік — колишню принцесу побачили у лисенійських садах насолоди, ще й доти вбрану послушницею. Королева Алісанна плакала, почувши новину. — Нашу доньку перетворили на хвойду, — сказала її милість. — Вона завжди нею була, — відрізав король. Джаяхаерис Таргарієн справив свої п'ятдесяті іменини року 84-го по А.З. Роки стягли з нього данину, і ті, хто добре його знав, казали, що король дуже змарнів по тому, як донька Саера збезчестила і покинула його. Джаяхаерис схуд, мало не закощавів, у бороді сірі пасма перемагали золоті, та й у волоссі теж. Уперше люди почали звати його "Старим Королем" замість "Миротворця". Алісанна, глибоко вражена численними втратами, дедалі більше віддалялася від правління державою і майже не з'являлася на засіданнях ради. На щастя, для такої справи Джаяхаерис мав свого вірного септона Барта і власних синів. — Якщо станеться ще якась війна, — казав він їм двом, — битися у ній випаде вам. А мені хоча б дороги закінчити. "Дороги він робив кращі за доньок", — згодом напише великий маестер Елізар, за звичкою не утримавшись, щоб не докинути ґедзика. Року 86-го по А.З. королева Алісанна оголосила про заручини своєї доньки Візерри, п'ятнадцяти років, з Теомором Мандерлі, могутнім володарем Білої Гавані. Сей шлюб мав ще міцніше скріпити королівства, прив'язавши родинними путами один з великих домів Півночі до Залізного Престолу — так оголосив король. Князь Теомор замолоду показав себе неабияким воїном, а згодом — розважливим правителем, за якого Біла Гавань вельми розквітла. Королева Алісанна плекала до нього теплі почуття, згадуючи гостинність князя під час її перших відвідин Півночі. Щоправда, його вельможність пережив уже чотирьох дружин, і хоча лишався хвацьким лицарем на бойовищі, з роками вельми розповнів, що не сприяло прихильності до нього принцеси Візерри. Вона мала на думці зовсім іншого чоловіка. Навіть змалку Візерра вважалася найвродливішою з доньок королеви. Славне панство, найхоробріші лицарі, жовтороті юнаки витанцьовували навколо неї все її життя, підгодовуючи дівчаче марнославство, аж доки воно не спалахнуло лютою пожежею. За найбільшу втіху дівчинка мала нацьковувати одного хлопця на іншого, заохочуючи до безглуздих вихваток та змагань. За те, щоб віддати котромусь зі зброєносців свою запоруку для турніру, вона змушувала їх перепливати Чорноводу, видиратися вгору Баштою Правиці, звільняти усіх круків у крукарні. Одного разу вона привела до Драконосхрону шістьох хлопців і сказала, що віддасть цноту тому, хто покладе голову до драконячої пащі. Але боги того дня зглянулися, і "Драконоглядці" поклали край дурощам. Проте королева Алісанна знала, що жоден зброєносець ніколи не звоює Візерру — ані серце, ані тим паче цноту. Ця донька була надто хитрою дитиною, щоб піти услід сестрі Саері. — Вона не любить отих ігор у цілуночки, і в хлопчаках не надто кохається, — розказала королева Джаяхаерисові. — Грається з ними, як з цуценятами, але до ліжка жодного не пустить, мов поганого пса. Наша Візерра цілить вище. Бачили ми, як вона чепуриться та упадає коло Баелона. Ось якого чоловіка вона бажає, і то не з палкого кохання. Дівчинка бажає стати королевою. Принц Баелон був чотирнадцятьма роками старший від Візерри — двадцять дев'ять проти її п'ятнадцяти, — але старші пани часто-густо одружувалися з юними нареченими, і вона це добре знала. Вже два роки як померла принцеса Алисса, проте Баелон не показував потягу до жодної іншої жінки. — Він одружився з однією сестрою, то чому б не з іншою? — казала Візерра своїй близькій приятельці, пустоголовій Беатриції Маслоплав. — Я гарніша, ніж була Алисса, ти сама бачила. Вона мала зламаного носа! Якщо принцеса твердо налаштувалася вийти за брата, королева так само твердо знамірилася цього уникнути. Її відповіддю був князь Мандерлі у Білій Гавані. — Теомор — добра людина, — казала Алісанна доньці, — мудра, добросерда, і голову на плечах має розумну. Піддані дуже його люблять. Але принцесу те не переконало. — Якщо вам, матінко, він так до вподоби, то й виходьте за нього самі! — вигукнула вона, перш ніж утекти до батька скаржитися. Але Джаяхаерис їй теж розради не подарував. — Це хороший шлюб, — сказав він, а тоді пояснив важливість наближення Півночі до Залізного Престолу. І хай там як, укладення шлюбів — то була царина королеви; його милість у такі справи не втручався. Роздратована Візерра звернулася до брата Баелона по надію на порятунок, якщо вірити двірським пліткам. Однієї ночі прослизнувши повз варту до його опочивальні, вона роздяглася і стала чекати, розраджуючи нудьгу знайденим у принца вином. Коли принц Баелон нарешті з'явився, то знайшов сестру п'яною та голою у своєму ліжку і відіслав геть. Принцесі знадобилася поміч двох служниць і лицаря Королегвардії, щоб напідпитку додибати до власних покоїв. Чим нарешті мала скінчитися битва двох воль — королеви Алісанни та її непокірної п'ятнадцятирічної доньки — цього ми вже не дізнаємося. Невдовзі після пригоди у Баелоновій опочивальні, поки королева лаштувала Візеррине відбуття з Король-Берега, принцеса помінялася одягом зі служницею, щоб надурити приставлених для нагляду за її добропорядністю стражників, і вислизнула з Червоного Дитинця заради того, що вона називала "останньою веселою нічкою перед морозною смертю на Півночі". Супутниками її були самі чоловіки — двоє дрібних княжат і четверо молодих лицарів, зелених, як весняна трава, і спраглих Візерриної прихильності. Один з них хотів показати принцесі ті частини міста, де вона ніколи не бувала: харчівні та щурячі нори Блошиного Подолу, корчми уздовж Вугрового провулку та Річкового ряду, де служниці танцювали на столах, бурдеї на Шовковій вулиці. Пиво, медовуха та вино щедро надавалися до нічного святкування, і Візерра частувалася ними, скільки душа просила. Якоїсь миті, майже опівночі, принцеса з тими супутниками, хто їй лишився (декілька лицарів позбавилися тями через випите), вирішила повернутися до замку — та не просто так, а у шаленій гонитві вулицями міста; бережани ледве встигали тікати зі шляху, щоб їх не потоптали коні. Регіт лунав у ночі, серед товариства панувало піднесення духу, аж доки вершники не досягли підніжжя Аегонового пагорба, де Візеррина кобила зіткнулася з конякою когось із супутників. Лицарська кобила втратила рівновагу і впала, зламавши ногу. Принцесу викинуло з сідла головою вперед просто у стіну; вона зламала собі шию. Стояла година вовка — найтемніша пора ночі, — коли панові Риаму Рожвину з Королегвардії довелося будити короля і королеву віді сну новиною, що їхню доньку знайшли мертвою у провулку попід узніжжям Аегонового пагорба. Попри сварки та незгоди, втрата принцеси Візерри стала для королеви спустошливою. Протягом якихось п'яти років боги забрали трьох її доньок: Даелу року 82-го, Алиссу року 84-го, Візерру року 87-го по А.З. Принц Баелон теж страшно потерпав, питаючи себе, чи не мав би бути лагіднішим до сестри тієї ночі, коли знайшов її голою в своєму ліжку. Хоча вони з Аемоном, а також Аемоновою дружиною пані Джоселин і донькою Раеніс, стали великою втіхою для короля і королеви в часи лиха, все ж за найбільшою розрадою Алісанна звернулася до своїх живих доньок. Маегела, септа двадцяти п'яти років, попрохала дозволу в септі перебути при матері решту того року, а принцеса Гаель — мила, сором'язлива семирічна дитина — стала нерозлучною тінню та радістю матері, навіть поділяючи з нею ложе уночі. Королева черпала сили у їхній присутності... але попри все думки її зверталися до тієї доньки, якої поруч не було. Зневаживши заборону Джаяхаериса, Алісанна потай винайняла повірників наглядати за своїм свавільним дитям за вузьким морем. Саера все ще знаходилася у Лисі, услуговуючи у садах насолоди — доповідали королеві. Вже двадцяти років віку, вона часто-густо розважала прихильників у рясі послушниці Віри; вочевидь, чимало лисенійців знаходили втіху в тому, щоб ганьбити невинних молодих жінок, які склали обітниці безшлюб'я — хай навіть та невинність і була облудною. Зрештою журба за принцесою Візеррою змусила королеву знову прохати Джаяхаериса щодо Саери. Вона привела з собою септона Барта — говорити про чесноти пробачення і зцілення часом. Лише коли септон Барт скінчив проповідь, її милість згадала ім'я Саери. — Благаю, — звернулася вона до короля, — час повернути її додому. Досить вже її карати. Адже вона наша донька. Але Джаяхаерис стояв непохитно. — Вона — лисенійська хвойда, — відповів його милість. — Вона розсунула ноги перед половиною мого двору, скинула немолоду жінку зі сходів і намагалася вкрасти дракона. Чого тобі ще бракує, щоб усе зрозуміти? Маєш на думці, як вона дісталася Лису? Адже грошей не мала жодної монети — то чим, гадаєш, заплатила за перевіз? Королева знітилася під тягарем його суворих слів, але здаватися не хотіла. — Якщо не хочеш повернути Саеру додому заради любові до неї, то хоча б заради любові до мене. Я не можу без неї жити. — Ти не можеш без неї жити, як ото дорнієць не може жити без отруйних гадюк, — відповів Джаяхаерис. — Вибач, але у Король-Березі своїх шльондр хоч греблю гати. Не хочу більше чути її ім'я. З цими словами король підвівся піти, але коло дверей спинився і обернувся. — Ми з тобою нерозлучні змалку. Я знаю тебе не гірше, ніж ти мене. Просто зараз ти замислюєш обійтися без мого дозволу — сісти на Срібнокрилку, гайнути до Лису, та й годі. Але що ти зробиш там — відвідаєш її у садах насолоди? А що вона — полине до твоїх обіймів, благаючи пробачення? Гадаю, радше загилить тобі ляпаса. А що тоді зроблять лисенійці, коли ти спробуєш вкрасти одну з їхніх хвойд? Вона — коштовна забавка. Скільки, гадаєш, платять за розваги з принцесою Таргарієн? У найкращому випадку вони вимагатимуть викупу, а в найгіршому ще й тебе не відпустять. Тоді ти накажеш Срібнокрилці спалити їм місто? Чи вимагатимеш, щоб я надіслав Аемона та Баелона з військом — здобути їхню сестру як бранку на війні? Я чую, що вона тобі потрібна, що ти жити без неї не можеш... зате вона може жити без тебе, без мене і без Вестеросу. Її вже немає. Поховай і забудь. Королева Алісанна не полетіла до Лису, але й не конче пробачила королю сказані того дня слова. Вже деякий час обмірковувалася нова подорож державою, яка мала статися наступного року — вперше за двадцять років знову до західного краю. Та невдовзі після незгоди королева повідомила Джаяхаериса, щоб той їхав сам. А вона повернеться на Дракон-Камінь журитися за втраченими доньками. Отже, року 88-го по А.З. Джаяхаерис Таргарієн відлетів до Кастерлі-на-Скелі та інших стольців заходу на самоті. Цього разу він навідався навіть на Файний острів, бо негідний князь Франклин вже лежав у могилі. Король був відсутній довше, ніж замірявся спочатку — хотів-бо оглянути будівництво доріг, а потім несамохіть почав зупинятися у маленьких містечках та незначних замках, чим втішив дрібне панство та зем'яне лицарство. У одних замках його супроводжував принц Аемон, у інших — принц Баелон, але жоден не зумів переконати повернутися до Червоного Дитинця. — Надто довго я не бачив свого королівства і не слухав своїх підданих, — пояснив його милість. — А Король-Берег, гадаю, не пропаде у ваших руках та руках вашої матері. Коли нарешті король вичерпав гостинність західного люду, то все одно не повернувся до Король-Берега, а рушив звідти просто до Обширу — з Кракеголу до Стародубу, — чим і почав другу королівську мандрівку, ледве скінчивши першу. До того часу відсутність королеви вже була помічена, і його милість часто-густо садовили на бенкетах поруч із якоюсь вишуканою панною або вродливою вдовицею, а чи давали йому гарненьких супутниць на лови; але король жодної не помічав. У Перевеслі, де молодша донька князя Чорнобруса зухвало всілася королю на коліна і спробувала згодувати йому виноградину, його милість відвів руку дівчини і сказав: — Перепрошую, я маю королеву. А смаку до коханок — ані краплі. Увесь рік 89-й по А.З. король перебував у русі. В Вирії до нього ненадовго приєдналася онука — принцеса Раеніс, — що прилетіла на Червоній Королеві, дракониці Мелеїс. Разом вони відвідали Щитові острови, де король раніше не бував. Джаяхаерис навмисне приземлявся на усі чотири. Саме там, на Зеленощиті, у палаті князя Кострума принцеса Раеніс розповіла королю про її намір вийти заміж і отримала благословення. — Гіднішого нареченого годі й шукати, — сказав Джаяхаерис. Мандри нарешті скінчилися у Старограді, де король відвідав доньку — септу Маегелу, був поблагословлений верховним септоном, вшанований бенкетом Конклаву Цитаделі та турніром князя Вишестража. Переможцем турніру знову став пан Риам Рожвин. Тогочасні маестри прозвали відчуженість між королем та королевою Великим Розколом. З плином часу та виникненням другого розколу, не менш болючого, з'явилося нове ім'я — Перша Сварка. Під цією назвою ми знаємо її до сього дня. Про Другу Сварку ми поговоримо у належний час. Саме септа Маегела перекинула місток через Розкол. — Це нерозумно, батьку, — звернулася вона до короля. — Наступного року Раеніс виходить заміж, буде чудова нагода для свята. Вона захоче, щоб ми всі були на весіллі, і ви з матінкою теж. Я чула, як маестри кличуть вас Миротворцем. То час уже укласти мир. Доньчині докори справили належне враження. За два тижні король Джаяхаерис повернувся нарешті до Король-Берега, а королева Алісанна припинила своє самовигнання на Дракон-Камінь. Які слова були сказані між ними — ми не дізнаємося, але на довгий час вони знову стали такі ж близькі, як у часи минулі. Року 90-го по Аегоновому Завоюванні король та королева разом поділили одну з останніх радісних подій — весілля своєї старшої онуки, принцеси Раеніс, і Корліса Веларіона, Володаря Припливів, господаря острова Плавень. У свої тридцять сім років Морський Змій уславився як найвеличніший мореплавець, знаний Вестеросом. Здійснивши дев'ять великих незабутніх подорожей, він повернувся додому одружитися і створити сім'ю. — Лише ти могла забрати мене у моря, — сказав він принцесі. — По тебе я повернувся від найдальших країв світу сього. Раеніс у свої шістнадцять була юною безстрашною красунею, що якнайкраще пасувала своєму коханому мореплавцеві. Драконовершниця з тринадцяти років, вона наполягала прибути на весілля верхи на Мелеїс, Червоній Королеві — прегарній шарлатній дракониці, що колись носила її тітку Алиссу. — Ми повернемося до тих найдальших країв разом, — пообіцяла вона панові Корлісу. — Але я дістануся туди перша, бо летітиму повітрям. "То був хороший день", — з сумною посмішкою згадуватиме королева Алісанна протягом решти своїх літ. Того року їй виповнилося п'ятдесят чотири, і, шкода казати, хороших днів королеві лишалося небагато. Нашому літописові не вмістити нескінченні війни, змови, заколоти і чвари Вільних Міст Есосу, хіба що в тих випадках, коли вони зазіхали на добробут дому Таргарієн і Семицарства Вестеросу. Один такий випадок стався в роках 91-92 по А.З. і відомий під назвою Мирійського Кроволиву. Втомлювати читача подробицями не варто; достатньо згадати, що в місті Мир дві ворожі сторони змагалися за першість у владі. Перед тим, як одна зі сторін вийшла переможною, сталося чимало вбивств, отруєнь, зґвалтувань, повішень, тортур і морських бойовищ. Переможена сторона мусила втекти з міста і спробувала попервах облаштуватися на Порогах, але й звідти їх нагнали, яко псів, коли архонт тирошійський уклав союз зі спілкою піратських ватажків. У відчаї мирійці накинули оком на острів Тарф, де їхній напад застукав князя Вечерницю зненацька. За короткий час вони захопили усю східну частину острова. Дотоді мирійці остаточно перетворилися з військової потуги, хай не взірцевої, на репану зграю негідників, не кращу за піратів. Ані король, ані рада не вважали, що скинути їх у море буде надто складно. Вирішили, що виправу очолить принц Аемон. Проте мирійці ще мали певну силу на морі, відтак Морський Змій мав привести на південь кораблі Веларіонів, щоб захистити князя Боремунда, доки той не переправиться на острів зі своїми штормовими і там не з'єднається з рушенням самого Вечерниці. Їхньої з'єднаної сили мало вистачити, щоб забрати Тарф у мирійських розбійників, а як станеться щось несподіване, то на те принц Аемон мав Караксеса. — Він палити полюбляє, годі казати, — примовляв про свого дракона принц. Князь Корліс виплив своїми кораблями з Плавня на дев'ятий день третього місяця року 92-го по А.З. Принц Аемон вилетів за кілька годин по тому після прощання з пані Джоселин та донькою Раеніс. Принцеса щойно дізналася, що тяжка дитиною, інакше бажала б летіти обіч батька на Мелеїс. — У битву?! — спитав принц. — А наче б я дозволив! Ти маєш власну битву, переможи у ній. Князь Корліс напевне захоче сина, а я — онука. То були останні слова, сказані принцом доньці. Караксес швидко перегнав Морського Змія з кораблями і злетів з небес на острів Тарф. Князь Камерон, Вечерниця Тарфійський, відступив на гірський хребет, що біг серединою острова, і отаборився у прихованій долині, звідки міг спостерігати рух мирійців унизу. Принц Аемон зустрівся з князем, і вони обговорили задумане, поки Караксес підживлювався півдесятком кіз. Але табір Вечерниці був не такий таємний, як сподівався князь. Дими драконового вогню привернули увагу двох мирійських пластунів, що підкралися з-над скель непоміченими. Один з них упізнав Вечерницю, що в присмерку міряв кроками табір, балакаючи з принцом Аемоном. Загалом мирійці — не надто вправні мореплавці й не уславлені воїни на полі битви; їхня зброя — кинджал, ніж, арбалетна стріла, переважно з отруєним вістрям. Один з мирійських пластунів натягнув арбалета, ховаючись за скелями, а тоді підвівся, прицілився по Вечерниці за півсотні сажнів унизу і випустив стрілу. Сутінки й відстань погіршили прицілювання, стріла схибила по князеві Камерону... зате влучила у принца Аемона, що стояв поруч. Важкий залізний стрижень пробив принцові горло і вийшов з шиї ззаду. Принц Дракон-Каменя впав на коліна і вхопився за стрілу, наче хотів висмикнути з горлянки... але сила вже залишила його. Аемон Таргарієн помер, силуючись сказати слово і захлинаючись власною кров'ю. Йому виповнилося тридцять сім років. Як передати словами журбу, що охопила Семицарство? Біль, який скрутив серця короля Джаяхаериса та королеви Алісанни? Як описати гіркі сльози та порожнє ліжко пані Джоселин? Лемент принцеси Раеніс, яка дізналася, що рідний батько ніколи не візьме на руки дитину її плоті? Легше розповісти про гнів принца Баелона та його напад на Тарф верхи на Вхагар з лютим закликом до помсти. Мирійські кораблі запалали, як палали кораблі великого князя Моріона за дев'ять років перед тим; коли ж Вечерниця та князь Боремунд насунулися з гір, мирійцям не стало куди тікати. Їх різали тисячами і лишали на березі зогнивати; багато днів по тому кожна хвиля, що набігала на берег, несла у собі рожеву барву. Баелон Безстрашний теж не відцурався різанини з Темною Сестрою в руці. Коли він повернувся до Король-Берега з тілом брата, простолюддя вишикувалося вулицями, вигукуючи принцове ім'я та прославляючи його звитяги. Але кажуть, що побачивши матір, він упав у її обійми та заплакав. — Я вбив їх тисячі, — мовив принц, — але тим його не повернув. Королева попестила синове волосся і відповіла: — Знаю, синку. Минали роки, одна пора змінювала іншу. Бували дні спекотні, бували дні теплі, а бували такі, коли з моря люто дмухали солоні вітри. Луки рясніли весняними квітами, лани родили багаті врожаї, людей зігрівали дні золотої осені; усюди в королівствах бігли нові дороги, нові мости перекидалися через старі потоки. Але короля, скільки бачили люди, ніщо з того вже не втішало. — Тепер навколо мене завжди зима, — мовив він септонові Барту одного вечора, забагато випивши вина. Після Аемонової смерті Джаяхаерис завжди вживав надвечір келих (а коли й три) підмедованого вина, щоб заснути. Року 93-го по А.З. шістнадцятирічний син принца Баелона — Візерис — увійшов до Драконосхрону і спробував зробити своїм Балеріона. Старий дракон дотоді вже припинив рости, став млявий, важкий, неповороткий і опирався Візерисові, коли той підіймав його у повітря. Молодий принц облетів місто тричі, потім опустив дракона на землю. Він хотів був полетіти на Дракон-Камінь, казав принц батькові, але непокоївся, чи стане Чорному Жахові сили. Менш ніж за рік Балеріона не стало. "Остання істота в усьому світі, яка бачила Валірію в славі та розквіті", — написав про нього септон Барт. Сам Барт помер ще за чотири роки, у 98 р. А.З. Великий маестер Елізар випередив його на півроку. Князь Рожвин помер року 89-го, його син пан Роберт — невдовзі після батька. Нові люди обійняли їхні посади, але Джаяхаерис дотоді вже справді став Старим Королем і подеколи, входячи до дорадчої палати, думав: "Хто всі ці люди? Хіба я їх знаю?". Його милість журився за принцом Аемоном до кінця своїх днів. Але Старий Король ще не знав і уявити не міг, що смерть Аемона року 92 по А.З. стане таким собі пекельним рогом з валірійських казок, що стягує смерть і руїну на кожного, хто його почує. Останні роки Алісанни Таргарієн були сумні та самотні. Замолоду Ласкава Королева Алісанна любила всіх своїх підданих — і панство, і поспільство. Вона влаштовувала жіночі двори, кохалася у них, слухала, дізнавалася, робила все можливе, щоб полегшити долю людей у королівствах. Вона бачила більше Семицарства, ніж усі королеви перед нею та після, ночувала у сотнях замків, причарувала сотні князів та панів, облаштувала сотні шлюбів. Вона любила музику, танці й читання. А над усе вона любила літати. Срібнокрилка носила королеву до Старограду, до Стіни, до тисячі місць між ними, і Алісанна бачила їх усі так, як бачить небагато людей: згори аж з-попід хмар. Всі сказані радощі були втрачені для королеви у останнє десятиліття життя. — Мій дядько Маегор був лютим, — чули люди слова Алісанни, — але роки лютують гірше. Виснажена народженням дітей, мандрами та журбою, королева схудла і змарніла після Аемонової загибелі. Видиратися схилами стало для неї тяжкою працею; року 95-го по А.З. Алісанна запнулася та впала на зміїстих сходах, зламавши стегно, і надалі мусила ходити з ціпком. Також королева почала недочувати, втратила змогу слухати музику, а коли намагалася сидіти у раді короля, то не добирала половину того, що там казали. Та й літати здоров'я вже не мала. Срібнокрилка востаннє піднесла її в небо року 93-го по А.З.; коли королева приземлилася і в муках злізла з драконової спини, то гірко заплакала. Та понад усі згадані захоплення королева завжди любила своїх дітей. Жодна мати так не кохалася у плодах свого лона — казав їй колись великий маестер Беніфер, перш ніж його забрала трясовиця. В останні дні життя королева Алісанна часто міркувала про його слова. "Гадаю, він помилявся, — написала вона, — авжеж Вишня Мати любила моїх дітей сильніше, бо інакше б хіба забрала стільки їх від мене?". "Не повинна мати спалювати власне дитя", — казала королева біля поховального вогнища свого сина Валеріона, проте з тринадцяти дітей, народжених нею для короля Джаяхаериса, лише троє пережили її. Аегон, Гаемон та Валеріон померли немовлятами. Трясовиця забрала Даянерис у віці шести років. Арбалетна стріла вразила принца Аемона, Алисса та Даела померли на породільському ложі, Візерра — сп'янілою на вулиці. Септа Маегела, ніжна праведна душа, померла року 96-го зі скам'янілими від сірої лускачки руками та ногами, бо останні свої роки присвятила доглядові за враженими цією жахливою недугою. Чи не найсумнішою була втрата принцеси Гаель, "Зимової Дитини", народженої року 80-го по А.З., коли королеві Алісанні виповнилося вже сорок чотири роки, і ніхто не вважав її більше за плідну матір. Тиха, лагідна дівчинка, слабенька і трохи простакувата розумом, вона лишалася при королеві довго по тому, як інші діти виросли та пішли. Але року 99-го вона зникла з двору, і невдовзі оголосили, що вона померла від літньої лихоманки. Правда вигулькнула назовні лише по смерті обох її батьків. Зваблена та покинута мандрівним співцем, принцеса народила мертвого сина, в страшенному розпачі ввійшла в води затоки Чорноводи та втопилася. Дехто каже, що Алісанна так і не видужала від цієї втрати, бо її "Зимова Дитина" залишалася єдиною вірною супутницею матері в похилі літа. Саера була жива, перебувала десь у Волантисі (з Лису вона відбула за кілька років перед тим безчесною, але заможною особою). Проте для Джаяхаериса вона померла, і ті листи, які Алісанна часом потай відсилала доньці, лишалися без відповіді. Ваегон був архімаестром у Цитаделі. Холодний, відчужений син виріс у холодного та відчуженого чоловіка. Він писав, виконуючи синів обов'язок. Слова його були взірцево чемними та пристойними, але позбавленими тепла, і минули роки, відколи Алісанна востаннє бачила його обличчя. Лише Баелон Безстрашний залишався при ній до самого кінця. Весняний Принц гостював у матері, скільки міг, і завжди змушував її посміхатися. Але ж Баелон був принцом Дракон-Каменя, Правицею Короля, з'являвся та зникав, сидів у раді на батьковому місці, розмовляючи з панством. — Ти будеш великим королем, величнішим за батька, — сказала йому Алісанна під час останньої зустрічі. Вона ще нічого не знала... та й відки могла знати? Після смерті принцеси Гаель життя у Король-Березі та Червоному Дитинці стало для Алісанни нестерпною мукою. Вона вже не могла служити королю помічницею в трудах державних, а двір наповнився незнайомцями, яких часто-густо Алісанна не вміла навіть назвати по імені. Шукаючи спокою, вона знову повернулася на Дракон-Камінь, де колись перебула найщасливіші дні життя разом з Джаяхаерисом між їхніми першим та другим шлюбами. Старий Король відвідував її, коли мав змогу. — Як сталося, що я тепер Старий Король, а ти все ще Ласкава Королева? — запитав він одного разу. Алісанна засміялася. — Я теж стара, та все ж молодша за тебе. Алісанна Таргарієн померла на Дракон-Камені першого дня сьомого місяця року 100 по А.З. — за кругле століття після Аегонового Завоювання. Їй виповнилося шістдесят чотири роки. Ілюстрації Дуглас Вітлі (Douglas Wheatley)