Частина перша

Завойовник і його сини

Писана архімаестром Гільдайном
у Цитаделі Старограду




Від перекладача

"Вогнем та кров'ю" — це докладна історія правління королів Таргарієнів на Залізному Престолі, буцімто написана Гільдайном, архімаестром Цитаделі, і переказана Дж.Р.Р. Мартином. У цьому цифровому виданні текст книги поділено на кілька частин відповідно до змісту.
Твір є додатковим (і довідковим) читанням до видатної фентезійної епопеї "Пісня льоду та вогню". Немає жодного сенсу читати його окремо без знання світу та сюжету "Пісні льоду та вогню". Конче необхідно ознайомитися хоча б з першим романом циклу — "Гра престолів", — щоб розуміти місце дії та контекст подій.
Раніше автор опублікував у різних антологіях три уривки з цієї історії у формі коротких повістей ("Сини дракона", "Лукавий принц", "Принцеса і королева"). Всі вони у розширеній формі увійшли до цього видання.
Читачеві пропонується самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері український переклад з елементами експериментальної літературної адаптації. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, імен та прізвищ мають у цьому перекладі питомо українське історичне звучання або колорит прилеглих народів.
Переклад-адаптація В. Бродового, розпочато навесні 2019 р.
Мапи до книжок та повний доробок перекладів: http://ice-and-fire.in.ua


Аегонове завоювання

Маестри Цитаделі, що опікуються літописанням Вестеросу, протягом останніх трьох століть мають Аегонове Завоювання за верстовий камінь для відліку років. Народження, смерті, битви та інші важливі події позначаються як А.З. (по Аегоновім Завоюванні) або П.З. (перед Завоюванням).
Проте справжнім вченим відомо, що такий лік подій далекий від точного. Завоювання Аегоном Таргарієном семи королівств Вестеросу сталося не за один день. Більше двох років минуло між висадкою Аегона на берег та його вінчанням короною в Старограді; ба навіть тоді Завоювання лишилося незакінченим з-за нескореного Дорну. Спроби привести дорнійців до нової держави робилися час від часу протягом усього правління короля Аегона, та й королювання його синів без них не минулося, тож назвати певний день та рік скінчення Війн Завоювання видається неможливим.
Проте не тільки кінець, а й навіть початок Завоювання оповитий непорозумінням. Чимало людей помилково вважають, що королювання Аегона І Таргарієна почалося того дня, коли він висадився на берег у гирлі річки Чорноводи між трьома пагорбами, на яких з часом виросло місто Король-Берег. Але це не так. День Аегонової висадки на берег святкував і король, і його нащадки, але сам Завойовник вважав початком свого правління день, коли його коронував і помазав на престол верховний септон Святої Віри у Зоряному Септі Старограду. Вінчання на царство сталося за два роки після Аегонової висадки, вже по тому, коли відбуяли і скінчилися перемогою всі три головні битви Війн Завоювання. Тож бачимо, що майже все завоювання Аегона насправді сталося у 2-1 роках П.З., перед Завоюванням.
Таргарієни походили від чистої валірійської крові, були драконовладцями стародавнього роду. За дванадцять років до Лиха Валірії (тобто у 114 р. П.З.) Аенар Таргарієн продав свої маєтності у Вільноземстві та Краю Довгого Літа і перебрався з усіма дружинами, статками, невільниками, драконами, братами, сестрами, родичами та дітьми до Дракон-Каменя, похмурої острівної твердині попід димливою горою у вузькому морі.
У часи свого розквіту та піднесення Валірія була найвеличнішим містом знаного світу, головним осередком цивілізації. Всередині її осяйних мурів при дворах та в радах точилася боротьба за владу і славу; чотири десятки домів-суперників підносилися та занепадали у нескінченних, вишуканих, але часом безжальних змаганнях за першість. Таргарієни не належали до наймогутніших драконовладців, тож суперники завважили їхню втечу на Дракон-Камінь за визнання поразки, за вчинок боягузів. Та насправді юна донька князя Аенара — Даеніс, котру згодом за її провісництво кликали Даеніс Дивоглядною, — передбачила знищення Валірії силою вогню. І коли Лихо таки сталося за дванадцять років, Таргарієни пережили його єдиними з усіх драконовладців.
Протягом двох століть Дракон-Камінь був найзахіднішою опорою валірійської сили. Його розташування навпроти Гирла дозволяло володарям острова тримати за горло всю Чорноводу затоку; завдяки цьому як Таргарієни, так і їхні найближчі союзники — Веларіони з Плавня (менш впливовий дім валірійського походження) — зсипали до скринь чималі мита з купецьких кораблів, що мусили їх проминати. Кораблі Веларіонів разом з кораблями ще одного союзного валірійського дому — Кельтигарів з острова Клішня — панували у серединних просторах вузького моря, а Таргарієни владарювали над небом завдяки своїм драконам.
Та попри сказане, майже століття після Лиха Валірії (справедливо назване Кривавим Століттям) дім Таргарієн обертав погляди на схід, не на захід, майже не цікавлячись справами Вестеросу. Гаемон Таргарієн, брат і чоловік Даеніс Дивоглядної, заступив Аенара Вигнанця на княжому престолі Дракон-Каменя і став відомий як Гаемон Гучнославний. Гаемонів син Аегон та його донька Елаена разом правили по його смерті, а після них княжа влада перейшла їхньому синові Маегонові, його брату Аерису, а тоді синам Аериса: Аеликсові, Баелонові та Даеміонові. Наймолодшим з трьох братів був Даеміон, чий син Аеріон успадкував Дракон-Камінь.
Той Аегон, якого історія знає під іменами Аегон Завойовник та Аегон Дракон, народився на Дракон-Камені у 27 р. П.З. Він був єдиний син і друга дитина Аеріона, князя на Дракон-Камені, та пані Валаени з дому Веларіон, що й сама мала в собі половину крові Таргарієнів з боку матері. Аегон мав двох законно вроджених сестер: старшу Візенью та молодшу Раеніс. Звичай одружувати братів з сестрами для збереження чистоти родоводів побутував серед драконовладців Валірії від прадавніх часів. Але Аегон засватав за себе обох своїх сестер, хоча від нього чекали шлюбу лише зі старшою, Візеньєю. Взявши Раеніс за другу дружину, Аегон вчинив доволі незвичайно, хоч і не нечувано — таке вже траплялося раніше. Як казало чимало людей, Аегон побрався з Візеньєю задля обов'язку, а з Раеніс — заради пристрасті.
Брат і сестри показали себе драконовладцями ще до свого весілля. З п'яти драконів, які полетіли з Аенаром Вигнанцем з Валірії, до Аегонових часів дожив лише один — велетенське чудовисько на ім'я Балеріон, Чорний Жах. Інші двоє — Вхагар та Мераксес — були молодші й налупилися вже на Дракон-Камені.
У поширеній казочці, яку часто почуєш від невігласів, стверджується, нібито Аегон Таргарієн ніколи не ступав ногою на землю Вестеросу до того дня, коли виплив на його завоювання. Але правди тут шукати годі. Ще за багато років перед тією подорожжю з волі та наказу князя Аегона було вирізьблено та прикрашено Мальований Стіл — важку дерев'яну плиту, стоп зо п'ятдесят завдовжки, обрисами подібну до Вестероса і змальовану всіма лісами, річками, містами та замками тодішніх семи королівств. Вочевидь, Аегонова цікавість до Вестеросу виникла значно раніше подій, які привели його на війну. Існують надійні звіти про відвідини Цитаделі Старограду Аегоном та його сестрою Візеньєю за молодих років, а ще про соколині лови на Вертограді у гостях в князя Рожвина. Можливо, Аегон відвідав також і Ланіспорт; тут писані свідоцтва розбігаються.
Вестерос Аегонової юності було поділено між сімома взаємно ворожими королівствами, і рідко траплявся час, щоб два чи три з них не воювали одне з одним. Велетенська, холодна, кам'яниста Північ корилася Старкам зимосіцьким. У пустелях Дорну правила воля великих князів Мартелів. У багатих на золото західних землях панували Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, у плодючому Обширі — Тепличі з Вирію. Долина, Пальці та Місячні гори належали домові Арин... але найвойовничішими королями Аегонової доби були двоє, чиї володіння лежали найближче до Дракон-Каменя: Гарен Чорний і Аргілак Пихатий.
Свого часу штормові королі дому Дуррандон зі своєї величної твердині Штормолам правили східною половиною Вестеросу від півострова Пізьма до Крабової затоки, але вже кілька століть сила та влада їхня занепадали. Королі Обширу відгризали від їхніх маєтностей на заході, дорнійці турбували з півдня, а Гарен Чорний зі своїми залізняками витіснили з Тризуба і земель на північ од Чорноводи. Король Аргілак, останній з Дуррандонів, на деякий час зупинив занепад: ще зовсім юним хлопчаком відбив дорнійське вторгнення, взяв участь у великому союзі за вузьким морем проти загарбницьких зазіхань "тигрів" Волантису, а ще за двадцять років у битві на Літопіллі власноруч убив Гарса VII Теплича. Але роки брали гору над Аргілаком; його уславлена чорна грива вже геть посивіла, і спритність зі зброєю потроху марніла.
На північ од Чорноводи річковим краєм правив кривавою правицею Гарен Чорний з дому Гиней, Король-на-Островах-та-Річках. Дід Гарена, Гарвин Твердорукий, забрав Тризуб в Аргілакового діда Арека, чиї власні пращури скинули останнього річкового короля за багато століть перед тим. Гаренів батько розширив свої маєтності на схід до Сутіндолу та Росбі. Сам Гарен майже весь час свого панування — трохи не сорок років — віддав муруванню неймовірно велетенського замку на березі Божого Ока. Та оскільки будівництво Гаренголу наближалося до завершення, залізняки невдовзі мали вивільнити сили для нових завоювань.
Жодного короля на Вестеросі так не боялися, як Чорного Гарена, чия жорстокість давно уславилася у всіх семи королівствах. І жоден король не почувався перед лицем його загрози так незатишно, як Аргілак, штормовий володар, останній з Дуррандонів — уславлений, але підстаркуватий воїн, що за спадкоємця престолу мав лише юну незаміжню доньку. Ось чому король Аргілак звернувся до Таргарієнів з Дракон-Каменя, запропонувавши князеві Аегону руку своєї доньки та всі землі східніше Божого Ока — від Тризуба до Чорноводи — за її посаг.
Але Аегон Таргарієн пропозиції штормового короля не прийняв. Відповідь його була така, що двох дружин він вже має, а третьої не потребує. До того ж землі, пропоновані в посаг, вже більше як покоління належали Гаренголові, і не штормовому королеві було їх дарувати. Вочевидь, ослаблий з роками штормовий король мав намір посадити Таргарієнів уздовж Чорноводи, щоб затуляти ними свої землі від Гарена Чорного.
Князь Дракон-Каменя відповів власною пропозицією. Землі у посаг він радо візьме, якщо Аргілак додасть до них Масеїв Гак та ліси й рівнини від Чорноводи на південь до річки Вендвиці та верхів'їв Мандеру. Угоду буде скріплено шлюбом доньки короля Аргілака з Орисом Баратеоном, другом дитинства та вірним поборником князя Аегона.
Але ці умови Аргілак Пихатий гнівно відкинув. Орис Баратеон був непорядно уроджений напівбрат князя Аегона — такий ходив поголос, — і штормовий король ніколи б не погодився зганьбити доньку, віддавши її руку байстрюкові. Навіть сама пропозиція викликала його лють. Аргілак наказав відрубати Аегоновому послу долоні та повернути назад у скриньці. "Жодної іншої руки твій байстрюк від мене не матиме", — писав король у листі.
Аегон нічого не відповів, натомість прикликав друзів, значкове панство та важливих союзників до себе на Дракон-Камінь. Число їх було не надто великим. Веларіони з Плавня присягали домові Таргарієн службою, як і Кельтигари з острова Клішня. З Масеєвого Гака прибули князь Бар-Емон на Гостряку та князь Масей на Камінь-Танку, які присягали Штормоламові, але тісніші зв'язки мали з Дракон-Каменем. Князь Аегон влаштував раду з ними та своїми сестрами, а тоді відвідав замковий септ задля молитви Седмиці Вестеросу, хоча ніколи не славився побожністю.
На сьомий день з веж Дракон-Каменя вилетіла хмара круків, що несли слово князя Аегона до семи королівств Вестеросу. Птахи полинули до семи королів, до Цитаделі Старограду, до князів малих та великих з однією-єдиною звісткою: від того дня на Вестеросі має запанувати один-єдиний король. Хто схилиться перед Аегоном з дому Таргарієн, той збереже свої землі та титули. Хто візьметься за зброю та вчинить спротив, того буде подолано, принижено та знищено.
Скільки мечів узяв з собою Аегон та його сестри, наставляючи вітрило з Дракон-Каменя — звіти про те різняться між собою. Хтось каже, що було їх три тисячі, а хтось рахує на сотні. Невеличке таргарієнівське військо висадилося на берег у гирлі Чорноводи, на її північному березі, де над малим рибальським селищем височіли три лісисті пагорби.
За доби Ста Королівств гирло річки намагалися оголосити своїм чимало дрібних корольків — серед них королі Морочники з Сутіндолу, Масеї з Камінь-Танку, ще й річкові королі давнини, такі як Мулли, Рибарі, Бракени, Чорноліси чи Гаки. У різні часи три пагорби прикрашали вежі та городці, які потім брали приступом та нищили у якійсь черговій війні, тож привітати Таргарієнів лишилися тільки розкидані камені та порослі бур'янами руїни. Хоча і Штормолам, і Гаренгол вважали гирло річки своїм, жоден король його не захищав, а найближчі замки тримали або не надто значні пани невеликої могутності та ще меншої військової слави, або такі, що не мали причини любити свого зверхника Гарена Чорного, поставленого над ними силоміць.
Аегон Таргарієн швидко оточив вершину найвищого з трьох пагорбів валом та частоколом і надіслав сестер схилити ближні замки до покори. Росбі здався Раеніс і золотоокій Мераксес без бою. У Стокварті кілька арбалетників пустили стріли на Візенью, але Вхагар підпалила подихом дахи замку, і він теж швидко скорився.
Перше випробування спіткало завойовників од рук князя Морочника з Сутіндолу та князя Мутона з Дівоставу, які з'єднали потуги і рушили на південь з трьома тисячами вояків скинути нападників назад у море. Аегон вислав їм назустріч Ориса Баратеона — напасти просто у поході, — а сам налетів згори на Чорному Жасі. Обидва князі загинули у битві, переможені майже без спротиву; син Морочника та брат Мутона по тому віддали свої замки та склали мечі у присязі домові Таргарієн. Тогочасний Сутіндол був головним портом Вестеросу на вузькому морі, вельми розжирілим з торгівлі, що чинилася через його води. Візенья Таргарієн не дозволила грабувати місто, але не забарилася визискати всю його скарбницю і тим неабияк поповнила скрині завойовників.
У цьому місці буде доречно обговорити різницю в норові Аегона Таргарієна та його сестер-дружин-королев.
Візенья, найстарша з трьох дітей, на війні почувалася незгірш самого Аегона, охочіше вдягаючи кольчугу, ніж шовки. Вона носила при боці валірійський меч Темну Сестру і володіла ним вельми майстерно, бо навчалася біч-обіч з братом від самого дитинства. Попри сріблясто-золоте волосся та фіалкові валірійські очі, врода її була суворою та жорсткою. Навіть ті, хто любив її найбільше, вважали Візенью за суху, похмуру, невблаганну, а дехто подейкував, чи не занадто вона захоплюється отрутами та заграє з темними мистецтвами.
Раеніс, наймолодша з трьох Таргарієнів, норовом була геть протилежна власній сестрі: жвава, грайлива, допитлива та поривчаста, занадто схильна до раптових примх. Не надто кохаючись у мистецтві війни, Раеніс тішилася музикою, танцями, віршуванням, тримала при собі чимало співців, лицедіїв та лялькарів. Все ж казали, що на драконовій спині Раеніс проводила більше часу, ніж її сестра та брат разом, бо найбільше у світі любила літати. Колись чули навіть, як Раеніс казала, що поки її не спіткала смерть, вона воліла б полинути на Мераксес через Західне море і побачити, що лежить тих берегах, де сідає сонце. В той час, як ніхто ніколи не ставив під сумнів вірність Візеньї братові-чоловікові, Раеніс оточувала себе вродливими юнаками та мужами, з яких (за приглушеними чутками) декого навіть розважала у своїй опочивальні, поки Аегон перебував у старшої сестри. Та попри всі плітки, пильні очі при дворі не могли не помітити, що на кожну ніч з Візеньєю король проводив десять з Раеніс.
Сам Аегон Таргарієн був, на диво, такою ж загадкою для своїх сучасників, як і для нас нинішніх. Озброєний клинком валірійського булату, він рахувався серед найвеличніших воїнів своєї доби, але не знаходив задоволення у збройних звитягах і ніколи не виїжджав на кінний герць або бугурт. Він літав Балеріоном Чорним Жахом, але тільки у битву або швидкі мандри через море та суходіл. Велична постава Аегона приваблювала вояків під його прапори, проте близьких друзів він не мав — хіба що Ориса Баратеона, супутника дитинства та юності. Вабило до нього і жінок, але Аегон залишався незмінно вірним своїм сестрам. У королюванні він покладався на малу раду та сестер, кидаючи на них майже все повсякденне правління державою... але не вагався очолити справи особисто, коли вважав за потрібне. Зі зрадниками та бунтівниками король чинив суворо і безжально, але до колишніх ворогів, що схилилися і стали на коліна, був щедрий та вибачливий.
Уперше Аегон показав себе таким у Аегон-Тверді — грубому замку з землі та колод, зведеному на вершині, яка в майбутньому стане відома всім як Аегонів пагорб. Захопивши з десяток замків та убезпечивши гирло Чорноводи по обох берегах річки, він наказав переможеному панству прибути до нього. Пани склали мечі до його ніг, а Аегон підняв їх з колін і затвердив у титулах та маєтностях. Найстарішим своїм прибічникам він віддав нові статки й винагороди. Даемон Веларіон, Господар Припливів, був поставлений коронним корабельником, тобто очолив королівський флот. Трістон Масей, князь у Камінь-Танку, став коронним правником, Кріспіан Кельтигар — коронним підскарбієм. Що ж до Ориса Баратеона, його король Аегон оголосив "щитом своїм і підпорою, правицею сили своєї". Саме тому маестри вважають Баратеона першим Правицею Короля.
Корогви з гербами, знаки на щитах давно вже ввійшли у звичай серед панства Вестеросу, але драконовладці старої Валірії таких ніколи не вживали. Коли Аегонові лицарі розгорнули величезний шовковий бойовий прапор з червоним триголовим вогнедишним драконом на чорному тлі, князі завважили це за знак, що Аегон справді став одним з них — а відтак і гідним верховним королем для Вестеросу. Коли королева Візенья поклала обруч валірійського булату, обсаджений рубінами, на братове чоло, а королева Раеніс привітала його як "Аегона, Першого тако нареченого, короля на всьому Вестеросі, оборонця свого народу", тоді дракони заревли, панство та лицарство загукало вітання... але простолюддя — рибалки, рільники, їхні сестри та дружини — волало найгучніше за всіх.
Проте ті семеро королів, яких Аегон Дракон мав намір скинути з престолів, приготували для нього інші вітання. Гарен Чорний у Гаренголі та Аргілак Пихатий у Штормоламі вже скликали корогви до битви. На заході король Обширу Мерн рушив узбережним гостинцем до Кастерлі-на-Скелі на зустріч з королем Лореном Ланістером. Велика княгиня дорнійська прислала на Дракон-Камінь крука, пропонуючи допомогу проти штормового короля Аргілака... проте як рівна союзниця, не покірна піддана. Ще одна пропозиція про союз надійшла від малолітнього короля у Соколиному Гнізді, Ронела Арина, чия мати попросила за підтримку Аегона Долиною проти Чорного Гарена всі землі на схід від гілки Тризуба, званої Зеленозубом. Навіть на Півночі король Торген Старк зимосіцький просидів з радцями та значковими панами мало не половину ночі, обговорюючи, що робити з зухвалим завойовником. Всі вестероські держави завмерли у тривозі — якого кроку чекати від Аегона далі.

За кілька днів по вінчанні на престол Аегонове військо знову рушило в дорогу. Більша його частина перетнула Чорноводу, прямуючи на Штормолам під орудою Ориса Баратеона. У супроводі летіла королева Раеніс верхи на Мераксес, звірюці з золотими очима та сріблястою лускою. Таргарієнівські кораблі під проводом Даемона Веларіона вийшли з Чорноводої затоки та повернули на північ — на Мартинів і Долину. З ними полетіли королева Візенья і Вхагар. Сам король виступив на північний захід — до Божого Ока і Гаренголу, твердині неймовірних обсягів, народженої хворобливою та невгамовною пихою короля Гарена Чорного.
Усі три таргарієнівські наступи зазнали шаленого спротиву. Князі Ерол, Зруб та Пряжник, значкові Штормоламу, зненацька заскочили передові загони війська Ориса Баратеона під час переправи через Вендвицю і поклали мертвими більше як тисячу вояків, перш ніж зникнути у лісах. Нашвидкуруч зібраний флот Аринів, підсилений тузнем браавоських бойових кораблів, перестрів та подолав таргарієнівський флот у водах коло Мартинова; серед убитих був і очільник Аегонової морської потуги — Даемон Веларіон. Самого Аегона запопали на південному березі Божого Ока — ще й не один раз, а двічі. Битва у Очереті скінчилася таргарієнівською перемогою, але військо зазнало тяжких втрат при Плакучих Вербах, де двоє синів короля Гарена перетнули озеро лодіями на обмотаних ганчір'ям веслах та вдарили ззаду.
Проте зрештою жоден з Аегонових ворогів не мав що протиставити його драконам. Вояки Долини потопили третину таргарієнівських кораблів і захопили ще майже стільки ж, та коли королева Візенья налетіла на них з неба, запалали вже їхні власні кораблі. Князі Ерол, Зруб та Пряжник переховувалися у рідних лісових хащах, доки королева Раеніс не нацькувала Мераксес пустити лісом стіну вогню, яка обертала дерева на смолоскипи. Що ж до переможців при Плакучих Вербах, дорогою через озеро назад до Гаренголу вони не чекали раптового нападу Балеріона з вранішнього неба. Гаренові лодії запалали. А з ними — і Гаренові сини.
Аегоновим ворогам тим часом дошкуляли їхні власні вороги. Поки Аргілак Пихатий збирав мечі та списи при Штормоламі, пірати з Порогів напосілися на береги півострова Пізьма, скориставшись браком оборонців, а з Червоних гір на Порубіжжя вихлюпнули загони дорнійських наскочників. У Долині юний король Ронел мусив давати ради бунтові на Трьох Сестрах — сестринці-бо зреклися вірності Соколиному Гнізду і проголосили своєю королевою пані Марлу Розставець.
Втім, то все були дрібні негаразди порівняно з долею, яка спіткала Гарена Чорного. Хоча дім Гиней правив річковими землями вже протягом трьох поколінь, люд Тризубу не плекав любові до своїх залізянських зверхників. Гарен Чорний погнав багато тисяч людей на смерть, змушуючи мурувати свій велетенський замок Гаренгол, витискав з краю дерево та камінь для будівництва, нещадно визискував панство та простолюд у невгамовній жадобі золота. І зрештою річковий край повстав проти нього під проводом князя Едмина Таллі на Водоплині. Прикликаний до оборони Гаренголу, Таллі натомість оголосив вірність домові Таргарієн, підняв над своїм замком драконовий прапор і виїхав з лицарями та стрільцями на поміч Аегоновій потузі. Його непокора заохотила решту річкового панства. Один за одним князі Тризуба зрікалися Гарена і ставали за Аегона Дракона. Чорноліси, Малістери, Ванси, Бракени, Дударі, Фреї, Моци... зібравши свої рушення, вони разом напосілися на Гаренгол.
Раптово опинившись у меншині, король Гарен Чорний сховався у своєму начебто нездоланному прихистку. Найбільший замок на Вестеросі за всі часи, Гаренгол мав п'ять неймовірного обсягу башт, невичерпний запас прісної води, велетенські підземні сховища, повні всяких запасів, і товстелезні мури чорного каменю, зависокі для драбин і затовсті для биття таранами або обстрілу з метавок. Гарен зачинив браму і засів з рештою своїх синів та прибічників тримати облогу.
Але Аегон з Дракон-Каменя мав на думці геть інше. З'єднавши свої сили з військом Едмина Таллі та решти річкового панства і оточивши замок кільцем, він рушив до брами разом з маестром на перемови під прапором миру. Гарен виїхав йому назустріч — сивий старий, все ще грізний у страхітливому чорному обладунку. Кожен король мав при собі хорунжого та маестра, тому сказані тоді слова добре пам'ятаються і нині.
— Скорися негайно, — почав Аегон, — і лишиш собі владу над Залізними островами. Скорися, і сини твої житимуть, щоб успадкувати острови після тебе. Навколо твоїх мурів стоїть вісім тисяч мого війська.
— Що коїться за моїми мурами — те мене мало обходить, — відповів Гарен. — Бо мури ці товсті й непохитні.
— Але не досить високі, щоб стримати драконів. Дракони-бо налітають з неба.
— Я будую з каменю, — мовив Гарен. — Камінь не горить.
На це Аегон відповів:
— Коли сяде сонце і скінчиться день, з ним скінчиться і твій рід.
Кажуть, що Гарен лише плюнув і повернувся до замку. Опинившись усередині, він вислав усіх вояків до останнього на зубці та башти зі списами, луками і арбалетами, обіцяючи землі та багаті статки будь-кому, хто зіб'є на землю дракона.
— Якби ж я мав доньку, то віддав би її драконоборцеві за дружину, — проголосив Гарен Чорний. — Та не маю, натомість обіцяю йому одну з доньок Таллі, а чи й усіх трьох, якщо забажає. А як ні, то хай обирає когось із виводку Чорнолісів або Моців... чи будь-яку дівку зрадницького кодла на Тризубі, отих панів-жабунів у жовтому намулі.
На тім Гарен Чорний повернувся до своєї башти, оточений надвірною вартою, і сів вечеряти з останніми живими зі своїх синів.
Коли згас останній промінь сонця, вояки Чорного Гарена витріщилися у дедалі густіший морок, стискаючи списи та арбалети. Коли дракони не з'явилися, то хтось, мабуть, подумав, що Аегонові погрози були порожнім вихвалянням. Але насправді Аегон Таргарієн підняв Балеріона високо, ген за хмари — туди, де проти місяця дракон здавався з землі не більшим за муху... і звідти вже налетів просто на замок, усередину його стін. На крилах, чорніших за пітьму, Балеріон пірнув у ніч, і коли під ним з'явилися величні башти Гаренголу, зревів лютим ревищем та потопив їх у чорному полум'ї, посіченому черленими вихорами.
Гарен вихвалявся, що камінь не горить, але ж замок будують не з самого лише каменю. Дерево та вовна, конопля та солома, хліб та солонина, збіжжя та інші запаси — усе охопив безжальний вогонь. Та й Гаренових залізняків теж було роблено не з каменю. У кіптяві та вереску, охоплені полум'ям, бігали вони дворищами, падали з мурів і знаходили на землі свою смерть. А якщо вогонь палає досить люто, тоді навіть камінь тріщить і плавиться. Річкові пани, що стояли за мурами замку, згодом розповідали, що башти Гаренголу світилися червоним проти ночі, мов п'ять великих свічок... і так само, як свічки, скручувалися і танули, аж струмки розплавленого каменю збігали стінами.
Тієї ночі й Гарен, і його останні сини загинули у вогнях, що охопили велетенську твердиню. З їхньою смертю урвався рід Гинеїв, а з ним і влада Залізних островів над річковим краєм. Наступного дня ззовні мурів димливої руїни Гаренголу король Аегон прийняв присягу вірності від Едмина Таллі, князя на Водоплині, нарікши його коронним намісником на Тризубі. Решта річкових князів теж схилилася у покорі — Аегонові як королю і Едмину Таллі як зверхньому панові. Коли жарини вистигли і люди змогли зайти до замку, мечі загиблих — чимало з них поплавлені, потріскані та скручені силою драконового вогню — були зібрані й відіслані до Аегон-Тверді на возах.
На півдні та на сході значкове панство штормового короля виявилося незрівнянно вірнішим своєму володареві, ніж піддані короля Гарена. Аргілак Пихатий зібрав у Штормоламі чимале військо. Столець Дуррандонів був могутньою твердинею, з муром навіть товщим, ніж мури Гаренголу, і так само вважався нездоланним для нападу. Але звістка про сумний кінець короля Гарена невдовзі досягла вух його старого ворога — короля Аргілака. Князі Зруб та Пряжник, відступаючи перед наближенням ворожого війська (князь Ерол загинув у бою), сповістили короля про королеву Раеніс та її дракона. Старий войовничий король заревів, що не хоче померти, як Гарен — спеченим у власному замку, наче молочне порося з яблуком у пащі. Не чужий битви, він хотів вирішити свою долю сам, з мечем у руці. Ось як сталося, що Аргілак Пихатий востаннє вирушив зі Штормоламу зустріти ворогів у відкритому полі.
Наближення штормового володаря не лишилося прихованим від Ориса Баратеона та його війська: королева Раеніс верхи на Мераксес бачила виступ Аргілака зі Штормоламу і дала Правиці повний звіт про чисельність та розташування ворога. Орис поставив міцний табір на пагорбах південніше Спиж-Брами і окопався на височині, чекаючи наступу штормового вояцтва.
Поки два війська сходилися разом, штормовий край устиг підтвердити вірність своїй прадавній назві. Того ранку почав лупити дощ, і вже до полудня перетворився на вискливий буревій зі зливою. Значкове панство короля Аргілака вмовляло його затримати наступ до наступного дня у сподіваннях, що дощ зрештою стишиться. Але штормовий король переважав загарбників числом майже вдвічі, а лицарів та важкої панцирної кінноти мав чи не вчетверо більше. Вигляд таргарієнівських прапорів, що ляскали мокрими ганчірками над його власними пагорбами, збурив лють короля. Загартований битвами старий войовник не міг не помітити, що дощ періщить з півдня просто в обличчя таргарієнівським воякам на пагорбах. Тож Аргілак Пихатий наказав наступати і тим розпочав битву, відому в історії як Останній Шторм.
Битва тривала чималу частину ночі, кров лилася річками, і цього разу не лише з одного боку, як при Аегоновому приступі Гаренголу. Тричі Аргілак Пихатий вів своє лицарство на становисько Баратеона, та схили були надто круті, а ґрунт з-за дощу став грузький; бойові коні силувалися не послизнутися у болоті, відтак наступ втрачав лють і силу. Краще штормовим повелося, коли вони кинули вгору схилами своїх піших списників. Засліплені зливою, загарбники не помітили їхнього наближення, аж доки не стало пізно, ще й мокрі тятиви на луках не дали стрільцям чинити опір. Впала оборона одного пагорба, тоді іншого, а далі четверта і остання навала штормового короля з лицарями розтрощила Баратеонів серединний полк... і стрілася з королевою Раеніс на Мераксес. Навіть на землі дракон показав себе жахливим ворогом. Дікон Моріген і Байстрюк Чорночалу, які очолювали передовий полк, потонули у драконовому полум'ї разом з лицарями Аргілакової ближньої дружини. Бойові огирі перепудилися і кинулися навтіч з жаху, перекидаючи на землю вершників позаду себе і перетворюючи наступ на цілковитий безлад. Навіть сам штормовий король не втримався у сідлі.
Та все ж Аргілак продовжив битву. Коли Орис Баратеон спустився розкислим пагорбом з власним вояцтвом, то побачив, як старий король стримує напад півдесятка вояків, а ще стільки ж трупів лежить коло його ніг.
"Розступіться!" — наказав Баратеон і спішився, щоб зустрітися з королем на рівних умовах. Він запропонував штормовому володареві останню можливість здатися, але Аргілак натомість обклав його лайкою. І ось у бою зійшлися старий король-воїн з сивою гривою, яку розвівав вітер, і лютий чорнобородий Аегонів Правиця. Кожен з двох отримав від іншого рану, кажуть нам літописи, та зрештою останній Дуррандон загинув саме так, як хотів — з мечем у руці та прокляттям на вустах. Смерть короля позбавила штормовий люд мужності; коли звістка про загибель Аргілака розлетілася полем, панство та лицарство покидало зброю і кинулося врозтіч.

Ще кілька днів люди боялися, чи не спіткає Штормолам така сама доля, як Гаренгол, бо при наближенні Ориса Баратеона і таргарієнівського війська Аргілакова донька Аргела замкнула браму і проголосила себе штормовою королевою. Замість зігнути коліна, захисники Штормоламу ладні були загинути до останньої душі — так пообіцяла вона, коли королева Раеніс влетіла до замку на Мераксес заради перемовин.
"Хай ти візьмеш мій замок, але знайдеш у ньому лише кістки, кров і попіл!" — оголосила Аргела... проте вояки залоги не поділили її охоту помирати задурно. Тієї ж ночі вони підняли прапор миру, розчахнули замкову браму і доправили панну Аргелу роздягненою до останньої нитки, але у кайданах та з цуркою в роті до табору Ориса Баратеона.
Сказано, що Баратеон розкував її власноруч, огорнув власним корзном, пригостив вином і звернувся з ласкавим словом, у якому хвалив мужність її батька та його звитяжну загибель. Згодом, на вшанування переможеного короля, він узяв гербовий знак та гасло Дуррандонів за свої власні. Вінценосний олень став його відзнакою, Штормолам — стольцем, а панна Аргела — дружиною.
Щойно річковий та штормовий край опинилися у владі Аегона Дракона та його союзників, як решта королів Вестеросу зрозуміла, що невдовзі настане їхня черга. У Зимосічі король Торген скликав корогви, та з огляду на неосяжні простори Півночі розумів, що збір війська забере чимало часу. Королева Шарра з Долини, намісниця при своєму синові Ронелі, сховалася у Соколиному Гнізді, подбала про оборону і надіслала військо до Кривавої Брами — вхідних дверей Долини Арин. Замолоду королеву Шарру прославляли як "Квітку Гори та Долини", найвродливішу діву всіх семи королівств. Можливо, сподіваючись звабити Аегона вродою, вона надіслала йому своє мальоване зображення і запропонувала шлюб за умови, що син її, Ронел, стане його спадкоємцем. Малюнок зрештою досяг Аегона Таргарієна, проте невідомо навіть, чи відповів він на пропозицію — зрештою, двох королев Аегон вже мав, а Шарра Арин була квіткою трохи прив'ялою і на десять років за нього старшою.
Тим часом два великі західні королі утворили союз заради спільної справи і зібрали власні корогви, маючи намір назавжди покласти Аегонові край. З Вирію виступив Мерн IX дому Теплич, король Обширу, ведучи за собою могутнє військо. Попід мурами замку Золотогай, столу дому Рябин, він зустрівся з Лореном I Ланістером, королем Скелі, що привів власне військо з західного краю. Разом Двоє Королів очолювали наймогутнішу потугу, яку за всі часи бачив Вестерос: п'ятдесят п'ять тисяч вояків, серед них шість сотень великого та дрібного зацного панства і більш як п'ять тисяч кінних панцирних лицарів. "Ось наш залізний кулак!" — вихвалявся король Мерн. Четверо його синів їхали поруч із батьком, а обидва юних онуки служили дідові зброєносцями.
Двоє Королів не затрималися надовго у Золотогаї, бо таке військо повинне кудись рухатися, інакше виїсть околиці до голої землі. Союзники виступили негайно, на північ і північний схід, крізь високу траву та поля золотої пшениці.
Отримавши звістку про їхнє наближення у своєму таборі поблизу Божого Ока, Аегон зібрав власну силу і виступив назустріч новим ворогам. Під його проводом стояло уп'ятеро менше людей, ніж у двох королів, і більшість їх складали вояки, піддані річковому панству, чия вірність домові Таргарієн щойно народилася і не була ще випробувана битвою. Проте з меншим військом Аегон зумів рухатися значно швидше за своїх супротивників. У містечку Камінний Септ до нього приєдналися обидві королеви зі своїми драконами — Раеніс прибула зі Штормоламу, а Візенья з Гостроклішні, де прийняла чимало палких присяг на вірність від тамтешнього панства. Разом трійко Таргарієнів спостерігали з неба, як Аегонове військо перетинає верхів'я Чорноводи і поспішає на південь.
Дві потуги зійшлися одна проти іншої на широкій відкритій рівнині південніше Чорноводи, де неподалік згодом пробігатиме золотий гостинець. Двоє Королів зраділи, коли почули від прибулих розвідників число та розташування Таргарієнів. Скидалося, що вони мали по п'ять вояків на кожного Аегонового, а нерівність у числі панства та лицарства була ще більшою. Земля перед ними лежала розлога та відкрита, і скільки бачило око, поросла травою та пшеницею — бездоганна місцина для удару важкої кінноти. Аегон Таргарієн не стояв вище на схилах, як Орис Баратеон у Останньому Штормі; ґрунт був твердий, зовсім не багнистий, жодна крапля води з неба не турбувала західне вояцтво. День стояв безхмарний, хоча вітристий, і дощу не бачили вже зо два тижні.
Король Мерн привів у битву в півтора рази більше вояків, ніж король Лорен, а тому вимагав собі честі очолити серединний полк. Його синові та спадкоємцеві, Едмунду, було доручено передовий загін. Король Лорен зі своїм лицарством став на правому крилі, князь Дубосерд — на лівому. Не бачачи жодних природних перешкод, сприятливих для війська Таргарієнів, двоє королів мали намір обійти Аегона з обох боків і запопасти ззаду, поки їхній "залізний кулак" — величезний клин панцирних вершників та зацних панів — трощитиме Аегонову середину.
Аегон Таргарієн вишикував своїх власних вояків нерівним півмісяцем, наїжаченим списами та рогатинами; лучники та арбалетники розташувалися за спинами списників, а легка кіннота — обабіч усіх. Провід над військом король віддав Джонові Мутону, князеві на Дівоставі — одному з перших перебіглих на його бік ворогів. Сам король мав намір нападати з неба, поруч зі своїми королевами. Аегон теж не міг не помітити відсутність дощу; трави та колосся, що оточували вороже військо, були високі, тяжкі зерном нового врожаю... і надзвичайно сухі.
Таргарієни почекали, доки двоє королів накажуть сурмити і рушать уперед під морем прапорів. Король Мерн сам повів наступ проти серединного полку верхи на золотому огирі; поруч їхав його син Гавен з корогвою — великою зеленою долонею на білому тлі. З ревищем та вереском, під заохочення рогів та тулумбасів, вояки Тепличів та Ланістерів ринули вперед крізь зливу стріл, змели таргарієнівських списників, розтрощили їхні шереги. Але Аегон з сестрами були вже в повітрі.
Аегон полинув над лавами ворогів верхи на Балеріоні, крізь буревій списів, каміння та стріл, час від часу пірнаючи униз, щоб потопити вороже військо у полум'ї. Раеніс та Візенья пустили вогонь вище за вітром, позаду ворожого табору. Сухі трави та достиглі хліби запалали за одну мить. Вітер роздмухав полум'я і поніс кіптяву просто в обличчя воякам Двох Королів, що продовжували наступ. Палений сморід перелякав коней, а коли дим погустішав, то вершники й коні разом втратили зір. Лави їхні почали ламатися, коли з кожного боку постали стіни вогню. Вояки ж князя Мутона, безпечно ставши вище за вітром, наготували луки та списи і швидко давали ради обпеченим та палаючим ворогам, які видибували з вогняного пекла.
Згодом цю битву нарекли Полум'яним Полем.
У полум'ї загинуло більше як чотири тисячі вояків; ще тисячу спіткала смерть від меча, списа чи стріли. Десятки тисяч постраждали від опіків; дехто — так страшно, що лишився у рубцях на решту життя. Король Мерн IX опинився серед загиблих разом з синами, онуками, братами рідними і нерідними, іншими родичами. Один з обпечених небожів прожив ще три дні, а коли віддав душу, то з ним помер і дім Теплич. Король Лорен, володар Скелі, вижив, бо вирвався на волю через стіну вогню та диму і на власні очі побачив програну битву.
Таргарієни втратили менш як сотню людей. Королева Візенья отримала стрілу в плече, але швидко видужала. Поки дракони ласували трупами загиблих, Аегон наказав зібрати ворожі мечі та надіслати униз річкою.
Лорена Ланістера полонили наступного дня. Король Скелі склав меча та королівського вінця до ніг Аегона, став на коліна і присягнувся вірністю та покорою. Аегон, вірний своїм обіцянкам, підняв побитого ворога на ноги і затвердив у намісницькій владі над колишнім королівством, нарікши князем Кастерлі-на-Скелі та Оборонцем Заходу. Значкове панство князя Лорена вчинило так само, а за ним — і ті князі Обширу, що пережили драконовий вогонь.
І все ж завоювання заходу лишалося незакінченим, тож король Аегон розлучився з сестрами і негайно рушив на Вирій, сподіваючись прийняти його покору, перш ніж якийсь самозванець оголосить престол Обширу своїм. Замок він знайшов у руках управителя, Харлана Тирела, чиї прабатьки служили Тепличам протягом століть. Тирел віддав ключі від твердині без жодного спротиву і запевнив короля-переможця у своїй підтримці. На подяку Аегон жалував йому Вирій з усіма маєтностями, нарік Оборонцем Півдня і коронним намісником на Мандері та віддав до рук зверхність над усіма колишніми підданими дому Теплич.
Далі Аегон мав намір продовжити похід на південь, щоб змусити до покори Староград, Вертоград і Дорн. Але у Вирії його вух досягла звістка про новий виклик. Торген Старк, Король-на-Півночі, перетнув Перешийок і увійшов до річкового краю на чолі тридцятитисячного війська диких лютих північан. Аегон негайно вирушив на північ зустріти його, поспішаючи попереду війська на крилах Балеріона Чорного Жаха. Він також сповістив двох своїх королев та усіх князів і лицарів, що скорилися йому після Гаренголу та Полум'яного Поля.
Коли Торген Старк досяг берегів Тризуба, то побачив на південь од річки військо у півтора рази численніше за його власне. Річкове панство, західняки, штормові, вояки Обширу... усі з'явилися стати до бою. А над табором дедалі ширшими колами маяли Балеріон, Мераксес та Вхагар.
Торгенові пластуни бачили руїни Гаренголу, де серед розкиданих уламків ще жевріли тьмяні червоні жарини. Почув Король-на-Півночі й численні перекази про Полум'яне Поле. Він розумів, що його спіткає така сама доля, коли він наважиться перетнути річку. Деякі з його значкових панів закликали короля уперто наступати, наполягаючи, що мужність Півночі здобуде перемогу попри всі перешкоди. Інші пропонували відступити до Калин-Копу і стати там обороною на північній землі. Брат-байстрюк короля — Брандон Сніговій — просився перетнути Тризуб самотуж під покровом темряви, щоб знищити драконів уві сні.
Зрештою король Торген справді надіслав Брандона Сніговія перетнути Тризуб — але з трьома маестрами при боці заради перемовин, а не вбивства. Цілісіньку ніч туди й сюди ходили послання. Наступного ранку Тризуб перетнув вже сам Торген Старк. Там, на південному березі річки, він став на коліна, склав стародавній вінець Королів Зими до ніг Аегона, присягнувся вірною службою і підвівся вже не королем, а князем на Зимосічі й Оборонцем Півночі. Від того дня і донині Торгена Старка пам'ятають як Короля-на-Колінах... але жоден північанин не залишив своїх печених кісток на берегах Тризуба, і жоден з мечів, які Аегон зібрав з князя Старка та його панства, не було зігнуто, покручено та переплавлено.
І знову Аегон Таргарієн розлучився зі своїми королевами. Аегон повернув на південь і рушив на Староград, а дві сестри сіли на драконів: Візенья — ще раз спробувати щастя у Долині Арин, а Раеніс — у Сонцесписі та пустелях Дорну.
Шарра Арин посилила укріплення Мартинова, перемістила міцне військо до Кривавої Брами і потроїла залоги у Кам'янці, Снігокраї та Небосхилі — дорожніх замках, що сторожили шлях до Соколиного Гнізда. Та всі заходи оборони були марні проти Візеньї Таргарієн, яка промайнула на шкірястих крилах Вхагар просто над усіма приготуваннями і сіла у внутрішньому дворищі Гнізда. Коли намісниця Долини вибігла до неї з десятком стражників за спиною, то знайшла Візенью з Ронелом Арином на одному коліні; малий витріщався на дракона, втративши мову від захвату. "Матусю, можна мені політати разом з пані?" — спитав король-хлопчак. Жодної погрози не було вимовлено вголос, жодного гнівного слова; натомість дві королеви посміхнулися одна до одної та обмінялися ввічливими милощами. Тоді пані Шарра послала по три корони (її власний вінець намісниці, невеличкий вінець сина і Соколиний Вінець Гори та Долини, який тисячу років носили королі дому Арин) і віддала їх королеві Візеньї разом з мечами замкової залоги. Згодом оповідали, що малий король таки облетів тричі навколо Велетневого Списа і приземлився вже малим князем. Ось як Візенья Таргарієн привела Долину Арин у державу свого брата.
Раеніс Таргарієн такої легкої перемоги не дісталося. Великокняжий прохід — шлях крізь Червоні гори — стерегло військо дорнійських списників, проте Раеніс їх не зачепила. Вона пролетіла над проходом, над червоними та білими пісками, і сіла у Вайфі прийняти його покору... але знайшла замок порожнім, геть покинутим. У містечку попід стінами лишилися самі жінки, діти та кволі старі. Коли їх питали, куди поділися пани та господарі, вони лише відповідали: "Немає вдома". Раеніс спустилася річкою до Божеласки, стольця дому Аліріон, але і його було покинуто. Королева летіла далі; там, де Зеленокрівця досягла моря, Раеніс знайшла Накот — кількасот пласкодінних човнів, рибальських лайб, байдаків, будиночків на плотах, спечених сонцем коробів суден, з'єднаних разом мотуззям та ланцюгами у подобу міста на воді... проте і там лише кілька старих бабів та малих дітей визирнули роздивитися вершницю на Мераксес, що виписувала кола над їхніми головами.
Зрештою політ королеви приніс її до Сонцеспису, прадавнього столу дому Мартел, де вона знайшла велику княгиню дорнійську в спорожнілому замку. Мерія Мартел мала вісімдесят років віку, пишуть маестри, і правила дорнійцями вже шістдесят з них. На очі вона була сліпа, тілом жирна, головою майже лиса, шкірою зжовтіла та обвисла. Аргілак Пихатий кликав її "Жовтою Жабою Дорнійською", проте ані вік, ані сліпота не затупили її гострого розуму.
— Я з тобою не воюватиму, — мовила велика княгиня Мерія до Раеніс, — але і на коліна не стану. Дорн не знає королів. Так і перекажи братові.
— Перекажу, — відповіла Раеніс, — але ми, велика княгине, прийдемо знову, і наступного разу — з вогнем та кров'ю.
— Що вдієш, коли таке ваше гасло, — відповіла велика княгиня Мерія. — А наше: "Нескорені, несхилені, незламні". Пали нас, шановна пані, коли твоя ласка... але ти нас не скориш, не схилиш і не зламаєш. Бо тут Дорн, і тут тобі не раді. Прийдеш сюди знову — знайдеш свою загибель.
Так розлучилися королева з великою княгинею, і так Дорн лишився незвойованим.

Тим часом на заході Аегон Таргарієн зустрів тепліший привіт. Найвеличніше місто на всьому Вестеросі, Староград був оточений товстезними мурами, а правили у ньому Вишестражі з Вишестражу — найстародавніший, найзаможніший і наймогутніший панський дім у Обширі. До того ж Староград був осередком Святої Віри — там жив верховний септон, Батько Боговірних, голос нових богів на землі, котрому корилися тисячі тисяч вірян в усіх державах Вестеросу (окрім Півночі, де переважали старі боги), а також клинки Войовників Віри — братчиків бойових братств, яких простолюд кликав Зірками та Мечами.
Та коли Аегон Таргарієн з військом досяг Старограду, то побачив міську браму відчиненою, а князя Вишестража — готовим у терплячім чеканні принести покору. Так сталося, що коли звістка про висадку Аегона вперше досягла Старограду, верховний септон замкнувся у Зоряному Септі на сім днів та сім ночей, шукаючи направи од богів. Кажуть, він не вживав іншого харчу, крім хліба та води, і всі години неспання перебував у молитвах, переходячи від вівтаря до вівтаря. Нарешті на сьомий день Стариця здійняла золоту світильню мудрості й осяяла септонові шлях попереду. Якщо Староград здійме зброю проти Аегона Дракона — так побачив його пресвятість, — то місто згорить, а Цитадель і Зоряний Септ зруйнують і знищать.
Манфред Вишестраж, князь у Старограді, був побожний та поміркований володар. Один з його молодших синів служив у Синах Воїна, а інший щойно склав обітниці септона. Коли верховний септон оповів князеві про свої видіння, подаровані Старицею, Вишестраж вирішив, що не опиратиметься Завойовникові силою зброї. Ось як сталося, що жоден вояк Старограду не згорів на Полум'яному Полі, хоча Вишестражі були значковими Тепличів з Вирію. Натомість князь Манфред виїхав привітати Аегона Дракона ще за брамою і віддав йому свого меча, своє місто і свою присягу на вірність. (Кажуть, нібито князь Вишестраж віддавав ще й руку своєї наймолодшої доньки, але Аегон ввічливо відмовився, щоб не образити двох королев.)
За три дні по тому в Зоряному Септі його пресвятість особисто помазав Аегона сімома єлеями, поклав на голову вінця і проголосив Аегоном з дому Таргарієн, Першим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителем та на державі господарем. (Державу нарекли Семицарством, хоча Дорн не скорився Завойовнику і не входив до неї ще понад століття.)
На першому вінчанні Аегона на царство у гирлі Чорноводи була присутня хіба жменька панства, зате подивитися на друге з'явилося кількасот зацних панів, і десятки тисяч простолюдців горлали славу королю на вулицях Старограду, які він долав на спині Балеріона. Також на другій коронації Аегона присутні були маестри та архімаестри Цитаделі — можливо, саме з цієї причини вона, а не коронація у Аегон-Тверді в день Аегонової висадки, стала згодом вважатися початком Аегонового королювання.
Ось так сім королівств Вестеросу зліпилися докупи у одну величезну державу волею Аегона Завойовника та його сестер.
Багато хто вважав, що по закінченні війни король Аегон обере Староград собі за королівський стіл. Інші трималися думки, що він правитиме з Дракон-Каменя — стародавньої острівної твердині дому Таргарієн. Але король здивував і одних, і інших, проголосивши намір оселити двір у новому місті, яке вже зростало між трьох пагорбів у гирлі Чорноводи — там, де він з сестрами вперше ступив на землю Вестеросу. Нове місто назвали Король-Берегом. Саме звідти Аегон Дракон правив своєю державою, караючи та милуючи з великого залізного сідала, виготовленого з поплавлених, покручених, побитих та зламаних клинків усіх його повалених ворогів — вельми небезпечного сідала, яке невдовзі стане відомим у світі як Залізний Престол Вестеросу.


Панування Дракона

Війни короля Аегона І

Довге королювання Аегона І Таргарієна (1—37 роки по А.З.) не було надто обтяжене чварами... зокрема в останні його роки. Але перед Драконовим Миром, як маестри Цитаделі згодом назвали два останні десятиріччя Аегонового панування, точилися Драконові Війни, і з них остання була не менш кривавою та жорстокою, ніж колишні війни Вестеросу.
Вважається, що Завоювання завершилося, коли Аегона увінчав та помазав на царство верховний септон у Зоряному Септі Старограду. Проте не весь Вестерос доти вже схилився перед його волею.
У затоці Кусень панство Трьох Сестер скористалося безладом, що вчинився у пору Завоювання, і проголосило свої острови незалежною державою під владою нової королеви — пані Марли з дому Розставець. Позаяк морську потугу Аринів майже знищили протягом Завоювання, король наказав своєму Оборонцеві Півночі — Торгенові Старку зимосіцькому — покласти край Сестринському Самовладдю. Військо північан відбуло з Білої Гавані на винайнятих браавоських галерах під проводом пана Варіка Мандерлі. Побачивши їхні вітрила та раптову появу королеви Візеньї на Вхагар у небі понад Сестриновим, сестринці підупали духом і прожогом зіпхнули королеву Марлу з престолу на користь її молодшого брата. Стефон Розставець відновив присягу вірності Соколиному Гнізду, став на коліна перед королевою Візеньєю і віддав синів у заручники на знак майбутньої покори; одного забрали на виховання Мандерлі, іншого — Арини. Сестру князя, скинуту королеву, прирекли до вигнання та ув'язнення. Через п'ять років їй видалили язика, і решту життя вона перебула у братстві сестер-мовчальниць, доглядаючи тіла померлих панів та пань.
Розрух точився і на протилежному березі Вестеросу — на Залізних островах. Протягом довгих століть дім Гиней панував над залізняками і не лише над ними... а свого кінця добіг за одну ніч у вогні Балеріона, випущеному Аегоном на Гаренгол. І хоча Гарен Чорний та його сини загинули в тому вогні, Кворин Вольмарк з острова Харло, чия бабуся була молодшою сестрою Гаренового діда, оголосив себе правдивим спадкоємцем "чорного роду" та всівся на королівський престол.
Проте не всі залізяни охоче прийняли нового короля. На Старому Вику попід ребрами Нагги, морської дракониці, жерці Потоплого Бога поклали вінець плавникового дерева на голову одного зі своїх — такого собі Лодоса, святого, божого та босоногого. Лодос проголосив себе живим сином Потоплого Бога; гуляли чутки, що він здатен творити дива. На Великому Вику, Пайку та Косачі вигулькнули інші корольки, і більше року їхні прибічники різали один одного на морі та суходолі. Казали, буцімто води між островами так забило трупами, що на їхню кров з моря наповзло кількасот хижих кракенів.
Чварам та різанині поклав край Аегон Таргарієн. Року 2-го по А.З. він налетів на острови верхи на Балеріоні; разом із ним прибули бойові кораблі з Вертограду, Вирію та Ланіспорту, ба навіть кілька лодій з Ведмежого острова, надісланих Торгеном Старком. Залізняки, чиє число вельми підупало за рік братовбивчої війни, не вчинили спротиву... а правду кажучи, дехто гаряче вітав прибуття драконів. Король Аегон вбив Кворина Вольмарка мечем Чорножаром, але дозволив його синові-немовляті успадкувати батьків замок та землі. На Старому Вику король-жрець Лодос, самопроголошений син Потоплого Бога, закликав до кракенів морських глибин піднятися і потрощити кораблі загарбників. Коли ж того не сталося, Лодос натоптав рясу камінням і ввійшов у море "шукати батькової поради". Тисячі вірян рушили услід. Їхні набряклі та поїдені крабами тіла вимивало на береги Старого Вика ще кілька років по тому.
Відтак виникло питання, хто має правити Залізними островами від королівського імені. Пропонувалося зробити залізняків підданими Таллі з Водоплину або Ланістерів з Кастерлі-на-Скелі. Хтось навіть закликав віддати їх під владу Зимосічі. Аегон вислухав усі поради, проте зрештою вирішив дозволити залізянам обрати собі зверхника самотужки. Нікого тим не здивувавши, вони обрали одного зі своїх — Вікона Грейджоя, Великого Женця Пайку. Князь Вікон склав перед королем Аегоном присягу на вірність, і Дракон відбув геть разом з кораблями.
Щоправда, влада Грейджоя поширювалася на самі тільки Залізні острови; князь облишив усі зазіхання на маєтності, котрі дім Гиней свого часу загарбав на великій землі. Аегон віддав поруйнований замок Гаренгол та його землі панові Квентонові Когерису — своєму майстрові-мечнику з Дракон-Каменя, — але змусив його присягнути князеві Едминові Таллі з Водоплину як зверхньому володареві. На убезпечення свого спадку новий князь Квентон мав двох дужих синів та міцненького онучка, проте першу його дружину за три роки перед тим забрала плямиста лихоманка, і князь погодився узяти за себе одну з доньок князя Таллі.
По скоренні Трьох Сестер та Залізних островів увесь Вестерос на південь од Стіни тепер належав Аегонові Таргарієну... коли не рахувати Дорну. Тому саме на Дорн далі звернулася увага Дракона. Спершу Аегон намагався підкорити дорнійців словами — надсилав до Сонцеспису посольства зацного панства, маестрів, септонів перемовлятися з великою княгинею Мерією Мартел на прізвисько "Жовта Жаба Дорнійська", маючи на меті переконати її у перевагах об'єднаного королівства. Перемови тривали майже рік і не досягли геть нічого.
Початком Першої Дорнійської Війни загалом вважається рік 4 по А.З., коли Раеніс Таргарієн повернулася до Дорну — як і обіцяла, з вогнем та кров'ю. Верхи на Мераксес королева напустилася, мов блискавка з ясного блакитного неба, на містечко Накот і підпалила в ньому геть усе; вогонь стрибав з плота на човен і з човна на пліт, аж доки все гирло Зеленокрівці не забилося спаленими рештками, а стовп диму не побачили аж у Сонцесписі. Мешканці плавучого селища сховалися на річці, шукаючи порятунку, тому в нападі загинуло менш як сто людей, та й ті частіше тонули, ніж горіли. І все ж першу кров було пролито.
Водночас Орис Баратеон повів тисячу добірних лицарів Кістяним Шляхом, а сам Аегон власною особою подолав Великокняжий Прохід на чолі тридцятитисячного війска, в якому було майже дві тисячі кінних лицарів і зо три сотні князів та короговного панства. Люди чули, як князь Харлан Тирел, Оборонець Півдня, казав, що й без Аегона верхи на Балеріоні вони мають удосталь сили розбити будь-яку потугу дорнійців, що насмілиться їм протистати.

Поза сумнівом, він мав рацію, але підтвердити слова князя не вдалося, бо дорнійці нікого не виставили на битву, а натомість відступили під навалою короля Аегона, спалили врожай на ланах і отруїли усі криниці. Дорнійські вартові вежі у Червоних горах нападники знайшли поруйнованими і покинутими. На високих перевалах передовий загін Аегонового війська здибав перешкоду в вигляді стіни овечих трупів, обстрижених од шерсті й надто гнилих для вжитку в їжу. Коли військо нарешті виступило з Великокняжого Проходу в дорнійські піски, то вже відчувало нестачу харчів для людей і коней. Тоді Аегон розділив сили, надіславши князя Тирела на південь проти Утора Уллера, володаря Геєнни, а сам повернув на схід обложити князя Рарога у його гірській тверді Небосяг.
Тривав другий рік осені, і люди гадали, що зима вже насувається. Загарбники сподівалися, що в таку пору пом'якшиться спека пустелі та відновляться джерела води. Але дорнійське сонце не зглянулося на князя Тирела, що просувався до Геєнни. Люди під пекучим сонцем потерпали від спраги, а всі криниці в пустельних оазах стояли отруєні. Почали мерти коні, щодня дедалі більше, а за кіньми — і вершники. Погордливі лицарі кидали прапори, тоді щити, а тоді й решту обладунків. Князь Тирел втратив у дорнійських пісках чверть війська і майже усіх коней, а коли таки дістався Геєнни, то знайшов замок покинутим.
Просування війська Ориса Баратеона не було легшим. Коні його страждали на кам'янистих схилах у вузьких та звивистих пересувах, а деякі геть відмовлялися рушати вперед на найкрутіших ділянках дороги, де дорнійці вирізали східці просто у скелях. На лицарів Правиці згори сипало дощем важке каміння, а штормове вояцтво навіть не бачило, чиїх то рук справа. Там, де Кістяний Шлях перетинає річку Вил, дорнійські стрільці з'явилися ніби нізвідки, коли батова перетинала міст, і на прибульців полетіли тисячі стріл. Князь Орис наказав війську відступити, але шлях назад відрізав страшний каменепад. Нездатні просунутися ані уперед, ані назад, штормові вояки гинули, наче свині на бійні. Самого Ориса Баратеона пожаліли, бо взяли на викуп разом з десятком інших коштовних панів; усі вони опинилися у полоні Вила, володаря Вилу — безжального гірського князя на прізвисько Вдоволюбець.
Самому королю Аегону пощастило трохи більше. Рушивши на схід уздовж пониззя гір, де з вершин збігали жваві струмки, а у долинах блукало вдосталь дичини, король захопив замок Небосяг приступом, а Крицак здобув по короткій облозі. Князь у Торі нещодавно помер, і його управитель віддав замок без бою. Далі на схід князь Толан на Примар-Горбі вислав свого поборника на герць із королем. Аегон прийняв виклик і вбив супротивника, проте згодом дізнався, що то був не лицар у службі Толана, а його блазень. Сам князь Толан тим часом зник.
Так само зникла і Мерія Мартел, велика княгиня дорнійська. Коли король Аегон налетів на Сонцеспис на Балеріоні, то знайшов лише свою сестру Раеніс, яка дісталася туди раніше. Спаливши Накот, далі вона захопила Лимонник, Плямистий Гай і Тхниводу, де прийняла покору від старих бабів та малих дітей, але не знайшла жодного справжнього ворога. Навіть тіньове місто за мурами Сонцеспису стояло наполовину порожнє, а жоден з тих, хто лишився, нічого не повідав про те, куди поділося дорнійське панство та їхня велика княгиня. "Жовта Жаба Дорнійська запорпалася у жовтий дорнійський пісок", — так сказала королева Раеніс королю Аегону.
У відповідь Аегон оголосив себе переможцем у війні. Тих нечисленних дорнійських достойників, що нікуди не втекли, він зібрав у престольній палаті Сонцеспису і оголосив, що віднині Дорн стає частиною його держави, що весь дорнійський люд має стати покірними підданими корони, а їхні колишні господарі вважатимуться бунтівниками та злодіями. За голови непокірного панства призначені були винагороди, зокрема за Жовту Жабу — велику княгиню Мерію Мартел. Князя Джона Росбі поставили каштеляном Сонцесписа та Оборонцем Пісків — правити Дорном від імені короля. У решті маєтків та замків, захоплених Завойовником, теж поставили управителів та каштелянів. Відтак король Аегон з військом відбув туди, звідки прийшов — на захід передгір'ями до Великокняжого Проходу.
Та ледве військо дісталося Король-Берега, як Дорн вибухнув за їхніми спинами. Дорнійські списники вигулькували наче нізвідки, мов пустельні квіти після дощу. Небосяг, Крицак, Тор і Примар-Горб було повернуто за два тижні, а королівські залоги у них — покладені під меч. Аегоновим каштелянам і управителям дозволили померти тільки по довгих тортурах. Подейкували, що дорнійське панство ставило гроші один проти одного, хто довше протримає бранця живим, поволі відтинаючи йому руки та ноги. Князь Росбі, каштелян у Сонцесписі та Оборонець Пісків, скінчив життя у легший спосіб, ніж решта. Коли дорнійці вдерлися з тіньового міста до замку і повернули його собі, каштеляна зв'язали по руках та ногах і відтягли на Спис-Башту, де його виштовхала з вікна сама велика княгиня Мерія, хоч і похила вже літами для такої справи.
Невдовзі живими лишилися самий тільки князь Тирел і його військо — Аегон лишив Тирела по собі, коли відбував до стольного міста. Геєнна, міцний замок на річці Сірчаній, вважався досить вдало розташованим, щоб протистояти будь-яким бунтам і незгодам. Проте води річки гірчили сіркою, а від риби з неї вирійців нудило. Дім Коргил з Пісковця й не подумав скоритися; Коргилові списники нищили заготівельників Тирела та його роз'їзди, щойно ті забрідали надто далеко на захід. Вайфи з Вайфу чинили так само на сході. Коли звістка про Викид з Сонцеспису досягла Геєнни, князь Тирел зібрав рештки своєї потуги і вирушив через піски. Він оголосив про намір захопити Вайф, промандрувати на схід уздовж річки, відібрати в ворога Сонцеспис і тіньове місто, де й покарати убивць князя Росбі. Але десь на схід від Геєнни все військо Тирела разом з ним самим зникло у червоних пісках, і жодного з них більше ніколи не бачили.
Аегон Таргарієн був не з тих, хто легко визнає поразку. Війна тяглася ще сім років, хоча після року 6-го по А.З. її битви остаточно виродилися у нескінченну низку кривавих погромів, безладних наскоків, безплідних помст упереміш з кількома тривалими перервами, десятком коротких перемир'їв, а також численними підступними вбивствами.
Року 7-го по А.З. Ориса Баратеона та інших князів, забраних у полон на Кістяному Шляху, повернули до Король-Берега за викуп — їхню вагу в золоті. Але при поверненні з'ясувалося, що Вдоволюбець відтяв кожному бранцеві мечову руку, щоб ті ніколи більше не здійняли меча проти Дорну. Палаючи жагою помсти, король Аегон власною особою верхи на Балеріоні налетів на гірські прихистки Вилів і перетворив півдесятка їхніх вартових веж та твердинь на купи оплавленого каменю. Щоправда, Вили сховалися у печерах та проходах попід рідними горами, а сам Вдоволюбець прожив на світі ще двадцять років.
Року 8-го по А.З. — вельми посушливого — дорнійські відчайдухи перетнули Дорнійське море на кораблях, наданих піратським ватажком з Порогів, напали на півдесятка містечок і селищ уздовж південного узбережжя Пізьми та пустили вогонь, що охопив половину Мокрохащів. "Вогнем за вогонь", — ці слова почули тоді від великої княгині Мерії.
Такого Таргарієни не пробачали. Того ж самого року в небі над Дорном з'явилася королева Візенья, і Вхагар пустила вогонь на Сонцеспис, Лимонник, Тор і Примар-Горб. А року 9-го по А.З. Візенья повернулася знову, цього разу біч-обіч з самим Аегоном; вони зронили полум'я на Пісковець, Вайф та Геєнну.
Дорнійська відповідь прийшла наступного року. Князь Крицак провів військо Великокняжим Проходом до Обширу, ще й так швидко, що спалив тузінь селищ та захопив великий порубіжний замок Щебіт, перш ніж порубіжне панство дотямило, хто до них вдерся. Коли звістка про напад досягла Старограду, князь Вишестраж надіслав свого сина Аддама з міцною потугою для приступу Щеботу, але дорнійці саме цього і чекали. З Зорепаду надійшло друге дорнійське військо під проводом пана Джофрі Дейна; воно вдарило просто на Староград. Мури міста виявилися заміцними для дорнійців, але Дейн спалив ниви, хутори і села на сто верст навколо міста і вбив Гармона — молодшого сина князя Вишестража, який спробував очолити вилазку. Коли ж пан Аддам Вишестраж досяг Щеботу, то знайшов, що князь Крицак віддав замок вогню, а його залогу — мечу. Князя Карона з дружиною та дітьми потягли у Дорн бранцями. Не переслідуючи їх, пан Аддам негайно повернувся до Старограду, щоб зняти облогу, та пан Джофрі з військом вже розчинився у горах без сліду.
Невдовзі помер і старий князь Манфред Вишестраж. Пан Аддам успадкував від батька титул князя у Вишестражі, а Староград тим часом волав про відплату. Король Аегон прилетів до Вирію на Балеріоні на раду з Оборонцем Півдня, проте юний князь Тео Тирел не надто бажав обговорювати нове вторгнення у Дорн після лихої долі, що спіткала його батька.
І знову король напустився на Дорн зі своїми драконами. Сам Аегон налетів на Небосяг, присягаючись зробити столець Рарогів "другим Гаренголом". Візенья та Вхагар принесли вогонь та кров у Зорепад, а Раеніс та Мераксес знову повернулися до Геєнни... цього разу на своє лихо. Дракони Таргарієнів, вирощені та навчені для битви, безліч разів літали під дощем списів та стріл, не зазнаючи жодної шкоди. Луска дорослого дракона була міцніша за гартований булат, а коли поодинока стріла і вражала плоть, то так неглибоко, що хіба дратувала величезного звіра. Проте коли Мераксес кружляла над Геєнною, один з захисників найвищої вежі замку випустив з метавки-скорпіона залізну стрілу в три стопи завдовжки, що влучила дракониці королеви просто у праве око. Мераксес померла не одразу, але тяжко гепнулася на землю, де у передсмертних корчах розвалила саму вежу та чималий шмат муру Геєнни.

Чи пережила Раеніс Таргарієн свою драконицю — про те досі тривають вчені суперечки. Дехто каже, що вона впала з сідла і розбилася на смерть, а інші — що її розчавила Мераксес у замковому дворищі. Повідомляють також, що королева пережила падіння дракона і сконала у повільних муках на тортурах у підземеллях Уллерів. Справжні обставини цієї загибелі, певно, сховані назавжди, тож вважається, що Раеніс Таргарієн, дружина та сестра короля Аегона І, зникла безвісти у Геєнні, що в Дорні, року 10-го по Аегоновім Завоюванні.
Наступні два роки відомі як роки Драконової Люті. Кожен замок у Дорні спалили разів зо три — Вхагар і Балеріон поверталися до них знову і знову. Піски навколо Геєнни подекуди спеклися у скло, бо таким був жаркий подих Балеріона. Дорнійське панство мусило ховатися, проте не завжди тим рятувалося. Було вбито одного за одним князя Рарога, князя Вайфа, пані Толан і чотирьох поспіль князів у Геєнні, бо Залізний Престол призначив королівської щедрості нагороди золотом за голову будь-якого дорнійського вельможі. Проте дожили отримати свої нагороди лише двоє убивць; відтак дорнійці заходилися мститися кров'ю за кров. На полюванні було вбито князя Конінгтона з Грифонового Сідала; князя Мертинса у Імлистому отруїли з усією чаддю барилом дорнійського вина, а князя Зруба задушили у одному з будинків розпусти Король-Берега.
Самі Таргарієни теж не уникли нападів. На життя короля зазіхали тричі, і двічі він мав би загинути, якби не його захисники. На королеву Візенью напустилися однієї ночі в Король-Березі; двох з її супроводу зарізали, перш ніж сама Візенья стяла останнього нападника Темною Сестрою.
Та найницішу справу тих кривавих часів було вчинено року 12-го по А.З., коли Вил з Вилу, Вдоволюбець, непроханим прибув на весілля пана Джона Каферена, спадкоємця Оленичів, і Алиси Дубосерд, доньки князя у Стародубі. Пущені до замку крізь потерну зрадником з челяді, Вилові нападники вбили князя Дубосерда і майже всіх гостей на весіллі, а тоді змусили наречену дивитися, як холостять її чоловіка. По тому вони по черзі зґвалтували панну Алису та її служниць, потягли їх геть і продали мирійському работорговцю.
Дотоді Дорн лежав димливою пусткою, розорений голодом, пошестями та всякою згубою. "Випаленим краєм" величали його купці з Вільних Міст. І все ж дім Мартел лишався "Нескореним, несхиленим, незламним", не зрікаючись свого одвічного гасла. Один дорнійський лицар, приведений бранцем перед очі королеви Візеньї, наполягав, що Мерія Мартел радше дозволить своїм підданим загинути, ніж піти у рабство домові Таргарієн. Візенья відповіла, що вона з братом радо прислужиться волі великої княгині.
Зрештою вік та хвороби зробили те, на що не спромоглися дракони та лицарі. Року 13-го Мерія Мартел, Жовта Жаба Дорнійська, померла у власному ліжку (під хвацьким молодим коханцем, як твердили її вороги). Володарем Сонцеспису та великим князем дорнійським став її син Німор. Шістдесяти років віку, вже не надто міцний здоров'ям, новий великий князь не мав охоти до подальшого кровопролиття, а тому почав правління тим, що надіслав посольство до Король-Берега — повернути череп дракониці Мераксес і висунути королю Аегону умови миру. Посольство очолила його донька та спадкоємиця Дерія.
Мирна угода князя Німора викликала у Король-Березі стійку відразу. Королева Візенья рішуче налаштувалася проти. "Жодного миру без покори!" — оголосила вона, і її друзі у королівській раді луною підхопили слова королеви. Орис Баратеон, пригнічений роками та скорботами, вимагав надіслати князівну Дерію назад до батька позбавленою однієї долоні. Князь Дубосерд надіслав крука, пропонуючи "продати дорнійську дівку до найганебнішого бурдею Король-Берега, щоб нею потішився кожен брудний жебрак". Проте Аегон Таргарієн не погодився на жодну вимогу; велика князівна Дерія прибула послом під прапором миру, і під його дахом їй ніщо не загрожувало — таку обітницю дав король.
Всі бачили, що і король добряче стомився від війни, проте погодитися на мир з дорнійцями без їхньої покори означало б визнати, що кохана сестра його милості Раеніс загинула даремно, і кров безлічі людей пролилася задурно. Панство малої ради застерігало, що такий мир покаже ознаки слабкості й заохотить нові бунти проти корони, які доведеться придушувати за чималу ціну. Аегон знав, яких тяжких втрат зазнали у війні Обшир, штормовий край та зокрема його порубіжжя, і не міг цього ані забути, ані пробачити. Навіть у Король-Березі король не наважувався випускати дорнійців з Аегон-Тверді без міцного супроводу, боячись, аби люд міста не розірвав їх на шматки. З усіх згаданих причин, як писав згодом великий маестер Лукан, король стояв на межі відмови від дорнійського миру і продовження війни.
Саме тоді велика князівна Дерія віддала королю листа, запечатанного її батьком. "Для очей вашої милості, і нічиїх інших".
Король Аегон мовчки прочитав слова великого князя Німора в присутності двору, сидячи на Залізному Престолі зі скам'янілим лицем. Коли він підвівся, то кажуть, з руки у нього капотіла кров. Листа він спалив власноруч і ніколи більше про нього не згадував, але тієї ночі сів верхи на Балеріона і полетів через Чорноводу затоку до замку Дракон-Камінь на димливій горі. Повернувшись наступного ранку, Аегон Таргарієн погодився на всі умови князя Німора і невдовзі підписав угоду про вічний мир з Дорном.
І донині жодна людина не може сказати напевне, що писалося у листі, відданому Дерією. Хтось каже, що то було просте і сердешне прохання від одного батька до іншого — зворушливі слова, що достукалися до серця короля Аегона. Інші твердять, що лист містив перелік вельможних князів та зацних лицарів, які втратили життя на війні. Деякі септони навіть бавляться думкою, чи не було послання зачароване особливою химороддю, чи не написала його сама Жовта Жаба перед смертю, вживаючи за чорнило кров, виточену з королеви Раеніс, щоб король не зміг опиратися пекельним врокам.
Великий маестер Клег, що прибув до Король-Берега у значно пізніші роки, вважав, що Дорн не мав сили для подальшої боротьби. Клег припустив, що великий князь Німор, спонуканий відчаєм, погрозив королю винайняти Безликих Браавосу і знищити самого Аегона та його шестирічного спадкоємця Аеніса від королеви Раеніс, якщо дорнійський мир буде відхилено. Така річ могла статися... та ніхто вже ніколи не знатиме напевне.
Так скінчилася Перша Дорнійська Війна (4–13 А.З.).
Жовта Жаба Дорнійська зробила те, чого не зуміли Гарен Чорний, Двоє Королів і Торген Старк — перемогла Аегона Таргарієна з його драконами. Щоправда, на північ од Червоних гір її спосіб оборони здобув їй ницу славу та презирство зацного вояцтва. "Дорнійською мужністю" почали знущально кликати боягузтво князі та лицарі Аегонового королівства. "Жаба ховається до лігва, коли їй лячно", — писав один книжник-літописець. Інший зауважує: "Мерія билася, як жінка — брехнею, зрадою та чорними чарами". Дорнійська "перемога" (коли її можна так назвати) вважалася безчесною; вцілілі у битві вояки, а також сини і онуки загиблих обіцяли один одному, що колись настане день і прийде розплата.
Проте їхня помста мусила чекати аж ціле покоління — на появу молодшого та кровожерливішого короля. Аегон Завойовник королював ще двадцять чотири роки, але війна з Дорном стала його останньою великою війною.


Три голови мав дракон

Правління державою за короля Аегона І

Аегон І Таргарієн був непересічним воїном, найвеличнішим Завойовником у історії Вестеросу, проте чимало вчених мужів вважають, що найвизначніші його досягнення належать часам миру, а не війни. Так, Залізний Престол було скуто вогнем, залізом і жахом, але щойно він застиг і охолов, як став джерелом справедливості для всього Вестеросу.
Примирення семи королівств Семицарства під владною рукою Таргарієнів — ось чим найперше опікувався Аегон І на королівському престолі. Він доклав зусиль, щоб при дворі та в раді з'явилися особи (не лише чоловічої, а й жіночої статі) з усіх країв нової держави. Колишніх ворогів заохочували надсилати до двору дітей (головне молодших синів та доньок, бо ж вельможне панство рідко відпускало старших спадкоємців далеко від дому), де хлопчики ставали до служби джурами, чашниками, зброєносцями, а дівчата — служницями та подружками у жіночому почті Аегонових королев. У Король-Березі вони на власні очі бачили справедливість закону короля і потроху звикали вважати себе вірнопідданими однієї великої держави, радше ніж західняками, штормовими або північанами.
Також Таргарієни зладнали чимало шлюбів між вельможними домами з найдальших кутків держави у сподіваннях пов'язати такими союзами окремі завойовані землі та зробити з семи королівств одне Семицарство. Особливо кохалися у шлюбних справах Аегонові королеви — Візенья та Раеніс. Їхніми намаганнями юний Ронел Арин, князь у Соколиному Гнізді, узяв за дружину доньку Торгена Старка зимосіцького, а найстарший син Лорена Ланістера, спадкоємець Кастерлі-на-Скелі, одружився з панною Рожвин, дівою вертоградською. Коли у Вечерниці, володаря тарфійського, народилися три доньки-близнючки, королева Раеніс облаштувала їм заручини з домом Корбрей, домом Вишестраж та домом Харло. Королева Візенья домовилася про подвійний шлюб між домом Чорноліс та домом Бракен — суперниками, чия ворожнеча тривала століття; син кожного дому мав узяти за дружину доньку іншого, щоб скріпити мир між ними. А коли панна Рябин з почту Раеніс понесла дитину від замкового кухарчука, королева знайшла у Білій Гавані лицаря, ладного одружитися з горопахою, і ще одного у Ланіспорті, котрий радо узяв байстрюка собі за вихованця.
Ніхто не піддавав сумніву зверхність Аегона Таргарієна у всіх справах правління державою, проте і сестри його, Візенья та Раеніс, лишалися при повновладді протягом усього Аегонового королювання. Крім хіба що Ласкавої Королеви Алісанни, дружини короля Джаяхаериса І, жодна інша королева у історії Семицарства не мала такого впливу на справи державні, як дві сестри Дракона. Король мав звичай брати одну зі своїх сестер у кожну мандрівку державою, а іншу залишав на Дракон-Камені чи в Король-Березі, де вона часто-густо сиділа на Залізному Престолі й верховодила у всіх поточних справах.
Попри те, що Аегон зробив Король-Берег своїм верховним стольцем і поставив Залізний Престол у довгій та закіптюженій трапезній Аегон-Тверді, там він перебував хіба що чверть свого часу, бо ще стільки ж днював та ночував на Дракон-Камені — острівній твердині своїх пращурів. Замок попід Драконощовбою був удесятеро більший за Аегон-Твердь, а до того зручніший, безпечніший та овіяний піснями. Люди чули, як Завойовник казав, що його втішають навіть пахощі Дракон-Каменю — солоне повітря, змішане з димом та сірчаним смородом. У своїх двох стольцях Аегон перебував приблизно півроку, розділяючи свої дні між ними.
Інша половина року була присвячена нескінченним королівським мандрівкам державою — разом з двором від одного замку до іншого, по черзі на гостину до всіх найзначніших вельможних панів. Мартинів та Соколине Гніздо, Гаренгол, Водоплин, Ланіспорт і Кастерлі-на-Скелі, Кракегол, Стародуб, Вирій, Староград, Вертоград, Рогошпиль, Ясенбрід, Штормолам, Надвечір'я... усі ці стольці його милість вшанував честю своїх відвідин, і то неодноразово. Проте Аегон міг з'явитися і деінде — хай де забажає, — з почтом у тисячу лицарів, панів та паній. Тричі він подорожував на Залізні острови (двічі на Пайк і один раз на Великий Вик), двотиждень перебув у Сестринові року 19-го по А.З., а на Північ їздив аж шість разів, де приймав підданих та чинив суд двічі у Білій Гавані, тричі у Курганищі й один раз у Зимосічі під час останньої своєї мандрівки року 33-го.
"Краще попередити бунт, ніж потім його душити", — така була уславлена відповідь Аегона на запитання про причини його мандрівок. Один погляд на короля у повній владі та силі, верхи на Балеріоні Чорному Жасі, у супроводі кількох сотень лицарів, що виблискували шовками та сталлю, вельми сприяв вихованню вірності у непокірному панстві. Та й простолюддю належало час від часу бачити своїх володарів, додавав король, надто якщо вони матимуть змогу викласти перед ним свої скарги та скрути.
Саме так і відбувалося. Чимало часу в королівських мандрах віддавалося бенкетам, танцям, ловам з псами та соколами, бо ж кожен пан намагався перевершити іншого у розкошах і гостинності; проте Аегон не забував чинити суд у кожному місці, де опинявся: хоч на помості в замку вельможного князя, хоч на мохастому камені посеред селянської ниви. Шість маестрів подорожували з ним, відповідаючи на питання про місцеві закони, звичаї та перекази, а також роблячи записи про накази та вироки, які його милість бажав зберегти для майбутнього. Володар повинен знати землю, якою править — згодом казав Завойовник синові Аенісу; саме у таких мандрівках Аегон дізнався чимало про своє Семицарство та його люд.
Кожне зі звойованих королівств мало власні закони та звичаї. Король Аегон неохоче втручався у них, натомість дозволяючи князям та панству правити так, як вони правили завжди — з тими самими правами та привілеями. Закони успадкування майна, імен, титулів лишилися незмінними, як і підданство панства своїм зверхникам; великі та малі вельможні господарі на власній землі зберегли право ями та шибениці, та й звичай першої ночі не скасували там, де він побутував раніше.

Головною турботою Аегона був мир. Перед Завоюванням держави Вестеросу невпинно воювали одна з одною, і не минало року, щоб хтось десь не проливав чиюсь кров. Навіть у тих королівствах, які начебто перебували осторонь війни, сусідні князі часто-густо розв'язували свої суперечки мечем та списом. Але вкоролювання Аегона поклало край таким війнам. Дрібні князьки та земельні лицарі віднині мали нести свої суперечки до двору зверхників і покірно приймати вироки. Суперечки ж між великими домами держави належало замирювати короні. "Найпершим законом цієї землі буде королівський мир, — так ухвалив король Аегон, — і хто з князів розпочне війну без мого дозволу, той вважатиметься бунтівником та ворогом Залізного Престолу".
Король Аегон привів до єдиного ладу мита, чинші та податки по всій державі, де раніше кожен порт і кожен вельможний господар мав волю стягувати з простолюддя та купецтва стільки, скільки заманеться. Святий люд Віри, його землі та маєтності король звільнив від оподаткування і затвердив право власного суду та вироку Віри над будь-якими септонами, присяжними братами або святими сестрами, звинуваченими у негідних вчинках. Не маючи в собі надміру побожності, все ж перший король Таргарієн завжди дбав про підтримку Святої Віри та верховного септона у Старограді.
Місто Король-Берег зросло навколо Аегона та його двору — на трьох великих пагорбах при гирлі Чорноводи та круг них. Найвищий з трьох став зватися Аегоновим пагорбом, а згодом два інші отримали назви пагорбів Візеньї та Раеніс; колишні ж назви забулися з людської пам'яті. Неоковирна паланка з землі та колод, нашвидкуруч поставлена Аегоном по висадці, не годилася для королівського двору ані місткістю, ані пишністю, а відтак почала розповзатися навсібіч, ще і Завоювання не скінчилося. Поставлено було нову головну башту — п'ятдесяти стоп заввишки, з грубих колод, а під нею розташувалася чимала довга трапезна; навпроти через дворище постала кухня, мурована з каменю і вкрита черепицею, щоб уникнути пожежі. З'явилися стайні, тоді хлібна комора; поставили нову вартову вежу, вдвічі вищу за попередню. Невдовзі Аегон-Твердь вже грозилася вихлюпнути з власних стін, тож розширили і палісад з кілків, оточивши ним вершину пагорба та створивши простір для куренів варти, зброярні, септу і великої круглої вежі.
А попід пагорбами, уздовж берегів річки поставали корабельні майстерні, комори, пришиби; купці зі Старограду та Вільних Міст припинали кораблі біч-обіч з лодіями Веларіонів та Кельтигарів там, де раніше бачили хіба що кілька рибальських байдаків. Чимала частка торгівлі, що текла через Дівостав і Сутіндол, перемістилася до Король-Берега. Понад річкою виріс рибний базар, а між пагорбів — торжище тканого краму. Виникла митниця. Просто на Чорноводі у коробі старого коча розташувався невеличкий септ. Потім на березі побудували кращий та більший з колод, мазаних вапном. А вже невдовзі на гроші, прислані верховним септоном, на пагорбі Візеньї змурували ще вдвічі більший і втричі величніший. Домівки, майстерні, крамниці вигулькували, наче гриби після дощу. Заможні достойники ставили на схилах пагорбів маєтки, оточені мурами; бідарі купчилися у пониззі, в жалюгідних хижах з глини та соломи.
Ніхто ніколи не малював нарис майбутнього Король-Берега на папері — він просто виріс сам по собі... і то швидко. У першу коронацію Аегона майбутнє місто було ще селищем, яке тулилося до дитинця з земляним валом та частоколом. Але до другої коронації воно перетворилося на жваве містечко, де мешкало кілька тисяч душ. До року 10-го з нього виросло справжнє велике місто, не менше за Мартинів або Білу Гавань. А до року 25-го по А.З. воно переросло обидва згадані міста і стало третім за населенням у всій державі, поступаючись хіба Ланіспортові та Старограду.
На відміну від своїх суперників Король-Берег доти не мав фортечних мурів. Щоправда, дехто з мешканців казав, що потреби в них немає — хіба наважиться ворог напасти на місто, яке захищають дракони Таргарієнів? Напевне, і сам король спершу поділяв цю думку... але загибель його сестри Раеніс та дракониці Мераксес 10 р. А.З. разом з нападами на його власну особу змусили Аегона замислитися.
Року 19-го по А.З. усіх країв Вестеросу досягла звістка про зухвалий наскок на Літні острови — там морські розбійники пограбували місто Гончаки, узяли неймовірну здобич і повели в неволю з тисячу жінок та дітей. Оповіді про цей наскок вельми стурбували короля, бо він раптом зрозумів, що й Король-Берег лишається вразливим перед кожним ворогом, котрому вистачить кебети напасти на місто, коли Візенья і сам король полетять деінде. Відтак його милість наказав будувати навколо Король-Берега кільце мурів, не нижчих і не слабших за ті, що захищали Староград і Ланіспорт. Керувати будівництвом доручили великому маестрові Гавену та панові Озмунду Моцу, Правиці Короля. З метою вшанувати Седмицю Аегон наказав, щоб місто мало сім брам, і при кожній — велику в'їзну вежу та захисні башти обабіч. Мурування стін розпочалося наступного року і тривало до року 26-го по А.З.
Пан Озмунд був четвертим Аегоновим Правицею. Першим цю посаду обіймав князь Орис Баратеон, зведений брат-байстрюк короля та приятель його юності; але князя Ориса захопили у полон під час Дорнійської Війни та відтяли йому мечову долоню. Викуплений з полону, вельможний князь попрохав короля звільнити його від урядування. "Правиця Короля повинен мати правицю, — сказав він. — Не можна, щоб люди глузували про Кікоть Короля". Наступним Аегон віддав уряд Правиці Едмину Таллі, господареві у Водоплині. Князь Едмин служив у роках 7–9 А.З., проте коли дружина його померла на породільському ложі, Правиця вирішив, що дітям він потрібніший, ніж державі, й попрохав дозволу повернутися на річки. Князя Таллі замінив Альтон Кельтигар, князь на острові Клішня, який сумлінно служив Правицею до самої смерті з природніх причин року 17-го по А.З. І вже після нього король призначив пана Озмунда Моца.
Великий маестер Гавен був третім на своїй посаді. Аегон Таргарієн завжди тримав на Дракон-Камені маестра — так само, як чинив його батько і батько його батька. Всі наймогутніші князі Вестеросу, та й чимало менших панів і земельних лицарів охоче покладалися на маестрів, навчених у Цитаделі Старограду — адже ті вміли зцілювати хвороби родини і челяді, доглядати книжки та папери, радити у різних справах, плодити і навчати круків носити листи (а часто-густо і писати ті листи, коли панам бракувало вміння), допомагати управителям у господарських підрахунках, навчати дітей грамоти. Протягом Завоювання Аегон та обидві його сестри завжди тримали при собі по маестрові, а згодом король, бувало, залучав по півдесятка їх до розв'язання заплутаних державних справ.
Наймудрішими та найвченішими людьми у Семицарстві вважалися архімаестри Цитаделі; кожен був глибоким знавцем однієї з головних наук і шанувався як найповажніше її світило. Року 5-го по А.З. король Аегон, вважаючи, що державі стане у пригоді така непересічна мудрість, звернувся до Конклаву з проханням надіслати до столиці когось із них для порад і настанов у різноманітних питаннях правління державою. Так з волі короля Аегона було створено посаду великого маестра.
Першим поклав на себе цей тягар архімаестер Олідар, знавець літописання, чиї перстень, берло та личина були скуті зі спижу. Неймовірно освічений, Олідар був водночас і неймовірно старим, а відтак переставився зі світу цього менш як за рік по вдягненні шат великого маестра. На заміну йому Конклав обрав архімаестра Ліонса з перстнем, берлом та личиною жовтого золота. Він виявився міцнішим за попередника і прослужив державі до року 12 А.З., коли послизнувся у болоті, зламав стегно і невдовзі помер. По тому і було піднесено на посаду великого маестра Гавена.
Малу раду при королі було остаточно затверджено лише за правління короля Джаяхаериса Миротворця, але ж це не означає, що Аегон І правив зовсім без порад розумних людей королівства. Відомо, що король часто радився з усіма великими маестрами, та й з власними надвірними маестрами теж. У справах монетних, податкових та боргових він шукав поради коронного підскарбія. Хоча король мав одного септона у Король-Березі, а іншого — на Дракон-Камені, у справах віри він частіше писав до Старограду, до верховного септона, і протягом щорічної мандрівки ніколи не забував відвідати Зоряний Септ. Але найбільше король Аегон покладався на думку Правиці Короля і, звісно, двох своїх сестер — королев Візеньї та Раеніс.
Королева Раеніс надзвичайно шанувала музик та співців Семицарства, опікувалася ними, засипала золотом і дарунками тих, які особливо її тішили. Королева Візенья вважала сестру легковажною, але за простою любов'ю Раеніс до співів та музики ховалася глибша мудрість. Адже саме співці королівств, жадаючи здобути милість королеви, навперейми складали пісенну хвалу домові Таргарієн та королю Аегону, а тоді йшли і співали те саме у кожному замку, маєтку чи на сільській леваді від Дорнійського Порубіжжя до Стіни. Так Завоювання уславилося серед простого люду, а Аегон Дракон у очах поспільства став не лише королем, а й великим звитяжцем.
Королева Раеніс також переймалася бідами простолюду і плекала особливу любов до жінок та дітей. Одного разу до неї на суд, який королева чинила у Аегон-Тверді, привели чоловіка, що забив свою дружину на смерть. Брати жінки вимагали покарання винуватця, проте чоловік відбріхувався, що мав законне право так чинити, бо запопав дружину в ліжку з іншим хлопом. І дійсно, право чоловіка карати невірну дружину було поширене і затверджене в усіх королівствах (за винятком Дорну). Далі чоловік зауважив, що палиця для побиття дружини була не товщою за його великий палець, і навіть виніс палицю на огляд суду. Проте коли королева спитала, скільки разів він вдарив дружину, чоловік не зміг відповісти, а брати покійної наполягали, що ударів було близько сотні.
Королева Раеніс порадилася з маестрами та септонами і оголосила свій вирок. Дружина, що вдається до перелюбства, тим ображає Седмицю, яка створила жінок для вірності й покори законним чоловікам, а відтак жінку належало покарати. Проте бог має сім ликів, і тому покарання мало складатися з шести ударів (бо сьомий удар шанував би Морока, який є ликом смерті). Отже, перші шість ударів, завдані чоловіком, були законні й правильні... проте інші дев'яносто чотири зневажили волю богів та людей і вимагали рівної відплати. Від того дня звичаєве право поповнилося "правилом шістки" на додачу до "правила великого пальця". (А чоловіка відвели до підніжжя пагорба Раеніс, де брати покійної жінки відважили йому дев'яносто чотири удари палицями дозволеної законом товщини.)
Королева Візенья не поділяла любові сестри до музики та пісень. Утім, навіть вона не цуралася певних веселощів: наприклад, багато років тримала при собі власного блазня — кошлатого горбаня на прізвисько Пан Мавп'ян, чиї витівки вельми її розважали. Коли ж блазень удавився на смерть бросквиновою кісточкою, королева купила собі справжню мавпу, вбрала її у лахи Пана Мавп'яна і полюбила примовляти: "Оцей розумніший за попереднього".
І все ж Візенья Таргарієн огорнула себе пітьмою, а не світлом. До цілого світу обернула вона похмурий лик воїна, суворого і безжального. Навіть захоплені шанувальники казали, що краса її ріже, як ніж. Найстарша з трьох голів дракона, Візенья зрештою мала пережити і сестру, і брата. У пізніші її роки гуляли уперті чутки, що королева, вже не здатна тримати меча, як замолоду, поринула у темні мистецтва змішування трунків та насилання вроків. Подейкували навіть, що від її руки гинули королі та родичі, хоча ніхто ніколи не надав жодного доказу.
Гіркою насмішкою долі обернулися б такі наклепи, якби у них була правда — адже замолоду ніхто не зробив більше за королеву для оборони її брата-короля. Двічі Візенья здіймала Темну Сестру на захист Аегона від нападу дорнійських горлорізів. Підозрілива і запекла, вона не довіряла нікому, окрім брата-чоловіка. Під час Дорнійської Війни вона призвичаїлася мати на собі кольчужну сорочку вдень та вночі, навіть під пишним двірським вбранням, і короля закликала чинити так само. Коли ж Аегон відмовився, Візенья розлютилася. "Навіть з Чорножаром у руці ти всього лише один чоловік, — визвірилася вона на нього, — а я ж не завжди буду поруч!". Коли король зауважив, що має при собі надійну варту, Візенья вихопила Темну Сестру і розчахнула братові щоку так швидко, що вартові й не ворухнулися. "Твої охоронці — ледащі соньки, — презирливо мовила вона. — Я б тебе зарізала так само легко, як порізала. Ти потребуєш кращих захисників". І король Аегон, спливаючи кров'ю з рани, мусив погодитися.
Чимало королів мали при собі войовничих поборників для захисту життя. Аегон владарював над сімома королівствами Семицарства; відтак, вирішила королева Візенья, він мусив мати сімох поборників. Так виникла Королегвардія — братство семи лицарів, найвправніших у державі, вдягнених та закутих у все біле, пов'язаних єдиною метою захищати короля, хай і за ціну власного життя. Їхні обітниці Візенья склала за зразком Нічної Варти — так само, як убрані у чорне ґави Стіни, Білі Мечі мали служити довіку, зректися земель, титулів та всіх статків, жити у цноті та покорі, не маючи за нагороду нічого, крім честі.
Шукати місця у новій Королегвардії нагодилося стільки лицарства з усіх боків, що Аегон думав був влаштувати великий турнір і на ньому визначити найгідніших. Але Візенья і чути не хотіла. Бути лицарем Королегвардії — це не лише вміти зброєю вимахувати, зауважила вона. Королева не бажала пустити до короля воїнів непевної вірності, хай і неабияких рубак у бугуртовому бойовищі. Лицарів вона вирішила обрати сама.
Призначені Візеньєю королівські захисники були молоді й старі, високі та низькі, темнаві та біляві. Прибули вони з усіх країв держави. Хтось був молодшим сином, хтось — спадкоємцем великого дому, що покинув спадок заради служби королю. Один був заплотним лицарем, інший — навіть байстрюком. Усі були швидкі, дужі, спритні, пильні, майстерні у бою мечем та щитом і понад усе вірними королю.
Ось імена Аегонової Сімки, записані у Білій Книзі Королегвардії:
— пан Ріхард Коріняк;
— пан Адісон Схил, байстрюк Вихти;
— пан Грегор Добрян;
— пан Гріфіт Добрян, його брат;
— пан Гамфрей Лицедій;
— пан Робін Морочник на прізвисько Моробін;
— пан Корліс Веларіон, Регіментар Королегвардії.
Історія показала, що Візенья Таргарієн не помилилася у виборі. Двоє з першої сімки загинули, захищаючи життя короля, і всі служили відважно та чесно аж до кінця життя. Чимало хоробрих воїнів пішли відтоді їхніми слідами, вписали свої імена у Білу Книгу і вдягли біле корзно. І донині Королегвардія лишається уособленням честі для лицарів з усіх усюд.
Шістнадцять Таргарієнів сиділи услід за Аегоном Драконом на Залізному Престолі, доки владу їхню не припинило Повстання Роберта Баратеона. Були серед них мудрагелі та дурні, жорстокі та милосердні, добрі та злі. І все ж якщо судити драконових королів за їхнім посмертним спадком, за законами, звичаями та покращеннями, які вони по собі залишили, то ім'я короля Аегона І опиниться десь нагорі списку як на війні, так і в часи миру.


Сини дракона

Король Аегон I Таргарієн мав за дружин обох своїх сестер. Візенья і Раеніс разом були драконовершницями, поблагословленими срібно-золотавим волоссям, фіалковими очима і вродою правдивих Таргарієнів. Та за цим винятком, дві королеви різнилися так, як тільки можуть різнитися жінки... попри одну річ — кожна з них подарувала королю сина.
Першим народився Аеніс. З'явившись на світ року 7-го по А.З. від молодої дружини Аегона, королеви Раеніс, хлопчик був замалий і надто хворобливий. Він квилив майже без упину; ручки й ніжки, кажуть, були такі хирляві, а очі такі крихітні й сльозаві, аж королівські маестри облишили надію, що малий виживе. Пипку мамки-годувальниці він випльовував, а смоктав лише груди рідної матері. Гуляли чутки, що по відлученні від грудей його вереск не могли вгамувати ще зо два тижні. Таким відмінним від короля Аегона вродився його син, що дехто при дворі смів навіть припустити, чи не нагуляно Аеніса від когось із численних вродливих улюбленців королеви Раеніс — співців, мартоплясів чи лицедіїв. Ще й зростав принц надто повільно, а вилюднювати почав лише тоді, коли отримав у дарунок юну драконицю Живосрібну, що налупилася того ж року на Дракон-Камені.
Принцові Аенісу було три рочки, коли його матінку, королеву Раеніс, разом з її драконицею Мераксес убили в Дорні. Материна загибель спричинила страшний розпач юного принца: він припинив їсти, а замість ходити знову поповз, як однорічне немовля, ніби геть забув, як стояти на ногах. Батько його мучився відчаєм, а двором ходили плітки — мовляв, король Аегон скоро візьме собі нову дружину, бо ж Раеніс загинула, а Візенья бездітна і, можливо, неплідна. Король у цій справі сам давав собі ради, і жодна людина не сказала б, які думки юрмляться у королівській голові... та чимало славних княжат і зацних лицарів з'являлися о тій порі при дворі з юними доньками, серед котрих одна була вродливіша за іншу.
Всі пересуди і поголоси разом скінчилися у 11-му році по А.З., коли королева Візенья зненацька оголосила, що носить королівське дитя. Та не просто дитя, а сина, беззаперечно заявила королева, і невдовзі довела, що не помилилася. 12-го року по А.З. на цей світ з вереском народився ще один принц. І не бувало доти міцнішого та здоровішого немовляти — погодилися усі маестри та сповитухи. А заважив він при народжені мало не вдвічі більше, ніж його старший брат.
Але зведені брати ніколи не були близькі один до одного. Принц Аеніс мав успадкувати престол, тож король Аегон тримав старшого сина при собі — у мандрівках державою від замку до замку разом з ним їхав і спадкоємець. А принц Маегор лишався зі своєю матір'ю і сидів у неї при боці, коли вона приймала двір. У ті роки королева Візенья і король Аегон часто віддалялися одне від одного. Коли ж Аегон не мандрував королівствами, то повертався до Король-Берега і Аегон-Тверді, а Візенья з сином тим часом лишалися на Дракон-Камені. Поволі панство та простолюддя почало кликати Маегора принцом Дракон-Каменя.
Королева Візенья вклала меча синові до рук, коли йому було три роки. Люди кажуть, що малюк, отримавши клинок, перш за все вбив ним одного з замкових котів... та певно, цей злий наклеп звели на нього вороги вже за багато років по тому. Проте ніхто не заперечить, що принц одразу ж показав хист і пристрасть до збройних змагань. За першого майстра-мечника мати обрала йому пана Гавена Корбрея — у всьому тодішньому Семицарстві годі було шукати грізнішого лицаря.
Принц Аеніс майже не розлучався з батьковим товариством, і його знання лицарської науки походило головне від лицарів Аегонової Королегвардії, а подеколи і від самого короля. Вчителі погоджуються, що учнем хлопчик був старанним, і мужності йому не бракувало... зате бракувало зросту та сили його ясновельможного батька. Тож мечником він лишався пересічним, навіть коли король час від часу вкладав йому до рук Чорножар. Напутники Аеніса у збройній справі вважали, що принц не зганьбиться у битві, але й пісень про його казкову майстерність ніхто не складе.
Хист юного принца полягав у іншому. Аеніс виявився неабияким співцем з сильним та солодким голосом. У звичаях він був ґречним і чарівним, на розум — метким, але без надміру книжкової премудрості. Принц легко знаходив приятелів і друзів; накидали на нього оком і дівчата, однаково прості та вельможні. Аеніс також мав пристрасть до подорожей верхи; батько дарував йому різноманітних коней — мисливських, бойових і подорожніх, — та найбільше принца захоплювало сідати верхи на драконицю Живосрібну.
Принц Маегор теж з коней не падав, але великої любові не плекав ані до них, ані до собак, ані до решти тварин. Коли принцові було вісім років, його в стайні хвицьнула кобила. Маегор заколов її власноруч... а тоді майже оббілував обличчя стайняреві, що прибіг на кінський вереск. Впродовж років принц Дракон-Каменя мав чимало супутників та приятелів, але жодного справжнього друга. Хлопцем він був запальним, швидко визвірявся на образу, повільно пробачав, а у гніві бував моторошний. Що ж до збройної майстерності, мало знаходилося йому рівних. У вісім років почавши службу зброєносцем, вже у дванадцять принц скидав на турнірному бойовищі з коней хлопців на чотири чи п'ять років старших за себе, а у замковому дворищі забивав навчальним мечем гартованих у битвах стражників і щитників. На тринадцяті іменини, року 25-го по А.З., його мати королева Візенья подарувала йому свій власний клинок валірійського булату — Темну Сестру. Сталося те за півроку до принцового весілля.
Серед Таргарієнів панував звичай одружуватися з рідною кров'ю. Найліпшим вважався шлюб між братом і сестрою. Та коли він не був можливий, дівчинку віддавали за дядька, брата у перших чи небожа, а хлопчика одружували з сестрою в перших, тіткою чи небогою. Звичай народився ще у Старій Валірії, де побутував серед багатьох давніх родів, а надто тих, які плодили драконів і літали ними. "Кров дракона має лишатися чистою", — так казала стародавня мудрість. Деякі з родовитих чаклунів брали собі й кількох дружин, коли така була їхня воля і ласка — хоча траплялося це рідше, ніж кровозмісні шлюби у родинах. У Валірії до Лиха, як писано вченими мудрагелями, шанували тисячу богів, та не боялися жодного, і небагато людей зважувалися здіймати голос проти звичаю.
Але на Вестеросі все було інакше. Тут ніхто не смів перечити слову Святої Віри. Хоча на Півночі ще вклонялися старим богам, у решті королівств панував єдиний бог з сімома ликами, котрого земним голосом служив верховний септон у Старограді. Вчення Святої Віри, принесене крізь століття аж з Андалосу, суворо засуджувало валірійські шлюбні звичаї, що побутували серед Таргарієнів. Кровозміс близьких родичів — хоч між батьком і донькою, хоч між матір'ю і сином, хоч між братом і сестрою — засуджувався як ниций гріх, а плоди такого союзу вважалися огидними покручами у очах богів та людей. Озираючись на ті часи з наших, ми розуміємо, що чвара між Святою Вірою та домом Таргарієн була невідворотна. Справді, чимала частина Превелебних чекала, що верховний септон скаже слово проти Аегона та його сестер ще під час Завоювання, і багато було невдоволених, коли Батько Боговірних натомість порадив князеві Вишестражу не опиратися Драконові, ба навіть поблагословив його і помазав на царство під час другого коронування Завойовника.
Як то кажуть серед людей, що спізнане, те й визнане. Верховний септон, який увінчав Аегона Завойовника короною, лишався Пастирем Праведних до своєї смерті у 11-му році по А.З. Дотоді держава вже якось притерпілася до короля з двома королевами, що були йому водночас і сестрами, і дружинами. Король Аегон ніколи не забував шанувати Святу Віру: ухвалив своєю грамотою її давні права та привілеї, звільнив статки та маєтності від податків, затвердив право септонів, септ і решти слуг Седмиці, звинувачених у злочинах, судитися лише власним судом Віри.
Згода між Вірою та Залізним Престолом квітла і панувала упродовж усього правління Аегона I. Від 11-го і до 37-го року по А.З. кришталевий вінець носили шість верховних септонів; його милість лишався у добрих взаєминах з кожним, зазираючи до Зоряного Септу щоразу, як приїздив до Старограду. І все ж питання про кровозмісний шлюб не розвіялося зовсім, а лише ховалося десь під потоками чемних слів, наче непомітна окові отрута. Хоча жоден верховний септон за Аегонового правління не сказав ані слова проти королівського шлюбу з двома сестрами, жоден водночас так і не оголосив його законним та безгрішним. Сумирніші ж слуги Віри — сільські септони, святі сестри, жебрущі брати, Бідолахи — твердо вважали гріхом братові злягатися з сестрою, і так само чоловікові брати двох дружин.
Втім, Аегон Завойовник не став батьком жодній доньці, тому справа не одразу спливла на поверхню. Сини Дракона не мали рідних сестер для одруження і мусили шукати собі наречених деінде.
Принц Аеніс оженився першим. Року 22-го по А.З. він побрався з панною Алиссою, юною донькою Володаря Припливів Аетана Веларіона, верховного адмірала та коронного корабельника при королі Аегоні. Дівчині було п'ятнадцять років, як і принцові. Сріблястим волоссям та фіалковими очима вона теж нагадувала принца, і то не диво, бо Веларіони були старим та поважним валірійським родом. Матінка самого короля Аегона була з Веларіонів, тому шлюб цей вважався шанованим союзом між коханими родичами.
Невдовзі він виявився ще й щасливим, і плідним. Наступного року Алисса подарувала життя донечці. Аеніс назвав її Раеною на честь своєї матері. Як і батько, дівчинка народилася невеличкою, але на відміну від татка виявилася веселою та здоровою дитинкою з живими бузковими оченятами і волоссям, що сяяло битим сріблом. Пишуть, що сам король Аегон заплакав, уперше взявши онучку на руки, і надалі щиро нею втішався... чи не тому, що бачив у дівчинці втрачену королеву Раеніс, котра подарувала онуці часточку власного імені?
Радісна звістка про народження Раени летіла королівствами, звеселяючи люд держави... крім хіба що королеви Візеньї. Ніхто не заперечував, що принц Аеніс є спадкоємцем Залізного Престолу, але виникло питання, чи має принц Маегор лишитися другим у наступництві, а чи стати третім, поступившись місцем новонародженій принцесі. Королева Візенья запропонувала владнати справу, заручивши Раену з Маегором, якому саме виповнилося одинадцять. Але Аеніс та Алисса висловилися проти цього шлюбу... а коли чутки дісталися Зоряного Септу Старограду, то й верховний септон вислав крука, застерігаючи короля про незадоволення Святої Віри, з яким вона дивиться на подібні союзи. Пастир вірян запропонував Маегорові іншу наречену — Серису Вишестраж, свою власну небогу і незаміжню доньку князя на Старограді Манфреда Вишестража (якого не слід плутати з його вельможним дідом того ж імені). Аегон, розуміючи переваги зближення між Староградом та своїм владним домом, побачив у цьому виборі мудрість та доцільність і погодився укласти шлюб.
Так і сталося, що року 25-го по А.З. Маегор Таргарієн, принц Дракон-Каменя, одружився з панною Серисою Вишестраж у Зоряному Септі Старограду. Відправу чинив сам верховний септон. Маегорові було тринадцять років, нареченій — на десять років більше... та панство, що засвідчило власними очима постілювання на весіллі, погодилося, що чоловік з принца вийде хвацький і завзятий. Сам Маегор вихвалявся, що тієї ночі здійснив шлюб разів зо дванадцять. "Я щойно нагуляв сина домові Таргарієн", — оголосив він за сніданком уранці.
Наступного року справді народився син... котрого назвали Аегоном на честь діда щасливі батьки — пані Алисса та принц Аеніс. І знову бучні гуляння струснули Семицарство. Маленький принц був міцним, завзятим і виглядав, за словами діда — самого Аегона Дракона, — "справжнісіньким воїном". Суперечки, хто має стояти попереду в черзі наступництва престолу — принц Маегор або його небога Раена — ще тривали, проте ніхто вже не сумнівався, що малий Аегон успадкує престол після свого батька Аеніса, як той успадкував після Завойовника.
У подальші роки дім Таргарієн поповнився новими немовлятами... на втіху короля Аегона, проте не королеви Візеньї. Року 29-го Алисса подарувала принцові Аегону меншого братика, а своєму чоловікові, принцу Аенісу — другого сина Візериса. Року 34-го на світ з'явився Джаяхаерис, її третій син і четверта дитина. Року 36-го народилася ще одна донька, Алісанна.
Принцеса Раена мала тринадцять рочків, коли на світ з'явилася її менша сестра; великий маестер Гавен зазначає, що "дівчина раділа дитині так, наче сама була її матір'ю". Старша донька Аеніса та Алисси була сором'язливим, замріяним дитям, почувалася зручніше у товаристві тварин, ніж інших дітей. Маленькою дівчинкою в присутності незнайомців вона часто ховалася за материну спідницю або вчіплялася у батькову ногу... зате обожнювала годувати замкових котиків і завжди брала до ліжка одного чи двох цуценят. Матінка забезпечила її належним дівочим почтом з доньок великого та меншого панства, проте Раена не прихилилася до жодної з них, віддаючи перевагу книжкам.
У дев'ять років Раені показали дракончика, новоналупленого у печерах Дракон-Каменя, і вони з юною драконицею негайно пов'язалися одна з одною; принцеса назвала її Вогнемрією. Маючи при собі дракона, принцеса почала вилюднювати зі своєї сором'язливості, а у дванадцять років уперше злетіла в небо, і хоча навіть по тому лишилася тихою та мовчазною дівчинкою, ніхто вже не смів назвати її боягузкою. Невдовзі Раена заприятелювала зі своєю першою справжньою подружкою і до того ж сестрою в перших — Лариссою Веларіон. Деякий час двоє дівчат були нерозлучні... аж раптом Лариссу відкликали до Плавня і віддали заміж за другого сина Вечерниці, князя тарфійського. Втім, юність швидко одужує від ударів долі, тож принцеса невдовзі знайшла собі нову приятельку — доньку Правиці Саманту Стокварт.
Переказують, що саме принцеса Раена поклала драконяче яйце у колиску принцеси Алісанни, як і принцові Джаяхаерису за два роки перед тим. Якщо перекази не брешуть, саме з тих яєць вилупилися дракони Срібнокрилка і Вермітор, імена котрих впишуться величезними літерами у літописи пізніших подій.
Утім, любов Раени до її братів та сестер, як і радість королівств з народження кожного нового принца чи принцеси Таргарієн, не поділяли ані принц Маегор, ані його матінка — королева Візенья, бо кожен новий син Аеніса віддаляв Маегора від престолу... а ще ж знаходилися і язики, які твердили, що Маегор поступається правами навіть донькам свого брата. Сам Маегор тим часом лишався бездітним, бо пані Сериса не понесла жодного разу за всі роки їхнього шлюбу.
Однак на турнірному та кривавому бойовищі здобутки Маегора далеко переважали славу його брата. У великому турнірі при Водоплині року 28-го по А.З. принц Маегор зсадив з коня трьох лицарів Королегвардії одного за іншим, перш ніж програти майбутньому переможцеві турніру. В бугурті ж ніхто не мав надії встояти перед принцом. По тому батько висвятив його на лицаря просто на чесному полі, ще й не абияким клинком, а Чорножаром. У свої шістнадцять років Маегор став наймолодшим лицарем Семицарства.
Інші звитяги теж не забарилися. Року 29-го, а потім і 30-го по А.З. Маегор супроводив Озмунда Моца та Аетана Веларіона до Порогів — викорінити лігво лисенійського піратського короля Саргосо Саана. Принц взяв участь у кількох відчайдушних сутичках, де показав себе водночас безстрашним та смертоносним. Року 31-го він власноруч уполював та знищив у річковому краю уславленого розбійного лицаря, відомого як Велетень-на-Тризубі.
Одначе принц дотоді ще не став драконоїздцем. Хоча йому пропонували з десяток юних дракончиків, налуплених серед вогнів Дракон-Каменя впродовж пізніх років Аегонового панування, Маегор не узяв собі жодного. Коли його юна небога Раена у дванадцять років злетіла в небо на Вогнемрії, з Маегора почали потроху глузувати у Король-Березі. Пані Алисса одного дня при дворі відверто дражнила принца — вголос дивувалася, "чому це мій добрий дівер лякається драконів". Почувши жарт, Маегор потемнів обличчям у гніві, але незворушно відказав, що гідним його є лише один дракон на світі.
Останні сім років королювання Аегона Завойовника промайнули тихо й мирно. По всіх негараздах своєї дорнійської війни король визнав незалежність Дорну і на десяту річницю мирних угод навіть полетів до Сонцеспису на Балеріоні відгуляти "бенкет дружби" з Дерією Мартел, тодішньою великою княгинею дорнійською. Верхи на Живосрібній його супроводжував принц Аеніс; Маегор лишився на Дракон-Камені. Аегон зліпив своє Семицарство з семи колишніх королівств вогнем та кров'ю, але справивши шістдесяті іменини року 33-го по А.З., вирішив надалі вдатися до цегли та чамуру. Половина кожного року, як і раніше, віддавалася королівському об'їзду володінь, але тепер від замку до замку подорожували Аеніс та його дружина Алисса, в той час як немолодий вже король лишався вдома, поділяючи час між Дракон-Каменем і Король-Берегом.
Рибальське селище, де вперше Аегон ступив ногою на землю Вестеросу, виросло у розлоге та смердюче місто, де мешкала добряча сотня тисяч душ; більшими були тільки Староград і Ланіспорт. І все ж багато в чому Король-Берег лишався подібним до військового становиська, тільки що неймовірно розпухлого — неохайним, смердючим, неусталеним, невпорядкованим. Аегон-Твердь, безладне громаддя дерева, землі та цегли, що давно вихлюпнуло з-за старих дерев'яних частоколів — своїх єдиних укріплень — і сповзло вниз вже до середини Аегонового пагорба, виглядало чи не найпотворнішим замком у Семицарстві.
Звісно, не в такому личило мешкати великому королю. Року 35 по А.З. Аегон переїхав з усім двором назад на Дракон-Камінь і наказав розвалити Аегон-Твердь, а на її місці звести новий замок. Цього разу з королівського наказу замок мав будуватися з каменю. Наглядати за спорудженням нової твердині Аегон призначив Правицю Короля — князя Алина Стокварта (пан Озмунд Моц помер ще тогоріч) — і королеву Візенью. (Двором гуляв жарт, що король Аегон доручив Візеньї будівництво Червоного Дитинця, бо вже не міг терпіти її присутності на Дракон-Камені.)
Тридцять сьомого року по Завоюванні короля Аегона Завойовника на Дракон-Камені забрав раптовий грець. У годину смерті з ним у Палаті Мальованого Столу перебували онуки Аегон та Візерис — король показував їм подробиці свого підкорення Вестеросу. Принц Маегор, що тоді мешкав на Дракон-Камені, виголосив скорботну промову перед батьковим тілом, покладеним у замковому дворищі на поховальне вогнище. Короля вдягли у бойовий обладунок, руки йому склали на руків'ї Чорножара. Від днів старої Валірії серед дому Таргарієн непорушно панував звичай спалювати померлих замість віддавати їх землі. Вхагар своїм вогнем підпалила багаття. Чорножар горів разом з королем, але згодом був видобутий принцом Аенісом — лезо меча потемнішало, та в іншому не зазнало шкоди, бо жоден пересічний вогонь не здатен зруйнувати валірійського булату.
Короля-Дракона пережила його сестра Візенья, сини Аеніс та Маегор і п'ятеро онуків. Принцові Аенісу по смерті батька було тридцять років, принцові Маегору — двадцять і п'ять.
Аеніс у годину батькової смерті саме перебував у Вирії, об'їжджаючи королівські володіння; але на похорон Живосрібна встигла повернути його до Дракон-Каменя. По тому принц вдягнув батькову залізну корону з рубінами, і великий маестер Гавен проголосив його Аенісом з дому Таргарієн, Першим тако нареченим, королем андалів та першолюдей, усього Семицарства повелителем та на державі господарем.

Князі, лицарі та септони, що прибули до Дракон-Каменя проводити свого короля в останню путь, стали на коліна і схилили голови. Коли настала черга принца Маегора, Аеніс власноруч підняв його на ноги, поцілував у щоки і мовив: 
— Брате, віднині й довіку ти не мусиш колінкувати переді мною. Ми з тобою правитимемо цією державою разом.
Далі король подарував своєму братові батьків меч Чорножар, вимовивши при тому:
— Ти гідніший носити цей клинок, ніж я. Здіймай його на моїй службі за мою справу, і я не бажатиму нічого кращого.
(Згодом це рішення виявиться вельми нерозумним. Оскільки королева Візенья вже віддала синові Темну Сестру, в руках принца Маегора опинилися обидва клинки валірійського булату — спадкові скарби дому Таргарієн. Щоправда, від того дня він носив при боці лише Чорножар, а Темну Сестру повісив на стіну своїх покоїв на Дракон-Камені.)
По завершенні вогняного поховання новий король поїхав морем до Король-Берега, де побачив Залізний Престол посеред кучугур землі та поколотого каміння. Стару Аегон-Твердь вже розламали; пагорб плямували численні входи до підземель, які копалися під майбутнім Червоним Дитинцем, але сам Дитинець ще й не почав зростати. Тим не менш, чимало тисяч підданих прийшли привітати короля Аеніса, коли він проголошував батьків престол своїм.
Затим його милість у супроводі дружини та дітей вирушив до Старограду отримати благословення верховного септона. Аеніс дістався б до нього сам за кілька днів верхи на Срібнокрилці, але віддав перевагу подорожі суходолом у супроводі трьох сотень панцирних вершників разом з їхніми пахолками. Біч-обіч з чоловіком їхала королева Алисса, а з нею — троє їхніх старших дітей. Принцесі Раені було вже чотирнадцять; чарівна юна діва розбивала серце кожному лицарю, якому впадала в очі. Принцові Аегону було одинадцять, принцові Візерису — вісім. (Молодші діти — Джаяхаерис та Алісанна — вважалися замалими для такої довгої та тяжкої мандрівки, тож лишилися на Дракон-Камені.) Витягшись із Король-Берега, королівський обоз попрямував на південь до Штормоламу, тоді рушив Дорнійським Порубіжжям у бік Старограду, гостюючи у всіх подорожніх замках. Було заздалегідь вирішено, що зворотній шлях пролягатиме через Вирій, Ланіспорт і Водоплин.
 Упродовж дороги простолюд з'являвся сотнями й тисячами вітати свого нового короля та королеву. Аегон та Візерис неймовірно тішилися любов'ю поспільства, бенкетами та розвагами, що їх влаштовували у кожному замку на честь нового володаря та його родини; але принцеса Раена повернулася до своєї колишньої сором'язливості. Маестер Ориса Баратеона навіть написав зі Штормоламу: "Принцесі, здається, кортить опинитися деінде; вона не радіє нічому з побаченого чи почутого, майже нічого не їсть, не бажає полювати, а коли її благають заспівати — адже відомо, який вона має чарівний голос, — відповідає нечемно і тікає до своїх покоїв". Принцесу страшенно засмутила розлука з її драконицею Вогнемрією, а також із новою подружкою Мелонією Дудар, рудоволосою панною з річкового краю. Лише коли мати, королева Алисса, послала по панну Дудар і запросила її до мандрівки, Раена нарешті припинила сумувати і приєдналася до веселощів.
В Зоряному Септі верховний септон помазав короля так само, як його попередник — батька короля, і поклав на голову дарунок — вінець жовтого золота з ликами Седмиці, викладеними жадом та перлами. Але в ту саму годину, коли Аеніс приймав благословення від Батька Боговірних, дехто з підданих вже кидав тінь сумніву на його придатність до сидіння на Залізному Престолі. Вестеросові потрібен справжній воїн, шепотіли вони один одному, а з двох синів Дракона, вочевидь, сильнішим та войовничішим був Маегор. Найпершим серед шепітників чувся голос королеви-удовиці Візеньї Таргарієн. "Правду неважко побачити, — говорила вона за чутками. — Навіть Аеніс не приховує її від себе. Інакше чому б віддав Чорножар моєму синові? Бо знає, що лиш Маегор має силу та волю правити на престолі".
Доля вирішила випробувати волю молодого короля швидше, ніж будь-хто міг собі уявити. Війна Завоювання лишила на тілі держави численні рубці та незагоєні рани. Доросли віку сини, що мріяли помститися за давно вбитих батьків. Лицарі пам'ятали дні, коли людина з мечем, конем та обладунком сама пробивала собі шлях до статків та слави. Панство пригадувало часи, коли їм не треба було питати королівського дозволу, щоб визискувати простолюд податками або різати своїх ворогів. "Кайдани, викувані Драконом, можна ще розбити, — подейкували невдоволені поміж себе. — Ми ще зможемо повернути свої вольності, але вдарити треба зараз, бо цей новий король є кволим і слабкодухим".
Першими заворушилися бунтівники у річковому краю — серед велетенських руїн Гаренголу. Аегон віддав замок у маєтність панові Квентону Когерису, своєму старому майстрові-мечнику. Коли князь Когерис помер, упавши з коня року 9-го по А.З., титул його успадкував онук Гаргон — гладкий та нерозважливий чолов'яга з ганебною пристрастю до юних дівчат, що невдовзі став відомий як Гаргон Гість. Князь Гаргон уславився тим, що з'являвся на усіх весіллях, які справлялися в його володіннях, і вимагав собі панське право першої ночі. Менш бажаного весільного гостя годі було уявити. Також князь не утискав себе у розвагах з дружинами та доньками власних слуг.
Король Аеніс перебував у подорожі державою і саме гостював у князя Таллі, господаря на Водоплині, коли батько дівчини, "вшанованої" князем Когерисом, відчинив потерну в Гаренголі розбійникові, який величав себе Гареном Рудим і стверджував, що є онуком Гарена Чорного. Розбійник витяг ясновельможного пана з ліжка і відволік до замкового божегаю, де відсік йому чоловічі причиндали і згодував собаці. Кількох вірних господареві стражників було вбито; решта погодилася стати на службу до Гарена, котрий оголосив себе князем на Гаренголі та Королем-на-Річках (не вродившись залізняком, він не насмілився зазіхати на владу над островами).

Коли звістка досягла Водоплину, князь Таллі закликав короля сісти на Живосрібну і зронити на Гаренгол королівський гнів, як за часів його батька-Завойовника. Та його милість — можливо, з огляду на загибель своєї матері у Дорні — натомість наказав самому Таллі скликати корогви і сів чекати на них у Водоплині. Аеніс виступив лише тоді, коли накопичилося з тисячу війська... та коли військо дісталося Гаренголу, то знайшло в порожньому замку самі трупи. Гарен Рудий поклав вірних слуг князя Гаргона під меч і втік зі своєю зграєю до лісів.
Доки Аеніс повернувся до Король-Берега, новини ще погіршали. У Долині молодший брат князя Ронела, Джонос Арин, скинув і ув'язнив свого вірного престолові родича, а сам проголосив себе Королем-Гори-і-Долини. На Залізних островах з моря вийшов новий король-жрець і назвав себе Лодосом Двічі-Потоплим, сином Потоплого Бога, який нарешті повернувся з гостини в рідного батька. Високо в Червоних горах Дорну з'явився самозванець на прізвисько Король-Стерв'ятник, який закликав усіх вірних дорнійців помститися за образи, завдані Дорнові Таргарієнами. Хоча велика княгиня Дерія зреклася його і оголосила, що вона та всі вірні дорнійці бажають лише миру, багато тисяч люду заспішило під корогви самозванця з гір та пісків, стеклося козячими стежками крізь гори до узграниччя Обширу.
"Король-Стерв'ятник майже божевільний, а поплічники його — ниций набрід, немитий і ненавчений, — писав королю князь Хармон Дондаріон. — Ми чуємо носами їхній сморід, хоча вони ще за дві з половиною сотні верст од нас". Невдовзі згаданий набрід приступом захопив замок Чорночал, де Король-Стерв'ятник власноруч відрізав Дондаріонові носа, потім спалив його маєтності й рушив далі.
Король Аеніс розумів, що бунтівникам треба дати ради, але, здавалося, не знав, з чого почати. Великий маестер Гавен писав, що король, на його погляд, ніяк не може втямити, чому все відбувається. Адже простолюд любить свого короля, чи не так? Що до Джоноса Арина, оцього нового Лодоса, Короля-Стерв'ятника... хіба їм було завдано якихось образ? Якщо вони мали скарги, чому не принесли їх перед очі короля? "Я б охоче вислухав усіх прохачів", — казав король. Його милість заводив мову надіслати до бунтівників посольства — з'ясувати, чого вони хочуть і навіщо повстали. Побоюючись, що в Король-Березі може бути небезпечно, бо ж поблизу никає Гарен Рудий, король відіслав дружину і дітей на Дракон-Камінь. Він наказав своєму Правиці, князеві Алину Стокварту, повести до Долини військо та кораблі, придушити бунт Джоноса Арина і поновити на княжому престолі його брата Ронела. Та коли кораблі вже готувалися відплисти, король раптом поміняв наказ, бо злякався, що відбуття Стокварта лишить Король-Берег беззахисним. Натомість він вислав Правицю з кількома сотнями вояків вистежити Гарена Рудого, а щодо інших бунтівників звелів зібрати велику раду і вже на ній вирішити, яких ужити заходів.
Але поки король вагався, його піддане панство рішуче виступило у поле. Дехто діяв з власної волі, дехто — зі згоди королеви-вдовиці. У Долині князь Алард Ройс, господар на Рунокамені, зібрав з півсотні вірного панства і рушив на Соколине Гніздо, легко нищачи дорогою прибічників самозваного Короля-Гори-і-Долини. Та коли вірні престолові пани завимагали звільнення свого законного володаря, Джонос Арин випустив брата через Місячні Двері. Так сумно скінчив свої дні Ронел Арин, котрий свого часу тричі облетів навколо Велетневого Списа на спині дракона.
Соколине Гніздо, звісно, було неприступне для будь-якого звичайного нападу, тому "король" Джонос та найупертіші його посіпаки зухвало кинули згори виклик вірному панству і засіли в облозі... до з'яви у небі принца Маегора верхи на Балеріоні. Син Завойовника нарешті взяв собі дракона — нікого іншого, як Чорного Жаха, найвеличнішого з усіх.
Залога Соколиного Гнізда не схотіла відчути на собі драконове полум'я, натомість схопила самозванця-братовбивцю і видала його князеві Ройсу — через Місячні Двері, тією ж дорогою, якою вийшов назовні його нещасливий брат. Утім, покора врятувала поплічників самозванця тільки від вогню, але не від смерті. Захопивши Соколине Гніздо, принц Маегор стратив там усіх до останньої людини. Навіть найвисокороднішим відмовили у праві померти від меча — Маегор вирік, що зрадники заслуговують лише на зашморг. Усіх бунтівних лицарів та панів повісили голими на стінах Гнізда хвицяти ногами у корчах повільної задухи. Губерт Арин, брат у перших обом загиблим, зійшов на престол князя Долини. Оскільки від своєї пані дружини, у дівоцтві Ройс із Рунокаменю, новий князь наплодив вже шістьох синів, наступництво влади у Долині здавалося міцно убезпеченим.
На Залізних островах Горен Грейджой, Великий Жнець Пайку, так само швидко покінчив з "королем" Лодосом (Другим тако нареченим). Він зібрав сотню лодій, напав на Старий Вик та Великий Вик, де прибічників самозванця нараховувалося найбільше, і поклав тисячі їх під меч. Голову короля-жерця засолили у морській воді й надіслали до Король-Берега. Короля Аеніса дарунок так потішив, що на знак нагороди він пообіцяв Грейджоєві виконати будь-яке його бажання — і то дарма, бо князь Горен, прагнучи показати себе справжнім сином Потоплого Бога, попрохав короля про дозвіл вигнати з Залізних островів усіх септонів та септ, що прийшли туди по Завоюванні навернути залізняків до віри в Седмицю. Але король Аеніс не мав іншого вибору, крім погодитися.
Тим часом найбільшим і найнебезпечнішим бунтом залишалося свавілля Короля-Стерв'ятника на дорнійському порубіжжі. Хоча велика княгиня Дерія про людське око невпинно засуджувала бунтівників листами з Сонцеспису, чимало людей плекало підозри, чи не грає вона у подвійну гру — бо ж у поле проти Стерв'ятника княгиня не виставила жодного вояка, зате за чутками надсилала йому людей, гроші та припаси. Чи то була правда, а чи ні — невідомо, але кількасот дорнійських лицарів та кілька тисяч гартованих списників приєдналися до строкатого вояцтва Короля-Стерв'ятника. А вояцтво те виросло вже більш як до тридцяти тисяч людей; з огляду на його надмірну чисельність Король-Стерв'ятник прийняв невдале рішення розділити свою потугу. Сам він з половиною дорнійців рушив на захід, на Щебіт і Рогошпиль, а іншу половину надіслав на схід облягати Шолом-Камінь, столець дому Лебедин, поставивши на її чолі князя Вальтера Вила, сина Вдоволюбця.
Обидва відділи війська зазнали нищівних поразок. Орис Баратеон, відомий нині як Орис Однорукий, востаннє виступив зі Штормоламу і вщент розтрощив дорнійців попід мурами Шолом-Каменю. Коли йому до рук доправили Вальтера Вила — пораненого, але живого, — князь Орис мовив: "Твій батько забрав у мене руку. Я заберу твою на відплату його боргу". Сказавши це, він відтяв князеві Вальтеру мечову руку... а за нею іншу, а потім обидві ступні, які назвав "лихвою, що наросла на борг". Сталося так, що і сам князь Баратеон помер дорогою назад до Штормоламу від ран, завданих йому в битві. Проте за словами його сина Давоса, князь скінчив життя втішеним, посміхаючись до зогнилих рук та ступнів, що теліпалися в нього у наметі, наче в'язка цибулі.
Доля самого Короля-Стерв'ятника склалася не щасливіше. Не зумівши здолати замок Щебіт, він покинув його облягати і пішов на захід. Але услід йому рушила пані Карон, з'єднавшись з чималою потугою порубіжників під орудою Хармона Дондаріона, скаліченого князя на Чорночалі. Тим часом дорогою дорнійців перестрів князь Семвел Тарлі з Рогошпилю, маючи кілька тисяч лицарів та лучників. "Сердитим Семом" кликали того володаря, і недарма, бо в кривавій битві, яка там сталася, він власноруч винищив клинком валірійського булату Серцерубом кількадесят дорнійців. Король-Стерв'ятник мав удвічі більше війська, ніж троє його ворогів, разом узятих, але майже все воно було ненавчене і не знало послуху. Коли панцирне лицарство запопало їх спереду і ззаду, лави змішалися; дорнійці покидали списи та щити і кинулися тікати до віддалених гір, але порубіжне панство наздоганяло їх і безжально нищило; згодом те переслідування прозвали "Ловами Стерв'ятника".
Що до самого бунтівного ватажка, то самозванець, який величав себе Королем-Стерв'ятником, потрапив до рук Сердитого Сема Тарлі живим і був розіп'ятий голяка між двома стовпами. Співці полюбляють брехати, що його розірвали на шматки ті самі стерв'ятники, від яких він узяв собі титул, та насправді бунтівник загинув од спраги і палкого сонця, і лише тоді на тіло його злетілися бенкетувати птахи. (У наступні століття ще кілька людей брали собі титул Короля-Стерв'ятника, та ніхто вже не скаже, чи були вони кревно споріднені з першим тако нареченим.)
Останнім скореним бунтівником виявився найперший з них. Гарена Рудого нарешті запопали у селі на захід від Божого Ока. Розбійницький король не схотів гинути покірно від катової руки; у своєму останньому двобої він стяв Правицю Короля, князя Алина Стокварта, і аж тоді його самого вбив зброєносець Стокварта Бернар Брюн. Вдячний король Аеніс дарував Брюнові лицарство, а також винагородив золотом, титулами і шаною Давоса Баратеона, Семвела Тарлі, Безноська Дондаріона, Елину Карон, Аларда Ройса і Горена Грейджоя. Найпишніша честь чекала на власного брата короля. Після повернення до Король-Берега принца Маегора вітали як неперевершеного звитяжця. Король Аеніс обійняв його перед бурхливим натовпом і нарік Правицею Короля. А коли наприкінці того ж року серед вогняних проваль Дракон-Каменя налупилося двійко нових драконів, усі сприйняли це як щасливий призвісток.
Але приязнь між синами Дракона зажилася недовго.
Треба гадати, розбрат між королем та принцом був невідворотний, бо брати надто вже різнилися норовом. Король Аеніс понад усе любив свою дружину, дітей та підданих і жадав лише любові у відповідь. Вже чимало років його не вабили звитяги з мечем та списом; натомість його милість кохався у алхімії, науці зоряного неба, ворожбитства по зорях і планетах, втішався музикою і танцями, вдягав на себе найтонші шовки, єдваби та оксамити, а почувався найкраще у товаристві маестрів, септонів і гострих на розум дотепників. Натомість його брат Маегор — вищий, ширший у раменах і страшенно дужий — нічого з того не терпів, а жив заради війни, турнірів та двобоїв, маючи заслужену славу одного з наймайстерніших лицарів Семицарства. На жаль, занадто часто помічали люди і його надмірну лють у битві, і дикунську жорстокість до переможених ворогів. Король Аеніс завжди шукав примирення та втіхи для всіх, на перешкоди і негаразди відповідав ґречністю та милосердям, тоді як Маегор на все мав єдину відповідь: залізом та вогнем. Великий маестер Гавен писав, що Аеніс довіряв усім, а Маегор — нікому. На короля було легко вплинути, помічав Гавен, і кожен радник, що допадався до королівського вуха, схиляв його туди й сюди, наче очерет на вітрі. Принц Маегор, з іншого боку, завжди стояв нечуйно і непохитно, мов залізний стовп.
Незважаючи на разючу несхожість, сини Дракона правили разом дружньо та згідливо ще майже два роки. Але року 39-го по А.З. королева Алисса подарувала королю Аенісу ще одну дитину — дівчинку на ім'я Ваела, яка невдовзі, на жаль, померла у колисці. Можливо, саме цей черговий доказ плідності королеви змусив принца Маегора до необачного вчинку. Так чи не так, а принц вразив і державу, і короля, коли раптово оголосив, що пані Сериса є неплідною, і тому він бере собі другу дружину в особі Алиси Гарувей, доньки нового князя на Гаренголі. Весілля справили на Дракон-Камені під проводом королеви-вдовиці Візеньї. Оскільки замковий септон відмовився читати відправу, Маегор та його наречена одружилися за валірійським звичаєм — "вогнем та кров'ю". Шлюб було укладено без дозволу, відома та присутності короля Аеніса. Коли про нього стало відомо, двоє зведених братів страшенно посварилися. До того ж його милість король не був самотній у своєму гніві. Князь Вишестраж, батько пані Сериси, заявив королю про своє невдоволення, вимагаючи скасувати шлюб з пані Алисою. У Зоряному Септі Старограду верховний септон насмілився піти ще далі — засудив Маегорів шлюб як гріховне перелюбство, а молоду принцову дружину назвав "хвойдою гарованою". Жоден правдивий син чи донька Седмиці ніколи не схилиться перед такою володаркою, гримав він на всі усюди.
Але принц Маегор коритися і не думав. Його батько узяв собі обох сестер за дружин, нагадав він. Нехай заповіді Святої Віри панують серед нижчих людей, казав він, але ж не над кров'ю Дракона. Жодні слова короля Аеніса не могли зцілити рану, яку розбурхали слова його брата. Безліч побожного панства в усіх семи королівствах засудили шлюб принца і почали відверто подейкувати про "Маегорову хвойду".
Роздратований та гнівний, король Аеніс дав своєму братові вибір: або розірвати шлюб з Алисою Гарувей і повернутися до пані Сериси, або бути приреченим на п'ять років вигнання. Принц Маегор обрав вигнання. Року 40-го по А.З. він відбув до Пентосу, взявши з собою пані Алису, свого дракона Балеріона і меч Чорножар. (Казали, Аеніс вимагав від брата повернути Чорножар, на що принц Маегор відповів: "Ваша милість вільні прийти і забрати його власноруч, коли стане снаги".) Пані Сериса лишилася покинутою в Король-Березі.
Щоб замінити свого брата на посаді Правиці, король Аеніс звернувся до септона Мурмізона, благочестивого служителя Віри, який начебто зцілював людей накладанням рук. (Король примусив його щовечора накладати руки на живіт пані Сериси, сподіваючись відвернути брата від свавілля, якщо його законна дружина стане плідною. Але пані невдовзі втомилася від нового вечірнього звичаю і виїхала з Король-Берега до Старограду — до свого батька у Вишестражі.) Певно ж, його милість сподівався своїм вибором улестити і стишити Святу Віру. Та коли так, то помилився — септонові Мурмізону вдалося зцілити державу не краще, ніж зробити плідною Серису Вишестраж. Верховний септон шаленів далі, а панство у своїх палатах по всьому Вестеросі твердило про слабкість волі короля. "Як він сподівається правити Семицарством, коли й брата свого вгамувати не може?" — лунало звідусіль.
Все ж король лишався дивно байдужим до неспокою в королівствах. Мир начебто повернувся, свавільний братик сидів собі з очей якнайдалі за вузьким морем, а на Аегоновому пагорбі почав зростати новий замок з блідо-червоного каменю. Новий королівський стіл мав бути більший і розкішніший за Дракон-Камінь, з грубими стінами, баштами-стрільницями та замковими вежами, здатними втриматися проти всілякого ворога. Червоним Дитинцем вже прозвали його містяни Король-Берега. Мурування замку цілковито захопило увагу короля; ні про що інше він вже не думав.
— Мої нащадки правитимуть звідси ще тисячу років! — оголосив його милість.
Можливо, надто захоплений думками про згаданих нащадків, Аеніс Таргарієн року 41-го по А.З. зробив жахливу помилку — оголосив про намір віддати руку своєї доньки Раени у шлюбі її братові Аегонові, спадкоємцеві Залізного Престолу.
Принцесі було вісімнадцять років, принцові — п'ятнадцять. З дитинства вони були дуже близькі одне до одного, бавилися разом ще зовсім малими. Хай Аегон ще не мав власного дракона, проте неодноразово злітав у небо на Вогнемрії разом із сестрою. Стрункий, ставний, щороку вищий, Аегон виглядав у очах багатьох точною подобою власного діда у тому ж віці. Три роки служби зброєносцем загартували його вправність з мечем та сокирою, а зі списом на коні він вважався одним з перших серед молоді Семицарства. Чимало юних дів почали накидати на нього оком, і Аегон не почувався байдужим до їхніх чарів. "Якщо принца не одружити, — писав до Цитаделі великий маестер Гавен, — то чи не доведеться його милості невдовзі піклуватися про онука-байстрюка".
Принцеса Раена теж мала чимало залицяльників, але на відміну від брата не заохочувала у відповідь жодного з них. Її дні минали у товаристві братів та сестер, собак та котів, а також нової приятельки — Алейни Ройс, доньки князя у Рунокамені. То була дівчина пухкенька і не надто вродлива, проте принцеса припалася до неї душею і навіть брала з собою на спину Вогнемрії — так само, як брата Аегона. Втім, частіше Раена літала сама. На шістнадцяті іменини принцеса оголосила себе дорослою жінкою, вільною летіти, куди забажає.
І не лише оголосила, але й полетіла. Вогнемрію бачили над Гаренголом, Тарфом, Рунокаменем, Мартиновим. Шепотілися (хоча ніхто не довів), що у одному з тих польотів Раена віддала власну цноту коханцеві низького роду — хтось каже, заплотному лицареві, а чи співцеві, ковальському синові, сільському септонові. З огляду на такі чутки Аеніс мусив відчувати нагальну потребу видати доньку заміж. Правда то чи ні, але у вісімнадцять років принцеса Раена вже цілком дозріла до шлюбу і була на три роки старша за власного батька та матір у день їхнього одруження.
Беручи до уваги звичаї дому Таргарієн, шлюб між двома старшими дітьми мав одразу спасти на думку королю Аенісу. Взаємну прихильність Раени та Аегона бачили і знали усі; ані принц, ані принцеса не заперечували проти шлюбу, а можливо (маємо підстави так вважати), навіть плекали надії на нього, коли гралися разом у дитячих світлицях Дракон-Каменя та Аегон-Тверді.
Буря, що вдарила після оголошення королівських намірів, застигла двір зненацька, хоча ознаки її заздалегідь бачив кожен, кому ставало розуму бачити. Свята Віра не ганила — або принаймні уникала згадувати — шлюб між Завойовником та його сестрами. Але його онукам вона такого дарунку не обіцяла. З Зоряного Септу надійшло рішуче прокляття, що засуджувало цей шлюб як огидне збочення. Діти, народжені від нього, мали вважатися "покручами в очах божих та людських" — так проголосив Батько Боговірних, і слова його прочитали з писаних грамот десять тисяч септонів по всіх усюдах Семицарства.
Аеніс Таргарієн славився нерішучістю, але тут, поставши перед гнівом Святої Віри, раптом затвердів і щосили уперся рогом. Королева-вдовиця Візенья зауважила, що король має обрати одне з двох: або скасувати шлюб і знайти синові та доньці інших наречених, або сісти на Живосрібну, полетіти до Старограду і спалити Зоряний Септ разом з верховним септоном усередині. Король Аеніс не зробив ані того, ані іншого. Натомість він продовжив уперто обстоювати своє.
У день весілля вулицями біля Септу Спомину — збудованого попереднім верховним септоном нагорі пагорба Раеніс на знак пошани до загиблої королеви — вишикувалися Сини Воїна у блискучій сріблястій броні, суплячись на весільних гостей, що проминали їх пішки, верхи або у ношах. Ті з панства, хто з розумної остороги передбачав щось подібне, лишилися вдома.
Ті ж, хто прибув на весілля, побачили не самі лише шлюбні урочистості. На бенкеті після відправи король Аеніс погіршив свою помилку, віддавши синові та спадкоємцеві Аегону титул принца Дракон-Каменя. В палаті у відповідь на слова короля запанувала тиша, бо всі присутні знали: раніше титул належав принцові Маегору. З-за високого столу підвелася королева Візенья і залишила палату без дозволу короля. Тієї ж ночі вона сіла на Вхагар і повернулася на Дракон-Камінь. Писано, що коли дракон перетинав лик місяця, світило перемінилося барвою, і то червоною, мов кров.
Але Аеніс Таргарієн ще не втямив, до якої міри збурив державу проти себе. Думаючи повернути собі приязнь простолюддя, він послав Аегона та Раену в подорож державою — поза сумнівом, згадуючи, як радісно люд вітав його усюди в його власних мандрівках. Міркуючи, мабуть, мудріше за свого батька, принцеса Раена попрохала дозволу взяти з собою Вогнемрію, але Аеніс заборонив. Оскільки Аегон ще не літав на драконі, король боявся, що панство та поспільство завважать його сина за слабкодухого, якщо побачать дружину верхи на драконі, а чоловіка — на подорожній кобилі.
На жаль, король фатально помилився у норові своїх підданих, їхній відданості Вірі та силі слів верховного септона. З першого ж дня у дорозі Аегона з Раеною ганьбили і обсвистували, хай де вони з'являлися перед людські очі. У Дівоставі не знайшлося жодного септона проказати благословення на бенкеті, влаштованому князем Мутоном на їхню честь. Коли вони досягли Гаренголу, князь Лукас Гарувей відмовився пустити їх до замку, якщо вони не визнають його доньку Алису законною дружиною їхнього дядька. Відмова не подарувала їм приязні побожного люду, а лише холодну вогку ніч у наметах під чорними мурами могутнього замку Чорного Гарена. В одному селі річкового краю кілька Бідолах закидали ясновельможне подружжя грудками бруду. Принц Аегон вихопив меча покарати зухвалих, але його спинили власні лицарі, бо почет принца значно поступався числом нападникам. Проте принцесу Раену це не спинило; вона під'їхала до натовпу і мовила:
— Бачу, ви такі безстрашні проти дівчини на коні. Наступного разу я з'явлюся тут на драконі. Отоді залюбки жбурляйте на мене грязюку.
В інших краях королівства справи теж стрімко погіршувалися. Септона Мурмізона, Правицю Короля, вигнали з лав служителів Святої Віри на покарання за те, що він провадив шлюбну відправу. Король негайно взяв до рук перо і написав верховному септонові, прохаючи його пресвятість поновити "мого доброго Мурмізона" у сані та шані, а заразом пояснив у листі довгу історію шлюбів братів з сестрами у старій Валірії. Відповідь верховного септона була така палка, що його милість, читаючи її, зблід обличчям. Пастир Праведних, навіть не гадаючи пом'якшитися, назвав Аеніса "королем-почварою" і оголосив свавільним самозванцем, негідним правити у Семицарстві.
Праведні послухали свого пастиря. Не минуло і двотижня, як септон Мурмізон, перетинаючи місто у ношах, перестрів юрбу Бідолах, що накинулися на нього з провулку і порубали на шматки сокирами. Сини Воїна почали зміцнювати оборону пагорба Раеніс, перетворюючи Септ Спомину на військову твердиню. Оскільки Червоному Дитинцю лишалися ще роки до завершення будівництва, король вирішив, що його маєток нагорі пагорба Візеньї надто вразливий і замислив переїхати на Дракон-Камінь з королевою Алиссою та молодшими дітьми. Задум був розумний — за три дні до відбуття морем двоє Бідолах видерлися стінами маєтку і вскочили до опочивальні короля. Лише вчасне втручання воїна Королегвардії врятувало Аеніса від смерті.
Віддаляючись від пагорба Візеньї, його милість натомість наближався до самої Візеньї. На Дракон-Камені королева-вдовиця привітала його славетними словами:
— Ти дурень і слабак, небоже. Гадаєш, хтось із людей смів би розтулити чорного рота на твого батька? Ти маєш дракона, то скористайся ним. Лети до Старограду і зроби з Зоряного Септу другий Гаренгол. Або дозволь мені засмажити побожного дурня за тебе.
Та Аеніс нічого не хотів чути. Натомість він зачинив королеву-вдовицю в її покоях у Змій-Башті й наказав там лишатися.
До кінця року 41-го по А.З. майже всю державу роздирали на шматки запеклі повстання проти дому Таргарієн. Чотири облудні королі, що постали по смерті Аегона Завойовника, нині здавалися чотирма нікчемними блазнями порівняно з небезпеками нового повстання — бо нові бунтівники вважали себе воїнами Седмиці у священному поході проти безбожного свавілля.
Заклик Віри почули десятки побожних князів та панів по всьому Семицарстві — вони спустили королівські прапори і проголосили вірність Зоряному Септові. Сини Воїна захопили брами Король-Берега, здобувши можливість нікого не впускати і не випускати з міста, і вигнали усіх будівничих з недомурованого Червоного Дитинця. Тисячі Бідолах загатили шляхи та гостинці, змусили подорожніх відповідати, чи стоять вони "за богів чи за почвару", і облягли замкові брами, вимагаючи, щоб володарі замків вийшли зректися короля дому Таргарієн. Принц Аегон з дружиною мусили припинити подорож західним краєм і сховатися у замку Кракегол. Посол Залізного Банку Браавосу, надісланий до Старограду на перемови з Мартином Вишестражем — новим князем у Вишестражі та голосом Старограду (його батько, князь Манфред, помер лише за кілька місяців перед тим), — відписав до банку, що верховний септон "нині є справжнім королем на Вестеросі, хіба що не за титулом".
Початок нового року застав короля Аеніса на Дракон-Камені у болісному страху та нерішучості. Його милості виповнилося лише тридцять п'ять років, але казали, що виглядає він на добрячі шістдесят. Великий маестер Гавен доповідав, що короля часто вкладали у ліжко розлади кишок та судоми у череві. Коли жодні ліки великого маестра не полегшили становища, королева-вдовиця перебрала на себе турботу про короля, і на певний час Аенісові полегшало... та невдовзі його милість зомлів і впав, почувши, що тисячі Бідолах оточили Кракегол, де вимушено "гостювали" його син та донька. За три дні по тому король помер.
Короля Аеніса Таргарієна, Першого тако нареченого, віддали полум'ю в дворищі Дракон-Каменя так само, як і його батька Завойовника. На похороні присутні були сини Візерис та Джаяхаерис, дванадцяти та семи років віку, і п'ятирічна донька Алісанна. Королева Алисса заспівала задушну відправу; кохана дракониця короля, Живосрібна, підпалила його вогнище, хоча писали, що й Вермітор зі Срібнокрилкою додали вогню.
Королева Візенья присутня не була — за годину по смерті короля вона сіла на Вхагар і полетіла на схід через вузьке море. Повернулася вона разом з принцом Маегором, який летів на Балеріоні.
Маегор перебув на Дракон-Камені рівно стільки часу, щоб оголосити своє право на корону — і не візерунчасту, золоту, оздоблену ликами Седмиці, яку так полюбляв Аеніс, але залізну батькову з криваво-червоними рубінами. Мати поклала йому її на голову, а зібрані князі та лицарі стали на коліна і вислухали самопроголошення принца Маегором з дому Таргарієн, Першим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, на державі господарем.
Заперечити йому насмілився лише великий маестер Гавен. За всіма законами спадкоємства — затвердженими після Завоювання самим Завойовником — Залізний Престол мав перейти до Аенісового сина Аегона, твердив літній маестер. Але Маегор відповів:
— Залізний Престол перейде тому, хто має силу його втримати.
Відтак він негайно проказав смертний вирок великому маестрові й стяв його стару сиву голову одним ударом Чорножара.
Королева Алисса та її діти не були присутні й не засвідчили увінчання короля Маегора короною. Королева відбула з Дракон-Каменя за кілька годин по скінченні похорону її чоловіка — перетнула море до острова Плавень, де стояв замок її вельможного батька. Дізнавшись про те, Маегор лише здвигнув плечима... а тоді віддалився в Палату Мальованого Столу з маестром — начитувати листи до великого і малого панства усіх королівств держави.
Ще день не минув, а навсібіч вже вилетіла сотня круків. Наступного дня вилетів і сам Маегор. Верхи на Балеріоні він перетнув Чорноводу затоку до Король-Берега у супроводі королеви-вдовиці Візеньї на Вхагар. Поява драконів спричинила у місті жахливу веремію, бо сотні людей спробували втекти, але знайшли брами зачиненими і замкненими. Сини Воїна утримували міські мури, ту безладну купу, яка з часом мала стати Червоним Дитинцем, і пагорб Раеніс, де вони перетворили Септ Спомину на власну твердь. Таргарієни підняли прапори над пагорбом Візеньї та скликали до себе усіх вірних людей. Тисячі відгукнулися на заклик. Візенья Таргарієн проголосила, що син її, Маегор, прибув узяти до рук королівську владу.
— Владу істинного короля, крові Аегона Завойовника, мого рідного брата і коханого чоловіка. Якщо хтось бажає заперечити право мого сина на Залізний Престол, хай зробить це власною зброєю та кров'ю.
Сини Воїна не забарилися прийняти виклик. З пагорба Раеніс спустилися вони — сім сотень лицарів у сріблястій сталевій броні під проводом ватажка свого братства, пана Дамона Морігена, званого Дамоном Ревним.
— Не витрачаймо даремно гучних слів, — сказав йому Маегор. — Хай справу вирішать мечі.
Пан Дамон погодився; боги мають віддати перемогу тому, на чиєму боці правда божа, сказав він.
— Хай з кожного боку стануть семеро поборників, як чинилося в Андалосі за старих часів. Чи знайдете ви шістьох вояків здійняти зброю за вашу справу?
(Аеніс-бо забрав усю Королегвардію на Дракон-Камінь, і Маегор лишився сам-один.)
Король обернувся до юрби.
— Хто вийде наперед і стане за свого короля? — закликав він.
Чимало людей відвернулися нажахані або прикинулися, що не чують, бо по всіх усюдах гуляла слава про вояцьку вправність Синів Воїна. Але зрештою свою особу висунув один вояк — навіть не лицар, а простий щитник, що кликав себе Дик Біб.
— Я королю служу ще з малолітства, — сказав він. — Королівським слугою і помру.
Лише тоді наперед виступив перший з лицарів.
— Сей біб соромить нас усіх! — заволав він. — Невже нема тут жодного правдивого лицаря? Жодної вірної душі?
То був голос Бернара Брюна — зброєносця, що вбив Гарена Рудого і був висвячений самим королем Аенісом. Його докір змусив інших простягнути вперед клинки. Імена тих чотирьох, яких обрав Маегор, вписано великими літерами в історію Вестеросу: пан Брам з Чорнокороба, заплотний лицар; пан Райфорд Росбі; пан Гай Лотстон на прізвисько Гай Голодний; і пан Люципер Масей, князь на Шолом-Камені.
Так само дійшли до нас від того часу імена і семи Синів Воїна. То були: пан Дамон Моріген, на прізвисько Дамон Ревний, отаман братства Синів Воїна; пан Лайл Бракен; пан Гарис Горп на прізвисько Бражник Гаррі; пан Аегон Амброз; пан Дікон Буйцвіт, Байстрюк з Чмелика; пан Вілам Вандрівець; і нарешті пан Гарібальд Семизірковий, лицар-септон. Писано, що Дамон Ревний очолив молитву, благаючи Воїна дарувати сили рукам, які несуть божу правду. По тому королева-вдовиця дала наказ починати. І справа почалася.
Дик Біб загинув першим, стятий Лайлом Бракеном за мить після початку битви. Далі звіти про перебіг подій суттєво різняться. Один літописець каже, що коли на диво жирному лицареві — пану Гаю Голодному — розпанахали черево, то звідти пролилися рештки сорока недотравлених пирогів. Інший твердить, що пан Гарібальд Семизірковий співав хвалу богам увесь час, поки бився. Ще кількоро повідомляють, що князь Масей відрубав руку Гарисові Горпу. В одній повісті пишеться, що Бражник Гаррі перекинув сокиру в іншу руку і увігнав її між очі тому ж таки князеві Масею, тоді як інші літописці вважають, що пан Гарис просто помер. Одні джерела твердять, що бій тривав кілька годин, а інші — що мало не всі бійці лежали, конаючи, на бойовищі вже в перші хвилини битви. Та всі погоджуються, що скоєні були визначні звитяги, завдано могутніх ударів, аж у кінці Маегор Таргарієн лишився стояти сам-один проти Дамона Ревного і Вілама Вандрівця. Обидва Сини Воїна були тяжко поранені, а його милість тримав у руці Чорножар, і все ж маестри та співці вважають, що сили були майже рівні. Навіть падаючи, пан Вілам завдав королю жахливого удару по голові, що розколов йому шолом і приголомшив до нестями. Присутні вже були завважили Маегора за мертвого, аж тут мати зняла з нього розбитий шолом і проголосила:
— Король дихає! Король живий!
Так перемога лишилася на королівському боці. Семеро наймогутніших Синів Воїна лежали мертві, рахуючи їхнього очільника, та лишилося ще більш як сім сотень — озброєних, у броні, зібраних навколо верхівки пагорба. Королева Візенья наказала віднести свого сина до маестрів. Коли ноші проминали схил пагорба, Мечі Віри впали на коліна, показуючи вірність і покору. Королева-вдовиця наказала їм повернутися до укріпленого септу нагорі пагорба Раеніс.
Протягом двадцяти семи днів Маегор Таргарієн перебував на порозі смерті. Маестри лікували його трунками і припарками, септони молилися коло ліжка. Сини Воїна теж молилися у Септі Спомину, але і сперечалися, що робити далі. Хтось вважав, що братство мусить прийняти Маегора як короля, бо ж боги поблагословили його перемогою; інші наполягали, що присяга зв'язує їх вірністю верховному септонові й вимагає продовжити боротьбу.
Тим часом з Дракон-Каменя прибула Королегвардія. За наказом королеви-вдовиці її лицарі стали на чолі тисяч вірних Таргарієнам містян і оточили пагорб Раеніс. На Плавні королева-вдовиця Алисса проголосила правдивим королем свого сина Аегона, та почули її голос нечисленні вуха. Адже юний принц, що ледве став чоловіком, сидів обложений у замку, оточеному Бідолахами та побожними селянами, котрі майже одностайно вважали його негідним покручем.
У Цитаделі Старограду архімаестри скликали Конклав обговорити наступництво престолу і обрати нового великого маестра. Тисячі Бідолах ринули до Король-Берега. Прибульці з заходу йшли на чолі з заплотним лицарем паном Горисом Схилом, прибульців з півдня очолював велетень-сокирник на прізвисько Гак Рубака. Коли репана зграя, що обсідала замок Кракегол, посунула приєднатися до своїх побратимів у поході, принц Аегон та принцеса Раена нарешті звільнилися з полону. Скасувавши королівську мандрівку державою, вони подалися до Кастерлі-на-Скелі, де князь Лиман Ланістер узяв їх під захист. Саме його дружина, пані Іокаста, першою помітила, що принцеса Раена носить дитину — про це є запис від маестра князя Лимана.
На двадцять восьмий день після Суду Седмиці вечірній приплив приніс корабель з Пентосу, що віз двох жінок і шість сотень найманих сердюків. То на Вестерос повернулася Алиса з дому Гарувей, друга дружина Маегора Таргарієна... і не на самоті. З нею приїхала інша жінка — блідолика красуня з волоссям чорним, наче крукові крила, відома під іменем Тіанна з Башти. Хтось казав, що то постільна підбічниця принца Маегора. Інші вважали її коханкою пані Алиси. Тілесна донька одного з пентоських магістратів, Тіанна була танцівницею з корчми, що піднялася до куртизани. Ходили чутки, що вона також отруйниця і чародійка, та й загалом переповідали чимало моторошного... але щойно вона прибула, як королева Візенья розігнала від синового ложа всіх маестрів та септонів і віддала Маегора турботам Тіанни.
Наступного ранку король прокинувся і підвівся з постелі на світанку. Коли Маегор з'явився на мурах Червоного Дитинця між Алисою Гарувей і Тіанною Пентоською, юрба шалено заволала з радощів, і місто вибухнуло святкуванням. Та веселощі хутко згасли, коли Маегор сів на Балеріона і налетів на пагорб Раеніс, де в укріпленому септі чинили вранішню молитву сім сотень Синів Воїна. Драконове полум'я підпалило будівлю, а ззовні на тих, хто кидався рятуватися крізь двері, чекали лучники та списники. Казали, що вереск людей, спалюваних живцем, чувся по всьому місту, а сморід диму стояв над Король-Берегом ще багато днів. Так скінчив свої дні весь цвіт Синів Воїна. Хоча осередки братства ще лишилися у Старограді, Ланіспорті, Мартинові та Камінному Септі, воно вже ніколи не поновилося у колишній силі.
Проте війна короля Маегора проти Войовників Віри ще тільки починалася... а тривати мала решту його правління. Перше, що наказав король, обійнявши Залізний Престол: Бідолахи, зібрані у місті й навколо, мали скласти зброю під страхом кари та смерті. Коли наказ не подіяв, його милість наказав "усьому вірному панству" вивести в поле корогви і силоміць розігнати строкаті орди поборників Святої Віри. У відповідь верховний септон у Старограді закликав "правдивих та доброчесних дітей божих" здійняти зброю на захист Віри та покласти край царюванню "драконів, почвар і чудовиськ".

Перша битва сталася у Обширі коло містечка Муромостя. Там дев'ять тисяч Бідолах під проводом Гака Рубаки були затиснені між шістьма княжими дружинами при спробі перетнути Мандер. Поділене річкою на північну і південну половини, Гакове вояцтво було порубане на клапті. Ненавчені, неслухняні його прибічники, вдягнені у виварену шкіру, домоткані лахи та шматки іржавих обладунків, озброєні лісорубними сокирами, загостреними тичками та селянським приладдям, не встояли ані миті проти навали панцирних вершників на важких конях. Вчинилася жахлива різанина, од якої Мандер почервонів на сто верст униз; відтоді і містечко, і замок, при яких сталася битва, кличуть Лихомостям. Самого Гака узяли живим, хоч він і стяв з півдесятка лицарів, серед них Лукача з Траводолу, очільника королівського війська. Велетня доправили до Король-Берега забитим у кайдани.
Дотоді пан Горис Схил досяг Великої Розтоки на Чорноводі зі ще більшим військом, яке складали майже тринадцять тисяч Бідолах, підкріплені двома сотнями кінних Синів Воїна з Камінного Септу, ще й надвірним лицарством та рушеннями тузня бунтівних князів західного і річкового країв. Князь Руперт Фальвил, уславлений Бойовитий Блазень, очолив лави побожних, що відповіли на заклик верховного септона; з ним поруч їхали в битву пан Лионель Лорх, пан Алин Террік, князь Трістіфер Возняк, князь Джон Ликастр і ще чимало відважних та знаних лицарів. Загалом військо Вірних налічувало двадцять тисяч людей.
Військо короля Маегора складало приблизно таке ж число, але його милість мав чи не вдвічі більше панцирної кінноти, великий загін лучників, ще й Балеріона, яким летів верхи. Все ж битва виявилася лютою і запеклою. Бойовитий Блазень зарубав двох лицарів Королегвардії, перш ніж його самого стяв князь на Дівоставі. Дебелого Джона Роха, який бився за короля, було засліплено ударом меча наприпочатку битви, та він усе ж зібрав свій загін і ринув у напад, який проламав лави Вірних і примусив Бідолах тікати. Злива придушила вогні Балеріона, проте не загасила їх остаточно, і серед диму та вереску король Маегор знову і знову налітав на ворогів, частуючи їх полум'ям. Надвечір перемога належала королю, а рештки Бідолах кидали сокири і тікали на всі боки.
Овіяний гучною славою, Маегор повернувся до Король-Берега і знову обійняв Залізний Престол. Коли Гака Рубаку доправили до короля — скутого, але не скореного, — Маегор відтяв йому руки і ноги забраною в велетня сокирою, але наказав маестрам тримати бранця живим, "щоб не пропустив моє весілля". Тоді його милість оголосив про намір узяти Тіанну Пентоську за третю дружину. Шепотіли, що його матінка, королева-вдовиця, не плекала любові до пентоської чародійки, та лише великий маестер Мирош насмілився сказати слово проти.
— Ваша єдина законна дружина чекає на вас у Вишестражі, — мовив тоді Мирош.
Король вислухав його мовчки, зійшов з престолу, витяг Чорножар і вбив маестра на місці.
Маегор Таргарієн і Тіанна з Башти одружилися нагорі пагорба Раеніс посеред попелу та кісток загиблих там Синів Воїна. Казали, Маегор прирік тузінь септонів на смерть, доки знайшов одного, хто погодився б читати відправу. Гак Рубака, позбавлений кінцівок, дожив засвідчити шлюб власними очима.
Присутня була і вдова короля Аеніса, королева Алисса, разом з молодшими синами Візерисом та Джаяхаерисом і донькою Алісанною. Відвідини королеви-вдовиці верхи на Вхагар переконали її залишити притулок на Плавні й повернутися до двору, де Алисса зі своїми братами та родичами з дому Веларіон схилилися перед Маегором, правдивим та законним королем. Королеву-вдовицю навіть переконали приєднатися до інших двірських паній у роздяганні його милості та супроводі до подружнього ложа; постілювання очолювала друга дружина короля, Алиса Гарувей. Виконавши доручення, Алисса та решта паній відкланялися і пішли з королівської опочивальні, проте Алиса лишилася приєднатися до короля і його нової дружини у втіхах плоті.
А на іншому краю держави верховний септон уперто засуджував "почвару і його ницих хвойд", поки перша дружина короля, Сериса Вишестраж, уперто наполягала, що є єдиною законною Маегоровою королевою. На заході Аегон Таргарієн, принц Дракон-Каменя, теж непохитно стояв на своєму.
Протягом усього бурхливого сходження Маегора на престол син короля Аеніса та його дружина-принцеса лишалися у Кастерлі-на-Скелі, де у череві Раени зростала дитина. Більшість лицарів та юних паничів, що супроводжували подружжя у злощасній мандрівці, втекли до Король-Берега колінкувати перед Маегором. Навіть покоївки та приятельки Раени знайшли собі приводи поїхати геть, за винятком хіба що принцесиної подружки Алейни Ройс та колишньої улюблениці Мелонії Дудар, яка прибула до Ланіспорту разом з братами засвідчити вірність свого дому.
Цілісіньке своє життя принц Аегон вважався першим спадкоємцем престолу, але ось раптом його зневажили побожні піддані та покинули майже всі, кого він вважав за вірних друзів. Прибічники Маегора, число яких зростало день у день, не соромилися патякати, що Аегон є "сином свого батька", натякаючи на ту саму слабкодухість і нерішучість, які згубили попереднього короля. Аегон ніколи не літав власним драконом, нагадували вони, а Маегор опанував Балеріона, та й наречена принца — принцеса Раена — вже з дванадцяти років літала Вогнемрією. Присутність королеви Алисси на Маегоровому весіллі роздмухувалася як безперечний доказ, що навіть мати принца Аегона облишила його справу. Хоча Лиман Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі, рішуче відмовив, коли Маегор завимагав доправити Аегона з сестрою до Король-Берега "при потребі у кайданах", проте не поспішав присягати мечем юному принцеві, котрий зі спадкоємця престолу раптом перекинувся на "Самозванця" і "Аегона Невінчаного".
Саме у Кастерлі-на-Скелі принцеса Раена подарувала життя Аегоновим донькам — близнючкам, яких назвали Аерея і Раела. З Зоряного Септу негайно прилетів ще один палкий лист: верховний септон проголошував і цих дітей мерзенними почварами, дітьми гріховної хіті та кровозмісу, на яких має лягти прокляття богів. Маестер у Кастерлі-на-Скелі, який приймав дітей, оповідає, що принцеса Раена благала чоловіка-принца забрати їх через вузьке море до Тирошу, Миру або Волантису — аби за межі досяжності дядька-короля — кажучи, що "я радо віддам життя за твоє право на корону, але не піддам небезпеці наших дівчаток". Проте слова були вислухані кам'яними вухами, а сльози пролиті даремно, бо принц Аегон твердо налаштувався здобути своє природжене право.
Наприпочатку року 43 по А.З. король Маегор перебував у Король-Березі, де особисто наглядав за будівництвом Червоного Дитинця. Чимало вже завершених споруд було перероблено або розвалено, привезені були нові будівничі й ремісники, під Аегоновим пагорбом розповзалися нові таємні проходи і склепи. Поки у небо зростали башти червоного каменю, король наказав змурувати ще один замок всередині замку — міцну твердиню, оточену сухим ровом, яка невдовзі стане відома як Маегорів Острог.
Того ж року Маегор поставив князя Лукаса Гарувея, батька своєї королеви Алиси, новим Правицею... але не до його слів дослухалося королівське вухо. Хай його милість править Семицарством, шепотіли люди, зате його милістю правлять три королеви: його мати, королева Візенья, його коханка, королева Алиса, і пентоська відьма, королева Тіанна. "Коронною шепотинницею" кликали Тіанну, і ще "королівським круком" за чорнюще волосся. Подейкували, вона розмовляла з пацюками та павуками; всі найниціші істоти Король-Берега збрідалися до неї уночі й доповідали про кожного йолопа, котрому стало глупощів мовити слово проти короля.
Тим часом тисячі Бідолах блукали й блукали шляхами та пустками Обширу, Тризуба і Долини. Ніколи більше вони не збиралися у великому числі, щоб стати проти короля у відкритій битві. Але Зірки боролися далі у свій, дрібніший спосіб: нападали на подорожніх, налітали на містечка, села і погано укріплені замки, різали вірних королю усюди, де їх знаходили. Пан Горис Схил уник полону в битві на Великій Розтоці, але поразка і втеча заплямувала його та відвернула майже всіх прибічників. Новими ватажками Бідолах стали такі собі Репаний Сілас, cептон Місяць і Деніс Кульгавий, яких годі було відрізнити від пересічних розбійників. Серед найлютіших рахувалася і жінка на прізвисько Паршива Джейна Прошак, чиї свавільні поплічники зробили пущу між Король-Берегом та Штормоламом майже непрохідною для чесних мандрівників.
Між тим Сини Воїна обрали нового військового отамана в особі пана Джофрі Доганяя, Рудого Гончака зі Схилів, який знамірився поновити братство у його колишній славі. Коли пан Джофрі виступив з Ланіспорту шукати благословення верховного септона, з ним разом виїхала сотня вояків. Доки вони прибули до Старограду, з ними з'єдналося стільки лицарів, зброєносців та охочекомонників, що числом загін виріс до двох тисяч. Деінде у державі занепокоєне панство та віддані віряни теж збирали збройних людей і плекали задуми скинути владу драконів.
Події ці не минулися непоміченими. До всіх куточків королівств полетіли круки, скликаючи князів та зем'яне лицарство сумнівної вірності до Король-Берега — схилити коліна, скласти присяги та віддати сина чи доньку в заручники на знак покори. Зірки та Мечі оголошені були поза законом; участь у будь-якому з братств надалі каралася стратою. Верховному септонові наказали з'явитися до Червоного Дитинця і постати перед судом за державну зраду.
Його пресвятість відповів з Зоряного Септу наказом королю з'явитися до Старограду і благати богів пробачити йому скоєні гріхи та свавілля. Чимало Боговірних відгукнулися, наче луна, зухвалими словами та вчинками. Дехто з побожного панства таки поїхав до Король-Берега виявити покору і віддати заручників, але більшість цього не зробила, поклавшись на свої міцні залоги та могутні замки.
Король Маегор дозволив пошесті буяти мало не півроку — був-бо з головою занурений у мурування Червоного Дитинця. Першого удару завдала його матінка. Королева-вдовиця засідлала Вхагар і зронила на Обшир, як колись на Дорн, жахіття вогню та крові. За однісіньку ніч стольці домів Яворин, Террік, Дідин, Ликастр і Возняк спалахнули жарким полум'ям. Тоді й Маегор став на крило, полетів Балеріоном до західного краю і там спалив замки Деркача, Фальвила, Лорха та ще декого з "побожного панства", яке не скорилося його закликові. Останнім він налетів на столець дому Доганяй, звівши палати і стайні на попіл та вугілля. Вогонь забрав життя батька, матері та молодшої сестри пана Джофрі разом з їхніми панцирними слугами, домовою челяддю та всім майном. Поки захід і річковий край спливали велетенськими стовпами диму, Вхагар та Балеріон повернули на південь. Колись, за часів Завоювання, інший князь Вишестраж на пораду іншого верховного септона відчинив браму Старограду, але нині здавалося, що найвеличнішому і найлюднішому місту Вестеросу загрожує загибель у вогні.
Тисячі людей втекли з міста тієї ночі — потоками вихлюпували з брам, обсідали кораблі до далеких портів. Ще тисячі вийшли на вулиці пити й гуляти.
— Ся ніч одна лишилася нам для гріха та розради, — казали люди один одному, — бо зранку-рано і праведні, й ниці палатимуть разом.
Інші зібралися у септах, храмах та гаях оберегів молитися богам про змилування. У Зоряному Септі верховний септон гримів і лютував, закликаючи божий гнів на голови Таргарієнів. Архімаестри Цитаделі зібралися Конклавом. Вояки міської варти наповнювали лантухи піском, а цебра водою — бороти майбутні пожежі у місті. Вздовж міських мурів поставили шереги арбалетників, скорпіонів, вогнеплюйок та списометів з надією повалити драконів, коли вони з'являться в небі. Очолювані паном Морганом Вишестражем, молодшим братом князя на Старограді, дві сотні Синів Воїна виступили з осередку братства на захист його пресвятості, оточивши Зоряний Септ сталевим кільцем. Нагорі Вишестражу величезний сторожовий вогонь забарвився зловісним зеленим — то князь Мартин Вишестраж скликав корогви. Староград застиг, чекаючи світанку і з'яви драконів.
І дракони з'явилися. Першою налетіла Вхагар, коли тільки на світ благословлялося, потім Балеріон, ближче до полудня. Та вони побачили брами міста відчиненими, мури — знелюдненими, а нагорі них біч-обіч одного — прапори дому Таргарієн, дому Тирел і дому Вишестраж. Королева-вдовиця Візенья першою дізналася новину. Найчорнішої години тієї довгої та моторошної ночі помер верховний септон.

Маючи од народження лише п'ятдесят і три роки, невтомний і безстрашний, на вигляд бездоганно здоровий, верховний септон славився дужістю та витривалістю. Не раз і не два він молився всенький день та ніч, відмовляючись від сну та їжі. Раптова смерть його струснула місто і увігнала в розпач прибічників Віри. Причини смерті обговорюють до сієї днини. Хтось каже: його пресвятість сам вкоротив собі віку — чи то боягузливо злякавшись стріти гнів короля Маегора лицем до лиця, чи то принісши шляхетну жертву, щоб врятувати добрий люд Старограду від драконового полум'я. Інші твердять, що сама Седмиця вразила його за гріх гордині, відступництво, зраду і пиху.
Ще більше людей не втрачають певності, що його вбили... але хто? Одні кажуть, що то пан Морган Вишестраж власноруч виконав наказ свого ясновельможного брата (пана Моргана справді бачили тієї ночі коло покоїв верховного септона, коли він входив і виходив). Інші вказують на пані Патрицію Вишестраж, тітку князя Мартина, стару діву і, за чутками, відьму (вона дійсно приходила у сутінках до його пресвятості, хоча він лишався живий по її відбутті). Підозрюють і архімаестрів Цитаделі, хоча досі сперечаються, чи вдалися вони до темних мистецтв, найманого вбивці або отруйного сувою (тієї ночі між Цитаделлю та Зоряним Септом невпинно сновигали посланці з листами). Знаходяться і такі, хто всіх сказаних вважають невинними, а смерть верховного септона покладають до дверей іншої відомої в плітках чародійки та ворожбитки — королеви-удовиці Візеньї Таргарієн.
Правди ми, мабуть, ніколи вже не дізнаємося... але безсумнівно те, як швидко діяв князь Мартин, почувши звістку в Вишестражі. Він негайно надіслав власних надвірних лицарів знезброїти і схопити Синів Воїна, серед них і власного брата. Браму міста відчинили, на мурах вивісили прапори Таргарієнів. Ще не побачивши крил Вхагар у небі, люди князя Вишестража вже виганяли Превелебних з ліжок і списами підпихали їх до Зоряного Септу обирати нового верховного септона.
Обрання сталося швидко і майже одностайно. Премудрі служителі та служительки Святої Віри віддали голоси такому собі септонові Патеру — дев'яносторічному сліпцю, зсутуленому роками і зовсім кволому, зате уславленому сумирністю та згідливістю. Новий верховний септон трохи не впав з ніг під вагою покладеного йому на голову кришталевого вінця... зате коли Маегор Таргарієн з'явився перед ним у Зоряному Септі, його пресвятість охоче поблагословив короля і помазав чоло святими єлеями, хіба трохи призабувши належні слова благословення.
Королева Візенья невдовзі повернулася на Дракон-Камінь верхи на Вхагар, але король Маегор лишився у Старограді ще майже на півроку, де приймав двір і чинив суд. Полоненим Мечам з братства Синів Воїна було надано вибір. Хто зрікався вірності братству, отримував дозвіл поїхати на Стіну і скінчити свої дні братчиком Нічної Варти. Хто вперто не зрікався, помирав мучеником за Віру. Три чверті бранців обрали вдягти чорний стрій. Решту стратили. Сімом з їхнього числа — уславленим лицарям та княжим синам — король Маегор дарував честь, стявши голови Чорножаром власноруч. Інших приречених скарали на горло їхні власні колишні браття по зброї. З усього братства лише один — пан Морган Вишестраж — отримав повне королівське пробачення.
Новий верховний септон своїм наказом розпустив братства Синів Воїна та Бідолах і наказав решті братчиків скласти зброю в ім'я вишніх богів. Седмиця більше не мала потреби у власних мечах — так оголосив його пресвятість. Відтоді й довіку Святу Віру мав захищати Залізний Престол. Король Маегор дав уцілілим Войовникам Віри строк до кінця року скласти зброю і припинити бунтівні змагання. Опісля за голови всіх нескорених оголошувалася нагорода: золотий дракон за непокірного Сина Воїна, срібний олень за "вошивий та кривавий" чуб Бідолахи.
Новий верховний септон не сказав ані слова проти. Змовчали і Превелебні.
Перебуваючи у Старограді, король замирився з першою дружиною, королевою Серисою, сестрою господаря міста — князя Вишестража. Її милість погодилася прийняти інших дружин короля, поважати та шанувати їх, не казати проти них ані ворожого слова. Маегор присягнувся повернути Серисі усі права, доходи та привілеї, належні їй як законно вінчаній дружині та королеві. На знак возз'єднання у Вишестражі вчинили великий бенкет, серед розваг якого були навіть постілювання та "друге здійснення шлюбу" — на показ людям, що союз короля і королеви є правдивим та сповненим кохання.
Скільки ще король Маегор замірявся сидіти у Старограді — про те ніхто не відає. Але наприкінці року 43-го по А.З. престолові було кинуто новий виклик. Довга відсутність його милості у Король-Березі не минулася непоміченою його небожем; принц Аегон Невінчаний вирішив не впускати нагоди і нарешті заворушився у Кастерлі-на-Скелі. Разом із дружиною Раеною він перетнув річковий край на чолі купки прибічників і пробрався у столицю непоміченим, сховавшись за лантухами зі збіжжям. Маючи при собі лише крихітний загін, Аегон не зважився сісти на Залізний Престол, бо знав, що не втримається на ньому. До столиці вони прибули головне по Раенину Вогнемрію... і по батькову Живосрібну, яку Аегон хотів зробити своєю. В цьому зухвалому задумі їм допомогли друзі з Маегорового двору, яких пригнічувало жорстоке свавілля короля. Принц із принцесою в'їхали до міста на возі, запряженому лошаками, а вилетіли з нього біч-обіч верхи на драконах.
Відти Аегон та Раена повернулися до західного краю збирати сили. Ланістери зі Скелі знову відмовилися надати принцові Аегону відкриту поміч військом, тому його прибічники зібралися у замку Рождіва, стольці дому Дудар. Джон Дудар, князь у Рождіві, покірно поклав меч перед принцом, але люди подейкували, що вмовила його так вчинити вогняна волоссям та норовом сестра Мелонія, подруга дитинства принцеси Раени. Саме у Рождіві Аегон Таргарієн злетів з неба верхи на Живосрібній, оголосив дядька злочинним свавільником та узурпатором і закликав увесь чесний люд стати під його прапори.
Князі та лицарі, що відгукнулися на заклик, походили головним чином з заходу та річок; серед них були князі Тарбек, Коріняк, Ванс, Карлтон, Фрей, Пужел, Парен, Файян і Вестерлін. До них приєдналися князь Корбрей з Долини, Байстрюк Курганища і четвертий син князя на Грифоновому Сідалі. З Ланіспорту прибуло п'ять сотень вояків під корогвою байстрюка Лимана Ланістера — пана Тайлера Схила; таким чином хитромудрий князь Лиман все ж підтримав юного принца, проте водночас зберіг руки чистими на випадок перемоги Маегора. Рушення Дударя очолював не сам князь Джон і не його брати, а сестра Мелонія, що вдягла кольчугу і взяла до рук списа. П'ятнадцять тисяч війська вирушило на бунт дорогами річкового краю здобувати Залізний Престол для принца Аегона Невінчаного; очолював їх сам принц на улюбленій дракониці короля Аеніса — Живосрібній.
Хоча в лавах принцового війська їхало чимало досвідчених воєвод і звитяжних лицарів, за справу Аегона ще не став жоден з голів великих домів. Але королева Тіанна, коронна шепотинниця, написала Маегорові застереження, що з королевою-вдовицею Алиссою потай листуються Штормолам, Соколине Гніздо, Зимосіч та Кастерлі-на-Скелі. Перед тим, як стати за принца Дракон-Каменя, наймогутніші князі бажали переконатися, що його справа не приречена на поразку. Аегон конче потребував перемоги.
Але Маегор не збирався покірно дарувати йому бажане. З Гаренголу виступив князь Гарувей, з Водоплину — князь Таллі. Пан Давос Морочник з Королегвардії зібрав у Король-Березі п'ять тисяч мечів і ринув на захід назустріч бунтові. З Обширу витяглися князь Пик, князь Добромир, князь Крестав разом з рушеннями та затягами. Повільне військо принца Аегона опинилося в оточенні з усіх боків; хай кожен з ворогів мав меншу потугу, але загалом їх було стільки, що юний принц (доти всього лише сімнадцяти років) не знав, куди й обернутися. Князь Корбрей порадив йому напасти на ворогів окремо, не даючи з'єднатися, але Аегон відмовився розділяти власні сили. Натомість він вирішив пробиватися просто на Король-Берег.
На південь від Божого Ока його перестріли бережани Давоса Морочника, що стали на узвишші за стіною списів. Тим часом пластуни доповіли, що з півдня насуваються князі Добромир та Крестав, а Таллі та Гарувей — з півночі. Принц Аегон наказав нападати, сподіваючись пробитися крізь бережан, перш ніж інше вірне королю панство допадеться з боків до його війська, і скочив на Живосрібну, щоб очолити удар. Та ледве він здійняв дракона в повітря, як почув галас і побачив, що вояки вказують знизу на південне небо, де з'явився Балеріон Чорний Жах.
То до поля прибув король Маегор. І уперше після Лиха Валірії дракон став до бою з драконом в небесах, поки на землі кипіла окрема битва.
Живосрібна була завбільшки хіба з чверть Балеріона і не могла рівнятися зі старшим та лютішим драконом; кулі її блідого вогню без сліду розчинилися у шалених потоках чорного полум'я. Тоді Чорний Жах впав на неї згори, зімкнув щелепи на шиї і відірвав од тіла одне крило. З вереском та димом юна дракониця пірнула до землі, а з нею разом — принц Аегон.

Битва на суходолі була така ж скороминуща, хай і кривавіша. Щойно Аегон впав, як бунтівники завважили його справу за програну і почали тікати, кидаючи зброю та броню. Але вірні престолові загони оточили їх зусібіч, і рятунку було годі шукати. До вечора загинуло дві тисячі Аегонових людей проти хіба що сотні королівських. Серед мертвих знайшлися князь Алин Тарбек, Денис Сніговій — Байстрюк Курганища, князь Ронел Ванс, пан Вілам Свистун, Мелоні Дудар і троє її братів... а також принц Дракон-Каменя, Аегон Невінчаний з дому Таргарієн. Єдиною помітною втратою вірного престолові панства був пан Давос Морочник з Королегвардії, вбитий князем Корбреєм з Пані Безнадією в руках. Подальші суди та страти тривали півроку. Королева Візенья переконала сина зглянутися на декого з вельможних бунтівників, але навіть ті, хто зберіг життя, втратили землі, титули і мусили віддати заручників.
Одну високу особу не змогли знайти ані серед загиблих, ані серед бранців — Раену Таргарієн, сестру та дружину принца Аегона. Вона не приєдналася до походу — а чи за його наказом, чи за власним вибором, про те до сього дня тривають суперечки. Відомо лише, що Раена залишилася у Рождіві з доньками, коли Аегон виступив у похід... а при ній лишилася і Вогнемрія. Чи зломила б участь другого дракона перебіг битви на користь принца? Цього ми вже не дізнаємося... хоча зазначалося, і то доречно, що принцеса Раена не славилася войовничістю, а Вогнемрія була молодша та дрібніша навіть за Живосрібну, тож навряд чи могла становити загрозу Балеріонові Чорному Жахові.
Коли звістка про битву досягла заходу, то переказують, що принцеса Раена вислухала чорну новину про загибель чоловіка та подруги Мелонії у кам'яній мовчанці.
— Хіба ви не заплачете? — спитали її, а принцеса відповіла: — Не маю часу для сліз.
По тому, боячись дядькового гніву, Раена забрала доньок Аерею та Раелу і втекла спершу до Ланіспорту, а далі через море до Файного острова, де новий князь Марк Файян (чий батько та старший брат загинули в битві за принца Аегона) надав їй притулок і присягнувся, що під його дахом її не спіткає ніяка біда. Майже рік люди Файного острова з жахом спостерігали за східним небом, боячись побачити чорні крила Балеріона, проте Маегор не з'явився. Натомість переможний король повернувся до Червоного Дитинця, де заповзявся з похмурою рішучістю робити собі спадкоємця.
Сорок четвертий рік по Завоюванні був мирний порівняно з тими, що минули перед ним... але маестри, які склали про ті часи літописи, писали, що в повітрі невпинно висів тяжкий сморід крові та вогню. Маегор І Таргарієн сидів на Залізному Престолі, а навколо зростав його Червоний Дитинець. Але двір короля був похмурий і безрадісний, попри присутність аж трьох королев... а може, саме внаслідок її. Щоночі король прикликав одну з дружин до ліжка, та залишався бездітним і без жодного спадкоємця, крім синів та онуків брата Аеніса. "Маегором Лютим" величали його дедалі частіше, і "вбивцею родичів" теж — звісно, не в обличчя, бо карою за таке зухвальство була смерть.
У Старограді помер похилий роками верховний септон, і на його місце звели іншого. Хоча новий очільник Святої Віри не сказав ані слова проти короля чи його королев, ворожнеча між престолом та Вірою не припинилася. Чимало сотень Бідолах вже виловили і знищили, а чуби їх доправили до королівських повірників по нагороду, але ще багато тисяч никали лісами, придорожніми заплотами і дикими пустками Семицарства, клянучи Таргарієнів з кожним подихом. Одна зі зграй навіть проголосила нового верховного септона — такого собі дикого бороданя на ім'я септон Місяць. Лишалися на волі й деякі з Синів Воїна, очолені паном Джофрі Доганяєм, Рудим Гончаком зі Схилів. Оголошене беззаконним та злочинним, братство вже не мало сили протистати війську короля в битві, тому Рудий Гончак висилав братчиків під виглядом заплотних лицарів шукати і різати відданих Таргарієнам "зрадників Святої Віри". Першою їхньою жертвою став пан Морган Вишестраж, що раніше служив у тому ж братстві — його запопали і жорстоко вбили дорогою на Борть. Наступним загинув старий князь Добромир, а тоді син і спадкоємець князя Пика, старий батько Давоса Морочника, ба навіть Сліпий Джон Рох. Хай за голову Сина Воїна давали золотого дракона, все ж простолюддя і селянство королівств ховало і берегло їх, пам'ятаючи про часи минулі.
На Дракон-Камені королева-вдовиця Візенья дуже схудла та змарніла, аж плоть збігла з кісток. Удова її небожа, колишня королева Алисса, теж перебувала на острові разом із сином Джаяхаерисом та донькою Алісанною. Маегор зробив їх вихованцями своєї матінки — або, радше сказати, заручниками і бранцями. Але принц Візерис, найстарший живий син Аеніса та Алисси, відбув до двору на заклик Маегора. Здібного, меткого юнака п'ятнадцяти років, улюбленця простого люду, зробили зброєносцем самого короля... але тінню за ним завжди ходив лицар Королегвардії, тримаючи оддалік змов та заколотів.
На коротку днину року 44-го по А.З. люду королівств здалося, що король невдовзі матиме сина, котрого жадав так відчайдушно. Королева Алиса оголосила, що носить дитину, і двір вибухнув радістю. Коли плід у череві почав зростати, великий маестер Дезмонд поклав її милість до ліжка і очолив клопоти про здоров'я при допомозі двох септ, сповитухи і сестер королеви, Джейни та Ганни. Маегор наполіг, щоб решта його дружин теж служили вагітній королеві.
Однак протягом третього місяця перебування в опочивальні пані Алису спіткала кровотеча з черева, а дитину було втрачено. Коли Маегор прийшов побачити викинутий плід, то нажахався, бо малий був потворою з покрученими кінцівками і велетенською головою без очей. "Се не міг бути мій син!" — люто заревів король, тоді обернув горе на гнів і наказав негайно стратити сповитуху і септ, які дбали про королеву, а з ними і великого маестра Дезмонда, зглянувшись лише на сестер Алиси.
Сказано, що коли Маегор сидів на Залізному Престолі з головою великого маестра у руках, до нього прийшла королева Тіанна розказати, що короля надурили. Дитя не походило від його лона. Побачивши повернення до двору королеви Сериси — старої, пригніченої, бездітної, — Алиса Гарувей злякалася зустріти ту саму долю, якщо не подарує королю сина, і звернулася по допомогу до свого вельможного батька, Правиці Короля. Тими ночами, коли король ділив ложе з королевою Серисою або королевою Тіанною, Лукас Гарувей надсилав до ліжка своєї доньки інших чоловіків — запліднити їй черево дитиною. Маегор відмовився вірити, сказав Тіанні, що вона — ревнива безплідна відьма, і кинув у неї головою великого маестра. "Павуки не брешуть", — відповіла королева шепотинників і передала королю перелік імен.
Перелік містив імена двадцяти чоловіків, які начебто віддавали своє сім'я королеві Алисі. Старі й молоді, вродливі й не надто, лицарі та зброєносці, панство і челядь, навіть машталіри, ковалі та співці — Правиця Короля широко розкинув тенета і зловив усяку рибу, — всі вони мали поміж себе одну спільну рису: вже довели свою плідність, ставши батьками здоровим дітям.
Піддані тортурам, зізналися усі, крім двох. Один з них, батько дванадцяти дітей, ще мав при собі золото, сплачене князем Гарувеєм за послуги. Допити провадилися швидко і потай — князь Гарувей і королева Алиса не мали й гадки про королівські підозри, аж доки на них не накинулася Королегвардія. Королеву Алису витягли з ліжка і на очах у неї вбили її сестер, що намагалися захистити нещасну. Її батько, оглядаючи Башту Правиці, був скинутий з даху і розбився на смерть на каменях унизу. Схопили також синів, братів та небожів Гарувея. Кинуті на шпичаки в сухому рові навколо Маегорового Острогу, деякі з них помирали багато годин, а недолугий розумом Горас Гарувей — кілька днів. Невдовзі до них приєдналися двадцятеро зі списку королеви Тіанни, а тоді ще з тузінь названих першими двадцятьма.
Найгіршу смерть приберегли для самої королеви Алиси — її віддали на муки іншій дружині короля, Тіанні. Про саму смерть ми не говоритимемо, бо деякі речі краще сховати і забути навіки. Досить буде згадати, що кара її тривала мало не два тижні, і що сам Маегор був присутній, на власні очі споглядаючи жахливі тортури. По смерті королеву розсікли на сім частин і наштрикнули на шпички над сімома брамами міста, де лишили зогнивати.
Король Маегор вийшов з Король-Берега з міцним загоном лицарів та списників і рушив на Гаренгол — довершити знищення дому Гарувей. Величезний замок на березі Божого Ока утримувався незначними силами, і каштелян, небіж князя Лукаса та брат у перших покійній королеві, відчинив браму при наближенні короля. Покора не врятувала замкових мешканців — його милість наказав вирізати геть усю залогу, а заразом і всіх чоловіків, жінок та дітей, які мали хоч краплю крові Гарувеїв. По тому король рушив до Княж-Перевозу на Тризубі, який теж належав Гарувеям, і вчинив там те саме.
По завершенні кривавої різанини люди почали подейкувати, що Гаренгол зурочено, бо кожен вельможний дім, який його тримав, спіткало жахливе лихо. Все ж багацько марнославних поплічників короля і надалі прагнули заволодіти могутнім стольцем Чорного Гарена з розлогими та плодючими ланами навколо... так багацько, що король Маегор знудився їхніми благаннями і вирік, що Гаренгол дістанеться найсильнішому воїнові. Відтак двадцять три лицарі королівської дружини билися мечами, списами та буздуганами на просяклих кров'ю вулицях Княж-Перевозу. Переможцем вийшов пан Вальтон Вежак, і саме його Маегор поставив князем на Гаренголі... та бугурт не дався лицареві легко, і пан Вальтон недовго радів новому вельможному титулові, бо помер від ран за два тижні. Гаренгол дістався його старшому синові, хоча і з обрізаними маєтностями, бо король жалував Княж-Перевіз князеві Альтону Маслоплаву, а решту володінь при Княж-Перевозі — князеві Дарнольду Даррі.
Коли Маегор нарешті повернувся до Король-Берега і знову всівся на Залізний Престол, його зустріла новина про смерть матері, королеви Візеньї. Ба більше: у розгардіяші, який почався по смерті королеви-вдовиці, королева Алисса з дітьми зуміла пробратися на корабель і втекти з Дракон-Каменя... а куди — ніхто не відав. Збігла королева насмілилася навіть забрати Темну Сестру з покоїв Візеньї.
Його милість наказав спалити тіло матері, а кістки та попіл покласти поруч із прахом Завойовника. По тому він звелів Королегвардії схопити свого ж зброєносця, принца Візериса.
— Прикуйте його у кам'яному мішку і суворо допитайте, — наказав Маегор. — Хай розкаже, куди поділася його мати.
— Він може того і не знати, — заперечив пан Овейн Кущ, лицар Маегорової Королегвардії.
— Тоді хай здохне, — відповів король, лишивши свою відповідь у віках. — Може, сучка припхається на його похорон.
Принц Візерис не знав і не сказав, куди поділася його мати — хай якими темними мистецтвами катувала нещасну душу Тіанна Пентоська. По дев'яти днях допиту принц помер, а тіло його вивісили за наказом короля у дворищі Червоного Дитинця ще на два тижні.
— Хай мати приходить і забирає сина, — сказав король.
Але королева Алисса не з'явилася, і зрештою його милість віддав тіло небожа вогню. На день смерті принцові виповнилося п'ятнадцять років; його дарувало любов'ю і панство, і простолюддя. Держава плакала в жалобі.
Року 45-го по А.З. нарешті завершилося будівництво Червоного Дитинця. Король Маегор відсвяткував подію, зібравши на бенкет усіх будівничих та ремісничих, які працювали в замку — викотив їм вози міцного вина та солодкого м'ясива, надіслав повій з найкращих бурдеїв міста. Веселощі тривали три дні. По тому до бенкетників наблизилися королівські лицарі й поклали усіх робітників під меч, щоб жоден з них ніколи не виказав жодної з таємниць Червоного Дитинця. Кістки вбитих поховали під замком, який вони збудували власними руками.
Невдовзі після закінчення замку королеву Серису вразила раптова недуга, від якої вона і померла. Двором гуляла плітка, що її милість образила короля занадто дотепним жартом, і той наказав панові Овейну вирізати королеві язика. Казали, що королева опиралася, тому ніж пана Овейна ковзнув і розчахнув їй горло. Доказів цій розповіді немає, але тогочас у неї вірили майже всі; проте сьогодні більшість маестрів вважають, що то вигадка ворогів короля, покликана кинути зайву тінь на його ім'я. Та хай якою є правда, а смерть першої дружини лишила Маегора з єдиною королевою — чорнокосою і чорносердою пентошійкою Тіанною, коронною шепотинницею, яку ненавиділи і боялися усі.
Ледве встигли покласти останній камінь у стіни Червоного Дитинця, як Маегор наказав прибрати з верхівки пагорба Раеніс руїни Септу Спомину, а з ними — обгорілі кістки загиблих там Синів Воїна. Замість них за наказом короля мали вимурувати велику кам'яну "стайню для драконів" — лігво, гідне Балеріона, Вхагар та їхньої порості. Так почалося будівництво Драконосхрону. Мабуть, не слід дивуватися, що для нової будівлі виявилося важкувато знайти мулярів, тесль та інших ремісників; стільки їх утекло з міста, що король зрештою мусив вигнати на роботи в'язнів з міських підземель, а приставити наглядати за ними — будівничих з Миру та Волантису.
Наприкінці року 45-го по А.З. король Маегор знову виступив на війну проти оголошених беззаконними решток Войовників Віри, а правити Король-Берегом залишив по собі королеву Тіанну і нового Правицю — князя Едвила Кельтигара. У великій пущі на південь від Чорноводи королівська потуга вистежила і виловила багато десятків Бідолах, що намагалися там схоронитися. Чимало з них вислали на Стіну, а хто відмовився вдягти чорне, тих повісили. Очільниця, відома як Паршива Джейна Прошак, ще довго уникала короля, аж доки її не зрадили три власні прибічники — за що отримали пробачення і лицарські звання.
Три септони, що супроводжували його милість, оголосили Паршиву Джейну відьмою, і Маегор наказав спалити її живцем у полі поблизу річки Вендвиці. Коли настав призначений для спалення день, три сотні Джейниних прибічників — всі до одного Бідолахи і прості селяни — вискочили з лісу в спробі порятунку приреченої. Та король це передбачив і мав напоготові збройний загін. Рятівників оточили і вирізали до ноги. Мало не останнім загинув їхній ватажок, який виявився паном Горисом Схилом, заплотним лицарем-байстрюком, що за три роки перед тим уник різанини при Великій Розтоці. Цього ж разу щастя його зрадило.
Однак деінде у королівствах перемінлива доля почала обертатися проти короля. І простолюд, і панство вже ледве терпіли його численні свавілля; люди по всіх усюдах почали надавати допомогу і притулок ворогам престолу. Септон Місяць — "верховний септон", піднесений Бідолахами на противагу староградському "верховному підчихвостові" — блукав річковим краєм та Обширом, збираючи навколо себе велетенські юрмища, коли виходив з лісів проповідувати проти короля. У порізаній горами місцині північніше Золотого Зубу не за княжим привілеєм, а з власної волі панував Рудий Гончак, пан Джофрі Доганяй — і ані Кастерлі-на-Скелі, ані Водоплин не поспішали кинути виклик його владі. Деніс Кульгавий і Репаний Сілас теж лишалися на волі, і хай де вони з'являлися, простолюддя допомагало їм ховатися і оберігало від небезпек. Лицарі ж і стражники, надіслані по їхні душі, дедалі частіше не поверталися.
Року 46-го по А.З. король Маегор повернувся до Червоного Дитинця з двома тисячами черепів — урожаєм цілого року війни. Скидаючи їх купою перед Залізним Престолом, король оголосив, що то голови Бідолах і Синів Воїна... та широкий загал вважав, що похмура здобич належала радше простим хуторянам, наймитам і свинопасам, єдина провина котрих полягала у щирій вірі в Седмицю.
Настав ще один новий рік, а Маегор все не мав сина — ба навіть байстрюка, якого міг би взаконити своїм наказом. І вже не здавалося ймовірним, що бажане дитя подарує йому королева Тіанна — хоча вона продовжувала служити його милості коронною шепотинницею, король більше не навідував її ліжка.
Радники престолу погодилися, що королю час узяти нову дружину... та не дійшли злагоди, яку саме. Великий маестер Беніфер запропонував шлюб з гоноровитою та вродливою панною Зорепаду, Кларіссою Дейн, сподіваючись відірвати її землі та відданість людей від Дорну. Альтон Маслоплав, коронний підскарбій, запропонував власну овдовілу сестру — пухку жіночку з сімома дітьми, яку хоч і не визнавав за красуню, зате хвалив за безсумнівну плідність. Правиця Короля, князь Кельтигар, мав двох юних доньок дванадцяти та тринадцяти років — і закликав короля обрати котрусь із них або й обох одразу. Князь Веларіон, володар Плавня, радив Маегорові прикликати до себе і взяти за дружину королівську небогу, принцесу Раену — дитину брата і вдову за братовим сином. Одруження з Раеною мало об'єднати права на престол, запобігти утворенню нового бунту навколо неї, а також дати Маегорові заручницю на випадок, якби її мати, королева Алисса, замислила якийсь заколот.
Король Маегор вислухав поради кожного. Хоча зрештою він зневажив усіх запропонованих йому жінок, та деякі з порад були почуті й належно розглянуті. Король вирішив, що хоче дружину перевіреної плодючості, але не повнотілу та негарну сестру Маслоплава. Не заперечував він і узяти кількох дружин, як закликав князь Кельтигар. Дві дружини подвоювали ймовірність народити сина; три дружини потроювали її. Однією з тих дружин мала бути його небога — порада князя Веларіона не була позбавлена мудрості. Королева Алисса та двійко її молодших дітей переховувалися (вважалося, що втекли за вузьке море — до Тирошу чи, можливо, Волантису), але все ще становили загрозу для Маегорової влади і синів, які могли в нього народитися. Взяти за дружину доньку Аеніса означало послабити права молодших пагонів роду.
По загибелі чоловіка у битві при Божому Оці Раена Таргарієн не забарилася вжити всіх заходів, щоб убезпечити своїх доньок. Якби принц Аегон справді правив на престолі, то за законом його найстарша донька Аерея мала б стати наступницею — законною королевою Семицарства... але Аереї та її сестрі Раелі ледве виповнився рік, і Раена розуміла, що гучно проголосити її права означало б приректи дитину на смерть. Натомість мати пофарбувала донькам волосся, змінила імена і відіслала геть від себе, довіривши певним могутнім союзникам — а ті мали віддати дівчат на виховання у гідні родини добрих людей, які гадки не мали про їхнє справжнє походження. Навіть матір не мала знати, куди подінуться доньки — так наполягла принцеса, бо чого б вона не знала, того б не виказала і на тортурах.
Самій Раені Таргарієн, одначе, втеча не судилася. Хай би вона змінила ім'я, пофарбувала волосся, вдягла грубу сукню корчмарки чи рясу септи... але як сховаєш дракона? Вогнемрія була струнка, світло-блакитна дракониця зі срібними плямками, яка вже відклала два гнізда яєць; Раена літала нею з дванадцяти років.
Не намагаючись сховати те, що сховати неможливо, принцеса засідлала драконицю і полетіла якнайдалі від Маегора — на Файний острів, де князь Файян дарував їй гостинність Файної Вежі — замку, чиї стрункі білі башти високо здіймалися над Західним морем. Там вона і перебувала дні у читанні та молитві, питаючи себе, чи скоро по неї пошле дядько-король. Раена не сумнівалася, що так станеться — згодом казала вона сама; питання полягало в тому, коли саме.
Королівський заклик прибув швидше, ніж бажалося принцесі — хоча і не так швидко, як вона боялася. Про непокору не йшлося — тоді король налетів би на Файний острів верхи на Балеріоні. Раена прихилилася душею до князя Файяна, серцем — до його другого сина Андроша, і не відплатила б їм за добрість вогнем та кров'ю. Тому принцеса сіла на Вогнемрію і полетіла до Червоного Дитинця, де дізналася, що має вийти заміж за рідного дядька, вбивцю її чоловіка... і побачила двох інших наречених, бо нове весілля мало стати потрійним.
Пані Джейна з дому Вестерлін раніше була одружена з князем Алином Тарбеком, який стояв за принца Аегона і загинув разом з ним у битві при Божому Оці, а за кілька місяців подарувала панові чоловіку посмертного сина. Висока та струнка, з пишним брунатним волоссям, пані Джейна вже приймала залицяння молодшого сина князя Кастерлі-на-Скелі, коли по неї послав Маегор. Чиїсь там шлюбні наміри не важили для короля ані ламаного шеляга.
Зловісніше склалася доля пані Елінори з дому Костян — дружини пана Тео Болінга, зем'яного лицаря, котрий бився за короля в останньому поході проти Бідолах. Маючи лише дев'ятнадцять років віку, пані Елінора вже подарувала Болінгові трьох синів. І тут на неї впало королівське око. Найменший хлопчик ще смоктав материні груди, коли його батька, пана Тео, схопили два лицарі Королегвардії за звинуваченням у змові з королевою Алиссою — буцімто він мав на меті вбити короля і посадити на Залізний Престол юного Джаяхаериса. Хай як Болінг наполягав на своїй невинності, його визнали злочинцем і скарали на горло в той самий день. Король Маегор подарував його вдові сім днів жалоби на честь богів, а тоді прикликав до себе і оголосив про майбутній шлюб.
У містечку Камінний Септ з'явився септон Місяць і нищівно засудив шлюбні заміри короля Маегора. Кількасот містян бурхливо його привітали, але крім них, майже ніхто не насмілився сказати проти його милості хоч слово. Верховний септон сів на корабель у Старограді й виплив до Король-Берега — читати шлюбну відправу. Теплого весняного дня року сорок сьомого по Аегоновому Завоюванні Маегор Таргарієн узяв собі в дворищі Червоного Дитинця одразу трьох дружин. Хоча кожна з нових королев мала на собі накидку і каптур у кольорах дому свого батька, люд Король-Берега прозвав їх "Чорними Нареченими", бо всі три були вдовицями за попередніми чоловіками.

Присутність на весіллі сина пані Джейни та трьох хлопчиків пані Елінори мала змусити обох жінок до належної покори під час шлюбної відправи; але чимало людей чекали якогось показового спротиву хоча б від принцеси Раени. Та всі надії згасли, коли з'явилася королева Тіанна, ведучи двох дівчаток зі сріблястим волоссям і фіалковими очима, вбраних у чорне та черлень дому Таргарієн. "Дурепа! Ти гадала, що сховаєш їх від мене?!" — сказала Тієнна принцесі. Раена схилила голову і проказала обітниці, проливаючи гіркі сльози.
Чимало чудернацьких розповідей, які ні в чому не погоджуються одна з одною, гуляє про ніч того весілля — а що минуло стільки років, то годі вже й розрізнити правду від вигадок. Чи поділяли Чорні Наречені одне й те саме ліжко, як дехто насмілюється твердити? Оце вже навряд. Чи відвідав його милість усіх трьох жінок тієї ночі по черзі, і чи здійснив з кожною шлюбний союз? Можливо. Чи намагалася принцеса Раена вбити короля кинджалом, прихованим під подушками, як згодом твердила сама? Чи розідрала Елінора Костян спину королю в криваві смуги, коли вони пристрасно парувалися? Чи пила Джейна Вестерлін трунок плідності, який начебто зготувала їй королева Тіанна, а чи кинула старшій дружині в обличчя? А чи й готувався такий трунок тієї ночі? Хай там як, перші згадки про ці події з'явилися лише за царювання короля Джаяхаериса, за двадцять років по смерті обох дружин.
Та ось що ми знаємо напевне. Не гаючи часу після весілля, король Маегор оголосив доньку принцеси Раени, Аерею, своєю законною наступницею — "доки боги не вирішать подарувати мені сина". Сестру-близнючку юної принцеси — Раелу — король відіслав до Старограду виховуватися септою. Небіж короля Джаяхаерис, якого чимало людей сприймали за законного спадкоємця, тим самим королівським наказом був позбавлений права на престол. Сина королеви Джейни затвердили князем у Тарбекові та вислали до Кастерлі-на-Скелі на виховання в домі Ланістер. Старших хлопчиків королеви Елінори так само розіпхали по різних кутках держави — одного до Соколиного Гнізда, іншого до Вирію. Наймолодше дитя королеви віддали мамці-годувальниці, бо короля дратувало, коли дружина годує грудьми.
За півроку після весілля князь Кельтигар, Правиця Короля, оголосив, що королева Джейна носить дитину. Ледве її живіт почав зростати, як король сам повідомив, що і королева Елінора також вагітна. Маегор засипав обох жінок подарунками та пошаною, віддав нові землі та посади у володіння їхнім батькам, братам і дядькам. Але радість виявилася скороминущою. За три місяці до належного дня королеву Джейну вклали до ліжка раптові болючі перейми... і невдовзі на світ з'явилася мертва дитина такого ж потворного, жахливого вигляду, як народжена Алисою Гарувей — безнога і безрука істота з чоловічими та жіночими ознаками статі. Матір ненадовго пережила свою дитину.
Серед людей пішов поголос, що Маегора проклято та зурочено. Він замордував власного небожа, розпочав війну проти Святої Віри та верховного септона, кинув виклик богам, чинив свавільне кровопролиття та кровозміс, перелюбство та зґвалтування. Його мужність отруєно, його сім'я гниле і негідне, боги ніколи не подарують йому живого сина. Такі поширювалися чутки, і дедалі упертіше. Сам король Маегор мав інше пояснення, тому надіслав пана Овейна Куща та пана Маладона Мура схопити королеву Тіанну і доправити до підземель. Там королева-пентошійка зізналася в усьому, лише побачивши, як королівські кати готують своє приладдя. Це вона отруїла дитину Джейни Вестерлін просто у череві — так само, як дитину Алиси Гарувей. З вилупком Елінори Костян мало статися те саме, пообіцяла вона.
Розповідають, що король вбив її власноруч — вирізав серце Чорножаром і згодував своїм хортам. Та навіть по смерті Тіанна з Башти здійснила свою помсту, бо все сталося саме так, як вона провістила. Місяць обернувся раз і другий, і однієї чорнющої ночі королева Елінора народила мертвого потворного хлопчика без очей, але з маленькими зародкуватими крильцями.
Те сталося року 48-го по Аегоновому Завоюванні, шостого року правління короля Маегора і останнього року його життя. Жодна людина в Семицарстві більше не сумнівалася, що на королі лежить тяжке прокляття. Ті прибічники, які ще доти лишалися з королем, танули щодня, мов роса на сонці. Король-Берега досягли чутки, що пана Джофрі Доганяя бачили при вході до Водоплину, і то не бранцем, а гостем князя Таллі. Знову з'явився септон Місяць і цього разу повів тисячі Вірних через увесь Обшир на Староград, оголошуючи про намір узяти за бороду "підчихвоста з Зоряного Септу" і примусити засудити своїм словом "почвару на Залізному Престолі", а з войовничих братств Віри зняти заборону. Коли септон побачив перед собою князя Дубосерда і князя Рябина з чималими рушеннями, то дізнався, що вони прибули не нападати, а приєднатися до його справи. Князь Кельтигар тим часом склав з себе уряд Правиці Короля і повернувся до свого стольця на острові Клішня. З дорнійського порубіжжя переказували, що дорнійці збираються у гірських проходах, готуючись вдертися до королівств.
Та найгіршого удару було завдано у Штормоламі. Там, на берегах Чорноводої затоки, князь Рогар Баратеон проголосив юного Джаяхаериса Таргарієна законним та правдивим королем андалів, ройнарів і першолюдей, а принц Джаяхаерис у відповідь оголосив князя Рогара господарем на державі та Правицею Короля. Мати принца, королева Алисса, та його сестра Алісанна стали поруч Джаяхаериса, який витяг Темну Сестру і присягнувся покласти край царюванню свавільного дядька. Сотня значкового панства та лицарства штормового краю вітала заяву принца. Джаяхаерисові було чотирнадцять років, коли він виголосив бажання боротися за престол; то був вродливий юнак, спритний вершник, вдатний до списа та лука. Ба більше — він був наїзником великого темно-спижевого дракона Вермітора, а його сестра Алісанна, діва дванадцяти років, володіла власною драконицею Срібнокрилкою.
— Маегор має одного дракона, — мовив до штормового панства князь Рогар, — а наш принц має двох.
Невдовзі їх стало троє. Коли Червоного Дитинця досягла звістка, що Джаяхаерис збирає сили при Штормоламі, Раена Таргарієн скочила на Вогнемрію і щодуху полетіла до нього, вмить покинувши нелюбого дядька-чоловіка. З собою королева узяла доньку Аерею... і Чорножар, вкрадений з піхов короля, поки той спав.
Відповідь короля Маегора була млява і непевна. Він наказав великому маестрові вислати круків з закликами до всього вірного лицарства та значкового панства зібратися у Король-Березі... та з'ясував, що Беніфер тим часом сів на корабель і відплив до Пентосу. Виявивши втечу принцеси Аереї, король надіслав гінця до Старограду, вимагаючи голову її сестри-близнючки Раели задля кари їхньої матері за зраду... але князь Вишестраж натомість кинув його посланця до в'язниці. Двоє лицарів Королегвардії зникли у одну ніч, перебігши до Джаяхаериса, а пана Овейна Куща знайшли мертвим коло бурдею з його власним прутнем, запханим до рота.
Князь Веларіон на Плавні був одним з перших, хто проголосив вірність Джаяхаерисові, а що Веларіони в державі за звичаєм очолювали морську потугу, то одного ранку Маегор прокинувся і зрозумів, що втратив увесь коронний флот. Далі від корони відлучилися і Тирели, володарі Вирію, з усім могуттям Обширу. Вишестражі староградські, Рожвини вертоградські, Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, Арини з Соколиного Гнізда, Ройси з Рунокаменя... один за одним славне панство ставало проти короля.
У Король-Березі на заклик Маегора зібралося зо два десятки менших панів, серед них князь Морочник з Сутіндолу, князь Масей з Камінь-Танку, князь Вежак з Гаренголу, князь Стаунтон з Граківні, князь Бар-Емон з Гостряка, князь Парогач з Парогів, князі Росбі, Стокварт, Сінобрід, Розсохач, Березняк, Перекотибрід, Бережняк і Зорник. Та вони разом очолювали ледве чотири тисячі вояків, і серед тих хіба один з десяти був лицарем.
Одного вечора Маегор зібрав їх усіх у Червоному Дитинці обговорити майбутню оборону. Коли пани побачили, як мало їх зібралося, і усвідомили, що на поміч не прийде жоден славний князь великого дому, то підупали серцем, а князь Сінобрід навіть насмілився закликати його милість зректися престолу та вдягти чорне. Король наказав стратити Сіноброда просто на місці, а тоді продовжив військову раду з головою вельможного пана, поставленою на списі позаду Залізного Престолу. Цілісінький день панство кумекало і мудрувало, аж засиділося до ночі; Маегор нарешті дозволив їм розійтися лише у годину вовка. Сам король, проводжаючи раду, сидів замислений на Залізному Престолі. Князі Вежак та Росбі останніми бачили його милість того дня.
За кілька годин, коли тільки світало, до короля Маегора прийшла остання з його королев. Елінора знайшла чоловіка на Залізному Престолі — блідого та мертвого, у шатах, просяклих кров'ю. Руки його були розчахнуті зазубреними лезами від зап'ястків до ліктів, а одне з вістрів пробило шию і вийшло під бородою.

До сього дня багато людей вважають, що короля вбив сам Залізний Престол. Маегор був ще живий, коли Росбі та Вежак пішли з престольної палати — так кажуть вони. Королегвардія біля дверей присягнулася, що ніхто по тому не входив, аж доки королева Елінора не виявила свою страшну знахідку. А хтось каже, що то сама королева штовхнула його на леза та вістря — помститися за смерть першого чоловіка. Справу могли вчинити і лицарі Королегвардії, хоча вона вимагала б від них повної злагоди, бо коло кожних дверей стояло по двоє. Могли то бути і невідомі особи — хоч одна, хоч кілька, — що проникли до престольної палати якимсь таємним проходом. Адже Червоний Дитинець має таємниці, відомі лише мертвим. А може, сам король, скуштувавши в ту чорну годину темного відчаю, забрав своє життя, навмисне викрутивши леза і розчахнувши собі жили, щоб уникнути поразки і ганьби, які вже напевне чекали попереду.
Царювання короля Маегора І Таргарієна, відомого в літописах та переказах як Маегор Лютий, тривало шість років і шістдесят шість днів. По смерті його тіло спалили у дворі Червоного Дитинця, а попіл поховали на Дракон-Камені поруч з попелом матері. Король помер бездітним і не лишив по собі жодного тілесного нащадка.

Ілюстрації




Дуглас Вітлі (Douglas Wheatley)

* * *